З минулого у майбутнє

У цьому номері: Тема Дорогий читачу часопису “Пізнай правду” . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Минуле семінарії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Коротка історія Братства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

№4(72) липень−серпень 2005 Видається за б лагословенням благословенням ректора ту Львівської Дух овної ректорату Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Головний редактор: о. Володимир Крушельницький

Біблійне товариство “Еффата” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Пасторальний центр “Еклезія” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 “Хто співає – той молиться двічі. ..” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Музей сакрального мистецтва Львівської Духовної Семінарії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Збережено для нащадків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

Простір спілкування Унівська обитель – крізь віки до сьогодення . . . . . . . . . . . . . . . 15

Випусковий редактор: Андрій Солецький

Habemus Papam

Заступник випускового редактора: Володимир Чупрін

Біографія Його Святості, Папи Венедикта XVI . . . . . . . . . . . . . 18

Літературна редакція: Ольга Барабаш Володимир Стець

Проповідь Святішого Отця Венедикта XVI на урочистому богослуженні з нагоди вступу на катедру Єпископа Риму . . 19

Комп’ютерна верстка: натів Остап ГГнатів

Сім’я

Комп’ютерний набір: Тарас Семенюк Андрій Сіданич

Жінка і християнство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

Дизайн: Олег Барбуляк

Дозволь мені прийти у цей світ. .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

Фотограф: Михайло Пазиняк Відповідальні за друк: Юрій Лесишин Володимир ГГанчій анчій Адреса: Львівська Духовна Семінарія вул. Шевченка, 188, Львів-Рудно, Україна, 79493 тел.: (0322) 72-07-34, 69-09-14, факс: (0322) 69-05-65 e-mail: piznay_pravdu@ukr.net http://www.lds.lviv.ua/

Світ дитини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Шановна редакціє! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

Полеміка Сантерія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Про тлумачення Святого Письма . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 Як ставитися до сект? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 Покликання людини і New Age . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

Духовність “Савле, Савле, за що мене переслідуєш” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ

Суть мучеництва за Христа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються.

Сила слова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38

Часопис спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999.

Папа вилікував єврейського мільйонера . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

© «Пізнай Правду», 2005.

Новини Папа Венедикт XVI вперше заговорив українською . . . . . . . . 39 Знято фільм про Матір Терезу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Звернення студентів Львівської Духовної Семінарії з нагоди року Євхаристії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Тема

Дорогий читачу часопису «Пізнай правду»!

С

ьогодні Ти тримаєш у руках надзвичайно важливий примірник часопису, в якому ми намагалися подати історію заснування та розвитку нашої аlma mater – Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Цей час також є особливим для семінарійної спільноти – 28 серпня 2005 року відбудеться посвячення новозбудованих приміщень Семінарії та філософсько-богословського факультету Українського католицького університету на вул. Хуторівка м. Львова. Готуючись до цієї небуденної події, по-новому переосмислюємо свою історію, ідентичність і роль у житті Церкви та народу. Адже інституція, яка не пам’ятає свого минулого, приречена на небуття! Заснування греко-католицької семінарії у м. Львові відбулося 30 серпня 1783 року за єпископа Петра Білянського. Офіційна її назва – Генеральна духовна семінарія у Львові. Тут проходили духовну формацію юнаки не лише з Галичини, але й зі Закарпаття, Пряшівщини, Семигороду та Хорватії. Офіційним днем відкриття семінарії можна вважати 1 листопада 1783 року, а першим її ректором став майбутній Галицький митрополит Антін Ангелович. Відтоді семінарія була осередком богословських студій та мала вплив на формування національного, наукового та культурного світогляду не лише галичан, але й усього українського народу. 1929 року, з

2

ініціятиви та благословення митрополита Андрея Шептицького на базі семінарії створено грекокатолицьку Богословську академію. У міжвоєнний період семінарія була найдорогоціннішою перлиною Української ГрекоКатолицької Церкви. До цього часу навчальний заклад очолювало 26 ректорів, серед них такі світочі Церкви: митрополит Антін Ангелович, владики Микола Скородинський, Григорій Яхимович, Григорій Хомишин, Йосиф Боцян, отці Михайло Щавницький, Константин Скородовський та патріярх Йосип Сліпий. У 1939 році, з приходом до Львова Червоної армії, cемінарію примусово закрито, а приміщення на вул. Коперніка передано для користування Львівському університетові ім. Івана Франка. Коли Львів опинився під німецькою владою, їх знову повернули нашій Церкві. У семінарії швидко завирувало життя, однак ненадовго. 1943 року, під час бомбардування Львова радянськими військами, зруйновано церкву, а далі знову ліквідовано семінарію. Більша частина викладачів була заарештована та вивезена в табори; випускників та студентів розкидано по різних куточках України й світу; приміщення, майно та бібліотеку семінарії було конфісковано. Впродовж більше, як сорок років формація душпастирів для ГрекоКатолицької Церкви України велася лише у підпіллі.

Під час святкувань Тисячоліття Хрещення України-Руси 1988 року багато священиків, монахів, семінаристів заявили про вихід УГКЦ з підпілля. У 1990 році, перейшовши випробування катакомбної Церкви, з благословення митрополита Володимира Стернюка відновила свою діяльність і Львівська Духовна Семінарія. А ще через рік патріярх Мирослав Іван Любачівський освятив нові приміщення семінарії у селищі Рудно біля Львова. Отримавши від місцевої влади занедбані споруди колишнього піонерського табору, Ректорат семінарії та студенти намагалися створити мінімальні умови для навчання та проживання. Від 1990 року семінарію очолювали владики Филимон Курчаба, Юліян Вороновський, отці Степан Меньок і Богдан Прах. З огляду на невідповідні умови для повноцінного приготування кандидатів у священство, згідно з Декретом Блаженнішого Любомира, у 2000 році покликано до праці Комітет із будови Духовного центру „Львівська Духовна Семінарія”. Головна мета будівництва – створити такий заклад, який би максимально відповідав вимогам навчально-формаційного плану, й, відповідно, готувати до священства нову еліту духовенства. Сьогодні складаємо велику подяку нашим доброчинцям і жертводавцям із України та закордону. Адже зі щедрости їхніх рук та молитов ми спільно реалізуємо мрію цілої нашої Церкви ! Нині, в цей відповідальний час завершення будівництва Духовного центру, ласкаво просимо Вас про молитовну підтримку. А 28 серпня 2005 року запрошуємо розділити з нами радість освячення нових приміщень Львівської Духовної Семінарії Святого Духа спільно із Блаженнішим Любомиром Кардиналом Гузаром, єпископами, духовенством, доброчинцями та численними гостями. о. Володимир КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ

М и н у л е с е м і н а рр іі її Л ьвівська греко-католицька семінарія була створена 1783 р. за ініціятиви австрійського цісаря Йосифа ІІ (1778-1790). Навчальний рік почався в листопаді того ж року. Першим ректором Генеральної семінарії призначено о. Антона Ангеловича (вихованця Віденського Barbareum, майбутнього галицького митрополита), віце-ректором – отця Миколу Скородинського (згодом професора Львівського університету та єпископа).

Новостворена духовна семінарія розмістилася в приміщенні жіночого монастиря сестер-домініканок. Будівлі були тісні й непридатні для проживання. За ректорату о. Михаїла Щавницького була спроба перенести семінарію до иншого місця Львова, а будинок передати військовому шпиталеві або розмістити у них тюрму. Однак обидві інституції відмовилися, бо споруда не надавалася для проживання людей. В таких умовах проживали вихованці семінарії понад сто років, аж до 1887 року, коли був побудований по вул. Коперніка новий будинок. .

військом в часі першої світовій війни. Активно працював ректор, майбутній митрополит, кардинал Йосип Сліпий: заснував Богословську академію та музей, відреставрував каплицю св. Йосафата, дбав про розвиток богословської науки.

З-посеред усіх 27 ректорів, які очолювали семінарію до 1945 року, особливо прославився Антін Ангелович, який домігся того, що духовна семінарія, підпорядкована до того державній владі, перейшла до управи церкви.

Львівська духовна семінарія була не тільки виховним закладом, а й осередком суспільно-патріотичної праці. Тут зародилась «Руська трійця» під проводом Маркіяна Шашкевича, з’явилася перша українська збірка «Русалка Дністрова» (1837), а один із членів Руської Трійці, Яків Головацький, був ректором Львівського університету (1863-64).

Григорій Яхимович, пізніший ректор і Галицький митрополит, церковний та громадський діяч, налагодив у семінарії розхитану дисципліну. Олександр Бачинський, відомий церковний письменник, старався покращити умови проживання богословів: за його ректорату побудовано нове приміщення для семінарії. На особливу увагу заслужив ректор Теодозій-Тит Голущинський, який за короткий час провів ремонт будівлі Духовної семінарії, знищеної

Вихованці духовної семінарії відбували навчання в університеті. У 1787 р. при Львівському університеті засновано відділ Studium Ruthenum для українських студентів, які не знали латинської мови. Відділ проіснував 20 років: за той період навчалося 458 студентів, майже 200 з них стали священиками, решта знайшли инші посади або не закінчили студій.

Зі стін семінарії вийшло багато відомих людей, котрі відігравали в житті церкви та суспільства значну роль. Іван Лаврівський був професором Львівського університету та ректором Генеральної семінарії (1814-1820); Андрій Ангелович, брат митрополита Антона, став викладачем Studium Ruthenum при Львівському університеті. Іван Дудкевич – професором пасторального богослов’я. Олександр Бачинський був ректором Генеральної семінарії впродовж 10 років (1883-1893), згодом став крилошанином та генеральним вікарієм Львівської архиєпархії. Професор Микола Чубатий був співзасновником Богословської академії та викладачем у ній історії Української церкви. У Львівській духовній семінарії вчилися єпископи Ізидор Борецький, Іван Прашко, кардинал Іван Любачівський. Вихованці семінарії Олекса Зарицький та Роман Лиско стали жертвами більшовицького терору, згодом проголошені блаженними. Оркестр Львівської Духовної Семінарії 1930?ті рр.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

3

Каплиця Львівської Духовної Семінарії на вул. Коперника (1930?ті рр.)

Великдень (1934 р.)

семінарії в Рудні, органному залі по вул. Бандери у Львові та біля будинку Духовної семінарії по вул. Коперніка, де стояла семінарійна церква Святого Духа до війни. о. Микола ПРИСТ АЙ ПРИСТАЙ

Відвідини Патріярхом Іваном? Мирославом Любачівським Львівської Духовної Семінарії у храмі Преображення Господнього (1991р.) Греко-католицька семінарія у Львові була ліквідована більшовиками 1945 року і не могла активно діяти 46 років – аж 1990 р. була відновлена та перенесена до Рудна. У 2003 році Львівська Духовна Семінарія Святого Духа святкувала 220-й ювілей від дня заснування. Торжества відбувалися у теперішньому приміщенні 4

Конференція з нагоди святкування 220?річчя від дня заснування Генеральної Семінарії у Львові

Коротка історія Братства

Б

ратство «Введення в Храм Пресвятої Богородиці» є однією з найстарших релігійних організацій м. Львова. Заснування його тісно пов’язане з іменем преосвященного митрополита Сильвестра Сембратовича. У палатах Римського Престолу вже давно були прохання українських владик про заснування братств на території України. Офіційний Рим недовго перебував у роздумах, адже бачив велику духовну потугу, яку несли за собою такі духовні організації. Саме тому на долю Митрополита Сильвестра Сембратовича випала велика місія – він отримав згоду на заснування братств. 25 грудня 1883 р. до Риму було відіслано пакет документів щодо заснування Братства, також літургійно-обрядові практики, перекладені латинською мовою. Відповідь з Риму не забарилася, і до митрополичої капітули надійшов лист із благословенням Святішого Отця Лева ХІІІ, який благословив заснування Братства і наділив його привілеєм повного відпусту. Таким чином, благодаттю Божою митрополит Сильвестр Сембратович 1885 р. засновує в стінах Львівської Духовної Семінарії Святого Духа Братство «Введення в Храм Пресвятої Богородиці» та призначає першого духівника – отця прелата Ісидора Дольницького.

Декрет про заснування «Сильвестр Сембратович, Божою милістю і благодаттю Святого Апостольського Престолу митрополит Галицький, архиєпископ Львівський, єпископ Кам’янецький, член Палати вельмож Австрійської Державної Думи, член Сейму Галіції і Володимирії з Великим князівством Краківським, Доктор Святого Богослов’я. Возлюбленому Нам у Христі о. Ісидору Дольницькому, духівнику семінарії у Львові. Мир у Господі і Архиєреське Благословення! Ви представили нам, що для кращого успіху священичого виховання студентів нашої Львівської Семінарії бажаєте, щоб у цій Семінарії було засноване Братство «Введення в Храм Пресвятої Богородиці»… тому Ми, зважаючи на Ваше бажання, керуючись конституцією блаженної пам’яті Климента VIII «Quaecumque», владою Нам від загальноцерковного права даною, затверджуємо і засновуємо.

молодих семінаристів у молитві й любові до Божої Матері, о. Ісидор Дольницький як науковець, богослов, літургіст, проводить паралель між Введенням Марії та вступом молодої людини до семінарії. Подібно до Марії, молодий юнак приходить до храму, щоб у страхові Божому навчатися відвічних правд і стати семінаристом, а згодом і священиком, котрий у кожну мить свого життя повинен народжувати Христа для инших.

22 березня, в опінії святости, відійшов до вічности перший духівник Братства, милий літній чоловік, який прикладом свого життя свідчив про життєдайне світло любови до Бога за посередництвом Марії. Смерть «дзядзя» – так лагідно називали його брати – принесла усім великий смуток, але Братство не мало права ані стояти на місці, ані рухатись назад – лише уперед! Початок другої світової війни привів до непередбачуваних подій. Семінарію було закрито, а разом із нею ліквідовано Братство. Але незважаючи на це, братчики зуміли пронести через лихоліття війни велику любов до Марії, закладену о. Ісидором Дольницьким. Так, з виходом УГКЦ із підпілля відкрито Львівську Духовну Семінарію, а з нею у 1992 відновило свою діяльність й Братство «Введення в Храм Пресвятої Богородиці». Першим духівником Братства у відновленій семінарії став о. митрат Роман Мірчук.

Діяльність Братства Уже від початку братчики провадили активну діяльність. Як колись, так і тепер у Братстві працюють різні секції. Однією з перших була заснована харитативна секція – у міжвоєнні роки брати займалися допомогою бідним студентам. Сьогодні братчики опікуються деякими дитячими будинками як духовно, так і матеріяльно. Зокрема активна співпраця налаштована з Журавенським туберкульозним диспансером. Семінаристи якнайчастіше намагаються відвідувати довірені їм будинки перестарілих, дитячі будинки тощо, приносячи елементарне – теплоту та щирість серця. Наймасштабнішу акцію харитативна секція проводить на

До управи цього Братства, після укладення статутів, Вас і Ваших наступників в уряд Духівника утверджуємо та постановляємо». Такий декрет підкреслює високе становище Братства, адже було засноване воно не просто на локальному рівні, а ратифіковане Апостольським Престолом. Одразу ж після заснування, духівник о. Ісидор активно починає втілювати свої ідеї. У світ виходить книжка під назвою «Братство Введення в Храм Пресвятої Богородиці» і статут, який, дещо модифікований, діє до нині. Розуміючи основну мету Братства – виховання

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

5

секції – дольницістики. Секція створена нещодавно, у 2001 році. Основне її завдання – збирання матеріялів та свідчень про правдиве життя і діяльність о. Ісидора Дольницького, щоб відновити клопотання митрополита Андрея Шептицького та патріярха Йосипа про початок процесу беатифікації. Секція займається також видавничою діяльністю. Окрім молитовника Братства, видано науковопопулярну книжку «Отець прелат Ісидор Дольницький – літургіст, богослов, науковець». Праця є результатом зусиль братів, які провели багато часу в історичних архівах, приватних колекціях, і зібрали надзвичайно цінні матеріяли. свято Миколая, 19 грудня. Протягом цілого року брати шукають людей доброї волі, щоб уможливити проведення свята. Тяжка і кропітка праця, але результат неперевершений – блаженний усміх дітей і вдячна сльоза на обличчі стареньких. Існує також місійна секція, яка від заснування допомагала духовною літературою, організовувала різні вечори тощо. Сьогодні, з утворенням ДонецькоХарківського Екзархату виникла нагальна потреба допомоги тим священикам, які зголосилися виїхати на місійні терени. Брати, жертвуючи часом упродовж різдвяних, великодніх та літніх вакацій, зголошуються на прохання місійної секції та їдуть допомагати священикам на Східну Україну. Те що, досвідчують брати у таких поїздках, надзвичайне – надзвичайна щирість і довірливість людей. Місійна секція докладає усіх зусиль, щоб забезпечити щойно утворені парохії, щоби своїм невеликим вкладом долучитися до заповіту Ісуса Христа: «Голосити євангеліє усім народам, аж до краю землі». Протягом останніх років місійна секція розширила свої терени і досягла далеких сибірських земель, широких просторів Білорусі та инших територій. З іменем першого духівника Братства о. Ісидора Дольницького пов’язане заснування ще одної

6

Цього року, 26 березня 2005 р., світ побачила ще одна книжка «Літопис роду Дольницьких». Автором став правнук брата Ісидора - Антона Дольницького – п. Олег Дольницький, д-р медичних наук, професор кафедри дитячої хірургії Національного медичного університету ім. О. Богомольця у Києві. У книжці о. Ісидор постає покровителем усього роду Дольницьких. У процесі написання дослідження п. Олег Дольницький і Братство тісно між собою співпрацювали, брати з превеликою радістю допомагали усіма можливими ресурсами. Значним доробком Братства став випуск відеофільму «Ісповідник віри». Метою документального фільму є ознайомлення ширшого загалу читачів із насправді с в я т о ю

постаттю о. Ісидора Дольницького. У різних ділянках Братство «Введення в Храм Пресвятої Богородиці» працює для допомоги иншим та збагачення власного досвіду. Перебуваючи у стінах семінарії, а далі як духовні провідники, брати не втрачають жодної хвилини вільного часу. «Молитва і праця» – девіз Братства, який є водночас основною характеристикою організації. Жити не для себе, але для инших, не залишати собі нічого, бути всім для усіх. Символічний вхід Богородиці у Храм є для нас неначе планом спасіння. Це шлях, який веде до Бога у світлі віддання Христові. Богородиця є живим храмом, адже стала вмістилищем Христа, оселею Бога-Слова. Виховуючись під Її чистим покровом, ми просто «змушені» готувати свій храм для Духа Святого, щоб пізніше для кожної людини зокрема народити Христа, принести Його спасительне світло у цей дивовижний світ. Павло ДРОЗДЯК

Біблійне товариство „Еффата”

С

емінарійне Біблійне товариство сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогові „Еффата” створене з ініціятиви студентів Львівської Духовної Семінарії Святого Духа у 1994 році за благословенням Ректорату. Перший голова товариства – колишній Ректор семінарії, а сьогодні екзарх Донецько-Харківський – Кир Степан Меньок. Згідно з першим проєктом Статуту, Ректор є водночас Опікуном Біблійного товариства „Еффата”, проте на сьогодні ці обов’язки виконує о. Роман Бакуш, економ семінарії.

1996 року засновано друкований орган Біблійного товариства „Еффата” – часопис „Пізнай Правду”. Його мета – поширення правдивої інформації про різні псевдорелігійні рухи та секти. Згодом цей часопис став загальносемінарійним, однак члени Біблійного товариства й надалі є постійними дописувачами, подаючи до друку статті, дослідження, роздуми про правди Христової науки в світлі офіційного вчення Католицької Церкви. Покровителем Біблійного товариства „Еффата” є архистратиг Михаїл. Почесними Головами товариства від часу заснування були: 1.

отець-ректор Степан Меньок (1994–1996 рр.)

2.

Назар Заторський (до 1999 р.)

3.

Олег Кобель (1999–2000 рр.)

4.

Олег Правець (2000–2001 рр.)

5.

Антін Слобода (2001–2003 рр.)

6.

В’ячеслав Бліхар (2003–2005 рр.)

На сьогодні з ініціятиви членів товариства готується до друку брошура „Доктринальні помилки Свідків Єгови” та книжка „Найпоширеніші секти на теренах України”. До завдань товариства „Еффата” входить і створення недільних шкіл біблійного та антисектантського напрямків при храмах міст: - школа антисектантського напрямку при храмі Всіх Святих українського народу в м. Стрий; - школа антисектантського напрямку при парохіяльному храмі м. Городка; - школа антисектантського напрямку при храмі св. Йосафата в м. Львові; - школа антисектантського напрямку при храмі свв. Ольги та Єлизавети, м. Львів; - школа антисектантського напрямку при храмі Пресвятої Євхаристії, м. Львів; - школа біблійного напрямку при храмі Пресвятої Євхаристії по вул. Величковського в м. Львові. Для ознайомлення з детальнішою інформацією просимо завітати на інтернет-сторінку товариства: http://effata.lds.lviv.ua В’ячеслав БЛІХАР

Теперішній Голова Біблійного товариства „Еффата” – Юрій Чорній. Біблійне товариство „Еффата”, згідно з метою, вказаною в Статуті, займається організацією міжконфесійних та міжрелігійних зустрічей, виїзних дискусій із представниками різних сект. Товариство провадить екуменічні зустрічі з представниками різних конфесій та релігій, які зазвичай відбуваються у приміщенні Семінарії Святого Духа. Цього року в межах діяльности «Еффати» було проведено антисектантську акцію. Члени товариства безкоштовно роздали в околицях м. Львова 5.000 буклетів „101 доказ проти свідків Єгови”. Нещодавно відбулася ще одна важлива подія в житті Біблійного товариства: у світ вийшла брошура „Хто такі Свідки Єгови?” накладом близько 10.000 примірників, які семінаристи роздали безкоштовно у м. Львові.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

7

Літургійний відділ працює над поясненням богослужень та виданням методичного посібника щодо прислуговування на них. Основною ділянкою праці біблійного відділу є опрацювання різних методів читання Святого Письма, за допомогою яких можна краще зрозуміти місце Біблії у житті християнина. Медія-центр працює над формуванням відеотеки християнської тематики, котрі можна застосувати для кращого розуміння катехизаційних наук. Таким чином, при плідній співпраці всіх цих відділів, “Еклезія” намагається охопити всі сфери життя християнина та допомогти йому через, здавалося би буденні речі, зустрітися у своєму серці з Богом.

Пасторальний центр “Еклезія”

2

003 року в Львівській Духовній Семінарії Святого Духа розпочав свою діяльність Пасторальний центр “Еклезія” (з грецької η εκκλεσια – спільнота). Підґрунтям, яке уможливило створення такого центру, була ініціятива кількох семінаристів, котрі спершу мали на меті створити систематичну електронну бібліотеку богословської літератури і дати змогу ширшому загалові людей ближче пізнати духовні надбання нашої Церкви. В процесі свого розвитку Пасторальний центр „Еклезія” розширив межі діяльности, зокрема було створено кілька відділів для напрацювання різноманітних методів катехизації. Зокрема, сьогодні функціюють чотири відділи: літургійний, історикомистецький, катехитичний, біблійний, а також медіяцентр. Історико-мистецький відділ працює над розробленням та впровадженням катехитичних методик з використанням іконописної спадщини нашої Церкви. Втілюючи свої задуми, члени відділу намагаються донести до широкого загалу правильне розуміння ікони у східнохристиянській традиції, акцентуючи особливу увагу на її богословському та культурному значенні. Катехитичний відділ займається організацією реколекцій, нічних чувань на парохіях, розробленням посібника з активними методами катехизації для дітей та молоді, а також всіляко намагається сприяти поглибленню християнського життя серед молоді.

8

Отож, з Божою допомогою Пасторальний центр “Еклезія” продовжує свою діяльність не лише в Семінарії, але й поза її межами, урізноманітнюючи життя парохій глибокою духовною спадщиною нашої Церкви. У планах на майбутнє - розширення своєї діяльности на всіх парохії УГКЦ, сприяння об’єднанню і співпраці всіх катехизаційних структур для примноження слави Божої. Тарас МИХАЛЬЧУК

„Х то співає – той мо литься двічі...” „Хто молиться „Ходи і співай” (св. Августин) Спів у Семінарії існує в різних „форма тах”. Одним із таких є „форматах”.

хор у Львівській Духовній Семінарії Співоча традиція Львівської Духовної Семінарії сягає коренями початків існування Семінарії у Львові.

Саме під керівництвом В.Головка хор здійснює європейське турне з концертами у Німеччині, Австрії, Франції (Люрд). У 2000 році диригентом хору став видатний музикант та заслужений діяч мистецтв п. Олег Цигилик, який поставив завдання професійного виконання. Наступним регентом 2002 року став заслужений діяч мистецтв п. Ярослав Мелех.

лише в житті Семінарії, але також в инших різноманітних заходах: співає урочисті Божественні Літургії, бере участь у концертах духовної музики, різноманітних ювілеях та святкуваннях. Наступним у семінарійній співочій сім’ї є

вокально−інструментальний ансамбль „Оранта” Із благословення ректорату діє у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа від 25 січня 2001 року. Завдяки своїй творчій активній діяльності, ансамбль сприяє духовному зросту та збагаченню світогляду вкраїнського народу, а переважно молоді. Діяльність ансамблю полягає у створенні музичних композицій духовного спрямування. За тематикою пісні є різними: шевченківські, великодні, колядки, на прославу Пресвятої Богородиці, Ісуса Христа, молитви й притчі.

Перші згадки про хор є вже з 80-х років XIX ст. Тоді він був чи не єдиним українським хором високого рівня виконання в Галичині й налічував 60-80 співаків та добрих солістів. У 20-их роках XX ст. хор Семінарії входив до трійкиу кращих хорів Львова, серед яких були і славний „Боян” Людкевича та академічний хор „Бандурист”. Семінарійний хор брав участь у всіх без винятку святкуваннях. Для гастрольних виїздів існував камерний склад, т. зв. „шістнадцятка”. Так, наприклад, з нагоди 125-річчя від дня уродин М. Шашкевича, від 6 до 27 серпня 1935 року хором було дано 20 вечірніх концертів у містах і містечках Галичини.

Сьогодні колективом керує молодий диригент п. Ярослав Заміщак. Хор і надалі бере активну участь не

Вокально-інструментальний ансамбль „Оранта” проводить активну місійну діяльність у східних та центральних регіонах України. Він бере активну участь у діяльності парохіяльних спільнот та молодіжних християнських організацій, сприяє духовному збагаченню

З відновою Львівської Духовної Семінарії у смт. Рудно відроджується і традиція хорового співу. Першим керівником відновленого колективу став п. Володимир Головко. Тоді хор отримав назву „Надія Церкви”.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

9

кінчена симфонія, Серенада), Россіні (Вільгельм Тель), Брамсом, Дворжаком (Гумореска), чи нашим Барвінським (Марш). Спільні репетиції відбувалися три рази на тиждень.

релігійного світогляду молоді. Від дня створення ансамбль здійснив понад 60 виступів у різних регіонах України, а зокрема на Львівщині, Київщині, Донеччині, Тернопільщині. За час свого існування було сформовано електронну базу великої аудіотеки української народної та духовної музики. Окрім цього, в спільному проєкті з пасторальним центром „Еклезія” було виконано комп’ютерний варіянт запису аудіокасет Святого Письма (переклад Огієнка і Хоменка), а також лекції провідних богословів, реколектантів та проповідників. Дух овна музика на ділена дивДуховна наділена ними чарами й енергією. Вона може подвоїти сили, дода ти віддодати ваги та мужности, а також зда тна здатна зворушити до сліз. Т акими влаТакими стивостями володіє

духовий оркестр Львівської Духовної Семінарії Святого Духа Перша згадка про оркестр в Духовній Семінарії є з 1880 р. Цей оркестр був так добре вишколений, що виконував навіть важкі композиції Верді, Шуберта, Бетховена. Першим диригентом був Юрій Ґенсьорський, який сам грав першу скрипку. Після його відходу до Перемиської Духовної Семінарії на IV курс, диригентом став Зіновій Ільницький, знаменитий скрипаль. Маючи велике прагнення до гри на скрипці, він присвячував весь вільний від обов’язків час музичним вправам. Семінарійний оркестр брав активну участь у всіх українських імпрезах, а

10

передовсім у Шевченківських концертах. Оркестр мав нагоду до “прилюдних” виступів досить часто. Вже давніше був заснований і виявляв досить активну діяльність театральний гурток, головою якого був тоді І. Королюк, а режисером Максим Кінаш. Ставили і “Наталку Полтавку”. При цій виставі виступив семінарійний оркестр перший раз “прилюдно” і самостійно. Коли відіграли на початку увертюру М. Лисенка, а далі, в антрактах (було це по Різдві) кілька колядок, здійнявся шквал оплесків і вигуків “слава”. Оце була і єдина, але велична нагорода оркестру за його важку та рутинну працю. Другий раз, і то вже зі справжнім концертом на естраді, виступив семінарійний оркестр з нагоди прибуття до семінарії двох вихованців Ужгородської Семінарії. Надалі оркестр інтенсивно працював і виступив з трьома творами: повторив увертюру Лисенка до “Наталки Полтавки”, відіграв “Potpourri” з народних пісень (власного аранжування) і один класичний твір. Про діяльність оркестру під час першої світової війни згадок немає, аж після війни оркестр під проводом диригента Миколи Зубаля взяв участь в мистецькій програмі з нагоди вшанування пам’яті святого Йосафата 15-го лютого 1925 року. Оркестр семінаристів відіграв “Увертюру” Келєр Беля. Коли переглянути тодішній репертуар, то можна “похвалитися” Грогом (Моргенштіммунг, Асес Тод, Анітрас танц, Гульдігунгсмарш), Чайковським (Романс fmoll, Пісня без слів), Бетховеном (Пасторальна симфонія (уривок), Турецький марш), Моцартом (Фігаро, Рондо A-dur), Шубертом (Неза-

Минув час. Після виходу нашої Церкви з підпілля та відновлення Львівської Духовної Семінарії стараннями теперішніх семінаристів був відновлений, а радше заново створений і духовий оркестр. І знов тепер після багаторічної перерви він приносить велику втіху та радість багатьом вірним Української ГрекоКатолицької Церкви. Створено його, з благословення ректорату семінарії, навесну 2001 року Божого. Першим організатором та керівником оркестру був брат Павло Миць, випускник Тернопільського музичного училища ім. С. А. Крушельницької. На закінчення 2004 року в оркестрі відбулися певні зміни. Оскільки організатор та диригент оркестру, брат Павло Миць, виїхав на навчання закордон, диригентом, з благословення ректорату, став брат Віталій Воєца. Головною функцією оркестру є урочиста зустріч у Семінарії високоповажних гостей, організація для братів-семінаристів концертних програм, приурочених визначним подіям в історії УГКЦ та Української держави. Оркестр брав участь у святкуванні 220-тиліття Львівської Духовної Семінарії Святого Духа та у конкурсі “Сурми звитяги”. Завдяки підтримці ректорату і братівсемінаристів, великим здібностям та працьовитості учасників духового оркестру, цей колектив здобув популярність не лише у семінарії, але й поза її межами. На сьогодні репертуар духового оркестру налічує більше двадцяти творів різних жанрів – колядки, марші, попурі; твори о. М. Вербицького, П. Чубинського, М. Лисенка, Т. Петриненка, Р. Купчинського, Дж. Леннона та П. МакКартні. Щодня семінаристи, окрім музики серця, співають та творять музику в хорі, ансамблі та оркестрі. Адже музика – це ще один захоплюючий та подиву гідний світ, в якому також відкривається велич та глибина нашого Творця. Підготував Володимир ЧУПРІН

Музей сакрального мистецтва Львівської Духовної Семінарії узей сакрального мистецтва, що відновив свою діяльність у стінах Львівської Духовної Семінарії в грудні 2001 року, покликаний продовжити столітню традицію пошуку та порятунку предметів церковної давнини, започатковану в нашій Церкві митрополитом Андреєм Шептицьким.

М

ХІV-ХІХ століть. Після трагічних подій 1939-44 рр. Львівська духовна семінарія, а разом з нею і Музей припинили своє існування. Більшість експонатів, зібраних отцемректором Йосипом Сліпим та його сподвижниками, було передано до фондів Львівського музею українського мистецтва (сьогодні – Національний музей у Львові).

Ще на початку ХХ століття митрополит закликав отців-парохів відмовитися від згубної традиції спалювати освячені речі, що вийшли з церковного вжитку. “Кілько то прецінних ікон згоріло по селах! – як старий церковний звичай велів, щоби не була в поневірці свята річ”, – жалкував Андрей Шептицький у статті “Мої спомини про предмет музейних збірок”. Заклик зберігати старі ікони й передавати їх до музею не залишився емоційним лозунгом. Людина діла, аристократ духа, митрополит Андрей знайшов сили, час і кошти зайнятися справою порятунку давнього сакрального мистецтва. Спільно із професором Іларіоном Свенціцьким вони створили найбільшу в світі збірку української ікони, яку сьогодні називаємо Національним музеєм у Львові.

Багатьом видавалося, що пануванню “войовничих атеїстів” не буде кінця. Та нікому не дано передбачити волю Господню. В 1990 році відновила свою діяльність Львівська Духовна Семінарія, а в грудні 2001 року в її стінах знову з’являється Музей.

Ця титанічна праця знайшла продовження у діяльності отця-доктора Йосипа Сліпого. Організатор Львівської богословської академії (створеної 1929 року з натхнення митрополита Андрея на базі Львівської духовної семінарії), молодий енергійний ректор зібрав прекрасну збірку творів сакрального мистецтва. До роботи були залучені професори мистецтва: д-р Іларіон Свенціцький (директор Львівського національного музею), д-р Володимир Залозецький, археолог д-р Ярослав Пастернак, історик д-р Михайло Драган. Результатом їх спільної праці стало відкриття в 1932 році Музею Духовної семінарії (Богословської академії). Вже у 1934 році фонди Музею налічували 808 експонатів, з яких 371 – ікони

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

Актуальність існування такого музею на сьогодні є незаперечною. Адже, на жаль, не відійшла в минуле сумнозвісна традиція церковних громад спалювати понищені церковні речі. Забувши заклики митрополита Андрея, християни кінця ХХ – поч. ХХІ століть спалюють з благословення духовних отців ікони, скульптуру, церковні книги і шитво ХVІ-ХІХ століть. Ще сотні творів сакрального мистецтва чекають свого порятунку на горищах церков, дзвіницях, в господарських п р и б у д о в а х , прибитими до зовнішніх стін храму на поталу дощам, снігам, морозам…

з приватними колекціонерами до фондів Музею надійшло з часу його д 300 предметів заснування пона понад церковної старовини. Більшість із них – ікони, хоругви, церковні книги ХVII-поч. ХХ ст ст. потрапили до Музею у вкрай аварійному стані і вимагали негайного втручання фахівців з консервації та реставрації. До справи порятунку понищених часом та людською недбалістю предметів церковної старовини було залучено двох, а з 2003 року трьох реставраторів з досвідом реставраційної праці в музеях та реставраційних майстернях Львова. Один із них – реставратор І-ї категорії Ірина Мельник – є крім того фахівцем-хіміком. Це дозволяє здійснювати в Музеї мікрохімічне дослідження складових елементів творів сакрального мистецтва, що піднімає процеси консервації та

Вирішити ці проблеми глобально, звичайно ж, не під силу Музеєві Львівської Духовної Семінарії. І, все ж, в р е з у л ь т а т і систематичних (2-3 рази щомісяця) експедицій селами Галичини, Закарпаття, Волині, наполегливої праці 11

реставрації на належний науковий рівень. Поряд із щоденним порятунком віднайдених предметів старовини реставратори та директор Музею намагаються активно пропагувати цю справу, беручи участь в науковопрактичних семінарах, конференціях, форумах, організованих музеями та науково-дослідними установами Львова, Луцька, Києва. За період 2002-2004 рр рр. працівники Музею взяли участь в 11-ти таких заходах, найбільшими з яких були: І-й Міжнародний форум реставраторів “Традиційні та новітні технології консервації та реставрації творів мистецтва” (9-11 грудня 2002 р., м. Львів); ІХ та Х Міжнародні конференції “Волинська ікона: дослідження та реставрація” (жовтень 2002 р., вересень 2003 р., Музей волинської ікони в м. Луцьку); ХІІІ Міжнародна конференція “Історія релігії в Україні” (19-22 травня 2003 р., м. Львів); ІV Міжнародна науково-практична конференція “Реставрація музейних пам’яток в сучасних умовах. Проблеми та шляхи їх вирішення” (20-23 травня 2003 р., м. Київ). Пропагуючи справу порятунку давніх творів сакрального мистецтва та їх збереження, Музей ЛДС започаткував традицію проведення щорічних наукових конференцій та тему: “Українська Греко-Католицька Церква і релігійне мистецтво (історичний досвід та проблеми сучасності)”. Перша така конференція, присвячена пам’яті патріярха Йосипа Сліпого (ректора

12

Гр е к о Католицької Духовної семінарії у Львові 1925-44 рр.) і 70л і т т ю заснування Музею відбулася 30 листопада 2002 р. Друга конференція, що набула с т атусу міжнародної завдяки участи в її роботі трьох науковців з Республіки Польща, відбулася 22 грудня 2003 р. і була присвячена 220-літтю Львівської Духовної Семінарії. 25 – 26 травня 2005 р. в стінах Львівської Духовної Семінарії Святого Духа та Святоуспенського монастиря в Уневі відбулася третя міжнародна конференція, організована колективом Музею. До роботи конференцій були залучені провідні фахівці музеїв та науководослідних установ Львова, Луцька, Дрогобича, Червонограда, науковці з Польщі та Білорусі. Особливо цінним є те, що завдяки сприянню керівництва Л ь в і в с ь к о ї Духовної Семінарії робота конференцій увінчалася друкованим виданням збірників матеріялів конференцій. Важливою є участь Музею у навчально-виховному процесі Семінарії. Адже семінаристи – майбутні священики нашої Церкви, в основному, отці-парохи. Саме від їх загальнокультурного рівня, від їх володіння темою місця і ролі сакрального мистецтва в Церкві

буде в майбутньому залежати доля творів цього мистецтва, які ще знаходяться в храмах УГКЦ. Завдяки діяльності Музею семінаристи мають можливість безпосередньо оглянути предмети церковної старовини, що надходять до фондів Музею в результаті систематичних експедицій; побачити ганебний стан збереження більшости з цих речей, що є наслідком неуцтва та недбальства значної частини нинішніх керівників церковних громад; на практиці ознайомитися з правилами зберігання понищених творів сакрального мистецтва та найпростішими засобами їх консервації. Наслідком співпраці Музею з семінаристами стало формування історико-мистецького гуртка в рамках братства семінаристів “Еклезія”. Колишній керівник цього гуртка підготував статтю “Тайна Вечеря”. Розвиток іконографії та літургійні аспекти (на прикладах експонатів з фондів Музею ЛДС)”, що була опублікована в Матеріалах І-ї Міжнародної наукової конференції (Львів-Рудно, ЛДС СД, 22.12.2003 р.). Члени історико-мистецького гуртка брали активну участь у підготовці конференції та виставки творів са-

крального мистецтва з фондів Музею і приватних збірок. Для поглиблення участи Музею в навчально-виховному процесі Семінарії розроблено план поїздок членів гуртка “Еклезія” та, за можливістю, инших бажаючих семінаристів стародавніми церквами регіону, що мають цінний в історико-мистецькому розумінні інтер’єр чи архітектуру. До запланованих поїздок передбачено залучати провідних фахівців з історії мистецтва. Також вивчається можливість залучення семінаристів до пошукових експедицій Музею та створення гуртка з практичного вивчення основ іконопису. Важливим фактором розширення фондів Музею та зростання його авторитету стала Угода про передання до фондів Музею на депозитне зберігання збірки творів сакрального мистецтва отця митрата Зенона Хоркавого (Австралія). Зібрана отцем Зеноном в Україні протягом 1992-2003 рр. збірка є, без сумніву, цінним надбанням. Вже сьогодні вона стала доступною для вивчення науковцями і опіки фаховими реставраторами Музею. Окремі експонати збірки стали об’єктом дослідження і публікації в Збірнику матеріалів VII конференції, організованої Музеєм в грудні 2003 р. До третьої міжнародної конференції, що відбулася в травні 2005 року працівники Музею підготували виставку зібраних отцем Зеноном творів мистецтва та опублікували каталог переданої на зберігання в Музеї збірки (Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. ЛьвівРудно, 25-26 травня 2005 р.) Попри перелічену вище діяльність, роботи – непочатий край. Сотні занедбаних творів мистецтва чекають свого порятунку учасниками майбутніх експедицій і реставраторами Музею. Будь-яка затримка цього процесу стане причиною знищення надбань наших предків. Науковопізнавальними та експеди-

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

ційними поїздками хотілося б охопити максимальну кількість студентів Семінарії, адже це – запорука культурного зростання завтрашніх священиків УГКЦ. Обдаровані семінаристи можуть стати, завдяки наполегливій праці, фахівцями з іконопису чи консервації творів сакрального мистецтва. А це буде беззаперечним надбанням УГКЦ в процесі формування майбутніх музейних, науково-дослідних чи видавничих структур Церкви. Належний рівень реставраційного процесу вимагає не тільки участи в ньому висококваліфікованих спеціалістів, а й забезпечення їх сучасним устаткуванням, найновішими реставраційними матеріялами та хімічними реактивами. Наявність такого устаткування та залучення до праці в Музеї більшої кількости кваліфікованих фахівців різного профілю дозволили б Музеєві стати справжнім науково-реставраційним, дослідноконсультативним та просвітницьким центром з питань збереження та вивчення творів сакрального мистецтва в храмах нашої Церкви. Звичайно ж, хочеться продовжити започатковану Музеєм в 2002 р. традицію щорічних наукових конференцій та обов’язкового видання друкованих збірників матеріалів.

Все це, на нашу думку, буде сприяти зростанню культурно-освітнього рівня членів Церкви на всіх рівнях єрархії; збереженню культурних надбань, які отримала Церква від попередніх поколінь; гідному продовженню музейних традицій, закладених в нашій Церкві митрополитом Андреєм Шептицьким та патріярхом Йосипом Сліпим; популяризації в світі українського церковного мистецтва, що є унікальним синтезом культурнорелігійних традицій Сходу та Заходу; росту авторитету Української Греко-Католицької Церкви як Церкви, що вміє достойно зберегти, пошанувати, вивчити і представити світові свої унікальні мистецькі історичні надбання. Матеріялізація цих ідей вимагає не тільки ентузіязму, фаховости, самовідданої систематичної праці, підтримки керівництва Семінарії та всіх структур Церкви. Обов’язковою запорукою успіху є матеріяльне забезпечення перелічених планів. Отож, закликаємо всіх небайдужих взяти активну участь у справі розвитку Музею сакрального мистецтва Львівської Духовної Семінарії та реалізації викладених нами задумів. Андрій ЦИБКО

13

ЗБЕРЕЖЕНО ДЛЯ НАЩАДКІВ Збірка отця Зенона Хоркавого в фондах Музею ім. па тріярха патріярха Йосифа Сліпого Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Запропонований вашій увазі матеріял започатковує серію публікацій про збірки творів сакрального мистецтва, що є на депозитному зберіганні у фондах Музею Львівської Духовної Семінарії. Цією статтею починаємо знайомити читачів з людьми, що їх Господь покликав до порятунку і збереження духовних надбань українського народу.

Д

оля селянської родини Хоркавих зі с. Раковець Підгаєцьного повіту на Тернопільщині, де 5 лютого 1936 року народився син Зенон, не була унікальною. Зміна окупаційних режимів протягом 1939-44 років, депортація у східному чи західному напрямках спіткали сотні тисяч українських сімей. В результаті воєнних лихоліть родина Хоркавих з-над мальовничих берегів тихої української річки Стрипи опинилась в німецькій землі Вестфалія. І тільки Господь знав, що ця вимушена втрата рідної землі відкриває перед восьмилітнім Зеноном шлях у Великий Світ, шлях служіння Вселенській Церкві і українському народові. “Чомусь” саме йому, малому незнайомому хлопчині, довірився полонений українець з табору для військовополонених, неподалік якого тимчасово замешкала в Німеччині родина Хоркавих. Саме йому, майбутньому кустосу єпархіального Музею українського

14

мистецтва при катедральному соборі Святих апостолів Петра і Павла в Мельборні, іконописцю і невтомному збирачу мистецьких скарбів, передав військовополонений з Київщини найдорожчий скарб, що чудом зберігся у нього – вишитий рушник з рідної землі. Був це, без сумніву, Божий знак, бо сьогодні цей рушник є експонатом згаданого Музею, що постав і утримується уже понад 25 літ зусиллями отця Зенона Хоркавого. Саме з його, отця Зенона, ініціятиви за сприяння владики кир Івана було створено музей, що виріс з однієї кімнати в крилосі катедрального собору до потужної музейної установи з фондами у 8 тисяч експонатів, серед яких стародавні українські ікони, стародруки, різьба, кераміка, одяг, вишивки, писанки з різних регіонів України. А потрапили всі ці чудові речі до фондів Мельбурнського музею стараннями о.Зенона зі Сполучених Штатів Америки, Канади, Росії, різних країн Європи. Але до цього лежав довгий шлях: навчання в Духовній семінарії св.вмч.Йосафата в Римі; мандри підчас семінарійних вакацій музеями і монастирями колишньої Візантійської імперії (Греція, Македонія, Сербія…); спілкування молодого семінариста з патріярхом Йосипом та навчання в школі іконопису видатного майстра та вимогливого педагога отця Ювеналія Мокрицького; і, врешті, Свята Тайна священства з рук Преосвященного Кир Івана, Апостольського Екзарха в Австралії. Працюючи помічником у Мельбурні та Сиднеї, адміністратором і парохом у Джільондзі, Генеральним вікарієм і парохом Сиднея, о. Зенон Хоркавий постійно працює як іконописець і збирач творів мистецтва. Попри виконання численних ікон, хоругов, іконописних елементів фелонів, плащаниць, отець митрат розписує каплицю

сестер ЧСВВ в Сиднеї та церкву Покрову Пресвятої Богородиці в Джільондзі, побудувавши біля неї за українською традицією єдину в Австралії дзвіницю. Результатами ж вакаційних мандрів чи офіційних поїздок завжди були нові експонати для фондів Музею українського мистецтва, придбані отцем Зеноном в антикварних крамничках, на аукціонах чи в приватних колекціях різних країн Світу. Захоплюючі історії придбання окремих експонатів не поступаються за інтригою збирацьким пригодам знаменитого Дмитра Яворницького. Подамо як приклад лише одну таку історію. Якось в Австралії отець Зенон познайомився з вихідцем з України, що мав українську ікону Богородиці ХУШ ст. Довгі вмовляння отця продати ікону до Музею не дали жодного результату. Відповідь була одна: “Це реліквія, вона не продається!” Аж якось, під час наступного візиту до непоступливого власника, о. Зенон довідується, що “реліквія” виставлена на продаж на антикварному аукціоні… Чи спрацювала тут знаменита “українська солідарність”, чи власник не хотів комерційних стосунків зі священиком, а чи чекав від аукціону максимального зиску?

Простір спілкування Відповіді на ці питання мало цікавили о. Зенона. Нестримного шукача цікавила давня українська ікона й отець негайно вирушив на аукціон, де його чекало наступне розчарування: ікона була вже продана. Отець Зенон не розповів, як йому вдалося вмовити працівників аукціону порушити правило анонімности покупця, але наступним пунктом пошукового маршруту став саме новий власник ікони – австралійський поціновувач творів мистецтва. Натхнення отця-колекціонера та Божа опіка його благородною справою таки дали позитивний результат: австралійський колега-колекціонер подарував (!) ікону отцю Зенону, і сьогодні вона прикрашає експозицію Музею в Мельбурні. В 1991 році відкривається нова сторінка в історії Української держави, а з нею і в збирацькій історії отця Зенона Хоркавого. Незалежна Україна розкриває нові можливості для невтомного шукача з далекої Австралії. Тепер це мандри рідною українською землею і знову наполегливий пошук творів українського мистецтва: в дзвіницях і на горищах сільських церков; в антикварних крамницях і на базарах Києва, Львова, Косова, Коломиї, Тернополя, Івано-Франківська; в помешканнях українських колекціонерів. А після результативних пошуків – нові турботи: консервація, реставрація та надійне розміщення новопридбаних експонатів. Адже рідний Музей в Мельбурні так далеко! В результаті щорічних експедицій теренами України постала нова збірка отця Зенона: твори українського сакрального мистецтва ХУП – поч. ХХ століть. А внаслідок турботи про надійне збереження та реставрацію віднайдених експонатів отець Зенон Хоркавий уклав угоду з ректором Львівської Духовної Семінарії Св. Духа отцем Богданом Прахом про передачу цієї збірки на депозитне зберігання в семінарійному Музеї. Тепер твори сакрального мистецтва, зібрані отцем митратом Зеноном Хоркавим, стануть предметом подальшого опрацювання працівниками Музею ЛДС СД та зацікавленими фахівцями з історії та теорії мистецтва. Андрій ЦИБКО

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

Унівська обитель крізь віки до сьогодення Інтерв’ю з ігуменом Унівського монастиря – преподобним о. Венедиктом. Отче Венедикте, яка історія пов’язана з У нівською Лаврою? Унівською Сюди на прощу приходять сотні тисяч прочан. Що ж найбільше притягує їх сюди?

О

сновною подією, з якою пов’язується виникнення монастиря, є оздоровлення Івана Лагодовського, який страждав через хворобу ніг, але маючи сильну віру, просив у Бога зцілення. За якийсь час побачив видіння, щоб піти на Схід від села і там знайти джерело, де мав умити ноги. Слуги Івана Лагодовського віднесли його до джерела, де і відбулося зцілення від недуги. Невідомо, чи це історичний факт, чи легенда. Однак історично доведено, що перед чудом монастир уже існував, а Лагодовський лише відновив його. Згадки про цю святиню датуються ХІІ ст., хоча перша офіційно зафіксована міститься у джерелах 1395 р. В ході історії монастир багато разів був руйнований, особливо в часи татарських нападів. За часів Івана Лагодовського обитель відновлено як кам’яну. Спершу вона була оточена валами й ровами, як звичайна фортеця. Ще й тепер можна зауважити, що в мурах є бійниці – це вказує на оборонний характер споруди. Як і багато инших монастирів, за часів Австрійської імперії Унівська обитель була також закрита, привласнена державою, але завдяки старанням наших митрополитів згодом повернена Церкві. Певний час монастир навіть служив літньою резиденцією для митрополитів: кардинал Михайло Левицький керував звідси Церквою. У 1913 р. життя знову було відновлене в Унівській обителі, коли митрополит Андрей Шептицький доклав усіх зусиль, щоб відродити монаше

життя нашої Церкви. З 1913-1916 рр. тут були монахи-редемптористи, але згодом вони перейшли до Львова, а в 1919 р. монастир передано ченцям Студійського чину. З того часу Унів є головною матірною обителлю для всіх монахів Студійського уставу. В часи першого приходу радянських «визволителів» монастир і його землі були конфісковані, натомість утворено промкомбінат. Однак обитель не припинила свого існування – брати залишились працювати на промкомбінаті, проводячи й надалі монаше життя. За час німецької окупації монастирське майно було повернене, але не надовго – до другого приходу радянської влади. Приблизно в 1950 р. обитель закрито, а згодом тут утворено пансіонат для психічно хворих людей. Так тривало до 1990 р., коли ченцям Студійського Уставу повернули церкву, а вже через три роки – і весь монастирський комплекс. Почалось відродження монашого життя: повернулись ті, які були змушені піти у підпілля, а також з’явились нові покликання. Незважаючи на жодні переслідування, заборони, безліч прочан в день Успення Пресвятої Богородиці приходили до монастиря, щоб поклонитися Матері Божій. Тому для Унева це свято є престольним, і досі сотні тисяч людей продовжують іти до святого місця. Скажіть, будь ласка, якою ви бачите місію монастиря у сучасному світі? Є гарні слова: для монахів світить світло ангелів, а для людей – світло монахів. У сучасному світі, я б сказав, християнство стає дещо «літеплим», тому покликання монашества – бути тим взірцем, який 15

– молодь, проте одному з найстарших отців виповнилось 90 років. Щодо кількости теперішніх покликань, то це динамічний процес: одного року є більше, наступного менше. Хоча загальна тенденція – до зменшення кількости вибраних осіб. Залишається лише здогадуватись про причину такої дійсности. Чи має значення вік особи для вступу в монастир? Якщо приходить людина надто молода, чи не виникає у Вас думка, що це може бути для неї якимось миттєвим захо? пленням?

вказує на автентичне християнське життя. На Сході чернецтво ніколи не було відірване від людей. Св. Василій Великий каже, що монах – це лише досконалий християнин. І тому наше завдання – дати світові приклад християнського життя, бути світочами християнської науки, боговгодного життя. Монах має бути тим орієнтиром, який вказує на правильну дорогу. Кожне згромадження чи мо? наший чин мають свої ха? ризми – чітке визначення завдання та діяльности. Якою є харизма студійського чер? нецтва? Східне монашество не знає такого поняття, як харизма. Одного Бог кликав до закритого способу життя – і він вирішив піти у затвор, инший був покликаний до місії і йшов у світ проповідувати Христа. Хтось працював з молоддю, дітьми або займався книгодрукуванням, освітою тощо. Тому ми намагаємося кожному, хто вступає до монастиря, дати всі можливості для розвитку своєї харизми на добро Церкви і народу. Будь-яка праця не суперечить християнським принципам і може бути використана на славу Божу. Ситуація багатьох монаших чинів та згромаджень вигля– дає такою, що монахи ви– ходять із келії до світу, намагаються проникнути в різні сфери людського буття, щоби так проповідувати Христа. Як Ви вважаєте: 16

таке явище не розхитує основ чернечого життя, адже сус? пільство звикло до того, що монах має молитись у келії і триматись якомога далі від світу? Таку ситуацію можна назвати палицею з двома кінцями. Не можна стверджувати, що поганими є намагання монаха проникнути до певного середовища, щоби проповідувати там Христа. Але саме постання чернецтва пов’язане з тим, що окремі особи неначе втікали від цього світу в безлюдні місця. Не тому, що світ є злим – адже Бог наповнює його своїм світлом – але тому, що може негативно впливати на людину, спокушуючи її до гріха. Небезпека перебування у світі для монаха існує, коли він ще не є духовно сформований, – тоді світ міняє його на свій лад. Лише через певний час духовного розвитку монах зростає у досконалості – тоді можна йти до людей. Однак часто, будучи самі гріховними, ми хочемо навертати когось, бігаємо за світом, але той хапає нас у свої тенета. І в цьому є проблема сучасного монашества. Отче Венедикте, скільки монахів зараз у монастирі і як довго вони є тут? Скажіть також, будь ласка, яка тен? денція – до збільшення чи навпаки – спостерігається зараз у покликаннях до мо? настиря? На сьогодні чернеча братія налічує понад 30 осіб, більшість серед яких

У молодому віці є свої переваги: такій особі легше пристосуватись до монастирського порядку, до Типікону, розпорядку дня. Старша людина є вже сформованою особистістю, котра звикла до певного способу життя, тому їй буває важче адаптуватись. З иншого боку, вибір в зрілому віці є більш сталим і впевненим. Натомість молодь часто приходить до монастиря на хвилі захоплення. Отже, в обидвох випадках є свої переваги й недоліки. Нещодавно ми прийняли до монастиря брата, якому вже виповнилось 80 років. Ще до радянської окупації Галичини він був ченцем, однак відтоді не жив у монастирській спільноті. Ми довго дискутували і вирішили-таки прийняти його до нашої братії. Рішення про прийом кандида? та до монастиря є колегіаль? ним чи належить до компе? тенції виключно ігумена? В монастирі існує рада, яка й вирішує подібні питання. Однак прийняття до монастиря ще нічого не означає: тільки час показує, чи особа є покликана до монастирського життя. Чи трапляються випадки, що монах за певних обставин покидає обитель? Як Ви мо? жете пояснити такий вчи? нок? Дуже часто особа, зокрема в молодому віці, приходить до монастиря з певними стереотипами, начитавшись книжок про чернече життя. А коли потрапляє сюди –

зустрічається з протилежною дійсністю. Тоді більшість осіб і бачать, що це життя є не для них. Думаю, це нормальне явище, коли хтось шукає своє покликання. Тому в монастирі дається кілька років, щоб людина віднайшла його, а потім, якщо твердо переконана, приймає вічні обіти. Це подібне до того, як хлопець зустрічається з дівчиною – їм потрібен час, щоби розпізнати одне одного, після чого вони одружуються чи не одружуються. Якщо хлопець і дівчина бачать, що між ними нема взаємних почуттів, тоді розлучаються – і це природно. Так само і в монастирі: коли людина зрозуміла, що монаше життя не для неї, – покидає обитель, щоб не лукавити ні з собою, ні з Богом та иншими. Зрозуміло, що в духовному житті кожної людини, а в монаха зокрема, присутнє поняття кризи. Поділіться своїми думками стосовно цього. Думаю, що криза завжди має причину. Вона виникає внаслідок певних нерозв’язаних проблем, які людина затаїла десь у глибині своєї душі. Тому такі питання треба вирішувати, щоб вони не завдавали шкоди духовному життю. Криза може виникнути навіть тоді, коли людина вже багато років провела у монастирі, навіть прийняла вічні обіти. Вийти з такого стану особі допомагають духовні наставники, котрі є в монастирі. Однак це не найгірше, справжня біда виникає тоді, коли людина залишається наодинці зі своїми проблемами. Розкажіть, будь ласка, чим займаються монахи Унівської Лаври на щодень? Наш монастир має різноманітні форми діяльности. Кожна студійська обитель відрізняється якоюсь особливістю, залежно від розташування. Унів – відпустове місце, тому протягом цілого року ми приймаємо багато людей, приділяючи їм максимум уваги. Відповідно, більшість нашого часу присвячено підготовці до гідної зустрічі паломників. Трохи відпочинку маємо взимку. Також, щоб утримати себе і мати можливість прийняти инших, займаємось землеробством та садівництвом; маємо стави, в яких розводимо рибу. У свічковій майстерні виробляємо свічки, вугілля й ладан, з яких частину продаємо – за що отримуємо певні кошти. Окремі брати займаються різьбярством. Дехто працює в канцелярії або є відповідальним за господарську частину, инші працюють в кухні чи у пральні. Загалом в монастирі й на його території є багато праці, тому кожен із братів цілий день виконує доручену роботу, відповідно до своїх здібностей. Як виглядає розпорядок дня в монастирі? О 1 год. ночі в храмі служиться Північна, на яку брати ходять почергово. Зранку всі прокидаються о 5.15, і до 6 год. триває приватна молитва. Далі починається Утреня, після якої – Перший час. З 8 до 9 год. молимося Божественну Літургію. Після сніданку – читання Св. Письма. З 10.00 до 13.00 кожен виконує свої обов’язки. Далі – Шостий і Дев’ятий часи, о 14 год. – час для обіду. Після цього є півгодини вільного часу, а о 15.00 кожен монах знову приступає до праці, яка триває до 17.30. О 18 год. служиться Вечірня та Повечір’я. Після того вечеря, і о 22.00 всі брати йдуть відпочивати, хоча цей час залежить від особистих потреб (як правило, всі брати лягають спати значно пізніше).

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

Зрозуміло, що пріоритетним завданням кожного монастиря є духовна формація особи, багато ченців Студійського У ставу навчаються у Уставу Львівській Духовній Семінарії та инших закладах. Як багато уваги приділяється інтелектуальному вишколові монаха? Монастир володіє надзвичайно багатою бібліотекою, для оновлення якої ми ніколи не шкодуємо коштів. Упродовж двох років проводиться навчання для новиків – тих, хто готується до монашого життя. Якщо ми бачимо, що особа здатна прийняти священичий стан – посилаємо її на студії до семінарії. В монастирі є чудова колекція ікон. Як вдалось її зібрати? Збирання давніх ікон започаткували брати Андрей і Климентій Шептицькі на поч. ХХ ст. Основою колекції стала одна із приватних збірок. Проте війна та подальше радянське панування призупинили таку діяльність; а після легалізації УГКЦ збирання ікон монахами Студійського Уставу поновилося. Будучи на той час ігуменом, єрм. Севастіян Дмитрух разом з иншими монахами почали активно відновлювати експедиції селами України з метою врятування ікон. Колекцію зібрано за останні 15 років. Унівська лавра здавна славилася своїми іконо іконо?? писними традиціями. Отче Венедикте, скажіть будь ласка, чи плекається іконопис у монастирі на сучасному етапі? У нас є ікони, написані монахами ще у підпіллі. Настінні розписи храму також здійснювались майстрами, що були в монастирі ще перед війною. Зараз ми намагаємось відновити цю традицію. Є декілька монахів, які на належному рівні займаються іконописом. Один ієромонах студіює сакральне мистецтво в Греції і декілька братів – у Львівській академії мистецтв. Сподіваємося, що їхнє навчання принесе добрі плоди, і нам вдасться відновити при монастирі іконописну майстерню, тим самим продовжуючи традицію Унівської Лаври. Чудотворна ікона Матері Божої є невід’ємною частиною У нівського монастиря. Безліч прочан Унівського приходять сюди, щоб поклонитися цій святині і просити про допомогу. Преподобний отче, роз роз?? кажіть історію цієї ікони. Важко сказати, чи ікона, яка знаходиться у храмі, є оригіналом. Вона пройшла складний процес багаторазових реконструкцій, оскільки була значно пошкоджена в часи радянської окупації. Її відновлював відомий іконописець Ювеналій Мокрицький. Ризи, в які вбрані Богородиця та Ісус, є древніми, але вже саме зображення – нове. Блаженніший Любомир поблагословив цю ікону, і особливий спосіб ми вшановуємо її у третю неділю травня. Чи відомі випадки чудесного зцілення людей за посередництвом цієї ікони? Звичайно, дослідженнями таких зцілень займається отець Макарій. Зовсім недавно я дізнався, що один зі спостерігачів, який приїжджав на недавні вибори президента, зцілився від своєї недуги під час екскурсії монастирем. Маючи сильну віру, ця людина отримала від Бога ласку оздоровлення. Володимир ЧУПРІН та Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ 17

Habemus Papam

БІОГРАФІЯ ЙОГО СВЯТОСТИ, ПАПИ ВЕНЕДИКТА XVI Священик, професор, Консул Ватикану

З 1946 до 1951 рр. Йозеф Рацінгер вивчав філософію і теологію в Мюнхенському університеті та Вищій школі Фрайзінґа (Freising). Разом із братом Жоржем був висвячений на священика 29 червня 1951 в катедральному соборі міста Фрайзінґ (Freising). У 1953 р. о. Рацінгер отримує докторський ступінь теології за працю “Люди і Дім Божий в доктрині Церкви святого Августина”. Згодом, за чотири роки, стає професором. Потім викладає догматику та фундаментальну теологію у Вищій школі філософії та богослов’я Фрайзінґа (Freising), також в Бонні (Bonn) (1959-1969 рр.), Мюнстері (Mьnster) (1963-1966 рр.), Тюбінґені (Tьbingen) (1966-1969 рр.). Від 1969 р. Й. Рацінгер є професором догматичного богослов’я та історії догматики в Реґенсбурзькому університеті, де свого часу був деканом і віцеректором. З 1962 до 1965 рр. Й.Рацінгер присутній на всіх чотирьох сесіях ІІ Ватиканського собору як головний богословський адвізор разом із архиєпископом Колонії (Cologne), Кардиналом Йозефом Фрінґсом.

Покликання «богослов’я» Важливий і корисний досвід о. Рацінгера як священика і “експерта” на ІІ Ватиканському соборі був надзвичайно цінним і фундаментальним для його життя. Він прожив цей досвід як підтвердження власного покликання, визначеного як “богословське”. Швидко з’являлися численні, детальні публікації Й.Рацінгера. Час минав, а вони служили орієнтиром для католиків, особливо для залучених у наукову богословську працю.

Й

озеф Рацінгер (Папа Венедикт XVI) народився 16 квітня 1927 в м. Марктль, що на р. Інн (Marktl am Inn) в Німеччині. Батько, офіцер поліції, походив зі звичайної сім’ї фермерів у Нижній Баварії. Свої юнацькі роки він провів в містечку Траунштейні (Traunstein), що на австрійському кордоні. І саме батько був тим, за словами папи Венедикта XVI, хто виховав його як людину та християнина, в кого він вчився культури та освіти.

Друга світова війна Юнацькі роки Йозефа були нелегкими. Однак віра і сімейне виховання підготували його до жорсткого досвіду проблем, пов’язаних із нацистським режимом; він навіть пам’ятає, як його – парохіяльного священика – нацисти били перед початком Святої Літургії. Він був добре поінформований про вороже ставлення до Католицької Церкви в тогочасній Німеччині.

18

«Співпрацівник Правди» 24 березня 1977 р. Папа Павло VI призначив Й.Рацінгера Архиєпископом Мюнхена та Фрайзінґа. Архиєрейська хіротонія відбулася 28 травня того ж року, і о.Рацінгер став першим єпархіяльним священиком за 80 років, який прийняв пасторальне управління великою Баварською єпархією. Його єпископський девіз: «Співпрацівник Правди» (пор. з Ів 1,8). Папа Іван VI проголосив Йозефа Рацінгера кардиналом 27 червня 1977 року; йому ж було надано титул помічника вікарія Церкви у Велетрі-Сеґні (Velletri-Segni) 5 квітня 1993 р. і титул помічника вікарія Церкви в Остії (Ostia) – 30 листопада 2002 р.

25 листопада 1981 р. він був призначений Папою Іваном Павлом II префектом Конгрегації з питань доктрини віри. Також став президентом Біблійної Комісійної і Папської міжнародної богословської комісії.

15 лютого 1982 р. Й.Рацінгер відмовився від пасторального служіння як архиєпископа Мюнхена та Фрайзінґа.

«Катехизм Католицької Церкви» Надзвичайно важливою є роль Йозефа Рацінгера як президента Комісії з формування Катехизму Католицької Церкви, шість років інтенсивної праці (1986-1992 рр.) над його підготовкою – один із багатьох видатних досягнень сучасного Папи.

6 листопада 1998 р. Й.Рацінгер був призначений віце-деканом Колегії кардиналів; 30 листопада 2002 року Святіший Отець призначає його главою цієї ж Колегії.

В Римській курії Ще до часу свого обрання на Престол апостола Петра Кардинал Рацінгер був членом складу другої частини Консиліуму секретаріату штатів; таких Конгрегацій: азіатських Церков, церковної служби і дисципліни Таїнств, архиєреїв, євангелізації народів, католицької освіти; Папського консиліуму провадження екуменізму; а також Папської комісії для латинської Америки та Папської комісії «Ecclesia Dei» («Церква Божа»). Як глава Колегії кардиналів, представляв її під час прийняття рішень упродовж вакантности Римського Престолу – після смерти Папи Івана Павла II 2 квітня 2005 року. У п’ятницю 8 квітня, під час похорону Папи Івана Павла II, кардинал Рацінгер очолював месу на площі святого Петра.

«Habemus Papam» У вівторок, 19 квітня, кардинал Йозеф Рацінгер був обраний 265-им Первосвящеником Католицької Церкви, взявши ім’я Венедикт XVI. Підготував Остап ГНА ТІВ ГНАТІВ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

Проповідь Святішого Отця Венедикта XVI на урочистому богослуженні з нагоди вступу на катедру Єпископа Рима 7 травня 2005 року

Ц

ього дня, коли я вперше ступаю на катедру Єпископа Рима як наступник Петра, Церква в Італії відзначає свято Вознесіння Господнього. У центрі цього дня ми бачимо Христа. І лише завдяки Ньому, завдяки таємниці Його Вознесення ми можемо зрозуміти значення Катедри, яка, в свою чергу є символом влади і відповідальности Єпископа. Отже, про що нам хоче розповісти Свято Вознесення Господнього? Не про те, що Господь пішов кудись далеко від людей і від світу. Вознесення Христа – це не політ до найвіддаленіших зірок, Воно значить, що Ісус більше не належить світові тління і смерти, котрий обмежує наше життя. Христос повністю належить Богові. Він – Син предвічний – привів наше людське єство перед обличчя Бога, Він приніс зі собою плоть і кров у перетвореній формі. Людина знаходить місце в Бозі; через Христа людська істота увійшла до самого Його життя. І оскільки Бог обіймає і підтримує всесвіт, Вознесення Господнє означає, що Христос не віддалився від нас, але зараз, завдяки перебуванню з Отцем, Він близький кожному з нас, навіки. Кожний з нас може звертатися до Нього на «ти»; кожен може покликати Його. Господь завжди перебуває на відстані голосу. Це ми можемо внутрішньо віддалятися від Нього. Та Він чекає нас і завжди перебуває поряд. Читання сьогоднішньої Літургії дозволяють нам більше дізнатися, в чому конкретно полягає перебування Господа поряд із нами. Господь обіцяє учням прислати Свого Святого Духа. Перше читання говорить нам, що Дух Святий буде «силою» для учнів; Євангеліє додає, що Він наставлятиме їх Істині у всій повноті. Ісус сказав все Своїм учням, будучи Сам живим 19

структурою: наступникам апостолів належить відповідати перед народом, щоб нитка цих свідчень ніколи не уривалася в часі. У таїнстві єпископської хіротонії вони отримують владу і благодать, необхідні для цього служіння. У цьому колі свідків наступникові Петра належить особливе завдання. Петро був першим, хто висловив від імени апостолів визнання віри: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мт 16,16). У цьому полягає завдання всіх наступників Петра: стояти на чолі визнання віри в Христа, Сина Бога Живого. Катедра Рима – це, перш за все, катедра символу віри.

Словом Божим, і Бог не може дати більше Самого Себе. В Ісусі Бог дарував нам всього Самого Себе – тобто Він дарував нам все. Окрім цього, або поряд із цим, не може бути жодного иншого одкровення, здатного повідомити більше, або доповнити яким-небудь чином Одкровення Христа. У Ньому, в Сині, нам було сказано все, нам даровано все. Проте наша здатність розуміння обмежена; тому місія Духа полягає в тому, щоби з покоління в покоління, усякий раз по-новому, вводити Церкву до величі таємниці Христа. Дух не ставить нічого иншого і нічого нового поряд із Христом; немає жодного пневматичного одкровення поряд із одкровенням Христа, – як вважають деякі, – жодного другого рівня одкровення. Ні: «від Мого візьме», говорить Христос в Євангелії (Ів 16,14). І як Христос каже лише те, що чує і отримує від Батька, так і Дух Святий говорить від Христа. Він не веде нас до иншого, далекого від Христа місця, лише прямо до світла Христового. Тому християнське одкровення є одночасно вічно стародавнім і вічно новим. Тому все було нам дароване раз і назавжди. Поряд із тим, кожне покоління увесь час вчиться чогось нового в невичерпній зустрічі з Господом – зустрічі, посередником якої є Святий Дух. Таким чином, Дух Святий є силою, через яку Христос дає нам відчути Свою близькість. Проте, в Першому читанні є ще одне слово: “будете Мені свідками”. Воскреслий Христос потребує свідків, які зустрічали Його, Він потребує людей, які знали Його близько, в людях, які торкалися Його рукою, могли свідчити про Нього. Саме так Церква, сім’я Христова, виросла від «Єрусалиму … до краю землі», як мовиться в читанні. Церква була споруджена через свідків – починаючи від Петра і Павла, і від Дванадцяти, закінчуючи всіма чоловіками і жінками, сповненими Христа, які століттями підтримували і підтримуватимуть, завжди по-новому, полум’я віри. Кожен християнин, посвоєму, може і повинен бути свідком воскреслого Господа. Читаючи імена святих, можна бачити, що вони були – і продовжують бути – перш за все простими людьми, людьми, від яких виходило – і виходить – сяюче світло, що веде до Христа. Та ця симфонія свідоцтв володіє також чітко позначеною 20

З висоти цієї катедри Єпископ Рима покликаний постійно повторювати: Dominus Iesus – «Ісус є Господь», як Павло пише в своїх посланнях до Римлян (10,9) і до Коринтян (1 Кор 12,3). З особливим натхненням він звертається до останніх: «Хоча і є так звані боги, або на небі, або на землі... Та у нас один Бог Отець.. .; і один Господь Ісус Христос, Яким все існує, і ми Ним» (1 Кор 8,5). Катедра Петрова зобов’язує тих, хто сходить на неї, говорити, – як казав Петро у момент духовної кризи учнів, коли багато хто відійшов від Ісуса: «Господи! До кого нам йти? Ти маєш слова вічного життя; і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Святий Божий» (Ів 6,68). Той, хто сидить на катедрі, повинен пам’ятати слова, які Господь сказав Петрові під час Тайної Вечері: «.. . .і ти, колись, навернувшись, утверди братів твоїх... .» (Лк 22,32). Той, хто виконує це служіння, має усвідомлювати, що є людиною крихкою і слабкою, яка постійно потребує очищення та навернення. Проте йому також дане усвідомлення того, що від Господа йде до нього сила для утвердження своїх братів і об’єднання їх в сповіданні Христа розіп’ятого і воскреслого. У Першому посланні апостола Павла до Коринтян подана найдавніша розповідь про воскресіння. Павло точно відтворив її, посилаючись на очевидців. Апостол оповідає спочатку про смерть Господа за наші гріхи, про Його поховання, про воскресіння на третій день, а потім говорить: «Христос з’явився Кифі, потім дванадцятьом. ..» (1 Кор 15,4). Таким чином, ще раз стисло висловлюється значення доручення, залишеного Петрові до кінця віку: бути свідком воскреслого Христа. Єпископ Рима сидить на Петровій катедрі, щоб свідчити про Христа. Таким чином, вона є символом potestas docendi, тієї влади повчання, яка є головною складовою доручення зв’язувати і в і д п у с к ат и , даного Господом Петрові, а вслід за ним

– Дванадцятьом. У Церкві Святе Письмо, розуміння якого зростає під впливом Святого Духа, і служіння автентичного тлумачення, дане апостолам, нерозривно пов’язані між собою. Там, де Святе Письмо відривається від живого голосу Церкви, воно стає жертвою в суперечках експертів. Зрозуміло: все, що вони хочуть сказати – важливе і цінне; праця вчених є для нас значною допомогою, щоб ми змогли зрозуміти той живий процес, в якому росло Писання, і, таким чином, його історичну цінність. Та наука сама по собі не зможе дати нам остаточного і зобов’язувального тлумачення, вона не здатна дати нам у тлумаченні ту впевненість, з якою можна жити і за яку можна навіть померти. Тому потрібні вищі повноваження, які не можуть виходити з людських здібностей. Саме тому потрібен голос живої Церкви, тієї Церкви, котра вручена Петрові й колегії апостолів до кінця віку. Ця влада повчання лякає багатьох людей всередині Церкви і за її межами. Вони ставлять питання, чи не загрожує ця влада свободі совісти, чи не є вона якоюсь зарозумілістю, протиставленою свободі думки. Це не так. Влада, дана Христом Петру і його наступникам – це, в абсолютному значенні, наказ служити. Влада навчати в Церкві спричиняє зобов’язання слухняного служіння вірі. Папа не є якимось абсолютним сувереном, чиї думки і бажання сприймаються як закон. Навпаки, служіння Папи – це гарантія слухняності Христові і Його Слову. Папа не повинен проголошувати свої ідеї, але нагадувати постійно самому собі й Церкві про послух Слову Божому перед обличчям будь-яких спроб переробити і “очистити” його, а також протистояти будь-яким проявам опортунізму. Це робив Папа Іван Павло II, коли у відповідь на всі спроби тлумачити свободу в корисливих цілях, прикриваючись благом людини, настирливо підкреслював недоторканість людини, недоторканість людського життя від зачаття до природної смерти. Свобода вбивати не є свободою, але тиранією, що веде людину до рабства. Папа усвідомлює, що в своїх рішеннях він пов’язаний з

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

великими громадами віри всіх часів, що ухвалюючи рішення, він зобов’язаний враховувати тлумачення, складені впродовж усього шляху, пройденого Паломником-Церквою. Таким чином, влада Папи полягає не в тому, що він перебуває над Церквою, але у служінні Слову Божому. На його плечах лежить відповідальність зробити все, щоб це Слово і далі перебувало в світі у всій своїй величі і звучало у всій своїй чистоті і цілісності. Катедра – скажемо це ще раз – є символом влади настановлення, що виявляється у владі слухняності і служіння, щоб Слово Боже – Його істина! – могла засяяти перед нами, вказуючи шлях. Та, кажучи про катедру Єпископа Рима, хіба можна не пригадати слова, які святий Ігнатій Антіохійський написав римлянам? Петро, йдучи з Антіохії, свого першого престолу, прямував до Риму – останнього престолу. Престолу, що став останнім через мучеництво, яке назавжди пов’язало спадкоємство з Римом. Ігнатій, зі свого боку, залишаючись єпископом Антіохії, йшов назустріч мучеництву, яке чекало його в Римі. У своєму посланні до римлян він звертається до Церкви Риму як до «тої, яка перебуває в любові», – вельми красномовний вираз. Ми не знаємо точно, що мав на увазі Ігнатій, використовуючи такі слова. Та для стародавньої Церкви слово «любов», «agape», вказувало на таємницю Євхаристії. У цій Таємниці любов Христа проявляє себе посеред нас. У ній Він дарує себе знов і знов. У ній Він знову і знову пронизує Своє Серце; у ній виконує Свою обітницю – обітницю, якою з хреста відкупив Собою всіх. Ми ж, в Євхаристії, вчимося любови Христової. Саме завдяки Євхаристії святі жили, несучи любов Божу в світ, використовуючи для цього всі нові способи і форми. Завдяки Євхаристії Церква постійно відроджується! Церква є не чим иншим, як тією сіттю – євхаристійною спільнотою!

– в якій всі ми, приймаючи одного і того ж Господа, стаємо єдиним тілом. Перебувати в навчанні і перебувати в любові – це, врештірешт, повинне бути одне і те ж: все

навчання Церкви веде до любови. А Євхаристія, як прояв любови Ісуса Христа, є критерієм кожної доктрини. Від любови залежать всі закон і пророки, говорить Господь (Мт 22,40). Любов є виконанням закону, писав апостол Павло Римлянам (13,10). Дорогі римляни, тепер я ваш Єпископ. Спасибі за вашу щедрість, спасибі за симпатію, спасибі за ваше терпіння! Як католики, всі ми певним чином є також римлянами. Словами Псалма 87, гимну хвали Сіону, матерів усіх народів співав Ізраїль і співає Церква: «Про Сіон же говоритимуть: «такий-то і такийто чоловік народився в ньому…» (ст.

5). Так само і ми могли би сказати: як католики, всі ми деяким чином народжені в Римі. Також і я хочу всім серцем бути вашим Єпископом, Єпископом Рима. Усі ми хочемо бути все більше католиками – все більше братами і сестрами у великій сім’ї Божій, де немає чужинців. На закінчення мені би хотілося сердечно подякувати Вікарієві Римської дієцезії кардиналу Камілло Руїні, а також помічникам єпископів і всім співпрацівникам. Сердечно дякую парохіяльним священикам, клирові Рима і всім тим, хто, як вірні, вносить свій вклад у творення тут живого дому Божого. Амінь. ХАЛХОДЖАЄВА Переклад: Софія ХАЛХО ДЖАЄВА (Agnuz) 21

Сім’я

Жінка і християнство В ідомий у ХХ ст. Ф. Ніцше у своїй книзі «Антихрист» висловився так: «Жінка – це друга помилка Бога». На превеликий жаль, він не був унікальним у своїх поглядах. Навіть позитивісти минулого століття, протиставляючи розум і науку вірі, говорили про те, що «жінка є нижчою від людської природи». Мозок жінки, доводили вони, важить 1200 грамів, а мозок чоловіка – 1350 грамів. Жодна із масонських лож не приймала до себе жінок, тому обурені такою дискримінацією, група жінок у Франції утворила жіночу масонерію.

Такий погляд на особу жінки притаманний не лише нашим часам. Ця проблема своїми коріннями сягає далеко в історію різних культур та народів. Юдейська релігія, виходячи зі Святого Письма, захищає рівність між людьми. Досить лише прочитати перші стихи Біблії: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх». (Бут 1,7) Однак на практиці юдаїзм був ( і залишається) релігією чоловіків. Свідченням цього є те, що ми не знаємо великої кількости імен жінок, які жили у стародавньому

Ізраїлі. В одній із єврейських молитов можна прочитати: «Дякую Тобі, Боже, що ти не сотворив мене жінкою». Водночас жінка промовляла таку молитву: «нехай буде благословенний Господь Бог, що сотворив мене по своїй волі». Ще гіршим було становище жінки у стародавньому поганському середовищі, в якому доводили, що жінка не має людської природи. Не краще ставились до жінок і античні філософи. Арістотель, наприклад, вважав, що «жінка з природи неповна і недосконала», а Цицерон казав: «Якщо б не було жінок, то чоловіки розмовляли б з богами». Сьогодні, увійшовши до будь-якого християнського храму, побачимо, що більшість людей у ньому належить до жіночої статі. Загляньмо у Святе Письмо і побачимо, що Ісус є першим, хто підніс роль жінки у єврейському середовищі. Він був оборонцем їхніх прав та гідности. Після свого воскресіння Ісус найперше являється жінкам! Він дозволяє, щоб разом із ним ходили повії, за що «порядні люди» єврейського народу критикували Христа і казали, що Він не може бути від Бога, бо їсть і п’є з тими, кого вважають покидьками народу, нечестивими, кого, за давні єврейським звичаєм, за гріх розпусти каменують. Жодна людина, яка претендувала на те, що називатись порядною, ніколи би не дозволила собі мати щось спільне з цією категорією людей. Христос зробив певну революцію у юдейській моралі. Як приклад розгляньмо фрагмент із Євангелія від Луки: «Коли вони були у дорозі, він увійшов в одне село, і якась жінка, на ім’я Марта, прийняла Його в хату. Була в неї сестра, що звалась Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала Його слова. Марта ж клопоталась всілякою послугою. Підійшла вона і каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла». Озвався до неї Господь і каже: « Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відійметься від неї». (Лк 10,38-42 ). Ісус робить виклик стародавнім юдейським звичаям, згідно з якими жінка мала слугувати своїм гостям, а не

22

розмовляти з ними – це було привілеєм чоловіків. В цьому уривку бачимо також один інтимний момент: Марія сиділа в ногах Ісуса. Христос не вказує Марії на місце, яке їй визначило суспільство, не віддаляє її від себе. Більше того, коли Марта каже Ісусові, щоб той владнав ситуацію, Він докоряє не Марії, але Марті. Тим самим долає всі соціяльні бар’єри, які збудувало суспільство. Христос показує, що ці бар’єри перешкоджають людині шукати правди, слухати Слово спасіння. Ісус показав людству нові орієнтири, нову перспективу, вказав на серцевину біблійної антропології, яка гласить, що жінка, як і чоловік, є сотвореною на образ і подобу Божу. Перед Богом не має значення стать людини, лише те, яку частку ми вибираємо. Саме тому цей убогий Христос із Назарета притягував до себе жінок. Навіть у найбільшій розпусниці, яку суспільство вже давно викинуло на маргінес, Христос побачив людську гідність і покликав ЇЇ до покаяння. Він дав їй крихту надії: життя не закінчилось для неї, Бог кличе її до свого царства. «У воскресінні не женяться і не виходять заміж, але будуть як ангели в небі» (Мт 22,30). Саме так Ісус відповів саддукеям. Однак навіть сьогодні, коли суспільство досягає нечуваних вершин людської цивілізації, відчувається протистояння між чоловіком та жінкою. Виникнення різних феміністичних рухів є яскравим свідченням цього протистояння. Євангеліє залишається єдиним, яке свідчить про високу гідність людини незалежно від статі. Християнство на всіх етапах ставить людству за взірець постать Пречистої Діви Марії, яка своїм «Так» уможливила спасительну місію Бога щодо людини. Господь воплотився і прийшов у світ лише завдяки ЇЇ згоді. Христос народився від Діви, а цей факт, наголошує ап. Павло у Листі до Галатів, дає кожній жінці підставу бути піднесеною навіть до гідности «матери Бога». Тому християнство, як жодна инша релігія, ставиться з великою пошаною до жінки, згідно зі словами Марії : «Ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди». (Лк 1,48)

Світ дитини

C

постерігаючи за тим, як дорослі люди скоюють злочини, ми рідко можемо уявити, що така поведінка є наслідком спотвореного у дитинстві світосприйняття. Погляньмо уважно на людей чи не найважливішої вікової категорії – дітей, про яких дуже часто забуваємо. Погляньмо на середовище, в якому формується мале чадо як особистість. Напевно, кожен погодиться з тим, що невід’ємною частиною дитинства є казковий світ, в якому головні герої – найрізноманітніші персонажі: від добрих та красивих зайчиків до страшних вовків; від працелюбних бджілок до лінивих ведмедів; від дружелюбних птахів до хитрих лисиць та ин. Таким чином, перед ніжним дитячим єством постає два світи, де чітко видно, хто є добрим, а хто злим, де правда, а де – брехня. І, найголовніше, погані персонажі наших рідних казок та мультсеріалів завжди зазнавали поразки. Так у дитячу душу вселялась віра у безмежну силу добра, в те, що у світі більше добрих, аніж злих людей.

І раптом до цього дитячого світу вриваються вампіри, демони, велетні-роботи, невідомі досі „ніндзічерепашки” та „покемони” – чергова партія західної культури, яка чомусь уже давно видається нам рідною. Західні психологи відразу виявили згубний вплив цих мультфільмів на ще несформовану дитячу психіку, і державне керівництво вирішило, що країні не потрібні „живі покемони”. Недавно в Японії після показу однієї з серії мультфільму „Покемони” більше, як

Підготував Андрій СО ЛЕЦЬКИЙ СОЛЕЦЬКИЙ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

23

такі діти стають черствими до чужого горя, нездатними співчувати і когось любити.

600 дітей потрапило до лікарні зі захворюванням на епілепсію… Наші телевізійні екрани заполонили страхітливі „герої”, які уміють вправно вбивати, причому той, хто найбільше вб’є, і буде найбільшим героєм. Дивлячись ці мультфільми, важко, а то й неможливо відрізнити добро від зла, адже один персонаж може одночасно і захищати, і вбивати, любити й ненавидіти.. . І все це по декілька годин на день споглядають наші діти, майбутнє української нації!!! Найстрашніше, що вигаданий світ цієї казкової дійсности діти намагаються перенести до реального життя, адже у їхній психіці ще не встановилася чітка межа між вигаданим і справжнім. Дітям притаманно жити у цьому казковому світі, й за таким же сценарієм вони уявляють життя. Батьки, поспостерігайте за своїми дітьми тоді, коли вони дивляться сучасні мультфільми: їхня увага повністю прикута до екрану, їх важко змусити в цей час робити уроки чи просити про допомогу, а найголовніше – придивіться, чи, бува, після перегляду вони не кричать, неначе герої: „Я тебе вб’ю!” Зауважмо – світ зла, який пропагується через екрани нашого телевізора, надзвичайно страшний, але чомусь дуже сильно він притягує нашу дітвору. Притягує настільки, що вони готові відмовитись від походу до зоопарку, прогулянки містом, забави з иншими дітьми – всього, що називається дитинством, яке залишається в пам’яті назавжди.

24

Виникає питання: хто створює ці мультфільми і з якою метою? Одне зрозуміло: ціль була точно не такою, як у творців наших казок та мультсеріалів. А в той же час батьки продовжують купувати своїм найдорожчим дітям різноманітні «приставки», комп’ютери, які дають ще більшу можливість зануритись у віртуальний світ. Так у дітей з’являється комп’ютерна залежність, від якої вони не можуть позбавитися навіть у дорослому віці. З часом такі діти стають агресивними, оскільки батьків та инших людей починають сприймати так, як їх навчили „герої” улюбленого мультсеріалу. Окрім цього,

Залежність від комп’ютера та телевізора вбиває в дітях інтерес до життя, калічить їхню психіку, формує неправильне сприйняття дійсности. Дуже часто, дивлячись на те, як наші діти стають рабами „покемонів” та инших горе-героїв, ми заспокоюємо себе, кажучи: «Та це всього лише діти…» Та варто додати: це „покалічені” діти. Чому ми так мало замислюємося над тим, що стало причиною втечі багатьох молодих осіб у наркоманію чи алкоголізм? Думаємо, що таким чином вони намагаються втекти від дійсности. Так, але чому? Бо досі жили у вигаданому світі, навчились такої поведінки, як у персонажів. А одного разу, відвівши погляд від екрану телевізора, побачили реальність, яка поставила перед ними свої вимоги, завдання, змусивши бути дорослими. Однак як можна стати дорослим, не мавши дитинства? Діти, які увесь вільний час провели перед телевізором чи комп’ютером, ніколи не зможуть захистити своє потомство від цієї залежности. І в такий невидимий, замаскований спосіб деградує одне покоління, далі – наступне, а відтак – ціла нація. Сьогодні практично неможливо зупинити телевізійно-комп’ютерний бум, але святим обов’язком кожного батька та матері є знати, що дивляться їхні діти, чим захоплюються і якими вони стають після перегляду чергової серії мультсеріалу. Щоб запобігти залежності дитини від телевізора, батькам слід подбати про те, щоб діти ходили до недільної школи, щоб кожного вечора була спільна родинна молитва, а також читання тих казок, які були невід’ємною складовою ще дитинства батьків. Плоди пожинаються з часом, але для цього потрібно щось засіяти. Не дозвольте, щоб жнивами були думки та вчинки, засіяні «героями» мультсеріалів на зразок „Покемонів”!!! Андрій КОСТЕЦЬКИЙ

Дозволь МЕНІ прийти у цей світ… Голос ненародженої дитини Матусю, дозволь мені жити… Ти – моя єдина мама. Я люблю Тебе від самого початку, бо живу в Тобі. В нас тече одна кров, я чую кожен стук Твого серденька. Радію, коли Тобі весело, і сумую, коли Ти тужиш. Відчуваю Твій біль, страх і всі невдачі…

Ти думаєш, що я заважатиму Твоїй кар’єрі і свободі, тому хочеш якнайшвидше позбутися мене, ще ненародженої. Лікарі стверджують, що я – просто кров’яний згусток, але ж кажу Тобі – Я ВЖЕ ЖИВУ! Попроси лікарів, щоби увімкнули апарат УЗД, – тоді побачиш, хто мовить правду. Не слухай нікого, крім мене. Лікарі не знають або не хочуть знати, яким буде Твоє життя після того, як Ти позбудешся мене. Як мені шкода Тебе, матусю! Сподіваєшся, що знайдеш щастя в кар’єрі, проте спокій, який утратиш разом зі мною, ніхто й ніщо не зможе повернути! Ти стверджуєш, що нема умов для мого виховання – я це розумію й не прошу про багато. Напевно, Ти знаєш, Коли Ти будеш самотня, що існують організації, котрі допомагають таким, як я. Не покинута всіма і нещаслива, я вбивай мене! Я хочу жити притулю Тебе до свого серця, піклуватимусь про Тебе. Будь ласка, заради Тебе! вислухай мене в цю хвилю! Я знаю, Ти мене не планувала. Однак саме Ти дарована мені, я тебе так полюбила – бо ж людина має тільки однуєдину матусю в світі!

Не відбирай у мене и ніколи про це не життя і ТТи пожалкуєш!. пожалкуєш!...

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

25

Шановна редакціє! Я розмовляла з дуже інтелігентними людьми на тему сексуальних стосунків, прочитала декілька книжок із психології, написаних про духовну та фізичну любов, і вже довший час відчуваю закиди сумління. Сподіваюсь, що Ви мені це поясните. Отже, вже чимало часу зустрічаюсь з прекрасним хлопцем. Я не можу дочекатись дня, коли ми одружимось і в нас народяться діти. Однак, ми хочемо зачекати з економічних причин. Я знаю його досить довго: він є на диво щирою людиною і люблячою особою. Ми обоє відповідальні і вірні своїй любові аж до смерті. Знаємо, що подружжя є визнанням досмертної любови перед Богом, але не обманюємо себе, закриваючи очі на випадки розлучень попри святість тайни Подружжя. Ми обоє є терпеливими, але одночасно й молодими. Кілька місяців тому поміж нами дійшло до інтимної близькости. Це не було багаторазовим. Ми задовольнили свою цікавість і решту статевого потягу відклали на «після шлюбу». Незважаючи на зближення, наші думки не є заповнені сексуальними фантазіями. Ми ще більше зжились, заприятелювали, присвятили себе одне одному, допомагаючи взаємно в господарству й инших справах. Також хочу додати, що ми не живемо разом, і після цього всього я не маю страху, що втрачу його. Хочу запитати: чому вважається таким великим гріхом співжиття у ситуації, подібній до нашої? Ми неодноразово присягали любити одне одного перед Богом у церкві. Я знаю, що Бог заповів: «Не чужолож», а також, що погляд із пожаданням є гріхом. Парохіяльний священик пояснив мені, що пристрасний поцілунок є гріхом, а також, що дошлюбні статеві стосунки 1 це стосунки “брати, а не давати”. Та що поганого в тому, коли пара так сильно довіряє одне одному, що відчуває готовою подарувати себе ще до шлюбу? В той же час я бачу, як освячені в церкві подружжя є 26

сповнені зиску, насильства, подружньої проституції… Я також застановилась над суттю подружньої присяги. У деяких штатах США словесна присяга є такою ж важливою, як і письмова. Чому таємна присяга любити одне одного не є чинною?! Ви, напевно, відповісте, що на тому “погоріло” багато молодих дівчат? Але чому тоді в Іспанії дівчина легально у 12 років може вийти заміж? Чому тоді там ніхто не оберігає її ще дитячої довірливости? Чому тоді немає такої маленької поправки стосовно шостої заповіді, яка би розглядала ці справи з огляду не тільки на сам факт (наприклад, пожадливість)? Мені було пояснено, що шоста заповідь стосується не лише нашої пожадливости, що гріх криється у наших думках. А хіба «чистота» думок наречених, що дарують себе одне одному під час статевого стосунку, є гріхом? Чи я добре зрозуміла? І останнє запитання: чи пристрасний поцілунок, що є прагненням подарувати приємність иншій особі, а не намовою до інтимної близькости , є гріхом? Дайсі P.S Вам напевне цікаво, чи я дозволила би щось подібне своїй доньці? Думаю, що у подібній ситуації – так.

Дорога Дайсі! Тішимося, що так щиро описала нам свою ситуацію. Якщо ТИ цікавишся психологією, то знаєш, що ситуація об’єктивно є иншою, аніж Тобі суб’єктивно здається. Те, що ТИ відчуваєш закиди сумління, це нормально і є доказом Твоєї вразливости й того, що ти ще не є цілковито пропащою – простіше кажучи – що Твоє сумління ще не є приглушеним. Люди, цілковито пропащі, не відчувають жодних сумнівів і постійно проголошують свої виключно правильні істини, не терплячи жодних заперечень і доводячи свою правоту иншим у галасливий і агресивний спосіб. Цього в Тобі немає, і це нас дуже тішить. Ми впевнені, що коли Ти пишеш і просиш про відповідь, то є готовою сприйняти правду, навіть якщо вона

виявиться иншою, аніж та, яку очікуєш почути. Ти добре пишеш, що Ви не можете дочекатись дня, коли візьмете шлюб і і у вас народяться діти – часто, на відміну від вас, люди більше очікують сексу, аніж дітей. Однак, нас насторожує і трохи засмучує ваше рішення відкласти шлюб на «декілька років» з «економічних причин». Чи тут йде мова про гучне весілля, на яке потрібно роками заощаджувати капітал? Якщо так, то радимо вам відбути скромнішу гостину в колі найближчих людей. Саме весілля, яке щоправда, не раз пам’ятається роками, насправді не є таким важливим для вашого подальшого щастя в подружжі. Якщо йде мова про формування родинного бюджету на перші роки спільного життя, то це часто виявляється некорисним для розвитку молодого подружжя. Коли рішення наречених і самі вони є зрілими, щоб прийняти Тайну Подружжя, зволікати нелогічно і непотрібно. На жаль, з твого листа не можна зробити висновків, чи ви є готовими до зрілости життя. Чи ви, зрештою, досягли 18-річного віку? Чи, принаймні хлопець має роботу, якою зможе забезпечити необхідний мінімум для сім’ї? Чи ви доросли до того, щоб жити окремо від своїх батьків? Ти заторкнула питання вікових меж, що уможливлюють укладення подружжя. Вселенська Церква, турбуючись, щоб подружжя не укладали незрілі діти, встановила як найнижчий вік для дівчат 14 років. (Така низька вікова межа була встановлена з огляду на екваторіяльні країни, де процес дозрівання відбувається швидше). Однак, остаточне усталення вікової межі залишається за єпископом кожної країни зокрема. В Польщі ж подружжя можуть укласти особи, яким виповнилось 18 років. У виняткових випадках, за згодою, як і в Україні, батьків і суду, дівчина може вийти заміж у віці 16 років. Будь уважна, бо тепер йтиме найважча до прийняття частина відповіді. Спробуй сприйняти її

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

вдумано і без спротиву. Ти пишеш: «Ми обоє є терпеливими, але… не хотіли відкладати сексуальне знайомство… дійшло до інтимної близькости… ми є відповідальними, вірними і взаємно відданими, а також впевненими у своїй любові аж до смерті». Звідки ця впевненість? Які ви можете представити докази вашої здатности бути вірними? Знай, що ти не є иншою від тисяч дівчат, які теж були впевненими в цьому, а потім переживали трагедію. Те, що ТИ відчуваєш, не є, однак, жодною об’єктивною гарантією. Усі Твої подальші висновки є типовою спробою виправдати певні дії (співжиття), за які зазнаєш докорів ще не приглушеного голосу совісти. Цікавлячись психологією, Ти, однак, не зробила висновків зі знань про захисні механізми, які прозвучали у Твоєму листі. Віра у «чистоту його намірів», оперта на знаннях зі сфери психології, є очевидно фальшивою. Досвідчений психолог-терапевт ніколи не візьметься за діягностування свого випадку, будучи свідомим, що позбутися суб’єктивізму тут неможливо. Ти з незаперечною певністю ставиш діягноз, згідно з яким Ваша любов є кращою, аніж инші. Виправдання себе тим, що в деяких подружжях стан справ є гіршим, аніж у Вашому випадку, нічого не дає… Цим ТИ напевне бажаєш, щоб Господь Бог вніс поправку до заповіді «Не чужолож» – задля Вашого унікального на цілий світ випадку. Ця думка стара, як світ! Там, де життя людина не узгоджується зі заповідями, є два виходи: або змінити життя, або модифікувати, а – насправді – відкинути заповіді. До чого ми ведемо? Лише до того, щоб допомогти Вам усвідомити, що Ваше співжиття дійсно було гріхом. Щоб Ви могли, як марнотратний блудний син, визнати: «Отче, я прогрішився» (Лк 15,18) і повернутись до повноти благодати. Тобі варто знати, що дуже багато добрих подруж довгі роки працюють над тим, щоб звільнитись від пожадливих стосунків, перетворивши їх у чисту чуйність, яка б стала виявом дару і таким чином, правдиво оцінювала

вартість партнера. Важко повірити в те, що наречені до шлюбу вже досягли досконалости в цьому. А якщо так, тоді зуміють утриматись від співжиття, яке є виявом подружньої любови, а не любови заручених. Вони утримаються вже хоча би з огляду на плід такого вияву – природного наслідку співжиття. Бог знає нас найкраще і відає, що для нас є добрим. Він чітко говорить: «Не чужолож!», щоб покласти край надужиттям і примхам, які випливають із трактування дошлюбних статевих стосунків як чогось безгрішного, морально допустимого. Йому належить тут перше слово. Статеве співжиття є конкретним вчинком, який може бути або добрим, або ж злим. Взявши до уваги обставини цього вчинку, а також його наслідки (психологічні та біологічні), можна однозначно ствердити, що він не може бути добрим в жодному випадку, окрім подружжя. Поза подружжям він не

27

здатен принести добрих плодів, згідних із задумом Творця. Слід додати, що статеве співжиття саме по собі є необхідною, але далеко не достатньою умовою того, щоби подружжя можна було назвати добрим, святим і, цим самим, милим Богові.. . Нарешті, Ти застановилася над важливістю таємної особистої присяги перед Богом. Чому вона не є такою ж важливою, як шлюб, уділений молодятам у храмі? Якщо б Ти зі своїм нареченим потрапила на безлюдний острів і не мала можливости знайти священика, Ваше зобов’язання стало б актом укладення тайни Подружжя як визнаного Церквою зв’язку. Однак, якщо Ти живеш у спільноті людей, які становлять Церкву, шлюб повинен бути укладений в присутності свідків, вибраних з-поміж друзів, а з боку Церкви – священика. Свідки, якими, зрештою, є усі присутні в храмі під час уділення святої тайни Подружжя, мають допомагати у різних потребах молодятам, одруженим в їхній присутності. Таким чином, свідки можуть надати подружжю конкретну допомогу і не варто нею нехтувати. Також, уяви собі, який би постав хаос, якщо б люди усюди укладали подружжя між собою лише через таємну особисту присягу? Чи можливо було б тоді оборонити подружжя від зради і т.д., не говорячи вже про юридичні аспекти (опіка над дітьми, аліменти, відшкодування, успадкування.. .)? Ти знаєш, що любов – це давати, а не брати. Цим Ти намагаєшся „виправдати дошлюбні статеві стосунки і пристрасні поцілунки” як дарування приємности иншій особі. Однак, пам’ятаючи про те, що не всяка приємність є доброю, постає трудність відрізнити подаровану приємність від приємности, яку Ти отримуєш. Чи твій наречений схиляв би Тебе до статевих стосунків, якщо би відчував від них біль, подібний до болів жінки, яка народжує? Чи Ти дарувала би йому приємність від пристрасних поцілунків, якщо би відчувала при цьому біль, подібний ... ну хоча би до зубного болю? Тому будь обережна з цим прикриттям і виправданням всього любов’ю або ж турботою про добро ближнього. Хоча, якщо б ми бачили добро иншої особи не поверхово, то дійшли би до висновків, які збігалися б із Божими Заповідями (в тому числі із заповіддю „Не чужолож”). Ми свідомі, що Ти, напевне, бажала отримати иншу відповідь. Однак, наше завдання не в тому, щоб Тобі сподобатись, але щоб сказати правду (навіть, якщо вона є гіркою). Спробуй повірити, що любов або ж турбота про добро коханої особи (а зрештою і розвиток людини взагалі), схиляється до визнання певних обмежень. Зверни увагу, що ті, які хочуть „купити” молодь, схвалюють зло, кажучи: „Робіть, що бажаєте!”. Однак, вони далеко не є Твоїми приятелями, гідними довіри, хоча їх і приємно слухати. Те, що Бог ставить перед Тобою високі вимоги, є виявом віри, що Ти в стані їх виконати! Повір, бо це є умовою правдивого зросту і навернення. Нас також засмутив постскриптум Твого листа, оскільки він свідчить, що Твоє сумління є „приглушене”. Настав час його реанімувати і для цього

28

потрібні надзвичайні посередники. Ми віримо, що сповідь із цілого життя могла би послужити важливим чинником у відбудові твого життя і... мислення. Щоб уникнути спокуси читати тобі мораль і допомогти повірити, що не ставимо для тебе зайвих перешкод, але щиро бажаємо добра, подаємо до твоєї уваги лист Аґнешки. Молимось про ТТвою вою мудрість Редакція Бажаю коротко поділитись з Вами своїм досвідом, що заторкує питання дошлюбної стриманости й чистоти... Можливо, комусь цей лист стане в пригоді. Вже два роки я є заміжньою. Ще коли ми з чоловіком зустрічались, то обоє цінували дошлюбну чистоту і щиро бажали залишитись вірними Богові й подарувати себе одне одному лише після шлюбу. Однак, наше оточення, близькі для нас особи з родини і деякі з приятелів репрезентували собою досить ліберальну точку зору стосовно цього питання. На свідомому рівні я ніколи не схвалювала їхньої поведінки, але в моє серце закралась спокуса: „вони живуть, як хочуть і відчувають себе щасливими”, „вступали у статеві стосунки перед шлюбом, і в них все непогано склалося, вони нічого не втратили”. Одного дня, коли ми цього зовсім не планували, поміж мною і моїм нареченим дійшло до близькости найбільш інтимної, зарезервованої виключно для подружжя. Це було сильне пережиття, тоді я відчувала дуже тісну близькість і єдність з своїм хлопцем, але не до кінця... Чи він насправді кохав мене в той момент? Сказав, що так. Ми не зволікаючи вирішили взяти шлюб. Я досі задаю собі одне питання: якщо б не це, до чого дійшло би між нами, коли і чи взагалі назріло би рішення одружитися? Чи так мало бути? Ми є щасливим подружжям, стараємось поглиблювати взаємну любов, але в моєму серці залишається багато сумнівів. Я говорю про них з чоловіком. Однак, його запевнення не можуть усунути мого неспокою. Він знову і знову охоплює мене. Чи зуміємо ми зберегти вірність одне одному, коли для нашого подружжя настануть важкі часи і прийдуть найбільші спокуси, якщо вже перед шлюбом ми зламалися? У цьому я не можу звіритись цілковито ані на саму себе, ані на чоловіка. Залишається лише віддати у Божі руки це моє терпіння, як, також, і його причину – заплямований спомин про „перший раз”. Я не зумію до кінця описати те, що криється у моєму серці. Якщо би мені вдалося повернути час назад, за будь-яку ціну я намагалась би уникнути дошлюбних статевих стосунків. Навіть, якщо кохаючи нареченого, була би впевненою в його почуттях і конкретних планах про наше спільне майбутнє. З молитвою і найщирішими побажаннями всього найкращого Аґнешка. Переклад з польської – редакція часопису (“Milujcie sie!” Nr Nr.. 4?2003)

Полеміка

àíò iÿ (Продовження з № 2 (70)

С

антерія – це релігія, започаткована в африканському племені йоруба. Це плем’я займає терени сучасної Нігерії вздовж берегів річки Нігер. Колись це була сильна і складна соціяльна структура, зорганізована в ряді королівств, найважливішим з яких було королівство Бенін. Воно існувало від ХІІ ст. аж до 1896 р. Під кінець XVII ст. і на початку ХІХ плем’я йоруба провадило ряд згубних воєн зі своїми сусідами, а також і внутрішні війни. Це допровадило плем’я до упадку і велику кількість поневолених серед них. Більшість невільників, перевезених між 1820 1840 рр. з порту Байт з Беніну, були членами племені йоруба. Ці невільники переправились до Куби та Бразилії для роботи на плантаціях цукрової тростини. Йоруби дуже швидко зорганізували сильну спільноту в Гавані. Іспанське право вимагало, щоб невільники були охрещені як католики, що було головною засадою їх легального побуту. Релігійне право Куби гарантувало невільникам право приватної власности, нерозривне подружжя й особисту безпеку. Йорубців часто називали «лукумі» через їхній спосіб привітання «olukumi», що значить «мій приятелю». В світлі історії Католицькій церкві не вдалось навернути на християнство людей «лукумі». Вона, хоч і охрестила їх, проте не навчила правдивої віри. Через свою політику, визнання етичної різнорідности Церква спричинилася до збереження релігії «лукумі», хоч це не було її наміром. Католицькі практики іспанців справили великий вплив на кубинських «лукумі». Людська побожність на Кубі концентрувалась виключно на культі святих. У своїх стараннях приховати магічні і релігійні практики перед іспанцями «лукумі» ідентифікували своїх африканських божків із като-

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

лицькими святими. Такий був початок сантерії. Божки, принесені йорубами з Африки, були синкретизовані з католицькими (розуміння істоти католицького культу святих буде подано пізніше в цьому розділі). Наприклад, найбільшим святом африканців було свято Трьох царів. Його винятковість засвідчує легенда про Мелхіфа, котрий прибув з Африки, щоб віддати поклін народженому Христові. Афрокубинці віднайшли свою роль в католицькій спільноті, ототожнюючи себе з африканською присутністю в католицькому фольклорі. «Лукумі» вносили додатковий африканський акцент в святкування цього християнського свята. Подібно чинили і з урочистостями на честь святих, які дозволили «лукумі» бути як католиками, так і африканцями, продовжуючи віддавати честь своїм божкам. З часом “лукумі” пристосувалися до католицького світогляду. Таким чином виникла сантерія. Культ, пов’язаний з «оріша» (африканськими божками), був перенесений на католицьких святих. В цій новій релігії католицькі святі і лукумські «оріша» представлялись як різні прояви тієї самої духовної дійсности.

Сантерія віддає честь головній творчій силі, званій «Олодумаре». Це остаточна ціль всього створіння, від нього ж походить всяке існування і до нього повертається. Олодумаре виражає себе в сотвореному світі через «аше». «Аше» – це кров космічного життя, сила Олодумаре до життя і справедливости. Ця божественна течія віднаходить провідників з більшими чи меншими задатками. Олодумаре створив Оріша, щоб об’явити свою волю і виражати свою істоту в природі. Оріша – це уособлення Аші, провідники і оборонці людськости. Головним елементом сантерії є віра в те, що життя кожної людини перебуває під поглядом конкретного божка (оріша). Оріша бере важливу участь в щоденному житті людини. Люди, які сповідують сантерію, вважають, що католицькі святі є проявами Оріша: наприклад, бліда дівиця, котру католики знають як св. Варвару, є Шанго. Вони також зазначають: те, що ми бачимо, є проявом Шанго, тобто Шанго проявило себе через носія – жінку. (Далі буде...) З польської переклав Андрій БАЛУЩАК (K s.

Jef fr ey J. Stef fon “Satanizm .... .)

(Ks. Jeffr frey Steffon Біблійне товариство “Еффата”

Сантерія перейшла до США в 1959 р. під час кубинської революції. Від цього часу понад мільйон кубинців залишили свій острів як політичні втікачі. Посеред тих людей були такі, які підтримували сантерію, зокрема жреці і жриці. Шляхи «оріша» були впроваджені в Пуерто Ріко і Венесуелі, а згодом в американських містах Маямі і Нью Йорк.

29

Про тлумачення Святого Письма

О

сновним джерелом пізнання Правди, яку проголошує Христова Церква, є Святе Письмо. Воно служить незаперечним авторитетом для усіх християн, містячи в собі правду про Бога, Його Слово до людей, та є справжньою «Книгою Життя»: «Все Писання натхнене Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим 3,16-17). Існує пять найбільш вживаних та застосовуваних способів, чи методів читання й розуміння Святого Письма. Завдяки працям Отців та Вчителів Церкви, а також визначних коментаторів-богословів пізніших часів, зміст Святого Письма поступово відкривається зі щоразу більшою повнотою в своїй духовній невичерпності та глибокому значенні. Згідно зі словами св. Йоана Золотоустого, «одне у Святому Письмі потрібно розу? міти так, як написано, а інше в значенні переносному (непря? мому)... А ще інше потрібно прий? мати у двоякому значенні: чуттє? вому та духовному»1. Одним із таких методів є алеголумачення лумачення, запозичене ще ричне ттлумачення від античних письменників, пози30

тивно сприйняте християнською школою у м. Александрії, представниками якої були відомі богослови ранньої Церкви – Климент, Оріген (II-III ст.), св.Григорій Ниський (бл. 335394 рр.). Розвинуте було відомим рел і г і й н и м мислителем Ф і л о н о м Александрійським (бл. 50 р. н.е.). Основна думка цього способу: Святе Письмо містить набагато більше інформації, аніж можна спостерегти при його буквальному розумінні, тому вся увага спрямовувалась на розўяснення та розшифрування алегорій (порівнянь) духовного змісту. І справді, біблійні автори широко використовували багатозначну символіку, умовні образи, священні числа, які вказують на внутрішній глибинний зміст, що стоїть за їхнім первинним значенням. Так, наприклад, число «7» завжди розумілося і сприймалося в значенні «повноти», «4» – в значенні «вселенськости» (чотири сторони світу), «40» – «тривалість», довгота, певний етап історії. Таке сприйняття було загальноприйняте і не підлягало жодним запереченням. Однак, з урахуванням всієї плодотворности цього александрійського методу, все ж залишалися певні недоліки, тобто, недостатність критеріїв для точного і достовірного розуміння символіки Нового і Старого Заповітів. Проте великою заслугою методу є спроба богословсько та філософсько обґрунтувати вчення Біблії. Иншим методом тлумачення Святого Письма є буквальний буквальний. Він полягає в тому, що ясно представляє хід біблійних подій та прямий зміст вчення, поданий у Святому Письмі. Цей спосіб тлума-

чення виник у III-IV ст. в середовищі Отців Церкви Антіохійської та Едеської шкіл. Відомим представником такого методу був св. Єфрем Сирійський (бл.306?373 рр.). Сирійці були добре ознайомлені зі звичаями, способом мислення та самим життям Сходу, що надавало їм можливість краще, ніж елліністичним авторам, сприймати та пізнавати біблійні розповіді. Але і тут дійсний факт багатозначного змісту Писання залишався часто поза оглядом тих, які тлумачили тексти Біблії саме цим, буквальним методом інтерпретації. Поєднання двох попередніх методів становить морально-гомілетичний спосіб тлумачення Святого Письма. Ціллю та бажаним результатом цього методу – повчання, проповідь, які наголошували на моральному та догматичному аспектах Писання. Яскравим представником такого способу тлумачення є св. Йоан Золотоустий (бл.347?407 рр.). Ще одним із методів пояснення Святого Письма є типологічний, або праобразний спосіб тлумачення. На ньому слід зосередити особливу увагу, оскільки за допомогою цього методу здійснюється тлумачення, на якому базується вчення Церкви про Марію. Вперше, як вважають, цей спосіб був застосований юдейською кумранською общиною (I-II ст. до н.е. – І ст. н.е.). Визначає Біблію як таку, що містить у собі велику кількість праобразів (від грецького typos – образ, тип) історії спасіння, які можуть відноситися не лише до одного, але до багатьох її етапів. Так, наприклад, у виході Ізраїля із Єгипту розглядався праобраз повернення із полону, а вже згодом - праобраз виходу із гріховного рабства (морські води як символ вод хрещення). Цей метод застосований вже у Євангелії Івана: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним».2 Також апостол

Павло використовує метод образів: «Написано бо, що Авраам мав двох синів: одного від рабині, а другого від вільної. Та той, що від рабині, народився за тілом, а той що від вільної – за обітницею. Це має інше значення: оті дві жінки – то два завіти; один з гори Синаю, що рабів родить, це – Агар; а гора Синай в Арабії і відповідає теперішньому Єрусалимові, що дійсно понево? лений з дітьми своїми».3 Як відомий, цей спосіб тлумачення присутній майже у всіх творах святих Отців Церкви, починаючи від Климента Римського (кін. І ст.). Із праобразами тісно повўязані пророцтва про Месію у старому Завіті, явні чи приховані. Цей метод типології, чи образів, відіграє велику роль у сприйнятті та розумінні духовної цілісности всього Святого Письма. турНаступним є історико-літера історико-літературно-критичний метод тлумачення Святого Письма. Його ще назилійною критикою вають його біб біблійною критикою. Починаючи від Орігена, далі блаж. Єроніма та великої кількости середньовічних вчених-богословів, цей метод набув широкого використання. Особливо відомий став у останні 300 років. Завдяки сучасним відкриттям у сферах історії, філології, археології, палеографії та инших допоміжних наук, існує можливість краще, детальніше і повніше заглиблюватися та розглядати Боже Обўявлення людству. Сама біблійна критика має ряд поділів та у своєму загальному значенні гармонійно доповнює усі чотири попередні способи тлумачення Святого Письма. Олег ЛУК А ЛУКА

Примітки: 1

Іван Золотоустий, із «Бесіди на 46 Псалом».

2

Євангеліє від Івана (3,14);

3

Послання апостола Павла до Галатів (4,22-25).

Як cтавитися до сект?

К

оли розглядати питання про різницю між Церквою і сектою, між релігією і новими релігійними сектами, можна провести паралель між астрономією і астрологією, хімією і алхімією.

Що таке секта? Будь-яка секта виникає тоді, коли з’являється людина, незадоволена чимось, традиційною релігією, церковною владою тощо. Покидаючи певну спільноту, ця людина тягне за собою декілька своїх прихильників. Вона переконана у своїй правоті, звинувачуючи тих, хто з нею не погоджується. Лідер секти дуже часто володіє сильним характером і навіть гіпнотичним впливом на людей. Він користується цим і командує тими, які не виявляють ознак сильного характеру. Він ставить перед ними певні завдання, за які вимагає звіту. Ці завдання полягають у вербуванні нових членів, а також у матеріяльному забезпеченні секти. Дуже часто до секти вступають люди, які не мають жодного уявлення про релігію. Вони шукають спільноти, яка зігріє їх своєю любов’ю, задовольняючи тим самим своє его. Лідери сект намагаються встановити сильний контроль над тими, хто до них приходить. Крім цього, знайомство із сектою буває дуже приємним. Під час першої зустрічі робиться все, щоб скласти гарне враження для того, хто вступає у секту, щоби у нього залишились теплі спогади про братерство і гостинність. В багатьох сектах дуже привабливим є вчення про кінець світу.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

Однак найголовнішим завжди є одне твердження: « Тільки ми праві, тільки у нас істина та спасіння…»

Походження сект Секти виникали і продовжують з’являтися у всіх релігіях світу як своєрідні мутації релігій. Вони бувають різними, християнського та нехристиянського характеру. Існують також секти змішані, які об’єднують в собі християнські та нехристиянські традиції.

Характерні ознаки сект Сотеріологічний ексклюзивізм. Всі секти претендують свою єдино правильну думку. Всіх решта вони вважають людьми загибелі. Ізоляція. Сектанти переривають всякі контакти із людьми, які не належать до секти. Вони готові покинути свою сім’ю, щоби віддати себе повністю на служіння інтересам секти. Волюнтаризм. Характеризує авторитарне правління керівників секти над підлеглими. Члени секти повинні повністю їм підкорятись, виконувати їхні доручення тощо. Субординація – підкорення старшому за чином. Кожний член секти повинен бути готовим у будь-який момент виконати наказ керівника секти. Незалежно від професії, вони повинні розповсюджувати літературу, відвідувати людей, спілкуватися з ними з метою вербування в секту. Фанатизм. Його джерелом є думка, що секта володіє повнотою знання. Саме тому жодна секта не може проводити діялог з иншими релігіями і проявляти до них 31

через певні обставини розчарувалися в релігії, до якої вони досі належали. Людина шукає чогось нового і під впливом ЗМІ впевнена, що вона сама собі може вибрати норми поведінки і погляди на життя. Причиною того, що християни покидають Церкву і вступають у секту, є невідповідна поведінка християн, зокрема священиків. Особа починає думати, що християнство втратило свою силу і приречене на загибель. Якщо в момент такого розчарування до людини «вчасно» підходить член якоїсь секти і пропонує спільно почитати Святе Письмо, яке тлумачитиме у варварський спосіб, вірогідність того, що ця людина потрапить у сітку цього рибалки, є дуже великою.

терпимість. Сектанти завжди перебувають у стані війни з иншими релігіями, «які не мають істини спасіння».

Деструктивна роль секти Будь-яка секта намагається зруйнувати правдиву релігію. Окрім цього, сектантство руйнує людську особистість, шлюб, сім’ю, єдність народу і Церкви. Ця проблема потребує чималих досліджень збоку вчених, психологів, юристів, соціологів. Виникає дуже делікатне запитання: як відрізнити секту від Церкви? Історичний досвід показує, що Церква ніколи не намагалась маніпулювати свідомістю людини, руйнувати її особистість. Секта ж намагається підкорити собі людини, її життя, свідомість. Всі релігії, не лише християнство, скеровують людину до Бога, а також дають, хоча не завжди, правильні відповіді про сенс людського буття. Саме тому Церква вважає, що у всіх релігіях знаходиться зерно добра, а секти, які виходять із цих релігій, ніколи не можуть називатись релігією, подібно, як злоякісна пухлина не може бути ознакою здоров’я.

Ставлення Церкви до сект Шануючи права людини, Церква погоджується із прийнятою ООН у 1948 р. «Декларацією про права людини». З иншого боку, вона негативно ставиться до сект, вважаючи їх деструктивними стосовно людини і її прав, такими, що порушують права людини, а саму людину перетворюють в раба. Доказом цього є те, що деякі лідери сект намагаються підбирати молодим особам подружні пари, позбавляючи людину права самому вибирати собі партнера. Деякі секти обкрадають своїх членів, позбавляючи їх матеріяльного добра.

Яким чином сьогоднішній час сприяє розповсюдженню сект у християнстві? Найбільшу можливість потрапити до секти мають люди, які повністю байдужі до релігії, а також ті, які

32

Багато християн, зустрічаючись із сектантами, зокрема із Свідками Єгови, потерпають від шаленої атаки цитат із Святого Письма, якими останні намагаються дискредитувати Церкву та її вчення. Дуже часто пересічні християни не знають, що відповісти таким «апостолам», як захистити свою віру. При цьому сектанти висміюють Церкву, яка нічого не навчила своїх вірних. Однака виникає запитання: що краще жити євангельськими засадами, не маючи теоретичного знання, чи знати напам’ять завчені цитати зі Святого Письма, але використовувати їх лише для того, щоб заволодіти людиною, її мисленням, втрутитись у її родинне життя і зруйнувати сім’ю? Хіба для того Христос проповідував, щоб пізніше Його словами люди, які претендують на правду, руйнували родини та цілі нації? Варто лише поцікавитись історією сект, число яких з кожними роком збільшується на теренах нашої України, і ми побачимо, що їхньою батьківщиною не є Єрусалим чи Рим, але США. Яким чином ця країна, яка не може претендувати на релігійну і навіть культурну спадщину, може пропонувати світові правдивого Бога? Кожна нація, котра хоч трішки поважає себе, свою культуру, традиції, історію, має задуматись над тим, яка мета цих новітніх релігійних рухів? Досвід діяльности сект на теренах незалежної України показує, що крім руйнації та знецінення, вони нічого иншого не принесли нашому народові. За матеріялами журналу «Любите друг друга»

Покликання людини і NEW AGE

М

абуть, кожен із нас неодноразово задумувався над своїм існуванням в цьому світі. Ми часто ставимо собі запитання: „Чому саме я, а не хтось инший прийшов у цей світ? Якими є моє призначення і моя роль стосовно инших? Що є моїм покликанням?” Відповіді на ці запитання складають основу наших уявлень про цей світ. Кожен посвоєму шукає щастя. Багато людей насамперед намагаються реалізувати себе як духовну особистість. Для инших першорядним завданням є здобуток великих матеріяльних статків. Однак в житті кожного настає момент, коли звертаємо погляд в бік духовного. Люди, котрі мають християнське виховання, намагаються поглибити свою віру і збагатити духовний світ через часту участь у Літургії, сповідь, читання Святого Письма, молитву. Набагато складніше прийти до Бога тим, для кого такий досвід є чимось зовсім новим. У пошуках своєї релігії людина може розгубитися, а що гірше – зробити неправильний вибір. Коли говоримо про те, що пропонує нам світ сьогодні, то можемо побачити яскраву палітру різних релігійних вчень, філософських систем і методів досягнення душевного спокою. Для пересічної людини, яка не є практикуючим християнином, пропозиції деяких релігійних груп можуть виглядати досить привабливо. Одним із найбільш небезпечних сучасних релігійних рухів є New Age, представники якого пропонують так звану „нову духовність”. Українською мовою назва звучатиме “Нова Ера”. Цей рух не має якоїсь структури чи системи, натомість є аморфним утворенням. Як зазначає Олександр Дворкін у праці „Тоталітарні секти”, це радше конгломерат різних окультних сект, груп і організацій. Рух зародився в середині 70-х рр. у США і потім поширився на весь світ. Однак у Нью Ейдж відсутнє також і єдине релігійне вчення. Всіх проте об’єднує своєрідне і тільки їм притаманне ставлення до світу, а також кілька

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

г о л о в н и х релігійних ідей. Представники New Age декларують, що є носіями нової духовности і тими, хто чекає нову еру, яка неодмінно настане. Основними елементами їхнього вчення є: ідея безособового Бога, концепція глибинного людського „я”, реінкарнація, елементи монізму та с п і р и т и з м у, езотеризм, анімізм. З точки зору New Age, теперішній світ є недосконалий, має багато бід і проблем, а Сонце перебуває в знаку Риб. Але невдовзі має настати нова ера – Водолія, в якій не буде страждань і матеріяльних недостатків. На перший погляд, такі обіцянки є досить привабливими, та не все так просто. За красивими деклараціями прихована зовсім неприваблива реальність. Представники New Age вважають, що Земля є живим організмом, в якому все взаємопов’язане. Людина – тільки одна з істот, які населяють нашу планету, своєю діяльністю вона принесла багато шкоди. Одним із головних винуватців є християнство, оскільки саме християнський Бог є поза природою і він віддав цю природу в розпорядження людини. Ми повинні повернутися до природи і берегти її. Саме тому багато груп New Age створюють організації зелених. На відміну від християнства, в ідеях New Age Бог є безособовий, це Вищий Розум, який пронизує Всесвіт. Людина також є божественною істотою, якій треба тільки це усвідомити, і тоді вона зможе зайняти місце Бога у Всесвіті, адже стане богом особовим. Щоб

покращити ситуацію на планеті, треба починати насамперед із себе, тому кожна людина має самовдосконалюватись. Для цього слід використовувати психотренінги, медитації, та практики східних релігій. Однак в реальності ці практики призводять до розмивання особистости. Ще одною ідеєю є любов до себе – тільки полюбивши себе, зможемо полюбити инших. Досить привабливо може виглядати ідея реінкарнації – другого народження після смерти. Саме завдяки цій ідеї можна виправдати будь які злочини: вбивство, аборт, евтаназію. Кожна людина живе доти, доки не досягне певного рівня досконалости, який їй призначений в даному тілі. Припинення людського життя є тільки сповнення волі небесної єрархії, а людина знову народиться в иншому тілі. Весь світ має багато шарів, в яких живуть різні духи. Людство живе в одному із найнижчих шарів, проте, постійно себе вдосконалюючи, маємо шанс перейти на вищі ступені розвитку. Через такий постійний перехід сформувалася

33

Щодо медитації та різних вправ йоги, то їх виконування невіддільно пов’язане із певною філософською системою. Багато людей починають їх практикувати для того, щоб покращити своє здоров’я, не маючи наміру переймати релігійности. Однак вправи, які не прив’язані до релігійної системи, є тільки вправами, а не йогою, і не мають ефекту. Згадані практики на Сході використовуються для певних релігійних цілей. Згідно зі східними релігіями, зокрема з буддизмом, земне життя приносить постійні страждання, людина є заручником карми, тобто закону, через який ми змушенні знову і знову приходити у цей світ. Звільнитись від цього лиха можна тільки через медитації, завдяки їм досягнемо стану нірвани, тобто розчинимося у космосі і уникнемо подальших страждань. Багато людей, які таким методом прагнуть вдосконалитися, не знають, що ці практики спрямовані насамперед на те, щоб розмити межі людської особи. Сектам такі методи вигідно використовувати, адже в такий спосіб вони контролюють особистість людини. Особа стає залякана, повністю віддається під вплив секти, яка використовує її в своїх цілях.

Небесна єрархія, яка тепер править світом. Протягом людської історії різні духи приходять на землю, щоб принести людині таїнственне знання. Такими духами були: Будда, Крішна, Ісус, Конфуцій та инші. Колись найвищий дух єрархії – Спаситель – прийде на Землю, і тоді настане нова ера в історії людства, все вийде на кращий рівень. Щоб приблизити його прихід, люди мають постійно самовдосконалюватись. Одним із способів цього є чанелінґ, або контактування – практика, через яку багато лідерів New Age контактують із духами з иншого виміру. В такому випадку людина стає каналом, через який говорить дух. Таких людей ще називають медіумами, або пророками. Вони повністю віддають своє життя під контроль духів і вже не можуть ним керувати. Лідери New Age пишуть цілі книжки, які, за їхніми твердженнями, продиктовані духами. Досить популярними є практики, які дозволяють здобувати різний досвід: галюциногени, наркотики, нетрадиційні сексуальні стосунки. Не може бути й мови про об’єктивність, істинним є тільки те, що ми відчуваємо. Людина добра за своєю природою і без жодних моральних орієнтирів здатна морально добре поводитись. Зрештою, зло є лише ілюзією і насправді не існує. Завдяки цьому, а також через реінкарнацію, можна виправдати гомосексуальні стосунки, оскільки в минулому житті людина могла бути особою протилежної статі.

34

Так виглядає та нова духовність, яка пропонується лідерами New Age для віднайдення душевного спокою і гармонії. Насправді приваблива картинка є всього лише уривком зовсім непривабливої складанки. Багато людей опиняються під впливом цього руху зовсім не усвідомлюючи того або не розуміючи небезпеки, яка загрожує їхньому здоров’ю та життю. Для нас, християн, важливо розуміти, якою великою цінністю є наша віра і чому варто зберігати її чистоту. Кидати звинувачення у бік християнства може той, хто не знає його справжньої сутности й основ християнської віри. Проблеми, які зараз має світ, не зумовлені християнством. Не слід змішувати окремі практики різних релігій і в такий спосіб не сповідувати жодної. Намагаючись жити згідно зі своїм покликанням, пам’ятаймо про життя в Бозі. Тільки хтось абсолютно вільний міг створити людину свобідною. Кожен із нас покликаний осягнути справжню свободу, яка притаманна тільки особовому Богові і яку дає нам Христос. У своїх духовних пошуках не поринаймо надто далеко, забуваючи про очевидне. Неможливо вдосконалитись, уподібнюючись до безособового бога, який не є досконалий. В цьому нелегкому житті добре пам’ятаймо, що нас Хтось любить і про нас пам’ятає. Наша доля не є байдужою особовому Богові – Творцеві. Намагаючись віднайти своє земне покликання, зуміймо побачити Боже Об’явлення і прийняти запрошення Христа до життя у Пресвятій Трійці. Тетяна ШПАЙХЕР .

Духовність

«Савле, Савле, за що мене переслідуєш» «Чим важливий для нас апостол Павло? Чому Церква поставила його поруч з Христом в Новому Завіті? Чому більша частина послань написана від його імени? Чому у Діяннях апостолів його біографія займає більшу частину? Справа в тому, що апостол Павло ніколи не бачив обличчя Ісуса за часів Його земного життя… Думаю, саме це й привертає увагу Церкви до особи апостола – адже ми також ніколи не бачили Його обличчя. Однак Христос з’явився Павлові з такою внутрішньою достовірністю, яка значно перевищує будь? яке зовнішнє зіткнення» (А. Мень «Мировая духовная культура»)

А

постол Павло виріс в діяспорі, в столичному кілікійському місті Тарсі, де якому процвітала філософія, спорт і торгівля. Сім’я апостола мала спадкове римське громадянство. Павло гордився тим, що не став елліністом, а був «євреєм із євреїв». Батько Павла був аристократом, тому міг дати синові хорошу освіту. Знаємо, що Павло спочатку переслідував християн. Дізнавшись, що

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

таємна секта християн перейшла до Дамаску, Савло іде до первосвященика і просить у нього дозволу на те, щоб розшукати їх і привести до Єрусалиму. Первосвященик із радістю дає йому дозвіл і призначає своїм посланцем. Однак стається несподіванка: через тиждень цей посланець стане посланцем Ісуса Христа, послідовників якого він тепер так люто переслідує. Савло вирушає в дорогу

з єдиним бажанням – стерти з лиця землі пам’ять про Ісуса з Назарета, розіп’ятого лжемесію. Він наближається до Дамаску після довгої подорожі, аж тут зненацька незрозумілий шум, велике світло, на мить ховається сонце… Пізніше апостол Павло сам розповість про те, що сталось із ним та його супутниками в дорозі: «Я почув голос, який говорив до мене єврейською мовою: «Савле, Савле, чому ти мене

35

переслідуєш?» «Хто ти, Господи?» – сказав я. «Я Ісус, котрого ти переслідуєш». Три дні після цієї зустрічі з Христом апостол живе в Дамаску і нічого не їсть. На третій день його знаходить поважний в місті юдей на ім’я Ананія. Зустрівшись з Павлом у домі якогось Юди, Ананія говорить до Павла: «Савле, брате! Ісус, котрий явився тобі на дорозі, послав мене, щоб ти прозрів та сповнився Святим Духом». З цього часу Павло прозрів не лише тілесно, але й духовно. Тепер він точно знає, що Христос живий і галілеяни мали рацію. Більше Павло ні про що не запитує. Він приймає хрещення в Ім’я того, Кого ще недавно переслідував і стає Його послідовником. Гострий розум Павла, виплеканий юдейськими вчителями, тепер роздумує над тайною Месії. Якщо Христос живий після своєї смерти, отже він не звичайна людина, а син Божий, як і називали Христа Його учні. Життя апостола Павла поділяють на два періоди: до і після навернення, причому бачимо неначе дві різні людини – до зустрічі з воскреслим Христом і після неї. Досі Павлом керувала юдейська злоба до іновірців, а тепер ним керує безмежна Божа любов, яку він проповідуватиме всім народам. З кожним кроком важкої дороги Павло переконувався, що ним керує велика сила Божа, що дух Христа неначе з’єднався з його духом. Павло відкрив для себе нового Бога. Приписи Тори зображали Бога як грізного Батька, а тепер через свого Сина Він дає вливає у світ любов і милосердя. «Я розіп’ятий разом з Христом, живу вже не я, а живе Христос у мені». Апостолові неначе замало людської мови, щоб висловити безмежну тайну єдности з Христом, яку він сам досвідчив і хоче передати всім духовним дітям, бо тепер вже нема «ані юдея, ані грека, раба і вільного, чоловіка і жінки, бо ми всі одно в Христі Ісусі». Правдивість своєї проповіді апостол Павло засвідчив власною мученицькою смертю. Євангелист Лука пише в Діяннях, що Павло, будучи в римській тюрмі, міг проводити місіонерську діяльність. Можливо, Павло здійснив ще здійснив одну подорож із Риму до Іспанії, про що згадується в деяких свідченнях. В Діяннях апостолів нічого не розповідається про смерть апостола народів. Цей факт має своє значення: кінець діяльности Павла не міг тоді сприйматись як поразка, але як перемога. Відомо, однак, що Павло загинув за часів правління жорстокого римського імператора Нерона (54-68 рр.) Згідно зі стародавньою легендою, на місці страти апостола Павла, де тричі відбилась від землі його відрубана голова, струмками пробились три фонтани, які збереглись до наших днів.

14 листів апостола Павла є неоціненним богословським скарбом для Церкви. В них апостол наголошує, що віра у Божественного Месію є запорукою нашого спасіння. Основою його проповіді є Христос розп’ятий і воскреслий, котрий воскрешає до вічного життя всіх вірних. Павло ніколи не бачив Ісуса за часів Його земного життя, але він перевершив усіх тих, які бачили Ісуса і навіть ходили за ним – бо жив Христом. Постать цього апостола народів є гарним прикладом для всіх нас, що живемо у ХХІ столітті від часу земного перебування Ісуса Христа. Нехай Христос стане настільки присутнім у нашому житті, щоб ми могли свідчити сучасному світові: «Живу вже не я, а живе Христос у мені».

Михайло ПЛОЦІДЕМ 36

Суть мучеництва за Христа

Н

е хотілося би зараз говорити про чужі для християнської віри забудькуватість та байдужість сучасної людини до всякого страждання і героїчних битв та змагань у світі. Переповнена повідомленнями ЗМІ, вона навіть звістку про жахіття сприймає як не надто реальну: легкий морозець по шкірі під час читання сьогоднішньої газети про людські втрати, які часом можуть налічувати десятки тисяч осіб... Ми пересичені мучеництвом різного роду і вже не можемо реагувати на кожне з них бурею емоцій. Можливо тому думка, що Христос помер за мій гріх замість мене, здається такою далекою і такою недоведеною?! Задумаймося ще над таким: ми прославляємо мужню віру мучеників – як безтрепетно вони пожертвували собою за справу, від якої нічого не очікували для себе. Однак з людської точки зору така мужність не є чимось винятковим: японці-камікадзе також жертвували собою заради мети, що перевершує їх обмежене земне буття. І цілком можливо, що вони чинили більш усвідомлено і менш гучно, ніж деякі християни: на війні героїзм стає повсякденною справою і не чекає для себе особливої винагороди. Нагородження залізними хрестами (вцілілих осіб!) відбуваються більш-менш випадково. А скільки невидимої, ніким не оспіваної мужности – справді героїчної, аж до смерти, мужності – виявляється в звичному повсякденному житті! Справді, в гігантському мурашнику людства знаходимо безліч прикладів мужнього життя і смерти, а між ними мужности християнського мучеництва. Та чи володіє воно такою якісною перевагою, щоби заслужити якесь особливе благоговіння до себе? Звернімося тепер до справжнього і особливого мотиву християнського мучеництва, який відрізняє його від инших героїчних актів самопожертвування. Мученики ранньої Церкви були свідками абсолютно унікальної події, яку Павло висловив теж дуже унікально: «Я співрозіп’явся з Христом, і вже не я живу, але живе в мені Христос. А що нині живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, що полюбив мене і видав Себе за мене» (Гал 2,19-20). Отже, є Той, хто ще перед самим моїм існуванням зазнав зовсім иншого мучеництва, ніж те, яке я або хтось могли б зазнати. Мучеництво заради мене, замість мене! Павло називає Його Христом, помазаним Месією і Сином Божим, який один мав владу померти за инших – за грішників. Тому для віруючого християнина справа виглядає так: його життя засноване на смерті взамін, причому не лише фізичне життя, але і духовне, життя перед Богом, в якому міститься останнє значення його буття. Він повен подяки. І як инакше може християнин серйозно віддячити за себе, якщо не йдучи слідом за своїм Господом? Адже він зобов’язується до такого наслідування словами пророцтва: із слугою буде те ж, що з паном, і з учнем те ж, що з вчителем. Це і є відмінна, особлива риса християнського мученика: він «співрозп’явся з Христом», пожертвування життям є актом гідної відповіді, зрозумілої подяки. Він вмирає не за ідею, тільки за Того, хто ще раніше помер за

нього. У постатях мучеників первісних християн понад усе захоплювало і вражало те, що вони, жертвуючи життям, змогли дати повну і по-людськи максимально можливу відповідь на дію Господа – показати глибини Отця, внутрішній задум Бога. Цією ясною відповіддю було вирішене завдання, яке ми, завжди вагаючись, ніяк не можемо вирішити. Однак комусь це вдалось; хтось зумів розгадати загадку, хтось витягнув щасливий білет – або, краще сказати, дізнався пароль і отримав доступ. Святий Ігнатій Антіохійський пише своїм братам-християнам, їдучи до Риму на мученицьку смерть, благаючи їх не робити спроб визволити його: «Пробачте мені; я знаю, що мені корисно. Тепер лише починаю бути учнем... Пробачте мені, брати! Не перешкоджайте мені жити, не бажайте мені вмерти. Хочу бути Божим: не віддавайте мене світові. Пустіть мене до чистого світла: з’явившись туди, буду чоловіком Божим. Дозвольте мені бути наслідувачем страждань Бога мого» (Рим 5,3-6,3) Це не страх перед світом, а бажання любови у відповідь. Мине сто років, і до цієї любови додасться розсудливість Кипріяна, який довго переховувався і підбадьорював братів зі свого укриття, закликаючи не бути малодушними. Однак скоро проб’є і його година, і смерть буде бездоганною. Не можна прагнути смерти, бо не знаємо, що належить нам ще зробити для Бога за життя; але й не можна намагатися уникнути її, коли вимога неминучою. Під час запеклих гонінь за Деція багато християн змушували себе принести жертву, щоб улещувати комісії з жертвоприношень і отримати для себе відповідний документ. Чи варто дивуватися такому лицемірству, якщо сьогодні ми бачимо, наскільки важко людині в розвинутих країнах уникнути певної шизофренії, коли з метою самозбереження вона вимушена йти на зовнішні поступки режимові, суспільству, владі, обставинам, сподіваючись при цьому зберегти вірність вірі свого серця? Ще одна цікава і дуже важлива річ: християнство – це не символізм, не збір ритуалів чи послідовність рухів і жестів. Бо якщо так, то хрест – лише символ того, наскільки Бог любить світ, наскільки Він є батьком світу. Тоді в хресній богопокинутості, в пекельному жаданні Того, Хто висів між небом і землею і з болісним криком випустив дух, для нас не відбулося нічого істотного. Але розп’яття тісно пов’язане з Євхаристією: адже Христос віддає за нас Свою Плоть і Кров тому, що вже віддав їх за нас на хресті. Якщо ми розуміємо подію хреста чисто символічно, тоді треба звести і Тайну Вечерю лише до чисто символічного поминання Ісуса з Назарета, померлого два тисячоліття тому, а також поминання Божого благовоління до нас і заповіді любови. У зв’язку з цим постає просте питання: чи повинен я вважати себе зобов’язаним жертвувати життям за подібний символ? Причому, жертвувати найболіснішим

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№3 (71) травень−червень 2005

чином, десятиліттями животіючи в Гулагу, в нелюдських і найпринизливіших умовах, на каторгах, на місіях, по тюрмах та підвалах? Хто має право вимагати від мене того, що перевершує всяку розумну межу? Коли який-небудь вчений, народний діяч відмовляється підкорятися принизливим вимогам режиму, не боячись ні в’язниці, ні психіатричної лікарні, міра його героїзму очевидна для всіх: він власним життям свідчить про істину і гідність людини, волає до совісти всього людства. Та коли християнин наважується прийняти такі ж страждання за віру в Христа і світ дізнається про це, він розуміє: ця людина страждає і вмирає за те, що вважає фундаментальною істиною свого життя, чимось таким, на чому тримаються всі инші людські істини і вся людська гідність. Таким чином, не просте мучеництво за гуманізм, але справді християнське мучеництво є свідоцтвом повноти і цілісності новозавітної віри, зосередженої в «pro nobis» («нас ради») «Credo» («Вірую»): «Нас ради ... і нашого ради спасіння ... воплотився ... був розп’ятий за нас... і страждав, і був похований». З цього осердя випромінюються всі инші положення Символу віри: віра в Ісуса як істинного і єдиносущного Бога (чим тільки і може бути подоланий прісний символізм); віра в дієвість сакраментальної присутности; віра в Суд над живими і мертвими в кінці часів; віра в Духа Святого, якого Він послав нам, і у вічне життя, що виявить нам через Нього. Про такий світогляд свідчить справжній християнський мученик – той, про кого Павло сказав, що він приносить святе сповідання в наслідуванні Христові, «Який засвідчив перед Понтієм Пилатом добре свідчення» (1 Тим 6,13). Він знає, за словами того ж Павла, «в Кого увірував» (2 Тим 1,12). Але що знають ті, які вважають реалізм Нового Завіту наївним, перебільшеним, застарілим і таким, що потребує радикальної демітологізації? За що вони могли б померти? Навряд чи можна назвати їх світлом світу і сіллю землі; а коли сіль, за словом Ісуса, стає прісною, вона більше ні для чого непридатна, і залишається лише викинути її. Відомі численні приклади того, як навернення до християнської спільноти вперше відбувалось саме у вогненній печі страждань. Таке навернення поза сумнівом буде зараховане в Бога, і це підводить нас до иншої теми – невидимої, але здатної змінювати світ стражденної і мовчазної Церкви. Багато хто в ній очистився через страждання і піднісся до того, щоб стати справжніми носіями християнства – хай навіть ніхто не дізнався про це, або лише небагато братівхристиян, що дожили до свободи, з вдячністю поминають перед Богом це невидиме подвижництво. Бо християнству в самій його суті властиво вважати можливими і дієвими молитву заступництва і прийняте

37

за иншого страждання – і цінувати їх нітрохи не менше, ніж зовнішні вчинки, що змінюють структуру суспільства. Як Христос, будучи остаточним свідком Бога, усвідомлював, коли прийшов для Нього час діяти і коли – страждати, так і християнин, завдяки дії Духа, усвідомлює, «де і коли приходить час “революційних” вчинків у любові, а де і коли – час попереднього миру чи споглядальної “задумливости”». Час скороминущого земного життя вимагає, щоб «Церква і християни були готові до обох завдань» завжди. Готовність – ось що найважливіше: готовність розпочинати разом з Христом Боже діло в світі. Цей почин може здійснюватися або в активній діяльності, мета якої – реалізувати серед людей Христову заповідь солідарности з бідними і пригнобленими; або в стражданні (яке ми не обов’язково повинні називати пасивним, бо воно иноді є по-своєму активним): стражданні в ім’я того, щоб разом з розіп’ятим Христом сприяти зміні людських душ, їх очищенню і перетворенню в дієве свідчення. У тому, що християнська готовність може бути осмисленою і досконалою в усіх проявах – як у діянні, так і в стражданні – полягає її перевага над сучасним світом, для якого страждання, цей феномен, який лякає і не має цінности (світської), не має иншого сенсу, крім необхідности бути подоланим і переможеним. Та чи не стане людина, яка не відає болю, хоч трохи досконалішою або людянішою, коли на життєвій дорозі зустріне та стане свідком особи, що пройшла через очищувальне страждання? Однак у всьому цьому є одна пересторога – в своєму культі християнських мучеників та ісповідників ми повинні бути дуже стриманими і обачними. Не заради них, однак заради нас. Якщо є в їх стражданнях момент слави, ця слава належить, звісно, не нам, але лише Тому, задля Кого вони прийняли страждання і смерть. Не пишатимемося чужою – Божою! – славою. Лише дякуватимемо і братимемо приклад. Володимир ЧУПРІН ансом У рсом фон Урсом (за ГГансом Бальтазаром)

38

—Ë· —ÎÓ‚‡ Чи задумувались ви колись над тим, чим є слово? Звичайне просте слово?

Щ

одня ми вживаємо сотні, тисячі, мільйони чи навіть і мільярди слів (кому як вдається )... Та чи думали колись, яка сила закладена в кожному з них? Можна спитати: “А що є слово? Слово – мовленнєва одиниця.” Та ні... Хоч і з філологічної точки зору можна навести багато всіляких термінів для його характеристики, слід все ж таки завважити саму його суть, значення. А значення його є дуже і дуже великим у житті кожного з нас. Адже ми не тільки вживаємо слова при спілкуванні, написанні, а навіть і в своїх думках (мислимо ж ми не якимись там одиничками і нуликами, а словами!) Воно ж бо, можливо, і є нами, та й ми, як і весь світ, беремо свій початок від... .. ..Слова: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього.” (Ів 1,1-3) І як не дивно, але в цьому якомусь, здавалось би, незрозумілому та безглуздому поєднанні букв, що називається словом, криється щось таємниче. Ми не знаємо, чому слово “хрест” означає саме хрест, а не, наприклад, коло; ми розуміємо деякі слова лише на підсвідомому рівні і не можемо передати його значення иншими словами – так само, як инколи лише підсвідомо розуміємо Бога. У кожному слові закладена велика сила. Ми можемо єдиним, однісіньким словом вбити когось, можемо розвеселити, втішити, вилікувати, змінити, висловити своє ставлення, вилити душу, переконати… Як багато може Слово!!! В наш час надзвичайно великий вплив на суспільство мають засоби

масової інформації. Під їхнім впливом формується світогляд багатьох людей, а особливо молоді. Тому дуже важливим є не лише те, щу вони висвітлюють, але як це робиться. Їх “зброєю” є саме слово, а кожну зброю треба вміти правильно застосовувати. Кожен з нас має навчитися не тільки це робити, але й инколи відбиватись від “куль”. Бо так, як слово може мати добрий вплив, так може мати й поганий, а погане краще відкидати. Напевно, жоден з нас до кінця ніколи не зрозуміє сили Слова, бо це дійсно важко пояснити людським розумом. А ще важче пояснити силу молитви, .. .справжньої, щирої, що ллється просто з серця. .. Як пояснити силу тих слів, якими ти звертаєшся до Господа? Силу слів, через які ти пізнаєш Його, йдеш до Нього і приймаєш Його??? Господь Бог дав нам Слово і ми можемо промовляти до Нього й одне до одного. Та важливим є те, що ми – християни – маємо нести це Слово, Слово Боже, усюди і всім. Через Слово ми можемо відкрити Бога иншим... Зараз стільки людей потребують почути те Слово, що допоможе їм віднайти істину, тому постараймось і несім Його у своїх серцях і в устах, даруймо Його иншим при кожній нагоді!!! І нехай Слово Боже завжди буде з нами!!! Наталя ГІРСЬК А ГІРСЬКА

Новини Папа вилікував єврейського мільйонера

І

ван Павло ІІ «здійснив чудо», вилікувавши американського єврея-мільйонера, який помирав від пухлини мозку. Це повідомлення, що облетіло світ, прозвучало саме тепер, коли набирає розмаху процес зарахування папи до лику святих. Архиєпископ Станіслав Дзівіш, який впродовж тривалого часу виконував обов’язки особистого секретаря Папи, заявив про це в інтерв’ю італійським мас-медія три роки тому за умови, що вони опублікують цю інформацію не раніше смерти Папи. У 1988 році один зі знайомих архиєпископа Дзівіша попросив його організувати зустріч із Папою для одного американця, який помирав від пухлини мозку. У того було три бажання: побачитися з Папою, здійснити паломництво до Єрусалиму і повернутись додому в Америку, щоби померти. Єдине, про що не сказав знайомий архиєпископа Дзівіша, що цей американець – єврей. Папа, який перебував тоді у своїй літній резиденції в Римі, відслужив приватну месу, під час якої хворий прийняв Святе Причастя. Через декілька тижнів знайомий архиєпископа зателефонував йому, щоб сказати, що пухлина «повністю щезла». Газета «La Stampa» оголосила, що склала досьє инших «чудес», які Іван Павло ІІ здійснив у різних куточках світу. Проте всі зцілення, як і випадок з американцем, відбулись за життя Папи. А для беатифікації потрібне чудо, яке сталось після смерти кандидата. Ватикан у свою чергу оголосив, що рішення про беатифікацію Папи буде приймати його наступник. Згідно з правилами Римо-Католицької Церкви повинно минути п’ять років після смерти кандидата, щоб це питання було розглянуте. Проте сам Іван Павло ІІ відмінив це правило для Матері Терези. Іван Павло може бути канонізований уже в жовтні цього року Як заявив секретар ватиканської конгрегації у справах канонізації

ПІЗНАЙ ПРАВДУ

№4 (72) липень−серпень 2005

архиєпископ Едвард Новак, наступний глава Римо-Католицької Церкви міг би за «пришвидшеною програмою» оголосити Івана Павла ІІ святим. Така можливість з’явиться, коли через півроку в Римі збереться Синод католицьких єпископів. Для цього Церква повинна констатувати здійснення померлим понтифіком хоча би двох чудес, які неможливо пояснити з наукової точки зору. Тепер в італійській пресі з’являються матеріяли про чудесні зцілення людей, які доторкалися до Івана Павла ІІ, бачили його чи просто переглядали церемонію похорону по телебаченню. Архиєпископ Новак заперечив можливість канонізації померлого Папи «народним голосом» – під час похорону тисячі паломників скандували: «Santo, santo!» («Святий!»). «Подібна процедура вважалась нормою лише в ранній Церкві», – відзначив прелат. Сьогодні, згідно з церковними законами, повинно минути не менше п’яти років, перш ніж розпочнеться процес беатифікації. Таким чином, якщо Іван Павло ІІ дійсно буде беатифікований «за пришвидшеною програмою», це стане винятком з існуючих канонічних правил.

Папа Венедикт XVI вперше заговорив українською

У

середу, 18 травня, виповнилося 85 років з дня народження Івана Павла ІІ, колишнього Глави РимоКатолицької Церкви. Під час генеральної авдієнції Святіший Отець Венедикт XVI, Папа Римський, у своїй проповіді згадав про цю ювілейну дату. Відтак Папа, продовжуючи традицію свого славного попередника Івана Павла ІІ, привітав різні народи їхніми рідними мовами. Для українців ця новина визначна, бо новообраний Папа вперше заговорив українською мовою. Звертаючись до присутніх українців, він сказав: «Сердечно вітаю українських прочан! Віддаю Вас і Ваші родини під опіку Пречистої Діви Марії. Слава Ісусу Христу!».

Італійська кінокомпанія зняла біографічний фільм

про Матір Терезу (18.05.05)

К

артина «Мати Тереза» знімалася на півночі Італії та в Шрі-Ланці, її бюджет склав більше 20 млн. доларів. Продюсер стрічки – Лука Бернабеї, який раніше керував зйомками багатьох фільмів про християнство, зокрема такими, як «Апокаліпсис», «Фатіма» та біблійну кіноепопею «Марія: Дочка Свого Сина». «Це фільм, який залишить глибокий відбиток у вашій душі», – відзначив у статті, присвяченій картині, журналіст Марк Торн, слова якого наводить агентство АNS. В Австралії, де також відбулася прем’єра стрічки, очікують зібрати від прокату більше 100 тис. доларів, які будуть передані для добродійних цілей. «Я впевнений, що вона (Мати Тереза – ред.) підтримала би наше рішення, як ще й досі підтримує хворих і потребуючих, навіть після того, як покинула нас», – сказав виконавчий директор австралійської компанії прокату «ConDios» Бен Вотсон-Браун.

США. Відновлено і освячено каплицю, що була зруйнована під час теракту 11 вересня в Нью−Йорку (25.05.05)

В

неділю, 25 травня, кардинал Едвард Еган освятив відновлену каплицю святого Йосифа, яка знаходиться приблизно за 20 м від того місця, де колись стояв Всесвітній торговий центр, зруйнований в результаті теракту 11 вересня 2001 року. У новій будівлі каплиці також відкрито меморіял загиблим та потерпілим того трагічного дня. На церемонії відкриття були присутні декілька сотень католиків. «Ті дні стали часом виняткової мужности, самопожертви й молитви», – пригадав кардинал Еган. Він підкреслив, що меморіял свідчить і про присутність Бога в тому місці, де була випробована віра багатьох людей. Прелат також додав, що двері каплиці відкриті для сповідників будь-яких релігій, котрі хочуть поміркувати в тиші.

39

Звернення студентів Львівської Духовної Семінарії Святого Духа з нагоди року Євхаристії до тих, хто готується прийняти таїнство Священства Ми, семінаристи Львівської Духовної Семінарії Святого Духа, переживаємо Рік Пресвятої Євхаристії, проголошений Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Причащаючись цього великого таїнства Божественного життя, розважаємо та застановляємося над даром Пресвятої Євхаристії. Усвідомлюючи Її важливість у душпастирському служінні, хочемо разом гідно приготуватися до прийняття таїнства Священства.

— Ісусова жертва на хресті була наперед провіщена у Тайній Вечері. Вчинивши апостолів причасниками свого Тіла і Крови, Христос зробив їх причасниками власного життя і служіння: хресної жертви та славного триденного воскресення. Тут Господь відкрив для нас джерело вічного священства Нового Завіту. Як майбутні його причасники, хочемо гідно приготуватися до приношення всеохопної служби Богові. Вже сьогодні можемо бути співслужителями через активну участь в Літургії настільки, наскільки це відповідає нашому станові.

— Щоразу, здійснюючи літургійний спомин Тайної Вечері, маємо нагоду зустрітися з живим Господом, Котрий приносить нове життя. Ця зустріч - можливість пережити та навчитися постійно жити в Божій присутності.

— Єднаючись із Господом в Євхаристії, виявляємо свою єдність один з одним як члени єдиного Тіла Христового — Церкви. Сам Господь, за діянням Духа Святого, єднає всіх нас у Собі як Глава Євхаристійної Трапези.

— Споживаючи Тіло і Кров Христові, творимо спільноту вірних, очолювану душпастирем, яка здійснює і приймає Євхаристію. Ось чому служіння, до якого готуємось, є справді євхаристійним. Саме за нашої співучасти Христос живить Божий люд Нового Завіту Своїми Тілом і Кров’ю.

— Живлячись дарами Христа у Євхаристії, перебуваємо в Ньому. Лише таким чином зможемо дозріти до євхаристійного служіння у священстві та приносити добрі плоди - щоб у жертовній праці зростати в особистій святості, а в майбутньому — поєднатися з Богом у Воскресенні.

— На Тайній Вечері Христос вчинив апостолів причасниками своєї хресної жертви. Даючи згоду на прийняття Тіла і Крови Христової, ми тим самим погоджуємося виконати основне християнське покликання — наслідувати життя Ісуса Христа у Його смерті і Воскресенні. Беручи участь у жертві Христовій, стаємо здатними принести Йому в жертву наше життя. Саме ця священича жертовність має стати основою нашого служіння Богові і Його Святій Церкві.

— Закликаємо Вас до частого прийняття Євхаристії, щоби бути причасниками Божого життя. Нехай Рік Євхаристії допоможе нам застановитися над гідністю майбутнього служіння відповідно до дару, врученого Христом через Євхаристійну Трапезу. Це таїнство - знак Нового Завіту Бога з людством – є єдиним певним шляхом для тих, хто готується до Священства, щоб зійти на вершину богоспілкування. Прийнято як висновок загальносемінарійної науково?практичної конференції з нагоди святкування Р оку Року Євхаристії 23 квітня 2005 року Божого Студенти Львівської Духовної Семінарії Святого Духа 40