Саблук Г.І. Ідея з впевненістю в успіх by Національний науковий центр "Інститут аграрної економіки"

ГАННА САБЛУК

ІДЕЯ З ВПЕВНЕНІСТЮ В УСПІХ Ніжин 2021

УДК 001.1:005.54-027.233(82-9) С 12

Саблук Г.І.

С 12 Ідея з впевненістю в успіх. / Г.І. Саблук. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2021. – 408 с. ISBN 978-617-640-531-3 Книга «Ідея з впевненістю в успіх» – широкий, подекуди з неабиякою глибиною, плин життєвого і творчого шляху відомої в Україні і за її межами Людини, Вченого, Героя України Петра Трохимовича Саблука. Перед читачем відкривається складний і осмислений світ правди життя. Саме автору книги, як нікому іншому, до найтоншої душевної струнки відчутна напружена праця в кожному прожитому дні Саблука П.Т. з його прозорим реальним прагненням висловити свою шану і любов до рідної отчої землі та її людей. Для широкого кола читачів.

УДК 001.1:005.54-027.233(82-9)

ISBN 978-617-640-531-3

ІДЕЯ З ВПЕВНЕНІСТЮ В УСПІХ

Бути – і залишатися собою

1. НАРОДИТИСЯ, ЩОБ ЖИТИ І ТВОРИТИ ДЛЯ ДОБРА Крізь плин років, крізь ритм життя щоразу, долаючи бурхливу його течію, людині вдається перемагати навіть саму себе. Адже вона приведена у світ добра і залежно від своїх природних рис характеру творить його, не помічаючи всієї бистрини шаленої водоверті життя-ріки. Бо таки ж є та справжня сила – внутрішня, яка допомагає долати життєві труднощі. І саме ця сила – на ґрунті принциповості й діловитості, сміливості відстоювати власні переконання, знаходить опору у власному характері, а правильніше – в баченні суттєвого і життєвого. Завжди буде так, що основу ставлення до свого шанобливого минулого будемо часто витягати. І тому нові покоління будуть звертатися до історії та цінностей власного роду, щоб через роки осягнути, якими належить бути їхнім дітям та онукам. Мені неодноразово спадало на думку написати цю книгу, але згасала, і на це були причини. Та коли одного ранку взяла до рук книгу П.Т. Саблука «Особливості аграрної реформи в Україні», видану ще у 1997 році, й осмисливши зміст першої сторінки передмови, написану упорядником видання Анатолієм Фесиною, рішення ствердилося як незаперечне: треба писати! */// Передмова вченого-науковця Фесини А.А.: «Спочатку був задум написати велику узагальнюючу статтю про науковий творчий доробок академіка Петра Трохимовича

Саблука. І підстави для цього як упорядника книги були вагомі. Адже понад десять років мені доводиться працювати зі справді чудовою людиною, видатним ученим нашого часу. З одного боку – людяність і щирість, доступність не лише тільки для тих, хто в його "команді", а й для будь-якого вченого, спеціаліста сільського господарства, чи просто селянина двері кабінету, як і душа, і серце, відкриті. З другого – вражає цілеспрямованість, постійне прагнення академіка зазирнути за горизонт, від, здавалося б, незначного, малопомітного, що лише жевріє в надрах економіки, вийти на масштабні узагальнення, на перспективи розвитку українського сільського господарства, аграрної економіки та політики. У спілкуванні з Петром Трохимовичем завжди виникає велика повага, особливо до його віри і впевненості в те, що розквітне українське село, що наша красива і незалежна Україна дійсно стане країною добра для всіх людей, що з'єднали з нею свою долю. Але зазначені мотиви підвели до думки, що узагальнююча стаття не потрібна. Читач, ознайомившись з цим виданням, сам зробить висновки, особливо про те, що науковий доробок академіка вчасно торує шлях до широкого кола громадськості. Доводиться лише з гіркотою констатувати, що до цього часу не всі положення і висновки автора затребувані практикою, особливо тим прошарком управлінців, які безпосередньо займаються питаннями організації сільського господарства в країні. Саме наявність цього засвідчує надзвичайну актуальність книги Петра Саблука. Хочеться підкреслити і таке. Потенційно, з економічної і геополітичної точок зору, Україна є однією з великих європейських держав. Значення цього, незважаючи на певні негаразди, в європейській економіці, політиці, культурі, системі безпеки, постійно зростає. Проте, на жаль,

геополітичні та економічні можливості України не використовуються повною мірою в реальній господарській діяльності. Тому за рівнем життя ми поступаємося розвинутим країнам Західної Європи. Постійне запізнення з проведенням економічних перетворень, непослідовність у діях, не дозволяє якнайповніше використовувати наявний виробничий потенціал в інтересах суспільства. Багато в чому, як підкреслює П.Т. Саблук, завинила перед народом українська політична еліта. На початковому етапі незалежності (1991–1993 рр.) вона не до кінця усвідомила значення швидкої економічної трансформації для стабілізації держави, зміцнення її міжнародного положення та закріплення її демократичної системи. Становлення ринкової економіки на засадах приватної власності, запровадження стабільної валюти і вільної конкуренції не зайняло відповідного місця в економічній політиці. Дуже багато часу політики втратили на пошуки "власного українського шляху", тоді як аграрна економічна наука, особисто Петро Саблук ще на перехресті вісімдесятих та дев'яностих років довів, що діюча модель організації сільського господарства є екстенсивно-витратною і не здатною до розв'язання продовольчої проблеми. В наукових працях того періоду містяться чіткі поради вченого щодо шляхів розвитку аграрної економіки. Аналізуючи сьогодення, автор факторно розкриває невпевненість суспільства стосовно майбутнього приватного сектора в сільському господарстві. Адже прозоро видно, що ще значна частина політиків основні надії покладає не на розвиток економіки за об'єктивними законами товарного виробництва, а на принципи і методи командно-адміністративної системи, яка давно себе вичерпала. Процес приватизації шляхом створення фермерських господарств згасає. Замість реальної приватизації у швидкому темпі проведена

реорганізація господарств, замість колгоспів з'явилися КСП – колективні сільськогосподарські підприємства, у більшості яких зберігаються застарілі виробничі відносини, селянам надано право власності на землю, але не у приватну власність. Як наслідок, виник колективний сектор, який за змістом близький до кооперативного в його колгоспній редакції. В цій книзі читач з'ясує для себе, що насправді гальмує процес реальної приватизації і закріплює старі структури, знайде відповідь на питання: чому земля як головний засіб виробництва не входить до складу аграрного капіталу, хто проти ринку землі. Життя вимагає дійсно нових земельних відносин в країні, але рух до цього дуже повільний. Від багатьох політиків ще можна чекати нових обмежень правового і не правового характеру, а не цивілізованих земельних відносин. Досвід Польщі, Німеччини, Словаччини, Чехії, Угорщини реально показує шлях до вирішення земельного питання. Як бачимо, книга Петра Саблука не позбавлена і політичного забарвлення. Його праця – вагомий внесок в розробку аграрної політики держави. Сподіваюся, що шановний читач, крім наукової інформації з актуальних питань аграрної економіки, помітить і неординарну постать автора, який є провідником прогресу в економічній науці. Зміст книги яскраво розкриває діапазон наукового мислення автора, відвертість, достовірність – суть його натури. Наукове кредо Петра Трохимовича зводиться до надзвичайно простого: поєднання інтересів людини з його працею. Особистий інтерес повинен задовольнятися якісною і продуктивною роботою. Це положення проходить через весь зміст пропонованої читачеві книги».

Що ж мене вразило і спонукало до написання книги? А ось що: обґрунтування ринкової стратегії розвитку аграрної економіки, доцільності проведення реформ ще тоді, у 90-і роки, було рішуче поставлено на постамент науки і суспільства. Ще тоді наукові твердження П.Т. Саблука торували шлях до побудови кращого селянського життя. Ще тоді економісти-аграрники, враховуючи минулі надбання попередників, робили великий внесок у розробку найважливіших проблем: розвиток відносин власності; створення економічного механізму господарювання та ринку продовольства; земельна реформа і земельні відносини; організація виробництва і управління АПК; облік, фінанси і кредит; сільська територія і село. А узагальнення результатів досліджень давало безпосередній вихід на практичне втілення радикальних реформ. Проте, на жаль, загальновідомий нині стан, в якому опинилося сільське господарство, не відповідає ні наявному виробничому потенціалу, ні селянсько-хліборобським традиціям українського народу. Всі ті питання, які висвітлені в книзі 30 років тому, актуальні й тепер і тому, за баченням Петра Трохимовича Саблука, потребують невідкладного вирішення. Але розпочати оповідь потрібно, мабуть, із слів однієї з учасниць чергової конференції, звернених до іншого присутнього, про що розповідалося в моїй повісті «Глибока борозна» (2011 рік): «…Великий талант має ця людина! Вся промова конструктивно збагачена знаннями і досвідом, змістовно і якісно подається, та головне – подається вченим з його прямих вуст без читання з паперу. Говорить він вільно, спокійно, дохідливо для кожного, а це те, що треба на сьогодні мати в науковій школі. І ця людина має, дійсно, дар від Бога. Це не кожному дано…».

Як автор цієї книги, прошу читача не зважати на однофамільність, адже родинність, якщо вона прозора, то повинна бути відкрита. У жодному разі не ставлю за мету вдатися до зайвої прикраси і хвальби. Повірте мені: найкраще знаю Петра Трохимовича, людину, яка в житті проста, звичайна і порядна. Він прагне робити добро і від того має задоволення, бо не визнає підступництва і фальші. А у вирії життя намагаюся бути завжди поруч, адже ціною власних зусиль ми спільно боролися за щоденне життєве світло… То ж якою життєвою стежиною йшов Петро Саблук і скільки треба було йому стерпіти невимовного болю, щоб крокам його не зупинитися? А кроки, дійсно, були важкими. Надто важкими вони залишилися,... бо постійно здригаються від перенесеного інфаркту, інсульту і глибини тієї борозни, що була завдана іскрами потенційних блискавок на дорогах впровадження істини… Так, це було… Тому хочу згадати ті роки, події, доречні нау-кові твердження, що є надто важливими й доцільними саме в цей час для нашої держави. Тоді, у жовтні 1994 року, коли було призначено П.Т. Саблука віце-прем’єр-міністром України з питань агропромислового комплексу, з перших тих осінніх днів, він усвідомлював, що йде на прорив, багато чим ризикуючи, бо село лише починало робити перші кроки до ринку, що суспільство чекає на швидкі зміни у відсталому агропромисловому комплексі, а шанси на перемогу, і це кожному хліборобові було відомо, – мінімальні, якщо не нульові. У країні склалася вкрай несприятлива ситуація для АПК. Розвиток людства свідчить про те, що жодна країна, її аграрна сфера не може успішно розвиватися без напрацьованих теоретичних положень і визначених на їх

основі напрямів руху вперед. Саме від наступальної позиції вчених, їхнього бажання діяти згідно з напрямами досягнення економічної доцільності, дотримуватися об’єктивних економічних законів залежить вектор розвитку суспільства. Адже наука не повинна пристосовуватися до політиків, бо покликана визначати напрями політичних дій, забезпечувати наукове обґрунтування своїх рекомендацій незалежно від того, хто і як їх сприймає. Неодноразово науковцями з’ясовувалося, що основне багатство селянина – це земля. Вона є капіталом. Як свідчить практика господарювання на селі, в минулі роки стало основною причиною викривлення об’єктивних економічних законів стосовно агропромислового виробництва. Це призвело до того, що через неструктуризованість авансованого у виробництво капіталу нагромадження йшли не до землі, а від неї. Як наслідок, аграрна сфера недотримувала в розрахунку на вартість цієї складової капіталу сотні мільярдів коштів, позбавляючи її можливості функціонувати на розширеній основі. Впевненість Петра Трохимовича у своїх знаннях, силах і здібностях вселяла йому віру в завтрашній день, адже сам зростав у селянській сім’ї, де споконвіку плекали любов до праці та через всі щаблі сільського життя – пройшов шлях від колгоспної рахівниці до академічних постулатів. Великий науковий досвід, прагнення бачити сутність явищ і, водночас, бачити перспективи можливостей сільськогосподарського виробництва дали змогу Петру Трохимовичу розпочати кропітку роботу з удосконалення багатогранної системи агропромислового виробництва. Він активно спілкується з працівниками засобів масової інформації, намагаючись через газети, радіо, телебачення донести своє бачення проблем в АПК широкому загалу. Працюючи на

посаді віце-прем’єр-міністра, Петро Трохимович залишався науковим директором в Інституті аграрної економіки (звідси пішов на роботу в Кабінет Міністрів), адже інститут повинен працювати в одному ритмі та напрямі з державою. Вже в перших інтерв’ю віце-прем’єр-міністра вбачалася вагома постать державного діяча, який досконало володіє ситуацією в агропромисловому комплексі, бачить перспективи його розвитку. Зокрема, на основі аналізу очікуваної урожайності зернових, оцінювання умов проведення жнив 1994 року та з урахуванням потреб країни у зерні, він спростував тривоги щодо забезпечення населення хлібом та окреслив основні напрями й етапи розвитку аграрної економіки на перспективу. Це, насамперед, послідовне втілення в життя земельної реформи і приватизація землі, забезпечення сільського господарства матеріально-технічними ресурсами. Статті П.Т. Саблука друкували різні засоби масової інформації. Він повсюдно наголошував, що над Україною нависла продовольча небезпека, від якої дуже близько до небезпеки вій-ськової і політичної. А тому науково обґрунтовував необхідність вироблення якісно нової державної аграрної політики України. І найважливішим у ній має бути стратегічна орієнтація на збалансовану взаємоузгодженість інтересів селянина й держави. Цього можна досягти лише за умов становлення реального власника і господаря на землі, оскільки земля для селянина завжди була, є і буде найбільшим багатством. З такими науковими доведеннями П.Т. Саблука можна було ознайомитися в багатьох інформаційних виданнях, таких як газети «Голос України», «Деловая Украина», «Урядовий кур’єр», «Подільська зоря» та ін. Тому питання про право приватної власності на землю і розширення та

поглиблення приватизаційних процесів в АПК ставало предметом гучних політичних баталій. Особливе занепокоєння висловлює Петро Трохимович щодо диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та пропонує на рівні держави вести нову цінову політику, в якій основним регулятором має бути “ціна виробника” і виведена з неї норма прибутку до середньорічної вартості основних фондів, включаючи вартість землі. Не менш важлива проблема, як вважає П.Т. Саблук, – це вирішення соціальних питань села й забезпечення соціального захисту населення, створення ефективного економічного механізму ринкової економіки, в режимі якого мають працювати всі товаровиробники. Подальше реформування сільського господарства, особливо проведення земельної реформи, потрібно здійснювати на основі всеосяжної державної програми. На думку Петра Трохимовича Саблука, на той час потрібно було максимально зберегти й розвивати колективні сільськогосподарські підприємства, здатні виробляти експортну продукцію, але за нових відносин власності. Максимальне збереження означало: збереження ефективних технологій, забезпечення науково-технічного прогресу та подальшого піднесення життєвого рівня населення. Для цього вбачалося доцільним залишити за державним сектором близько 15 відсотків угідь, адже цей сектор має стати зоною підвищеного піклування з боку держави. Без переведення засобів виробництва у приватну власність неможливо розвинути ринкові відносини економіки. Тому на рівні держави слід визначити майновий і земельний паї кожного селянина-трудівника, надати йому право вільно розпоряджатися своєю часткою через укладення довгострокових угод із землекористувачами через

сільські ради чи установи, а це гарантуватиме сталий прибуток орендарям, і частина орендної плати стане важливим джерелом доходу місцевого і державного бюджетів. Петро Трохимович Саблук значно розширює міжнародні зв’язки аграрників України, активно займається проблемами фермерського руху. На всеукраїнському з’їзді фермерів у січні 1995 року він наполягає на тому, що фонд запасу землі, виділений для фермерства, повинен використовуватись за призначенням – для фермерів, і вони повинні мати однакові стартові умови щодо власності на землю. Тому затримка із прийняттям постанови Верховною Радою України гальмує процеси паювання, оцінки і введення ринку землі. П.Т. Саблук наголошує на потребі вирішення низки важливих питань в інтересах фермерства. Це банки, фінансова, податкова і цінова політика, які також є гальмом для виробництва. Треба подолати ці перепони через дотримання економічних законів, вчитися формувати і відстоювати ціну. Ринкова економіка – це ринок капіталів, а ціна вказує, куди цей капітал переливається, тому потрібне нове бачення вирішення певних теоретичних і практичних питань. Однією з важливих умов розвитку фермерства є впровадження механізму реалізації техніки новоствореним господарством під майбутній урожай на три – п’ять років. Треба користуватися послугами лізингу, щоб техніка надходила в село, але приймати зважені рішення, тобто укладати угоди з іноземцями. Було помічено й певні неузгодженості стосовно земельного фонду. Перший крок – землі закріпити за колективними господарствами. Другий – розпаювати і видати сертифікати. Земля має бути оціненою без усіляких перекручень.

Розпаюванню підлягатимуть лише колгоспні землі, а не землі запасу, в тому числі й фермерського фонду. Майновий пай повинен належати всім працюючим, а наповнення державного фонду підтримки залежить від стану бюджету. Якщо запрацює виробництво, надходитимуть відрахування у бюджет, а це, звичайно, і відрахування у фермерський фонд. То ж про ці кошти варто думати. Крім суто економічних проблем віце-прем’єр-міністр П.Т. Саблук займався й низкою виробничих питань: матеріально-технічне забезпечення АПК, добрива і засоби захисту рослин, передові технології в рослинництві та тваринництві, юридичні й нормативні документи для агропромислового комплексу. На відповідальній всеукраїнській нараді аграрників за участю керівників держави викладена в такому ключі доповідь віце-прем'єр-міністра П.Т. Саблука дістала вагомого схвалення Президентом Л.Д. Кучмою. За побажанням регіональної аграрної еліти невдовзі після цієї наради Президент України видав указ про призначення Петра Трохимовича Саблука Першим віце-прем’єр-міністром України. Призначення на таку високу посаду лише підсилило впевненість у намаганні довести твердження про вартість і ціну землі, про те, що в сільському господарстві не можна побудувати ефективні внутрішньогалузеві відносини, якщо не врегульовано відносини в державі, необхідно забезпечити однакові стартові економічні умови для всіх галузей народного господарства з позицій отримання рівновеликого прибутку на рівновеликий капітал, включаючи в сільському господарстві й вартість землі. Ці думки Перший віце-прем’єр-міністр України озвучує з

точними математичними розрахунками засіданнях Кабінету Міністрів.

на

чергових

Він повсюдно неодноразово наголошував: українські чорноземи – це наше найбільше багатство. Але стан країни визначається не стільки її ресурсами, скільки здатністю розпоряджатися ними. Якщо ж землю використовувати максимально ефективно, то наші врожаї перевищать 150 млн тонн щорічно. А зерно – це та ж валюта. Тому розпочинати шлях до ринку потрібно з пошуку господаря землі. На думку П.Т. Саблука, одна із причин сучасної кризи криється в тому, що структура ринкової економіки руйнується через вилучення хоча б однієї із її складових, а це ринок праці, фінансів, продовольства і, звичайно, землі. Відтак земельну реформу необхідно пришвидшувати. Проте прогресивні погляди нової людини в уряді, його вагомий авторитет серед виробничників-аграрників, тверда позиція в питаннях земельної реформи не сприймалися чиновниками старого ґатунку. Теорію землі підхопили журналісти, що ще більше дратувало деяких політиків. Український журналіст і письменник Олександр Ягольник переконливо писав про це у своєму нарисі (газета “Сільський час” від 8 грудня 2000 р., № 73): «Петро Саблук впевнено прокладає борозни на щедрій українській землі. Він належить до тієї категорії учених, політиків, хто тактовно, відверто, переконливо, без образ і шантажу відстоює свої ідеї». Так мало-помалу стосовно постаті Петра Трохимовича Саблука сформувалася ціла плеяда критиків. Протидія, шалений супротив, перекручування фраз – саме цим займались його опоненти. Це були ті посадовці, хто всіма силами відстоювали стару, лівого ґатунку ідеологію. Адже

ігнорування багатств природи, вартості основного ресурсу сільського господарства – землі й виключало аграрний сектор із партнерських відносин з іншими галузями народного господарства. Варто навести вислів великого французького письменника, філософа, історика Марі Франсуа Вольтера: «… земля – это огромный театр, в котором один и тот же спектакль играется под различными названиями». Можливо тому спадщина цього мислителя не пройшла повз увагу класиків української літератури Івана Франка і Лесі Українки, які схилялися до поглядів Вольтера в протистоянні добра і зла. Особливе місце в діяльності Першого віце-прем’єрміністра уряду відводилося постійній роботі з депутатами. Треба було домогтися того, щоб його ідеї стали надбанням якомога більшої кількості народних обранців, адже сам пройшов велику початкову школу життя – від спеціаліста економічно-бухгалтерського корпусу з колгоспу до поглиблених менеджменсько-управлінських знань в обласній структурі. Але переважна більшість тих депутатів вважала себе наддосвідченими знавцями сільського господарства, хоча дехто з них ніколи не тримав лопати в руках і не торкнувся рукою до колоска пшениці. У період роботи в Кабінеті Міністрів Петро Трохимович очолював комісію з питань аграрної та земельної реформи при Президентові України, урядову комісію з розробки національної програми відродження села на 1995–2000 р., був головою комісії з розробки програми сільськогосподарського виробництва на 1996–2005 рр. Він неодноразово застерігав усіх опонентів: якщо в сільському господарстві не дотримувати вимог об’єктивних

економічних законів, то галузь буде збитковою. Майже 80 наукових праць побачать світ за час роботи Петра Саблука в уряді. За його активної участі було опрацьовано ряд законодавчих актів України, підготовлені Концепція розвитку АПК України та Регіональна національна програма розвитку агропромислового комплексу і відродження села на 1996– 2005 рр. «Не роблю трагедії з того, що за короткий період роботи в уряді в мене з’явиться стільки опонентів, – скаже, згадуючи ті роки, Петро Трохимович. – Це означає, що я не склав руки, а робив діло. І можливо, навіть забігав наперед, бо розумів, що часу для зволікань нема…». Зовсім не легко було переносити ті зухвалі знущання над ученим-реформатором, які влаштовували опоненти своїми поблажливо-іронічними гаслами. Кожний робочий день дедалі більше ставав напруженим. І той четвер став кульмінаційним вибухом для Петра Саблука… Мені ніколи не забути той день, який змінив погляди на весь навколишній світ, на поведінку людей, їх мислення, на саме життя… Вже від самого ранку самопочуття ніби підказувало Петру Трохимовичу замислитися над його шаленою віддачею всіх своїх сил роботі. Адже того дня окрім участі у засіданні Верховної Ради України потрібно було взяти участь у роботі спеціалізованої вченої ради в Інституті аграрної економіки (захищався його докторант В.І. Криворучко), а о 18-й годині прибути на засідання комісії з земельних питань при Верховній Раді. Але він людина відповідальна й обов’язкова. Збираючись, уже на порозі з дому почула від нього, що його чекає складна робота – треба виступати на засіданні Верховної Ради з поправками до Земельного кодексу. Звичайно, відчуваючи душу свого чоловіка, мені було неспокійно, і ніби

передчуваючи, чомусь замліло в серці… На моє запитання, чи обов’язково саме йому треба це робити, адже є й інші посадовці та відповідальні за ці проблеми особи, чоловік відповів, що повинен сам відстоювати позиції Кодексу, бо це важкі питання. Двері ліфта зачинились, а моє серце ще довго не могло вгамувати свого прискореного биття. Мабуть, все таки відчувало, що чекає нас по закінченню робочого дня… Як завжди, повертався Петро Трохимович з роботи пізно, десь о 10-ій вечора. Йшлося йому тоді додому важко, чомусь припадав на праву ногу й добре не відчував її. А вже о 4-ій ранку швидка доправила його в лікарню. Діагноз: інсульт… Здавалося, мої очі білого світу не бачили крізь сльози. Ніхто мене розрадити не міг, бо спостерігала за недомаганнями чоловіка: правий бік ніби виключився із живого тіла, нога зовсім не рухалася, рука теж не слухалася… На найбільшу допомогу треба було чекати від небесних сил. Хоча лікарі неврологічного відділення робили все залежне від них. Одна з лікарок мені сказала: «Не плачте, ваш чоловік жити буде, але нога уже не відновить повну рухливість». Мені тьмарилося в голові від такого нещастя, сльози не встигали висихати. І тоді сама собі наказала, що буду постійно поруч з ним, де б він не перебував, бо це наше спільне і єдине життя. Ми повинні бути разом… Адже що у світі цінніше за життя? Нічого! І тільки тоді, коли замислюєшся над його оцінкою, стоячи на краю прірви, коли твої очі вдивляються в красу навколишнього простору, твоє життя – у руках Всевишнього. А коли осягнеш широкий і глибинний плин життя-ріки, здається, твоєму серцю немає меж для втіхи, бо ти живеш і вчишся його цінувати. Саме цими словами складаю велику вдячність Богу, що допоміг і мені (був такий період, коли пережила муки

чоловіка) вирватися із страшної пастки – хвороби й подарував світло, щоб я жила, творила добро, бо це особливий вид духовної енергії. Життєвий простір досить тривожний, а навколишній світ – надто складний, і осмислення істини потребує особливої переконаності та мужності. Та якби ми знову могли опинитись на початковій стежині нашого спільного життя, не замислюючись, повторили б її і впевнено йшли тільки нею. Бо щастя людське саме в чутливості свого серця, яке прагне розпізнати власну долю. Тож на видужування, звичайно, потрібен був час, але Петро Трохимович мужньо сприймав і боровся з важкими випробуваннями. Він лікувався і одночасно керував своєю ділянкою роботи в уряді, а з квітня 1996 року, за власним бажанням і за станом здоров’я, повернувся на попередню посаду директора Інституту аграрної економіки. Розповім і про те, про що донині ніхто не знає: як саме Петру Трохимовичу доводилося отримати дозвіл президента Леоніда Даниловича Кучми залишити посаду віце-прем’єр міністра, спираючись на стан здоров’я. Незважаючи на всі характеристики того часу, розуміємо, що кожному керівникові на будь-якому посту (а тут мова йде про державу) не байдужий стан справ та їх перспективи, усвідомлюючи при цьому, що головний успіх – у кадрових спеціалістах. І саме далекоглядність Леоніда Даниловича на посаді Глави держави, його господарський підхід та принциповість не знаходили достатніх аргументів дати згоду Петру Трохимовичу на його звільнення. Ті спогади назавжди в пам’яті... Моє єство щодня було поневолено важкою хворобою Петра Трохимовича, душевні жалі не давали спокою, коли бачила, як Петро Трохимович поєднував численні лікувальні

процедури з щоденним службовим навантаженням. Не було навіть вільної години, бо обов’язки віце-прем’єр міністра на першому плані. Але здоров'я, кульгаючи, відстає… Саме тоді в державі йшлося про вирішальні ринкові перетворення, в яких велика заслуга, насамперед, тодішнього президента України Л.Д. Кучми. І лише після другого візиту й прохання Саблука П.Т. президент задовольнив його, мабуть, з болем у серці, про що сам Леонід Данилович неодноразово згадував, підкреслюючи ставлення П.Т.Саблука до службових і громадських обов’язків перед державою. Свідченням цього стала найвища нагорода для Петра Трохимовича – звання Героя України з врученням ордена Держави. Як дружина, я щиро вдячна Леоніду Даниловичу, насамперед за людяність, за розуміння й довіру, за добропорядність та доброзичливість. Тоді ж торжествували лише опоненти. Говорити про земельну й аграрну реформу можна, але стало набагато вільніше їм працювати: загальмували приватизацію, а з тим – інфраструктуру ринку. Почали повертатися до старих методів управління. І тільки найдемократичніші політики здогадувались про високість ролі Петра Саблука в аграрній політиці. Своєю істиною він випереджував час набагато вперед. І цей час настане! Він прийде через своєрідні окопи, болючі шрами і політичні борозни вченого-аграрника Петра Трохимовича Саблука. Жаль, що істина так повільно сприймається людським розумом, а країна втрачає дорогий час, навіть роки, бо все в житті треба робити вчасно. Адже ситуація, що визначає економічний стан України, нині та ж сама, або ще й гірша, тому важливо нагадати комплекс всіх тих завдань, спираючись на які, Петро Трохимович Саблук і його команда однодумців ще тоді, 30 років тому всіма

зусиллями спрямовували свої дії на її виправлення. Ще тоді відомий вчений-економіст А.А. Фесина з гіркотою констатував, «що до цього часу не всі положення і висновки П.Т. Саблука затребувані практикою», що цим насправді гальмується реальний процес вирішення земельних питань, а селяни в очікуванні справедливості. Анатолій Антонович Фесина – заслужений економіст України, висококваліфікований спеціаліст у галузі організації і економіки сільського господарства, нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня» (2004 р.). Все своє трудове життя присвятив служінню економічній науці. У пошуках виваженої економічної думки прослідковується довга смуга спогадів, роздумів, дискусій та теоретичних тверджень Петра Трохимовича Саблука, погляди якого спрямовані в майбутнє з надією на розвиток заможного українського суспільства. І це є правдивий шлях ученого, це є шлях становлення та реального підняття добробуту української нації. Можливо, не з усіма поглядами П.Т. Саблука погоджується читач. Але це і є «його достоїнством праці, оскільки пробуджує думку читача, спонукає його розмірковувати разом з автором» (І.І. Лукінов, «Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого та погляд у майбутнє», т. 1, с. 6). Не випадково звертаюся до слів І.І. Лукінова, адже він був учителем, наставником і добрим порадником Петру Трохимовичу. Його уроки життєвої мудрості залишили свій слід, бо це було покоління тих людей, які не звикли себе вважати великими і думати про себе як про державних людей. Іван Ларіонович Лукінов – натхненний вчений, академік Академії наук СРСР, у своїх працях характеризував об’єктивні передумови й тенденції нових господарських структур, здатних забезпечити вищий соціально-економіч-

ний ефект за рахунок поглиблення суспільного поділу праці на основі спеціалізації, кооперування та концентрації виробництва, розвитку ринкових відносин і конкуренції. В Україні наукові школи почали формуватися на початку ХХ ст. і перша з них – з аграрної економіки, була створена в Києві, потім у Харкові, Одесі, Львові. Наукові праці кращих представників цих шкіл становлять золотий фонд аграрної економічної науки. Утверджується нове покоління української інтелігенції. Про себе стали заявляти видатні митці, історики, літератори, зокрема й економісти, які об’єднувались у наукові школи. Створювалася потужна основа української економічної науки та досить потужної школи її аграрного блоку. Фундаментальні праці вчених економістів-аграрників слугували і нині слугують аграрним перетворенням. Відомі імена таких вчених, як М.І. Туган-Барановський, С.І. Солнцев, І.Н. Романенко, О.О. Сторожук, М.І. Нижній, О.М. Онищенко, І.І. Лукінов, П.М. Першин, Й.С. Пасхавер, В.П. Мертенс, О.А. Бугуцький, М.Я. Дем’яненко, І.Й. Дорош, М.П. Вітковський, О.М. Шпичак, П.Т. Саблук, П.І. Гайдуцький, В.Я. Месель-Веселяк та багато–багато інших. Потужна Київська школа мала кілька наукових центрів, одним з яких є створена у 1918 р. Українська академія наук, фундатором і організатором якої був М.І. Туган-Барановський. Він писав: «Українська академія наук – це національна установа, що ставить собі метою Всебічний розвиток самостійної української культури». Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» (у минулому Український науково-дослідний інститут економіки і організації сільського господарства ім. О.Г. Шліхтера) є другим таким центром Київської

агроекономічної школи. Теоретичні напрями й основи аграрної політики, практичні рекомендації, програми – ось основні дослідження науковців. За результатами досліджень публікувалися монографії, наукові праці у вигляді статей, рекомендацій з різних проблем удосконалення управління сільськогосподарським виробництвом, розвитку механізму планово-економічного регулювання, введення госпрозрахунку в сільськогосподарських підприємствах, опрацювання взаємоузгодженої системи цін в АПК, удосконалення фінансово-кредитних відносин, обліку й економічного аналізу, організації обліку за орендних відносин у сільськогосподарському виробництві. Значна робота проведена щодо формування та реалізації аграрної політики на сучасному етапі соціально-економічних перетворень шляхом участі в законодавчій діяльності комітетів Верховної Ради України, в підготовці указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України. Інститут аграрної економіки, як наукова установа, своїм створенням слугував інтересам подальшого розвитку сільськогосподарського виробництва відповідно до вимог аграрної економічної науки. Статус цього потужного наукового центру в країні, який би розробляв найактуальніші проблеми теорії і практики розвитку економіки сільського господарства, надавав методичну допомогу науковим підрозділам економічного профілю інших наукових установ, координував науково-дослідну роботу в галузі економічних знань, звеличувало його наукову висоту. В інституті були визначені завдання з розробки шляхів зростання ефективності сільськогосподарського виробництва, які спрямовувалися на удосконалення розміщення та поглиблення спеціалізації сільського господарства, підвищення ефективності використання основних фондів і

капіталовкладень, рентабельності суспільного виробництва та зниження собівартості продукції. За роки свого існування інститут переконливо довів здатність кваліфіковано вирішувати кардинальні проблеми, що стосувалися глибоких соціально-економічних перетворень на селі. На окремих етапах розвитку сільського господарства формувалися спеціальні програми науково-дослідних робіт, що відповідали вимогам суспільного виробництва та інтересам соціального розвитку сіл України. З кожним поетапним розвитком агропромислового виробництва в інституті розроблялися, міцніли і укріплювалися нові наукові напрями і на їх базі формувалися наукові школи економістів-аграрників. У наукових дослідженнях важливих проблем брали результативну участь талановиті науковці інституту під керівництвом очолюваних в різні періоди часу директорів. У 1956 р. на початку становлення інституту його директором був член-кореспондент ВАСГНІЛ І.Н. Романенко (1956– 1966). Під його керівництвом сформований висококваліфікований колектив наукового закладу, який успішно здійснював широкомасштабні дослідження з проблем економіки сільського господарства. Другим директором інституту став академік Академії наук УРСР, академік ВАСГНІЛ, академік Академії наук СРСР І.І. Лукінов (1966–1976). Його наукові праці присвячувалися розробці питань методології та методики наукових досліджень, зокрема обчислення і аналізу ефективності виробництва, визначення величини чистого доходу й оптимальної рентабельності при розрахунках оптових і закупівельних цін, економічної оцінки землі та її застосування в економічних розрахунках. Це був талановитий дослідник з

яскраво виявленим нахилом як до глибокого аналізу, так і до узагальнення різних явищ і процесів, що відбуваються в народному господарстві та суспільному житті країни. Третій директор інституту – О.О. Сторожук, членкореспондент ВАСГНІЛ (1976–1986). Під його керівництвом інститут став гідним науковим центром аграрної економіки в Україні. Значну увагу його колектив приділяв обґрунтуванню методичних основ визначення собівартості сільськогосподарської продукції і шляхів її зниження, методології системи ціноутворення на сільськогосподарську продукцію та формування її рентабельності. Результативними були дослідження вченого в галузі економіки зернового господарства. Гордістю інституту є те, що за період його функціонування на той час два його науковці стали академіками АН України (Лукінов І.І. та Онищенко О.О.), а шість науковців – академіками УААН. Проте у 80-і роки економічної спрямованості інтегрованого виробництва в цілому на кінцевий результат, взаємодію всіх елементів продовольчого комплексу на етапах виробництва, переробки і реалізації, стимулювання їх зацікавленості у виготовленні високоякісних продуктів харчування та забезпечення кожному учасникові взаємовигідних умов функціонування все ж не було досягнуто. Передусім це пояснюється наявністю в інтегрованій системі різних форм власності: колгоспно-кооперативної, державної, колективної і навіть приватної (фермерські господарства). Настав сприятливий період для проведення економічних реформ. Почався період перебудови, адже людство повірило, що зрештою все буде спрямоване на благо людини. Але поступово віра народу, як і його настрій, похитнулася, а

життєвий рівень щодалі знижувався. Відкритість суспільства підіймала завісу великої кризи, і насамперед – економічної. Надходив час для кардинальних змін. Потрібно було знаходити баланс інтересів держави й виробника через новий господарський механізм, форми демократії, гласність. Це означало необхідність забезпечення атмосфери відкритості, обговорення з народом усіх питань, де була б відчутна реальна участь в управлінні. Фундамент перебудови – демократія, в якій проявили себе такі форми, як вибори керівників. Не минула ця подія й інститут. 30 березня 1988 року серед кандидатур, які висунуті були до списків таємного голосування у переліку чотирьох прізвищ була й кандидатура П.Т. Саблука, кандидата економічних наук, завідувача сектору бухгалтерського обліку і аналізу. Результат голосування: виявився таким, що його кандидатура набрала стільки голосів, скільки разом інші кандидати. Пізніше Петро Трохимович скаже: «…за час роботи в інституті до директорства, і на посаді директора, я намагався (і мені це вдавалося) доброзичливо ставитися до людей і поважати їхню гідність, враховувати можливості та здібності кожного, допомагати родинам, дбати в наші важкі часи про матеріально-побутовий стан працівників». Життя диктувало свої умови. Люди хотіли бачити на керівних посадах талановитих, уважних і справедливо вимогливих керівників. Люди прагнуть, щоб на чолі колективів стояли надійні, розумні особи, здатні вести вперед і відкривати перспективи для поліпшення життєвого рівня, адже країні потрібні кардинальні зміни. Це була відповідь на виклик часу і потреби незалежної України у нових фахівцях. Звичайно, гласність заявляла про себе дедалі гучніше. 19 серпня 1991 року відбувся державний переворот, який

прискорив процес виходу радянських республік із складу СРСР, а 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною демократичною республікою. Перебудова, яка закінчилася в серпні 1991 року, змінила наше суспільство, дала людям свободу слова, суспільству – відкритість, гласність і багатопартійність. Постали нові можливості для оздоровлення аграрного сектору економіки і збільшення інвестицій в сільське господарство. У широких масштабах проводилися меліорація, хімізація та механізація. У цей час інститут запропонував для координованої мережі наукових установ ряд програм економічних досліджень. Надто плідними для аграрної науки виявилися роки переходу до ринкових відносин. Дослідження були направлені на розв’язання двох найбільш актуальних завдань економічного забезпечення аграрної реформи в Україні. Це, зокрема, опрацювання теоретичних положень формування ринку і ринкових відносин та створення механізму еквівалентного внутрішньогалузевого і міжгалузевого обліку в агропромисловому комплексі при товарно-грошових відносинах. Значна робота проводиться щодо формування та реалізації аграрної політики держави на сучасному етапі соціально-економічних перетворень шляхом участі в законотворчій діяльності Постійних комісій Верховної Ради України, в підготовці указів Президента України і постанов Кабінету Міністрів. То ж проблеми й питання, які висвітлювалися в наукових дослідженнях інституту, стосувалися селянства і села, і не втратили своєї актуальності і дотепер. Ними займалися і займаються прогресивно мислячі учені-економісти. На боці виваженої економічної істини ціла плеяда науковців Національної академії аграрних наук України. А народ до сьогодні

живе вірою в те, що можливості осягнути напрями та механізми розбудови економіки нашої держави ще не втрачені. Проте до голосу вчених не завжди прислуховуються владні структури. Гальмується розвиток окремих нововведень, зокрема, питання, яке в наші дні надважливе – розуміння сутності ринку землі. З огляду на проблеми, що постали в аграрному секторі з усіма затяжними процесами, за бажанням багатьох колегоднодумців варто ознайомитися з викладом важливих положень досліджень Петра Трохимовича Саблука, які ще у 90-х роках переконливо викладалися в його книзі «Особливості аграрної реформи в Україні». Враховуючи актуальність піднятої проблеми, наводимо далі цей матеріал (з деякими скороченнями). Дослідження у книзі П.Т. Саблука представлені роками видання книги, то ж стан агропромислового виробництва статистично характеризує той період і тому на сьогодні є незмінним.

ІІ. ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ ПОГЛЯД ЗА ГОРИЗОНТ…* Розділ 1. ПОШУКИ 1.1. Історичні передумови здійснення аграрної реформи в Україні Україна, як і інші держави, перебуває в складному становищі. Воно зумовлене спробами усунення деформацій, які виникли, зокрема, внаслідок невдалого експерименту щодо прискореного проведення економічних перетворень. Найважчою для реформування сферою виявилося сільське господарство. Щоб усунути негативні явища, необхідно знати причини та механізми їх впливу на виробництво і соціальну сферу. Аналіз обставин, через які аграрний сектор опинився в скрутному стані, слід здійснювати разом з аналізом змін у суспільстві в цілому, для якого сільське господарство виконує роль кореневої системи, що в свою чергу залежить від стану всього організму. Отже, про причини. Для базисних основ суспільства 30-х років характерним було переплетіння буржуазних і феодальних виробничих відносин, а також низький загальноосвітній і культурний рівень трудящих – продуктивної сили суспільства. Саме тому виробничі відносини і мислення людей слабо пов’язувались з теорією соціалізму, оскільки відкидався весь спектр соціалістичної думки, яка виникла ще в глибокій давнині і активно розвивалася в епоху феодалізму і зародження капіталізму. Все зводилось, по суті, до вчення К. Маркса, пізніше – В.Леніна. Ігнорувалися будь-які аргументи їх опонентів, що суперечило науковому підходу до розробки правильної стратегії розвитку суспільства, як і поглядів самих основоположників марксизму-ленінізму. Схематичність і прямолінійність в оцінці розвитку суспільства позначились і на розумінні загального економічного закону * Матеріал книги «Особливості аграрної реформи в Україні» наводимо з деякими скороченнями.

відповідності виробничих відносин рівню розвитку і характеру продуктивних сил. Саме на підставі цього закону було зроблено висновок, що головним завданням побудови нового суспільства є заміна буржуазних виробничих відносин, які ґрунтуються на приватній власності на засоби виробництва, соціалістичними, основою яких є суспільна власність на них. Завдання соціалістичних перетворень визначилося одним положенням: знищення приватної власності, що й було зроблено. Такий підхід до перетворення виробничих відносин призвів до непередбачуваних наслідків. На практиці порушувався зв'язок між матеріально уречевленими елементами продуктивних сил і трудящими як головним їх елементом. Тобто відбувся розподіл факторів виробництва між різними власниками: трудівник продовжував бути власником своєї робочої сили, але не мав засобів виробництва, а держава, якій не належала робоча сила, і деякою мірою колгоспи, стали власниками засобів виробництва. В результаті цього останні виявились по суті нічийними, втратився особистий інтерес виробників до їх збереження і ефективного використання. Для створення прошарку цивілізованих кооператорів, запровадження кооперації на західний зразок у країні не було необхідних умов. Сільське господарство колишнього СРСР перед початком суцільної колективізації (1928 р.) мало лише 27 тис. тракторів, два зернозбиральних комбайни, 700 вантажних автомобілів. Більшість населення залишилася малограмотною або зовсім не вміла писати і читати. Визначний економіст того часу М. Кондратьєв запропонував замість примусової колективізації інший напрям розвитку сільського господарства. Він наполягав на інтенсифікації окремих регіонів, де для цього були відповідні умови, на раціональному веденні сільського господарства в інших районах відповідно до природно-історичних і господарських умов. Визначилося й місце селянського господарства, яке передбачалося залучати до суспільного виробництва шляхом індустріалізації, підвищення товарності. До активних факторів організації галузі М. Кондратьєв відносив ініціативу населення, прагнення до кооперування селянських мас, що вважалося обов'язковою

умовою нагромадження цінностей у сільському господарстві. На підставі цього визначалася система заходів у галузі кредиту, ринку і цін, транспорту, тарифів на послуги тощо. Однак при проведенні колективізації перемогли екстремістські погляди. М. Кондратьєва було звинувачено в саботажі, організації трудової селянської партії. Грубі помилки, припущені при здійсненні соціалістичних перетворень у сільському господарстві, позначаються на його розвитку до теперішнього часу. В Україні з моменту проголошення курсу на колективізацію (червень 1930 р.) до осені 1931 р. її темпи зросли від 30 до 65%, а восени 1932 р. вже було об’єднано 70% бідняцьких і середняцьких господарств. Усе це, звичайно, протиприродно через примітивність засобів виробництва і не усвідомлення малодосвідченими селянами суті процесів, що відбувалися. Практика суперечила теорії марксизму, яка не припускала заміни приватної власності суспільною одним махом. Ф. Енгельс підкреслював, що приватну власність відразу ліквідувати не можна, як не можна збільшити наявні продуктивні сили до меж, необхідних для створення громадського господарства. Невиправданим було і охоплення кооперуванням усіх галузей сільського господарства без урахування їх особливостей і наявних засобів праці. При цьому ігнорувалася можливість запровадження різноманітних форм кооперації. Все зводилося до створення лише сільськогосподарських артілей. Природно-кліматичні і національні особливості різних регіонів країни, рівень і характер розвитку продуктивних сил при цьому не враховувалися. Наведеній формі організації сільського господарства була альтернатива, з якою виступав О. Чаянов. За його переконанням, шлях горизонтальної концентрації у формі великого виробництва в землеробстві на приватних засадах, коли землю націоналізовано повністю, не виправдовує себе. Таке положення не узгоджувалося з радянською селянською політикою і земельним кодексом. О. Чаянов пропонував проведення концентрації у сфері селянських господарств шляхом вертикальної концентрації, і лише в її кооперативних формах. Це означало впровадження в селянське господарство елементів великого господарства, індустріалізації і

державного плану, тобто пропонувався шлях кооперативної колективізації, поступового і послідовного відокремлення деяких галузей від індивідуальних господарств і організації їх у вищих формах великого суспільного підприємства. Процес вертикального кооперування в сільському господарстві, за твердженням О. Чаянова, повинен здійснюватися протягом відносно тривалого періоду. Починати його він рекомендував з об'єднання дрібних виробників у галузі заготівлі, виготовлення засобів виробництва землеробства та збуту сільськогосподарської продукції. Це дозволило б створити добре працюючий міцний кооперативний апарат і забезпечити початкове нагромадження кооперативного капіталу. Потім сільськогосподарська кооперація повинна була б охопити переробку. На певному етапі із селянських господарств формуватимуться галузі по обслуговуванню фермерів і індустріалізації села, включаючи інфраструктуру сільської місцевості та управління. Джерелами фінансування такої моделі розвитку передбачалися прибутки фермерів, а також доходи від збуту, закупівлі продукції, надання послуг, кредиту тощо. Під впливом зазначених факторів селянські господарства, які скооперували деякі галузі виробництва, перетворюватимуться в суспільні кооперативні господарства. Однак прискорені темпи колективізації призвели до створення виробничих формувань, здатних функціонувати лише в умовах адміністративно-командної системи, за допомогою примусових і заохочувальних заходів. При одночасному механічному об’єднанні всіх засобів виробництва останні перетворювалися по суті в нічийну власність, в результаті втрачався особистий інтерес до підвищення ефективності виробництва. При цьому порушувався один із головних принципів кооперування – добровільність. При здійсненні колективізації переважали класовий підхід і політичні мотиви. Від політики стримування зростання одноосібних господарств влада перейшла до політики ліквідації куркулів як класу. Було відмінено закони про оренду землі і найм праці, дозволялося конфісковувати у заможних селян худобу, машини та інший інвентар.

Слід підкреслити, що здійснюючи соціальну політику на селі, керівництво країни пов’язувало успіх роботи в розвитку сільського господарства з потенційними можливостями бідняцьких господарств. М. Кондратьєв вважав ставку на бідноту безнадійною, переконував, що бідняцькі господарства – це не перевага, а наше горе. Сенс роботи не в тому, щоб увіковічити і узаконити існування бідноти як соціального прошарку, а в тому, щоб у короткий строк ліквідувати категорію бідняцьких малопотужних господарств. Проте до порад видатного економіста не прислухалися, хоча вони актуальні й сьогодні. Після завершення колективізації, разом з одержанням певних вигод від укрупнення виробництва, сільське господарство, як і інші галузі, з ліквідацією приватної власності опинилося в такому становищі, коли припиняється будь-яка діяльність і панує всезагальна бездіяльність. Колгоспно-радгоспний лад, як і суспільний уклад в цілому, мав обмежені можливості розвитку. Таке суспільство могло розвивати виробництво лише до тих пір, поки в трудовій діяльності людей переважають фізичні зусилля, а не творчість. У даному випадку справжні заохочувальні мотиви діяльності людей (особистий інтерес) можна замінити адміністративнокомандними методами управління, тобто примусовим впливом держави, колгоспів та інших організацій на власників робочої сили. Саме тому, коли в світі почався прискорений розвиток науково-технічного прогресу, в колишньому СРСР темпи виробництва почали знижуватися. Це наочно видно па прикладі сільського господарства, яке за всіма основними показниками, починаючи із середини 70-х років, значно відстає від країн Західної Європи. Існування тезису про пріоритетність державної власності над колгоспно-кооперативною і неминучість їх злиття на основі перетворення останньої в державну призвело до вихолощення суті колгоспів як добровільних об'єднань селян та їх власності для спільного господарювання. Держава чимало коштів вклала в розвиток колгоспів у вигляді і неодноразового списання заборгованості, підготовку кадрів, фінансування меліоративних та деяких

інших робіт. Все це призвело до одержавлення колгоспів з усіма негативними наслідками. В результаті припущених помилок сільське господарство України, як й інших держав, створених на території колишнього СРСР, опинилося в безвиході. Особливість селянина була знебарвлена і затиснута в лещата існуючих суспільних відносин. Але рух у зворотному напрямі був би не чим іншим, як новою помилкою – поверненням сільського господарства на вихідні позиції, тобто руйнуванням колгоспів і радгоспів та створенням одноосібних селянських господарств кінця 20-х і початку 30-х років. Цей шлях сумнівний ще й тому, що нині Україна має якісно новий рівень аграрного ресурсного потенціалу, докорінно змінився характер продуктивних сил. Тим більше, що сама ідея кооперування дрібних селянських господарств, як способу підвищення рівня централізації виробництва, була завжди прогресивним явищем. Про це свідчить досвід усіх розвинутих країн, в яких даний процес відбувався поступово, з урахуванням розвитку і зміни характеру продуктивних сил, а не прискорювався примусово, як це було в нас. Все це потрібно враховувати. Завдання полягає в тому, щоб створити на базі колгоспів і радгоспів нові сільськогосподарські підприємства, а головне, змінити економічні відносини всередині них, не руйнуючи великого виробництва. Тобто потрібно знайти розумну межу, на яку слід відступити, щоб потім дати селянам можливість закріпити за собою плоди своєї праці і надати їх в невід’ємну власність. Одним з вирішальних напрямів виходу з кризового стану, в якому опинилося сільське господарство, є проведення земельної реформи, впровадження в сільське господарство нових відносин власності і форм господарювання. Ідеалізувати колгоспи і радгоспи не можна. Навіть тоді, коли сільськогосподарське виробництво мало сталі темпи зростання, завдання продовольчого забезпечення населення вони виконували частково. В умовах економічної кризи обсяги сільськогосподарського виробництва за 1990–1992 рр. зменшилися на 30%. Причини такого спаду неоднозначні. В 1991–1992 роках погодні умови були несприятливими для сільського господарства.

На результатах позначилося незадовільне матеріально-технічне забезпечення села, недосконалі цінові взаємовідносини аграрного сектора та інших галузей. Крім того, колгоспи і радгоспи порушують умови укладених договорів. Через низькі державні закупівельні ціни багато господарств віддають перевагу реалізації продукції через ринкові структури, у власній торговельній мережі та на бартерних умовах. Раніше колгоспи і радгоспи виконували поставлені завдання за будь-яку ціну, не рахуючись з витратами. Тепер ситуація змінилася. Господарства займаються лише тим, що їм вигідно. Тому з виробництва постійно знімають трудомісткі, але важливі для населення культури. Позначилося і те, що карбованець став важкоматеріалізованою грошовою одиницею. У господарствах, як і в селян, зникли стимули до зароблення грошей, а відповідно немає заінтересованості нарощувати обсяги виробництва продукції і продавати її державі навіть за подвійною ціною понад державне замовлення. Сільськогосподарське виробництво в особі колгоспів і радгоспів мало завжди витратний характер, поглинало величезні матеріальні і фінансові ресурси, валютні кошти, але так і не забезпечило населення країни власним продовольством. Через низький технологічний рівень виробництва, продуктивність ланів і ферм переважна частина господарств зводить кінці з кінцями лише завдяки списанню з них боргів та дотаціям. За даними досліджень, вихід м’яса з розрахунку на голову великої рогатої худоби в наших господарствах на 52% менший, ніж у Чехії та Словаччині, в 2 рази менший, ніж в Угорщині, на голову свиней – відповідно на 70–79%. Це означає, що для виробництва 1 т м’яса доводиться утримувати в 1,5-2 рази більше худоби, витрачати більше підтримуючого корму, капітальних вкладень, мати більше працюючих тощо. Колишній СРСР займав перше місце в світі за обсягами виробництва сільськогосподарської техніки. У ньому вироблялося тракторів у 6 разів більше, ніж у США, зернозбиральних комбайнів – у 12, мінеральних добрив – в 1,8 раза. Однак ні техніки, ні інших матеріальних ресурсів, у тому числі і мінеральних

добрив, ніколи не вистачало. Замість того, щоб працювати 6-8 років, техніка нерідко списувалася на другий, третій рік. Тому збереження існуючої організації сільського господарства – це шлях до марнотратства, розтринькування національного багатства України. Такий шлях не приведе до достатку. Це зумовлює необхідність здійснення аграрної реформи, реформування насамперед колгоспів і радгоспів, запровадження різноманітних умов власності і господарювання. Напрями і форми такої роботи підказує світова практика, а також історичний досвід організації сільського господарства в Україні. Сфера матеріального виробництва – сільське господарство – повинна перетворитися у провідну галузь суспільства, а праця селянина – в найпрестижнішу і шановану. На проведенні аграрної реформи потрібно сконцентрувати зусилля суспільства, адже це робиться в інтересах усього народу України. Світова практика свідчить, що форми власності в ринковій економіці відіграють центральну, домінуючу роль над усіма іншими базовими основами суспільства. Тривалий час націоналізація землі у нас вважалася перевагою і здобутком. Визначені форми землеволодіння (державна власність) і землекористування (колгоспи і радгоспи) вважалися беззаперечними. В дійсності ж розвинулося безпрецедентне хижацьке ставлення до землі і природних ресурсів. Розораність земель досягла 85–86%. У розвинутих країнах цей показник не перевищує 60%. Внаслідок цього порушено водно-кисневий баланс. Диктат зверху призвів до перенасичення сівозмін у багатьох господарств соняшником, цукровими буряками, деякими іншими культурами, до виснаження ґрунтів за рядом хімічних елементів, порушення структури ґрунтів, балансу родючості. У реальному житті на українських чорноземах діялося те, що приписувалося капіталізму багаторічною критикою буржуазних концепцій землеволодіння і землекористування, практика доводила повну методологічну неповноцінність самої ідеї націоналізації землі в її спотвореній формі. Багатомільйонне селянство примусили до поденної роботи без права користування результатами своєї праці. За такої

організації сільського господарства держава виявилася неспроможною правильно і раціонально використати головне своє багатство – землю. Сільське господарство виявилося для держави своєрідною внутрішньою колонією. За рахунок селянства розбудовувалися промисловість, військово-промисловий комплекс, міста. Найменшою мірою цивілізація торкнулася сільських поселень. Через відсутність чіткої комплексної програми розвитку народного господарства, під впливом індустріалізації відплив трудових ресурсів із села набув небачених у світі масштабів. Справа в тому, що в селах, крім сільськогосподарського виробництва, майже не розвивалися інші виробничі сфери. Це і прирекло на зубожіння і безперспективність багато населених пунктів. Нині поширюється концепція, за якої аграрні відносини ґрунтуються на загальнолюдських ідеалах і цінностях, а земля розглядається, як загальнонаціональне (загальнонародне) надбання, її власник, владний розпорядник – безпосередній виробник, що об’єктивно визначає функції, структуру, суб’єкти економічного механізму, земельних і аграрних відносин у цілому. На підставі цього внесено методологічну ясність у питання про плату за землю, купівлю-продаж її, про приватний сектор, найману працю. Противники зазначеної концепції продовжують схоластично теоретизувати, вишукуючи надумані переваги існуючої системи, все зводячи до висновку: дайте колгоспам і радгоспам все необхідне – і продовольча проблема буде вирішена. Багаторічний досвід роботи колгоспів і радгоспів свідчить, що збільшення поставок селу техніки, мінеральних добрив, пально-мастильних та інших матеріальних ресурсів без підвищення заінтересованості робітників у кінцевих результатах не дає належної віддачі. Так, темпи зростання інвестицій і фондів сільського господарства суттєво випереджали збільшення обсягів виробництва продовольства. За 1970-1990 рр. на 1% приросту продукції сільського господарства основні виробничі фонди збільшувалися в колгоспах і радгоспах України на 8,2%. У господарствах постійно підвищувалася ресурсомісткість продукції. Низькі темпи росту виробництва не сприяли поліпшенню

харчування населення, бо практично увесь приріст йшов на покриття потреб, пов’язаних із приростом населення. Наприклад, у 1988 р. виробництво продукції сільського господарства на душу населення зросло лише на 5,2% проти рівня 1976-1980 рр., а відносно задовільне забезпечення населення продовольством підтримувалося за рахунок імпорту значної кількості продуктів харчування. У перетвореннях села основним суб’єктом, носієм аграрних відносин повинен стати землевласник-товаровиробник. Для цього створена відповідна законодавча база: прийняті Закони України про власність, про селянське (фермерське) господарство, про господарські товариства, про сільськогосподарські колективні підприємства, про оренду та ін. В них визначено концепцію і функціональну спрямованість, зміст механізму реалізації власності на землю як загальнонародного багатства і власності різноманітних господарських суб’єктів на неї. Все це докладно висвітлюється в наступних розділах книги. Прихильники колишньої пануючої орієнтації, яких чимало в адміністративно-управлінських структурах, не поспішають із проведенням реформ або чинять опір економічній реформі, приймають економічно необґрунтовані або половинчасті нормативні акти, які не відкривають шляху до ринкової економіки, стримують аграрну, насамперед земельну, реформу. З одного боку, не здійснюються попереджувальні заходи, спрямовані на забезпечення необхідної критичної маси грошей у приватно-власницьких контрагентів ринку, усунення монополізму у виробництві та самій структурі АПК, а також на створення умов для вільної конкуренції. З другого боку, постійно існує реальна загроза того, що земельну реформу можуть спрямувати в русло, вигідне її противникам. Будь-які застереження відносно аграрної реформи – свідчення небажання або неспроможності йти радикальним шляхом рішучого подолання існуючого становища. Колгоспи і радгоспи слід реформувати в колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, асоціації, кооперативи, агрофірми. В рамках великих за розмірами господарств доцільно створювати малі підприємства, а також відособлені селянські (фермерські)

господарства, що б виробляли продукцію, яку неможливо виробляти у великому виробництві. Все це змінить ставлення селянина до землі, посилить мотивацію до ефективної праці, що сприятиме вирішенню продовольчої проблеми в Україні. 1.2. Оцінка господарського механізму АПК у 1986-1990 роках Економічна реформа в АПК, що започатковувалась у 1985 р., завершилася в 1988 р. переводом підприємств і організацій на повний господарський розрахунок і самофінансування. Сам факт переводу має позитивні сторони. До них слід віднести пожвавлення економічної роботи на підприємствах, закріплення внутрішньогосподарського розрахунку, покращання фінансового стану більшості господарств, більш раціональний підхід до капітальних вкладень, закріплення в міжгалузевих взаємовідносин принципів господарського розрахунку, пожвавлення и низових ланках АПК, направлене на вдосконалення управління та формування інтеграційних систем. Але ці явища не внесли корінного перелому в управління і господарювання в АПК. В концепції економічної реформи в АПК першочергове значення надавалось створенню нових виробничо-економічних відносин на основі посилення інтеграційних процесів, зміцнення господарського розрахунку, демонтажу командно-адміністративних методів управління, переходу на економічні методи, нормалізації фінансового стану підприємств, як умов нарощування обсягів виробництва і підвищення його ефективності, вирішення гострих соціальних проблем села. Господарський механізм, що сформувався, ці цілі реалізує тільки частково і непослідовно. На відміну від попередніх реформ він виявився менш відпрацьованим, незбалансованим за елементами, а головне – в його основі залишились ті ж принципи, що й в попередніх. Діючий нині господарський механізм побудований на деякому удосконаленні невиправданих методів управління і господарювання. Оскільки в ньому немає принципово прогресивних рішень, які відповідають концепції економічної реформи, вплив його на

економічний і соціальний розвиток був недостатнім. Це виявилось, в першу чергу, в зниженні темпів росту виробництва, в утворенні в АПК вкрай суперечливої, багато в чому кризової, ситуації. Безперечно, що при цьому вплинули негативні фактори, які склалися в цілому в економіці країни. Перехід на повний господарський розрахунок і самофінансування в економічному і політичному відношенні непідготовлений. Не була здійснена реформа цін, не упорядковані планування і матеріально-технічне постачання, фінансово-кредитні відносини, на місцях не змінена система командно-адміністративного управління. З цієї причини більшість положень господарського механізму виявилась практично не реалізованою, а перехід сільськогосподарських підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування – передчасним. Слід також підкреслити, що можливості господарського механізму реалізовуються не повною мірою. Це простежується як на рівні підприємства, так і регіонів. Виявляється слабка підготовка багатьох керівників і спеціалістів підприємств, ланок управління АПК. Кризові явища мають і причини, які йдуть корінням в дореформений період. Однак реформа породила додаткові труднощі: ріст рентабельності, в багатьох випадках, не пов’язаний з підвищенням ефективності виробництва і навіть при її зниженні; вилучення значних обсягів прибутку в централізовані фонди; посилення перерозподілу засобів добре працюючих підприємств на користь погано працюючих в основному за допомогою цих засобів і диференційованих надбавок. Парадоксальним в реформі є те, що вигоду від переходу одержали лише збиткові і низькорентабельні господарства. Знизилась заінтересованість підприємств в поліпшенні виробничих і економічних показників. Фінансове благополуччя (штучно створене) в багатьох господарствах породило атмосферу благополуччя, стимулювало ріст оплати праці і матеріального заохочення за рахунок незароблених коштів. Посилилась і соціальна несправедливість, яка проявила себе в нехтуванні інтересів колективів добре працюючих підприємств.

В умовах, що склалися, важко розраховувати на позитивний перелом в економіці АПК. Діючий господарський механізм АПК не відповідає вимогам повного госпрозрахунку і тому має бути змінений. Цей висновок підтверджується викладеною нижче оцінкою основних його положень, які перевірені дворічною практикою. Підприємства і організації АПК не мають самостійності у веденні господарства. Заміна плану закупок держзамовленням практично нічого не змінила: п’ятирічний план закупок в більшості випадків трансформований в держзамовлення заготівельним організаціям. На місцях план закупівлі-держзамовлення навіть не уточнюється. З цієї причини колгоспи і радгоспи не змогли провести в багатьох випадках необхідне упорядкування структури виробництва. Доведення до держпідприємств і до колгоспів нормативів розподілу прибутку (доходу) після внесків в бюджет і сплати відсотків за кредити є антиподом самостійності підприємств, по суті методом адміністративного втручання в їх діяльність. Створення агропромислових комбінатів і об'єднань при недотриманні принципу добровільності також обмежує права підприємств. В умовах лімітованого матеріально-технічного постачання, і в кінцевому підсумку – капітальних вкладень, економічна самостійність підприємства є найчастіше умовною. Перехід підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування по суті не дав змоги вирішити проблему їх самоуправління. Намітився відхід від виборності керівників. Дуже слабо розвиваються процеси демократизації всередині підприємств. Методи адміністративно-командного управління переміщуються на рівень господарства. Головна причина – несумісність діючих методів державного управління з самостійністю підприємств. Утворення союзів, асоціацій, кооперативних формувань по суті нічого не змінює, бо всі ці органи перш за все виконують функції державного управління. Справжнє самоуправління союзів, кооперативних формувань, асоціацій, комбінатів, об'єднань буде тільки в тому випадку, коли підприємства будуть дійсно само-

стійними і делегують деякі свої права утвореному ними і повністю підзвітному їм органу, а функції державного управління перейдуть обласним і районним Радам народних депутатів. Заходи по вдосконаленню системи управління агропромисловим комплексом, перехід підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування не вирішили головної проблеми економічної реформи – надання підприємствам необхідних комплексних прав, як об’єктивних умов роботи на госпрозрахунку, розвитку ініціативи, енергійності і докорінного покращання внутрішньогосподарських економічних відносин. Запровадження єдиного органу управління на рівні областей і районів не вирішило і не змогло вирішити проблему поєднання інтересів підприємств різних галузей, усунення між ними протиріч, бо цю проблему можна вирішити тільки економічними методами, адміністративні методи тут не прийнятні. Чітко простежуються негативні явища і в переробній промисловості. Погіршилось матеріально-технічне постачання через недооцінку специфіки цієї галузі, не поліпшилось фінансове становище, особливо в сфері капітальних вкладень; немає цілеспрямованої інвестиційної політики. Більшість агропромислових комбінатів не в змозі самостійно вести модернізацію переробних підприємств, яка в більшій мірі поставлена в залежність від можливостей централізованих фондів, фінансової допомоги колгоспів і радгоспів. В економічній реформі особливе значення надавалось зміцненню і розвитку на новій основі виробничо-економічних зв’язків підприємств, гарантіям їх нормальної діяльності, підвищенню відповідальності в системі цих зв’язків. Вирішальна роль держзамовлення зробила госпрозрахунок для багатьох господарств формальним. Держзамовлення в тому вигляді, в якому воно введене, і договірні відносини на основі діючого законодавства по суті є адміністративними важелями управління і планування. Не випадково при переході на самофінансування загострилась проблема вигідності того чи іншого виробництва, погіршилось матеріальнотехнічне постачання підприємств.

Невідрегульованість цінового механізму, пріоритет прибутку, вигідної продукції виявились вище державних планів і договірних відносин. В цих умовах держзамовлення на сільськогосподарську продукцію утримується на адміністративній основі і диференційованих надбавках. Оскільки останні в основному встановлені до закупівельних цін на тваринницьку продукцію, помітно втрачається інтерес колгоспів і радгоспів до збільшення продажу державі продукції рослинництва. Не випадково за останні роки немає приросту саме рослинницької продукції. Держзамовлення, незважаючи на його обов'язковість, таке становище не виправить: невиконання стало таким же явищем, як і невиконання плану держпоставки в минулому. Цей захід у господарському механізмі АПК виявився малоефективним. Тим більше, що держзамовлення майже повністю, особливо в радгоспах, розповсюджується на товарну продукцію. При нестабільності сільського господарства таке держзамовлення робить формальними договори-контракти, які укладаються в міру можливостей підприємствами. За виконання договорів, а отже і держзамовлення, ніхто не несе реальної економічної відповідальності. Роль держзамовлення, як планового інструменту і основи договірних відносин, можна підвищити за рахунок зниження його питомої ваги в товарній продукції і пропозицій зі сторони колгоспів і радгоспів по додатковому її продажу. В умовах, що склалися, повністю відмінити держзамовлення на поставки сільськогосподарської продукції не можливо. При такому підході складаються умови для докорінного оновлення правової основи договорів, підвищення економічної відповідальності за їх виконання. В економічній реформі вирішальною ланкою є ціноутворення. Але його роль майже повністю ігнорується, що є однією з головних причин низької ефективності господарського механізму і різного роду протиріч. Перш за все, не досягнуто еквівалентності в обміні, хоча в концепції перебудови підкреслювалось, що її відсутність завдає великий збиток сільському господарству, гальмує його розвиток. Диференційовані і підбавки до закупівельних

цін є методом модифікації бюджетних асигнувань, причому на рівні 1986 р. Сільське господарство не отримало допоміжних фінансових ресурсів. Диференційовані надбавки не тільки протирічать сутності госпрозрахунку, але є умовними в адміністративно-командній системі для переходу на самофінансування збиткових і низькорентабельних господарств. Вони створили видимість докорінних змін в сільському господарстві, притухання вкрай низького рівня його економічного розвитку майже в половині колгоспів і радгоспів. Диференційовані надбавки створили абсолютно неприпустиму ситуацію в сільському господарстві, зняли з порядку денного гострі проблеми безгосподарності, низького технологічного рівня виробництва, розвитку науково-технічного прогресу, економного витрачання ресурсів, породили безвідповідальність підприємств і органів управління. Вони наносять збитки добре працюючим, обділеним диференційованими надбавками, колгоспам і радгоспам. Госпрозрахунок – категорія товарного виробництва. До введення диференційованих надбавок товарно-грошові відносини колгоспів і радгоспів з державою за загальним визнанням були вкрай недосконалими. Диференційовані надбавки їх просто знівечили, бо вони не несли функцію дотацій господарствам, які працювали в гірших умовах, а стали для багатьох господарств каналом одержання незароблених коштів. З відміною деяких бюджетних асигнувань і введенням диференційованих надбавок виникли й інші проблеми. Відміна бюджетних дотацій до цін на техніку, мінеральні добрива та інші матеріально-технічні засоби завдала значних збитків сільському господарству. В диференційовані надбавки була введена різниця в цінах, яка склалася в 1986 р. Однак за 1987-1989 роки сталося значне подорожчання матеріально-технічних ресурсів, що постачаються сільському господарству. Це подорожчання держава тепер не компенсує, отже, частина диференційованих надбавок переходить до заводів-виготовлювачів. Замість підвищення еквівалент обміну по відношенню до рівня

1986 року знижується, що, враховуючи стан сільського господарства, неприпустимо. Відміна бюджетних асигнувань на соціальні заходи (погашення збитків, по утриманню дитячих і культурних закладів тощо) є теж, очевидно, неправильною для сільського господарства. Колгоспи і радгоспи настільки диференційовані в соціальному устрої, що вирішувати цю проблему цінами помилково. В господарському механізмі зроблена спроба розширити сферу товарних відносин колгоспів і радгоспів шляхом надання їм права реалізувати частину продукції потребкооперації і на колгоспному ринку за цінами домовленості. Цей прогресивний захід в розвитку ринкових відносин по ряду причин не одержав розвитку. По-перше, в зонах овочівництва і плодівництва в громадському і приватному секторі ціни домовленості не суттєво перебільшують державні з диференційованими надбавками, або нижчі за них. Господарствам в багатьох випадках стало невигідним втрачати диференційовані надбавки, не компенсовані в цінах домовленості. Удосконаленню заготівлі в новому господарському механізмі не приділено належної уваги, що негативно вплинуло на використання потужностей переробної промисловості. Не досягалося також підвищення якості продукції і усунення втрат, що збільшувало збитки колгоспів і радгоспів. Це найбільш рельєфно проявлялося в м'ясному підкомплексі. М'ясокомбінати уникали прийому худоби в господарствах. Худобу перевозили, як правило, на великі відстані, що неминуче супроводжувалося втратами живої ваги і нерідко загибеллю тварин в дорозі, перетримкою худоби. Через нестачу потужностей худобу в господарствах перетримують, що спричиняє додаткові затрати. Діяли застарілі стандарти на продукцію, недосконалі методи встановлення обсягів і якості продукції, яка продається. Це створило умови для крадіжок на переробних підприємствах, одержання необґрунтованих додаткових прибутків. Стандарти на сировину, особливо худоби, не пов'язані зі стандартами на продукцію переробних галузей. Як наслідок, всупереч інтересам колгоспів і радгоспів переробні підприємства одержують

додатковий прибуток. Тут колгоспи і радгоспи потребують впливового правового захисту своїх інтересів, без цього неможливо підвищити роль договірних відносин, пов'язати інтереси сторін, перекрити канали пограбувань і втрат. Перехід на повний госпрозрахунок і самофінансування не створив умов для докорінного покращання внутрішньогосподарських виробничих відносин. Це стало значним гальмом для ефективного освоєння діючого внутрішньогосподарського розрахунку через кілька причин. Діючі закупівельні ціни та на їх основі розрахункові ціни не забезпечують в багатьох випадках достатню матеріальну заінтересованість колективів. Диференційовані надбавки, як правило, не включаються до внутрішньогосподарських цін, що часто призводить до збиткових наслідків роботи внутрішньогосподарських підрозділів. Внутрішньогосподарські орендні та кооперативні підрядні колективи не є юридичними власниками виробленої продукції. Оренда і підряд не пов'язані з реальними товарно-грошовими відносинами, бо колективи беруть в адміністрації ресурси за повною ціною, а свою продукцію передають за розрахунковими цінами, не завжди забезпечуючи накопичення. Закон про оренду не має необхідного комплексу правових основ, захищаючих інтереси як орендарів, так і підприємств. Те ж стосується і підприємств із внутрішньогосподарськими кооперативами. Відносини з орендарями, кооперативами навіть в одному господарстві ставлять колективи в нерівне становище: орендну плату за майно і оподаткування їх як товаровиробників не можна порівняти. По суті, внутрішньогосподарська оренда і кооперація є модифікацією внутрішньогосподарського розрахунку з більш розвинутими внутрішньогосподарськими товарно-грошовими відносинами і не забезпечують вирішення проблеми створення більш досконалих виробничих відносин. Наявні й інші суттєві причини, що гальмують удосконалення економічних відносин у колгоспах і радгоспах. У впровадженні прогресивних форм організації праці не зацікавлені більшість керівників і спеціалістів підприємств. Вони не хочуть брати на себе відповідальність з приводу внутрішньогосподарських дого-

вірних відносин, бо не мають гарантій на виконання договорів поставок матеріально-технічних засобів і збуту продукції, виробленої зверх договорів-контрактів. В останньому випадку господарство змушене було купувати продукцію у орендаторів і кооперативів, хоча не було змоги її реалізувати. Господарський механізм не мав необхідних правових положень, які б захищали інтереси сторін. Збереглись застарілі підходи у формуванні оплати праці, які протирічать сучасним виробничим відносинам. В основі господарських відносин лежить система заробітної плати в різних модифікаціях, яка включена в розрахункові ціни. Природі внутрішньогосподарських відносин в умовах самофінансування властиве одержання товаровиробниками доходу, а не заробітної плати. Отже, купівля і продаж за обґрунтованими цінами, прибуток, податок, враховуючи платежі за використання землі, майно мають бути в основі цих відносин. Система формування затрат і прибутку не відповідає принципам госпрозрахунку на переробних підприємствах. Як і раніше, залишається значною диференціація підприємств за рентабельністю, багато збиткових і низькорентабельних підприємств. 1.3. Чому ми бідні? З давніх-давен відомо, що найважливішою і нічим не замінною потребою людини є їжа. Незалежно від того, де вона живе і працює, яку роботу виконує, найпершим її інтересом було, є і буде забезпечення і себе, і сім'ї продуктами харчування. Спочатку це зводилось до їх обсягу (кількість, маса), а з часом все більшого значення набуло співвідношення різних харчових продуктів та їх якість. Одночасно ставало очевидним, що вирішити цю проблему, яка із збільшенням населення на земній кулі ускладнювалась, можна лише за рахунок прискореного ефективного розвитку сільського господарства. Адже саме воно забезпечує основну частину натуральних продуктів харчування. У багатьох країнах

усвідомлення цього спричинило в значній мірі підпорядкування розвитку багатьох інших галузей інтересам саме продовольчого сектора. А він, в свою чергу, не залишався "нахлібником" і певним чином сприяв їх розвитку. Це той осяяний мудрістю людства випадок, коли зараз часто іронічно або презирливо вживане "ти – мені, я – тобі" на основі взаємного інтересу набувало глобального значення і ставало основою соціальноекономічного поступу. На превеликий жаль і нашу загальну – держави і кожного її громадянина – біду, ця споконвічна істина в Україні ще й до цього часу не тільки не визнана, а й великою мірою ігнорується, і це тоді, коли сільське господарство є серцевиною агропромислового комплексу, який не просто годує всіх нас, а є найбільшим сектором економіки України. Його частка у валовому продукті становить близько 40%, або 90-95 млрд крб у порівнянних цінах 1983 року. За цим показником АПК значно перевищує паливноенергетичний, металургійний, машинобудівний та хімічнолісовий комплекси разом узяті. В ньому зосереджена третина основних виробничих фондів і трудових ресурсів, зайнятих у сфері матеріального виробництва країни. В галузі формується понад 70% товарів народного споживання. Від стану в АПК, про що свідчать реалії сьогодення, залежить економічна, соціальна і, врешті, політична ситуація в суспільстві, його розвиток. Багаторічне (колись у Радянському Союзі, а нині — в незалежній Україні) нехтування інтересами селянства, сільського господарства поставило найважливішу, з великим природним потенціалом народногосподарську галузь на межу виживання, а найбільшого трудівника – селянина – вкрай принизило. Селянин працює без вихідних і відпусток, не забезпечений нормальним лікуванням, не має елементарного відпочинку, працює тоді, коли інші відмовляються це робити, коли місяцями не платять за продану державі продукцію, коли він, одержуючи за свою працю набагато менше, ніж працівники інших виробничих галузей, не тільки не страйкує, а навіть не погрожує страйками. Але й за цих умов значна частина суспільства і, що особливо небезпечно, законодавців та урядовців не хоче або й не в змозі

зрозуміти це і продовжує діяти по відношенню до селянина за споживацьким гаслом минулого: "Дай. Де хочеш візьми, яким хочеш чином вироби продукцію, але дай". А як він сам житиме при цьому, то його справа. Ось і дожилися до того, що, маючи найкращі в світі чорноземи і відданого землі селянина, живемо з кожним роком все гірше. Якщо ж він вимагає найелементарнішого – платити йому за продукцію стільки, скільки вона коштує і скільки потрібно для розширеного відтворення галузі, його без будь-яких підстав звинувачують у спаді виробництва, в провокуванні інфляційних процесів та ще багато в дечому. Такі явища, на жаль, мають місце, але звинувачувати в цьому селянина – це або незнання реальних причин надміру складного сьогодення, або небажання чи невміння зрозуміти їх. Тому й обирають найлегший, найпростіший, але з самого початку безперспективний спосіб: бити того, хто тягне. І це тоді, коли з незалежних від сільського господарства причин ми все більше, якщо не буде вжито невідкладних заходів по надійному ресурсному забезпеченню галузі, зможемо розраховувати на природний потенціал родючості ґрунтів, який навіть на наших землях менше 20 ц/га у зерновому еквіваленті. Якби наш селянин хоч трохи зрадив своєму хліборобському покликанню і своїй майстерності працювати на землі, ми вже давно були б у продовольчій безодні. Адже і за надміру несприятливих умов останніх років одержано по 700 кг зерна на одного жителя України, що, як переконує світова практика, достатньо не тільки для повного забезпечення внутрішніх потреб у ньому, але й дає змогу його експортувати. Але нав’язана селу за попередні десятиліття структура зернового клину з надмірним захопленням вирощування пшениці при недостатніх обсягах виробництва кормових культур, насамперед кукурудзи і сої, при невмінні виробляти високоцінні комбікорми, зумовлює штучну нестачу зерна. А звинувачують у цьому селянина, сільське господарство. Настав нас усвідомити: над Україною нависла продовольча небезпека. Усвідомимо це і зробимо правильні висновки – швидко станемо на ноги, вийдемо за продовольчим достатком на світовий рівень, будемо годувати не тільки себе, а й інші країни. Це

очевидна реальність, нехтування якою загрожує Україні політичним і економічним катаклізмом. В останній час багато дискутується з приводу ситуації, що склалася в аграрному секторі економіки з великою розбіжністю підходів і думок – від глибокого аналізу до поверхневого огляду, від критики всього минулого до його перехвалювання, від комплексного підходу до висмикування окремих положень. Та якими б вони не були, їх потрібно знати. Ми маємо ще навчитися сприймати альтернативні думки як такі, що заслуговують найпильнішої уваги. Можна було б вдатися до дискусії з цих питань. Та ми не ставимо такої мети. Основну увагу зосередимо на проблемі, яка ще не тільки не достатньо відпрацьована, але й з різних причин недооцінюється. Йдеться про формування сучасної аграрної політики держави. Як не прикро, але за час незалежного існування Україна не виробила власної аграрної політики. В складі колишнього Радянського Союзу вона змушена була діяти в межах відповідної тим умовам аграрної політики, яка, як відомо, не завжди відповідала інтересам та умовам України. Та й назвати все те, що в ті часи відбувалося навколо сільського господарства, політикою, та ще й державною, можна лише з великою умовністю. В багатьох випадках це більше нагадувало хаотичні пошуки виходу з критичних ситуацій, які мали тенденцію до збільшення їх чисельності, розширення меж і поглиблення. Сподіваємося, що написане вище не ототожнюватиметься з суцільно негативною оцінкою всього того, що мало місце в минулому. Було в ньому таке, що і зараз заслуговує на увагу. Але аграрної політики держава не мала. Бо політика панівної партії – це ще не державна політика, тим більше, коли вона не завжди відповідала інтересам не тільки держави взагалі, а й інтересам її громадян. Настав час сформувати державну аграрну політику. І хоч досвіду розробки великомасштабних програм у нас ще недостатньо, перший крок у цьому напрямі вже зроблено. Найважливіші засади аграрної політики держави досить повно викладені у доповіді Президента України Л.Д. Кучми "Шляхом радикальних

реформ" на сесії Верховної Ради України в жовтні 1994 року. Зупинимось лише на деяких визначальних рисах і особливостях аграрної політики. Найважливішою серед них є стратегічна орієнтація на збалансовану взаємоузгодженість інтересів селянина і держави. Так питання ще ніколи не ставилося. Президент України, викладаючи стратегічну мету аграрної політики, на перше місце поставив формування реального власника і господаря землі та соціальноекономічну розбудову села: соціально-економічний інтерес селянина, незалежно від того, яка форма власності і господарювання на кожному даному етапі є для нього найбільш прийнятною, не тільки визнано, але й утверджується як пріоритетний. Бо лише через ефективне задоволення такого інтересу можуть бути реалізовані інші стратегічні складові аграрної політики – вирішення продовольчої проблеми і виведення аграрного сектора економіки України на світовий рівень розвитку. І хоч можна передбачити, що практична реалізація цього стратегічного положення буде даватися нелегко, сама постановка питання настільки своєчасна і чітка, що воно не може не бути вирішене. Виняткове значення має також сам підхід до формування аграрної політики, вимоги до неї. Основні з них – наукова обґрунтованість і конструктивна цілеспрямованість. Дехто вважає, що нічого нового в цьому немає: адже й досі все, що робилося на державному рівні, видавалося як науково обґрунтоване. За формою це так, а от за суттю – далеко ні. Бо одна справа, коли за основу береться надмірна ортодоксальність ідеологічних поглядів і підходів, якими обґрунтовуються різні псевдонаукові програми, і зовсім інша – коли за визначальне беруться інтереси економіки та людей. В даному випадку маємо справу саме з таким підходом, і це є чи не найважливішою базовою основою реальності, сформульованої Президентом аграрної політики. Принциповим є також положення про роль і місце аграрної політики в ринковій трансформації економічної системи країни. Важливими тут є два аспекти. З одного боку, галузі продовольчого сектора мають найбільш сприятливі (порівняно з іншими

виробничими галузями) передумови для розвитку на ринкових засадах. Слід лише якомога швидше "відлучити" від цього сектора псевдоринок, відкрити дорогу ринку справжньому на основі ефективного поєднання підприємництва державного регулювання розвитку АПК в економічно виправданих розмірах. З другого боку, добре відпрацьований ринковий механізм в АПК повинен стати провідною ланкою, стимулюючим фактором прискорення і поглиблення ринкових відносин у всій економічній системі країни. А це вже треба розглядати як соціально-економічні гарантії сільському господарству з боку держави. Не повинно статися так, що село і на цей раз виявиться обдуреним. Є підстави для висновку, що ці гарантії все ж будуть реалізовані. Одним з найпереконливіших доказів цього є нестандартність рішень, закладених в аграрну політику. Одне з них – чи не найважливіше – стосується земельної реформи, радикальність якої розглядається як фундамент докорінної перебудови системи виробничих відносин на селі. Адже земля для селянина завжди була, є і буде найбільшим багатством. Гарантовано володіючи землею, він зможе стати реальним господарем на ній. Обіцянки передати землю селянам проголошувалися не раз. Але практичні кроки в цьому напрямі майже не робляться. Як і раніше, держава в особі її владних структур робить все, аби зберегти свою по суті безмежну владу на землю. Ось лише один приклад. Згідно з чинним законодавством земля, яка знаходиться в користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, повинна передаватися у власність їх трудовим колективам з наступним визначенням у ній середньої земельної частки (земельного паю) кожного працівника. Є законодавча база, добре відпрацьований механізм передачі землі, але з великими труднощами своїм законним правом досі скористалися лише менше одного відсотка таких підприємств. Причин, щоб не передати землю селянам, наводять багато, а справжня одна — політична ситуація і безкарність тих, хто повинен забезпечити виконання прийнятих на найвищому державному рівні законодавчих положень. Додамо до цього складнощі з одержанням землі

фермерами, і стане зрозумілим, чому не хоче влада розлучатися з землею. Нічого особливого стосовно цього робити не потрібно – треба лише реалізувати Закон України про рівноправні форми власності на землю: державну, колективну і приватну. Але поки що державна власність на землю залишається супермонопольною. Знову політика бере верх над економічною доцільністю. У зв’язку з цим виняткового значення набувають положення аграрної політики, викладені Президентом України: а) при розв’язанні головного питання аграрної реформи – питання про власність на землю не можна керуватися суто політичними та ідеологічними догмами правого чи лівого характеру; б) у здійсненні реформування власності на землю не існує уніфікованих рішень; в) використання потенційних можливостей різних форм власності на землю має базуватися на врахуванні особливостей окремих регіонів України; г) приватна власність на землю має стати домінуючою базою аграрних перетворень. Саме це право приватної власності на землю є предметом найбільших політичних дискусій. Відбувається пряме, свідоме залякування населення самою можливістю передачі землі в приватну власність. Тим більше, коли така її форма проголошується як визначальна. В хід йде все: землю скуплять іноземці, власні товстосуми, підставні особи та ще багато хто. Що ж, таке може бути, якщо держава, проголосивши приватну власність, не буде займатися вирішенням цієї проблеми. Якщо ж вона запровадить відповідний досвід інших країн, проблему буде розв’язано. Не поодинокими є посилання на те, що в деяких країнах всі сільськогосподарські землі перебувають у державній власності. Але ж не можна не бачити й того, що в абсолютній більшості країн переважає приватна власність на землю і господарюють там не гірше, ніж при державній власності. І все-таки: чи може приватна форма власності на землю в Україні бути домінуючою? Без будь-яких сумнівів стверджуємо: може і повинна. Один з перших кроків на цьому шляху –

виконання чинних в Україні законодавчих актів. Зокрема, надати середнім земельним часткам (земельним паям), які згідно з чинним законодавством мають бути визначені після передачі землі у власність колективних сільськогосподарських підприємств, статусу приватних з правом їх дарування, передачі в спадщину, здачі в оренду, в заставу, купівлі-продажу. Побоювання, що почнеться масовий продаж таких ділянок, безпідставні: селянин не так просто віддасть землю. А якщо такі випадки і траплятимуться, то слід мати на увазі, що цього нам не минути. Регулювання таких процесів має здійснювати держава. Тим більше, якщо продаж землі сільськогосподарського призначення на якомусь етапі (він може бути досить тривалим) здійснюватиметься лише громадянам України (практика продажу таких земель своїм громадянам у світі вже є). Може бути інший варіант: дозволити на цьому етапі купівлю-продаж земельних паїв лише в межах даного підприємства чи даної сільської ради, а час покаже, як далі бути і чи багато селян захоче продавати їх. І ще одне: від проголошення права купівлі-продажу землі до його практичної реалізації – довгий шлях, на якому має бути зроблена її економічна оцінка, створена відповідна інфраструктура тощо. Важливою складовою частиною сучасної аграрної політики має стати розширення і поглиблення приватизаційних процесів в АПК. Звичайно, на більш досконалій методологічній, методичній і організаційній основі з урахуванням уже набутого досвіду. І тут не можуть не турбувати спроби різко розширити перелік підприємств продовольчого сектора економіки, які не підлягають приватизації. Якщо це трапиться, то галузь, яка своєю сутністю найбільш підготовлена до приватизації, може залишитися поза її межами. Цього не повинно статися. Логічний наслідок земельної реформи і приватизації майна – розвиток реальної різноукладності, рівноправного розвитку всіх дозволених законом форм господарювання. Звичайно, збережеться частина державних підприємств. Інші будуть корпоратизовані і перетворяться в акціонерні товариства. Не тільки не втратять свого значення, а й набудуть нових рис недержавні сільськогосподарські підприємства. Їх найбільш істотною відмі-

ною від теперішніх колгоспів та інших форм колективних сільськогосподарських підприємств має стати виробничо-організаційна побудова на засадах єдності приватної власності на землю і засоби виробництва (звичайно, якась частина землі і майна буде мати загальногосподарське призначення) і колективних (групових, кооперованих) форм господарювання з великою виробничою і фінансовою самостійністю структурних підрозділів. Тобто за своєю суттю вони мають стати кооперативами, заснованими на переважно приватній власності їх членів. Цим шляхом іде весь світ. Новий імпульс має бути наданий розвитку індивідуальноселянського (фермерського) укладу. В суспільстві, в тому числі серед селян, ставлення до нього неоднозначне, чим і користуються його відверті чи приховані противники. Але стримувати розвиток фермерства – шлях безперспективний. Ще не скоро він стане реальним конкурентом великих сільськогосподарських підприємств. Та зараз не це головне. На перше місце має бути поставлене інше: дати тим (насамперед селянам), хто бажає господарювати самостійно, таку можливість. Не всі вони будуть добре господарювати, але ж і тисячі колгоспів і радгоспів уже підійшли до межі банкрутства. Проте будуть (і вже є) такі, які можуть бути зразком не тільки для фермерів, а й для колективних сільськогосподарських підприємств і радгоспів. Стаючи на шлях самостійного господарювання, селянин багато чим ризикує. Зменшити ступінь ризику повинна держава і всі ми разом: хто фінансово і матеріально, хто хоча б добрим словом. Значно кращі можливості ефективного розвитку має одержати особисте підсобне господарство селян та інших жителів села. Саме воно стає реальним конкурентом підприємств усуспільнених форм. Не можна не бачити того, що у виробництві сільськогосподарської продукції частка колгоспів і радгоспів порівняно з 1989 роком скоротилася з 73,3 до 60,1 %, тоді як приватно-індивідуальний сектор збільшив її виробництво з 26,7 до 39,9 %. І хоча ще в певній (в багатьох випадках значній) частині це зроблено з використанням продукції і земель колективних та державних підприємств, очевидним є те, що присадибне

селянське господарство вже давно змінило статус підсобного на основне. На підтвердження цього свідчать такі дані: якщо у 1985 році в доходах селянської сім’ї на частину, одержану з присадибних господарств, припадало 29, %, то у 1996 році цей показник сягнув 51%. Очевидним є те, що у зв’язку зі спадом виробництва недержавних і державних сільськогосподарських підприємств зміна співвідношення валової продукції на користь присадибного сектора якийсь час збережеться. До цього слід ставитись з розумінням: це не трагедія для усуспільнених форм господарювання, тим більше різних господарських формувань, явище для ринкової економіки реальне і вигідне з усіх боків. Та як би не вирішувалися питання власності і форм господарювання, зрушень не відбудеться, якщо не зміниться економічний механізм господарювання в АПК з його теперішнім тиском на село, насамперед через ціни і податки. Поки що саме це найбільш негативно впливає на ефективність господарювання. Аграрна політика повинна виходити з того, що на етапі освоєння ринкових відносин мають діяти кілька систем цін: фіксовані, гарантовані, регульовані та вільні ціни і тарифи. Завдання полягає в тому, щоб всебічно обґрунтувати раціональне поєднання цінових систем. В міру розвитку різних форм виробництва, роздержавлення підприємств та розширення каналів реалізації продукції системи цін будуть змінюватись на користь договірних та вільних цін. А в перспективі рівень цін буде формуватися під впливом попиту і пропозицій. Становлення ринкового типу ціноутворення не виключає державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Це потрібно для того, щоб забезпечити нормальні умови розвитку сільськогосподарського виробництва та соціальний захист споживачів. Ціновий паритет потрібно витримувати між сферами АПК, а також у галузевому розрізі – між продукцією сільського господарства і засобами виробництва, що надходять з промисловості і використовуються безпосередньо в сільському господарстві. Поки що не досягнуто раціонального співвідношення в рівнях цін на зерно і тваринницьку продукцію тощо.

У реальному житті ціни на засоби виробництва і послуги зумовили наростання дисбалансу в обміні сільського господарства з іншими галузями. За 1993 рік витрати на виробництво продукції села зросли в 42 рази, а закупівельні ціни на продукцію рослинництва – в 14-18, тваринництва – в 24-31 раз. Вартість будівництва станом на 1 травня 1994 року зросла в 32 тис. разів проти 1990 року. Промислові підприємства в основному звільнені від планових зобов’язань і реалізують продукцію сільським товаровиробникам за вільними цінами. Останні ж продають свою продукцію по контрактах за цінами, які регулюються державою і значно нижчі ринкових. Така неузгодженість є причиною того, що механізація виробництва і матеріально-технічна база сільського господарства безнадійно відстають. В 1993 році колгоспи і радгоспи, маючи понад 17 трлн крб прибутку, зменшили порівняно з 1990 роком закупівлі тракторів в 1,8 раза, вантажних автомобілів — у 18, автокранів – в 7, зернозбиральних комбайнів – в 6, мінеральних добрив – в 5 разів. Господарства змушені штучно уповільнювати списання техніки. В результаті падіння попиту на промислову продукцію скорочується ринок засобів виробництва. Сума прибутку, одержаного колгоспами і радгоспами в 1993 році в розрахунку на один карбованець фондів, якщо до їх складу включити вартість землі, становила лише 4 копійки, тоді як у промислових галузях – 30, торгівлі – 100, в системі банків – 300 копійок. Таким чином, вироблений прибуток у сільському господарстві переміщується в сферу промислового виробництва та різні комерційні структури. Поки що ціноутворення (і не тільки в АПК) продовжує базуватись на застарілій моделі ціни, коли за основу обчислення рівня прибутковості береться собівартість з усіма її негативними явищами. Підприємства будь-якими засобами списують на витрати максимально можливу кількість коштів, щоб завищити собівартість і зменшити платежі в бюджет. Така методика не враховує рівень фондомісткості і структури капіталу. Внаслідок цього найбільш сприятливі умови мають галузі з високою оборотністю функціонуючого капіталу і гірші – галузі, де з технологічних причин оборотність капіталу низька. До останніх

належить сільське господарство. Щоб удосконалити ціноутворення, вчені Інституту аграрної економіки пропонують брати за основний регулятор виробництва норму прибутку, що ґрунтується на "ціні виробництва", яка визначається відношенням прибутку до середньорічної вартості основних фондів (у сільському господарстві з обов’язковим включенням вартості землі) та оборотних коштів. Це поставить в однакові умови всі галузі народного господарства, дозволить обґрунтовано визначити масу прибутку, необхідну для забезпечення процесу відтворення в галузі. Для промислових підприємств норма прибутку становить 26-27%, а для сільського господарства, де уповільнений оборот коштів – на рівні 30 %. Вимагає нових підходів податкова і фінансово-кредитна політика щодо сільського господарства, яка поки що працює не на користь села, а тому і проти всіх споживачів його продукції. На жаль, не всі усвідомлюють, що промисловість і сільське господарство розвиваються на різних підвалинах, і тому механічне співставлення рівнів рентабельності цих галузей в умовах інфляції не може бути показником ефективності виробництва. Промислове виробництво більш фондомістке, ніж сільськогосподарське. В сільгосппідприємствах до складу фондів не включають вартість землі як основного засобу виробництва. В них не в повному обсязі переоцінені виробничі фонди, особливо власного виробництва, нижчий рівень оплати праці. Тому витратна база в сільському господарстві штучно занижена, а прибуткова – підвищена, що й зумовило вищий рівень рентабельності в сільськогосподарських підприємствах порівняно з промисловими. Не знаючи суті справи, цим користуються деякі політичні сили, народні депутати і урядовці, які заперечують державну підтримку аграрного сектора: у сільському господарстві, мовляв, і без цього висока прибутковість. Хоч насправді цього немає. Найважливішим аспектом аграрної політики є соціальне відродження села. Підхід тут єдиний: буде жити село – буде жити держава. Проте, з відомих причин, соціальний розвиток дуже багатьох сіл загальмувався, має дуже низький рівень. За рівнем і розвитком соціальної інфраструктури між селом і містом утворилися великі диспропорції. Загальний рівень матеріально-

технічної бази сільської соціальної інфраструктури становить лише 30 % від нормативу. Умови життя селян погіршуються. Номінальні доходи зростають, а реальні – знижуються. У більшості господарств майже повністю зруйнована система диференціації поточного додаткового матеріального заохочення, пов’язаного з вирішенням важливих виробничих проблем. За оцінками спеціалістів, питома вага преміальної частини у загальному розмірі заробітної плати в колективних господарствах повинна становити не менше 15-20 %, інакше втрачається премія. Настав час підвищити її до 40-50 % відносно тарифної частини оплати. Удосконалюється порядок розподілу натуральної частини фонду оплати праці, визначається доход за власністю. Низька заробітна плата, за загальним визнанням спеціалістів і керівників господарств, втратила свою стимулюючу функцію і є одним із факторів соціального напруження в суспільстві. Єдиний шлях до подолання соціальної занедбаності села – надати в аграрній політиці пріоритет державним актам, уже прийнятим з метою соціального відродження села, терміново розробити необхідні та невідкладно почати їх практичну реалізацію. Потрібні глибоко обґрунтовані і взаємопов’язані економічні, соціальні, правові та організаційні заходи, які б забезпечували сільському населенню рівні можливості в одержанні роботи, різноманітної праці на селі, а самі поселення забезпечити інженерним благоустроєм, впорядкованим житлом, мережею закладів охорони здоров’я, фізкультури і спорту, освіти і культури, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування. Організаційною основою вирішення вказаних проблем є спеціально розроблені програми і Закон України "Про сільську поселенську мережу". Аграрна політика повинна охоплювати вирішення однієї надзвичайно важливої проблеми – створення навколо сільського господарства, села і селянина істотно нової соціально-психологічної обстановки. Сільське господарство слід розглядати як своєрідну галузь, при вирішенні його проблем слід підходити до неї як до базової. Потрібно спільними зусиллями домогтися, щоб праця на селі набула найвищої престижності, а селянин став

шанованою людиною держави. Розуміючи, що це настане не так швидко, як цього вимагають обставини, переконаний: це буде. Але лише тоді, коли приклад у цьому показуватиме держава. В держави іншого виходу немає, вона може швидко залишитися без підтримки і розуміння з боку селян. Легко зрозуміти, чим це закінчиться. Часто висловлюються побоювання, що проголошені Президентом України основні засади економічної та соціальної політики можуть бути не реалізовані. Після всього того, чим закінчувалися програми в недалекому минулому, такі побоювання резонні. Але в даному випадку ситуація істотно інша. По-перше, маємо справу не з програмою партії, а з державною політикою, що, звичайно, не одне й те ж. По-друге, якщо програми в основному повторювали одна одну, не несучи істотно нового, в даному випадку визначальними є принципово нові науково-практичні підходи. По-третє, трафаретна і безпредметна сутність програм в останній час не сприймалась як щось дійсно серйозне. На цей раз маємо справу з великим інтересом до проголошеної Президентом політики. Найважливішим слід вважати те, що велику зацікавленість вона викликала в простого люду, від якого врешті-решт буде залежати – реалізовуватиметься така політика чи ні. Ми всі повинні бути готовими до того, що реалізувати цю політику буде нелегко, але за нею наше і наступних поколінь майбутнє, доля країни, її місце у світі. Не ставимо за мету викладати всі позиції щодо того, як досягти дієвості політики Президента. Найважливішими вважаємо три: подолати або хоча б істотно зменшити політичне протистояння в державі, і насамперед, різних гілок влади; якомога швидше відпрацювати законодавчу базу її практичного втілення; забезпечити єдність стратегічних і тактичних дій владних структур щодо реалізації проголошеної політики. Більша частина суспільства усвідомлює об’єктивність і незворотність радикальних соціально-економічних перетворень в Україні. Це набуває характеру великої рушійної сили, підвищує реальність проголошуваного політичного і соціально-економічного курсу.

Цим, звичайно, не вичерпуються проблеми і завдання ефективної аграрної політики. Вона має бути набагато повніше підкріплена у правовому відношенні, для чого потрібно прийняти велику кількість законів та інших законодавчих і нормативних актів. Як ніколи надійним має бути наукове, кадрове та інформаційне забезпечення аграрної політики. Складнощі щодо дальшого опрацювання аграрної політики великі, ще складніше реалізувати її. Але ніщо не повинно постати на перешкоді до її здійснення. 1.4. Агропромисловий комплекс: проблеми розвитку У світовому співтоваристві Українську державу, передусім, визнають як потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м’яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів та ягід тощо. Співпрацювати висловлює бажання значна кількість компаній всіх без винятку високорозвинутих країн світу. Використати це бажання іноземних інвесторів, створити умови для того, щоб економіка України змогла отримати якомога більшу вигоду, – святий обов’язок тих, хто причетний до керівництва державою, і зокрема, аграрною сферою, на всіх рівнях управління. Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал. Чим він різноманітніший, тим краще. В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Ось лише два приклади. В країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8-10 тонн цукру, в нас 1995 року – лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990-му – 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10-12 мільйонів тонн цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7-8 мільйонів тонн, а це 4-5 мільярдів доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід у цій галузі на європейський рівень урожайності та переробки насіння може додатково забезпечити 2,5-3 мільярди доларів. Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо розв’язати проблему постачання газу для

всього народного господарства. Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід. Але наявні резерви використовуються тільки на третину. Насамперед, потрібно зорієнтувати вітчизняну хімічну, машинобудівну промисловість на виготовлення для галузей АПК необхідних машин, обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та стандартами вони повинні відповідати всім вимогам технологічного процесу. Візьмемо для прикладу молочне господарство країни. Сьогодні значне поголів’я корів знаходиться не тільки в колективних господарствах (близько 5 мільйонів голів), айв особистих господарствах населення (2,8 мільйона голів). Однак молочна продукція приватного сектора потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості. Виходить, що виробничий потенціал села не повністю працює на потреби споживача, всього населення держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб у кожному з 30 тисяч сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробити місцевій владі. Головне – забезпечити пункти потрібним обладнанням, тобто холодильним устаткуванням, засобами контролю жирності, загальної якості молока тощо. Потрібно відпрацювати систему доставки молока до найближчих молокозаводів або місць його первинної обробки та переробки. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока відповідно до світової практики. Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодо забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Керівники підприємств хімічної промисловості повинні добре усвідомити: якщо сільське господарство не буде забезпечуватись добривами та іншими хімічними засобами, то з економічної точки зору ці підприємства Україні не потрібні. Наприклад, у зоні Полісся без добрив вигідніше взагалі не сіяти. Але ж допустити це ніяк не можна. Не можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться без роботи. В кінцевому підсумку, суспільству належить виявляти увагу не лише до молочного виробництва, а й до інших галузей сільського господарства, до питань технічного переозброєння всіх галузей АПК. Ми розглядаємо такий підхід як необхідну умову

побудови соціально орієнтованої економіки. Адже рівень соціальної захищеності населення насамперед визначається рівнем забезпечення його продуктами харчування. Визначне місце сільського господарства в народногосподарському комплексі зумовлює потребу негайного розв’язання проблеми паритетності цін і прибутковості підприємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність корекції економічного механізму. Його функціонування, на жаль, не вирішує питання фінансового забезпечення агропромислового комплексу. Продовжує існувати диспаритет між сільським господарством і промисловістю, що поставляє селу матеріальні ресурси. Цінова політика не узгоджується з фінансами галузей та підприємств. Банківська система відмежувалась від потреб товаровиробників, захопилася торгівлею грошима замість того, щоб зміцнювати свої позиції в економіці шляхом тісного співробітництва з суб’єктами виробничої діяльності. Не дивно, що банки охоче співпрацюють з приватними фірмами і дуже неохоче та в обмежених розмірах – із сільськими товаровиробниками. Сільське господарств належить до консервативної сфери діяльності. І це має об’єктивні причини. Галузь просто не може оперативно реагувати на зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. Зважаючи на це, в усьому світі сільське господарство фінансово підтримується державою. Опорною конструкцією для сільських товаровиробників є середньогалузева собівартість продукції. Вона для них є мінімальною ціною. Щоб забезпечити існування товаровиробників, держава має відшкодовувати селянам витрачене. Якщо цього не робити, то виходить, що суспільству їх продукція не потрібна. Але на практиці таке неможливе. Держави світу порізному підтримують сільське господарство. В США на підтримку вирощування лише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та субсидій. В нашій країні сьогодні збиткове тваринництво. Проте це не означає, що Україні не потрібне молоко чи м’ясо. Тваринництво штучно поставлене в такі умови, насамперед, через прорахунки в ціновій політиці. Це наслідок відсутності механізмів регулювання цін на потрібному рівні.

Слід зважити на те, що країни, в яких діє некерована ринкова економіка, як правило, бідні. Досвід більшості країн ринкової економіки свідчить, що товар іде до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколи не прийдуть, технічне переозброєння галузі не відбудеться. Якщо на вході до сільського господарства будуть високі ціни, як сьогодні, то природно, повинні бути високі ціни на сільгосппродукцію і на виході. Але через низьку купівельну спроможність більшості населення ця продукція не знаходить збуту і виявляється збитковою. А за законами економіки збиткове виробництво самоліквідується, що вже підтверджується скороченням поголів’я тварин. Проблема паритетності і пріоритетності не нова, вона неодноразово порушувалась, але ставлення до села не змінюється. За умов ринкової економіки такого допускати не можна. Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати всі складові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Твердження окремих опонентів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають дивно. Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Передусім, слід визначати її вартість і будувати земельні відносини тільки через вартісне зіставлення. За всю історію розвитку суспільства іншого методу, як зіставлення в грошовому виразі будь-яких відносин, у тому числі земельних, не знайдено. На наступному етапі потрібно передати землю в колективну форму власності (як похідний різновид приватної форми власності). Цей акт має дуже важливе значення для досягнення паритету у відносинах як всередині аграрної сфери економіки, так і в міжгалузевому плані. Слід усвідомити, що без включення вартості землі в кругообіг капіталу, як його складової, досягти цінового паритету неможливо. Тільки включивши в економічний механізм вартість землі, основних і оборотних фондів на всіх етапах руху їх до кінцевого продукту, з урахуванням швидкості обертання кожної складової капіталу, можна знайти той важіль, який дасть змогу встановити

нормальні ціни, досягти паритетності як у внутрішньогалузевих, так і в міжгалузевих відносинах. Через вартість еталонного гектара землі з урахуванням ренти І і II можна забезпечити ефективніше паювання земельних ділянок (вартість одиниці землі в центрі ділянки може дорівнювати кільком одиницям на околиці), визначити реальну її ціну через родючість, знайти господаря землі. Здійснення майнового і земельного паювання дає можливість перейти до створення господарських систем (формувань) ринкового типу: кооперативів, товариств, асоціацій, компаній, фермерських господарств. В основі їхньої діяльності вже буде не тільки праця, а й право власності на майно, землю і працю. Саме в цьому напрямі, на наш погляд, слід здійснювати реформи в нинішніх колективних сільськогосподарських підприємствах. Наступною проблемою аграрної реформи є активна інтеграція товаровиробника, переробних підприємств і торгівлі. Це дасть можливість обминути всілякі посередницькі "накрутки" банківських і торговельних систем, своєчасно забезпечувати всі ланки виробничого процесу коштами, вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок. Візьмемо, наприклад, цукрове, олійне, м’ясне, молочне та інші виробництва. Тільки за рахунок комплексного вирішення проблем організаційного, економічного, технологічного і технічного характеру в процесі створення в цих галузях інтегрованих виробництв ми зможемо технічно їх переозброїти, забезпечити внутрішній, а згодом і зовнішній ринок сільськогосподарською продукцією. Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків, брокерських і дилерських контор, земельного банку. Практично в кожній області, районі такі структури повинні бути. Саме на цих рівнях мають формуватися пропозиції-замовлення, групуватися основні оптові партії товарів тощо. Це припинить хаотичний рух у селах різного роду комерсантів, усуне зловживання при здійсненні договірних господарських операцій, зменшить або хоча б впорядкує бартерні операції. Зі створенням ринкової структури не можна зволікати, і сьогодні це є одним з головних завдань Міністерства сільського господарства і продовольства, його обласних і районних управлінь.

Прийняті в останні роки законодавчі акти щодо земельної реформи, укази Президента України, введення нової системи заготівель сільськогосподарської продукції створюють певні умови для переведення сільського господарства на ринкові відносини. Однак створення ринку землі поки що не вдається. Доповнень до Земельного кодексу України, які б передбачили це, Верховна Рада не прийняла, чим істотно ускладнила процес реформування на селі. І все ж ми сподіваємося, що питання буде розв’язано. Потребує вдосконалення земельний податок. Зараз він повністю підпорядкований фіскальній функції, тобто забезпеченню надходжень у бюджет. На наш погляд, земельне оподаткування, зважаючи на специфіку сільського господарства, потрібно повністю підпорядкувати стимулюючій функції як при встановленні податкової ставки, так і при використанні одержаних коштів від земельного податку. На наше переконання, потрібно відмовитися від існуючої практики, коли бюджетні кошти або пільгові кредити надаються промисловим міністерствам і відомствам, які використовують їх на свій розсуд. Промислова продукція цих відомств надходить до сільських товаровиробників з відповідною оцінкою та дооцінкою. Ми пропонуємо замість традиційного направлення фінансових ресурсів промисловим підприємствам і організаціям направляти їх безпосередньо товаровиробникам за конкурсними програмами. На практиці не спостерігається реальних зрушень від проведеного паювання землі і майна. Слід зробити наступний крок: зробити селянина повним власником результатів своєї праці, повноправним власником взагалі. Саме це стане мотиваційним фактором зупинення спаду сільськогосподарського виробництва і поступового нарощування його обсягів. Це спонукає водночас до зміщення центру ваги всієї організаційно-господарської діяльності безпосередньо до господарських і виробничих структур. Трудові колективи вишукують резерви і можливості для збереження й ефективного використання виробничого потенціалу, впровадження нових форм господарювання для нарощування виробництва продовольчих ресурсів. Село було і залишається однією з головних сил, яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави.

Розділ 2. ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ 2.1. Передумови Перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової – проблема надзвичайно складна. Адже історія ще не знала аналогів такої надзацентралізованості, де б економіка в своїй основі працювала на потреби не людини, а ідеології та політики, не рахуючись з небаченими масштабами марнотратства і безгосподарності. Те, що така економіка допускає великі втрати і збитки, ніколи не було секретом. Але, щоб у такій мірі... Цього люди не знали. Офіційна статистика приховувалась від народу, а відповідні показники штучно занижувалися. З переходом до відкритості суспільства з’ясувалося, що загальні збитки і непродуктивні витрати в народному господарстві набагато перевищують дані офіційної статистики – вони обчислюються 580-629 млрд крб (у цінах до 1 січня 1992 р.), що становить 38-40 % ВНП (без урахування екологічних втрат). Щороку втрачається половина промислової продукції, збитки від чого сягають 450 млрд крб (а не 40 млрд, як подає офіційна статистика). Збитки від втрат продукції сільського господарства становлять 47-95 млрд крб (причому 20-40 % її просто гине), а за даними колишнього Держкомстату України – лише 5,2 млрд крб. Втрати робочого часу сягають 30 % від його загальної кількості, тоді як за даними офіційної статистики – лише 0,5-0,9 %. За втрачений час по всіх галузях народного господарства щороку виплачується 83 млрд крб зарплати. До цього слід додати економічні втрати від низької якості виробленої продукції; втрати робочого часу в чергах за споживчими товарами і послугами, де люди вимушені проводити значну частину свого життя; втрачені потенційні можливості наших природних ресурсів і людей, а також їх професійну і моральну деградацію. А з тієї частини валового національного продукту, що залишається, значна частка спрямовується на потреби військовопромислового комплексу.

Неважко зрозуміти, який би був результат, коли б усі ці збитки і втрати не допускалися, а невичерпний людський і матеріальний потенціал спрямовувався на благо людини. Для цього є лише єдиний шлях – стати господарем, що насамперед означає роздержавлення, приватизацію, деідеологізацію, демократизацію, перехід до цивілізованої ринкової економіки. Інакше не може бути й мови про побудову вільної, незалежної України. Зростає опір радикальним економічним і політичним реформам з боку певних сил. Не здають своїх позицій адміністративнокомандні структури і методи – навпаки, створюється чимало нових державних структур. Приймаються економічно необґрунтовані або половинчасті нормативні акти, які не відкривають шляху до цивілізованого ринку. Наприклад, лібералізація цін, оподаткування замість стимулювання виробництва ще більше підривають його і посилюють соціально-політичну напруженість у суспільстві. Не можна вважати обґрунтованим перехід на вільні ринкові ціни на основі попиту і пропозиції, без попереднього забезпечення необхідної критичної маси грошей у приватно-власницьких контрагентів ринку, без усунення монополізму у виробництві та структур старої системи, без створення умов для вільної конкуренції. Не можна ігнорувати той факт, що постійно існує реальна загроза не допустити радикальних економічних реформ, спустити їх на гальмах і спрямувати в русло, вигідне політичним і соціальним силам. Як наслідок, падає виробництво, знижується життєвий рівень людей, насувається безробіття. Існують впливові потенційні сили, які можуть під перефарбованими і перейменованими гаслами згуртувати народ проти цих реформ і повернути його на той шлях, яким йшло наше суспільство до цього часу. Науковий аналіз показує, що для відвернення таких загроз і для переходу до ринкової економіки в ім'я добробуту і щастя трудового народу поки що існує реальна можливість. Але для її втілення в життя необхідні радикальні, рішучі дії. Найважливішою серед них є невідкладне і економічно обґрунтоване розв’язання проблеми роздержавлення і приватизації власності, яка є ключовою, фундаментальною для еконо-

мічної та політичної реформ. В умовах адміністративно-командної економіки вона не існувала і не могла існувати. Панувала єдина точка зору, згідно з якою питання власності в соціалістичній економіці вирішено в жовтні 1917 р. Державна власність проголошувалася найефективнішою і найперспективнішою. Земля не могла ні продаватися, ні купуватися, ні здаватися в оренду. І ні про які дискусії, суперечки щодо власності не могло бути й мови. Роль науки зводилася до пропагування партійних рішень. Тому тепер, коли саме життя вимагає невідкладного вирішення цієї проблеми, не тільки наука, але й практика опинились в скрутному становищі – зіткнулися з різними політичними силами, прихильниками і противниками приватизації, з пропозиціями і підходами до роздержавлення і приватизації. Але, щоб обґрунтовано, соціально справедливо розв’язати цю проблему, необхідно, в першу чергу, з'ясувати фундаментальні основи власності. Науковий аналіз показав, що власність – це не політична чи ідеологічна, а економічна категорія. А тому її фундаментальні основи криються не в ідеології, а в економіці. Економічна реформа може досягти мети лише за умов, коли в ній зацікавлений весь народ. Саме він, а не уряд, має стати творцем реформи, нового життя, ринкової економіки. Завдання уряду – сприяти досягненню накресленої мети. Народ зможе вирішити цю проблему тільки тоді, коли він матиме принципово новий економічний і психологічний імпульс до виробництва й підприємництва, а також гарантовану відповідну правову основу. Такий імпульс – у власності як економічному фундаменті виробництва і виробничих відносин, на якому будуються економічна і політична системи суспільства. Це – наріжний камінь економічних реформ. Науковий аналіз показав, що фундаментальні основи власності криються саме в підвалинах суспільства, у фундаменті суспільного виробництва, яким є його первинний осередок – сім’я. Саме вона є осередком суспільства, фундаментом і основою виробництва. Руйнування соціально-економічних, психологічних і природних принципів та засад функціонування сім’ї призводить, врешті-решт, до руйнування суспільства. Кожному осередкові

притаманні свої інтереси і потреби, задовольняти які він може тільки власною працею: іншого природою не дано. Але для цього він повинен мати, насамперед, засоби виробництва, свою власність, які він сам і створює. Отже, власність походить з самих природних потреб людини. Тому навіть у випадку, коли за характером виробництва результати праці кожного є спільним результатом, він повинен складатися з індивідуальних часток товаровиробників. Це зумовлюється об’єктивними законами економіки і природи. Ось чому будь-яка суспільна, колективна власність повинна складатися з суми індивідуальних, приватних власностей, а кожний член того чи іншого колективу повинен мати свою частку приватної власності. Продукт, який належить працівникові, не може бути спільним, належати народові, бути суспільною власністю в тому розумінні, в якому тлумачила це соціалістична політекономія. Продукт є суспільним, колективним лише остільки, оскільки його власник (працівник) є елементом, часткою цього колективу, суспільства. Отже, праця становить економічну природу власності. За офіційною статистикою, 50-51% щорічно створюваного національного доходу йде на оплату праці зайнятих у сфері матеріального виробництва, тобто потрапляє в особисте володіння і розпорядження кожного працівника. Це – особиста (приватна) власність того, хто її створив. В такій же мірі особистою (приватною) власністю повинна стати і та частина національного доходу, що створена працею цих працівників і йде на нагромадження для створення виробничих фондів. Ось чому необхідно визнати і конституційно узаконити приватну власність на засоби виробництва як основу суспільного виробництва. Саме приватна власність має бути тим фундаментом виробництва і виробничих відносин, на якому ґрунтуються економічна і політична системи. Колективна, кооперативна, акціонерна та інші форми суспільної власності – це форми існування приватної власності. Тільки за таких умов ми створимо не паперового, а реального господаря засобів виробництва і результатів праці, і на цій основі – високоефективну цивілізовану ринкову економіку в ім’я людини.

Господар – це власник, це свобода, без якої немає ефективного виробництва, розвитку, прогресу. Це – інтерес, повна економічна відповідальність, підприємництво, самоконтроль, самовдосконалення і самовиховання високої моралі. Адже найбільші втрати, до яких призвела адміністративно-командна система, – деградація моралі. Господар-власник – це і є той об’єктивно необхідний імпульс до виробництва, який не тільки спонукає людину-власника до високоефективної праці, до безперервного творчого пошуку і прогресу, але й змінює мислення і психологію людини. Отже, приватизація є економічно обґрунтованою, соціально справедливою і ефективною лише за умови, що вона здійснюється у відповідності з фундаментальними основами самої власності. Те, що створено людьми, їх працею, не може і не повинно передаватися за плату – люди вже заплатили за це своєю працею, і створене належить їм по закону. З цього випливає, що приватизація не повинна перетворитися на зрівнялівку: власність на засоби виробництва повинна повертатись тим, хто її створив і сприяв цьому, пропорційно вкладеній праці. Для кожного працівника визначається належна сума власності (фондів), яка передається працівнику в приватну власність. На цю суму кожна особа може одержати від спеціальної комісії по приватизації відповідний документ – цінний папір (іменний сертифікат, чек, купон тощо). Особа, що одержала такий цінний папір, повинна мати право реалізувати його за своїм бажанням у тій чи іншій формі: створити власне приватне підприємство, обміняти на акції свого або іншого підприємства чи організації, продати іншій особі, одержати на цю суму гроші й покласти їх в банк, подарувати тощо. Після здійснення приватизації можуть формуватися приватні підприємства: на сімейній, акціонерній, кооперативній основі та ін. В свою чергу, такі підприємства і організації можуть формувати різні об’єднання, передавати власність один одному в оренду, продавати тощо. Такий підхід до приватизації аргументується тим, що все це майно (виробничі фонди) створено працею народу, причому не тільки тих, хто безпосередньо працює на даному підприємстві, але й в сфері управління, науки, культури, охорони здоров’я, спорту,

служить в армії. Адже всі категорії працівників так чи інакше створюють відповідні умови для нормальної життєдіяльності сфери матеріального виробництва і тим самим беруть участь у виробництві. Іншого, більш справедливого критерію для визначення належної кожному частки власності, ніж вкладена праця, не існує. Це є основою. Хоча, звичайно, можуть враховуватися певні особливості по окремих галузях. І тут не може бути ніяких непорозумінь. Адже протягом усіх років, коли створювалася державна власність, одну частину створюваного працівниками продукту (доходу) вони одержували у вигляді заробітної плати, тоді як другу держава спрямовувала на різні цілі, і в тому числі – на створення державної власності. А тепер цю частину, яка матеріалізувалася в державній власності, їм треба повернути. Це означає, що сама постановка питання про те, платно чи безплатно здійснювати приватизацію державної власності, є економічно безпідставною. Нічого безплатного в природі та економіці не буває. І коли говорять, що приватизують власність безплатно, то це твердження помилкове. Той, хто одержує цю власність, а точніше – той, кому її повертають, давно вже заплатив за неї своєю працею. Тут ніхто нікому нічого не дарує, йдеться лише про те, що двічі платити за одне й те саме – це грабунок. Треба просто повернути людям те, за що вони вже заплатили своєю працею в минулі роки. Якщо ми дійсно бажаємо прогресу і добра своєму народу, то треба думати не про "Велику державу", а про "Великий народ". Великої та сильної держави не може бути без великого, сильного і багатого народу. Якщо відповідні розрахунки по приватизації за цим методом здійснювати окремо по галузях і підприємствах, то це призведе до порушення основного економічного критерію приватизації трудового внеску, оскільки по галузях і підприємствах буде дуже велика різниця в розмірах фондів у розрахунку на 1 працівника. Така різниця повинна зумовлюватися тільки різним трудовим внеском. Будь-які інші підходи до приватизації, зокрема й ті, що передбачаються відповідними офіційними урядовими нормативними

актами не внесуть докорінних змін у власність, не перетворять трудівників на справжніх приватних власників. Так, Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" передбачає різні способи приватизації (продаж майна на аукціоні, за конкурсом; викуп майна державного підприємства; викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців), а також три форми власності на засоби виробництва (державну, колективну, приватну) і, відповідно, три форми підприємств (державні, колективні та приватні). При цьому 40% майна, що підлягає приватизації, розподілятимуть серед населення України безплатно і порівну. На суму вартості частини майна, що підлягає безплатному передаванню, випускатимуть приватизаційні майнові сертифікати (типу купонів), які розподілятимуться серед населення. Цими сертифікатами люди оплачуватимуть приватизаційні об’єкти або купуватимуть на них акції. Працівникам підприємства, що приватизується, надається право на першочергове придбання акцій на суму виданих їм сертифікатів. Крім того, вони мають право в першу чергу придбати акції також за рахунок власних коштів у розмірі половини суми виданих сертифікатів. Отже, 60% майна, виділеного для приватизації, піде на продаж через аукціони на основі конкурсу. У відповідності із Законом, вирішення усіх питань приватизації покладено на відповідні державні структури – Фонд державного майна, його регіональні відділення, яким також належатиме контрольний пакет акцій при акціонуванні. Тобто, як і раніше, все вирішуватимуть державні і структури, проти яких і мають бути спрямовані роздержавлення і приватизація. Така приватизація призведе лише до зміни вивісок і передасть державну (тобто народну) власність не тим, хто своєю працею створив її і сприяв цьому, а тіньовим, номенклатурним і біржовим структурам. Такою приватизацією неможливо створити цивілізовану ринкову економіку, активізувати трудову енергію і підприємництво людей. Вона не спроможна вивести економіку з кризи. Звичайно, приватизація в сільськогосподарському виробництві має певні особливості, оскільки земля – це такий засіб

виробництва, який, хоч і збагачується працею людини (при його правильній експлуатації), але є даром самої природи. І на відміну від інших основних засобів виробництва, земля у фізичному втіленні не може збільшуватись. Може лише змінюватись якість землі в процесі експлуатації та зменшуватись за своєю площею у розрахунку на 1 людину в результаті зростання населення та відсудження землі під промислові об’єкти. Крім того, земля, на відміну від інших засобів виробництва, не може бути переміщена з одного місця в інше (не враховуючи можливого транспортування частини ґрунту з одного регіону до іншого, що робиться на практиці). Все це не можна не враховувати при здійсненні її приватизації. Отже, право власності на землю мають усі громадяни країни. Але й земля повинна розподілятися не порівну, а пропорційно вкладеній у неї праці. Звичайно, той, хто обробляє землю, виробляє сільськогосподарську продукцію, має більше прав на землю. Кому і скільки землі сільськогосподарського користування треба передати у приватну власність, повинні вирішувати самі виробники сільськогосподарської продукції в кожному конкретному регіоні, з урахуванням місцевих умов і особливостей. Теоретично кожний має право стати, наприклад, фермером, хоча на практиці кожний ніколи не стане ним з різних об’єктивних і суб’єктивних причин. Щоб зупинити сповзання економіки до катастрофічної межі, не довести народ до зубожіння і здійснити прорив у виробництві, необхідно спочатку досягти докорінної перебудови сільськогосподарського виробництва. Адже добробут людей залежить, насамперед, від стану цієї галузі. Тому саме з неї треба розпочинати виведення економіки з кризи. Слід не на словах, а на ділі докорінно змінити ставлення всіх, і насамперед – Уряду України, до цієї життєвизначальної галузі народного господарства. На жаль, на практиці спостерігається зовсім протилежне. Економічна кон’юнктура складається проти сільського господарства, хоча й проголошувалась пріоритетність розвитку села. Тим часом диспропорції в економічних взаємовідносинах між

промисловістю і сільським господарством набувають астрономічних розмірів, і не на користь сільського господарства. За таких умов перехід до ринку стримується. І що найголовніше, саме з цих причин сільськогосподарські підприємства неспроможні через брак коштів поновлювати матеріально-технічну базу, зменшується поголів’я худоби, свиней і птиці. Щоб вивести аграрний сектор, а на його базі – і всю економіку з кризи, ліквідувати величезні економічні втрати, задіяти всі можливості, припинити імпорт того, що ми успішно могли б вивозити самі, щоб, нарешті, наші українські землі родили на повну "потужність" і не втрачали свого потенціалу, а навпаки – збагачували його, щоб наш працелюбний український народ працював на повну силу, треба, насамперед, рішуче змінити фундаментальні економічні основи сільського господарства. Сьогодні важливо не тільки визнати й узаконити приватну власність на землю, як рівноправну з іншими формами власності, але й змінити ставлення до неї, розглядаючи як фундаментальну і найбільш ефективну економічну основу виробництва. Це – ключова проблема, поставлена життям, яку ми повинні розв’язати у відповідності з його вимогами. Лише це дозволить створити не паперового, а справжнього господаря в усіх галузях виробництва. В свою чергу вирішення проблеми власності дозволить розв’язати одну з найкардинальніших економічних проблем суспільного виробництва – створення стимулу до праці. Такий стимул створює лише приватна власність. Наукою зроблено висновок, а практикою доведено, що найефективніший результат досягається тільки під впливом внутрішніх мотивацій до праці: немає більшої сили до високого ефекту від праці й прогресу, ніж внутрішнє спонукання, притаманне кожній людині. Але на повну силу воно спрацьовує лише тоді, коли трудівник стає вільним, повноправним приватним власником виробництва і господарем своєї долі. Отже, найкращим і найдійовішим стимулом до праці є перетворення людини на справжнього господаря-власника. Лише за таких умов люди, як "добрі батьки сімейства", за К. Марксом, залишать землю "поліпшеною наступним поколінням", а не за умов суспільного, колективного (а по

суті, безгосподарного) володіння і користування землею, як це уявляли класики. Без реального господаря – приватного власника не може бути не тільки ринкової економіки, але й (що сьогодні особливо важливо) практичного перепрофілювання структури економіки України (включаючи конверсію ВПК) на соціальні потреби народу, на інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва. Треба пам’ятати, що унікальність України визначається в першу чергу родючістю землі та працелюбністю людей. Використання цих невичерпних надбань у повній мірі є священним обов’язком і першорядною передумовою для забезпечення самостійності та могутності молодої України. Ми не зможемо зробити цього без істотної зміни структури нашої економіки та її технології. Товаровиробники повинні розв’язувати виробничі справи самостійно, виходячи з конкретних умов. Питання про те, яка форма сільськогосподарського виробництва є більш ефективною, вирішує не парламент і не уряд, а той, хто працює на землі. Необхідно лише надати сільськогосподарським трудівникам землю, інші засоби виробництва, повну правову гарантію, і тоді вони самостійно вирішать, яка форма господарювання ефективніша, які їм потрібні інфраструктура та агросервіс. Питання технологічного ланцюга (виробництво – зберігання – транспортування – переробка – реалізація – постачання – ремонт – будівництво – банківський кредит – наукове забезпечення – управління) повинні вирішувати господарі землі, у відповідності з вимогами ринку і місцевими умовами. Критерій має бути таким: найефективнішою в тих чи інших умовах визнається та форма організації виробництва, що забезпечує найкраще використання ресурсів, найвищу економічну, соціальну і екологічну ефективність, найповніше задоволення потреб ринку і споживача. Слід зазначити, що в умовах ринку не всі стануть бізнесменами. Але на шляху до ринку всіх треба поставити в рівні стартові економічні умови. Такі умови створяться лише тоді, коли трудівникам буде повернута власність, тоді вони зможуть проявити підприємливість, прагнення до ефективної діяльності. Тоді саме життя, ринок розставить на свої місця. Кожний

займатиметься тією справою, яку він найкраще опанує: один дійсно стане підприємцем, другий – фермером, третій – робітником, четвертий – вченим тощо. І тоді кожний, займаючись великою чи малою справою, теж стане своєрідним "бізнесменом", адже будь-яка робота, необхідна суспільству, – це теж бізнес, теж корисна справа, оскільки без усіх цих, умовно кажучи, великих і малих "бізнесів" не може бути забезпечений високоефективний кінцевий результат діяльності економічного базису суспільства. Звичайно, кожний повинен мати право вибору, почувати себе господарем-власником. Це не означає, що держава не втручатиметься в економічне регулювання ринку. Як у період переходу до ринку, так і в умовах власне ринку держава здійснюватиме регулювання сільськогосподарського виробництва через фінансово-економічні підойми. Необхідно також значну частину коштів і матеріальних ресурсів ВПК передати сільському господарству. Адже в необмеженій мілітаризації економіки і створенні величезної армії адміністративно-командна система вбачала надійну гарантію безпеки держави. Така політика помилкова. Навпаки, це – спосіб довести державу та її економіку до занепаду. Сьогодні постає питання про основні причини різкого падіння виробництва. Окремі спеціалісти вважають, що виробничий хаос виник тому, що адміністративно-командну систему зруйновано, а нову демократичну ще не побудовано. Це не відповідає дійсності. Аналіз показує, що якраз навпаки: спад виробництва, поглиблення кризи і зниження життєвого рівня людей відбуваються саме тому, що адміністративно-командну систему не зруйновано. І в основному саме вона до всього цього й призвела, вправно користуючись гласністю, демократією, оновленими вивісками, дискредитуючи перехід до ринку, перетворюючи його на відверту спекуляцію, аби зберегти державну власність та її структури. Отже, суть проблеми – у структурах ще не зруйнованої системи. Розв’язання цієї проблеми позитивно впливатиме на усунення всіх перешкод на шляху до ринку. Без цього радикальної економічної та політичної реформи не здійснити, вільної та незалежної України не побудувати. Заважають ті структури і та категорія людей, яких ринкова

економіка може позбавити влади та привілеїв. Саме тому вони є гальмом цивілізованої вільної ринкової економіки. Неможливо здійснити радикальну реформу руками апарату адміністративнокомандної системи, проти якої вона й спрямована. Звичайно, тих керівників, спеціалістів та інших працівників, які віддані незалежній Україні, розумом і душею сприйняли необхідність зламу старої системи і переходу до цивілізованої ринкової економіки і довели це своєю діяльністю, слід підтримати і включити до цього процесу. Отже, якщо буде зроблено рішучий крок в цьому напрямі, то реформа досягне мети. Систему буде повністю демонтовано, шлях до цивілізованого ринку на благо народу буде відкрито. Цей крок полягає в заміні кадрів і демонтажу всіх структур адміністративно-командної системи. А зробити його повинен організований трудовий народ демократичним, але рішучим шляхом. Необхідно терміново об’єднатися всім прихильникам демократії та свободи з метою створення матеріальної опори для радикальних економічних і політичних реформ. Такою опорою с приватні власники землі й засобів виробництва, учасники всіх форм приватного підприємництва. Для успішного і гарантованого просування по шляху реформ необхідно, щоб частка таких підприємств перевищувала 50 % у загальному обсязі виробництва. Існуючі структури (галузеві й територіальні) адміністративно-командної системи не можуть бути вмонтовані до нових структур ринкової економіки, оскільки це антиподи, взаємовиключаючі категорії. Їх треба замінити новими структурами ринкової економіки з новими функціями, які мають створюватися за ініціативою і потребами низів, а не за командою згори. Треба йти від підвалин суспільства, від його економічного базису (сфери матеріального виробництва, сфери послуг, сфери науки), який повинен зайняти визначальне місце в системі ринкових відносин і структур. Там же слід готувати кадри для нових структур ринкової економіки. Ринкова економіка створює умови для переходу до принципово нових відносин між сферою виробництва і сферою управління. Органи управління і обслуговування, народжувані

ринковою економікою, повинні стати рівноправними контрагентами ринкових відносин нарівні з підприємствами і організаціями матеріального виробництва і працювати з ними як партнери, на договірних госпрозрахункових засадах, здійснюючи платні послуги, консультації, методичні розробки тощо. Лише за цих умов практично буде реалізовано принцип самофінансування всіх контрагентів ринку, включаючи сферу управління. Доцільно розробити спеціальний закон про органи державного управління, які повинні бути своєрідними уповноваженими економічного базису суспільства, його (а не номенклатурних чиновників) інтересів і потреб. Усе це не тільки приведе в дію колосальні потенційні творчі можливості суспільства та його економічного базису в ім’я інтересів і потреб людини, але й відкриває шлях для вивільнення величезних коштів, які сьогодні економічний базис направляє до сфери державного управління, де кошти використовуються неефективно; для докорінної реорганізації фінансової системи та оподаткування; для ліквідації дефіциту державного бюджету. Держбюджет буде звільнений від цілого ряду фінансувань, оскільки вони здійснюватимуться самими підприємствами і організаціями за рахунок доходів від власного виробництва; державні органи звільняться від багатьох функцій, які перейдуть до виробництва, ринкових структур тощо; скоротяться управлінські структури. Вищеперелічене істотно скоротить потреби держбюджету у фінансових ресурсах. Якщо нині підприємства змушені відраховувати до державного бюджету приблизно 70% свого прибутку, то в умовах переходу до ринку такі платежі слід встановлювати у значно менших розмірах. Коли всі підприємства – власники засобів виробництва працюватимуть у таких умовах, тоді кожний вишукуватиме кошти у власному виробництві, а не в держбюджеті. Звільнивши центр від усіх функцій, які ефективніше виконуватимуть самі підприємства, можна буде уникнути багатьох проблем (централізації величезних коштів у державній казні, дефіциту державного бюджету, інфляції) та всіх пов’язаних з

ними негативних явищ, а головне – відкрити підприємствам шлях до підприємництва і прогресу. Ринок і ринкова економіка – це виробничо-товарна "гра", в якій бере участь кожний її агент. І щоб ця "гра" була ефективною і корисною для суспільства, кожного його члена і не завдавала шкоди природі, необхідні відповідні правила. Треба, щоб самі закони і постанови, які приймаються, походили з цих "загальних правил гри" і узгоджувалися з ними. "Загальні правила гри" в ринковій економіці – це основоположні принципи поведінки всіх агентів ринкових відносин (державних органів, підприємств, організацій, окремих осіб), які повинні відображати закони ринкової економіки, фундаментальні економічні, правові, організаційні та екологічні основи ефективного функціонування кожного в ринковій економіці. Такі основні об’єктивні передумови для переходу до цивілізованої, високоефективної ринкової економіки в ім’я людини, які можуть бути реалізовані лише при неодмінній умові: якщо економіка і все наше життя будуть повністю звільнені від утопічних принципів комуністичної ідеології та побудованої на її основі тоталітарної системи, її структур і носіїв. Саме в ідеологізації та політизації нашої економіки треба шукати першопричину безвиході в економіці. Головне питання сучасного розвитку економіки України – якнайкраще, якнайповніше забезпечення потреб народу, задоволення його інтересів. Саме в цьому і полягають головна мета й критерій розвитку суспільства та його економіки. Вмонтувати якісь окремі елементи ринкової економіки до адміністративно-командної системи неможливо. Нова ринкова економіка та її структури можуть створюватися лише замість діючої системи, а не паралельно з нею. 2.2. Роздержавлення і приватизація Перебудова економічної системи спрямовується на впровадження ринкових відносин. Суть перетворювальних процесів зводиться до роздержавлення та приватизації державних

матеріально-технічних засобів виробництва і встановлення нових земельних відносин у сільському господарстві. Економісти західних країн до змісту роздержавлення відносять будь-який захід, спрямований на посилення процесів саморегулювання в економіці. Роздержавлення майна ними розглядається як процес формування нового власника. Його важливою складовою частиною є лібералізація цін, прийняття державних заходів по стимулюванню недержавного сектора, особливо середніх та малих за розмірами підприємств, розвитку оренди, створення колективних (народних) підприємств шляхом викупу державного майна, його акціонування. Важливою умовою роздержавлення є також зниження жорсткості централізованого управління, усунення штучного середовища, в якому перебувають державні підприємства, тобто надається широкий вибір різних за змістом та часом їх здійснення засобів роздержавлення. Порізному зазначені заходи впливатимуть на стан грошового господарства, бюджет, кредитну сферу, соціальну і політичну ситуацію в суспільстві. Під приватизацією, на відміну від роздержавлення, ми розуміємо придбання власності громадянами і створення юридичних осіб підприємств, які перебувають у державній власності, та придбання належних державі акцій (паїв) акціонерних товариств, інших господарських спілок і товариств. Приватизація державного сектора (держмайна), яка проводилася, наприклад, в Англії, Німеччині та інших країнах Західної Європи, була наслідком банкрутства економічної політики того чи іншого уряду. Держави підпорядковували у свою власність стільки майна, що не могли з ним справлятися, і тому були "змушені" вдаватися до його роздержавлення і приватизації. Спонукальним мотивом, який змушував уряди ставати на такий шлях, було падіння економічної ефективності держсектора в порівнянні з приватним. Приватизуючи держмайно, уряди намагалися за рахунок коштів, одержаних від приватизації, профінансувати свою збанкрутілу політику і тим самим утриматися ще певний час при владі.

Не можна під таким кутом зору проводити приватизацію. Кошти від приватизації майна, які належать народу України, не повинні використовуватися на інші фінансові потреби в поточному бюджеті Уряду. Ці кошти потрібно використати на сплачування державного боргу та вкладання в інші види державного надбання (золотовалютні резерви, створення господарської інфраструктури – шляхів, портів, засобів зв’язку, фондів довгострокового кредитування). Існуючі концепції реформування державної власності передбачають кілька варіантів передачі суспільного майна жителям міст і селянам. Це – або безплатна передача засобів виробництва та іншого майна у власність громадян, або викуп фізичними і юридичними особами. Особливим напрямом у сільському господарстві є безплатна передача майна, оскільки засоби виробництва у цій галузі створені за рахунок праці селян, які протягом довгого часу недоодержували частину новоствореної ними вартості. Не виключається і викуп фондів окремих радгоспів, сервісних, заготівельних та інших державних підприємств, а також передача їх в оренду з наступним викупом, трансформування окремих державних підприємств у колективні, кооперативні та акціонерні формування. Приватизації підлягають державне майно підприємств і організацій, державний і відомчий житлові фонди, земельні ділянки. Приватизація може поширюватися і на майно громадських організацій, які виконували державні функції, і на державне майно підприємств споживчої кооперації. Процес інтенсивного роздержавлення розрахований на 4-5 років. Передбачається, що за цей час буде передано у недержавну власність до 60–65% вартості майна державних підприємств та інших об’єктів. До 1993 р. підлягали приватизації малі і невеликі підприємства, майно ліквідованих підприємств, об’єкти незавершеного будівництва, що визначались програмою фінансового оздоровлення народного господарства, середні і великі підприємства побутового обслуговування, роздрібної оптової торгівлі, постачання, громадського харчування, легкої, переробної промисловості та ін., які надавали

послуги населенню, 200–250 великих підприємств інших галузей народного господарства. Слід підкреслити, що в економічній літературі ведеться досить активна дискусія відносно проблем приватизації. Одні спеціалісти пропонують державне майно просто роздати членам трудових колективів, які ним користуються. Інші – випустити акції на всю вартість майна, що підлягає роздержавленню, і роздати їх усім працюючим, пенсіонерам, військовослужбовцям, студентам, домогосподаркам. Але проти такого підходу є вагомі застереження. За даними соціологічних досліджень ряду наукових центрів, в усуспільненому виробництві не активну участь бере близько 30% працездатного населення. Введення безоплатної передачі держмайна в "пай" для більшості з них, особливо нероб, дозволить тривалий час жити не працюючи. Приватизація на селі пов’язана з багатьма труднощами. Більшість дослідників, які займаються проблемами приватизації майна колгоспів, пропонують розділити неподільні фонди на паї (частки) з урахуванням трудової участі в суспільному господарстві. Ми теж поділяємо таку точку зору. При цьому недоцільно виключати з суми неподільного фонду вартість основних фондів, які створені за рахунок бюджетних коштів і несплачених довгострокових кредитів, якщо вважати, що це часткова компенсація за нееквівалентний товарообмін між колгоспами і державою. Особливий підхід застосовується до показових колгоспів, у розвиток яких держава вклала десятки мільйонів карбованців. Стосовно приватизації держмайна радгоспів, які створені на базі колгоспів, слід зазначити, що тут потрібно керуватися принципами, що визначені для колгоспів. Рішення про принципи розподілу виробничих фондів на паї колгоспів і радгоспів, створених на базі колгоспів, слід залишити за трудовими колективами господарств. Воно є разовим при розподілі на паї неподільного фонду, який створений на момент освоєння пайових відносин, і щорічним – коли на паї розподіляється приріст неподільного фонду. При цьому важливо чітко визначити, по-перше, хто має право на пай, і, по-друге – яким є принцип (критерій) розподілу пайового фонду.

Розподіл неподільного фонду на паї пропонується здійснювати за різними методиками, що заслуговують на увагу. На основі трудових вкладень колгоспників оцінюються суми заробітків у карбованцях залежно від тривалості їх роботи в господарстві і особистих вкладень. Складнішим є питання визначення потенційних пайовиків. Вносяться обґрунтовані пропозиції щодо включення до їх складу всіх, хто перебуває в трудових і соціально-економічних відносинах з колгоспом на момент освоєння пайових відносин власності. Це – працюючі колгоспники, пенсіонери, які працювали в колгоспі (незалежно від причин виходу на пенсію), колгоспники, які висунуті на виборні посади, призвані на строкову службу в армію, направлені на навчання тощо. Доцільно висловити ряд зауважень щодо тієї роботи, яка вже розгорнулася в окремих господарствах по приватизації колгоспного майна. Головне – від приватизації, як великої економічної акції, повинні виграти все населення, економіка незалежної України, суспільство в цілому. Тому слід зважено підходити до вирішення питань, пов’язаних з цим процесом. Не зайвим буде і врахування досвіду інших країн, які пройшли цей етап. Західні спеціалісти застерігають від масового розформування великих господарств, бо це може призвести до катастрофічного спаду виробництва. Реформування відносин власності в сільському господарстві не повинно призвести до розтягування засобів виробництва колгоспів і радгоспів. Разом з тим, приватизуючи ці засоби виробництва, доцільно створювати нові форми власності і господарювання, які б стали могутнім поштовхом для нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Якщо в колгоспному виробництві приватизація майна проводиться безплатно, то передача майна державних підприємств, зокрема переробних галузей, агросервісу, будівельних організацій, повинна проходити шляхом викупу їх членами трудових колективів за приватизаційні папери, які передбачено видати всім громадянам України. Право на приватизацію цих підприємств і організацій доцільно надати також колгоспам, радгоспам і фермерам. Підприємства і організації виробничо-технічного, агрохімічного та інших видів обслуговування, будівельні організації

зберігають монопольне становище. Тому на їх базі доцільно створити незалежні виробничі структури за рахунок викупу трудовими колективами та сільськими товаровиробниками основних і обігових засобів. Можливий і такий варіант, як створення кооперативних підприємств, якщо вони раніше були сформовані за рахунок коштів колгоспів, радгоспів. Відносно міжгосподарських підприємств і організацій, то вони повинні приватизуватися їх трудовими колективами за участю господарств-пайовиків. Роздержавлення підприємств переробних галузей АПК слід проводити з урахуванням умов компактності і стабільності сировинних зон. Підприємства по переробці сировини, розміщені в більш компактних зонах (цукрові, плодоовочеконсервні і молочні заводи, м’ясокомбінати), можуть бути передані у колективну власність працівникам цих підприємств шляхом викупу або в оренду (з наступним викупом), продані в кооперативну власність колгоспам, радгоспам, сільгоспкооперативам і селянським (фермерським) господарствам. Можливе також акціонування майна цих підприємств. Для господарств, які викуповують державне підприємство, доцільно встановлювати пільги в оподаткуванні прибутку, знижки вартості майна залежно від строку експлуатації (до 10 років – 80%, до 15 років – 90%, понад 15 років – 100%), а також дозволити продаж фондів навиплат. Форми і методи роздержавлення підприємств переробної промисловості, які не мають стабільних сировинних зон (масложирові, міжрайонні, молоко- і м’ясопереробні, окремі консервні та інші заводи), в основному аналогічні названим для першої групи підприємств. Але на відміну від них, потрібно ширше використовувати акціонування з правом викупу акцій працівниками цих підприємств, селянськими (фермерськими) господарствами і колективними сільгосппідприємствами. Доцільним варіантом акціонування можна вважати такий: на залишкову вартість майна держава випускає акції (за згодою трудових колективів), і підприємство, таким чином, перетворюється на акціонерне товариство; акції ділять на дві частини – 51% (базовий варіант) і 49%. З першої частини (51%) у володіння

трудового колективу безплатно передається 10–15%, решту (36– 41%) підприємство зобов’язується викупити у держави за номінальною вартістю в обумовлений строк (5–20 років). Викуплені акції товариство використовує на свій розсуд, частину їх розподіляє безплатно (наприклад, 30%), решту – продає усім бажаючим, а вилучені кошти направляє на розвиток підприємства. Другою частиною акцій (49%) розпоряджається держава. Вони надходять у вільний продаж, а вилучені кошти держава передає у фонд розвитку підприємства. Податки, що сплачуються підприємствами державі, повинні зменшуватися на розмір дивідендів, які вона одержує як власник акцій, це є обов’язковою умовою створення акціонерно-державного підприємства. При цьому державі зручно доручити зберігання, реалізацію акцій і розрахунки з бюджетом тому підприємству, на майно якого вони випущені. Особливу групу в сфері переробки утворюють великі кондитерські фабрики, підприємства по виробництву дитячого і дієтичного харчування, тютюнові фабрики, лікеро-горілчані заводи. Вони повинні залишатися державними. Водночас на деяких з них доцільно дозволити випуск акцій для їх продажу колективам і використання вилучених коштів на розширення виробництва і розв’язання питань соціально-економічного розвитку. Для подолання монополізму підприємств, що переробляють сільськогосподарську продукцію, необхідно стимулювати будівництво невеликих цехів і малих підприємств безпосередньо в господарствах (у тому числі з використанням комплектного імпортного обладнання). У практиці господарювання в попередні періоди сфера товарно-грошових відносин була обмеженою, і про те, щоб об’єктом купівлі-продажу стало велике підприємство всередині країни, не могло бути й мови. Але ринкова економіка, до якої ми наблизилися, відкрила широкий простір для товарно-грошових відносин, і купівля-продаж підприємств стає звичною справою. Тому при проведенні приватизації слід враховувати вимоги ринку, принципи купівлі-продажу товарів з урахуванням попиту і пропозиції. Приватизація відбиває певні виробничі відносини,

пов’язані з обміном. Важливо, щоб обмін був еквівалентним, тобто купівельна ціна відповідала ціні, що склалася на даний час на ринку. Це є загальною умовою торгівлі, і цим слід керуватися при роздержавленні майна шляхом викупу. При встановленні реалізаційної ціни основних фондів потрібно виходити з їх залишкової вартості, яка оцінюється в сучасних цінах. Такий підхід до приватизації держмайна використовують західні країни, але для нашої держави він мало придатний, бо може бути використаний лише при певних застереженнях: у нас немає ринку вільних капіталів, які могли б бути залучені для цього. Викуп за рахунок коштів держпідприємств і банків не дозволяє досягти жодної з її цілей: ні зміни форми власності, ні зміни методів господарювання, що не виправдали себе, ні створення стимулів для підвищення ефективності роботи підприємств, які приватизуються. Крім цього, викуп державного підприємства вимагає значних витрат. В окремих випадках потрібні значні вкладення у підготовку підприємства до продажу, доведення його виробництва до необхідного рівня рентабельності, бо збиткове підприємство продати практично неможливо. Великих витрат потребують також посередництво, виготовлення та розповсюдження акцій підприємства, що приватизується. Питання про власність є центральним питанням кожного суспільного ладу. У підходах до розв’язання цього питання визначаються відмінності суспільних систем. Нинішній стан економіки є наслідком організації сільськогосподарського виробництва згідно з концепцією націоналізації землі. Селянська реформа 1861 р., на думку багатьох дослідників, дала можливість перетворити селянина в дрібного товаровласника, але не зробила його економічно вільним і незалежним. Після скасування кріпацтва селянин залишався тісно зв’язаний з поміщиком, постійно перебував у безпосередній економічній залежності від великих землевласників. Дрібне селянське господарство, затиснуте обов’язковими платежами, надмірними податками і високою орендною платою, не змогло раціонально організувати виробництво. Націоналізація земель трудового селянства була проведена в 1917 році без застосування компенсацій. Великі поміщицькі господарства під керівництвом більшовиків були зруйновані, а

через рік "революційний" пролетаріат завершив руйнацію господарств "селянської буржуазії". Перетворення землі у загальнонародну власність відбулося на підставі загального скасування права приватної власності на землю. При цьому формально земля трудового селянства залишалася в їх користуванні, але власники її позбувалися прав, які властиві приватним власникам (продаж, купівля, оренда, дарування та застава). Аграрний переворот докорінно змінив усі суспільні відносини, пов’язані з володінням землею і користуванням нею. В.І.Ленін проголошував, що націоналізація землі дала найбільші можливості пролетарській державі переходити до соціалізму в землеробстві шляхом створення великих державних і колективних господарств, заснованих на використанні новітніх досягнень науки і техніки. На підставі ленінського декрету про землю конфісковувались у поміщиків і "селянської буржуазії" не лише земля, але й машини, знаряддя, робоча і продуктивна худоба, господарські і житлові будівлі. Всі засоби виробництва в сільському господарстві стали народною власністю, власністю держави. Величезний земельний переворот (за В.І. Леніним) залишився б на папері, якби міські робітники не пробудили до життя сільський пролетаріат, сільську бідноту... Націоналізація землі відкривала широкий шлях до великого господарства. Вона скасовувала монополію приватного землеволодіння, усувала умови створення абсолютної ренти, бо саме вона збільшує ринкові ціни на продукти сільського господарства порівняно з цінами виробництва. Скасування монополії приватного володіння землею, на думку В.І. Леніна, дасть можливість знизити ціни на землеробські продукти і звільнити сільське господарство від тих перешкод, які і стримують його розвиток. Прийнятий за його ініціативою Декрет про землю передбачав не лише націоналізацію, а й проголошення її державною власністю, з правом для селян на різні форми господарювання на землі. Проте це положення в ході розбудови соціалізму та насильницької колективізації було відкинуте, а замість нього проголошено, що форма власності і форма господарювання – це два ідентичних поняття, які жорстко втілювалися в життя і призвели до тяжких наслідків.

Світова практика довела, що власність в ринковій економіці відіграє центральну, домінуючу роль. Професор з Німеччини, доктор економічних наук, доктор сільськогосподарських наук Клаус Бьоме у книзі "Перехід сільського господарства до ринку: досвід Східної Німеччини" писав, що в соціалістичних експериментах, які не вдалися, власність та її функції залишилися без уваги. Така неувага до власності є однією з причин поразки соціалізму. Реформування власності вимагає повного врахування ознак, які притаманні їй, але не бралися до уваги практикою господарювання. По-перше, власність є як юридичною, так і економічною категорією. Зовсім не обов’язково, щоб вони збігалися. В нашій багаторічній практиці сільськогосподарські землі юридично закріплювалися в довічне користування за колгоспами, тобто вважалися колективною власністю селян. Але індивідуально вони не могли землею розпоряджатися. В економічному аспекті земля використовувалась у колгоспах на кооперативних засадах згідно із Статутом. Під власністю потрібно розуміти закріплене правом володіння певним майном. Власник може за особистим розсудом розпоряджатися майном, не допускаючи впливу на нього інших. Власність захищається всіма можливими методами. Саме в цьому полягає особливість володіння як фактичного панування однієї особи над майном. Власність і володіння можуть не збігатися. Є чимало форм користування майном. При цьому мають місце такі відносини, як оренда і орендна плата тощо. По-друге, власність існує в різних формах, які випливають з економічного аспекту власності – властивості власника, з одного боку, і властивості майна – з другого. Відносно власника мають значення такі поняття, як приватна особа або форми об’єднання приватних осіб (кооператив, акціонерне товариство, селянське (фермерське) господарство); юридична особа або форми об'єднання юридичних осіб (компанія, концерн тощо), бо саме вони визначають форми користування власністю та її результатами. Вид майна, можливості його дальшого господарського використання або продажу, мають вирішальне значення при визначенні підходів до власності. Так, власність на землю фактично має

зовсім інше значення, ніж власність на будинок, холодильник або яблуко, яке щойно куплене на ринку. Законодавчо всі ці форми власності повинні трактуватися однаково, але визначення права на власність є диференційованим. У сільському господарстві слід окремо розглядати власність на землю, племінну і продуктивну худобу, сільськогосподарські машини і знаряддя, виробничі приміщення, сільськогосподарську продукцію. В умовах ринку роль приватної власності різко підвищується. Приватна власність зумовлює індивідуальне прагнення окремої особи до примноження власності, є потужною рушійною силою розвитку ринкової економіки. Водночас у розвинутих країнах світу приватна власність розглядається також як основна передумова демократії і волі. Ці обставини складають основу необхідності проведення приватизації власності. Проте таке тлумачення ролі власності не беззаперечне, бо не в усіх розвинутих країнах дотримуються цих положень. Слід пам’ятати, що власність існує не просто сама по собі: в різних регіонах і в різні періоди вона розвивається неоднаково. Особливо це стосується власності в аграрній сфері. Розвиток власності в ній, історичні традиції її використання потребують самостійного поглибленого аналізу. Це дозволить знайти найбільш доцільний шлях приватизації. Пильну увагу необхідно звернути на дослідження селянських присадибних господарств. Наділи землі, якими володіють селяни, фактично є приватною їх власністю, і вони повністю розпоряджаються землею і вирощеною на ній продукцією. Але дана форма власності довгий час перебувала у "законсервованому" стані, тобто не розвивалася, бо юридично селянин не мав змоги землю продати або прикупити до неї інші земельні ділянки. Слід зробити так, як пропонував ще в 50-ті роки німецький економіст Тюмен: "Земля мандрує до кращого господаря". Розорення, відмова від господарств сотень тисяч німців були не насильницьким згоном селян з землі, а об’єктивним процесом зміни структури власності. Німецькі спеціалісти з питань власності вважають, що цей процес здійснюється навіть у них дуже повільно. Ця думка формується

під впливом того, що дрібне сільське господарство не може конкурувати з середніми і великими господарствами Західної Європи. У ході проведення приватизації сільськогосподарської власності доцільно сформувати новий погляд на присадибне господарство, включаючи дачні поселення, городництво та садівництво. Перелічені малі форми господарства довели свою необхідність і ефективність. Приватизація землі, безумовно, створює умови для їх розширення. Кожен громадянин має право одержати ділянку землі відповідно до прийнятого Верховною Радою України Земельного кодексу України. При цьому існуватимуть різні підходи до використання виділених ділянок. Перший – це аматорське присадибне господарство розміром, наприклад, від 6 до 30 сотих гектара. Воно повинно бути місцем проживання, але не місцем основної роботи. Сільгосппродукція, що вирощується на таких ділянках, призначена в основному для задоволення потреб сім’ї. Другий – створення селянських (фермерських) господарств або перетворення колгоспів (радгоспів) у різні форми підприємств з різною формою відносин власності. Такий підхід, по-перше, зумовить більш об’єктивний розподіл землі, до якого дуже чутливі селяни, ліквідує напруженість, що виникла у зв’язку з приватизацією на селі. По-друге, особа, яка на підставі викупу збільшить свій наділ до розмірів товарного виробництва, відповідальніше ставитиметься до використання землі. По-третє, це сприятиме створенню і розширенню ринку житла в сільській місцевості, ринку землі і розвитку села, благоустрою сільської місцевості. Приватизація власності радгоспів і колгоспів викликає підвищений інтерес з боку жителів села. Незначна частина селян виявить бажання заснувати селянське (фермерське) господарство, хоча особисті можливості для цього в них обмежені. Допомога з боку держави незначна, тому такі селяни прагнутимуть одержати в своє розпорядження від колгоспу чи радгоспу якомога більше виробничих фондів і майна. Більша частина селян відстоюватиме право в тій чи іншій формі вести колективне господарство, якомога більше майна, техніки і обладнання залишити для спільного виробництва. І, нарешті, значна частина колгоспників,

працівників радгоспів, які будуть позбавлені роботи, прагнутимуть до того, щоб при розподілі (приватизації) власності одержати або стартовий капітал для створення нової основи для існування поза сільським господарством, або певну допомогу на період безробіття. Розв'язання всіх зазначених питань – надзвичайно складна справа. Кожний регіон України, кожна місцевість повинні не копіювати чийсь досвід, а виходити з традицій свого населення і умов, які фактично склалися на момент приватизації. При цьому щодо різних вимог широких верств населення не завжди можна знайти компроміс. Непродумані дії можуть призвести до конфронтації. Сьогодні у селян різне почуття особистої власності, бо в умовах колгоспно-радгоспного виробництва воно не могло розвинутися. У старшого покоління воно атрофоване, у молодшого не розвинулося. Особливо різний потяг до землі у селян Східної і Південної України. Важливим надбанням суспільства є право на приватну власність на землю. Це історичний крок, але не вирішальний. Світова практика розвинутих країн довела, що найбільш вдало розв’язуються продовольчі проблеми, коли застосовується урегульоване і гарантоване приватне ведення господарства як селянином-фермером на власній землі, так і кооперативом, фірмою, іншою формою господарювання, де земля є колективною або державною власністю. Виходячи з цього, слід надати найбільше можливостей для використання всіх земель. Землеволодіння, яке формується в Україні, повинно гарантуватися на тривалий строк і чіткими умовами. Особливо ефективними є приватна земельна власність і довгострокова оренда землі, включаючи її успадкування. Така форма оренди створить базу для виникнення нової власності та її розвитку. Слід враховувати, що селянин, який придбав землю у власність за певну плату, почуває себе більш впевненим, ніж коли вона була передана йому безплатно. Це суперечить Земельному кодексу України, але тут є над чим поміркувати. Приватизація в рамках державних органів має значення тільки тоді, коли почнеться оздоровлення усіх сфер економіки.

Більшу частину коштів від роздержавлення слід направити на підтримку нових форм господарювання, створення нових робочих місць у сільській місцевості та соціальний розвиток села. Здійснюючи приватизацію, відповідні державні органи повинні діяти швидко, але без поспішності. Майнові державні цінності слід продавати, враховуючи ціни ринку. У деяких випадках доцільно дещо пригальмувати цей процес. Обов’язковою умовою приватизації є надійний державний нагляд у поєднанні з громадським контролем. Приватизація повинна стати частиною загального процесу докорінного реформування економіки. За рахунок приватизованого майна треба створити базу для нових структур власності, використовувати його раціонально, щоб це майно давало прибуток. Тут важливі як правильні концепції створення нових підприємств, так і основні економічні умови, створювані для них державою. Приватизація не повинна призводити до втрати власності. В колишній НДР, наприклад, за період здійснення цього процесу (1989–1991 рр.) кількість поголів’я великої рогатої худоби зменшилась на 52,4%, у тому числі корів – на 51,1%, свиней – на 29,1%. Все це спричинило падіння рентабельності інших структур власності, зокрема переробних підприємств, бо їх потужності використовувалися не повністю. Важливо, щоб нові власники майна брали ініціативу в свої руки, усвідомлювали свої можливості і свої обов’язки.

Розділ 3. ПЕРЕБУДОВА ВНУТРІШНЬОГОСПОДАРСЬКИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН 3.1. Модель товарного госпрозрахунку Одним із важливих завдань керівників усіх рівнів, працівників економічних служб і вчених є розробка на рівні господарства такого економічного механізму, який би протистояв відтоку робочої сили, сприяв залученню людей до селянської праці. Успішне функціонування такого механізму можливе при наявності певних передумов як зовнішнього характеру, що забезпечують стартові умови роботи економічного механізму кожного господарства на самоокупності, так і внутрішнього змісту, які приводять в дію стартові умови. До зовнішніх (вони вимагають негайного вирішення) необхідно віднести визнання факту, що розвиток аграрної сфери матеріального виробництва є турботою не тільки працівників агропромислового комплексу, але й усього народу, всієї країни. Слід забезпечити паритетні умови праці аграрного працівника порівняно з іншими галузями народного господарства. Часто, порівнюючи рівень продуктивності праці у вітчизняному сільському господарстві та в розвинутих країнах, ми не беремо до уваги, що наш трудівник, крім чисто селянської праці, виконує ще й не властиві йому функції сервісного обслуговування, доставки заготівельникам виробленої продукції і т. ін. Тому в справі першочергового виконання зобов’язань про повернення боргів селу доцільна не тільки переорієнтація інвестицій на користь розвитку аграрного сектора, але й діяльності всіх міністерств і відомств, включаючи оборонну промисловість, соціальне обслуговування, зв’язку, охорони здоров’я, освіти, транспорту, науки на вирішення продовольчої проблеми. За підрахунками науковців Інституту аграрної економіки та інших наукових установ системи УААН, щорічні втрати виробленої продукції складають 5,7 млн грн, або 17,5%. Уникнувши цих втрат за рахунок додаткових вкладень коштів у розвиток бази

збереження і переробки сільськогосподарської продукції, можна значно поліпшити фінансовий стан сільськогосподарських і переробних підприємств. Другою важливою передумовою, яка забезпечує успішну діяльність підприємств АПК, є створення такого економічного механізму господарювання, який економічно стимулював би розвиток сільського господарства. Становище, що склалося, коли в умовах дефіциту багатьох видів сільськогосподарської продукції її виробництво збиткове, не вкладається в рамки законів економіки. Тому в цій галузі, зважаючи на її специфіку, в системі ціноутворення потрібно рахуватися з дією закону вартості. У цьому зв’язку необхідно надати сільськогосподарським підприємствам і їх структурним підрозділам більш широке право підприємливості при придбанні ресурсів виробництва, його організації, вибору ринку збуту продукції, розподілу одержуваних доходів і т. ін. Кожну виконувану на підприємстві господарську операцію, управлінські рішення повинні оцінювати з точки зору вигідності, кон’юнктури. В кінцевому підсумку йдеться про створення ринкового господарства, складовою і невід’ємною частиною якого (в умовах госпрозрахунку) мають стати інтереси внутрішньогосподарського ринку. Досвід роботи орендарів, госпрозрахункових колективів, внутрішньогосподарських кооперативів свідчить, якщо на повну силу працюють економічні регулятори, то інтереси окремих працівників, госпрозрахункових колективів, підприємств і держави не тільки співпадають, але й є додатковим стимулом розвитку і підвищення ефективності виробництва. Тому відносини між державними заготівельними організаціями і сільгосппідприємствами повинні будуватися на взаємовигідній основі по договірним цінам, межу яких по найважливіших видах продукції може встановлювати держава. При цьому необхідно керуватися тим положенням, що доведений план є свого роду монополією, яка виключає варіантні підходи до організації робіт, а, отже, і конкуренцію, як гарантію розвитку виробництва. Необхідність такого підходу до побудови економічних взаємовідносин між виробниками і заготівниками сільгосппродукції визначається також

взятим в країні курсом на розвиток кооперації, де ці відношення будуються тільки таким чином. Якщо ж не привести у відповідність економічне регулювання різних форм господарювання, то не виключена можливість одержання доходів одними за рахунок інших. І найнегативнішим в практиці такого планування є усунення від цієї роботи керівників і спеціалістів, рядових виконавців. Якщо найближчим часом не усунути цього, то всі розмови про широке впровадження економічних методів можуть виявитися тільки побажаннями. Об’єктивність такого підходу підтверджується також висловлюванням думок про передачу господарств в оренду. І якщо прислухатися до цих пропозицій, то господарства будуть передаватися людям, які там працюють і живуть. Чи треба доводити всі господарства до збитковості, щоб потім давати їм свободу господарювання? Мабуть, справа не в оренді, а в умовах, які надані колективам для роботи. Важливою умовою ефективної організації внутрішньогосподарських економічних відносин є формування належного економічного середовища, підвищення економічної культури в аграрному виробництві. У зв’язку з цим необхідно підвищити роль і значення економічних служб, відновити престижність роботи економістів на всіх рівнях управління виробництва. В період командно-адміністративних методів управління більшість економістів з наполегливістю не відстоювали потребу дотримуватись об’єктивних економічних законів, що в умовах проведення радикальної економічної реформи абсолютно виключається. З іншого боку, робота спеціалістів цього профілю в нових умовах повинна будуватись так, щоб забезпечити економічним впливом всі без виключення галузі виробництва і управління. На відміну від практики, існуючої до останнього часу, що виключала варіантні підходи в економіці (це практично дискваліфікувало економістів як спеціалістів), в теперішніх умовах тільки економісти з великої кількості варіантів вирішення питання повинні пропонувати найбільш прийнятний з точки зору досягнення високого кінцевого результату. При перебудові економічних відносин, створенні відповідного економічного середовища, спроможного сприйняти всі

нововведення, особлива роль належить керівникам різних ланок управління АПК. Досвід передових господарств свідчить про те, що високих виробничих і економічних результатів досягають там, де керівник знає всі складові економічного механізму господарства. І нарешті, вирішальною умовою створення відповідного економічного середовища є освоєння рядовими працівниками економічних методів виробництва. Це повинно стати першочерговим піклуванням керівників всіх рангів і спеціалістів. Адже без вирішення цієї проблеми неможливо правильно побудувати економічні відносини. Для успішного функціонування внутрішньогосподарських економічних відносин найближчим часом, на наш погляд, доцільно в теоретичному плані: 1. Визначитись з власністю, яка лежить в основі всієї системи виробничих відносин. Без з’ясування відносин власності на засоби виробництва і результати праці неможливо відрегулювати інші економічні відносини. 2. Визнати і обґрунтувати наявність товарно-грошових відносин всередині підприємства. Внутрішньогосподарські ціни і гроші, чеки, госпрозрахунковий доход – елементи товарно-грошових відносин. Перш за все, заперечувалась їх наявність у відносинах між підприємствами, хоча вони існували. Тому без уміння визначити кількість, якість і вартість одержаної госпдоговірними колективами або окремими особами продукції (робіт, послуг), оцінити її товарні якості і постачальницькі властивості, практично неможливо скрізь впровадити госпрозрахункові принципи господарювання, удосконалити систему планово-економічного регулювання виробництва (планування, контролю, обліку і т. ін.). Тільки шляхом надання всьому виробленому госпрозрахунковими підрозділами форми товару, регулювання взаємовідносин між ними за принципом купівлі-продажу цього товару на внутрішньогосподарському ринку можна говорити про наявність орендних відносин як вищої форми госпрозрахунку. Без цінового регулювання орендні відносини не існують, вони започатковуються з появою принципу купівлі-продажу.

В практичному плані внутрішньогосподарський механізм зможе успішно функціонувати, якщо буде забезпечене комплексне впровадження прогресивних форм організації виробництва, праці і госпрозрахунку на всіх ділянках виробництва, надано право господарствам самостійно приймати той варіант внутрішньогосподарських відносин, включаючи і орендні, для впровадження яких вони підготовлені. У зв’язку з цим необхідно ще раз зауважити, що в основі впровадження прогресивних форм організації виробництва і праці (кооперативів, підряду, оренди, колективів високопродуктивної праці і т. ін.) лежить госпрозрахунок і його основні принципи – самостійність, заінтересованість, відповідальність. Тому в теперішніх умовах актуальною проблемою є негайне оволодіння керівниками, спеціалістами всіх профілів, рядовими працівниками виробництва питаннями госпрозрахунку, методикою встановлення розрахункових цін, розподілу фондів. Без знання форм, моделей, варіантів госпрозрахунку вирішити питання впровадження прогресивних форм організації праці і виробництва, в тому числі на підрядних умовах, орендних і кооперативних відносинах навряд чи можливо. При цьому найкращих результатів досягають в тих господарствах, де поширюються прогресивні форми організації і оплати праці (від валового доходу, оплати з єдиного джерела, за залишковим принципом і т. ін.) на всіх без винятку працівників господарства, де практикується поетапний підхід до їх впровадження. В роботі по впровадженню орендних відносин дуже важливо, щоб безпосередній виконавець в повному обсязі знав, скільки і чого він виробляє, яка сума доходу створюється його працею, яка частка від суми одержаного доходу належить йому. В протилежному випадку, як і раніше, економічний механізм може стати гальмом розвитку виробництва. Виходячи з цієї концепції, в Інституті аграрної економіки розроблено модель так званого товарного госпрозрахунку. В основу встановлення внутрішньогосподарських розрахункових цін при даній формі розрахунку покладені всі статті витрат, включаючи і накладні витрати. Без цього, на наш погляд, неможливо визначити вартість виробленого товару, встановити його ціну. Крім того, такий підхід дозволяє включити

100

в орендні відносини всіх без винятку робітників господарства, в тому числі і робітників управлінських служб. Множенням загальної суми витрат по всім без винятку культурам, видам тварин і робіт на коефіцієнт доходності, який склався в кожному конкретному господарстві, визначають внутрішньогосподарські розрахункові ціни, тобто в ціну включається вся сума витрат, а не частина їх, як це рекомендується іншими методиками визначення розрахункових цін. Такий підхід дає можливість зробити безпосереднього виконавця робіт повним господарем одержуваного доходу, відчути, що тільки він, і ніхто інший субсидує всю ієрархічну надбудову. Слід підкреслити, що удосконалення внутрішньогосподарських економічних відносин, впровадження їх прогресивних форм і методів (орендних відносин, оплати з єдиного джерела і т. ін.) сприяє значному покращанню всіх напрямів економічної роботи, переносить центр тяжіння її в трудові колективи, стає об’єктивною потребою безпосередніх виконавців. Частково питання планування і внутрішньогосподарського регулювання обмежуються договорами, оплата і розподільні відносини залежать від кінцевих результатів у вигляді госпрозрахункового доходу, обліку і аналізу у формі чекового регулювання і ведення особових рахунків і т. ін. Це приведе до значного скорочення накладних та інших видів витрат і є надійним шляхом до ефективної роботи. Слід підкреслити, що в аграрному секторі економіки орендні відносини, що базуються на другій противитратній моделі госпрозрахунку, одержали більший розвиток, ніж у промисловості. В сільському господарстві вперше почали застосовувати чекове регулювання внутрішньогосподарських економічних відносин і контролю витрат, створені єдині економічні служби, система економічного аналізу тощо. В даний час на внутрішньогосподарський розрахунок переходять не окремі колективи, а всі структурні підрозділи і функціональні служби. Всім їм, враховуючи специфіку діяльності, необхідно своєчасно доводити госпрозрахункові завдання, здійснювати систематичний облік і контроль за їх виконанням. При цьому значно збільшиться число об'єктів планування, обліку,

101

контролю і аналізу, посилиться взаємозв'язок між різними напрямами економічної роботи. Розрізненими зусиллями економічних підрозділів вирішувати такі питання дуже важко. Тому необхідно докласти зусиль спеціалістам економічного профілю для досягнення кінцевих результатів. Цього можна досягти створенням єдиної економічної служби в господарстві, в якій під єдиним керівництвом здійснюється робота по плануванню, обліку, контролю, аналізу господарської діяльності. Таким чином, можливо поєднати всі зусилля економістів на інтеграційній основі і наблизити їх діяльність до госпрозрахункових підрозділів. Такий підхід є особливо важливим тому, що в даний час економічна робота ведеться переважно в первинних колективах, де безпосередньо здійснюються витрати, з тим, щоб мати можливість оперативно впливати на їх формування. В таких умовах інтеграція економічної роботи в господарстві дозволяє не тільки більш якісно виконувати функціональні обов’язки економістів на всіх рівнях, але й тісніше зв’язувати їх матеріальні інтереси з інтересами госпрозрахункових колективів. Для того, щоб виконати таку активну роль, яка раніше багато в чому не була властива економістам, необхідно розширити діапазон їх впливу на госпрозрахункові підрозділи, що утруднює їх вузька спеціалізація. Тому необхідні універсальні знання економічних методів всім економістам і створення умов їх реалізації в процесі практичної діяльності. Такі умови створюються, як показує практика, там, де весь економічний потенціал об’єднується в єдині підрозділи з єдністю функцій і мети. 3.2. Власність в умовах реформування внутрішньогосподарських відносин Реформування внутрішньогосподарських відносин – одне з ключових питань сучасної аграрної політики, що має на меті докорінно перебудувати економічні відносини на селі, повернути землю господарю, створити умови для його високопродуктивної праці. Звичайно, розв'язання цієї проблеми залежить, по-перше, від розвитку відносин власності. Господар, як вже підкрес-

102

лювалось, повинен володіти землею, засобами виробництва, а також результатами своєї праці. По-друге, економічні стосунки кожного окремого виробника повинні визначатися не положеннями, складеними адміністрацією (як правило, у своїх інтересах), а на підставі законодавства про власність, землю, підприємство і підприємництво тощо. По-третє, введенням у практику внутрішньогосподарських відносин принципово нового економічного механізму господарювання, який би охоплював виробничі, економічні й соціальні аспекти. Нині державна власність у тому вигляді, в якому вона функціонує, а також колгоспно-кооперативна форма власності себе вичерпали. Характерною рисою таких відносин є знеособлення, на ґрунті якого виникли численні негативні явища, пасивність сільських трударів, повна байдужість до збереження громадського майна, безгосподарність, незацікавленість у результатах роботи господарства, безвідповідальність, зрівнялівка та соціальна несправедливість у розподілі. І все це сталося тому, що загальнонародна власність була лише задекларована. Власність повинна мати конкретного господаря, що саме і відбиває основну її суть. На наш погляд, державна власність у сільському господарстві повинна зберегтися. Це науково-дослідні, елітні, племінні, насінницькі та інші господарства, а також окремі галузі промисловості, які переробляють сільськогосподарську сировину і мають життєво важливе значення для всього населення. В інших сферах аграрного виробництва переважаючою повинна стати колективна власність. Існуюче законодавство про власність передбачає трансформацію однієї її форми в іншу. Особиста власність громадян і державна власність можуть трансформуватися в колективну або приватну власність, і навпаки. Дозволяється об’єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави. Не виключається створення підприємств із змішаною формою власності, з участю юридичних осіб України та іноземних громадян. Відповідно до Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України" форма власності і господарювання

103

визначається колективним трудовим договором. Найбільш поширені з них – селянські (фермерські) господарства, підсобні сільські господарства, підприємства і організації, кооперативи, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян та ін. Вони мають рівні права на організацію виробництва та володіння своєю продукцією. Різні добровільні агропромислові формування, створені на їх основі, асоціації виступають перед державою як єдина організація в усіх видах відносин. Втручання у господарську або іншу діяльність власників-товаровиробників з боку державних, кооперативних або інших органів не допускається. Це положення не стосується передбачених законодавством прав державних органів щодо контролю діяльності підприємств, установ і організацій. Однією з форм реформування внутрішньогосподарських відносин є перетворення державного підприємства за згодою сторін (державного органу і трудового колективу) в акціонерне. У даному випадку держава відмовляється від прямого управління підприємством, залишаючись одним із основних його власників, і побічно (через банки та інші фінансові органи) впливає на його діяльність. Інший спосіб перетворення – передача підприємства в оренду на умовах, передбачених чинним законодавством, з наступним поступовим викупом орендованого майна трудовим колективом. Такі перетворення здійснюються без зміни власника на засоби виробництва. Право власності зберігається за державою, але при цьому власність на засоби виробництва відокремлюється від права власності на результати праці та права повного господарського ведення (включаючи володіння, користування і розпорядження майном). Форми перебудови підприємства, пов’язані з передачею державного права власності на засоби виробництва колективу, можуть бути різні. Одна з них передбачає заміну власника, а саме: організація колективного акціонерного підприємства. При цьому визначений державою орган викуповує акції на майно підприємства, створеного за рахунок централізованих бюджетних асигнувань. Але при бажанні держава може зберегти за собою контрольний пакет акцій. Друга форма – поступове перетворення

104

державного підприємства у колективне внаслідок викупу колективом державного майна. Викуп, як правило, здійснюється за рахунок прибутку цього ж підприємства та інших його власних коштів. До повного викупу в розпорядженні колективу підприємства знаходиться частка державного майна. Умови його використання обумовлюються в договорі. Після повного викупу державне підприємство перетворюється в колективне або в асоціацію трудящих. Перетворення державного підприємства в колективне не є формальним актом. Одержуючи у власність засоби виробництва, колектив бере на себе майнову відповідальність за їх збереження і разом з тим стає учасником розподілу за власністю. До цього на підприємстві розподіл здійснювався за працею або за трудовим внеском по результатах госпрозрахункової діяльності. Такий принцип розподілу відповідав госпрозрахунковим відносинам. З одержанням у свою власність майна колектив стає водночас і суб'єктом розподілу за власністю, що виходить за межі госпрозрахункових відносин. Однак розподіл за власністю відбувається поряд з розподілом за результатами госпрозрахункової діяльності, при цьому втрачається трудовий характер стимулювання працівників. Тобто в даному випадку виникає розподіл за матеріалізованою працею. Розподіл за власністю означає нову модифікацію принципу винагороди за працю. Це водночас відбиває і такий важливий елемент, як розподіл за результатами підприємницької діяльності, що є проявом трудової діяльності безпосередніх власників майна. Причому така діяльність підлягає вищій винагороді внаслідок її складності, пов'язаної з необхідністю опановувати нові знання і навички, постійним ризиком втрати майна, в тому числі й особистого. Тому зіставлення заробітків найманих працівників, які, по суті, ні за що не відповідають, з доходами фермера, орендарів, кооператорів та інших власників не правомірне. Розвиток відносин власності сприяв реформуванню внутрішньогосподарських відносин на основі оренди, яка сформувала новий їх тип – орендні відносини. Головним в оренді є питання про власність. Різноманітність форм суспільної власності

105

зумовила виникнення орендних відносин, перехід сільськогосподарських підприємств на внутрішньогосподарську оренду, створення кооперативів орендарів. Власність у системі оренди проявляється щодо засобів виробництва, виробленої продукції і створеного доходу. Концепція законодавства про оренду ґрунтується на тому, що орендар ніби є сполучною ланкою в ланцюжку державне підприємство – кооператив, тобто, не маючи прав власника майна, він стає його повноправним співвласником. Але на весь період орендного договору орендоване майно залишається власністю орендодавача. З точки зору власника, немає значення, хто володіє майном – головне полягає у втіленні вартості цього майна в особистий дохід. Для цього потрібний ринок засобів виробництва, яким у сучасному капіталістичному суспільстві є фондова біржа, де акції, що є еквівалентом вартості підприємства з його будівлями, машинами, обладнанням тощо, купуються і продаються, а отже, приносять дохід. Причому власник є господарем і створеного доходу. Якщо відокремити власника засобів виробництва від одержаного доходу без руху акцій, що відбивають ці явища, то власність втрачає будь-який сенс. Відповідно до чинного законодавства власністю орендного колективу є майно, створене за рахунок доходу, який залишається після сплати податків і орендної плати. У договорі оренди необхідно визначати частину вартості щорічного приросту основних виробничих фондів, створених за рахунок прибутку (після сплати податків і орендної плати), що зараховується в пайовий фонд орендного підприємства і розподіляється між членами організації орендарів. При виході орендаря на пенсію за ним зберігається право на одержання його частки доходу, а при виході орендаря з організації за ним може бути збережене право на одержання його частки з фонду орендного підприємства. На відміну від вартості прирощеного майна пайовий фонд може бути визначений в еквіваленті грошей – акціях. Але важко уявити, що цей фонд лежатиме без руху, наприклад, у цінних паперах. Тільки при наявності вільного пайового фонду в грошах або при створенні фондової біржі з’явиться можливість відшкодувати члену

106

орендного колективу його частки доходу як при виході з організації орендарів, так і при ліквідації орендного підприємства. Відокремленість власності від трудового колективу (мається на увазі колектив на орендному підряді) позбавляє його права розпоряджатися прибутком (доходом), який повністю потрапляє у розпорядження адміністрації. В кінці року правління чи дирекція радгоспу певну частку його виділяють у фонд матеріального стимулювання (як і іншим підрозділам), яка додається до фонду оплати праці. При таких умовах орендні колективи позбавлені можливості формувати власні економічні фонди, не мають коштів для оновлення виробничих фондів. Оновленням та придбанням нової техніки, устаткування займається підприємство, а роль орендарів пасивна. Це обмежує ініціативу останніх, посилює їх залежність від підприємства-орендодавача. Вищим рівнем характеризуються відносини власності, якщо формою об’єднання виробників є кооперативи, створені на основі приватної або орендованої у держави чи підприємства власності. Їх перевага в тому, що всі вкладені у виробничу діяльність кошти і ресурси оплачуються працею кооператорів. На відміну від багатьох колгоспів і радгоспів, кооперативам ці кошти безплатно не видаються, тому гарантувати доходи можуть тільки самі кооператори. Заробіток останніх пов'язаний з кінцевим результатом, що примушує всіх членів кооперативу рахувати гроші. Власність у системі внутрішньогосподарських відносин формує економічний механізм господарювання, надаючи нового змісту діючим у господарстві економічним методам управління. Через призму відносин власності поєднуються різні форми господарювання, виявляється ефективність оренди, виробничих кооперативів, малих акціонерних підприємств у межах великого господарства, селянських (фермерських) господарств та інших формувань. Головне – створюються умови для впровадження у взаємовідносинах між підрозділами принципів купівлі-продажу. А це вже товарна форма внутрішньогосподарського розрахунку. Суть економічного механізму даної форми госпрозрахунку полягає в тому, що виробничі, обслуговуючі та управлінські підрозділи господарства будують економічні відносини між

107

собою на товарній основі: за єдиними протягом року плановообліковими цінами купують усі матеріальні цінності і продають за розрахунковими внутрішньогосподарськими цінами вироблену продукцію, надають послуги. До одержання продукції господарство кредитує підрозділи на повну суму витрат матеріальних засобів і при необхідності виплачує аванс по заробітній платі. Проте поглиблення відносин власності в сільському господарстві вимагає нового погляду на проблему співвідношення загальнодержавних та внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин. Товарно-грошові відносини прийнято розглядати як комплекс взаємопов’язаних вартісних відносин виробництва, обміну та споживання. Цей комплекс включає товарне виробництво, обіг і споживання товарів; закони вартості, грошовий обіг, попит; пропозиції; ціни, ціноутворення і такі категорії, як товар, вартість, гроші, собівартість, прибуток, рентабельність, заробітна плата, господарський розрахунок, самофінансування, ринок, фінанси, податки, кредит тощо. Якщо порівняти їх з такими ж показниками при товарному внутрішньогосподарському розрахунку, то побачимо, що не все відповідає даній економічній конструкції. Що стосується цін, господарські підрозділи свою продукцію реалізують за планово-обліковими цінами, а матеріальні ресурси купують в основному за оптовими або біржовими цінами. Тобто внутрішньогосподарські взаємовідносини не пов'язані з товарногрошовими. Внаслідок цього внутрішньогосподарська товарність дуже умовна, через що на рівні підрозділів не можна правильно розрахувати витрати, визначити обсяг валової продукції, валового доходу та прибутку, а отже, реальний трудовий внесок працівника у кінцевий результат, тому що за основу взято організаційну мотивацію побудови виробництва, а не власність. Таким чином, господарський механізм, який діє в народному господарстві, є основою розвитку економічних відносин усередині підприємства. Крім того, він створює умови для реалізації можливостей різноманітних відносин власності. При цьому організацію виробництва (звичайно, товарного), спосіб розподілу, обміну і споживання визначатиме власник.

108

Створення багатоукладної, змішаної власності, а отже, форм господарювання вимагає впровадження нового економічного механізму і нових економічних відносин усередині господарської ланки. Складність розв’язання даної проблеми полягає в тому, що взаємовідносини між державою і підприємствами в багатьох випадках не є економічними, в них ще й досі переважають адміністративні методи управління, внаслідок чого багато ланок господарського механізму на рівні господарств виявились практично не реалізованими. Це позначилося і на стані внутрішньогосподарських відносин. Слід пам'ятати, що власність – основа діяльності і розвитку економічних інтересів людей. Її не створили вчені – вона народжена людством у ході його розвитку і найбільше відповідає психології людини. Реальне відношення виробника до власності формує якісно новий стан господарства, при якому самостійно забезпечується просте і розширене відтворення виробничих фондів і робочої сили. Відносини власності, економічні інтереси стають важливим внутрішнім джерелом потенційних можливостей господарства, оскільки його дохідність, конкурентоспроможність залежать безпосередньо від трудових колективів. Водночас виникають нові організаційні форми господарської діяльності, наприклад, відносно відособлені підрозділи, наділені в межах підприємства самостійністю у виробничій діяльності; підрозділи, основу яких становлять малі господарські форми. В результаті принципово змінюються внутрішньогосподарські зв’язки, зростає роль економічних методів управління, посилюється відповідальність структурних підрозділів підприємства та виникають передумови для реального самофінансування. 3.3. Відносини власності та формування економічного механізму Докорінна перебудова виробничо-економічних відносин передбачає створення принципово нового механізму господарювання, параметри якого визначатимуть відносини власності.

109

Започаткована в 1985 р. економічна реформа завершилася переведенням підприємств і організацій агропромислового комплексу на повний госпрозрахунок та самофінансування. Саме цей факт, безумовно, мав позитивні сторони: пожвавилася економічна робота в сільгосппідприємствах, дещо зміцнився внутрішньогосподарський розрахунок, поліпшився фінансовий стан більшості господарств, раціоналізувався підхід до капітальних вкладень, розвинулися міжгалузеві взаємовідносини, принципи господарського розрахунку. Особливе пожвавлення спостерігалося у низових ланках АПК, де йшов процес удосконалення управління та формування інтегрованих систем. Однак докорінного перелому не відбулося. Нині суспільство дійшло висновку, що існуючий економічний механізм управління і господарювання не сприяє виходу сільського господарства із стану глибокої кризи. Всі спроби удосконалити його за умов централізованої планової економіки не дали очікуваних результатів. Насамперед через свою обмеженість, бо були спрямовані лише на часткову зміну окремих ланок господарського механізму, не враховували всієї повноти структури і не змінювали відносин власності. В сільському господарстві, зокрема, зусилля зосереджувалися на вдосконаленні внутрішньогосподарського механізму діяльності колгоспів і радгоспів, пошуку внутрішніх резервів (колективний підряд, внутрішньогосподарська оренда), але при збереженні існуючих форм власності і несприятливого зовнішньоекономічного середовища, яке обмежувало параметри господарської діяльності, гальмувало становлення ефективного сільськогосподарського виробництва. В аграрній сфері України почало чітко простежуватись зниження обсягів сільськогосподарського виробництва. Виробничий потенціал сільського господарства і капітальні вкладення у цю галузь використовуються неефективно. Вкрай повільно підвищується продуктивність рослинництва і тваринництва. Відповідно відстає розвиток соціальної та виробничої інфраструктури. Стабілізації економіки сільського господарства, що було однією з умов реформи, не досягнуто, замість приросту продукції

110

маємо його різкий спад. У всіх ланках народного господарства порушились економічні зв’язки. Замість піднесення виробництва суспільство одержало шалене зростання цін. Спочатку подорожчали промислові товари, а слідом за ними почали різко підвищуватися ціни на продукти харчування. Особливо цьому сприяла лібералізація цін з початку 1992 р. Вибух цін призвів до того, що інфляція випередила зростання доходів, різко скоротила можливості для нових нагромаджень і практично знецінила заощаджені кошти. Економічний механізм господарювання, незважаючи на розгортання процесів реформування власності в АПК, залишається не пов’язаним з цим процесом. Основні його важелі: ціни, фінанси, кредит, податки, планування, обов’язкові платежі у загальний і місцевий бюджет – між собою не узгоджені. Вони зовсім не враховують виникнення нових форм власності і господарювання. Як і раніше, економічний механізм розрахований на державну власність, на методи і прийоми, що були властиві командно-адміністративній системі управління. Слід зазначити, що високий рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва у 1991 р. не є результатом ефективної роботи колгоспів і радгоспів. Рівень їх дохідності розрахований штучно, не економічНИМ шляхом, а через механізм індексації доходів та дотації. У 1992 р. Кабінет Міністрів і Верховна Рада України в терміновому порядку з метою покриття збитків та фінансування планових витрат на розширене відтворення сільськогосподарського виробництва змушені були виділити галузі 338 млрд крб. Ці дотації не мали джерел покриття, а тому віднесені на внутрішній борг уряду. Сільське господарство знову штучно було виведене на досить високу позначку рентабельності, і це при спаді виробництва майже на третину. Така практика підриває підвалини переходу до ринкової економіки і дає змогу продовжити існування колгоспно-радгоспної системи. Економічний механізм АПК відбиває всі вади народногосподарського механізму. Пропозиції науковців-аграріїв нехтуються, а пропозиції щодо розвитку сільського господарства, які виходять із середовища, далекого від потреб галузі, є необґрун-

111

тованими. Необхідно усвідомити, що в суспільстві, де діють жорсткі економічні закони, де половина населення доведена до межі бідності, не може застосовуватись механізм вільних цін, насамперед на сільськогосподарську продукцію. Потрібний новий підхід до реалій нашого економічного життя. Кризова ситуація в аграрній сфері відбиває не лише рівень державного управління галуззю за останні 2-3 роки. Занадто довго нав’язувались селу чужі для його внутрішнього устрою вимоги, ідеалізовані трафаретні схеми розвитку, що призвели до занепаду як сільськогосподарського виробництва, так і культури, традицій, професіоналізму сільських трудівників. Яким чином відродити село? Що потрібно зробити для розвитку сільського господарства, для забезпечення народу України необхідними продуктами харчування? Нині завдання полягає в тому, щоб на базі існуючих на селі виробничих структур створити умови для виникнення нових різноманітних форм власності – відповідний економічний механізм господарювання. Практика показує, що на першому етапі реформування необхідно створити внутрішньогосподарські виробничі кооперативи, фермерські господарства, малі підприємства на засадах оренди, надати їм самостійності у розв’язанні виробничих питань, права бути повним господарем виробленої продукції та створення прибутку (доходу). Економічні стосунки між такими підрозділами здійснювати на основі товарно-грошових відносин. Проте перехід до ринкової економіки залежить від розвитку відносин власності, а в аграрній сфері – насамперед від реформування земельних відносин. Ці базові питання розв’язуються дуже повільно. Владні структури, особливо місцеві, зволікають з виконанням законодавства про власність, про землю, про селянське (фермерське) господарство та деякі інші дуже важливі підзаконні акти. Протягом 1991-1992 рр., наприклад, внесено суттєві доповнення до Земельного кодексу України, зокрема про механізм захисту прав на приватну власність землі. Земля може бути об’єктом купівлі-продажу, має ціну і є товаром. За цих положень

112

приватизація землі повинна бути не умовною, а фактичною, юридично оформленою. Тож потрібна реальна програма передачі громадянам земельних ділянок у приватну, колективну власність та довічне успадковуване володіння. Для сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються селянам безплатно, виходячи з середньої частки – 0,6 га, за допомогою бонів. Придбання земельних ділянок, розміри чи якість землі яких перевищують встановлені нормативи в бонах, в окремих випадках здійснюється за власні кошти громадян. У першу чергу доцільно передати у власність землі селянських господарств, присадибні земельні ділянки, а також ділянки індивідуального і колективного садівництва. Кінцевою метою земельної реформи є встановлення власності на землю громадян, колективів, громадських організацій, держави. У перспективі землі всіх категорій повинні бути об'єктом вільного продажу, купівлі і успадкування, тобто повинен функціонувати ринок землі. Однак слід зазначити, що Земельний кодекс України ще не знайшов практичного використання і не став основним документом із земельних питань. Значною мірою це пояснюється браком інформації – адже у пропагуванні нових принципів господарювання на землі не зацікавлені широкі верстви сільськогосподарських адміністраторів. Не приділили достатньої уваги реалізації основних положень кодексу і вищі органи влади. За цих умов основні положення законодавства про землю не відіграють визначальної ролі у формуванні економічного механізму ринкової економіки. В останньому взагалі майже не згадується про власність, а тим більше про відносини, що пов’язані з нею. Те ж саме стосується і фінансів, ціноутворення та ціни. Функції цін, особливо стимулююча, обліку суспільно необхідних витрат праці, перерозподілу визначаються лише на папері. Фактично існуючі ціни відображують адміністративно-показний характер виробничих відносин. Розбіжності між ціною і виробництвом, споживчою та примусово визначеною вартістю досягли небачених розмірів, що порушили реальні, науково обґрунтовані взаємовідносини між галузями народного господарства, можливостями і потребами споживача.

113

Слушно зауважити, що модель створеного великомасштабного сільськогосподарського виробництва у вигляді колгоспів і радгоспів, яка ґрунтувалася на відриві людини від засобів виробництва й виробленої продукції, суспільному одержавленні власності, уніфікації форм господарювання, при неподільному пануванні командної системи, нераціональній структурі виробництва та інвестиційній політиці, а також відсутності належної матеріально-технічної бази послідовно призводила до економічної кризи. Жодна з країн, яка стала на так званий соціалістичний шлях будівництва суспільного життя, крім Монголії, не сприйняла досвід організації сільського господарства колишнього СРСР. Слід, нарешті, визнати, що без відродження відносин власності (державної, колективної, приватної та інших модифікацій) якісного економічного механізму ми не матимемо. Становлення ринкових відносин неможливе без докорінної перебудови виробничо-економічних відносин в агропромисловому комплексі. Від того, наскільки інтенсивно змінюватимуться економічні відносини в аграрному секторі, наскільки природно у цей процес входитимуть нові відносини власності, настільки досконалим буде створено економічний механізм. Насамперед слід сформувати економічні відносини, які б могли забезпечити використання переваг різних форм власності і господарювання. Розвиток виробництва повинен залежати від інтересів товаровиробника, селянина та інтересів держави, яка зобов’язана постійно його підтримувати, юридично захищати. Шляхи реалізації цього пролягають через попит, конкурентоспроможність і змагальність при високому рівні соціальної захищеності населення. Збільшення виробництва сільськогосподарської продукції та підвищення його ефективності – основні умови довгострокової стабілізації і розвитку споживчого ринку. Перебудова виробничих відносин на господарському та внутрішньогосподарському рівнях вимагає комплексною підходу. Провідною конструкцією економічного механізму, яка сприятиме прояву ініціативи людей, підприємництва, ризику, є зміна відносин власності і заінтересованості. Правильна організація господарства та прояв дії самого економічного механізму виявлятимуться в підвищенні аграрного

114

доходу порівняно з іншими галузями. Для цього доведеться змінити практику планування і управління, вдосконалити ціноутворення, банківську систему, оподаткування та інші елементи господарського механізму. Важливою умовою розвитку повинна стати збалансованість взаємовідносин галузей АПК з іншими ланками народного господарства, дотримання еквівалентності обміну. Визначальна роль відносин власності у формуванні економічного механізму полягає в тому, що останній повинен чітко розмежовувати інтереси держави і сільських товаровиробників. Центральною фігурою в його функціональних діях повинен стати власник. Держава лише створює сприятливі умови для економічних відносин, регулює ринкові відносини. Власник же їх реалізовує, опосередковує. Будь-який товаровиробник має право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, але це не повинно суперечити закону: може використати майно для здійснення будь-якої господарської або іншої діяльності; укласти договір з громадянами про використання їх праці тощо. Використання різної форми власності повинно включати і відчуження працівника від засобів виробництва, тобто вільний найм. Існуючі інструменти управління та відносин колгоспної і радгоспної власності до останнього часу ґрунтувалися на централізованій системі планування, нормативному регулюванні розподілу доходів (прибутку). Все це виявилось малоефективним, бо не зачіпало економічного базису АПК – відносин власності на засоби виробництва. Досягалась лише певна прив’язка сільського виробника до засобів праці, а продукт праці, як і раніше, залишався власністю держави. Робітник одержував тільки необхідний продукт, визначений нормативами трудомісткості виробництва, та незначну частину додаткового продукту. Сукупна їх частка у валовому суспільному продукті сільського господарства становить усього 23,5%. Нині настав час для рішучого переходу від визнання необхідності перебудови відносин власності до практичних дій. Для цього на початковому етапі дуже важливо обґрунтувати форми власності і господарювання, які забезпечать розвиток агропромислового виробництва. Важливу роль повинні відіграти

115

приватизація (персоніфікація) власності через паювання, акціонування колективних та кооперативних господарств, роздержавлення підприємств, демонополізація виробництва, комерціалізація збуту продукції та надання послуг. Розвиток відносин власності активно впливатиме на структуру виробництва сільськогосподарської продукції, на обсяги та структуру попиту на сільгоспсировину. І це закономірний процес, обумовлений формуванням нового економічного механізму в галузі. Можливі також поляризація сільськогосподарських виробників, перерозподіл сфер діяльності та ринків збуту. Великі сільськогосподарські підприємства вироблятимуть в основному зерно, молоко, технічні культури, а фермерські господарства – м’ясо, картоплю, овочі, тобто продукцію, яка в даний час у великих господарствах нерентабельна і меншою мірою зв’язана з промисловою переробкою. Державні органи, опрацьовуючи економічний механізм в умовах переходу до ринку, ще не враховують цих процесів. Вони виходять із потреб народного господарства у сировині, і тому держзамовлення ставить товаровиробника у залежне становище, позбавляє його економічної самостійності. Свобода виробничої діяльності господарства диктується відносинами власності. Цьому повинен відповідати і економічний механізм, складові якого мають залежати від становища товаровиробника, а не навпаки. Господарська одиниця, якщо вона є дійсним власником засобів виробництва, на свій розсуд повинна використовувати належне їй майно, самостійно визначати виробничу програму, ціни, вибирати постачальників і споживачів, розпоряджатися прибутками, що залишилися після сплат податків, вирішувати інші питання, пов’язані з господарською діяльністю та розвитком виробництва. Ринок сільськогосподарської продукції буде створений лише тоді, коли буде скасована обов’язковість державного замовлення, а його контрагентами стануть економічно самостійні товаровиробники. Перехід до договірних відносин між незалежними виробниками та заготівельними, переробними, іншими організаціями повинен ґрунтуватись на добровільності і взаємній

116

вигоді. Існуючий механізм закупівель сільськогосподарської продукції в державні ресурси не спрацьовує вже на стадії укладання договорів контрактації, і тому на місцях до підприємств замість економічних методів застосовують силові. Постійно не виконуються вже укладені договори. Обсяги держзамовлення значно завищені і нав’язуються селянам. До того ж держава рік у рік не виконує своїх договірних зобов’язань перед товаровиробниками щодо забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами. Директивне держзамовлення, як один із потужних важелів адміністративно-командної системи управління, повинен поступитися місцем індикативному плануванню, а саме: замовленню-пропозиції і договору. Держава повинна виходити на ринок, користуючись рівними з іншими покупцями правами. Вона має заздалегідь повідомляти товаровиробників про необхідні їй обсяги і номенклатуру продукції, її якість, ціни, пільги, стимули та інші умови. Розвиток відносин власності зумовлює також необхідність регулювання ціноутворення, постійної підтримки цінового паритету на сільськогосподарську продукцію і промислові засоби виробництва. Діючий механізм регулювання таких взаємовідносин побудований на показнику рентабельності, тобто відношенні прибутку до повної собівартості реалізованої продукції. В ринкових умовах цей показник не може бути регулятором виробництва, оскільки він враховує лише ефективність поточних виробничих витрат, а не всю вартість фондів (капіталу), що функціонують у процесі виробництва. За таких умов у найменш вигідному стані опиняються галузі, де низька оборотність коштів. До них належить і сільське господарство. Тому за регулятор виробництва слід взяти показник норми прибутку, тобто відношення прибутку до середньорічної вартості основних фондів і матеріальних оборотних коштів (на кінець року). Оптимальна норма прибутку для сільського господарства повинна бути не нижче 20% замість фактичних 7-8%, а для промислових підприємств – 15-16%. Економічний механізм може активно впливати на розвиток відносин власності, якщо його складові опираються на форми господарювання, які дозволяють трудівнику села стати реальним

117

господарем землі. Тож потрібно всебічно обміркувати, чому віддати пріоритет: прискоренню перебудови державної власності у приватну чи створенню умов для становлення дійсного господаря у межах існуючих виробничих структур. Перший варіант – коли орендний колектив не є юридичною особою. Економічні відносини у ньому регулюються на основі внутрішньогосподарського положення. Колектив не сплачує орендну плату, хоча договір на оренду землі та інших засобів виробництва укладається; застосовується залишковий принцип формування госпрозрахункового доходу; гарантується певний мінімум оплати праці. Другий варіант – для оцінки продукції і витрат орендарів застосовуються державні і планово-облікові ціни. Тут обов’язкове стягнення орендної плати за землю, інші засоби виробництва на рівні нормативного прибутку; відрахування певної частини доходу орендного (кооперативного) колективу на утримання апарату управління господарства. Третій варіант ґрунтується на державних, вільних, договірних та внутрішньогосподарських цінах. Колектив розпоряджається нормативною і понаднормативною продукцією, за рахунок доходу формує власні економічні фонди та рівень оплати праці. Визначальну роль власності у формуванні економічного механізму не можна переоцінювати, особливо в перехідний період. За висновками західних економістів, найгірше – це повернення до початкового капіталізму. В капіталістичних країнах приватна власність з первісної перейшла в акціонерну форму капіталу, а відчуження робітників від засобів виробництва дедалі більшою мірою долається. Почесний професор економіки Гарвардського університету Дж. К. Гелбрейт зазначав, що в кінцевому рахунку не так уже й важливо, чия це буде власність. У капіталістичному світі власники акцій не завжди відомі адміністрації підприємства. Нічого не зміниться, якщо володарем буде держава, що дуже поширено. Важливо, щоб підприємство, як і людина, одержало право на створення своєї індивідуальності, одержуючи винагороду за успіх і покарання за невдачу.

118

Розділ 4. КЛЮЧОВЕ ПИТАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ РЕФОРМИ 4.1. Орендні відносини Для підприємств і організацій агропромислового комплексу орендні відносини забезпечували перехід на принципи повного господарського розрахунку і самофінансування. Це дозволяло трудівникам проявляти самостійність, енергійність та ініціативу, а головне – подолати їх відчуженість від власності, а також сприяло розвитку різноманітних форм господарювання і госпрозрахункових відносин. Однією з необхідних умов переходу на нові форми господарювання є визнання рівноправності різних форм власності на засоби виробництва та заснованого на них способу ведення господарства. І найголовніше полягає в тому, щоб за допомогою нового механізму господарювання, кооперації, оренди максимально розкрити величезний потенціал, закладений у колгоспах і радгоспах, тобто реалізувати те, що і мислилося при переході на колективні форми праці. Розвиток орендних відносин – основний шлях перебудови відносин власності. Це зумовлено тим, що орендні відносини дозволяють найбільш повно реалізувати ідею активного заохочення людини до творчої праці. Оренда – це принципово нова форма організації госпрозрахункової діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структурних підрозділів і окремих громадян. Взаємовідносини між підприємствами і органами господарського управління будуються на довгостроковій основі, що є гарантією їх успішної і стабільної діяльності. Одночасно створюються умови для господарської самостійності і заінтересованості підприємств у результатах своєї праці. В трудових колективах виникають стимули щодо оновлення основних фондів, впровадження у виробництво прогресивних технологічних процесів і освоєння нових видів продукції та прискорення розвитку виробництва.

119

Крім того, оренда сприяє розширенню права орендарів у господарській діяльності, використанню отриманого доходу, визначенню системи оплати праці, встановленню розпорядку робочого дня і часу відпочинку. Вперше на практиці дозволяється ведення селянського господарства з орендою землі і майна. Велика увага нині приділяється розвитку особистих допоміжних господарств громадян, які стають складовою частиною системи сільськогосподарського виробництва. У строкове і відшкодоване господарське користування може передаватись земля, майно державного, кооперативного або іншого громадського підприємства (структурної одиниці об'єднання) в цілому як сукупність основних фондів, оборотних засобів, інших матеріальних цінностей і фінансових ресурсів, майно цехів, відділень, дільниць, ферм, бригад, інших внутрішніх підрозділів державних, кооперативних та інших громадських підприємств і організацій; окремі будівлі, господарські приміщення, споруди, сільськогосподарська техніка, обладнання, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба та інші матеріальні цінності. З метою підвищення ефективності діяльності і забезпечення захисту законних прав та інтересів громадян, які перейшли на індивідуальну оренду, господарства можуть на добровільних засадах об’єднуватись у територіальні спілки. Право передачі в найм майна, як вже зазначалося, передусім належить державі. Від імені держави таким правом наділені підприємства. Оренда передбачає довгострокові відносини між сторонами. Це сприяє заінтересованості в досягненні високих економічних результатів і водночас є перешкодою для одержання швидкої і невиправданої вигоди. Крім того, оренда є формою договору. Підприємства на підставі рівноправного договору з відповідними ланками встановлюють умови передачі в їх користування і розпорядження засобів виробництва. Вимогою оренди є присвоєння певної частини результатів діяльності орендних колективів з боку держави та господарської системи. За таких умов посилюються стимули трудового колективу до підвищення продуктивності праці, формується дійсно господарське ставлення до справи.

120

Нині існують такі види оренди: оренда майна державного підприємства, внутрішньогосподарська оренда, сімейна або індивідуальна оренда. Всі вони отримали правове забезпечення. Залежно від виду оренди будуються економічні відносини орендаря і орендодавача: оренда майна на державних підприємствах (організаціях), внутрішньогосподарська (орендний підряд), сімейна або індивідуальна оренда. Відповідно визначаються умови передачі засобів виробництва: взаємовідносини з державним бюджетом, банком; форми і методи взаємодії орендаря і орендодавача. Перший вид оренди – оренда майна державного підприємства (об’єднання) – може створюватися лише за згодою вищого органу, якому підпорядковане підприємство. У цьому разі колектив підприємства створює організацію орендарів як самостійну юридичну особу з метою оренди державного підприємства (або структурної одиниці об’єднання) в цілому і здійснює на її основі господарську діяльність. Майно державного підприємства, передане в оренду орендарям, залишається власністю держави, а продукція – власністю орендного колективу. З виручки, одержаної орендарями від реалізації продукції, передусім вноситься орендна плата, відшкодовуються матеріальні та прирівняні до них витрати. Залишок коштів є госпрозрахунковим доходом. Співвідношення між його частинами, що направляються на розширення виробництва і оплату праці, регулюється системою оподаткування. Надалі до введення цієї системи оподаткування організація орендарів повинна забезпечувати випередження темпів приросту госпрозрахункового доходу над темпами приросту фактично витрачених коштів на оплату праці. У договорі оренди в абсолютній сумі фіксується (з розбивкою по роках) розмір орендної плати і обов’язкових платежів у бюджет. З метою підвищення зацікавленості орендарів в оренді майна низькорентабельних господарств орендодавач може передавати його в користування на пільгових умовах, зменшуючи розмір орендної плати, або впроваджуючи поступову її виплату, перенос виплати тощо. Орендарям можуть також надаватись дотації на розширення виробництва і розв’язання соціальних проблем.

121

Проте оренда майна підприємства в цілому організаціями орендарів не набула широкого розвитку в агропромисловому комплексі. Однією з ефективних форм організації виробництва і праці є орендний підряд. Проте в багатьох випадках введення підряду обмежувалося складанням договорів і розрахунком цін, тоді як справжній підряд передбачає корінні зміни всієї системи організації та стимулювання праці. У зв’язку з переходом на оренду в рослинництві виникло питання про закріплення земельних ділянок і частини майна за тракторними бригадами, які ще зберігаються в господарствах республіки. Багаторічна практика свідчить про доцільність створення професійно-однорідних механізаторських бригад із закріпленням сівозмінних ділянок. Наприклад, в господарствах Миколаївської області в таких колективах навантаження орної землі на механізатора на 40% вище, а продуктивність – на 54% більша, ніж у тих, які обслуговують рільничі бригади. З урахуванням усієї сукупності місцевих умов слід вирішувати і таке питання, як чисельність орендного підрядного колективу. Доцільно створювати малочисельні колективи, оскільки в них виникає безпосередній контакт між працівниками, досягається більша згуртованість. Водночас технологічно-організаційні умови потребують і великих колективів, які забезпечують повну технологію виробництва, отже, мають реальну самостійність. У великих підрозділах, у складі бригади можуть бути ланки, за якими закріплюються відповідні засоби виробництва. Так, на великих фермах створюються ланки по обслуговуванню худоби, а також виконанню спеціалізованих робіт. Чисельність механізованих бригад у рільництві переважно становить 15–18 чоловік. Прагнучи зміцнити свою самостійність і домогтися економного витрачання коштів, механізаторські бригади нерідко виявляють бажання розширити свій склад, взявши додатково функції, які виконували машинний двір, колектив техобслуговування, постачальні служби. Це не завжди виправдано. Самостійність орендних колективів забезпечується шляхом закріплення за ними всіх необхідних засобів виробництва,

122

основних і оборотних фондів, Принципове значення має також строк, на який колективу передаються основні засоби. Договір на оренду може бути скасований за ініціативою орендного колективу або анульований адміністрацією, якщо орендарями не забезпечується раціональне використання засобів виробництва. З метою посилення самостійності орендарів у їх розпорядження можуть передаватись допоміжні виробництва (консервні, маслобойні, переробні цехи). При цьому важливо чітко налагодити економічні відносини між ними, система яких повинна охоплювати весь колектив, а не тільки окремі групи працівників. Внутрішньогосподарські підрозділи (бригади, ферми, кооперативи, орендні колективи) починають свою діяльність з розробки виробничої програми і укладання договорів на виробництво продукції, роботи та послуг. При цьому враховують необхідність виконання зобов’язань, які випливають з укладених адміністрацією договорів з державними та іншими організаціями і підприємствами, а також внутрішньогосподарські потреби. В основу розробки виробничої програми повинен бути покладений рівень врожайності в рослинництві чи продуктивність тваринництва за останні 3–5 років з урахуванням досягнень передових колективів і господарств з подібними умовами, можливості збільшення виробництва (у рослинництві) за рахунок меліорації, і вирощування нових сортів, впровадження інтенсивної технології тощо. Вся продукція, яку виробляють, роботи і послуги, що надають орендні підрозділи відповідно до договорів, є товаром, а виробничі відносини, які виникають між ними, є товарногрошовими, вони діють лише в процесі товарообміну і поза ним не існують. Причиною того, що до останнього часу внутрішньогосподарський розрахунок діяв формально, є те, що економічні відносини між бригадами і фермами не носили еквівалентного характеру, відсутній був товарообмін, тоді як основою їх діяльності повинна бути прибутковість. Тільки за цих умов господарство зможе працювати на принципах самоокупності і самофінансування. Відповідно до нових умов господарювання потрібно перебудовувати і організацію управління, підпорядковуючи її вимогам оренди.

123

4.2. Оренда в системі економічного механізму підприємства Оренда, і насамперед внутрішньогосподарський орендний підряд як форма господарювання, що набула найбільшого поширення, є специфічною формою економічних відносин. Базується вона на суспільній власності на землю та основні засоби виробництва та праві тимчасового користування ними колективами або окремими особами за договором. Введення орендної плати в організаційну основу орендного підряду виводить економічні відносини як у трудовому колективі, так і з адміністрацією господарства на вищий рівень, ніж при інших аналогічних формах організації праці. В основу орендної плати за землю покладена абсолютна і диференціальна рента. Якщо знижується врожай через несприятливі погодні умови, основним джерелом орендної плати стає сума відшкодованих державою сільському господарству страхових платежів. Такий економічний зміст категорії орендної плати забезпечує гарантії у відносинах орендаря з орендодавачем, задовольняє їх інтереси. Вказана особливість повинна найтісніше пов'язуватись з плануванням. Адже в господарстві в умовах оренди розвиток агропромислового виробництва планується не в попередніх розмірах, а з врахуванням його розширення. Відповідно до цього орендні відносини слід пов'язувати з умовами розширеного відтворення. В даному випадку орендарі як співучасники колгоспного або радгоспного виробництва будуть своїми коштами сприяти дальшому розвитку підприємства. Ступінь участі орендних і неорендних колективів у забезпеченні розширеного відтворення залежить від рівня усуспільнення засобів виробництва, їх співвідношення із загальними обсягами і розмірами виробництва. Конкретно воно обґрунтовується розмірами орендної плати та розподілом госпрозрахункового доходу. Якість орендних відносин, передусім між орендними колективами (окремими орендарями), значною мірою залежить від стану внутрішньогосподарського планування,

124

залучення їх до виконання держзамовлення. Здійснюється це на підставі нормативних документів. Кожне господарство або район як господарська самостійна одиниця перед тим, як розгорнути роботу по переведенню виробничих відносин на оренду, повинне мати: - договір орендного підряду при внутрішньогосподарській оренді з додатками розрахунків орендної плати; - положення про формування оплати праці, кошторису; - положення про внутрішньогосподарський розрахунок з орендними відносинами при внутрішньогосподарській оренді та оренді колгоспу, радгоспу трудовим колективом. Названі документи деталізуються для орендних колективів, які працюють у рослинництві, тваринництві, житлово-комунальному господарстві, будівництві, автопарку, ремонтній майстерні тощо. Обов'язковою умовою є наявність положення про внутрішньогосподарські претензії та санкції між орендними колективами та адміністрацією з додатками. Особливо відповідальна справа – укладання договору про передачу майна сільськогосподарського підприємства орендному колективу, а при вільній оренді – з додатками варіантів розрахунків орендної плати, обґрунтування обсягів виробництва продукції. Аналогічного підходу дотримуються і при розробці договору сімейного, особистого підряду на вирощування продукції рослинництва і тваринництва в господарствах громадян. Це є завданням планово-економічного відділу та центральної бухгалтерії господарства. Без вказаних методологічних і якоюсь мірою юридичних актів планування виробничої діяльності орендних колективів може мати неконкретну форму, бути не якісним і ні до чого не зобов’язувати. Це призведе до зниження відповідальності за реалізацію продукції споживачам, зазначеним у договорі. Оренда підприємства теж оформлюється договором у вищестоящій організації з доданням необхідних документів. При цьому керуються рекомендаціями про порядок переходу державного підприємства на оренду.

125

Організатори орендних відносин в районі повинні також володіти методологією створення орендних підприємств, включаючи питання правового забезпечення, організації обліку і звітності. Разом з тим слід керуватися інструктивними листами про відносини з держбюджетом, проведення орендними колективами господарських операцій, про оцінку ресурсів при створенні спільних підприємств. На стадії планування важливо об'єктивно визначити надходження коштів від орендної плати. Ці кошти для господарства стають основним джерелом фінансування витрат на громадські потреби та розв'язання соціально-культурних завдань. Тому адміністрація підприємства має і створити для кожного орендного підрозділу такі умови, які б забезпечували стабільність виробництва, стабільне надходження орендної плати. Якщо і допускається звільнення окремих орендарів від орендної плати, то в планах слід вказати джерела її компенсації. Інтереси орендодавачів не повинні ущемлятися. Не менш відповідальне місце в плануванні займає госпрозрахунковий дохід орендарів, його розподіл з врахуванням реальних обставин господарювання. Одним з головних критеріїв використання доходу є порядок його розподілу на споживання і нагромадження з дотриманням закону перевищення зростання продуктивності праці над зростанням заробітної плати. Це положення тепер доповнюється і таким: темпи зростання коштів на споживання не повинні перевищувати темпів зростання госпрозрахункового доходу. Частину госпрозрахункового доходу, передбачену на нагромадження, потрібно використати за прямим призначенням. Щоб це положення виконувалось, в договорі оренди слід обумовлювати розмір конкретного вкладу орендаря в забезпечення розширеного відтворення. Невеликі орендні підрозділи у переважній більшості не мають можливості самостійно і за цільовим призначенням використовувати вказані кошти, вони концентруються в господарстві. У великих підрозділах, які наділені правом юридичної особи, нагромаджуються значні фінансові ресурси, і вони можуть самі

126

вирішувати питання розширення виробництва за рахунок частини госпрозрахункового доходу. Регулюючою основою економічних відносин між адміністрацією і колективами (особами), які працюють на орендному підряді, а також відносини безпосередньо між підрозділами є система цін і тарифів. Завдяки їм відбувається трансформація внутрішньогосподарських відносин у бік принципів "купівлі-продажу", товарно-грошових відносин. Недоліком даної моделі є те, що трудовому колективу не планується одержання прибутку від реалізації виробленої продукції, він позбавлений права ним розпоряджатися, а одержує лише те, що виділить орендодавач. З метою усунення зазначених недоліків у господарствах почали застосовувати ціни, побудовані на планово-нормативних витратах. При таких відносинах як у першому, так і в другому випадках орендна плата за користування землею та іншими засобами виробництва хоча і встановлюється, але безпосередньо з доходу орендарів не стягується. Орендодавач одержує її через різницю в цінах, по яких він закуповує в орендних колективах і реалізує продукцію споживачам. Застосовуються в господарствах ціни і підвищеного рівня, які відшкодовують планові витрати на виробництво та забезпечують одержання чистого доходу (прибутку). В обумовлених у договорі пропорціях вказаний дохід розподіляється між орендодавачем і орендним колективом. В тих випадках, коли застосовуються закупівельні ціни, не всі з них забезпечують достатню матеріальну заінтересованість сільських трудівників. Пояснюється це тим, що диференційовані ціни, які застосовувалися протягом 1988-1990 рр., за існуючою практикою не включалися у внутрішньогосподарські ціни, що нерідко завдавало збитків орендним підрозділам. Оренда і підряд внаслідок цього виявились відірваними від реальних товарногрошових відносин, бо колективи купують в адміністрації по повній ціні, а свою продукцію реалізують по нижчій розрахунковій або закупівельній ціні без надбавок.

127

В трудових колективах, які працюють на умовах орендного підряду, вища взаємовідповідальність орендарів та орендодавачів за розвиток виробництва і соціальної сфери. До того ж, стимулюючі мотиви до активної праці при орендному підряді практично збігаються з інтересами орендарів, тому що одержаний доход (прибуток) по своїй суті є фондом споживання. Подальша перспектива розвитку орендних відносин, особливо в умовах ринку, буде визначатися, насамперед, умовами реалізації продукції, її рівнем цін. До цього, починаючи з 1988 р., агропромислове виробництво трималося на закупівельних цінах і диференційованих надбавках до них. Загалом на диференційовані надбавки було виділено бюджетних асигнувань на суму понад 4 млрд крб, які раніше колгоспи і радгоспи одержували за цільовим призначенням. Такий організаційний підхід відіграв певну роль у зміцненні економіки колгоспів і радгоспів, підвищенні їх заінтересованості в збільшенні виробництва і реалізації продукції. Однак механізм диференційованих надбавок виявив і ряд негативних явищ, несумісних з ринковою економікою та орендою. Крім згаданих коштів на надбавки, величезні кошти виділяє держава на дотацію для компенсації різниці в ціні на худобу і молоко. Разом з надбавками ці витрати з бюджету становлять понад 11 млрд крб, або чверть річного бюджету республіки. Використовуються вони на безлімітній основі, незалежно від наявності відповідних сум у бюджеті. Така практика грубо суперечила госпрозрахунковим принципам і виявилась однією з причин розладу фінансів. Пояснюється це тим, що безлімітне використання коштів на надбавки і дотації здійснювалось без врахування грошей у бюджеті. Крім того, механізм розміщення надбавок по господарствах набрав форми неекономічного розподілу і в основному стимулював споживацький підхід. У багатьох колгоспах і радгоспах внаслідок цього скоротилися закупівля молодняку великої рогатої худоби і закупівля худоби організаціями споживчої кооперації. Молодняк худоби у населення скуповують за високу ціну колгоспи і радгоспи, включаючи його до виконання своїх планів виробництва. Система надбавок завдала значної фінансової шкоди

128

добре працюючим колгоспам і радгоспам, які їх не одержували. Встановлені надбавки до цін дозволили приховувати вкрай низький рівень розвитку виробництва майже в половині господарств, безгосподарність у витрачанні агроресурсів, нехтування науковотехнічним прогресом. Механізм диференційованих надбавок негативно вплинув і на внутрішньогосподарські виробничі відносини. Закупівельні ціни, незважаючи на надбавки, по окремих видах продукції не забезпечували достатньої матеріальної заінтересованості сільських трудівників, нерідко спричиняли збиткову роботу орендних колективів. Ціновий механізм, підкріплений диференційованими надбавками в 1989 р., не дав істотного приросту прибутку в розрахунку на витрачену людино-годину у виробництві колгоспів і радгоспів. Він сприяв різному ступеню дохідності. Найменше припадало прибутку на 1 людино-годину на виробництві картоплі, овочів відкритого ґрунту, м'яса великої рогатої худоби, свиней, вовни. Такий стан з цінами зумовив відставання вказаних галузей. Це водночас пояснює, чому орендні колективи, особливо ті, що працюють на підряді, не бажають займатися виробництвом овочевих культур. Вони не забезпечують відповідних доходів. В нових умовах орендні колективи не будуть дотримуватися внутрішньогосподарських розрахункових цін, будуть від них відходити, а при виконанні держзамовлення користуватимуться державними та договірними цінами. Цей процес, у свою чергу, зумовить внесення відповідних змін в організацію обліку. Роль і значення обліку аж ніяк не будуть приховуватись, а навпаки, підвищуватимуться. Поряд з іншими функціями, які взагалі властиві обліку, посиляться управлінська і контрольно-аналітична функції. Кожен цивілізований орендар або кооператор в умовах господарської самостійності повинен мати інформацію про вихід і реалізацію продукції, про матеріальні і грошові витрати. Без цього не можна визначити госпрозрахункового доходу, в тому числі тієї його частини, яка належить орендарю у вигляді фонду споживання та фонду нагромадження. Необхідні для цього дані саме і

129

дає облік. До того ж він потрібний для контролю за виконанням взаємних договірних зобов'язань та розрахунків. Крім змін в організації обліку, необхідно позбутися застарілих систем управління – перебудувати внутрішню структуру господарства на засадах кооперації, спираючись на госпрозрахункові інтереси і демократизацію управління. Всі підрозділи підприємства, виробничої і невиробничої сфери, обслуговуючі служби, зокрема, ремонтні майстерні, гаражі повинні бути переведені на єдині умови орендних відносин. Кожен орендар має оволодіти справою управління. Для цього необхідні знання не лише в галузі управління, а й з питань аграрної та зоотехнічної галузей, обліку, торгівлі, маркетингу, банківської справи і менеджменту. З врахуванням цього сільськогосподарські вузи повинні дати своїм студентам основи підприємництва і комерції, незалежно від своєї базової спеціальності. Для здібних студентів, які до того ж володіють іноземною мовою, слід організовувати відповідне стажування на кращих підприємствах, у фірмах, у тому числі за кордоном. 4.3. Організаційні та економічні проблеми розвитку оренди Трудовий колектив державного підприємства (об'єднання) має право утворити організацію орендарів як самостійну юридичну особу для створення на його основі орендного підприємства. Рішення про утворення організації орендарів та її органів управління приймається загальними зборами (конференцією) трудового колективу не менш як двома третинами голосів його членів. Організація орендарів разом з профспілковим комітетом розробляє проект договору оренди і направляє його державному органу, уповноваженому власником здавати в оренду державні підприємства. Поданий проект договору розглядається протягом 30 днів з дня його одержання вищестоящою установою. Після підписання договору організація орендарів приймає у встановленому порядку майно підприємства і набуває статус орендного підприємства, починає діяти на підставі статуту,

130

затвердженого загальними зборами (конференцією) трудового колективу. Автоматично до орендного підприємства переходять права та обов'язки державного підприємства, взятого в оренду, в тому числі і його права користування землею та іншими природними ресурсами. Орендодавач може взяти на себе повністю або частково погашення кредиторської заборгованості підприємства. Орендар у повних обсягах цілком бере на себе зобов'язання по реалізації продукції (робіт, послуг), які до цього здійснювалися державним підприємством. Відповідно, орендодавач передає орендарю матеріальні ресурси або ліміти (фонди) на них, а також вживає інші необхідні заходи, які б забезпечували виконання цих зобов'язань. Орендне підприємство зберігає право на централізовані капітальні вкладення і дотації в обсягах, встановлених для державного підприємства, взятого в оренду. Не допускається нав'язування непотрібних орендним підприємствам засобів виробництва та об'єктів. Відповідно до вимог оренди змінюється управління виробництвом. Воно регламентується статутом і здійснюється на основі принципу самоврядування, широкої демократії, гласності, участі кожного члена трудового колективу у вирішенні всіх питань діяльності. У сфері діяльності орендне підприємство виступає як товаровиробник. Воно має право продавати, обмінювати, здавати в суборенду, надавати безплатно в тимчасове користування або в борг матеріальні цінності, якщо така передача майна не призведе до зменшення виробничо-економічного потенціалу (вартості) підприємства і не порушить інші умови, зазначені в договорі. Вказане не застосовується по відношенню до землі та інших природних об'єктів. Широкими правами користується орендне підприємство в питаннях вдосконалення і розширення матеріально-технічної бази. Його прямим обов'язком є прийняття на себе за договором виконання державного замовлення та інших замовлень на реа-

131

лізацію продукції (робіт, послуг) по господарських зв'язках, що склалися в рік здачі підприємства в оренду. Реалізація виробленої продукції (робіт, послуг) проводиться по оптових, закупівельних, роздрібних, договірних цінах, передбачених для державних підприємств. Нарівні з ними і на тих же умовах орендне підприємство забезпечується сировиною, матеріально-технічними засобами. Йому надаються також передбачені дотації на розширення виробництва і розв'язання соціальних завдань за рахунок державних централізованих капітальних вкладень і коштів орендодавача, а також кредити й аванси під зобов'язання про збільшення випуску і підвищення якості продукції (робіт, послуг) та ряд інших пільг. Фінанси орендного підприємства формуються за рахунок виручки від реалізації продукції (робіт, послуг), кредитів, коштів, одержаних від продажу цінних паперів, пожертвувань та інших фінансових коштів. Основним джерелом формування фінансових ресурсів є виручка. З неї відшкодовуються всі матеріальні витрати, витрати на оплату праці, вносяться податки, орендна плата, страхові платежі, плата за природні і трудові ресурси, сплачуються проценти по кредитах. Те, що залишається, надходить у повне розпорядження орендного підприємства. Воно самостійно визначає напрями використання цього прибутку. Для мобілізації додаткових фінансових ресурсів такі підприємства можуть випускати цінні папери, здійснювати цільові позички в порядку, встановленому чинним законодавством, виступати на ринку цінних паперів. Кошти з рахунків орендного підприємства можуть списуватися виключно за його вказівкою або за рішенням Держарбітражу чи суду. Стосовно праці та її оплати, орендне підприємство регулює пов'язані з цим відносини на підставі законодавства про працю з врахуванням певних особливостей. Так, воно самостійно визначає порядок найму і звільнення робітників, форми і системи оплати праці, розпорядок робочого дня, змінність роботи, приймає рішення про введення сумарного обліку робочого часу, встановлює порядок надання вихідних днів і відпусток.

132

Одним з центральних організаційних положень орендних відносин є власність орендного підприємства. Вона складається з виробленої продукції, одержаних доходів та іншого майна. Особливістю є те, що визначається вклад членів трудового колективу в утворення цього майна орендного підприємства за рахунок їх особистої трудової участі, а також грошових та інших майнових внесків. На вартість вкладу члена трудового колективу в приріст майна орендного підприємства можуть видаватися цінні папери. На них виплачуються дивіденди в розмірах, визначених трудовим колективом, виходячи з кінцевих результатів виробництва і завдань розвитку підприємства. Реальна вартість цінних паперів виплачується їх власникам у випадках, передбачених статутом підприємства. Переваги орендних підприємств полягають у тому, що в них краще використовується державна власність. Оренда як форма володіння підприємством усуває адміністративну регламентацію господарської самостійності підприємств і забезпечує їх реальну економічну незалежність. Водночас при цьому наявні принципові відмінності від першої і другої моделі госпрозрахунку. Зумовлюється це тим, що оренда допускає інші, ніж вказані моделі, відносини власності. Орендні підприємства одержують особливі економічні права, невластиві підприємствам, які працюють за першою і другою моделлю госпрозрахунку. І вищестоящі органи управління змушені брати до уваги особливі права. Обмежуються при цьому можливості адміністративного втручання в господарську діяльність. Сфери такого втручання обумовлюються в договорі. Відповідно права держави як власника, який здав в оренду підприємства, обмежуються, а точніше впорядковуються. В колективі з'являються права власності на приріст основних фондів. Створюється змішана державно-колективна власність. Упорядковане використання державної власності на орендних підприємствах створює умови для їх саморозвитку на основі колективної власності. А це, в свою чергу, дозволяє краще використовувати

133

державну власність, трудові колективи реалізують своє право володіння цією власністю. Наведемо формулу утворення госпрозрахункового доходу орендного підприємства: Дг = В – Мв – Пр – Пк – Пд – Оп, де Дг – госпрозрахунковий дохід; В – виручка; Мв – матеріальні витрати; Пр – платежі в бюджет за ресурси, які вносяться з доходу підприємства; (Ці складові госпрозрахункового доходу не мають відношення до підприємств, які не ведуть самостійно розрахунки з бюджетом, а також до окремих структурних підрозділів підприємств); Пк – процент за кредит; Пд – платежі в бюджет від розрахункового доходу; (До складу відрахувань у централізовані фонди може включатися і частина амортизаційних відрахувань); Оп – орендна плата. Особливості визначення розміру орендної плати полягають у тому, що до її складу включаються відрахування в централізовані фонди і резерви вищестоящих організацій. При централізованому порядку розрахунків з бюджетом в орендну плату, крім того, включаються суми, які належить перерахувати організації для внесення в бюджет. Переведення підприємств на оренду не передбачає надання їм пільг по платежах у бюджет. Частина доходу після взаєморозрахунків з вищестоящою організацією залишається в розпорядженні підприємства і вилученню не підлягає. Формування економічних фондів розвитку проводиться підприємством самостійно, без застосування нормативів. При розподілі госпрозрахункового доходу керуються принципом випереджаючих темпів зростання продуктивності праці над темпами зростання середньої заробітної плати.

134

Єдиний фонд оплати праці орендного підприємства формується як залишкова величина госпрозрахункового доходу, тобто за мінусом відрахувань у всі інші створювані підприємством самостійно фонди. Розраховується за формулою: ЄФОП = Дг ± Ндв – Фр – Фв – Фср, де ЄФОП – єдиний фонд оплати праці; Ндв – незаплановані доходи, витрати, втрати тощо; Фр – фонд ризику (фінансовий резерв); Фв – фонд розвитку виробництва, науки і техніки; Фср – фонд соціального розвитку. Розподіляється єдиний фонд оплати праці радою трудового колективу. Використовуються при цьому наявні тарифні системи, коефіцієнти трудової участі, а також спеціально розроблені системи оплати і стимулювання праці. Оренда як нова форма господарювання передбачає збереження існуючих форм власності та їх відтворення. Вона сприяє водночас утворенню нової власності: колективної, індивідуальної, сімейної, акціонерної і державно-колективної. Гарантом дальшого розвитку різноманітних форм власності, а на цій основі подолання відчуження виробника від засобів виробництва і результату, є сам характер оренди. Остання може забезпечувати різні форми власності, не змінюючи їх природи. При цьому, незважаючи на широкий спектр форм власності, без усунення між ними меж, вона реально обслуговує процес відтворення в господарствах і на підприємствах. Побудована на принципах домовленості сторін, оренда спонукає орендаря брати на себе добровільні зобов'язання на той чи інший вид діяльності, виконувати її умови, нести матеріальну відповідальність. Орендар, поставлений у такі умови, повинен щоденно доводити свою спроможність вести господарство з високою віддачею. Бо інакше може статись підміна орендних відносин диктатом орендодавача. Оренда створює умови для самостійного господарювання орендарів. Водночас на ґрунті цього виникають економічні передумови для реального функціонування орендних відносин. Саме тому оренді відведена відповідальна роль в економічній реформі, і вона є

135

важливим фактором піднесення ефективності агропромислового виробництва. Будучи прогресивним і вивіреним явищем у господарському житті майже всіх країн світу, внутрішньогосподарська оренда не може проявити всіх своїх позитивних якостей. І залежить це не від орендарів, а від господарського механізму з його системою планування, нормативів, цін, наявним матеріально-технічним постачанням і фінансовим забезпеченням. Причина в тому, що він розрахований на командно-адміністративні методи управління, а не на демократизовану і децентралізовану економіку. Впливають на якість орендних відносин рівень організаційної та економічної роботи в кожному конкретному колективі, ступінь володіння комплексом необхідних знань для цього. Найбільшого поширення в господарствах поки що набув орендний підряд. І це не випадково. Його впровадження практично мало що внесло нового в існуючу модель господарського розрахунку. Використовуються лише окремі елементи оренди і то без достатнього обґрунтування та юридичної захищеності. Особливо недосконалий механізм утворення госпрозрахункового доходу як на рівні господарства, так і орендних підрозділів, внутрішньогосподарських кооперативів. Немає злагодженості у взаємодії підрозділів і служб. Вони не збалансовані по виробничих параметрах, мають різні умови, через що неможливо правильно розраховувати валовий, госпрозрахунковий і чистий дохід. Без цього зміст орендного підряду, перспективи дальшого розвитку, а також первинної кооперації в умовах радикальної економічної реформи обмежені. Можна зробити висновок, що внутрішньогосподарська оренда, як і інші форми, ще має локальний характер. З одного боку, проголошені умови володіння землею, причому безстрокового, для громадян із забезпеченням відповідних гарантій їх діяльності. З другого – відсутній механізм, за допомогою якого можна реалізувати дане право. Прийняття необхідних законів зволікається. На місцях більшість керівників господарств до оренди пасивні і не вважають, що завдяки їй можна поліпшити становище в сільському госпо-

136

дарстві. Тому і перешкоджають їй. Є і такі, що вважають оренду шкідливою, як крок до відродження приватної власності. Певною мірою вичікують і селяни. В умовах нестійкої економіки, розбалансованого ринку небагато бажаючих випробувати себе орендою. А перед тими, хто бажає взяти землю або інші майнові об'єкти в оренду, на шляху постають перешкоди, подолати які не кожен в змозі. Частина керівників прагне звести оренду лише до орендного підряду. З опитування, проведеного Мінстатом України, випливає, що значна кількість селян вважає оренду корисною і перспективною формою організації праці, але вона не розвивається через недостатню самостійність орендарів, слабку матеріально-технічну базу і неврегульованість відносин з орендодавачами. Серед недоліків відмічено втручання адміністрації в роботу колективів, ненормований робочий день, незадовільні санітарно-гігієнічні умови і культурно-побутове обслуговування, хиби в оплаті праці і законодавстві, труднощі з реалізацією продукції. Понад дві третини обстежених колективів, які працюють у рослинництві і 80% – у тваринництві, виявляють бажання і далі працювати на оренді. Зовсім мало тих, хто бажає укласти договір на безстрокове користування землею. Для дальшого розвитку оренди потрібно всі організаційні питання, пов’язані з цим, поставити на державний рівень. При районних та обласних Радах народних депутатів доцільно створити земельні експертні комісії, в обов’язок яких передати розв’язання питань відведення земель під оренду, підготовку відповідних документів для різних землекористувачів, створення їх асоціацій. Такі комісії на конкурсній основі мають визначати здатність і можливості тих чи інших організацій або окремих громадян самостійно здійснювати агропромислове виробництво в умовах оренди. Масштаби поширення оренди поставили нові завдання перед керівниками орендних колективів, спеціалістами сільського господарства, науковими установами та органами державного управління. Передусім, потрібно надати всебічну допомогу орендарям у вирішенні практичних питань, пов’язаних із впровадженням оренди.

137

Важливо при цьому подолати консерватизм та інерцію мислення. Не менш відповідальною є організація дійового навчання спеціалістів і керівників, орендарів, з тим, щоб вони оволоділи соціальноекономічними процесами, внутрішньогосподарським розрахунком, продовженням якого є оренда, орендні відносини і кооперація. Важливо також досягти чіткої регламентації госпрозрахункових взаємовідносин сільськогосподарських і промислових підприємств, які входять в агропромисловий комплекс. Не все ще відпрацьовано і в госпрозрахункових відносинах нових агропромислових формувань, особливо в частині постачання, будівництва тощо. Здійснення нової аграрної політики, передбаченої радикальною економічною реформою, зніме багато гострих проблем, що нагромадились у суспільстві, а найголовніше – дозволить наповнити внутрішній ринок високоякісним продовольством, підтримувати його на належному рівні.

138

Розділ 5. ПОЗИЦІЯ 5.1. "Потенціал сільського господарства використовується поки що на третину"* – Петре Трохимовичу, найважливішим аспектом аграрної політики має стати соціальне відродження села, підвищення добробуту селян. Інакше всі задекларовані реформи втрачають сенс. Ви є сьогодні практично головною людиною у державі, яка відповідає за це. Цілком природно, що у Вас і будемо питати, коли нашим селянам, а отже і нам всім стане краще жити? – Це правильний акцент, що основна турбота має бути про селянина, як і те, що він має право звернутися і спитати з мене за виконання чи невиконання цієї роботи. Моє глибоке переконання у тому, що рівень соціальності здійснюваного Президентом і урядом економічного курсу, побудова соціально-орієнтованої ринкової економіки залежить від рівня забезпечення населення продуктами харчування, а отже, розвитку сільського господарства. У правильності цієї позиції щоразу переконуюся, відвідуючи села практично у всіх областях України. Селяни вміють господарювати. От хоча б приклад із заготівлею і переробкою молока. На селі вміють доглядати і доїти корів, одержувати молоко, але подальша його обробка, тобто охолодження, сепарація, розфасовка, перевезення і навіть реалізація молочної продукції безнадійно застаріли. Це стримує не лише вихід на зовнішній ринок, але й забезпечення нашого населення. Висновок один: якщо ми не підпорядкуємо структуру народного господарства, інтереси землі інтересам виробників, ми будемо вічно бідні. Майбутнє за комплексами із замкненим циклом виробництва і переробки продукції. Якщо ми не готові виготовляти продуктивні технологічні переробні лінії, то доцільно закупити їх за кордоном. Такий підхід до виготовлення продукції харчування стосується не лише тваринництва, але й цукрового * Відповіді на запитання журналістки О. Головко. Газета «Урядовий кур’єр» від 8 серпня 1995 року.

139

виробництва, спиртового, переробки вовни тощо. А щодо технологічних ліній, то або ми будемо інвестиції вкладати в іноземне обладнання, або наші заводи повинні працювати в інтересах внутрішнього споживання. Адже заводи стоять. Сьогодні більшість з них не може конкурувати на зовнішньому ринку, але разом з тим вони і не йдуть до землі. Це одне з пояснень того, чому молоко коштує так дешево, а трактор так дорого. От і виходить, що трактори та комбайни є на складах, але їх бракує в господарствах. Ми цей тромб мусимо зняти. Тому я закликаю директорів заводів працювати так, як працює весь світ. Тобто, якщо завод постачає сільськогосподарську машину, то його спеціалісти мають слідкувати за її роботою, здійснювати і сервісне обслуговування та гарантійний ремонт. Так повинні працювати і хімічні заводи. Власне, маємо на меті створення фінансовоагропромислових груп. Це проблеми структурної перебудови економіки. Хоч як непарадоксально, село, яке споконвічно вважалося найбільш консервативним у суспільстві, є тією консолідуючою, мобільною силою, яка може відіграти вирішальну роль у відродженні української економіки. Скажімо, якщо ми сьогодні дамо під цукрові буряки достатньо мінеральних добрив, то отримаємо врожай не 200 ц з гектара, а 400. І будемо мати не 3 млн тонн цукру, а 6-7. Внутрішні потреби України – 2 млн тонн. Тобто п’ять у нас залишиться для реалізації. Якщо продати його за світовими цінами, то отримаємо кошти, яких достатньо, щоб оплатити половину вартості газу. А ще ж є такий стратегічний продукт, як соняшник. – Особливої ваги набуває прискорення земельної реформи. – Ми обрали ринковий шлях розвитку економіки, а він неможливий без врахування земельних відносин. Важливим чинником виступає тут вартість землі. Адже ми рухаємося до світових цін, а вони, як відомо, формуються з урахуванням вартості землі. Ми повинні визнати "участь" землі у формуванні собівартості продукції. Тому поставили за мету оцінити землі і сільськогосподарські угіддя. І вже завершуємо цю роботу.

140

Гектар землі за попередніми оцінками коштує близько 4 тис. доларів США. Далі будемо, виходячи з вартості землі, розпайовувати її. Відпрацювавши методику розпаювання, ми надаємо право вибору: хочеш трудись у колективі, хочеш виходь і господарюй окремо. Але не потрібно плутати форму власності і форму господарювання. Ми повинні так організувати працю, щоб роботу кожного було видно. Щоб селянин не ховався за плечі колективної відповідальності. Яскравим прикладом ефективного господарювання є, приміром, корпорації. – А як Ви ставитеся до того, що з’явилися перші повідомлення про банкрутство сільгосппідприємств, зокрема радгоспів? – У цілому до банкрутства як до економічної категорії я ставлюся позитивно. Але в кожному конкретному випадку треба підходити до цього виважено. Коли формується внаслідок банкрутства підприємства новий власник – це добре, але коли на процес впливають об’єктивні фактори (як, скажімо, незадовільне фінансове забезпечення), то стригти всіх під один гребінець не варто. Адже за певних умов і все сільське господарство можна оголосити банкрутом. А постраждають від цього, передовсім, ті ж селяни. Просто найважливішою складовою частиною сучасної аграрної політики має стати розширення і поглиблення приватизаційних процесів. Треба надавати всіляку допомогу розвитку фермерських господарств. Великі можливості мають особисті підсобні господарства. – З подачі очолюваної Вами комісії з питань реформування АПК та земельної реформи на розгляд Верховної Ради було внесено Концепцію реформування агропромислового комплексу. Але під час її розгляду думки членів парламенту розділилися. – Це тільки підтвердило моє переконання, що Верховна Рада повинна складатися з професіоналів, які мають творити розумні закони на основі об’єктивних знань. Тому на перше місце серед документів, яких нам бракує, я б поставив закон про ціноутворення. Тільки після цього можемо говорити про прийняття Податкового кодексу, а не навпаки. При обговоренні Концепції реформування агропромислового комплексу розділилися думки

141

щодо цінового паритету. Рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал – це не нами придумано. Потрібні рівні стартові умови як на фінансовий, торговий, так і на виробничий капітал. Мені заперечують: це не по-ринковому, бо, мовляв, я пропоную регламентувати ціноутворення, а за умов ринку воно має бути вільним. Вибачте, але вільна ціна встановлюється стихійно, а стихія – це біда. Особливо на стадії входження в ринкову економіку. Ми повинні людям просто сказати, що капіталу в нашій державі стільки то, ми отримуємо на нього, скажімо, 10 відсотків прибутку. Але з цього прибутку повинні стартово користуватися всі. Саме такий підхід закладено у запропонованій концепції. Його, до речі, підтримують Національна Академія Наук України і Академія аграрних наук, Міністерство сільського господарства і продовольства. Адже, коли ми купуємо апатити на Кольському півострові для наших хімічних заводів і нафту в Башкортостані для вітчизняних переробних заводів, то вони природно дорогі і такими ж йдуть до землі. А отже, причину емісії потрібно шукати в усьому народногосподарському комплексі, а не на селі. Сьогодні, образно кажучи, аграрники стоять на воротах, а проти них всі грають. Виведіть мене в центр поля, як усіх, і тоді, якщо я буду тиснути на інші галузі, мене можна буде назвати лобістом. А поки що я домагаюся лише справедливості. – Виходить, що, з одного боку, потрібно враховувати купівельну спроможність населення, а з другого, на селі повинно вистачати коштів для відтворення і розвитку виробництва. У всьому світі це протиріччя згладжується державою за рахунок субсидій, дотацій, підтримки цін і доходів. – Потрібно, щоб кошти ці йшли безпосередньо у господарства. І щоб саме господарства визначали поведінку сервісних і обслуговуючих надбудов. А не так, як було досі, що кошти ділять і контролюють спочатку в області, потім у районі. А до села вони не доходять. Сільські товаровиробники самі вирішать, кому делегувати які повноваження і кому за що платити. – Таким чином ми підійшли до "найгарячішого" питання. Україна жнивує вже майже місяць. Можемо говорити про певні результати. Але з місць продовжують надходити тривожні

142

повідомлення, що господарствам не вистачає грошей на збиральну кампанію. А в державі немає грошей, щоб закупити хліб. – Для побоювань, що цьогорічний збір урожаю буде нижчим, ніж торік, підстав немає. Однак низка причин не дозволить, очевидно, зібрати ту кількість зерна, на яку сподівалися. Посуха в багатьох регіонах позначилася на повноті колосся. Недовнесення мінеральних добрив та недостатній обробіток засобами захисту рослин вплинули на якість зерна. Багато, на жаль, збираємо пшениці навіть не третього, а п’ятого класу. Механізм заготівлі зерна такий. Держава проавансувала 50 відсотків державного контракту на закупівлю зерна. А ще 50 відсотків ми маємо купувати у селян за тими цінами, які будуть складатися на період продажу. Доведеться врахувати тут і транспортні витрати – відшкодувати господарствам за перевезення хліба, скажімо, з токів на елеватори. Вважаю, держава має бути одним з контрагентів і купувати хліб у резерви по тій біржовій ціні, яка склалася. Ми хочемо організувати торгівлю через брокерські контори, через філіали бірж. Процес цей на стадії становлення. Головне – мобілізувати зусилля і прискорити цей процес. Знайти гроші і закупити у селян зерно, щоб воно не "попливло" на ринки інших держав. – Пане віце-прем'єр, Ви людина, яку знають за межами нашої держави, зокрема у розвинутих аграрних країнах. З багатьох закордонних відряджень "привозили "домовленості про кредити для сільського господарства. Йшлося, наскільки нам відомо, також про певні гроші під збирання врожаю. Чи можемо на них сподіватися ? – Авторитет України у світі – це, передовсім, авторитет країни, яка була житницею Європи, яка й сьогодні займає чільне місце у розподілі праці в аграрній сфері. Як відомо, по траншах Світового банку Україна отримує кредити. Мене не задовольняє не стільки бюрократичний підхід до виділення кредитів, як підхід до їх використання. Ці гроші надходять, як правило, наприкінці кварталу, коли накопичується ціла низка невідкладних питань, і для потреб села знову залишаються залишки. Тобто, практично нічого. Не задоволений і

143

своєю роботою в цьому напрямку. Передовсім, треба глибше вивчити, як "наповнюються" ресурси, які виділяються для села. – І все ж, сьогодні немає часу шукати винуватців, необхідно просуватися вперед. А отже, особливого значення набувають наукові розробки і відповідні практичні рекомендації вчених. До приходу в уряд Ви також займалися наукою. Якщо можна, коротко про роль науки в розвитку сільського господарства і про науку у вашому житті. – Для мене наука – це перша влада. Це святая святих, яка має бути серцевиною виробництва. Науковці повинні говорити правду і тільки правду. Треба знаходити кошти для розвитку перспективних досліджень. Адже Україна має величезний селекційний і генетичний потенціал. Маємо і чимало позитивного досвіду. Звичайно, наука повинна випереджати події, тому моя діяльність на посаді віце-прем'єра – це апробація всього напрацьованого Інститутом аграрної економіки, який я очолював. Іноді, навіть, зловживаючи службовим становищем, прагну прискорити впровадження наукових розробок у виробництво. Адже потенційні можливості сільського господарства використовуються сьогодні лише на тридцять п’ять відсотків. І наше завдання – докорінно змінити ситуацію. І вільний час, якого, звичайно, дуже обмаль, віддаю науці. Під моїм керівництвом захистилося вже близько 10 докторів наук, 30 кандидатів. 5.2. Кому вигідно, щоб АПК залишався тоталітарною галуззю? Віце-прем’єр-міністр з питань АПК Петро Саблук на прохання газети "Сільське життя" роз’яснює свою позицію щодо аграрної політики, яку по-різному трактують опоненти. Редакція "Сільського життя ": — Одна з принципових позицій, яку Петро Саблук гаряче відстоював раніше і яку не менш наполегливо відстоює нині, полягає в тому, щоб домогтися рівноваги між: попитом і пропозицією, однакових правил гри для всіх учасників ринку. І лібералізація цін в різних галузях народного господарства, і

144

стартові умови під час переходу до ринку мають базуватись на єдиній методологічній основі. Як на футбольному полі: всі мають починати з центру, а потім хай змагаються за право першим добігти до воріт конкурента. Багато років Саблук доводить: економічним регулятором виробництва має стати не рівень рентабельності, а норма прибутку, як співвідношення прибутку до середньорічної вартості виробничих фондів, включаючи й вартість обігових засобів та землі, тобто всього авансованого капіталу. Між тим, дехто якраз і не розуміє цього, не хоче йти на застосування саме такої оцінки сучасного виробництва, бо вона, як кажуть, майже з аптечною точністю показує, де і в чиїй кишені осідає вироблений у сільському господарстві продукт. Звідси й відповідне ставлення до Саблука. Дехто шельмує, намагається у викривленому вигляді зображати аграрну політику держави, а також курс Президента України щодо аграрної реформи і земельної в тому числі. Інші гаряче підтримують. Де тут "золота середина"? І чи не час розставити крапки над "і", особливо щодо ваших підходів до земельної реформи та цінового паритету? Петро Саблук: – Так, усі мають починати з центру поля й грати за єдиними правилами. Це – одна з найпринциповіших позицій Інституту аграрної економіки, директором якого я був до входження в уряд. Власне, і в урядовий кабінет я прийшов для того, щоб більше зробити для вирівнювання викривлених стосовно села економічних законів. У складі колишнього Радянського Союзу наша держава змушена була діяти в межах певної ситуації, що, як відомо, далеко не завжди відповідала інтересам та умовам України, в тому числі й АПК. Багаторічне нехтування інтересів селянства, сільського господарства поставило найважливішу, з великим природним потенціалом, народногосподарську галузь на межу виживання, а найбільшого трудівника-селянина принизило.

145

Але і в сучасних умовах дуже велика частина суспільства – і, що особливо небезпечно, ряд представників влади, в тому числі й четвертої, – не хоче або й неспроможна зрозуміти це і продовжує чинити стосовно селянина за найгіршими зразками недалекого минулого, ставити підніжку виробленню власної аграрної політики. Я уважно прочитав останню публікацію в газеті "Сільські вісті" під назвою "Вирішують Саблук з Табачником?" Залишаю без коментарів занадто емоційний, некоректний спосіб викладу думок. А ось щодо суті порушеного головою КСП В.Тарасюком питання, не можу не відгукнутися. Так, усі ми, сподіваюсь, за те, щоб йшло освоєння ринкової економіки, були відпрацьовані єдині правила гри. Мається на увазі, насамперед, створення однакових економічних умов для сільського господарства і для галузей промисловості, які виробляють засоби виробництва для села. Без цього не можна досягти цінового паритету, про який так гарно сьогодні говорять деякі "захисники" селянина. Але замовчується, що "аргументи", якими вони криють віце-прем’єра, розроблені вченими... очолюваного мною ж Інституту аграрної економіки! І міжгалузевий ціновий паритет, нагадаю шановному В.Тарасюку, сам по собі не приходить. Щоб його досягти в економічних відносинах, потрібно врахувати всі фактори виробництва, до яких в аграрній сфері належить земля, праця і виробничі фонди (основні і обігові). Але фахівці знають: до останнього часу методологія ціноутворення якраз і не враховувала вартості землі. Тому прибуток, який одержують колективні господарства, і досі умовно занижений. За підрахунками вчених, ціни на сільгосппродукцію з урахуванням вартості землі повинні забезпечувати норму прибутку до 30 відсотків, а фактично вони на рівні 12-15 відсотків. Тобто забезпечується лише просте відтворення. Якраз запровадження грошової оцінки землі і сприятиме встановленню справжньої "ваги" землі як ресурсу у відтворювальному процесі сільського господарства. За цих умов вона виступає у вигляді своєрідного капіталу – капіталу землі. В окремих країнах питома вага вартості землі в капіталі досягає 80 відсотків (Японія, Норвегія, Швейцарія, Бельгія). В умовах України такий

146

кількісний грошовий еквівалент землі можна визначити на основі теорії факторів виробництва – це питання науковцями розв’язане майже три роки тому. На стартовому періоді формування нових земельних відносин грошова оцінка землі необхідна як своєрідний норматив у системі регулювання ринкової економіки. Не треба бути великим економістом, щоб зрозуміти очевидне: без вартості землі та переходу на нову методологію ціноутворення практично не можна розв’язати й саму проблему паритетності. Вся трагедія українських аграрників якраз і полягає в тому, що на шляху до кінцевої ціни на сільгосппродукцію вартість землі в системі ціноутворення відсутня. Хоча – це аксіома, яку враховують всі розвинені країни. На жаль, пізнати або визнати цю аксіому дехто вперто не бажає. Ось і на сторінках "Сільських вістей" друкуються із номера в номер матеріали проти оцінки землі, а значить і проти паритету в обміні продукції. Об’єктивно це спрямоване на те, щоб сільське господарство і далі залишалося тоталітарною галуззю! Зрозумійте одну річ: колгоспи і радгоспи за своєю організаційною суттю розраховані на дотаційне і бюджетне забезпечення. Тому їх входження в ринкові відносини потребує як внутрішньої перебудови, так і перебудови всього економічного механізму – власне, це і є сьогодні моєю основною функцією в уряді. Створення стабільних економічних умов розвитку сільського господарства, так само як і для інших галузей народного господарства, – справа надзвичайно складна. Над цими проблемами працюють Президент України Л. Кучма, прем’єр-міністр Є. Марчук, керівники міністерств та відомств, економічні структури держави, армія спеціалістів і науковців. Багато що тут залежить і від таких людей, як В. Тарасюк, його команди. Тому я, користуючись нагодою, закликаю і їх рішуче розбудовувати економіку сільгосппідприємств саме на засадах ринкової економіки, на нових земельно-майнових відносинах всередині господарства. Це – шлях до відродження вільного господаря землі. Водночас зазначу: сьогодні більшість керівників господарств змінили своє ставлення до питань оцінки землі та її паювання – ставляться однозначно позитивно. Право вибору форм власності і господарювання – за селянами.

147

У цивілізованих країнах в основі відносин – виробничих, економічних, земельних – є відносини власності. Вибачте за дещо незвичний приклад: кримінальна економіка не знає таких проблем, як неплатежі чи необов'язковість клієнта, бо навіть тіньовий капітал має свого власника і відповідний механізм його забезпечення. А в нас усе, як кажуть, "нічиє". І якщо не знайдемо власника, то ще багато років «боротимемося" з неплатежами та іншими "ізмами" без будь-яких результатів. Щодо цінового паритету, то повинен "розчарувати" моїх критиків: уряд і далі робитиме все необхідне для оздоровлення економіки сільського господарства. Дещо детальніше зупинюсь на концептуальних підходах щодо забезпечення еквівалентності обміну та підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників. Ситуація, в якій опинилося ціноутворення, значною мірою обумовлена причинами макроекономічного рівня. Зокрема, обвальною руйнацією безперечно хибного адміністративно-командного ціноутворення: адже йому не забезпечено системної і своєчасної заміни відповідним ринковим механізмом управління. Означена ситуація також частково пояснюється усуненням держави від керування цим процесом і надмірним сподіванням на автоматичне ринкове регулювання. В країні не було створене необхідне економічне і правове середовище для раціональної лібералізації цін. Відтак сільське господарство, як найбільш демонополізована галузь народного господарства, потрапило в лещата двох надмонополістів – першої та третьої сфер АПК. У 1994 р. порівняно з 1990 р. ціни на товари, що споживаються сільським господарством, зросли в 70,9 тис. разів, оптові ціни промисловості, яка переробляє сільськогосподарську продукцію, відповідно в 41,2 тис. разів, роздрібні ціни на хліб і молоко в 75-105 тис. разів, а ціни на сільськогосподарську продукцію за цей же час зросли всього у 8,3 тис. разів! Крім того, враховуючи надзвичайно низьку купівельну спроможність споживачів, сільське господарство в даний час виконує функцію соціального захисту всього населення країни. Проте довго це не може тривати, бо в галузі відбувається "самоз’їдання" власних матеріальних і трудових ресурсів.

148

Становище вкрай загрозливе, проте поки що не безнадійне. Вихід з нього можливий, але лише за умови невідкладного здійснення комплексу економічних, правових, соціальних та організаційних заходів. Тобто необхідно створити єдині "правила гри" як для сільськогосподарських товаровиробників, так і інших галузей. Звинувачення з боку газети "Сільські вісті" в тому, що наука не підтримує введення окремого Закону "Про ціни і ціноутворення в сільському господарстві" абсолютно безпідставні. На чому базуються наші підходи в питаннях ціноутворення? Перше. Ми вважаємо, що ціни на сільськогосподарську продукцію не можуть формуватися окремо, у відриві від єдиної методологічної основи для всього народного господарства. Постановою Кабінету Міністрів України № 929 "Про державний контракт і державне замовлення на сільськогосподарську продукцію, сировину і продовольство на 1994 рік" було прийнято положення про формування еквівалентних цін лише на сільськогосподарську продукцію. Але саме тому, що це рішення стосувалося лише сільського господарства, воно не знайшло практичного застосування в міжгалузевих відносинах. І сільське господарство втратило ціновий паритет... Ціни на товари, роботи й послуги мають відшкодовувати нормативні галузеві витрати і забезпечувати однаковий прибуток на авансований капітал з урахуванням терміну його обігу. У зв’язку з цим ми неодноразово подавали пропозиції про необхідність змін та доповнень до Закону України "Про ціни і ціноутворення". Друге. Для стабілізації доходів сільськогосподарських товаровиробників необхідно запровадити еквівалентні ціни (ціни відтворення), що формуються на основі середньої норми прибутку на авансований капітал з урахуванням вартості землі. Середня норма прибутку сільського господарства має бути не нижче фактичної норми прибутку в суміжних сферах АПК. У разі реалізації продукції за ціною, нижчою від еквівалентної, товаровиробникові відшкодовуватиметься різниця між еквівалентною та середньою ринковою або заставною ціною. Але для цього держбюджет має

149

передбачити створення спеціального фонду регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників, Мінстат і Мінсільгосппрод має запровадити обов’язкову для виробників усіх форм власності облікову і статистичну звітність про виробничі витрати, собівартість, ціни і доходність основних сільськогосподарських продуктів, здійснити ціновий моніторинг на продукцію всіх сфер АПК, а Мінекономіки спільно з Міністерством сільського господарства і продовольства – розрахувати всебічно обґрунтований рівень цін підтримки і цін відтворення по тих же видах продукції. Збереження цінового паритету в умовах інфляції досягатиметься шляхом щомісячної індексації цін підтримки та еквівалентних цін на інтегральний індекс, який враховує подорожчання матеріальних ресурсів і підвищення оплати праці, а також антимонопольними заходами, спрямованими на усунення цінового диктату підприємств, що постачають сільському господарству матеріально-технічні засоби і виробничі послуги, та запровадженням державного протекціонізму для захисту ринку потенційно конкурентоздатних вітчизняних товарів. Третє. Державне гарантування заставних цін (цін підтримки), що обраховуються на рівні середньої нормативної собівартості контрактованих видів продукції, частини обов'язкових платежів і податків, що не включені у собівартість продукції та мінімальний рівень рентабельності. Суть гарантування має полягати в тому, що уряд в особі Міністерства сільського господарства і продовольства (а саме Укрсільгоспконтракт) викуповує продукцію сільськогосподарських товаровиробників і видає (якщо ринкові ціни на неї під час збирання складаються нижче заставних, і товаровиробник не може зберігати продукцію та чекати вищої ціни) бюджетну позичку в сумі вартості продукції, яка підлягає реалізації за заставними цінами на покриття затрат на зберігання продукції, до завершення її реалізації за вищими цінами. В першому випадку держава може доручити реалізацію продукції відповідній організації, в другому – лише видає бюджетну позичку з певними процентами.

150

Враховуючи, що нинішнє фінансово-економічне становище не дає можливості для запровадження еквівалентного обміну, ми запропонували в 1996 році, як тимчасовий захід, ввести на основні види тваринницької продукції заставні ціни (ціни підтримки), котрі б тимчасово виконували функцію еквівалентних. У цьому випадку держава компенсує лише різницю між ціною підтримки і ринковою ціною. Четверте. Встановити порядок видачі бюджетних позичок під заставу продукції на рівні мінімальної заставної ціни за пільговим процентом – 10-30 відсотків – терміном на дев’ять місяців, починаючи з дня збирання урожаю та авансування бюджетних позичок під ті ж відсотки в розмірі до 50 відсотків в четвертому кварталі попереднього та в першому кварталі поточного року. Повернення бюджетних позичок і процентів по них (в тому числі і їх авансів) має здійснюватись у процесі реалізації продукції. П’яте. Створення відповідної державної структури при Президентові України із числа відомих фахівців. Основне її завдання – формування бази для забезпечення рівних умов господарювання всім галузям народного господарства, тобто відпрацювання цінової, податкової, кредитної політики держави, а також різних стимулюючих важелів, які б сприяли зростанню виробництва, підвищенню його ефективності. І на рівні районів та областей мають діяти узгоджувальні комісії по цінах, до складу яких повинні увійти виробники сировини, заготівельних, переробних, торговельних організацій та незалежні експерти для аналізу всіх елементів витрат і узгодження єдиних цін. Шосте. Необхідно розмежувати систему закупок сільськогосподарської продукції і підтримки цін та доходів, роздержавити першу і залишити під урядовим контролем другу. Система закупок сільськогосподарської продукції має бути покладена на неурядові державні і недержавні підприємства та організації, підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників – на урядову структуру, зокрема на Міністерство сільського господарства та продовольства. А ще – орієнтувати систему підтримки цін і доходів на сільськогосподарських товаровиробників. Підтримка партнерів – йдеться про підприємства

151

переробної і харчової промисловості, які повинні працювати виключно на комерційних засадах, – має здійснюватись через сільгосптоваровиробників. І, нарешті, утворити у відомстві Міністерства сільського господарства та продовольства товарно-кредитну корпорацію Укрсільгоспконтракт, яка б формувала програми, займалася укладанням під них контрактів із сільськогосподарськими товаровиробниками і забезпечувала реалізацію механізму підтримки цін та доходів сільськогосподарських товаровиробників. На районному рівні ці функції можуть виконувати управління сільського господарства. Таке моє бачення цієї проблеми. Я відкритий до дискусії конструктивної, аргументованої, в тому числі й на сторінках газети. 5.3. " Я теж за дешевий хліб..." З віце-прем'єром з питань агропромислового комплексу ми зустрілись на наступний день після бурхливого і багатослівного обговорення у Верховній Раді поправок до Земельного кодексу. Коли мова зайшла про продаж землі, правому гніву лівих депутатів не було меж. Коли ж на трибуну піднявся Петро Саблук, традиційна неприязнь народних обранців до уряду заважала їм вислухати віце-прем'єра... – Петро Трохимович, що Ви хотіли сказати депутатам і чого вони вислухать не забажали ? – Депутати не захотіли зрозуміти ситуацію, яка склалась на сьогодні, і особливо – ситуацію, яка їх чекає. Мені хотілося довести їм, що ринкова економіка, кожна її складова, має свої закони, як би це не було неприємно слухати лівим. Виступаючи начебто на захист трудящих, вони тільки погіршують становище, тому що соціалізм в тому варіанті, який вони бачать, як раз будували за рахунок села. Цей соціалізм будували за рахунок того, що виключали землю із кругообігу фондів, із кругообігу капіталів. Відповіді на запитання журналістки С. Рябошапко. Газета "Зеркало недели" від 18-24 листопада 1995 року. Ексклюзив

152

Цей соціалізм будували під лозунгом дешевої продукції, дешевої робочої сили. Тому пішли з сільського господарства люди, тому в сільське господарство не пішла техніка і тому ми сьогодні, на наших чорноземах, збираємо врожай в три рази менший, ніж у Європі. І наша третя частина від європейської врожайності як раз кореспондується в три рази меншої вартості нашою сільгосппродукцією. – У Верховній Раді найсуперечливішим було питання продажу землі, визначення її ціни. Ваша точка зору з цього приводу? – Економіка – це цілісний організм. Не можна досягти паритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, не торкаючись земельних відносин. Якщо ми не визначаємо вартість землі, якщо ця земля не переходить до кращого господаря, то не буде і нормальної ціни. Відпустивши у відкриту економіку ринок фінансів, ринок пального, торгівлю, ми не можемо землю тримати у "закритій" економіці. Все взаємопов’язано. Цього ніяк не хочуть зрозуміти, вимагають: "Давай дешевий хліб!" Я теж за дешевий хліб, але дешевий хліб досягається не шляхом адміністративного встановлення ціни. Якщо існує ринок, то повинен існувати і ринок землі, як основа всієї системи. Яким він буде, який зміст ми вкладемо в поняття "ринок землі"? Перше – визначити вартість землі. Ми її визначили. До речі, Україна – єдина з колишніх соціалістичних країн СНД, яка це зробила... – І скільки ж у нас коштує земля ? – В середньому – біля чотирьох тисяч доларів за гектар. – А де в нас найдорожчі землі? – Безумовно, в містах і населених пунктах. Чим далі від Києва або якогось іншого міста, тим земля дешевше. Отже, ми встановили, що земля – це товар. Якщо це не визнавати, то треба відкинути ідею знайти господаря землі. Це питання надзвичайно вразливе, і я прекрасно розумію, що зараз, коли ми будемо давати землю, доведеться діяти за принципом: "всім сестрам по сережці", щоб додержувати принцип справедливості. Навіть якщо хтось цю землю проп’є. А потім, коли

153

запрацює вторинний ринок землі, сформується, знайдеться людина, яка дійсно буде розпоряджатися нею розумно і по-господарськи. Однак, відбуватись все буде поетапно. Я сподіваюсь, що до кінця року нам вдасться передати всю землю з державної власності в колективну. Колективну власність я розглядаю як похідну від власності приватної, як суму окремих власностей. Тоді будуть видані сертифікати на право власності, якими можна розпоряджатися за своїм бажанням: або продати в середині господарства, або віддати в оренду і т.ін. – Все це, як Ви сказали, всередині колгоспу. А якщо я, як володар сертифікату, захочу вийти із такого колективу, відокремитись? – Це вже наступний етап. Таке право ми повинні надати, і для цього необхідно провести розпаювання землі. Тоді ви зможете, обмінявши свій сертифікат на відповідний акт, що затверджує ваше право власності на пай, розпорядитись цією землею за законами ринку. Держава, безумовно, повинна регулювати ці процеси, наприклад, слідкувати за цільовим використанням землі, ліцензувати право працювати на землі. – Як Ви і казали, це — питання майбутнього. А продавати і купляти сільгосппродукцію треба вже сьогодні. По якій ціні? Спроби створити біржовий механізм встановлення ціни на аграрну продукцію зустрічають сильний опір не тільки і не стільки з боку соціалістів, скільки з боку достатньо деідеологізованих структур, які звикли добре жити за рахунок різниці між заниженою ціною і ціною реальною... – Всі країни світу в сільському господарстві користуються біржами. Зараз вже неможливо зафіксувати ціну постановою політбюро, а потім субсидувати, дотувати, списувати... Біржа – один із інструментів, який допомагає об’єктивно визначати ціну на основі попиту і пропозиції – за ринковими законами. Коли я тільки прийшов в Кабмін, мені казали, що треба закупити хліба 10 млн тонн, але по ціні не вище 5 млн крб за тонну, – багато це чи мало? Коли ми створили біржу, вийшли на біржу, виявилось, що

154

тонна хліба коштує 12 млн, а сьогодні це вже близько 25 млн за тонну. 25 чи 5 — є різниця? Декому хочеться по-старому керувати цінами і хлібною політикою, але не буде цього... Якщо ростуть ціни на пальне, якщо на фосфорні добрива, на цемент ціни вищі за світові, як може бути дешевим хліб? Чудес в природі не буває. Крім того, за хліб селянин повинен одержати виручку, достатню для відтворення, для того, щоб потім посіяти новий врожай. В усьому світі, при наявності бірж, цей розрив перекривається за рахунок дотацій та субсидій, оскільки хліб — найперший, "найближчий" до споживача продукт. Державна політика в цій області повинна проводитись обов’язково. Якщо хочеться дешевше продавати аграрну продукцію споживачу, то необхідно знайти джерела покриття різниці між цінами: або це відрахування з місцевих бюджетів, або з центрального, але вони необхідні. Фінансово це дуже тяжка проблема, тому що ми увійшли в ринок, сказав би, бездумно. В усьому світі ціновий механізм керований, держава "держить руку на пульсі". А ми створили галоп цін... Я вважаю, що в національній програмі розвитку сільського господарства повинно бути встановлено наступне: неприпустимо, коли банк (ці білі комірці, які нічого не роблять) одержують на карбованець 100% прибутку, а сільське господарство – тільки 5%... Банки для кого? Говорять, для клієнта. При цьому відношенні банків до сільського господарства, яке існує сьогодні, вони нам не потрібні. Село давно вже перейшло на бартер. – Тут є деяке протиріччя. Коли Ви говорите, що відношення між банками і селом Вас не задовольняють, Ви так чи інакше маєте на увазі потребу в пільгових кредитах. Але відсоток по кредиту формує собівартість продукції. "Дешевий" кредит для села означає, що так званого паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію ніколи не буде. Кредити повинні видаватись і промисловості, і сільському господарству під однаковий, реальний, відсоток. – Ви добре міркуєте, але ви повинні зрозуміти, що середньогалузева собівартість – це мінімальна ціна. Цю ціну

155

держава повинна гарантувати. Відносно банків. Я за те, щоб відсоток був однаковий, але банк повинен в цю "однаковість" поставити і себе. Якщо в промисловості 25% прибуток, в сільському господарстві – 7%, то чому банк має 100% ? Банки повинні враховувати і швидкість обігу коштів. Якщо в торгівлі це один день, то в тваринництві – півтора року. Треба знаходити якусь середину. Банки цим не займаються, поки що вони більше займаються лихварством. Якщо сьогодні, після розробки національної програми розвитку сільського господарства, наші банки не зрозуміють свого місця в суспільстві, в тому числі аграрні банки – в сільському господарстві (а їх справа – обслуговувати клієнта та боротися за клієнта), тоді ми будемо змушені міняти правила гри. – Примусите банки працювати собі в збиток?.. – Бачите, коли буде надаватись пільговий кредит, то "дельту", різницю між нормальним та пільговим процентом, хтось повинен перекривати. Як правило, це робиться державою за рахунок бюджету. Або за рахунок капіталу з інших галузей. Крім того, кредити не йдуть в сільське господарство тому, що обіг тут довгий – рік, а то і півтора. А банк звик – на добу дав кредит, одержав відсоток. Це йому вигідно, але це не результативно. Крім того, головна умова надання кредиту – це застава, а якщо немає ціни на землю, коли немає власності, то селянин закласти нічого не в змозі. Той же фермер і бажав би взяти кредит, але в нього нічого немає, тільки душа. Ті, що протестували проти продажу землі, повинні це розуміти. – На продовження кредитної теми. Ваш колега Роман Шпек заявив, що 49% іноземних кредитів, наданих Україні, були витрачені на потреби сільського господарства. Які це були потреби? – Ці кредити пішли якраз на покриття різниці, зменшення цінового паритету. Ось критикують, припустимо, Ткаченка (першого заст. голови ВР). Він же досвідчений господарник, добрий технолог. Взяв ресурси, а тут мало того, низькі ціни, так ще й неврожай, – і спробуй віддай цей кредит. Безумовно, ці кошти можна було використати ефективніше. Мабуть, необхідно було починати з другого кінця ланцюжку – з техніки. Техніка в сільському

156

господарстві – тема особлива. Наприклад, французькі, німецькі бурякокомбайни. Один такий комбайн збирає в два рази більше, ніж наших п’ять на тій же площі. Наші залишають в землі після збору буряків на тонну цукру на гектар. Те ж із зерном, з кормами. Можна сказати, що сільське господарство опинилось в заручниках у технічно відсталої промисловості та сільгоспмашинобудування зокрема. Наприклад, щоб переробити молоко по всім стадіям технологічного процесу, аж до упаковки, потрібно 536 видів обладнання. Наша промисловість виробляє тільки 30. Для того, щоб м’ясо до консервної банки довести, потрібно 200 видів обладнання, а наша промисловість виробляє тільки 10. Ось і доводиться вивозити на експорт не консервну баночку м’яса, а живу худобу. Або, приміром, соняшник, який ми вивозимо теж не переробленим. Одна справа продати насіння – це 250 доларів, розливна олія – вже 700 доларів, а та ж олія, тільки розфасована в пляшки – 1200 доларів за тонну. Щоб покрити потреби України в сільгоспобладнанні, на нас повинні два роки працювати всі комбайнові заводи Європи. А поки що ми втрачаємо 20% сільгосппродукції на шляху від поля до споживача. – Почуваючи себе споживачем напередодні зими, хочу поцікавитися: як ми перезимуємо? Чи буде що купити в продовольчих магазинах? – І зерно, і соняшник, і цукор на Україні є. Є держрезерв – 6,5 млн тонн зерна. І, безумовно, продукти є в господарствах. Але коли індекс росту цін на зерно випереджає індекс інфляції, для господарств зерно – це валюта. І тут повинна маневрувати держава, вона повинна стати контрагентом на біржі і через неї, в той момент, коли ціна достатньо низька, закупити необхідну йому кількість того ж зерна. Тому в держави подвійне завдання: вона повинна захищати як споживача, так і виробника. Всі наші економічні проблеми сконцентровані навколо села, всі з ним пов’язані, тому й вирішувати їх потрібно спільними зусиллями – і банкірів, і енергетиків, і машинобудівників, і уряду. Так, сільське господарство на сьогодні збиткове. Але його не можна закрити, як нерентабельний завод. Тому збитки повинні розподілятися на всіх, а не покладатися тільки на совість селянина.

157

Розділ 6. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ ПЕРЕБУДОВИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА Поглиблення кризового стану в агропромисловому комплексі руйнівно впливає на економічну ситуацію в народному господарстві, посилює соціальну напругу в суспільстві. В цих умовах стає більш зрозумілою необхідність прискореного здійснення суттєвих заходів щодо реформування соціально-економічних відносин на селі. Головна складова АПК – сільське господарство знаходиться в особливо тяжкому стані. Раніш сформований ресурсний потенціал галузі з кожним роком вичерпується, зменшуються обсяги виробництва. Вкрай зношені основні виробничі фонди та машинно-тракторний парк (на 60–75%). В Україні і раніше фондозабезпеченість була в 4-5 разів нижче аналогічного показника розвинутих країн, в наш час сільське господарство в змозі тільки на 25–30% забезпечити вимоги технології виробництва. Протягом останніх років урядом України були прийняті нормативно-правові акти, націлені на прискорення темпів аграрної реформи, створення механізму її здійснення, перерозподілу землі, реорганізацію колгоспів та радгоспів, формування селянських (фермерських) господарств, зміцнення особистих підсобних господарств. 6.1. Перебудова колективного сектора сільського господарства Анкетним опитуванням було охоплено 846 керівників підприємств. Більшість керівників мають вищу та незакінчену вищу освіту – 91,9% з коливанням від 86,5% в Івано-Франківській області до 99% у Херсонській і 100% у Миколаївській областях. Останні – практики із загальною середньою та середньою спеціальною освітою. Склад керівників за віком: люди від 41 до 50 років – 359 осіб, або 42,4%. Кількість респондентів-керівників від 31 до 40 років –

158

227 осіб, або 26,8%; понад 50 років – 242 особи, або 28%; у віці до 30 років – 16 осіб, або 1,9%. На запитання про стаж роботи в сільському господарстві відповіли 834 респонденти. Більше половини (53,2%) керівників працюють в сільському господарстві понад 20 років і ще 35,6% – від 11 до 20 років, інші – до 10 років. Тобто, переважна більшість керівників має достатній досвід роботи в сільському господарстві. Причому на посаді керівників господарств понад 5 років працюють 60,6% респондентів, у тому числі (31,1% – більше 10 років. Якісний (кваліфікаційний) склад опитаних керівників сільськогосподарських підприємств дозволяє їм зі знанням справи оцінити становище в дореформений період стан справ на початковому етапі аграрних перетворень і висловити свою думку відносно майбутньої організаційної структури сільського господарства України, приватизації та перебудови його в цілому. Серед підприємств, які не прийняли рішення про реорганізацію, 21,7% керівників заявили, що не бачать у цьому необхідності і мають намір зберегти існуючі форми господарювання. Аналіз відповідей на запитання про причини неприйняття рішення про реорганізацію (в 21,9% господарств дане питання взагалі не розглядалося, в 30,6% – розглядали, але остаточне рішення не прийняли) дає підстави вважати, що в більшості підприємств у кінцевому підсумку таке рішення все-таки буде прийняте. У більшості випадків респонденти повідомили, що керовані ними підприємства перетворюються в колективні сільськогосподарські підприємства. Але в дійсності в значній частині господарств реорганізація звелась до зміни вивіски, а насправді зберігаються колишні економічні відносини. На запитання про вибір організаційної форми реорганізації тільки 1,5% респондентів висловили бажання створити асоціацію селянських господарств, сільськогосподарські кооперативи – 0,9%, агрофірму – 1,4%. Думки керівників господарств відносно перспектив розвитку фермерства розподілилися приблизно порівну. Позитивне ставлення виявили 292 респонденти, негативне – 271. Не визначились з відповіддю – 271. Третина респондентів вважає розвиток фермерства перспективним напрямом аграрної реформи.

159

Особливо позитивно ставляться до розвитку фермерства в поліських і центральних областях України, а негативно – в більшості степових та лісостепових. Результати опитування дали змогу розкрити реальний розвиток процесів приватизації та перебудови форм господарювання в сільському господарстві України. В міру просування з півдня на північ і зі сходу на захід зростає питома вага відчуження земель сільгосппідприємств, що зумовлено різною землезабезпеченістю на душу населення і різною питомою вагою сільського населення в загальній його кількості. Перший показник зменшується в міру просування в цих напрямках, а другий – підвищується. Найбільше відчужено земель в Івано-Франківській області (34,4%), де найнижчий показник землезабезпеченості та найвища питома вага сільського населення. В найбільшій мірі з показниками землезабезпеченості та питомої ваги сільського населення пов’язане відчуження земель для розширення особистих підсобних господарств. Виділення в резервний фонд земель для створення нових підсобних господарств здійснюється сільгосппідприємствами дуже повільно. Насправді цей процес тільки починається. В процесі опитування фактично не вдалося визначити, скільки відведено земель у згаданий фонд, тому що тільки невелика кількість господарств розпочала його створення. Разом з тим в ІваноФранківській області цей фонд формується активно. Зменшення розмірів сільгосппідприємств за площею земельних угідь пояснюється не лише відчуженням частини земель на користь інших землекористувачів. У більшій мірі, як вище зазначалося, це обумовлено розукрупненням великих господарств на кілька менших за розміром і виникненням на цій основі малих підприємств (до 1500 га). Земельні ділянки, які знаходяться в користуванні особистих підсобних господарств, під індивідуальними житловими будинками, ділянки членів садівницьких кооперативів, дачної та гаражної забудови передані у приватну власність їх користувачам із правом продажу, а земельні ділянки виділені селянським господарствам у розмірі середнього паю, що припадає на кожного

160

члена господарств в даній місцевості. Понад цей показник земля надається фермерам у користування з правом наступного викупу. У зональному розрізі структура земельної власності залежить перш за все від густоти сільського населення. В міру збільшення цього показника (з півдня на північ і зі сходу на захід) частка угідь цієї форми власності збільшується. Питома вага колективнопайової земельної власності зумовлюється активністю процесу приватизації земель, тобто активністю розподілу її на паї. Зональні та інші об'єктивні особливості тут не суттєві. Найнижчий процент колективно-пайової земельної власності в зоні Лісостепу свідчить про те, що там процес приватизації земель, переданих у колективну власність, відбувається дуже повільно. Питома вага колективно-неподільної та державної власності, співвідношення між ними залежать головним чином від колективів сільськогосподарських підприємств. Незначну питому вагу колективної неподільної власності спостерігаємо в зоні Степу та Київської області. Передача землі в колективну власність підприємств здійснюється повільно, але ще повільніше цей процес супроводжується врученням Державних актів на землю. Якщо питома вага земель колективної пайової та колективної неподільної власності за даними вибірки становить 61,3%, то частка господарств, які мають Державний акт на землю, тільки 21,7%. У більшості областей, охоплених опитуванням, цей показник коливається в межах 20–30%. В Івано-Франківській області всі респонденти (їх 37) повідомили, що жодне господарство не має Державного акта на землю. Це пояснюється тим, що окремі західні області України прийняли рішення не видавати таких актів господарствам, а вручати їх кожному члену трудового колективу на належний йому земельний пай. Таке рішення вважаємо прогресивним. При цьому засвідчується, що земля, на якій здійснюється колективне господарювання, є сумою земельних ділянок, які знаходяться в приватній власності членів трудового колективу господарств. На жаль, за Земельним кодексом України юридичне закріплення права членів трудових колективів сільгосппідприємств на належні їм паї

161

передбачено не державними актами, а свідоцтвами, які видаються в кожному конкретному господарстві сільською Радою народних депутатів, якщо про це є рішення трудового колективу господарства. Аналізуючи структуру претендентів на земельні паї, звернемо увагу на співвідношення між працюючими членами трудових колективів і пенсіонерами. В цілому по вибірці воно складає 53% до 47%. Найвищий процент пенсіонерів в Івано-Франківській області (понад 65%), де на одного працюючого припадає майже два пенсіонери. Серед працюючих велика частка людей передпенсійного віку (50 років і більше). Разом з пенсіонерами їх частка становить 75–80% і вони в основному визначають ставлення колективу до проблем аграрної реформи, зокрема доцільності зміни статусу форм господарювання, які склалися. Розподіл на паї земель, переданих у власність сільгосппідприємствам, здійснили майже 80% господарств, у тому числі близько 40% господарств, які розподілили землю на паї умовно, 34,2% розподілили її в натурі, але господарюють колективно. І тільки близько 5% господарств, охоплених опитуванням, розподілили землю на паї в натурі та перейшли до індивідуального господарювання (табл. 6.1). По зонах, в міру просування з півдня на північ, не беручи до уваги столичної області, спостерігається зниження питомої ваги господарств, які здійснили розподіл земель на паї. Найменше їх в областях зони Лісостепу. Розміри земельних паїв, як повідомили 288 керівників господарств, або 34% загальної кількості опитаних, мали в середньому 3,6 га з коливанням від 1,12 га в Івано-Франківській області до 6– 7 га в Херсонській (табл. 6.2). При цьому проявляється закономірність, зумовлена рівнем землезабезпеченості сільського населення. Зафіксовані в таблиці деякі відмінності в розмірах паїв населення відображають порушення встановленого положення про рівність розмірів паїв у кожному конкретному господарстві. В практиці зустрічаються випадки, коли пенсіонерам і працівникам соціальної сфери в порівнянні з працюючими членами трудових колективів визначаються менші земельні паї.

162

Зони та області

Степ в тому числі: Миколаївська Херсонська Лісостеп в тому числі: Вінницька Харківська Черкаська Полісся в тому числі: Волинська ІваноФранківська Чернігівська Центр — Київська Всього *

Охоплено опитуванням господарств од Господарства. в яких земля розподілена на паї

6.1. Розподіл на паї земель, переданих у власність колективам сільськогосподарських підприємств 3 них господарства, в яких: паї паї виділені виділені в земля на паї в натурі і натурі, але розподілена обробляобробляумовно ються індиються відуально спільно

кількість

80,3

39,4

33,3

5 7,6

29 37 271

29 24 199

100 64,8 73,4

14 12 98

48,3 32,4 36,1

11 11 94

37,9 29,7 34,7

4 13,8 1 2,7 7 2,6

118 41* 112 201

57 41 101 136

48,3 100 90,2 67,7

29 19 50 70

24,6 46,3 44,6 34,8

25 20 49 53

21,2 48,8 43,8 26,4

3 2,5 2 4,9 2 1,8 13 6,5

63**

63 100 немає відповіді 73 72,3 33 82,5

37 101

33 52,4 21 33,3 немає немає відповіді відповіді 37 36,6 32 31,7 16 40,0 16 40,0

кількість

9 14,3 немає відповіді 4 4,0 1 2,5

40 77,8 210

38,8

185

34,2

26 4,8

Включаючи міжгосподарські підприємства та радгоспи, які здійснили розподіл землі на паї ** Без Івано-Франківської області

163

6.2. Розміри земельних паїв різних груп сільського населення, га Зони та області Степ в тому числі: Миколаївська Херсонська Лісостеп в тому числі: Вінницька Харківська Черкаська Полісся в тому числі: Волинська ІваноФранківська Чернігівська Центр – Київська Всього

Працівники господарств 6,7

Працівники соціальної сфери Пенне свого сіонери належать підприємпідприємства ству 5,7 6,8 5,3

Інші громадяни 6,1

5,7 6,7 3,2

5,1 6,5 3,0

5,4 7,7 2,7

4,7 6,1 2,2

5,7 7,4 2,0

2,1 5,8 2,6 3,3

2,0 5,5 2,4 3,3

2,0 5,8 2,1 3,3

2,1 4,6 1,6 3,1

3,1 1,8 3,0

3,3 1,1

3,2 -

3,0 -

3,6 -

3,4 2,6

3,3 1,1

3,3 0,7

3,1 0,6

3,0 -

3,6

3,4

3,2

2,8

3,6

Визначення складу осіб, які враховуються при паюванні землі, продумане не до кінця. Тому на місцях виявляються певні неузгодженості. Вважається невдалим визначати земельні паї середнім по всій сукупності господарств, які знаходяться на території сільської Ради, землі яких підлягають приватизації. В такому разі виникає необхідність перерозподілу земель між господарствами, що здійснити практично неможливо. На запитання про права власників паїв відповідь дала майже половина респондентів-керівників, насамперед, керівники тих

164

підприємств, в яких здійснена робота по визначенню земельних паїв. Право на одержання дивідендів на земельні паї у вигляді частини прибутку передбачено в понад 60% господарств, а натуральні видачі – в 40%. Невелика частина господарств (2,3%) нараховує на земельні паї як дивіденди, так і практикує натуральні видачі. Право продажу земельних паїв своєму підприємству зафіксовано майже в третині, а членам трудового колективу – лише в 10% господарств. Тільки в п'ятій частині підприємств передбачено право одержання компенсації за земельний пай при виході члена трудового колективу на пенсію і ще в меншій частині підприємств (16,9%) – при звільненні його з підприємства. Важливим правом є одержання земельного паю при виході із господарства з метою організації селянського (фермерського) господарства. Його передбачили 45,8% підприємств. Разом з тим лише восьма частина господарств надає право одержання земельного паю при виході члена трудового колективу в інше підприємство. Що стосується права передавання земельного паю спадкоємцям, то в 50% підприємств передбачили передавання тим з них, які працюють у даному господарстві, а іншим спадкоємцям – тільки 16% господарств. Право обміну земельного паю на майновий пай реалізується дуже рідко – в десятій частині господарств. Слід визнати, що в більшості господарств права власників земельних паїв визначені з порушенням законодавства, яке регулює земельні відносини. Проявляється побоювання зробити селянина власником землі, надати право вільно розпоряджатися земельним паєм, що належить йому. 6.2. Формування приватного сектора в сільському господарстві Одним із найважливіших моментів здійснення в Україні земельної реформи є відновлення скасованого в тридцяті роки права оренди землі. Це право вже почало реалізовуватися на практиці, в тому числі у колективних і державних сільгосппідприємствах.

165

Хоча такі випадки трапляються рідко, але все ж мають місце. На момент опитування орендою землі, як одним із способів розширення виробництва, скористалися 38 господарств, або 4,5% від загальної кількості. Активніше цей процес відбувається в областях Степу (3,2%). У зонах Лісостепу та Полісся орендують землю тільки 3% господарств. На жаль, опитуванням не передбачалося виявлення господарських суб’єктів, які надають землю в оренду іншим господарським об’єктам, територіальне розміщення перших і других. У цьому зв’язку становить інтерес практика надання землі в оренду господарствами південних областей України, які слабо забезпечені трудовими ресурсами, не тільки сусіднім господарствам, а й господарствам західних областей, які слабо забезпечені землею. Причому така практика існувала ще до офіційного відновлення права оренди землі. Із 38 господарств, які здійснювали оренду землі, на запитання про орендну плату за землю дали відповідь 35 керівників. 22 господарства платять орендну плату грошима, а 11 – натурою в розмірі певного процента врожаю, одержаного на орендованій землі. Почалася земельна оренда й всередині господарств – надання землі в оренду бригадам і працівникам, а також іншим працівникам за межами господарств. Крім того, застосовується застава землі в банках для одержання кредитів і навіть продаж земельних ділянок. З приводу використання названих вище можливостей розпорядження землею відповіла переважна більшість респондентів-керівників – 768 із 846, або більше 90%. В середньому по всій вибірці господарств здає земельні ділянки в оренду бригадам і окремим працівникам третина господарств. Надання земельних ділянок в оренду за межі господарств практикують тільки дещо більше 5% господарств, у тому числі в південних областях – 12,7%. Надання землі під заставу для одержання кредитів використовують окремі господарства – 0,6% від тих, що дали відповідь на це запитання. Така ж питома вага господарств, які використовують можливість продажу земельних ділянок. Вірогідність останнього сумнівна, оскільки такого юридичного права до початку 1994 р. господарства ще не мали.

166

У порівнянні з 1990 р. згідно з опитуванням площі сільськогосподарських угідь особистих підсобних господарств селян та інших громадян розширилися на 28,4%. Інтенсивніше цей процес здійснюється в західних і південних областях України. У Волинській області присадибний фонд збільшився на 66%, в Івано-Франківській – на 52,5%, у Миколаївській – на 63,1%. В результаті різко зменшилась питома вага дрібних ділянок підсобних господарств і збільшилась частка великих (табл.6.3). У господарствах Степу та Лісостепу зменшилась кількість особистих підсобних господарств у групах з площею менше 0,4 га, а в зоні Полісся та в Київській області скоротилась кількість господарств з площею земельних ділянок від 0,41 до 0,5 га. Разом з тим основна маса підсобних господарств населення в зоні Степу, як і раніше, має ділянки землі менше 0,3 га, де таких ділянок понад 62%. Найвідчутніше збільшені розміри земельних ділянок підсобних господарств у Волинській та Івано-Франківській областях. 6.3. Групування сільськогосподарських підприємств, репрезентованих їх керівниками, за розмірами земельних ділянок особистих підсобних господарств Питома вага господарств у групах, % Зони

Роки

Степ

1990

0,410,5 га 7,5

0,51 га і більше

Разом

79,1

0,310,4 га 10,4

2,9

100

1993

62,3

6,5

13,1

18,0

100

1990

40,0

30,5

23,0

7,5

100

1993

21,4

21,0

26,1

31,3

100

1990

33,0

25,7

33,0

3,2

100

1993

4,7

9,3

17,2

68,9

100

Центр (Київська

1990

31,7

23,0

33,0

12,1

100

область)

1993

23,8

14,7

19,6

41,8

100

Лісостеп Полісся

до 0,3 га

167

Розширення земельних ділянок особистих підсобних господарств розглядається як один із можливих шляхів формування індивідуальних господарств фермерського типу, переростання окремих підсобних господарств у фермерські. Процес демонополізації державної власності на землю став реальністю. В аграрній сфері виникло кілька форм земельної власності. Власниками землі стають різні соціальні категорії сільськогосподарських працівників, трудові колективи. Як і очікувалось, ставлення до різноманітних форм власності на землю, особливо до приватної земельної власності з боку різних соціальних категорій сільськогосподарських працівників, виявилося неоднозначним. Керівники сільгосппідприємств в ході опитування про їх ставлення до приватної власності на землю відповідали двічі. В першому випадку про допустимість приватної власності на землю позитивні відповіді дали 413 респондентів (49,4%), негативні — 335 (32,5%). Більшість противників приватної земельної власності серед керівників степових і лісостепових областей. Найменше їх в західних областях: у Волинській – 17,6%, в Івано-Франківській – 19,3%, а також в Київській області – 17,4% (табл. 6.4). 6.4. Розподіл відповідей респондентів відносно найдоцільнішої форми земельної власності Форми земельної власності Державна % Колективна % Приватна % Не визначились з відповіддю % Всього %

Кількість позитивних відповідей Керівники працівники фермери 102 76 47 12,1 8,6 5,8 598 598 52 70,7 67,6 6,4 123 199 701 14,5 22,5 86,1 23 12 14 2,7 846 100

1,4 885 100

1,7 814 100

Високий процент тих, які допускають існування приватної власності на землю, серед керівників західних областей пояс-

168

нюється тим, що колективізація сільського господарства в регіоні здійснювалась пізніше, ніж в інших областях України, і там ще жива пам'ять про приватну власність на землю в більшої частини населення, в тому числі й у керівників господарств. Тому сільське населення тут більше політизоване, ніж в інших регіонах України. Вищим рівнем політизації сільського населення можна пояснити також високий процент тих, хто допускає приватну власність на землю, серед керівників господарств у Київській області. Дещо інше ставлення керівників сільгосппідприємств до приватної власності на землю у відповідях про найдоцільнішу форму земельної власності. Приватну власність на землю як найкращу форму власності визнають 14,5% керівників. Дещо більшу перевагу їй віддають рядові працівники колективних сільгосппідприємств – 22,5%. Найдоцільнішою формою вважають державну власність серед рядових працівників – 8,6%, серед керівників – 12,1%. Звичайно, іншої думки дотримуються фермери: більше 86% найдоцільнішою вважають приватну власність на землю. Слід звернути увагу, що серед фермерів також є прибічники державної форми власності на землю (близько 6%), а також колективної (більше 6%). Необхідно також відзначити, що і тут проявляється залежність відповідей від рівня землезабезпеченості сільського населення: питома вага прихильників державної власності на землю серед керівників сільгосппідприємств, як і серед рядових працівників, зменшується по мірі просування з півдня на північ та зі сходу на захід, а прихильників приватної власності, навпаки, збільшується. Наприклад, перевагу державній власності на землю в зоні Степу віддали 18,7% керівників, в зоні Лісостепу – 14,3, в Поліссі – 6,1%, а приватній власності відповідно – 10,4 і 23,5%. Найбільш високе значення останнього показника зафіксоване у Волинській області – 43,7%, а найнижче в Миколаївській – 4,9%. У відповідях фермерів також проявляється зв'язок з показником землезабезпеченості сільського населення. Особливо чітко він спостерігається в їх ставленні до колективної власності на землю (в зоні Степу 10,6% прихильників, в зоні Лісостепу – 6,3 і в Поліссі – 3%), а також до приватної власності (відповідно 80,8, 79,5 і 94,5%).

169

Нагадаємо, що не всі керівники сільськогосподарських підприємств, які допускають існування приватної власності на землю, вважають можливим введення права купівлі-продажу цих земель. Тому вони негативно ставляться до введення права купівлі-продажу земель державної та колективної власності. Продаж земель, що перебувають у державній власності, допускають менше третини, а колективної – половина керівників сільгосппідприємств (табл. 6.5). 6.5. Розподіл відповідей респондентів відносно купівлі-продажу земель державної та колективної власності Форми земельної власності Державна

Колективна

Керівники Відпокількість віді відповідей

Працівники

кількість відповідей

Фермери кількість відповідей

так

247

29,2

285

32,2

461

56,6

ні

577

68,2

575

64,6

339

41,6

3,2

1,7

не визначились Разом

2,6

846

100

885

100

814

100

так

430

50,8

505

57,1

641

78,8

ні

386

45,6

351

39,7

156

19,2

3,6

3,3

2,1

846

100

885

814

100

не визначились Разом

100

Серед рядових працівників цих підприємств прихильників введення права продажу державних земель дещо більше (32,2%), ніж серед керівників (29,2%). Більше серед них і прихильників права купівлі-продажу земель колективної власності. Ще вища питома вага прихильників права купівлі-продажу державних земель та земель колективної власності серед фермерів – відповідно 56,6 і 78,8%.

170

До введення права продажу землі іноземним громадянам майже всі респонденти всіх трьох груп ставляться негативно. Від керівників сільгосппідприємств таких відповідей отримано 92,9%, від рядових працівників – 92,8% і від фермерів – 85,7%. Таких, які вважають недоцільним надання землі іноземним громадянам на принципах оренди, значно менше: серед керівників сільгосппідприємств – 52,4%, серед рядових працівників цих підприємств – 49,8% та серед фермерів – 45,1% (табл. 6.6). Відповіді з приводу допустимих цін на землю (табл. 6.7) розподілились так: прихильників ринкової ціни – від 41,4% (фермери) до 49,4% (керівники сільгосппідприємств). Найменше респондентів серед всіх трьох груп висловились за тверді державні ціни на землю. За договірні ціни на землю виступають 35,8% респондентів-фермерів, 25,7% рядових працівників сільгосппідприємств. 6.6. Розподіл відповідей респондентів відносно продажу та надання землі в оренду іноземним громадянам Форми земельної власності Продаж

Оренда

Керівники Відповіді

Працівники

Фермери

4,0

Кількість відповідей 96

11,8

321

92,8

698

85,7

3,1

3,3

2,5

846

100

885

100

814

100

так

375

44,3

414

46,8

426

52,3

ні не визначи лись Разом

443

52,4

441

49,8

367

45,1

3,3

3,4

2,6

846

100

885

100

814

100

кількість відповідей

Кількість відповідей

так

4,0

ні не визначи лись Разом

786

92,9

171

6.7. Розподіл відповідей щодо орієнтовних цін на землю Кількість позитивних відповідей

Види цін Тверді державні % За домовленістю % Ринкові ціни % Не визначились з відповіддю % Всього %

Керівники 146 17,3 186 22,0 418 49,4 96

Працівники 194 21,9 227 25,7 369 41,7 95

Фермери 163 20,0 291 35,8 337 41,4 23

11,3 846 100

10,7 885 100

2,8 814 100

Майже третина керівників та рядових працівників вважають доцільним, щоб земля продавалась та купувалась без будь-яких посередників (табл.6.8). Серед фермерів такої думки дотримуються більше половини опитуваних. Пріоритет земельному банку як посереднику при купівлі-продажу землі віддають 28,7% керівників, 22,7% рядових працівників і ще менше фермерів – 20,2%. І керівники сільгосппідприємств, і рядові працівники цих підприємств практично не визнають районні Ради народних депутатів як посередника при купівлі-продажу. 6.8. Розподіл відповідей щодо посередників при купівлі-продажу землі Можливі посередники Сільська Рада народних % Районна Рада народних і % Земельний банк %

Кількість позитивних відповідей Керівники 203 24,0 39 4,6 243 28,7

Працівники 274 31,0 37 4,2 201 22,7

Фермери 104 13,8 116 14,3 164 204

172 Продовження табл. 6.8

Без посередників % Не визначились з і %і Всього %

270 31,9 91 10,8 846 100

276 31,2 97 11,0 885 100

412 50,6 18 2,2 814 100

6.3. Ставлення керівників сільгосппідприємств до приватної власності Одним із найголовніших питань, навколо яких в суспільстві постійно точиться гостра дискусія, є ставлення до приватної власності на селі, і не лише на землю, а взагалі. Кількість її прихильників поступово збільшується. Дослідження питань власності в сільському господарстві показало, що 50% керівників сільгосппідприємств при опитуванні виявили позитивне ставлення до цієї форми власності (табл.6.9). 6.9. Ставлення керівників до приватної власності на засоби виробництва Зони та області Степ – разом % Миколаївська Херсонська Лісостеп – % Вінницька Харківська

Відповіді Кількість респондентів так ні 182 100 82 100 336 100 127 77

74 40,7 35 39 144 42,8 56 27

77 42,3 38 39 135 40,2 45 40

Не визначились Не з відповіддю відповіли 11 6,0 5 6 43 12,8 20 10

20 11,0 4 16 14 4,2 6 -

173 Продовження табл. 6.9

Черкаська Полісся – разом % Волинська ІваноФранківська

132 230 100 71 37

61 130 56,5 48 32

50 71 30,9 11 3

13 25 10,9 11 2

8 4 1,7 1 -

Чернігівська Центр – Київська

122 98

50 75

57 17

12 4

3 2

% Всього %

100 846 100

76,5 423 50,0

17,4 300 35,5

4,1 83 9,8

2,0 40 4,7

При цьому в степовій і лісостеповій зонах цей показник нижче, а в поліській і центральній – вище середнього по Україні. Але ставлення до приватної власності керівників господарств Степу та Лісостепу, якщо розглядати кожну з цих зон в цілому, приблизно однакове: в першій з них приватну власність підтримують 40,7%, у другій – 41,8%. В обласному розрізі є істотні відмінності: в Черкаській області, наприклад, прибічників приватної власності 46,2%, у Харківській – 35,1%. У Поліссі підтримують приватну власність (як і в Центрі) більше – 56,5%, а в Чернігівській області – тільки 41%, у Волинській – 67,7%, в ІваноФранківській – 86,5%. Це пояснюється не природними умовами, а виключно політичними мотивами, про що вище вже зазначалось. Важче пояснити дуже високу питому вагу (76,5%) прибічників приватної власності серед керівників сільгосп-підприємств Київської області. Ми припускаємо, що певний вплив тут справило прогресивне мислення керівників господарств, обумовлене, серед інших причин, підвищеною політичною активністю в столиці та навколо неї. Але це тільки припущення. Не виключено, що на ставлення до приватної власності вплинула і тривалість (стаж) роботи на посаді керівника

174

підприємства. На користь цього твердження свідчить те, що в областях, в яких спостерігається підвищений процент керівниківприхильників приватної власності, більша питома вага керівників із стажем роботи до 10 років, тобто вони відносно молоді, більш схильні до радикальних оцінок і дій. Є також протилежні показники. В Миколаївській області, де найвища питома вага (75,6%) керівників із стажем роботи до 10 років, тільки 42,7% із них позитивно ставляться до приватної власності. Очевидно, на результати опитування впливають два аспекти розуміння приватної власності. Перше те, що відноситься особисто до свого. В даному випадку практично всі респонденти є прихильниками приватної власності. Друге, коли мова йде про колективну та приватну власність на майно як засоби виробництва, то в цьому випадку думки розходяться. Враховуючи загальну ситуацію на селі, далеко не всі селяни схильні визнати приватну власність на суспільне майно, створене протягом десятиліть колективною працею. Тобто спрацьовує психологічний фактор: створене спільно ("наше") не повинно стати чиїмось. Це не могло не вплинути на думки керівників з цього питання. Крім того, в суспільстві існує думка, що частина керівників проти приватної власності через побоювання втратити керівну посаду. Але її не можна, як це іноді роблять, віднести до визначальних. Виходячи із виняткової важливості цього питання, необхідне подальше його вивчення. Кожний десятий керівник ще не визначився із ставленням до приватної власності на засоби виробництва. В цьому, можливо, дається взнаки політична ситуація в суспільстві. За даними Мінсільгосппроду України на початок 1994 р. розподіл майна здійснено в 85,9% їх загальної кількості, а при опитуванні із 846 підприємств реформовано 425, або 50,2%. Причини такого розходження важко пояснити. Певною мірою вплинув фактор часу. У Херсонській області приватизацію майна лише розпочали, а в Івано-Франківській вона вже завершується. Пояснюється це тим, що паювання початково не мало під собою законодавчої основи, тому воно практично було пущене на самоплив. І розпо-

175

чиналося воно (1990 р.) знизу, за ініціативою агроекономічної науки при підтримці невеликої, а потім все більшої групи прогресивних керівників колгоспів, які ризикнули робити те, що не було дозволено органами влади. Офіційно паювання було визнано Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Але і в цьому випадку воно мало не обов'язковий, а тільки дозволяючий характер. Рішення про його проведення чи непроведення приймали трудові колективи підприємств. Але не всі керівники усвідомлювали соціально-економічну важливість, невідворотність переходу на нові майнові відносини. При опитуванні виявилось, що головною причиною, яка стримує процес приватизації в сільському господарстві, є обласні, перш за все сільськогосподарські, органи управління. Наприклад, в Івано-Франківській області (а із необстежених областей — у Львівській) ідея розподілу майна була прийнята як вихідна точка наступного глибшого перетворення відносин власності. В цьому напрямі здійснювалась велика організаційна та роз'яснювальна робота серед населення. В степових областях, як уже підкреслювалось, ставлення до ідеї паювання, його організації з боку місцевих органів влади не проявлялось, тому процес реформування здійснюється дуже повільно. Там, де паювання проведено, всім без винятку керівникам і пенсіонерам нараховані майнові паї. Основним критерієм визначення індивідуальних майнових паїв в більшості підприємств була заробітна плата. Це достатньо обґрунтовано, бо розмір заробітної плати найбільш повно наближається до порівняльного трудового внеску в колективне майно за період, взятий для розрахунків (табл. 6.10). У наведених даних простежуються зональні відмінності. Практично всі господарства одночасно використовували й інші критерії, особливо стаж роботи. В одному випадку брався безпосередній стаж як кількість років роботи в даному підприємстві, в іншому – кількість відпрацьованих людино-днів. При цьому перший показник в середньому в досліджуваних господарствах застосовувався в 1,6 раза частіше в порівнянні з другим, що зумовлено його меншою трудомісткістю.

176

Загальний висновок полягає в тому, що кращими можна вважати варіанти, які охоплюють тривалі (двадцяти-тридцятирічні) періоди. Бо чим довший період, обраний для розрахунків, тим ближче до реальності відносний внесок (порівняльний) кожного працівника в колективні виробничі та невиробничі фонди. 6.10. Співвідношення критеріїв нарахування майнових паїв (в % до кількості тих, хто дав відповідь на відповідне питання) Зони та області Степ: Миколаївська Херсонська Лісостеп: Вінницька Харківська Черкаська Полісся: Волинська ІваноФранківська Чернігівська Центр — Київська Всього

40,3 41,5 40,0 52,1 50,5 60,0 52,6 43,9 50,0 3,0

61,0 56,1 68,6 87,2 94,5 68,6 85,6 91,3 75,0 97,2

20,8 19,5 22,9 41,0 48,2 17,1 39,2 26,5 46,0 44,6

Кваліфікація працівників 6,5 9,8 2,9 14,0 6,4 2,9 26,8 7,1 19,6 -

53,3 74,0

95,3 73,0

22,4 22,0

34,0

49,8

84,7

31,3

12,5

1,8

Стаж роботи

Кількість Заробітна відпрацьоПлата ваних днів

Інше 1,3 2,4 2,9 4,5 5,7 1,0 3,6 -

При підготовці до паювання довелося розв'язувати складне завдання порівнянності різних форм і рівнів заробітної плати за періодами. До початку 60-х років оплата праці здійснювалась за трудоднями, була низькою і включала в себе грошові та натуральні виплати. Але навіть після переходу на грошову оплату її рівень залишався також низьким. Практично всі господарства при приватизації майна застосовують індексацію заробітної плати. Найпоширеніший спосіб

177

полягає в тому, що визначається середня багаторічна зарплата одного працівника з наступною індексацією до цієї величини зарплати за роки, коли вона була нижчою. За роки, в які заробітна плата була вище середньої багаторічної, індексація не здійснюється. Інший спосіб полягає в індексації зарплати попередніх років до зарплати останнього року, який передує паюванню, або до її величини за два-три попередні роки. Вартим уваги і найважливішим з соціально-економічної точки зору в розвиткові майнових відносин власності є надання паям статусу приватної власності. Селяни вперше відчули, що й працюючи в колективному господарстві можна бути власником індивідуальної частки спільно нагромадженого майна з правом розпорядження ним на власний розсуд. Є підстави стверджувати, що це послужило своєрідним прискорювачем зміни психології селян у бік повнішого розуміння ними ролі та місця (а можливо й майбутнього) приватної власності. Якщо врахувати, що такий процес розпочався найперше в сільському господарстві, можна говорити про те, що за своїм соціально-економічним значенням він вийшов за межі цієї галузі й істотно вплинув на привернення уваги до приватної власності в широкому плані. 6.4. Перші результати Етап реформування агропромислового комплексу проводився з великими витратами й складнощами соціально-економічного характеру. Починалася реформа взагалі без визначеного плану дій та адекватного їй економічного механізму. Виявились також серйозні недоліки у виборі форм і строків реформування власності. Здійснювана реформа не мала належного організацій-нотехнічного забезпечення. Не враховувалися також надбання вітчизняної та світової історії, сучасного досвіду, реалії економіки, готовність людей до реформ. Прорахунком є й те, що проголошена реформа не передбачала створення нової моделі організації сільського господарства. Криза в продовольчій сфері продовжує позначатися на

178

агропромисловому комплексі, економіці народного господарства в цілому. Поки що в розвитку сільського господарства переважають тенденції спаду. Однак і в складних умовах ми спираємося на людський фактор, на людей села, які найкращим чином знають стан земель і вміють працювати на землі. На фоні далеко не повно окреслених негативних явищ виникають нові осередки, в яких поступово розвиваються ринкові засади, вони помітно пом'якшують дію кризових явищ і в перспективі будуть в змозі їх зламати й забезпечити відродження виробництва, соціально-економічних умов життя селян. До позитивних результатів земельної реформи ми відносимо суттєве скорочення об'єктів державної власності. Питома вага державних підприємств у сільському господарстві за кількістю складає менш ніж 25%, а недержавних – більше 75%. У недержавному секторі в даний час використовується 75% угідь, зайнято приблизно 71% робітників сільського господарства, відповідно 72% основних виробничих фондів. Тут виробляється 70% валової продукції та 69% реалізованої продукції, а також 73% балансового прибутку. Істотні зміни відбуваються в підприємствах харчової та переробної промисловості. Вже приватизовано близько 500 переробних підприємств, або 28,2% від тих, які підлягають приватизації, 284, або 16%, будівельних та 184, або 11,2%, агросервісних та інших підприємств агропромислового комплексу. Всього таких підприємств налічується більше 6 тис, із них підлягають приватизації близько 5 тис. З них шляхом створення відкритих акціонерних товариств приватизовано 44%, закритих акціонерних товариств – 18, викупу майна трудовими колективами – 22, переходу до колективних сільгосппідприємств – 13, іншим шляхом – 3%. Слід підкреслити, що економічна ситуація сьогодні складна в усіх країнах колишнього СРСР. Вчені економісти-аграрники нашої держави, а також інших країн провели при сприянні Світового банку велику дослідницьку роботу. На основі цих результатів слід визначити подальші напрямки аграрної та земельної реформ в Україні.

179

Нині ми використовуємо 35% потенціалу наших земель, а при 100-процентному його використанні – це не 35 млн тонн хліба, а 100 млн тонн; не 35 млрд дол. валової продукції сільського господарства, що виробляється, а 100 млрд дол. Якщо поглибити переробку, вказана цифра збільшиться в чотири рази. Тому необхідно ліквідувати втрати в сільськогосподарському виробництві, а це додатково 7 млрд дол. При зусиллях держави, всього суспільства Україна повинна вирішити ці питання. В організаційному плані визначеній проблемі повинна підпорядковуватися робота всіх галузей народного господарства, зокрема машинобудівної – виробництво зернозбиральних комбайнів, через перебудову структури народного господарства. Необхідно розробити економічний механізм, складові якого б забезпечили нормальне функціонування всіх товаровиробників. Якщо в банківських, фінансових системах більш рішуче пішли шляхом освоєння ринкових методів, то в інших сферах зупинились (земельні відносини, ринок засобів виробництва і т.ін.). Як наслідок, сільське господарство опинилось у тяжкій фінансовій кризі. Ми стоїмо перед альтернативою: або призупиняти банківські, фінансові системи ринку, або рішуче вести сільське господарство, інші галузі АПК до ринку, створюючи при цьому ринок землі. Необхідно всі галузі АПК переводити на засади ринкової економіки, інакше й далі ускладнюватиметься фінансова ситуація в сільському господарстві. В кругообороті фондів, в тому числі у фінансовому, у побудові земельних відносин повинно переважати вартісне опосередкування відносин. Тому в Україні розпочато земельну реформу шляхом визначення вартості землі, що дасть змогу мати дійсного власника землі. Маючи вартість землі, її слід вводити у баланс з усіма випливаючими наслідками, включаючи участь землі у формуванні собівартості, у створенні цін на сільськогосподарську продукцію і т.ін., як це роблять в цивілізованому світі. Друга дуже важлива проблема – забезпечення цінового паритету між сільським господарством і промисловістю. Економістиаграрники повинні довести, що при існуванні диспаритетних цін інвестиції (внутрішні та зовнішні) в сільське господарство не

180

підуть. Тому дуже важливо забезпечити такий паритет. У всьому світі сільське господарство субсидується, а Україна стала на шлях вільних цін. Це, безумовно, необхідний атрибут ринку, але за наявності однакових стартових умов. Якщо сільському господарству надавати дуже дорогу продукцію, що зараз виробляється (і добрива, і машини, і проценти банку і т.ін.), то це призведе до подорожчання сільськогосподарської продукції, перевищення світових цін, до витіснення вітчизняної продукції з ринку, згортання виробництва, до зменшення застосування мінеральних та органічних добрив, скорочення поголів’я худоби, зниження врожайності. Ці питання слід вирішувати на державному рівні. В країнах ринкової економіки діють заставні цільові ціни. Ми працюємо за схемою: забезпечення паритету – це рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал як необхідна умова при переході до лібералізації створення однакових економічних правил гри. Тут є багато невирішених питань, особливо щодо оцінки фондів, нормування оборотних фондів, визначення їх обіговості, що має бути предметом дослідження науки. В Україні діє формула "гроші-гроші". Фінансовий ринок при цьому працює без взаємозв'язку з виробництвом. Виробництво працює в основному за формулою "товар-товар", тобто на умовах бартеру, а не за схемою "товар-гроші-товар". Перехід виробництва у нормальне русло – це найвідповідальніше завдання, яке насамперед необхідне сільському господарству. В цьому зв’язку у фінансово-кредитному забезпеченні АПК головний принцип одержання кредиту – забезпеченість кредиту та його поверненість. Забезпечення повернення кредиту – це завдання банків та їх клієнтів. Не рахуючись із клієнтом, у цьому випадку банк не стимулює, а гальмує виробництво. Клієнт змушений буде йти на створення своїх банків, шукати іноземних інвесторів, що не завжди доцільно і може підірвати основи банківської системи. Великі завдання висуваються у сфері приватизації. Якщо ми чітко визначились із приватизацією землі, то попереду приватизація агросервісних служб, переробних галузей, заготівельної системи.

181

У суспільстві сформувались чотири точки зору відносно проблеми приватизації. Прихильники першої – категорично відкидають будь-які форми і методи приватизації, орієнтуються на повернення до планово-розподільної економіки, що базується виключно на загальнодержавній власності. Другі прихильники підтримують ідею народної форми приватизації, за якою всі підприємства слід безоплатно або за символічну ціну передати тим трудовим колективам, які в них працюють. Треті – намагаються вирішити питання приватизації шляхом дроблення загальнодержавної власності і хочуть справедливо її поділити порівну між усіма громадянами України. Прихильники четвертої точки зору відстоюють виключно грошову приватизацію, тобто розпродаж державою всієї власності. Виручку від такої приватизації рекомендується використати для структурної перебудови економіки, фінансування соціальних програм. Ми відстоюємо таку точку зору: приватизація повинна проводитись не для приватизації, а для збільшення обсягів виробництва, зростання його ефективності, покращення якості. В сільському господарстві, починаючи з 1995 р., практично не діє держконтракт. Товаровиробник одержить повне право на реалізацію своєї продукції, виходячи із кон’юнктури ринку, а також на придбання необхідних ресурсів на ринкових умовах. У сільському господарстві належить створювати фінансовоагропромислові групи. Необхідно інтегрувати переробні заводи з виробниками сировини. Переробні заводи повинні виходити на біржі за ф’ючерсними контрактами під майбутній врожай та пропонувати свою майбутню продукцію, а одержані гроші використовувати на ремонт та інші потреби для підготовки до сезону переробки. Це все необхідно реалізувати в процесі приватизації переробної промисловості. Не менш важливе завдання – вихід на зовнішній ринок через створення спільних підприємств, залучення іноземних інвесторів, одержання від них методичної та практичної допомоги з цих питань. Управлінці й організатори повинні пам'ятати й знати, що для нормального функціонування господарства потрібна переробка продукції, відповідна упаковка товару і т.ін., що забезпечує вихід на

182

зовнішній ринок. Обов’язковою умовою є також розширення виробництва на основі кредитів, залучення нових інвестицій. І останнє – управління сільським господарством. Відносно організації виробництва центр тяжіння необхідно перенести в первинні ланки. Державі через систему цін, бюджет, кредит, субсидії слід забезпечити товаровиробнику умови для ефективного виробництва. Гроші повинні концентруватись у господарствах фермерів, асоціаціях, тобто у товаровиробників. Агросервісні структури (хіміки, машинобудівники і т.ін.) повинні налагоджувати відносини з товаровиробниками та пропонувати їм взаємовигідні умови для спільної участі в агропромисловій діяльності. Потрібні нові структури по управлінню виробництвом, які б поєднували товаровиробників з необхідними ресурсами та послугами. Поки що товаровиробник сам шукає ресурси й ринок збуту своєї продукції. В усьому світі цим займаються спеціальні компанії, які забезпечують нормальні умови фермерам, товаровиробникам. Якщо ми не створимо такі структури, то командноадміністративна система буде зберігатись, а з нею – теперішні функції міністерств і всієї надбудови. Функції міністерств повинні трансформуватись в напрямі вимог ринку. Не менш важливим завданням у зв'язку з цим є підготовка кадрів. Хто не спроможний працювати в умовах ринку, повинен поступатися місцем. Така логіка розвитку. Вже відпрацьовані концепції з багатьох перелічених питань як вченими-аграрниками, так і господарниками та міністерствами. Необхідно використати досвід Світового банку, наші спільні дослідження та в найближчий час розробити програму подальшого розвитку галузей АПК, особливо сільського господарства як основи агропромислового комплексу. 6.5. Подолання кризового стану Затяжний кризовий стан, у якому нині перебувають сільське господарство та інші галузі агропромислового комплексу, призводить до значного погіршення постачання населення продуктами харчування, створює все більш небезпечну соціальну напругу в

183

суспільстві, ускладнює досягнення політичної єдності українського народу. Це викликає глибоку тривогу як у владних структурах країни, так і в усіх верствах населення. Добре відомо, що розвиток економіки України, її незалежність, добробут усього народу, злагода у суспільстві прямо залежать від стану в агропромисловому комплексі. Саме невідкладне вирішення проблем села, його спроможність прогодувати своїх громадян і вийти з належним товаром на зовнішній ринок має стати найпершим і найголовнішим гарантом виведення з кризового стану всієї економіки країни. Вирішивши цю, одну з основних проблем, можна істотно поліпшити умови життя людей, забезпечити справжню самостійність і суверенність нашої молодої держави. Загалом економіка сільського господарства переживає період, який характеризується сукупністю негативних процесів. Це зниження врожайності і продуктивності тварин і птиці, спад товарності в суспільному секторі, загострення ресурсної незбалансованості виробництва, виснаження землі, зношення основних фондів до критичної межі, руйнування генетичного потенціалу в рослинництві і тваринництві. Зменшення реальних доходів населення більше ніж у 4 рази та підвищення цін на всі види соціальних послуг для населення, засилля імпортних товарів, нерідко гіршої якості, відсутність захисту вітчизняних аграрних товаровиробників спричинили прогресуючий процес скорочення роздрібного товарообігу на внутрішньому продовольчому ринку. При майже світових цінах на енергоносії та матеріальнотехнічні ресурси ціни на продовольчі товари пристосовуються під купівельну спроможність населення без урахування витрат на їх виробництво. Це не сприяє розвитку власного виробництва. Значно знизився рівень інтенсифікації виробництва. Як на внутрішньому, так і на зовнішньому продовольчих ринках протягом останніх двох років укорінюється система демпінгових цін та бартерних операцій. Останніми роками Україна втрачає традиційні продовольчі ринки, зменшилось виробництво експортної продукції, знижується її конкурентоспроможність, що зумовлюється невідпо-

184

відністю машин та обладнання сучасним технологічним вимогам агропромислового виробництва. Кредитна система не враховує специфіку галузей агропромислового комплексу, підприємства постійно відчувають гостру нестачу у фінансових ресурсах, внаслідок чого ускладнюються розрахунки, порушуються економічні зв'язки. Внаслідок цього підприємства аграрного сектора економіки не можуть нормально функціонувати і розвиватись. Враховуючи кризові умови, що склались в агропромисловому комплексі, необхідно вишукувати реальні шляхи виходу із кризового стану, поліпшення продовольчого забезпечення населення. Розвиток агропромислового виробництва в залежності від розвитку економічної ситуації в країні нині може бути спрогнозований за двома варіантами. За умов створення більш-менш достатнього ресурсного та фінансового забезпечення, позитивних наслідків реформування економічних відносин та освоєння ринкового середовища передбачається стабілізувати виробництво і розпочати його нарощування. У випадку матеріальної і фінансової обмеженості господарств, насамперед у придбанні мінеральних добрив, засобів захисту рослин і тварин та інших ресурсів прогнозований рівень виробництва сільськогосподарської продукції може бути не досягнутий. Реальні можливості збільшення експортного потенціалу агропромислового виробництва можуть здійснюватись лише за рахунок нарощування виробництва зерна, цукру, олії, плодоовочевої, м’ясо-молочної продукції, насіння сільськогосподарських культур та племінної худоби, спирту, алкогольних напоїв. Для створення товаровиробникам організаційно-економічних та правових умов експортної діяльності вживатимуться відповідні заходи, зокрема, запровадження тарифного регулювання експорту продукції із скасуванням експортних квот і ліцензій; перехід до квотування внутрішніх потреб в сільськогосподарській продукції і продуктах харчування, лібералізація експорту продукції; підвищення ставок митного тарифу на імпорт сільськогосподарських продуктів, які виробляються в Україні; встановлення безмитного

185

режиму ввезення товарів і ресурсів критичного імпорту для потреб товаровиробників. Практична реалізація поставлених завдань виходу з кризи відбуватиметься шляхом подальшого здійснення земельної та господарської реформ, ефективної цінової, закупівельної, фінансово-кредитної, соціальної зовнішньоекономічної політики в аграрному секторі, а також розвитку інфраструктури і удосконалення матеріально-технічного, наукового, ресурсного та кадрового забезпечення агропромислового виробництва. Земельна реформа здійснюватиметься в напрямі проведення вартісної оцінки земель та включення її у кругообіг аграрного капіталу; передачі земель у колективну власність сільськогосподарських підприємств, їх паювання та сертифікації земельних паїв; введення реєстраційної системи руху прав юридичних і фізичних осіб щодо земельних ділянок і паїв; створення земельного інноваційного фонду і використання коштів на потреби охорони землі; забезпечення державного контролю за використанням та охороною земель, відповідальність власників і користувачів земельних ділянок за стан їх охорони і використання. Господарська реформа спрямовується на забезпечення рівних умов розвитку різних форм господарських структур ринкового типу і особистих підсобних господарств тощо; створення інфраструктурної мережі для сервісного обслуговування аграрного сектора; для закупівлі у населення, первинної переробки, зберігання, пакування і транспортування продукції; реформування відносин власності в агропромисловому комплексі шляхом пере-творення переробних і агросервісних підприємств у відкриті акціонерні товариства за участю сільськогосподарських товаровиробників, а державних сільськогосподарських підприємств – у колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства. Цінова політика в аграрному секторі здійснюватиметься за принципом поєднання вільного і регульованого державою ціноутворення. Для забезпечення потреб держави зберігається система державного контрактування частини сільськогосподарської продукції. Решта продукції реалізується через біржово-контрактну систему за прямими договорами чи в інший спосіб.

186

При закупівлі зерна, соняшнику, цукрових буряків, молока, худоби на м'ясо здійснюється державна підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом регулювання ринкових цін через вплив на попит і пропозицію їх з метою забезпечення необхідної паритетності цін на сільськогосподарську продукцію. Особливого значення в нинішній складній економічній ситуації набуває проблема забезпечення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію в процесі міжгалузевого обміну. На думку керівництва аграрного сектора економіки країни, вчених економістів-аграрників механізм забезпечення цінового паритету повинен здійснюватись на основі норми прибутку, тобто відношення одержаного прибутку до вартості фондів, включаючи і вартість землі. Цей показник має бути основним економічним регулятором ринкових відносин. Внаслідок того, що норма прибутку не бралася до уваги, а вартість землі у виробництві сільськогосподарської продукції не враховувалась, село не одержувало значних належних йому коштів. Якщо через ціновий механізм не буде забезпечено рівних умов для розвитку агропромислового виробництва з іншими галузями, то на село не піде ні промисловий, ні банківський, ніякий інший капітал. А відтак ми не зможемо реформувати структуру економіки всієї країни, надати їй соціально орієнтованого характеру. Адже рівень соціальної зорієнтованості економіки країни визначається відповідним рівнем забезпечення повноцінного харчування населення, створення йому належних культурнопобутових умов життя. Тут винятково важливу роль повинна відігравати держава, її постійна підтримка, протекціонізм розвитку сільськогосподарського виробництва, насамперед шляхом надання йому, дотацій, субсидій, пільгового кредитування та оподаткування. Необхідно мати на увазі, що через стимулювання сільських товаровиробників держава здійснює соціальний захист всіх споживачів продовольчих товарів, тобто всього населення країни. Слід наголосити й на необхідності законодавчого забезпечення сільськогосподарських товаровиробників правом розпо-

187

ряджатись виробленою продукцією, яке має зберігатись за ними і на наступних стадіях її доведення до кінцевого, готового до споживання, продукту. Тому контрольний пакет акцій на об'єкти, що підлягають приватизації в сфері переробки сільськогосподарської продукції та її зберігання, повинен належати сільськогосподарським товаровиробникам. Як відомо, господарства реалізують продукцію рослинництва, зокрема зерно, у короткий проміжок часу, в основному у період збирання врожаю. Ця продукція у зв’язку з інфляційним процесом з кожним місяцем обезцінюється. Коли б зерно зберігалося на приватизованих за участю господарств-товаровиробників елеваторах та інших пунктах зберігання і реалізовувалось тільки за їх розпорядженням, була б досягнута відповідність між потребою в коштах та їх забезпеченням. Інфляційний вплив діяв би не так згубно на сільських товаровиробників. Нинішня ситуація вимагає негайного відпрацювання механізму виходу агропромислового комплексу з критичного стану, зосередження на кардинальних питаннях здійснення нагальних заходів, враховуючи при цьому, що половина відповідальності за їх реалізацію лежить на вищих ешелонах влади і стільки ж залежить від місцевих органів, самих товаровиробників. Вимагає удосконалення фінансово-кредитна система в напрямі посилення державного регулювання забезпечення паритету у відносинах з промисловістю, захисту сільськогосподарських товаровиробників від інфляції. З цією метою передбачається фінансова підтримка розвитку наукомістких галузей (племінної, ветеринарної справи, насінництва, пріоритетних напрямів сільськогосподарського машинобудування, меліорації та екології, охорони земель та навколишнього середовища, виробництва продуктів дитячого харчування, розвитку соціальної сфери на селі, забезпечення економічного стимулювання інвестицій сільськогосподарських товаровиробників та інших інвесторів, у тому числі іноземних, на формування виробничої бази і соціальної інфраструктури. Податкова політика спрямовується на підвищення ролі земельного податку, розширення податкового кредитування, пільгового оподаткування сільськогосподарських працівників.

188

Держава сприятиме створенню фінансово-промислових груп, спільних інвестувань за участю іноземного капіталу у виробничу і невиробничу сфери АПК, формуванню розгалуженої мережі фінансової інфраструктури села за рахунок створення акціонернокомерційних, земельних, селянських, іпотечних банків та страхових акціонерно-пайових компаній. Особливого значення у формуванні аграрної політики набуває докорінна перебудова матеріально-технічного забезпечення. З цією метою створюється галузь вітчизняної сільськогосподарської і машинобудівної індустрії. Разом з тим передбачається широке застосування довгострокової оренди (лізингу) та закупівлі сільськогосподарської техніки за прямими зв'язками; залучення іноземних інвестицій для створення спільних підприємств по виробництву складної техніки та високотехнічного обладнання; створення госпрозрахункових машинно-технічних станцій, прокатних пунктів та інших агросервісних структур; все більшого значення набуває створення спеціалізованих виробництв та таропакувальних матеріалів для продовольчих товарів; гострою залишається проблема забезпечення пріоритетного розвитку вітчизняного виробництва мінеральних добрив, особливо фосфорних, засобів захисту рослин і тварин, у тому числі із залученням іноземних інвесторів, імпорт замінників для галузей харчової промисловості тощо. Особливе місце у розвитку агропромислового комплексу займає соціальна політика, яка спрямовуватиметься на вирівнювання доходів сільськогосподарських працівників відносно рівня доходів працівників промисловості; розвиток сучасного побутового, соціально-культурного і медичного обслуговування населення, а також соціального забезпечення, освіти і культури, торгівлі і громадського харчування; створення додаткових робочих місць за рахунок розвитку виробничої і агросервісної інфраструктури села, підсобних підприємств і промислів, розширення на селі промислової переробки сільськогосподарської продукції; забезпечення зайнятості сільської молоді у виробничій і соціальній сферах села, підвищення рівня їх професійного навчання та профорієнтації.

189

В перехідний період до ринкових відносин особливого значення набуває роль держави в управлінні науково-технічним прогресом, одним з вирішальних факторів розвитку агропромислового комплексу. Одержання високих наукових і технічних досягнень у кожній розвинутій країні є насамперед державною функцією, бо саме через рівень науково-технічного потенціалу значною мірою визначається ступінь цивілізації нації. Головною складовою науково-технічного прогресу є фундаментальна і прикладна наука як самоврядна система у соціальноекономічній структурі країни. Це вимагає постійної державної підтримки формування і розвитку сучасної матеріально-технічної бази аграрної науки, у створенні сприятливих умов для зміцнення наукового кадрового потенціалу талановитими вченими, здатними розв'язувати складні проблеми сучасності. Фінансування науководослідних організацій аграрної сфери необхідно здійснювати під державне замовлення за рахунок бюджету як основного джерела покриття витрат в поєднанні з позабюджетними надходженнями коштів від виконання договірних робіт з юридичними особами. З цією метою слід виділяти з держбюджету щорічно для розвитку аграрної науки кошти в сумі не менше 1% вартості валової продукції, виробленої в агропромисловому комплексі країни. Нині аграрна наука в Україні розпорошена по міністерствах і відомствах, що стримує можливості її ефективного застосування. З метою концентрації наукового і кадрового потенціалу на вирішенні актуальних проблем агропромислового комплексу, збереження цілісності аграрної науки як самоврядної системи, прискорення науково-технічного прогресу доцільно об'єднати всі наукові і науководослідні організації агропромислового комплексу в Українській академії аграрних наук. З метою усунення паралелізму і дублювання наукових досліджень наділити її функціями науково-методичного центру щодо координації фундаментальних, пошукових і прикладних досліджень в агропромисловому комплексі України. Це підвищить роль і відповідальність аграрної науки за прискорення науковотехнічного прогресу в АПК, ефективне використання науково-технічного потенціалу наукових організацій і вищих навчальних закладів, охорону навколишнього середовища та раціональне природокористу-

190

вання, цілеспрямоване здійснення соціально-економічної реформи у сільському господарстві, створення і освоєння ресурсозберігаючих систем, машинних і біологічних технологій виробництва високоякісних продовольчих та сировинних ресурсів. У сільськогосподарському виробництві зберігається тенденція зменшення кількості працюючих. Зокрема, у 1999 р. загальна чисельність їх за прогнозними даними зменшиться на 13 % від очікуваного у 1995 р. Тому особливу увагу необхідно приділяти механізації виробничих процесів, якісному складу кадрів масових професій, їх підготовці, облаштуванню робочих місць. Передбачається збереження мережі та обсягів прийому абітурієнтів за державним контрактом до аграрних вузів на рівні 1995 р., а також відповідного фінансування з бюджету. Необхідно удосконалювати систему підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів аграрного профілю та кадрів масових професій, спрямовуючи її на задоволення потреб багатоукладної економіки. Передбачається змінити структуру підготовки кадрів у навчальних закладах в напрямі збільшення прийому абітурієнтів з гостродефіцитних спеціальностей, здійснити перехід на цільову підготовку спеціалістів на основі контрактної форми їх навчання та працевлаштування. Формуватимуться навчальні заклади нового типу із ступеневою формою підготовки кадрів, інтегруватимуться науководослідні установи і вищі навчальні заклади. Формування і здійснення аграрної політики на демократичних засадах вимагає створення відповідної законодавчої бази. З цією метою найближчим часом необхідно розробити пакет проектів Законів України та відповідальних нормативних актів, які б регламентували діяльність агропромислового комплексу. Потрібно завершити розробку та схвалити Концепцію аграрної політики в Україні та Національну програму розвитку агропромислового комплексу України га соціального відродження села на перспективу.

191

6.6. Ціна – інструмент управління Головною ознакою поступового входження сільського господарства у ринкові відносини є утворення ринку капіталу. Відбувається переливання капіталу з однієї сфери виробничої діяльності в іншу, від вирощування сільськогосподарських культур до переробних галузей тощо. Тривалий час система цін не пов'язувалася з витратами на виробництво продукції в окремих галузях, ціноутворення не розглядалося як цілісна система і, як наслідок, в системі цін утворилися великі суперечності. Одним з найбільших недоліків ціноутворення є те, що існуюча практика не забезпечує еквівалентності обміну й підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників на належному рівні. У сільське господарство майже не надходять ні вітчизняні, ні іноземні інвестиції. Галузь не має сприятливих умов для перспективного розвитку. Ціни на товари, роботи і послуги повинні відшкодовувати нормативні галузеві витрати і забезпечувати приблизно однаковий прибуток на авансовий капітал з урахуванням його маси та терміну обороту. Потрібний новий погляд на формування капіталу АПК і, зокрема, структури капіталу сільського господарства. Необхідно спеціальним указом Президента ввести як невідкладне завдання до складу аграрного виробничого капіталу вартість землі. Вже визначено, що вартість 1 га ріллі залежно від її якості має різну оцінку (табл. 6.11–6.13). З урахуванням цього структура капіталу сільського господарства України в 1995 році мала такий вигляд: 6.11. Вартість 1 га ріллі 3643 грн, або 2024 дол. США: Вартість, млрд грн 1. Земля як основний засіб виробництва у сільському господарстві 2. Основні виробничі фонди 3. Оборотні фонди, в тому числі оплата праці Всього 419,4

145,7 67,5 187,2 22,0

192

6.12.Вартість більш родючої 1 га ріллі 7280 грн, або 4048 дол США, відповідно змінюється структура аграрного капіталу: Вартість, млрд грн 1. Земля як основний засіб виробництва у сільському господарстві 291,2 2. Основні виробничі фонди 67,5 3. Оборотні фонди, 187,2 в тому числі оплата праці 22,0 Всього 565,9 6.13. Вартість найвищого за якістю та розташуванням 1 га ріллі 10930 грн, або 6072 дол США, та її вплив на структуру капіталу: Вартість, млрд грн 1. Земля як основний засіб виробництва у сільському господарстві 437,2 2. Основні виробничі фонди 7,5 3. Оборотні фонди, 187,2 в тому числі оплата праці 22,0 Всього 691,9 ______________________________________________________________

Питома вага вартості землі в структурі капіталу сільського господарства становить відповідно 35, 51, 63 відсотків. Приблизно стільки ж відсотків займає вартість землі у фермерському капіталі США, а в Бельгії, Голландії, Японії та деяких інших країнах питома вага вартості землі в структурі аграрного капіталу досягає 80 відсотків. У ціноутворенні, ідеологія якого сформувалась ще за часів планово-розподільчої системи господарства і продовжує зберігатися, категорія собівартості не викликала методичних або інших розбіжностей. Одночасно така категорія як прибуток, а тим більше норма прибутку досі теоретично і практично до кінця не опрацьовані. Важливо визначити той рівень прибутковості, який міг би забезпечувати розширене відтворення. Доцільно відмовитись від показника норми рентабельності, а ввести для всіх сфер матеріального виробництва показник норми прибутку, як відношення прибутку до всього авансованого капіталу. При визначенні самої нормативної ставки прибутку обов'язково враховувати

193

структуру капіталу. При цьому особливу увагу потрібно звернути на ціну виробництва. У сільському господарстві, як і в інших галузях, вона повинна відшкодовувати галузеві витрати і забезпечувати достатній прибуток на авансовий капітал з урахуванням терміну його обороту. Слід пам'ятати, що ціни є основною формою здійснення товарно-грошових відносин. Ціні та функції, яку вона виконує, потрібно надавати нового змісту. Сьогодні від органів ціноутворення вимагається не просте визначення цін на рівні витрат на виробництво продукції з додаванням до них певного обсягу прибутку. На цьому шляху доведеться розв'язувати об'єктивні протиріччя між вимогами закону вартості і законами розвитку виробництва, між відхиленням цін від вартості з метою стимулювання або обмеження виробництва і споживання окремих видів продукції. Практика показує, що вплив ціни на вдосконалення виробництва найбільший на рівні підприємств, що потребує постійного обліку взаємозв'язків та різного роду дій між ринком і ціноутворенням. У цій справі не можна вдаватися до крайнощів: керуватись лише ринковими інтересами підприємств чи галузей, або, навпаки, ігнорувати ці інтереси. Потрібні гнучкі методи, які б забезпечували органічне поєднання інтересів окремих товаровиробників з інтересами держави, всього суспільства. Без правильного встановлення цін не можна очікувати ефективної роботи інших економічних важелів. І далі, без узгодження цін з принципами визначення прибутку і його використання, встановлення різних фінансових платежів (насамперед податку на додану вартість), платежів за використані ресурси з умовами фінансування і кредитування неможливо розраховувати на дієвість самої системи цін. Систему цін потрібно також узгоджувати з системою роздрібних цін. Останнє визначає купівельну спроможність гривні, а отже, реальність грошових доходів населення. Політика роздрібних цін на товари споживання та платні послуги повинна зайняти належне місце в економічній політиці держави.

194

Система цін є також головною умовою регулювання ринку капіталу, бо саме від рівня цін залежить норма прибутку. Ціна, як економічний інструмент управління, тісно взаємодіє з прибутком. Прибуток разом із собівартістю утворюють ціну виробництва. Ціна за нашою концепцією формується за такою формулою: Ц = Сп + Нс х Овф + Озас х К х 100, де Ц – ціна 1 т продукції, грн; Сп – повна собівартість 1 т продукції, грн; Нс – середня норма прибутку (відношення прибутку по народному господарству до середньорічної вартості функціонуючого капіталу), яка повинна визначатися рішенням уряду на кожен рік; Овф – середньорічна вартість авансованого капіталу в основних виробничих фондах сільськогосподарського призначення на 1 т продукції, крб Озас – оборотні засоби (собівартість 1 т продукції без амортизації), крб; К – період обігу авансованих в поточні затрати оборотних коштів, років. У спрощеному вигляді ціну виробництва можна розглядати як: Ц = Сп + П, де Сп – повна собівартість; П – прибуток. Величина та розподіл прибутку здійснюється під прямим впливом держави. До того ж прибуток повинен не тільки задовольняти інтереси товаровиробників, а й забезпечувати сплату податку на додану вартість та інші платежі, утворення фондів нагромадження. Цього можна досягти лише за тісної взаємодії прибутку і цін. У перехідний період економічне обґрунтування цін потрібно забезпечити на рівні суспільно нормативних витрат. Водночас самому прибутку слід надати статус нормативу, який встановлюється економічними структурами держави. Це не означає, що товаровиробники позбавлятимуться права впливу на величину прибутку.

195

Стимулюючий вплив ціни на ріст ефективності виробництва здійснюється як через загальний рівень ціни, так і через величину прибутку. Причому для товаровиробника важлива не величина прибутку, а та частина, що залишається в його розпорядженні. Таким чином, рівень прибутку є похідною від рівня ціни і є суспільним нормативом витрат. Тому прибуток має включатися в ціну і визначатися не за індивідуальними, а за суспільними нормативами. На жаль, все сказане вилучено не лише з економічного механізму АПК, а й взагалі з економіки України. Аграрний капітал в економіці існує в тісній взаємодії з іншими капіталами. Але умови функціонування різні. За 1995 рік рентабельність в сільському господарстві становила 8 відсотків (без вартості землі) і не забезпечує навіть простого відтворення. Водночас у промислових галузях рентабельність – 25, в торгівлі – 30, а в банківській сфері – від 100 до 300 відсотків. Отже, середню норму прибутку сільського господарства належить підняти до фактичної норми прибутку в суміжних сферах економіки. Норма прибутку для сільського господарства, за нашими розрахунками, повинна складатись із абсолютного рентного доходу (3 відсотки від вартості землі), річного рентного доходу, розмір якого залежить від процентної ставки за користування кредитом (у середньому 6 відсотків), а також від підприємницького доходу. Пропонується передусім у складову ціни виробництва – повну собівартість – ввести частку вартості землі в розмірі 3 відсотків, не боячись, що це призведе до різкого подорожчання сільськогосподарської продукції. За розрахунками собівартість тонни пшениці при врожайності 30 ц/га збільшиться на 20 доларів США і становитиме близько 60–70 доларів. Але ж її ціна на біржових торгах України досягає 145–150 доларів за тонну, на світових біржах – 195–250 доларів. При врожайності 50 ц/га подорожчання відповідно становитиме лише 12 доларів. У розвинутих країнах співвідношення собівартості однієї тонни зерна до ціни біржової реалізації становить 1:5, в Україні – 1:2,5, що

196

зумовлюється саме невідповідністю цін, відсутністю цінового паритету. Потрібно докорінно змінити порядок оподаткування прибутку. Практика розподілу суперечить ціні та стимулам, які в ній закладені. Ось чому панує безладдя реалізації продукції сільськогосподарських товаровиробників. Слід пам'ятати, що прибуток у ринковій економіці – це головна мета виробництва. Норма прибутку має визначатись за формулою: Сума прибутку Нп = х 100, Сума капіталу Нп – норма прибутку у відсотках. У сільському господарстві прибуток відноситься не до загальної вартості основних виробничих фондів, а лише до суми їх амортизації. Земля ж зовсім виключена з виробничого потенціалу. З урахуванням вартості землі норма прибутку буде такою: Сума прибутку Нп = х 100 Основні + + + Частка = фонди Оборотні Оплата вартості фонди праці землі (рентний дохід – 3 відс.) 78,1 млрд грн = х 100 = 19,5%. 67,5 + 165,2 + 22,0 + 145,7 Цей показник значно нижчий від того, що в промисловості. Але він теж штучно завищений. Адже в промислових галузях у 1994 році переоцінка основних фондів відбулася, а в сільському господарстві – ні. У 1995 році ця переоцінка фондів в основному проведена, що є однією з причин зниження рентабельності до 8 відсотків. Якщо до фондів додати ще й частку вартості землі (3 відсотки), то норма рентабельності становитиме лише 2 відсотки. Отже, потрібно в усіх галузях народного господарства запровадити єдину методику обчислення норми рентабельності.

197

Отже, спочатку слід запровадити еквівалентні ціни (ціни відтворення), що формуються на основі середньої норми прибутку на авансовий капітал з урахуванням вартості землі. У разі реалізації продукції за ціною, нижчою від еквівалентної, товаровиробникові має відшкодовуватись різниця між еквівалентною та середньою ринковою або заставною ціною. Але для цього в держбюджеті треба передбачити спеціальний фонд регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників. Природно, що економічне регулювання виробництва продовольства має тісно пов'язуватись із загальною фінансовою системою держави, включаючи рівень оплати праці населення. Слід спростити систему державних дотацій, після поступової перебудови вона буде обмежуватись пільгами, що надаються для капітальних вкладень. Доцільно також застосовувати для АПК пільгове оподаткування. 6.7. До питання структурної перебудови виробництва продукції сільського господарства* Сільськогосподарське виробництво повинно забезпечити населення країни продуктами харчування в необхідному розмірі та раціональній структурі. Від розв'язання цієї проблеми вирішальною мірою залежить добробут народу, його здоров'я, стан і перспективи формування генофонду нації. Слід зазначити, що якісна структура продовольчого споживання в Україні значно гірша, ніж у розвинених країнах світу. Йдеться, насамперед, про недостатню частку тваринницької продукції в раціонах харчування в калоріях. В розвинених країнах ця частка становить біля однієї третини, зокрема у Франції 36,4%. В Україні в доперебудовний період цей показник знаходився в межах до однієї четверті, а в 1992–1993 рр. знизився до 20% в зв'язку з падінням виробництва і заготівель тваринницької продукції.

*3 виступу на науково-практичній конференції з питань інтенсифікації кормовиробництва в Мінсільгосппроді України 17 лютого 1994 р.

198

За даними Мінстату України частка спожитого м'яса і м'ясопродуктів від загального обсягу спожитих харчових продуктів становить в Україні 6%, а в США – 11%, Канаді – 10%, Франції – 9%, фруктів, ягід та винограду – 3% (відповідно проти 11–13%), хлібопродуктів – 13% (проти 7% у згаданих країнах). За рівнем загального добового споживання протеїну на душу населення (біля 100 г) Україна не відстає суттєво від розвинутих країн, але вона значно поступається якістю спожитих білків. В розвинутих країнах на білки тваринного походження припадає близько 60%, в тому числі в США і Франції 66%, а в Україні в доперебудовний період майже 50%, а нині – до 40%. Структурна перебудова сільськогосподарського виробництва пов'язана з об'єктивною необхідністю подальшого розвитку та удосконалення структури промислових галузей, що входять до І і III сфер АПК. Відомо, що інтенсифікація землеробства в сучасних умовах неможлива без поставок в достатньому обсязі мінеральних добрив, засобів хімічного захисту рослин і тварин. Технічний прогрес в сільському господарстві залежить у вирішальній мірі від запровадження прогресивних технологій, поставок високоефективної техніки та надійного енергопостачання. Отже, структурна перебудова в машинобудівних галузях, зокрема конверсія оборонного комплексу, мають враховувати пріоритетні потреби як сільського господарства, так і переробної промисловості. Без достатнього забезпечення сільського господарства матеріально-технічними засобами неможливо здійснити як збільшення виробництва продукції, так і зменшення виробничих затрат, підвищення її конкурентоспроможності. Відомо, що в країнах з розвинутим агропромисловим комплексом більша частина вартості його кінцевого продовольчого продукту створюється поза межами власне сільськогосподарського виробництва, в сферах, що забезпечують матеріально-технічне постачання; переробку, реалізацію сільськогосподарської продукції. Структура сучасного вітчизняного продовольчого господарства є недосконалою, особливо на макроструктурному рівні.

199

В 1990 р. за обсягом виробленої продукції на галузі сільського господарства (II сфера АПК) припадало 54,3%; на галузі, що переробляють сільськогосподарську сировину (III сфера) – 34%. Сільськогосподарське виробництво як досить складна і специфічна галузь сільськогосподарського виробництва є найбільш матеріало- і енергоємною галуззю народного господарства. Підвищена потреба галузі в енергетичних ресурсах зумовлена її територіальною розосередженістю, великим обсягом внутрішньогосподарських і міжгосподарських перевезень (урожаю, кормів, добрив). Крім того, сезонність виробництва потребує значних матеріальних та енергетичних ресурсів для проведення робіт в оптимальні строки. Природні та економічні умови зумовлюють багатогалузеве виробництво, нижчий рівень товарності сільського господарства порівняно з промисловістю. Адже близько 20% валової продукції сільського господарства виступають як основні та оборотні засоби, що зумовлює особливості їх формування та використання. В забезпеченні агропромислового комплексу паливно-енергетичними ресурсами склалася тенденція до їх скорочення. В 1993 р. в АПК було спожито 26 млн т умовного палива проти 34,2 млн т в 1980–1985 рр. В структурі паливно-енергетичних ресурсів найбільшу частку займає дизельне паливо – 38%. На мазут, бензин, природний газ припадає по 15–17%. Частка вугілля – близько 5%. Важливий резерв – більш глибокий ступінь переробки нафти. Зараз вихід бензину з 1 т становить 12%, дизпалива – 22, а всього – 34%. Як відомо, в багатьох країнах світу ці показники набагато вищі. Навіть в умовах дефіциту енергоносіїв сукупні витрати на одиницю продукції в Україні в 2,5–3,5 раза вищі, ніж у розвинутих країнах. На 1 т зернових одиниць у нас витрачалось 206 кг умовного палива проти 61 кг у Франції, 70 кг в Англії і 89 кг у ФРН (1990 р.). З огляду на це важливе значення має удосконалення галузевої структури в напрямку підвищення питомої ваги менш енергозатратних галузей.

200

Витрати пального на 1 га рослинницької продукції коливаються від 73 кг на 1 га соняшнику до 200 кг на 1 га цукрових буряків. Витрати пального на 1 ц продукції (в перерахунку на зернові одиниці) найнижчі на зелену масу трав і кукурудзи. Енергомісткість зернової одиниці в соняшнику майже в два рази нижча, ніж в озимій пшениці. З огляду на це соняшник є найефективнішою експортною культурою. З тваринницьких галузей до найменш енергомістких галузей належать птахівництво і скотарство. На 1 ц м'яса свинини витрачається в 2,3 раза більше енергії, ніж на м'ясо птиці і в 1,8 раза більше, ніж на яловичину. Слід зазначити, що експорт сільськогосподарської продукції з України зорієнтований поки що на енергомістку продукцію. Збільшення виробництва і експорт менш енергоємних рослинницьких продуктів – цукру, олії є одним із пріоритетних напрямків сільськогосподарського виробництва. Економічна криза в економіці України зумовила зменшення виробництва валового національного продукту і зокрема продукції сільського господарства. Вихід сільського господарства України з кризового стану і підвищення ефективності всіх його галузей значною мірою залежить від їх раціональної структури та міжгалузевої збалансованості. Проте сьогодні ця проблема вирішена не повністю. Аналіз кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринку свідчить про необхідність значних змін в структурі виробництва. Насамперед, слід істотно поліпшити зерновий баланс. Низька частка зерна сильних і цінних сортів пшениці, а також енергонасичених і високобілкових зернофуражних культур. Це забезпечить можливість зменшити в структурі сировини для комбікормової промисловості питому вагу озимої пшениці з 49,6 до 15,5% та збільшити ячменю з 19,9 до 26 %, вівса – з 1,9 до 3,5%, кукурудзи – з 24,5 до 32,1% і зернобобових – з 2,1 до 21 %. Згодовування пшениці тваринам майже у 2 рази менш ефективне, ніж ячменю і кукурудзи. Наднормативне використання зерна пшениці на корм марнотратне. При пропонованій структурі валового

201

збору забезпеченість зерном потреб тваринництва може становити 100%, істотно поліпшиться асортимент і якість комбікормів. В Херсонській, Одеській і Миколаївській областях необхідно розширити виробництво твердої пшениці для макаронної промисловості, а в областях південного Степу на зрошуваних землях створити зону гарантованого виробництва зерна кукурудзи. Характерною рисою розвитку зернового господарства має бути подальша його інтенсифікація при раціональному співвідношенні її факторів, застосування інтенсивних технологій на всій площі посіву зернових, удосконалення розміщення й структури посівів, поліпшення якості зерна, прямі інвестиції та економічне стимулювання. При цьому слід враховувати, що висока ефективність виробництва зерна, особливо пшениці, у порівнянні з продукцією тваринництва, і попит на зерно може спричинити переспеціалізацію господарств, його перевиробництво, скорочення маловигідних галузей. Тому ціновий механізм повинен враховувати не лише собівартість окремих продуктів, а й потреби суспільства у всіх видах продуктів харчування та сировини, щоб за допомогою цін впливати на формування потрібних обсягів продукції та певних міжгалузевих пропорцій. Доцільно використати як стимулюючий фактор зустрічний продаж комбікормів виробникам фуражного зерна – 25–40% зданої кількості (менше в межах держзамовлення та більше при його перевиконанні). Цим можна сприяти розширенню виробництва і заготівель зерна кукурудзи, бобових культур. Група технічних культур може повністю задовольнити потре-бу населення в продуктах харчування – в цукрі й олії. При цьому майже така ж їх кількість може бути використана на інші цілі та реалізована за межі України. В цій групі доцільно змінити структурні співвідношення, збільшивши виробництво сої до 1 млн т в рік, що дасть можливість одержати 875 тис. т шротів. В результаті нестача їх до потреби буде становити лише 171 тис. т проти 856 тис. т в 1990 р. Баланс плодоовочевої продукції доцільно поліпшити за рахунок збільшення в структурі виробництва питомої ваги ранніх овочів, ягід, плодів кісточкових культур, столових сортів винограду. Тому треба змінити породно-сортову структуру плодовоягідних насаджень: збільшити питому вагу ягідників у загальній

202

площі насаджень до 3% і кісточкових до 17%, знизити питому вагу яблуні в плодово-ягідних насадженнях до 66%, підвищити частку зимових сортів груші до 28% за рахунок скорочення літніх сортів до 38%. Доцільно змінити структуру посівної площі овочевих культур з тим, щоб підвищити питому вагу посівів помідорів, баклажанів, перцю, зелених культур за рахунок зменшення буряків столових, кабачків, білоголової капусти. Різке обмеження енергоресурсів зумовлює необхідність перебудови закритого ґрунту в напрямку розширення кількості парників на біопаливі. Для виробництва продукції тваринництва використовується понад 80% сільськогосподарських угідь. Це 6,5 млн га природних сіножатей і пасовищ та 11,7 млн га, що складають 36% посівної площі, зайнятої безпосередньо кормовими культурами. Третина валового збору картоплі згодовується в тваринництві, повністю використовуються відходи виробництва цукрових буряків. Поліпшення структури кормовиробництва набуває особливого значення. Нині рівень забезпечення тваринництва кормами становить 85%. На кормову одиницю припадає лише 86 г перетравного протеїну. Внаслідок недостатнього рівня годівлі, дефіциту 20–25% перетравного протеїну зростають перевитрати кормів на одиницю тваринницької продукції. Істотно підвищується її собівартість. Про якість кормів можна мати уявлення із співвідношення окремих видів кормів. У господарствах України на 1 т сіна припадає понад 10 т силосу. Досвід передових господарств свідчить, що це співвідношення повинно бути не менше як 1 і 3. Збільшення виробництва сіна зумовлюється й тим, що для годівлі великої рогатої худоби використовується значна кількість кислих кормів (силосу, жому, частина сінажу). Поліпшення співвідношення між сіном, соковитими кормами позитивно вплине на ріст молочної і м'ясної продуктивності скотарства. В умовах інфляції абсолютні вартісні показники в кормовиробництві не можуть характеризувати рівень затрат на виробництво різних видів кормів. Краще користуватись відносними величинами. Якщо витрати на кормову одиницю в зернофуражних культурах прийняти за 1, то в силосі із кукурудзи цей індекс становитиме 0,9, кормових коренеплодах – 2,9, в сіні багаторічних трав – 0,9,

203

зеленій масі трав – 0,7. Отже, кормові коренеплоди є найдорожчими і найбільш енергоємними кормами, а трудові затрати на кормову одиницю перевищують зернофуражні культури майже у 7 разів. Проте питання про використання коренеплодів повинно вирішуватись залежно від конкретних умов виробництва, зокрема від рівня надоїв молока, механізації виробничих процесів та інших факторів. У зв'язку з необхідністю економії витрат у кормовиробництві, в багатьох господарствах в останні роки відновлюються при фермах земельні ділянки, де розміщуються трудоємкі культури. В умовах дефіциту енергоносіїв економія пального, підвищення частки менш енергетичних культур є основним завданням структурної перебудови сільськогосподарського виробництва. Як зазначалось, за рівнем витрат пального сільськогосподарські культури, в тому числі і кормові, істотно різняться. Зокрема, на гектар озимої пшениці при врожайності 45 ц потрібно 160 кг пального, соняшнику – 73 кг, кукурудзи на зерно (50 ц) – 144 кг, кукурудзи на силос (400 ц ) – 123 кг, цукрових буряків – 200 кг, кормових коренеплодів – 227 кг, люцерни на сіно (60 ц) – 145 кг, зеленої маси конюшини (400 ц) – 82 кг. Збільшення використання зелених кормів, і перш за все пасовищних, – основний резерв підвищення продуктивності скотарства і здешевлення виробництва молока і м'яса. Доречно нагадати, що в США у порівнянні з колишнім Радянським Союзом використовувалось усіх кормів в 1,7 раза більше, а пасовищних – в 4,2 раза. Низька питома вага пасовищних кормів зумовлена значною кількістю поголів'я великої рогатої худоби на цілорічному стійловому утриманні та згодовуванні зеленої маси із годівниць. Вилучення частини земель з обороту, зокрема еродованих, створення культурних сіножатей і пасовищ дасть змогу зменшити і розораність земель, яка в Україні дуже висока і складає 80 %. Як відомо, цей показник в США становить 25%, в Литві і Латвії – 67– 71%, в Білорусії – 64–72%. Основною кормовою культурою є кукурудза. У перспективі площу кукурудзи на силос і зелений корм доцільно зменшити до 3 млн га, за рахунок чого розширити її посіви на зерно, що забезпечить

204

зміну структури кормових ресурсів і зменшення обсягів споживання силосу. При цьому потреба в ньому буде забезпечена повністю. В останні роки намітилась позитивна тенденція розширення посівів більш урожайних багаторічних трав та скорочення однорічних. Особливо велике значення у збільшенні виробництва високобілкових кормів належить бобовим травам. Площа під багаторічними травами має бути розширена до 5 млн га, у тому числі під люцерною – до 3 млн га. Передбачається значне (у 8,5 раза) розширення посівів сої, як один із найбільш доступних способів збільшення кормового білка. Як показав досвід роботи господарств Херсонщини, за останні десятиріччя урожайність сої варіювала від 10 до 31 ц/га, а при сумісному вирощуванні сої з кукурудзою забезпеченість однієї кормової одиниці кормів перетравним протеїном – 95–105 г. Зміни у структурі виробництва кормів, особливо зернової сировини для комбікормової промисловості, зумовлюватимуть відповідні зрушення в тваринництві. Підвищення в структурі м'ясних ресурсів частки свинини, м'яса птиці і яловичини від м'ясних спеціалізованих порід великої рогатої худоби та стабілізація або деяке зменшення частки м'яса інших видів тварин (при збільшенні його в абсолютних розмірах) відображатиме загальну тенденцію зміни структури виробництва м'яса на перспективу. Це особливо актуально в сучасних умовах, оскільки свинарство та птахівництво, як найбільш скоростиглі галузі, дають змогу порівняно за короткий строк не тільки відновити досягнуті обсяги виробництва м'яса, але й забезпечити його дальше нарощування. Особливо великі структурні зміни можуть відбутися у більш віддаленій перспективі, коли частка свинини у структурі виробництва м'яса, як це передбачено в альтернативних варіантах Концепції розвитку тваринництва, становитиме до 39–47%, а яловичини від м'ясних спеціалізованих порід у загальному її виробництві – до 21%. Такі структурні зрушення у виробництві м'яса сприятимуть поліпшенню асортименту м'ясних ресурсів, економії матеріальногрошових витрат, розширенню виробництва екологічно чистої продукції, відповідатимуть особливостям розвитку кормовиробництва

205

і відображатимуть тенденції розвитку галузей тваринництва в розвинутих зарубіжних країнах, де частка свинини у м'ясному балансі доведена до 50–75 %. Якщо для виробництва 1 кг білка із свинини та м'яса птиці (бройлерів) необхідно витратити відповідно 5,9 і 3,2 кг рослинного білка, то для отримання такої ж кількості його з яловичини та баранини потрібно 8 кг, або в 1,4-2,5 раза більше. Структурні зрушення в сільськогосподарському виробництві повинні забезпечити істотну економію енергоносіїв, зокрема в таких галузях як кормовиробництво і тваринництво. На транспортування зелених кормів для годівлі худоби в літній період і виробництво силосу загальним обсягом близько 200 млн тонн господарства витрачають 250–300 тис тонн бензину. При використанні лише третини зелених кормів (понад 30 млн т) "на корню" можна було б щороку заощадити 115 тис. т паливно-мастильних матеріалів на суму 138 млрд крб (в цінах 1993 р.). Значні відмінності у витратах енергії в тваринництві залежать від розмірів ферм. Згідно з нормативами протягом року витрачається при 100%-ному рівні електрифікації 1820 кВт/год електроенергії на утримання 1 голови молочного стада тварин на комплексах великої рогатої худоби. В той же час на звичайних молочно-товарних фермах 643 кВт/год, або в 2,8 раза менше. Отже, щоб енергомісткість виробництва одиниці молока на комплексах була хоча б на рівні молочнотоварних ферм, потрібно підвищити продуктивність молочного стада на комплексах порівняно із звичайними фермами у 2,8 раза. Проте цього комплекси не забезпечують. М'ясо яловичини одержують на комплексах по відгодівлі великої рогатої худоби і на відгодівельних майданчиках. У першому випадку це пов'язано з витратою 589, у другому – 85 кВт/год, або в 6,9 раза менше. Для збереження на одному рівні електромісткості і виробництва яловичини, потрібно, щоб на комплексах порівняно з відгодівельними майданчиками продуктивність однієї голови зросла у 6,9 раза, що практично нереально. Свинина виробляється на свинокомплексних фермах. Це пов'язано з витрачанням у першому типі підприємств 133, у другому – 114 кВт/год електроенергії або в останньому менше в 1,2 раза. З точки зору витрат електроенергії існування таких типів виробництв є

206

допустимим. З точки зору витрат електроенергії серед комплексів машин для подавання, подрібнення і змішування компонентів зволожених кормосумішок для великої рогатої худоби в кормоцеху з порційними змішувачами (варіант 1), зі змішувачем безперервного типу, який одночасно і додатково подрібнює корми (варіант 3) і зі змішувачем безперервного типу, який тільки перемішує компоненти кормів (варіант 4), доцільним для усіх розмірів ферми є застосування набору машин, який також подає, подрібнює і з залученням роздавача КТУ-10 роздає кормосуміші одночасно їх перемішуючи (варіант 2). Залежно від розміру ферми 100–1200 голів з інтервалом в 200 гол, по яких проводилось обчислення, енерговитрати за варіантом порівняно з найменшими серед останніх трьох варіантів (варіант 4) зменшились відповідно в 2,2–1,4 раза. До того ж, щодо прямих експлуатаційних витрат економічно ефективним є також варіант 2, але для ферми на 400 голів та понад 400 голів – варіант 4. В Інституті аграрної економіки розпочата робота по обчисленню витрат усіх видів енергії і визначенню напрямів енергозбереження по технологіях виробництва продукції. На основі розроблених технологічних карт для умов багатоукладної економіки будуть визначені сукупні витрати енергії, що мають місце при виробництві кормів, продукції сільського господарства, а також енерговміст кінцевої продукції. Слід відмітити, що в умовах ринку зміни у структурі сільськогосподарського виробництва значною мірою залежатимуть також від попиту, пропозиції, купівельної спроможності населення, політики ціноутворення, формування фонду заробітної плати тощо. Потреба населення України у продовольстві задовольняється, в основному, за рахунок поставок до ринкового фонду з державних ресурсів. Вони формуються із двох джерел: продовольчі товари власного виробництва і імпорт продукції з держав близького та дальнього зарубіжжя. По основних видах продукції (особливо тваринництва) в Україні склався стійкий позитивний баланс: вивозилось м'яса і м'ясопродуктів майже 245 тис. т, молока і молокопродуктів – 1086 тис. т, яєць – 691 млн штук, по рибі і рибопродуктах баланс негативний: ввозиться 169,2 тис. т, вивозиться – 116,3 тис. т.

207

Пропозиції щодо структурних зрушень у виробництві сільськогосподарської продукції можуть бути реалізовані на основі подальшого розвитку ринкових відносин, оренди, збутової та постачальної кооперації, поглиблення спеціалізації та агропромислової інтеграції, удосконалення територіальної організації виробництва і переробки продукції, створення ринкової інфраструктури. При цьому повинна бути врахована, насамперед, необхідність задоволення потреб споживачів та інтересів виробників в найбільш ефективному використанні ресурсів і отриманні максимального прибутку на капітал.

208

Розділ 7. СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА 7.1. Сільське господарство перед розпадом СРСР У колишньому Радянському Союзі Україна була найбільш розвинутою, в тому числі в аграрному відношенні, республікою (табл. 7.1). Маючи багаті землі, працьовите селянство, за виробництвом сільськогосподарської продукції на душу населення вона наближалась до розвинутих країн світу. 7.1. Виробництво основних видів продукції на душу населення у 1983-1989 роках (кг) Зерна Картопля М’ясо Молоко Яйця (шт.)

Україна

Країни ЄЕС

США

932 317 85 469 338

511 123 95 355 254

1000 65 119 269 279

Лише по виробництву м’яса на одного жителя Україна відставала від інших країн, а від США і по виробництву зерна (на 6,8%). Їй належало провідне місце в світі по виробництву цукру. До 1989 року Україна послідовно нарощувала обсяги виробництва, що видно з нижченаведених даних (табл. 7.2). 7.2. Динаміка виробництва валової продукції Роки 1966 – 1970 1971 – 1975 1676 – 1980 1981 – 1985 1986 – 1990 1991 – 1994

Виробництво в млрд крб в цінах 1983 р. 35,21 40,99 44,28 45,40 49,78 38,48

209

При найкритичнішому ставленні до колективної форми господарювання на селі очевидним є те, що збільшення виробництва в 1986–1990 рр. проти 1966–1970 рр. на 41.0% переконливо свідчить про великі можливості великомасштабного сільськогосподарського виробництва. Проте в 1991–1994 рр. у колгоспах і радгоспах в умовах економічної кризи обсяг валової продукції зменшився на 22,7%. Галузь у своєму розвиткові суттєво відстала від деяких колишніх союзних республік (табл.7.3). 7.3. Виробництво валової продукції сільського господарства (в цінах 1983 р., крб.) Союзні республіки

На 1га с.–г. угідь 1986–1989 рр.

Українська Білоруська Литовська Латвійська Естонська

На 1 жителя

1986–1989 рр. 1986–1989 рр. в % до 1986–1989 рр. в % до 1971– 1971–1975 рр. 1975 рр.

1174,6 1351,1 1400,0 1200,0 1357,1

121,2 136,5 122,5 147,3 135,7

962,1 1256,9 1343,6 1131,6 1219,6

113,2 119,3 111,4 125,1 113,0

Україна – єдина республіка, в якій виробництво на 1 жителя було менше однієї тисячі карбованців. За цим показником її відставання складало від 169,5 крб (Латвія) до 380,5 крб (Литва). Майже на 300 крб цей показник був вищий у Білорусії. Менше в Україні в розрахунку на душу населення вироблялося м’яса і молока (табл. 7.4). 7.4. Динаміка виробництва деяких видів сільськогосподарської продукції на одного жителя (1986–1989 рр., кг) Республіки

Зерно

М’ясо

Молоко

Українська Білоруська Литовська Латвійська Естонська

905,6 670,0 817,1 547,0 518,5

83,7 114,9 145,6 136,7 143,8

464,9 720,7 864,8 745,0 821,6

210

Однією з основних причин, що зумовили таке відставання, є низький рівень матеріально-технічної бази сільського господарства. Україна відставала від інших республік: по енергонасиченості – в 1,21,6 раза, по енергоозброєності праці – в 1,1-1,6 раза, по відносному (на 1 працівника) споживанню електроенергії на виробничі цілі – в 1,2-4,2 і по забезпеченню мінеральними добривами – в 1,9–2,2 раза. Спад сільськогосподарського виробництва в Україні продовжується, особливо в громадському секторі. Раніше колгоспи та радгоспи підтримувалися державним постачанням, дешевими кредитами та бюджетними інвестиціями, а тому розвивалося швидше, ніж індивідуальний сектор, який був позбавлений будь-якої державної підтримки. Але кризова ситуація різко послабила державний патерналізм по відношенню до громадського сектора, водночас виявила, що індивідуальний (приватний) сектор має більший запас виробничої стабільності, маючи гірші умови, нарощує обсяги виробництва. Успішний розвиток індивідуального сектора в кризових умовах, на нашу думку, пояснюється тим, що протягом останніх трьох років значно збільшилась площа сільськогосподарських земель, переданих індивідуальним землекористувачам. Частина населення, яка раніше не займалася городництвом, змушена через ріст цін на продовольство займатися ним для самозабезпечення. За три роки доходи від особистого підсобного господарства в сімейному бюджеті населення України збільшились майже вдвічі, а в сільській місцевості – на 50%. Антикризова стійкість індивідуального сектора не означає, що продовольчі проблеми України можна визначити шляхом перетворення громадського сектора в індивідуальний. Дрібноселянське господарство дореволюційного типу здатне годувати тільки малоурбанізовану країну з переважно сільським населенням. Перетворення колгоспно-радгоспної системи в фермерську модель американського типу потребує часу й величезних інвестицій. Тому всіляко підтримуючи розвиток індивідуального сектора, необхідно одночасно враховувати, що в коротко-строковій перспективі основну масу товарної продукції можна буде одержувати тільки від великих сільськогосподарських підприємств, які адаптуються в ринкових умовах.

211

Враховуючи довгочасність процесу розвитку та зміни структури сільського господарства України, дуже важливим є законодавчоправова підтримка цього процесу шляхом забезпечення права індивідуальним землекористувачам на одержання своєї частки основних засобів господарства при їх виході з нього, а також забезпечення можливостей повноцінного функціонування ринків сільськогосподарських засобів виробництва, включаючи і землю. Економічна криза загрозливо скоротила споживання продовольчих товарів, особливо найцінніших з них, погіршила структуру харчування (табл. 7.5). 7.5. Споживання продуктів харчування в Україні (на душу населення за рік, кг)

М’ясо (включаючи субпродукти) Молоко Яйця, штук Риба та рибопродукти Цукор Олія Картопля Овочі й баштанні Фрукти та ягоди Хлібопродукти Індекс виробництва продуктових товарів, %

1991 р.

1993 р.

1993 р. в % до 1991 р. 70,9

346 256 12,2 50 11,2 116 102 36 143

275 193 3,2 39 8,0 138 94 44 146

79,5 75,4 26,2 78,0 71,4 119,0 92,2 122,2 102,1

94,9

77,8

1993 р. калорійність спожитих продуктів харчування за добу складала 2860 ккал, що на 10% нижче норми. Особливу занепокоєність викликає структура раціону. Енергетичний баланс харчування на 40% забезпечується хлібопродуктами (хліб, макарони, борошно, крупи) і майже на 20% цукром і кондитерськими виробами. Необхідне швидке відродження тваринництва, хоча перспектива для розвитку цієї галузі в найближчому майбутньому вкрай несприятлива.

212

7.2. Загальна характеристика галузі За територією, кількістю населення та економічним потенціалом Україна є однією з найбільших країн (після Росії та Казахстану) з колишніх радянських республік, а також Європи. Умови для сільського господарства України визначаються її географічним положенням та рельєфом. Так, основна територія знаходиться між 44° та 52° північної широти на південному заході Східно-Європейської низини, приблизно в центрі Європи (географічний центр Європи знаходиться біля м. Рахів у Закарпатській області), що обумовлює співвідношення дня і ночі протягом року відповідно 16–18 годин влітку та 8–16 годин взимку, а також полуденну висоту сонця: влітку – 69-61°, взимку – 28-15°. Загальна площа сільськогосподарських угідь в Україні становить 41.9 млн. га, в тому числі 33,3 млн. га ріллі. Вищенаведена розшифровка земель України та їх використання дається станом на 01.01.1994 р. У ґрунтовому покриві України переважають чорноземи звичайні, середні й малогумусні (Степ, Лісостеп). Зустрічаються ґрунти каштанові, як правило, в смузі сухого Степу та чорноземи опідзолені в районах Лісостепу. В зоні Полісся переважають низькородючі дерновопідзолисті супіщані ґрунти. На кліматичні умови Полісся впливає значна кількість річок, болотисті та лісові масиви. Ліси в цьому регіоні займають 30% території, тут же зосереджено близько 30% заболочених земель України. Основними культурами для України є: озима пшениця, кукурудза, соняшник (Степ, Лісостеп), цукрові буряки (Лісостеп, Полісся), картопля, овочі, баштанні (Степ), плодові культури, виноград (Стен, в інших районах любительські насадження), льон (Полісся). В останні роки в усіх категоріях господарств посівні площі сільськогосподарських культур зменшуються (перш за все зернових, особливо кукурудзи та зернобобових). По виробництву найпотужнішим регіоном є степова Україна. Це видно з нижченаведених даних. В зоні Степу проживає 3,1 млн чол. сільського населення, або 30,5% від загальної кількості. На території Лісостепу відповідно 6,6 млн чол. або 39,5%; в Поліссі –

213

5 млн чол. або 30% від загальної кількості. Значна частина регіонів і районів за грунтово-кліматичними властивостями має перехідний характер від однієї зони до іншої. До найврожайніших культур в Україні належить озима пшениця. В 1991 р. одержано по 30,1 ц/га, в сприятливому 1993 р. – 38,0, 1994 р. – 30,7 ц/га. Не повністю використовуються потенційні можливості кукурудзи, цукрових буряків, соняшника та інших культур. У порівнянні з європейським рівнем, урожайність цих культур на 50-60% нижча. Через скорочення посівних площ і зниження урожайності відбулося значне зменшення валового збору зерна та іншої рослинної продукції (табл. 7.6). 7.6. Питома вага виробництва продукції Степ

Лісостеп

Полісся

Зерно

в т.ч. пшениця кукурудза Соняшник Цукрові буряки Картопля Овочі Баштанні Плоди та ягоди Виноград М'ясо Яйця Вовна

54 45 76 21 14 52 90 50 96 40 46 72

29 40 24 72 44 33 10 32 3 38 38 20

17 15 17 42 15 18 1 22 16 8

7.3. Тенденції розвитку агропромислового виробництва Агропромисловий комплекс належить до пріоритетних галузей економіки України, від діяльності якого значною мірою зале-

214

жить підвищення добробуту населення, становлення цивілізованої державності, зміцнення політичної єдності українського народу. Основною ланкою АПК є сільське господарство, де зосереджена майже п'ята частина основних виробничих фондів держави, зайнято понад 4,8 млн чоловік, або 20% самодіяльного населення. Сільськогосподарські угіддя займають 41,9 млн га, або 69,4% загальної території України, з них орні землі становлять 33,3 млн га, сіножаті – 2,2 млн га, пасовища – 5,3 млн га, багаторічні насадження – 1,1 млн га. За рахунок сільськогосподарської продукції та товарів, що виготовляються з неї, формується дві третини роздрібного товарообігу. Тут функціонує понад 20 тис сільськогосподарських підприємств і організацій, майже 500 міжгосподарських формувань, 35,4 тис. фермерських господарств. В інших галузях агропромислового комплексу працює мережа великих і середніх підприємств по промисловій переробці сільськогосподарської продукції і виробництву харчових продуктів, яка доповнюється широкою сіткою цехів і виробництв переробного характеру (без власного балансу), розташованих безпосередньо у сільськогосподарських підприємствах. Створена служба агросервісного обслуговування сільськогосподарського виробництва. Матеріально-технічна база сільського господарства на початок 1996 р. налічувала 411 тис. тракторів, 88 тис. зерно-збиральних комбайнів, 278 тис вантажних автомобілів. Забезпеченість енергетичними потужностями становила в розрахунку на 100 га посівної площі 470 кінських сил, а енергоозброєність праці – 35 кінських сил. В останні роки в сільському господарстві та інших галузях АПК відбувається значний спад виробництва, зниження аграрного потенціалу. Виснажується земля, зношуються основні фонди, старіє технічна база, зменшується поголів'я худоби та птиці, втрачається генетичний потенціал у рослинництві і тваринництві, знижується врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин, загострюється ресурсна і фінансова незбалансованість, що стало причинами поступового занепаду виробництва і зубожіння села. Внаслідок подальшого спаду виробництва і

215

реалізації продукції, поглиблення диспаритету цін, несвоєчасних розрахунків з сільськогосподарськими товаровиробниками за реалізовану продукцію суттєвих недоліків щодо сезонного кредитування виробництва та неефективної системи оподаткування різко знизились доходність і платоспроможність сільськогосподарських підприємств. Протягом 1995 р. ціни на промислові товари, що споживались сільськогосподарським виробництвом, підвищились у 5,7 раза, а на сільськогосподарську продукцію продану заготівельним та переробним підприємствам, тільки у 4,3 раза. Це помітно вплинуло на несвоєчасне виконання необхідного комплексу технологічних операцій в рослинницьких і тваринницьких галузях, що призвело до значного недобору продукції. Однією з основних причин стійкої тенденції щодо зниження виробництва є різке погіршення матеріально-технічного забезпечення. Кількість тракторів у 1996 р. зменшилась порівняно з 1990 р. на 54.2 тис, підприємства закупили лише 2775 тракторів, 500 вантажних автомобілів, 1100 зернозбиральних комбайнів, що становило менше 10% щорічних їх закупівель за попередні роки. Із загальної потреби для сільськогосподарських товаровиробників на рік надійшло дизельного пального 5 і автобензину 74 відсотки. Обсяги внесення органічних добрив скоротились майже у два рази, мінеральних – у 6 разів. Більшість машин і механізмів відпрацювали амортизаційні строки. Значно підвищились витрати на їх ремонт і технічне обслуговування. Кризова ситуація поглиблюється й тим, що техніка, яка поставляється, дорога і не викуповується споживачами. Посилюється диспропорція міжгалузевих цінових відносин. За останні чотири роки на виробництво сільськогосподарської продукції в грошовому виразі зросли у 7,8 тис. раза, у тому числі на матеріально-технічні ресурси промислового походження – у 19,4 тис. раза, з них на мінеральні добрива у 17,7, нафтопродукти – у 51,1, електроенергію – у 62,6 тис. раза, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію підвищились лише в 4,5 тис. раза, у тому числі на продукцію рослинництва – у 6,3 і тваринництва – у 3,3 тис. раза.

216

Помітно посилює кризову ситуацію різке скорочення обсягів капіталовкладень у розвиток агропромислового виробництва та соціальну сферу села. Загальна сума капітальних вкладень у 1995 р. зменшилась проти 1990 р. в 7,6 раза, у тому числі на придбання технічних засобів у 5,2 раза. Значно відстає від сучасних потреб матеріально-технічне оснащення переробних підприємств, що зумовлює спад виробництва переробної і харчової продукції, великі втрати сировини, стримує здійснення глибокої її переробки, розширення асортименту продовольчих товарів. Виробництво цукру у 1996 р. проти 1990 р. зменшилось на 51,6%, олії – на 44,2, борошна – на 45,5, масла тваринного – на 64,8 відсотків. Недостатня забезпеченість матеріально-технічними ресурсами та неповне використання природно-виробничого потенціалу в сільськогосподарському виробництві зумовлені істотними недоліками структури всього виробничо-господарського комплексу країни та рядом причин соціально-економічного характеру. Слабо розвинені машинобудування для потреб сільського господарства та будівельна індустрія на селі. 7.4. Напрями і шляхи подолання кризового стану В країні пануючою залишається державна та колективна власність, яка мало чим за своєю сутністю відрізняється від державної, зберігся надмонополізм у І та ІІІ сферах АПК. В державі залишалися не вирішеними проблеми приватизації і ринкової інформатики, а також не створювались умови конкуренції, не відпрацьовувалась кредитна і страхова політика. Ситуацію ускладнює фіскальна податкова система. До цього часу не налагоджена адекватна ринку система матеріально-технічного постачання засобів виробництва, система реалізації сільськогосподарської продукції. Державоуправлінці першої хвилі навіть зруйнували систему державного управління процесом формування цін і ввели вільне ціноутворення (постанова КМ України від 27 грудня 1991 р.

217

№ 376 "Про систему цін у народному господарстві і на споживчому ринку України"), наслідки якого загальновідомі. За цих умов сільське господарство, як найбільш демонополізована галузь, опинилось у великій залежності від двох надмонополістів – І та ІІІ сфер АПК. Перша виробляє засоби виробництва (техніку, хімікати, паливо тощо); третя – це підприємства переробних галузей, які є основними покупцями сільськогосподарської сировини. Названі структури і тепер продовжують тримати аграрних виробників під ціновим пресом. Ціни на матеріальні ресурси промислового виробництва та продукцію і послуги переробних галузей формуються в режимі вільних цін. Юридично в такому ж режимі формуються і ціни на сільськогосподарську продукцію. Проте закупівельні ціни на зерно, цукрові буряки, іншу продукцію рослинництва, а особливо тваринницьких галузей практично встановлюються заготівельними підприємствами, як основними її споживачами, монопольно, під впливом платоспроможності населення і без урахування інтересів сільського товаровиробника. Внаслідок зазначеної практики розвинулась негативна дія цінового паритету між галузями агропромислового комплексу. З введенням вільних цін у всьому народному господарстві України ціни на товари, що споживаються сільським господарством, зросли в 1995 р. порівняно з 1990 р. у 227 тис. разів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію – в 35,5 тис. рази. Оптові ціни на продукцію харчової та переробних галузей відповідно збільшились в 157–176 тис. разів, в тому числі на хліб – в 240,8 тис. раза, при цьому закупівельні ціни на зерно – лише в 396 тис. раза. Якщо навіть умовно припустити, що в 1990 р. мала місце певна еквівалентність цінових відносин, то до 1996 р. вона погіршилась для сільського господарства у 6–8 разів. За таких умов сільськогосподарським товаровиробникам невигідно реалізовувати свою продукцію державним і переробним організаціям (підприємствам). Вони вимушені шукати нові, більш вигідні канали збуту своєї продукції: в різних організаціях і промислових підприємствах, обмін по бартеру на інші товари,

218

продаж робітникам в рахунок оплати праці, промислова переробка. Безумовно, внутрішньогосподарська агропромислова інтеграція в сільському господарстві необхідна. Вона сприяє виробничому, фінансовому і соціальному розвитку господарств, ефективному використанню сільгоспугідь, основних фондів, трудових ресурсів, зменшує втрати сільськогосподарської продукції. Але в умовах сформованих ринкових відносин ця практика доцільна лише в окремих економічно сильних сільськогосподарських підприємствах. Не всім господарствам під силу забезпечити надійний контроль за санітарними нормами і якістю готової продукції. Необхідно враховувати також потребу завантаженості вже існуючих спеціалізованих переробних підприємств. Велике місце займає розвиток приватизації в переробній та агросервісній сферах. Якщо в 1992-1993 рр. було приватизовано лише 200 підприємств, або 4% їх загальної кількості, в 1994 р. – 940 (23%), то в минулому році – більш ніж 1,4 тис. підприємств, що складає 34%. В переробних галузях приватизовано або в стадії приватизації 512 підприємств, або 63% їх кількості, наміченого до приватизації. Серед них 96% підприємств м'ясної і 63% молочної промисловості. Вже набутий деякий досвід діяльності цих підприємств на базі Червонолуцького м'ясокомбінату Луганської області, "Надія", на основі Гадяцького сирзаводу Полтавської області і деяких інших. Тут зміцнюють виробничо-технічну базу, нарощують виробництво продукції, своєчасно здійснюють розрахунки з товаровиробниками сільськогосподарської продукції. Однак, законодавчо не вирішена проблема участі сільськогосподарських товаровиробників в приватизаційних процесах в сфері промислової переробки м'яса, молока. Без їх участі здійснена приватизація майна 40% переробних підприємств. В значній частині реформованих підприємств сільськогосподарським виробникам виділено незначну кількість акцій, що сприяло погіршенню забезпечення їх сировиною для промислової переробки. Але й ця незначна кількість акцій залишається невикупленою. Так, в акціонерному товаристві "Рожищенський

219

сирзавод" Волинської області з виділених 54% акцій «фактично викуплено лише 10%, у Вознесенському сиркомбінаті Миколаївської області ці показники складали відповідно 70 і 20%. Як показала практика, приватизація переробних підприємств пов'язана з деякими труднощами. Тут необхідно в першу чергу досягти стратегічно правильну ціль – забезпечити сільськогосподарського товаровиробника не менше ніж 51% пакету акцій. Це пов'язано з тим, що промислові підприємства, зайняті переробкою сільськогосподарської сировини, традиційно згуртували більшу частину інтегрованого прибутку. В пошуках шляхів боротьби з несправедливим розподілом прибутків по кінцевому результату в організаційно-технологічному циклі "виробництво сільськогосподарської продукції – заготовка – переробка – реалізація", фермерські господарства розвинутих країн Західної Європи почали створювати на кооперативній основі власну переробну і сервісну базу. В світі 70% сільськогосподарської продукції переробляють або одержують за допомогою послуг підприємствам, які є кооперативно-фермерською власністю. В умовах інтеграції виробництва і промислової переробки сільськогосподарської сировини в Україні виникла схожа ситуація. На державних переробних підприємствах в 1994 р. перероблялось 87% худоби, в минулому році – вже 73%. Збільшуються об'єми переробки худоби в сільськогосподарських підприємствах, що пов'язано з необхідністю створення їх власної матеріальнотехнічної бази. В той же час, виробничі потужності промислових переробних підприємств, насамперед, м'ясо-переробних і молокопереробних заводів, можуть переробляти необхідну кількість сировини. їх завантаженість знизилась за останні роки на 20 і більше відсотків. З цього не випливає, що колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства не можуть будувати власні переробні міні заводи, цехи, якщо вони мають достатні можливості, або обґрунтована економічна необхідність їх створення. Але зараз головним напрямком повинна бути інтеграція виробництва сільськогосподарської продукції та її промис-

220

лової переробки, в першу чергу на акціонерній основі. Для цього розробляється відповідна законодавчо-нормативна база. Вже існують позитивні приклади створення і діяльності таких інтегрованих формувань. Наприклад, в Рівненській області почало діяти на базі комбікормового заводу, птахофабрики та інших сільськогосподарських підприємств нове інтегроване формування. Ефективно працюють інтегровані формування, створені на базі Саливонківського цукрового заводу на Київщині, молокозаводу в Луганській області. Ефективна інтеграція товаровиробників сільськогосподарської продукції і промислових підприємств можлива на основі їх спільних інтересів, які регулюються відповідним економічним механізмом. Сільськогосподарська сировина в більшості видів готової після переробки продукції займає найбільшу частку серед інших витрат, тому контрольний пакет акцій, тобто не менше ніж 51%, в інтегрованих формуваннях повинен належати сільськогосподарським підприємствам. Тільки на такій основі можна створювати ефективні формування в агропромисловому виробництві. Майже всі переробні підприємства, їх спеціалісти і керівники вже зараз виходять з того, що об'єм доходів в першу чергу визначається наявністю і якісним складом сільськогосподарської сировини. Розглядаючи проблему приватизації в агропромисловому виробництві, необхідно зосередити увагу на напрямках розвитку післяприватизаційних процесів, переходу до формування сучасного власника сільськогосподарського виробництва. Виникає питання про створення потужної інфраструктури підтримки господарських формувань ринкового типу, щоб вони не опинились в стихії некерованого ринку. Таку інфраструктуру треба розвивати на власній та кооперативній основі. Мова йде про широкий розвиток сільськогосподарської кооперації, чітко додержуючись основних принципів її здійснення. З цією метою розроблено проект нормативно-правового регулювання кооперативного руху в агропромисловому виробництві. Доцільно створювати на кооперативній основі загони збору зернових і цукрових

221

буряків, що дозволить ефективно використовувати сучасну іноземну техніку. На основі кооперації необхідно організувати збір і продаж сільськогосподарської продукції в індивідуальних господарствах населення. На часі необхідність створення торгової інфраструктури, сучасної системи оптового ринку, в тому числі середнього та дрібного опту. Зараз зростає кількість малих господарств та їх роль у виробництві сільськогосподарської продукції. Необхідна потужна сітка торгових будинків, бірж. Прийнято низку нормативних актів, націлених на формування торгової інфраструктури. В останні роки в галузях агропромислового комплексу відбуваються процеси спаду виробництва і зниження потенціалу галузі. Виснажується земля, зношуються основні фонди, старіє технічна база, зменшується поголів'я худоби і птиці, втрачається генетичний потенціал у рослинництві й тваринництві, знижується врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин, посилюється ресурсна і фінансова незбалансованість, що призводить до занепаду виробництва і сільських поселень. Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, земель лісового і водного фонду, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, викликає деградацію ґрунтів. За останні 30 років середній вміст гумусу в ґрунтах знизився з 3,5 до 3,2 відсотка. Площі еродованих орних земель збільшуються щорічно на 80-100 тис. гектарів і досягли третини загальної площі. Різко підвищилась кислотність ґрунтів, збільшилися площі засолених земель, триває техногенне забруднення території. Радіонуклідами забруднено понад 3,5 млн. гектарів сільськогосподарських угідь і майже 70 тис. гектарів взагалі виведено з обороту. Більшість машин і механізмів відпрацювали амортизаційні терміни. Значно підвищились витрати на їх ремонт і технічне обслуговування, а нова сільськогосподарська техніка дорога і не закуповується споживачами у зв'язку із зниженням платоспромож-

222

ності господарств, через зростання розриву в паритеті цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Не задовільняє потреб товаровиробників і якість машин вітчизняного виробництва. Спад виробництва у переробній, харчовій і рибній промисловості зумовлений відсталістю технологій, скороченням поставок власної і імпортної сировини, старінням активної частини основних виробничих фондів (до 50–60 відсотків), недосконалою ціновою, податковою і кредитною політикою, різким зниженням купівельної спроможності населення і фінансовою кризою. Фінансовий стан підприємств агропромислового комплексу значно погіршився. Внаслідок подальшого спаду виробництва і реалізації продукції, поглиблення диспаритету цін, несвоєчасних розрахунків із сільськогосподарськими товаровиробниками за реалізовану продукцію, недостатнього сезонного кредитування виробництва, неефективної системи оподаткування та страхування зменшується доходність і платоспроможність підприємств. Значно загострюють кризову ситуацію вкрай недостатні обсяги капіталовкладень в розвиток агропромислового виробництва, соціальної сфери села і його інженерне облаштування. У 1995 році обсяги капітальних вкладень на виробництво в агропромисловому комплексі за рахунок усіх джерел фінансування в співставних цінах зменшилося порівняно з 1990 роком у 3,2 раза. Нині тільки 53 відсотки сільських населених пунктів забезпечені шкільними, 41 – дитячими дошкільними закладами, І9 – водогонами, 15 газопроводами. Жителі майже 1200 сіл користуються привозною питною водою, 976 населених пунктів не мають під'їздів з твердим покриттям, 592 – телефонного зв'язку. На селі немає комунального і побутового обслуговування. У майже половини житлових приміщень вичерпано амортизаційні терміни його використання, а частина їх перебуває в аварійному стані. Незадовільні умови життя і побуту призвели до того, що із сіл (особливо в східних і центральних областях) виїхала найбільш дієздатна частина населення, деформувалась його статевовікова структура. В рослинництві близько 57 і в тваринництві 40 від-

223

сотків працівників мають вік понад 45 років. На кожну тисячу працездатних припадає 1047 чоловік непрацездатних, що в 1,5 раза більше, ніж у містах. 112 сільських районів уже віднесено до зони демографічної кризи. На них припадає 9,8 млн. гектарів сільськогосподарських угідь, або четверта частина їх загальної площі. Пріоритети в розвитку агропромислового виробництва. До них відповідно з Національною програмою розвитку агропромислового виробництва і відродження села на 1996–2005 роки відносять: - соціально-економічні перетворення в агропромисловій сфері, спрямовані на істотне поліпшення життєвого рівня і добробуту всього українського народу, формування вільного сільськогосподарського товаровиробника та забезпечення його соціального захисту, створення сучасної соціальної інфраструктури на селі; - перебудова земельних та майнових відносин власності, створення багатоукладної економіки; - охорона та відтворення земельних ресурсів; - прискорений розвиток та модернізація переробної і харчової промисловості; - формування високотехнологічних хлібопродуктового, олійного, буряко-цукрового, плодоовочевого, м'ясо-молочного, рибопродуктового, консервного, виноробного підкомплексів; - технічне переоснащення сільськогосподарського виробництва, переробної, харчової промисловості, виготовлення технологічних машин і устаткування, насамперед збиральних комплексів, застосування нових форм постачання та використання технічних засобів; - забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами, пестицидами та іншими видами хімічної продукції через створення власної сировинної бази для виробництва добрив, додаткових потужностей для цієї мети, власної промисловості хімічних засобів захисту рослин з виробництвом активної основи, або діючих речовин, розроблення технологій виробництва нових видів таких речовин;

224

- розвиток індустрії таропакування, зберігання та місцевої переробки сільськогосподарської продукції; - застосування високоврожайних сортів сільськогосподарських культур вітчизняної та зарубіжної селекції, розведення тварин високої генетики; - розвиток матеріально-технічної бази насінництва; - реконструкція та застосування нових методів використання меліоративного фонду; - підготовка та перепідготовка спеціалістів і науково-педагогічних кадрів агропромислового комплексу з метою ефективної їх діяльності в умовах ринкової економіки. Водночас передбачаються заходи по структурній перебудові АПК, причому цей процес здійснюватиметься поетапно за такими напрямами: на першому етапі (1996–1997 роки) передбачається подальше роздержавлення земель. Збільшуватимуться площі земель для ведення селянських (фермерських) і особистих господарств населення, садівництва, городництва та дачного будівництва; на другому етапі (1998–2000 роки) формуватимуться нові форми колективного і приватного виробництва (кооперативні, приватно-орендні, акціонерні товариства, корпорації і селянські спілки, селянські (фермерські) господарства тощо); на третьому етапі (2001–2005 роки) удосконалюватимуться земельні відносини, організаційно-господарські формування по використанню земель, система відтворення природноресурсного потенціалу. На першому і другому етапі реформування, з метою оптимізації структури угідь на 3,7 млн. гектарів зменшиться площа орних земель, внаслідок чого розораність знизиться до 51 відсотка; питома вага сіножатей і пасовищ збільшиться до 17 відсотків; з 2 до 19,9 млн. гектарів зростуть обсяги застосування ґрунтозахисних систем у землеробстві, лісистість досягне 20 відсотків; структура посівних площ удосконалюватиметься в напрямі скорочення посівів пшениці на фуражні цілі, розширення посівів під зернофуражними та високобілковими культурами (кукурудза, ячмінь, горох, соя і багаторічні трави).

225

На третьому етапі структура посівних площ змінюватиметься в напрямі раціонального використання земельних ресурсів та поліпшення структурної організації сівозмін для забезпечення гарантованого виробництва продовольчого зерна, цукрових буряків, соняшнику та нарощування експортних можливостей агропромислового комплексу. Площі озимої та ярої пшениці в регіонах Степу і Східного Лісостепу, як найбільш сприятливих зонах вирощування, становитимуть 5–6 млн. гектарів. Збільшенню обсягів виробництва продукції агропромислового комплексу сприятиме також: - структурна перебудова галузі, соціально-економічні перетворення, насамперед у сфері земельних і майнових відносин, формування багатоукладної економіки та техніко-технологічного переоснащення на всіх стадіях виробництва, переробки і реалізації продукції; - призупинення руйнівного впливу антропогенної діяльності на земельні ресурси за рахунок зниження розораності угідь, мінімалізації обробітку ґрунту, залуження і заліснення угідь, створення і використання культурних пасовищ, застосування меліорації; - пріоритетний розвиток переробної та харчової промисловості; - науково обґрунтоване розміщення сільськогосподарського виробництва, виробництва продовольчих товарів та територіального поділу праці; - підвищення питомої ваги виробництва експортної продукції та розширення зовнішніх ринків; - формування інтегрованих виробничих структур; - економічна збалансованість виробництва в регіонах з урахуванням їх природного і ресурсного потенціалу; - раціональне використання природно-економічних умов, дотримання норм екологічної безпеки у процесі реформування структурних продуктових підкомплексів та розміщення нових виробництв;

226

- спеціалізація і кооперування агропромислового виробництва з дотриманням пріоритетів загальнодержавного значення; - реалізація державних програм соціально-економічного розвитку регіонів, формування регіональних ринків продовольства. Фактори, що зумовили зрив економічної стабілізації в АПК: 1. На протязі останніх років в Україні ідуть безперервні суперечки стосовно аграрної реформи. Інколи вони набувають форми жорсткого протистояння на законодавчому полі. Прагнення лівих фракцій звести нанівець право приватної власності на землю, повернутися до системи державної монополії на землю складає основу протиборства прихильників і противників реформ. Існуюче законодавство дозволяє проводити реформування земельних відносин в країні. Його потрібно підкріпити введенням інституту приватної власності громадян на земельні ділянки. Потрібно створити умови і механізми, які б забезпечували незворотність земельної реформи і реструктуризації сільськогосподарських підприємств, її необхідно розглядати як об'єктивну необхідність для подолання негативних явищ минулого і забезпечення ефективності сільського господарства. 2. По відношенню до сільського господарства зберігаються командно-адміністративні методи управління. Особливо це стосується районних і обласних ланок управління. Господарства знаходяться під пресом управлінських структур, які затискують діяльність виробників в певному руслі, але не несуть будь-якої відповідальності за стан господарювання. В таких умовах керівники господарств не відповідають за результати діяльності своїх підприємств. Падіння виробництва, яке стало хронічним для них, не означає втрати особистого інтересу. Тіньова економіка присутня в кожному господарстві і дозволяє керівному складу мати суттєву вигоду в матеріальному плані. В значній мірі це їх задовольняє. Тому блокуються реформи знизу, особливо в тих господарствах, де керівники знаходяться під впливом лівих сил. 3. Через високу собівартість та низьку якість продукція не може конкурувати на рівні європейських та світових стандартів. Без зниження рівня зайнятості не можливо знизити собівартість.

227

Кількість працюючих у сільськогосподарських підприємствах може природно зменшитись тільки при умові створення ринку і оренди землі. Отже відсутність цільного ринку і оренди землі стримують формування експорту. Відсутність вільного ринку і оренди землі гальмують можливість доступу товаровиробників до іноземних інвестицій, бо за таких умов земля не може бути предметом закладу. Застосування командно-адміністративних методів регулювання, дуже часта зміна правил експорту-імпорту часто приводить в глухий кут як виробників, так і іноземних інвесторів. Податкова політика щодо експорту та імпорту суперечлива, недосконала і спрямована проти виробника. Про це свідчить недавнє рішення арбітражного суду, що захистило виробників та іноземних інвесторів. Пропозиції: 1. Потрібно зламати існуючий стан в сільському господарстві. Маються на увазі виробничі відносини, які зберігаються від старої системи господарювання. Головне – дати простір для розвитку майнових і виробничих відносин на умовах приватної власності. Центр відповідальності від керівника перемістити в первинні підрозділи, основою яких є колективи власників. Радам власників належить призначати генеральних директорів, на умовах, які б забезпечували раціональне використання землі, майна, праці, відповідали інтересам колективу власників та інтересам суспільства. Це шлях до здорової економіки, до добробуту людей. 2. До першочергових завдань слід віднести проблему створення умов для нормального функціонування сільськогосподарських товаровиробників. Потрібний комплексний підхід. На галузевому рівні цього не досягти. З одного боку, слід створити канали постійного надходження в сільське господарство факторів виробництва; з другого – розв'язувати питання підвищення платоспроможності всього населення країни та товаровиробників. Державі належить визначити дійсні пріоритети розвитку і протекціонізму, мати конкретні програми по підтримці тих чи

228

інших напрямів сільськогосподарського виробництва, реструктуризувати внутрішній ринок продовольства, ввести його в русло регульованого. Поряд з цим забезпечувати державне регулювання експорту-імпорту з метою заохочення товаровиробників до зовнішньоторгової діяльності та їх захисту на вітчизняному ринку. 3. Потрібно переглянути і практично на нових засадах сформувати інвестиційну політику. Інвестиції повинні доходити до суб'єктів господарської діяльності, а не осідати на міністерських рівнях. Насамперед потрібно спростити умови для одержання інвестицій (кредитів), відпрацювати систему гарантій, яка б спиралася на агропромисловий капітал, капітал товаровиробників і в певній частині – на економічні можливості держави. 4. Сформувати центр земельної та агропромислової реформи України, на який покласти ряд ключових функцій: формування основних концептуальних підходів і напрямів проведення реформ, підготовка законів, указів Президента України, урядових постанов та інших рішень органів державної влади по земельній реформі, соціальні та економічні радикальні перетворення на селі, розробка та реалізація альтернативних державних і регіональних програм і проектів, пов'язаних із підвищенням родючості земель і стійкості сільськогосподарського виробництва, створенням належної соціальної і технологічної інфраструктури та технічного сервісу, реконструкцією харчової та переробної промисловості. Усунення зазначених негативних явищ вимагає радикальних економічних змін, нових підходів до ролі держави у розвитку агропромислового виробництва. З цією метою розроблена на виконання розпорядження Президента України (14 вересня 1995 року) у відповідності з Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, схваленою Верховною Радою України (12 жовтня 1995 року), Програма. Вона охоплює основні прогнозні параметри розвитку не тільки галузей агропромислового комплексу, а й машинобудівний, хімічний, лісогосподарський та інші промислові комплекси. Метою програми є: • визначення з урахуванням можливого ресурсного забезпечення обґрунтованих обсягів виробництва сільськогосподар-

229

ської продукції, її промислової переробки для створення продовольчої безпеки країни, досягнення раціональних норм споживання харчових продуктів на душу населення; • розробка основних напрямів реформування економічних, соціальних та правових відносин в агропромисловому виробництві; • забезпечення умов розвитку багатоукладної економіки, освоєння ринкового середовища, вирішення соціальних проблем на селі; • визначення місця і ролі міністерств та відомств у реалізації заходів, передбачених Національною програмою. Особливістю Програми є: • чітко виражена спрямованість; • поєднання механізмів ринкового і державного регулювання виробництва; • розвиток галузей подається в єдиному організаційнотехнологічному ланцюзі – переробка – реалізація продукції. На відміну від попередніх програм ця програма є ринковою. Регулюються державою тільки ті складові, що підконтрольні Уряду. Близько 70% соціально-економічних відносин регулюються самими товаровиробниками. В програмі поєднуються стабілізаційні заходи з реформаційними, з тим, щоб останні не завдали руйнації виробництва і структурної економіки. Програма має етапний характер реалізації:

•

перший етап передбачає зупинення спаду виробництва, здійснення основних напрямів та пріоритетів його реформування;

•

другий – проведення на основі результатів реформи структурної перебудови агропромислового комплексу, нарощування обсягів виробництва та збільшення питомої ваги сфери переробки, заготівель, зберігання, транспортування і реалізації продукції у кінцевих результатах до 40–50 відсотків;

•

на третьому етапі удосконалюватимуться соціально-економічні відносини на селі, розвиватимуться організаційногосподарські структури, буде створене ринкове середовище в агропромисловому виробництві, суттєво поліпшиться соціальна

230

інфраструктура, зростуть експортні поставки сільськогосподарської продукції. Структурно програма складається з трьох розділів. У першому розділі: Соціально-економічні відносини та технологічні перетворення в агропромисловому виробництві: визначаються концептуальні підходи розвитку економіки до 2005 року та шляхи і механізми їх реалізації; розкривається нинішня соціальноекономічна ситуація в агропромисловому комплексі, опрацьовані пріоритетні напрями, структурна перебудова та прогнозні параметри його розвитку, сутність технологічного переоснащення галузей, економічний механізм державного і ринкового регулювання виробництва, соціального розвитку села, наукове, інформаційне, кадрове та фінансове забезпечення Національної програми. Другий розділ: Проекти розвитку основних галузей агропромислового виробництва: охоплює 30 проектів, у яких розкривається розвиток кожної галузі, підгалузі і сфери економіки. Передбачаються основні напрями науково-технічного прогресу, обсяги та кошторисна вартість робіт. Широкопланово подається розвиток сільськогосподарського машинобудування, технікотехнологічне оснащення агропромислового виробництва, відводиться належне місце хімічній промисловості, зокрема створенню вітчизняної сировинної бази для виробництва мінеральних добрив і хімічних меліорантів, використання хімічних засобів захисту рослин, застосування сучасних ресурсозберігаючих технологій виробництва сільсько-господарської продукції та її переробки. У третьому розділі: Нормативно-правове та організаційне забезпечення реалізації програми: подано перелік проектів Законів України, Указів Президента України, Постанов Кабінету Міністрів України, необхідних для формування законодавчонормативної бази реалізації Національної програми. Крім того, передбачені найважливіші організаційні та інші заходи міністерств і відомств галузевого характеру, спрямовані на досягнення програмних завдань. Важливе місце в програмі займають глибокі економічні перетворення в агропромисловій сфері. Тут визначені шляхи зваженої

231

поетапної і послідовної реалізації комплексу організаційноправових і соціально-економічних заходів перебудови земельних відносин. Господарська реформа спрямовується на створення умов розвитку різних форм господарських структур ринкового типу, мережі сервісної інфраструктури аграрного сектора, перетворення переробних і агросервісних підприємств у відкриті акціонерні товариства за участю сільськогосподарських товаровиробників, а державних сільськогосподарських підприємств – у колективні сільськогосподарські підприємства або від-криті акціонерні товариства. В програмі розкривається економічний механізм державного і ринкового регулювання розвитку агропромислового виробництва. Механізм державного регулювання включає систему економічних важелів, які повинні забезпечувати: еквівалентність товарообміну; фінансову підтримку сільського господарства; вільний доступ підприємств до кредитних ресурсів; економічно обґрунтовану податкову, митну і страхову політику. Передбачається, що цінова політика та забезпечення паритетних відносин здійснюватимуться на основі вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням цін, насамперед, на матеріально-технічні ресурси вітчизняного виробництва. Державне регулювання ринку сільськогосподарської продукції ставить за мету здійснення економічних заходів щодо стабілізації ринкового середовища. Створюватимуться умови для поліпшення системи кредитних відносин в агропромисловому виробництві, забезпечення тісного взаємозв'язку діяльності агропромбанку: Україна: з сільськогосподарськими підприємствами. В програмі передбачені заходи щодо удосконалення податкової системи, захисту вітчизняних товаровиробників, підвищення ролі земельного податку та раціонального використання надходжень від нього з метою охорони земель.

232

Сільськогосподарські товаровиробники будуть мати гарантовану державну підтримку за рахунок бюджетних асигнувань, насамперед, для розвитку селекції і насінництва сільськогосподарських культур, племінної і ветеринарної справи в тваринництві, меліорації, водопостачання, підтримки цін і доходів, розвиток селянських (фермерських) господарств. В Програмі визначені основні напрями розвитку зовнішньоекономічної діяльності, спрямованої на застосування вільної і регульованої державної системи міжнародної торгівлі ресурсами для агропромислового виробництва і його продукцією. Соціальний стан селян нині, як відомо, перебуває на критичній межі. З метою докорінного поліпшення соціальнодемографічної ситуації, подолання гострих депопуляційних процесів, забезпечення соціального відродження села в Програмі розроблена система взаємопов'язаних заходів, що передбачають цілеспрямоване формування державної соціальної політики. Головним є створення умов для поліпшення вікової та статевої структури населення, досягнення його самовідтворення в адміністративних районах та окремих поселеннях, надання пільгових умов в оподаткуванні сільських жителів, соціального захисту дітей тощо. Передбачається поліпшення обслуговування сільського населення, прискорений розвиток виробничої і соціальної інфраструктури на селі, забезпечення надійного функціонування соціально-культурних закладів, впровадження нових форм надання послуг, наближення до місць проживання сільського населення медичного обслуговування. Зосереджується увага на створенні умов сприйнятливості агропромислового виробництва до науково-технічного прогресу, ефективного використання науково-технічного потенціалу. Передбачено посилення ролі аграрної політики у здійсненні соціально-економічних перетворень на селі, її реорганізації в напрямі концентрації науково-кадрового потенціалу на вирішальних проблемах розвитку агропромислового виробництва. До Програми включено таке важливе питання, яким є кадрове забезпечення сільського господарства та інших галузей АПК,

233

створення соціально-економічних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів та наукових кадрів, зміцнення навчально-матеріальної бази навчальних закладів. Джерелами фінансування Програми будуть власні кошти підприємств, кредити банків, державного бюджету, іноземних інвестицій. З державного бюджету передбачається фінансування будівництва об'єктів соціальної сфери на селі, державних контрактів, цільових програм у рослинництві і тваринництві, заходів по докорінному поліпшенню і рекультивації земель, меліорації, водозабезпечення тощо. Виконання Програми сприятиме виходу агропромислового виробництва з кризового стану.

234

Розділ 8. НА ШЛЯХАХ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ 8.1. Оцінка аграрної реформи в Україні сучасними зарубіжними економістами На підставі попередніх розділів у читача вже сформувалася уява про позитивний бік трансформації сільського господарства до ринкової економіки. Є і позитивні зрушення, і серйозні упущення, прорахунки. Про це ще мова попереду. Але наше бачення всієї складності перебудовних процесів буде неповним, якщо ми не врахуємо оцінок зарубіжних економістів. Тим більше, що деякі з них брали безпосередню участь в розробці тих чи інших проектів. Чимало дослідників, котрі мають певний імідж в західних наукових колах, з кон'юнктурних міркувань, на підставі літературних джерел, даних статистики або матеріалах масових засобів інформації друкують трактати про українську аграрну реформу. Але таку продукцію до свого огляду я не включив! І зрозуміло з яких причин! По-перше, вони не знають реалій життя українського селянства. По-друге, наполегливо пропонують концепції і доктрини побудови ринкової аграрної економіки, виходячи з досвіду своїх країн, що ніяк не вписується в економіку перехідного періоду. Ось декілька матеріалів з виступів зарубіжних економістів, записаних в Інституті аграрної економіки. Ігор Бірман: "На чому спотикаються наші реформи" Питання перше: — Почнемо з головного. Точніше, з того, що Ви вважаєте за головне при переході до ринкової економіки: введення права приватної власності. — Без цього права реформа може буксувати довго. Ось чому мене порадувала постанова, яку підписав 12 липня 1990 року М.І.Рижков, про що повідомив "Коммерсант", але чомусь змовКолишній радянський, а потім американський економіст.

235

чали "Известия". Цим актом нарешті вводиться право приватної власності дрібних підприємств, що я вважаю першою умовою не ринкової, а вільної економіки. Звідси — мінімум державного втручання в господарське життя. Ніхто не може вести господарство ефективніше, ніж сам господар, приватний власник. Тут моя позиція сама крайня: я і в США знаходжусь правіше багатьох правих. І кажу це зовсім не для полемічного загострення. Це результат багаторічних спостережень, роздумів, порівнянь життя в СРСР і в США, словом, тверде переконання. — Добре. Але тут слід уточнити в крайньому разі три обставини. Перша: М.І. Рижков, наскільки мені відомо, не підписував 12 липня названий Вами акт про приватну власність. Тут, очевидно, непорозуміння. Питання друге: — Уточнимо ще одну обставину. Вірно, що в проекті нема простору приватній власності. Але багато уваги приділено іншим, так би мовити, проміжним формам власності: кооперативній, орендній, акціонерній, що об'єднують економічну ефективність, приватну і соціальну справедливість, яку гарантує суспільна форма власності. Саме тут вбачається компроміс між: "ізмами ", що існують в ряді країн Заходу, і, наскільки я це розумію, готується у нас в країні. — Пробачте мені, але я впевнений, що надія на, як Ви казали, "проміжні" форми – це один з міфів, за допомогою яких нас, а в першу чергу Вас в СРСР, намагаються увести в сторону від реформи, відтягнути те, що давно перезріло. Типовий приклад тому – П.Бунич з його радикальною ставкою на оренду держпідприємств. Такої оренди, яку він проповідує, немає ніде в світі. Орендують наділи землі, автомобілі, але щоб цілі заводи... Не треба обдурювати ні себе, ні інших. Невже ніхто в СРСР не розуміє простої речі: сьогодні "проміжна", або, якщо хочете, перехідна форма власності, а завтра неминуче постане питання, кому бути її власником, господарем. Питання третє. — Щодо акцій: в нас можна часто чути і читати, що за їх допомогою ваш західний "ізм" за тридцять років дуже змінився: допустив до володіння і управління компаніями мільйони рядових

236

трудівників. В результаті власність стала вже не зовсім приватною, а "приватно-суспільною", і експлуатації в традиційному розумінні як би і немає. — Тобто з царства одних ілюзій увести людей в царство других, якими стільки років пробавлялись, наприклад, югослави. — Я, наприклад, з 50 мільйонами моїх співгромадян маю акції. Ну то й що? Мене, як і інших володарів акцій, керівництво компанії кожен рік запрошує приїхати (за мій рахунок) і прослухати звіт, прийняти участь в його перевиборах. Але реально на такі збори збираються нечисленні. І вже зовсім мало хто приймає рішення. В цьому розумінні наш "ізм" своєї природи, запевняю Вас, не змінив. І добре! Бо головне слово повинно бути за головним володарем акцій – за господарем, а не за тисячами дрібних співвласників. Недемократично? Демократизм, як я розумію, в другому: в тому, що я, рядовий акціонер, як тільки вважатиму вигідним, можу продати належні мені акції своєї компанії і купити акції другої, конкуруючої. Так, це пов'язане з ризиком. Але без ризику не виходить. Питання четверте: — В ході підготовки першої реформи 1965 року проблема власності ставала перед розробниками, як зараз, чи була ще за горизонтом? — Я дуже немолода людина і пам'ятаю, що та реформа була не зовсім першою. Ще в 1956 році була постанова ЦК, Радмін і, здається, ВЦСПС, яка дала підприємствам право на половину понадпланового прибутку та всілякі інші права. Правда, інструкціями їх скоро звели нанівець. А в 1965 р. центр зрізав права не тільки підприємствам, але й звернув шию раднаргоспам. В ході підготовки тієї реформи ми хоча і не зіткнулись з проблемою власності впритул, але весь час спотикались на питаннях, на які у нас відповіді ще не було. Ну, скажімо, таке: за об'єктивно позитивних обставин господарювання колектив одержав великий прибуток. Як бути з ним? Дати колективу? Ми з колегами, як нинішній Мінфін, придумували системи розподілу прибутку – з тим, щоб держава одержала максимум, а виробничий колектив мінімум ними заробленого. Комусь розбагатіти в

237

нашому розумінні було страшним табу. Нехай краще всі будуть однаково бідними, але багатим – ніхто. Ось наша уява тих років про бідність і багатство, про мотиви до праці. Навіть припустимо, що колектив одержав би тоді зароблене сповна. Зразу питання: куди діти гроші? Що купити на них? В що їх вкласти? Це тепер мені зрозуміло: суспільству потрібні багаті люди. Чим більше їх, тим суспільство багатше. Рейган знизив верхню ставку податку, і багатим людям стало вигідніше робити прибутки (великий податок вбиває ініціативу). В результаті країна зробила стрибок вперед. Сьогодні в ній приблизно мільйон мільйонерів! І якщо трохи вийти за рамки схеми "бідні бідніють – багаті багатіють", то стане зрозумілим: мільйонери вже своїм особистим споживанням стимулюють економічний ріст. Багатій людині потрібна розкішна яхта? І прекрасно! Це забезпечить додатковій кількості людей робочі місця, добрий заробіток. Але головну частину прибутку мільйонер вкладає в особистий бізнес, в ті ж акції. І платить податки, яких вистачає на допомогу соціально незахищеним співгромадянам: старим, хворим, інвалідам, безпритульним. Питання п'яте: — Так чи інакше у вільній економіці, як Ви її називаєте, пріоритет все ж таки залишається за сильним, причому сильним в такій малій сфері, як комерція, бізнес. І виявляється, що цей вид інтелектуальної діяльності найкращий, включаючи науку, мистецтво, ремесла. — Повторю те, що часто повторюю, перефразуючи У.Черчиля: вільна економіка – це погана, недовершена економіка. Але всі інші системи ще гірші. Після перебування в домі мільйонера я сказав дружині по дорозі додому: "Твердо обіцяю – в нас з тобою такого дому не буде". Мене, вченого-економіста, не хвилює, що мільйонер багатший за мене. Я теж не жебрак. Кожному своє. Вірогідно, М. Ростропович з його вельми великими доходами міг би паралельно з мистецтвом або замість нього займатися комерцією, але не займається. Кожний суспільно потрібний талант і праця знаходять своє застосування, своє визнання – в цьому я вбачаю

238

справедливість, а не в тому, щоб зрівнятися з мільйонером у прибутках. Питання шосте: — Що ж виходить? У нас в країні— мільйони людей, чесно пропрацювавших все життя і не зібравших грошей навіть на чорний день. З другого боку, якась кількість ділків, що чекають тільки одного: завтра вийти з тіні і стати законними господарями життя. Що ж робити решті? Втертися та йти у найм до їх милості мафіозі? — Не бачу, в чому питання. Що поганого, якщо гроші, накопичені в тіньовій економіці, завтра підуть на суспільні потреби? Приїхавши у США, я найнявся в приватну компанію. Мені там добре платили за роботу, яка була цікава. Завтра ЦРУ мені запропонує роботу, краще оплачувану і цікавішу, – буду працювати на ЦРУ. Якщо КДБ запропонує консультувати його з вигодою для суспільства і вигодою для мене – чому ні? Аби ця робота не була секретною. Взагалі два ваших останні питання – зі сфери не економіки, а етики. Ці сфери не треба плутати, хоча Адам Сміт був професором етики. Він не стверджував, що економіка повинна бути справедливою (це категорія чисто етична), вона повинна бути ефективною – в цьому передумова суспільної справедливості. Розумію, наскільки це важко, але, думаю, суспільну свідомість в СРСР треба рухати якраз до такого розуміння справедливості, поступово звільнюючи його від догм минулого, взятих не із життя, а "з голови придуманих" і покладених у свій час в основу "генеральної лінії". Але і зараз, судячи з проекту переходу до ринку, запропонованому Радянським Урядом, багато що видумується, замість того щоб довіритися природним законам. Навіщо стільки писати, обговорювати, стверджувати, будувати математичні моделі, створювати спеціальну комісію по реформі, а при ній ще одну – по вивченню альтернативних проектів – навіщо все це? Щоб навчитися плавати, потрібна вода. На початок достатньо кількох пунктів, кількох сторінок, що гарантують приватну власність, мінімум втручання держави в господарську діяльність, просту – обов'язково просту! – систему податків і

239

переведення оборонної промисловості на потреби народу – ось і все! їх можна шліфувати, вдосконалювати законодавство десятиріччями. Наші конгресмени кожний день засідають, видають закони – це їх робота, але вона вся будується на тій основі, яку заклали більш як 200 років тому "батьки – засновники американської демократії". Питання сьоме: — В країнах навіть з елементами ринку, таких як Угорщина, Польща, перехід до нього непростий. — З факту, що в цих країнах довго – під впливом Радянського Союзу – вагалися з введенням приватної власності і вільної економіки, зовсім не випливає, що СРСР не може рухатися швидше. Що ж стосується експертів, яких до вас запрошують для консультацій проекту реформи, то, на мій погляд, запрошують таких, від кого чують те, що хочуть почути. Мій "двічі співвітчизник" Нобелівський лауреат В Леонтьєв? Але, бувши створювачем міжгалузевих балансів, він вбачає в плановій економіці СРСР найбільш вдалий об'єкт застосування своїх моделей. А в решті випадків який він вам порадник? Французький державний секретар з питань плану Франції Л. Столерю? Але він представляє державу, тобто знову ж таки регулюючу основу, а ми говоримо про свободу економіки, точніше, про її визволення. На одній конференції С. Шаталін сказав: начебто треба надати землю селянам, тільки чи візьмуть? Я заперечую: ти дай, тільки насправді – через кілька років країна буде сита. Поряд з реальними складнощами переходу ви лякаєте себе придуманими, намагаєтесь передбачити та прорахувати те, що передбачити та прорахувати неможливо. Питання восьме: — Ну, а якщо питання про роздачу землі таке просте, чому, скажімо, в Естонії не поспішають розпустити колгоспи і передати землю в приватне володіння?.. — По-перше, там не ті колгоспи, що в Росії, – вони ефективніші, а по-друге, їх не треба розпускати, потрібно надати селянам право вийти із землею.

240

Питання дев'яте: — Чому не розпускають кібуци в Ізраїлі? — А що кібуци? Вони існують в умовах конкуренції з приватними господарствами і програють їм економічно. І зберігають їх з інших причин – не економічних. Взагалі – бути колгоспу, кібуцу, народному підприємству чи приватній фермі – це повинні в кожному конкретному випадку вирішувати не в Москві і не в Тель-Авіві, а на містах, причому люди самі. А конкуренція покаже, яка форма життєздатніша. До речі, я впевнений, ваш Стародубцев скоріше нагодував би країну, ставши вільним фермером, ніж зараз. Йєн Шукер – менеджер-економіст Світового Банку У період з 1991 по 1995 рр. ВВП України скоротився на 54% в результаті поганого грошового та фінансового управління, занепаду торговельної системи колишнього Радянського Союзу та неконкурентоспроможної промислової галузі. В кінці 1994 року Україна розпочала виконання програми економічних реформ, спрямованих на економічну стабілізацію, лібералізацію цін та приватизацію державних активів. Жорстка стратегія розвитку грошового та фінансового секторів призвела до вселяючих надію результатів, коли рівень інфляції знизився з 21% у січні 1995 року до 0,7% у березні 1996 року, а рівень обмінного курсу стабілізувався за той же період часу. Прямі іноземні інвестиції, хоча їх обсяги ще відносно невеликі, мають тенденцію до зростання з 176,7 млн доларів у 1994 році до 281,5 млн доларів у 1995 році. 14,5% цих інвестицій були спрямовані на підтримку галузі сільського господарства та продовольства. З кінця 1994 року стратегія у сільському господарстві зазнала значних змін завдяки новій стратегії в рамках проекту структурної перебудови сільського господарства. Усі внутрішні ціни на сільськогосподарські товари були лібералізовані, експортні обмеження по багатьох сільськогосподарських товарах були зняті, великі урядові субсидії сільськогосподарському сектору значною мірою скорочені. Закупки сільськогосподарських товарів з боку Уряду обмежені обсягом потреб державних бюджетних

241

організацій. Незважаючи на такі позитивні зміни у стратегії, намітилося в останній період повільне просування процесів приватизації та організаційної реструктуризації сільськогосподарського сектору, що не дає змоги навіть у невеликих обсягах реалізувати ту вигоду, яка з'явилася як результат покращання економічного становища. Реструктуризація сільського господарства, а також переробних галузей виявилась найбільш слабким місцем у процесі розвитку ринків продовольства та зміцнення всіх галузей АПК. Переробна галузь сільськогосподарських товарів характеризується застарілими технологіями, залишками державних монополій та значною участю місцевого керівництва у зберіганні та збуті сільськогосподарських товарів. Процес приватизації просувався повільно, і у подальшому ситуація буде лише погіршуватися через те, що для компаній агробізнесу існують окремі положення у законі про масову приватизацію. Сукупна взаємна заборгованість підприємств агропромислового комплексу є найголовнішою перешкодою на шляху зміни структури капіталу цієї галузі. Це призвело до накопичення заборгованості на рівні сільських господарств. На початкових етапах програми виконання реформ процес реструктуризації сільськогосподарських підприємств проходив швидко, коли за період 1992–1994 рр. було засновано 31000 приватних господарств, але у 1995 році він помітно уповільнився після того, як Уряд прийняв більш структурований підхід до процесу земельної реформи. Зараз стратегія Уряду стосовно проведення реструктуризації сільськогосподарських підприємств поділяється на три етапи: 1) передача державою права володіння сільськогосподарською землею колективним господарствам, як колективним юридичним формуванням; 2) видача сертифікатів на право володіння земельною ділянкою кожному члену колективного господарства, вказуючи при цьому точний об'єм такої земельної ділянки, але не вказуючи точне місце її розташування; 3) добровільна реструктуризація колективних господарств володарями земельних сертифікатів у альтернативні організаційні

242

структури. Під час проведення третього етапу володарі сертифікатів мають право виходу з колективного господарства як індивідуальні володарі земельних ділянок, організовуючи акціонерні корпорації, використовуючи земельні ділянки як внески в уставний фонд такої корпорації, або реорганізуватися у колективне господарство чи фермерський кооператив. Інформація останнього аналізу показує, що перший етап процесу вже було закінчено у 85% господарств, а 150 господарств закінчили вже і другий етап. Канадська агенція міжнародного розвитку (КАМР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), використовуючи кошти британського Фонду ноу-хау та Агенція міжнародного розвитку Сполучених Штатів (USAІD) провели проекти, спрямовані на підтримку процесу реструктуризації сільськогосподарських підприємств відповідно у Львівській, Донецькій та Одеській областях Уряд підтримав процес розвитку товарного ринку тим, що організував товарну біржу в Києві, і вона тепер надає ліцензії на відкриття товарних бірж в інших регіонах країни. В той час як уряд продовжує відігравати значну роль в управлінні роботою та контролі за діяльністю цих товарних бірж, очікується, що з часом цю роль буде зменшено та що Міністерство сільського господарства та продовольства буде акцентувати свою увагу на громадських послугах, які мають відношення до ринку, таких як відстеження ринкової ситуації та збір ринкової інформації. Джеффрі Фокс, керівник відділу Всесвітнього Банку: «Головні тенденції перебудови сільського господарства України" Від імені Міжнародного Банку реконструкції та розвитку хочу вітати Інститут аграрної економіки УААН та Інститут економіки НАН України і чудовим дослідженням в аграрному секторі, які вони провели, використовуючи методологію наших аналогічних досліджень. За останні три роки ми налагодили добрі зв'язки і кооперацію з Міністерством сільського господарства та продовольства України і вищезгаданими інститутами. Ми дуже вдячні Уряду України за запрошення представників Всесвітнього

243

Банку до співробітництва та надану можливість взяти участь в дискусії про шляхи перебудови сільського господарства. Ми покладаємо надію, що спільними зусиллями нам пощастить розробити ефективний і конкурентноздатний сільськогосподарський сектор і зробити свій внесок в глобальне збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Ми з вами впевнені, що в Україні існує дуже сильний виробничий потенціал та велике майбутнє. На жаль, як відмічають численні дослідники, в аграрному секторі ще мають місце родимі плями планової економіки. Україна вже відійшла від суспільства з централізованою плановою економікою, але ще не прийшла до суспільства з ринковою економікою. Вона знаходиться десь посередині. Крім того, аграрний сектор повинен повернути втрачені позиції на внутрішньому ринку, знайти своє місце на нових ринках, особливо в західних країнах. Незважаючи на ситуацію, яка склалася на даний момент, необхідно, по-перше, створити надійну науково обґрунтовану програму розвитку аграрного сектора, в якій будуть взяті до уваги особливості перехідного періоду, а також особливості поточної ситуації в Україні. Завдання переходу до ринкової економіки і сама реформа в загальному розумінні є ширше, ніж завдання проведення реформи сільського господарства і земельних відносин. Хоча остання серед багатьох невирішених проблем є найбільш необхідною. Ми хотіли б підкреслити, що зміна структури сільського господарства в значній мірі взаємопов'язана з іншими питаннями реформи. Найбільш критичною є підтримка нових утворень (змін) на макроекономічному рівні. Україні необхідна фінансова система з твердою валютою, зниження рівня інфляції, збалансування бюджету, введення спеціального торгового режиму, заснованого на конкурсних засадах. Крім того, слід довести до необхідного рівня режим регулювання цін, взаємозв'язаних з міжнародними цінами. Створення цих елементів ринкової системи є об'єктом діяльності Міжнародного валютного фонду та сферою втручання спеціалістів Всесвітнього Банку. Обидві вказані організації виділили близько 2 млрд доларів, щоб підтримати ці найважливіші

244

етапи здійснюваної реформи, націлені на розробку механізмів дієвого і економічно обґрунтованого ринку. Для досягнення поставленої мети необхідно прискорити приватизацію і демонополізацію в сільському господарстві та здійснити ці перетворення в сфері переробки сільськогосподарських продуктів та виробництва товарів для сільського господарства. Дуже важливо при цьому залучити іноземних інвесторів в переробний сектор сільського господарства і маркетинг. Крім того, слід створити спеціальну працездатну банківську систему, яка здатна забезпечити підтримку сільського господарства та галузей, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Дуже важливо при цьому змінити роль уряду в сільському господарстві: потрібен перехід від традиційної командноадміністративної системи до більш пасивної ролі, яка, однак, повинна дозволяти надавати допомогу сільському господарству, підтримувати його шляхом видання спеціальних декретів і постанов, включаючи фінансову ресурсну підтримку. Необхідні також наукові дослідження, які дозволяли б покращити агросервіс на селі, створювали передумови утворення нової організаційної мережі, здатної впровадити новий ринок для сільськогосподарської продукції. В цьому розумінні потрібне створення спеціальних бірж і служб, що є надзвичайно важливим на даному етапі. Необхідно, щоб нові сервісні служби і здійснювані дослідження були сфокусовані на потреби сільського господарства. Зрозуміло, що аграрний сектор сам по собі не може вирішити всі проблеми, необхідно інтегрувати стратегію дій на селі з місцевими органами державного управління і народногосподарським комплексом в цілому. Спеціалісти Всесвітнього Банку впевнені в тому, що існують соціологічні, технічні та економічні уроки, які можна взяти з досвіду країн – колишніх республік Радянського Союзу та інших країн світу. Ці уроки слід вивчити й успішно застосувати в Україні, особливо на перехідному етапі. Дуже важливо, щоб всі кроки аграрної реформи здійснювались у послідовному порядку, заздалегідь глибоко продумувались, щоб забезпечувався перехід до ринку в сільському господарстві.

245

В цьому плані Всесвітній Банк має одну унікальну перевагу: він може надати як фінансову, так і інтелектуальну допомогу Україні там, де вона потрібна. Всесвітній Банк працює спільно з Інститутом аграрної економіки УААН, Міністерством сільського господарства та продовольства України, а також з Інститутом економіки НАН України по наданню інтелектуальної-допомоги при створенні нової системи, що забезпечить стратегію реформ у сільському господарстві. Ми підготували спеціальний проект змін та перетворень в сільському господарстві англійською мовою, а в найближчий час він буде перекладений на російську та українську мову. Крім того, в червні будуть завершені наші наукові розробки стосовно міжнародної торгівлі, куди увійшла й Україна. Результати цього аналізу надамо якнайшвидше. Крім цього, Всесвітній Банк надасть фінансову допомогу Україні. Передбачаємо, що спеціальна кредитна рада Уряду в найближчий час підпише документ про передачу 32 млн доларів США в рамках насінницького проекту. Крім того, ми розробляємо ще три проекти. Рада директорів Всесвітнього Банку впродовж 6 місяців повинна розглянути ці проекти, які передбачають значну допомогу Україні. Перший проект займу призначений безпосередньо аграрному сектору України. Сума цього займу буде складати приблизно 130 млн доларів. Основна ціль кредиту – допомога в розробці аграрної політики і стратегії реформ в сільськогосподарському секторі, в здійсненні Приватизації та реформування земельних відносин. При цьому повинні виконуватись конкретні умови застосування займу та його виплати. Передбачається, що в найближчий час буде розроблено проект по наданню страхового фонду приблизно в розмірі 170 млн доларів. Його ціль – страхування іноземних інвестицій від ризику при вкладанні своїх коштів в Україну. Третій проект в сумі 30 млн доларів призначений для створення системи реєстрації прав власності в Україні. Завдання цього проекту – реєстрація власності, підтримка земельних реформ та створення реально працюючого земельного ринку. Отже, щоб вирішити різні проблеми, що виникають в перехідний період,

246

потрібні не тільки фінансові кошти, але й бачення, сміливість, рішучість. Останні 6-9 місяців, після приходу нового Президента Кучми Л.Д., з'явились сигнали про те, що серйозні успіхи відбулися в сільськогосподарському секторі і Ви готові до нових перетворень. Покладаємо надію, що аграрні перетворення в Україні у зв'язку з цим одержать новий імпульс. Чаба Чакі, головний дослідник проблем сільського господарства Всесвітнього Банку: "Земельна реформа та перебудова сільського господарства" В процесі переходу до ринкової економіки приватизація землі і перебудова господарств є нероздільними проблемами як з точки зору сільськогосподарського виробництва, так і економіки сільського господарства в цілому. Приватизація землі та перебудова господарств, можливо, є головними приватизаційними питаннями на першому етапі трансформації. Однак традиційно вони знаходяться в стороні від приватизаційних зусиль, націлених в першу чергу на промисловість та підприємства державної власності (ПДВ), і їм приділяється звичайно менше уваги з боку урядів і міжнародних організацій. Найчастіше ПДВ по переробці сільськогосподарської сировини й надання послуг також ідуть по лінії приватизації об'єктів промисловості, що уповільнює процес їх приватизації. В республіках колишнього Радянського Союзу продовжують обговорювати філософію приватної власності на сільськогосподарські землі. Ідея повного приватного землеволодіння поки що не прийнята в більшості цих республік. Це знайшло своє відображення в нині діючих обмежуючих законодавствах цих країн. Багато хто висловлюється за збереження державної власності на сільськогосподарські угіддя з деякими формальними змінами в порядку землеволодіння та землекористування (наприклад, через різні способи оренди землі). Ці аргументи наводяться з міркувань "економіки масштабу"*. * "Економіка масштабу" – це закон віку, – обумовлена зростом масштабу виробництва, ефект масштабу проявляється в зниженні довгострокових середніх витрат на одиницю продукції.

247

Враховуючи очікувані майбутні умови розвитку сільського господарства в цих країнах й паралельно здійснювану приватизацію об'єктів промисловості та торгівлі, відсутність або обмеження права приватної власності на землю – основний засіб виробництва в сільському господарстві невиправдані і заважають зростанню ефективності сільського господарства. Тому наше головне положення таке: створення необмеженої** приватної власності на землю є необхідною попередньою умовою для успіху перетворень в сільському господарстві, як і приватизація засобів виробництва й інших активів важлива для всієї економіки в цілому. Наступні питання нам вбачаються як найважливіші для правильного проведення приватизації землі і перебудови господарств: (а) Визначення адресатів: визначення (встановлення) одержувачів землі та інших засобів виробництва, їх розмірів і нормативних документів; (б) Розподілення власності: рішення про те, як будуть виділятись, розділятись і розподілятись земля та інші засоби; (в) Процес здійснення: створення функціонуючого механізму по приватизації землі, перебудова відносин власності в господарствах та створення нових, ефективних структур по виробництву сільськогосподарської продукції; (г) Земельний ринок: встановлення правових рамок з точки зору законодавства й підтримуючого державно-адміністративного потенціалу для створення ринку землі та іншої нерухомості. Визначення одержувачів. Вирішуючи складне питання наділення землею та іншими засобами визначених для цього випадку одержувачів, країни колишнього СРСР йдуть різними шляхами, які можна об'єднати таким чином: ** Це не означає, що вся земля в країні повинна знаходитись у приватній власності. Однак Законом має бути встановлений принцип, за яким, якщо людина одержала землю в приватну власність, то це право повинно бути без обмежень. Є ще одне питання, з якого існують різні точки зору в більшості колишніх республік СРСР. Це право іноземців на придбання землі у приватну власність. В умовах перехідного періоду немає поки що вагомих причин позитивно вирішити це питання за винятком тих випадків, коли власність на землю пов'язана з іноземними інвестиціями у виробництво (наприклад, корпоративна власність на якусь промислову зону).

248

(а) землю тільки тим, хто на ній працює ("земля тим, хто її обробляє"), звичайно включаючи пенсіонерів-землевласників; (б) всім членам колгоспів/радгоспів***; (в) всім членам і робітникам колективів; (г) колишнім власникам сільськогосподарських (і лісних) угідь; (д) всьому сільському населенню. Більшість (якщо не всі) цих республік обмежились наділенням землею робітників господарств беручи до уваги політичні й моральні складнощі наділення землею всіх громадян. Це є певним чином порушення рівноправності в інтересах ефективності. Процес реорганізації землі та інших засобів для утворення продуктивних господарств буде надзвичайно ускладнений, якщо всі громадяни стануть учасникам цього процесу. Однак в більшості колишніх республік Радянського Союзу одержувачі сільськогосподарських земель опиняються в більш вигідному становищі в порівнянні з іншими громадянами в процесі загальної приватизації в цілому по країні, так як вони звичайно мають доступ до:  сільськогосподарських угідь;  інших сільськогосподарських (неземельних) засобів;  земель для житлового будівництва та присадибних ділянок;  пільгових акцій (часток) державних підприємств по переробці сільськогосподарської продукції та агросервісу;  ваучерів та інших чеків такого роду на рівних з усіма жителями правах. Цей перелік переваг є свого роду прихованою програмою відшкодування збитків, відображаючою той факт, що в минулому земля знаходилась у приватній власності сільського населення. *** В даній роботі не робиться розмежувань між колективними і державними господарствами, як це було в колишньому СРСР. У Центральній Європі робились розмежування між цими двома формами господарств і при визначенні одержувачів землі, і при наділенні їх землею, і в процесі приватизації. * Наприклад, від можливості одержання сільськогосподарської землі були відокремлені жителі сільських місцевостей, не зв'язаних з сільським господарством, та міські жителі.

249

Прийняті в більшості республік колишнього СРСР програми приватизації сільського господарства передбачають можливість одержання землі всіма сільськими жителями, працюючими безпосередньо у сільськогосподарському виробництві в колективних або державних господарствах, а також працівниками сфери соціально-побутових послуг цих господарств. В країнах Балтії було вирішено також включити в це число колишніх власників цих земель з метою повернення їм земель і як компенсацію (іноді частковою) вартості націоналізованого їх майна в минулому. В більшості республік працівники сільських промислових, постачальницьких та громадських організацій були позбавлені можливості одержання своєї частки землі державних або колективних господарств. Ці категорії робітників звичайно мали можливість одержати землю для ведення особистого підсобного господарства з метою збільшення виробництва продукції для особистого вживання. Крім того, ці працівники одержали ваучери, за допомогою яких в багатьох цих країнах здійснюється або планується здійснити приватизацію великих підприємств. В деяких країнах працівники промисловості одержують пільгові ваучери для приватизації їх підприємств. В той же час в більшості країн колишнього СРСР робітники державних підприємств і службовці сфери громадських послуг, підприємства яких не підлягають приватизації, можуть мати досить обґрунтовані претензії. В більшості країн колишнього СРСР для утворення селянських (фермерських) господарств тими бажаючими, що не потрапили в категорію осіб, яким належить своя частка сільськогосподарських угідь існуючих господарств, були виділені занедбані землі та землі, що не були в користуванні колгоспів і радгоспів. Ці землі, передані в приватну власність, стали первинними земельними ресурсами, на яких були організовані нові індивідуальні фермерські господарства. Вони також є каталізаторами земельного ринку. Успішне вирішення проблеми визначення одержувачів залежить від чіткості критерія права на одержання; швидкого просування цього процесу за допомогою оперативного

250

роз'яснення процедурних питань, виникаючих в процесі роботи або можливих; відкритості (неутаємненості) цього процесу. Очевидно, що чітке визначення тих груп населення (в тій чи іншій країні), яким буде передане право на одержання сільськогосподарської землі, є складним компромісом між міркуваннями політичної стабільності, рівноправності та економічної ефек-тивності. В кінцевому рахунку це є політичним рішенням. Розподіл власності. Тут існують три ключові питання: – розмежування між приватизацією та розподілом землі, з одного боку, і розподілом решти засобів сільського господарства, рухомих та нерухомих, з другого; – фізичне визначення та розподіл специфічно демаркованих земельних ділянок в індивідуальну приватну власність; – приватне землеволодіння та розподіл власності не повинні розглядатись і пов'язуватись обов'язково з методами землекористування по зростанню продуктивності сільського господарства (наприклад, питання "економіки масштабу") і не передбачати поділ господарств з оптимальними розмірами. Розмежування: Розподіл і передача землі у приватну власність дозволяє швидко досягти таких цілей: політичних, рівноправності та ефективності, тоді як потенційно найбільш складний процес розподілу решти (неземельних) засобів перетворюється в окремий процес, звичайно довший і тісно пов'язаний з формами сільськогосподарського виробництва, які виберуть наступні землевласники типом приватизації, фінансового стану господарства та інше. Повинні застосовуватись різні критерії при розгляді заяв на землю і заяв на споруди, будівлі, обладнання, худобу та ін. Визначальні земельні засоби: Передача особам права власності на землю призводить до миттєвого політичного ефекту, тому що, передавши в руки населення такий значний засіб, дається сигнал про те, що розпочалась перебудова господарств в напрямку приватної власності. З точки зору рівності це гарантує одержувачам земель збереження їх прав на неї, що вона не буде втрачена ними у випадку банкрутства корпоратизованих дер-

251

жавних або колективних господарств. З точки зору ефективності приватна власність на землю прискорює виникнення земельного ринку, через який земля буде переходити в руки тих, хто зможе використати її ефективніше та запропонує орендодавцю або продавцю велику віддачу. Сам процес здійснення повинен бути простим і відкритим, наскільки це можливо, щоб не дати противникам можливості перешкоджати успіху справи. Що стосується землі, тут необхідно дотримуватись двох основних принципів: перше, фізично окреслені індивідуальні земельні ділянки повинні бути передані всім одержувачам, і друге, тимчасові посвідчення (титули) на ці ділянки повинні бути дані власникам максимально швидко і без затримки. Розмежування прав власності і виробничих функцій: Створюючи і розвиваючи приватну власність та ринки власності в сільськогосподарській галузі республік колишнього СРСР, вважається стратегічно важливим розмежувати процес приватизації землі від процесу перебудови і трансформації сільськогосподарського виробництва. Хоч існує можливість швидкої та одночасної приватизації і землі, і інших засобів (про що свідчить досвід Вірменії по створенню колгоспів та радгоспів), однак цей метод можливий тільки в умовах специфічних політичних і економічних обставин. На другому кінці спектру знаходиться "приватизаційний" метод, згідно з яким колишні колгоспи і радгоспи корпоратизуються, і як земля, так і всі інші засоби переходять в сумісну акціонерну власність закритого типу. Останній метод дає дуже мало стимулів для змін в напрямку відповідального керівництва або орієнтації на високу продуктивність. Цей метод також не дозволяє чітко визначити частку власності кожного акціонера і можливість її продажу, якщо в нього виникає таке бажання. Після завершення приватизації землі повинна бути закладена основа для другої стадії цього процесу – перебудови господарств. Однак передача прав на землю в приватні руки не обов'язково завжди передбачає, що управління сільськогосподарськими землями перейде на рівень невеликих сімейних господарств.

252

В умовах приватної власності на землю процес перебудови сільськогосподарського виробництва здійснюється добровільно індивідуальними землевласниками, які можуть вирішити відвести свої землі в такі спільні організаційні форми, які б найкращим чином змогли задовольнити їх потреби. Це – відкритий незамкнутий процес, в якому власники землі починають краще розуміти правильність або хибність свого вибору від того, як і хто керує (використовує) їх землю, і коригують своє рішення через деякий час. Існують досить обґрунтовані думки, що цей процес не буде мати негативний вплив на продуктивність або ефективність сільського господарства (аргумент прихильників "економіки масштабу"). В даному випадку необхідно підкреслити, що як в минулому, так і тепер економіка масштабу не обов'язково завжди економічно ефективна і в реальних ринкових умовах вона буде ще менш ефективна в майбутньому. Тому перебудова господарств з деяким розукрупненням великомасштабних повинна бути метою політики земельної реформи. З другого боку, повне подрібнення господарських структур як результат цієї трансформації буде мати негативний вплив на ефективність хоча б деякий час. Тому роль уряду в цьому процесі – підготувати таку основу, яка дозволить здійснити цю перебудову господарств помірно і в гнучкій формі. Цей процес передбачає прийняття рішення кожною особою про напрям господарювання та землеволодіння. Уряд повинен підготувати таку законодавчу основу, яка б чітко визнавала наявність багатьох виборів і можливість індивідуалу вільно вибрати один. Очевидно, що в будь-яких обставинах цей процес зламає нинішню структуру господарств, що вельми бажано як з політичної, так і економічної точки зору. Як засвідчує досвід Центральної Європи, в більшості випадків це не призводить до повного подрібнення структур господарств або до довгострокового падіння продуктивності сільського господарства, важливо також розуміти і те, що деякі особи можуть вирішити вийти із підприємства і почати вести повністю незалежне господарство, навіть якщо в короткостроковому плані це рішення виявиться економічно не

253

зовсім виправдане. Це їх право свободи вибору. Процес диференціації, притаманний вільному ринку, впродовж малого відрізку часу забезпечить зміщення цього сегменту сільського господарства в бік більш ефективних структур, але при умові, що земельний ринок буде відкритий і вільний. Процес здійснення. В цьому процесі є два ключових елемента: - швидке здійснення приватизації землі за допомогою оперативного прийняття рішень про виділення земель, їх реєстрації, кадастру та ін.; - постприватизаційні перетворення та перехід земель від одного власника до другого. Своєчасне здійснення процесу передачі земель у приватну власність та їх реєстрація залежить від виділення необхідних засобів для роботи системи реєстрації та демаркації. Однак цей процес дуже часто гальмується певними групами населення, що мають свої інтереси, протидіючи як процесу прийняття рішення про виділення землі у приватну власність, так і навмисно заважаючи процесу фізичної реєстрації (штучні бар'єри). Реалізації вищезгаданого може слугувати інформування людей про їх права, можливість вибору та політична воля протистояти виклику таких груп. На основі приватизації землі проведення земельної реформи в цілому може перейти в другу стадію – перебудову господарств. Вона включає створення таких структур, які будуть зорієнтовані на ринок і одержання прибутку на базі чіткої приватної власності на землю та інші засоби й створення стимулюючої системи, що розвиває у власника почуття відповідальності. Нові господарські структури можуть мати різні форми. Деякі особи, можливо, забажають господарювати індивідуально на своїй землі та за допомогою своєї частки решти засобів організують невеликі товариства або кооперативи для спільного ведення і господарства. Треті можуть здати в оренду свої ділянки більш досвідченим виробникам, переходячи в розряд "пасивних інвесторів", або навпаки, зосередивши свою діяльність на наданні послуг приватним господарствам. Таким чином, колишні колгоспнорадгоспні господарства будуть поступово ліквідовуватися або

254

перетворюватись в інші форми господарювання, де виробничий процес буде заснований на приватній власності на землю та інші засоби виробництва. Ці нові виробники будуть підтримуватись новими приватними підприємцями (індивідуально або групами), тоді як інші можуть спиратись на управлінські структури колишніх господарств, що змінять свої функції та перетворяться на консультативні фірми або кооперативи. Якщо забезпечити правильну основу політики перебудови колгоспно-радгоспної системи*, результатом буде наявність багатьох різних розмірів господарств, що відображають вільний вибір шляху розвитку новими землевласниками залежно від реалій агроекономічного середовища, природних умов господарств, їх людських ресурсів та професіоналізму. Дуже важливим є створення функціонуючих ринків землі та інших засобів виробництва. Таким чином, повне здійснення програми перетворень господарств не буде означати повного подрібнення нині існуючих господарств, як і не приведе до насильницької корпоратизації традиційних великих господарських одиниць**. Цей процес повинен бути заснований на прийнятті вільного рішення новими власниками земель та інших засобів та підтриманий відповідним законодавством, що заклав базу та рамки для всього процесу в цілому. Земельний ринок. Ті власники земель, які менше ризикують та більше налаштовані вести господарство індивідуально, сформують на своїй землі індивідуальні господарства, а з часом, можливо, орендуватимуть землю в інших власників. Так як цілком вірогідно, що не всі *

Мається на увазі: зроблено чіткий вибір варіантів перебудови; вільний доступ майбутніх землевласників до необхідної інформації та порадам для прийняття рішень; наявність фінансових коштів для інвестицій в сільське господарство після закінчення перебудови господарств; безперешкодне функціонування ринків матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства і готової продукції; адекватна правова, законодавча база, яка б визначала та захищала права нових землевласників, визначала процедури та ін. ** Розповсюджені нині "акціонерні компанії" необхідно розглядати як перехідну стадію, а не як результат, кінцевий продукт процесу розподілу землі та перебудови господарств.

255

одержувачі землі забажають організувати власне господарство, необхідно, щоб законодавство чітко передбачало можливість здачі землі в оренду або продаж її тим, хто бажає організувати на ній господарство. Необхідно також розробити процедуру, яка б полегшила можливість об'єднання земельних ділянок різних власників в більші масиви до тих пір, поки вони вирішать, як використати свої засоби. Таким чином, в тих випадках, коли неможливо швидко демонтувати великі господарства, необхідно зачекати рішення власників після одержання адекватної інформації. Для стимулювання процесу перебудови відносин земельної власності та процесу виробництва повинен бути створений ринок землі та передачі прав землекористування. Необхідно здійснити такі заходи для формування правової й економічної бази створення і функціонування земельного ринку: а) ніяких мораторіїв (заборон) на земельні угоди (операцій); б) відміна всіляких пільгових прав на покупку землі урядом, членами колишніх господарств, яким раніше належала земля, сусідніми землевласниками або іншими покупцями; в) ніяких обмежень, пов'язаних з розмірами земельних ділянок, що знаходяться у власності приватних власників (в тому числі і орендованих), або зв'язаних з розмірами господарств; г) ніяких обмежень чи контролю за цінами під час земельних угод (операцій); д) ніяких обмежень на форми господарювання (оренда, спільні і т. ін); е) ніяких обмежень на види землекористування (сади, луки та ін.), крім тих випадків, коли це потребують екологічні міркування (в тому числі захист ґрунтів та водних ресурсів); є) простий, швидкий та дешевий процес оформлення земельних угод; ж) невелика платня (для покриття витрат на функціонування реєстраційної системи) стягується лише за реєстрацію земельної угоди; з) ніяких податків на продаж землі;

256

и) земельні титули (довідки), орендні договори, земля, нерухомість та інше майно повинні мати можливість закладатись під заставу; і) полегшення доступу людей до земельної інформації (опис земельних ділянок, прав власності, в яких випадках можливий арешт майна і т.ін.); к) неподільність (в цілях продажу) землі та нерухомості, що знаходиться на ній. Висновок. Перехід від соціалістичного сільського господарства до сільськогосподарських структур, заснованих на приватній власності з приватизацією землі, є не тільки процесом побудови нового, але й демонтажем старого. Особливо це стосується першої стадії процесу передачі землі в приватну власність індивідуальним власникам. Втрата частини основних засобів та тимчасове безладдя в землекористуванні і виробництві продукції неминуче супроводжує цей процес. Уряд, турбуючись про проведення правильної політики при цих процесах, повинен робити все, щоб пом'якшити складнощі та врівноважити неминучі негативні ефекти. Однак вплив політики не може бути як переоцінений, так і недооцінений. На жаль, у всьому регіоні немає розробленої стратегії комплексної аграрної реформи, а також чіткої послідовної урядової програми управління процесом сільськогосподарських перетворень. Найчастіше уряди своєю політикою і діями ускладнюють перехідний процес або затримують хід земельної реформи і процес перебудови господарств. Щодо дії Світового банку в сільськогосподарській галузі можна назвати: перегляд сільськогосподарської політики; полегшення процесу; освіта та підготовка професійних кадрів; інфраструктурні інвестиції в систему земельної реєстрації, а також інвестиції засобів для перетворених (нових) господарств, нових сільських підприємств і сфери послуг на селі. Щоб заходи, які підтримуються Світовим банком, по земельній реформі та перебудові господарств досягли своїх

257

макроекономічних цілей, вони мають були координовані з рештою макро- та галузевими реформами та інвестиційними програмами, а саме: а) загальна політика приватизації; б) розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі; в) реформа міських земель і власності; г) реформа системи фінансів сільського господарства; д) реформа малих та середніх сільських підприємств; е) реформа системи соціально-побутових послуг на селі. Карен Брукс, головний економіст відділу Світового банку: "Земельна власність в структурі сільського господарства" Розглядаючи питання земельної власності та структури сільського господарства в широкому контексті аграрної реформи, слід, по-перше, підкреслити значення форм власності, по-друге, визначити, наскільки одні форми організації господарства кращі за інші. Чи приведе здійснювана в Україні програма земельної реформи та реорганізації сільського господарства до появи принципово нової структури господарства та чи буде така структура відповідати цілям аграрної реформи? Передбачуваний підхід до означеної теми будується на ряді ключових припущень. Передбачається, що Україна має природні і людські ресурси, необхідні для створення стійкого сільського господарства, і зможе стати конкурентоздатним експортером сільськогосподарської продукції. Ми також виходимо з того, що врожайність в рослинництві та продуктивність в тваринництві на поточний момент нижче, ніж буде в майбутньому. Зростання врожайності вимагатиме деяких змін у структурі стимулів і технології виробництва, причому вирішальну роль у цьому відіграватимуть інвестиції, які в більшості випадків будуть приватними, а не державними. Це пояснюється тим, що сільське господарство в Україні буде переважно приватним. Бюджетні асигнування направлятимуться в основному не на посилення виробничого потенціалу, а на приріст таких державних капіталовкладень, як сільськогосподарські дослідження та розвиток

258

сільської інфраструктури. І, нарешті, передбачається, що в найближчому майбутньому капітал в Україні буде дорогим, а праця – порівняно дешевою. В більш віддаленій перспективі вартість праці буде збільшуватись пропорційно вартості капіталу по мірі економічного підйому, зростання зайнятості та збережень. Ці передбачення, тобто те, що Україна буде нетто-експортером, будуть потрібні інвестиції, що праця в близькому майбутньому буде дешевою в порівнянні з капіталом, а у віддаленій перспективі вартість праці буде зростати відносно вартості капіталу, навряд чи можна назвати радикальним, і маємо надію, що багато з вас поділяють цю думку. Однак ці думки мають важливе значення для структури сільського господарства країни як в перехідний період, так і в майбутньому. Розглянемо взаємозв'язок між експортом та конкурентоздатністю сільського господарства. Вважається, що для забезпечення конкурентоздатності на міжнародному ринку сільське господарство України має стати маловитратним виробництвом. Якщо ж сільськогосподарська продукція надходитиме переважно на внутрішній ринок, сільське господарство буде лише невеликим сегментом економіки. В такому випадку конкурентоздатність сектора перестає бути актуальною, оскільки внутрішній ринок може бути захищений за допомогою торговельних бар'єрів, причому собівартість місцевих товаровиробників сільськогосподарської продукції може й перевищувати собівартість конкурентів. Але якщо Україна збирається стати експортером, конкурентоздатність стає особливо важливою при проведенні аграрної реформи. Якраз нова структура сільського господарства повинна забезпечити ефективність і створити у виробників заінтересованість в скороченні витрат. Ціни та виробничі витрати не повинні бути вищі, ніж у конкурентів в інших країнах, оскільки в держбюджеті України не буде ресурсів для фінансування експортних субсидій, а, до речі, таке застосування державних коштів не є раціональним. Під маловитратним ефективним і конкурентоздатним сільським господарством часто розуміють високотехнологічне і капітолоємне виробництво. Це, зрозуміло, так, але тільки при

259

низькій вартості капіталу в порівнянні з вартістю землі та праці. Можна із впевненістю сказати, що рентабельне та конкурентоздатне сільське господарство повинно інтенсивно використати дешеві і такі, що є в достатку, ресурси країни. В найближчі роки вартість праці в Україні буде залишатись відносно низькою. При наявності кількох альтернативних технологій якраз трудомістка технологія веде, як правило, до більш високої конкурентоздатності. Досягти зниження витрат, зростання конкуренто-здатності зможуть ті господарства, яким вдасться впровадити структуру продукції та технології, що використовують достатні трудові ресурси. Питання трудомісткості виробництва має економічне та соціальне значення. Україна вступила на шлях перетворень, спираючись на трудомістку технологію – в господарствах, що входять у вибірку, на кожного робітника припадає в середньому сім-вісім гектарів сільськогосподарських угідь. Якщо в результаті реформ різко зросте кількість повністю механізованих господарств, в яких кожний робітник буде обробляти, скажімо, сто гектарів, це викличе суцільне безробіття та зубожіння сільського населення. Таке використання ресурсів країни не тільки буде нераціональним, але й загрожує загострити соціальні проблеми в ході реформ. Рівень безробіття безпосередньо пов'язаний з прийнятою моделлю реорганізації господарств. Поки в Україні буде здійснюватись програма, що дає учасникам право забирати свої земельні ділянки з фондів великих підприємств, широкомасштабного безробіття у сільській місцевості можна буде уникнути. Якщо ж учасники втратять право забрати свої земельні паї, зберігши тільки акції в господарстві, зросте ймовірність масового безробіття та зубожіння сільського населення. Сільське господарство потребує капіталовкладень, причому висока вартість вкладеного капіталу вимагає обирати для інвестування об'єкти, обіцяючі високу віддачу. Безумовно, знайдуться такі види діяльності і цілі галузі, здатні притягувати інвестиції навіть у непростих обставинах, а якраз у них слід направляти капіталовкладення. Пільгове кредитування збиткових підприємств

260

і розподіл централізованих кредитів недоцільні, оскільки такі кредити використовуються не тільки для фінансування високоприбуткових видів діяльності, але й непродуктивної діяльності. Крім того, пільгові кредити позбавляють господарства матеріальних стимулів до скорочення витрат і заінтересованості у рентабельності виробництва. Більшість інвестицій в господарства та підприємства повинні надходити з приватних джерел. Ті форми власності та організаційні структури, які зуміють залучити приватні інвестиції, будуть більш стабільними, ніж господарства, нездатні заручитись фінансуванням інвестицій або погасити в майбутньому свою заборгованість. У приватних власників з'являються реальні стимули вкладати кошти у власне виробництво, але робити це вони будуть тільки в тому випадку, якщо майбутнє власності не буде викликати в них сумнівів. Таким чином, і форма власності, і права власників по-різному впливають на приплив інвестицій. При гарантуванні прав власності власник може бути твердо впевнений, що збереження, вкладені в господарство, в майбутньому не будуть конфісковані. Крім того, у випадку неможливості або незацікавленості інвестора в подальшій експлуатації господарства він повинен мати право повернути вкладені кошти шляхом продажу господарства на відкритому ринку. Будь-які обмеження на продаж, наприклад, оголошення мораторію, виключення тієї чи іншої категорії з числа потенційних покупців, регулювання цін продажу в адміністративному порядку і т. ін. будуть лише знижувати привабливість сільського господарства як об'єкта для вкладення збережень. В країнах зі стійкою традицією юридичного фіксування прав складання титулів власності на земельні ділянки і реєстрація земель звичайно сприяє зміцненню прав землеволодіння. В тих випадках, коли інвестування в сільське господарство пов'язане з одержанням кредитів у фінансових установах, наявність документів, засвідчуючих такі права у формі зареєстрованого титула власності, звичайно, необхідно, щоб переконати кредитора прийняти земельну ділянку як займ. Кредитор повинен бути впевнений в тому, що якщо зайомщик не верне позику, закон буде

261

відстоювати право кредитора на одержання вартості позики шляхом продажу земельної ділянки на відкритому ринку. Таким чином, для того, щоб приватні фермери змогли одержувати в комерційних банках інвестиційні позики, необхідні документи про право власності на землю та нормально функціонуючий земельний ринок. Введення обмежень на земельні ринки і на права землевласників буде тільки перешкоджати припливу інвестицій в сільське господарство. Дані чисто економічного характеру вказують на те, що оптимальною формою господарства в Україні переважно будуть приватні ферми, земельні та інші активи яких знаходяться у власності селянських сімей або груп фермерів. Такі господарства можуть бути самостійними або входити в сільські кооперативи, але власність буде індивідуальною, а не колективною. Розмір таких господарств може бути різним. Деякі господарства обмежуватимуться розмірами земельного наділу однієї сім'ї, тобто не більше шістнадцяти гектарів, другі будуть більшими в результаті об'єднання декількох пайовиків. У зв'язку з цим виникають декілька питань: Зможуть малі господарства вийти на міжнародний ринок? Як висвітлюється залежність між розміром ферми та ефективністю в міжнародній економічній літературі? Чи завжди збільшення краще та конкурентоздатніше? Або ж вважати за краще менші господарства? Питання про розмір господарств та їх продуктивність перебуває в центрі уваги. В багатьох країнах світу існує глибока впевненість в тому, що більші господарства ефективніші. Це почасти пояснюється тим, що паралельно з падінням реальної питомої вартості виробництва багатьох товарів спостерігається поступове збільшення господарств в багатьох країнах з ринковою економікою. Це може навести на думку, що ці явища взаємно пов'язані. Але збільшення розмірів ферм може бути викликане підвищенням заробітної плати за межами сільськогосподарського сектора та відносним зниженням вартості залучення капіталу, а не більш високою технічною ефективністю великих господарств. Об'єктивними показниками відносної ефективності слугує різниця в загальній продуктивності факторів виробництва між

262

малими і великими господарствами і різниця в прибутку на одиницю капіталовкладень за винятком витрат праці сім'ї. Такі однобічні показники, як врожайність або вартість обсягу сільськогосподарського виробництва в розрахунку на один гектар, не є адекватними. Емпіричні дослідження даного питання не засвідчують більшу ефективність великих господарств. Більш того, одержані результати вказують на те, що в країнах з розвинутою ринковою економікою оптимальний розмір господарств визначається не технічною ефективністю, а іншими факторами, в тому числі витратами на працю в інших галузях економіки і вартістю залученого капіталу. В даний час в Україні існує три основних типи господарств – акціонерні колишні колгоспи і радгоспи, кооперативні господарства та індивідуальні або колективні приватні господарства. Багато хто вважає, що корпоративні або акціонерні господарства повинні процвітати і стати основою сільського господарства України в майбутньому. Але вже наведені економічні докази змушують сумніватися в успіху акціонерних господарств в майбутньому. Великі корпоративні ферми, на яких працюють двісті-триста робітників, очевидно, будуть відрізнятись низькою ефективністю роботи кадрів, що пов'язане з великими витратами. Хоча теоретично сільськогосподарська корпорація володіє землею і основними фондами, за існуючим законодавством пайовики мають право забрати свої паї натурою, що порушує безумовне право корпорації на землеволодіння. Комерційні кредитні установи навряд чи погодяться приймати під заставу землі акціонерних господарств в їх теперішньому вигляді, що ставить капіталовкладення цих господарств в залежність від бюджетних коштів. Якщо з метою зміцнення прав землеволодіння акціонерних господарств буде відміна права на вилучення індивідуальних паїв, в Україні може створитися багаточисельна категорія незайнятих безземельних сільськогосподарських робітників. В інтересах економічного і соціального розвитку країни необхідно зберегти за пайовиками право на вилучення земельних паїв із акціонерних господарств. Але в такому випадку господарства втрачають

263

стабільність, перетворюючись в тимчасову форму господарювання в перехідний період. Треба підкреслити, що в країнах з ринковою економікою великі корпоративні ферми, на яких зайнято двісті-триста робітників, не існують, оскільки було визнано, що така форма господарювання менш конкурентоздатна, ніж сімейні господарства середнього розміру. Сільськогосподарські кооперативи мають певні переваги над акціонерними господарствами, але вони також стикаються з труднощами при одержанні комерційних інвестиційних кредитів під заставу землі. Колективна форма земельної власності мало відома в країнах з ринковою економікою саме тому, що не відомі права індивідуальних пайовиків і всього колективу по відношенню до третіх осіб, наприклад кредитних установ. Великі кооперативи, що мають практично ту ж форму управління, що й акціонерні господарства, будуть стикатися з аналогічними труднощами, намагаючись досягти ефективності роботи кадрів. Кооперативи, що передали право власності на землю та основні фонди селянським сім'ям або невеликим групам фермерів, скоріше за все, перетворяться в підприємства по наданню різних сільськогосподарських послуг і не будуть займатися самим виробництвом, що дозволить їм успішніше залучати інвестиції і досягати високої продуктивності праці. Виходячи з завдань аграрної реформи – збільшення конкурентоздатності, забезпечення зайнятості та залучення інвестицій – слід визнати, що побудова такої програми повинна сприяти розвитку індивідуальної власності та передбачати різні форми господарювання. Кооперативи відіграють важливу роль в наданні сільськогосподарських послуг, особливо в даний час, коли приватний сектор у цій сфері знаходиться в стадії становлення. Важлива роль відводиться акціонерним господарствам як першому кроку на шляху визначення прав власності на землю і основні фонди, але ці господарства не треба розглядати як кінцеву форму процесу реорганізації. Великомасштабне акціонування існуючих в країні господарств фактично може відсунути мету реформи, породивши багато неконкурентоспроможних господарств, доля яких буде постійно залежати від державних субсидій.

264

Головний висновок полягає в тому, що сільськогосподарські ресурси України не повинні замкнутись на якій-небудь одній формі господарювання до тих пір, поки проявляться економічні переваги альтернативних форм. Це означає, що впродовж визначеного часу реорганізація буде здійснюватись як гнучкий безперервний процес. Важливо потурбуватися, щоб були створені механізми для подальших змін, в тому числі земельних і основних фондів і порядок ліквідації або реструктуризації господарств, створених на ранніх етапах реорганізації. Реорганізація аграрного сектора України є важливою як для економіки країни, так і для світових продовольчих ресурсів в цілому. Якщо Україна зможе реалізувати свій великий експортний потенціал, це зміцнить і економіку країни і глобальну продовольчу базу в наступному столітті. Аграрна реформа в Україні пов'язана з вирішенням складних завдань. Початок в нашому розумінні цих завдань був закладений, дякуючи спільній роботі з Інститутом аграрної економіки УААН та Інститутом економіки НАН України. Ми можемо з великим задоволенням відмітити співпрацю та високий професіоналізм наших українських колег. Зрозуміло, з багатьох питань попереду наукові дискусії та обмін думками. Рекомендації стосовно методів реорганізації господарств повинні будуватися на практичному розумінні реальних умов в Україні. Розумінню деяких аспектів було покладено добрий початок, і ми маємо надію на подальше співробітництво з українськими колегами. Норман Курланд, Майкл Грини : "Наймана праця і власність – між капіталізмом та соціалізмом" Розмір заробітної плати, як правило, визначається тим, хто в даний момент (на даному підприємстві або в галузі) є більш сильною стороною у відносинах між працею і капіталом. Між тим на практиці жодна сторона не бере до уваги ні реальної продуктивності праці, ні вартості робочої сили. А оскільки капітал на світовому ринку мобільніший, ніж праця, бо має можливість переміщуватись в країни та регіони з нижчою заробітною платою, то працівники, що мають лише заробітну плату, залишаються в

265

постійному програшу. Ні капіталізм, ні соціалізм не створили економічного порядку, прийнятного з моральної точки зору. Перший узаконює жадобу та експлуатацію більшості меншістю, другий породжує заздрість і ненависть до тих, хто накопичує матеріальні цінності. Тому необхідно домагатись "третього шляху", який, виходячи за межі капіталізму і соціалізму та трансформуючи їх, якраз би і створював конкретні механізми для виконання того, що обидві історично дискредитовані системи тільки обіцяли. На наш погляд, основними принципами дійсного "третього шляху" є: обмеження економічної влади держави, формування вільних і відкритих ринків, відтворення приватної власності, надання громадянам гарантій власності на засоби виробництва. Держава за своє природою має монополію на державні інструменти – поліцію та армію. Ця монополія робить уряд на будь-якому рівні потенційно небезпечним інститутом. Коли держава стає єдиною узаконеною монополією, її влада повинна бути суб'єктом демократичної відповідальності і об'єктом громадського контролю. Скорочення економічної влади держави неминуче передбачає переміщення власності і контролю за виробництвом із державного (суспільного) сектора в приватний, їх передачу від держави громадянам. Безумовно, лише проста констатація взагалі нічого не означає, поки не визначені межі державного втручання. З другого боку, є нахил розглядати "скорочення економічної влади держави" не як звуження сфери її компетенції, а лише зменшення масштабів її діяльності. На нашу думку, для того, щоб вихідна (первинна) влада над економікою змістилась від держави до її громадян, її економічні функції повинні бути зведені до таких: заохочення розвитку приватного сектора і попередження зловживань в ньому; скасування економічних монополій і особливих привілеїв, перешкод на шляху до рівних можливостей володіння; забезпеченню рівного доступу до кредитів, призначених для виробничої діяльності і формування капіталу; захист власності, здійснення контрактів і розв'язання непорозумінь; запобігання інфляції і забезпечення стабільності валюти; підтримка

266

демократичних профспілок в їх захисті прав трудящих і власника; захист оточуючого середовища; створення мережі соціальної безпеки людини в критичних ситуаціях. Обмежена цими функціями держава змогла б забезпечити економічну справедливість для всіх громадян. Одночасно з цим вона могла б вирішувати завдання зниження рівня конфліктності в суспільстві, мінімізації невиробничих витрат і сприяння росту економічної ефективності. В свою чергу, все це означало б збільшення загального обсягу коштів для виконання державним сектором його легітимних (тобто визнаних суспільством) функцій. Тим самим обмежувалась би і необхідність в перерозподілі доходів через прибуткові податки конфіскаційного типу і відрахування у фонди соціального забезпечення. Принадність вільного і відкритого ринкового простору полягає в тому, що рішення та вибір в області економіки робляться тими, хто створює реальні цінності. Чим більша кількість громадян, що "голосує" власними грошима, тим об'єктивніше і "демократичніше" виявляються результати. Коли влада у визначенні цін, зарплати та прибутку належить небагатьом, їх рішення неминуче стають суб'єктивними та довільними. І якщо держава чи окремий капіталіст або навіть профспілка спроможні диктувати заробітну плату, то результатом цього стає тиранія на ринку. Централізоване, штучне або примусове встановлення цін, розміру заробітної плати та рівня прибутків в кінцевому рахунку веде до неефективного використання ресурсів та зубожіння суспільства. Приймаючим такі рішення або недостатньо інформації й мудрості, щоб розібратись в ситуації, або вони встановлюють ціни і заробітну плату для своєї вигоди. Справедливіші ціни, заробітна плата і прибутки складаються на вільному, відкритому і демократичному ринку, де головним є суверенітет споживача. Тому розвиток вільного і відкритого ринку повинен супроводжуватись поступовим скасуванням особливих пільг і монополій, наданих державою, скороченням дотацій (виключення становить лише соціальна допомога незаможним), знищенням перешкод на шляху до вільної торгівлі і вільної праці, відмовою від примусових, штучних методів встановлення цін, заробітної

267

плати і прибутків. Ідеал вільного ринку – в децентралізації процесів економічного вибору і наділенні кожного громадянина правами споживача, робітника і власника. При будь-якому економічному порядку право приватної власності є головним. Власність охороняє особистий вибір і є головною гарантією прав людини. Важливо підкреслити, що "власність" – це не просто річ, якою володіють, але ще й комплекс прав і можливостей (повноважень), якими власник володіє відносно речей, що знаходяться в його розпорядженні. Якщо суспільство має намір демонополізувати доступ до власності й прибутків на національних промислових підприємствах, то воно повинно відтворити вихідні особисті майнові права на засоби виробництва. Метою соціалізму є знищення приватної власності на засоби виробництва. Між тим знищення приватної власності – це попирання справедливості. Крім неї, немає інших засобів дати можливість селянину раціонально господарювати. Приватна власність зв'язує людину з економічним процесом так, як і таємне голосування пов'язує її з політичним процесом. Коли одна з цих ланок відсутня, людина "відчужена" від життєдіяльності суспільства. Відродження ідеї приватної власності і втілення її в життя зумовлюють реформу законів, забороняючих або перешкоджаючих придбати щось у власність або володіти чимось. Кожному власнику, включаючи акціонерів, повинно гарантуватись право брати участь в здійсненні контролю за прибутковою власністю, в управлінні з додержанням звітності через представників акціонерів в раді директорів корпорації, а також в одержанні прибутку відповідно до особистого вкладу. При оцінці ефективності якоїсь програми економічних перетворень завжди є кілька чітких критеріїв. Передусім програма повинна бути реальною, виключаючою концентрацію власності і влади, традиційно притаманних як капіталістичній, так і комуністичній системам. По-друге, вона повинна бути ефективною, забезпечуючи максимальну вигоду при мінімальних витратах. І,

268

по-третє, програма повинна бути справедливою для всіх, а не для жменьки людей на самій верхівці. В історії США були періоди, які сприяли успішному вирішенню проблеми демократизації власності і, значить, деконцентрації економічної влади. Так, у 60-і роки минулого століття "гомстед-акт" Авраама Лінкольна зробив тисячі людей власниками землі, за тих часів єдиного і найціннішого продуктивно використовуваного майна (надбання), надавши їм можливість заробити право на володіння 160 акрами. Але землю не просто роздавали. Кожному поселенцю належало привести її в порядок і відробити на ній п'ять років. І тільки після цього він одержував право на володіння нею. Щось подібне, на нашу думку, зробить добру послугу і сьогодні з метою накопичення працівниками засобів, що дають прибуток від власності. Формування власності персоналу само по собі не дасть кінцевого вирішення питання, але воно є найкращим засобом, важливою першою сходинкою для досягнення мети – надання влади кожній людині замість лідерства якоїсь еліти. Знаменитий афоризм лорда Ектона – влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно, – хоча і став свого роду кліше, зберігає свою актуальність і залишається правдою на цей день. Без демократичного розподілу влади шляхом широко розповсюдженої власності на виробничий капітал неминуча концентрація багатства і влади, що веде до нежиттєздатності і корумпованості економічної, політичної і соціальної системи. В США з 1974 року вже більше 11 мільйонів трудящих стали співвласниками в більш як 10 тисячах компаній, включаючи і найбільші американські корпорації. Досвід цих компаній показав, що значна власність в руках робітників в комбінації з регулярним розподілом прибутку та участю в управлінні суттєво поліпшують виробничі відносини, сприяють росту продуктивності праці та прибутковості підприємств. Суть нововведення, уможлививши такий успіх, полягає в тому, що трудящі одержують свою частку у власності компанії, в якій вони зайняті, не за рахунок інвестицій зі своїх персональних

269

збережень або утримувань від платні. Ця частка формується з поточного прибутку компанії або шляхом прямого трансферта, або за допомогою кредиту, який можна погасити з дивідендів або майбутнього прибутку. Таким чином, робітники оплачують їх частку власності не з своїх особистих грошей, яких в них може й не бути, а з майбутнього прибутку компанії, яку вони "заробляють", збільшуючи продуктивність праці. Більшість політиків, що проводять приватизацію, вважають, що єдиний спосіб профінансувати відчуження прав власності – вимагати термінових платежів готівкою за колишні державні підприємства та майно. Між тим саме така вимога може стати головною перешкодою бажаним змінам. Як підкреслив Маркс, конфлікт між власником і працівниками є часткою капіталістичної системи. Але в ситуації, коли трудівники стають власниками компаній, в яких вони працюють, класовий конфлікт між працею і капіталом практично зникає. Він стає менш гострим і очевидним в силу того, що в праці і капіталі з'являється спільний інтерес. Для прийняття оперативних рішень все ще необхідні професійні менеджери, але над ними встановлюється демократичний контроль. Практика свідчить, що компанії, в яких власником або співвласником є персонал, як правило, різко збільшують свою конкурентоспроможність. Робітники тут зацікавлені в збереженні низької собівартості продукції і утримання заробітної плати на мінімальному рівні. Подібні "жертви" компенсуються потім при розподілі прибутків. Змінюється і роль профспілок, однією з головних функцій яких є захист прав власності працівників. Принципи, на яких історично був побудований "гомстед-акт", фундаментально відрізняються від намірів "насадити чистих" капіталістів, роздаючи власність державних підприємств, продаючи її вузькій еліті або реалізуючи ту або іншу версію держави благополуччя. Сполучені Штати створювали власників, надаючи можливість "заробити" земельну власність. На жаль, це тривало недовго. Однак зараз країни, що входять в Співдружність Незалежних Держав, можуть повернутися до цього досвіду,

270

відкинутому Америкою, і навіть перевершити його, проводячи політику "власність – кожному робітнику", "власність – кожному громадянину" та забезпечуючи в її рамках можливість володіння аграрними, індустріальними та фінансовими ресурсами. Завжди важливим є питання про те, як примусити працювати економіку вільного підприємництва при паралельному створенні більш широкого соціального прошарку, здатного забезпечити зростання вільного підприємництва. Або, інакше кажучи, як уникнути концентрації коштів в руках невеликої групи людей, неминуче супроводжуючої капіталізм та створюючої базу для руйнівної соціалістичної експропріації? На наш погляд, деяке вирішення дає стратегія формування власності робітників, в якій в рівній мірі враховуються як макро-, так і мікроекономічні процеси. Наприклад, такі, як необхідність спрощення національної податкової системи; узгодження національної грошової політики з цілями політики пропозицій; пов'язування податкових та грошових реформ з умовами, стимулюючими володіння капіталом, і т.д. На противагу традиційним контрольованим державою пенсіям і програмам "соціального забезпечення" в рамках такої стратегії кожному громадянину може бути надана деяка податкова пільга, пов'язана з володінням промисловою власністю ("індустріальним гомстедом") і достатня для придбання майна, що приносить прибуток у вигляді дивідендів. Таке особисте майно звільняється від усіляких податків і стає свого роду сучасним еквівалентом тієї земельної ділянки, яку в свій час пропонував закон про гомстед. Програми створення власності трудящих і низка інших похідних варіантів, маючих на меті участь в прибутках і акціонерному капіталі, можуть стати важливими кредитно-грошовими інструментами, з одного боку, зростання продуктивності праці, з другого – збільшення числа нових власників. Прогрес індустріальних технологій може призвести до того, що залежність працівника від системи заробітної плати зміниться на його залежність від політиків, а також бюрократів, що контролюють сферу соціального забезпечення.

271

Для того, щоб це похмуре майбутнє не стало реальністю, є лише одна гарантія – власність трудящих на виробничий капітал. Якщо володіння виробничими фондами приносить прибуток, необхідний для існування і незалежний від заробітної плати, то в результаті цього можливе і соціальне звільнення людини та її матеріальне, інтелектуальне і духовне збагачення. Тому "індустріальний гомстед" являє собою один з конкретних засобів руху до довгострокових цілей "третього шляху", що втілює моральну філософію та еволюційний процес всієї нашої правової, фінансової, культурної і моральної системи – в бік покращення якості життя кожного члена суспільства. Намагаючись "кожного робітника зробити власником", "третій шлях" розкриває тим самим трудову природу особистості. В рамках системи заробітної плати розуміння "праці" позбавлене більшої частини його кращих якостей, зведене лише до малої частини прагнень людини – забезпечення засобів існування. Але в широкому розумінні "праця" включає різноманітні форми фізичної, розумової та духовної діяльності. На нашу думку, сьогодні для реформованої економіки, для будь-якої країни світу втілення в життя ефективних програм вільного володіння виробничими фондами стає велінням часу. Більшість аспектів "третього шляху" залежать від конкретної податкової політики і банківського законодавства, які впливають на демократизацію виробничого капіталу. Яким чином буде проходити цей процес – термін, пріоритети та процедури, – всі ці спеціальні питання повинні обговорюватись відкритим, демократичним способом тими людьми, які бажають створювати для себе вільне й справедливе майбутнє. Цві Лерман, консультант Світового банку, професор Єрусалимського університету: "Працівники сільського господарства про реформу" Ми не будемо зупинятися на економічній політиці і загальних висновках відносно перетворень в сільському господарстві України. Про це вже багато сказано. Наведемо лише деякі результати нашого опитування працівників сільського господарства. На

272

початку 1994 р. було опитано 3000 керівників, робітників громадських сільгосппідприємств та фермерів. Це масштабне опитування було проведено співробітниками Інституту аграрної економіки УААН та Інституту економіки НАН України. В 1993-1994 рр. 55% господарств реорганізувались в колективну спільну власність, 6% – в колективно-пайову (табл.8.1). 8.1. Структура господарств по формі власності на землю Власність земель Колективна спільна Колективнопайова Державна Індивідуальна

Підприємства Форми використання земель Україн Росія 55% 30% Приватна власність Довічне успадковане 6% 61% володіння Постійне користування 35% 4% Оренда 2% 2%

Фермери

ОПГ

30%

29%

52% 17% 2%

26% 45% 0%

В Росії у 1992 р. 61% господарств знаходився вже в колективно-пайовій власності. В Україні ще досить великий процент землі (35%) знаходиться в державній власності, хоча реорганізація проходить швидко. Але в цьому процесі приватизації землі багато формального. Є побоювання, що земля, яка знаходиться в колективно-спільній формі власності, як би консервується на випадок банкрутства колишнього громадського господарства. При пайовій власності законодавство більш гнучке і дозволяє діяти поіншому з господарствами, які збанкрутіли. В підсобних господарствах населення та у фермерів питома вага землі в приватній власності становить 30% (табл.8.1). Решта землі знаходиться ще в державній власності. Отже, реформа в Україні просувається, але перехід від державної до приватної власності проходить повільно і, крім того, досить поверхово. Господарства залишаються колективними, цілими одиницями. Зростає кількість підприємств, деякі господарства діляться, але ця тенденція ще дуже слабка.

273

Господарства, як видно, в своїй більшості реорганізувались. Але основна маса людей бажає залишитися працювати в колективному господарстві, а не виділятися в окремі господарства. 80% керівників підприємств, які були опитані, відмітили, що ніхто з громадських господарств не вийшов, приблизно в 5% господарств виділилось по 1 чоловіку, до 10 чоловік виділились в 15% господарств. В Росії, навпаки, лише 45% керівників відмітили, що ніхто не виділився, до 10 осіб виділились в 35% господарств. Там процес створення нових позаколективних структур проходить значно швидше. В Україні фермерські господарства створюються, але темп росту кількості фермерських господарств за останні два роки уповільнився. В Росії зараз також уповільнився цей процес. Там за IV квартал 1994 р. кількість створених фермерських господарств збігається з кількістю ліквідованих, тобто росту немає. В Україні 30 тисяч фермерських господарств. Це непогано, але ж це становить всього лише 2% землі і 2% продукції. Фермерські господарства за профілем значно різняться від колективних господарств. Фермери 75% доходу отримують від рослинництва, 25% від тваринництва, а в колективних господарствах – 50–45% від рослинництва і 50–55% від тваринництва. Однією з причин цього є те, що тваринництво в останні роки має нижчу рентабельність. Дрібним фермерам, очевидно, легше реагувати на ринкові імпульси та зміну ринкової кон'юнктури, ніж сталим громадським господарствам. Приватизація в цілому поки що не вплинула на зростання виробництва, його результативність, як цього очікували. Приватні фермери мають урожайність в цілому не вище, ніж у державних підприємствах (табл. 8.2). Лише урожайність картоплі й овочів у фермерів значно вища. Надій молока від однієї корови у фермерів вище, ніж у колективних господарствах. У фермерів мало корів (1-2) і догляд за ними кращий, ніж у великих господарствах. А в рослинництві урожайність приблизно однакова, ефекту поки що немає. Ми очікували негайного ефекту. Можливо, вплинула посуха в південних областях, де більше всього опитуваних фермерів. Можливо також, що нові фермери ще не налагодили виробництво в повному масштабі і повний ефект буде отриманий через рік-два.

274

8.2. Урожайність в громадських і фермерських господарствах Показники Зерно, ц/га Цукрові буряки, ц/га Соняшник, ц/га Картопля, ц/га Овочі, ц/га Фрукти і ягоди, ц/га Кормові буряки, ц/га Сіно, трави, ц/га Надій молока на корову, кг/рік Кількість корів на господарство, голів

Підприємства 35 242 14 111 112 32 365 170 2300

Фермери 27 258 13 160 140 62 377 89 3400

550

1-2

Як створюються та фінансуються фермерські господарства? Згідно з даними опитування 1000 фермерів стартовий капітал в середньому одного фермера становив 4-5 тис. дол., а до кінця 1993 р. основні засоби фермера в середньому досягли 6–8 тис. дол. (табл. 8.3). Ріст супроводжувався отриманням кредитів, але заборгованість поки що помірна: 70% фермерів взагалі не використовують кредити. 8.3. Стартові умови фермерів (в розрахунку на одного фермера) Земельний пай Майновий пай Стартовий капітал фермерського господарства Основні фонди на кінець 1993 р. Середня заборгованість фермерських господарств, які використовують кредити (30% від опитуваних)

3,7 га 8–8,5 млн крб на кінець 1993 р., 400–450 дол. США 4000–5000 дол. США 6000–8000 дол. США 2500-3000 дол. США

В 1990–1991 рр. власні заощадження мали велике значення в стартовому капіталі фермерів, в 1993 р. – уже значно менше (через інфляцію) (табл. 8.4). В 1990 р. власні заощадження становили 81% у стартовому капіталі, в той час як в 1992–1993 рр. – 55% належало власним заощадженням, а 40% – кредитам. Забо-

275

ргованість не дуже небезпечна, але спостерігається тенденція до збільшення використання банківських кредитів. Процентні ставки на кредити в 1993 р. були не дуже високими: 50–100% за рік при інфляції 10 000%, тобто росту цін в 1993 р. в 100 разів. За західними стандартами це невисокі ставки, але в Україні їх побоюються і через це не беруть кредит. Для оцінки майбутнього потенціалу фермерів відмітимо, що в Україні 20% опитуваних робітників громадських господарств висловили своє бажання в майбутньому стати фермерами, в Росії – 15%. 8.4. Джерела капітальних вкладень у фермерське господарство (питома вага джерел в % до стартового капіталу, за роками створення господарств) Заощадження Банківські кредити Інші Кількість господарств

1990

1991

1992

1993

81 14 5 7

61 24 15 32

56 35 9 237

55 36 9 555

Але ж чому працівники не виділяються, не стають фермерами? Головні причини у відповідях: труднощі з технікою, недостатньо капіталу, великий ризик та недостатні законодавчі гарантії (табл. 8.5). Але все ж таки фермери більш оптимістичні в порівнянні з працівниками громадських сільськогосподарських підприємств. Лише 10% фермерів (в порівнянні з 30% робітників сільгосппідприємств) негативно висловлюються відносно перспектив на майбутній рік. Це втішно. 8.5. Чому не бажаю стати фермером (процент опитуваних робітників сільгосппідприємств) Причини Труднощі з технікою та постачанням Недостатньо капіталу Великий ризик Недостатні законодавчі гарантії Боюсь втратити соціальні послуги Обмеження на купівлю-продаж землі

Україна 84 71 72 65 46 34

Росія 65 62 41 36 18 12

276

Згідно з даними опитування сільськогосподарські угіддя особистих підсобних господарств селян та інших громадян розширились на 28%. Середній розмір земельної ділянки збільшився приблизно до 1 га. Розширення земельних ділянок ОПГ можна розглядати як один із можливих шляхів формування індивідуальних господарств та індивідуального виробництва. Процес демонополізації державної власності на землю став реальністю, але необхідно прискорити темпи передачі землі у власність населення та паювання колективних господарств. Таким чином, прискориться процес створення багатоукладної економіки, заснованої на приватній власності та ринкових відносинах. А. БОНДАРС, заступник директора Латвійського інституту аграрної економіки, доктор економіки: "Демократизація державної (адміністративної) системи управління аграрною галуззю" Латвійська республіка йде шляхом незалежності, що передбачає включення її до Союзу держав Європейської Співдружності. В зв'язку з цим уже відбулися і в майбутньому ще відбуватимуться суттєві зміни. В державі створилася й функціонує багатопартійна система. За новими принципами здійснено державний устрій та сформовано адміністративну систему управління його різними сферами, галузями. На жаль, система управління створювалась в основному за автократичними і бюрократичними принципами, а не за принципами цивілізованої демократичної правової держави. Тому зараз і в найближчій перспективі головне завдання – перебудувати її, пов'язану з нею правову нормативну основу і у відповідності з цими вимогами здійснити демократизацію державної системи управління різними галузями згідно з принципами й практикою країн ЄС, США та інших цивілізованих демократичних правових держав, вносячи, звичайно, доповнення, специфічні для Латвії, та такі, що відповідають вимогам сьогоднішньої науки. Не допускаючи, звичайно, буквального копіювання. Розробка й сприяння введенню такої системи є завданням і метою нашої роботи в даний час. Цю роботу ми виконуємо на базі

277

і прикладі сільськогосподарської галузі, яка є найважливішою в державі і дає приблизно 40% загальної валової продукції. До того ж, згідно з нашими дослідженнями, по відношенню до цієї галузі держава проводить не досить раціональну економічну політику: - по-перше, різні форми господарювання, засновані на приватній власності (селянські господарства, селянські кооперації та ін.), поставлені в економічно нерівні умови. Селянські господарства мають переваги в оподаткуванні та ін., а кооперативні формування знаходяться в значно гірших умовах. Такої практики не існує в жодній цивілізованій державі світу; - по-друге, загальна державна економічна політика поки що не забезпечує розвиток села, розширення сільськогосподарського виробництва, а навпаки, сприяє зниженню обсягів виробництва, знищенню й пограбуванню багатьох виробничих об'єктів. В результаті не виробляється необхідна кількість зерна, молока, яєць та інших продуктів. Все це закуповується за кордоном за цінами більш високими, ніж у власних селян. Можливо, це економічно вигідно тим силам, які створили таку ситуацію, проте це зовсім не вигідно споживачам, більшій частині жителів нашої держави. В державі немає інституції, яка забезпечувала б встановлення правильної, або точніше, позитивної економічної політики по відношенню до села і сільського господарства. Таку систему потрібно створити і це визнано необхідністю вирішення цих проблем. Такі висновки можна зробити після ознайомлення з системою роботи і результатами в США, Франції та інших державах, ознайомлення з роботами американських вчених М.Х. Месконі, М. Алберта, Ф. Хедоурі, французького вченого Б. Горнея, іншими роботами по цих проблемах, а також вивчення нашої реальної ситуації, діючих законів та інших правових нормативних актів. Перші дослідження проблеми проводились раніше, і в 1994 році в публікації "Проблеми досконалості державної системи управління аграрною галуззю"* була визнана необхідність цієї * Сборник тезисов международной конференции "Аграрная реформа в Центральной и Восточной Европе", Рига, ЛГИАЕ, 1994, с.110-112.

278

роботи та її головний напрямок. Наступні більш детальні дослідження дозволили уточнити постановку завдання, визначити його зміст і інші питання, пов'язані з вирішенням проблеми. При вирішенні завдання, як радить французький вчений Бернар Горней, фахівець по менеджменту, у багатопартійній державі, де діють групи з різними переконаннями, доцільно створити механізм, який забезпечить погодження різних поглядів про народне господарство та його галузі, стабільне функціонування зв'язаних з ними нормативних актів і цим збереже їх від змін. Вчений радить: "... Іншим засобом, який забезпечить нейтралітет державного апарату, є система консультативних комісій, які складаються із представників всіх зацікавлених сторін, у яких повинно бути право не тільки висловлювати свої переконання, але й приймати рішення"**. Вивчення досвіду Франції, США та інших держав свідчить про те, що системи таких комісій створюються при міністерствах. Вони мають значну роль в обмеженні автократизму та бюрократизму, демократизації управління, прийнятті виважених рішень, активізації роботи, сприяють розробці й реалізації прогресивної економічної політики. За інформацією, що є у нас, в системі сільського господарства США працюють: Національна довгострокова сільськогосподарська консультативна рада, Національна рада сільськогосподарського розвитку та використовувачів результатів досліджень, Об'єднана рада по продовольчій та сільськогосподарській науках і ін. У Франції інакше. Діючі там системи створені як напівдержавні, деякі з них мають міжгалузеве, а деякі – галузеве значення. Однак скрізь їх діяльність регулюють закони або інші правові акти. Так це організовано у США, Австрії, Франції та інших країнах. Цей принцип вирішення проблем на даній стадії прийнятий нами за методологічну основу. Він може уточнюватися та в незначній мірі мінятися під час проведення досліджень, **

Горней Б. Введение в науку управления. М.: Прогресс, 1969, с. 334.

279

враховуючи конкретні особливості й специфіку Латвії напередодні третього тисячоліття, коли прогнозується перехід до більш цивілізованого і гуманного способу життя в світі, ніж в даний час. Можемо спрогнозувати, що у XXI столітті ми перейдемо від організованого й промислового знищення людей, природи й атмосфери до організованого і дуже продуманого їх збереження та покращення в інтересах збереження і розвитку людей на Землі. Тому ми прогнозуємо, що розробка цих проблем та реалізація рішень буде актуальною не лише для аграрної галузі і не лише для окремої держави, але і повсюди. Методологічні принципи і рішення можна буде використати в інших державних і народногосподарських сферах для вирішення аналогічних завдань. Розробка цих проблем і реалізація рішень узгоджується з концепцією реформи державної системи управління в Латвії, якою встановлено, що заходи по реформі державного управління потрібно здійснювати таким чином, щоб "розвивати систему консультативних порад, які б брали участь в розробці концепцій, програм та загальної стратегії, їх оцінці і які готували б і приймали рішення в певних областях діяльності, залучали громадськість до виконання функцій державного управління"*. В результаті вирішення проблеми плануємо здійснити такі заходи: - створити систему консультативних комісій по аграрній галузі на державному рівні (при Міністерстві землеробства), які будуть узгоджено й організовано працювати на основі законодавчих нормативних актів, сприяти ліквідації автократизму та бюрократизму, підвищенню ефективності і якості роботи всієї аграрної галузі; - створити систему консультативних комісій на районному рівні (при районних сільськогосподарських департаментах), які будуть різносторонньо впливати на аграрний сектор, якість та ефективність його роботи; - створити систему комунікацій, що буде сприяти співробітництву комісій по аграрній галузі районного та державного рівня, їх взаємодії, активізації діяльності. * Газета "Дієна" від 25 січня 1995 року, додаток "В Сеймі, в Кабінеті Міністрів", с. 11.

280

Основний зміст нашої роботи, послідовність та очікувані результати на подальший період досліджень і розробок для отримання вищезгаданих кінцевих результатів такі: 1. В межах реальних можливостей продовжувати детально знайомитися з досвідом створення цієї системи, її функціонування, правах, відносинах з міністерствами та іншими державними інституціями в США, Франції, Австрії та інших країнах. При здійсненні цієї роботи підготовлені й будуть публікуватися матеріали про ці структурні формування за кордоном, про можливу діяльність аналогічних формувань у Латвії. Таким чином, буде виконана певна початкова робота, підготовлена основа для зміни більшості законодавчих норм на початку реальної діяльності консультативних комісій. 2. Детальніше вивчати реальну ситуацію на державному та районному рівнях, хід створення такої системи і цілеспрямованість роботи, більш раціональні варіанти роботи. 3. На основі досліджень розробити принципи створення і діяльності цієї системи, її структуру, порядок створення окремих формувань, склад, функції, права, взаємовідносини з державними інституціями та ін. Визначити, якими нормативними законодавчими актами доцільно регулювати її роботу, які діючі законодавчі акти і як їх потрібно змінити, підготувати всі ці матеріали. На сучасній стадії дослідження вже намітилась можлива схема створення системи аграрної галузі державного рівня: - Вища Національна Рада по продовольству і сільському господарству; - Національна Рада раціонального розвитку; - Рада по раціональному використанню землі; - Національна Рада ветеринарної служби; - Національна Рада по водоймищах і рибному господарству; - Рада по інфраструктурі села; - Рада по аграрних дослідженнях та освіті; - Рада по розвитку Латгалії. В процесі досліджень і апробації розробок склад комісій, звичайно, може мінятися. Ми передбачаємо, що розробка і створення системи буде відбуватися поступово: спочатку найбільш

281

суттєві й важливіші структурні частини аграрної галузі державного рівня, а потім – решта. Разом з тим буде вирішуватись питання про систему районного рівня, її структуру, функціонування окремих структурних елементів, взаємодії систем державного і районного рівнів, розробка необхідних нормативних матеріалів. 4. Передбачається, що всі матеріали після їх розробки будуть оцінені відповідними фахівцями, експертами, доопрацьовані і лише після цього будуть передані відповідним державним інституціям для оцінки й реалізації. 5. Передбачається, що необхідний нагляд автора над розробками проекту, коригування його протягом не менше року, виходячи з результатів апробації, до створення системи та початку її раціонального функціонування. Лише в результаті такої послідовності організації роботи можна отримати досить якісні кінцеві результати і вважати проект в основному закінченим, а державну систему управління аграрною галуззю удосконаленою, демократизованою. Це необхідно державі, народу. В.Н. МОРОЗ, директор НДІ економіки АПК Міністерства сільського господарства і продовольства Республіки Молдова, доктор економіки: "Структурна перебудова в АПК Республіки Молдова" Аграрна реформа планувалась як вихід з ресурсоємної системи господарювання, звільнення продуктивних сил на селі для творчої діяльності. Але зовнішні економічні умови, які змінилися, істотно вплинули на процес перетворень. В результаті намічені структурні зрушення в АПК, направлені на збільшення частки переробної промисловості, підприємств і організацій, зайнятих доведенням продукції до споживача, не були здійснені. Частка сільського господарства в чистому матеріальному продукті в 1993 р. становила 41,8% проти 33% в 1985 р. Структурні зміни в АПК за останні роки змінили характер "пожежних" заходів, направлених скоріше на виживання, ніж на розвиток ефективних галузей та підприємств. Проте, незважаючи на всі труднощі й помилки, можна з впевненістю стверджувати, що проведені перетворення допомогли пом'якшити соціально-

282

економічні протиріччя, які виникають в ході реформування економіки. Жорстка фінансова політика дозволила помітно знизити рівень інфляції. Після завершення 1994 р. при темпах інфляції близько 100% в 1995 році очікувалося зменшення їх до 10-20%. Земельна реформа вже привела до реального плюралізму форм власності на землю. Із загальної площі сільськогосподарських угідь республіки в державній власності знаходиться 30,4%, в тому числі в резервному фонді – 12,7% всіх земель, в колективній та колективно-пайовій власності – 55,5% сільгоспугідь, в приватній – 14,1%, з яких на фермерські господарства припадає 1,8%. Разом з тим в результаті реформи спостерігається значна порцеліризація землі, тобто ділення її на дрібні ділянки, що призводить до падіння товарності сільськогосподарського виробництва, зниження його технічного рівня. Головним напрямком земельних перетворень повинна стати демократизація земельних відносин, формування ринкового обігу земельних ділянок, раціоналізація розмірів сільськогосподарських підприємств. З 1993 р. діє Закон Республіки Молдова "Про земельний податок та порядок оподаткування", в 1994 р. прийнятий Закон "Про нормативну ціну землі". Але це лише початок формування законодавчої бази для організації в Молдові цивілізованого земельного ринку, виникнення якого диктується всім ходом економічної реформи. Необхідне проведення та відповідне фінансування методичних і практичних робіт, підготовка кадрів, зміцнення матеріальнотехнічної бази для ведення земельного кадастру. Негативний вплив на структурну перебудову в АПК чинить зосередження фінансових коштів у тіньових структурах, які часто проникають в державні й колективні підприємства. Поряд з безготівковим обігом діє розрахунок за готівку, минаючи банківську сферу. Основу "тіньової економіки" становить неврахована продукція. Обсяги виробництва в сільському господарстві перевищують офіційні статистичні дані якнайменше на 25–30 %. Приховування коштів у тіньових структурах обмежує можливості держави через бюджет реально впливати на структурну

283

перебудову. Підприємства, втягнуті в "тіньову економіку", як правило, не зацікавлені в довготермінових інвестиціях, а прагнуть швидше вилучити кошти із сфери агропромислового виробництва. Ефективним засобом боротьби з "тіньовою економікою" та необхідною умовою структурної перебудови є санація та банкрутство. Особливістю, що обумовлює специфічність банкрутства в АПК, є велика залежність фінансових результатів від погодних умов. Крім того, банкрутство не повинно призводити до виведення землі з сільськогосподарського обігу. Механізм санації й банкрутства сільськогосподарських підприємств необхідно звести до реорганізації господарств, маючи на увазі перш за все ефективне використання створеного виробничого потенціалу. Оцінюючи становище в АПК як критичне, необхідно вжити заходів, які полегшували б адаптацію підприємств АПК до умов світового ринку. Це підтримка експорту, скорочення і в майбутньому ліквідація субвенцій неперспективним виробникам, розробка й здійснення таких програм приватизації, які сприяли б підвищенню ефективності виробництва, залученню іноземних інвестицій. При цьому доцільно виділити два етапи в структурній перебудові АПК. На першому етапі пріоритет в розвитку необхідно надавати галузям, по яких республіка має переваги на світовому ринку: більш низькі витрати виробництва, наявність потужностей, які не використовуються для внутрішнього ринку. Як показує аналіз, основними експортними продуктами на цьому етапі будуть напівфабрикати та сільськогосподарська сировина. В даний час республіка має можливість реалізації на світовому ринку дешевих та і трудомістких видів продукції АПК: винограду й вина; фруктів і овочів; концентрованого яблучного соку і томатної пасти; тютюну й тютюнових виробів. Експорт більшості видів тваринницької продукції недоцільний, так як і імпорт цієї продукції. Із зміцненням ринкового механізму господарювання технологічний рівень агропромислового виробництва буде формуватися в першу чергу під впливом реальної кон'юнктури на ринку праці й ринку капіталу. Відсутність власних енергетичних

284

ресурсів, наявність відносно, а в окремих районах і абсолютно надмірних трудових ресурсів ставить на перший план впровадження некапіталомістких, енергозберігаючих технологій з використанням нетрадиційних джерел енергії. На другому етапі, по мірі накопичення для структурної перебудови економіки, засвоєння системи маркетингу необхідно активно формувати нові пропорції розвитку галузей АПК, маючи на увазі збільшення питомої ваги кінцевої продукції. Більш помітно при зростанні доходів населення на структуру виробництва в АПК буде впливати внутрішній ринок. На зміну виробництва дешевої та трудомісткої продукції повинні прийти високі технології, досконалі комплекси машин в сільському господарстві та переробній промисловості. Темпи і строки становлення нової структури виробництва будуть визначатися комплексом зовнішніх та внутрішніх факторів. Разом з тим важливе значення має формування науково обґрунтованої економічної політики, яка б забезпечувала підтримку й стимулювання конкурентоздатних виробництв. Девід Снелбекер: "Політика приватизації" Ключ до успішного здійснення будь-якої програми масової приватизації – це створення важливих груп посередників в суспільстві для підтримки програми (в крайньому разі для того, щоб вони не підривали її). До основних посередників потрібно віднести робітників і управлінців, які шукають, як придбати підприємства, місцеві органи управління, державне управління (вищі урядові структури, галузеві міністерства, парламент), приватизаційні органи, і народ в цілому. Стимули можуть бути створені наданням грошей або забезпеченням прав контролю над підприємством. Стимули повинні бути забезпечені для більшості учасників приватизації; тільки невелика група посередників може бути просто переможена політично. Девід Снелбекер. Політична економіка приватизації в Україні. Центр соціальних і економічних досліджень (СаSе). Вивчення та аналіз, № 69, Warsaw, 1996.

285

Масова приватизація – це процес перетворення, здійснюваного слабкими, перевантаженими органами управління в умовах соціального хаосу. Політики повинні прямо йти до можливих політичних і економічних цілей за дуже короткий термін. Удосконалення політики, доки вона не досягне бажаної досконалості, звичайно закінчується гальмуванням і провалом, так як маленьке вікно можливостей в будь-якій постсоціалістичній економіці швидко закривається. Кінцева мета приватизації – це реконструкція підприємства, а не приватизація заради приватизації. Але реконструкція підприємства майже ніколи не може розпочатись без приватизації. Якщо соціалістичні органи управління не могли керувати державними підприємствами ефективно протягом 50–70 років, то немає причин думати, що вони можуть реконструювати їх зараз. Найближчою метою приватизації повинен бути пропуск підприємств через процес приватизації якнайшвидше, усвідомлюючи, що реконструкція буде проведена краще новими приватними власниками. Може бути лише одне виключення з цього правила у випадку з монополіями та конгломератами, коли уряд може подрібнити підприємство в процесі приватизації. Приватизація, формальна передача прав власності від держави в приватні руки, це просто початок процесу реконструкції. Формальна приватизація сама по собі не може здійснити реконструкцію підприємства і не може створити клас сильних власників, які зможуть ефективно керувати підприємством, чи правову основу для захисту прав власності. Формальна приватизація може лише створити початкові умови, при яких з часом можуть бути розроблені інші зміни. Приватизаційний процес може бути збережений завдяки тому, що якнайбільше роботи по приватизації передається від центральних органів керування іншим урядовим і неурядовим організаціям. Сьогодні українські приватизаційні процедури досягли деяких зрушень відносно політики приватизації. Програма направлена перш за все на швидку приватизацію, а не сконцентрована на реконструкції. І хоча процедури продовжують залишатися достатньо складними, простота, як визнають україн-

286

ські політики та їх західні консультанти, дуже важлива і багато зусиль приділяється створенню більш простих методів. Але, на жаль, найважливіше політичне положення в основному ігнорувалося творцями програми приватизації: програма не створила достатньо стимулів для основних посередників. В основному через цю причину приватизація в Україні на сьогоднішній день зазнає невдачі. Хоча приватизація в кінцевому рахунку може створити багато переможців, вона також може створити і деяку кількість тих, що програли – головним чином це групи у суспільстві, які отримують вигоду від існуючої системи і які володіють значними важелями керування і прибутками, яких вони повинні позбутися. Ці потенційні потерпілі можливо блокують приватизаційні зусилля. Успіх програми масової приватизації залежить від її можливості розплатитися чи кооптувати достатню кількість потенційних потерпілих, так що вони не будуть блокувати приватизацію і так що коаліція потенційних переможців є більш сильною, ніж потерпілі. Основна проблема української приватизації полягає в тому, що програма створює занадто мало стимулів для посередників підтримувати цю приватизацію. Багато основних груп посередників отримують мало керування і мало грошей в обмін на підтримку приватизації. Дуже важливо те, що працівники і члени адміністрації в основному не можуть викупити свої підприємства на протязі привілегійованого строку через обмежену закупівельну можливість, яку їм надають хитромудрі правила. Більш того, майже немає ніяких доходів від того, що пропонує Фонд державного майна, тобто акції в масовій приватизації не продаються за гроші, а тому дуже мало фінансових стимулів для посередників брати участь у приватизації. Фактично те, що приватизаційні сертифікати могли бути продані за гроші, спонукало громадськість брати участь в ній. Відсутність таких фінансових стимулів у масовій приватизації в Україні спонукала багатьох основних посередників неохоче підтримувати приватизацію.

287

Бар'єри для участі в приватизації внутрішніх інвесторів зменшують стимули для підтримки приватизації. Масова приватизація без внутрішніх інвесторів буде сповільнена. Внутрішні інвестори часто можуть прискорити приватизаційні процеси. Вони могли б найняти консультантів для допомоги, якщо це потрібно, і протистояти керівникам, якщо вони спробують гальмувати ці процеси. Через те, що масова приватизація в Україні не заохочує для участі внутрішніх інвесторів, ці внутрішні інвестори, які хочуть вкласти в підприємства, і керівники, які хочуть працювати з ними, намагатимуться захистити свої підприємства від програми масової приватизації. Масова приватизація без внутрішніх інвесторів може прийти до такої програми, яка буде включати лише слабкі підприємства України при тому, що кращі підприємства повністю перейдуть внутрішнім інвесторам абсолютно окремо від сертифікатної програми. Масова приватизація без внутрішніх інвесторів буде гіршим варіантом для громадян України, які вклали свої приватизаційні сертифікати. Тільки внутрішні інвестори достатньо сильні, щоб боротися за права всіх акціонерів проти інсайдерів, які намагатимуться послабити зовнішній контроль над власністю. Невеликі інвестори отримують вигоду, якщо існують також великі внутрішні інвестори, які ефективно керують підприємством, захищають права акціонерів і збільшують капітал. Невеликі інвестори можуть понести збитки, якщо вони є тільки зовнішніми інвесторами. Так само як з економічних причин, так і через політичні умови доцільно збільшити можливості для участі в масовій приватизації України крупних інвесторів. Збільшення таких можливостей, хоча цьому сильно протистоїть багато могутніх інсайдерів, могло б вдосконалити спільне керування, збільшити перспективи для інвестицій в реконструкцію і вдосконалити політичну підтримку приватизації тими інвесторами, які хочуть придбати акції підприємств і чиї підприємства шукають внутрішніх інвесторів.

288

8.2. Політика реформування сільськогосподарських підприємств Сьогодні, як ніколи, загострилися дискусії навколо проблем реформування сільськогосподарських підприємств та шляхів виходу їх із кризового стану. І підстави для цього є. Вже понад п'ять років відтоді, як започатковувалася реформа в аграрному секторі, земля від державної власності, монопольного володіння переходить до конкретних власників в особі селян, колективних сільгосппідприємств, кооперативів, асоціацій, фермерів, акціонерних товариств, селянських спілок, агрофірм тощо. Здавалося б, що мрії романтиків першої хвилі щодо власної землі, власного розпорядження виробленою продукцією стають незаперечною істиною. Так воно є і насправді. Але незважаючи на це, невдоволення реформаторськими процесами зростає, в першу чергу з боку частини селян, хоча привабливість нових організаційноправових форм господарювання очевидна. І все ж, хоч і повільно, реформаторські процеси мають тенденцію до посилення. Вони спрямовуються на революційне оновлення країни, виведення її на якісно нові принципи організації життя і виробництва. Перебудова охопила всі сфери – економіку і політичну систему, соціальні відносини і духовне життя. Але реформи, започатковані в 1992 році, поки що не дали належної віддачі. Результати приватизації, за оцінками вітчизняних і зарубіжних експертів, не відповідають загальновизнаним стандартам. Українська програма масової приватизації лише наблизилась до розв'язання питань дійсного господаря-власника. З одного боку, маємо достатню нормативно-правову базу, а з другого, не сформоване в суспільстві необхідне середовище для підтримки реформаційних процесів. В економічній політиці посилюється вплив виконавчої влади на забезпечення пріоритетного розвитку аграрної і продовольчої сфери. Вдалося активізувати реформи на селі. Вже немає явних супротивників щодо приватного господарства. Навіть у більшості зареєстрованих партій декларується розвиток АПК на приватних ринкових засадах. Отже, суспільна думка цілком позитивна до процесів, що відбуваються в українському селі. Настає час для

289

зважених оцінок і висновків щодо організації сільського господарства в країні. Якщо буде залишатися незмінним фундамент, тобто майнові та виробничі відносини часів адміністративнокомандної системи, то шлях до ринкової економіки залишатиметься не визначеним ні в часі, ні в просторі, ні за змістом. До того ж, розвиток відносин власності – це лише передумова до нового типу економіки. Економічне значення демонополізації власності суспільство почне відчувати в найближчі роки. Але сьогодні тим керівникам, які найближче стоять до сільського господарства, на чолі трудових колективів нарешті необхідно опанувати змістом категорії власності. Власність – насамперед виробничі відносини. Вони визрівають об'єктивно і підлягають внутрішнім законам розвитку. Право власності – зовнішнє відбиття економічних відносин, їх юридичне оформлення. У нашій дійсності в законодавстві вже сформульовані права власності, розпочався процес конструювання нових форм власності, з'явились умови для розвитку нових виробничих відносин, хоча чимало питань ще не знайшли свого закріплення в правовому колі. В більшості господарств, які вже мають нові назви, зберігаються застарілі відносини, і тому вони малоефективні. На жаль, і макроекономічна система, що знаходиться за межами сільського господарства, не позбавилась командно-адміністративних методів управління, не враховує специфіки сільського господарства, а головне – не створює сприятливих економічних умов для його розвитку. Українська політична еліта першої хвилі (1991–1993 рр.) в недостатній мірі усвідомлювала значення швидкої трансформації існуючої системи господарства до ринкової економіки. Вона не потурбувалась про ідеологію аграрної реформи, не створила конкретних програм і доктрин розвитку. Деякі заходи якщо і впроваджувались, то вони не спиралися на приватну власність, стабільну валюту і вільну конкуренцію. Створення ринкової економіки взагалі не відносилось до поняття головної мети економічної політики держави. Політики вишукували "власний український шлях", тому і запізнилися в розгортанні рішучих реформ.

290

Науковцями практично опрацьовані моделі розвитку відносин власності, земельної реформи та управління в АПК, принципово новий економічний механізм; нові форми господарювання, ринку продовольства; формування виробничого потенціалу та ринку засобів виробництва; мотивації праці та ринку робочої сили; соціального відродження і розвитку села. Є концепції та рекомендації щодо невідкладних практичних дій. Але на місцях, особливо районному рівні, розробки науковців не знаходять підтримки, а подекуди і ігноруються. Тому визначення першочергових завдань щодо тактики і стратегії наступних дій з питань розвитку сільського господарства є невідкладним завданням для уряду, місцевих органів управління, а також науки. Для завершення перебудови сільського господарства потрібно завершити роботи по визначенню правових форм господарювання в кожному населеному пункті України. Пакет нормативноправових документів для цього підготовлений, тому необхідна велика організаційна робота, яку послідовно належить проводити державній виконавчій владі на місцевому рівні. Перебудова сільськогосподарського підприємства може здійснюватися у формі його реорганізації або ліквідації з наступним утворенням на його базі нових юридичних осіб або селянських (фермерських) господарств чи кооперативних селянських спілок тощо. Законодавство дозволяє розподіл існуючих підприємств, виділення, з'єднання і приєднання з переходом всіх прав і зобов'язань реорганізованого господарства його правонаступнику. Кожне сільгосппідприємство, що приймає рішення про реорганізацію, вибирає варіанти її здійснення. Вибір варіантів залежить від мотивів, які спонукають господарство до реорганізації. Не виключається ліквідація підприємства, що означає припинення його діяльності без переходу прав і обов'язків в порядку правонаступництва іншим підприємствам. Рішення про ліквідацію може бути прийнято як учасниками підприємства, так і кредиторами, в окремих випадках державою. Зволікати з реформою господарств і земельних відносин на селі не можна. Невизначеність і далі буде ускладнювати стан сіль-

291

ського господарства, не покращувати, а навпаки, погіршувати використання агропромислового потенціалу країни. Критерії відбору господарств: наявність прореформованої адміністрації на обласному та районному рівні, які виражають і демонструють здатність співробітничати з представниками АЛСП та схвалювати роботу АЛСП із кожним окремо вибраним господарством; реформування слід розпочинати в тих господарствах, де є прогресивно мислячі керівники, які здатні і згодні переходити до нових організаційноправових форм; присутність енергійних лідерів у кожній вибраній ланці підприємства; відсутні серйозні конфлікти між групами власників (власність на землю і майно), що буде сприяти успішному проведенню реструктуризації на початковому рівні; відсутні неузгодженості між господарствами та їх кредиторами; сертифікати на земельну частку випущені або їх калькуляція завершена; проведена калькуляція майнових часток; декілька власників сертифікатів на земельні частки хочуть відокремитись; виявляється здатність до отримання права власності на землю. Бажано, щоб в кожному регіоні проводились експерименти з різними моделями реструктуризації господарств та надавалася всіляка підтримка для розвитку виробництва і торгівлі. Взагалі розпочинати роботу по реформуванню сільгосппідприємств потрібно з визначення необхідності та мотивів, які спонукають до цього. Узагальнюючи, можна сказати, що необхідність у реформуванні обумовлюється, насамперед, вкрай незадовільним станом сільського господарства. За останні роки незалежості України обсяг валового сільськогосподарського продукту зменшився на третину, а виробництво продовольчих товарів – вдвічі. Погіршилась платоспроможність сільгосппідприємств, а дефіцит фінансових ресурсів досяг 8,7 млрд гривень. Ще гірший стан справ у промислових секторах економіки. Основні причини падіння виробництва: недосконалість системи управління сільськогосподарським комплексом; невідпрацьованість системи аналізу продовольчого ринку; недосконалість розрахункової дисципліни торговельних підприємств, заборгованість яких постійно

292

зростає; занадто велика бартеризація експорту української сільськогосподарської продукції та відмежування банків від агропромислового комплексу. На сьогодні реформовано 9,5 тис. колгоспів, або 98 відсотків їх загальної кількості. В міжгосподарських підприємствах реформування відносин власності здійснено в 1,6 тис. формувань (54%), приватизовано 1,2 тис. радгоспів (67%), а з урахуванням тих, що знаходяться в стадії приватизації, їх кількість становить 73 і 95 відсотків. Переробних і агросервісних підприємств приватизовано 42%, а з урахуванням тих, що знаходяться в стадії приватизації – 80%. На базі реформованих колгоспів і радгоспів створено: 7360 колективних сільськогосподарських підприємств; 1190 спілок селян; 270 акціонерних товариств; 44 спілки кооперативів; 286 агрофірм; 1700 агропромислових акціонерних формувань; 112 агропромислових асоціацій; 35 тис. фермерських (селянських) господарств. Запропоновані моделі сприйнятливі до розвитку ринку землі, нових методів управління сільськогосподарським виробництвом, можуть забезпечувати структурну гнучкість, необхідну для пристосування наявних товаровиробників до умов внутрішнього та світового ринку. Тобто зроблені два важливих кроки на шляху до багатоступінчатого процесу структурної перебудови сільського господарства України. Основний висновок такий. В країні відійшли від монопольної державної власності на землю. Утворилося різноукладне володіння і користування землею. Замість колгоспно-радгоспної форми організації сільського господарства виникли різноманітні колективні форми господарювання на засадах колективно-пайової власності. Розвивається також приватний сектор в сільському господарстві. Намітився чіткий перехід агропромислового виробництва до ринкової економіки. Майже повністю задово-

293

льняються потреби населення в землі для особистих господарств, городництва та дачного господарства. Специфіка земельних відносин обумовлює об'єктивно активне і різнобічне втручання органів державного управління у взаємозв'язки і взаємозалежності між людьми, що виникають з причин розподілу, перерозподілу, використання і відновлення земельних ресурсів держави, громадянами якої вони є. Таке втручання може бути як на адміністративно-правовій, так і на економічній основі, бути більше або менше бюрократичним, командним або ліберальним, ринковим. Набутий досвід під час роздержавлення та паювання землі і майна, а також по реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств в акціонерні та інші господарські товариства може бути корисним на третьому етапі земельної реформи в Україні, про початок якого говорилося на Всеукраїнській нараді з питань агропромислового комплексу, що відбулася 10 січня 1997 року в м. Києві. На цій нараді Президент України Л.Д. Кучма зазначив, що завданням третього етапу земельної реформи є "формування на базі приватної власності на землю нових за своїм змістом колективних господарств акціонерного типу". Науковцями Інституту аграрної економіки УААН запропонована схема дій по розгортанню робіт по реформуванню сільськогосподарських підприємств.

294

Розділ 9. ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ 9.1. Проблеми цінового паритету та еквівалентного обміну Кілька зауважень щодо проблем цінової політики, ціноутворення та деяких інших проблем. Обвальна лібералізація і безпрецедентний ціновий диспаритет завдали величезної шкоди сільському господарству. Для ринкової економіки методологія ціноутворення, яка існувала при планово-розподільній системі, не прийнятна. Пропонується методологія норми прибутку, що базується на ціні виробництва і необхідній нормі прибутку. Сьогодні, якщо ранжувати ряд суб'єктів господарської діяльності, то за рівнем рентабельності (дохідності) в кінці його знаходиться сільське господарство (рис. 9.1).

Рис. 9.1. Рентабельність галузей З початком ринкових перетворень різко посилилась мотивація суб'єктів підприємницької діяльності до отримання максимальних прибутків. Цей, загалом позитивний для нормальної економіки, фактор внаслідок неконтрольованого розвитку економічних процесів об'єктивно сприяв появі руйнівних макроекономічних диспропорцій. Так, у січні 1997 р. рентабельність окремих промислових комплексів коливалася від 215,5% до збиткових їх значень – 75%. Протягом 1993–1995 рр. на кожний

295

вкладений у банківську сферу карбованець отримано майже 200% прибутків, торгівлю – понад 100%, а у виробництво – лише 20%. Для нормальної ж ринкової економіки характерне таке співвідношення: виробництво – 30%, торгівля – 10–15%, банківська сфера – 10–15%. Тобто мотивація розвитку окремих галузей і сфер народного господарства є протилежною і значно посилює деформаційні процеси. Аграрний сектор, на якому сьогодні практично тримається державність України, є збитковим і приреченим на самознищення. Його фондооснащеність у 3–5 разів нижча, ніж промислових галузей, в той час як у країнах з розвиненою економікою, навпаки – у 2–4 рази вища, ніж у промисловості. Найбільше багатство України – земля – фактично не бере участі у формуванні норми прибутку. Інвестиційна діяльність, особливо у сфері матеріального виробництва, зведена нанівець. Торгівля і банки, всупереч своїй основній функції обслуговування, перетворились у самодостатні сфери одержання надприбутків. Світовий досвід свідчить, що при регулюванні поведінки прибуткоодержувачів слід дотримуватись двох основних принципів. Перший принцип – розмежувати поняття "нормальний прибуток" і "надприбуток". Нормативно-правові акти, які регламентують використання основних інструментів і регулюють поведінку податкоодержувачів, не є адекватними ситуації, що склалася. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" та оперативні рішення НБУ про встановлення Дисконтних ставок мають серйозні вади. Зокрема, для оподаткування прибутку використовується показник рівня рентабельності, який не враховує оборотність капіталу та його складових частин. Нормативними актами до цього часу не визначені терміни "нормальний прибуток" і "надприбуток". Натомість застосовуються базові ставки оподаткування по окремих групах галузей, які не забезпечують усунення економічних деформацій. Навпаки, збитковість сільського господарства посилюється. Дисконтні ставки, встановлені НБУ, не узгоджуються не лише із Законом України "Про оподаткування підприємств", а й з

296

фактичною нормою прибутку матеріального виробництва. Досвід же показує, що капітал вигідно інвестувати в тому випадку, коли процентна ставка є нижчою від норми прибутку. При іншому співвідношенні капітал з матеріального виробництва переходить в ті сфери, де його прибутковість найвища. Регулюванням норми прибутку досягається гармонізація інтересів держави, окремих галузей, товаровиробників і підприємців, споживачів продукції. Однак впровадження показника норми прибутку блокується трьома причинами: а) знецінення в умовах високого рівня інфляції 1992–1994 рр. балансової вартості основних фондів та неповна їх переоцінка, що спотворює норму прибутку і результати господарської та фінансової діяльності; б) відсутність середовища, в якому ефективно може діяти показник норми прибутку як регулятор економічних відносин та стимулятор виробництва; в) недостатність інформаційної бази, необхідної для якісних розрахунків норми прибутку, нормального прибутку та надприбутку і використання цих показників в економічному регулюванні. Зазначені причини проте не є обставинами "форс-мажор". Навпаки, їх можна успішно подолати. Частково це вже зроблено: провадиться систематична переоцінка фондів, високими темпами створюється ринкова інфраструктура, прискорюються процеси приватизації. Щодо статистичної інформації, то вона є справою бажання і часу. Кількісне розмежування термінів "нормальний прибуток" і "надприбуток" можливе за одним із нижченаведених варіантів. Перший варіант. За нормальний прибуток береться середня норма прибутку. В цьому випадку надприбуток повинен дорівнювати сумі перевищення середньої норми прибутку, збільшеної на 2–3% підприємницького доходу, одержуваного за рахунок зниження собівартості продукції, рівня інфляційних очікувань тощо. Цей варіант найбільш придатний для використання в економіці, її галузях і сферах з малодеформованою структурою.

297

Економіка ж України з її деформаціями потребує міжгалузевого і внутрішньогалузевого переливу капіталів, що можливе при конкурентних змаганнях. Щоб не заважати їх розгортанню, межу надприбутків потрібно встановити на рівні 1,5–2 середніх норм прибутку залежно від галузей і сфер діяльності. Другий варіант. За нормальний прибуток приймається дисконтна ставка НБУ, а надприбуток визначається з суми, що перевищує дисконтну ставку, + 2–3% підприємницького доходу + інфляційні очікування, або 1,5–2 величини нормального прибутку. Для запровадження показника норми прибутку, розмежування термінів "нормальний прибуток" і "надприбуток", а також формування з урахуванням цього державного бюджету необхідно здійснити ряд заходів. 1. Запровадити регулювання міжгалузевих і внутрішньогалузевих економічних відносин через показник норми прибутку – відношення одержаної величини прибутку по галузях, сферах і підприємствах народного господарства до вартості авансованого капіталу – ресурсів виробництва, що беруть участь у його формуванні. 2. Запровадити для всіх галузей і сфер народного господарства єдину методику обчислення норми прибутку. 3. Розробити і затвердити нормативний документ щодо порядку визначення обсягів нормального прибутку і надприбутку, отриманого суб'єктами підприємницької діяльності окремих галузей і сфер з метою використання його в механізмі оподаткування. 4. Внести необхідні зміни і доповнення до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" та інших законодавчо-нормативних актів. 5. Розробити і запровадити в статистичну звітність підприємств інформацію, яка б забезпечила оперативний, якісний і доступний широкому загалу економістів розрахунок норми прибутку. 6. Переоцінку основних фондів провадити за індексами росту фактичних (ринкових) цін їх придбання, а не оптових, як це роблять зараз. Ці проблеми, на наш погляд, повинні бути пріоритетними в діяльності економічного блоку керівництва держави.

298

В сусідніх країнах теж розпочинались процеси реформування сільського господарства стосовно до вимог ринкової економіки. Але там є позитивний результат, а в Україні, незважаючи на окремі позитивні зрушення, триває падіння виробництва. В Польщі, Східній Німеччині падіння виробництва відбувалось до 1991 р., в Чехії, Угорщині, Румунії, Болгарії – до 1992 р. Потім в цих країнах настав період стабілізації (2 роки) і підйом виробництва. Висновок перший. Країни, які у більш стислий строк провели земельну реформу, швидше досягають позитивного результату. Для першої стадії характерне падіння виробництва, і досить значне, потім його стабілізація, за цим – піднесення. Другий. Підтверджує правильність вибраного нами шляху реформування АПК, і це не викликає сумніву. Потрібні, як бачимо, активні дії для поглиблення і завершення земельної реформи. Це дозволить створити: - ринок капіталів, а земля, як головний засіб виробництва, стане його складовою частиною, товаром і об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди тощо; - економічні відносини, засновані на трудовій участі, потрібно трансформувати у відносини власності, що базуються на приватній (пайовій) власності та трудовому і майновому внеску у виробництво. Третій. Ми у своїх дослідженнях зробили все необхідне, щоб у найближчі місяці знайти реального власника і на його основі визначити ті правові форми господарювання, які найбільш підходять конкретному регіону і селу (табл.9.1). 9.1. Оцінка виконаних робіт по виявленню власника Зміст виконаних робіт 1. Паювання майна 2. Персоніфікація переробних підприємств 3. Паювання землі 4. Праця: власна Найм

Процент освоєння 98 40 54 10 90

299

Доцільно найближчим часом, як вище зазначалося, завершити процес приватизації. Ринкова економіка, до якої прямує Україна, повинна мати свою систему організації економіки, форми і методи господарювання та економічні стимули. Тобто мова йде про соціальний зміст господарського механізму, природа якого визначається пануючими відносинами власності на засоби виробництва. Господарський механізм охоплює систему економічних важелів і методів, що використовуються різними органами управління (від господарських до державних). Це, насамперед, ціни, витрати виробництва, податкова система, позиково-фінансова система, оплата праці, планування, форми конкуренції, методи соціального захисту малозабезпечених тощо. У світовій практиці господарський механізм, як в країнах вільної конкуренції, так і регульованої економіки за своєю природою підпорядковується інтересам нагромадження та одержання прибутку. При умовах та вимогах ринку посилюється значення програмування і прогнозування економіки, методів державного регулювання. В рамках нової системи визрівають передумови для ефективного використання сучасної техніки, робочого часу, економного витрачання сировини, одержання більших результатів на одиницю вкладених коштів. Нова економіка, нові виробничі відносини спираються на ті елементи, які змінюються безпосередньо під впливом продуктивних сил. Це – первинне, відносини власності – вторинне, що необхідне для розвитку української економіки. Для створення нового господарського механізму великого значення набуває проблема співвідношення макро- та мікрорівнів економіки. Якщо у більшості розвинутих країн розподіл ресурсів і доходів здійснюється переважно за допомогою "невидимої руки", тобто ринку, то на перехідному етапі не виключене цілеспрямоване втручання в цей процес державних органів управління. Найкоротший шлях до цивілізованого ринку пролягає через комплексні інституційні зміни: перетворення відносин власності, формування конкурентного середовища, конструювання інфраструктури ринку, реформування грошової, фінансової і банківської систем, проведення інвестиційної політики, створення

300

сприятливих умов для розвитку підприємництва, науково-технічного прогресу, соціальної сфери та інше. З об'єктивних та суб'єктивних причин найслабшою ланкою в ньому, незважаючи на п'ятирічний строк незалежності, є ціноутворення, недосконалість в цілому державної цінової політики. Підприємства промислових і переробних галузей, використовуючи своє монопольне положення, різко підвищують ціни на свої товари та послуги. Ціни на сільськогосподарську продукцію, навпаки, стримуються, зважаючи на низьку купівельну спроможність населення. Через низьку купівельну спроможність виник парадокс – криза так званого "перевиробництва" при гострій потребі в товарах і необхідності їх виробництва. Якщо ціни на товари, що використовуються для сільськогосподарського виробництва високі, то, природно, повинні бути високі ціни на сільськогосподарську продукцію і на виході. А оскільки такого взаємозв'язку немає, то в країні, як наслідок, збиткове тваринництво і деяка продукція рослинництва. За законами ринкової економіки збиткове виробництво самоліквідується. Однак безглуздо стверджувати, що Україні не потрібне молоко, м'ясо, вовна, льон та багато інших видів продукції. Отже, об'єктивно треба перебудувати, насамперед, економічний механізм, адаптувати його до вимог ринку. Потрібний новий погляд на формування капіталу АПК, і зокрема структури капіталу сільського господарства. Необхідно спеціальним указом Президента ввести, як невідкладне завдання, до складу аграрного виробничого капіталу вартість землі. У ціноутворенні категорія собівартості не викликає методичних або інших розбіжностей. Одночасно така категорія як норма прибутку, про яку вище згадувалося, досі теоретично і практично до кінця не опрацьована. Нам важливо знайти певний рівень прибутковості, який міг би забезпечити розширене відтворення. Доцільно ввести для всіх сфер матеріального виробництва показник норми прибутку з врахуванням всього авансованого капіталу. При цьому особливу увагу потрібно звернути на ціну виробництва. У сільському господарстві, як і в інших галузях, вона повинна відшкодовувати галузеві витрати і забезпечувати

301

достатній прибуток на авансований капітал з урахуванням терміну його обороту. Ціни є основною формою здійснення товарно-грошових відносин. Сьогодні від органів ціноутворення вимагається не просте визначення цін на рівні витрат на виробництво продукції з додаванням до них певного обсягу прибутку. На цьому шляху доведеться розв'язувати об'єктивні протиріччя між вимогами закону вартості і законами розвитку виробництва, між відхиленням цін від вартості з метою стимулювання або обмеження виробництва і споживання окремих видів продукції. 9.2. Перспективи аграрної реформи. Кредитні ресурси Зміни на селі неоднозначно сприймаються сьогодні частиною керівників учорашніх колгоспів та представників вищої керівної ланки – районного, обласного і навіть міністерського рівня. Багатьом із них бракує не лише прогресивних ідей, а навіть володіння ситуацією. Чимало працівників АПК під час наради демонстрували незнання, здавалося б, елементарних речей. За підсумками минулого року переважна більшість сільськогосподарських підприємств в Україні виявилися збитковими. На Хмельниччині лише 15% КСП мають прибутки. На нараді звучали пропозиції щодо реструктуризації боргів господарств усіх форм власності. Загалом така реструктуризація справді потрібна, але коли продуктивність праці залишається на старому рівні, то відстрочка боргів хоч на 15 років не врятує збиткового підприємства. Списання заборгованості можливе лише під конкретну програму, а головне – під лідера. Саме лідер на селі має відіграти провідну роль у структурних змінах. Больовою точкою вітчизняного АПК залишається брак кредитних ресурсів. Загальні потреби сільськогосподарського виробництва в 1997 р. становлять близько 5 млрд грн. Можливості ж банківської системи та держави не перевищують 1,5 млрд грн, причому йдеться про підтримку господарств як коштами, так і ресурсами.

302

Потрібно відкрити можливість доступу на кредитний ринок України усім, хто може підтримати селянина, зокрема й іноземним банкам. На нашу думку, шлях капіталу в український агропромисловий комплекс лежить через механізм застави землі. Єдиним достойним банкірів уваги товаром, під який вони надаватимуть кредити, може бути лише земля. Своєрідність становлення українського ринку кредитних ресурсів полягатиме в тому, що земля поки що заставлятиметься без права її продажу. Внаслідок подальших реформ на селі вивільнятиметься робоча сила. Розв'язувати проблему безробіття доведеться через створення невеликих кооперативів з 5–10 осіб, котрі займатимуться різними видами виробництва, а також через розвиток переробних підприємств тощо. Через об'єктивні причини сільське господарство є кредитоємним, тому нормальне його функціонування без кредитних ресурсів неможливе. Незважаючи на це, в кредитному забезпеченні сільськогосподарських підприємств спостерігаються негативні процеси. Основні з них такі: - зрослий попит на кредит не задовольняється, зростає кількість сільськогосподарських підприємств, які взагалі не користуються кредитами на виробничі потреби; - значно погіршилась структура кредитних вкладень в АПК, частка довгострокових кредитів знизилася до критичної межі; - непомірно зросла плата за користування кредитом, що при нинішньому рівні рентабельності робить залучення кредиту збитковим. Проблеми розрахунків і кредитування значно ускладнились через різкий дефіцит власних оборотних коштів підприємств. Враховуючи викладене, в кредитних відносинах перш за все повинні бути створені умови для спрямування кредитних коштів в агропромислове виробництво з урахуванням його специфіки шляхом: - розробки і запровадження механізму кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників з урахуванням цього фактора;

303

- надання позик сільськогосподарським товаровиробникам на лізинговій основі; - удосконалення механізму розрахунків, розробка механізмів періодичного здійснення заліків взаємної заборгованості; - забезпечення більш тісного взаємозв'язку діяльності банків з сільськогосподарськими підприємствами. В найбільш загальному відношенні сучасний стан галузі можна охарактеризувати таким чином: сільське господарство опинилося в кризовому стані в основному, а по багатьох позиціях – повністю, не з власної вини, а під впливом зовнішніх щодо нього чинників. Найбільше позначається на ході аграрної реформи "криза неплатежів", ця проблема залишається не розв'язаною. Сучасна світова практика розрахунків базується на факторингу, форфейтингу: підприємства продають банкам борги покупців, отримуючи потрібні їм гроші для продовження процесу виробництва. Вони взагалі передоручають банкам ведення рахунків покупців, знімають з себе цей тягар і мають змогу зайнятись питаннями організації виробництва й маркетингом. Важливе місце в розрахунках посідають вексельний і чековий обіг (другий є різновидом першого). Векселі можуть функціонувати як справжні гроші, заміняти їх, виконувати їх функції. На цьому базуються платіжні системи усіх країн світу. В Україні світова практика розрахунків не запроваджена, тому вітчизняна економіка не може нормально функціонувати. В усьому світі розрахунки базуються на комерційному кредиті, на перетворенні товарів, що створює потрібні для розрахунків платіжні засоби (тобто гроші), на тому, що обігові документи (векселі, чеки) майже так само вільно обертаються, як гроші. Якщо підприємство має векселі і чеки, воно без будь-яких труднощів і перешкод може перетворити їх у гроші. Що становить собою цей механізм створення грошей? Він ґрунтується на узаконеному комерційному кредиті. Комерційний кредит – це не лише продаж товару в борг з відстрочкою платежу (наприклад, на 3 місяці), а важливий економічний акт створення платіжних засобів, причому на

304

неінфляційній основі. В Україні він не береться до уваги при величезному дефіциті грошових засобів, брак яких паралізує виробництво і господарський обіг. Існують розробки спеціалістів банківської справи, спрямовані на подолання платіжної кризи, які навіть перевиконуються, а проблема неплатежів ще більше поглиблюється. Зазначені заходи фактично спрямовані на захист і збереження дискримінаційної щодо підприємств кредитно-банківської системи, що не підтримує підприємницьку ініціативу, стимули до ринку. Якщо виробник виробив якісний товар і згідно з договором відвантажив його споживачеві, він перетворив його у гроші чи грошове зобов'язання (це суті справи не змінює). Виробник виконав свою суспільну функцію. Однак замість отримання винагороди він потрапляє в скрутне становище, тому що покупці не сплатили йому грошей. Хто такі порядки запровадив, на підставі якого права, яких законів? Торгівля – це складна система, яка "переводить" товари у гроші, а не прокатний пункт і не ломбард, де заставляють речі, беруть гроші у позичку, потім гроші повертають і беруть назад речі. Суб'єктові цих операцій належала річ і продовжує належати. При обміні річ передається і назад не повертається. її власник має право тільки вимагати за неї гроші. Наші банкіри відмовляються займатися виконанням функцій, пов'язаних з "робленням грошей", перетворенням грошових вимог у гроші, їх взаємопогашенням, не хочуть зв'язувати себе з ризиком при торговельних операціях виробників із споживачами їх продукції, бути між ними посередниками, а лише надають грошові позики на короткий строк під високі проценти. Вони не запроваджують нововведення, бо стара система забезпечує їм високі бариші, хоч для підприємства вона згубна. Чи можна уникнути проблеми неплатежів при нинішній системі невідрегульованих економічних відносин, збереженні в умовах переходу до вільної ринкової економіки кредитнобанківської системи? Ні, не можна. Хто ж винен і хто може навести лад? Тільки держава. І чим скоріше, тим краще для виробництва, його стабілізації і розвитку. Без цього аграрна реформа приречена і не буде мати позитивної перспективи.

305

9.3. Державне регулювання економіки і маркетинг Більшість сільськогосподарських ресурсів обмежена і невідтворювана, пов'язана із станом екології. Тому при визначенні масштабів і структури сільського господарства вкрай важливою є проблема вибору: що виробляти, тобто, які сільськогосподарські продукти повинні вироблятися і в якій кількості? Як будуть вироблятися ці продукти, тобто при допомозі яких ресурсів, якої екологічно безпечної техніки і технології? Для кого призначені сільськогосподарські товари і послуги, тобто, хто повинен їх розподіляти, одержувати від них вигоду? Іншими словами, як повинен в даному випадку розподілятись продукт АПК між членами суспільства? На відміну від планово-розподільної економіки, ці проблеми централізовано вирішує держава, в ринковій економіці вони вирішуються на принципово іншій основі: через систему цін, податків, кредитів, прибутку і збитків, враховуючи кон'юнктуру ринку і вимоги екології. Сільськогосподарські та інші підприємства АПК повинні виробляти ті товари, які приносять прибуток, використовуючи при цьому найбільш економічні засоби виробництва й інші ресурси. Для вирішення складних завдань, пов'язаних із проблемою вибору в економіці в межах виробничих можливостей суспільства, використовуються різні методи, в тому числі метод лауреата Нобелівської премії американського вченого В.В. Леонтєва, який в 30-х роках вирішив проблему "затрати – випуск" на основі аналізу міжгалузевого балансу виробництва і розподілу продукту із застосуванням таблиць шахового типу, апарату лінійної алгебри і комп'ютерної техніки, а також багатофакторні моделі економічного росту. В комплексі заходів по інтенсивному використанню сільськогосподарських ресурсів, забезпечення гармонійного розвитку всіх сфер АПК важлива роль належить вдосконаленню ринкового механізму, економічних методів і стимулів. Визначені кроки в розвитку ринкових відносин АПК, покликані забезпечити вихід із кризи і формування економічних умов нагромадження і розширеного відтворення, створюються в ході аграрної реформи. Вона

306

запроваджує земельну реформу, приватизацію підприємств АПК, розвиток ринкової інфраструктури комплексу, його структурну перебудову та ін. Випереджаюче зростання повинні одержати І і ІІІ сфери АПК. Це дозволить покращити структуру і пропорції комплексу, забезпечити більш збалансований розвиток його галузей і сфер (особливо II сфери – сільського господарства) на шляху інтенсифікації, підвищити продуктивність праці і збільшить вихід кінцевої продукції, домогтися розвитку рівня товарності, дохідності. Під час проведення аграрної реформи в сільському господарстві і АПК в цілому складається нова ринкова соціальноекономічна структура, яка в основному базується на приватній власності на землю. При цьому дальший розвиток нових сільськогосподарських підприємств, реорганізованих колгоспів і радгоспів, селянських (фермерських) господарств при переході до ринкової економіки залежить не тільки від інтенсивного використання внутрішніх матеріально-технічних, трудових і природних ресурсів, які пов'язані з рівнем організації виробництва і стимулюванням праці робітників, але й від досконалості зовнішніх умов агробізнесу. Мова йде про встановлення адекватної системи постачання суб'єктів ринку засобами виробництва і збуту продукції, організації агробізнесу, кредитування, оподаткування і ціноутворення, зокрема, ліквідації цінового диспаритету на промислові засоби виробництва і сільськогосподарські товари. Розрегульованість економічних відносин, високі податки і проценти за кредити, нерозвиненість ринкової інфраструктури – все це породило неплатежі між підприємствами АПК, утруднило їх розрахунки з держбюджетом. Щоб сільськогосподарські підприємства працювали більш ефективно, поряд із інституціальною реформою аграрної сфери здійснюється земельна реформа, під час якої утверджується приватна власність на землю і пов'язане з нею почуття господаря у робітника, його заінтересованість в результатах праці. Необхідно також формувати земельний ринок, який дозволяє давати більш реальну оцінку землі і перерозподіляти її в інтересах власників, які ефективно працюють. Виникає потреба в іпотечних банках, кредитних

307

коопераціях, в яких зосереджується кредитування господарств, в тому числі сезонних робіт, під заставу землі і врожаю. Становлення ринкової інфраструктури тісно пов'язано із лібералізацією сільськогосподарських ринків. У 1995 р. фактично перестала існувати система державних закупок сільськогосподарської продукції і централізованого розподілу матеріально-технічних ресурсів для аграрної сфери. При цьому були лібералізовані ціни на продовольство і сільськогосподарську сировину, а також і сфери зовнішньої торгівлі даними товарами. Лібералізація сільськогосподарських ринків потребує формування адекватної виробничої і ринкової інфраструктури: створення системи оптових сільськогосподарських ринків; розвиток ф'ючерсної торгівлі; визначення по конкурсу підрядчиків по держзамовленню на зерно та інші основні продукти; демонополізація сфери переробки сільськогосподарської продукції; відтворення і розвиток системи агробізнесу на комерційних засадах; формування системи виробничої і наукової інформації тощо. Реалізація цих завдань аграрної політики залежить від зусиль не тільки держави, але й приватного і кооперативного бізнесу. Серед ринкових факторів розвитку сільськогосподарського виробництва особлива роль належить попиту і пропозиції на його продукцію, їх співвідношенню. В Україні проблема збуту продукції сильно ускладнена монополією з боку заготівлі і переробних галузей ІІІ сфери АПК, сприяє зниженню частки закупівельної ціни на продукти господарств в ціні реалізації продовольства, нерозвиненості ринку збуту і зростаючою конкуренцією імпортного продовольства, а також низькими грошовими доходами населення. Для успіху аграрної реформи в Україні рекомендується доповнити приватизаційні процеси дієвими заходами цілеспрямованої організації сільськогосподарського ринку. Її складовими виступають: - структуризація ринку; - формування фізичної ринкової інфраструктури; - раціональна побудова продуктових ринків; - державне регулювання обмінних процесів. Ринкова фізична інфраструктура – це загальна основа безпосереднього здійснення обмінних процесів, фізичне місце

308

контактування, взаємодії ринкових контрагентів, операторів ринку, тобто покупців та продавців. Її основними формами є біржі, оптові ринки, аукціони, торгові доми, ярмарки, міські ринки, магазини дрібнооптової та роздрібної торгівлі. Ринкові ціни як ціни попиту та пропозиції генеруються елементами інфраструктури з високою концентрацією попиту та пропозиції біржами, аукціонами, ярмарками. Раціональна побудова продуктових ринків означає свідоме і цілеспрямоване формування складу його операторів, покупців та продавців. Головним напрямом і принципом раціональної побудови продовольчого ринку є біполяризація. Вона означає загальне скорочення, зведення до мінімуму будь-яких ланок (виробничих, переробних, посередницьких, збутових, сервісних та інших), які відділяють виробника сільськогосподарської продукції від кінцевого споживача. Завдяки біполяризації всі ланки агропромислово-торговельного ланцюга потрапляють в зону оцінок кінцевого споживача і саме він визначає міру успіху підприємства чи об'єднання на ринку. Державне регулювання ринкового середовища – це втручання держави в обмінні процеси, яке здійснюється нею в потрібний час, у потрібному місці, в необхідних розмірах і переважно ринковими засобами. В Україні рекомендується застосовувати дві головні його форми: інтервенції та експортно-імпортне. Грошові інтервенції застосовуються державою при падінні ринкових цін шляхом закупівлі продукції з метою підтримки виробника. Товарні інтервенції сприяють зниженню цін і полягають у продажу раніше закупленої продукції з метою збільшені її пропозиції в інтересах споживача. В рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії для компенсації перевищення внутрішніх цін над світовими та протекційні митні тарифи для захисту внутрішнього ринку. В окремих випадках держава прямо фінансує виробників сільськогосподарської продукції в рамках цільових програм державного регулювання аграрного сектора. Формування ринкової інфраструктури та здійснення заходів державного регулювання потребують значних коштів. В Україні перший з названих елементів організації сільськогосподарського

309

ринку на сучасному етапі може здійснюватись на недержавній основі, тобто в рамках економічних можливостей самих підприємств агропромислового комплексу. Саме для цього і потрібна їх тісна інтеграція. Налагодження внутрішнього механізму інтеграційних процесів слід також розглядати і в контексті стратегічної перспективи як обов'язковий елемент входження України в сучасну систему світогосподарських зв'язків. Маркетингова інтеграція має загальногалузеве і міжгалузеве значення, оскільки забезпечує формування елементів ринкової інфраструктури. Провідна роль в них належить товарним агропромисловим біржам. Їм притаманна висока концентрація попиту та пропозиції і є потужними генераторами врівноважених ринкових цін. Зарубіжна практика показала, що реалізації через біржу 10–15% загальної кількості певного товару вже достатньо для виявлення ринкових цін як цін попиту та пропозиції. Біржі є продуктом інтеграції і утворюються на акціонерній основі, тобто спільними зусиллями і спільним формуванням статутного капіталу потенційними користувачами послуг товарної біржі, які виступають в даному випадку і в ролі засновників. Система біржової торгівлі в Україні ще тільки формується і зараз переважають спотові та форвардні її форми. Вони більше наближаються до посередницького обслуговування товаровиробників. Організуючий вплив товарних бірж значно зросте з переходом до торгівлі ф'ючерсними контрактами. Другим елементом ринкової інфраструктури, яка також створюється в рамках маркетингової інтеграції, є міжрайонні, регіональні та спеціалізовані агроторгові доми. Їхній зв'язок з інтеграційними процесами зводиться до того, що вони можуть створюватись на акціонерній та кооперативній основі, тобто також є продуктом інтеграції. Учасниками створення торгового дому можуть бути всі юридичні особи, розміщені в зоні його дії. В цьому ж напрямі можуть діяти і так звані маркетингові (постачальницько-збутові) кооперативи. Продуктом маркетингової інтеграції виступають і оптові ринки та аукціони.

310

Виключно важлива роль оптових ринків у ціноутворенні. Цьому сприяє ведення торгівлі на відкритій публічній основі, завдяки чому і створюються необхідні передумови формування цін, а саме: - вільне виявлення і співставлення цін попиту та пропозиції; - конкуренція як з боку покупців, так і з боку продавців; - відкритість актів купівлі-продажу, доступність ринкової інформації. Оптовий ринок забезпечує як покупцям, так і продавцям надання необхідного комплексу послуг по транспортуванню та зберіганню продукції, її доробці та передпродажній підготовці, вантажно-розвантажувальних операціях та ін. В сучасних умовах України об'єктивно необхідною є маркетингова діяльність великих широко диверсифікованих сільськогосподарських та агропромислових підприємств. За своїми розмірами вони являють собою великі фірми агробізнесу і мають можливість вести дрібнооптову та роздрібну торгівлю. Це також маркетингова інтеграція на базі одного власника, повна маркетингова інтеграція. Вона не виключає можливості участі такого підприємства у створенні бірж чи агроторгових домів. Власна маркетингова діяльність може поєднуватись з використанням, при необхідності, послуг наявних елементів ринкової інфраструктури. Для умов України доцільним було б створення маркетингових інтегрованих структур у вигляді товарно-фінансових корпорацій для формування регіональних продовольчих фондів. Такі об'єднання в складі виробників та споживачів агропромислової продукції та продовольства могли б організувати мобілізацію кредитних ресурсів споживачів і передачу їх виробникам як пільгове авансування виробництва сільськогосподарської продукції в обсязі регіональних потреб. Товаровиробники могли б надавати товарний кредит споживачам з наступною оплатою. Загальним результатом інтегрування була б нормалізація розрахунків, оптимізація грошових потоків, зменшення залежності від комерційних банків. Цей вид вертикальної інтеграції має як маркетингову, так і фінансову спрямованість. Таким чином, можливі різні напрями та організаційно-економічні форми вертикальної маркетингової інтеграції. Це породжує

311

питання про ступінь придатності окремих із них для України. Світова практика не ставить питання і не дає відповіді на них щодо порівняльних переваг тієї чи іншої форми чи напряму безвідносно до конкретних умов. Кожна країна обирає такі види, напрями та форми, які відповідають її особливостям. З цієї точки зору для умов України слід визнати мало придатними великі потужні елементи ринкової інфраструктури типу оптових ринків (аукціонів), тим більше, якщо створювати їх навіть на інтеграційній основі. Вони мало відповідають національним господарським традиціям і надто дорогі. Серед вітчизняних сільськогосподарських виробників сильні тенденції прямих зв'язків з переробними, заготівельними та торговельними підприємствами. При низькій платоспроможності населення ринкові посередники неминуче підвищать ціну реалізації, а відтак зменшать обсяг купівлі, тобто споживання товару. Реальна економічна ситуація дає підстави надати перевагу малоресурсним різновидам маркетингової інтеграції. До таких відноситься фірмова торгівля сільськогосподарських підприємств кінцевою продукцією агропромислового комплексу. Це ставить їх в умови реального ринкового середовища, біполяризує ринок, робить конкуренцію реальним фактором економічного буття. В той же час, фірмова торгівля дозволяє товаровиробникам значною мірою послабити залежність від банків, поліпшити своє вкрай тяжке економічне становище. Виграє від фірмової торгівлі і споживач, оскільки продукція може реалізуватись з меншими націнками порівняно з існуючою мережею роздрібної торгівлі чи й взагалі без них. Особливу увагу потрібно приділяти нарощуванню експортного потенціалу країни. Потрібно максимально використати можливості зовнішньоекономічної діяльності для здійснення структурної перебудови нашої економіки, з одного боку, а з другого – для рівноправного входження країни в систему міжнародного поділу праці. Розв'язання цього двоєдиного завдання набуває стратегічного характеру. У ситуації, що склалася, одним з найактуальніших завдань є розробка і прийняття науково обґрунтованої зовнішньоекономіч-

312

ної стратегії України, а також механізму її реалізації, котра враховувала б можливості й інтереси країни як на даному етапі, так і в перспективі. Сьогодні зовнішньоекономічна стратегія повинна спрямовуватись на динамічний і збалансований розвиток зовнішньоекономічних зв'язків на базі прогресивних форм міжнародного співробітництва; формування власного експортного потенціалу, здатного запропонувати на експорт конкурентоспроможні товари, послуги і технології; поліпшення структури і пропорцій зовнішньоекономічного обміну за рахунок імпортозаміщення, збільшення частки наукомістких виробів і послуг в експорті, широкого залучення в Україну передових технологій і обладнання, а також іноземних інвестицій; забезпечення сприятливих зовнішніх умов для розвитку країни і зміцнення її міжнародних позицій. Одним з найголовніших завдань для розвитку експортної бази є створення в країні сприятливих умов для підприємницької діяльності, забезпечення купівельної спроможності населення як необхідного фактора пожвавлення виробництва і споживання. Важливо при цьому мати повну узгодженість в питаннях зовнішньої торгівлі, руху капіталів, у сфері науково-технічних зв'язків, грошової політики, митних справ тощо. При цьому першочергове значення має обґрунтований вибір пріоритетів виробництв, котрі могли б бути основою міжнародної спеціалізації країни. Головне в цьому – формування розвинутої експортної бази, здатної запропонувати на експорт конкурентоспроможні товари, послуги і технології. При цьому експортні пріоритети слід визначати, орієнтуючись не на поточне співвідношення попитупропозицій, а на стійкі тенденції національного і світового розвитку. Експорт має бути стійким джерелом зростання національного доходу та засобом реалізації конкурентних переваг вітчизняної аграрної економіки на світовому ринку. Найбільшу віддачу може забезпечити такий підхід, за якого підвищення ефективності нинішніх експортних виробничих структур поєднувалося б із створенням підприємств переважно експортної орієнтації. При цьому провідним експортно орієнтованим

313

підприємствам у період становлення і нарощування експортної бази держава має надавати максимальну підтримку і сприяння (податкові пільги, кредити, пріоритетне забезпечення матеріальними ресурсами та ін.). Створений експортний потенціал, реалізований на світовому ринку, дасть можливість підготувати потужну експортну базу, запобігти подальшому спаду промислового виробництва, стабілізувати економічну ситуацію в країні в цілому. Без розвинутої високотехнологічної бази Україна приречена на роль слаборозвинутої країни. Окрім того, формування експортного потенціалу держави сприятиме поповненню валютних резервів країни. Для збільшення експорту української продукції, просування товарів на світовий ринок держава повинна проводити політику прямої підтримки і сприяння експорту у різних формах. Це і надання гарантійних зобов'язань для кредитування експорту і створення системи страхування експортних кредитів від комерційних та політичних ризиків, і використання різних форм податкового заохочення виробників експортної продукції. Діяльність загальнодержавної системи підтримки експорту дасть бажані результати лише тоді, коли буде створений і задіяний ефективний механізм експортних гарантій, фінансування і страхування, причому на умовах не лише короткострокового, а й середньо- та довгострокового кредитування експортних поставок продукції з тривалим строком виготовлення. Одним з важливих заходів розвитку експортної бази країни може стати створення фонду підтримки експорту (за рахунок надходжень до бюджету від митного обкладання зовнішньоторговельних операцій), який своїми фінансами допомагав би просуванню на зовнішній ринок української промислової продукції та експортних послуг, а також надавав би експортерам технічну, консультаційну та інформаційну допомогу, сприяв у проведенні виставок і ярмарків. Для створення ефективної системи державної підтримки розвитку експортного потенціалу України доцільно розробити і прийняти державну програму розвитку експорту, спрямовану на підвищення якості вітчизняного експорту, розширення його номенклатури і поліпшення структури в рамках прогресивних форм і напрямків міжнародної торгівлі.

314

Однією з гострих проблем, для вирішення якої потрібна активна державна підтримка, є подолання необґрунтованих антидемпінгових заходів і заборонного мита щодо ряду товарів українського експорту. Одним із варіантів розв'язання цієї проблеми могло б стати рішення, за яким до України застосовувалися б загальноприйняті світові правила торгівлі, включаючи проведення попередніх консультацій при запровадженні антидемпінгових заходів, аналіз затрат українського виробника та інші. Ще один важливий напрямок – сприяння держави у просуванні української високотехнологічної продукції і послуг на зовнішні ринки, а також повноправна участь України в міжнародних механізмах фінансово-економічного і торговельного регулювання.

315

Розділ 10. АГРАРНА ЕКОНОМІЧНА НАУКА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ЗДІЙСНЕННЯ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ Нині головною метою аграрної політики є гарантування продовольчої безпеки держави, поступове досягнення рекомендованих норм споживання харчових продуктів на душу населення, визначення та реалізація основних напрямів реформування економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфері, стабілізація та поліпшення економічних і фінансових умов для здійснення відтворювального процесу в усіх галузях продовольчого комплексу, створення економічного механізму рівноправного функціонування різних форм власності і багатоукладного господарювання. Реформування аграрної сфери передбачає поєднання заходів, спрямованих на розвиток ринкових форм господарювання, з активною державною підтримкою, визначає напрями технікотехнологічного переоснащення агропромислового виробництва, інтеграційних процесів у його галузях, подолання фінансової та інвестиційної кризи шляхом забезпечення паритетного ціноутворення, вдосконалення фінансово-кредитної, податкової та митної політики, інноваційних процесів у виробництві із залученням комерційних банків. Пріоритетним завданням є створення потужної харчової індустрії як структуроформуючої ланки аграрної економіки та забезпечення випуску конкурентоспроможних продовольчих товарів за рахунок нарощування виробництва зерна, цукру, олії, винограду, плодоовочевої і м'ясо-молочної продукції, збільшення експортного потенціалу агропромислового комплексу. Аграрна політика спрямована на створення належних соціально-культурних і побутових умов на селі, підвищення престижності та мотивації праці у сільському господарстві, збільшення доходів сільськогосподарських товаровиробників та Доповідь на розширеному засіданні вченої ради Інституту аграрної економіки.

316

вирівнювання їх з доходами працівників промисловості, організацію додаткових робочих місць за рахунок розвитку інфраструктури села, підсобних підприємств і промислів, розширення промислової переробки сільськогосподарської продукції. Значна увага приділяється забезпеченню зайнятості молоді села, підвищенню рівня її професійного навчання та профорієнтації, відновленню культурно-національних традицій. Основними шляхами реалізації аграрної політики є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування реального власника і господаря землі, засобів виробництва та результатів праці. У вирішенні цих тісно взаємопов'язаних комплексних соціально-економічних проблем винятково важлива роль належить аграрній економічній науці, підвищенню її відповідальності за наукове обґрунтування основних напрямів та шляхів практичного здійснення аграрної політики на сучасному етапі становлення і розвитку Української держави. Як відомо, аграрна економічна наука України належить до молодих галузей знань, однак вона пройшла короткий, але досить складний і тернистий історичний шлях розвитку, в якому відобразилися характерні особливості різних етапів і змін у соціально-економічному та політичному житті нашого народу. Вже у 20-х роках в Україні зароджуються наукові осередки аграрної економічної думки, на базі яких згодом почали створюватися науково-дослідні структури аграрно-економічного профілю, зокрема, Аграрний інститут у складі ВУАМЛІНУ (Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів), а в 1928 р. – Інститут соціалістичної реконструкції сільського господарства. Діяльність цих наукових закладів спрямовувалась на розробку проблем реформування галузі на основі створення колективного сільськогосподарського виробництва. З 30-х років до Великої Вітчизняної війни і у післявоєнний час включно до

317

1955 р. аграрно-економічні дослідження в Україні зосереджувались в Інституті економіки та у Раді по вивченню продуктивних сил України Академії наук України. Новий етап розвитку аграрної економічної науки розпочався 40 років тому заснуванням у травні 1956 р. Українського науководослідного інституту економіки і організації сільського господарства. Інститут створений як науковий центр по розробці економічних основ формування і здійснення аграрної політики в Україні, актуальних проблем теорії та практики розвитку агропромислового комплексу, організації впровадження у виробництво досягнень економічної науки, здійсненню координації науково-дослідних робіт за своїм профілем та підготовці наукових кадрів. За період свого існування Інститут виріс у сучасну державну установу, якій під силу наукове забезпечення розв'язання актуальних проблем економіки агропромислового комплексу на сучасному етапі розбудови суверенної України. Тематична спрямованість досліджень Інституту, його структура і кадри формувалися, виходячи з актуальних завдань сільського господарства на відповідних етапах становлення Української держави. Вже з початку створення Інституту провідне місце в науковій діяльності займали дослідження з комплексної проблеми вдосконалення шляхів розвитку, розміщення і спеціалізації сільського господарства, міжгосподарського кооперування та агропромислової інтеграції. Розроблено науково обґрунтовані пропозиції по вдосконаленню розміщення сільськогосподарського виробництва по природно-економічних зонах України та поглибленню його спеціалізації в межах областей, адміністративних районів з урахуванням раціонального використання грунтово-кліматичних і економічних чинників, що сприяло зростанню виробництва продукції з гектара земельних угідь. Опубліковано ряд монографій, методичних матеріалів з науково обґрунтованих систем ведення сільського господарства по зонах України, рекомендацій виробництву за результатами досліджень.

318

Внаслідок досліджень з важливої проблеми раціонального використання земельних ресурсів розроблено методичні основи економічної оцінки земель за диференційованим доходом, опрацьований земельний кадастр, проведена економічна оцінка землі по областях, районах і господарствах України, науково обґрунтовані рекомендації щодо ефективного використання великих масивів зрошуваних земель, подані пропозиції по боротьбі з ерозією ґрунтів. Значний обсяг досліджень виконано з проблеми формування матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, підвищення економічної ефективності основних фондів, капітальних вкладень і нової техніки. Як наслідок, були визначені найбільш ефективні напрями капітальних вкладень і запропонована раціональна структура виробничих фондів для господарств різних типів спеціалізації, опрацьовані питомі нормативи потреби у виробничих фондах і капітальних вкладеннях з розрахунку на одиницю продукції та обсягу виробництва. Підготовлені методичні матеріали і прогнози з питань визначення потужностей і структури енергетичних засобів сільськогосподарського виробництва. На підставі виконаних досліджень опубліковано ряд монографій, методичних та нормативно-довідкових матеріалів з проблем функціонування галузі. Важливе місце у науковій діяльності Інституту займали дослідження з проблеми підвищення продуктивності, вдосконалення організації, нормування і оплати праці в сільському господарстві. В практиці набули широкого застосування розроблені рекомендації і методика грошової оплати праці, системи оплати праці від валового доходу, методика по нормуванню праці в сільськогосподарських підприємствах, науково обґрунтовані норми виробітку і методів нормування праці в господарствах. Підготовлені пропозиції щодо методології побудови балансу трудових ресурсів у господарствах, методичні матеріали по аналізу їх використання та визначення продуктивності і сукупних затрат праці.

319

В Інституті виконувалися дослідження з проблем розвитку механізму планово-економічного регулювання сільськогосподарського виробництва. Опрацьована науково обґрунтована методика обчислення собівартості продукції в колгоспах в усіх республіках колишнього Союзу РСР. Здійснені розробки по застосуванню господарського розрахунку в сільськогосподарських підприємствах, опрацьована методика визначення й аналізу рентабельності виробництва в сільськогосподарських підприємствах, обґрунтовані пропозиції по вдосконаленню рівня заготівельних цін та їх зональної диференціації на сільськогосподарську продукцію. Підготовлені методика обчислення нормативів сукупної рентабельності сільськогосподарського виробництва, рекомендації по вдосконаленню фінансів у колгоспах і радгоспах та організації фінансів міжгосподарських підприємств у тваринництві. Великий обсяг робіт виконав Інститут з комплексної проблеми вдосконалення управління сільськогосподарським виробництвом в умовах науково-технічного прогресу із застосуванням прикладної математики, сучасних засобів обчислювальної й організаційної техніки. Створена методика економіко-математичних досліджень по обґрунтуванню структури виробництва для раціональних типів сільськогосподарських підприємств, опрацьовані пропозиції щодо розробки організаційно-господарських планів і проектів землевпорядкування колгоспів і радгоспів з оптимізацією структури виробництва за допомогою ЕОМ. Розроблені пропозиції щодо вдосконалення системи управління в колгоспах, радгоспах, міжгосподарських підприємствах і об'єднаннях. Розроблена й ефективно застосовується система вдосконалення планування аграрно-економічних досліджень і впровадження одержаних результатів у виробництво. Наступним етапом розвитку Інституту і всієї аграрної економічної науки можна вважати 1986-1990 рр. В цей характерний посиленням інтеграційних процесів в агропромисловій сфері період Інститут зосередив зусилля на дослідженні актуальних

320

проблем поліпшення наукового забезпечення формування і розвитку агропромислового комплексу України шляхом організації досліджень з ряду науково-технічних програм та замовлень владних структур. Опрацьовано комплексну програму науковотехнічного прогресу та його соціально-економічних наслідків в АПК України, обґрунтовано оптимальний рівень спеціалізації і концентрації виробництва в сільськогосподарських підприємствах різних типів, пропозиції по підвищенню ефективності роботи підсобних промислових підприємств, рекомендації по формуванню і розвитку селянських (фермерських) господарств різних типів. Приділялась увага розробці економічних нормативів у сільськогосподарському виробництві, системи цін і розподільних відносин. Опрацьовані Методичні рекомендації по розробці нормативів собівартості основних видів сільськогосподарської продукції і на їх основі обчислені нормативи собівартості виробництва всіх основних видів продукції рослинництва і тваринництва по областях України трьох рівнів урожайності та продуктивності, а також Методика розробки нормативів сукупної рентабельності сільськогосподарського виробництва, його галузей і основних видів продукції, обчислені нормативи сукупної рентабельності сільськогосподарського виробництва в громадському секторі і на цій основі визначена потреба сільського господарства у фінансових ресурсах з урахуванням об'єктивних вимог розширеного відтворення, стимулювання якісних показників виробництва та ресурсозбереження. З метою введення взаємопов'язаної системи цін в АПК, яка дає змогу створити умови для роботи сільськогосподарських і переробних підприємств на принципах господарського розрахунку та самофінансування, запроваджені нові закупівельні ціни на всі види сільськогосподарської продукції, опрацьовані ключові питання вдосконалення дії цінового механізму в умовах великих інтегрованих формувань. Вперше підготовлені пропозиції по комплексному вдосконаленню механізму державних заготівель сільськогосподарської продукції в умовах ринкових відносин.

321

Обґрунтовані шляхи і перспективи розвитку ринку продовольства та сільськогосподарської сировини, подані пропозиції по створенню виробничо-торгових фірм з включенням господарств, оптових баз і мережі магазинів роздрібної торгівлі, по створенню форм, методів та умов державних заготівель продукції тваринництва в системі АПК. За опрацьованою співробітниками Інституту Методикою визначення ресурсного потенціалу і ресурсомісткості продукції вперше обчислений ресурсний потенціал по всіх категоріях господарств України. Певних результатів досягнуто в дослідженнях з питань удосконалення фінансово-кредитних відносин, обліку, економічного аналізу, істотно важливих для забезпечення успішної роботи сільськогосподарських підприємств і селянських господарств у ринкових умовах. Розроблені пропозиції по вдосконаленню бухгалтерського обліку та економічного аналізу в новій системі внутрішньогосподарських виробничих відносин. Опрацьовані рекомендації по створенню і діяльності наукововиробничих систем, заснованих на застосуванні взаємовигідного економічного механізму кооперування підприємств у широкому використанні на практиці науково-технічних досягнень. По результатах досліджень підготовлені пропозиції сільськогосподарським органам по вдосконаленню аграрної інвестиційної політики, підвищенню ефективності капітальних вкладень в АПК, визначені пріоритетні напрями капітальних вкладень і розроблені заходи по поліпшенню їх відтворювальної, технологічної та галузевої структури. Проведені комплексні дослідження дали змогу підготувати методику аналізу використання виробничих потужностей і основних фондів у підприємствах в умовах переходу до ринку. З метою підвищення ефективності використання техніки в сільськогосподарських підприємствах розроблені методики оцінки використання машинно-тракторного парку з урахуванням кінцевих результатів виробництва, визначення ефективності організаційних форм використання техніки у тваринництві, рекомендації по впровадженню орендних відносин, пропозиції по

322

підвищенню ефективності використання транспортних засобів, раціональному їх поєднанню при перевезенні вантажів, зокрема зібраного врожаю. Обґрунтовані напрями вдосконалення економічних взаємовідносин сільськогосподарських і ремонтних підприємств, пропозиції по обчисленню та підвищенню економічної ефективності використання виробничого потенціалу в сільському господарстві, визначено прогноз матеріаломісткості сільськогосподарської продукції, опрацьовані рекомендації по визначенню шляхів її зниження. Не залишались поза увагою науковців Інституту проблеми підвищення ефективності праці в сільському господарстві і соціального розвитку села. Тут провідними стали розробки методології і здійснення комплексного багатофакторного аналізу сучасного стану, основних чинників, резервів і темпів зростання продуктивності праці, а також використання матеріально-речових ресурсів, на підставі яких подані відповідні пропозиції виробництву та управлінським структурам. Опрацьовані пропозиції по трьох напрямах забезпечення соціального розвитку села – удосконалення регулювання розвитку особистого підсобного господарства, підвищення матеріального добробуту сільського населення шляхом зростання реальних доходів та поліпшення культурно-побутових умов сільського населення. На розв'язання нових соціально-економічних проблем був спрямований науково-дослідницький процес Інституту починаючи з 1991 р. Тривав він і в 1996 р. Творчий колектив напружено працював над розробкою теоретичних основ формування ринку і ринкових відносин в агропромисловій сфері та створенням механізму еквівалентного внутрішньогалузевого і міжгалузевого обміну в агропромисловому комплексі України. Значна робота виконана по формуванню та реалізації аграрної політики держави на сучасному етапі соціально-економічних перетворень, по підготовці законодавчо-нормативної бази здійснення реформи в агропромисловому комплексі.

323

В результаті розробки методологічних, організаційних та соціально-психологічних основ прискорення і поглиблення аграрної реформи напрацьовані теоретичні підвалини та методологічні основи реформування майнових і земельних відносин власності, науково-методологічні засади аграрної політики суверенної України, обґрунтовані шляхи становлення приватного сектора у сільському господарстві. Підготовлені методичні рекомендації по паюванню (персоніфікації) майна в колгоспах та інших недержавних сільськогосподарських підприємствах, реформуванню радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств у колективні підприємства, механізму реформування колективних сільськогосподарських підприємств у виробничогосподарські структури ринкової орієнтації на основі єдності приватної власності їх членів на майнові й земельні паї та колективні форми господарювання, обґрунтовані організаційні та соціально-психологічні основи становлення фермерства, методологічні та організаційні засади післяприватизаційного розвитку сільськогосподарських підприємств. За результатами дослідження методичних і теоретичних основ формування і функціонування господарських структур на основі приватизації майна і землі накреслені напрями залучення сільськогосподарських товаровиробників до участі у приватизації майна переробних підприємств АПК, визначено шляхи перебудови організаційно-економічної системи підприємств у ринкових умовах формування внутрішньогосподарських структур. Досліджені теоретичні та практичні аспекти формування і функціонування ринків засобів виробництва та інвестицій. Опрацьовані стратегічні напрями розвитку технічного і технологічного переозброєння агропромислового виробництва, принципи створення ринку технічних засобів і послуг, схема реформування матеріально-технічного обслуговування сільськогосподарських підприємств, визначена енергомісткість продукції рослинництва і тваринництва, розроблені пропозиції по регулюванню еквівалентності обміну, перспективи розвитку та підвищення ефективності транспортного обслуговування підприємств АПК, ціновому механізму відтворення матеріальних ресурсів. Обґрунтовано

324

прогноз фондозабезпеченості та обсяги інвестицій на формування основних виробничих фондів сільського господарства України на 2000 і 2005 рр., викладені теоретичні та практичні положення нетрадиційного підходу до процесу ціноутворення в АПК у відповідності з характером і змістом соціально-економічних змін в Україні. Розроблені положення по формуванню сучасної державної цінової політики в перехідний період до ринкової економіки покладені в основу пропозицій по забезпеченню еквівалентності обміну між сферами АПК, по підтримці цін і захисту сільськогосподарських товаровиробників. Опрацьовані рекомендації по формуванню і розвитку ринків зерна і хлібопродуктів, м'яса і м'ясопродуктів, молока, виноградарсько-виноробної продукції та ін. Внесені пропозиції по організації і розвитку ринкової інфраструктури та забезпеченню державних інтересів при закупках продовольства, посиленню ринкового регулювання, що пов'язано з інтересами товаровиробників і споживачів. На підставі досліджень фінансово-кредитного механізму в умовах ринкових відносин підготовлені пропозиції по вдосконаленню податкового, кредитно-розрахункового та страхового механізмів в аграрному секторі АПК, фінансових взаємовідносин сільськогосподарських підприємств з бюджетом та цільовими і позабюджетними фондами, рекомендації по запровадженню акціонерних відносин в АПК та аудиту в сільському господарстві, вдосконаленню безготівкових розрахунків, визначенню господарського ризику і страхуванню майна селянських (фермерських) господарств, концепція формування ринку цінних паперів в аграрному секторі, по вдосконаленню фінансово-кредитної системи – фінансових взаємовідносин з бюджетом, цільовими і позабюджетними фондами. Результати досліджень використані при підготовці відповідних законів України, прийнятих Верховною Радою, указів Президента України, постанов Уряду та колегії Мінсільгосппроду України. Основними результатами досліджень з проблем інформатизації є підготовка Концепції інформатизації агропромислового комплексу України, розробка і практична реалізація Цільового комплексного проекту створення комп'ютерної інформаційної

325

системи наукового обслуговування в УААН, впровадження організаційно-методичних та проектних матеріалів по створенню інформаційно-консультативної і впроваджувальної служби агропромислового виробництва. Розроблені концепції організації обліку при використанні комп'ютерної техніки в сільськогосподарських підприємствах, методичні рекомендації та інструкції з бухгалтерського обліку і звітності селянських (фермерських) господарств. На основі дослідження проблем розвитку форм господарювання в АПК запропоновано концепцію, обґрунтовано організаційно-економічні та правові основи створення і рівноправного функціонування господарств різних форм власності, підготовлено проекти законодавчих актів з цих питань. Визначено економічну дієвість розвитку і вдосконалення вертикальної інтеграції в АПК для підвищення ефективності виробництва продукції, встановлення стабільних технологічних та економічних зв'язків між сільськогосподарськими і переробними підприємствами та узгодження їх інтересів. Обґрунтовано можливі форми такої інтеграції, орієнтовну структуру інтегрованих об'єднань. Розроблено організаційно-економічні основи формування і функціонування фермерських господарств, методику обґрунтування їх оптимальних розмірів та визначено раціональні виробничі типи фермерських господарств по природно-економічних зонах. Обґрунтовані моделі організаційно-виробничих структур провідних типів господарств, спеціалізованих на виробництві продукції рослинництва. Результати досліджень використано при розробці ряду законів України, зокрема "Про селянське (фермерське) господарство", "Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про оренду майна державних підприємств і організацій". Результати наукових досліджень розвитку земельних відносин використані при опрацюванні проекту Державної програми земельної реформи в Україні та ряду проектів указів Президента України: "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної

326

реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", "Про організаційні заходи щодо здійснення земельної реформи у сільському господарстві"; пропозицій до проекту Закону України "Про зміни і доповнення до Земельного кодексу України"; проектів законів України "Про оренду землі", "Про плату за землю", методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів і порядок її здійснення. В процесі досліджень проблеми формування соціальної політики та функціонування ринку праці розроблені теоретичні основи створення мотиваційного механізму в аграрному секторі економіки. Запропоновані модель і система цього механізму, що включає мотиваційний, демографічний, професійно-кваліфікаційний блоки та блоки виробничої і соціальної інфраструктури. Визначені основні регулятори та фактори мотивації праці. За результатами соціологічних досліджень встановлено особливості формування потенційної професійної і трудової мобільності та зайнятості селян в умовах розвитку нових форм власності і господарювання, професійні інтереси та мотиви праці сільської молоді. Підбиваючи підсумки наукової діяльності Інституту від часу його заснування, слід сказати про велику організаційно-методичну, пропагандистську, видавничу роботу та підготовку кадрів. Впродовж усього періоду функціонування Інститут як науковометодичний центр здійснював координацію науково-дослідних робіт понад 60 галузевих інститутів та вузів з аграрної економіки в Україні, що вимагало значного підвищення відповідальності його наукових працівників за розвиток економіки аграрної сфери. Щороку Інститут публікує наукові роботи (монографії, рекомендації, збірники та інші видання), здійснює широку пропаганду результатів наукових досліджень та їх впровадження у виробництво, організовує виставки, конференції, семінари, наради, симпозіуми. За час свого існування Інститутом на цей час видано понад 7 тис. назв наукових робіт загальним обсягом близько 11 тис. друк,

327

арк., у тому числі 235 монографій, 620 методик і рекомендацій, 90 наукових збірників. Інститут є співзасновником і базою видання міжнародного науково-виробничого журналу "Економіка АПК". Тільки в 1991–1995 рр. проведено 48 науково-практичних конференцій, семінарів, симпозіумів, організовано 14 тематичних виставок, ярмарків та аукціонів наукової продукції. Значним внеском Інституту в розвиток аграрної економічної науки є підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації. В стінах інституту підготовлено 42 доктори і 515 кандидатів економічних наук, які працюють в наукових установах, вузах, в управлінських структурах, на виробництві України та за її межами. З урахуванням кризового стану агропромислового виробництва України та необхідності підвищення ролі і посилення відповідальності економічної науки за здійснення аграрної реформи пріоритетними напрямами наукових досліджень і прикладних розробок на сучасному етапі є: - розробка науково-методологічних та організаційнометодичних засад розвитку аграрної політики, її інвестиційного, техніко-технологічного і наукового забезпечення, зосередження науково-кадрового і фінансового потенціалу, насамперед, на опрацюванні стратегічних напрямів по дальшому розвитку аграрних перетворень, обґрунтуванні раціонального поєднання державного і недержавного регулювання ринкової економіки, відпрацюванні механізму створення реального власника землі, засобів виробництва і одержаної продукції, розробці типових моделей організаційно-господарських структур у післяреформений період, шляхів інтеграції виробництва та промислової переробки сільськогосподарської продукції, її реалізації; - розширення наукових досліджень з проблем розвитку різних форм господарювання, вдосконалення земельних та соціально-трудових відносин, спрямування їх на посилення теоретичної і методологічної обгрунтованості розвитку багатоукладної економіки в аграрній сфері, розвитку фермеризації сільськогосподарського виробництва, створення нормативно-правової

328

бази земельної реформи, опрацювання механізму паювання, роздержавлення і приватизації земель; - удосконалення фінансової політики, кредитної та податкової систем в агропромисловому комплексі в умовах переходу до ринкових відносин. Тут на передній план висувається розробка обґрунтованих пропозицій щодо державного регулювання міжгалузевого паритету при обміні сільськогосподарської і промислової продукції, механізму кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та заготівельно-переробних підприємств, відпрацювання методологічних положень і організаційних принципів залучення власних та іноземних інвестицій, їх раціонального використання, обґрунтування стимулюючої функції податкової системи. Невирішеною поки що залишається проблема приватизації підприємств харчової та переробної промисловості, обслуговуючої і торговельної сфер АПК при безпосередній участі сільськогосподарських підприємств. Багато ще нерозв'язаних завдань у становленні біржової системи матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва, створення ринку продовольства, матеріальних ресурсів тощо. Нині особливої гостроти набуває науково-методичне обґрунтування інформаційних технологій для забезпечення ефективного функціонування виробничих структур в умовах ринку, включаючи формування інформаційно-консультативної і впроваджувальної служб у сільському господарстві, розробку концептуальних і методичних положень інтегрованої комп'ютерної системи обліку та економічного аналізу виробничофінансової діяльності сільськогосподарських підприємств у ринковому середовищі, створення і розвиток комп'ютерної системи "Агронаука", зокрема формування державного інформаційного фонду наукових розробок.

329

Постійно в думах…., 2001 р.

330

Робочий день Саблука П.Т. на посаді першого віце-прем’єр-міністра, 1995 р.

З колегами (зліва-направо): Д.В. Полозенком, В.П. Ситником, В.Г. Більським, 1991 р.

331

На зустрічі з вихованцями технікуму, 2006 р.

(Зліва-направо) Саблук П.Т., Ушачев І.І., Саблук Г.І., Гусаков В.Г., Молдашев А.К., м. Астана, Казахстан, 2012 р.

332

Обмін думками. З президентом НААН Я.М. Гадзало, 2009 р.

Щира зустріч з Нестером Шуфричем, 2004 р.

333

Отримання Державної нагороди – Зірки Героя України (з Л.Д. Кучмою) 2004 р.

Подружжя Саблуків і Капштиків, 2017 р.

334

Мати Марія Михайлівна Саблук, 2000 р .

З онуком Петром Саблуком (молодшим), 2017 р.

335

З дружиною Ганною Іванівною і сином Віталієм, 2020 р.

З дружиною Ганною Іванівною і сином Ростиславом, 2020 р.

336

Родинна зустріч, 2019 р.

У близьких і далеких мріях. П.Т. Саблук, 2020 р.

337

Радіти світлу, щоби рухатися вперед ІІІ. ДОРОГОЮ ЖИТТЯ Зупиняюсь в думці на тому, що людська життєва струна завжди натягнута. Вона бринить на оптимістичній висоті всіма цінностями душі і, ніби та найяскравіша хвиля на морському водному полотні, видає одну заповітну та достовірну істину: людина доростає до розуміння своїх радощів через усі життєві зміни, які викарбовуються у глибоку борозну, що не раз падають у серце сигналом тривоги, але людина їх витримує, беручи на себе особливу відповідальність. Опановуючи конкретні ідеї та методики, усвідомлюючи досвід і знання старших колег, життєві кроки стають впевненіші і рухаються вперед. Проте не все так просто. У лихоліття нестабільності молодої незалежної України треба було виборювати гарантовану дієспроможність своїх життєвих і професійних принципів і цим гартувати себе. Можливо, саме тому нині Петру Трохимовичу не байдуже дивитися на всі негаразди, що стосуються аграрного сектору держави. А обливати брудом можна будь-кого, на це розуму багато не знадобиться, бо боротьба за справедливість повинна бути справою кожної думаючої людини. І така радість є! Вона у вдячності Божій силі, яка дає світлі дні життя, вчить бути уважними до людей і посміхатися власній долі. У народі кажуть, що нічого випадкового в житті немає. Бо не можна вирізнити із життя навіть маленьких, але пам’ятних епізодів, які з ним нероздільні. Спогади, спогади, спогади… Іноді стає щемно і сумно, іноді радісно на душі… Правильно! Більше радості, бо є життя!

338

Незважаючи на напружений графік роботи, психологічні навантаження, ігноруючи при цьому прояви хвороби, а усе перелічене є складовими повсякдення, Петро Трохимович – з когорти людей, які поєднують в собі відданість служінню науці та готовність творити добро. З ним посваритися неможливо, а посперечатися з приводу наболілих проблем науки – це вже інша справа. Адже у нього підвищене почуття справедливості, якому віддає свою доброту і наполегливість. Можливо, саме цим шкодить насамперед собі, вболіваючи за справу. Та з висоти прожитих літ Петро Трохимович добрим поглядом вдивляється в минуле: дорога довжиною у вісімдесят літ! Його любов, доброта і порядність звичайної людини нескінченна, бо цілковито віддавав і віддає себе науці, справі, людям. Надійна опора для нього – сім’я. Це свято в його душі. Він не полюбляє вихвалятися, але завжди пишається тим, що Доля до нього милосердна. Наше життя – найщедріша нива. На ній родить усе – від надто в’їдливих бур’янів до найсмачнішого пахкотливого плоду. Та найпахучіший, найвишуканіший аромат – це духмяні пахощі рідного краю, рідної землі. Так сказано, що в ріднім краї Солодка і проста вода, Того ніяк не забуваєш, Що змалку в душу запада. Щира природа наділяє нашу землю неповторимою, трепетною красою: це розлогі ряснозелені долини при калині, неймовірна писанка лісів, хвилюючі неспокоєм поля та веселкове сяйво над річкою. Усе це наша Україна. Водночас із нею, а точніше – у ній самій розглядаємо в єдності тему природи і людини, того загального, що їх об’єднує. Категорії часу в життєвих роках людських

339

прослідковуються як рух сонця чи місяця своєю орбітою, а в цьому часі й проминає людська творчість, її ентузіазм, почуття. Але важливо те, що людина живе сьогодні, і все живе у цьому дні як спалах минулого з майбутнім. Адже саме у нинішньому дні людина, торуючи шлях вже на ґрунті минулих подій бачить, в якому напрямі їй рухатися завтра. Такими є українці з діда-прадіда. Вони віддані й талановиті люди, багаті душею і духом, красиві у помислах та діях, плідні у результатах, завжди оригінальні, бо осмислені й настирні. Проте скільки ще достеменно не вивчено, не узагальнено, що є надзвичайно необхідною справою. Але трапляється і так, як писав автор роману „Сагайдачний” Андрій Чайковський: «... ми не знаємо ані нашої бувальщини, ані наших славних людей, котрими наш український народ може повеличатися. Коли б у іншого народу такі великі люди появились, то про них знала би й мала дитина. У нас інакше. Були у нас великі люди, служили на славу народу, а ми про них або мало знаємо, або й нічого». Петро Саблук – виходець із простої селянської сім’ї с. Потоки, що на Жмеринщині. Село це видніється праворуч за звичайним подільським лісом. І кожної весни цей горб, у який впираються розлогі родючі поля, уже здалеку віддає пахощами терпкого зілля чи духмяної землі, чи може оберегами свіжого і визрівшого із землі цикорію та м’яти. А місцями ця земля видається якоюсь дуже замріяною, ніби кличе своїми думками людей до себе, спозираючи в сторону села, що тихо присіло за горбом у сірій долині. І це село має чим пишатися. З такого приводу відомий український поет, лауреат Шевченківської премії В.О. Забаштанський, уродженець сусіднього села Браїлів, який добре знав цю місцевість, якось незадовго до свого відходу

340

за вічні обрії, у телефонній розмові з Петром Трохимовичем сказав: «Ви надто скромна людина, бо не віддаєте належне і не загострюєте увагу на тому, що самотужки, долаючи сирітські післявоєнні дороги, досягнули таких життєвих висот…». Завжди, коли постає в моїй уяві цей зелений розмай, підперізую його гронами вербових котиків і кетягами калини, бо, воістину, без верби і калини нема України. А ще – виплітаю в уяві цій рідній і для мене подільській землі розкішний вінок українських народних пісень про сиву зозульку і зорю вечірнюю, про дуб кучерявий і сині тумани за лісом, про вишитий рушник і чорнії брови, про нашу сонячну Україну... У цій урочистій тиші, серед краси розкішної подільської природи, за відомим шляхом від Жмеринки на Тиврів, розкинуло свої широкі плечі село Потоки. За легендою це село виросло в лісах і назву отримало від наявності тут сильних джерел, таких собі підземних потоків. А ще існує інша версія про назву села, яка стверджує, що на цій землі було поселення непокірних кріпаків графа Потоцького. Проте достовірним є те, що село Потоки існує з XV століття. І ця історична назва дуже личить даній місцевості, бо навіть, не заглиблюючись у сиву історію, кожний, хто її відвідає, переконається у правильності назви. Село розташоване на берегах невеличкої річки, покрученої і настільки миловидної, що наводить на реальну думку, ніби до кожного її коліна придзюрковує внутрішній струмок. А це так б’ють природні джерела з-під землі, і такі надто приємні звуки придають річці якусь дивовижну силу, а при ній – впевненість у дні новому, що настане. Ряснопахуче зілля стелиться вздовж річки і квітчастим полотном аж

341

виграє на сонечку! І здається, що верби, вільха та ще кущі калини й ожини, які зрослися з берегом, вітають поточан. Широка і глибока Долина у Потоках, Тут в’юнко в’ється річка, Немов срібляста стрічка. Біжить, дзюрчить, петляє, Спитай «куди?» – не знає, Волосся верб купає, Лататтячко гойдає. Туман, мов покривало, Розляжеться в долині І живокіст помалу Ховає очі сині. Лопух зате сміється – Таке вже тут роздолля! І вище, вище пнеться, Тут зелен-ряст на волі. І бузина, й калина... Їм не ховати мрії – Радіти щохвилини, Бо ж на майбуть надії... Вуста народу твердять: усі ми родом із минулого. Усі ми його витвір, його продовження. Однак той час, що залишився позаду – це не лише наше коріння, що проросло крізь віки від давніх і ближчих наших найвіддаленіших пращурів. Минулі роки – то історія, яка йде поруч з нами… Настав грізний 1941-й рік. Ніхто навіть не здогадувався, що наближається зловісна година – кривава війна, яка знищить світлі мрії та сподівання, принесе багато горя і смутку не в одну сім’ю…

342

У той страшний час, коли з усіх сторін гриміла воєнна гроза, у добропорядній і шанованій в Потоках родині Саблуків – ланкової Марії Михайлівни й залізничника Трохима Олексійовича, з’явився на світ найменший – Петро. Таким іменем його назвав батько Трохим. З першої хвилини появи синочка він вірив, що той дасть собі раду, всім допоможе і багато мріяв про те, щоб виріс Петро мужнім і розумним громадянином нашої країни. І тоді матері Марії, слухаючи й уловлюючи слова чоловіка, здавалося, що голос її Трохима чути далеко-далеко, що його бажання повинно бути пророчим. І хай це почують поля і долини, дерева й птахи, бо невже люди не заслуговують бути щасливими на своїй землі! Але цей страшний 1941 рік не минув Саблукову сім’ю слізьми і скорботою. Трохима не стало… Смерть забрала батька в розквіті сил у дітей та чоловіка у молодої дружини. Відквітувало лишень тридцять перше його літо. Сам він був із сусіднього села – Кам’яногірки. З Марією вони побралися у зовсім юному віці – обом було по вісімнадцять. Доля подарувала їм життя у парі аж цілих дванадцять років, протягом яких побачили світ троє їхніх дітей: Ганя, Василь і Петро. Трохим Олексійович працював на Жмеринській залізниці. Це велика вузлова станція Правобережжя України (заснована 1865 року між селами Мала та Велика Жмеринка на місці вирубаного дубового пролісу для прокладання залізниці Київ–Балта (1865–1870). Археологічні знахідки в околицях Жмеринки свідчать про належність поселень до трипільської культури. На карту Європи залізнична станція Жмеринка занесена на початку XX ст. Її вигідне розташування визначало бурхливий територіальний і економічний розвиток як залізничного вузла, де з’єднувалися чотири сторони світу. Потрапити в Європу можна було

343

тільки через Жмеринський вокзал. То ж завдяки залізниці Жмеринка стала центром торгівлі та надання всіляких послуг. Тому, звичайно, працювати на такій залізниці вважалося престижною справою. Все, що знає Петро Трохимович про батька – це з вуст матері та ще родичів чи сусідів. Але тими епітетами, якими характеризують Трохима Олексійовича, ми, діти його та онуки, завжди пишаємося. Простий і скромний, надто людяний, з неабияким оптимізмом у серці й ласкою в душі – таким був батько Петра. Тому й син такого батька все своє життя впевнено дивиться в майбутнє, бо оживає генетична спадковість роду в ясності розуму сина, у наслідуванні батьківських мужніх, людських рис, адже у доброї, порядної людини не черствіють почуття любові й відданості своїй справі. Війна 1941 року… Над колишньою величезною країною нависла смертельна небезпека. Трохима не мобілізували в армію через «броню» – як відмінного спеціаліста, працівника Жмеринської залізниці, тому залишився з сім’єю на окупованій території. У той день Трохим був вдома. А в селі напередодні жнив до роботи ставали всі – від малого до великого. Саме тоді Марія занедужала. Трохим пішов замість неї працювати на тік, його «вахта» була при молотарці. Старенька машина без кінця ламалась і зрештою геть завмерла. Вимкнулося і світло. Трохим заходився біля клятого заліза шукати причину поломки, а потім пішов до трансформатора з’ясувати, чого нема струму. Вечір тиснув темноту до очей, здавалося, що насунулося зовсім темне царство. Він підійшов до стовпа і швидкими рухами долав на ньому висоту, щоб усунути несправність. Жінки, які працювали зі снопами, зробивши маленький перепочинок,

344

щось гомоніли між собою. А в цей час де не візьмись наближався до них дід Лупач. Невдоволений бригадир, розгніваний мовчанням молотарки, ні в кого нічого не питаючи, миттєво змикитував, що треба увімкнути рубильник… – Що, знову не працює? – Дід Лупач поспіхом тягнув ноги до жінок, а зі сторони стовпа в цю хвилину навіки замовк людський стогін… – Ой горе! Горе, люди, горе! – кричала одна з жінок на весь куток. – Трохим лежить чорний… скривавлений… Серце Трохима зупинилось навіки, не витримавши страшного удару струмом. А ще під час падіння головою донизу вдарився об велику гостру каменюку. Яка ж несправедлива, незбагненна втрата! Троє сиріт уже ніколи більше не побачать батька… Марія думала, що не витримає такого підступного удару від життя. Вдовине горе тиснуло на неї кам’яним валуном, згинало втроє, розривало на шматки. Білий світ тьмянів через потоки сліз. Але поруч діти, малі діти, які дивилися на маму, як на єдине тепло. І вона замкнула свою тугу на десятки пудових замків і кинула виклик удовиній долі. Жити треба для дітей… Гіркі материнські сльози, невиспані ночі, жорстокі окупаційні дні… У ті голодні й холодні воєнні роки, та й післявоєнні, мати жила однією думкою: з чого їй спекти на незмащеній пательні хоч якогось коржа чи зварити піснющого борщу, приправленими дрібними вдовиними сльозами? Як зекономити на тому десятку яєць, обділивши діточок у харчуванні, щоб обміняти на жмеринському базарі на сяку-таку одежину чи калоші для дітей? А дорога ж до Жмеринки не близька і потрібно було сховатися від пильних очей поліцаїв, а вже після визволення від німецьких загарбників – не

345

потрапити в поле зору сільських об’їждчиків з червоними від самогону очима, котрі ганяли на норовистих конях по околицях села із гарапниками в руках і розганяли людей, а могли ще й побити... «Мама жаліла нас, наскільки це було можливим, – згадує Петро Трохимович, – Поки ми, діти, додивлялися солодкі світанкові сни, вона встигала приготувати щось побідному поснідати, а тоді вже будила нас, бо сама збиралася йти на поле. Дітям давала «наряд», тобто обсяг домашніх робіт, з якими ми повинні впоратися за день. Як правило, це була робота на городі. Весна починалася з копання грядок. Мама відміряла нам клапоть землі, який треба було скопати й заскородити. Змалку навчилися полоти бур’яни в городі, сапати буряки. Восени була ще каторжніша робота – копати картоплю і носити торбинками до хати (хата стояла на горбі, а город збігав у долину). Здавалося, ніби важчої роботи вже ніде нема, бо втомлювалися і падали ввечері, бувало, що й без вечері…» У хаті грошей ніколи не було, роками не водилися. А звідки їм взятися, як треба було ще сплачувати за кожне дерево біля хати. Отже, довелося вирубати все, що зеленіло – ні яблуні, ні сливи, ні тобі якогось кущика… А як хотілося дітям солодощів! Та ця розкіш була не для сиріт. Мати гнула спину на колгоспному полі, але цукру давали мізер: 1,5–2 кг за шарування буряків, 2 кг за проривку, а в підсумку – десь кілограмів 5–6. До цієї важкої на полі роботи залучалися й діти, а тому знали ціну заробленого. Бережно зав’язаний вузлик-заробіток ними сприймався як великий скарб. І яка то була радість, коли наставали свята – тоді можна було поласувати цукром і знову сховати за комин, щоб не відсирів… За цими злиднями у малого Петрика була найбільша мрія: швидше вирости, заробити грошей, накупити

346

найсмачніших ковбас і цукерок, щоб досхочу відвести душу у тій смакоті… І про ці слізні мрії Петро не раз згадує донині… Зростаючи у постійних злиднях, безхліб’ї, у важкій дитячій фізичній праці, Петро Трохимович вбирав у свою душу світ не тільки від сонця, але й від світлої, щирої і незрадливої посмішки своєї матері. Навколишній світ з його негараздами і випробуваннями, жалями і тривогами тримався на материнській турботі, на її святій всепереборюючій терпеливості. Така вона – українська жінка: мудра і розсудлива, вродлива і беручка, щедра і рішуча, лагідна і мужня, спокуслива і чарівна… Це про них, таких матерів, пишуться пісні, складаються легенди… І немає в світі милішого од святих оберегів дитинства, від незрадливого погляду матусиних очей. І в Марії Михайлівни були всі підстави відчувати себе щасливою, хоч доля до неї десь була й немилосердною. Але у свої 97 років, наприкінці життєвого віку, вона залишалася по-селянськи мудрою, розважливою. І своїм, гострим розумом, пам’ятаючи життя до дрібниць, усвідомлювала, що пройти крізь тенета випробувань, через революційні бурі 1917 року, через примусову колективізацію, репресії, два голодомори (1933-го і 1947 років), воєнне лихоліття, важку працю на бурякових гонах, ще молодою втратити батьків, чоловіка – і не впасти у відчай від нужденності та розпуки, не замкнутись у німому горі, а дати раду трьом дітям і молодшій сестрі (після смерті батьків Маріїній сестрі було 13 років), а відтак, не просто залишитись на цьому світі, а дожити до такого поважного віку (майже цілої епохи) при ясному розумі, статечності, врівноваженості та ще без сторонньої допомоги обходити себе і при цьому не бути вдячною долі – то великий гріх.

347

Мамина світлиця була для Петра Трохимовича великим духовним храмом, а спілкування з мамою при нагоді, – то ніби подих живого світу, що міцнів у жилах людською совістю – вічною категорією серця. Тому часто в пам’яті й донині спливають мамині слова… Якось влітку Петро Трохимович, в ранзі першого віцепрем’єр міністра України, під час ознайомлення з полями Хмельниччини та Вінниччини дорогою до Києва завітав на хвильку до матері. Як завжди, присівши до столу, мати пригостила чаєм з липи та рум’янку (ромашки), який у неї був особливий, бо власноруч збирала і сушила зілля. А за розмовою на дорогу мовила сину: «Я тебе, Петре, завжди буду і буду просити лише про одне: треба так робити, щоб людей не ображати, а для них головне – щоб хліб не дорожчав, щоб його в Україні було достатньо, бо хліб – це святе. Я ж ті голодовки всі пережила і як зараз бачу людей голодних і смертних… Голод – це страшна сила… Бережіть, діти, землю…». То ж у людському серці завжди буде місце для любові, адже це те почуття, що стверджує життя на землі. Петро Трохимович згадує: «Боже! Яке страдницьке життя проторувала моя мати. Її єдиним щастям були діти. Що вона мала окрім важкої, виснажливої праці, злиднів, самотності, нереалізованої жіночої ніжності, любові, подружнього щастя й спокою? У молодих роках стала вдовою з трьома малими дітьми. Працювала, як не повинна працювати жінка. Тяжка виснажлива багаторічна праця в колгоспі, за яку розраховувалися мішком зерна та вузликом цукру за всенький натруджений рік. За вісім кілометрів пішки треба було ходити до поля з сапою, заступом та граблями. А їжа яка? Мати з собою брала пляшку води, закорковану кукурудзяним недогризком, окраєць черствого хліба та кусник старого жовтого сала. Дуже часто траплялося, що з далекого поля

348

поверталася з великою в’язкою старої соломи для печі, і ця велетенська в’язка, здавалася нам, дітям, от-от розчавить зігнуте худеньке материне тіло. І я не можу приховати емоцій, бо як я можу не визначитись у любові, в ніжному поклонінні перед своєю матір’ю. Вона для мене завше – найсвітліший ідеал. Для мене вона символ важкої селянської долі, страждання і сили, терпіння та самовідданості, ніжності й мудрості. І в моєму сприйнятті «мама» – це узагальнений образ української жінки, власне України». Ні, не в могилі МАТИ, а жива! Вона жива, бо це є наша МАТИ, За нею слава в БОГА світова, І образ МАТЕРІ нам шанувати! Та тільки один Бог знає, скільки разів просила Марія Михайлівна у Нього доброго талану для своїх дітей, як мріяла дати їм гарну освіту, дочекатися поки вони міцно стануть на ноги. А проблем у сім’ї було багато. Примітивне гумове взуття (чуні) були одні на всіх, фуфайка теж одна, а книги, якщо вони були, то їх брали в руки і гайда до школи. Школа в с. Потоки славилася сильним педагогічним колективом, це був справжній осередок високого вчительського інтелекту, за яким, мов за потужним муром, упевнено почувала себе велика когорта школярів – 800 дітей. Згадуються ті роки Петру Трохимовичу з вдячністю і легкістю, бо не тільки вчився на відмінно, а ще й був активістом, у самому вирію шкільного життя: голова ради дружини, голова учнівського комітету, далі шкільний комітет комсомолу. Але він – лідер в очах однокласників та широкого загалу учнівства, ніколи не сприймав визнання оточуючими окремих його рис як право на зверхність. Він завжди залишався рівним серед рівних. А те, що до юнака з

349

усіх боків тягнулись і старші за віком, і молодші сільські діти, сприймав по-дорослому зважливо і вимогливо. Навколо нього формувалися юнаки, котрі ставили перед собою прогресивні для умов того села завдання – продовжувати навчання у вищих навчальних закладах. Сьогодні вихідці з їхнього села Потоки працюють на найвідповідальніших ділянках народного господарства України, в найрізноманітніших галузях суспільного життя, науки, техніки, аграрної сфери. Престижні вузи України та інших республік закінчували Василь Мацера, Петро Саблук, Вячеслав Іванишин, Володимир Безпалько, Віктор Попіль, Борис Родзіховський, Василь Саблук, Володимир Кирилюк, Петро Рейтаровський, Василь Коломієць, Петро Мартинчик, Микола Опак та інші потоківчани. Студентські роки – найяскравіші, бо це роки молоді й цікаві, бо прогресивні і талановиті. Петро добре усвідомлював, що торувати стежку до вершини знань у столиці йому доведеться самотужки, без будь-якої надії на матеріальну підтримку з села. Хоч наприкінці п’ятдесятих років жити стало набагато краще, ніж у повоєнні роки, проте матері Петра було не під силу тягнути матеріального воза. Пам’ятає Петро Трохимович до дрібниць ті змучені ноги і руки від сумісної з навчанням роботи кочегаром на меблевій фабриці ім. Боженка. А перебуваючи на практиці кожного літа, використовував час для додаткової роботи і обліковцем-заправником у тракторній бригаді, і експедитором-продавцем у радгоспі, і навіть підмінним бухгалтером у колгоспі с. Шамраївка. Й досі, коли трапляється їхати тими дорогами, згадує хату і двір, де жив на квартирі, а ще левади і ставки, в яких часом плавав. То були роки молодості, фахового пізнання, становлення як спеціаліста, як людини творчого поступу. І так до нинішнього дня. Я це можу

350

підтвердити – не переривається міцна дружба з колишніми однокурсниками, що закладена в студентські роки і залишилася на все життя. Друзі, яких зустрів ще у молоді роки, – вони найщиріші, найвірніші. Ніколи не шукали вигоди з їхнього знайомства, не просили нав’язливо допомоги в кар’єрному зростанні, коли Петро Трохимович займав високі посади в уряді. Але він завжди щедрий до них своєю увагою, доброю порадою, щирим словом мудрої і шанованої людини. Потреба відстежувати сутність всенародного поклоніння добру, порядності й працелюбству була постійним носієм його моральності. Бо все залежить від того, наскільки досконало людина приміряє високість слова «порядність» до себе, адже не кожному дано сумлінно поклонятися велінню свого серця. То ж ніколи й не зітруться з пам’яті Саблука ті картини, які довелося бачити й пережити в період голодних дитячих років, не раз засинаючи вкрай голодним у дитячому холодному страху. І це – правда, справжня правда, хоч і страшна… І тиха задума лягає на чоло, коли спогади повертають до нього. І ніяк не байдуже йому сучасне щоденне життя, праця хлібороба, що набувають особливого значення у вік небаченого раніше розвитку прогресивних технологій суспільства. Правильним є осмислення того, що дитинство починається там, де бере початок Батьківщина: село, земля, Україна. Саме з коренів свого роду, з крові своїх батьків, зі своєї святої землі народжуються люди, які рухають вперед нашу науку і наше суспільство. Що дає наснагу? Це підтримка людей, які працюють поряд, які живуть разом з тобою, розуміють і допомагають. А в людини не можна забрати віру, не можна відбирати духовність.

351

Петро Трохимович Саблук – не виняток. На гроні української аграрної наукової еліти добре видніється його самобутній образ людини нашого часу, з якою легко і цікаво, з якою вільно і розкуто можна поспілкуватися, а розмова набуває невимушеного і змістовного характеру. Бо він та людина, яка не буде насміхатися, не судитиме, якщо десь обмовишся незрозумілим йому словом. Все, що створив Петро Трохимович своїм розумом, натхненною працею, – вистраждані болісними роздумами про долю селянської праці та її роль на рідній землі. Творячи те добре зерно, яке повинно дати сходи, він і сьогодні повен пошуків на широкій аграрно-економічній ниві, аби служити гідній справі розбудови незалежної України. Далі пропонується нинішнє бачення П.Т. Саблука у світлі розвитку селянського життя в Україні, його стаття „Мовою науки і серця”.

352

Наука для мене – перша влада IV. МОВОЮ НАУКИ І СЕРЦЯ* У наші дні значно розширився світогляд українського народу, вивчаючи природу та її закони всебічно і глибоко. Любов до природи, до землі зберігається завжди, і в постійній взаємодії з навколишнім світом сучасна людина емоційно збагачується, виявляє здатність до сприйняття естетичних якостей суспільного середовища. Тож неодноразово підкреслюючи, я завжди нагадую: основним джерелом багатства людей і держави була, є і вічно буде земля. На землі людина жила віками. Спочатку вона використовувала землю як місцепроживання. Поступово, вдосконалюючи найпримітивніші знаряддя праці, якими були камінь і палиця, вона навчилася виготовляти досконалі знаряддя та тісніше взаємодіяти з землею. Подальший розвиток суспільного виробництва сприяв тому, що земля стала предметом і засобом праці. Це скарбниця природних багатств. Вона є єдиною і водночас універсальною умовою життя, вищою мірою унікальним і загальним чинником діяльності людини. Земля – джерело продуктів харчування для людини, матеріалів і засобів її праці. Вона дає людині місце, на якому стоїть, а її діяльності – сферу дій. Якщо у промисловості, будівництві, на транспорті земля використовується як місце для розташування всіляких об’єктів, то в сільському господарстві вона – активний елемент виробництва, його основним засобом. Це визначає винятково велике її економічне значення. *

Стаття Саблука П.Т. (нинішній погляд)

353

У давнину землі було достатньо і вона нікому не належала. З початком обробітку її стала власністю, оскільки, там де є власність, там виникають певні відносини. Аграрні реформи в Україні протягом XVI–XX ст., передбачали земельні перетворення і зміни в земельних відносинах. До теперішнього часу в Україні відбулося кілька значних земельних реформ. Земельні реформи в Україні Роки

Реформи

Сутність

1552– 1557

Сигізмунда– Августа

Перехід від оброчного до поміщицько-феодального господарства. Розвиток фільварків

1861

Скасування кріпосного права

Відокремлення поміщицького господарства від селянського. Паралельний розвиток земельних латифундій і селянського общинного та власного господарства

1907– 1911

Столипінська

Зміцнення селянського індивідуального, трудового господарства з послабленням позицій общинного селянського і поміщицького господарства, створення хутірської поселенської мережі

1917– 1921

Декрет про землю, соціалізація сільського господарства

Знищення поміщицького, церковного, державного землеволодіння. Розвиток індивідуального, кооперативного, артільного селянського господарства, створення комун і соціалістичних державних підприємств

354

Продовження табл.

1921– 1928

Нова економічна політика (НЕП)

1929– 1935

Колективізація

1953– 1960

Реформи М.С. Хрущова

1992 і по теперішній час

Сучасний етап земельних реформ

Розвиток усіх форм господарювання: індивідуального, артільного, орендного, збереження елементів общинного. Зростання аграрного виробництва й експорту зерна, підвищення рівня життя на селі Створення державного феодального устрою на селі, формування великих державних маєтків, закріплення за ними селян (повторне закріпачення), збереження індивідуального господарства селян у вигляді присадибного. Формальне узаконення передачі землі в довічне користування колективних господарств Поступовий перехід від командного – примусового управління сільським господарством до економічних методів. Розширення посівних площ Роздержавлення і передача землі в колективну власність, зміна форми власності – передача землі у приватну власність, паювання, видача сертифікатів, виділення земельних паїв у натурі, створення організаційно-правових форм господарювання на базі приватної власності на землю

355

Тож земельні питання набували дедалі більшої важливості. Тривале монопольне володіння і розпорядження головним засобом виробництва у суспільному господарстві – землею, призвело до відчуження селян від землі. При цьому відомо, що продуктом праці може володіти й розпоряджатися лише той, кому належать засоби виробництва. Це була держава. І у свідомості селянина сформувався динамічний стереотип: колективне – це нічиє. Указ Президента України про приватизацію землі в натурі, тобто передачу у власність земельних ділянок, змінив ситуацію в прогресивному напрямі, адже з переходом землі у власність ставлення селян до неї буде поступово змінюватися. Тому постає необхідність визнання землі товаром, визначення її ціни. Насамперед вартість землі потрібно внести в баланс господарств, щоб вона була на рівні основних засобів, в які можна вкладати працю з упевненістю, що вона не буде марною, а накопичуватиметься, зростатиме. З розпаюванням земель і виділенням земельних ділянок у натурі в приватну власність селянам разом з організацією колективних сільськогосподарських підприємств на порядку денному постало завдання створення нових виробничих підрозділів, нової організації праці. Земля, передана конкретним особам, має бути оброблена, збережена й підвищена її родючість. І тільки в такий спосіб одноосібник стане господарем. На жаль, селянин залишився віч-на-віч зі своїм паєм, не маючи ні засобів до виробництва, ні енергетичних ресурсів. Отже, постало питання, як землю використовувати, які організаційні форми потрібні для об’єднання селян. Саме на цьому етапі – передачі земельних і майнових паїв у власність – психологія селян набуває динамізму і значної диференціації. Для підприємців і фермерів на

356

першому місці постає нагромадження матеріальних благ, збагачення, а для людей похилого віку – можливість виживання. І сьогодні психологічний стан селянина залежить від того, що він має і що хоче мати. Порівнюючи минуле і сьогодення, слід підкреслити, що проблемам трасформації земельних відносин, історії українського селянства та праву власності на землю присвячено роки моєї трудової діяльності за період незалежності України. Адже для того щоб стати високорозвиненою країною, Україна зобов’язана освоїти постіндустріальну стадію цивілізаційного розвитку. Для цього передусім потрібно визначитися з місцем і роллю землі в економічному кругообігу ресурсів держави. Через те, що земля в Україні й досі не має реальної ціни, не стала товаром і капіталом, економіка держави не може міцно стати на ноги, як це повинно бути. У результаті здійснення всієї сукупності аграрних перетворень приватний сектор порівняно швидко заявив про себе, і дискусії з приводу того, бути чи не бути йому на селі, практично відійшли в минуле. Враховуючи, що земля стала приватною власністю, то цілком очевидно, що приватний сектор набув всеосяжності, незворотності й з кожним роком все більше стверджуватиме себе як майбутнє сільськогосподарської галузі з усіма подальшими позитивними соціально-економічними наслідками. Як свідчить історія людства, жодна країна, в тому числі її аграрна сфера, не може успішно розвиватися, якщо не будуть опрацьовані теоретичні положення і визначені на їх основі напрями руху вперед. Тому потрібна чітка аграрна концепція, яка б слугувала економічному розвиткові держави. Проте наявність в Україні багатьох партій, їхніх програм з економічних позицій безплідні й хибні, тільки ускладнюють цей процес.

357

Як ніколи, на сучасному етапі державотворення особливе місце повинна посідати аграрна наука та її економічний блок. Від аналізуючої позиції, від напрацювань корпусу вчених залежить, в якому напрямі має розвиватися суспільство. Тому наука не повинна пристосовуватися до політиків, обслуговувати їх, а забезпечувати наукове обґрунтування своїх рекомендацій незалежно від того, хто і як їх сприйматиме. У своїх виступах на різних конференціях, доповідях, у статтях та рекомендаціях підкреслював, що найважливішим і найневідкладнішим має стати досягнення логічного завершення усіх складових аграрної економіки. І хоча стає очевидним, що практичне освоєння здобутків перших етапів реформи дається важко і складно, проте це є фундаментом розвитку аграрно-продовольчої сфери економіки. Адже аграрні питання та пов’язані з ним продовольчі проблеми були і залишаються впродовж тривалого історичного часу вузловими при вирішенні завдань успішного розвитку економіки будь-якої країни. Обов’язкова функція реформ – поступальне поглиблення і підвищення соціально-економічної віддачі. Основним у поглибленні елементів реформи слід вважати цілеспрямований перехід від їх здійснення, як це було на початкових етапах аграрних перетворень, до повнішого та глибшого усвідомлення всіма, хто має безпосередній стосунок до організації їх здійснення – як суті й цільового призначення кожної складової реформи, так і окремих елементів. Усе це сприятиме розвитку комплексного, системного бачення сучасного і майбутнього аграрних відносин, своєчасного вияву та передбачення складнощів, які можуть виникати на цьому шляху. Неможливо кардинально поліпшити стан справ на селі й у продовольчій сфері без запровадження в аграрному секторі

358

ринкового механізму. Щоправда, панувала думка, що в аграрному секторі його можна вводити швидше, ніж в інших сферах. Така думка не беззаперечна. Вона відображає недостатнє знання специфіки аграрного сектору, реального стану села й суміжних галузей АПК. Подібне спрощене уявлення випливає з формальних аналогій із країнами Заходу і навіть деяких країн колишнього соціалістичного табору. Однак у жодній країні село й земля не були доведені до спустошливого стану, а селянин – до духовної та фізичної деградації, до знищення підприємницького господарювання, основ ринкової інфраструктури. Тому потрібна неабияка зваженість у проведенні аналогії з іншими країнами при переході аграрної сфери до ринку. Зрозуміло, що рух до ринку – це перехід до якісно нового стану економіки. Будь-який аспект цього процесу в аграрному секторі пов’язаний не з меншими, а, мабуть, з більшими труднощами, ніж в інших галузях, про що свідчать основні структурні ланки ринкової економіки. Перша. Ринкова економіка за змістом є госпрозрахунковою економікою, яка передбачає порівняння витрат із виручкою від реалізації продукції (послуг) і визначення фінансових результатів (прибуток, збиток). Такий госпрозрахунок діє у всіх країнах світу з розвинутою ринковою економікою. Ми ж були в пошуку форм і методів, варіантів госпрозрахункової діяльності, але так і не знайшли їх. У світі, із забезпеченням функціонування ринкової економіки, вони успішно діють. Тому освоєння ринкової економіки – це діяльність на відомих всім принципах госпрозрахунку – економічна самостійність, інтерес, відповідальність, контроль карбованцем тощо. Друга. Ринкова економіка припускає насамперед вільне підприємництво. Головною фігурою тут є господар-власник. Для нього необхідно формувати багатоукладну економіку

359

замість раніше існуючої одноукладної, заснованої на монопольній державно-партійній власності. Шлях до неї лежить через процеси становлення й підтримки власника. Третя. Освоєння ринкового механізму передбачає перехід до вільної реалізації продукції та оптової торгівлі ресурсами. Необхідний атрибут такого механізму – вільні ціни, що складаються під впливом попиту і пропозиції. Межа державного регулювання суттєво звужується. Воно обмежується лиши тими функціями, які за своїм характером дійсно загальнодержавні. Причому, вплив держави на підприємців-товаровиробників здійснюється з урахуванням їхніх інтересів, в основному через економічні регулятори. Четверта. Щоб розвивати виробництво з орієнтацією на споживача, а не на доведений зверху план, на основі вільного підприємництва, прямих зв’язків із суміжниками щодо ресурсного забезпечення та реалізації виробленої продукції, потрібні належна ринкова інфраструктура та організаційно-економічний ринковий механізм. Ринок товарів повинен органічно доповнюватися ринками капіталів, землі та праці. Обслуговувати ці ринки покликані відповідні біржі й банки. П’ята. За ринкової економіки діяльність будь-якого суб’єкта господарювання, його продукцію оцінює саме ринок, перед яким усі рівні. Тобто перехід до ринку включає штучну підтримку неефективно працюючих підприємств. Шоста. Перехід до ринку здійснюється заради людини, високого рівня її добробуту. Ринок не повинен працювати проти людей, завдавати шкоди їхнім життєвим інтересам. Звідси випливає важливість заходів соціального захисту, які мають певну специфіку для сільських жителів. Такими є основні ланки, що відображають суть ринкової економіки й мають бути задіяні при переході до неї. Вони загальні, виходять за межі окремих галузей, стосуються всіх

360

сфер, включаючи аграрну. Однак кожна з виділених проблем має принципові особливості, причому такі, що всупереч сформованим уявленням не полегшують, а навіть ускладнюють перехід до ринку. Можна зробити загальний висновок з вищевикладеного. Україна як держава дедалі більшою мірою входить у ринкову систему світового співтовариства. На основі міжнародного поділу праці вона має знайти свою нішу в світовій економіці. За загальним визнанням, такою нішею є сільське господарство. І знайти ринок збуту його продукції у світі – першочергове завдання держави. Саме на це має бути спрямована державна аграрна політика України. В економічному відношенні вона повинна забезпечити найефективніше використання природних і земельних ресурсів з гарантією поліпшення економічної ситуації й досягти таких обсягів виробництва, які б не тільки забезпечили повноцінне та високоякісне харчування населення, а й експортувати конкурентоспроможну сільськогосподарську продукцію і продукти її переробки з одержанням сталих прибутків. Реальною умовою реалізації такої політики є визнання всіма органами управління держави, всіма сферами діяльності пріоритетного значення аграрної сфери порівняно з іншими, зосередження зусиль на першочерговому розвиткові агропромислового виробництва як найбільшого споживача результатів діяльності всіх сфер і галузей на внутрішньому ринку. Невизнання в аграрному виробничому капіталі вартості землі з визначенням конкретного власника привело село й селянина в економічну безвихідь. Значною мірою протягом останніх років на ці процеси негативно вплинула позиція деяких політичних сил, які були проти приватної власності на землю, не визнавали її ціни й вартості, а тим більше – товаром. Без приватної власності на землю неможливо

361

освоїти ринкову економіку, оскільки земля є одним із головних видів виробничих ресурсів. Поняття товарності землі визначається не стільки процесом її купівлі-продажу, що власне регулюється законодавчими актами, скільки визнанням вартості й ціни ресурсу, включенням його в систему економічного обороту ресурсів держави. Без урахування цього обділяється в економічному плані господарвласник, який потрапляє в нерівні економічні умови порівняно з товаровиробниками інших галузей. Вартісна оцінка землі має бути визнана як складова виробничого капіталу. Відповідно до цього, з огляду на економіку перехідного періоду, належить переглянути теоретичні основи земельної ренти та механізм її розподілу. Грошова оцінка землі в кожному конкретному випадку має відображати роль і значення даного ресурсу в досягненні кінцевих економічних результатів. Інфляційні процеси не повинні впливати на втрату натуральної форми належної власникові землі. На часі розробка закону про іпотеку землі та створення земельного іпотечного банку. Завершальним етапом цього напряму проведення реформ є визначення з позицій власника і в його інтересах організаційно-правових форм господарювання. Філософія створення підприємств і організацій в аграрній сфері має спрямовуватися тільки на задоволення інтересів селянинавласника, селянина в цілому. В Україні завершено формування нових господарських структур на приватній основі. Наука опрацювала, а практика сприйняла різні моделі й варіанти таких форм. У своїй основі в новостворених господарствах виробничі відносини будуються на відносинах власності не тільки на працю, а й на землю і майно. Це принципово нова постановка питання і її втілення в практику потребує наукового забезпечення. Лише таким чином

362

можна зміцнити реформовані господарства, реформувати великотоварні підприємства в напрямі пошуку власника. Нині не менш актуальним питанням є утвердження однакових економічних “правил гри” для всіх сфер і галузей національного господарства. На наш погляд, це було і залишається однією з основних функцій держави. Тільки виконувати їх вона повинна не командними методами і втручанням у виробничу діяльність товаровиробників, а шляхом ефективного застосування економічних важелів. Об’єктивність при застосуванні таких економічних методів стосовно всіх галузей господарського комплексу країни стане найбільшою допомогою держави в розвитку агропромислового виробництва. Державі необхідно переглянути цінову політику, яка має бути справедливою щодо аграрної сфери. Не можна миритися з тим, що ціни на промислові товари з 1991 року зростали в десятки разів вищими темпами, ніж на сільськогосподарську продукцію. Висунута свого часу наукою теза щодо забезпечення системою ціноутворення у стартовий період рівновеликого прибутку на рівновеликий капітал, з уведенням до аграрного капіталу вартості землі, так і не знайшла розуміння та підтримки й не сприймається багатьма і дотепер. Нехтування цим базовим елементом ринкової економіки призвело практично до банкрутства сільськогосподарських підприємств суспільного сектору. Сформовані в розвинених країнах теоретичні моделі ринкової економіки вирізняються переважно соціальною орієнтованістю господарської діяльності, роллю держави в економічному відтворювальному процесі. При оцінюванні зарубіжних моделей ринку слід мати на увазі, що на практиці не існує так званого “вільного” ринку, особливо для сільського господарства.

363

Досвід країн з перехідною економікою свідчить, що ті з них, які стали на шлях ринкових перетворень (Східна Німеччина, Польща, Угорщина, Чехія, Румунія, Литва, Естонія, Албанія та ін.), за короткий проміжок часу подолали або успішно долають труднощі перехідного періоду і рік у рік нарощують економічний потенціал, зокрема, в аграрному секторі. В Україні суспільство не консолідувалося на чіткому визначенні шляхів розвитку національної економіки, тому нині одночасно діють три економіки – адміністративно-командна, яка не має нічого спільного з державним регулюванням з погляду сучасності, тіньова й ринкова, які розвиваються в різних напрямах. У наведеному переліку ринкова економіка поставлена останньою не випадково, а як ознака того, що їй нині належить провідне місце. Зрештою, ринкова економіка – це госпрозрахункова економіка, коли на основі порівняння виручки від реалізації продукції (послуг) з повними витратами на її виробництво визначається прибуток (збиток). Чим довше ця "триполітикова" економіка діятиме, тим складнішим буде процес становлення ринкової економіки в госпрозрахунковому розумінні, інтенсивніше розвиватиметься бартер, збільшуватимуться неплатежі, згубним буде їх вплив на ефективність виробництва. Звідси формується усвідомлення необхідності прискореного переходу до ринкової економіки. Водночас ринкова економіка має свої “правила гри” (закони ринку), ігнорування яких призводить до викривлення економічних взаємовідносин і розвитку кризових явищ. Зокрема, неврахування в цих правилах земельних відносин, на наш погляд, є основною причиною того, що всі останні складові ринкових відносин в економічному плані працюють проти землі, що призводить до криз у сільському господарстві.

364

Проте, незважаючи на спад виробництва та суттєві соціально-економічні втрати, зумовлені не реформаційними процесами, а глобальною кризою економіки в цілому, аграрний сектор поступово перетворюється у принципово новий аграрний устрій, протилежний тому, який панував у країні понад 70 років у формі колгоспів і радгоспів. Замість колективної одержавленої власності розвивається приватне землекористування і землеволодіння. Змінилися й організаційні форми господарювання. Селяни стали власниками землі та результатів своєї праці. За попередньої системи господарювання Україна не змогла забезпечити належний рівень виробництва сільськогосподарської продукції. Тому в 1990 році сесія Верховної Ради УРСР прийняла Закон “Про перехід на ринкову систему господарювання”. Було прийнято також Закон України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”. Однак механізми й інструменти для їхнього втілення та контролю й досі не створено. Прийняті в 1990 р. закони треба було поетапно втілювати, але протягом тридцяти років цьому чинили опір, зокрема й ті, хто за них голосував. Якщо рішення про необхідність переходу на ринкову систему господарювання було прийнято, то не зрозуміло, навколо чого й досі ведуться дискусії. Що ж до селян, то психологічно не всі вони готові до нових умов господарювання. Це свідчить, насамперед, про нерозуміння ними економічного змісту реформ, ринкової госпрозрахункової системи господарювання. І це не дивно, оскільки значна частина керівників і спеціалістів не визнає таких понять і категорій, як капітал, товар, норми прибутку, формування надприбутку, а саме ними треба користуватися в економічній діяльності. Проте навколо цієї абеткової істини іще тривають нікому не

365

потрібні дискусії. Чи можна побудувати на селі нормальні виробничі відносини, нехтуючи при цьому земельні відносини? Ні! Однак багато політиків, які приймали закон про перехід до ринкової системи господарювання, і сьогодні не визнають земельні відносини складовими виробничих відносин. Слід усвідомити, що світом править фінансовий капітал. Якщо ми хочемо збалансувати роль різних видів капіталів, необхідно в повному обсязі знайти величину виробничого аграрного капіталу, чого не можна досягти в сільському господарстві без включення до його складу вартості землі. Без землі – головного ресурсу виробництва – сільське господарство і село порівняно з іншими галузями приречене на вічний програш. В економічний обіг землю ще не включено, вона не є предметом застави. Багато людей побоюються ринку землі. Але справа не в цьому. Слід визнати вартість землі як ресурсу, знати її ціну. Коли ми на даний ресурс отримуватимемо нагромадження чи дивіденди, тоді й міркуватимемо: продавати її чи ні? Коли вождеві індійського племені дали долари, запропонувавши продати землю, він кинув долари у вогонь і сказав: “Дивись, гроші горять, а земля – ні! Я не буду її продавати”. Тому земля, її економічна родючість як національне багатство повинна мати вартість і, відповідно, ціну. Па початку XXI ст. ми повинні дати шанс селянам стати власниками й господарями на своїй землі, а Україні – увійти до переліку цивілізованих аграрних країн світу. Значний поштовх реформаційним процесам надали Укази Президента України від 10.11.1994 р. та 3.12.1999 р. Не применшуючи місця, ролі та значення в економіці України жодної галузі, єдино правильно виходити з того, що визначальними серед них є сільське господарство, агропромислове виробництво в цілому. Згідно з об’єктивною

366

закономірністю, що склалася віками, країна, якщо вона хоче бути міцною і незалежною, особливо дбає про своє продовольче забезпечення. У світовій практиці виправдало себе й те, що відбудову економіки країни починали саме із сільського господарства. В Україні сільське господарство з низки причин, насамперед через втрату паритету цін, почало зменшувати виробництво продукції та втрачати місце основного товаровиробника серед інших країн світу. За деякими показниками обсяги виробництва знижувалися в окремі роки до довоєнних і навіть до дореволюційних часів. Враховуючи зазначене, вченими-аграріями Національної академії аграрних наук України відпрацьовано напрями аграрної політики, проведення земельної реформи, розвитку відносин власності та форм господарювання. Є певні практичні результати цієї діяльності, які не слід замовчувати. До них належить насамперед те, що в агропромисловому комплексі України за роки реформ були задіяні основні ринкові механізми. Земля та майно колгоспів і радгоспів передані трудовим колективам й окремим особам. Створені правові та організаційні умови для функціонування усіх форм власності і господарювання. Сільськогосподарські товаровиробники одержали повну свободу для визначення структури виробництва, реалізації виробленої продукції та придбання матеріально-технічних ресурсів. Склалися можливості для конкуренції. Приватизовано більшу частину сфери переробки сільськогосподарської продукції, торгівлі та послуг. Отже, можна зробити перший висновок, що чинне законодавство у поєднанні із земельними нормативно-правовими актами створює порівняно надійне політико-правове поле для прискорення та поглиблення аграрних перетворень. За відповідних умов формування цінового механізму можна

367

було б одержати істотніші, кращі, ніж маємо зараз, соціально-економічні результати аграрної реформи. Аналіз економічного стану розвитку сільського господарства підтвердив правильність позиції економістів-аграрників стосовно того, що впроваджуваний економічний механізм в АПК та економічна політика протягом багатьох років були побудовані на хибних підвалинах, тому й виявилися нездатними вивести економіку України на траєкторію зростання, а також щодо недосконалості цінової політики, грошово-кредитної системи, оподаткування та інших складових економічного механізму. У цілому макроекономічна політика була настільки недосконалою за своєю суттю і підпорядкованою державним фіскальним інтересам, що почала суперечити інтересам сільського господарства й селян, а це стало основною причиною критичного стану агропромислового виробництва. На грані банкрутства опинилися підприємства різного ступеня реформованості й різних форм власності. Дехто намагається в політичних цілях пов’язувати таку ситуацію з реформами, вважаючи курс до ринкової економіки хибним. Але це не так. Загальний спад виробництва і навіть деградація окремих галузей, в тому числі переробних і харчових, не є результатом здійснюваних у країні реформ. Більшість причин сучасного стану сільського господарства й АПК в цілому лежать поза межами сільського господарства, а саме у сфері макроекономіки. Економічний механізм працює не на користь сільського господарства. Такий стан пояснюється насамперед неконкурентоспроможністю продукції сільського господарства і переробних галузей на внутрішньому ринку. Потік дешевших імпортних продовольчих товарів захопив частку споживачів. Чимало шкоди завдав економіці бартер, за якого двічі перезакладається зібраний врожай. Дається взнаки і те, що в

368

Україні велика кількість підприємств працює за витратною моделлю господарювання. В умовах перехідного періоду спостерігається зростання собівартості, особливо молока, м’яса, яєць, іншої тваринницької продукції, а також плодоовочевої продукції. За низького платоспроможного попиту споживачів вітчизняна продукція не знаходить збуту, тому товаровиробники змушені реалізувати її за цінами, нижчими ніж понесені витрати. В Україні об’єктивно немає можливості для суттєвої підтримки товаровиробників та еквівалентного обміну продукцією між сільським господарством і промисловістю. Диспропорції тут надто великі. Кризові явища в АПК посилюються, тому що більшість сільськогосподарських підприємств і організацій, які виробляють споживчі товари, знаходяться за межами нині функціонуючого ринку. Значна частина споживчого ринку представлена імпортними товарами, близько 80% банківського капіталу обслуговує лише сферу обігу. Останній не надходить до сільського товаровиробника, а в основному обертається в імпортно-експортній торгівлі, що є однією з головних причин занепаду важливих галузей АПК. Спотворені ринкові відносини не забезпечують нагромаджень для відтворення, тому запроваджено натуральні форми ведення виробництва. Самостійність, незалежність громадянина, відродження дійсного господаря на землі нездійсненні без приватної власності. Тому в головному документі земельної реформи – Земельному кодексі Української РСР, крім передачі землі у довічне спадкоємне володіння, постійне користування й оренду, слід передбачати право передавати або продавати її у приватну власність винятково для ведення сільського господарства.

369

Необхідно створити постійно діючі земельні комісії при Радах всіх рівнів з числа народних депутатів, керівників і спеціалістів сільськогосподарських підприємств та органів управління, юристів, а також – землевпорядну службу. До компетенції цих комісій має увійти перелік питань з підготовчої роботи, що передує наданню землі у володіння, користування (включаючи оренду) або її продаж та вилучення, зокрема: - інвентаризація земель по землевласниках і землекористувачах; - вивчення бажання сільських жителів працювати в селянському господарстві, а також думок щодо розмірів земельного наділу особистого господарства; - дослідження позицій жителів міст щодо одержання землі та ведення особистого господарства, садівництва, городництва, тваринництва, а також організації селянського господарства; - з’ясування потреби в землі промислових підприємств і організацій, що мають намір вести підсобне сільське господарство або організовувати колективне садівництво й городництво; - аналіз стану використання землі; - внесення пропозицій відповідним радам про надання землі, вилучення її і створення земельного фонду. Нині світова економічна думка одностайна в тому, що всі країни світу за рівнем розвитку поділяються на три стадії: доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну. В основі функціонування першої з них – земля, другої – капітал, складовою якого є ресурс землі, і третьої – наука, знання, соціалізація економіки за рахунок умілого маневрування і використання капіталу. На думку вчених, до останньої стадії належить близько 20 відсотків високоцивілізованих країн світу. Завдяки науці та знанням вони не

370

ведуть дискусій стосовно того, на розвитку аграрного чи промислового сектору слід зосереджувати більше уваги. Там робиться усе, щоб і перший, і другий сектори розвивалися в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності, що є вирішальною умовою ефективного розвитку економіки держави. Розвиток однієї сфери без іншої в їхньому розумінні неможливий. На наше переконання, такий підхід до розвитку економіки має бути і в державі Україна. Для того щоб стати високорозвиненою країною, вона зобов'язана освоїти постіндустріальну стадію цивілізаційного розвитку. Для цього насамперед потрібно визначитися з місцем і роллю землі в економічному кругообороті ресурсів держави. Земля в Україні й досі не має реальної ціни, не стала товаром і капіталом, тому економіка держави може повернутися в доіндустріальну (рівнозначну за сучасним виміром первіснообщинній) стадію розвитку цивілізації. Деякі політичні сили, незалежно від того, якими гаслами вони озброїлися, прямо чи опосередковано цьому сприяють. Від цього опинилося в програші нинішнє покоління, і що трагічніше, опиняться і майбутні покоління, ставиться під загрозу існування держави і українського народу як самодостатньої нації. Невирішення земельного питання не дає змоги і права вважати Україну державою, що перебуває на індустріальній стадії цивілізованого розвитку, в якій капітал землі є складовою національного багатства. Якщо зі складу аграрного капіталу вилучити вартість землі як ресурсу виробництва (що ми практикуємо вже майже 100 років), то не можливо структуризувати розвиток економіки з урахуванням усіх її складових та спрямувати в оптимальне русло, викривляється дія економічних законів в інтересах одних галузей за рахунок інших. І найгірше те, що така ситуація не дає змоги побудувати в економіці держави зрозумілу для людей ефективну систему розподільчих відносин. Адже

371

відомо, що в основу ринкової економіки покладено ринок капіталів. Виключивши зі складу аграрного капіталу вартість землі (а точніше – забравши її від селян), аграрну сферу свідомо ставлять у нерівні економічні умови, а рента, яка повинна належати селянам, буде привласнюватись іншими. При цьому схема таких дій обґрунтовується теорією і може бути узаконена новою владою. Відомо, наприклад, що одна із причин фінансової кризи в АПК криється у незавершеності аграрної, в тому числі земельної, реформи, спрямованої на розв'язання вищезгаданих проблем. За нашими оцінками, із загального обсягу необхідних реформаційних робіт виконано лише 40 відсотків. Пояснити це можливо блокуванням антиреформістськими силами, на законодавчому та практичному рівнях проведенням реформ на місцях. Унаслідок цього головної ідеї реформ – вирівняти викривлені попередньою системою розподільні відносини стосовно селянина – поки що не досягнуто. Рівень дохідності селян, від регулювання якого відмовилася держава, не дає змоги їм забезпечувати навіть просте відтворення виробництва. Як наслідок, на одиницю вкладених у виробництво ресурсів працівники сільського господарства отримують найменше доходів, а земля не є складовим капіталом цих ресурсів. Тому галузь щорічно недоотримує значну суму доходів. Крім того, оплата праці селян удвічі нижча, ніж в інших галузях економіки країни. Реагуючи на таку несправедливість, селяни відмовляються від землі, наданої їм у власність у процесі реформ, покидають її, масово виїжджають у міста чи, що гірше, на заробітки в інші країни, або готові її продати за будь-яку ціну. Селян належить зробити реальними власниками землі та результатів праці на ній. Без цього не будуть розвиватися сільські території, не вирішуватимуться соціальні питання

372

на селі. Більше того, економічно держава не зростатиме і не зміцнюватиметься, адже сільське господарство є базовою основою для функціонування понад 12 галузей економіки країни. Варто відзначити, що незважаючи на всі труднощі, в Україні чимало зроблено для розвитку національної економіки. Зокрема прийнято низку указів глав держави, розроблено стратегічну модель інноваційно-інвестиційного розвитку, за якою економіку нашої країни віднесено до індустріально розвинених країн. Законом України “Про державну підтримку сільського господарства України” від 24.06.2004 р. № 3064 започатковано активну роль держави в пошуку механізмів та інструментів оптимального розвитку аграрного сектору. Дуже важливо не зупинятися на зробленому та довести цю роботу до логічного завершення. Зокрема, потрібно раціонально й ефективно розпорядитися бюджетними ресурсами. Якщо будемо виготовляти за ці кошти техніку, добрива, здешевлювати кредити, підтримувати лізинг тощо, оминаючи селянина, ефект буде мінімальним. За нашими розрахунками, 80 відсотків виділених коштів мають спрямовуватися селянинові шляхом завчасного встановлення ціни на всі види продукції (а через неї – на гектар посіву та голову худоби), виробництво якої дає змогу людям працювати й жити на землі. За такою схемою селяни самі купуватимуть необхідні їм ресурси, визначатимуть потребу в них, а держава буде вдвічі менше виділяти бюджетних коштів, ніж за попередньою схемою. Слід зважити і на те, що причиною кризових явищ у сільському господарстві не є концепція і стратегія реформ. Курс на ринкові відносини на початковому етапі проводився безсистемно, без визначення реальної місткості вітчизняного ринку, неконкурентоспроможності більшості виробників продовольства порівняно з іноземними товарами, за

373

наявності прорахунків у тактиці проведення реформ, недооцінки важливості перехідного періоду, послаблення державного регулювання методами, адекватними законам ринкової економіки. Тому нині потрібно першочергово усунути диспропорції між потребами споживання населенням основних видів продовольства і його платоспроможністю. Адже спостерігається недостатнє наповнення ринку багатьма видами продовольства вітчизняного виробництва. Потребує посилення захист вітчизняних виробників на внутрішньому ринку. Внутрішній продовольчий ринок недостатньо організований, що призводить до невиправдано великої кількості посередників, низької частки реалізації продукції за контрактами. Високі роздрібні ціни встановлюються на ринках комерційними структурами, а прибуток від реалізації кінцевої сільськогосподарської продукції привласнюється комерсантами. Практика проведення реформи в АПК свідчить, що з активізацією перехідних процесів основними інструментами механізму подальшого розвитку земельних відносин (у напрямку концентрації землі у власності ефективно працюючих господарств усіх типів) є оренда землі й розширення її ринкового обороту та іпотеки з поступовим залученням у цей оборот усіх сільськогосподарських земель. Умовою такого залучення є всебічне формування всього ринкового механізму, чітке державне регулювання ринку землі та системи аграрних відносин за законами ринку. Потрібне законодавче закріплення такого регулювання земельних відносин. У цілому дії в цьому напрямку потребують уточнення, економічної оцінки, створення системи раціонального землекористування. Йдеться про завершення робіт щодо формування сучасного земельного ринку як економіко-правового механізму концентрації землі в найбільш ефективних господарів. Тільки за повної економічної реалізації права зе-

374

мельної власності через механізм ринку можна говорити про реальне реформування земельних відносин в Україні. Оглядаючи події нинішнього дня, аналізуючи ситуацію, що склалася в АПК України, стверджую, що розвиток земельних відносин ринкового змісту в інтересах селян та сільських громад з метою досягнення головної мети ринкового реформування – поява ефективного господаря на землі – основне й невідкладне завдання нашого суспільства. Агропромисловий комплекс України, незважаючи на значний період освоєння ринкової системи господарювання, все ще перебуває на стадії невизначеності. Ефективне використання потенціалу аграрного сектору національної економіки можливе за умови, якщо з урахуванням уже зробленого в державі швидко й рішуче буде відпрацьовано подальшу стратегію розвитку агропромислового комплексу з обов'язковим урахуванням усіх складових аграрної політики, визначено етапи його трансформації до ринкової системи господарювання. На особливу увагу держави нині заслуговує розвиток ринкових земельних відносин в інтересах селян і сільських громад, досягнення головної мети ринкового реформування – створення ефективного господаря на землі. Складність проблеми запровадження ринку землі полягає в тому, що й дотепер суспільство не визначилося – бути чи не бути ринку землі, хто стане його «ключовим гравцем». На початку існування незалежної держави Україна тодішня влада проголосила, що ринку землі бути. Але зусиллями антиреформаторських сил вирішення цього питання відчутно ускладнилося. З огляду на викладене вкрай важливим вбачається подальша розбудова вітчизняної моделі аграрної політики, яка б враховувала особливості та сучасні тенденції розвитку аграрного сектору і сільських

375

територій з використанням кращого світового досвіду, максимально сприяла б забезпеченню реальної продовольчої незалежності країни, розвитку експорту аграрної продукції з високою доданою вартістю та створенню належних умов для життєдіяльності сільських жителів. Про ринок землі в Україні сьогодні ведеться жвава дискусія. Ці питання неодноразово обговорювалися особисто у виступах на різних нарадах, конференціях та в пресі. Однак процес запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення так і не зрушив з місця, в той час, коли автору статті довелося за станом здоров'я залишити посаду віце-прем’єр міністра України (1996 р.), бо саме ця ділянка актуальних і невідкладних питань вирішувала долю селян в той день на засіданні Верховної Ради України, і саме тоді опоненти „допомогли” мені там же – на трибуні, одержати інсульт... Настав час іще раз викласти своє бачення та ставлення до впровадження ринку землі в Україні, що потрібно зробити, щоб не пошкодувати за втраченою можливістю виправити ситуацію. Потребує насамперед оцінка ставлення владних структур до запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, зважаючи на те, що останнім часом загострилися дискусії в суспільстві щодо введення ринку землі. Варто нагадати, що це питання дискутувалося в останні роки минулого століття та про дії тодішньої влади щодо запровадження ринку землі. Питання ставилося так: бути чи не бути такому ринку, земля – це товар чи ні? Відповідь була однозначною: ринку землі бути, земля є товаром. Адже це той ресурс, який забезпечує благополуччя селянина, людини, яка живе і працює в сільській місцевості.

376

Було окреслено складові ринку землі та як треба розуміти це поняття на практиці, хто є суб'єктами такого ринку і як вони повинні діяти, організовуючи його на теренах нашої держави. У той час владою було чітко визначено, що ринок землі є регульованим з боку держави, вона є законодавцем у цьому питанні й повинна діяти в інтересах людей та в жодному разі землю не можуть купувати чужоземці. Власники землі повинні проживати і працювати на землі сільської території, мати досвід, практичні навички та, бажано, відповідну освіту. Земля, як і інші види ресурсів, є товаром, але специфічним. Адже при організації його кругообігу, враховуючи витрати на купівлю-продаж, цей товар не можна переміщувати з місця на місце. Це – визначальна й особлива умова його функціонування. У розвиток такої думки в той період було прийнято низку законодавчих і нормативних актів, які значно полегшували розбудову земельних відносин у нових умовах господарювання. Але вони були лише початком цих дій, проте, на жаль, у наступні роки під тиском антиреформаторів процес запровадження ринку землі у державі відчутно ускладнився. Повною мірою це стосується визнання ресурсу землі на макрорівні, як і інших видів ресурсів в економічному регулюванні виробництва. Відомо, що земля в аграрному виробництві не є ціноутворюючим фактором і обліковується поза балансом. Якби ці критерії враховувалися у складі економічної субстанції, то вони б суттєво вплинули на рівень дохідності від сільськогосподарської діяльності та могли б успішно функціонувати разом із вартістю землі (1:1) й оборотними засобами (1:0,5). Це саме ті ресурси, яких не вистачає сільському господарю, і це є причиною нижчого рівня оплати праці в забезпеченні матеріально-технічними ресурсами вироб-

377

ництва (75% від середнього показника по країні й половини від нормативу матеріально-технічних ресурсів). При обґрунтуванні вартості ресурсів в ринковій економіці обов'язково повинен враховуватися ресурс землі, на якій виробляється сільськогосподарська продукція. У цьому й полягає економічний сенс ринку землі, бо інакше кошти на оренду землі, як і на її придбання та поліпшення, ніхто не буде вкладати. Вони будуть спрямовані в ті види діяльності, віддача вкладень у які з певним приростом гарантована.

378

Методично це зробити не складно. Знаючи землемісткість кожного виду продукції (а на продукцію тваринництва визначену через кормомісткість), цей показник множать на рівень дохідності, встановлений як і на інші види ресурсів. Одержаний результат додають до нормативних витрат ресурсів на виробництво одиниці продукції за всіма елементами та статтями витрат. Важливо, щоб керівники регіональних органів управління, підприємств, самі селяни вміли застосовувати цю методику в конкретних умовах. Знаючи рівні гарантованих цін, вони матимуть змогу визначити ті види продукції, які забезпечать збут на організованому ринку, тобто управлятимуть цінами, витратами й доходами. Такою може бути методика визначення потреби і забезпечення використання бюджетних коштів для створення паритетних умов діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Завдяки їй кошти матимуть конкретний адресний характер (продукція, людина, площа землі, голова худоби, територія), спрямовані на утвердження існуючих в європейських країнах стандартів, створюватиме однакові з іншими країнами-членами СОТ умови перебування в цій спільноті. Виділені за вказаною схемою бюджетні кошти повною мірою можна кваліфікувати як безпосередню підтримку сільськогосподарського виробництва, оскільки вона забезпечує: через ціну інтерес селянина до виробництва конкретного виду продукції; створення додаткових робочих місць і можливість заробітку селянам; отримання прибутку для розв'язання соціально-економічних проблем села;

379

утвердження селянина як менеджера, що дасть змогу вирішувати першочергові питання своєї діяльності. Нині деякі науковці обґрунтовують пропозиції про недоцільність використання в Україні механізму регулювання виробництва через мінімальні та максимальні гарантовані ціни, встановлення цінових коридорів тощо. Вважаємо, що такі пропозиції завчасні: 1. Всі без винятку країни з розвиненою ринковою економікою завдяки цьому механізму організували, виходячи із своїх умов, високоефективний аграрний ринок, забезпечили перевиробництво продовольства і лише на цій базі вносять пропозиції щодо удосконалення його інструментів. 2. Головною функцією мінімальних гарантованих цін є економічний захист виробника продукції. Без цього йому не гарантуватимуть ні доходи, ні заробітну плату, і він не вироблятиме продукцію. Це призведе в кінцевому підсумку до того, що людина перестане працювати на тій землі й на тій території, де такі гарантії відсутні. До того ж йдеться про виробництво конкретної продукції, що споживається, а не про гектар землі чи голову худоби, які до споживання мають опосередковане відношення, що стає можливим при перевиробництві обсягів продукції. Зазначимо, що призупинення інвестиційного процесу в сільському господарстві України через дефіцит у господарств фінансових ресурсів на початку 90-х років минулого століття зумовило катастрофічне зменшення обсягів основних виробничих засобів. Частка аграрного сектору в основних засобах народногосподарського комплексу країни значно зменшилася. Нині триває процес інтенсивної деіндустріалізації виробництва. Знижується технічна й енергетична оснащеність, зокрема фондооснащеність 1 га угідь

380

зменшилася приблизно у 9, а фондоозброєність праці – у 7 разів. Сьогодні варто з’ясувати: працювати селянам спільно чи індивідуально (за принципами внутрішньогосподарського госпрозрахунку – індивідуального чи колективного комерційного). Теперішні реалії повинні бути налаштовані на дискусії не навколо питань, з кого і скільки забрати доходів від селян, а скільки треба було б їм дати. Адже селяни повинні мати право на доходи. Однак у нашому суспільстві все навпаки: побудова економічних відносин починається знизу, а не зверху. Це в першу чергу стосується врівноваження між галузями національного господарства всіх доходів (промисловість, енергетика, фінанси, сільське господарство і т.д.). Маючи відповідні стартові умови, виконавці робіт самі визначатимуть, які фактори треба задіяти. Таким чином будуть створені рівні стартові умови та всі подальші дії щодо регулювання відносин, які залежатимуть від них. Так, у державі коефіцієнт дохідності за 2018 р. по агропромисловому комплексу становив 10%. Він повинен стати єдиним для всіх суб'єктів господарювання, які будуть ним користуватися в процесі своєї діяльності. Важливим фактором впливу на результати господарювання слід назвати ціновий механізм. Плануючи отримати доходи від реалізації продукції (послуг) на коефіцієнт дохідності (КД), необхідно передбачати надходження виручки. У КД враховуватиметься сума підтримки сільськогосподарського виробника, його претензії до партнерів щодо формування витрат виробництва. Субсидії й дотації акумулюються в дохідності, тому кожний учасник виробництва буде зацікавлений в їх зниженні, а значить, і в збільшенні доходів.

381

Подальшим етапом ринкової трансформації стануть призабуті принципи внутрішньогосподарської комерційної госпрозрахункової діяльності. Якщо підтримуватиметься індивідуальний госпрозрахунок, тоді господар самостійно відповідатиме за кінцевий результат (прибуток, збиток), у разі колективного комерційного госпрозрахунку, з визначеним частки прибутку в кінцевому результаті, відповідальність буде солідарною, оскільки це повинно передбачатися в положенні про організацію внутрішньогосподарського розрахунку. Передумовою в організації економічних відносин виокремлюються форми господарювання. У світі давно визнано, що на землі господарює фермер. Тому настав час змін: називати тих, хто працює на землі – фермерами, а їх виробництво законодавчо повинно бути фермерським, щоб навести відповідний лад у назві надбудови аграрного виробництва. Вагомою проблемою виступає формування нового менталітету сільських товаровиробників з урахуванням особливостей ринкових відносин. Замість працівника, налаштованого на утриманство й державну підтримку (патерналізм), має бути господар, здатний діяти й особисто відповідати за свою роботу. Основний чинник мотивації людей до праці й примноження цінностей – економічний інтерес. На рівні людини – це бажання мати власність і завдяки праці збільшувати її; на рівні держави – створення необхідних для цього умов, які б забезпечували соціальну збалансованість у суспільстві. Тільки поєднавши згадані чинники, можна розраховувати на приріст багатства й добробуту як людини, так і держави. Власність має бути захищеною і це вже усвідомило населення країни. Якщо не будуть вирішені всі пов'язані з цим питання, то людина від неї відмовиться. Наразі маємо численні приклади неправомірного відчуження приватної

382

власності, активізацію рейдерства та інші негативні тенденції. Ще не набула утвердження державна система реєстрації власності, включаючи земельні ресурси. Вкладаючи у виробництво ресурси, власник має бути впевнений, що вони забезпечать йому прибуток. Але на сьогодні відчуваються певні законодавчі неузгодженості у позитивних очікуваннях. На цьому етапі аграрна складова потребує прийняття законодавчих актів загального призначення (рамкового змісту) щодо основних параметрів проведення реформ й економічної діяльності. Існуюча нині система поширення ринкової та науково-технічної інформації, впровадження наукових розробок і передових технологій не відповідає новим виробничим відносинам. Надто гостро постала ця проблема під час проведення земельної й господарської реформ. Можна вказати основні заходи, необхідні для стабілізації й подальшого розвитку аграрно-промислового комплексу в контексті проблеми вдосконалення земельних відносин. Такі заходи запропоновано вченими у проєкті Закону України «Про основи аграрної політики». Це взаємопов'язані процеси, які не можна розглядати відокремлено чи впроваджувати окремо від інших заходів аграрної політики. У короткостроковій перспективі – це введення сільськогосподарських земель у ринковий економічний обіг. Продовження реалізації земельної реформи на цьому складному етапі державотворення потребують чіткої законодавчої регламентації, визначення строків і принципів удосконалення земельних відносин. Розвиток земельних відносин являє собою невід'ємну та важливу складову загальної аграрної реформи в Україні, яка повинна проводитись на основі визначених законодавством принципів і механізмів комплексного регулювання земель-

383

них відносин в умовах ринку з урахуванням: гарантування прав громадянам України власникам земельних ділянок сільськогосподарського призначення щодо володіння, користування та вільного вибору розпорядження земельною власністю; забезпечення охорони земель, підвищення ефективності державного контролю за використанням земель сільськогосподарського призначення, збереження й підвищення родючості ґрунтів; введення в обіг земельного капіталу, створення умов для його капіталізації; формування відповідної інфраструктури регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення; забезпечення захисту соціально-економічних інтересів власників земельних ділянок і сільських громад; дотримання публічності діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у питаннях розпорядження й використання земель; недопущення надмірної концентрації земель сільськогосподарського призначення у власності та користуванні; розширення повноважень органів місцевого самоврядування у питаннях регулювання користування та розпорядження землями сільськогосподарського призначення на визначених законодавством сільських територіях. Обіг земель сільськогосподарського призначення повинен забезпечуватися Кабінетом Міністрів України через практичну реалізацію організаційно-економічних і правових заходів. Треба визначити строки організації проведення суцільних перевірок сучасного організаційно-правового стану із землями сільськогосподарського призначення з питань: – уточнення власників земельних ділянок і суб'єктів користування земельними ділянками; – виявлення земель, що не використовуються або використовуються не за цільовим призначенням;

384

– уточнення кількісних, якісних і вартісних характеристик земельних ділянок для завершення формування Державного земельного кадастру; – запровадження електронного документообігу при внесенні інформації про земельні ділянки та права на них до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру, забезпечення відкритого доступу до такої інформації; – удосконалення та запровадження механізмів виправлення помилок Державного земельного кадастру; – забезпечення внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки сільськогосподарського призначення, речові права, які виникли до 2004 р. (зокрема, які перебувають у постійному користуванні державних і комунальних підприємств, установ та організацій), і забезпечення державної реєстрації речових прав на них; – встановлення мінімальної ціни продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення на рівні не нижче її нормативної грошової оцінки, яка використовується у системі оподаткування сільськогосподарських виробників; – завершення розмежування земель державної й комунальної власності, збільшення прозорості та усунення корупційних чинників, виявлення тіньового використання таких земель. Визначення державою етапів і механізмів поступового скасування обмежень щодо запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, встановлення перехідного періоду тривалістю до 10 років, протягом якого забезпечити: - застосування правових норм, які визначають, що власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення упродовж перехідного періоду можуть бути грома-

385

дяни України, фермерські господарства, територіальні громади та держава; - визначення додаткових правових запобіжників з метою унеможливлення протягом перехідного періоду придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення юридичними особами (крім держави і органів місцевого самоврядування та фермерських господарств), іноземними громадянами та іноземними юридичними особами; - удосконалення порядку безоплатного отримання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель державної і комунальної власності; - підвищення ефективності контролю самоврядних організацій за земельними відносинами, сприяння державою створенню системи громадських об'єднань громадян України – власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення на територіях окремих сільських населених пунктів, об'єднаних територіальних громад, регіонів і держави, визначення законодавством надання їм необхідних повноважень для забезпечення належного громадського контролю за обігом земель, ефективністю їх використання, зміни цільового призначення, захисту прав власності на землю; - надання органам місцевого самоврядування права з урахуванням пропозицій громадських об'єднань власників земельних ділянок окремих сільських населених пунктів або об'єднаної територіальної громади, встановлення на території цієї громади граничного розміру землеволодіння в однієї фізичної особи на земельні ділянки для товарного виробництва сільськогосподарської продукції; - створення Державної спеціалізованої земельно-іпотечної установи для регулювання відносин із кредитування сільськогосподарських виробників на умовах іпотеки (застави) земель сільськогосподарського призначення;

386

- визначення механізмів викупу державою земель сільськогосподарського призначення у банків внаслідок невиконання позичальниками зобов'язань із повернення кредитів, отриманих на умовах іпотеки (застави) земель, встановлення запобіжників для регульованого обігу зазначених земель сільськогосподарського призначення на умовах, передбачених законодавством; визначення механізмів розрахунку ринкової вартості земельних ділянок сільськогосподарського призначення для використання їх як застави при земельно-іпотечному кредитуванні суб'єктів господарювання; - створення сприятливих економічних умов для залучення і використання іпотечних кредитів власниками земельних ділянок для додаткової купівлі та/або оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення в межах, визначених законодавством, граничних обсягів з метою організації власної сільськогосподарської підприємницької діяльності; - визначення механізмів продажу на умовах розстрочення платежів земель сільськогосподарського призначення державної і комунальної власності та земель, що перейшли у державну власність внаслідок викупу в банків, застави земель через невиконання зобов'язань позичальниками кредитів, або внаслідок набуття державою у власність земель, отриманих в інший передбачений законодавством спосіб; - право на придбання таких земельних ділянок фермерськими господарствами, а також селянськими господарствами з метою перетворення їх у фермерські господарства. Усі вищенаведені чинники повинні передувати запровадженню ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, визначати поведінку його складових, вписуватися в його вимоги.

387

Нині ефективне використання потенціалу аграрного сектору України заслуговує на особливу увагу, адже освоєння ринкової системи господарювання своєю невизначеністю впродовж тривалого періоду лише гальмує розвиток ринкових земельних відносин в інтересах селян і сільських громад, головною метою якого є створення ефективного господаря на землі. Подальша розбудова вітчизняної моделі аграрної політики повинна враховувати особливості й сучасні тенденції розвитку аграрного сектору та сільських територій, вивчаючи і використовуючи кращий світовий досвід. Це дасть можливість сприяти реальному забезпеченню продовольчої незалежності країни через процес запровадження ринку землі. Першочергово це стосується тих, хто може бути суб'єктом ринкових земельних відносин. За визначенням, усі проживаючі та працюючі на землі люди повинні мати перше право на землю. Ті, хто хоче бути такими, повинні довести це право: проживати в даній місцевості терміном не менше 5 років, мати навички вирощувати сільськогосподарські культури чи доглядати худобу, знати як розпоряджатися отриманими доходами відповідно до закону. Тобто, щоб стати власником землі, треба на ній проживати і працювати. Іншого не дано. Це є визначальним при організації земельних відносин у запровадженні ринку землі. У цьому плані обнадійливими є кроки нової влади в напрямі вирішення проблем аграрної сфери. Так, на нашу думку, схвальним є прийняття закону про ринок земель сільськогосподарського призначення, більшість положень якого втілено в життя. Адже земельна реформа започаткована на ранньому етапі незалежної України і, як виявляється, стала водночас найбільш заполітизованою. Реформування було необхідним і невідкладним, адже у 1991–1994 рр. стався

388

значний спад виробництва продукції в сільському господарстві. І саме ті основні положення, передбачені указами Президента Л.Д. Кучми протягом його каденції, давали змогу вирішувати комплекс важливих завдань щодо прогресивних організаційних форм, в результаті чого власниками земельних паїв стали селяни. І якщо завдяки реформуванню аграрного сектору при впровадженні новітніх підходів щодо державної підтримки вдалося забезпечити подальший розвиток сільськогосподарського виробництва, то все ж таки до нинішнього часу в аграрній сфері помітні серйозні проблеми. Адже земельна реформа потребує завершення, і при цьому регуляторна роль повинна надаватися державі. Існує ряд питань, які необхідно враховувати в процесі організації ринку сільськогосподарських земель, щоб остаточно забезпечити такий перехід. Упродовж багатьох років опозиційні сили тиснули на гальма, перешкоджаючи усім пропозиціям щодо вирішення земельного питання, постійно шукаючи причини для критики Однак тут їм треба виходити з того, що вони повинні підлаштовуватися під загальний закон, а не навпаки… Схвалюю ідею підтримки молочного скотарства і таке інше. Але думається, що це лише початок. Уряд все ж таки повинен дійти висновку, що справа не лише в молочному скотарстві, а в усій аграрній сфері. Тому рішення повинно йти від уряду до аграрного сектору шляхом прийняття Закону «Про цінову підтримку аграрного виробництва». У такому разі зникне необхідність в підтримці окремих галузей, а будуть створені рівні економічні умови господарювання. І зробити це треба негайно до введення в дію закону про ринок землі. Національний науковий центр «Інститут агарної економіки» протягом всього свого існування може гордитися плеядою вчених високого рівня. За період мого керівництва

389

інститутом велися великомасштабні дослідження в області актуальних проблем економіки агропромислового комплексу України. Тематична спрямованість цих досліджень формувалася відповідно до найважливіших завдань сільського господарства на відповідальних етапах становлення Української держави. За результатами досліджень готувалися пропозиції органам управління сільськогосподарським виробництвом, розроблялися рекомендації щодо вдосконалення всіх сторін життя сільського населення. Колектив науковців працював творчо й напружено, скеровуючи зусилля на результативність науково-дослідницького процесу щодо різних напрямків економічного розвитку країни. Сьогодні з вдячністю треба згадати і виділити тих науковців, які завжди були на твердих передових позиціях творчого життя інституту впродовж багатьох років: Більський В.Г., Бойко В.І., Бугуцький О.А., Булавка О.Г., Вітковський М.П., Дем'яненко М.Я., Дієсперов В.С., Дорош І.Й., Жминько В.І., Жук В.М., Захарчук О.В., Зимовець В.Н., Кисіль.В., Коденська М.Ю., Котелянець, В.І., Кошляк М.Д., Крисальний О.В., Кропивко М.Ф., Кушвід М.Я., Лукінов І.І., Лупенко Ю.О., Малік М.Й., Месель-Веселяк В.Я., Нижній М.І., Підлісецький Г.М., Поліщук М.П., Полозенко Д.В., Протасов В.І., Пугачов М.І., Рябоконь В.П., Рябчик О.А., Скирта Б.К., Скупий В.М., Степаненко І.Х., Сторожук О.О., Федоров М.М., Ходаківська О.В., Шпикуляк О.Г., Шпичак О.М., Юрчишин В.В., Якуба К.І. та інші. Радий за колег-однодумців, які і нині в постійних наукових пошуках, піднімаючи своєю працею височінь аграрної науки на сучасному етапі розвитку аграрної сфери України. Адже особливість розв’язання складних і важливих питань

390

пов’язана з врахуванням вимог в організації і формуванні соціальної спрямованості української економіки. Підтримував завжди і підтримую молодих вчених, які набувають досвіду і знань в посиленні голосу аграрної науки. Нині людство живе і працює в третьому тисячолітті. Тому всі процеси і явища мають своєрідний політичний та соціально-економічний вимір. І кожний народ визначає шляхи розвитку своєї держави, і в цьому процесі Україна не є винятком. Усе це дає підстави науковцям моделювати перспективи вирішення проблем підвищення рівня життя сучасного і майбутніх поколінь українського народу, не забуваючи, що українське селянство, йдучи дорогами ХХІ століття, не змінює своїх поглядів з надією на заможне життя. І в цьому, як і в минулі часи, сільський народ сподівається на рідну землю, яка є їх колискою і годувальницею.

391

Багато величного є на Землі, але немає нічого більшого, ніж сама Людина V. ПРИ ЖИТНЬОМУ ПОЛІ, СПОВИТІМ ВОЛОШКАМИ… Душа людини у кожній хвильці її життя, на кожному кроці наповнюється тією енергією, що живе у серці й супроводжується особливою іскрою. Тож життєвий час є дорогоцінним дарунком і даний нам для того, щоб ставати розумнішими, кращими, зрілішими й досконалішими. Достеменно вірно доводить це сучасна українська письменниця Тетяна Пишнюк в своєму романі «Божа вивірка»: «… У світі кожному знайдеться місце. Бог наділив людину єдністю Духу і Душі... Умінням мислити, пізнавати себе і світ, використовувати силу довколишньої природи…» І вічно житиме стверджуюча істина: сили небесні є! Саме завдяки розпорядженню згори, оглядаючи життєвий шлях Петра Трохимовича Саблука, постійно вклоняюся цим силам за те, що зберегли його, дали світло його прозорим дням після важкої хвороби, підтримали ряснодайні сили в час моторошної напруги, зміцнили вірність загальнолюдським ідеалам. Певною мірою щире ясне сонечко міцно підпирало аргументовані крила одному з творців земельної реформи в щирій вірі та впевненості в успіх тих проблем в аграрному комплексі країни, які мають характер перебудовних змін. Адже противники реформи, чиї інтереси спрямовані в протилежний бік, вдавалися до надто образливих заходів, дозволяючи собі кидати слідом недобропорядні гасла. Проте П.Т. Саблук уже з перших років започаткованих дій щодо земельної реформи, маючи підтримку керівництва

392

держави у вирішенні важливих пріоритетних завдань в аграрній сфері, дотримувався свого твердження: селянина мають захистити насамперед економічні закони, бо не повинно бути викривлень щодо села. Згадаймо неперевершений твір світової літератури на селянську тему – повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської. Цей правдивий документ тогочасної дійсності не втратив свого значення й донині. Бо вже тоді, коли цей твір вийшов на театральну сцену, переконливо доводив, що справжнє щастя і добробут селянин здобуде, лише якщо стане повновладним господарем своєї землі. І ця мрія впродовж людського реального життя повниться благодатними прагненнями. Завжди тримати високу думку науковця, своє виважене та впевнене в істині слово, бути і залишатися собою – таке кредо Петра Трохимовича. Як писав Микола Руденко, відомий український письменник і правозахисник, «… кожна освічена людина усвідомлює, що істина незнищенна – її не можна обминути чи сховати від допитливих умів. А той, хто намагається це зробити, приречений на неминучу поразку, бо він є ворогом Істини, князем облуди» (Енергія прогресу: нариси фізичної економії, 1998 р., с. 40). Тож, мабуть, справжність любого вченого: чи то митця, чи просто творчої людини саме в тому, що знаходить вона себе якраз у вирізненні власною неповторністю, яка тільки їй притаманна. І дуже важливо, що іноді саме на цій дорозі до себе, осмислюючи істину, людині бракує підтримки, а тим більше, коли тема присвячена селянським проблемам незалежної України, коли всі труднощі на шляху розбудови держави потрібно творити усім разом. Схильність до виваженої думки, до реального прозорого слова над щоденним життям навіяна мужністю характера

393

Петра Саблука, бо незмінними залишаються в його почуттях залюбленість у по-справжньому працьовитих людей своєї землі, яскравість переконання та впевненість в успішній діяльності української людини. І ця його глибинна внутрішня чуйність, переконана в цьому, бере початок іще з тієї рідної Кручі (так зветься в селі Потоки той куточок землі, де Петро з’явився на світ), коли він хлопченям малими ніжками тупотів по рідній землі, а вона своєрідним струменем вливала свою силу в тіло і серце… Ось звідки йде зв’язок! А звинувачувати за важке сирітське дитинство нема кого, треба було бути готовим брати на себе відповідальність за все, що посилає доля. Треба було дивитися правді в очі, що давалася важко на тернистій доленосній дорозі. Це покоління дітей війни, які пройшли дорогами сумнівів і надій через буремні пожарища правди тих часів, але з вірою в добро, яка жива й понині. І з цією вірою Людина торує свій шлях у майбутнє… Хто ниву захистить, як мовчазна, А хліб вона щедротно родить? Хто землю нівечить, коли вона Нам за добро добром відробить? А ще варто навести цитати американського підприємця і винахідника Стівена Пол Джобса: «Творчість – це просто створення зв’язків між речами. Коли творчих людей питають, як вони це зробили, вони відчувають себе трохи винними, тому що вони не зробили нічого насправді, а просто помітили. Це стає їм зрозуміло з часом. Вони змогли зв’язати різні шматочки свого досвіду і синтезувати щось нове. Це відбувається тому, що вони пережили й побачили більше, ніж інші, або тому, що вони більше про це думають» (Wired, 1996 р.).

394

Отже, творчість людська – це багатство думки, вищий прояв свідомості, це корисний і значимий результат. І в науковій творчості тільки завдяки безупинній праці досягається проникнення в сутність життя, що є вагомим доказом наукової праці як творчості, як цілеспрямованої діяльності. Уміння по-новому показати стан досліджуваних явищ як результату – найважливіша умова наукової творчості. Звісно, можна було би жити-поживати без усіляких вражень, без життєвої ролі, без емоційних деталей. Але є голос вченого, є його пильність до глибинності навколишнього життя, до дійсності в її складних проявах. Є просто людська гідність, яка пробивається в щоденному житті крізь різноманітні виміри й відтінки несправедливості, але цілком правдива, бо викликана щедрою, доброю і просвіченою любов’ю до самого життя, до оточуючого світу, до рідної землі. Саме так. Вірити в себе і починати з себе! І своїм рішучим вчинком на тому незабутньому засіданні Верховної Ради Петро Трохимович переконливо доводив не тільки теоретичні постулати земельних відносин у країні, але й свою відповідальність перед своїм народом. Адже історія минулих століть неодноразово доводить, що завжди мужність керівників, якщо вона була, виступала попереду, брала на себе основний тягар. І в гармонійності основ Далекий гомін того роду, Бо тільки праведна любов Тримає віру у народу. І якби не сталося жахливого удару по здоров’ю Саблука, залишається тверда впевненість в тому, що підняті в той час питання земельної реформи швидше знайшли б своє реальне

395

вирішення на користь селянства й розвитку сільських територій. Тому, підносячи на своєрідну висоту людську працю, ми не повинні ні на мить забувати про шану до рідної землі. «І якщо вона не володіє вартістю, то чи не є це згубним процесом, – писав М. Руденко. – Зарадити лихові можна було б хіба що радикальною реформою в сільському господарстві. Такою реформою, яка безумовно й безкомпромісно повернула б землю на лікування – тобто у повну, з переходом у спадок, узаконену найвищими гарантіями власність селянства». Тож у Анатолія Антоновича Фесини, з теорії якого починала свою розповідь, аналізуючи агроекономічні погляди П.Т. Саблука за період 1980 – 2000 років, знаходимо таке: «... Його постать як вченого, громадського діяча, організатора науки – багатогранна. Маючи від природи гострий розум, володіючи талантом проникнення в сутності будь-яких економічних явищ, тенденцій та процесів, він віддався повністю проблемам радикальної економічної реформи, спрямовану передусім на перебудову виробничих відносин у сільському господарстві». Вступивши у XXI століття та третє тисячоліття, П.Т. Саблук віддає собі звіт у тому, що не все в реальному житті залежить від науки. Певні позитивні переміни мають обмежений характер, переважно регіональний. Аграрна наука, можна вважати, відповіла на запитання «Що робити?». Політикам ще потрібно відповісти на запитання «Як робити?». П.Т. Саблук вважає: «основа для цього є. Завдання полягає в тому, щоб створити такі умови, які б дозволяли сільському господарству «вписатися» у загальний господарський механізм країни, бути нарівні з іншими структурами». Саме Петро Трохимович неодноразово підкреслював, що «… нині в незалежній Україні сформована плеяда

396

прогресивно мислячих учених, зокрема – економістів. Це вселяє віру, що ми не втратимо можливості осягнути напрями та механізми розбудови економіки нашої держави. Напрацювання науки повинні слугувати тим, хто братиметься за керівництво державою». Дуже обнадійливим стало те, що в останні роки у практику господарювання в ринкових умовах прийшло фермерство. А це переконливо свідчить, що люди прагнуть господарювати на власній землі, а здорова конкуренція, як відомо, завжди є рушієм підприємницького прогресу. Тому аграрна наука стояла і стоїть на позиції піднесення вітчизняного аграрного сектору економіки держави, адже український народ, його працьовите селянство живе надією на майбутній розвиток заможного суспільного життя. Логічно нагадати, що у 2001 р. була видана книга про Петра Трохимовича за авторством А. Степаненка «Дорогами науки, правди, добра». Окремим розділом цієї книги автор подає вияскравлені відгуки про П.Т. Саблука його учнів, колег, людей, яким доводилося працювати, спілкуватися з ним на дорозі життя. Скільки ж там щирих слів захоплення, поваги, вдячності на його адресу! Скільки гарних промовистих істин, в яких переливаються справжність мудрості з величем науки, з людською простотою і непідробною індивідуальністю! І, мабуть, світ добра побудований саме на розмові сучасного з минулим, що одвічно притаманно людській душі. Можна було б ще багато навести спогадів, відгуків і добрих висловлювань людей, які спілкувалися, працювали, зустрічалися з Саблуком. І всі вони з особливою теплотою і захопленістю говорять про Петра Трохимовича як про особистість, людину-взірця, дійсно людяну Людину, яка вміє вислухати й порадити, до кожного співбесідника ставиться з

397

повагою. Працюючи над своєю розповіддю, що виклала у цій книзі, отримала іще багато теплих відгуків на його адресу. І дуже пишаюся цим, бо щаслива, що живу поряд із такою людиною, поєднавши з нею свою долю. Життя досить швидкоплинне. Залишаються у далеких споминах дитячі та юнацькі роки, студентські з молодим запалом, за ними й зовсім зрілі поспішили, поспішили… І ніхто не може сказати, коли і на якому відрізку свого віку та завдяки чому людина починає розуміти свою готовність і своє право на зрілі почуття відповідальності. Власне, і нагорода людині за всі її прикладені зусилля є тим результатом, що вміщається в прості людські відносини, а вони важать, мабуть, не менше, ніж офіційні нагороди. А їх чимало. Серед них – ордени «Знак Пошани», Ярослава Мудрого IV і V ступенів, Орден Держави і почесне звання «Герой України», а численних відзнак меншого калібру – не перелічити… А ще – Петро Саблук був зареєстрований в 2016 р. кандидатом в лауреати Нобелівської премії з економіки за визначний вклад у світову теорію, методологію та організацію аграрної реформи. Сьогодні Петро Трохимович Саблук – насамперед людина, відома серед учених-аграрників не тільки в Україні, а й за її межами: Білорусь, Казахстан, Молдова, Узбекистан, Росія. Він сформував потужну, велику й вагому наукову школу економістів аграрного профілю. Його наукові здобутки як академіка, доктора економічних наук не є випадковими чи подарованими певними обставинами, а чітко визначені осмисленою реальністю завдяки працелюбству і природженій мудрості, вмінню не боятися труднощів, а обирати ефективні засоби втілення щоденних планів і завдань.

398

Відповідальність і добросовісність, скромність і порядність, безкомпромісність і, водночас наполегливість, поєднані із щирістю та добротою – ось ті риси, і я не можу їх обійти, бо саме вони його провідники на життєвому шляху. Як у буденному спілкуванні, так і на тернистому шляху від землі до своїх висот крокувати з порядністю, з людською гідністю – основне правило в житті Петра Трохимовича. І це та риса, яка виявляє свій позитивний відбиток і на гармонійності в сім’ї, на вихованні наших дітей та онуків. Дякувати Всевишньому – уже 55-й рік нашого подружнього життя, а пролетіли ці роки, як пташина зграя над дахом… І весь секрет тут зовсім малий – в єднанні внутрішнього духу, що став надійним щитом для обраної Долі, оснований всетаки на щирості, повазі й, головне, коханні. Як дружина, завжди відчуваю підтримку чоловіка. Завжди добропорядне ставлення до мене, до дітей, до милих онуків, яких у нас п’ятеро. І нині очі дідуся Петра завжди супроводжують найменших. Він піклується про їх навчання, здоров’я, часто забуваючи про своє. Бо перейти через граблисті викривлення і фактів, і ситуації, через райдуги людських заздрощів свої зрілі, обпалені горем погляди на життя селянства, намагаючись повернути до них правду, виходило Петру Трохимовичу збоєм у власному здоров’ї. Проте, це його шлях, його Доля. І його відповідь у всіх випадках була така: «Наука для мене – перша влада, яка завжди повинна говорити правду, ще раз правду і тільки правду. Це я і намагаюся робити». Думаю, що читач упевнився у виконанні того завдання, яке ставилося при задумі написання даної книги: ознайомлення з пріоритетними основними напрямами щодо проблем в сільському господарстві України, соціальної перебудови села на шляху ринкового розвитку економіки

399

держави, які, за баченням Петра Трохимовича Саблука, іще 30 років тому вважалися найважливішим аспектом аграрної політики. І, головне, ці питання, а зокрема, визначення місця та ролі землі в економічному кругообігу ресурсів держави, що надто важливо, зберігають основну сюжетну лінію та актуальне звучання в сучасних умовах на вимоги селянства. Те, що опонентів П.Т. Саблука можна набрати на цілий список, ще не означає, що в проблемі, яка існує із питанням землі в країні, є його вина. Проблема в тому, що вона знаходиться у невирішеному стані вже майже 30 років. Зазвичай, існує мораль конкретна, і вона у тих реаліях, що ставить перед людиною життя. І завжди вирішення одного питання витягне на поверхню багато інших – нових, адже занурення в життєвий вир стимулює активність у творчих пошуках, випробовуються власні сили, вдивляючись у завтрашню днину. А нива сонця – щедротна, а відлуння життєвої струни сповнене надіями… І тільки власними розумом і серцем відчувається вся та сила житнього поля, бо коріння того жита, що вже колоситься зрілим добірним зерном, обвивається різними дрібними корінцями зеленої різної рослинності, серед яких синіють чепурні волошки, місцями густі і, здається невичерпні, бо надто виразні… І життєдайна волога відчутна, таки добре відчутна, бо йде вона із самої землі… Ця природна картина так обережно, але символічно характеризує цілком зрозумілу ситуацію в нашому суспільстві, що склалася навколо теорії про ринок землі. Та як багато важить те, що є людське життя, що є Людина на землі! І щирішає посмішка, бо у звичайному спілкуванні дозволено з мудрої людської криниці

400

зачерпнути словесної снаги, майстерності її розуму, причаститися її людяністю. А у високості нинішнього часу можемо стояти під одним із тих світлих промінців, які відяскравлюються від теплого і доброго слова, мов від ясного сонця. Рідне слово і пісня, рідна українська хата, рідні спогади в пам’ятних датах і фото, рідні мрії про краще майбутнє… Усе це залишає свій глибинний слід у житті людському, в життєдайних відносинах, симпатіях, а, головне, відіграє велику роль у досягненні професійної думки. Бо завжди гріється серце від того, коли людина прагне зробити добро з особливою надією та натхненням, ретельно і впевнено вистеляючи свою життєву ниву дбайливими сніпками того добра, підперезаними перевеслами пам’яті. А високе сонце повсякчас виграє цій людській порі на своїх золотавих струнах і наповнює, і вивищує її світлу душу. Позиція українця тверда: любити свій край, свою Україну, бо вона завжди буде повернута до сонця. Вірити у здоровий розум науки, її аграрного блоку, тих наукових сил, чиї перспективні дослідження направлені на освоєння ринкової економіки в інтересах селянина і всього українського народу.

401

Післяслово Невимовним щемом зігрівається душа, коли ніби вирійним птахом, навпростець, біжить стежка пам’яті у роки, що вже за плечима... А ще при вразливому серці – коли чуєш, як добре слово злітає від землі й до неба. І дякуєш Господу за цю високість душі, що так бережно спішить на сповідь до того куточка рідної землі, де народилася, де отчий дім, де над нев’янучим квітом щоднини по-новому сходить сонце і віншує ріднизну, всю мою Україну: і водою чистих джерел, і хлібом святим, і щирою маминою посмішкою, і батьковим теплим словом... І яким би малим, загорьованим не було наше село, та як писав поет Михайло Ткач: «Я без нього – без деревини плід». А ще – все більше і більше вдивляєшся в дорогу, яка дала можливість розглядати по обидва боки з висоти прожитих років на повний світ – і цвіту, і зірниць, і високого проміння. Бо якої шани і поваги заслуговують скроні, які дісталися своєї мудрої сивини через пережиту велику спрагу краплини чистої води і кусеня черствого хліба, віддзеркаленої у людському бутті під стиглою голубінню неба. Так. Справжню ціну отому кусню черствого хліба і кухлю води у велику голодну спрагу може скласти лише той, хто пережив такі роки, хто пам’ятає голодні й холодні дитячі кроки, кого не треба переконувати у святості рідної землі. Це світ його істини, в якому навіть повітря, яке оточує, закликає захищати розсудливість, виваженість і добробут селянського люду. Бо для селянина споконвіку життєво необхідною і жаданою була пора жнив, бо від жита починалося життя, бо таки хліб був і є постійним його супутником. Я веду це до того, щоб підтвердити свої обов’язок і відповідальність у творчому викладі даної книги „Ідея з

402

впевненістю в успіх”, в якій використані наукові напрацювання Саблука Петра Трохимовича (за його згодою): розділ II – монографія Саблука П.Т. „Особливості аграрної реформи в Україні” (з деякими скороченнями). розділ IV – стаття Саблука П.Т. „Мовою науки і серця” (нинішній погляд). Спираючись на цей актуальний для нинішнього дня матеріал, на відгуки колег-однодумців, на попередні творчо наукові наробки співробітників Інституту аграрної економіки, що використані у книзі, спробувала донести до читача і заодно підкреслити відповідальність кожного з нас перед власною совістю, аби творити ту державу, яку ми прагнемо бачити і жити у ній. І першим рядком у нашій журі має бути турбота про хліб насущний, що житом-пшеницею колоситься біля села. Тож хай щедрим буде сад добрих сподівань, а благовісний дзвін до схід сонця врочисто скликає людей до єдності думок у повному розумінні нев’янучості цвіту України.

Ганна Саблук

403

ЗМІСТ І. ІІ.

III. IV. V.

НАРОДИТИСЯ, ЩОБ ЖИТИ І ТВОРИТИ ДЛЯ ДОБРА ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ ПОГЛЯД ЗА ГОРИЗОНТ… (Із книги П.Т. Саблука «Особливості аграрної реформи в Україні», 1997 р.) Розділ 1. Пошуки Розділ 2. До ринкової економіки Розділ 3. Перебудова внутрішньогосподарських економічних відносин Розділ 4. Ключове питання економічної реформи Розділ 5. Позиція Розділ 6. Дослідження процесів перебудови сільського господарства Розділ 7. Сучасний стан і тенденції розвитку сільського господарства Розділ 8. На шляхах аграрної політики Розділ 9. Погляд в майбутнє Розділ 10. Аграрна економічна наука на сучасному етапі здійснення аграрної політики в Україні ДОРОГОЮ ЖИТТЯ МОВОЮ НАУКИ І СЕРЦЯ (Стаття Саблука П.Т. (нинішній погляд)) ПРИ ЖИТНЬОМУ ПОЛІ, СПОВИТІМ ВОЛОШКАМИ… ПІСЛЯСЛОВО

5 30

30 68 95 118 138 157 208 234 294 315 337 352 391 401

404

Для нотаток

405

Для нотаток

406

Для нотаток

407

Для нотаток

408

Науково-популярне видання

САБЛУК Ганна Іванівна

ІДЕЯ З ВПЕВНЕНІСТЮ В УСПІХ Редактор – Людмила Ткач Комп’ютерна верстка і оформлення – Олена Самофал, Лариса Грабовська Світлини – авторки

Монографія

Підписано до друку 14.04.2021 р. Формат 60х84/16. Папір офсет. Гарнітура Times. Ум. др. арк. 23,72. Обл.-вид. арк. 18,20. Тираж 300 прим. Зам. № 1944 Видавець ПП Лисенко М.М. 16600, м. Ніжин Чернігівської області, вул. Шевченка, 20 Тел.: (04631) 9-09-95; (067) 4412124 E-mail: vidavec.lisenko@gmail.com Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 2776 від 26.02.2007 р.