26 minute read
сумував він. Більше про ситуацію читайте на стор
T ОСОБИСТОСТІ ВЕЛИКОДНЯ БАРВИСТА ПЛАНЕТА
Advertisement
Уже понад вісім років один із моїх найулюбленіших митців Юрій Герц малює на небесах, але я донині зберігаю в телефоні обидва земні його номери – мобільний і стаціонарний. До того ж іноді – Бог свідок! – беру чорну парасолю, яку подарувала мені дружина художника Наталія Герц. Словом, якщо хтось колись буде укладати книжку «Сто великих закарпатців», то її неможливо уявити без колоритної постаті Юрія Герца. Адже як Мункачі, Ревес, Ерделі, Бокшай, Манайло, Коцка, Контратович, Бедзір – європейські планети у всесвіті крайового живопису, так і Герц – планета, яка фундаментально доповнює цей генофондний ряд. Його вкоріненість у отчу землю, дивовижно мозаїчна манера письма, незвичайна працездатність полонять глядачів, пронизують їхні серця. Якась фантастична, нескінченно добра й світла аура огортає картини художника. Оскільки в основі творчості Майстра живуть два основні релігійні празники, Великдень і Різдво, височіють старі дерев’яні церкви, то й асоціації так чи інакше пов’язані з Ісусом Христом. Газетна сторінка не дозволяє розігнатися з числом 33, тому редагую ідею, ділячи матеріал на 12 частин.
1. Ключова роль брата
Михайла. Юрій Герц народився 27 лютого 1931 року в селі Лохово, що на Мукачівщині, в родині незаможного селянина. Його батьки, Дмитро й Марія, виховували семеро дітей – 4-х хлопчиків і трьох дівчаток. Юрко був третім. Надзвичайно важливу роль у становленні особистості митця відіграв старший брат Михайло, котрий одного разу привіз додому кольорові фарби й олівці та постійно відчував відповідальність за долю
талановитого юнака. Саме за його рекомендацією Юрій вступає в Мукачівське педагогічне училище, а після закінчення – в художнє. Акцентувати б, що між Юрієм і Михайлом завжди панувала глибока взаємоповага, взаємовиручка.
2. Скромне весілля й наро-
дження Сергійка. Юрій Герц і Наталія Толстая познайомилися в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Зустрічатися почали восени-1954, коли юнак повернувся з війська. Улітку наступного року пара побралася. Зіграли скромне весілля – після церемонії розпису пообідали з найближчими людьми в ресторані й поїхали до матері Наталії в Горінчово Хустського району. 20 серпня 1957-го в подружжя в Хусті народився син Сергій.
3. Три знакові міста та
пов’язані з ними етапи. Життя Герців ділиться на три періоди: перший – хустський (1955 – 1974), другий – мукачівський (1974 – 1982), третій – ужгородський (1982 – 2012). У Хусті подружжя перебувало під пильним оком військових і кадебістів. 1964-й – створення об’єднання «Митець Верховини», головою якого став Юрій Герц. У часи хрущовської відлиги його почали звинувачувати у творчому націоналізмі й абстракціонізмі. Ситуація вимагала десь і пристосуватися до вимог так званого соціалістичного реалізму, але й уміло захищатися, зберігаючи свій стиль. Після майже десятилітнього переслідування 1969-го Ю. Герц вступає до Спілки художників. У Мукачеві творчій парі дихалося набагато вільніше, зокрема й завдяки чиновнику від культури Василю Цібере. Але згодом з’явилися проблеми в підвальній майстерні – після кожної зливи її підтоплювало. Відтак у 1980-му подружжю вдалося отримати майстерню в Ужгороді, а далі й цілком перебратися в крайову столицю. Здобуття Україною незалежності дозволило Юрію Герцу розкрилити свій унікальний талант на сто відсотків.
4. Учителі Бокшай, Ерделі і Манай-
ло. Саме це потужне тріо заклало фундамент творчості Юрія Герца. Одна з улюблених думок митця: «Бокшай, Ерделі і Манайло багато чого мені підказали. Якби не вони, то міг би й не тим шляхом піти». Бокшай і Ерделі відзначали незвичайну експресію декоративної плями, розпливчатість, нешаблонність мазків молодого художника, таким чином стимулюючи до самовдосконалення. Що прикметно: Герц захоплювався, насамперед, сакральним живописом Бокшая, портретами Ерделі, а Манайла вважав фундатором закарпатського національного образотворчого мистецтва, братом по духу й мисленню. До речі, скупий на похвалу Манайло кілька разів казав, що Герцу вдалося відчути дух Верховини, просякнути безмежною любов’ю до отчої землі, її звичаїв, обрядів, фольклору. А одного разу корифей зрезюмував: «Юрку, ніхто не може зробити в нашому мистецтві те, що ти». Додати б, що авторитетом для Ю. Герца був і Антон Шепа.
5. Перший закарпатський шевченківський лауреат-жи-
вописець. На початку 1990-х із Києва до Ужгорода приїхала делегація від Спілки художників, яка знайомилася з доробками живописців. І голова Володимир Чепелик вирішив висунути Юрія Герца на здобуття Шевченківської премії. Але до числа претендентів вдалося потрапити лише через рік, тобто в 1994-му. Врешті з тридцяти митців лишилося троє. На останньому етапі з 27 членів комітету 22 віддали голоси за Герцову серію робіт «Барвиста Верховина». Ось так започаткувався крайовий шлях шевченківського лауреатства в номінації «живопис». Слава сягнула апогею. Неординарний нюанс: оскільки грошова винагорода була купонно мізерною, то все пішло на придбання полотен і фарб. 2003-й подарував звання народного художника. І лише березні 2012-го Юрія Герца вперше відзначили премією ім. Бокшая та Ерделі.
6. Раптова смерть сина.
Третього жовтня 1997-го неждано пішов із життя єдиний син подружжя – Сергій. Він закінчив хустську школу із золотою медаллю, далі вступив на фізико-математичний факультет, навчався в аспірантурі під керівництвом відомого фізика Володимира Лендьєла. Працював у «білому домі» уповноваженим по Закарпаттю в Національному агентстві з питань інформатизації. Був близький до неординарного винаходу, пов’язаного з лазерами. Багато курив. Коли Сергію на роботі стало зле, колеги викликали «швидку». Але, на жаль, лікарі не змогли врятувати його життя. Діагноз – розширений інфаркт. Мав 40 років. Спочиває на Барвінкоші.
7. Творча кухня й стиль.
Самобутність живописної манери Юрія Герца – дивовижна. А найголовніше – впізнавана, неповторна. Ще в радянські часи художник особливо пройнявся творчістю французьких імпресіоністів – наприклад, Клода Моне, Едуарда Мане й Огюста Ренуара. Вони також вплинули на пошуки його власного стилю, в основі якого – феноменальна гра барвою, кольором. Це – імпресіоністичний декоративізм. Одні картини писалися з натури, інші – з фантазії. Натхнення здебільшого з’являлося в процесі роботи, але стимулом могла послугувати й якась зустріч, розповідь знайомого, народна музика, гарна погода, спів пташок. Майстер звик накидувати на папірці композицію твору, причому нерідко кілька варіантів. Далі вибирав, поєднував. Бувало, що картина народжувалася на одному подиху, а бувало, що й через рік-два повертався, аби її завершити. «Час – це другорядне, головне – результат. Якщо я не малюю, то чуюся хворим», – любив казати. Майстер використовував лише світловий день, вважаючи, що при електричному світлі робота ризикує втратити щось у кольорі, гамі. В костюмах Юрія Герца не слід шукати копіювання оригіналу. Адже основне – дух, колорит. Це ніби універсальні закарпатські костюми. Найчастіше на картинах зображені краєвиди й церкви Мукачівського, Міжгірського, Воловецького, Свалявського та Ужгородського районів.
8. Як канули в без-
вість 25 картин. Навесні 2006-го Юрій Герц з нагоди 75-річчя мав солідну виставку робіт у обласному художньому музеї. Очевидно, що вона комусь дуже сподобалася, бо вже влітку його майстерню обікрали. Причому злодії діяли не хаотично, а вибирали найкращі полотна, оскільки орієнтувалися, де які стоять. Герци здогадувалися, хто є замовником, але реальних доказів не мали. Митцю довелося ходити в міліцію ледь не як на роботу, щоразу розповідаючи, по суті, одне й те саме. Звичайно, це все капітально вибивало як із творчої, так і з душевної колії. Урешті прийшло розуміння, що правоохоронці лише імітують розкриття злочину. Словом, безвісти пропало 23 – 25 картин, зокрема «Карпатська рапсодія», «Христос воскрес», «Верховинський весільний мотив». Опісля художник встановив у майстерні сигналізацію.
9. Невибагливість у побуті.
Юрій Герц мав спокійну, виважену й цілеспрямовану вдачу. В побуті був невибагливим. Особливо любив їсти підбивану квасолю з капустою, борщ, смажену – нарізану чіпсово, натонко – картоплю, лопатки, кремзлики, оселедець. Із алкоголем завжди знав міру. Каву пив рідко – беріг серце. Правда, майже 4 десятиліття курив, але, захворівши в 1987-му на пневмонію, різко й остаточно кинув. Звик набиратися душевних сил на дачі, де вирощував, зокрема, й виноград. Щодня голився.
10. Неждана смерть ху-
дожника. В останні роки мав велику базаліому, пухлину на правому оці. Воно боліло, сльозилося. Врешті лікарі видалили базаліому опроміненням, але й око вмерло. 13 вересня 2012го митець раптово ослаб, а в п’ятницю 14-го його відвезли в обласну лікарню. Там, у неврологічному відділенні, він гаснув на очах – і 15 вересня, будучи при свідомості, після шостої вечора ступив у вічність. Поруч знаходилися дружина Наталія, племінник Михайло Герц, цімбор Михайло Плакош, їхні жони Світлана й Тетяна. Через те, що смерть припала на вихідні, діагнозу так і не встановили. Похорон Майстра був велелюдним. Юрій Герц спочиває на Кальварії, неподалік свого колеги Ернеста Контратовича, поетів Петра Скунця, Юрія Шкробинця, композитора Іштвана Мартона, актора Василя Арендаша, фізи-
ків-ректорів Володимира Лендьєла й Володимира Сливки…
11. А слава – заповідь
його. Юрій і Наталія Герци прожили разом 57 років. Художник часто називав дружину Золотчиком, а вона його Кицею. Після смерті чоловіка два-три роки мисткиня чулася так, ніби їй, цитую, «ампутували душу». Але життя триває. У свої майже 90 пані Наталія передплачує чотири газети, зокрема й «Новини Закарпаття», щодня дивиться теленовини, активно користується мобільним телефоном і, ясна річ, ревно береже пам’ять про чоловіка. У 2013-му побачив світ розкішний альбом «Юрій Герц. Живопис. Наталія Герц. Гобелен». Прізвище Майстра фігурує в 72 томі «Світової художньої енциклопедії всіх часів і народів», яку видав Інститут європейських художників у Німеччині. Нині в обласному художньому музеї ім. Йосипа Бокшая зберігається понад 70 полотен Майстра. В селі Лохово школа носить ім’я Юрія Герца. В Ужгороді й Мукачеві є його вулиці. Полотна митця колоритно й сонячно полонять соцмережі на різдвяні й великодні свята.
12. «Як Вам там ведеться,
Майстре?..» Колись відомий поет Іван Драч звертався віршем до Василя Симоненка, стоячи над його могилою: «Як тобі ведеться там, Василю, / Під землею, під ріллею, там?..» 27 лютого я обов’язково прийду на місце вічного спочинку митця й запитаю: «Як Вам там ведеться, Юрію Дмитровичу?» А творчість художника народить у мені відповідь. Зрештою, і сам Майстер-Маестро в одному з інтерв’ю звисновкував мені: «Мішку, що не встигну за життя, то докажу після смерті».
Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ, лауреат премії ім. Петра Скунця
~ Коляди на Верховині ~ Юрій Герц: «Що не встигну за життя, то докажу після смерті» ~ Вони прожили разом 57 років
~ Вівчарі
T ЗИМОВА ПЕРШІСТЬ ДЕРБІ, РОЗГРОМИ
ТА ЦІКАВІ РЕЗУЛЬТАТИ
Третій тур зимової першості Закарпаття з футболу знову приніс цікаві дербі й непередбачувані результати.
У групі А, де зосереджені команди з Ужгородщини, на стадіоні «Авангард» у обласному центрі відбувся єдиний матч: «Зірка-SPAR» (Лінці) – «Локомотив» (Чоп). Уже в першому таймі залізнички провели у ворота «Зірки» 2 м’ячі, а та спромоглася на відповідь лише наприкінці зустрічі, тож зазнає поразки – 1:2. Ще один поєдинок, «Сокіл» (Кінчеш) – «Минай» U-17, не відбувся. Турнірне становище: «Локомотив» – 7; «Зірка-SPAR» – 6; «Минай» U-17 – 1 «Сокіл» – 0.
У групі В, яка також базується в Ужгороді, зафіксовано найбільшу кількість голів у виконанні однієї команди: МФА з рахунком 14:0 «розтрощила» «Невицький замок». Матч «Медея» – СДЮСШОР U-17 перенесений. Турнірне становище: «Медея» – 6 очок; МФА, СДЮСШОР U-17 – по 3; «Невицький замок» – 0.
У групі С (с. Дерцен, спорткомплекс МФА) також відбувся один поєдинок – й одразу дербі, в якому сильнішого визначали дві команди МФА (Мукачево): U-17 та U-16. Видалася цікава насичена гра – дуель тренерів та команд із справжньою спортивною агресією, боротьбою на кожнім клаптику поля. А результат – бойова нічия, 2:2. Ще один матч у цій групі, СДЮСШОР U-16 (Ужгород) – ФК «Колос» (Іванівці), перенесений. Турнірне становище: МФА U-17, МФА U-16 – по 4 очки; СДЮСШОР U-16 , «Колос» (Іванівці) – по 0.
Найбільш очікуваною для вболівальників була зустріч лідерів групи D у Виноградові – іршавської «Бужори» з виноградівським «Севлюшем». Ці суперники конкурували в чемпіонаті: виноградівці програли боротьбу за золото саме іршавчанам і в підсумку стали лише третіми, тож розраховували на сатисфакцію в зимовій першості. Й цілком могли здобути перемогу завдяки дублю нападника «Севлюша» Михайла Чедрика. Та за 5 хвилин до завершення зустрічі дублем відповів гравець «Бужори» Петро Кляп, тож нічия – 2:2 В іншій зустрічі цієї групи відбулося дербі команд виноградівської громади – ФК «В. Копаня» та «Боржавське». Вікторію виборола остання – 2:1. Турнірне становище: «Севлюш», «Бужора» – по 7 очок; «Боржавське» – 3; «В. Копаня» – 0.
У групі Е (Хуст, стадіон «Карпати») продовжує кувати перемоги ФК «Терново», яке в чемпіонаті відверто не вражало й було серед аутсайдерів, а от у зимовій першості націлюється на боротьбу за медалі. У 3-му турі тернівці впевнено долають тересвянський «Авангард» – 6:2. Матч «Карпати» (Дубове) – «Хуст» не відбувся. Турнірне становище: «Хуст», «Терново» – по 6 очок; «Авангард» – 3; «Карпати» – 0.
У групі F (теж «Карпати») ФК «Іза» попри те, що пропустила першою від міжгірської «Верховини», відповіла п’ятьма влучними пострілами. Навіть граючи в меншості, ізяни зуміли реалізувати дві свої нагоди й у підсумку перемогли – 5:1. Цікавим вийшов матч між двома рівними за класом суперниками – ФК «Карпати» та «Вільхівці». Перші цілком заслужено здобули вікторію, ще в І таймі вони двчі змусили вільхівчан витягувати м’яч із власної сітки воріт, а в другій половині повели 3:0 і так завершили двобій. Турнірне становище: «Вільхівці», «Іза» – по 6 очків; «Карпати», «Верховина» – по 3. Роман СЕНИШИН Фото автора
~ Епізод матчу МФА U-16 – МФА U-17
А «УЖГОРОД» СПАРИНГУЄ З АМАТОРАМИ
Закарпатський «Минай» вкрай невдало розпочав другу частину чемпіонату в футбольній прем’єр-лізі України. Після мінімальної поразки в 14-му турі вдома від ФК «Львів» закарпатці на виїзді зустрічалися з «Олександрією». Нагадаємо, що саме в 1-й зустрічі цих команд наші хлопці святкували першу історичну перемогу в прем’єрлізі – знаковий гол провів Антон Шиндер. «Олександрія» запам’ятала цю осічку й удома переконливо реваншувалась.
Упродовж 20-ти хвилин гра була рівною, краяни мали дві хороші нагоди. На 13-й вони заробили штрафний. Анатолій Нурієв подав у карний майданчик, де вистрибнув хорватський оборонець «Минаю» Міслав Матіч – його удар головою був вищим від цілі. Через 6 хвилин у нас виник іще один момент. Закарпатці вдало вийшли з оборони, м’яч дійшов до А. Нурієва, який продерся до чужих воріт лівим флангом і прострілив у штрафну. Та, на жаль, нападник із Нігерії Обгоная Угечукву обрав не ту позицію і виявився далеким, аби завершити момент. Натомість господарі поля на 40-й хвилині повели, після передачі з кутового першим на м’ячі був Валерій Лучкевич, який пробив у дальній кут воріт – 1:0.
Другий тайм розпочався вкрай невдало для краян: чергова масована атака господарів завершилася ударом метрів із 14 у дальній кут – кіпер «Минаю» через скупчення гравців навіть не помітив момент удару від Валерія Бондаренка. Третій гол стався через непорозуміння: Антон Каніблоцький викинув м’яч на партнера Андрія Ткачука, але через в’язке поле той заслабко покотився, і його перехопив Роман Вантух, котрий із розвороту перекидає кіпера – 3:0. «Минай» навіть не спромігся на гол престижу.
Після двох поразок поспіль відбулася зустріч керівництва «Mинаю» з головним тренером Василем Кобіним. Як повідомляють у ЗМІ, поспілкувалися конструктивно, у В. Кобіна – повна довіра з боку президента «Mинаю» Валерія Пересоляка. Той сподівається, що закарпатська команда зуміє швидко вибратися з небезпечної зони. Конкуренти «Минаю», які борються за виживання в УПЛ, також програли в цьому турі: «Львів» – «Колос» (Ковалівка) – 0:2; «Шахтар» (Донецьк) – «Рух» (Львів) – 2:0; «Олімпік» (Донецьк) – «Дніпро-1» – 0:2; «Десна» (Чернігів) – «Динамо» (Київ) – 1:1; «Маріуполь» – «Зоря» (Луганськ) – 0:1; «Інгулець» (Петрово) – «Ворскла» (Полтава) – 2:2.
Турнірне становище: «Динамо» – 34 очки; «Шахтар» – 33; «Зоря» – 26; «Десна» – 24; «Ворскла», «Олександрія», «Колос» – по 22; «Олімпік» – 17; «Маріуполь» – 16; «Дніпро-1» – 14; «Інгулець», «Львів» – по 12; «Рух», «Минай» – по 10. У 16-му турі «Минай» 28 лютого прийматиме донецький «Олімпік». Початок матчу – о 14.00.
Ще один професійний клуб – «Ужгород» – готується до старту другої частини в ІІ лізі й проводить спаринги з різними суперниками в рідних стінах. 21 лютого цей ФК зустрічався з аматорським колективом «Медея» з Оріховиці й упевнено переміг. А 24-го в черговому товариському поєдинку ужгородці святкують звитягу над виноградівським «Севлюшем» – 5:0. Семен МИХАЙЛИК
Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення Чопської міської ради «Про виконання бюджету міста за січень – грудень 2020 року» разом із додатками на офіційному сайті Чопської міської ради за посиланням: http://chop-rada.gov.ua/archives/ taxbase/ Проєкти рішень міської ради».
На виконання статті 28, 80 Бюджетного кодексу України фінансовим управлінням підготовлена інформація про виконання міського бюджету за 2020 рік за доходами та видатками на виконання бюджетних програм.
За 2020 рік до загального та спеціального фондів бюджету міста надійшло доходів на загальну суму 91 258,0 тис. грн при плановому уточненому розрахунку 93 722,7 тис. грн, виконання плану складає 97,4% (додаток 1).
До загального фонду бюджету міста за 2020 рік надійшло податків, зборів (обов’язкових платежів) у сумі 71 905,3 тис. грн, виконання затверджених планових показників становить 97,8%, сума недовиконання – 1 605,0 тис. грн.
За 2020 рік до загального фонду бюджету міста надійшло субвенцій із державного бюджету на загальну суму 16 892,8 тис. грн при затвердженому плані з урахуванням змін 16 893,0 тис. грн, виконання становить 100%.
За 2020 рік до загального фонду бюджету міста надійшло субвенцій із місцевого бюджету на загальну суму 1 356,1 тис. грн при уточненому плані 1 610,7 тис. грн, виконання становить 84,2%.
До спеціального фонду бюджету міста за 2020 рік надійшло 1 103,8 тис. грн, виконання затверджених планових показників складає 64,6%.
Видатки бюджету міста за 2020 рік (разом загальний і спеціальний фонд) склали 99054,7 тис. грн при плані 108983,0 тис. грн, виконання складає 90,9%, в тому числі фактичні видатки місцевого бюджету (без субвенцій та реверсної дотації) складають 71679,7 тис. грн.
Видатки загального фонду бюджету міста за 2020 рік профінансовано на загальну суму 74 868,0 тис. грн при плані 82 223,0 тис. грн, виконання складає 91,1%. Виконання видаткової частини спеціального фонду бюджету міста за 2020 рік складає 24 186,7 тис. грн при плані 26 760,0 тис. грн, виконання складає 90,4%.
Також узагальнена інформація про фінансування бюджету міста Чоп за 2020 рік наведена у додатку 3.
ІНФОРМАЦІЯ про виконання доходів бюджету м. Чоп за 2020 рік
2020р.
Додаток 1
(тис.грн.)
Січень - грудень
Код Доходи місцевих бюджетів Затверджений план на січень-грудень 2020 р. (з урахуванням змін) Фактично надійшло доходів за січень - грудень 2020р. Виконання до плану на звітний період % відхилення (+ ; - )
1 2 3 4 5 6
Загальний фонд
10000000 Податкові надходження 11000000 Податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової вартості 14000000 Внутрішні податки на товари та послуги 18000000 Місцеві податки та збори, що сплачуються (перераховуються) згідно з Податковим кодексом України 20000000 Неподаткові надходження 73 218,1 71 573,2 97,8 -1 644,9 55 258,3 52 351,4 94,7 -2 906,9 4 313,0 4 458,8 103,4 145,8 13 646,8 14 763,0 108,2 1 116,2 292,2 332,1 113,7 39,9
21000000 Доходи від власності та підприємницької діяльності 22000000 Адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності 24000000 Інші неподаткові надходження
7,0 9,9 141,4 2,9 285,2 289,2 101,4 4,0 33,0 33,0
40000000 Офіційні трансферти
18 503,7 18 248,9 98,6 -254,8 41030000 Субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам 16 893,0 16 892,8 100,0 -0,2 41050000 Субвенції з місцевих бюджетів іншим місцевим бюджетам 1 610,7 1 356,1 84,2 -254,6 Всього без урахування трансфертів 73 510,3 71 905,3 97,8 -1 605,0 Разом по загальному фонду 92 014,0 90 154,2 98,0 -1 859,8
Спеціальний фонд
19000000 Інші податки та збори 74,1 70,1 94,6 -4,0 Додаток 2
ІНФОРМАЦІЯ про виконання видаткової частини загального та спеціального фонду бюджету м.Чоп
за 2020 рік
№ п/п Назва ТПКВКМБ
тис.грн. Загальний фонд Спеціальний фонд Разом План План План на рік з Касові на рік з Касові на рік з Касові ураху- видатки ураху- видатки ураху- видатки ванням за рік ванням за рік ванням за рік змін змін змін 1 Державне управ ління 21 706,1 19 342,7 147,0 152,3 21 853,1 19 495,0 2 Освіта, з яких: 37 617,6 35 209,7 2 290,2 1 181,7 39 907,8 36 391,4 субвенція з дер жавного бюджету 15 867,4 15 553,7 300,0 230,9 16 167,4 15 784,6 3 Охорона здоров’я, з яких: 3 042,7 2 857,8 826,0 823,9 3 868,7 3 681,7 субвенція з дер жавного бюджету 1 748,2 1 748,0 0,0 0,0 1 748,2 1 748,0
4 Соціальний захист та соціальне забезпечення, з яких: 1 514,6 1 116,4 0,0 0,0 1 514,6 1 116,4
субвенція з державного бюджету 2,5 2,2 0,0 0,0 2,5 2,2
5 Культура i мисте цтво 1 868,7 1 264,2 14,0 13,6 1 882,7 1 277,8
6 Фiзична культура i спорт 7 Житлово-комунальне господарство
864,5 700,9 40,0 18,9 904,5 719,8 2 904,0 2 159,7 3 601,9 3 260,1 6 505,9 5 419,8 8 Економічна діяль ність 3 155,0 2 885,7 19 757,3 18 736,2 22 912,3 21 621,9 9 Інша діяльність 237,4 18,6 83,6 0,0 321,0 18,6 10 Міжбюджетні трансферти 9 312,4 9 312,3 0,0 0,0 9 312,4 9 312,3
ВСЬОГО ВИДАТКІВ 82 223,0 74 868,0 26 760,0 24 186,7 108 983,0 99 054,7
ВСЬОГО ВИДАТКІВ (без субвенцій та реверсної дотації)
54 510,3 47 723,9 26 460,0 23 955,8 80 970,3 71 679,7
ІНФОРМАЦІЯ про фінансування бюджету м.Чоп за 2020 рік
Додаток 3
Код Найменування згідно з класифікацією фінансування бюджету Всього Загальний фонд Спеціальний фонд
Всього
в т.ч. бюджет розвитку -15 260 293 9 790 957 -25 051 250 -25 032 750
Так високо колись оцінив Іван Чендей народного художника України Антона Кашшая, котрому 24 лютого виповнилося би 100 років. Митець дійсно достойно перейняв естафету від своїх старших учителів, привніс у закарпатську школу живопису неповторні полотна, збагатив її духовно, розширив географічні межі й виховав цілу плеяду молодих талантів.
Важливо підкреслити, що до 1944-го наш край розвивався під впливом європейських країн, там зачинателі закарпатської школи живопису здобували художню освіту. Сам А. Кашшай як людина й митець формувався в Підкарпатській Русі, що на правах автономії в 1919 – 1939 рр. входила до Чехословаччини. Натомість після Другої світової тут запанував жорсткий тоталітаризм. Місцеве населення чекало вільного життя, проте радянський режим перетворив заклади культури на інструмент ідеологічного контролю. В таких умовах кожен обрав свій шлях: одні служили чинній владі, інші виїхали, а дехто творив нове мистецтво за велінням серця.
Антон Кашшай як учень Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі, основоположників школи, із юних років органічно влився в колектив, став одним із його авторитет-
них лідерів. Очолюючи СХ понад 15 років, встиг зробити для неї надзвичайно багато, особливо в інтернаціональних зв’язках: проводилися виставки робіт наших митців в Угорщині, Словаччині, Румунії тощо, організовувалися всесоюзні й міжнародні пленери. Повоєнні роки, коли він був головою Художфонду, стали золотими в історії установи. Там працювали найталановитіші митці краю, що були на передовій ідеологічної роботи. Замовлень вистачало, кожен мав достойну зарплату.
Спокійний та врівноважений у побуті, Кашшай був одержимий у роботі, створив сотні полотен. Працював швидко й натхненно, надзвичайно легко й артистично, без надриву. Колеги розповідають, що за один день на пленері міг написати два-три етюди, не зійшовши з місця, просто повернувшись в іншу сторону. Разом із Йосипом Бокшаєм, Гаврилом Глюком, Золтаном Шолтесом, Василем Бурчем, Федором Манайлом та іншими пішки обійшли чи не всі Карпати в пошуках живописних сюжетів. Особливо любили працювати на Великоберезнянщині, Воловеччині, Рахівщині та Міжгірщині. Нерідко до них приєднувалися місцеві художники. Такі спільні пленери добре пам’ятають Олександр Липчей, Василь Шиндра, Антон Секереш та інші митці.
Улюблений жанр Антона Михайловича – епічний пейзаж. Він дуже тонко відчував і передавав настрій природи. Ось як описує картину Кашшая «Зима в Карпатах» мистецтвознавець Григорій Островський: «Високо в гори прийшла людина. Тиша. Тільки свіжа колія на снігу говорить про те, що тут недавно хтось був. Далеко-далеко навколо, скільки можна охопити оком, розкинулися Карпати. Масиви темно-синього й бурого лісу, чергуючись із просторими полонинами, вкрили пологі схили гір. Скам’янілими хвилями йдуть до горизонту голубі хребти. Суворою, мужньою простотою віє від цих плавних, широких силуетів».
Художник ніколи не зупинявся на досягнутому, був весь час у творчих пошуках. Спершу він чітко виконує настанови Й. Бокшая, що особливо помітно в ранніх роботах, – можливо, навіть підсвідомо наслідує манеру письма вчителя. Іноді здається, що Кашшай працює в єдиному руслі разом із Золтаном Шолтесом, Адальбертом Борецьким, Адальбертом Мартоном, Гаврилом Глюком... І питання, хто в кого вчився, мабуть, риторичне. Крайова школа малярства в той період була більш монолітною й цільною. Захоплення видатними пейзажистами, які здобули світове визнання, впливає на формування нових принципів творчості, живописного почерку.
Антон Кашшай, зі слів його сучасників, був людиною світу, багато подорожував (зокрема 1964-го – по Італії; в 1965-му – по Норвегії), знав кілька європейських мов. Завдяки вродженій інтелігентності, широкій ерудиції та дипломатичності легко спілкувався як із професором, так і з робітником чи селянином, згадує його внучка, мистецтвознавець Олена Кашшай. До слова, вона займається вивченням творчості дідуся вже не перше десятиліття, готує солідну працю про нього. «Фактично, він усе життя знаходився в пошуках максимальної образності. Досліджував такі напрями, як реалізм, імпресіонізм, кубізм, експресіонізм, «суворий стиль», фовізм, проте завжди був дуже індивідуальний, впізнаваний. З одного боку, Антон Кашшай корінням прив’язаний до закарпатської художньої традиції і впливав на її подальший розвиток, а з іншого – надав їй такого універсального масштабу, що робить її значним явищем не лише в Україні, а й у світі», – каже пані Олена.
Художник був дуже гостинним. Вдома, згадує син Мирон Антонович, у них нерідко збиралися колеги по пензлю, друзі з України та з-за рубежа: «Батько знався з американським художником Рокуелом Кентом, який із творчим візитом у 1950-х відвідав За-
карпаття, з норвезьким ученим і мандрівником Туром Хейердалом та іншими відомими людьми». Серед них траплялося й чимало впливових чиновників, яким подобалися його роботи, тож були раді допомогти за потреби. Однак свій авторитет у владних колах, і не тільки області, Антон Михайлович використовував на благо митців, друзів. Ніколи не принижувався, щоб отримати привілеї для себе, залишався справжнім аристократом духу, наголошує тодішній очільник міського відділу пропаганди Василь Зілгалов. Цю рису успадкували син та донька Ольга Кашшай, теж художниця.
Теплі спогади про митця залишились у В. Вовчка. Майстер систематично відвідував дитячий табір «Юний художник» у Сваляві, нагороджував переможців конкурсу дитячих малюнків, у тому числі й малого Василя, який досі береже ті грамоти. А Адальберт Мартон-молодший, котрий живе в Угорщині і є сином ужгородського художника, в дитинстві їздив на пленер із батьком та А. Кашшаєм: той усю дорогу розповідав смішні історії, а коли приїхали – дав йому пастель і папір, щоб теж малював.
Директор обласного художнього музею Ференц Ерфан згадує: Антон Кашшай був одним із небагатьох, хто досяг творчих вершин, не маючи профільної освіти, в 25 років його прийняли
у Спілку. Він мав колосальні організаторські здібності й енергію. Мистецтво Кашшая непідвладне часу, бо воно світле, сповнене захоплення довершеною красою Природи. Недарма закарпатський письменник Іван Чендей ювілейну статтю до 70-річчя художника назвав «Диво таланту» – досягти таких творчих вершин без його наявності не вдалося б. І саме з того матеріалу процитовані слова, винесені в заголовок… Володимир МИШАНИЧ
Довідково. А. Кашшай народився 24 лютого 1921-го в Дубриничах на Перечинщині. Його батько був лісником і художником-аматором. В 1929-му сім’я переїхала в Доманинці. Хлопець навчався в Ужгородській гімназії (закінчив її в 1939 р.), де малювання викладав Йосип Бокшай і, помітивши талант вихованця, займався з ним позаурочно. Антон мріяв про Будапештську академію мистецтв, але війна внесла корективи в його плани. Тож 1941-го юнак влаштувався в бюджетно-фінансове управління при Ужгородській угорській королівській лісничій дирекції, трохи згодом – у рахункову частину при Ужгородському угорському королівському фінуправлінні. Так на різних посадах працює до 1945 року. Водночас продовжує займатися живописом, ходить на пленери. Уже в 1946-му його приймають у СХ, паралельно трудиться директором художньо-виробничих майстерень Худфонду УРСР. Із 1947-го регулярно експонує свої твори на обласних, із 1951 р. – на республіканських, із 1952-го – на всесоюзних виставках. Картини майстра виставлялись і за рубежем. Його твори нині зберігаються в колекціях майже всіх художніх музеїв нашої держави (звісно, в обласному ім. Й. Бокшая – також), а ще в українських музеях Канади, Америки, Словаччини та у Третьяковській галереї. Із 1960 р. Антон Кашшай – заслужений діяч мистецтв УРСР; 1964-го – народний художник УРСР. У 1967-му був нагороджений орденом «Знак пошани». Помер 31 грудня 1991 року й похований в Ужгороді на Кальварії.
Цьогоріч Антону Копинцю виповнилося би 90. Він багато міг зробити для літератури рідного краю, та доля надто мало часу викроїла цьому талановитому чоловікові – не прожив і 50 років. Про нього нам розповів син відомого білківського кукурудзовода, лауреата Державної премії й депутата Верховної Ради колишнього СРСР кількох скликань Юрія Пітри, в чиїй оселі письменник-журналіст не раз бував.
«Антон Михайлович народився 1 лютого 1931-го в Імстичові у селянській родині, – каже Петро Пітра. – Спочатку закінчив народну школу, потім семирічку – у Великому Раківці, а середню – в Білках. Тоді було сутужно з педагогічними кадрами, тож учорашнього учня призначили вчителем у В. Раковець, паралельно він заочно здобув спецосвіту в Ужгородському педучилищі. 1964-го отримав ще й диплом УжДУ. Працював вихователем дитбудинку в Нижніх Воротах, потім у рахівській районній газеті й крайовій «Закарпатська правда», на облрадіо. Та найбільше енергії й сил віддав Закарпатському телебаченню, де завідував редакцією літературно-мистецьких передач. Особисто я знав його з середини 1960-х. Як журналіст він часто навідувався в Білки до батька брати інтерв’ю. Любив піти в поле, погомоніти з колгоспниками. У нашому домашньому архіві зберігається чимало його газетних публікацій».
Петро Юрійович як зіницю ока береже збірки А. Копинця «Моя весна», «Василина» (на її презентації 1964-го й сам, тоді 5-курсник істфаку УжДУ, був), «За тебе в тривозі», а також повість «Кротон» із дарчими підписами.
Антон Михайлович під час розмов ділився враженнями про свою роботу. «Завдяки йому я десятки літ дописував у газети та радіо, де він працював. Може, й ця співдружність допомогла мені стати журналістом, трудитися свого часу редактором свалявського радіомовлення», – зізнається мій співрозмовник. І додає: «Скажу більше: якби не А. Копинець, про нашого силача Івана Фірцака, Кротона, мало хто би знав. Пригадую, як письменник по зернинці збирав інформацію. Буваючи в Білках, навідувався не лише до свого героя, а й до нас. Батько з самого дитинства знав Кротона, годинами міг розповідати про нього, адже вони виросли на одній вулиці, в присілку Телятинець. Антон Михайлович не просто слухав, а й старанно записував усе. Здебільшого – олівцем. Тому й не дивно, що одному з перших подарував батькові книжку, яка щойно побачила світ, із автографом: «Моєму хорошому другові, землякові, кращому товаришу Юрію Юрійовичу Пітрі від автора». Повість Антона Копинця за зібраними матеріалами, фактажем та художньою майстерністю – унікальне для Закарпаття явище!».
Петру Пітрі пощастило побувати в Ужгороді на квартирі Антона Михайловича, яка знаходилася на набережній неподалік телерадіоцентру. «Відпочивали на балконі, який він переобладнав у кімнату. У цьому будинку мешкали також Петро Скунць, Фелікс Кривін, Юрій Керекеш, Василь Вовчок та інші імениті члени Спілки письменників, із якими мав дружні стосунки. Мене дивувало, чому він сам не вступав до їхньої організації – навіть тоді, коли відповідальним секретарем був наш земляк Юрій Мейгеш. Адже його поетичні збірки вартували цього, до того ж вийшла повість «Кротон», – ділиться Петро Юрійович. Уже через роки відкрилася та причина – дуже вагома в період панування комуністичного режиму. Першою її дізналася донька літератора Надія, знайшовши сховані після смерті батька щоденники. Виявляється, його біографія була «заплямована»: Антон Копинець постраждав за критику радянської влади і 2 роки відбував заслання в Архангельській області. А раніше, за часів угорської окупації, двічі сидів у карцері.
«У 2015-му в Білківському будинку культури презентували книжку Олександра Гавроша «У пошуках Івана Сили». На цій зустрічі побувала внучка Антона Копинця, Елінка ДегтярьоваКопинець, котра представила роман «Іван Сила на прізвисько «Кротон» Антона Копинця. Видання унікальне тим, що тут подано повну версію повісті про Фірцака. Із рук Елінки я одержав щойно надруковану книжку», – веде далі Петро Юрійович.
Насамкінець я поцікавився в нього, яким Антон Михайлович був у житті? «Дуже комунікабельним, начитаним, інтелігентним і компанійським, – відказав П. Пітра. – Його любили за жарти. Своїй на три роки старшій дружині поміняв документи, щоб стали ровесниками. Ще й день народження її з 13-го виправив на 14-те число. А будучи важко хворим на рак, власне 50-ліття відзначив заздалегідь, щоб утерти носа долі».
