Автор книги «Остання гастроль» - Марк Корда by Rospopa Rospopa

УДК 821.161.2-3 К 66 Корда, Марк К 66 Лише Богу відомо: [роман]; Остання гастроль:

[повість]. Львів: Місіонер, 2018. 360 с. ISBN 978-966-658-423-9

У романі «Лише Богу відомо» події відбуваються в сучасному Парижі: хлопець на ім’я Габі та його немолодий приятель Клод опиняються в центрі стрімкої детективної пригоди. Цей легкий іронічно-авантюрний сюжет переплітається з розповіддю про далеке минуле – революції у Франції кінця ХVІІІ століття і Росії 1917 року, яка спирається на великий, ретельно відібраний фактичний матеріал. Варшава: лютий 2017 року. Його звати Марек. Він нещодавно вийшов із в’язниці, знайшов роботу, зустрів чарівну дівчину й вирішив розпочати життя заново, з чистого аркуша. Але минуле так просто не здається, не хоче відпускати свою жертву й підсовує йому чергову ризиковану спокусу – нагоду зірвати солідний куш... Кілька гарячих днів у лютому – в детективній повісті «Остання гастроль». УДК 821.161.2-3

ISBN 978-966-658-423-9

Хто передбачити міг би, що станеться, був би рівний Зевсу. Давньоримський поет Марк Пакувій (220–130 рр. до н. е.) Горе тому, хто провокує революції! Горе тим, хто їх здійснює! Видатний діяч Французької революції Жорж-Жак Дантон (1759–1794 рр.) Революція жахлива і страшна, потворна і насильницька… Таке прокляття гріховного світу. Російський філософ Микола Бердяєв (1874–1948 рр.)

ПРОЛОГ «Так, жодного сумніву. Це бридкий виплід диявола! – жінка скрушно хитнула головою. – Безжальна потвора, що вилізла з брудних пекельних глибин!» Вона з відразою озирнулася довкола, ледь стримуючи зрадливі сльози. Її останнім притулком стала тюрма, темна, холодна, смердюча келія з мерзенним лежаком під стіною. Жінка зі щемом поринула в минуле, приклавши шовкову хустинку до тремтячих губ. Усе ясне і чисте, все любе й дороге її серцю осміяно, принижено, розтоптано. Священні ріки потекли назад. Вона думала про нього і про них – про Людовіка ХVІ і любих дітей. Десять місяців тому Конвент виніс поваленому королю страшний вирок. Перевагою в один-єдиний голос! Триста шістдесят один убивчий голос. На площі Людовіка ХV, яку назвали площею Революції, кати робили звичну справу. Йому скрутили на7

зад руки й обрізали волосся на голові. Його випхали на ешафот і поклали на місце смертника. Гостре лезо ковзнуло донизу. Кров бризнула на засніжені дошки. Голова покотилася у плетений кошик. Кат Самсон підхопив її й показав біснуватій юрбі. «Хай живе республіка!» – гримнув гучний крик. Вістря шабель і списів занурилися в пролиту кров. «Хай живе народ!» – неслося над площею. Капелюх монарха роздерли на дрібні шматки і розтягли на сувеніри. Але то був лише початок. Після страти чоловіка у неї відібрали дітей: Луї-Шарля віддали на виховання чоботарю Симонові, а Марію-Терезу залишили в похмурому Тамплі. Її ж… Її перевели у Консьєржері, кинули в цю огидну тюрму. Влаштували ганебне судилище, звинуватили у змові проти республіки. Їй навіть закидали розбещення сина, змусивши хлопчика підписати фальшиве свідчення! Прокурор Фук’є-Тенвіль зібрав докупи усі плітки, які ходили в народі. Й одинадцятеро присяжних одностайно винесли вирок, попри гарячкові зусилля захисників… За стіною ледь чутно скрикнула сова. Супутниця ночі, провісниця нещастя. Добрий ангел відступився від неї, чорний ангел усівся на плече. Лиходій прикував її до ганебного стовпа. Боліло горло, налетів кашель. Хотілося чашки гарячої кави, або склянки теплого молока, або хоча б ковтка лимонаду. На грубо збитому стільці стояв глечик зі студеною ячмінною водою. «О небо, дай мені сили! – боляче гупотіло у скронях. – О душе, змирися в молитві! О серце, не чіпляйся за цей нікчемний світ! Відкрийся нарешті Господу, віддайся на милість Творця!» 8

Вона написала листа принцесі Єлизаветі, сестрі короля. І з пекучими сльозами на очах вивела останні рядки: «Від усього серця цілую тебе і бідних, милих дітей. Боже, як важко покидати їх назавжди! Прощавай! Прощай!..» Її повезли на страту в обдертій скрипучій повозці. Скромна одіж: спідниця, біла сорочка і чепчик із чорним бантом. Руки зв’язані за спиною, зап’ястя оперезані чорними стрічками. Уздовж дороги стояли довгі шеренги солдатів. На будівлях на вулицях Руль і Сент-Оноре тріпотіли триколірні прапори. У натовпі чулися закличні голоси продавців нантських пиріжків. Її життя обірвалося на тій же площі Революції, де склав свою голову Людовік ХVІ. Піднявшись на ешафот, вона наступила катові на ногу. «Вибачте, милостивий пане, – мовила стиха. – Я ненароком». Тут у далекому тисяча сімсот сімдесятому парижани вітали її квітами і святковими феєрверками, а тепер, двадцять три роки по тому, – відправили на гільйотину. О чверть на першу шістнадцятого жовтня V року свободи, ІІ року республіки кат підняв перед натовпом відтяту голову Марії-Антуанетти. Народ вибухнув радісним ревом. Але революції було мало крові короля і королеви. Мало й крові аристократів, міністрів, генералів, священиків. Революція, як той Кронос, почала пожирати власних дітей. За знаттю і чиновниками, за «байдужими» і «пі дозрілими» прийшла черга самих бунтівників, відчайдушних жирондистів та якобінців. Кати працювали без спочинку. Сумна година! Підлий час! 9

Менш ніж за місяць після страти королеви на ешафот зійшла безстрашна мадам Ролан, запально вигукнувши: «О, Свободо, скільки злочинів коїться в ім’я твоє!» Діти революції з готовністю приймали страшний вирок фортуни і з легкістю приносили моторошну жертву фатальній богині – чужими і своїми життями. Де вона, гуманна терпимість? Отой високий ідеал просвітителів, натхненників революції. І чого ще чекати від лукавої долі? Лише Богу відомо…

1 Осінь 2017 року

Цього ранку Габі вирішив проявити благородство і податися на заробітки. Так-так, не хропіти до полудня, не клянчити грошей у батьків, не красти всяку всячину на базарах і не дурити кривого Клода, якому вже за вісімдесят: «Дай десятку – Бог поверне тобі сторицею!» Цього ранку Габі вирішив проявити небувалі моральні якості й щиро здивувався своєму душевному пориву: «Ти шо, ку-ку? Грибів об’ївся? Нюхнув зай вого?» Проте щось неясне, незбагненне, якась потужна й непереборна сила змела його з ліжка і вперла у голову оті безглузді думки. «Ну й фігня! Скажи хлопцям – здохнуть зі сміху!» Він добув зі старого потертого комода сіреньку полотняну сумку, якою користався з півроку тому, – під час минулого приступу благородного безумства. Тоді за кілька годин непосильної праці… сором навіть сказати… заробив нікудишні двадцять євро, а потім кілька днів підряд істерично проклинав себе за трудовий ідіотизм: «Йолоп! Козел з мігренню! Пеньок необтесаний! Так надриватися за пару мідяків?» Однак цього недільного ранку – гидке дежавю. Щось знову заїло в баняку. Якесь коротке замикання в макітрі. Чергова напасть на його дурнувату голову. Дідько знає, що там діється! Зрозуміло лишень одне – клятий спалах працелюбства повторився. 11

Габі зазирнув у полотняну сумку й гарячково перебрав усілякий дріб’язок, який там зберігався. «Еге, добре. А де ж?.. Он воно... А той?.. Я наче клав…» Коли огляд було успішно завершено, хлопець пригадав улюблену фразу кривого Клода: «Порядок. Як у камері. Навіть Лисий не придереться». Емоційні розповіді старого про його кримінальну молодість, про тюрягу в Марселі й приятеля на прізвисько Лисий викликали у Габі бурхливе захоплення. Він бігцем спустився в метро й вирішив податися до давно облюбованого місця – собору Нотр-Дам. Однак тепер він не був таким наївним, як минулого разу. І не поривався зайняти краще місце, біля самісінького собору. Він знав про сфери впливу і зони контролю, куди йому – в ті грошовиті сфери й прибуткові зони – не можна було навіть носа потикати. Не вільно було навіть зиркати. Боронь Боже! Тепер він чітко розумів: той сліпий, що сидить біля входу, який наздогнав його аж перед мостом, справді може вуха повідривати. А той кривий, від якого Габі не вдалося втекти попри всю свою спритність, уже не обмежиться копняками. Навіть не надійся! «Пам’ятай, сопляче, ще раз тут підсядеш, лише раз тут знову покажешся – пожалкуєш, що на світ вилупився! Затямив?» Звісно ж, він затямив. Добре усе затямив! Він збагнув навіть більше: крім тих двох, сліпого і кривого, крім жмені інших таких самих сліпих, підсліпуватих, кривих і кульгавих, – містом товклося чимало інших ділових людей, які щодня збирали з сердешних туристів багатотисячне мито. Ці милі дядечки, що опікали злидарів, сиділи у скромних новеньких «мерседесах» поблизу хлібних місць із потужними 12

біноклями в руках, уважно слідкуючи за непорушністю кордонів, сфер впливу і зон відповідальності. Габі збіг сходами до річки, на набережну. Там було тихо й порожньо, поблизу жодної душі. Неподалік, під мостом, знаходився такий собі притулок для бездомних, які на ніч стягували сюди картонні коробки і всілякі ковдри, хустки, піджаки та інший чарівний крам. У холодні паризькі ночі це діряве барахло відразу перетворювалось на неоціненний скарб, рятуючи кволеньку людську плоть від нещадного буйства природи. Хлопець сховався між двома великими діжками і дістав із полотняної сумки всіляке лахміття. Натягнув на себе подерті штани, светр, шапку, рукавиці й батькові порепані кросівки. А тоді перед маленьким надбитим дзеркалом обережно наклеїв на ніжне юнацьке обличчя вуса й бороду, щоб завершити чарівне перевтілення. Готово! «Без них, без цих добрих туристів, йому, старому, не вижити у цьому безжальному, ворожому, жорстокому світі, – подумки входив у новий образ Габі. – Лише на них, на цих добрих туристах-перехожих, зараз тримається його віра у Добро, Милосердя та Справедливість!» Еге ж, не більше і не менше: віра знову тримається на гаманцях! Він завбачливо примостився подалі від собору. Йому так кортіло заробити, так кортіло! Але ще більше, набагато більше, йому хотілося миру і душевного спокою. Якщо сказати точніше, він думав насамперед про те, як зберегти своє тендітне тіло від грубої розправи місцевих калік, злидарів та інших брутальних бізнесменів. Звичайно, без грошей – ніяк, зовсім ніяк. Але ж без рук і ніг – не легше. Навіть порівнювати не варто. А з тими двома, сліпим і кривим, що наздогнали його півроку тому, – з ними краще не жартувати! 13

За одного заможного туриста вони десяток кволих порішать! А може, й зо два десятки. Усе залежить від натхнення. Габі склав свої речі до полотняної сумки, підібрав кострубату палицю і стовчену картонну коробку від поп-корну. Всі приготування до чергової трудової місії, до його другої героїчної спроби заробити гроші чесною працею, стоячи на колінах на холодних кам’яних плитах неподалік величного собору НотрДам, було завершено. «Не кисни, хлопче, – не раз казав кривий Клод. – Не дрейф! Крути рулетку – хапай монетку!» Він дійшов до наперед визначеного місця, смиренно опустився на коліна і покірно схилив голову перед неминучим. У стовчену картонку почали зі стукотом летіти дрібні гроші – перші пожертви від милосердних туристів. *** Йому нещодавно виповнилося дев’яносто п’ять. Ясно, це ще не вік Мафусаїла. Та все ж гріх нарікати – стаж добрячий! Він багато знав і чимало розумів із того, що коїлося на грішному світі. Але й тепер, навіть з цим поважним багажем знань і досвіду він не наважився б сказати, що збагнув суть буття чи осягнув високий сенс людського існування. Ні, ні, не наважився б. Нізащо! Це лише самовдоволені молокососи, яким тількино минуло шістдесят-сімдесят, повчають усіх підряд. Мудрують про велике й вічне, про святість і честь. Невтомно плещуть язиками про все підряд, насупивши зморщені лоби і киваючи вказівними пальцями, викривленими старечим артритом. Тупаки! Недоумки! 14

Йому значно ближчою була розсудлива позиція Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю!» Бо чим більше людина живе на цьому світі, з роками переконувався він, чим глибше занурюється у таємниці навколишнього світу, тим виразніше й очевидніше усвідомлює свою мізерність, немічність, нікчемність. Бо усе – лише марнота. Суєта суєт. Час од часу він їхав у собор, щоб подякувати Господу за Його безмежне терпіння до нього, грішного, та за право користати з Його безмірної ласки до нього, негідного раба. Двоє бичків-охоронців у чорних костюмах, білих сорочках, синіх краватках і блискучих лакованих черевиках щоразу супроводжували його на зустрічі з Творцем і пильно стежили за кожним його рухом: певно, щоб не утнув чогось негідного, аби не зіпсував свого реноме перед Страшним судом. Крім тих благих духовних намірів, охоронці мали й інші, не менш важливі й відповідальні завдання. Старий був власником величезних статків, які потрібно було зберегти, втримати у родині, не розтринькати на доброчинність, не роздарувати всіляким зажерливим прохачам, яким не було кінця і краю. Вони домагалися зустрічі з дідуганом і закида́ли його сльозливими листами-проханнями про допомогу, без якої начебто й життя урветься, а обурене людською байдужістю сонце перестане сходити над землею. Не будь жлобом! Поділися! Дай нам! Старий сприймав усе спокійно, навіть стоїчно. Не даремно ж стільки десятиліть він терпеливо тренував свої тіло й дух. Хоча, як сказати… Радше, це не він свідомо й завзято загартовував себе, а безжальні й непереборні обставини настирно муштрували його. Інколи – досить поблажливо й делікатно, а часом – так грубо й безцеремонно, що іскри сипалися з очей. Але 15

що вдієш? Треба терпіти! Школити себе! Тим паче, що бажання здатися, скоритися, впасти навколішки у нього ніколи не було. Ніколи! Крім того, він знав, що його турботлива родина аж мліє від страху й здригається від думки, що він раптом надумає переписати заповіт. Адже його любі родичі стільки праці вклали у той безцінний папір, щоб хоч якось узгодити свої скромні фінансові потреби і при цьому не зжерти один одного живцем у нещадній бійці за його майно. Адже вони мусили стільки місяців підряд від рана й до ночі вести з ним лагідні розмови, догідливо вклонятися й кивати головами, усміхатися й підтакувати. Адже їм довелося так довго теревенити про його неперевершену мудрість, добре й велике серце, ніжні родинні почуття. Вдруге на такий подвиг вони не здужають! Ніяк! Він усе це розумів і подумки втішався. З іншого боку, скільки можна битися й боротися, скільки можна пручатися цьому непривітному й непоступливому світові? На все – свій час, своя пора. Його час сплив, його пора минула. Однак інколи, зовсім зненацька, у старечій голові щось просиналося, щось неначе ставало дибки. І йому здавалося, що він знову той відчайдушний хлопець, готовий перевернути Париж догори дном! Та ні, перевернути Париж – надто зухвало! А ось встругнути якусь дурницю, устромити шпильку в ніжну сідницю дорогої родини – о, це йому під силу. Ще й як під силу! Нехай не сумніваються. Він на мить задумався. Підійшов до сталевого сейфа. Приклав палець до сканера й повернув ручку. Масивні двері тихо скрипнули, покірно відхилилися і відкрили привабливу картину повного матеріального достатку – такого собі капіталістичного комунізму. Від кожного по можливостях, кожному по потребі. 16

Бери – не хочу. Рай у шафі! Його правнук Франсуа захоплено казав: «Блін, діду, та це ж печера Алі-Баби!» Колись таке видовище його тішило і надихало. Додавало сили, рішучості та завзяття. Колись, але не тепер – старого горобця на крихті хліба не впіймаєш. На порозі Вічності той тягар лише тягне душу до пекла. Лише примножує гріхи. Він поволі роздивився скарби, що тихо примостилися на металевих полицях. І вгледів золотий перстень з дорогоцінним рубіном виняткового розміру й неперевершеної ювелірної огранки. Це був справжній шедевр, за володіння яким його сердечні родичі готові були зацілувати його до смерті чи роздерти один одного у праведному бою. Так, для них це був майже священний бій – за своє законне право на спадщину, гарантоване їм Конституцією і захищене усією могутністю Держави – законами, судами, армією та поліцією. «Нехай оближуться! – старий вхопив дорогоцінний перстень і рішуче запхав до кишені. – Вони й того не заслужили, що вже отримали. Трутні!» Він легко зачинив сейф і натиснув кнопку виклику секретаря. За хвильку на порозі кабінету з’явився високий симпатичний молодик у сірому елегантному костюмі, голубій сорочці, червоній краватці й коричневих туфлях. Секретар утупив покірний погляд у старого, чекаючи розпоряджень. Дідуган у розкішному шерстяному костюмі, білосніжній сорочці з чорним метеликом і чорних шкіряних черевиках усміхнувся секретареві й бадьоро проказав: – Пора в собор! Секретар кивнув і вийшов із кабінету. Старий увімкнув мобільний і дав короткі вказівки. 17

ніс:

Тоді удоволено кашлянув і стиха мовив собі під – Ще треба пожити! Поки Господь не передумав.

*** Габі терпеливо стояв на колінах, з острахом зиркаючи на професійних жебраків, які спритно збивали бабки під самим собором. Він був переконаний, що розмістився на цілком безпечній відстані від войовничих конкурентів, аби спокійно провадити свій чесний скромний бізнес. Саме так – чесний і скромний. Аж надто чесний, бо коліна вже ледве витримували. І зовсім скромний, тому що його заробіток ще навіть не досягнув ганебного показника у двадцять євро. Це ж сором! Як можна бути такими черствими до згорбленого немічного старого? Сором! Як можна байдуже проходити повз нього, навіть не кліпнувши оком? Не кинувши й долара? Чи євро? Чи фунта? Сором!.. Ось його минули завжди розкуті американці, балакаючи на всю вулицю про щось своє. За ними чинно потягнулися завжди скромні японці, упівголоса обговорюючи перші враження від знайомства з французькою столицею. Якась старенька пані раптом зробила задній хід і кинула в картонку Габі кілька євро. Його підсвідома прихильність до японців відразу зросла. До уже відомих чеснот цього народу він із приємністю додав ще одну, причому найбільш вагому і значиму, – щедрість. «Нехай японські боги дарують японцям добрі заробітки, – подумав Габі, – аби ті могли поділитися набутим із нужденним людом Європейського Союзу». 18

Він упіймав себе на тому, що став якось дивно міркувати. Він ніколи не ходив до соборів, костелів, мечетей, синагог, а тут раптом… Дивна річ, став думати моральними категоріями, наче відсидів у школі на уроці доброї поведінки. Але ж він уже давно до школи не ходив. Дуже давно! Уже й забув, що це таке. І навіть тоді, коли він до школи ще ходив, він туди не ходив. Він до неї не втрапляв. Він до неї не доходив. Такі от логічні парадокси. «Певно, це якісь особливі флюїди з собору. Йому вже сотні років, у ньому давно вселився особливий Дух. Навіть на такій відстані від храму можна відчути його незбагненний вплив. Зажди-но, а як же ті чуваки, що сидять під самим входом? Що мало не скалічили мене півроку тому? Чому той блаженний Дух не додає їм ласки, доброти і смиренності? На такій короткій відстані від соборних флюїдів вони вже давно мали б порхати над землею, як янголи! Хіба ні? Дивна річ». Раптом він краєм ока зауважив… Що за чортівня?.. Над його скромною скарбницею нависла худенька дитяча рука. У наступну мить вона спритно занурилась у картонну коробку від поп-корну, а тоді ще спритніше здійнялася й понеслася за вертким кістлявим тілом. З худенької руки вислизнула одна-єдина монетка і наче в насмішку над паскудною удачею Габі підкотилась до спорожнілої картонки. «От і маєш! Чесний заробіток! Краще б до кишені усе сховав! А не забивав собі голову байками про флюїди! Йолоп! Козел з мігренню! Пеньок необтесаний!..» Поки він так побивався над своєю неприхильною долею, сцена нахабного пограбування за участю підступного малолітнього злочинця добряче потішила старого мільярдера. Він саме поволі сунув свої доро19

гі чорні черевики від собору до машини, вибираючи з-поміж немічних і злиденних когось… Кого саме?.. «Того», кого збирався ощасливити дарунком, бо «той», невідомий і досі ще не обраний, напевно, вартий цього дарунка значно більше, ніж усі безцінні родичі мільяр дера, зібрані докупи. Е-е, звісно, так! Звісно… Аж тепер дідуган-мільярдер зробив свій вибір. Ось він, нещасний старий, обкрадений нахабним малим! Ось хто своїм скромним життям і смиренним терпінням заслужив цей дорогий дарунок – для безтурботної та радісної старості. Ось на кого йому вказало саме Провидіння, зупинивши його перед цим вартим усілякого співчуття старим. Його обікрав малолітній хуліган, а він навіть слова кривого не промовив, не став клясти й махати кулаками, не кликав поліцію і не просив помочі в перехожих. Яке святе терпіння! Яке просте народне благородство! Пихаті родичі за сотню євро готові повбивати один одного, а цей праведник мовчки втратив останній кусень хліба – і навіть не зойкнув! Мільярдер озирнувся на своїх бичків-охоронців у чорних костюмах, білих сорочках, синіх краватках і блискучих лакованих черевиках. Вони саме палко сперечалися про футбол і дошкульне протистояння «ПСЖ» та «Ліона». Вони завзято обговорювали останні плітки з роздягалень й старанно перемивали кістки тренерів і спортсменів. У запалі розмови охоронці не зауважили, як дідуган на диво хутко підскочив до старого жебрака й легко опустив у картонну коробку від поп-корну масивний золотий перстень із неповторним каменем. – Не згуби! – пробурчав дідуган до згорбленого старого. – Сховай до найглибшої кишені. Негайно сховай! Бо знову облажаєшся. 20

Дідуган так само спритно відскочив убік і зиркнув на ошелешеного злидаря. Той якусь хвилину тупо витріщався на отриманий дарунок, а тоді нарешті збагнув сутність побаченого та зміст почутого. Старий похапцем ухопив перстень в правицю, запхав руку з подарунком у якусь кишеню за пазухою і вже не відривав руки від тієї дорогоцінної кишені. Він лише ледьледь підняв голову, вкриту старою дірявою в’язаною шапкою, кинувши короткий зацікавлений погляд на безмірно щедрого дідугана... Агов, що це було? Може, привиділось? Той погляд здався мільярдеру надто швидким, гарячим і колючим. Той погляд не був ні кволим, ні смиренним, ні байдужим, як у більшості старих, вимучених довгим життям. «Дідько, хай йому грець! – хихикнув про себе багатий дідуган. – Ото кульбіт! Веселий поворот. Чорт забирай! Цьому старому, певно, нема й двадцяти?! Га?.. Спритна бестія! Треба розібратись». Дідуган відразу пригадав свою бурхливу молодість. Далекі тридцяті роки. Незліченні витівки та авантюри. На серці стало тепло й затишно, наче він скинув із себе піввіковий тягар. Мільярдер зручно вмостився на задньому сидінні «роллс-ройса», видобув із кишені мобільний телефон і бадьорим голосом, який уже давно від нього ніхто не чув, мовив: – Засік клієнта? Ой, дивись мені, не згуби! Інакше голову з тебе зніму. Затямив? Сьогодні увечері – перший звіт. Він відкинувся на спинку сидіння. По його старечому, порізаному глибокими зморшками обличчю розтікалась чарівна усмішка. 21

«Правда, таки правда. Той, хто дарує, виграє у Бога більше, ніж той, хто отримує!» У ньому знову прокинувся інтерес до життя, приспаний безкінечною рутиною буднів.

2 1914–1917 роки

Минуле століття виліпили двоє великих митців – Війна і Революція. Саме вони визначили долю мільйонів, яким випав сумний жереб родитися в такий непевний час. У боротьбі за нові колонії, джерела сировини і ринки збуту товарів, за перерозподіл цього куцого й тісного світу зіштовхнулися могутні військово-політичні блоки – Троїстий союз і Антанта. Улітку тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року суперечності між ворогуючими сторонами дійшли до кипіння. Члени таємної сербської організації «Чорна рука» підготували замах на життя спадкоємця австроугорського престолу, племінника цісаря Франца-Йосифа І – ерцгерцога Франца-Фердинанда. Двадцять восьмого червня ерцгерцог прибув до Сараєва з дружиною Софією Гогенберг. Подружжя їхало містом відкритою машиною, натовп захоплено вітав гостей. О десятій тридцять ранку один зі змовників жбурнув у салон букет, з якого раптом вирвався дим – ерцгерцог устиг викинути бомбу назад. Пекельний пакунок, нашпигований цвяхами і шматками металу, оглушливо шарахнув на мостовій, поранивши зо два десятки перехожих. Проте цей недільний день виявився фатальним для сановної пари. Вона наважилася продовжити поїздку у відкритій машині, чим скористався інший 22

змовник – гімназист Гаврило Принцип. На розі набережної Аппеля і вулиці Франца-Йосифа автомобіль загальмував – хлопець зробив два постріли з пістолета системи «браунінг»: один уразив ерцгерцога, другий – його кохану дружину. Криваве убивство представників правлячої династії Габсбургів сколихнуло Європу, зруйнувавши останній місток між двома берегами, останню хитку й скрипучу кладку над глибокою прірвою. Через місяць Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а Німеччина – Росії. Після того в бійку кинулися інші відчайдухи – сліпо, безоглядно, з хижим блиском у зіницях і нестримною ненавистю у серцях. Увесь світ неначе зійшов із глузду. Немов утрапив у п’яну гарячку. Втратив здатність ясно бачити і тверезо міркувати. «Ні кроку назад! Не поступимось! Усі ляжемо кістьми! Перемога за будь-яку ціну!» На світ, принишклий у невтішному горі, зі страшним гуркотом посунула безжальна руйнівна лавина – війна. Але людським гріхам немає ліку. Одна біда тягне за собою другу. За великим нещастям іде ще більше. Війна шалено загострила численні соціальні супереч ності й довела до краю бідування простого люду, який усе зненавидів, у всьому розчарувався, утратив останнє терпіння – який дозрів до революції: нужда не зважає на закон!.. Розкол у російському суспільстві різко поглибився. Ленін і керовані ним більшовики пішли проти загальної патріотичної стихії й проголосили чудернацьке для воєнної пори гасло – фіаско свого уряду, поразки Росії у війні, а також перетворення ганебної імперіалістичної бойні у порядну, пристойну, благородну війну – народну, пролетарську, громадянську, 23

спрямовану проти монархії, поміщиків і капіталістів. У цій порядній війні вже не треба буде вбивати бідолашних німців – у ній треба вбивати своїх. Певна річ, Леніна і його соратників одразу звинуватили у зраді національних інтересів і запідозрили у шпигунстві й співпраці з ворогом. Гасло поразки Росії у війні трактувалося як акт прямої підтримки кайзера Вільгельма ІІ і підступних пруссаків. Противники більшовиків запевняли, що німецькі урядові та військові структури, насамперед Міністерство закордонних справ і Генеральний штаб, щедро фінансували російських радикалів-революціонерів. Через низку близьких до Леніна осіб – Якова Фюрстенберга (він же Ганецький, Гендричек, Борель, Келлер, Куба), Олександра Гельфанда (він же Парвус, Москович), Євгенію Суменсон, Мечислава Козловського – німці передавали мільйони золотих марок на «руйнівну агітацію» та «повалення Росії». У липні п’ятнадцятого року Міністерство закордонних справ Німеччини просило статс-секретаря Державного казначейства про виділення п’яти мільйонів марок «на посилення революційної пропаганди в Росії». За кілька днів прохання міністерства було задоволено. Німці використовували різні шляхи фінансування більшовиків – як прямі, так і опосередковані. У першому випадку гроші з Берліна йшли в «Ніа-банк» у Стокгольмі, а звідти – в Сибірський банк у Петрограді на рахунки Суменсон і Козловського. У другому ж випадку механізм був значно складнішим, проте не менш ефективним: через фірми Фюрстенберга (Ганецького) й Гельфанда (Парвуса) німці надавали свої товари для експорту в Росію, що вівся через скандинавські країни, – отримані ж кошти спрямовувались на потреби більшовицької партії. 24

Проте вождь пролетаріату не був звичайним копійчаним запроданцем. Ні, ні! Він охоче брав гроші у німців, щоб роздмухати революційну пожежу в Росії, але не збирався служити німецькому чи будь-якому іншому триклятому імперіалізмові. За російським бунтом Ленін планував організувати світову пролетарську революцію, щоб ущент знищити буржуазну систему, експлуатацію людини людиною і встановити щасливе комуністичне суспільство! А для такої мети усі засоби гожі. Усі без винятку. На таке не шкода й мільйонів. Ні мільйонів кайзерівських марок. Ні мільйонів людських життів. Зовсім не шкода! *** Дідугана-мільярдера звали Мішелем Фабрі. Його батько, Жерар Фабрі, належав до провідних французьких підприємців і зумів скласти солідний капітал на спорудженні залізничних шляхів. Його матір, Марія Сватова, до заміжжя була успішною балериною і блискуче виступала на сцені провідного Імператорського Маріїнського театру в Петербурзі, що на початку війни з німцям назвали на слов’янський лад – Петроградом. У дворянському сімействі Сватових панували патріархальні порядки, засновані на вірі в Бога та служінні цареві. У Кирила Митрофановича і Клавдії Степанівни було троє дітей – сини Іван і Микита й донька Марія. Хлопці несли почесну ратну службу. Вони закінчили кадетський корпус, а згодом – військові училища. Обидва молоді офіцери мріяли про стрімку кар’єру й не уявляли свого життя поза армією. Їхня молодша сестра Марія, м’яка, лагідна, була цілковито 25

захоплена поезією, музикою і дивовижним балетним мистецтвом. Однак Велика війна внесла розлад навіть у таке стійке родинне гніздо. Буйний вітер перемін почав шматувати здавалося б непорушні й незламні суспільні опори, які утримували в єдиній нероздільній цілості кожну сім’ю, численні племена й народності, а зрештою – всю неосяжну Російську імперію. Наближалася буря. Повсюдно наростало невдоволення. І між простого люду, і серед заможних верств. Усіх дратували політичні сварки, урядова чехарда, небувала спекуляція і довжелезні черги, які називали «хвостами», але найбільше – зухвалі витівки фаворита цариці, неосвіченого сибірського мужика Григорія Распутіна. Владу не поважали, її перестали боятися. Царя все частіше називали «Кривавим», згадуючи жахіття Ходинки. Після коронації Миколи ІІ на околиці Москви влаштували народні гуляння, поставивши ларки, балагани і парадний павільйон. Тлуми людей сунули за дармовими пивом, медом і «царськими гостинцями» – пакунком із кухликом, пряником, ковбасою та монпансьє. Натовп звалив загородження перед ларками, передні ряди опинилися під ногами тих, що напирали ззаду, – в страшенній тисняві загинуло півтори тисячі людей. Пожежники у мідних касках кидали трупи з синіми, надутими обличчями і кривавою пінкою біля рота й носа на широкі платформи, запряжені четвериками коней, – накривали брезентом і вивозили з Ходинського поля... Іван Сватов не раз задумувався над розмовами, які точилися довкола нього, особливо в окопах на передовій. Вони торкалися гострих і вкрай болючих 26

тем – поразок на фронтах, продажних чиновників, придворної камарильї, безвольного царя і шпигунки імператриці: «Вона ж двоюрідна сестра кайзера – звісно, шпигує». Він усе більше й більше піддавався логіці критики, яка звучала з уст рядових солдатів, що не мали навіть елементарної освіти. Серед цих сердитих селян і робітників було кілька палких агітаторів, які заклика́ли до припинення війни і повалення самодержавства. Інакше кажучи: мир на фронті – війна в самій Росії! Спочатку його обурювали ганебні заклики більшовиків. Але з часом суворі армійські будні вивітрили рожеві юнацькі ілюзії, батьківські повчання про святість монархічної влади і довершеність існуючого ладу. Іван став відвідувати більшовицькі сходки, бо усе навкруг – бездарні генерали, безпутні урядники, зажерливі комерсанти, які спихали в армію неякісний товар, – говорило про те, що ця система не варта його крові, його жертви. А тим часом Микита Сватов опинився у ставці Верховного головнокомандування в Могильові. Він служив офіцером з особливих доручень у штабі генерала Михайла Алексєєва. Нерідко спілкувався з представниками військово-політичної верхівки держави, однак найбільше гордився частими зустрічами з государем – його імператорською величністю Миколою ІІ. На початку війни Верховним головнокомандувачем був дядько царя, великий князь Микола Миколайович, якого любили і поважали в армії, а при дворі по-родинному називали Миколашкою. Він успішно виконував свої нелегкі обов’язки, вірою й правдою служив державі, але мав єдиний недолік, тяжкий гріх на душі. Він дозволяв собі… це просто жахливо!.. відкрито насміхатися з Распутіна. 27

Не дивно, що імператриця Олександра Федорівна, яка боготворила спритного авантюриста і відзначалася рішучим характером, змусила свого м’якого й поступливого чоловіка усунути непоштивого родича з високої посади. Государ сміло кинув виклик долі й прийняв на себе предводительство збройними силами – з упованням на милість Божу і з вірою в кінцеву перемогу. Микита Сватов знав про те, що у вузькому сімейному колі його імператорську величність Миколу ІІ пестливо називали Нікі, а обраницю царя німецьку принцесу Алісу Гессен-Дармштадську, внучку англійської королеви Вікторії, після переходу в православ’я наречену Олександрою Федорівною, – Алікс. Це була любляча й щаслива пара, тому природно, що Нікі зав жди дослухався до прохань Алікс. Однак доля стала відвертатися від імператорського двору. Анархія набирала небаченого розмаху, загрожуючи існуванню монархії. Микиту Сватова щораз більше дивувала млява реакція на бурхливі події генералів, міністрів і самого государя. «Чому вони зволікають? Чому не стягують до столиці надійні частини, щоб стримати наближення смути? Чим займається Міністерство внутрішніх справ, яке уже давно мало б випалити, витруїти, винищити цю революційну скверну! Чорт забирай, що діється?!» Микита Сватов усією душею вболівав за збереження самодержавства і єдиної та неділимої Російської імперії. «На цьому стояв, стою і завжди стоятиму! – твердив він собі. – До неминучого кінця».

*** У лютому сімнадцятого року за дорученням більшовицького керівництва Іван Сватов приїхав до столиці, щоб розгорнути революційну агітацію у військових частинах. У цю холодну зимову пору в Петрограді вирували гарячі політичні пристрасті. Ні круті морози, ні крижані північні вітри, ані суворі застереження влади не могли остудити розбурхані трудящі маси. На площах і вулицях міста не стихали багатотисячні мітинги й демонстрації. Жінки, студенти, робітники, дрібні службовці вигукували зухвалі антидержавні гасла: «Геть тиранію!», «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!» Заводи і фабрики страйкували. Царських міністрів арештували і відправили у Петропавлівську фортецю. Натовпи городян вимагали хліба і рішуче громили продуктові лавки, а також винні, ювелірні та інші «солідні» магазини. Войовничі обивателі перевертали трамваї, трощили судові установи й підпалювали поліцейські дільниці. У столиці панував повний безлад, небачений рейвах. Іван Сватов і його товариші-більшовики енергійно підкидали полінця у тріскуче революційне багаття, вивівши на вулиці озброєних солдатів Литовського, Ізмайлівського, Семенівського та інших полків – із червоними прапорами в руках і червоними стрічками й бантами на шинелях. Критична ситуація, що склалася у Петрограді, непокоїла багатьох військових, політичних і громадських діячів, представників імператорського двору й самого помазаника Божого – його величність Миколу ІІ. У цей пекельний лютий сімнадцятого року сімнадцятий правитель з династії Романових перебував 29

у ставці Верховного головнокомандування у Могильові – розгублений, розчарований і принижений. Микита Сватов входив у вузьке коло людей, з якими государ постійно спілкувався. Він із болем у серці спостерігав за тим, як частина генералів, сановників і навіть великих князів відступилася від його величності, ганебно нехтуючи присягою й непорушними законами честі. Коли якогось лютневого ранку Сватов передав государеві чергове невтішне повідомлення, той знизав плечима і стиха мовив: «Це нестерпно. Навколо страх і зрада. Страх і зрада…» А далі – усе враз рухнуло, вмить пішло прахом. Під тиском розлюченої вулиці Державна дума сформувала Тимчасовий уряд, на чолі якого став князь Георгій Львов. Тоді ж бунтівники створили Петроградську раду робітничих депутатів, керовану Миколою Чхеїдзе, – такий собі другий уряд. Тепер із государем уже ніхто не радився. Тепер на нього навіть не зважали. Владу узурпували політикани-думці. Світ перевернувся догори дном. Цар вирушив зі ставки до Пітера, але через блокаду доріг змінив маршрут – повернув до Пскова. З усіх сторін його силували відступитися, зректися корони на користь цесаревича Олексія при регентстві царевого брата – великого князя Михайла Олександровича. Проте государеві було шкода немічного сина, враженого гемофілією: ця хвороба корінилася в генах королеви Вікторії й перейшла через матір до Олексія. Звалити непосильну ношу на такі слабкі плечі? Ні-ні, люблячий батько цього допустити не міг. Другого березня, близько десятої години вечора, на зустріч із царем прибули посланці Державної думи. У той фатальний четвер, за двадцять хвилин до півночі, у вагоні-салоні літерного поїзда «А» государ 30

підписав Маніфест про відмову від верховної влади: «Ми передаємо спадок наш братові нашому великому князеві Михайлу Олександровичу і благословляємо його на вступ на престол Держави Російської…» Однак третього березня великий князь Михайло також зрікся корони – монархія рухнула! Ще через кілька днів Микола ІІ прибув до Царського Села. Він якось казав, що розраховує поселитися в Лівадії чи виїхати з сім’єю до Англії. Король Георг V був кузеном Миколи ІІ, називав себе другом царя, обіцяв гостинний прийом. Члени Тимчасового уряду спочатку не заперечували проти від’їзду, але під тиском безбожних соціалістів і буйної вулиці відступили: «Ніякої Англії! Арешт і публічний суд!» Воістину: якщо Бога нема, усе дозволено*. У тривожному очікуванні Олександра Федорівна палила свої листи і щоденники, які вела довгі роки. Того ранку в Александровському палаці Микита Сватов почув крики, що неслися з бузкового кабінету. Ускочив до покою і застиг: малий замурзаний підпрапорщик видирав із рук імператриці якісь зошити: – Не палити! Я забороняю вам! Усі документи – в слідчу комісію. Сватов із розмахом уперіщив крикунові в пику, поваливши того на блискучу чистеньку підлогу. Коли розлючений малий зірвався на ноги, офіцер уже націлив на нього наган. Просто між розкосі очі, налиті кров’ю. Трохи нижче кашкета, прикрашеного червоною кокардою. – Пішов геть! – прохрипів Сватов. – Або робитимеш революцію уже в пеклі. Під наглядом чортів. * У цих словах втілювалась моральна позиція Івана Карамазова, героя роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови».

Замурзаний підпрапорщик зовсім не поспішав на той світ, бо йому й на цьому було весело. Особливо зараз, у таку буремну пору: народ звівся з колін, плював на панів, чхав на царя. Золотий вік! Він схилив голову, насупив брови і ледь чутно просичав: «Заждино, клятий офіцерику, ще недовго». Микола ІІ вбіг до кабінету. Господи праведний! Олександра Федорівна витирала сльози. Її руки дрібно тремтіли, щоки зблідли, голос зривався. Затинаючись, вона розповіла про сутичку і вдячно кивнула Сватову: «Дякую вам, офіцере…» Розчулений цар підійшов до сейфа, відчинив ключем дверцята, дістав елегантну скриньку, обтягнуту червоним оксамитом, – і простягнув Сватову золотий перстень з дорогоцінним рубіном виняткового розміру й неперевершеної ювелірної огранки. Справжній шедевр. – Візьміть, капітане, – проказав він. – Вибачте, ваша величносте, – зніяковів Сватов. – Я не можу. – Візьміть, візьміть, прошу вас, – м’яко мовив государ. – На згадку про добре минуле. – Микола кинув теплий погляд на дружину: – Хто знає, чи нам доведеться колись зустрітися. Вони ухвалили арештувати царську сім’ю. Олександра Федорівна трохи заспокоїлась і продовжила кидати в розпалений камін папери – аркуш за аркушем, день за днем. Учорашнє життя, яке уже не вернути. Вона відклала тільки свої листи до коханого чоловіка, якого називала «голубчиком Нікі», «душею своєї душі». Шістсот п’ятдесят три листи. Трепетний голос серця. 32

У фортуни не такі вже довгі руки, як ми думаємо: вона бере лише того, хто сам до неї горнеться. Давньоримський філософ Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.)

1 6 лютого 2017 року

Марек продер очі, бадьоро потягнувся і різким рухом відкинув ковдру. Годинник показував шосту. Підійшов до вікна, відхилив штору й зміряв поглядом заставлений машинами дворик. За склом ліниво кружляв сніг, над землею непривітно нависали холодні хмари. Типова ранкова меланхолія. Йому минуло тридцять, а згадати майже нічого. Тобто нічого путнього – одна мряка, як цього ранку. У дитячі роки… Звісно, були приятелі, забави, мандрівки, було всього потрохи. Однак від тої пори ще й досі смерділо горілчаним перегаром. Потім стало легше: звалив із дому, подався до Варшави. Уже не тхнуло батьковою брагою, і не чув маминого плачу, і їхніх лайок. Навчався і працював. Стрів чарівну дівчину, яку звали Агата: блакитні очі, довгі вії, каштанове волосся. І милі ямочки на щоках. Так, то правда: вона осяяла світ, окрилила й надихнула його! А перед самим одруженням… пшик! – зненацька щезла. Хоч би слово сказала. 327

Марек розім’явся, помився і поголився. Зайшов на кухню й увімкнув старенький телевізор. День починався з каналу новин і закінчувався ним. Зранку до ночі – те саме, з пустого в порожнє. Базар для тупих і ще тупіших. Але ж – клята звичка! Реп’ях у голові. Як куриво чи наркотик – ніяк не кинеш. Поставив на плитку металевий банячок з водою. Тернув сірником і запалив газ. Кинув жменьку чайного листя, що якось тоскно, жалібно скрутилося. Може, з острахом чекало на окріп? Така собі рослинна інтуїція? Паскудне клітинне передчуття? На ТВП Інфо торохтіли про злодійську варшавську реприватизацію, завтрашній візит канцлера Меркель, скандал із таємними течками Валенси і слідство у справі «Амбер Голд». Рекламували всіляку всячину – якісь пігулки, креми, пасти, бозна-що. Реклама – теж як наркотик. Для телебосів. Марек дістав із холодильника яйця й масло, а з високого вузького пенала – пляшку олії та кусень житнього хліба у смугастому пакеті. Приготував яєчню, намастив хліб маслом і примостився за розхитаним порепаним столиком, зиркаючи час од часу на екран телевізора. Прогноз погоди на понеділок… Коли Агата втекла від нього, – от-от, ледь не з фатою на чарівній голівці з копицею каштанового волосся, – йому стало... Як би то чемно сказати? Геть хреново! Почалася страшна ломка, як після передозу. Його викручувало, розпирало, розривало. Кортіло скочити в ополонку, затягнути на шиї мотузку. Чортові баби! Життя пішло під укіс. У якусь стічну канаву. Нічого не клеїлось, не складалося докупи. Усе тріщало по швах, розпадалося на дрібні шматочки. Щастя вмить зникло без сліду, як вода між пальцями. Ясне діло: тепер він так не побивався б, немає дурних. І вдруге у 328

таку халепу не вскочить. От-от: за одного битого двох небитих дають. А тоді… Осліпнув розумом. Відчай затьмарив голову. Після втечі Агати подався до банди, а ще через рік загримів до тюрми. Відкалатав своє від дзвінка до дзвінка – нічого доброго. Правда, дехто на зоні швидко звикає, декому навіть любо-мило. Жили ж колись у комуні, у великому таборі – і норма. Хтось і досі жалкує, що вийшов на волю. Марек посьорбував чай із чашки. Цій скромній посудині вже прірва літ. Давно мала б піти на пенсію і спочити десь на тихій поличці. Аби ніхто не шарпав. Проте одним таланить, а іншим – не судилося. Одні красуються на парадних столах, а інші гарують на смердючих кухнях. Як ота невтомна стара чашка в дрібний червоний горошок. Він часом задумувався, від чого залежить людська доля. Тітонька Гражина казала – від заслуг чи гріхів предків. Якийсь прадід чинив добро – і здобув Божу милість для нащадків, а інший поганив і сквернив – то й накликав прокляття на своє поріддя, аж до сьомого коліна. Був же перворідний гріх, за який і досі несемо загальну спокуту. За праотців Адама та Єву. З нашими дідами – так само. «Та ні, це аж надто сумно, безпросвітний фаталізм, – міркував Марек, хоча з тіткою ніколи не сперечався. – Виходить, якщо з прадідами не поталанило – навіть не парся, пиши пропало. Чи як? Ні-ні, ми ж не металеві баняки, і не фарфорові чашки в горошок. Треба самим відповідати за себе. Сплатити дідівські борги. Або наплювати на них! І почати рахунок заново». Почати усе заново. Хоч би спробувати. Чому б ні? 329

2 О сьомій щоранку, крім вихідних і святкових днів, він виходив зі своєї багатоповерхівки, яку жартома називав гуртожитком. Сніг сипав безперестанку, а вітер крутив ним на всі боки, нахабно цілячись в обличчя перехожих. Пройшов повз газетний кіоск, два невеликі магазини і непримітне замурзане кафе, на якому виднівся не надто привабливий напис «Традиційна кухня», виведений не дуже умілою рукою на аркуші пожмаканого паперу формату А5. Від кафе було рукою подати до автобусної зупинки, де товклася дюжина людей, яким, певно, не давав спокою трудовий ентузіазм. Точно за розкладом підкотив довгий жовто-червоний автобус, що курсував за маршрутом № 158 і прямував до центру. Влітку минулого року, після відсидки, Марек влаш тувався на роботу. Якщо бути точним, він утрапив на службу завдяки героїчним зусиллям кузена Лешка. Добрий хлопець. Має співчуття. І знає міру. Багато не загнув: «Вечеря у тітки Гражини – і будемо квити». Вони збиралися у барі тітоньки не раз, і не два, і не три. Це стало традицією. Не знати, чи доброю, але, без сумніву, – стійкою. Хильнути чарочку горілки чи вицмулити гальбу пива у цьому барі вважалося мало не святою справою. Родина ж, моральна висота. Щоправда, старі спокуси не минали. Нелегко позбутися, причіплива зараза. Минулого тижня дзвонив дружок на прізвисько Шпуля, пропонував чергову справу. Послав Шпулю куди подалі, але номер його телефону не видалив. Чого б це? Знову кортить? Марек байдуже втупився у вікно. Ліниво ковзав поглядом по заспаних вулицях. Зійшов на зупинці 330

біля управи столичного міста, на Єрусалимських алеях, коло будинку № 107. Перебіг на другий бік вулиці й попрямував через міст, під яким тягнулася жменя залізничних колій. Сніг летів без упину, вітер завзято жбурляв його в обличчя перехожих. Троє чоловіків у яскравих жовтих жилетах із люмінесцентними смугами сипали на тротуар пісок із сіллю. Дуже старанно, майже натхненно. Просто під ноги усім зустрічним. Марек звернув на вулицю Хмельну, де знаходилась його фірма. Він не належав ні до фанатів праці, що надривалися до втрати пульсу, ні до сачків, які жили за хитруватим принципом: «так роби, щоб не наробитися». Він прагнув не привертати до себе зай вої уваги. У затінку не обпечешся. На роботу не запізнювався, грубо не лаявся, у пляшку не зазирав, анекдоти не травив, у карти не різався, дівок не баламутив, перекурами не зловживав... Чорт забирай! Самому бридко. Хіба це життя? Якийсь монастир суворого режиму. Однак такими були умови угоди. Або виконуй, або пішов під три чорти. Знову в канаву! Лише з п’ятої чи шостої спроби, добряче натерши язика, Лешек зумів переконати патрона, що добрий католик таки мусить бути добрим. Хоча б інколи. Сповідатися легше. Патрон, видно, уважав себе порядним христия нином, бо врешті погодився визнати біблійний постулат про любов до ближнього. Марека взяли на посаду слюсаря з піврічним випробувальним строком, який минув без зайвих проблем. Слюсар із дипломом інженера. Проте головною подією його нового життя стала вона. Помічниця патрона, що звалася Маженою. Мила брюнетка. Завжди розважна, жодних сенти331

ментів, ніякого кокетства. Начальство зверталося до неї на «ви», усі працівники їй чемно вклонялися. Ще молоденька, а стільки поваги! Минулого місяця вони почали зустрічатися. Тихо, без розголосу. Мажена твердо сказала: «Ніхто не повинен знати. Навіть здогадуватись. Затямив? Інакше дай мені спокій. Рухай ніжками». Перше побачення відбулося у привітному ресторанчику в Старому місті. Чудовий вечір! Марек зайшов у будівлю фірми і неквапно спустився в підвал, у якому знаходились майстерня і кімната для технічного персоналу. Він думав про неї і про майбутнє. Про їхнє майбутнє. Може, хоч зараз пощастить? Ага, пощастить, якщо лишень… Якщо вона не втече. Тіпун тобі на язик!

3 Того вечора вони не зустрічалися. Мажена сказала, що має інші плани. Цікаво, які? Він не таївся перед нею, відкрив їй свою розхристану душу. Вона ж… Поки що не поспішала. А чого дивуватися? Фацет після відсидки. Кримінал за плечима. Певно, на її місці кожна б остерігалась. Він закінчив робочий день і сумно поплівся додому, думаючи про завтрашню зустріч із нею. Сніг сіяв без упину, вітер обдавав холодом, налітаючи з різким войовничим присвистом. Перейшов міст, запхався у жовто-червоний автобус № 158 і терпеливо доїхав до своєї зупинки. 332

Минув непримітне замурзане кафе, на якому виднівся напис «Традиційна кухня», два невеликі магазини і газетний кіоск. Майже вдома. Піднявся ліфтом на п’ятий поверх, струсив сніг з одягу та черевиків. Відчинив двері квартири і клацнув вимикачем. Хоч тут не мете! Зайшов до коридору, обклеєного квітчастими шпалерами. Неспішно роздягнувся, втішаючись домашнім затишком. Тепер пивка б! Ступив уперед. І ледь рота не роззявив. У кімнаті зблиснув торшер, висвітивши дебелу постать. У кріслі під вікном нахабно розвалився чолов’яга, що закинув ногу на ногу й вертів у руках банку пива «Перла». На підлозі валялося ще кілька банок. Уже порожніх. Руде волосся на голові. Руді підкручені вуса. Охайна борідка: на щоках – руда, на підборідді – сніжнобіла. Природна сивина? Чи, може, хімія? Грубий сірий светр, темно-сині джинси і чорні важкі черевики, що лишили мокрі брудні сліди на паркеті. Ото урод! Хоч би шкари витер. – Привіт, Баксе! – бадьоро мовив рудий. – Здоров, козел, – буркнув Марек. – Ти того, не гзися. Пивка хочеш? На кухні ще є. – Чого приперся? – Ну-ну, зажди, треба побазарити. – Пішов звідси! – Чекай-но. Дай слово сказати, а вже тоді – в шию. Марек сердито зиркнув на рижого, з яким колись промишляв і якого врятував від тюряги. Не здав слідчому. – Кажи, – процідив крізь зуби. Рудий на прізвисько Лось удоволено крякнув, ковтнув чергову порцію пива і мовив: 333

– Ти, певно, не знаєш… Але хай, не зараз... Рік тому я подався на роботу до фінів, на край світу. Влаштувався на солідний паром. Здоровенна махина, як міський мікрорайон, тільки на плаву. До трьох тисяч пасажирів, майже тисяча кают. Називається «Вікінг Грейс». Часом не втрапляв?.. Добре-добре, не відволікаюсь. Влаштувався прибиральником, скоренько роззирнувся. Знайшов зручні шпарини, потрохи чищу лохів. Беру не густо, але жити можна. – Слухай, чоловіче. Мені твоя біографія до... – Так-так, хочеш коротше? Гаразд. Це сталося минулого місяця, на маршруті Турка – Стокгольм. Я підійшов до каюти на п’ятій палубі. Така собі малюха, менше шести квадратів. На двох пасажирів, із душем… – Мені по барабану! – гаркнув Марек. – Холера, дай-но… Я прибираю каюти за годину до прибуття. З п’ятої тридцяти ранку. Стою в коридорі, ледь прочинив двері – й чую... Свої, поляки. Кобіта втирала мужику, що її брат залишить у них вдома на пару тижнів сумку з грошима. З грубими грошима, яких вистачить… на два життя. Брат обіцяв їй щедро заплатити за збереження. – Туфта, – хитнув головою Марек. – Е, ні, не гони. Мужик налетів на бабу: «Навіть не думай. Твій брат бандюк. Торгує наркотиками. Дай мені спокій! Я не хочу мати справи з мафією. І з копами теж. Викинь із голови!» Кобіта сердито шикнула: «Цить, дурню! Сумка полежить у сейфі, в майстерні. До десятого лютого. Нічого не станеться. Не марнуй форси! Все, крапка!» Хвилинна розмова. Вони мене не бачили. Ніхто й не звернув уваги. Я вдавав, що витираю шматою двері. А тоді відступив до іншої каюти... Ага, розумію, не віриться. І я трохи м’явся, але вирішив ризикнути. Через 334

знайому ворону, що працює з клієнтами, дізнався про тих двох. Організував сам собі електронного листа, начебто від скорботної родини, що треба негайно пертися додому. Виканючив коротку відпустку – і сюди. Ті двоє… Ковальські. Бартош і Магдалена. Живуть тут, у Варшаві, на вулиці Костельській. Місце для трусу підходяще. Тихий район, народу мало. Відеокамер поблизу не видно. Навпроти будинку якийсь склад. Завжди зачинений. Від сусідів відгороджені гаражем. Глуха стіна, без віконець. Пса на подвір’ї нема. Лише грубий кіт. Ледве ходить, бідак. Гребе животом по бруківці. Підходяще місце, кращого не буває. Доки я зиркав із машини за хатою, кобіта шарпала замок на темно-зелених дверях. Я й подумав, що там майстерня. Минулої ночі перевірив – так і є. На тих зелених дверях два замки – внутряк і навісний. Ніяких клопотів. За дверима невелика майстерня, а в ній… Ага, не сумнівайся! Там справді сейф. Стара гаргара. З нашою касою. Скажу прямо: чорта з два я тобі розповів би, але боюся, що сам не впораюсь. Такий хирлявий замочок, як у твоїй квартирі, – не проблема. І плюгаві замки на дверях тої майстерні – теж пусте. А от сейф… Хто знає, який там секрет. Без твоїх золотих пальчиків… Словом, вирішуй.

4 7 лютого 2017 року

Марек прокинувся раніше, ніж звичайно. Думки про сейф не давали йому спокою. Скочив на ноги і підійшов до вікна. Відхилив штору й зміряв поглядом заставлений машинами дворик. 335

Сніг уже не йшов, але холодні хмари бридко нависали над землею. Клята погода! «Лось кинув наживку, – вертілося в голові, – а тепер вичікує: клюну чи ні. Причаївся з сачком. Знову хоче впіймати рибку, не замочивши рук-ніг. На чужому горбі в рай. Що ж робити?» Він розім’явся, помився і поголився. Зайшов на кухню й увімкнув старенький телевізор. Наче крізь пелену доносилося: «злодійська варшавська реприватизація», «візит канцлера Меркель», «справа “Амбер Голд”»... Поставив на плитку металевий банячок з водою. Тернув сірником і запалив газ. Кинув жменьку чайного листя, що якось тоскно, жалібно скрутилося. Дідько з ним, із листям! «От і почав нове життя, – аж скривився. – Чи ні? Зібрався віддавати дідівські борги, спокутувати старі гріхи. Переконував себе, що все буде по-іншому, по-людськи. Стільки тішився й подумки вихвалявся! А тут – на, маєш. Назад у канаву? Чи як?» Марек дістав із холодильника яйця й масло, а з високого вузького пенала – пляшку олії та буханку житнього хліба у смугастому пакеті. Приготував яєчню, намастив хліб маслом і примостився за розхитаним порепаним столиком. Наспіх поснідав і махом помив посуд. Вимкнув телевізор і квапливо вдягнувся. Часу було вдосталь, але він чомусь поспішав, немов так можна було уникнути… Е, ні, неминучого не минеш. І від себе не втечеш, як не поспішай. Клятий фатум! «А може, ще разок? Один-єдиний раз? Один! І все! Якщо там дійсно форси на два життя, то мої п’ятдесят відсотків… Мало б вистачити, щоб уже ніколи не ризикувати. Та й вона. Ефірна панночка. Кавалерів не 336

бракує. Чим я зможу її втримати? А з такими грубими грошима… І район тихий, доступ вільний, якщо Лось не бреше. Може, з’їздити, глянути? А там…» Марек одягнувся й вибіг із дому. Минув газетний кіоск, два невеликі магазини і непримітне замурзане кафе. Дістався до автобусної зупинки, дочекався жовто-червоного автобуса № 158 і нетерпеливо зайшов досередини. Йому хотілося скоріше відбути робочий день, щоб податися на Костельську, роздивитися самому. Увечері Лось чекав біля офісу. Старий чорний «форд», але в цілком пристойному стані. Довго котили містом, гальмуючи на численних світлофорах. Дороги були забиті вщерть, випробовуючи терпіння водіїв. Постійні затори, чорт забирай! Лось намагався завести розмову, але всякий раз марно. З динаміків тихо линула музика. Зупинились неподалік будинку Ковальських. Марек поволі пройшов до потрібного місця. На щастя, не виявив жодної відеокамери. На вулиці сонно й безлюдно. Поряд нема ліхтарів – іще один плюс. Склад навпроти зачинений. Фасад не освітлений. Охорони не видко. Сусіди справа відгороджені гаражем. Глуха стіна, без вікон. Дорогою назад став коло брами. Запалив цигарку й уважно оглянув подвір’я. Зелені двері – праворуч, у дальньому кутку. З вулиці не дуже помітні. Поряд контейнер для сміття. Вхідні двері – ліворуч, на протилежному боці. Ще лівіше, за вхідними дверима – велике вікно, але вночі його, напевно, затулять шторою. Сусіди зліва – за живою зеленою огорожею. Стіна із туй. «Щось аж надто просто, – налетіла думка. – Аби не було пастки. Якщо каса дійсно така солідна... Див337

но, дуже дивно… Подвір’я навіть не освітлене. Кволий ліхтарик над вхідними дверима. І це все? Еге, наче все. Або якась хитрість, або крутий сейф, або ж… Таке теж траплялося – зворотна логіка. Менше маневрів – більше спокою. Головне – не лізти в очі. І чи в сейфі щось є? Може, брат хазяйки передумав ховати сумку тут? Місце непримітне, непоказне, це для нього добре, але ж ніякого серйозного нагляду, ризик чималий. А може, сейф ще порожній, бо він затримався, чи вже порожній, бо вернувся завчасно? Якби ж то знати!.. Усе не вгадаєш, не прорахуєш. Як то кажуть: хто не ризикує, той не п’є шампани. А ще, правда, кажуть: той не сидить у тюрмі. Тіпун тобі!..» Марек повернувся до машини. – Ну, що там? – налетів Лось. Марек дістав чергову цигарку й запалив. – Не дразни! Марек глибоко затягнувся. – Ну?!.. І випустив струмінь диму: – Норма. Лось удоволено розвів руками: – А я що казав? Вони подалися на квартиру, щоб обговорити деталі нальоту. Внутрішня напруга спала, Марек навіть підсміхнувся: от-от, операція з експропріації. Укради крадене – поможи прокурору! Проте грайливий настрій швидко злетів, голову обсіли важкі думки. Хоч би не втрапити у засідку, не вскочити в якийсь капкан. Звідки чекати біди, звідки? Думай, чоловіче, думай! Вони добряче випили. Лось заліг на диван, потягуючи з банки пиво. 338

– Якщо вигорить, – бубонів запально, – першим ділом подамся на паром. Ага, найму найдорожчу каюту. Там усі зомліють. Я їм покажу! Марек сидів у кріслі, щільно стуливши очі. Його душу роздирали сумніви, заважаючи зосередитися. «Ще разок. Лише раз, – думав про своє. – І амба. Зав’язую. Досить з мене!» Він ліг спати близько третьої ночі. Йому наснилися блакитне небо, лагідне море і затишний пляж. Райський куточок – як на старому календарі, що висів у коридорі багато літ. І хвилі, які гнали одна одну. Хвиля за хвилею…

5 8 лютого 2017 року

За вікном було похмуро. На серці – ще гірше. Але жереб кинуто. Вибір зроблено. Чи як? У сусідній кімнаті гучно хропів Лось. Колись цей змій-спокусник підбив його на діло, яке закінчилось тюрмою. Може, краще?.. Ні, ні, не виляй. Не дрейф! Такий куш – гріх упустити. А минуле – уже не зміниш. Викинь із голови. Забудь! Марек хутко помився і почав хазяйнувати на кухні. Увімкнув старенький телевізор і байдуже глипав на екран: «злодійська реприватизація», справа «Амбер Голд», вчорашній візит канцлера Меркель… – Честь, – мляво проказав Лось, зазираючи до кухні. – Пивко маєш? – Вимели усе, – сердито буркнув Марек. – Пшик. – Ти чого нажабився? Вчора не добрав? 339

Якщо книга зацікавила Вас, просимо звертатися: - на сайт видавництва «Місіонер» (Каталог продукції): https://missioner.com.ua/catalogue/ - у книгарню видавництва «Місіонер»: м. Львів, вул. Б. Хмельницького, 40 - на ел. адресу автора: m.korda83@gmail.com