Наукова спадщина академіка І.І. Лукінова... by Національний науковий центр "Інститут аграрної економіки"

Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

НАУКОВА СПАДЩИНА АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ В ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ АПК (ЛУКІНОВСЬКІ ЧИТАННЯ) 4 грудня 2013 року

Київ ННЦ «ІАЕ» 2014

УДК 338.432:001.8:371.331 ББК 65.32 Н 34

Рекомендовано до друку рішенням вченої ради Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» (протокол № 4 від 26 грудня 2013 р.)

Н 34

Наукова спадщина академіка І.І. Лукінова та її значення в трансформаційних процесах АПК (Лукіновські читання) : зб. наук. праць за матеріалами теорет. семінару 4 грудня 2013 р. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2014. – 116 с. У науковому виданні публікуються матеріали виступів провідних вчених на засіданні теоретичного семінару, присвячених обговоренню важливих питань наукової спадщини академіка І.І. Лукінова та її значення в трансформаційних процесах АПК. Видання розраховано на наукових працівників, професорськовикладацький склад вищих навчальних закладів, керівників і фахівців виробничих структур, широкий загал читачів.

УДК 338.432:001.8:371.331 ББК 65.32 ISBN

ПЕРЕДМОВА «Новий курс у реалізації аграрної політики повинен зрештою привести до вирішення комплексу завдань, які стоять нині перед національним АПК. До них належать: створення сприятливих умов проживання і праці на селі, істотне підвищення рівня самозабезпеченості країни основними продуктами харчування достатньо високої якості, посилення експортної орієнтації розвитку вітчизняного аграрного сектора економіки, підвищення екологічної та грунтоохоронної надійності сільськогосподарського виробництва, забезпечення його розвитку на рівні найбільш розвинутих в аграрному відношенні країн. Зважаючи на це, основна мета ... полягає в обґрунтуванні створювальної стратегії здійснення ринкових трансформацій у національному агропромисловому комплексі, дійових та ефективних методів, способів і механізмів виведення його з системної кризи та переведення на модель сталого, конкурентоспроможного й екологобезпечного розвитку». З наукової доповіді І.І. Лукінова «Про стратегію трансформації АПК і забезпечення продовольчої безпеки України» (2000 р.)

4 грудня 2013 року в Національному науковому центрі «Інститут аграрної економіки» (ННЦ «ІАЕ») в рамках щорічних Лукіновських читань відбувся теоретичний семінар «Наукова спадщина академіка І.І. Лукінова та її значення в трансформаційних процесах АПК». Звертаючись до учасників заходу з вітальним словом, директор Інституту академік НААН Ю.О. Лупенко зазначив, що аналіз наукової спадщини І.І. Лукінова дає нам можливість оцінити правильність шляху, яким ми рухаємося. Попри те, що світогляд Івана Іларіоновича Лукінова формувався за часів адміністративно-командної системи, він зумів закласти основи реформування вітчизняної економіки в цілому і вітчизняної аграрної економіки зокрема, підкреслив доповідач. На його думку, аналіз постулатів і положень теоретичних праць І.І. Лукінова свідчить про те, що ця людина мала неаби-

який дар наукового передбачення. Його вчення та розробки не втратили своєї актуальності й допер. Вони так чи інакше перегукуються із сьогоденням і дають нам можливість оцінити існуючі реалії на рівні як національної, так і світової економіки. За словами академіка Ю.О. Лупенка, започатковані для увіковічення пам’яті видатного українського вченого економіста широкого профілю, економіста-аграрника І.І. Лукінова традиційні читання щороку збирають широке коло науковців: людей, які з ним працювали, а також тих, хто досліджує наукову спадщину та працює над проблемами, що були висвітлені в теоретичних роботах ученого. Вшанування пам’яті І.І. Лукінова саме на науковому зібранні дає можливість не тільки згадати його, а й збагатити вітчизняну науку результатами тематичної та фахової дискусії, підсумував Ю.О. Лупенко. У своїх доповідях і виступах учасники заходу наголошували на актуальності наукового доробку академіка Івана Іларіоновича Лукінова для вирішення нагальних проблем сьогодення як в економіці взагалі, так і в аграрній економіці зокрема. У заході взяли участь дружина видатного вченого доктор філологічних наук Т.Б. Лукінова та близько 50 представників провідних наукових установ України: Національної академії аграрних наук України, Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», Державної установи «Інститут економіки та прогнозування НАН України», Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України», а також Національного університету біоресурсів і природокористування України. У науковому збірнику публікуються матеріали теоретичного семінару.

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ ВИМІРУ СОБІВАРТОСТІ, ЦІН І РЕНТАБЕЛЬНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ АПК У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА ТА ЇЇ АКТУАЛЬНІСТЬ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ О.М. ШПИЧАК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, завідувач відділення ціноутворення, інфраструктури ринку та розвитку наукових інновацій Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» Як і все велике, геніальне видно на відстані, і час – найкращий для цього фільтр. Час усе виявляє – стверджували ще стародавні римляни, а Ліна Костенко говорить, що час – він мудрий, фікції скасовує. Наукова спадщина Лукінова І.І. також успішно проходить апробацію часом. Узагальнюючи багатовіковий досвід світового економічного розвитку він стверджує, що революційні вибухи неминуче завершувалися розвалом економіки з великими втратами, вкрай негативними соціальними наслідками і людськими трагедіями. При цьому програми подолання цих наслідків вимагали величезних інвестиційних і поточних затрат, а також відповідного часу. На економічне й технологічне відновлення навіть до рівня стартових рубежів, з яких починається подальший розвиток, здебільшого потрібні були десятиріччя. У той же час еволюційний прогресивний розвиток, не викликаючи соціальних потрясінь, забезпечує планомірну трансформацію темпами більш високими, бо виключаються періодичні руйнації господарських структур і джерел внутрішніх нагромаджень, які спрямовуються в інвестиційну та інноваційну діяльність у чергових відтворювальних циклах. Інакше кажучи, безперервні процеси оновлення старих і створення якісно нових конкурентоздатних систем, розвитку інфраструктури відбуваються в епохи еволюцій значно інтенсивніше і з меншими сукупними витратами. Так звані перехідні періоди взагалі виключаються, оскільки нормальні відтворювальні цикли і загальноекономічні кругообороти не порушуються.

Обираючи тему свого повідомлення щодо надзвичайно широкої наукової спадщини академіка п’яти академій, та надаючи належне її значенню в трансформаційних процесах АПК, я хотів би зупинитися лише на окремих проблемах: собівартості, цінах і рентабельності, яким Іван Іларіонович приділив надзвичайно велику увагу і які в теоретичному і методологічному плані успішно пройшли випробування на шляху всіх трансформаційних процесів в АПК нашої країни. Вибір теми зумовлений і ще тим, що нині виповнюється 50 років фундаментальної праці Івана Іларіоновича «Ценообразование и рентабельность производства сельскохозяйственных продуктов» (видавництво Колос, Москва, 1964 р.), що і було практично його докторською дисертацією (рис. 1). Це, на моє переконання, вищий пілотаж в методології здійснення анатомії економічних процесів при виробництві майже всіх видів сільськогосподарської продукції. Автор розглядав проблеми цін та рентабельності, що органічно переплітаються з глибинними процесами, що протікають у сферах виробництва та обігу. Економічною основою формування цін він вбачав виробничі витрати та суспільну вартість, зміни в яких зумовлюються змінами у матеріальній оснащеності, технології та організації виробництва. Автор визначив шляхи підвищення рентабельності виробництва головним чином через зниження собівартості виробництва, тому що, як відомо, тоді рівень цін доводився державою жорстко. Важливо, що проблеми, розглянуті в дисертаційній роботі та опубліковані 50 років тому, зберігають свою актуальність дотепер, чим може похвалитися мало яка дисертаційна робота. З притаманним йому глибоким професіоналізмом він висвітлив проблеми теорії земельної ренти, собівартості, цін і рентабельності основних видів продукції: зернових, технічних, картоплі, навіть деяких видів овочів, фруктів, м’яса великої рогатої худоби, свиней, молока тощо.

Тут же дослідник розглядав проблеми диспаритету цін, затрати живої праці та її продуктивність. Характерно, що Іван Іларіонович навіть при плановому ціноутворенні того часу на прикладі ринків картоплі і овочів, які реалізувалися через колгоспні ринки, досліджував проблему пропозиції продукції та рівня цін. Іван Іларіонович, прийшовши з 1967 р. директором НДІ економіки і організації сільського господарства з таким потужним економічним апаратом досліджень і досвідом управління, привніс в роботу інституту великі зрушення, які вивели наш інститут на рівень одного із кращих економічних інститутів в системі ВАСГНІЛ колишнього СРСР, який зробив значний внесок в розвиток сільського господарства як України, так і колишнього СРСР. Розглядаючи економічні трансформації в аграрній економіці нашої держави з переходом до ринкових відносин, І.І. Лукінов приділяв значну увагу проблемі купівельної спроможності населення, яка не мала такої гостроти у період панування плановоадміністративної системи (табл. 1). Нині низька купівельна спроможність населення в Україні не забезпечує гідний рівень життя. Рівень цінової доступності у нашій країні низький, станом на листопад 2013 року заробітна плата була вищою лише проти Молдови. У розвинутих країнах світу порівняно з Україною вона вища у кілька разів. Так, у Франції, США, Чехії на відповідну місячну зарплату за роздрібними цінами можна купити молока до 8 разів більше, свинини – до 11, яловичини – до 8, м’яса птиці (тушка) – до 5 разів порівняно з Україною. Науковим працям І.І. Лукінова притаманні глибина досліджень у теоретичному плані та висока практична цінність. Його велика наукова спадщина продовжує залишатися скарбницею знань, дороговказом для теперішніх і майбутніх дослідників. Будучи директором НДІ економіки і організації сільського господарства, він організував підготовку плеяди аспірантів по темі собівартості, цін і рентабельності виробництва видів продукції. Всі ці роботи обов’язково передбачали підвищення ефективності виробництва шляхом зниження собівартості через спеціалізацію, інтеграцію, меліорацію, механізацію тощо.

1. Порівняння рівня місячної заробітної плати та купівельної спроможності населення окремих країн світу (станом на 11.11.2013 р.)

Країна

Україна

Рівень середньої заробітної плати

БоОлія Хліб Ялорош- Крупа соМоСви- М’ясо Яйця пшевино гречаняш- Цукор локо нина птиці курячі ничдол. чина нико% до ний пше- на США за ничне ва України місяць 408

100

Кількість продукції, яку можна придбати на заробітну плату в Україні, кг, л, дес. 680

Азербайджан 525,36

784,6

510

128,8

61,8 131,3 101 Білорусь

438,7 60,7

70,3 154,6 289,4 234,5

510

Кількість продукції, яку можна придбати на заробітну плату в окремих країнах світу, у % до України 84,8

73,9

83,5 116,4 73,5

90,4

146,7

Казахстан

691

169,4

132 139,8 99,6 154,4 148 155,2 125,6 194,2 149,6 135,5

Молдова

295,2

72,4

74,8

Російська Федерація

898,73

220,3

120,1 139,7 151,9 179,7 197,6 195,1 177,3 189,4 163,1 172,8

Австрія

3490

855,4

162,9 373,8 153,1 685,8 647,3 976,6 259,3 350,6 636,1 382,3

Литва

677

165,9

Німеччина 3402,04

833,8

102,3 84,7

72,6

598,4

41,8

79,2

80,9 303,1 221 223,9 132,2 136,1 130,2 128,9 30,5

79,2

83,9

59,7 124,4 57,2

48,2

52,3 134,2 155,5 210,6 120,7 158,1 101,3 89,1

156,8 722,6 124,7 583,1 572,9 744 433,3 552 725,4 560,6

Словаччина

1070

262,3

81,5 186,8 64,4 221,7 277,5 357,1 167,6 194,6 212,2 182,4

Франція

2682

657,4

83,9 204,7

Чехія

1262

309,3

165,7 303,5 71,3

804,4 374,4 516,6 390 363,5 428,4 248,1 306 251,6 351,1 278,7 241 300,7 207,9

Примітка: – середні споживчі ціни в Україні наведено за даними моніторингу цін на соціально значущі товари, який здійснюється Держстатом щодекади; – середня заробітна плата в Україні наведена за вересень 2013 року (джерело – офіційний сайт Держстату); – середні роздрібні ціни та рівень заробітної плати в інших країнах світу, передано електронною поштою посольствами України у зазначених країнах; – середній курс Національного банку України 11.11.2013 становив 7,9930 гривні за 1 долар США (джерело – офіційний сайт НБУ).

Іван Іларіонович приділяв велику увагу підрозділу собівартості, цін і рентабельності, де він був безпосереднім куратором. Тут науковці були розподілені за певними групами продуктів, а дослідження завершувалося структурою роздрібної ціни кінцевого виду продукції. Така організація досліджень повністю виправдана часом.

Як відомо, практично економічний процес виробництва завжди зводиться до зіставлення витрат (собівартості) виробництва з виручкою (ціною). При цьому за умов адміністративно-командної системи, коли ціна встановлювалася державою, так і за ринкових умов виробництва, коли ціна визначається ринком, безпосередній виробник більше всього може впливати лише на витрати, на їх зниження, щоб отримати більший зиск. Отже, значення витрат виробництва незалежно від трансформацій в АПК (адміністративно-командної чи ринкової) змінюються не докорінно. Тому актуальність розробок І.І. Лукінова по зниженню собівартості й об’єктивному рівню їх визначення не змінюються. В умовах товарно-грошових відносин виробництва собівартість – це мінімально можливий рівень ціни продажу для виробника. При перевищенні витрат над ціною продажу виробник вимушений закривати виробництво, або знизити витрати. Правда, за умов натурального виробництва роль витрат виробництва перестає бути домінуючою. Тут виробник життєво необхідних продуктів харчування для себе і своєї сім’ї вимушений виробляти їх незалежно від рівня витрат на їх виробництво тому, що на кону стоїть життя. Цим і зумовлено, що натуральне виробництво більш живуче в кризові періоди (рис. 2). Слід зазначити, що в Україні нині значна частина продукції виробляється в особистих селянських господарствах: картоплі – 95%, молока і фруктів – 80%, м’яса великої рогатої худоби – 50% тощо. Серед цієї продукції певна частина споживається безпосередньо виробниками, як за умов натурального виробництва, і по цій частині продукції дійсно відсутня необхідність визначати собівартість. Проте більша частина цієї продукції знаходиться в сфері товарно-грошових відносин. Так, понад 50% молока, що реалізується на молокозаводи, надходить від ОСГ, більша частина картоплі, фруктів та іншої продукції реалізується на ринках. У зв’язку з цим вважаємо вкрай необхідним вибірково визначати собівартість і ефективність виробництва продукції ОСГ, що надходить у сферу товарногрошових відносин. Нині серед окремих дослідників існує думка, що це не можливо здійснити.

Будь-які витрати Життя виробника і його сім'ї

Рис. 2. Роль витрат за умов натурального виробництва

Дослідженнями колективу відділу ціноутворення та кон’юнктури ринку ННЦ «ІАЕ» на практиці доведено, що це можна здійснювати через анкетування і це слід робити. У 2001 р. співробітники відділу ціноутворення та кон’юнктури ринку ІАЕ УААН за опрацьованою методикою, шляхом анкетування близько 600 ОПГ 14 областей України вперше визначили затрати живої та уречевленої праці, собівартість та рентабельність вирощуваних в ОПГ (19 видів продукції): пшениці озимої, ячменю, кукурудзи на зерно, капусти, помідорів, огірків, картоплі, цукрових буряків, кормових коренеплодів, сіна багаторічних трав та природних луків, молока, м’яса великої рогатої худоби, м’яса свиней, яєць курячих, меду, воску, пилку. Прикладом цього є книга «Особисті підсобні господарства України – аналіз витрат та ефективності виробництва видів сільськогосподарської продукції», яку ми видали ще 2001 р. (рис. 3). Для цього потрібно бажання, підготовлені фахівці і певні кошти.

У нас порівняно з попередніми 20–30 роками спостерігається великий відрив процесів дослідження від безпосередніх об’єктів виробництва – відсутні відрядження, тобто ми втрачаємо можливість оперативно оцінювати організаційно-економічні процеси, що відбуваються на місцях. При цьому собівартість окремих видів продукції, що публікується у статистичному збірнику ф. 50-сг, надходить з великим запізненням (серпень наступного року) і втрачає оперативну цінність. Крім того, і в цій обмеженій інформації з 2007 р. виключений показник затрат живої праці. Отже, ускладнюється визначення продуктивності праці – головного показника людства. Є вираз: «Время – это деньги», але ж час – це життя і воно не перевершено, важливіше ніж гроші, а ми цей показник ліквідовуємо. Лише за таких умов можна успішно управляти економічними процесами. Вивчення досвіду визначення рівня витрат виробництва основних видів продукції в США свідчить, що існує дуже деталізоване визначення елементів витрат по фермерських господарствах, якого у нас не було навіть по колишніх колгоспах і радгоспах до 1990 р. Отже, за товарно-грошових відносин собівартість продукції необхідно визначати. Для прикладу розглянемо деталізацію складових собівартості, що визначається у сільськогосподарських підприємствах США (табл. 2). Світ дотримуються принципу – «Багатий не той, хто багато отримує, а той, хто раціонально витрачає». Використання глибокого аналізу анатомії причиннонаслідкових економічних зв’язків, що було притаманне І.І. Лукінову, дає можливість знаходити вірні рішення в сучасних досить складних ситуаціях. Розглянемо цю проблему на прикладі виробництва молока. Як уже відзначалося, в Україні 80 % виробництва молока зосереджено в особистих селянських господарствах. Серед тих, що утримують корів, близько 75 % утримують по одній корові (табл. 3). У домогосподарствах, де одна корова і молоко практично використовується для власних потреб, визначати собівартість не слід. Але ж 51% реалізованого особистими селянськими госпо-

дарствами молока надходить на переробні підприємства, тому економічну ефективність виробництва визначати необхідно і можна. Молоко, яке надходить на переробку від цих господарств, справедливо критикується через низьку якість. Тоді виникає питання – де погіршується якість молока? У здорової корови, здорової господині та при дотриманні елементарної санітарії при доїнні – молоко якісне, так зване парне молоко для власного споживання, що дало можливість забезпечити відносно здорове молоде покоління 50–60-х років минулого століття. 2. Структура витрат на виробництво молока у cільськогосподарських підприємствах США Витрати Корми концентровані -"- додаткові -"- сіно -"- силос -"- пасовищні та ін. фураж Транспортування і збут молока Штучне осіменіння Ветеринарне обслуговування Транспортування тварин Пально-мастильні матеріали та електроенергія Ремонт техніки і будівель Оплата найманої праці Платежі асоціації Сервісні послуги постачальників технічного обладнання Послуги за оцінку якості молокопродукції Інші Разом змінних накладні загальногосподарські податки і страхові платежі сплата відсотків за кредит Разом постійних Усього виробничих Амортизація Разом Додаткові експлуатаційні Інші несільськогосподарські Орендна плата за землю Неоплачена праця фермера Усього повних витрат

Структура, % 26,71 1,91 8,54 5,35 0,9 3,82 0,75 1,33 0,2 1,07 2,92 5,24 0,32 1,33 0,06 0,06 60,56 5,73 1,27 4,51 11,55 72,08 10,65 82,73 0,58 3,7 1,33 11,66 100

3. Розподіл сільських господарств за поголів’ям корів в Україні у 2012 році Домогосподарства млн % од. Домогосподарства, в яких не утримують корів Домогосподарства, в яких утримують корів одну дві три чотири і більше Всього

Поголів’я млн % гол.

2012 р. до 2010 р., % домогоспоголів’я подарства

3,71

72,7

97,3

1,39

27,3

100

1,84

100

93,3

95,8

1,05 0,28 0,05 0,02 5,1

20,5 5,5 1 0,3 100

75,5 20,1 3,6 0,7 х

1,05 0,56 0,15 0,08 х

57,1 30 8,1 4,3 х

92,1 96,5 125 100 96,2

92,1 96,5 115,4 133,3 х

Дослідження свідчать, що якість молока, яке здається на переробку від різних особистих селянських господарств, головним чином (не заперечуємо й інші фактори) погіршується в процесі зливання молока на відповідних приймальних пунктах в одну ємність. Це відбувається у зв’язку з знеособленням, що веде до безвідповідальності учасників здачі молока та особливо при зниженні фактора моралі. Усунути цей недолік необхідно в першу чергу через формування міні-ферм з виробництва молока, які забезпечувалися б доїльними установками. Для цього у молочному скотарстві необхідно затвердити стратегічну програму, яка б економічно сприяла збільшенню поголів’я корів через доплату за прирощену корову, як мінімум до 15–20 корів (міні-ферма). Такі пропозиції нами подавалися не одноразово в Міністерство аграрної політики та продовольства. На певних етапах вони сприймалися, але потім не дотримувалися фінансові умови виконання програми нарощування корів. Проте стверджуємо, що це реальний шлях вирішення проблеми якості молока, підвищення продуктивності праці в молочному скотарстві та проблем екології. Створювати виробничі кооперативи по виробництву молока з кількох дворів, де 1–2 корови – це не вихід. Про це ж свідчить досвід Польщі, Франції, Ізраїлю, які також пройшли шлях фор-

мування від 1–2 корів до оптимального для цих країн 20–30 голів і більше. При цьому не слід припускатися помилок кінця 50-х та початку 60-х років, коли М.С. Хрущов, переслідуючи добрі наміри, без створення економічних передумов примушував здавати одноосібників своїх корів в колгоспи і радгоспи. З цього нічого доброго у нас не вийшло і не могло вийти. Підсумовуючи, хочу зауважити, що при всіх економічних впровадженнях доцільно дотримуватися методичного підходу видатного економіста М.Д. Кондратьєва, що перегукується з позицією академіка І.І. Лукінова. Суть його в тому, «що визначаються раціональними лише ті заходи економічної політики, які, з одного боку, могли б дійсно бути здійснимі, а з іншого, забезпечували б підвищення продуктивності чи, принаймні, не призводили б до пониження її». Водночас ці заходи мають «відповідати вимогам справедливості», при цьому «задача справедливості» не повинна протирічити задачі продуктивності. Наукова спадщина І.І. Лукінова є вагомим внеском у розвиток сучасної економічної науки і практики. Своєю працею, науковими здобутками, інтелектом, гуманністю він заслужив, щоб пам’ять про нього жила в наших серцях.

НАУКОВА СПАДЩИНА АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА В НАЦІОНАЛЬНІЙ СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ М.А. ХВЕСИК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, директор Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України» Наукові праці Івана Іларіоновича Лукінова (1927–2004) є вагомим внеском у розвиток економічної науки – теорії відтворення і дії в ньому цінового механізму, аграрних відносин і земельної ренти, інвестицій та інновацій у трансформаційних процесах кін-

ця ХХ – початку ХХІ століття. Протягом 90-х років він сконцентрував свою увагу на проведенні фундаментальних досліджень проблем ефективних економічних перетворень, їх стратегічних напрямів, на виявленні глибинної сутності й характеру дії позитивних і негативних факторів, які формують відповідні тенденції сучасних і майбутніх соціально-економічних трансформацій. Широкий спектр поглядів ученого-економіста, зокрема, і з проблематики економіки природокористування та сталого розвитку, викладений І.І. Лукіновим в його останньому прижиттєвому монографічному дослідженні «Еволюція економічних систем» (Москва, видавництво «Економіка, 2002), де вчений розвинув ідеї, викладені в попередній його книзі «Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя)» (Київ, 1997). Досліджуючи еволюцію економічних систем, Іван Іларіонович розглядає методологічні і політичні аспекти їх економічної трансформації, зокрема, здійснює пошуки нової соціальноекономічної парадигми, відзначає потребу нової стратегії, аналізує кризові явища в найбільш близькій йому сфері економічної системи – аграрно-продовольчій. Виходячи з досвіду економічно розвинених країн, він постійно задається питанням: що в сучасну епоху регулює ринок і що – держава. Окремий розділ книги має назву «Агропромислова політика в макроструктурних пріоритетах». У цьому розділі І.І. Лукіновим аналізуються причини труднощів здійснення агропродовольчого курсу реформ, тенденції змін у виробництві та споживанні сільськогосподарських продуктів, вивчаються причини гальмування переходу до цивілізованого аграрного ринку і розвитку переробної промисловості, вивчаються регулюючі ринкові та державні механізми агробізнесу, методологія і методи підтримки цінового паритету, дія інших регулюючих факторів, а також стан і перспективи матеріально-технічного забезпечення сільського господарства та аграрний аспект світових процесів регіоналізації. Як писав тоді І.І. Лукінов, «Аграрна і продовольча сфера, весь агропромисловий комплекс України опинилися, з одного боку, в гострокризовому, а з іншого – в державно-пріоритетному становищі. І це потребує прийняття та здійснення неординарних

соціально-економічних рішень з боку держави, проведення активної агропродовольчої політики антиінфляційно-створювального характеру. При цьому розраховувати на істотну інвестиційну допомогу зовні немає вагомих підстав. Потрібно спиратися переважно на власні ресурсні можливості»1. Близькими для І.І. Лукінова були цінові питання аграрної сфери: «Взагалі проблема ціни є вирішальним фактором економічного регулювання. За допомогою цін можна як розкривати необмежені простори для стимулювання виробництва і торговельного обігу, так і гальмувати цей процес або навіть взагалі припиняти відтворювальні процеси. Ціни разом із податковими, бюджетними і кредитними важелями є найбільш потужним економічним каталізатором ринкового і державного регулювання підприємницьких і бюджетних доходів, а звідси і споживання та накопичення, можливостей інвестиційної та інноваційної активності. У всіх економічно розвинених країнах з сучасною ринковою економікою складний регулюючий механізм розвитку охоплює процеси «вільного ціноутворення» під дією співвідношень ринкового попиту і пропозиції. Крім того, активно використовується система державного законодавства, особливо відносно здійснення грошово-фінансової і банківсько-кредитної, емісійної та курсової політики, а там, де це необхідно, то й цінової політики. Держава, зокрема, активно підтримує за допомогою цінового регулювання і квотування обсягів виробництва товарів рівень дохідності фермерських господарств, обмежує рівні ринкових цін монополістів шляхом уведення жорсткого антимонопольного законодавства і т. д. Інакше кажучи, ніякої ринкової анархії в цьому відношенні не допускається ані у США, ні в країнах ЄС, ні в Японії. Тут функціонує чіткий економічний механізм, який оптимізує дію ринкових і державних регуляторів»2. Однак, як зазначав І.І. Лукінов, «Проблема економічного регулювання АПК не обмежується лише ціновим фактором. Вона безпосередньо пов’язана з дією кредитного механізму. Існує нагаЛукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М. : Экономика, 2002. – С. 288. 2 Там само. – С. 319. 1

льна необхідність спрямувати діяльність банківської системи на задоволення потреб реформування сільського господарства і продовольчого комплексу в цілому»1. Сьогодні не втрачають актуальності думки І.І. Лукінова щодо здійснення земельної реформи та раціонального використання природних ресурсів, зокрема – землекористування. Як зазначав він свого часу, «Потребують повнішого відображення в земельному законодавстві різні аспекти здійснення земельної реформи, в т. ч. диференційованого врахування місцевих умов, особливостей розміщення сільських і міських поселень, промислових і природоохоронних територій, транспортних артерій, рекреаційних зон та інші. Особливо важливо, щоб діючі закони про землю були достатньо повними і чіткими для розуміння, не допускали їх вільного трактування з боку місцевих органів влади, судів, управлінських органів і всіх землевласників і землекористувачів»2. Однак, як зазначав учений, «саме по собі законодавче врегулювання земельних відносин ще не вирішує проблеми високоефективного господарювання на землі. Для цього необхідно забезпечити створення належних розмірів і структури господарств, які б давали можливість розвитку високотоварного виробництва, функціонування його на високопродуктивній, достатньо фондоі енергоозброєній праці з високим ступенем його організації і управління (сучасного менеджменту). Без цього ніяка система господарства і ніякий господар не можуть бути конкурентоспроможними в системі глобалізації світової економіки і ринків, які бурхливо розвиваються»3. На думку І.І. Лукінова, «В основу методологічного підходу до визначення регіональних розмірів господарств мають бути покладені такі основні критерії: 1) можливість конкурентоздатності, раціонального використання землі і систем машин на різній за величиною площі (або поголів’я худоби); 2) якнайповніше використання трудового потенціалу; 3) досягнення ефективної фонЛукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М. : Экономика, 2002. – С. 328. 2 Там само. – С. 408. 3 Там само. – С. 338. 1

довіддачі, тобто одержання більшого прибутку на гривню виробничих фондів; 4) забезпечення достатнього соціального і психологічного ефекту від ведення господарства; 5) збалансованість попиту і пропозиції на регіональних продовольчих ринках і збільшення експортних можливостей»1. Чимало уваги вчений приділяв економічним проблемам екологічної політики та безпеки, питанням охорони та відтворення навколишнього природного середовища, ресурсозбереження. Так, окремий розділ його книги присвячено проблемам розвитку міських і сільських поселень у системі екологічної безпеки, де вчений зазначав, що важливим елементом розв’язання складних регіональних проблем, включаючи й екологічні, є екологоприродне і економічне районування, яке «має базуватися на чіткому визначенні рівня комфортності території залежно від антропогенного навантаження на неї (з особливим врахуванням техногенного впливу), ступеня освоєності території за розселенням, визначенням рівня резистентності території до шкідливих внутрішніх і зовнішніх впливів. При цьому межі екологоекономічних районів здебільшого не перетинають меж економічних районів. У їх межах і має здійснюватися ефективна екологічна політика, спрямована не лише на загальне поліпшення екологічної ситуації, а й на поліпшення умов життєдіяльності людини – її побуту, праці і відпочинку, на виключення екологічних захворювань, збереження здоров’я населення і продовження тривалості його життя»2. На його думку, одним з найважливіших принципів «є дотримання всіма підприємствами, фірмами та іншими товаровиробниками вимог екологічної безпеки. Воднораз при цьому повинні неодмінно забезпечуватися раціональне та ощадливе використання природних ресурсів, їх охорона і відтворення, а також комплексне використання мінерально-сировинних ресурсів. Йдеться

Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М. : Экономика, 2002. – С. 407. 2 Там само. – С. 421. 1

про застосування екологобезпечних, безвідходних (або маловідходних) та ресурсозберігаючих технологій»1. Свої міркування вчений ілюстрував даними про те, що «наша країна має, на жаль, найвищий інтегральний показник антропотехногенних навантажень на природне середовище між європейськими країнами. За оцінками зарубіжних експертів, щорічні втрати України від неефективного та екологічно невиваженого природокористування й забруднення середовища становлять від 15 до 20% її національного доходу і є, мабуть, найбільшими в світі»2. Аналізуючи складні світові процеси наприкінці ХХ сторіччя, І.І. Лукінов передбачливо висловлював ідеї, співзвучні концепції сталого розвитку. «Найбільша стійкість світового розвитку, – писав він, – може бути досягнута за моделлю оптимальної дії доцентрованих і відцентрованих суспільних сил, що формують і відповідну рівновагу загальнолюдських рухів. Цьому аж ніяк не сприяє величезна нерівномірність в соціально-економічному розвитку окремих груп країн. Відомо, що чим більші розриви між багатими і бідними країнами, або між багатими і бідними регіонами світу, також, як і між окремими соціальними прошарками населення в межах однієї країни, тим, здебільшого, вищий ступінь соціальної напруги і реальніше виникнення вибухових суспільних катаклізмів – війн і революцій»3. Наприкінці книги, висловлюючи обережний оптимізм, який ґрунтується на великому життєвому і науковому досвіді та науково обґрунтованих передбаченнях, І.І. Лукінов пише: «Той, хто думає, що «економічне чудо» відбудеться якось само собою, достатньо проголосити «ринкову економіку», глибоко помиляється. Ніякого такого «чуда» без реального його створення не відбудеться. Для цього потрібні, перш за все, відповідні знання і вміння цілеспрямовано діяти, наполегливо працювати і обов’язково мати необхідний інвестиційний капітал»4. Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М. : Экономика, 2002. – С. 429. 2 Там само. – С. 430. 3 Там само. – С. 105. 4 Там само. – С. 565. 1

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ (у контексті наукового надбання Івана Іларіоновича Лукінова) В.Я. МЕСЕЛЬ-ВЕСЕЛЯК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, заступник директора з наукової та інноваційної роботи, завідувач відділення організації виробництва і земельних відносин, завідувач відділу форм господарювання Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» Шановні учасники засідання, хочу розповісти про те, що у 1967 році мені, на той час молодому науковцю, після захисту кандидатської дисертації довелося працювати на Таращанському опорному пункті нашого Інституту під керівництвом Івана Іларіоновича Лукінова, який на всіх етапах розвитку економіки України, як за часів так званої адміністративної системи, так і за часів незалежності, зробив значний внесок у формування економічної політики нашої держави в цілому та її аграрного сектору зокрема. Працюючи на Київщині завідувачем Таращанського опорного пункту Інституту, мені практично прийшлося впроваджувати економічні наукові розробки з питань спеціалізації та концентрації виробництва в колгоспах району, розвитку міжгосподарської кооперації. Було запроваджено міжгосподарську кооперацію у виробництві свинини й досягнуто позитивних результатів. Собівартість виробництва центнера приросту живої маси свиней у середньому по району була найнижчою серед 459 районів України. Здійснена робота стала вагомим доказом того, що економісти на основі впровадження у виробництво своїх наукових досліджень, забезпечили значні практичні результати. Хотів би звернути Вашу увагу й на те, що в часи перебудови Іван Іларіонович у багатьох випадках висловлював міркування, до яких потрібно було серйозно прислуховуватися, що ми і робили. Наведу такі висловлювання Івана Іларіоновича: «… в основу новой экономической политики Украины должны быть положены: …;

… “– переход на принципиально новую модель экономики макро- и микроэкономического уровней, равноправное функционирование различных форм собственности и хозяйствования – больших, средних и мелких предприятий, конкурентоспособных на внутреннем и внешних рынках”» [1, с. 79–80]. Отже, Іван Іларіонович прагнув до того, щоб усі форми господарювання мали однакові права для формування, розвивалися на рівноправній основі як великі, середні та дрібні виробництва. Саме на таких засадах проведено реформування аграрного сектору економіки України, за якого законодавчо врегульовано приватну власність на землю; розпайовано земелі колгоспів і радгоспів серед селян, які на ній працювали, з видачею сертифікатів на право на земельну частку (пай) із правом заміни їх на державні акти на землю; проведено паювання їхнього майна; на базі колгоспів і радгоспів створено господарські структури ринкового типу, побудовані на поєднанні приватної власності на землю і майно з колективними формами організації праці; створено нову форму господарювання – фермерство; розширено землекористування господарств населення (табл. 1). 1. Господарські формування в аграрному секторі економіки України у 2012 році

Сільськогосподарські підприємства разом із фермерськими у т.ч.: сільськогосподарські підприємства (без фермерських) фермерські господарства – всього з них: великі малі Господарства населення, що мають землі – всього

Кількість підприємств, тис.

Площа сільськогосподарських угідь, млн га (на початок року)

Середній розмір 1 господарства, га

42,31

21,23

501,9

8,31

16,84

2026,5

34,00

4,39

129,2

0,85

1,68

1979,2

33,15

2,71

81,8

12963,20

15,82

1,2

Сформовано разом із фермерськими 42,3 тис. сільськогосподарських підприємств середнім розміром 502 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 8,31 тис. сільськогосподарських підприємств ринкового типу розміром 2026 га кожне, 850 великих фермерських господарств по 1979 га. Працює 33,15 тис. традиційних фермерських господарств по 82 га кожне, 12,96 млн господарств населення, які мають землю середнім розміром 1,22 гектара. Таким чином, була сформована база подальшого розвитку аграрного сектору і, як зазначав Іван Іларіонович, мають існувати великі, середні та малі господарства. Хотів би звернути увагу на результативність реформування. Багато політиків та деякі науковці ставили питання про те, що селянам не потрібна розпайована земля. А сьогодні спробуйте запропонувати селянам, щоб віддали свій земельний пай! Ніхто на це не погодиться. Це їхня власність, і вони нею розпоряджаються: беруть участь у формуванні великих господарств через передачу в оренду своєї землі й за бажанням працюють у цих господарствах або самостійно господарюють на цій землі. Отже, наведемо результати (табл. 2). 2. Виробництво валової продукції в Україні на 100 га сільськогосподарських угідь за категоріями господарств, тис. грн У тому числі продукція продукція рослинництва тваринництва усі у т. ч. усі у т. ч. усі у т. ч. категорії сільськогос- категорії сільськогос- категорії сільськогосгоспоподарські госпоподарські госпоподарські дарств підприємства дарств підприємства дарств підприємства 681 512 350 303 330 209 371 168 228 133 143 35 629 570 438 434 192 136 602 535 402 389 199 147 Продукція сільського господарства

Рік

1990 2000 2011 2012 % до 1990

88,4

104,5

114,9

128,4

60,3

70,3

Після реформування у 2000 р. аграрного сектору України виробництво валової продукції на 100 га сільськогосподарських угідь у 2011 р. проти 2000 р. зросло у 1,7 раза, а у 2012 р. – в

1,6 раза. Слід відзначити, що в рослинництві виробництво валової продукції перевищило обсяги 1990 року: у 2011 р. – на 25 %, а у 2012 р. – на 14,9 %. Позитивних зрушень досягли реформовані сільськогосподарські підприємства: проти 1990 р. на 100 га сільськогосподарських угідь у 2011 р. виробництво валової продукції в них зросло на 11,3 %, у 2012 р. – на 10,4 %, а продукції рослинництва – відповідно на 88,1 і 76,6 %. Щодо продукції тваринництва, то обсяги її виробництва проти 2000 року збільшились, але рівня 1990 р. ще не досягнуто, що пояснюється недосконалістю цінового механізму, за якого ціни на продукцію не відшкодовують навіть затрат виробництва. Підвищилась ефективність виробництва в сільськогосподарських підприємствах (табл. 3). 3. Ефективність виробництва в сільськогосподарських підприємствах України Прибуток, млрд грн у т.ч. рослинництва тваринництва Рівень рентабельності, % у т.ч. рослинництва тваринництва * млрд крб.

1990 р. 5,5* 6,3 –0,8 20,9 91,1 –4,1

1999 р. –2,5 0,4 –2,9 –22,1 8 –46,6

2011 р. 19,9 17,3 2,6 27 32,3 13

2012 р. 20,2 17,0 3,2 20,5 22,3 14,3

Якщо у 1990 р. колгоспи і радгоспи мали прибутку 5,5 млрд карбованців при рівні рентабельності 20,9 %, а в 2011 р. одержано 19,9 млрд грн, а рівень рентабельності становив 27 %, у 2012 р. – відповідно 20,2 млрд грн і 20,5%. Тваринництво стало прибутковим: у 2011 р. одержано 2,6 млн грн прибутку при 13-відсотковому рівні рентабельності, а у 2012 р. – відповідно 3,2 млн грн і 14,3%. Слід звернути увагу на розвиток зернового господарства (рис. 1). Якщо у 1990 р. валовий збір зерна становив 51 млн тонн, то у 2009 р. – 53,9, у 2011 р. – 56,7, у 2013 р. очікується 62,0, а в 2014 р. прогнозується одержати 63,6 млн тонн.

63,6

53,3

51,0 45,6

50 40

38,7 38,5 35,5

56,7

39,7 38,8

35,5

33,9

41,8

24,6 24,6

46,2

46,0 38,0 34,3

26,5

62,0

39,3

29,3

24,5

20,2

2014 прогноз

2012

2013 очік.

2011

2010

2009

2008

2007

2006

2005

2004

2003

2002

2001

2000

1999

1998

1997

1996

1995

1994

1993

1992

1991

1990

Рис. 1. Виробництво зерна в Україні, млн т

Зросла продуктивність праці (рис. 2). Продуктивність праці у 2011 р. порівняно із 1990 р. зросла у 3,28 раза, а у 2012 р. – в 3,17 раза. % до 1990 р. 350 253 261

263

2010

300

2008

328

317

250 200

166 176

150

126

144

100 50

69 61 61 62 60 52 55 50 48 54

81 75

Рік

Рис. 2. Індекс продуктивності праці в сільськогосподарських підприємствах, % до 1990 р.

2012

2011

2009

2007

2006

2005

2004

2003

2002

2001

2000

1999

1998

1997

1996

1995

1994

1993

1992

1991

Хотів би привернути увагу поважної аудиторії до одного полемічного питання. Це стосується пріоритетності розвитку великих, середніх і малих виробництв. Років 10–15 тому висувалась ідея, що стратегія нашого розвитку має бути за умов пріоритетності розвитку великих сільськогосподарських підприємств. З цього приводу Іван Іларіонович відзначав: «Хозяйственные системы, возникающие в ходе разгосударствления, будут высокоэффективными только тогда, когда они отдадут свою инициативу и предпринимательство в первую очередь на службу быстрому и качественному обновлению производства на базе новейших технологий и современных научных достижений. В противном случае сама по себе приватизация хозяйства, которая опирается на низкопродуктивный ручной труд, как это складывалось когда-то у многих кооператоров, ничего хорошего не даст» [2, с. 619–620]. Як використовується земля різними формами господарювання, видно із даних таблиці 4. 4. Землекористування і виробництво сільськогосподарської продукції в різних господарських формуваннях у 2012 році Форми господарювання Усі категорії господарств у т.ч. сільськогосподарські підприємства (вкл. фермерські) – всього з них: реформовані с.-г. підприємства фермерські господарства з яких: великі малі й середні Господарства населення

Сільськогосподарські угіддя

Виробництво валової продукції

млн га

млн грн

Коефіцієнт використання землі, %

36,5

100,0

223,3

100,0

100

21,1

56,4

113,1

50,6

89,7

16,5

45,1

99,0

44,3

98,2

4,1

11,3

14,1

6,3

55,8

1,7 2,4

4,6 6,7

6,5 7,6

2,9 3,4

63,0 50,7

15,9

43,6

110,2

49,3

113,1

У 2012 році сільськогосподарські підприємства ринкового типу на 45,1% сільськогосподарських угідь виробили 44,3% вало-

вої продукції. Отже, при 100-відсотковому середньому коефіцієнті використання сільськогосподарських угідь в Україні, у цих господарствах даний коефіцієнт становить 98,2% (44,3% : 45,1% х 100); фермерські господарства на 11,3% угідь одержали 6,3% валової продукції (при коефіцієнті використання землі 55,8%); у традиційних фермерських господарствах (малі й середні) на 6,7% землі виробили 3,4% продукції (коефіцієнт 50,7%), а в господарствах населення на 43,6% землі виробили 49,3% продукції (113,1%). Отже, найраціональніше використовується земля в господарствах населення. Крім того, сільське населення певною мірою самозабезпечується робочими місцями і виробленою продукцією. Тому сьогодні виникають пропозиції, за якими пріоритет розвитку слід надавати малим і середнім господарствам. Із таким підходом погодитися не можна. Необхідно навести думку Івана Іларіоновича, що потрібно формувати виробництво «на базе новейших технологий» і «не опираться на низкопродуктивный ручной труд», що не дасть змоги ефективно господарювати. Нами підраховано ефективність виробництва продукції тваринництва в господарствах населення (табл. 5). 5. Ефективність виробництва продукції тваринництва в господарствах населення (у розрахунку на 1 особу) ВиробКіль- ництво Продуккість продукція голів ції, кг, шт.

Мінімальна місячна Валовий Вартість Матерізаробітна дохід виробЦіна, альні плата кг, леної витрапродукрічшт. ції, тис. ти, тис. місяч- річна, грн ний, ний, тис. грн грн тис. грн грн грн

Валовий дохід до мінімальної заробітної плати, %

Молоко

4500

2,6

11,5

6,6

4,9

405,2 13,8 1147

35,3

Вирощування: ВРХ

720

13,9

10,0

9,5

0,5

45,4

13,8 1147

4,0

свиней

599

15,3

9,2

4,4

4,8

402,8 13,8 1147

35,1

100

210

11,7

2,5

1,3

1,2

99,5

13,8 1147

8,7

7500

0,8

6,1

1,3

4,7

394,7 13,8 1147

34,4

птиці Яйця

За існуючих умов ефективність виробництва у господарствах населення невисока. Валовий дохід при виробництві молока становить лише 35,3 % місячної мінімальної заробітної плати, при вирощуванні ВРХ – 4 %, свиней – 35,1%. Господарства населення спрацювали на країну під час реформування, вони не дали можливості загального спаду виробництва. Коли обсяги виробництва в сільськогосподарських підприємствах знижувалися, господарства населення нарощували або не допускали значного його спаду. І таким чином вони запобігли нестачі продовольства в Україні. Проте, починаючи з 2000 року, в них спостерігається зменшення виробництва на 100 га сільськогосподарських угідь – від 149,1 тис. грн у 2000 р. до 77 у 2005 р., 71 – у 2011 р. і до 68 – у 2012 році. Тому сьогодні говорити про те, що господарства населення вирішать продовольчу проблему, немає жодних підстав. Нам потрібно розвивати обслуговуючу кооперацію, щоб селяни могли користуватися цими благами. Проте необхідна державна підтримка, тоді народ підтримав би кооперацію. Тому всім організаційноправовим формам слід створити рівні умови господарювання. Сьогодні слід дати можливість розвитку тим господарським формуванням, які працюють ефективніше, і не треба їх дискредитувати, тобто забезпечити рівноправний розвиток кожній формі господарювання. І останнє. Хотів би звернути у вагу на те, що Іван Іларіонович був стурбований диспаритетом цін, так званими, за його словами, «ножицями цін». Диспаритет цін існував і за радянських часів, але Іван Іларіонович і Інститут аграрної економіки ставили питання про недопущення диспаритету цін. Тоді він дещо пом’якшився і в 1990 році досягли певного паритету, хоч він був і диспаритетом, але якісь паритетні відносини були створені. Коли перейшли на ринкові відносини, диспаритет почав наростати прискореними темпами. За 1991–2012 рр. ціни на матеріальнотехнічні ресурси зросли у 7,11 раза більше, ніж на сільськогосподарську продукцію. Тому слід дуже уважно поставитися до створення паритетних міжгалузевих економічних відносин. У ННЦ «Інститут аграрної економіки» відпрацьована формула ціни, ви всі її знаєте. Ціна на продукцію в усіх галузях економіки України має

відшкодовувати затрати і приносити прибуток на авансований у виробництво капітал, включаючи вартість землі в сільському господарстві, необхідної для розширеного відтворення виробництва. За нашими розрахунками, норма прибутку має бути в межах 13– 15% на основний і оборотний капітал. Шановні учасники зібрання! Ми щороку зустрічаємося на Лукіновських читаннях, і я вважаю, що з кожним роком, із розвитком економіки країни переконуємося як правдиво і прозорливо Іван Іларіонович дивився уперед. Світла пам’ять про нього залишиться в наших серцях, і ми будемо далі працювати, використовуючи наукове надбання Івана Іларіоновича Лукінова. Дякую за увагу. Список використаних джерел 1. Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / Лукинов. И.И. – М. : ЗАО Издательство Экономика, 2002. – 568 с. – (Российские академики об экономике). 2. Іван Іларіонович Лукінов. Вибрані праці: у двох книгах. – Кн. 1. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2007. – 816 с.

ВІДНОВЛЕННЯ ІМУНІТЕТУ CЕЛЯНИНА В ПРАЦЯХ І.І. ЛУКІНОВА П.Т. САБЛУК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, радник при дирекції О.П. КОВАЛЕНКО, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» Чим більше час віддаляє нас від того дня, коли І.І. Лукінов пішов у вічність, тим яскравіше відсвічується велич його постаті. Так масштабно, системно і на перспективу мислити, як це робив академік, можуть тільки геніальні люди і ми його відносимо до таких. Сьогоднішні наші реалії життя і є тому підтвердженням. Якщо влада не відчуває інтересів низів, молоді, не враховує об’єктивних економічних законів, обов’язково виникатимуть різ-

ного роду протиріччя і протистояння, відбуватимуться трансформаційні процеси негативного характеру – ці думки червоною ниткою проходять у всіх працях І.І. Лукінова. Серцевиною їх є людина, селянин, середовище, яке їх оточує. Лише тоді кожна справа матиме успіх, і в першу чергу в науці, коли вона буде націлена на вирішення саме цієї проблеми. Пройшло більше 20 років після геніальних передбачень майбутнього видатним вченим і небайдужою, а тому сміливою людиною – Іваном Іларіоновичем Лукіновим. Майже всі його рекомендації із створення передумов для розвитку вільного підприємництва здійснилися або здійснюються: «поряд з дрібними (приватними і груповими) будуть функціонувати і середні, і великі підприємства, включаючи акціонерні з гнучкою внутрішньою структурою орендного підряду, поставлені в економічно рівні умови ринкового середовища, повної господарської самостійності і відповідальності кожного за результати своєї діяльності» [1, с. 8]. Здійснилися і його надії на перетворення країни з імпортера в експортера продукції та ділове співробітництво з Європою, Америкою, Азією. Сьогодні ми можемо сказати, що сила приватної ініціативи спрацювала і задача досягнення прибутковості аграрного бізнесу в Україні вирішена. Але все ще актуальною є постановка задачі академіком Лукіновим: «… в найближчій перспективі знайти правильний шлях, дієві методи, способи і механізми вирішення гострих ресурсоекологічних та економічних проблем» [3, с. 549]. Знайти цей шлях важко і це передчував І.І Лукінов ще у 2002 році і залишив нам у спадщину карту для пошуків: «Як показує власний досвід, пише І.І. Лукінов, непорозуміння, апатія і невдоволеність, які панують в нашій державі – наслідок не тільки прорахунків, помилок і незважених дій, а й незадовільної інформованості людей. Йдеться про те, щоб своєчасно підготувати, економічно простимулювати і мобілізувати широкі верстви населення на вирішення нових задач, що об’єктивно назріли [3, с. 549]. Які ж задачі об’єктивні назріли у 2013 році і які з них потребують термінового вирішення?

У першу чергу слід визнати, що село захворіло. І воно потребує зцілення в усіх сенсах цього поняття. Найкращий спосіб зцілення – відновлення природного імунітету села як живого організму. Імунітет – це природна сила організму протистояти зовнішнім загрозам. Відновлення імунітету села означає звільнення сільського організму від хвороб природним способом, захист його від негативного впливу кризових явищ сьогодення і майбутнього. Як його відновити? Потрібно відновити імунітет селянина, який це село уособлює. Імунітет людини відновлюється при відновленні її істинних цінностей. Що ж є цінним для селянина сьогодні? Цікавою є очевидна зміна системи цінностей в останні десятиріччя. Ми вже знаємо, що цінним не є багатство, яке ми протягом багатьох років розглядали як передумову досягнення добробуту. Інтуїтивно ми відчуваємо, що для селянина є цінним і важливим інше: свобода жити по законах совісті; мужність брати відповідальність за вибір долі та свою діяльність; турбота про життя наступних поколінь (сталий розвиток), можливість прояву милосердя до ближніх, праця за своїм призначенням, що означає можливість реалізації таланту. Згадується Григорій Савович Сковорода (філософію якого розділяв І.І. Лукінов) і його роздуми про щастя: «Людина пізнає себе, свою духовну сутність, свої уподобання, здібності, нахили до певного виду діяльності. Знаючи свої нахили, вона може визначити своє місце в суспільстві. Праця за природними нахилами приносить людині задоволення, радість. Споріднена праця дає насолоду не стільки своїми результатами, скільки самим процесом і робить людину прекрасною. Бути щасливим – це знайти самого себе». Думається, що таке визначення геніального філософа в першу чергу відноситься до українського селянина. На нашу думку, його цінності еволюціонують у напрямі досягнення внутрішньої, а через неї і зовнішньої гармонії (рис. 1). Усвідомивши нові (а, можливо, добре забуті старі) цінності, спрямувавши діяльність на їх відродження, ми створимо умови для відновлення економічного імунітету селянина. Селянин «зі здоровою економічною імунною системою» буде точно знати як

жити в гармонії з собою і навколишнім світом, і, дякуючи такому знанню відродить гармонію села. Як же можна відродити або народити гармонію? Еволюція системи цінностей

Зростання добробуту

Усвідомлення істинних цінностей і призначення

Буття за законами гармонії

Потребують усвідомлення: закономірності сталого розвитку села

Усвідомлено: Багатство – не те, що ми шукаємо 2015 рік

Рис. 1. Зміна цінностей селянина на початку третього тисячоліття

Питання виглядає як риторичне або філософське. Його потрібно «заземлити», адаптувати до реалій часу. І про це подбав І.І. Лукінов: «потрібне ретельне вивчення і аналіз досвіду, знань, бажань і дій самих селян і інших верств сільського населення» [1, с. 9]. Тобто потрібно знайти шляхом спілкування усіх, хто дбає про село, врівноважуючу: бажань, думок, намірів. Потрібно організувати своєрідне віче для спільної миследіяльності. Організація такого віче, діалогу або краще сказати – форуму, що утворять достойні представники усіх верств села, дозволить проявити істинні потреби (виокремивши хибні), узгодити та синхронізувати дії. Цей форум має вийти за межі сільського господарства як проблемної системи. Саме на цьому наголошував І.І. Лукінов багато років тому: «Закономірності змін аграрних відносин в умовах сучасного науково-технічного процесу дуже важко (а інколи неможливо) досліджувати лише з позицій вузькоземельних відносин і методів господарювання» [1, с. 13].

На нашу думку, такий форум має бути інструментом проявлення майбутнього у найбільш доленосних або вразливих сферах і напрямах розвитку. Стратегічні питання розвитку сільської спільноти мають вирішуватися на рівні управління більш високого порядку, ніж економічна система. Щоб організувати діалог або форум потрібні як мінімум дві складові: учасники форуму і тематика форуму. Коло учасників формується людьми з особливим талантом – бачити істину в хаосі буденності. Як бажаний результат спільної взаємодії на форумі проявлення майбутнього має виникнути істинне бачення ситуації, справжніх цінностей, а відповідно і правильний вибір шляхів їх досягнення. Тому на форум доцільно запросити широке коло представників аграрної сфери та сфер дотичних до аграрної (рис. 2). Громадські організації

Урядові установи Бізнес

Видатні особистості

Установи культури

Наука

Ради

Освітні установи Благодійні організації

Молодіжні організації

Міжнародні організації

Рис. 2. Ініціювання форуму з питань майбутнього

Тематика форуму має бути ретельно виважена і обгрунтована. Частину цієї сьогоднішньої роботи допомагає нам виконати І.І. Лукінов з минулого сторіччя, поставивши стратегічні завдання для своїх послідовників [1, с. 3–14]. Серед них: 1 – виробництво

екологічно чистих продуктів харчування – як генеральний напрям розвитку аграрного виробництва; 2 – перегляд структури харчування і норм споживання населення; 3 – програми залучення до сільського господарства капіталу; формування підприємств як інтерес органів місцевого самоврядування, економічний інтерес до життя і праці в селі. Про дві стратегічні теми до форуму сьогодення хотілося б сказати окремо. Перша стратегічна тема – земля України як особлива цінність. Призначення української землі має набути планетарного значення. І.І. Лукінов усвідомлював, що призначення української землі в минулі роки, як інвестиційного донора для побудови індустрії радянських часів або як годівниці армії в екстремальній ситуації Великої вітчизняної війни, не могло принести економічного зиску. Після приватизації земля починає слугувати бізнесу задля прибутку. Але відчувається, що справа не тільки в цьому. І.І. Лукінов попереджає про можливі ризики неправильного усвідомлення призначення землі: перетворення землі на об’єкт спекуляції і користолюбства; різке зростання цін на землю; поява безземельних і безробітних селян [1, с. 9]. Які варіанти усунення ризиків у 2014? Це питання для сільського форуму. Відповідь лежить у сфері стрімкого підвищення цінності володіння землею. Але знайти відповідь можна лише шляхом колективного осмислення ситуації на селі. Друга стратегічна тема – запуск економічного механізму, що врівноважує економіку і філософію людських цінностей. Знаменита формула щодо ціни пропозиції аграрної продукції має сенс набагато ширший, ніж економічний [3, с. 327]. Це по суті – елемент механізму відтворення гармонії сільського життя, основа економічного інтересу селянина, організаційно-правових структур країни. Кожний ступінь управлінської ієрархії повинен керуватися формулою рівноваги цін пропозиції і «стихійних» цін ринку та діяти відповідно до її вимог. Форум з питання цінової рівноваги можна почати з ініціативи Національної академії аграрних наук України (рис. 3). Різниця між ринковою ціною продукції і ціною пропозиції визначає поведінку виробника продукції і держави в цілому в доцільності виробництва (підтримки) того чи ін-

шого виду продукції. Цю різницю можна умовно назвати фактором відновлення рівноваги. Питання відновлення економічної рівноваги наповнить кількісним змістом аграрну політику і може стати своєрідною економічною складовою законів гармонії, у т. ч. законів совісті і відповідальності людини. Макрорівень НААН Область Регіональні відділення НААН Райони Форуми – полілоги Сільські населені пункти Віче 3. Ієрархія розгортання Форуму з питань майбутнього села

Тому щиро дякуємо академіку Лукінову за нагальну тематику та запрошуємо усіх бажаючих допомогти віднайти істину на Селянському Форумі. Список використаних джерел 1. Лукінов І.І. Економічний розвиток села і аграрна політика на сучасному етапі / І.І. Лукінов // Економіка Рад. України. – 1991. – № 10. – С. 3–14. 2. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя) / відп. ред. В.М. Геєць; НАН України, Ін-т економіки. − К., 1997. − 545 с. 3. Лукинов И. И. Еволюция экономических систем / – М. : ЗАО Экономика, 2002. – 567 с. – (Российские академики об экономике).

СОЦІАЛЬНА СКЛАДОВА НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ АКАДЕМІКА ІВАНА ЛУКІНОВА У КОНТЕКСТІ ЧИННОЇ В УКРАЇНІ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ В.В. ЮРЧИШИН, доктор економічних наук, професор, академік НААН, головний науковий співробітник Державна установа «Інститут економіки та прогнозування НАН України» Фундаментальність і невичерпність наукової спадщини видатного вітчизняного економіста із світовим іменем Івана Іларіоновича Лукінова час-від-часу спонукає до чергового заглиблення в неї з метою пошуку відповідей на запитання, які щораз виникають у сучасних складних умовах. І кожний раз переконуюсь у засвоєному ще у 50-і роки під час навчання в Уманському сільськогосподарському інституті (тепер – Уманський національний університет садівництва), що успішний поступ у майбутнє неможливий без пізнання минулого. І на чільне місце ще і ще виходять тоді ж вперше прочитані трактування видатного російського мислителя ХІХ ст. О. Герцена з приводу того, що чим частіше звертаємось до минулого, тим більше пізнаємо його в інтересах майбутнього. Конкретніше це виглядає у нього наступним чином: «Послідовно оглядаючись, ми дивимося на минуле щораз інакше й розглядаємо в ньому нову сторону, щоразу додаємо до його розуміння попередній досвід. Повніше усвідомлюючи минуле, ми краще усвідомлюємо сучасне; глибше проникаючи у зміст минулого; розкриваємо зміст майбутнього; дивлячись назад – крокуємо вперед» [1]. У прикладному відношенні пояснюю це для себе тим, що минуле є не просто минувшиною, а такою його сутністю, яка у своєрідно «законсервованому» вигляді містить у собі властивий йому створювальний потенціал, який, за умов його зацікавлено вірного розуміння й ефективного використання, здатний стати одним із рушіїв ефективного розвитку у теперішньому, середньостроковому і стратегічно віддаленому періодах. В інтересах сьогоднішніх наукових читань на честь славного імені Івана Іларіоновича мною обрано дещо з того, що у всій йо-

го сукупності дає підстави йменувати його вченням про сільськоселянське питання у пострадянську добу. Не у всій його ще дуже мало дослідженій масштабності, що неможливо у короткому виступі, а лише у його безпосередньо соціальної складової стосовно села і селянства. Для мене двоєдиність цих категорій і відповідних їм проблем стала визначальною з межі 80–90-х років, коли почав досліджувати проблеми реформування у нашій країні аграрних відносин. Сподівання, що такі відносини будуть вирішенні в умовах суверенності України, виявились надміру оптимістичними. Оскільки у великій сукупності об’єктивних і суб’єктивних причин (обставин), які обмежували розвиток обнадійливо започатковуваних на той час аграрних перетворень, дуже швидко почала проявлятись своєрідна «всесильність» суб’єктивних, «рукотворних» чинників, орієнтованих на прискорення трансформаційних процесів без належної підготовки до них. До того ж при нехтуванні важливістю розроблення чіткої стратегії розвитку аграрних перетворень та їхнього належного організаційного, соціального, фінансового та всього іншого забезпечення. Серед великої сукупності обставин, чому так сталося, все помітніше проявлялось несприйняття структурами, відповідальними за проведення аграрних реформувань, концептуально важливих наукових напрацювань, у тому числі тими, які належали академіку І. Лукінову. Хоч з самого початку було очевидним, що серед наукових напрацювань з проблем аграрної і соціальної політики чільне місце посідали саме його фундаментальні надбання. Уже перша його пострадянська наукова публікація з цього приводу [2] варта бути віднесеною до класики вітчизняної економічної науки [3]. Вона відзначалася фундаментальністю постановки винятково важливої проблеми, необхідністю реформування пострадянських аграрних відносин, способів і механізмів їх сутнісного наповнення і практичного втілення. Всебічне і глибоке бачення ним концептуальних складових її вирішення дозволило йому зробити неперевершено важливі наукові і прикладні напрацювання з приводу того мають реформування, а також передбачення щодо того, чим може закінчитися недооцінка важливості виважених поглядів на майбутнє сільського господарства, села і

селянства. Цим своїм дослідженням Іван Іларіонович започаткував дослідження проблем розвитку вітчизняних села і селянства у пострадянський період. Вже саме по собі виведення у цій публікації на чільне місце соціально-економічного розвитку села з самого початку визначало стратегічний напрям пострадянської аграрної політики: вона своєю сутністю та всіма іншими характеристиками повинна послідовно слугувати інтересам села і селянства. У прикладному розумінні така постановка проблеми чітко і достатньо доказово підпорядковувалась задоволенню потреб сільсько-селянської основи сільськогосподарської галузі. Весь подальший хід думок І.І. Лукінова під різним кутом зору поглиблював соціальну і суспільну сутність цієї неперевершеної за значенням проблеми. Практично в усіх своїх подальших наукових баченнях, роздумах і наукових оцінках він продовжував розвивати таку свою позицію. Зокрема, у доповіді на науковій конференції «Розвиток виробничих відносин і становлення нових господарських форм», яка відбулася 12 грудня 1991 р. у Києві, він акцентував увагу на необхідності вироблення такої розумної аграрної і агропродовольчої політики, яка базувалася б на економічних інтересах селянства, на гарантуванні йому вибору форм і методів господарювання. Наголошуючи при цьому на тому, що селянин повинен стати вільним господарем землі, інших засобів виробництва, продукції та доходів, тобто стати справжнім підприємцем у ринковій економіці [4, с. 86]. При цьому, йшлося у доповіді далі, «тільки на основі добровільного вибору селян, повного і високоефективного використання наявного виробничого потенціалу, його еволюційного оновлення, поступового формування нових форм господарювання буде забезпечено стабільне виробництво сільськогосподарських продуктів» [4, с. 86]. Один з висновків Івана Іларіоновича стосувався того, що у випадку проведення недостатньо вмотивованих і невміло здійснюваних реформ суспільство постане перед фактом голодного існування, оскільки на створення нового фундаменту якісно оновлюваних господарських структур будуть потрібні десятиріччя [4, с. 8]. Написав, як кажуть в народі, як у воду дивився. Хоч в основі такого застереження – не погляд у воду, а винятково глибоке і високовідповідальне наукове і громадян-

ське проникнення в проблему і вміння передбачити наслідки її недосконалого вирішення. Додаймо до цього те, що це було написано в період певної ейфорії навколо проведення реформ, і повніше усвідомимо те, що на той час було доступне лише академіку І. Лукінову. Це повною мірою стосується також того, що саме тоді активізувалися дискусії з погляду приватизації землі та громадського майна колгоспів і радгоспів. Застереження І. Лукінова з цього приводу стосувалися того, що при відсутності задовільного механізму реалізації прав приватної власності на землю вона стане об’єктом спекуляції і користолюбства з боку мафіозних, корумпованих і спекулятивних елементів, які штучно розідмуть ціни на неї, зроблять її недоступною для рядових виробників. Це, за його переконанням, не тільки не розширить, а, навпаки, звузить рамки виробництва, призведе до подальшого зростання ринкових цін на продукти харчування і вироби з сільськогосподарської сировини. А багато селян при цьому можуть опинитися безземельними і безробітними, що ще більше посилить соціальну напруженість у суспільстві [4, с. 7]. З огляду на це в статті наголошувалось на тому, що подолання цієї внутрішньої суперечності неможливе без ретельного вивчення і аналізу досвіду, знань, бажань і дій самих селян та інших соціальних верств сільського населення. Його винятково добровільний вибір у формах власності та господарства має стати вирішальним у сучасній аграрній реформі і майбутньому прогресу. Бо, за переконаністю І. Лукінова, шарахання з однієї крайності в іншу може завдати справі лише шкоди [4, с. 8]. Розвитком цього висновку стало застереження І. Лукінова щодо недопущення механічного розпуску колгоспів і радгоспів, дроблення їх на дрібні господарства. Оскільки було б втрачено можливості використання сучасних технологій, а ресурсний потенціал великих господарств може виявитись зруйнованим [4, с. 8]. І. Лукінов однозначно не сприймав доказів прихильників крайніх поглядів і деструктивних дій, яких не зупиняв можливий у процесі реформ спад виробництва і господарський розвал. Бо, особливо наголошував він, на руїнах старого будувати нове набагато складніше і довше. Лише, продовжував він, відштовхуючись від досягнутих вихідних позицій, дбайливо зберіга-

ючи і оновлюючи нагромаджений господарський потенціал і досвід, використовуючи найновіші науково-технічні досягнення, можна швидко вийти з кризового стану і добитися намічених цілей. Ще одна винятково важлива особливість наукових роздумівпередбачень академіка Лукінова І. з приводу пострадянської аграрної політики полягала у тому, що він не обмежував її лише різного роду аграрними трансформаціями, а розглядав її як системне вирішення нею всієї сукупності соціально-економічних, виробничо-господарських, техніко-технологічних та інших проблем розвитку сільського господарства і АПК [4, с. 13]. Нарешті, ще одне, чи не найважливіше. У цій статті І. Лукінов вперше в наукових баченнях і практиці окреслив визначальну вимогу до аграрних реформувань: вони виправдають себе лише за умови, якщо своєю сутністю, цільовою спрямованістю і механізмами забезпечуватимуть приріст ефективності виробництва. Він впритул підводив до висновку, що будь-яке нехтування цією критеріальною ознакою оцінки реформ закінчиться провалом [4, с. 10]. Всю решту свого життя він не перестав привертати уваги до цього всіх без винятку науковців, зайнятих у державних службах, виробничників. На жаль, йому (як і решті) довелося стати свідком того, що його, якщо можна так сказати, науково-душевний і громадянський біль не був почутий. Навіть короткий огляд лише однієї його статті дає підстави для висновку щодо того, що нікому іншому на той час (та й наразі) не вдалось заглянути так далеко і глибоко в проблематику теоретичних, у тому числі науково-методологічних основ сутності та стратегії пострадянської аграрної політики і здійснюваної в її межах аграрної реформи. Всім, хто хоч трохи знав Івана Іларіоновича, була відома обережність його в оціночних висновках, його вміння сказати важливе, умовно кажучи, еластично при всім зрозумілій сутнісній глибині. Проте у даному випадку він відверто, однозначно написав те, що декому з політичних апологетів прискореного, а, значить, вже цим недосконалого проведення реформ, могло не сподобатись. У цьому всебічно проявлялась його не лише наукова, а й громадянська позиція. На жаль, вона виявилась не поміченою. Незалежно від того, чи це було навмисне чи його просто ніхто з тих, кого воно могло стосуватися, не прочитав.

Ці та інші обставини спричинили великі невдачі і помилки у проведенні аграрної реформи, які у свою чергу зумовили соціально-економічний занепад сільсько-селянського сектору України з невимірно великими, у тому числі невідновними втратами. Заперечення з цього приводу приходилось чути не раз. Проте продовжую залишатись переконаним у цьому. І маю можливість послатись у цьому відношенні на найвищу посадову особу нашої країни. У 1994 р. Верховній Раді України «Про основні засади економічної і соціальної політики», яке до цього часу вважаю найкращим з усіх відомих мені подібних подань всіх інших Президентів України, Президент Леонід Кучма дуже чітко, всебічно й обнадійливо привернув увагу до такої гармонізації інтересів держави – з одного боку та сільського господарства, села і селянства – з іншого, за якої реально пріоритетними завжди й у всьому були інтереси останніх. Обнадійлива постановка стратегічно важливої проблеми проявлялась також у визнанні Президентом України фактичного провалу аграрної політики впродовж останніх років [5]. Внаслідок цього, за його висновком, сільське господарство країни стало найбільш невпорядкованою ділянкою економіки, а відсутність справжніх реформ не перетворила аграрний сектор економіки на двигун економічного розвитку, а навпаки, зумовила його занепад [5]. І хоч після таких оцінок Президента України він чітко виклав зміст і механізми реформування та ефективного функціонування досконаліших аграрної політики й аграрної реформи у цій царині хоч би найменших позитивних зрушень не відбулося і не відбувається. Для тих, хто й зараз не сприймає очевидного глибокого провалу аграрної реформи, і на підтвердження далекоглядності академіка І. Лукінова, звернемось до монографії Президента України Л. Кучми «Зламане десятиліття» [6]. Залишимо осторонь, що розуміється під зламом десятиліття, і хто його зламав. Прочитаймо лише на с. 323 цієї книги оцінку автором характеру проведення аграрної реформи, від керівництва якої він, як її фундатор, чомусь відсторонився: «Реформу здійснювали міністерства, відомства, комітети, служби, місцеві адміністрації, міські, районні, сільські й селищні ради. А це – тисячі людей. І робили вони все по-різному, часто половинчасто, халатно, в

приватних інтересах, без належних документів. Словом, все те, що властиве людям у звичайній роботі, – помилки, порушення, зловживання – мало місце і в процесі здійснення реформи. Триває це й зараз. Так було й буде скрізь і завжди із втіленням у життя будь-якої реформи. Зіпсувати можна, як відомо все, але щось зіпсувати легко, щось – важче... З огляду на це наша аграрна реформа може вважатись однією з найкращих у пострадянському просторі». Задавати з цього приводу запитання і коментувати його не буду. Залишу для себе найбільш важливе. Про те, що реформування відбувалися саме так, як їх описав екс-Президент, знали всі, а багато хто з селян і плакав з цього приводу і не міг зрозуміти, чому він повинен страждати від таких реформувань. Навіть якби йшла мова про одного селянина, і то було б гірко і боляче. Тим більше, з огляду на глибокі соціальні руїни на селі: духовні, освітні, культурні, демографічні, звичає-побутові тощо. Очевидним з цього приводу, крім багато чого іншого, є те, що звинувачувати у цьому реформу як таку безпідставно, оскільки вона сама стала жертвою сутнісно та організаційно руйнівної, здійснюваної уже третє десятиліття у нашій країні, державної аграрної політики. Академік Іван Іларіонович Лукінов дуже багато зробив, щоб цього не трапилось. Але і його зусиль не вистачило, тим більше, що в останні свої роки жив і працював в умовах неприхованої зневаги до нього з боку тих, у чиї двері він хотів достукатись із сподіваннями бути почутим. На жаль, не достукався. Як і вся прогресивна економічна наука з її аграрно-економічною гілкою. Тож ми повинні ще і ще повернутися до його наукової спадщини. Хоч би тому, що вже невідкладно повинні дати відповідь на запитання: як відродити сільсько-селянську руїну, яку породили глибоко недосконалі й безкарно-безвідповідальні чинні аграрна політика й аграрна реформа. Список використаних джерел 1. Герцен А.И. Письма об изучении природы : в 30 т. – Т. 3. – М. : АН СССР. – С. 89. Переклад з російської автора. 2. Лукінов І. Економічний розвиток села і аграрна політика на сучасному етапі / І. Лукінов // Економіка Радянської України. – 1991. – № 10. – С. 3–14.

3. Юрчишин В.В. Аграрна політика на зламах політичних епох. Історикосоціально-економічні нариси / Юрчишин В.В. – К. : Наук. думка, 2009. – 356 с. – С. 217. 4. Лукінов І.І. Вибрані праці : у 2 кн. – Кн. 1. – К. : ННЦ «ІАЕ». 2007. – 816 с. 5. Шляхом радикальних економічних реформ. До доповіді Президента України Л.Кучми «Про основні засади економічної і соціальної політики». – К. : Жовтень, 1994. – 30 с. 6. Кучма Л.Д. Зламане десятиліття / Л.Д. Кучма. – К. : Інформаційні системи, 2010. – 558 с.

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ФОРМУВАННІ ІНФРАСТРУКТУРИ АГРАРНОГО РИНКУ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ Л.В. МОЛДАВАН, доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України, головний науковий співробітник відділу форм та методів господарювання в агропродовольчому комплексі Державна установа «Інститут економіки та прогнозування НАН України» Мотиваційний потенціал ринкової економіки реалізується через відносини власності у взаємозв’язку з відносинами розподілу, оскільки результативність приватизаційних процесів та ефективність діяльності приватних суб’єктів господарювання значною мірою визначається рівнем організації аграрного ринку, наявністю сприятливого конкурентного середовища. Базовою складовою організації аграрного ринку виступає формування його інфраструктури як основи безпосереднього здійснення обмінних процесів, місця концентрації товарів і взаємодії покупців та продавців. Ринкова інфраструктура фізично забезпечує обмінні процеси і має за мету виявлення і генерацію ринкових цін як цін реального попиту і реальної пропозиції. По суті, перехід від застосування оптових державних закупівельних та роздрібних цін в адміністративно-командній системі до їх виявлення і генерації в умовах ринкової економіки і є головним зміс-

том реформування функцій інфраструктури сфери розподілу. А оскільки ціна виступає основним інструментом конкуренції, то в цьому контексті функції інфраструктури набувають значимості системоутворюючого елемента ринкової економічної системи. На сутнісний зміст трансформаційних перетворень ринкової інфраструктури академік І.І. Лукінов звертав увагу у багатьох своїх працях. «Ринкові структури … входять важливою складовою до загальноекономічної структури. Оптові і роздрібні ринки й інші складові інфраструктури впливають на структурний динамізм економіки. Невід’ємною їхньої частиною є й банківськофінансова система»1. «Сучасна… господарська система… вимагає адекватної системи ринків (оптових і дрібних)… з потужною інфраструктурою і новітнім інформаційним забезпеченням»2. Різні види оптових ринків (біржі, оптові ринки сільськогосподарської продукції, оптові ринки худоби, оптово-торгові центри сільськогосподарських кооперативів), а також міські ринки роздрібної торгівлі формують маркетингову складову ринкової інфраструктури, функції якої:  надання місця для концентрації товарної продукції і її продавців та покупців;  надання послуг з транспортування, складування, доробки, зберігання продукції;  створення умов для здійснення прозорих торгів і виявлення ринкової ціни як ціни реальної пропозиції і реального попиту;  організація оптових торгів (аукціонів);  гарантування розрахунків між покупцями і продавцями;  здійснення контролю якості і безпеки продукції, виставленої на продаж. Спираючись на агроекономічну науку і світовий досвід, академік І.І. Лукінов наголошував на соціально-економічній ролі ринкової інфраструктури, яку вона повинна відігравати в організації Економіка України. – 1996. – № 6. – С. 18. Лукінов І.І. Ринкові реформи у подоланні криз / І.І. Лукінов. Вибрані праці. – Кн. І. – К. : ННЦ ІАЕ, 2007. – С. 171. 1 2

економічної діяльності виробників сільськогосподарської продукції: «Біржі необхідно розвивати за принципом вигоди для селян. Останніх треба економічно зацікавити у біржовій торгівлі, виключаючи тим самим … посередників». Біржі мають формувати ціни не нижчі від рівня цін підтримки, які забезпечують належну прибутковість товаровиробникам»1. У світовій практиці для цього затверджується перелік біржових товарів та мінімальні розміри партій, які реалізуються через біржу, інтервенційна діяльність держави, а також щорічні закупівлі продовольчих товарів державними структурами здійснюються виключно на біржових торгах. У США, Великобританії зменшується податок на прибуток, одержаний від операцій на біржі, у Польщі по операціях поза біржею стягується податок у розмірі до 1% від суми угоди, у Росії виробникам надається дотація 1000 руб. на 1 т зерна, проданого через біржу за умови закупівлі через біржу 1 т палива і т.д. В Україні організація біржової торгівлі за загальноприйнятими нормами практично відсутня. Посилення економічних позицій багаточисельних виробників сільськогосподарської продукції і захист їхніх інтересів від тиску покупців-монополій у процесі збуту продукції – місія мереж оптових сільськогосподарських ринків, які створюються і функціонують за підтримки і участі держави. У Франції, наприклад, згідно з декретом від 30 вересня 1953 р. створено 21 оптовий ринок сільськогосподарської продукції загальнодержавного призначення. За організаційно-правовою формою – це акціонерні товариства закритого типу, в яких більшість акцій належить державі, департаментам, комунам, кооперативним та іншим сільськогосподарським об’єднанням, решта – комерційним структурам – операторам ринку, кооперативному банку «Креді агріколь» та ін. Ринки мають все, що необхідно з огляду на специфіку товару: інфраструктуру (холодильники, склади з регульованим температурним режимом, зручні торгові зали тощо), структури фінансового обслуговування, а також їдальні, готелі та інші об’єкти побутового обслуговування учасників ринку. Вони сприяють форАгропромислова політика у макроструктурних пріоритетах // Економіка України. – 1996. – № 10. – С. 14.

муванню великих однорідних партій продукції, які краще оплачуються, надають послуги з транспортування, зберігання, пакування продукції, контролюють якість товару тощо. Через них реалізується в межах 20% загальнонаціонального виробництва овочів і фруктів, 12–15% свіжої м’ясо-молочної продукції, морепродуктів, квітів, інших товарів, що забезпечує референтність оптових цін, які поширюються через інформаційні служби на всі канали збуту. Мережу «Меркаса» в Іспанії формують 23 оптові ринки сільськогосподарської продукції, які охоплюють усю територію країни. Основними акціонерами мережі є Державна компанія «Меркаса» і місцеві муніципалітети (90%), решта (10%) – професійні організації операторів ринку. Принципи організації діяльності ринків такі ж, як і у Франції. На принципах партнерства між товаровиробниками та державою формуються оптові сільськогосподарські ринки у Польщі. Головними їх акціонерами є Міністерство скарбів Польщі, Державне Агентство реструктуризації і модернізації сільського господарства, виробники сільськогосподарської продукції, переробні підприємства та їхні професійні об’єднання (рис. 1).

Аге нтство ре конструкції і моде рнізації 12%

Фінансові установи 5%

Статутний фонд – 40 млн $

Виробники і пе ре робні підприємства 23%

Міністе рство скарбів 60%

Рис. 1. Варшавський оптовий ринок у Бронішах

Основні сертифікаційні вимоги до зазначених вище ринків:  виключно оптова торгівля;  торги лише вітчизняною продукцією;  обмежені або відсутні нарахування на прибуток з метою здешевлення торгових місць і, відповідно, обмеженість або відсутність дивідендів на вкладений капітал;  обов’язковість визначених складових інфраструктури;  співуправління та співпраця з товаровиробниками та їх об’єднаннями. Важливу складову маркетингової інфраструктури аграрного ринку формують мережі оптових ринків худоби. У США функціонують як ф’ючерсні ринки худоби, так і оптові готівкові ринки. Перші з них виступають інституційним засобом для зменшення цінового ризику майбутніх продаж (фактично шляхом розподілу цього ризику між партнерами). До оптових готівкових ринків відносяться, насамперед, аукціони і ринки-термінали. Через систему оптових ринків здійснюється до 20% продажу великої рогатої худоби, свиней та овець, а їх частка в продажу телят становить близько 40%. Однак важливість цих ринків для ціноутворення значно більша, ніж їх частка в загальному обсязі продажу, оскільки тут концентруються великомасштабні торгові операції, а значить, рівень цін, що тут формується, впливає на ціноутворення в усіх інших каналах продажу худоби. Забезпечувати збут худоби у великих масштабах – основна послуга оптових ринків. Для цього тварини за встановленими ознаками сортуються робітниками оптових ринків у лоти. Ринки створюють умови для тимчасового утримання худоби, надають транспорт для її перевезення з господарств на торги. Законодавство вимагає від оптових ринків гарантування оплати проданої худоби до наступного робочого дня. За несплату з боку покупця ринок відповідає своїм майном. Із загальної кількості оптових ринків 40% функціонує у формі кооперативів, що належать самим товаровиробникам і створені за підтримки держави. Починаючи з 80-х років минулого століття, багатомільйонні бюджетні асигнування виділені для розвитку і апробації електронних ринків.

Державна фінансова підтримка створення і функціонування мереж спеціалізованих оптових ринків має за мету формування елементів маркетингової інфраструктури, які сприяють підвищенню ефективності і конкурентоспроможності фермерських господарств шляхом пристосування сільськогосподарського виробництва до вимог ринку; організації пропозиції; стабілізації цін; рівноваги між попитом і пропозицією; введення норм і стандартів; зменшення проміжних ланок у торгівлі і, як наслідок, зростання доходів виробників. Соціально-економічну орієнтацію діяльності оптових ринків можуть забезпечувати за своєю природою лише об’єкти інфраструктури державної, комунальної, кооперативної або змішаної власності з відповідними їм організаційно-правовими формами і особливостями управління (рис. 2). Консультативний комітет ринку: СК ЛА Д

Ф У Н К Ц ІЇ м е р м іс т а

р е ко м е н д а ції по о р е н д ні й пл а т і

4 п р е д с т а в н и ки в ід м і с ь к о ї р ад и

р е к о м е нд а ц ії д о м і ж пр о ф е с і й н и х у го д

7 п р е д с та в н и к і в в ід о р г а н із а ц і й п р о д а в ц ів і п о к у п ц ів

ви р іш е н ня к о н ф лі кт і в

2 пр е д с т а вн ик иа ві д о б ’єд н а н ь т ва р ин ни к і в

к о н т р о л ь ц ін о у т во р е н ня

2 пр е д с т а вн ик иа ві д п е р е в ізн ик ів

Рис. 2. Особливості управління оптовим ринком худоби міста Шолет, Франція (комунальне підприємство)

Особливий підхід до формування спеціальних мереж оптових ринків не враховано в Законі України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25.VI.2009 р. Ринки, які створюються на його основі з виділенням коштів із державного бюджету, є приватними комерційними структурами, мета яких –

максимізація прибутку. За послугами і вартістю торгових місць вони нічим не відрізняються від функціонуючих приватних міських дрібнооптових і роздрібних ринків, на них не проводяться аукціонні оптові торги, вони не призначені виключно для плодоовочевої продукції вітчизняних виробників, будь-які заходи з обслуговування особистих селянських господарств-продавців продукції і їхніх збутових кооперативів практично відсутні. Великих втрат новостворені у процесі приватизації ринкові суб’єкти господарювання зазнають через недооцінку розвитку комунікаційної, логістичної, інформаційної інфраструктури аграрного ринку – дорожньої, транспортної, складської, рекламної та інших сфер, від яких значною мірою залежить ефективність підприємницької діяльності розосереджених у просторі сільськогосподарських підприємств та фермерських і особистих селянських господарств. Сільськогосподарський ринок не може розвиватися без вирішення проблеми своєчасної та зручної транспортної доставки продукції, виробленої в господарствах, до місць її концентрації, зберігання, пакування, тарування, переробки і споживання. Водночас у сільській місцевості майже 30% автошляхів місцевого підпорядкування (територіальні, обласні, районні) не мають твердого покриття і в період несприятливих погодних умов стають непридатними для експлуатації, внаслідок чого аграрії зазнають великих матеріальних збитків. Найбільш складна ситуація з сільськими дорогами у Львівській, Луганській, Кіровоградській, Одеській, Сумській, Чернівецькій, Чернігівській, Миколаївській областях. У системі «Укрзалізниця» щорічно виводяться з експлуатації до 1000 зерновозів, поповнення ж парку навіть не планується. Трейдери-експортери ухиляються від участі у формуванні логістичних систем, механізми державно-приватного партнерства у вирішенні проблеми не задіяні. Не використовуються можливості щодо диверсифікації транспортного обслуговування сільськогосподарських товарних потоків шляхом лізингової підтримки виробництва спеціалізованого автотранспорту (скотовозів, великогабаритних цистерновозів, автохолодильників тощо). Поки що на рівні дискусій зали-

шаються проблеми відновлення використання для перевезень сільськогосподарської продукції річкового транспорту, здійснення заходів із розширення пропускних можливостей морських портів і річних терміналів, підтримка розбудови мережі лінійних і портових кооперативних елеваторів та інших складових логістичних систем. Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 р. (розділ 10) передбачено комплекс заходів, спрямованих на усунення вищезазначених проблем, однак більшість з них не виконується. Академік І.І. Лукінов застерігав: «Нерозвинутість ринкової інфраструктури погіршує ситуацію на внутрішньому агропродовольчому ринку, який перетворюється в неорганізовану базарну і дрібнокіоскову торгівлю»1 з відповідними негативними наслідками, які і демонструє сьогоднішня практика. За даними експертів Світового банку, наприклад, через нерозвинуту інфраструктуру господарства України втрачають на зерновому ринку 20–25% ціни ФОБ. В ЄС втрати при доставці урожаю від господарствавиробника до відвантаження на експорт становлять 14%, в Україні – 36%. Отже, обговорюючи проблеми трансформаційних перетворень, на яких акцентував увагу академік І.І. Лукінов, ми мусимо визнати, що в агроекономічній науці і серед державних управлінців значною мірою недооцінюються місце і роль організації аграрного ринку, базовим елементом якого виступає формування його інфраструктури, у забезпеченні успішності приватизаційних процесів, здійснених в аграрному секторі. Продовжує домінувати впевненість, що ринкове середовище, його інфраструктурне забезпечення здатні і повинні автоматично саморозвиватися без втручання і активної участі держави. Однак світова практика показує, що такі складні питання вирішуються у партнерстві держави з товаровиробниками та іншими учасниками ринку.

1 Лукінов І.І. Агропромислова політика у макроструктурних пріоритетах / І.І. Лукінов. – Економіка України. – 1996. – № 10.

ГЛОБАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ В АСПЕКТІ ВЧЕННЯ АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА Б.Я. ПАНАСЮК, доктор економічних наук, професор, академік НААН Широка палітра наукових думок академіка І.І. Лукінова стосувалась також глобальних проблем, які значно ширші не тільки окремих галузей економіки, а й конкретних країн, зокрема України, Росії, про що він писав: «Страны, которые встают на путь глобальных тансформаций, качественного обновления общественного уклада и его экономической системы, должны прежде всего точно определить модель перехода в новое качество»1. В чому полягає вирішення проблем глобальних трансформацій в сучасну епоху, які могли б слугувати подальшим розвитком ідей академіка Лукінова? Звичайно, їх безліч, але я хотів би викласти свої дослідження, які стосуються сільського господарства, а саме – забезпечення людства харчовими продуктами і можлива роль України у вирішенні цієї важливої проблеми. Найперше, до глобальних проблем я б відніс визначення сутності сучасних криз, які охопили усю нашу планету. Розглядаючи характер і причини кризових явищ у 1991–1998 рр. академік Лукінов відмічав, що в країнах, які трансформували свої економічні системи в ринковому напрямі, «имел место …существенный спад производства …при общем падении физического объема товарной продукции и услуг»2. Уже після 1997 р. кризові явища охопили багато країн світу, що потребувало подальшого вивчення, особливо можливостей фізичного обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, що споріднена з живою речовиною, яка має тісний зв’язок з біосферою. Враховуючи, що біосфера має межі, як і все має межі, відповідно до законів Всесвіту, а тому, як писав В. Вернадський, Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М. : Экономика. – 2002. – С. 12. 2 Там само. – С. 58. 1

«Площадь, доступная заселению организмами, ограничена – откуда следует существование предельного количества (массы жизни) живого вещества, могущего существовать на нашей планете»1, а це означає, що має межу і величина живої речовини. Звідси виходить, що на планеті Земля можемо виробляти не безмежну кількість продуктів для харчування, а в певних межах і не більше. Відповідно до світових норм розрахунково-нормативна потреба харчів на добу становить 3850–4000 ккал. У сучасних умовах, коли досягнуто значного рівня в технології сільськогосподарського виробництва, за 2011 рік одержимо фактичну добову забезпеченість для прожиття трохи більше 8000 ккал. Звичайно, харчів виробляється більше ніж нормативна потреба, але споживання харчів, що склалося, характеризує, з одного боку, високий рівень споживання у розвинутих і низький у нерозвинутих країнах. В розвинутих країнах кожна людина навіть зайві калорії споживає, а в інших країнах їх недостає, величезна кількість продуктів псується під час зберігання, у великих містах суттєва частина продуктів стає непридатними із-за строків давності (ресторани, супермаркети). Якось змінити таку фактичну ситуацію практично неможливо, перерозподілити харчі в інші країни, окрім силових методів, інших практично не існує. Ось чому, незважаючи на те, що фактична добова розрахунково-нормативна потреба в харчах перевищує у два рази, все таки можемо зробити висновок, що сучасна можливість виробництва продукції для харчування є межею оптимального людського заселення нашої планети і визначається приблизно не більше 8 млрд чоловік. Незважаючи на це, людина дотепер на свій розсуд розподіляє одержану продукцію рослинництва і тваринництва, не контролюючи чисельності населення планети, але коли настає критична межа, то в дію вступає природа, яка приводить все у відповідність за своїми законами. Уже тепер ми бачимо, що за прогнозами після 2020 р. приріст населення планети знижується, а після 2070 р. майже припиняється. 1 Вернадский В. Размышление натуралиста (научная мысль, как планетное явление) / В. Вернадский. – М. : Наука, 1977. – С. 130.

Дослідження підтверджують, що в сучасну епоху настав період об’єктивної необхідності дотримання рівноваги між можливостями природи і непомірними потребами людини. Адже при значному зростанні чисельності населення планети будуть обмежені харчі, вода, навіть кисень. Це закон природи, порушення якого призводить до катаклізмів і непередбачуваних природних та економічних результатів. На підставі проведеного дослідження зроблено два основних висновки: перший, в сучасну епоху настав період об’єктивної необхідності дотримання рівноваги між можливостями природи і непомірними потребами людини; другий, сучасні світові соціально-економічні потрясіння, які розпочались після 1996 р., є результатом не економічних і фінансових кризових явищ, а проявом концентрованого розриву між можливостями природи та непомірними потребами людини. Рівновагу можна досягти не комерцією, а нормами та законами справедливої державної політики. В сучасних умовах, після набрання сили аграрних реформ, які здійснювались не в руслі ідей академіка І. Лукінова, вони призводять до порушення рівноваги між можливостями природи і потребами людини. Академік Лукінов боляче переживав, що реформатори обрали помилкову трансформаційну модель в аграрному секторі економіки, особливо за те, що «к трезвому голосу ученых «революционные» реформаторы тогда совсем не прислушались. Более того, их (ученых) позорили и навешивали всяческие ярлыки: «консерваторов», «очернителей» и «врагов реформ»1. Перед світлою пам’яттю академіка Лукінова я хочу сказати, що дотепер, як і в минулому, мені також навішують колишні реформатори вищезгадані ярлики за негативну оцінку так званих реформ. Адже вони не забули, що коли видавалися реформаторські укази, то я писав: «Законодавчі акти мають численні протиріччя та незавершеності» і одночасно вносив деякі пропозиції створення умов для розвитку таких господарств як «фермерські та Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М.: Экономика, 2002. – С. 13.

великі високоефективні колективні і приватні господарства»1. Академік І.І. Лукінов позитивно ставився до таких пропозицій, а також підтримував критичні зауваження до тодішніх реформаторських документів. Що втрачає держава від помилковості проведених реформ? Щоб відповісти на це питання, можемо поглянути лише на один приклад. У країні стало можливим створення декілька великих холдингів, які тримають монополію на виробництво і реалізацію зернових на міжнародному ринку. Саме вони вивели Україну на одне із провідних місць серед світових експортерів зерна (США, Австралія, Канада, країни ЄС, Росія, Індія, Аргентина, Казахстан, Україна), що відрадно, але це страшенно дорого для національної економіки. В 2012 р. із 56,7 млн т зерна його експорт з високою рентабельністю становив: 6,5 млн т пшениці (23%); 13 млн т кукурудзи (53–75%); 2,6 млн т ячменю (10%). Мною розраховано, що спрямування зерна не на виробничі потреби всередині країни, готуючи для експорту готові харчові продукти, а на експорт, як сировину, країна втрачає: 1828571 т м’яса; 1694,2 млн грн, додаткових доходів до державного бюджету (4,9%); 261,2 тис. додаткових робочих місць для жителів сільської місцевості; 171,2 млн грн відрахувань до Пенсійного фонду; втрачається вирішення ряду важливих соціально-економічних проблем на селі. Крім того, відсутність розвинутого тваринництва стає перешкодою важливих факторів розвитку сільського господарства: розширенню кормового клину, як важливого елемента виробництва кормів і запровадження сівозмін; збільшення виробництва органічних добрив для можливого розширення площ для виробництва якісних органічних сільськогосподарських продуктів, як це уже практикується в країнах Європи. Для прихильників торгівлі зерном-сировиною, а вони відомі серед учених-економістів, нагадаю, що з зерном слід вчинити так, як з насінням соняшнику: раніше продавали за кордон насіння, втрачаючи багато фінансових і кормових ресурсів; тепер усе насіння переробляється в Україні і торгівля олією дає значні вигоди. 1

Урядовий кур’єр. – 1999. – 11 листоп.

Для переробки зерна на корми потрібні кормові заводи, а їх у нас в минулому було чимало, для переробки тваринницької продукції потрібні були заводи з новітньою технологією, а тому ще у 1987 р. я писав: «У сільській місцевості повинна бути зосереджена переважна частина промисловості, що переробляє сільськогосподарську продукцію харчової, легкої та інших її галузей, пов’язаних з агропромисловим комплексом»1. Проти статті такого змісту виступив член редколегії журналу, тодішній міністр праці Пантелеєв, який навів свою думку, що коли будувати переробну промисловість в сільській місцевості, – «туди перейде працювати уся молодь, а хто буде обробляти цукрові буряки?», – обурився він. Головний редактор журналу І.І. Лукінов, наперекір думці міністра, все таки дозволив друкувати статтю, що, звичайно, свідчило про підтримку ідеї розміщення переробної промисловості в сільській місцевості. На цьому усе так і закінчилось, адже наступні аграрні реформи подібного не передбачали і тепер пожинаємо посів: у сільській місцевості немає ні робочих місць, ні продукції, ні фінансових ресурсів. І це дало свої певні результати: втративши значну кількість недоодержаної продукції, особливо тваринницької, Україна не може брати суттєвої участі у вирішенні глобальної проблеми людства – забезпеченні зростаючого населення планети харчами. Свою перевагу у цій справі Україна передає іншим країнам, куди продає зерно, як сировину. Так склалась наша гірка ситуація, коли не бажали слухати добрих порад академіка І.І. Лукінова, не враховували об’єктивних законів природи, не уважно придивлялися до світової практики, не вивчали історичної особливості України як суто аграрної держави, одержуючи за це невтішні результати. Не вірно обраний курс аграрних реформ призвів також до знищення українського цукрового Донбасу, усе, що створювалось в минулому, згортається як шагренева шкіра. За роки проведення аграрних реформ із наявних на початок 1991 р. 192 цукрових і 3 рафінадних заводів у 2013 р. залишилось 63, з яких ще й не усі працюють. Раз немає цукрових заводів, що переробляють сироДеякі аспекти сучасного розвитку села в умовах його індустріалізації // Економіка Радянської України. 1987. – № 9.

вину, то не потрібні і посівні площі цукрових буряків, які за той же період скоротились з 1 млн 640 тис. га до 300 тис. га, хоча й це завищена цифра. Відсутність площ посіву цукрових буряків спричинило повну ліквідацію виробництва вітчизняного елітного насіння, чим славилась Україна в минулому. Необхідна невеличка кількість елітного насіння купується переважно за кордоном, що й здорожчує вітчизняну сировину, найнижча урожайність серед країн Європи також додає до зростання вартості вирощування цукрових буряків. Великі ж приватні монополісти, які володіють землею, скаржаться на низьку ціну цукру в країні і не бажають розвивати цукрове виробництво. Цукор завозиться із-за кордону, переважно із тростини, або з Білорусі. Отже, реформи призвели до того, що одна чи дві людини вирішують, яку продукцію їстиме українець і яке виробництво буде розвиватись і взагалі чи буде робота. І тут знову звертаємося до академіка Лукінова, який навчав своїх учнів не відкидати регулюючі функції держави в процесі переходу до ринкових відносин, адже «Государство сейчас, по существу, приняло на себя важнейшие функции управления социальноэкономическими процессами почти во всех странах с рыночными системами»1. Не почули, не врахували, віддали усе в приватні руки й одержали те, що тепер бачимо у своїй країні. Я дозволю собі узагальнити думку про ситуацію щодо невтішних результатів діяльності нашого покоління. Ось, на мою думку, чого ми накінець досягли: рівень життя і культури на селі як був нікудишнім у ХІХ ст., так і залишився у ХХІ ст.; туалети в селах як були «вишукані» в часи нашого дитинства, так і залишились на схилі наших літ; в університетах та державних установах як не було паперу в туалетах, коли ми були студентами, так його немає в часи закінчення своєї професорської діяльності. Але додали ще й чимало власного на згадку про себе наступним поколінням: за алкоголіками в кінці життя залишаються гори пустих пляшок, а за спеціалістами-аграрниками тепер залишається зруйноване сільське господарство, зубожілі села і розгублені престаріЛукинов И.И. Эволюция экономических систем / И.И. Лукинов. – М. : Экономика, 2002. – С. 12.

лі селяни, зарослі бур’янами братські могили вмерлих від голоду людей, на яких пасуться кози і корови. Пишатись нічим, ми вміємо з гідністю переносити цей сором, бо і самі в дурному становищі: батьки в сирій землі; діти і онуки за кордоном; нас огорнула розгубленість, як і теперішніх селян, інакше не може й бути – ми з ними єдине ціле.

РОЗВИТОК КООПЕРАТИВНОЇ ІДЕЇ В КОНТЕКСТІ НАУКОВИХ ДОРОБОК І.І. ЛУКІНОВА М.Й. МАЛІК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, завідувач відділення соціально-економічних проблем розвитку сільських територій, завідувач відділу розвитку підприємництва і кооперації Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» Творчість І.І. Лукінова охоплює майже всі напрями розвитку економічної науки. Чільне місце в його науковому доробку займають проблеми споживчої кооперації та національного кооперативного руху взагалі. Кооперативна ідея, кооперативні цінності й принципи були близькі та зрозумілі йому як людині, що мала сільське коріння, вченому-аграрнику і досліднику колективних форм організації праці. Адже умови життя і виробництва в аграрній сфері більшою мірою ніж в інших галузях потребують кооперації. Ще у 1974 році в журналі «Вопросы экономики» № 7 була опублікована стаття «Специализация и межхозяйственное кооперирование в сельском хозяйстве», в якій висловлені думки є актуальними і понині. Зокрема, відзначається, що зростання чисельності населення, вдосконалення структури харчування й розвиток зовнішньоторгових зв’язків викликає безперервний ріст потреб у продовольчих ресурсах. А суб’єкти господарювання не всі володіють необхідними людськими і матеріальними ресурсами для

створення великих спеціалізованих господарств. Отже, стає актуальним завдання міжгосподарської спеціалізації та концентрації на базі кооперації господарств. В історичному аспекті кооперація розпочалася з порівняно простої її форми об’єднання селянських господарств у рамках невеликих підприємств, що відповідало тодішньому рівню розвитку техніки. Подальший розвиток продуктивних сил забезпечив створення великих міжгосподарських кооперативів. Практика підтвердила ефективність таких кооперативних структур. А ось ще одна думка Івана Іларіоновича, надрукована в журналі «Економіка Радянської України» в 1986 році № 11 «Теоретичні аспекти нової аграрної політики», яка підтвердилася розвитком наших реформ. Помилковим є трактування підряду й кооперативного руху. Дехто наївно вважає, що коли шляхом директивного акту роздати всю землю і майно колгоспів, тобто знову ввести приватний сектор господарювання, то тим самим фермерські господарства розв’яжуть продовольчу проблему. І зазначав, що «не та у нас сьогодні матеріальна та ресурсна база, й не ті селяни, щоб розраховувати на повернення дореволюційного або непівського «оселянювання» і успіх дрібноселянського господарства, яке в умовах бурхливого наукового прогресу є безперспективним». У цьому наші теперішні проблеми з розвитком кооперативного руху: не ті селяни й не та матеріально-технічна база, яка б забезпечила значний розвиток дрібного селянського господарства, але розвиток сімейних ферм, як основи розвитку кооперації і соціального капіталу, необхідний. У статті «Проблеми міжгосподарського кооперування і агропромислової інтеграції (журнал «Економіка Радянської України» № 8 за 1976 р.) І.І. Лукінов сформулював основні напрями розвитку кооперації стосовно міжгосподарського кооперування, де наголошував на необхідності теоретичного обґрунтування дійовіших форм економічних зв’язків, госпрозрахункових відносин і стимулів, які забезпечать досягнення цілей та завдань з удосконалення виробництва на принципах добровільності, наукового підходу до вибору організаційних форм, збереження господарської самостійності учасників кооперативних відносин, демократично-

го централізму в організації управління виробничою діяльністю, матеріальної заінтересованості як учасників, так і суспільного виробництва як мети створення кооперативу. Всі ці принципи актуальні й на сучасному етапі. Аналізуючи структуру суспільного виробництва та економічні відносини в монографії «Воспроизводство и цена» (1977 р.) особливого значення І.І. Лукінов надавав саме розвитку кооперації, яку він розглядав як важливий чинник не тільки поточного, а й майбутнього. Більш розгорнуто окремі положення кооперативної теорії ним викладені у фундаментальній колективній праці «Экономические и социальные проблеми агропромышленного комплекса» (в трьох томах. – К.: Наукова думка, 1985–1987 рр.), де було доведено, що в міру поглиблення спеціалізації посилюються тенденції до кооперування, створення інтегрованих форм виробництва й товарного обігу і, що особливо важливо, кооперування є закономірним явищем. І.І. Лукінов приділяв увагу й споживчій кооперації. Він був керівником наукової теми: «Перспективи розвитку споживчої кооперації в ринковому середовищі», де були закладені теоретичні положення створення соціально-економічної моделі кооперації, адаптованої до ринкового середовища, яка поєднувала б кооперативні принципи і підприємницькі форми господарювання. Принципову позицію займав І.І. Лукінов відносно кооперативної власності. Він вважав, що відносини кооперативної власності, породжені технологічними й організаційно-управлінськими процесами, є на вищому ступені розвитку порівняно з відносинами дрібної приватної власності з нижчим рівнем суспільної праці. Хоча нині обожнюється саме приватна власність. Піддавав різкій критиці І.І. Лукінов і псевдокооперативний рух (у зв’язку з прийняттям у 1988 році Закону «О кооперации в СССР»), який виявився не створюючим, а руйнівним, а також висвітлював роль держави у розвитку кооперативного руху. До 2008 року ця роль була мінімальною. І.І. Лукінов стояв на позиціях, що кооперація – це той шлях, який супроводжує економічні трансформації створенням конкурентоспроможних ринкових систем оптимальних розмірів, виключаючи як неперспективну їх парцеляцію, так і необґрунтовану гігантоманію.

Стосовно теми нашої розмови важливим є ціноутворення в діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, які є неприбутковими організаціями, оскільки займаються наданням послуг і забезпечують одержання прибутків своїм членам. Кооператив проводить комерційні операції не з членами, а з суб’єктами ринку від імені своїх членів, не заробляючи при цьому прибутку для себе. Кооператив не купує продукцію своїх членів, а реалізує її від їхнього імені, в окремих випадках навіть сплативши авансом члену кооперативу попередньо встановлену ціну. Продукція, що передається кооперативу, залишається власністю члена до її реалізації кооперативом. Коли кооператив переробляє продукцію, то цей процес подібний до переробки на давальницьких умовах, тому що член кооперативу залишається власником сировини. Оскільки передача продукції не веде до зміни власника, немає причин для нарахування ПДВ, що негативно впливає на дохід членів кооперативу. У випадку закупівлі засобів виробництва, кооператив не продає їх членам, а закуповує від їхнього імені за поданими заявками. Розвиток кооперації є логічним станом розбудови економічної системи у сільському господарстві та одним з інфраструктурних елементів посилення розвитку сільських територій. Практика останніх років показала, що головна фінансова проблема сільського господарства сконцентрована не тільки у виробництві, а більшою мірою у сфері збуту виробленої сільськогосподарської продукції. Нині діюча інфраструктура аграрного ринку не забезпечує просування безпосередньо товаровиробників до організованих оптових ринків, що не дає можливості поліпшити фінансово-економічний стан товаровиробників, які займаються виробництвом сільськогосподарської продукції і особливо тих, які виробляють трудомістку продукцію повсякденного попиту – плодово-овочеву та м’ясо-молочну. На жаль, через відсутність системних маркетингових каналів збуту значна частина такої вкрай необхідної для вітчизняного споживача сільськогосподарської продукції потрапляє на ринок через посередників та за необгруновано завищеними цінами.

Крім того, недостатній рівень розвитку інфраструктури аграрного ринку призводить до скорочення робочих місць, відтоку робочої сили з сільських територій, руйнування соціальної інфраструктури. Однією з причин цього є недостатнє законодавче врегулювання процесів формування та організації господарської діяльності суб’єктів ринкової інфраструктури в цілому і сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів зокрема. Наявна на сьогоднішній день мережа сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів включає 936 одиниць. В основному сільські сервісні кооперативи створені для обслуговування особистих господарств. Кооперативний рух серед фермерських і сільськогосподарських підприємств поки що в зародковому стані. Як результат, сільськогосподарська обслуговуюча кооперація України в сучасному її стані не виконує основного свого завдання, яким є протистояння безконтрольному поширенню непродуктивного торговельно-посередницького бізнесу, що «знекровлює» сільське господарство, сприяючи відтоку фінансових ресурсів з агропромислового виробництва і посилюючи проблему диспаритету цін через встановлення неймовірно високих цін на матеріальнотехнічні ресурси і безпідставно занижених цін на сільськогосподарську продукцію. В той же час, світовий досвід підтверджує, що найефективніший спосіб боротьби з посередництвом – це розвиток альтернативної структури обслуговування комплексу на кооперативних засадах, яку контролюватимуть і якою володітимуть ті, хто користуватиметься, тобто сільськогосподарські товаровиробники. Тому, нині виникла нагальна необхідність на державному рівні визначити чітку політику й розуміння щодо соціальної та економічної природи сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, їх пріоритетних функцій у сфері розвитку агропромислового виробництва та сільських територій, прийняття чіткого порядку визначення податкового статусу та бази оподаткування таких соціально спрямованих суб’єктів господарювання в аграрному секторі економіки. Подальше зволікання з наданням державної підтримки формуванню матеріально-технічної бази та організації господарської

діяльності об’єднань сільськогосподарських товаровиробників на кооперативних засадах, в умовах вступу України до СОТ призведе до зниження конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції, зменшення обсягів її виробництва як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках, та відповідно до згортання виробництва вітчизняними виробниками, втрати ними доходів і зниження зайнятості продуктів харчування. Ідеї І.І.Лукінова стосовно розвитку кооперації живуть і знаходять свій розвиток у нових умовах під впливом глобалізації економіки.

АГРАРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ПРІОРИТЕТІВ О.Л. ПОПОВА, доктор економічних наук, головний науковий співробітник Державна установа «Інститут економіки та прогнозування НАН України» Сьогодні вже очевидно, що аграрний розвиток – це економічно ефективний, соціально прогресивний і екологічно безпечний розвиток, і за такої збалансованості забезпечується сталий довготривалий розвиток. Аграрний розвиток охоплює економіку, а саме: виробництво; соціальну сферу – зайнятість і доходи працівників; екологічну сферу – охорону природних ресурсів, агроландшафтів і навколишнього середовища. Система пріоритетів аграрного розвитку повинна формуватися з урахуванням усіх цих складових, надання пріоритету одній із сфер можливе лише у короткотерміновому періоді. Очевидний пріоритет економіки в аграрній сфері України слід змінити на пріоритет забезпечення аграрного розвитку на засадах сталості. Досвід переконує, що принцип «спочатку збудуємо сильну економіку, а тоді вирішуватимемо соціальні і екологічні завдання» веде у глухий кут, з часом посилюються проблеми соціального і екологічного характеру для

самої економіки – за ефектом бумерангу ці «закинуті» проблеми повертаються значно підсиленими до того, хто їх генерував. Пріоритети аграрного розвитку формуються перш за все з урахуванням назрілих внутрішніх потреб. Разом з тим, за умов глобалізації, відкритості національних економік і прагнення входження у міжнародні інтеграційні утворення важливо і все більшою мірою доводиться узгоджувати національні пріоритети із загальновизнаними світовою спільнотою пріоритетами (зокрема, Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), Світовою організацією торгівлі (СОТ), Спільною аграрною політикою (САП) ЄС). Україна декларує свій євроінтеграційний вектор і повинна намагатися відповідати та діяти за визнаними європейською спільнотою «правилами гри», зокрема й у сфері аграрного розвитку. З 2014 р. у ЄС починається черговий плановий семирічний період і вже визначені оновлені пріоритети. У Стратегії «Європа 2020» викладені як основні п’ять напрямів діяльності – зайнятість, дослідження і інновації, зміна клімату і енергетика, освіта, боротьба з бідністю. Вони імплементовані та деталізовані у 10 ключових засадах оновленої Спільної аграрної політики ЄС на 2014–2020 роки. 1. Цільовий розподіл грошових субсидій для забезпечення дохідності сільськогосподарського виробництва, орієнтованої на стимулювання економічного зростання і збільшення зайнятості на селі. 2. Ефективніші і гнучкіші інструменти кризового менеджменту для розв’язання нових економічних проблем. 3. Екологізація з метою досягнення довготривалої продуктивності і збереження екосистем. 4. Додаткове інвестування у наукові дослідження та інноваційні розробки. 5. Створення конкурентоспроможного і збалансованого ринкового ланцюга забезпечення продуктами харчування від виробника до споживача. 6. Стимулювання заходів щодо захисту навколишнього середовища у сільському господарстві. 7. Полегшення відкриття для фермерів-початківців власного сільгосппідприємства.

8. Стимулювання зайнятості і підприємництва у сільських регіонах. 9. Уважніше урахування інтересів структурно слабких регіонів. 10. Проста і ефективна Спільна аграрна політика (спрощення деяких механізмів без втрати їх ефективності). Як видно, особливий акцент робиться на забезпеченні зайнятості; цього безпосередньо стосується 3 із 10 визначених ключових засад. Зокрема, забезпечення дохідності сільськогосподарського виробництва розглядається не як самоціль, а має за мету стимулювання економічного зростання, розширення виробництва і на цій основі підвищення рівня зайнятості. В окремі пункти на плановий період виділено «кризовий менеджмент» і «організацію продовольчого ланцюга» з посиленням позицій в цьому ланцюзі сільськогосподарських виробників. Стратегічна ставка європейської аграрної політики на сільський розвиток, а також екологізація аграрного виробництва, підтримка структурно слабких регіонів залишаються пріоритетами САП ЄС і значення цих напрямів не применшується. У структурі бюджету САП ЄС на 2014–2020 рр. видатки за першим блоком – регулювання ринку становлять 72,8%, за другим блоком – підтримка сільського розвитку сягають 23,2, за додатковими напрямами – 4% (див. табл.). Бюджет САП ЄС на 2014–2020 роки* Напрям Фінансовий блок І – прямі виплати і маркетингові витрати Фінансовий блок ІІ – сільський розвиток Наукові дослідження й інновації в забезпеченні продовольчої безпеки, біоекономіки та сталого розвитку сільського господарства Формування продовольчих резервів на випадок кризи у сільськогосподарському секторі Безпека продуктів харчування Продовольча допомога найбіднішим верствам населення ЄС (виплати із Європейського соціального фонду) Фонд ЄС з адаптації до глобалізації Всього * Джерело: [1].

Обсяг, млрд євро

Відсоток

281,8

72,8

89,9

23,2

4,5

1,2

3,5 2,2

0,9 0,6

2,5

0,65

2,5 386,9

0,65 100

Обов’язковими для субсидування шляхом надання прямих платежів у рамках САП ЄС є три схеми [2]. ● Схема базових платежів. У рамках цієї схеми передбачені фіксовані виплати на гектар землі, за відповідності встановленим вимогам. Ці вимоги стосуються ведення належної сільськогосподарської практики, раціонального поводження з землею і недопущення деградації, належних умов утримання і забезпечення доброго стану тварин. Бюджет прямих виплат залежить від наявності добровільних схем. На період 2014–2020 рр. передбачено скорочення прямих виплат на один гектар на 5% для країн-старих членів ЄС (від 282 до 269 євро); для нових країн-членів ці фіксовані виплати збільшаться на 60% (від 119 до 191 євро). Проте різниця між ними залишається великою – на рівні 40%. ● Схема екологічно сприятливих платежів або «зелених» платежів (вводиться з 2015 р.) Здійснюватимуться виплати за виконання умов, що сприяють оптимальному використанню природних ресурсів (диверсифікацію культур – вирощування не менше трьох, утримання постійних пасовищ, формування екологічних зон з консервацією 5%, згодом 7% землі, збереження біорізноманіття і елементів ландшафту). Бюджет за цією схемою становитиме 30% національного річного бюджету прямих платежів. ● Схема для молодих фермерів. Виплати надаються фермерампочатківцям (віком до 40 років) протягом перших 5 років роботи створеного сільгосппідприємства. Фермерам-початківцям виплачуватиметься з розрахунку на 1 га на 25% більше, ніж середній погектарний рівень виплат. Однак розмір землекористування обмежується площею 25 га. Бюджет схеми – до 2% національного річного бюджету прямих платежів. Введене обмеження на максимально можливий обсяг виплат на сільськогосподарське підприємство в рік (300 тис. євро) означає, що за нинішнього середнього розміру прямих платежів на 1 га субсидуватиметься площа землекористування на рівні 1,5 тис. га. З огляду на таке обмеження зникає мотивація до концентрації землі. До того ж, при визначенні розміру субсидій враховуватиметься кількість робочих місць, наданих підприємством, що стимулюватиме ведення трудомістких видів сільськогосподарської діяльності.

Особливий режим підтримки з 2014 р. передбачено для малих форм господарювання, на цю схему припадатиме до 10% річного бюджету прямих платежів у країні. За малої форми господарювання фермеру надаватиметься одноразова виплата у розмірі від 500 до 1250 євро, при цьому передбачено спрощений контроль і подання заявки на одержання платежів, послаблення зобов’язань щодо екології і принципів перехресної відповідності. Таким чином, у рамках ЄС намагаються посилити позиції малих форм господарювання і сприяти їх розвитку, визнаючи їх багатофункціональними, гнучкішими, кризостійкими, екологічно безпечними, такими, що забезпечують зайнятість. Оцінюючи нинішню практику ведення сільського господарства в Україні, існуючі тут проблеми є підстави стверджувати, що вказані вище європейські орієнтири є важливими і для розвитку вітчизняного аграрного сектору і села. В аграрній політиці необхідно посилити засади щодо збалансованості сільського господарства, зайнятості, сталого використання агровиробничих ресурсів, активізації сільського розвитку. Академік Лукінов І.І. визнавав, що аграрна реформа в Україні здійснюється в загальному руслі перетворень господарських систем і форм власності, притаманних більшості східноєвропейських країн [3, с. 645]. Разом з тим, він виступав проти уніфікованих підходів і вказував, що агропродовольча політика в Україні повинна відрізнятися від політики в країнах ЄС або, скажімо, в країнах Центральної Азії, Кавказу, Близького Сходу тощо; кожна країна здійснює свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле- і водозабезпеченості, історичних традицій народу, макроекономічних структур прогресивного розвитку [2, с. 671]. Вчений у 1996 р. застерігав, що треба запобігати, а краще зовсім виключати угоди, за якими майже необмежено лібералізується імпорт товарів в Україну і обмежуються можливості експорту наших товарів на західні ринки [3, с. 691]. Очевидно, йшлося про Тимчасову угоду між Україною та ЄС про торгівлю та торговельне співробітництво, яка набула чинності 01.02.1996 року. Безперечно, ретельного опрацювання щодо відстоювання національних інтересів потребують усі угоди, що укладає Украї-

на – чи то з Європейським Союзом, чи Митним союзом, чи іншими об’єднаннями. Важливо глибоко усвідомити базові позиції у зовнішньоекономічних відносинах, на які вказував видатний вчений-макроекономіст, а саме «зовнішня експансія паралізує національне товаровиробництво» (необхідно активізувати політику захисту внутрішнього продовольчого і технологічного ринку), «зовнішньоекономічну діяльність треба спрямовувати не на імпорт кінцевих товарів споживання, а на створення національних виробництв (виділено – О.Поповою) за рахунок спільного або навіть іноземного капіталу на території своєї країни з випуском конкурентоспроможної продукції» [3, с. 691]. Ризики інтеграційних процесів сьогодні є істотними. Країни, що раніше інтегрувалися в певне об’єднання у своїх інтересах, еволюційно відпрацювали методики і механізми функціонування, значно краще уміють лобіювати свої інтереси порівняно з тими країнами, які прагнуть інтегруватися у це об’єднання. Проте за нинішніх умов глобалізації з її викликами і загрозами важко зберігати й автаркію – закриту економіку без зв’язків з іншими країнами, з мінімізацією зовнішнього товарообігу. Зрештою, це особливо важко реалізувати Україні, враховуючи її геополітичне становище. Однак відкритість економіки має бути раціональною, забезпечуючи загалом самодостатність країни. Для прикладу, наведемо деякі порівняння щодо того, як порізному країни змогли використати можливості членства в СОТ для забезпечення свого соціально-економічного розвитку. Відоме неоднозначне ставлення до цієї організації з її правилами і вимогами, насамперед щодо лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією. Україна вже п’ять років є членом СОТ і, як стверджують фахівці, тарифний захист нашого внутрішнього ринку після вступу до СОТ перебуває на значно нижчому рівні, ніж у більшості наших торговельних партнерів. Унаслідок цього відбувається експансія імпорту за цілою низкою товарів, що призводить до погіршення умов для вітчизняних виробників [4, с. 43]. Росія, яка є членом СОТ з 2012 р., теж має неблагополучні наслідки і несе втрати. Не вдалося реалізувати переваги вступу в СОТ і країнам Балтії, Молдови, Киргизії. Приходиться сподіватися на досягнення вигод хоча б у довготривалій перспективі.

Прикладом вдалого використання інструментів СОТ в інтересах підвищення сталості розвитку національного сільського господарства є Китай. До набуття членства у цій організації теж висловлювалися побоювання щодо конкуренції з модернізованим зарубіжним сільським господарством. Проте в умовах зовнішньоекономічної відкритості сільське господарство продемонструвало позитивні тенденції розвитку. Ряд дослідників вбачають перевагу в тому, що «китайське село не стало пасивно чекати удару, а вступило в процес самостійної і активної участі у СОТ» (підготовчий період почався з початку 80-х років, а вступ відбувся у 2001 році) [5]. Просування стандартизації аграрної продукції, підвищення її якості, посилення спеціалізації і регіоналізації, регулювання структури аграрного сектору сприяли зростанню конкурентоспроможності сільського господарства. Становить інтерес, що шляхом імпорту ресурсів і сировини (боби, бавовна, рослинна олія, вовна) і експорту трудомісткої продукції (її частка в загальній структурі експорту становить 70%) Китай реалізував внутрішню перевагу свого сільського господарства. І хоча після вступу у СОТ країна перетворилась у чистого імпортера, це не стало проявом споживацтва, утриманства, а цільовий імпорт (вимушений через дефіцит угідь і води) працював на економічний розвиток, забезпечував робочі місця. Спостерігаються позитивні тенденції щодо вирішення «трьох сільських питань» – села, сільського населення і сільського господарства. Разом з тим, після фінансово-економічної кризи, у кінці 2011 р. Китай формалізує позицію про необхідність трансформації моделі економічного розвитку і зниження залежності від зовнішньої торгівлі, мотивуючи її можливістю маніпулювання країною ззовні. Не ідеалізуючи позитиви та не розкриваючи негативи інтеграції Китаю у світовий ринок, є підстави говорити про виваженість політики і поведінки у відстоюванні національних інтересів у рамках СОТ. Таким чином, як показує досвід, реалізація правил СОТ може призводити як до деградації національної економіки (за умови орієнтації на утриманство за рахунок імпорту продукції, що може загрожувати агропродовольчому суверенітету країни), так і до підвищення її конкурентних позицій у випадку орієнтації на розвиток внутрішнього виробництва.

Щодо європейського курсу, то Україна започаткувала його офіційним укладанням угод з початку 90-х років минулого століття. У 1994 р. Україною підписана Угода про партнерство та співробітництво з Європейським співтовариством та його державамичленами, що набула чинності у травні 1998 року. Практично за 20 років, що пройшли з часу підписання цієї Угоди, вдалося реалізувати на цьому шляху не так багато, як було б потрібно, зокрема, в аграрній сфері. Натомість Російська Федерація відповідно до вимог СОТ активно впроваджує нові порядки і механізми у практику регулювання сільського господарства, і вони повністю відповідають засадам САП ЄС. У рамках державної програми на 2013–2020 роки передбачений ряд нових форм субсидування сільгоспвиробництва, зокрема, надання погектарних субсидій – на 1 гектар посівної площі сільськогосподарських культур, як незв’язаної умовами СОТ допомоги (уряд РФ постановою від 27 грудня 2012 р. схвалив відповідні правила). Ця базова субсидія надається на відшкодування частини витрат на проведення комплексу агротехнічних робіт (компенсація частини витрат на купівлю мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і пально-мастильних матеріалів), підвищення рівня екологічної безпеки сільгоспвиробництва, родючості та якості ґрунтів. Суб’єктами субсидування є сільськогосподарські товаровиробники, у тому числі селянські (фермерські) господарства (крім особистих підсобних господарств) [6]. За твердженнями посадовців, у 2013 р. сума підтримки у середньому на 1 га становитиме від 207 до 900 рублів (за нашими розрахунками, від 50 до 220 грн). Таким чином, вдасться відійти від заходів прямої підтримки (пільг на купівлю пального і мінеральних добрив, що відносяться до заходів «жовтої корзини» за класифікацією СОТ), і перейти до не обмежуваних СОТ погектарних виплат. Ще один напрям руху РФ по шляху відповідності положенням СОТ і чинної європейської практики – запровадження надання державної підтримки сільськогосподарським товаровиробникам, які здійснюють діяльність у несприятливих для ведення сільського господарства регіонах. Обговорюється проект відповідного федерального закону, а Міністерство сільського господарст-

ва визнало 63 із 83 суб’єктів РФ неблагополучними для ведення сільського господарства (з виділенням повністю непридатних, несприятливих, сприятливих) і підготовило проект відповідного розпорядження. При цьому враховані географічні і кліматичні характеристики, якість ґрунтів, соціальні і демографічні показники регіонів. Крім прагнення РФ відповідати положенням СОТ, це рішення є кроком до імплементації європейської схеми надання LFA-субсидії за несприятливі умови господарювання в регіонах (з природними обмеженнями, зокрема гірські, з іншими проблемами, наприклад, з високою депопуляцією) з метою збереження у цих регіонах ведення сільського господарства [7, с. 106, 107]. У рамках державної програми РФ на 2013–2020 рр. реалізується такий вагомий пріоритет аграрної політики як підтримка кооперативів. Передбачена підтримка модернізації матеріально-технічної бази кооперативів; підтримка надання їм земель, державних гарантій, податкових преференцій; підтримка економічно значимих регіональних програм розвитку кооперації і логістичних центрів; створення федеральної мережі кредитних кооперативів. Слід визнати, що ці базові європейські схеми і механізми державної підтримки розвитку сільського господарства поки що не впроваджені в Україні і не розпочата належна робота щодо їх опрацювання. Постає запитання, чи такий ескапізм (або ескейпізм – відхід від дійсності) як відтермінування запровадження прийнятих у міжнародному масштабі стандартів ведення і підтримки сільського господарства спрацює на забезпечення випереджального розвитку аграрного сектору України? Список використаних джерел 1. ЕС: в 2014–2020 гг. – с новой, справедливой, аграрной политикой [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://agroconf.org/content/es-v-2014-20-gg-snovoy-spravedlivoy-agrarnoy-politikoy. 2. Юркенайте Н. Реформа Единой аграрной политики Европейского Союза на период после 2013 года / Н. Юркенайте // Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 2012. – № 3. – С. 26–30. 3. Іван Іларіонович Лукінов. Вибрані праці: у двох книгах. – Кн. 2. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2007. – С. 770. 4. Пріоритети розвитку внутрішнього ринку України / за ред. акад. НАН України В.М. Гейця, чл.-кор. НАНУ А.І. Даниленка, д-ра екон. наук Л.В. Дейнеко, д-ра екон. наук В.О. Точиліна, НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2013.

5. Сельское хозяйство Китая после вступления страны в ВТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://russian.china.org.cn/business/txt/200701/25/content_7713398.htm). 6. Правительство РФ утвердило правила предоставления АПК погектарных субсидий [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://agropraktik.ru/blog/VTO_Agricalture/170.html). 7. Попова О.Л. Сталий розвиток агросфери України: політика і механізми / О.Л. Попова; НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2009. – 352 с.

ДО МЕТОДОЛОГІЇ АГРАРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ В КОНТЕКСТІ НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА О.Ю. ЄРМАКОВ, доктор економічних наук, професор Національний університет біоресурсів і природокористування України Трансформаційні зміни в аграрному секторі України, які відбулися наприкінці ХХ століття, мають вкрай суперечливий характер, оскільки, з одного боку, була створена різноманітність форм господарювання і передумови щодо зростання мотивації до ефективної праці, а з іншого, тут відбулися руйнівні процеси щодо відтворювальної і технологічної структур, в результаті яких сільське господарство за своїми кількісними та якісними параметрами було відкинуте на кілька десятиліть назад. Тому й донині серед вчених та практиків тривають дискусії про теоретичну базу аграрних перетворень, стратегії і тактику їх проведення, методології аграрного реформування, концепції розвитку агропромислового комплексу, шляхи підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції тощо. В контексті зазначеного дуже слушним є таке висловлювання І.І. Лукінова: «Сучасне і майбутнє соціально-економічних перетворень завжди пов’язані з об’єктивною необхідністю подолання живучих застарілих догм і стереотипів мислення минулого та ґрунтовної розробки нової теоретичної бази, наукових концепцій

майбутнього прогресу як надійного фундаменту стратегії і тактики загальнодержавної політики. Саме вона орієнтує і диктує визначення цілей і завдань, методів і засобів їх досягнення» [1, с. 5]. Якщо виходити з того, що у широкому, тобто філософському, розумінні методологія – це спосіб усвідомлення будови науки і методів її роботи, а у вузькому (конкретна наукова методологія) – сукупність принципів, методів, прийомів та процедур економічного дослідження, то академіком І.І. Лукіновим наведеним вище висловлюванням зроблений відповідний методологічний підхід щодо трансформацій аграрної сфери. Сучасна методологія системної трансформації аграрної сфери базується на трьох основних підходах – інституціональному, просторовому та глобалізаційному. Щодо інституціонального, то цей підхід вважається передумовою системних трансформацій формування середовища взаємоузгодження внутрішніх та зовнішніх інститутів. Системне застосування теорії інституціоналізму як економічної течії, що акцентує увагу на ролі інститутів у функціонуванні суспільства і економік, є важливим методологічним інструментом дослідження аграрних трансформацій. Це дозволяє визначити природу кризових явищ і закономірності їх прояву в ході реформ, а також сформулювати положення, які розглядають аграрні трансформації як сукупність дій, спрямованих на зміну раніше існуючих і створення нових інститутів, адекватних ситуації в сільському господарстві країни. В основу просторового підходу покладено сценарії ймовірних соціально-економічних ефектів розвитку просторових соціоекономіко-екологічних систем у процесі формування різних моделей якості життя соціуму (нації, громади). Це передбачає врахування просторового групування природних ресурсів сільських територій, завдань природоохоронної діяльності, а також особливостей і форм виробничих процесів в аграрній сфері, включаючи також культуру, звичаї та інші потреби населення. Важливість цього підходу зумовлюється тим, що на окремій сільській території формується соціально-економічна система господарювання, яка об’єднує в собі відповідно організований простір і визначену в ньому структуру агропромислового виробництва.

У свою чергу науковці-глобалісти вважають факторами прогресивних тенденцій в аграрній сфері майбутнього врахування викликів глобального середовища, що пов’язані з урбанізацією, міжнародною спеціалізацією у продовольчому забезпеченні населення, зміною формату глобального землекористування та екологічної допустимості до користування природними благами. З цього приводу О.Л. Попова зазначає: «Щодо глобалізаційних процесів, то Україна має виконувати підписані міжнародні документи щодо сталого розвитку, забезпечувати належну якість і екологобезпечність агропродовольства в рамках СОТ, адаптувати та гармонізувати засади і механізми аграрного розвитку з прийнятими у рамках Спільної аграрної політики ЄС» [2, с. 21]. Інституціональний підхід дозволяє уявити «аграрну реформу» як найважливіший інститут-механізм процесу трансформації, а системно-структурний підхід – визначити в її складі дві основні підсистеми «аграрні відносини» і «аграрні структури». Створенню і функціонуванню аграрних структур на сучасному етапі ринкових відносин потрібне належне методологічне забезпечення з боку наукової спільноти. Зумовлено це тим, що нині спостерігається практично одновекторна спрямованість на реалізацію інтересів капіталу шляхом формування великотоварних аграрних формувань в особі агрохолдингів. Їх діяльність будується на принципі одержання «ефекту масштабу» шляхом суттєвої деформації структури сільськогосподарського виробництва внаслідок скорочення кількості вирощуваних культур і зосередженні площ посіву зернових культур, соняшнику, ріпаку, ліквідації тваринницьких галузей, зменшенні кількості працюючих тощо. Занепокоєння з цього приводу висловлюють Ю.О. Лупенко та М.Ф. Кропивко, які наголошують на тому, що більшість дослідників приходять до висновку, що поряд із підвищенням конкурентоспроможності агропромислового виробництва діяльність агрохолдингів приводить до зростання соціальної напруги на селі, вимивання коштів із сільських територій, недонадходження платежів у місцеві бюджети і загалом негативно впливає на соціальний розвиток сільських територій [3, с. 21].

Використовуючи різноманітні важелі (економічні, правові тощо) ці господарські структури впливають на економічну стійкість традиційних сільськогосподарських підприємств і як результат поглинають їх або роблять підконтрольними. Економічну стійкість будь-якого господарюючого суб’єкта за умов ринкових відносин слід вважати однією з найбільш важливих економічних категорій, змістом якої є здатність протистояти негативному впливу несприятливих факторів зовнішнього середовища, упередити або послабити спад конкурентоспроможності його виробництва. Тому в умовах економічної нестабільності аграрної економіки України виникає потреба в опрацюванні методологічних засад економічної стійкості сільськогосподарських підприємств як основних суб’єктів господарювання. Методологія наукового агроекономічного дослідження передбачає всебічне, об’єктивне і ґрунтовне вивчення економічних явищ та процесів, їх характеристик, зв’язків на підставі розроблених у науці принципів і методів пізнання, а також отримання корисних для діяльності людини результатів, упровадження їх у сільськогосподарське виробництво для підвищення його ефективності та стійкості. Оскільки категорія економічної стійкості підприємства пов’язана з його конкурентоспроможністю внаслідок існування зв’язку «підприємство – конкуренти – ринок», то конкурентоспроможність сільськогосподарського підприємства можна розглядати як його стабільний успіх на аграрному ринку, а економічну стійкість – як основний інструмент досягнення цієї мети. Вихідною методологічною позицією при цьому є те, що економічно стійке сільськогосподарське підприємство має за рахунок наявності власного виробничого потенціалу та перспективних можливостей досягати визначених цілей на кожному етапі свого стратегічного розвитку. Сільськогосподарське підприємство як первинна організаційна ланка є відкритою соціально-економічною системою, яка в процесі свого функціонування змушена відповідати на вплив зовнішнього середовища з метою забезпечення подальшої виробничо-господарської діяльності. Господарюючий суб’єкт як сис-

тема володіє певною кількістю обмежених виробничих ресурсів (земельних, матеріально-технічних, трудових, фінансових та інформаційних), збалансований стан, а точніше системний взаємозв’язок і взаємозалежність яких визначає економічну стійкість сільськогосподарського підприємства і має забезпечити умови його подальшого економічного зростання. Вважаємо, що «стійкий розвиток підприємства» слід розуміти як систему господарювання, що забезпечує зростання показників соціально-економічного розвитку підприємства в довгостроковій перспективі відповідно до вибраної стратегії, з метою підвищення його потенціалу. В розрізі складових та принципів стійкого розвитку підприємства досить важливим елементом є економічна стабілізація, ключовим моментом якої є забезпечення. На нашу думку, передумовою стійкого розвитку підприємств АПК є їх інноваційно-інвестиційне забезпечення, яке передбачає застосування комплексу фінансових інструментів та вплив на виробничий процес впровадження досягнень науково-технічного прогресу з метою отримання прибутку або соціального ефекту. В контексті методологічних засад ефективного господарювання наведемо таку думку академіка І.І. Лукінова: «Хозяйствовать хорошо, средне и плохо могут как крупные хозяйства, так и мелкие, как частные, так и коллективные, как узкоспециализированные, так и комплексные. Все зависит от действия сложной совокупности противоречивых факторов, от знания хозяина и его умения управлять и работать» [4, с. 3–12]. З метою формування економічної стійкості сільськогосподарських підприємств необхідно насамперед визначити його генеральну мету, розробити стратегічний план зростання економічної стійкості та провести порівняльну оцінку запланованих показників із фактичними. На це й спрямований поточний моніторинг стану економічної стійкості сільськогосподарських підприємств, який дає змогу виявити існуючі в тому чи іншому господарюючому суб’єкті проблеми та причини їхнього виникнення. Дослідження економічної стійкості сільськогосподарського підприємства передбачає такі етапи.

1. Вибір і визначення сутності даної проблеми, формулювання теми, обґрунтування мети дослідження і робочої гіпотези. При цьому аналізується вся наявна статистико-економічна інформація з досліджуваної теми, а також добираються можливі економічні методи вирішення даної проблеми (за необхідності розробляються нові). 2. Збір і систематизація даних, їх обробка та аналіз, теоретичне узагальнення, побудова організаційно-економічних моделей. 3. Формулювання результатів досліджень відповідними науковими положеннями та узагальненнями, висновками, рекомендаціями виробництву тощо. Моніторинг стану економічної стійкості сільськогосподарських підприємств дозволяє диференціювати їх на три групи – сильні, середні та слабкі. Група економічної стійкості є загальною характеристикою, що відображає здатність сільськогосподарського підприємства зберігати свої виробничо-господарські параметри відповідно до обраної стратегії розвитку – виживання (слабкі), стабілізації (середні) чи зростання (сильні). Перша група економічної стійкості підприємства – це знаходження його у кризовому стані виробничо-господарської діяльності. Оскільки стійкість проявляється як протидія негативному впливу зовнішніх факторів, то реалізація стратегії буде виражатися в недопущенні спаду виробництва продукції рослинництва і тваринництва та руйнуванні ресурсного потенціалу. Для підприємств другої групи економічної стійкості на основі аналізу негативних факторів розробляється комплекс заходів зі стабілізації діяльності аграрного товаровиробника. Третя група, що використовує стратегію зростання і вважається найбільш сильною, передбачає стабільне зростання обсягів продажу, прибутку, капіталу сільськогосподарського підприємства тощо. Кожна із стратегій реалізується, коли отримано на основі моніторингу всебічну інформацію щодо реального стану сільськогосподарського підприємства. Стійкість сільськогосподарського підприємства може бути визначена як самофінансування продуктивних, реальних активів, який поєднується з гарантованою платоспроможністю і наявніс-

тю фінансового потенціалу. Сучасні сільськогосподарські підприємства функціонують в умовах високої нестабільності, слабкої прогнозованості та мінливості зовнішнього середовища існування, що впливає на їх конкурентоспроможність та загальну стійкість економічного зростання. Тому дуже важливо в методологічному плані забезпечити формування стійкого виробничого потенціалу агровиробників, який з економічної точки зору можна визначити як матеріальну умову для відтворення земельних, трудових та матеріально-технічних ресурсів та як сукупність збалансованих факторів для ефективної діяльності сільськогосподарських підприємств незалежно від їх форми власності. Коли йдеться за економічно стійкий виробничий потенціал сільськогосподарського підприємства, то під ним ми розуміємо сукупність сприятливих організаційно-економічних можливостей та оптимізованих виробничих ресурсів підприємства, що забезпечують його гнучке реагування на загрози внутрішнього та зовнішнього ринкового середовища, і досягнення високої прибутковості виробничо-господарської діяльності задля стабільного економічного зростання і створення сприятливих соціальноекономічних умов для працівників. Таким чином, досягається здатність економічного суб’єкта забезпечити своє довгострокове функціонування і досягнення стратегічних цілей на основі використання сукупності наявних ресурсів. Відповідно він повинен мати здатність змінювати свої виробничі характеристики під впливом зміни цілей господарської діяльності. Необхідно відмітити, що на сучасному етапі господарювання важливу роль відіграє проблема структурної збалансованості виробничого потенціалу, яка потребує відповідного співвідношення окремих його складових (структури) у натуральній і вартісній їх формі. Ними, наприклад, є: структурні пропорції між рослинництвом і тваринництвом; земельним фондом і наявністю техніки для обробітку землі; тваринництвом і кормовиробництвом тощо. Порушення цих пропорцій веде до зниження ефективності сільськогосподарського виробництва [5, с. 27, 28]. Враховуючи концепцію сталого розвитку, виробничогосподарська діяльність будь-якого сільськогосподарського під-

приємства повинна забезпечувати й ефективну соціальноекологічну стійкість, динаміку змін якої необхідно контролювати шляхом моніторингу. Соціально-екологічна стійкість сільськогосподарського підприємства здійснюється через його соціальну політику, яка спрямована на захист і підтримку працівників, створення сприятливих умов праці і відпочинку, розвиток людського потенціалу, вмотивованість персоналу та екологічну політику на основі раціонального використання природних ресурсів, застосування ресурсо- та енергозберігаючих технологій тощо. Список використаних джерел 1. Лукінов І.І. Економічні трансформації наприкінці ХХ сторіччя / відп. ред. В. М. Геєць ; НАН України, Ін-т економіки. − К., 1997. − 545 с. 2. Попова О.Л. Теоретичні основи стійкого розвитку агросфери та формування адекватної української стратегії / О.Л. Попова : зб. наук. праць ННЦ «Інститут землеробства УААН». – 2010. – Вип. 3. – С. 1–21. 3. Лупенко Ю.О. Агрохолдинги в Україні та посилення соціальної спрямованості їх діяльності / Ю.О. Лупенко, М.Ф. Кропивко // Економіка АПК. – 3013. – № 7. – С. 5–21. 4. Лукинов И.И. Особенности аграрной реформы и интегрированных процессов в АПК Украины в контексте восточноевропейских преобразований/ И.И. Лукинов // Экономика Украины. – 1993. – № 2. – С. 3–12. 5. Єрмаков О.Ю. Виробничий потенціал сільськогосподарських підприємств та інвестування його розвитку / О. Ю. Єрмаков, В. В. Нагорний, С. О. Єрмаков // Економіст. – 2013. – № 8. – С. 27–30.

СУТНІСНІ АСПЕКТИ ОЦІНКИ ПРИЧИН НЕАДЕКВАТНОСТІ РЕФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ПРАЦЯХ І.І. ЛУКІНОВА С.О. ЮШИН, доктор економічних наук, професор, головний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» За формулою І. Канта, особистістю є той, хто має мужність користуватися своїм розумом. Якщо розглядати розум як вищу форму творчої інтелектуальної діяльності, то вчений і мужність

стають синонімами. Мабуть це надихнуло й К. Маркса написати: у науці немає широкого стовпового шляху, і лише той може досягти її сяючих вершин, хто, не жахаючись втоми, дереться по її кам’янистих стежках. Безумовно, сяючі вершини науки – не стільки найвищі звання, скільки найвищі знання. В ідеалі вони можуть співпадати. І такий ідеал суспільство на певному етапі свого розвитку отримало у особі академіка І.І. Лукінова. Дійсно, унікальною була його відповідь на запитання М.С. Горбачова щодо причин гальмування сумнозвісної «перебудови»: «а вы, друзья, как ни садитесь ...». За часів СРСР така відповідь Генсеку (яку транслювало ЦТ) була набагато більш революційною, ніж антирадянські твори дисидентів, видані за кордоном СРСР. У наступних своїх працях академік І.І. Лукінов неодноразово повертався до кадрових аспектів реформування: економіка України досягне сучасного світового рівня лише тоді, коли всі її ланки очолять фахівці-професіонали, які є дійсно конкурентоздатними у своїх економічних і організаційно-управлінських діяннях. Отже, академіку І.І. Лукінову була притаманна така риса, як громадянська мужність. А де «місток» між мужністю і наукою? На думку Аристотеля, метою науки про державу саме й є створення громадян певної якості: добродійних і таких, що здійснюють прекрасні вчинки. При цьому надлишок і недостатність властиві порочності, а володіння серединою – добродійності. І якщо будьяка наука успішно завершує свою справу, коли вона прагне до середини і до неї веде свої результати, а мужність виступає володінням серединою між страхом і відвагою (надлишок і недостатність згубні для розсудливості і мужності, а володіння серединою благотворно), то істинний вчений і мужній громадянин – це дві координатні риси видатної особистості, якою був академік І.І. Лукінов. Він вказував: реформувати будь-яку систему можна по-різному, обираючи для цього як створювальні, так і руйнівні шляхи; проте неприпустимо руйнувати старе, не створюючи прогресивного нового. Але, на жаль, до нього тоді не прислухалися. Зрозуміло, поміркована (тобто орієнтована на серединне бачення реалій) наукова позиція вченого у ситуації ідеологічного протистояння сприймається «людьми крайнощів» вкрай негативно. Інстинктивно,

підкреслює Аристотель, такі люди відсовують того, хто тримається середини, до протилежної від себе крайності (біблійні принципи: хто не з нами – той проти нас; засудження «теплих» на користь «холодних» або «гарячих»). У VII ст. до н. е. Солон ввів закон, який вимагав позбавлення цивільних прав тих громадян, які у період міжусобиці не прилучалися до ворогуючих партій. Такими були принципи й французької та російської революцій. І не дивно, що В. Ленін притримувався принципу: «або – або; середини немає; про середину мріють даремно ті, які погано вчилися по поганих книжках; ніде в світі середини немає і бути не може; або диктатура буржуазії, або диктатура пролетаріату; хто не навчився цьому з історії XIX ст., той – безнадійний ідіот». Що ж, і у відомій українській пісні лунає: «Ой чи пан, чи пропав, Двічі не вмирати». Хоча є щось містичне у тому, що на території колишньої Російської імперії у ХХ ст. н. е. двічі був зіграний сценарій боротьби протилежностей з гаслами «держава проти ринку» (1917 р.) і «ринок проти держави» (1991 р.). Зрозуміло, що за таких обставин поміркований економіст в усіх випадках буде сприйматися «економістами крайнощів» у першому сценарії реформ як запеклий риночник, а у другому сценарії – вже як запеклий державник. Історія наводить багато свідчень запеклого протистояння «креаціоністів» і «еволюціоністів», яке має теологічне походження. Так, у Біблії ми знаходимо твердження на користь «креаціоністів»: вона починається з процесів творення у книзі Буття і закінчується гаслом: «нове все творю». Але ж період буття людини від Старого Заповіту до Нового Заповіту вказує на поступовість соціального її морфогенезу, тобто на правоту й «еволюціоністів». Недарма ж Христос ввів критерій міри змін: добрий господар виносить із скарбниці своєї нове і старе. Даний критерій у новий час прийняв на озброєння Г. Лейбніц: «Natura nonfacit saltus» (природа не терпить стрибків), а з економістів – А. Маршалл та інші. Тут доречно послатися на історичний досвід сучасного Китаю, який пережив великі потрясіння через помилки політики «Великого стрибка» у 50-і роки ХХ ст. Як відомо, виправляв ці помилки Ден Сяопін на основі принципів: «одна держава – дві системи»; «не важливо, чорна кішка або біла кішка, якщо вона може ловити мишей – це гарна

кішка». Що ж, і В. Ленін у свій час виправляв свої помилки на основі поєднання «старого і нового» (НЕП) та з переорієнтацією на «середняка». Пригадаємо, набуття Україною державної незалежності здійснювалося під впливом тектонічних зрушень у суспільній свідомості. На усій території СРСР лунав спів: «Перемен! Мы ждем перемен!». За програмою Шаталіна-Явлінського був передбачений й «великий стрибок» СРСР з комунізму до капіталізму за 500 днів. В Україні у 1990 р. Верховна Рада приймає Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки, де наголошується: перехід до ринку цілком реальний протягом 1991–1992 років. На той час забувся східний прокльон: «щоб ти жив у часи змін». І, природно, той, хто згадував про нього – сприймався як «ворог змін». Та чи був академік І.І. Лукінов «ворогом змін»? Звичайно – не був! Він не сприймав лише поспішних змін та стверджував: «економічна наука, будучи однією з прадавніх, дає людству фундаментальні знання економічного прогресу». Тобто, економічні реформи необхідно будувати на основі фундаментальних знань. Він доводить, що твердження несумісності соціалізму з ринком нічого спільного з фундаментальною економічною наукою не має. На його думку, це твердження обумовлено тим, що марксистська думка не змогла знайти реальних мотивів до творчої діяльності прогресу, до економічного інтересу, традиційно пов`язаного з природою та еволюцією людини у системі координат приватної власності і її високодохідного використання в умовах ринкової конкуренції. Він заперечує практику швидкого економічного занепаду під гаслами негайного переходу до «вільного ринку», як це не парадоксально, з антиринковою спрямованістю. На його думку, економічні реформи в Україні мають бути тривалим еволюційним процесом, а не одноразовим актом вандалізму, насильницького розвалу діючих структур і будівництва нових з нульової позначки (еволюційно-створювальний шлях докорінно відрізняється від революційно-руйнівного). Той, що поспішає, – нагадує Біблія, – буде мати збитки. І у стародавній Греції казали: поспішати треба повільно. Тут доречно нагадати також твердження В. Леніна про те, що за умов революції з 10000 прийнятих актів лише 100 буде правильних. Іншими словами, економіч-

ні реформи повинні отримати власний науково обґрунтований часовий горизонт. Яким він буде? Якщо звернутися до того ж А. Сміта, то цей горизонт за одними критеріями може сягати 50–100 років, а за іншими – вже близько 200 років. Отже, академік І.І. Лукінов проводив сутнісні оцінки економічних реформ в Україні. Аристотель з чотирьох значень причинності першою виділяв сутність, або суть буття речі (сутність за природою передує відносинам): якщо матерія є саме те тому, що вона не виникла, то тим більше обґрунтовано, щоб була суть – те, чим матерія всякий раз стає: адже якщо не буде ні суті, ні матерії, то взагалі нічого не буде; а оскільки це неможливо, то необхідно повинно існувати й щось окрім складеного цілого, саме образ, або форма (складене ціле – сутність – є і те і інше – матерія і форма, де форми – це є стани та місце, до яких рухається те, що приводиться в рух). За Г. Гегелем, матерія і форма взаємно породжують один одного, не існує ні матерії без форми, ні форми без матерії, де активне начало – форма, а пасивне – матерія. При цьому будь-яка система набуває досконалої і природної форми, переходячи в свою протилежність. Якщо виходити з тези А. Сміта про континуум ринку у діапазоні «монопольний … конкурентний», що на сьогодні тотожне дихотомії «ринок … держава», то суть економічної реформи є певний перехід у протилежний стан у вказаних діапазонах. Будь-які зміни, вказував Аристотель, є переходом у протилежний стан (через стан проміжний). Варто підкреслити важливість врахування рольових особливостей матерії (наявної фізичної складової) у процесах економічних змін. Як у Біблії: «хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, чи має потрібне на виконання; щоб, коли покладе він основу, але докінчити не зможе, усі, хто побачить, не стали б сміятися з нього, говорячи: чоловік цей почав будувати, але докінчити не міг». Та й у Аристотеля: коли є усе для завершення справи, тоді й приступають до неї. Відповідно до цього академік І.І. Лукінов доводить, що у кожному конкретному випадку все залежить від ефективності використання наявних ресурсних можливостей та ринкового середовища для подолання дефіцитів, забезпечення конкурентоспроможності на внут-

рішніх і зовнішніх ринках. На його думку, економічне реформування повинно створити систему стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльностей, яка посилить процеси інвестування національних господарств (тільки внутрішні інвестиційні нагромадження є дійсно міцним фундаментом для нормального економічного розвитку країни) та сприятиме доведенню їх до рівня 100 млрд дол. США на рік. Фундаментальний характер праць академіка І.І. Лукінова розкритий у тих положеннях, де визначається сутність взаємного доповнення механізмів ринку та механізмів державного регулювання. З одного боку, ним визнається відсутність альтернативи ринковим змінам, бо сучасний бізнес – це високоорганізована і ефективно функціонуюча система дій підприємців (хоча незалежно від форм власності і господарювання) в ринковій економіці демократичного суспільства. Але проста стандартизація структурних моделей національних економік майже неможлива, а спроби механічного перенесення «чужих» економічних моделей, як доводить світовий досвід, є невдалими і свідчать, що ринкові механізми не можна застосовувати на неринкових детермінантах державного управління. На думку І.І. Лукінова, ринкова модель розвитку України повинна: містити чітку систему управління; спиратися на НТП; орієнтуватися на встановлення взаємовигідних і паритетних взаємозв’язків у системі світового співтовариства з виявленням і використанням власної ніші у конкурентній боротьбі на міжнародних ринках; мати соціальну орієнтацію; забезпечувати структурну і якісну збалансованість ринкового попиту і пропозиції. Всілякі форми бізнесу знаходяться зараз під впливом досить складного механізму державних і ринкових регуляторів прямої і зворотної дії (тобто стимулююча дія ринкової конкуренції та кон’юнктури при регулюючому впливі держави). Моделі «ринкової економіки» в сучасному світі досить різноманітні, це не єдине «прокрустове ложе». Тому державі треба чітко визначитися, до якого ж типу ринкової економіки ми прагнемо (модель зрілої ринкової системи з високим ступенем чіткості і злагодженості управління, кооперації та інтеграції). Для цього необхідно відібрати з світового досвіду за оптимальними оціночними критеріями зразки соціальної

«корисності», моделі високоефективного господарювання, які можуть стати органічною складовою ланкою вітчизняної моделі ринкової економіки, адекватної загальносвітовим створювальним процесам. При цьому слід враховувати, що кожна економічно розвинута країна має власну модель ринкової економіки, яка спрямована під впливом історичних традицій, конкретних умов її функціонування та розвитку. З іншого боку, академік І.І. Лукінов також нагадує, що у світі відбувається фундаментальний процес: глобальне протиборство двох протилежних процесів – інтеграції та дезінтеграції – під впливом відцентрових та доцентрових сил, сил прогресу і регресу. Тому модель періоду переходу країни у фазу прогресивного економічного довготермінового циклу має органічно поєднувати дію ринкового механізму з сучасним державним і господарським управлінням, де держава має законодавчо регулювати, тоді як ринок – лише стимулювати та підштовхувати реформування відносин власності, оптимізуючи співвідношення різних форм власності в гармонічному розвитку господарських структур з різним рівнем концентрації товаровиробництва. Саме пошуки і використання оптимальних співвідношень між цими регуляторами є найважливішим елементом ефективної дії всього регулюючого механізму управління економікою держави. Відповідно до цього, у науковій сфері виникає синтез ідей стихійно-ринкового і свідомо-державного регулювання усіх суперечливих соціальноекономічних процесів з врахуванням того парадоксу, що попри значне збільшення країн, що переходять на шлях становлення й розвитку сучасної ринкової економіки, саме держави з високорозвиненою ринковою економікою дрейфують у протилежному напрямі. Як підкреслює академік І.І. Лукінов, процес реформування здійснювався в Україні на першому його етапі безсистемно і хаотично. Тому час вже переходити до економічного реформування на системних засадах. На його думку, сьогодення і майбутнє соціально-економічних перетворень завжди пов`язані з об`єктивною необхідністю подолання живучих застарілих догм та стереотипів мислення минулого і грунтовною розробкою нової теоретичної

бази, наукових концепцій майбутнього прогресу як надійного фундаменту стратегії і тактики політики держави. Відповідно країні потрібно перш за все точно визначитися із стратегією структурних і якісних трансформацій в нову систему, моделюючи її, виходячи з своїх конкретних умов і специфічних особливостей, за відповідними критеріями ефективності. Вибір найкращого варіанта має вирішальне значення для розвитку у майбутньому. Доводиться також ретельно зважувати ресурсні й інвестиційні можливості відносно визначення темпів трансформації, маючи на увазі, що в нормальній економіці черговий відтворювальний цикл повинен забезпечувати відповідний приріст товарного продукту під ринковий попит, доходів і фондів накопичення і вжитку. І процес самовідтворення і економічного зростання без боргової ями є для країн з перехідною економікою найбільш сприятливим, хоча і вельми важким а часом і майже нереальним варіантом. Для реалізації такого процесу необхідно перейти до стабільного еволюційного економічного зростання і розвитку для забезпечення рівноваги розвиненого ринку і оптимального рівня соціального, духовного, демографічного й екологічного стану суспільства. При цьому необхідно орієнтуватися на інвестиційні та інноваційні можливості країни, знання та уміння законодавчих і владних структур, входження у економічно вигідні інтеграційні та кооперовані зв`язки з іноземними партнерами, а також на домінуюче у економіці протиборство інтеграційних та дезінтеграційних процесів. Таким чином, у працях І.І. Лукінова містяться сутнісні аспекти оцінки причин неадекватності реформаційних процесів, серед яких він особливо виділяє: 1) слабке професійно-кадрове забезпечення економічних реформ в України; 2) відсутність системно-еволюційних підходів до організації реформування; 3) відставання у теоретичному осмисленні сутності ринкового реформування; 4) надмірну орієнтованість реформаторів на іноземні моделі реформування;

5) недостатній зв’язок між ринком та державою у реформуванні економіки. Враховуючи фундаментальний характер дослідження причин та наслідків неадекватності першого етапу реформаційних процесів в Україні, слід розгорнути подальше їх вивчення з метою розроблення конструктивних пропозицій щодо формування сукупності передумов реалізації економічного потенціалу держави.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В.К. ЗБАРСЬКИЙ, доктор економічних наук, професор Національний університет біоресурсів і природокористування України Серед актуальних проблем щодо розвитку соціальноекономічних проблем на селі визначальне місце належить створенню комфортних умов праці і проживання його жителів. Останніми роками на рівні держави дедалі ширше звертається увага на категорію «територіальне середовище», в якому проживають селяни, тобто, проблеми селян, їх праця і життя стали розглядати в контексті розвитку територіального середовища. Проте сьогоднішня своєрідність осмислення сутності територіальної діяльності людини на фоні економічних та соціальних пріоритетів продовжує поки що залишатися на другорядних позиціях. Зосередивши основну увагу на проблемах виробництва сільськогосподарської продукції, держава цілком вірно турбується про зайнятість і зростання доходів селян та їх добробуту. Безумовно, що такий підхід справедливий і необхідний, але ж, як на нашу думку, він вирішує проблеми села лише частково. Виробник сільськогосподарської продукції сьогодні залишає осторонь проблему соціального розвитку сільських територій. Мізерні ж, як правило, кошти на ці цілі у місцевих бюджетах не впливають на територіально утворювальні процеси на селі. Тобто, нині створи-

лася на селі гостра ситуація – «виробник не хоче, громада не спроможна», яка все частіше стала проявляться у конфліктній формі [4]. Слід відмітити, що цей процес прогресує і досить високими темпами. Стратегічна постановка вирішення проблем на селі позбавлена регіональної конкретики та її прозорості, без яких забезпечується лише локальний і короткостроковий ефект. Поєднання в особистому селянському господарстві чи в сімейній фермі функцій власника землі та майна, управлінця і безпосереднього виконавця всіх робіт стимулює зацікавленість в одержанні кінцевих результатів. Названі малі форми господарювання дозволяють значно економити витрати, пов’язані з організацією та управлінням виробничими процесами. Оскільки в них доходи не діляться на прибуток і заробітну плату, тут є можливості маневру між нагромадженням і споживанням, чого не мають підприємці інших форм господарювання. Переваги особистих і сімейних фермерських господарств і в тому, що у виробництві при потребі можуть брати участь ї їх непрацездатні члени – пенсіонери, підлітки, що сприяє маневруванню робочою силою під час сезонних робіт і в несприятливих погодних умовах. Дані форми господарювання гарантують зайнятість молодим спадкоємцям, сприяють їх становленню, їм органічно притаманні екологічні функції, адже ОСГ і сімейна ферма є і місцем роботи, і територією проживання її власника. Отже, ці та інші переваги малих форм господарювання сімейного типу не тільки не зійшли з історичної арени, як передбачали представники класичних шкіл капіталістичної системи господарювання, а й, як зазначалося, продовжують домінувати у більшості країн світу [9]. Академік І.І. Лукінов свого часу попереджав, що не можна «ігнорувати зв’язок і єдність розмірів і структури господарства з природою і якісними характеристиками самого господаря (приватного чи колективного). На фермерські господарства покладаються основні надії створення справжнього господаря, приватного власника» [6]. Через кризову соціально-економічну ситуацію, а також відсутність державної підтримки соціального облаштування поселенської мережі, перейти сьогодні до моделі раціонального задоволення інтересів селян практично неможливо [2].

Формування та функціонування соціально-економічної політики на селі є нині надзвичайно складним: – продовжується погіршення кількісних і якісних параметрів демографічних процесів, зростає смертність, народжуваність знижується, значна частина поселень втратила назавжди свій репродуктивний потенціал (табл. 1); 1. Динаміка рівня основних показників демографічних процесів в Україні за 1990–2012 рр.* Рік

Показник 1990 Усе населення, 51,9 млн осіб у т. ч. у сільській 16,8 місцевості Кількість наро657,2 джених у т. ч. у сільській 214,4 місцевості Кількість помер629,6 лих, тис. осіб у т. ч. у сільській 272,5 місцевості Природний 27,6 приріст, тис. осіб у т. ч. у сільській –58,1 місцевості * Статистичний щорічник України, 2013. – 552 с.

Зміна показників 2012 р., (+, –) по відношенню до 1990 р. 2000 р.

1995

2000

2005

2010

2012

51,3

48,9

46,9

46,1

45,6

–6,3

–3,3

16,5

16,0

15,0

14,6

14,2

–2,6

–1,8

492,9

385,1

426,1

510,6

520,7

–136,5

+135,6

184,5

147,1

141,8

170,0

179,1

–35,3

+32,0

792,6

758,1

782,0

754,5

663,1

+33,5

–95,0

316,2

301,0

310,0

291,6

251,3

–21,2

–49,7

–299,7 –73,0 –355,9 –243,9 –142,4

–131,7 –153,9 –168,6 –121,6 –72,2

України за 2012 рік. – К. : Державна служба статистики

– відбувається руйнація поселенської мережі, погіршується структурне її співвідношення, втрачається функціональна приналежність малих населених пунктів; – знижується зайнятість, скорочується трудовий потенціал, посилюються безробіття та міграційні процеси; – оплата праці в аграрній сфері продовжує бути найнижчою серед галузей економіки, загострюються проблеми бідності, знижується життєвий рівень селян (табл. 2); – занепадає і руйнується соціальна інфраструктура села, скорочується обслуговування населення соціальними послугами [11].

2. Середньомісячна номінальна заробітна плата найманих працівників за видами економічної діяльності* Вид діяльності

1995

2000

2005

2010

Усього 73 230 806 2239 Сільське і лісове господарства, 37 114 437 1467 мисливство Промисловість 89 302 967 2580 Будівництво 103 260 894 1754 Торгівля 66 226 713 1874 Діяльність готелів та ресторанів 51 178 566 1455 Транспорт і зв’язок 90 336 1057 2726 Фінансова діяльність 172 560 1553 4601 Державне управління 81 335 1087 2747 Освіта 71 156 641 1889 Охорона здоров’я 75 138 517 1631 * Джерело: Україна у цифрах 2009 : Статистичний збірник. аналітичне агентство, 2010. – С. 96.

С.-г. до інших галузей, % 3026 68,6

2012

2077

3500 59,3 2491 83,4 2696 77,0 2057 100,1 3474 59,8 5954 34,9 3442 60,3 2527 82,2 2201 94,4 – К. : Інформ.-

Складність в демографічній ситуації є результатом погіршення стану здоров’я сільського населення, зниження матеріального становища, складних соціальних та екологічних умов проживання на селі. Спад народжуваності та зростання смертності досягло критичної межі. Як видно із даних табл. 1, у 2012 р. кількість померлих перевищувала кількість народжуваних на 142,4 тис. чол. Частка молоді віком до 35 років в загальній кількості мешканців села має чітку тенденцію до зниження. За 1970–2012 рр. вона скоротилася на 9,4 відсоткового пункту. Очікувана тривалість життя селян стабільно прогресує до зменшення. За означений період вона скоротилася в середньому на чотири роки і становить 66,5 року, в тому числі чоловіків – відповідно на п’ять років і 60,4 року. Внаслідок подальшого ускладнення демографічної кризи, яка супроводжується зменшенням людності сіл, за 2000–2012 рр. поселенська мережа втратила майже 150 населених пунктів, близько третини їх перебуває за межею самовідтворення. Зменшення трудового потенціалу відбувається в результаті скорочення його природної основи – чисельності сільського населення в працездатному віці та зниження життєвого потенціалу.

Протягом 1979–2012 рр. кількість мешканців села зменшилася майже на 5 млн осіб, або на 25,7%, а життєвий потенціал за цей період скоротився на 34,3%. У зв’язку із скороченням робочої сили у новостворених підприємствах, зменшенням в них штатних працівників, а також скороченням робочих місць в соціальній сфері, кількість зайнятих у всіх сферах економічної діяльності на селі за 2000–2012 рр. зменшилася з 4,6 млн осіб до 3,1 млн осіб, або на 32,6%. Як наслідок цих процесів відбувається подальший міграційний відплив сільської молоді у міста та далеке зарубіжжя. Рівень безробіття економічно активного населення у працездатному віці (за методологією МОП) у 2012 р. становив 6,4% загальної його кількості, з них у віці 15–49 років – 32,9% [10]. Майже незмінним є становище з доходами та бідністю на селі. Оплата праці у структурі грошових доходів домогосподарств у сільській місцевості становить менше 40%. Середній селянин майже 90% свого сімейного бюджету витрачає на харчування за науково обґрунтованої норми 10%. При цьому фактичний рівень душового споживання харчових продуктів, порівняно з науково обґрунтованими нормами, становить лише 50–60%. Руйнівні процеси соціальної інфраструктури пов’язані в основному з майже постійним ігноруванням державою розвитку соціального довкілля на селі, відсутністю виваженої державної політики стосовно фінансових надходжень до місцевих бюджетів. Відтак, доступність сільського населення до послуг соціального спрямування з року в рік постійно знижується, погіршується їх асортимент та якість [3]. На даний час у 46,5% загальної кількості сіл відсутній обов’язковий для кожного села фельдшерський (фельдшерськоакушерський) пункт. Лише 31,2 % сіл забезпечені дитячими установами, школами – 48,7%, закладами культури клубного типу – 57,8%. Майже повністю скоротилося на селі побутове обслуговування. У переважній частині сільської поселенської мережі не вирішуються проблеми розвитку житлово-комунального господарства, його інженерного забезпечення та благоустрою.

Загальновизнаним є те, що привабливість проживання населення, особливо молоді, на селі практично втрачена. Запобігання подальшого поглиблення руйнівних соціальних процесів на селі передбачає поступове втілення в життя селян комплексу нормативно-правових та організаційно-економічних заходів. Вони мають ґрунтуватися на реальному попиті та пропозиції соціальних послуг безпосередньо на мікрорівні, посиленні регулюючого впливу органів місцевого самоврядування на засадах органічного поєднання функцій місцевого самоврядування з регіональними і загальнодержавними органами влади. Назріла нагальна потреба у розробці Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2020 року, яку слід зорієнтувати на стале економічне зростання та соціально-економічний розвиток територій через механізм структурної перебудови соціальноекономічних відносин в аграрно-промисловому комплексі. Реалізація даної програми має бути спрямована, насамперед, на територіальну соціально-економічну розбудову, забезпечення сталого економічного зростання сільськогосподарського виробництва і на цій основі найбільш повного задоволення інтересів щодо надання жителям села житлово-комунальних та соціально-побутових послуг. З огляду на вищевикладене, стратегічною метою реформування соціальної сфери є формування соціально орієнтованої економіки, вирівнювання пропорцій економічного і соціального розвитку сільських територій, зосередженого на інтересах громади села, її кожного жителя, створення у сільських поселеннях належних умов праці і проживання. Сталість демографічних процесів є найважливішою складовою соціальної політики на селі [7; 11]. Призупинення негативної тенденції щодо зменшення чисельності сільського населення, оздоровлення демографічної ситуації з подальшим поліпшенням трудового потенціалу в сільській місцевості вимагає розробки механізму поліпшення якісних параметрів життєвого і трудового потенціалу села, зокрема:  опрацювання та реалізації Національної програми демографічного розвитку села як передумови відродження сільських поселень, яка органічно має поєднувати динаміку демографічної

ситуації, продуктивних сил, економічних відносин із соціальним розвитком сільських територій;  поліпшення умов праці в аграрному секторі шляхом підвищення рівня механізації виробничих процесів, забезпечення сільського населення малогабаритною технікою для механізації робіт в особистих селянських господарствах та докорінного поліпшення виробничої інфраструктури загалом на селі, облаштування робочих місць рекреаційними місцями відновлення робочої сили. Глибоке реформування аграрного сектору, становлення різноманітних форм господарювання в комплексі з організаційноправовим регулюванням трудових відносин в агропромисловому комплексі кардинально змінюють стратегічні підходи формування зайнятості на селі. Першочерговими в цьому контексті завданнями є:  розробка програми зайнятості відповідно до формування різноукладності на селі з визначенням першочергових заходів щодо перерозподілу зайнятого населення між різними організаційно-правовими структурами, територіальними секторами, трудонедостатніми та трудонадлишковими регіонами;  опрацювання комплексу заходів щодо створення конкурентного середовища формування ринку робочої сили в аграрній сфері за рахунок розвитку підприємництва, малого та середнього бізнесу, введення індивідуальної трудової самозайнятості в офіційні рамки зайнятості з відповідною мотиваційною винагородою за результати праці;  удосконалення мотиваційних важелів раціонального використання робочої сили на селі відповідно до ринкових умов реформування й упорядкування оплати праці, залежно від ефективності сільськогосподарського виробництва, впровадження погодинної її форми;  поліпшення відтворювальних процесів у створенні ринку робочої сили шляхом врегулювання на законодавчому рівні формування доходів сільського населення, збільшення в їх структурі частки оплати праці через підвищення її мінімального рівня та допомоги по безробіттю.

Основними напрямами формування соціальної інфраструктури як сукупності структурних елементів сільських поселень для забезпечення сільським жителям належних умов праці і відпочинку та створення комфортного життєвого середовища слід визнати:  децентралізацію управлінських функцій держави на користь місцевого самоврядування, забезпечення реального самоуправління на рівні територіальних громад шляхом законодавчого та фінансового врегулювання формування місцевих бюджетів та контролю за їх виконанням;  проведення суцільної паспортизації сільських населених пунктів, опрацювання пріоритетів соціальної розбудови на рівні кожного адміністративно-територіального утворення;  розробку та впровадження відповідної нормативноправової бази, єдиних стандартів і нормативів соціального обслуговування, обґрунтування фінансового механізму щодо формування місцевих бюджетів та гарантій участі держави у соціальній розбудові села;  створення реального поля комунальної власності територіальних громад, його органічне поєднання із державною та приватною власністю в соціальному середовищі на селі;  опрацювання та організацію виконання програм соціальноекономічного та культурного розвитку територій з їх узгодженням на місцевому, регіональному і державному рівнях з реальними фінансовими можливостями;  активізацію залучення на добровільній основі коштів підприємств, установ та організацій для розбудовчих процесів у сільській соціальній сфері тощо. У проекті «Концептуальні засади стратегічної модернізації агарного виробництва та розвитку сільських територій в Україні», розробленому вченими-аграрниками ННЦ «Інститут аграрної економіки» [5], зокрема зазначається, що держава повинна визнати селян господарями на своїй території. Сільська територія, за винятком земель соціального призначення, має бути передана сільським громадам (сільрадам). Власниками угідь можуть бути

тільки фізичні особи, які безпосередньо зайняті в селі і сільському господарстві. Потрібні програми раціонального використання кожної місцевої території, прийняті сільськими і районними радами. Пріоритетним буде розвиток інтенсивних, відносно трудомістких сільськогосподарських виробництв. Список використаних джерел 1. Лібанова Є.М. Бідність населення України: методологія, методика та практика аналізу : монографія / Лібанова Є.М. – К. : 2008. – 330 с. 2. Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки : монографія / [Є.М. Лібанова, С.І. Пирожков, Л.С. Власенко та ін.]. – К., 2003. – 230 с. 3. Збарський В.К. Мотивація зайнятості у сільському господарстві : монографія / Збарський В.К., Блажко М.А.; за ред. доц. В.К. Збарського.  К. : НАУ, ДАКККіМ, 2006.  242 с. 4. Збарський В.К. Сім’я і домогосподарство – соціально-економічні ланки суспільства / В.К. Збарський, А.В. Збарська: Міжнар. ювілейна наук. конф. «Розвиток продуктивних сил України: від В.І. Вернадського до сьогодення», від 20 березня 2009 року (м. Київ, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України). – К. : РВПС, 2009. – С. 209–215. 5. Концептуальні засади стратегічної модернізації аграрного виробництва та розвитку сільських територій в Україні (проект) / за ред. акад. П.Т. Саблука. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2009. – 102 с. 6. Лукінов І.І. Еволюція економічних систем / Лукінов І.І. – М. : Економіка, 2002. – 286 с. 7. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір : монографія / ред. Є.М. Лібанова. – К., 2008. – 316 с. 8. Молдаван Л.В. Социальная направленность механизма хозяйствования в аграрном секторе / Л.В. Молдаван. – К. : Урожай, 1991. – 85 с. 9. Молдаван Л.В. Соціально-орієнтовані форми господарювання як чинники збереження багатофункціональності сільського господарства / Лукіновські читання «Проблеми розвитку форм господарювання на селі в дослідженнях І.І. Лукінова» від 14 грудня 2012 р. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2013. – С. 13–25. 10. Низька тривалість життя населення – основний прояв тотальної демографічної кризи в Україні / Є.М. Лібанова // Жур. Акад. мед. наук України – 2007. – С. 411–447. 11. Стратегічні напрями розвитку сільського господарства України на період до 2020 року / за ред. Ю.О. Лупенка, В.Я. Месель-Веселяка. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2012. – 182 с.

АКЦЕНТИ РЕФОРМУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО МЕХАНІЗМУ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ М.М. КСЕНОФОНТОВ, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, заступник завідувача відділу проблем галузевого і територіального управління Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» Загальновизнаною дилемою ринкової економіки є наявність обмеженості ресурсів за необмеженості потреб населення. Відповідно до цієї обставини для України важливим є створення господарського механізму, дія якого б сприяла економному використанню ресурсів, більш повному задоволенню потреб та підвищенню рівня конкурентоздатності економіки в межах світового поділу праці. Визначальна особливість нашої держави – це наявність сприятливих ґрунтово-кліматичних умов для виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів харчування. В умовах збільшення чисельності населення та зменшення площ сільськогосподарських угідь на планеті саме цей напрям має стратегічні перспективи щодо розвитку. В зв’язку з цим побудова системи господарського управління, яка б забезпечила ефективне функціонування галузі, стратегічно важлива для нашої держави. Формування системи управління аграрним сектором повинно виходити з урахування того, що природно-кліматичний потенціал України може бути основою для забезпечення продовольством не тільки населення держави, а й інших держав. Тому в процесі реформ слід сформувати такі важелі господарського механізму, які б враховували потенційну експортоорієнтованість аграрного сектору, стимулювали розвиток вітчизняної переробки сільськогосподарської продукції та збільшення частки переробленої продукції в структурі експорту. Поняття «господарський механізм» за І.І. Лукіновим охоплює існуючі форми господарювання та систему виробничих відносин, що їх регулює. Сутнісно даний механізм також ураховує ін-

тереси та можливості господарюючих суб’єктів. В наукових дослідженнях виділяють різну кількість блоків господарського механізму. За дослідженням І.І. Лукінова1 виділяється чотири блоки: «блок планування, прогнозування та розробки цільових програм; блок управління, в тому числі побудова організаційних структур управління економікою та ринком, впровадження сучасного менеджменту; блок регулювання, включаючи ціноутворення, фінансування, кредитування, оподаткування, страхування, а також матеріальне та моральне стимулювання; блок обліку і контролю, в тому числі системний економічний аналіз»2. В умовах структурної трансформації аграрного сектору дані блоки господарського механізму слід адаптувати до вирішуваних завдань. Реформування господарського механізму управління галуззю повинно бути спрямоване: на узгоджене здійснення реформ в АПВ у межах структурної трансформації економіки, стимулювання розвитку інтеграційних процесів, посилення рівня переробки сільськогосподарської продукції при задоволенні внутрішнього попиту та регулювання структури експорту в бік переважання продукції, що пройшла переробку. Здійснення структурної трансформації аграрного сектору економіки держави потребує:  реформування господарського механізму управління аграрним сектором, що враховував би зміни організаційної структури аграрного сектору, потенціал галузі, рівень її спеціалізації;  визначення пріоритетних напрямів розвитку аграрного сектора;  обґрунтування порядку та варіантів їх варіювання відповідно до зміни факторів зовнішнього середовища;  обґрунтування альтернативних варіантів стратегічних та програмних документів з розвитку АПВ, виходячи з можливих коливань ринкової кон’юнктури, наявних природно-сировинних 1 Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / Лукинов И.И.  М. : Экономика, 2002.  С. 404. 2 Там само.

ресурсів та експортно-імпортних балансів по різних видах сільськогосподарської продукції;  забезпечення стійкості функціонування галузі та обґрунтування коригуючих інструментів господарського механізму з нівелювання відхилень від визначених траєкторій розвитку;  стимулювання переходу до виробництва продукції із закінченим технологічним циклом від виробництва до споживання та реалізації сільськогосподарської продукції для внутрішньорегіонального споживання, міжрегіонального та міжнародного товарообміну;  сприяння переходу до нових технологічних укладів, підвищення рівня запровадження сучасних ресурсо- та енергозберігаючих технологій для зменшення матеріало-, ресурсо- та енергоємності виробництва;  підвищення конкурентоздатності вітчизняного товаровиробника на вітчизняному та міжнародному ринках за рахунок техніко-технологічного та управлінського оновлення виробництва, переходу до міжнародних стандартів виробництва продукції;  поширення соціальної орієнтації та підвищення екологічної стабільності розвитку аграрного сектору та економіки. При цьому формування господарського механізму управління розвитком аграрного сектору повинно узгоджуватися з можливостями використання:  переваг різних видів та форм інтеграції суб’єктів господарювання, розвитку партнерських відносин, кооперації та застосуванням кластерних форм регіонального співробітництва;  регіональних особливостей спеціалізації та ведення агропромислового виробництва в державі з відповідними відмінностями по зонах Степу, Лісостепу та Полісся;  досягнень науково-технічного прогресу та можливостей систем грошового обігу, кредитного та валютно-фінансового обслуговування та інших складових ринкової та обслуговуючої інфраструктури. Таким чином, реформування господарського механізму управління аграрним сектором повинно сприяти ефективному

вирішенню комплексу суспільно-економічних завдань: підвищенню рівня конкурентоздатності галузі та економіки, поліпшенню рівня добробуту населення та забезпеченню стабільного функціонування економіки.

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ОБСЛУГОВУЮЧОЇ КООПЕРАЦІЇ У СВІТЛІ НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА О.Д. РАДЧЕНКО, кандидат економічних наук, провідний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» Теоретичне надбання академіка І.І. Лукінова досить багатогранне. Основні віхи його наукової біографії стали достойним об’єктом вивчення ще за життя вченого і набувають дедалі більшої актуальності. Зокрема, системно узагальнено творчий доробок вченого у світлі інтеграційних процесів на теоретичному семінарі «Наукові основи економічного розвитку аграрного виробництва України в умовах глобалізації суспільства», який проходив у рамках Десятих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 10 жовтня 2008 року на базі Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», з часу якого започаткована добра традиція щорічних наукових читань. Ученими-аграрниками майже усіх напрямів досліджень у наукових пошуках використовуються доктрини, започатковані І.І. Лукіновим. Так, академік НААН П.Т. Саблук зазначає, що вчений вбачав єдино правильний орієнтир для аграрної політики держави в площині забезпечення внутрішньогосподарської дохідності та нагромаджень на відтворювальному рівні, у зв’язку з чим вирішальну роль в одержанні суб’єктами господарювання доходів відіграють створювані державою умови економічної діяльності. І.В. Прокопа підкреслює роль наукової спадщини І.І. Лукінова у становленні наукового напряму досліджень і розв’язанні проблем соціально-економічного розвитку села. Ака-

демік В.В. Юрчишин відмічає, що І.І. Лукінов залишив нам школу, базовану на найсучаснішій методології, відповідальності науковця перед собою, наукою і країною, школу відстоювання наукових переконань. Тому надбання І.І. Лукінова є своєрідним містком між класичною наукою і сучасною науковою методологією. Проблемами цього процесу є те, що нині майже втрачається зв’язок теорії з практикою, а сучасним економічним дослідженням не передує системне вивчення фактичного матеріалу, бо майже відсутні його надійні джерела. Тому особливо важливим є врахування того факту, що в розвинених країнах теорії державної підтримки базуються переважно на платформі методології «центр – периферія» та проблемах асиметричності розвитку. Зокрема, за дослідженнями Т.П. Скуфіної, «у працях Організації з економічного співробітництва та розвитку, узагальнюючих теоретико-методичні аспекти та практичний досвід регулювання, відзначається, що основною метою державного регулювання у розвинених країнах є зведення до мінімуму тих нерівностей, які потенційно здатні привести до соціальної напруженості і конфліктів, заважають збалансованому та ефективному розвитку економіки та соціальної сфери. … В основі програм – різні способи зміни структури національного продукту на основі певних способів зміни попиту, тобто способів задоволення споживання. Теоретичні позиції – висунення критерію максимізації доходу на душу населення, доповненого показниками ефективності, заміщення імпорту, обґрунтування індустріалізації. При цьому вважається, що саме індустріалізація забезпечить структурну перебудову, що дозволить не тільки прискорити економічне зростання, а й вирішити проблему диференціації доходів населення і міжрегіональної диференціації за рівнем економічного розвитку»1. Саме позиція превалювання науково-технічного розвитку у сільському господарстві активно розвивалась І.І. Лукіновим. Тому 1 Скуфьина Т.П. Проблемы ассиметричности экономического развития пространства в современных исследованиях // Фундаментальные исследования. – 2013. – № 10 (часть 3). – Стр. 650–652 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL: www.rae.ru/fs/?section=content&op=show_article&article_id= 10001547 (дата обращения: 09.12.2013).

звернення до його наукової спадщини є своєчасним і здатним підвищити рівень вітчизняних наукових досліджень. На нашу думку, щодо створюваних державою умов економічної діяльності для різних форм господарювання і забезпечення дохідності та нагромаджень на відтворювальному рівні, досить вагомими є проблеми розвитку державної підтримки сільськогосподарської обслуговуючої кооперації, оскільки ця форма господарювання найбільш близька до форм планової економіки, що були об’єктом досліджень І.І. Лукінова. Різні практичні проблеми державної підтримки забезпечення діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів досліджувалися вченими В.В. Зіновчуком, М.Й. Маліком, О.М. Могильним, В.В. Юрчишиним та іншими. Проте, як зазначають дослідники, існуючий підхід до державного регулювання діяльності обслуговуючих кооперативів потребує переходу від пасивної позиції до активної підтримки їх діяльності. Окрім того, належної апробації вимагають і нові законодавчі ініціативи, щодо оподаткування і державної підтримки. Відповідно до Закону про сільськогосподарську кооперацію основними завданнями державної політики з підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів є створення сприятливих умов для їх утворення, становлення і розвитку шляхом формування сприятливої податкової, фінансово-кредитної, інвестиційної політики щодо діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів та їх членів, а також розроблення механізму їх державної підтримки. Тому «в рамках діючих бюджетних програм необхідно забезпечити повноцінне фінансування цих заходів»1. Державна підтримка та регулювання розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації розглядається як «цілеспрямована діяльність органів державної виконавчої влади щодо забезпечення реалізації пріоритетів кооперативної політики, регламентації функціонування кооперативних організацій шляхом запровадження відповідних економічних, фінансових, юридичноДержава повинна допомагати розвитку фермерства та кооперації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : УНІАН http://www.unian.ua – назва з титул. екрану.

правових, організаційних і соціальних заходів. Майже на усіх етапах вплив держави був домінуючим для розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації. Найвагоміші результати досягалися за умови стимулювання державою економічно та соціально активної, ініціативної частини населення»1. Нестабільна динаміка кількості та діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів в Україні протягом останніх років, як вважають фахівці2. Союзу сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, – тісно пов’язані із непрогнозованістю державної політики. Сучасний механізм державної підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів (далі – СОК) сформувався під дією прийнятої урядом у 2009 році Державної цільової економічної програми підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 року, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2009 року № 557. Суть цього механізму розкрито на рисунку Потреба та особливості державного регулювання СОК визначаються об’єктивними чинниками, такими же як і для сільського господарства: 1) різноманітність природно-кліматичних умов; 2) непостійність цін і доходів в агропромисловому виробництві; 3) конкурентне середовище і високий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних та переробних сферах; 4) низька привабливість інвестування аграрного виробництва тощо. Основними завданнями державної політики з підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів є щорічне передбачення в державному бюджеті коштів на створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, стимулювання їх діяльності шляхом формування сприятливої податкової, фінансово-кредитної, інвестиційної політики. Заходи державної підтримки сприяли зростанню кількості сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів від 496 у Бабаєв В.Ю. Механізми державного регулювання розвитку обслуговуючої кооперації на селі / В.Ю. Бабаєв // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ Магістр, 2006. – № 1 (27). – С. 285–291. 2 Іван Томич: Розвиток сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів – магістральний шлях для АПК України [Електронний ресурс] / Іван Томич. – Режим доступу : http://agroconf.org/. 1

100

2009 році до 885 у 2012 році. Відповідно до програми (таблиця), у 2009 р. передбачалось виділити 90 млн грн, у 2010 році – 632,7 млн грн, у 2011році – 1630,5 млн грн, у 2012 році – 1300,0 млн грн, а всього за Програмою до 2015 року – 6489 млн грн, в тому числі 90% – державна фінансова допомога. Механізм державного регулювання розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації

Завдання Формування сприятливих умов для створення СОК

Методи

Правові

Гарантування збуту продукції без комерційних посередників

Регламентація діяльності: СОК – кооператив, що утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб – виробників с.-г. продукції для організації обслуговування, спрямованого на зменшення витрат та/або збільшення доходів членів господарської діяльності та на захист їхніх економічних інтересів СОК здійснює обслуговування своїх членів-виробників с.-г. продукції, не маючи на меті одержання прибутку, і є неприбутковими організаціями

Підтримка і підвищення конкурентоздатності ОСГ, ФК, ПП Формування податкової, фінансовокредитної, інвестиційної політики, механізму державної підтримки

Засоби

Примірні статути сільськогосподарських кооперативів розробляються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної політики Висвітлення у ЗМІ ідей, сутності та переваг СОК, запровадження кращого досвіду їх організації

Інформаційні

Щорічний моніторинг діяльності СОК Інформаційно-консультативна робота на місцях серед потенційних членів СОК Податкові пільги, державні субсидії, державні пільгові кредити на період становлення СОК

Економічні Компенсація з бюджету до 90 % витрат, пов’язаних з придбанням вітчизняної техніки

Підтримка матеріальнотехнічної бази

Соціальні

Залучення кооперативів до реалізації державних цільових програм розвитку сільських територій

Створення нових робочих місць

Схема механізму державного регулювання розвитку СОК

101

Водночас, слід зауважити, що, незважаючи на визначені в законодавчому порядку заходи, фінансова підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів впродовж 2009–2012 рр. здійснювалася на досить низькому рівні (див. табл.). Із держбюджету у 2009 році цілеспрямовано передбачалось виділити та направити у регіони на підтримку всіх СОК 90 млн грн – на створення мережі кооперативів, розвиток або технічне переобладнання вже існуючих. Наказом Мінагрополітики від 11.08.2009 № 571 щодо розподілу коштів Стабілізаційного фонду у 2009 році для державної підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів зазначено, що виділено всього 35000 тис. грн, по 1400 на кожну область, а освоєно 75,7% виділених коштів. Проте, незважаючи на значне недофінансування, важливість виділення цих коштів полягає у тому, що з’явилась можливість відшкодувати СОК 90% вартості придбаних технічних ресурсів. Динаміка бюджетного фінансування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, млн грн* Показники Передбачено Державною цільовою програмою підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів Бюджетні кошти за програмою «Державна підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів» Фактично профінансовано

2009

2010

2011

2012

2013

90,0

632,7

1630,5

1300,0

1116,2

35,0

10,5

5,0

100,0

35,0

9,3

–

5,0

н/д

* Джерело: http://minagro.gov.ua/.

Згідно з наказом Мінагрополітики від 14.11.2012 № 706 граничні суми бюджетних коштів, що спрямовуються на державну підтримку для придбання сільськогосподарської техніки, обладнання та устаткування вітчизняного виробництва сільськогосподарським обслуговуючим кооперативом відповідно до напряму його діяльності у 2012 році коливались від 431,0 тис. грн для молочарського обслуговуючого кооперативу до 916,0 тис. грн на зерновий обслуговуючий кооператив.

102

За даними Мінагрополітики1 у 2012 році за бюджетною програмою КПКВК 2801180 «Фінансова підтримка заходів в агропромисловому комплексі» для державної підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів було виділено 5,0 млн грн, які розподілено між регіонами на відшкодування сільгосптехніки в розмірі 90%. За результатами регіональних конкурсних відборів СОК для надання їм державної підтримки у придбанні сільськогосподарської техніки, обладнання та устаткування вітчизняного виробництва виділено 3261,14 тис. грн, якими скористалися 30 сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів із 19 регіонів. Разом з тим, АР Крим, Дніпропетровська, Закарпатська, Миколаївська, Хмельницька та Чернігівська області своїх пропозицій до комісії Мінагрополітики не подавали та не використали кошти на зазначені цілі. Із затвердженої на 2012 р. суми станом на 1 січня 2013 року використано 356,63 тис. грн, оформлено кредиторську заборгованість на суму 2446,3 тис. гривень, не використано – 2197 тис. гривень. Нині відбувається розширення спектру бюджетних програм, спрямованих на підтримку діяльності СОК та їх членів – селянських господарств. Основними завданнями державної політики з підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів є щорічне передбачення в державному бюджеті коштів на створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, стимулювання їх діяльності шляхом формування сприятливої податкової, фінансово-кредитної, інвестиційної політики. З метою вдосконалення діючого Порядку та приведення його у відповідність до вимог Бюджетного кодексу України Міністерством аграрної політики та продовольства України розроблено Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів»2. 1 Державна підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://minagro.gov.ua/ru/node/3719 – назва з титулу екрану. 2 Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://minagro.gov.ua/ru/node/5557.

103

Метою внесення відповідних змін до чинного Порядку є вдосконалення механізму надання державної підтримки СОК для створення та розвитку матеріально-технічної бази, залучення їх до реалізації державної політики в агропромисловому комплексі країни та, як наслідок, поліпшення умов доступу дрібних виробників сільськогосподарської продукції до програм державної підтримки. Крім того, пропонується вдосконалити діючий Порядок шляхом: уточнення мети і завдання використання бюджетних коштів, доповнення заходами впливу у разі невиконання бюджетної програми. На 2013 р. уряд запланував виділити 100 млн грн на створення та розвиток кооперативів. Цього замало, але навіть ці кошти зможуть активізувати сільгоспвиробництво і збільшити доходи селянина. Тому чинна державна підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів повинна бути розширена до набагато більшого обсягу і програм підтримки. Зокрема, як і для інших сільгоспвиробників, для членів кооперативу необхідно передбачити фінансову підтримку на поворотній основі, компенсацію за кредитними ставками. При цьому, кооперативи можуть претендувати на більшість уже чинних програм підтримки, оскільки вони є юридичною особою, а їх члени не втрачають статусу сільгоспвиробників, будучи теж чи фізичними, чи юридичними особами. Крім того, у Мінагрополітики вважають, що «місцевим органам влади слід звернути увагу на селян, що вимагають практичної допомоги і створення кооперативів. Необхідно здійснити детальний аналіз існуючої інфраструктури аграрного ринку, вивчити потреби дрібних сільгоспвиробників у зміцненні матеріальнотехнічної бази з урахуванням особливостей розвитку регіонів, визначити напрями діяльності сільгоспкооперативів. При розробці регіональних програм соціально-економічного розвитку та при формуванні бюджетів слід враховувати потреби селян і передбачати відповідні кошти. Держава активно залучає до цього процесу обласні дорадчі служби, профільні навчальні заклади, громадські організації тощо»1. Присяжнюк М. Держава забезпечить фінансування селянських господарств / [Електронний ресурс] / М. Присяжнюк. – Режим доступу : http://ridneselo.com/node/964//.

104

Таким чином, державне регулювання виробничих кооперативів має бути комплексним та системним. Його формуванню має передувати виважена політика передбачення результатів діяльності сільських кооперативів, узгодження стратегії їх діяльності з державними програмами розвитку сільського господарства, формуванням продовольчої безпеки, підтриманням конкурентного середовища у сфері виробництва та збуту продукції, дійова державна підтримка на умовах лізингу, фінансова підтримка на поворотній основі, компенсація за кредитними ставками, спрощення оподаткування, відшкодування ПДВ. Необхідно враховувати той факт, що із зареєстрованих реально діють тільки 70%, решта створювалися з певною метою, в тому числі і для отримання бюджетних коштів. Тому бюджетній підтримці кооперативного руху повинен передувати щорічний моніторинг їх діяльності на відповідність законодавству України про їх діяльність. Бюджетне фінансування має виділятися кооперативам, які виконують завдання відповідно до державної стратегії розвитку сільського господарства та сільських територій. Держава, позиціонуючи стратегію сучасного стану державної підтримки створення СОК, визнає, що доклавши максимум зусиль до створення мережі сільгоспкооперативів, в Україні вдасться підвищити рівень життя в селах. У свою чергу, це допоможе забезпечити внутрішній ринок продовольством і підвищити стандарти безпеки продукції. Перспективами подальших досліджень за даною проблемою є посилення соціальної спрямованості діяльності СОК; створення належного інформаційного середовища щодо кооперативного руху на макро-, мезо- та мікрорівні; моніторинг ефективності програм і напрямів бюджетної підтримки тощо. На нашу думку, у державній підтримці створення та діяльності кооперативів закладаються розвиток, який базується на традиціях і має риси сучасного господарювання, адже ООН 2012 рік був оголошений всесвітнім роком кооперативів. Тому важливо розглядати це явище з точки зору класичної економіки, яку розвивав І.І. Лукінов як за всіма притаманними їй ознаками ефективності і економічного ефекту, так і з точки зору сучасного виміру ефективності діяльності та розвитку сільських територій.

105

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ АГРАРНОЇ НАУКИ ЯК КАТАЛІЗАТОР ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗРУШЕНЬ В АГРАРНІЙ СФЕРІ А.В. ЄРЄМЄЄВА, аспірант Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» Держава, в якій недооцінюється роль інтелекту і потужна каталізуюча функція науки в прогресивних перетвореннях, неминуче втрачає своє майбутнє. Воно виявляється на узбіччі науково-технічного та суспільного розвитку, потрапляючи в повну залежність від економічно розвинених країн. (Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / Лукінов И.И. – М. : Экономика, 2002. – С. 348)

Сільське господарство є життєво необхідною виробничою сферою суспільства, тому важливим напрямом розвитку науки був і залишається аграрний. У світовій практиці наука є найефективнішою сферою капіталовкладень, прибутковість яких становить 100–200%, що набагато вище ніж в інших галузях. Так, видатний український вчений економіст-аграрник І.І. Лукінов у своїй праці «Еволюція економічних систем» зазначає «…у сучасному світі, безперечно, доведено, що інвестиції в науку і освіту є найбільш вигідними. Вони гарантують найбільш швидку віддачу, закладаючи надійний фундамент для сьогоднішнього і майбутнього прогресу. І кожна країна, якщо вона хоче бути конкурентоспроможною у світовому розвитку, прагне, в першу чергу, підтримувати свій науково-технічний і освітній потенціали на належному рівні» [1, с. 348]. Дійсно, наука та її науковий потенціал є національним надбанням, що визначає майбутнє країни, тому є найважливішим державним завданням підтримка її розвитку [2, с. 5]. І.І. Лукінов у своїх працях неодноразово підкреслює, що: «…падіння престижу науки і освіти, інтелектуальної праці в її широкому розумінні є згубним, а фактичне перенесення їх до не-

106

обов’язкових атрибутів у житті суспільства є грубою помилкою нинішньої державної стратегії», «…потрібно значно активізувати розробку і застосування новітніх технологій, і в першу чергу – в сферах, визначених як загальнодержавні пріоритети», «…потрібні стабільні і планомірні урядові дії, спрямовані на реалізацію ефективної творчої політики держави» [1, с. 361], «…без знань і вміння неможливо подолати гострі кризові явища, а тим більше швидко домагатися високих темпів економічного зростання, якісного оновлення виробничих і ринкових структур, щоб стати економічно потужною, конкурентоспроможною державою. Саме в цьому напрямку наша держава повинна активізувати свою науковотехнічну політику і розвиток освіти» [1, с. 351]. Інтелектуальний капітал аграрної науки (від лат. intellectus – пізнання, розуміння, розум та від сapitalis – головний) – це економічна категорія, що відображає соціально-економічні відносини в процесі формування, накопичення, поширення знань, спрямованих на соціально-економічний розвиток шляхом удосконалення управління інтелектуальними ресурсами в аграрній науці з врахуванням їх особливостей. Але сам термін «інтелектуальний капітал» з’явився тільки у 1969 р. та був введений Дж. Гелбрейтом і трактувався ним як «…сума всього того, що знають працівники компанії і що надає конкурентні переваги компанії на ринку». В Україні одним із першопрохідників, хто звернув увагу на нову технологічну епоху та інтелектуальний потенціал, був Євген Марчук, який у своїй праці, датованій 2001 роком «Україна: нова парадигма поступу» висвітлював, що «..в нову епоху глобалізації відбувається формування такого явища як загальноцивілізаційний інтелект, який часто буває байдужий до державних кордонів. Феномен загальнолюдського інтелекту ще потребує осмислення, і засоби впливу на його розвиток і функціонування постійно розвиваються». Вважаємо також, що Іван Іларіонович Лукінов, коли зазначав у своїх працях про «інтелект та потужну каталізуючу функцію науки» мав на увазі саме категорію «інтелектуальний капітал в аграрній науці», який би був каталізатором трансформаційних змін в аграрній реформі. У своїй статті «Удосконалення економічних відносин між промисловістю і сільським

107

господарством в умовах науково-технічного прогресу» у журналі «Економіка Радянської України» № 7, 1974 р. стверджує: «Переведення землеробства і тваринництва на індустріальні основи вимагає відповідного посилення інженерно-конструкторської служби і виконання підрядних робіт з боку промислових постачальників системи машин і устаткування, які повинні забезпечувати монтаж і пуск їх у дію на місці, з одночасним навчанням колгоспників і робітників радгоспів правильної експлуатації. Лише при такому підході забезпечуються швидкі і надійні темпи прогресу сільськогосподарського виробництва і дальше підвищення його ефективності». Все це підтверджує, що Іван Іларіонович надавав пріоритет розвитку науки в аграрній сфері завжди, незалежно чи був це Радянський Союз чи це була Незалежна Україна. Наука та її інтелектуальний потенціал повинні бути поза політикою і працювати на благо Людства! Упродовж останніх років в аграрному секторі економіки здійснено важливі перетворення, але не всі зміни були успішними. Тому Україна зараз знаходиться на зламі від індустріальної до постіндустріальної епохи (інформаційного суспільства), мостом якої має бути інноваційно-інвестиційна модель соціально орієнтованої економіки, основним джерелом якої є формування та розвиток інтелектуального капіталу. Як зазначав Іван Іларіонович Лукінов, «Найліпша економічна політика – це ефективна соціально-економічна політика» [3, c. 734]. Ефективний розвиток України у контексті реалій глобалізації світової економіки залежить від мобілізації, формування та використання національного інтелектуального капіталу, що має бути однією із стратегічних цілей уряду. Перетворення специфічних знань та навиків у інтелектуальний капітал є необхідним для забезпечення інноваційної діяльності. У свою чергу, інноваційна діяльність через інститути спроможна забезпечити стабільний рівень економічного зростання та конкурентоспроможності країни на світовому ринку. У світі налічується 15 великих інноваційних центрів, які дають високу концентрацію наукових відкриттів і патентів, велика частина з них знаходяться в США та ЄС. Концентрація іннова-

108

ційних зусиль в одному місці і створення умов для швидкого проходження всіх етапів від винаходу до виробництва, на думку аналітиків аналітичного проекту Collaborative Economics, стане основним способом отримання високих прибутків. І саме тому інвестиції в мізки інноваторів – освіту та фундаментальну науку – можуть виявитися найбільш прибутковими в найближчому майбутньому. Світова практика підтверджує, що аграрна наука не може результативно функціонувати без стабільного збільшення фінансування. Прогрес розвитку будь-якої держави забезпечується на основі систематичного нарощування вкладень у науку. Фінансове забезпечення сфери науки в Україні є значно нижчим за світові стандарти, що зумовлює подальше посилення технологічного відставання української економіки від провідних економік світу. У розвинених країнах зберігається тенденція до збільшення асигнувань на НДДКР: глобальні витрати за останнє десятиліття зростали швидше, ніж глобальний ВВП, що є ознакою значних зусиль економічних систем інтенсифікувати розвиток знань і технологій. Упродовж останніх десяти років зростання капіталовкладень у НДДКР відмічається у США (на 46%), Японії (на 27%), ЄС-27 (на 18%). Високі темпи демонструють також Фінляндія, Ізраїль, Угорщина, Китай та Індія. Витрати на наукову сферу України також щорічно збільшуються в абсолютному вимірі, але при цьому їхня частка у ВВП становить менше 1% ВВП [4, с. 9–10]. Підсумовуючи вищенаведене, можемо стверджувати, що праці видатного українського вченого Івана Іларіоновича Лукінова і зараз є досить актуальними, а особливо його висновок про те, що «…доведеться істотно активізувати розробку і застосування новітніх технологій, і в першу чергу в сферах, визначених як загальнодержавні пріоритети (енергетика, агропромисловий комплекс, новітні промислові технології, наука, освіта, охорона здоров’я). Для цього важливо було б направити і фінансово підтримати фундаментальну і прикладну науку, науковотехнологічні комплекси та машинобудівну промисловість на створення саме таких конкурентоспроможних технологій під замовлення споживачів» [1, с. 370].

109

Список використаних джерел 1. Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / Лукинов И.И. – М. : Экономика, 2002. – С. 286. 2. Науковий потенціал Української академії аграрних наук : моногр. [Вергунов В.А., Кірпаль З.П., Круть В.О. та ін.] ; за наук. ред. акад. В.М. Зубця. – К. : Аграр. наука, 2005. – 176 с. 3. Іван Іларіонович Лукінов. Вибрані праці: у двох книгах. – Кн. 1. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2007. – С. 734. 4. Державне агентство з питань науки, інновації та інформатизації України: науково-технологічна сфера України. – К., 2013.

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ: ОСОБЛИВОСТІ ЕТАПІВ РОЗРОБКИ ТА ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙ Н.В. БЕЖЕНАР, аспірант Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» У сучасному світі для кожної країни важливим є забезпечення належного рівня конкурентоспроможності своєї економіки та її окремих галузей. Це пов’язано з акцентуванням уваги на інноваціях і активізації процесу їх розробки та впровадження в виробництво. Загальновизнано, що інноваціями для аграрного сектору економіки є нові сорти, гібриди сільськогосподарських культур, нові породи тварин, нові технології виробництва тощо. У цьому відношенні безперечно важливий внесок І.І. Лукінова в розвиток зазначених питань. Однією з основних ідей його розробок є акцент на проведенні модернізації економіки через запровадження інновацій. «Органічно пов’язані технічні та технологічні зміни виступають каталізатором активного зворотнього впливу на прогресивний розвиток соціальноекономічного укладу суспільства, на його поступове трансформування … в більш цивілізовані систему та структуру … Дія цих взаємопов’язаних процесів безпосередньо формує не тільки швид-

110

кість, а й характер проходження коротко- та довгострокових економічних та соціальних циклів»1. Більш ефективному здійсненню інноваційної діяльності буде сприяти усвідомлення її особливостей та вимог щодо окремих етапів. Інновації – це результат інноваційної діяльності. Існує кілька підходів до поділу інноваційної діяльності на стадії. Узагальнено можна визначити наступні етапи: розробки, комерціалізації, експериментального впровадження, широкого освоєння. Кожна стадія має свої особливості здійснення та відповідний результат. Стадія розробки пов’язана з виникненням ідеї, її обґрунтуванням та здійсненням безпосередньої розробки інноваційного продукту. На цій стадії важливим є усвідомлення тенденцій економічного розвитку, оцінки власного рівня конкурентоспроможності та можливості його підвищення за рахунок інновацій. Стадія розробки пов’язана з проведенням експериментальних робіт. Результатом цієї стадії буде підготовка різних варіантів інновацій. В аграрному секторі економіки суб’єктами розробки інновацій виступають аграрні університети, наукові установи Національної академії аграрних наук України, суб’єкти господарювання. За ринкової економіки важливим є визнання будь-якої інноваційної розробки ринком. Введення отриманої розробки в ринковий обіг здійснюється на стадії комерціалізації. На цій стадії обґрунтовуються питання патентування розробки та захисту авторських прав на розробку, питання визначення ціни та умов її використання іншими суб’єктами господарювання. На стадії розробки отримуються варіанти технології, експериментальні зразки обладнання, зразки сортового або гібридного матеріалу. Висновок щодо ефективності даних інновацій потребує експериментальної перевірки, що здійснюється на стадії експериментального впровадження. Результатом цього етапу і порівнянням різних екземплярів інновацій можуть бути: рішення щодо доцільності передачі певної інновації в широке використання; Лукинов И.И. Эволюция экономических систем / Лукинов И.И.  М. : Экономика, 2002.  С. 340. 1

111

внесення певних змін та доопрацювання інновацій з урахуванням побажань споживачів або особливостей впровадження. Після доопрацювання інноваційний продукт може бути представлений на ринок, де співвідношення попиту та пропозиції зумовить термін використання певної інновації в господарській діяльності. Поряд з усвідомленням стадій введення інновацій на ринок важливістю відзначається обґрунтування стадій впровадження інновацій в виробництво, зокрема розробка інноваційної стратегії, інноваційної політики, розробка окремих програм з визначенням джерел фінансування окремих інновацій. В державі здійснюється узгодження загальної стратегії розвитку економіки, її окремих галузей та суб’єктів господарювання з інноваційною стратегією, що є її складовою. Наприклад, складовими галузевої стратегії є: оцінювання положення галузі щодо вирішення нею суспільних завдань, визначення цілей її розвитку, результативності та можливого періоду досягнення цілей. Також у стратегії оцінюються тенденції зміни попиту та пропозиції на різних ринках, тенденції розвитку економіки всередині країни та за кордоном. Стратегії розробляються на різний період – переважно від 5 років. Однією з властивостей ринкової економіки є мінливість. Тому доцільним залишається визначення ключових факторів впливу на економіку держави (галузі, суб’єкта господарювання) та розробка кількох варіантів стратегії відповідно до визначених впливів. Наприклад, умови впливу зовнішнього середовища можна спрощено класифікувати за трьома групами: несприятливі, середні або сприятливі та відповідно до кожної з умов розробити відповідну стратегію. Стратегія визначає загальні напрями розвитку економіки, галузі та підприємств. Конкретні заходи в досягнення стратегічних цілей розробляються в межах формування та реалізації відповідної політики. Оскільки умови зовнішнього середовища функціонування галузі постійно змінюються, то на певний момент часу слід прийняти рішення, які саме умови переважають і відповідно до цих умов обрати стратегію розвитку, згідно з якою слід обрати і політику з її реалізації. Необхідно відзначити підпорядкованість

112

інноваційної стратегії та політики загальній (держави, галузі, підприємства) стратегії та політиці. Досягнення політичних цілей обґрунтовується шляхом розробки відповідних програм. Це можуть бути окремі господарські програми або інноваційні програми, прийняття яких залежить від державних пріоритетів та цілей розвитку окремих суб’єктів економіки. Програми та програмні заходи з досягнення стратегічних і політичних цілей обов’язково повинні виходити з обґрунтування джерел фінансування інноваційної діяльності. Це можуть бути державні кошти, кошти суб’єктів господарювання, кошти вітчизняних або іноземних інвесторів. Фінансування інноваційної діяльності за кожним з джерел має свої особливості. Залежно від значущості інновацій для суспільного добробуту також можливе застосування пільгових режимів з їх розробки та впровадження. Окремим питанням інноваційної діяльності є підконтрольність її результатів суспільству. В аграрному секторі це особливо стосується використання «генномодифікованих» продуктів. Відносно зазначеного врахування вимог стадій здійснення інноваційної діяльності щодо розробки інновацій та їх впровадження у виробництво в Україні на рівні держави, галузі, окремих суб’єктів господарювання буде сприяти якісному вдосконаленню економіки, підвищенню рівня її конкурентоздатності та переходу до вищих технологічних укладів.

113

ЗМІСТ Вступ Шпичак О.М.

3 Об’єктивність виміру собівартості, цін і рентабельності виробництва продукції АПК у науковій спадщині академіка І.І. Лукінова та її актуальність на сучасному етапі

Хвесик М.А.

Наукова спадщина академіка І.І. Лукінова в національній стратегії сталого розвитку України 14

МесельВеселяк В.Я.

Організаційно-економічні зміни в аграрному секторі економіки України (у контексті наукового надбання Івана Іларіоновича Лукінова) 20

Саблук П.Т., Коваленко О.П.

Відновлення імунітету селянина в працях І.І. Лукінова 28

Юрчишин В.В.

Соціальна складова наукової спадщини академіка Івана Лукінова у контексті чинної в Україні аграрної реформи 35

Молдаван Л.В.

Трансформаційні процеси у формуванні інфраструктури аграрного ринку: проблеми та шляхи вирішення 42

Панасюк Б.Я.

Глобальна трансформація в аспекті вчення академіка І.І. Лукінова 50

Малік М.Й.

Розвиток кооперативної ідеї в контексті наукових доробок І.І. Лукінова 56

114

Попова О.Л.

Аграрний розвиток України у контексті сучасних пріоритетів 61

Єрмаков О.Ю.

До методології аграрних трансформацій в контексті наукової спадщини академіка І.І. Лукінова 70

Юшин С.О.

Сутнісні аспекти оцінки причин неадекватності реформаційних процесів у працях І.І. Лукінова 77

Збарський В.К.

Проблеми розвитку соціальної сфери українського села 85

Ксенофонтов М.М. Акценти реформування господарського механізму аграрного сектору економіки України 94 Радченко О.Д.

Державна підтримка обслуговуючої кооперації у світлі наукової спадщини академіка І.І. Лукінова 97

Єрємєєва А.В.

Інтелектуальний капітал аграрної науки як каталізатор трансформаційних зрушень в аграрній сфері 106

Беженар Н.В.

Інноваційна діяльність: особливості етапів розробки та впровадження інновацій 110

115

Наукове видання

НАУКОВА СПАДЩИНА АКАДЕМІКА І.І. ЛУКІНОВА ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ В ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ АПК (ЛУКІНОВСЬКІ ЧИТАННЯ) 4 грудня 2013 року Відповідальні за випуск М.І. Козак,

О.П. Дендебера Редактори Технічний редактор Комп’ютерна верстка

О.О. Аврамчук, Л.Л. Ткач А.М. Артеменко А.В. Ващенко

Підписано до друку 13.02.2014. Формат 6084/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 7,25. Обл.-вид. арк. 5, 29. Наклад 50 пр. Зам. № 12. Видання та друк – Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» 03680, м. Київ-680, вул. Героїв Оборони, 10. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 2065 від 18.01.2005 р.

116