Марк Корда
Усі на вибори, панове! П’єса на дві дії
Дійові особи: Стефа – продавчиня на ринку Мирон – бізнесмен, місцевий політик Юрко – її чоловік, безробітний Гнат – приятель Юрка, безробітний Ксеня – їхня донька, студентка Петро і Степан – приятелі Івана, студенти Іван – наречений Ксені, студент Марина і Галя – приятельки Ксені, студентки
Дія перша 1. У квартирі Юрка та Стефи. 1.1 . Юрко втупився у телевізор. Слухай, чоловіче. Хотіла зварити борщ, а ти знову не приніс картоплі. Другий вечір тебе прошу-молю… Відчепися, жінко. Я не можу. Чого ж ти, гаспиде, та й не можеш? Бо зараз буде Остап Дроздов. То після Дроздова. А за ним буде Портников. То після нього. А там Борковський. Щоб ти скис, лежню поганий. Кажу ж тобі, жінко, ніяк не можу… Ну, геть ніяк! Слухай, чорте рогатий, як я візьму до тебе качалку… Юрко відірвав погляд від телевізора й кивнув рукою на екран: Схаменися, нарешті. Отямся, жінко. Тут таке, таке… а ти про якусь картоплю торочиш. Що ж там «таке-сяке», що вже й не можна про картоплю згадати, га? Що тобі примарилося, дурню? Ти нічого не тямиш. Нічогісінько! А мені треба… як там?.. збагнуть соціальну детермінацію, зробить індуктивний умовивід. Дай-но згадаю… знайти консенсусний консенсус. О-о-о. Зрозуміла?.. Куди тобі до такого!
1
Матінко Божа, та він цілком із глузду з’їхав. Ага, останній розум у тому ящику згубив. Про що ти мелеш, калічко? Доля країни в моїх руках! Що-о-о? От-от, кажу ж тобі: доля країни в моїх руках! У моїх, моїх! А ти й не знала, нещасна. Юрко зірвався з крісла і гордовито простягнув руки до дружини: У цих руках! Ну все, звершилося! Дочекалася! Мама мені давно казала: «Він у тебе несповна розуму, хіба не бачиш? За кого заміж ідеш, люба донечко, за отого телепня? Глянь лиш: у нього й очі в різні боки дивляться. Ага. Навіть між очами немає згоди. Чого від такого чекати?» Та що тобі казати, темній! Ти лиш по базара́х і по базара́х. А після базару́ – запхалась на кухню і край… От-от, і край… Ніц не знаєш і знать не хочеш. Темнота з темнот! То це ти мені плетеш? То я лиш по базара́х і по базара́х? А хто б тебе годував, трутню безпутний? Хто б заробляв гроші на такого недолугого, що півдня хропе на дивані, а другі півдня свариться з телевізором, га? Йди-но, знайди ще одну темну, що приведе до хати таке опудало, як ти, – з кривими очима й заготовками замість рук. Та я, теє… Та ти вже скільки літ без роботи, га? Ну, тепер трудно… Ага, трудно! А мені самій тягнути цілу́ хату, як гадаєш, не трудно? Зрання й до ночі, в мороз і на палючім сонці торгувати барахлом на базарі – не трудно? Ах ти ж, невдячна скотино! Її годують і по́ють, а вона ще й мекає, мичить на всю мордяку, якісь манорії показує. Ба, ще й норовить, паскуда, копитом брикнути! Ото вдяка! Та я, теє… про обще добро дбаю. Про яке ще «обще добро», га? Та щоб не схибити на виборах, щоб знати, за кого голос оддати. І без твого прокуреного голосу обійдуться. Ні-ні, не кажи так. Від кождого залежить… Від кождого… Доля країни в моїх… Гм, зажди… Народ має рішати! А ти хіба «народ»? Глянь на себе, чудо строкате. Який ти «народ»? «Народ» на «лексусах» їздить, дітей вчить по заграницях і тримає мільярди в офшорах. Отой «народ» і рішає. А ти голий і босий як польова миша. Ага, щур 2
облізлий! Сапка надщерблена! Де вже тобі!.. Дивина, але люди на базарі мололи, що навіть серед депутатів трапляються такі бідаки, як ти. Що ж то Рузя мені казала?.. Так-так, – з порожніми деклараціями, о-о! Ага, каже, сидять в Раді, але нічого вдома не мають – навіть самого дому не мають. Навіть кутка якого поганенького. Хіба й сплять там у Раді? Може, в якому тихому підвалі? Забула Рузю розпитати. Слухай, можна набрати в студію, до пана Остапа, і спитати… Ще чого! Такою дрібнотою людей морочити. Рузька не гірше за нього знає. Завтра спитаю. А я, теє… А ти марш у підвал по картоплю, бо як вийду з берегів… Ні-ні, дорогонька, краще не виходь. От-от, не псуй мені кров, лежню, бо лишишся без годувальниці. Спаси, Господи! Ой, спаси… Живи вічно, моя любонько! Вічно! А хочеш, то жий ще довше. Мені не шкода. Юрко встає з крісла і з жалем зиркає на телевізор. Ви знаєте, любі жінки (Стефа звертається до залу): я готова платити отим… як то?.. операторам, що гонять до хат телевізію, ще кілька гривень на місяць, аби лишень вони вимкнули усі новини, усі… як воно?.. токішоу, всю оту політику. Геть усе! І щоб давали (широко розводить руки і ніжно всміхається) усе тихе, лагідне, сердечне: фільми про любов, передачі про всілякі рецепти, про мандрівки... Ох, як то мило!... За тишу в хаті і спокій на серці не шкода віддати й пару гривень. Навіть зайву двадцятку щомісяця. За тишу і спокій – ой не шкода. 1.2 . Стефа йде на кухню. До кімнати заходить Гнат, приятель Юрка. Шо нового, сусіде? Як іде політичний процес? Та тут таке, таке… Шо, знову депутати побилися? Де там. Ще б стільки біди. Е-е, моя дорогонька… Моя годувальниця… Сором казати… Ледь мені не вальнула. Та ти шо? Ото баби розійшлися! Моя сьогодні теж, фу ти, огень метала, як той дракон. «Я на роботі, – торочить, – я цілісінький день на базарі, а ти, паскудо, пальцем об палець не вдариш. Півдня хропиш на дивані, а другі півдня сваришся з телевізором…» Не знаю, як не дійшло до качалки. Господь милував. Ледве вирвався до тебе. А ти не пробував казати їй щось ніжне, щось таке лагідне? 3
Ти про шо? Що ти, ну, теє… що ти її любиш. Що ти її приголубиш... Здурів чи шо? Якогось вечора я завів оту шарманку, так вона мені як вліпить у пи́сок. Ага, з розмаху, аж щелепа набік з’їхала... Ну, може, й не з’їхала, але щока добру годину палахкотіла. «Мало того, що я надриваюсь на тебе цілісінький день, – волала на всю хату, – то я ще й маю догоджати тобі ночами, кролю недорізаний, га?» Слухай, добре, що ти мене просвітив… Я ж нинька теж збирався про теє… про те саме зі Стефкою поговорити... Тепер навіть не муркну. Гаразд, сусіде, давай про головне. Тут і зараз. Без купюр. Без компромісів. Фейс ту фейс. І так далі… То за кого будем голосувати? Шо надумав? Я й досі не знаю. Слухаю усіх е́кспертів підряд – і ніяк не второпаю. Як каже хто про Нього – я вже готовий голосувати. Не можу встояти перед аргументом. А як заводять мову про Неї – повір мені, брате, – ледь не плачу. Тілько Вона! А є ще й довгий спис інших. Один не гірший за другого. Е-е, задачка не для простого ума. А я так надумав, сусіде. До останку буду слухати отих е́кспертів, вивчатиму кандидатів. І як не зможу дати собі ради з тою, як ти кажеш, задачкою, – вгадай-но, шо зроблю? Якби ж я знав, може, й сам так зробив би. Не знаєш, слабо кумекаєш, не включаєш на повну потужність свій мозковий агрегат. А я от кумекаю, не жалію сірої речовини, нагружаю її по максимуму. То що будеш робити, га? Віддамся на милість случаю. Ага, виберу на удачу!.. Чого баньки витріщив? Не дійшло? Щось не дуже. Слабак, ой слабак. Та кажи вже, не дражнися. Слухай і вчися, доки маєш щастя бути біля мене. Отож, запишу всіх кандидатів на картки – кождого на окрему картку. Потасую колоду з картками, як ми тасуємо карти, коли ріжемся в дурня. Та й витягну одну, яка в руку влізе, – за того й голосуватиму. А ти голова, Гнате! Головище! Я б до такого не допер. Учися, сусіде, переймай досвід. Таким методом ми переходимо в другу житейську площину, розумієш? 4
Щось не зовсім… Ну згадай «Дискавері» і всяке таке. Це перехід… як там його?.. не те, шоб в іншу реальність, чи в якийсь там паралельний світ, чи ше шось таке з чудес квантової механіки – ні, не туди. Ну ти й утнув! А ти як думав? Ми й з е́кспертами можемо потягатися, не сумнівайся. Так-от, дослухай: цей мій маневр – перехід на вищий рівень мислі, коли ми… як би то краще сказати?.. не замикаємося в собі, у своїх внутрішніх терзаннях, а мовби виходимо із себе, мовби віддаємо свій розум вищим силам – хай рішають за нас. Схопив? Ага, схопив, сусіде. Ой схопив! Аж мурахи по спині побігли. Ну ти й глиба! Ото масштаб! Академік… Давай без культу особи. Що кажеш? Не переборщуй. Де там, сусіде. Я ж також щодня дивлюся «Дискавері», але щоб аж так збагнути глибини науки… Ти мене вразив – аж нутро похололо. І під ложечкою засмоктало. То знак! До кімнати заходить Стефа. Як, ти ще тут, лежню? Я тобі зараз… Змилуйся, моя люба, змилуйся! Біжу, вже біжу… Юрко сполошено біжить, а Гнат поважно виходить з кімнати. 1.3 . До кімнати заходить Ксеня. Ой, донечко, ти ще довго збираєшся дівувати? Мамо, ви до чого ведете? Он, доню, за хвилину-другу має прийти Мирон – завидний жених. Новенький «мерседес». Хата у Львові, дача в Наварії, говорять, ще й велика квартира у столиці. Ой завидний… Мамо, я ж вам казала… Мало чого ти казала. Можеш сказати ще раз – але кажи правильно. Він давно тебе запримітив. Щораз приходить з квітами і подарунками. Грошей не шкодує. Питає про тебе. Натякає, що хотів би… Ага, все мені намекує… Він мені не подобається. Ви ж знаєте. І що з того? Он твій батько мені подобався, а що вийшло? Голота, бідося, а з тої бідності – сварки, нелад. І що лишилося з нашої любови? Ага, ріжки й ніжки. Самий лише спомин. Хіба не бачиш? 5
Ви, мамо, шлюб брали по любові, а мене підбиваєте на гріх, щоб піти проти совісті. Хіба не так? Ой, миленька моя, ой, наївна. Та в ту пору всі були однакові, усі сіренькі, усі скроєні за одною міркою. Скритого багатія могла знайти лишень міліція – ОБХСС… Ота, що ловила крадіїв соціалістичної власності. Ну то й що? А тепер інше життя. Як казав котрийсь пан на базарі, – пішло розшарування. Знизу шар бідних, а згори – шар багатих. І ті багаті, ясне діло, поганяють бідних – у хвіст і в гриву. Я ж тут до чого? О, донечко, якби ж мені твої літа… Я б того Мирона за пару хвилин осідлала. І крутила б ним, крутеликом, як чортяка кочергою – з магазину в магазин, із салону в салон, із близької заграниці у далеку заграницю, на краєчок світу… Ах, як жаль, мені вже не судилося… А ти, ти, моя кровиночко, ти ще можеш ним крутнути. Ох як можеш крутнути! Щоб усім родичам і сусідам мову відібрало! Щоб їм очі на лоб повилазили, як загледять твоє щастя! Ох як можеш… У двері постукали. В кімнату зайшов Мирон із букетом квітів і якимось пакунком. Добрий день, пані Стефо! Доброго дня, красуне! І тобі день добрий, Миронцю! Ой і рада я тебе бачити! Мирон дає букет Ксені, а пакунок – Стефі. А ти, Ксеню, чом мовчиш? Мати рада, а ти, видать… А вона яка рада, яка рада, Мирончику. Але ж вона дівка, невже не розумієш? Їй належить бути скромною, опускати очі, стулити рота… Ну, доню, не соромся, привітайся-но з хлопцем. Привіт, Мироне. Дякую за квіти. Як поживаєш? Та нічого, хвала Богу, потроху. Збиваю капітал, щоб було чим дружині догоджати. І як ти його збиваєш? – загорілася Стефа. А я собі прорубав вікно у Європу. Це ж як? Маю віконце на кордоні. Пхаю у те віконце усілякий товар, який дає зиск. Може, скажеш, який такий товар?
6
Чом не сказати. Ви не чужі. Цигарки й горілка – туди, машини і ще всяка всячина, яку ліпше й не згадувати, – сюди. На білий хліб із червоною рибою вистачає. Ах ти ж молодець! От молодець! А як же ті, сторожі на кордоні? Невже не бачать твоє віконце? Звісно, бачать. Але ж треба вміти ділитися. Хто не знає правил ділення, той дивиться в інше віконце. Де небо в клітинку… Тьху ти, краще й не згадувати. Аби не наврочити. Бережися, синку. Ой не скупися. Давай кому треба. Бо ж як знайдеш кохану, мусиш про неї подбати. Та й матері й батькові молодої щось годилося б підкинути. Там, де добре змащено, сам знаєш, – там не рипить. Там тиша й благодать. Ага, тиша й благодать. Мені вже пора, мамо, – мовила Ксеня. Куди ж ти, доню? В бібліотеку. Завтра два семінари. Йди, йди, моя голубонько. Учися, моя розумнице. Правда, з того учіння тепер толку мало. Хоч скільки дипломів здобудь, а роботи нема. Хіба знову ж – змастиш. Без тої… як її?.. без матінки Корупції – ну ніяк. Давай я тебе підвезу, Ксеню. Підвези, підвези, голубчику. Тепло́ й лід топить, Мирончику. Частіше будеш підвозити – скоріше… Мамо, що ви таке говорите? А що, доню? Кажу, як є. – І тихо собі докидає: – Скоріше до женячки дійде. Ксеня й Мирон виходять з кімнати. 2. В університеті. 2.1. Троє приятелів-студентів – Іван, Петро і Степан. Іван: Що діється, хлопці? Петро: Ти про що? Іван: Дивись – якась пустка. Порожні аудиторії, порожні коридори, навіть в кафе тиша. Дивина: там жодної душі! Петро: Якщо вже в кафе тиша – це симптом. Іван: На початку семестру було повно народу. Минулого тижня стало наполовину менше, а сьогодні, чорт забирай, – на пальцях можна перелічити. Усіх наче вітром здуло. 7
Степан: Насувається шторм, брате. Хіба не чув? Страшний ураган, як у Флориді. Народ готується до стихії. Іван: Ти серйозно?.. І як я проґавив?.. Петро: За тими книжками, хлопче, ти й світу не бачиш. Іван: А що? Петро: Вибори підходять. Тріумф демократії. Торжество народовладдя. Степан: А по-нашому – студентські жнива. Збір урожаю. Приєднуйся! Іван: Це ж як? Петро: Слухай мене. І рівняйся на передовиків. Он, Степан. Він працює на дві політичні сили: партію «Вперед!» і громадський рух «Назад!» Як тобі? Степан: Завтра подамся ще й у третю – називається «До високих висот». Петро: О-о, бери з нього приклад. А я в штабах чотирьох політичних сил. Працюю на лівих, правих, середульших і на істинно істинних. Кручуся як білка у колесі. У чотирьох колесах одразу… Іван: Стривай, Петре, я щось не збагну… То ж різні партії. Різні програми. Вони ж сваряться між собою. Хіба ні? Степан: Ой, лишенько, ти наче вчора народився. Петро: Партії різні, друзяко, але фінансуються з однієї кишені. Іван: Як так? Петро: А так. Мудрі люди бажають стабільності. Великі гроші не терплять потрясінь. Подує вітер справа – є своя партія напоготові. Подує раптом зліва – є інша, не менш розкручена. Почнуться невиразні хитання, пошуки компромісних шляхів – маєш, тут як тут, свої середульші. А істинно істинні – о-о, то взагалі універсальна конструкція, на всі випадки життя, на будь-який поворот історії. Колись розтлумачу тобі докладно. Іван: І навіщо мені туди пхатися? Степан: Твої батьки, часом, не олігархи? Іван: Де там. Я з селян, сам знаєш. Петро: І навчаєшся на платній формі. І ящики тягаєш щовечора у «Сільпо». Тобі хіба гроші не потрібні? Іван: Звісно, потрібні. Петро: Я на тих виборах планую квартиру заробити. Уже пригледів одну будову. Чудове планування. Вищий клас! Якщо поталанить, ще й тарадайку придбаю. Хоча б євробляху. Іван: Невже на цьому можна стільки заробити? Степан: Петро точно заробить, він уже давно там треться. Ми з тобою багато не вхопимо, та все ж краще, ніж ящики двигати. Га? 8
Іван: А чим треба займатися? Петро: Для початку будеш листівки і газети роздавати. Згодом підеш по хатах, з квартири на квартиру, вести агітацію за наших кандидатів. Ти хлопець тямущий, розумний, говориш легко і складно, тож, можливо, виступиш на якихось мітингах і зібраннях. Чим складніша робота, тим більша платня. Не прогадаєш, друже. Повір мені, не прогадаєш. Іван: Звісно, грошей треба. Але так прислуговувати на всі боки… Ні, я не хочу. Це шарлатанство. Петро: Дивися на світ простіше. Користай із першої-ліпшої нагоди. Гроші не пахнуть, казав якийсь там римський імператор. Іван: Буває, візьмеш гроші в кишеню, а з ними – і камінь на серце. Петро: Еге ж, буває всяке. В білих рукавичках ходити приємніше... Не побивайся, хлопче: якщо чотири партії не хочеш, вибери якусь одну. Вибрати є з чого. І не марнуй шансу. Вйо! Степан: Слухай, Петре. Ти мав скласти графік на цей тиждень. Петро: О, добре, що нагадав. Я геть забув. Іван: Який графік? Степан: Виробнича дисципліна. Вибори виборами, а навчальний процес не гоже цілком зривати. Будемо по черзі на пари ходити. По три-чотири особи із групи. Сьогодні ми втрьох відбудемо, завтра інші підуть. Петро: А весь вільний час, браття, віддамо служінню демократії. Степан: Хай вона буяє і квітне! Петро: Віват! 2.2. До хлопців підходять дівчата. З ними й Ксеня. Петро: Привіт, голу́бки! Дівчата: Привіт, горобчики! Петро: Чого злетілися? Ми ж домовлялися про графік. Дівчата: А ми за вами скучили. – Нам партійні палатки набридли. – Ми хочемо вільного життя! Степан: Які у вас плани на вечір? Дівчата: Давайте сходимо в кіно. – А може, погуляємо містом? – А я пішла б на концерт. Петро: Який ще концерт? Марина: Дзідзьо вишиває. Степан: І я б пішов, Мариночко. Я б за тобою пішов навіть… 9
Марина: Не мели марно язиком. Ти ходиш за всіма підряд. Яка перша на очі трапиться – за тою і плетешся. Як голодний кіт. Степан: Хто тобі таке наторочив, голубонько? Це наклеп. Петро: За тобою він плететься з більшою охотою. І це правда. Марина: Ой, Петре, бодай так. Ксеня: А ви знаєте, що Галя написала вірш для Дзідзя? Степан: Що за вірш? Галина: Така собі забавка. Вєршик для пісні. Не знаю лиш, як йому його передати. Іван: А ти нам прочитай. Інші: Давай, Галинко! Галина: Гаразд, гаразд. Вірш називається «Я лю́блю лимонаду». Ану, набік. Розступися, народе! Галинка декламує вірш: Я лю́блю лимонаду Іскристо золоту. І я запав одразу На тую смакоту. Горілка – то для мо́цних, Шампа́на – для крутих. І тілько лимонада – Утіха для усіх. Не хочу кокі-коли, Не треба севен-ап, Подайте лимонаду – То наш товарний знак! Ти тілько її зачепи – Ш-ш-ш, шипит, Шумит, шаліє, Як моя Ганка. Ах ти ж, моя солодо́нька! Усі: Ну й утнула! – Ото Галка! – Добре заплела! Ксеня: А моя бабця колись співали: Ой п’ю, вихиляю, Сама себе вихваляю. Я з доброго роду, П’ю горілку, як воду. 10
Іван:
А мій дідусь колись казав: Ой нап’юся-повалюся Від тої сивухи. Здає ми ся, що світ гарбуз, А люди, як мухи.
Петро: Здає ми ся, Ксеню, що твоя бабця скоро знайшла б спільну мову з Івановим дідом. Га? За чарочкою. Ксеня: Гадаю, вони й без чарки порозумілися б. Степан: Точно, не марно ж Ксеня до Івана горнеться. Іван: То що, погнали на концерт? Разом: Гайда! 2.3. На концерті. Співає Дзідзьо. Коли пісня закінчилась, Іван і Ксеня ведуть розмову. Послухай-но, Ксеню. Слухаю, Іванку. Я й не знаю, чи треба казати… Раз зібрався – кажи. Боюся тебе образити… чи розгнівити. Та кажи вже! Не мордуй серце. Гаразд… Кілька днів тому, Ксеню, я бачив… я випадково побачив, як ти їхала у дорогій машині з якимось хлопцем. То й що? І я хотів тебе спитати, Ксеню… Чи то щось серйозне… ну, між тобою і тим хлопцем, га? Між мною і ним, Іванку, взагалі нічого немає. Не було, нема і ніколи не буде. Зрозумів? Так, зрозумів. То мій знайомий. Його звати Мирон. Наші мами – приятельки. Він бізнесмен, возить через кордон усілякий товар. О, Ксеню, люба… Я такий радий, просто щасливий!.. Я, напевно, не зміг би жити без тебе… Іванку, дорогенький! Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Але ми мусимо… Моя бабця навчали: сім’я постає з любові, а тримається на довірі. А мій дідусь любив повіда́ти байки. Він називав їх «енекдотами». І записував у блокноти. Казав: «книжечки». Я пам’ятаю кілька його «енекдотів». Розповісти? 11
Давай, Іванку, повіда́й. Якось чоловік каже жінці: «Любонько, я твердо вирішив: більше не буду з тобою сваритися». А жінка у відповідь: «Ви лише гляньте на цього нахабу: “він вирішив”. А ти мене спитав?!» Це ж треба! Повчальна історія. Пригадую ще один. Мама просить доньку: «Принеси-но мені з кухні п’ять тарілок». Дитина питає: «А нащо вам, мамцю?». Мама відказує: «Треба з твоїм татком серйозно поговорити». Видно, татко добре допік. От-от, краще на чужих помилках учитися, аби потім не смішити інших. Так і дідусь мій казав. Майже слово в слово. Іван обіймає Ксеню, вона кладе голову на його плече. Дзідзьо виконує наступну пісню.
Дія друга 3. У місті. 3.1. Штаб партії «До високих висот». Розмовляють Мирон і Степан. Довкола снують партійці з усілякими плакатами, газетами тощо. Слухай мене, Степане. Слухаю вас, пане Мироне. Ти в курсі: я керую виборчим штабом партії. Звісно. Усі в курсі. Все місто знає. То ти, напевно, розумієш, які я маю можливості – організаційні, фінансові та всілякі інші? Звичайно, пане Мироне. Добре розумію – і скидаю капелюха перед вашими можливостями (Степан робить реверанс). От-от, молодець. Партія грошей на вибори не шкодує. А я головний розпорядник партійної каси. Січеш? Про вас і касу – січу. Але до чого ви завертаєте – не можу збагнути. Я маю до тебе ділову пропозицію. Дрібничка. Нічого складного. З гідною оплатою у твердій валюті. Тепер трохи ясніше. А в чому справа? Мені сказали, що ти приятелюєш з Іваном. Живеш з ним в одній кімнаті у гуртожитку. Так? Ага. Точнісінько так. І той Іван, кажуть, стрічається з Ксенею. Правда? Чиста правда, пане Мироне. 12
Тоді ти перший претендент на гонорар. Ви хотіли б залучити його в партію? Запросити у наш штаб? Я так зрозумів? Він хлопець толковий… Ні, не так. А тоді як? Слухай, Степане. Ти маєш переконати того Івана, що Ксеня його не хоче, не потребує, що вона стрічається зі мною. То ви знаєте Ксеньку? Добре знаю. Ого! Ото новина! Слухай мене далі. Ти повинен непомітно забрати в Івана смартфон і скинути з нього смс-ку Ксені: «Чекаю тебе в такій-то годині біля такого-то кафе. Приходь без запізнень». Усе відбудеться завтра. Місце і час зустрічі скажу тобі згодом, коли матимеш смартфон хлопця. Затямив? Затямив. Я ж не кілок. Але той хлопець – мій приятель. Не годиться його підставляти. Твоя справа маленька. Не суши собі дурним голову. Воно того не варте. Зате за один-єдиний деньок відхопиш добий куш. Твої батьки, часом, не олігархи? А як ви вгадали? Перші олігархи на хуторі. У тому глухому закутку, крім них і худобини, жодної живої душі. Там вони перші й останні. От бачиш, заробиш жменю зелених. Підкинеш трохи старим. Навіть не знаю… Ти не дівка. Нема чого очі закочувати. Так або ні. Не знаю. Ти, звісно, можеш відмовитись, якщо тобі клепки бракує. Але тоді відразу збирай шмотки і мотай з нашого штабу. Якщо ж у тебе голова ще в порядку, станеш моїм помічником із постійною зарплатою і не ганятимеш містом з листівками й газетами, як навіжений. Мирон дістав гаманець і добув із нього гроші. Сьогодні даю завдаток. Завтра увечері, після зустрічі в кафе, – друга виплата. А якщо в кінці кінців усе склеїться як слід – заплачу преміальні. Пацан сказав – пацан зробив. Гарантія, як у Нацбанку. Степан скривився і скрушно хитнув головою. Гаразд. Я спробую. Мирон простягнув гроші, Степан неохоче узяв. 13
Тільки дивись мені, хлопче, без жартів. Ніяких приколів. Я з тобою панькатись не буду. Я тобі не татко з мамою. Мирон підійшов ближче до Степана. І ще одне. Треба звести Івана з якоюсь дівчиною, але так, аби Ксеня побачила їх разом. Розумієш? Ага. Розумію… Хочете одурити обох. Чого «одурити»? Не ліпи трагедію. То все, пане Мироне? Ні, маєш останнє доручення – політичне. Ти ж тепер мій помічник. Справжній партійний функціонер. Так-от, треба добути документи зі штабів наших конкурентів, щоб ми могли ефективно вести виборчу кампанію. Візьмешся? Це надто складно. Не обіцяю. А ти спробуй. Даю окремий гонорар. Степан виходить з кімнати, а Мирон промовляє в зал: Меткий хлопець. Усюди встигає. Добре було б… ага, конче треба через нього зібрати папери зі штабів інших партій, які гризуться між собою. А тоді продати за грубі гроші одним і другим: папери партії «Вперед!» усучити руху «Назад!», а макулатуру «назадівців» передати «впередівцям». Бо тільки вибори минуть – лафа відразу скінчиться. Фінансовий потік різко зміліє. Треба черпати, черпати, доки ще можна. Бізнес, панове, – поперед усього! 3.2. -
Наступного дня. Степан розмовляє з Іваном. Знайшов смартфон? Та ні, як під землю провалився. Може, де в лахи запхав? Усе перекинув догори дном. Нема. Так буває. За якийсь день-другий знайдеш. Хотілося б. Без нього як без рук – ні туди ні сюди. Викинь із голови. Давай зайдемо на каву. Я пригощаю. Згода. Зажди-но, Іване. Що сталося? А там… хто там на розі, біля ресторанчика? Де саме? Ну, он (показує рукою), дивися праворуч. О-о, брате, так це ж Ксеня. Я миттю… 14
Степан хапає Івана за рукав. Стій, не біжи! Чого це? Пусти! Вона не сама, Іване. З нею якийсь панок. А й справді… Не сама. Зажди, я його знаю! Що за один? Так-так, то він…. Його звати Мирон. Крутий чоловік. Бізнесмен і місцевий політик. Керує штабом партії «До високих висот». Я якось казав тобі, що хочу податися ще й туди. Бо «впередівці» й «назадівці» ледве платять. Наче милостиню дають. Копійчину про людське око… Цей пан узяв мене в штат. Кажеш, Мирон… Ага, Мирон. Точно. У нього стільки грошей, що нам з тобою і не снилося. Він, напевно, має чарівну курку, що несе золоті яйця. А може, й цілу птахофабрику з такими курми. Це ще імовірніше. Ксеня наче когось виглядає. Роззирається на всі боки. Може, ти з нею умовлявся? Та ні. Де б я таке забув. Він веде її досередини. Пішли звідси. Скоро! Іван кинувся набік. Зажди, я з тобою. Степан наздогнав Івана. Заспокойся, хлопче. Не хочу цього бачити! Слухай, не побивайся. Може, там нічого такого… Тепер і не знаю. То вже не вперше. Не палай марно. Не поспішай з висновками. Я б і радий не поспішати, але воно само в очі лізе. Раз загледів, зараз знову побачив. Очі бачать, от і серце ниє. Переключись на інше. Дай собі спокій. А що ти надумав про партії? Я надумав навіть не думати про це. Зрозумів, закриваю тему. То не для мене. А як твої домашні? Сваряться за політику. 15
Як так? Мама каже, що голосуватиме за того, хто скине плату за газ та електрику. Батько каже, що за шмат ковбаси, кілограм гречки чи за газ із електрикою себе не продасть. Має бути інша мірка – висока, ідейна. Бабця стогне, що болять руки й ноги, а дідо згорбився навпіл, бо крижі схопило. Обоє в один голос торочать: якби хтось відкрив у селі амбулаторію, стареча одностайно голосувала б за нього. Але ж тепер амбулаторії в селах не відкривають – мої старі не мають за кого голосувати. Твій батько начебто збирався за кордон? Так, наступного тижня в дорогу. Говорить: «Півсела у світа́х – мені теж кортить». І жартує до мами: «Скільки буду з тобою сидіти. Поживу трохи в пані Меркель». А твої як? Мама хоче в Італію. Батько її не пускає. Мама батькові дорікає: «Раз ти не вмієш заробити, то я мушу братися». Батько у відповідь: «Копійку заробиш, а сім’ю погубиш». Чим то скінчиться – не знаю. Людські стосунки – тонка матерія. А де тонко – там скоро рветься. Авжеж. 3.3. Дівоча компанія. Дівчата співають пісень. Галина розмовляє із Ксенею. Ти чого така зів’яла, Ксеню? Ой, Галю, навіть не питай. Може, часом, занедужала? Та ні, дякувати Богу, все добре. Але ж я бачу. Я не сліпа. Не зважай, не переймайся. Ти ж моя подруга. Як я можу не зважати? Але я все зрозуміла: тут не інакше як справи сердечні. «Вона за ним сохне, а він і не охне». Невже Іван? Він запросив мене на зустріч, а сам не прийшов. Я йому дзвоню раз за разом, а він навіть слухавки не бере. Я пишу йому смс-ки, одну за одною, а він мене ігнорує. Але найгірше те… Чого замовкла? Скинь камінь з душі. Кілька днів тому мені подзвонив якийсь хлопець з незнайомого телефону. І сказав, що Іван почав стрічатися з Маринкою. Нашою Маринкою? Так. 16
Нічого собі! Ото бомба-граната! Той хлопець наплів, що Іван має побачення з Мариною – і назвав час і місце їхньої зустрічі. Я попервах вирішала не йти, аби не підглядати, не вистежувати. Аби не принижувати його і себе. Це так бридко!.. Але ти ж розумієш, Галюню, як непросто втримати себе у такій ситуації, розумієш, правда ж? О-о-о, ще й як розумію, моя люба! Та я б його, негідника, на шматки порвала. Я б його, поганця, на дрібні кавальчики роздерла. Він би в мене, паскуда, одразу в реанімацію потрапив! Із рук у руки – від мене до хірургів!.. Ох, не приведи, Господи! Не встояла б перед гріхом! Ніяк не встояла б. І я – не встояла. Не здолала себе. Розум каже: «Не смій!» А серце робить наперекір. Пішла до того кафе. Дивлюся, а за вікном – Іван з Мариною. Я й похолола, мало не брикнула на тротуар. Не знаю, як додому приплелася. Аж лице спухло від сліз. Ото історія! Ну й драма! Як у Шекспіра. І хто б сказав? Ніколи б не подумала погано про Івана, а тим паче – про Марину. Ніколи! І все так раптово, без видимої причини… Е, люба моя, щось тут нечисто. Щось тут не так. А ти про це говорила з Мариною? Звісно, ні. А Івана питала? Ні. Тоді чого такий ґвалт зчиняєш? Чого серденько своє краєш? Га? Я й не знаю. На маєш, вона й сама не знає, що робить. Хорошеньке діло. Але я того так не залишу. Я конче розберуся, у чому справа. І кому заманулося вас з Іваном розсварити, ще й приплутати сюди Марину. І хто отой телефонний терорист, що наплів тобі про них та й відправив на побачення… начебто побачення… Ой, не вірю я, ой, не вірю! Ти гадаєш, Галю, що все насправді не так? Що між ними, між Іваном і Мариною, нічого немає? Я твердо сказати тобі не можу. Я ж не Гідрометцентр. Але мене обсідають невиразні сумніви і підозри. Сумніви і підозри. До Галини і Ксені підходять Петро і Степан. Степан: Як справи, дівчєта? Галя: Ви вчасно, хлопці. Петро: Що сталося? Галя: У нас проблема. 17
Степан: Нема грошей на морозиво? Петро: Чи, може, нема пари на вечірку? Галя: Не пащекуйте, синки. Краще послухайте тітку. Петро: Кажіть, тітонько, кажіть. Галя: Справа кепська, Петре. Хтось узявся розвести Івана з Ксенею. (Ксеня закрила очі рукою і захлипала). Ти чого знову починаєш? Ану зараз же заспокойся! Кому кажу? Зараз же!.. Я твердо не знаю. На світі всяке трапляється. Але щоб так зненацька, без видимих причин, без будь-яких заяв і демаршів, словом, ні сіло ні впало, – щоб Іван кинув Ксеню і почав стрічатися з Мариною… Дуже дивно! Петро: Ти що несеш, тітко? Ти при тямі? Галя: Я при тямі, Петре. А от вона… Ану кінчай хлипати! Зараз же! Петро: Ти що ото намолола? Галя: Я теж дивуюся. Не віриться мені, що Іван із Мариною... Ой не віриться. Хтось плете інтригу. Ксеня каже, що Іван призначив їй зустріч, але сам не прийшов. На дзвінки й смс-ки не відповідає, немов її ігнорує. А тоді якийсь хлопець подзвонив їй і сказав, що Іван матиме побачення з Маринкою – там-то і тоді-то. Ну, звісна річ, Ксеня й пішла… Ксеня: Я не хотіла (говорить, схлипуючи), не хотіла… Але не втрималась. Галя: Не збивай мене, то не має значення. Отож, Ксеня пішла до того кафе і вгледіла через вікно Івана з Мариною. Петро: Ти підійшла до них? Галя: Ні, вона надто цнотлива. Петро: Ти навіть не спробувала розібратися? Галя: Її збаламутив той телефонний дзвінок. Вона прийняла його на віру. Петро: Слухайте, дівки, а ви часом не нанюхались коноплі? Галя: Як тобі ще пояснювати, бовдуре, що це не жарти, як? Петро: Я зрозумів. Треба діяти. Я знайду Івана, а ти, тітонько, викликай сюди Марину. Проведемо очну ставку. Степан: Годі!.. (Опустив голову, переминається з ноги на ногу). То я… Галя: Що ти? Степан: То я завинив. Петро: Як так? Степан: Отак… Один панок попросив мене розіграти всю цю виставу, навіть гроші за це дав. Я забрав телефон Івана і написав смс-ку Ксені, аби викликати її на зустріч. Коли Ксеня прийшла на призначене місце, то побачила там не Івана, а того панка. Я ж підвів Івана збоку, щоб він загледів Ксеню з тим чоловіком… 18
Галя: Матінко Божа! Степане… Степан: А наступного дня… наслав Ксеню в кафе, куди запросив Івана й Маринку: сам на кілька хвилин відійшов від столика, аби з вулиці було видно лише їх. Петре: Ти що, здурів? Степан: Я кілька ночей не міг спати. Сьогодні вернув тому панку гроші й підкинув Іванові його телефон. Збирався увечері все йому пояснити, а після того подзвонити Ксені. І покаятись перед обома. Лихий поплутав. Пробачте, друзі. Ксеня: А що то за панок, який тебе збаламутив? Степан: Його звати Мирон. Галя: Ти його знаєш, Ксеню? Ксеня: Я його знала… Але більше знати не хочу! 4. У квартирі Юрка та Стефи. 4.1 Юрко втупився в телевізор. Ти коли підеш до крамниці, лежню? Відчепися, жінко. Я не можу. Чого ж ти не можеш, гаспиде? Бо дивлюся Остапа Дроздова. То після Дроздова. За ним буде Портников. То після нього. А там Борковський. Сили небесні, я цього не винесу! Тихіше, жінко! Вимкни сирену. Не глуши ефір! Ти ще й покрикуєш на мене, га? На свою годувальницю? На свою матір Терезу? Нє-нє, де б я посмів. Але ж тут таке… Та крамниця от-от зачиниться, чу́дисько. Скільки тебе просити? Юрко не відривається від телевізора. Тоді… тоді піду в супермаркет. Супермаркет – це не дім розпусти, дурню. Він ночами не працює. Юрко відвів очі від телевізора, насторожився і підвівся з крісла. Що?.. Що кажеш?.. Який дім?.. А ну ще раз – поволі й виразно. Ах ти ж негіднику! Як про магазин кажу – він не чує, а як про те неподобство – аж підскочив. І вуха як локатори. І слина з рота. Ах ти ж кролю недорізаний! 19
Чого налетіла? Ну й напасть. Не можна навіть помріяти. Завела в хаті диктатуру! Ти що там тявкнув? Ні, ні, дорогонька, я так… Я нічого… (А тоді до залу). Ви ж знаєте: слово як горобець. Порхне – і нічого не вдієш. Скілько язика не кусай – назад не вернеш. Ти що там молов, паразите? Кажу: яка ж ти добра, лагідна, уважна... Розвела вдома лібералізм. На, маєш! Ото дожилася. Під своїм дахом, від законного чоловіка, після стількох літ шлюбу – і таке слухати. Раз за разом. Я ж нічого поганого. Ах ти ж трутню! Уже взявся мене обзивати? Брудом поливати? Паскудними словами ніжне серце ранити? (Витирає фартухом очі). За моє терпіння – така віддяка? Ти, теє, стишся, вгамуйся, гаразд? Не виходь з берегів. Усе, з мене досить. Годі! Ти й святого збаламутиш, найсвятішого. Усе, сам напросився… Буду вводити санкції! Ой, змилуйся, любонько, прошу тебе! Санкції! Прости! (Юрко стає на коліна). Доступ до холодильника поки що залишаю, гроші на пиво і цигарки тимчасово знімаю, а телевізія… під знаком питання. Пощади́, серденько! За що ж така кара? То ще не кара – то тільки профілактика. І на скілько днів, годувальнице? Попервах на тиждень. А там побачимо. Може, зменшиш хоч трохи? Може, й зменшу – якщо заслужиш. Юрко підводиться з колін і поволі суне з кімнати. Учіться, дівчата (Стефа звертається до залу), переймайте досвід, сестриці. Від першого дня привчайте їх до порядку! Не давайте їм спуску, чуєте мене? Насамперед батіг. І час од часу пряник. Можна й сухарик. Щоб не здичіли. Тільки так, мої милі. Лише так! І будете жити, як та Роксоляна в султанськім палацу. І мені подяку складете – за добру пораду. 4.2. Юрко заходить в кімнату разом із сусідом Гнатом. Шо нового, сусіде? Як іде політичний процес? 20
Та тут таке, таке… Шо, кандидати побилися? Де там. Ще б стільки біди. Е-е, моя дорогонька… Моя матір Тереза… Моя годувальниця… Сором казати… (Розпачливо махнув рукою). Оголосила мені санкції! Чорт забирай, ото шкандаль! Еге ж, повний облом. Ну ти й влетів, сусіде! Далі нікуди. А який припис? Ударила по святому – зняла гроші на пиво і цигарки. А телевізія як? Під знаком питання. А доступ до холодильника? Фу, хоч то лишила. Але казала: «поки що». Твоя будучина невесела. Звісно, не зовсім пітьма, але шанси на європейську перспективу мізерні. Не сип, сусіде, сіль на рану. Нє-нє, надія є. Ти старайся, виправляйся, тягнися до європейських стандартів. Може, щось і вийде. А ти… ти хіба під санкції не втрапляв? Ой, втрапляв, хай йому грець! І не раз утрапляв, щоб і не чути того гидкого слова. Б-р-р-р! І як зносив наругу? Навіть не питай. Загибався з нужди. Потерпав від приниження. Нарікав на свою гірку доленьку. Але не зламався!.. Ходив у світ по добрих людях. Стріляв цигарки на базарі. Зазирав у всі генделики підряд. І, ясна річ, то там то сям хтось гукне на гальбу пива, бувало навіть з таранькою... Не падай духом, сусіде! Нас ніякими санкціями не візьмеш! Довкола повно таких самих, як ми: вони ті санкції на своїй шкурі скуштували, а тому мають розуміння і співчуття. Йди в народ, сусіде. Народ не підведе! О, Гнате, ти наче отець на сповіді – зняв тягар із грішної душі. Мені одразу стало легше. От-от, жити стало легше, навіть, сказав би, – веселіше. Я тебе в образу не дам. Так і знай. Випишу тобі пайок. Як у воєнний час давали. Трохи курива, трохи пивця, якось виставлю чарчину горівоньки. Не пропадеш, чоловіче, не пропадеш. Ти, може, роботу знайшов? 21
Де там. Живу на субсидію від жінки. Як і ти. А звідки візьмеш на пайок? Не дрижи. Маю скромні заощадження. Я уже навчений. Відкладаю потрохи на чорний день. І ти навчишся. Навіть не знаю, як тобі дякувати. А ти й не дякуй – сусіди ж. Хто ділиться з ближнім, тому Бог додає. А хто брата оббирає, тому Творець готує тепленьке місце, гарячий прийом в елітному санаторії. Може, навіть дозволить якому найбільш заслуженому вибрати собі апартаменти: хочеш таку діжку зі смолою, а хочеш – іншу, більшу, просторішу. Авжеж, авжеж. Там (зводить очі до неба) ніяк не відкупишся. Там один закон для всіх. Дивись-но, сусіде. Ми ж маємо велику державу. Направду Велику! Скілько років її обдирають-розкрадають, а вона жиє! І скілько всяких ділків на різних виборах пхаються і пхаються до влади – значить, ще є шо красти! Ще є ресурс! Га? Подумай-но, Юрко, як виглядала б держава, якби крали хоча б наполовину менше. Хай хоч так. Скілько грошей лишалося б на школи, шпиталі, на зарплати і пенсії! Звісно, є й добрі депутати. Таких би побільше. Таким би кермо в руки. Тоді, може, був би толк… Але певності нема. Ой, нема, нема. Та я маю добру новину. Ще один рятунок від санкцій. Нас із тобою запрошують в МВД. За яку таку провину? Не за провину – на роботу кличуть. Двірниками чи що? Ні, слідчими з особливо важливих справ. Ти що-о-о? Отямся, чоловіче! Я не про те МВД торочу. А я сполошився. Думаю, як же я без юридичної освіти зможу в МВД працювати? Я ж не… Не кисни, сусіде. Усе тіп-топ... Чи топ-тіп? Забув, як пацанва меле. Не кисни – для нас нема нездоланних висот. Ти казав про МВД. Ага, слухай: МВД – то мобільні вуличні дружини. Хоч не тітушки? Ні, ні, не лякайся. Ми ж демократи. То такий собі бізнесовополітичний проект. Партій багато, кандидатів на теплі місця ще більше. І 22
кождому кандидату потрібна вулична підтримка – аби народ тлумами ходив із його портретами, щоб вистоював на мітингах під дощами й вітрами. І всяке таке. Смикнув? То ми маємо ходити вулиця́ми і мокнути на мітингах? Ага, точно. Ми маєм бути за меблі. Нормальна робота. І я так кажу. Оплата погодинна. І скілько даватимуть? Ще не казали. Але скілько б не дали – буде більше, ніж нічого. А за яку партію треба мокнути? За всі демократичні. Як за всі? Проект передбачає мобільність: відбули на одному мітингу, здали плакати, портрети і прапори – і гайда на інший мітинг із новими плакатами, портретами і прапорами. А далі – на третій, четвертий, п’ятий. Скілько буде заявок, стілько будем ходити. А хто ж так мудро вигадав? Кажуть, наче пан Мирон – той, що з «високих висот». Так я його знаю. Його мати – приятелька Стефки. Тим більше. Буде корупція… Тьху ти, протекція. Може, й буде. Спитаю Стефку. Спитай-спитай, не зашкодить. Слухай, треба до роботи завчас приготуватися. Плаща з брезенти купити, аби не змокнути. Гумаки десь знайти, щоб грипу до хати не принести. Бо ж Стефка мене за́б’є. Правильно мислиш, сусіде. Добре було б вояцьку плащ-палатку відкопати. І про теплі устілки для гумаків не забути! Ага. Без устілок – ніяк. А ти, чоловіче, на життя нарікаєш. Не гніви Господа Бога! Їсти маєш шо, телевізію хоч цілу су́тку дивися, я тобі такий-сякий пайок на поміч підкину. А тут ше й МВД підвернулося. Як там ти казав? Жити стало легше, жити стало веселіше, га? Точно, особливо перед виборами – багато веселіше. 4.3. До кімнати заходять Стефа і Ксеня, за ними понуро йде Іван. Мамо, ми з Іванком… Я тобі вже казала. Хіба пам’яті не маєш? 23
Мамо, я вам теж не раз говорила. Ти ще замала, щоб матір повчати. А я ще не така немічна, щоб тобі коритися. Буде по-моєму! Татку, послухайте! Хоч ви мене підтримайте! Що сталося, доню? Я завше готовий… Що ти там готовий? Ти щось бовкнув чи мені причулося? Та я, теє… То ж рідна донечка… У тому й річ, що рідна. Якби була чужа, хай би робила, що заманеться. А то ж своя, дорога кровиночка, – має робити правильно, щоб у хаті був лад, аби був достаток, аби повна чаша… Як там ще кажуть? А як же кохання, мамо? А кохання… (щось пригадала, замріялась). Ой, кохання… Це гіркесолоденьке коханнячко… Ні-ні, не збивай мене, дівко, не збивай! Воно не для нинішніх часів, я тобі стільки тлумачила. Якщо так, мамо, я вам твердо скажу… Лунає телефонний дзвінок. Стефа бере слухавку. О, Катрусю, привіт! Ти чого сьорбаєш носом?.. Що кажеш? Говори повільніше. Нічого не розумію... Як же так? Матінко Божа, заступнице наша, за що ж така кара?.. Не край собі серце, моя люба, все налагодиться. Тримайся, подружко, тримайся. Юрко розмовляє зі Стефою. Ти чого так зблідла, жінко? Ой, лишенько! Що сталося? Ой, не питай! Та кажи вже! У Катрусі біда. Яка ще біда? Мирона на кордоні схопили. Як – схопили? Якась комісія налетіла. Наче із самого Києва. Зробили страшний трус. Мирон теж підвернувся під гарячу руку. У нього ж… як там?.. «усе схоплено». Видно, десь проґавив. Гнат: Люди теревенять, що границю трясуть, коли грошей нагорі бракує. Трусонуть добряче – ну, й маєш на перший раз. 24
Юрко: І я таке чув. По телевізії казали. В якихось «Грошах», чи «Схемах», чи ще де. Зараз не згадаю. Гнат: А тут ще й вибори. Це вам не шутка. Це політична боротьба. Може, кому не догодив, дорогу перейшов? Юрко: І що тепер буде? Стефа: Я хіба знаю. Юрко: Певно, посадять. Стефа: Тіпун тобі на язик. Гнат: Якщо багато грошей має – якось вивернеться. Та й в іншу партію може перебігти – поважну, солідну, яка витягне з ями. Стефа: Катруся бідкається, що «мерседес» мусив одразу віддати, і бус із товарами забрали, і квартиру в столиці доведеться закласти… Ой, біда-біда! Юрко: Він хлопець спритний, якось виборсається. Стефа: От бачиш, дитинко (звертається до Ксені), як у житті буває. Батьків треба слухатись, нічого дурного не робити (витирає фартухом очі). Ксеня: Він того давно заслужив. Стефа: Що ти тямиш у житті. Ксеня: Мамо, ми з Іваном… Татку, ми (показує рукою на хлопця) надумали побратися. І просимо вашого благословення. Стефа: Такий був жених (звертається до залу), такий гожий жених, самі бачили. А який був би зять, який золотий зятьок – мрія кожної матері з дівкою на виданні. Самі знаєте. Але нічого не вдієш: не впіймала жар-птицю, треба вхопить хоч синицю. Стефа: Якщо так його кохаєш – я не перечу, йди за нього. Хай вас Бог береже! (Ксеня підбігає до матері, Стефа її обнімає і цілує). Юрко: А ти чого став так далеко? (Юрко звертається до Івана). Йди-но сюди, синку. (Іван підходить до Юрка, той тисне йому руку). Бережи її, нашу голубоньку. Будьте щасливі! (Обнімає і цілує Івана). Стефа стає поряд із Юрком, а Ксеня – поряд з Іваном. Стефа: І ви щось скажіть, сусіде. Юрко: Скажи-но, Гнате, давай. Ти ж, теє… голова. Гнат: А шо я... Живіть дружно. Бережіть одне одного. Не забувайте про батьків. І пам’ятайте про Вкраїну. Бо тепер надія тільки на вас, молодих. Може, хоч ви здужаєте щось зробити. Гнат підступає ближче до Юрка. Пробач, сусіде: вашого панка Мирона мені не дуже шкода, а от нашого з тобою МВД – ой як жаль. 25
Може, все ще налагодиться? Може, й налагодиться. Доки живемо – доти сподіваємось. Голос диктора: Усі на вибори, панове! Крутнімо рулетку ще раз. А раптом поталанить? Листопад 2018 року
26