Зарубіжна література 3 клас методичний посібник by Yura Pagor

Чемеровецький районний методичний кабінет

Фастова Н.В. Домбровська В.В.

(Розробки занять факультативного курсу «Зарубіжна література»)

Чемерівці 2010 р.

Попереднє слово Цей методичний посібник призначений для занять з варіативної частини курсу «Зарубіжна література» в 3 класі. Він допоможе вчителю початкової школи в цікавій формі провести заняття. Посібник розроблений за авторською програмою А. Мовчун «Зарубіжна література», схваленою та рекомендованою науковометодичною радою з питань освіти Міністерства освіти і науки України ( лист №1/11-3761 від 12.08.2008 р.). Головною метою вивчення предмета "Зарубіжна література" у школі першого ступеня є залучення молодших школярів до скарбниці світової літератури, загальнолюдських і національних духовних цінностей, формування в них здатності сприймати найліпше і найцінніше, що створило людство протягом століть, розширення їхніх культурно-пізнавальних інтересів. Заняття з зарубіжної літератури допоможуть учням 3 класу вдосконалити навички читання та аналізу літературних творів, формують інтерес до образного слова, розвивають їхні читацькі і творчі здібності, вміння орієнтуватися в художній літературі, усвідомлено сприймати прочитане.

КАЛЕНДАРНЕ ПЛАНУВАННЯ

3 клас 35 год Зміст навчального матеріалу Мета заняття Світло далекої Еллади ( 2 год) Навчити учнів розуміти і Міфи Греції. розкривати зміст поняття Олімп «міф»; відрізняти міф від Фаетон казки; знаходити у міфах фантастичні елементи, вигадки. Самостійно визначати порядок подій у творі, Для додаткового самостійного висловлювати особисте читання: «Аполлон і музи», ставлення до героїв міфів, «Сізіф» знаходити образні вислови. Вміти самостійно і в співпраці з однокласниками творчо переказувати прочитане. Скарбниця мудрості і краси (4 год) Навчити учнів розуміти Казки народів Євразії пізнавально-виховний характер «Про дурного тигра» (тибетська народна казка) народний казок, їх морально«Джерело край світу» (англійська етичні цінності. народна казка) Поглиблювати вміння «Кентен і муха» (бельгійська зіставляти, порівнювати, народна казка) класифікувати дійових осіб, «Про Аладіна і про чарівну лампу» оцінювати їхні вчинки. (арабська народна казка) Розширювати діапазон Для додаткового самостійного читання: уявлень про спільність «Пташина суперечка» (киргизька тематичних мотивів казок народна казка) «Про шакала й різних народів світу.

Дата

крокодила» (індійська народна казка) «Покарана хитрість» (польська народна казка) «Золота гуска» (німецька народна казка) «Ледачий Ахмед» (турецька народна казка) «Про селянина та його пана» (французька народна казка) «Про три гроші» (словацька народна казка) «Чий подарунок кращий» (корейська народна казка)

Казка-вигадка, та в ній… ( 6 год) Літературна казка Показати історію боротьби зі Вільгельм Гауф «Карлик Ніс» злими чаклунськими силами. Виховувати в дітей віру в перемогу добра над злом. Василь Жуковський «Казка про Івана-царевича та сірого вовка»

Познайомити з віршованою інтерпретацією фольклорних мотивів. Утверджувати добро і справедливість над злом, жорстокістю.

Оскар Уайльд «Щасливий принц» Показати гармонію прекрасного й доброго. Оспівування благородних вчинків в казках. Стверджувати думку, що добро вічне, що воно не вмирає. Сільвіо Д”Арцо «Пінгвінятко без фрака»

Переконувати дітей в тому, що своїм розумом, наполегливою працею можна досягти здійснення заповітної мрії.

Є. Шептао «Опудало»

Виховувати співчуття, бажання допомогти, зрозуміти інших.

Мійоко Мацутані «Песик Сіро»

Прославляти людську працю, чесніть, вдячність, вірність. Висміювати зажерливість, бажання легкої наживи.

Для додаткового самостійного читання: «Султан і коваль», «Чарівна скринька» Мітра Панча

Цікаві пригоди незнайомих героїв ( 6 год) Повість - казка Стверджувати ідеї перемоги Отфрід Пройслер «Мала Баба Яга» 2 год добра над злом. Туве Янсон «Маленькі мумі-тролі і велика повінь» 1 год Джон Толкін Рейєл (Толкієн) «Гобіт» 2 год

Засуджувати безвідповідальність, лінощі, неправду, схильність до нерозважливих вчинків. 4

Виховувати у дітей повагу до Крістіана Нестлінґер «Кіндрат, батьків, любов до праці, або Дитина з бляшанки» 1год бажання прийти на допомогу тим, хто її потребує. Формувати відповідальність за свої вчинки, вміння давати Для додаткового самостійного читання: самооцінку. Уривки з пропонованих у програмі творів

Такі вони, діти світу ( 4 год) Оповідання, уривки з повістей Показати важку працю, Віктор Гюго «Козетта» злигодні та поневіряння дітейсиріт. Януш Корчак «Коли я знову стану Розкрити світ дитячих мрій. Показати значення дружби в маленьким» житті юних героїв. Міра Лобе «Бабуся на яблуні»

Розкрити сонячний, радісномрійливий світ дитинства в повісті. Показати цінності дитинства і вплив світу дорослих на дитяче життя.

Микола Носов «Фантазери»

Показати радісний світ дитинства в оповіданнях М. Носова. Витівки, ігри та пригоди героїв, їхні спроби самостверджуватися.

Для додаткового самостійного читання: «Мишкова каша», «Карасик» М. Носова

Брати наші менші ( 5 год) Оповідання та казки про тварин Ознайомити з оповіданнями Фелікс Зальтен «Бембі» Віталій Біанкі «Мишенятко Пік» про цікаве і незвичне у світі природи. Пробуджувати Ян Грабовський «Рекс» Джералд Даррелл «Цикламенові інтерес дітей до тваринного світу. Виховувати любов до гаї» природи, спостережливості, Премчанд «Зміїний камінь» дбайливо ставитись до неї.

Для додаткового самостійного читання: «Чорний півень», «Мітка» Я. Грабовського, «Мавпа Мітху», «Слон Моті» Премчанда

На вербі груші, а на осиці кислиці ( 2 год) Вірші-небилиці Едвард Лір «Дід і чайник, «Нове Показати роль сміху в засудження негативних вбрання» вчинків, рис характеру. Алан Мілн «Дідусь Джо» Висміювати безвідповідальність, лінощі, неорганізованість.

Для додаткового самостійного читання: «Трулюлю і Трулялля» Л. Керролла, «Фарби» Е. Ріу, «Хто в хатині живе» Е. Флемінга, «Казочка про поросят», «Корівка» Д. Рівса, «Кмітливий рибалка» Д. Беннета.

Резервний час ( 2 год) Підсумковий урок «Сторінками Презентувати твори які улюблених книжок» ( 2 год) найбільше вразили, полюбилися, викликати інтерес в своїх однокласників до творів улюбленого письменника.

Розділ I СВІТЛО ДАЛЕКОЇ ЕЛЛАДИ Заняття-мандрівка Тема. Міфи Греції. Олімп Мета. Навчити учнів розуміти і розкривати зміст поняття «міф»; відрізняти міф від казки; знаходити у міфах фантастичні елементи, вигадки. Самостійно визначати порядок подій у творі, висловлювати особисте ставлення до героїв міфів, знаходити образні вислови. Вміти самостійно і в співпраці з однокласниками творчо переказувати прочитане. Обладнання. Картинки з зображенням людей різних національностей, карта півкуль, карти до уявної мандрівки, зошит. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Дзвоник всім нам дав наказ – До роботи швидше в клас Біля парти станем чемно – Час хай лине недаремно. Будьмо уважні й старанні всі – Сядьмо рівненько на місця свої. 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. Мандрівка по Земній кулі У кожного на парті лежить картинка з зображенням людей різних національностей, рас і підписом-назвою країни, де вони проживають. Діти читають, розглядають, прикріплюють на карті півкуль зображення (вчитель допомагає знайти місце розташування необхідних країн на карті). Вчитель. Розгляньте всі зображення. Чим відрізняються люди? Учні. Одягом, кольором шкіри, формою носа, рота, очей, виразом обличчя, місцем проживання. Вчитель. На нашій планеті живе дуже багато народів. Кожен із них має своє минуле, свої традиції, свята, мову, особливі людські цінності — все те, що складає його культуру. Культура кожного народу своєрідна, адже люди пристосовуються до клімату й середовища. Саме від цього залежить спосіб життя, побут, мислення і мова того чи іншого народу. В 3 класі ми продовжимо вивчати предмет «Зарубіжна література», яким нам допоможе більше дізнатися про культуру різних народів. А вивчати казки, легенди і міфи, оповідання, повісті та вірші нам допоможе підручник «Зарубіжна література» 3 клас автор Мовчун А.І. Цей посібник пропонує вам кращі твори письменників Європи й Азії, написаних для дітей. Вони розкажуть про те, як живе той чи інший народ. Цікавий сюжет творів захопить вас — і ви відкриєте дивовижний світ життя народів планети Земля. - Подивіться на карту півкуль і скажіть, що об’єднує всіх цих людей? Учні. Вони живуть на планеті земля, хоч всі вони різні. 7

Вчитель. Ми не можемо жити на одній планеті і не знати культури інших народів, їхньої літератури. Читаючи твори інших народів, зверніть увагу на те, що всі люди Землі цінують добро та справедливість, честь і гідність, люблять і бережуть рідну Батьківщину. Кожен народ має своїх героїв, свої ідеали. - А сьогодні ми здійснимо мандрівку до Стародавньої Греції. - Покажіть на карті півкуль де знаходиться Греція. 3. Повідомлення теми і мети заняття 3.1 Вступна бесіда Часом не замислюючись, ми вимовляємо звичні з дитинства слова та словосполучення. І навіть не підозрюємо, що корінням вони сягають в глибоку давнину, в стародавні грецькі міфи. В сучасних містах можна побачити вивіски з гарними, загадковими назвами магазинів, ресторанів, фірм: «Меркурій», «Геркулес», «Фортуна», «Селена», «Золоте руно»... Ми говоримо: «Ця тітка — справжня мегера!» або: «Ох ти ж і єхидна!» — і нібито знаємо, що хочемо сказати. Ми попереджаємо: «Стережися, твій цербер помітить!» Захоплюємось: «У ній все — гармонія». Для більшості з нас зефір — улюблений кондитерський виріб, муза — поетичний образ, так само як Парнас та Пегас. Сирена — пристрій, який має пронизливий звук. Титан — пристрій для підігріву води. На наших клумбах квітнуть нарциси та гіацинти. Над нами літають літаки — «Антеї» та «Геркулеси». В небі сяють планети Марс, Венера, Юпітер, Уран, сузір'я Андромеди, Кассіопеї. Безмежний водяний простір ми називаємо «океаном». На його хвилях гойдаються кораблі з гарними назвами «Аврора», «Посейдон», «Юнона». А такі звичні словосполучення: Олімпійські ігри, олімпійський спокій, гігантські розміри, панічний страх, титанічна боротьба, ахіллесова п'ята, ріг достатку, яблуко розбрату та багато, багато іншого. Але ж це все слова звідти, з міфів. І в переважній своїй більшості пишуться з великої літери, бо це власні імена богів та героїв, у кожного з яких є своя історія, свій характер і свій власний авторитет в історії людства. 3.2 Ознайомлення з поняттям «міф» - Що таке міф? - Слово це грецьке . Означає воно "слово", "переказ". Міфами називають стародавні оповіді про богів та героїв, про те, як з'явилися небо, земля, сонце, птахи, риби, тварини і, звичайно ж, люди. Перші міфи виникли дуже давно, багато тисяч років тому. Тоді людина знала про себе і навколишній світ занадто мало. Людям було дуже важко жити наодинці з грізними і таємничими силами природи. Весь світ вони уявляли собі заповненим могутніми, нездоланними богами — поблажливими і жорстокими, байдужими і таємничими. Боги панували на землі, на небі і в підземному царстві, правили живими й мертвими, допомагали людям або нещадно карали їх. У міфи вірили, як в правду, їх передавали з уст в уста, від покоління до покоління, а з появою писемності почали записувати на глиняних табличках, папірусі, папері. Сьогодні багато людей сприймають міфи як цікаві, веселі чи сумні казки. Але міфи — це не просто казки. Вони відрізняються від казок тим, що казки завжди сприймалися як плід людської фантазії, а міфи вважалися ймовірними 8

(справді так було). Ці стародавні оповіді інколи допомагають ученим докопатися до найглибшого коріння історії країн і народів. Кожен народ світу має свої міфи. Давньогрецькі міфи — найвідоміші людству. Вони мали велике значення для розвитку світової культури. Поети оспівували діяння богів у віршах і оповіданнях. Художники розписували вази сценами з життя богів і героїв, писали картини, скульптори створювали статуї міфічних персонажів. Міфи інсценували під час релігійних свят. 3.3 Підготовка до читання міфу «Олімп» - Грецькі міфи уславлювали олімпійських богів. Так їх називали тому, що, за уявленням греків, вони жили на горі Олімп. Боги споживали нектар і амброзію — чарівну їжу, що дарувала їм безсмертя і вічну молодість. Усі вони підкорялися царю богів — Зевсу. - У кожного з вас у зошиті карта мандрівки на горі Олімп. Ваше завдання, під час ознайомлення з міфом записати, що зрозуміло, що не зрозуміло у відповідні місця. 3.4 Читання вчителем тексту. Робота в зошиті Учні слухають і записують, що вони дізналися про богів, що жили на Олімпі. Олімп Я дізнався(дізналася)

Цар богів та людей. Дружина Зевса, покровителька шлюбу. Бог-коваль Бог сонячного світла, покровитель мистецтва. Богиня-мисливиця. Богиня краси та кохання. Богиня мудрості. Крилата богиня перемоги. Богині доля (Клото, Лахесіс, Антропос) Богиня щастя і злагоди. _____________________________ _____________________________ _____________________________ _____________________________ _____________________________

Я не зрозумів (не зрозуміла)

Зевс Гера Гефест Апполон Артеміда Афродіта Афіна Ніке Мойри Тюхе Мнемосіна Арес Гермес Музи Харіти

3.5 Словникова робота. Олімп – гора, де живуть боги. Десниця – права рука або просто рука. 9

Кіфара – струнний щипковий інструмент стародавніх греків. Виконавців на кіфарі називали кіфаредами. 3.6 Самостійне читання учнями. - Які боги жили на Олімпі? - Що ви дізналися про них і записали у карту мандрівки? - Що було незрозумілим ? 3.7Вибіркове читання. - Якими постає в уяві стародавніх греків Зевс-громовержець? Обґрунтуйте свою думку, використовуючи слова тексту? - Прочитайте опис царства Зевса. 3.8Аналіз та оцінка вчинків персонажів - Хто на думку стародавніх греків, визначає долю людей і навіть самих богів? - Якими ви уявили олімпійських богів? 3.9 Переказ прочитаного - Перекажіть близько до тексті, як пояснює міф появу на Землі добра і зла. 4. Підсумок заняття Роз’єднайте речення і дайте відповідь на запитання: - Що таке міф? Міфаминазиваютьстародавніоповідіпробогівтагероїв,про походженняжиттянаЗемлі. - Прочитайте самостійно міф «Аполлон і музи» і продовжіть заповнювати карту мандрівки. - Наша мандрівка на сьогодні закінчується. На наступному занятті ми далі будемо підніматися на гору богів.

Додаток ОЛІМП Високо на світлому Олімпі царює Зевс, оточений сонмом богів. Тут і дружина його Гера, і золоточубий Аполлон із сестрою своєю Артемідою, і золотосяйна Афродіта, і могутня дочка Зевсова Афіна, і багато інших богів. Три прекрасні Ори охороняють вхід на високий Олімп і здіймають густу хмару, що закриває ворота, коли боги спускаються на землю або підносяться до світлих покоїв Зевса. Високо над Олімпом розпросторилося блакитне безмежне небо, ллється з нього золоте світло. Ні дощу, ні снігу не буває в царстві Зевса; вічно там ясне, радісне небо. А нижче клубочаться хмари, часом закриють вони далеку землю. Там, на землі, весну літо змінюють осінь і зима, радість і веселощі чергуються з нещастям і горем. Щоправда, і боги зазнають печалі, але вона швидко минає, і знову настає радість на Олімпі. Бенкетують боги у своїх золотих покоях, побудованих сином Зевса Гефестом. Цар Зевс сидить на високому золотому троні. Величчю, гордо-спокійним усвідомленням влади і могутності віє від мужнього, божественно прекрасного Зев-сового обличчя. Біля трону — богиня миру Ейрена і повсякчасна супутниця Зевса, крилата богиня перемоги Ніке. Ось входить прекрасна й велична богиня Гера, Зевсова дружина. Зевс шанує свою дружину; поважають Геру, покровительку шлюбу, всі боги Олімпу. Коли, сяючи своєю красою, в розкішному вбранні, велика Гера входить до бенкетного залу, всі боги встають і схиляються перед дружиною громовержця Зевса. А вона, горда своєю могутністю, іде до золотого трону і сідає поруч царя богів і людей — Зевса. Коло трону Гери стоїть її посланниця, богиня райдуги, легкокрила Іріда, завжди готова швидко нестись на райдужних крилах, виконувати веління Гери, в найдальші землі. Бенкетують боги. Зевсова дочка, юна Геба, і син царя Трої, Ганімед, улюбленець Зевса, який дістав від нього безсмертя, підносять їм амброзію і нектар — їжу і напій богів. Прекрасні харити і музи потішають їх співами і танцями. Взявшись за руки, водять вони танки, а боги милуються їхніми легкими рухами і чудовою, вічно юною вродою. Веселішає бенкет олімпійців. На цих бенкетах вирішують боги всі справи, на них визначають вони долю світу і людей. З Олімпу розсилає людям Зевс свої дари і утверджує на землі порядок і закони. В руках Зевса доля людей; щастя і нещастя, добро і зло, життя і смерть — все в його руках. Дві великі посудини стоять біля воріт Зевсового палацу. В одній посудині дари добра, в другій — зла. Зевс черпає з них добро і зло і посилає людям.

Горе тій людині, якій

громовержець черпає дари тільки з тієї посудини, у якій зло. Горе і тій, що порушує 11

встановлений порядок на землі і не дотримує його законів. Грізно насупить бог свої густі брови, чорні хмари закриють тоді небо. Розгнівається великий Зевс, і страшно підійметься волосся в нього на голові, очі спалахнуть нестерпним блиском; махне він своєю десницею — удари грому покотяться по всьому небу, блисне вогненна блискавка, і здригнеться високий Олімп. Зевс охороняє лад і правду у світі і посилає людям щастя й горе. Та хоч і посилає Зевс людям щастя і нещастя, все ж людську долю визначають невблаганні богині долі — Мойри, які живуть на світлому Олімпі. Доля самого Зевса в їхніх руках. Панує фатум над смертними і над богами. Нікому не втекти від велінь невблаганного фатуму. Нема такої сили, такої влади, яка б могла змінити хоч що-небудь у тому, що призначено богам і смертним. Тільки смиренно схилитися можна перед фатумом і скоритися йому. Тільки Мойри знають веління фатуму. Мойра Клото пряде життєву нитку, визначаючи вік людини. Обірветься нитка — і скінчиться життя. Мойра Лахесіс витягає, не дивлячись, жереб, який випадає людині в житті. Ніхто не має сили змінити визначеної мойрами долі, бо третя мойра, Атропос, все, що призначили в житті людині її сестри, заносить у довгий сувій, а що вже занесено в сувій долі, те неминуче. Невблаганні, величні й суворі мойри. Є ще на Олімпі богиня долі — Тюхе, богиня щастя і злагоди. З рогу достатку, рогу божественної кози Амалфеї, молоком якої було вигодувано самого Зевса, сипле вона дари людям, і щаслива та людина, яка зустріне на своєму життєвому шляху богиню щастя Тюхе; але як рідко це буває, і яка нещаслива та людина, від якої відвернеться богиня Тюхе, яка тільки що давала їй свої дари! Отак-то панує оточений сонмом світлих богів на Олімпі великий цар людей і богів Зевс, охороняючи лад і правду в усьому світі. (Переказ М. Куна)

ДЛЯ додаткового самостійного читання АПОЛЛОН І МУЗИ Весною і влітку на схилах лісистого Гелікону, там, де таємничо дзюрчать священні струмки джерела Гіппокрени, і на високому Парнасі, біля чистих вод Кастальського джерела, Аполлон водить танок з дев'ятьма музами. Юні, прекрасні музи, дочки Зевса і Мнемосіни, — повсякчасні супутниці Аполлона. Він керує хором муз і супроводить їх спів грою на своїй золотій кіфарі. Величаво йде Аполлон попереду хору муз, увінчаний лавровим вінком, за ним ідуть усі дев'ять муз: Калліопа — муза епічної поезії, Евтерпа — муза лірики, Ерато — муза пісень про кохання, Мельпомена — муза трагедії, Талія — муза комедії, Терпсіхора — муза танців, Кліо — муза історії, Уранія — муза астрономії, і Полігімнія — муза священних гімнів. Урочисто гримить хор, і вся природа, немов зачарована, слухає їх божественний спів. Коли ж Аполлон у супроводі муз з'являється в сонмі богів на світлому Олімпі і лунають звуки його кіфари і спів муз, тоді все замовкає на Олімпі. Забуває Арес про гук кривавих битв, не блискає блискавка в руках хмарогонця Зевса, боги забувають чвари; мир і тиша настають на Олімпі. Навіть орел Зевса опускає свої могутні крила і заплющує зіркі очі, не чути його грізного клекоту, він тихо дрімає на жезлі Зевса. У повній тиші урочисто бринять струни кіфари Аполлона. Коли ж Аполлон весело б'є по золотих струнах кіфари, тоді радісний сяючий танок рухається в бенкетному залі богів. Музи, харіти, вічно юна Афродіта, Арес з Гермесом — всі беруть участь у веселому танку, а попереду всіх іде велична діва, Аполлонова сестра, прекрасна Артеміда. Залиті потоками золотого світла, танцюють юні боги під звуки Аполлонової кіфари.

Заняття-диспут Тема. Міфи Греції. Повалений Фаетон Мета. Навчити учнів розуміти і розкривати зміст поняття «міф»; відрізняти міф від казки; знаходити у міфах фантастичні елементи, вигадки. Самостійно визначати порядок подій у творі, характеризувати героїв міфів, висловлювати особисте ставлення до них, знаходити образні вислови. Вміти самостійно і в співпраці з однокласниками творчо переказувати прочитане. Обладнання. Картинки з зображенням людей різних національностей, карта півкуль, карти до уявної мандрівки, які учні заповнили вдома, зошит, кліше на дошці «Я вважаю…», «На мою думку…», «Я з вами частково згоден, але…», «Я поважаю вашу думку, але…», «Я з вами не згоден», «Це не має значення». Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття - Я рада вас бачити на занятті з зарубіжної літератури. Ми знову з вами в країні міфів і легенд Стародавній Греції. На сьогоднішньому занятті ми будемо багато сперечатись, доводити свою думку, відстоювати власну позицію, ділитися своїми знаннями про історію Давньої Греції на основі прочитаних міфів. А ще ми будемо пізнавати нове, цікаве, казкове. Ну, що ж, починаємо. 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. Вправи на розширення кута зору Гра «Знайди пару» Подано два стовпчики слів. Треба прочитати і знайти пару до кожного стовпчика слів. «Слова-друзі» (синоніми) Царює Охороняти Влада Прекрасна Тиша

Захищати Могутність Володарює Спокій Велична «Слова-вороги» (антоніми)

Високо Спускаються Підносяться Зима Літо Горе Веселощі Низько Щастя Зло Добро Нещастя Життя Смерть - Про кого з богів Олімпу можна сказати «царює, володарює»? - Яку богиню називали «Прекрасною і величною»? - У кого в руках доля людей; їх щастя і нещастя, добро і зло, життя і смерть? 14

Робота з картами мандрівки - А зараз візьміть картки своєї мандрівки, де у вас записані основні відомості з прочитаних міфів, а також запитання на які б ви хотіли б знайти відповідь, або що було незрозумілим під час читання. Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу «Я так думаю» Під час проведення дискусії учасниками її мають бути всі учні класу. Її мета набуття учнями навичок публічних виступів, дискутувань, відстоювання власної позиції, формування громадянської позиції. Ця технологія дає змогу залучити всіх учнів класу до участі, контролювати перебіг дискусії, оцінювати участь кожного. Вчитель на такому уроці є ведучим. Організація роботи 1. Оголошення теми. Тема нашої дискусії така: «Долею людини керують боги; саме від них залежить їх щастя і нещастя, життя і смерть, саме вони утверджують порядок і закони за землі» 2. Ознайомлення з порядком проведення дискусії. - усім учасникам говорити стисло і конкретно; - під час побудови висловлювати користуватися «кліше» з дошки; - надавати слово може тільки ведучий; - ведучий має право зупинити того, хто перевищив ліміт часу. 3. Підбиття підсумків дискусії Під час підбиття підсумків звертається увага на те, що залишилося незрозумілим учням під час читання, обговорення і вони не знайшли відповіді на свої запитання і записали їх в карти мандрівки. 3. Вивчення нового матеріалу Вступне слово вчителя - Сьогодні ми познайомимося ще з одним міфом присвяченому богові батькову і його синові. Ми дізнаємося, які взаємини були між батьками і дітьми у богів. Читання міфу вчителем Словникова робота Грецькі боги: Геліос – бог Сонця. Посейдон – цар морів та океанів. Атлант – бог-титан, який на своїх плечах тримав небесне склепіння. Німфи – малі божества, прекрасні діви; втілювання сили природи. Читання учнями тексту та аналіз змісту. - Назвіть головних героїв міфу. Якими ви їх уявили? - Яку біду на Землі спричинив необдуманий вчинок Фаетона? Знайдіть опис . - Які явища природи пояснює міф про Фаетона? - На вашу думку, чого вчить цей міф? - Коротко охарактеризуйте Фаетона на основі його вчинків і поведінки. 4. Узагальнення і систематизація знань учнів.

Продовження дискусії в стилі телевізійного ток-шоу «Я так думаю» 15

Гра «Займи позицію» МІФ – це… Казка, яка розповідає про вигаданих істот.

Легенда про фантастичні події.

Оповідь, що передає уявлення давніх людей про природні явища і людську долю.

Учні висловлюють думку і доводять її. Робота в групах Один з учнів називає ім’я грецького бога, інший розповідає, що про нього запам’ятав. 5. Підсумок заняття - Хто з героїв прочитаних міфів найбільше сподобався і чому? Вчитель. Сьогодні багато людей сприймають міфи як цікаві, сумні або страшні казки. Але міфи — це не просто казки. Ці стародавні оповіді допомагають ученим докопатися до найглибшого коріння історії країн і народів. А часом у сучасних звичаях виявляється спадщина сивої давнини. Завдання ерудитам. - Прочитайте самостійно міф «Сізіф». На основі прочитаного поясніть вислів «сізіфова праця». - Відшукайте міфи, які пояснюють вислови: невблаганні мойри; танталові муки; ахіллесова п’ята. - Що означають ці вислови?

ПОВАЛЕНИЙ ФАЕТОН Ось із золотого палацу, що стоїть на самому сході країни, на березі океану, виходить Геліос і вирушає в путь дорогою світла. За ним поспішає почет — Дні, Місяці, Роки і Століття. Як тільки з'являється Геліос —прокидається все живе. Його проміння допомагає рости деревам і травам, свійським тваринам і птахам. Люди шанували Геліоса не менше, аніж самого Зевса. Бог сонця мчить у своїй колісниці все вище й вище — до зеніту. Освітлюючи всесвіт, він бачить все, що відбувається, навіть найпотаємніше і таємниче. Не приховаєшся від нього в глибокій тіні. Проміння Геліоса проникає в найпохмуріші підземелля. Люди називають Геліоса всевидячим і звертаються до нього, коли бажають про щось дізнатися. Горе злочинцям, яких вразить промінь Геліоса. Вони стають сліпими... Навіть богам не вдається приховати від бога сонця своїх непорядних учинків. Адже це він, Геліос, підказав богині плодючості Деметрі, що доньку Персефону викрав Аїд і заніс до свого підземного царства. Опівдні колісниця, запряжена гарячими кіньми, досягає зеніту і стрімко прямує на захід. Від утоми червоніють коні й сам Геліос. Нарешті вони досягають Сонячних воріт, за якими ховається царство темряви. Там уже чекає на бога та весь його почет золотий човен, викували великим майстром Гефестом. Човен несе Геліоса хвилями океану аж на самий схід, до палацу з золотим троном, який прикрашено коштовним камінням. Там бог та його почет відпочивають до наступного ранку. Лише одного разу порядок, заведений Геліосом, було порушено. І відбулося це з провини його сина Фаетона. Він був смертний, тому що його матір'ю була земна жінка Клімена. А трапилось ось що. Якось Фаетону сказали: — Ми не віримо тобі. Ти син простого смертного, а не син бога сонця Геліоса. Кинувся до матері Фаетон, почав вимагати: — Скажи мені правду! — Присягаюся, це правда. Піди до палацу Геліоса, запитай його сам! Постав Фаетон перед очима батька і зі сльозами почав благати, щоб той довів усьому світу його, Фаетона, божественне походження. Геліос, засмучений горем сина, пообіцяв зробити для нього все, що буде йому під силу. Він навіть заприсягнувся виконати

його перше бажання, хоч би яким воно було. І тоді Фаетон попросив батька дозволити йому хоча б один день покерувати золотою колісницею. -

Отямся, сину, ти просиш неможливого! — вигукнув Геліос, — навіть безсмертні

боги не втримаються на моїй колісниці. Самому Зевсу-громовержцю не під силу керувати нею. А ти всього-на-всього смертний, хоча і син бога! З самого початку дорога така крута, що навіть мої крилаті коні ледве підіймаються по ній. Посередині вона йде так високо над землею, що навіть мене часом охоплює страх, коли я опускаю очі додолу. А потім дорога так само стрімко прямує до океану. І лише моя рука здатна утримати коней, щоб вони не понесли! Дорога вузька. Якщо ти відхилишся вбік, там чатують на тебе роги грізного Тільця, стріла Кентавра, страшні Скорпіон та Рак. Я не хочу твоєї загибелі й не можу відхилити твоє прохання, бо я заприсягнувся. Відмовся сам...

Міф про Фаетона. (Античний барельєф) Але Фаетон наполягав на своєму. — Гаразд, я виконаю твоє прохання. Але я ї думав, що ти розумніший, — сказав засмучений Геліос і повів сина до колісниці, тому що наближався ранок і крилаті коні нетерпляче вдаряли копитами. — Сину мій, стримуй коней, — давав Геліос останні настанови. — Міцно тримай віжки. Самі побіжать мої коні. Дорогу ти ясно побачиш по колії. Вона перетинає все небо. Не піднімайся надто високо, щоб не спалити небо, не опускайся занадто низько, бо ти попалиш землю. Не відхиляйся ні праворуч, ні ліворуч. Надів він на сина свій осяйний вінок, передав до рук віжки, сам змазав обличчя юнакові чарівною маззю, щоб захистити від полум'я, яке вилітало з кінських ніздрів. Фаетон, гордий тим, що з'явиться перед усім світом на золотій колісниці, сміливо взяв віжки. Але коні, відчувши недосвідчену руку, відразу понесли, збиваючись зі звичного шляху. Переляканий Фаетон забув про всі настанови батька. Колісниця вибилася з колії і так близько під'їхала до Скорпіона, що той замахнувся на Фаетона своєю клешнею. 18

Переляканий юнак випустив із рук віжки, і коні помчали з жахливою швидкістю. Вони наблизилися до землі. Трава почала сохнути, дерева спалахувати, земля тріскатися. Полум'я охопило міста і гори — двоглавий Парнас, величний Кавказ. Висихали моря, перетворюючись на піщані пустелі. З того часу африканці, чия шкіра зчорніла від полум'я, назавжди лишилися чорними. Навіть великий Ніл злякався й сховав своє джерело десь у таємничій печері. Нарешті Гея-Земля голосно вигукнула: — О, наймогутніший серед богів, Зевсе-громовержцю! Невже я мушу загинути від примхи якогось хлопчиська? Невже загине царство твого брата Посейдона? Дивись: Атлант уже ледве витримує вагу неба. І небо, і палаци богів можуть впасти. Невже все повернеться до первісного хаосу?! О, спаси від вогню те, що ще лишилося. Владар богів вирішив залити вогонь водою. Але хмар не було! Тоді, щоб врятувати всесвіт від неминучої загибелі, він узяв свої громові стріли і вразив ними юнака. Фаетон пронісся подібно до падаючої зірки і впав, мертвий, у річку Ерідан, далеко від батьківщини. Німфи і знайшли тіло мертвого Фаетона й поховали його. Вражений горем, затулив Геліос своє обличчя долонями і перестав освітлювати землю. Лише полум'я пожеж не давало світові поринути в темряву. Але звелів Зевс знову зібрати вогняних коней, які розбіглись по всьому небу. Він наказав Геліосу поремонтувати колісницю і знову вирушати в свою звичайну щоденну подорож. А сестри Фаетона, Геліади, протягом чотирьох місяців не відходили від його могили, оплакуючи смерть брата. Розчулені їхнім жалібним плачем, боги обернули струнких дівчат на дерева. Сльози, які й далі капали з цих дерев, перетворилися на прозорі бурштинові краплі. ...Саме ж слово «фаетон» лишилось у всіх європейських мовах, в тому числі й в українській. Тільки тепер іменем юнака, який не зміг втримати сонячну колісницю, називають всього лише легеньку коляску або автомобіль з відкидним верхом. ДЛЯ додаткового самостійного читання

СІЗІФ Сізіф, син бога-повелителя всіх вітрів Вола, був засновником міста Коринфа, яке за найдавніших часів звалося Ефірою. Ніхто в усій Греції не міг зрівнятись підступністю, хитрістю і спритністю розуму з Сізіфом. Завдяки своїй хитрості зібрав він незліченні багатства у себе в Коринфі; далеко йшла слава про його скарби. 19

Коли прийшов до нього бог смерті Танат, щоб відвести його в сумне царство Аїда, то Сізіф, який уже раніше відчув наближення бога смерті, підступно ошукав бога Таната і закував його у кайдани. Перестали тоді на землі вмирати люди. Ніде не справлялися більше пишні похорони; перестали приносити й жертви богам підземного царства. Порушився на землі лад, заведений Зевсом. Тоді громовержець Зевс послав до Сізіфа могутнього бога війни Ареса. Він звільнив Таната з кайданів, а Танат вирвав душу Сізіфа і відвів її в царство тіней померлих. Але й тут зумів зарадити собі хитрий Сізіф. Він сказав дружині своїй, щоб вона не ховала його тіла і не приносила жертви підземним богам. Послухалась чоловіка дружина Сізіфа. Аїд і Персефона довго чекали похоронних жертв. Усе нема їх! Нарешті наблизився до трону Аїда Сізіф і сказав володареві царства померлих Аїду: -

О володарю душ померлих, великий Аїде, рівний могутністю Зевсові, відпусти мене на світлу землю. Я звелю дружині моїй принести тобі багаті жертви і повернусь у царство тіней. Так обдурив Сізіф владця Аїда, і той

відпустив його на землю. Сізіф не повернувся, звичайно, в царство Аїда. Він залишився у пишному палаці своєму і весело бенкетував, утішаючись, Що один з усіх смертних зумів повернутися з похмурого царства тіней. Розгнівався Аїд, знову послав він Таната по Сізіфову душу. З'явився Танат до палацу найхитрішого зі смертних і застав його за розкішним бенкетом. Вирвав душу Сізіфову богам і людям ненависний бог смерті; назавжди відлетіла тепер душа Сізіфа в царство тіней. Тяжку кару відбуває Сізіф у потойбічному Світі за всю підступність, за всі обмани, які чинив він на землі. Його засуджено викочували на високу, круту гору величезний камінь. Напружуючи всі сили, працює Сізіф. Піт заливає йому очі від тяжкої праці. Все ближче вершина; ще зусилля, і скінчена буде праця. Та виривається з рук його камінь і з гуркотом котиться вниз, здіймаючи хмари пилу. Знову береться Сізіф до роботи. Так вічно котить камінь Сізіф і ніколи не може досягти мети – вершини гори. (Переказ М.Куна)

Розділ II СКАРБНИЦЯ МУДРОСТІ Й КРАСИ Народна казка Євразії Заняття-практикум Тема. Казки народів Євразії «Про дурного тигра» (Тібецька казка) Мета. Навчити учнів розуміти пізнавально-виховний характер народний казок, їх морально-етичні цінності. Дати уявлення про те, що казки народів Європи бувають народні та авторські; різних видів – казки про тварин, соціально-побутові, чарівні, наукові. Поглиблювати вміння зіставляти, порівнювати, класифікувати дійових осіб, оцінювати їхні вчинки. Розширювати діапазон уявлень про спільність тематичних мотивів казок різних народів світу. Обладнання. Карта Європи, зошит, ілюстрації з зображенням тигра, малюнок асоціативного куща, наочність до гри «Вгадай, де чий дім». Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Сьогодні у нас незвичний урок – у світ казки й фантазії зробимо крок. Із казкою ми зустрічались не раз, та знову вона завітала до нас. - Діти, сьогодні у гості завітали книжки-казки. Їх дуже багато і всі вони чимось схожі, мов сестрички, але багато чим відрізняються. Сьогодні ми маємо визначити чим схожі всі казки ? Що в них спільного? 2. Актуалізація опорних знань учнів. Мотивація навчальної діяльності. Робота з виставкою книжок Вчитель. Казка – це художній твір, у якому є щось чарівне, незвичайне, фантастичне, нереальне… - А тепер поміркуйте, чим ці казки відрізняються одна від одної ? Їх можна поділити на дві групи. Які саме – спробуйте це зробити самостійно. Учні мають розділити казки на дві групи - авторські та народні казки. Якщо учні не справляються вчитель розставляє книжки на дві полиці за цією ознакою. Але учні самі мають визначити принцип розподілу.

Народні казки створив народ, вони часто існують у кількох варіантах, їх мова близька до народної. (Порівняйте дві українські народні казки «Колобок» та «Казка про коржика») 21

Авторські – це одноваріантні літературні казки. Для них характерні чистота мовлення, стилістика, тематика. - Назвіть декілька літературних казок та їх авторів з виставки книг. - А зараз ми спробуємо визначити жанр казки, провівши невеличке дослідження. Я беру книжки з першої і другої полички і об’єдную їх в групи. Що спільного у цих казках? (Учні читають назви: «Про дурного тигра», «Пташина суперечка», «Вчений кіт») Вони про тварин. - Хто допоможе мені вибрати казки другої групи? Учні за допомогою вчителя, визначають види казок: про тварин, соціальнопобутові, чарівні, наукові, докучні. 2.2 Закріплення отриманих знань

Висновок. Головні герої казок про тварин – тварини. У побутових казках описується побут і життя людей. У чарівних відбуваються всілякі чудеса, там є чарівні істоти та речі. Наукові казки розповідають у казковій формі про наукові факти, поняття. Докучні ( нескінчені) – постійне повторення якогось факту, події. Гра «Вгадай, де чий дім» - Я маю 30 карток з назвами казок, вид яких ви повинні визначити. Усі казки вам добре відомі. У асоціативному кущі ви маєте прикріпити свої картки у відповідні місця за видами. Після того як учні виконали завдання, проводиться аналіз: які картки потрапили на свої місця правильно. Аналізуються помилки. - Молодці, добре попрацювали! А в мене до вас ще одне цікаве завдання. Сьогодні ми познайомимося з казкою тібетського народу «Про дурного тигра» 3. Ознайомлення з казкою та аналіз її змісту Слухання казки Читають підготовлені учні. Словникова робота - Прочитайте казку самостійно і позначте ті слова, значення яких вам незрозуміле. - Розбір незрозумілих слів. Вправи на розвиток уваги - Який народ є автором казки? На карті Європи вчитель показує де живе тібетський народ і учні роблять позначку. - Чому тигр не злякався чоловіка, коли вперше побачив його? 22

- Як чоловік довів, що він сильніший від тигра? - Чи погоджуєтесь ви з думкою, що ця казка прославляє розум людини? Доведіть це рядками з казки? Творча робота над казкою - Перекажіть казку близько до тексту. - Пофантазуйте: як закінчилася казка? - Придумайте іншу назву до цього твору. 3.5 Робота над прислів’ями Людина – природи вершина ( Індійське) Упертість – ознака короткого розуму. (Грузинське) Розум – найбільше багатство. (Азербайджанське)

- Які з цих прислів’їв характеризують людину, а які – тигра? 4. Завдання для ерудитів. Вчитель виставляє малюнки з зображенням тигра. - Що ви знаєте про цю тварину? Учні висловлюють думки, вчитель узагальнює розповідь. Тигр — найбільша на планеті хижа рідкісна кішка. Живуть ці звірі поодинці і позначають кордони своєї території запахом чи відмітками на стовбурах дерев. На диких кабанів, оленів та інших звірів тигри полюють вночі. Раз у два—три роки тигриця народжує від одного до семи тигренят. Але виживати їм нелегко. Сьогодні на Землі залишилося декілька сотень тигрів. Ці тварини занесені в Червону книгу. - До наступного уроку дізнайтесь про шакала, крокодила? Дізнайтесь, що означає вислів «Крокодилові сльози» 5. Підсумок уроку - Як називаються твори з якими ми сьогодні працювали? - До яких видів казок належить казка «Про дурного тигра»? - Хто її написав? - Поясніть вислів «Казки маленькі, а розуму в них багато». Завдання для ерудитів. - Прочитайте самостійно казки про тварин «Пташина суперечка», «Про шакала й крокодила».

Додаток ПРО ДУРНОГО ТИГРА (Тібетська казка) В одному лісі жив старий розумний тигр. Коли прийшов час йому вмирати, покликав він сина й запитав: - Скажи мені, у кого найбільші ікла у світі? — У тигра,— відповів син. — Так. А в кого найгостріші кігті на лапах? — Теж у тигра. — І це вірно. А хто найскоріше бігає й вище усіх плигає? — Тигр,— не задумуючись, повторив син. — Тоді відповідай мені на останнє запитання: хто на землі найсильніший? — Найсильніший той, у кого найбільші ікла, гостріші кігті, хто бігає скоріше від усіх і гає вище від усіх. Найсильніший я — тигр! Зітхнув помираючий батько. - Колись і я думав, що тигр наймогутніший на землі. Але тепер я знаю, що найсильніша за всіх людина. Слухай же мої слова: бійся людини, ховайся від неї, ніколи не шукай з нею зустрічі й не вступай з нею в боротьбу. Людина сильніша від тигра! Сказав так і помер. Задумався молодий тигр над словами батька: "Ох, і страшні ж у людини ікла, якщо вона сильніша від тигра! І кігті, мабуть, у неї величезні! Добре було б подивитися на людину хоч здалеку. Треба тільки взнати, де вона водиться". Подумав так тигр і пішов шукати людину. Ходив-ходив, зустрів у горах яка. "Мабуть, це і є людина, — подумав тигр. — Тільки в неї зовсім немає кігтів і ікол не видно. На всякий випадок узнаю, чи це не людина". — Скажи мені, — закричав здалеку тигр, — ти не людина? Здивувався як. — Яка ж я людина? Я звичайний як. — А ти коли-небудь бачив людину? — Звичайно, бачив, і не один раз! — Це правда, що в людини ікла й кігті більші, ніж у мене? — Що ти, що ти! Ніяких ікол і кігтів у людини немає. — Як немає? — здивувався тигр. — Виходить, у неї дуже сильні лапи, якщо тигр не може з нею впоратися? — Лапи в неї зовсім слабкі. Людина не може лапою вбити навіть вовка. — Ти брешеш усе! — сердито сказав тигр. — Мій батько говорив, що людина сильніша від усіх звірів. Піду запитаю про людину в когось іншого. І знову пішов тигр шукати людину. Ходив-ходив — зустрів верблюда. "Ого, який великий звір, — подумав тигр. — Це, мабуть, і є людина". І заховався на всякий випадок у густих заростях, а потім крикнув верблюдові: — Скажи мені, ти не людина? - Що ти, що ти! — здивувався верблюд. — Я зовсім не схожий на людину. — А ти коли-небудь бачив людину? — Чи мені не бачити людину! — вигукнув верблюд. — Десять років вона їздить на моєму горбу, і я служу їй удень і вночі в усяку погоду! — Виходить, людина ще більша від тебе? — здивувався тигр. — Ні! — захитав головою верблюд. — Людина зовсім маленька. Щоб посадити її на спину, мені доводиться опускатися на коліна. — Ну тоді, мабуть, у неї дуже товста шкура, якщо вона не боїться іклів і кігтів тигра? — Можу тобі сказати, що з усіх звірів у людини найніжніша шкіра. Ти не повіриш, але на чухається навіть від комариного укусу. 24

"Як же так? — подумав тигр. — Виходить, мій покійний батько сказав мені неправду. Мабуть, він ніколи й не бачив людину. Виявляється, людина зовсім не страшний звір". І тигр вирішив будь-що знайти людину й їсти її. Довго він блукав лісами й горами в пошуках людини, поки одного разу не почув якийсь стукіт на узліссі. Це дроворуб рубав дуба. Одним стрибком тигр опинився на узліссі. "Який смішний звір, — подумав тигр. — У нього немає ні ікол, ні кігтів, він не має навіть шкури". Зробивши ще один стрибок, тигр опинився ряд з людиною. - Послухай, — сказав тигр, — таких звірів я ; не зустрічав. Просто дивно, що тебе до того часу не з'їли в лісі вовки або ведмеді. — А я не звір, тому мене й не з'їли, — сказав чоловік. — Хто ж ти, якщо не звір? — запитав тигр. — Хіба ти не бачиш? Я людина! — Людина?! — здивувався тигр. — Ось ти, виявляється, яка! А мій дурний батько тебе боявся. — Твій батько був розумним тигром, якщо він боявся людину, — сказав дроворуб. — Зараз ми взнаємо, хто розумніший, я чи мій батько. Не встигне сонце зайти за гору, як я тебе з'їм. — Ох, пане тигре, — сказав дроворуб, — раніше ніж умерти, я хочу тобі показати, що я вмію робити. Подивися, яке я побудував собі лігво. — Показуй, та скоріше! — заревів тигр. — Я дуже зголоднів! Іди попереду, а я за тобою. Дроворуб швидко покрокував до свого житла, а тигр плентався за ним і бурчав: - Мій батько був боягуз! Перелякався такої кузьки — людини! Дроворуб підійшов до свого складеного з кам'яних плит житла. — Це що таке? — запитав тигр. — Це моє лігво, — сказав дроворуб. — У ньому дуже зручно жити: мене не мочить дощ, І не боюся ні спеки, ні снігу. — Ах, ось як! — зрадів тигр. — Це твоє лігво! КОЛИ Я тебе з'їм, я сам у ньому поселюся! — Але ти ж не знаєш, як у ньому відчиняти й зачиняти двері, — сказала людина. — Давай я тобі покажу. Дроворуб зайшов до будинку, зачинив за Собою двері й крикнув тигрові в шпаринку: — Спробуй тепер мене дістати! Тигр тикнув лапою двері, але двері були міцні й не піддавалися. — От бачиш,— сказав дроворуб,— яке в мене житло. У ньому я нікого не боюся, навіть тебе. Сказавши так, людина відчинила двері й вийшла з будинку. А тигр подумав: "Зовсім дурний звір — людина. Адже вона могла врятуватися від мене в своєму будинку, а вона й не здогадалася!" — Чи ти не хочеш подивитися, як у мене гарно в лігві? — запитав дроворуб. — Хочу, — сказав тигр і зайшов до будинку. І як тільки він опинився в середині будинку, дроворуб зачинив двері, підпер їх товстим крючком і пішов, не поспішаючи, на узлісся рубати дерева. — Ей! — закричав тигр. — Випусти мене зараз же! Сонце вже ховається за гору, а я все ще не з'їв тебе! 25

— І не з'їси, — сказав дроворуб. — Тому що перемагає той, хто розумніший, а не той, хто сильніший. Прощай, дурний тигре. Твій батько був розумнішим від тебе! (Переклад О. Іванової)

Для додаткового самостійного читання ПТАШИНА СУПЕРЕЧКА (Киргизька казка) Якось поставив мисливець у лісі тенета, й потрапило в них чимало різних птахів: галки й ворони, горобці й голуби. Довго борсалися птахи, але вибратися на волю не могли. Стали вони раду радити. — Ми потрапили в сіті, спокусившись легкою здобиччю, — говорили вони. — Самі винні, то й вибиратися треба самим. Нумо поміркуймо разом, може, якось і виберемось на волю. Стали птахи разом думати-гадати, що їм робити. Зрештою погодилися на такій думці: всім одночасно розправити крила й злетіти в небо з сіттю, зірвавши вбиті в землю кілки. Саме в цю мить нагодився мисливець. Побачивши птахів, що несли його сіть, він кинувся бігти слідом за ними. Птахи летіли дедалі швидше, але й мисливець прискорював біг, думаючи собі: "У сіті багато різних птахів, вони можуть скоро й посваритися. А як між ними не буде згоди, вони летітимуть гірше й незабаром спустяться нижче". Так воно й сталось, як гадав мисливець. Незабаром між птахами зчинилась суперечка. Галки закричали: — Якби не ми, ви нізащо не підняли б сіті! — Що ви кажете? Та без нас ви ніколи і з місця не зрушили б! Сіть підняли ми одні! — закаркали гнівно ворони. - Не забувайте, що без нас вам нізащо від землі не відірватись, — дружно загули голуби. — Ми, лише ми підняли сіть! - цнірінькали горобці. — Потрудились найбільше ми! Ніхто нікого не слухав, суперечка тривала. Тим часом тихенько підкралася втома, крила птахів наливалися свинцем, сіть опускалася нижче і нижче. А тут і мисливець підоспів: схопився за мотузку, що звисала донизу, й сіть упала на землю. Зрадів мисливець багатій здобичі, забрав птахів і відніс додому. (Переклад П. Гордійчука)

ПРО ШАКАЛА Й КРОКОДИЛА (Індійська казка ) Мале шакаленя, зголоднівши, якось прибрело до річки, бо від свого розумного батька не раз чувало, що там можна завжди знайти поживу. Воно й не здогадувалося, що в тій річці живе страшний і ненажерний крокодил. Не передчуваючи лиха, шакаленя бродило понад річкою й шукало хоча б малесенької рибинки або крабика. А крокодил, зарившись у багнюку неподалік, не спускав з шакаленяти очей і чекав слушної миті, щоб схопити його. І таки діждався! Шакаленя помітило, як біля самісінького берега з-під корча виповз великий краб. Забувши про обережність, воно мерщій занурило лапку в воду — і раптом мало не зомліло від жаху. Шакаленя відчуло, що його лапка опинилася в чиїйсь величезній пащі. Та хоч як злякалося шакаленя, проте не розгубилось і з удаваною веселістю вигукнуло: — От спритний так спритний! Крокодил, певно, гадає, що він схопив мою лапку, а насправді він схопив якийсь цурпалок. Мабуть, грязюка зовсім заліпила йому очі! Він нічогісінько не бачить! 26

Вражений крокодил розтулив пащу й буркнув: — Ото халепа! Як же це я так схибив? А я вже був певен, що матиму на сніданок шакаленя. Шакаленя відбігло від берега на безпечну відстань і глузливо загукало: — Ех ти, дурний крокодиле! Що, поснідав мною? Але не сподівайся, вдруге я тобі в пащу вже не попаду! — Ах ти ж, мале бісеня! Ти ще й насміхаєшся! — не на жарт розгнівався крокодил. — Начувайся — я ще зловлю тебе, нікуди від мене не дінешся! Наступного дня шакаленя знову прийшло до річки, проте цього разу воно вже знало, що крокодил ховається десь поблизу й чатує на нього. Шакаленя почало ходити понад берегом і примовляти, мовби само до себе: - Диво, та й годі! Досі, скільки я не приходило сюди, завжди з-під води витикалися краби, а сьогодні жодного немає! Піду я, мабуть, краще в ліс, бо тут, видно, нічим не поживлюся. Крокодил злякався, що шакаленя справді піде в ліс, а він залишиться без смачного сніданку. Отож він вистромив з води кінчик носа: мовляв, шакаленя подумає, що це краб, і почне ловити його. Але шакаленя відразу зметикувало, що до чого, відбігло подалі й загукало: — Бувай, дурноверхий крокодиле! Щось мені перехотілося рибки чи крабів! Піду пошукаю поживи деінде! Крокодил спересердя аж зубами клацнув, та нічого не вдієш — доведеться чекати наступного дня. Цього разу крокодил заховався біля самісінького берега, щоб схопити шакаленя, тільки-но воно підійде до берега. Але звіреня, навчене вчорашнім, зупинилося віддалік і знову заговорило, мовби само до себе: — Що ж це воно таке? Дивина, та й годі, з цими крабами! Раніше, бувало, завжди повзали біля берега та пускали бульбашки, а сьогодні хоч би тобі де одна бульбашка! "Отепер ти вже будеш моє! — зловтішно подумав крокодил. — Я напускаю стільки бульбашок, що ти повіриш, ніби тут аж кишить крабів, і кинешся їх ловити. Отут я тебе і впіймаю!" І крокодил став пускати бульбашки, та так ревно, аж вода довкола закипіла. А шакаленя, звичайно, відразу збагнуло, що це значить. Воно відбігло трохи й весело засміялося: — Прощавай, шановний крокодиле! Доведеться тобі й сьогодні лягати спати голодному! Тож бувай! Крокодил, не витримавши, вистромив з води свою зубату пащу й люто заревів: - Все одно не минути тобі моїх зубів! Отоді вже я з тебе посміюся, отоді вже я все пригадаю тобі! Я відкушу тобі голову! "А й справді, — подумало шакаленя, — коли я щодня ходитиму сюди, він таки спіймає мене і з'їсть. Піду-но краще в джунглі, тим більше, що вже достигли лісові плоди; поласую ними". Так шакаленя і зробило — почало щодня ходити в ліс. Крокодил чекав-чекав шакаленя, підстерігав його, підстерігав, та воно 27

не з'являлося. І тоді крокодил вирішив спіймати його на суші. Якось удосвіта приповз крокодил до величезної смокви*. Земля під нею була всипана запашними, спілими ягодами. Крокодил зібрав їх на купу, а сам сховався за нею. Чекати довелося недовго: незабаром на стежку вибігло шакаленя. Воно ще здалеку помітило велику купу смоков, які манили до себе, але водночас і здивувалося: хто ж це так ретельно зібрав і склав їх на купу? Чи не крокодил часом? Щоб перевірити свій здогад, шакаленя вигукнуло: — І звідки тут взялося стільки смоков? Мабуть, вони гнилі, і їх не можна їсти. Спілі смокви, коли падають на землю, то котяться в різні боки. А ці лежать купою, нікуди не котяться. їх і їсти небезпечно — чого доброго, ще отруїшся? "Зроблю-но я так, щоб смокви покотилися в різні боки, — подумав крокодил.— Отоді вже поласую клятим шакаленям!" Крокодил ворухнув пащею купу, і смокви покотилися в різні боки. Шакаленя миттю відбігло на безпечну відстань і гукнуло: — Спасибі тобі, крокодиле, що ти анітрохи не розумнішаєш! Посидь голодний і сьогодні, тобі не первина! І шакаленя побігло своєю дорогою. Наступного дня крокодил, якому кортіло помститися шакаленяті, приповз до нори, де жив його найзапекліший ворог. Нора була під корінням могутнього дерева, глибока й простора. Крокодил заліз у нору, але в ній нікого не було — шакаленя, певно, ще не повернулося з полювання. "Нічого, — подумав крокодил, - поспішати мені немає куди, почекаю. Тепер шакаленя нікуди від мене не дінеться. Рано чи пізно, а додому воно таки прийде!" Чекати довелося недовго: шакаленя, сите й веселе, поверталося додому, мугикаючи якусь пісеньку — йому пощастило знайти цілий кетяг запашних і смачних бананів. Воно підійшло до своєї нори — коли зненацька помітило якісь дивні сліди. Таких йому в джунглях бачити ще не доводилось. "Чиї це сліди? Чи не заліз часом у мою нору якийсь невідомий звір?" — подумало шакаленя й вирішило перевірити свою підозру. — Добридень тобі, моя затишна хатко, — загукало шакаленя. — Чого це ти сьогодні зустрічаєш мене мовчанкою? Може, не впізнала мене? Адже досі ти щоразу подавала голос, коли я підходило до тебе! Чи не сталося часом якоїсь біди, якогось лиха? — Добридень тобі, мій славний господарю! — загорлав у відповідь крокодил. — Ніякого лиха не сталося, я впізнала тебе! Тож сміло залазь у свою затишну, привітну хатинку! Шакаленя відразу впізнало крокодилячий голос, проте, ніби нічого не сталося, мовило: — Та зараз, хатонько люба, зачекай! От тільки назбираю хмизу, щоб зварити собі обід! І воно почало хутенько збирати хмиз та зносити його до нори. А коли назносило вдосталь, обклало тим хмизом нору й підпалило. Крокодил, що сидів у норі та ласо облизувався, мріючи, як смачно пообідає шакаленям, як пригадає йому всі його знущання та насмішки, схаменувся лише тоді, як їдкий дим заповнив нору. Крокодилові стало нічим дихати. Кинувся крокодил до виходу, але де там — палає жаркий вогонь, дим їсть очі й забиває подих. Ніяк вибратися з нори! Заплющив крокодил очі, та ще гірше стало: не видно, ні в який бік повзти, ні в який бік тікати. Бачить крокодил, що настає кінець йому. Зібрався він на силах і кинувся крізь вогонь та дим. Ледве живий, вибрався він з чужої нори, дивиться — а хвоста наче й не було! Обгорів та й відпав!..

Соромно було повертатися крокодилові в свою річку без хвоста, бо ж засміють, — а ганьби та сорому йому й так вистачало. Отож заповз він у найдальше, найглухіше болото і став там жити, кленучи того, хто довів його до такого життя. А мале шакаленя відтоді сміливо ходило до річки, знаходило добру поживу й завжди поверталося в свою затишну нору сите та веселе. (Переклад С. Наливайка) * Смоква (смоковниця, інжир) — плодове субтропічне дерево.

Заняття-гра Тема. Казки народів Євразії «Джерело край світу» (Англійська казка) Мета. Навчити учнів розуміти пізнавально-виховний характер народний казок, їх морально-етичні цінності. Дати уявлення про те, що казки народів Європи бувають народні та авторські; відрізняти чарівні казки серед інших видів казок. Учити дітей перейматися проблемами героїв і емоційно відгукуватися на події у казці. Формувати позитивне ставлення до казок народів Євразії. Обладнання. Карта Європи, зошит, ілюстрації з зображенням жаби, малюнок асоціативного куща, наочність до гри «Прислів’я у лабіринті», кросворд, схеми аналізу казки. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Учні читають записані на дошці рядки з вірша В. Симоненка. Заглядає в шибку казка Сивими очима Материнська добра ласка В неї за плечима. - Діти! Сьогодні ми пограємо у казку. Так-так! Хоча казка – справа дуже серйозна. Тож перед грою пригадайте: які казки ми з вами знаємо? 2. Повторення вивченого матеріалу. Діти пригадують опираючись на опорну схему:

Казка авторські + народні про тварин побутові фантастичні докучні (нескінченні) наукові - Ну що ж, до гри всі готові, молодці. Минулого разу ви отримали завдання самостійно прочитати казки тібецького, індійського та киргизького народу. Перевіримо, як ви справилися з цим завданням. Гра «Казкова плутанка» «Якось поставив мисливець у лісі тенета , й потрапило в нього мале шакаленя» «В одному лісі жив старий розумний крокодил» «- І не з’їси, - сказав дроворуб. – тому що перемагає той, хто розумніший, а не той, хто сильніший. Прощай, дурний крокодиле. Твій батько був розумнішим від тебе!» 30

«А тут і мисливець підоспів: схопився за мотузку, що звисала донизу, й сіть упала на землю. Зрадів мисливець багатій здобичі, забрав тигра й відніс додому». «Соромно було повертатися тигрові в ліс без хвоста, бо ж засміють, - а ганьби й сорому йому й так вистачало.» - Ви чудово впоралися з завданням. Швидко визначили, що в казках переплуталося. - Прочитайте прислів’я у лабіринті. Гра «Прислів’я у лабіринті»

р д у м я

в ч и с

и р п а н

л ю д и

в і д в

о с т і н

і г о р о

і ж у ч а р о д и в

й д у р о н и ш р е

в н е б е

р и д а р

і т с

і в

- Яких з прочитаних казок стосуються дані прислів’я ? Доведіть свою думку. 3.Повідомлення теми уроку. - Гарно впоралися і з цим завданням. Сьогодні ми познайомимося ще з однією казкою народів Європи «Джерело край світу» (Англійська казка). Головні герої казки сховалися у кросворді. Відшукайте їх. Кросворд

о в м а ч

б д с а у

ю і о ш х

н в г щ а

а ч ж а б

к и н а л 31

- Отже головні герої нашої казки: дівчина, мачуха, юнак, жаба. 4.Опрацювання казки «Джерело край світу» 4.1 Читання казки самостійно учнями - А тепер спробуємо самостійно казку прочитати і проаналізувати. А схема аналізу у кожного на парті. Схема аналізу казки: 1. 2. 3. 4. 5. 6.

Назва казки. Авторська чи народна. Хто автор? Яка за жанром. Головні герої. Особливості (зачин, повтори, чаклування тощо). 7. Тема й ідея казки.

4.2 Аналіз змісту прочитаного - Відшукайте на карті Європи країну де написана казка. - До якого жанру казок належить вона? Вчитель. Це чарівна казка. У чарівних казках ми зустрічаємося із найнеймовірнішими вигадками: з незвичайним таємничим світом, чарівними предметами. У цих казках не тільки звірі, птахи, комахи, а й дерева, гори, вітер здатні розмовляти, думати, радіти чи сумувати. Тут можуть діяти міфічні істоти — велети, дракони, джини, деви. Герої чарівних казок проходять через важкі випробування, чарівні перетворення, але вони завжди виходять переможцями і досягають добра і справедливості. - На вашу думку, чому веселій і працьовитій дівчинці жилося погано? - Яке завдання придумала мачуха для Розмарі, щоб позбутися її? - Хто і як допоміг Розмарі виконати завдання мачухи? - Яке чарівне перетворення відбулося в казці? - На вашу думку, чи заслуговувала Розмарі на щастя? Чому? - Чого навчає нас ця казка? 4.3 Робота в групах Учні поділяються на дві групи, кожна отримує картку із завданням. 1 група характеризує мачуху. 2 група – дівчину. - З поданих визначень виберіть ті, які характеризують дівчину, і ті, що підходять для мачухи: добра, зла, жадібна, щира, добросердечна, слухняна, весела, роботяща, жорстока - Підтвердіть свою думку епізодами з тексту. Гра «Продовж речення» 32

«В добрі старі часи – а вони й насправді були добрими…» «А одного дня мачуха надумала й зовсім позбутися її. Підкликала падчерку і каже…» «А ось і джерело. Нагнулася Розмарі, зачерпнула решетом холодної води. Та тількино підняла його…» «Цього разу вода вже не витікала. Розмарі хотіла було йти додому, але …» «Розмарі відчинила двері й побачила на порозі жабу. Скік-скок — жаба скочила до дівчини й попросила…» «І раптом — о диво!...» 4.4 Завдання для ерудитів - Розгляньте зображення жаб. Що ви знаєте про цю тварину? Жаби-барометри Люди, які часто спілкуються з природою, судять про погоду з поведінки жаб. І ось що вони кажуть. Якщо жаби сидять у воді, — дощу не буде. Навіть коли хмара на небі, — все одно дощ не піде. А якщо жаби вилізають з води, стрибають уздовж берега, — чекайте на дощ. Якщо жаби тримаються на поверхні води і квакають, виставляючи мордочку догори, — буде негода. Жаби квакають крикливо й неприємно — на дощ, з приємною треллю — на ясну погоду. 5. Підсумок уроку. - Чи сподобалась вам казка? - Як ви ставитесь до її головних героїв? - Підтвердіть, що цей твір – чарівна казка. - Чого навчає ця казка? Вчитель. Всі англійські народні казки прославляють вірність і готовність допомогти скривдженому, а також прославляють добро, справедливість, розум. Завдання ерудитам. Прочитайте самостійно «Золота гуска» (німецька казка), «Ледачий Ахмед» (турецька казка), «Чий подарунок кращий» (корейська казка)

ДЖЕРЕЛО КРАЙ СВІТУ (Англійська казка) (Скорочено) В добрі старі часи — а вони й справді були добрими, хоча то були не мої часи, і не твої, та й нічиї, — жила на світі дівчина. Звали її Розмарі. Була вона весела і роботяща. Та все б нічого, якби не зла мачуха. Отож Розмарі доводилося з ранку до ночі поратися по господарству, замість того, щоб приміряти нові наряди, їсти смачні тістечка й розважатися з подругами, як це роблять усі дівчата. То мачуха загадувала мити кам'яну підлогу, і Розмарі, повзаючи на колінах, терла її щіткою. То змушувала прати, і вона, засукавши рукави, весь день стояла біля ночов. Та чим краще працювала дівчина, тим гірше ставилася до неї мачуха і все більше її ненавиділа. Якщо Розмарі вставала рано, мачуха бурчала, мовляв, їй не дають спокійно поспати. Коли ж готувала обід, мачуха казала, що його не можна їсти. Бідна Розмарі! Цілими днями вона трудилася, та все було не так, все було погано. А одного дня мачуха надумала й зовсім позбутися її. Підкликала падчерку і каже: — Візьми решето і ступай до джерела, що край світу. Набери у решето води, та дивись, принеси його повним ущерть, а ні, то нарікай на себе! Мачуха гадала, що Розмарі нізащо не знайде джерело край світу. А якщо і знайде, то хіба ж донесе воду в решеті? І дівчина вирушила в дорогу. Кожного стрічного запитувала вона, де знайти джерело край світу. Але ніхто не знав. Нарешті зустріла стареньку згорблену бабусю з сучкуватою палицею в руках. Та щось шукала в дорожній пилюці. — Що ви загубили? — запитала її Розмарі. — Два пенси. — Я вам допоможу, — запропонувала Розмарі й заходилася шукати монетки. А оскільки очі в неї були молоді й зіркі, то вона одразу знайшла їх. — Дякую тобі, моя дитино,— мовила бабуся. — Сама я ніколи їх не знайшла б! А куди ти йдеш? І нащо тобі це решето? — Я шукаю джерело край світу,— відповіла Розмарі. — Та, мабуть, такого й немає. Мачуха наказала мені принести повне решето води з джерела, що край світу. А не принесу — вона мене зі світу зживе. — Я знаю це джерело, — мовила стара, — і покажу тобі дорогу. І вона розповіла дівчині, як знайти джерело край світу. Та подякувала і швиденько побігла далі. А ось і джерело. Нагнулася Розмарі, зачерпнула решетом холодної води. Та тільки-но підняла його, а вода вся і вибігла. Пробувала набирати ще і ще, але щоразу вода витікала. Стомилася дівчина і заплакала. Раптом із-під лопуха вистрибнула велика зелена жаба, сіла навпроти Розмарі й запитала: — Що сталося, люба? — Ой, бідна я, бідна! — відповіла на те Розмарі. — Мачуха веліла мені принести решето води з джерела край світу, а я не можу цього зробити! 34

— Що ж, — сказала жаба, — обіцяй виконувати всі мої прохання упродовж усього дня і ночі — і я навчу тебе, як набрати в решето води. Розмарі погодилась, і жаба навчила: — Виклади мохом, додай трохи глини, Та й віднесеш так води до хатини. А потім скік-скок і плюхнулась просто в джерело на краю світу. Розмарі відшукала моху, встелила ним дно решета, зверху обмастила глиною та й зачерпнула води. Цього разу вода вже не витікала. Розмарі хотіла було йти додому, але тут жаба вистромила голову з води і проквакала: — Так пам'ятай, що обіцяла! - Пам'ятаю, — відповіла Розмарі. А сама подумала: "Що вже такого поганого може зробити мені якась жаба?" Нарешті повернулася вона додому з решетом, повним води з джерела на краю світу. Як побачила її мачуха, мало не луснула від злості, та ні слова не сказала. Того ж вечора Розмарі почула тихий стукіт у двері — тук-тук-тук — і чийсь голос: Відчини швидше двері, не бійся біди, Пригадай джерело, що край світу. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг з джерела, що край світу. — Що це означає? — закричала мачуха. Довелося Розмарі розповісти їй усе. — Дівчина має виконувати свої обіцянки! — сказала мачуха. — Іди-но і відчини двері! Вона зраділа, що падчерці доведеться коритися мерзенній жабі. Розмарі відчинила двері й побачила на порозі жабу. Скік-скок — жаба скочила до дівчини й попросила: Підніми на коліна, не бійся біди, Посміхнися до мене привітно. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг з джерела, що край світу. Розмарі не хотілося брати на коліна жабу, та мачуха наказала: — Зараз же візьми її, зухвале дівчисько! Дівчина має виконувати свої обіцянки! Довелося Розмарі взяти жабу на коліна. А та посиділа-посиділа й каже: / за стіл посади, не бійся біди, Пригадай джерело, що край світу. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг з джерела, що край світу. Це прохання жаби Розмарі виконала охоче — принесла хліба, кухоль молока. Та наїлась і мовила: Поруч спать поклади і не бійся біди, Пригадай джерело, що край світу. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг з джерела, що край світу. — Ні за що! — вигукнула Розмарі. — Ти така холодна й слизька! Мені бридко навіть до рук тебе брати! Та знову втрутилася мачуха: — Виконуй, що обіцяла, дорогенька! Дівчина має тримати своє слово! Роби, що тобі велять, а ні, то забирайся звідси геть разом зі своєю жабою! Розмарі поклала жабу в ліжко, але якнайдалі від себе... І раптом — о диво! — перед нею постав юнак. Він розповів дівчині, як злий ворожбит зачаклував його, і додав: — Зняти чари з мене могла тільки дівчина, котра погодилась би виконувати всі мої накази. 35

Ну й здивувалася мачуха, коли замість мерзенної жаби побачила вродливого юнака! І не до душі їй було, коли хлопець сказав, що хоче одружитися з її падчеркою. Незабаром вони обвінчались і покинули мачуху назавжди. (Переклад Л. Ліщинської)

Для додаткового самостійного читання ЗОЛОТА ГУСКА Німецька народна казка В одного чоловіка було три сини — два ро-розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді. От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити. У лісі він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав: — Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток того вина, бо я дуже хочу їсти й пити. Але розумний син відповів: — Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою! І сам пішов далі. Ось почав він рубати дерево, та й рубонув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев'язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок. г Тоді пішов другий, середульший, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно: — Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою. І пішов собі далі. Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так що його довелося нести додому. Тоді сказав дурний: — Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батьки відповів: — Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома. Але дурний доти прохав, поки батько сказав: — Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш. На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішаного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива. Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав: — Дай мені шматочок твого коржа та ковток твого пива, бо я дуже хочу їсти й пити. Дурний відповів: — Але ж у мене корж на воді замішаний, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаймо. Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива — добре вино. А як поснідали, чоловічок сказав: — За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш. І попрощався. 36

Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір'я на ній зі щирого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина — гуска з золотим пір'ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір'їну. Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну золоту пір'їну»,— і коли дурник вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх. Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою — вискубнути одну золоту пір'їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї. Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали: — Не підходь, не підходь! Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» — підбігла, торкнулася їх, та так і прилипла. І мусили вони ночувати біля гуски. Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем — куди він, туди й вони. Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав: — Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам? А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними. Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п'яти, і здивовано скрикнув: — Гей, панотче! А куди це ви так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину. Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки. Ось так чвалаючи вп'ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро. Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком. Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки. Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було. Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів. По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина. Дурник згадав сивого чоловічка — чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить — сидить там чоловік і тяжко журиться. От дурник і питає, чого він так зажурився. — Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь. — Тоді я тобі поможу,— сказав дурник,— ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу. І повів його в королівський льох. Чоловік одразу приступив до найбільшої бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки. Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з'їсти гору хліба. 37

Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув — а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись, як середа на п'ятницю, — Я щойно з'їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперізуватися, щоб не здохнути з голоду. Дурник дуже зрадів і сказав йому: — Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу. І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла. Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав йому, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок» з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому: — Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий. І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

Тим, хто любить читати ЛЕДАЧИЙ АХМЕД (Турецька казка) Була собі одна вдова, та й мала вона сина Ахмеда та такого ледачого, що й серед ледацюг найледачіший. Мати виконувала всі синові забаганки, берегла його від холодного й гарячого, отож Ледачий Ахмед тільки те й робив, що дрімав на ліжку. Іноді йому кортіло вийти в сад, тоді він починав хилитатися. Мати підбігала й питала: "Що сталося, мій любий синочку?" Але Ахмедові ліньки було навіть відповісти — сидів і хилитався далі. Тоді мати починала гадати, чого ж це заманулося її дитині: "Може, хочеш їсти? Може, хочеш пити? Принести тобі квітку? Ти хочеш у сад?" Отак бідна жінка перепитувала щоразу, аж поки син насилу промовляв "еге" Якщо синові хотілось їсти, мати годувала його з ложечки, а коли він просився в сад, тоді вона хапала його в оберемок та й несла. Так воно б і досі йшло, та завжди станеться щось таке, чого не ждеш. У падишаха тієї країни, де жила вдова з ледачим сином, було три дочки. Настав час віддавати їх заміж, отож батько й надумав познаходити дочкам незвичайних женихів. Падишах дуже любив усе незвичайне. От і просить він дочок: — А виберіть-но собі по кавуну. Який буде кавун, такого й чоловіка матиме кожна! Старша донька була вродлива. Попався їй перестиглий кавун. Середульша дочка подала батькові стиглий. А ось найменша дочка була геть не схожа на батька, не любила 38

вона чудернацьких вибриків, а що мала ще й крутий норов, то взяла та й подала падишахові зелений кавун. Старшу доньку падишах віддав за сина великого візира. То був розумний, працьовитий та лагідний юнак. Середульшу дочку падишах віддав за сина другого візира, йому було двадцять п'ять років. Хлопець гарний і щирий. Коли ж падишах розрізав кавун найменшої дочки, то й очам своїм не повірив. Кавун був зовсім зелений, хоч би одна насіниночка десь червоніла. Задумався падишах: "Чому ж це дочка вибрала такий кавун? Адже серед сестер вона найвродливіша і найрозумніша. Либонь, вирішила поглузувати з батька!.." Розгнівався падишах та й заприсягнувся, що віддасть дочку за такого парубка, який схожий на зелений кавун. Ото й посилає падишах своїх гінців по всій країні, щоб знайшли для найменшої дочки найледачішого, найдурнішого, ще й украй неоковирного жениха. Як почули цю новину дурні та дарі, неабияк пораділи. Всі захотіли стати зятем падишаха. Голоси вістунів долетіли й до вух Ледачого Ахмеда, та він скривився й сказав: Мамо, а заткніть-но мені вуха! На вулиці репетують, аж у мене у вухах дзвенить! Та цього разу мати вчинила інакше: вона чала благати сина: — Ой, Ахмеде, мій Ледачий Ахмеде, послухайся матері хоч раз: постань у падишаха перед очима. Ачей віддасть за тебе свою дочку. Адже я колись помру, що ж тоді буде з тобою? А візьмеш падихівну — до смерті житимеш спокійно, сину. Благала мати, умовляла, та ба — син не слуха та й годі. Тоді посадила його мати собі на спину й почвалала до палацу. Ледве доперла свого гладкого сина та й скинула перед троном падишаха. Той страшенно здивувався, бо ніколи не бачив, аби такий здоровий парубій сидів на спині в матері. Він вирішив, що мати з сином надумали його обдурити, як то робили десятки інших нероб. Отож і почав падишах запитувати Ахмеда про се про те, та ледачий парубок глипнув на матір і буркнув: - Я не второпав, що цей чоловік верзе. Та й так довго! Хай замовкне! Як заверещить тут падишах: - Геть звідси, бо я тебе враз розтопчу! Ще ніколи не бачив таке ледащо! Звалила мати на плечі свого сина та й подибала додому. Падишах дивився, як бідна вдова ледве пересувала ноги, дивувалися перехожі, а Ледачий Ахмед нічого не помічав. Тоді падишах зрозумів: нареченого для найменшої дочки шукати не треба — він уже є. Можна обійти увесь світ, але більшого ледацюги знайти не поталанить. Отож падишах звелів готуватися до весілля. Люди поприходили одразу на три весілля — їли, пили й гуляли сорок днів та ночей. А після весілля найменша донька падишаха прийшла в хату Ледачого Ахмеда. Молодиця розкладала в господі свій посаг, а Ледачий Ахмед сидів у кутку й дивився на неї, мов пришелепкуватий. А вона мовчала — не посміхалася, не плакала, але й не дивувалася, адже вона добре знала, за кого вийшла заміж. А Ледачий Ахмед і після весілля жив так, як і раніше. Коли йому чогось хотілося, він починав хилитатися, й мати виконувала всі його забаганки. А дружина сиділа в кутку й спостерігала за ними. Якось Ледачому Ахмедові заманулося в сад. Мати хотіла його перенести, але тут устала дружина і, всміхнувшись, сказала свекрусі: — Не турбуйтеся, я сама віднесу свого чоловіка! Мати Ледачого Ахмеда розгубилася: — Ой дочко, не треба! Ти ж така ніжна, тендітна, хіба ж ти його донесеш! Але молодиця одказала свекрусі: — Мій чоловік, мені й носити. 39

Вона завдала собі на спину Ледачого Ахмеда й потарабанила його на кухню, а там гепнула ним додолу й, діставши з печі головешку, почала ледацюгу лупцювати. Била по голові, гамселила по спині, чухрала по руках та ногах-— аж іскри від рубанця сипалися. Ледачий Ахмед спершу репетував, аж бачить: треба рятуватися, отож спромігся на силі, встав і кинувся до дверей. Та завбачлива жінка вже давно їх зачинила. Тоді Ледачий Ахмед метнувся до вікна, відчинив його й гепнувся додолу. Так і лежав на спині і дивився на жінку, що висунулася з вікна, та на рубанця, якого вона тримала в руці. — А вставай-но, годі вилежуватися! Йди працюй, може, станеш людиною. А до того додому не приходь, щоб я тебе не бачила! — так Закінчила свою мову донька падишаха й зачинила вікно. Мати Ледачого Ахмеда чула, як невістка гамселила її сина, як той верещав, але не наважилася боронити сердегу, А невістка мовчки увійшла в хату, поклала рубанця й почала варити обід, вишивати та приспівувати, ніби й не гнівалася. А Ледачий Ахмед так стомився, що заснув, мов мала дитина, хоч тіло його аж горіло. Коли ж прокинувся, йому почав дошкуляти голод. Ходить ледацюга довкола хати, а увійти боїться. Тоді й зрозумів, що доведеться самому дістати їжу. Уперше в житті вийшов він за ворота та й почимчикував за людьми. Прийшов туди, де велелюддя, — на базар, і просить їсти, а йому й кажуть: "Зроби оце та оте!" До самісінького вечора носив Ахмед на плечах вантажі та й заробив п'ять курущів. На куруш купив хліба й сиру, вдовольнив душу, а решту грошей поклав у кишеню й подався додому. Постукав у двері, мати й питає: , — Хто там? — Це я, Ахмед! — Любий мій сину! Заходь до хати! — зраділа мати. Але той ніби й не чув материних слів. — А ханум дома? — запитав він. — Дома. — Рубанця не викинула? — Ні. Ахмед віддав матері чотири куруші й сказав: — Передай же їй оці чотири куруші, а я піду. Але скоро ще прийду. Мати умовляла сина, гладила його руки, та дарма. Син не зважав на її благання, а повернувся й пішов. Мати зажурилася, але підійшла до невістки й каже: — Оці гроші передав тобі Ахмед. Невістка довго розглядала чотири куруші, потім поклала їх у розмальовану скриньку й притисла до грудей, примовляючи: — Ну ж бо, Ледачий Ахмеде! Покажи себе, мій Ахмеде! На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще вдосвіта став він до роботи у коваля, потім допомагав лудильникові і навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає: — Ханум дома? — Дома. — Рубанця не викинула? — Ні. — Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра. Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко ходить. А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів. А та поклала їх у скриньку й примовляє: — Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед! Якби хтось побачив це,то сказав би: "Вона кохає Ледачого Ахмеда". 40

Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав їй двадцять курушів та й ішов із двору. Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не озирнувшись. Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала її до грудей і говорила: — Ой Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій Ледачий Ахмеде! А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було — люди й верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж дивляться: колодязь. Зраділи всі, обступили довкола, та одразу й посмутніли — надто вже глибокий він був. Принесли мотузки, оперезали котрогось там юнака й опустили в колодязь. Коли це той як зарепетує з колодязя: — Горю! Горю! Рятуйте! Витягли його, й він упав, ніби мертвий. — Либонь, злякався, — кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме. Аж це Ахмедові закортіло спробувати. "Адже Ледачий — тепер тільки прізвисько моє!.."— подумав він та й проситься: — Опустіть мене, а якщо я галасуватиму, не піднімайте, а ще швидше опускайте на дно! Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду водограй і сидить біля нього красуня. Вона так глибоко задумалася, що й не помітила Ахмеда, та й він її не гукнув — адже нагорі чекали води. Ахмед швидко набрав відро води й подав знак, аби тягли нагору. Потім набрав друге, і те потягли. Аж це дівчина підняла голову й здивовано зиркнула на Ахмеда. Він теж здивувався. Дівчина була дуже схожа на його дружину — адже другу таку красуню й шукати дарма! — Хто ти, лицарю? Як тут опинився? — запитала дівчина. — Адже сюди ніхто не проникав ні на крилах птаха, ні під черевом гадюки. Як же ти дістався? Ахмед розповів дівчині все, що з ним було, від початку до кінця. А тоді й питає: — А ти ж хто? Як тут опинилася? На очах у дівчини забриніли сльози. — Не питай! Щоб розповісти, треба часу. Краще тікай звідсіля, а мене покинь. Бо як не втечеш зараз, накладеш головою! І дівчина хутко обв'язала мотузку довкола пояса Ахмеда, потім зірвала кілька гранатів і дала йому: — Гранати знадобляться тобі. А тепер — швидко втікай! Люди з каравану почали піднімати Ахмеда, та коли він уже дістався до середини, вірьовка раптом луснула й Ахмед гепнувся до ніг красуні. Люди з каравану позаздрили Ахмедові: "Коли ми його витягнемо, він почне хвалитися та глузувати з нас". Тоді парубок, що репетував: "Горю!"— перерізав вірьовку. — Що ж робити, — сказав Ахмед красуні. — Лишуся тут із тобою. Дівчина-красуня заплакала й розповіла Ахмедові своє горе. Сім років жила вона в страшного дева, в цьому саду, куди він нікого не впускав. А коли хто й заблукає, то дев з'їдав безталанного, а кістки воронам викидав. — А як же ти сюди попала? Чому дев не вбив тебе? — запитав Ахмед. — Краще б він мене з'їв! — скрушно промовила красуня. — Адже я донька падишаха й заручена з сином іншого падишаха. Але дев викрав мене, розлучив з нареченим, ще й заворожив його. Ось уже сьомий рік, як мій суджений ходить причинний. А дев хоче сам одружитися зі мною, вже й до весілля готується. Оце Ось має він заснути, а коли проспить 41

сорок діб, візьме мене собі за жінку й вирве з мого серця Найдорожчий спогад... А втекти від нього ніяк. — Невже таки неможливо щось зробити? А може, я тобі таки допоможу? Красуня розчулилася, і на її очах забриніли сльози. Врятувати її могла тільки смерть дева, а вбити його можна лише тоді, коли він засне. Та тільки хто зможе зробити це? Де є така людина, дужа, мов тисяча лицарів, ще й з крицевим серцем? Ахмед блиснув очима й вигукнув: — Хоч мене й прозвали Ледачим Ахмедом, та це не вадить! Я тебе визволю. В мене є сила й серце! Красуні стало жаль юнака, адже дев ще не спав і міг почути запах людини. Тоді він уб'є Ахмеда. — Забудь мене й тікай! — промовила дівчина. Та Ахмед не боявся смерті. — Я врятую тебе, якщо навіть це коштуватиме мені життя! —Ти найвідважніший юнак на світі! Та коли ти залишишся тут — загинеш. Приходь сюди через п'ять днів, коли дев засне. А поки що втікай. Вона повела Ахмеда до колодязя й дала йому сумку, повну гранатів. Ай, як важко було вилізати з колодязя! Ледачий Ахмед чіплявся за каміння, обідрав руки й ноги. Та врешті виліз і полегшено зітхнув. Дивиться Ахмед, а від каравану вже й сліду немає. Коли це закуріла дорога, забовваніло щось, либонь, інший караван наближався. І справді, невдовзі караван підійшов, і люди почали розпитувати Ахмеда, хто він та куди мандрує. Виявляється, караван ішов до рідного міста Ахмеда. Як тільки хотілося поїхати туди й Ахмедові — птахом полетів би, але він віддав караванникові сумку з гранатами й попрохав передати її матері та дружині: — Скажіть, це вам послав Ледачий Ахмед, а сам невдовзі повернеться додому. Пообіцяли люди, що виконають його прохання, пообідали разом, і караван вирушив у дорогу. А Ледачий Ахмед лишився біля колодязя, сидить та дні рахує. Ось минуло п'ять днів, і, коли споночіло, Ахмед почав опускатися вниз. Як там уже було важко йому, та ополудні шостого дня лицар дістався дна. Дівчина сиділа біля водограю й чекала на нього. В руках вона тримала величезного кинджала. Забачивши Ахмеда, підбігла, дала йому кинджал і сказала: — Я ще ніколи не бачила такого звитяжного лицаря, як ти! Потім вона показала йому дорогу до дева. Довго йшли вони чарівними садами, потім покоями, що аж ряхтіли від золота, срібла та коштовного каміння. Нарешті підійшли до кімнати дева. Гидкий, потворний дев хропів так, що від страху можна було вмерти. Та Ахмед не злякався. Він підступив до дева і вдарив його. Схопився дев і жалібно застогнав. Тут красуня як крикне Ахмедові: — Вдар його ще раз, удар, бо ми загинемо! Підняв Ахмед кинджал і вбив дева. Ніби величезна гора, гепнувся він додолу й сконав. — Це ж тепер, мабуть, мій наречений позбавився девових чарів і розум повернувся до нього! - Тут Ахмед згадав і свою дружину. Закортіло йому швидше повернутися додому й розповісти їй свою пригоду. Та красуня порадила Ахмедові, щоб він обійшов увесь сад і повипускав усіх невільників. Так він і зробив, а потім Ахмед і дівчина набрали собі добра та й пішли до колодязя. Тільки ж колодязь тепер став довгою курною дорогою. Багато вони йшли чи ні, а прийшли нарешті до міста, у якому жив колись Ахмед. Разом із дівчиною-красунею Ахмед побіг до своєї маленької хатинки, але двері їм відчинила незнайома бідна жінка. Вона сказала, що мати з дружиною Ахмеда поставили собі новий гарний будинок, а цю хатину віддали їй. Здивувався Ахмед, але красуня усміхнулася й промовила: — Не треба дивуватися. Адже ті гранати, що я тобі їх дала, були з яхонту. 42

Бідна жінка показала їм дорогу до нового будинку. Що вже пораділи дружина та мати Ледачого Ахмеда — кинулися йому на шию й довго цілували. А потім почали розповідати, як жили самі. Дівчина-красуня з їхніх розповідей дізналася, що вона попала в місто, де жив її наречений. Сім років не бачив його ніхто на вулиці, а це недавно він знову вийшов на люди. Хутко дали знати падишахові, що наречена його сина та лицар, що звільнив її, прибули до міста. Покликав падишах їх до палацу, йдуть вони, а дружина Ледачого Ахмеда — найменша падишахова донька — тим часом сховалася в кутку. Падишах та його син побачили дівчину-красуню й заплакали від щастя. Смуток покинув місто. І тоді падишах згадав свою найменшу дочку: "Де вона тепер, чи хоч жива?" І він так зажурився, що й ложка випала в нього з рук. Тоді найменша дочка не втрималася, вибігла й подала батькові ложку. Вискочив падишах із-за столу й радісно вигукнув: — Слава Аллаху! Я знову знайшов свою дочку! Коли ж падишах дізнався, що майбутню невістку звільнив зять, Ледачий Ахмед, то спершу неймовірно здивувався, а потім, поміркувавши, вирішив посадити на свій трон такого відважного та щирого зятя. Багато років правив Ахмед країною та так справно, що вже ніхто не міг сказати на нього "ледачий". (Переклад Г. Халимоненка)

ЧИЙ ПОДАРУНОК КРАЩИЙ? (Корейська казка) Біля самого Східного моря, у Долині Троянд, біля міста Вонсана, жила дуже красива й розумна дівчина. Ім'я її було Ан Ран Дю. Покохали її три юнаки, троє друзів. Ан Ран Дю довго думала, за кого ж їй виходити заміж. Пішла вона до старого мудреця-провісника, який жив на перевалі Чорного дракона. Мудрець дав їй три золоті монети й наказав віддати їх юнакам. Нехай вони куплять їй подарунки, і чий подарунок буде кращий, той і буде її обранцем. Ан Ран Дю повернулася додому, покликала юнаків, вручила кожному по золотій монеті й сказала: — Купіть шлюбні подарунки. Чий подарунок буде кращий, за того я вийду заміж. Чекати буду один рік. Повернутися ви повинні разом, в один день. Пішли вони, усі троє, далеко — за Велику китайську стіну, за монгольські степи й пустелі. Один юнак купив чудове дзеркало. Якщо побажаєш когось побачити, подивишся в дзеркало — і в ту ж мить побачиш, кого хочеш, і взнаєш, що він робить. Другий юнак купив чарівного верблюда. Тільки сядеш на цього верблюда — відразу опинишся там, де побажаєш. Юнак вирішив, що кращого подарунка й не треба, — адже як тільки забажаєш, опинишся біля красуні Ан Ран Дю. А третій юнак купив чарівне яблуко. Якщо захворієш — з'їси це яблуко й відразу станеш здоровим. "Раптом захворіє Ан Ран Дю, — думав він, — тоді й згодиться мій подарунок". Зібралися юнаки в умовленому місці, розповіли один одному про свої подарунки. А в цей час виповнився рік з тих пір, як вони пішли з рідної країни. Юнаки сумували за красунею Ан Ран Дю й вирішили подивитися в дзеркало, побачити її й узнати, що вона робить. Подивилися й зблідли: Ан Ран Дю вмирала. Сіли всі троє на верблюда й у ту ж мить опинилися біля будинку Ан Ран Дю. Зайшли до будинку й стали біля її постелі. Сльози потекли з очей Ан Ран Дю, коли вона побачила юнаків. 43

— Принесли подарунки, а навіщо вони тепер мені? — сказала вона. Тоді третій юнак подав їй яблуко й попрохав, щоб вона його з'їла швиденько. Ан Ран Дю з'їла яблуко й відразу ж одужала. Попрохала вона кожного розповісти про себе і свій подарунок. Вислухала Ан Ран Дю розповіді й запитала юнаків: — За кого ж мені виходити заміж? Усі ви однаково допомогли мені своїми подарунками. .Вирішуйте самі. Три дні й три ночі думали юнаки... І нічого не вирішили. Адже якби не було яблука, як би .вони врятували дівчині життя? Але якби не було дзеркала, як би вони взнали про хворобу /Ан Ран Дю? Але якби не було такого прудкого верблюда, то як би вони прибігли своєчасно? Тоді Ан Ран Дю вирішила сама. — Якщо я зроблю вірний вибір, — сказала вона, — то давній дзвін, в який завжди дзвонили, коли треба було вирішувати важливу справу, задзвонить сам. Ви справжні товариші й друзі, ви все це довели своїми подарунками, і лише дякуючи цій дружбі, ви змогли мене врятувати. Але я вийду за того, хто подарував мені чарівне яблуко. Ви, вибираючи подарунки, думали про себе, а володар чудового яблука думав тільки про мене. Ваші подарунки залишилися у вас, а він утратив своє яблуко. І я повинна вийти заміж за нього. У ту ж мить у повітрі почувся дзвін давнього дзвону. І красуня Ан Ран Дю вийшла заміж за юнака, який подарував їй яблуко. (Переклад О. Іванової)

Заняття-мозкова атака Тема. Казки народів Євразії «Кентен і муха» (Бельгійська казка) Мета. Ознайомити учнів з соціально-побутовими казками народів Європи; закріпити ознаки чарівної казки; удосконалювати вміння визначати частини казки: зачин, основна частина, кінцівка; уміння визначати послідовність подій твору, виразно читати казку; розширити словниковий запас, розвивати кмітливість, логіку мислення та уяву учнів; виховувати почуття вдячності за зроблене добро. Формувати позитивне ставлення до казок народів Євразії. Обладнання. Карта Європи, зошит, картки з планами характеристики героя казки, картки з прислів’ями. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Казок чимало є на світі, І веселих і сумних. Хіба можемо прожити ми без них? Учні висловлюють свої міркування. - Сьогодні у нас незвичне заняття. Ми будемо розв’язувати проблеми з якими часто стикаються герою народних казок та висловлювати власні ідеї. А шукати варіанти рішення проблем будемо «мозковим штурмом». - Працювати будемо в групах, в колі. Кожна група обере лідера, який буде керувати обговоренням і записувати ідеї. 2. Актуалізація опорних знань Гра «Портрет» Групи отримують картки з ім’ям героя прочитаних казок. Скласти характеристику героя цього твору за планом. 1 група – Розмарі з казки «Джерело край світу» 2 група – Третій син з казки «Золота гуска» 3 група – Ахмед з казки «Ледачий Ахмед» 4 група - Ан Ран Дю з казки «Чий подарунок кращий?» Ім’я героя: Зовнішність: Вчинки: Стосунки з іншими персонажами: Моє ставлення до героя: Які риси хотів би наслідувати:

Виступи груп. Вчитель звертає увагу учнів правила висловлення ідей.

1) 2) 3) 4) 5)

Правила висловлення ідей Кожен має право висловлюватись. Висловлюватись за планом, конкретно, стисло. Приймаються будь-які думки, навіть ті, що не відповідають змісту казки. Своє ставлення до героя не критикується і не обговорюється. Обговорюються і оцінюються риси, які варті наслідування.

3.Повідомлення теми і завдань уроку - Сьогодні на занятті ми продовжимо роботу над казкою народів Європи. Познайомимося з казкою бельгійського народу «Кентен і муха». За жанром це соціально-побутова казка. Події, зображені у побутових казках, близькі до реального життя. Герої цих казок — звичайні люди: роботящі або ліниві, чесні чи підступні, добрі або злі. Звичайно ж, у цих казках завжди перемагають розумні і працьовиті герої, а дурні, злі та зажерливі через свою недолугість потрапляють у безглузде, смішне становище. 4. Ознайомлення з казкою Читання казки учнями в групах Перевірка розуміння прочитаного - Яким чином Кентен вирішив завоювати Магдалену? - Яку роботу виконував Кентен в будинку господаря? - За що Магдалена полюбила Кентена? Робота в групах Гра «Портрет» Скласти характеристику героя за планом. Свої ідеї записати у картку. Ім’я героя: Кентен Зовнішність:_____________________________________________ _______________________________________________________ Вчинки:_________________________________________________ _______________________________________________________ _______________________________________________________ Стосунки з іншими персонажами:____________________________________________ _______________________________________________________ Моє ставлення до героя: _______________________________________________________ _______________________________________________________ Які риси хотів би наслідувати: _______________________________________________________ _______________________________________________________ Творчий переказ 46

Гра «Співавтор» - Уявіть, що ви є автором цієї казки. Перекажіть стисло її зміст від імені: 1 група – Кентена; 2 група – художника; 2 група – Магдалени; 4 група – автора. 4.5 Робота з прислів’ями - Поясніть прислів’я записане на картці. Свої міркування підтверджуйте рядками з тексту. 1 група Яка людина — такі в неї і мрії. (В’єтнамське) 2 група У кого є душа, у того є мрії. (Узбецьке) 3 група Поспіхом та швидко мети не досягти. (В'єтнамське) 4 група Є терпіння — буде і вміння. (Японське) 5. Підсумок заняття - Чим сподобалась вам прочитана казка? - Як ви ставитесь до головного героя казки? - Доведіть, що це соціально-побутова казка? - Що ви дізналися про життя людей в давнину? Завдання для ерудитів. Познайомтеся з соціально-побутовими казками інших народів: «Про селянина та його пана» (Французька казка), «Про три гроші» ( Словацька казка), «Покарана хитрість» (Польська казка).

Додаток КЕНТЕН І МУХА Бельгійська народна казка У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла. Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай Мріяв, що зможе спокійно дожити віку. А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м'язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум'я та ковальське ремесло зачарували його. Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам'яній лаві біля кузні. Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і Обпалене жаром тіло. Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому. Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, пені очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче. Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він, цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з'являлася, він удавався в тугу. На батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі. Такий настрій сина турбував батька, але він не наважувався заговорити з ним про це. А Кентен ніяк не осмілювався підступитись до юної панночки, яка заволоділа його серцем Думками, бо ж боявся, що вона просто насміється з нього. Що далі, то дужче любив він дівчину, і йому за всяку ціну кортіло дізнатися, хто ж вона, славна панянка. Отож він вирішив непомітно простежити нею. Та якось Кентен побачив, що дівчина пройшла кількома вуличками і зупинилася перед багатим помешканням пана Бу, художника; його добре знали й шанували в місті. Дівчина взялася за мідну клямку, відчинила двері й хутко зникла в будинку. Хлопець був у розпачі. Невже це донька пана Бу Магдалена, про яку ходили чутки, що вона гордячка і, до того ж, закохана в одного з найталановитіших учнів свого батька? Отже, у Кентена, який мав тільки сильні руки і талант коваля, не було анінайменшої надії привернути до себе багату панянку. Сумно й гірко було на душі у Кентена. Цілими днями ходив він, ходив у зажурі. А коли наставав вечір, хлопець підкрадався до будинку пана Бу, ховався за деревом і прикипав поглядом до вікна, сподіваючись угледіти хоча б легку тінь красуні у мерехтінні свічки. Туга його ставала нестерпною. Юнакові так хотілося бути разом із Магдалєною! І ось одного разу Кентен сказав батькові: — Я знаю, що завдав тобі чимало прикростей. Але ж ти сам добре бачиш, що хоч мої руки й кують залізо, та серце мріє про інше. Тому я хочу покинути кузню й найнятися до пана Бу, який шукає помічника розтирати фарби. І тоді я житиму під одним дахом із тією, котру люблю. — Ти що, сину, з глузду з'їхав? — промовив старий коваль.— Хіба не знаєш, що донька пана Бу — нерівня тобі? А ще кажуть, що незабаром вона має заручитися із молодим художником. Ти добрий коваль. Забудь, сину, Магдалену. Чи в Лувені бракує вродливих дівчат, котрі захочуть вийти за такого парубка, як ти? Тільки гукни — і від них одбою не буде. — Батьку, не переконуйте мене. Я знаю, що завдаю вам болю, але я провідуватиму вас. Моя доля не в кузні, а в майстерні пана Бу. І хоч як умовляв батько сина, той усе ж таки покинув дім. 48

У будинку господаря на Кентена чекала дуже невдячна робота. Щодня він замітав майстерню, чистив пензлі й палітри, розтирав і змішував фарби. А ночував у брудному закутку стайні. За ліжко йому правив оберемок соломи. Часто у стайні було холодно, аж вода у відрі замерзала. Але хлопець не скаржився. Адже він кожного дня міг бачити Магдалену, коли вона заходила до майстерні, щоб поцілувати батька. З часом Кентен усе пильніше приглядався до роботи художника. Багато цікавого й корисного дізнався він, слухаючи розмови знаменитого майстра з учнями. Незабаром юнак пізнав усі секрети малярства. Вечорами він намагався шматочком вугілля потайки відтворити лик Магдалени на голій стіні свого закутка. Одного дня Магдалена вбігла до майстерні, обливаючись слізьми. Батько кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося. — Благаю,— мовила вона схлипуючи,— виженіть з дому вашого учня Ганса (а це той самий, що мав одружитися з дівчиною). — Прогнати Ганса?! Нізащо в світі! Це один із найздібніших моїх учнів. Я вже доручаю йому ґрунтувати деякі полотна для моїх картин, а інколи й домалювати одяг. Нині ви сваритеся, а завтра помиритесь, і ти перша прибіжиш просити, щоб я прийняв його назад. — Що ви, тату? Мені байдуже до його таланту, коли цей негідник перед нашими заручинами залицяється до іншої дівчини. — А ти звідки знаєш? — Я бачила на власні очі, а коли зажадала від нього пояснити все, то він як води в рот набрав. І Магдалена впала на стілець, витираючи тоненькою хустинкою мокрі від сліз очі. Марно батько намагався її втішити. Раптом хустинка впала додолу. Кентен поспішив її підняти. Перш ніж повернути хустинку красуні, він припав устами до клаптика тканини, сподіваючись, що цього ніхто не помітить. Але Магдалена все бачила, і коли брала хустинку з Кентенових рук, то ледь усміхнулася йому. То був тільки вияв вдячності, проте й цього вистачило, щоб серце Кентена сповнилося радістю. Другого дня Кентен мовив до пана Бу: — Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю. — Хлопче,— сказав майстер,— не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби,—ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна! Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра: — Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні. Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу. А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні. І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра. Був саме червень, і сонце сходило рано-рано. Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову,— обличчя лагідне і зосереджене. Кентен не міг одвести від картини очей — так була схожа на Магдалену ця дівчина. Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу. Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною. Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра. 49

Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском. Художник підійшов ближче, аби зігнати І муху — він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята Муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно. Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована. — Хто посмів торкнутися моєї картини? — вигукнув художник.— Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю! Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив: — Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем. — Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекав велике майбутнє. Кентен не міг приховати радості — адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося. Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена. У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем. Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант.

Для тих, хто любить читати ПОКАРАНА ХИТРІСТЬ Польська народна казка Якось заможний пан з-під Ольштина полював сам-один у лісі, що сягав далекодалеко. В тому лісі посеред галявини була велика яма, вирита на вовків. Пан ішов через галявину й ненароком упав у яму. Як же він злякався, коли побачив, хто в тій ямі! А там уже сиділи ведмідь, здоровенна змія та кіт. Кожен із жахом дивився на інших. Отож пан і собі притулився до стіни та й ну гукати, благаючи допомоги. Гукав аж три дні — все даремно. Лиш на четвертий день наймит Міхал прийшов у ліс рубати дрова й почув голос із ями. Він підійшов до ями й питає: — Хто там? А заглянути в яму не можна, бо вона прикрита хмизом, та, ніде правди діти, він і злякався дуже. Пан упізнав наймита з голосу. — Це я, твій пан! — гукнув він.— Я впав до вовчої ями. Допоможи мені вилізти. Ось побачиш, як я тобі віддячу. Міхал відшукав довгу жердину, опустив у яму. Чує — хтось за неї схопився. Почав Міхал тягти й на превелику силу витяг жердину назад. І що б ви думали — кого він побачив? Не свого пана, а величезного кудлатого ведмедя, який щодуху чкурнув у хащу. Бідний Міхал затремтів з переляку, бо подумав, що то чорт його кликав, а потім обернувся на ведмедя. Міхал хотів був уже тікати, коли знову почув із ями голос: — Не кидай мене тут, Міхал є, любий! Змилуйся! Я знаю — ти хочеш одружитися. Справлю тобі гарне весілля, тільки допоможи мені вибратися з ями. Почув це Міхал, усміхнувся. Хоч і не вірив, що то його пан, але вирішив спробувати ще раз. Обережно встромив жердину до ями — й зараз же почув, як щось дряпається по ній. 50

Потяг Міхал жердину, і здалося йому дивним, що пан такий легкий. Аж тут із ями вискочив кіт, нявкнув і шугнув у кущі. — Ой, лишенько! Це був напевне диявол. У цій ямі, мабуть, сидять самі чорти. Він уже хотів був тікати, коли пан заблагав ..і залементував: — Не кидай мене, Міхале, любий! Надходить ніч. Я вмру від страху, голоду й холоду. Подарую тобі ціле господарство й купу грошей, якщо ти мене врятуєш. Міхал знову встромив жердину до ями. Але цього разу з жердини із сичанням сприснула змія і зникла в траві. «Чую людський голос, а з ями вилазять дикі звірі!»—зчудувався Міхал. Він кинув жердину на землю, але пан так благав і кричав, що шкода було слухати. — Змилуйся! Змилуйся! Опусти сюди жердину! Тепер уже в ямі нема нікого, крім мене. Віддам тобі весь свій маєток і всі гроші, якщо врятуєш мені життя. «Якщо це справді пан і я його врятую, буде він мені вдячний до самісінької смерті,— подумав Міхал.— Може, навіть і не віддасть усьогб маєтку, але грошенят таки відсипле». Намордувався Міхал добряче, бо пан був товстелезний і важкий. Та ледве ступив на тверду землю, як зараз же гримнув: — Ти, дурню! Чого так довго вовтузився? Я мало з голоду через тебе не вмер. Міхал перелякався не на жарт. Мерщій вийняв з кишені окраєць житнього хліба, що взяв собі на вечерю, й віддав панові. Трохи підживившись, пан важко сперся на Міхала й поволі рушив до свого маєтку. А як став на порозі, сказав Міхалові: — Ну, тепер ти вже мені непотрібний. Іди собі. Взавтра рано-вранці наймит подався до панського двору. «Може ж таки, щось дасть мені на весілля»,— думав він. Зайшов у двір і каже слугам: так, мовляв, і так. — Чого ж тобі треба від нього? — питаються слуги. Міхал розповів, як урятував пана з вовчої ями. Слуги почали сміятися та лаяти його. Не один думав. «Якби це я знайшов — отам би й кинув у ямі. Нехай би його вовки з'їли». Бо ж пан був лихий і недобрий. Нарешті хтось із слуг пішов до нього й сказав: — Там, ясновельможний пане, прийшов чоловік, який вас учора витяг із ями. Він хоче щось вам сказати. — Що?! — люто гримнув пан.— Мене витяг із ями? Брехня! Вибіг на подвір'я, вилаяв Міхала, назвав брехуном, а потім узяв батога та й вигнав його з двору, ще й собаками нацькував. Оце так віддячив! Смутний і ображений повернувся Міхал до своєї хатини в лісі. Прийшов— що за диво? — двері відчинені. Глянув — аж ведмідь та кіт, яких він урятував, лежать долі, а змія примостилася на печі. Всі троє чекають на нього. Міхал так і остовпів, побачивши цю трійцю, але ведмідь чемно підійшов до нього й повів у комору. Там лежав олень, якого він уполював для Міхала. — Ото добре! Хоч буде що засмажити на весілля! — аж руками сплеснув Міхал.— Красненько тобі дякую. Тут підбіг кіт і, лащачись, повів Міхала до сіней, де на лаві лежав букет чудових квітів. — Буде чим прикрасити хату на весілля! — зрадів Міхал.— Дякую. Нарешті підповзла змія, тримаючи в роті камінь-самоцвіт, який блищав на всю хату. — Ой, та це ж, певно, коштує великих грошей! — здивувався Міхал. Він чемно подякував звірам і нагодував їх; вони й пішли собі в ліс. А Міхал сів на лаві й узяв самоцвіт у руки. Дивиться і не знає, що з ним робити. Ранком пішов до панського маєтку. Він надумав продати самоцвіт пані, яка дуже любила золото й всілякі коштовні цяцьки. Та коли він показав самоцвіт панові, той заверещав: 51

- Ах ти ж негіднику! Де ти його вкрав? Адже він коштує цілу купу грошей. — Я не вкрав його, пане. Мені принесла самоцвіт змія, що була разом з вами у ямі. — От брехун! Забив, певне, якогось подорожнього й забрав у нього таку коштовність! І пан забрав у Міхала самоцвіт, а його самого наказав кинути у в'язницю та ще й вирядив слугу в місто подати до суду. Привели Міхала на суд. Він розповів про те, як витяг пана із ями. Та пан присягався, що наймит бреше. Суддя послухав пана й каже Міхалові: — Еге, мій любий! Хто ж тобі повірить? Чи є в тебе свідки? — Є свідки! — вигукнув Міхал.— Є ведмідь, кіт, змія, тільки вони в лісі. Покличте їх, нехай скажуть. — Ніхто твоїй брехні не повірить! — розлютився суддя. Він уже хотів був винести вирок, коли раптом за дверима Щось загарчало. Відчинили двері, й до зали увійшов ведмідь. На спині в нього сидів кіт, а змія обкрутилася навколо шиї й поглядала навколо своїми розумними очицями. Всі страшенно перелякалися, а пан аж зблід і сховався за столом. Ведмідь зі своїми друзями рушив до нього. Тільки-но підійшли ближче — пан зарепетував: — Відійдіть! Відійдіть! Я скажу правду. Цей чоловік не винен. Усе було так, як він казав. Я заплачу йому, я все віддам! Міхала негайно звільнили, і чутка про те, що з ним сталося, полинула по всій околиці. Люди так сміялися з пана й соромили його, що він незабаром утік кудись аж за море. А Міхала всі хвалили й шанували. І незабаром наставили його лісничим. Зажив він з людьми в добрій злагоді, а потім одружився зі своєю нареченою. Справили бучне весілля. їжі й питва було досхочу. Ведмідь, кіт і змія теж прийшли на весілля. За столом їх почастували тим, що вони любили найдужче: ведмедя — медом, кота — жирним м'ясцем, а змію — солодким молоком скільки душа забажав. - І таке це було гарне весілля, якого в околиці та й у всій Польщі ніхто не бачив і не пам'ятав.

ПРО ТРИ ГРОШІ Словацька народна казка Копав якось один бідний чоловік край дороги канаву. І не знаю, як те сталось, тільки йшов кудись тією дорогою сам король та й спитав того чоловіка: — Скажіно мені, голубе, а скільки ти береш у день за свою тяжку працю? — Ой найясніший пане, беру я три гроші. Здивувався король і спитав його, як він може прожити на три гроші. — Ой ласкавий пане, якось би воно на них жилося. Та я з тих трьох грошів один повертаю, другий позичаю, а з третього живу. Король думав-думав, що воно означає, аж голова йому обертом ішла, та все ніяк не втямить, що воно й до чого. От він і признався, що не знав, як йому те розуміти. — Та що ж, найясніший пане,— каже бідний чоловік,— так воно й є! Годую я старого й немічного батька, отож йому й повертаю, бо він мене годував. Годую і малого сина — йому позичаю, щоб він мені повертав, коли постарію. А на третій гріш сам мушу жити. — Ну, добре, коли так,— зрадів король.— Бачиш, голубе, є в мене дванадцятеро радників, і що більше я їм плачу, то більш вони бідкаються, що ні з чого жити. Тепер загадаю я їм оцю загадку, що від тебе почув. Та як прийдуть до тебе питати, не відгадуй їм, аж поки не побачиш образу мого. Сказав так король, подарував біднякові жменю дукатів та й пішов до замку. От прийшов і зараз звелів покликати до себе тих дванадцятьох радників та й каже їм: — Ви не можете прожити на королівську платню. А в в нашій країні такий чоловік, що заробляв три гроші, і то один гріш повертав, другий позичав, а на третій сам живе,— і живе 52

чесно. Тепер, як ви такі мудрі, скажіть мені, як це розуміти. Бо коли за три дні не скажете, звелю вас усіх повиганяти з королівства, щоб мені дурно хліба не їли. Потягли додому славні радники, похнюпивши носа, та й сіли радитись: як би то могло бути? Кожен хотів бути наймудрішим, але жоден не міг дорівнятись розумом простому чоловікові. Минув день, минув і другий. На третій день уранці мали вони з'явитися до короля, а самі нічогісінько не відгадали. Аж ось хтось їм шепнув, де можна знайти того чоловіка, що їх у тій скруті порятує. От знайшли вони його й усі мерщій припхалися до нього. Та як узялися коло нього — і просьбами, і грозьбами, щоб тільки він сказав, як-то воно виходить з тими трьома грошами. Та він не злякався анітрохи. Розповів їм про королівський наказ, мовляв, хіба що коли б вони йому показали королівський образ, то, може б, у них щось і змололось. — Як же ми, грішні люди, тобі королівський образ покажемо? — забідкались ті. — Адже король нас не послухає, і до тебе не прийде, і ти до нього не підеш. Ні, таки скажи нам усе, й край. — Та як ви самі цього не знаєте, то з чужого борошна хліба не напечете. Вдались вони тоді до останнього: наобіцяли йому золоті гори, наносили йому стільки грошей, що вже мав за що жити й без королівської ласки,— аби тільки розповів. А він — ані слова. Тільки вже як насміявся з них досхочу, що мудрі такі пани, та не дадуть собі ради, витягнув з кишені один з тих дукатів, що йому подарував король, та й каже: — Ну от бачите, тут королівський образ, король мені сам подарував. То нічого мені боятися, я королівського наказу не порушив. І коли захочу, то й скажу вам,— та й відгадав їм ту загадку! Зраділи радники та й пішли розмовляти з королем, коли бідний чоловік їм свого розуму позичив. Але й король зараз-таки побачив, що до чого, бо звелів покликати до себе того чоловіка та й питає: — А скажи мені, як це ти, чесний чоловік, та порушив мій королівський наказ? — Не порушив я, найясніший королю, бо мовчав, як камінь, аж поки побачив ваш образ. Він і зараз при мені, ви самі мені його подарували,— та й вийняв дукат з королівським образом і розповів усю пригоду з тими радниками, як вони упрошували й пригрожували, як обдарували його і як він з них сміявся. — Ну,— сказав на те король,— коли в тебе більше розуму, ніж у моїх дванадцятьох радників, не будеш ти вже копати канави, а будеш у моєму дворі поживати й коло мене в раді засідати. А ви? — обернувся до своїх радників.— Чи вам не соромно? Що тепер з вами робити? Тепер я вам не тільки не додам платні, а ще й виверну з того, що отримуєте. З того часу не просили вони більше в короля підняти їм платню.

ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА Французька народна казка Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питав у служниці: — Чи пан дома? — А де ж іще? Сидить снідав зі своїми приятелями. — То скажи йому, що приніс я позичені гроші, Побігла служниця і відразу ж сповістила панові: — Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс. — От і добре! Веди його до мене! — радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав: — Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми насміємося досхочу. Завела служниця Гаспара до кімнати. — День добрий, пане! 53

— Здрастуй, Гаспаре, здрастуй! — Ось приніс вам гроші. — Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги. Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан підморгнув приятелям і питав Гаспара: — Ну, що новенького в твоєму хазяйстві? — Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п'ятеро телят. — П'ятеро телят? — зчудувався пан.— Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як четверо корову ссуть? — Що робить? А те саме, що й я зараз: чекав та очима пасе. — Гм...— буркнув пан, зрозумівши натяк.— Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові тарілку! Принесла служниця Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із смаженою рибою. Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку. — Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? — спитав пан. — Не в тім річ, пане,— почухав за вухом селянин.— Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь. — От дивак! Ну бери, коли... Після риби принесли великий окіст. — Гаспаре, а шинки не хочеш? — Ще й як хочу!.. — Тоді частуйся,— запропонував пан і простяг селянинові малесенький шматочок. Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволено кахикнув: смачна шинка! Вийняв він з кишені складеного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв і знову потягся до окосту... — Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у того, хто їсть забагато шинки, відбирав мову. Чув про таке? — От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. Візьмуно я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти. Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести. Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!

Заняття «Мультиплікаційний ринг» Тема. Казки народів Євразії «Про Аладдіна і про чарівну лампу»(арабська народна казка) Мета. Ознайомити учнів з арабською народною казкою, проаналізувати чарівні перетворення, що відбуваються у казці, учити визначати послідовність подій у творі; розширювати словниковий запас, розвивати творчі здібності учнів: відтворювати сюжет казки відповідно до малюнку, доповнювати його новими подіями; формувати навички швидкого, правильного читання; виховувати доброзичливість, співчуття у ставленні до інших. Обладнання. Карта Європи, зошит, малюнки до гри «Озвуч мультиплікаційний кадр», завдання літературної вікторини, мультиплікаційні герої до гри «Терези Добра і Зла». Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття - Чи любити ви мультики? - Сьогодні ми з вами проведемо мультиплікаційний ринг. Де кожен з вас зможу помірятись силами у знанні прочитаних казок. 2. Проведення мультиплікаційного рингу Р А У Н Д I. Озвуч мультиплікаційний кадр Обладнання: ілюстрації до казки «Про Аладдіна і чарівну лампу» Завдання для учнів. 1) Прочитати уривок казки самостійно. 2) Розглянути ілюстрації і відтворити той епізод казки, який зображений на малюнку. 3) Доповнювати розповідь можна новими подіями які подаються у повному варіанті казки, який прочитали учні раніше. Кадр1 Кадр 2

Кадр 3

Кадр 5

Кадр 4

Кадр 6

Р А У Н Д II. Терези Добра і Зла Вчитель. У країні Мутляндії мають проживати лише добрі істоти. Проте сталося так, що деякі мультиплікаційні персонажі інколи роблять добрі справи, а інколи – злі та негарні. Як вчинити з такими героями? Чи не завадять вони добробуту казкової країни, коли стануть її жителями? Може ви допоможете мені прийняти безпомилкове рішення? Завдання для учнів. Пригадати позитивні та негативні вчинки героїв та за кількісною перевагою визначити, добрий він чи злий. Добрі вчинки Дроворуб Розумний, працьовитий, винахідливий. Розмарі Весела, роботяща, уважна до старших людей, любить тварин. Кентен Талановитий, роботящий, терплячий, впевнено йде до мети.

Злі вчинки Тигр Хвальковитий, нерозумний, впертий. Мачуха Зла, жорстока, погано відносилась до падчерки. Пан Хитрий, підступний, брехливий, злий, невдячний, скупий.

Р А У Н Д III. Мультиплікаційні ерудити Завдання для учнів. Правильно та швидко відповісти на запитання конкурсу. Варіанти конкурсних запитань 1) Казки яких народів ви прочитали? 2) Що в казках схвалюється, а що засуджується? 3) Які казки можна об'єднати за висновком: "І в лапах тигра вцілієш, якщо не розгубишся" (корейське прислів'я)? 4) У якому творі характер героя змінюються на краще в результаті випробувань? 5) Назвіть казку, у якій стверджується думка, що здоров'я — цінніше всіх скарбів. 6) Які тварини діють у казках Європи, а які — у казках Азії?

Р А У Н Д IV. Літературна вікторина Завдання для учнів. Визначити , чи це слова і записати на картках ім’я героя і з якої казки.

Літературна вікторина Чиї це слова: • "За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його і в корінні щось знайдеш". _________________________________________________________ • "У сіті багато різних птахів, вони можуть скоро й посваритися. А як між ними не буде згоди, вони летітимуть гірше й незабаром спустяться нижче". ________________________________________________________ • "А вставай-но, годі вилежуватися! Йди працюй, може, станеш людиною. А до того додому не приходь, щоб я тебе не бачила". _________________________________________________________ • "Ой ласкавий пане, якось би воно на них жилося. Та я з тих трьох грошів один повертаю, другий позичаю, а з третього живу". __________________________________________________________

3. Підсумок заняття - Наш мультиплікаційний ринг підійшов до кінця, але казка ніколи не закінчується. Бо навіть дорослі хочуть вірити в диво, в те, що добро неодмінно переможе зло, і все буде гаразд. Завдання ерудитам. Складіть свою казку, використовуючи чарівні перетворення.

Додаток ПРО АЛАДДІНА І ПРО ЧАРІВНУ ЛАМПУ Арабська народна казка Уривки Чаклун-магрібинець, покинувши місто, де жив Аладдін, довго блукав, поки повернувся у свою країну. Думка про скарб не виходила йому з голови, і він люто кляв Аладдіна. "Якщо цей негідник помер у підземеллі, — казав він сам до себе, — а чарівна лампа й досі там, то в мене ще залишається надія її роздобути". Коли магрібинець прибув до свого рідного міста, йому закортіло поворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще Аладдін. Склав чаклун його гороскоп* і тричі поворожив на піску, але не побачив ні Аладдінової смерті, ні лампи в скарбниці. І він зрозумів, що Аладдін врятувався й вийшов з підземелля, взявши з собою лампу. Магрібинець, розшаленівши з лютого гніву, ще раз розсипав пісок і побачив, що Аладдін за допомогою лампи розбагатів, став найвизначнішою та найповажнішою людиною в місті й одружився з дочкою самого царя. І чаклун, оскаженівши, мовив сам собі: "Я подолав безліч перепон, зазнав страхітливих небезпек, аби роздобути чарівну лампу, а цей поганець, син батьків-злидарів, дістав лампу без жодних клопотів! Не жити йому на цьому світі!" І магрібинець хутенько зібрався й знову вишив до тієї країни, де жив Аладдін. Прибувши в місто, він оселився в заїзді і два дні нікуди виходив, відпочиваючи від утоми й збираючись з думками, а на третій день пішов бродити вулицями. І почув він, що всі говорять про Аладдіна, про його хоробрість, великодушність, щедрість та про його палац — справжнє чудо світу. І спитав магрібинець в одного городянина: — Хто ж той чоловік, якого ви так хвалите? І городянин відповів: — Ти, певно, прибув з дуже далекого краю, якщо не чув про Аладдіна та його палац! — Так, я чужинець і прийшов з далекого краю, — мовив магрібинець. — Чи не можеш провести мене до Аладдінового палацу, щоб подивився на нього? І городянин привів магрібинця до палацу, і чаклун, придивившись, збагнув, що палац зведено за допомогою чарівної лампи. Його взяли такі заздрощі, що він мало не луснув. "Я викопаю яму цьому негідникові і вб'ю його! Син злиденного кравця, у якого не було грошей навіть на шматок хліба, має отаке багатство! О недостойний, смерть тобі, смерть! А мати твоя знову прястиме бавовну!" — думав він. Магрібинець повернувся до заїзду, не тямлячи себе від горя та люті. А потім поворожив на піску й побачив, що чарівна лампа — в палаці, а не в Аладдіна. І, зрадівши, він вигукнув: — Не все ще втрачено! Є ще надія поверхи лампу! Він подався до мідника й попросив зробити йому кілька ламп. - Скажи, скільки вони коштують? Я дам тобі вічі більше,— мовив він. І мідник відповів: — Слухаю і корюся! — й відразу виконав його замовлення. * Гороскоп— таблиця розміщення небесних світил, яку складають астрологи для пророкування долі людини і майбутніх подій. Магрібинець забрав лампи, заплатив мідникові гроші й побіг додому. Він поклав лампи в кошик, а тоді вийшов на вулицю й став гукати: — Гей, хто міняє старі лампи на нові?! Гей, хто міняє старі лампи на нові? І кожний, хто чув ці вигуки, казав, що він несповна розуму. 59

А магрібинець простував вулицями та майданами, аж поки дістався до Аладдінового палацу. І тоді він знову закричав, а хлопчаки, які бігли слідом за ним, зарепетували: — Божевільний! Божевільний! Царівна Бадр аль-Будур саме сиділа біля вікна. Почувши вигуки магрібинця, вона засміялася. — Ото дивак, — мовила вона до своїх невільниць. — Навіщо йому старі лампи? А Аладдін того дня забув замкнути чарівну лампу у себе в кімнаті. Тож якась невільниця побачила її й сказала царівні: — О моя пані, в кімнаті нашого господаря стоїть стара лампа. Якщо хочеш, погукаймо цього чоловіка й виміняймо ту лампу на нову! Цікаво, чи правду він каже, чи обманює? — Що ж, приведи цього божевільного, — сказала царівна Будур, — і виміняй у нього нашу стару лампу на нову. Адже царівна Будур нічогісінько не знала про чарівну лампу! І невільниця взяла в Аладдінових покоях лампу й віддала служникові, а той одніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а отім піднявся до царівни Будур, і та весело сміялася з недолугого продавця. Для додаткового самостійного читання Магрібинець, упізнавши свою лампу, кинув усі лампи й помчав геть. Він біг щодуху і, коли встала ніч, добіг до затишного містечка. Він опинився, розгледівся навсебіч, а тоді потер лампу, і перед ним з'явився джин і мовив: — Наказуй, що хочеш, володарю! — Я хочу, щоб ти цю ж мить переніс мене, також палац Аладдіна з усім, що є в ньому, того міста, де я живу! — вигукнув магрібинець. І джин виконав його бажання. Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар думав, що це йому ввижається, і став протирати очі, — аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився; йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки, й гірко заплакав, і послав по свого візира, коли той прибіг, відчайдушно закричав: — Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка? Візир сторопів. — Чого ти дивуєшся? — вигукнув цар. — Глянь-бо у вікно! І візир подивився у вікно, й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся, й стояв перед царем, мов німий. Нарешті візир обізвався: — Я ж казав, о царю часу, що все це — ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не повірив! Цар розгнівався страшним гнівом і закричав: - Де Аладдін? А візир відповів: — Він на полюванні. Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна і, закутого та зв'язаного, привести його до палацу. Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав: — Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе до нього закутого та зв'язаного. Пробач мені, — адже я повинен коритися цареві. Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра: — Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар? І емір відповів: — О володарю, я нічого не знаю. Аладдін зійшов з коня і сказав: — Що ж, роби, як звелів тобі цар. 60

Аладдіна закували, зв'язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном — побачити, що робитиме з ним цар. Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей. Городяни, почувши це, замкнули браму палату. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя. Візир прийшов до царя й мовив: — О царю часу, на тебе чигає велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб'ють тебе і нас також не пожаліють! І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв'язати його й привести до себе. Аладдін поцілував перед царем землю й спитав: — О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати? — Дурисвіт! — вигукнув цар. — Ніби ти сам знаєш, чим ти переді мною завинив! І він звернувся до візира: — Підведи його до вікна! Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац. — Ну що? Де твій палац? — гнівно вигукнув візир. — І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина? — Присягаюся твоєю головою, царю, — відповів Аладдін, — я нічого не знаю! — Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову! — О царю часу, — сказав Аладдін, — дай мені сорок днів, і якщо я не поверну тобі дочку, рубай мені голову! — Гаразд, — мовив цар. — Але не сподівайся, що тобі пощастить втекти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм життям! Аладдін вийшов від царя смутний-невеселий. А городяни, побачивши його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими вигуками. Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особливо сумував він за своєю дружиною — царівною Будур. А на третій день вирушив на пошуки. "Де я знайду свій палац і свою дружину?" — думав він у розпачі. Він довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки. Аладдін хотів був кинутись у воду і втопитися, але швидко оволодів собою. Сівши на березі, він дивився на воду і в тяжкій журбі заламував руки. І ненароком торкнувся персня, який був у нього на пальці, і враз перед ним постав джин і вигукнув: — Я до твоїх послуг, володарю! Звеселів Аладдін і мовив: — О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою дружину — царівну Бадр аль-Будур! Але джин відповів: — О володарю, цього я не можу зробити! На це здатен тільки раб лампи. — Ну, то хоч перенеси мене до мого палацу, — сказав Аладдін. — Слухаю і корюся! — вигукнув джин і умить переніс Аладдіна у країну Магріб, куди раб лампи за велінням чаклуна переніс його палац. Зрадів Аладдін, побачивши палац, і став думати-гадати, як повернути царівну Будур, та нічого не міг придумати. А що на землю вже опустилася ніч, то він урешті поклав кулак під голову й солодко заснув, адже він не спав уже тиждень. Коли ж настав ясний ранок, Аладдін прокинувся, вмився у струмку, який 61

продав поблизу, а потім сів під вікнами палацу. А царівна Будур день і ніч плакала-ридала, побиваючись за чоловіком та батьком, і проклинала магрібинця. Цього ранку невільниця, яка увійшла до царівни в покої, щоб одягти її, визирнула у вікно — побачила Аладдіна! — О моя володарко! Підійди швидше, наш володар сидить під вікнами палацу! — вигукнула вона. І царівна Будур відчинила вікно, і Аладдін підвів голову й побачив її. Вона привітала Аладдіна, і Аладдін привітав її, і серця їх заполонила радість. Потім царівна сказала: — Мерщій заходь через потайні двері! Клятого магрібинця саме немає! Царівна звеліла невільниці, щоб та відчинила Аладдінові двері, а сама побігла йому назустріч, і вони обнялися й заплакали, і Аладдін мовив: — Люба моя, я хочу в тебе щось запитати. У мене в кімнаті стояла стара мідна лампа. Ти її не бачила? І царівна Будур зітхнула й відповіла: — Через цю лампу й сталося з нами лихо, коханий мій. Аладдін попросив про все розповісти йому, і царівна розповіла, як виміняла в магрібинця стару лампу на нову. — Вранці я прокинулась і побачила, що палац перенесено сюди, — провадила вона. — І магрібинець признався, що він зробив це завдяки чарам лампи. Тож тепер, коханий мій, ми перебуваємо у самій середині Магрібу. — Чого хоче від тебе клятий чаклун? Що він тобі говорив? — спитав Аладдін. І царівна відповіла: — Він щодня приходить сюди й починає мене вмовляти, щоб я забула тебе і стала йому за дружину. Він каже, що мій батько зітнув тобі голову. І ще каже, що ти був злидарем, сином злидаря, і це він, магрібинець, допоміг тобі розбагатіти. Він клянеться, що кохає мене, але я його ненавиджу! — А чи знаєш ти, де він ховає лампу? — спитав Аладдін. І царівна відповіла: — Він носить лампу в себе за пазухою і не розлучається з нею ні на мить. Але мені він її показував. Зрадів Аладдін, це почувши, і мовив: — Я зараз піду з палацу, а ти накажи одній Із невільниць весь час стояти біля потайних дверей і відчиняти мені, коли я приходитиму. Я вигадаю якусь хитрість проти цього чаклуна! Аладдін вийшов з палацу й подався в степ. Там він зустрів якогось селянина, зупинив його і сказав: — Поміняймось одежею, дядечку! Селянин скинув свою одежу, і Аладін убрався в неї. Потім він повернувся в місто, купив на базарі на два диргеми дурману й ішов до палацу, і невільниця, яка стояла біля потайних дверей, впустила його. Увійшовши в покої до своєї дружини — царівни Будур, — Аладдін сказав: — Я хочу, щоб ти перестала плакати й припнулась, що вподобала чаклуна-магрібинця. кажи йому всміхаючись: "Завітай сьогодні вечері, ми разом повечеряємо. Доки мені сумувати?" Піднеси йому кілька келихів вина і в один келих укинь цей дурман. Коли чаклун впаде, погукай мене. — Все зроблю, як кажеш, коханий мій! — вигукнула царівна Будур. За велінням царівни принесли обід, і Аладдін попоїв і, вдовольнившись, пішов, а царівна Будур погукала служницю, гарно вбралася й напахтилась. Незабаром з'явився магрібинець і, побачивши, що царівна приязна та привітна до нього, зрадів і звеселився. А царівна взяла його за руку, посадила поруч і сказала: 62

— Любий мій, коли твоя ласка, повечеряй зі мною сьогодні! Доки мені журитись? Я знаю, що вже не побачу свого батька й Аладдіна, тож хочу, аби ти заступив мені їх. Адже в мене нікого більше немає на світі, крім тебе. І коли магрібинець почув слова царівни Будур, він дуже зрадів і вигукнув: — Слухаю і корюся, моя кохана! Я піду на базар і куплю все, що треба для вечері. Він подався на базар, купив міцного вина й повернувся до царівни, а невільниці поставили перед ними столик і подали вечерю. І коли царівна та магрібинець стали їсти і пити, невільниці весь час підливали йому вина, аж поки голова в нього не пішла обертом. І тоді царівна Будур мовила: — У країні, де я народилась і жила, заведено, щоб дівчина сама наливала коханому останній келих вина. Царівна налила келих вина, непомітно кинула туди дурман і подала магрібинцеві, а той випив вино воднодух і за хвилину впав долілиць непритомний. Тоді невільниця мерщій погукала Аладдіна й відчинила йому двері. І коли Аладдін зайшов і побачив, що магрібинець лежить непорушний, він вихопив з піхов меча і враз зітнув йому голову, а потім повернувся до царівни Бадр аль-Будур і сказав: — Вийди звідси! І невільниці хай вийдуть теж. Царівна вийшла, і невільниці посунули за нею й зачинили двері, і тоді Аладдін вийняв з-за пазухи в магрібинця лампу й потер її. Тієї ж миті перед ним з'явився джин і мовив: — Наказуй, о володарю! — Я хочу, щоб ти повернув цей палац на те місце, де він стояв! — звелів Аладдін. І джин відповів: — Слухаю і корюся! А тоді Аладдін вийшов у іншу кімнату, обійняв свою дружину й поцілував її, і вона поцілувала його, а джин переніс палац і поставив його на те місце, де він стояв. І Аладдін з дружиною сіли до вечері й почали їсти, пити та веселитися, аж поки настав Мас спати, і вони лягли й заснули раді та щасливі. Цар, батько царівни Бадр аль-Будур, гірко пакав, і тужив за дочкою, й щодня визирав з вікон, повторюючи: — А що, як зараз я побачу свою кохану дочку?.. Якось уранці цар визирнув з вікна — і побачив перед собою палац! Він подумав, що марить, і почав щосили терти очі й придивлятися. Та палац як стояв, так і стояв. Цар гукнув слуг і казав: — Приведіть мені коня! І він скочив у сідло й поїхав до палацу свого зятя, і Аладдін вийшов йому назустріч і привітав, тоді повів царя до царівни Бадр альБудур. І царівна мовила: - О батьку, подякуймо ласкавій долі! Але яким чином перенесено сюди палац, я не знаю. Коли Аладдін убив чаклуна, він сказав мені: "Вийди зі своїми невільницями!" — і я вийшла. І тоді Аладдін обізвався: — О царю часу, я нічого не зробив, тільки витяг у магрібинця з-за пазухи чарівну лампу й звелів джинові — її рабові — перенести нас у твою країну. Уставай же, щасливий царю, і подивись на цього злого чаклуна, який лежить у сусідній кімнаті.

Цар підвівся, й пішов туди, і побачив мертвого магрібинця. Він обійняв і поцілував Аладдіна, подякував йому за клопоти і мовив: - Сину мій, не гнівайся на мене! Мій вчинок заслуговує на прощення: адже царівна — моя єдина дочка. І цар звелів улаштувати свято з нагоди порятунку царівни Бадр аль-Будур, а тіло магрібинця спалити й розвіяти попіл за вітром. І Аладдін зі своєю дружиною царівною Бадр Іль-Будур жили радісно й щасливо. Жили вони дуже довго, аж поки прийшла до них Руйнівниця всіх насолод і Розлучниця зібрань — смерть. (Переклад Є. Микитенка)

Розділ III КАЗКА - ВИГАДКА, ТА В НІЙ… Літературна казка Тема. Вільгельм Гауф «Карлик Ніс» Мета. Ознайомити учнів з казкою німецького казкаря Вільгельма Гауфа «Карлик Ніс»; показати історію боротьби зі злими чаклунськими силами; закріплювати знання учнів про основні ознаки чарівної літературної казки; удосконалювати вміння визначати частини казки; виразно читати і переказувати казку; збагачувати словниковий запас. Виховувати в дітей віру в перемогу добра над злом. Обладнання. Карта Європи, портрет Вільгельма Гауса, виставка книг, зошит. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Я усміхаюсь сонечку – Здрастуй, золоте! Я усміхаюсь квіточці – Хай вона цвіте! Я усміхаюсь друзям – Зичу їм добра! 2. Актуалізація опорних знань Бесіда - Пригадайте, як називається казка, написана народом? - Розгляньте карту Європи. Покажіть на карті, казки яких народів Європи і народів Азії ви прочитали ? - Як називаються казки, написані письменниками-казкарями? - Літературні казки, як і будь-які літературні твори, мають автора (чи кількох), тому такі казки називають ще й авторськими. Літературна, або авторська казка має багато спільного з фольклорною: у ній розповідається про вигадані події та пригоди, діють фантастичні істоти, звірі наділяються людськими рисами, як і в народній, у ній використовуються магічні предмети, зображується боротьба добра і зла тощо. Літературні казки, на відміну від фольклорних, спочатку друкуються в книгах, а пізніше можуть бути переказані читачами. Фольклорні ж спочатку існують тільки в усних переказах, а вже пізніше, навіть через століття, можуть бути записані фольклористами. - До жанру літературної казки зверталося багато всесвітньовідомих письменників. Вони створювали казки для дітей і дорослих, намагаючись за допомогою фантастики звернути увагу читачів на проблеми добра і зла, правди і справедливості. Робота з виставкою казок - Розгляньте виставку книжок. - Назвіть авторів та назви казок? 65

- Розгляньте уважно книги і скажіть з якої країни автор книги і де ця країна знаходиться на карті ? Вікторина «Чи знаєш ти чарівні казки?» - Літературну казки бувають, як і народні, про тварин, чарівні, побутові. - Сьогодні ми починаємо більше детально вивчати чарівну літературну казку та її ознаки. - Давайте пригадаємо, які чарівні казки ви вже знаєте. - З якої казки ці рядки? Жила колись в одному селі дівчинка, така гарненька, що іншої такої не було на світі. Бабуся її дуже любила й подарувала їй червону шапочку, яка їй так личила, що дівчинку всюди називали... («Червона Шапочка».) Колись жив собі дуже багатий чоловік. Були в нього чудові замки й палаци, безліч слуг і золотий та срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети й прекрасні коні є, на нещастя, чоловік той мав синю бороду... («Синя борода».) — Я зараджу твоїй біді,— сказала фея.— Але пам'ятай: Додому мусиш повернутися до півночі, бо рівно опівночі скінчаться мої чари: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а твоя розкішна сукня — благенькою дранкою... («Попелюшка».) Хлопчик був дуже малий на зріст, а коли народився на віт, то був не більший за мізинчик, тому його і стали називати... («Хлопчик-мізинчик».) 3. Повідомлення теми і мети завдання Сьогодні ми будемо вивчати казку «Карлик Ніс» відомого німецького казкаря Вільгельма Гауса. Ви дізнаєтеся про історію боротьби зі злими чаклунськими силами. Але добро завжди перемагає над злом. 4. Вивчення нового матеріалу Ознайомлення з біографічними даними письменника - Подивіться на карту Європи. Знайдіть на ній Німеччину. Це європейська країна, її столиця Берлін. Саме тут жив і працював з 1802 до 1827 року Вільгем Гауф. За два століття герої казок В. Гауфа завоювали серця багатьох дітей світу, але мало хто знає про коротке та яскраве життя їх творця. Він помер, не доживши до свого двадцятип'ятиріччя, але залишив після себе тридцять шість томів творів. Вільгельм Гауф — німецький письменник. Його батько був державним службовцем, юристом, та помер він, коли хлопчикові ледве виповнилося сім років. Після смерті батька Вільгельм із сім'єю живе в будинку діда. Там була велика, чудова бібліотека, і хлопець мав змогу багато читати. Та в школі він старанністю не відзначався, але захоплювався романами про рицарів і розбійників, чудовими арабськими казками із "Тисячі однієї ночі". Він і сам був 66

великим фантазером, тому придумував різні історії, які розповідав своїм сестрам та друзям. Після закінчення університету Вільгельм Гауф працював домашнім учителем у сім'ї барона, пізніше — репортером. Вільгельм мав гострий розум, був романтиком, любив дітей. Під час прогулянок і відпочинку розповідав своїм вихованцям казки про східних принців і принцес, про чарівні перетворення, жахливі історії, великодушні вчинки. Казки так подобалися слухачам, що баронеса порадила надрукувати їх. Письменник об'єднав їх у три збірки, і вони були видані за короткий термін — всього за три роки. Казки дуже цікаві, ними захоплюються всі діти світу. Розширення уявлення про чарівні казки - У чарівних казках головний герой проходить через різноманітні випробування і в кінці казки отримує нагороду, яка повністю змінює його життя. Часто йому допомагають фантастичні добрі істоти, які мають чарівну силу, а заважають їм часто злі казкові створіння. У цих казках часто повторюються магічні цифри 3,7. У чарівних казках з героями відбуваються неймовірні перетворення. - Хто пригадає, як здебільшого починаються чарівні казки? - А як закінчуються ці казки? 4.3 Виразне читання тексту казки вчителем 4.4 Словникова робота - Правильно прочитайте подані слова: Давноминулі Майстереньки Халабуди Чепурненько Чималенький Побрижений Шкутильгає Верескливим Ботвинячко Кощавими

Бурмотіння Зашмарувала Герцогський Пробурмотіла Доступиться Шкутильгала Підсковзнувся Шкаралупках Заметушилась Згадуватимеш

Ополониками Оксамитовими Стромляючи Приверзлись Попервах Призвичаївся Надзвичайно Приставляли Випробування Привидиться

Читання учнями тексту казки й аналіз її змісту а) Знайдіть опис зовнішності баби. Які почуття викликала її поведінка та зовнішність у Якоба? Чи помітили ви щось таємниче в її поведінці? Що саме? Доповнюйте свою відповідь рядками з тексту. б) Порівняйте вміння спілкуватися з покупцями у матері і в сина. Як, на вашу думку, потрібно було поводитися хлопцеві в такій ситуації? в) Розкажіть, чим здивувало Якоба помешкання баби. Чому він там залишився? Які дивні речі ніби приснилися хлопцеві? 67

г) Уявіть себе художниками. Які ілюстрації ви намалювали б до цієї частини казки? д) Визначте реальне і казкове у творі. 5. Узагальнення і систематизація знань - Які казки називають літературними, або авторськими? - Назвіть спільні та відмінні риси фольклорної та літературної казки. - У якій країні мешкав Вільгельм Гауф? - До якого типу казок належать твори цього казкаря? - Доведіть, що прочитана казка є чарівною? 6. Підсумок заняття – Чи сподобалася вам казка? – Які висновки ви зробили з прочитаного? Завдання для тих хто любить читати. - Прочитайте казку в повному варіанті, щоб ми могли поділитися враженнями про цю дивовижну історію.

Додаток

КАРЛИК НІС (Скорочено) У одному великому місті Німеччини жив колись, у давноминулі літа, один швець. Мав він собі жінку, і жилося їм, як доведеться — коли добре, а коли й скрутно. Вранці швець ішов до своєї майстереньки — невеличкої халабуди на розі вулиці — і цілий день латав старі чоботи та черевики, а як хто замовляв, то робив залюбки й нові. Жінка торгувала всякою городиною та садовиною, яку вирощувала сама в невеличкому садку. Люди залюбки в неї купували, бо вдягалася вона чисто й чепурненько, до того ж уміла так викласти й показати свій товар, що кожному, бувало, заманеться взяти. І був у них славний хлопчина: і з обличчя гарний, і станом стрункий, і на свої дванадцять років чималенький. Він завжди супроводив матір на базар і сидів біля неї, а коли хто з покупців брав багато овочів зразу, хлопець охоче допомагав тому донести покупки додому. І рідко траплялося, щоб він повернувся назад із порожніми руками. Одного дня сиділа отак шевцева жінка на базарі, а перед нею стояли кошики й корзини з капустою, морквою та всякою іншою городиною. Малий Якоб — так звали хлопця — сидів тут-таки, біля матері, і дзвінким голосом закликав покупців. Аж ось іде базаром якась стара баба в обшарпаній одежі, з маленьким гострим обличчям, геть побриженим глибокими зморшками. Очі в баби червоні, запливають слізьми, а ніс так закарлючився, що на підборіддя звисає. Шкутильгає стара, на костур спирається: так і здається, що ось-ось поточиться і вріжеться гострим носом просто в землю. — То це ти Ганна, що торгує городиною? — спитала стара бридким верескливим голосом. — Так, це я, — відповіла жінка. — Чи не візьмете, може, чого? — Та ось хочу глянути, хочу побачити! Подивлюся на зіллячко, на ботвиннячко: а чи є у тебе те, що мені треба? — промовляла стара, нахилившись над кошиком і встромляючи туди , брудні, мов ганчірки, гидкі руки. Вона перерила геть-чисто всю городину, що так гарненько була розкладена, витягала довгими, як веретена, кощавими пучками то те, то інше, обнюхуючи кожне і довжелезним носом. Ганна тільки зітхала, дивлячись, як порається стара відьма коло її городини, але сказати нічого не наважувалась, бо кожний покупець має право розглядати товар, до того ж її брав якийсь дивний жах перед цією бабою. А тим часом стара, переривши знизу доверху весь кошик, бурмотіла собі під ніс: "Чортзна-яке зілля, нічого такого, чого мені треба... П'ятдесят років тому було багато краще.:. Казна-що, якийсь бур'ян!" Малому Якобу наридло це бурмотіння. — Слухай, — озвався він неприязно, — чи в тебе, бабо, є сором: спочатку ти залізла в кошик гидкими чорними пальцями, перевернула там усе догори ногами, потім зашмарувала всю родину довгим носом, так що тепер її ніхто, кому довелось те бачити, не схоче купувати, а тепер ще й лаєш наш товар. Та чи ти знаєш, о у нас бере городину сам герцогський кухар! Стара скоса глянула на хлопчика, недобре осміхнулась і промовила глузливо: — Он як, синочку! Тобі не до вподоби мій ніс, мій гарний, довгий ніс? Ну що ж, буде і в тебе такий, що сягатиме з середини лиця аж до самого підборіддя. Сказавши це, вона знову повернулась до корзини, де лежала капуста, вибрала найкращу білу головку, взяла її в руки й так стиснула, що та аж зарипіла, а тоді зневажливо кинула назад у корзину, промовивши і цього разу: "Казна-що, нікчемна капуста!" — Та не труси так на всі боки головою! — перелякано скрикнув хлопчик. — У тебе ж шия, мов капустяний корінець, — ось-ось переломиться, і твоя голова впаде в корзину. Хто тоді купуватиме у нас? 69

— Тобі не подобаються тонкі шиї? — знов пробурмотіла стара, гидко сміючись. — Гаразд, у тебе зовсім ніякої не буде, а голова стримітиме просто на плечах, і вже не зірветься з маленького тіла! — Не кажіть хлопцеві дурниць! — не втерпіла Ганна, якій уже також набридло це довге перебирання, розглядання та нюхання городини. — Як хочете щось купувати, то беріть швидше, бо ж за вами ніхто інший не доступиться до мене! — Ну що ж, це ти правду кажеш, — промовила стара, злісно зиркнувши на неї. — Гаразд, я візьму в тебе оці шість головок. Тільки ж ти бачиш, що я мушу спиратися на костур і сама не подужаю нічого нести, то вже загадай своєму хлопцеві, нехай занесе капусту додому, а я за те йому щось заплачу. Якоб не хотів іти, бо йому було страшно цієї гидкої баби. Однак мати звеліла слухатись, бо уважала за гріх, щоб стара немічна бабуся сама несла цей тягар. Мало не плачучи, хлопець дослухався матері, поклав у кошик капусту й пішов услід за старою. Майже цілу годину шкутильгала стара до раю міста. Нарешті вона спинилася перед маленькою, зовсім ветхою хатиною, витягла з кишені старого іржавого ключа, встромила його в невеличку шпарку в дверях, і вони самі розчинилися з гучним рипом. Та як здивувався Якоб, коли зайшов усередину тієї халупки! Там було пишно прибрано: стеля й стіни з мармуру, меблі чорного дерева з розмаїтими візерун-ками з золота й коштовного каміння, підлога з чистого скла і така слизька, що хлопчик кілька разів підсковзнувся і впав.. Стара витягла з кишені срібний свисток і якось особливо в нього засвистіла — по всьому будинку аж луна покотилася. Зараз же прибігли до неї дві морські свинки. Якобові було дуже дивно бачити їх на задніх лапках, у горіхових шкаралупках замість черевиків, у людській одежі і навіть у капелюшках, зроблених за останньою модою. . — Де ви поділи мої черевики, сякі-такі ледача? — гукнула стара й замахнулася на них костуром. — Чи довго я ще тут стоятиму? Свинки кинулися по східцях угору й повернулися з двома кокосовими шкаралупками, підбитими всередині м'якою шкірою. Вони швидко спритно взули стару в ті черевики, і її шкутильгання мов рукою зняло. Вона шпурнула геть костур і неймовірно швидко заметушилась о скляній підлозі, не відпускаючи руки хлопця і тягаючи його за собою. Нарешті стара зупинилася в заставленій різним посудом кімнаті, що скидалася на кухню, хоча столи з червоного дерева й дивани, заслані дорогими килимами, більше були б до речі десь у салоні чи вітальні. — Сідай,— приязно промовила стара, підштовхуючи хлопчика в куток дивана й загороджуючи спереду столом, щоб він не виліз звідти. — Сідай та відпочинь! Зараз я тобі щось дам за те, що ти був слухняною дитиною, — бурмотіла стара. — Потерпи трошки, я тобі зварю такої юшечки, що ти її згадуватимеш до смерті! Вона знову свиснула. Спочатку прибігло багато морських свинок, одягнутих в людську одежу, в кухарських фартушках, з ополониками коло пояса і з великими ножами. За ними стрибала ціла купа білочок в турецьких штанях, з оксамитовими шапочками на головах. Ці, мабуть, були кухарчатами, бо весь час жваво метушилися, кидаючись то до стін по сковорідки та каструлі, то в льох по масло і яйця, то в комору по приправи й борошно, — і все те тягли до плити. Там разом з ними поралась і стара, сновигаючи туди-сюди в своїх кокосових черевиках, і хлопчик бачив, що вона таки справді хоче зварити для нього смачну юшку. На плиті щось булькотіло, сповнюючи запашним духом усю кімнату, а баба раз у раз зазирала в горщик, стромляючи туди довгого носа. Нарешті юшка була готова. Тоді стара швиденько зняла горщик з вогню, висипала юшку в срібну тарілку і поставила перед Якобом. — Ось, синочку, на! — сказала вона йому. — Попоїж-но моєї юшечки, то й придбаєш усе те, 0 тобі в мене сподобалось. А ще зробишся Таким мастаком-кухарем, що хоч куди, бо 70

однаково чимсь та треба бути. Тільки от зіллячка такого ти ніколи не знайдеш, адже не було його в кошику твоєї матері... Якоб не розумів, про що говорить стара, але юшка йому дуже сподобалась — навіть мати ніколи не варила такої смачної. Від юшки йшов приємний дух трави і корінців, а на смак вона ,була водночас і солодка, і в міру кисленька, і уже навариста. Поки хлопчик доїдав смачну юшку, морські свинки так накадили якимсь курінням, що по кімнаті попливли цілі хмари густого сизого диму. Вони густішали, спускались додолу й огортали Якоба так, що він, бідолаха, зовсім очманів. Він зовсім забув про те, що йому треба повернутися до матері, і незабаром міцно заснув на дивані в старої баби. Дивні речі приверзлись Якобу вві сні. Йому давалося, що стара зняла з нього всю одежу вдягла в біляче хутро. Він міг стрибати й вилазити по деревах, як справжня білка, тоді ознайомився з усіма іншими бабиними білками та морськими свинками — що то за славний і чемний народ був! — і разом з ними прислуговував старій. Попервах він тільки чистив черевики, тобто ті кокосові шкаралупки, які стара носила на ногах, — він мастив їх олією і тер, аж поки заблищать. Якоб швидко призвичаївся до цієї роботи, бо вдома не раз чистив полагоджені батьком чоботи й черевики. Не минуло року, — так йому далі снилось, — як стара виставила його до іншого делікатного діла: разом з іншими білочками він ловив порошинки, що грали в сонячному промінні, потім, назбиравши доволі, пересівав їх через надзвичайно тонке й густе сито: стара вже зовсім не мала зубів, і їй пекли книші з ніжних сонячних порошинок. Ще через рік він уже служив при старій водоносом, бо та не пила звичайної води, і білочки, а з ними і Якоб, мусили збирати в горіхові шкаралупки росу з троянд. Стара пила багато, і водоноси мали неабиякий клопіт, щоб їй догодити. Минув ще рік — і Якоба поставили доглядати за підлогами. Підлоги в домі були скляні, і їх щодня доводилося натирати щітками й суконками. І тільки на четвертий рік його допустили на кухню. Це вже була почесна служба, до якої приставляли тільки після довголітнього випробування. Тут Якоб пройшов науку від кухарчука аж до першого паштетного майстра, і такий з нього мастак вийшов, що вмів він і спекти, і зварити будь-яку страву, аж сам собі дивувався. Так минуло цілих сім літ його служби у старої. І от одного дня вона звеліла йому обпатрати курча, начинити всякими травами й корінням і добре засмажити, а сама зняла свої кокосові черевики, взяла в руки кошик та костур і кудись пішла. Якоб зробив усе як належить: скрутив курчаті голову, ошпарив його окропом, обскуб пір'я і випустив тельбухи. Тоді почав збирати трави й коріння для начинки. Зайшовши до комори, він побачив, що в куточку стоїть шафа, якої він раніше ніколи не помічав. Дверцята шафи були причинені нещільно, і йому закортіло подивитися, що-то там є. Він зазирнув усередину і побачив багато кошичків, з яких ішов міцний запашний дух. Якоб відкрив одного кошика і знайшов там якусь дивовижну травичку: стеблинка й лист були блакитно-зелені, а зверху вирізнялася маленька ясно-жовта квіточка. Він понюхав квіточку і впізнав запах, що йшов колись від тієї юшки, якою частувала його стара. І такий міцний був той дух, що Якоб почав чхати — раз, удруге, все дужче й дужче — і, кінець кінцем, чхаючи, прокинувся. Він лежав на дивані старої і здивовано озирався на всі боки. "І привидиться ж таке! — промовив він сам до себе. — Та я ладен присягнутися, що сім років був нікчемною білкою, товаришував з морськими свинками та іншими звірятами і вивчився на доброго кухаря. Ну й посміється ж моя матуся, коли я їй про все розкажу! А чи не буде вона гримати, що я заснув у чужій хаті замість допомагати їй базарі?" 71

Для додаткового самостійного читання З цією думкою Якоб схопився, щоб іти додому; все його тіло від сну затерпло, особливо в'язи, і він не міг до пуття поворухнути головою. Він сам сміявся з себе, що так очманів: аж чіплявся носом то за шафу, то за стіну й одвірки. Білочки та морські свинки, скиглячи, крутились у Якоба під ногами, наче їм хотілося піти з ним разом. Уже з порога він погукав їх за собою, бо це були славні звірятка, та вони швидко повернули назад у кімнати, ковзаючи на своїх горіхових шкаралупках, і тільки чути було, як вони тужливо скиглять. Частина міста, куди завела його стара, була далеченько від базару, і Якобу довелося довго йти вузькими безлюдними вулицями. Та тільки-но він вийшов на гомінкі центральні вулиці, як потрапив у щільний натовп перехожих. Певно, десь поблизу показували карлика, бо звідусіль чути було вигуки: "Гей, подивіться, люди добрі, який онде гидкий карлик! І звідки він узявся? Який у нього довжелезний ніс, а голова просто з плечима зрослась! А руки які чорні й гидкі, мов головешки!" Іншим разом Якоб і сам залюбки побіг би з усіма подивитись на карлика, але йому треба було поспішати до матері. Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там, і в неї в кошиках було ще чимало городини. "Отже, я не так уже й довго спав", — подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити, арешті він зважився, тихесенько підійшов до матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив: — Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся? Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом: — Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепись од мене! Я не люблю дурних витівок! — Та що ж це таке, мамо? — перелякано Спитав Якоб. — Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина? — Я тобі вже сказала, — відповіла Ганна, спалахнувши гнівом, — іди геть! — Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба? — Ну, це вже занадто! — вигукнула Ганна і повернулася до сусідки. — Ви тільки подивіться на цього поганого карлика: став над душею, повідстрахував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб... Ото безсоромний! Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали Якоба лаяти так, як тільки вміли, — а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятись уміють! Та як він сміє, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ, як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, аж кістки тріщатимуть. Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір'ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трошечки подрімав — і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім літ? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося? Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстерні свого батька. "Подивимося, що скаже він,— думав хлопець. — Невже й він не впізнає мене?" 72

Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. — Добрий день, пане майстре, — привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню. — Як ваші справи? — Погані, зовсім погані, пане карлику! — відповів той, і Якоб на свій превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає. — Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема. — А хіба у вас немає синочка, щоб потроху помагав вам? — розпитував далі хлопець. — Був колись... Якобом його звали... Тепер в би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!.. — А де ж він тепер, ваш син? — спитав Якоб тремтячим голосом. — Бог його святий знає, — сказав швець. — же сім років... а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі. — Сім років! — скрикнув Якоб із жахом. — Так, так, пане карлику, вже сім років. А наче раз пригадую, як повернулась моя дружина з базару — плаче, голосить, що хлопець цілісінький день не вертається. Вона вже всюди оббігала, його шукаючи, і ніде не знайшла. Я ще раніше не раз і казав, і думав, що так воно станеться. Якоб був дуже вродливим хлопчиком — це кожен скаже, — дружина пишалася й раділа, коли люди його хвалили, і частенько посилала його з городиною до панів додому. Правда, воно було й непогано, бо його завжди щедро наділяли. Та я не раз казав: стережися, жінко, місто велике, людей лихих скільки хочеш тут живе! Пильнуй, кажу, мені хлопця! Так на моє вийшло... Приходить якось на базар одворотна баба, перебирає всю городину й садовину і кінець кінцем купує стільки, скільки сама не здужає однести. Моя дружина, добра душа, посилає з нею хлопця і ... тільки ми його й бачили. — І ви кажете, що відтоді вже сім років минуло? — Сім літ буде весною. Скільки ми його шукали, ходили по місту, всіх розпитували — люди ж його знали й любили і теж допомагали шукати, — та все марно. І тієї старої, що купила капусту, ніхто не знав. Тільки одна дуже древня бабуся — вже їй, мабуть, годів із дев'яносто — сказала, що, певно, то була лиха фея Знайзілля, яка раз на п'ятдесят літ приходить у місто дещо собі купити. Отаке розповів старий швець, легенько стукаючи молотком по черевику. І Якоб помалу зрозумів, що не вві сні, а насправді цілих сім літ прослужив у лихої феї білкою. Серце його стиснулося від гніву й горя. Сім дитячих літ украла в нього стара відьма, а що дала взамін? Тільки й того, що він навчився від морських свинок усіх див кухарських. Та хоча лиха фея понівечила йому тіло, душі його вона не пошкодила — це він добре відчував. Правда, і думав, і почувався він тепер не так, як сім років тому: за цей час він набагато порозумнішав. Він не побивався за своєю загубленою вродою, не смутився своєю гидкою постаттю, тільки одне його мучило: його не впізнали батьки. Нещасний карлик протинявся цілісінький день, не ївши й не пивши, а на ніч примостився на церковних східцях, просто на твердому й холодному камінні. На світанку, коли сонечко розбудило Якоба своїм першим променем він сів і замислився, як йому далі жити. Показувати себе за гроші? Ні, для цього він надто гордий... Так за що ж йому взятися? І тоді Якоб пригадав, що, бувши білкою, навчився добре куховарити; він вважав — не помилявся, — що в цьому ділі може позмагатися з будь-яким майстром, і вирішив використати це своє вміння. А треба вам знати, що герцог тієї країни був відомий ненажера й ласун. Він любив добре поїсти і вишукував собі куховарів з усіх країн світу. До його палацу й пішов Якоб. Біля брами його зупинили вартові й почали кепкувати з нього, але Якоб сказав, що йому треба бачити найголовнішого обер-кухмейстера, і вартові пустили його в двір. Він ішов до палацу, а я челядь кидала роботу, витріщала на нього і й аж заходилася з реготу. Доглядач повів Якоба в покої обер-кухмейстера. 73

— Ласкавий пане, — промовив карлик і так низенько вклонився, що аж черкнув носом об килим на підлозі, — чи не треба вам тямущого кухаря? Обер-кухмейстер оглянув Якоба з голови до ніг , потім зареготав так, що стіни задрижали: — Так ти куховар? Невже ти гадаєш, що у нас такі низенькі плити? Та ти ж до жодної з них не дістанеш, навіть коли зіпнешся навшпиньки і витягнеш голову з плечей. Ех, хлопче, хлопче! і, хто послав тебе сюди найматися кухарем, хто поглузував з тебе! — і обер-кухмейстер знову весело зареготав, а разом з ним реготали наглядач палацу, і всі слуги, що були в покої. Та Якоб не збентежився. — Ось не пошкодуйте лишень одного-двох яєчок, трохи сиропу чи вина, кількох жменьок борошна та приправ,— сказав він,— і дозвольте мені приготувати вам яку схочете їжу. Дайте все, що для того треба, — і на ваших очах буде все зроблено, і ви тоді скажете: "Так, це справжній кухар!" — Гаразд! — погодився нарешті кухмейстер. — Спробуємо задля сміху. Ходімо до кухні. Пройшовши через численні зали та коридори, вони потрапили до кухні. Це було величезне приміщення, світле й просторе. У двадцяти плитах день і ніч горів вогонь; посередині був басейн із чистою проточною водою, де тримали живу рибу; попід стінами стояли великі шафи з запасами всякої всячини, що її треба мати кухареві напохваті; а по обидва боки кухні було десять комор, ущерть напханих найрізноманітнішими ласощами. Кухарі, малі й великі, метушились, як мухи в окропі, — торохтіли й брязкали казанами, сковородами, ножами та ополониками. Коли ж увійшов пан обер-кухмейстер, усі стали, мов онімілі, і чути було тільки, як тріщали головешки та хлюпала в басейні вода. — Що звелів приготувати на сніданок пан герцог? — спитав кухмейстер першого сніданкового кухаря. — Пан герцог зволив замовити данську юшку з червоними гамбурзькими галушками. — Гаразд! — промовив кухмейстер і повернувся до Якоба. — Ти чув, що буде снідати пан герцог? Чи зумієш ти зварити ці вишукані страви? Б'юсь об заклад, що галушок тобі нізащо не приготувати: тільки нам відомий їх рецепт. — Нема нічого легшого, — відповів усім на здивування карлик, бо таку юшку він дуже часто варив, коли був білкою. — Нехай мені дадуть для юшки отакі й такі присмаки, те й оте листя, смальцю дикого кабана, корінців і яєць. А для галушок, — промовив він тихенько, щоб чули тільки кухмейстер та сніданковий кухар, — для галушок мені треба чотири сорти м'яса, трохи вина, качиного жиру, імбиру і тієї травички, що зветься шлунковтіха. — Святий Бенедикте! Яким дивом ти все це знаєш? — вигукнув вражений сніданковий кухар. — Усе чисто сказав так, як слід, а про травичку шлунковтіху навіть ми самі нічого не знаємо — з нею, мабуть, галушки будуть ще смачніші... О, ти диво між кухарями! — Ну, не сподівався я такого, — здивовано промовив обер-кухмейстер. — Отже, дайте йому є, чого він хоче, посуд і все таке інше, і хай він сьогодні готує сніданок. Та коли все було принесено, виявилося, що об ледве носом сягає до плити. Довелося принести два стільці й поставити на них карлика. Коло плити тісним кружком з'юрмилися кухарі, кухарчуки, послугачі та всякий інший люд, вони дивились і дивувалися, як-то все справно виходить у маленького чоловічка. А той, закінчивши приготування, звелів поставити на жар горщики і кип'ятити доти, поки він скаже. і Якоб почав рахувати: раз, два, три і все далі й далі, аж поки дійшов до п'ятсот, а тоді гукнув: "Стій!" Зараз же горщики були зняті з жару, і карлик запросив кухмейстера покуштувати страву. 74

Один з кухарів звелів кухарчукові подати йому золотий ополоник, ополоснув його в проточній воді й простяг панові обер-кухмейстеру. Той підійшов до плити, зачерпнув ополоником трохи юшки, покуштував, заплющив очі, задоволено цмокнув язиком і аж тоді промовив: — Чудово, побий мене Бог, чудово! Чи не покуштуєте й ви хоч з ложечку, пане доглядач? Доглядач палацу поклонився, взяв ополоник, сьорбнув з нього і теж був до краю вдоволений. — Ви, шановний сніданковий кухарю, тямущий і дотепний кулінар. Але, вибачайте, так чудово зварити сніданської юшки, ні гамбурзьких галушок ви не зможете! Кухар покуштував і собі, тоді з великою пошаною потис Якобові руку і промовив: — Карлику, ти великий мастак в нашім ділі. А травиця шлунковтіха й справді надає галушкам зовсім особливого смаку. В цей час до кухні прийшов камердинер герцога і сказав, що герцог звелів подавати сніданок. Страви були висипані в срібні тарілки й послані герцогові. А Якоба оберкухмейстер покликав до себе в кімнату і почав з ним розмову. Та незабаром прибіг посланець і покликав обер-кухмейстера до герцога. Той швиденько вдягся в свою парадну одежу і пішов за посланцем. Герцог був дуже вдоволений. Він з'їв усе, що йому принесли, і коли ввійшов обер-кухмейстер, саме витирав бороду. — Слухай, кухмейстере, — сказав він, — я і досі був завжди вдоволений твоїми кухарями, але скажи мені, хто з них готував сніданок сьогодні? Такого смачного ще ніколи не було за весь той час, як я сиджу на троні мого батька. Кажи ж бо, як звати того кухаря, я хочу подарувати йому кілька червінців. — Пане герцог! Це дивовижна історія, - відповів обер-кухмейстер і розповів, як прийшов до нього сьогодні вранці карлик, як він в одну душу хотів стати кухарем і як усе було потім. Герцог дуже здивувався, звелів гукнути до себе того карлика й став його розпитувати, хто він і звідки. На цей раз бідний Якоб уже не наважився розказувати, як був зачарований та служив білкою. Він сказав, що не має ні батька, ні матері, а куховарити навчився в однієї старої пані. — Коли хочеш зостатись у мене на службі, — сказав йому герцог, — то я тобі покладу на рік шістдесят червінців, парадну одежу, а крім того, пари штанів. А твій обов'язок буде — щодня готувати мені сніданок і доглядати за тим, щоб обід був зроблений як слід. А через те, що в моєму палаці кожен має якесь прізвисько, ти будеш зватися Носом, а чин твій буде — унтер-мейстер. Тепер Якоб мав притулок і не журився завтрашнім днем, а робив своє діло і незабаром здобув велику шану. Усі стали казати, що відтоді, як прийшов до палацу Карлик Ніс, герцог зробився зовсім іншою людиною. Раніше нерідко бувало так, що герцог шпурляв тарілки й таці просто межи очі кухарям, а одного разу, дуже вже розпалившись гнівом, він самому обер-кухмейстерові кинув у лице смаженою телячою ногою, та так, що бідолаха звалився з ніг і після того три дні лежав хворий. Та після того, як у палаці з'явився карлик, усе змінилося. Герцог їв тепер уже не тричі на день, а п'ять разів, і ніколи не траплялося, щоб він хоч раз закопилив губу. Все йому було до смаку, до людей він став дуже приязний і з кожним днем гладшав. Тим, хто любить читати Так жив собі Карлик Ніс мало не два роки, всім вдоволений, тільки що іноді журився за батьком-матір'ю. Все йшло без ніяких видатних подій, аж поки трапилась одна пригода. Карликові особливо щастило, коли він щось купував. Тому, коли дозволяв йому час, він любив сам піти на базар і приторгувати там птицю й садовину. І от якось пішов він у гусячий ряд пошукати важких та гладких гусей, до яких герцог був 75

особливо ласий. Кілька разів пройшов він уздовж усього базару, поглядаючи, чи нема де чого підходящого. Його постать уже не викликала тут реготу й глуму, якраз навпаки, всі дивилися на нього з повагою, бо кожен знав, що це славнозвісний лейб-кухар самого герцога. І тепер кожна господиня, що торгувала гусьми, була щаслива, коли він повертав до неї свого довгого носа. В кінці гусячого ряду, десь у куточку, Якоб побачив одну жінку, що теж винесла на продаж гусей, але стояла мовчки, не вихваляючи свого товару й не хапаючи за поли покупців, як інші перекупки. Якоб підійшов і став оглядати її гусей та пробувати їх на вагу. Вони були саме такі, як він хотів, а тому він купив усіх трьох разом з корзиною, узяв її на плечі й пішов до палацу. Дорогою Якоб дуже дивувався тим, що двоє гусей лопотіли й ґелґотали так, як їм і належало, а третя гуска сиділа зовсім тихо, наче в глибокій задумі, і тільки зрідка тяжко зітхала — ну зовсім ніби людина. "Чи не хвора вона? — промовив він сам до себе. — Треба поспішати, щоб скоріше зарізати й розпатрати . І тут гуска виразно й голосно відповіла йому: Спробуй тільки зачепи мене — Зараз я вкушу тебе; А як тільки мене схочеш Ти замордувать — Тоді рясту тобі, хлопче, Більше не топтать! З переляку Карлик Ніс аж впустив корзину здолу, а гуска подивилася на нього чудовими ,розумними очима й знову зітхнула. — Овва! — вигукнув Ніс. — То виходить, що і, панно гуско, вмієте говорити! Ніяк не сподівався. Тільки навіщо ж таке страшне казати? Хто вміє у світі жити, той не занапастить такої рідкісної птиці. Б'юсь об заклад, що раніше на вас не було пір'я, бо й сам я був колись чемною білкою. -— Це правда,— промовила гуска,— я нароїлася на світ не в цій ганебній шкурі. Ах, хто б міг подумати, що Мімі, доню великого Ветербока, заріжуть і опатрають на кухні якогось-то герцога! — Заспокойтесь, люба панно Мімі, — розважив її Карлик Ніс. — Як чесна людина й унтеркухмейстер його світлості, я ручуся вам, що ніхто не переріже вам горло. Я зроблю вам кубельце у своїй власній кімнаті, даватиму скільки хочете їжі, а свої вільні часинки присвячу розмові з вами. А на кухні скажу, що відгодовую вас особливими травами для самого герцога. І коли трапиться добра нагода, випущу вас на волю. Гуска дякувала карликові зі слізьми на очах, а він зробив усе, як обіцяв: зарізав лише двох гусей, а для Мімі змайстрував велику клітку і сказав, що буде відгодовувати її для самого герцога якимсь особливим способом. Він і справді гарно годував Мімі тим, чим звичайно годують гусей, а носив їй печиво та різні солодощі. Коли ж у нього випадала вільна хвилинка, він сідав коло гуски і намагався розважити її сум розмовою. Вони розказали одне одному про свої пригоди й поневіряння, і Карлик Ніс довідався, що гуска Мімі — дочка чарівника Ветербока, який живе на острові Готланді. Колись він дуже посварився з однією старою феєю, і та в помсту перевернула його дочку в гуску. Коли Карлик Ніс розповів гусці свою історію, та промовила: — У таких справах я дещо тямлю, адже мій батько — чарівник. Правда, він навчив мене тільки того, що можна було переказати, але ваша розмова біля кошика з городиною, твоє несподіване перетворення з білки в людину після того, як ти почув дух того зілля, деякі натяки в словах старої, — все свідчить про те, що ти був заворожений на зіллях, отже, якщо ти знайдеш ту травичку, про яку думала стара, коли чарувала тебе, то ти можеш визволитися. 76

Це була не велика втіха для Карлика Носа: де ж її шукати, ту травичку? Проте він подякував Мімі за пораду, і в серці його зажевріла надія. Саме в той час приїхав у гості до герцога його приятель, сусідній князь. Герцог покликав до себе Карлика Носа і сказав йому: — Ну, тепер ти повинен показати всю свою майстерність. Цей князь, що гостює в мене, звик добре попоїсти і має славу найпершого ласуна, після мене, звичайно. То ти вже доглянь і подбай, щоб мій стіл щодня дивував його чудовими несподіванками. І пам'ятай, ти не смієш, поки він тут, готувати двічі однакову страву, а то я позбавлю тебе своєї ласки. На все, що тобі потрібно, ти братимеш від мого скарбника тільки грошей, скільки забажаєш. Коли для доброї страви треба буде класти в смалець золото й діаманти — клади! Краще я стану старцем, ніж почервонію з сорому перед князем. Так сказав герцог. Карлик Ніс низенько клонився і промовив: — Як ви, ваша світлість, велите, так і буде! Бог суддею, що я зроблю все, аби тільки догодити тому князеві. Карлик Ніс перевершив себе. Він не шкодував ні герцогових грошей, ні власних сил. Цілісінький день його бачили серед хмари диму і вогню, і під склепінням кухні раз у раз лунав його голос, коли він командував молодшими кухарями та кухарчуками. Сусідній князь уже два тижні гостював у герцога і був усім задоволений. П'ять разів на день вони сідали за їжу, і герцог не мав підстав ремствувати на свого карлика. І от на п'ятнадцятий день герцог звелів покликати Якоба до столу і представив його своєму гостеві, запитавши, чи вдоволений він унтер-кухмейстером. — Ти чудовий кухар, — звернувся до Якоба князь, — і тямиш, що то значить добре їсти. За весь час, як я тут, ти жодного разу не подавав двічі однакової страви, і все було чудово приготовано. Тільки скажи мені, чому ти досі не почастуєш нас королем усіх страв — паштетом "Сюзерен"? Карлик дуже злякався, бо ніколи не чув про цей королівський паштет. Однак він нічим не виказав свого переляку і спокійно відповів: — Ваша світлість, я сподівався, що ви ще довго будете гостювати при цьому дворі, а тому не поспішав. Бо чим же справді може кухар ознаменувати день від'їзду високого гостя, як не королем паштетів? — відповів карлик і вийшов. Тільки ж пішов він невеселий, бо не знав, як готується той паштет. Замкнувшись у своїй кімнаті, він заплакав гіркими сльозами над своєю недолею. Гуска Мімі спитала, чого він журиться, і коли почула про паштет "Сюзерен", то промовила: — Не журись, впини свої сльози! Цей паштет у мого батечка часто готували, і я приблизно знаю, що для нього треба: візьми отого й того стільки й стільки, а коли щось вийде і не зовсім так, то в наших панів не такий делікатний смак, щоб вони добрали толку. Карлик Ніс аж підстрибнув од радості, благословив той день, коли купив гуску, і заходився готувати короля паштетів. Спочатку він зробив трохи для проби і, побачивши, що вийшло дуже добре на смак, дав покуштувати нову страву обер-кухмейстеру, який також лишився дуже нею задоволений. Другого дня Якоб зробив паштет у великій посудині і, вийнявши його з печі та прикрасивши квітками, зараз же одіслав ще теплим до столу. А сам одяг свою найкращу одежину й теж подався до їдальні. Коли він прийшов туди, дворецький саме розрізав паштет на скибки і, подавши на дві срібні тарілочки, подав одну герцогу, а другу його гостеві. Герцог одразу поцупив до рота добрий кавалок паштету, проковтнув, плющив очі від насолоди і вигукнув: — Ах, ах, ах! Ну, це й справді король серед паштетів, зате ж і мій карлик — король серед кухарів! Правду я кажу, дорогий друже? — звертася він до гостя. Той узяв малесенький шматочок паштету, добре його розкуштував і в'їдливо посміхнувся. 77

— Страва зроблена добре, — відповів він, відсовуючи тарілку,— тільки, як я й гадав, це не справжній "Сюзерен". Герцог насупив чоло від гніву й невдоволення і почервонів з сорому. — Нікчемний собако! — люто вилаяв він карлика. — І ти наважився зробити таке своєму панові? Ти хочеш, щоб я покарав тебе за твої підлі витівки й відрубав твою величезну голову? — Ах, ваша світлість, змилуйтесь Бога ради! Адже я зробив цю страву, як велять правила нашої науки, і там не може бути ніяких нестач! — сказав Карлик Ніс, затремтівши від страху. — Це брехня, ледащо! — перепинив його герцог і одіпхнув ногою геть від себе. — Мій гість не кидає слів на вітер, отже, там і справді чогось недостає. От я тебе самого порубаю на шматки і спечу з тебе паштет! — Згляньтеся! — скрикнув карлик. — Скажіть, чого недостає цій страві, чим вона не вдовольняє вашого смаку? Не дайте мені загинути за якусь-то пригорщу борошна з м'ясом! — Це тобі нічого не допоможе, любий Носе, — відповів князь, усміхаючись. — Я ще вчора знав, що ти не зумієш зробити цієї страви так, як мій кухар. Тут недостає однієї травички, якої у вашім краї зовсім не знають, — травички смакохоти, — а без неї лишається цей паштет без присмаку, і твій пан ніколи не покуштує такого "Сюзерена", як я. Тоді герцог просто сказився від люті. — Ні, я таки їстиму його! — несамовито вигукнув він, вирячивши очі. — Присягаюся моєю герцогською честю: або я завтра почастую вас паштетом, якого ви хочете, або голова цього невігласа стирчатиме на списі перед моїм палацом. Іди, собако! Я ще раз даю тобі двадцять чотири години часу. І бідний карлик знову пішов у свою кімнату плакатися гусці на свою недолю. Тепер-то він уже неодмінно загине, бо про ту травичку сма-кохоту він ніколи не чув. — Тільки й біди? — промовила гуска, — Ну, то в цьому я тобі ще допоможу, бо мене батько навчив розумітися на всяких травах та зіллях. Може, в інший час ти загинув би, але тепер, на щастя, молодик, а саме о цій порі зацвітає та травиця. Тільки спочатку скажи мені, чи є поблизу палацу старі каштанові дерева? — Та, хвалити Бога, є доволі, — відповів Карлик Ніс, — у парку коло ставка ціла купа каштанів. А навіщо вони? — Травиця, що тобі потрібна, росте тільки при корінні старого каштана,— сказала Мімі. — Не гай часу, ходімо. Бери мене на руки, а там пустиш додолу, і я тобі поможу знайти зілля. Опинившись на волі, Карлик Ніс обережно пустив додолу гуску Мімі, і вона швидко побігла до ставу, де стояли купою каштани. Карлик Ніс шкандибав за нею у великій тривозі: це ж вона його єдина й остання надія. Він уже надумав, що робити, коли Мімі не знайде потрібної травички: краще він кинеться в став, ніж допустить, щоб йому відрубали голову. Тим часом гуска марно шукала травички; вона бігала попід усіма старими каштанами, перебирала дзьобом зілля, а потрібної травиці все не було. Бідна Мімі зі страху та жалю аж заплакала. А надворі вже смеркалось, і кругом дедалі ставало темніше, так що вже важко було розібрати щось між зіллям. Озирнувшись довкола, Якоб кинув поглядом на другий бік ставу. — Дивись, дивись, — зрадів він, — онде, на тому боці стоїть ще одне величезне старе дерево. Ходімо мерщій туди і пошукаємо, чи не цвіте там моє щастя-доля! Гуска знялася і полетіла навпростець над водою, а Якоб, щодуху перебираючи коротенькими ніжками, побіг берегом за нею. 78

Каштанове дерево було величезне, його широкі віти майже не пропускали світла, і біля стовбура було зовсім темно. Та раптом гуска спинилася мов укопана, весело затріпотіла крильми, засунула голову у високе зілля і, щось там зірвавши, простягла в дзьобі здивованому Якобу. — Оце і є та сама травичка, яка тобі потрібна, і тут її стільки, що вистачить на все твоє життя! — сказала вона. Карлик уважно розглядав травичку. Від неї йшов солодкий запашний дух, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Стебло й листячко були блакитно-зелені, а зверху вирізнялась ясно-жовта квіточка. — Яке диво! — сказав він нарешті. — Ти знаєш, мені здається, що це та сама травичка, яка перевернула мене з білочки в оцю неоковирну потвору. Чи не спробувати мені щастя? — Ні, ні, підожди, — зупинила його гуска. — Набери повну пригорщу цієї травиці, ходімо в твою кімнату, заберемо всі гроші й добро, яке ти маєш, і тоді вже спробуєш травичку. Так вони й зробили: пішли назад до палацу і поскладали в один вузлик усе, що було в Карлика Носа,— півсотні червінців,трохи одежини та черевики. Зв'язавши вузлик, карлик промовив: — Коли буде на те воля неба, зараз я позбудуся цього тягаря. Він засунув носа в травичку і глибоко вдихнув її запах. І тоді все його тіло почало з хрускотом витягатись. Якоб відчував, що його голова підіймається над плечима, скосивши очі на свого носа, побачив, як той швидко меншає; груди й плечі стали вирівнюватись, а ноги довшати. Гуска дивилася на все те диво й чудувалась. — Ой, який же ти великий, який вродливий! — вигукувала вона. — Та на тобі й сліду не шилося від карлика! Якоб дуже зрадів і, склавши руки на грудях, щиро помолився Богові. Проте він не забув, що своїм порятунком завдячує гусці Мімі. І хоча серцем він уже полинув до старих батьків своїх, вдячність перемогла те почуття. — Кому ж, як не тобі, Мімі, я повинен дякувати за те, що немовби вдруге народився? Адже без тебе я ніколи не знайшов би цієї травички і мусив би довіку залишатися гидким карликом, а може, й загинути під сокирою ката, хочу тобі віддячити й понесу тебе до твого батька: в чарівничих справах він мастак і без великого клопоту визволить тебе від чарів. Гуска аж заплакала від радості й зразу ж погодилась. Якобові пощастило непомітно прослизнути з палацу разом із нею, і обоє, не гаючи часу, рушили в дорогу. Що ж додати до цієї історії? Хіба те, що Якоб щасливо доїхав до чарівника Ветербока, що той зняв з дочки чари і наділив Якоба щедрими дарунками; що невдовзі юнак повернувся додому, і що його батько й мати впізнали в ньому свого вкраденого сина; що за подарунки Ветербока Якоб купив собі крамницю і став багатий та щасливий. (Переклад О. Олеся)

Літературна казка Тема. Василь Жуковський «Казка про Івана - царевича та сірого вовка» Мета. Ознайомити з російською літературною казкою, проаналізувати чарівні перетворення, що відбуваються у казці; познайомити з віршованою інтерпретацією фольклорних мотивів. Вчити дітей утверджувати добро і справедливість над злом, жорстокістю. Формувати навички виразного читання віршованого тексту. Виховувати доброзичливість, співчуття у ставленні до інших. Обладнання. Карта Європи, малюнки до російських казок, картки для розвитку навичок швидко читання, зошит. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Встаньте, діти, всі скоріше, Усміхніться всім миліше. Привітайтесь: «Добрий день!» Продзвенів дзвінок: «Дзелень!» 2. Актуалізація опорних знань Вправи на розвиток навичок швидко читання  Готуємо очі і увагу до читання. (Перед кожним лежить картка з буквами) д в ш н к е ї с к о А Ж в у к н и т р д ж ч Ю ч с и т к а і в ф д Я й ц у к ф в і ч с м Т н г ш д ж м т и с в Р о а н г л д б м в л Ч я м с н ш б ю в а є В н р а л щ д п л б у - Знайдіть і полічіть у таблиці букви а. - Знайдіть і полічіть у таблиці букви в. - Знайдіть і полічіть у таблиці букви м - Знайдіть і полічіть у таблиці букви с.  Тепер підготуємо до читання свій розум. Прочитайте самостійно склади з таблиці і складіть з ними слова.

кві ма де сон вес

ре до ло да ро

на теп га ра ма

це го во ти ва

( Квіти, мама, дерево, дорога, сонце, весна, тепло, вода, весло, гора) 80

3. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми - На дошці розміщені малюнки казкових героїв ( Буратіно , Незнайко, Горбоконик, Півник з казки «Про царя Салтана») - Кого ви бачите на дошці? - Звідки ви їх знаєте? - Хто вам читав ці казки, коли ви були маленькі? - Хто знає авторів цих казок? - Сьогодні ми будемо з вами мандрувати шляхами літературної казки російського письменника Василя Жуковського. 4. Повідомлення теми і завдань заняття - Ми прочитаємо чарівну літературну казку Василя Жуковського «Казка про Івана - царевича та сірого вовка», будемо аналізувати чарівні перетворення, які відбуваються у казці, вчитися визначати послідовність подій у творі, виразно читати віршований текст. Ознайомлення з життєвим і творчим шляхом поета Василь Андрійович Жуковський — російський поет-романтик, відомий перекладач. 25 років був при дворі російського імператора Миколи I. Спочатку вчителем російської мови, а згодо наставником спадкоємця престолу, майбутнього імператора Олександра II. Василь Андрійович був людиною великої сили волі, приємним доброзичливим співбесідником, справжнім другом багатьох літераторів. Будучи людиною поважно і впливовою, він допомагав багатьом відомим людям. Так, наприклад, брав участь у викупі з кріпацтва Тараса Шевченка. Вдячний поет присвятив Жуковському свій твір "Катерина". Багато уваги Василь Андрійович приділяє педагогічній діяльності. Палко любить своїх дітей доньку Олександру та сина Павла. Жуковським була створена, як він сам називав, "педагогічна поема" — книга, у яку входили азбука й арифметика, а також власні вірші, присвячені своїм діти Відомий В. А. Жуковський і як автор літературних казок. На основі твору Жуковського створений фільм "Варвара-краса — довга коса». 5. Вивчення нового матеріалу Виразне читання тексту казки за схемою «учитель + учні». Словникова робота Чатувати – стерегти; Ограда – огорожа; Відступлю – віддам. Бесіда за змістом прочитаного - Чому тільки Івану-царевичу вдалося впіймати жар-птицю, яка рвала золоті яблука в царському саду? - Яким у цьому творі зображено вовка? У яких інших казках ви його зустрічали, чим він відрізняється від тих персонажів? 5.4 Вибіркове читання - Знайдіть і прочитайте епізоди, сюжети яких зображено на малюнках? - Прочитайте, як царевич Іван із Вовком добули жар-птицю, коня та прекрасну царівну? 81

5.5 Робота в парах - Про що б вам хотілося поговорити з Іваном царевичем? Пофантазуйте. Складіть з товаришем діалог розмови і розіграйте його. - Уявіть, що ви зустрілися із чарівним Вовком. Про що б ви його запитали? 6. Узагальнення і систематизація знань Бесіда - Як би ви повели себе у такій ситуації як: Клим-царевич, Петро-царевич, Іванцаревич? - Яких помилок допустилися царевичі? - Чого навчає нас ця казка? (Утверджує добро і справедливість над злом і жорстокістю) 7. Підсумок заняття - З якою казкою ми познайомилися сьогодні на уроці і хто її написав? - Покажіть на карті країну в якій жив і працював Василь Жуковський. - Які ознаки чарівності є у казці? Завдання для тих, хто любить читати. - Прочитайте повний варіант казки. - Дізнайтесь, які ознаки народної має ця казка.

Додаток

КАЗКА ПРО ІВАНА-ЦАРЕВИЧА ТА СІРОГО ВОВКА Двним-давно жив у своєму царстві Могутній цар, що називавсь Дем'ян Данилович. Він царював премудро; Було три сигни в нього: Клим-царевич, Петро-царевич і Іван-царевич. Та ще була потіха у царя — Чудовий сад; росла у тім саду Предивна яблуня: все золоті Родили яблука на ній. Одного разу В тих яблуках царевих проявилась Велика недостача; цар Дем'ян Данилович так з того засмутився, Що похудів, утратив апетит І захворів безсонням. От нарешті Всіх трьох синів до себе він закликав І так сказав їм: "Друзі ви мої, Сини мої кохані, любий КлимеЦаревичу, царевичу Іване І Петре мій царевичу, повинні, Як діти добрі, ви мені зробити Велику послугу: в мій царський сад Занадився вночі ходити злодій, І золотих уже багато яблук Пропало; а мені пропажа ця Від смерті гірша. Слухайте ж, сини: Тому із вас, хто упіймать зуміє Під яблунею злодія нічного, Півцарства я ще за життя віддам, А як умру, то залишу і все У спадщину". Коли сини почули, Що їм сказав отець, то зговорились Ходить по черзі в сад і вартувати Там цілу ніч, щоб злодія піймать. Настала ніч, і першим в сад пішов Царевич Клим. Заліг він у густій Траві під яблунею; півгодини Пролежав там, тоді заснув так міцно, Що аж опівдні очі він розплющив І, позіхаючи, на ноги звівся. Вернувшись до царя Дем'яна, він Сказав, що злодій в ніч ту не приходив. Настала друга ніч; Петро-царевич Засів під яблунею чатувати; Годину він перемагав дрімоту, Від того часу Не крали яблук золотих, і цар Розвеселивсь, потовщав і зачав

У темряву вдивляючись, — дарма! Нічого він не бачив — і нарешті Сон подолав його; він повалився В траву і захропів на цілий сад. Давно був день, коли прокинувсь він. Прийшовши до царя, йому сказав він Так, як і Клим-царевич, що вночі Ніхто до царських яблук не приходив. На третю ніч пішов у сад Іван-Царевич вартувати в час належний Під яблунею; там він притаївся, Сидів тихенько, пильно поглядав І сон відгонив. От коли настала Глибока північ, сад весь освітило Щось наче блискавка; і що ж побачив Іван-царевич? Прилетіла швидко Жар-птиця в сад, немов зоря вогненна, І сяйвом ніч перетворила в день. За яблуню сховавшися, Іван-Царевич дивиться, мовчить, не дише, Жде, що то буде. А жар-птиця сіла На яблуню, зірвала із десяток Тих яблук золотих. Іван-царевич, Тихесенько підвівшись із трави, Схопив за хвіст крадійку; а вона Зронила яблука на землю і, рвонувшись, Із рук царенка вирвала свій хвіст І полетіла геть; проте лишилось Одно перо в царенкових руках, І сяєво таке лилось від нього, Що сад увесь навколо вогняним Здавався. До царя тоді Дем'яна Прийшов Іван-царевич, доповів Йому, що злодія найшов, і злодій Був птах, а не людина; на ознаку, Що правду він сказав, Іван-царевич З пошаною подав царю Дем'яну Перо оте, що він його з хвоста В жар-птиці вирвав. З радості отець Розцілував його.

По-давньому і їсти, й пить, і спати. Але бажання в нього загорілось: Добуть злодійку, чарівну жар-птицю. От вирушив у путь Іван-царевич; Він їхав, їхав і прибув до місця, Де розділялася на три дорога. На роздоріжжі він побачив стовп, А на стовпі такий був напис: Хто Поїде просто, буде всю дорогу Голодний і холодний; хто праворуч Поїде, буде жить, та кінь його Помре; а хто ліворуч рушить, сам Помре, та кінь його живим лишиться. Подумавши, звернув Іван-царевич У правий бік; недовго їхав він, Як вискочив із лісу Сірий Вовк І кинувся шалено на коня; Не встиг іще Іван-царевич взятись За меч, як звір коня його загриз І зник у лісі. А Іван-царевич Понурив голову і далі пішки Помандрував. Ішов недовго він, Як знов із лісу вибіг Сірий Вовк І голосом людським йому сказав: "Жалію я, царевичу Іване, Що я коня твого загриз. Та напис Ти ж бачив сам на тім стовпі. Що сталось, Те статись мало. А проте забудь Свою печаль, сідай на мене верхи; Тобі служить я чесно обіцяю, По вірі й правді. Та скажи мені, Куди тепер ти їдеш і по що?" І Сірому Іван-царевич Вовку Все розповів. А Сірий Вовк йому Так одказав: "Де розшукать жар-птицю, Я знаю. Ну, сідай мерщій на мене, Царевичу, і вирушимо з Богом". І Сірий Вовк прудкіш, ніж бистрий птах, Помчався з вершником; настала північ, І він спинивсь перед залізним муром. "Приїхали, царевичу Іване! — Сказав він. — Знай, у клітці золотій За цею огорожею живе Жар-птиця; ти її тихенько з клітки

Іван-царевич переліз ограду, В саду побачив чарівну жар-птицю В розкішній клітці золотій, і сад Освітлений був, ніби сонцем. Вийняв Жар-птицю з клітки царський син Іван Та й думає: "А в чім її везти?" Забув він Вовка Сірого пораду І клітку взяв; та звідусіль до неї Тяглися струни, і гучний навколо Розлігся дзвін; прокинулася варта, Біжить у сад, царевича Івана Хапає і приводить до царя. А цар (він звався на ім'я Далматом) Так запитав його: "Ти відкіля? І хто ти?" — "Я Іван-царевич. Мій Отець Дем'ян Данилович царює В державі славній та могутній; ваша Жар-птиця ночами літать в наш сад Занадилась, щоб красти золоті Там яблука; за нею ж то й послав Мене мій батько, славний володар Дем'ян Данилович". На теє цар Далмат сказав: "Царевич ти чи ні, Того не знаю я; та коли правду Сказав ти, то не царським ремеслом Ти промишляєш; міг мені так просто Сказать: віддай мені, Далмате-царю, Жар-птицю, — я б тобі її віддав На знак того, що ти царя Дем'яна Даниловича, славленого всюди За мудрість і величність, рідний син. Та слухай, я тобі свою жар-птицю Охоче відступлю, коли ти сам Мені коня добудеш злотогрива; Належить він могутньому царю Афронові. За тридев'ять земель Ти в тридесяте царство вирушай І випроси мені в царя Афрона Чудового коня-золотогрива Чи хитрощами роздобудь його. Коли ж повернешся ти без коня, То я розголошу по всьому світу, Що ти не царський син, а злодій; буде Тобі велика соромота й стид". Понурив голову Іван-царевич І почвалав туди, де Сірий Вовк Чекав його. І Сірий Вовк сказав: "Царевичу Іване, жаль, що ти Моєї не хотів послухать ради; 84

Дістань, але нізащо не займай Самої клітки: попадеш в біду". Та діять нічого; рушати треба За тридев'ять земель, в Афрона царство". І Сірий Вовк прудкіш за бистру птицю Помчався з вершником; вночі вони В Афронову державу прибули І біля входу у конюшню царську Спинилися. "Царевичу Іване, Послухай, — Сірий Вовк сказав, — ввійди У стайню; конюхи сплять міцно; ти Зі стайні легко виведи коняЗолотогрива; тільки не бери Його гнуздечки, — буде знов біда". В конюшню царську увійшов ІванЦаревиЧі вивів із станка коня; Але, на лихо, глянув на гнуздечку І так її вподобав, що забув Про все, що Сірий Вовк йому сказав, І зняв з кілка гнуздечку. Та й до неї Тяглися звідусіль співучі струни; Все задзвеніло; конюхи схопились, Царевича Івана упіймали І до царя Афрона привели. І цар Афрон спитав суворо: "Хто ти?" Іван-царевич те йому сказав, Що і царю Далматові; а цар Афрон повів йому: "Хороший ти Царевич! Ну, чи ж до лиця чинить Таке царевичам? Чи царське діло Ночами шлятися і красти коней? Я міг би зняти голову тобі З плечей; та жаль мені, юначе бравий, Твоєї молодості; я віддам Тобі свого коня-золотогрива, Лише поїдь за тридев'ять земель У тридесяту відсіля державу І привези мені відтіль царівну, Прекрасную Олену, любу доню Царя Касима; а коли мені Не привезеш її, то я розславлю, Що волоцюга, злодій ти й шахрай". Ізнов понурив голову ІванГлибоко запечалився ІванЦаревич: дуже, дуже не хотілось З царівною Оленою йому Розстатися, віддать її цареві Афронові; боялась і вона Того, як смерті. Сірий Вовк помітив їх горе і сказав тоді: "ІванеЦаревичу, печалишся ти марно;

Царевич і пішов до того місця, Де Сірий Вовк чекав його. І Вовк Йому сказав: "Царевичу Іване! Коли б тебе я не любив, і духу Мого б тут не було. Ну, годі охкать, Сідай на мене та й рушаймо з Богом У тридесяте царство до Касима; Тепер моє, а не твоє вже діло". І Сірий Вовк знов поскакав з ІваномЦаревичем на спині. От вони Проїхали всі тридев'ять земель І в тридесятім царстві опинились. І Сірий Вовк зсадив Івана з себе Царевича та й каже: "Недалеко Тут царський сад; я сам піду туди, А ти чекай на мене ось під цим Зеленим дубом". Сірий Вовк пішов, І переліз садову огорожу, І заховався в кущ, і там лежав Тихесенько. Аж от іде Прекрасна Олена, з нею подруги-красуні Та мамки й нянюшки. Царівна гожа На прогулянку вийшла; Сірий Вовк Того і ждав; уздрівши, що царівна Від інших відокремилася, він З куща плигнув густого, ухопив Царівну, взяв її собі на спину Та й геть чкурнув. Тоді зчинили крик Страшенний подруги її, красуні, І нянюшки та мамки. Збігся весь Касимів двір, міністри, камергери І генерали; цар велів зібрать Мисливців і спустити всіх хортів І гончаків, та все було даремне: Вже Сірий Вовк з царівною й ІваномЦаревичем далеко був, і сліду Не залишилось; тихо й нерухомо Лежала у царевича Івана Царівна у руках (так Сірий Вовк Сердешну налякав). Та ось потроху Отямлюватись почала вона, Заворушилася і оченята Розплющила прекрасні, а тоді, Очутившись, звела їх на ІванаЦаревича і вся почервоніла, Немов троянда пишна. Спалахнув Іван-царевич теж, і в ту хвилину Вони одно одного покохали Так сильно, що ні в казці розказать, Ні описать пером того не можна. 85

Я поможу твоєму горю; це Не служба ще — півслужби; справжня служба Настане ще". І от вони вже в царстві Царя Афрона. Сірий Вовк сказав: "Царевичу Іване, треба мудро Чинити нам: я обернусь в царівну; Ти йди зо мною до царя Афрона, Мене йому віддай, візьми у нього Коня-золотогрива, і рушай З царівною Оленою вперед, І жди мене у місці потаємнім; Вам ждать не буде нудно". Сірий Вовк Об землю вдарився і обернувся Царівною. Іван-царевич здав Його царю Афронові у руки, Дістав у дар коня-золотогрива І тим конем помчався, мов стріла, У темний ліс, де справжня виглядала Його царівна. У царя Афрона Тим часом готувались до весілля, І в той же день царівну під вінець Повів Афрон; коли ж їх обвінчали, І молодий збирався молоду Поцілувать, губами цар Афрон Із вовчою пащекою зустрівся, І паща та за ніс його вкусила, І не дружину красну біля себе, А Вовка цар побачив. Вовк не дуже Маніжився, а швидко збив хвостом Царя Афрона з ніг та й стриб у двері! Усі тоді у крик: "Держи, держи! Лови, лови!" Куди там! Вже ІванаЦаревича з Оленою-красою Давно догнав проворний Сірий Вовк.

Для додаткового самостійного читання За другом потужив Іван-царевич І з красною царівною в сідлі, З жар-птицею у клітці за плечима Поїхав на коні-золотогриві, І їхали вони днів три-чотири; І от, прибувши до границі царства, Де царював премудрий цар Дем'ян Данилович, побачили розкішне Шатро, нап'яте на лужку зеленім І вийшли із шатра... Та хто ж бо? Клим З Петром-царевичем. Іван-царевич Тій зустрічі був радий невимовно, Але братам його у серце заздрість Гадюкою вповзла, коли жар-птицю З царівною Оленою в Івана-Царевича побачили в руках: Була нестерпна думка їм — з'явитись Ні з чим до батька, як молодший брат З жар-птицею повернеться до нього, З Прекрасною Оленою й конемЗолотогривом, то іще ж дістане Собі півцарства, а коли помре Отець, то й спадщину обійме всю. І от вони задумали злочинство: Удавши дружбу ніжну, запросили В шатро своє Івана відпочити Царевича з Оленою-красою Після дороги. Увійшли в шатро Ті без підозри. Стомлений Іван-Царевич ліг на постіль та й заснув Глибоким сном; брати того й чекали: Ввіткнули лиходії гострий меч Іванові у груди, серед поля Його лишили, узяли царівну, Жар-птицю та коня-золотогрива І, наче добрі, вирушили в путь. Тимчасом нерухомий, бездиханний, Облитий кров'ю, на широкім полі Зловісний ворон — хижий Лежав Іван-царевич. Так птах. минув І враз, Весь день; уже хилитись починало Хто Назнає західвідкіля, сонце; з'явився у страшнім безлюдді Сірий Вовк: він, учувши, що біда настала, Уже над мертвим з чорним вороням Прибіг на допомогу; ще б хвилина, Ширяв і крякав, розпустивши крила, Було б запізно. Догадався Вовк, 86

Що мав на мислі ворон, дав йому На мертве тіло змогу опуститись, І тільки опустився той, він хап Його за хвіст; закрякав чорний злодій: "Пусти мене на волю, Сірий Вовче!" — Кричав він. "Не пущу, — той одказав, — Аж поки вороня не принесе Живої й мертвої води". І ворон Звелів летіть своєму вороняті По мертву воду та живу. І син Покірно полетів, а Сірий Вовк, Гарненько батька відчухравши, став З ним розмовляти чемно, — а старий, Бувалий ворон розповів чимало Про те, що бачив за свій довгий вік Між птиць і між людей. Уважно слухав Його оповідання Сірий Вовк І дивувався мудрості великій Його речей, проте держав за хвіст Він цупко птаха; інколи, щоб той Не забувався, м'яв його легенько В кігтястих лапах. Сонце сіло; ніч Настала і минула; зайнялась Зоря; з живою й мертвою водою В двох пляшечках з'явилось вороня, І Сірий Вовк узяв ті пляшечки, А батька ворона пустив на волю. Тоді він з пляшечками підійшов До тіла нерухомого ІванаЦаревича і мертвою водою Спочатку збризнув,— за хвилину рана Його закрилася, закостенілість Чимдуж метнулись, вирячивши очі, А шапку, скатерть і кийок лишили. Узяв Іван-царевич під пахву Кийок і скатерку, надів спокійно На себе шапку-невидимку, став Незримим разом із конем — і далі Поїхав, кинувши напризволяще Рогатих дурнів, щоб хоч далі бились, А хоч мирились. Помолившись, Царевич ліг, і скоро сном глибоким Заснув, і спав до полудня; уставши, Умившися, одягшися, він Бабі Язі докладно розказав, чого Приїхав у дрімучий ліс, і Баба Яга йому відповіла на те: "Ох, взявся ти, царевичу Іване, За справу нелегку, та не журися,

Покинула і руки, й ноги; враз Рум'янець на щоках заграв; тоді Живою бризнув Сірий Вовк водою, Іван розплющив очі, встав, потягся Та й мовив: "Як же довго я проспав?" — "І вічно спати б тут тобі, ІванеЦаревичу, — Вовк Сірий одповів, — Коли б не я; сьогодні справжню службу Я відслужив тобі; та знай, вона Остання; ти від цього дня про себе Сам дбати маєш. Тож прийми пораду Від мене і вчини, як я скажу. На світі вже братів твоїх злочинців Немає; їм могутній чарівник Кощей Безсмертний голови обом Скрутив; а ще той чарівник навіяв На ваше царство сон; твій батько славний І всі його підданці нині сплять Сном непробудним; а твою царівну З жар-птицею й конем-золотогривом Украв лихий Кощей; вони всі троє Заховані в його чаклунськім замку. Уже було надвечір; чистим полем Іван-царевич їхав, милувався Заходом сонця пречудовим. Раптом Він чує дикий крик,— поглянув... що ж? В гаю зчепились два лісовики, Кусаються, хвицаються, рогами Один одного тичуть, їх І ван-Царевич запитав: "За що у вас, Друзяки, сварка йде?" — "А от за що, — Сказав один; — три скарби нам дісталось: Кийок-бийок, та шапка-невидимка, Та скатерть-самобранка — нас же двоє; Як порівну нам розділитись? Ми Засперечалися, і вийшла бійка. Розумний чоловіче, ти порадь, Що діять нам?" — "А от що, — їм ІванЦаревич одповів, — пущу стрілу, А ви біжіть за нею; з того ж місця, Де упаде вона, біжіть до мене Навзаводи; хто перший прибіжить Сюди, той і візьме собі на вибір Два скарби; другий же візьме один. Чи згода?" — "Згода, згода!" — закричали Лісовики і стали поруч. Лук Тугий напруживши, стрілу пустив Іван-царевич; вслід лісовики 87

Все з поміччю ми Божою владнаєм. Коли ж свій подвиг славний довершиш, Я научу, як смерть тобі Кощея То і мене, стареньку, спом'яни Безсмертного дістати; слухай тільки Не лихом, а добром". Мене тепер: на морі-Окіяні, На острові великім на Буяні, Іван-царевич залишив коня Є дуб старий, під дубом тим старим Біля воріт і скатерть-самобранку Зарито скриню, ковану залізом; У нього під ногами розіслав, У скрині тій лежить пухнатий заєць, Щоб кінь натомлений міг підживитись, А качка сіра в зайці тім сидить, А сам пішов у шапці-невидимці, А в качці тій яйце; в яйці ж тім смерть З кийком про всякий випадок, з яйцем Кощеєва. Ти те яйце візьми В Кощеїв замок. Хоч було тяжкенько І з ним рушай негайно до Кощея. Йому на гору дертися круту, Коли до замку ти його прибудеш, Проте добрався він таки до замка Побачиш: змій дванадцятиголовий Кощейового. Там він раптом чує, Вхід в замок стереже; зо змієм ти Що недалеко гуслі-самогуди Не здумай битись, є на нього в тебе В саду дзвенять. У сад він увійшов Кийок-бийок, вгамує він його. І бачить: гуслі на високім дубі А ти, надівши шапку-невидимку, Висять і грають, і сама Олена Йди навпростець до чаклуна Кощея Прекрасна під тим деревом сидить Безсмертного; одразу здохне він, В задумі. Шапку-невидимку знявши, Коли при ньому ти яйце розчавиш. До неї підійшов він і рукою Гляди лиш, не забудь, коли назад Подав їй знак мовчати, потім їй Поїдеш, взяти й гуслі-сам огуди: Сказав на ухо пошепки: "Я смерть Від їх лиш гри твій батенько Дем'ян Кощейову приніс; ти почекай Данилович, вельможі всі його Мене на цьому місці; я з ним скоро І царство все, що разом з ним заснуло Упораюсь і повернусь; і ми, Прокинуться. Ну, прощавай тепер, Не гаючись, поїдемо". ІванЦаревичу Іване; Бог з тобою; Царевич знову шапку-невидимку Твій добрий кінь дорогу знайде сам; Надів; шукати думав він Кощея Як пикою звірячою своєю Безсмертного в його чаклунськім замку, Та сватанням безглуздим докучати Та він і сам до саду завітав. Царівнам красним, навівати сон Біля Прекрасної він став Олени На царства! Бий, лупцюй його, кийочку!" — І дорікати їй почав, що все "Та де ти? Покажись! — кричав Кощей. — Вона сумує. Він сказав: "ІванХто ти такий?" — "А ось хто!" — відповів Царевич твій до тебе вже не прийде, Іван-царевич, шапку-невидимку Не воскресити нам його. Та чим же Зняв з голови і саме в ту хвилину Я не жених тобі, скажи сама, Яйце об землю вдарив, і воно Моя царівно красна ще й прекрасна! Аж розлетілося; Кощей Безсмертний То годі ж опиратися дарма, Перевернувся швидко і подох. Твій опір з рук моїх тебе не вирве; Іван-царевич, вийшовши із саду Вже я..." Кийкові тут шепнув ІванЗ царівною Оленою, проте Царевич: "Починай!" Узявсь кийок Взять не забув і гуслі-самогуди, По спині тріпати Кощея. З криком, Коня-золотогрива і жар-птицю. Немов скажений,той почав стрибати, Коли ж вони зійшли з гори крутої, Крутитися; Іван-царевич, шапки На коней сіли й рушили назад, Не знявши, примовляв усе: "Додай, Гора ж тоді, жахливо затріщавши, Додай йому, кийочку! Хай собака Упала з замком, і на місці тім Затямить, як дівчат від шлюбу красти, З'явилось озеро, і довго чорний Над ним крутився дим на всю округу, Нестерпно смердячи. Іван-царевич 88

Додому коням їх везти звелів, Як знають; сам же з милою своєю Веселий їхав. Скатерть-самобранка По щирості в дорозі їм служила, Готовий завжди був смачний сніданок, Обід, вечеря — все було в свій час: На мураві пахучій рано-вранці, Опівдні під густим, розлогим дубом, Вночі — під голубим шатром шовковим, Що з двох складався рівних половин, Розділених. При кожній їх трапезі Дзвеніли гуслі-самогуди їм, Жар-птиця їм світила, а кийок Стояв біля намету на сторожі. А коні здружені гуляли разом, Качалися на оксамитних луках Або скубли траву, росою вмиту, Чи, голови на спини положивши Один одному, тихомирно спали. Іван-царевич, варту поминувши, Що біля брами царської застигла Вві сні, повів по сходах наречену В покої царські. У палаці був, Пора настала — і по довгім, славнім Урядуванні мудрий цар Дем'ян Данилович скончався, на престол Зійшов Іван Дем'янович; удвох І з любою царицею своєю Він довго жив; благословив Господь їх дітками дрібними; Сірий Вовк Душа у душу жив з царем Іваном Дем'яновичем, няньчився з його Дітьми, сам, як дитя, із ними грався, І меншеньким розповідав казки, А старшеньких навчав читать, писати Та арифметики, і їм давав Поради, вельми у житті корисні. Поцарювавши довго і премудро, І цар Іван Дем'янович скончався; За ним услід пішов і Сірий Вовк В могилу. Та знайшлись в його паперах Докладні записи про все, що він У лісі й між людьми в житті побачив, І ми тепер по записах отих Правдиве це оповідання склали.

Царевих старших, прегучний бенкет В той саме час, коли убив обох Царевичів і сон на весь народ Навів Кощей; бенкет у ту хвилину Увесь заснув, хто як сидів, хто як Ходив чи танцював; і в тому сні Так і знайшов усіх Іван-царевич; Спав стоячи Данилович Дем'ян, Біля царя міністр його двора Хропів, розкривши рот, не докінчивши Своєї мови; всі вельможі царські Заснули, як стояли, до царя Звернувши очі, нині невидющі, З улесливістю на поснулих лицях, Із усміхом, що на губах застиг. До батька підійшов Іван-царевич З Оленою Прекрасною своєю І мовив: "Грайте, гуслі-самогуди". Тоді заграли гуслі-самогуди... І все прокинулось, загомоніло, Затанцювало, заходило, ніби Нічим не перебитий був бенкет. Як цар Дем'ян Данилович побачив, Що перед ним з царівною-красою Стоїть його улюбленець Іван-Царевич, то від радості він ледве Не збожеволів: він сміявся, плакав, Дививсь, очей не зводячи із сина. І цілував його, і милував, І під кінець розвеселився так, Що взявся в боки і в танець пішов З Оленою Прекрасною. Стріляти Звелів на радощах він із гармат, Дзвонити в дзвони і народ увесь Оповістити, що вернувсь додому Іван-царевич, і йому півцарства Тепер же відступає цар Дем'ян Данилович, що буде спадкоємцем Він повним, і що завтра шлюб його З царівною Оленою у церкві Відбутись має, і що цар Дем'ян Данилович весь кличе свій народ До сина на весілля — військових, Цивільних, генералів та міністрів, Дворян великих і дворян дрібних, і Купців, міщан, простолюд весь, і навіть Всіх жебраків. Із нагоди повернення синів

(Переклад М. Рильського) 89

Літературна казка Тема. Оскар Уайльд «Щасливий Принц» Мета. Ознайомити учнів з англійською літературною казкою, учити визначати послідовність подій у творі; розширювати словниковий запас, розвивати творчі здібності учнів. Показати на основі казки гармонію прекрасного й доброго. Стверджувати думку, що добро вічне, що воно не вмирає. Обладнання. Карта Європи, портрет письменника, таблиці для характеристики дійових осіб, картки для самостійної роботи, зошит. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Встали всі рівненько, Усміхнулися гарненько. Не дрімати, не лежати, А читати й міркувати. 2. Змістовна й мотиваційна підготовка до заняття 2.1 Вправи на формування швидкої реакції Гра «Швидко слово підбери» а) Рідна, лагідна , найдорожча (хто?) …. Запашний, білий, смачний (що?)… Білий, холодний, пухкий … Червоне, солодке, соковите… Пухнаста, руда, хитра… Жовте, червоне, осіннє… Нова, цікава, бібліотечна… Сірий, зубатий, голодний… Прозора, джерельна, холодна… б) Точно і швидко добери іменник. Нявчить кіт. Гавкає … Дзижчить … Шипить … Реве … Виє …

Каркає … Лікує … Малює … Навчає … Будує … Замітає …

Креслить … Стоїть … Стрибає … Літає … Спить … Бігає …

в) Охарактеризувати персонажів або пригадати за характером героїв прочитаних книжок. Сильний, добрий … Розумний, обережний… Хитрий, обережний .. Привабливий, великодушний … Слабкий, хоробрий … Сильний, боягузливий… Вродлива, хоробра, добра, привітна … 90

3.Актуалізація опорних знань учнів Вікторина «Чи уважний ти читач?» - Які слова і вчинки братів свідчать про їх обмеженість, зарозумілість і жорстокість? - Яку останню службу відслужив Вовк Іванові? - Які «чарівні предмети» зустрілись вам у казці? Як вони допомогли царевичу? - Розкажіть про те, як Івану-царевичу вдалося побороти Кощія Безсмертного? - Доведіть, що казка має фольклорний сюжет. 4.Повідомлення теми й завдань уроку - Сьогодні на занятті ми познайомимося з казкою англійського письменника Оскара Уайльда, будемо вчитися добирати характеристики дійовим особам і їх благородним вчинкам. 5. Вивчення нового матеріалу 5.1 Ознайомлення з життєвим і творчим шляхом Оскара Уайльда. Оскар Уайльд — англійський письменник ірландського походження. Народився в Дубліні (нині це столиця Ірландії) в родині відомого лікаря. Батько Оскара був лором і окулістом. Пращури письменника переселилися до Великобританії з Голландії, а один його далекий родич був навіть королем Ірландії. Мати письменника вражала всіх своєю освіченістю. Вона також писала вірші, у яких закликала ірландців до повстання проти англійських колонізаторів. Від матері й успадкував Оскар Уайльд літературні здібності, перейняв її зневагу до пихатої англійської аристократії. Оскар змалечку був дуже співчутливим і вразливим. У нього рано прокинулася жадоба до читання. Хлопець відзначався багатющою фантазією та спостережливістю, він мав ніжну душу і вразливу вдачу. Йому боліло горе всіх знедолених і скривджених. Тому письменник був завжди на боці бідних та ображених, він засуджує немилосердних, безжалісних, пихатих, базік, хвальків, невігласів, підступних і жорстоких людей. Казки Оскара Уайльда здебільшого мають сумний кінець. Щасливого Принца скидають із п’єдесталу, гине Ластівка, Соловейко віддає своє життя, помирає Велетень, гинуть також Малий Ганс і Карлик. Але справжніх героїв, що мають співчутливе серце й покликані чесно й віддано служити своєму народові, робити йому добро, письменник благословляє іменем самого Бога. Такими є Хлопчик-зірка і юний Король. Отож письменник не був песимістом. Його твори вчать любити життя, помічати красу, цінувати доброту й добродійність, ненавидіти зло і кривду. 5.2 Виразне читання вчителем казки 5.3 Перевірка розуміння змісту прослуханого - Який вигляд мав Щасливий Принц? - Як ви гадаєте, чому ластівка погодилась виконувати прохання Принца, а не полетіла до Єгипту? 5.4 Виразне читання учнями уривку казки - Кому Ластівка віднесла рубін? Що вона відчувала після цього? 91

- Оцініть ставлення жителів міста до Щасливого Принца. Доповніть свої міркування словами з тексту. - За якої умови, на думку Принца, його можна назвати щасливим у палаці Безтурботності? - Чи зрозумілі вам почуття, що їх переживав Принц-статуя? Коли ви їх виявляли? 5.5 Робота над характеристикою головної дійової особи - Зайдіть у тексті казки і випишіть слова, за допомогою яких описано його характер та зовнішній вигляд. Характер Зовнішній вигляд Всі були в захваті від Принца Покритий тонесенькими листочками чистого золота. Він у нас прекрасний. Замість очей сяяли два сапфіри, а на рукав»ї шпаги пломенів великий рубін. - Поводься так, як Щасливий Принц. Ноги прикуті до п’єдесталу. - Чисто тобі ангел! Очі Щасливого Принца були повні сліз. - Віднеси рубін з руків’я моєї шпаги хворому хлопчикові. - Яким раніше був характер Принца, коли він жив у палаці Безтурботності? 5.6 Вправи на розвиток швидкості читання - Позмагайтеся, хто швидше знайде абзац, який містить такі слова: «… Місце чудове і свіжого повітря багато. …» « … Всі придворні називали мене «Щасливим Принцом»…» «… Ластівка шмигнула у вікно і поклала рубін на стіл…» 6.Узагальнення і систематизація знань 6.1 Визначення послідовності подій казки - Уважно прочитайте цитати з різних епізодів казки. Розташуйте їх відповідно до перебігу подій у творі. Позначте цифрами. (Цитати записані на картках)

Ластівка вернулася до Щасливого Принца і розповіла йому все. А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. Очі Щасливого Принца були повні сліз. Певне, я скоро видужаю, - і заснуло солодким сном. І раптом вона побачила статую на високій горі. 7. Підсумок заняття - Чому ця казка набула популярності у всьому світі? - Чи доводилося вам робити добрі вчинки? - Про що найважливіше хотів розповісти автор читачеві? - Доведіть, що цей твір – казка. Завдання для тих, хто любить читати. - Прочитайте повністю казку. - Пофантазуйте. Придумайте своє закінчення казки «Щасливий Принц» 92

Додаток ЩАСЛИВИЙ ПРИНЦ На високій колоні стриміла над містом статуя Щасливого Принца. Він був зверху донизу покритий тонесенькими точками щирого золота. Замість очей у Принца сяяли два сапфіри, а на руків'ї шпаги пломенів великий рубін. Усі були в захваті від Принца. -— Він у нас прекрасний, мов флюгер-півень, — зауважив Міський Радник, що хотів уславитись як цінитель мистецтва. — От тільки користі від нього менше, — додав він, боячись, щоб його не запідозрили в непрактичності, хоч насправді він був ще й який практичний. — Чому ти не можеш поводитись, як Щасливий Принц? — дорікала розсудлива матуся своєму хлоп'яті, яке заливалося слізьми, вимагаючи місяця з неба. — Он, дивись, Щасливий Принц ніколи й не подумає чогось там вередувати. — Я радий, що на білому світі є хоч один щасливець! — пробубонів, надивившись на ту дивовижну статую, один зневірений бідолаха. — Чисто тобі ангел! — дивувалися Діти з Притулку, виходячи з собору в яскраво-червоних пелеринках і чистеньких білих фартушках. — Що це ви кажете? Хіба ви коли-небудь бачили ангела? — здивувався Вчитель Математики. — Авжеж, бачили — уві сні, — відповіли Діти з Притулку, і Вчитель Математики насупився, бо йому не подобалося, що діти бачать сни. Якось уночі над містом пролітала Ластівка. її подруги ось уже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона відстала, бо закохалася в чудовий Очерет. Уперше вона зустрілася з Очеретом ще навесні, коли ганялася за великим жовтим метеликом. Ластівку так зачарував гнучкий стан Очерету, що вона зараз же й защебетала до нього. — Можна, я покохаю тебе? — запитала Ластівка, яка любила зразу переходити до діла, і зелений Очерет низько вклонився їй. Тоді Ластівка закружляла навколо нього, черкаючи крильцями воду, аж побігли срібні брижі. Отак Ластівка цілісіньке літо залицялася до Очерету. — Що за безглузда любов? — щебетали інші ластівки. — Адже в того Очерету немає грошей, а родичів — більш ніж треба. І справді, на річці росло повно очерету. Потім, коли настала осінь, усі ластівки полетіли у вирій. Як їх не стало, наша Ластівка відчула себе вкрай самотньою, і Очерет помалу став їй набридати. — Так він не вміє розмовляти, — сказала ластівка. — До того ж, мабуть, він ще й не стійний, бо все заграє з вітерцем. І справді, тільки-но повіє вітерець, Очерет у й вклониться, та так зграбно! "Та й сидень він, — міркувала далі Ластівка, — я люблю мандри, отже, й чоловік мій повинен любити мандри". — Ну то як, полетиш зі мною? — запитала його нарешті Ластівка. Та Очерет тільки похитав головою: він так любив свою домівку! — Ах, то ти тільки жартував зі мною! — крикнула Ластівка. — Тоді я лечу в Єгипет, до пірамід. Прощавай. І вона знялась та й полетіла. Цілий день літала, а надвечір побачила велике місто. - Де ж переночувати? — промовила сама себе Ластівка. — Сподіваюсь, місто приготувалося мене зустрічати. І раптом вона побачила статую на високій колоні. - Отут я й зупинюся! — вигукнула вона, місце чудове, і свіжого повітря багато. І Ластівка сіла просто між ступнями Щасливого принца. — Та у мене золота спальня! — вдоволено промовила вона, поглянувши довкола. І заходилась лаштуватися спати. Але не встигла вона сховати голівку під крило, як на неї раптом упала велика крапля води. 93

— Що за дивина! — вигукнула Ластівка. На небі ні хмаринки, світять зорі, і дощ іде Клімат на півночі Європи просто жахливий! Мій Очерет любив дощ, але ж він був такий егоїсі1 А потім упала ще одна краплина. — Яка користь від статуї, коли вона не може захистити від дощу? Треба пошукати якогось затишного димаря,— промовила Ластівка і вже хотіла летіти. Та не встигла вона розпростати крила, як упала третя краплина. Ластівка глянула вгору, і що ж вона побачила! Очі Щасливого Принца були повні сліз. Сльози котилися вниз по золотих щоках. Обличчя Принца було таке гарне в місячному сяйві, що Ластівку взяла жалість. — Хто ти такий? — запитала вона. — Я Щасливий Принц. — То чому ж ти плачеш? Я вже вся мокра від твоїх сліз. — Коли я ще був живий і в мене було справжнє людське серце, я не знав, що таке Сльози, — відповіла статуя. — Я жив у палаці Безтурботності, куди смуткові не можна заходити. Цілими днями я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював на балах у Великій Залі. Довкола саду стояв могутній мур, і мені жодного разу не спало на думку запитати, що діється там, за тим муром. Адже все коло мене було таке чудове! Всі придворні називали мене щасливим Принцом", і я таки й справді був щасливий, якщо у втіхах — щастя. Так я жив і отак помер. А тепер, коли я вже неживий, мене поставили ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. І, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз. "Як? То він не весь золотий?" — подумала ластівка, але вголос цього не сказала, бо була дуже чемна. — Ген там,— вела далі статуя тихим мелодійним голосом, — ген там у вузькій вуличці стоїть убогий будинок. Одне вікно в ньому відчинене, і я бачу жінку, що схилилась над столом, обличчя її худе й стражденне, руки шкарубкі й червоні від уколів голки, бо вона кравчиха. на гаптує квіти пасифлори на атласній сукні найвродливішої з фрейлін Королеви — в сукні фрейліна з'явиться на придворний . А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів. Мати ж нічого, крім річкової води, не може йому дати, і дитя безперестанку плаче, Ластівко, люба Ластівонько, чи не віднесла б ти рубін з руків'я моєї шпаги? Я ж не можу шити з місця, ноги мої прикуті до п'єдесталу. Але я мушу поспішати до Єгипту, — відповіла Ластівка. — Мої посестри кружляють понад Нілом і розмовляють з пишними лотосами. Скоро вже вони полетять ночувати до гробниці Великого Царя. Там лежить він сам у розмальованій домовині. Він загорнений у жовте вбрання і набальзамований пахкими травами. Його шия обвита блідо-зеленим нефритовим ланцюжком, а руки в нього — мов зів'яле листя. — Ластівко, Ластівко, люба Ластівонько! Зостанься тут на одну тільки ніч і будь моїм посланцем. Хлопчика так палить спрага, і мати його така смутна. — Не дуже я полюбляю отих хлопців, — відказала Ластівка. — Минулого літа, коли я жила над річкою, мірошникові діти, лихі хлопчиська, завжди кидали камінцями в мене. Звичайно, вони жодного разу не влучили, бо ми, ластівки, дуже спритні, а до того, я походжу з роду, що славився особливою спритністю. Та все ж це було дуже нечемно. Але Щасливий Принц був такий сумний, що Ластівці стало жаль його. — Тут дуже холодно, — сказала вона, — та байдуже, я зостануся тут на цю ніч і буду 94

твоїм посланцем. — Дякую тобі, люба Ластівонько, — мовив Принц. І Ластівка виклювала з руків'я його шпаги великий червоний камінець і з рубіном у дзьобику полетіла понад дахами міста. Вона пролетіла над дзвіницею собору, де статуї ангелів з білого мармуру. Вона пролетіла над королівським палацом і чула звуки музики. На балкон вийшла вродлива дівчина зі своїм коханим. — Яке диво ці зірки,— сказав він до неї,— яка дивна влада кохання! — Сподіваюсь, моя сукня буде вчасно пошита до придворного балу, — відповіла дівчина. — наказала вигаптувати на ній квіти пасифлори, а ці кравчихи такі ледачі. Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щоглах кораблів. Потім вона пролетіла над гетто і побачила старих євреїв, що складали торгові угоди між собою і зважували монети на мідних терезах. Та ось, нарешті, вона відлетіла до вбогого будинку й заглянула у вікно, хлоп'я кидалося в гарячці, а мати на мить заснула — так натомилася. Ластівка шмигнула вікно й поклала рубін на стіл біля наперстка кравчихи. Потім обережно покружляла над ліжком, навіваючи прохолоду на чоло хлоп'яти. — Як мені стало добре! — мовило дитя. — певне, я скоро видужаю, — і заснуло солодким ом. Ластівка вернулась до Щасливого Принца і розповіла йому все. — Дивно, — сказала вона насамкінець, — але мені тепло, хоч надворі страшенний холод. — Це тому, що ти зробила добре діло! — пояснив їй Принц. І Ластівка задумалась над цим, а тоді й заснула. Від думок її завжди хилило на сон.

Для додаткового самостійного читання Коли розвиднілось, Ластівка полетіла до річки купатись. — Що за дивне явище! — вигукнув Професор Орнітології, що саме йшов містком. — Ластівка взимку! І він докладно описав це у місцевій газеті. Всі цитували ту статтю: в ній було повнісінько таких слів, яких ніхто не розумів. "Сьогодні ж уночі лечу до Єгипту",— сказала собі Ластівка і зразу повеселіла. Вона відвідала пам'ятники міста і довго сиділа на шпилі церковної дзвіниці. Але хоч би де вона з'явилась, горобці негайно починали цвірінькати: а поважна чужинка! Яка поважна чужинка!" : було дуже приємно чути таке про себе. Коли зійшов місяць, Ластівка знову повернулась до Щасливого Принца. — Є в тебе які доручення в Єгипет? — голосно запитала вона. — Я зараз вирушаю. — Ластівко, люба Ластівонько! — заблагав принц. — Чи не побула б ти ще одну ніч біля не? — На мене чекають в Єгипті, — відповіла Ластівка. — Завтра мої посестри летять на другі пороги Нілу. Там в очеретах лежать бегемоти, а на великому гранітному троні сидить Мемнон. Цілісіньку ніч він не зводить погляду з зірок, а коли сходить ранкова зірниця, є її радісним окликом. Опівдні жовті леви сходяться до річки на водопій. У них очі виблискують, як зелені берили, а рикання їхнє гучніше за рев водоспаду. 95

— Ластівко, люба Ластівонько! — промовив принц. — Ген там, за містом, я бачу юнака в мансарді. Він схилився над столом, над паперами. Перед ним у склянці зів'ялі фіалки. У то кучерявий каштановий чуб, губи рожеві, мов гранати, а очі великі й задумливі. Він поспішає закінчити свою п'єсу для Директора Театру, але так змерз, що несила йому більше бігати. Протопити ж і нагріти кімнату нічим, і голоду паморочиться голова. — Гаразд, побуду ще одну ніч біля тебе, — погодилася Ластівка. У неї було таки дуже ре серце. — Віднести йому другий рубін? — На жаль, я не маю другого рубіна, - сказав Принц. — Єдине, що в мене зосталось, це — очі. Вони зроблені з рідкісних сапфірів, привезених ще тисячу років тому з Індії. Виклюй один сапфір і віднеси тому юнакові. Він продасть коштовний камінчик ювелірові, купить харчів та дров і докінчить свою п'єсу. — Любий Принце, не можу я цього зробити! - вигукнула Ластівка й заплакала. — Ластівко, Ластівонько! Вволь мою волю! І Ластівка видзьобала Принцові око й по несла до вбогого житла драматурга. Влетіти до кімнати було не важко, тому що в дахові була дірка. Крізь неї Ластівка й прошмигнула всередину. Юнак сидів, затуливши обличчя долонями, і навіть не чув помахів крилець, а тоді глянув і побачив неймовірної краси сапфір на зів'ялих фіалках. — Ого, мене починають цінувати! — радісно вигукнув він. — Це від якогось багатого поклонника. Тепер я вже закінчу свою п'єсу. І його лице засяяло від щастя. А вранці Ластівка полетіла до гавані. Там вона сіла на щоглу великого корабля і дивилась, як матроси витягають канатами великі ящики з трюму. — Нумо, р-разом! — щораз кричали вони, підіймаючи ящик. — Я відлітаю до Єгипту! — гукнула їм Ластівка, проте ніхто не звернув на неї уваги. А коли зійшов місяць, вона знову повернулась до Щасливого Принца. — Я прилетіла попрощатися з тобою! - крикнула вона йому. — Ластівко, люба Ластівонько! — заблагав Принц. — Побудь іще одну ніч біля мене! — Зараз зима, — відказала Ластівка, — і тут незабаром випаде сніг. А в Єгипті сонечко зігріває зелені пальми, і крокодили повитягувались у драговинні й ліниво поглядають довкола. Мої посестри вже ліплять гнізда в Бальбекському храмі, а рожеві та білі голуби дивляться на них і воркують. Любий Принце, я мушу залишити тебе, проте я ніколи, ніколи тебе не забуду, а коли прийде весна, я принесу тобі з Єгипту два коштовні камінчики замість тих, які ти віддав. Я знайду там рубін, червоніший від червоної троянди, і сапфір, голубі ший за морську хвилю. — Внизу, на площі, — вів далі Щасливий Принц, — стоїть маленька дівчинка, що торгує Сірниками. Вона впустила сірники в рів, і вони геть зіпсувались. Батько битиме її, коли вона не принесе додому грошей. Дівчинка он стоїть гірко плаче. Боса, без панчіх, і голівка не запнута. Виклюй друге моє око та віднеси дівчинці, і батько не битиме її. — Гаразд, я залишусь біля тебе ще одну ніч, — казала Ластівка,— проте виклювати тобі друге око я не можу. Адже ти станеш зовсім сліпий. — Ластівонько, люба Ластівонько, — мовив Принц, — уволь мою волю. І вона виклювала Принцові друге око, й підлетіла до дівчинки, і впустила той коштовний камінчик їй просто на долоню. — Яке гарнюсіньке скельце! — зраділа дівчинка і, сміючись, побігла додому. А Ластівка звернулась до Принца. — Тепер ти сліпий,— сказала вона,— тож залишуся біля тебе навіки. — Не треба. Ластівонько моя, — відповів бідолашний Принц, — ти мусиш летіти до Єгипту. — Я залишуся біля тебе навіки,— повторила Ластівка й заснула біля Принцових ніг. 96

Весь наступний день вона сиділа в Принца на плечі, розповідаючи йому про те, що бачила в чужих краях: про рожевих ібісів, що довгими вервечками стоять на мілинах Нілу й дзьобами виловлюють золоті рибки; про старого, як сам світ, Сфінкса, що мешкає в пустелі і знає геть усе; про купців, що повільно йдуть поруч зі своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про Царя Місячних гір, який з лиця, мов ебенове дерево, і поклоняється великій брилі кришталю; про велику Зелену Змію, що спить на пальмі, а двадцять жерців годують її медяниками, та про пігмеїв, що плавають по великому озері на широких пласких листках і всякчас воюють з метеликами. — Люба Ластівонько, — сказав Принц, — ти розповіла мені про справжні дива. Але найдивніше в світі — це людські страждання. Як їх розгадати? Тож облети моє місто, Ластівонько, розкажи мені про все, що побачиш. І Ластівка полетіла над містом і побачила, як розважаються багатії в розкішних палатах, а бідаки сидять у них під ворітьми. Вона завернула в темні закутки і побачила бліді личка, нужденних дітей, що сумно дивилися на чорну вулицю. А під мостом двоє хлопчаків лежали обнявшись, намагаючись зігріти один одного. — їсти, як нам хочеться їсти! — скиглили вони. — Ану забирайтеся звідси! — гримнув Поліцейський. І діти вийшли на дощ. Ластівка вернулась до Принца й розповіла йому про все, що бачила. — Я весь позолочений, — сказав Щасливий Принц. — Зніми з мене золото листочок за листочком і роздай бідним. Люди чомусь гадають, що в золоті щастя. *Листочок за листочком Ластівка знімала з статуї золото, аж доки Щасливий Принц зробився весь тьмяний і сірий. Листочок за лис-очком роздавала вона щире золото бідним, і дитячі личка рожевіли, діти починали сміятись і гратися в різні ігри на вулиці. — У нас є хліб! — радісно гукали вони. Потім випав сніг, а за снігом прийшли морози. Вулиці засріблилися, вони стали такі блискучі; довгі бурульки, немов кришталеві ножі, позвисали з дахів будинків; всі повдягали кожушки, а хлопці в червоних шапочках каталися по льоду на ковзанах. Бідній Ластівці мороз дошкуляв дедалі більше, але вона не кидала Принца, бо вірно покохала його. Вона крадькома хапала крихти хліба біля дверей пекарні тоді, коли пекар одвертався, і намагалася хоч трішки зігрітися, махаючи крильцями. Та нарешті вона зрозуміла, що настав час помирати. В неї тільки й лишилося сил, об востаннє злетіти Принцові на плече. — Прощай, любий Принце! — прошепотіла на. — Можна, я поцілую твою руку? — Я радий, що ти, нарешті, летиш до Єгипту, ластівонько! — мовив Принц. — Ти надто довго затримувалася тут; але ти мусиш поцілувати мене в губи, тому що я люблю тебе. — Не до Єгипту я лечу, — відповіла йому ластівка. — Я лечу в Оселю Смерті. Адже смерть — рідна сестра Сну, чи не так? І вона поцілувала Принца в губи і впала мертва до його ніг. У ту ж мить пролунав дивний тріск усередині статуї, ніби там щось розірвалось. То розкололося свинцеве серце. Був таки справді лютий мороз. Рано-вранці вийшов на площу прогулятися Мер Міста зі своїми Радниками. Проходячи повз колону Принца, він звів погляд на статую: — Лишенько! До чого ж обшарпався цей Щасливий Принц! — вигукнув Мер. — Ай справді обшарпався! — підхопили Міські Радники, які завжди і в усьому погоджувалися з Мером. І вони підійшли до статуї, щоб оглянути її зблизька. — Гляньте: рубін із його шпаги випав, очі зникли, позолота вся зійшла,— вів далі Мер. — Та він анітрохи не кращий за жебрака! — Анітрохи не кращий за жебрака! — в одно повторили Міські Радники. — А біля його ніг лежить якась мертва пташка! Нам, певне, треба видати розпорядження: пташкам тут гинути забороняється. 97

І Секретар Міської Ради негайно занотував цю пропозицію. І скинули статую Щасливого Принца. — Оскільки в ньому вже немає краси, то й користі немає! — казав Професор Естетики в університеті. І розплавили статую на горні, і скликав Мер Міську Раду, щоб вирішити, що робити з металом. — Звісно, нам потрібна нова статуя, — сказав Мер, — і хай ця статуя зображає мене! — Мене! — повторив за ним кожен Радник, зчинилася між ними суперечка. Недавно я чув про них: вони й досі спекаються. — Дивно! — сказав Головний Ливарник. — Є розбите свинцеве серце ніяк не топиться в горні. Доведеться його викинути геть. І шпурнули серце на смітник, де лежала мертва Ластівка. І звелів Бог ангелові своєму: — Принеси мені дві найцінніші речі, які є в тому місті. І приніс йому ангел свинцеве серце та мертву пташку. — Ти правильно вибрав, — сказав Бог. (Переклад О. Олеся)

Літературна казка Тема. Сільвіо Д'Арцо «Пінгвінятко без фрака» Мета. Познайомити учнів з італійською літературною казкою, проаналізувати чарівні перетворення, що відбуваються у казці, учити визначати послідовність подій; висловлювати свою думку щодо прочитаного; розвивати навички виразного читання і стислого переказу казки. На прикладі героя казки показати дітям, що своїм розумом, наполегливою працею можна досягти здійснення заповітної мрії. Обладнання. Карта Європи, роздатковий матеріал до гри «Де шифрувальник», «Морський бій», таблиця до гри «Добре-погано», зошит. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття В чарівну країну Вирушимо разом. Перешкоди всі пройдем, Хто не хоче працювати, Із собою не візьмем. - Чи здогадалися ви, що це за країна? Ні? Ось вам і перша першкода. Подолати її, тобто відгадати назву чарівної країни, вам допоможе «Мобільний телефон». Пограємо у гру «Дешифрувальник» 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. 2.1 Гра «Дешифрувальник» 1

АБВ

ГҐДЕ

ЄЖЗИ 8

ІЇЙ

КЛМ

НОП РСТ УФХ ЦЧШЩ ЬЮЯ - Літери у нашому мобільному телефоні розташовані під цифрами на кнопках. Кожній цифрі відповідає кілька літер. Щоб відгадати зашифроване слово, треба вибрати тільки одну літеру. Отже, будьте уважними, номер: 471540 Відповідь: 4 7 1 5 4 0 Італія - Молодці! Відгадали! Перешкоду подолали! Це країна Італія. - Покажіть на карті Європи де знаходиться ця країна. 2.2 Гра «Морський бій» - Назву казки ви дізнаєтесь, коли подолаєте другу перешкоду. - Розшифруйте назву казки і оголосіть її. Код: Б-7, Е-4, А-6, Д-7, Е-5, Б-4, Д-6, Є-5, Є-10, И-4, Е-9. 99

Ж-2, И-5, И-10 Б-3, Ж-6, Е-6, Д-4, Е-6. Відповідь: Пінгвінятко без фрака.

3. Повідомлення теми й завдань уроку - Сьогодні ми познайомимося з казкою італійського письменника Сільвіо Д'Арцо «Пінгвінятко без фрака» Ми будемо вчитися виразно читати текст, аналізувати вчинки і характер дійових осіб, висловлювати свою думку щодо прочитаного. 4. Вивчення нового матеріалу. 4.1 Ознайомлення з біографічними даними письменника. Сільвіо Д'Арцо — італійський письменник . Літературну творчість розпочав надзвичайно рано. Його збірка оповідань "Маски" та книжок і поезій "Світло і півтінь" побачили світ, коли авторові було всього 15 років. Найбільшим успіхом користувався роман Сільвіо "Чужий дім". Вже після смерті Д'Арцо видано чималу збірку його творів, що, крім віршів, оповідань та повісті, містить також його літературні казки. 100

4.2 Виразне читання тексту вчителем 4.3Словникова робота Гроша ламаного- не було ні копійки. Ватажок – керівник групи. Глипнув - подивився. 4.4Читання й аналіз казки учнями  Виразне читання уривку казки від слів «Коли розколюється яйце…» до слів «Не могли ним ніяк намилуватися.» - Розкажіть про народження маленького пінгвін ятка. Чим цікавий початок казки?  Виразне читання уривку казки від слів «Ми забули дати синові ім’я.» до слів «Лімпо, ім’я це, власне, нічого не означає.» - Чому Пінгвіниха-мама не дозволила Пінгвіну-татові назвати сина красивим ім’ям Лімпопо? Що непокоїло батьків малюка?  Виразне читання уривку казки від слів «Аж раптом, за якихось півгодини, пінгвін ятко повернулося.» до слів «Не хотілося б примушувати однокласників та вчителя чекати на мене» - Чому Лімпо повернувся зі школи? Як ви вважаєте, чи справедливим було ставлення до пінгвіняти учителя та учнів? - На вашу думку, чому на його запитання батьки не дали відповіді? 4.5 Гра «Добре-погано» - Розгляньте ставлення автора казки до героя з різних точок зору: назвати погані та хороші риси. Що автор схвалює, а що засуджує в казці? Добре

Погано

Учні заповнюють таблицю. Діляться думками. - Поміркуйте, як автор ставиться до свого героя? 5. Узагальнення та систематизація знань 5.1 Робота з прислів’ями - Виберіть з поданих прислів’їв те, яке на вашу думку відповідає змісту казки. Який рід, такий і плід. Без труда нема й плода. Чого лев не зможе, те зробить лис. Сильний переможе десятьох, а кмітливий - всіх. 5.2 Усний твір - Пофантазуйте! Чи зміниться пінгвін, одержавши чудовий фрак? 5.3 Повідомлення ерудитів Підготовлення учні розповідають про пінгвінів. Білі груди, чорний фрак і смішна хода — це симпатичні пінгвіни. Зараз на Землі живе до 18 видів цих птахів. Зріст найменших — 40 см, вага — 50 кг, зріст найбільших — 120 см, вага — 145 кг. 101

Пінгвіни живуть колоніями. У деяких гніздівках — сотні, тисячі і навіть мільйони птахів. Імператорський і королівський пінгвіни - єдині у світі птахи, що висиджують кладку з одного-однісінького яйця на своїх лапах. Спочатку пташенята ховаються у складці на животі, а потім збираються в загальну групу — дитячий садок. Тоді тато і мама можуть спокійно вирушати в море за їжею, адже апетит у пташеняти росте з кожним днем. А як же пінгвіни-батьки відшукують своє дитятко серед галасливого натовпу пінгвінят ? Виявляється, по голосу. Всі маля та на вигляд однакові, а голоси у них різні. 6.Підсумок уроку - Що саме вам сподобалося у казці? - Що не сподобалося? Чому? - Чого вчить нас ця казка? ( Своїм розумом, наполегливою працею можна досягти здійснення мрії.) Завдання для конкурсу ерудитів - Зіставте початок казок різних народів. Що дивовижного ви відкрили? - Прочитайте повний варіант казки. Придумайте своє закінчення.

102

Додаток ПІНГВІНЯТКО БЕЗ ФРАКА Ця історія про пінгвінятко Лімпо. Про те, як воно спромоглося добути власний фрак. Якщо ваша вчителька скаже, що історія ця занадто чудернацька і такого не буває, то що ж нехай так. А ви, хлопчики й дівчатка, ширше розплющуйте очі, нашорошуйте вуха і уважно слухайте. Отож я починаю. Коли розколюється яйце, всі знають, що його використовують на пиріг або тістечка: чим більше яйце, тим пишніше тісто. Це також зрозуміло, як Божий день... Гаразд... Коли ж нарешті розкололося яйце, про яке я поведу мову, — а це було отакенне яйце! — вийшов не пиріг і не тістечка, а веселе свято. Річ у тім, що з того яйця вистромилася голівка пінгвінятка, котрому саме пішов перший день, перша година, першої хвилина життя. І якщо взагалі є щастя на цьому світі, то пінгвіняткові мама і тато були безмежно щасливі. Вони тільки те й робили, що вигрівали свого малюка, співали йому колискових, розказували казочки про тюленів та чайок. Не могли ним ніяк намилуватися. Минув день, другий, третій. Пінгвінятко, самі розумієте, підростало. — Ось тобі й маєш! — вигукнув Пінгвін-тато, ляснувши себе крилом. — Ми так захопилися вихованням сина, що забули про одну важливу «річ. — Якусь дорогу річ? — занепокоїлась мама. Адже ніде правди діти, не мали вони й гроша ламаного. — Та ні. Ми забули дати синові ім'я. В цьому віці кожна дитина має ім'я. Назвімо нашого малюка Лімпопо. Тобі подобається?.. Проте мама чомусь замислилась. — Ім'я наче непогане, та й милозвучне. Але тобі пояснити?.. Чи не задовге для нашого малюка. Такий крихітка... Ще що вигадала, — відмахнувся тато. — аж він ще виросте! — Все одно... все одно... — сумнівалася мама, — може статися, що малюк не запам'ятає таке складне ім'я. Уявляєш, якого сорому можна набратися? — Чисто жіночі міркування, — ображено зауважив Пінгвін-тато. Пінгвіниха-мама, збагнувши, що вже дійшло образи, надумалась викласти все, як є. — Бачиш, ім'я Лімпопо навіть занадто красиве для нього... Таке ім'я для заможних. Для якось багатія, якщо взагалі не для ватажка зграї. А насправді ж йому судилася (о, Боже! Мій бідолашний синок ще не знає...) доля найбіднішого пінгвіна у світі. Він не матиме анічогісінько. І життя випаде йому нелегке... Тому я воліла б дати йому просте, непишне ім'я, що нічого б не значило. Пінгвін-тато понурив голову. — Твоя правда, життя його не буде легке. Тож назвімо його... Лімпо, ім'я це, власне, нічого не означає. Втім, воно не повне. Так, уламочок. Саме цієї хвилини малюк прокинувся, замахав крильцями, покрутив дзьобом, одне слово, вчинив бучу. — Ой лишенько! — вигукнула Пінгвіниха-мати, приголубивши синочка. — Він усе розуміє. Минув якийсь час. Пінгвінятко навчилося твердо стояти на лапках, ходити, говорити (хоч і не завжди правильно), пірнати, плавати, ловити рибу, відрізняти сніг од льоду й багато чого іншого. Воно було по-своєму щасливе. Та ось настав великий день: разом з іншими пінгвінятами Лімпо мав іти до школи. А оскільки він був слухняний та розумний, обіцяв гарно вчитися, то й не вередував. — До побачення, повернуся о шостій вечора,— сказав Лімпо, — принесу, якщо зумію, "п'ятірку". Узяв собі рибину на сніданок, поцілував тата й маму і почимчикував до школи. "Сподіватимемося, що все буде добре", — подумав Пінгвін-тато. 103

— Так, так, — підхопила вголос Пінгвіниха-мама. "Буде просто жахливо, якщо..." — думав далі тато. — Авжеж, авжеж, — підтвердила мама вголос. — Жахливо! (Вони так вивчили одне одного за роки спільного життя, що думати й говорити було я них майже те саме). Аж раптом, за якихось півгодини, пінгвінятко вернулось. "Отже, щось не так", - подумала мама. — Атож, — додав тато. — На жаль, на жаль обоє гірко зажурилися. — Татусю й матусю, пробачте, любі, — мовив Лімпо якнайчемніше, бо й справді був гарно вихований. — Але ж ви забули... одягти мене у фрак. Всі діти у фраках - вони на мене так дивно поглядали й перешіптувались між собою, декотрі навіть обнюхали мене... Та й учитель не пустив до класу і зауважив, що непристойно приходити в школу в самій сорочці. Уявляєте який сором. Звичайно, я пообіцяв, що швиденько побіжу додому, вдягну свій фрак і за півгодини повернуся. Ну, а тепер, любі мої, дайте мені хутко мій фрак! Не хотілося б примушувати однокласників та вчителя чекати на мене. Але тато і мама не мали грошей на фрак, тож стояли похнюпившись і не знали, що й відповісти сину. "Може, позичити йому свій на сьогодні?" — подумав Пінгвін-тато. Мама звела очі, подивилася пильно на нього і похитала головою. "Ні, ні. Це неможливо, — сказала подумки. — Твій пошарпаний, у плямах, геть потертий. І до того ж ти огрядний". — Авжеж, авжеж, — проказав тато вголос. — Отже, вибачайте, тат... — почав був знову малюк. І тоді тато, прокашлявшись раз, другий, мовив: — Я скажу тобі все, як є, любий Лімпо. Твій фрак... його, власне, немає. Лімпо зачудовано глипнув на тата, перевів погляд на маму, замислився. — То його ніде-ніде немає? — На жаль, ніде. — А може, завтра він з'явиться? — забриніла надія в голосі пінгвінятка. — Ні, й завтра його не буде... — відказав тато. Лімпо глянув на маму. — Ой, леле!.. Скажу тобі, любий Лімпо, — похитала головою мама, — ані завтра, ані в позавтрашні дні. Лімпо трохи помовчав. — Але, любі тату й мамо, я хотів би знати: чому? Це було його перше "чому?", але відповіді так ніхто і не дав.

Для додаткового самостійного читання І ось, за кілька днів, Лімпо повідомив своїх батьків, що він вирішив на один-два сезони податися в чужі краї, де його ніхто-ніхто не знає і не вказуватиме на нього пальцем. Він сподівався знайти роботу, щось із заробленого заощадити згодом, повернувшись додому, купити собі фрак. Та батьки й слухати нічого не хотіли. В його віці мандрувати далеко від домівки? Про це навіть подумати страшно! Хіба ж він знає, яка небезпека чигає на нього? До того ж він не знає, хто такий морж, білий ведмідь або гостродзьоба чайка! 104

- На жаль, я ще не познайомився з усіма цими звірами, — зауважив Лімпо. — Але того, хто добре вихований, ніхто не образить. Як підійде хто старший, я йому поступлюся місцем, коли ж зустріну моржа чи ведмедя, поможу їм перейти дорогу. І житиму в злагоді з усіма... Та коли ви проти моїх мандрів, то я зостанусь дома. І днів п'ять-шість Лімпо сидів удома. А якщо й виходив погуляти, то мусив чимдуж бігти назад, бо всі пінгвіни витріщались на нього, хто показував крильцем, а хто навіть сміявся. І що найстрашніше — нікому не хотілося з ним гратись. Однак він не скаржився. Заховавшись у найдальший куточок дому, він чекав, коли настане час вкладатися спати. За весь день з'їдав лише шматочок рибини, та й то аби не засмучувати батьків. А тому він марнів і худнув з дня на день. — Якщо ти так страждаєш, — сказали батьки сьомого дня, — то ми не будемо тобі на заваді. Йди собі, синку. Але дуже не барись, повертайся до нас скоріше. Стережися ведмедя, моржа та чайки. Попрощавшись, Лімпо закинув на плече торбинку з харчами, втер від сліз очі та й подався в мандри. Лімпо був слухняний і кмітливий, тож роботу підшукав собі майже одразу. Як я вже й казав, гарно вихований, він розмовляв з усіма дуже чемно. Лише тоді, коли хтось поводився з ним зверхньо або підсміювався і зненацька запитував: "Гей, малий, а ти, власне, що таке? Ні риба ні м'ясо, то що ж ти насправді?" — бідолаха починав зумисне кашляти. І кашляв, кашляв (скромно прикриваючи дзьоба правим крильцем) доти, аж доки кривдник забував про своє питання. До роботи Лімпо був беручкий. Отож доглядав немовлят у тюленів, поки ті приймали морські ванни; розносив від зграї до зграї звістки про появу білих ведмедів (його ж самого, геть білого без фрака, жоден ведмідь не помічав на гу); сповіщав гостродзьобих чайок про переміщення табунців риби... і трохи торгував. Отже, пінгвіни, і тюлені, і чайки мусили, як того вимагав звичай, спитати: "Ну, що ж, любий наш Те Ні Се, скільки з нас тепер?" А Лімпо вже рахував та ще й перевірив себе кілька разів, не замислюючись, відказував: за вчора така платня, за сьогодні — така, і завдаток на завтра — такий... Все, що заробляв, він відкладав собі на фрак. Щовечора перераховував роблене і від задоволення махав крильцями. Ну, так, знаєте, тільки трішечки. Одного дня спала йому в голову цікава думка, надто важлива, коли він сам собі аж ляпаса дав, а тоді ще й другого, і дав би, мабуть, ще й третього, та одна тюлениха глянула на нього осудливо. "Ну й дурний же я! Як цього я не завважив? Поки я тут працюю, інші ходять до школи і кожного дня дізнаються про щось нове. Тож коли я, нарешті, куплю собі фрак, однаково сміятимуться з мене... В такому-бо віці піти до першого класу справді смішно..." І кмітливий та винахідливий Лімпо миттю вирішив змінити своє життя. Коли тюлень, морж або чайка розплачувалися з ним за покупку, він брав лише половину плати і просив: "Залиште собі решту, а мені є поясніть, чому..." — і ставив силу-силену запитань про речі, котрих сам не міг зрозуміти. Наприклад, чому тюлень так дивно плаває, чому пінгвін не літає, а чайка тільки й вміє що літати? І знову питав і питав. Часом серед ночі, на самоті, без мами й тата, чув Лімпо ревіння моря, іноді бачив у відкритому морському просторі неосяжні крижані громаддя, що сунули, сунули, не спиняючись ні на мить, і він, тільки-но випадала вільна хвилина, чимдуж мчав до когонебудь зі своїми "чому?". Збігав час, і Лімпо відкривав для себе щось нове, а його заощадження щодня збільшувались. Незабаром настане день, коли він повернеться додому й купить собі чудовий чорний фрак. "Є тільки одна незрозуміла мені річ, — сказав собі якось Лімпо. — Тільки-но дізнаюся про це, негайно повернуся додому". 105

Не раз бачив Лімпо, як утікають чайки, тюлені, моржі, охоплені смертельним жахом, а ти навіть гинуть; не раз він чув, як плачуть їхні малюки. Але жодного разу не бачив, аби щось подібне сталося з кимось із білих ведмедів. Білий ведмідь упевнено розгулював між торосами, нападав на інших звірів, розривав свою жертву пазурами і завжди, ну, справді, завжди був щасливий, а його малюки ніколи не плакали. "Але чому так? Чому?" — без угаву запиту вав себе Лімпо. Та ніхто не міг йому відповісти. А якщо Лімпо наполягав, то і морж, і тюлень, і чайки одразу переводили розмову на щось інше. Аж ось настав особливий день. — До ваших послуг, добродії, — звернувся Лімпо, розшаркуючись перед двома літнім моржами. Але моржі тільки підозріливо перезиралися і насторожено слухали велемовне звертання, бо не розуміли його. — Починаючи з місяця-молодика я навряд чи зможу бути вам корисним. Покидаючи ці краї і вертаюсь додому, до тата й мами... Тим-то хотів би віддати шану моїм чарівним клієнтам «за знижкою на сто відсотків (він-бо вмів уже й підрахунки продемонструвати), щоб залишити по собі добру тут пам'ять. Тепер морж і моржиха все зрозуміли і полагіднішали, і вже посміхалися до Лімпо, коли раптом знову стривожилися. Потягли носом повітря з одного, з другого боку, наморщили писки і дали часу... Саме тоді весь морський берег і навіть неосяжні крижані тороси здригнулися від нечуваного ревіння. Знялися в повітря чайки, сховайся тюлені під воду, а пінгвіни заметушилися безпорадно замахали кволими крильцями. Було це не що інше, як ведмеже ревіння. Лімпо ледве не зомлів зо страху. Біла ведмедиця і четверо ведмежат з'явилися серед снігів метрів за двадцять від нього. Вона була завбільшки як гора, а лапи мала такі величезні, що однією придушила б двох тюленів, а паща... паща така... що Лімпо аж очі заплющив. І навіть упав, спершись на крильця. — Ой, лишенько! — прошепотів він. — Ніколи бачив нічого страшнішого і бачити не хочу. Тепер мені зрозуміло, чого ведмідь щасливий і вільно розгулює, де йому заманеться, а його малюки ніколи не плачуть. Тепер я вже знаю це. Він тремтів, неспроможний навіть поворухнутися. Розплющив очі Лімпо тоді, коли у вухах йому задзвеніло від вибуху, гучнішого за ведмеже ревіння. І що ж він побачив? Ведмедиця перекидьки повалилася наперед завмерла, витягнувшись на снігу; потім смикнуся ще раз в судомі, випустила передсмертний рик і вже більше не ворушилася. Вона була мертва. Четверо ведмежат розгублено обнюхували, облизували її, тикалися носиками в її писок, перезиралися ошелешено, а тоді заходилися плачем. Лімпо не вірив власним очам. — Я такого зроду-віку не бачив. Виходить, і ведмідь помирає, як і чайка, тюлень та пінгвін. Ні більше ні менше. Його малюки так само плачуть, як тюленята і чаєнята... А з печери ближньої гори вийшов гурт чоловіків з рушницями, санчатами та собаками. Вони забрали ведмежат, зв'язали лапи мертвій ведмедиці й потягли її за собою. Чоловіки, сповнені власної гідності, весело розмовляли і сміялися, і невдовзі вони зникли у західному напрямку. Ще один сезон промайнув. "От і наближається час, коли я зможу повернутися додому,— сказав собі Лімпо. — Тільки й лишається, що заощадити часточку від того, що я відклав у вересні, а це навіть менше часточки, яку я заробив у жовтні. А ще б хотілося дізнатися, чому людина не схожа на інших і чому людські дитинчата ніколи не плачуть". Збігали дні, тижні. Минув цілий місяць. Одного разу Лімпо став свідком полювання на північного оленя, згодом — жахливого полювання на ведмедя і ще огиднішого винищення 106

цілого лігвища моржів. Однак відповіді на своє запитання так і не знаходив. Людина завжди була смілива й відважна, врівноважена й щаслива, а її дітлахи ніколи не плакали. — Радий слугувати вам, добродії, — звернувся якось Лімпо до своїх вельмишановних клієнтів. Він звик так їх називати, бо — ви ж пам’ятаєте? — був напрочуд люб'язний та чемний. — Я, власне, припиняю мою діяльність, і якби зволили принагідне висловити свої останні бажання... «Звернення справді було досить мудроване, і йому не дали докінчити. Всі почали лементувати, бо розгнівались не на жарт. Лімпо дратував усіх своєю вишуканою мовою і манерами. Його не розуміли. Та Лімпо, як тільки міг, намагався пояснити, що він насправді мав на увазі. Однак усі раптом затихли, звернули погляди на небо, почали принюхуватися й стежити за рухом сірих хмар та айсбергів, а тоді закивали головами. — Дякуємо тобі за твою шляхетну пропозицію. Але час розходитися по домівках, і нічого нам тепер не треба. Через кілька днів почнеться гірший період року. А цього року, може, все й передчасно почнеться... Тож прощавай і доброї тобі розваги!.. По тому геть усі хутко розійшлися по домівках. Ні на снігових просторах, ні в небі, ані морі не лишилося живої душі. Лімпо зостався один, навіть самотнішим, ніж будь-коли. Завив вітер, западала ніч. «Час лаштуватися в дорогу, — сказав собі по, із занепокоєнням роздивляючись небо. — Не можна більше і дня гаяти. Шкода, що я так не з'ясував останнього запитання". Повернувшись до своєї схованки, він, і справді не гаючи часу, почав готуватися до великої подорожі: тричі перерахував свої заощадження, ще раз перевірив і від цього так стомився, що й заснув. Коли Лімпо прокинувся, стояла глупа ніч. Увесь світ довкола шаленів: земля здригалася від завивань вітру, перекатів грому, що проникали у печери й ущелини сивих гір. Але всі ці звуки перекривало ревище моря: крижані брили в його водах розбивалися об велетенські скелі, цілі водяні громаддя накочувалися на берег, снігові лавини зсувалися з гірських вершин Почалася зимова буря. — Татусю і матусю, любесенькі... — жалібно заплакав Лімпо у своїй убогій схованці. — Мені прикро, що так склалося, повірте... Я був такий чемний з усіма (в цьому ніхто нехай не сумнівається): поступався місцем тюленю, першим вітав старших, ніколи не ображався, коли мене називали Невідь-Що, Ні Те Ні Се, а то й гірше Я і працював, і вчився. Я вже знаю майже все, та це не моя провина, якщо ви мене більше не побачите. Прощавайте, любі мої татусю і мамо!. І він зачаївся, очікуючи смерті. Однак смерть не прийшла (того дня вона мала чимало іншої роботи і не знала, з якого кінця їй починати. Опріч того, віддамо їй належне, цього разу вона була милосердна до пінгвіняти). Буря потроху вщухала, а згодом і світанок зазорів. Тихесенько-тихесенько вистромив голівку Лімпо зі схованки. І ось що побачив він того дня. На берепі зібрався чималий гурт людей. Всі вони пильно вдивлялися в море. До болю напруживши зір, Лімпо розгледів далеко у відкритому морі людину. Чорні, сині й зелені хвилі швиргали її на всі боки. І люди, що стояли на березі, ні на мить не відводили од неї очей. Лімпо і собі дивився й дивився... „Зненацька здійнялася велетенська хвиля і з усієї сили ринула вниз... Після цього море почало потроху заспокоюватись, а невдовзі і зовсім утихомирилося. Але тої людини вже не видно було... На березі, серед юрби, почувся дитячий плач. — О, ні... ні... цього не може бути... — промимрив Лімпо, не вірячи своїм вухам. — Людські діти плачуть так само, як і діти ведмедя... самі голоси... Чи, може, мені 107

здається? — І з усіх сил напружив слух, щоб краще чути плач малюків. — Без сумніву, так плачуть ведмежата... і діти тюленів, і чайок, і моржів, і пінгвінів, і всі-всі малюки... У цю мить Лімпо збагнув, що нарешті дістав відповідь на всі запитання, геть на всі... І він поволі вирушив у дорогу. Фрак тепер ; мало важив для нього, що він забув у схованці всі свої заощадження. Тепер йому не потрібен був ніякий фрак!... Нарешті Лімпо дочалапав до своїх рідних місць. І тут йому відкрилася дивна річ. У всіх пінгвінів з його зграї, у однолітків по школі, у вчителя, навіть у ватажка зграї, так-так, добродії, навіть і в нього, фраки були геть зношені, пошарпані, лиснючі, одне слово, — лахи. І всі пінгвіни, дорослі й малі, пильно розглядали Лімпо, перешіптувалися між собою і показували на нього крильцями. Нехай собі дивляться, то їхня справа, — вирішив Лімпо. — Мені байдуже. Зате я знаю про таке, чого не знають вони, навіть учитель". І почвалав до рідної хатини. На порозі його зустріли тато і мама. Вони також пильно придивлялися до нього, перешіптувались і показували на нього крильцями. "Нехай уже інші... але тато й мама... подумав зачудований Лімпо. — Та що вдієш? Мабуть, у мене справді кумедний вигляд, яким і мої батьки так на мене дивляться". Нарешті Лімпо відважився і сам на себе глянути. І... не повірив власним очам. Ні, це неможливо! Він навіть помацав себе... На ньому був фрак!.. Найшикарніший, найелегантніший, найсолідніший!.. Чорний фрак, якого навряд чи кому випадало досі бачити!.. Справжнісінький святковий фрак, та ще й з ланцюжком для годинника. В порівнянні з ним усі інші фраки скидалися на убоге лахміття, які гроша ламаного не варті. От і вся історія. А ви, любі мої, повірте мені — це чистісінька правда. (Переклад В. Чайковського)

108

Літературна казка Тема. Є. Шентао «Опудало» Мета. Ознайомитись з казкою китайського письменника Є. Шептао, вчити виразно читати текст, визначати послідовність подій у творі, збагачувати словниковий запас учнів, розвивати монологічне мовлення, навички вибіркового читання, дослідницько-пошукової діяльності, учити оцінювати вчинки персонажів і визначати мотиви їх поведінки. Виховувати співчуття, бажання допомогти, зрозуміти інших. Обладнання. Карта Європи, прямокутники Лезера, картки для гри «Назвіть усі числа», зошит. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Казкавгостізавітала, Мудростіусіхнавчала. Відкриласекрети, показаладива. Розвеселиланасіповела Стежками барвистими, Якимнемаєзабуття. - Роз’єднайте слова і прочитайте вірш. - Про що в ньому розповідається? - Отже, ми сьогодні будемо продовжувати знайомитися з літературною казкою. 2. Актуалізація опорних знань. 2.1 Мовна розминка. - Прочитайте прислів’я. розуму багато додають маленькі

казки

2.2 Гра «Чого навчає казка?» - Кожна казка чогось нас навчає. Я зачитаю головну думку з прочитаних казок, а ви відгадайте, з якої казки. «Ця казка розповідає нам про боротьбу зі злими чаклунськими силами. Показує, що добро завжди переможе зло» («Карлик Ніс») «Стверджується думка, що добро вічне, воно не вмирає. Герой робив лише добрі вчинки, допомагав хворим і немічним» («Щасливий Принц») «Своїм розумом, наполегливою працею можна досягти здійснення заповітної мрії» («Пінгвіятко без фрака») 3. Повідомлення теми і завдань уроку - Сьогодні ми познайомимося з творчістю китайського казкаря Є. Шентао і будемо працювати над казкою

пуОлода 109

(Учні розшифровують назву казки) 4.Вивчення нового матеріалу 4.1 Технологія –рольова гра «Інтерв’ю з письменником» Діти об’єднуються в пари так, як сидять за партами, один учень виконує роль кореспондента, інший китайського казкаря. Представники кореспондентів ставлять запитання напарникам по парті, щоб отримати інформацію про біографію Є. Шентао. Інформацію беруть з статті підручника с. 188. - Чи можна дізнатися ваше справжнє ім’я? (справжнє ім'я Є Шаоцзюнь) - Розкажіть, будь ласка, про вашу професію? (Трудову діяльність розпочав з учителювання. Своїх учнів він закохував у літературу. ) - Скільки вам було років, коли Ви написали свій перший твір? (Твори почав писати двадцятирічним юнаком.) - Як називаються ваші збірки оповідань? (Найзначніші публікації збірки оповідань "Відчуження", "Пожежа", "У місті") - Які Ваші творі найбільше люблять читати діти Китаю? (Дуже популярними в Китаї є мої твори про життя школярів — повість "Дружба" та збірка "Десяти нотаток") 4.2 Підготовка до читання. Вправи для розширення кута зору  Робота з прямокутниками Лезера Прямокутник 20Х40 см ділимо на 50 клітинок. Вписуємо довільні числа від 1 до 50. час оволодіння – 50 с.

1 16 39 21 6 20 14 47 36 4

28 35 7 41 38 33 26 8 42 31

18 40 30 2 10 43 37 48 13 23

29 12 17 15 49 25 3 32 46 44

9 22 6 34 11 27 24 45 50 5

 Гра «Назвіть всі числа» Дивлячись в центр фігури назвати всі числа від 1 до 9 4

1 5 8 3

7 2 9 6

9 7 5 2

6 3 8 1 4

8 7 1 3

5 2 6 4 9 110

4.3 Самостійне напівголосне читання учнями казки «Опудало» - Ми підготували очі до самостійного швидкого читання. Прочитайте казку і поділіться думками: Які почуття викликала у вас прочитана історія? 4.4 Словникова робота - Прочитайте подані слова «Дощиком» (кожний учень читає слова напівголосно у своєму темпі) Питво Кістяк Віяло Повінь Корню Достаток

Неспростовний Бамбукових Лотосовим Подовгу Невгамовної Мерехтливих

Стирчать Хміліють Западають Розрізниш Видзьобують Яскряться

- Запам’ятай значення поданих слів. Уп’ястися очима – дивитися. Кістяк – основа тулуба. Бігти світ за очі – іти куди-небудь. 4.5 Виразне читання учнями казки за частинами та аналіз прочитаного  Від слів «Опудало стоїть там, де його поставили, і стежить за полем.» до слів «Радісно стоїть на душі в Опудала, коли воно уявляє собі, як усміхатиметься його господиня, бідна стара жінка, збираючи багатий урожай» - Що розповіло нам Опудало про поле? - Чому воно радіє з того, що має бути , добрий урожай?  Від слів « Це – Опудало.» до слів «Немає у нього і невгамовної цікавості, як у пса, що ладен будь-якої миті бігти світ за очі.» - Яким ви уявили героя казки? Чи сподобався він вам? 4.6 Вибіркове читання - Як автор ставиться до свого героя. Обґрунтовуючи свою думку, використовуйте рядки з тексту. 4.7 Гра «Співавтор» - Уявіть, що Опудало може рухатися і говорити, які пригоди з ним могли статися. Придумайте продовження твору. - Який кінець буде у вашій казці веселий, чи сумний? 5. Узагальнення та систематизація знань 5.1 Встановлення послідовності подій казки - У якому порядку ці речення розташовані у творі? Позначте цифрами. 111

    

Солом’яну людину, тобто Опудало змайстрували селянські руки. Поети оспівували у віршах осяяні сонцем поля. Але цього літа хліба виросли буйні і обіцяли багатий урожай. Опудало стоїть там, де його поставили, і стежить за полем. Ця усмішка йому дорожча над усе, адже воно любить і шанує свою господиню.

5.2 Творча робота (розвиток монологічного мовлення) - Порівняйте героїв казок "Опудало" ТА "Щасливий Принц". - Чим відрізняється доля Принца від Опудала? Висловіть свою думку. 6. Підсумок заняття - Чого навчає нас ця казка? - Якою була б кінцівка казки, якби Опудало могло ходити? - Що нове ви відкрили для себе завдяки цій казці? Завдання для тих, хто любить читати. - Прочитайте повний варіант казки. Довідайтеся, який вона має кінець веселий чи сумний?

112

Додаток ОПУДАЛО (Скорочено) Поети оспівали у вишуканих віршах осяяні сонцем поля, художники намалювали безліч картин з польовими пейзажами, але всі вони мовчать про те, що діється на полі вночі. Чи може хто-небудь повідати нам про життя поля під покровом ночі? Поети? Надвечір вони зовсім хміліють від солодкого питва. То, може, художники? Ні, як тільки западають сутінки, вони беруть у руки музичні інструменти і грають мелодійні пісні. Отож чи до поля їм у вечірній час? І все ж є той, хто може розповісти нам про життя в полі під покровом ночі. Це — Опудало. Християни вірять, що людину створив Бог. Не станемо з'ясовувати, так це було чи не так. А ось те, що солом'яну людину, тобто Опудало, змайстрували селянські руки, — неспростовний факт. Його кістяк з тонких бамбукових прутиків облягає пожовкла торішня солома. Голова, на якій не розрізниш ні очей, ні носа, ні брів, замість шапки накрита старим бамбуковим кошиком або лотосовим листям. У безпалій руці Опудало тримає старе віяло. Точніше, воно прив'язане шворкою до руки і сумно звисає донизу. З рук і ніг стирчать прутики бамбукового кістяка. Селянин встановлює Опудало край поля, і з там днює й ночує. Опудало завжди насторожі, завжди при ділі. Візьмемо, наприклад, вола чи собаку. Віл хоч і не часто, а все-таки може лягти і, ліниво піднявши голову, уп'ястися очима в небо, а собака тікає зі свого двору аж на інший куток села. Господар потім подовгу шукає чотириногого сторожа. На відміну від вола, Опудало не лягає й не дивиться в небо. Немає у нього й невгамовної цікавості, як у пса, що ладен будь-якої миті світ за очі. Опудало стоїть там, де його поставили, і стежить за полем. Тільки вітер злегка погойдує прив'язане до руки віяло, відганяючи птахів, що кружляють над полями і видзьобують колоски, які ще тільки почали наливатися зерном. І харчі йому не потрібні, і спати він не хоче, навіть не присяде, щоб перепочити. Мов вартовий, непорушно стоїть край поля. Отож, безперечно, Опудало найкраще обізнане з життям поля, з усіма його таємницями. Бачило воно, як усміхається місяць, як спадає на землю роса, пам'ятає, яка солодка вона на смак, чуло, як зорі шепочуть свої чарівні казки. Знає Опудало, якими мовчазними бувають нічні поля, як поринають у сон дерева та трави Помічає воно, як вітаються жучки та бабки, я кружляють у шлюбному танку метелики. Одне слово, Опудало знає все. Гадаю, настав час і нам довідатися про те, що діється на полі вночі. Глупа ніч. Яскряться зорі в чорному небі. Опудало, помахуючи старим віялом, стереже поле. Схиляючись під вітром, тендітні волотки рис тихо-тихо шелестять. При світлі мерехтливих зірок рисові чеки здаються такими свіжими та зеленими, наче їх щойно засадили. Радісно стає на душі в Опудала, коли воно уявляє собі, усміхатиметься його господиня, бідна стара жінка збираючи багатий урожай. Коли ж це вона усміхалася востаннє? Мабуть, років дев'ять тому, ще перед тим, як помер її чоловік. Вона оплакувала його так довго, і очі в неї й досі червоні і на них раз по раз навертаються сльози. Потім жінка та її син засаджували це поле. Три роки вона віддавала борги за похорон свого чоловіка. Потім на бідолашну селянку навалилося ще одне горе: син тяжко захворів і невдовзі помер. Мати ледь не збожеволіла. Відтоді вона стала млявою, немічною і насилу обробляла свій клаптик землі. Ще три роки пішло на те, щоб знову вилізти з боргів, повернути гроші, які брала на похорон сина. Потім два літа поспіль траплялася повінь. Увесь урожай гинув ще на корню. Щоки у вдови не висихали від сліз, а очі стали сліпнути. Вже за п'ять 113

кроків стара нічого не бачила, її обличчя, пооране густими зморшками, нагадувало всохлий мандарин, і здавалось, що ньому вже ніколи не засяє усмішка. Але цього літа хліба виросли буйні й обіцяли багатий урожай. Тому й раділо Опудало, думаючи про свою хазяйку. Ще до жнив жінка побачить, який достаток визрів у неї на ділянці, зрадіє від того, що нарешті доля сповна винагородила її, і тоді лагідна усмішка заграє на змореному обличчі. Така усмішка втішила б Опудала більше, ніж усмішки зірок та ясного місяця. Ця усмішка йому дорожча над усе, адже воно любить і шанує свою господиню. Для додаткового самостійного читання Поки Опудало стояло, поринувши у радісні мрії, над ділянкою пролетів світложовтий метелик. Опудало зразу впізнало в ньому заклятого ворога рисових посівів, а отже і ворога його хазяйки. Пам'ятаючи про свій обов'язок, а також з любові до своєї бідолашної господині, воно схотіло прогнати ненависного метелика й одразу ж замахало старим віялом. Та ба, ці кволі помахи не налякали метелика. Одлетів він далі від Опудала і примостився на рисовому листочку перепочити. Це дуже стурбувало Опудала. Але, встромлене в землю на межі поля, воно не могло ходити, тож лише махало здалеку віялом. А те віяло аніскілечки не лякало капосною метелика, що спокійно відпочивав. Від самої згадки про гіркі сльози та численні зморшки на обличчі у старої, від думки про те, яке лихо загрожує посівам і яка нещаслива доля його хазяйки, Опудалу стало так боляче, наче йому в саме серце увіткнули гострого ножа. А метелик тим часом нікуди не летів. Марно намагалося прогнати його Опудало. Одна за одною гасли в небі зграйки зірок, і лише тоді коли пітьма розтанула остаточно, нічний метелик знявся в повітря й полетів. Із сумом позирало Опудало на рисову стеблину, на якій сидів метелик. Здавалося, все обійшлося, але поволі рослина стала хилитися до землі, смарагдове листя на ній опустилося вниз і скрутилося. І тут Опудало помітило: на зворотному боці листочків пістрявіють яєчка Це ще більше стривожило його. Передчуваючи серцем страшне лихо, воно було безсиле відвернути його. Бідолашна підсліпувата вдова! Якби попередити її, вона б ще зуміла врятувати своє поле. Міркуючи над тим, як це зробити, Опудало все дужче вимахувало віялом. Тільки луна йшла від того, що віяло стукало по бамбукових ребрах. Лише так воно могло попередити стару жінку, бо кричати не вміло. Та ось хазяйка прийшла на поле. Нахилившись до самої землі, вона пересвідчилася, що на ділянці під рисом досить води, а отже, поки не треба качати воду з річки. Потім поглянула на висаджений її руками рис. Урожай обіцяв бути багатим. Пом'яла рукою тугі волотки, подивилась на Опудало. Стоїть там, де й завжди. Начебто все гаразд: шапка не перекосилася, віяло гойдається на витягнутій руці, час від часу торохтить по випнутих ребрах. Старенька, вибравшись на високу межу, збиралася йти додому — треба перевесла із соломи крутити, щоб було чим снопи в'язати. Зрозумівши це, Опудало розхвилювалося ще дужче. Не маючи голосу, воно безупинно торохтіло віялом, сподіваючись такими тривожними звуками привернути увагу старої вдови і застерегти її від лиха: "Хазяєчко моя, постривай Перевір посіви ще раз. Твоє поле вже 114

засіяла своїм насінням велика біда. І якщо це насіння зійде, то його вже не виполеш. Твої очі знову виїдатимуть сльози, а серце розриватиметься від розпачу. Зараз ще можна зарадити лихові, ще не пізно. Переверни лишень ось цей листочок! Віяло й далі посилало тривожні сигнали. Та чи могла їх зрозуміти стара жінка? Тому вона повільно, крок за кроком, віддалялася від своєї ділянки, поки й зовсім зникла з очей. Опудалові стало ясно: даремними були його старання. Окрім Опудала, ніхто не переймався сумною долею майбутнього врожаю, а саме воно не здатне було врятувати його. Навіть Вітра не могло попросити, щоб той попередив стареньку про біду, повернув її на поле. Опудало було кволим, а тут воно й геть знітилося. Навіть рівно стояти сил бракувало. Воно зсутулилось, згорбило спину, наче немічний дід Минуло кілька днів, і гусінь світло-жовтого метелика заполонила все поле. Тихими ночами Опудалу було добре чути, як шкідники висмоктують соки з рослин. Він бачив, як гладшає гусінь, і розумів, що нападників уже не спинити Стебла рису одне за одним опускали донизу прив'ялі волотки. З болем Опудало дивилося на це злодійство, бо знало, що попри всю тяжку працю на долю старої селянки знову випадали сльози та злигодні. Схиливши голову, Опудало гірко заплакало. Холоднішало. Від поривів нічного вітру Опудало здригалося всім тілом, але через сльози горе воно не помічало цього. Раптом густу темряву розітнув жіночий окрик: — Я кому кажу! Чи ти не чуєш? Цей вигук повернув Опудало до дійсності, і лише тепер воно відчуло, як змерзло. А чим зарадиш? Мусиш і в спеку, і в холод виконувати свої обов'язки. Воно кинуло погляд у той бік, звідки пролунав окрик. За кілька кроків від поля протікала річка, на хвилях якої погойдувався рибальський човен. Жінка з берега закидала у воду сітку, а тоді сідала на землю і деякий час чекала. 3 човна інколи долинав дитячий голос. Маля кволо кликало маму. Дитяче скигління бентежило жінку, вона кидалася до сітки, витягувала з води, але улову не було. — Та спи вже! Ось наловлю риби, продам і завтра вранці наварю тобі рису. А своїми вигуками ти мені лише рибу полохаєш, — докоряла мати. Проте дитина не вгамовувалась, невдовзі хникала знову: — Мамусю, в мене горло болить, нагрій мені чаю... Останні слова обірвав напад нестримного кашлю. — Де я тобі візьму того чаю? Заспокойся, золотко моє! — Я пити хочу, — заплакав у відповідь малюк. У безлюдному полі його плач лунав розпачливо. Стривожена мати випустила з рук мотузку, якої було прив'язано сітку, зійшла на човен, нахилилась до намету, взяла чашку, зачерпнула води з річки і дала малюкові. Дитина жадібно припала губами до чашки: так хотілося пити. Та холодна вода не принесла полегкості дитині: кашель почав душити її ще сильніше, невдовзі малюк уже тільки хрипів. Жінка полишила дитину й знову пішла ловити рибу. Маля тим часом затихло, а вона закидала й закидала сітку в річку, поки туди зрештою не попався карась вершків із вісім завдовжки. Того дня це в неї був перший улов. Жінка обережно виплутала рибу із сітки, поклала її дерев'яну цеберку, що стояла біля самих ніг Опудала, і закинула сітку ще раз. Опудало знову затривожилося. Йому шкода було хворого малюка, що лежав не в ліжку поруч із матір'ю, а мучився на холоді в човні не мав навіть ковтка гарячого чаю, щоб зігріти застуджене горло. Боляче було і за жінку-рибалку, яка мусила холодної темної ночі заробляти на рис для дитини і не могла заспокой малюка. 115

А ще більше краялося серце в Опудала ні того, що не здатне воно спалахнути вогнем щоб зварити малюкові чаю або стати м'якою постіллю, щоб дитина могла зігрітись. Карталось воно і тим, що не могло відняти у ситої гусені погублений нею рис і віддати його бідолашній матері. О, якби воно могло ходити, то неодмінно здійснило б усе, про що зараз тільки мріяла. Доводилося лише нарікати на своє тіло, яке мов дерево, вросло в землю і не здатне було ні на півкроку зрушити з місця. Позбавлене можливості хоч чимось допомогти людям, Опудало скрушно плакало, низько схиливши голову. Від несподіваного сплеску в цеберці Опудало здригнулось. Воно перестало ридати і зацікавилося рибою. Виявляється, води в цеберці було лише на дні, тож карась задихався і з останніх сил підстрибував, аби вирватися з полону. Та в цеберки були високі вінця, тож карась даремно бився об її стінки, завдаючи собі болю. Нарешті, підвівши очі, він помітив над собою Опудала і розпачливо звернувся до нього: - Любий друже, кинь ти своє віяло та порятуй мене! Вирвали мене з рідної стихії, й оце, якщо ти не виручиш, невдовзі помру. Зжалься наді мною. В Опудала серце кров'ю Обливалося, поки слухало карасеві благання, але у відповідь похитало головою: "Пробач, друже, але я є, немічне створіння. Всією душею хотіло б врятувати і тебе, і цю жінку, і її малюка та й багатьох інших, але не можу зрушити з місця. Бач, я кволе й немічне.» Проте карась не зрозумів, що могло означати те хитання головою, тому обурився і розгнівано закричав: — Невже тобі важко? В твоєму серці немає ні краплини співчуття, тільки й знаєш хитати головою! Як я помилився! Хіба кого-небудь бентежить чуже горе? Ніхто тобі не доможе, якщо тебе спіткає лихо. Мусиш покладатись лише на себе, а коли сили не стане, залишиться тільки одне — померти. По цих словах карась знову відчайдушно застрибав. Хвіст, плавці і весь його тулуб судомилися, мов у конвульсіях. Опудалові стало ясно, карась не зрозумів його. Тож воно сумно зітхнуло, і клубок знову підступив йому до гор-3 часом, трохи заспокоївшись, воно підвело голову і побачило, що рибалка спить, затиснувши в кулак мотузку від сіті. Сон зморив стомлену жінку, і вранці їй знову нічим буде годувати свою дитину. Карась у цеберці вже не стріпувався, а лише кволо водив хвостом. "Це найжахливіша ніч для мене, — подумало Опудало. — Справді трагічна. Погляньте лиш на цих маленьких ненажер. Понаїдалися так, що мало не луснуть, а й далі повзають по рисових стеблах. Увесь урожай пропав. Даремно моя хазяйка надривалася в цьому полі. На небі одна за одною гасли зірки. Певно, скоро почне світати. Безладний тупіт ніг розбудив жінку, що досі міцно спала. Помітивши, що карась уже заснув, вона поставила цеберку в човен. Дитина теж прокинулась, обличчя у неї змарнілі ще дужче, а кашель душив її з новою силою До річки прийшла й Опудалова хазяйка. Підійшовши до свого поля, вона лише глянула на нього й остовпіла. Минуло зовсім мало часу відтоді, як стара жінка була тут востаннє, а поле не впізнати: рисові стебла пожовкли почали сохнути, полягли волотки, що так і не встигли налитися зерном. Затужила, заплакала бідолашна вдова від несподіваного лиха. Люди кинулися до неї, але Опудало того вже не бачило, бо нерухомо лежало посеред поля. (Переклад І. Чирка)

116

Літературна казка Тема. Мійоко Мацунаті «Песик Сіро». Узагальнення знань з розділом «Літературна казка» Мета. Познайомити учнів з літературною казкою японської письменниці. Показати на основі прочитаної казки, що добро, людська праця, чесність, вдячність, вірність завжди у людей в пошані. Висміювати такі риси як зажерливість, бажання легкої наживи. Узагальнити та систематизувати знання, здобуті під час вивчення теми «Літературна казка», заохотити учнів до читання європейських літературних казок; розвивати навички усного мовлення, кмітливість, винахідливість, логіку мислення та уяву; формувати в учнів моральні цінності, які утверджуються в казках. Обладнання. Карта Європи, картки для розчитування, сигнальні картки. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Ми мандруємо у казку У цю радісну мить, Щоб зрозуміти, як прекрасно У цьому світі жить. Хай минає дитинство в перебігу літ – Не забути дітям казки лагідний світ! 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. Мовна розминка - Прочитайте сходинки споріднених слів: Добро Друг Доброта Дружний Добродушний Дружелюбний Добрий Друзі Добродій Дружити - Прочитайте таблиці складів, об’єднайте їх у слова. зем кра ра ття чи дість роз лю са доб стал по ва ро бов

бут ди ля

Мотивація навчальної діяльності - Сьогодні ми поговоримо про добро, вірність, чемність, вдячність. Давайте познайомимося з темою нашого уроку: РАЗДОБРОМНАЛИТЕСЕРЦЕ – ВІКНЕПРОХОЛОНЕ. Учні розшифровують тему уроку. 3. Робота над темою уроку 117

Ознайомлення з біографічними даними письменниці - Мійоко Мацутані – японська письменниця автор багатьох творів (оповідань і повістей) для дітей різного віку, а також літературних казок. На особливу увагу заслуговує чималий список творів Мацунаті, опублікованих у перекладі різними мовами в Китаї, Сполучених Штатах Америки, Англії, Німеччини, Чехії, Росії, України, тощо. До найпопулярніших творів письменниці належать: «Пригоди Тарбо в країні гір», «Кінтабр» (ім’я героя японських народних казок, кругловидого, рум’яного хлопця), «Рибалка на дні моря», «Вдячний журавель», «Як розквітли всохлі дерева», «Лисяче весілля», «Карлик і його баран», «Чарівне відьомське вбрання», «Песик Сіро» та багато інших. Ознайомлення з казкою «Песик Сіро» - Читання казки вчителем. - Назвіть головних героїв казки. Словникова робота Лантух – торбина. Дукати, срібняки – стародавні монети. Цурпалок – палиця. Ступка – дерев’яна міцна посудина, яку використовували, щоб зерно товкти на крупу. Почастувати березовою кашею – бити прутами з берези. Самостійне читання учнями та аналіз прочитаного. - Кому ви симпатизували, читаючи твір? - А хто вам не сподобався? Чому? - Як ви вважаєте, які риси характеру висміюються у казці? Вибіркове читання - Читання в ролях. Прочитайте розмову песика з дідусем від слів «Якось каже він дідові» - Прочитайте абзац, де розповідається про те, як виростав Сіро. - Прочитайте ті частини твору. в яких описані чарівні перетворення. Гра «Співавтори» Завдання. Доповніть казку своїми епізодами. 4. Узагальнення і систематизація знань. Організаційна частина до проведення конкурсу - А зараз ми проведемо конкурс за темою «Літературна казка». Ми повторимо все, що вивчили на попередніх заняттях. Кожен із вас стане учасником конкуру. Ви будете відповідати на різні запитання. У кожного з вас є сигнальна картка. Якщо ви будете готові до відповіді, то маєте підняти її. Чи готові ви до участі у 118

змагання на кращого знавця європейської літературної казки? Тоді починаємо наш конкурс. Конкурс «Бюро знахідок» - Визначте, кому належать ці речі і з яких вони казок: ступка, фрак, рубіни, перо жар-птиці. (Ступка – належить дідові з казки «Песик Сіро», фрак – належить герою казки «пінгвін ятко без фрака», рубіни – належать Принцу з казки «Щасливий Принц», перо жар-птиці – казка «Казка про Івана-царевича та Сірого Вовка» Літературна вікторина «Чиї це слова» - «А тепер, коли я вже неживий, мене поставлять ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. І, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз». - «Того, хто добре вихований, ніхто не образить. Як підійде хто старший. Я йому поступлюся місцем, коли ж зустріну моржа чи ведмедя, поможу їм перейти дорогу. І житиму в злагоді з усіма…» - «Я знав, що коли не зароблю шести диргемів, моя сім»я голодуватиме. З цих шести диргемів один я відкладаю на посаг для дочки, один іде на сплату боргів, ще два диргеми – на рис та городину. А ще мені доводитиметься платити вчителеві, що навчає мого сина, бо я хочу, щоб він умів грамоти, й останній диргем віддам лікареві, який лікує мого хворого батька.» «Казковий» словничок - Поясніть значення слів: лантух, дукати, фрак, сапфір. Літературний диктант - Дайте відповідь на запитання. Хто може розповісти нам про життя в полі під покровом ночі? (Опудало) У кого замість очей сяяли два сапфіри, а на рукав»ї шпаги пломенів великий рубін? (У Щасливого Принца) Як звали третього сина царя Дем’яна Даниловича? (Іван - царевич) Хто сім літ служив у старої відьми? (Якоб або Карлик Ніс) Гра «Вгадай казку?» - З яких казок ці герої ? Якоб («Карлик Ніс»), Клим-царевич, Петро-царевич, Іван-царевич («Казка про Івана-царевича та Сірого Вовка»), ластівка («Щасливий Принц»), Лімпо («Пінгвін ятко без фрака»), песик («Песик Сіро») Конкурс «Знайди помилку» - Послухайте речення. Знайдіть і виправте помилки. Мійоко Мацунаті – видатна китайська (японська ) письменниця. 119

Але цього літа хліба виросли буйні й обіцяли багатий урожай. Тому й сумувало (раділо) Опудало, думаючи про свою хазяйку. - Ач який! Ще й брехати наважився! – закричав вельможа й наказав слугам нагородити старого медаллю (почастувати старого березовою кашею). Подумавши, звернув Іван-царевич У правий бік; недовго їхав він, як вискочить із лісу Сірий пес (Вовк) І кинувся шалено на коня. Гра «Третій зайвий» - У кожному рядку знайди зайве слово. Лімпо, фрак, буквар. Принц, ластівка, пам’ятник . Вовк , жар-птиця, лисиця. Морські свинки, білочки, кенгуру. Дід, баба, курочка Ряба. Творчий конкурс «Пофантазуй!» - Із героєм якої літературної казки ти б подружився і чому? 5. Підсумок заняття Наше заняття закінчується, але казка ніколи не закінчується. Бо навіть дорослі хочуть вірити в диво, в те, що добро неодмінно переможе зло, і все буде гаразд. Завдання для тих, хто любить читати. Прочитайте літературні казки Мітра Панча «Султан і коваль», «Чарівна скринька».

120

Додаток

ПЕСИК СІРО Давно-давно колись жили собі дід та баба. Одного разу дід вирішив риби наловити. Як задумав, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу. Побачив його сусіда. "Хіба я гірший,— подумав, — піду й собі яку рибку вловлю", — і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — рано витрусив з верші тільки цурпалок... (Розгнівався він та й забрав собі улов з дідової верші, а туди вкинув цурпалок і пішов дому. А дід і собі пішов глянути, що ж у вершу спіймалося. Прийшов до річки, дивиться, аж у верші цурпалок застряв. — Не біда, що риби не вловив, — сказав дід. — Зате цурпалок буде! Висушу його, пору баю на дрівця. Забрав дід цурпалок і поклав сушити на сонці. Минуло кілька днів. — Мабуть, цурпалок уже висох, треба його порубати. Дід розмахнувся, цюкнув — і вмить з-під сокири вродився білий песик. Дід назвав його Сіро. Сіро виростав як на дріжджах: тільки з’їв кухлик рису, одразу ж виріс завбільшки з кухлик, з'їв миску рису — підріс заввишки з миску ум'яв казанок рису — зробився великим собакою Якось каже він дідові: — Дідусю, осідлай мене. — Та що ти! Навіщо тебе сідлати? — Не розпитуй, а мерщій сідлай. І не забудь лантуха прихопити. — Навіщо ж лантух? — Не питай, а мерщій бери. Узяв дід і лантуха, а Сіро знову: — Дідусю, не забудь узяти сапу. — Та що ти! Тобі й так важко буде! — Не питай, а мерщій бери. Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Сіро у горах і мовив: — Дідусю, вигреби отут ямку. Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб, аж раптом у ямці забряжчали дукати й срібняки. — Дідусю, згрібай монети в лантух і завдавай мені на спину. — Та ну! Я ж тобі й хребта переламаю. — Не журися, а мерщій завдавай на спину. Вернувся дід додому, розв'язав лантуха, милується. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони— дінь-дінь, дзінь-дзінь. Той дзенькіт почула сусідка. От зайшла вона в дідову хату та й каже: Чи не знайдеться у вас жарини, бо в є вогонь у печі погас? Ой, де ви стільки срібняків дістали? Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та одразу попросила позичити їй Сіро. Хоч Сіро й нічого не казав, сусіди — старий стара — осідлали його, взяли лантуха і сапу, і зверху повсідалися та давай його підганяти: — Ну-ну, вези нас у гори. І взялися його бити та лаяти. Бідолашний Сіро знехотя поплентався стежкою. У горах Сіро нараз спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: "Тут, напевно, заховано скарб!" — і заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги. От поганець! Так нас обдурив! — Сусіда розмахнувся сапою і вдарив Сіро, той покотився каменях і спустив дух. 121

Старий і стара закопали Сіро в землю, встромили зверху вербовий прутик і мерщій додому. Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч і була зима, за у ніч на могилі Сіро виросла верба. На ній шелестіло зелене листя. На згадку про Сіро дід зрубав вербу і зробив ступку. Тільки почне дід з бабою рис товкти, із ступки вискакують то дукати, то срібняки. Ступка тук-тук, Дукати дзень-дзень. Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила. І цього разу вона не втерпіла, випросила ступку й заходилась і собі товкти рис. Товче-товче й приказує: Сипся, срібло, Сипся, злото. Та марно — зі ступки не те що срібло злото, а навіть мідяки не посипалися. Старий і стара розлютилися і спалили ступку. Дід та баба гірко заплакали, коли довідалися, що сусіди спалили ступку. А тоді дід і каже — То ж була одна-однісінька згадка про Сіро. Піду та хоч попіл зберу. Уже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер... Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках -персиковий. — Що за диво? Якщо вже так, то хай більше цвіту буде. — Дід розкидав жменю попелу, і що більше дерев зацвіло. Неподалік дорогою проїжджав якийсь вельможа. — Та це ж справжнє диво! — вигукнув він. Ця несподіванка так вразила його, що він звелів щедро обдарувати діда. Заздрісний сусіда не мав ні хвилі спокою. Вирішив і він спробувати щастя. — Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть, — вихвалявся він, позбиравши рештки попелу. Ті слова почув вельможа. — О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли. Та хоч як старався сусіда, а нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали. - Ач який! Ще й брехати наважився! — закричав вельможа й наказав слугам почастувати старого березовою кашею. (Переклад І. Дзюби)

Для додаткового самостійного читання Мітра Панча СУЛТАН І КОВАЛЬ За давніх-прадавніх часів однією країною правив мудрий, справедливий султан. Народ його дуже любив, і в султанів день народження підданці веселились та розважались від щирого серця. А в столиці що робилося — пером того не списати. Людей на вулицях було сила-силенна; всі ошатно, по-святовому вдягнені. Скрізь лунала весела музика. На султановім палаці та інших будинках сяяли різнокольорові ліхтарики. У небо раз по раз шугали змійки феєрверків. Одній тільки сторожі було не до веселощів: вона ж бо мала своє діло робити. А діло їй доручили ось яке: пильнувати, щоб того святкового дня ніхто не смів до праці взятися. Сторожа нишпорила по всіх вулицях, заглядала в кожен двір, у кожен будинок. І горе тому, хто насмілювався порушити закон, його негайно кидали у в'язницю.

122

І от зайшла сторожа на околицю міста, чує в одному завулку дзвенить молот, стукає і ковадлу. Підійшла ближче, бачить — стоїть будинок маленький, похняблений, вікна йому закопчені. — Тут живе коваль Карім! — сказав один із сторожі. — Невже він насмілився порушити наказ нашого владаря? Вдерлася сторожа в будиночок і застукала коваля на гарячому. Схопила його, зв'язала руки та й потягла у в'язницю. Наступного ранку сторожа привела Каріма до султана. — Скажи мені, ковалю, з якої такої потреби надумався ти працювати в цей священний для мого народу день? — спитав султан. — Примусила мене до того потреба набагато могутніша, ніж ти, мій владарю, — відповім коваль. — Брешеш! — розсердився султан. — Я наймогутніший у цілім світі! — Твоя правда, мій повелителю, — схили голову коваль. — Серед людей ти наймогутніший. Але працювати змусила мене доля. — Повідай мені, ковалю, про свою долю, мовив зацікавлений султан. — Якщо твоя розповідь зворушить моє серце, я тебе помилую. — Працював я в день твого народження, мій владарю, тому, що цей день був для мене такий, як і всі інші. Я знав, що, коли не зароблю шести диргемів, моя сім'я голодуватиме. З цих шести диргемів один я відкладаю на посаг для дочки, один іде на сплату боргів, ще два диргеми — на рис та городину. А ще мені доводиться платити вчителеві, що навчає мого сина, я хочу, щоб він умів грамоти, й останній диргем віддаю лікареві, який лікує мого хворого батька. Тепер ти розумієш, мій володарю, чому змушений був працювати в цей радісний для мого народу день? Зворушений султан відпустив Каріма й дав йому цілий лантух диргемів, а сам позаздрив Кармовому батькові, що він має такого хороброго сина.

ЧАРІВНА СКРИНЬКА Багато-багато років тому у маленькому селі горою Савал жив бідний селянин, якого звали Сілурус-Хаті Правдивий. Народ називав його так недарма. За все своє життя він ніколи не збрехав. Завжди Сілурус-Хаті говорив правду. До того ж він був дуже працьовитий. Але все не щастило йому, — то нещадне сонце випалювало врожай рису, то дощ заливав город. Та Сілурус-Хаті не впадав у відчай, і далі наполегливо обробляв свій клаптик землі. І ось однієї ночі, коли Сілурус міцно спав,— адже хто добре працює, той спить міцно, — в його хижці пролунав голос: "Ти встаєш разом із сонцем і лягаєш, коли його останній промінь ховається за гору Савал. Ти нікому в житті ще ніколи не збрехав. І за це одержиш в подарунок чарівну скриньку. Відкриєш її, — вона виконає будь-яке твоє бажання. Але пам'ятай: якщо захочеш скористатися нею з лихими намірами, погано тобі буде!" Прокинувся Сілурус, бачить: щось у кутку виблискує. Надзвичайної краси скринька! І пригадав він: вона може виконати все, чого побажаєш. — Зараз я перевірю, чи й справді вона чарівна, — мовив, усміхаючись, Сілурус і подумав: "З'їв би я зараз мисочку рису". Не встиг він і оком моргнути, як перед ним уже стояла миска з рисом. Незабаром чутка про чудову скриньку прокотилася навколишніми селами. Юрби людей приходили подивитися на скриньку, яка задовольняла всі бажання. Голодні наїдалися, босі - взувалися. А тим краєм правив раджа, відомий своєю жадібністю і жорстокістю. На лихо, він також почув про скриньку і поклав будь-що відібрати її як не ласкою, то силою. 123

І ось одного разу біля Сілурусової хати спинився загін озброєних вершників. Начальник загону наказав Сілурусу взяти скриньку: її, мовляв, раджа хоче побачити. Привели Сілуруса до палацу, кинули його до ніг раджі. — Чи правду кажуть люди? Чув я, що з'явилась у тебе якась-то скринька, — мовив раджа. — Адже ти знаєш, що я зобов'язаний піклуватися про своїх підданців. Боюсь, що твою Чудову скриньку вкрадуть. Тому залиш її у мене, Палац мій оточений високою стіною, й охороняє його ціле військо. Тут твоєму скарбові нічого не загрожує! Сілурус мало не заплакав з прикрості: — Зглянься, володарю мій, — почав він благати. — Залиш мені скриньку. — Ти, нікчемний рабе, насмілюєшся поставати проти волі свого повелителя? Іди геть та дякуй Богові, що лишився живий! Похнюпившись, Сілурус побрів із палацу. Та встиг він і п'яти кроків відійти, як у покоях знявся шум, галас, задзвеніли мечі. І знову пролунав знайомий йому голос: "Сілурусе-Хаті! Повернись до палацу!" Вернувся Сілурус і очам своїм не повірив. Битва у палаці! Раджу та його сторожу загнали в куток. І наступають на них, розмахуючи кривими мечами-клевангами, юнаки в білому вбранні. А коли воїни раджі склали зброю, один юнак сказав раджі: — Поверни скриньку Сілурусу і заприсягнися, що ніколи на неї не зазіхатимеш, бо інакше не буде тобі пощади! Довелося раджі розлучитися із скринькою. Сілурус повернувся додому живийздоровий І ще довго-довго жив на світі: милувався своєю скринькою та згадував, як раджі довелося спіймати облизня. Відкривав він скриньку рідко, бо звик сам чесно працювати та на свої сили покладатись І, як завжди, говорив він правду й допомагав людям, чим міг. Тому Сілуруса-Хаті Правдивого й досі пам'ятають, а про чванька раджу давно забули. (Переклад В. Орлика)

124

Розділ IV

Цікаві пригоди незвичних героїв Повість – казка Тема. Отфрід Пройслер «Мала Баба Яга» Мета. Ознайомити учнів з повістю-казкою німецького письменника; називати основні ознаки казки-повісті як жанру; зацікавити змістом казки, вчити сприймати великі за обсягом тексти цілісно; привертати увагу до засобів створення образу; розширювати словниковий запас учнів; розвивати навички виразного читання, пам'ять, кмітливість, логіку мислення, уяву учнів, уміння обґрунтовувати свої думки; стверджувати ідеї перемоги добра над злом. Обладнання. Карта Європи, вислови, картки до гри «Шифрувальник» Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Гра «Поримуймо разом» Діти ходили, діти гукали, Діти у парку казку (шукали). Може, під кущиком, чи під місточком? Може, накрилась кленовим (листочком)? Хлопці гасали, бешкетували. Що ви? Це казку вони (доганяли). - Казко, постій, гей, озовися! Ти не жартуй з нас, тихо не смійся! Казка із сонечком з неба злетіла. Ні, нашу казку кізонька (з’їла) . Та осьде знову казка знайшлася, Будемо слухать, чи гарна (вдалася). 2. Повідомлення теми і завдань заняття - Сьогодні на заняття ми будемо знайомитися з новою казкою. Кожний прожитий нами день ніби відкриває нові, чисті сторінки нашого життя. Що ми на них залишимо, залежить тільки від нас. Це можуть бути плями байдужості, зла один на одного. Але в наших силах залишити на чистих аркушах цілий список добрих і красивих вчинків та справ. Давайте познайомимося з казкою про Малу Бабу Ягу. Послухайте казку і скажіть, які вчинки і справи залишила по собі Мала Баба Яга. 3. Робота над темою Ознайомлення з основними ознаками казки-повісті - Прозовий твір, у якому зображено життя одного або кількох героїв упродовж тривалого часу, називають повістю. Проте події, зображені в повісті, можуть бути реальними і вигаданими, казковими. Ті повісті, у яких розповідається про казкові події і казкових героїв,— це вже повісті - казки. 125

Письменники світу люблять писати для дітей повісті-казки. Щоправда, цей жанр у світовій літературі виник зовсім недавно — тільки на початку XX століття. Але у світовій дитячій літературі написано чимало таких творів. Повісті-казки для дітей творили такі майстри світової літератури, як Туве Янссон, Крістіна Нестлінґер, Отфрід Пройслер, Джон Толкін та інші. Ознайомлення з біографічними відомостями про життя і творчість Отфрід Пройслер Отфрід Пройслер — надзвичайно популярний як на батьківщині, у Німеччині, так і далеко за її межами дитячий письменник. Його літературні герої Водяничок, Мала Баба Яга відомі дітям усього світу і стали їх улюбленими. О. Пройслер — за професією учитель. Він на родився в Райхенберзі (Баварія) 1923 року (нині це територія Чехії). Чарівна природа передгір'я Північних Альп, батьківщини Отфріда, працелюбний, талановитий народ, милозвучна, образна мова (із німецькою тут звучала й чеська мова, якою письменник також досконало володіє), багатющі скарби легенд та переказів, цікавих звичаїв — усе це навіки запало в його душу, сформувало його як майбутнього художника слова. Чим же так приваблюють численних читачів Пройслерові книжки? Насамперед щирістю, добротою і щедрою любов'ю до дітей. Письменник твердо вірить у те, про що пише. Його твори трохи таємничі, загадкові, навіть романтичні, а це особливо вабить дітей, пробуджує їхню фантазію. Не можна не згадати ще про одну характерну особливість повістей-казок Отфріда Пройслера, якій вони завдячують своєю популярністю. У них діють переважно фантастичні герої — чаклуни, відьми, привиди та всяка інша "нечиста сила", але з волі автора вони — справжні живі істоти, схожі на звичайних людей. Отфрід Пройслер написав понад двадцять книжок для дітей, за їхніми мотивами поставлені кінофільми, телевистави, мультфільми, їх переведено тридцятьма трьома мовами світу. Виразне читання тексту казки вчителем - Назвіть дійових осіб казки. Словникова робота - Прочитай слова записані на дошці. Абраксас, Блоксберг, Вальпургієва ніч, чаклунка-дощовиця Трам-Бам-Бах, Мала Баба Яга. Вальпургієва ніч — у давніх германських племен так називалося свято зустрічі весни, під час якого нібито відбувалися ігрища на горі Блоксберг. Виразне читання тексту учнями частинами і відтворення змісту прочитаного з елементами вибіркового читання.  Виразне читання 1 частини «Мала Баба Яга сердиться» - Який вигляд мала хатинка Малої Баби Яги? Прочитайте. - Яким зображено у творі ворона Абраксаса? 126

- Чи здалася вам страшною Мала Баба Яга? Поясніть свою думку. - Чому їй одного дня не вдавалося чаклувати?  Виразне читання «ланцюжком» 2 частини «Гей-я, Вальпургієва ніч!» - Кого зустріла Мала Баба Яга на святі? - За що і як Найстарша чаклунка покарала Малу Баба Ягу? 4. Узагальнення і систематизація знань учнів Визначення композиції казки. - Знайдіть зачин, основну частину і кінцівку. Робота в групах. Складання плану твору. - Поділіть казку на частини, доберіть заголовок до кожної частини. Запишіть цитатний план у зошит. Орієнтовний план 1 група Мала Баба Яга сердиться 1) Жила собі Мала Баба Яга. 2) Хатка у неї була невеличка. 3) Був у Малої Баби Яги ворон, звали його Абраксас. 4) Щодня Мала Баба Яга вчилася чаклувати. 5) Сьогодні ж Вальпургієва ніч. 6) Цієї ночі полечу на Блоксберг. 2 група Гей-я, Вальпургієва ніч! 1) Тієї ночі вона помчала на Блоксберг. 2) Разом з усіма вона кружляла довкола багаття. 3) Мала Баба Яга перебігла дорогу тітоньці чаклунці –дощовиці. 4) Притягли її перед очі Найстаршої чаклунки. 5) – Покарай її! 6) Вони пошпурили у вогонь її мітлу і зловтішно побажали щасливої дороги. Гра «Шифрувальники» даПоруй шоінму дірасть. (Подаруй іншому радість) броДо вгодо ‘ятаєпамться. (Добро довго пам’ятається) - Оберіть вислів, який підходить до прочитаної казки. Вправи для розвитку пам’яті Гра «Уважний художник» Дітям пропонується з пам’яті докладно описати зовнішність Малої Баби Яги та її хатинки. 127

Творчий конкурс «Пофантазуй» - Пофантазуйте! Які чудеса ви б здійснили, якби вміли чаклувати? 5. Підсумок заняття - Що вам відомо про німецького письменника Отфріда Пройслера? - До якого виду казок належить казка «Мала Баба Яга» ? - Визначте головну думку казки? - Кому з героїв казки ви співчуваєте, кого засуджуєте? Завдання для тих, хто любить читати. - Прочитайте самостійно частину казки під назвою «Я помщуся!», «Добрі наміри». Підготуйте до переказу одну з пригод.

128

Додаток МАЛА БАБА ЯГА (Уривки) Мала Баба Яга сердиться Жила собі Мала Баба Яга. Було їй усього двадцять сім років, а для Баби Яги, звісно, ще зовсім молодий вік. Мешкала вона в чаклунській хатці серед дрімучого лісу. Хатка була невеличка. Але й господиня жила в ній мала. Тож місця Бабі Язі вистачало. А вже кращої оселі вона й побажати і не могла. Дах на хатці дуже гарно скособочився од вітру, димар похилився, а віконниці у раз скрипіли. Знадвору до хатки була примурована піч. Бо як же без печі у хатці Бабр Яги? Був у Малої Баби Яги ворон, що вмів розмовляти. Звали його Абраксас. Він умів не тільки каркати "Доброго ранку!" та "Добрий вечір!", як кожний учений ворон. Абраксас умів говорити геть усе! Він був мудрий ворон, розумівся геть-чисто на всьому й завжди давав господині поради. Баба Яга була високої думки про Абраксаса. Десь годин шість щодня Мала Баба Яга вчилася чаклувати. Адже чаклунство — штука непроста: хочеш на ньому знатись, то вже не лінуйся! Спершу треба вивчити всі легші чаклунські премудрощі, а тоді складніші. Треба вивчити всеньку чаклунську книгу від палітурки до палітурки, не минувши ні однісінької вправи. Мала Баба Яга дійшла тільки до двісті тридцятої сторінки. Того ранку вона саме вчилася викликати дощ. Сиділа на лавці біля печі з чаклунською книгою на колінах і чаклувала. Ворон Абраксас сидів поруч і був невдоволений. — Тобі треба викликати дощ! — докірливо каркав він. — А ти що начаклувала? То в тебе летіли з неба білі миші! А то — жаби! А тоді — нові шишки! Цікаво, чи викличеш ти, нарешті, справжній дощ? Мала Баба Яга заходилась прикликати дощ учетверте. Вона звеліла невеликій хмарі вийти на небо, поманила її рукою і, коли хмара опинилася над хаткою, гукнула: — Дощику, дощику, припусти! Хмара прорвалась. І з неба полився... кисляк! - Кисляк! — вигукнув Абраксас. — Ти з глузду з'їхала! Що ти нам іще начаклуєш? Може, прищепок для білизни? Чи шевських гвіздків? Хоч би вже там з неба сипалися крихти хліба чи родзинки!! — Знов я, мабуть, щось наплутала, — промовила Баба Яга. Вона й раніш, бувало, помилялася, але щоб підряд чотири рази! - Наплутала! — буркнув Абраксас. — Я тобі скажу, в чому справа. Неуважна ти, ось як! Коли думаєш про казна-що, то, певно, наплутаєш! Треба уважною бути, затям собі! — Ти так гадаєш? — сказала Мала Баба. І раптом згорнула чаклунську книгу. 129

— Твоя правда! — гнівно вигукнула вона. — Я таки неуважна. А знаєш чому? — Очі її зблиснули. — Бо страшенно сердита! - Сердита? — здивувався ворон. — А на кого? Сьогодні ж Вальпургієва ніч*. Усі чаклунки зберуться на горі Блоксберг і заведуть там танці. — Ну то й що? — спитав ворон. — А я ще замолода для танців, кажуть дорослі чаклунки. Вони не хочуть, щоб я летіли на Блоксберг і танцювала разом з НИМИ! Старий ворон спробував її заспокоїти: — Бачиш, тобі ж тільки сто двадцять сім років, і ти ще не доросла до цього. Як підростеш — тоді інша річ. — Отакої! — вигукнула Мала Баба Яга. — Я тепер хочу танцювати з усіма! Розумієш? — Викинь це з голови, — прокрякав ворон. Хіба щось зміниться від того, що ти сердитимешся? Не втрачай глузду!.. І що ж ти надумала робити? — А ось що, — мовила Мала Баба Яга. Цієї ночі полечу на Блоксберг! — На Блоксберг? — жахнувся ворон. — Але ж дорослі чаклунки тобі заборонили. Вони не хочуть, щоб їм там заважали! — Пхе! — скривилася Мала Баба Яга. Багато чого заборонено! Треба тільки не попастись їм на очі... — Попадешся! — скрикнув ворон. — Ет, пусте! — сказала Мала Баба Яга. — Я з'явлюся там, коли танці вже будуть у розпалі, А наприкінці втечу! На Блоксберзі цієї ночі робитиметься таке, що мене за всім тим ніхто й не помітить! Вальпургієва ніч — у давніх германських племен так називалося свято зустрічі весни, під час якого нібито відбувалися ігрища на горі Блоксберг.

Гей-я, Вальпургієва ніч! Малу Бабу Ягу не злякали слова ворона Абраксаса. Тієї ж ночі вона помчала на Блоксбері, Усі дорослі чаклунки вже зібралися там. Маяли на вітрі коси, лопотіли спідниці: всі чарівниці вже кружляли довкола вогнища. Мала Баба Яга й собі непомітно шугнула поміж збурену юрбу. — Гей-я, Вальпургієва ніч! — щосили гукала вона. Разом з усіма кружляла вона довкола багатії думала: «Якби мене оце побачив Абраксас! Витріщив би з подиву очі, як сова!" Може б, усе й добре скінчилося, якби Мала Баба Яга, танцюючи, не перебігла дорогу своїй тітоньці — чаклунці-дощовиці Трам-Бам-Бах. Хто-хто, а тітонька Трам-Бам-Бах жартів не любила. Завжди була надута й лиха. — Ти диви! — гукнула вона, зіткнувшись посеред танцівниць із своєю небогою. — Оце-то новина! Тобі чого тут треба? Кажи! Хіба ти не знаєш, що дітлахам заборонено з'являтися сьогодні на Блоксберзі? — Не кажи нікому! Не кажи! — злякано просила Мала Баба Яга. — Е, ні! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Є, зухвале дівчисько, треба покарати! Всі чаклунки, почувши це, зацікавлено зібралися довкола них. Чаклунка негоди ТрамБам-одразу ж розповіла їм про все. — Що тепер з нею робити? — гнівно спитала вона. - Покарати її треба! — загули чаклунки-туманниці. Ведіть її до Найстаршої чаклунки! — закаркали гірські чарівниці. — Зараз же ведіть! - Авжеж! Авжеж! — підхопили всі. — Беріть тягніть до Найстаршої! Не допомогли Малій Бабі Язі ні просьби, ні благання. Тітка Трам-Бам-Бах ухопила її за комір притягла перед очі Найстаршої чаклунки. 130

Та поважно сиділа на троні з кочерг. Насуплено вислухала вона чаклункудощовицю. Толі громом загриміла на Малу Бабу Ягу: — І ти наважилася прилетіти цієї ночі їм Блоксберг, хоч ворожбиткам твого віку це заборонено? Як тобі спало на думку таке божевілля? — Сама не знаю! — Мала Баба Яга затіпалася від страху. — Мені... мені раптом так сюди закортіло... ось я й сіла на мітлу та й прилетіла — Тоді сідай і лети назад, — звеліла Найстарша чаклунка. — Щезни мені з очей! Негайно! Поки я не розсердилася! Мала Баба Яга зрозуміла, що з Найстаршою ще можна якось дійти згоди. — А дозволите мені хоч на той рік танцювати з вами? — боязко спитала вона. — Гм... — замислилась Найстарша. — Обіцяні не можу. Але як ти станеш на той час доброю чаклункою, тоді ще поміркуємо. Через рік, напередодні Вальпургієвої ночі, на загальній раді ми влаштуємо тобі екзамен. Але буде він нелегкий — Дякую! — сказала Мала Баба Яга. — Дякую вам! Обіцяю стати через рік доброю чаклункою І стрибнула на мітлу, щоб летіти додому, Але раптом втрутилася чаклункадощовиця Трам- Бам-Бах: — І ти не хочеш покарати це зухвале дівчисько? — спитала вона в Найстаршої чаклунки, — Покарай її! — підбурювали інші чаклунки дощовиці. — ...Тоді раджу відібрати в неї мітлу! - крикнула Найстарша. — Нехай іде додому пішки! Живе вона далеко, і доведеться їй бігти три дні та три ночі, поки дістанеться до своєї хатки. Буде з неї й цього. Ні, цього мало! — закричала тітка Трам-Бам-Бах. Але інші чаклунки погодились, що цього з малої цілком досить. Вони відібрали й пошпурили у вогонь її мітлу. А тоді зловтішно пожали їй щасливої дороги.

Для додаткового самостійного читання Я помщуся! Яка ж то була довга і виснажлива дорога! Три дні й три ночі йшла Мала Баба Яга до своєї хатки. Вранці четвертого дня з намуляними ногами і в подертих черевиках вона ступила на своє подвір'я. — Нарешті повернулася! — зустрів її Абраксас. Він сидів на димарі і стривожено виглядав господиню. Як побачив її, наче камінь зсунувся його воронячої душі. Він розгорнув крила і летів їй назустріч. — Що ж оце ти робиш? — закрякав він. — Тиняєшся десь цілими днями, а я сиджу вдома не знаю, що чинити. — Він переступив з ноги на ногу. — А який у тебе вигляд? Уся в пилюзі! І чому кульгаєш? Пішки йшла? А я ж думав, ти на мітлі. Хіба в тебе не було мітли? — Була! — зітхнула Мала Баба Яга. — Як-то була? — здивувався ворон. — Що це означає? — А те, що мітли більше нема! — Мітли?.. — ...більше нема! — повторила Мала Баба Яга. Абраксас раптом про все здогадався. Вінсхилив голову набік. — Отже, тебе спіймали? Я ж так і знав. Було б дивно, якби тебе не спіймали! Що ж, по заслузі й шана. Але Малій Бабі Язі вже все було байдуже. — То, може, розкажеш мені про все, що сталося? — Спочатку поснідаємо, — буркнула Мала Баба Яга. — Не розповідати ж мені натщесерце? Наївшись по саму зав'язку, Мала Баба Яга відсунула тарілку й заходилася розповідати... 131

— Хоч і легковажно ти повелась, та щастя маєш, — зауважив Абраксас, коли вона скінчила. — Пам'ятай, що за рік ти повинна стати доброю чаклункою. — Постараюся, — обіцяла Мала Баба Яга. Віднині я вчитимусь чаклувати не шість, а сім годин щодня. Крім цього, я зроблю ще дещо, щось дуже важливе... — Що саме? Мала Баба Яга скривилась, прибрала дуже сердитого вигляду. Тоді вимовила поволі, притиском: — Я по-мщу-ся! — Кому? Тітці Трам-Бам-Бах! Вона, капосна, усьому виною! Це через неї в мене скалічені ноги і подрані черевики. Хто підбурив усіх чаклунок проти мене? Хто потяг мене до Найстаршої чаклунки? Вона! Мало їй було, що в мене забрали мітлу! Усього їй мало! — Гаразд, — погодився Абраксас. — Вона о повелася. Але мститися?! - Я їй начаклую замість носа свинячий писок — засичала Мала Баба Яга. — І ослячі вуха! І телячі ноги! І цапину бороду! А на додачу коров'ячий хвіст! — Коров'ячий хвіст і цапину бороду? — спокійно промовив ворон. — Невже ти гадаєш дошкулити цим старій Трам-Бам-Бах? Вона ж а сама чаклунка, як і ти, і простісінько зніме ї чари, - Ти так гадаєш? — Мала Баба Яга зрозуміла, що ослячі вуха і телячі ноги не багато зарадять. — Добре! — сказала вона. — Тоді я думаю щось хитріше! Щось таке, з чим тітка Трам-Бам-Бах не швидко впорається. Віриш мені? - Припустимо, — погодився Абраксас. — Але здається мені, що коли ти заподієш їй щось лихе, то потім сама гірко жалкуватимеш. - Чому? — здивувалася Мала Баба Яга. Бо ти обіцяла Найстаршій чаклунці стати доброю чарівницею. А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це! Мала Баба Яга нерішуче глянула на ворона: - Ти не жартуєш? - Анітрохи, — відповів Абраксас. — На твоєму ці я добре над цим поміркував би!

Добрі наміри Вихором полинула Мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хустку. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги і плечі, доводилось добре триматися пазурами — Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця! Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півник що повертався за вітром, і роздерся навпіл. — Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в'язи! З глузду з'їхала, чи що? — Це не я! Це мітла! — вигукнула Мала Баба Яга. — Вона мене не слухається! З новою мітлою так самісінько, як з моїм молодим конем: спершу її треба приборкати і об'їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило Але Мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.

132

Брикай, брикай собі! — заохочувала вона . — Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо! Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло, а Баба Яга мов прикипіла до мітли. Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову Малої Баби Яги. Слухняно летіла вона то швидко, то повільно, то прямо, то кружляючи. Давно б так! — задоволено промовила а Баба Яга. Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу. Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів'ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі... А Мала Баба любенько собі махала ногами. З радості, їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори. - Поглянь-но! Мисливець! — І ворон Абракса кивнув донизу своїм довгим дзьобом. Та бачу, — відповіла Мала Баба Яга. Вона вила скривила губи і — чвирк! — плюнула мислив-просто на капелюх. - Навіщо це ти? — дорікнув Абраксас. — Бо мені так хочеться! — захихотіла Мали Баба Яга. — Нехай думає, що то дощ! Та ворон і не посміхнувся. — Так не годиться! — докірливо сказав він. Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям, — Ах, облиш! — вередливо вигукнула Мала Баба Яга. — Будь ласка! — образився Абраксас. Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики... — Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло? — А таке! — крякнув Абраксас. — Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробиш їй таку приємність? Мала Баба Яга щосили закрутила голововою. — А саме до того йде! Ось побачиш , як не схаменешся! — і Абраксас замовк. Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а, видно, його правда. Коли вони прилетіли додому, Мала Баба Яга сказала: — Таки твоя правда! Я мушу стати доброї чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці ТрамБам- Бах. Нехай з люті кусає собі лікті... — Саме так воно й буде! — крякнув Абраксас. — Але віднині роби тільки добрі справи, — О, це я можу! — запевнила Мала Баба Яга.

133

Повість – казка Тема. Отфрід Пройслер «Мала Баба Яга» Мета. Учити самостійно орієнтуватися в структурі художнього твору; називати основні ознаки казки-повісті як жанру; зацікавити змістом казки, вчити сприймати великі за обсягом тексти цілісно; привертати увагу до засобів створення образу; розширювати словниковий запас учнів; розвивати навички виразного читання, пам'ять, кмітливість, логіку мислення, уяву учнів, уміння обґрунтовувати свої думки; стверджувати ідеї перемоги добра над злом. Обладнання. Карта Європи, вислови, картки до гри «Старт - фініш» , картки для групової роботи і характеристики героїв. Хід заняття 1.Емоційний настрій до заняття Ми мандруємо у казку У цю радісну мить, Щоб зрозуміти, як прекрасно У цьому світі жить. Хай минає дитинство в перебігу літ – Не забудеться дітям казки лагідний світ! 2. Змістовнка і мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми 2.1 Вправи для розвитку артикуляції і дихання Гра «Старт - фініш» «СТАРТ» Сон-сонце Око-околиця Мед –медуза Пора – поразка Клуб – клубок Маля – маляр Вік – віконце Сини – синиця Мак - макітра

Лев- левада Каша – кашалот Кара – карась Поли – полиця Млин – млинець Мер – мереживо Вал – валіза Пара – парашут Чай - чайка «ФІНІШ»

Чин – почин Люк –малюк Ріг – пиріг Трави – страви Глина – цеглина Мідь – ведмідь Рак – байрак Кран – екран Шина - вершина

Балка – рибалка Мкати-тримати Роси – троси Сук – борсук Рись – борись Сир – касир Коси – покоси Жити – дружити Роль - король

134

3. Актуалізація опорних знань Тестове опитування 1. Казку «Мала Баба Яга» написала… А) Мій око Мацутані; Б) Оскард Уайльд; В) Отфрід Пройслер; Г) Василь Жуковський 2. За жанром цей твір є: А) повість; Б) повість-казка; В) літературна казка; Г) народна казка. 3. Казка «Мала Баба Яга» написана… А) прозою; Б) віршами; В) в особах. 4. Головній думці казки «Мала Баба Яга» відповідає прислів’я… А) Добро довго пам’ятається. Б) Слово чемне кожному приємне. В) Куди голка, туди й нитка. Г) Слово чемне кожному приємне. 4. Повідомлення теми і завдань заняття Сьогодні ми продовжимо вивчати повість-казку «Мала Баба Яга» Отфрід Пройслер. Послухайте продовження казки і подумайте, які вчинки і справи залишила по собі ця героїня. 5. Вивчення нового матеріалу 5.1 Читання казки вчителем і учнями, перевірка розуміння • 3 якою метою Яга та Абраксас прилетіли на базар? • Який настрій панував на базарі серед людей?. • Чому саме дівчинці, яка продавала квіти вирішила допомогти чаклунка? Як це характеризує? 6. Дослідження художнього тексту Технологія «Коло питань» Учні складають запитання і відповіді на них за змістом твору. Вибіркове читання - Прочитайте опис базару. - Розмову Баби Яги і дівчинки. 135

- Розгляньте малюнки художника. Озвучте малюнки текстом твору Технологія «Ситуативне моделювання» Позиція героїв твору Наш висновок Висновок автора Доведення на основі епізодів Баба Яга Уважна і співчутлива казки

Абраксас

Вірний товариш

Дівчинка

Несмілива, бідолашка

Тітонька Трам-Бам-Бах

Зла, жорстока

Робота в групах - Чи потрібні нам добрі вчинки? Для того, щоб зробити висновок, внесемо свої аргументи в таблицю. Докази «ЗА» Докази «ПРОТИ»

7. Узагальнення і систематизація знань учнів 7.1 Гра «Співавтори» Перекажіть уривок казки від імені дівчинки. 7.2 Вправа «Передбачення» - Які ще пригоди могли статися з Бабою Ягою? Як ви думаєте? Учні висловлюють припушення. - Прочитайте закінчення казки самостійно і дізнаєтесь, чи справдились ваші передбачення. 8. Підсумок заняття 8.1 Творче завдання «Сонце доброти» Учні записують на промінчиках свої добрі справи, промінчики прикріплюють до сонечка. 8.1 Технологія «Мікрофон» - Чого вас навчив сьогоднішній урок? - Даруте людям добро, радість, не чекайте віддачі. Я вірю в силу доброти. Добро завжди сильніше злого, Дає наснагу, щоб цвісти І світлу обирать дорогу. 136

Я вірю в силу доброти, Що має долю роботящу. Що хоче, щоб і я, і три, І все у світі було кращим. В. Крищенко Завдання для тих, хто любить читати Прочитайте закінчення казки і дізнайтеся чи змогла Мала Баба Яга помститися чаклункам і довести, що добро перемагає зло.

137

Працюємо на уроці

ДОБРІ СПРАВИ БАБИ ЯГИ Паперові квіти Якось у неділю Малій Бабі Язі скортіло полетіти до міста й подивитися базар. - Чудово! — зрадів Абраксас. — І я з тобою! Тут у лісі так самотньо, дерев сила, а людей обмаль. А в місті, та ще на базарі, навпаки! Та летіти на мітлі аж до самого базарного майдану вони не могли. Уявіть собі, який би там переполох зчинився! Чого доброго, ще й поліцію викликали б на свою голову. Тож сховали вони мітлу на околиці міста, в житі, а далі пішли пішки. Базар уже вирував: господині, наймички, селянки, куховарки товпилися довкола прилавків, Жінки городників вихваляли свою городину, знавці садовини гукали раз у раз: "Купуйте яблука боскоп і груші бера!" Жінки рибалок запрошували до оселедців, ковбасник — до гарячих сардельок, гончар — до глечиків та мисок, розставлених на солом'яній маті. - Квашена капуста! Квашена капуста! — гукали тут. - Кавуни, дині! Дині, кавуни! — кричали там. Та найдужче було чути Якоба Дешевого. Він стояв на верхньому східці фонтану і, стукаючи молоточком по скриньці з крамом, кричав: - Купуйте, люди, в мене, купуйте! Сьогодні мій крам дешевий! Сьогодні я дуже щедрий, віддаю все за півціни! Шнурівки, нюхальний тютюн, підтяжки! Леза, зубні щітки, шпильки для кіс! Ганчірки мити горщики, вакса, часниковий сік! Підходьте, люди добрі! Купуйте в Якоба Дешевого! Мала Баба Яга тішилася з базарної метушні. То сюди, то туди ніс її людський потік. І покуштувала вона груш, там — квашеної капусти. У Якоба Дешевого за кілька крейцерів купила запальничку, а той подарував їй скляного персня. — Красно дякую! — промовила Мала Баба Яга. — Будь ласка!.. Сюди, люди добрі, сюди. Купуйте крам у Якоба Дешевого! У найдальшому куточку базару мовчки стола бліда дівчинка з повним кошиком паперових квітів. Люди не звертали на неї уваги, квапливо йшли собі далі. Ніхто й квіточки не купив у несміливого дівчати. - От якби ти щось зробила для сердешної дитини, — мовив ворон Абраксас. — Шкода мені бідолашки. Мала Баба Яга хутенько проклала собі в юрмі дорогу, підійшла до дівчини й спитала; — Ніяк не попродаєш квітів? — Ох,— зітхнула дівчинка,— хто купує паперові квіти влітку! Мама знову плакатиме. Як до вечора не вторгую хоч трохи грошей, і буде ні за що купити нам хліба. А в мене ще семеро братиків і сестричок. Батько минулої зими помер. Тож ми й робимо оці папери квіти. Та ніхто не бере. Мала Баба Яга співчутливо слухала дівчинку думаючи, як їй допомогти. Аж ось вона сказала: — Не збагну, чому люди не купують цих квітів. Вони ж так гарно пахнуть! Дівчинка недовірливо подивилася на неї: — Пахнуть? Хіба ж пахнутимуть паперові квіти? — Авжеж, авжеж, — поважно запевнила Мала Баба Яга. — Вони пахнуть куди приємніше справжніх. Хіба ти не відчуваєш? Паперові квіти справді пахли! І це помітила не тільки мала, що їх продавала. На базарі всі раптом почали принюхуватись. - Що воно так пахне? — питалися одне в одного люди.

138

- Як-то! Паперові квіти, кажете? Чи є вони ще? Треба купити кілька квіток неодмінно! Мабудь, вони дорогі? Усяк, хто мав носа й ноги, поспішив на той край базару, де стояла дівчинка. Жінки рибалок кидали напризволяще свої оселедці, ковбасник-— свою плиту, на якій варилися сардельки, городниці — свою городину. Всі, всі пхалися до дівчинки — купити паперових квітів. Навіть Якоб Дешевий з крамарською скринькою й собі примчав туди. А що він прибув останній, то, звівшись навшпиньки, склав трубочкою руки й залементував. - Агей! — кричав він через голови людей. — чуєш мене, дівчинко з квітами? Це Якоб Дешевий. Передай мені дві квітки! Ну хоч одну! Чуєш мене? Хоч однісіньку? - Ні, ні! Нікому не продавай без черги! Навіть Якові Дешевому! — закричали люди. — Продавай по черзі! — Вони раділи, бо їм пощастило — вони попереду. Адже всім квітів не вистачить. І ті, хто прийшов пізніше, спіймають облизня. А дівчинка продавала й продавала. Проте квітів у кошику не меншало. Їх вистачило для всіх, хто тільки хотів купити, навіть для Якоба Дешевого. - Що за дивина,— знизували плечима люди, - чому квітів у кошику не меншає! Дівча також не знало чому. Звичайно, це могла пояснити тільки Мала Баба Яга. Але вона з Абраксасом уже давненько зникла з базару, лишивши позаду міські будинки. Невдовзі вони дісталися туди, де лежала схована в житі мітла. Мала Баба Яга все ще думала про дівчинку. І стиха сміялася. Раптом ворон легенько дзьообнув її в плече і показав чорну хмару, що швидко пливла в небі. Хмара була б як хмара, якби з неї не стирчав держак мітли. — Глянь! — крикнув Абраксас. — Тітка Трам- Бам-Бах! Стара пройда, певно, шпигувала за тобою. — Ну, вже ця все винюхає! — буркнула Мала Баба Яга. — Пусте! — промовив ворон. — Перед нею тобі нема з чим критися, а надто з сьогоднішнім вчинком.

Для додаткового самостійного читання

Добра наука Уже кілька днів без упину йшов дощ. Малій Бабі Язі зоставалось тільки никати без діла по хаті й, позіхаючи, виглядати кращої години. Аби згаяти час, вона іноді трохи ворожила: качалка з кочергою танцювали в неї на плиті вальс, совочок перекидався біля грубки, а масничка ставала догори дном. Але то були все дрібні витівки, і скоро вони їй набридли. Та ось нарешті знову засяяло сонце, і Мала Яга не могла більше всидіти у своїй хатині й хвилиночки. - Гайда! — бадьоро вигукнула вона. — Вилітаймо! І тільки через комин! Подивимось, чи , бува, не стануть у пригоді наші чари. - Але пам'ятай, що насамперед треба робити добрі справи! — застеріг її Абраксас. Вони покружляли над лісом, а тоді над луками. Внизу, то тут, то там, блищали калюжі від дощу, дороги порозкисали. Селяни чалапали по кісточки в болоті, шлях до села після дощу розгруз. Саме з міста їхала підвода, запряжена парою коней. На підводі лежали бочки з пивом. Дорога була така, що швидко не поїдеш. З рота в коней клаптями падала піна. Важку підводу вони тягли щосили. Візникові ж, який розсівся собі на передку, здавалося, що їде він надто поволі. - Вйо! — горлав він. — Ворушіться, кляті! — І безжально батожив коней. - От поганець! — обурився Абраксас. — Лупить коней, мов якийсь катюга! Хіба можна йно на це дивитись? - Нічого! — сказала Мала Баба Яга. — Скоро він забуде цю погану звичку! 139

Вони летіли слідом за підводою, аж поки вона не спинилася у селі перед корчмою. Візник зняв дві бочки й покотив їх через подвір'я до підвалу. Потім сам зайшов до корчми й замовив собі обід. А знесилених коней і не подумав випрягти й дати їм хоч по жменьці сіна чи вівса. Мала Баба Яга тим часом стояла за повіткою, і коли візник щез за дверима корчми, вона миттю підбігла до підводи й спитала в коней їхньою мовою: — Ваш хазяїн завжди такий жорстокий? — Завжди, — зітхнули коні, — якби ти ще його побачила, коли він добре вип'є або лють на нього нападе. Періщить нас уздовж і впоперек, та ще й пужалном. Поглянь на наші спини в рубцях, то сама пересвідчишся. — Парубійка слід провчити! — вигукнула Мам Баба Яга. — Просто сором, що він отак вас лупцює. Допоможіть мені розквитатися з ним — Охоче. А що нам робити? — Не рушайте з місця, коли він вилізе на підводу й схоче їхати. Не рушайте й кроку! — Ох, ні-ні! — злякались коні. — Він їм приб'є! — Обіцяю, що вам нічого не буде,— заспокоїла їх Мала Баба Яга. Вона підійшла до підводи, взяла батіг і зав'язала на його кінці вузлика. Та й більш нічого! Тепер вона могла зі спокійною душею повернутися за повітку й крадькома позирати звідти на подвір'я. Невдовзі з корчми вийшов візник. Він добі пообідав і чимало випив. Голосно посвистую від задоволення, він попрямував до підводи. Виліз на передок, взяв у ліву руку віжки, правою звично потягся до батога. — Вйо! — гукнув він і прицмокнув. Але коні не рушили з місця. Візник розсердився. — Ну, постривайте ж, ледацюги! Ось я ви додам ОХОТИ! — І він замахнувся батогом. Але батіг, не зачепивши коней, свиснув повітрі І вдарив по вухах візника. - А, бодай вас! — вилаявся він і ще раз замахнувся... та знову влучив батогом себе самого. Візника взяла страшенна лють. Він зірвався на ноги і несамовито замахав батогом, силкуючись поцілити коней. Але щоразу оперізував самого. От нечиста сила! — закричав візник. — Ні, воно так не буде! — Він ухопив батіг і, не тямлячись із люті, замахнувся на коней. Та й тільки ж то. Батіг так ляснув його, що аж кров бризнула. Візник скрикнув од болю і випустив батіг. В очах йому потемніло, він ухопився за край бочки, щоб не впасти. Коли він згодом трохи оговтався, то побачив біля підводи Малу Бабу Ягу. Вона посварилася на нього пальцем. - Якщо ти ще хоч раз візьмешся за батіг, то знов тобі те буде. Затям собі це! А тепер можеш їхати. Вйо! Вона дала коням знак, і вони рушили. "Дякую", — заіржав один кінь. Другий вдячно покивав головою. Візник на передку сидів ні живий, ні мертвий. І все бубонів під свій розпухлий ніс: - Поки й житиму, не візьму в руки батога!

Чаклунська рада Час спливав, наближався кінець чаклунського року. Надходила Вальпургієва ніч. Для Малої Баби Яги настали гарячі дні: наближався екзамен. Днями й ночами сиділа вона вдома і повторювала все, що вивчила за рік. Вона ще раз переглянула всю чаклунську книгу, сторінку за сторінкою. Тепер вона знала її назубок. За три дні до Вальпургієвої ночі примчала тітка Трам-Бам-Бах. Вона вилізла з чорної хмари і сказала: 140

— Я прибула за дорученням Найстаршої чаклунки. Тебе запрошують на раду. Екзамен відбудеться післязавтра опівночі. Чекай нас в полі, на роздоріжжі, біля червоного каменя. Але... але спершу гарненько подумай! Як хочеш, то можеш не приходити. — А чого тут думати! — сказала Мала Баба Яга. — Неодмінно прийду! — Хто його знає? — знизала плечима тітка Трам-Бам-Бах. — Може, розумніше буде і залишитися вдома. Я залюбки передам Найстаршій твої вибачення. — Он як?! — спалахнула Мала Баба Яга. Та в цьому я не маю сумніву! Але я не така дурна, як тобі здається! І мене ніхто не злякає. — Хто не прислухається до порад, тому не допоможеш! — зітхнула тітка Трам-Бам-Бах. Отже, до післязавтра! Ворон Абраксас дуже хотів летіти з Малою Бабою Ягою на екзамен. Але це було заборонено. Довелося воронові сидіти дома. Єдина що він міг зробити, — це побажати Малій Бабі Язі щастя. — Не давай їм себе залякати! — кричав він їй услід. — Ти тепер стала доброю чаклункою А це найголовніше! Рівно о дванадцятій годині ночі Мала Баба Яга з'явилася на роздоріжжі біля червоної каменя. Члени чаклунської ради вже сиділи півколом на траві. Крім Найстаршої чаклунки, там були: лісова мавка, русалка-вітряниця, русалкатуманниця та ще кілька чарівниць з чаклунських родів. Чаклунки-дощовиці послали на раду тітку Трам-Бам-Бах. «Нехай, нехай послухає мене та тітка Трам-Бам-Бах! — думала собі Мала Баба Яга. — Вона просто лусне від злості, як побачить, що я блискуче складу екзамен! І мені дозволять танцювати на горі Блоксберг!" - Отже, розпочнемо! — сказала Найстарша чаклунка. — Побачимо, чого навчилась за рік ця мала. Всі чаклунки по черзі почали давати Малій Бабі Язі завдання: викликати вітер, грім і блиску, начаклувати, щоб величезний червоний камінь зник, накликати дощ і град. Усе це було дуже важко. Мала Баба Яга й разу не збилася. Навіть коли тітка Трам-Бам-Бах сказала: «Вичаклуй нам те, про що йдеться на сторінці триста двадцять четвертій чаклунської книги",— Мала Баба Яга не злякалась. Вона ж вивчила чаклунську книгу майже всю напам'ять. - Будь ласка! — спокійно відповіла тітці Мала Баба Яга і вичаклувала те, що було написане на сторінці триста двадцять четвертій: грозу з кулястою блискавкою. - Досить! — сказала Найстарша. — Ти довела нам, що вмієш чаклувати. Тому я дозволяю тобі завтра танцювати разом з усіма на горі Блоксберг, хоча ти ще й дуже молода. Чи хтось іншої думки? - Ні, — загукали чарівниці. Але тут озвалась тітка Трам-Бам-Бах: - Я іншої думки! - В чому справа? — поцікавилась Найстарша. — Тобі не сподобалось, як вона чаклувала? — Та не в тім річ! — сказала тітка Трам- Бам-Бах. — Справа в тому, що вона все-таки дуже погана чаклунка. І я вам зараз це доведу! — Тітка Трам-Бам-Бах витягла з кишені фартуха зошит. — Весь цей рік я потай стежила за нею. Тут записано все, що вона робила. Зараз я вам прочитаю... — Читай, читай! — весело гукнула Мала Баба Яга. — Якщо ти записала правду, то мені немає чого боятися. — Побачимо! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. І вона повільно стала читати про все, що вчинила за цей рік Мала Баба Яга: і як вона допомагала бабусям, що збирали хмиз; і як вона покарала злого лісника і жорстокого 141

візника, і як врятувала від ножа бика Корбініана, і про сніговика, і про хлопчаків, які дерли пташині гнізда, — все прочитала вголос тітка Трам-Бам-Бах — Розкажи їм ще про ґонтаря! — вигукнули Мала Баба Яга. — Його я теж провчила! Мала Баба Яга думала, що тітка навигадує на неї казна-що. Але та прочитала з свою записника саме тільки гарне! — Все це справді так було? — суворо питала Найстарша чаклунка після кожної історії. — Авжеж! — гордо відповіла Мала Баба Яга. — Саме так і було! Вона весело дивилася на всіх і зовсім не помічала, що голос Найстаршої чаклунки дедалі суворішав. Не помітила вона й того, що інші чарівниці дедалі задумливіше хитали головами. Ось чому Мала Баба Яга вся так зіщулилась, коли Найстарша раптом схопилась і крикнула: — І це її я була мало не пустила на Блоксберг! Тьху! Ну та й погана ж вона чаклунка! - Чому я погана? — вражено спитала Мала Яга. — Я весь час робила тільки добре! - Отож-то й воно! — засичала Найстарша. — Тільки та чаклунка добра, яка весь час робить лихе! А ти погана, бо робила тільки добре... Вона кинулася до Малої Баби Яги і почала смикати її за коси. За Найстаршою ринули, виючи, усі чаклунки з піднятими мітлами. Вони б, мабуть, просто скалічили Малу Бабу Ягу, але старша зупинила їх: - Годі! Я знайду для неї гіршу кару! І вона просичала до Малої Баби Яги: — Підеш збирати хмиз для чаклунського вогнища. Сама-одна! Завтра опівночі все має бути готове. А тоді ми прив'яжемо тебе до дерева, і ти стоятимеш там усю ніч — дивитися, як інші танцюють! - А вже як ми трохи потанцюємо, то кинемось до цієї малої жаби і висмичемо їй косенята. - Ох і весело ж нам буде! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Цю Вальпургієву ніч вона довіку пам'ятатиме!

Хто сміється останній Ох, нещасний я ворон! — стогнав добрий Абраксас, коли Мала Баба Яга розповіла йому, що спіткало її біля червоного каменя. — Це я в усьому винен! Я, тільки я! Я ж радив тобі робити добрі справи! Ох, коли б я міг хоч як-небудь тобі зарадити! — Мабуть, я сама знайду на все це раду. Я сама, — сказала Мала Баба Яга. — Ще не знаю яку... Але знаю, що до дерева вони мене не прив'яжуть! Вона майнула до хатки, дістала з шухляд чаклунську книгу й почала швидко її гортати. — А мене з собою візьмеш? — спитав Абраксас. — Куди? — На Блоксберг! Я б не хотів кидати тебе саму цієї ночі! — Добре! — погодилась Мала Баба Яга. Я візьму тебе, але з умовою: стули дзьоба і більше мені не заважай! Абраксас замовк, а Мала Баба Яга заглибилась у книгу. Раз у раз вона щось бурмотіла собі під ніс. Того бурмотіння ворон не міг зрозуміти, а спитати не наважувався. Так було до вечора. Нарешті Мала Баба Яга встала, потяглась і весело сказала: — Тепер я знаю, що робити! Гайда на Блоксберг! На горі Блоксберг ще не було жодної чаклунки. Вони мали з'явитися рівно опівночі, ані на хвилиночку раніше. Так велів чаклунський закон Вальпургієвої ночі. Мала Баба Яга сіла на вершечку гори, простягнувши ноги. — Хіба не пора починати? — спитав Абраксас. — Починати? — відгукнулася Мала Баба Яга. — Що починати? — Збирати гілляччя! — вигукнув Абраксас. Тобі треба наносити для вогнища цілу купу дров! Чи я недочув? 142

— Маємо час! — захихотіла Мала Баба Яга. Але Абраксас не вгавав: — До півночі лишилася година! — хвилювався він. — Унизу в селі щойно пробило одинадцяту! - Ще й пів на дванадцяту проб'є! — спокійно сказала Мала Баба Яга. — 3 вогнищем я не забарюсь. - Сподіваюся! — каркнув Абраксас. Від дивовижного спокою Малої Баби Яги йому ставало моторошно. Ох, якби хоч усе добре скінчилося! Унизу, в долині, пробило пів на дванадцяту. - Починай! — не втерпів Абраксас. — Залишилось півгодини! - 3 мене досить і п'ятнадцяти хвилин, — сказала Мала Баба Яга. Коли пробило без чверті, вона вмить підхопилася. - Тепер почнемо! — крикнула вона. Мала Баба Яга махнула руками і прошепотіла якесь закляття... Тієї ж миті довкола задзижчало, засвистіло, забахкало, застукало! Трах! Бах! Бум! Щось падало з неба і складалося у величезний стос. - Ого! — вигукнув Абраксас. — Що я бачу! це ж наче мітли? - Авжеж, мітли! Це чаклунські мітли. Я всі сюди викликала... Оця ось довжезна — мітла старшої чаклунки. - Що... все це означає? — злякався Абраксас. - Я їх підпалю! — крикнула Мала Баба . — Гадаєш, вони погано горітимуть? Тільки і треба до них паперу. І вона знову прошепотіла закляття. І знов під небом зашуміло, зашелестіло. Ніби зграї велетенських кажанів знялись над лісом і, б'ючи крильми, спускалися на Блоксберг. - Сюди! Сюди! — загукала Мала Баба Яга. — Сюди! На мітли! І раптом Абраксас побачив, що то — книги. Чаклунські книги всіх дорослих чарівниць. — Що ж це ти робиш? — закаркав Абраксас. — Дорослі чаклунки зведуть тебе зі СВІТУ? — Навряд! — озвалася Мала Баба ЯГА І проказала трете закляття. І третє закляття виявилося найкращим. Воно з усіх чаклунок водночас зняло їхню чаклунську силу. Віднині вони чаклувати не могли. Усе, що вміли, вони відразу забули. І ніколи більше не навчаться. Бо Мала Баба Яга забрала в них чаклунські книги. В долині пробило північ. — Так! — задоволено промовила Мала Баба Яга. — Ось тепер ми почнемо посправжньому! Гей-я! Вальпургієва ніч! Мала Баба Яга клацнула запальничкою, що купила у Якоба Дешевого, й підпалила мітли. Кращого чаклунського вогнища ще не було на світі! Полум'я, тріскочучи, стріляючи іскрами шугонуло вгору. До ранку танцювала Мала Баба Яга круг великого вогнища. Ворон Абраксас сидів у неї на плечі. Мала Баба Яга була віднині єдина чаклунка на землі! Тільки вона тепер уміла чаклувати! А ще ж лише вчора дорослі чарівниці глузували з неї. Тепер настала її черга сміятися. — Вальпургієва ніч! — радісно вигукувала Мала Баба Яга на весь Блоксберг. — ГейВальпургієва ніч! (Переклад В. Василюка)

143

Повість – казка Тема. Туве Янссон «Маленькі Мумі- троллі і велика повінь» Мета. Ознайомити учнів з казкою-повістю фінської казкарки і художниці Туве Янссон, вчити самостійно знаходити в тексті слова, які автор вживає для характеристики й опису персонажів, учити висловлювати своє ставлення до прочитаного; розвивати навички виразного читання з використанням відповідної інтонації, тону і темпу; вчити ділити текст на частини і добирати до них заголовки; формувати в учнів відповідальність за свої вчинки, вміння давати самооцінку; виховувати повагу до батьків, бажання прийти на допомогу, коли її хтось потребує. Обладнання. Карта Європи, картки з анаграмами, портрет письменниці. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Давай з тобою обіймемось І над землею піднімемось. Тепло сердець з»єднаємо І сонцем засіяємо. Я бажаю вам добра! Учні. Ми бажаємо вам добра! Якщо вам буде важко, ми допоможемо один одному. 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми 2.1 Читання анаграм Варіант 1. Слова, в яких переставлено літери: гинавуащ (гущавина) пліаср (праліс) срвтбуо (стовбур) зятрквіо (звірятко) мртеаяв (темрява) боолто (болото) Варіант 2. Слова в яких переставлено склади: му дрі чий (дрімучий) тий гус (густий) ні гріз (грізні) ний страш (страшний) на ха ло по ний (наполоханий) кри не хіт (крихітне) пре на гар (прегарна) 2.2 Мотивація навчальної діяльності - Якщо об»єднати прочитані вами слова в анаграмах у текст, то про що можна б розповісти у ньому? (Про ліс густий, грізних звірів, темряву і болото і крихітне звірятко) 144

Відкриваємо скарбничку. Скринька зовні невеличка. Не втрачаєм часу марно, дістаєм перлину гарну. Вчитель дістає книгу Туве Янссон «Маленькі Мумі- троллі і велика повінь». 3.Повідомлення теми і завдань уроку - Сьогодні ми звами ознайомимося ще з однією чудовою казкою Туве Янссон «Маленькі Мумі- троллі і велика повінь», будемо вчитися виразно читати уривок цієї казки і висловлювати свої думки щодо прочитаного. 4. Вивчення нового матеріалу 4.1 Робота з портретом Туве Янссон - Уважно погляньте на портрет видатної фінської казкарки та художниці. Покажіть на карті, де знаходиться країна, в якій народилася і жила ця письменниця. Вступне слово вчителя. Ось уже майже шістдесят років діти всього світу, а разом з ними й дорослі, що в душі завше залишаються дітьми, зачитуються зворушливими й дотепними повістями про мумі-тролів та їхніх друзів, які написала і намалювала Туве Янссон — геніальна фінська казкарка та художниця. Туве Янссон народилася у мистецькій родині. Її тато — відомий у Фінляндії скульптор, а мама — шведська художниця-графік. Отож, Туве дитинства прагнула стати художницею, навчалася у художніх школах Стокгольма, Гельсінгфорса (Гельсінкі) та Парижа. Допомагаючи родині, вона вже під час навчання працювала ілюстратором журналів і книжок. Якось вона намалювала фігурку, дуже схожу на Мумі-троля, і стала нею "підписувати" свої ілюстрації. Коли тридцятирічна Туве Янссон написала першу повість про мумітролів "Маленькі тролі і велика повінь" і віднесла її у видавництво, вона ще не знала, що стане всесвітньовідомою письменницею, найзнаменитішою казкаркою Фінляндії. Вона написала понад двадцять книг для дітей і дорослих, отримала півсотні різноманітних міжнародних премій і нагород як письменник і художник. Її книги про мумі-тролів перекладені більше ніж тридцятьма мовами. Туве Янссон прожила 87 років. Вона назавжди залишилася в серцях багатьох поколінь маленьких читачів усього світу. Виразне читання тексту казкивчителем (з початку тексту і до слів: «Далі вони вирушили втрьох…» - 3 якою метою Мумі-тролі вирушили в небезпечну подорож? - Навіщо вони взяли з собою Крихітне Звірятко? Про що це свідчить? Колективне читання учнями тексту і відтворення змісту казки за запитаннями. - Яку допомогу надала Тюльпанна мандрівникам? Якою ви її уявили? 145

- Знайдіть у тексті рядки, які характеризують Мумі-троля, його Маму, Крихітне Звірятко та Тюльпанну. - Як ви гадаєте, які пригоди чекають дивовижних героїв? Словникова робота Пообіддя – після обіду. Брели – ішли. Поквапитися – поспішити. Сторч – вгору. Витріщалися – дивилися. Постернували – попливли. Читання учнями мовчки уривка «Як Мумі -троль з мамою зустріли крихітне звірятко». - Які риси характеру Мумі-тролля розкриває цей діалог? Читання учнями уривка «Як вони втрьох пливли на човні» - Як мати турбувалася про свого синочка? - Як переборювали страх, коли побачили жахливих створінь? - Хто врятував маленьких звірят від страховиська? Читання уривку казки «Сталося диво — їхній тюльпан знову яскраво засяяв» - Як звали дівчинку, що з»явилася з квітки? - Які слова свідчать про ввічливість Мумі - тролля? 5. Узагальнення та систематизація знань учнів 5.1 Складання плану казки - На скільки частин можна поділити текст казки? Спробуйте дібрати заголовки до кожної частини за допомогою слів із тексту.

1) 2) 3) 4) 5)

План Вони вибралися на пошуки затишного й теплого місця для будиночка. Побачили Крихітне Звірятко. Доведеться добиратися човном. Змій неухильно наздоганяв їх. —Дуже дякуємо за допомогу, прегарна панно!

5.2 Вправи для формування поняття «Мова художнього твору» Гра «Словесне малювання» Дидактична мета: вчити дітей звертати увагу на зовнішність літературних героїв, уявляти їх; формувати вміння користуватися образними засобами мови для опису героїв. 146

Зміст. Учитель починає гру словами: Намалюю я портрет, Тільки чий – це секрет. Відгадайте, вас прошу я, Чий же я портрет, малюю. Описує літературний портрет героя, ім»я якого мають відгадати учні. «Дівчинка з ясно-блакитним волоссям до п'ят. Ця блакитноволосса краля жила між пелюстками тюльпана» (Тюльпанна) - Опишіть який ви уявили зовнішній вигляд Мумі-тролля. Гра «Уяви себе» Дидактична мета: вчити дітей відчувати авторську присутність у тексті. Зміст. Учитель пропонує учням після прочитання твору уявити себе в ролі: а) стороннього спостерігача – очевидця подій (оповідача); б) безпосереднього учасника подій, головного героя; в) автора. Перекажіть зміст тексту за вибраним варіантом. Дискусія після гри: чи може автор твору бути одночасно й дійовою особою? 6.Підсумок уроку - Що ви можете сказати про відносини між мамою і сином Мумі –троллем? - Яким потрібно залишатися у будь-яких ситуаціях? - Як ви вважаєте, реальні чи вигадані персонажі діють у цьому творі? Обґрунтуйте свою думку. - Що цікавого ви дізналися про Мумі-троллів, їх характер і життя? - На вашу думку, чому повість-казка називається "Маленькі троллі і велика повінь"? - Придумайте іншу назву до цієї казки. Завдання для тих, хто любить читати Прочитайте повністю повість –казку «МАЛЕНЬКІ ТРОЛЛІ І ВЕЛИКА ПОВІНЬ»

147

Додаток

МАЛЕНЬКІ ТРОЛІ І ВЕЛИКА ПОВІНЬ (Скорочено) Було десь пізнє пообіддя, коли Мумі-троль зі своєю Мамою увійшов до найгустішої гущавини дрімучого пралісу. Вони, власне, вибралися на пошуки затишного й теплого місця для будиночка, у якому можна було б оселитися ще до настання зими. Мумі-тролі дуже теплолюбні, а тому будиночок слід побудувати щонайпізніше в жовтні. Отож вони брели далі в тиші й темряві, все глибше й глибше заходячи в ліс. Мумітролеві стало трохи лячно, і він пошепки запитав Маму, чи, на її думку, водяться тут грізні звірі. — Ледве чи, — відповіла Мама, — та все ж ліпше поквапитися. Хоча ми такі маленькі, що вороги, сподіваюся, нас і не помітять. Раптом Мумі-троль міцно ухопив Маму за руку. - Поглянь! — скрикнув він. Від Страху хвіст у Мумі-троля піднявся сторч. З темряви з-поза стовбура дерева на них витріщалися два ока. Мама спершу також злякалася, ж, навіть вона, але потім заспокоїла синочка: - То, напевно, якесь дуже маленьке звірятко. Почекай-но хвильку, я ось присвічу. У темряві все має страшніший вигляд, ніж насправді, розумієш? Вона зірвала одну з великих квіток-ліхтариків й посвітила нею у темряву. І тоді вони справді побачили Крихітне Звірятко, привітне й ледь наполохане, що принишкло в пітьмі. — Ось бачиш,— мовила Мама. — Хто ви? — поцікавилося Крихітне Звірятко. - Я— Мумі-троль, — відказав Мумі-троль, який уже знову набрався хоробрості. — А це — моя Мама. — Сподіваюсь, ми тебе не потурбували? (Видно було, що Мама навчила його ґречності). — Анітрохи,— запевнило Крихітне Звірятко. — Я собі сидів і сумував без товариства. Ви дуже поспішаєте? — Так, — сказала Мама Мумі-троля. — Ми, власне кажучи, шукаємо гарного сонячного місця для будиночка. Може, хочеш піти з нами? - Ви ще й питаєте! — зраділо Крихітне Звірятко і пострибало до них. — Я заблукав і вже не сподівався знову побачити сонце. Далі вони рушили утрьох, прихопивши з собою велетенського тюльпана — освітлювати дорогу. Темрява навколо гусла усе більше й більше, квіти під деревами пригасали, аж врешті згасла остання. Перед ними зблиснуло темне водяне плесо, повітря стало важке й студене. — Далі доведеться добиратися човном, - вирішила мама. — Ти промочив ніжки і неодмінно застудишся. Вона добула зі своєї торбинки сухі шкарпетки для синочка, а потім посадила Мумі-троля і Крихітне Звірятко на великий круглий листок водяної лілії. Усі троси опустили хвости у воду, наче весла, і постернували просто на середину болота. Попід ними миготіли темні тіні якихось створінь, котрі то пірнали, то виринали з-поміж коріння дерев, плюскотіли і поринали углиб, а звідусіль підкрадалася імла. — Я хочу додому! — раптом озвалося Крихітне Звірятко. — Не бійся, Крихітне Звірятко, — заспокоював його тремтячим голосом Мумі-троль. — Ми заспіваємо щось веселе, і тоді... 148

Тієї самої миті їхній тюльпан погас. Навколо запала цілковита темрява. З пітьми почулося шипіння, листок водяної лілії загойдався. — Скоріше, скоріше! — закричала Мама Мумі-троля. — То Великий Змій суне! Усі ще глибше занурили свої хвости і веслували що було снаги, аж вода вирувала. Тепер вони побачили Змія, який плив за ними услід, страшного на вигляд, з лютими жовтими очима. Вони гребли щодуху, проте Змій неухильно наздоганяв їх і вже роззявив свою пащеку з довгим тремким язиком. Від страху, що зараз опиниться у пащі страховиська, Мумі-троль затулив долонями очі й залементував: — Мамо! Але ніхто його не з'їв. Тоді він обережно визирнув з-поміж пальців. Сталося диво — їхній тюльпан знову яскраво засяяв, розтуливши усі пелюстки, а посеред квітки стояла дівчинка з ясно-блакитним волоссям до п'ят. Тюльпан палахкотів усе яскравіше. Змій зажмужився від світла, а тоді зненацька розвернувся й зі злісним шипінням зник у трясовині. Мумі-троль, його Мама та Крихітне Звірятко були такі вражені й здивовані, що довго не могли прийти до тями. Урешті Мама Мумі-троля спромоглася на слово і мовила з глибокою пошаною: — Дуже дякуємо за допомогу, прегарна панно! Мумі-троль низько вклонився — такої блакитноволосої кралі він зроду не бачив. — Ви завжди мешкали у тюльпані? — сором'язливо поцікавилося Крихітне Звірятко. — Це моя домівка, — відказала дівчинка. — Можеш називати мене Тюльпанною. І вже вчотирьох вони поволі повеслували до протилежного берега болота. Там густо росла папороть, під її пагінням. Мама Мумі-троля намостила з моху кубельце для сну. Мумі-троль, притулившись до неї, слухав кумкання жаб на болоті.

Для додаткового самостійного читання На березі Мама назбирала величезну купу хмизу і підпалила його іскоркою, викресаною з блакитного волосся Тюльпанни. Усі четверо повсідалися навколо ватри, дивлячись на вогонь і слухаючи оповіді Мами Мумі-троля. Вона розповідала про ті далекі часи, коли була маленькою. Тоді мумі-тролям не доводилося нипати похмурими пралісами у пошуках домівки — вони мешкали разом із домовичками у людських оселях, здебільшого за кахляними печами. — Дехто з нашого племені ще й зараз там мешкає, — розказувала Мама Мумі-троля. Щоправда, лише там, де збереглися кахляні печі, бо батареї парового опалення для нас не годяться. — А люди здогадувалися про наше існування? — запитав Мумі-троль. — Не всі. Вони відчували нашу присутність тільки на самоті, їм здавалося, наче легкий повів вітерцю торкався потилиці. 149

- Розкажи щось про Тата, — попросив Мумі-трль. - То був незвичайний Мумі-троль, — у Маминому голосі вчулися вдячність і смуток водночас. — Йому ніколи не сиділося на місці, раз по раз переселявся від однієї печі до іншої, Жодне нове помешкання не вдовольняло його. І сь одного разу він зник, подався у світи разом з гатіфнатами, племенем маленьких мандрівників. — Що то за плем'я? — запитало Крихітне Звірятко. — Крихітні звірятка-тролі, невидимі майже для всіх. Інколи вони поселяються під підлогами людських осель, і вечорами, коли в помешканні стихає, чути їхню метушню. Та здебільшого подорожують навколо світу, ніде не спиняючись і нічим не переймаючись. Ніколи не знаєш, привітні вони чи сердиті, засмучені чи здивовані, певна, їм просто не знайомі почуття. — То тато став тепер гатіфнатом? — зойкнув Мумі-троль. — Звичайно, ні! — заперечила Мама. — Ти, мабуть, уже здогадався... Гатіфнати обманом намовили татуся податися з ними! — Хто зна, може, одного чудового дня нам пощастить його віднайти! — мовила Тюльпанна. — Він, напевно, зрадіє! — Ще й як! Але цього, боюся, ніколи не трапиться, — знову зажурилася Мама Мумітроля й заплакала. Сонце хилилося до заходу, над небокраєм громадилися грізні чорні хмари. І здавалося, ось-ось накотиться шторм. Зненацька вони помітили вдалині якусь метушню. То було юрмисько крихітних блідих істот, котрі намагалися зсунути в воду вітрильного човна. Мама Мумі-троля довго приглядалася до них, аж врешті голосно скрикнула: — Це мандрівники! Це гатіфнати! — і щодуху побігла до них. Доки туди примчали Мумі-троль, Крихітне Звірятко та Тюльпанна, Мама, стоячи в гущі гатіфнатів (вони їй ледь сягали до пояса), уже засипала їх запитаннями, без упину говорила, вимахуючи лапками, і страшенно хвилювалася Вона раз у раз допитувалася, чи не зустрічався їм Тато Мумі-троля, однак гатіфнати лише витріщалися на неї своїми круглими безколірними очима і вперто тягнули човен до води. — Ой! — скрикнула Мама. — Я в поспіху зовсім забула, що вони не розмовляють і нічого не чують! Вона намалювала на піску гарного мумі -троля, а поруч викреслила великий знак запитання. Однак гатіфнати й трохи не зважали на неї. Їм таки вдалося зіштовхнути човна у море, і вони заходилися напинати вітрила. (Цілком можливо, що гатіфнати не зрозуміли, чого хоче від них Мама Мумі-троля, бо вони дуже дурні) Чорна хмара підбилася вище, на морі здійнялися хвилі. — Немає іншої ради, як приєднатися до гатіфнатів, — врешті зважилася Мама. — Берег тут похмурий і пустельний. Стрибайте до човна, дітоньки. (Немало пригод випало на долю наших героїв. Ще до подорожі з гатіфнатами вони гостювали у Диво-саду Старого Пана, смакували улюбленими ласощами, дивувалися з незвичайного штучного сонця. А одного разу Мурашиний Лев ледве не закопав у пісок Маму Мумі-троля. Добре, що встигли витягти її з тієї халепи. На кораблі гатіфнатів друзі прибули до берега, де жив хлопчик з вогняно-червоним чубом. У нього вони відпочили, підкріпилися смачним морським пудингом, а також почули новини про тата. У чарівному будинку цього хлопчика залишилася Тюльпанна, якій неймовірно сподобалася його червона чуприна. А Мумі-троль з Мамою і Маленьким Звірятком вирушили далі на пошуки татка. Та ось після трьохденної зливи розпочалася повінь. Вода несла меблі, будинки, великі дерева. Одного разу великий потік води приніс до берега крісло, на якому 150

рятувалася від повені кішка з кошенятами. Мандрівники вмостилися в крісло, як у човен, і продовжували пошуки...) Крихітне Звірятко щосили напружувало зір. Ген вдалині у морі щось зблиснуло, і воно, тремтячи від збудження, зарепетувало: — Пливімо туди! Там щось блищить! — Ми нікуди не встигнемо, якщо підбиратимемо геть усе, що плаває у воді, — зауважила мама Мумі-троля, однак повеслувала у тому напрямку, бо була доброю мамою. - Якась стара пляшка,— розчаровано мовило Крихітне Звірятко, підчепивши хвостом знахідку. — І нічого смачненького всередині, — додав Мумі-троль. - Хто зна, — споважніла Мама. — Це не проста пляшка, а пляшкова пошта. Усередині лежить лист. Вона вийняла з торбинки коркотяг і відкоркувала пляшку. Тремтячими лапками розгорнула на колінах аркуш паперу й голосно прочитала: "Хто знайде це послання, благаю вас, порятуйте мене! Мій гарненький будиночок знесла повінь, я сиджу самотній, голодний, змерзлий на дереві, а вода піднімається усе вище. Нещасний Мумі- троль". — "Самотній, голодний, змерзлий", — ще раз прочитала Мама і заплакала. — О мій бідолашний маленький Мумі-тролю, твій Тато, напевно уже давно втопився! — Не плач! — заспокоював її Мумі-троль. Можливо, він сидить на своєму дереві десь зовсім неподалік. Та й вода швидко спадає... Так воно й було. То тут, то там над водним плесом виринали острівці суходолу, паркани дахи будинків, а птахи на повен голос заливалися співом.

Крісло, підстрибуючи на хвильках, поволі наближалося до узвишшя, на якому метушилася Єлейна юрба, виловлюючи з води свої маєтки. — Погляньте, — Мумі-троль показав на поважного Марабу, який чалапав тудисюди і сварився сам до себе. — Цікаво, що він загубив? — Маленька сиромудра дитино, — озвався Марабу, котрий мав чудовий слух. — Хотів би почути, що б ти буркотів, якби тобі було сто років і ти загубив свої окуляри. Марабу обернувся до них спиною і продовжив пошуки. — Ходи вже, — поквапила синочка Мама. — нам треба шукати твого тата. Вона взяла Мумі-троля та Крихітне Звірятко за руки і рушила далі. За якусь хвилю їм впало в око щось блискуче в траві, де вода зійшла. - Напевно, діамант! — затамувало подих Крихітне Звірятко. Але зблизька виявилося, що то окуляри. — Мабуть, пана Марабу, як ти гадаєш, мамо? — запитав Мумі-троль. 151

- Без жодного сумніву. Вернися і віддай у окуляри. Він зрадіє. Тільки ж не затримуйся, бо твій бідолашний тато сидить десь голодний, змоклий і зовсім самотній. Мумі-троль, наскільки йому дозволяли коротенькі ніжки, щодуху кинувся назад і ще здалеку побачив Марабу, який нишпорив у воді. - Агов! Агов! — загукав Мумі-троль. — Ось ваші окуляри, дядечку! Невже знайшлися! — щиро втішився пан Марабу. — Що ж, можливо, ти не з тих нестерпних розбещених малих дітей! — Я кваплюся, не можу затримуватися, ми так само шукаємо, — пояснив Мумі-троль. — Ага, он воно що,— уже привітнішим голосом сказав пан Марабу. — Що ж ви шукаєте? — Мого тата. Він десь сидить на дереві. Пан Марабу надовго замислився, а тоді рішуче сказав: — Вам самим це ніяк не під силу. Але я допоможу, бо ж ти знайшов мої окуляри! Він дзьобом підняв Мумі-троля — дуже обережно — і посадив собі на спину, а тоді, кілька разів змахнувши крилами, полетів понад берегом Мумі-троль ніколи ще не літав, тож літати йому страшенно сподобалося, хоч і було трохи лячно. А як він запишався, коли пан Марабу опустився на землю поруч з Мамою та Крихітним Звірятком. — Я до послуг пані у ваших пошуках, - галантно уклонився пан Марабу. — Якщо шановне панство зволить сісти мені на спину, ми одразу ж полетимо. Спершу він посадив Маму Мумі-троля, а потім Крихітне Звірятко, яке аж повискувало ви захоплення. — Тримайтеся міцно! — попередив пана Марабу. — Бо зараз летітимемо понад водою. — Це найдивовижніша з усіх наших пригод! - тішилася Мама Мумі-троля. — А літати не так уже й страшно, як я собі гадала. — Пильно дивіться довкруги, може, побачите тата! Марабу довго літав туди й сюди над водою вже й сонце зайшло, пошуки видавалися безнадійними. — Он він! — раптом скрикнула Мама Мумі -троля і так шалено замахала лапками, що ледь не скотилася зі спини Марабу. — Татусю! — галасував Мумі-троль, а Крихітне Звірятко галасувало й собі. На одній з найвищих гілок велетенського дерева сидів мокрий сумний Мумітроль і зорив над водою. Обіч себе він прив'язав до гілки знамено із закликом про допомогу. Тато такий вражений і щасливий, коли на дерево Марабу з усією його родиною на спині, що навіть на слово не спромігся. — Тепер ми ніколи вже не розлучимося! — хлипала Мама, обіймаючи чоловіка. — Як ти себе почуваєш? Не застудився? Де ж ти пропадав увесь цей час? А будиночок, який ти збудував, справді був гарний? Ти часто згадував про нас? — Хатинка була розкішна... так шкода... — зітхнув Тато Мумі-троля. — Мій любий маленький хлопчику, як ти виріс! — Атож,— розчулився пан Марабу. — Я гадаю, ліпше віднести вас зараз на суходіл і спробувати до заходу сонця врятувати ще когось, мені дуже сподобалося займатися порятунком. Пан Марабу поніс їх до берега, а вони тим часом, перебиваючи один одного, розповідали про жахіття, які з ними трапилися. Уздовж усього берега потерпільці палили вогнища, грілися коло них і готували їжу, бо більшість із них зосталися без даху над головою. Пан Марабу зсадив Мумі-троля, його Маму й Тата і Крихітне Звірятко біля одного з вогнищ і, похапцем попрощавшись, знову подався в море. Увесь день вони мандрували, і куди б не провадили їх стежки, всюди було дуже гарно, після дощу порозпускалися диво-квіти, а дерева усіялися цвітом та плодами. Досить 152

було ледь труснути деревом, і на землю градом сипалися фрукти. Урешті-решт вони дісталися до маленької долини, найгарнішої з усього побаченого за той день. У долині, посеред моріжка, стояв будиночок, схожий на кахляну піч, дуже гарненький, вимальований у блакитний колір. — Це ж моя хатина! — зойкнув Тато Мумі- троля. Він аж нетямився з радості. — Її сюди принесла повінь, і ось вона стоїть. — Ура! — зарепетувало Крихітне Звірятко і сторчголов побігло в долину милуватися будиночком. Воно видряпалося на дах і залементувало ще дужче, бо на комині висів разок намиста з великих справжніх перлів, який зачепився там під час повені. — Ми тепер багаті! — вигукувало Крихітне Звірятко. — Можемо купити собі автомобіль, І ще більшу хату! — Ні, — заперечила Мама Мумі-троля. Цей будиночок — найгарніший у світі, іншого нам не треба. Вона взяла Мумі-троля за лапку і повела до небесно-блакитної кімнати. Там, у Долині, прожили вони все своє життя, хіба лиш кілька разів вибиралися в мандри, щоб побачити світ. (Переклад Н. Іваничук)

153

Повість – казка Тема. Крістіна Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки» Мета. Ознайомити учнів з життям і творчістю австрійської письменниці-казкарки Крістіни Нестлінґер, викликати інтерес до її творів, збагачувати словниковий запас учнів; розвивати навички виразного читання, уміння зіставляти народні та літературні казки; формувати в учнів відповідальність за свої вчинки, вміння давати самооцінку; виховувати повагу до батьків, бажання прийти на допомогу, коли її хтось потребує. Обладнання. Карта Європи, портрет письменниці, виставка книг, тести. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Читання вірша з дошки. Казка – вигадка, та в ній – шкаралупці золотій Зерня сховане смачне. Хто дістане, той почне думу думать про життя, Збудить в серці почуття, мов торкнеться до вогню – Вийде сміло на борню за добро і проти зла! В казці – сила немала! В. Бичко Казка – вигадка, проте, Щось в ній, браття, не пусте … О. Пушкін 2. Актуалізація опорних знань 2.1 Бесіда - Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, чому казки так довго живуть на світі? ( Бо у казках розкривається душа народу, знаходять відображення його переживання і мрії. У казках добро завжди перемагає зло, понад усе цінуються справжні людські якості і справедливість торжествує) - Народна казка як жанр усної народної творчості має дуже давню історію, літературна казка і казка-повість з»явилася значно пізніше. Давайте згадаємо, що їх ріднить і які відмінності існують між ними. 2.2 Визначення ознак народної та літературної казок. Робота в групах - З поданих ознак виберіть ті, що характерні для : 1 група. Літературної казки. 2 група. Для народної казки. Запис на дошці Є автор, немає автора Є казкар, немає виконавця казки Існує в усній форму, існує в письмовій формі 154

Текст змінюється, текст не змінюється Час створення відомий, час створення невідомий Негативний або позитивний герой Чарівні предмети Добро перемагає зло - Які ознаки є спільними для літературної та народної казок? (Негативний або позитивний герой, чарівні предмети, добро перемагає зло) 3. Повідомлення теми і завдань заняття Сьогодні на занятті ми ознайомимось з життям і творчістю відомої австрійської письменниці Крістіни Нестлінґер, познайомимося з однією з її казок «Конрад, або Дитина з бляшанки» і продовжимо роботу над удосконаленням навичок читання. 4. Вивчення нового матеріалу 4.1 Вступне слово вчителя Крістіна Нестлінґер — одна з дивовижних дитячих письменниць-казкарів, лауреат Андерсенівської премії. Її книжки перекладені десятками мов народів світу і читаються мільйонами дітей багатьох країн усіх континентів. У житті письменниці чогось особливого і незвичайного не траплялося: все найфантастичніше і найцікавіше народжувалося безпосередньо в її фантазіях і виливалося в дивовижних книжках для дітей. Народилася Крістіна Нестлінґер у Відні, столиці Австрії, 1936 року в родині середнього достатку, яка мешкала на околиці міста. Дівчинка росла гострою на язик, розкутою і досить не передбачуваною у своїй поведінці і вчинках. Вона ніколи і ні за яких обставин не розгублювалась, а завжди вміла оволодіти будь-якою найскладнішою життєвою ситуацією. Закінчивши школу, Крістіна вступає до Віденської Академії Мистецтв, бо відчула в собі неабиякий потяг до малювання. Після закінчення Академії Нестлінґер деякий час працює художникомілюстратором, проте її не вдовольняє рівень власних малюнків, і вона вирішує змінити свої мистецькі орієнтири береться за перо... Свою літературну діяльність Нестлінґер одразу почала із творів для дітей. Першу книжку "Вогненно-руда Фредеріка" Крістіна написала, коли їй виповнилося 34 роки. Читачам і поважним критикам твір сподобався. 155

Наступного року виходить повість "Три поштових грабіжники", потім — відразу дві книжки "Чоловік для мами" та "Геть огіркового короля!" В усіх творах Крістіни Нестлінґер поруч з дітьми діють і дорослі — батьки, вчителі, сусіди. Свої ж симпатії письменниця віддає дітям. Вона завжди намагається знайти пояснення поведінки та вчинків своїх малих шибеників-героїв. У її творах діти й дорослі можуть завжди порозумітися, знайти спільну мову і стати справжніми друзями Тому основним лозунгом творчості письменниці є її власний вислів: "Діти — люди, як і всі!". 4.2 Робота з виставкою творів Крістіни Нестлінґер 4.3 Комбіноване читання учителем і учнями уривка казки. 4.4 Бесіда за змістом прочитаного - Розкажіть, як Конрад потрапив до пані Бартолотті? - Розгляньте хлопчика на малюнку художника. Яким ви уявляли його? - Що дивувало пані Бартолотті в поведінці сина? - Поміркуйте, чому думки пана Єгона про Конрада були дещо іншими, ніж у його дружини? 4.5 Словникова робота - Попрацюйте в парах: прочитайте слова. Бартолотті, бляшанки, озоном, накривкою, карлик, сконструйований, "Гунберт", 'Монберт", Конрад, пан Єгон, Рузіки, Кіті. Шилінг – австрійські гроші. 4.6 Виразне читаннґ тексту казки учнями та бесіда за змістом прочитаного. а) Читання першої частини казки з хрестоматії. - Який товар отримала пані Бартолотті? - Який зовнішній вигляд мав карлик? - Чи зраділа пані Бартолотті появі дитини? б) Читання другої частини казки з хрестоматії. - Знайдіть у тексті казки і прочитайте закінчення абзаців. Пан Єгон був у чорному костюмі й сірій краватці. Тієї миті до передпокою зайшов Конрад. Пані Бартолотті відчула, що йому треба дати пояснення. На стільці перед телевізором пан Егон побачив Конрада… — Солодощі ввечері, перед сном, дуже-дуже шкідливі, — відповів він. — Це зветься "почуттям провини"… — Такого чудового хлопця я зроду не бачив!...

в) Тестове опитування 1. Пані Бартолотті отримала у посилці: а) дерев»яного чоловічка; б) блискучу бляшанку; в) маленького карлика. 2. З якою метою фірма надіслала їй хлопчика Конрада? 156

а) щоб забезпечити радісним, ласкавим і здібним нащадком; б) щоб усіх дітей у школі навчив бути ввічливими. в) щоб врятувати країну від біди. 3. Конрад був хлопчиком: а) ввічливим і розумним; б) ледачим і брехливим; в) байдужим і жадібним. 4. Чого найбільше хотів хлопчик? а) розважатися і веселитися; б) навчатися в школі; в) лежати і нічого не робити. 4.7 Робота за малюнком - Перекажіть уривок казки до якого зроблено ілюстрацію. - Доберіть слова з тексту, що могли б бути підписом до цього малюнка. 4.8 Робота накд виразним читанням казки - Знайдіть і підготуйтеся прочитати інструкцію, яку пані Бартолотті знайшла в листі. Яким голосом і в якому темпі треба читати її? - Знайдіть і підготуйтеся прочитати за особами розмову пана Єгона і пані Бартолотті. Якою інтонацією ви будете читати слова пана Єгона? ( з здивуванням) 5. Узагальнення і систематизація знань учнів Стислий аналіз прочитаного - Назвіть дійових осіб казки. - Хто є головним героє казки? - Яким ви уявили собі Конрада? - Пофантазуйте! Уявіть Конрада у своєму класі. Які пригоди могли б трапитися з ним. 5.2 Гра «Відгадай, хто я?» Дидактична мета: вчити знаходити серед інших літературних чи народних казок подібних за сюжетом. Зміст. Після ознайомлення з казкою вчитель пропонує учням відгадати за описом чи уривком з казки іншого казкового героя, яким незвичним чином появився у своїх батьків. Наприклад, подається уривок з «Пригод Піноккіо» Карло Колоді: «— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра — рахувати. А потім, вивчившись, я зароблю багато грошей і на перший заробіток куплю батькові вовняну гарну куртку. Та не просто вовняну! Я знайду куртку, оздоблену золотом і сріблом, з діамантовими ґудзиками. Бідолашний батько цього таки заслужив, бо через мене лишився в самій сорочці в такий холод, аби лише я мав змогу вчитися! Не всі батьки здатні на такі жертви!» 157

- Як з»явився хлопчиу у батька Карла? - Яким він був хлопчиком? (Піноккіо — добрий, хвалькуватий, шибеник...) Уривок з російської народної казки «Снігурочка» « Жили собі дід і баба і не було у них дітей. Прийшла зима, випало багато снігу, сільські дітлахи висипали на двір. Дід і каже до баби: - Давай і собі ми виліпимо дівчинку ….» (Снігурочку) - Якою вона була дівчинкою? 6. Підсумок уроку - Чи сподовалася вам казка? - Хто її автор? - А які, на вашу думку, повинні бути взаємини у сім'ї? - Що у цій повісті є казковим? Завдання для тих, хто любить читати. Прочитайте повністю повість. - Чи залишиться Конрад у сім»ї? - Які випробування чекають на нього?

158

Додаток Працюємо на уроці КОНРАД, АБО ДИТИНА З БЛЯШАНКИ (Скорочено) Надивившись на себе в дзеркалі, пані Бартолотті вернулася до кімнати. Саме тієї миті, почувся дзвоник. Той, хто так гучно й довго дзвонив, був носієм посилок. Він затяг пакунок до кухні, пані Бартолотті розписалася на квитанції й дала йому п'ять шилінгів на чай. Пані Бартолотті розпечатала його, витягла згорнутий учетверо аркушик паперу й прочитала: "Вельмишановна пані Бартолотті! Посилаємо замовлений товар. Дуже шкодуємо, що посилаємо його з таким запізненням, але, у зв’язку з перебудовою нашого підприємства, в несподівано виникли труднощі, які ми аж тепер змогли подолати. Якщо вам, — хоч ми цього не думаємо, — вже не потрібен наш товар, то ви, звичайно, можете повернути його нам поштою на свій кошт; але ми змушені попередити вас, що, з міркувань гігієни, приймаємо, певна річ, тільки невідкривані бляшанки". Унизу стояв підпис: "Гунберт", чи Тонберт", 'Монберт". А ще нижче було дописано: "ТОВАР У БЕЗДОГАННОМУ СТАНІ, НАШЕ ПІДПРИЄМСТВО КІЛЬКА РАЗІВ ПЕРЕВІРЯЛО ЙОГО, ПЕРШЕ НІЖ ВИСЛАТИ ЗАМОВНИКОВІ". Витягши з коробки вовну, пані Бартолотті побачила під нею велику блискучу бляшанку. Бляшанка була десь така заввишки, як чоловіча парасоля. На одному денці було написано "ВЕРХ", на другому - "НИЗ", а збоку — «Папери всередині!" Коли пані Бартолотті зовсім відірвала стрічку й верхня частина бляшанки повисла навскоси над нижньою, запахло картою, лікарнею і озоном. Вона вся затремтіла, від кінчиків вибіленого волосся до полакованих у ясно-зелений колір нігтів на ногах, похитнулась і впала на ослінчик. Бо те, що сиділо в бляшанці, раптом приязні і кивнуло їй головою і сказало: — Добрий день, люба матусю. Вона побачила в бляшанці зморщеного карлика. Його зморщений рот проказав: — Люба матусю, живильний розчин у накривці. Пані Бартолотті помітила під накривкою коробки блакитний пакуночок. На ньому було написано: "ЖИВИЛЬНИЙ РОЗЧИН". А нижче, дрібнішими літерами: "Розчинити вміст пакуночка в чотирьох літрах теплої води і, відкривши бляшанку, негайно вилити розчин на те, що в ній міститься". Пані Бартолотті налила у відро вісім кухлів води й висипала в неї живильний розчин. Нарешті почала поволі лити його на голову зморщеному карликові. Карлик усю воду вбирав у себе, і зморшки його вирівнювались на очах. Скоро він став схожий не на карлика, а на звичайну дитину. У нього була гладенька, ніжна дитяча шкіра здорового, смаглявого кольору, рожеві щоки, блакитні очі, білі зуби й біляві кучері Хлопчик виліз із бляшанки й подав паї Бартолотті блакитний конверт. Вона взяла його в руки. В конверті виявились метрика, посвідчені про громадянство й медична довідка. У метриці стояло: Батько: Конрад Август Бартолотті Мати: Берті Бартолотті Дата народження: 23.10.1967 Місце народження: невідоме А ще пані Бартолотті знайшла в конверті картку з зубчастими берегами з особливого тисненого паперу, на якій блакитним чорнилом було гарно виведено: 159

Дорогі батьки! От і здійснилося ваше палке бажання. Наша фірма зробила все, щоб забезпечити радісним, ласкавим і здібним нащадком. У вас, напевне, не виникне великих трудів, бо з нашими виробами дуже легко поводитися й легко доглядати їх, тим більше, що в нашому технічно досконалому кінцевому продукті немає природних вад. Наостанці ще одне прохання! Ваш нащадок так сконструйований, що, крім звичайного догляду й піклування, потребує також прихильності. Просимо про це не забувати!" — А ви раді, що я вже тут, мамо? — запитав Конрад. — Так, я дуже рада, що ти вже тут, Конраде, — відповіла лані Бартолотті. Хлопчик усміхнувся. Пані Бартолотті повела його до спальні. Конрад ліг на ліжко, відразу заснув. Вона стала на тому, що нащадка замовив Бартолотті, який давно вже вибрався від неї. Мабуть, хотів зробити їй приємну несподіванку! Це зворушило її, бо він ніколи не робив їй приємних несподіванок. Пан Єгон був у чорному костюмі й сірій краватці. В руці він тримав букетик фіалок. - Я маю два чудові квитки в оперу, — сказав він. - А я маю чудову дитину,— відповіла йому пані Бартолотті. — Як? Що? Тієї миті до передпокою зайшов Конрад. Він підступив до пана Егона, вклонився йому, подав руку і привітався: — Добрий вечір, пане! — Це мій син, — мовила пані Бартолотті. Йому сім років, і звати його Конрад. Пан Егон зблід. Пані Бартолотті відчула, що йому треба дати пояснення. Але не хотіла ні чого пояснювати перед хлопцем, тому сказала — Конраде, серденько моє, мабуть, по телевізору показують дитячу програму! — От добре! — мовив хлопчик і прудко рушив до вітальні. Пані Бартолотті почала розповідати про свою пригоду. — Яка прикра історія, — мовив пан Егон. - Відішли його назад. Як тобі не соромно! — сказала пані Бартолотті, схопила його за руку й повела до дверей вітальні. — Глянь,— прошепотіла вона. На стільці перед телевізором пан Егон побачив Конрада в блакитній шапочці з золотим дзвоником. Очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, вуха червоні, мов буряк, русяве волосся, що вибилося з-під шапочки було розкуйовджене. — Надзвичайно вродлива, мила дитина. Цього хлопчика не можна відсилати назад! — промурмотіВ пан Егон. — Отож-бо! — мовила пані Бартолотті. Конрадові й досі ще не хотілося по-справжньому їсти. — Може, з'їси цукерок? — запитала пані Бартолотті. — Солодощі ввечері, перед сном, дуже-дуже шкідливі, — відповів він. Та пані Бартолотті однаково простягла йому до рота шоколадний цукерок. — Дякую, цукерок смачний, але мені тяжко. 160

— Пусте, — засміялася пані Бартолотті. — Від одного маленького цукерка не буває тяжко в животі. Щоб було тяжко, треба з'їсти їх цілу торбинку! Конрад похитав головою і пояснив, що йому від цукерка тяжко не в животі, а на душі, оскільки їсти цукерки перед сном заборонено. Йому, сказав він, завжди тяжко від того, що заборонене. Це один із найважливіших навчальних предметів, які вони проходять у відділі остаточної обробки. — Це зветься "почуттям провини", — пояснив Конрад, — і готові вже діти, які цього не засвоїли, взагалі не виходять з фабрики. Сказавши це, він злякано замовк, бо не мав права говорити про фабрику, якщо на те не було пекучої потреби. — Який жах! — промурмотіла пані Бартолотті. Зате пан Егон вигукнув: — Такого чудового хлопця я зроду не бачив! Якби всі діти були такі, я б давно завів собі сина чи дочку. Другого дня пані Бартолотті прокинулася набагато раніше, ніж звичайно. Вона протерли очі й глянула на Конрадове ліжко навпроти. Воно було порожнє. Пані Бартолотті перелякано схопилася з ліжка,— на мить їй здалося, що Конрад їй тільки приснився. Вона помчала до вітальні й побачила там хлопчика в кутку серед іграшок. Він уже вмився, причесався й тепер складав кубики. Складаючи їх, він проказував — Це одиниці, це десятки, а це сотні. — Що ти робиш, Конраде? — Вчуся рахувати, — відповів хлопець. — Я ж бо завтра піду до школи. Тому хочу приготуватися як слід. — Як слід, як слід, — буркнула пані Бартолотті, йдучи до кухні, а коли впевнилась, що Конрад її вже не почує, додала: — Терпіти не можу цих слів! Вони такі самі гидкі, як і "сумлінно", "щоденно", "ввічливо". Тьху, хай їм біс! Конрад випив каву, з'їв омлет, булочку з маслом і булочку з шинкою. — Ти, видно, дуже голодний, — мовила пані Бартолотті. — О ні, — відповів хлопчик, — я вже дуже наїдений, насилу їм. — То не їж. — Але ж треба все з'їсти, що покладено на стіл, а особливо те, що покладено на тарілку, пояснив Конрад. Пані Бартолотті швидко забрала зі столу решту булочок. Тепер на столі не було нічого їстівного, і Конрад з полегкістю зітхнув. — Я хотів би сьогодні підготуватися до школи. Я вже вмію рахувати, писати й читати, але я не знаю, що встигли засвоїти діти мого віку в тутешній школі. — І він попросив пані Бартолотті: — Підіть, будь ласка, до якогось семирічного школяра й позичте в нього шкільні підручники, щоб я зміг їх переглянути. Пані Бартолотті спустилася на другий поверх, там мешкали Рузіки. Їхня дочка Кіті мала сім років і ходила до другого класу. Двері відчинив пан Рузіка. За ним стояла Кіті і з цікавістю дивилася на гостю. Пані Бартолотті й гадки не мала, що мешканці будинку вважали її химерною, та коли всі троє Рузік зацікавлено витріщили на неї очі, вона відчула, що її прохання звучатиме досить дивно. — Ви чогось хотіли? — запитав пан Рузіка. -- Мій син завтра йде до школи і хотів би спершу переглянути підручники. А ваша дочка ж ходить до другого класу, то я подумала собі: чи не позичили б ви йому ці книжки на сьогодні до вечора. А ввечері я їх поверну. - Авжеж, позичимо, залюбки! Конрад страшенно зрадів, коли отримав читанку й підручник з арифметики. 161

Згодом пан Егон почав перевіряти, як хлопчик знає арифметику. Конрад розв'язував усі задачі. Читати він також умів, як дорослий, і писав без помилок. — Цій дитині не місце ні в першому класі, ні в другому! — захоплено вигукнув пан Егон. — Їй треба йти до третього класу!

Для додаткового самостійного читання Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, і аж тоді з'явився Конрад. Він побачив пані Бартолотті та пана Егона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув: — Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті! Конрад не оглянувся. Коли вони повернули на вуличку, де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася. — Добрий день, пані Бартолотті, — мовила вона. Панові Егону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась. — Сьогодні мій день народження, — повела вона далі, — і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої! За п'ять хвилин до третьої Конрад стоян уже біля дверей готовий іти на іменини. В коробці був запакований іграшковий сервіз. На сходах знадвору почулися голоси й сміх. Голоси були дитячі. - І Флоріана запрошено, — мовив Конрад. — А Флоріан гарний хлопчик? — запитала і Бартолотті. — Це той, що кричав мені вслід: "Бартолотті у болоті", такий великий і товстий. Потім він запитав, чому є діти, що без будь-якої причини дражнять інших дітей. — Мені цього не пояснили на фабриці, то поясніть ви, — попросив він. Проте пані Бартолотті не могла йому цього пояснити, принаймні не могла знайти пояснення так швидко. Вона пообіцяла Конрадові добре поміркувати й відповісти на його запитання, коли він повернеться з гостей. Коли Конрад був уже на сходах, вона гукнула навздогін йому: - Якщо той Флоріан, той негідник знов дражнитиме тебе, вріж йому пару гарячих! Конрад зупинився. — Врізати пару гарячих? — запитав він. — що це означає? Пані Бартолотті вихилилась далеко з дверей вигукнула: — Дай йому ляпаса, ось що це означає! Трісни його, синку, по довбешці, заціди його у вухо, усмали по мармизі так, щоб у нього свічки очах засвітилися! Конрад похитав головою. — Цього мене теж не навчили! — сказав він і пішов сходами вниз. Конрад сидів у кімнаті Кіті Рузіки біля святкового столу, на якому були виставлені какао, фруктовий торт, ковбаски і яблучний сік. Крім Конрада й Кіті, біля столу сиділо ще четверо дітей: Флоріан, Антон, Гіті й Міхі. Флоріан був на цілу голову вищий за Конрада. Вони сиділи поряд. Досі Флоріан жодного разу не сказав на Конрада "Бартолотті у болоті". Взагалі він досі не озивався до нього жодним словом Конрад був дуже радий цьому. Антон ставився до Конрада неприязно. Він кривився і під столом штурхав його по нозі. Антонові Конрад так не подобався тому, що дуже подобався Кіті. Антон любив Кіті й ревнував її до Конрада. Але Конрад, звичайно, не знав про це. Взагалі він не знав, що означає ревнувати. Потім діти перейшли до вітальні. Їм було де стрибати в мішку, змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці та склянку води. Хоч Конрад іще ніколи не грав у ці ігри, а виявився 162

дуже спритним. Він перший дострибав у мішку до дверей спальні, єдиний доніс у ложці яйце до кухняних дверей і єдиний не розхлюпав ані краплі води з повної склянки, поки доніс її до дверей ванної. Кіті на день народження подарували вікторину, і вона захотіла сьогодні ж таки погратися в неї. Вона витягла картки з запитаннями і ключ до гри. Антон і Флоріан переглянули картки. — Ми не граємо в цю гру! — сказали вони обидва в один голос. Але сказали так тільки тому, що не знали відповідей на запитання. І як потім Конрад теж переглянув картки і сказав, що запитання зовсім не дурні, вони почали підштовхувати один одного ліктями, стукати себе пальцем по лобі й сміятися з нього. Конрад вирішив пояснити їм запитання. — Столиця Польщі, про яку тут питають, зветься Варшава, — сказав він, — похила вежа стоїть у Пізі, а корінь із ста сорока чотирьох буде дванадцять. — Ти хвалько, бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е! — вигукнув Антон. — Цей хвалько шахрує, насправді він нічого знає! — підхопив Флоріан і штовхнув Конрада в живіт. — Дай йому здачі! — шепнула Конрадові Гіті. Конрад похитав головою. — Та він нікому не дасть здачі, він боїться, -е-е! — крикнув Флоріан. — Боягуз, боягуз! — Та дай же йому здачі! — знов шепнула Кіті, але Конрад не вдарив Флоріана. — Так, він справді боягуз, усе стерпить! — Ходімо від нього, надто він слабкодухий! — сказали Міхі й Гіті в один голос. Конрад у розпачі глянув на Кіті й запитав: — Ти також хочеш, щоб я зацідив йому у вухо? — Тільки якщо тобі самому дуже кортить зацідити йому, — відповіла Кіті. Конрада втішила її відповідь. Антона це так сердило, що він зібрався йти додому. На прохання він знов крикнув: — Начувайтеся! Тепер він уже погрожував не тільки Конрадові, а й Кіті. Він вирішив більше не любити її. А Флоріан мовив: — Іменини були нудні. І все через цього пришелепуватого недоростка. І він знову штовхнув Конрада в живіт. Тепер він був уже цілком певний, що той не дасть йому здачі. Але він не врахував Кіті. — Ну, це вже мені набридло! — вигукнула вона і вгатила Флоріана кулаком у живіт, другим кулаком у щелепу, а ногою в гомілку. Флоріан заревів і вискочив з кімнати. Дорогою він крикнув: — Я ніколи більше не прийду до тебе! Помста! Помста! Гіті сказала: — Тю, вона тепер б'ється навіть за того боягуза! Міхі теж не змовчала: — Мабуть, це її нова симпатія! І вони пішли додому. Кіті провела Конрада на третій поверх, до дверей пані Бартолотті. — Та дівчина сказала, що я, мабуть, твоя симпатія, — тихо мовив Конрад. — Так воно і є,— теж тихо, як і він, відповіла Кіті. — Справді? — Справді, — Кіті кивнула головою. Конрад нерішуче запитав: — Слухай, Кіті, може, ти кажеш це тільки для того, щоб я не журився? — Що ти! — засміялася Кіті. — Ти мені справді подобаєшся, дуже подобаєшся. Дужче за всіх — От добре, — тихо мовив Конрад. 163

— Завтра ми разом йтимемо до школи! - вигукнула Кіті. — І додому йтимемо разом. А після обіду підемо в парк. І хай-но тільки хтось тебе зачепить, я йому покажу! Конрад уже три тижні жив у пані Вартолотті. Кожного дня за чверть до восьмої на нього чекала Кіті, і вони разом ішли до школи На розі головної вулиці на них чекав Флоріан. Він вигадував лайливе слово на кожну літеру абетки і кричав: — Аферист, бовдур, вовкулака, галайда, довбня, егоїст, єхида, жаба, зайда, ірод, їжак, йолоп, квач, лобур, мармиза, нюня, опудало, потороча, рило, свиня, телепень, урвиголова, фертик, хвалько, цап, чортяка, шелихвіст, щупак, юда, ящірка! Кіті охороняла Конрада й дорогою додому, коли вони поверталися разом. Коли Кіті не було з Конрадом, Флоріан не боявся. Він шпурляв у нього камінцями, підставляв йому ногу, бив його кулаком у живіт або штурхав ногою ззаду. Решті дітей це подобалося. Вони страх як не любили Конрада. Вчителька, пані Штайнц, щонайменше тричі за урок казала їм: "Беріть приклад з Конрада!" А це їм не подобалось. І коли ніхто в класі не міг розв'язати задачу, пані Штайнц казала: "Конрад напевне її розв'яже!" І Конрад справді розв'язував задачу. Це також дітям ані-трохи не подобалося. Крім того, Конрад знав, як треба писати кожне слово. І писав дуже гарно, вмів, читаючи вголос, правильно ставити наголос у реченні, не крутився на місці, ніколи не балакав і не їв на уроках, не жував гумки. Якби він хоч пас задніх на фізкультурі, як часто буває з найкращими учнями. Коли ж ні! Він єдиний у класі миттю спинався по канаті аж до самої стелі у спортивній залі й мав голос, про який учителька казала: "Ангельський голос, чистий, як дзвіночок, аж серце мліє, як він заспіває!" Конрад не знав, як поводитися з нормальними дітьми, і справді робив багато помилок. Другого ж дня, як він пішов до школи, на третьому уроці була контрольна з арифметики. Фреді, з яким Конрад сидів за одною партою, тихо запитав його: — Скільки буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість? Але Конрад не відповів йому, бо пані Штайнц попередила: — Щоб я жодного слова не чула під час контрольної роботи! Якось Анналіза ляснула лінійкою по вікні, і скло тріснуло. Вчительки саме не було в класі. Коли вона повернулася й побачила тріснуту шибку, то почала допитуватись, хто її розбив. Ніхто не признавався. І тоді вчителька звернулася до Конрада: — Конраде, ти бачив, хто розбив шибку ? Якщо бачив, то повинен сказати. Це твій обов'язок. І Конрад сказав, що шибку розбила Анналіза. Весь клас обурено загув, лише вчителька була дуже задоволена. Аптекар Егон, побувавши на батьківських зборах, дуже запишавсь, коли довідався, що Конрад — "справжній скарб" і що "такий учень мрія кожного вчителя". Кіті Рузіка, звичайно, знала, як Конрад поводиться в школі. Він розповідав їй про все, і діти також розповідали. Після обіду, коли Кіті приходила до Конрада або він до неї, вона казала: — Конраде, чому ти не підказав Фреді! Конраде, не можна виказувати товаришів! Кіті пробувала пояснити Конрадові, що діти не любитимуть його, якщо він і далі так поводитиметься.

164

Нічого не вийде, Кіті, мене таким зробили. І так навчили у відділі остаточної обробки! Яне можу інакше! - Ну хоч спробуй задля мене, — попросила Кіті, бо їй нелегко було приятелювати з хлопцем, якого всі ненавиділи. Вона не могла пояснити дітям, де взявся Конрад і чому він такий став. Кіті думала: якби я знала Конрада тільки зі школи, то також не любила б його". Кіті щодня казала Конрадові: — Конраде, тобі треба змінитися! Одного разу після обіду Кіті сиділа у вітальні з Конрадом і пані Бартолотті. В двері подзвонили. Виявилося, що то поштар, приніс рекомендованого листа. Конверт був блакитного кольору. Такий самісінький, як той, був у пакунку з Конрадом. Конрад мовив: — Мамо, це ж лист із фабрики. Ви можете перед Кіті спокійно говорити про це. Вона все знає. Пані Бартолотті віддала конверт Кіті. Кіті почала читати: "Вельмишановна пані Бартолотті, як виявилося під час перевірки нашого відділу збуту, сталася прикра помилка. Через неточність у роботі нашого комп'ютера Ви отримали семирічного хлопця, який Вам зовсім не належить. Просимо Вас негайно підготувати хлопця, щоб наш відділ обслуговування якнайшвидше забрав його й передав справжнім батькам. Звертаємо Вашу увагу на те, що фабричні діти в усіх випадках довіку залишаються власністю підприємства, і воно надає їх батькам тільки в позику, як телефонні апарати, щоб вони вирощували їх і користувалися ними. Тому будь-які Ваші протести будуть даремні, і про звернення до суду не може бути й мови. Ми дуже шкодуємо, що так сталося. З глибокою повагою..." — Невже ви справді віддасте його? - вигукнула Кіті. Пані Бартолотті дістала з кишені хусточку, висякалась, засопіла й тихо сказала: — А що ж робити, коли він належить не мені, а крім того, я не вмію добре куховарити, і надто густо малююся, і Егон каже, що я погана мати! Досі Конрад сидів тихо, мовчки, весь напружений. Тепер він схопився і крикнув так гучно, як ще ніколи не кричав: — Ви моя мати! І добра мати! — Чуєте? — вигукнула Кіті. — Він хоче бути тільки у вас! — Тоді треба щось придумати проти тих зануд! Щось зробити, щоб вони не забрали Конрада, — заявила пані Бартолотті. — Ввічливо напишіть їм, що я хочу залишитись тут, — запропонував хлопець. — Смішно, — сказала Кіті. — Людям, які шлють такі листи... Таким людям байдуже, що ти хочеш, а чого не хочеш, Конраде! — Вона правду каже, — підтримала її пані Бартолотті. — Нам треба придумати щось дужо хитре.

Конрад сидів біля столу у вітальні пана Егона обклавшись розкритими томами енциклопедії. Побачивши пані Бартолотті він сказав: —Мамо, я вже вивчив шістдесят сім нових чужоземних слів. Пані Бартолотті позакривала всі томи, поскидала їх додолу і сказала: — А тепер я розгорну перед вами свій грандіозний план. Вони тебе не знайдуть, бо, щоб напасти на твій слід їм потрібен певний час, а як вони таки нападуть на нього, ти вже будеш не ти! Відділ обслуговування шукає гарного, дуже чемного, послужливого, 165

слухняного фабричного хлопця. Саме такого, яких вони виробляють. Отже, нам треба змінити їхній виріб так, об вони й самі його не впізнали. — Ти хочеш пофарбувати йому волосся? — запитав пан Егон. — Ну й телепень! — Пані Бартолотті похитала головою, зміряла пана Егона зневажливим поглядом і звернулась до Конрада: — Який хлопець буде протилежністю гарному? — Поганий, — відповів Конрад. — А протилежністю слухняному? — Неслухняний. — А протилежністю тихому? — Галасливий. — А протилежністю чемному? — Нечемний. — А сумирному? — Зухвалий. — Бачиш, яким він повинен стати, — сказала пані Бартолотті аптекареві. — Тоді його вже ніхто не впізнає. Кіті сиділа з Конрадом у вітальні пана Егона вмовляла його: — Конраде, це ж так просто! Все вихованим зводиться до одного: коли дитина робить щось гарне, її хвалять, а коли вона робить щось погане, її або лають, або не звертають на неї уваги. Отже, за гарне хвалять, а за погане карають, зрозумів? Конрад кивнув головою. — А щоб перевчити тебе, ми робитимемо так саме, тільки навпаки. Отже, за погане хвалитимем, а за гарне каратимем. Ти прокажеш усі лайливі слова, які знаєш. — Я не знаю ніяких лайливих слів. — Неправда, — заперечила Кіті. — Флоріані так часто прозивав тебе всілякими словами, що ти якісь та повинен був запам'ятати! Конрад спаленів. — Та запам'ятав, але я таких слів не можу вимовити. Мені стискає горло, і вони застряють там. — Кажи впереміш, одне гарне слово, а одне лайливе, — запропонувала Кіті. — Ласкава пані, — почав Конрад і крикнув: Ой! Крикнув тому, що Кіті вколола його шпильком в руку. Це був один із способів переучування — Бо... бо... бо... бовдур! — видушив нарешті з себе Конрад. Кіті нахилилася й поцілувала його в щоку, Конрад радісно усміхнувся. — А тепер кажи навпереміш: "бовдур" І "ласкава пані"! — звеліла Кіті. Через десять хвилин Конрадові перехотілось казати "ласкава пані". Він казав лише "бовдур, бовдур, бовдур" і після кожного слова отримував поцілунок. - Молодець, Конраде! — захоплено вигукнула Кіті. — Ти засвоюєш науку навдивовижу швидко! Вона вирішила, що на сьогодні науки вже досить і тепер можна гратися. Ти принесла вікторину? — Ні, ми будемо гратися в мальовані стіни, — скала Кіті й тицьнула йому в руку червону й зелену крейду. Конрадові, звичайно, не хотілося малювати, вважав, що панові Егону це не сподобається. - Не думай ти про того Егона, — сказала Кіті. — Краще подумай, які б ти квітки хотів намалювати. — З отаким стеблом, — сказав Конрад і перелякано завмер, бо несамохіть намалював стіні зелену лінію. 166

- Добре, Конраде! Чудово! Ти молодець! — хвалила його Кіті й засунула йому в рот м’ятний цукерок. М'ятні цукерки Конрад любив найдужче. До шостої години він виїв цілу коробочку м’ятних цукерків і розмалював усі стіни, де не висіли картини. Коли пан Егон після закінчення робочого дня піднявся до вітальні й побачив мальовані стіни, він мало не вмер на місці, Кіті нагадала йому: - Надзвичайні обставини, пане аптекарю... ... вимагають надзвичайних заходів, я ю, знаю! — зітхнув пан Егон. І тоді Конрад тричі назвав його бовдуром. — Ви повинні похвалити його, — шепнула вона на вухо панові Егону, — а то всі мої зусилля будуть даремні! Це була найтяжча хвилина в житті пана Егона. Він нахилився до хлопця і сказав йому — Як ти гарно навчився казати "бовдур", синку. Я пишаюся тобою! Другого дня вони розважалися тим, що дерли газети, намащували кремом підлогу під столом і домішували шпинату в малиновий пудинг. За це Кіті поцілувала його по тричі в кожну щоку Уже Кіті змогла повідомити пані Бартолотті, що Конрад робить грандіозні успіхи. — Він фантастично змінився! — похвалила його Кіті. — Може, все скінчиться добре, — мовила пані Бартолотті. Відколи в неї побували троє чоловіків у блакитному, вона занепала духом. Та й Кіті не була така впевнена й весела, як удавала. Вона мала пильне око і коли ввечері поверталася з аптеки то побачила біля під'їзду чоловіка в блакитному Він читав газету. Кіті це здалося дуже підозрілим А потім, за вечерею, пані Рузіка розповіла; — Уявіть собі, сьогодні до мене приходила інспекторка шкільної управи. Питала про Конрада. Пані Рузіка заявила, що дала інспекторці адресу пана Егона. — Чи аптекар йому рідний батько, чи не рідний,— сказала вона,— а зі мною він завжди говорив про Конрада як про сина! Рівно о восьмій пан Егон підняв жалюзі в аптеці. Під дверима стояла Кіті. — Що це таке, Кіті? — тихо сказав пан Егон. — Не можна приходити сюди так, щоб тебе всі бачили. — Уже нема сенсу ховатися, — відповіла дівчина. — Гляньте на телефонну будку. Хто там стоїть? — Чоловік у блакитному комбінезоні, — відвів пан Егон. —- А хто стоїть на трамвайній зупинці? — Жінка в блакитному вбранні. — А перед квітковою крамницею? — Чоловік у блакитному костюмі. — Чи не забагато блакиті для такого похмурого ранку, як вам здається? — запитала Кіті. — То що, все пропало? — забідкався пан Егон. — Нічого не пропало, — відповіла Кіті. — Я зараз іду до Конрада, і ми починаємо працювати за прискореною програмою. Буде невеликий гармидер, щоб ви не лякалися! — А мені що робити? — запитав пан Егон. — Може, покликати Берті? Вона, по-моєму, сміливіша за мене. Кіті схвалила цю думку. Конрад зрадів, що Кіті прийшла так рано. Відколи він під орудою Кіті почав переучуватись, йому перехотілося сидіти над томами енциклопедії. — Конраде, вони вивідали, де ти, — сказала Кіті. — Ти ще маєш останній шанс! — Ну, то до роботи! — вигукнув Конрад. Він палав бажанням переучуватись. 167

О пів на дев'яту Берті Бартолотті прийшла до аптеки. Сьогодні в неї було ще більше косметики на обличчі, до того ж, вона вбралася бузкового кольору штани і в жовту кофту. О пів на одинадцяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному плащі, в окулярах у сріблястій оправі. За ним з'явився чоловік у блакитному комбінезоні, а потім якесь подружжя в сірому. У жінки був маленький гострий носик, а в чоловіка величезна лисина. — Отримаю я нарешті свого чемного, вихованого хлопчика чи ні? — запитала гостроноса жінки — Зараз, ласкава пані! — запевнив її чоловік в окулярах. Та Конрад не з'являвся. — Чого ж він не йде? — запитав лисий. Ми замовляли слухняну дитину! — А він, щоб ви знали, і чує, і не чує, озвалася пані Бартолотті. — Діти завжди такі. Буває, охрипнеш, балакаючи до них, а вони і не чують. Гостроноса схопилася з лавки й заверещала — Та дитина, яку ми замовляли, чує все з першого слова! — Звичайно, чує, звичайно, — заспокоїв її чоловік в окулярах. — Може, хтось не дає йому спуститися вниз. — Іду вже, бовдури! І хлопець на животі ногами вперед з'їхав униз поруччям. А що гостроноса стояла саме там, де кінчалося поруччя, то він, на жаль, влучив їй ногами в живіт. Ставши на підлогу, Конрад сказав: — Пардон, бабо, на жаль, я штовхнув тебе навмисне! — Тоді озирнувся навколо й запитам: — А який це йолоп гукав мене? Гостроноса, тримаючись за живіт, заверещала: — Пане директоре, і ви мене хочете переконати, що я цього хлопця замовляла? - Світ такого не бачив! — вигукнув лисий. — І це називається вихована дитина? Ви фірма шахраїв, ошуканців! — Не галасуй, діду, а то відчикрижу тобі вуса і не матимеш на цілій голові ані волосинки, — сказав Конрад. Угорі на сходах з'явилася Кіті, перехилилась через поруччя й гукнула: — Конраде, ти голодний? — Як вовк! — відповів той. — А що тобі дати? — Малинового пудингу зі шпинатом! — відповів Конрад. — Ми завжди так робимо, я стою нагорі, а унизу, я шпурляю пригірщ шпинату, а він роззявляє рота! — Тільки, на жаль, вона часом не влучає! — докинув Конрад. Директор скинув окуляри, бо нічого не бачив крізь них. Ліве скельце було заляпане пудингом, а праве шпинатом. Підсліпувато кліпаючи очима, він глянув на Конрада й мовив: — Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства. — Жахлива дитина! — сказав лисий. — Ми краще купимо собі собаку! — мовила його дружина. Вони вийшли з-за коробок і подалися до виходу з аптеки. Непрохані гості в блакитному мовчки вийшли в задні двері. Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий і стомлений. — Ох, як же мені було важко! — мовив він. — Бідне моє хлоп'ятко,— сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці. — Бідне моє хлоп'ятко,— сказав пан Егон і погладив його по лівій щоці. — Ти був молодець! — вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи. 168

— — — — —

Я відтепер завжди маю бути такий? - запитав Конрад. Боронь Боже! — вигукнув пан Егон. То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? — запитав Конрад. Боронь Боже! — вигукнула пані Бартолотті і Кіті поклала руки йому на плечі і сказали Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш. (Переклад Є. Поповича)

169

Повість- казка Тема. Джон Рональд Руел Толкін «Гобіт» Мета. Ознайомити учнів з повістю-казкою англійського письменника Джона Рональда Руел Толкіна «Гобіт», вчити самостійно знаходити в тексті слова, які автор вживає для характеристики й опису персонажів, учити висловлювати своє ставлення до прочитаного; розвивати навички виразного читання з використанням відповідної інтонації, тону і темпу; утверджувати добро і справедливість. Обладнання. Карта Європи, малюнок на дошці, слова для словникової роботи. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Дзвоник всім нам дав наказ: До роботи швидше в клас. Тож, і ми часу не гаймо – Працювати починаймо. - Кому дозволимо сісти першими? (Дівчаткам) - Так, спочатку краса, а потім – сила. - А зараз пригадаємо правила роботи на уроці. Сядемо рівно… (Учні доповнюють: працюватимемо старанно, відповідатимемо чітко.) 2. Актуалізація опорних знань Бесіда - Чи любите ви казки? Які казки ви знаєте? - Згадайте, хто з письменників написав казки для дітей? - Як називаються такі казки? - Які казки-повісті ви читали? 3. Визначення теми і мети заняття - Діти, погляньте на дошку. Вгадайте, що тут намальовано? (На дошці малюнок)

- Так, тут намальована книга і два чоловічки. Хто вони? Один з них мабуть читач. Напишемо біля нього букву Ч. А хто ж другий чоловічок? Хто для вас, читачів, пише книги? 170

- Так, це автор. Напишемо біля нього букву А. Хто може бути автором? (Письменник, народ) - А як ви гадаєте, чи можемо ми з вами бути авторами? Згадайте, ви були вже авторами, коли писати твір на уроці розвитку мовлення. Отже, ви були і авторами, і читачами. А ще є люди, які не просто читають, а й висловлюють свою думку відносно прочитаного: сподобалося чи не сподобалося, що хотіли б змінити. Таких людей називають критиками, бо вони критично мислять, критикують. Вашими читачами та критиками були батьки, вчитель, друзі. Справжній читач завжди не просто читає, а осмислює прочитане, ставиться до нього критично. Тому на нашій схемі біля фігурки читача поставимо ще одну літеру – ЧК, тобто читач-критик. - Сьогодні ми з вами побуваємо в ролі автора і в ролі читача-критика. Одним словом будемо читати по-справжньому. Адже читати – не просто розуміти, про що йдеться, не просто дізнатися про щось цікаве й нове. По-справжньому читати – це бачити все, що стоїть за словом, творити завдяки цьому слову в своїй уяві цілий світ, жити його радощами й бідами, сумувати й веселитися разом з героями твору. Це справжнє щастя. Воно буде неповним, якщо ми читаємо книгу, не зустрінемося на її сторінках з тим, хто її написав, хто придумав цей дивний світ. Почути голос автора, розгледіти його крізь всі чудеса і події, зрозуміти, про що він хотів сказати, бути в змозі відповісти йому почуттями і роздумами – ось справжнє щастя Великого читача. На нашій схемі фігурка читача маленька. Але наприкінці роботи, коли ми зможемо стати Великими читачами, ми замінимо її на велику. Отож, до роботи. 4. Робота над темою уроку 4.1 Вступне слово вчителя - Я хочу ознайомити вас із повістю-казкою англійського письменника Джона Рональда Руел Толкіна «Гобіт». Професор Оксфордського університету, вчений - філолог, автор романів, повістей, оповідань, казок, балад, пісень. Толкін народився в Африці. В родині банківського службовця. Після смерті батька родина назавжди оселилася в Англії. Обдарований юнак закінчив відділення історії англійської мови та літератури Оксфордського університету, опанувавши рідкісні мови (валійську, староантійську, давньогрецьку, фінську та ін.). Толкін відомий за межами Англії насамперед завдяки казковій трилогії "Володар кілець", й твір розповідає про боротьбу за чарівне кільце, що надає його власникові надзвичайної могутності, робить його володарем світу. Добре обізнаний з фольклором, письменник у своїй творчості широко використовує давньо-скандинавські, кельтські та тевтонські легенди, сміливо створює власні міфи. У цьому полягає новаторство, що знайшло послідовників, започаткувавши новий напрямок розвитку жанру казки у світовій літературі другої половини 20 століття, відомий під назвою "нова міфологія", або жанр фентезі.

171

Оповідаючи історію вигаданих цивілізацій, Толкін утверджував Добро і Справедливість, Обов'язок і Честь, Красу і Гармонію, як найважливіші цінності всесвіту. А почалося все з того, що поважний професор англосаксонської літератури написав розважальну казку про представника вигаданої народу — гобітів — Більбо Злоткінса, змушеної всупереч власному бажанню вирушити в довгі й небезпечні мандри за скарбами гномів. 5. Ознайомлення з казкою «Гобіт» 5.1 Словникова робота - Отже, тепер, коли ми познайомилися з автором повісті-казки, можна почати знайомство з самою казкою. Пам»ятаєте, ми домовилися стати не просто читачами, а Великими, вдумливими читачами. Ми повинні в усьому добре розібратися, нам усе повинно бути зрозуміло. Тому, перш ніж читати, зясуємо значення деяких слів, що зустрічаються в тексті і можуть бути незрозумілими, на мій погляд (вивішує на дошці слова). Тхне- неприємний запах. Печера-вигрібанка – викопана яма. Гобіт- маленький чоловічок, менший від гнома. «Зайцем» забратися на корабель - їхати без білета. Гадки не маю – не знаю нічого. Побаламутити – обманювати. Патериці – палиці. Відкараскався – відмовився, відгородився. - Яким словами синонімами можна замінити слово побаламутити, відкараскався? 5.2 Самостійне читання учнями - Тепер ми можемо почати самостійне вдумливе читання казки. Можливо, вам зустрінуться ще якісь незнайомі слова: ставте олівцем над ними крапочку, а ми потім з»ясуємо їх значення. Домовилися? Отже, візьміть текст, олівець – і до роботи. Пам»ятайте: ми домовилися побувати в ролі автора, і в ролі читача, і в ролі критика. Зараз ми просто читачі. Подивимося на все очима читача. 5.3 Перевірка розуміння прочитаного - Назвіть персонажів, про яких прочитали. Якими ви їх уявляєте? 5.4 Виразне читання вчителем тексту. Обговорення вражень - Чи сподобалася вам казка? Чим? Якщо не сподобалася, то чому? - Чи все в ній зрозуміло? - Хто такі Більбо Злокінс і Гандальф? - Чи всі слова зрозуміли? - Отже, все тепер зрозуміло, і обговорювати нічого не потрібно? - Де розгортаються події: у норі під землею, чи на землі? З чого це видно? Доведіть свою думку словами з тексту. 172

- Як характеризує гобітів опис їхньою житла? Прочитайте з тексту опис і висловіть свою думку. - З ким зустрівся Більбо Злоткінс: з мандрівником Гандальфом, чи звичайним дідусем? З чого це видно? Звідки ви про це дізналися? - Прочитайте опис зовнішності Більбо Злокінса і Гандальфа. Що цікавого ви дізналися про них? - Чому гобіт Більбо намагався якнайшвидше спровадити чарівника? Висловіть своє припущення. - Знайдіть у тексті рядки, які доводять, що Злоткінс вважав пригоди цікавим заняттям? А як ви вважаєте? - От, бачите, ми вже не просто читачі. Ми критично мислимо, обговорюємо. Ми дивимося очима читача-критика. 5.5 Читання казки в ролях - Якби я попросила прочитати казку в ролях, виразно, скільки дійових осіб потрібно було для цього? (Гандальф, Більбо Злокінс, автор). - Отже, у цій казці, крім головних героїв, є ще автор. Про нього, його думки, почуття ми ще не говорили. Поглянемо на казку очима автора, який і розповідає нам цю історію. - Ви знаєте, що перед словами героїв у будь-якому тексті стоїть горизонтальна рисочка. Перегляньте казку: чи багато в ній слів героїв? Яких слів більше: слів автора чи слів героїв? Цікаво, чому Джон Рональд Руел Толкін так мало дав говорити в казці героям, і так багато сказав сам? Може тому, що він був нескромним? Як ви вважаєте? І як це вдалося письменнику: герої говорять мало, а ми їх дуже добре уявляємо. Навіть знаємо їхні думки. Спробуємо розібратися. - Прочитаємо казку в ролях. - Під час читання учнів зверніть увагу і підкресліть олівцем в тексті всі слова автора, які розповідають про гобітів. - Прочитайте підкреслені слова. - Автор нічого не говорить, подобаються йому гобіти чи ні. А ви як думаєте? - Тільки завдяки словам автора ми можемо уявити зовнішність героя, завдяки його описам бачимо ставлення автора до героя. 5.6 Гра «Ми – автори» - Чи вдалося Більбо відкараскатися від усіх пригод на світі. Що могло з ним трапитися далі?

- Пропоную вам побути в ролі автора казки. Дидактична мета: вчити дітей працювати в позиції автора, складати свої пригоди героїв (враховувати особливості сюжету казки) Зміст: Учитель пропонує: - придумати фантастичну історію, яка сталася з гобітами; - придумати щасливий кінець казки. 173

5.7 Гра «Крісло автора» - Пропоную окремим учням ( які бажають), розказати фантастичну історію, яка могла статися з гобітами у «Кріслі автора», яке виставлене посеред класу. - Усі іншуі учні слухають і виступають в ролі критиків. - Яке продовження казки вам найбільше сподобалося? Хто найкраще справився з роллю автора? 6. Підсумок заняття - Тепер, проаналізувавши казку з точки зору авторка, чи можете ви сказати: для чого Джон Рональд Руел Толкін розповів її дітям? - От і прочитали ми з вами казку, поговорили про неї з різних точок зору. Було нам про що поміркувати? А чи пам’ятаєте ви, як казали мені, що вам все зрозуміло і обговорювати нічого тне треба? Отож, запам»ятайте, що до літературних творів треба ставитися дуже уважно, уміти знаходити те, чого не видно на перший погляд (читати між рядків). І не забувати про автора, його почуття, думки. Лише подивившись на текст з різних точок зору, ви зможете осягнути його глибину, отримати насолоду від читання. Ми з вами так і зробили. Я вважаю вас можна вже назвати Великими читачами. Замінимо на нашій схемі маленьку фігурку читача великою. - Гадаю, можна назвати наш урок святом народження Великого читача. А щоб у вас був справжній день народження, необхідні подарунки. Це будуть літературні подарунки – продовження казки, яке ви опрацюєте самостійно, як читач. Дайте відповіді на запитання, як критик. • Чи погоджуєтеся ви з думкою, що Злоткінс був гостинним гобітом? Доведіть це. • Яку роль відвів гобітові Гандальф у їхній пригоді? Доведіть це. • Яку мету поставили перед собою гноми, вирушаючи в подорож? Чому так думаєте? • Уважно прочитайте рядки, які розповідають про зустріч гобіта з тролями. Як ви гадаєте, чому Викрадачеві не вдалося оволодіти гаманцем? • Завдяки чому Гандальфу вдалося перемогти тролів? . Про яку рису характеру тролів це свідчить? Станьте автором казки і: • Перекажіть історію про вкрадені багатства гномів. • Складіть план до розповіді.  Якими ви уявили ельфів? Створіть їх літературний портрет.

174

Додаток ГОБІТ (Скорочено) У норі під землею жив собі гобіт. Не бридкій загидженій мокрій норі, де повно дохлих черв'яків і тхне багном, але й не в сухій і голій піщаній печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти — нічогісінько немає. Була то гобітська нора, а де гобіти, там і затишок. Гобіт цей був дуже заможний, і звали його Більбо Злоткінс. Злоткінси жили тут, під Горою з давніх-давен, ніхто й не згадає відколи, і мали їх за вельми поважних людей — не тільки тому, що здебільшого вони були багаті, а тому, що Злоткінси ніколи не вплутувалися ні в які пригоди й не робили нічого такого, чого від них не сподівалися. Можна було наперед сказати, що відповість будь-який Злоткінс на те чи те запитання. А от ця повість — саме про те, як один із роду Злоткінсів зазнав пригоди і собі на диво, почав робити й говорити зовсім несподівані речі. Він, може, й втратив повагу своїх сусідів, зате здобув... ну, та ви побачите самі, здобув він що-небудь урешті чи ні. Стривайте, а чи знаєте ви взагалі, хто такі гобіти? Ні? То я розповім вам, які вони з лиця та на вдачу, бо й справді тепер їх щось не видно. Гобіти менші на зріст за гномів, і в них не буває борід, а гноми, як відомо, всі бородані. А от за ліліпутів гобіти куди більші. Чарувати вони якщо й уміють, то небагато; відомі їм тільки найпростіші буденні чари, що допомагають, скажімо, тихо й швидко щезнути, коли ми, здоровезний недоладний народ, вискочимо, бува, звідкілясь, тупочучи й галасуючи, мов слони, — а чують вони той галас за добру милю. Сміються гобіти глибоким оксамитовим сміхом, надто коли пообідають добре, а пообідати вони примудряються двічі на день — звісно, коли є чим. Ось тепер ви знаєте досить для початку. Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку, давно-давно, ще коли на світі було менше гамору та більше зелені, а гобітівське плем'я було ще численне й багате, Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного волоссячка на пальцях ніг. Аж гульк — іде Гандальф. Гандальф! Аби ви почули бодай трохи з того я чув про Гандальфа, — а чув я лише малу дрібку всього, що про нього можна розповісти, — то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовірніших історій. Скрізь, хоч биде він проходив, дивовижні історії та пригоди так і пурхали йому з-під ніг. Того ранку Більбо побачив перед себе просто дідка та й годі: високий, гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах— одне слово, нічого незвичайного. — Доброго ранку! — перший привітався Більбо, і він справді сказав те, що думав. Сонце сяяло, а трава так зеленіла! Але Гандальф тільки зиркнув на гобіта з-під довгих кущуватих брів, що стриміли далі, ні сягали криси його тінявого капелюха. Більбо вмостився на стільчику під дверима схрестив ноги та й пустив чудове сизе кільце диму, яке 175

не розпалось, а піднялося високо в повітря і попливло за Гору. — Гарно! — похвалив Гандальф. — Тільки ніколи мені сьогодні пускати димові кільця, саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на таке охочого ой як нелегко. — Ще б пак — у цих краях! Ми прості тихі люди, і нам ті пригоди зовсім ні до чого Пригоди — це ж докука, турботи, дурний клопіт! На обід через них спізнюєшся! Не доберу, що в них взагалі дехто бачить хорошого! — гнівно вирік пан Злоткінс і, засунувши великого пальця за шлейку, пустив із рота ще більше димове кільце. Тоді видобув з кишені свою ранкову газету і почав читати, удаючи, ніби вже й не помічає дідка. Собі він зміркував, що той, мабуть, трохи не його поля ягода, а як так, то хай забирається геть. — Тепер ви маєте на думці, що хочете позбутися мене і що добра не буде, поки я не піду звідси геть. — Та що ви, що ви, добродію! Стривайте-но, я здається, не знаю, як вас звати? — Еге ж, еге ж, добродію! А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане Більбо Злоткінс. І ви теж, безперечно, знаєте моє ім'я, тільки забули, що воно належить мені. Я Гандальф, а Гандальф — це я! — Матінко рідна! Чи не той Гандальф, хто заморочив голови стільком тихим хлопцям та дівчатам, і вони погналися в синю далину за божевільними пригодами? Спочатку вони лазили по деревах, а кінчали тим, що "зайцями" забиралися на кораблі, які пливли на край світу ! Слово честі, життя тоді було таке ціка... себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили. Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі. - А при чім же мені бути? — здивувався чарівник. — Та все одно мені втішно чути, що ви хоч щось пам'ятаєте про мене. Я подарую те, що ви просили. - Прошу пробачення, я нічого не просив! Е ні, просили. Аж двічі. Пробачте. І дарую обіцяне. Так, справді, я не поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду. Мені забавка, вам користь, а то, чого доброго, й зиск, — якщо, звісно, ви ту пригоду переживете. — Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую. Може, іншим разом? Бувайте здорові! Але заходьте на чай — коли завгодно! Чом би й не завтра? Зайдіть завтра! До побачення! Гандальф стояв під дверима і тихо сміявся. Коли ж насміявся досхочу, то підступив ближче до дверей і гостряком патериці нашкрябав якийсь чудний знак на гобітових прегарних зелених дверях. І подався геть, а Більбо в цю хвилю сами доїдав коржика, і йому вже здавалося, ніби він щасливо відкараскався від усіх пригод на світі.

Для додаткового самостійного читання Якраз перед тим часом, коли п'ють чай, гучно- гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях, і враз він згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столі з'явилися ще одна чашка, блюдце й кілька коржиків. І вже тоді кинувся до дверей. Бух-бух! — у гобітові чудові зелені двері ось гатив палицею! Більбо помчав звивистим передпокоєм — та вельми сердитий і взагалі ошелешений та сприкрений: такої досадної середи він зроду не пригадував. Сіпнув двері до себе, і всі прибулі "малою купою" попадали в передпокій. Тринадцятеро гномів! А за ними був Гандальф — чарівник сміявся, спершись на патерицю. Він добряче-таки вколупнув прегарні гобітові двері , й до речі, збив тим ударом таємний знак, якого надряпав там напередодні вранці. — Обережніш! Обережніш! — мовив він. — Це, Більбо, не схоже на тебе: змушуєш друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєш двері, наче з 176

пугача палиш!.. Оце ми всі! — мовив Гандальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять каптурів — щонайкращих відстібних святкових каптурів — і свого власного капелюха. — Веселеньке збіговисько! Сподіваюся, для гостей знайдеться ще щось попоїсти й випити? Що це? Чай? Ні, дякую! Собі я попрошу трохи червоного вина. — І мені, — докинув Торін. — І ще малинового варення та яблучного рога, — додав Біфур. — І ще мигдалевого пирога й сиру, — попросив Бофур. — І ще пирога з свининою та салату, — замовив Бомбур. — І ще коржиків... ще елю... ще кави! — загукала решта гномів із світлиці. - І ще засмаж кілька яєць, будь ласка! — гукнув Гандальф навздогін гобітові, що потюпав до своїх комірчин. — Та винеси-но тієї холодної курятини й томатів! "Здається, він знає, що лежить у моїй коморі незгірш від мене самого!" — подумав геть розгублений Злоткінс. Він почав уже питати їй себе, чи не закралася щонайнещасніша з пригод у самісіньку його оселю. Поки подоставав усі пляшки, страви, ножі, виделки, склянки, ТАрілки, ложки та всяку всячину, поки поскладав усе це на великі таці, наш гобіт добряче впрів, і розпашівся, і не сердився. — А щоб їм трясці й болячки, цим гномам! - лайнувся він уголос. — Чом би не прийти та не підсобити мені? Гульк! — і вже стали перед кухонними дверима Валін і Двалін, а за ними Філі та Кілі, і, не встиг Більбо й слова мовити, як гноми внесли ті повні таці й два столики до світлиці та повиставляли, порозкладали все для бенкету. — Тихо! — звелів Гандальф. — Хай Торін скаже слово. І Торін розпочав: — Гандальфе, гноми і пане Злоткінс! Ми зібралися в домі нашого друга і співучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного гобіта — хай ніколи не повипадає вовна на пальцях його ніг! Хай благословенне буде вино його й пиво!.. Тут Торін зупинився — звести дух і дати гобітові вставити чемне слово. Та ватажок гномів тільки даремно витрачав похвали на бідолашного Більба, який ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали "дерзновенним" і, що найгірше, "співучасником ЗМОВИ", та не спромігся вичавити з себе жодного звуку, такий був спантеличений. Тож Торін повів далі: — Ми зустрілися, щоб обговорити наші плани, шляхи, тактику, засоби і способи. Скоро, вдосвіта, ми вирушаємо в далеку мандрівку — мандрівку, з якої, може, дехто з нас чи й ніхто не повернеться (окрім нашого друга й порадника, винахідливого чарівника Гандальфа). Це урочиста мить. Наша мета, гадаю, відома всім нам. Для шановного пана Злоткінса і, може, для одного-двох молодших гномів (думаю, що не помилюся, коли назву Кілі й Філі) точний стан речей, як він є на даний момент, може потребувати короткого пояснення. При словах "ніхто не повернеться" гобіт відчув, як горлом йому почав підійматися зойк, і дуже скоро той Зойк вихопився назовні, мов гудок локомотива, що виходить із тунелю. Всі гноми посхоплювалися зі своїх місць, перекинувши стола. Гандальф викресав синє світло на гостряку своєї чарівної патериці, і при цьому феєрверку всі побачили бідолашного малого гобіта, що трусився навколішках на маті біля каміна, мов танучий холодець. Тож його взяли й перенесли, щоб не заважав, до вітальні, поклавши на диван і поставивши питво поруч, а самі повернулися до своїх "темних справ". - Вразливий чоловічок,— мовив Гандальф, коли всі повмощувалися знову. — Бувають у нього кумедні чудернацькі напади, проте він — 177

один з найкращих, еге ж, один з найкращих, а що вже лютий — мов роздраконений дракон! - Пхе! — сказав чи, скоріше, пирхнув Глоїн. — І ви гадаєте, він упорається? Добре Гандальфові говорити про лютість цього гобіта, але одного такого зойку в тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим погубити нас усіх. Здається мені, то в нього був швидше переляк, ніж запал! Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, що ми втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на поріг. Він же схожий більше на бакалійника, ніж на Викрадача! Тут золотко Злоткінс відчинив двері і ввійшов до світлиці. — Даруйте, — заявив Більбо, — не осмілюся стверджувати, ніби я втямив, про що ви говорите, чи чому натякаєте на Викрадачів, та не помилюся, коли скажу, що ви маєте мене ЗА нікчему. (Отакі звороти — це було те, що він називав "захищати свою гідність".) Я вам доведу! Що ж до знаків на дверях (я пофарбував їх тиждень тому), то ніяких знаків там немає, і ч певен, що ви справді втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив на порозі ваші кумедні обличчя,— та вважайте, що це той дім, якого вам треба. Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись пра-пра-прапрадядька Рикобика- Тука, то він... — Так, так, але то було давно, — заперечив Глоїн. — А я говорю про вас. Я запевняю вас: на ваших дверях таки є знак — звичайний знавець у цьому ремеслі чи принаймні колись він був звичайним. "Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і пристойної винагороди" — ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати "Досвідчений Мисливець за скарбами", замість Викрадач. Дехто з них називав себе так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях є чоловік цього фаху, якому негайно потрібна така робота, він домовився про зустріч тут у середу, в час чаювання. — Звісно, знак є, — ствердив Гандальф. — Я сам накреслив його на дверях. Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, і я вибрав пана Злоткінса. Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка не той дім, — тоді можете зупинитися на числі 13 і зазнати якого хочете лиха чи вернутися назад — добувати вугілля. І чарівник так зиркнув на Глоїна, аж той втиснувся у своє крісло, а коли Більбо розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив свої кущуваті брови, що гобіт стулив рота, клацнувши зубами. — Що ж, дуже добре, — погодився Торін. — То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції? І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більба. - Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це, — сказав гобіт, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі. - Ну гаразд, — піддався Торін. — Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном'ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл їхні королі завше посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не 178

клопоталися. Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще — досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали повні чудових самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися. Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк знає, крадуть, де тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів та гномів, і награбоване, поки й життя їхнього (тобто, вважайте, вічного, якщо їх не вб'ють), не споживуть із того й мідної каблучки. Насправді вони не дуже відрізняють майстерний виріб від поганого, хоч завжди знають, де що й по чім. Зробити задля самих себе хоч що-небудь вони нездатні — навіть закріпити розхитану бляшку на своєму панцері. В ті часи на півночі було повно драконів, і золото, мабуть, ставало там рідкістю; адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони. Був серед них один особливо жадібний, дужий і лихий змій на ім’я Смауг. Одного дня він знявся в повітря й полетів на південь. Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі мчав ураган; знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали. Трапилося так, що дехто з гномів був саме в долині, серед них, на щастя, був і я — хвацький, сміливий у ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало мені життя в ту годину... Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів нашу гору, вивергаючи полум'я. Потім він почав спускатися по схилах, і, коли досяг лісу, всі дерева спалахнули. На той час уже калатали всі дзвони в Долі, там озброювались воїни, Гноми висипали зі своєї великої брами, але там уже чекав на них дракон. Через той вихід живим не вийшов ніхто. Річка випарувалась, і густий туман упав на Діл; у тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість воїнів, — звичайна сумна історія, яких було так багато в ту пору. Тоді він вернувся до гори, заліз у передню браму і винюшив усі зали, галереї, тунелі, коридори, комори, покої та переходи. Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і поночі летіти в Діл — хапати там людей, особливо дівчат, собі на з'їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди — хто загинув, хто покинув місто. Що там діється нині, я не знаю напевне, але

не думаю, щоб хтось жив ближче до Гори, ніж на дальньому краї Довгого озера. Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало. Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні, - Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї, — ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу. Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я розумію, що в них мал бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони двоє. — Слухайте, слухайте! — вихопилось у Більба. — Слухайте — що? — запитали всі, обернушись раптом до нього, а гобіт так збентежився, що відповів: — Слухайте, що я маю сказати! — Що ж саме? 179

— Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти туди, на схід, і там обдивитися. Зрештою, є ті бічні двері, а драконам, гадаю, треба ж колись спати.. Як посидите на порозі, то, напевне, й придумаєте щось. Ну, а ще, знаєте, мені здається, для однієї ночі ми тут розмовляли досить — якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Що ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати і таке інше? Поки вам вирушати, я приготую для вас добрий сніданок. — Поки нам вирушати — сподіваюся, хотіли ви сказати, — виправив Торін. — Чи ви не Викрадач? І чи не ваша це робота — посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб пройти в двері? Вирушимо разом завтра ранком. Отак вони й вирушили: потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим травнем, на понав'ючуваних коненятах. На Злоткінсі був темно-зелений плащ і темнозелений каптур, що їх позичив Викрадачеві Двалін. На нього вони, щоправда, були завеликі, й гобіт мав трохи кумедний вигляд. Не уявляю, що сказав би татусь Бунго, якби побачив нині свого синочка, Більбо тільки й тішився тим, що його, безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом. Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх Гандальф. З собою він прихопив чимало гобітових носовичків і його люльку з тютюном. Відтак усім їм помандрувалося дуже весело: цілий день, їдучи, розповідали всякі історії або співали пісень. Зупинялися, звісно, лише для того, щоб попоїсти. Їли, до речі, не так часто, як би хотілося Злоткінсові, та все одно пригоди вже починали йому подобатися — не такі вони, зрештою, були й погані. Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло. — Тепер хай вперед іде Викрадач,— сказали гноми. — Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, — сказав гобітові Торін. — Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі. І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Тим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з "гном'ячого гармидеру",— хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню, — адже то був таки вогонь, — нікого не сполошивши. І ось що він побачив. Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод. Вони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили зі жбанів. То були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах. — Баранина вчора, баранина сьогодні, й хай мене грім поб'є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, — казав один із тролів. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути, — познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості, пригостив би 180

кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді можна було б сміло бенкетувати до ранку. Більбо це знав. У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже тривожно — і так само бридко, хтілося йому опинитися за сто миль звідтіля, і все-таки... все-таки він не міг просто так, із порожніми руками вернутися до Торіна і компанії. Тож він стояв у затінку й вагався. З усіх злодійських штук найлегшим йому здавалося перевірити кишені тролів, тому нарешті Більбо поповз до дерева, під яким сидів Вільям. Берт і Том якраз відійшли до барила. Вільям ще раз приклався до свого жбана. І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну Вільямову кишеню. В кишені був гаманець — як на Більба, з мішок завбільшки. "Ха, — подумав гобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно вийняв гаманця з кишені. — Оце-то початок!" Так, це був справжній початок! Гаманці тролів — то лихо, і цей був лихом так само. — Гей, а хто ти? — писнув гаманець, лишаючи кишеню. Вільям крутнувся і схопив Більба за карк швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом. — А хай мене грім поб'є! — вигукнум Вільям. — Глянь, Берте, що мені попалося! — Що ж воно таке? — спитали, підійшовши, його товариші. — Хай я провалюсь, коли знаю! Ти хто? — Більбо Злоткінс, Викра... гобіт, — відказав бідолаха Більбо, трусячись і гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили. — Викрагобіт? — трохи сторопіло перепитали вони. Міркують тролі повільно й страшенно підозріливо ставляться до всього нового. — Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям. — І чи годяться викрагобіти в страву? - докинув Том. — Можеш випробувати його,— сказав Бері, хапаючи невеликий рожен.

І зчинилася у них розкішна бійка. Коли тролі впустили Більба на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг. А вони зчепилися, мов пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими іменами. Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і тупочучи, а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою. В розпалі того побоїща надійшов Балін. Звіддалік гноми зачули гамір і, почекавши якийсь час, чи не вернеться Більбо, або ж чи не крикне совою, вони почали тихенько, як тільки могли, один по одному скрадатися до вогню. Як тільки Том побачив Баліна, що вийшов на світло, він аж завив, та так жахливо! Тролі просто не зносять самого вигляду гномів. Берт із Вільямом ураз припинили бійку і водно икнули: — Мішок, Томе, мішок! І перш ніж Балін, що стояв, видивляючись, де в цьому сум'ятті Більбо, дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку, на землі. — Їх ще прийде більше, — запевнив Том, — або ж я дуже помиляюся. Багато й жодного — ось воно! Ніяких тобі викрагобітів, зате повно гномів. — Твоя правда, — погодився Берт. — Отож краще ходімо сховаймося далі від світла. Так вони й зробили. З мішками в руках, якими вони звичайно тягали баранину та всяке інакше награбоване добро, тролі поставали в затінку. Гном за гномом виходив з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, і враз: — Шшу! — падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг. Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі, Норі й Орі вкупі, а Біфур, Бофур і Бомбур були поскидані одне на одного біля самісінького вогню. 181

На тому битва й скінчилася. В добрячу халепу вскочили шукачі пригод! Гноми були гарненько пов'язані й запхані в мішки, а Більбо високо в гіллі, пошарпаний і подряпаний, не смів ворухнутися, боячись, що його почують. Якраз тоді повернувся Гандальф. Але ніхто його не побачив. Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них,— адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом. — Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду. І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель. Потім Гандальф порозв'язував мішки — ни пустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Вони змусили Більба двічі розповісти, що трапилося з ним, аж поки задовольнилися. — Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур. — А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою, — заперечив Гандальф. - Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де вони ховаються від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру! Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам'яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам'яні двері печери. У печері Гандальф і Торін узяли собі по одному з двох мечів, які висіли на стіні, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для гобіта — короткий меч. — З вигляду це добрі леза,— мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи. — Кували їх ані тролі, ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на них, ми б про них більше дізналися. Потім вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на жару тролівського вогнища. Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора. Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали їх — заховали вельми дбайливо над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань — на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід. Вони спускалися нижче, й повітря дедалі теплішало, і від смолистого духу сосон Більбо зробився сонний,голова його раз по раз опускалася на груди; він навіть клював носом у гриву поні, а раз був трохи не звалився на землю. Що нижче вони сходили, то веселіше ставало їм на душі. Тут уже сосни поступилися місцем букам та дубам, і в сутінках було розлите відчуття затишку. Зелень трави майже 182

розчинилася в чорноті, коли нарешті вони вийшли на відкриту галявинку недалеко від берем річки. "Гм-м-м! Наче пахне ельфами!" — подумав Більбо й поглянув на зорі. Яскраві й голубі, горіли вони високо в небі. І в цю мить полилася пісня, схожа на переливчастий сміх серед дерев: Куди ж це ви, сонні? Що треба вам ще? Підкуйте-но коней! Гей, річка тече! Гей! Тра-ля-ля-льолі в долині, у долі! Прибились чого ви У землі чужі? Готові, готові Гарячі коржі! Гей! Тріль-ліль-ліль-лелі в оселі веселій, ха-ха! Куди бородою Ви шлях метете? Що Більбо ще вкоїть — Хто знає про те? А Валін і Двалін чвалають, бувалі, у червні — ха-ха! Ночуєте з нами Чи їдете в ніч? Вже ж коні пристали! Сон липне до віч! Поїхать — дурниця, То краще лишиться І слухати, й чути, Щоб гарно заснути, цю пісню — ха-ха! Отак сміялись і співали серед дерев ельфи. Мабуть, ви скажете: "Ну й нісенітниці!" — та ельфам те все байдуже — скажіть їм щось таке, то вони тільки ще дужче засміються. Сутінь густішала, і скоро Більбо вже міг їх розгледіти — вони так і мелькали в гущавині. Гобіт любив ельфів, хоча рідко здибувався з ними; нині ж він трохи й побоювався цих створінь. Адже гноми не дуже мирять з ельфами. Навіть такі досить порядні гноми, як Торін і його друзі, вважали ельфів нерозумними (а це така нерозумна думка!) й надокучливими, бо іноді ельфи дражняться і сміються з гномів, особливо з їхніх борід. - Ну, ну! — пролунав голос. — Ви тільки подивіться! Гобіт Більбо на поні, леле! Яка чудесна картина! - Чудо, чудо, диво дивне! — відгукнувся ще хтось. І веселунки завели нової — такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що я навів її тут повністю. Зрештою один із них, високий юний ельф вийшов із-за дерев і вклонився Гандальфові і Торіну. — Ласкаво просимо до нашої долини! - мовив він. 183

— Спасибі! — трохи неласкаво відказав Торін. А Гандальф уже зіскочив зі свого коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи. — Ви трохи збилися з дороги, — сказав високий ельф. — Тобто, якщо вам потрібна єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі. Ми покажемо дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й поспіваєте трохи чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю,— додав він. — Я чую дим від вогнищ. Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, та ще під червневими зорями, — як пропустити таку цікавинку? І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем'ям, яке, здавалося, знало не тільки його ім'я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них складася думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини — що та де діється в краї - швидко, як ото вода тече, або й швидше. Але всім гномам забажалося вечері, та ще негайно,— де вже тут зупинятись? Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам'яний місток без поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. О діяти? Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег. — Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки. — Вона й так довга — не треба її поливати! — Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усіх коржиків! — гукали інші. — А то не пролізе ні в яку замкову шпарину! — Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся останній. — Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На добраніч!

184

Повість- казка Тема. Джон Рональд Руел Толкін «Гобіт» Мета. Продовжити роботу за змістом повісті-казки англійського письменника Джона Рональда Руел Толкіна «Гобіт», вчити самостійно знаходити в тексті слова, які автор вживає для характеристики й опису персонажів, учити висловлювати своє ставлення до прочитаного; розвивати навички виразного читання з використанням відповідної інтонації, тону і темпу; утверджувати добро і справедливість. Обладнання. Карта Європи, таблиці для читання, слова для словникової роботи, кросворд. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття - Встаньте, діти, всі рівненько, Посміхнімося гарненько: Я до вас, а ви до мене, А тепер самі до себе. Привітаймось: «Добрий день!» 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів дго сприймання теми ВПРАВА 1. Кожен учень отримує аркуш з надрукованими на ньому стовпчиками іменниками, дієсловами. У лівому стовпчику, подаються приголосні кожного слова, а в правому — голосні. Порядок розміщення приголосних і голосних в кожному слові обов'язково дотримується. Спочатку учні можуть відновлювати слова з обома відкритими стовпчиками. На наступному етапі правий стовпчик можна закривіти і користуватися ним переважно для самоперевірки. Пропонуємо зразки таблиць іменників і дієслів, за якими учитель розробляє власні таблиці. Іменники Дієслова Скрпк иа Спшв іи Бчк оа Рзрзв оіа Снг і Нпсв аиа Рб иа Прчтв оиа Смвр аоа Нмлвв ааюа Рбт ооа Пбг оі Шхмт ааи Стрбнв иу Мшнк аиа Зблдвс ауия Смтн еаа Скув аа 2.2 ВПРАВА 2. У словосполученнях пропущені деякі голосні. Учні мають визначити, які саме. Інколи це можна зробити, орієнтуючись на прикметник, інколи — на іменник. Велкй Висока Цікава

будинок бшта кнга

Велка Фруктові Зелена

річка дрва трва 185

Урочиста Залізне Розумні Довга Маленька Боброва Табн

зстрч вдро оч брда кмха хтка гусей

Новий Рдий Мрські Солодкий Тматний Цікава Велка

тлевзор кіт хвлі пріг сік кнжка радість

3. Актуалізація опорних знань Бесіда - Яку казку ви читали на минулому уроці? - Це народна чи літературна казка? Доведіть свою думку. Тестування за змістом казки «Гобіт»  У норі під землею жив собі гобіт. (+)  Гобіт цей був дуже бідний, і звали його Більбо Злоткінс. (-).  Гобіти більші на зріст за гномів, і в них довга борода. ( - ) 

Того ранку Більбо побачив перед себе просто дідка та й годі: високий, гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах— одне слово, нічого незвичайного. (+)  — Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую. Може, іншим разом? Бувайте здорові! (+)  Гандальф стояв під дверима і тихо плакав. (-)

4. Вивчення нового матеріалу Виразне читання вчителем продовження казки у стислому варіанті. Словникова робота. - Прочитайте правильно і швидко імена героїв казки: Елронд, Оркріст (Гобліноруб), Гламдріт (Врагоріз), Більбо, Злоткінс, ГамГаму, Торін, Смауг. Читання тексту казки учнями і бесіда-роздум над прочитаним • Розкажіть, як змінювалося ставлення гно мів до гобіта впродовж подорожі? Чому?  Прочитайте опис зовнішності дракона. Яке він справив на вас враження? • У чому виявилися розум і кмітливість Більбо під час розмови зі Смаугом? Яку помилку він допустив? Чому? • Які слова стали улюбленою примовкою Більбо? 4.4 Вибіркове читання • Прочитайте розмову гобіта з драконом, передаючи інтонацію дійових осіб. 4.5 Стислий переказ казки 186

- А зараз ми проведемо конкурс на кращий стислий переказ казки. 4.6 Гра «Ми – автори» - Чого навчає цей твір? - Пофантазуйте! Складіть розповідь від імені Більбо Злоткінса — "Що я здобув і що втратив протягом пригод". 5. Узагальнення та систематизація знань Кросворд «Поміркуйте над прочитаним розділом»

л 12

Автор повісті-казки «Мала Баба Яга» Яке природнє явище описала Туве Янссон у своїй казці? Чого найбільше хотів хлопчик з бляшанки? Якого народу була письменницею і художницею Туве Янссон? У якої письменниці тато- відомий у Фінляндії скульптор, а мама- відома шведська художниця-графік? 6) Як звали маленьких чоловічків, що жили на деревах? 7) Як звали маленького чоловічка, що жив під землею і був дуже заможним? 8) Яке ім»я мав хлопчик з бляшанки? 9) Як звали ворона у казці «Мала Баба Яга»? 10) У літературних казках добро завжди перемагає … 11) Назвіть прізвище англійського письменника, автора казки «Гобіт» 1) 2) 3) 4) 5)

187

12) 13)

У якій країні народилася Крістіна Нестлінґер? Як називається розділ, який ми закінчили вивчати?

Літературна вікторина - Кому належать ці слова: • "Цей будиночок — найгарніший у світі, іншого нам не треба." • "Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би ліпший." • "— Ви моя мати! І добра мати!" • "А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це!" 5.3 Складіть розповідь на тему: • Чим мені сподобався цей твір? 5.4 Для конкурсу ерудитів

• Хто пригадає найбільше казкових епізодів. • Проведіть презентацію свого улюбленого казкового героя. 6. Підсумок заняття Прочитайте й інші казки зарубіжних письменників. Розкажіть про них своїм друзям.

188

Додаток Працюємо на уроці (Шукачі пригод дісталися до будинку Елронда, друга ельфів, де змогли відпочити і поповнити свої запаси. Господар розповів їм про мечі, які вони добули в тролів. Це були давні чарівні мечі — Оркріст (Гобліноруб) та Гламдріт (Врагоріз). При місячному світлі він прочитав таємні знаки на карті предків Торіна, що давали вказівку, як знайти потаємний вхід до Самітної гори. Після перепочинку наші герої вирушили в гори. В одній із печер, де вони вирішили сховатися від дощу, на них напали здоровезні бридкі гобліни. Вони полонили гномів та гобіта і повели їх у свої темні тунелі. Ось тут і виручили їх чарівні мечі. Та по дорозі з Більбо трапилося нещастя. Він упав, вдарився об камінь, зомлів і відстав від товаришів. Залишившись наодинці, гобіт потрапив у пригоду, яка круто змінила його долю. Злоткінс знайшов перстень, який раніше належав бридкому створінню Гам-Гаму. Цей перстеник був чарівний. Він робив невидимим кожного, хто одягав його на свого пальця. Саме цей перстеник і зробив гобіта справжнім героєм, який постійно в тяжку хвилину приходив гномам на допомогу: допоміг відбитися від жахливих павуків, втекти від ельфів, які хотіли будь-якою ціною відкрити їхню таємницю, дібратися в місто Озерне, що знаходилося неподалік від Самітної гори, відкрити таємний вхід у середину гори. Але на нього чекало нове випробування...)

Розмова з драконом Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив Торін: — Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, наділеним удачею понад звичайну міру, — тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду! І гобіт змушений був погодитися першим іти в таємний прохід, щоб якнайбільше дізнатися про дракона. Проступали зорі, коли Більбо увійшов у зачаровані двері й покрадьки рушив у глиб гори. Йти було набагато легше, ніж він сподівався. Це був не гоблінський тунель і не груба печера лісових ельфів, а хід, зроблений руками гномів, ще коли вони були на вершині свого багатства і мистецтва: прямий, мов лінійка, з гладенькою долівкою і стінами, він помалу й рівно знижувався, ведучи до якогось віддаленого кінця— туди, вниз, у пітьму. Незабаром йому здалося, нібито в тунелі потепліло. "Чи то мені ввижається, чи й справді жевріє світло, ніби наближається до мене там, попереду?" — подумав він. То й справді жевріло світло. Він ішов, а воно все наростало, поки Більбо перестав сумніватись. Червоне світло — і воно робилося все червонішим. А ще в тунелі стало просто парко. Пасма пари здіймалися вгору, пропли ваючи повз гобіта, й він почав пітніти. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук - от ніби на вогні булькотів, закипаючи, великий горщик, і поблизу муркотів величезний котяра. Звук наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина. Тут Більбо зупинився. Рушивши далі з того місця, він вчинив найхоробріший у своєму житті вчинок. Всі ті жахи, що трапилися згодом, були марницею в порівнянні з цим 189

подвигом. Він витримав справжню битву з самим собою там, на самоті, поки дійшов і зміг охопити зором усю небезпечну тварюку, що лежала, ніби чекаючи на нього. Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцно спав. З його зціпленим щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь його тільки жеврів, бо теж дрімав. А під ним, під усіма його лапами й довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидній підлозі, лежали незліченні купи коштовностей: золота обробленого й необробленого, самоцвітів і діамантів, срібла в червоних цятах від іржавого світла. Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, повернувшись трохи на бік, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево укрите, мов кіркою, самоцвітами й шматочками золота, що повдавлювались у шкіру від довгого лежання на коштовному ложі. "Старий Смауг наморився і спить, — подумав Більбо. — Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!" Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить, — дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг. — Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче! Призволяйся — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію. «Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він. — Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив. - А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма, що не вірив жодному його слову. - Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих! - У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна, — похвалив дракон. — І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах, — Смауг зареготався. Він мав лихе й підступне серце і знав, що навряд чи дуже помиляється у своїх здогадах, але підозрював: намислили всю ту грабіжницьку виправу озеряни і майже вся здобич має осісти в Озерному місті, яке за часів його молодості називалося Есгарот. — Я ж вам кажу, — заговорив гобіт знову, намагаючись лишитися вірним своїм друзям і не втратити душевної рівноваги, — що золото для нас не головне. Ми йшли по горах і попід горами, пливли водою, летіли повітрям, і це заради ПОМСТИ. Невже ж ви не розумієте, о Смаугу незмірно багатий, що своїми успіхами ви нажили собі лютих ворогів? Тоді Смауг зареготався по-справжньому- громовим, невідпорним реготом, що кинув Більбо на кам'яну долівку, а гноми в горішньому кінці тунелю збилися докупи, подумавши, що гобіта спіткала нагла, жахлива смерть. — Помста! — пирхнув дракон, і його очі спалахнули вогнем, що осяяв усю залу, мов ясночервона блискавиця. — Помста! Король Самітної гори мертвий, і де його рід, який посмів би прийти сюди шукати помсти? Гіріом, володар Долу, мертвий, і я пожер його народ, як вовк овець, — і де сини його синів, що посміли б наблизитися до мене? Я вбиваю, де хочу, і ніхто не смів чинити опір. Я понищив давніх воїнів, а тепер на світі не ті воїни, що були 190

колись. Тоді я ще був молодий і тендітний. Тепер я в зрілих літах і я дужий, дужий, дужий, Злодію, що ховаєшся у пітьмі! — злорадно загукав він. — Обладунок у мене міцний, як десять докупи складених щитів, мої ікла — мечі, мої пазури — списи, удар мого хвоста — це грім, мої крила — ураган, а подих — смерть! — Я завжди гадав, — злякано пискнув Більбо— що дракони вразливіші знизу, в ділянці... гм... грудей. Але, безперечно, такий могутній, такий укріплений дракон, як ви, подбав про це. Смауг враз перестав вихвалятися. — Твої відомості застарілі, — відрубав він. — Угорі й внизу я весь закутий у панцер із залізної луски й діамантів. Мене не протне жодне лезо! - Я мав би й сам до цього додуматись, — мовив Більбо. — Істинно не знайти ніде рівного панові Смаугу Непробивному. Яка то велич — носити обладунок із пречудових самоцвітів! — Авжеж, такого ніде не знайти, — сказав Смауг, тішачись дурною втіхою. Він-бо не знав, що гобіт підгледів, як дивно захищене драконове черево й нині хоче краще роздивитися, маючи на те свої особливі міркування. — Глянь! — сказав дракон і перевернувся. — Що ти на це скажеш? - Чудово! Сліпуче! Прекрасно! Бездоганно! Приголомшливо! — вигукнув Більбо, а собі подумав: "Старий дурню! Таж у тебе з лівого боку грудей світить чимала незахищена латка — гола, як равлик без мушлі!" Побачивши це, Злоткінс більше вже не хотів нічого — тільки забратися геть. - Ну, я не смію довше затримувати вашу величність, — вибачився гобіт. — Вам треба добре відпочити. Ловити коненят — нелегка, мабуть, робота, надто коли так нахекаєшся кругом гори. Так само й з викрадачами, — кинув на прощання, а тоді крутнувся і припустив угору тунелем. Необачний то був жарт, бо дракон ураз вивергнув навздогін йому жахливий вогняний струмінь, і хоч як прудко дріботів гобіт нагору, а не встиг відбігти на безпечну відстань, коли Смауг приклав до тунельного входу свою відворотну голову. На щастя, вся голова з щелепами не змогла протиснутись, але ніздрі послали вогонь і дим у тунелик, і гобіт трохи не загинув. Нажаханий, долаючи страшний біль від опіків, він з останніх сил наосліп дибав уперед. Поки розмовляв зі Смаугом, тішився, що так розумно провадить розмову, але та помилка наприкінці змусила його отямитись. — Ніколи не смійся з живих драконів, дурний Більбо! — сказав він сам до себе, і ці слова стали згодом його улюбленою примовкою. — Та й пригоді ще не видно кінця, - додав він, і це теж була правда.

Для додаткового самостійного читання (Гобіт і гноми розбудили та розсердили дракона. А Смауг вирішив, що це жителі міста Озерного хочуть змагатися з ним і надумав помститися озерянам. Та люди на чолі зі своїм ватажком Бардом дружно піднялися на боротьбу зі змієм. Тяжкий це був бій, немало озерян полягло, місто було зруйноване вщент. Та все ж Бардові вдалося поцілити стрілою у слабке місце дракона, і Смауг нарешті згинув. Люди вибралися із зруйнованого міста, але їм не було де жити, що їсти, багато з них хворіли. Але серед людей дуже швидко ширилась чутка про скарб, що залишився без сторпожа-дракона. На нього вони мали надію. А що ж гноми? Гноми, дізнавшись не без допомоги Більбо, що дракона немає, кинулись оглядати та міряти золото своїх предків. Жадібність охопила їхні серця, тож коли почули новину про смерть дракона, вирішили закріпитися в горі, битися до останнього, але коштовностями не ділитися. Торін був занепокоєний тим , що не зміг знайти серед скарбів найбільшої коштовності — Гори-каменя (його прихопив із собою Більбо, коли досліджував нору Смауга). 191

Нічний злодій Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках. — Бо Гори-камінь мого батька,— сказав він, сам собою вартий річки золота, а для мене він — понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі. Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Горикамінь, — а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові зародився план. Коли "споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному. — Та й холодно ж! — поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище, як оті у своєму таборі в долині! — Всередині тепліше, — сказав Більбо. — Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі, — пробурчав гладкий гном. — І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай борода його росте все довша й довша, — але він завжди був твердолобий гном. — Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, — поскаржився й гобіт. - Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю. — А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль. — Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться. — Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси. — Та йди вже! — вирядив товстуна Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить. Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо натягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин! Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох биякою цікавинкою. — Ви ж самі розумієте, — промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою, — це не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у цьому ділі — чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого я, на щастя, зберіг, здається. І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його ватажок гномім поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня! 192

— Частку прибутків, розумієте? — провадив він. — Я це усвідомлюю. Особисто я ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут. — Що ж, хай голодує! — мовив Бард. — Так йому, дурневі, й треба. — Авжеж,— погодився Більбо. — Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози й стане сутужно з харчами — навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви не чули про Даїна й гномів із Залізних гір? — Чули, і давно, — відповів король ельфів. Але що йому до нас? — Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів — більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа. — Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш і своїх друзів чи погрожуєш нам? — похмуро спитав Бард — Мій дорогий Барде! — схвильовано писнув Більбо. — Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати. — Послухаймо! — сказали Бард і король. — Ні — подивіться! - сказав Більбо. — Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт. Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір. — Це — Гори-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди. І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні. - Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? — нарешті запитав він, схаменувшись. - Ну, він не зовсім мій, — знітився гобіт. — Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять. Сподіваюся, що Горикамінь принесе вам користь.

Буря Вражені гноми побачили посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом. — Вітаю, Торіне! — гукнув Бард. — Ти досі не змінив свого рішення? — Моє рішення не міняється від того, що зійшло й зайшло кілька разів сонце,— відказав Торін. — Невже ти прийшов, щоб ставити пусті запитання? І військо ельфів досі не відійшло, як я бажав! Поки цього не буде, ти марно ходиш на переговори до мене. — І немає нічого, за що ти відступив би частину свого золота? — Нічого, що ти чи твої друзі можуть запропонувати.

193

— А що ти скажеш про Гори-камінь Траїна? - спитав Бард, і тієї самої миті старий відчинив скриньку й підніс самоцвіт угору. З його долоні бризнуло навсібіч сяйво, біле та яскраве навіть при світлі дня. Вражений і спантеличений, Торін онімів; ніхто не порушував мовчанки. Нарешті Торін заговорив, і голос його здушений від гніву. — Той камінь належав моєму батькові, отже він мій. Чому це я маю купувати свою власність? — Але подив охопив ватажка гномів, і він додав: — Але як ви добралися до цієї спадщини мого роду — коли варто взагалі питати про те, про що питають злодіїв? — Ми не злодії,— відказав Бард. — Твоя власність буде віддана тобі за те, що належить нам. - Як ви добралися до нього? — закричав Торін, якого вже охоплювала лють. - Це я віддав їм камінь! — писнув Більбо, що визирав через мур і на ту хвилину був уже страшенно переляканий. - Ти! Ти! — загримів Торін, обертаючись до гобіта й хапаючи його обома руками. — Ти, жалюгідний гобіте! Ти, куций... злодію! Ватажкові гномів забракло слів, і він трусив бідолашного Більба, мов кролика. - Клянуся Дуріновою бородою! Хотів би я, щоб тут був Гандальф! Хай він буде проклятий, що вибрав тебе! Хай йому борода вилізе! А тебе я скину вниз на каміння! — закричав він і високо підняв гобіта. — Стривай! Твою волю уволено! — мовив голос. Старий, що ніс скриньку, відкинув геть свого плаща з каптуром. — Ось Гандальф! і, як видно, прийшов я саме вчасно. Якщо тобі не подобається мій Викрадач, то, прошу тебе, не завдавай йому шкоди. Постав його на землю й вислухай, що він мав сказати! - Ви, бачу, всі в спілці проти мене! — сказав Торін, впустивши гобіта на верх муру. — Щоб я ще коли мав справу з яким чарівником чи його друзями! Ну, то що ти маєш сказати, пацючий нащадку? Леле! Лелеі — мовив Більбо. — Я певен, усе це дуже прикра історія. Може, ви пам'ятаєте, як казали, що я можу вибрати сам свою чотирнадцяту частку? Можливо, я зрозумів вас то дослівно — чував я, що гноми бувають чемніші на словах, ніж на ділі. А проте був же час, коли ви нібито вважали, що я вам даю якусь користь. Пацючий нащадок — отак! Оце й всі ті послуги ваші й вашої рідні, що їх ви обіцяли мені, Торіне? Вважайте, що я розпорядився своєю часткою, як хотів, та й ділу кінець! — Я так і вважатиму, — похмуро відказав Торін. — 3 тим я тебе й відпущу — і хай ми більш ніколи не здибаємося з тобою! — Тоді одвернувся й заговорив через мур: — Мене зраджено! Ви добре вгадали, що я не знесу втрати Гори-каменя, що викуплю цей скарб мого дому. За нього я віддам чотирнадцяту частку всього багатства сріблом і золотом, не рахуючи коштовних каменів. Але все це буде в рахунок частки, обіцяної цьому зрадникові, і з тим він і піде, а ви розподілите одержане, як захочете. Не сумніваюся, що він дістане мізерію. Думка про те, що Гори-камінь перебуває в руках у обложників, просто не давала гномам спокою. А ще вони здогадувалися про вагання Барда і його союзників — тож і вирішили напасти, поки ті радяться. Несподівано, без ніякого сигналу до бою, вони кинулися вперед. Забриніли тятиви, засвистіли стріли — ось-ось мала початися битва. Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер її гнав — з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що крізь неї не прозирав жоден промінчик світла. — Стійте! — крикнув Гандальф, що зненацька з'явився і став з піднесеними руками — поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами. 194

— Стійте! — гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби блискавкою. — Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне! Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі зграї! Подив і сум'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатоголосо закричали ельфи. — Прийдіть! — закликав Гандальф. — Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно прийде до нас!.. Ось який план запропонував чарівник на раді, де були Бард і лісовий король, а також Даїн, бо поводир гномів нині пристав до них: гобліни були спільним ворогом ельфів, людей і гномів, і з їхньою появою всі чвари було забуто. Єдиною надією союзників було заманити гоблінів у долину поміж двох відног Самітної гори, а вони самі мали зайняти великі південну й східну відноги. Цей план мав одну слабинку: якщо гоблінів буде дуже-дуже багато, вони можуть видертися й на гору і, отже, напасти на союзників ззаду і згори. Але ніколи було придумувати інші плани чи кликати ще когось на допомогу. Гроза скоро відгриміла, покотилася на південний схід, але кажаняча хмара перелетіла через схил гори й, спустившись нижче, завихрила над головами воїнів, затуливши світло й сповнивши жахом серця. — До гори! — закричав Бард. — До гори! Всі хай займуть свої місця, поки ще є час! Жахлива то була битва. Найстрахітніша з усіх гобітових пригод і найосоружніша йому в ті хвилини — а це означає, що нею він найдужче пишався і що про неї найбільше любив згодом розказувати, хоч сам він у тій січі не відіграв аніякісінької ролі. Скажу лише, що він надягнув свого перстеника ще напочатку і сховався від усіх очей, — але не від усієї небезпеки. Такий перстень не може захистити повністю під ЧАС гоблінського наскоку, ані відвернути заблукану стрілу чи списа, що випадково летить у тебе, але він не дозволить якому-небудь рубаці-гобліняці вибрати твою голову ціллю для замашного удару мечем. Перші вдарили на ворога ельфи. Їхня ненависть до гоблінів люта й нещадна. Їхні списи й мечі сяяли серед мороку холодним полум'ям, такий смертоносний гнів був у руках, що їх стискали. Коли від ворожого війська стало тісно в долині, ельфи послали в нього град стріл, і кожна з них миготіла в польоті жалючим вогнем. За стрілами в долину скочила тисяча списоносців і напала на гоблінів. Залунали оглушливі зойки потвор. Скелі поплямилися чорною гоблінячою кров'ю. Гобліни ще тільки почали отямлюватись і стримувати натиск ельфів, коли з протилежного краю долини почувся горловий рев. З криками "Морія!" і "Даїн, Даїн!" — в гущу ворогів уклинилися гноми із Залізних гір, завдаючи удари своїми кайлами; поруч них озеряни косили ворогів довгими мечами. Сум'яття пойняло гоблінів. Ледве обернулися, щоб відбити напад гномів і людей, як ельфи напосіли із свіжими силами. Уже чимало потвор тікало назад, униз за течією річки, щоб вислизнути з пастки, а їхні ж вовки-уорги накидалися на них, роздираючи і мертвих, і поранених. Близька вже нібито була перемога, коли це з висоти залунав крик. Частина гоблінів видерлася на гору з другого боку й чимало їх було вже на схилі над передньою брамою, а ззаду безтямно напирали на передніх, не звертаючи уваги на тих, що з вереском зривалися в урвище, — і потоками ринули вниз, щоб напасти на відноги згори. Несподівано почувся гучний крик, і від брами долинув звук сурми. Всі забули про Торіна! Частина муру, підважена важелями, похилилася і з гуркотом упала в плесо. Із 195

брами вискочив король Самітної гори, а за ним вибігли його товариші. Ніяких тобі каптурів та плащів — нащадки Дуріна були в сяйливих обладунках, багряним полум'ям жаріли їхні очі. Серед мороку Торін виглядав таким величним і осяйним, неначе золото в меркнучому вогнищі. Згори гобліни жбурляли в них камінням, але Торінові гноми не злякалися; вони збігли до підніжжя водоспаду і рвонулися до бою. Вовк і вовчий вершник падали або втікали перед ними.Торін завдавав могутніх ударів бойовою соки-рою, і здавалося, ніщо не здатне зупинити чи уразити його. - До мене! До мене, ельфи й люди! До мене, о мої родичі! — гукав він, і голос його розлягався в долині, мов гук ловецького рога. Безладно сипонули вниз йому на поміч усі Даїнові гноми. Вниз, слідом за гномами, збігло чимало озерян.ияких Бард не зміг утримати. А з другого боку долини до Торіна перейшло багато ельфів-списоносців. І ще раз купно вдарили на гоблінів посеред долини, й скоро Діл потемнів від огидних ворожих трупів. Вовча зграя розбіглась, і Торін пішов просто на особисту охорону Болга. Але не здолав пробитися крізь той заслін. Уже позад короля Самітної гори поміж забитих гоблінів лежало багато мертвих озерян, і чимало гномів, і не один гожий ельф, що мав би ще жити довго-довго й весело у своєму лісі. Долина далі ширшала, і Торінів наступ уповільнювався помалу. Надто нечисленний був його загін. Фланги його були не прикриті. Незабаром від наступу вони перейшли до оборони — до кругової оборони, бо зусібіч їх тіснили гобліни й вовкиуорги. Завиваючи, налетіла на них Болгова особиста охорона, б'ючись об їхні лави, неначе хвилі об піщані пагорби. Друзі не могли прийти їм на поміч, адже з подвійною міццю вдарили знову гобліни зі схилу гори, і кого обох відног люди й ельфи помалу відступали, втрачаючи на силі. І здавалося, що та поразка, той кінець уже и недалеко. Раптом вітер розірвав запону хмар, і пурпурова заграва розтяла крайнебо на заході. Вражений тим раптовим проблиском серед мороку. Більбо роззирнувся і голосно скрикнув. Він побачив щось таке, від чого його серденько стрепенулося: темні обриси птахів, малі ще, але величні проти далекої заграви. — Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять! Гобітові очі рідко помилялися. Орли летіли за вітром, ключ за ключем, і їх було так багато- мабуть, зібралися від усіх гнізд півночі. - Орли! Орли! — вигукував Більбо, танцюючи й махаючи руками. Ельфи не могли його бачити, але могли чути. Скоро й вони підхопили той крик, і луна полинула над долиною. Не один воїн звів очі до неба, але поки що благородних птахів можна було бачити лише від південної відноги Самітної гори. - Орли! — ще раз вигукнув Більбо, але тієї миті камінь, кинутий згори, важко вдарив по його шоломі; гобіт гримнувся на землю і не пам'ятав більше нічого. Побачивши Більба, чарівник страшенно зрадів. — Злоткінс! — вигукнув він. — Очам своїм не вірю! Живий після всього! Ти й не уявляєш, як я радий! Я вже й сам почав сумніватися, чи навіть твій талан пронесе тебе крізь це лихо. Жорстока була битва й трохи не скінчилася поразкою. Але всі ці розмови можуть почекати. Увійди! — закликав він поважним голосом. — Тебе ждуть. — І завів гобіта в намет. - Ось, Торіне, — сказав він, увійшовши. — Я привів його. В наметі на ложі лежав Торін Дубощит, весь ізранений, його порубана кольчуга й пощерблена бойова сокира були кинуті на долівку. Коли Більбо став поруч нього, ватажок гномів звів на нього очі. Прощавай, добрий злодію, — мовив він. — Нині я йду в покої чекання, де сидітиму поруч моїх предків, аж поки оновиться світ. А що полишаю все золото й срібло, бо 196

йду туди, де нічого не варте, то хочу розлучитися з тобою в дружбі й забрати назад прикрі слова, які сказав при брамі. Більбо опустився на коліно, сповнений скорботи. — Прощавай, королю Самітної гори! — сказав він. — Жорстокий кінець у цієї пригоди, й не викупиться він і горою золота. А проте я радий, що ділив з тобою твої небезпеки,— це більше, ніж заслуговує гобіт із родини Злоткінсів. — Ні! — заперечив Торін. — Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі хорошого, маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший. Але сумний цей світ чи веселий, а я-мушу залишити його нині. Прощавай! І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип. Малий гобіт мав добру душу. Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати... — Добре ще,— сказав він нарешті сам собі, що я хоч прийшов до тями вчасно. Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися добрими друзями. Ти, Більбо, дурень, що заварив таку кашу з отим каменем. Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, — але навряд чи в тому є твоя вина. Минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі поховали Торіна глибо під Самітною горою; Бард поклав на його груди Гори-камінь. — Тут хай він лежить, поки гора впаде! - сказав він. — Нехай Гори-камінь приносить щастя всім, хто житиме тут віднині! На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріста — ельфійського меча, відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож неможливо було зненацька напасти на твердиню гномів. Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був такий дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. (Переклад О. Мокровольського)

197

Розділ V Такі вони, діти світу Тема. Віктор Гюго «Козетта» Мета. Ознайомити учнів з романом французького письменника про важку працю, злигодні та поневіряння дітей – сиріт; вчити висловлювати оцінні судження морального й етичного характеру про події, вчинки персонажів; розвивати вміння словесно малювати героїв; виховувати бажання більше дізнатися про історію народів світу; розширювати словниковий запас учнів. Обладнання. Таблиця незрозумілих слів, картка з скоромовкою. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Вже дзвінок нам дав сигнал – Працювати час настав. Тож і ти часу не гай, Працювати починай. 2. Змістова й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. 2.1 Бесіда. - Прочитайте назву розділу, який вивчатимемо. - Так, ми сьогодні починаємо дуже цікаву і важливу тему для нас. Дитинство — найсвітліша, найчистіша пора людського життя. Це пора радісних мрій та сподівань, сімейної опіки, цікавого спілкування з рідними та друзями, пізнання світу. В дитинстві весь світ перед тобою. Він очікує від тебе добра, чесності та гідності. Всі діти мріють про майбутнє, намагаються втілювати ці мрії у життя. Навчайся розуміти людей, вслухайся в голоси природи й мелодійну рідну мову, будь непримиренним до неправди й лицемірства. Люби і поважай своїх батьків, допомагай їм в усьому, адже вони подарували тобі життя, оберігають твоє безтурботне дитинство. Пам'ятай, що у світі ще чимало дітей гинуть від голоду, холоду й безнадії. Багато людей, навіть визначних, не мали радісного й безтурботного дитинства. Тому цінуй те, що маєш, виростай людяним, чуйним до людей, будь чесним і справедливим. Пізнати світ тобі допоможуть і твори світової літератури. 3. Актуалізація опорних знань 3.1 Робота над скоромовкою Надворі погода розмокропогодилася Прочитайте скоромовку повільно пошепки. Про що вона? Яке незвичайне слово побачили? Гра « Дощик, дощ, сонце» Ми пограємо гру "Дощик, дощ, сонце". Я промовлятиму ці слова, ви читатимете скоромовку відповідним голосом. 198

«Дощик» — напівголосне хорове читання (пошепки); «Дощ» — голосно, швидко; «Злива» — голосно, скоромовкою; «Сонце» — читання мовчки. 4. Повідомлення теми і мети уроку Сьогодні ми будемо читати роман французького письменника Віктора Гюго «Козетта». Це розповідь про важку працю, злигодні та поневіряння дітей сиріт. 4.1 Розповідь про автора Віктор Гюго — славнозвісний французький письменник. Народився він у місті Безансоні в сім'ї офіцера французької армії. Життєвий шлях Віктора Гюго припав на все XIX століття. Його душа, як чутливий камертон, озивалася на всі неординарні події цієї великої епохи. Він був пророком своєї країни, лицарем Франції. Але Віктор. Гюго — і громадянин світу. Адже це він був головою Першого міжнародною з'їзду друзів миру в Парижі, на якому проголосив ідею миру в усьому світі. Один із біографів називав Віктора Гюго "генієм боротьби". Інший цілком обґрунтовано вважав довгий вік письменника суцільними роками невсипущої праці. І обидва мали рацію, бо тільки боротьба і праця є найвищим виявом справжнього генія. Написане Віктором Гюго не вмістиш в сто об'єднаних томів. Кожен його твір — прозовий, поетичний, драматичний — це гімн добру й справедливості, слово на захист знедолених. "Знедолені" — так і називається один його грандіозних романів, у якому автор із любов'ю та співчуттям зображує тяжке життя простих людей. Історія маленької Козетти — це уривок із цього роману. 5. Опрацювання твору. 5.1 Виразне читання казки комбінованим способом. Перевірка первинного сприймання. ( Вчитель до слів – «…не пройшовши й ста кроків, дівчинка зупинилася знову…», далі і до кінця учні ланцюжком). - Чи сподобалась вам казка? - Якою ви уявили Козетта? - Про що свідчить її зовнішній вигляд? - Що хвилювало дівчинку? - Поміркуйте, чому пані Тенардьє не пожаліла Козетту і примусила йти по воду? Як вона до неї ставилася? - Як люди називали дівчинку? Чому саме так? 5.2 Словникова робота. Пояснення значень слів - Прочитайте у правій колонці на дошці тлумачення, доберіть до них відповідні слова із лівої колонки. Корчма – легка будівля, для тимчасового користування. Хурщик – старовинна французька дрібна монета. Су – шинок, де продавалися спиртні напої. Ятка – візник. 199

5.3 Вибіркове читання. Аналіз змісту казки - Чому Козетта боялася більше пані Тенардьє, ніж страхіття ночі? Доведіть свою думку словами з тексту. - Знайдіть опис лісу. Як він підкреслює стан душі дівчинки? - Охарактеризуйте власників корчми ( пана та пані Тенардьє) - Поміркуйте, чому життя Козетта було таким тяжким? - Які думки викликав у вас цей твір? - Перекажіть уривок з твору від імені Козетта. 5.4 Фізкультхвилинка. 5.5 Вправи на розвиток швидкості читання. Гра «Чи були такі речення в тексті» Учитель читає речення. Учні відшукують його в тексті. «Лахміття вкривало її тіло» (Є) «Мала Баба Яга з’явилася на роздоріжжі біля червоного каменя» (НІ) «Вона ще не бачила ляльки зблизька» (Є) «Він носить лампу в себе за пазухою» (НІ) «Копав якось один бідний чоловік край дороги канаву» (НІ) «Раптом вона відчула - відро полегшало» (Є) 6. Підсумок уроку. - Що повчального у цьому творі? - Які риси людського характеру засуджуються? - Які почуття викликав у вас цей твір? Для додаткового самостійного читання. «Козетта в темряві поруч з незнайомим», «Злидар чи мільйонер?», «Шахрайства Тернардьє».

200

Додаток КОЗЕТТА (Скорочено) Вечір у корчмі Увечері проти Різдва в корчмі* Тенардьє, круг столів, де горіло по кілька свічок, сиділи й пили хурщики** та торговці. Ця корчма була подібна до всіх корчем: столи, олов'яні кухлі, пляшки, пияки, курці — мало світла, багато галасу. Дружина Тенардьє смажила, варила на ясному вогні вечерю: сам Тенардьє пив з гостями й роз мовляв про політику. Козетта сиділа на звичайному своєму місці —на підніжку під кухонним столом біля грубки. Лахміття вкривало її тіло, на ногах без панчіх були дерев'яні черевики; при світлі вогню з грубки вона плела вовняні панчохи для малих Тенардьє. Під стільцями гралося кошеня. З сусідньої кімнати чувся сміх і дзвінкі дитячі голоси. То були Епоніна з Азельмою. В кутку висів на гвіздку батіг. Приїхало ще четверо подорожніх. Козетта сиділа, як завжди, смутна й замислена, їй було всього лише вісім років, але журилась вона, немов стара жінка. Під оком у неї був синець, і пані Тенардьє час од часу казала: — Ну, хіба ж не бридка вона зі своїм ліхтарем під оком? Козетта думала, що вже темно, що доведеться наливати водою глеки та карафи в кімнатах гостей і що в діжці немає більше води. Проте в корчмі Тенардьє води пили небагато. Тут охочіше вгамовували спрагу вином. Козетта лічила хвилини й дуже хотіла б, щоб тепер був уже не вечір, а ранок. Подеколи хтось із гостей виглядав у вікно й гукав: — Темно, хоч в око стрель! І Козетта здригалася. Раптом у кімнату увійшов один із торговців і невдоволено мовив: — Чому мого коня не напоїли? — Ні, напували, — заперечила Тенардьє. — А я кажу, що ні, — наполягав торговець.Козетта вилізла з-під столу. — Пане, ваш кінь пив, — мовила вона. — Він випив ціле відро. Я ж сама напувала його. То була неправда. — Ось воно — мале, як кулак, а набрехало гору! — гукнув торговець. — Кажу тобі, що він не пив! Він особливо форкає, коли не напоєний. Я добре це знаю. Козетта ледве чутно пробурмотіла: — Він багато випив. — Ну, годі вже! — сердито буркнув торговець. — Коня треба напоїти, та й край. Козетта знову залізла під стіл. — Правда ваша, — озвалась Тенардьє, — коли кінь не пив, його слід напоїти... І де воно поділось? — додала вона, озираючись. Жінка нахилилася й вгледіла Козетту. — Ану вилазь! — гукнула Тенардьє. Козетта вилізла зі своєї схованки. — Піди-но напій коня, цуценя безіменне! — звеліла Тенардьє. — В нас немає води, пані, — боязко відповіла Козетта. Тенардьє навстіж одчинила двері. 201

— То принеси! Козетта схилила голову й пішла по відро, що порожнє стояло в кутку. Відро було чи не більше за неї. Тенардьє повернулась до вогню й покуштувала з дерев'яної ложки страву, що варилась у каструлі. — Води в криниці вдосталь, — бурчала вона. — Штука нехитра. Потім вона висунула шухляду, де лежали дрібні гроші, перець і часник. — На тобі, жабо, — додала Тенардьє. — Як будеш повертатися додому, візьмеш у пекарні велику хлібину. Ось п'ятнадцять су*. На фартушку в Козетти була невеличка кишеня. Не кажучи ні слова, взяла вона гроші й поклала їх до кишені. З відром у руці зупинилась Козетта біля відчинених дверей. Вона, здавалося, ждала, що хтось за неї заступиться. — Іди ж бо! — гукнула Тенардьє. Козетта вийшла. Двері зачинилися. Козетта зовсім сама Ятки**, що починалися від церкви, доходили аж до корчми Тенардьє. Остання з цих яток — якраз навпроти дверей — була крамниця іграшок. Чого в ній тільки не було! А спереду, на тлі білих серветок, крамар примістив величезну ляльку, вбрану в рожеву сукенку, із золотистими косами й блискучими блакитними очима. Цілий день стояло це диво, і всі діти в захопленні зупинялися перед ним. Але в Монфермейлі не найшлося жодної матері, в якої стало б грошей цю ляльку. Епоніна з Азельмою годинами роздивлялись на неї, і навіть Козетта, щоправда, крадькома, насмілилась глянути на красуню. Хоч яка зажурена виходила тепер зі своїм відром Козетта, проте не втрималась і знов підвела очі на чудову ляльку. Бідолашна дитина зупинилась і закам'яніла. Вона ще не бачила ляльки зблизька. Крамниця здалася Козетті палацом. Лялька була вже не лялькою, а предивним видінням. Козетта розглядала її гарну рожеву сукню, золотисті коси й думала: "Яка, певно, щаслива ця лялька". Вона не могла відвести від ляльки очей. І що більше дивилась на неї дівчинка, тим більше зачаровувала її красуня. Позаду великої ляльки стояли інші. Вони були не такі великі, але теж прекрасні. Задивившись, Козетта забула про все. Раптом грубий голос Тенардьє примусив її озирнутись. — Як, ти ще тут, дурепо? Ну, стривай, прийдеш ти додому! Йди мені зараз же! Козетта прожогом побігла. Криниця була в лісі. Козетта незабаром забула про ляльку. На вуличці Буланже й поблизу церкви шлях їй освітлювали ятки, та незабаром світло зникло. Дівчинка опинилася в темряві. Щоб прогнати страх, вона якнайгучніше бряжчала відром. Темрява чимдалі густішала. На вулицях — жодної душі. Козетта зустріла, правда, якусь жінку, що, зупинившись, подивилася вслід і пробурмотіла: — Куди воно йде, отаке мале? Потім жінка впізнала Козетту. А! Та це ж Жайворонок! — сказала вона Козетта пройшла безлюдними вулицями. Поки обабіч шляху були будинки або хоч паркани, вона не так боялася. Та проминувши крайній будинок, Козетта зупинилась, йти далі було несила. Вона поставила відро на землю. 202

То був уже не Монфермейль, а поле. Перед нею стелився чорний, пустельний простір. Козетта ясно уявила звірів, що шастали в траві, й привидів, що ворушилися між деревами. Тоді вона знову вхопила відро — страх надав відваги. Вона пробурмотіла: — А! Скажу, що води там немає, — й рішуче повернула назад. Не пройшовши й ста кроків, дівчинка зупинилася знову. Тепер їй увижалася Тенардьє, огидна Тенардьє з ротом гієни і гнівом у очах. Дівчинка безпорадно озирнулася. Що його робити? Як бути? Куди йти? Перед нею — привид Тенардьє; позад неї — всі страхіття ночі та лісу. Козетта відступила перед Тенардьє. Вона повернула до криниці й кинулась бігти. Вбігла в ліс, ні на що більше не дивлячись, ні до чого не дослухаючись. Стишувала ходу тільки для того, щоб звести дух, але не зупинялася, її душили сльози. Від узлісся до криниці було сім чи вісім хвилин ходи. Козетта знала дорогу, бо багато разів ходила нею вдень. Вона не дивилась ні праворуч, ні ліворуч, боячись вгледіти щось у гіллі дерев або в кущах. Нарешті вона добулася до криниці. То був природний водозбір, виритий водою в глинястому ґрунті, футів зо два завглибшки, обкладений каменюками. Джерело з тихим дзюрчанням витікало з-поміж них. Лівою рукою Козетта вхопилася в темряві за молодий дубок над криницею, нахилилась і занурила відро у воду. Та, нахиляючись, дівчинка і не почула, що монета з кишені її фартушка впала у воду. Вона витягла майже повне відро й поставила його на траву. Тільки тепер помітила Козетта, що їй бракує сили. Вона сіла на землю. Заплющила очі, потім розплющила. Небо вкривали чорні хмари, з рівнини віяв холодний вітер, вгинаючи траву. Ліс стояв сумний. На галявинах купами чорніли кущі. Гілляки здавалися довгими руками з пазурами, що намагаються схопити здобич. Стебла сухого вересу, гнані вітром, пролітали в повітрі, неначе тікали від погоні. Зусібіч стелилися зловісні похмурі простори. Козетті здавалось, ніби її схопила ця хмурна безмежна темрява. Вона тремтіла. Бракує слів, щоб змалювати той дивний дрож, який проймав морозом до самого серця. Козетта заходилась рахувати вголос: раз, два, три, чотири — і так до десяти. А тоді знову спочатку. Це підбадьорило її. Вона підвелась, її знову пойняв непоборний страх. Лишилась єдина думка — тікати, тікати щодуху через ліс, через поле, аж до будинків, до вікон, до світла, її погляд упав на відро з водою. Тенардьє навіювала Козетті такий жах, що дівчинка не наважилась тікати без відра. Вона обіруч ухопила його за дужку. Козетта ступила кілька кроків, але відро було повне, важке, і їй довелося .знову поставити його на землю. Вона передихнула, тоді взяла відро й пішла далі, але на цей раз пройшла трохи більше. Перепочивши трохи, Козетта рушила далі. . її худенькі руки дубіли, залізна дужка морозила мокрі пальчики. Часом вона мусила спинятись і щоразу вода з повного відра хлюпала їй на голі змерзлі ноги. Козетта дихала з якимось болісним хрипінням; ридання стискали їй груди, та плакати вона не насмілювалась. Навіть здаля вона боялася Тенардьє. Біля старого каштанового дерева Козетта зупинилась надовше, щоб добре відпочити. Потім знову взяла відро й пішла далі. Раптом вона відчула — відро полегшало. Чиясь, здалося їй,величезна рука схопила його за дужку й підняла вгору. Козетта підвела го лову. Велика, чорна, струнка постать ішла в темряві поруч із нею. То наздогнав її якийсь чоловік. Не мовивши ні слова, він узяв відро.

203

Для додаткового самостійного читання Козетта в темряві поруч з незнайомим Козетта анітрохи не злякалась. Чоловік озвався тихим, низьким голосом: — Тобі важко нести, дитино моя? Козетта підвела голову й відповіла: — Так, пане. — Дай, я понесу, — вів далі чоловік. Козетта пустила відро. — Справді, дуже важко, — крізь зуби сказав чоловік і додав: — Скільки тобі років, маленька? — Вісім, пане. — Ти здалека несеш це відро? — Від криниці, що в лісі. — А далеко ти живеш? — Та з чверть години треба йти. Чоловік помовчав, а потім швидко спитав: — У тебе, значить, немає матері? — Не знаю,— відповіла дівчинка і, перше ніж чоловік устиг щось сказати, докинула: — Здається, нема. В інших вони є. А в мене — ні. Мабуть, у мене ніколи не було матері. Чоловік зупинився, поставив відро, нахилився й поклав руки на плечі дівчинці, придивляючись до неї. — Як тебе звуть? — спитав чоловік. — Козетта. Незнайомий здригнувся. Він знову подивився на Козетту, потім здійняв руки з її плечей, схопив відро й пішов далі. — Де ти живеш, дитинко? — спитав він перегодом. — У Монфермейлі, якщо ви знаєте. — Ми туди і йдемо? — Так, пане. Він помовчав іще трохи. — А хто ж такої пори послав тебе в ліс по воду? — питався далі. — Пані Тенардьє. — А що ж вона робить, та пані Тенардьє? — він намагався говорити байдужим тоном, але голос його якось дивно тремтів. — Це моя хазяйка, — відповіла дівчинка. — Вона держить корчму. — Корчму? — повторив чоловік. — Ага! Ну, то я переночую в ній сьогодні. — Ми туди і йдемо, — сказала Козетта. Чоловік простував досить швидко. Козетта ледве встигала за ним. Вона не відчувала втоми. Подеколи вона зводила очі й дивилася на чоловіка з якоюсь особливою впевненістю й невимовним довір'ям. Так минуло кілька хвилин. — Хіба в пані Тенардьє немає служниць? — знову спитав чоловік. — Ні, пане. — І ти сама? — Так, пане. Знову мовчанка. Потім озвалася Козетта: — Там є ще двоє маленьких дівчаток. — Яких дівчаток? — Поніна і Зельма. 204

— Хто ж це Поніна і Зельма? — Панночки Тенардьє. Доньки моєї хазяйки. — А вони що роблять? — О, в них є гарні ляльки, всякі іграшки, навіть визолочені. Роботи в них багато. Вони граються. — Цілий день? — Так, пане. — А ти? — Я працюю. — Цілий день? Козетта підвела свої великі очі, налиті невидимими в темряві слізьми, й відповіла сумирно: — Так, пане. Помовчавши, вона додала: — Іноді, впоравшись, я теж граюся, коли мені дозволяють. — Як же ти граєшся? — Як можу. Мені дозволяють. Але в мене мало іграшок. Поніна і Зельма не хочуть, щоб бавилась їхніми ляльками. В мене є тільки маленька олов'яна шабелька. Отакенька... — Дівчинка показала мізинчика. Вони дійшли до околиці. Козетта повела незнайомого вулицями. Вони проминули пекарню, але Козетта забула, що їй загадали купити хліба. Чоловік уже не розпитував її, а похмуро мовчав. Коли вони підійшли до корчми, Козетта боязко доторкнулась до його руки. — Пане! — Що тобі, дитино? — Ось ми й прийшли. — Ну? — Чи ви не віддасте тепер мені відро? — Навіщо? — Бо коли хазяйка побачить, що ви помагали мені його нести, то поб'є мене. Чоловік оддав Козетті відро. За хвилину вони були вже біля дверей корчми. Злидар чи мільйонер? Козетта не могла втриматись: знову кинула погляд на красуню-ляльку, виставлену в крамниці іграшок, і тільки тоді постукала в двері. Двері відчинилися. На порозі з'явилась Тенардьє зі свічкою в руках. — Це ти, ледащо? Довго ж ти никала! Певно, десь ґав ловила, шельма! — Оцей пан хоче в нас переночувати, пані, — тремтячи від страху, мовила Козетта. Тенардьє вмить змінила злісний вираз обличчя на привітну усмішку й ласкаво глянула на прибулого. — Цей пан? — спитала вона. — Так, пані, — відповів чоловік, підносячи руку до капелюха. Багаті подорожні не бувають ввічливі. Оглянувши вбрання та багаж незнайомого, пані Тенардьє зігнала привітну усмішку з обличчя. — Заходьте, чоловіче добрий, — сухо запросила вона. "Чоловік добрий" увійшов. Тенардьє ще раз кинула оком на його благенький сурдут* та пом'ятий капелюх і на мигах спитала поради в чоловіка, який і досі сидів з 205

хурщиками. Чоловік непомітно кивнув і відкопилив губу, що означало: голота** нещасна... Після цього Тенардьє сказала: — Ой, земляче, на жаль, у мене немає більше місця! — Примістіть мене де хочете, — сказав перехожий. — Хоч на горищі, хоч у стайні. Я заплачу як за кімнату. — Сорок су! — Нехай сорок су. — Тоді гаразд. — Сорок су? — стиха запитав у Тенардьє один із хурщиків, — Але ж ви берете тільки двадцять. - Для нього сорок су! — сердито відповіла Тенардьє. — Я не пускаю до себе голоти за меншу платню. — І це правильно, — лагідним голосом додав чоловік. — Цей народ тільки гостей відстрашує. Тим часом подорожній, поклавши на лаву свій пакунок та палицю, сів до столу, куди Козетта поспішила поставити пляшку вина й склянку. Торговець, що вимагав води, сам поніс коневі. Козетта знову сіла на своє місце під столом і взялася плести панчохи. Перехожий, ледве вмочивши губи в вино, з дивною пильністю розглядав дівчинку. Козетта була негарна. Якби вона жила щасливо, може, була б і гарненька. Мала вже вісім років, але їй ледве давали шість, її великі, обведені синцями очі майже погасли від сліз. Кутики вуст завжди були сумно опущені. Руки порепались. Кістки випиналися під лахміттям. Вона завжди трусилась від холоду й звикла стуляти коліна. Крізь лахміття виднілися синці від побоїв, її голі ноги були червоні й тоненькі. Глянувши на западини біля її шийки, хотілося заплакати. Вся постать цієї дитини, всі її пози, її голос, уривчаста мова, її погляд, її мовчазність, найменший її рух свідчили тільки про одне — про страх. Страх пройняв її всю. То страх притискав її лікті до боків, утягував її ступні під драну спідничину, скулював тіло. Страх застиг у глибині її зіниць. Раптом Тенардьє крикнула: — А де ж хліб? Козетта зараз же вилізла з-під столу, як робила завжди, коли Тенардьє підносила голос. Вона геть забула про хліб і зробила так, як роблять усі залякані діти: збрехала. — Пекарня була зачинена, пані. — Треба було постукати. — Я стукала, пані. — Ну? — Він не відчинив. — Завтра довідаюсь, чи це правда, — сказала Тенардьє. — Якщо ти збрехала, то матимеш доброго прочухана. А зараз поверни мені п'ят надцять су. Козетта сунула руку в кишеню фартушка й зблідла. Монети там не було. Ти чуєш, що я кажу? — гукнула Тенардьє. Козетта вивернула кишеню. Порожня! Куди ж поділися гроші? Нещасна дівчинка стояла мовчки, ще дужче скам'яніла. — Може, ти загубила їх? — загорлала Тенардьє. — Чи, мабуть, украла? Вона простягла руку по батіг, який висів у кутку. Цей загрозливий жест повернув Козетті мову. — Простіть, пані, я більше не буду. Тенардьє зняла батіг. 206

Незнайомий шукав тим часом у кишенях свого жилета, але так, що ніхто цього не помітив. Правда, інші гості пили або грали в карти й ні на що не звертали уваги. Козетта тремтіла, тулячися в кутку, біля грубки. Тенардьє підняла над нею батіг. — Вибачте, пані,— сказав незнайомий,— але тільки-но бачив, як щось випало з кишені дівчинки й покотилося. Може, це воно і є? Він нахилився й заходився мацати підлогу. — Ось вона, — випростовуючись, сказав незнайомий і подав Тенардьє срібну монету. - Так, це вона, — відповіла та. То була не вона, а монета в двадцять су, але для Тенардьє це було вигідно. Вона поклала гроші собі в кишеню й обмежилася тим, що люто глянула на дівчинку, мовивши: — Щоб мені більше цього не було! Козетта повернулася до своєї, як називала її Тенардьє, "собачої закути"-. В її великих очах, що дивились на незнайомого, з'явився якийсь інший вираз. — Може, хочете повечеряти? — спитала Тенардьє в чоловіка. Він, здавалося, глибоко замислився й не чув. — Що воно за людина? — крізь зуби пробурмотіла Тенардьє. — Якийсь голодранець. У таких не буває й за що повечеряти. Та ще хтозна, чи заплатить він за ночівлю? Добре, що йому не спало на думку вкрасти гроші, що лежали на підлозі... Тут відчинилися двері, й до кімнати ввійшли Епоніна з Азельмою. Це були гарненькі дівчатка, чистенькі, пухкенькі, свіжі, веселі та здорові. Тенардьє ласкаво звернулась до них: — А, ось і ви! Дівчатка посідали біля вогню. З ними була лялька, яку вони, весело щебечучи, крутили на всі боки. Козетта подеколи підводила очі від плетива й сумно дивилась, як вони граються. Епоніна з Азельмою й не глянули на дівчинку. Власне, вони мали її за собаку. Лялька в сестер була стара, злиняла й геть побита, але вона здавалась Козетті пречудовою. Аж тут Тенардьє помітила, що Козетта, замість працювати, дивиться, як бавляться її діти. — Оце так ти робиш! — гримнула вона. — Ось я тебе батогом змушу працювати. Незнайомий, не встаючи з місця, повернувся до Тенардьє. — Дозвольте їй погратися, пані, — майже боязким голосом мовив він. Коли б це був гість, що з'їв за вечерею кусень м'яса, випив дві пляшки вина й не здавався голодранцем, — таке прохання стало б за наказ. Але Тенардьє не могла стерпіти, щоб цей харпак щось їй наказував, і сердито відповіла: — їй треба працювати, бо вона їсть. Я не можу годувати її задурно. — А що вона робить? — лагідно спитав чоловік. — Плете панчохи, коли хочете знати,— зластилась відповісти Тенардьє. — Панчохи для моїх донечок. Не ходити ж їм босими. Чоловік глянув на червоні ніжки Козетти. — А коли вона доплете цю пару? — знову спитав він. — їй, ледащиці, треба на це принаймні три чи чотири дні. — А скільки може коштувати готова пара? — Щонайменше тридцять су, — відповіла Тенардьє, зневажливо глянувши на 207

нього. — Отакої! — зареготав якийсь хурщик. - шість франків! Оце здорово! Тут сказав своє слово й сам Тенардьє. — А що ж, пане, коли вам так хочеться, то продамо панчохи за п'ять франків. Ми ні в чому не відмовляємо нашим гостям. - Тільки платити треба зараз же, — коротко рішуче сказав Тенардьє. — Я куплю ці панчохи, — відповів незнайомий, вийняв з кишені п'ятифранкову монету й поклав на стіл. Потім він звернувся до Козетти: — Тепер твоя праця належить мені. Грайся собі, дитинко. Монета в п'ять франків так зворушила хурщика, що він поставив склянку й підбіг подивитися. — Справжні п'ять франків! — вигукнув він, роздивляючись гроші. — Не фальшиві. Тенардьє підійшов і мовчки поклав монету в кишеню жилета. Жінка його не знала, що казати. Вона кусала губи, і на обличчі її ліг вираз зависті. Козетта тремтіла. — Правда, пані? — зважилась вона нарешті спитати. — Мені можна гратися? — Грайся! — ненависним голосом відповіла Тенардьє. — Спасибі, пані! Тенардьє знову сів до гурту. — Хто він такий може бути? — пошепки спитала його жінка. — Доводилось мені бачити в таких сурдутах і мільйонерів, — згорда відповів Тенардьє. Козетта покинула плести, але не вийшла з-під столу. Вона взагалі намагалася бути непомітною. Із скриньки, що стояла позад неї, вона витягла кілька старих ганчірок та свою олов'яну шабельку й почала сповивати її, як ляльку. Епоніна з Азельмою не звертали ніякої уваги на те, що діялось навколо. Вони бавились із кошеням. Ляльку кинули на підлогу, і Епоніна заходилась кутати кошеня в червоне та синє шмаття. Тенардьє підійшла ближче до незнайомого. "Мій чоловік, — думала вона, — каже слушно. Може, це й справді якийсь багатій. Є такі диваки серед них". Вона сперлася ліктями на стіл, за яким сидів незнайомий. — Пане, — мовила вона. На слово "пане" чоловік обернувся. Досі Тенардьє називала його тільки "чоловіче добрий". — Бачте, пане, — вела вона, прибираючи солодкого виразу, який робив її ще гидкішою, — мені втішно дивитись, як дитина грається. Але воно добре на цей лише раз, бо ви — такий щедрий. А в неї ж, бачте, немає нічого. Вона повинна працювати. Дитина ця, значить, не ваша? — Ні, пане. Звичайно, ні. Ми взяли ЇЇ просто так, з жалю. І воно якесь дурне. В неї, напевно, водянка в голові. Он гляньте, яка в неї здорова голова. Ми робимо для неї, що можемо, однак їй й самі люди бідні. Скільки пишемо на її батьківщину, і все марно; ось уже півроку, як нам не відповідають. Мати її, мабуть, чи не померла. — А! — протягом мовив чоловік і знову задумався. — Та яка вона й мати,— додала Тенардьє. — забула свою дитину... Козетта, відчуваючи, що говорять про неї, не зводила з Тенардьє очей. Вона знову почала заколисувати свою олов’яну шабельку, тихенько приспівуючи: "Моя мати померла, моя мати вмерла, моя мати вмерла". 208

Після нових напосідань Тенардьє незнайомий "мільйонер" згодився нарешті повечеряти. — Чого б ви хотіли, пане? — Хліба й сиру. "Безперечно, він злидар", — подумала Тенардьє. Раптом Козетта замовкла. Повернувшись, вона розгледіла ляльку дівчаток Тенардьє, що лежала за кілька кроків од кухонного столу. Козетта пустила шабельку й повільно обвела очима кімнату. Тенардьє рахувала гроші. Епоніна й Азельма бавились із кошеням, гості їли, пили, співали; ніхто не дивився на Козетту. Дівчинка вилізла зпід столу, ще раз упевнилась, що за нею не стежать, і схопила ляльку. За мить вона знову нерухомо сиділа на своєму місці, повернувшись, проте, так, щоб затулити собою ляльку, яку держала в руках. Ніхто, крім незнайомого, не бачив Козетти. Дівчинка гралася лялькою вже з чверть години. Але хоч яка обережна була Козетта, однак не помітила, що вогонь із грубки освітлює рожеві ніжки ляльки. Азельма побачила їх і сказала сестрі: — Дивись! Дівчатка остовпіли. Козетта насмілилась узяти їхню ляльку! Епоніна встала, підійшла до матері й смикнула її за спідницю. — Облиш мене! — мовила Тенардьє. — Чого тобі треба? — Глянь, мамо, — сказала дівчинка й кивнула на Козетту. Та, захоплена лялькою, не бачила й не чула нічого. Обличчя Тенардьє скривилося від злості. .— Козетто! — обурено гукнула вона. Дівчинка здригнулася й обернулась. — Козетто! — повторила Тенардьє. Козетта обережно поклала ляльку на підлогу. Потім, не спускаючи з неї очей, згорнула руки й заридала. А сліз же не могли викликати в неї всі кривди, що їх зазнала за день, — блукання в лісі, стусани, батіг, навіть загрози Тенардьє! Незнайомий устав з-за столу. — Що трапилось? — спитав він. — А ви хіба не бачите? — відповіла Тенардьє, пальцем показуючи на ляльку, що лежала біля Козетти. — Не розумію... — Ця погань дозволила собі взяти ляльку моїх дітей! — І через це стільки галасу? А якби вона й погралася з лялькою? — Вона ж узяла її своїми брудними руками! Своїми жахливими руками! Козетта заплакала ще голосніше. — Чи замовкнеш ти? — крикнула Тенардьє. Незнайомий підійшов до дверей, одчинив їх вийшов. Тенардьє дала під столом доброго стусана ногою Козетті. Дівчинка зарепетувала. Двері відчинилися, незнайомий повернувся. В руках у нього була чудова лялька — та, на яку із самого ранку заздрісно дивилася вся дітвора Монфермейля. — На, — сказав він, поставивши ляльку перед Козеттою. — Це тобі. Козетта підвела очі. Вона .бачила, як до неї підходив чоловік із лялькою, і їй здавалось, ніби наближається сонце. Вона почула неймовірні слова: "Це тобі". Вона дивилась на нього, дивилась на ляльку; потім залізла ще далі під стіл. Вона вже не плакала; здавалось, їй уже страшно й дихати. Тенардьє-мати, Епоніна й Азельма заніміли від подиву. Гості покинули пити. В корчмі запанувала урочиста тиша. Остовпіла Тенардьє подумки питала себе: "Хто ж цей старий? Злидар? Мільйонер? А може, він просто зло дій? Корчмар поглядав то на 209

ляльку, то на подорожнього. Він нібито досліджував його, як досліджував би торбу з грішми. Потім підійшов до жінки й шепнув: — Ця лялька коштує принаймні сорок франків. Не роби дурниць. Догоджай йому. — Ну, Козетто, — сказала Тенардьє, намагаючись говорити ніжно, — чого ж ти не, береш ляльки? Козетта наважилась вилізти з-під столу. — Козетто,— ласкаво додав Тенардьє, — пан дає тобі ляльку. Бери ж її. Вона твоя. Дівчинка дивилась на ляльку майже із жахом. Обличчя її було ще мокре від сліз, але очі сяяли радістю, їй здавалося — тільки-но вона доторкнеться до ляльки, звідти вдарить грім. І все ж таки спокуса перемогла. Козетта піді йшла до ляльки й ледве чутно прошепотіла: — Можна, пані? — Та вона ж твоя! — гукнула Тенардьє. — Пан подарував її тобі. — Правда, пане? Правда?! У незнайомого на очах блиснули сльози. Він кивнув головою і вклав руку ляльки в маленьку ручку дівчинки. Козетта висмикнула свою руку, наче лялька обпекла її, й опустила очі. Вона навіть висунула язика — така була збентежена. Потім повернулася й схопила ляльку. — Я зватиму її Катрін, — прошепотіла вона. Дивне то було видовище, коли Козеттине лахміття змішалося з стрічками й мереживом ляльки. — Пані, — знову спитала дівчинка, — можна мені посадити її на стілець? — Звичайно, дитино, — відповіла Тенардьє. Тепер уже Епоніна з Азельмою заздро дивились на Козетту. Козетта посадила ляльку на стілець, потім сіла перед нею на підлогу й завмерла, не зводячи з ляльки очей. — Грайся, Козетто, — сказав незнайомий. — Я граюся, — відповіла дівчинка. Тенардьє враз зненавиділа цього чужинця, як нікого у світі. Проте доводилось догоджати гостеві. Вона поспішила сказати на добраніч своїм донькам і попросила в незнайомого дозволу послати спати й Козетту. — Вона дуже втомилась сьогодні, — додала Тенардьє з материнською ніжністю. Дівчинка пішла, несучи на руках Катрін. Тенардьє підійшла до чоловіка й сказала пошепки: — Старий дурень! Що він собі думає? Тільки турбує нас. Хоче, щоб та маленька потвора гралася, Дарує ляльки, які коштують по сорок франків, цуценяті, що само не варте й сорока Може, він божевільний? — Чому ти так думаєш? — відповів Тенардьє. — Він робить, що йому подобається, подобається, щоб вона працювала, а йому — щоб вона гралась. Яке тобі діло? Незнайомий сперся ліктем на стіл і знов замислився. Потім він роззувся, тихенько відчинив двері й вийшов з кімнати, озираючись навколо, ніби чогось шукаючи. Пройшовши коридором, він попрямував до сходів. Тут почув легенький шум, схожий на дихання. Прислухаюсь, він підійшов до заглибини під сходами, їм, поміж старим лахміттям і череп'ям, у поросі павутинні, була постіль, коли можна так надати сінник, весь дірявий, й ковдру, теж усю діряву. Ні простирадел, ні подушки. На цій по стелі лежала Козетта. Незнайомий нахилився й став розглядати дівчинку. Козетта спала міцним сном. Вона була одягнена. Взимку дівчинка ніколи не роздягалася. Щоб менше мерзнути... 210

Вона тулила до себе Катрін і подеколи глибоко зітхала. Біля постелі стояв тільки один її дерев'яний черевик. Крізь прочинені двері поруч з Козеттиним закамарком під сходами виднілась простора темна кімната. Незнайомий ступив туди. За скляними дверима побачив два однакові білі ліжечка. В них спали Епоніна й Азельма. Незнайомий хотів був уже йти назад, коли погляд його впав на камін. Там не було ні вогню, ні навіть попелу, але стояли два маленькі дитячі черевички, більший і менший. Подорожній згадав старовинний звичай дітей — класти перед Різдвом у камін своє взуття й чекати, що вночі добра чарівниця покладе туди якийсь подарунок. Тож Епоніна з Азельмою й поставили в камін кожна по черевичкові. Подорожній нахилився над ними. Чарівниця, тобто мати, вже побувала тут, і в обох черевичках блищало по новісінькій монеті в десять су. Подорожній випростався. Аж тут у найтемнішому кутку каміна він помітив ще якусь річ. Придивившись, упізнав грубий дерев'яний черевик, напіврозбитий і весь укритий затужавілим болотом. Це був Козеттин черевик. Козетта із зворушливою довірливістю дитини й собі поставила його в камін. Але в її черевикові не лежало нічого. Незнайомий пошукав у себе в жилеті, нахилився й поклав у черевик золоту монету. Потім він нишком повернувся до себе а кімнату.

Тим, хто любить читати Шахрайства Тенардьє Другого дня, ще вдосвіта, Тенардьє, сидячи \а столом у залі корчми, складав рахунок для подорожнього. Нахилившись над ним, стояла його жінка. Вони не казали ні слова. В будинку чувся якийсь шум. То Козетта замітала сходи. Нарешті Тенардьє скінчив рахувати. "Рахунок панові з кімнати номер один. Вечеря — три франки, кімната — десять франків, свічки — п'ять франків, камін — чотири франки, послуги — один франк. Разом — двадцять три Франки". — Двадцять три франки! — вигукнула жінка із захватом, у якому вчувалась, проте, непевність. Тенардьє, здавалося, був незадоволений із себе. — Пф! -— сказав він. — Все правильно, з нього менше й не можна брати, — прошепотіла жінка, згадавши пяльку, подаровану Козетті, — але це багато. Він не схоче платити. Тенардьє холодно засміявся й відповів; — Заплатить. Жінка замовкла й заходилась розставляти столи, а чоловік почав походжати залою. — А знаєш,— мовила жінка,— я вижену ген. Козетту. У, потвора! Та її лялька — мені мовби кістка в горлі. Тенардьє запалив люльку й мовив: — Віддай йому рахунок. Він вийшов. Ледве він покинув залу, як туди ввійшом подорожній. В руках він тримав свою палицю и пакунок. Тенардьє зараз же з'явився знову й став їм дверях. Бачила його тільки жінка. — Так рано встали? — здивувалася Тенардьє. — Хіба ви покидаєте нас? —_ Так, пані, я йду, — відповів він. — У пана, значить, немає справ у Монфєр мейлі? — Ні! Я тут просто хотів переночувати Скільки я вам винен, пані? 211

Тенардьє мовчки подала рахунок. Подорожній розгорнув папір, глянув на раху нок, але думки його, очевидно, були десь-інде — Як вам ведеться в Монфермейлі, пані? спитав він. — Так собі, пане,— відповіла Тенардьє, вражена тим, що подорожній не обурюється на здирство, і додала жалібним, сумним голосом: — О пане, часи тепер важкі! І до того ж наших краях сама злиднота. Коли б не траплн лися інколи великодушні й щедрі подорожні, УІ ви, пане... До того ж, у нас стільки витрат,, Сама та дівчина скільки нам коштує... — Яка дівчина? — Та ви ж знаєте... Козетта. — А що, коли б я взяв її у вас? — спита подорожній тремтливим голосом, якому він намагався надати байдужості. Кого? Козетту? - Так. Червоно-фіолетове обличчя Тенардьє засяяло дним виразом радості. — Любий мій пане! Візьміть її, цілуйте, мите, вбирайте, посипте цукром, і хай Бог гословить вас за це! - Чудово. — Правда? Ви забираєте її? — Забираю. — Зараз? — Зараз. Покличте дівчинку, — Козетто! — гукнула Тенардьє. — А тим часом я сплачу мій рахунок. Тільки там? — він глянув на папірець і здивувався. — Двадцять три франки! Двадцять три франки,— повторив він, дивлячись на Тенардьє. Тенардьє впевнено відповіла: — Авжеж, пане. Двадцять три франки. Подорожній поклав на стіл п'ять п'ятифранкових монет. — Покличте дитину,— сказав він. Тут на середину кімнати виступив Тенардьє. —Про дівчинку ми з паном мусимо трохи поговорити. А ти йди собі, — звернувся він до дівчинки. Подорожній сів. Тенардьє залишився стояти; Обличчя його стало добродушним та щиросердним. — Просто диво, як прихиляєшся до дітей! — сказав він. — Нащо мені гроші? Заберіть ваші монети! Я страх як люблю Козетту... - КОЗЕТТУ? - Так, нашу любу Козетту. А ви, здається, чете її забрати? Ну, так як чесній людині, я щиро кажу вам, що не можу пристати на це. Я не можу без неї жити. Я взяв її зовсім маленькою. Правда, вона коштує нам чимало грошей; правда, є в неї свої вади; правда, ми -люди небагаті; правда, за самі ліки, коли вона занедужала, я заплатив чотириста франків. Але в неї немає матері, і я виховав її. Мені стани хліба і для себе, і для неї. Справді, воно любе мені, це дитя. Подорожній пильно дивився на нього. — Даруйте, пане,— вів далі Тенардьє, — але не можна ж оддати дитину хтозна-кому. Чи не правду я кажу? Я, звичайно, не заперечую: ви багаший, може, це б і дало їй щастя. Але треба ж мені знати, куди вона йде і чи зможу я і і навідувати. Я не знаю навіть вашого ймення. Ви заберете її, а я питатиму себе: де ж це наш Жайворонок? Куди він полетів? Мені б глянути на клаптик паперу, на паспорт, чи що... Подорожній, не відводячи од Тенардьє погляду, відповів серйозно і твердо: — Коли від'їжджають на п'ять льє від Парижу, паспорта з собою не беруть, пане Тенардьє. Якщо я візьму Козетту, то візьму її назавжди. Ви не знатимете ні мого імені, ні 212

де я живу; ви ми знатимете, де вона, і я хотів би, щоб вона ніколи більше вас не бачила. Підходить це вам, чи ні? Тенардьє зрозумів, що хитрувати далі даремно: — Мені потрібні півтори тисячі франків, пане. Незнайомий вийняв з кишені старий чорний шкіряний гаман, розкрив його, витяг півтори тисячі франків і поклав на стіл. — Покличте сюди Козетту, — сказав він. Що ж робила тим часом Козетта? Прокинувшись, вона побігла по свій дерев'яний черевик. У ньому вона знайшла золоту монету. Вона не знала, що таке золота монета, швиденько сховала гроші в кишеню. Потім вона стала до звичайної своєї вранішньої роботи. Золота монета, яка лежала в тій самій кишені, звідки напередодні випали п'ятнадцять су, розважала її. Замітаючи сходи, вона зупинись і стояла непорушно, забувши про замітання, забувши про весь світ. Вона дивилася, монета блищить у її кишені. Так її й застала пані Тенардьє. Вона шукала Козетту з наказу свого чоловіка. І — нечувана річ! — вона не вдарила, навіть не вилаяла дівчинки. — Ходи сюди, Козетто, — мовила вона майже ніжно. За хвилину Козетта увіходила в залу. Незнайомий розв'язав свій пакунок. У ньому лежали шерстяна сукенка, фартушок, черевички, шапочка. Словом, усе вбрання на семирічну-восьмирічну дівчинку. Все це було чорного кольору. — Візьми оце, дитинко, й швиденько переодягнися, — сказав він. Уже розвиднілось, коли мешканці Монфермейля, що на той час повставали, бачили, як вулицею йшов якийсь бідно вдягнений старий, ведучи за руку маленьку дівчинку з величезною лялькою в руках. То були наш незнайомий і Козетта. Чоловіка ніхто не знав, а Козетту, яка була вже не в лахмітті, теж багато хто не впізнав. Козетта йшла з Монфермейля. З ким? Вона не знала. .Куди? Також не знала. Розуміла вона лише те, що в корчму Тенардьє більше не вернеться. Дівчинка йшла поважно, широко розплющивши свої великі очі й розглядаючи небо. Золоту монету вона поклала в кишеню нового фартушка. Подеколи дівчинка нахилялася, кидала на неї оком, а потім довірливо дивилась на свого супутника. (Переклад М. Іванова)

213

Такі вони, діти світу Тема. Міра Лобе « Бабуся на яблуні» Мета. Ознайомити учнів з твором німецької письменниці Міри Лобе; учити дітей висловлювати свою думку з приводу прочитаного; формувати оцінні судження; розвивати навички свідомого і виразного читання; виховувати позитивні моральні якості. Обладнання. Таблиця з словами, таблиця з прислів’ями, кольорові листочки. Хід заняття 1. Емоційний настрій на заняття Стали, діти підтягнулись Один одному так щиро посміхнулись Починаєм працювати, вузлик Ще один сьогодні будемо в'язати, Твори про дітей знову будемо читати. - Діти сьогодні у нас заняття – змагання, тож нам треба розподілитися у дві команди. Давайте підійдемо до мене і виберемо з заплющеними очима кожен собі листочок з моєї корзини. В кого попадеться жовтий листочок – це перша команда, в кого зелений – друга.Учні по черзі підходять і витягують листочки. 2. Мотивація навчальної діяльності. Мовна розминка 2.1 Гра «Два – один» Утворити складні слова з двох інших. Вчитель кожній команді вивішує на дошці таблиці з словами, яка команда швидше справиться з завданням, та й отримує 1 бал. Птах і ловити – … (птахолов) муха і ловити - …(мухоловка) Гори і хвіст - … (горихвістка) сорок і пуд - … (сорокопуд) Дуб і ніс - …(дубоніс) скоро і мовити - …(скоромовка) 2.2 Гра «Почни або закінчи прислів’я» На дошці прикріплюються прислів’я. Одній команді без закінчення, а другій без початку. За перемогу також зараховується бал. 1команда Бджола мала, а й та ... (працює). Книга вчить, як у світі ... (жить). • Мудрим ніхто не родився, а ... (навчився). Де сила не візьме, там розум ... (допоможе). 2 команда (Не той друг, хто) ... медом маже, а той, хто правду каже. (Чужому) ... лихові не смійся. (За праве діло) ... стій сміло. (Чого навчився) ... того за плечима не носити. 3. Повідомлення теми і мети уроку. Робота над текстом - Всі ви знаєте що сама найкраща пора, це пора дитинства. І сьогодні ми познайомимося з цим сонячним, радісно – мрійливим світом з уривка повісті Міри 214

Лобе «Бабуся на яблуні». Побачимо який великий вплив має світ дорослих на дитяче життя, зрозуміємо цінності дитинства. Також розвиватимемо навички читання і, звичайно, продовжимо змагатися. 3.1 Читання тексту вчителем. 3.2 Словникова робота. 1) Вправа на розширення поля читання. подол валіза курінь колосально вуалехвости маскарад оборка «хелло» 2) Пояснення значень слів. 3.3 Читання тексту комбінованим способом ( з початку і до слів «собака стояв на нижній сходинці» читає 1 команда «ланцюжком», до кінця тексту продовжує 2 команда таким же способом читання Вчитель слідкує за правильністю і виразністю читання обох команд і знову кращі читці отримують 1 бал. 3.4 Аналіз змісту. Вибіркове читання. Кожній команді вчитель дає однакову кількість питань. - Чому Анді перехотілося будувати на яблунці курінь? - Чи зрозумілі вам мрії хлопчика про бабусю? Поясніть. - Як ви розумієте вислів: тьохнуло серце? - Яким ви уявили головного героя? - Зачитайте уривок, в якому описується зовнішній вигляд бабусі Анді. - Знайдіть ту частину тексту, де хлопчик розмірковував про свою матір, яка вона зайнята. 3.5 Узагальнюючий аналіз змісту прочитаного. - Прочитайте уривок з тексту який вас схвилював найбільше? Кожна команда представляє одного свого учасника, який зачитує свій уривок і пояснює чим він його схвилював. 3.6 Вправа на розвиток швидкості читання. Гра « Хто швидше» За 2 хвилини яка команда відшукає і запише на дошці більше слів з тексту, які означають дію. 4. Підсумок уроку. - Чого вчить дітей ця повість? 215

- Чому кожна дитина мріє мати те, чого немає у неї? - Розкажіть за що ви любите своїх бабусів? - Як ви допомагаєте своїй бабусі, піклуєтеся про неї? Чи приносить це радість вам? - Запитайте у своєї бабусі про яких онуків вона мріє? Вчитель підраховує бали кожної команди і вітає переможців. Для додаткового самостійного читання. Кого зацікавили ці мрії хлопчиків, прочитайте продовження цієї повісті вдома.

216

Додаток БАБУСЯ НА ЯБЛУНІ (Скорочено) На нашій вулиці у всіх дітей були бабусі. А в .декого навіть по дві. Тільки Анді бабусі не мав, і йому було дуже прикро. І нко ли він дума в про це з само го ранк у. Ось як, наприклад, сьогодні. Йдучи до школи, зустрів свого друга Герхарда, який жив неподалік, через два будинки. — Прийдеш після обіду до мене гратись? — запитав Анді. — Ми збудуємо на яблуні курінь. — Сьогодні не можу, — сказав Герхард. — Ми з бабусею йдемо в парк кататися на каруселях. В Анді так і тьохнуло серце. Він уявив собі, як Герхард сидить верхи на лакованому коні і мчиться по колу, а кінь погойдується туди-сюди, ніби справді скаче, і гримить весела музика. А бабуся стоїть унизу біля огорожі й усміхається щоразу, коли Герхард пролітає повз неї. Другого товариша Анді звати Роберт. Вони сидять за однією партою. На перерві Анді міняє свій бутерброд з маслом на його бутерброд із салом. — Ти прийдеш до мене після обіду гратися? Ми збудуємо на яблуні... — Ні, — захитав головою Роберт. — Сьогодні приїде моя бабуся з Америки. Вона привезе мені повну валізу іграшок, уявляєш! Вона скаже не "Добрий день!", а "Хелло, Боббі!". — Чому "Хелло, Боббі"? — А тому, що Роберт — по-американському Боббі, а "хелло" — це "добрий день". Вона прилетить літаком. Колосально, правда? І знов у Анді тьохнуло серце. А Роберт пообіцяв завтра до подробиць розповісти, що буде в бабусиній валізі. От тому-то Анді й сидів зараз на яблуні один-однісінький. Ой, як же гарно було у цій зеленій схованці, як цікаво! Яблуня • росла в присадку, поміж будинком і вулицею, і зверху можна було спостерігати за всім, що відбувається внизу, а з вулиці зовсім не було видно, що за віттям і листям ховається хлопчик. А втім, якщо придивитися як слід, все-таки можна було виявити в зеленій кроні дві босі ноги, а в траві — пару запорошених сандалів. Анді дозволили взяти на яблуню ковдру, щоб зробити курінь, але самому будувати не хотілося. І вза-галі нічого не хотілося. Він згадав про Герхар да і його бабусю, яка водить онука кататися на | каруселях, і про Робертову бабусю, яка каже: "Хелло, Боббі!" — і не зміг всидіти на дереві. Він зліз додолу і оббіг навколо будинку. Мати сиділа на третій сходинці тераси і, затиснувши ,між колінами таксу Белло, щіткою розчісувала шерсть. Правду кажучи, розчісувати Белло було обов'язком Крісті, старшої сестри Анді. Але вона, хоч і зголосилася доглядати собаку, завжди про нього забувала, і мамі доводилося мало не щодня братися за щітку. Так само, як старший брат Анді Йорг завжди забував чистити всім черевики, а Анді — насипати рибкам корм. Якби мати про все це не пам'ятала, то вуалехвости давно б повмирали з голоду, черевики стояли б брудні, а гарна, з шовковою шерстю такса стала б кудлата, наче дворняга. Анді вмостився поруч матері. — Чому в нас немає бабусі? — спитав він. — Ти ж знаєш, Анді! Одна бабуся померла,коли батько був ще маленький. Це було дуже, дуже давно. А другу ми поховали якраз перед твоїм народженням. — Значить, теж дуже, дуже давно, — сказав Анді. 217

Мати легенько ляснула Белло, що означало: собачий туалет закінчено, і посадила Анді собі на коліна. — А тобі дуже не вистачає бабусі? Анді кивнув головою: — У всіх є бабусі. І в Герхарда, і в Роберта — у всіх. Мати обняла його і погойдала, мов маленького. — Але ж у тебе є і батько, і я, і Йорг, і Крісті. Невже цього мало? — Та ще й Белло, — додав Анді. Собака стояв на нижній сходинці тераси і крутив хвостом, не зводячи з них очей. Йому, певно, хотілося, щоб і його погойдали на руках. — Бабуся, — сказав Анді з докором, — водить Герхарда кататися на каруселях і в лабіринт також... взагалі, всюди, куди йому тільки зама неться. А на Різдво вона сплела йому шапку з помпончиком. — Анді! — І мати перестала його гойдати, — У тебе в шухляді лежать три плетені шапки. Так? Справді, плетених шапок у нього було вдосталь. Одна стара синя, яку до нього носив Йорг, друга, також стара, червона, дісталась йому від Крісті, і третя, майже нова, біла, яку батьки подарували йому на день народження. Однак шапка з магазину зовсім не те, що шапка, яку сплела бабуся. — Якщо ти так хочеш, — сказала мати, — я сплету тобі точнісінько таку саму шапку з пом поном, як у Герхарда. Анді похитав головою. Він зовсім не хотів, щоб мати плела йому нову шапку. У неї і так ні на що не вистачає часу, вона йде з дому о пів на сьо м у і до о бід у пр а цює у ве лик ій пральні. Без упину класти на вагу важкі пакунки з білизною, а потім знімати їх — дуже втомлива робота. А коли вона повертається додому, справ у неї ще більше: зварити обід, поприбирати в кімнатах, все пропилососити, попрати, випрасувати, зробити уроки з Йоргом і ще розчесати Белло. Ні, їй, справді, ніколи плести нову шапку, к оли в ньо го є й так уже три. — А ось наступної суботи ми обов'язково підемо в парк,— сказала мати. — Утрьох: батько, ти і я. І покатаємося на каруселях. Анді нічого не відповів. Його батьки рідко ходили в парк. У матері від каруселі наморочиться голова, а батько взагалі над усе на світі любить поратися в садку. До "кімнати жахів" його не затягнеш — він каже, що потім йому сняться кошмари. І це, мабуть, так, бо нещодавно Анді з Йоргом пішли в "кімнату жахів", і після того він дуже погано спав: у сні все було ще страшнішим, ніж насправді. І все-таки йому хотілося ще раз туди піти. — Ось що, — рішучим тоном сказала мати, встаючи, — я зараз покажу тобі твою бабусю. Вони пройшли через терасу до кімнати. На піаніно, в рамці за склом, стояла фотографія маленького Анді, який здивовано дивився на світ, притискуючи до себе плюшевого зайця. Мати вийняла з великого фотоальбома якусь картку і вставила її в рамку замість фотографії Анді. — Це твоя бабуся! — сказала мати. — Правда, вона дуже гарна? Анді не сподоба лось, що заради бабусі вийняли з рамки його фотографію, але він не міг не погодитися, що бабуся мала дуже веселий вигляд. На голові в неї був капелюшок з пером, з-під якого виглядали сиві кучерики, а на руці висіла величезна сумка, вишита барвистими квітами. Сукня на ній була довга і старомодна, а з-під подолу ледве проглядала мережана оборка. — Вона тобі подобається? — спитала мати. — Цю фотографію зроблено на 218

маскараді. Твоя бабуся була тоді ще молода, але того разу одяглася як бабуся, їй самій дуже подобалася ця фотографія, і вона часто нам її показувала. — Мені вона також дуже подобається,— сказав Анді. — Бабуся тут дуже весела... — Я рада! — сказала мати, поклала альбом на місце і пішла на кухню варити повидло. Анді залишився наодинці з фотографією бабусі. Не кваплячись, він детально її роздивився: капелюшок з пером, сиві кучерики, веселе задерикувате обличчя, сумку, яка висіла на руці, і мережану оборку, що стирчала з-під сукні. Коли він став на стілець, то виразно уявив, яка вона. Досить було заплющити очі, і він бачив її перед собою. Для додаткового самостійного читання Він поволі пішов знову до яблуні і в глибокій задумі поліз на своє улюблене місце. І раптом виявилося, що вона сидить поруч із ним! Як це сталося, він не знав. Але сумнівів не було — поруч з ним сиділа бабуся: ті самі сиві кучерики, та сама величезна сумка, вишита барвистими квітками... — Хелло, Анді! — сказала вона. — Хелло, бабусю! — нерішуче відповів Анді. — Яблука ще зовсім зелені? — поцікавилась вона. — Ага! А від недоспілих яблук живіт болить, — відповів він розсудливо. — Все ж я з'їм одне, — зважилась вона нерозсудливо, зірвала з гілки зелене, як трава, яблуко і вп'ялася у нього зубами. — Ой, і кислюче ж! Відразу стало весело! — вигукнула вона. — Може, також з'їси? А якщо тебе дома сваритимуть, то скажи: бабуся дозволила. Анді зірвав собі яблуко і відкусив шматочок. Воно було таке кисле, що рота аж зсудомило. — Так, до речі! — похопилася бабуся. — Я ж тобі принесла подарунок. Затиснувши яблуко зубами, вона стала порпатися в своїй сумці. Анді подумав, що зараз бабуся дістане якусь іграшку, але замість цього вона вийняла цілу пачку кольорових квитків — червоних, синіх, зелених, жовтих. — Бачиш, скільки квитків! Червоні — це на каруселі, зелені — до "кімнати жахів", сині — на гойдалки... — От здорово! Ходімо! Адже я мушу повернутися до вечері. Вони злізли з дерева. Анді, правда, перегнав бабусю, але не міг не визнати, що для літньої жінки, особливо якщо врахувати її довгу сукню і сумку, вона виявилася напрочуд спортивною. Анді стромив ноги в сандалі і запитливо глянув на бабусю: чи не відішле вона його зараз додому, щоб він умився і одягнув чисту сорочку? Але побоювання були марні. Бабуся була ого-го! Така, про яку він мріяв! Побравшись за руки, вони перейшли вулицю і попрямували до зупинки автобуса. Не думайте, що бабуся його вела, — скоріше, навпаки. На першому ж перехресті він помітив, що вона не звертає ніякої уваги на вуличний рух. Вона не дивилася ні на бруківку, де мчали автомобілі, ні на світлофор — червоне там світло чи зелене, їй було все одно, вона йшла собі і йшла куди хотіла. Якби Анді не зупинив її, обох би, напевно, збив мотоцикл. — Досить того, що один із нас уважний, коли ми переходимо вулицю, — сказала бабуся. — Тобі я цілком довіряю. Підійшов двоповерховий автобус, і бабуся відразу ж кинулася по крутих кручених сходах нагору. Вона підхопила рукою свою довгу сукню, і в Анді перед очима 219

замерехтіла мережана оборка. А ось Герхардова бабуся ніколи не піднімається в автобусі на другий поверх. Вони зійшли біля парку. Там було багато цікавого. Вони пройшли повз "кімнату жахів" і "американські гірки", де люди в маленьких вагончиках, регочучи та повискуючи, то стрімко з'їжджали вниз, то мчали вгору. Анді ніяк не міг вирішити, з чого б почати. Тоді бабуся перемішала в сумці всі кольорові квитки, а він, не дивлячись, витяг. І вони, вже більше не роздумуючи, рушили до каруселі з привабливими кіньми, білими лебедями і позолоченими каретами. Можна було сісти і на баского оленя. Саме його і вибрала бабуся. Вона повісила йому на роги свою сумку, завбачливо вийнявши з неї своє плетиво. Анді сів на коня — так манливо погойдувався той туди й сюди. Карусель закрутилася, і аж тоді Анді оглянувся й гукнув: — Бабусю, а що ти плетеш? Вона не почула його запитання, бо гриміла музика. Тоді вів трошки звівся в сідлі і побачив, що вона плете йому шапку. Вони каталися на каруселі аж тричі — надто вже там було весело. До того ж заради одного разу не варто було б і діст авати плетиво з сумки. Коли вони знову ступили на тверду землю, у них ще деякий час кружляло все перед очима і їм довелося триматися одне за одного, аби не впасти. Вони знову обійшли різні намети, ятки і атракціони, міркуючи, що ж робити далі. Вони рушили далі, жуючи шоколад. — Може, поїмо? Що скажеш, наприклад, про сосиски з гірчицею? Анді завжди смакували сосиски, особливо тоненькі, з яких, коли їх надкушуєш, так і бризкає сік. — Ну й чудово! — зраділа бабуся. Коли вони з'їли сосиски, бабуся витерла рота і сказала: — Ой, до чого ж пекуча гірчиця! Тепер саме годилося б з'їсти щось солодке. Ти любиш палений цукор? Вони дивилися, як кондитер перепалював для них дві порції цукру. — Ой, до чого ж солодко! — вигукнула бабуся. — Зараз було б добре з'їсти щось гостре.Може, ще сосисок з гірчицею? Так вони переходили від однієї ятки до іншої, доки Анді не міг уже проковтнути жодного шматка. А бабуся сказала, що вона тепер набрала потрібну вагу для гойдалок, і дістала з своєї сумки сині квитки. Коли вони підійшли до гойдалок, там саме задзвонив дзвоник на новий сеанс. Потім бабуся виявила, що вона загубила зелені квитки, їх ніде не було — ні в сумці, ні на землі. Мабуть, вони випали, коли вона витирала дітям сльози, а вітер підхопив їх і поніс. — Пусте, — втішав Анді бабусю. — В "кімнату жахів" ми підемо іншим разом. Мені взагалі час додому, бо я запізнюся на вечерю. Анді потрібно було декілька секунд, щоб ролучитися з своїми мріями і опинитися знову на яблуні. — Гей, хлопчику! Ти що не чуєш? Це дім номер двадцять два? — Ні, двадцять чотири, — відповів Анді и неохоче спустився на дві гілки нижче. Біля дерева стояв якийсь чоловік. Він зняв кета й почухав потилицю. У нього було воне, спітніле обличчя. - Не може бути! — обурився він. — На середньому будинку стоїть номер двадцять, і тягнеться паркан без номера і будинку там нема. Отже, цей дім має бути під номером двадцять два. А мені сюди треба завезти меблі. 220

- Будинок двадцять два за парканом,— пояснив Анді. — Він маленький, і через те його не видно за деревами. Там мешкають Зауберліхи. Анді мало не сказав "зануди", як прозвали Крісті та Йорг дивакуватих сусідів. У них не було дітей, і вони зранку до вечора обговорювали все, що відбувається в сусідніх будинках. Розвізник меблів, не перестаючи обурюватись, натягнув кашкета. — Хвіртка в паркані замкнена, а дзвінок поіржавів. Анді міг би йому пояснити, що дзвінок не іржавів — його вимкнули зумисне, щоб сусідські діти не дзвонили, а хвіртка замкнена, бо Зауберліхи не люблять гостей. — Як же мені завезти туди меблі? — бідкався розвізник. — Я міг би, звичайно, перелізти через паркан взяти у пані Зауберліх ключа від хвіртки, — сказав Анді, — але я цього не зроблю. — Не хочеш — не треба, шибенику! Розвізник повернувся й пішов. Провівши його поглядом, Анді побачив, як сів у кабіну машини, завантаженої ящиками Старомодними меблями. Анді піднявся знову на верхню гілку, заплющив і і сів чекати. І ось він знову на вітрильнику. — Ось я б на вашому місці цього не робила Цей хлопець — великий розбишака, він вам уси переб'є. — Хай вас це не хвилює, — відповіла стара жінка. Лампу він доніс цілісіньку й урочисто поставив на стіл. А потім пані Флінк попросила принести під ставку під горщик з фікусом. Він узяв на кухні тарілку, але раптом вона чомусь вислизнула в нього з рук — бабах! — і на підлозі вжи лежала купа друзок. Це сталося так блискавично, що він якусь мить не міг отямитися. Але пан Флінк тільки засміялась: — Нічого страшного, це на щастя! Пані Зауберліх зловтішно спостерігала цю сцену. — Ну, хіба я вам не казала? Хто мав рацію''' — Я, — відповіла пані Флінк. — Розбилася всього-на-всього стара тарілка. Та що варта стара тарілка порівняно з допомогою, яку подав мені цей хлопчик! Розвізник тим часом приніс швацьку машину Анді допоміг підсунути її до вікна. Коли остання річ була поставлена на своє місце, розвізник одержав гроші й пішов. Пані Флінк і Анді лишились удвох серед ящиків і кошиків. — Ну, а ти? — спитала вона. — Ти не йдеш? Анді завагався, йому хотілося піти, але водночас щось утримувало його. А вона подивилася на безлад довкола і спи тала безпорадно: — З чого ж почати? Із клітки, яка все ще стояла в кошику для білизни на підлозі, долинуло жваве потьохкування. - Ви маєте рацію, мої нерозлучні друзі! З вас ми й почнемо. Вона нагнулась, щоб підняти клітку, але враз скрикнула і випросталась, обхопивши руками спину. — Триклятий ревматизм... — застогнала вона додала, обернувшись до Анді: — Ти не міг би ставити клітку на комод, а заодно й рибок? — Рифматизм — це боляче? — спитав він, ли переносив акваріум. Вона пояснила Анді, що хвороба називається ' "рифматизм", а "ревматизм", що суглоби болять то дужче, то слабше і що багато хто з літніх людей страждає через цю хворобу. Вона дала Анді дві бляшані коробочки: одну мотилями для рибок, а другу з зерном для пташок, і дозволила всіх нагодувати. — У нас удома є приручений шпак, — сказав Анді. — І вуалехвости є. А ще такса Белло. 221

— Візьми її з собою, коли прийдеш мене провідати. Я на неї подивлюсь. Я дуже люблю тварин. — А дітей? — Дітей ще більше. Так Анді й думав. Він згадав про бабусю. Вона вже, напевно, давно прибула в Індію і навіть, мабуть, уже зловила першого тигра — з нього! — Я піду. До побачення,— сказав він уже в дверях. — До побачення! Дуже дякую тобі за допомогу, — відповіла пані Флінк, нахиляючись, щоб класти простирадла в нижню шухляду комоду, але так і не дотягнулась до неї, а застогнала й випросталась. Тоді Анді повернувся, висунув шухляду й залишився сидіти навпочіпки, не підводячи очей на пані Флінк — йому було її дуже шкода. Він брав простирадла з її рук і акуратно складам у шухляду. Потім він так само поклав наволочки, скатертини й рушники. — Ну, дякую тобі, годі! Верхню шухляду я сама зможу заповнити. — А кухонну шафу? Хто складе все в кухонну шафу? Адже там теж треба нахилятися. Вони пішли на кухню, і він розклав на по лички сковороди, каструлі й миски. Коли з цим було покінчено, він оглянувся й побачив, ще вазони все ще стоять на підлозі. Він їх переніс на підвіконня і вишикував там у ряд — все крім фікуса, який був надто великий. Його гілки так розрослися, що вимагали підпорок. Здавалося, в кімнаті росте невелике деревце. Коли Анді нарешті пішов, була за чверть сьома. А о сьомій вони вечеряли. — Приходь якнайшвидше знову, — сказала йому на прощання пані Флінк. Він проліз до свого саду крізь дірку в паркані. Крісті накривала на стіл, але він непомітно прокрався повз терасу й побіг у палісадник до яблуні. Може, бабуся ще там? Але там нікого не було. Тільки зелене лист й зелені яблука. Він задер голову, вдивляючись у крону, але не міг побачити ні чорних черевиків, ні краєчка мережаної оборки, яка завжди виднілася з-під її спідниці. Лізти на гору не було чого. Бабуся пішла, і Анді розумів, що сьогодні вона вже не повернеться. У понеділок перед обідом на терасі стояла гарна тарілка, а на ній — пиріг з мірабелями: ціла піраміда покладених один на одного шматочків, ще тепленьких, запашних і посиланих цукровою пудрою. Над цією пірамідою дзижчало кілька трутнів, час од часу вони сідали на клейку, блискучу мірабель. За столом сидів Йорг. — Це тобі! — сказав він, показуючи на ріг. — Знаєш від кого? В його голосі було стільки подиву, наче він в переконаний, що це якесь непорозуміння, Анді кивнув головою: — Вона жмені обіцяла! — Хто? — Моя нова бабуся! — Анді задирливо повився на свого брата. — Ну, знаєш, ти зі своїми бабусями трохи й!.. — І він промовисто постукав себе пальцем по лобі. Водночас він простяг другу руку до пирога і, перш ніж Анді встиг вимовити слово, схопив шматок і вп'явся в нього зубами. Анді відсунув від нього тарілку. Терпіння молодших братів теж має межі. Йорг не тільки поїдав у нього під носом пиріг, але й ображав його. Це вже занадто! — Цього разу, правда, начебто справжня, а вигадана. Несправжня не могла б спекти такий чудовий пиріг. Можна взяти ще шматок? — Ні, — твердо сказав Анді і пішов на кухню. Тарілку він забрав із собою. Мама поцілувала його в обидві щоки й розповіла, що в неї була їхня нова сусідка, приємна стара жінка, і вона дуже хвалила Анді за доброту і готовність допомогти. 222

Мама погладила його по чуприні й сказала — Ти навіть не знаєш, Анді, як мамі приємно, коли ось так хвалять дитину. А ще вона сказала, щоб разом із тарілкою з-під пирога Анді після обіду заніс пані Флініслоїк свіжого джему і кілька троянд із саду. Він пішов через хвіртку, бо з такою ношені лізти крізь шпарку в паркані було б нерозважливо. Пані Флінк саме сиділа біля вікна. Побачивши його, вона зійшла, щоб відчинити двері. Вона і так зраділа гостинцям, що Анді навіть збентежився. Потім вона попросила його поставити тарілку з золотим обідком на місце, до іншх тарілок, а квіти у вазу. — Я дуже люблю квіти,— сказала пані Флінк — І тварин та дітей, — додав Анді. Вона засміялась: він добре запам'ятав її слова. — Сьогодні вранці, — сказала вона, — коли я віддавала пані Зауберліх коробку сірників, вона запропонувала мені грядку у себе в саду. Наступної весни я зможу там що-небудь посадити Цього літа я, на жаль, уже спізнилась. — Аж ніяк ні! — вигукнув Анді. — У нас саду є квіти, які аж тепер починають цвісти; гвоздики, айстри, жоржини... Ми можемо їх пін пересадити... Це так просто! І він скочив на ноги, щоб одразу взятися а діло. Але пані Флінк затримала його: поперше може, його батьки не захочуть віддати їй свої гвоздики та айстри, а по-друге... — Ні, захочуть, я знаю, — поспішив запевнити її Анді. — Мої батьки люблять робити подарунки!... — А по-друге, — провадила вона далі, не здаючись, — пересадити квіти — це велика робота, а в тебе, Анді, є справи значно важливіші, ніж порпатися на клумбі для старої жінки... Він мовчки, але рішуче захитав головою, кинувся до дверей і стрімголов збіг сходами. Пані Зауберліх вискочила, але його вже й слід пропав. Мати одразу ж погодилась. Вони разом вибрали квіти, полили клумбу, щоб їх легше було витягти з землі, не поранивши коріння, а потім акуратно склали квіти в пласку пластмасову миску. — Ти знаєш, як їх посадити? — спитала мати. — Скажи бабусі, що для кожного стебельця треба викопати ямку, встромити туди коріння, топтати навколо нього землю і добре полити. — Я їй цього не скажу: через ревматизм їй боляче нахилятися, — пояснив Анді. — Я сам зроблю. Думаєш, не зможу? — Чому ж, зможеш. Ти вже великий. Мама ішла разом з ним, щоб відчинити йому хвіртку. — Ти потрібний своїй новій бабусі, правда, Анді? — Так, — підтвердив він гордо. — Щоб бігати до магазину, готувати їсти, коли їй ніколи, роздати білизну в шухляди і садити квіти... Я весь час їй потрібний. — Ти їй потрібний куди більше, ніж бабусі на яблуні, — сказала мати і пішла додому. Анді трохи постояв на вулиці між двома хвіртками. Він думав: власне кажучи, бабусі на яблуні він зовсім не потрібний! Вона сама все уміла і значно, значно краще від нього. І в неї було все, що вона хотіла: і машина, і корабелі, а коли чого-небудь не було, вона це відразу діставала, як, наприклад, коней... Для неї ці кілька кущиків айстр і бегоній, яи він тепер ніс, зовсім нічого не означали. Вони труснула б капелюшком з пір'ям і спитала Анді невже він не знає, що її батько був садівником і вирощував дивовижні сорти троянд, голубі тюльпани та інші диво-квіти? А потім вони сіли б у міжнародний лайнер і полетіли б у ту країну, де бабусі дістався в спадщину від батька казково гарний сад. І серед тих запашних і багряних квітів Анді з Його айстрами і бегоніями був би смішним. А от його нова бабуся була зовсім інша. Побачивши його, вона заплескала в долоні. 223

— Скільки чарівних квітів ти приніс! І бегонії тут теж є! — вигукнула вона, і Анді зрозумів, що вона щаслива. Анді не дозволив їй допомагати, коли садив квіти. — Я ж тобі не допомагав пекти пиріг!- сказав він, і вони ледве не посварилися. Клумба вийшла гарна і різнобарвна. По краях вони посадили айстри м'яких синюватих, червонуватих і бузкових відтінків, за ними ряди бегоній, а в центрі — білі гвоздики і жоржини. Потім пані Флінк і Анді випростались на весь зріст і подивилися зверху на клумбу. — Як гарно! Надзвичайно гарно! Пані Флінк довго милувалась квітами. А потім тим самим голосом, яким щойно сказали "Як гарно!", додала: — Я не хочу, щоб ти забув через мене свою першу бабусю, Анді! Коли я тебе побачила на яблуні, ти був з нею, правда? Він кивнув головою. — Відколи ти там не був? Відтоді, як я приїхала? Анді здвигнув плечима і подивився на свої руки. Вони були чорні й важкі від землі, що залипала. — Анді, чому в тебе не може бути двох бабусь? — спитала пані Флінк. — В одної ревматизм, і їй треба допомагати, а друга чекає тебе на яблуні для всіляких цікавих пригод, — А й справді, чому? Адже у багатьох дітей дві бабусі. — І я буду рада, якщо ти мені інколи розказеш що-небудь про ту бабусю. Ти не знаєш, де вона тепер? — Знаю! В Індії! Полює на тигрів! — випалив він — Ми разом пливли в Індію. У неї великий вітрильник, і ми потрапили в такий шторм... Анді захопився своєю розповіддю. Він підстрибував, розмахував руками, пояснюючи, як все було на кораблі: як він забрав вітрила і прив»язав до борту коней та автомобіль, як хвилі вкочувалися через борт. Виходило якось дивно: все, що Анді нікому хотів довірити, він зараз розповідав новій бабусі. "Мені пощастило, — думав він. — Спершу в мене не було жодної бабусі, а тепер у мене аж дві, і я можу одній розповідати про другу". (Переклад В. Василюка)

224

Інтегроване заняття

Тема. Януш Корчак «Коли я знову стану маленьким» Мета. Ознайомити учнів з творами польського письменника Януша Корчака; вчити дітей висловлювати свою думку з приводу прочитаного; розвивати навички свідомого та виразного читання; збагачувати їхній словниковий запас; виховувати позитивні моральні якості, доброту співчуття. Образотворче мистецтво. Розвивати творчі здібності учнів, фантазію, уяву. Обладнання. Картки з вправами на вдосконалення навичок читання, прислів’я. . Хід заняття 1. Емоційний настрій на заняття. УСМІХНИСЯ ВСІМ НАВКОЛО НЕБУ, СОНЦЮ, КВІТАМ, ЛЮДЯМ. І ТОДІ ОБОВЯЗКОВО ДЕНЬ ТОБІ ВЕСЕЛИМ БУДЕ! 2. Вправи на вдосконалення навичок читання 2.1 Гра "Два — один" — Утворіть складні слова з двох інших, птах і ловити — ... (птахолов); гори і хвіст — ... (горихвістка); дуб і ніс — ... (дубоніс); муха і ловити — ... (мухоловка); сорок і пуд — ... (сорокопуд). 2. 2 Гра "Назви одним словом" До груп слів діти добирають узагальнююче слово. Птахолов, рибалка, садівник, лісник — ... (заняття людини, Гусінь, тля, шашіль, короїд — ... (шкідники дерев). Горихвістка, мухоловка, сорокопуд, сойка, синиця — ... (птахи) Учитель може показати малюнки цих птахів 2.3 Вправа з техніки мовлення. Читання прислів'я на одному мовному видиху з дошки. • Коли золото випливає, правда потопає. Читання прислів'я з різною інтонацією (радісно, запитально, здивовано ). 3. Повідомлення теми і мети уроку 3.1 Розповідь учителя про Я. Корчака Януш Корчак (справжнє ім'я — Генрік Гольдшміт) — польський письменник, педагог, лікар. Народився він 22 липня 1878 року в Варшаві в заможній сім'ї юриста. Хлопцю ще не виповнилося 12 років, як раптово збанкрутувавши, захворів і помер його батько. Генрік, продовжуючи навчання в гімназії, стає гувернером у сім'ях багатих людей. Він добре знав польську, єврейську, російську, німецьку і французьку мови. 225

Після закінчення гімназії Генрік вступає до медичного інституту. Закінчивши інститут, Генрік працює лікарем-педіатром. Стає відомим спеціалістом, отримує високі гонорари від багатих Ментів і безкоштовно лікує дітей бідняків. Невисокий на зріст, з добрими ясними очима, Корчак говорив просто, без пафосу, але дуже переконливо. Він ніколи не намагався настирливо залазити в тайники дитячої душі. Вмів ділити радощі й болі своїх вихованців, був завжди і в усьому чесним з ними, Відчував таку ж, як і вони, зневагу до будь-яких Компромісів. Таким знали його сучасники, таким він залишився в їхніх спогадах, таким зустрів і власну Смерть... Але він залишив по собі кілька чудових книг, Любов тих, хто знав його, І пам'ять про людину великого серця, про вихователя, що своє життя, свої знання та свій талант віддав маленьким людям — дітям. А вони завжди зачитуватимуться його правдивими цікавими книжками, з глибокою вдячністю згадуватимуть ім'я "старого доктора" Януша Корчака. 4. Опрацювання уривків оповідання «Коли я знову стану маленьким» 4.1. Слухання твору. Перевірка первинного сприймання - Чим схвилювала дітей розповідь про життя ескімосів? - Про що розмовляли школярі, йдучи зі школи? Якими вони уявляли людей з крилами? - Розкажіть як ви проводите своє дозвілля. - Проаналізуйте своє спілкування з друзями. 4.2. Словникова робота. Читання колонок слів з дошки Хижки галас висолоплювати Крижані незграбні пурхати З лихвою ангари урізнобіч Разом з вчителем знаходять тлумачення незрозумілих слів. 4.3. Самостійне читання твору (мовчки) 4.4. Відтворення змісту прочитаного. Вибіркове читання. - Відшукайте запитання які вони поставили учителю. Доповніть їх своїми запитаннями. - Зачитайте уривок з тексту, де говориться про те, як вели себе учні під час читання вчителем твору. - Доведіть рядками з тексту, чому так добре бути орлом? - Де живуть ескімоси, в яких будинках? 4.5.Образотворче мистецтво. Завдання: уявіть собі як виглядає ескімос у своїй хижці або хлопчик з орлиними крилами і намалюйте. 4.6. Стислий переказ одного з уривків оповідання (своїми словами). 226

4.7. Вправа на розвиток швидкості читання. Гра «Чи були такі речення в оповіданні» Учитель читає речення. Учні відшукують його в тексті. «А тут раптом у класі зчинився галас» « А ескімоси дуже вже хвилюють хлопців» « Ні сосни, ані трави. Тільки лід та сніг.» « Я про детективів люблю» « Полечу, а коли втомлюся, пройду пішечки.» « І люди б зір тренували.» 5. Підсумок уроку. - Чи сподобалося вам сьогодні на уроці? - Яка головна думка цього твору? - Яке значення має дружба у вашому житті? - Які ви знаєте прислів’я або приказки про дружбу? Для додаткового самостійного читання. Хто хоче дізнатися продовження цієї історії, прочитайте вдома ще кілька уривків цієї повісті.

227

Додаток КОЛИ Я ЗНОВУ СТАНУ МАЛЕНЬКИМ (Уривки) На останньому уроці вчитель читав про ескімосів. Про те, що в них півр оку триває зима, що житло вони будують із снігу. Такі хижки називають "іглу". У них можна розводити вогонь, але треба, щоб було холодно, бо розтануть. Коли я був дорослим, то теж знав про ескімосів, може, навіть і більше. Тільки це мене обходило. Я навіть не думав, чи є вони насправді. Тепер зовсім інакше. Жаль мені їх. Очі в мене розплющені, я дивлюся на вчителя, а бачу безкрайні крижані поля — тільки лід та сніг. Жодного кущика, жодного деревця. Ні сосни, ані трави. Тільки лід та сніг. Потім настає ніч. Вітер, темрява, лише часом північне сяйво. І я відчуваю цей холод і тугу. Бідолашні ескімоси, холодне в них життя! У нас найбідніший, і той хоч на сонечку вигріється. Так було тихо, коли вчитель читав. Хтось тільки один раз ззаду щось шепнув тихенько. Учитель навіть не подивився на нього. А ми відразу озирнулися. Навіть дурень, якого це не захопило, не відважився б перешкодити. Хай би тільки спробував — дістав би своє з лихвою! Усі немов заніміли, дивляться на вчителя і не кліпнуть. Мабуть, бачать, як і я, поля вічного льоду... А т ут ра пто м у к ла сі з чинився га ла с. Що це? Усі як заговорять!.. Кожен запитує. Один хоче знати те, другий — це. Аж з місць посхоп-лювались. А вчитель каже, щоб посідали, що через крик він нічого не чує, і нічого не скаже, поки всі не заспокояться. А вони заспокоїтися І. можуть, бо всі хочуть знати і знати все докладно. — Чи правда, що ескімоси хліба не їдять? А чому вони не поїдуть туди, де тепліше? Чи не можна їм збудувати житла з цегли? Чи морж сильніший від лева? Чи може ескімос замерзнути на смерть, коли заблудить? Чи вовки там є? вміють ескімоси читати? Чи немає серед їх людожерів? Чи люблять вони білих? Чи є них король? Де вони беруть цвяхи для санчат? Один розповідає, як його дідусь колись взимку заблудив у полі. Другий — про вовків, Кожний кричить, щоб усі замовкли, бо він сам хоче щось важливе сказати чи попитати. Якщо людину нічого не обходить, то можна зачекати. А ескімоси дуже вже хвилюють хлопців. Вони самі хвилину тому наче жили ген-ген далеко, аж на самому полюсі, тож і хочуть знати, як живуть їхні близькі, знайомі, родичі, які там залишились і яким погано. І хочуть допомогти. Коли раніше засилали в Сибір політичних в 'язнів і коли хтось звідти повертався, то матері, сестри, наречені теж розпитували, яке там життя, Що вони там роблять, чи повернуться і коли. Бо з листів мало що можна було довідатися.Ми затримались біля стовпа з оголошеннями. У кіно йде фільм "Муки кохання". — Ти хотів би подивитися? Мундек скривився: — Так собі. Про любов картини нудні. Або цілуються, або ходять по кімнатах. Тільки часом хтось стріляє. Я про детективів люблю. — А ти б хотів бути детективом? — Звичайно. Гнатись по дахах, через паркани, з браунінгом. Читаємо циркову афішу. 228

— Найбільше я люблю цирк. Стоїмо, теревенимо, йдемо далі. — А завтра п'ять уроків. — Природознавство. Якби нам учителька ще про тюленів розповіла, про білих ведмедів. — А ти хотів би бути ведмедем? — Щ е й як . — Але ж ведмеді незграбні. — Зовсім вони й не незграбні, — тільки так здається. А ще краще бути орлом. Злетів би на найвищу вершину скелі, вище від хмар. І сидів би самотній і гордий. Мати крила приємніше, ніж літати літаком. Завжди потрібний бензин, ангари і може зіпсуватися, і не скрізь можна приземлитися. Та й чистити треба, а потім розгін брати. А крила, коли не літаєш, згорнув — і добре. Якби в людей були крила, то одяг мав би бути іншим. На сорочці ззаду були б отвори, і крила люди тримали б зверху або під піджаком. Ідуть собі двоє хлопців і ніби нічого — розмовляють. Ті самі, що за хвили ну перед цим язики висолоплювали, щоб носа полизати, ті самі, що тільки-но бігли наввипередки з трамваєм. А т епе р вони роз мо вляют ь про кр ила для людства. Дорослі думають, що діти тільки вміють пустувати і плести дурниці, а вони провіщають віддалене майбутнє, обговорюють його, сперечаються про нього. Дорослі скажуть, що ніколи не матимуть крил, а я буду дорослим і скажу, вони можуть мати крила. Отже, ми говоримо про те, що було б добре пурхати до школи й зі школи. Полечу, а коли втомлюся, пройду пішечки. Раз крила відпочивають, а раз — ноги. Можна було б і з вікна вихилитись, і на даху посидіти, і пурхнути в ліс на екскурсію. Над містом летимо парами, а за містом — урізнобіч. У лісі можеш іти, куди захочеш, а збився з дороги — пурхнув угору і дивишся, де місце збору. Вже не заблукаєш. — А що, Мундеку, добре було б? — Звичайно, добре. І люди б зір тренували. І говоримо ж ми, що перелітні птахи прилітають до своїх сіл і до своїх гнізд. Ані атласів, ані компасів у них немає, через моря, гори і річки знаходять дорогу. Мудрі птахи, мудріші від людини.

Для додаткового самостійного читання *** Лежу я одного разу в ліжку і не сплю. І пригадую собі, що коли був маленьким, то часто думав, що робитиму, як виросту. Різні були плани. Виросту великим, зроблю будиночок для батьків. І садок у мене буде. У садку посаджу дерева: груші, яблуні, сливи. Насію квіток. Коли одні відцвітуть, то розквітнуть інші. Накуплю книжок із малюнками або й без малюнків, тільки щоб були цікаві. Куплю фарби, кольорові олівці, буду малювати й розфарбовувати. Що побачу, те й намалюю.

229

Доглядатиму садок і альтанку збудую. В альтанці поставлю .стілець, крісло. Альтанка буде повита диким виноградом, коли батько повер -неться з роботи — хай посидить собі в затінку. Надіне на ніс окуляри й читатиме газету. А мама знову курей розведе. І голуб'ятник бу де високо на палі, щоб кіт або якийсь інший злюдюга не заліз. І кролики будуть. Буде в мене сорока, я навчу її говорити. Буде в мене поні і три пси. , Раз хочеться мати трьох псів, а раз — чотирьох. Я навіть знав, як їх назву. А втім, хай три: для кожного по одному. Мій — Бекас, а мама й тато хай називають так, як їм подобається. Для мами — маленький, кімнатний песик. А захочете кота, то хай буде кіт. Або і пес, і Звикнуть одне до одного, з однієї мисочки їстимуть... Песикові зав'яжу червону стрічку, а котикові — блакитну. Одного разу я навіть запитав: — Мамо, червону стрічку краще кому — собаці чи котові? А мама сказала: — Знову штани порвав. Запитав тата: — Чи кожен старий, коли він сидить, неодмінно повинен мати під ногами стільчик? Тато сказав: — Кожен учень повинен мати добрі оцінки і повинен стояти в кутку. Ну, я й перестав запитувати. Вже потім сам всього додумувався. 'Собаки, може, будуть мисливські. Піду я на полювання, принесу зайця додому, мамі віддам. Навіть вепра вполюю, але не сам — з товаришами. Мої товариші також уже будуть великими. Ходитимемо купатись. Човна зробимо. Як захочуть батьки — і їх покатаю. Буде в мене багато голубів. Я писатиму листи і посилатиму їх із голубами. Це будуть поштові голуби. Так само було й з коровами. Раз думаю, що вистачить і однієї, а раз — двох. А якщо є корови, то буде й молоко, масло, сир. А кури нанесуть яєць. Згодом і вулики заведемо. Бджоли, мед. Мама намаринує слив для гостей на всю зиму і повидла наварить. І ліс буде поряд. Піду я до лісу на цілий день. Візьму харчів багато і піду збирати ягоди, суниці, а восени — по гриби. Насушимо грибів — будуть у нас і гриби. Нарубаю дров, багато, на всю зиму. Щоб було тепло. Колодязь треба викопати глибокий, аж до чистої, джерельної води. Та треба буде купувати різні речі: черевики, одяг. Тато буде старим, не зможе багато заробляти. Мені доведеться. За пр яжу ко ня і по ве з у на ба зар ово чі, фрукти, все, що нам не треба. А потрібне привезу. Буду торгуватись і куплю дешево. Або накладу в кошики яблук і попливу до далеких країн кораблем. У теплих краях є фіги, фініки, помаранчі, які вже там набридли людям. От вони й куплять у мене яблука. А я — їхні фрукти. Привезу папугу, мавпу і канарку. Я сам уже не знаю, чи вірив у все це, чи ні. Але приємно було так про все це думати. Часом я навіть знав, який у мене буде кінь — гнідий чи карий. Бо як побачу якогось коня, то й думаю собі: "Отакий і в мене буде, коли 230

Буду вчителем. Зберу людей і скажу: — Треба збудувати нову школу. Щоб не було так тісно, щоб одне одного не штовхали, наступали на ноги, не пхались. Приходять діти до школи, а я запитую: — Угадайте, що ми будемо робити? Один каже: — Підемо на екскурсію. А другий: — Діапозитиви дивитимемося. Один каже одне, а другий інше. А я: — Ні, ні, усе це буде теж, але є в нас і щось ціка віше. Аж тоді, коли заспокояться, кажу: — Школу вам збудую. І вигадую різні перешкоди. Що ніби школа вже майже готова і раптом завалилась або згоріла. Треба знову все починати з початку, але ми назло будуємо ще кращу. Я завжди уявляв перешкоди. Коли пливу на кораблі — то буря. А якщо я полководець — то спочатку програю, і тільки вже в кінці — перемога. Бо набридає, коли все від самого початку вдається. (Переклад В. Лисиці)

231

Заняття-диспут Тема. Микола Носов «Фантазери» Мета. Ознайомити учнів відомим російським письменником і його твором; вчити сприймати великі за обсягом твори цілісно,висловлювати своє ставлення до прочитаного; Розвивати навички виразного читання, пам'ять, кмітливість; вміти самостійно і творчо переказувати прочитане. Обладнання. Карта півкуль, кліше на дошці « Я так думаю…», «Я вважаю…», анаграма. Хід заняття 1. Емоційний настрій на заняття. Діти, подивіться один на одного, усміхніться. Тепер до мене усміхніться. Ось із таким хорошим настроєм, доброзичливим ставленням один до одного ми і розпочинаємо наш урок. - Давайте згадаємо, якими повинні бути учні на уроці? (уважними, розумними, організованими, слухняними, активними) 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. 2.1 Вправи на вдосконалення навичок читання. Гра «Переплутанка» Читання анаграм бусавто (автобус) Линебиці (небилиці) нняваре (варення) Стиплипере (переплисти) зиморово (морозиво) Шешбре (брешеш) давпрощиця (продавщиця) Кокродил (крокодил) 3. Повідомлення теми і завдань заняття - Сьогодні ми прочитаємо дуже цікавий уривок оповідання російського письменника Миколи Носова «Фантазери» про двох хлопчиків, які дуже любили вигадувати незвичайні історії, будемо колективно обговорювати прочитане і висловлювати власні міркування, проведемо дискусію по деяких питаннях з твору. 3.1 Ознайомлення з життєвим і творчим шляхом поета Відомий російський дитячий письменник Микола Носов народився в сім'ї актора. Дитинство його пройшло в містечку Ірпінь неподалік від Києва, де він навчався в гімназії. У шкільні роки захоплювався музикою, хімією. Навчався в Київському художньому інституті, потім у Московському інституті кінематографістів. Майже 20 років працював режисером на студії мультфільмів та одночасно писав твори для дітей. Як розповідав сам Носов, у літературу він прийшов випадково: підростав його син і потрібно було розповідати все нові й нові казки, різні кумедні історії для нього та його приятелів-дошкільнят. 232

Перші оповідання М. Носова були написані весело, з гумором. Вони відразу стали надзвичайно популярними серед юних читачів. Діти :І захопленням читають книжки: "Веселі оповідання", 'Весела сімейка", "Пригоди Незнайка та його друзів" та інші. Герої цих творів — винахідливі, допитливі, непосидючі хлопчаки, які досить часто потрапляють у комічні ситуації. 4. Вивчення нового матеріалу. 4.1 Виразне читання тексту за схемою «учитель + учні» 4.2 Словникова робота Небилиці-видумані історії Ловко-хитро, спритно Кортіло-хотілося Загаласував-закричав Мастак-майстер 4.3 Бесіда за змістом прочитаного - Про що розмовляли Мишко і Стасик? - Як ви вважаєте, чому Ігор не зміг розповісти свою вигадку хлопцям? - Чому Мишко і Стасик, які самі любили вигадувати назвали Ігоря брехуном? - Чи можна вважати Мишка і Стасика добрими, справедливими хлопцями? - А чи пробували ви розповідати небилиці? Як до цього ставилися ваші знайомі? 4.4 Вибіркове читання - Знайдіть і зачитайте епізод, де друг хлопців Ігор перехитрив свою маму і сестру. - Прочитайте, яка з їхніх вигадок вам найбільше сподобалась? 4.5 Дискусія в стилі телевізійного ток – шоу «Я так думаю» Робота в групах Учасниками дискусії є всі учні класу, яких вчитель ділить на дві групи. 1 група доводить, що вигадки хлопців це небилиці, а не брехня. 2 група доводить, що їхній друг вчинив дуже погано. Вчитель є ведучим під час цієї дискусії, контролює перебіг дискусії, оцінює участь кожного. 4.6 Робота в парах - А зараз пофантазуйте! Оберніться один до одного і пригадайте смішний випадок з вашого шкільного життя, можете доповнити його небилицями. 5. Узагальнення й систематизація знань. Навчальна гра «Додай наступне» Учень називає слово, яке хлопці використовували у своїх небилицях та передає естафетну паличку сусідові. Той згадує ще одне слово і передає дальше. Н. великий, 233

Великий, малий, Великий, малий, Африка….. Вчитель слідкує за тим, хто більше з учнів запам’ятав слів з тексту. 6. Підсумок заняття - Хто автор оповідання з яким ми сьогодні познайомилися? - Покажіть на карті країну в якій жив і працював Микола Носов? - Чого вчить нас це оповідання? - Чому чесність і правдивість є основними в поведінці кожної людини? - Розкажіть про своїх домашніх тваринок. Як ви їх доглядаєте? Як ставитеся до них? Завдання ерудитам Прочитайте самостійно твір цього автора «Карасик» і поділіться з нами своїми враженнями від прочитаного.

234

Додаток ФАНТАЗЕРИ Ми ха йлик і Ст а сик сиділи в са дк у н а ла во чці й розмовляли. Тільки вони розмовляли ш просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше. — Скільки тобі років? — питає Мишко. — Дев'яносто п'ять. А тобі? — А мені сто сорок. Знаєш,— каже Мишко,— раніше я був великимпревеликим, як дядько Борис, а потім зробився маленьким. — А я,— каже Стасик,— спочатку був маленьким, а потім виріс великий, а тоді знову став маленьким,а тепер знову скоро буду великим. — А я, коли був великим, усю річку міг переплисти, — каже Мишко. — Ет! А я море міг переплисти! — Подумаєш — море! Я океан перепливав! — А я колись літати вмів! — Ану, полети! — Зараз не можу: розучився.+ — А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її лусь кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила. — Брешеш! — Ні, правда! — Чому ж ти не вмер? — Без голови? — Атож, без голови. Навіщо мені голова? — Як же ти йшов без голови? — Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна! — Чому ж ти тепер з головою? — Друга виросла. "Ловко придумав!" — позаздрив Стасик. Йому хотілося збрехати краще за Мишка. — Ну, це що! — сказав він. — От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв! — Оце-то збрехав! — засміявся Мишко. — Зовсім ні. — Чому ж ти тепер живий? — Та він же мене потім виплюнув. Мишко замислився. Йому кортіло пере брехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже: — Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажівки... — Знаю, знаю! — загаласував Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це. — Нічого схожого. Я не про це. — Ну, гаразд. Бреши далі. — От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз!— і зробив із нього млинець. — Ха-ха-ха! Оце брехні! — А от і не брехні! — Як же ти міг розчавити автобус? — Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув. — Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав. — А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому. 235

— Овва, куди гайнув! — засміявся Мишко. — Не віриш? Слово честі! — На чому ж ти літав? — На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Наче сам не знаєш! — Щ о ж т и т ам на Місяці ба чив? — Ну, що... — зам'явся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив. — Ха-ха-ха! — засміявся Мишко. — А каже, на Місяць літав! — Звичайно, літав. — Чому ж нічого не бачив? — А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад... Летів, летів, і геп об землю... Ну й прокинувся... — А-а, — протягнув Мишко. — Так би від разу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні. Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже: — Ну й брешуть! І вам не соромно? — А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо. — Казки! — зневажливо чмихнув Ігор. — Знайшли заняття! — А ти думаєш, легко вигадувати? — Простісінько! — Ну, вигадай що-небудь., — Зараз, — сказав Ігор. — Будь ласка. Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати. — Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е... гм... кхм... е-е-е... — Ну, що ти все "е" та "е"! — Зараз! Дайте подумати. — Ну, думай, думай! — Е-е-е, — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз, е-е-е-е... — Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав — простісінько! — Зараз... От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився. — Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик. — Нічого. Як було, так і розповів. — А казав — вигадувати мастак! — Я мастак, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь. — Яка користь? — А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишилися вдома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю: коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: "Хто варення з'їв?" Я кажу: "Іра". Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь. — Отже, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко. — А тобі що? — Мені нічого. А от ти цей... як це називається... Брехун! От! — Самі ви брехуни! — Іди геть! Не хочемо з тобою на лавочці сидіти. — я й сам з вами не сидітим у. 236

Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж Пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива. Продавщиця дала їм морозиво на паличці. — Ходімо додому, — каже Мишко, — розріжемо, щоб було однаково. — Ходімо. На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані. — Ти чого ревла? — питає Мишко. — Мене мама гуляти не пускала. — За що? — За варення. А я його й не їла. Це Ігор мене наговорив. Напевне, сам з'їв, а на мене сказав. — Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився.Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко. — І я тобі свою півпорцію віддам, ось тільки скуштую разочок і віддам, — пообіцяв Стасик. — А ви хіба самі не хочете? — Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, — сказав Стасик. — Давайте краще це морозиво на трьох розділимо, — запропонувала Іра. - Правильно! — сказав Стасик. — А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з'їси. Пішли вони додому, розділили морозиво на гри частини. — Смачна річ! — сказав Мишко — Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв ціле відро морозива. — Ну, ти вигадуєш усе! — засміялась Іра. — Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв? — Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше за склянку...

Для додаткового самостійного читання КАРАСИК Мама нещодавно подарувала Віталику акваріум з рибкою. Дуже хороша була рибка, красива! Срібний карасик — ось як вона називалася. Віталик радів, що у нього є карасик. Спочатку він дуже цікавився рибкою — годував її, міняв воду в акваріумі, а згодом звик до неї, іноді навіть забував погодувати його. А ще у Віталика було кошеня Мурзик. Воно було сіре, пухнасте, а очі в нього були великі, зелені. Мурзик дуже полюбляв дивитися на рибку. Годинами сидів котик біля акваріума і не зводив очей з карасика. — Ти наглядай за Мурзиком, — говорила мама Віталику. — Аби він не поласував твоїм карасиком. — Не з'їсть, — відповідав Віталик. — Я наглядатиму. Якось, коли мами не було вдома, до Віталика прийшов друг Сергій. Він побачив в акваріумі рибку і сказав: — Міняймося. Ти дай мені карасика, а я, якщо хочеш, дам тобі свисток. — А для чого мені свисток? — сказав Віталик. — Як на мене, рибка краща за свисток. — Чим же вона краща? Свисток свистіти може. А рибка що? Хіба рибка може свистіти? 237

— А д л я ч о г о р и б ц і с в и с т і т и ? — в і д п о в і в Віталик. — Рибка не може свистіти, зате вона може плавати. А хіба свисток може плавати? — Сказав! — засміявся Сергійко. — Хто таке бачив, щоб свистки плавали! Зате рибку кіт може з'їсти, ось і не буде в тебе ні свистка, ні рибки. А свисток кіт не з'їсть — він залізний. — Мені мама не дозволяє мінятися. Вона каже, що сама купить, коли мені щось треба, — сказав Віталик. — Де ж вона купить такий свисток? — відповів Сергійко. — Такі свистки не продаються. Це справжній міліцейський свисток. Я як вийду у двір та як засвищу, відразу всі подумають, що міліціонер прийшов. Сергійко вийняв із кишені свисток і засвистів. — Ану, дай я, — попросив Віталик. Він узяв свисток і подув у нього. Свисток дзвінко, переливчасте засвистів. Віталику дуже сподобалося, як він свистить. Йому кортіло мати свисток, але він не міг одразу вирішити і сказав: — А де в тебе житиме рибка? У тебе ж немає акваріума. — А я посаджу її в банку з-під варення. У нас є велика банка. — Ну гаразд, — погодився Віталик. Приятелі заходилися ловити рибку в акваріумі, але карась плавав швидко і не давався до рук. Вони набризкали довкруг водою, а Сергій намочив рукави по самі лікті. Нарешті йому вдалося схопити карасика. — Є! — закричав він. — Давай сюди якусь кружку з водою! Я посаджу туди рибку. Віталик швиденько налив у кружку води. Сергійко посадив карася в кружку. Обидва пішли до Сергійка — пускати рибку в банку. Банка виявилася не дуже велика, і карасику в ній було не так просторо, як в акваріумі. Хлопчаки довго дивилися, як карась плаває у банці. Сергійко радів, а Віталику було шкода, що тепер у нього не буде рибки, а головне, він боявся признатися мамі, що проміняв карасика на свисток. "Ну нічого, може, мама і не помітить одразу, що рибка пропала", — подумав Віталик і пішов додому. Коли він повернувся, мама вже була вдома. — Де ж твоя рибка? — запитала вона. Віталик розгубився і не знав, що сказати. — Може, її Мурзик з'їв? — запитала мама. — Не знаю, — пробурмотів Віталик. — От бачиш, — сказала мама. — Він таки вибрав час, коли вдома нікого не було, і виловив з акваріума рибку! Де він, розбишака? Ну ж бо знайди мені його негайно! — Мурзик! Мурзику! — став кликати Віталик, але кота ніде не було. — Мабуть, у кватирку втік,— сказала мама. — Піди-но у двір, поклич його. Віталик одягнув пальто і вийшов у двір. "От як негарно вийшло! — думав він. — Тепер Мурзику через мене дістанеться". Він хотів повернутися додому і сказати, що Мурзика у дворі немає, але Мурзик саме вигулькнув з душника, який був під будинком, і швидко побіг до дверей. — Мурзичку, не ходи додому, — сказав Віталик. — Тобі від мами перепаде. Мурзик замуркотів, почав тертися спинкою об ноги Віталика, потім глянув на зачинені двері й тихенько нявкнув. 238

— Не розумієш, дурненький, — сказав Віталик. — Тобі ж людською мовою кажуть, що не можна додому Але Мурзик, звісно, нічого не розумів. Він лащився до Віталика, терся об нього боками і легенько буцав його головою, ніби просив чим швидше відчинити двері. Віталик почав відштовхувати його від дверей, але Мурзик опирався. Тоді Віталик сховався від нього за дверима. — Няв! — закричав Мурзик під дверима. Віталик швидко вийшов зі схованки: — Тихіше! Репетуєш тут! Ось мама почує, тоді матимеш! Він схопив Мурзика і почав запихати його назад до душника під будинком, з якого Мурзик нещодавно виліз. Мурзик упирався всіма чотирма лапами і не хотів лізти у душник. — Лізь, дурненький! — умовляв його Віталик. — Посидь там поки. Нарешті він запхав його всього у душник. Тільки хвіст Мурзика лишився ззовні. Деякий час Мурзик сердито вертів хвостом, потім і хвіст зник у душнику. Віталик зрадів. Він сподівався, що кошеня тепер сидітиме у підвалі, але Мурзик саме знову визирнув з дірки. — Ну куди ж ти лізеш, дурна голово! — засичав Віталик і загородив вихід руками. — Адже кажуть тобі: не можна йти додому. — Няв! — закричав Мурзик. — Ось тобі й "няв"! — передражнив його Віталик. — Ну що мені тепер з тобою робити? Він почав роззиратися навкруги і шукати, чим би закрити дірку. Біля нього лежала цеглина. Віталик підняв її і затулив дірку цеглиною. — Отепер не вилізеш, — сказав він. — Посидь там, у підвалі, а завтра мама забуде про рибку і я тебе випущу. Віталик повернувся додому і сказав, що .Мурзика у дворі немає. — Нічого,— сказала мама,— повернеться. Я все одно не подарую йому цього. За обідом Віталик сидів сумний і навіть не хотів нічого їсти. "Я оце обідаю, — думав він, — а Мурзик бідолашний у підвалі сидить". Коли мама вийшла з-за столу, він непомітно запхав у кишеню котлету і пішов у двір. Там він відсунув цеглину, якою був затулений душ-чник, і тихо погукав: — Мурзику! Мурзику! Але Мурзик не відгукувався. Віталик нахилився і заглянув у дірку. У підвалі було темно, хоч в око стрель. — Мурзику! Мурзичку! Мурзик не вилазив. — Не хочеш — то й сиди, дурна голово! — сказав Віталик і повернувся додому. Удома без Мурзика він занудьгував. На душі було якось недобре, через те, що маму обдурив. Мама помітила, що він сумний, і сказала: — Не сумуй! Я тобі іншу рибку куплю. — Не треба, — сказав Віталик. Він уже хотів признатися мамі в усьому, але йому забракло сміливості, тож він нічого не сказав. Коли це за вікном почувся шерхіт і про лунало: — Няв! Віталик глипнув у вікно і побачив назовні на підвіконні Мурзика. Мабуть, він виліз з підвалу через іншу дірку. — А! Прийшов нарешті, розбишако! — сказала мама. — Ходи-но сюди, ходи! 239

Мурзик застрибнув у відкриту кватирку й опинився в кімнаті. Мама хотіла схопити його, але він, схоже, здогадався, що його хочуть покарати, і метнувся під стіл. — Бачиш, хитрий який! — сказала мама. — Відчуває, що винен. Ану, спіймай його. Віталик поліз під стіл. Мурзик побачив його і шм иго нув під диван. В іта ли к з ра дів, що Мурзик утік від нього. Він поліз під диван і зумисне намагався шуміти, щоб Мурзик почув і встиг втекти. Мурзик вискочив з-під дивана. Віталик погнався за ним і почав гасати по всій кімнаті. — Чого ти шум такий здійняв? Хіба його так упіймаєш? — сказала мама. Мурзик знову стрибнув на підвіконня, де стояв акваріум, і хотів вистрибнути назад у кватирку, але зірвався і з розгону як шубовсне в акваріум! Вода так і бризнула вусібіч. Мурзик вистрибнув з акваріума і нум обтрушуватися. Отут мама і схопила його за шкірку: — Ось я тебе як слід провчу! — Матусю, рідненька, не бий Мурзика! — заплакав Віталик. — Не варто його жаліти, — сказала мама. — Адже він не пожалів рибку! — Мамусю. Він не винуватий! — Як "не винуватий"? А хто карася з'їв? — Це не він. — Та хто ж? — Це я... — Ти з'їв? — здивувалася мама. — Ні, я не з'їв. Я його проміняв на свистка. — На якого свистка? — На оцього. Віталик вийняв із кишені свисток і показав мамі. — Як же тобі не соромно?! — сказала мама. — Я випадково. Сергій сказав: "Міняймося", я й помінявся. — Я не про те! Я питаю, чому ти не сказав правди? Адже я на Мурзика подумала. Хіба чесно на інших звертати? — Я боявся, що ти сваритимеш мене. — Це тільки боягузи правду говорити бояться! Гарно було б, якби я Мурзика покарала? — Я більше не буду. — Ну гляди ж! Тільки тому пробачаю, що ти сам зізнався, — сказала мама. Віталик узяв Мурзика і поніс до батареї обсихати. Він посадовив його на табуреточку і поряд із ним. Мокра шерсть на Мурзику стирчала вусібіч, як голки в їжака, і від цього Мурзик здавався таким худим-худим, ніби тиж-день зовсім нічого не їв. Віталик вийняв із кишені котлету і поклав перед Мурзиком. Мурзик з'їв котлету, потім заліз до Віталика на коліна, згорнувся клубочком і замуркотів свою пісеньку.

Тим, хто любить читати

МИШКОВА КАША Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадій, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду. — Це дуже добре, що ти приїхав, — мовим вона. — Вам удвох тут веселіше буде. Мені, доречі завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні. — Звичайно, проживемо,— кажу я. — Ми не маленькі! — Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте? 240

— Зуміємо, — каже Мишко. — Що там не зуміти! — Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити. — Зваримо й кашу. Що там її варити! - каже Мишко. Я кажу: — Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше. — Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я так каші наварю, що пальці оближеш! Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку, кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. "Нащо, — думаю. — Та ж Мишко знає". Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків. — Стривай,— кажу я. — А обід хто варитиме, що ми на річку підемо? — Що там варити! — каже Мишко. — Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти. Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися, Надвечір повернулися додому. Голодні! — Ну, Мишко, — кажу, — ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше, рах їсти хочеться. — Давай кашу, — каже Мишко. — Кашу найпростіше. — Ну що ж, кашу то й кашу. Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу: — Сип більше. Страх їсти хочеться! Він насипав повну каструлю і води налив верху. — Чи не багато води? — запитую. — Розмазня вийде. — Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен. Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить і на каструлю дивиться, вона сама вариться. Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе. — Мишко, — кажу, — що це? Чому каша лізе? — Куди? — Хто її знає куди! З каструлі лізе! Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначи пухне, в каструлі, так і вивалюється назовні. — Не знаю, — каже Мишко, — чого воїм вилазити надумала. Може, зварилась? Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді. — Мишко, — кажу, — а де ж вода поділась. Зовсім сухі крупи! — Не знаю,— каже. — Я багато води налив. Може, дірка в каструлі? Почали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема. — Мабуть, випарувалась, — каже Мишко. Треба ще підлити. Він переклав зайві крупи каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе. — А щоб тебе! — каже Мишко. — Куди ж ти лізеш? Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води. — Ось бачиш, — каже, — ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться. Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить! Я кажу: — Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає. 241

- Еге,— каже Мишко,— здається, я передав меду. Це все ти винен: "Сип більше. їсти хочеться!" — А звідки я знаю, скільки треба сипати? Це ти казав, що вмієш варити. - Ну й зварю, не заважай лишень. — Будь ласка, я не заважатиму. Відійшов я від плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку збирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає. Я не витримав і кажу: — Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити! — А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг. — Так то, — кажу, — в ресторані! Їм поспішати нікуди, в них багато харчів усіляких — А нам куди поспішати? — Нам треба попоїсти і спати лягати. Дивись, уже дванадцята година. — Встигнеш, — каже, — виспатись. І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут зрозумів, у чому справа. — Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися! — А по-твоєму, що — без води варити? - Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться. Узяв я в нього каструлю, відсипав із неї половину крупів. — Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця. Мишко взяв кухоль, поліз у відро. — Нема, — каже, — води. Вся розійшлася — Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу. — І колодязя не побачиш. — Дурниці! Зараз принесу. Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертаєті. — А вода де? — запитую. — Вода... там, у колодязі. — Сам знаю, що в колодязі. Де відро водою? — І відро,— каже, — в колодязі. — Як — у колодязі? — Так, у колодязі. - Упустив? - Упустив. - Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, морити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти? - Чайником можна. Я взяв чайник і кажу: - Давай мотузку. - І її нема, мотузки. - Де ж вона? - Там. — Де — там? — Ну... в колодязі. — То ти, значить, з мотузкою відро впустив? Ну так. Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде. - Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів. - Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять. Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося здається, сто карбованців за кухоль води дав би! Мишко каже: 242

- Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води. Я кажу: - Ти не теревень, а шукай мотузку. - Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай осінь од вудки прив'яжемо до чайника. - А волосінь витримає? - Та, може, витримає. - А якщо не витримає? - Ну, якщо не витримає, то... обірветься... - Це й без тебе відомо. Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулися як струна, ось-ось лопне. — Не витримає! — кажу. — Я відчуваю. — Може, якщо піднімати обережно, то витримає, — каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника. — Не витримала? — запитує Мишко. — Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду? -Самоваром,— каже Мишко. — Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути,хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема. — Ну, каструлею. — Що в нас, — кажу, — по-твоєму, каструльна крамниця? — Тоді склянкою. — Це скільки доведеться морочитися, і ти склянкою води наносиш! — Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться. — Давай,— кажу,— кухлем. Кухоль усе-таки більший за склянку. Прийшли додому, прив'язали волосінь кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води напились! Мишко каже: — Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні... Я кажу: - Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів із кухлем. Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь. - Ох ти, роззява! — кажу. — Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а ще й каша полетить у колодязь. Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води. Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, в плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух , пух!" - О! — каже Мишко. — Добра каша вийшла, знаменита! Я взяв ложку, покуштував: - Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим. Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув. - Ні,— каже,— помирати буду, а такої каші не їстиму! — Такої каші наїстися, і вмерти можна! — кажу я. - Що ж робити? - Не знаю. 243

- Диваки ми! — каже Мишко. — Та ж у нас пічкурі є! Я кажу: — Ніколи тепер уже з пічкурами возитись! Незабаром світатиме. — Та ми їх варити не будемо, а засмажимо . Адже це швидко — раз, і готово. — Ну гаразд, — кажу, — якщо швидко. А коли буде, як каша, то краще не треба. — В одну мить, ось побачиш. Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко почав вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем, усі боки обідрав їм — Розумник! — кажу. — Хто ж рибу без олії смажить! Мишко взяв пляшку з олією. Налив олії на сковорідку і засунув у плиту прямо на гаряче вугілля — щоб швидше засмажились. Олія зашкварчала, затріщала і раптом спалахнула на сковорідці полум'ям. Мишко вихопив сковорідку з плити — олія палає на ній. Я хотів залити водою, та води ж у нас в усій хаті ані краплини нема. Так вона й горіла, поки вся олія вигоріла. У кімнаті дим і сморід, а від пічкурів самі вуглинки лишились. — Ну,— каже Мишко,— що тепер смажити будемо? — Ні, — кажу я, — більше я тобі нічого не дам смажити. Мало того, що ти продукти | псуєш, то ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить! — Що ж робити? їсти ж то хочеться! Спробували ми сирі крупи жувати — бридко, спробували сиру цибулю — гірко. Спробувап олію без хліба їсти — нудить. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і полягали спати. Вже зовсім пізно було. Ранком прокинулись голодні. Мишко відразу поліз по крупи, щоб варити кашу. Я як побачив, то мене навіть дрож пройняв. Не смій! — кажу. — Зараз я піду до хазяйки, тітки Наталки, попрошу, щоб вона нам зварила. Ми пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, обіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї в городі виполемо, тільки нехай вона допоможе кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла нас молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати. Ми все їли, так що тітчин Наталчин Володя на нас дивувався, які ми голодні були. Нарешті ми наїлись, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя свій чайник. Довгенько ми морочились і, якби Мишко не придумав підкову до мотузки в'язати, то нічого б і не дістали. А підковою, як гачком, підчепили і відро, і чайник. Нічого не пропало — все витягли. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи. Мишко казав: - Бур'яни — це дрібниця! Зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити! (Переклад І. Сподаренка)

244

Розділ VІ БРАТИ НАШІ МЕНШІ Оповідання та казки про тварин Тема. Фелікс Зальтен « Бембі» . Мета. Навчити учнів розуміти пізнавально-виховний характер казок, їх моральноетичні цінності; згадати які бувають казки; відрізняти казки про тварин серед інших видів казок; учити дітей перейматися проблемами героїв і емоційно відгукуватися на події у казці; вправляти учнів у виразному читанні; виховувати любов до тварин. Обладнання. Карта Європи, ілюстрації із зображенням тварин, схема аналізу казки, таблиця гри « Закрий віконечко». Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Стали діти, підтягнулись Один одному так щиро посміхнулись Починаєм працювати, вузлик Ще один сьогодні будемо в'язати, Твори про тварин сьогодні будемо читати. 2. Повторення вивченого матеріалу 2.1 Бесіда - Перед тим, як розпочати вивчення нової теми, пригадаємо, яку тему ми закінчили читати? - Який з прочитаних творів змусив вас замислитися над тим, що багато дітей не мають щасливого дитинства? - Герой якого твору був великим мрійником? - Що спільного в фантазіях різних героїв з прочитаних творах. 2.2 Літературна вікторина - Впізнайте героя за його вчинками (назвіть героя й автора твору). Цей герой: …перепливав океан… …посадив клумбу з квітами… …олов’яну шабельку мав за іграшку… …оцінив свою любов до дівчинки півтора тисячами франків… …хотів мати крила... 3. Актуалізація опорних знань учнів. Мотивація навчальної діяльності 3.1 Бесіда - Згадайте, які бувають казки? (народні і авторські) - Порівняйте яка між ними різниця? - Назвіть декілька авторських казок які ви знаєте. 245

- Які вони бувають за жанрами? - Хто головні герої казок про тварин? 3.2 Конкурс - змагання «Точно у ціль» На дошці намальовано три мішені. На картках записані назви казок. Дітям необхідно розподілити їх відповідно до типу казок. 1. Казки про тварин

2. Чарівні казки

3. Побутові казки

Відповіді: «Цар-лев» (1); «Царівна-жаба» (2); «Кривенька качечка» (2); «Два брати» (3); «Лебідь, щука і рак» (1); «Лисичка-кума» (1); «Заяче сало» (3); «Дідова дочка і бабина дочка» (3); «Яйце-райце» (2). Іван Франко писав: «Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала казки, не забудете до смерті». - Подивіться уважно на малюнок на дошці і дізнаєтесь про кого ми сьогодні будемо читати (на дошці прикріплений малюнок оленя ) 4. Повідомлення теми та мети заняття - Сьогодні ми розпочинаємо вивчення нової теми «Брати наші менші». В цьому розділі ми познайомимося з цікавими оповіданнями та казками про тварин. Ми живемо на чудовій, квітучій планеті, ім'я якій — Земля. Ви, звичайно, знаєте, що на ній співіснують люди і різноманітний світ тварин. Це — звірі, птахи, комахи, риби, плазуни, На перший погляд здається, що вони зовсім інші і ні в чому не схожі на нас. Та це тільки на перший погляд. Насправді вони так само, як і ми, відчувають радість і біль, так само люблять і виховують своїх малят, страждають від розлуки чи зради, так само граються, пустують, дратуються, дбають про своє виживання. Звідки ж дізнатися якомога більше про цей неймовірно цікавий і ще не до кінця розгаданий та вивчений світ? Звичайно ж, із книжок, які написали розумні й талановиті митці всього світу. Читайте ці твори уважно, і ви довідаєтеся багато цікавого й корисного. Корисного тому, що знання природи й любов до неї роблять життя цікавішим і повнішим. А нас, людей, людянішими і щасливішими. 5.Відомості про автора Народився Зигмунд Зальцман в Будапешті—одному з найкращих європейських міст. Хлопчик з дитинства виявив інтерес до навчання, був старанним і допитливим. Щоб одержати вищу освіту, до Відня. Батьки жили дуже бідно і нічим могли допомогти своїй дитині. Не маючи змоги продовжувати навчання в університеті, докладає всіх зусиль, щоб здобути знання самотужки. Єдиним навчальним закладом для Зигмунда стане бібліотека, а 246

вчителем — книга, жив на мізерні гонорари за театральні рецензії, що їх писав для віденських та берлінських газет і журналів. Згодом навіть став ректором однієї з них. Проте справжнє визнання його таланту прийшло тоді, коли він почав писати для найменших. Світову славу Феліксу Зальтену принесла повість-казка "Бембі", що була перекладена на всі мови світу. Відомий англійський письменник Джон Голсуорсі писав: ""Бембі" — прекрасна книжка. Письменник дуже любив мандрувати. Під час своїх подорожей Зальтен прискіпливо вивчав звички тварин, їх життя в природньому середовищі, спостерігаючи за іграми тварин, особливостями їхнього полювання. Із цих подорожей, спостережень, власних вражень та творчої авторської уяви й народилися ні з чим не зрівнянні прекрасні книги, які допомагають дітям усього світу серцем відчути мудрий устрій Природи — ЇЇ силу і слабкість, могутність законів І ЇЇ незахищеність. У цьому й переконує казка "Бембі". 6.Опрацювання казки «Бембі» 6.1 Читання казки самостійно учнями 6.2 Аналіз змісту прочитаного - За схемою аналізу казки (на дошці) давайте проаналізуємо її. Покажіть на карті Європи країну де написана казка. - Які почуття переживала мама Бембі після народження синочка? - Чи погоджуєтесь ви з думкою,що Бембі був розумним, допитливим оленятком? Доведіть це. - Як ви вважаєте, чи можна його назвати господарем лісу? - Що викликало в Бембі тривогу? - З яким почуттям автор розповідає про оленів? 6.3 Хвилинка-цікавинка Олені — найчисленніші копитні тварини. Вони живуть невеликими групами в лісах, годуються листям, пагонами, травою. Самці оленів носять гіллясті роги, які щороку скидають. Роги — це орган захисту від ворогів і зброя для турнірних поєдинків. Лише в північних оленів карібу самки теж рогаті. В оленів чудово розвинені органи чуття, а від ворогів їх рятують швидкі ноги. 6.4 Творча робота над казкою - Перекажіть уривок з тексту, де Бембі мандрує з мамою лісовою стежкою. Гра «Закрий віконечко» - Прочитайте речення з казки, вставляючи пропущенні слова. Місцем його народження … непроглядні хащі. Його дитячий … був сонним. 247

Ця гра «… - …» була найулюбленішою для Бембі. Усі олені робили цю … . Бембі затремтів, як … листочок. Ми ніколи нікого не … . Бембі відчув, як … тихо повертається в його серце. 7. Підсумок заняття - Назвіть всіх дійових осіб цієї казки. - Які рядки вас найбільше схвилювали? - Яким повинно бути ставлення людини до природи? - Яка головна думка твору? Завдання для ерудитів. Прочитайте самостійно ще декілька пригод Бембі у лісі.

248

Додаток БЕМБІ Місцем його народження стали непроглядні хащі, заповітний куточок, надійно схований від будь-якого випадкового погляду. Першою його помітила сорока. Вона поспішала у нагальних справах, але, побачивши новонародженого, відразу про все забула. — Чудова крихітка! — кілька разів повторила вона. Не звертаючи жодної уваги на те, що їй ніхто не відповів, сорока продовжувала: — Це неймовірно! Як така крихітка, яка щойно народилась, уже може стояти і навіть ходити! Переконана, що це прекрасно! А втім, ви, олені, чудові в усьому. — Вибачте, — тихо промовила мати. — Я не можу зараз з вами розмовляти. Я зовсім знесилена... Сорока продовжувала жваво стрекотати про безпорадність пташенят, які щойно вилупились із яєць, про все, що знала на цю тем у, але її так ніхто і не слухав... Коли вона нарешті замовкла — можливо, стомилася сама від себе, — то вирішила летіти далі. Вона думала лише про те, які дурні ці створіння, що не вміють підтримати розмови. Мати оленятка не помітила її зникнення. Вона лагідно, обережно вилизувала язиком свого маленького сина, його розкуйовджене хутро в білих плямках. Його дитячий писок був сонним. Малюк поки не пізнав у своєму житті нічого, окрім материнського тепла, ніжності, пестощів і турботи. Крихітка знайшов джерело материнського молока і припав до нього. У цей час мати новонародженого прислухалась довкола — до шелесту і звуків навколишнього світу. Не почувши нічого підозрілого, вона заспокоїлась і, ощасливлена, почала цілувати свою дитину знову і знову, захоплено повторюючи пошепки його ім'я: "Бембі, мій маленький Бембі!" * * * Бембі вперше помандрував лісовою стежкою. Він ішов слідом за матір'ю і невпинно розпитував ЇЇ. Ця гра, "запитання-відповідь", була найулюбленішою для Бембі. Його захоплювала і нетерплячість, з якою він чекав відповіді, і те, що дізнатись про щось нове можна щохвилини, — запитання сипались пригорщами. Навіть якщо все розумів у відповідях мами, це давало чудовий привід для нових розпитувань. Велич і недосяжність того світу, у якому йому належало жити, викликали щемку і живу зацікавленість, переповнювали як відчуттям шаленого щастя, так і остраху. На цю мить необхідно було з'ясувати: — Хто господар цієї стежки? Мати відповіла: — Ми. — Ти і я? — уточнив Бембі. — Так, і ти, і я також, — відповіла мати. — А окрім нас, ще хто? — продовжував Бембі. — Стежка належить нам — тобто всім, кого назбивають оленями, — відповіла мати. — Отже, є олені, окрім нас — мене, малень кого оленя, і тебе, великого оленя? — Бембі вирішив з'ясувати все остаточно. 249

— Звичайно, — відповіла мати. — Але де ж вони? — знову запитав Бембі. — Незабаром ти їх побачиш, — почув він у відповідь. Бембі намагався зрозуміти, що можна назвати словом "незабаром". По-перше, це не "зараз", отже, "потім". Але "потім" не завжди буває "незабаром". Вголос він нічого не відповів, але його думки тим часом стрілою полетіли далі. — А хто цю стежку протоптав? — Ми. — Ми з тобою? — Ні, ми всі. Усі олені робили цю стежку. Двом з такою роботою не впоратись. Десь під ногами Бембі в густій траві почулось якесь шарудіння. У маленького оленяти воно викликало незрозумілу тривогу. Виявилось, що це їжачок спіймав здобич — мишу — і їв її. Бембі затремтів, як осиковий листочок. Він схвилювався і злякався не на жарт. Його серце вперше мало таке випробування. Бембі відчував страх, тугу, а головне — не міг зрозуміти, чому в природі існує така безглузда жорстокість. — І нам також доведеться убивати мишку? — Усе в маленькому оленяті повстало проти цієї думки. — Ні, ми не вбиватимемо. — Справді? — трохи оговтавшись, запитав Бембі. — Звичайно. Ми ніколи нікого не вбиваємо. Бембі відчув, як радість тихо повертається в його серце: сьогодні, під час першої великої прогулянки, вона панувала там. Так починалося дитинство. Для додаткового самостійного читання Коли Бембі прийшов на галявину, там зібралося багато оленів: серед них малюк помітив своїх давніх знайомих. Неподалік від Бембі стояв молодий олень, якого він раніше не Зустрічав. Бембі ще не розмовляв ні з ким з дорослих оленів, окрім вожака. А так хотілося сказати молодому принцу з короною рогів на голові: "Добридень, прекрасний' незнайомцю!" Він же не розсердиться... Бембі вже хотів розпочати розмову, але раптово молодий олень вийшов із-за кущів на відкритий простір. "Ось зараз, зараз я йому скажу", — подумав Бембі, вирішивши попрямувати до незнайомого оленя. І раптом загриміло. Молодий незнайомий олень спочатку підстрибнув угору, потім спробував бігти до лісу. Але невдовзі він опустився на землю. Вогонь ударив його в бік. Оленя поранило, він втратив багато крові, й сили залишали його. Бембі наткнувся на нього, не зробивши навіть трьох стрибків до лісової хащі. — Тікай звідси! — кричала Бембі мати. Відчай у голосі матері вразив Бембі: він рвонув з місця. — Мамо, що це? — Це був... Він! У лісі росла схвильованість. Білочка, сойка, сорока і ворона, перебиваючи один одного, доводили, кричали, попереджали юнака про Його наближення. — Про що вони говорять? Хто такий Він? Можливо, той, кого я сам так злякався на галявині? — розмірковував Бембі. Ліс наповнювали різні звуки. Ворона каркала: — Він убиває, коли йому захочеться. Від Нього немає порятунку. Ми всі маємо бути обережнішими. 250

Щось темне оселилося в душі Бембі, його не тішила краса галявини, він дивувався, що її мешканці залишалися такими ж безтурботними і раділи сонцю, ніби нічого не трапилось. "Яка страшна розплата за прості радощі життя!" — думав Бембі. — Ти все бачив? — несподівано з'явився вожак. — Так. — А твоя мати... Де вона? — проймав його поглядом старий олень. — Не знаю. — І ти її не шукаєш? — ще з більшою Напругою в голосі запитав вожак. — Я можу бути самостійним, голос вожака потеплів і пом'якшав. — То це тобі я якось сказав, що соромно боятися самотності? — Так. І я більше не боюсь!.. Скажи, прошу, хто такий Він? — нарешті осміліло оленятко, запитавши про те, що хвилювало його останнім часом. — Навчись і поглядом, і слухом самостійно оцінювати реальність, навчись відчувати серцем. Пізнати життя кожен має сам, — і старий вожак зник. Бембі ще довго вдивлявся в кущі, які заховали старого оленя. Але він уже знав, що життя — це найбільша небезпека. І він ніскілечки (його не боїться. Бембі пішов до лісової хащі. Він пишався своїм новим відкриттям. * * * Бембі тепер скрізь ходив сам. Він свідомо уникав зустрічей з родичами, вибирав лише перевірені стежки, де напевне знав, що не зустрінеться випадково ні з ким. Настрій був безрадісним, в душі оселився сум, смуток і відчай. Майбутнє здавалося безпросвітним і темним. Не було ні сил, ні бажання розділити з кимсь той стан душі, в якому він перебував протягом багатьох днів і тижнів. Бембі проводив багато часу на березі річки. Споглядання її течії заспокоювало його, а аромат від води дарував свіжість. Він любив дивитися на качок, які прекрасно почувалися у воді. Зараз він шукав рівчак, про існування якого розповів йому колись сич. Там мав би бути старий вожак. Вони не бачились досить давно. Від того дня, коли загинув Гобо. Старий вожак сам вийшов назустріч Бембі. Довго в цілковитій тиші йшли вони поряд. — Про нього досі гомонять? — перервав тишу вожак. Бембі зрозумів, що старий вожак говорить про Гобо. — Я часто згадую про нього. А що стосується інших, не знаю. Адже я проводжу всі дні усамітнено, — відповів він. — То ти зараз самотній? — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, вимовив вожак. — Так трапилось, — підтвердив Бембі. Він чекав, що вожак розпитуватиме про це, але той мовчав... Раптом старий вожак уповільнив крок: — Чуєш? — Ні, нічого особливого не чую, — відповів Бембі. Вони пішли ще швидше. Здалека донісся звук: щось упало на землю... Бембі хотів утекти. Але вожак попрямував туди, звідки почувся глухий удар. — За мною! — крикнув він. — А небезпеки там немає? — наздоганяючи вожака, запитав Бембі. — Навпаки, там дуже серйозна небезпека, — суворо промовив вожак.

251

Вони підійшли до місця, де на землі корчився їхній знайомий — зайчик. Його шию перехоплювала мотузка, інший кінець якої був прив'язаний до гілки дерева. Зайчик, почувши чиїсь кроки, ще більше засмикався на всі боки, намагаючись бігти, але знову з гуркотом падав і бився об землю. — Це я, не бійся, друже зайчику, — вимовив старий вожак і взявся до роботи. Одним зі своїх рогів він зачепив петлю і вивільнив зайчика. Той кинувся в ліс навтьоки. — Хоч би подякував, — зауважив Бембі. — Бідолашний ще не встиг отямитися, — примирливо заперечив старий олень. — Це зробив Він? — промовив Бембі. — Так. — Але ж Його в лісі зараз немає, як це трапилось? — Справді, Його тут немає. — Тож Він таємно тут присутній, — насупившись, промовив Бембі. — Пам'ятаєш, бідолашний Гобо говорив про Його доброту і великодушність? І навіть про те, що Він всемогутній? — А він не' всемогутній? — Також не добрий і не великодушний! — сердито відрізав вожак. — Але до Гобо Він виявив доброту... — Ти впевнений, Бембі? — старий вожак уперше назвав його ім'я. — Ні. — Тож надалі запам'ятовуй уроки життя. І будь дуже обережним, — підсумував розмову старий вожак. Одного разу Бембі випадково зустрів Фелін. Вона підійшла до нього і обережно вимовила:— Так сумно залишатися самотньою... — І я самотній, як і ти... — Чому ти більше не зустрічаєшся зі мною? — тихо запитала Фелін. Бембі захвилювався: аж занадто її покірливість і нерішучість відрізнялися від того веселого настрою, який він так цінував у ній раніше і тому він нічого кращого не вигадав — знітившись перед цією переміною, образив її різкими словами, після яких ще довго каявся. Фелін вислухала його і все ж запитала: — Ти розлюбив мене? — Не знаю... Фелін пішла, а Бембі залишився стояти біля галявини... І раптом загриміло. Щось сильно вдарило Бембі у стегно. Різкий біль затьмарив усі думки і почуття. Бембі знайшов сили бігти, але швидко його охопила слабкість. Тоді він ліг на землю... І лежав би там ще невідомо скільки, якби його не торкнувся старий вожак, який з'явився перед ним у цю тяжку хвилину: — Бембі, сину мій, підведись! Почувши, що старий вожак назвав його сином, Бембі зміг подолати нестерпний біль і підвестись. — Добре, молодець. Тепер іди за мною. І більше я не відпущу тебе ні на крок від себе! Старий вожак не міг стримати батьківських почуттів. Кожен крок для Бембі був справжнім випробуванням. Рана кровоточила... Але вожак під бадьорював його, і вони знову просувались уперед. Вожаку доводилося йти манівцями, тому що кров із рани текла на кущі і траву, вказуючи напрямок шляху. Вони 252

швидко могли стати здобиччю собак... Батько із сином йшли довго. Не лише сильний біль виявився тяжким випробуванням на шляху до порятунку. Бембі мусив подолати і трімкий підйом угору, і непролазні хащі. Так, лях до схованки — до заповітної ями, де мешкав старий вождь, — виявився не тільки довгим, але й тяжким. Бембі щиро зрадів, коли почув: "Ми на місці". "Невже сьогодні вранці я був зовсім здоровим? Це ж таке щастя... І лише кілька годин потому я не відчуваю ніяких сил..." З цією думкою Бембі втратив свідомість, опинившись під надійним захистом житла свого батька, схованого від непроханих гостей. Там він провів багато днів і ночей, перш ніж міг самостійно добувати їжу. У перші дні старий вождь ні на хвилину не відходив від нього, потім, коли Бембі став одужувати, він залишав його ненадовго, але ще не відходив далеко від укриття. Одного разу Бембі відчув себе зовсім зміцнілим і вийшов на повітря. Він побачив, як над головою голубіло небо, почув туркотіння голубів щебетання шпаків. Він зрозумів, яке прекрасне життя — єдина справжня цінність. Старий вождь стояв недалеко. Побачивши сина, він зрадів його одужанню. Вони знову могли разом мандрувати світом...

У царство лісу приходив новий день. Його одарувало щедре літо. Бембі зустрічав схід сонця на лісовій галявинці, яка ніби випадково з'явилась серед густої хащі. У лісі було тихо, лише голуб з голубкою тихо розмовляли про вічне кохання. Можливо, це вони дозволили всім зрозуміти просту, але важливу істину: якщо ніжність раптово огорне серце, опиратися марно… Бембі насолоджувався тим, що був частиною цього прекрасного світу, частиною лісового королівства, частиною самої природи. У повітрі над його головою звучало дзижчання комарів, цілий табунець юрмився біля його голови. Комарі гомоніли, і Бембі розумів кожне їхнє слово. — Ви не знаєте, хто він? — запитував молодий комарик у старого. — Це вожак. Найвеличніший з усіх олеїнів. Наймудріший з усіх своїх родичів і найпрекрасніший. Він стільки перемог і поразок мав на своєму шляху, що не описати словами... Бембі не слухав далі, тому що його увагу привернули жалісливі, слабкі дитячі голоси, які наповнили його душу пронизливою ніжністю: — Мамо!.. Мамо! Він згадав, як у дитинстві сам плакав і кликав маму. Двоє малюків-оленяток у новенькому яскравому хутрі, братик і сестричка, перелякано дивилися на нього. — Мама незабаром прийде, не бійтесь, ми хороші, — ніжно сказав Бембі. Він суворо подивився на малюка: — Ти боїшся залишатися самотнім? Соромся! Малюк не відповів йому. Проте він також у дитинстві після тих же слів промовчав, КОЛИ вперше зустрів свого батька. "Я хочу навчити його всього, що знаю, чи володію... Я ним дорожу. А дівчинка така красива і так нагадує маленьку Фелін... Ми ще зустрінемось усі разом!" - думав Бембі, прямуючи лісу. (Переклад І. Байдачної)

253

Заняття - мандрівка Тема. Віталій Біанкі « Мишенятко Пік» Мета. Познайомити учнів з літературною казкою російського письменника; вчити знаходити у структурі тексту художні описи природи, тварин, пояснювати їх роль у творі; розвивати навички свідомого та виразного читання; збагачувати словниковий запас; виховувати позитивні моральні якості. Обладнання. Картки для підготовки до читання, до гри «Знайди помилку» Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття — Сьогодні ми з вами помандруємо в чарівне місто. Ми з ним нерозлучні в дитинстві, але й дорослими не забуваємо про нього. Бо мудрість, добро, краса його — невичерпні. Отже, ми мандруємо до казкового міста. Це дуже велике місто. Зупиняючись на його вулицях, відкриватимемо щось нове і цікаве. В Казкове місто вирушимо разом, Перешкоди всі пройдем. А хто буде сумувати, Із собою не візьмем. 2. Зупинка на вулиці Народній. — Дуже звичне для нас слово "казка", а який великий зміст ховається за цим словом! —З чим асоціюється у вас це слово? —Казки почали складати ще в глибоку давнину і передавали в усній формі із століття в століття, з покоління в покоління. Над казкою працювали сотні, тисячі людей. —Як називаються такі казки? (Народні.) Учитель відкриває ілюстрації, до народних казок. Поряд вивішується назва "Народні казки". —Перша вулиця, якою ми пройдемо, це вулиця Народна. — Назвіть казки, які ви впізнали на малюнках. 3. Зупинка на вулиці Літературній. —Казки, як правило, розповідаються, а не читаються. Ці традиції збереглися з давніх часів, коли люди не знали писемності. Одні розповідали, а інші, такі як І. Франко, О. Пушкін, Г.К. Андерсен, брати Ґрімм, Шарль Перро записували ці казки. Щось доповнили, щось змінили, і ми з вами отримали авторські літературні казки. Наша подорож продовжується, ми на вулиці Літературній. Учитель відкриває дошку, на якій малюнки будиночків. Біля кожного з них аркуш паперу із завданням для дітей. —Але ці будиночки порожні, їх жителі залишили записки, в яких вказують, де вони. 254

Діти по черзі виходять до дошки, беруть записку і читають вголос, а інші відгадують, герої з якої казки там живуть, хто автор. 1) Я дуже хочу з вами познайомитись, але соромлюсь своєї гидкої зовнішності. (Г.К. Андерсен "Гидке каченя ".) 2)Терміново викликали лікувати звірів в Африку. (К. Чуковський "Айболить ".) 3) Пішла до бабусі, понесла їй пиріжки. (Ш. Перро "Червона Шапочка".) 4)Побіг у школу, бо нічого не знаю. (М. Носов "Пригоди Незнайка та його друзів ".) 5)Ми з Гердою у саду садимо троянди. (Г.К. Андерсен "Снігова королева".) 6)Пішла провідати семеро гномів. (Ш. Перро "Білосніжка і семеро гномів".) 7)Я в гостях у П'ятачка. (Алан Мілн "Віні-Пух і всі, всі, всі...".) 4. Повідомлення теми і мети заняття - Сьогодні ми здійснимо подорож у країну казок російського письменника Віталія Біанкі. А хто буде головним героєм цієї казки ви дізнаєтесь, коли відгадаєте цю загадку. Хвостик, як ниточка, Сама, як калиточка, А очі, як насінинки. (Мишка) 5. Ознайомлення з біографічними даними письменника. Коли майбутній російський письменник був ще маленьким хлопчиком, він понад усе любив читати й слухати розповіді про дивне та різноманітне життя мешканців дикої природи. Його дім перетворився на справжній маленький зоопарк. І не дивно — адже батько Віталія був відомим ученимприродознавцем. Під час довгих прогулянок у лісі він розповідав синові про кожну травинку та комашку, про пташку та звірятко. За допомогою батька хлопчик захоплено гортав сторінки великої, сповненої пригод і чудес книги, назва якої — Жива природа. Потім хлопчик виріс, закінчив Петербурзький університет, і сам став ученим, дослідником, мандрівником, письменником. За 25 років, подорожуючи з біноклем та записничком, Віталій Біанкі створив майже двісті казок, оповідань та повістей. Цю справжню енциклопедію життя лісу та його великих і малих мешканців перекладено багатьма мовами світу. Найбільшу популярність серед дітей мають його книги: "Лісова газета", "Оповідання та казки", "По слідах", "Де раки зимують" та інші. Прочитай його чудову казку про хороброго мишенятка Піка, і тобі неодмінно схочеться ознайомитися з іншими творами письменника. 6. Ознайомлення з казкою «Мишенятко Пік» - Читання казки вчителем. 6.1 Словникова робота. 255

Тлумачення малозрозумілих слів. Прилаштували – причепили, прив’язали. Роздобути – відшукати, знайти. Врозтіч – утікати хто куди. Безпомічним – слабким, незахищеним. 6.2 Самостійне читання учнями та аналіз прочитаного. - Як маленьке мишенятко потрапило на дитячий кораблик? - Яким зображено звірятко? - Чи можна цю подорож назвати приємною? Чому? - Що допомогло йому врятуватися? 6.3 Вибіркове читання. - Знайдіть і зачитайте, які небезпеки чатували на Піка. - Відшукайте той уривочок, як сталася корабельна аварія. Гра «Кидок – засічка» Вчитель читає початок абзацу, учні знаходять його у тексті і по черзі продовжують по 30 с за командами учителя. - « Прилаштували вітрило…» - « Легке суденце…» - « Риболов побачив…» - « Пік не вчився…» 7. Узагальнення й систематизація знань. Гра « Знайди помилку» Роздає учням картки з окремими реченнями з казки. Учні відшукують це речення у тексті і визначають чи є в ньому помилка. « Вітер гнав його все далі від дітей» (від берега) « Риболов побачив мишенятко і окуня у воді» ( і щуку) - Які інші назви можна дібрати до цих частин казки? - Розкажіть про пригоди Піка від його імені. 8. Підсумок заняття. - З якою казкою за жанром ми познайомилися сьогодні? - Яка головна думка цього твору? - Як ви вважаєте, чому навчає ця казка? - Дайте характеристику Піка: сміливий, кмітливий, … . Завдання для тих, хто любить читати. Самостійно прочитайте про подальші пригоди мишенятка « Страшна ніч», «Хвістчіплялка та шерстка невидимка», «Кінець мандрівки».

256

Додаток МИШЕНЯТКО ПІК Як мишенятко стало мореплавцем Брат і сестра пускали по річці кораблики. Хлопчик вирізував їх ножиком із товстих шматків соснової кори. Дівчинка прилаштовувала вітрильця з клаптиків тканини. Для найбільшого кораблика знадобилася довга щогла. Хлопчик узяв ножик і пішов у кущі. Раптом він закричав: — Миші, миші! Сестричка кинулася до нього. — Відрубав гілку, — розповідав брат, — а вони як порскнуть! Одна побігла ось сюди, під коріння. Почекай, я її зараз... Він перерубав ножиком корінь і витяг крихітне мишенятко. — Яке ж воно малесеньке! — здивувалася сестричка. — І жовтеньке! Хіба такі бувають? — Це дике мишеня, — пояснив брат, — польове. У кожної породи своє ім'я, тільки я не знаю, як звуть цього. Тут мишенятко відкрило рожевий ротик і писнуло. — Пік! Воно каже, що його звуть Пік! — засміялася сестричка. — Дивись, як воно тремтить. Ой! Та в нього вушко у крові. Це ти його ножиком поранив, коли діставав. Йому боляче! Пусти його! — почала благати сестричка. — Воно ж малесеньке! Але хлопчик не хотів і слухати. Дівчинка раптом здогадалася, як врятувати мишенятко. — Стривай! — раптом закричала вона. — Знаєш що? Давай посадимо його у наш найбільший кораблик — нехай він буде за паса жира! На це брат погодився: все одно мишеня загине у річці. А з живим справжнім пасажиром пустити кораблик у плавання навіть цікаво. Прилаштували вітрило, посадили мишенятко у видовбане суденце і пустили за течією. Вітер підхопив його і погнав далі від берега. Мишенятко міцно учепилося за суху кору і не рухалося. Невдовзі легкий кораблик, напнувши вітрила, зник за поворотом річки. Корабельна аварія Легке суденце несло та несло по хвилях. Вітер гнав його все далі від берега. Річка була широка — ціле море для крихітного Піка. Пікові було лише два тижні. Він ще не вмів ані їжу собі роздобути, ані сховатися від ворогів. Того дня миша-мати вперше вивела мишенят із гнізда погуляти. Вона якраз годувала їх своїм молоком, коли хлопчик наполохав усю мишачу родину. Пік був ще зовсім безпомічним. Діти зле пожартували з нього. Краще б вони одразу вбили його, ніж пускати одного, маленького і беззахисного, у таку небезпечну мандрівку. Весь світ був проти нього. Вітер дув, немов хотів перекинути суденце, хвилі кидали кораблик, наміряючись втопити його у своїх темних глибинах. Звірі, птахи, гади, риби — всі були проти нього. Кожен був не від того, аби поживитися дурненьким, беззахисним мишенятком. 257

Першими помітили Піка великі білі чайки. Вони підлетіли і закружляли над корабликом. Чайки кричали з досади, що не можуть разом покінчити з мишеням: боялися з льоту розбити собі дзьоб об тверду кору. Деякі сіли на воду і намагалися наздогнати кораблик плавом. А з дна ріки піднялася щука і теж попливла за суденцем. Вона чекала, поки чайки скинуть мишенятко у воду. Тоді воно неодмінно потрапить до її страшної зубастої пащі. Пік чув хижі крики чайок. Він замружив очиці і приготувався до смерті. В цю хвилину ззаду підлетів великий хижий птах — риболов-скопа. Чайки кинулися врозтіч. Риболов побачив мишенятко і щуку у воді. Він склав крила і кинувся вниз. Хижак впав у річку зовсім поруч з корабликом, кінцем крила зачепивши вітрильце, і суденце перекинулось. Коли риболов важко піднявся з води із щукою в кігтях, на кораблику нікого вже не було. Чайки побачили це здаля і полетіли геть. Вони вирішили, що мишенятко втопилося. Пік не вчився плавати. Але коли він опи нився у воді, виявилося, що треба було лише працювати лапками, аби не потонути. Він виринув і ухопився зубами за кораблик. Його понесло разом з перекинутим суденцем, яке незабаром прибило хвилями до незнайомого берега. Пік вистрибнув на пісок і кинувся в кущі. Це була справжня корабельна аварія, і маленький пасажир міг вважати себе щасливим, тому що врятувався.

Для додаткового самостійного читання Стра шна ніч Пік вимок до останньої шерстинки. Довелося вилизати всього себе язичком. Після цього шерстка швидко висохла, і він зігрівся. Йому хотілося їсти. А ле вийт и з -під к уща Пік бо явся: з рік и було чутно різкі крики чайок. Так він просидів голодний цілий день. Нарешті стало сутеніти. Птахи вгамувалися. Тільки річкові хвилі билися об берег. Пік обережно вибрався з-під куща. Роздивився навколо — нема нікого. Тоді він темним клубочком швидко покотився у траву і заходився смоктати листя і стебла, що траплялися на очі. Але молока в них не було. Спересердя він став тіпати і рвати їх зубами. Раптом з однієї стеблини йо му до рота бризнув теплий сік. Він був солодкий, як молоко миші-матері. Пік з'їв цю стеблину і став шукати такі ж. Він зголоднів і зовсім не звертав уваги на те, що робилося навколо нього. А над маківками високих трав уже сходив повний місяць. Швидкі тіні тихо проносилися у повітрі: це ганялися за нічними метеликами верткі летючі миші. Тихий шурхіт чувся у траві звідусіль. Хтось там шарудів, шмигав у кущах, ховався серед горбочків. Пік їв. Він перегризав стеблини біля самої землі. Стеблина падала, і на мишенятка летів дощ холодної роси. Зате на кінці стебла Пік знаходив смачний колосок. Мишенятко сідало, піднімало стеблинку передніми лапками, немов руками, і швидко з'їдало колосок. — Плюх-плюх! — щось неподалік вдарилося об землю. Пік покинув гризти і прислухався. — Плюх-плюх! Плюх-плюх! — чулося з усіх боків. — Плюх! — на цей раз зовсім поруч, десь попереду. Чиїсь довгі витягнуті лапки майнули над травою і — плюх! — перед самим носом 258

Піка на землю плюхнулося маленьке лупате жабеня. Воно злякано витріщилося на мишенятка. Пік у свою чергу здивовано і з острахом роздивлявся на його голу слизьку шкіру. Так вони сиділи о дне перед одним і не знали, що робити. А навкруги, як і раніше, чулося: плюх-плюх! плюх-плюх! — немовби ціле стадо переляканих жабенят, рятуючись від когось, стрибало по траві. І все ближче й ближче чувся легкий швидкий шурхіт. За одну мить мишеня побачило: позаду жабенятка метнулося довге гнучке тіло сріблясто-чорної змії. Вона сковзнула униз, і довгі задні лапки жабеняти задригалися у її розкритій пащі. Що було далі, Пік не бачив. Він прожогом кинувся геть, і сам не помітив, як опинився на гілці куща, високо над землею. Тут він і провів залишок ночі, добре, що черевце у нього було туго набите травою. А навкруги до самого світанку чулися шарудіння і шелест. Хвіст-чіплялка та шерстка-невидимка Голодна смерть більше не загрожувала Пікові: він вже навчився знаходити собі їжу. Але як йому одному було врятуватися від усіх ворогів? Миші завжди живуть великими зграями: так легше захищатися від нападу. Хто-небудь та помітить ворога, який наближається, свисне — і всі сховаються. А Пік був один. Йому треба було скоріше відшукати інших мишей і пристати до них. І Пік вирушив на пошуки. Лазити він навчився чудово. Особливо допомагав йому хвіст. Він у нього був довгий, гнучкий та чіпкий. З такою чіплялкою мишенятко лазило по тоненьких гілочках не гірше від мавпочки. З гілки на гілку, з сучка на сучок, з куща на кущ — так пробирався Пік три ночі поспіль. Нарешті кущі закінчились. Далі був луг. Луг був сухий. Змії не траплялися. Мише нятко розхрабрилося, стало подорожувати також і вдень. Пік їв тепер все, що йому зустрічалося на шляху: зерна і бульби різних рослин, жуків, хробаків, гусінь. А незабаром він винайшов новий спосіб ховатися від ворогів. Сталося це так: Пік розкопав у землі личинки якихось жуків, сів на задні лапки і почав їсти. Яскраво світило сонце, У траві цвіркотіли коники. Пік бачив у небі над лугом маленького со-кола-боривітра, але не боявся його. Боривітер — птах завбільшки з голуба — непорушне висів у повітрі, немов був підвішений на мотузці. Тільки крила його ледь-ледь тріпотіли та голову він повертав з боку на бік. Пік і гадки не мав, які зіркі очі у боривітра. Грудка у мишеняти була біла. Тому, коли воно сиділо, його було далеко видно на бурій землі. Пік відчув небезпеку тільки тоді, коли птах разом метнувся з місця і стрілою понісся на нього. Тікати було пізно. У мишенятка од жаху віднялися лапки. Воно притислося грудкою до землі і завмерло. Боривітер долетів до нього і раптом знову завис у повітрі, ледь помітно тріпочучи гострими крилами. Він ніяк не міг уторопати, куди поділося мишеня. 259

Тільки що він бачив його яскраво-білу грудку, і раптом воно кудись поділося. Птах зірко вдивлявся у те місце, де воно сиділо, але бачив лише бурі грудочки землі. А Пік лежав просто тут, у нього перед очима. На спині ж бо в нього шерстка була жовтувато-бурою, точнісінько під колір землі, і зверху його ніяк не можна було помітити. Раптом з трави вистрибнув зелений коник. Боривітер метнувся вниз, підхопив його на льоту і полетів геть. Так шерстка-невидимка врятувала Пікові життя. Кінець мандрівки Мишеня бігло по висохлому болоті. Т ут р і с л ише с ух ий м о х; б і гт и по ньо м у було дуже важко, а головне — не було чим підживитися. Піку не траплялися ані хробаки, ані гусінь, ані соковита трава. На др угу ніч мише ня зовсім вибилося із сил. Воно ледве влізло ще на один горбок і впа ло. О чі йо го з липа лися. У го р лі пе ре сохло. Коли почало розвиднятися, Пік відчув, що йому приходить кінець. Він зібрав останні сили, поповз, але знову звалився з горбочка, упав на спину лапками догори й бачив тепер перед собою тільки порослу мохом купину*. Раптом Пік помітив перед собою в купині глибоку чорну дірку, в середині якої щось ворушилося. Незабаром звідти показався мохнатий товстий джміль. Він виліз із дірки, почухав лапкою кругленьке черевце, розправив крила і злетів у повітря. Зробивши коло над купиною, джміль повернувся до своєї дірки і опустився біля входу. Тут він встав на лапки і так запрацював своїми жорсткими крильцями, що на мишеня повіяло вітром. — Жжжжуу! — гуділи крильця. — Жжжууу!.. Це був джміль-трубач. Він заганяв до глибокої нірки чисте повітря — провітрював 'помешкання, а також будив інших джмелів, які ще спали в гнізді, Незабаром один за одним вилізли з нірки усі джмелі і полетіли на луг — збирати мед. Останнім полетів трубач. Пік залишився сам. Він зрозумів, що треба зробити, аби врятуватися. Ледь-ледь, плазом, з перепочинком він дістався джмелиної нірки. Звідти йому в ніс ударив солодкий запах. Пік колупнув носом землю. Земля піддалася. Він колупнув ще і ще, аж поки не вирив ямку. На дні ямки з'явилися великі чашечки сірого воску. В одних лежали джмелині личинки, в інших було повно духмяного жовтого меду. Мишеня почало жадібно лизати солодкі ласощі. Вилизало весь мед, взялося за личинок, незабаром упоралося і з ними. Сили швидко поверталися до Піка: такої поживної їжі він не мав з того часу, як залишився без матері. Він далі й далі розривав землю — тепер уже без особливих зусиль — і знаходив усе нові чашечки з медом і личинками. Раптом щось боляче штрикнуло його в щоку. Пік відскочив: з-під землі на нього лізла велика джмелина матка. Пік хотів був кинутися на неї, але тут загули, задзижчали над ним крила: джмелі повернулися з лугу. Ціле джмелине військо налетіло на нього, і йому нічого не залишалося, як накивати п'ятами*. Мишеня бігло з усіх сил. Густа шерстка захищала його від страшних джмелиних жал. Але джмелі вибирали місця, де шерстка була коротшою, і жалили його у вуха, в лапки, в потилицю.

260

Одним духом — звідки й сили взялися! — домчав він до лугу і сховався у високій траві. Того ж дня Пік перетнув вогкий болотяний луг і знову опинився на березі річки. Він знаходився на острові.

Будівництво дому Острів, на який потрапив Пік, був ніким незаселений. Тому він вчинив так само, як Робінзон Крузо: насамперед почав будувати собі хатку серед очерету. Піка ніхто не вчив цій справі, це було у нього з батька-матері. Просто він будував так, як будували усі миші його породи. Кінець кінцем у нього вийшов легкий круглий будиночок, дуже схожий на пташине гніздечко. Весь будиночок був завбільшки з дитячий кулак. Збоку мишенятко зробило у ньому хід, всередині вистелило мохом, листям і тонкими корінцями. Для спання Пік натягав м'якого теплого квіткового пуху. Спаленька вийшла на славу. Тепер у Піка було де відпочивати і ховатися від негоди й ворогів. Здалеку навіть дуже зірке око не змогло би примітити трав'яне гніздечко, з усіх боків сховане високим очеретом і густою осокою. Жодна змія не дібралася б до нього: так високо висіло воно над землею.

Непроханий гість Минали дні за днями. Якось Пік звечора пішов з дому, знайшов два джмелиних гнізда і так наївся меду, що одразу ж забрався в траву і заснув. Додому він повернувся лише вранці і ще знизу помітив, що з гнізда стирчить чийсь товстий куций хвіст. Мишенятко перелякалося не на жарт. Гладенький жирний хвіст був схожий на зміїний. Пік набрався хоробрості і вліз по стеблині вгору, аби ближче роздивитися непроханого гостя. У цей час хвіст повільно заворушився — і перелякане мишенятко сторчголов скотилося на землю. Пік сховався у траві і звідси побачив, як чудовисько почало ліниво виповзати з його домівки. Спочатку в отворі гнізда зник товстий хвіст. Потім звідти з'явилися два довгих м'яких роги з пухирцями на кінцях. Потім ще два таких самих — тільки ці були коротші. І за ними, нарешті, висунулася вся бридка голова чудовиська. Мишенятко бачило, як повільно-повільно з його гніздечка виповзло, наче пролилося, голе м'яко тіло велетенського слимака, який почав спускатися вниз по стеблині. Завдовжки він був майже три вершки. Пік не став дожидатися, поки чудовисько сповзе на землю, і втік. М'який слимак нічого не міг зробити мишеняті, але Пікові була гидка ця істота. Повернувся Пік додому лише за кілька годин. Слимак кудись уповз. Мишеня залізло у своє гніздечко, викинуло весь пух і постелило новий. Тільки після цього воно наважилося лягти спати. З того часу, виходячи з дому, Пік завжди затикав вхід жмутком сухої трави.

Підземна комора Дні ставали коротшими, ночі холоднішими. На хлібах достигли зерна. Під вітром вони ипалися на землю, і птахи зграями зліталися о мишенятка на луг їх підбирати. Пікові жилося дуже ситно, він з кожним днем ладшав. Шерстка на ньому блищала. Тепер маленький чотириногий Робінзон облаштував собі комору і складав туди запаси на чорний день. Він зробив у землі нірку . Кінець її розширив. Сюди він носив зерна, як у погріб. Потім йому здалося, що цього недостатньо. Він вирив поруч другу комору і з'єднав їх підземним ходом. Йшли дощі. 261

Трав'яна хатинка намокла, опустилася і висіла низько над землею. Жити в гнізді стало небезпечно. Пік вирішив перейти жити під землю. Він більше не боявся, що до нього у нірку заповзе змія або турбуватимуть його непосидючі жабенята: змії і жабенята давно вже десь зникли. Мишеня вибрало собі для нірки сухе і затишне містечко під купиною. Хід до нірки Пік облаштував з підвітряного боку, аби холодне повітря не задувало у його помешкання. Від входу йшов довгий прямий коридор. Він озширювався в кінці у невеличку круглу кімнатку. Сюди Пік наносив сухого моху і трави та влаштував собі спальню. У його підземній спальні було тепло і затишно. Пік прорив з неї зручні ходи в обидві свої комори, щоб можна було бігати, не виходячи наверх. Коли все було готове, мишеня ретельно заткнуло травою вхід до свого повітряного літнього будиночка і перейшло до підземної хатки.

Сніг і сон Птахи більше не прилітали клювати зерна. Трава щільно прилягла до землі, і холодний вітер вільно гуляв на острові. Якось вранці Пік побачив, що хід до його помешкання чимось завалено. Він розрив холодний сипкий сніг і вибрався на поверхню. Уся земля була білою. Сніг нестерпно блищав на сонці. Голі мишачі лапки обпекло холодом. Потім почалися морози. Сонна млявість все частіше охоплювала Піка. Тепер він не виходив із спальні по дватри дні і весь час спав. Прокинувшись, ішов до комори, наїдався і знову засинав на кілька днів. Наверх він зовсім перестав ходити. Під землею йому було добре. Він лежав на м'якій постелі, згорнувшись у теплий пухнастий клубок. Сердечко його билося все рідше, все тихіше. Дихання ставало ледь чутним. Солодкий, довгий сон зовсім зборов його. Пік спав спокійно — адже у нього було дві комори, повні зерна. Він і не передчував, яке незабаром станеться з ним несподіване лихо.

Жахливе пробудження Був морозний зимовий вечір. Діти сиділи біля теплої пічки. — Погано зараз звіряткам,— задумливо сказала сестричка. — Пам'ятаєш маленького Піка? Де він тепер? Шкода його, він був такий пухнастий, жовтенький... — Знайшла кого жаліти! Мишоловку постав-— сто штук тобі наловлю! Того ж вечора хлопчик поставив у коморі мишоловку. Це трапилося саме тоді, коли Пік прокинувся себе в нірці. Цього разу його розбудив не холод. Крізь сон мишеня відчуло, як щось важке придавило йому спину. І одразу ж мороз защипав його під шерсткою. Коли Пік зовсім отямився, він вже тремтів від холоду. Зверху його притисли земля і сніг. Стеля геть обвалилася. Коридор був засипаний землею. Не можна було гаяти ані хвилини: мороз жартувати не любить. Треба бігти до комори і скоріше наїстися зерна: ситому тепліше, ситого мороз не вб'є. Мишеня вискочило нагору і по снігу побігло комори. Але весь сніг був зритий вузькими глибокими ямками — слідами козиних копит. Пік щохвилини падав у ці ямки, видряпувався нагору і знову падав униз. А коли він дібрався до того місця, де були його комори, то побачив там тільки велику яму. Кози не лише зруйнували його підземне помешкання, але й з'їли всі його запаси...

По снігу і по льоду Трохи зерен Пікові все ж таки вдалося в ямі знайти. Кози втоптали їх у сніг своїми копитами. 262

Їжа надала мишеняті сил і зігріла. Його знову почала охоплювати сонливість. Але Пік відчував: якщо засне — замерзне. Пік схопився і побіг. Куди? Цього він і сам не знав. Просто біг і біг, куди очі дивляться. Настала вже ніч, і місяць стояв високо в небі. Маленькими зірочками блищав навколо сніг. Мишеня добігло до берега річки і зупинилося. Берег був урвистий. Попереду виблискувала широка, вкрита кригою ріка. Пік з тривогою обнюхав повітря, наважився і побіг вперед. А злі очі вже стежили за ним. Він не дістався ще й середини ріки, коли його почала наздоганяти швидка і безшумна тінь. Тільки тінь, легку тінь він і побачив на льоду, обернувшись. Він навіть не знав, хто за ним женеться. Даремно Пік припав до землі грудкою, як робив завжди у хвилини небезпеки: його темна шерстка різкою плямою виділялася на блискучій блакитній кризі, і прозора імла місячної ночі не могла сховати його від страшних очей ворога. Тінь накрила мишеня. Криві пазурі боляче вп'ялися в його тіло, по голові щось сильно вдарило, і світ для нього перестав існувати.

Тим, хто любить читати Із лиха в лихо Пік прийшов до тями у повній темряві. Він лежав на чомусь твердому і нерівному. Голова і рани на тілі дуже боліли, але тут хоч було тепло. Поки мишеня зализувало рани, очі його позли потроху звикати до темряви. Пік роздивився, що він лежить у просторому помешканні з круглими стінами, які піднімалися удись вгору. Стелі не було видно, хоча десь над головою мишеняти був великий отвір. Крізь нього у приміщення проникало ще зовсім бліде світло ранкової зорі. Страх надав мишеняті сил. ; Пік видряпався по шорсткій прямовисній стіні визирнув надвір. Виявилося, що він знаходився на дереві і кимось чином опинився в дуплі. А сталося ось що. На середині ріки його наздогнала лісова сова. Вона вдарила мишеня Зьобом, по голові, схопила пазурами і понесла до лісу. На щастя, сова була сита: вона тільки-но спіймала зайця і з'їла, скільки могла. Воло її було так щільно набите, що в ньому не лишилося місця навіть для крихітного мишенятка. Вона вирішила залишити Піка про запас і вкинула його у дупло, де в неї була комора з харчами. Пікові на цей раз пощастило. Він благополучно спустився з дерева і шмигнув у кущі. І тільки тут Пік помітив: з ним щось не так. Він дихав важко, і повітря із свистом вилітало у нього з горла. Рани не були смертельними, але совині пазурі щось ушкодили йому в грудях Отож він почав свистіти після швидкого бігу. Коли Пік перепочив і став дихати спокій ніше, свист припинився. Мишеня наїлося гіркої кори з куща і знову побігло — далі від страшного місця. Мишеня бігло, а позаду в нього залишалася у снігу тонка подвійна доріжка: його слід. І коли Пік добіг до галявини, де за парканом стояв великий будинок, на його слід вже натрапила лисиця. Нюх у лисиці дуже тонкий. Вона одразу зрозуміла, що мишеня пробігло тут тільки що, і припустила навздогін. Її вогняно-рудий хвіст так і замиготів поміж кущів, і бігла вона, звичайно, набагато швидше, ніж мишенятко. 263

Горе-музикант Пік не знав, що лисиця женеться за ним по п'ятах. Тому, коли з дому вискочили дві величезні собаки і з гавканням кинулися до нього, він вирішив, що загинув. Але собаки його навіть не помітили. Вони побачили лисицю і кинулися на неї. Лисиця миттю повернула назад. Її вогняний хвіст гайнув в останній раз і щез у лісі. Собаки велетенськими стрибками пронеслися над головою мишеняти і також зникли в кущах. Пік без жодних пригод дістався будинку і шмигонув у підвал. Перше, що Пік відчув, це сильний запах мишей У кожної породи звірів свій запах, і миші відрізняють одна одну по запаху так само, як ми розрізняємо людей по їхньому вигляду. Тому Пік дізнався, що тут живуть миші не його породи. Але все ж таки це були миші, і Пік був мишеня. Одразу ж він побіг відшукувати родичів. Пік виліз по стінці, вибрався через дірку і опинився коморі. На підлозі стояли великі мішки, повні зерна. Один з них був прогризений знизу, і крупа висипалася з нього на підлогу. А по стінах комори були полиці. Звідти надзвичайно смачно пахло і копченим, і смаженим, ще чимось дуже солодким. Голодне мишеня жадібно накинулося на їжу. Після гіркої кори дупа здалася Пікові такою смачною, що він наївся досхочу. Так наївся, що йому навіть дихати було важко. І тут у горлі в нього знову ось засвистіло і заспівало. А в цей час із дірки в підлозі висунулася гостра вусата мордочка. Сердиті очиці блимнули у темряві, і до комори вскочила велика сіра миша, а за нею — ще чотири. Вигляд у них був такий войовничий, що Пік не наважився кинутися їм назустріч. Він несміливо тупцював на місці і від хвилювання свистів ще гучніше та гучніше. Сірим мишам не сподобався цей свист. Звідки взялося це чуже мишеня-музикант? Сірі миші вважали комору своєю. Вони інколи приймали до себе в підпілля диких мишей, які прибігали з лісу, але таких свистунів ще ніколи не бачили. Одна з мишей кинулася на Піка і боляче куснула його в плече. За нею налетіли інші. Пік ледве-ледве встиг втекти від них у дірочку під якимсь ящиком. Дірочка була така вузька, що сірі миші не могли за ним туди пролізти. Тут він був у безпеці. Але йому було дуже прикро, що сірі родичі не захотіли прийняти його у свою сім'ю.

Мишоловка Кожного ранку дівчинка запитувала у брата: — Ну що, спіймалося мишеня? Хлопчик показував їй мишей, які потрапляли до мишоловки. Але це були сірі миші, і дівчинці вони не подобалися. Вона навіть їх трошки боялася. Їй обов'язково хотілося мати маленьке жовте мишенятко. — Відпусти мишок,— говорила вона сумно. - Ці не такі гарні. Але здавалося дуже дивним те, що хтось щоночі з'їдав принаду. З вечора хлопець насаджував пахучий шматочок копченого шпику ґачок, налаштовував тугі дверцята мишоловки, вранці прийде — на ґачку нема нічого, дверцята зачинені. Він уже й мишоловку кілька разів оглядав: чи немає десь дірки? Але великих дірок — великих, через які могла би пролізти миша, — у мишоловці не було. - Так минув цілий тиждень, а хлопчик ніяк не міг зрозуміти, хто ж краде в нього принаду. Та вранці на восьмий день хлопчик прибіг з комори. Ще у дверях він закричав: — Спіймав! Бачиш — жовтеньке! 264

— Жовтеньке, жовтеньке! — зраділа сестричка.-— Дивись, та це ж наш Пік! У нього й вушко розрізане! Пам'ятаєш, ти його ножиком тоді?.. Біжи скоріше за молоком! Брат побіг в іншу кімнату, а вона поставила мишоловку на підлогу і, одягаючись, на хвильку відвернулася. Але коли дівчинка знову подивилася на мишоловку, Піка там вже не було. Він давно навчився тікати з мишоловки. Один дротик у неї був трохи відігнутий. Сірі миші не могли протиснутися у цю лазівку, а він пролізав вільно. Пік попадав у пастку через відкриті дверцята, одразу ж смикав за принаду, з'їдав її, а тім тікав через лазівку. Останньої ночі хлопчик випадково поставив мишоловку біля самої стінки саме тим боком, була лазівка, і Пік попався. А коли дівчинка лишила мишоловку посеред кімнати, він вискочив і сховався за велику скриню.

Музика Хлопчик застав сестричку в сльозах. — Він утік! — казала вона, схлипуючи. — Він не хоче у нас жити! Брат поставив блюдечко з молоком на стіл і почав її втішати: — Чого розрюмсалась? Та я його зараз спіймаю! Зніму чобіт і покладу його халявою впритул до стінки, а ти поженеш мишеня. Воно побіжить уздовж стінки — вони завжди так бігають, — побачить дірку в халяві, подумає, що це нірка, — і шмиг туди! Тут ми його і спіймаємо. Сестричка перестала плакати. — Знаєш що? — сказала вона задумливо. - Не будемо його ловити. Нехай живе у нас в кімнаті. Кішки в нас нема, його ніхто не чіпатиме. А молочко я буду для нього щовечора залишати. Дівчинка поставила блюдечко з молоком на підлогу, накришила туди хліба і стала чекати, поки мишеня вийде. Але Пік так і не вийшов до самої ночі. Діти навіть подумали, що він втік з кімнати. Однак вранці молоко було випите, а хліб з'їдений. "Як же нам його приручити?" — думала дівчинка. Піку тепер жилося дуже добре. Він їв завжди досхочу, сірих мишей у кімнаті не було, і його ніхто не чіпав. Він натаскав за скриню ганчірок та папірців і влаштував там собі гніздечко. Людей він остерігався і виходив з-за скрині тільки вночі, коли діти спали. Але якось вдень він почув красиву музику. Хтось грав на сопілці. Голос у сопілки був гарненький і жалісний. І знову, як тоді, коли Пік почув "солов'я-розбійника" — жулана, він і зараз не зміг пересилити спокусу послухати музику ближче-— виліз із-за скрині і сів на підлозі посеред, кімнати. На сопілці грав хлопчик. Дівчинка тихенько хтовхнула брата ліктем і прошепотіла: — Не ворушись!.. Бачиш, Пік вийшов. Грай, грай: він хоче слухати! Мишеня слухало сумну пісеньку сопілки і ось зовсім забуло про небезпеку. Воно навіть підійшло до блюдечка і почало хлебтати молоко, немов у кімнаті нікого, крім нього, не було. Невдовзі Пік напився так, що почав свистіти. — Чуєш? — тихенько сказала дівчинка братові. — Він співає! Пік опам'ятався лише тоді, коли хлопчик опустив сопілку. І одразу ж побіг за скриню. Але тепер діти знали, як приручити дике мишеня. Вони тихенько грали на сопілці. Пік ходив на середину кімнати, сідав і слухав. А коли він сам починав свистіти, це вже нагадувало справжній концерт.

265

Добрий кінець Незабаром мишеня так звикло до дітей, що всім перестало їх боятися. Воно стало виходити без музики. Дівчинка привчила його навіть брати хліб у неї з рук. Вона сідала на підлогу, а Пік залізав до неї на коліна. Діти зробили йому маленький дерев'яний будиночок з намальованими вікнами і справжніми дверцятами. У цьому будиночку він жив у них на столі. А коли виходив погуляти, то за старою звичкою затикав двері усім, що потрапляло на очі: ганчіркою, зім'ятим папірцем, ватою. Навіть хлопчик, який не дуже полюбляв мишей, прив'язався до Піка. Понад усе йому подобалося, що мишеня їсть і вмивається передніми лапками, мов руками. А сестричка завжди раділа, коли чула його тоненький-тоненький свист. — Він добре співає, — казала вона братові, — він дуже любить музику. їй навіть не спадало на думку, що мишеня співало зовсім не для свого задоволення. Вона ж бо не знала, які небезпечні пригоди пережив маленький Пік і яку важку подорож він здійснив перед тим, як потрапити до них. І як добре, що все так гарно скінчилося. (Переклад А. Філатової)

266

Година запитань і відповідей Тема. Оповідання Яна Грабовського «Рекс» Мета. Познайомити учнів з оповіданням польського письменника Яна Грабовського, називати основні ознаки оповідання як жанру; знаходити у структурі тексту художні описи тварин, пояснювати їх роль у творі; пробуджувати інтерес учнів до тваринного світу; розвивати навички виразного читання і стислого переказу тексту; виховувати любов до природи, спостережливості, дбайливого ставлення до неї. Обладнання. Таблиця складів, карта Європи, таблиця до гри «Знайди пеньок», картини з зображенням вовка. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Сьогодні у нас незвичайний урок Сьогодні ми зробимо ще один крок В країну відому, в країну чудову, Що нас так чекає й збагачує мову. Щоб нам швидше до неї потрапить, Потрібно екзамен кмітливості скласти. Тож сядьте рівненько, стежте уважно, Щоб здогадатись було нам неважко. - Щоб здогадатися у яку країну ми сьогодні потрапимо, потрібно пригадати які країни є нашими сусідами. У одній з цих країн і проживав автор нашого сьогоднішнього, дуже цікавого оповідання. Але перед тим, як почати працювати, давайте підготуємося до роботи. 2. Вправи на вдосконалення читацьких навичок 2.1 Розчитування За таблицею учні читають склади. 1. к ак ок ук ик ік ек єк 2. л ла ло лу ли лі ле лє 3. л ал ол ул ил іл ел єл 4. м ма мо му ми мі ме мє 5. 6. 7.

м н н

ам на ан

ом но он

ум ну ун

им ни ин

їм ні ін

ем не ен

єм не єн

як ля ял мя

юк лю юл мю

ям ня ян

юм ню юн

2.2 Вправа на розвиток уважності Гра «Знайди пеньок»

267

У таблиці записані однакові слова, а серед них таке,що відрізняється тільки однією літерою. Слова показують дітям на кілька секунд. За цей час вони повинні знайти і назвати це слово, тобто «пеньок» ніс гнів носили ніс гнав носили ріс гнів носили ніс гнів косили 3. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми заняття - З давніх-давен тварини живуть поряд з людьми. Про їхню дружбу написано безліч творів. «Мову» звірів, птахів, комах може зрозуміти лише той, хто доброзичливо спостерігає за ними, не втручається в їхнє життя, але в потрібну мить приходить на допомогу. Теплі почуття і бажання більше знати про братів наших менших, оберігати їх, напевно, викличе у тебе сьогоднішній твір. Ви правильно сказали про наші сусідні держави. І в одній з них-у Польщі жив і творив чудовий письменник Ян Грабовський. Покажіть на карті де ця країна. Про кого ми сьогодні будемо читати, дізнайтесь самі відгадавши цю загадку Сірий звір, гострий зір, Він чатує біля нір, Хижий чи ледачий,Спить і здобич бачить. (Вовк) - Сьогодні ми прочитаємо його оповідання «Рекс». Будемо вчитися виразно читати текст, пояснювати роль тварин у нашому житті, висловлювати свою думку щодо прочитаного. 4. Ознайомлення з біографічними даними письменника. Інколи здається: ну що можна сказати нового про звичайних коней, собак, кішок, курей чи овець? Виявляється, дуже багато. Польський письменник Ян Грабовський розповів про своїх улюбленців такі невигадані та незвичайні історії, що почнеш читати і не одірвешся! Його герої часто розмовляють один з одним, жартують, сперечаються. І хоч, ми чудово розуміємо, що тварини насправді розмовляти не вміють, у нас ані на мить не виникає відчуття, що автор це вигадав. У чому ж тут секрет? А в тому, що Ян Грабовський дуже любив тварин. І не лише любив. Він їх вважав друзями, помічниками людини. А ще він дуже любив дітей, які його все життя оточували. Тому твори письменника сповнені невичерпної доброти. Ян Грабовський прожив довге життя. Май-бутній письменник народився в маленькому містечку Рава Мазовецька. За освітою він був інженеромхіміком, але захоплювався й багатьма ІНШИМИ професіями: вивчав історію мистецтв, викладав у гімназії, складав математичні задач-ки, писав путівники по рідному краю, який чудово знав і любив. Та справжнім покликанням Яна Грабовського була література. Тому його книжки "Рекс", 'Пуцек", "Крилата братія", "Улюблений звіри-нець" добрі, 268

мудрі та світлі, їх дуже люблять польські дітлахи, та й не тільки польські, бо твори письменника перекладено багатьма мовами світу. Тепер про нього знатимеш і ти. 5. Вивчення теми заняття 5.1 Читання тексту вчителем - Пофантазуйте! Як можна продовжити це оповідання? 5.2 Словникова робота. Поясніть, як ви розумієте значення слів: бовкнув (сказав, проговорився), пожитки ( речі, гостинці, клунки), лемент (крик, гамір), прожогом (дуже швидко). 5.3 Читання казки учнями (ланцюжком) 5.4 Аналіз змісту з елементами вибіркового читання. - Як вовк потрапив у людську оселю? - За що люди полюбили його? - Які повадки хижої тварини проявилися в Рекса? - Прочитайте, як господар провчив вовка, за те, що він ловив курей? - Чому саме вміння бути вірним другом згубило Рекса? Зачитайте. 5.5 Хвилинка – цікавинка Своєю зовнішністю звичайний, або сірий вовк, на перший погляд, нагадує великою сильного собаку. Проте його дуже легко впізнати за властивими лише вовкам ознаками. У нього широколоба голова з масивною видовженою мордою, могутні ікла. Хвіст завжди тримає опущеним. Гострі вуха або стирчать догори, або притиснуті назад і ніколи не згинаються вниз, як у собак. У багатьох, певне, склалося враження, що вовк — могутній цар усього тваринного світу України і сильнішого звіра за нього немає. Він на всіх нападає (навіть на ведмедя), усі його бояться. Кожна тварина, зачувши дух сіроманця, прожогом утікає світ за очі. Але ні. Є в природі і той, кого вовк боїться дужче за мисливця. Це орелберкут, найбільший хижий птах. - Подивіться на дошку, я покажу вам картини із зображенням вовка. - Чим він тут відрізняється від звичайного собаки? 5.6 Розвиток зв’язного мовлення 1 група 2 група Розказати, якою ви уявляєте дівчинку Крисю, Розказати,яким ви уявляєте двір, в якому яка у неї вдача,зовнішній вигляд. жили господарі і Рекс. 6.Узагальнення й систематизація знань - Чи погоджуєтеся ви з думкою, що домівка диких тварин – ліс? Обґрунтуйте свої міркування. 269

- Прочитавши це оповідання, чи зрозуміли ви, які стосунки мають бути у людини з живою природою? 7. Підсумок заняття - Що повчального для вас у цьому оповіданні? - Які почуття викликає у вас така кінцівка твору? - Чи справді таке може статися у реальному житті? Завдання ерудитам. Прочитайте самостійно ще й інші твори Яна Грабовського про дітей і тварин, які сповнені невичерпною добротою і незвичайними історіями. Це оповідання про овечку «Мітка», « Чорний півень».

270

Додаток

РЕКС Було це кілька років тому. Довелося мені заночувати у лісовій сторожці. Господарі були дуже милі люди. Ми забалакались до пізньої ночі. І сам не знаю як, бовкнув я, що був би не проти мати вовка, справжнього вовка, просто з лісу. Звичайно, коли я вранці сідав за кермо машини, я й думати про це забув. їду. Трясе мене на битій дорозі так, що душу вивертає. Проїхав кілометрів із сорок і раптом чую позаду, за спиною, наче дитячий плач. Обертаюсь. Лежить на задньому сидінні купа різних пожитків, але дитини там, ясна річ, нема. "Примарилося, мабуть", — думаю, їду далі. І тут знову чую слабенький писк. Помилитися я не міг. Зупиняюсь, відкриваю задні дверцята, зазираю в усі кошики й бачу: з-під якогось вузлика дивиться на мене чиясь зарюмсана мордочка. Хапаю — і витягую клумачок із ведмежого хутра! А з нього перелякано дивляться на мене два ґудзики. Невже вовченя? "Отакої!" — думаю. Здається, гостинні господарі зробили мені приємний сюрприз. Ну що тут поробиш! Вовченя виявилося дуже лагідним. Я поклав його поруч себе на сидіння, їдемо далі. Заїхали на хутір, напилися молока. Все чудово. Тільки вночі — скандал! Про те, аби вовченяті спати десь, окрім як зі мною в ліжку, не могло бути й мови! Інакше зчинявся такий лемент! Не знаю, чи змогли б ви лишатися байдужими до сліз сироти, в якого немає нікого, крім вас. Я виявився нездатним на таку жорстокість. Отож з тієї самої ночі я був змушений спати в одному ліжку з вовком. Справжнім сірим вовком! І якщо мене не спіткала доля бабусі Червоної Шапочки, то тільки тому, що мій сірий вовк прекрасно вміщався у мене під пахвою. А голову завжди клав на подушку. Мій Рекс — так ми назвали вовченя — був і пізніше, коли подорослішав, найлагіднішою істотою в світі. Полюбляв лизатися, пеститися більше за будь-яке цуценя. Щоправда, була єдина прикрість, яку мені завдавав Рекс, — він неймовірно швидко дійшов висновку, що я в порівнянні з Крисею просто нудний старий. І всю свою любов віддав моїй маленькій племінниці, її він любив, а мене лише поважав. З нашими дворовими собаками вовченя жило в мирі і злагоді. Як і вони, Рекс діставав прочуханки від Імки, кішки, суворої виховательки усіх наших цуценят. Та й в інших випадках його доля нічим не відрізнялася від долі будь-якого цуценяти, яке проживало свою собачу молодість на нашому дворі. А зовні Рекс так нагадував собаку, що я не дуже вірив у його дике лісове походження і кровожерні інстинкти. Різнилося наше вовченя від цуценят хіба тим, що було страшенно худим. .Просто соромно було його людям показувати. Хтось міг би подумати, що ми моримо бідолашку голодом. А Рекс наш лопав стільки, що й словами передати не можна. Чотири дорослі собаки не впоралися б із тим, що наш вовк з'їдав сам-один! У цьому ранньому віці він не зробив нічого, що засвідчувало б його вовчу вдачу. Задушив курку? Велике діло! Таке трапляється і з породистими псами. Тільки моє вовченя розпочинало полювання трохи іншим засобом. Цуценята, як ви самі знаєте, ганяються за куркою з вереском і гавканням. Більше гамору і пустощів, ніж самої справи. Якщо курка і загине, то через свою незграбність та необачність. Рекс, навпаки, зовсім не ганявся за куркою. Він нападав на неї зненацька. Підкрався, задушив і злопав. Просто з пір'ям. І це якра з нам не подобалося. 271

Ми вирішили, що тепер куркам краще не виходити з курника. Нам здавалося, що цим ми врятуємо їх від сірого розбійника. Але це не допомогло. Виявилося, що Рекс, особливо тоді, коли йому здається, що його ніхто не бачить, здатний годинами дивитися в курник крізь решітку. Він сидів, мов прив'язаний, не зводячи з курей зірких очей, сидів день за днем. Якось взимку вовк прожогом стрибнув на дах сарая, перемахнув через огорожу і, перш ніж я встиг вибігти надвір, передушив усіх курей. Всіх до одної! Як ви можете здогадатися, я схопив перше, що потрапило під руку, і кинувся на місце злочину. Рекс забився в куток, зиркаючи на мене зеленими від жаху очима, і клацав зубами, мов у лихоманці. На цілий день я зачинив його в порожньому курнику, аби провчити. І за цілий день він жодного разу не поворухнувся, не вийшов з кутка, тільки поводив за мною очманілими очима І клацав зубами. Цього вечора він вперше в житті завив. Виття починалося довгим "Ооо! Ууу!" і закінчувалося коротким "Ох!". Я не знаю вовчої мови, а тому не можу з повною впевненістю стверджувати, що саме означало це виття. Але все-таки мені здається, що вовк кликав на допомогу. На вовчій мові цей поклик скоріше за все означав: "Крисю! Крисю!" Адже і пізніше Рекс завжди заводив своє "Ооо! Ууу! Ох!", коли його маленької господині не було поруч нього. Крися зрозуміла поклик вовка інакше. Вона запевняла мене, що Рекс дає урочисту обіцянку виправитись. Вовк вийшов із курника зовсім іншим. В усякому разі наші кури з того часу були у повній безпеці. Вони могли походжати перед самим вовчим носом, зовсім не остерігаючись. Інакше зрозуміли це перше вовче слово міські собаки. Всі вони — маленькі, великі, кошлаті або короткошерсті, — одним словом, всі, у кого були чотири лапи, хвіст і собаче серце в грудях, негайно вибігли надвір або на вулицю, і все наше містечко сповнилося в цю ніч лютим, оглушливим гавкотом та жахливим виттям. З цієї хвилини я вже не сумнівався, що Рекс — справжній сірий вовк. Рекс ріс, гарнішав, наливався силою. Був він, втім, як і раніше, лагідний, милий, слухняний. І, мабуть, трохи боязкий. Від чужих собак тримався на чималій відстані. По вулиці біг своєю вовчою риссю, завжди близько до стін будинків, немов не хотів комусь потрапити на очі. Людей не боявся, але панібратства не терпів. Натомість обожнював дітей. Він дозволяв їм робити з собою що завгодно. Наша сусідка, маленька Труда, уявіть собі, навіть їздила на ньому верхи і запрягала його в маленьку коляску. Умів він також бути вірним другом. І це якраз його й згубило. Неподалік від нас жив доберман. Теж Рекс, тезко нашого вовка. Пес цей був злий і дурний. Цілими днями він гавкав невідомо на кого. Із собаками не вмів ужитися — постійно влаштовував безглузді бійки. І, оскільки він був боягуз, нападав лише на тих собак, яких міг звалити одним ударом лапи. Одного разу Рекс-доберман ні сіло ні впало налетів на нашого фокса Чалу — крихітку у порівнянні з ним. Це помітив вовк. І перш ніж я встиг втрутитися, доберман уже лежав на землі з перегризеним горлом. Скандал вийшов страшенний. Доберман виявився дуже цінним псом. Він, як запевняли господарі, мішками збирав медалі на собачих виставках. Словом, мені довелося дуже, дуже добре заплатити за насильницьку смерть цього собачого аристократа. 272

І якби Рекс на цьому заспокоївся! Де там! У мого вовка раптом прорізався войовничий дух. Після перемоги над доберманом, він завів звичай кидатися на кожного великого сильного собаку і душити його в одну мить. Я ж кожного разу був змушений платити господарям такі гроші, що незабаром мені залишилося б одне — піти з торбою... Довелося посадити Рекса на ланцюг — іншого виходу не було. Вовк вив дні і ночі, як скажений. Ми вирішили, що вовка треба віддати. Але к уди? В зо о ло гічний са д? Кр и ся і чут и не хотіла про те, щоб приректи свого улюбленця на вічне ув'язнення. Але тут я згадав, що поблизу Білостока живе один мій далекий родич. Він мешкає сам-один. Тримає в себе цілий звіринець і давно вже кличе нас у гості. Я й написав, що збираюся не вдо вз і йо го відвіда ти і хот ів би взяти з собою Рекса. Крися, хоча й дуже не любила писати листи, на цей раз, проте, списала цілу сторінку, нахвалюючи нашого вовка. Не можу ручатися, але мені здається, що у чорнильних плямах, що вкрили цю сторінку, були винні не перо і чорнило, а сльози, гіркі сльози. Тому що Крися гіркими слізьми оплакувала розставання із другом. Ви ж її розумієте, чи не так? Нарешті прийшла відповідь: родич погодився взяти Рекса до себе. Поїхали ми. Дорогою вовк веде себе чудово, що викликає загальне захоплення. Він дозволяє себе пестити, з усіма ввічливий. Усі його хвалять. І від цих похвал у Крисі очі знову наливаються сльозами. Хай той, хто без суму розлучається із другом, кине за це в неї камінь! Вибачайте, я хотів сказати — носовичок... Приїхали. Спочатку вовк тримається несміливо, бочком. Місцеві собаки на нього гарчать. Однак потроху стосунки поліпшились. Через тиждень вже все складається якнайкраще. Рекс знайшов собі двох нових друзів: маленького таксу Боба, з яким він не розлучався, та сусідського хлопчика Юзика. Ми щасливі, що нашому Рексу на новому місці буде добре. Нарешті збираємося додому. Крися якраз поїхала з кимось попрощатися, а я сиджу в хаті. Рекс, як завжди, коли Крися його залишає, лежить біля хвіртки. Він витягнув передні лапи, поклав на них голову і не зводив очей з дороги, якою, він знає, має повернутися його господиня. Але, мабуть, чекання здалося йому надто довгим. Рекс стурбувався. Час від часу кидався кудись бігти, потім знову вкладався на місце. Чекав, вартував. І, нарешті, подався невідомо куди. Без сумніву, на пошуки Крисі. Пішов — і не повернувся. Чи треба казати, що й зараз, зачувши виття собак у містечку, ми з Крисею перезираємося. Здається нам, що ось-ось почуємо довге, жалісне "Ооо! Ууу! Ох!", і згадуємо нашого вовка. Ми ніколи його не забудемо — адже він жив з нами і любив нас.

Для додаткового самостійного читання МІТКА На протилежному боці вулиці, майже навпроти наших воріт, стояв у садку будиночок, в якому мешкав пан Попельок, листоноша. Він був удівець і виховував двох дочок-близнят — Зосю та Вісю. Дівчатка були такі схожі одна на одну, що я розрізняв їх лише за кольором стрічок, які вони вплітали у свої тоненькі косички. 273

Сестрички були статечні, поважні, говорили мало і завжди одночасно. На прогулянках вони водили за собою на червоній стрічці чорну вівцю, Перлинку. Перлинка була на диво розумна і вірна. Так, принаймні, запевняли обидві сестрички. Маю визнати, що справді чорна овечка ходила за дівчатками слідом; коли її кликали — мекала. Та все-таки це була вівця, її завжди байдужі очі дивилися на світ мляво. Але мені чомусь здавалося, що якраз це найбільше подобалося сестричкамПопелюшкам. — Вона така сумирна! — захоплено говорила Зося. — І така лагідна! — підхоплювала Віся. Ну що ж, чудово! Сестрички та їхня тиха овечка дуже любили одне одного — чого ж іще треба? Якось дівчатка кілька днів не з'являлися на вулиці. Я чув, що Перлинка захворіла. Раптом після обіду сестрички влітають до мене. Личка зарюмсані, оченята повні сліз, а підборіддя так тремтять, що бідолашні й слова не вимовлять. — Що трапилось? — питаю. — Ох, дядечку Яне! — схлипує Зося. — Таке нещастя! — ридає Віся. Я втішаю їх, як умію. Дав по цукерці. Ніякого враження. Дав ще — не допомагає. Тільки коли пригостив їх вишневим варенням, вдалося з'ясувати, в чому справа. Перлинка померла... — Що ж поробиш, любі, — кажу, — тут уже нічим не допоможеш. — А що ж буде з Міткою? — ридає Зося. — А як же Мітка? — шепоче крізь сльози Віся. — Яка ще мітка? — дивуюсь я. — Ніколи від вас не чув ні про яку мітку! Виявилося, що у Перлинки залишилася маленька овечечка, яку назвали Міткою, що ягняті лише три дні і про те, щоб годувати його із соски, не може бути й мови. Одне слово, справи такі кепські, що хоч сідай і собі плач... Сиджу і думаю, як допомогти маленьким зарюмсаним Попелюшкам. І раптом згадав про нашу Чару. Кажу дівчаткам: — Давайте сюди вашу сирітку. Чара — собака добра, вихована, і саме зараз вона годує цуценя. Може, прийме і вашу Мітку у свою родину. Спробуємо! Попелюшки здивовано втупилися у мене. — Нашу Мітку віддати собаці? — образилася Зося. — У собачу халабуду? — пересмикнула плечима Віся. — Або в собачу халабуду, або нічим вам допомогти не зможу, — рішуче відповів я. Дівчатка перезирнулися, подумали, подумали — і, не сказавши ані слова, побігли додому. Незабаром вони повернулися. — Ось вона, — каже Віся і розгортає шматок старої овечої шкури. А там — ягнятко. Ідемо з Міткою до халабуди. Кличу Чару. Виходить. Дивиться мені в очі відданим поглядом, але відчуваю, що вона нервує. "Якщо ти, хазяїне, до мене у важливій справі, кажи швидше. Адже ти знаєш, що у мене малюк і його ані на хвилину не можна залишати без нагляду". 274

Я поклав перед Чарою на землю ягнятко. Воно було таке слабеньке, що не стояло на ніжках. — Це свій! — кажу Чарі. — Свій, люба! "Та як же можна не зглянутись на таке безпомічне створіння!" — відповідають мені чесні собачі очі. Взяла моя Чара обережно ягнятко за шкурку і понесла до себе. Попелюшки заніміли від здивування. А коли прийшли до тями, полізли до халабуди. — Ви вже не втручайтесь! — кажу дівчат кам. — Я гадаю, що Чара сама знає, як вихо дити свою прийомну дочку. Сестрички постояли-постояли перед халабудою і пішли собі. Але з того часу щодня по декілька разів на день дівчатка з'являлися у нашому дворі. Вони приносили з собою який-небудь гостинець для Чари, мовчки клали його в миску і сідали навпочіпки перед халабудою, аби побачити Мітку. Але в халабуді було темно, і ягнятко сиділо десь у кутку. Лише інколи виглядав синок Чари, пухнастий і товстенький, схожий на плюшеве ведмежатко. Сестрички назвали його Кузею. Кузі теж не хотілося вилізати з халабуди. Надворі у цей час було зовсім нецікаво: без кінця періщив дощ, стояв пронизливий холод, як це часто буває ранньою весною. Нарешті визирнуло сонце. Попелюшки саме крутилися біля халабуди. І раптом я чую їхній зойк: — Ось вона! Ось вона! Наша Мітка! Мітка! Дивлюсь, аж через високий поріг важко перевалюється каштановий товстун Кузя. Вивалився, сів, позіхнув і з апетитом чхнув. За ним вискочила Мітка. Стала перед будкою, обтрусилася і — я навіть очі протер від здивування! — раптом сіла на землю, ну точнісінько, як собака. Так, так, уявіть собі! Кузя вирушив подорожувати двором, Мітка — за ним. Вона зупинялася, коли він сідав, пускалася галопом, коли Кузя виривався вперед. Кузя заліз у калюжу — Мітка зачалапала по воді. Змоклий Кузя заплакав, заплакала і Мітка, хоча зовсім не змокла. Дива! Попелюшкам все це дуже не сподобалось. Чому? Насамперед тому, що я заборонив їм брати на руки і Мітку, і Кузю. Що мені, шкода було, чи що? Так, шкода. Шкода малюків. Адже вони ще дуже слабенькі. Один необережний рух — і можна скалічити таку крихітку на все життя. Адже тварини — не іграшки, чи не так? Я все це пояснив сестричкам. Але, мабуть, мої слова їх не переконали. Вони образились і перестали ходити до нас у д'вір. А незабаром поїхали до тітки в село. Я був цьому радий. Чому? Та як би вам сказати... Я все більше переконувався, що Мітка зовсім не схожа на свою матусю Перлинку. Не була вона ані сумирною, ані лагідною. Словом, нічого в ній не нагадувало овечку, тиху і покірну, до якої звикли Попелюшки. Мітка стала схожою на собаку. Остаточно і безповоротно. Ви спитаєте, як таке могло трапитися? А так: Мітка поводилася так само, як собака. Як її названа мати Чара і молочний брат Кузя. Кузя ганяється за курами — Мітка ганяється за курами. Кузі перепадає від білого півня, і Мітці від нього теж дістається на горіхи. Кузя свариться з качками — Мітка відганяє їх від корита з водою. Кузя полює горобців — Мітка ловить метеликів.

275

Спали вони разом у халабуді, разом вирушали на екскурсії до ставка. Бігали по двору, навколо дерев. І однаково , прудко тікали від мітли, що була у важкій руці тітки Катерини. Одне тільки їх розрізняло: їжа. Мітка, щоправда, тицялася носом у собачу миску, але кашу їсти не могла. Натомість Кузя страшенно дивувався, коли бачив, що Мітка скубе траву або жує сіно. Він не міг второпати, як вона може їсти таку гидоту. Якось я купив для Мітки овечих ласощів — шматок кам'яної солі. Поклав його у решето і залишив у дворі. Ну й запрацювала вона язиком, вилизуючи цю сіль! Помітив це Кузя. Загарчав, гавкнув, відштовхнув Мітку і як хапоне сіль зубами! Що з ним зробилося! Почав чхати, пирхати, плюватися, витирати язика об траву. Після того випадку він з відразою дивився на Мітку, коли вона ласувала сіллю. "Зіпсований смак!" — вкотре переконувався песик і йшов від гріха подалі. Не думайте, однак, що у Мітки та Кузі завжди були різні смаки. Валялась у нас на дворі кістка, маслак, геть обгризений та обсмоктаний. М' ясо м т а м і не па х ло — це б ула пр о ст о собача іграшка. І саме через неї одного разу Кузя з Міткою навіть побилися. Після бійки цуценя, скиглячи, сховалося до халабуди, а овечка потім довго бігала по двору з кісткою в зубах... З того часу я вже не дивувався, коли вони вдвох вибігали до воріт і о бгавкували перехожих. Спитаєте: як це? А ось так: Мітка меме кала басом, немов труба. Моя племінниця Крися навчила Кузю служити. Незабаром Мітка теж почала ходити на задніх ніжках, мов балерина. Та ще й "просила" гостинця передніми ніжками навіть старанніше за Кузю, який взагалі був страшенним ледарем і нічого не хотів робити як слід. ...Минуло літо. Попелюшки повернулися із села і того ж самого дня прийшли подивитися, як поживає їхня Мітка. Першим побачив їх Кузя. Кинувся до них, гавкає. За ним — Мітка. Обидва стрибають навколо бідних дівчаток, а ті стоять, не сміючи поворухнутися, і ніяково посміхаються. Вийшов я на цей гамір, дав кожній сес тричці по шматку солі. — Привітайтеся з Міткою, — кажу. Овечка побачила сіль і одразу стала "служити". Просить, перебирає передніми ніжками. Сестрички — ну реготати! — Диви! Як собачка! — заходилися вони від сміху. В той самий день Мітка переселилася до садочка листоноші. Як же добре було їй там, на просторому, порожньому подвір'ї! Коли ж містечком розлетілася звістка про те, що у Попелюшок є вівця, яка вміє "служити", у дворі стало багатолюдне. Адже всім хотілося побачити таке диво. І мої маленькі хазяєчки дуже пишалися тим, що в них вівця — ну зовсім як собака!

ЧОРНИЙ ПІВЕНЬ Ну хто б міг подумати, що за один день — та що я кажу, за яку-небудь годину! — весь усталений порядок на нашому дворі полетить шкереберть? І, головне, через кого? Через звичайного півня. Так, це було для нас повною несподіванкою. Проте факт залишається фактом. 276

Пішов якось я на ринок. День був базарний. Але, слово честі, я не збирався нічого купляти. Я просто хотів подивитися, що люди привезли на продаж. Отож ходжу я повз прилавки: чимось милуюсь, щось помацаю, то з одним, то з другим продавцем перекинуся словом. І раптом бачу присадкувату пані в кумедному капелюшку, яка тримає під пахвою чорного півня. Розміром той з добрячого індика, а очі червоні, як кров. Подивився він на мене дуже уважно і, я сказав би, навіть розумно. Сподобався мені цей погляд. Я обережно поплескав півня по шиї. Він — раз! — і дзьобнув мене за палець. — Купіть півничка! — пропонує пані в капелюшку. Я відмовляюся, кажу, що у мене вдома вже є півень, другий мені, мовляв, ні до чого. Пані робить вигляд, що не чує. Починає нахвалювати півничка на різні лади. Тицяє мені його просто в очі, дмухає йому в пір'я, аби показати, який він жирний. Треба визнати, вміла тітонька забивати баки! Не встиг я оговтатися, як півень уже опинився в мене під пахвою. Біжу з ним додому. Біжу щодуху, тому що моя покупка рветься з рук, мов очманіла. Б'є мене крильми, дзьобає! А вже кричить, а вже кудкудакає — перехожі зупиняються і обертаються. Допер я його так-сяк до своєї хвіртки і пустив у двір. Чорний півень змахнув крильми і кукурікнув. Голос у нього виявився гучний — справжнісінька труба. Він проспівав іще раз. Подряпав лапою Землю — раз, другий. І поважно, не поспішаючи, попрямував двором. На диво красивий, із пір'ям, що переливалося усіма кольорами веселки. Розкішний, багатий хвіст тягнувся за ним по землі. Посеред двору чорний півень зупинився, знову помахав крильми, роздивився навколо, коротко кукурікнув: "Ось я такий!" — доводячи до загального відома, що віднині настав час його панування. Почалося все з нашого півня Біляна. Я не встиг і оком змигнути, як він уже лежав розпластаний на землі. Чорний сидів на ньому і наставляв на добрий розум. Потім зіскочив з бідолахи і взявся за селезня. Так відлупцював, що той ледве міг поворушитися. Тут нагодилася Імка, кішка. Півень — до неї. Кішка — навтікача! Півень — за кішкою. Вони пронеслися двором. Імка стрибнула на паркан, і півень злетів на паркан. Імка — на дах сараю, і півень — на сарай. Ледве-ледве встигла кішка прогнутися у вузеньку щілину між дошками. Півень туди зазирнув та сердито затуркотів: "Пам'ятай, о тут головний я!" — і зіскочив із даху. В одну мить Чапа — фокстер'єр — і Тупі — велика дворняга — сховалися у халабудку і лише рідка звідти визирало чиєсь перелякане око. Милий півничок огледівся — двір був порожній, немовби хтось його добре підмів, — і втретє змахнув крильми. Втретє затято кукурікнув і попрямував просто на мене. "А ти хто такий?" — спитав він, спідлоба втупившись у мене своїми червоними намистинками. І як стрибне мені на голову! Соромно зізнатися, але я дременув до хати не гірше, ніж мій Тупі до халабудки. Відтоді цілих два тижні ніхто з нас не виходив у двір без старої парасольки над головою. Тітка Катерина якось знехтувала цим рятівним засобом, і довелося їй цілу годину ховатися у пральні. А чорний півень — ми назвали його Розбійником — походжав уперед і назад перед дверима пральні розміреними кроками, немов вартовий. Відступити, зняти облогу — цього він і на думці не мав. Бідній Катерині довелося кінець кінцем надіти на голову кошик для білизни і у цьому "шоломі" проскочити на кухню. Про те, щоб хтось чужий з'явився на нашому подвір'ї — не могло бути й мови. Усі справи ми вирішували або на вулиці, або в саду, та й то якомога далі від двору. Адже Розбійник, варто йому було лише почути незнайомий голос, злітав на паркан. І ніколи не можна було передбачити, кого і коли він атакуватиме. Чорний півень не давав нам жодної хвилини спокою. Одне слово — Розбійник! 277

Я навіть, правду кажучи, не дуже дивувався, що тітка Катерина все частіше та настійливіше заводила мову про смачний і корисний бульйон із рисом. У цьому бульйоні, на її думку, Розбійникові було найбільш підходяще місце. Не заперечую, мені було жаль півня, але жити у постійному напруженні — це теж, погодьтеся, не дуже приємно. Отже, я був готовий змиритися з неминучим... Отакі були справи, коли до нас прийшла Едітка, донечка пана Межви, шевця, який відав взуттям усіх мешканців нашого будинку. Я дуже любив маленьку Едітку. Личко в неї було кругле, мов яблучко, на щічках — ямочки. Карі оченята завжди сміялися. А весела вона була, мов той щиглик! І треба ж було такому статися, що я помітив Едітку, коли вона вже була на середині двору! А там Розбійник якраз вів курячий табунець на водопій. Позаду всіх плентався Білян, скинутий із трону курячий король, і вигляд у нього був смиренний та похнюплений, як у найзатурканішої квочки... — Едітко! Стережися чорного півня! — гукнув я з вікна і помчав на виручку, на бігу відкриваючи парасолю. Дивлюсь, Розбійник за своїм звичаєм уже змахнув крильми, кукурікнув і рішуче попрямував назустріч дівчинці. Я завмер: оце кинеться їй в очі, поки добіжу! — Едітко, тікай! — гукаю щосили. А вона спокійнісінько собі присіла, дивиться а Розбійника і сміється-заливається. Сміх у еї був, як дзвіночок, і, бувало, хочеш не хочеш, зарегочеш разом із нею. Дивлюсь, аж півень зупинився. Глянув на дівча червоним лютим оком та несподівано для себе загорлав: "Кукуріку!" Проте в цьому крику не було погрози, скоріше — здивування. Потім Розбійник закудкудакав глухо, немов хтось мостом покотив порожню діжку. І знову боком, боком — до дівчинки. Тут я помітив у її руках окраєць. Бачу, Едітка накришила хліба — і простягує долоньку півневі. Розбійник скоса позирнув, подивився на простягнуту ручку і... мирно склював крихту. Тоді ще, ще... Вигляд у мене був, мабуть, збентежений, і Едітка, глянувши на мене, засміялась. — Я звірів і птахів не боюся, — каже. — Боятися — це найгірше. Гадаю, що мене навіть дикий звір не зачепить. Іди-но сюди, Розбійничку, я ось іще накришила,— кличе вона півня, який тим часом відійшов до курей. І що ви думаєте? Розбійник підійшов до Едітки та ще й дозволив погладити себе по пір'ю. Я — прожогом додому, прихопив жменю крупи. Сідаю навпочіпки біля Едітки і простягаю ці ласощі Розбійнику. Довелося почекати, поки він вирішив піти на контакт і трохи поклював. Але з цієї хвилини у мене з ним налагодилися досить пристойні стосунки. Вдалося навіть помирити з Розбійником тітку Катерину. Відтоді в нашому домі припинилися розмови про курячий бульйон з рисом. Не сподівайтеся, проте, що Розбійник полюбив нас. Де там! Він просто дозволяв нам поруч жити, терпів нас, і тільки. У дворі він, звісно, хазяйнував, як хотів. Чужим не давав зробити ані кроку. Лише для однієї Едітки робив виняток. її він по-своєму, по-півнячому любив і на неї чекав. Інколи, вже надвечір, він бував таким млявим і сонним, що качався вперед-назад, тикався дзьобом у землю. Але варто йому було почути дзвінкий сміх Щиглика, як він спросоння кукурікав хрипким голосом і мчав щодуху до хвіртки або навіть на вулицю, щоб скоріше побачити свою приятельку. Я гадаю, він ще поважав її за хоробрість. Розбійник, що б там про нього не казали, був півнем лицарської вдачі і вмів цінувати мужність. (Переклад А. Філатової)

278

Заняття – марафон

Тема. Джералд Даррел «Цикламенові гаї» Мета. Ознайомити учнів з оповіданням англійського письменника; пробуджувати інтерес учнів до тваринного світу; знаходити у структурі тексту художні описи природи; вчити самостійно визначати головних і другорядних персонажів; складати план до тексту і вміти ним користуватися під час переказу прочитаного; удосконалювати навички виразного і правильного читання; розширювати словниковий запас учнів; виховувати любов до природи і дбайливе ставлення до неї. Обладнання. Маршрутний листок, таблиці до гри «Точно і швидко», « Незвичайна математика», скоромовка, дипломи. Хід заняття 1. Емоційний настрій на заняття Рада знову вас вітати і урок наш розпочати, Будемо навчатись гарно, швидко весело і вправно. - Настрій? - Супер! - Погода? - Клас! - До роботи! Все гаразд! - Діти, у нас сьогодні незвичайне заняття . Воно називається «заняття – марафон». Він відрізняється від звичайного тим, що ми будемо працювати на занятті уявно подорожуючи, але в умовах класного приміщення. Долаючи зупинку за зупинкою, ми будемо вивчати новий матеріал. Давайте ж ознайомимося з нашим маршрутним листком. № Назва зупинки Завдання, які потрібно виконати Підпис з\п нач. станції 1. Помисли! Гра «Точно і швидко. Хто або що? 2.

Порахуй!

Гра «Незвичайна математика»

Поспіши!

Читання скоромовки

Дізнайся!

Читай!

Відповідай!

Ознайомлення з відомостями про тему заняття і автора Прочитати оповідання «Цикламенові гаї» Аналіз змісту твору

Склади і перекажи! Порадій!

Скласти план до тексту і переказати за планом прочитане Отримання дипломів за гарні успіхи на занятті 279

- Вирушаємо у подорож. Будьте дуже уважні і активні, адже в кінці маршруту самі активні учні будуть нагороджені дипломами. Зупинка 1. Помисли! 2. Вправа на формування швидкої реакції на слово Гра «Точно і швидко». Хто або що? Кує - … (зозуля) дзижчить - … Гавкає - …(собака) варить - … Каркає - …(ворона) реве - … Нявчить -…. шипить - …. Зупинка 2. Порахуй! Гра «Незвичайна математика» - Виконайте дії і прочитайте утворений результат. Про – ро + так – к + хи = … (птахи) Зоря – оря + віра – а + і = … (звірі) Кінь – нь – і + ом + ахи = … (комахи) Рибак – бак + бик – к = … (риби) - Яким одним узагальнюючим словом можна назвати усі утворені слова? Зупинка 3. Поспіши! Читання скоромовки на одному мовному видиху. Летів горобець через безверхий хлівець, Ніс четверик гороху без червотоку, Без червоточини, без прачервоточини. Зупинка 4. Дізнайся! 3. Повідомлення теми уроку. Відомості про автора - Сьогодні ми продовжимо читати твори про тварин. Ми ознайомимося з англійським письменником Джеральдом Малколмом Дарреллом і його цікавим оповіданням «Цикламенові гаї». Джеральд Даррелл — відомий англійський зоолог і мандрівник, автор літературних творів, статей, кінофільмів, радіо- та телепередач про природу. Народився він 1925 року в сім'ї інженера в індійському місті Джамшедпур. Екзотична природа Індії справила надзвичайно сильне враження на маленького Джеррі, першим словом якого було "зоопарк". Батько Джеррі помер, коли хлопчикові виповнилося три роки, залишивши дружину з чотирма дітьми. А через кілька років Даррелл й переїхали до Греції на острів Корфу. Протягом шести років Джеррі міг спостерігати життя рослин і тварин на цьому чудовому острові.

280

Захоплення хлопчика природою проявилося в збиранні змій, жаб, птахів та інших тварин. Саме щасливому життю на Корфу була присвячена одна з найпопулярніших книг Дж. Даррелла "Моя сім'я та інші звірі". 1939 року родина переїжджає до Англії. Тут після закінчення коледжу Джеральд Даррелл йде працювати спочатку в зоомагазин, а зго дом — доглядачем тварин у зоопарку. І з того часу Джеральд — учасник експедицій до Африки, Південної Америки, Нової Зеландії, Австралії — він займається відловом тварин для зоопарків. Проте Даррелл мріє створити власний зоосад, у якому б утримувалися тварини, що в природних умовах перебувають на межі вимирання. 1958 року Джеральд Даррелл заснував невеликий зоопарк на острові Джерсі що мав на меті збереження і розмноження диких тварин, які вимирали. Нині Джерсійський зоопарк відомий на весь світ. Протягом усієї своєї діяльності Даррелл пропагував ідею збереження природи, ділився досвідом утримання тварин у неволі. Літературною діяльністю Джеральд Даррелл зайнявся за порадою свого брата, відомого ан-глійського письменника, який запропонував йому писати книгу про свої експедиції. Твори Джеральда Даррелла вирізняють тонкий гумор, цікавий сюжет. Діяльність Джеральда Даррелла як директора зоопарку, письменника-натураліста, зоолога мала надзвичайно велике значення у справі збереження рідкісних видів тварин. Зупинка 5.Читай! 4. Опрацювання твору «Цикламенові гаї» 1) Слухання твору учнями. Перевірка первинного сприймання. - Як вже з самого початку зрозуміло, що події відбуваються не в нашій країні? - Хто розповідає цю історію? 2) Словникова робота. Олива ширяла рвучко Цикламен шпичаками банкнота Озирав навпомацки цуплять Допіру пуцьвірінки моціон Скрекіт вишпетити сіромашки Читання слів луною за вчителем, тоді папівголосне в парі (один одному). - Прочитайте усі дієслова; слова, що відповідають на питання хто? - Чим цікаві слова пуцьвірінки та сіромашки? 4) Читання оповідання учнями мовчки Зупинка 6. Відповідай! Аналіз змісту твору з елементами вибіркового читання. - З якою метою хлопчик взяв сороченят із гнізда? 281

- Як він себе виправдовував? Чи добре так чинити? Як герой ставиться до птахів? - Чому сімя Джеррі так по-різному поставилася до птахів? - Оцініть поведінку мами і дітей? - Назвіть головних і другорядних персонажів. - Чи тримаєте ви вдома якихось тваринок? Як ви їх доглядаєте? Гра «Доведи що …» - Знайдіть і прочитайте рядки з тексту, які доводять що: … пташенята не випали з гнізда; … пуцьвірінки були не дуже привабливі; … хлопчик взяв тільки двох сороченят; … птахи Ларрі не сподобалися. Зупинка 7. Склади і перекажи! Колективне складання плану прочитаного і переказ оповідання за планом ( один або два учні) Зупинка 8. Порадій! 5. Підсумок заняття. Вручення дипломів. - Чи правильно зробив хлопчик, взявши собі двох пташенят? - Що ви зрозуміли прочитавши це оповідання? Як потрібно відноситися до всього живого? - Назвіть головну думку твору? - А зараз самі активні учні отримають дипломи за подолання перешкод під час нашої подорожі. Диплом 1 ступеня Нагороджується … (прізвище, ім’я учня) За участь в уроці – марафоні І за (н. найбільшу кількість правильних відповідей) Бажаємо успіхів у навчанні. Класовод (підпис) (дата) Завдання ерудитам. Прочитайте самостійно продовження розповіді про витівки сорок, щоб зрозуміти, що хлопець справді любив своїх підопічних.

282

Додаток ЦИКЛАМЕНОВІ ГАЇ Неподалік нашої садиби височів укритий травою пагорб з трьома оливковими* гаями нагорі. Я назвав ці гайочки Цикламеновими, бо навесні земля під оливами яскравіла малиновим цвітом цикламенів**, що буяли тут небачено пишно. Того дня після виснажливого полювання собаки простяглися на килимі з цикламенів. Вони лежали на прохолодному ґрунті, напівзаплющивши очі й висолопивши мокрі, тремтячі язики. Я сидів, притулившись спиною до столітнього стовбура оливи, як до спинки крісла, і озирав поля. Удалечині над світлим прямокутником достиглої кукурудзи з'явилася сорока. Вона ширяла над пласкими клаптями полів, рішуче націлившись на вершину пагорба. Наблизившись до мене,сорока тричі прокричала хрипким,приглушеним голосом і стрілою пірнула в гущавину. Запала тиша, відтак з оливняка долинули різкі, пронизливі крики. Вони лунали чимраз гуч ніше, а тоді помалу згасли. І знову я почув застережливий скрекіт сороки, яка випурхнула з густого листя та й полетіла геть. Я слідкував за нею, аж доки вона перетворилась на дрібненьку порошинку, що пливла над кучерявим трикутником виноградинка на обрії. Потім обережно підкрався до дерева, де допіру лунали дивні звуки. Там, високо в гіллі, я розгледів великий, наполовину прихований срібно-зеленим листям клубок хмизу, схожий на застряглий у гілках пухнастий футбольний м'яч. Ледве тамуючи хвилювання, я поліз угору. Собаки обступили стовбур з усіх боків і з цікавістю стежили за мною. З мокрими від хвилювання долонями я пробирався до краю гілки і нарешті опинився біля гнізда серед листя, що тремтіло на вітерці. Це було масивне кубло, великий, глибокий кошик із старанно переплетених хмизинок, усередині вистелений корінцями й землею. Невеличкий вхідний отвір був оторочений гострими шпичаками. Намагаючись не дивитись униз, я простягся на гілці, засунув руку всередину колючого кошика і почав порпатися там. Мої пальці намацали м'яку, тріпотливу грудочку пуху, і з кубла залунали пронизливі зойки. Я обережно обхопив пальцями товсте тепле пташеня й витяг його назовні. Навіть я, з моєю палкою любов'ю до пташні, не міг би назвати його привабливим. У нього був короткий роздутий дзьоб із жовтими складками в кутиках, лиса голова та каламутні очі. Зморшкувата шкіра звисала складками; здавалось, що вона абияк пришпилена до м'яса чорними росточками пір'я. Між худими лапами стирчав великий мішкуватий живіт. Пташа сиділо на моїй долоні і безпорадно сопіл о. Всередині кубла я навпомацки знайшов іще трьох пуцьвірінків, так само бридких, як і перший. Недовго думаючи, я вирішив узяти одну пару собі, а другу лишити матері. Це здавалося мені цілком справедливим, ну справді ж бо, які могли бути в неї претензії? Собі я вибрав найбільшого (він швидко підросте) і найменшого (він сопів так зворушливо), бережно засунув їх за пазуху і почав спускатися вниз. Коли я показав собакам нові здобутки для мого звіринця, вони одразу ж винюхали тут дещо їстівне і заходилися вже гострити зуби на пуцьвірінків. Вишпетивши їх, я показав сороченят Ро-джеру. Він обнюхав малят у своїй звичній манері і враз скочив як опечений, бо пташенята рвучко задерли голови на довгих кощавих шиях, широко розтулили червоні роти і голосно завищали. Дорогою додому я намагався придумати імена моїм новим плеканцям і ще бився над цією проблемою, коли біля будинку побачив автомобіль, з якого виходили мої 283

родичі, навантажені покупками. Тримаючи пуцьвірінків на долонях, я попросив придумати їм гарні імена. Всі миттю обернулись у мій бік, і кожен прореагував посвоєму. — Ой, які гарнюсінькі! — замилувалась Марго. — Чим ти їх годуватимеш? — запитала мама. — Які потвори! — сказав Леслі. — Знову нові звірі? — обурився Ларрі. — Боже мій, містер Джеррі, — бридливо скривився Спіро. — Хто вони такі? Я відповів досить холодно, що це маленькі сороченята і я нікого не прошу висловлювати свою думку про них, а просто хочу, щоб мені допомогли вибрати їм імена. Як їх можна назвати? Але всі були не в тому настрої. — Уявіть лишень! Він забрав бідних крихіток у матері! — сказала Марго. — Сподіваюсь, синку, вони вже вміють їсти самі? — поспитала мама. — Пресвятий Боже! Чого тільки не приносить містер Джеррі, — зауважив Спіро. — Пильнуй, щоб вони не почали красти, — застеріг Леслі. — Красти? — занепокоївся Ларрі. — Я думав, що то тільки галки цуплять усе підряд. — Сороки теж, — запевнив Леслі. — Жахливі злодійки. Ларрі витяг із кишені банкноту і помахав нею над пташенятами. Ті одразу підвели голівки, закрутили шиями і несамовито завищали. Ларрі прудко відскочив убік. — Ти правий, хай їм грець! — збуджено вигукнув він. — Бачив, як вони пнулися вихопити в мене гроші? — Синку, вони просто голодні, — сказала мама. — Ні, мамо. Ви бачили, як вони наскакували на мене? Це гроші їх привабили... Навіть у цьому віці в них проявляються злочинні ін стинкти. Злодюжок не можна тримати в домі. Джеррі, однеси сорок туди, де ти їх узяв. Я із вдаваною простодушністю пояснив, що це неможливо, оскільки вони сироти і без матері пропадуть з голоду. Як я і передбачав, це пояснення миттю привернуло на мій бік маму й Марго. — Неприпустимо, щоб сіромашки загинули голодною смертю, — заявила Марго. — Не розумію, чому їх небезпечно тримати, — сказала мама. — Ви ще пошкодуєте! — скипів Ларрі. — Самі ж наражаєтесь на неприємності. Вони обнишпорять кожен закапелок. Нам доведеться закопати всі наші цінності й поставити скрізь збройну варту. Це просто божевілля. — Не плети казна-що, любий, — заспокоювала його мама. — їх можна тримати в клітці і випускати тільки для моціону*. — Моціону! — палав обуренням Ларрі. — Звичайно, ви назвете це моціоном, коли вони носитимуться по кімнатах із банкнотами в своїх огидних дзьобах. Я клявся і божився, що ніколи, нізащо не дозволю їм красти. Ларрі ладен був спопелити мене очима. Я нагадав, що все-таки сороченят треба якось назвати, але 284

ніхто не міг запропонувати нічого путнього. Всі стояли і дивились на тремтячих, поки що безіменних пуцьвірінків. — Що ти збираєшся робити з цими ви лупками? — запитав Спіро. Крижаним тоном я розтлумачив, що збираюся доглядати їх, і додав, що це не вилупки, а сороки. Ми в ту ж хвилину припинили підшукувати їм імена, і вони обидві так і лишилися для нас просто Сороками.

Для додаткового самостійного читання До того часу, коли пташенята підросли й оперились, Ларрі так звик до них, що геть-чисто забув про їхні буцімто злочинні нахили. Лискучі, невгамовні Сороки сиділи на краєчку плетеного кошика, чимдуж лопотіли крилами і всім своїм виглядом уособлювали невинність. Все йшло добре, поки вони не навчились літати. На перших стадіях навчання Сороки брали розгін на столі, що стояв на веранді, і, відчайдушно махаючи крилами, пролітали в повітрі футів* п'ятнадцять, а тоді важко падали на кам'яні плити. їхня сміливість зростала в міру того, як міцніли крила: невдовзі вони наважилися здійснити свій перший справжній політ навколо будинку. Це було чарівне видовисько. Довгі хвости блищали на сонці, крила зі свистінням розтинали повітря над виноградними лозами. Я гукнув моїх родичів надвір помилуватися пташенятами. Запримітивши глядачів, Сороки наддали швидкості, ганялися одна за одною, підлітали впритул до стіни, після чого переходили у віраж і виконували акробатичні трюки на гілках магнолії. Кінчилось тим, що одна з них, запишавшись від наших аплодисментів, врізалася у виноградну лозу й гепнулась на веранду. Тепер це був уже не сміливий повітряний ас, а нещасний, повержений клубок пір'я, який розкривав рота з жалібним схлипуванням. Я підібрав сороченя й заходився його заспокоювати. Проте, один раз випробувавши силу своїх крил, Сороки хутко освоїли нову територію і почали бешкетувати. Вони дізнались, приміром, що кухня — ідеальне місце для екскурсії, якщо тільки лишатися на порозі й не потикати носа далі. У вітальню та їдальню Сороки не наважувались залітати, коли там був хто-небудь, а з усіх спалень тільки в моїй могли розраховувати на теплий прийом. До мами й Марго птахи також залітали вільно, але там їм невпинно торочили: туди не ходи, того не ро би, і вони починали нудьгувати. Леслі дозволяв їм сідати лише на підвіконня, а після того, як він якось ненароком вистрелив з рушниці, Сороки взагалі забули до нього дорогу. Ця пригода рознервувала їх і, очевидно, збудила туманну підозру, що Леслі замірявся на їхнє життя. Але, ясна річ, понад усе Сорок вабила й інтригувала спальня Ларрі, мабуть, через те, що їм досі ніяк не щастило добре там похазяйнувати. Птахи не встигали навіть торкнутися підвіконня, як наражались на такий шквал обурення, на них сипався такий град всіляких предметів, що вони змушені були чимскоріш відступати у рятівний захисток магнолії. Поведінка Ларрі здавалась їм незрозумілою. Оскільки він так сердиться, зміркували вони, напевне, йому є що ховати, і їхній обов'язок з'ясувати, що ж саме. Сороки терпляче вичікували слушного часу, і от якось пополудні Ларрі пішов на море, а вікно забув зачинити. 285

До повернення Ларрі я навіть не здога дувався, чим зайняті мої Сороки. Я давно вже помітив їхню відсутність, але думав, що вони десь у долині ласують виноградом. Самі Сороки вочевидь добре розуміли, що вскочили в шкоду, бо, звичайно балакливі, тепер вони розбишакували мовчки і (за свідченням Ларрі) по черзі стояли на чатах коло вікна. Піднявшись на пагорб, Ларрі з жахом угледів на підвіконні одну з Сорок і люто закричав на неї. Та подала сигнал тривоги, її товаришка стрімголов вилетіла з кімнати, і обидві чимскоріш пурхнули на високу магнолію, хрипко хихочучи, ніби хлопчиська-школярі, сполошені під час набігу на фруктовий сад. Ларрі увірвався в дім і припустив нагору до своєї кімнати. Розшугнув двері і аж застогнав з болю і досади. Сороки прочесали всю кімнату щонайретельніше, наче досвідчені агенти секретної служби, зайняті розшуками вкрадених документів. Скрізь, мов осіннє листя, були розкидані сторінки рукопису й аркуші чистого паперу, на яких красувались візерунки продзьобаних дірок. Сороки ніколи не могли встояти перед папером. Друкарська машинка апатично стояла на столі, ніби розпотрошена коняка на арені після бою биків, — стрічку висотано, клавіші забруднено пташиним послідом. Увесь килим, ліжко, стіл сніжно біліли від розірваного на клапті паперу. Сороки, мабуть, запідозрили в Ларрі контрабандиста наркотиками і доблесно змагалися з банкою соди, розтрусивши її вміст по шерензі книг, так що ті нагадували тепер засніжений гірський кряж. Стіл, підлога, рукопис, ліжко, а надто подушка були вишукано розмережені зеленими і червоними слідами лапок, немовби кожна пташка перекинула чорнило свого улюбленого кольору і тупцялась по ньому. Пляшку з синім чорнилом, не таким примітним, вони не зачепили. — Це вже остання крапля, — тремтячим голосом вимовив Ларрі. — Безумовно, остання крапля. Або ти вживеш відповідних заходів, або я власноруч повідкручую їм шиї. Я запротестував, що Сороки не винні, їх просто приваблюють різні речі, і вони вже не можуть утриматись. Ці птахи з природи такі. Всі представники воронячого племені, провадив я, захопившись роллю оборонця, надзвичайно допитливі. Вони не розуміють, що чинять зло. — Я не просив читати мені лекції про вороняче плем'я,— грізно просичав Ларрі. — І мене не цікавлять нормальні якості сорок, ані вро джені, ані набуті. Я просто попереджаю тебе, щоб ти вишпурнув їх геть або замкнув у клітці, інакше я роздеру їх на шмаття! Зачувши сварку, всі решта й собі піднялись нагору, щоб з'ясувати, в чому справа. — Пресвятий Боже! Що це ти тут робив, любий? — пролепетала мама, роззираючись по розгромленій кімнаті. — Мамо, я зараз не в тому настрої, щоб відповідати на безглузді запитання. — Це, скоріш усього, Сороки, — пророчим голосом сповістив Леслі. —' Щось украдено? — Ні, нічого не вкрадено, — гірко сказав Ларрі. — Спасибі їм бодай за це. — А який страшний розгардіяш у твоїх паперах, — зауважила Марго. Хвилину Ларрі свердлив її очима, важко дихаючи. — Дивовижна стриманість вислову, — видушив він нарешті. — Ти завжди маєш напохваті якусь принагідну банальність, коли йдеться про катастрофу. 286

— Можна було б обійтись без брутальностей, — образилась Марго. — Ларрі не хотів грубіянити, доню, — невпевнено мовила мама. — Природно, що він засмучений. — Засмучений? Засмучений? Ці мерзенні кровопивці вдерлися сюди, мов банда критиків, бешкетують тут, знущаються з мого рукопису, ще навіть не закінченого, а ви кажете, що я засмучений? — Мені страшенно прикро, синку, — мама силкувалась підшукати потрібні слова. — Але ж вони ненавмисне. Якщо вже на те пішло, вони просто нічого не тямлять... Це всього-на-всього птахи. — Прошу вас, облиште, — лютився Ларрі. — Я допіру прослухав одну лекцію на тему: "Добро і зло у сприйманні ворон". Це просто неподоб ство, як у нас у сім'ї панькаються з тваринами! Ну от що, повторюю: якщо ви зараз же не вживете рішучих заходів, я самотужки розправ люсь з оцими звірюками. У Ларрі був такий вигляд, що Сорок, звісно, треба було сховати від гріха подалі. Я заманив їх сирим яйцем до своєї спальні і замкнув у кошику. ...Сороки аж нетямились від обурення, коли їх посадили під замок, дарма що в простору зручну клітку. З їхньою непогамовною допитливістю їм було важко пережити втрату можливості розвідувати й коментувати щоденні події. Поле зору скрекотух обмежувалося нині фасадом будинку, і, якщо якісь пригоди траплялись у затиллі особняка, вони прямо-таки шаленіли, збуджено скрекотіли, гасали без упину по клітці й просовували голови крізь дротини, силкуючись узнати, в чім річ. Прикуті до одного місця, Сороки могли тепер присвятити безліч часу навчанню, тобто ґрунтовно вивчати грецьку та англійську мови, а також майстерно імітувати природні звуки. За блискавично короткий строк птахи навчились гукати всіх членів нашої сім'ї на ім'я і з дивовижною підступністю розігрували Спіро. Дочекавшись, доки він сяде за кермо і трохи з'їде вниз крутосхилом, Сороки шугали в куток клітки й верещали: "Спіро!.. Спіро!.. Спіро!..", змушуючи його гальмувати і розвертати машину, щоб довідатись, хто з нас його кликав. Вони щиросердо від душі забавлялись, карбуючи команди "Йди геть!" і "До мене!" без паузи, на одному диханні то по-грецькому, то по-англійському, остаточно збиваючи з пантелику собак. Була ще одна витівка, що безмірно їх розважала: вони піддурювали бідних, горопашних курчат, які цілоденно длубалися в землі під оливковими деревами. Вряди-годи з дверей кухні вигулькувала служниця й видавала серію пискливих зойків упереміж з якимось чудернацьким гиканням. Це був сигнал годівлі, і всі кури, ніби за помахом чарівної палички, збігалися до кухняних дверей. Тільки-но Сороки опанували цей заклик, вони почали з насолодою знущатися з бідних квочок. Як правило, пустунки подавали свій сигнал у найнезручніший час, коли курчата, доклавши неймовірних зусиль, з метушливим кудкудаканням вмощувались нарешті на сідала в чагарниках, або коли вони розморено куняли в затінку кущів ополудні. Отоді-то Сороки й заходжувались кликати їх на годівлю. Одна з них копіювала пискливі вигуки служниці, а друга — гикання. Кури знервовано роззиралися довкола, кожна вичікувала, доки хто-небудь ще подасть ознаки життя. Тоді Сороки кричали знову, зазивніше й напосідливіше. Аж ось котрась слабохарактерна курка, не така стримана, як решта, з квоктанням зривається на ноги й вистрибом мчить до клітки. Всі інші її одноплемінниці мерщій припускають за нею, квокчучи й ляпаючи крилами. Підлетівши до дротин клітки, вони штурхаються, наступають одна одній на лапи, квокчуть, клюються, а потім стоять очманілі й тупо глипають на клітку, де елегантні Сороки у своїх гладеньких 287

інорно-білих костюмах глузливо позирали на них. г Сороки симпатизували собакам, хоча не мигали нагоди подражнити і їх. Особливо їм подобався Роджер, який частенько навідувався до них у гості. Нашорошивши вуха, він лежав коло металевої сітки, а Сороки сідали долі всередині клітки майже поруч з його носом і заводили з ним теревені приглушеними, хрипкими голосами, раз у раз заходячись грубим реготом так, ніби розповідали йому анекдоти. Птахи ніколи не дражнили Роджера так настирливо, як двох цуценят, і ніколи не намагалися принадити улесливим туркотінням ближче до сітки, де його можна було ляснути крилом або потягнути за хвіст, що вони часто-густо виробляли з В'юном та Нехлюєм. Того дня влаштувати вечірку ми вирішили зовсім несподівано, з доброго дива, просто нам так забаглося. Це означало, що треба готувати цілі гори частування, тож мама чаклувала на кухні з ранку до вечора. До підготовки всі взялися заздалегідь і з таким ентузіазмом, що напередодні всі буквально падали з ніг, перевтомлені й роздратовані. Проте цього разу святковий вечір був приречений на провал, бо ним майже повністю заволоділи звірі. За кілька днів до того мені пощастило впіймати водяну черепаху, яку я назвав Старим Шльопом. Збагативши свій звіринець таким цар-ственим експонатом, я задумав урочисто відзначити пам'ятну подію. Найліпше, вирішив я, перебудувати черепаший ставок, функцію якого дотепер виконували старі ночви. На мій погляд, це було надто простецьке помешкання для такої персони,як Старий Шльоп. Я роздобув великий прямокутний резервуар з каменю (колись у ньому зберігали оливкову олію) і прикрасив його валунцями, баговинням та піском. Оформлення вийшло дуже натуральним і, здається, припало до вподоби черепахам та водяним вужам. Події того дня бурхливо розгорталися з самого ранку. Після снідання я чистив клітку та годував Сорок. Ось-ось могли з'явитися перші гості. Я підійшов до свого впорядкованого ставка з золотими рибками і раптом із жахом побачив, що хтось виставив банку з вужами на осоння. Мляві, перегріті сонцем плазуни лежали на поверхні води. В першу мить я навіть злякався, що вони вже здохли. Ясна річ — тільки невідкладна допомога могла врятувати їх. Схопивши банку, я метнувся в дім. Мама була на кухні. Я розповів про халепу і додав, що єдиний рятунок для вужів — це тривале перебування в прохолодній воді. Чи можна помістити їх у ванну на годинку? — Так, синку. Гадаю, це допоможе. А проте, все ж таки попитай, чи нікому зараз не потрібна ванна. І не забудь потім зробити дезинфекцію, добре? Я наповнив ванну чудовою прохолодною водою і обережно опустив туди вужів. За кілька хвилин вони почали проявляти виразні ознаки життя. Зрадівши, я лишив їх відмокати, а сам пішов нагору перевдягатись. На зворотному шляху я завернув на веранду, щоб оцінити стіл, накритий у тіні виноградного листя. І уздрів таку картину: в центрі столу, на дуже гарній вазі з квітами сиділи Сороки, злегка похитуючись туди-сюди. Кров захолола мені в жилах. Ножі й виделки були розкидані, вершкове масло порозмазуване по тарілках, і масні відбитки пташиних лапок розбігались по всій скатерці. Перець та сіль досить ефектно оздоблювали уламки розбитої соусниці з гострим соусом. І на довершення всього незрівнянні Сороки перекинули на святковий стіл глечик з водою. Але щось явно підозріле в поведінці злочинниць насторожило мене. Замість найскоріше дременути геть, вони сиділи серед знівечених квітів, ритмічно погойдуючись та обмінюючись благодушними зауваженнями. Очі в них палали нездоровим вогнем. Одна з Сорок, з квіткою в дзьобі, втупила в мене закоханий погляд, тоді хиткими кроками продибала по столу і, втративши рівновагу, важко гепнулась додолу. Та товаришка хрипло хихикнула, засунула голову під крило й солодко задрімала. Мене спантеличила така загадкова поведінка птахів. Коли раптом я завважив на підлозі розбиту пляшку пива. Ага, он воно що: Сороки влаштували тут собі власну гулянку і впилися до очманіння. 288

Доволі легко я зловив їх, хоч та, яка лишилась на столі, зробила спробу заховатись під масною серветкою, вдаючи, що її там нема. Доки я стояв, тримаючи Сорок і міркуючи, чи не можна як-небудь тихцем сунути їх назад у клітку, а потім зробити вигляд, буцімто ти нічого не знаєш, на веранду ввійшла мама з соусницею в руках. Заскочений, сказати б, на гарячому, я вже не міг звернути все на різкий порив вітру, або на пацюків, або придумати ще якусь вірогідну причину розгардіяшу. Отже, нам з Сороками доведеться відповідати за все. — Але ж, синку, слід було щільніше зачиняти дверцята клітки,— жалібно промовила мама. — Ти ж знаєш, які вони. Ну нічого, це просто випадковий недогляд. І потім, що з них візьмеш, коли вони п'яні. Як я й передбачав, наш ручний альбатрос Алеко теж скористався слушною нагодою і накивав п'ятами. Посадивши захмелілих Сорок у їхню половину клітки, я гарненько вишпетив їх. А вони з п'яною агресивністю накинулись на мій черевик і затіяли бійку за шнурок. Я зачинив їх у клітці, а сам пішов розшукувати Алеко. Никав по всіх закапелках, в саду і в хаті, але він мов у воду канув. "Мабуть, полетів до моря освіжитись", — подумав я, радіючи, що бодай цей не плутатиметься у всіх під ногами. Тим часом прибули перші гості. Їх було запрошено на веранду. Я приєднався до них, і евдовзі ми вже вели дружню бесіду. Трохи годом я здивовано угледів, як з оливкових гаїв рушницею під пахвою вийшов Леслі, несучи ювну сітку бекасів і величенького зайця. Я зовім забув, що він удосвіта подався на полювання, ^одіваючись настріляти ранніх вальдшнепів. Леслі пішов переодягтися, а ми з гостями Гомоніли собі далі. Раптом звідкілясь із глибини будинку до нас долинув моторошний рев. — Що ж там таке скоїлося з Леслі? — спитала мама. Вона недовго чекала відповіді на своє запитання, бо Леслі тут-таки з'явився на веранді, Прикритий тільки маленьким рушником. — Джеррі! — загорлав він, наливаючись кров'ю від гніву. — Де цей хлопчисько? — Ну-ну, тихше, синку, — заспокійливо, сказала мама. — Що трапилось? — Змії, — прогарчав Леслі. — Цей капосний хлопець набив трикляту ванну чортовими зміюками! — Синку, слідкуй за мовою! — автоматично зауважила мама. — Накинь що-небудь, бо застудишся. Це я винна, я порадила Джеррі покласти їх туди, — винувато продовжувала вона і, відчу-іаючи, що гостям треба дати якесь роз'яснення, іодала: — У них був сонячний удар, у бідолашок. — Ну, це вже занадто! — вигукнув Ларрі. — Я волію знати, коли він прибере тих га-,юк! — просичав Леслі. — Зможу я викупатись, и ні? — Тихше, любі мої. Джеррі, піди й витягни Ізмій із ванни. Кінець кінцем я приніс із кухні каструлю й посадив туди водяних вужів. На веранду я повернувся якраз вчасно, щоб почути, як Ларрі виливає душу перед гостями: — Запевняю вас, цей дім смертельно небезпечний. В кожній шпарині, в кожній нишпорці чаїться хижа звірина, ладна щомиті стрибнути на вас. Просто незбагненно, як я досі не зробився калікою на все життя. Тут не вільно, наприклад, запалити сигарету. Здавалось би, така буденна, безневинна дія, але й вона таїть в собі загрозу. Не шанується навіть недоторканність моєї спальні. Спочатку мене атакувала скорпіониха, бридка звірюка, яка розсівала повсюди отруту і своїх виплодків. Потім мою кімнату сплюндрували сороки. Нині, як бачите, у нас змії у ванні, а довкола будинку гасає величезна зграя деренчливих альбатросів. - Ларрі, синку, ти занадто згущуєш фарби, -сказала мама, всміхаючись гостям. — Я думаю, стіл уже накритий; може,.перейдемо туди? 289

Всі рушили до столу. Гостям вказали їхні місця, всі порозсаджувалися і стали усміхатися один одному. Наступної миті двоє з гостей зарепетували і злетіли зі своїх стільців, мов ракети. — О Господи, що ж іще сталося? — стрепенулась мама. — Мабуть, знову скорпіони, — мугикнув Ларрі. — Щось мене вкусило... вкусило за ногу! — Ну от, маєте! — тріумфував Ларрі. — Що я вам казав? Не здивуюсь, якщо під столом виявиться парочка ведмедів. Єдиний, хто не втратив самовладання перед лицем прихованої небезпеки, був Теодор. Він спокійно підняв скатертину і зазирнув під стіл. — Здається, це... якийсь птах. Великий чорно-білий птах. — Це альбатрос! — пожвавішав Ларрі. — Не ворушіться... Сидіть спокійно, якщо не хочете, щоб вам відтяли ногу до коліна. Такі слова, зрозуміло, не сприяли відновленню спокою. Гості, всі як один, підхопились і вийшли з-за столу. Алеко видав з-під скатертини довгий загрозливий крик. Чи був це острах втратити здобич, чи протест проти метушні, важко сказати. — Джеррі, негайно злови цього птаха! — командував Ларрі з безпечної відстані. — Справді, синку, — згодилась мама. — Посади його краще в клітку. Я обережно підняв край скатерки. Алеко чинно розсівся під столом, і свердлив мене лихими жовтими очима, а коли я простягнув руку до нього, він розправив крила й зловісно клацнув дзьобом. Алеко явно не мав настрою до жартів. Я взяв серветку і почав водити нею перед його дзьобом. Нарешті мені вдалося його схопити. І, хоч як він пручався, я витягнув його з-під столу, зв'язав крила і відніс у клітку. Коли я, запарений і скуйовджений, вертався на веранду, навздогін мені неслись прокляття й погрози Алеко. ...Літо проминуло непомітно. Ми полишали Цикламенові гаї й поверталися до Англії. І от уже спаковано ящики, саквояжі, валізи, змайстровано клітки для птахів та черепах, а собаки в нових нашийниках почувають себе трохи ніяково і мають винуватий вигляд. Останні прогулянки оливковими гаями, останні слізні прощання з численними приятелями. ...Коли пароплав вийшов у відкрите море, чорна туга облягла наші серця і не відпускала до самої Англії. Вгорі, на сітці для багажу, заливались у клітках зяблики, скрекотали Сороки, часом Алеко видавав свій журливий крик. Внизу, біля наших ніг, хропіли собаки. На швейцарському кордоні до вагона увійшов чиновник і перевірив наші паспорти. Він повернув їх мамі разом з невеличким формуляром, без усмішки вклонився і вийшов. По якімсь часі мама глянула на заповнений чиновником бланк і заціпеніла. — Ви тільки подивіться, що він тут написав! — вигукнула вона обурено. — Ну й нахаба! Ларрі зазирнув у бланк і пирхнув. На маленькій картці, в графі "Опис пасажирів", акуратним крупним почерком було виведено: "Мандрівний цирк і штат службовців". — Треба ж таке написати! — все ще гарячкувала мама. — Далебі, яких тільки диваків нема на світі. Поїзд мчав нас до Англії. (Переклад Л. Гончар)

290

Заняття - панорама Тема. Прем Чанд «Зміїний камінь» Мета. Познайомити учнів з оповіданням індійського письменника про цікаве й незвичне у світі природи; вміти пояснювати хто є героями оповідання; висловлювати власні міркування щодо прочитаного; узагальнити та систематизувати знання, здобуті під час вивчення теми «Брати наші менші», заохочувати учнів до читання творів зарубіжних письменників; розвивати навички усного мовлення, кмітливість, винахідливість, уяву; виховання любові до природи, спостережливості, дбайливого ставлення до неї. Обладнання. Таблиця до вправи, на формування уміння слухати і говорити, гри «Доберіть риму», «Читання слів на одному диханні», словникові слова. Хід заняття 1. Емоційний настрій до заняття Всі почули ви дзвінок Він покликав на урок. Кожен з вас приготувався, На перерві постарався. Тож і ми часу не гаймо, Урок наш розпочинаймо. 2. Змістовна й мотиваційна підготовка учнів до сприймання теми. 2.1. Вправа на формування уміння слухати і говорити. — Скоротіть речення послідовно, довільно, але зберігаючи основний зміст. Добути чудовий зміїний камінь надзвичайно тяжко. Добути зміїний камінь надзвичайно тяжко. Добути зміїний камінь тяжко і т. д. 2.2 Гра "Доберіть риму". — Швидко слово називай — Йому риму добирай. пароплав — ..., хащі — ..., листа — ... світлячка — ..., камінець — ... ніч — .... 2.3. Читання слів на одному диханні. світає (вітає) дірка (Ірка) рясний (ясний) цікава (кава) навколо (коло) заглядала (дала) сховалися (овал) звичайна (чай, звичай)

291

— Придивіться уважно до цих слів. У кожному з них заховалися інші слова. Знайдіть їх. 3. Повідомлення теми і мети уроку - Сьогодні ми познайомимося з дуже цікавим оповіданням індійського письменника, про цікаве й незвичне у світі природи. Будемо вчитися аналізувати текст, виділяти ознаки описуваних явищ, подій, висловлювати здогадки щодо можливого розвитку подій. 3.1. Ознайомлення з біографічними даними письменника Видатний індійський письменник Прем Чанд (псевдонім Джанната Рая) народився 1880 року неподалік від старовинного міста Бенареса в родині бідного поштового урядовця. Змалку живучи серед трудового народу, майбутній письменник добре знав його радощі й горе, навчився любити рідну країну та ненавидіти її гнобителів. Першу книжку оповідань Према Чанда 1907 року було публічно спалено англійською владою за антисолоніальне спрямування (Індія тоді була колонією Англії). Проте це не зупинило юнака на обраному ним шляху. Він писав далі, все життя залишаючись переконаним противником колоніалізму. Прем Чанд створив майже триста оповідань, юнад десяток романів, багато творів для дітей. Він був одним із організаторів і першим голово ю Асоціації прогресивних письменників Індії. Помер Прем Чанд 1936 року. 4. Ознайомлення з оповіданням «Зміїний камінь» 4.1. Слухання оповідання, яке читає учитель. - Хто є головним героєм нашого оповідання? - Який подарунок захотів подарувати йому приятель? 4.2. Словникова робота. Вправа на розширення поля читання. Учні читають слова, дивлячись на крапку і намагаючись побачити букви, які поруч з нею. Зазда . легідь Тутеш . ні Пер . ли Світ . ний

о п р о Миго . тить м і н е н е

при

м е т у . нада ш и т ь с я

4.3 Повторне читання твору учнями (вголос). Аналіз змісту 292

Гра «Довідкова служба» - Чому зміїний камінь зацікавив моряка? Що він чув про нього? - З якою метою змія використовує камінь? - Як провідникові вдалося добути камінь? - Що вони дізналися, коли камінь вже був у них? - Від чийого імені ведеться розповідь у творі? 4.4. Вправи на розвиток швидкості читання. Гра «Хто швидше?» - Знайдіть речення, яке починається словами: «пароплав», «деякий», «раптом». - Прочитайте речення, в яких останні слова: «Коломбо», «змію», «світло». - У першому абзаці знайдіть і прочитайте двоскладові слова. (коли, служив, мені, разу і т. д.) - У другому абзаці відшукайте слово, яке має 5 букв і 6 звуків. 5. Узагальнення й систематизація знань Продовження гри «Довідкова служба» - Сьогодні ми прочитали останнє оповідання теми «Брати наші менші». І зараз ми повторимо все, що вивчили на попередніх уроках. Кожен із вас стане учасником конкурсу на кращого знавця європейських творів про тварин. Починаємо наш конкурс. Завдання 1. «Вгадай, з якого твору цей герой?» Маленьке оленятко («Бембі»), дівчинка Крися («Рекс»), риболов («Мишенятко Пік»), каналія («Зміїний камінь»), Джері («Цикламенові гаї»), чайки («Мишенятко Пік»), Ларрі («Цикламенові гаї»). Завдання 2.Літературний диктант Дайте відповідь на запитання. - Як назвали маленьке вовченя, яке дісталося у подарунок проїзжому гостеві? (Рекс) - Як називається камінь, ціна якого дорівнює вартості семи держав? - У яку гру грали Бембі з мамою йшовши лісовою стежкою? - Де взяв Джері сороченят? - Як діти пожартували з мишенятком? Завдання 3. «Чиї це слова?» - Згадайте, з якого оповідання ці слова? - «Вовченя виявилося дуже лагідним». («Рекс») - « Це була справжня корабельна аварія» («Мишенятко Пік») 293

- «Усі олені робили цю стежку» («Бембі») - «Вони обнишпорять кожен закапелок» («Цикламенові гаї») - «Ми просиділи на дереві цілу ніч» («Зміїний камінь») 6. Підсумок заняття - Чи сподобались вам твори цього розділу? Який з них найбільше сподобався і чим саме? Завдання для тих,хто любить читати. Прочитайте оповідання «Слон моті», «Мавпа Мітху» і на наступному занятті поділіться з нами своїми враженнями.

294

Додаток ЗМІЇНИЙ КАМІНЬ Коли я служив на пароплаві, мені одного разу пощастило побувати в Коломбо. Я давно мріяв відвідати його, мені хотілося подивитися на те місце, де нібито жив Равана*. Наш пароплав, вирушивши з Калькутти, прибув у Коломбо на сьомий день. У цьому місті був у мене один приятель. Він працював там на фабриці. Я заздалегідь написав йому листа, у якому повідомив, коли приїду. Мій друг дуже привітно зустрів мене на березі, і ми вирішили, не гаючи часу, оглянути визначні місця Коломбо. Пароплав наш мав стояти в порту кілька днів, тому я взяв у капітана відпустку на чотири доби. Спочатку ми з приятелем вирішили повечеряти. За столом зайшла розмова про тутешні перламутрові черепашки й перли. Мій друг сказав: — Перламутр і перли добувають тут у морі, їх легко можна буде купити. А я хотів би подарувати тобі таку річ, якої ти, мабуть, ще ніколи не бачив. Хоч, правда, ти, можливо, читав про неї в книжках. — Що ж це таке? — здивувався я. — Зміїний камінь, — спокійно відповів він. — Зміїний камінь? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.— Я багато чув про нього. А крім того, він згадується в кількох оповіданнях і ле гендах. Чув я також, що ціна його дорівнює вартості семи держав. Але чи справді цей камінь належить змії? — Так, друже мій, це справжній зміїний камінь. Ось коли ти матимеш його, то сам пересвідчишся. У джунглях Цейлону, — вів далі мій приятель, — є до п'ятдесяти різних видів змій. Але з цих п'ятдесяти видів тільки одна порода носить з собою світний камінь. Таких змій у нас звуть каалія. Правда, звичайно, й те, що добути зміїний камінь надзвичайно тяжко. Але знайти його все-таки можна... Раніше я чув, що змія носить цей світний камінець у себе на голові, однак, як зараз з'ясувалося, це не так. Мій друг пояснив мені: — Камінь змія тримає в роті. — А як же тоді видно світло у зміїній пащі? — спитав я. Мій друг засміявся і сказав: — Коли змії потрібне світло, вона кладе цей камінець на який-небудь чистий, плоский камінь, а сама лягає проти нього. В разі небезпеки змія хапає свій камінець у рот і зникає в нічній темряві. Проте відомо, що змія потім знову приповзає на те саме місце. Така в неї звичка: де змія поклала свій камінець один раз, туди вона приходить знову й знову. Я сказав своїм знайомим, щоб вони обов'язково дали мені знати, коли десь помітять таку змію. Минуло два дні. Третього дня ввечері прийшов мій друг і повідомив: — Ну от, любий, зміїний камінь знайдено! Ходімо! Я швидко зібрався і вийшов з приятелем на вулицю. Там нас чекав якийсь чоловік. Він розповів нам: — Сьогодні я бачив змію з каменем. Вона бавиться ним у лісі. Якщо ви підете туди зі мною зараз же, то зможете добути його. Я радо погодився, і ми з провідником вирушили по зміїний камінь. От і ліс. Деякий час ми йшли в цілковитій темряві, насилу продираючись крізь хащі. Раптом мій провідник зупинився і, показуючи пальцем убік, тихо сказав: — Дивіться, он змія, а перед нею світний камінь! 295

Я глянув туди, куди він, показував. Справді, за якихось двадцять кроків від себе я побачив змію. Вона лежала, високо піднявши голову, а навколо неї все було опромінене. Спочатку я подумав, що світло йде від звичайного лісового світлячка. Але це світло було рівне, а в світлячка, як відомо, воно миготить: то більшає, то меншає, то спалахує, то гасне. Я довго й напружено обмірковував, як би його мені забрати цей камінь. Нарешті, обернувшись до провідника, прошепотів: — Шкода, що ми не захопили з собою руш ниці: пристрілили б змію, і камінь був би наш. — Ніякої потреби в рушниці немає, пане, — спокійно відповів провідник. — Зачекайте мене тут, я скоро повернусь. Сказавши це, він кудись зник і незабаром повернувся, тримаючи щось у руці. — Щ о це у в а с? — сп и т а в я . — Грудка грязюки, — відповів він. — Щ о ви з не ю р о би т им е т е ? — Сидіть тихенько і дивіться, — пошепки відповів він. Провідник тихенько виліз на дерево і знаком запропонував мені зробити те саме. Я теж видерся на віття. Обережно пересуваючись по величезній гілляці, він поповз туди, де внизу світився зміїний камінь, і завмер якраз над ним. Раптом він кинув униз грудку грязюки. Вона впала на камінець, і одразу стало темно. З того, як зашурхотіло в траві і в листі, можна було здогадатися, що стурбована змія метушиться, шукаючи свого каменя. Незабаром шурхіт затих. Я подумав був, що змія поповзла собі геть, і вже почав спускатися, але провідник, схопивши мене за руку, сказав: — Зараз вам не слід злазити на землю — ви можете більше ніколи не повернутися додому. Змія причаїлась і лежить десь тут, поблизу. Ми просиділи на дереві цілу ніч. Як тільки почало сіріти, ми, добре обдивившись, злізли на землю. Мій супутник розгріб гр яз юк у. Під не ю ле жа в зм іїний кам інь. Я не міг опам'ятатися від радощів. — Так,— відповів я,— ми справді добули камінь у змії. Але я й зараз не певен, що це є той самий камінь, ціна якого дорівнює вартості семи держав. Я уважно оглянув прославлений зміїний камінь і переконався, що це не самоцвіт, а уламочок простого каменя, що світиться, коли нагрівається. Змія цілий день тримає камінь у пащі і цим нагріває його. Вночі ж, на полюванні, використовує камінь як принаду. Вона кладе світний камінь перед собою і поїдає всіх комашок і мошку, що збираються на загадкове світло.

Для додаткового самостійного читання СЛОН МОТІ В одного раджі був верховий слон, на ймення Моті. Це був дуже розумний і тямущий слон, але норовистий. Річ у тому, що іноді в слона траплялися припадки дикої люті. У такі хвилини він забував про все на світі і нікого не слухався. Якось під час такого припадку Моті навіть забив свого погонича. Дізнавшись про це, раджа дуже розгнівався. Він перестав їздити на Моті і обернув його на робочого слона. Відтоді Моті став звичайнісіньким носильником. Він перетягував величезні колоди і вантажив кам'яні брили. На ніч Моті приковували міцним ланцюгом під манговим деревом. Годували його лише сухим гіллям. "А я ж був найулюбленішим верховим слоном і став тепер звичайним рабом!" — думав Моті і починав неспокійно метатися й жалісно сурмити. 296

Якось уночі його охопила така жадоба волі, що він перервав залізний ланцюг і втік. Недалеко протікала річка. Моті добре скупався, а вже потім побіг у джунглі. Слуги раджі кинулися наздоганяти його, але Моті в гніві був страшний, і ніхто не насмілився наблизитись до нього. Отак і пішов слон Моті у свої рідні джунглі. У джунглях Моті став шукати інших слонів і незабаром помітив велике стадо. Зрадівши, Моті підійшов до гурту. Але дикі слони, забачивши на шиї в Моті мотузку, а на ногах — уривок ланцюга, відвернулися від нього і не стали ні про що розпитувати. Може, вони думали: "Ти був рабом, нікчемним рабом залишаєшся й тепер. Тобі не місце в джунглях". Моті здивовано стояв на місці, аж поки стадо слонів не зникло з очей. Не знаючи, що його робити, він повернув назад і побіг до палацу раджі. На півдорозі до палацу Моті помітив вершників. Це раджа їхав зі слугами на лови. Слон швидко сховався за скелею. Стояла велика спека. Раджа зліз з коня трохи перепочити. Несподівано з-за скелі вийшов Моті і, голосно сурмлячи, кинувся на нього. Геть переляканий, раджа пустився навтіки і причаївся у маленькій хижці. За кілька секунд Моті був поруч. Він зірвав хоботом покрівлю, шпурнув її на землю і почав топтати ногами. Раджі загрожувала неминуча смерть. Не пам'ятаючи себе від страху, він переліз через стіну і помчав, не розбираючи дороги. Моті топтав покрівлю і примірявся, як би його повалити стіну. Він ударив по ній ногою, і стіна впала. Хіба може глиняна стіна витримати удар розлюченого слона? Не знайшовши раджі, Моті зруйнував хижку і пішов у джунглі. А раджа повернувся додому, і скоро вістуни оголосили всім, що тому, хто спіймає Моті і приведе його живого, раджа дасть у нагороду тисячу монет. Дехто, повабившись на гроші, вирушив у джунглі, щоб зловити Моті, але назад ніхто не повернувся. Останнім погоничем у Моті був Муралі — маленький сміливий хлопчик. Йому було не більше як вісім—дев'ять років. Він давно вже хотів піти в джунглі і привести Моті, але мати щоразу відмовляла хлопчика. Інші теж радили йому не йти. Але Муралі всетаки пішов. Довго він блукав джунглями, але не знайшов слона. Тоді він видерся на високе дерево і став уважно оглядати навкружну місцевість. Через деякий час Муралі побачив, що Моті, нагнувши голову, простує до його дерева. З плавної і тихої ходи було видно, що Моті вгамувався. Коли слон підійшов до дерева, Муралі гукнув: — Моті! Моті! Слонові цей голос .здався знайомим. Він зупинився і глянув угору. Побачивши Муралі, він упізнав його. Це ж був той самий хлопчик, якого він стільки разів садив собі на спину! Моті зрадів зустрічі і замахав хоботом. Муралі зрозумів, що слон почуває свою провину. Хлопчик зліз з дерева і поляскав рукою по хоботу Моті. Потім попросив слона посадити його до себе на спину. Моті обхопив хлопчика хоботом і, як робив колись, посадив собі на шию. Вони вирушили до палацу раджі. Коли Моті підійшов до брами палацу, усі дуже здивувалися, побачивши Муралі на цьому норовистому слоні. Ніхто не насмілювався підійти до Моті. Муралі закричав: — Не бійтеся! Моті став сумирним і нікого не зачепить. Відтоді Моті знову став верховим слоном, а Муралі — його погоничем.

297

МАВПА МІТХУ Ви, мабуть, багато разів бачили вистави з участю мавп. Чого тільки вони не виробляють з наказу дресирувальника. Можливо, ви бачили також і їхні витівки. І, звичайно, знаєте, що вони часто-густо забираються в будинки, хапають одяг, їжу й тікають геть. З цієї розповіді ви ді знаєтеся, що мавпи можуть не тільки пустувати, а й дружити. Недавно в Лакнау приїхав- звіринець. У цьому звіринці були тигри, ведмеді, леопарди та інші дикі звірі. Була там також одна мавпа, на ім'я Мітху. Дітлахи цілими юрбами ходили дивитися на звірів. Найбільше припала їм до вподоби мавпочка Мітху. Разом з іншими до звіринця ходив і хлопчик Гопал. Він бував там^щодня і цілі години просиджував біля Мітху. Його не цікавили ні тигри, ні ведмеді, ні леопарди. Гопал бував у звіринці тільки заради мавпи. Він приносив з дому боби, горох, банани і годував ними Мітху. Мавпа також звикла до Гопала. Вона їла тільки те, що їй приносив хлопчик. Отак вони щиро заприятелювали. Та ось Гопал почув, що звіринець переїжджає до іншого міста. Ця звістка дуже засмутила хлопчика. Він прийшов до матері і, ледве стримуючи сльози, став просити: — Мамо, дай мені пів рупії*, я хочу купити Мітху. Звіринець їде від нас, і я більше її не побачу. Мітху нудьгуватиме без мене й плакатиме. — Синку! Мавпи нікого не люблять,— відповіла мати, — а ще й роблять багато шкоди. Якщо взяти мавпу в дім, вона переб'є весь посуд, попсує всі речі, і нам щодня доведеться вислу ховувати нарікання сусідів. Материні слова не переконали Гопала. Він гірко заплакав, мати дала-таки йому грошей. Начистивши одержану монету до блиску, страшенно радий, хлопчик вирушив купувати Мітху. Гопал підійшов до хазяїна звіринця, показав йому гроші і попросив: — Продайте мені Мітху. Той ще раніше помітив, як Гопал щодня бавився з мавпою, годував її. — Я віддам тобі Мітху, коли ми знову при їдемо сюди, — посміхаючись, відповів він. Вкрай зажурений, хлопчик відійшов від хазяїна звіринця і почав скрізь шукати свою улюбленицю, бо на звичайному місці її сьогодні не було. Він так захопився, що й не зглянувся як опинився поруч з кліткою леопарда. Побачивши біля клітки хлопчика, леопард просунув крізь грати лапу і спробував дістати його. Гопал не помітив цього і підійшов ще ближче. В ту ж мить леопард вчепився пазурами в руку Гопала і потяг до своєї клітки. Але тут, не знати звідки, з'явилась Мітху. Вона вп'ялася своїми гострими зубами в лапу хижака. Леопард відпустив хлопчика і щосили вдарив мавпу. Голосно скрикнувши, Мітху впала на землю. Гопалові стало шкода своєї улюблениці, і він заплакав. Почувши галас, прибігли люди й побачили, як Гопал схилився над пораненою мавпою. Рану Мітху зараз же промили й перев'язали. Незабаром вона опритомніла і так глянула на Гопала, ніби хотіла сказати: "Чого ти ще плачеш? Мені ж полегшало". За кілька днів мавпа зовсім одужала. Гопал щодня приходив до неї і годував її хлібом. 298

Нарешті настав день, коли звіринець мав від'їжджати. Гопал знову засумував. Він стояв біля клітки Мітху і дивився на неї очима, повними сліз. Тут підійшов хазяїн і запитав: — А коли я віддам тобі Мітху, що ти з нею робитимеш? — Я її візьму з собою, бавитимуся з нею, годуватиму її тим, що їстиму сам, — відповів Гопал. — Гаразд. Бери Мітху, і ніяких грошей мені за неї не треба. Не вірячи своєму щастю, Гопал підхопив мавпу на руки і помчав додому. Скоро Мітху скочила на землю і, підстрибуючи, побігла за хлопчиком. По дорозі вони так весело грались і стрибали, що й не помітили, як дійшли додому.

299

Розділ VІІ На вербі груші, а на осиці кислиці. Вірші – небилиці Тема. Едвард Лір «Дід і чайник», «Нове вбрання». Мета. Познайомити учнів з незвичайними творами англійського письменника; вчити практично розрізняти небилицю; називати основну його відмінність від інших творів; вибирати та застосовувати під час читання мовленнєві засоби виразності (тон, темп, гучність, логічний наголос та логічні паузи); удосконалювати навички виразного і правильного читання; виховання відповідальності, працелюбства, організованості. Обладнання. Таблиця розчитування, скоромовка, таблиця до гри «Яке слово заблукало», словникові слова, ілюстрація до твору «Нове вбрання». Хід заняття 1. Емоційний настрій на заняття Схилились голівки до праці мерщій. Ти всі перешкоди здолати зумій! Працюй наполегливо, швидко, старанно, Щоб жодна хвилинка не втратилась марно. 2.Вправи на вдосконалення читацьких навичок. 2.1. Розчитування. Доповнити речення. Ма-ма-ма- ой минула вже … (зима) Оз-оз-оз- утіка від нас … (мороз) На-на-на- надійшла … (весна) Ки-ки-ки- дзюркотять … (струмки) Ва-ва-ва- зеленіє … (трава) Хи-хи-хи- прилітають … (птахи) Ла-ла-ла- квітка … (розцвіла) Ло-ло-ло- сонце … (запекло) 2.2. Робота над скоромовкою. У кухаря Валерика Розварились вареники. Розварились вареники… Варениці у Валерика. Читання у повільному, пришвидшеному та швидкому темпі, тихе й голосне читання. 2.3. Гра «Яке слово заблукало?» Дід, баба, чайник, онучка. (Чайник) Паляниця, панчохи, сорочка, штани.(Паляниця) Млинці, коржики, джем, пальто. (Пальто) Собаки, корови, хлопчиська, свині. (Хлопчиська) 300

3. Повідомлення теми і мети заняття - Наше заняття сьогодні незвичайний. На ньому будуть сміх, жарти, веселощі, посмішки, хороший настрій. А подарує їх нам творчість англійського художникапейзажиста Льюїса Керролла, який є автором віршів-небилиць, з якими ми сьогодні познайомимося. Що ж це за небилиці і де вони беруться, давайте послухаємо уважно. Знаєте, як ще називають небилицю? Побрехенькою і нісенітницею. Здогадуєтеся, чому? Зверніть увагу на назву: небилиця від не буває. Такого, про що розповідає цей твір, не буває. Небилиця — невелике оповідання або вірш розважального змісту, комізм якого будується на алогізмах та каламбурі. Алогізм — це щось позбавлене глузду. А каламбур — дотепна гра слів. Отже, небилиці розповідають про дуже смішне, позбавлене глузду. Навіщо ж складають небилиці? Щоб розвеселити, розсмішити нас. Раніше небилиці були поширеною розвагою молоді. Виконавець небилиць мав бути талановитим оповідачем. Він завжди попереджав своїх слухачів, щоб вони нічого не спростовували в його розповіді. "Слухайте, дівчата! Я вам розкажу, що зі мною колись було, — та тільки цур! — не перебивати і "брешеш" не казати, а то покину розказувати." Веселі словесні розваги мали колись діти та молодь! І, повірте, таке спілкування було куди веселішим та кориснішим для розвитку інтелекту й душі, ніж бездумне просиджування перед телеящиком із американським бойовиком. Читаємо вірші-небилиці у перекладі О. Мокровольського. 3.1. Ознайомлення з творчим і життєвим шляхом поета 1846 року в Лондоні вийшла друком невеличка книжечка смішних віршів і ще смішніших малюнків з незвичайною назвою: "Книжка нісенітниць". Ім'я автора не було зазначене. Книжечка мала успіх, та ще який! Призначалася вона для дітей, але й дорослі читали її з захопленням. Це була подія не лише в дитячій, а й в "дорослій" літературі Англії. "Книжка нісенітниць" одразу ж стала бібліографічною рідкістю, тобто її швидко розкупили, і навіть Британська бібліотека нині не має примірника першого її видання, а мусить задовольнятися третім. Написав її Едвард Лір, відомий на той час дуже небагатьом художникпейзажист і натураліст. Народився він у Лондоні 12 травня 1812 року, а помер 1888 року в СанРемо, в Італії, де прожив останні свої роки. Злидні й хвороби (хронічна астма, бронхіт, неврози, хворе серце) женуть Е. Ліра з місця на місце, з країни в країну. Лікарі йому рекомендують цілковитий спокій, та на всі хвороби Лір знав одні ліки — працю. Звісно, славетний автор веселих нісенітниць-небилиць і відомий художник міг би легко зробити кар'єру в маєтках англійських аристократів чи й при дворі, адже якось йому 301

довелося навіть дати кілька уроків малювання самій королеві Вікторії, проте він раз і назавжди вибрав непевну долю вільного художника. Едвард Лір створив свій художній світ — фантастичний, буйний, веселий. Тож приємного й корисного вам знайомства з Едвардом Ліром! 4. Опрацювання вірша «Дід і чайник» 4.1. Читання вірша вчителем - То чому дідисько залишився жити у чайнику? - Чи може така пригода статися насправді? 4.2. Повторне читання учнями вірша вголос (ланцюжком).Відповіді на запитання - Підготуйтеся до виразного читання. Будьте вмілими виконавцями небилиці: прочитайте її так, ніби переконані, що такі ситуації бувають. - Розкажіть як ви проілюструєте цей веселий вірш. - Чому цей твір – небилиця? 5. Опрацювання вірша «Нове вбрання» 5.1. Самостійне читання вірша учнями (мовчки). - Чому одяг діда був дуже незвичайний? 5.2. Словникова робота Вправа на розширення кута зору. Діти працюють з індивідуальними карточками слів, дібраними з тексту. Жи лет по яс Обно ва на п’яв Пан чохи ум’я ли садо вина допа лися підстри бом зухва лий 5.3. Робота над заголовком - Прочитайте назву твору. Чи вдало автор підібрав її до небилиці? Доведіть свою думку. 5.4. Повторне читання вірша вголос. Аналіз змісту - З чого пошив собі дід одяг? - До чого допалися хлопчиська? А корови? Мавпи? - Чому дід змушений був тікати? - Чим цікава для вас ця небилиця? Чи є в ній щось правдиве? - Розгляньте малюнок художника і доберіть до нього рядки з тексту. (Додаток 2) 6. Вправи на вдосконалення техніки читання 6.1. Знайти найкоротше й найдовше речення. 6.2. Найдовше речення прочитати на одному диханні. 302

6.3.- Я читаю слово, а ви швиденько відшукуєте його у тексті разом з прикметниками. Обнова мавпи Сорочка цапище Котлети свинятина листя пальто 7. Підсумок заняття - Твори якого поета ми сьогодні вивчали? - Чим відрізняються вірші-небилиці від звичайних віршів? - З яким настроєм треба читати небилиці? Для самостійного додаткового читання Льюїс Керролл «Трулюлю і труляля», Еміль Ріу «Фарби», Елізабет Флемінг «Хто в хатині живе?»

303

Додаток

ДІД І ЧАЙНИК Був собі на світі дідисько, Що малим впав у чайник з колиски. Як надбав там горба, Став вилазить, та ба! Так у чайнику й жив той дідисько.

НОВЕ ВБРАННЯ Жив собі дід в королівстві Тесе, Що одяг пошив собі — чудо з чудес! Як тільки пошив, так у нього і вбрався, В чудесній обнові гуляти подався. І треба ж придумати, не поліниться — На голову дід надягнув... паляницю! Із сірих мишей, хвосток до хвосточка, Була в нього сплетена тепла сорочка. Він мав черевики з кролячої шкурки, Панчохи позичив у гуски чи в курки, З котлет відбивних — жилет і штани, А ґудзики з різної садовини. З млинців — оторочене джемом пальто, І пояс — нанизаних коржиків сто, А щоб на усе оте дощ не полився, Нап'яв дід плаща з капустяного листя. Пройшов той дідусь не багато й не мало, Як все звідусіль заревло, закричало! Насунули хмарою звірі й пташки, Ще й (підстрибом, підплигом) злі хлопчаки.. . Ковть! — плащ капустяний дві з'їли корови, І знищили пояс три мавпи здорові, Хлопчиська — пальта три чверті ум'яли, А чверть підібрав цапище зухвалий, І миттю порвали собаки з щенятами Жилет і штани з відбивної свинятини. А поки щенята й собаки втішалися, Хлопчиська до ґудзиків разом допалися. Дід — утікати! Аж дивиться: тьма Свиней величезна суне-суньма.

Для додаткового самостійного читання Льюїс Керролл ТРУЛЮЛЮ І ТРУЛЯЛЯ Трулюлю і Труляля Зійшлися в лютім герці, 304

Бо цей тому чи той цьому Розплющив брязкотельце. Тут саме, чорна, мов та ніч, Ворона пролітала — Герої з ляку врізнобіч — Дали дружненько драла.

Еміль Ріу ФАРБИ — Фарби у мене — веселий розмай! Будь-яку, сину, собі вибирай! — Що змалювати тобі? Поміркуй. — Щось незвичайне мені намалюй! — Ось тобі тут смоляний крокодил... Слон пурпуровий між синіх горил... Ось і верблюди зелених порід... Тату, дібрав ти всі фарби як слід. — Ну, а тепер ти змішай кольори, Казку барвисту для мене створи. Хочу побачить незнану красу: Як одноріг п'є ранкову росу. Елізабет Флемінг ХТО В ХАТИНІ ЖИВЕ? Ні душі у хатині. Хата замкнута нині. Ой, що ж буду робити? З к им же буду я ж ит и? І сказали мені — Мушеня на стіні, І собачка в куточку, І павук на кілочку, І смішне кошенятко, І мале мишенятко, Ще й прудкий тарганисько, Та ще з грубки вогнисько: — Вдома всі, не кричи, Лиш зайди й полічи!

305

Вірші – небилиці Тема. Алан Мілн «Дідунь Джо» Мета. Познайомити учнів з творчістю англійського письменника Алана Мілна та його творчим шляхом; вчити називати основну відмінність віршів-небилиць від інших творів; висловлювати своє ставлення до прочитаного; удосконалювати навички правильного й виразного читання, уміння працювати самостійно; розвивати образну уяву, здатність розрізняти реальність і вигадку. Обладнання. Таблиця до гри «Схожі хвости», таблиця розчитування, таблиця гри «Встав пропущені букви». Хід заняття 1. Емоційний настрій на заняття Пролунав дзвінок. Починаємо урок. Працюватимем старанно, Щоб почути у кінці, Що у нашім третім класі Діти просто молодці. 2. Мовна розминка 2.1. Розвиток мовно-слухової уваги. Гра «Схожі хвости». Учні добирають слова, схожі за звучанням на запропоновані вчителем. М’ячик - …, … (глечик, стільчик, пальчик); Дзвінкий - …, … (легкий, м’який, чіпкий); Говорив - …, … (молотив, колотив, доробив); Візок - …, … (молоток, колобок, чобіток). 2.2. Розчитування. ДІ

ДО

ДУ

ДА

ДІ

ДИ

ДЕ

ДЮ ДЄ

ДЯ

ДЬО

СА СУ

СІ

СИ

СЕ

СЄ

СЮ СЯ

СЬО СО

НА НО

НУ

НЕ

НІ

НИ

НЄ

НЯ

НЮ

НЬО НЬ

АП ОП

УП

ІП

ЕП

ИП

ЇП

ЯП

ЮП

ЄП

СЬ

2.3. Гра «Прочитай слова з пропущеними буквами» ка _ ка со _ ач _ а ві _ ок о _ ру _ ик бу _ иль_ ик цу _ ка _ ке _ ка о_і 3. Актуалізація опорних знань 306

Перевірка знань, з творів, заданих для самостійного читання. - З якими ще авторами небилиць ви познайомились під час читання вдома? - У чому комічність ситуації, зображеної в небилиці «Трулюлю і Траляля»? - Що незвичайного намалював автор у вірші «Фарби»? - Чи розсмішив вас твір Елізабет Флемінг? Чи можна дати відповідь на запитання в назві твору? 4. Повідомлення теми і мети заняття - Сьогодні на занятті ми продовжуємо вивчати вірші-небилиці, але вже іншого англійського письменника під назвою Алан Мілн. Будемо працювати над дуже веселим його твором «Дідунь Джо» 5. Ознайомлення з творчим шляхом поета Англійський письменник Алан Мілн народився в Лондоні. Після закінчення школи навчався в коледжі міста Кембриджа. Ще в дитинстві почав писати вірші, оповідання. Першим твором письменника була пародія на пригоди відомого детектива Шерлока Холмса. Потім — статті, п'єси, казки, детективи, вірші для дітей... Популярністю серед читачів користувалися його поетичні збірки "Коли ми були зовсім маленькими" та "Тепер нам шість". Всесвітньої слави здобула його повість-казка про Вінні-Пуха. Ведмежа ВінніПух, віслючок Іа-Іа, порося П'ятачок, Кролик, Сова — герої казки Алана Мілана. Ці іграшкові звірята жили в хлопчика Крістофера Робіна, єдиного сина письменника, для якого Алан Мілн і написав свою книжку. Очевидно, Вінні-Пух був найулюбленішою іграшкою Крістофера Робіна. Тому він став основним персонажем твору, одним із найулюбленіших героїв для дітей усього світу. 6. Опрацювання вірша-небилиці «Дідунь Джо» 6.1. Слухання вірша, який читає вчитель - Чим приваблював дітей Дідунь Джо? 6.2. Словникова робота Тлумачення малозрозумілих слів. - Прочитайте у правій колонці тлумачення, доберіть до них відповідні слова із лівої колонки. Цурка дуже швидко Обручик дерев’яна палка для гри Вмить дістане Добуде пластмасове кільце 6.3. Читання твору учнями (напівголосно). Відповіді на запитання - Що було у чарівному візку? - Які губи були у Дідуня Джо? А руки і очі? - Яким ви уявили Дідуня Джо? Чи сподобався він вам? 307

- Чи є у творі щось таке, чого бути не може? 6.4. Різновиди читання - Читання «буксиром» у парі з сусідом по парті. Гра «Дочитай рядок до кінця»: «Ще й …», «Все на …», «Чи цукерку …», «Добрі …», «І дарує ..», «Губи …», «А чи …». Гра «Відшукайте рими» Гри - бери легкий - дзвінкий Казка - ласка йому - обійму Добуде - приблуду очі - схочу 7. Узагальнення й систематизація знань - Чому розділ має таку назву? - Які твори називають небилицями, з якою метою вони написані? - Пригадайте авторів і назви прочитаних небилиць. - Які нісенітниці з цих небилиць запам’яталися? Де ви використаєте їх? Для чого? - Хто написав «книжку нісенітниць»? - Яка небилиця вас найбільше розсмішила? Чому? 7.1. Конкурс на кращого виконавця небилиці 8. Підсумок заняття Спробуйте створити свій вірш-небилицю. Для додаткового самостійного читання Джеймс Рівс «Казочка про поросят», «Корівки», Джон Беннет «Кмітливий рибалка».

308

Додаток

Вірші-небилиці ДІДУНЬ ДЖО У Дідуня Джо Губи — літерою "О", Ще й чарівний візок — просто казка: Хочеш битку для гри? Вмить знайдеться — бери! А чи цурку гладеньку? — Будь ласка! Хочеш м'ячика — теж До Дідуня ідеш. Все на світі з візка він добуде: Чи обручик легкий, Чи будильник дзвінкий, Чи цукерку й собачку-приблуду. У Дідуня Джо Губи - літерою "О", Добрі руки й примружені очі. Усміхнуся йому, Пригорнусь, обійму — І дарує мені він, що схочу!

Для додаткового самостійного читання Джеймс Рівс КАЗОЧКА ПРО ПОРОСЯТ Було у Дженні Сат П'ятірко поросят, Але одне втопилося у морі. І стало в Дженні Сат Четвірко поросят, Але одне знялось і — пурх на зорі! Отак у Дженні Сат Вже троє поросят, Та ще одненьке вовчики украли. І ось у Дженні Сат Лиш двоє поросят, Але одне комусь подарували. І вже у Дженні Сат Єдине порося, Але й воно загинуло від грому. Отак у Дженні Сат Не стало поросят, І казочка скінчилася на цьому. 309

КОРІВКИ Якось літньою порою паслись корівки — Не так паслись, як лежали в лузі залюбки. Жуйку жували Та розмовляли, Тільки здіймались боки. — — — —

Тепло як! — ряба сказала. Ах! — сказала біла. Добра паша тут, у лузі. Добре попоїла.

Якось літньою порою паслись корівки — Не так паслись, як лежали в лузі залюбки. Жуйку жували Та розмовляли, Тільки здіймались боки. — Буде дощ,— ряба сказала. — Хай,— сказала біла. — Кляті мухи заїдають. — І мене обсіли. Якось літньою порою паслись корівки — Не так паслись, як лежали в лузі залюбки. Жуйку жували Та розмовляли, Тільки здіймались боки. — — — —

Час іти, — ряба сказала. Ох! — сказала біла. Гарна в нас була розмова. Та погомоніли...

Якось літньою порою паслись корівки — Не так паслись, як лежали в лузі залюбки. Жуйку жували Та розмовляли, Тільки здіймались боки...

Джон Беннетт КМІТЛИВИЙ РИБАЛКА Рибалка у вутлім човні Поплив сміливо в море. Аж раптом — біда: В човні вже.по вуха вода, 310

І ще прибуває — ой, горе! Але зміркував риболов: Попорпавсь в кишені просторій, Ножа нагострив І дірку в днищі зробив, Та й випустив воду всю в море!

311

Заняття - КВК

Підсумкове заняття «Такі вони, діти світу», «Брати наші менші», «На вербі груші, а на осиці кислиці» Тема. Сторінками улюблених книжок Мета. Узагальнити знання учнів з вивчених тем; знати прізвища, імена письменників та назви творів, які найбільше вразили, полюбилися; вміти обґрунтувати свій вибір так, щоб викликати інтерес до улюбленого письменника та його творів у своїх однокласників; розвивати смислову, образну пам'ять, вміння узагальнювати; виховувати інтерес учнів до читання творів зарубіжних письменників. Обладнання.Кросворди, картки «Назви країну», таблиці «Літературна вікторина», «Знайди помилку», схема аналізу твору, карта Європи. Хід змагань 1.Організація класу Розподіл дітей на команди за допомогою лічилочки. 1-ша команда «Кмітливі» 2- га команда «Знайки» Діти в командах самостійно обирають своїх капітанів, учитель тільки тактовно спрямовує цей вибір. У ролі ведучого виступає класовод. До складу журі запрошують учителів, психолога, тощо. 2. Повідомлення теми і мети уроку. Діти, сьогодні клас наш незвичайний – КВК сьогодні в нас! Клубу веселих і кмітливих Для розумних і умілих Відчиняти двері час. Будьте готові на подвиг і труд – Вас цікаві завдання ждуть. Побажаємо вам удачі І до праці в добрий час! А оцінювати відповіді команд буде журі. 3. Основна частина 1 тур. Кросворд «Відшукай героїв»

М К

312

1 команда команда с С

2 т

П і

2 тур. Гра «Назви країну» Кожній команді даються картки з прізвищами авторів прочитаних творів, яка команда правильніше і швидше згадає країну, у якій жив і творив автор і покаже її на карті. 1 команда 2 команда Януш Корчак Микола Носов Джералд Даррел Алан Мілн

Віктор Гюго Міра Лобе Віталій Біанкі Едвард Лір

3 тур. «Дай відповідь» 1 команда - Які твори називають небилицями? - Чи можуть тварини вижити без людської допомоги? Наведіть приклади з творів. 2 команда - Чим відрізняється оповідання від повісті? - Чи може вовк жити серед людей? Доведіть свою думку на основі прочитаних творів. 4 тур. «Літературна вікторина». Впізнайте героя за його вчинками (назвіть героя й автора твору). 1 команда … перепливав океан… … олов’яну шабельку мав за іграшку… … не хотів вбивати мишку… … потрапив у справжню корабельну аварію… … малим впав у чайник з колиски… … у нього були добрі руки й примружені очі… 2 команда … мав ґудзики з різної садовини… … ходила по воду у ліс до криниці… … посадив клумбу з квітами… 313

…випустив воду всю в море… … оцінив свою любов до дівчинки півтора тисячами франків… … приніс у хату сороченят… 5 тур. «Зобрази улюбленого героя» Кожна команда вирішує колективно кого будуть зображувати. На столі стоять 2 аркуші чистого паперу. Всі учасники команд по одному підходять до свого аркуша і кожен учасник малює одну деталь. Яка команда краще зобразить свого героя, та і перемагає. 6 тур. Конкурс капітанів Вчитель на парті розкладає написані назви всіх вивчених творів зворотною стороною. Капітани команд підходять і вибирають один з них. За поданою схемою капітани по черзі мають переказати і проаналізувати твір. Схема аналізу твору 1. Назва твору і автор. 2. Жанр твору. 3. Стислий переказ твору. 4. Тема і мета. 7 тур. Складання небилиці Кожна команда має скласти невеличку небилицю протягом 5 –ти хвилин і один з учасників команди зачитує її. 8 тур. Гра «Знайди помилку» Прочитайте речення. Знайдіть і виправте помилки. 1 команда …Навіть здаля Козетта любила Тенардьє (боялася). … Вдома всі, не кричи, тільки двері зачини (лиш зайди і полічи). … Ми просиділи на дереві три дні (цілу ніч). 2 команда …Панчохи позичив у індика і качки (гуски і курки). …Недовго думаючи я вирішив узяти пару собі, а другу кинути у річку(лишити матері). … Одного разу я з’їв цілих два відра морозива (відро морозива) 9 тур. Творчий конкурс «Пофантазуй» - Із героями яких творів ви б подружилися і чому? Команди колективно обговорюють це питання і один з учасників дає відповідь. 314

4. Підсумкове слово журі. Підбиття підсумків змагання. Нагородження переможців. Література 1. А.І. Мовчун, Л.І. Харсіка. Зарубіжна література. 3 клас. Начальний посібник. Київ «АВДІ» 2007 2. Г. Й. Давиденко. Вивчення зарубіжних творів в початковій школі. Видавництво «РАНОК» 2008 3. КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ. Київ «Веселка» 1989 4. КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ. Англійські народні казки. Київ «Веселка» 1981 5. Людмила Павленко. Школа юних казкарів. Уроки розвитку зв’язного мовлення у 4 класі. Початкова освіта №29, 2004 6. Чарівні казки. Київ. Видавництво СП «СВЕНАС» 1993 7. Ян Парандовський. МІФОЛОГІЯ. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян. Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». Київ 1977 8. «Я ПІЗНАЮ СВІТ». Міфологія. Межиріччя, Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Рим. Дитяча енциклопедія. Київ. Видавництво «Школа» 2002 9. Формуємо вміння читати мовчки… Початкова освіта №6, 2005 10. Літературознавча пропедевтика у грі. Початкова освіта №8, 2006

315