Понад бар'єрами V by Otar Dovzhenko

ПОНАД

бар’єрами V 2015-2017 Пітер Померанцев отець доктор Гі-Ріель Тів’єж ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ

ПРО СВІДЧЕННЯ • СЛУЖІННЯ • СПІЛКУВАННЯ

Український католицький університет Львів 2017

ЗМІСТ

Вступне слово........................................................................................ 4 ПРОМОВИ Пітер Померанцев Якщо Бог створив світ, то заперечувати факти – гріх................................................................ 7 о. д-р Гі-Ріель Тів’єж Глобалізувати надію............................................................................ 12 ВИПУСК-2017: СЛОВО В ДОРОГУ Ігор Балинський Маніта ................................................................................................ 23 ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ ПРО СВІДЧЕННЯ · СЛУЖІННЯ · СПІЛКУВАННЯ Свідчення Валентин Дігтяренко Документалістика в анфас і профіль................................................... 31 Марічка Паплаускайте Репортаж як спосіб свідчення............................................................. 35 Андрій Приймаченко Еволюція Гідності................................................................................. 40 Служіння Надія Калачова Прийняти дар убогих. Чи є місце для слабкості у світі конкуренції та успіху?................................................................ 45 Маргарита Тулуп Країна непомітних людей................................................................... 50 Ольга Перехрест Проста і зрозуміла робота................................................................... 57

Спілкування Тарас Малий Навіщо говорити про виклики сучасного міста і як бути почутим?.... 62 Юрій Опока Українсько-польський діалог порозуміння: мікро- та макроконтексти................................................................... 68 Ольга Клінова Великі Комунікаційні Відкриття: спілкування як перманентна подорож............................................... 75 P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ Шон-Патрік Лаветт Що ми хочемо чути? Що нам потрібно знати?................................... 83 Ігор Балинський П‘ять випробувань Школи журналістики УКУ.................................... 87

ВСТУПНЕ СЛОВО

ьогорічне видання «Понад бар’єрами» пронизане символікою 5-річчя Школи журналістики УКУ. Однак тексти, які ви маєте нагоду прочитати, не про підсумки п’ятирічного циклу її становлення (як можна було б очікувати). Це радше рефлексії та емоції людей, причетних до створення унікальної спільноти, яка сформувалася довкола Школи журналістики за цей час. «Кирилична» цифра 5 латинкою ідентична букві V, яка для багатьох є символом «Victoria», тобто «Перемоги». Найбільша перемога Школи журналістики УКУ за перші п’ять років – її випускники. Саме їхні промови, виголошені під час урочистостей із нагоди 5-річчя Школи, – «центральна» частина цього видання. Мабуть, для Вас виявиться несподіванкою, що в текстах наших випускників не так уже й багато мовиться про звиклу журналістику. В них набагато більше – про любов, співчуття, порозуміння, віру, гідність, надію, терпіння. А це – сенс, мета справжньої журналістики, яка насправді є чимось значно більшим, аніж навичкою інформувати. Справжня журналістика – це передовсім історії про СВІДЧЕННЯ. СЛУЖІННЯ. СПІЛКУВАННЯ. Прочитайте їх обов’язково! З повагою, Школа журналістики Українського католицького університету

ПРОМОВИ

Пітер Померанцев

ЯКЩО БОГ СТВОРИВ СВІТ, ТО ЗАПЕРЕЧУВАТИ ФАКТИ – ГРІХ

Британський журналіст, письменник, телевізійний продюсер

народився в Києві, тож мій приїзд до України – це приємне повернення додому. Насамперед хочу привітати вас із створенням такого гарного університету. Нещодавно я був на дуже дивній конференції YES у Києві, і отримав підтвердження: вся міжнародна спільнота знає про Український католицький університет. Усі, хто знайомий з Україною, чули про УКУ і знають, яку величезну роль ви відіграєте як представники успішного українського проекту. Але очевидно, що навіть вагомішою є роль ваших студентів, які повинні будуть зробити свій внесок у переформатування українського суспільства. Зараз я поділюся кількома своїми нотатками про інформаційну пропаганду в Україні, зокрема на сході вашої країни. Мене

ПРОМОВИ

вразило, що проблеми, з якими вам доведеться мати справу в майбутньому, які так гостро, екзистенційно пов’язані з українським виживанням, є фактично синонімічними до тих проб лем, які маємо в Лондоні, на Близькому Сході та в усьому світі. Україна перебуває в унікально небезпечному та водночас унікально оптимістичному становищі, адже зміни будуть лише на краще. Але Україна – це також територія, де зосереджено багато процесів, які теж відбуваються у світі. Проблеми ХХІ століття нам треба вирішити. Коли я цікавився роллю громадянського суспільства в Украї ні, мені розповіли історію про молоду жінку, що вела сторінку Євромайдану на Facebook. Майдан – один із найкращих у світі прикладів громадянського суспільства. Він відіграв величезну роль, і саме за допомогою інтернету активісти, які фактично не мали впливу, змогли організувати акції протесту, забезпечити медичну допомогу, харчування тощо.Отже, ця жінка, про яку я розповідаю, сиділа там і раптом збагнула: якби вона сказала людям іти на Інститутську, вони пішли б і померли. А якби сказала, щоб ішли геть, то революція б закінчилась. І вона усвідомила, яку силу мала в той момент. Відкритість громадянського суспільства вражає, але також лякає, бо це середовище, що має величезну силу. Ця сила має поєднуватись із великим відчуттям моральної відповідальності. Я думаю, що УКУ може бути таким моральним прикладом, моральним камертоном. Бо якщо немає відчуття особистої відповідальності, громадянське суспільство може перетворитись на щось жахливе. Розумієте, ґанґстери – це також своєрідне громадянське су спільство. У межах їхньої спільноти є горизонтальні мережі. Але вони мають проблеми з моральністю. Це унікальний момент у демократії, коли горизонтальні мережі мають значення, але тепер ми стикаємось із великими моральними викликами. Їхнього значення ми ще до кінця не усвідомлюємо.

Пітер Померанцев. ЯКЩО БОГ С ТВОРИВ СВІТ, ТО ЗАПЕРЕЧУВАТИ ФАК ТИ – ГРІХ

Я подорожував Південною та Східною Україною. Був у Харкові, Торецьку, Сєвєродонецьку, Одесі. Але мене не впустили на окуповану територію, із певних причин не дали акредитації «ДНР». І я знайшов іще один феномен у цьому новому інформаційному світі, де люди оточені ілюзією, що навалюється на них із різних медій. Вони не розрізняють правди і брехні, пропаганди і журналістики. Це дивовижний парадокс, якого ви не побачите ніде, крім України. Нова технологія не обов’язково створює нові візії майбутнього. Це парадокс, який я ще не цілком збагнув. Доступ до телебачення та інтернету мав би спонукати до створення нових векторів розвитку, але цього немає. Я побачив у прибічників сепаратизму лише дивну мутацію ностальгії. Уявіть організацію, яка не створює майбутнього, а лише занурює у ностальгію, безкритичну тугу за минулим. Величезна частина вашої роботи полягає у тому, щоб занурюючись в історію, робити це критично і продуктивно. Можливо, є ще одна причина повернутися в минуле, замість того, щоб побудувати мости в майбутнє. Я збагнув її щойно вранці за сніданком. Щоб створити реальну візію майбутньої України та її су спільства, треба бути пов’язаним із реальністю, мати справу з фактами, бути здатним жити всередині цього світу. Велика поразка Росії – це її нездатність жити в реальності, взаємодіяти з нею. Я був в Одесі. Сорок вісім телеканалів, що належать різним групам, кланам і громадам, після жахливого випадку 2 травня 2014 року не змогли зреагувати. Хтось говорив, що в загибелі людей винна Тимошенко, хтось – що Кремль. А Кремль тим часом використовував цю трагедію для грандіозної пропагандистської кампанії на Заході. Я зустрівся з одним активістом, який стикнувся з цим викликом. Він сказав, що треба якось дійти згоди щодо реальності, щодо того, що сталося насправді. Є медії проукраїнські та проросійські, але їм потрібно дійти консенсусу, щоб повернутись до реального стану речей.

ПРОМОВИ

Це нагадує мені навчання в університеті. Скільки з цих дебатів мали б стосунок до реального стану філософії? Можна сказати, що реальних фактів немає, є тільки інтерпретації, і що немає шансу знайти шлях до реальності. У філософії є школа, що пропагує повернення до реальності. Американський філософ Чарльз Пірс погоджується з тим, що ніхто не може філософськи обґрунтувати реальне існування будь-чого. Чи існує щось насправді, чи це лише рефлексії моєї уяви? Він пропонує створити спільноту критичного осмислення й у процесі спільного думання дійти згоди щодо того, чим є реальність. Це саме те, що було в Одесі. Журналісти й активісти з різними думками, різними світоглядами створили там маленьку спільноту критичного осмислення. Нехай не всі, але бодай журналісти й публічні люди мусять погодитись із тим, що сталося. Якщо ви не здатні узгодити основних речей, ви не матимете жодного публічного простору для дискусії. Мій лондонський друг Аршад Алі приєднався до радикальної ісламістської організації, а потім вийшов із неї. Тепер він – один із головних спеціалістів із роботи з молоддю, якій промивають мозок. Він дуже віруючий мусульманин. Звичайно, те, що ми бачили в Одесі – це множинні інтерпретації реальності. Та в Лондоні голови молодих людей наповнюють набагато гіршою брехнею. Наприклад, що трагедію 11 вересня 2001 року підлаштували Сполучені Штати Америки. Працюючи з молоддю, Алі наводить дуже прості релігійні аргументи, і це найефективніший спосіб, у який він може промовляти до цих людей. Він каже: якщо Бог сотворив світ, то заперечувати факти – це гріх. Вважаю, сьогодні є шанс для розвитку релігійної філософії, яка зможе допомогти нам віднайти шлях до спільної визнаної реальності. Відповідальність громадянського суспільства, потреба думати про історію критично, потреба повернутися до реальності на філософському та практичному рівнях, на рівні людсько-

Пітер Померанцев. ЯКЩО БОГ С ТВОРИВ СВІТ, ТО ЗАПЕРЕЧУВАТИ ФАК ТИ – ГРІХ

го спілкування – це ті виклики, що постали перед Україною. І ті самі виклики постали перед Лондоном. Ви ж, звісно, в унікальному становищі. Працюйте і ставайте частиною майбутніх рішень усього світу. Успіхів вам! Інавгураційна промова, виголошена перед студентами всіх програм Українського католицького університету, Львів, 14 вересня 2015 р. Б.

Переклад з англійської

Марії Педоренко

о. д-р Гі-Ріель Тів’єж. ГЛОБА ЛІЗУВАТИ НА ДІЮ

о. д-р Гі-Ріель Тів’єж

ГЛОБАЛІЗУВАТИ НАДІЮ

Колишній генеральний секретар Світової федерації католицьких університетів; голова Фундації Gravissimum Educationis, яку заснував Папа Франциск

сечесніший отче Богуславе, високоповажні члени Сенату, шановні викладачі, шановні гості, шановні новоспечені випускники, шановні батьки, шановні студенти! Насамперед хотів би попросити вибачення. Я розмовляю багатьма мовами, але, на жаль, не українською. Сподіваюсь, ви мені пробачите. Із превеликою радістю я прийняв запрошення від ректора УКУ та інших керівників цього закладу виголосити промову з нагоди закінчення навчального року. Своєю присутністю я хочу засвідчити інтерес та увагу Святого Престолу, а зокрема

Конгрегації католицької освіти до Греко-Католицької Церкви та вашого університету, що є втіленням її ідеалу, її місії та її сподівань через державний і міжнародний вплив. Ваш академічний проект і відважний, і амбітний. Він вшановує всіх, хто створив його і плекав увесь цей час. Усіх тих, хто щодня рішуче спричинявся до втілення його мрій через освітню діяльність у наукових дослідженнях, викладанні та у відповідях на різноманітні потреби вашого середовища. Сьогодні ми це називаємо Третьою місією університету. Тішимось, що вища освіта в церковному середовищі, як у вас, пропонує суттєвий внесок у загальну місію Церкви, яку проголошує і свідчить Євангеліє усім народам. В академічному світі це запрошення дається нам насамперед через діалог між культурами, між розумом та вірою, а отже, плекає цілісний розвиток і на особистому, і на суспільному рівнях. Такі цілі виокремлені в соборній декларації ІІ Ватиканського собору про християнське виховання Gravissimum Educationis, яка згадує про важливість гармонійного розвитку фізичних, моральних та інтелектуальних здібностей людини, спрямованих на повільне визрівання почуття відповідальності. Згідно з цією декларацією, освіта повинна, як ніколи раніше, служити новому гуманізмові. Гуманізмові, що ґрунтується на солідарності, у якому професійно та соціально виховані люди мають мати більше волі до дій, щоб через діалог та промоцію загального блага наближати справедливість та розвиток всіх і для всіх. Це головні складові для кращого життя разом. Вимоги, виокремлені в декларації, надзвичайно актуальні. Навіть якщо антропологічні концепції, що базуються на матеріалізмі, ідеалізмі, індивідуалізмі та колективізмі, свідчать про своєрідний занепад, вони таки впливають через ствердження споживацької культури, ідеології конфлікту та релятивного мислення. Окрім того, гуманізація освіти пропонує процеси, у яких кожний індивід може розвивати свої глибокі прагнення, смаки, таланти, людські й духовні покликання. І тим самим

ПРОМОВИ

с прияти розвиткові покликання своєї спільноти. У цьому розумінні навчання, без сумніву, є справжньою відповідальністю. Вважаю, що передусім нам варто переосмислити освіту. Папа Франциск не втомлюється повторювати, що якщо ми хочемо змінити світ, то маємо змінити освіту. Як це розуміти? Це стосується гуманізованої освіти, необмеженої в наданні виховання, але стурбованої його результатами й наслідками в загальному контексті – у персональному, моральному та су спільному відношенні учасників освітнього процесу. Виховуючи особистість, ми маємо прагнути вищого та глибшого, щоб змінити його чи її. Така освітня модель не може просити вчителя вчити, чи студента – навчатися. Вона радше закликає усіх дійових осіб жити, вчитись і діяти згідно з принципами гуманізму й солідарності. Це бачення освіти більше не чинить розділення і протистояння між професорами і студентами, між університетом і містом чи країною, між багатими й бідними, між аудиторією та периферією. Натомість воно сприяє створенню місць для зустрічей та дебатів, надаючи можливість разом усвідомити університетські проекти, які є привабливішими та сприяють і формуванню, і трансформуванню. Це відкрита та ґрунтовна освіта, яка руйнує бар’єри вилучення, водночас пропагуючи різноманіття індивідуальних талантів через розширення аудиторії до всіх аспектів соціального досвіду, у яких освіта може породити повагу, солідарність, обмін та спільноту. Це те бачення, яке Папа Франциск постійно і переконливо просуває у своєму посередництві в християнській освіті – і у школах, і у вищих навчальних закладах. Дорогі друзі, дорогі випускники, це та оновлена модель гуманізації освіти, яку Церква пропонує сьогодні через Український католицький університет, вашу альма-матер. Сьогодні ми розділяємо з вами, з вашими сім’ями та друзями гордість та радість від успіху, якими ви цілком заслужено насолоджуєтесь. Усі права й обряди, які створюють каркас нашого братерства і які ми подячно святкуємо, нагадують нам про зусилля, які до-

о. д-р Гі-Ріель Тів’єж. ГЛОБА ЛІЗУВАТИ НА ДІЮ

клав кожний із вас. А також – батьки та професори протягом років вашого навчання, щоб підготувати вас до професійного життя. Ми свідомі того, що робота – виконана, навички – здобуті. І так має тривати далі, щоб відкривати нові горизонти, оновлювати надію, створювати нове майбутнє. А також збільшувати відповідальність у всіх сферах. Дорогі друзі! Коли академічна інституція вручає дипломи, то виконує лише половину своєї місії. Друга вагома частина – взяти на себе зобов’язання громадянина і братерської солідарності. Іншими словами, тут ми маємо справу з великою різницею між тим, що ми називаємо «добре сформованою головою» та «добре заповненою головою». У ХVI столітті есеїст Монтень, а недавно французький філософ та соціолог Едгар Морен прокоментували це кожний по-своєму. На зміну перспективі описувати етапи викладання й навчання, розглядаючи її як передавання знань (логіку «голови добре заповненої»), – нова перспектива освіти як розвитку навичок і можливостей, щоб вирішувати складнощі та проблеми. Це здатність розпізнавати організаційні принципи, які дадуть вам змогу використовувати ваші знання (логіка «добре сформованої голови»). До того ж ще й ваше нове покликання: жити у світі, за який ви також відповідальні, бути агентами змін, освіченими лідерами – чоловіками й жінками, відповідати на питання і пропозиції, більше проголошувати, ніж заперечувати. Якими будуть ці сфери, у яких ви виконуватимете нові обов’язки? Я скористаюсь короткою можливістю зазначити деякі шляхи виконання зобов’язань та дій. Заклик до солідарності спонукає чоловіків і жінок ХХІ століття вирішувати проблеми мультикультурного співіснування. Одна з головних перешкод для мирного та братнього «спільного життя» в сучасних суспільствах, що складаються з різноманітних культур та релігій, – це недалекоглядність та претензія на абсолютизацію чіткого бачення світу та людського характеру. Із того, що ми всі щодня переживаємо, стає зрозуміло, що багато конфліктів, про які ми знаємо, можна розв’язати лише

ПРОМОВИ

за допомогою компетентного, щирого та глибокого діалогу між різними компонентами суспільств, у яких ми живемо. Цей діалог сьогодні дуже актуальний, оскільки культурний та релігійний плюралізм більше не абстрактна та географічно віддалена дійсність, а сучасна та конкретна реальність, зокрема через різні процеси глобалізації та міграційні явища. У цьому контексті робота справжнього діалогу та раціонального розпізнавання необхідна для того, щоб законні відмінності не тільки вільно існували, а й могли зустрітись через створення просторів, що сприяють знайомству з іншим, а також генерації нових форм співіснування людей, служачи цілісному розвиткові людей і суспільства. Вітаючи ближнього, той, хто відрізняється, може також стати подаруноком, збагаченням. Це завдання, які шукають джерел натхнення та дій у нашій християнській спадщині, а також у нашій університетській формації. Справді, Євангельське послання, яке закликає нас звіщати та свідчити, корінням сягає в сутність парадигми, яка виражається в діалозі між Богом та людством і закінчується втіленням Божого Слова. Слово породило плоть, яка спасла людство. Проголошення Євангелія світові, незалежно від обставин, у яких воно відбулося, сам Ісус Христос завжди подавав через слова і приклад, не обмежуючи совісті, але, натомість, із тонким розумінням людської слабкості та йдучи так далеко, щоб аж на хресті відмовитися від власного життя. Діалог зі світом, як це відбувається в реальній історії, – це постійне запрошення прийняти євангельський стиль любові, відкритого серця, який розділяє труднощі та пропонує шляхи зростання, поважаючи совість й обережно освітлюючи світлом, отриманим від воскреслого Христа. Дорогі друзі, озираючись на Христовий досвід, як ми могли дивуватися тому, що діалог завжди є складним завданням, що постійно звертатиметься до наших найцінніших ресурсів, добре сформованого розуму та широкого відкритого серця?

о. д-р Гі-Ріель Тів’єж. ГЛОБА ЛІЗУВАТИ НА ДІЮ

«Розвиток – це нова назва миру», – сказав папа Павло VI у висновку Енцикліки «Populorum Progressi». Ця декларація була підкріплена та підтверджена в наступні десятиліття, оскільки пояснювала тягу до сталого розвитку з економічної, соціальної та екологічної точок зору. Проте поняття розвитку та прогресу все-таки обмежуються описом процесів і, врештірешт, не проникають у надра соціально-історичної еволюції. Відходячи від вихваляння міфу про прогрес, що властивий розумові та свободі, Католицька Церква пов’язує розвиток з проголошенням християнського визволення, яке не є невизначеною і футуристичною утопією, але вже є «сутністю реальності» в тому сенсі, завдяки якому «блага, на які ми сподіваємось, вже присутні в нас: всеосяжність, справжнє життя». У глобалізованому світі, як ми, ви та я, молоді та не дуже, можемо глобалізувати надію? Як ми можемо поширювати послання спасіння, яке пропонує Ісус Христос? Ми всі знаємо, що це не наука, яка спасе людину; людина спасенна любов’ю. У цьому стосунку християнське милосердя пропонує інклюзивні соціальні підходи, засновані на повазі до всіх людей. Цей дух милосердя, дарування, щедрості, служіння повинен інформувати науку, яка, наповнюючись таким чином, може супроводжувати людство у своєму пошукові сенсу та правди про творіння. Це конкретна місія освіти гуманізму на підставі солідарності, що досягається через побудову педагогічних та виховних взаємин, здатних просвітитись у християнській любові. Це створює групи, засновані на солідарності з усіма іншими, у яких загальне благо пов’язане з добром кожного. Глобалізація надії також означає підтримку надії на глобалізацію, тобто допомагає з’ясувати невизначеність, з якою вона виникає: з одного боку, це збільшує можливості для зростання та відкриває шлях для нових взаємин та безпрецедентних можливостей у багатьох сферах; з іншого боку, це є причиною багатьох нерівностей і зумовлює різке вилучення людей зі схем добробуту. Глобалізація без бачення, без надії, без послання

ПРОМОВИ

поваги, справедливості та розвитку для всіх призначена для генерування лише конфліктів, страждань та бідності. Інша вимога гуманізованої та солідарної освіти в тому, щоб йти до периферії. Католицький університет повинен бути установою «на ходу» в бік інших, оскільки його покликання – це наближатися до людства, суспільства і світу та служити йому. Університет також повинен вивчати найкращі шляхи, які приведуть до того, що він залишить зону власного комфорту і так наважиться вийти на периферії, які також потребують світла Євангелія, як наполегливо наголошує Папа Франциск. Перехід до інших і досягнення периферії не означає, що ми йдемо до світу будь-як, а навпаки: перетворюємо себе на глибокий людський простір і відрізняємось справжнім баченням віри відповідно до трьох характеристик – спочатку це місце розпізнавання, потім місце, де розвинута культура близькості, і, нарешті, місце формування солідарності. Усі академічні лідери покликані розпізнати те, що можна правильно назвати «людиною». Таке розпізнавання здійснюється на основі етичних та духовних критеріїв, запитуючи те, що добре у співвідношенні до цінностей, властивих цілісному баченню людини і світу, бачення людини в усіх її вимірах, включаючи духовність і трансцендентність. Професор має розвивати університетську освіту «на ходу», коли він або вона дає своїм учням старт, коли він або вона виховує в них смак до повноти і бажання здорового розуму, дух повної відкритості в межах них самих і служіння іншим. Цей тип розпізнавання та навчання глобалізує надію, він навчає учня не втікати від реальності та від своїх обов’язків, а, навпаки, зчитувати та любити їх без страху та без упереджень. До того ж, професори та студенти повинні будувати культуру близькості, яка передбачає розуміння й оцінювання багатства іншого, розглядаючи його не зі страхом або байдужістю, а радше як чинник зростання, як подарунок, який можна поділити. Культура близькості, безумовно, сприяє солідарності з іншими людьми, а також з цілими народами.

о. д-р Гі-Ріель Тів’єж. ГЛОБА ЛІЗУВАТИ НА ДІЮ

У ширшому сенсі, з точки зору освітньої субсидіарності як на національному, так і на міжнародному рівнях, культура близькості сприяє розподілові відповідальності та досвіду, що необхідне для оптимізації ресурсів, для запобігання повторенню та навіть ризиків. Отже, можна буде побудувати мережі не тільки досліджень, але й послуг, за допомогою яких люди зможуть допомогти одне одному та ділитися новими відкриттями «через тимчасовий обмін професорами і заохочення до всього іншого, що сприяє більшій допомозі та поглибленій співпраці», як це записано в соборній декларації Gravissimum Educationis. До всього цього дозвольте мені додати ще один компонент, який не повинен боятися ризику в освіті. У цьому сенсі ми повинні говорити, як це робить Папа Франциск, про інклюзивну освіту, у якій згармонізовані всі людські та релігійні цінності, не кажучи вже про мистецтво та спорт, які також є освітніми компонентами. Що стосується ризиків, то Папа Франциск каже нам: «Педагог, який не знає, як ризикувати, беззмістовний у навчанні. Тато й мама, які не знають, як ризикувати, добре не навчать своєї дитини. Ризикуйте розумно, як це відбувається, коли дитину вчать ходити. Справжній педагог повинен бути майстром ризику, розумного ризику». Мої дорогі друзі, викладання у школі та університетська освіта завжди відігравали головну роль у завданнях Католицької Церкви. Вона завжди захищала свободу виховання, коли у світських культурах простір, присвячений освіті в релігійних цінностях, здавалося б, зменшився. Через її освітню пропозицію вона продовжує давати поживу, тоді як певні сучасні суспільства часто спокушаються та обманюються науковими та технологічними, правовими та культурними досягненнями, і все ще вважають католицьку культуру незначною. Можливо, сьогодні більше ніж вчора в наших фрагментарних суспільствах, де відсутні орієнтири, знову Католицька Церква з її спадщиною правди, цінностей та людяності бере на себе відповідальність за внесок у побудову нової

г уманістичної солідарності. Для цього необхідно терміново переглянути освіту, запропонувати культуру діалогу та зустрічі, глобалізувати надію та створити мережі співпраці, що включатиме багато периферій на маргінесі наших суспільств. Ви допоможете сформувати цей новий світ, дорогі друзі Українського католицького університету, дорогі нові випускники; це також буде одним із багатьох ваших обов’язків. Я твердо переконаний, що ви знайдете там для себе багато задоволення та – чому б і ні – ваше щастя. Я по-братньому щиро бажаю цього вам усім. Промова, виголошена перед студентами всіх програм Українського католицького університету з нагоди випускних урочистостей, Львів, 1 липня 2017 р. Б.

Переклад з англійської

Остапа Яриша

ВИПУСК-2017: СЛОВО В ДОРОГУ

Ігор Балинський

МАНІТА

Керівник Школи журналістики УКУ 2010–2017 рр.

лава Ісусу Христу! Всесвітліший отче-ректоре, шановні гості, дорогі випускники! Сьогоднішнє «Слово в дорогу» має особливий контекст: цьогорічний випуск магістрів Школи журналістики УКУ є п’ятим від часу її створення. Ваш випуск – це закінчення періоду становлення Школи журналістики. Періоду пошуків, експериментів, дорослішання, успіхів і помилок. Періоду яскравого, цікавого й надзвичайно насиченого. Періоду, за який ми і ви стали Магістерською програмою № 1 в Україні. Я сьогодні без вагань можу сказати, що Школа журналістики УКУ відбулася і це наша з вами спільна перемога!!! Контекст закінчення 5-річного циклу спонукає до підсумків. Утім формат випускної промови не дає змоги цього зробити. Тому сьогодні спробую відповісти тільки на одне, але важливе

ВИПУСК-2017: СЛОВО В ДОРОГУ

питання: я ко ю Школа журналістики УКУ стала за цих 5 років і зав д як и ч о м у? Уже понад 25 років я є палким футбольним уболівальником каталонської «Барселони». Її гра – це насолода, емоції, адреналін; це особлива естетика та драматургія; це справжній театр, у якому однаково важливі не лише актори-футболісти, а й кожний уболівальник на гальорці Камп Ноу. «Барселона» – феномен у футбольному світі, однак лише спортивною магією його пояснити неможливо. Девіз «Барселони» – Б І Л Ь Ш Е А Н І Ж К Л У Б. «Барселона» для Каталонії – це релігія, філософія, ідентичність і світогляд водночас. Тобто значно більше аніж просто гра. Для усіх, хто працює у Школі журналістики УКУ, вона є чимось значно більшим за просто роботу. Не хочу лукавити й казати, що так ми планували від початку. Ні, так сталося, так склалося вже під час роботи. Поступово – від набору до набору, від випуску до випуску – ми зрозуміли, що мірило нашої роботи – не лише професійний результат: ко го, ч о го і я к ми навчили. Це важливо, але не менш важливо те, чи закінчивши навчання студент відчуватиме себе ч а ст и н о ю с п і л ь н от и , яка формується довкола Школи; чи залишиться він небайдуж им до того, щ о і я к тут відбувається; чи буде він готовий д о п о м огт и , якщо виникне така потреба. Сьогодні для багатьох випускників Школа журналістики УКУ стала тим місцем, яке вони пам’ятають і до якого повертаються – я к в и к л а да ч і , я к т р е н е р и , я к д руз і . Це, на мою думку, – один із найважливіших наших здобутків. Ми стали чимось більшим аніж просто освітньою програмою!!! Орієнтовно рік тому перший віце-ректор УКУ Тарас Добко запропонував зустрітися і обговорити зі студентським деканатом, духовно-пасторальним відділом те, як нам вдається за 2 роки перетворити групу незнайомих поміж собою, різних професійно, географічно та ментально студентів на спільноту небайдужих і відповідальних, вмотивованих та амбітних молодих людей.

Ігор Балинський. МАНІТА

Тоді я відмовився від Тарасової пропозиції, відповівши, що не знаю, як це сформулювати, і не впевнений, що зможу пояснити ч о му і як це працює. Але відчуття того, що необхідно знайти відповіді на ці питання, залишилось. Тож що потрібно, щоб студенти стали професійною та небайдужою спільнотою однодумців? Передусім потрібно Л ЮБИТИ! Легко любити за щось. Складно, але важливо любити всупереч. Любити – це не карати, навіть якщо увірвався терпець. Любити – це постійно намагатися зрозуміти. Любити – це пробачати і пробачати неодноразово. Любити – це сподіватися. Любити – це не наказувати, не змушувати, а дати нагоду проявити себе. Любити – це мотивувати. Любити – це мистецтво чекати. Любити – це захистити, дуже часто від самого себе. А ще любити – це ВІРИТИ! Вірити – це коли ти вночі вкотре редагуєш студентський текст, а завтра він «назбирує» десятки тисяч переглядів. Вірити – це коли твою увагу й терплячість за час створення фільму зал винагороджує оплесками. Вірити – це коли саркастично-іронічна оцінка студентського репортажу перестає бути частиною образу «поганого поліцейського», а стає найнеочікуванішим компліментом. Вірити – це коли за маскою блазня та пофігіста ти бачиш цікавого й талановитого студента. Вірити – це коли ти відраховуєш студента, сподіваючись, що він повернеться. А ще вірити – це ТЕРПІТИ! Терпіти, коли опускаються руки. Терпіти, коли в усіх опустилися руки. Терпіти, коли не розуміють. Терпіти, коли провокують. Терпіти – це не жаліти себе. Терпіти – це вміння тримати удар. Терпіти – це доводити справу до кінця.

ВИПУСК-2017: СЛОВО В ДОРОГУ

Усе, про що я говорив, не є рецептом успіху. Це радше опис процесу, який є важливою передумовою майбутнього результату. Робота кожного викладача та працівника Школи журналістики УКУ вимірюється двома простими категоріями: п еремога чи п о ра з ка. Кожний текст, який опублікував студент, відео чи мультимедійна історія, кожна здобута нагорода, кожне стажування – це передусім його особиста перемога, яким би не був наш вклад у неї. Кожний зірваний дедлайн, неподана заявка на конкурс, пропущений майстер-клас, неякісно виконане завдання, пасивність, лінь, кожне відрахування – передусім наша поразка. Це означає, що десь ми не дотерпіли, десь не повірили, десь недомотивували. Якщо йти за алфавітом, то у вашому наборі Остап Яриш був 96 студентом Школи журналістики, але став її 84 випускником. 96 мінус 84 дорівнює 12. 12 – це кількість наших найболючіших поразок. Деякі ми змогли відіграти, деякі сподіваємося відіграти в майбутньому. Але є і такі, які залишаться поразками. Однак розуміння і визнання цього робить нас сильнішими. Тому в балансі наших перемог і поразок перемоги мають переконливу перевагу. Найпринциповішим суперником каталонської «Барселони» є мадридський «Реал» – заможний і пихатий столичний клуб, який заснував король Іспанії. «Реал» має звичку дивитися на своїх суперників зверхньо, ніби демонструючи свою королівську породу. І лише «Барселона» не звертає на це уваги, бо є, як ви пам’ятаєте, більше аніж клубом. На Камп Ноу є традиція: після того, як «Барса» в матчі з «Реалом» забиває четвертий гол, вболівальники встають і підіймають долоню правої руки. Цей жест називається «М А Н І ТА ». Так каталонці вимагають п’ятого гола у ворота королівського клубу, що стане свідченням беззаперечної перемоги та повної переваги над одвічним суперником.

Ігор Балинський. МАНІТА

Сьогодні ви, студенти п’ятого набору, у п’ятий рік існування Школи журналістики УКУ стали нашою найбільшою та беззаперечною перемогою. Я підіймаю долоню правої руки і з приємністю кажу: М А Н І ТА , п ’ я т и й в и п ус к Ш кол и жу р н а лі стики У К У – це Сніжанна Беляєва, Анна Чуданова, Альона Вишницька, Вікторія Пархоменко, Марія Педоренко, Оксана Мамченкова, Єлизавета Сокуренко, Олена Зашко, Уляна Іванишин, Роксолана Мудрак, Вікторія Хорошун, Андрій Сеньків, Остап Яриш, Діана Колодяжна, Тетяна Столярова, Катерина Старокольцева, Петро Ткачишин, Юлія Кушнір, Данило Горлач, Наталія Дихно, Артур Корнієнко. У чомусь Школа журналістики УКУ схожа на «Барсу»: за цих 5 років ми стали чимось більшим аніж просто освітньою програмою – ми стали унікальною спільнотою зі своєю філософією, світоглядом, цінностями та принципами. Та ми не маємо свого «Реалу» – НАШИМ ОДВІЧНИМ СУПЕРНИ КОМ Є МИ САМІ!!! Я хочу, щоб ви це запам’ятали. Запам’ятали для того, щоб у своєму професійному житті в кожному принциповому двобої зі своїми слабкостями, страхами та проблемами ви завше здобували переконливу перемогу!!! З БОГО М!!!

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ

ПРО СВІДЧЕННЯ. СЛУЖІННЯ. СПІЛКУВАННЯ З нагоди 5-річчя Школи журналістики Українського католицького університету 20 вересня 2016 року випускники Магістерської програми з журналістики знову зібрались у Львові, щоб розповісти свої історії про те, чого вони навчились, що вони зрозуміли і чим займаються в житті.

Валентин Дігтяренко

ДОКУМЕНТАЛІСТИКА В АНФАС І ПРОФІЛЬ

Випускник Школи журналістики УКУ 2013 року, режисер документального кіно

ене звати Валентин Дігтяренко, я випускник першого набору, автор трьох документальних стрічок, всі вони з’явилися протягом останнього року. Зі Школи журналістики я випустився як журналіст-телевізійник, останні місяці навчання поєднував із роботою на одному з львівських телеканалів. Чесно кажучи, ніколи не думав, що буду працювати «в ящику». Після Львова поїхав до Києва, де почав створювати маленькі ролики, короткі програми – ті продукти, які вже містили в собі якийсь елемент документалістики. У Києві я зрозумів, що в певних моментах переріс звичайний сюжет. Навесні 2015 року мені запропонували стати автором стрічки «Капелани». На той момент я вже відзняв деяку частину матеріалу, але ми тоді готували це як сюжети, я був звичайним журналістом, ці сюжети виходили, ми декілька разів були

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СВІДЧЕННЯ

в зоні АТО. Словом, я тоді вже був у темі – частина матеріалу була готова, а частину треба було відзняти. Це був мій перший виклик, адже працюючи над цим фільмом, я зрозумів, що в Україні немає документалістики, а є лише окремі люди, які займаються документальним кіно. Коли я кажу «документальне кіно», я прошу не плутати того, що іноді показують на українських телеканалах у підсумкових випусках новин або після них, із справжнім документальним кіно. Бо цей матеріал суто журналістський, а документальне кіно – це все ж продукт авторський і режисерський. Для мене це принципово різні речі. Я пам’ятаю, що спочатку не розумів процесу виготовлення цього фільму, намагався якось свій досвід роботи на телеканалі перенести на цей фільм. Словом – все йшло дуже складно. «Капеланів» монтували майже місяць, робота тривала без вихідних. Пробуючи знімати документальне кіно, я, звичайно, намагався відштовхуватися від свого попереднього досвіду – журналістики. І тут я зрозумів, що документалістика починається трохи раніше від того моменту, коли оператор натисне REC, і закінчується пізніше від того, коли він натисне STOР. Документалістика для мене (я думаю, і для всіх) – це завжди люди. Як не дивно, людям завжди цікаво дивитися на людей. Хитрість роботи з камерою завжди полягає в тому, що деякі речі людське око вловлює краще, ніж камера. З іншого боку – деякі речі можна зняти на камеру, але в житті ти їх не побачиш. Приклад цього – останній мій фільм «Поєдинок Антона», там ми розмовляємо з головним героєм – паралімпійцем. Спочатку ми говорили про його спортивні досягнення, плани на майбутнє, все таке традиційне, і він був досить веселим. Я це бачив наживо. Після того, я різко запитав його про те, як він опинився на візку, і вживу помітив, як змінився його настрій. Відтак коли я переглядав плівку – на ній цього не було видно. Тут хитрість у тому, щоб такі речі, які камера не бачить, зняти так, щоб глядач це все одно помітив. Це вже драматургія і режисура. Я зрозумів, що можу знімати більше ніж новини, коли почав мислити кадрами. Особливо цікаво, коли ти приходиш

Валентин Дігтяренко. ДОКУМЕНТА ЛІС ТИКА в АНФАС І ПРОФІЛЬ

на якусь нову локацію, і вона тебе одразу вражає. Тоді в моїй голові народжується монтажне склеювання кадрів – різні крупності, різні ракурси, і я розумію, що це вже є епізод з якогось короткометражного документального фільму. Так я почав розуміти, що справді маю якесь бачення реальності, яке можу передавати за допомогою кіно. Прості речі в моїх фільмах часто мені даються найбільшою кров’ю. Життя різноманітне й завжди постає дилема, коли тобі необхідно щось викинути з того відзнятого матеріалу для того, щоб структура фільму була лаконічнішою, була якась драматургія в ньому, щоб глядач зрозумів основну ідею, те, що ти хотів йому показати. У цьому велика хитрість. Останній мій фільм – найкоротший, але зайняв найбільшу кількість часу: довелося дуже багато «битися» головою об стіну, щоб деякі моменти вийшли такими, якими вони є. Я монтую по 4–5 годин, творча робота в моєму розумінні не може займати півдня чи восьмигодинний робочий день. Тому коли мені щось не йде, я просто або це відпускаю і займаюся іншим матеріалом, або в мене кінець робочого дня. У документалістиці є один великий мінус – це моє дуже особисте, я не можу подивитися свої роботи оком сторонньої людини. Це дуже дратує, бо я як той програміст, що замість своєї програми бачить код, який він писав. Так само і я: коли переглядаю свої стрічки, замість того, щоб бачити якусь розповідь, замість того, щоб якось співпереживати (інколи поруч зі мною люди плачуть), – замість цього бачу просто набір кадрів, набір синхронів, пригадую, як я їх порізав, пригадую, чому я саме так їх порізав, а не інакше. Всі нотатки пишу від руки, і в мене після фільму назбирується великий стос паперу. Щоб знімати документальне кіно, треба бути трохи сценаристом, трохи журналістом, трохи монтажером. Ще бажано бути звукорежисером, адміністратором і продюсером. Як не дивно, але цього всього можна навчитися в Українському католицькому університеті на Магістерській програмі з журналістики. Протягом останніх півтора року я так чи інакше

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СВІДЧЕННЯ

з аймаюся документальним кіно, і це мені дуже подобається. Чи випустила Школа журналістики УКУ мене режисером? Я можу точно сказати – ні. Чи став би я тим, ким я є зараз без Школи журналістики УКУ – однозначно ні! Якщо хтось зі студентів нового набору захоче займатися неігровим кіно, то я можу сказати точно – сьогодні ви маєте для цього значно більше можливостей, ніж мав перший набір. Тому скористайтеся цим!

Марічка Паплаускайте

РЕПОРТАЖ ЯК СПОСІБ СВІДЧЕННЯ

Випускниця Школи журналістики УКУ 2013 року, редактор відділу репортажів онлайн-журналу The Ukrainians

инулого тижня (вересень 2016 року – ред.) на The Ukrainians вийшов останній текст із нашого спільного зі Школою журналістики УКУ циклу «Чесно кажучи». Це були десять розмов із журналістами та експертами, які є для нас моральними орієнтирами. Говорили про цінності, місію та майбутнє журналістської професії. Одним із наших співрозмовників був, звісно ж, владика Борис Ґудзяк. Розмірковуючи про етику і етос у журналістиці, він назвав три засадничі моральні принципи, якими мали б керуватися у своїй роботі журналісти: • освіченість: у сенсі широкого світогляду, відчуття та розуміння світу; • чесність і правдивість: журналіст не повинен маніпулювати фактами, а натомість має бути правдомовним і зрівноважувати різні погляди;

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СВІДЧЕННЯ

• життєдайність: журналістам бракує здатності ділитися доб рими вістками. «Так, критичні журналісти, – говорить владика Борис, – як хірурги, допомагають видаляти шкідливі речі в суспільстві. Але, крім цього, важливо вказувати на гідні наслідування вчинки, давати надію і показувати орієнтир, як виходити зі складних ситуацій. Якщо все змальовувати лише у критичний спосіб, то так можна прирікати людей на відчай і безвихідь». Власне на цьому останньому пункті я би хотіла зупинитися. Позитивним історіям, дійсно і на жаль, відводять мало місця в українському інформаційному просторі. Чому так відбувається? Тут, звісно, можна дискутувати. Багато хто може сказати, що новини про убивства, чергові свавілля влади чи ще щось таке страшне просто краще читаються, а отже, таким є запит читачів. Але, мені здається, річ в іншому. Редакції і власне самі журналісти часто не мають чи то бажання, чи то ресурсів, чи часу робити позитивні історії якісними. Бо дійсно, легше виставити у стрічці новин фотографії замордованого «новими» поліцейськими чоловіка у трусах і мати величезну кількість переглядів, аніж шукати непересічну й дійсно цікаву позитивну історію (бо про таке зазвичай не повідомляють – треба шукати самим), а тоді постаратися і написати такий текст, який би надихнув інших. Таку можливість дає нам репортаж. Цей жанр потребує ґрунтовної підготовки й зануреності в тему, змістовних і відвертих розмов із героями, а ще, звісно, майстерності журналістського слова. Він фінансовозатратний, вимагає багато часу та нат хнення, але натомість дає можливість свідчити. Якщо ж говорити про життєдайну журналістику, то ось вам приклад. Олександр Кононов – переселенець із Луганщини, який витримав три місяці знущань у полоні в терористів так званої «ЛНР», втратив рідний дім і бізнес. Колись давно на виробництві він втратив праву руку й ліву ногу, але не скаржиться на долю: знайшов у собі сили перебратися у нове місце і бу-

Марічка Паплаускайте. РЕПОРТАЖ ЯК СПОСІБ СВІДЧЕННЯ

дувати життя наново. Тепер він разом зі своїми козами (яких, до речі, не залишив на окупованій території, а вивіз із собою) живе в селі на Житомирщині, де виготовляє сир на продаж. Згадки про нього у ЗМІ були й раніше, але так: десь, щось, мимохідь. Двоє ж наших колег (Євген Руденко та Данило Павлов) не полінувалися поїхати до нього додому, пожити із ним кілька днів, подивитися на все його господарство, поговорити з ним відверто про його життя, зробити професійні фотографії. І історія вибухнула. Ми мали тисячі переглядів, сотні репостів, десятки передруків. Після нашої публікації про Олександра почали розповідати інші медії: Радіо Свобода, Новое время, ТСН і ще багато хто. Ми отримали кілька волонтерських пропозицій перекласти цей текст англійською, щоби його могли прочитати закордоном. І хто тепер скаже, що життєствердні історії погано читаються? Далі я би хотіла розказати вам ще декілька прикладів позитивних історій, які не могли би бути розказані краще, аніж через репортаж. Андрій Аненко. Йому 46 років. Він колишній ув’язнений. Хворий на лейкемію. Колишній безхатько, який працює двірником у Києві. Здавалося б, де тут позитив. Але... Попри усе це, він – великий мрійник. Андрій був одним із героїв репортажу Олі Омельянчук про людську гідність випадкових перехожих: низького на зріст чоловіка, що грає у переході на акордеоні, бабусю, яка продає там само усілякі дрібнички з дому, щоб не бути тягарем своїм рідним, і власне двірника Андрія. Я не знаю іншого журналістського жанру, завдяки якому ці люди могли би потрапити в медії. Хіба десь 14-секундним синхроном у якомусь тематичному сюжеті на телебаченні. Ми ж говорили з цими людьми довго й відверто – про те, що робить їх щасливими, і від того ці історії вийшли світлими та натхненними, а не навпаки, як могло би здатися. Віра Іванівна – фахівець із соціальної роботи з Білої Церкви. На превеликий жаль, два роки тому її і ще 12 тисяч її колег по всій Україні звільнили – влада вирішила зекономити гроші. Але історія не про це. А про те благо, яке ці люди робили для інших.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СВІДЧЕННЯ

Саме формулювання їхньої посади – оце «фахівець із соціальної роботи» наганяє нудьгу та асоціації із бюрократичною паперовою роботою. Може тому мені майже не траплялися публікації про їхню роботу. Але ж насправді ці люди – представники може однієї із найгуманніших професій (принаймні ті, хто підходив до своєї роботи з відкритим серцем і запалом в очах): вони зустрічали удома тих, хто виходив із-за ґрат, і допомагали їм призвичаїтися до волі, відновити стосунки з рідними, опікувались сиротами, які покидали інтернат – і не так, на папері, а реально ходили до них, ставали друзями, вирішували безліч їхніх проблем, підтримували одиноких матерів, які не знали, як впоратися із відповідальністю, що раптом лягла на їхні плечі. І ще багато чого доброго робили – словом, були дієвими ліками для усіх тих, на кого суспільство махнуло рукою. Але дізнатися про це було не так просто. Як і більшість державних структур усі ці відділи соціальної роботи – досить закриті. Перша наша розмова виглядала так: зразкових соціальних працівників з усієї Білої Церкви зібрали в кабінеті їхньої начальниці і вони відповідали на запитання сухими чиновницькими фразами, побоюючись розголосити особисту інформацію тих, кому допомагають. Лише після тривалих розмов із ними, спільно проведених робочих буднів, знайомства з їхніми підопічними мені вдалося зрозуміти, яким насправді є внесок цих жінок в оздоровлення українського суспільства. І саме репортаж із його сюжетністю, художністю і простором для описів, спогадів, діалогів допоміг засвідчити це перед читачами. Наступна історія моя улюблена. Бо особиста. Славік. Він – один із мешканців спільноти для колишніх безхатченків «Оселя». Коли я писала репортаж звідти, то напросилася побути у спільноті тиждень, попрацювати разом із ними. Це дуже здивувало і, думаю, підкупило тамтешніх мешканців. «Нічого собі, – казали мені тоді, – до нас зазвичай журналісти забігають на годинку дві і просять: дайте нам швиденько якусь душещіпатєльную історію на камеру». Я ж була

Марічка Паплаускайте. РЕПОРТАЖ ЯК СПОСІБ СВІДЧЕННЯ

разом із ними (де помагала, а де заважала) як-от у меблевій майстерні, сортувала і продавала одяг у крамниці, роздавала їжу тим, хто досі лишається на вулиці, а головне – спілкувалася і спілкувалася з ними: про їхні геть не прості долі і про те, де вони знайшли в собі сили зав’язати хто з пияцтвом, хто з бродяжництвом, і почати працювати та жити гідно. Мала потім десятки годин аудіозаписів, які розшифровувала може з тиждень. Але у тих розмовах мені вдалося знайти справжню глибину цих людей. А їхні приклади, можливо, дадуть поштовх до зміни власного життя комусь іще. Принаймні мені хочеться на це сподіватись. Я би могла навести ще декілька прикладів – але обмеження в часі не дозволяє. І насправді, їх у моїй практиці поки що не так уже й багато. Але я працюватиму над цим. І вас закликаю приєднуватися. Плекаймо глибоку, правдиву та життєдайну журналістику.

Андрій Приймаченко

ЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Випускник Школи журналістики УКУ 2015 року, відеорежисер, кліпмейкер, документаліст

ене звати Андрій Приймаченко, я розробляю ідеї і знімаю відео. Також викладаю у Школі журналістики УКУ. У 2014 році зайнявся ще і плакатною справою. Не знаю, доб ре в мене це виходить чи ні, але розкажу вам про наскрізну тематику багатьох плакатів. Багато моїх плакатів стосуються однієї теми – теми гідності. Під час подій нашої революції, яку назвали Революцією Гідності, мене дуже зацікавило це поняття. Що таке гідність? Усі про неї говорять. Але як це стається із багатьма питаннями і термінами, які є у медіапросторі, дуже мало людей насправді задумується над їхнім значенням. Так само і з гідністю. Спитайте себе – що для вас означає гідність? Упевнений, ви

Андрій Приймаченко. ЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОС ТІ

будете дуже довго міркувати, тому що ніхто не задумується над цим щодня. Моя найуспішніша сьогодні серія плакатів називається «Наш маніфест». Вона мала дуже багато поширень. Утім річ не в цьому. Якось я задумався і зрозумів, що якщо вважаю себе українцем, то мене тут не мало би бути. Якщо ви також вважаєте себе українцями – і вас тут не мало би бути. Нас століттями реально знищували. І нині сам факт вашої присутності свідчить про те, що ви тут наперекір усім лініям долі, ви тут усім бідам на зло. Ваших предків русифіковували, виселяли, морили голодом, вбивали в усіх можливих війнах. І ви той унікальний вид, який пережив це все. Історія пишеться не чорнилом, а реальними справами, дуже часто навіть кров’ю. Українці – це такий народ, який при зустрічі з Богом, напевне, потисне Йому руку за все те, що пережив. Але я хочу розказати, як дійшов до ідеї створення серії плакатів «Наш маніфест». Усе почалось 2 травня, коли одесити захистили своє місто від проросійських зайд і від якихось придуркуватих малоросів, які подумали, що Одеса – це якимось чином Росія. Я тоді був у Львові. Так сталось, що увімкнув телевізор і побачив ці кадри з Одеси, які мене шокували. Коли я приїжджав у це місто до 2013–2014 років, у мене залишався дуже неприємний осад, бо там мені казали: «Разговаривай на нормальном языке». Було відчуття такої «русской губернии». І коли я побачив, що молоді одесити зібрались не з плакатами переконувати, по суті, ворогів піти з їхнього міста, а фізично прогнали їх, то зрозумів, що Україна почала дуже змінюватись. Тоді часто казали: Одеса – це Україна. Я ж люблю казати, що 2 травня Україна – це була Одеса. Бо Україна – це не з плакатами переконувати ворогів піти. Маючи нагоду бути під час Революції Гідності в Києві, я бачив, як кияни проганяли тітушок з вулиць, як люди зорганізовувалися в патрулі і виловлювали тих тітушок. Я назавжди зрозумів, що таке бути українцем. Це брати відповідальність особисто, як це зробили одесити, кияни, це не чекати, що хтось прийде і скаже: «Це – Україна, а це – Росія».

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СВІДЧЕННЯ

Візуально це дуже проста, я б сказав, навіть примітивна серія. Я шукав фотографії тих подій, яких на той час було не так багато. Дехто боявся викладати світлини, адже так людей мог ли ідентифікувати. Це сьогодні ми вважаємо Одесу дуже мирним містом, тоді це було зовсім не так. Коли я почав шукати суто одеські вислови, то зіткнувся з тим, що багато з них – агресивні. Натомість я дуже добре пам’ятаю, як у школі на багатьох уроках, особливо історії та літератури, мені розказували, що українці – мирна нація. Проте знайшовши ці одеські прислів’я, я зрозумів, що це не так. Наприклад, в одеському фольклорі трапляються такі вислови: «Давайте ходить друг к другу в гости. Вы к нам на именины, мы к вам на похороны!», «Вы уходите, слава Богу, или остаетесь – не дай Бог?». Відтак я почав думати про те, що ми не дуже й то мирна нація. Коли згадаєте українську історію, то не знайдете жодного десятиліття, де українці не воювали б чи то за свою державу, чи то в іншій війні. Я зрозумів – все, що відбувається сьогодні, виникло не на рівному місці. Це наслідок того, що було раніше. Про наш час так само будуть говорити нащадки, згадувати, що було. Тому треба розуміти, що ми не зовсім мирна нація. Треба дивитись правді у вічі, і, виходячи з того, будувати нашу нову державу. Картинку вежі донецького аеропорту створив я. Але символ створив не я, а ті солдати, які захищали донецький аеропорт упродовж багатьох днів. У мене виникає питання – для чого це все було? По суті, це купа бетону, вже знищеного. Для чого це все, якщо у ті ж дні на відстані за кілька сотень кілометрів багато людей продавались за гречку. Одні – воюють за кожий клаптик цієї землі, інші – продають свій голос за мішок чи навіть за якийсь пакетик гречки. І останні роблять це для того, щоб людьми знов маніпулювали й до влади вкотре прийшли ті, хто призвів до такої війни. Для чого воювати за цих людей, які ходять і розказують, що за Януковича було «лучче»? Я їжджу у громадському транспорті, тому впевнений, що і ви чули там такі розмови: що «долар був по вісім», все було безкош товно, а от тепер війна.

Андрій Приймаченко. ЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОС ТІ

Я зрозумів, що питання гідності глибинніше. Це не питання війни. Адже війна заради війни немає жодного сенсу. Це не природно, коли одна людина вбиває іншу. Війна має бути за щось. І, як на мене, сьогодні війна відбувається для того, щоб дати нам більше часу змінити наше суспільство глибинно, щоб дати шанс людям зрозуміти, що ж таке гідність. Тому я створив іншу серію плакатів. Мені здається, вона на другому місці за успішністю, і називається ця серія «Всьо нормально». Я часто чув фрази: «Що ти такий нєжний?!», наприклад, коли заходив в автобус і скаржився, що там смердить. Або фраза: «Та яка разниця, на яком язику», на якій я хотів би зупинитись докладніше. Я – киянин. Народився і виріс у Києві. Я один із тих людей, хто соромився свого походження, соромився своєї україномовної родини. Я знаю таких людей, які соромились своєї мови. Виходячи з україномовного дому в інше середовище, їм здавалось, що вони чужаки. Тому щоразу, коли я чую: «Та яка разниця, на яком язику», – мені навіть не смішно. Адже це кажуть люди, які реально відірвані від життя. Вони не розуміють, що для дорослих людей, може, і неважливо «на яком язику», але для маленьких дітей це «не яка разниця». Згадайте себе у 6–7 років, і уявіть, що таке відрізнятись від інших за будь-якою ознакою, не тільки мовою, а й виглядом, одягом, і ви зрозумієте, як це важко. Нам чомусь здається, що це нормально, коли жінка каже: «Мужчіна должен», або коли чоловік приходить додому і каже: «Це не мужска робота». Гідність зводиться до таких елементарних понять, як ви поводитесь вдома. Для чоловіка негідно казати вдома: «Це не мужска робота», або для жінки – що їй хтось щось «должен». Ви можете заперечити, мовляв, ти нам розказуєш про якісь ефемерні поняття, але якщо все це звести до державницьких процесів, то Революція Гідності, як на мене, закономірно і логічно привела до процесу декомунізації. Еволюція ж гідності, на мою думку, має привести до процесу деколонізації. Тобто коли ми зрозуміємо, що, наприклад, будь-яка присутність російської мови в Україні – це наслідок

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СВІДЧЕННЯ

нашого агресивного колоніального минулого. Нам насаджували російську мову, і вона з’явилась тут не просто так. Ми соромимось своєї історії. Ми їздимо в поїздах, де є плацкартні вагони. І питання гідності стосується цього теж. Абсолютно всього, чого ми торкаємось. Ви можете мене спитати, мовляв, якщо всі процеси в Україні будуть починатись із префіксом де-, то що ж тоді залишиться? Як казала Надя Калачова, я просто не дуже сильний у теології та релігійних питаннях, але я також переконаний, що людина народжується з гідністю за замовчуванням. Щоб зрозуміти, де наша гідність, у чому вона полягає, треба прибрати усі ці насадження: колоніальні та радянські. Якщо закінчувати промову метафорично, то перед тим, як висаджують сад, спочатку виривають усі бур’яни.

Надія Калачова

ПРИЙНЯТИ ДАР УБОГИХ. ЧИ Є МІСЦЕ ДЛЯ СЛАБКОСТІ У СВІТІ КОНКУРЕНЦІЇ ТА УСПІХУ?

Випускниця Школи журналістики УКУ 2014 року, PR-менеджер Центру духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус»

ригадую день, коли я сиділа в темному залі Палацу Гната Хоткевича, очікуючи початку концерту, присвяченого 5-річчю святкування спільноти «Лярш» в Україні. Тоді я була студенткою журналістики і планувала написати про цю подію текст. Несподівано до мене підійшов високий сутулий чоловік із густим кучерявим волоссям, імені якого я не знала, взяв мою голову у свої руки, делікатно провів пальцями вздовж і сказав: «Ти сьогодні просто божественна». Такої ніжності, безпосередності та відсутності страху у вираженні почуттів мені не траплялося у житті. Сьогодні цей чоловік є зі мною в залі. Його звати Павло. Він мешкає в домі «Емаус» в колегіумі УКУ. Він був героєм мого репортажу, а тепер – мій друг.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

У центрі «Емаус» ми працюємо з людьми з особливими потребами, а називаємо їх просто – друзі. Подругу Зені Кушпети (засновниці спільнот «Джерело», «Лярш», «Емаус» в Україні, жінки, яка почала в 1990-х змінювати ставлення до людей із неповносправністю у Львові та в Україні) звали Роузі. Коли Зеня, на той час успішна в Канаді піаністка, вперше побачила маленьку глибоко неповносправну Роузі, та сиділа на землі, жувала зірвану травинку, мугикала щось собі під ніс. Вона була абсолютно вільна у своїй поведінці й цілковито не зважала на присутність Зені, хоч та зі всіх сил намагалася привернути її увагу. І Зеня захотіла повчитися від Роузі цієї свободи – бути собою, не зважати ні на думку оточення, ні на очікування, які інші мають щодо тебе. Просто бути собою. У цій свободі Зеня відкрила, що відчуває більше щастя у колі неповносправних друзів, аніж у великих концертних залах із сотнями слухачів. Ця свобода і привела її в Україну. Владика Борис Ґудзяк познайомився зі світом людей з особ ливими потребами завдяки глибокій дружбі зі священиком, богословом, викладачем Єльського, а пізніше Гарвардського університету отцем Генрі Ноуеном. Отець Генрі наприкінці 1990-х років покинув науку, середовище геніальних колег і студентів, та останні 10 років прожив у спільноті людей із розумовою неповносправністю. Його найближчого друга звали Адам. Він був цілковито залежним від інших, він не говорив, не ходив, не їв самостійно, але саме Адама отець Генрі назве своїм найбільшим духовним учителем, який допоміг йому віднайти внутрішній мир. Я розповіла вам ці історії, щоб проілюструвати – присутність людей із розумовою неповносправністю в УКУ не є лише справою милосердя, не є лише нашим служінням неповносправним особам. Ця історія набагато глибша. Це історія зустрічей, дружби і взаємного збагачення. Особи з неповносправністю насправді потребують нашої допомоги, але у тривалому спілкуванні з ними ми відкриваємо в них не тільки особливі потреби, але й особливі дари. Минулого тижня у розмові владика Борис ще раз наголосив

Надія Калачова. ПРИЙНЯТИ ДАР УБОГИХ

мені: «В УКУ запросили людей з розумовою неповносправністю не тому, що вони «бідненькі» і потребують нашої допомоги. А тому, що ми, такі «бідненькі», потребуємо вчителів людських стосунків». Люди з розумовою неповносправністю зворушують серця. Їхня слабкість і беззахисність пробуджують у нас енергію ніжності та співчуття. Вони не творять бар’єрів у спілкуванні. Вони не вміють вдавати почуття або грати ролі. Вони не горді. Роман Максимович, мій друг зі синдромом Дауна, чи не при кожній зустрічі питає мене, чи я люблю його. У звичному оточенні ми не часто чуємо такі безпосередні, прямі запитання. Але хіба це запитання не є насправді найважливішим у людських стосунках? Для друзів не існує протоколів у спілкуванні, правил, норм. Я спостерігала, що для них насправді нічого не означають статусні речі. Друзі «Емауса», на відміну від мене, не хвилювалися, коли до нас з візитом приходив син Петра Порошенка або папський нунцій. Я хвилювалася. Вони просто бачили перед собою звичайну людину. В університетському середовищі з високими інтелектуальними амбіціями добре мати людей, які нагадують, що інтелект, академічні і професійні досягнення – це таки не найголовніше! Мій друг Павло часто каже компліменти не тільки мені, а й багатьом людям навколо. «Ти неперевершена. Ти така люб ляча нас всіх. Ти божественна. Ви такий чудовий мужчина». Павло ілюструє ще одні слова, які говорить владика Борис: «Ми потребуємо благословляти одне одного, говорити одне одному «благе слово». Наше духовне ДНК – це спілкування. Коли спілкування вдається – ми щасливі. Саме спілкуванням люди з неповносправністю найбільше обділені, саме його вони найбільше прагнуть. І в цій своїй спразі вони кличуть нас вийти зі свого комфортного світу, змилосердитися, зустрітися з ними, ризикнути, полюбити». Я зовсім не прагну ідеалізувати друзів з особливими потребами. Їм теж властиві негативні емоції. Кожний із них має свій не завжди легкий характер. Але навіть у своїй злості, агресії,

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

депресії, відчаї – вони є справжніми та щирими. І за цю правдивість я їх також надзвичайно ціную. Бо ми часто припудрюємо, замасковуємо, ховаємо свої почуття. У своєму болі вони вчать нас терпіння. Мені цього терпіння бракує. Жити й товаришувати з людьми з розумовою неповносправністю – означає рухатися повільніше, говорити простішою мовою. Якщо вдається, то цей час сповільнення стає нагодою для тиші і глибоких роздумів. Близька зустріч з людьми з особливими потребами стала для мене каталізатором, який змусив задуматися, які речі в моєму житті важливі, а які другорядні. Ким я є? І що змушує мене почуватися щасливою? Перше, за чим часто ми визначаємо наш успіх у житті, – наша робота. Я – журналіст. Я – лікар. Я – вихователь. Я роблю щось важливе. Я допомагаю іншим. І це добре бути професійним і відповідальним у роботі. Однак робота – це не зав жди успіх. І якщо ми асоціюємо себе лише з нашою роботою у моменти невдач, ми схильні засмучуватися і навіть впадати в депресію. Завдяки друзям з особливими потребами я вчуся не оцінювати себе за тим, що я роблю. Бо Павло і сотні інших неповносправних людей не здатні на великі професійні досягнення, але від того вони не стають менш цінними. Ми можемо також оцінювати нас за тим, що про нас думають і говорять інші. Якщо про нас говорять добре – ми чуємося вартісними. Якщо нас засуджують або ображають – це глибоко ранить нас, робить нам боляче. Оцінювати себе за тим, що ти маєш – це ще один шлях зрозуміти те, ким ти є. Я маю вроду, я маю силу, я маю багатство, я маю визнання. У такі моменти я знову пригадую неповносправних друзів з їхніми скаліченими тілами, з їхньою убогістю, з їхнім слабким здоров’ям. І усвідомлюю, що критерій «я є тим, що я маю» теж помилковий. Інколи Роман Максимович після питання, чи люблю я його, також запитує, чому я його люблю. Інколи він сам допомагає мені з відповіддю. Каже: «Ти любиш мене, бо я сотворений».

Надія Калачова. ПРИЙНЯТИ ДАР УБОГИХ

Для мене тривалий час були незрозумілими слова владики Бориса «про Богом дану гідність», які він говорить чи не в кожному інтерв’ю. Як малій дитині він пояснював мені те, у що треба повірити, а не зрозуміти. Ми сотворені навіки. Бог творив нас навмисне. Зусиллям. Із призадумою, так, як віртуоз грає ноту, яка є досконалою. І так Господь творив кожну людину. Тому кожна людина свята. І неповносправна людина також. Отець Генрі, духовний наставник владики Бориса, саме у спільноті з розумово неповносправними людьми зрозумів, що його гідність – це щось більше, аніж професорське звання, тисячі захоплених слухачів та десятки написаних книг. А відкрив це йому саме неповносправний Адам. Часто в житті ми звикли думати шаблонами, стереотипами, ми закриті для нових перспектив. Зустріч із неповносправними друзями для мене розкрила нові горизонти, новий погляд на звичні речі. Вона зробила мене вільнішою, трохи більш справжньою. Інколи я трактую неповносправність не як медичний, а як філософський термін. За філософію в «Емаусі» відповідає Павло. Він так і називає себе – українським філософом. Одного разу я запитала Павла, хто такі люди з неповносправністю. Павло сказав: «Це люди, в яких болить душа або серце». Ця відповідь зачепила мене, бо я сама того дня була сумною. Я запитала, чи я є неповносправною. Він глибоко поглянув мені в очі і сказав: «Так, ти є неповносправною». Через декілька місяців він все ще пам’ятає ту нашу розмову. Приходить, кладе мені руку на голову і каже: «Ти ще така неповносправна». Себе, до речі, Павло неповносправним не вважає. У такі моменти я пригадую нашу першу зустріч. Той його такий сповнений ніжності жест і слова. Думаю, що у вираженні почуттів Павло ще має мене дуже багато навчити.

Маргарита Тулуп

КРАЇНА НЕПОМІТНИХ ЛЮДЕЙ

Випускниця Школи журналістики УКУ 2016 року, журналістка онлайн-видання LB.ua

«Я

кщо би його тільки всиновили. Але не буде цього. Працюю тут 20 років, і таких важких дітей раз на кілька років всиновлюють». Арсеній. Раніше він жив на Донбасі, а сьогодні – у стаціонарі Харківського будинку дитини. У паліативному відділенні. Поруч із ним – один незрячий хлопчик, в іншого – немає частини мозку. Арсенію дуже хочеться до мами і тата. Валентин. Він з Одеси. Виховувався в інтернаті, викопував картоплю на подвір’ї і продавав її, збирав і здавав горіхи, щоби спробувати йогурт, шоколад і зібрати гроші на перший телефон. Здавалося, все так і мало продовжуватися, але настав час починати доросле життя.

Маргарита Тулуп. КРАЇНА НЕПОМІТНИХ ЛЮДЕЙ

– Пам’ятаєш, як почалося доросле життя? – Ми вийшли за ворота. Так… – він задумався, – ми вийшли за ворота. 60 гривень у кишені і кілька пар шкарпеток. Нам сказали: «Следующая станция – вольные хлеба». За законом інтернатівці мають стати в чергу на житло. Житлова черга справді існує, але майже ніхто не отримує квартири. Валентин – один із тих, кому пощастило. Йому подарували квартиру на кордоні з Придністров’ям, але жити в ній було неможливо, бо вона потребувала капітального ремонту. Ірина – медик першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, який працює на Сході. Медики шпиталю беруть відрядження з місць своєї основної роботи, щоби допомогти цивільним і військовим у зоні АТО. Ірина з Добропілля. Коли вона задумала поїхати на передову, на роботі її ідеї не підтримали. Тоді Ірина звільнилася і тепер живе в бліндажі з військовими. Вона не отримує зарплати, а вдома чекає син. Якщо вона повернеться додому, то військові залишаться без медика. Я запитала в неї: – А якщо вам потрібно вирішити дрібні побутові питання, мобільний поповнити, наприклад, ви до кого звертаєтеся? – До керівництва добровольчого мобільного шпиталю. Вони завжди допомагають, – відповіла Ірина. – А до військового керівництва не пробували? – Намагалася. На що мені відповіли: «Скажіть спасибі, що вас ще годують в підрозділі». Максим. Він втратив ногу на війні. А нині допомагає військовим в організації «Серце воїна» – надає їм психологічну допомогу: «Проблем у військових, які повернулися до мирного життя, немає. Це у суспільства проблеми. Воно поділене на тих, кому байдуже, і на тих, кому болить». Олеся. Вона Матвієва мама. Матвій має комплексні порушення розвитку. Після того, як його не взяли в жодну зі шкіл, Олеся вирішила створити школу. І влаштувала літній табір для ще 20 важко хворих дітей. Декому з них було 10 років, і вони жодного дня не були в колективі. «Я знаю мам важко хворих дітей,

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

які ніколи в Києві не виходили гратися на майданчик. Вони йдуть туди, коли темно, або виїжджають за місто, щоб не почути нічого поганого про себе. Це не означає, що ми живемо в поганому суспільстві. Але примушує задуматися: чи не залишилися ми радянськими всередині? Чи не виселили всіх інакших за паркан?». Історії цих людей дуже різні. Однаково важливі й непрості, але всі вони про одне. Ці люди залишилися непоміченими. Їх не помічає країна та кожний із нас зокрема. Одне із найважчих у моїй роботі – переконати людину, що її історія варта того, щоб бути розказаною. Вони говорять: «Чим я цікавий, чому ви хочете написати саме про мене?» Вони настільки звиклися зі своєю непомітністю, що щоразу дивуються, коли я прошу їх розказати про своє буденне життя. А коли погоджуються, то застерігають: «У мене все добре. Не треба писати, що я бідний-нещасний. Я маю дружину, дитину, і я щасливий. Таких, як я, тисячі…» Моя історія з темою паліативної допомоги (коли не можна вилікувати, але можна покращити життя) почалася рівно рік тому. Я писала про Пашу Буханцова. Паші було три, коли його разом із мамою Любою поклали в онковідділення Охматдиту з діагнозом «гострий лейкоз». Пашу відправили в Італію на трансплантацію. Після неї йому стало гірше, лікарі визнали своє безсилля, і батьки вирішили привезти його в Україну. У київському Охматдиті Паші мали залишити місце, але поки він летів, до лікарні привезли «терміновішу» дитину. Паша приїхав додому з дитячими формами знеболювального (яких в Україні зараз немає) і перев’язочними матеріалами. Але все це не знадобилося: його не стало через 5 днів після повернення додому. «Мені до цього часу соромно перед дитиною за те, що останні дні життя він провів у реанімації сам і прив’язаний до ліжка». Після цього були ще Діма і Саша. Багато важких історій. Багато спілкування з батьками. Діма. Йому сім. Він живе у Харківській області. Я була у нього в гостях, коли надворі було –25, а в його будинку немає

Маргарита Тулуп. КРАЇНА НЕПОМІТНИХ ЛЮДЕЙ

гарячої води. Весь час він лежить у дерев’яному ліжку під іконами. Він ніколи не говорив, ніколи не бачив своєї маленької сестрички, ніколи не обіймав мами і тата, не тримав ложки, не грав у м’яча на вулиці, не ходив у звичайний туалет. Взимку кілька разів до Діми приїжджала виїзна паліативна бригада, у якій були медик, психолог і соціальний педагог. Тепер ніхто не їздить. Ні соціальні працівники, ні волонтери. Саша. Все, що вона має від держави, – пенсія через інвалідність і стілець. У Саші є одна велика любов – дельфіни. Колись вони намалювали їй улюблений малюнок. Коли вона його бачить, то усміхається і показує на нього руками. Саша хоче поплавати з ними ще раз, але одне заняття коштує сто доларів, а для курсу реабілітації потрібно десять занять. Тому Саша плаває у сільській річці. Потім були Катя, Толік і Люба. І їхні батьки. І їхні історії. Тема смерті і вмирання у нас майже не звучить. До неї не звикли, вона лякає. Особливо, якщо йдеться про дітей. Але... Я хочу щоби всі почули й усвідомили: ДІТИ ВМИРАЮТЬ. Це потрібно визнати. І про це потрібно говорити. Для чиновників кожна дитяча смерть – жахлива статистика. Якщо держава визнає, що діти вмирають, у нас є шанс на те, що з’являться дитячі форми знеболювального, хоспіси, які б виглядали врешті не як будинки смерті, а як будинки життя. Щорічно паліативної допомоги в Україні потребують 17 тисяч дітей. Яких виписують додому помирати. Визнання цього може стати великим кроком до допомоги тисячам сімей. І зможе поліпшити життя тих, кого не можна врятувати. Воно допоможе батькам не витрачати дорогоцінних хвилин у пошуках ліків і догляду за дитиною, а просто побути поруч той відміряний час, який вони мають. Часом, коли я приходжу до батьків, і вони розповідають мені свої історії, я не знаю, що їм сказати. Скільки б ми не говорили про спілкування і служіння, я не знаю, що сказати мамі, яка втратила дитину, військовому, який повернувся без ноги… І тоді вони починають говорити замість мене. Вони говорять:

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

«Я вколола йому морфін, і він грався на майданчику, уявіть. Я найщасливіша людина в усьому світі, бо моя дитина не відчуває болю». Хоспіс Helen & Douglas House в Оксфорді заснований 1982 року. У ньому є музична кімната. Є «холодна кімната», у якій батьки можуть попрощатися з померлою дитиною. Я вірю, що ситуація може змінитися саме завдяки суспільству. Коли рідні знайдуть у собі сили говорити, а інші – перестануть відвертатися («це занадто, це не для мене» і «я сподіваюся, це ніколи не трапиться з нами»), а почнуть слухати. Україна – це держава батьків. Батьків, які самі контрабандно завозять ліки, влаштовують дитсадки для своїх дітей. Україна – це країна, в якій діти самотньо помирають в реанімаціях. Це країна в Європі, де дехто досі думає, що онкологія передається повітряно-крапельним шляхом. Так говорили мешканці івано-франківського будинку, які протестували проти відкриття виїзного паліативного відділення. Країна, у якій про сміття згадують після того, як воно стає вбивчим. Україна – країна, у якій той, хто захворів у п’ятницю, повинен чекати на обстеження 2 дні. Україна – це коли дитина помирає у лікарняній палаті, бо міністерство не встигло підписати гарантійного листа на лікування її за кордоном. Україна – це країна, де люди вважають, що діти отримають психологічну травму від споглядання на хворих, а не на здорових. Де відносно здорові люди все ще сперечаються, чи не розберуть нас на органи «чорні трансплантологи», поки для тисяч людей трансплантація – єдиний шанс на життя. Це країна, у якій людина не є цінністю. Якщо ми не є цінністю для системи, чому ж ми не цінуємо одне одного? Чимало речей залежить не від держави. З дітьми, які мають інвалідність, можна гратися; військових із психологічною травмою можна залучати до роботи; з біженцями можна жити

Маргарита Тулуп. КРАЇНА НЕПОМІТНИХ ЛЮДЕЙ

поруч; у своїй ненависті до представників нацменшин – розібратися. І врешті: це самі власники бізнесу відповідають за встановлення пандуса. І потрібен він не лише тим, хто пересувається на візках, а й мамам із дітьми. 10 вересня 2016 сталася перша спроба поговорити про дитячу смерть. Фонд «Таблеточки» влаштував день пам’яті тих дітей, яких не вдалося врятувати. Це була одночасно найважча та найпрекрасніша подія, на якій я останнім часом була. Бо всі батьки говорили про абсолютну любов. Такої любові я не бачила ні в кого і ніде. І це не була історія про смерть. Окрім того, що нам потрібно навчитися робити своє життя комфортним, нам варто навчитися спілкуватися. Батьки мають знайти в собі сили, щоб говорити про те, що вони пережили. Лікарі – озвучувати діагнози своїм пацієнтам. Тому що ситуація з реанімаціями, на мою думку, історія не так про самі реанімації, як про те, що лікарі не вміють спілкуватися з пацієнтами, не знають, як це робити, їх цього не вчили, вони до цього не звикли. А деякі з них і самі не знають, як ставитися до процесу вмирання. Лікарі мають навчитися говорити з пацієнтами чесно і не сприймати їхній страшний діагноз як власну поразку. Ситуація з бунтом проти виїзного паліативного відділення в Івано-Франківську набула таких масштабів тому, що спершу людям не пояснили, що таке паліатив, чому це важливо, чому це не страшно і потрібно. Журналісти мають навчитися взаємодіяти зі своїми героями, а не використовувати їх, не наносити їм повторної психологічної травми від пригадування певних епізодів життя. Це потребує значно більшого морального ресурсу. Але врешті так має бути. Людина з її проблемами (і повага до людини з її проблемами) має повернутися в журналістику. Наші новини про те, що хтось щось заявив. І в цьому немає проблеми людини. Моя робота дала мені більше, ніж я могла про це мріяти. Я побачила справжніх людей. І я здивована, наскільки вони різні. І вони прекрасні саме у своїй різності.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

Я точно знаю: щоби помітили тебе, потрібно спершу помітити іншого. Щоби вирішити свою проблему, потрібно визнати проблему іншого. І я переконана: немає іншого виходу, окрім як врешті помітити тих, хто поруч із нами.

Ольга Перехрест

ПРОСТА І ЗРОЗУМІЛА РОБОТА

Випускниця Школи журналістики УКУ 2015 року, журналістка інтернет-видання ZAXID.NET

аш курс у Школі журналістики УКУ – це третій набір. Так сталося, що він у багатьох асоціюється саме з Майданом, Революцією. Ми не дуже любимо асоціюватись із цим, ми не дуже любимо говорити про це, я не люблю рефлексувати на цю тему. Це з тих досвідів, які дуже страшно забути й водночас дуже хочеться забути, пережити, перегорнути і йти далі. В американському кіно є таке стандартне кліше, коли герой (дуже часто якийсь поліцейський), намагаючись зробити щось, що йому не дозволяє посадова інструкція, кладе свій жетон на стіл начальникові і йде, чинить так, як йому підказує сумління. Його більше не обмежують професійні правила. Восени 2014 року ми мали майстер-клас польської журналістки Марії Степан. Одна з її головних тез, яка закарбувалась у пам’яті – журналіст мусить стояти осторонь конфлікту. Якщо ти не можеш стояти осторонь, ти не висвітлюєш цієї події.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

Свідоме рішення стати осторонь як журналістка я прийняла не в листопаді 2013 року, а вже десь у грудні, коли зрозуміла, що не можу знайти в собі спокою і балансу, що не можу тримати голови холодною і принаймні спробувати бути журналісткою. Я відсторонилась, водночас ставши частиною процесів, які там відбувалися. Це не заважало мені та іншим колегам, які прийняли рішення ночувати у прес-центрі, обліпити ноутбуки наліпками «Преса» або носити жилети з написом «Преса», тому що ми вірили, що це нас якось убезпечить. Як показала практика, це взагалі ні на що не впливало. Текст «Майдан нашої свободи» був написаний як рефлексія, як чернетка. Я скидала його своєму викладачу Отарові Дов женку з питанням: «От я щось написала, не знаю, що з цим робити». Згодом виявилося, що це взагалі один із найважливіших текстів, які я написала за час навчання у Школі журналістики. Повертаючись до метафори про здавання жетона. У день, коли почалися події на Грушевського, я остаточно припинила себе навіть уявляти журналістом і пішла працювати в Центр правової допомоги «Євромайдан SOS». «Євромайдан SOS» працював від того дня, коли на Майдані розігнали студентів. Це була ініціатива громадських активістів, які зрозуміли, що мирне стояння закінчилось і треба працювати. Суть роботи «Євромайдан SOS» – врятувати, витягнути всіх, хто потрапив в автозаки чи відділки. Згодом витягати людей з лікарень, зокрема з лікарень першої допомоги, бо туди приходила міліція і забирала учасників протестів. Це була робота цілодобова, проста, зрозуміла. Вона достатньо виснажувала, щоб не думати про те, про що хочеш думати. І давала достатнє відчуття причетності, щоб не вважати себе диванним хом’ячком, який сидить і нічого не може зробити. Я дозволю собі просто частково зацитувати власний текст, щоб пояснити, що це було: «Я голос гарячої лінії служби правової допомоги «Євромайдан SOS». Я шукаю адвоката хлопцеві, якого підстрелили ґумо-

Ольга Перехрест. ПРОС ТА І ЗРОЗУМІЛА РОБОТА

вою кулею вчора біля стадіону. Розповідаю, яких ліків потребують медики Майдану. Слухаю про автобуси з тітушками, читаю про блокування друкарень, заповнюю таблицю реєстрації дзвінків. Роблю просту зрозумілу роботу. Хочу витягнути всіх своїх живими і неушкодженими, допомогти тим, хто хоче допомогти, а також вирватись після зміни в офісі й піти на Грушевського. Журналіст поступився місцем людині і все, що я можу, це нагадувати дівчатам-волонтеркам про необхідність перевіряти інформацію і рахувати, скільки ми маємо джерел для кожного сумнівного повідомлення. Один із перших дзвінків від хлопця, який сидить в автозаку, за ним ще десятеро. Питають, що робити. Панікую, швидко намагаюсь згадати все, що вчила на тренінгах з мирних зібрань і роботи з міліцією. Нічого не підписуйте, все фотографуйте. Намагайтесь з’ясувати, куди вас повезуть. Вимагайте, щоб у відділку вас зареєстрували. Хлопець розгублений, я обіцяю передзвонити. За цей час почергово телефонують його мама і сестра: “Зник вчора на Грушевського. Допоможіть”». Я сказала б, що всі історії – це історії про любов, але, слухаючи двох попередніх спікерів, зрозуміла, що всі історії – про спілкування. І, власне, ця робота – це була історія про спілкування. Сьогодні вересень 2016-го, уже майже три роки триває вій на, популярною є теза, що журналіст насамперед мусить бути громадянином, і його громадянський обов’язок має переважати над журналістськими стандартами, що журналіст мусить керуватися інтересами держави, інтересами Збройних сил, ще чиїмись інтересами, а не інтересами стандартів журналістики (об’єктивно висвітлювати події, вести розмови на незручні теми й говорити про те, про що ніхто не хоче чути). Я не знаю правильної відповіді на запитання, що з цього важить більше. Я щиро заздрю людям, які переконані в тому, що вони точно знають відповіді на це запитання, бо я не маю такої впевненості. Я знаю лише питання, можу вагатись і шукати відповіді на нього. Я знаю тільки те, що не змігши відповісти собі на це

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: С ЛУЖІННЯ

питання – що для мене є важливішим: спробувати написати якусь новину чи репортаж, чи взяти якесь інтерв’ю у героїв Майдану, чи стояти на цьому Майдані та бути його учасницею – я відійшла і здала «жетон». Вирішила, що принаймні на ці дні, ночі, тижні, місяці я буду просто собою. Я буду там стояти, ночувати (якщо треба), телефонувати, писати, шукати юристів (а ми їх шукали цілодобово). Один із випадків, який мені найбільше запам’ятався. Після опівночі ми мали знайти адвоката. Зателефонували жінці, яка була в базі як адвокат з ліцензією (а ліцензія – дуже важлива, бо в такому разі адвокат має право відстоювати права потерпілого в суді), а вона відповідає мені телефоном: «Я би залюбки вам допомогла, але ви розумієте, я зараз водій на швидкій. Я не можу. Я зараз кину есемескою номери колег, але я просто не можу». І ти розумієш, що ось саме в той момент, телефонуючи цим людям і намагаючись врятувати хлопця з автозака, на той момент мені здавалося і я досі переконана, що я робила, можливо, важливіше, ніж якби сиділа й писала тексти про цих людей. Я заздрю кожному журналістові, який працює у зоні конфлікту або зі складними темами і має в собі цей внутрішній спокій та рівновагу. Який залишається відстороненим хоча б частково. Я не маю такого спокою і відстороненості. Коли я розумію, що їх не маю, то вибираю собі просту зрозумілу роботу, яка, мені здається, може дати більше, ніж мій суб’єктивний, можливо, нікому не потрібний текст. Під час нашої випускної промови Ігор Олексійович вкотре нагадав, що журналістика може бути журналістикою в одному вчинку, одному тексті, одному герої. Мені здається, тут все залежить від вчинку. Не обов’язково журналістському. Мені здається, що інколи важливіше залишатися просто собою, просто людиною. Краще бути хорошою людиною, ніж посереднім журналістом. Навіть якщо тобі не дуже вдається і те, і те. Наостанок я хочу згадати таке. Коли я працювала на «Євромайдан SOS», зміна тривала 5–7 годин, ми з подругою були там понад 12 годин точно: ми там їли, спали, не спали, нас

Ольга Перехрест. ПРОС ТА І ЗРОЗУМІЛА РОБОТА

виганяли, ми повертались... Протягом цього часу я намагалась щось писати, повернути себе до журналістики. Ці недолугі чернетки я кидала Ігорю Балинському, він казав, що для матеріалу малувато, треба ще щось дописати. Я думала – ну, малувато так малувато, я спробувала, не вийшло, я вертаюсь до своєї роботи. А майже через рік видавництво «Темпора» оголосило конкурс художнього репортажу якраз на тему протесту, Майдану та війни. Я згадала про ці чернетки, витягла з пошти, перечитала, зрозуміла, що загалом непоганий текст, знайшла у Фейсбуку ще інші історії. Подумала – можна спробувати щось написати. Звела все це в один спільний текст, десять разів його вичитала, долучила всіх доступних мені викладачів, щоб вони прочитали, надіслала на конкурс. Мій текст увійшов до короткого списку, його надрукували у видавництві «Темпора». Я найбільше переживала, що цей текст прочитають люди, з якими працювала. Тому що розумію – те, що я була з ними місяць, це така дрібниця, вони там працювали понад півроку цілодобово, без упину. А я спробувала охопити їхню роботу в якомусь тексті. І мені була дуже важлива їхня реакція. Головна героїня мого тексту, моя хороша подруга Марічка, написала одна з перших, дуже дякувала. І я зрозуміла, що, можливо, мені все-таки трошки вдалося поєднати просту зрозумілу роботу й журналістику, якісь стандарти і так далі. Але це вдалося зробити лише опісля. Мені хочеться вірити, що українська журналістика знайде в собі сили критично поставитись до того, чи має вона відповідь на питання: Що важливіше – журналістика чи волонтерство, громадянський обов’язок чи стандарти? Я впевнена, що відповідь на нього ми швидко не знайдемо, але треба визнати, що це питання є, що воно існує; що це питання відкрите і складне; що однозначної відповіді на нього немає; що це питання ми будемо ставити собі ще не раз. Але водночас я сподіваюсь, що колись це питання зникне з нашого порядку денного.

Тарас Малий. НАВІЩО ГОВОРИТИ ПРО ВИК ЛИКИ СУЧАСНОГО МІС ТА І ЯК БУ ТИ ПОЧУ ТИМ?

Тарас Малий

НАВІЩО ГОВОРИТИ ПРО ВИКЛИКИ СУЧАСНОГО МІСТА І ЯК БУТИ ПОЧУТИМ?

Випускник Школи журналістики 2015 року, у 2015-2016 роках – редактор Urban Space Radio

така робота – спілкуватися. Коли ми розпочинали навчання в УКУ, владика Борис Ґудзяк провів вступну лекцію і запитав, чи вміємо ми спілкуватися: не тільки говорити, але й слухати, і не лише слухати, а й почути свого співрозмовника. У випадку непорозумінь, які трапляються у житті будь-кого, мені чомусь завжди згадується це питання. Чи, слухаючи, я почув свого співрозмовника? А ще важливіше: Чи хотів я його почути? Чи мав на меті перебити його власними думками? Бо в нашій роботі вміння спілкуватися є, можливо, чи не найважливішим.

Рік тому команда платформи «Тепле місто» запросила мене переїхати до Івано-Франківська, щоб створити там онлайнрадіо зі студією у громадському ресторані «Urban Space 100». Чимало людей, які сьогодні тут присутні, люди, з якими я разом навчався, з якими тут познайомився, знають, що було далі: кампанія на Спільнокошті, запуск прямих ефірів. Хочу ще раз подякувати всім, хто тоді підтримував і проект, і мене. Мене складно назвати суперкомунікабельною людиною, а нові завдання вимагали надзвичайно багато часу приділяти саме спілкуванню. Щоб звикнути до таких змін, знадобилося чимало часу – майже рік – і чимало помилок. На щастя, люди, які оточували мене, завжди допомагали і скеровували. Коли ми говоримо про спілкування на радіо, перше, що спадає на думку, – це спілкування з гостями ефірів, людьми різного фаху та досвіду. Спілкування з ними в ефірі без підготовки – все одно, що неминуча катастрофа! Запізнення на зустріч – щонайменше вияв неповаги. Байдуже, домовилися ви поснідати та обговорити майбутній ефір, чи це мала бути тільки зустріч-знайомство. Це одні з тих помилок, яких я припускався. Працювати щодня у студії за склом – спочатку це серйозно виводить тебе із зони комфорту, як і запитання незнайомих людей про суть твоєї роботи. Люди, що намагаються сфотографувати радіостудію і тебе також, викликають щонайменше здивування. У лютому ми почали працювати з гостями ресторану і щодня записувати короткі опитування на актуальні питання: яким має бути місто, яких змін вони очікують. Постійні відвідувачі ресторану чи деякі його працівники завжди раді були поспілкуватися. Люди рідко відмовлялися від розмови з кореспондентом, навіть якщо в цей час вони обідали з діловим партнером. Що, на мою думку, означає лояльність до нашого радіо. Спілкування з командою Насправді я маю три команди. Звісно, це команда людей, які працюють над проектом Urban Space Radio. Цікаво, що ми розкидані між містами: частина команди працює у Львові,

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

наші автори є у Києві та Кам’янці-Подільському і частина команди – я та кореспонденти – безпосередньо в Івано-Франківську. Я також є частиною команди «Теплого міста» – це 20 неймовірно різних людей. Це означає суперпідтримку з боку так званого бек-офісу: операційного керівника, фінансовоюридичного відділу, маркетингового відділу, відділу комунікації із партнерами. Кожний відділ підтримує у тих питаннях, які мені невідомі, у знаннях, яких мені бракувало, коли при йшов працювати над проектом. Є фронт-офіс – це куратори напрямів: культури, урбаністики, спорту, велоруху. Саме ці люди знайомлять нас з гостями, героями ефірів, допомагають краще зрозуміти тематику, щоб провести ефір якісно. Також є управлінська команда ресторану Urban Space 100, у якому розташована наша радіостудія. Оскільки саме тут я проводжу увесь свій день, то з часом офіціанти, бармени, менеджери стають мало не членами твоєї сім’ї, середовищем людей, із якими ти спілкуєшся найчастіше. Спілкування зі слухачами Надзвичайно важливе правило: слухач очікує, що ми обов’язково відповімо на його запит. Байдуже, чи це повідом лення у соціальних мережах, чи лист. Тому відповідає той, хто умовно «першим побачив». Ми довіряємо одне одному в компетентності і вмінні тактовно відповісти слухачам на запити. Наприклад такі, які можна підписати під єдиним хештегом: «щось у вас музика вже не така, як раніше, яка мені подобалася більше». Важливо відповісти, щоб зрозуміти, що ж змінилося. Бувало, я навіть бронював столик, бо слухач написав повідомлення на сторінку радіо, а не ресторану. І це, насправді, досить приємно. «Тепле місто» працює із соціально відповідальними бізнесами: місцевими та національними компаніями, щоб розвивати культуру соціальної відповідальності. Це – одне з головних завдань платформи. Насправді мені ще стільки всього по-

Тарас Малий. НАВІЩО ГОВОРИТИ ПРО ВИК ЛИКИ СУЧАСНОГО МІС ТА І ЯК БУ ТИ ПОЧУ ТИМ?

трібно навчитися у роботі з партнерами, але один важливий урок (на основі власної помилки) я вже засвоїв. У спілкуванні з партнерами відповідати потрібно оперативно, а не тоді, коли з’явиться на це час. У нашій роботі часу завжди бракуватиме, а комунікація з партнерами потребує реактивності. Окрім бізнес-партнерів, ще доводиться спілкуватися з організаціями та ініціативами, які дуже багато працюють над тим, щоб країна якісно змінювалася, зокрема у сферах освіти та культури: Ґараж Ґенґ, Про.Світ, CANactions School. Спілкування з музикантами, творчими людьми Цим можна було б усе пояснити, але це було б надто просто. Щотижня ми отримуємо безліч запитів на ротацію музики тієї чи іншої групи в ефірі. Найчастіше це молоді андеґраундні гурти. Тут також важлива правильна комунікація: треба пояснити, чому ми беремо цю музику в ротацію чи на цьому етапі відмовляємося від неї. Спілкування – можливість розповісти історію. «Веселу, сумну…» – ви знаєте продовження. Навіть якщо ви ще не чули цієї фрази від Ігоря Балинського, то, сподіваюся, він ще обов’язково її розкаже. Бо фах, який ми обрали для себе, це – вміння розповідати історії. Усі ці канали комунікації, про які я розповів, є основою того, як ми працюємо і розповідаємо історії на Urban Space Radio. Про те, що вважаємо важливим: про міста і людей. Ми розповідаємо про міста і те, якими вони можуть бути – через практики та людей, які змінюють свої міста. Змінюють кожен по-своєму. Часто всупереч, а не завдяки обставинам. Розповім коротко про тих героїв, які були впродовж минулого року на моїх ефірах. Наприклад, люди, які облаштовують у центрі міста дворики, перетворюючи їх на публічні простори – вони майструють вуличні меблі й навчають цього інших. Хтось допомагає місцевим жителям змінити свій звичний спосіб життя, чи то його вагому частину. Тут прикладом є я: три місяці тому ми записали розмову з велоактивістами з Асоціації

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

велосипедистів Києва. Вже три місяці я добираюся на роботу чи куди завгодно велосипедом. Я не рахував, скільки грошей на місяць економить така велосипедна поїздка, але точно знаю, що задоволення від неї для мене стало безцінним. Історії про людей, які можуть навчити цінувати своє здоров’я або, принаймні, звернути на нього увагу. Це бігуни, спортсмени-активісти, організатори Frankivsk half marathon. Випускниця четвертого набору Школи журналістики УКУ Юлія Сосновська не дасть збрехати. Торік ми зустрілися з нею на Франківському півмарафоні. Я, власне, біг командну естафету – своїх 3 кілометри. «Біг» – це голосно сказано. Йшов, біг, йшов, шпортався. На фініші Юля мене підтримала, але я відчував себе дуже ніяково. У червні цього року (2016 – ред.), після інтерв’ю з одним із українських Iron Man’ів, я почав бігати. Не плануючи нічого, просто бігати заради задоволення. За тиждень хочу пробігти свій перший півмарафон. Сподіваюся, Юлю, ти також бігтимеш у компанії. Ще одна практика: проактивні жителі міста власними зусиллями створюють архітектурну резиденцію, щоб облаштувати нову чи відновити одну з найцінніших будівель міста – стару друкарню, де свого часу працювали письменники Тарас Прохасько і Юрій Андрухович. Та впродовж останніх 10 років там влаштовували хіба ярмарки одягу з Білорусі. Хтось організовує наймузичніший день у році, розвиваючи культуру вуличної музики та вуличної їжі. Молоді люди, які не сидять і не розводять філософські розмови у кав’ярнях про те, чому у когось є, а у нас немає, організовують щось, вчаться на помилках. Цьогоріч ми були частиною проекту Street Music Day. Це був один із тих днів, коли згадуєш, за що полюбив рідне місто, людей, які у ньому живуть, чому подобається працювати там. Владика Борис запитував: Чи вмієте ви не тільки слухати, але й чути своїх співрозмовників. Напевне, я ще не абсолютно оволодів цим вмінням, але, здається, за цей рік я навчився уважніше дослухатися до людей.

Тарас Малий. НАВІЩО ГОВОРИТИ ПРО ВИК ЛИКИ СУЧАСНОГО МІС ТА І ЯК БУ ТИ ПОЧУ ТИМ?

Валентин Дігтяренко гарно іронізує про кількість вмінь, які потрібно мати, щоб працювати над документалістикою. Я можу хіба що погодитися з ним. За всіма цими вміннями ще залишається спілкування, яке не можна відкидати у буденному житті. Воно необхідне, щоб бути добрим другом, братом, сином. Часто за роботою ми просто не помічаємо, як рідко спілкуємося з друзями, особливо тими, з якими познайомились у Школі журналістики УКУ.

Юрій Опока. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ДІА ЛОГ ПОРОЗУМІННЯ

Юрій Опока

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ДІАЛОГ ПОРОЗУМІННЯ: МІКРО- ТА МАКРОКОНТЕКСТИ

Випускник Школи журналістики УКУ 2013 року, докторант Варшавського університету

ене звати Юрко Опока. Я випускник Школи журналістики і навчаюся у докторантурі Варшавського університету. Я розповім про відносини між Україною і Польщею, манеру спілкування, якість комунікації. Виступ я розділив на два блоки. Короткий – мікроконтексти порозуміння, хотів би проілюструвати власне співпрацею українця і поляка, викладача і студента, журналіста і фіксера. Торік ми з відомим польським журналістом та викладачем Школи журналістики Павелом Решкою відбули місячну експедицію Україною.

Варшава – Луцьк – Київ – Харків – Слов’янськ – Курахове – Піски (під Донецьком) – Одеса – Львів: це лише частина міст, котрі ми відвідали й де попрацювали. Під час цієї поїздки тема українсько-польської співпраці, її історичних та військових вимірів була наскрізною. Павел зробив багато фотографій. На них вражають монументи, присвячені битвам під Жовтими Водами та під Берестечком. На одній із світлин видно хрест на місці польського села Острівки, яке 1943 року знищили українці. Звідси можна зробити мінімум три висновки: 1) основним полем українсько-польського порозуміння чи то пак непорозуміння є історія; 2) ця історія складна, заплутана і кривава; 3) вона транскордонна і транснаціональна. Проте наша подорож була свідченням, що про історію можна говорити чи навіть подолати її – у міжперсональних стосунках. Особливо, якщо вдається обговорювати російську історію, що ми активно робили, проводячи багато годин в автомобілі. Тут мушу додати, що Павел – добрий знавець російської літератури, але я все ж знайшов невідомий йому вірш Йосифа Бродського, присвячений незалежності України («Прощавайте, хохлы»). Таким чином я методично підточував його віру у глибину творчості російських класиків, демонструючи висоту їхнього імперіалізму. Далі – макроконтексти. Частково я описав цю тему в статті на «Захід.нет». У статті йдеться, що звичні рамки функціонування українсько-польських відносин змінилися не на користь України. Я зупинюся на польській позиції, оскільки українська ще тільки кристалізується. Це відбувається на наших очах, тому щось концептуалізувати важко й потребує окремого виступу. У Польщі, як і в інших західних демократіях, порядок денний великою мірою формують медії, тому через медіадебати можна синтезувати динаміку зміни і формування позиції. Отже, ставлення до України в поляків визначається через концепт «Східна політика Польщі». Я виокремлю три основних концепти: філософію, стратегію і тактику «Східної політики» й українсько-польського порозуміння.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

Це, відповідно, буде перелік контекстів, у яких Україна та Польща формували відносини. Дуже схематично східна політика Польщі має два джерела або дві філософії: Ягеллонська політика і Пястовська політика. Перша – передбачає активність Польщі на Сході і східний напрямок пріоритетним для Варшави. Друга, відповідно, пріоритетним бачить західний напрямок. Ці підходи не є взаємовилучними, радше навпаки – взаємодоповнювальними. Від 1989 року основні зусилля поляків звичайно були спрямовані на західну інтеграцію. Але все ж Ягеллонська філософія була дуже впливовою, і Україна в цій візії займала центральне місце. Практичним виявом Ягеллонської філософії зовнішньої політики можна вважати рух, що називається «Прометеїзм».Цей рух, який ініціював Юзеф Пілсудський, передбачає незалежність східних сусідів Польщі, а особливо України. Це національні інтереси Варшави. Другий контекст – стратегія порозуміння. І тут ми виходимо за межі осі Варшава–Київ і переносимося до Франції, а саме до містечка Мезон-Лаффітт. Річ у тім, що після Другої світової війни Польща мала дуже активні осередки еміграції у Франції, Сполученому Королівстві та США. Так от у Франції одразу після війни група політичних емігрантів на чолі з відомим редактором Єжи Ґедройцем зорганізували випуск культового місячника «Культура», на сторінках якого друкувалися практично всі впливові люди, пов’язані з Польщею:Вітольд Ґомбровіч, Чеслав Мілош, Лєшек Колаковський, Збігнєв Бжезинський, Адам Міхнік і багато інших. Часопис став культовим, як і його редактор. Ґедройць не заперечував, що він, випускаючи журнал, займався політикою. Він дуже тісно співпрацював з українською еміграцією. Разом із лондонським публіцистом Юліушем Мєрошевським вони випрацювали й десятиліттями пропагували доктрину УБЛ (Україна–Білорусь–Литва). Теза, що немає вільної Польщі без незалежної України, належить їм. Часопис був настільки впливовим, що зумів цю думку посіяти серед усієї польської опозиції, котра в 1970–1980-х

Юрій Опока. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ДІА ЛОГ ПОРОЗУМІННЯ

роках була фактично єдиним табором. Згодом читачі та автори «Культури» прийшли до влади в Польщі, заснували найвпливовіші газети, фактично стали новою польською елітою, і «доктрина Ґедройця» визначає їхнє ставлення до Сходу і до України. Третій контекст – тактика порозуміння. Він тісно пов’язаний зі стратегією, адже обертається навколо тих самих людей. Проте тут, на мою думку, варто виокремити одну, теж культову особистість. Львів’янин Яцек Куронь був головним тактиком українсько-польського порозуміння. Він та його однодумці тлумачили українські позиції у Польщі. Яцек Куронь уболівав за Цвинтар орлят у Львові. Ламав стереотипи і підштовхував це порозуміння з усіх сил. Про Куроня не вдасться розказати двома словами, тому закликаю вас перечитувати його твори, – оскільки він не просто «тактик» українсько-польського порозуміння, а й визначний практик лівої політичної думки. Отже: Філософія порозуміння – Ягеллонська візія та «прометеїзм» Пілсудського. Стратегія порозуміння – «Культура» та «доктрина Ґедройця». Тактика порозуміння – діяльність Яцека Куроня. Так все це виглядало 25 років. Тепер швидко розвертаємося на 180 градусів. Річ у тім, що увесь цей час, коли стратегія Ґедройця була гегемоном, у її тіні плекали альтернативний підхід до України. У міжвоєнній Польщі цим займалися опоненти Пілсудського – так звані «ендеки» (народні демократи – націоналісти). Згодом це перейняла великою мірою Лондонська еміграція – котра упереджено ставилася до Ґедройця. Немає часу зупинятися на різних підходах і особистостях, тому я зосереджу увагу на кількох переломних моментах. У 2000 році в дуже впливовому журналі «Tygodnik Powszechny» з’явилася стаття «Похвала мінімалізму». Її автор – відомий публіцист і політик Бартоломій Сенкевич.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

У статті він аналізує чи то піддає ревізії східну політику Польщі і вважає її безперспективною. У його твердженні Україна – це скорумпована, совкова держава, яка не прагне до Європи та й не може туди потрапити, принаймні в найближчі десятиліття. Тому «доктрина Ґедройця» – чистий романтизм. Максимум, що Польща може знайти на Сході – це добрі відносини з Литвою. Все інше потрібно забути. Стаття викликала серйозний резонанс. Іронія в тому, що Бартоломій Сенкевич прямий нащадок, здається правнук, Нобелівського лавреата й одного з «батьків польської нації» Генрика Сенкевича, автора твору «Вогнем і мечем». Саме у цьому творі вкорінено не дуже позитивне, м’яко кажучи, стереотипне бачення України. І от його правнук фактично удосконалює стереотип – тільки вже не на історичному ґрунті, а на суто прагматичному. Другий іронічний штрих – його стаття була написана відразу за місяць після смерті Ґедройця 2000 року. Навіть 40 днів не минуло, а спадок Редактора вже піддали ревізії. Та найбільша іронія, як на мене, – стаття Сенкевича була настільки «зухвалою», що відповідати на неї довелося самому Чеславові Мілошу. Так правнук Нобелівського лавреата затіяв велику дискусію з іншим Нобелівським лавреатом про Україну і її місце в польській політиці. Крім іронії, такі дебати показують найвищі інтелектуальні рівні, на яких рефлексується тема українськопольських відносин. Насправді стаття Сенкевича не вплинула на практичну політику. Згодом почалася Помаранчева революція, де Польща була дуже заангажована. Далі новий президент Лех Качинський взяв на озброєння саме «доктрину Ґедройця» й особисто займався Сходом. Але великий ефект від публікації Сенкевича в іншому. Він перший, хто описав Україну в термінах прагматики та реалізму. Це був перший серйозний удар по умовній «сакральності» України. Відтоді десакралізація нашої держави відбувалася з перемінною швидкістю, але невпинно.

Юрій Опока. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ДІА ЛОГ ПОРОЗУМІННЯ

Інша важлива публікація належить перу польського націоналіста, представника правої політичної думки Рафала Земкевича. Він систематично пише антиукраїнські тексти, але цей був особливий, оскільки дуже вплинув на людей в адміністрації президента Польщі. У 2009 році на сторінках відомої газети «Rzeczpospolita» з’явився текст «Ми все забули». Цей заголовок – алюзія на відому п’єсу Станіслава Виспянського «Весілля». Земкевич звинуватив політиків і суспільство в тому, що заради ілюзорного примирення і «українофіла Ґедройця» поляки свідомо забули десятки тисяч жертв Волинської різні. Стаття набула неабиякого резонансу, і відтоді тема Волині ставала що раз, то гучнішою. А їй постійно товаришувала ревізія «доктрини Ґедройця» і думка, що польський інтерес та позиція не може бути жертвою жодного процесу порозуміння. Кульмінацію ми побачили в липні 2015 року, коли в Сенаті та Сеймі обговорювали геноцид на Волині. Про Ґедройця і Куроня згадували хіба що в негативному тоні. Отже, підсумовуючи ми бачимо конфлікт ідей та контекстів, котрі визначають характер нашого міждержавного діалогу. «Прометеїзм» Пілсудського VS націоналізм Дмовського. «Культура» та «доктрина Ґедройця» VS «Realpolitik» Сенкевича. Діяльність Яцека Куроня VS діяльність Земкевича. Моя теза така: є серйозні підстави вважати, що 25 років романтичного «медового місяця» – тобто коли контексти зов нішньої політки вміщалися в першій колонці, добігає кінця. І є ризик, що тепер українсько-польське порозуміння і співпраця відбуватимуться у контекстах інших – другої колонки. Окремо хочу звернути увагу на людей, про яких ми говоримо – більшість з них, за винятком Пілсудського і Дмовського, була активними публіцистами. Позиції в українсько-польському діалозі порозуміння формувалися на сторінках медій – що означає, що кожний із нас, журналістів, публіцистів – може долучитися до поліфонічного міждержавного діалогу. Що більше адекватів, то більше конструктиву, тому запрошую до дискусії.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

Я почав виступ з карти України та Польщі. А закінчити хочу іншою картою. Насамкінець пропоную подивитися на мапу Варшави. Престижний район Жолібож. Неподалік живе політичний лідер Польщі Ярослав Качинський і відомий редактор Павел Решка. І тут, у цій мапі, як мені здається, криється інша глибока іронія. Річ у тім, що «сквер Волині», де збудовані декілька монументів пам’яті військовим і жертвам Волинської трагедії, буквально межує із площею Яцека Куроня. Їх з’єднує єдина вулиця Ґданська. Іноді здається, що увесь процес українсько-польського примирення – це рух однією вулицею Ґданською від скверу Волині до площі Куроня. І все, що ми можемо зробити – це старатися якомога довше затриматися на кінцевій зупинці, яка нам близька.

Ольга Клінова

ВЕЛИКІ КОМУНІКАЦІЙНІ ВІДКРИТТЯ: СПІЛКУВАННЯ ЯК ПЕРМАНЕНТНА ПОДОРОЖ

Випускниця Школи журналістики УКУ 2016 року, редактор освітньо-аналітичного порталу MediaLab.Online

боюся спілкуватися. На жаль, я не Мартін Лютер Кінґ і, на щастя, не Наталія Королевська, але у мене теж є мрія. Я мрію одного дня усвідомити, що спілкуватися нарешті не боюсь. Страх висоти іноді лікують у доволі екстремальний спосіб: людину із фобією змушують піднятися на дах найвищого будинку й подивитися донизу. А мою маму, наприклад, навчили плавати, викинувши її з човна посеред річки. Якщо керуватися цією логікою, то страх спілкування можна лікувати неперервною комунікацією. З часом я навчилася вільно говорити

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

на публіку, втім йдеться про інше: мені як і раніше лячно заговорити із незнайомою людиною особисто. Помічаю, що мене звикли вважати доволі комунікабельною людиною, але це не так. Для мене спілкування – це не кайф, а найвиснажливіша у світі праця. І я почуваюся комунікаційною мученицею. Першопрохідцям знадобилося кілька століть на відкриття нових земель і пошуки морських маршрутів, щоб змінити світ. Випускникам Школи журналістики, щоб почати змінювати світ, достатньо двох років. Просто першопрохідці не вчилися в УКУ. Для мене навчання на Магістерській програмі з журналістики стало своєрідною подорожжю від себе тодішньої до тієї, якою я знаю і відчуваю себе тепер. Це особиста епоха Великих Відкриттів. Географічних зокрема. І Комунікаційних загалом. УКУ, окрім іншого, дає дві дуже важливі речі: вміння комунікувати і знайомства, які кожного з нас змінюють. Школа журналістики стала моїм особистим провайдером змін й уможливила мої подорожі. І йдеться не стільки про поїздки на стажування, скільки про переосмислення способу життя і сприйняття світу. Подорожі – не про кілометри, а про людські історії. Щоб подорожувати, не обов’язково покидати межі країни чи міста. Достатньо як подорож сприймати похід до крамниці, чи дорогу на роботу у громадському транспорті. Без спілкування тут ніяк. Це дуже втомлює. І єдине, що рятує, це розуміння, що говорити та слухати потрібно щиро. У поїздках я майже не фотографую і не купую магнітів. Мої подорожі залишаються спогадами про людей, яких я зустрічаю. Спогадами, які вчать помалу пізнавати природу людських історій. Хорхе Луїс Борхес казав, що історій всього чотири. Перша – про місто, яке захищається. Таким для мене став Рим. Я щоденно штурмувала його власним запитом на подив. Місто мені не відмовляло, але тримало на відстані. На відстані, як відомо, любиться сильніше. Подорож до Рима несподівано відкрила мені багато нових речей про себе саму. Зокрема про те, якою розкішшю є спілку-

Ольга Клінова. ВЕЛИКІ КОМУНІКАЦІЙНІ ВІДКРИТ ТЯ

вання, що долає стереотипи – для мене таким стало двотижневе спілкування з монахинями. Складалося враження, наче мені два рочки, і тільки тепер я вчуся говорити. Найцінніше, що з нами чинить у подорожах спілкування – лікує неусвідомлені упередження. А ще комунікація позбавляє страхів. Світ тісніший, ніж ми думаємо. Це село з лише однією вулицею, де усі знаються між собою. А я, здається, у ньому взагалі працюю поштаркою. Друга історія за Борхесом – історія про повернення. Подорожі зміцнюють у кожному з нас потребу повертатися. Кожен із нас, випускників Школи журналістики, переживає вік можливостей. Кожна з можливостей також має свій вік і важливо не змарнувати їх. Так я потрапила на стажування до Чикаго. На початку 1990-х до Чикаго емігрували мої львівські американці. Багато хто з них десятиліттями, вибудовуючи життя за океаном, залишався в американському суспільстві (і в середовищі старшої діаспори зокрема) скитальцем, наче Улісс. Кожний із них добре знає, що таке потреба повертатися. В Америці вони чекають дороги в Україну. Тут вони постійно тримають у голові дату та час зворотного квитка до Штатів. Із дядьком Юрком ми познайомилися у грудні 2015-го. Він прожив в Чикаго понад 20 років, але в розмові збуджено, зі спогадів, описував, як із центру Львова проїхати на Сихів. Він роками працював в Америці водієм, поки не заснував невеличку, але власну компанію. Мої львівські американці виглядали успішними і впевненими. Їм добре ведеться за океаном, але вони не заперечують власної потреби повертатися. Дядько Юрко повертався на Різдво до мами в Ходорів. Його серце зупинилося у 2016-му, щойно вони сіли за святковий стіл. Із дядьком Юрком наступного дня прощалися ті, хто роками його не бачив. Він помер вдома. Після кремації урну забрали до Америки. Щоб поховати дядька Юрка вдома. У ньому вирувало життя. Він був успішним українцем і середнім американцем. Дядько Юрко встиг пояснити мені дуже багато про потребу повертатися.

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

Ще одна людина, яка постійно повертається до України, у якій, по суті, ніколи не жила, пан Роман Заєць. Українець, чиї батьки емігрували до США, у своєму поважному сивочолому віці незвично часто, як для нас, усміхається. Він допомагає в Україні хворим і самотнім, дітям і дорослим з інвалідністю. Пан Роман переказує гроші людям, яких не знає особисто. І це його спосіб переживати потребу повертатися. Третя історія за Борхесом – про пошук. Ми щодня перебуваємо в пошуку – хоча би тому, що ми покоління Google і діти соцмереж. Я спитала у своїх фейсбукових друзів про те, які асоціації у них викликає слово «спілкування». Було чимало теплих варіантів: «Спілкуватись – піклуватись», «Взаєморозуміння», «Причина, чому я вступила на журналістику». Хтось написав «Кава», «Приємна музика». Комусь спілкування жартома чи всерйоз асоціюється з «Алкоголем». Один хлопець згадав про кліп «Океану Ельзи» «Віддай мені» із дівчинкою, яка відтворює слова пісні жестовою мовою. Були варіанти «Спілка», «Контакт», «Розуміння не теми розмови, а того, для чого потрібна розмова». Особливо я запам’ятала варіант – «Знаходити порозуміння». Очевидно, його лишив випускник Школи журналістики :) І це те визначення спілкування, якого я прагну і потребую. Утім невтішно впізнавала себе в інших: «Емоційне навантаження», «Силування», «Хочеться втекти», «Втома». Є різниця між спілкуванням і «спілкуванням». Соцмережі – це не завжди історія про комунікацію. Четверта за Борхесом – історія про самогубство Бога. Для мене її втіленням стали мої однокурсники-атеїсти. Бог всередині них – чи не найжертовніший Бог. Із Борхесом можна погоджуватись, а можна сперечатися. Утім є ще дві авторитетні думки про природу людських історій, у яких мені сумніватися не доводиться. Випускниця Школи журналістики УКУ Оля Перехрест вважає, що всі історії – про любов. А випускниця нашої Школи Галя Герасим каже: всі історії – про секс і смерть. І я їм обом беззаперечно вірю. Ну бо де зараз Борхес? А Перехрест і Герасим ми щасливі знати особисто.

Ольга Клінова. ВЕЛИКІ КОМУНІКАЦІЙНІ ВІДКРИТ ТЯ

Однак я помічаю ще один вид історій. Це історії ні про що. Злочин для журналістів і журналістики. Отрута в текстах і прямих ефірах. Фікція розуміння та ілюзія спілкування. Ми ніколи не знаємо наперед результату тієї чи іншої розмови.Але ж саме ми обираємо, які історії транслювати. Тому мусимо мати сильний фільтр. Головною передумовою спілкування має бути щирість. Для свободи подорожей і вільної комунікації треба вчити мови. А ще – бути впевненим і відважним у спілкуванні. Мені подобається той спосіб, який обрала Олександра Чернова. Закінчивши Школу журналістики УКУ, вона переїхала до Києва і продовжує говорити українською до усіх, хто до неї звертається російською. Попри те, що сама колись прийшла в УКУ з російськомовного середовища. Для мене це приклад впевненості й відваги. Ще одним прикладом впевненості та відваги у спілкуванні для мене є Надія Калачова. І коли керівник Школи журналістики УКУ Ігор Балинський запитує у неї, як їй промови інших випускників, вона не може відповісти, бо саме у цей час спілкувалася в їдальні із богословами. І це – історія про Надію. Я спочатку подумала, що такою її зробило спілкування. А потім зрозуміла, що навпаки – це її людська природа диктує Надійчин особистий спосіб комунікації. Свободу комунікації забезпечує знання іноземних мов. Я відчула, що по-справжньому вільно спілкуватися будь-якою іншою мовою буду лише тоді, коли зможу нею жартувати. Почуття гумору, власне, дає усвідомлення отієї свободи. Важливо лише не плутати сарказм із цинізмом. Ще два роки тому свободою я вважала самотність. Чи то пак власну самотність розцінювала як свободу. А вже наступного літа я опинилася в Римі, де один мій друг сказав: «Свобода – це не робити всього, що заманеться, а усвідомлювати власні межі». І тоді я зрозуміла, що особисті межі безмежжя не заперечують. Чітке усвідомлення меж мають відповідальні та вдячні. Пам’ятаєте, як у Жадана в книжці «Ворошиловград»? Якщо

ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ: СПІЛКУВАННЯ

у тебе є вдячність і відповідальність, то є шанс померти не останньою скотиною. Відповідальності і вдячності нас вчить те, що починається на ЛЮ. Студентка Школи журналістики УКУ Альона Вишницька каже, що на ЛЮ починається найдивніше у цьому світі: Люди і Любов. Два цих ЛЮ поєднуються через спілкування. Отой один мій друг із Рима каже, що люди, яких ми пізнаємо у спілкуванні, – це частини пазла. У нього я вчуся любові в спілкуванні з людьми. Цей мій друг сам є втіленням великої любові. Бо «Лаветт» – означає «Love». Шон-Патрік Лаветт і є тією людиною, яка пояснила мені свободу як усвідомлення власних меж.

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Шон-Патрік Лаветт

ЩО МИ ХОЧЕМО ЧУТИ? ЩО НАМ ПОТРІБНО ЗНАТИ?

Директор англомовної служби Радіо Ватикан

червня 2016 року мені запропонували виголосити урочисту промову на святкуванні п’ятої річниці Школи журналістики УКУ. Знадобився цілий місяць, щоб придумати тему й відповісти. За цей місяць у світі відбулося дуже багато всього, що збентежило мене. 30 червня одна знана азійська держава обрала нового президента, який запевнив, що «журналіста можуть убити, особ ливо якщо він недружній». Згідно з Міжнародною федерацією журналістів, ця країна – друга найнебезпечніша для журналістів у світі. Я був там, на Філіппінах, у місті Давао, тиждень тому. Поряд з університетом, де я читав лекції, вибухнула бомба.

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

1 липня стало очевидним, хто є кандидатом від Республіканської партії на президентських виборах в іще одній країні. Його думка про журналістів дослівно така: «Я б ніколи їх не вбив. Та я їх справді ненавиджу». До того ж, він пообіцяв, що якщо стане президентом, то подбає про жорсткіші закони, щоб люди могли засудити журналістів за «навмисне негативні та шокуючі історії» та «заробити на цьому купу грошей». Щоб ви знали, я не називаю імен не просто так. За давньою ірландською традицією ми можемо називати гріх, але не грішника. 24 червня відбулася неймовірна подія, яку назвали «Брексіт». Хтось узагалі може мені пояснити, що сталося? І знову ж, засудили журналістів, які начебто розкривали тему референдуму занадто простацько. Я живу в Італії. У нас була така традиція: якщо хтось приходив до монарха з поганими новинами, у 9 із 10 випадків йому на місці відрубували голову. Це не змінювало правди. Але монарх почувався трохи краще. Сьогодні в журналістиці так само дуже часто замилюють правду так, щоб ми почувались трохи краще. Тому я задумався – що такого я можу сказати, щоб вам стало приємніше від того, що ви журналісти? Тож я вчинив як журналіст – зателефонував своїм друзям-випускникам Школи журналістики УКУ і спитав про це в них. Вони попросили мене не читати вам лекції, не повчати, не розказувати того, що ви самі можете дізнатися. Вони попросили мене розказати про себе. Отже, ось він я. Я маю двох синів, один із яких журналіст. Я пропрацював у Ватикані 40 років, за п’яти пап. Минулого місяця мені випов нилося 60 років. У цьому віці вже починаєш задумуватися: чого я встиг навчитися, що я знаю, чого я можу навчити вас? Усе, що знаю, я навчився не в університеті. Я просто робив усе так, як умію. Я є тим, ким я є. Народився я у місті Кейптаун. Якщо уявити, що ваше тіло – світ, Кейптаун – це великий палець на нозі. У Південній Африці я навчився того, що не існує білого або чорного. Я виріс у сім’ї ірландців, де мене вчили, що треба відокремлювати добро від зла. Але за своє життя я зрозумів, що ми всі святі і ми всі грішні, але хто я такий, щоб судити?

Шон-Патрік Лаветт. ЩО МИ ХОЧЕМО ЧУ ТИ? ЩО НАМ ПОТРІБНО ЗНАТИ?

Для мене найголовніше бути корисним. Для цього ви маєте гуртувати людей, створювати громади, налагоджувати зв’язки та розуміння між ними. Чи можна обрати для цього ліпшу професію, ніж журналіст? Цей світ усе більше і більше будується на розподілі та непорозумінні. Будьте корисними. Використовуйте свої навички та неймовірний талант, щоб об’єднувати. На Землі так багато людей, про яких забули, так багато людей, яких зробили невидимими. Так багато тих, кого відштовхнули за межі суспільства: бідні, біженці, старі, люди з обмеженими можливостями. Підіймайте людей. Даруйте їм честь, якої вони ніколи не мали. Тільки віра в щось більше й важливіше дає змогу це зробити. Торік я був в Уганді. Це країна в Центрально-Східній Африці. Я працював у її північно-західному куточку, неподалік кордонів із Суданом і Конго. Я допомагав місцевим створити громадське радіо. Громадське радіо в Африці абсолютно відповідає своїй назві. Ви виходите в село з генератором, мікрофоном та спілкуєтеся з людьми. Всі мешканці збігаються – це подія. І ви ставите їм запитання, а вони відповідають. Громадське радіо там стає силою, яка дарує людям віру та гідність. Я вирішив відвідати табір біженців, яких є дуже багато в північній Уганді. Жителі Судану та Конго тікають сюди від воєн у їхніх країнах. Цей регіон такий складний, що в місцевій мові навіть немає відповідника слову «надія». Тож перше, що ти помічаєш у таборі – немає чоловіків, доросліших за 16 років. Чому? Бо всі вони або воюють, або мертві. У таборі зовсім нема старих і немічних. Бо вони не були достатньо спритні, щоб швидко бігти. Жінки роблять усе – від готування їжі до риття траншей. Немає дітей, які були б дуже важкими, щоб нести їх на руках, або не змогли бігти самостійно, коли бойовики стріляли чи палили села. Під одним деревом збираються підлітки 12–13 років. Я обожнюю дітей. Тож підійшов до них і з допомогою перекладача спробував познайомитися. Коли вони спитали мене, звідки я приїхав, я навіть не сподівався, що вони знають, де розташований Рим.

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Ігор Балинський

– Я з Рима. – Це ж там живе папа! – Ви знаєте, що папа живе в Римі? – Звичайно ми знаємо! Ми кожного дня слухаємо його голос по радіо! Я хочу, щоб ви зрозуміли: це табір біженців, там абсолютно нічого немає! Тож я попросив їх показати мені це радіо. Вони привели мене до маленької хатини, посеред якої стояла чорна коробка. Це було заводне радіо – одне з тих, які ООН роздавала в селах багато років тому. Його можна завести ручкою, і воно працюватиме кілька годин без струму або підзарядки. До цього радіо прив’язаний шнурок, який губиться високо в деревах і слугує антеною. І в той момент я зрозумів, що вони слухають мої програми, які я випускаю у Ватикані, у Римі. Програми, які ретранслюють громадські радіостанції. Ці діти попросили мене передати папі повідомлення. Вони спитали: «Можеш передати йому, щоб він продовжував говорити про нас? Тому що кожного разу, коли він говорить про нас, ми почуваємося не такими невидимими». Якщо ви слухатимете уважно, ви зможете помітити, що Папа Франциск часто говорить про біженців. У ці моменти я сподіваюся, що мої друзі з табору для біженців в Уганді слухають. І почуваються видимими. Тож будьте корисними журналістами – даруйте надію тим, хто її втратив, даруйте голос тим, кого не чують, і робіть невидиме видимим. Промова, виголошена до студентів магістерських програм з журналістики і медіакомунікацій під час урочистостей з нагоди інавгурації нового навчального року та 5-річчя Школи журналістики УКУ, Львів, 20 вересня 2016 р. Б.

Переклад з англійської

Катерини Мячіної

П’ЯТЬ ВИПРОБУВАНЬ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Керівник Школи журналістики УКУ 2010–2017 рр.

лава Ісусу Христу! Дорогі студенти та випускники, дорога командо Школи журналістики УКУ, шановна спільното УКУ, шановні друзі та медійні друзі Школи журналістики! Кожний ювілей – це час підсумків та нових задумів. Це нагода і озирнутися, і спробувати зазирнути в майбутнє, нагода виокремити те найважливіше, що ми вважаємо вартісним, та розповісти про це. Я довго вагався, визначаючи передусім для себе, що найважливіше ми здобули та чого навчилися за ці 5 років, і відповіді на які виклики нам варто готувати. Бо у цей короткий час вмістилося стільки подій, що в інші часи їх би вистачило

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

на півстоліття. Це були п ’ я т ь я с к ра в и х , ц і ка в и х , с к л а дн и х , д ра м ат и ч н и х та с в і тл и х років – 5 р о к і в ста н о в л ен н я і д о р о с л і ш а н н я Ш кол и журналі стики УКУ. Мої колеги щиро та яскраво розповіли вам сьогодні про наших студентів і випускників, про себе, про наших друзів. Це, власне, і є Школа журналістики УКУ: студенти та випускники, наша команда і ВИ – наші друзі! А всі ми разом, формально чи фігурально, є частиною ширшої спільноти – спільноти Українського католицького університету, якому Школа журналістики завдячує можливістю бути та розвиватися. Мені нема чого додати до того, що сказали колеги, бо все так і є! Щоб не повторюватись, я хочу закінчити цикл історій про Школу журналістики УКУ історією дещо незвичною: я хочу розповісти вам про 5 в и п ро бу ва н ь Ш коли журналі сти ки Укра ї н с ь ко го катол и ц ь ко го у ні верс итету. Випробування довірою У 2011-му році усе починалося немов навпомацки. Перший набір, перші емоції, перші виклики… Ми інтуїтивно відчували, що досягнути мети зможемо лише тоді, коли сформуємо у студентів Д О В І РУ – довіру до того, що ми зможемо, а їм обов’язково вдасться!!! Спочатку ми її формували, доводячи і собі, і вступникам та студентам, що можемо вчити журналістики інакше – всупереч звиклим правилам і підходам: через практику, зустрічі та тренінги, навчально-польові проекти. Нам було важливо, щоб вступник до нас прийшов, а ставши студентом, ніколи не сказав, що помилився з вибором. Згодом ми зрозуміли, що випробування довірою – це не лише конкурс на вступі: кількість абітурієнтів, які хочуть стати студентами Школи журналістики, – це результат нашої щоденної роботи та ефективної комунікації з потенційними вступниками. Так, ми виконуємо те, що обіцяємо! І це для нас принципово. Але справжня довіра – це про дещо інше.

Ігор Балинський. П’ЯТЬ ВИПРОБУВАНЬ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Довіра – це передусім повага! Повага до чужих переконань, повага до особистості студента, його поглядів. Довіра – це вміння знайти потрібні слова, це бажання та можливість допомогти і в професійному, і в особистому. А ще довіра – це співпереживання, співвідповідальність і готовність чимось жертвувати. Я вважаю, що своє випр обува ння довір ою ми пройшли у грудні 2013-го. У розпал Майдану УКУ ухвалив рішення вийти з підпорядкування Міністерства освіти на знак протесту проти дій міністра Табачника та силових спроб влади розігнати Майдан. Це означало, що 30 студентів Школи журналістики, можливо, не отримають дипломів, бо під загрозою опинялося існування самого Університету. Коли ми спитали в них, чи вони готові підтримати це рішення УКУ і чи розуміють можливі наслідки, то у відповідь почули 30 ТАК ! Ми виконуємо те, що обіцяємо! І це для нас принципово. Але справжня довіра – це про грудень 2013-го. Випробування гідністю Чи знаєте ви, як пахне ГІДНІСТЬ? Вона пахне по-різному. Інколи Гідність пахне кавою та цигарками, без яких цілодобова робота у прес-центрі чи волонтерському офісі фізично неможлива. Інколи вона пахне бензином, жовто-брудний колір якого став кольором ваших рук. А інколи її запах – це запах горілої ґуми, який не вивітрюється зі зміною одягу, бо він не лише на тобі, а й у тобі. Але зазвичай Гідність не має запаху чи кольору. Бо Гідність – це не лише мужність в екстремальних умовах, здебільшого Гідність – це просто мовчазна жертовність. На святкуванні випускного 2015 року я запитував у наших випускників-магістрантів, які першими вийшли на львівський Майдан, що тоді ними керувало – передчуття протестного драйву чи інтуїтивне відчуття загрози? Чіткої відповіді на це

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

запитання ні ми, ні вони не маємо досі. Втім ми точно знаємо, що цей день став початком Історії їхнього дорослішання. Бо в ипр о бу ва н н я Г І ДНІ С Т Ю в часи Майдану – це тест на відповідальність та дорослішання – дорослішання і особисте, і всього покоління. Майдан навчив наших студентів захищати свою Гідність, професійне життя змушуватиме наших випускників відстоювати її щодня, бо мати гідність – значить чинити відповідально і чесно. Випробування цінностями Кожен фах має своє призначення, свою місію. Проте журналістика – фах особливий. Те, щ о м и р о б имо, як ми ро б им о, д л я ко го м и ро б и м о – питання не риторичні, а екзистенційні. Відповіді на ці запитання визначають нашу місію та формують наші цінності. Я маю улюблене визначення журналістики, яке сформулював Ларрі Кінґ. Він вважає, що справжня журналістика – це передусім вміння розповідати історії: цікаві, смішні, трагічні, повчальні, радісні чи сумні. Вміння розповідати історії – це, з одного боку, один із найбільших талантів у журналістиці, з іншого – суть фаху. Переконаний, що опанувати мистецтво створення історій під силу кожному талановитому студентові. Втім для справжньої журналістики цього все ж недостатньо. Попри мою симпатію до визначення Ларрі Кінґа, наважуся його трансформувати: с п ра в жн я журналі стика – це вміння розповідати кожну історію як н а й гол о в н і ш у у своєму професійному житті. Щоб кожна історія ставала найголовнішою, ми вчимо студентів, що призначення, місія журналістики, її головні цінності формулюють три простих слова – С В І Д Ч И Т И . С Л У Ж И Т И . С П ІЛ К У ВАТ И С Я. Бо с п ра в ж н я жу р н ал і ст и ка – це не рейтинги, тиражі, рекламні бюджети, кількість аудиторії: це шанс о д и н ра з в житті о д н и м те к сто м допомогти о дні й людині ухвалити рішення!!! Тому головне випробування, яке очікуватиме наших

Ігор Балинський. П’ЯТЬ ВИПРОБУВАНЬ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

випускників, – усвідомити те, що насправді журналістика – це професія од ного вчинку, одного тексту, од ного спілкування!!! І ТАК ЩОДНЯ УСЕ ЖИТТЯ !!! Ми пишаємося, що чимало наших студентів і випускників уже розповіли ПОК И ЩО найважливішу свою історію. У Марічки Паплаускайте – це історія про безхатченків зі спільноти взаємодопомоги «Оселя»; у Валентина Дігтяренка – про війну очима капеланів; у Наді Калачової – про дівчинку Мишку із синдромом Дауна; у Володі Молодія – про українських заробітчан, одним із яких він також свого часу був; в Олі Перехрест – про дорослішання її покоління під час Майдану; в Андрія Приймаченка – про мужність та героїзм українських воїнів; в Іри Андрейців – про батьків героя Небесної сотні білоруса Михайла Жизневського; в Альони Савчук – про долі жителів Панкіської ущелини. Я можу продовжувати цей перелік, повірте, він чималий. Та лише цих прикладів цілком достатньо, щоб мати підставу сказати: студенти та випускники Школи журналістики УКУ готові розповідати кожну свою історію як на йголовніш у !!! Випробування війною Зізнаюся чесно: найскладніше наше випробування за 5 років існування Школи журналістики УКУ – це випробування війною. За моєю спиною карта. На ній – наші студенти й випускники з окупованих і прифронтових українських територій, студенти та випускники, які через війну та окупацію втратили батьківщину, друзів, домівки, можливість бути поруч з рідними та близькими. Ма ємо та к их 1 7 ! Одними з найбільших викликів цієї війни стали за гост р ена ч утливі сть – до фальші, брехні, примітивної пропаганди, та недо ві ра – на жаль, інколи навіть до тих, хто щиро хоче допомогти. Як про це говорити? Які слова дібрати? Як не стати байдужими, бо «це все далеко і це не твоя війна»? Як не дозволити особистому впливати на професійне? Як не озлобитись?

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Як застерегти від спокуси «бути жертвою»? Як втримати баланс, стати понад бар’єрами? Ці всі питання не мають чітких чи правильних відповідей. Та я вірю, що, попри усі проблеми та виклики, ми їх знайдемо! Мій оптимізм ґрунтується на важливому аргументі: за 5 років нам вдалося сформувати спільноту однодумців, які і в особистому, і в професійному сповідують ті самі цінності, є відповідальними та небайдужими. Випробування майбутнім Мудре прислів’я каже: Хо ч е ш н а с м і ш и т и Б о га – р о зкаж и й о м у п ро с в о ї п ла н и!) Випробування майбутнім – це один із найважливіших наших викликів. Ми достеменно не знаємо, якою стане Школа журналістики УКУ, скажімо, у наступні 5 років, але сподіваємося вас ще не раз по-доброму здивувати!) Попри невдячність планувань і прогнозів у нашому мінливому світі, частина з нас ризикнула розповісти серйозно і трішки жартома про очікування та мрії Школи журналістики УКУ. Володимир Павлів: Попри всі нескромності таких заяв, я не бачу інших таких навчальних закладів, які можуть створити у сфері підготовки майбутніх журналістів конкуренцію. І це не є самозакохане твердження – це досвід, помножений на знан ня як це робиться. Ольга Мирович: Натомість хотілося б, щоб у нас за 10, 20, 30 років була створена конкурентна система, і конкуренція підштовхувала нас уперед. Отар Довженко: Це означає, що ми маємо пропагувати не так Школу журналістики УКУ, як саму ідею якісної журналістської освіти. Коли з’являться хоча б кілька, хоча б десяток осередків реальної професійної журналістської освіти, почнуть між собою конкурувати, перетягувати викладачів, тренерів, посилати одне до одного шпигунів, битися за вступників, переконувати їх: «Ні, ліпше до Харкова, до Дніпра, до Одеси, до Прилук, до Ніжина», і ось тоді я буду вважати, що свою частину справи я зробив.

Ігор Балинський. П’ЯТЬ ВИПРОБУВАНЬ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Андрій Приймаченко: Якщо говорити про те, про що я мрію у межах Школи журналістики УКУ, то це про те, щоб студенти, які тут навчалися, не йшли на вже існуючі підприємства, медіапідприємства, рекламні студії, а створювали свої ініціативи і так розширювали свій досвід, який вони здобули в УКУ. Бо немає сенсу іти з цим досвідом у медії старого зразка. Ігор Балинський: Я себе вважаю людиною зі здоровим глуздом і розумію, що таку медіасистему, якою вона сьогодні є, змінити навіть зсередини фактично неможливо. А тільки в умовах альтернативи, яка передбачає конкуренцію, система змінюватиметься. І було би достатньо, щоб Школа журналістики УКУ, яка є освітньою альтернативою, випускала медійників, журналістів, які стануть професійною альтернативою системі. Вікторія Бабенко: Я усіляко прагну до того, щоб студенти несли інші цінності, продукували інші ідеї, не використовували мертвої мови, старих штампів. А щоб вони були генераторами нового на різних рівнях. Ольга Мирович: Хотілося б, щоб наші випускники не втомлювалися ставити питання: гострі, які вимагають рефлексій, які будять суспільство. Ігор Балинський: Мені видається, що це було б одним із надзавдань – трансформувати добру, якісну, практичну професійну освіту, яку ми намагаємося давати нашим студентам тут, у Львові, у реальні дорослі альтернативні медії, які би могли знайти свою аудиторію і працювати з цією аудиторією ефективно. Вікторія Бабенко: А стимул, який нас урухомлює, дуже потужний. Це наші студенти. Ми завжди йдемо за нашими студентами, а через те, що вони такі активні і вмотивовані, вони нас за собою ведуть. Тому в нас тут така взаємодопомога – ми ведемо їх, вони ведуть нас. І виходить така загальна синергія. Катерина Івах: Попри те, що ми тут маємо ненормований робочий графік, все одно вдома приходимо, сідаємо і працюємо. Пошта, дзвінки – це все практично цілодобово. Це цікаво, це запалює. Робота, яка дає задоволення.

P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Володимир Павлів: У нас кафедра в прекрасному стані зараз, але я би хотів, щоб вона ще розширилась у міжнародному плані. Щоб це було середовище однодумців, які творять одну школу в рамках всієї Європи. Грубо кажучи, щоб на кафедру до нас додались ще люди з інших країн, інших культур, які абсолютно поділяють той стиль підготовки студентів, стиль організації навчального процесу, який ми започаткували, якого ми притримуємось. ******** Насправді історія Школи журналістики УКУ тільки розпочинається. Ми – частина цієї історії. І саме від нас залежить, якою вона буде завтра: цікавою, успішною, радісною чи сумною? Промова, виголошена під час урочистостей з нагоди 5-річчя Школи журналістики УКУ, Львів, 20 вересня 2016 р. Б.

Школа журналістики УКУ: випуск-2017 Стоять, зліва направо: Альона Вишницька, Уляна Іванишин, Сніжанна Беляєва, Вікторія Пархоменко, Олена Зашко, Петро Ткачишин, Діана Колодяжна, Єлизавета Сокуренко, Вікторія Хорошун, Роксолана Мудрак, Юлія Кушнір, Катерина Старокольцева Сидять, зліва направо: Артур Корнієнко, Оксана Мамченкова, Анна Чуданова, Марія Педоренко, Остап Яриш, Наталія Дихно, Тетяна Столярова

ПОНАД БАР’ЄРАМИ V 2015-2017

ПРОМОВИ ВИПУСК-2017: СЛОВО В ДОРОГУ ДЕВ’ЯТЬ ІСТОРІЙ ПРО

Cвідчення · Служіння · Спілкування P.S. 5-РІЧЧЯ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Упорядник: Ігор Балинський Літературний редактор: Анна-Марія Волосацька Коректура: Галина Ференц Макет: Марія Ткач Технічне редагування: Ростислав Рибчанський

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ вул. Іл. Свєнціцького, 17, 79011, Львів тел.: (+38032) 240-99-40