твоє нове місто
№1 (1) п’ятниця, 19 грудня
У цьому номері: Галичина та Донбас: ідея від’єднання
c. 4
Волонтерський рік Волонтери стали однією з рушійних сил в Україні. Як тоді на Майдані, так тепер по всій країні вони допомагають людям. Щоправда, збільшився масштаб роботи: військові, переселенці, мешканці окупованих територій, зруйновані міста. Ми поспілкувалися з львів’янами, яких події на Сході змусили стати волонтерами і відмовитися від звичного життя. Це тендітна жінка, яка на собі переносить бронежилети через українсько-польський
кордон. Або власниця сувенірного магазину, на прилавку якої поряд з подарунками лежить військова амуніція. Студент, який збирає українські книжки для звільнених від бойовиків міст на Сході. Чи молоді хлопці-історики, які поїхали відбудовувати зруйновані від обстрілів квартири у Краматорську і вперше потрапили на Донбас. Або кримчанин – він шість років тому приїхав до Львова, а тепер допомагає переселенцям адаптуватися до нових умов життя. Продовження на с. 8-9
Я – волонтер: тортури совістю
Пластикова реінкарнація
c. 11
Чи потрібен Шептицькому сквер?
Репортаж з життя тих, хто допомагає Війна триває, і деякі українці не полишають доброчинності. Як це – бути посередником між тими, хто дає, і тими, хто потребує, дізнавалася кореспондент «Re:Lviv».
«
КОЛИ Я ЙШЛА «НА СПРАВУ», ТО ДУМАЛА, ЩО ПОЧНУ РОЗДУВАТИСЯ, ЯК ІНДИК, ВІД УСВІДОМЛЕННЯ ВЛАСНОЇ ЗНАЧУЩОСТІ. ПРОТЕ НЕМОЖЛИВО УНИКНУТИ ПОЧУТТЯ МЕНШОВАРТОСТІ, ЯКЩО ДОВОДИТЬСЯ ВИПРОШУВАТИ У ПЕРЕХОЖИХ ГРОШІ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ПОТРІБНО ДЛЯ ДОБРОЇ СПРАВИ.
Продовження на с. 7
»
c. 15
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
політика
погляд
де-факто
Непотрiбна «Свобода»
Як зберегти прописку у Раді? ЯРОСЛАВ НАЗАР
Закон з продовженням Правники святкують: Президент таки підписав «правильний», доопрацьований законопроект про правовий статус переселенців, якого так довго й терпляче дожидалися вимушені втікачі зі Сходу й Криму. Десятки міжнародних організацій готові підтримати українців, які потрапили у біду. Та чи готовий Уряд допомагати своїм громадянам. АЛЬОНА САВЧУК
Представники політичного За останніми даними Держ- у Криму або у зоні бойових дій. Львова знову у ВР. Цього разу це одвічні вороги «Свободи» – «Са- служби з надзвичайних ситуацій Переселенці мають рівні із місцемопоміч» Андрія Садового. На в Україні більше 472 000 внутріш- вими права на медичне обслуговуцих виборах вони вразили нас не ніх переселенців зі Сходу та Кри- вання та освіту. Студенти можуть менше, ніж партія Тягнибока у му. Утім, оскільки й досі немає навчатися в інститутах та універ2012-му, бо стали третіми та про- централізованої системи реєстра- ситетах інших регіонів України. Фото: Сергій Гапон вели в парламент 34 нові обличчя. ції, неможливо встановити точну Закон спростив процедуру працевПроте, за традицією останніх кількість людей, які змушені були лаштування переселенців: людям років, львівська партія не може виїхати із анексованих та окупо- більше не потрібно їхати на небез- проекту нардепи зменшили суму ського суспільства із владою ще без скандалу. Щойно Андрій Са- ваних територій. У кожного з них печні території, щоб звільнитися фінансової допомоги від держави, не закінчена: майбутній Кабмін не довий відкорковував нову пляшку своя історія, потреби та проблеми: з роботи або перереєструвати пен- скасували пункти про право пере- захоче брати на себе відповідальшампанського, як йому хтось ви- як мінімум, житло, їжа і тепло. сію. Тепер це можна зробити заоч- селенців отримати землю під забу- ність за реалізацію теперішньої Принаймні частину з них ви- но, навіть без трудової книжки. стрілив іншим корком у потилидову та кредит на будівництво за редакції Закону. Правозахисник цю. «Самопоміч» залишилася без рішує Закон «Про забезпечення Представник Харківської пра- ставкою НБУ, відмовилися звіль- прогнозує, що новий Уряд, сфор«Волі». Юрій Дерев’янко оголосив, прав і свобод внутрішньо пере- возахисної групи Борис Захаров нити від оподаткування внутріш- мований за результатами коаліщо його партія сформує у ВР окре- міщених осіб». По-перше, він по- називає Закон компромісом між ню гуманітарну допомогу. Андрій ціади, підготує проект змін, який му фракцію і «здійснюватиме за- яснює, хто такі переселенці. Аби суспільством та владою: не все, Щекун говорить, що правозахис- Верховна Рада швидко проголосує. хист інтересів її виборців і діятиме розуміти масштаби проблеми та чого вимагали юристи, вдалося ники хотіли б включити у доку- Натомість Андрій Щекун не думає, спробувати допомогти кожному, закріпити законодавчо. згідно з рішеннями з’їзду партії». Красивий хід, враховуючи, Уряд створить Єдину інформаційЙого позицію розділяє і голова що більшість виборців чула про ну базу даних про переміщених громадської організації «КримВ УКРАЇНІ ЗАФІКСОВАНЕ НАЙЧИСЕЛЬНІШЕ ПЕ«Волю» як про інтернет-провай- осіб. Окрім особистої інформації ський центр ділового та кульРЕСЕЛЕННЯ ЛЮДЕЙ З ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ дера, а тут ще й партія така є. По- у ній буде також вказівка на ко- турного співробітництва ”УкраВІЙНИ – БІЛЬШЕ 472 000 ВНУТРІШНІХ ПЕРЕСЕдібне хрещення скандалом було лишнє і теперішнє місце прожи- їнський Дім”» та координатор зі «Свободою». Тоді у 2012-му на вання громадян та відомості про громадянського руху «ЄвроМайЛЕНЦІВ ЗІ СХОДУ ТА КРИМУ ефірі «ШустерLive» її представник, їхні потреби. дан-Крим» Андрій Щекун: «Цей По-друге, Закон гарантує право закон сформувала сама громадколи взнав про результат партії на виборах, розправивши крила переселенців на житло та соціаль- ськість і протягом семи місяців мент більше деталей. Наприклад, що Кабміну вдасться змінити якісь заявив: «Ми прийшли у ВР, щоб ну допомогу. Держава зобов’язана відбувалася реальна боротьба «про поняття отримання соціаль- положення Закону, «адже там не поселити їх на 6 місяців за свій ра- проти бюрократичної державної ного житла або саме позачергове передбачені конкретні цифри чи набити морду Партії регіонів». До речі, коротко про «Свободу». хунок. Переселенці повинні спла- машини за його прийняття». або цільове отримання земель- якийсь бюджет». Вони не пройшли у парламент, бо чувати лише комунальні послуги. Інше питання – як влада буде Борис Захаров називає вели- них ділянок для тих, хто позбувся занадто високо задерли голови і Також кожен з них отримувати- ким недоліком те, що не було вра- практично всього; в Законі нічого його виконувати. Уряд повинен уявили, що політичний тріумвірат, ме фінансову допомогу протягом ховано інтересів іноземців та осіб не сказано про підтримку та оздо- представити чіткий план того, як який створили на Майдані – кви- півроку. Щомісяця працездатним без громадянства, які мають пра- ровлення дітей, їх соціальну адап- переселенців забезпечити житгромадянам держава виплачува- во жити в Україні. Правозахисні тацію». Водночас Борис Захаров лом та виплатити їм фіндопомогу. ток у бізнес-класі до ВР. Проте світле майбутнє у раді тиме 884 грн, непрацездатним організації фіксують сотні кон- говорить, що остаточна «версія» Водночас громадськість має далі вимірюється ділами, а не смо- – вдвічі менше. Проте виділяти кретних випадків звернення такої Закону – найбільше, чого можна моніторити та контролювати цей лоскипними маршами. Поки гроші будуть лише тим, хто зареє- категорії людей. Експерт переко- було досягти за даних умов. Ан- процес, щоб довести його до логіч«Самопоміч» розробляла «Ре- струється у Центрі зайнятості. наний, що українська правова по- дрій Щекун додає, що у документі ного завершення. Щоб отримати житло, потріб- літика щодо східняків формується враховано стратегічно найважлианімаційний пакет реформ», Правозахисника Бориса Заха«свободівці» Мірошниченко та віші пункти. рова щиро дивує позиція влади Бенюк били писка ПантелеймоЗакон дозволяє залучати для у такій складній ситуації. Тим нову. Поки Майдан гудів, Юрій допомоги переселенцям не лише більше бентежить тактика Уряду: ПРОТЯГОМ СЕМИ МІСЯЦІВ ВІДБУВАМихальчишин прогулювався Хрегроші держбюджету, а й міжна- «Коли за кордоном відбувається ЛАСЯ РЕАЛЬНА БОРОТЬБА ПРОТИ БЮщатиком разом із бригадою своїх родних організацій та приватних внутрішнє переміщення людей, РОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВНОЇ МАШИНИ культурознавців в адідасі. підприємств. усі готові бігти і швидко писати А поки все це відбувалось, ІриЩо важливо – документ ска- закон, навіть перебільшувати проЗА ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ на Фаріон встигла заперечити совує податок на гуманітарну до- блему, просячи допомоги в інших своє комуністичне минуле. Потім помогу з-за кордону. За словами держав. У нас навпаки: проблему показала журналістам свою любов но стати на облік внутрішньо пе- за принципом колективної вини: представника Управління вер- схильні замовчувати або примендо орнітології та ботаніки, шмену- реміщених осіб та мати довідку «Ви на Донбасі просили, щоб Ро- ховного комісара ООН у справах шувати, із законом не квапляться, ючи себе орлицею та яблунею. І як переселенця. Оформити довідку сія вас захистила. Тепер вирішуйте біженців в Україні, Молдові та Бі- а прийнятий [Верховною Радою вишенька на торті – Ірина Фаріон можна безкоштовно у відділі со- свої питання самостійно». Інтере- лорусі Ноелі Калхун, міжнародні 19 червня та згодом ветований назвала людей, які не проголосу- цзахисту держадміністрації міста си сотень тисяч співгромадян, які організації чекали лише підписан- Президентом] закон не відповідає вали за неї на окрузі, «рабами і або села, куди людина переїхала. опинилися в біді, не враховуються. ня закону Президентом, адже «не міжнародним стандартам». нещасними». На моїй пам’яті це При собі потрібно мати паспорт Права людей на окупованих тери- хотіли виділяти кошти, з яких 18% Наразі в Україні зафіксоване вперше, коли кандидат у депутати чи інший документ, що засвідчує торіях постійно порушуються. йшло б на податки». Борис Заха- найчисельніше переселення люкусає руку, яка його годує. особу і підтверджує проживання Під час обговорення законо- ров вважає, що війна громадян- дей з часів Другої світової війни. До речі, Ірина Фаріон – чемпіон щодо образ. Не встигли волонтери поставити українську армію на ноги, як пані «орлиця» передала «нічний привіт якомусь бірюкову», який є москалем, а його язик – найкращий трофей для Путіна. Юрій Бірюков – один з небагатьох, які жертвують багато чим, аби поставити українську армію на нові берци та важку броню. «Свобода» – партія чудових людей, які захищали країну і на Майдані, і зараз на Сході. Біда в тім, що цих людей партія не показує, вона про них згадує здалека, але вперед себе далі ставить провокаторів. Якби Олег Тягнибок визнав помилки «Свободи», пообіцяв їх виправити та виключив би з партії «ненадійних елементів», то був би у парламенті і бив би пики «Опозиційному блоку».
«
»
«
»
:
Реклама
2
3
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня
політика
фокус
Політичний колобок Нова Верховна Рада вже прославилась першими розколами. Партія «ВОЛЯ», яка була частиною «Самопомочі», визнала роботу зі своїми колегами «незадовільною» та вирішила утворити в парламенті окрему фракцію. Які причини таких політичних маневрів та від кого «ВОЛЯ» не зможе/гла втекти? ЯРОСЛАВ НАЗАР «ВОЛЯ» – партія, яка утворилася після Майдану. В ній «ті, хто зупиняв незаконні забудови, виступав проти сутенерів у суддівських мантіях», а також колись громадські активісти, а тепер політики Єгор Соболєв, Юрій Дерев’янко та інші. Вони пішли у ВР, щоб поводитись там так, як вони того хотіли, коли були б виборцями. Та поствиборчий скандал поставив хрест на цьому гаслі та першій передвиборчій обіцянці, яку «ВОЛЯ» провалила. Кому на руку цей маневр колобка? «ВОЛЯ» звинуватила «Самопоміч» в порушенні домовленостей, а саме «не підтримку узгоджених мажоритарних кандидатів на окремих округах і невідповідність люстраційним і морально-етичним критеріям деяких активістів та членів об’єднання». Цю заяву оприлюднили на з’їзді партії другого листопада. З самого початку ця історія почала пахнути тушками. Головне питання – навіщо заявляти про ці «порушення» після виборів, коли стало відомо, що «Самопоміч»
проходить до парламенту? Один з ругу Таміла Ульянова сказала, що лідерів «розкольників» Юрій Де- «мала особистий досвід спілкуванрев’янко сказав, що до виборів пу- ня із представниками «Самопоблічно говорити про ці порушення мочі». У нас попросили гроші за було неправильно. Він каже, що «вхід», вказавши що ми потрапили партія вирішила заплющити очі до списку безкоштовно». на те, що «Самопоміч» вирішуваОдин із засновників «ВОЛІ» ла все в односторонньому порядку. Єгор Соболєв, який після скандаПроте депутат додає, що всі чле- лу вийшов з партії, вилив повне Джерело: caricatura.ru ни «ВОЛІ» будуть у фракції «Са- відро звинувачень вже на адресу мопоміч». «Наші партійці будуть Дерев’янка. Він сказав, що остану фракції «Самопоміч», так як і ній – дуже талановитий шахрай, цицької та Павла Костенка від- стійно втручатись та завантажуваговорили. Це не руйнування, це за яким стоїть величезне угру- мовитися від отримання мандатів ти на окремий сервер інформацію. Це шахрайство з витягуванням питання політичної відповідаль- повання з викачування грошей депутата Верховної Ради. «Ми вимагаємо, щоб вони звер- конфіденційної інформації про ності», – додав депутат. платників податків. Виглядає так, що Дерев’янко і Єгор Соболєв додав, що рішен- нулися до Центральної виборчої правові відносини громадян. Очевидно, що «Самопоміч» баКо ввійшли до «Самопомочі» лише ня про вихід із «Самопомочі» на комісії із заявою про відмову від через «нардепівські» квитки. Бо так званому Національному з’їзді отримання мандата народного де- чила кого брала у свої ряди, тому перебувати у раді в складі партії з партії партії приймали «мертві путата», – наголошується в попе- її публічне здивування щодо дій «ВОЛІ» таке ж комічне, як заяви якою ти туди пройшов – це вимога душі», а саме юристи Дерев’янка редньому варіанті рішення. Ця історія цікава ще й тим, що останньої щодо «порушень домовзакону, а не питання руйнування. та 12 невідомих нікому осіб з Іва«Самопоміч» знала кого бере у свої леностей» і «вихід з об’єднання» Юрій Дерев’янко сказав, що пар- но-Франківська. тія провадитиме свою діяльність Та на цьому історія не закін- лави. Юрій Дерев’янко у 2013 році після результатів виборів. Юрій Дерев’янко і Ко здійснили згідно з рішенням Ради партії. Та чилася. Окрім Соболєва рішення був замішаний у скандалі в Міхто такий Юрій Дерев’янко і члени вийти з партії «ВОЛЯ» також ухва- ністерстві юстиції. Тоді компанії прекрасний маневр, щоб пройти у Ради партії? лили інші кандидати в нардепи від «Арт-мастер» і «3-Т» ( власниками ВР та залишитись в дамках. Але Хвиля бруду, яка накрила оби- Об’єднання «Самопоміч» – Вікто- яких є Дерев’янко та член ПР Ва- історія з колобком показує, що дві партії після заяви про ство- рія Войцицька та Павло Костенко. силь Гуреєв) створили програмне завжди знайдеться хитріший. Пирення міжфракційної групи у Пізніше на з’їзді партії «ВОЛЯ» забезпечення щодо ведення дер- тання лиш у тому, коли ми побапарламенті зашкалила. Кандидат було ухвалено рішення з вимогою жавних реєстрів. Особливістю було чимо слід тої лисиці, яка перехивід «ВОЛІ» по 26 виборчому ок- до Єгора Соболєва, Вікторії Вой- те, що в її роботу можна було по- трила колобка «ВОЛІ»?
:
де-факто
Кіна не буде, або
Люстрація місцевого розливу Під час позачергових парламентських виборів на дільницях нерідко можна було почути: «Ми прагнемо змін». І допоки Верховна Рада 8-го скликання тільки набирає повітря у груди, аби пірнути у каламуть української політики, у країні вже запустили маховик люстрації. Проте скомпрометовані причетністю до «папєрєдніків» львівські чиновники можуть зітхнути з полегшенням. До наступного року люстрація їх майже не торкнеться ОЛЬГА КЛІНОВА Процес очищення влади покликаний заборонити посадовцям, які своїми діяннями сприяли узурпації влади Януковичем, певний час обіймати державні посади. Це стосується службовців обласної та районних адміністрацій, правоохоронців, прокурорів та суддів, які працювали щонайменше рік до 22 лютого 2014 року. З моменту прийняття Закону «Про люстрацію» у вільне плавання вирушили троє заступників начальника міліції Львівщини Дмитра Загарії. Правоохоронці
нижньої ланки під першу хвилю Охочих контролювати процес «приречених» не потраплять. Ра- очищення влади на Львівщині зом з іншими держслужбовцями поки що немає. Створений навони чекатимуть 2015-го. прикінці лютого Люстраційний «Люстрація у територіальних комітет Майдану Львівщини само та районних управліннях усіх ор- розпустився ще в серпні. До його ганів влади почнеться наступного складу входили місцеві журналісроку. Зараз Міністерство пере- ти та громадські діячі. Програма віряє київських топ-керівників, «Люстрація» на каналі ЗІК, яка насамперед правоохоронних ві- була майданчиком для діяльності домств. Причому вони безсовісно об’єднання, востаннє вийшла ще затягують із цією перевіркою», – 18 жовтня. зауважив Єгор Соболєв, секретар Втім це була не єдина команГромадської ради при Міністер- да, яка спробувала взяти на себе стві юстиції України. місію громадського контролю за люстрацією у Львові. На початку травня Петро Колодій заявив про створення Люстраційного комітету і при Львівській Облраді. При цьому голова ЛОР запевнив, що ні він, ні його заступники, ні депутатський корпус не матимуть впливу на новостворену координаційну раду. До слова, депутати на будь-якому рівні не підпадають під закон про очищення влади, оскільки у їхньому випадку люстрацію проводить виборець, вирішуючи віддати чи не віддати за нього голос. Тоді створення ще одного органу, який мав би координувати процес очищення влади, Люстра-
ційний комітет Майдану Львівщини зустрів обуренням. Проте далі заяви Колодія новостворена рада не зробила і кроку. За законом організація процедури перевірки покладається на Міністерство юстиціїї, при якому функціонує Громадська рада. Її склад погодили 17 листопада. Очищення влади у країні контролюватимуть 12 журналістів та громадських діячів, які ведуть антикорупційну роботу. «Участь у тривалому, нерегламентованому, аморфному процесі, у якому буде купа «епізодів» – це стрьомно. Прямо скажемо, туди
«
мусять бути місцеві незалежні представники Громадської ради з люстрації. Ми шукатимемо їх через відкриті конкурси і виберемо найбільш гідних. За правилами, які ми прописали в положенні про Громадську раду, усі члени Громадської ради мають підтримати представника у тому чи іншому регіоні, щоби ми справді обрали людей, яким довіряємо», - повідомив Єгор Соболєв. В активізації процесу очищення влади на Львівщині тільки наступного року Громадська рада проблем не вбачає. «Якщо у них є плани пропра-
ЛЮСТРАЦІЯ У ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ТА РАЙОННИХ УПРАВЛІННЯХ УСІХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО РОКУ
ніхто не рвався. Тих, хто входить в раду, довелося вмовляти. Увесь цей процес жере час і, крім відчуття причетності до чогось історичного, жодної радості не приносить. Наш інтерес – це можливість отримувати інформацію про всяких мутних упирів», – розповів Денис Бігус, член Громадської ради з люстрації при Мін’юсті. Що стосується призначення представників Громадської ради на регіональному рівні, то із цим не поспішатимуть. «Це мають бути абсолютно незалежні люди з кришталевою репутацією. Їх шукатимуть, у тому числі, серед журналістів. Вони мають бути добрими організаторами, бо завдання таких представників – організувати ефективний громадський контроль у своєму районі, містечку чи області. Це
»
цювати півроку-рік, то можуть не перейматися. А як планують пропрацювати на своїй посаді решту життя, тоді варто переживати. Я не бачу проблеми у тому, що люстрація на місцях не розпочинається вже зараз. Незворотність важливіша за швидкість і тяжкість покарання. Знати, чи тебе це торкнеться, важливіше, ніж бути люстрованим вже і негайно. Тільки після формування регіональних комітетів процес прискориться», – говорить Денис Бігус. Для одіозних посадовців є «пом’якшуюча обставина»: у разі, якщо вони воюють на Сході, закон їх не зачепить. Відтак, у колишніх прибічників Януковича є шанс спокутувати корупційні гріхи власною кров’ю. Або отриманою за черговий хабар довідкою про участь в АТО.
:
4
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
політика
градус впливу
Львівські ультрас: за і проти Під час Революції гідності футбольні фанати були захисниками майданів по всій країні. Зараз же багато хто з них вирушив воювати на Схід. Тим не менш, позиція спільноти фанів не зовсім однозначна. З одного боку, минулої зими ультраси продемонстрували приклад консолідації заради єдиної мети, а з іншого – вони все ще лишаються збудниками суспільного неспокою. МАРІЯ ШЕЛІЯ Фанати львівських «Карпат» були одними з перших, хто вирішив підтримати Майдан. Вони продемонстрували солідарність із протестувальниками, почали боротьбу з тітушками та збирали допомогу для Євромайдану. Згодом ультраси Львова долучилися до безстрокового «фанатського перемир’я» заради «світлого майбутнього країни» під гаслом «від Луганська до Карпат фанат фанату – друг і брат». Разом із львівськими вболівальниками ініціативу підхопили ще 33 фанатських фірми. «Ми вважаємо, що продовжувати будь-яку конфронтацію у фанатському середовищі – це злочин проти світлого майбутнього України», – наголосили тоді українські ультраси. У світосприйнятті фанатів нічого не змінилося, вони завжди були патріотами, розповідає керівник ГО «Завжди вірні» Тарас Павлів. Перебуваючи у фанатському русі з 2006 року, Тарас каже, що ультраси й раніше йшли проти системи та навіть проти своїх клубів, коли бачили, що там на перше місце виходять гроші та політика. Сьогодні на матчах, де грають «Карпати», можна побачити фанатів переважно до 20 років – старші активісти поїхали до зони
АТО. Карпатські ультрас служать і в Національній гвардії, і в добровольчих батальйонах. Когось на війну приводить патріотизм, когось повістка, а когось праг-
Львова. Символіка завжди була важливою для ультрас. За допомогою неї вони визначають себе як певну соціальну групу. Також символіка є тим, через що в су-
Фото: ultras.lviv.ua
нення до постійної боротьби та протистояння. Ті ж, хто з якихось причин не вирушив до зони АТО, здебільшого організовують допомогу у Львові. ГО «Завжди вірні» збирають гроші на потреби армії, влаштовують благодійні аукціони та займаються волонтерством. Цікаво, що навіть на «передовій» львівські ультрас намагаються зберігати маркування своєї спільноти, малюючи на танках герб
спільстві фанатів сприймають як «вкрай правих», «радикалів» та часом «фашистів». Так, ще у 2013 році на «Арені Львів» стався інцидент з використанням болільниками нацистських символів. Після чого «Арену Львів» дискваліфікували від проведення відбіркових матчів національної збірної до 2018 року та зобов’язали Федерацію футболу України виплатити штраф у розмірі 45 000 швейцар-
ських франків. Тоді на матчі Україна-Сан-Марино організація FARE («Футбол проти расизму в Європі») зафіксувала використання кельтських символів, число 88 на футболках та «нацистське вітання» серед львівських вболівальників. Другий не менш скандальний інцидент, пов’язаний з фанатами, трапився 2010 року на матчі Карпати-Галатасарай. Тоді на трибунах, де знаходилися українські ультрас, з’явився банер з написом турецькою, який перекладається як «Турецькі свині, забирайтеся геть з Європи», а поряд із цим майоріло зображення Кельтського хреста – символа, який використовується расистами по всьому світу. Цікаво, що самі львівські фанати не заперечують використання нацистської символіки на матчах, а ось відповідальність за кидання фаєрів на поле покладають на інші фанатські організації. Що реабілітує фанатів в очах громадськості – їхня суспільня діяльність. Зараз фани «Карпат» борються зі сумнівними благодійними організаціями, які прикриваються темою АТО. До того ж, одним з векторів суспільної діяльності є допомога дитячим притулкам. Окрім того, ультраси продовжують «війну» з квитковими спекулянтами. На питання, яким саме чином відбувається боротьба, Тарас Павлів відповідає: «Ми проводимо виховну бесіду, забираємо в спекулянтів ці квитки та заходимо на них на стадіон. Деякі після такого припиняють займатися перепродажем, а інших нічого не зупиняє». Наразі футбольних фанів хвилюють дві речі: перемога на війні та зміна ставлення влади до них.
«Нам набридло, що нас сприймають за злочинців», – розповідають вболівальники «Карпат». Тарас Павлів вбачає у фанатах відображення активного українського суспільства. Вони не вважають себе розчарованими і вірять в перемогу. Ультрас в Україні – це переважно молоді люди, і з тим, як дорослішає наша країна, збільшується й їхній вік. У той же час соціолог Вікторія Середа каже, що на сьогодні не можна стверджувати, що ультрас здійснюють вагомий вплив на суспільство. Часом «активність» фанатів переходить дозволені межі та перетворюється на безлад. Так, на цьогорічні Великодні свята львівські ультрас з розмахом відсвяткували «обливаний понеділок». Саме фанати «Карпат» та ГО «Завжди вірні» спочатку обливали перехожих водою, а потім почали битися з тими, хто був проти подібного. В результаті «свята» на три доби було заарештовано Тараса Павліва, який під час вишезазначених подій протидіяв міліції та влаштував бійку з правоохоронцями. Тоді суспільство обурилось подібній поведінці фанатів, тому недовіра до руху ультрас повернулася. Фактично, сьогодні середовище футбольних фанатів демаргіналізується за рахунок студентів та освіченої молоді, яка до них долучається. Позитивною тенденцією серед футбольних фанатів вважають появу нових облич. Утім, ультрас все ще залишаються однією з найрадикальніших груп суспільства. Але чи готові українці закривати на це очі в обмін на підтримку та захист? Навряд чи, але очевидно, що діалог між суспільством та фанатами вже почався.
:
Галичина та Донбас: ідея від’єднання «Хай відділяється той Донбас!» – фраза, яку можна було почути на Галичині ще до війни. Ця ідея є однією з причин антиукраїнської риторики на Сході України і знайшла продовження в протиідеї – «Пусть эти «бандеровцы» уходят из Украины». ВІКТОРІЯ ТОПОЛ, ОЛЕГ ТВЕРДЬ Донбас ніколи не був аж надто проукраїнським. Будь-яке висловлювання щодо інакшості регіону підхоплювали місцеві ЗМІ та ширили їх у гіперболізованому варіанті. Дуже гостро там сприйняли заяву Юлії Тимошенко, що регіон треба обнести «колючим дротом». Це було далекого 2004 року, проте для мешканців ця фраза й досі є взірцем «западенської» (що там вважають тотожним до «галицької») неприязні. Той далекий факт став для Донбасу одним з пояснень сьогоднішньої війни. Штучно розпалена нелюбов не була однобокою. Галицька теза про відокремлення Донбасу знайшла місцеву інверсію – «Пусть Галичина создает свое государство». Наприклад, у регіонально-
«
ции. Сначала, конечно, в примитивной, но доступной для всех форме: отделить три западные области от Украины, и пусть они там себе живут». Ці дві ідеї підсилювали одна одну та поглиблювали конфлікт. Прихильниками відокремлення Донеччини були галицькі лідери думок, які провокували ажіотаж у ЗМІ, від чого на Донбасі роздавалося неприємне відлуння гіпербалізованої ідеї. Журналіст Остап Дроздов уже декілька років говорить про окреме існування Донбасу та Галичини. З початком війни його думки стали лише різкішими. «Україна стала по-справді унітарною тільки тоді, коли від неї відпав Крим. Україна стане по-справді українською тільки
З ОДНОГО БОКУ ЦЕ ПРОВОКАЦІЯ, З ІНШОГО – СВІДОМЕ РОЗЧЛЕНУВАННЯ УКРАЇНИ
му виданні «Донецкие новости» опубліковали таке: «Почти три месяца активной «просветительской» работы майдана привели не к росту сторонников евроинтеграции – о ней, родимой, все уже давно забыли, – а к активному обсуждению идеи федерализа-
»
тоді, коли від неї відпаде Донбас», – пише Дроздов. Схожу думку має і письменник Тарас Прохасько: «Знаю, що це неправильно, але їх треба відпустити. Як варто відпустити ірландців, басків і ще там когось. Можна навіть проявити
так званий креатив – перейти у наступ, оголосити ультиматум Росії і вимагати, щоби вони забрали собі ці прокляті гарні землі разом з неприкаяним народом». Проте є відомі львів’яни, які дотримуються іншої думки. Історик Василь Расевич до початку революційних подій убачав розвиток України у федеративному устрої, не виносячи Донбас за український кордон. Втім, сьогодні Расевич бачить саме у федералізації загрозу: «Після того, як Віктор Медведчук, як один із глашатаїв російської політики щодо України, інструменталізував тему федералізації через свій «Український вибір», вважаю цю ідею небезпечною. Зараз її пропагують не для того, щоб удосконалити апарат державного управління, а для створення сепаратистських регіонів, які розвалюватимуть Україну. В теперішній час ідея федералізації – це однозначна маніпуляція для ослаблення і дестабілізації ситуації в країні». Науковець Йосип Лось вважає, що Україна має бути унітарною державою. Про відокремлення Донбасу він каже так: «З одного боку це провокація, з іншого –свідоме розчленування країни. Українцям хочуть окреслити безрадіс-
Карикатура авторів
ну перспективу: держави не було, нема і не буде. Це для того, щоб ми весь час були у тривозі і не повірили, що українська держава постала раз і назавжди. А нам треба головну ідею: Україна – на вічно». На користь єдності України виступає і львівський політикум. Мер Львова та лідер «Самопомочі» Андрій Садовий неодноразово говорив про неприпустимість роз’єднання країни. Перейдемо від думок та уявлень до мови цифр. За даними соціологічної групи «Рейтинг», станом на липень 2014 року 97% галичан підтримували єдність України. За федералізацію ви-
ступали 1%. За відокремлення Донбасу висловилися 9% галичан. Сьогодні на Львівщині офіційно зареєстровано 8,5 тисяч переселенців. Також голова Львівської ОДА Юрій Турянський говорить, що на Львівщині перебуває близько 25 тисяч біженців. Великій частині з них допомагає громада. У Львові діють волонтерські організації: Центр зайнятості Вільних людей, Восток SOS тощо. Отже, на Галичині тему від’єднання Донбасу від України багато обговорюють, проте у світі дій вона так і залишається словом.
:
5
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня голос міста
політика
Розмови Львова
Путін, ринки і соціальна нерівність МАРІЯ ШЕЛІЯ, ЮЛІЯ ІЛЬЧЕНКО
У Львові існує одна стріт-артерська команда – Kickit. Утім, у місті діють також і окремі художники – Tabu, Wkar, Viska, Feno. «Творять» вони виключно під псевдонимами, бо сьогодні вуличне мистецтво межує з вандалізмом. Справа в тому, що малюнки на будівлях з’являються без дозволу господарів і часом псують екстер’єр міста. Проте стріт-артер Святослав (призвіще воліє не називати) говорить, що впершу чергу важлива сенс малюнку, а потім легальність: «Практично все можна гарно вписати в міське середовище». Райтери – саме так себе називають «художники вулиць», бо насамперед вони прагнуть донести до суспільства певну думку. Найпопулярніші теми серед професійних стріт-артерів на сьогодні – соціальна нерівність та патріотизм. «Кожен сам вирішує навіщо йому цим займатись. Для когось – це комерція, для когось – слава, для когось важливим є донесення якоїсь ідеї до людей, для когось – це просто хобі, що приносить задоволення», – каже Святослав. Цікаво, що часто графіті стають візитівками різних міст, що ще більше приваблює туристів. Проте, з точки зору соціологів, ці написи не є репрезентативними свідченнями про погляди більшості чи домінуючі настрої у суспільстві. Хоча нерідко хтось сторонній, наприклад, турист, помилково сприймає їх, як типові для мешканців певного міста. Тезу про те, що сенс є важливішим за форму пропагують і ті зображення, які не несуть жодної художньої цінності. Художники кажуть, що варто розрізняти два поняття – графіті та звичайні написи. Проте, якщо зображення має сенс та у ньому не використовується нецензурна лексика, то воно має право на існування. У центрі міста написи на стінах зазвичай зустрічаються у провулках. Ті, хто воліє висловлюватися в такий спосіб найчастіше апелюють до таких тем: свобода ринків, подолання корупції, патріотизм та антипутінська агітація. Зустрічаються також і націонал-соціалістичні символи, накшталт «ідея нації», та особливі маркування львівських футбольних фанатів. Соціолог Вікторія Середа зазначає, що ще з часів давнього Риму політична чи соціальна боротьба велася за допомогою зображень на стінах будинків: «Безумовно, ці написи є частиною громадського дискурсу. Їхніми характерними рисами є те, що у них можуть проявлятися думки у максимально відвертий, а інколи й агресивний спосіб». На стіні міського будинку можна написати те, що не опублікують у газеті, але те, що присутнє у думках людей. Звісно, було б краще, якщо соціально важливі ідеї висловлювалися не стільки на стінах, скільки в інтелектуальному вимірі публічного простору. З іншого боку, це може розпалювати ворожнечу між різними соціальними групами.
:
Війна, Путін, Донбас, корупція, реформи – теми, які активно вирують в інформаційному просторі України. У той же час, майданчиком для вираження соціально важливих думок стають стіни, зокрема, стіни Львова. За допомогою малюнків на злободенні теми висловлюють свої думки як професійні стріт-артери, так і пересічні львів’яни. Вони надають стінам голос та змушують їх привертати увагу перехожих. Хтось вважає це вандалізмом, а хтось вуличним мистецтвом.
Фото авторів
В ОСНОВНОМУ РОБОТИ ЛЬВІВСЬКИХ РАЙТЕРІВ ВІДОМІ ЛИШЕ МАЛОМУ КОЛУ ГЛЯДАЧІВ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНИ ПІДІЙМАЮТЬ ПРОБЛЕМУ СОЦІАЛЬНОЇ НЕРІВНОСТІ
ХАРАКТЕРНИМ ДЛЯ ВУЛИЧНИХ НАПИСІВ Є ТЕ, ЩО ДУМКИ У НИХ ПРОЯВЛЯЮТЬСЯ У МАКСИМАЛЬНО ВІДВЕРТИЙ, ІНКОЛИ АГРЕСИВНИЙ СПОСІБ, ОСКІЛЬКИ ВОНИ Є АНОНІМНИМИ ТА НЕПІДКОНТРОЛЬНИМИ
ЛЬВІВ’ЯНИ ЗВИНУВАЧУЮТЬ МЕРА У ТОМУ, ЩО У МІСТІ НЕ ПРОВОДИТЬСЯ ЖОДНИХ РЕФОРМ, ЯКІ МОГЛИ БИ ЗМІНИТИ НА КРАЩЕ ЖИТТЯ ЛЬВІВ’ЯН, НАТОМІСТЬ ЄДИНЕ ЧИМ ЗАЙМАЄТЬСЯ МІСЦЕВА ВЛАДА – РОЗВИТКОМ ТУРИЗМУ У ЛЬВОВІ
ЯВКА НА ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ ЦЬОГО РОКУ, НА ЛЬВІВЩИНІ, БУЛА НИЖЧОЮ, НІЖ НА ПОПЕРЕДНІХ. ЛЮДИ НЕ ГОЛОСУЮТЬ ЧЕРЕЗ РОЗЧАРУВАНЯ У ВЛАДІ АБО НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ ТА СТРАХ ЗРОБИТИ НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР
ПІСЛЯ «НОЧІ ГНІВУ» 2014 РОКУ З 18 НА 19 ЛЮТОГО ЛЬВІВ’ЯНИ ВИРІШИЛИ БОРОТИСЯ З УСІМА ПРОЯВАМИ КОРУПЦІЇ В МІСТІ, ЗОКРЕМА ПРОТИ РЕЙДЕРСЬКИХ ЗАХОПЛЕНЬ НА РИНКАХ
НАПИС ПРИСВЯЧЕНИЙ ФАНАТУ ЛЬВІВСЬКИХ «КАРПАТ», ОДНОМУ З ЛІДЕРІВ ОРГАНІЗАЦІЇ BANDERSTADT ULTRAS, САШКУ ШАЛЕНОМУ, ВБИТОМУ У ЛИПНІ 2011 РОКУ
6 суспільство погляд
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV допомога
АЛЬОНА САВЧУК
У квітні цього року уряд зекономив для держбюджету 308 млн грн. І все б нічого, якби це рішення не виставило на вулицю тисячі соцпрацівників. Експерти, представники українських і міжнародних організацій та просто притомні люди запевняли: так дірку у бюджеті не залатати. Більше того – це рішення призведе до соціальної катастрофи в країні. Та де ви бачили міністра, якого можна переконати логічними аргументами й реальними цифрами? Для тих, хто не поінформований, – короткий лікнеп. Статистика Мінсоцполітики за 2013 рік: майже 360 тисяч сімей в Україні перебувають у «складних життєвих обставинах»; майже 590 тисяч дітей виховуються у таких сім’ях. Соцпрацівник – це та людина, яка за мізерну зарплату кожен божий день проводить разом зі своїми підопічними: малозабезпеченими сім’ями, важкохворими, підлітками-інтернатівцями, самотніми старенькими, мамами-одиначками, інвалідами. Він приносить їжу, прибирає у них вдома, привчає доглядати за собою, допомагає соціалізуватися і не почуватися маргіналами. І це не вичерпний перелік повинностей соцпрацівника за мізерні плюс-мінус 1300 грн. Посаду соціального працівника впровадили всього два роки тому. До того взагалі не було кому займатися неблагополучними верствами населення. Не буде й тепер. За попередній рік співробітники служби соцзахисту дали добрий результат: у 26 разів частіше вдалося переконати батьків не віддавати дитину в інтернат; вп’ятеро більше діток повернули з інтернатів у біологічні сім’ї; у 16 разів більше дітей влаштували у садочки і школи. За два минулі роки кількість сімей, яким допомагали соцпрацівники, зросла з 22,5 до 141 тисячі. В країні немає культури звернення до соцпрацівника, так само як і до психолога чи до лікаря для профілактики, а не коли припече. Нарешті люди потрохи вчаться приходити зі своїми проблемами до фахівця. За рік в Україні різко побільшало людей, якими треба опікуватися. Після Майдану все ще багатьом необхідна підтримка. Через війну на Сході з’явилися сотні тисяч біженців, десятки тисяч сімей загиблих та тих, хто продовжує боронити країну. Тепер взагалі немає кому допомагати цим людям. Є думка, що ініціатива уряду економічно обґрунтована – немає чого у складний час витрачати державні гроші на те, що дасть відчутні результати тільки через кілька років. Цілком логічно. Тоді чому влада щороку витрачає 5,9 млрд грн на невиправдано дорогі й безпорадні інтернати? Нагадаю, що соцпрацівникам у квітні потрібні були лише 308 млн грн. Здається, не на тому економимо.
«Оселя» для бездомних Якщо людина опускається на соціальне дно, дуже важливо, щоб там її зустріли ті, хто допоможе відштовхнутися від землі і спливти догори. Інструкція до дії: як втілити в життя ідею ресоціалізації безпритульних. АЛЬОНА САВЧУК У 1949 році французький священик Абе П’єр на свої гроші купив напівзруйнований будинок недалеко від Парижа. Після ремонту він планував поселити у ньому сім’ї, які через війну залишилися без дому. Священик не міг відновити будинок самостійно, тому ідея на певний час зависла у повітрі. Згодом він познайомився із колишнім в’язнем, який розповів, що хоче вчинити самогубство. Абе П’єр попросив чоловіка принаймні відкласти намір на певний
«
тожиток у Львові для ресоціалізованих осіб; благодійні крамнички, де можна придбати речі, пожертвувані спільноті містянами; майстерні, де колишні бездомні реставрують старі меблі, декорують посуд та виготовляють керамічні вироби, тим самим заробляючи на своє утримання. Заразом в «Оселі» живе близько двадцяти осіб. Люди приходять сюди на стільки часу, скільки їм потрібно. У спільноту приймають не працівники, а усі мешканці на
ЖИТТЯ В «ОСЕЛІ» БАЗУЄТЬСЯ НА ТРЬОХ ПРИНЦИПАХ: СПІЛЬНОТА, ПРАЦЯ ТА СОЛІДАРНІСТЬ.
термін та допомогти відремонтувати будинок. Той погодився. Так була створена перша спільнота, де бездомні могли разом жити, працювати та шукати своє місце у суспільстві. Одна з таких спільнот вже більше 14 років існує у Винниках, що під Львовом. Кілька ентузіастів об’єднали свої зусилля й початковий капітал та створили «Оселю». Це не лише притулок для безхатченків – місце, де бездомні можуть поїсти, поспати та помитися. «Оселя» – це передусім ідея взаємодопомоги, результат усвідомлення, що у суспільстві не може бути зайвих людей. Спільнота об’єднує і допомагає тим, хто із певних причин опинився на узбіччі суспільного життя: бездомним, убогим, неповносправним, залежним від алкоголю чи наркотиків. «Оселя» починалася зі старої сільської хати, де кухня була в коридорі, а вбиральня – надворі. Тепер до розгалуженої структури організації входять великий будинок із просторим подвір’ям, де живе спільнота колишніх бездомних; осередок підтримки, куди щодня приходять люди з вулиці, аби помитися, випрати одяг, отримати першу медичну допомогу; гур-
»
загальних зборах. Життя в «Оселі» базується на трьох принципах: спільнота, праця та солідарність. Кожен, хто приходить в організацію, зобов’язаний працювати, аби не бути залежними від інших. Важливо, щоб людина бачила перспективу і повернула собі почуття гідності. Усі зароблені мешканцями «Оселі» гроші йдуть на потреби спільноти: сплату комунальних платежів, продукти, бензин та інше. Принцип солідарності означає, що всі мешканці мають
«Оселя» веде активне громадське життя, проводить акції солідарності із бідними та безпритульними. Фото: emaus-oselya.org
допомагати біднішим за себе. Наприклад, щочетверга о 14:00 біля Порохової вежі у центрі Львові вони роздають бездомним їжу. Щоразу на такі частування приходить близько сотні людей. Окрім цього щороку на Різдво та Великдень спільнота влаштовує благодійні обіди для 300 безпритульних та малозабезпечених. Частину своїх заробітків мешканці «Оселі» постійно виділяють на осередок підтримки бездомних. Засновники організації говорять, що ідея допомагати людям, яким ще гірше, аніж тобі, насправді добре працює. Спільнота веде активне громадське життя, проводить акції солідарності із бідними та безпритульними: гаражні розпродажі, покази мод, екологічні акції, фотовиставки й відеопокази. Також «Оселя» має кілька контейнерів у Львові, де можна залишити непотрібні речі. За громіздкими пожертвами до благо-
Щороку на Різдво та Великдень спільнота влаштовує благодійні обіди. Фото: Тарас Кушнір
дійників приїжджає вантажівка спільноти. Віддане добро мешканці «Оселі» ремонтують, реставрують та передають у свої крамнички або відразу бездомним. Крім того спільнота видає соціально-культурний журнал «Просто неба». Його розповсюджують виключно безпритульні і половина вартості видання – це їхній заробіток. Журнал створюється на волонтерських засадах. Журналісти, письменники, та громадські діячі передають свої матеріали для публікації безкоштовно. «Просто неба» пише про проблеми бездомності, різні соціальні програми, зарубіжний досвід, кожного разу дає список місць, де безпритульні можуть поїсти, поспати, отримати медичну та іншу допомогу. Журнал публікує авторський проект фотографа Ростислава Шпука «Б.О.М.Ж.» («Без ознак мистецького життя»), у якому знані письменники перевтілюються у бездомних. Зокрема, у проекті брали участь Андрій та Софія Андруховичі, Юрій Іздрик, Таня Малярчук, Ірена Карпа. Найбільшою проблемою «Оселі» його засновники називають українське законодавство. Відповідно до нього, спільнота, будучи благодійною організацією, не може займатися бізнесом – наприклад, тримати благодійну крамничку – і заробляти на себе. Усі гроші «Оселя» приймає лише як благодійні пожертви. Потенційно вона могла б стати незалежною від спонсорів, якби зайнялася підприємництвом, однак тоді не мала би права подаватися на гранти. А без них сьогодні спільноті не вижити.
:
Реклама
Соціальний захист – для слабаків
7
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня
суспільство погляд
наживо
Які ми є
Я – волонтер: тортури совістю
ВОЛОДИМИР ВОЛОЩУК
Репортаж з життя тих, хто допомагає ЮЛІЯ ІЛЬЧЕНКО Сьогодні мій перший день у ролі волонтера. Перший та, мабуть, останній, думаю я після години стояння на протязі біля входу до супермаркету. – А держава нашо? – Он у мене військовий! Інвалід війни! Вже допоміг... – Я взагалі туалет шукаю. Такі репліки чути у відповідь на мої заклики допомагати українській армії. Ми з моїм напарником, 65-річним Богданом Миколайовичем, стояли у магазині «Гуртівня»: я з флаєрами біля вхідних дверей, він – біля виходу, з двома візками. У листівках зазначено перелік того, що потрібно нашим військовим. Ці речі небайдужі люди мали б складати у візки на виході з магазину. Поверх зимової куртки я вдягнена у червону футболку із назвою волонтерської організації, яку ми представляємо, також маю бейджик зі своїм ім’ям. Незважаючи на це, багато людей мене ідентифікують як працівника супермаркету та одразу втрачають цікавість, дізнаючись, що я волонтер. – Не підкажете, чи продаються тут дитячі іграшки? – запитують у мене чиїсь батьки. – Я тут не працюю. Я збираю гуманітарку для фронту. Можете щось подарувати для армії. – Нє. Люди зазвичай відповідають дуже лаконічно. Деякі відвідувачі намагаються навіть втекти. Поки я даю флаєр одній людині, інший покупець швидко прокочує свій візок повз мене, доки я не встигла вручити папірця і йому. Більшість людей мовчки складають флаєра собі в кишені. Менш толерантні покупці демонстративно жбурляють листівки мені під ноги. Зацікавити вдається переважно чоловіків. Один покупець протягом п’яти хвилин вивчав напис на аркуші, після чого зробив висновок: «Була б можливість, були б гроші — я б допоміг чимось серйознішим. Чимось таким, що б залетіло прямо до Кремля». За годину стояння на холоді, я подумки починаю нарікати на тяжку волонтерську долю. Стає все важче втримуватися від агресії, коли хтось вкотре закочує очі на твою дружньо протягнуту руку з папірцем. Ніби робиш благородний вчинок — а почуваєшся жебраком. Коли я йшла «на справу», то думала, що почну роздуватися,
На «точці». У процесі збору допомоги. Фото: ГО «Допомога армії Украіни»
як індик, від усвідомлення власної значущості. Проте неможливо уникнути почуття меншовартості, коли випрошуєш у перехожих гроші, навіть якщо це потрібно для доброї справи. За дві години я остаточно втрачаю натхнення на роздачу флаєрів і ми з Богданом Миколайовичем міняємося. «У серпні та вересні було дуже багато допомоги, проте зараз продукти заповнюють тільки дно візочка», – ніби вгадавши причину мого розчарованого погляду, зауважує напарник та знову мене полишає. Нове місце локації мені набридає ще швидше. Я хочу їсти та починаю спокушатися вмістом візка. «Волонтери дуже вольові люди», – думаю я. Щоб відволіктися, розглядаю покупців. Побачивши мене, деякі люди ніби згадують, що упустили щось важливе. Тоді починають нишпорити у своїх покупках і діляться тим, що тільки-но придбали для себе. – А олія підійде? – запитує жіночка чи то в мене, чи то у свого чоловіка, який котить їх візок до виходу. Я не знаю, чи потрібна соняшникова олія на фронті, проте радісно приймаю все, що дають. У цей час я згадую, як у волонтерському офісі, де мене збирали перед поїздкою на «точку», я серед купи пожертвувань побачила килим. Червоний килим, ніби щойно знятий зі стіни у «хрущовці». Я тоді запитала у координатора офісу Ігоря, чи багато до них потрапляє таких неоднозначних речей. Мені відповіли, що волонтер має
заохочувати людей, тому приймає все, що приносять. Отримувати щось взагалі приємніше, ніж роздавати. Тому за якийсь час я трохи підбадьорююся. А Богдан Миколайович навпаки, повертаючись, каже, що змерз та його взагалі «коробить», коли йому відмовляють російською мовою. Напарник пропонує зби-
«точка», на яку він завітав цього вечора. Таких місць ще п’ять. Пан Роман щодня їздить волонтерськими пунктами, забирає пожертвувані речі та відвозить усе на склад. Ззовні автівка обклеєна широкою червоною плівкою, на якій видно чорний напис «Допомога армії України». Протягом мандрівки львівськими супермаркетами,
Знати ворога в обличчя. Волонтерський офіс. Фото автора
ратися. Усі пожертвування вміщуються у чотири невеличкі коробки. «Жидєнько», – каже Богдан Миколайович, оглядаючи пластиковий бокс із грошима, у якому я нарахувала близько 500 гривень. У годину закриття «Гуртівні» за нами та зібраним «добром» заїжджає водій, пан Роман. Це перша
На волонтерському складі сортують «гуманітарку». Фото: ГО «Допомога армії Украіни»
«бусик» поступово заповнюється до стелі. Разом із зібраними речами до кузова автівки забираються волонтери, яких пан Роман підвозить ближче до їх домівок. Серед них є студенти, лікарі, слюсарі, економісти та люди, які взагалі полишили роботу. Кажуть, не можуть займатися нічим іншим, доки не закінчиться війна. Я усіх постійно питаю, чи не втомилися. Мабуть, тому, що сама вже ледь тримаюся на ногах. «Усі втомлюємося», – кажуть мені. – «Проте, якщо ми не будемо цього робити, воювати доведеться вже нам». Дорогою додому, я підсумовую свій волонтерський день. Згадую, як стояла поміж новорічних ялинок, під пісню «Jingle Bells», у своїй червоній футболці та просто псувала людям настрій. Я їх розумію, бо сама така ж. Теж не зрадію, коли у моїй мирній буденності почне віяти холодом неспокою. Проте хтось має взяти на себе роль «псувальника» настрою, який вертатиме до реальності втомлене від конфліктів суспільство. Нову футболку я, мабуть, теж покладу десь у себе під ялинкою.
:
:
Які там люди — у Маріуполі, у Львові? Львів’яни запитують про це з подивом. Маріупольці – з певною провиною, деякі – з недовірою. Чи справді вони хочуть відділитися, якщо підтримують ДНР? На що завжди відповідаю: 50 на 50. Так званих «ватніков» у Приазов’ї точно не більше, ніж проукраїнських мешканців. Був час, коли Маріуполем захоплювалися. Багатотисячні мітинги, масове копання окопів, живі ланцюги у найактивніші дні обстрілів, сотні добровольців. «Південний форпост України» — прозвали місто у ЗМІ. А згодом, як тільки стало відомо про результати виборів, слава згасла. Більше 50% виборців проголосували за Опозиційний блок. І почалося: навіщо їх захищати? Навіщо там гинуть наші хлопці? Львів’ян обманули. Проросійські бабусі не вмерли і не виїхали з міста. Колишні регіонали і їхні спонсори не перестали володіти заводами. Вони досі годують місто, як би дико це не звучало. «Опозиційна» риторика досі є превалюючою в місті і жодна партія під час виборів не намагалася цьому завадити. Однак проукраїнські активісти були і будуть тими, хто тримає місто. Головне для них — не опускати руки і не розбігтися по різним таборам через політичні погляди. «Чи схожі ми з ними?» – запитують у Маріуполі про львів’ян. Інтелектуальний Львів, яким його сприймають на азовському узбережжі, одних бісить, а інших надихає. Мало хто може уявити п’яного чоловіка, який з криками «бий рагулів», розмахуючи руками, біжить на Латинську катедру. Або молодого хлопця, який підходить до тебе у парку і безцеремонно пропонує тобі «с***ться отсюда». Чи жінок в автобусі та магазині, які хамлять. Або, що в центрі міста, під вікнами хостелу, декілька ночей поспіль веселитимуться галичани. «Через твої пости я все більше розчаровуюсь у своєму найулюбленішому місті», – написав мені якось друг. Існує версія, що в усьому цьому винні переселенці. Її, напевно, висувають найрадикальніші львів’яни. Однак найбільший страх у Львові – це русифікація міста. Після усіх подій в країні питання мови досі мусолиться і на Сході, і на Заході. Та ж історія про міфічну продавчиню у львівському магазині, яка відмовила в обслуговуванні російськомовному покупцеві, ніяк не забудеться. Навіть серед притомної маріупольскої молоді. Навіть серед тої, яка раніше бувала у Львові. «Чи не поб’ють мене у вашому Маріуполі за українську мову?» – і тут волосся стає дибки. «Там навіть є україномовні люди», — от тут вже у деяких львів’ян очі на лоба вилазять. Для них це дивина. Після цього розумієш усю абсурдність питання: що спільного між усіма нами. Як можна шукати відповідь, коли ми один про одного майже нічого не знаємо? І не факт, що прагнемо щось дізнатися.
8 суспільство
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
Волонтерський рік
тема номера
АЛІМ АЛІЄВ ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ ТА СПІВЗАСНОВНИК ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «КРИМ SOS»
Алім Алієв – не переселе- моя активізація як громадянина нець. Він уже шість років живе відбулася після 30 листопада 2013 у Львові і жодного разу про це року. Після тієї ночі я зрозумів, не пошкодував. Алім почав за- що треба боротися проти неспрайматися волонтерством ще в ведливості. 27 лютого, у перший день окууніверситеті, але тільки під час Майдану зрозумів, наскільки пації Криму, мені зателефонувала важливо не здаватися та йти Севгіль Мусаєва. Вона спитала: до кінця. Сьогодні Алім допома- «Аліме, що там відбувається? Я нігає адаптуватися переселенцям чого не розумію». Тоді я подумав, до нових умов життя та інфор- що теж нічого не розумію. У цей мує українців про те, що відбу- момент у нас із Севгіль виникла вається у Криму. Народжений ідея створити «Крим SOS». Перша проблема переселенв Узбекистані, він вважає своєю батьківщиною Україну, а рідною ців – це проживання. Тимчасове житло не придатне на час холодів, землею – кримську. «Я почав займатися волонтер- треба шукати інші варіанти. Друга ством ще студентом. Був громад- проблема – робота. Багато хто не ським активістом. Пам’ятаю, тоді знає української мови, що заважає ми формували опозиційний рух, в працевлаштуватися. Саме тому ми якому намагалися боротися з ко- відкрили для переселенців курси рупцією у вишах. Але найбільша української та англійської.
Найважче навіть не те, що доводиться працювати по 18-20 годин, а моральна втома, коли відчуваєш, що у тебе опускаються руки. Справа в тому, що для переселенців зі Сходу України є мала і велика Батьківщина, а для кримських татар Крим – священне й украй символічне місце. Колись нам дуже важко доводилось повертатися назад, тому зараз ми не підемо на добровільну депортацію. Я дуже хочу, щоб «Крим SOS» якнайшвидше закрився, щоб Крим знову став українським, на Донбасі все було тихо. Хочу, щоб наша ініціатива більше не була потрібна людям. Але я розумію, що, на жаль, такого не буде найближчим часом. Деякі знайомі припинили зі
Святослав Літинський – старший викладач кафедри програмування ЛНУ імені Івана Франка, один з очільників львівської IT-компанії Abto Software Development. У Львові він відомий тим, що є одним із сподвижників ініціативи «И так поймут», яка бореться за права україномовних споживачів. Впродовж останніх кількох місяців через суд йому вдалося змусити такі великі компанії, як «Самсунґ» та «Розетка», перекласти офіційні сторінки у соціальній мережі Facebook з російської мови на українську. А також досягти того, щоб в одному з львівських ресторанів почали друкували чеки державною мовою, а «ПриватБанк» — після позову Літинського — визнав, що надання виписок російською є порушенням закону. Сьогодні Літинський вимагає прибрати
російськомовну сторінку в українському паспорті, а також активно фінансує наших військових, які перебувають на Сході України. «Я почав з безадресної допомоги фондам. Потім постачав шкарпетки на Майдан, допомагав активістам, яким розбили авто. Пізніше зайнявся допомогою сім’ям героїв Небесної Сотні. Після Євромайдану з’явилася загроза втрати держави, тому я переключився на допомогу армії. Позитивно до моєї діяльності поставилися сім’я і друзі: усі допомагали зі збором грошей для наших військових. Почали із забезпечення солдатів спальниками і їжею навесні. Потім ми з Олександром Музичуком та Сергієм Івановим допомагали військовим харчами та одягом, передали 6 бронежилетів і шоломів. Я спробував
об’єднати людей навколо допомоги, і ми зібрали гроші на 8 тепловізорів. Коло моїх знайомих – програмісти. Я бачив потребу в тепловізорах, але зібрати гроші на них надзвичайно складно, оскільки сума в 50 тисяч грн є космічною при середній зарплаті трохи більше трьох тисяч гривень. Тому вирішив спробувати організувати людей саме в цьому складному напрямку. Розпочав займатись волонтерством у грудні 2013, коли допомагав з одягом та речами для активістів Майдану. З вагоміших справ – у лютому оплатив частину ремонту розбитого автомобіля активіста. У травні з друзями власним коштом надсилали бронежилети та каски. З червня почав збирати на тепловізори. Волонтером став 3 червня
2014 року. Найважче було почати. Не вірив, що вдасться зібрати гроші і на один тепловізор. У результаті на сьогодні зібрано 250 тис грн, на які купили вісім тепловізорів, три глушники, десять цівок, більше тисячі батарейок для 80-ї та 24-ї бригад. Зібрати гроші – це одне, а купити дефіцитні зараз тепловізори – це вже виклик. Перший же надісланий бронік врятував життя людині: у прикордонника стріляли, куля через бронежилет зламала ребро, але людина вижила. У наступну партію я вклав листа. У відповідь отримав смс: «Велике Дякую за бронежилет. Бережи Боже нашу Україну. Капітан Рижий Анатолій ВПС Станично-Луганське прикордонники». Така реакція дуже заохочують допомагати».
об’єднуватися і змінювати навколишнє середовище. Юрко: Під час першої поїздки в Краматорськ ми хотіли з’ясувати, яка там ситуація, що можемо зробити. Потрапили в будинок, який найбільше постраждав під час обстрілів. У нас є підстави вважати, що жінка, якій ми допомогли, голосувала на референдумі за ДНР. Але зрозумівши потреби людей, їхню вдячність, наступного разу ми вже поїхали на два місяці. Гроші на будівельні матеріали ми збирали через Спільнокошт. Наш табір мав два основні
напрямки – будівельний і куль- знали, що я поїхав на Схід. Я їм турно-освітній. Вдень ми ремон- сказав, що знаходжуся у Києві у тували будинки, а ввечері зустрі- відрядженні. Я не хотів говорити чалися з місцевими мешканцями. – мама переживала б. Потім вона У Крамторську живе багато актив- все ж таки побачила у фейсбуці ної молоді і ми хотіли їх зібрати, мою фотографію з Краматорська. познайомити, щоб вони обмінюА взагалі ми з Юрком вперше валися думками, ідеями. Важливо на Донбасі побували у липні цьобуло залучити їх до дискусії щодо го року, коли приїхали на три дні ролі громадян у розбудові суспіль- до Краматорська. Моє перше враства. ження – місто-завод. І все. Андрій: У нас на будівництві Ю: Мені Донбас здався музеєм не було великої кількості людей Радянського Союзу. щодня. Ми розуміли, що у багаА: Але після двох місяців ставтьох робота, навчання, тому вони ся розрив шаблону. Телебачення допомагали, коли мали вільний нагнітає, підштовхує до висновків, час. Однак були і ті, хто працював що на Донбасі живуть якісь інші з нами постійно. люди. Насправді ми доволі схожі: Ю: Наші очікування щодо за- люди, молодь, слухаємо однакову лучення місецвих до ремонту бу- музику, читаємо книги. дівель не виправдалися. Певно Ю: Але є відмінності. У Львові є це пов’язано з рівнем розвитку грунт для того, щоб вимагати змін, громади, з тим, що у Краматор- приймати рішення, йти своїм шляську немає почуття необхідності хом. На Донбасі суспільство сфордопомагати своєму сусідові. Хоча мовано навколо заводів, де діє це властиве для України явище, із принцип «ти – підлеглий, а твій серії «моя хата з краю…». Ми їха- начальнік рішає». Таким чином, ли туди, щоб допомогти зрозумі- необхідністьпідкорення комусь ти людям, що таке громадянське породила байдужість і небажання суспільство. Щоб їм стало соромно, приймати рішення. Цікаво, що нащо люди з усієї України приїжд- віть місцеві часто помічали наші жають відбудовувати їхню хату, а відмінності. Наприклад, казали, вони сидять і п’ють пиво. що їхній гумор трохи жорсткіший А: Мої батьки півтора місяці не за наший, що у них люблять випи-
ЮРКО ДІДУЛА ТА АНДРІЙ ЛЕВИЦЬКИЙ УЧАСНИКИ ІНІЦІАТИВИ «БУДУЙМО УКРАЇНУ РАЗОМ» На Донбас Юрка та Андрія привела війна. Хлопці – історики за освітою, поїхали до Краматорська працювати на будівництві. Протягом двох місяців вони вдень ремонтували пошкоджені від обстрілів квартири, а ввечері збиралися з місцевою молоддю. Кажуть, що хотіли не тільки повернути людям дах над головою, але й пояснити їм, навіщо
мною спілкуватися. Хтось боїться, хтось не підтримує. Люди дуже залякані, вони бояться навіть ставити лайки у фейсбуці під постами про Крим. Друзі і сім’я сприймають мою діяльність позитивно. Мама каже, що в неї хворі на активність діти. Розповідає, що, коли була вагітною, брала участь у мітингах в Узбекистані. Тоді кримські татари вимагали повернення додому. Мабуть, мені саме так передалася любов до рідної землі. Ще починаючи з Майдану, люди почали «оголюватися». Всі проявили свої найкращі та найгірші якості. Хто хотів виключно будувати кар’єру – будував її. Хто хотів допомагати – залишав усе й допомогав. Революція змінила багато кого».
:
СВЯТОСЛАВ ЛІТИНСЬКИЙ ВИКЛАДАЧ, ВОЛОНТЕР
:
ти. Проте, і ми для місцевих були нетиповими львів’янами, бо ми справді були ідейними. Це не була банда Левандівки, а люди, що приїхали допомагати. А: Для мене найприємнішим з нашого перебування на Сході було знайомство з тими людьми. Легко бути патріотом у Львові і кричати «Слава Україні», знаючи, що за тобою стоять ще 300 людей. Набагато важче сказати ті самі слова на Донбасі. Навіть пошепки. А ті люди не боялися, багато хто з них був у списках на розстріл і були змушені тікати. Ними варто захоплюватися. От це є прояв патріотизму. Ю: Зараз ми знову їдемо до Краматорська. Тепер вже будувати молодіжну платформу – простір, де люди зможуть збиратися, обговорювати щось без нашої допомоги, реалізовувати ідеї, влаштовувати дискусії, виставки, концерти. Особисто я зрозумів: цієї роботи не можна припиняти. Майбутнє залежить не від парламенту, а від єдності суспільства. І те, що ми робили і робимо – це спроба вселити почуття єдності. Приїжджаємо, допомагаємо, висловлюємо свою солідарність. А тими людьми справді можна надихатися.
:
9
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня
«
суспільство
ЧОМУ В УКРАЇНІ ПОКИ ЩО НЕМАЄ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ? ТОМУ ЩО ВОЛОНТЕРАМ ЇЇ ЩЕ НЕ ЗАМОВЛЯЛИ!
Тендітна жінка, майже завжди у сукні та на підборах. І ось вона їде до польського кордону, щоб перетягнути на собі один бронежилет для одного солдата. Ольга Мирович розповіла про свій досвід волонтерства, власні ініціативи, мотивацію віддавати гроші та витрачати свій час. «Я долучилась до волонтерської діяльності, тому що не можу взяти до рук автомата і піти на фронт. Хоча, можливо, це і доведеться колись зробити. У мене є брат, йому 21 рік. Він так само має отримати повістку, і ми готові до цього. Він навчається на п’ятому курсі. Коли прийде час, то поїде воювати. Мій тато у квітні звернувся до військкомату із запитанням, чи не потрібен він там, на Сході. Я вважаю, що справжня перемога настане тоді, коли кожен робитиме те, що він би робив, якби на фронті були його батько, син, брат. У мене у Києві є подруга. Її волонтерська діяльність для
ПАВЛО ОСТРОВСЬКИЙ СТУДЕНТ, ІНІЦІАТОР ПРОЕКТУ «ВІДКРИЙ УКРАЇНСЬКЕ»
Тетяна Мартинюк екіпірує військових просто у своєму офісі. Вона – власниця компанії, яка виготовляє сувеніри, тому на її робочому місці, поряд із подарунками, лежать бронежилети. Тетяна – менеджер, і вид волонтерської діяльності обрала згідно зі своїм досвідом. «Я вважаю, що необдумане геройство – це недоречно. Ще у червні, коли я почала збирати гуманітарку для одного з підрозділів «Айдару», я хотіла самотужки відвезти її до зони АТО. Проте мені тоді відмовили, тому що це був емоційний порив. Якщо людина не усвідомалює, на що вона йде, то це погано. Я не можу присвятити себе цьому повністю, а їхати туди, як на екскурсію, я не бачу сенсу.
НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
»
мене – справжній приклад. Вона створила групу в фейсбуці для своїх знайомих та друзів, серед яких і я. Ми щомісяця виділяємо зі своєї зарплати певну суму та купуємо необхідні речі для 66 осіб з 95-ї аеромобільної бригади. Саме ця подруга перепостила у фейсбуці інформацію про те, що 26 червня від Порохової Вежі у Львові відправляються автобуси до Рави-Руської. Звідти організовували перехід через польський кордон, щоб кожний зміг перенести один бронежилет. І оскільки я мала паспорт, шенгенську візу, вільний час, то для мене не було проблемою витратити декілька годин, щоб, можливо, врятувати життя якогось солдата. Додатковим стимулом стати волонтером для мене було й те, що ця моя подруга – етнічна росіянка. А я галичанка в енному поколінні нічого не буду робити? Я впевнена, що близько 20% зібраної допомоги зупиняється десь
на півшляху й не доходить до тих, книги, Данило Яневський, Тімоті кому це призначалося. Але чим Снайдер, Ігор Померанцев, Сербільше ми будемо допомагати, тим гій Лещенко. Найдорожче прошвидше будуть рости ті 80%, які далися книжки Тімоті Снайдера таки досягають цілі. – 90 доларів та Данила ЯневськоЯ почала переказувати гроші го – 80 доларів. Це виглядало ще з часів Майдану. Але мої цілі так: ми виставляли в інтернеті змінилися. Раніше я могла допо- фотографії, я коротко описувамогти фонду для дітей, а тепер, на ла кожен лот. А потім чекали на жаль, доводиться переказувати охочих його придбати. Усі гроші гроші на війну. Я хочу, щоб усе одразу йшли до волонтерів. За скоріше скінчилося, бо хворі діти моїми підрахунками сума за 7 теж мають отримувати допомогу. лотів перевищила 4 тисячі грн. Я взагалі не вважаю свою діДо наступного аукціону вже яльність волонтерською. Я гро- готові книжки Валерія Панюшкімадянка, яка бере участь у житті на, Андрія Цаплієнка, сподіваєсуспільства. мося, що і Ярослава Грицака. Наразі я займаюсь благодійМої колеги теж почали доним аукціоном на підтримку помагати мені у зборі книг – це армії у фейсбук-спільноті «Свій для мене важливо. А от родина за свого». Під час Форуму видав- обрала для себе «Крила Фенікса» ців у Львові ми з колегами мали Юрія Бірюкова – найбільший ОЛЬГА МИРОВИЧ можливість придбати книги та волонтерський фонд допомоги МЕНЕДЖЕР ПРОЕКТІВ ТА ПРОГРАМ ШКОЛИ взяти автографи у деяких відо- армії в Україні. мих письменників та журналістів. Мій спокій охороняють хлопці, ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ Серед них були: Януш Леон Виш- такі ж як мій батько, мій брат. А я невський, який підписав три свої буду просто сидіти на місці?»
Павло Островський – студент Українського католицького університету та ініціатор проекту «Відкрий українське». За декілька місяців команда активістів передала близько півтори тисячі українських книжок до бібліотек Донеччини. До міст, осяяних українським прапором, – Слов’янська, Дружківки та Димитрова. Наступними літературу отримають неокуповані Краматорськ, Маріуполь та Добропілля. Там у бібліотеках з’вляться відділи української книжки. «Вже два роки я навчаюся у Львові, проте моє рідне місто – Дружківка. Якось я хотів купити там українську книжку або, бодай, листівку рідною мовою, щоб надіслати друзям. Не знайшов жодної. У Донецьку, наприклад, мож-
на було купити, але в цілому це інколи в університеті та з україбуло рідкістю. Це одна з причин, номовними друзями. чому я прагну зробити українську За допомогою книжкового літературу доступнішою для Дру- проекту я хочу підтримати укражківки та інших промислових міст їнських патріотів у визволених міДонеччини. Важливо, щоб люди стах. Їх там не менше 20-25%. Це на Сході України мали можливість люди, яких не можна залишати читати українське слово, бо у них без надії. Вони мають побачити, що про них не забули, що львів’яроками її не було. Тепер вони зможуть почитати ни хочуть спілкуватися. Василя Шкляра, Ліну Костенко, Люди охоче діляться своїми інших відомих авторів та їхня книжками. На Форумі видавців у свідомість певною мірою змі- нас був свій намет, де відвідувачі ниться. Це мій невеликий внесок ділилися своєю бібліотекою. Був об’єднання країни. Хочу, щоб вало, що книжки давали й самі книжки, які ми передаємо, не мешканці визволених міст. Коли викидали, а читали, щоб люди ми робили виставку у Дружківці, цікавились українською літера- жіночка принесла нам цілу сумтурою та вивчали мову. Особисто ку. Окрім того, ми співпрацюємо з мені перехід на українську дався «Українським тижнем», який нанескладно. У Донецьку я говорив дав для Донеччини три підшивки. українською в ліцеї, де навчався, У перспективі – залучити до про-
У мого чоловіка не було би шансів не включатися у волонтерську діяльність. Проте вдома на мене чекає тільки кіт, тому я можу собі дозволити виділяти багато часу на допомогу тим, хто цього потребує. У мене вдома не плачуть діти, чоловіка я не маю, хоча я переконана, що якби був, то теж долучався, тому що інакше це була би не моя людина. Мої друзі включені в цей процес, усі допомогають чим можуть. Я намагалася не запам’ятовувати облич тих, кому допомагаю. Але, якщо раніше це були незнайомі люди, то сьогодні все більше моїх друзів їде на Схід. Нещодавно я екіпірувала трьох близьких знайомих. Війна стала нашою буденністю. Ми сприймаємо її графіками та циф-
рами. Буде час, коли ми зможемо дати вихід емоціям, але зараз намагаюся про це не думати. Найважче – не зриватися на людях. Постійно думаєш про те, щоб не зробити комусь боляче. Інколи важко пояснити мамі, яка просить екіпірувати свого сина, що від того, що вона буде телефонувати частіше, нічого не зміниться. Я відправляю речі щойно вони у мене з’являються. Проте кожного разу мушу підіймати слухавку і пояснювати це, хоча у мене, зрештою, теж є власні справи та приватне життя. Але люди не завжди хочуть цього розуміти, бо це мами, і їм складно мислити раціонально, коли їхні діти на війні. З часом волонтери потребуватимуть психологічної допомоги.
:
Я відчуваю, що мені вже потрібна пауза. Втім зараз я просто не можу дозволити собі розслабитися. Можливо, волонтерам ще важче, ніж тим, хто стоїть на передовій. Кожного разу, коли ти сидиш у теплі, коли за вікном карнавал і свято, ти думаєш про людину, яка опинилася у цей час під «Градами». Намагатися відділити своє життя від війни – все одно що жити ілюзією. Для мене волонтерство сьогодні – це така ж звична справа, як чистити зуби, перевіряти пошту, їздити на роботу. Війна стала частиною життя. Але не усі можуть дати собі із цим раду. Відмовлятися від волонтерства – це теж право тих людей, які не можуть взяти на себе такий обов’язок».
:
екту видавництва. Для одного міста збирається близько п’ятиста книжок. Спершу їх не було де зберігати, проте місцевий бізнесмен вирішив цю проблему – тепер ми маємо приміщення, де складаємо зібрану літературу. Зараз ми ведемо переговори з «Новою поштою», аби та дозвволила пересилати книжки безкоштовно. Зібрані книжки відправляємо до Центральних бібліотек. Серед працівників трапляються «ватніки». Але нам пощастило: керівництво зазвичай проукраїнське. Та й серед відвідувачів таких багато. Я дивився в формуляри українських книжок – вони заповнені. Виходить, така література користується попитом і наша справа є дійсно корисною».
:
ТЕТЯНА МАРТИНЮК ПІДПРИЄМЕЦЬ, ЕКІПІРУЄ ВІЙСЬКОВИХ
РОЗПОВІДІ ЗАПИСАЛИ МАРІЙКА ШЕЛІЯ, ВОЛОДИМИР ВОЛОЩУК, ДАРІЯ ГІРНА, ОЛЕКСАНДРА ЧЕРНОВА, ВІКТОРІЯ ТОПОЛ, ЮЛІЯ ІЛЬЧЕНКО ФОТО З АРХІВІВ ГЕРОЇВ
10 суспільство
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
інфрастуктура
Ніч на колесах Велосипед давно перестав бути лише транспортом: сьогодні він є ще й інструментом формування львівської спільноти. Завдяки ідейним і стилізованим велокатанням, обличчям яких є студентка Львівського національного університету Вікторія Веселовська, в місті помітно зросла кількість охочих їздити на велосипеді і брати участь у розвитку велоінфраструктури Львова ДАРІЯ ГІРНА Нічне катання на велосипеді по Львову – проект, який за останні два роки об’єднав понад 500 велосипедистів різних вікових категорій та вже отримав підтримку з боку Міської Ради та декількох громадських організацій. «Ідея виникла спонтанно», – розповідає Вікторія Веселовська, – «Вирішила просто зібрати друзів, щоб поїздити на байку, написала про це на своїй сторінці в одній з соціальних мереж». Несподівано, на дійство з’їхалось понад тридцять людей і з цього моменту Вікторія вирішила, що такий захід повинен стати масовим. Своєю метою визначила створити велоспільноту, залучати нових людей і популяризувати велосипед. На противагу інтернету захід став одним з небагатьох джерел живої комунікації з друзями, колегами, співмешканцями. У проекті беруть участь представники найрізноманітніших сфер життєдіяльності: від простих студентів до депутатів Верховної Ради. «На останнє велокатання, для прикладу, приїздив Володимир Парасюк», – ділиться Вікторія Веселовська. Коли проект успішно стартував, дівчина почала шукати його аналоги на Заході. Так вона дізналась про велорух у США і стала переймати найкращі його ідеї. Зокрема Вікторія запровадила тематичні дрес-коди, які почали привертати більше уваги до заходу. Детройт. Джейсон Холл і його
його друг Майк Маккол є співзасновниками «Детройт Bike City», яке є відомим своїми велокатаннями під назвою «Slow Ride Bike», а також щорічними виставками роверів в Центрі «Кобо». Джейсон Холл народився в Детройті, проте ніколи не любив свого рідного міста: «Коли я придбав велосипед, це місто стало схожим на зовсім інший світ, адже велорух – це здатність взаємодіяти з
центрі Детройту для масового велопробігу. Клівленд. Враховуючи вибухову популярність детройтських понеділкових вело забігів, це не дивно, що у інших американських містах це явище також стає дедалі популярнішим. Самуель Вілсі стала уособленням клівлендського велоруху. Вона, як і львів’янка Вікторія Веселовська, прочитала безліч інтернет-матеріалів про
Вікторія Веселовська (посередині) під час «кавової веломилі» у Львові. Фото з архіву Вікторії
людьми і об’єднуватись у велику спільноту». «Детройт Bike City» став відомим у всій країні та світі. Щопонеділка групи роверистів з усього міста, а іноді й з інших американських міст, зустрічаються у
подібні заходи і вирішила організувати такий у власному місті. З того часу в Клівленді з’явилась традиція: під назвою «Critical Mass» (Критична маса) збиратись на своїх залізних конях кожної останньої п’ятниці щомісяця. Най-
«Дайте пройти» нарешті! Одна з найбільших проблем Львова – велика кількість машин, припаркованих у заборонених місцях, незахищеність пішоходів. На волонтерських засадах ці проблеми намагаються долати активісти ініціативи «Дайте пройти». Держава мовчить. ДАРІЯ ГІРНА На офіційній сторінці руху задекларовано: «Дайте пройти» — це громадський рух, що об’єднує активних громадян, які хочуть жити у безпечних та комфортних містах: «Нас дістало, що тротуари перегороджені автомобілями. Ми вважаємо неприпустимою ту якість громадського транспорту, яку нам пропонують перевізники та міські адміністрації. Ми не задоволені владою, яка хибно розставляє пріоритети, звертаючи
«
діяльністю, а також пропонують та втілюють власні інфраструктурні
Для пішоходів
рішення. Волонтерські рухи піклуються про пішоходів іноді краще, ніж це роблять державні структури. У 2012 році втомлені від автомобільного безладу декілька громадських діячів Львова заснували організацію під назвою «Дайте пройти». «Ми займаємось захи-
ВОДІЇ НЕ БОЯТЬСЯ ПОРУШУВАТИ ПРАВИЛ, ОСКІЛЬКИ ЗА ЇХ ВИКОНАННЯМ НІХТО НЕ СТЕЖИТЬ
»
недостатньо уваги на розвиток пі- стом інтересів пішоходів. Перешохідної інфраструктури». Учас- важно від автомобілів (бо це найники громадського руху «Дайте болючіше). Вносимо поправки у пройти» Мирослав Голяк, Дем’ян плани реконструкції вулиць, аби Данилюк та Орест Олеськів на- вони були більш зручними для пімагаються контролювати роботу шоходів. Також маємо досвід встаорганів влади, займаються про- новлення пішохідних переходів», світницькою та інформаційною — розповідає Мирослав Голяк.
Активісти витрачають свій час на пошук, застосування й адаптацію цікавого закордонного досвіду у Львові, керують збором коштів на конкретні проекти, залучають нових людей і стимулюють їх до втілення власних проектів. Зокрема, Голяк розповідає, що спочатку це було просто хобі, а коли почало вдаватись щось реалізовувати і люди на Facebook писали коментарі з подяками, хлопець відчув азарт: «Поставив багато стовпчиків (зібравши гроші з людей). Зараз співпрацюю з комунальним автобусним перевізником — роблю показ їхніх автобусів прямо на сайті». Сьогодні львів’янин завершує пілотний проект з освітлення пішохідного переходу, а також активно популяризує електронний квиток для громадського транспорту та платне паркування.
чисельнішою поїздкою став цьо- єдина проблема проекту: «У мігорічний липневий заїзд, в якому сті бракує велопарковок і вело доріжок. Навіть ті доріжки, які взяли участь близько 1200 осіб. Портленд. В першу п’ятни- вже проклали не є якіснми. Але цю місяця, тут можливо поба- тішить те, що в місті вже роблять чити банду велосипедистів, яка «баслайни» – окремі доріжки для катається по місту. Це так звані автобусів, які не перешкоджати«Повільні Вершники Портлен- муть руху велосипедистів». Зараз у Львові збудовано 40 ду» – спільнота роверистів за інтересами. Кожну першу п’ятни- км велодоріжок, що робить міцю місяця, група збирається біля сто одноосібним лідером за цим пам’ятника на центральній площі, показником в цілій Україні. «За щоб відсвяткувати свою любов до цією ознакою Львів дуже позивелосипедів і насолодитися неви- тивно відрізняється від інших мушеною їздою по місту. Початок міст України», – розповідає Олег о 7 вечора. Засновник Джулі Фіц- Шмід – радник міського голови з потань розвитку вело інфраструкджеральд. Якщо у інших містах США за тури: «Міська рада будує велодобезпеку велосипедистів дбає мі- ріжки всюди, де знаходять кошти ліція і медичний супровід, то у на реконструкцію вулиць. Наполегливість Львова не заПортленді велосипедисти катаються на свій страх і ризик. Кож- лишилася непоміченою в середного місяця для гонщиків існує овищі потенційних інвесторів чи певна тематика заходу: всі вми- спонсорів (таким є, наприклад, кають фари, одягають костюми уряд Німеччини). За умов залуведмедів, чіпляють на себе пома- чення коштів відставання можна догнати за один рік. «Згідно ранчеві стрічки. Якщо американці одягають з програмою, в рамках першої костюми ведмедів, то львів’яни стадії розвитку веломережі, очізазвичай приїжджають в образі куємо до 2020 року 268 км вело супергероїв: супермена, бетмена, доріжок». Таким чином, львівські велосипедисти і шанувальники спайдермена, жінки-кішки тощо. На жаль, у Львові, як і в Порт- нічного катання можуть не хвиленді, не дбають про безпеку під люватися: велоінфраструктура час нічних велокатань. Його учас- Львова в надійних руках. У свою чергу організатор проники обмежуються велопатрулем, який супроводжує колону на її екту нічного велокатання Віпочатку і в кінці. Вікторія Весе- кторія Веселовська наголошує ловська каже, що організаторам на важливості популяризації нічного катання важко контро- велосипедів як виду транспорту: лювати велику кількість людей, «Мрію, щоб львів’яни пересідаоскільки немає міліцейського і ли з маршруток на ровери. Це медичного супроводу: «Міська зручно, компактно, не потребує рада вимагає для оплати послуг додаткових витрат і зберігає ДАІ 9 тисяч гривень. Я, звісно, не екологічну чистоту. Саме тому я маю таких грошей, але намагаюсь буду залучати більше львів’ян до знайти спонсорів. Зрозуміло, що проекту нічного катання, оскільчерез ситуацію в країні це важко ки це може заохотити їх відмозараз зробити, але сподіваюсь з витись від заповнених автобусів, часом ця проблема вирішиться і тролейбусів, трамваїв і, заодно, зміцнити власне здоров’я», – фінансування ми знайдемо». За словами Вікторії, це не підсумовує вона.
:
«Багатоповерхових парківок у Львові поки не будують, зате будуватимуть підземні. Переговори ведуться щодо створення паркінгу в сквері навпроти національного університету імені Івана Франка. Але є питання, бо інвестор поки що не хоче їх будувати, оскільки в нас немає штрафування за безкоштовні «зупинки» автотранспорту. Відповідно, хто захоче залишати свій автомобіль на платній підземній автостоянці?». Дем’ян Данилюк та Орест Олеськів вважають, що насамперед, слід запровадити високі штрафи за порушення правил паркування і створити нові паркувальні місця: «Водії не бояться порушувати пра-
вил, оскільки за їх виконанням ніхто не стежить». Мирослав Голяк ставить в приклад європейський досвід, де покарання за порушення є неухильними: «Погано паркуєшся — штраф. І посвідчення чи дорогий автомобіль не допоможуть». Справді, в країнах Євросоюзу всі паркінги є платними. Проте активісти запевняють, що для усунення небезпеки в пішохідних зонах та вирішення проблеми паркування, потрібно насамперед реформувати ДАІ, децентралізувати міські бюджети та прийняти закон про нестаціонарну фото та відеофіксацію. «Наступний крок за новим урядом», – підсумовує Дем’ян Данилюк.
Для водіїв
Громадські діячі розповідають, що міська влада вже розглядає варіанти створення нових паркувальних місць, яких так бракує:
Фото: «Дайте пройти»
:
11
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня
суспільство
екологія
Річка Полтва: повернути з мертвих «Замурована річка» – так називають львівську Полтву. Вже більше століття у межах міста вона тече під землею та слугує каналізаційним колектором. Протягом декількох років відновлення Полтви обговорюють у місцевих колах. Це боротьба скептиків і романтиків. ВІКТОРІЯ ТОПОЛ Колись давно Полтва була повноводною річкою. В деяких історіографічних працях вказано, що нею ходили кораблі. Проте роки зливання бруду та відходів перетворили її на смердючий водний потік. У середині XIX сторіччя це вже був відкритий каналізаційний
ка, замурували й п’ять приток, які наповнювали річку. Вони й досі течуть під сповненим життя містом. Зараз річка – підземний потік, сморід якої іноді виривається на поверхню та блукає вулицями Львова. За даними моніторингу природного стану Полтви, який
Проект ревіталітації річки Полтва. Львівська політехніка, 2011
колектор. Тоді й вирішили сховати Полтву від людських очей. Окрім основного потоку, що починався біля сучасного проспекту Шевчен-
провела Львівська політехніка, за 50 км від місця, де річка ховається під землю, вода набагато чистіша та навіь здатна до самоочищен-
ня. Проте, збираючи усе сміття на виході з міста, вода стає темно-коричневою та набуває різкого неприємного запаху. Очисні споруди суттєво не впливають на стан річки. Здатність до самоочищення після львівського підземелля вона втрачає. Полтва несе свої води до Західного Бугу, який впадає до Вісли. Таким чином, порушується цілісність усієї екосистеми. Окрім того, замурована річка несе небезпеку й для львів’ян. Бетонні колектори, які побудували за часів Австрії, не розраховані на те, щоб витримати такий потік людей та транспорту. Дігери, які подорожують підземеллям, помічали тріщини в бетоні. Інженери Міськводоканалу кажуть, що каналізаційні тунелі не витримають більше 30 років. Є небезпека, що річка несподівано вирветься зі своєї темниці. У Львові з’явилася ініціатива «ЛеоПолтвіс», покликана відновити Полтву. Проект придумали у Музеї ідей, Львівська політехніка надала йому технічне підґрунтя. Відповідно до нього, річка має з’явитися на проспекті Свободи. Щоправда її русло трохи змістить-
ся праворуч, аби не зачепити Оперний театр. Рівень води аютьпідняти за допомогою спеціальних споруд, але так, щоб річка не затоплювала вулиці під час розливу. Проект передбачає трамвайний, автомобільний та пішохідний мости. Христина Пітусь, одна з координаторів проекту, вважає, що річка зробить центр місто значно привабливішим. Збільшиться зона відпочинку, де люди зможуть насо-
«
не можна просто так переробити проспект Свободи. Для цього потрібно провести заміри, перевірити, чи не постраждають будівлі у центрі, якщо «витягти» Полтву, зважити, наскільки реально перебудувати вулицю. Навіть у Політехніці є скептики, які вважають, що із реалізацією проекту зменшиться потік пішоходів та зникне місце для транспорту. Завідувач кафедри ландшафтного дизайну
ВІДПОВІДНО ДО ПРОЕКТУ, РІЧКА МАЄ З’ЯВИТИСЯ НА ПРОСПЕКТІ СВОБОДИ
лоджуватись природою та гуляти із дітьми. Окрім архітектурної складової, «ЛеоПолтвіс» передбачає й технічну. Перш ніж «дістати» річку з-під землі, треба її очистити, адже протягом століття туди потрапляли стічні води. Також треба відділити річку від каналізації. Поки владі не стало коштів навіть на укріплення бетонного колектору та очищення Полтви, аби річка не шкодила усій водній системі. Тому ініціатори шукають гроші закордоном. Ідеєю вже зацікавилися поляки та німці, для яких очищення Полтви – запорука очищення Вісли. За приблизним підрахунком, на проект треба 1 млн грн. На шляху до ревіталізації Полтви є кілька перешкод. По-перше,
»
Володимир Кучерявий пропонує зайнятися лише її очищенням. По-друге, досі не провели дослідження сили річкового потоку. Дігери кажуть, що води у Полтві багато, проте у міській раді та водоканалі запевняють: якщо забрати стічні води, то від річки залишиться струмок. цінюючи ризики, не треба забувати, що природне живлення річки суттєво обмежене. Проте без незалежних досліджень робити висновки зарано. По-третє, ніхто не питав у львів’ян, чи потрібна їм Полтва. Є ініціативна група та є противники проекту, проте опитування громади не відбулося. Якщо містяни вирішать, що вони хочуть повернути річку, можна буде говорити про це на вищому рівні.
:
Пластикова реінкарнація У вживаному пластику львів’янин Іван Нестеренко побачив сировину для дизайнерської майстерні ZELENEW. Старі одноразові вироби він пропонує переробляти на нові речі – від ручок до меблів, а гроші з їхнього продажу спрямовувати на реалізацію важливих для міста соціальних ініціатив. ВОЛОДИМИР ВОЛОЩУК Проект як-то кажуть вистрілив. Через декілька годин, після публікації на Спільнокошті, ZELENEW активно обговорювали у фейсбуці. Тоді ж на його пітримку почали перераховувати перші гроші. За добу він зібрав близько десяти з необхідних 50 тисяч гривень. Ідея створити майстерню з переробки пластику з’явилася у Івана Нестеренка, коли він дивився
«
проекти: благоустрій громадсько- довкола потрібної форми». Пого простору міста, експерименти з дібна майстерня, де працюватиме роздільного збору відходів у відда- дві людини зможе переробити до лених населених пунктах. 15 тонн пластику за рік. Керівник Щоб зробити з використаних ZELENEW каже, що порівняно з пляшок, наприклад, вазу для кві- наявними об’ємами сміття – це нетів або стілець, не треба складного багато. «Але ми не маємо на меті обладнання та великого бюджету. переробити якомога більше викоІван Нестеренко каже, що за ос- ристаних пляшок, – пояснює Іван. нову для своєї майстерні взяв тех- – Ми прагнемо навчитися з максинологію голландського дизайнера мальною користю переробляли те, що вважалося сміттям». Перший прибуток він планує витратити на створення об’єктів МИ НЕ ПЕРЕСЛІДУЄМО МЕТУ ПЕРЕРОБИТИ для громадського простору із втоЯКОМОГА БІЛЬШЕ ВИКОРИСТАНИХ ПЛЯринної сировини. «До прикладу, ШОК. МИ ПРАГНЕМО НАВЧИТИСЯ ПЕРЕРО– ділиться Іван, – ми з командою облаштуємо сквер предметами, які БЛЯЛИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЛОСЯ СМІТТЯМ, З
МАКСИМАЛЬНОЮ КОРИСТЮ
серіал «Garbage Moguls» про ресайклінговий бізнес TerraCycle. Його заснував Том Закі, який сьогодні – «зелений» підприємець №1 у світі. Він спростовує саму ідею існування сміття і вважає, що все можна на щось переробити. Наприклад, упаковку з-під собачого корму на ошийник чи повідок для собак. «Ми хочемо створити доступну альтернативу продуктам масового споживання, замінивши їх виробами з перероблених матеріалів», – розповідає Іван. Однак це має бути соціальне підприємство, яке зможе інвестувати в некомерційні
»
Дейва Хаккенса. Для роботи майстерні достатньо шредера, який подрібнюватиме пластик, екструдера, де пластик плавитиметься і перетворюватиметься на гарячу нитку, та верстата, завдяки якому отримана маса намотуватиметься на конкретну форму. Необов’язково мати спеціальні навички, щоб цим займатися. Іван пояснює яким чином пластик перетворюється на якийсь об’єкт: «Спочатку власноруч виготовляємо форму на станку. Потім беремо відносно чистий пластик, сортуємо його по типу, подрібнюємо, плавимо і у вигляді гарячої нитки нашаровуємо,
З використаного пластику можна робити все: від ручки до меблів
виготовимо на нашій майстерні». Як виявилося – не дарма. Уже в Продукція цієї майстерні кош- перші дні він отримав декілька туватиме дорожче, ніж щось по- пропозицій від киян, які хотіли дібне на полицях магазинів. Іван б реалізувати подібну ініціативу. це визнає, але пояснює, що лише «Ми однозначно «за» і відкриті для того, щоб акумулювати ресурс до співпраці, – каже Іван, – але для реалізації більш масового ви- головна умова – щоб це залишаробництва, після чого вже можна лося соціальним проектом». На буде говорити про зниження ціни. його думку, все, що понад його ZELENEW прагне стати соці- самоокупністю, має конвертуальним та публічним проектом. ватися на суспільну користь. У Щоб зрозуміти, чи справді ця перспективі він сподівається поідея потрібна людям, Іван Несте- бачити такі майстерні у кожному ренко і подався на Спільнокошт. райцентрі країни.
Щороку така майстерня перероблятиме до 15 тонн вживаного пластику
:
12
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
культура
мистецький фронт
Театри війни
Коди свободи Влодка Кауфмана Засновник мистецького простору «Дзиґа» Влодко Кауфман – людина, без якої складно уявити не лише львівський, але й український contemporary art. Нині він працює над створенням візуальної ідеології майбутнього Музею Майдану в Києві і вже зараз представив авторський проект на тему свободи у стінах Національного художнього музею України. Чому треба привчати людей думати про свободу та як вплинули революція та війна на українську культуру – розповідає Влодко Кауфман.
ЄВГЕН ГРИЦЕНКО – Ваша виставка у НХМУ має невизначену назву: Музей Свободи/Музей Майдану. З чим це пов’язано? – У Києві давно точаться дебати, якою має постати нова інституція: Музей Майдану чи Музей Свободи. Я все-таки прихильник останнього. При всій повазі, Майдан буває сьогодні такий, завтра інший. Подібна позиція дуже вузька. Музей Свободи має відтворювати історію всіх наших рухів. Бо в нас здебільшого люди про свободу не думають. – Пам’ятаєте, які саме події Майдану змушували вас розмислювати про свободу? – Найгарячіші моменти. Коли здавалося, що ось-ось розженуть Майдан. І я дуже запам’ятав момент, коли загорівся бронетранспортер, який ліз на барикаду. Тоді я зрозумів, що це не росто так відбувається. І що все буде нормально. Якщо такі події взагалі можна назвати нормальними. – У чому особливість роботи з тематикою свободи в contemporary? – Коли ти починаєш думати про свободу, то розумієш, що це поняття – абсолютна абстракція. І вона має сенс лише тоді, коли до неї спереду чи ззаду додати якесь слово – політична свобода, свобода слова. І ось я для себе визначив кілька ключових напрямків, в яких я розмірковую. Це своєрідна віртуальна дискусія з моєю підсвідомістю. Тому що ці інсталяції я можу коментувати сьогодні одним чином, а завтра іншим. Я не даю чітких відповідей, лише намагаюся наштовхнути на роздуми. – Виставка про свободу в такій замкненій інстутиції, як музей – чи не видається вам це парадоксом? – Державний музей має величезну низку обмежень. Починаючи від того, що не можна забивати цвяхи в стіну, тому що це режимне підприємство. Власне, робити в такому форматі проект про свободу – досить сміливий виклик. Який, зрештою, вдалося подолати. Тому що коли ти розмірковуєш про свободу, в першу чергу ти маєш думати про людей. Для створення Музею Свободи треба добре подумати, як він має бути сформатований, що і як має висвітлювати. Тому що сам формат музею, в якому перебуває більшість історичних музеїв, нецікавий для людей, які живуть в ультрасучасних технологіях. Їх нічим не здивуєш і не привабиш. Думати про свободу потрібно у сучасному форматі, інакше у тому нема потреби. – Чи можна говорити про вплив Майдану на сучасне мистецтво? – На Заході з’явився великий запит на тему Майдану. І на жаль, на цьому дуже спекулюють наші художники (та псевдохудожники, вони різні бувають). Настільки заграється тема Майдану, що інколи стає навіть огидно. Це дуже
Поки в зоні АТО гине українське мистецтво, мешканці звільнених територій знайомляться з українським театром, світовим джазом і народною культурою.
ЮЛІЯ СОСНОВСЬКА «Це велика помилка, що ми поїхали туди тільки тоді, коли щось сталося», – шкодує Олег Стефан, актор театру Курбаса. Цієї осені його трупа вперше виступила у Маріуполі. «Джаз дуже органічний для цих місць і їх культури», – вважає директор «Дзиґи» Маркіян Іващишин. У грудні він облаштує майданчики фестивалю JazzBez у Краматорську та Слов’янську. «Я не знаю, хто більше змінюється – ті люди, що нас приймають, чи наша команда», – дивується лідер гурту NESPROSTA Денис Блощинський. Ще з літа він знайомить звільнені міста Донеччини з українською культурою у проекті «З країни в Україну». Усі вони нагадують тамтешнім мешканцям, що життя продовжується, а українським військовим – що вони не самі.
Антонич і Стус
До Маріуполя театр Курбаса запросили його прихильники, помічники місцевого депутата. Четверо акторів були готові виїжджати одразу, втім три дні готували поезії Василя Стуса і Богдана-Ігора Антонича. Народним співом доповнила
«
Донбас і джаз
була потужним центром розвитку імпровізаційної музики. До свого захоплення так званою «ДНР». Її студенти та викладачі матимуть можливість знову зіграти на рідній землі під час фестивалю JazzBez. Протягом десяти днів джазові концерти пройдуть у сімнадцяти містах України та Польщі, по одному вечору приділять Слов’янську та Краматорську. «Приїзд музикантів з Польщі та Італії продемонструє тим людям, що не тільки Україна, а і світ пам’ятає про їхнє існування, нагадає, що у них є концертні зали і вони мусять жити далі, як нормальні люди», – пояснює Іващишин. Мешканці цих міст нічим не відрізняються від інших, впевнений він, просто їм важче сприймати музику – вони пережили війну і зараз мусять відбудовуватись. До організації долучилися викладачі слов’янського музичного учили-
ЦЕ ВЕЛИКА ПОМИЛКА, ЩО МИ ПОЇХАЛИ ТУДИ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ ЩОСЬ СТАЛОСЯ
програму Мар’яна Садовська, яка спеціально прилетіла з Німеччини. Виступали перед військовими у сільському клубі Урзуфа, перед студентами в університеті і перед усіма охочими у драматичному театрі. Найважче дався перший концерт – говорити до тих, хто щодня живе на межі життя та смерті, можна лише маючи силу, рівну їхній, вважає Олег Стефан. У військових актор побачив лицарів. «Між театром і війною не знаходжу перетинів, – роздумує він. – Але для людей, які займаються війною, це може бути тим, що говоритиме про мир, гармонію, красу, рідне, тепле. Це необов’язково мають бути патріотичні теми – людині потрібно про людину». По завершенні концерту, вже з гримерки, актори почули, що на сцені відбувається продовження. «Вийшов хлопчина, художник із Кривого Рогу, і почав співати українських пісень. І перед кожною з них розповідав її історію, з якого краю вона походить», – згадує ак-
Фото: Ліза Кузнєцова
чуваєш, що ти щось недороблюєш, хочеться цих речей позбуватись». На думку Маркіяна Іващишина, донецька музична академія
»
ща, журналісти, люди, які просто люблять музику. Єдине, що засмучує організаторів – розраховувати на великі зали не вдається – нема впевненості, що ті забезпечать теплом та електрикою. Утім у кожному місті очікують побачити по чотири сотні слухачів. Навесні Денис Блощинський зі своїм гуртом почали виступати у військових частинах. Під Харковом він почув історію про
тонка енергія – переживання того, ники, а є ті, хто тут працює. Відчущо було на Майдані. І зайвий раз ваєте різницю? До недавного часу не хочеться, щоби це виставляли так і було. А тепер усе стало на свої на показ. Спекулятивний підхід місця. І ось ця визначеність, при до цієї тематики мене насторожує. всьому цинізмі, є позитивною. Подібне нагадує театр, ситуацію – Чи здатна наша культура несправжності, яка породжує сум- стати ще одним фронтом інніви в тому, чи ми взагалі чогось формаційної війни? І чи є в досягли. Чи це не була лише пере- цьому сенс? Країна та Україна тасовка колоди карт. командира, у якого тричі ви– У поняття інформаційної вій– Тобто виокремлювати ни входить конструювання образу крадали родину під час зимоякісь вдалі проекти поки що конфлікту. Він має бути настільки вих подій на Майдані. Це стало зарано? поштовхом говорити не тільки з потужним, що над його створен– Так, але майданівський ди- ням мусять працювати люди привійськовими, а і з іншими людьзайн мені дуже до душі. Шевчен- четні до культурних процесів та ми. Волонтери з понад двадцяти ко, Франко у масках, з коктейлями мистецтва. Якщо по телевізору йде міст України на кілька днів приМолотова. Бо ще з Радянських ча- ролик про наших кіборгів і люди їжджають на звільнені території, сів у нас було виховано сакральне зустрічають це оплесками – то це щоб дати відсіч в інформаційній ставлення до наших «стовпів». А працює. І це добре. І в цьому вивійні. Вдень проводять лекції тут до них наближуєшся й спілку- падку художники мають розуміти про письменників «розстріляєшся з ними як із частиною твоєї те, що вони роблять. Не абстракного відродження», запрошують культури. Ось цей зсув дуже хоро- ції, над якими можна медитувати до відкритої бібліотеки і фотоший відбувся. Інша справа, коли годинами, не високе мистецтво, а виставки, навчають плетінню бездумно наклацують касок і вже конкретну річ, що впливає на люстворюють проект. Це дуже легко, дей. Якщо художники причетні до МЕШКАНЦІ ЗВІЛЬНЕНИХ МІСТ НІЧИМ НЕ ВІДвоно на поверхні. У виграшній си- створення агітаційного мистецтва РІЗНЯЮТЬСЯ ВІД ІНШИХ, ПРОСТО ЇМ ВАЖЧЕ туації перебувають фотографи, які – то це добре. СПРИЙМАТИ МУЗИКУ документували всі події. Але поки – А чи має право державщо дуже складно говорити про на чи міська влада скасовусинтезування цієї документації з вати певні культурні заходи, мистецтвом. Має пройти багато розглядати їх з точки зору тор. Військовому стала підспівувати мотанок і приготуванню збитСадовська. І ті солдати, що вже пов- ню. Ввечері влаштовують покази часу, аби 95% всіх творів пішли в доречності? ставали зі своїх місць, повернулися, фільмів «Babylon13» і концерти осад. – Коли в країні траур, то скасу– А як натомість вплинула вати частину Alfa Jazz Fest – ціл- поставили автомати поруч із собою. музичних гуртів. «Після поїздки Місцеві студенти не налашто- у перші три міста ми змінили нана українську культуру війна? ком логічний крок. Але загалом вані повертати Совєтський Союз, повнення і щоразу продовжуємо – Війна здійснила розполюсу- на культурні заходи не може але вірші українських класиків це робити, – розповідає ініціатор вання соціуму. Тут не йдеться, про бути заборони. Це не може бути «свої чи вороги». Визначилася чіт- керованим процесом. І те, що минулого століття більшість чула проекту. – Надрукували брошури кість ставлення людей до україн- відбувається, – недосконалість вперше, що вразило «курбасівців». про історію України і міфи російської політичної нації. Сепаратис- нашого державного устрою. По- «Після таких поїздок з’являється ської пропаганди. Відійшли від ти зробили свій вибір, їх ніхто до пулізм. Знову ж таки, люди за- чесність із собою, – додає дирек- суто розважального наповнення і нього не примушував. бороняють щось не через пра- тор і актор театру Микола Береза. додали більше ремесел». На його Є львів’яни, а є люди, які жи- ведність, а тому що це комусь – Коли розумієш, що люди там ре- думку, тільки так можна зламати ально кладуть життя, одразу від- штучні кордони між людьми. вуть у Львові. Є українські худож- вигідно.
«
:
»
:
13
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня
культура
на районі
погляд
Народні доми: перезавантаження До шаблонного образу Львова як культурної столиці України вже звикли і в місті, і далеко за його межами. Передусім це туристичний бренд, своєрідний «маячок» для привернення уваги. Відтак, більшість подій зосереджені переважно у центрі. Тому міська влада спільно з активною громадою напрацьовує механізм розширення культурних меж Львова до віддалених районів. ОЛЬГА КЛІНОВА
Діти більш відкриті і легше відгукуються на заклик проявляти ініціативу і освоювати щось нове. Фото надала Тетяна Попович
Майже у кожному районі є ті чи Навесні 2012 року Інститут міста проводив дослідження, аби інші прояви активності місцевої дізнатися про запит мешканців громади. Найпоказовішими ввана задоволення культурних по- жають Левандівку та Збоїща. Там треб. Результати показали, що осередками активного культурнольвів’яни високо оцінюють рівень го життя стали народні доми. театрів, музеїв та галерей, але в Левандівка середньому відвідують їх раз на Цей район вважають найбільш півроку і рідше. Постали дві проблеми: відсутність попиту і якість самостійним прикладом. Ініціпропозицій від культурних закла- ативні мешканці працюють над дів. Причину окреслили як незаці- створенням культурного центру кавленість та відсутність бажання на базі закинутого кінотеатру проводити дозвілля у такий спосіб. «Стрілець». До відкриття ще дуже Тому влада міста спільно з далеко – доведеться пережити непредставниками мистецьких та простий період реставрації принаукових кіл вирішила працюва- міщення і, що найголовніше, поти над пожвавленням діяльності шуку коштів. Тим часом на старій культурної інфраструктури та ви- Левандівці на повну потужність ховувати естетичну потребу. Стра- працює Народний дім. Його дитегію розвитку культури Львова ректорка Лариса Середа вже 30 мають поступово втілити до 2025 років поспіль творить культурне року. Основний акцент роблять на життя мікрорайону. Саме тому децентралізації культури, щоб мо- тут не лише діють 12 різноманітдерність міста базувалася на тіс- них гуртків (вокал, хореографія, них сусідських зв’язках, місцевих гра на музичних інструментах, традиціях і локальних спільнотах. образотворче мистецтво, айкідо, Одна з ініціаторок розробки і англійська мова тощо), а й триває впровадження Стратегії, началь- постійна співпраця з місцевими ниця міського управління культу- церквами, школами і бібліотекою. ри Ірина Магдиш розповідає, що Майже щонеділі у Народному вже сьогодні є перші результати. домі проводять благодійні захоСпальні райони «прокидаються» ди, збираючи допомогу для війі готові працювати. Проте це сто- ськових на сході. У кожен пакунок сується лише тих громад, де меш- кладуть дитячі малюнки та листи. Позаминулого року Народний канці готові йти культурним змідім «Левандівка» взяв участь у нам на зустріч. «Важливо розуміти культуру не дитячому міжнародному проекті лише як мистецтво, а передусім як «Три культури – одна Європа», спосіб життя. Це те, що визначає який проводили спільно з полясвітогляд людини, – говорить Іри- ками та білорусами. Приміщення потребує ремонна Магдиш. – Стратегія – це дійти не швидко, а далеко. Для цього на ту, але і самі мешканці району місці потрібен потенційний парт- зголошуються допомогти щось нер, за якого зачепитися – лю- придбати чи полагодити. Напридина, група чи якась інституція. клад, те, що у кожному класі є Не може хтось з центру приїхати фортепіано – заслуга батьків, які і зробити людям добре. Там має малими теж відвідували гуртки у бути той, хто там живе, знає осо- Народному домі. «Не усі можуть возити дітей до бливості району, його плюси і мінуси, місця, де збирається молодь, центру, тому нас самі просять віді де збираються старші, де тусу- кривати якісь гуртки. Так нещоються алкаші, а де – спортсмени». давно з’явилася студія сучасного
танцю, – розповідає Лариса Середа. – Народний дім дуже потрібен цьому району, але мають бути ще якісь установи. На Левандівці мешкають 80 тисяч людей. Буває,
Збоїща
заходиш у приміщення, а біля вікон багато велосипедів і дитячих візочків. А збоку сидить мама і годує немовля, поки старша дитина займається на гуртку. То для мене найбільше щастя». «Все місто – центр» – під таким гаслом у Львові працює ще один Народний дім, який став осередком культурного життя у віддаленому районі Збоїща. Ще два роки тому це було закинуте приміщення без інженерних комунікацій, а головне – відвідувачів. А сьогодні
свій зовнішній вигляд. Поступово тут роблять ремонт, закуповують сучасні меблі, провели інтернет. Мешканців заохочують до толоки, аби разом дбати про благоустрій спільного простору. Акцент насамперед роблять на роботі з дітьми та молоддю. У Народному клубі є кіноклуб і драматичний гурток, для підлітків проводять актуальні для їхнього віку лекції. У теплу пору року на подвір’ї організовують пікніки. Втім не обходиться і без тематичних свят у більш звичному для старших людей форматі. «Ми хочемо експериментувати, але це диктує певний супротив. Люди цієї громади вдячні, коли робити щось для них, але вони не готові діяти разом. Трошки інакше з дітьми. Вони більш відкриті і легше відгукуються на заклик проявляти ініціативу і освоювати щось нове», – розказує Вікторія Швидко, директорка Народного дому на Збоїщах. Попри певний опір у місцевих середовищах, децентралізатори культури налаштовані оптимістично. Вважають, що найголовніше – зацікавити молоде покоління. «Люди не дурні. Вони можуть впиратися, що не хочуть змін. Це нормальна захисна реакція. Але рано чи пізно вони розуміють, що їм це починає подобатись. Головне, щоб це подобалося дітям і молоді. Тоді вони це принесуть додому. І жодна мама, тато, бабця чи дідо не буде сперечатися з дитиною, яка буде з натхненням і радістю бігти в Народний дім», – зазначає Ірина Магдиш.
Двигун культури
Ініціатори Стратегії вважають, що пришвидшувати процес розвитку культури в окремих спальних районах не можна. Так само не варто намагатися централізовано привнести окрему ідею від міської влади. Інакше місцеві громади і далі сидітимуть і чекатимуть кожного наступного проекту. Ідея децентралізації культури полягає у тому, щоби люди виходили з ініціативою зсередини. Управлінці зазначають, що самі мешканці мають бути двигуном, який започаткує процес творення культури у себе і для себе. Зміни через культуру не можна насаджувати силоміць, але й не потрібно лишати без
У процесі децентралізації культури найголовніше – зацікавити молоде покоління. Текстівка Фото надала Тетяна Попович
тут функціонує оновлений публіч- уваги взагалі. Головне, не сприйний простір. Друге дихання На- мати за культуру низькопробні родному дому дарують мистецька розваги, а заохочувати інших до формація «Wiz-Art» і театральна культурного розвитку. Бездіяльність у будь-якій сфері життя вже майстерня «Драбина». На відміну від Левандівки, на звикли виправдовувати військовиЗбоїщах йдуть шляхом інновацій ми діями на сході. Натомість варто та формують абсолютно нову для пам’ятати слова Зигмунда Фройда: місцевої громади пропозицію. «Все, що робиться для розвитку Передусім Народний дім змінює культури, працює проти війни».
:
Стіна без плачу ЮЛІЯ СОСНОВСЬКА
Коли по всьому Союзу зводили сотні багатоповерхівок, найменше думали про естетику та емоції, що вони викликають. Хоча радість таки була – люди отримували стелю та стіни, а натомість погоджувалися жити у сірій коробці. За десятиліття виросло кілька поколінь, готових жертвувати красою заради функціональності. Тепер ми хочемо від свого помешкання більшого: щоб воно було міцним, теплим, світлим, тихим, енергоощадним. А крім того, просто привабливим. Не дарма рекламні агенції ставлять на білборди зображення житлових комплексів з барвистими стінами, зеленими газонами, молодими деревцями і дитячою гойдалкою. Акценти змінилися і тепер перший погляд належить саме їм, а не внутрішнім приміщенням. До прикладу, приїзд на Шувар може покращити настрій. І не від великої любові до Сихова, машини з живою рибою та штучних квітів. Оптимізмом просякнута стіна будинку, розмальована веселкою. Крім привнесення естетичного щастя у життя, картина або чистий колір на торцях ремонтує будинок. «Райдужна» дев’ятиповерхівка відчула на собі такий догляд, якого не було досі – залатали шви, заґрунтували поверхню, нанесли фарбу, власне малюнок і наостанок вкрили лаком. Цієї осені мурали з’являються на Підзамчі. Старий район отримує модерний декор, а що саме намалюють на будинку обирають місцеві мешканці. Ескізи претендентів вивішують просто між дерев на вулиці, а перехожі голосують за найприємніший їхньому оку. Більше трьохсот людей обрали зображення птаха для стіни на Заводській, 39, і за п’ять днів отримали готову роботу. У такий спосіб об’єдналися сотні почасти незнайомих сусідів. Хтось із них дізнався про такий вид мистецтва як мурали, а хтось взагалі тільки відкрив для себе стріт-арт. Хтось упевнився, що може вплинути на найближче середовище, а хтось позбувся стереотипу, що все вирішено за нього. Зовнішні зміни будинку можуть підштовхнути до суттєвішого ремонту під’їзду зсередини та оновлення подвір’я. Єдине, що лишається під питанням – знання містян про гармонію будівель. Це радянські багатоповерхівки зводилися всюди і як завгодно, тож про композицію і сумісність мова не йшла. Будинки попередніх століть, як правило, проектувалися у схожій стилістиці і кольорах. Малюнки з яскравою абстракцією здатні не тільки прикрити випадаючу цеглу, а й зіпсувати старовинний міський пейзаж. Про недоречність такого стилю варто було б задуматися, в першу чергу, самим художникам. Не завжди старе потребує осучаснення, а спокійне – енергійного. Можливо, варто магічному птаху перелетіти з Підзамчі до сихівської райдуги, а старовинним будівлям лишити легше «вбрання»?
14
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
культура
інший Львів
Львов с неправильной стороны железной дороги
Константин Смолянинов – фотограф, один из представителей русскоязычной интеллектуальной среды Львова. Человек, который умеет видеть город. Недавно он выпустил альбом уличной фотографии «Street Theography» о репрезентации религиозности в публичном пространстве Львова. Мы поговорили с ним об изменениях в ментальных ландшафтах города. ЄВГЕН ГРИЦЕНКО
– В чем проявлялась советскость Львова? – Львов не очень долго был советским городом. Но это наложило особый отпечаток на него, также как и на Ригу и Таллин. С конца 60-х годов развивалась промышленность, строились новые микрорайоны. Сюда массово приезжали люди с Восточной Украины и России, а также галицкие крестьяне. Раньше было заметно, что город делится на две части. – Правда ли, что русскоязычные и украиноязычные интеллектуальные тусовки очень мало между собой контактировали? – Русскоязычная элита не была отличной от украиноязычной, хотя много кто так говорит. Понятно, что были тусовки отдельные, они не были единым целым, но всегда оставались взаимопроникновенны. – Где вам интереснее работать во Львове как фотографу: в центре или на окраинах? – Моя американская знакомая рассказала об одной поговорке, в дословном переводе – «жить с неправильной стороны железной дороги». То есть в любом городе, где есть железная дорога , она делит город на правильную и не-
Фото автора
правильную части. И во Львове это тоже очень заметно. Места с неправильной стороны железной дороги более запущены, но, как мне кажется, именно там сохранился дух старого Львова. Они абсолютно нетуристические, но очень львовские. Я там фотографирую, часто вожу гулять друзей, гостей из заграницы. Ходим по кабакам местным. Это жуткие места, в которых, на первый взгляд, можно отравиться от любого блюда. Но тем не менее все еще живы-здоровы. – Я так понимаю, туристический Львов вас не особо радует?
– Люди восхищаются Львовом, даже не понимая, что большая часть того антуража, который тут создан, вообще не имеет никакого к нему отношения. Город населен какими-то скульптурами и персонажами людей, которые здесь никогда не были. Либо же вырывают из контекста, преподносят в виде аттракции – как Захер-Мазоха. Меня очень беспокоит, что Львов превращается в туристическую бутафорию. – Есть два очень сильных современных мифа о Львове, которые кардинально друг другу противоречат. Первый – что это европейский, очень
толерантный город. Второй – что Львов жестко пресекает инакомыслие. – Миф на то и миф, что в нем очень много выдумок, но в то же время и объективных оснований. И первый миф, и второй не до конца основательны. Львов бывает очень разный. Иногда чувствуешь, что он очень толерантный, а иногда сталкиваешься с его провинциальностью, с нетерпимостью к чужой мысли. Сережа Кузьминский говорил, что ему стало невыносимо в этой затхлости, потому он и уехал. Но другим людям в этой затхлости комфортно, они в ней чувствуют легкий флер. Я не склонен считать, что Львов в полной мере может отвечать каждому из этих диаметрально противоположных мифов. Тут есть все. Такая странная, забавная смесь. – А что все-таки мешает назвать Львов толерантным городом? – А вы видите здесь проявления каких-то других политических взглядов? – Да не особо. – Ну вот (смеется). О чем тогда речь? А с другой стороны, все пристойно выглядит, никто никого не лупит на улицах. – Просто очень гомогенный в политических взлядах город. – Ну да. Если взять любой другой украинский город, вот скажем, Одессу. Очень разные политические точки зрения артикулируются, сталкиваются. Здесь же только одна. Есть, конечно, некий плюрализм внутри нее, но это такой плюрализм, как между синим и голубым (смеется). – Мне кажется, что еще один миф о Львове очень связан с двумя вышеупомянутыми.
Львов как консервативный город. – Одна феминистка говорила мне, что Львов очень консервативный. Нетерпимый к сексуальным меньшинствам. Во Львове очень ценится семейная традиция. И вот она шутила, что если во Львове легализируют однополые браки, то это были бы самые крепкие браки во всей Украине (смеется). – Город как-то изменился после Майдана? – Наверное, на первых порах изменился. А потом все вошло в свою колею. В корне Майдан и не сильно Украину изменил, в политическом-то плане. Да и в плане мировосприятия. Сейчас заметна некая реставрация. Тихая контрреволюция выводит все в обычное русло. И тем, кто сильно беспокоился о том, что им крышка пришла, не стоит беспокоиться. У них все будет о’кей. – Вскоре после Майдана вышел репортаж со Львова русского журналиста Архангельского. И вот он написал, что Львов наконец-то научился смотреть на себя со стороны. – Вот видите, это мое личное мнение, которое расходится с мнением большинства львовян и украинцев. Пускай я очень связан с русской культурой и историей, но вот взгляд заезжих русских звезд и интеллектуалов на нас меня меньше всего интересует. Пускай они и умнейшие люди. Мне плевать, как в России формируют имидж Львова. А для нас почему-то очень важно, что происходит в России, порою даже важнее, чем наши внутренние дела. Где этого Киселева вообще можно посмотреть? О нем столько гудят (cмеется).
– Я не хочу рівняти всіх переселенців. Але багато з них поводять себе так, ніби ми їм винні. І нам ця неповага не подобається, бо ми дали їм прихисток. Узагалі у Львові байдуже, звідки людина. Головне – це цінності. – Які саме? – Родинні, насамперед. Українська територія є цінністю... Ну, всюди є рагулі, які й без причини можуть набити. Але Львів толерантний. Тут байдуже, яких політичних поглядів, якої сексуальної орієнтації. Бо всі є людьми, і людина – це найголовніше. Він запропонував трохи пройтися і покурити. На виході його зупинила одна з жінок, назвала Сєржем. Потім вони тричі поцілувалися в щоку – ніби священики чи голови обкомів партії. – А ви одружений? – запитую я, щойно ми вийшли на двір. – Ні. Ніколи не хотів. – А чому так? Ви ж із таким запалом говорили про сімейні цінності. – Ну, може я для себе інші цінності обрав. Більш європейські. Ми пройшлися до кінця Театральної. Я сказав, що вже буду повертатися додому. «Та як ти зайдеш у гуртожиток? Може, переночуєш у мене?» Та якось зайду, дякую, кажу я і ми прощаємось. Дорогою до гуртожитка натрапив на цілодобову аптеку й узяв там маленьку пляшечку бальзаму «Вігор». Я так нахабно втручався у приватне життя людей, користався їхньою щирістю, їхньою відкритістю Апологет рагулістики. Мене хавали докори сумління.
Але це, зрештою, не ваше рагульське діло. На бульварі Шевченка побачив, як назустріч мені виринули два нетверезих типки. – Ей, Шекспір! Ту бі о нот ту бі, на! – гукнув мене чувак у чорній шапці. – Слухай, а що це за бухло в тебе в руках? – спитав інший, без шапки, короткострижений. Я простягнув йому «Вігор». Він зробив кілька ковтків і спазматично скривився. – Що ти п’єш? Ти животноє! Типок підійшов до краю доріжки, почав плюватися. «С**а! Я йому зараз череп розіб’ю!» В якусь мить зірвався на мене, але його вчасно зупинив дружбан, мовляв, не займай цього придурка. І я зрозумів, що в цьому місті чудово працюють механізми стримування й противаг – така тут атмосфера. Бо навіть якщо один рагуль кидається на тебе з кулаками, то інший неодмінно його зупинить. Зрештою, рагулізм – це щось максимально далеке від культури. А культура не в останню чергу є самообмеженням. Тому рагулем можна вважати й тих, хто не поважає чужої думки й тих, хто занадто викаблучується своєю. Жмотів і мажорів, неосвічених і снобів-інтелектуалів. Тому рагулізм у Львові складно витравити, але цілком можливо втиснути його у межі. У межі людяності, наприклад. «Як безглуздо це звучить від людини, яку щойно назвали твариною», – думаю я, роблю кілька ковтків «Вігору» й швидше рушаю додому.
:
проти ночі
У пошуках рагулів
Кого слід називати рагулем і чого від них можна очікувати? Щоб зрозуміти, я поблукав нічним Львовом. ЄВГЕН ГРИЦЕНКО
Часто доводилося чути, що ра- змінився Львів? гуль – немісцевий, селюк. Той, хто – Подобається... Нарешті стаємо не адаптувався до міської культури. Європою. Аби перевірити цю версію, я – То Садовий, виходить, не вирішив розшукати true львів’я- такий уже й рагуль? – зумисне нина – тому пішов не до галиць- провокую я. ких ресторацій з карманадлями – Ні, не рагуль. Я спершу думав, та флячками, а в кафе «Кава Соки що так, тому й не голосував за ньоКури-Гриль» навпроти готелю го. Він же не зі Львова. Дружина з «Жорж». За Союзу тут збирався донькою голосували, а я ні. Так що місцевий андеграунд, зараз тутеш- це я рагуль. А Садовий толковим ній публіці здебільшого за 60. мужиком виявився. Замовив 100 грамів «СтароРагулі, на думку дяді Толі, не го Ринку». Один із відвідува- залежать від фінансового стану. чів – підстаркуватий чолов’яга У дев’яностих найбільшою мрією – крадькома на мене зиркав, і я рагулів стала купівля Мерседеса. вирішив із ним заговорити. Але найбільш рагульними персо– Може, ви підкажете, кого слід нажами він вважав ментів: у юноназивати рагулем? сті з друзями били їх так, що «по– Рагулі – це ті, хто із сіл сюди гони летіли». приїжджають, але не тільки. БагаЧерез якийсь час ми попрощато ознак: і поведінка особлива, на- лися. На Театральній зайшов у хабна така, вдягаються вони по-ра- магазин купити цигарок. гульськи, книжок не читають. Але – Шо за пі**р? – чую за спиною. хизанутися люблять. Рагулі всюди Судячи з роздутих ніздрів і виє: у Києві їх жлобами називають, у пучених очей типочка, він мав серХаркові – бакланами. Рагуль – це йозні наміри мене відгамселити. стан душі. – Чоловіче, не матюкайтеся тут! Чоловіка звуть Толиком. Він ко- – вигукує продавчиня. рінний. Попри свої 64, поводиться – Та я контужений! задерикувато. Певно тому, що з Коли виходив із магазину, він юних років виховувався на «біт- досі голосно лаявся. Здалося, що лах» і американському рок’н’ролі. контуженому забракло якогось імМи вийшли надвір. Дорогою він пульсу, аби тріснути мене по морді. довго розповідав про різні круті Можливо, рагуль – це якраз той, місцини, які колись були в центрі. кого дуже харить чиясь інакшість. – Вам, певно, не подобається, як Скажімо, окуляри.
Автор. Фото: Олександра Чернова
Неподалік площі Підкови побачив дивний заклад без назви, ззовні дещо схожий на цирк-шапіто. Зайшов усередину, замовив пиво. Публіка тут дивна: мєнти поводилися грайливо, мовби повії, а останні хижо, ніби правоохоронці, оглядали відвідувачів. В однієї з офіціанток закінчився робочий день, я завів з нею милу розмову, але невдовзі прийшла її подруга й забрала з собою «на бл**ки». На перекурі заговорив із типом років 40, Сергієм, він покликав до себе за стіл. Ми пили горілку, я запивав пивом. – Переселенці для львів’ян – рагулі? – питаю я.
:
15
RE:LVIV п’ятниця, 19 грудня
культура
код міста
Чи потрібен Шептицькому сквер?
того Юра росте 320 дерев: у самому сквері – 190, планують зрізати – 34 дерева. Натомість мають посаВстановлення пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому на площі святого Юра ще дити 50 нових. до кінця не затверджене, бо має кілька важливих суперечностей. Головні питання: чи слід Але не все так просто. Сквер з’явився наприкінці ХІХ стопереносити частину дороги біля собору та нищити старовинний сквер? ліття, його спроектував автор ОЛЕКСАНДРА ЧЕРНОВА Стрийського парку Арнольд Рьорінг, а схвалив Андрей ШептицьВкрита гранітом площа, посе- узгодив встановлення пам’ят- таким чином її визнають відпусто- кий. Близько 50 дерев, що там редині – постать Шептицького і ного знака Шептицькому», – вим місцем. ростуть, є унікальними і «пам’яУсе це орієнтовно коштуватиме тають» самого Митрополита. жодного деревця – саме такою фо- зазначає депутат. тографією найчастіше ілюструють Але «гола» територія навкру- 22 мільйони гривень: пам’ятник У матеріалі для газети «Ратупроект пам’ятника Митрополиту. ги монумента – це не остаточний – близько 2 мільйонів (які готова ша» колишній архітектор Львова 2010-го року у Всеукраїнському варіант проекту. Готову візуалі- заплатити Церква), перенесення Юрій Криворучко зазначив, що відкритому конкурсі перемогла зацію майбутньої площі навпро- дороги – 6-8 мільйонів, облаш- існує мораторій на зміну цільовоідея Миколи Посікіри, Михай- ти собору можна подивитися на тування площі зі сквером – решта. го призначення територій зелела Федика (одного з архітекторів сайті «Укрдизайнгруп». На ній – Реалізувати ініціативу, за словами них насаджень. Сквер вважаєтьпам’ятника Степанові Бандері) та Ігоря Кузьмака. Конкурсний відбір стосувався лише монумента, а не вигляду площі в цілому. Переможці не є авторами скульптури. Вони тільки відтворять роботу Андрія Коверка 1930-х років, створену за життя Митрополита. Загальна висота скульптури з постаментом становитиме 7 метрів, розмір пам’ятника – 4 метри. Автори пояснюють, що знищити сквер та перенести частину дороги необхідно, щоб повернути площі навпроти собору святого Юра історичний вигляд, який вона мала у XVIII столітті. Депутат міськради Яромир Самагальський, який ініціював встановлення пам’ятника, вважає, що сквер біля корпусу «Львівської політехніки» створили штучно, аби розрізати площу. «Щоб розглядати питання вшанування пам’яті Шептицьому, треба для початку зазирнути у багатотисячну історію людства. Монументи імператорам, королям, Проект площі та пам’ятника великим полководцям, провідникам нації завжди встановлювалися тільки на площах, а не в садах та план великої пішохідної дороги та Яромира Самагальського, мають ся пам’яткою світової спадщини парковки більш ніж для 40 машин. до 150-ліття Митрополита Шеп- ЮНЕСКО, тому просто так його сквериках», – зауважує він. Яромир Самагальський каже, Також архітектори хочуть з’єднати тицького, але гарантій того, що вирубати не можна. Інша справа, що 19 дерев із 320 хворі і полікущо міський голова саботує сади на території собору з парком встигнуть, немає. За словами архітекторів Ми- вати їх не можна. процес впровадження проекту. Івана Франка окремим мостом над Соціолог Вікторія Середа проти «Виконком ігнорує своє ж рі- дорогою. На новій площі зможуть хайла Федика та Ігоря Кузьмака, шення 1991року, коли вперше вміститися 15 тисяч паломників і на всій площі перед собором Свя- вирубки, бо там функціонує один
з небагатьох дитячих майданчиків району. Так пояснює свою позицію: «Шептицький був досить скромною людиною і активним меценатом. Він витрачав гроші не на себе, а на спільноту. А такий пам’ятник переверне його філософію з ніг на голову, бо вимагає пожертвувати потребами спільноти задля вшанування однієї особи». Ще одним проблемним моментом є перенесення дороги. Юрій Лукашевський, заступник начальника управління «Секретаріат ради» ЛМР, розповідає про два варіанти. Перший – не чіпати дорогу та поглибити площу перед собором. Другий – закласти дорогу, фактично вирубавши частину скверу біля «Політехніки». Олександра Сладкова, представник руху «Нас не питали!», не розуміє навіщо проводити такі масштабні роботи, якщо можна знайти більш корисні альтернативи пам’ятнику: «Під час обговорення цього питання з’явилася цікава ідея створення сучасного музею Шептицького за ті ж самі кошти, що мали б піти на пам’ятник та облаштування площі». Скульптурна група «Ощадність» («Львівська статуя Свободи»), будинок Юзефа Сосновського, музей Пінзеля, палац Бесядецьких на площі Галицькій, джерело з кам’яними левами на Коперника, скульптурна група алегорія «Правосуддя» на Палаці Справедливості – усі ці архітектурні пам’ятки потребують відновлення, але на них завжди не вистачає грошей, часу, ідей, можливостей. То чому б замість багатомільйонного проекту зі вшануванню пам’яті Митрополита Шептицького не реконструювати ці об’єкти? Навряд чи Андрей Шептицький хотів, щоб заради його постаменту викорчовували частину старовинного скверу, витрачаючи при цьому немалі гроші, які могли б піти на реанімацію інших архітектурних пам’яток.
:
альтернатива
Простір для пам’яті
спонукає відвідувачів до роздумів. Монумент свободи преси в столиці Бразилії складається з двох Що ми найдовше пам’ятаємо про людей? Хіба обличчя, мі- частин. На поверхні знаходиться міку, статуру і позу? Ні. Найкраще ми пам’ятаємо їхні вчинки тендітна, як сама свобода, скляі досягнення та, за Вайльдом, “почуття і відчуття”, які вони на і напівпрозора мінімалістична скульптура, що підсвічується у нас викликають. зсередини. Через неї можна спуститися до обширного Міжнародного центру преси з виставками АРТУР КОРНІЄНКО мультимедійних експонатів, медіУ тендерах на будівництво мо- рувані тематичні факти, статисти- атекою, кімнатами для зустрічей нументів усе частіше беруть участь ка, цитати і поезія. Такий дизайн та урочистостей. Таким чином, молоді скульптори, архітектори, не тільки дає змогу відпочити у за- пам’ятник, що займає на поверхні художники і ландшафтні дизайне- тінку природного середовища, а і зовсім мало місця, слугує входом ри та пропонують переосмислення того, яким має бути пам’ятний знак. Сучасні митці створюють місця, що служать максимально документальним і чуттєвим нагадуваннями про певних осіб та події. І крім того, виконують функцію сучасного громадського простору. Зразком такого місця є Меморіал пам’яті померлих та активістів у боротьбі зі СНІД’ом в Ґрінвіч-Вілледж, в одному з кварталів Нью-Йорка. Він розташований на розі двох вулиць та складається з трьох об’єднаних і стилізованих під густий гай елементів, що слугують опорою для навісу, який створює відчуття прихистку для відвідувачів. Всередині знаходиться освітлений через отвір зверху круглий ставок з концентричними Меморіал пам’яті померлих та активістів у боротьбі колами навкруги, на яких вигравізі СНІД’ом в Ґрінвіч-Вілледж, Нью-Йорк
до великого документального архіву. Це чудовий приклад того, як пам’ятник може виконувати також практичну функцію. Меморіал полеглим пожежникам у Міннесоті передає відчуття небезпеки боротьби з вогнем. Пам’ятник з металу зображає пожежника, який рятує дитину. Над двома фігурами розташований величезний моноліт, що тримається на тонких залізних колонах. Вся структура, з якої вибираються пожежник з дитиною, місцями покрита іржею, що імітує процес оксидації вогню. Відвідувач, що стоїть під масивною платформою, яка підперта тільки ржавими стрижнями, відчуває небезпеку і ризикованість професії. Чудовим зразком не просто пам’ятнику людині, а візуалізації конкретного життєвого етапу з її життя, є скульптура «Арешт Нельсона Мандели» в Південній Африці. Портрет африканського лідера і революціонера мозаїчно зображений на п’ятдесятьох вертикальних металічних стовпах, що розташовані в різних точках площини і нагадують тюремні ґрати. Лише з одного боку видно, як велика кількість начебто розкиданих стовпів утворюють цілісне зображення Мандели — символ того, що він став усобленнням солідарністі африканців у боротьбі з апартеїдом.
Пам’ятник «Арешт Нельсона Мандели». Фото: Джонатан Бартон
Міський простір все більше звужується і потребує оживлення. Громіздкі металеві чи кам’яні скульптурні пам’ятники займають багато місця, яке може бути використане для більш прагматичних цілей. Тому створення пам’ятників стає справою ландшафтних дизайнерів, які намагаються поєднати функції збереження пам’яті та розширення громадського простору — доступних, комфортних, творчих і вільних для перебування місць.
:
16
п’ятниця, 19 грудня RE:LVIV
культура
місця
афіша
Галереї без правил
Варто відвідати
АРТУР КОРНІЄНКО
Ринок
Діячі українського мистецтва стверджують в унісон: у нас так і не сформувався повноцінний арт-ринок. Є якісний продукт, але його не репрезентують на різних рівнях. Не створили музею сучасного мистецтва, не проводять серйозних аукціонів, немає середовища колекціонерів. Сучасних мистецьких галерей – одиниці. Павло Гудімов, відомий як музикант, а сьогодні і як галерист, стверджує: «Говорити можна виключно про конкретні факти художнього життя: виставки, концерти, події у сфері мистецтва». Якщо ми ще не дійшли до рівня галерейного мистецтва, то на Заході воно вже відходить на другий план. Арт-ринок постійно змінюється, як і колекціонер: «Сьогодні він частіше хоче щось підтримува-
позиції Бедзіра важче було звину- ним мистецтвом. «Detenpyla» – це ватити у формалізмі чи абстракці- неформальний простір, який не онізмі. Навколо Художфонду, де можна вважати сталою галерейвін в один час навіть жив, Бедзір ною одиницею, але який у той же сформував культурний осередок час веде художній процес молодомитців. Це була своєрідна академія, го покоління. «Це не кураторська, де почала збиратися молодь. Тут а скоріше організаторська робота, спілкувалися, малювали з натури, – пояснює Юрій Білей. – Ми пропроводили творчі експерименти, сто даємо змогу комусь зробити випробовували нові техніки. виставку, хоч не експонуємо все піПісля смерті Бедзіра, його учень дряд. Також, ретельно займаємося Павло Ковач успадкував майстер- документуванням усіх заходів: фоню художника, а разом з тим — тографуємо відкриття, експозиції, відповідальність за організацію тексти». За три роки хлопці задомистецького життя осередку. У кументували вже 50 виставок. 2000-му Художфонд, підприєм«У нас не було іншого виходу ство Спілки художників України, як зробити культурний ландшафт закрили як збанкрутіле. Проте навколо себе, формувати тусовку, приміщення продовжило функ- створювати якусь точку перетину, ціонувати як неформальна гале- де з’являється багато людей, цірея «Коридор». Художники досі каві дискусії», – стверджує третій працюють у майстернях по обидва із засновників галереї, Павло Ковач молодший. Саме його батько успадкував від Павла Бедзіра неформальну галерею в Ужгороді. Усі троє хлопців-організаторів «Detenpyla Gallery» походять із Закарпаття. Створивши неформальний мистецький простір у Львові, вони продовжили традицію художників, серед яких зростали, і відновили львівські практики квартирних виставок.
Група
Через рік після початку роботи галереї до них долучилися Антон Варга з Ужгорода та Євген Самборський з Івано-Франківська. Таким чином утворилася «Відкрита група». Художники продовжили шукати галерейні простори, але Галерея може так само стати продуктом творчості художника, як і за новим принципом: «Ми звеекспозиція. Фото з архіву культурного об’єднання «Відкрита група» ли це питання не до відсутності ти, а не купувати. Ставка тільки на боки «Коридору» і проводять ви- галерей в Україні, а до того, що комерційні проекти вже не відпо- ставки актуального мистецтва. потрібно робити свою справу не відає реаліям. З часом галереї петільки у всіляких інституціях, а і Квартира ретворяться на експериментальні поза ними». Так з’явився проект У 2011-му троє випускників «відкритих галерей» – виставкокультурні майданчики, тобто на повноцінні арт-центри», – вважає Львівської академії мистецтв у вих просторів поза контекстом Гудімов. Як і в багатьох інших сфе- своєму помешканні провели так мистецького середовища. рах, у галузі культури Україна має звану квартирну виставку. ПриВідкриті галереї організовувавиходити не на наступний рівень, а йшло багато людей, яким спо- ли у волинському лісі, серед поля, добався такий формат. Ще після в закинутих приміщеннях, на беперестрибувати одну сходинку. Коли піраміду «музей – аук- двох виставок хлопці вирішили резі Тиси і навіть на Арсенальній ціони – галереї – колекціонери – художники» не формують згори, у митців немає іншого виходу, аніж створювати культурний ландшафт навколо себе. В умовах інвестиційного вакууму українські художники почали організовувати позасистемні осередки продукування, репрезентації та циркуляції мистецтва ще з 80-х років. Але якщо у столиці такі місця поступово перетворилися на комерційні структури, то у регіонах вони і досі виконують функції вироблен«Галерея на площі Арсенальній». Фото з архіву ня, організації та оцінки власних культурного об’єднання «Відкрита група» практик. перетворити цю квартиру на га- площі. Для окреслення умовних Коридор лерею: за класичним форматом меж художники використовують Одним із регіональних осеред- змінювати експозицію кожні два мінімальні засоби: будівельну ків мистецького життя ще за ра- тижні, запрошувати до співпраці розмітку крейдою, нитки, вапно, дянських часів був ужгородський інших художників і придумали дерев’яні планки тощо. Цей проХудожфонд – державний вироб- назву – «Detenpyla Gallery». ект не просто піднімає проблему ничий комбінат, де художники «Ми собі поставили такий «бу- відсутності виставкових майданмогли підзаробити писанням йок»: що би не ставалося – роби- чиків, але і знаходить її вирішенкартин, оформленням та рестав- мо далі. Незалежно від якості ви- ня. Галерея може так само стати рацією. Для багатьох «незручних» ставок, відвідуваності. Через рік продуктом творчості художника, художників це був чи не єдиний це вже була знана галерея, куди як і експозиція, і теж вимагає спосіб заробити на життя. Так потрапляли з вулиці. Зараз у мис- лише ідеї, ініціативи та втілення. працював, зокрема, графік Павло тецьких колах багато кому відоме Скоріше всупереч, ніж завдяки, Бедзір – некон’юктурний, вільний це місце», – розповідає Стас Турі- з’являються і функціонують екста вірний собі, що природно відпо- на, один з організаторів галереї. периментальні мистецькі осередвідає означенню «шістдесятник». У Львові, крім «Дзиґи», немає ки, які можуть стати повноцінниЗдебільшого декоративні ком- галерей, які працюють із сучас- ми арт-центрами.
:
Якими подіями завершити рік, радять культурні активісти Ірина Магдиш начальниця управління культури Львівської міської ради Відвідаю більшість грудневих заходів, оскільки це моя робота. Але з найбільшими переживаннями буду на подіях, які відбуватимуться не у центрі, а у віддалених районах міста. Це відкриття «Площі 12 ялинок» на вулиці Василя Симоненка та зимові ігри для дітей у мікрорайоні Рясне. Там народжуються нові громадські простори та свіжі ініціативи. Ольга Райтер директорка мистецької формації «Wiz-Art» З 18 грудня вартує сходити на прем’єру фільму «Бабай» режисера Марини Медвідь. Це перша повнометражна українська анімація часів незалежності, яка вийшла у прокат. Також, усім, хто любить дивитися хороше кіно, пропоную завітати 21 грудня на добірку польських короткометражок «The Shortest Day» у Палаці мистецтв.
вестиме відома ведуча Маріанна Фіртка. Усіх радо запрошуємо! Євгенія Нестерович культурний критик у «Zbruc.eu» До кінця грудня варто встигнути у театр Лесі Українки хоча б на одну з їхніх прем’єр: «Вівісекцію» або «Антиформалістичний райок». По-перше, у наступний рік добре входити зі свіжими враженнями, а по-друге — з глибшими розмислами. А ще я би радила відвідати нову експозицію «Своє/Чуже» у Музеї етнографії. Ця виставка побудована на основі діалогу з відвідувачем і акцентує на цікавих, нечасто формульованих запитаннях: «Які скарби ми втратили протягом століть?», «Якими коштовностями володіємо і чи ми свідомі своїх надбань?», «Як використовуємо те, що залишили нам попередні покоління?». Раджу подивитися і почитати – доля окремих експонатів іноді нагадує детектив.
Тарас Прокопишин Володимир Бєглов Засновник Вуличного університекреативний директор журналу ту у Львові «The Ukrainians» Раджу відвідати концерт Брії Точно піду на благодійний аукціон Блессінг 26 грудня у театрі імені 21 грудня у Національному Музеї Марії Заньковецької. Вона амеімені Шептицького. Його орга- риканка за походженням, але вже нізовує волонтерська сотня УКУ. давно мешкає в Україні. Концерт Збиратимуть кошти для військо- буде наступного дня після катових. І хоча ця тема дуже втомлює лицького Різдва, тому це гарна і знеструмлює, мусимо знову і нагода порадіти і українським, і знову діяти у напрямку підтрим- американським різдвяним пісням. ки наших хлопців. Бо нам тут, з До того ж під час цієї події можна філіжанкою кави і сирником, лег- буде почути і один з найуспішніко теоретизувати. А їм потрібна ших українських гуртів у жанрі допомога. Разом зі мною аукціон «world music» – «ShockolaD».
Реклама
«Вивчіть правила як профі, щоби порушувати їх як художник», – говорив Пікассо. А що робити митцям, коли правила арт-простору постійно змінюються?
Щотижневик «Re:Lviv» 19 грудня 2014 Головний редактор: Артур Корнієнко. Випусковий редактор: Ольга Клінова. Секретар: Альона Савчук. Редактор відділу «Політика»: Ярослав Назар. Редактор відділу «Суспільство»: Володимир Волощук. Редактор відділу «Культура»: Євген Гриценко. Дизайн та верстка: Юлія Сосновська Більд-редактор: Олександра Чернова Над номером працювали: Володимир Волощук, Дарія Гірна, Юлія Ільченко, Євген Гриценко, Ольга Клінова, Артур Корнієнко, Ярослав Назар, Альона Савчук, Юлія Сосновська, Вікторія Топол, Олександра Чернова, Марія Шелія Тираж: 100 прим.