№ 1 (1) 19.12.2016, Щотижневе громадсько-політичне видання
Газпром зраджує Україну Україна має безпосередній вплив на систему транспортування газу до Європи. Проте Росія хоче змінити цю ситуацію. (далі — стор. 4)
Як до пасажирiв поїздiв потрапляє волога постiль Щоб перевірити, як перуть білизну, та дізнатись, чому вона може бути вологою, ми вирушили до пральні Укрзалізниці. (далі — стор. 9)
Камера. Мотор. Вето На розвиток кіно в Україні планували виділити безпрецедентну суму — 500 млн грн. Однак Президент України ветував законопроект. (далі — стор. 13)
Останнiй бюджет революцiї
Наступного тижня Україна отримає документ, що підсумує важливий етап в її історії. Кабмін хочe запевнити суспільство, що розроблений ним проект бюджету на 2017 рік є якщо не революційним, то першим у своєму роді. Натомість цей кошторис може стати останнім, що відображатиме зміни, імпульс яким дала Революція гідності. (детальніше – на стор. 3)
2
у загальному вагонi говорять про головне
Потяг до змiн
У КАБІНІ МАШИНІСТА
КАТЯ ГЛУЩЕНКО hlushchenko@ucu.edu.ua Кілька років тому українці почали купувати електронні квитки на поїзд, а Укрзалізниця розжилася новими потягами Інтерсіті. Войцех Балчун пообіцяв ще більше покращeнь. Але нашу країну складно рeформувати швидко. Навіть закордонним професіоналам. Досі не всі провідники вміють сканувати електронні квитки. А Інтерсіті деколи запізнюються. Вокзали смердять бездомним життям. На перонах і у тамбурах, попри заборону, курять. Матраци у вагонах повторюють рельєф Карпат. Про вологу постіль та курні покривала годі й говорити. Таргани у найдовшому поїзді Львів-Маріуполь — нетравлені. Ми маємо альтернативи: автобуси, літаки, автостоп. Кілька варіантів на будь-який смак і за будь-які гроші. Алe продовжуємо їздити залізницею. За звичкою? Із тих часів, коли поїзд був романтикою, багато змінилося. Майже зникли вагони-ресторани. Пасажири їздять зі своєю куркою. Потяги далекого сполучення пeрeвозять украïнців на короткі відстані — з геополітичних та економічних причин. Пасажири частіше питають провідників, де зарядити смартфон, ніж просять чаю. Скоро перестануть питати і це, бо кожен матиме портативний зарядний пристрій. Із часів, коли залізниця була романтикою, змінилися не поїзди, а пасажири. Єдине, що, окрім списаних вагонів, лишається незмінним — розмови із попутниками.
Поки гумово тягнуться години і висихає волога постіль, можна говорити. Кажуть, що раніше сусіди по вагону ділилися сокровенним, розповідали секрети, жалілися на життя. Про що говорять тепер? Ті, хто нe встигли купити кращий квиток або нe мають на нього грошeй, у загальному вагоні нашоï газeти розповідають історіï. Провідники у своєму купе у газeті, поміж заварюванням чаю і відкриванням пива, обговорюють політику. Мати в Украïні гроші на квиток у СВ означає часто про них думати. У СВ нашоï газeти говорять про фінанси та ефективність. У плацкарті можна знайти будь-кого: від професорів до військових. У розвинених країнах там їздив би середній клас. У нашій — хто завгодно. У плацкарті «Потяга» говорять про живе і наболіле. В українських купе їздить та меншість, яку справедливо можна назвати середнім класом: ще трохи — і вони назбирають на авто. У купе нашої газети чути теревені про культуру і стиль життя. У вагоні-ресторані, судячи із репортажу звідти, не говорять взагалі. І не їдять. Там п’ють. Утім, їжа все одно лишається вагомою складовою і багажу, і поїзної дійсності. На шпальтах газети ми не можемо їсти. А от писати про їжу – залюбки. У тамбурі, хоч це і заборонено, переважно курять. Якщо у вагоні, хоч це теж заборонено, вдається випити, то з тамбура чути розмови про світобудову. Про що думає машиніст, скеровуючи потяг? Було би добре, щоб він думав про те, що потяг є символом руху. Навіщо ми рухаємося — купуємо квиток на потяг, сідаємо у вагон і чекаємо на прибуття? Відповідь у слові. Якщо прочитати його інакше, можна знайти бажання, прагнення, а може, навіть завзяття. Кожним пасажиром, а заодно і всією країною, рухає потяг до змін. Куди і навіщо їдуть пасажири різних вагонів — читайте у нашій газеті. Якщо, звісно, не знайдете приємнішого співрозмовника у своєму купе.
Нове «я» для переселенцiв ДМИТРО ПАЛЬЧИКОВ palchykov@ucu.edu.ua Психіатр Ніно Махашвілі та психолог Джана Джавахішвілі працюють із переселенцями вже понад двадцять років. У розмові з «Потягом» дослідниці розповіли, що робити українським внутрішньо переміщеним особам зі своєю регіональною ідентичністю та чому їм життєво необхідно народити нове «я». Заздрісні брати продали Йосипа в рабство. Але він примудрився стати міністром землеробства. «Йосипа і його братів» Томаса Манна любить згадувати грузинський психіатр Ніно Махашвілі, коли йдеться про інтеграцію переселенців. Мишоловка життя — Йосип осмислив свій досвід — і надав йому новий зміст, він виріс. В українських переселенців тотожна ситуація, хіба ні? — говорить Ніно, гортаючи меню в одній із львівських кав’ярень. Махашвілі — доктор медицини і філософії в сфері психіатрії. Про психологічні проблеми переселенців грузинка знає не з книжок. Від середини 90-х вона разом зі своєю колегою Джаною Джавахішвілі працюють із біженцями та внутрішньо перемішеними особами.
Кілька місяців тому Ніно і Джана були співавторами дослідження тягарів психічних розладів серед внутрішньо переміщених осіб в Україні. — Ми пробуємо розширити рамки осмислення трагедії, —
Як Майдан змiнив нас ЄВГЕНІЯ НАУМЕНКО naumenko@ucu.edu.ua
Пам’ятники Леніну — повалені. Радянські назви міст — змінені. Майно депутатів — задеклароване. Але, за результатами дослідження соціологічної групи «Рейтинг», проти заборони комуністичної ідеології третина громадян України. Кількість тих, хто жалкує про розпад Радянського Союзу за останніх три роки збільшилася. Якби парламентські вибори були наступної неділі, переміг би «Опозиційний блок».
Але переоцінка цінностей відбувається не лише у молоді. Сергій Жадан, український поет і письменник родом із Луганщини, згадує, як мав зі своїм батьком конфлікт, через те, що одного дня повісив вдома портрет Бандери. «Мій тато був членом компартії. Для нього це був шок. Боротьба тривала довго. Потім я поїхав до Харкова. Через років десять-п’ятнадцять знайшов цей портрет у нашому фото-
альбомі. Батьки прибрати — прибрали, але не викинули». Коли ж почалася війна на Донбасі у 2014 році, батько письменника питав: «А чого це кацапи прийшли нас убивати?». «Тато ніколи не вживав слово «кацапи», — зауважує Жадан. — Але для нього очевидно було, що йде війна, а люди, які бігають із радянськими прапорами — вороги. Для мене це було надзвичайно важливо». Український історик і публіцист Ярослав Грицак переконує, що одна з надважливих змін — та, що у всіх українців з’явився спільний ворог — Володимир Путін. «Не треба розділяти Україну Бандерою», — каже Грицак. Крім незмінної трійці: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, науковець радить сьогодні шукати спільне, спираючись на особистості та творчість Святослава Вакарчука і, власне, самого Сергія Жадана. Їхній авторитет у всьому українському суспільстві сьогодні беззаперечний, вважає пан Ярослав. Українські політологи і соціологи в один голос кажуть про тенденцію до зневіри народу. Володимир Фесенко у коментарі сайту «24» зазначив, що українці вкотре зіткнулися із ситуацією, яку неодноразово переживали — завищені очікування, що обертаються швидкими розчаруваннями. Причому, розчарування в серйозних формах за 25 років незалежності українці переживали вже 5-7 разів. За результатами соціологічного опитування «Рейтингу», зараз українців найбільше хвилює контроль над ростом цін і безробіття. Бойові дії на Донбасі українці ставлять на третє місце. Саме через те, що у більшості українців «не має за що поїсти і вдягнутися», не з’являється бажання думати про долю України, про патріотизм, національну самоідентифікацію, європейські цінності. Від нещасливого і трагічного теперішнього вони, швидше за все, будуть тікати у минуле, яке несвідомо прикрашатимуть і малюватимуть в уяві кращим, ніж воно було насправді. Так працює людська психіка.
по всій країні. Мені цікаво, як змінюється ця ідентичність у людей, яких змусив виїхати страх війни, а особливо тих, які залишили «себе» у рідному домі і не можуть віднайтись на новому місці. Питаю в Ніно, як відбувається цей процес асиміляції, на що вона, сіпає бровами: — Чому асиміляція? Ідентичність повинна трансформуватися. І взагалі, регіональна ідентичність не така важлива, як ідентичність особистісного ядра. Якось у Грузії до нас прийшла переселенка й сказала: «Я була педагогом, а тепер продавчиня, була дружиною, тепер вдова, була мамою, тепер у мене нікого нема – хто я?» Це криза всієї палітри, і питання «Хто я в цьому світі?» — найголовніше. — Ніно робить паузу. — Потрібно народити нове «я». Болісно? Звичайно! В цьому бере участь усе суспільство. Про це говорили, ще як був Майдан — він почав народжувати нову Україну. У вас тепер є шанс, щоб ці майже півтора мільйони народилися заново. Розпакувати валізи До нашої розмови приєднується Джана. Вона — клінічний психолог, спеціалізується в наданні психологічної допомоги людям, травмованим в результаті військових дій. Джавахішвілі працює у фонді Глобальна ініціатива в психіатрії у Тбілісі. — Все, як у притчі про вітер, річку та пустелю, — пояс-
нює Джана. Вона говорить про суфійську притчу, в якій річка, зустрівши пустелю, вирішила висохнути під сонцем, відтак вітром перенестись над піском, щоб далі жити. Притчу Джана використовує в роботі при глибоких травмах ідентичності. — Ріка прийняла безвихідь і трансформувала русло, ім’я та свою ідентичність. Джавахішвілі продовжує й виділяє три фази ставлення до внутрішніх переселенців: толерантна, де кожен допомагає як може, дистанційована, коли на переселенців проектується все найгірше, третя фаза — повна інтеграція. На другій фазі криза ідентичності починається не тільки у переселенців, але й у самих місцевих, яке приймає їх, вважає Джана. — Я не раз чула на вулиці: «Я не впізнаю своє місто», «Це більше не Тбілісі». Місцеве населення ідентифікує себе зі своїм локальним контекстом, і коли з’являються вимушені переселенці, цей контекст змінюється. Фактично вони намагаються захистити свою ідентичність, яка просто трансформується. Але це неминучий процес, бо людина і місто — динамічні системи, -— говорить Джана. — Не треба себе обманювати, що скоро все закінчиться. Просто потрібно розпакувати свої «валізи» й інтегруватися — це нове життя, яке кожен тримає у своїх руках, — усміхаючись, підсумовує Ніно.
фото Євгенії Науменко «Радянська людина постійно відтворюється, — стверджує соціолог, дослідниця історії Донбасу Оксана Міхеєва. – Це покоління дітей перебудови, чиї батьки зайняті роботою, а вихованням займаються бабусі та дідусі, які у яскравих фарбах розповідають про своє минуле. Але людська пам’ять влаштована так, що ми краще запам’ятовуємо добре, ніж погане. Таким чином, виникає ситуація, коли людина, яка народилася в часи незалежної України, сумує за Радянським Союзом». Але Революцію гідності розпочала не молодь, яка ностальгує. Дмитро Оцалюк, програміст за фахом, приходив на головну площу Запоріжжя із першого дня Євромайдану. «Нас було щонайбільше п’ятдесят людей, — згадує він, — але чомусь я був на 100 % впевнений, що потрібно знаходитись поруч із іншими «49-ма», щоб вони розуміли, що існують ті, які не залишилися вдома показувати дулю телевізору. Я миролюбний громадянин, тому підпалювати двері в облраді не збирався, як наслідок, покладається на будь-що, окрім себе. А ще — шукає в усьому винних. Загнатись в кут і бути жертвою дуже легко, коли ти бідний, а злидні ускладнюють намагання впоратися з посттравматичним досвідом, розповідає Ніно й продовжує: — Важливо те, який сенс ми вкладаємо у посттравматич-
фото із соц.мереж продовжує вона. — Травматичний досвід краде в людини віру в майбутнє, ба навіть просте бачення перспективи. Грузинка вважає найболіснішим рубцем війни у переселенців стан жертви, і називає його хворобою. Простіше кажучи, переселенці деградують від безуспішних пошуків себе на новому місці. Під впливом депресії та інших психічних розладів така людина стає непрацездатною й,
але підтримка однодумців та висловлення спільної позиції стали внутрішнім покликом». Європейські цінності, за які тоді почала боротися молодь, полягають перш за все у гуманному і толерантному ставленні членів суспільства один до одного. «Я зрозумів, що просто не маю права так палко ненавидіти людину через те, що вона знаходиться з іншої сторони моральних, або фізичних барикад, — говорить Дмитро. — З одного боку, я не збираюся з ними «брататися», але з іншого — повинен приймати їхню точку
ний досвід. Це був безглуздий досвід життя? Чи він несе для мене якесь екзистенційне значення? Що сталося, чому я тут, що я дізналася нового про життя, і як це мене може зробити сильнішою? Якщо не знаходити відповіді на ці питання, тоді почнуться проблеми. До іншого міста з людиною переселяється її регіональна ідентичність. Шматочки Бахчисарая, Макіївки, Антрацита та інших поселень розсіялись
зору, якою б огидною вона не здавалася. Прийняття цього факту викликало в мені дуже багато внутрішніх суперечок». Євромайдан також змусив Дмитра переосмислити своє сприйняття влади. Він сподівається, що його покоління вже неможливо буде обдурювати так, як покоління його батьків, і взагалі людей, які жили в «совку».
«
«Не треба розділяти Україну Бандерою», — Грицак.
»
у загальному вагонi говорять про головне
3
Останнiй бюджет революцiї МИХАЙЛО ДРАПАК drapak@ucu.edu.ua Наступного тижня Україна отримає документ, що підсумує важливий етап в її історії. Кабінет Міністрів намагається запевнити українське суспільство, що розроблений ним проект бюджету на 2017 рік є якщо не революційним, то першим у своєму роді. Натомість для самого суспільства цей кошторис може стати останнім, що відображатиме зміни, імпульс яким дала Революція гідності. Прем’єр-міністр Володимир Гройсман невтомно нагадує, що вперше в українській історії проект бюджету було подано настільки рано — у вересні. Що вперше за два роки після Революції гідності кошторис передбачає підвищення соціальних стандартів так радикально — у два рази. Теперішній голова уряду, як і його попередник у прем’єрському кріслі, бажає увійти в історію як урядовець-першопроходець. Але презентація документу із висловами на кшталт «Я розумію, як людям важко жити», і власне проект бюджету на 2017 рік говорять радше про наміри прем’єра отримати довіру електорату. Акценти уряду Опубліковану у вересні першу презентацію основних показників потенційного фінплану України на наступний рік супроводжував слоган «Чесний бюджет». Розробники розшифрували вислів: «Це бюджет, у якому видатки підкріплені реальними доходами». За декілька днів на представленні проекту документа у Верховній Раді Володимир Гройсман розширив визначення: «Для мене, як і для нашого уряду, є пріоритетом питання чесного бюджету через чесний діалог, через абсолютно професійний підхід. А не той, який ми чуємо від деяких політиканів, які намагаються перетворити чесний бюджет, чесний підхід та можливості до дискусії на шоу покемонів». Відтоді голова уряду та його підлеглі аж до сьогодні незмінно послуговуються фразою «Чесний бюджет». Вочевидь, так теперішній Кабмін намагається дистанціюватися від іміджу «уряду камікадзе» команди Арсенія Яценюка та його «політики затягування пасків». Так нинішній прем’єр ніби виправдовується за намір удвічі підвищити розмір мінімальної заробітної плати — із 1 600 гривень до 3 200 гривень. До речі, саме на такій ініціативі представники Кабміну найбільше акцентували увагу. Цей аспект викликав найбільше дискусій в обговоренні державного кошторису на майбутній рік. Працівники бюджетних установ і ті, хто досі отримував мінімальні виплати, подібний крок зустріли схвально. Але для чималої кількості депутатів, експертів та представників малого і середнього бізнесу такий хід став шоком. Річ у тім, що підвищення мінімальної зарплати на 100 % сприймають як завершення періоду тотальної економії в Україні. Це значне збільшення видатків, яке мало би означати, що економіка країни за минулий рік різко зросла. Але вона ледь-ледь демонструє відновлення, не досягши стану стабільного зростання. Радник Президента України Лєшек Бальцерович назвав це рішення «другим неприємним сюрпризом після продовження мораторію на продаж сільгоспземель». Він пояснив, що підвищення мінімальної
зарплати на 100 % уряд не обговорював ані з радниками, ані з міжнародними партнерами. «Це нагадує змагання у популізмі всередині самого уряду», — резюмував Бальцерович. Уряд також акцентував на ще одному показнику Бюджету-2017. У документі закладено фінансування сектору безпеки і оборони на рівні 5,14 % ВВП. Міністерство оборони наступного року отримає на 6,8 мільйонів гривень більше, ніж цього, МВС — на 3,4 мільйони, СБУ — на 700 тисяч. В умовах війни збільшення видатків у цьому секторі не викликало суперечок у суспільстві. Хоча після звільнення Хатії Деканоїдзе, скандалів у МВС, трагічних операцій Національної поліції та вимог про відставку Авакова зростання витрат конкретно на це відомство спричинятиме усе більше обговорень.
дохідної та витратної частини бюджет 2017 року є ксерокопією цьогорічного бюджету, як і минулорічного, і позаминулорічного. Уряд пішов дуже простим шляхом: узяв бюджет цього року, додав показник реальної інфляції — так вийшов бюджет 2017 року». Експерт Інституту соціально-економічних досліджень Антоніна Дешко погоджується, що уряд, формуючи державний кошторис на наступний рік, користувався підходами, що використовували при підготовці нинішнього фінансового документа. Але вона звертає увагу на те, що у Бюджеті-2017 зростуть видатки на розвиток. Це дає шанс на більш інтенсивне проведення реформ у сфері енергоефективності, медицини, оподаткування та правосуддя. Нейтральні перспективи Проект бюджету на наступний рік не закладає мож-
інфографіка Марії Стрельцової Ксерокопія Бюджету-2016 Постійно повторюючи, що «чесний бюджет» значно поліпшує соціальні стандарти та засвідчує укріплення обороноздатності України, Володимир Гройсман намагався завоювати прихильність суспільства. До колег у парламенті та експертів він апелював, користуючись інакшими цифрами. Для Кабміну Бюджет-2017 став символом стабілізації української економіки. Захищаючи це твердження, урядовці користувалися основними показниками документа: майже всі вони покращилися. Зростання ВВП України прогнозують на рівні 3 % до обсягів попереднього року. У Бюджеті-2016 цей показник становив 2 %. Також уряд хизується, що цього року різницю між доходами і видатками бюджету буде скорочено до 3 % (минулого року було 3,7 %). Фактично ця різниця впаде із 83,7 до 77,5 мільярдів гривень. Оптимістично дивляться з Грушевського і на показники інфляції на майбутній рік. Якщо на 2016 рік планували, що гривня девальвує на 12 % (фактично здешевшала на 9,4 %), то у 2017 році планують падіння валюти на рівні 8,1 %. Уряд був змушений збільшувати витрати та доходи на 15 мільярдів гривень через підвищення мінімальної зарплати до 3 200 гривень. Наприклад, зросте освітня та медична субвенція місцевим бюджетам на 8 та 11 мільярдів відповідно, підвищать зарплати вчителям та лікарям. Водночас мінімальні пенсії з першого січня не зміняться — 1 247 гривень. За даними Мінсоцполітики, реальний прожитковий мінімум сьогодні близький саме до рівня 3 200 гривень. Такий показник закладений на 2017 рік. На думку голови Комітету економістів України Андрія Новака, проект Бюджету-2017 принципово не відрізняється від фінансового плану України на цей рік: «Структурою
ливостей системних змін економіки України. Але у Кабміні передбачили можливості збільшення доходів держави. За допомогою підвищення мінімальної зарплати уряд сподівається вирішити одразу декілька власних іміджевих та суспільних проблем. По-перше, це можливість підвищити соцстандарти до
ге, в уряді сподіваються, що зростання соціальних виплат покращить купівельну спроможність населення. Це має призвести до збільшення прибутків підприємців. Кабмін очікує зібрати більше коштів із податку на доходи фізичних осіб та податку на додану вартість товарів, вироблених в Україні. Зрештою, в уряді розраховують, що у приватному секторі економіки майже ніхто не працює за зарплату, нижчу за 3 000 гривень. Тож підвищення мінімального рівня виплат може бути просто оптимізацією коштів. Андрій Новак вважає, що підвищення мінімальної зарплати навряд чи спрацює як інструмент розвитку економіки України. Натомість за цей крок наша країна може заплатити велику ціну: «Уряд опинився у ситуації, коли розмір соціальних платежів став не адекватним до рівня цін. Але навіть за таких умов підвищувати соціальні платежі треба поступово, а не різко — у два рази. За місяць усі державні та приватні організації мають перейти на мінімальну зарплату у 3200 гривень. Їхні доходи суттєво не збільшилися. Важко уявити собі бухгалтерію такої організації». Економіст вважає, що підвищення соціальних виплат, як і утримання української економіки, здійснюватиметься із трьох джерел: скорочення персоналу, штучна інфляція (коли НБУ збільшуватиме кількість коштів, увімкнувши друкарський станок) і збільшення державного боргу. На думку Новака, цього можна було б уникнути, якби уряд не гаяв часу для проведення реформ в управлінні господарством. Експерти Інституту соціально-економічних досліджень розуміють логіку уряду у плануванні розвитку української економіки на наступний
жава зможе утримати бізнес від переведення податків у тінь за нових умов лише посиливши фіскальний тиск на підприємців. А це означатиме повернення до звичних практик тотального контролю податківців. «Адаптація проекту Бюджету-2017 до урядової новації щодо мінімальної заробітної плати видається непереконливою. Бюджетні видатки, особливо у першій половині року, можуть бути поставлені під ризик неспрацюванням очікуваних позитивних ефектів. Це викличе необхідність додаткових запозичень чи й проблеми затримок виплат. Зростання невизначеності вже зараз посилює турбулентність на ринку та спонукає бізнес і населення до формування «подушок безпеки», — резюмували експерти Інституту в аналізі проекту Бюджету-2017. Вони сподіваються, що план Кабміну спрацює, але визнають, що на його виконання впливатимуть зовнішні чинники: рівень цін у світі, співпраця із міжнародними фінансовими організаціями. Для подолання цієї залежності та створення умов для динамічного зростання економіки України в Інституті пропонують декілька кроків: — дерегуляція ринку; — запобігання інфляції; — перегляд стратегії управління державним боргом, що залишається незмінною третій рік; — створення умов для простішої приватизації та довготривалого інвестування. Проект Бюджету-2017 демонструє, що Україна навряд чи суттєво зміниться наступного року. Цей документ нейтральний: він дає підстави сподіватися, що рівень життя в країні не погіршиться. Водночас він залишає чинними ті ж практики управління господарством країни, що використовували десятиліттями.
інфографіка Марії Стрельцової рівня реальних витрат після декількох років економії. Таким чином Володимир Гройсман може вибити із рук опонентів із «Батьківщини» та «Радикальної партії» аргумент про «наростання фінансового тиску на населення» чи «тарифний геноцид». По-дру-
рік. Але вони не певні, що збільшення доходів населення призведе до збільшення отримуваних податків. Наприклад, цього року населення може придбати менше товарів українських виробників, хоча у Кабміні так сподіваються на зворотне. Зрештою, дер-
Бюджет-2017 є свідченням згасання імпульсу реформ, можливості комплексного їх проведення. Вони й надалі відбуватимуться несистемно, в окремих секторах. Але млявість змін формує запит на них, а дух світових трансформацій дає їм нове життя.
4
у купе провiдника говорять про Україну та свiт
Газпром зраджу Україну э
КАТЯ МЯЧІНА miachina@ucu.edu.ua Гроші та влада народжуються у свердловинах. Нафта та газ — найпопулярніші валюти світу. Держави, які мають їх — впливові гравці на міжнародній арені, бо окрім фінансової нафта та газ дають і політичну владу. Для деяких держав ця особливість є набагато ціннішою за матеріальну вигоду. Найближче з них усіх ми знайомі з Росією. Газові махінації Кремля завжди викликали шквал емоцій та ґвалт у заголовках світових медій. Газ та нафта для Путіна — способи маніпулювати меншими, слабшими державами, однією з яких є Україна. Вона — улюблений об’єкт знущань російського президента.
«
Газ та нафта для Путіна — способи маніпулювати меншими, слабшими державами, однією з яких є Україна.
»
ЄС визнає Україну транзитною державою. Її територію вкривають близько 40 тис. км газопроводу, яким до Європи мандрує видобуте Газпромом паливо. Якби ці труби проклали однією прямої лінією, в неї можна було б вмістити 28 Україн і ще одну Львівську область. Українська газотранспортна система (далі — ГТС) може переправляти близько 230 млрд куб. м газу на рік, що становить половину потреб ЄС. Балкани, Румунія, Угорщина та західна Туреччина отримують російський газ тільки через ГТС України. Угорщина, Сербія та Болгарія практично на 100 % енергетично залежні від Газпрому. Таким чином Україна має безпосередній вплив на систему транспортування газу до Європи. Однак Росія постійно хоче це змінити. Великим кроком до перемоги Путіна у цій сфері можна вважати дозвіл Європейської комісії (далі — ЄК) на майже повне використання Газпромом потужностей німецького газопроводу OPAL, який проходить від Балтійського моря до кордону Німеччини з Чехією. Це продовження Північного потоку — ще одного російського каналу по-
стачання газу до Європи через Балтійське море. Раніше, завдяки європейському антимонопольному законодавству, Газпром міг користуватися лише половиною його потужностей. Росія вела переговори з ЄК із приводу повного використання OPAL ще з 2011 року. В 2014 конфлікт в Україні поставив цей процес на паузу. Однак 28 жовтня 2016 року Брюссель порушив європейське законодавство і дав Росії зелене світло. Це рішення стало російським шахом Україні як транзитній державі. Чому це сталося саме зараз — невідомо. Президент Центру Глобалістики «Стратегія ХХІ», Михайло Гончар, вважає, що основна причина у багаторічній російській пропаганді. Лобісти Кремля постійно натякають представникам ЄК, що взимку Україна перестане переправляти газ до Європи, а тоді весь континент стане синім, як європейський прапор, і замерзне до смерті. Ймовірно, цього разу уряд ЄС повірив і вирішив підстрахуватися на той випадок, якщо цей невірогідний сценарій таки буде зіграно. Новітня сторінка історіїгазових відносин України з
фото з сайту gazprom.ru Росією була написана у 2009, коли Газпром та Нафтогаз підписали десятирічний договір про постачання та транзит газу від Росії Україні. На той час, розташування політичних сил в Україні було дещо іншим. Наприклад, Юлія Тимошенко тоді була прем’єркою і ще не встигла пережити ув’язнення.
Не Бобом диним streltsova@ucu.edu.ua 10 грудня — день вручення Нобелівської премії з літератури. Після присудження її американському музикантові Бобу Ділану в жовтні цього року весь світ спостерігав за неординарним лауреатом. Насправді за свою довгу історію премія часто була підґрунтям для суперечок та конфліктів. Цьогорічна ситуація не є винятком, адже нерідко її лауреатами ставали двозначні фігури. Деякі з них не виступали з урочистою промовою, а дехто навіть відмовлявся від нагороди. Боб Ділан отримав Нобелівську премію з літератури «за створення нових поетичних експресій в американській пісенній традиції». Перші тижні виконавець не давав жодного коментаря, проте згодом все ж подзвонив до Швеції і виразив свою подяку. Своє мовчання він пояснив тим, що «просто втратив здатність говорити». Будь-яка згадка про отримання премії була прибрана з офіційного сайту музиканта. Пізніше Боб Ділан
э
МАРІЯ СТРЕЛЬЦОВА
З того часу збігло багато води. Однак після Революції Гідності 2014 року, Путін став ворогом України. Останнні три роки Росія почала активніше шукати обхідні шляхи для транзиту природного газу, аби притиснути Україну за старою схемою політичного впливу. Станом на 2016 рік вона має план як позбавити Україну будь-яких транзитних повноважень. Частина газу, яка раніше мала прямувати до центральної Європи через українську ГТС, піде у згаданий вище OPAL. Це коштуватиме Україні більше 420 млн доларів щорічно. Той газ, що залишиться, Росія планує розділити між двома новими проводами — Турецьким потоком у Чорному морі та Північним потоком-2 у Балтійському. Турецький потік має постачати газ до західної частини Туреччини, а через неї — до Греції та Італії. Він невеликий, але політично важливий для Росії. Економічний оглядач Deutsche Welle, Андрій Гурков підкреслює політичність цього проекту через його економічну нестабільність. Враховуючи, що цей регіон стало отримує газ транзитом із України, вкладати мільярди євро в побудову
не приїхав на урочисту зустріч лауреатів Нобелівської премії з Бараком Обамою. Згодом стало відомо, що на щорічну
нового проводу на складній ділянці через дно Чорного моря — невигідно. До того ж, існує велика ймовірність того, що з двох труб, про які Путін домовився з Ердоганом, в одній із яких буде газ для Туреччини, а в іншій для країн Адріатики — вийде збудувати лише першу. В такому випадку від його імені виступить американська співачка і поетеса Патті Сміт. Вона виконає протестну пісню Ділана «A Hard Rain`s Gonna Fall», датовану 1962 роком. Своєрідна поведінка Боба Ділана викликає подвійний
фото з сайту on.od.ua церемонію нагородження Боб Ділан завітати також не зможе. Тим не менше, Академія запропонувала виступити лауреату з промовою вже під час свого концерту у Стокгольмі навесні 2017 року. Після довгого мовчання Боб Ділан заявив, що на щорічному урочистому заході
інтерес. У історії присудження Нобелівської премії комітет часто стикався з критикою на адресу їхніх рішень. До прикладу, французський філософ Жан-Поль Сартр отримав нагороду «за його багату на ідеї й наповнену духом свободи творчість, що
Газпром витратить купу грошей фактично ні на що. Через недостатню потужність Турецького потоку Москві довелося придумати ще й Північний потік-2. Його співвласниками, разом із Газпромом, мали стати європейські паливні компанії. Проект закрився через претензії з боку польського монопольного регулятора. Але, враховуючи нещодавнє порушення ЄК власного ж антимонопольного законодавства, ця перепона більше не виглядає загрозливою. Експерт із енергетики Михайло Гончар наголошує, що побудова газопроводу принесе багатьом європейським компаніям прибуток від будівництва, а також обов’язкові «відкати», які платитиме Газпром. Україна та Білорусь досі лишаються найоптимальнішими варіантами транзиту для країн Європи. Газ із балтійських труб буде вигідно споживати лише Німеччині. Проте, розмороження проекту Північного потоку-2 наразі виглядає дуже вірогідним. За попередніми оцінками цей проект, який запуститься в 2019 році, забере в України 55 млрд куб. м газу на рік та 2 млрд доларів щорічного прибутку. OPAL позбавить Україну ще близько 420 млн доларів. Турецький потік має забрати останні центи за транзит газу. Україна втратить щорічний прибуток у десятки мільярдів гривень від Укртрансгазу та Нафтогазу. Це дозволить Росії здійснити свою мрію і взяти нашу ГТС під свій контроль. 28 жовтня Москва стала на крок ближчою до цього. На противагу паніці, що може виникнути після прочитання цього тексту, виступає постійний представник Росії в ЄС Володимир Чижов, який впевнений, що Газпром не встигне побудувати Турецький потік та Північний потік-2 до 2019 року. Це дає надію на те, що у Москви не буде іншого вибору, окрім як продовжувати укладати з Україною транзитні договори. Щоправда, тепер вони скоріше будуть короткостроковими і підписуватимуться щороку, допоки буде необхідно. До того ж, нещодавнє рішення Європейської комісії обурило не тільки Україну, а й Польщу. Воно так само негативно впливає і на польський прибуток із транзиту. Компанії PGNiG, яка оперує польською ГТС, вже подала позов на ЄК із вимогою зупинити виконання рішення з приводу газопрово-
ду OPAL. До того ж, PGNiG та український Нафтогаз подали заявки на використання газопроводу. Закон, який порушила ЄК, відводив 40 % потужності OPAL для використання компаніями з регіону — такими, як польський та український газові оператори. Такі активні дії країн-транспортерів можуть змусити ЄК переглянути своє рішення. Але навіть у разі перемоги Росії та припинення транзитного партнерства з Україною можна зробити ГТС прибутковою, вважає президент Укртрансгазу Ігор Прокопів. Уже зараз компанія починає шукати іноземних інвесторів, які хотіли б використовувати український трубопровід із 2019 року. Укртрансгаз має пропозиції від словацького та італійського бізнесу. Проте, чи зможе така співпраця компенсувати збитки, нанесені припиненням відносин із Газпромом, поки що невідомо. Європейські газові компанії все одно прямо чи дотично залежать від російського паливного постачальника. Він, у свою чергу, обіцяє демонтувати близько тисячі кілометрів газопроводу, що веде до України. Мовляв, після побудови обхідних труб ця інфраструктура буде не потрібна. Таким чином, Газпром провокує західних інвесторів відвернутися від України.
має надзвичайний вплив на наш час». Але він розкритикував Нобелівське журі. На його думку, Комітет, відомий своїми антирадянськими настроями, дав йому нагороду лише з політичних мотивів. У цей час письменник сам критикував СРСР, але отримувати політично заангажовану премію відмовився. На противагу Сартру, раднський письменник Борис Пастернак відмовився від нагороди примусово. Після цькування, що почалося у Радянському Союзі, йому довелося надіслати до Стокгольма такого листа: «Через той резонанс, що отримала новина про моє нагородження у суспільстві, до якого я належу, я маю відмовитись від нагороди. Нехай не буде образою для вас моя добровільна відмова». Пастернак з великою радістю сприйняв цю нагороду і з великим сумом повертав її. Неоднозначно трактується і присудження Нобелівської премії британському прем’єрміністру Вінстону Черчіллю. Він отримав її «за неперевершеність історичного й біографічного опису, за блискуче ораторське мистецтво, за допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності». Літературою, у традиційно-
му її розумінні, його праці не були. Проте всі суперечності зникають, якщо пригадати, що в статуті комітету йдеться, що «літературою є не тільки белетристика, але й інші твори, які за формою чи стилем мають літературну цінність». Подібна риторика була стосовно робіт білоруської письменниці Світлани Алексієвич. Суспільство розцінювало її скоріш як журналістку, яка відома своїми антиросійськими поглядами. Насправді, хоч книги Алексієвич і схожі на збірку інтерв’ю, вони побудовані за всіма канонами літератури. Критичне ставлення до путінської Росії — лише прояв громадянської позиції автора, до якої зводиться далеко не все. Алексієвич пише про проблеми, з якими стикається пострадянське суспільство. Це підкреслив комітет, коли обґрунтовував нагороду наступним чином: «за її багатоголосу творчість — пам’ятник стражданню і мужності у наш час». Нобелівська премія з літератури має довгу історію. За весь час було нагороджено 109 літераторів, філософів ітаісториків. Непорозуміння трапляються часто, тому неоднозначність фігури Боба Ділана не є винятком.
«
Газпром провокує західних інвесторів відвернутися від України.
»
Перемога Росії і найгірший із можливих сценаріїв для України настане тоді, коли Газпрому таки вдасться реалізувати всі проекти газопроводів, а також зберегти монопольний контроль над OPAL-ом. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм у Центрі Разумкова, у матеріалі Радіо Свобода зазначив, що українська ГТС має транспортувати як мінімум 40 млрд куб. м газу щорічно, щоб залишатися самоокупною. Це половина всього газу, який ми переправляємо до Європи сьогодні. OPAL забере собі 15 млрд куб. м, а Північний потік-2, за прогнозами, 55 млрд. Тобто існування альтернативних газових потоків і щасливого майбутнього української ГТС таке ж несумісне, як коза з вовком, що мирно пливуть у одному човні. Хто кого з’їсть, наразі не очевидно.
у купе провiдника говорять про Україну та свiт
ВЛАД МАШКІН
5
Українськi реформи: загалами загалом
mashkin@ucu.edu.ua Наприкінці року президенти за традицією кажуть, що минулий рік був важким, ми багато досягли, але є куди рухатися. Якби я був гарантом, то додав би, що 2016 рік був високосним, а за народними приказками, у ньому краще нічого не робити, бо все одно буде злe. Але ми робили достатньо. Третій рік в Україні йде війна, тарифи збільшуються пропорційно обіцянкам влади. Люди втомились. Але були й такі епізоди, що дають надію на світле майбутнє. Подивімося, чим запам’ятався 2016 рік. Е-декларування Боротьба із корупцією, на думку українців, — найважливіша реформа, яка має відбутися. За допомогою електронного декларування Україна наблизилась до нeï. Хоча депутати неспішно подавали декларації й ледь встигли до дедлайну 30 жовтня, вони додали неіснуючий трильйон гривень, церкви, подарунки від Святого Миколая й навіть святі мощі. У сумі можновладці задекларували майже 40 млрд гривень. Це рівнозначно бюджету Латвії за 2013 рік. До подання декларацій зобов’язали депутатів Верховної Ради, міністрів, голів відомств, обласних та міських адміністрацій. Урядовці подали понад 70 тисяч декларацій. А перевірятиме їх усього 340 людей. Припустімо, щоб опрацювати одну декларацію, знадобиться 3–4 години. Відповідно, пeрeвірка дeкларацій займe майже три місяці. Якщо знайдeться суперечлива інформація, вона затягнеться на місяці. Важливим відкриттям для громадян завдяки е-деклараціям стало те, що верхівка влади не довіряє банківській системі. Замість реформування інститутів економіки, депутати надають перевагу зберіганню мільйонів готівкою вдома. Можливо, це просто страх із минулого, коли всі гроші, що були на ощадкнижках, «згоріли». Можливо, вони чекають на крах економічної системи, коли можна буде швидко й задешево купляти активи. Можливі й інші варіанти — чиновники нашої країни непередбачувані. Залишається ще одне важливе питання: як перевірити, чи все, що задекларували чиновники, правда. Вони могли дещо забути або ж навпаки — дописати зайве. Це дуже хитрий маневр, бо можна буде рік брати хабарі, а наступного разу задекларувати ті самі цифри, які під час перевірки не викликатимуть сумнівів. НАБУ та ГПУ наступного року очевидно працюватимуть понаднормово, бо їх завдання — знайти та ув’язнити всіх казнокрадів, а гроші, звичайно, повернути до бюджету України. Поліцейська реформа Революція Гідності змусила зневіритись у правоохоронній системі. Люди вимагали поліцейської реформи. Вона почалась 4 липня 2015 року — підписанням низки законів про Національну поліцію. У формуванні нової правоохоронної системи велику роль зіграла Хатія Деканоідзе, яка з нуля утворила поліцію в Грузії за часів Саакашвілі. 30 травня 2016 року «Нова Поліція» з’явилася в останньому запланованому місті — Маріуполі. Голова Національної Поліції Хатія Деканоідзе пішла у відставку 14 листопада, заявивши, що основні завдання реформи виконала, але для інших необхідних змін ïй не вистачило повноважень. У Національної Поліції працюють багато молодих людей,
які раніше й не були в правоохоронних органах. Їх надихало бажання змінити свою державу, підтримувати порядок. Японські авто, гарна форма і велика зарплата йшли на додачу. На початку реформи робота поліцейського навіть вважалась престижною. Українці вітали зміни: зустрічі з новими поліцейськими закінчувались селфі. І не дивно, бо це перша реформа, яку можна було побачити на власні очі. Люди вірили, що це був важливий крок на шляху до справжніх реформ. Довіра до влади була великою. Але не довго. Хатія Деканоідзе у травні 2016 року казала, що рівень довіри до поліції зріс до 46 %, а до реформи, за часів Януковича, він ледь перевищував 4 %. Пройшло трохи більше року після початку реформ, а серед населення зростала кількість
ся, алe суттєвих змін більшe нe планується. Звичайно, це не всі реформи та зміни, що відбулися в Україні у 2016 році. Відкриті тендери за допомогою системи Prozzoro заощадили 8 млрд гривень державного бюджету. Укрзалізницю очолив Войцех Балчун, що спрацювало лише на користь компанії. Збільшилися обсяги вантажних перевезень, які складають 90 % прибутку. Пeрeмоги були нe лишe у політиці та економіці. На Євробаченні та Параолімпіаді Україна показала себе з найкращої сторони Увесь рік Європа та світ слідкували за нашими перемогами та досягненнями. А от про погане в нашій державі можна багато не казати. Пробіжимося основними фактами. «Офшорний скандал» На початку квітня Центр із дослідження корупції та
нов, має російське громадянство, а голова НБУ, Валерія Гонтарєва, була бізнес-партнером одного з російських чиновників. «Офшорний скандал» мав відкрити очі не тільки всьому світу, а й українцям. У подібній ситуації прем’єрміністр Ісландії одразу пішов у відставку. А от українці, здається, зовсім залишили поза увагою офшори високопосадовців. Люди не обурені, що під час війни одні політики мають зв’язки з Росією, інші не платять податки і виправдовуються. Жодного мітингу та віча ані карних справ, ані суспільного осуду. На східному фронті без змін Найбільший провал у 2016 року — Мінські перемовини. Ще один рік, а так ні до чого й не домовились. Петро Порошенко обіцяв закінчити АТО за декілька годин, а пройшло
організованої злочинності (OCCRP) оприлюднив результати фінансових розслідувань, фігурантами яких стали публічні люди та політики з усього світу. В документах юридичної фірми Mossack Fonseca також засвітилось близько 20 українців, серед яких був навіть Петро Порошенко. Президент України створив три компанії в офшорній зоні на Британських Віргінських островах. Туди він перевів активи Roshen, щоб не платити податки Україні. Юристи Порошенка кажуть, що це
вже кілька років. За офіційною інформацією за цей час на сході загинуло більше двох тисяч військовослужбовців. Мінські перемовини не вирішують конфлікт. За 2016 рік «Нормандська четвірка» змогла урегулювати питання гуманітарної допомоги, часткового розмінування територіï та введення поліцейської місії ОБСЄ. Відсутність рішучих дій затягує конфлікт на сході. Донбас може чекати участь Придністров’я, замороженого конфлікту, коли частина
Безвізовий режим був актуальним кілька років тому, коли люди мали гроші й можливості їздити Європою. За даними «Deutsche Welle», 76 % українців у 2014 році хотіли у Європу, наразі ж їх усього 49 % (за даними «BBC»). Але це не причина для уряду опускати руки. Бо безвіз усе ще бажаний для половини українців. Для влади це дуже хороший шанс перетворити акт популізму на довгоочікувану реформу. Втома від неіснуючих реформ Після «Революції гідності» нова влада взяла курс на повне реформування України. До уряду запросили різних досвідчених реформаторів із сусідніх країн. Очікування, що вже завтра люди прокинуться в новій Україні, створили професійно. «Жити по-новому» — девіз Петра Порошенка. Перші кроки в реформуванні були успішними, але постійні паузи та бюрократія змусили людей забути, як саме вони збирались жити по-новому. Головною проблемою неіснуючих реформ є популізм. Політики більше говорять, аніж роблять. За даними Індексу Моніторингу Реформ 2016 рік можна оцінити в один бал за п’ятибальною шкалою. Суттєвих змін немає: війна не скінчилась, економіка не покращилась, Крим усе ще анексований. Почалась та сама стабільність, а насправді — регрес. Європа виявилась більш зацікавленою в реформах, ніж українська влада. Саме ЄС до останнього вірив, що ми зможемо перебудуватися за короткий термін. За рахунок кредитів ЄС в Україні стабільна економічна ситуація. Цe підтверджує Держстат — ВВП за рік зріс майже на 2 %. Але головний кредит, що дала Європа Україні — це кредит довіри, що майже вичерпався на тлі фантомних реформ. Для швидкого реформування Україні потрібно не так багато. У першу чергу перевести всі процеси в електронну форму. Цим, до речі, уже займаються різні компанії. Багато держпослуг уже перевели в електронний форми. Далі простіше — зібрати молоду ініціативну команду, яка рухатимeться вперед. Мотивація проста: вони розумітимуть, що їм самим та їх дітям щe жити в цій державі, тому нeобхідно її змінювати.
ринкова практика — перед продажем компанії вивести її в офшори. НАБУ цією справою займатись відмовилась. Однак українці теж закрили очі на цю справу. Тож кондитерський бізнес, який Президент обіцяв продати, як тільки здобуде посаду, все ще працює на Порошенка і не платить податків державі. Ще декілька цікавих фактів, про ми дізналися із документів Mossack Fonseka. Наприклад, нинішній міський голова Одеси, Генадій Труха-
України, яку не визнає світ, із головою зануриться у радянщину. «Безвіз» З 2014 року Петро Порошенко кожні півроку запевняв громадян, що от-от мрія здійсниться. 2016 рік не став особливим. П’ять разів президент у своїх промовах згадував наближення «безвізу». Режим мав початися із січня, потім — з квітня, згодом — з вересня. Після листопадового саміту ЄС Порошенко вжe нічого не обіцяв.
2016 рік можна назвати роком стабільності. Ми не досягли глобальних успіхів і не стали першою країною світу. Але всe, що відбулося з нами протягом року, показує, що ми маємо шанс. І якщо правильно та вчасно ним скористатись, то вже найближчим часом все зміниться. Україна — це люди. Тому чим більше активних, свідомих та прогресивних людей підключиться до здійснення реформ і зростання України, тим швидше держава досягне розквіту.
інфографіка Влада Машкіна скептиків. Чому ж з’явився скептицизм до поліції? Існує багато причин. По-перше, нові поліцейські мають дуже вузьку спеціалізацію. Їх навчили виписувати штрафи, затримувати злочинця, охороняти громадський порядок. Але вони не беруться за вирішення ситуацій, які виходять за межі підготовки. По-друге,поліцeйські постійно розбивають патрульні авто. За один рік лишe у Києві розбили близько 65 % всього автопарку. Сміх крізь сльози. Третє й найголовніше: «чистка» високопосадовців у поліції не досягла запланованих результатів. За даними Нацполіції, переатестацію не пройшли всього 10 % колишніх міліціонерів. Тобто, майже всі старі правоохоронці лишаються на своїх місцях. Уже після реформи у Кривому Озері на Миколаївщині люди ледь не влаштували самосуд над поліцейськими, які вбили місцевого жителя. Навіть до переатестованих поліцейських зберігається високий рівень недовіри. Наприклад, у лютому центром Києва 20 поліцейських авто переслідували правопорушника. Результатом стало вбивство 17-річного пасажира авто, за яким була гонитва. Коли ж одного із командирів нацполіціï звинуватили у сeпаратизмі, влада заговорила про заборону поліцейським користуватись соцмережами. Найгучніший випадок трапився у Дніпрі, де колишній доброволець сумнозвісного «Торнадо» вбив двох патрульних, коли вони перевіряли його документи. Після цього Хатія Деканоідзе заговорила про презумпцію правоти поліцейського. Це означало би заборону фільмувати патрульних під час роботи, що, до речі, суперечило би закону. Перший етап реформи правоохоронної системи закінчився. Пeрeатeстаціï продовжать-
6
у св говорять про грошi та ефективнiсть
Цiннiсть неповторних речей: чому варто платити за хендмейд
rohovyk@ucu.edu.ua
Вироби ручної роботи в моді, але львівська публіка, за словами майстрів, ще не до кінця зрозуміла їхню цінність. Я купила записник за 250 гривень. Так, досить дорого. Але цей записник, зроблений вручну, зігріває й надихає мене в подорожах. Таких, як я, чимало: речі ручної роботи — хендмейд — зараз у моді. У Львові, Одесі, Києві є крамниці, де їх продають; кілька разів на рік проводять ярмарки. З’являється дедалі більше майстрів, які вміють робити ексклюзивні речі, й покупців, охочих їх купувати… Втім, є проблеми. Перша й найважливіша з них — ціна. Часто, почувши її, покупець кладе виріб, дякує й іде геть: задорого. Людям видається, що прикраси з дерева чи скла не можуть коштувати так багато. Причина проста — вони просто не знають, скільки часу й сил вкладає майстер у виріб, який часто існує в одному екземплярі, і як подекуди доводиться робити все заново, якщо щось у роботі пішло не ідеально. Львівська майстриня Кіра Шиншилова робить прикраси з напівкоштовного каміння — наприклад, весільні корони з нефриту, кварцу та цирконів. Її вироби коштують чимало. «Ціноутворення — непроста річ, і більшість майстрів катастрофічно себе недооцінюють», — каже мисткиня. Вартість роботи, за її словами, повинна становити не менше половини вартості виробу. На думку дівчини, цінність ручної роботи потрібно пояснювати покупцям. «Уявіть, що ви зробили річ, вклали в неї душу, а вам заплатили мізерну суму. Звісно, ви розчарувалися б», — розповідає вона.
МАРІЯ СТРЕЛЬЦОВА streltsova@ucu.edu.ua До України відома блогерка Таня Ліберман приїжджає не часто. Два попередні рази вона привозила власний магазин прикрас «Jerusalembazar» до Києва, тепер на черзі Львів. Таня має два бізнеси — прикраси з Ізраїлю та флористичну майстерню «Flowerslovers». Обидві справи підприємиця популяризує через соціальні мережі. У львівській квітковій студії «Heaven Atelier» продаж прикрас ручної роботи від «Jerusalembazar» уже закінчується, а отже, час починати складати численні браслети та сережки по коробках. «Інтернет-магазину вже сім років. Інстаграм — революційний додаток, що відкрив багатьом підприємцям абсолютно інше життя. Це не завжди стосується людей, які намагаються будувати в Інстаграмі власний бізнес. А й, скажімо, блогерів. Я серед них. Не можу уявити, як можна було раніше розвивати свою справу і просто не мати можливості написати про неї стотисячній аудиторії», — зізнається Ліберман. Така популярність пояснюється тим, що «Jerusalembazar» зайняв власну нішу. Співрозмовниця самостійно шукає хендмейкерів і привозить їхню продукцію з Тель-Авіва, де, окрім прикрас, знаходить і предмети декору. Наприклад, символ Ізраїлю — керамічний гранат — Таня пропонує використовувати як міні-вазу або як підсвічник. Власну продукцію Таня Ліберман продає не тільки через соціальні мережі. Вона часто їздить і до інших країн. На її рахунку воркшопи у Польщі, Німеччині, Нідерландах,
Кірині прикраси купують і жінки — для себе, й чоловіки — в подарунок коханим. Для перших і других важлива унікальність прикраси. Хендмейд-ярмарки Кіра вже не відвідує: там немає цільової аудиторії. Покупці знаходять її через соцмережі або за порадою знайомих. Не цілком задоволена львівськими ярмарками хендмейду й власниця салону скла «Щось цікаве» Роксолана Худоба. Каже, що заходи збирають багато людей, проте вони приходять просто подивитись і майже нічого не купують. Роксолана робить прикраси зі скла у формі гілок. На ярмарки, крім своїх робіт, вона привозить вироби інших майстрів, а ще печиво і чай для покупців. Каже, що на одеському ярмарку під назвою «Гешефт» публіка значно активніша: багато купують, і навіть хлопці не соромляться обирати для себе прикраси ручної роботи. Одеська публіка багатша за львівську, й навіть погана погода її не відлякує. Згодом до Роксоланиної крамниці заходили покупці, що вподобали її роботи в Одесі. Мисткиня сподівається на нові крамниці в Полтаві та Дніпрі, де продаватимуться її вироби. «Львів не повністю відкритий і спроможний купувати речі ручної роботи», —констатує Роксолана. Від львів’ян вона часто чує коронну фразу: «Я й сам таке можу зробити». На ринку прикрас і сувенірів український хендмейд сусідить із дешевими китайськими прикрасами з синтетичних матеріалів. Артем Жук, власник крамниці цікавих подарунків North Bukovyna Store в Чернівцях, зробив принциповий вибір на корись українських товарів. Він вважає цей
бізнес перспективним, адже зараз — нарешті — зростає хвиля підтримки українського. «Ринок, який сьогодні існує, цікавий, і залишиться таким, якщо митці продаватимуть свої роботи у правильних місцях, із правильною ар-
ти гарні речі. Він створює тут особливу атмосферу: ставиться до клієнтів як до приятелів, заводить приязну розмову, розповідає про Чернівці. Гості міста, що залишають Артемові свої домашні адреси, отримують від нього листівки з чер-
створювався виріб, і про те, скільки часу й зусиль на нього пішло. Правильна комунікація допоможе потенційним покупцям відчути цінність авторських речей. Мій блокнот за 250 гривень — акуратно склеєний, оформлений
фото Ірини Роговик гументацією та правильною ціною», — каже Артем. Попри те, що якісні вироби ручної роботи дорожчі за фабричні, на них є попит — люди, що цінують хендмейд, знаходять на нього гроші. Для Артема крамниця — не стільки джерело доходу, скільки можливість показати, що українці вміють створюва-
нівецькими цікавинками. Він розповідає про кожен виріб, яким зацікавиться покупець. Адже це дозволяє зробити правильний вибір і забрати з собою з крамниці позитивні емоції. Роксолана Худоба також розповідає кожному клієнтові про прикраси, які він обирає – і про автора, і про техніку, в якій
у морських тонах, із якорем замість закладки. Його обкладинка з тканини, приємної на дотик. Та головне — це розуміння того, що це річ, що існує в одному-єдиному примірнику. Кіра Шиншилова каже, що не сідає за свої діадеми з поганими думками. Ось і мій блокнот, видається, створювався майстром у доброму гуморі.
Соцiальнi мережi, подорожi та кар’ ра Франції та в Україні. Різні майстер-класи та дводенні продажі допомогають інстаграмерці вивести бізнес на міжнародний рівень. На сайті можна знайти і блокнот «Oh My Book!», який вже став впізнаваним серед українських дівчат. Шукаючи за хештегом із назвою проекту, можна побачити сотні яскравих фото, зроблених за кращими традиціями Інстаграм-зображень. Кооперацію із всеукраїнським проектом із оренди суконь «Oh My Look!» Ліберман пояснює так: «Є троє людей, які мене надихають. Одна з них — це Лєра Бородіна, засновниця «Oh My Look!»
Серед особистих мотиваторів Таня називає ще двох своїх подруг — Олю Маркес та Вєру Почуєву. Перша більше 10 років тому створила музичний гурт Alai Oli, а також заснувала мережу Школи ідеального тіла. Вєра Почуєва — головний редактор «Veter Magazine», де працюють не тільки журналісти-практики, а й відомі блогери, стилісти, бізнесмени — всі, хто, за словами редакції, позитивно дивиться на світ. «Це ті люди, за якими цікаво стежити. Я хочу надихатися людьми свого рівня, скажімо так. Зрозуміло, що Стів Джобс та Марк Цукерберг — то класно. Але такою я не стану. Якщо
э
ІРИНА РОГОВИК
чесно, я не впевнена, що хотіла б бути світовою знаменитістю, адже це постійний страх за дітей». Про дітей Таня говорить серйозно. Окрім успішної реалізації власного бізнесу через Інстаграм, вона встигає піклуватись і про трьох дітей. Час від часу Ліберман бере малят із собою у подорожі різними куточками світу. Їхніх фото та відеозаписів найбільше в Інстаграмі блогерки. Разом із чоловіком, Таня ґрунтовно ставиться до виховання своїх малюків. Наприклад, у 2 роки найстарша дочка вміла рахувати до 10 чотирма мовами.
фото Ірини Якобсон
Найважливіша книга для кожної мами, за зізнанням Ліберман, — це «Общаться с ребенком. Как?» від Юлії Гіппенрейтер. Якщо вас попросять описати себе у трьох словах — які слова це будуть? — ставлю я питання, аби перевести спілкування у більш нестандартне русло. «Колись у мене було три слова в блозі: happy, inspired, loved. Це, звичайно, не описує мою професію, соціальний стан та національність, але загалом — це та людина, якою я себе відчуваю». У «Heaven Atelier» прибирають квіти. Вони залишились від флористичного воркшопу, який також проводила Ліберман для всіх охочих. Залишається єдине питання, відповідь на яке завжди хочеться почути від відомого блогера або успішного бізнесмена. Оскільки Таня Ліберман — це поєднання успіху в кар’єрі з додаванням материнства, то стає цікаво, як Інстаграм впливає на повсякдення та чи заважають соціальні мережі реальному життю? Я не можу сказати, що веду Інстаграм дуже усвідомлено, як це роблять люди, у яких заплановані публікації на певну дату та час. Я публікую стихійно — якщо нема, що сказати, то не стану спеціально шукати контент. Але в певний момент розумієш власну безпорадність перед соціальними мережами. Ти вже залежний. А будь-яка залежність викликає негатив. Вважаю, що соціальні мережі якоюсь мірою є моєю поганою звичкою, яку я зазвичай виправдовую тим, що саме завдяки їй заробляю гроші.
у св говорять про грошi та ефективнiсть
Село i успiх ЯНА ПРОЦЕНКО protsenko@ucu.edu.ua Торік, у жовтні, смт Гніздичів стало центром об’єднаної територіальної громади, в яку входять ще п’ять сіл. За один рік їм вдалося зробити те, що нашій державі не вдалося за 25. У селах тепер є вуличне освітлення, хороші дороги, нові вікна в навчальних закладах і навіть музична школа, а бюджет набагато перевищив прогнозовану цифру. Село в Україні занепадає ще з радянських часів. Комплексним розвитком позаміських територій ніхто не займався. Ми втратили важливий фактор стабільності політичної та економічної систем у державі — добробут найменших утворень — громад. А зараз у маленьких сіл з’явився шанс власними силами змінювати свій населений пункт. Реформа децентралізації — це процес перерозподілу функцій від центрального управління до місцевого. Для реєстрації територіальної громади необхідно провести загальні збори, де будуть присутні більше половини жителів. На зборах створюють та затверджують
статут, обрають керівні органи громади. Гніздичів — селище міського типу за 65 км від Львова. Там знаходиться Кохавинська паперова фабрика, державний спиртовий завод та ТОВ «Газапарат». До складу громади ще входять села Руда, Лівчиці, Ганнівці, Покрівці та Королівка. У Гніздичеві ініціатором проведення реформи були Оксана Романів, юрист за освітою, яка народилася і виросла у Гніздичеві, та активна молодь селища. Сільський голова Іван
фото Яни Проценко
Секс «у законi» ЯНА ПРОЦЕНКО protsenko@ucu.edu.ua Гріх, насильство чи просто бізнес — що таке українська проституція і чи треба її узаконювати? 25 жовтня Національна поліція України затримала 110 працівниць секс-торгівілі. У цей день одночасно в одинадцятьох стриптиз-клубах Львова та Харкова правоохоронці провели обшуки, за результатами яких вилучили 200 тис. грн та «чорну бухгалтерію». Відомо, що вартість сексуальних послуг приблизно становила від 1 000 до 3 000 тис. грн за годину. Лише 40 % цієї суми залишалося у жінки комерційного сексу (ЖКС). Ніч, біля дороги стоїть дівчина на підборах у короткій спідниці. До неї під’їжджає машина. Дівчина розмовляє з водієм, сідає в авто та їде у темряву — часто можна стати свідком такої ситуації. Виникає логічне запитання: чому це явище досі існує, якщо торгівля власним тілом в Україні заборонена законом? Але проституція не припиняє свого існування ще з древніх часів, як в Україні, так і в багатьох інших країнах світу. За продаж секс-послуг передбачена адміністративна відповідальність (ст. 181-1 Кодексу України «Про адміністративні правопорушення»), а за створення й утримання борделів, сутенерство — кримінальна (ст. 302, 303 Кримінального кодексу України). Користувачі ж послуг жодної відповідальності не несуть. Якщо в пошуковій стрічці Google ввести запит «інтим послуги», «секс» чи «проститутки» будь-якого українського міста, то ви отримаєте велику кількість варіантів. На сайтах є детальний опис зовнішності, ваги, віку, ціни за годину і «навичок» жінки комерційного сексу. Той факт, що проституція заборонена законом, провокує створення корупційних схем для забезпечення існування бізнесу. Прибуток від проституції йде не в бюджет України, а в кишені сутенерів та деяких правоохоронців, які цей бізнес «кришують», що неодноразово доводили журналістські роз-
Оліяр підтримав цю ідею, що й допомогло провести децентралізацію, всупереч бажанню районної влади розділити села на чотири різні громади. «Іван Оліяр намагається залучати більше молоді до керівництва новоутвореною громадою», — розповідає його заступниця Оксана Романів, — це був великий ризик для села, ми серйозно зважували, чи потягнемо жити на власні кошти». Гніздичівська громада була першою в Україні, яка створила інвестиційний паспорт — документ із інформацією про регіон, здатний зацікавити бізнес. Наразі бюджет громади вже у десять разів перевищив допомогу держави. Надходження в бюджет громади здійснюються за рахунок податків.
слідування. Наприклад, «Обозреватель» у березні цього року опублікував інформацію про те, що кожен сутенер платить «своїм» людям у правоохоронних органах близько 20 тис. грн. щомісячно. Журналісти з’ясували, що частина цієї суми йде вгору до МВС.
«
Сутенер платить «своїм» людям у правоохоронних органах близько 20 тис. грн щомісячно.
»
Тому поліція часто лише створює видимість боротьби з проституцією. Адже немає юридичного механізму притягнення до відповідальності за проституцію. Тобто законним шляхом довести, що людина займається секс-торгівлею складно, якщо її не «впіймали на гарячому». «Це неприпустимо для правової держави, необхідно або боротися за допомогою належних юридичних інститутів, що передбачають відповідальність, або, легалізувати, а отже й депеналізувати (тобто скасувати будь-яку відповідальність за заняття проституцією). Третього виходу немає» — каже Євген Крапивін, експерт групи «Поліція під контролем». На Аліну (імена ЖКС змінені) склали протокол про заняття проституцією, на якому був навіть «її підпис», у той час коли вона народжувала в пологовому будинку. Наталія Ісаєва, колишня працівниця комерційного сексу, керівниця «Всеукраїнської благодійної організації «Легалайф-Україна», розповідає, що оперативники мають норму з кількості затриманих дівчат, яку їм потрібно закрити. Рита просить телефонувати їй до шостої вечора, коли чоловіка не буде поряд. Для багатьох дівчат їхня робота — таємниця від родини. Деякі паралельно отримують вищу освіту в університеті, і майже кожна не має іншого способу заробити, тому працює у добровільному секс-бізнесі, щоб утримувати дитину чи допомагати батькам. «Держава сама змушує нас іти на це, а потім за це карає», каже Наталія Ісаєва. Вона розповіла,
що жінок комерційного сексу переслідують різні проблеми у побуті. Наприклад, секс-працівниці бояться подавати заяву в поліцію про пограбування чи пережите насильство, тому що дільничний може пригорозити скласти протокол і не надати допомоги. Жінки комерційного сексу — дуже стигматизована соціальна група. Вони носять із собою максимум три презервативи, коли іноді потрібно до десяти упаковок. Адже більше трьох — вже може піти в «справу» як доказ, якщо вони потраплять у поліцію. Через це ЖКС вимушені йти на ризик і «працювати без захисту». «Мами з дітьми залишилися без якісної підтримки держави, роботи немає і потрібно якось існувати, — каже Наталія, — я людина і маю право розпоряджатися своїм тілом як захочу. Держава не повинна обмежувати мою свободу: як мені розпоряджатися собою і яку роботу обирати». Наталія порівнює проституцію із переходом дороги у невідповідному місці, адже за законом обидві статті стосуються адміністративного кодексу і передбачають лише штраф. Але наголошує на відмінності у ставленні поліції, адже коли людина переходить дорогу в невідповідному місці, то її ніхто не кладе обличчям у асфальт і не погрожує розказати дітям про скоєне.
Після того, як сформували інвестиційний паспорт, уже троє потенційних інвесторів звернулися з пропозиціями. Заступник сільського голови розказує, що зараз сподівається залучити інвесторів для використання одного з найбільших незадіяних приміщень села — «Газапарату» площею 6 тис м. кв. Сільська рада Гніздичівської громади розташована у колишньому колгоспному приміщенні, де немає опалення, тому взимку працівники ходять у куртках. Сільрада переїхала туди, тому що у колишньому приміщенні створили музичну школу для дітей. Чи можливо, щоб влада на вищих рівнях так розставляла пріоритети?.Залишимо питання риторичним. За рік існування діяльності отримані результати в рази перевищили очікування. Зібраний бюджет за попередніми розрахунками становив 5,5 млн грн, але за десять місяців вже дорівнює 7,5 млн грн. У 2016 році бюджет Гніздичева отримав майже 1,8 млн грн субвенцій та дотацій (кошти з держбюджету), а всього дохід громади становить 18 млн грн, що у десять разів більше, ніж допомога держави. У 2018 році сільрада планує вже не отримувати субвенцій, а з 2019 почати платити в держбюджет самим. Тепер у Гніздичів приїздять селищні голови із різних регіонів України, щоб ознай-
омитися з тим, що вдалося змінити в селах територіальної громади за всього лише рік після реформи. За цей час у селах громади зробили ремонт доріг, встановили вуличне освітлення і дорожні знаки,відкрилидитячу музичну школу, зініціювали велоквест для молоді. Влада провела ряд енергозберігаючих заходів: реконструювала котельню і замінила дерев’яні вікна та двері у школах на металопластикові. У селищі розповіли, що у планах на майбутнє — завершити будівництво опорної школи. Це новітні навчальні заклади для маленьких містечок і сіл, які матимуть їдальню, спорткомплекс, лабораторії тощо. Планують також продовжувати благоустрій територій, закупити лікувально-діагностичне обладнання, реконструювати систему водопостачання та створити центр адміністративних послуг. «Існує стереотип, що у територіальних громадах усі гроші йдуть на забезпечення адміністративного центру громади, але у нас все відбувається інакше: ми повідомляємо іншим селам громади, що можемо виділити певну суму коштів, і вони вирішують, на що їх витратити», — каже Оксана Романів. Вона вважає набагато дієвішим механізм, за якого сільські мешканці можуть самі вирішувати, як витрачати свої гроші.
ної відповідальності, має стати першим кроком до легалізації, але про це говорити ще рано. Декриміналізація буде реальною, коли ЄС запропонує її як частину реформ. Юлія вважає, що українці можуть дійти до цього самі за кілька років, але лише тоді, коли організації секс-працівників зможуть самостійно захищати свої права та лобіювати зміни до законодавства. «Феміністичні спільноти і деякі релігійні та політичні сили є відвертими противниками реформи. Але їм завжди легко апелювати до суспільства, яке не має стійкої думки щодо проблеми. Не відкрито, але проти реформи і органи правопорядку, і утримувачі організованої секс-роботи, які мають певний зиск із неї. Окрім цого, не всі секс-працівниці також виступають за легалізацію, але декриміналізація вигідна всім». «Це гріх, — диякон УГКЦ Тарас, робітник інституту сім`ї УКУ, пояснює, чому церква не може підтримати реформу декриміналізації/легалізації проституції, — церква не придумала, що може бути гріхом, а що ні. Це питання довго досліджувалося, і лише ті вчинки, які руйнують життя, визнані гріховними. Церква не може легалізувати проституцію, адже це нищить людину». Диякон говорить, що ми створені цілісно і коли людина торгує своїм тілом, то відділяє своє духовне
сам факт існування проституції вже піднімає проблему дошлюбних статевих стосунків, зради та відходу від сімейних цінностей. «Проституція — це соціальне явище, яке неможливо побороти, але можливо зменшити його рівень», — каже юрист Євген Крапивін і додає, що безперечним «плюсом» реформи є державний контроль над проституцією. Тобто прозорий облік осіб, що надають сексуальні послуги і механізми захисту прав секс-працівниць. Також це додаткові надходження до державного бюджету.
фото з сайту semey.city Юлія Царевська, керівник Всеукраїнської благодійної організації «Конвіктус Україна» вважає, що декриміналізація проституції, тобто зняття і кримінальної, і адміністратив-
7
від фізичного і таким чином стає об’єктом. Олеся Кука, директор інституту родини та подружжя, вважає, що проституція — це загроза для сімейних стосунків. За її словами,
«
Окремі групи населення намагатимуться протидіяти реформі, влаштовувати мітинги, протести тощо.
» Але є і «мінуси», наприклад, окремі групи населення намагатимуться протидіяти реформі, влаштовувати мітинги, протести тощо. І в Україні не можна забувати про корупцію, яка можлива на рівні тих осіб, які займатимуться обліком секс-працівників. Легалізація проституції передбачає і соціальний захист для жінок, і надходження коштів у бюджет України. А декриміналізація, за яку виступає більшість представниць комерційного сексу — зняття кримінальної/адміністративної відповідальності за заняття проституцією. ЖКС не прагнуть легалізувати свій бізнес, адже в разі реформи вони будуть вимушені ставати підприємцями і платити податки за свою діяльність. Незалежно від того, працюють вони щодня, раз на тиждень чи раз на місяць. Із іншого боку, тоді держава не матиме матеріальної вигоди від декриміналізації проституції, але має змогу контролювати стан здоров’я ЖКС, відповідно це сприятиме зменшенню кількості захворювань на ВІЛ/СНІД та інші інфекції, які передаються статевим шляхом. Влада зможе не допускати неповнолітніх до заняття проституцією. Але головної перепоною на шляху легалізації є ставлення суспільства. Чи готові українці до такої зміни у законодавстві кожен має відповісти для себе, коли буде переходити дорогу не на пішохідному переході.
8
У плацкартi говорять про живе i наболiле
Чемодан, вокзал, Росiя: iсторiї з життя поїзда Львiв-Москва НАСТЯ ІВАНЦІВ ivantsiv@ucu.edu.ua Поїзд 074 Львів-Москва відправляється щоранку з вокзалу «Львів-Головний». Окрім самого факту існування такого напрямку руху майже на третій рік «братської» збройної інтервенції, потяг нічим принципово не відрізняється від інших — такі ж бувалі провідниці з багатозначними поглядами, біло-блакитна, а насправді сіра і вогка, постільна білизна і вічний запах варених яєць з легким ароматом туалету, який обов’язково закриють у санітарній зоні в найбільш недоречний момент. Однак, якщо пройти вглиб вагона, уважному пасажиру відкриється неймовірний світ картатих клунків, дешевого алкоголю і «київських тортів». Хто і куди їх везе — ми сіли на потяг «Львів-Москва», щоб це з’ясувати. Туди За даними сайту «Тексти», протягом 2014 року поїздом Львів-Москва до Росії виїхали більше 130 тисяч осіб, серед яких близько 36 тисяч до Москви. Як стверджують провідники, в основному це заробітчани. На станції Львів разом із нами до вагону заходить
таються з м’ясом, ковбасами та рибою. Однак Сергій додає, що у листопаді та грудні — найменший потік пасажирів до Росії, оскільки в ці місяці заробітчани в основному повертаються додому на різдвяні свята до рідних. Саме тому квиток у зворотньому напрямку зараз купити майже нереально. Подорож потягом до Москви триває більше доби. Сергій каже, щоб якби сам так їздив на заробітки, то не витримав би. У Києві його замінить напарниця, а він ляже спати аж до самої Москви. Ми замовляємо чай і Сергій іде до свого купе. З радіо над вікном починає доноситись голос Софії Ротару. Назад За інформацією «Радіо Свобода», у Росії працює близько чотирьох мільйонів українців. Однак за офіційними даними у 2015 році на роботу в сусідню країну виїхали лише 556 українців, інші ж працюють нелегально і не збираються це змінювати. Василь та Андрій сидять на бокових сидіннях і лупають варені яйця об стіл, запивають пивом. Андрій — кремезний і низенький, Василь худий, трохи лисуватий у великому в’язаному светрі. У Москві він працює будівельником.
фото Дмитра Єршова не більше десяти людей. У кожному плацкартному відсіку сидить максимум двоє, а тому вагон — напівпорожній. Провідник Сергій збирає квитки. Усіх, хто їде закордон, записує в окремий журнал. — Фамілія, імя, отчєство? — питає у нас. Ми пояснюємо, що їдемо Україною. Заодно запитуємо, чому так мало людей. — Ви що! — дивується провідник, — ось у Вінницю, Тернопіль заїдемо — вагон буде під стелю набитий. Сергій розповідає, що найчастіше у вагоні неможливо пройти крізь завали клунків — люди їдуть до Москви на базари. Туди везуть цигарки, алкоголь та солодощі, а назад вже повер-
— Я на будівництві там заробляю більше, ніж тут будьким. До українців добре ставляться. До чурок — гірше. Чоловіки випили, говорять на підвищених тонах, а тому їх розмову підслуховує весь вагон. Познайомились вони вже тут, у поїзді — зрештою, дорога далека, хоча Андрій виходить у Києві. Навіщо їде — не зізнається і просить не фотографувати його. Вагоном проходить піп у довгій чорній рясі і високому кокошнику. На пузі лежить велетенський хрест. Пропонує купити заламіновані іконки та пластикові хрестики. Каже, що збирає гроші на храм, але який саме — не уточнює. Піп знімає
кокошник і розстібає ґудзики на рясі — у вагоні вже немає чим дихати. — Напевно, донбаським вугіллям топлять, — каже Василь. — Ну як же зараз — і донбаським? -— не розумію я. — Як ви думаєте! Вони (сепаратисти — ред.) продають його на Москву, а наші назад купляють втридорога. Влада, блін. Люди в купе ствердно кивають, а ми лише дивимося як за вікном змінюється пейзаж. — Клімат там кращий, — продовжує свою розповідь Василь, — У Москві зараз морози вже, напевно, але все одно буде тепліше, ніж тут. Сухіше повітря просто. Я ж і до Сибіру на роботу їздив. Там взагалі платять ого-го! — Ну скільки? — питає Андрій. Василь перебирає обручкою на руці і знизує плечима. — Все одно там холодно. Складно витримати. Та і додому довше повертатися. Тиша Близько 180 тисяч пасажирів поїзда Львів-Москва здійснюють поїздки за внутрішнім сполученням. Для багатьох цей потяг не більше, ніж міжміська електричка. У Вінниці ми виходимо на перон. Біля провідника тупцяють і Андрій із Василем — курять. Раптом я відчуваю на своєму плечі міцний затиск чоловічої руки. Я розгнівано обертаюся, а на мене дивиться усміхнене чоловіче обличчя і показує іншою рукою на телефон. Достатньо було кількох секунд, аби зрозуміти, що він не почує нічого, щоб я не сказала, і так само не зможе відповісти, щоб я не спитала. Поряд із ним стоїть ще п’ятеро чоловіків — всі вони глухонімі. Чоловік на миґах показав на своїх приятелів і телефон — просить сфотографувати. Вони виглядають задоволеними, але водночас сумними. Виглядає так, ніби це була зустріч давніх друзів, яким тепер доводиться прощатися. Кивком голови ми даємо знати, що пора заходити до вагону. Так у нашому плацкартному відсіку оселяється тиша. Між вагонами ходить чоловік і продає газети, збірки з анекдотами та сканворди. Він кладе в кожному купе стос макулатури і йде у наступний відсік. Продавець ніколи не затримується — швидко розраховує пасажирів і йде далі. Однак у нашому відсіку чоловік раптово розпливається в усмішці і починає обніматися з сусідами. Він — не чує, так само як і наші сусіди. Вони довго про щось перемовляються, активно розмахують руками, штурхають одне одного і газетяр, зрештою, йде. Наші сусіди влягаються спати на верхні полиці.
фото Дмитра Єршова Десь за півгодини до прибуття у столицю напарниця провідника Сергія вривається у нашу мовчанку. — Мужчина, білєтікі нужни? — гукнула провідниця до чоловіків. — Ей, білєти, я питаю, нада? — Штурхніть їх, вони не чують, — підказую я. — Ага, понапивалися, певно. Подарунок для Свєти Серед усіх інших пасажирів завжди вирізняються ті, хто їде до родичів. Їхні сумки наповнені барвистими іграшками для дітей та дзенькітливими пляшками коньяку, «на дровах» у тамбурі вони зберігають великі «київські торти». — Альо, Марина? — кричить у трубку пані з бокового сидіння. — Марина, напиши тьоті Свєті і скажи, що я в Брянську буду в без десяти п’ять. Хай мені таксі замовлять. З розмови ми дізнаємося, що Марина — це її дочка, а Свєта — сестра. Жінка їде на день народження до небоги. — Хороший поїзд, без пересадок доїжджаю зі Львова у Брянськ. А батько мій колись у Суземці в санаторії відпочивав, то теж ми ним їздили. Жінка перебирає велетенські сумки з подарунками для родичів і водночас скаржиться на дорогі квитки. Мовляв, незрозуміло за що платить — у вагоні не працює кондиціонер, спати незручно, а чай терпкий. До вагону заходить маленька блондинка з купою різноманітного краму. — Носки, ножі, фонарики. Міняю гривні. — По скільки рубль? - питає наша сусідка. — По 42. — А у мужчини, що перед вам був, по 40. Ну поміняйте мені 500 гривень. Жінки розраховуються, продавчиня йде далі вагоном. Сусідка знову дістає телефон і комусь дзвонить. — Ну шо, поміняла гроші. Та в поїзді. Тут ще ікру красну в банках ходять продають. Може, Свєті на подарок купить, га?
Не убий Офіційно в Росії працює менше 0,01 % від загальної кількості заробітчан. Українці кажуть, що офіційно влаштуватися на роботу майже нереально. Їхня зарплатня не оподатковується, а тому вища. Згідно із даними дослідження Міжнародної організації з міграції, трудові мігранти у 2014 році переказали в Україну 2,8 мільярда доларів і стали найбільшими інвесторами в українську економіку. Близько 30 % заробітчан працюють у Російській Федерації. Ромко та Маркіян з одного села. На заробітки до Москви їдуть не вперше. Маркіян дістає зошит у клітинку і починає записувати якісь цифри. Вголос бурмоче: 50 доларів, плюс ще 50 назад, залишається — 300 доларів. — Чув, Ром, 300 доларів за місяць, — звертається до напарника. У Маркіяна великі руки, а на заставці мобільного троє — він, молода жінка і маленька дівчинка. Десь під вечір чоловіки дістають із сумок пластикові контейнери з відбивними, вареною картоплею та хлібом — помітно, що у дорогу збирали дружини. Починають розговорюватися. — Я як в метро працював, то в нас там всяке було. Один мужик крав метал, так визвали міліцію. Бригадир каже мені — пиши пояснювальну. Ну я й написав, що так і так, бачив, як крали метал. А бригадир питає — нащо ти таке пишеш, підставляєш напарника. Ну я йому і сказав, що як видів, так і пишу. Не можу збрехати. Довелося переводитись. А в метро там тепло ж. — Добре, що хоч не побили, — сміється Ромко. — Диви, Маркіян, бо ще он назнімають тебе і в Інтернеті все напишуть. — Та хай знімають. Я ж не убив кого. Я гроші заробляю. (Усі імена героїв були змінені)
У мене знову вкрали гаманець ОЛЕНА СЕМЕНЮК o.semeniuk@ucu.edu.ua Можна безкінечно читати поради, як уберегти себе від крадіжок у потягах і на вокзалах, куди варто ховати гроші та цінні речі, але досвідчених злодіїв часто не зупинять навіть найпотаємніші схованки. Усе, що можна зробити — ретельно пильнувати своє майно. Оля, студентка з Дніпра, також думала, що ретельно пильнує свої речі: «Чекаючи свого потяга додому на вокзалі у Києві, я вважала, що добре заховала все цінне. Та коли поїзд під’їхав, і я знайшла свій
вагон, відчула, що з наплічником щось не те. Виявилось, у мене поцупили зефір і пастилу, які я придбала як гостинець додому. Дивно, що ноутбук і гаманець залишили».
«
Досвідчених злодіїв не зупинять навіть найпотаємніші схованки.
» Іншій студентці, Ярині, на відміну від Олі, пощастило менше. Одного разу, коли дівчина їхала у маршрутці, у неї все ж поцупили гаманець. Вдруге здійснити таку крадіжку не вдалося: «Мій наплічник
поворухнувся. Озирнувшись, я побачила поряд жінку, яка підозріло поводилася. «Після того, як я запитала, де мій гаманець, її подруга, що стояла обабіч, простягнула його мені та перепитала, чи не мій це часом. мовляв, випав. Хоча насправді рюкзак був закритий», — каже дівчина Трапляється, що злодії намагаються ніби допомогти жертві крадіжки, тим самим розвіяти сумніви, що злочин скоїли саме вони. Так сталося й з Віктором. Коли хлопець підходив до свого потяга, його покликали дві дивакуваті на його погляд, жінки. «Хлопче, у вас чоловік гаманець витягнув. Ось, тримайте, але пе-
ревірте, чи все є», — сказали вони. Усі гроші й справді були на місці, але акуратно складений квиток тепер був добряче потріпаним, таємна кишенька була розстебнута, а банківські картки — розпихані в різні кишеньки. «Я вирішив заблокувати картки. Коли ж подзвонив у банк і розповів про ситуацію, мені сказали, що маючи фото картки і всю інформацію (термін дії та код CVV2), злочинці можуть здійснювати будь-які операції». Часто крадіями особистих речей у потягах можуть бути навіть люди, які самі мали би слідкувати за порядком. Тільки уявіть, скільки забутого майна знаходять провідники.
А скільки провідників не повертають речі власникам?! Не дивуйтеся, якщо зустрінете провідника з вашим телефоном, оскільки ґаджет тепер не ваш. Можна сотні разів повторювати правила, на кшталт, не класти всі гроші і банківські картки в одному місці, не хизуватися своїми прикрасами чи ґаджетами, не залишати телефон під подушкою чи на столику в купе тощо. Це, безумовно, діє, але не завжди. З іншого боку, якщо у вас щось поцупили, задумайтесь: може, доля підказує, що ви щось зробили не так, або певна річ виконала свою місію.
У плацкартi говорять про живе i наболiле
ДАР’Я ПРОКАЗА
9
Все ще бiдна: 7 проблем Укрзалiзницi
prokaza@ucu.edu.ua Із здобуттям незалежності, 25 років тому, Україна успадкувала велетенську установу — Укрзалізницю. За обсягами вантажних перевезень вона займала четверте місце на Євразійському континенті, поступаючись лише Китаю, Росіï та Індіï. Сотні тисяч працівників, тисячі локомотивів, майже півмільярда пасажирів щороку та мільйони тон вантажу. Залізниця — це одна з наймасштабніших корпорацій держави, яка обертає за рік суми у понад 20 мільярдів гривень. «Потяг» з’ясував, чому за чверть століття гігант так і не став якісним перевізником, та як виходить, що пасажирські пeрeвeзeння стають на заваді іноземних інвестицій. Чому пасажирські перевезення збиткові? На початку 2017 року українців чекає підвищення тарифів на залізничні квитки на 35 %. Це обумовлено тим, що значну частину свого прибутку Укрзалізниця отримує з вантажоперевезень. Натомість пасажирський напрям є збитковим. Втрати протягом шeсти останніх років року становили 54 млрд гривень. За рішенням уряду установа зобов’язана самостійно субсидувати економічно не вигідні сфери та покривати за власний рахунок пільги на потяги для населення. За словами аналітика інвестиційної компанії «Атр Капитал» Олексія Андрійченка, реальна собівартість пасажирських перевезень вдвічі дорожча за сьогоднішні тарифи. Тому система субсидій вигідна державі, яка нe хочe виділяти додаткових грошей, але у не зрозуміла інвесторам, які бачать нульові прибутки та невиправдано низькі тарифи. Про припинeння пeрeхрeсного субсидування у 2006 році говорив щe колишній заступник гендиректора Укрзалізниці Анатолій Лашко. Тоді керівництво бачило рішення у державних дотаціях, що могли б перекрити збитки залізниці. Одним з найвірогідніших виходів станe підвищeння тарифів. Як мільярдери транспортують руду? У Радянському Союзі залізничними шляхами з’єднували великі відстані, а тому підприємці дешево перевозили
вантаж залізницею. Сьогодні близько половини вантажних перевезень належить Укрзалізниці. Інша половина — приватним компаніям, які мають вагони та транспортують свою сировину. Серед них Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат (ГЗК) — найбільший український експортер залізорудних котунів до Європи. Його власник — один з наймолодших мільярдерів Європи, український політик Костянтин Жеваго. Самe його вагони перевозять руду, вугілля і сталь із підприємств Ріната Ахметова. Жeваго налeжить «Лемтранс» — найбільша в Україні приватна транспортно-експедиторська компанія. Незважаючи на діяльність приватних компаній, УЗ залишається головним гравцем у вантажоперевезеннях, бо на-
зараз, за умови економічного зростання, УЗ потребуватимe додаткових вагонів. Завдяки Європейському банку реконструкції і розвитку залізниця отримала гроші на закупівлі та вже провела свої перші тендери. Щорічно установа закуповує до півтори тисячі вагонів, але для ефективної роботи УЗ має придбати їх близько 6000. Для цих змін допомоги ЄБРР замало. Тому керівництво установи пробує виходити на зовнішній ринок, випускати облігації та звертатися за допомогою до американських та європейських банків. Найкращим варіантом є єврооблігації із низьким відсотком кредиту, але цей ринок для України відкриється лише за декілька років, коли ризики країни знизяться.
фото Катерини Москалюк дає низькі тарифи на свої послуги. Алe вона нe зможe стабільно розвиватися, якщо не утворить ціни за європейськими механізмами та не встановить ринкові тарифи для великого бізнесу і пасажирів. Чому старі вагони страшніші за кредити? Загальний борг Укрзалізниці становить 50 млрд гривень. Великий, але не критичний. Завдяки травнeвому підвищeнню тарифів на 15 %, кількість перевезень вантажу перестала зменшуватись. Співвідношення «борг-прибуток» стабілізувалося. Натомість найбільшою загрозою є те, що більше 80 % рухомого складу знаходяться у аварійному стані і потребують ремонту або повної заміни. Якщо раніше на вантажоперевезення падав попит, то
Як везти товари залізницею у Китай? Різні стандарти європейських та українських колій нe завадять закордонній співпраці. Україна поступово розвиває мережу транспортних коридорів між ЄС та портовими містами. Перевезення вантажу з Європи у країни Азії морем — один із перспективних напрямів розвитку УЗ. Проблема у тому, що іноземці не хочуть відправляти товар через Україну, бо мають багато більш зручних альтернатив: Болгарію, Румунію, Туреччину. Вантаж має пройти до українського порту, де іноземний бізнесмен стикається із великою кількістю зборів, інспекцій, документів та зазвичай має справу із корупцією. Також товар довго прохо-
дить перевірку на кордонах у порівнянні з іншими країнами. Зараз ситуацію намагаються виправити: знизити тарифні витрати замовника, знищити корупцію та зменшити черги на кордонах. Чому поляк не саджає українських корупціонерів? У квітні цього року уряд призначив очільником Укрзалізниці польського підприємця та колишнього президента найбільшого перевізника Польщі PKP Cargo — Войцеха Балчуна. Його головне завдання — побороти корупцію та зробити компанію економічно успішною. Вже за півроку ЗМІ поширили новину, що польський чиновник йде у відставку через надмірний рівень корупції в Україні. Цю інформацію Войцех Балчун заперечив, написавши у своїй сторінці у Фейсбук, що не збирається йти з посади. На думку експерта з інвестиційного розвитку сфери Олексія Андрійченка, подібні чутки можуть поширювати ті, чиї інтереси опинилися під загрозою. За його словами, польському керівнику вдалось би швидше проводити реформи, якби він мав повну підтримку держави у боротьбі з олігархами, які постачають пальне та якби правоохоронні органи розкривали злочинні схеми, а суди б не поновлювали корупціонерів на посаді. Сам Войцех Балчун каже, що подібні провокації вже були свого часу в Польщі, коли він працював над змінами у PKP Cargo. Не зважаючи на спротив корупціонерів, польському спеціалісту таки вдалося провести найбільш успішне реформування залізниці в Європі. Як вправно освоїти 20 мільярдів? Укрзалізниця — велетенська кампанія, що у 2015 році закуповувала різні матеріали і сплачувала свої рахунки на 22 мільярди гривень. Цього року витрати можуть дійти до 30 мільярдів. Значна частина прибутку Укрзалізниці зникає всередині непрозорої структури, де виникає потреба субсидувати пасажирські перевезення. Так, прем’єрміністр України Володимир Гройсман ще до призначення нового керівництва УЗ заявляв про корупційний оборот
залізниці у понад 200 млн гривень. Одним із нововведень останніх років є закупки за допомогою системи Prozorro. Хоча рівень корупції зменшується, у тендерах беруть участь лише один чи два постачальники, чого недостатньо для повноцінної конкуренції. У липні 2016 року Войцех Балчун повідомив, що правоохоронці порушили близько 500 кримінальних проваджень щодо «Укрзалізниці». Зокрема, Національне антикорупційне бюро України веде 10 справ щодо корупції в УЗ та має 8 підозрюваних. Чи чекати УЗ іноземні капітали? Справжнього буму інвестицій у залізницю поки немає. Натомість існують окремі вливання у галузі виробництва комплектуючих для автомобілів на заході країни — мова йде про декілька десятків мільйонів доларів. Як пояснює Олексій Андрійченко, ризики України все ж поступово знижуються. Зараз нам готові давати кредити під 8 %, адeй показник надалі лишається весоким. Для США ця ставка становить 2 %. Олексій Андрійченко прогнозує, що вже за 2 роки Україна значно поліпшить своє економічне й політичне становище. Зараз очільники Укрзалізниці активно до цього готуються: боряться із корупцією, створили акціонерне товариство, яке буде виходити на ринки капіталу, знижують транзитні збори. Войцех Балчун наприкінці 2016 року говорить вже про перші перемоги. Так, завдяки активній роботі нового керівництва, у листопаді Європейський інвестиційний банк сказав про свою готовність виділити Укрзалізниці 150 млн євро на модернізацію близько 250 км залізниць в південних регіонах країни. Загалом, наступного року «Укрзалізниця» планує збільшити капітальні інвестиції у 2,4 рази — з 11 млрд гривень до 27 млрд гривень. До 2021 року Войцех Балчун має амбітні плани придбати та відремонтувати 96 одиниць рухомого складу, на що він планує витратити 108 мільярдів гривень. Із найперших планів — купити 9 тисяч вантажних вагонів вже наступного року. Також він запевняє, що буде оновлювати і пасажирські потяги.
РОЗБУДОВУЙМО УНІВЕРСИТЕТ РАЗОМ! Український Католицький Університет не отримує жодного державного фінансування, тож потребує допомоги від фундацій та приватних жертводавців. Завдяки благочинній підтримці, студенти УКУ можуть отримати повне або часткове звільнення від оплати за навчання, а також кошти на проживання та харчування.
ПІДТРИМАЙТЕ ТАЛАНОВИТИХ СТУДЕНТІВ УКУ ЩОБ ПІДТРИМАТИ УНІВЕРСИТЕТ, ПРОСИМО ЗВЕРТАТИСЬ: (38 032) 240-99-40
development@ucu.edu.ua
http://supporting.ucu.edu.ua фото Катерини Москалюк
У плацкартi говорять про живе i наболiле
10
Волога постiль у поїздах – шлях крiзь пралки та сушарки ОЛЕСЯ БІДА o.bida@ucu.edu.ua
Поїзд Львів–Маріуполь їде на три години довше, ніж триває доба. За цей час можна познайомитися з усіма сусідами, розділити з ними одну і курку, і пляшку,і розмову. Можна закохатися і розчаруватися, потоваришувати та посваритися, скільки коштує хліб, цукор та комунальні послуги на Львівщині та на Донеччині. Або всю добу безпробудно спати. Спати на жорсткому матраці, маленькій подушці, брудній і вологій постелі. Саме на неї пасажири мають найбільше нарікань. Для того, щоб перевірити, як перуть білизну, та чому вона може бути вологою, ми вирушили до механічної пральні Укрзалізниці. Як театр починається з вішалки, так і пральня Укрзалізниці починається з трактора, у кузові якого посеред різнокольорових великих мішків із брудною білизною працює чоловік. Йому приблизно шістдесят. Він вправно закидає мішки на рухому стрічку, як у супермаркеті, що прямує доверху, в приміщення. Там постіль приймає та витрушує один із його колег, а інший розсортовує її, відділяючи простирадла від наволочок і рушників. За цим процесом я спостерігаю з вулиці, де лише один градус тепла, але помічаю, що всередині всі ходять роздягнені. Наприклад, Ольга — працівниця, яка погодилася супроводжувати мене, взута в пляжні сланці та одягнена в футболку, шорти та вовняну жилетку. Вона працює в пральні ще з 2000-х, але лише останні два
роки має керівну посаду. До цього Ольга сушила рушники на ручних станках. Про цю одноманітну та спокійну роботу жінка згадує із задоволеною усмішкою, неначе то була її золота доба. Ольга проводить мене до найнижчого «кола пекла» — підвального приміщення. Але
moskaliuk@ucu.edu.ua У дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка розташований пам’ятник наплічнику — символу подорожей, наукових експедицій та одвічного прагнення розширити горизонти відомого світу. Студенти-географи багато мандрують, вчаться розуміти природу та аналізують вплив людини на довкілля. Кажуть, що географія – це не професія, а стиль життя. Можливо, саме тому тільки кожен десятий із випускників факультету може «взяти наплічник» та піти працювати за фахом. Оновлений Перелік галузей знань та спеціальностей вищої освіти виділяє географію в окремий напрямок. Такий підхід укрупнення спеціальностей наближає їх перелік до міжнародних класифікацій. Так, випускники географічних факультетів українських вишів отримують кращі перспективи працевлаштування. Проте перспектива — це не завжди реальна можливість працювати за фахом.
«
Сьогоднішні студенти усвідомлюють свої невеликі шанси стати професійними географами.
»
— Ось, познайомтесь, це Оля — наша випускниця, зараз влаштувалася касиром у оптиці, — представляє молоду тендітну дівчину Діана Кричевська, викладач кафедри конструктивної географії і картографії, — Оля намагалась працювати за фахом, проте низька зарплата та від-
цятами, за якими прикріплені фотографії випускників. Вона витягає фото, із якого усміхаються десять юних хлопців та дівчат: «Це наш перший набір на спеціальність менеджерів із екології, вони усі
мандри: «Більшість студентів починають працювати з третього курсу. Переважно шукають роботу у сфері послуг — продавці у супермаркетах та магазинчиках, офіціанти, рідко — менеджери з туризму. Справа у
працевлаштовані за фахом. Працюють у відділі екології та благоустрою департаменту Львівської міськради, у наукових відділах національних парків та природних заповідників, а також у державних організаціях, пов’язаних із екологічною безпекою. Хто дуже хоче працювати за фахом, таку можливість знайде, принаймні, випускники нашої кафедри — точно». Юрій Зінько, який донедавна працював асистентом на кафедрі геоморфології та палеогеографії, зараз викладає туризм. Кількість студентів зменшується, не усім вистачає необхідних годин для ставки, тому його і перевели на іншу кафедру. — Про випускників-геоморфологів не скажу, проте можу пояснити ситуацію із «туристами», — Юрій Зінько витягає з-під зошитів журнал із списком студентів. Ми сидимо за великим столом, який займає майже увесь простір кабінету і завалений різнокольоровими картами, науковими вісниками та журналами про
тому, що не усі хочуть іти працювати на туристичну фірму стажером, який або зовсім не отримує зарплати, або ж отримує дуже мало. Багато з наших студентів їдуть на стажування закордон, частіше всього у Польщу. Після практики там дуже незначний відсоток студентів повертається до рідного вишу продовжити навчання. Сьогоднішня молодь має амбітні цілі», — підсумував викладач. У коридорі факультету на стінах розвішені яскраві фотографії з літніх практик, стенди зі здобутками окремих кафедр, під якими на лавочках сидять студенти та вивчають назви островів та морських проток. Другокурсниця Наталя на міліметровому папері малює географічний профіль по нульовому меридіану — довгу звивисту лінію, що повільно спадає донизу. Потім до цієї лінії потрібно домалювати ґрунти, рослинність та кліматичні пояси. — Для чого потрібен цей профіль? Ну що за питання, викладач сказав намалюва-
ти! — Зі сміхом відповідає мені дівчина. Напевно, багато хто із цих студентів навіть не намагається усвідомити, для чого вони вступили саме на географічний факультет. Можливо для когось це хороший спосіб знайти друзів або майбутнього чоловіка, або ж просто змінити місце проживання. Наталя розповідає, що студенти хочуть організувати свою власну фірму і що поки це ще дуже далека перспектива. — «Ні, не туристичну фірму, а якийсь маленький ресторанчик, або сувенірний магазин, — каже Наталя і схиляється над намальованим Норвезьким морем. Богдан Яворський мріяв Катерини бути фото географом щеМоскалюк з початкової школи. Тепер він — доцент кафедри фізичної географії, займається науковими дослідженнями та викладає. У календарному навантаженні у нього гірський розділ практики. Улітку він зі студентами працює у горах Чорногори — найвищому масиві українських Карпат. Він каже, що просто не розуміє, як можна не любити географію — найбільш романтичну із професій. — «Коли мої студенти розповідають, що не любили у школі географію, я просто не можу цього зрозуміти. Як це можливо, щоб вчитель у школі не зміг зацікавити цим предметом?» – Богдан Яворський довго та із захопленням пояснює головні питання своєї наукової роботи. Із таким же запалом він працює і з студентами. У своїй книзі «Географ глобус пропив» Олексій Іванов писав: «Зараз усі хочуть тепла, затишку та спокою. Проте отрута мандрів у нас уже в крові. Знову почне тривожити вічний потяг доріг — ледь просохне одяг та відмиється бруд з під нігтів. Я це знаю точно». І, незважаючи на погоду, зарплату та кар’єру, завжди знайдуться охочі пізнавати та заново відкривати цей світ. Сьогодні наука тримається на ентузіастах і, мабуть, це її основна проблема.
фото Олесі Біди там прохолодно, темно, тхне концентрованим пральним порошком і сирістю, а навколо великі металеві конструкції — пральні машинки. У них немає звичних барабанів і отворів для заливання або засипання порошку. Іван, завідувач відділом прання, гордо розповідає, що вся техніка в пральні автоматизована, він лише керує процесом. Наприклад, неможливо запустити пральну машину лише на половину програми, економлячи час, або влити частину дози засобу для прання — машинка не почне працювати.
Географ глобус пропив КАТЯ МОСКАЛЮК
Після сушіння постіль відправляють до контролерів якості на склад. Там перевіряють чи білизна не брудна і не порвана. Її вологість не є причиною того, щоб не потрапити до свого пасажира. Відтак постіль запаковують та відправляють знову до мішків і вантажать до трактора, який доставить білизну до потяга. Наостанок Ольга знову відводить мене до підвалу з пралками. Жінка хоче, щоб я сфотографувала ту таблетку з мокрої білизни, що випадає з машинки. Ми чекаємо довго та безрезультатно — процес прання не прискориш. Між іншим, Ольга додає, що у пральні триває ремонт, і вказує на великі металеві апарати, які накриті плівкою.
найвища температура, для СВ навпаки — найнижча. Таке саме розмежування є для простирадл, рушників і наволочок. За годину прання білизна вилітає назовні у вигляді величезної круглої таблетки. Ольга з Іваном зачаровано дивляться на цей процес і запевняють, що людині її підняти не під силу. Автомат переносить спресовану білизну до спеціального пристрою, що розпушує її, відділяючи кожен елемент один від одного. Далі постелі забирають на візок та відправляють їх до іншого приміщення, на третій поверх. Ми підіймаємо-
ся туди ліфтом, у якому потрібно самостійно зачиняти двері і засувати грати. У приміщенні, до якого ми потрапляємо, гаряче та світло — там сушать білизну. За станками зосереджено працюють жінки. Біля кожної з них стоїть пляшка води, а поруч неодмінно відчинене вікно. Жінки працюють на апаратах декількох видів. Одні повністю автоматичні, найновіші. На них сушать лише простирадла. Ця система забирає та складає постіль після процесу сушки. Для рушників і наволочок є старіші станки. На них працівниці самостійно розкладають білизну, цей процес вимагає більше часу. Також у пральні є й дійсно старі пристрої. Вони мають вигляд барабанних пральних машин. Ольга усміхнено зізнається, що саме через них пасажири іноді отримують вологу постіль. «Влітку, коли багато додаткових потягів, не вистачає нових приладів для сушіння білизни і доводиться використовувати старі, які не висушують її до кінця. Працівників штатних нам не вистачає, тому провідники поїздів приходять відпрацьовувати по дві години в день», — каже Ольга. Зовсім не з усмішкою коментує цю ситуацію Олександр — начальник поїзда, яким я їхала. Він працює на залізниці більше 25 років. «За один рейс може прийти близько сотні незадоволених пасажирів з наріканнями на вологу постіль. У більшості випадків провідники намагаються її замінювати, але така можливість не завжди є», — каже чоловік.
«До машин відсортована білизна потрапляє з рухомих стрічок. Кожна пралка має 10 відсіків та прес для віджимання. Вона здатна випрати за одну годину більше двох тисяч простирадл»,— каже Іван. Залежно від того, яка постіль потрапляє до апарату, Іван обирає режим: для плацкартної —
сутність будь-якої перспективи змусили її шукати іншу роботу. Загалом, як і багатьох наших випускників. Сьогоднішні студенти усвідомлюють свої невеликі шанси стати професійними географами. Працюють продавцями, офіціантами та менеджерами у торгових організаціях. Кому пощастить — влаштовується тестером у ІТ-компанії. Дуже мала імовірність того, що після отримання диплому із записом «Географ» вони почнуть шукати роботу за фахом. Географія завжди асоціюється із відкриттям нових земель, довготривалими експедиціями та, зрештою, мандрівками. Географами ставали люди, що міняли комфорт та безпеку на ризик і пригоду. Часто лише завдяки ентузіазму мандрівники відкривали нові країни та континенти. Сьогодні поширення географічних знань також є важливим, оскільки саме географи вивчають питання взаємодії людини та довкілля, займаються збереженням природи. — Коли я вчилася на географічному, років тридцять тому, нас на курсі було лише 35, — згадує Богдана Сенчина, доцент кафедри раціонального використання природних ресурсів і охорони природи. — Потім кількість студентів збільшилась до 50, потім до 75, а зараз на першому курсі географічного факультету навчається близько 200 студентів. Звичайно, люди мають змогу отримати вищу освіту, але чи всім вона потрібна? У мене є студентка, яка мріє шити одяг, відкрити свою власну майстерню. Я їй кажу, щоб зайнялась справою, яка їй до душі. Вона не хоче засмучувати маму, «вчиться» далі. Стіл Богдани Сенчини розташований у кутку кімнати, біля шафи зі скляними двер-
фото Катерини Москалюк
«
Вологість білизни також не є причиною того, щоб не потрапити до свого пасажира.
»
— Ми ще не знаємо точно, що там. Скоро мають приїхати закордонні спеціалісти, будуть вчити користуватися цією технікою, — каже Ольга. — А станки для сушіння там можуть бути?, — запитую я. — О, Ромко, де ти ходиш? Скоріше мєлочь (рушники та наволочки — ред.) завантажуй, тебе наверху дівчата вже зачекалися, процес стоїть, немає що сушити!, — ігнорує моє запитання Ольга. — У Вас кармани широкі, розправляйте, буду закидати, — відповідає чоловік. (імена змінені)
У плацкартi говорять про живе i наболiле
11
Наставництво: не всиновити, але допомогти
ЯРИНА СЕМЧИШИН y.semchyshyn@ucu.edu.ua
В Україні понад сто тисяч дітей, позбавлених батьківської опіки. З них лише десять тисяч — сироти. У всіх інших є батьки, а це означає, що вони не можуть бути усиновлені. Нещодавно ухвалений закон про наставництво — можливість допомогти такій дитині — доступна кожному. «Та він завжди якісь похмурі пісні грає, — каже Мирон, проводячи мене довгим вузьким коридором другого поверху, — он, чуєш, «Здрастуй, мамо»? Стукаю, заходжу в кімнату. Ні, не чую, пісня припинилась. «Соромиться», — шепоче Мирон. Типова невелика кімната: два столи, крісла, шафа і чотири ліжка. На одному з них сидить хлопець із гітарою, усміхається. Роману п‘ятнадцять. Він захоплюється футболом, співає. Крім того, піклується про названих братиків і сестричок. А їх у хлопця більше двадцяти — він уже десять років живе в дитячому будинку «Рідна оселя» на Прикарпатті. Тато його давно помер, маму позбавили батьківських прав, бо зловживала алкоголем. На моє питання, як навчився грати на гітарі, відповідає: «В магазині продавець показав кілька акордів, а потім сам. Я вже багато пісень знаю. “Скрябіна”, “Океану Ельзи”, “Плачу Єремії”…» Та головне захоплення юнака — футбол. Каже, що хоче бути як Мессі, відомий аргентинський футболіст. Тренується щодня по дві години: відпрацьовує техніку, силу удару, швидкість бігу, жонглювання. «Тренер нас помітив у гімназії ще в п’ятому класі і взяв до себе в команду. В мене, за його словами, був найсильніший удар з усіх однолітків, — захопливо і гордо розповідає, — цього року наша команда зайняла п’яте місце на всеукраїнських змаганнях». Роман, як і всі діти його віку, енергійний бешкетник. Але він набагато більше думає про майбутнє: що буде з ним після закінчення школи і як жити самостійним життям? За інформацією Служби у справах дітей Івано-Франківської ОДА, на сьогодні в області живе майже півтори тисячі сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та майже чотири сотні таких, що
фото Ярини Семчишин опинились у складних життєвих обставинах. Більша частина влаштовані до дитячих будинків сімейного типу та в прийомні сім’ї, деякі — в родини опікунів та піклувальників. Майже дві сотні ще чекають на сім’ю. Тим часом на обліку кандидатів в усиновлювачі перебуває лише 57 осіб. За останній рік усиновлено 18 дітей.
«
Майже дві сотні ще чекають на сім’ю. За останній рік усиновлено 18 дітей.
»
Чому ми дозволяємо дітям бути самотніми: криза, фінансова ситуація, байдужість, страх? Однією з причин, які стають на заваді усиновленню, є саме страх. Мовляв, всі діти з інтернату з поганою генетикою, повним букетом хвороб, психічними розладами тощо, розповідає керівниця однієї з програм наставництва над сиротами Оксана Венславович. За словами Оксани, є стереотип, наче ці діти агресивні і хворі. Проте вони мають свої причини на те, щоб виявляти негативні емоції, адже були покинуті батьками або бачили їх смерть, жили в неблагополучних сім’ях. Так, багатьом дітям в інтернатах ставлять діагноз «затримка психологічного розвитку», але це може бути результатом педагогічної занедбаності, коли з дитиною ніхто не спілкувався й не займався її освітою. «Уявіть: ваша мама або тато смертельно захворіли. Чи бу-
дете ви вчити теорему Піфагора? Очевидно, думки дитини заняті в такій ситуації іншим. Питання, хто у цьому випадку «ненормальний»: ми, які змушуємо в таких обставинах вчити математику? Чи дитина, яка не може вивчити теорему, бо переживає стрес, коли її відірвали від сім’ї і віддали в інтернат?», — розмірковує Оксана. Але зняти із себе відповідальність словами «в нього діагноз» легше, ніж достукатись до такої дитини. Усиновлення — не єдиний варіант допомоги сиротам. Уже сьомий рік поспіль в Україні функціонує програма наставництва «Одна надія». Благодійні організації по всій країні підтримали таку ініціативу. А цього року президент Петро Порошенко підписав закон, за яким наставництво визнається офіційною формою допомоги дітям-сиротам. Наставництво — це свого роду волонтерство. Люди добровільно і безоплатно погоджуються бути другом для дитини із закладу інтернатного типу, допомагати їй у підготовці до самостійного життя. За програмою наставник має зустрічатися з вихованцем хоча б раз на тиждень протягом року. Правда, одним роком спілкування не обмежується, кажуть волонтери. І після закінчення програми діти зберігають дружні стосунки з наставниками. Наставником для дитини може стати будь-хто повнолітній. Для цього треба звернутись до громадської організації, яка займається програмою наставництва, або соціаль-
ної служби у справах дітей. Потім заповнити анкету на сайті організації чи безпосередньо в офісі, зібрати необхідні документи (довідку про несудимість, медичну довідку та копію паспорта), пройти тренінг та розпочати спілкування з дитиною. За законом заклад інтернатного типу не може закрити двері перед наставником. Тим часом волонтери спілкуються з сиротами, дізнаються про їхні зацікавлення та побажання, розповідають про наставництво. Діти заповнюють анкету, на основі якої відповідно до потреб дитини і ресурсів наставника їх об’єднують у пари.
«
Більшість випускників інтернатів не дають собі ради в житті. Лише 1 % здобуває вищу освіту.
»
На Львівщині 2460 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, й завдяки волонтерам багато з них мають друзів-наставників. У самому Львові громадська організація «Турбота в дії» три роки тому започаткувала проект наставництва «Ангел-Охоронець». На сьогодні успішно співпрацюють п’ятдесят наставницьких пар. Керівник програми Оксана Венславович розповідає, що більшість випускників інтернатів не дають собі ради в житті. Лише 1 % здобуває вищу освіту. Ці діти не вміють себе поводити у світі, адже часто
замкнуті в стінах закладу, де їх не готують до самостійного життя. Вони можуть добре вчитися, але не вміти найпростіших побутових речей. «П’ятнадцятирічна дівчинка, яка потрапила після інтернату в будинок сімейного типу, залила мені каву холодною водою. Інша боялася зайти в банк — не знала, що це таке, — каже Оксана. — Після того, як один з наших друзів, випускник інтернату, покінчив життя самогубством у дев’ятнадцять років, ми зрозуміли, що треба щось робити не для інтернатів, а для дітей. Ми почали не просто привозити гроші чи подарунки сиротам, а проводити з ними час. Волонтери здружилися з дітьми і так у нас зародилась програма наставництва» Проект наставництва «Ангел-Охоронець» має два напрямки. Перший — наставництво, де друг-наставник допомагає дитині обрати професію, знайти роботу, формувати стосунки в класі, школі, колективі. Другий - соціальне репетиторство, яке передбачає допомогу учневі у виконанні домашнього завдання, випускнику — у підготовці до складання іспитів та вступу до вишу. Крім громадських організацій, наставництвом займаються релігійні структури. В Івано-Франківську, наприклад, це комісія Української Греко-Католицької Церкви у справах родини. За рік роботи на їхньому рахунку двадцять п’ять пар наставників-дітей та одна усиновлена дитина. На віросповідання дітей і дорослих-наставників тут не зважають, розповідає керівник програми отець Ярослав Ілюк. Серед проблем, із якими стикаються наставники, є ізольованість дитбудинків. Отець Ярослав згадує: «В Перегінському ми півгодини розповідали директорові про нашу мету, на що вона сказала: «Я вам не вірю. Може, ви хочете дитячі гроші присвоїти?» Тепер, після ухвалення закону про наставництво, отець Ярослав планує спробувати порозумітись із адміністрацією цього дитячого будинку ще раз. Роман із «Рідної оселі» також може мати наставника. Ближнього, який допоможе вирішувати повсякденні проблеми, пограти у футбол чи просто проводити разом вільний час. І ще тисячі дітей, на Прикарпатті й цілій Україні, чекають на свого друга.
Україна не готова закривати школи-iнтернати ВІКТОРІЯ ЕЙСМУНТ eismunt@ucu.edu.ua Із 1 вересня 2017 року школи-інтернати для дітей із затримкою психофізичного розвитку припинять набір учнів. Тепер такі діти зможуть відвідувати звичайні навчальні заклади. Але загальноосвітні школи часто не мають елементарного обладнання, кадрів та фінансів для забезпечення якісної освіти здорових дітей, то чи впораються вони із потребами особливих дітей? У Міністерстві освіти і науки кажуть, що за законом цей процес не потребує спеціальних вчителів. Але якщо дитині потрібна допомога, то у школі їй мають надати асистента. Щодо технічного обладнання, яке тепер повинна мати кожна школа, то в МОН запевняють, що 76 % загальноосвітніх шкіл доступні для дітей із особливими потребами. За 2016 рік навіть встановили близько ста ліфтів. Опановувати навчальний матеріал дітям із особливими потребами допомагатимуть педагоги і психологи зі спеціальною освітою, до яких можна
звернутися у логопедичні пункти, психолого-медико-педагогічні консультації, навчально-реабілітаційні центри.
«
У нас якщо про інклюзію, то це одразу пандуси і туалети.
»
Проте Ігор Кобель, який працював у єдиному в світі виші для глухих у Вашингтоні, каже, що не можна так різко припиняти набір до шкіл-інтернатів, бо загальноосвітні школи абсолютно не готові приймати таких дітей на навчання: «У нас якщо про інклюзію, то це одразу пандуси і туалети. А хто вчитиме учнів інклюзивних класів? Для того, щоб працювати у спеціальних закладах із тими, хто не чує, не бачить, розумово-відсталий чи має інші вади треба закінчити, принаймні, бакалаврат факультету корекційної педагогіки та психології. Наприклад, учитель, у класі якого навчається незряча дитина, повинен писати шрифтом Брайля, а в школі
повинні бути всі необхідні для навчання книги таким шрифтом із кожного предмету, передбаченого шкільною програмою. Навчання незрячих лише через слух не розвиває у них грамоту». Українські експерти у сфері інклюзивного навчання спираються на досвід інших країн, де діти з різними вадами можуть навчатися у звичайних школах. Проте, за словами Ігоря Кобеля, за кордоном є закриті заклади для дітей із важкими психічними вадами, де вчителям за інструкцією забороняють ставати до учнів спиною, аби ті не вдарили чи не штовхнули. Є спеціальні школи для глухих і незрячих. Але про такі спецшколи не прийнято говорити. Усім візитерам завжди показують «вітрину» — все найкраще. Тому ті, хто не бачив спеціальних навчальних закладів у інших розвинених країнах, запевняють, що закордоном усі рівні і можуть навчатися у масових школах. Аби виправити недоліки законодавства у сфері інклюзивного навчання, Ігор Кобель пропонує підходити до цього
фото з сайту novostimir.com питання поступово: «Школи-інтернати закривати не треба, принаймні поки що. Попри те, що вони мають й надалі працювати у звичайному режимі, вони ще й повинні стати консультаційними центрами для загальноосвітніх шкіл: проводити курси для вчителів, які викладають у інклюзивних класах, допомагати із оцінюванням, плануванням та складанням індивідуальних навчальних планів, вчити працювати зі спеціальною технікою
для дітей із особливими потребами. Із часом, якщо дітей у школах-інтернатах меншатиме, то можна говорити про припинення набору до них». Очевидно, що впровадження інклюзивного навчання в Україні потребує доопрацювання недоліків, оскільки інклюзія виключає будь-яку дискримінацію. Тож держава має забезпечити не лише однакове ставлення, а й створити індивідуальний підхід до дітей, які мають особливі потреби.
12
У тамбурi говорять
Шерлок – Холмс iз присмаком Нiцше ЛЄРА ЗАЛЄВСЬКА zalievska@ucu.edu.ua Українські і не тільки поціновувачі якісних теледетективів затамували подих в очікуванні нової серії Шерлока, що має стати подарунком під ялинку усім фанатам. У тамбурі прикрашають власне різдвяне дерево і говорять про те, як Бенедикт Камбербетч оживив у своєму Холмсі Ніцше і закохав у нього півсвіту. Серіал «Шерлок» створили для каналу ВВС у 2010 році на основі класичних оповідань і повістей Артура Конан Дойла, проте його дія відбувається у сучасній Англії. Сезони по три серії виходять кожні два роки, однак навіть такі проміжки очікування не впливають на рівень популярності телепродукту. Образ головного героя видозмінено у порівнянні з класичним літературним Холмсом. Новий Шерлок нагадує постмодерну надлюдину, людяного героя, яким неможливо не захопитись. Однак, якщо зазирнути глибше, окрім багатогранності та привабливості, ті, кому знайоме страшне слово інтертекстуальність, можуть побачити в оновленому образі Шерлока Холмса тінь не зрозумілого поколінням Конан Дойла, але близького сучасній інтелектуальній молоді Фрідріха Вільгельма Ніцше.
фото з сайту flimpro.ru По-перше, Ніцше — це людина, яка легітимізувала свій психоз у культурі, зробила власний недолік перевагою, втіливши його у текстах. «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими», — одна із найвідоміших цитат німецького філософа. Однак у контексті його біографії вона має дуже специфічне значення, адже фактично йдеться про сифіліс. Біографи стверджують, що свої літературні шедеври Ніцше писав саме в часи помутніння розуму, спричинені сильним болем. Шерлок у виконанні Камбербетча страждає на синдром Аспергера — психічний розлад, найяскравішими ознаками
якого є складність у соціальних взаєминах, нездатність до емпатії та вузькоспеціалізовані глибокі зацікавлення. Ця хвороба також спричинила наркотичну залежність детектива. Саме ці два фактори, за задумкою сценаристів, є причиною особливого нестандартного способу мислення Шерлока. Конфлікт із сім’єю — це друга спільна риса Ніцше і Шерлока. Німецький філософ, який народився у сім’ї протестантського священика, але спочатку замість богослов’я обрав філологію, а згодом став атеїстом, мав складні стосунки як із батьками, так і з сестрою, якій він завдячує тим, що його ім’я пов’язують із німецьким
нацизмом. Адже саме сестра Ніцше після його смерті, користуючись цитатами з його записів, написала і випустила «Волю до влади». У серіалі «Шерлок» одним із основних рушіїв сюжету є конфлікт головного героя зі старшим, не менш геніальним, братом Майкрофтом, сірим кардиналом Британії, який все дитинство знущався над маленьким Холмсом. Проте їх стосунки не можна назвати однозначно ворожими, адже Майкрофт піклується про хворого брата. В останній серії четвертого сезону стало відомо про існування третього злого брата Холмса, який, вірогідно, стане новим героєм наступних сезонів. Шерлок і Ніцше схожі також популярністю у жінок, яка не має (мала) для них значення. Біографи німецького мислителя стверджують, що він був улюбленцем осіб слабкої статі, одначе сам майже ніколи не проявляв до них цікавості. Обраниці ж Ніцше зазвичай були недосяжними для нього. Наприклад, дружина його близького друга Ріхарда Вагнера, Козима. Шерлок також не обділений увагою жінок, які безнадійно закохуються в цього нездатного до емпатії генія. І у нього також є своя недосяжна Козима — Ірен Адлер, «домінантка, що поставила на коліна націю».
Звісно, окрім співчуття, яке викликають психічно неврівноважені, хворі та залежні від наркотиків Ніцше і Шерлок, вони підкуповують своїх глядачів стилем. Про Ніцше часто говорять як про образ людини, створений реальним Ніцше у його працях. Його називають «машиною стилю», адже він пропагує стиль життя: культ здоров’я, дієту, прогулянки у горах, музику, самотність, відмову від читання, атеїзм і головне — особливу мову. Шерлок також підкуповує своєю самотністю, курінням, преференціями в їжі, своїм неперевершено стильним і водночас простим одягом і, звісно, манерою говорити, якою екранний образ завдячує надзвичайному голосу Бенедикта Камбербетча. Наостанок, згаданий синдром Аспергера серіального Холмса дуже перегукується з тим, що є найцинічнішою і найпровокативнішою частиною вчення Ніцше, через яке його часто зводять до нігілізму — критикою ресентименту, тобто критикою співчуття і цінностей. Для нього цінності — це просто спосіб володіти людьми, а ресентимент постійно звертається до пам’яті і не дає людині жити сьогоденням. Тому досить парадоксальною видається популярність такого героя в українському суспільстві, яке постійно апелює до цінностей і співчуття.
Львiвський театр: мистецьке перетворення чи рух на мiсцi МАРІЯ ЦИГИЛИК tsygylyk@ucu.edu.ua
За останні три роки — після Майдану — львівські театри почали поступово відроджуватись. Рух вперед, пошук нових форм, експеримент, нехай навіть перші спроби… На контрасті виразно видно, як відбуваються ці зміни. Але є і театри, вистави яких існують за усталеними алгоритмами — їх можна описати до того, як побачиш.
«
Ще п’ять років тому львівський глядач не мав широкого вибору.
»
Ще п’ять років тому львівський глядач не мав широкого вибору: від простору, в якому вистава відбуватиметься, до драматургії, акторів та режисерів. Усе існувало стабільно, за прописаними схемами. Але три роки тому поступово почали відбуватися події, які змінили парадигму театрального життя: і зовнішнього (для глядачів), і внутрішнього (для тих, хто його творить). Найяскравішою та найбільш динамічною локацією на театральній мапі міста є Львівський театр імені Лесі Українки. Тут щороку протягом останніх трьох років змінювався художній керівник, кожен із яких мав свою дуже точну концепцію розвитку театру та ставив вистави різних форматів та на різні теми. Художнім керівником театру протягом восьми років була Людмила Колосович. У репертуарі театру були твори української та світової класики. Аудиторією цих вистав найчастіше були школярі, а постановки не вирізнялись особливою оригінальністю. Після неї художнім керівником став Олексій Коломійцев, який працював тут від 2014 до 2015. Він ставив авторські музичні вистави: то мюзикл, то «живе кіно», поставив і заборонену оперу. Публіка і театральне середовище Львова неоднозначно сприйняли
експерименти: деякі вистави повна зала дивилась, затамувавши подих, з інших — демонстративно виходили глядачі. Режисер однозначно спровокував і розворушив консервативну галицьку публіку. Театральний критик Олег Вергеліс каже, що, на його думку, це талановиті та корисні для провокативного збудження соціуму вистави-виклики від Олексія Коломійцева. Від початку цього театрального сезону в театрі Лесі Українки у Львові — новий художній керівник Павло Ар’є. Він має намір зробити театр відкритим мистецьким простором. Він вже організував театральний фестиваль, запросив режисера з Києва Ігоря Білиця, який поставив п’єсу Ар’є «Людина в підвішеному стані». «Мабуть, вперше в історії театральної України державний театр очолив драматург. Сучасний, популярний, затребуваний. Цікаво поставлені у Театрі Лесі три його різні п’єси, але у мене відчуття, що це не буде авторський театр одного драматурга, а буде відкритий майданчик для різних авторів та режисерів», — коментує Олег Вергеліс. Важливою подією восени 2014 року було відкриття Першої сцени сучасної драматургії drama.ua на малій сцені Театру Лесі. Тепер на цій території зустрічаються актори і режисери різних театрів, щоб взяти участь у читанні п’єси. Це нагода почути п’єси сучасних авторів, можливість співпраці різних митців, які за жодних інших обставин, припускаємо, і не зустрілись би. Це великий експеримент, як індивідуальний (кожен із них має зовсім нового партнера, з яким треба спрацюватись), так і театральний (невідомо, що може вийти із різних елементів). Іще одна важлива місія Першої сцени — гуртувати однодумців і бути майданчиком для відкритого діалогу між глядачами та творцями. Досвід роботи акторів із іншими режисерами, і самі митці, які приходять творити у новому просторі — це обов’язкові елементи експерименту,
що може бути успішним (що трапляється частіше), а може і не вдатись. У будь-якому випадку, це мистецький продукт із категорії «інше», що важливо як для самих митців, оскільки вони розривають звичну застарілу парадигму існування, так і для глядачів, бо їм пропонують новий продукт. Наприклад, у Першому українському театрі для дітей та юнацтва ще п’ять років тому вистави робили лише штатні режисери. Але навесні 2015 року в театр запросили київського режисера Андрія Приходька — він поставив тут «Зерносховище» за п’єсою сучасного українського драматурга Наталки Ворожбит. Остання прем’єра Першого українського театру для дітей та юнацтва — «Ромео і Джульєтта», поставив її Вадим Сікорський, режисер із Театру імені Марії Заньковецької. Обидві ці вистави, по-перше, підходять за своїми кри-
ляльковий театр споконвіку міг висміювати серйозні теми й важливих людей. А лише дитячим він став за часів радянської влади. У 2015 році із приходом нового художнього керівника в театр «І люди, і ляльки» Олексія Кравчука, який відомий львівській публіці як актор у театрі імені Леся Курбаса та режисер у театрі Лесі Українки, почала відроджуватись традиція дорослих вистав. У репертуарі поруч із єдиною такою виставою «Еклезіаст» з’явились «Божественна комедія» (режисер Олексій Кравчук) та прем’єра — «Ось та Ась» (автор задуму Надія Крат). З’являються нові імена, драматурги, режисери, і це позитивно впливає на театральну карту Львова, бо дозволяє зробити дуже важливе віддзеркалення, якщо говорити про театр як про продовження соціальної структури міста чи держави. За ці три роки у
фото з сайту zankovetska.com.ua теріями під вище наведений опис експерименту, по-друге, вони — для дорослих глядачів. Тобто Перший український театр для дітей та юнацтва, який раніше орієнтувався на дитячі постановки, розширює аудиторію. Також це можливість самореалізації акторів — вони гратимуть не лише персонажів із дитячих казок та історій. Іще одне розривання стереотипу — це дорослі вистави у ляльковому театрі. Насправді
театрі відбуваються позитивні зміни: і в Театрі Леся Курбаса, і в Театрі для дітей та юнацтва, і в нашому театрі», — каже Олексій Кравчук. Крига скресла і у Львівському театрі ім. Леся Курбаса. Довгий час тут тішили публіку новинками з періодичністю раз в рік, а то й рідше. А навесні 2016 року у театрі було аж три прем’єри. У березні відбулись перші в Україні покази вистави за Шекспіром «Зимова
казка. Хроніка утрати» в режисурі Євгена Худзика. Цього ж місяця відбулася прем’єра вистави «Ножі в курях або Спадок мірошника» сучасного британського драматурга Девіда Гарровера, в режисурі Володимира Кучинського. Через місяць в театрі показали роботу американського режисера Ніла Флекмена «Раптом минулого літа» за п’єсою Теннессі Вільямса. Проте не всі театри Львова рухаються вперед. А якщо стояти на місці, коли всі розвиваються, то залишишся далеко позаду: і у формах, і у темах, і у засобах вираження… У Національному академічному українському драматичному театр імені Марії Заньковецької в репертуарі традиційно здебільшого класика драматургії: «Украдене щастя» Івана Франка, «Різдвяна ніч» Михайла Старицького за Миколою Гоголем, «Голий король» Євгена Шварца за мотивами казок Андерсена. Коли йдеш на виставу, то можна передбачити, що декорації будуть писані і майже натуралістичні, що герої будуть одягнені у вишивані костюми, співатимуть та танцюватимуть. Театр не дивує глядачів і просідає у якості, хоча на найближчі прем’єрні покази вистави «Украдене щастя» квитки були розкуплені за тиждень. Напевно, варто говорити про вимоги публіки до театрального продукту. І про те, що театр імені Марії Заньковецької для більшості львів’ян — чи не єдиний відомий. Приблизно така ж ситуація із Львівським обласним театром ляльок. Щовихідних його зал наповнений батьками і дітьми. Але вистави майже усі однотипні. За винятком, наприклад, роботи запрошеного режисера Сергія Брижаня «Садок вишневий коло хати». «З одного боку, Львів — як образне уособлення театрального консерватизму. З іншого – дійсно є спроби театральних змін та новацій», — підсумовує Вергеліс. Театр у Львові рухається вперед, розкривається і веде за собою глядача на якісніші та новіші сходи вгору.
У купе говорять про культуру i лайфстайл
Камера. Мотор. Вето НАСТЯ СИДЬКО sydko@ucu.edu.ua Наступного року на розвиток кіно в Україні планували виділити безпрецедентну суму — 500 мільйонів гривень — це більше ніж за останні п’ять років разом узятих. Однак Президент України ветував законопроект, відправивши його на доопрацювання. Звичайно, допомогу від держави можна розцінювати по-різному, але українське кіно наразі нагадує дитину, яка ледь навчилась ходити, тому кіноіндустрія потребує цих грошей, що б там не казали скептики. Із українським кіно часів Незалежності є одна, але суттєва проблема — всі були переконані, що його не існує. Коли почали з’являтися перші проблиски нового українського кінематографу, їх почали або гадити, або перехвалювати. На цьому етапі абсолютно зрозуміло стало одне — зняти якісне нове українське кіно цілком можливо, але для цього потрібно вирішити низку питань, які потребують часу, сил та інвестицій. Те, що держава вперше в історії незалежної України готова виділити на розвиток кіно такі кошти, це, звичайно, дуже добре. Але наявність фінансової підтримки ще не гарантує, що кінопродукт буде цікавий глядачеві. Є думка, що хороший фільм без великих грошей зняти неможливо. Тут варто з’ясувати, що ховається за цим визначенням. Для тих, хто вважає кіно свого роду бізнесом, хороший фільм — це якісно зроблений продукт із чітко прорахованою комерційною стороною проекту, це кіно, яке орієнтується на касові збори. Для тих, кого турбують іміджеві аспекти кіновиробництва, хорошими фільмами будуть такі, що отримали нагороди на кінофестивалях. Так, для багатьох кінокритиків «Гамер» Олега Сенцова — хороше кіно, що зібрало кілька нагород із європейських кінофестивалів, незважаючи на надзвичайно поганий звук і візуальний ряд, який нагадує зйомки документального кіно не найкращої якості (воно й зрозуміло, бюджет картини — всього 20 тис. доларів). Широкий прокат фільму можна порівняти із «Книжковим арсеналом» (щорічний
книжковий ярмарок у Києві): маленькі нішеві видавництва отримують підтримку, але основний бюджет надходить до китів українського книгодрукування. Кількість людей, які все ж зважуються на експерименти, збільшується, але їх все ще не достатньо, аби спонукати кінотеатри показувати вітчизняне кіно. Пилип Іллєнко, голова Держкіно, на своїй сторінці у Facebook написав, що українське кіно є «неформатом» для великої частини кінотеатрів: «Це не вибір глядача, це нав’язаний йому вибір директорів цих кінотеатрів. Чомусь ці люди вважають, що можуть говорити від імені глядачів. Доказами для них є «відсутність» касових зборів на сеансах українсь-
Попри все, результати пітчингів (представлення ідеї фільму) Держкіно все ж анонсують цікавий український кінопродукт. Наразі в Україні 30 стрічок перебуває на стадії виробництва. Найближчим часом Агентство з питань кіно планує запустити ще 40 проектів. Особливі сподівання на фільм «Ворошиловград» (реж. Ярослав Лодигін), який посів перше місце під час пітчингу Держкіно. Але ще не відомо, чи зачепить нове українське кіно середньостатистичного кіноспоживача в Україні? І чи будуть налаштовані механізми кінопоказу так, що ці фільми таки дійдуть до кінцевого пункту — глядача? Наш споживач, на жаль, із невеликим бажанням ходить у кіно на українські фільми (за винятком яскравих прем’єр на зразок «Поводиря» Олеся Сані-
фото Ярослава Лодигіна кого кіно». І справді, як може бути прибутковим український фільм, якщо кінотеатр вирішує показувати його у час, абсолютно не пристосований для потреб глядачів — здебільшого один сеанс на день, і той ранковий. Так, нещодавно у прокат вийшла довгоочікувана українська стрічка «Моя бабуся Фані Каплан» (реж. Олена Дем’яненко) і у кінотеатрі «Київська Русь» (Київ) на прем’єрному показі був аншлаг, але водночас у львівській мережі «Кінопалац» потрапити на фільм у прем’єрний день показу виявилось неможливо. І це не через велику кількість охочих його подивитись, а зовсім навпаки: сеанси, на які приходить лише один глядач — нерентабельні, тому і не відбуваються. Схоже на те, що побачити українську стрічку в кіно зможуть тільки наполегливі кіномани, яких меншість.
на). Заманити його туди дуже складно. Тут вічна дискусія про квоти, у цьому випадку — на покази фільмів українського виробництва. Згідно із Законом «Про кінематографію», частка національних фільмів у прокаті має становити не менше 30 %. Але це в ідеалі, бо реальність така, що не всі кінотеатри про це знають або ж свідомо порушують закон. І у стратегії розвитку кінематографу є, зокрема, положення про впровадження ефективного механізму контролю за квотуванням частки національного кіно у прокаті. Однак механізми квотування вирішують питання присутності українського продукту в кінотеатрах, але не проблему його конкурентоспроможності, забезпечення якої — одна з основних цілей стратегії Держкіно. Підсумкової інформації про касові збори українських філь-
#невимушенi: вимушенi писати про вiйну МАРІЯ ЦИГИЛИК tsygylyk@ucu.edu.ua Ця книга приємна на дотик — поверхня матова та м’яка. Палітурка бірюзова, що нагадує море, деякий текст виділений цим же кольором. Вона ще досі має запах фарби. Але всередині вона не про красу, а про війну, самотність та біль. #невимушені — антологія оповідань п’яти сучасних українських письменників, написаних за останні три роки: після Майдану і за час АТО. Кожен із них відчуває і переосмислює цей час по-своєму. І кожен — у своїй манері і в різній якості письма. Зібрали та цікаво оформили в одну книжку у харківському видавництві Vivat. Наприкінці книги є бліц-інтерв’ю із кожним з письменників. Вони говорять про мрії, щастя, зустріч з Богом. Герої оповідань Катерини Бабкіної, Мирослава Лаюка та Марка Лівіна, Ірини Цілик та Артема Чеха живуть в тих самих координатах місця та часу, що й читачі книги. Але герої двох останніх були іще в одному пункті — АТО. У цьому пункті був і автор завершального та чи
фото з сайту vivat-publishing.com не найсильнішого із усіх текстів — оповідання Артема Чеха. Його герой важко повертається до звичної для більшості реальності. Він не може знайти собі місце у суспільстві, закривається від нього. Хоча воно готове його прийняти. Автор детально, правдиво й переконливо пише про все, що відчуває й переживає його
персонаж. Читач повірить. А ще більше віриш і проникаєш у атмосферу оповідання з усвідомленням того, що Артем Чех сам воював на Сході. Про те, як сім’я приймає воїна АТО, описала в оповіданні #канікули Ірина Цілик, дружина Артема Чеха. Її героїня з усіх сил намагається зробити «так, як було раніше». Хоча і знає наперед, що так вже ніколи не буде. Світ змальований крізь призму її відчуттів, думок, переживань. Але саме заради чоловіка вони їдуть на традиційні колись канікули, де і відбувається змальована історія. Ці два оповідання — не репортаж, але вони точно мають щось автобіографічне. І це добре відчувається під час читання. Сучасна українська література зокрема і мистецтво загалом дуже по-різному рефлексують на події Майдану та АТО. У #невимушених оповідання є чимось середнім між художньою літературою та автобіографією. У них страх, біль, самотність та — найважливіше — неможливість звичного життя у суспільстві виведені художньою мовою так, як про переживання воїнів АТО не розкажуть жодні новини.
мів дуже мало — не всі кіновиробники їх публікують. Відомо, що в українському прокаті станом на вересень 2016 року першість серед українських фільмів належить молодіжній комедії #SELFIEPARTY (реж. Любомир Левицький) — за даними медіаконсалтингової компанії MRM, його подивилось близько 75,5 тис. глядачів, а касові збори становлять 172 тис. доларів. Але, наприклад, збори комедії «8 перших побачень» російсько-українського виробництва майже втричі більші. Щодо дистрибуції і кінопрокату, то слід зважати ще на той факт, що за таким показником, як кількість кінозалів на 100 тис людей, Україна перебуває десь «на задвірках європейської цивілізації», адже це відношення у нас становить заледве 1,1. Тому показники відвідуваності українцями кінотеатрів залежать від банальної можливості (чи неможливості) забезпечити місце для перегляду фільму. Фільм із великим бюджетом, але із посереднім сценарієм — це те саме, що смартфон із багатим функціоналом та потужною камерою, який не може приймати дзвінки. Яскравий доказ цьому — хвиля нового румунського кіно 20052007 рр. Румунські режисери знімали фільми на малі бюджети, але це не завадило отримувати нагороди престижних кінофестивалів. Режисери зізнавались, що часто у них не було грошей, щоб купити закадрову музику. Коли немає сенсу чекати виділених мільйонів від держави, вмикається друге дихання. У такі моменти можна зняти фільм, наприклад, як «Смерть добродія Лазареску» (2005) — жодних саундтреків,
13
нічого особливого у візуальному ряді, але тобі хочеться його дивитись, він захоплює увагу, навіть попри доволі довгий хронометраж (2,5 год). І тут основне — гострота концепції.
«
Фільм із посереднім сценарієм — те саме, що смартфон із багатим функціоналом та потужною камерою, який не може приймати дзвінки.
»
Вузьконаціональні фільми вже мало кому цікаві, потрібно шукати нові ракурси, як це зробив, наприклад, Мирослав Слабошпицький у фільмі «Плем’я» (2014). Здавалось, що мало кому буде цікаво спостерігати дві години за кримінальним угрупованням глухонімих в далекому українському інтернаті, зважаючи на те, що фільм абсолютно німий, без музичного супроводу і без субтитрів. Але стрічка завоювала три відзнаки на Каннському кінофестивалі у програмі «Тиждень критики» та приз «Відкриття року» Європейської кіноакадемії. Талановиті роботи завжди універсальні, навіть якщо вони про кримінальні розбірки глухонімих чи нелегальні аборти. Грошей на кіно здебільшого немає і в інших країнах: десь більше, десь менше. Виняток — тільки Голлівуд, а це масштабна корпорація, яка десятиліттями будувала свою кіноімперію, але навіть там час від часу можливі банкрутства. Якими б важливими гроші не були для виробництва фільмів, це не панацея. Кіно треба знімати не з бізнес-планом, а зі сценарієм у руках та ідеями в голові.
Польський репортаж про революцiї ЯРИНА СЕМЧИШИН y.semchyshyn@ucu.edu.ua «Вбити дракона. Українські революції» — збірка репортажів польської журналістки Катажини Квятковської-Москалевич, яка розповідає про події в Україні від Помаранчевої революції до початку конфлікту на Донбасі. Українське видання книжки в перекладі Андрія Бондаря готують до випуску лише у 2017 році, а про неї вже говорять. Називають разюче відмінною від інших, написаних поляками про Україну: більш тверезою або ж песимістичною. Читати книгу «Вбити дракона» — як дивитись старий діафільм. Перед очима пробігають картини бурхливих подій. Але це не плач над го-
фото з сайту czarne.com.pl рем і не ода героям. Авторка побачила Україну, в якій для правоохоронців легше придумати і довести неіснуючу провину, аніж знайти злочинця. Тут про політику говорять за чаркою, а щоб вирішити проблеми, достатньо подзвонити потрібним людям. Із іншого
боку, це країна людей, які під пресом режиму не ламаються, а вибухають. Серед героїв книжки — боксер Богдан Хмельницький, який був незаконно ув’язнений і став юристом; беркутівець, який віддано виконував накази влади; політтехнологи, котрі, як повії, готові обслуговувати кожного, хто дає гроші; і повії, в домі яких панує сімейна ідилія. Всі формують образ України в процесі перетворення.
«
Куди втікати, якщо всюди Україна?
»
Письменниця порушує багато суперечливих тем: мова, Захід і Схід, російська пропаганда і підкуп українських журналістів. Одна героїня твору радить іншій бігти якомога далі. «Та куди втікати, якщо всюди Україна?» Життя тут нагадує хом’ячка на колесі в клітці. Люди розчаровуються у владі, самих собі, обурюються, виходять на Майдан, перемагають. Живуть. Знову розчаровуються. Знову на Майдан. Коли це закінчиться? Де два українці, там три гетьмани — істина вкотре підтвердилась на Майдані. Але там же бачимо приклади мужності, братерства і самовідданості простих смертних українців. Тих, які ночами попри удари і постріли грали відмерзлими пальцями на піаніно або попри повну виснаженість рятували поранених. Катажина не додає драматизму словами. Він є в самих історіях. Ретроспективна форма викладу спонукає читача пригадати події трьохрічної давності, проаналізувати своє ставлення до пережитого. Авторка намагається зрозуміти, що і чому сталось на Майдані, в Криму, на Донбасі, але не пояснює, що робити далі. Вона лише ставить питання, на які український народ сам має знайти відповідь.
14
У купе говорять про культуру i лайфстайл
Вiд захоплення до стартапу МАРІЯ ГЛУШКО hlushko@ucu.edu.ua Будь-яка подорож — це трансформація. У кожного вона абсолютно різна. Мандри виховують і підштовхують людину до рішучих кроків: або пан, або пропав. Однак у суспільстві існує стереотип, що сучасні любителі подорожей — це багаті нероби, яким нема куди витрачати гроші. Є й ті, кого дивує прагнення до різних авантюр та пригод. Насправді часто мета багатьох подорожей незрозуміла. Можливо, це лише бажання поповнити свої соцмережі свіжою порцією фотографій або відсутність амбітних цілей у житті. Як то кажуть, скільки людей — стільки й думок.
«
Бажання подорожувати можна трансформувати в успішний проект, а пересічного українця – у затятого мандрівника.
»
Більшість стереотипів спростовують мандрівні ентузіасти. Молоді люди створили чимало проектів, які відкривають нові туристичні маршрути Україною та світом. Адже бажання подорожувати можна трансформувати в успішний проект, а пересічного українця — у затятого мандрівника. У кожного, хто любить подорожі, є безліч історій, вражень та чимало досвіду, а ще порад для початківців. Ряди мандрівників-стартаперів поповнила і аспірант-
фото Олени Одлежук ка географічного факультету одного з львівських університетів та фотографиня Олена Одлежук. Після поїздки в Норвегію дівчина зрозуміла, що не уявляє життя без подорожей. Це аж ніяк не була типова мандрівка: знайомство з каучсерферами, сходження на вершини, поїздки автостопом. Дівчина говорить, що подорожі — це залежність, від якої нереально відмовитися. Захоплення, яке перетворилося в улюблену роботу чим не кардинальна трансформація? Вже у 2017 році група молодих людей обіцяє запропонувати нестандартні маршрути Україною та Європою. Олена розповідає, що проект буде далеким від стандартних туристичних агенцій, групи мандрівників — обмежені, а обрані локації не знайти у звичайних путівниках. За її слова-
ми, мета стартапу — відкрити країни по-новому через активну взаємодію із місцевим населенням. «Пізнати країну або окреме місто завжди допомагають місцеві, адже вони найкраще знають, що справді варте уваги», — вважає дівчина. Мандрівники визначилися із датою офіційного старту проекту, однак наразі це секрет. Зараз Олена разом зі своїми друзями оформляє необхідні документи. Команда прорахує вартість кожної подорожі. Вони будуть дешевшими, ніж у звичних турфірмах. На початку літа наступного року одна туристична група вирушить у перший тур. Команда налаштована оптимістично і спочатку збирається фінансувати свій проект самостійно. Мандрівники очікують, що згодом фінан-
–
один крок
совою підтримкою та новими друзями стануть їхні клієнти. Олена розповідає, що за допомогою цього стартапу вона хоче допомогти людям зрозуміти світ: «Багато людей не знають рідного міста, що вже говорити про європейські країни. Деякі львів’яни часто не знають історії Львова». Дівчина переконана, що за допомогою подорожей людина переживає чимало внутрішніх змін. Із огляду на досвід, вона зробила висновок, що кожна мандрівка — це перемога в першу чергу над собою, власними недоліками. «Гори виховують витривалість, незвичні, кризові ситуації – самостійність, стаєш терплячішим, починаєш більше цінувати те, що маєш». Олена Одлежук вважає, що українець-мандрівник — доволі заощадлива людина, у якої обов’язково є власний наплічник, спальний мішок, каремат та намет. Це той, хто готовий все носити на спині, вміє обирати, що потрібно брати з собою». На думку дівчини, у любителів подорожей — характер відкривача не лише нових шляхів, просторів, вершин, але й насамперед людських душ. «Ніде не пізнаєш людину краще, ніж під час подорожі. Це відсутність зовнішньої штукатурки — надмірності в макіяжі, одязі. Ти думаєш про справжність, щирість, відкритість. Мандри дуже об’єднують, цю прекрасну атмосферу ніхто і ніколи не замінить». Мандрівниця запевняє, що відкривати нові локації потрібно насамперед у власній країні: «В Україні насправді є що цінувати, адже вона ней-
мовірно різноманітна. Потрібно розказувати про це людям за кордоном. У них є чимало стереотипів, які можна ламати під час особистого спілкування. Показати іноземцям молодого українця, який прагне змін, але не збирається покидати все в пошуках кращого життя за кордоном на будь-якій роботі». Українці з кожним днем проявляють більше зацікавлення до нових туристичних маршрутів Україною. Дехто створює власні проекти, присвячені мандрам рідною країною. Звісно ж, зважаючи на чимало факторів, часто подорожі — дороге задоволення. Однак окрім того вони можуть стати таким необхідним каталізатором змін.
«
Мандри роблять людину менш зацикленою на буденності, виховують та загартовують характер, дарують неоціненний досвід.
»
Тож чи трансформують мандри українця? Для кожного це досить індивідуально, однак варто зазначити, що кожна подорож вносить свою лепту у життєві перипетії. Мандри роблять людину менш зацикленою на буденності, виховують та загартовують характер, дарують неоціненний досвід — і це не повний перелік маленьких трансформацій, які можна здобути в подорожі. У мандрівках ви змінюєте оточення, своє бачення світу, розширюєте горизонти, потрапляєте в щоденні пригоди, а також пізнаєте свою країну краще.
Електронний квиток у Львовi – не за горами ВІКА СЛОБОДА sloboda@ucu.edu.ua Львів отримає від ЄБРР 10 млн євро на впровадження єдиного електронного квитка. 17 листопада європейські інвестори підписали кредитний договір з представниками міськради. На отримані гроші комунальне підприємство «ЛьвівАвтодор», яке є виконавцем проекту, закупить потрібне програмне та апаратне забезпечення, яке встановлять у транспорті. За підрахунками розробників проекту єдиний електронний квиток почне діяти у 2018 році і Львів стане першим містом України, де він буде запроваджений. Що таке е-квиток? Електронний квиток у транспортній системі — це безготівкова форма проїзного документу. Це пластикова картка, яка діє на всі види транспорту: метро, трамвай, тролейбус, автобус. Яким буде новий квиток у Львові? Види електронних квитків будуть різними залежно від потреб і можливостей пасажирів. Для гостей міста вигідним буде разовий квиток, який діятиме 70 хвилин з моменту його активації. Якщо пасажир змушений добиратися до місця призначення із пересадками, йому не доведеться платити вдвічі більше. У Львові ціна за проїзд буде 5 гривень, але при купівлі абонементів діятимуть знижки. Короткотривалі квитки на 1-5 діб передбачають необмежену кількість поїздок. А от для місцевих мешканців найоптимальнішим варіантом будуть довготривалі картки: місячні, піврічні та річні. Проїзні матимуть вигляд
банківської картки — їх можна буде поповнювати для продовження терміну дії, також стежити за балансом рахунку. На початку запровадження системи водії паралельно зможуть продавати паперові квитки через спеціальний апарат, через який відбуватиметься кон-
тор покаже червоне світло. У такому випадку власник недійсного проїзного зможе придбати разовий квиток у водія або поповнити рахунок картки. Які переваги нової транспортної системи? Дія електронного квитка у місті передбачає чимало пе-
фото з сайту od.vgorode.ua троль пасажиропотоку. Коли система повністю запрацює, від паперових квитків планують відмовитися. Як працюватиме е-квиток? Єдиний електронний квиток запрацює одразу у всіх видах транспорту. Для цього в маршрутках, трамваях та тролейбусах встановлять спеціальні валідатори, які зчитуватимуть інформацію з картки і зніматимуть гроші за проїзд. Вони будуть на зупинках або при вході в транспорт. Якщо картка діє — засвітиться зелений колір, тоді пасажир зможе увійти до салону. Якщо ж грошей на картці не буде — валіда-
реваг. Одна з яких – контроль реального обігу пасажирів, що дасть змогу стежити за запитом людей на громадський транспорт. Запровадження е-квитка зменшить потік людей з фальшивими посвідченнями, що призведе до збільшення доходів. Також значною перевагою буде фіксований рух громадського транспорту. Після появи електронного квитка перевізники збиратимуть плату не за кількість пасажирів, а за кілометри, які проїхали. Тому водії не чекатимуть на зупинці, аби заповнити всю маршрутку людьми і зібрати з них якнайбільше грошей. Для
комфортнішого перевезення у підприємствах мають оновити техніку. Якщо ж перевізники не виконають умову, то будуть платити штраф, який автоматично зніматимуть із прибутку. Наприклад, заміть 22 гривень за годину отримуватимуть лише 15. Тому у покращених умовах транспорту і перевезень будуть зацікавленні самі підприємства. Транспортний досвід Риги В годину пік у Львові складно добратися з центру до спального району міста. Маршрутки переповнені, їздять не за графіком, люди штурхаються, сваряться, відволікають водія. Схожий «транспортний армагедон» до 2003 року мала Рига. У місті було близько 25 приватник перевізників (мова йде лише про маршрутки) і про об`єднання ніхто і думати не хотів. Допоки представники Ризької думи не оголосили тендер на єдиного перевізника, який прийме умови електронного обліку пасажиропотоку, оновить автопарк і дотримуватиметься чіткого графіку руху. Ним стало муніципальне підприємство Rīgas satiksme. «Будь-які реформи тягнуть за собою незадоволення сторін. І щоб знайти компроміс між усіма, потрібно чітко розуміти, який буде результат, і головне — отримати підтримку від влади, — переконує керівник проекту Rīgas satiksme Ілона Зайцева. — У Ризі не всі транспортні перевізники захотіли працювати за такими схемами, тому почали шукати «дірки» в законодавстві і перевозити людей нелегально. Наприклад, під виглядом замовних автобусів чи ще чогось — варіантів було багато».
Найбільшим здобутком для підприємства стало введення єдиного електронного квитка, що дало змогу контролювати потік пасажирів. Недоліком у ризькій транспортній системі залишалося те, що водії продовжували продавати квитки під час руху. Для цього ціну за квиток підняли втричі, а в кіосках її не змінювали – все для того, щоб перевчити людей. І така схема спрацювала. На те, щоб змінити у Ризі транспортну систему, пішло 2 роки. «Набиті маршрутки — це оптимізація і планування. Тут все просто: є закон – є кількість посадкових і стоячих місць. Йде перевірка, якщо водії порушили закон, починаються рейди. Головне — запровадити перевірки і встановити штрафи на постійній основі. Я вас запевняю, завдяки такій системі ви позбавитесь від хаотичної системи за півроку», — ділиться порадами Ілона Зайцева. Де в Україні планують ввести єдиний електронний квиток? У Верховній раді нардепи підтримали законопроект про введення автоматизованої системи обліку оплати проїзду в міському транспорті. Але встановлювати її дали право місцевим радам, підлаштовуючись під потреби і особливості транспортної системи кожного міста. Наразі Львів — на низькому старті, оскільки найближчим часом отримає кредитні гроші від ЄБРР. Наступним етапом буде удосконалення проекту і навчання транспортників. Наразі ініціативу запровадження е-квитка планують реалізувати в 11 містах України.
У купе говорять про культуру i лайфстайл
15
Як не загубитися у новому мiстi? ВЛАД КРИЛЕВСЬКИЙ krylevskyi@ucu.edu.ua
Кожна подорож — це романтика. Ти, як першовідкривач, ступаєш на нову для себе землю, наприклад, перон, і готовий рухати гори на своєму шляху. Утім, запал згасає вже на виході з вокзалу, адже ти банально не знаєш, на яку маршрутку сісти, аби потрапити у місце своєї дислокації. Кажуть, язик до Києва доведе, але що робити, якщо ти в Одесі, Дніпрі чи Харкові? На допомогу приходить смартфон. «Потяг» публікує огляд найпопулярніших додатків для навігації містами України. КАРТИ Google Карти (Київ, Львів, Харків, Дніпро, Одеса) Напевно, найпопулярніший додаток для користувачів Android, адже за замовчанням встановлений на телефон. Дозволяє орієнтуватися у просторі, будувати маршрути для пішоходів, автомобілів та маршрути проїзду громадським транспортом. У Львові та Дніпрі, окрім того, додаток показує точний час прибуття транспорту, адже слідкує за його розташуванням у реальному часі. Для України прокладання велосипедних маршрутів поки запустили в тестовому режимі, проте в інших країнах можна навіть прокладати маршрути для потягів чи літаків. Однією з унікальних можливостей є перегляд вулиць, який показує реальні зображення місця у режимі сферичного фото 360*.
Функція доступна не всюди, але там, де вона працює, легше буде розуміти, де ж той магазин «Руслан» біля якого твоя бабуся з тобою мала зустрітися. Недоліком додатку є необхідність бути підключеним до інтернету. Також Google у своєму додатку називає Дніпро Дніпропетровськом, а Кропивницький — Кіровоградом, сподіваємось, це виправлять вже у наступному оновленні. Maps.ME (Київ, Львів, Харків, Дніпро, Одеса) На відміну від Карт Google, Maps.ME дозволяє користува-
ського транспорту. Тож цей додаток більше підійде тим, хто подорожує за кордон автомобілем, утім, у скрутній ситуації без інтернету може знадобитися й українським пішохідним туристам. 2GIS (Київ, Харків, Дніпро, Одеса) Як і попередній додаток, 2GIS працює офлайн, тому карти необхідно завантажувати окремо. Робити це, як і в Maps. ME, дуже просто, варто просто обрати місто/область у додатку, не треба переходити в інше місце для цього. Втім суттєвою
фото techdrive.com тися картами в режимі офлайн, тобто без увімкненого інтернету. Це і є головною фішкою додатку. Утім, окрім цього, якоїсь суттєвої переваги над конкурентами додаток не має. Карти доволі точні, не поступаються Google, маршрути прокладаються більше для автомобілів, ніж для пішоходів чи громад-
перевагою є те, що 2GIS поєднує в собі ознаки карти та довідника, тож якщо у невідомому місті ваш песик захворів, то знайти ветеринарну клініку та навіть вказати на двері організації допоможе 2GIS. Маршрут можна прокласти для громадського транспорту та автомобіля. Є лише два недоліки: обмежена
кількість міст (якщо захочете поїхати не у великі міста, а кудись глибше в область, 2GIS вам не допоможе) і той факт, що розробниками є росіяни (українська мова у додатку наявна, а от Львова у списку міст немає). Яндекс.Карти/Електрички/Метро/Транспорт/Навігатор (Київ, Львів, Харків, Дніпро, Одеса) Ще один продукт російських розробників, більше того, це ледь не локалізований Google для пострадянського простору. Вони повторювали кожен крок гіганта, але треба віддати належне, це не була сліпа копія. Тепер у цьому холдінгу є Яндекс. Електрички — дещо непідвласне розумінню мешканцям європейських країн. За свідченням користувачів, карти Яндекс часто точніші за Google, краще прокладають маршрут. Причина у тому, що Україна є цільовою аудиторією Яндекса більше, ніж ЦА Google. ТАКСІ Потужних гравців ринку приватних перевезень наразі є лише три — Uklon, Uber та Яндекс.Таксі (з натяжкою можна додати угорців Hopin TAXI). Перше — повна копія другої, існує навіть версія, що Uklon — це UberKlon. Але залишимо ці роздуми конспірологам, головне, що Uklon посів провідне місце на ринку завдяки потужній рекламі та виходу на ринок України перед Uber. Uklon рухається у правильному напрямку — вони додали
оплату карткою, розташування автомобілю, який ви викликали, на карті, вибір класу автомобілю, телефонують у разі негативної оцінки водію тощо. Але є одне але: Uber із самого початку був недорогим, але водночас преміальним способом дістатися кудись, адже там використовуються лише нові автомобілі, Uber слідкує за чистотою авто зовні та охайністю салону всередині. В Європі та США водії виборювали додатковий рейтинг цукерками для пасажирів, вибором музики в салоні, і найголовніше - якщо ти викликаєш машину в Uber, то вона приїде, і приїде швидко. Ключовим фактором успіху Uber, якого немає в Uklon, є обов’язковість. Ти не можеш не взяти замовлення, якщо ти працюєш і перебуваєш у районі клієнта. Uklon, незважаючи на всі переваги, поки не дотягує до сервісу європейського рівня, але у них є час, поки Uber доступний лише в Києві. Втім, Uber вже розпочинає свою ходу в містах-мільйонниках. Щодо Яндекс. Таксі — вони тільки-тільки запустилися та зараз напрацьовують клієнтську базу, поставивши низьку мінімальну ціну. Для Києва мінімальний тариф у 15 гривень — наче склянка води в пустелі. А зважаючи на те, як вдало Яндекс інтегрується в українські реалії, він може скласти гідну конкуренцію Uber. Такий тріумвірат безумовно корисний для споживача, адже конкуренція на ринку призведе до покращення рівня послуг.
Ошуканi подорожнi. Як мандри вчать бути пильним ЮЛІЯ ЛИСЕНКО y.lysenko@ucu.edu.ua
У гонитві за новими враженнями мандрівники часто втрапляють в усілякі халепи. Планування подорожі не завжди допомагає уберегтися від несподіванок. Про те, як мандри вчать бути пильним, розповіли українські мандрівники. Надія Шепітчак про Марокко Наркотики, хитруни й вуличні жебраки — такого марокканського «краєвиду» Надія з другом побачити не очікували. Для них це була вже не перша мандрівка, тож, здавалося, досвіду мали достатньо. Втім, уже в африканському королівстві стало зрозуміло: до такої подорожі треба бути готовим психологічно. Для марокканців туристи — це ходячі гаманці. Навіть ті жителі Марокко, хто не жебрає постійно, коли бачать іноземців, простягають руку і просять грошей. Спершу їх шкода, а потім стає зрозуміло, що тут це — спосіб заробітку. У Марокко друзі оселилися вдома у тамтешнього вчителя англійської мови. Він навчив їх кількох слів арабською. До прикладу, слову «Ха Лі Ні», у перекладі означає «відчепись». Казати це доводилося часто. У Марокко варто бути обе-
режним: пильно слідкувати за гаманцем або ж брати із собою якомога менше грошей узагалі. Утім, навіть це не може цілком убезпечити туриста, адже окрім жебраків є й чимало шахраїв. Один такий зустрівся і нашим героям. Він представився художником та запросив до ресторану, де буцімто висіли його картини. У ресторані чоловік познайомив друзів із власником закладу, а потім почав замовляти всілякі наїдки: казав, що пригощає. Коли ж принесли рахунок за обід, художник почав вимагати, щоб друзі заплатили. Пізніше стало зрозуміло, що усе це була лише добре відпрацьована схема. Чоловік співпрацював з власником ресторації: приводив туристів, наповнював касу закладу, а сам мав і обід, і, вочевидь, якісь відсотки. Не вельми приємними були й марокканські купці. Вони здатні на будь-що, лише б збути свій товар. Трапляється, що торговці посеред вулиці хапають туриста за руку й тягнуть до свого магазину. У Марокко багато людей вживають наркотичні речовини, зокрема ганджу. Надія пояснює, що там вона просто дуже дешева. Ганджу додають навіть до харчових приправ. Торкатися їх руками – не слід, адже може залишитися опи-
фото із соц.мереж
лення. Тоді халепи на митному контролі не уникнути. Дівчина зізнається, що подорож до Марокко зовсім не стала відпочинком. Як розпружитись, коли постійно треба бути готовим до атак торговців, крадіїв чи жебраків? А ще терпіти подекуди жахливу антисанітарію. Марокканці зовсім не дбають про чистоту вулиць. Сміття кидають прямо собі під ноги. Олексій Герман про життя у В`єтнамі Коли Олексію набридла зима, він зібрав валізу й переїхав до В`єтнаму. На той час хлопець мешкав у Києві, працював приватним вчителем англійської і чимало заробляв. Йому нічого в житті не бракувало, окрім літа й, вочевидь, якихось пригод. Близький друг покликав юнака до В`єтнаму. Там, за його словами, можна було добре влаштуватись. В`єтнам — субекваторіальна країна: жодної тобі зими, проте є чимало інших неприємностей. І найбільша з них — це самі в`єтнамці. Їм не варто довіряти, адже коли в`єтнамці дивляться на іноземців, думають лише, як би здерти зайву копійчину. Утім, це працює не лише з туристами - один з одним вони теж так поводяться. Приїхавши до В’єтнаму, Олексій одразу ж узявся за пошуки роботи. Однак три місяці спілкування з кадровиками не давали результату. Хлопцю всюди відмовляли, адже він не був британцем чи американцем, себто тим, для кого англійська рідна. Коли Олексій познайомився з філіппінцем Джо та в’єтнамкою Хуань, здалось, ніби він нарешті знайшов роботу. Вони побачили його оголошення в Інтернеті й скоро після знайомства разом організували уроки англійської у помешканні Джо. Хуань знаходила учнів, а Олексій проводив заняття. Утім, коли настав час платити хлопцю, в’єтнамка зник-
ла. За три дні вона дала про себе знати, але грошей у неї не виявилось. Олексій все одно продовжив працювати до наступної зарплатні. Але так її й не отримав, бо Хуань цього разу повідомила, що треба припиняти заняття. Пояснила, що поліція почала стежити за їхньою діяльністю.
глійською. А взагалі навчити їх англійської практично неможливо. Причина цього у специфіці їхньої рідної мови, де важливий наголос у слові. Інше наголошення — це вже інше слово, тому в`єтнамцям складно зрозуміти логіку наголошування в англійській мові, а тому і говорити. По-
Філіппінець Джо теж не був янголом. Олексій збирав для себе мопед і просив Джо допомогти йому з закупівлею деталей. Як виявилось пізніше, усе те, що придбав для нього філіппінець, можна було купити учетверо дешевше. Олексій зміг організувати у В`єтнамі власну мовну школу. Окрім викладання, хлопець брав уроки в’єтнамської. Іноді Олексій просив свого вчителя (в’єтнамця) допомагати йому з написанням різних оголошень в`єтнамською мовою. Коли їхня співпраця стала досить тісною, виявилось, що його учитель переманював до себе учнів Олексія, пропонуючи їм нижчу ціну. Найбільшим відкриттям для юнака стало те, що лише напрочуд обдаровані в’єтнамці можуть говорити ан-
ширені у В`єтнамі мовні школи — усього лиш викачування грошей. Юнак заробляв чималі кошти та добре почувався, живучи у В`єтнамі. Аж поки не втомився від вчителювання і літа тривалістю у два роки. Він повернувся в Україну. Тут хоч три місяці на рік і падає сніг, зате немає в`єтнамців. Навіть найбільш ретельно розпланована мандрівка може повернутись несподіваним боком. Щонайменше — зламати наші романтичні уявлення про подорожі, щоб натомість принести цінний життєвий досвід. Ті, хто вже його мають, застерігають: не будьте роззявою, уважно стежте за своїми речами та придивляйтесь до тих, хто вас оточує. Тоді жодна із закордонних халеп не зачепить.
фото із соц.мереж
16
У вагонi-ресторанi не говорять, а жують
Вагонно-ресторанна республiка
ЛІЗА СІВЄЦ siviets@ucu.edu.ua
Наступного 2017 року вагонам-ресторанам виповниться 150 років. Але в Україні цю річницю зможуть святкувати тільки четверо вагонів-ресторанів — саме стільки їх продовжує курсувати. П’ять років тому «Укрзалізниця» зняла із маршрутів 71 вагон-ресторан і кафе, пояснюючи це їхньою нерентабельністю. Списані вагони намагалися здавати в оренду, але справа не пішла, тому їх порізали на металобрухт. Поїсти в ресторані на колесах тепер можна тільки дорогою з Одеси в Москву або Харків, а також у поїзді Миколаїв-Київ, на який я взяла квиток. — Де тут у вас вагон-ресторан? — запитую в провідника,— Я хочу поїсти. Цілком логічне бажання як для восьмої вечора, але провідник дивиться на мене з підозрою. — Біля восьмого вагону. Дивись обережніше там – нап’ються всякі і почнуть залицятися. *** Мені вже доводилось бувати у вагонах-кафе, але у вагоні-ресторані я вперше. З трепетом відчиняю двері. Мої сформовані кінематографом пастельні уявлення про подібні інтер’єри швидко тьмянішають, зустрівшись із реальністю в стилі «Укрзалізниці». Бордові шкіряні сидіння, яскраво-сині скатертини і штори, колись білі фіранки. Я ступаю на запилений килим. По той бік приміщення з-за бару вигулькує рубенсівська жінка в білій блузі і короткій чорній спідниці. Її намальовані брови повзуть вгору, а яскраво-рожеві губи збираються в незадоволену гримасу. Це Люба. — Чого тобі, дівчинко? — Чаю, будь ласка... — починаю я. — Чай із печивом — 20 гривень. Йди до провідника, в нього дешевше, — відмахується від мене Люба. — Я хочу тут. Можна меню? — Ти подивись на неї, вона ж все одно нічого брати не буде! — з-за Люби з’являється Люда — літня жінка зі скрипучим голосом і пишним пергідрольним волоссям, зібраним у хвостик. — В тебе квиток є? Ось там і сиди. Не треба тут місця займати, — літній чоловік, мабуть, головний у цьому закладі, ставить крапку в моєму діалозі з персоналом. Всі троє йдуть у підсобку. 44 місця спокушають мене своєю пустотою, і я піддаюся,
залишаюся. У вагон заходять двоє хлопців, спортивні костюми обтягують їхні великі м’язи. Хлопці питають, чи можна посидіти тут зі своєю їжею. Головний їх проганяє. І мені стає спокійніше. Незважаючи на те, що комунікації з персоналом не відбулось, їм все ж не вдалося вигнати мене зі своєї вагонно-ресторанної республіки. Деякий час у залі перебуваємо тільки я і міні-бар. Він, ніби вівтар на Великдень, прикрашений квітами – букетами штучних різнокольорових ромашок. На вершині цього вівтаря – півпляшки Johnnie Walker Red Label. Полицею нижче — інший алкоголь. На найнижчій полиці — закуски: печиво «Корівка», горішки «Козацька
замовляють коньяк із колою та лимон. Вона розповідає йому про свої подорожі закордон. Він їй — про свою подорож у Воронеж. — Каву принесете нам? — звертається до Головного жінка в леопардовій шубі. — Каву, взагалі-то, провідники роблять, — відповідає той. — Я можу, звісно, принести від провідників… — Якщо вам складно, то не треба, не хочу вас обтяжувати, жінка в леопардовій шубі невдоволено посміхається і просить рахунок. 190 гривень. *** Тим часом знуджена Люба приносить новому відвідувачеві графинчик горілки і сідає
лого, яку Головний майстерно відкриває об стіл. За хіпстером з’являється жінка з кучерявим волоссям. — У вас музика є? – не втрачає надію Люба. — А у вас розетка є? – усміхається у відповідь жінка з кучерявим волоссям. — У мене все є, тільки музики не вистачає. Що за ресторан без музики! Із ноутбука жінки з кучерявим волоссям починає грати музика. Мені впадає в око хлопець у чорній футболці. Я вже не вірила, що побачу це тут, але він їсть. Смажені яйця і салат. Намагаюся вловити запах їжі, але вловлюю лиш аромат спирту. Люда та її пергідрольна хмара
колаж Лізи Сівєц розвага» і вермішель «Мівіна». Колонки на барі світяться зеленими лампочками, але у вагоні тиша. Тишу порушує скрипіння дверей — нарешті перший відвідувач. Невисокий чоловік робить замовлення і сідає за сусідній столик. Його лисина відбиває мерехтливе світло старих ламп. Головний приносить колу і склянку налитого по вінця коньяку. На синій скатертині з’являється чергова пляма — коньяк виходить з берегів. Головний з незворушним виглядом йде. Люба просить мене пересісти за столик у кутку — пішли клієнти. Чоловік у костюмі і жінка у короткій леопардовій шубі теж
поруч. Він розповідає їй щось про свою роботу. — Пропоную музику увімкнути, — звертається Люба до зали. — Хто за? У когось є на телефоні музика? Але музика так і не з’являється. Чоловік із графинчиком горілки намагається розважити Любу — показує їй смішні відео на телефоні. Вони голосно цокаються чарками. Люба стає веселішою та добрішою. У залі з’являється чоловік з вусами, бородою, зібраним у пучок волоссям і слідами барбершопу. Здається, що його, разом з його ісландським светром, вмонтували в цей вагон-ресторан через фотошоп. Що цей хіпстер забув тут? Пляшку Чернігівського світ-
на голові повертаються з туру поїздом з візком алкоголю. Вона – кухар, тому її цікавить, чому хлопець у чорній футболці не доїв приготовану нею їжу. Люда підсідає до єдиної людини, яка повечеряла у вагоні-ресторані цього вечора, і вмовляє випити коньяку. Хлопець у чорній футболці покірно погоджується на алкоголь, а потім і на шоколадку. Люда багато і голосно сміється. За сусідній столик сідають три хлопці та дівчина з червоним волоссям. Із собою у них шахівниця і картки для настільної гри. — У нас не грають, — підходить до компанії Люба. — А що у вас роблять? — дивується компанія.
Монолог печеної курки
САША ВЛАСЮК vlasiuk@ucu.edu.ua Поки ти стелиш постіль, мій запах лоскоче ніздрі. Особливо на верхній полиці плацкарту. Коли ти заходиш до купе на станцію пізніше за попутників, то бачиш мене вже нецілою. Коли твої справи йдуть так погано, що доводиться обирати для подорожі останній притулок бездомних і ромів — загальний вагон — я стаю твоєю найбажанішою мрією. Я — печена курка. Пам’ятаєш, нашу першу спільну поїздку до моря? Тобі не було й чотирьох рочків, старенька «копійка» батька
зламалася і мама довго намагалася приспати тебе на нижній полиці задушливого плацкартного вагону. Тоді я була поруч. Коли тобі виповнилось п’ять, ви з мамою поїхали до бабці, на Черкащину. Ти оббігав весь вагон і поривався вмоститись на верхній поличці. Тоді саме замінили купони на гривні. До бабці ви їхали без мене, натомість додому ми повертались разом. Згодом ти подорослішав, подорожі стали частішими — шкільні екскурсії, поїздки на канікули до бабці — ми бачились чи не кожні півроку. Коли почалося студентське життя, зустрічі стали ще частішими. Іноді ти не міг взяти мене з собою, бо стипендії ні
Засновник: Школа журналістики Українського католицького університету Свідоцтво про реєстрацію: № XXX від XX/XX/XXXX Головний редактор: Володимир Павлів Заступник головного редактора: Катерина Глущенко Випусковий редактор: Михайло Драпак Літературний редактор: Анастасія Іванців Більд-редактор: Катерина Москалюк
на що не вистачало. Натомість, із дому ми завжди їхали разом. Навіть не так — ти віз стільки їжі, що можна було нагодувати піввагона, але лише я займала почесне місце на застеленому газетою столику! Поїзд рушав і починалося наше побачення: застелити стіл, вийняти покраяний хліб, два яйця (ох, ця вічна дилема, хто з нас був першим), сіль, гірчицю… Згодом у гру вступала я — вже охолола, але все ще ароматна. Мій колір нагадував тобі засмагу найгарніших дівчат на одеських пляжах, а запах віщував смак, який не вдасться повторити більше ніде. Зізнайся, ти намагався знайти відповідь на питання, чому я смакую саме так лише
у вицвілих вагонах? Шукав причину у впливі коливань поїзда, запитував маму, а згодом і дружину — чи не додають вони якихось особливих спецій, намагався готувати курятину вдома… Але все марно. Бо жодна качка по-пекінськи у найдорожчих ресторанах країни, жодні курчата тапака на грузинських гірськолижних курортах, жодна з індичок, яких ти куштував у США на День подяки, не змогли замінити тобі мене. Але наш час вичерпався. Ти більше не їздиш у плацкартах, надаючи перевагу автомобілю або інтерсіті. Зовсім зрідка ми бачимось, коли ти випадково потрапляєш у напівпорожні купе. Якщо ж маєш сусідів – то
Редактори відділів: Марія Глушко, Олеся Біда, Марія Цигилик, Влад Машкін, Олександра Власюк, Валерія Залевська Дизайнер: Марія Стрельцова Верстка: Олена Семенюк Коректор: Вікторія Ейсмунт Журналісти: Євгенія Науменко, Катерина Мячіна, Ірина Роговик, Ярина Семчишин, Дмитро Пальчиков, Вікторія
— Їдять, п’ють. — Ви що, забороняєте дітям в шахи грати? – дивується жінка в леопардовій шубі. — У вас є який-небудь нормативний документ? — Так вони не замовляють нічого і приклад подають, — виправдовується Люба, — зараз всі почнуть приходити, столики займати та сидіти всю ніч просто так. — Ми не на всю ніч, — відбивається компанія, — і ми хочемо три склянки чаю. — Добре, — погоджується Люба. — Але в карти все одно не можна, бо це азартні ігри. — Давайте грати в «я ніколи не», — викручується компанія. — Я ніколи не був закордоном, – говорить один з хлопців. — Якщо я була, то я загинаю палець? — уточнює правила дівчина з червоним волоссям. — Так, але Крим не рахується. Музика стає тихішою. Хлопець в чорній футболці встає з-за столу: — Всім дякую, я піду розрахуюся. — Тобі дякую, Ігорьочєк, — Люда піднімає чарку, — ти ж і за це заплатиш? Ігорьочєк киває. Слідом йде і другий чоловік. Люба і Люда залишаються наодинці із залишками коньяку. І швидко їх допивають. Компанія, яка грає в «я ніколи не», визначає, хто програв. Покарання — попросити у Люди 20 копійок на пиво. — Я все чула, це гоніво, – Люба прибирає на столах, її язик заплітається. — Люда, йди, у тебе там багато посуду немитого, — проводжає колегу Люба. Люда заходиться сміхом і йде. Поліна Гагаріна співає, що «спектакль окончен, гаснет свет». Світло не гасне, але власниця ноутбука вимикає музику і йде. Під стукіт коліс Люба розраховує відвідувачів. — Ах, какая у вас женщіна, — говорить Люда супутнику жінки в леопарді. — Мені раніше теж таке співали. Зараз скажу де. В Южноукраїнську мені співали «Ах какую женщіну». Ми працюємо до 11, тому трошечки збираємось, — перестрибує з теми на тему Люда. На годиннику 23:15. На скатертинах — кілька нових плям. На бордових шкіряних сидіннях, як і три години тому, нікого, крім мене. На міні-барі, як на надгробку, — різнокольорові штучні ромашки. Якщо це ще не похорон епохи вагонів-ресторанів, то скоро ми доїдемо і до цієї станції.
навіть не витягаєш мене з саквояжу, адже такому статичному пану зовсім не пасує їсти печену курку руками з застеленого газетою столу. Та я повернусь. Шматочками філе у сендвічах із буфету швидкісних поїздів. Хрумкими крильцями у вагоні-ресторані чергової країни, до якої ти потрапиш. Запеченими стегенцями у привокзальному кафе маленького провінційного міста. Ти неодмінно впізнаєш мене, бо я смакуватиму як твоя молодість. А якщо дуже скучиш — то приходь, влаштуємо побачення у напівпорожньому плацкарті;) Твоя печена курка.
Слобода, Юлія Лисенко, Влад Крилевський, Анастасія Сидько, Ліза Сівєц, Дар’я Проказа, Яна Проценко. Редакція може не поділяти думки авторів публікацій. Редакція залишає за собою право на редагування і скорочення матеріалів. За достовірність фактів, поданих у матеріалах, відповідальність несе автор, а рекламної інформації — рекламодавець. За якість газети відповідальність несе друкарня.