den'_gazeta by Andrew Pintusov

Дві правди про одну війну

Винахідники пропонують, бізнес – підтримує

Спільна акція «Российской газеты» і «Дня»: Степан Бандера очима російських та українських експертів

Єдина формула успішного просування інновацій

10-11 стор.

15 стор.

№ 72-73 (3231-3232) П’ятниця-субота, 23-24 квітня 2010 року ЩОДЕННА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА Наша адреса в нтернеті: http://www.day.kiev.ua e-mail «Дня»: master@day.kiev.ua

Цей день в історії

23 квітня. 1616. Пішли з життя два видатних письменники — Вільям Шекспир і Мігель Сервантес. За рішенням ЮНЕСКО цього дня відзначається Всесвітній день книги і захисту авторського права. 1959. На I з’їзді журналістів України створено Спілку журналістів України. 1985. Відбувся квітневий пленум ЦК КПРС, на якому проголошено курс на проведення перебудови. 1991. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про свободу совісті та релігійні організації. 1992. Міністерство юстиції України зареєструвало об’єднання «Нова Україна». 1996. Україну прийнято до Групи ядерних постачальників (ГЯП). 24 квітня. 1646. Укладено Ужгородську церковну унію. 1793. Підписано указ про створення на Правобережній Україні православної єпархії. 1919. РНК УСРР ухвалив декрети про перехід усіх приватних вищих і шкільних закладів на державне забезпечення й про націоналізацію лікувальних і санітарних установ. 1949. У Києві відкрито Державний літературно-художній музей Т.Г. Шевченка (нині — Національний музей Тараса Шевченка). 1957. Всесвітня федерація демократичної молоді ухвалила рішення про святкування цього дня Міжнародного дня солідарності молоді. 1970. Китай запустив свій перший штучний супутник Землі. ФОТО НАДАНЕ ПРЕС-СЛУЖБОЮ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

БЕЗ СЛІВ. КОМЕНТАРІ ДОДАСТЬ НОВІТНЯ ІСТОРІЯ

оговір про подовження базування Чорноморського флоту в Криму, підписаний у Харкові, має явно антиконституційний характер. Проблема в тому, що порушення Основного Закону входить у звичну практику нинішньої української влади. Всі пояснення, що це робиться на благо народу, — не більше ніж примітивний популізм. Ясно, що зроблено це на догоду компрадорській частині української олігархії, для якої одномоментні інтереси власної кишені набагато важливіші, аніж майбутнє народу та держави. Обмеженість і маргінальність такого підходу стане дуже ясною всім тим, хто зараз підтримує уряд і Президента за ефемерну консервацію житлово-комунальних тарифів. Навіть якщо формально ціна на газ для населення певний час не збільшуватиметься, то зростуть інші виплати. Але це потім, а зараз грім фанфар за-

Тріумф маргінального мислення глушатиме голоси тих, хто попереджає про небезпеку такого кроку. Опозиція зараз намагається протистояти договорові, посилаючись на його антиконституційність. На жаль, це навряд чи зупинить ратифікацію, після чого договір набуде міжнародної легітимності. Його суперечність внутрішньому законодавству не має в цьому сенсі істотного значення. Розбиратися зі всім цим доведеться вже наступній владі. І піти від ведмежих обіймів Москви буде дуже важко. Хто не пам’ятає, хай почитає українську історію, заздалегідь прийнявши, як радив Винниченко, неабияку дозу заспокійливих ліків.

Взагалі, верхоглядство української влади — як минулої, так і нинішньої — безмежно. Замість того, щоб використовувати сприятливу зовнішню кон’юнктуру на газовому ринку й домогтися від Росії набагато більших поступок, на які вона змушена була б піти, діяли примітивно, в обстановці штучно створеного цейтноту. Самі собі створили труднощі, а тепер рапортують про їхнє подолання. При цьому не замислюючись про найближче майбутнє, коли ці проблеми зростуть багатократно, а вирішувати їх буде набагато складніше. В першу чергу — в Криму. Договір — як цілю-

ща волога для дещо зів’ялої, останнім часом квітки місцевого сепаратизму. І радянські прапори, які там збираються вивішувати 9 травня — лише перші такі ознаки. Далі все йтиме за наростаючою. До речі, така поступливість на московському напрямку негайно відгукнеться і на західному. У нас множаться територіальні проблеми з Румунією. Як наслідок, не можемо вирішити прикордонні питання з Молдовою. В Угорщині після недавніх виборів у владі не лише праві, а й радикальні праві. І вже з Будапешта роздаються дуже насторожуючі голоси з приводу наших кордонів із цією краї-

ною. Чи думали про це, підписуючи кабальний договір із Росією? Навряд чи. Перспектива великих прибутків обмеженого числа зацікавлених осіб настільки затуманила голову, що здорові думки розчинилися в синьому тумані. А на що він схожий — співається у відомій пісні. Найсумніше, що українська влада ніколи не вчиться на власних, а, тим більше — на чужих помилках. Якщо наші правителі думають, що Москва їм у скрутну хвилину допоможе, то сильно помиляються. Бакієв теж так думав, а тепер у нього в Мінську є можливість у спокійній обстановці подумати про те, що ста-

Юрій РАЙХЕЛЬ

лося, й попрацювати над помилками. Лише виправити їх уже не можна, та й ніхто не захоче. Адже на нещодавніх виборах саме Москва більше за всіх його підтримувала. Але настрій Кремля мінливий, і коли після перших поступок від Києва зажадають інших, а чекати цього недовго, то буде пізно. Владний тон із сусідньої столиці дуже скоро почують у Києві. Але про ноги не думають, коли голова в петлі. І останнє. Як говорив Аврам Лінкольн, народ можна ошукувати якийсь час, але неможливо його ошукувати весь час. Якщо влада цього не розуміє, то хай задумається над подіями в Бішкеку. Де гарантія, що все обійдеться мирним Майданом. Киргизія попереджає вже вдруге... Продовження теми на 4-5-й стор.

Панорама дня

ПОДІЯ

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

Як Президент із регіональними журналістамиспілкувався а зустріч з Президентом зібралося аж 330 журналістів. Спочатку передбачалося, що в ній братимуть участь виключно регіональні представники. Проте в останню мить Ганна Герман милостиво дозволила пустити журналістів центральних ЗМІ. Щоправда, з таким же успіхом можна було подивитися трансляцію вдома на дивані — поставити запитання вдалося небагатьом суворо відібраним «щасливчикам». Вступне слово Віктора Януковича тривало трохи більш як 30 хвилин. І слід віддати належне: на відміну від свого попередника, який утомлював публіку витіюватими конструкціями, Янукович формулював чітко й зрозуміло. І лише подеколи зазирав у папірець. Президент виступав українською, хоча надалі, відповідаючи на запитання журналістів, перейшов на звичну російську. Він зазначив, що «сьогодні день іде за два», й тому вирішив не чекати 100 днів, а відзвітувати за перші 50 днів перебування на посаді». Го-

Віктор ЯНУКОВИЧ: «Ми впали головою вниз»

Олена ЯХНО, «День»

менту» — свій напівтаємний договір з Медведєвим щодо газу й флоту він не сказав ані слова. Зате його про це в дуже доброзичливій манері запитала регіональна журналістка, якій пощастило виступити другою. Віктор Янукович відповів, що пішов на це, щоб «вивести країну з фінансової кризи». — Ця ціна непідйомна була. Цю ціну треба було закладати в комунальні послуги та тарифи, в ціни на всі споживчі товари, хліб. Наша хімічна галузь була неконкурентоспроможною, і її треба було зупиняти. Врешті-решт, прибуткова частина бюджету була під загрозою. Це було питання виживання країни, — запевнив Президент. За його словами, згідно з новими домовленостями, Росія щороку платитиме Україні 98 млн. дол. «живих грошей». Уже після того як прес-секретар Президента Денис Іванеско оголосив

про закінчення прес-конференції, мікрофон захопила Соня Кошкіна з «Лівого берега». Їй намагалися відключити мікрофон, але вона запитала Президента, чи збирається він проводити референдум з питання продовження базування Чорноморського флоту РФ у Криму. Віктор Федорович на якийсь час зам’явся, усміхнувся. І все-таки відповів: — Щойно буде ухвалена відповідна законодавча база для проведення референдуму, звісно, таких питань буде дуже багато, за якими ми повинні будемо звіряти точку зору з народом. Таку систему, звісно, треба буде запроваджувати щодо питань, які дуже хвилюють суспільство. У мене є намір обговорити це питання з громадськістю. З цієї ухильної відповіді всім стало зрозуміло, що в найближчому майбутньому народ запитувати ніхто не буде. Справу зроблено...

ловний меседж — країну після уряду Тимошенко прийняли в жахливому стані, й зараз треба її рятувати. «Упродовж останніх двох років тривало фактичне знищення економіки України та значне погіршення рівня життя людей», — сказав Янукович. А потім видав черговий перл: «Ми дуже сильно постраждали, як то кажуть, впали головою вниз». Зокрема, поскаржився, що уряд не може знайти 333 тисячі тонн зерна, які «там були на обліку й зараз немає». «Розкрадені кошти, отримані Україною за кіотським протоколом. Нас іще ця ганьба чекає. Скоро приїде кіотська група, перевірятиме. Ми поки, як то кажуть, кінців не знайшли, куди ці кошти поділися», — заявив він. Янукович повідомив, що уряд проведе аудит роботи своїх попередників, пообіцяв «кардинально підсилити» боротьбу з корупцією й врятувати «Нафтобаз». А ось про «сіль мо-

ФОТОШТРИХ ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ ГУРТУ «ГАЙДАМАКИ»

Садам світового українства цвісти скрізь! ФОТО З САЙТУ ZELENPLANETA.ru

Шановні друзі! Шановні співвітчизники! З великою зацікавленістю ми отримали повідомлення про ідею головного редактора газети «День» Лариси Івшиної закласти «Сад світового українства». Зі ще більшою прихильністю та схваленням сприйняли ініціативу Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» на підтримку ідеї та втілення її у життя у Шевченківському гаю Львова. Ми впевнені, коли пані Ірина Ключковська та її невтомний колектив МІОК беруться за діло — все буде зроблено на найвищому рівні! Ми переконувалися в цьому неодноразово протягом 15-річного спілкування, під час численних спільних заходів та проектів. У свою чергу національнокультурна автономія «Українське товариство «Вербиченька» міста Нижнєкамська, що у Татарстані (Росія), на підтримку такої доброї

справи виступає з ініціативою закликати всі українські осередки діаспори висадити українські садки (калинові алеї, вербові гайочки тощо) в місцях свого перебування. Ми маємо домовленість і дозвіл на посадку Калинової алеї на території гімназії № 32 за адресою вулиця Сююмбіке, 38. Висаджено її буде на початку травня 2010 року. Сподіваємося, українські алеї українських осередків діаспори стануть гілочками-розгалуженнями львівського «Саду світового українства». Вони єднатимуть українців світу, допомагатимуть відчувати причетність до єдиної справи, зігріватимуть душі розкиданих далеко від домівки земляків весняним цвітом, літньою прохолодою, осіннім шелестом листопаду. Садам світового українства цвісти скрізь! Людмила НАЙДЕНКО, заступник голови Нижньокамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»

ПОДІЯ

Визначено дванадцятеро кращих Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця добігає кінця

ВИСТУП ГУРТУ «ГАЙДАМАКИ» У ШВЕЙЦАРІЇ ПРОЙДЕ ПІД ГАСЛОМ «НЕ ЗАБУВАЙ!»

Не забувай! 26 квітня, у 24 річницю аварії на ЧАЕС, в залі «Volkshous» (Цюріх) відбудеться виступ популярного українського гурту «Гайдамаки». Як розповіли «Дню» музиканти, цим концертом вони хочуть привернути увагу європейців до проблеми Чорнобиля. Виступ у Швейцарії стане першим із чотирьох проектів компанії «Green Cross Events», який пройде під гаслом «Не забувай!» на тему катастроф (військових, промислових, техногенних). Люди повинні пам’ятати про колишні катаклізми, аби в майбутньому подібне не траплялося. Кошти, виручені від продажу квитків, будуть передані в «Зелений хрест» Швейцарії. — Аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 р. — найбільша промислова ка-

Гурт «Гайдамаки» і співачка Alyosha нагадають Європі про проблеми Чорнобиля

тастрофа в історії людства. День аварії визнано Міжнародним днем пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф, — сказав Олександр ЯРМОЛА, лідер групи «Гайдамаки». — Для мене Чорнобиль — батьківщина. Я там народився... Наша земля маленька і тендітна. На жаль, нині людство не має досвіду у вирішенні глобальних проблем. Проблема Чорнобиля сьогодні досі актуальна. Та техногенна катастрофа, яка сталася 24 роки тому, є лише моделлю і маленьким прикладом того, що може статися, якщо технічні досягнення людства здобуті поза гармонією зі знанням духовним... Нагадаємо, торік на українських телеканалах вийшов відеокліп «Гайдамак» на пісню «Мені здається».

Його зняв режисер Сергій Волков у безлюдній Прип’яті, використовуючи архівні матеріали ЧАЕС. Не обійшла Чорнобильську тему і українська учасниця конкурсу Євробачення-2010, яка в травні вирушить до Норвегії. Alyosha (Олена Кучер) виконуватиме пісню «Sweet people», в якій закликає людей берегти нашу планету. Днями пройшли зйомки її кліпу на київському занедбаному заводі «Радикал», руїни якого нагадують ЧАЕС. Як повідомляє прес-служба співачки, знімальна група намагалася відтворити апокаліптичну картину: руїни будівель, старі телевізори, сіре небо і світ на порозі екологічної катастрофи. Нагадаємо, Alyoshа перемогла за підсумками завершального відбірково-

го туру, який відбувся 20 березня в прямому ефірі «Студії Савіка Шустера». Загалом у фінальному турі брали участь 20 українських виконавців. Alyosha розділила перше місце з самобутньою співачкою Машею Собко (обидві набрали по 36 балів), але журі вибрало Alyoshа, яка і виступить в Осло. До речі, оскільки часу на підготовку у співачки було мало, то хід з чорнобильською темою можна назвати виграшним. Адже досі в Європі про Україну знають через аварію на ЧАЕС. Євробачення-2010 буде ювілейним 55-м конкурсом і пройде в столиці Норвегії з 25 по 29 травня. Виступатимуть співаки в найбільшому в Північній Європі закритому спортивно-концертному комплексі «Теленор Арена» (вміщує близько 23 тисяч глядачів). Розташований цей комплекс у передмісті Осло. Раніше на місці комплексу знаходився головний аеропорт Норвегії. Аліса АНТОНЕНКО

УКРАЇНЦІ — ЧИТАЙТЕ!

Українці постали раніше, ніж багато європейських націй Вийшла десятитомна антологія українського державотворення У Національній парламентській бібліотеці України київське видавництво «Основи» представило унікальне десятитомне видання «Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ століття». До видання ввійшли документи, які відтворюють цілісну картину багатовікової історії української держави та той складний драматичний шлях історичного розвитку, який пройшла Україна. А також — визначальні суспільнополітичні та художні пам’ятки: від «Правди Руської» князя Ярослава до указів і звернень, датованих 2005 роком. Антологія розпочинається добою Києворуської держави. Далі мова йде про ренесанс ідеї української державності (ХІV—ХVІ ст.), битву за козацьку державу (ХVІ—ХVІІ ст.), спроби реанімації козацької держави (ХVІІІ ст.), романтику національного відродження (1800—1863 роки), змагання за українську ідею (від 1860-х років до кінця ХІХ ст.), відродження української державності (ХІХ—ХХ ст.), Розстріляне відродження України (1920—1930-ті роки), час випробувань і консолідацію національно-патріотичних сил (1939 — початок 1980-х років). І, нарешті, відродження і утвердження

української державності (1987—2005). «Кожна влада тлумачить історію по-своєму, залежно від ідеології, яку вона репрезентує, — говорить директор видавництва «Основи» Валентина Кирилова. — Об’єктивний, незаангажований погляд на історичні події дають лише документи — найважливіші свідки часу. Тому ми ставили собі за мету надати можливість ознайомитися з великою кількістю компактно зібраних документів і на цій підставі виробити, сформулювати і відстояти власну точку зору на історичні процеси, що відбувалися в Україні». А письменник Дмитро Павличко, до речі, автор загальної передмови, зазначив: «В антології вперше в нашій історіографії політична боротьба українського народу за свою державність синхронізована з певними культурологічними епохами, проаналізовано зв’язок державотворчих змагань з розвитком мистецького слова як провідного чинника нашої національної культури. Це було продиктовано наміром показати наскрізний, через усе тисячоліття, сюжет літературного розвитку — невичерпного генератора державотворчої енергії української нації». Упорядниками та авторами передмов (кожен до «свого» тому) є Іван Дзюба, Валерій Шевчук, Володимир Сергій-

чук, Володимир Литвинов, Раїса Мовчан, Юрій Сливка. «Я працював над документами з новітньої історії, — говорить історик Володимир Сергійчук. — І у «свій» том подав, зокрема, два списки: тих, хто голосував за Акт про державну незалежність України, і тих, хто не голосував. І вже нічого не вдіяти — така мова документів. Майбутні покоління знатимуть своїх герої та антигероїв. Ці документи є й уроком для можновладців, які сидять на вулицях Банковій і Грушевського. Бо суспільство вже нині дає оцінку подіям з недалекого минулого. Мені випала нагода не просто збирати документи, а й пробувати їх перевіряти. Тому я зустрічався з Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою, ставив їм запитання. Зокрема, цікавився у Леоніда Даниловича, на які свої помилки він може вказати. До речі, те, що він казав, переважно збігається із суспільною думкою. До речі, на момент завершення роботи над антологією тривала каденція Віктора Ющенка, тому з етичних міркувань ми не зачіпали цей період. Ці десять томів — вагома цеглина у розбудову української державності. Підвалина, з якої нас важко зіпхнути, бо на ній можна твердо стояти».

«Це унікальне видання! — підсумовує директор Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський. — Уявіть собі історію, пов’язану з двома джерелами: літературним і архівним. Це — найбільш дохідлива і переконлива форма історичного мовлення з одного боку. А з другого — неперервність українського культурно-історичного життя споконвіку до сьогоднішнього дня. Мені дуже сподобалася передмова, яку написав Дмитро Павличко. Він зробив ретроспективний перегляд історії України і в кожному історичному періоді хоче бачити державність українців, прагнення до неї. Зрештою, до всіх авторів передмов ставлюся з повагою і любов’ю. Ці люди — державотворчі. Саме їхнє державотворення залишиться в роках. А державотворення чиновників закінчується, як тільки вони перестають бути ними. Їх забувають». За словами упорядників, «Антологія» є переконливою зброєю у боротьбі із хронічною «забудькуватістю» деяких псевдоісториків, які воліють початки української державності датувати лише 24 серпня 1991 року. А також — свідченням для світу, що українці — народ, який постав як держава значно раніше, ніж багато сучасних європейських націй. Надія ТИСЯЧНА, «День»

Журі вже назвало дванадцять фіналістів, які виступлять у третьому турі. Серед шести учасників середньої вікової групи — троє українців: студентка НМАУ ім. Чайковського Антуанетта Міщенко та учні Київської середньої спеціальної музичної школи ім. Лисенка Поліна Сасько і Роман Лопатинський. Піаністи виступатимуть у супроводі Національного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка. У старшій групі бар’єр ІІІ туру подолали також троє наших співвітчизників: Ганна Улаєва, яка навчається у Національній музичній академії імені П.І. Чайковського, студент Львівської НМАУ ім. Лисенка Василь Котис та Олексій Коваленко, що вчиться у Донецькій державній музичній академії ім. Прокофьєва. До фінальних змагань допущено також конкурсантів із Грузії, Росії, Румунії, Франції, Кореї та Китаю. Музиканти виступлять у супроводі Симфонічного оркестру Національної філармонії (диригент Микола Дядюра). За підсумками двох турів уже можна казати про високий рівень виконавської майстерності конкурсантів. Приємно відзначити яскраві особистості учасників, які не тільки вразили довершеністю віртуозної гри, але водно-

час проявили яскраву індивідуальну манеру. Особливо приголомшливими були виступи юних конкурсантів середньої групи, які пройшли до фіналу, а найголовніше — подарували своєю грою справжню насолоду публіці. Так, 14-річний Сун Ютун з Китаю продемонстрував настільки майстерне володіння фортепіано, що не виникає сумніву в тому, що його чекає велике майбутнє концертного виконавця. Виваженістю та досконалістю відзначалася гра Романа Лопатинського, якого важко називати учнем через шляхетне звучання роялю і необмеженість технічних можливостей. У старшій групі гучний резонанс мав виступ корейської піаністки Кім Го Вун, що навчається у Московській державній консерваторії ім. Чайковського. Грузинський піаніст, який також вдосконалює свою майстерність у цій консерваторії, Лука Окросцварідзе викликав симпатії публіки органічним проникненням у жанрову стилістику творів. Єдине, чим засмутив Лука своїх фанатів, — це його погане самопочуття, яке ставить під загрозу виступ у третьому турі. Отже, інтрига VІІІ Конкурсу ім. В. Горовиця досягла найвищого напруження. За декілька днів стануть відомі імена лауреатів. Ірина РЯБЧУН

ФОТО НАДАНЕ ОРГКОМІТЕТОМ КОНКУРСУ ІМ. В. ГОРОВИЦЯ

У СТАРШІЙ ГРУПІ БАР’ЄР ТРЕТЬОГО ТУРУ ПОДОЛАЛИ ТРОЄ НАШИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ, СЕРЕД НИХ ГАННА УЛАЄВА — СТУДЕНТКА НМАУ

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

Панорама дня

Незрозумілий геополітичний обмін Самуель ЧАРАП: США вражає термін пролонгації базування ЧФ РФ Американські ЗМІ називали підписану позавчора в Харкові угоду про 30-відсоткове зниження ціни на газ у обмін на продовження договору оренди бази Чорноморського флоту РФ другою за місяць зовнішньополітичною перемогою Москви на пострадянському просторі — слідом за поваленням «неслухняного» Бакієва в Киргизстані. На думку, The Wall Street Journal, ця довготермінова домовленість за принципом «послуга за послугу» багато в чому відновлює вплив Москви на Україну. The New York Times вважає, що підписана угода є різким поворотом у зовнішній політиці України й перемогою Росії. Раніше тижневик Newswe-

ek писав, що Янукович використовує своє президентство, щоб віддалити свою країну від Заходу, що влаштовує американського президента Барака Обаму. Як оцінюють в американських експертних колах і Вашингтоні угоду «дешевий газ у обмін на пролонгацію базування ЧФ РФ»? Чи в Білому домі реагуватимуть на рішення українського керівництва подовжити перебування російського флоту в Україні ще на 25 років? «День» звернувся за роз’ясненнями до експерта Центру за американський прогрес Самуеля ЧАРАПА, який зараз перебуває в Москві й спеціалізується на вивченні України та Росії.

— Вражає термін договору про продовження базування ЧФ РФ на 25 років. Ніхто раніше не говорив про такі грандіозні терміни. Якщо дивитися на стан Чорноморського флоту, то за цей час він перестане існувати як боєздатний підрозділ військово-морських сил РФ. Адже в планах міністерства оборони немає планів переозброєння або переоснащення Чорноморського флоту. Отже, з практичного погляду не дуже зрозуміло, чому Росії це потрібно. З геополітичного погляду це ще зрозуміло. Напевно, в Росії це вважають гарантією того, що Україна не буде членом НАТО. Хотів би відзначити декілька моментів. По-перше, між підписанням і початком дії цього договору існує етап голосування у Верховній Раді. Це питання наразі не вирішене. По-друге, і це найголовніше, я впевнений, що в натовських документах немає статті, в якій говоритися, що країна, яка претендує на членство в Організації північноатлантичного договору, не може мати військової бази третьої країни на своїй території. Це автоматично не унеможливлює вступ до НАТО. Я хочу це підкреслити. З іншого боку, в Росії

звучать голоси про незрозумілі геополітичні вигоди в обмін на дуже великі економічні поступки. І це при тому, що «Газпром» перебуває в досить плачевному фінансовому стані. Це стара тема: гроші в обмін на дружбу. Але, як і було раніше, в цій справі дружба — незрозуміла штука, якщо йдеться про гарантії невступу до НАТО. Я кажу це з погляду російської еліти. — Чи готовий був Білий дім до такого повороту подій? — Ми у Вашингтоні до цього готувалися. Ясна річ, що такі переговори йшли б або за Януковича, або за Тимошенко. Були такі ознаки, що вестимуться переговори про продовження перебування Чорноморського флоту РФ в Україні. У цьому мало хто сумнівався. Але нас приголомшує термін продовження базування ЧФ РФ. І в цьому плані дехто буде просто шокований тривалістю терміну нової угоди. Але, в принципі, я не думаю, що варто чекати на якісь офіційні претензії. Бо це вільний вибір суверенної країни, й Вашингтон тут офіційно ні до чого. — Пане Чарап, на вашу думку, чи відповідає дійсності висловлена тижневиком Newsweek у статті «Недруг,

якого потрібно полюбити» думка, що американського президента Барака Обаму, який зустрічався 12 квітня з українським лідером, влаштовує те, що Янукович хоче віддалити Україну від Заходу? — Я знаю про таку думку. Насправді це нісенітниця, коли вважають, що зараз немає такого українського лідера, який би наблизив свою країну настільки в західному напрямку, що Обамі довелося б прийняти якесь конкретне рішення. Насправді, це дуже далеко від дійсності. У Вашингтоні не відмовилися від стратегічного вибору на підтримку євроінтеграції України. І той факт, що українська адміністрація вирішила поліпшити відносини з Росією, ніяк не вплине на цю стратегічну ухвалу. — Чи слід чекати, що якісь сигнали з боку Білого дому все ж таки будуть послані новій українській владі, зокрема щодо того, що не можна дуже далеко заходити у відносинах із Росією, йти від Заходу, підписуючи таку угоду з Москвою? — Я не знаю відповіді на це запитання. Звичайно, термін продовження базування Чорноморського флоту на

українській території ставить адміністрацію Білого дому в незручне становище. Але я не можу виключати, що у Вашингтоні були поінформовані про майбутній розвиток подій. Я пов’язую це з тим, що український президент нещодавно був у Вашингтоні. Я вважаю, що Янукович не пішов би на цей крок, якби в нього був інший вибір. Судячи з дій нового президента та сформованого нового українського уряду, видно, що вони шукали будь-які можливості закрити бюджетну дірку. Дійсно, в Україні існує велика проблема. І тому нове керівництво не просто підписало цей договір, щоб зробити добре президентові Росії Дмитру Медведєву. Вочевидь, воно змушене було йти на такі кроки, аби отримати знижку ціни на газ. Скоріше за все, вони боялися, що країна виявиться банкрутом. — Пане Чарап, на вашу думку, чи не позначиться цей поворот українського керівництва на схід на інтеграції України до європейських структур, згідно з проголошеними раніше пріоритетам нової влади? — Не думаю, що останній розвиток подій вплине на переговори щодо створення Зони вільної торгівлі з Європейським Союзом і Договір про асоціацію з Євросоюзом. Ці питання не взаємопов’язані. До того ж я не думаю, що Європейський Союз скаже: ви підписали цей договір і ми зараз не зацікавлені в цих питаннях. Такий розвиток подій малоймовірний. — Але, з іншого боку, Захід і США чекають від України реформ і постійно кажуть про це. А зниження ціни на газ навряд чи сприятиме реформам, особливо в енергетичному секторі. — Подивимося, як це вплине на внутрішні реформи. Наразі це питання залишається відкритим. Ми стежитимемо за тим, як відбуватимуться переговори України з Міжнародним валютним фондом. Робитимемо оцінку нового бюджету, який зараз готується за новими газовими параметрами. ФОТО З САЙТУ YANDEX.RU

TOP-net ожливо, хтось читав статтю «Innovation, by Order of the Kremlin» («Інновація декретом Кремля») в The New York Times. Утім, про цей новий «декрет Кремля» — про те, як Росія збирається створювати комплекс Silicon Valley (який перебуває в збанкрутілому штаті Каліфорнія!), відроджуючи, таким чином, стару добру традицію закритих радянських міст, ізольованих від загальних умов у країні, — сьогодні пишуть і говорять багато. У 1990-і роки Росія запрошувала західних менеджерів, щоб вони керували новостворюваними компаніями. Але, на жаль, запрошені специ не змогли впоратися з російськими умовами, і їм на зміну прийшли російські менеджери. А на недавній конференції ІБ «Трійка Діалог» віце-прем’єр Ігор Шувалов зізнався, що від бюрократії в країні потерпає навіть еліта! Отже, розвиток high-tech в Росії потребує створення спеціальної зони, де російські умови скасовуються. І ось виходить розпорядження президента Медведєва, за яким створюється «робоча група для розробки проекту створення територіально відособленого комплексу для розвитку досліджень і розробок та комерціалізації їхніх результатів». Голова компанії «Ренова» Віктор Вексельберг вводиться до складу робочої групи, і стаття в The New York Times підтверджує, що він уже відправив 100 листів західним діловим колегам із проханням по допомогу. Виглядає начебто привабливо. Але насправді Росії потрібно підтягнути свій рівень за всіма параметрами. У першу чергу, не створювати «територіально відособлений комплекс», а усунути в усій країні ті умови, які сторіччями заважають розвиткові Росії. По-друге, змінити незграбну канцелярську російську мову, яка заохочує шаблонне мислення як у державних установах, так і в приватних компаніях. Зазвичай, і ті, і інші перекладають російські канцеляризми ще незграбнішою англійською (наочний приклад — англійський сайт компанії «Ренова»), створюючи тим самим враження повного непрофесіоналізму. І головне — якщо Росія дійсно хоче серйозно розвиватися та модернізуватися, президентові Медведєву потрібно призначити на абсолютно нову посаду «царя з розвитку високих технологій у РФ» тільки найбільш здібну людини. Сперечатися про те, хто най-най у галузі науки чи мистецтва, — безглуздо. В управлінській сфері визначити кращого з кращих простіше, бо є набір ясних, зрозумілих і абсолютно утилітарних критеріїв. Журнал Forbes, наприклад, знайшов таку найбільш здібну людину й назвав її «менеджером сторіччя». Через те, що той навів жорсткий лад у своїй компанії щодо витрат і персоналу, постійно підвищував прибутки і дивіденди майже в кожному кварталі протягом багатьох років і має колосальний досвід щодо розвитку «досліджень і розробок та комерціалізації їхніх результатів» саме в галузі high-tech. Призначення подібного управлінця на 5-річний термін із дозволом набрати власну команду, з повноваженнями приймати ухвали та впроваджувати їх

Микола СІРУК, «День»

Ніколя Саркозі вирішив заборонити паранджу Президент Франції Ніколя Саркозі доручив розробити законопроект, що забороняє носіння паранджі і нікаба (мусульманської хустки, що закриває обличчя) в громадських місцях. Як повідомляє Associated Press, президент доручив міністрам підготувати законопроект найближчим часом — уже в травні документ має бути передано до парламенту. За задумом Саркозі, закон має забороняти носіння в громадських місцях будь-якого традиційного одягу, що цілком закриває обличчя і тіло. При цьому президент сподівається, що введення заборони не позначиться негативно на жодній групі французького населення. Ніколя Саркозі неодноразово висловлювався на користь заборони на носіння традиційного мусульманського одягу, який, на його думку, принижує жінок. Проте, як зазначає агентство, президент вперше зважився на активні дії. Хоча домінуючою релігією Франції є християнство, в країні проживає близько 5 млн. мусульман — більше, ніж у будь-якій іншій західноєвропейській державі. 2004 року у Франції була введена заборона на носіння в публічних місцях релігійної символіки, а паранджу і хіджаб (традиційна головна хустка) заборонили носити в школах. Тоді ж з’явилися перші пропозиції повністю заборонити носіння традиційного мусульманського одягу, проте питання про те, чи відповідає така заборона конституції Франції, досі залишається відкритим.

У Китаї за хабарі судять мільярдера Бізнесмен, який ще нещодавно очолював список найбагатших людей Китаю, постав перед судом за звинуваченням у торгівлі секретною інформацією і хабарництві. Хуан Гуаньгуй — засновник найбільшої в Китаї мережі магазинів електроніки — був взятий під варту в січні минулого року. Свій мільярдний статок він заробив з нуля, кинувши школу і відкривши 30 років тому комерційну ятку. Згодом його бізнес розрісся до 1300 магазинів по всій території Китаю. Шляхом умілих вкладань у нерухомість Хуан Гуаньгуй збільшив статки, що оцінювалися на момент арешту від 2,7 до 6,3 млрд. доларів. 2008 року бізнесмен посів перше місце в списку найбагатших людей Китаю, складеному журналом Hurun Report. Кілька місяців потому він був арештований, і відтоді не виходив з ізолятора тимчасового утримання. Фірму Gome, засновану Хуаном, звинувачують у дачі хабарів представникам влади. За завершенням справи уважно стежить весь діловий Пекін: ще ніколи в Китаї на лаві підсудних не опинявся настільки відомий підприємець. Результати опитувань громадської думки, що публікуються китайськими державними ЗМІ, засвідчують, що багато мешканців країни з великою підозрою ставляться до бізнесменів, що набули статки в період проведення економічних реформ, і вважають їх корупціонерами.

27 червня киргизи зможуть змінити конституцію Тимчасовий уряд Киргизстану призначив дату всенародного референдуму щодо зміни конституції. Як заявив заступник голови уряду Омурбек Текебаєв, проект конституції буде представлено до 25 квітня, а голосування відбудеться 27 червня. На 10 жовтня в країні призначені парламентські вибори. Не виключено, що президентські вибори відбудуться того ж дня. Як уточнює AFP, за підсумками референдуму в конституцію країни можуть бути внесені зміни, відповідно до яких вона стане парламентською республікою, а повноваження президента скоротяться. Нова конституція має позбавити главу держави імунітету, а його родину — державного утримання. 21 квітня стало відомо, що тимчасовий уряд попросив ООН виділити на проведення в країні виборів грант у розмірі 10 млн. доларів. Представники міжнародної організації відповіли, що не виділяють грантів, і запропонували Киргизстану гуманітарну допомогу. Нагадаємо, що Курманбек Бакієв, який займав пост президента Киргизстану, був скинутий в результаті перевороту 7 квітня. Тимчасовий уряд країни очолила Роза Отунбаєва. Нова влада країни звинувачує Бакієва та його родичів у корупції, нецільовому використанні коштів, а також у загибелі людей під час придушення масових заворушень.

Клінтон відзначила неоціненну роль Естонії в НАТО

Отямся, Росіє! Розвиткові Росії заважають комплекс великої держави, «містечкове» мислення й нафтогазовий менталітет у всій країні одразу, з моментальним схваленням відповідних законів Федеральними зборами — вирішило б усі проблеми. Росія показала б усьому світові, що вона нарешті стала серйозно ставитися до реформ, західні бізнесмени були б у захваті, не кажучи вже про неймовірний «піарівський» ефект такого вибору президента Медведєва. Але якщо говорити про вибір Forbes, то його кандидатура навряд чи прохідна для Росії. «Менеджера сторіччя» звуть Джек Велч, і він американець. Компанія General Electric, яку він очолював з 1981-го до своєї відставки 2001 року, одна з найбільших, шанованих і найкращих у світі. Вона займається лише тими секторами, де вона або № 1, або № 2 на ринку. Інакше вона або підносить рівень «поганого» сектора, або позбавляється від нього. Але «національна гордість великоросів», звичайно, не допустить запрошення цього або іншого подібного рівня іноземного менеджера на посаду, де потрібно враховувати настільки багато економічних і політичних нюансів. Іноград — це все ж таки не збірна команда країни з футболу. Багато західних оглядачів відзначили різку відповідь Володимира Путіна в Давосі на пропозицію засновника і голови ради директорів Dell Майкла Делла допомогти Росії в комп’ютеризації країни: «Нам не потрібно допомагати, ми не інваліди». Але річ не в інвалідності, не в інтелекті, не в освіті, а в менталітеті. І росіяни, і західні люди вже забули, що Росія була фактично закритою з 1917 до 1991 року, що вкрай мало людей мали серйозний досвід життя і ро-

боти за кордоном (інші соцкраїни, природно, не рахуються). Від багаторічної закритості досі страждає колишня НДР. І це те, що істотно відрізняє Росію від тієї ж Індії і, навіть, Китаю. Наприкінці минулого року у виступі на засіданні комісії з модернізації та технологічного розвитку економіки Росії, кажучи про залучення іноземних фахівців, президент Медведєв зазначив: «Це критично необхідно, в деяких випадках без цього просто не обійтися й не треба соромитися, коли потрібно залучати фахівців з-за кордону». На жаль, далі думки: «...сьогодні ми здатні гроші платити. Вони із задоволенням приїдуть і працюватимуть», — висновки президента не пішли. І уявлення Медведєва, що за умови прискореного одержання віз, нобелівські лауреати стоятимуть у черзі, аби приїхати до Росії, коли ще 20— 30 найпередовіших країн і багатих університетів світу прагнуть їх мати, м’яко кажучи, наївні. Це, знову ж таки, випливає з нерозуміння того, як працює світ за межами Росії. Я ще у 1980-х роках вивчив російську мову і з того часу спостерігаю за розвитком країни. Те, чим закінчувалися всі грандіозні плани та комплексні програми, краще за все характеризується знаменитою фразою прем’єр-міністра 90-х Віктора Черномирдіна: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди». Не дивлячись на відомий розмах і розміри країни, Росія досі не навчилася виходити за вузькі рамки традиційного мислення, думати на глобальному рівні й передбачати результати своїх дій. Одна з причин цього — нерозумін-

ня того, як функціонує світ і як працює міжнародний бізнес. Старий і пануючий нафтогазовий і металургійний менталітет Росії не пристосований для модернізації країни та розвитку складніших і тонших галузей, як електроніка, high-tech. Як показав Ванкувер, йому не по плечу навіть сучасний спорт. А як демонструють прилавки російських крамниць, навіть не високотехнологічні, а прості споживчі товари. Росії давним-давно потрібно було відкрити свої кордони, видавати і ділові, і туристичні візи на летовищах, скасувати радянський кретинізм реєстрації протягом трьох днів із дня прибуття до країни і так далі. Ось уже розвивався б туризм від Пітера до Камчатки! Так, це не high-tech, але «гроші не пахнуть», і підготовка до зимових Ігор в Сочі просунулася б набагато далі. Одночасно приїхали і залишалися б багато грамотних людей, спроможних допомогти країні модернізуватися. Росія пишається своїм членством країн БРІК. Даремно! За історичними мірками, нещодавно Союз навчав Китай, як жити, а зараз Росія заздрить темпам китайського зростання. Без докорінних змін менталітету і підходів Росії загрожує так звана middle-income trap, тобто «пастка середніх доходів» чи «середніх країн». Країн, які досягли середнього рівня, але в яких не виходить зробити прорив, встати в один в ряд із розвинутими країнами з високим рівнем доходів. Це вдалося лише одиницям — Європі, Північній Америці, Японії, Австралії, можливо, Південній Кореї. Багато хто передбачає таке майбуття Китаю та Індії. Отямся, Росія! Не потрібно постійно винаходити велосипед. Шукай менеджерів високого рівня не лише для футболу. Нічого страшного чи ганебного в цьому немає. Можливо, хтось із них навіть погодиться. Єн ПРАЙД, генеральний директор компанії Eurasia Strategy & Communications, gazeta.ru

Держсекретар США Гілларі Клінтон вважає, що основним завданням НАТО для союзників у цій організації є забезпечення колективної безпеки. За її словами, саме ця тема буде одною з найбільш обговорюваних протягом дводенного саміту міністрів закордонних справ країн-учасниць НАТО в Таллінні. «Я скажу прямо, політика США щодо Естонії та інших союзників у всьому світі непохитна, і ми ніколи від неї не відмовимося», — зазначила вона на спільній прес-конференції зі своїм естонським колегою Урмасом Паетом. Гілларі Клінтон також відзначила неоціненну роль Естонії як союзника США. «На сьогодні Естонія не лише вірний і цінний союзник США, але й модель для інших нових демократичних країн в усьому світі», — наголосила вона. Планується, що міністри обговорюватимуть нову стратегію, реформу Альянсу, ядерну політику, протиракетну оборону і політику «відкритих дверей». До речі, напередодні цієї міністерської зустрічі офіційний представник НАТО Джеймс Аппатурай висловив ставлення Альянсу до угоди щодо Чорноморського флоту між РФ і Україною. «Ми бачили повідомлення в пресі про підписання такого договору. Це, поза сумнівом, питання двосторонніх відносин між країнами, які обидві є партнерами НАТО», — зауважив Аппатурай. ФОТО РЕЙТЕР

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

NB! Антидепресантдляопозиції ФОТО ІЗ САЙТУ SEVASTOPOL.INFO

NOTA BENE!

Початок на 1-й стор.

Перефразовуючи відоме прислів’я, за фактом харківських домовленостей можна впевнено констатувати: поки грім не вдарить, опозиція не отямиться. З моменту, коли Центрвиборчком оголосив результати президентських виборів-2010, «День» не один раз, залучаючи до дискусії відомих політологів, акцентував увагу на необхідності консолідації опозиції. Але навіть коли надходили тривожні сигнали — ухвала КС про коаліцію індивідуального, а не фракційного членства, антиукраїнські заяви й дії Дмитра Табачника (до речі, днями Нацрада з питань телебачення і радіомовлення дозволила трансляцію на території України російських телеканалів «РТР-планета», «ТvСІ» та ізраїльського — «Теледевять») — опозиціонери перебували чи то в поствиборчій депресії, чи то в жалобі, мовляв, влади в найближчому майбутньому нам не бачити, можна відпочивати. Але мандата на відпочинок українці, які голосували за кандидатів Тимошенко, Яценюка, Ющенка, інших, їх командам не давали. Проте цей видний неозброєним оком факт опозиціонери не розглянули навіть під збільшувальним склом. Або не захотіли розглядати? Як би там не було, домовленості Януковича — Медведєва стали потужним антидепресантом для української опозиції. Лідер політичної партії «Фронт Змін» Арсеній Яценюк вважає, що ця подія частково змінила хід історії України: «Коли Янукович прийняв рішення підписати цю угоду, він втратив шанс стати Президентом усієї України. Потрібно створити тимчасову слідчу комісію для того, щоб з’ясувати обставини підготовки й підписання цієї угоди». Екс-прем’єр Юлія Тимошенко, маючи в активі фракції БЮТ більше 150-ти голосів (саме стільки згідно із законом потрібно для скликання позачергового засідання Ради), заявила, що завтра під час позапланових пленарних зборів ВР опозиціонери внесуть на суд депутатського корпусу проект Постанови, який нівелює підписані Президентом Януковичем документи про пролонгацію перебування Чорноморського флоту в Україні. Ризикнемо спрогнозувати, що необхідного мінімуму — 226 голосів, у стані БЮТ і НУ-НС не знайдеться. А ось у коаліції голосів для ратифікації «пакту Януковича — Медведєва» голосів достатньо. Отже, можна напевно прогнозувати, що без блокади Ради представниками парламентської меншості документ буде затверджено. У вчорашньому номері «День» (див. матеріал «Харківський шок») писав, що договір по флоту став неприємним сюрпризом навіть для заступників міністра закордонних справ України. Це свого роду нонсенс, оскільки фахівці-конституціоналісти в один голос заявляють про те, що процедура, із врахуванням вимог Конституції, мала б виглядати таким чином. Спочатку МЗСи обох країн готують міжнародні договори, потім президенти їх підписують, після чого парламентарі обох країн мають ратифікувати документ. «Стаття 17 Конституції недвозначно забороняє розташування на території України іноземних військових баз. Підписуючи угоду про базування російських військ на нашій землі, Віктор Янукович розтоптав Конституцію. Безсилі спроби Президента і його оточення виправдати харківські угоди можливим зниженням ціни на російський газ для своїх олігархів не витримують жодної критики. Україна не може бути предметом торгівлі», — говориться у заяві партії «За Україну!». В’ячеслав Кириленко закликає лідерів всіх парламентських і позапарламентських опозиційних сил невідкладно зібратися для формування Національного опору: «Ми маємо негайно виробити план спільних дій, щоб зупинити торгівлю Україною, на яку пішов Янукович». Крім юридичної чистоти, а в нашому випадку — радше її недотримання, є ще інший аспект — моральний. Опитані вчора «Днем» у режимі «бліц» експерти в унісон заявляли про те, що ключові зміни в державному статусі держави, і, як наслідок — у зовнішній політиці, апріорі мають обговорюватися в суспільстві. Вони акцентують на тому, що в жодній іншій демократичній країні ні президент, ні уряд не дозволили б собі затвердити подібне за вагою рішення, не радячись із народом, який, до речі, де-юре є єдиним джерелом влади. Стратегічна переговорна перемога, отримана під час харківських торгів Медведєвим, полягає і в тому, що оформлена в Харкові угода про продовження базування ЧФ в Криму на 25 років надовго закриває Україні дорогу в НАТО. Не секрет, що до Альянсу не приймають країни, на території яких є іноземні військові ба-

«ЗАЯКОРИЛИСЯ»

зи. При цьому, Партія регіонів, в цілому, і Віктор Янукович, зокрема, не один раз публічно виступали за проведення референдуму щодо НАТО. При цьому, ставка зроблена на вибір без вибору: перспектива членства України відсічена, думка нації не врахована. Але невже роль глядачів, які не можуть голосувати пультом, а вимушені приймати навіть ту інформацію, яка для них неприйнятна, влаштовує дніпропетровців, донеччан, львів’ян, киян? Навряд чи. Можливо, харківський пакт — це об’єднувальна ланка не лише для цілковито неадекватної за реакцією (а, тим більше за реакцією запобігання негативним для демократії явищам) опозиції, але й для громадянського суспільства України, процес створення і становлення якого, так старанно блокує нинішня «еліта» з розрахунком на цементування себе у владі? Аналізуючи кулуарний процес переговорів керівництва України і Росії, який передує харківському «сюрпризу», можна прогнозувати і подальші дії вітчизняної влади. Завдання мінімум — звести до нуля фінансування опозиційних політичних сил (претендентів і в БЮТ, і в НУ-НС на роль Хорошковського достатньо). Завдання максимум — зібрати під коаліційною парасолькою 300 депутатів, змінювати «під себе» Конституцію. Але проміжним етапом, між двома вищезгаданими фазами, є скасування виборів всіх рівнів. Мета? Вочевидь, що (у тому числі) харківські угоди не поєднуються з поняттями демократії і політичної конкуренції. І в разі виборів — парламентських, місцевих люди, напевно, дадуть реальну оцінку таким крокам. Напевно — неприємну для ПР і її керівництва. Саме тому всенародне волевиявлення в найближчій перспективі нинішній владі потрібне так як калорифер у Сахарі. Місцеві вибори вже, до речі, перенесли на невизначений термін. Чи далі буде?.. На жаль, у черговий раз ми переконуємося: інтереси України стали заручником постійної політичної боротьби українських політиків. Заради тактичної перемоги над опонентами і задоволення особисто-корпоративних інтересів вони поступово здають суверенітет країни. І тут провина як нинішнього керівництва, так і попередньої влади, яка, по суті, підписала невигідні газові контракти для України. Про ризики для демократії, про те, як має в миттєво створеній, але явно далекій від демократичних принципів системі владних координат діяти опозиція й суспільство, — коментарі експертів.

ПІДКИЛИМНІ ДОМОВЛЕНОСТІ ТА ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ Євген МАРЧУК, екс-міністр оборони, екс-прем’єр-міністр, екс-секретар РНБО, екс-голова СБУ: — Проблема нормалізації ситуації навколо Чорноморського флоту дійсно заслуговує на серйозну увагу та на прогрес у вирішенні проблем, які зависли до сьогоднішнього дня. З другого боку, таке болюче питання для України, як базування іноземного військово-морського флоту на її території, безумовно, мало б бути предметом серйозного обговорення в експертному колі. Згадаймо, як проходили переговори про розподіл Чорноморського флоту 1996 року. Майже кожне засідання відбувалося на очах преси. Після цих засідань тривали дискусії в парламенті. Тобто процес розподілу ЧФ не був кулуарним, і українське суспільство, преса, політики знали, як проходять переговори. Це не було наслідком несподіваних рішень. А те, що відбулося зараз, має вигляд підкилимних домовленостей. Навіть те, що Янукович говорить про зменшення ціни на газ, на мій погляд, абсолютно не є адекватним питанню подовження терміну перебування ЧФ в Україні. Це різні речі — проблема оренди територій, перебування військової бази не може стояти в одному ряду з цінами на енергоносії. Питання було вирішено так само, як було зроблено заяву про позаблоковий статус, — без глибокого обговорення в суспільстві. Адже сьогодні населення у більшості своїй не знає, що таке нейтралітет, люди думають, це значить «моя хата скраю». Але це дуже серйозна помилка. Сьогодні вже третій день після підписання договору стосовно ЧФ, а поки ніхто серйозно, скрупульозно це питання не пояснив. Як у керівника переговорної делегації з розподілу Чорноморського флоту ще 1996 року в мене виникає низка запитань. Чи ця пропозиція надійшла з російської, чи з української сторони, про що казав Микола Азаров? Хто з української сторони, які інституції, які структури робили експертну оцінку цієї пропозиції стосовно вартості та режиму перебування? Чи передбачає ця угода швидке вирішення інших проблем щодо перебування Чорноморського флоту, які не були до сьогодні вирішені? Наприклад, питання передачі навігаційних гідроспоруд Україні, проблему радіочастотного ресурсу, чи вирішено проблему суборенди російськими військовими структурами, чи доведено до кінця інвентаризацію об’єктів ЧФ (а я точно знаю, що ні).

Чи означає ця угода, що тепер швидко буде вирішено проблему делімітації і демаркації кордону в Чорному морі? Чи вирішено питання щодо ротації військової техніки та модернізації бойових структур? Чи й надалі збережеться така ситуація, коли бойові кораблі ЧФ виходять на операцію, а українську сторону про це навіть не повідомляють? Я так і не почув, як треба відраховувати подовження терміну перебування флоту на 25 років — з моменту підписання чи від 2017 року? Як зрозуміти заяву Президента України стосовно того, що Чорноморський флот виконуватиме стабілізаційну функцію? Чи означає це, що Лужков і далі будуватиме в Криму свої будинку і проголошуватиме, що Севастополь — російське місто? Чи не збирається Росія поступитися нам одним із своїх культурно-просвітницьких об’єктів — у них там є два палаци офіцерів, при цьому українські сили таких об’єктів не мають. Свого часу російська сторона на смерть стояла, щоб їх не віддати, бо це пропагандистські центри. Є ще запитання щодо статусу спецслужб ЧФ. Сподівання на те, що цю проблему можна роз’яснити для українського народу на ток-шоу, — це ще одна серйозна помилка. Я хочу сказати, що на ток-шоу такі серйозні питання взагалі небезпечно обговорювати. Це все одно, що взяти уривок з роботи з математичного аналізу і запитати в аудиторії, чи правильно її зробили. Зрозуміло, що Президент і його команда вважають, що при підписанні договору не було допущено порушення Конституції. Але чи подумала нинішня влада, до яких наслідків внутрішньополітичного характеру це призведе?

ГЕОПОЛІТИЧНЙ ТУПИК Ігор МАРКОВ, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України, експерт Львівського безпекового форуму: — Укладена позавчора президентами Росії та України угода є, звичайно, безпрецедентною в новітній історії України. Власне, цей пункт в угоді про перебування ЧФ лише до 2017 року вважався певним символом незалежності. Про продовження перебування ЧФ взагалі не йшлося. Але головне — не в цьому, хоча втрата символів, як і їхня артикуляція, має велике значення. Головне в тому, що зниження ціни на газ — це пряма політична плата, яка означає перехід України під військово-політичний контроль Росії де-факто і перехід її безроздільно у сферу геополітичних інтересів Росії, що визнано в коментарі речника НАТО Джеймса Аппатурая, котрий назвав угоду внутрішньою справою між Україною і Росією. Речникові НАТО

більше нічого й не залишалося, як таке заявити, проте його лаконічна заява в цьому ключі, власне, і засвідчує передання України у сферу геополітичних інтересів Росії. Отож, угода має суто політичний характер, її наслідок — геополітичне, військово-політичне і політичне підпорядкування України Росії. У зв’язку з тим, маю сказати, що угода, хоч і не суперечить букві Конституції, повністю суперечить духові Конституції, зокрема тому, що називається утвердженням України як незалежної держави. Мало того, що вона йде врозріз із Великим російсько-українським договором, який передбачає перебування ЧФ на території України до 2017 року, вона повністю ставить Україну у геополітичний тупик, оскільки всі заяви, і не тільки Партії регіонів, а й тих, хто прагнув реально утвердити нейтральний статус України, позавчорашньої угодою перекреслено остаточно, оскільки нейтральний статус чи боротьба за нейтральний статус передбачала би повне усунення всіх військових баз іноземних держав із території України. Отже, всі заяви про нейтральний статус були, по суті, жупелом. Львівський міжнародний безпековий форум якраз і наголошував на тому, що досягнення нейтральності України — це, передусім, досягнення статусу. Тобто статус — це система договорів, які передбачають, з одного боку, гарантії безпеки України, з другого — роблять її територію вільною від будь-якого іноземного контролю. Таким чином, нейтральний статус України перекреслено ствердженою де-факто військово-політичною залежністю України від Росії, яка випливає із зазначеного договору. Вся послідовність Партії регіонів тут виглядає лише спрямованою на досягнення конкретних інтересів, які руйнують політичну самостійність Української держави. Однак мушу зазначити при цьому: пріоритет утилітарних персонально-групових інтересів для представників так званої української політичної еліти був визначальним не лише Партії регіонів, яка позавчора поставила на ньому жирну крапку, але, на жаль, і для попередніх політичних еліт, серед інших і за президентства Ющенка. Те, що позавчора зроблено, є результатом як мінімум сумних попередніх кількох років, коли Україна не робила кроків ані до внутрішньої модернізації суспільства, ані до усталення національної безпеки на внутрішньому і зовнішньому рівнях.

РОСІЯНИ ПРИГОТУВАЛИСЯ ЗАЯКОРИТИСЯ ТУТ НАВІЧНО Мирослав МАМЧАК, голова Української громади Севастополя: — Сьогодні представників української громади Севастополя опанував песимізм, бо підписані в Харкові угоди про продовження базування Чор-

номорського флоту ще на 25 років, на нашу думку, — це чергова зрада національних і державних інтересів України. Аналіз інформації про них вже сьогодні засвідчує, що Україна пішла на виключно односторонні й украй невигідні умови, і Чорноморський флот, який досі був інструментом інформаційного та психологічного тиску на українців, в майбутньому виконуватиме ще й силову функцію у відстоюванні інтересів Росії в Криму і в Україні, бо тепер зрозуміло, що церемонитися росіяни не збираються. Ми не отримаємо в своє управління ні маяків, ні власної території, яку зараз — тимчасово? — займають військові частини сусідньої держави, ні акваторії, якою командують адмірали іншої держави. І тепер зрозуміло, що росіяни ніколи і не збиралися виводити ЧФ із Криму, а тепер їм немає сенсу прикриватись навіть цим фіговим листком... По-перше, зниження ціни на газ — це відвертий обман громадської думки. Процес відбувався таким чином, що ціну на газ для України спочатку штучно підняли до 330-ти доларів за тисячу кубів, а потім начебто дали знижку на третину, хоч і на рівні 230—240 доларів нам газ обходитиметься дорожче, ніж багатьом європейським країнам. Тобто жодної фактичної знижки не відбулося. Крім того, продовження строку базування ЧФ у Севастополі означає автоматичний дозвіл на його модернізацію, бо якщо говорили, що кораблі до 2017 року можуть заіржавіти, то перебування до 2042 року без модернізації взагалі неможливе. Якщо навіть за Леоніда Кучми росіяни приховували обновлення літаків та кораблів, то тепер вони це робитимуть не криючись. Зрозуміло, що безконтрольний дозвіл на модернізацію технічного складу ЧФ є не тільки відвертим нехтуванням позаблокового статусу України, який тепер посилено рекламується, але ставить під сумнів і без’ядерний статус України, оскільки російські кораблі та літаки завжди готові прийняти на борт та застосувати ядерну зброю, а самі ядерні ракети, якщо й не зберігатимуться на території Криму, то можуть перебувати в безпосередній близькості до нього, а отже можуть бути доставлені на кораблі та літаки за лічені години. До законів України, до наших інтересів їм тепер байдуже — росіяни приготувалися заякоритися тут навічно... В той же час дивує ставлення держави до своїх Військово-морських сил. Міністр оборони адмірал Єжель недавно визнав, що третина кораблів вже використали свій ресурс і є небоєздатні, бо за регламентними документами не мають права виходу в море. Проект побудови корвету для ВМС України уже потрапляє під сумнів, бо кошти на це не виділяються, замовлення на підприємства від Міністерства оборони не надходять. У той же час підводний човен «Запоріжжя» вже скоро 20 років, як ремонтується на російському ремонтному заводі, який зриває всі графіки робіт. Замість 100 робітників щоденно на човні працюють по 10—15 ремонтників, виділені Україною гроші на ремонт судна з різних причин просто не освоюються. Що стосується обіцянок російської сторони розбудовувати інфраструктуру Севастополя, то це теж обман. Справа в тому, що поки що Росія в Севастополі не побудувала нічого для міста, а все — для своїх військових. Школа, дитсадок, будинок тощо — все це для використання тільки військовослужбовцями ЧФ. І тепер Росія й далі розбудовуватиме в Севастополі та в Криму лише ту інфраструктуру, якою користуватимуться її громадяни. Більше того, перебування ЧФ на території України надзвичайно вигідне Росії економічно, бо флот у Севастополі значною мірою утримує... сама Україна. Так, військові частини користуються всією міською інфраструктурою Севастополя та інших міст Криму (електроенергія, дороги, зв’язок, опалення, постачання палива), або не сплачуючи за це зовсім, або сплачуючи значно менше, ніж справжня вартість цих послуг. Тому дуже сумнівно, що Севастополь отримає від росіян щось корисне. Дивну позицію займає і адміністрація Севастополя, яка служить, здається, не власній, а сусідній державі. Наприклад, готуючи до Дня Перемоги нагородження ветеранів міста, які все життя прослужили в Радянських армії та флоті, адміністрація погоджувала кандидатури не з Радою ветеранів Севастополя, а... з командуванням ЧФ, у той же час кандидатури, подані на нагородження самою Радою ветеранів, так і залишилися без нагород, бо їм було відмовлено. Хоч як це сумно повторювати, але народна мудрість далекоглядна: Україна фактично годує чужу, а не свою армію, і флот теж...

ЯНУКОВИЧ УТРАТИВ СУСПІЛЬНУ ЛЕГІТИМНІСТЬ Тарас ЧОРНОВІЛ, народний депутат України: — Рішення погане. Це велика проблема для України, але для Януковича це — страшна втрата. Чому це проблема для України? По-перше, це фактична анексія Севастополя. По-друге, ми втрачаємо для себе перспективу створити в Севастополі вільну економічну зону, можливість базування там міжнародного військового об’єднання. Після того як ми підписали пролонгацію договору,

NB!

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ми не можемо вести переговори про можливість переходу України в розряд нейтральних держав. Нейтралітет для країни, в якій надовго закріплена чужа іноземна база — це нонсенс. Тепер про це навіть мови не може бути. Що стосується Росії, то вона тільки закріпила свою присутність в Україні. Це по перше. По-друге, росіяни досягли основного, чого вони хотіли досягти. Усі казали, що Росії потрібний Янукович. Та ніколи Росії не був потрібний сильний Янукович. Вони досягли колосального результату — створили слабкого Януковича. Вони підсилили опозицію. Вони дали друге дихання Тимошенко, друге дихання Ющенку, які тепер будуть дуже жорстко обмежувати можливості Януковича, зв’язувати йому руки. Янукович втратив суспільну легітимність. Опозиції в Україні вже фактично не було. Янукович поступово ставав Президентом всієї України. Багато чого не подобалось: постійні демарші комуністів, заяви Табачника, Семиноженка. Це все нагнітало обстановку, але водночас не заважало Януковичу ставати Президентом для всієї України. А зараз, мені здається, він себе похоронив. На довгі роки він перетворив себе на Президента тільки половини України. Росія грала не на користь Януковича, а на протиріччя між різними політичними силами України, і послабила офіційну владу. Я думаю, пресинг був дуже сильний. Ви бачили вигляд Януковича, коли він розказував, як все добре? Він був як побитий пес. Але тут є інший момент. У росіян, на відміну від нас, дуже добра дипломатія. Була наживка на тему, на якій Янукович дуже добре розуміється — це фактично поглинання нашого «Антонова» російською авіабудівною корпорацією. Янукович дуже добре розуміє, що такі речі робити неприпустимо. І реагує на них дуже болісно. А на міжнародних глобальних питаннях він, на жаль, не розуміється, хоча це основна тема для Президента. За це я, безумовно, голосувати не буду. Я в коаліцію пішов на підтримку певних урядових груп. Я підтримав Тігіпка, Азарова і Клюєва. Але я ніколи не голосував за Януковича на президентських виборах. І підтримувати його абсолютно нерозумні ініціативи я не збираюся. Але все одно під це вони підтягнуть голоси. Буде багато шуму, буде багато бійок, але наберуть десь 228. І на тому вся ця процедура закінчиться.

РОЗПОЧАЛАСЯ ПЕРЕДАЧА КРИМУ РОСІЇ Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, доцент Києво-Могилянської академії: — Російська Федерація, знаючи продажність певної частини української керівної верхівки, працює за чіткою схемою. Спочатку Україну женуть в якийсь глухий економічний кут, накидають на шию фінансовий зашморг, а потім кажуть: якщо ви поступитеся, то ми вам трохи цей зашморг послабимо. Ця історія повторюється постійно протягом усього періоду незалежності України. Схема працює безперебійно. Весь той газ, який допоможе певній частині українських олігархів збільшувати свої статки, не вартий тих геополітичних втрат, втрати суверенітету, незалежності та цілісності, які реально тепер загрожують Україні. Навіть якщо така фігура, як Балога, заявив, що Янукович розпочав передачу Криму Росії, то це вже багато про що свідчить. І, між іншим, так воно й є. Бо кожен рік перебування Чорноморського флоту в Україні сприяє поступовому, але неухильному виведенню Кримського півострову зі складу України. Це угруповання виступає як центр пропаганди та впливу на населення. Такий собі елемент усебічної російської присутності в Криму та поширення ефекту присутності на іншу територію України. Таким чином Україна втратить Крим у найближчі кілька років, якщо цей договір буде затверджено Верховною Радою. Важливо зрозуміти, що усі процеси та боротьба навколо Чорноморського флоту не мали центральною метою кораблі, які, правду кажучи, особливо нікому не потрібні. Це було зазіхання на територію. Бо той, хто має свій флот у Севастополі, контролює Севастополь. Хто контролює Севастополь, контролює і Крим. А хто контролює Крим, контролює і Чорне море. І це абсолютно зрозумілі речі. Таким чином завдано величезного і болючого удару по територіальній цілісності України. І, відверто кажучи, абсурдно, що це відбувається тоді, коли ціни на газ у Європі природнім шляхом падають. Найбільш неприйнятний крок зробив Янукович. Авжеж, це не знімає відповідальності з його попередників, які не відстоювали належним чином інтереси України. Вони дозволяли собі таке непринципове загравання там, де загравати не можна. Звісно, що за п’ять років «помаранчевої» влади, з яких Янукович був прем’єром два роки, ніхто нічого реально не зробив для зменшення енергетичної залежності України від Росії. Так само нічого не було зроблено для зміцнення українських позицій у Криму. І ця відповідальність лежить на всіх центральних персонажах нашої політики, не зважаючи на те, хто при владі.

ПРОТИСТОЯТИ ТАКОМУ СВАВІЛЛЮ МОЖЕ ТІЛЬКИ ОБ’ЄДНАНА ОПОЗИЦІЯ Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний та Повноважний Посол України: — Це антиконституційне рішення, воно абсолютно не адекватне питанню ціни на газ. Цей договір про пролонгацію перебування ЧФ в Україні є грубим порушенням Конституції України. І Президент, який має бути гарантом дотримання Конституції, особливо територіальної цілісності країни, суверенітету, не має права підписувати угоду всупереч положенням Конституції. Це абсолютно неприйнятно. Фактично Янукович віддав на чверть віку Севастополь, майже відторгнувши його від України. І ми далі маємо чекати, який наступний крок пан Янукович зробить — Крим віддасть чи рідну Донецьку область, на що поміняє герб і прапор. Іде повне задоволення геополітичних потреб Москви. Так робити відповідальному президентові суверенної країни не годиться. Протистояти такому свавіллю може тільки об’єднана опозиція, яка має увібрати в себе небайдужих людей. І політичні партії, і громадські організації мають об’єднатися. Зрештою, їм немає чого зараз ділити, коли на Україну насувається серйозна небезпека — передача всієї повноти влади до одного клану. Якщо цього не зрозуміти, ми знову переживемо Руїну. Але історична справедливість все одно відновиться, і станеться це набагато раніше, ніж про це думають ті пани, які планують свою владу на 25 років наперед. Але справедливість може відновитися у дуже драматичних формах соціальної непокори, і урок Киргизстану має навчити владу, що не можна ігнорувати національні інтереси. Крім того, слід зважати на те, що за Януковича проголосували менше ніж 50 відсотків виборців, дуже сильна була опозиція. І тепер йому не можна нехтувати інтересами половини населення України, щоб вирішувати свої проблеми і прислужуватися Москві.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ВИСТУПИТЬ ПРОТИ ТАКОГО КРОКУ Олександр ПАЛІЙ, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України: — Очевидним є той, факт, що ці угоди підривають суверенітет України, оскільки розміщення будь-якої іноземної військової бази на території України означає підрив її державного суверенітету. Варто нагадати, що згідно із законодавством України підрив державного суверенітету, зокрема посадовою особою, — це дуже серйозна річ, не така проста, як багато кому здається. При цьому фактично продовження базування Чорноморського флоту на території України означає, що у нинішньої політичної еліти немає стратегічного бачення розвитку України, немає розуміння значення її незалежності та самобутності. Ця угода є невигідною і нерівноцінною. Адже за її умовами Україна отримує газ всього-на-всього по 230240 доларів за тисячу кубометрів. Це абсолютно ринкова ціна, виходячи з того, що має Західна Європа. Там ціни приблизно такі самі, плюс хіба що вартість транзиту. В той же час ті держави, що збудували інфраструктуру для отримання скрапленого газу, зараз купують газ за ціною 140—170 доларів за тисячу кубометрів. Скраплений газ, що доставляється танкерами в Європу, коштує саме стільки, і судячи із ситуації на світовому ринку, ціна на нього не зростатиме. Крім того, існують нові технології видобутку газу, які дозволяють отримувати газ за ціною від 90 до 130-ти доларів за тисячу кубометрів. Ці технології вже активно працюють у США і починають розвиватися в Європі. Україна так і не почала розробку власних газових родовищ на чорноморському шельфі. Ні за уряду Януковича, ні за уряду Тимошенко цього не відбулося. Уряд Януковича не робить нічого для диверсифікації поставок енергоносіїв, для збільшення видобутку, для переходу на скраплений газ, для розробки проектів енергозбереження. Але фактично за газ продається частина державної території. Це показник неефективної, некомпетентної і непатріотичної політики. Опозиція мусить наголошувати на тому, що такі важливі для країни рішення мають прийматися виключно шляхом всеукраїнського референдуму, як було зроблено із питанням про членство України в НАТО. Президент, за якого проголосували 48% громадян, повноваження якого не триватимуть до 2042 року, не має жодного політичного права приймати такі рішення без народного волевиявлення. І я більш ніж переконаний, що український народ виступить проти такого кроку.

Є ВІДЧУТТЯ, ЩО ТЕКСТ ДОГОВОРУ БУВ ПІОДГОТОВЛЕНИЙ У МОСКВІ Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ: — Протягом останнього часу нова влада демонструє своє абсолютне невігластво у міжнародних справах. На-

віть студенти-міжнародники перших курсів вам детально пояснять, що ніякого військового значення Чорноморський флот РФ не має. На сьогодні це купа заіржавілого заліза. Якщо так триватиме й далі, то до 2017 року у ЧФ залишиться не більше трьох-чотирьох кораблів. Інші за історичною традицією, мабуть, будуть затоплені на рейді. Така вже карма усіх Чорноморських флотів. Власне, і зараз вже від ЧФ залишається флотилія, яка затиснута в Чорному морі, вона не має можливості вийти в Середземне море і у військовому відношенні не відіграє жодної ролі. Якщо порівняти ЧФ із військовими флотами Туреччини, Болгарії, країн-членів НАТО, то стане очевидно, що цей флот дійсно не становить військового значення. Але він має для Росії значення політичне, тому Москва так настирно намагається розмістити якнайдовше цей флот в Україні. Їй це потрібно, щоб і надалі дестабілізувати Крим і весь південь України. Виправдовувати цей договір — значить цинічно брехати своєму народові. У силу своєї попередньої роботи я знаю, як проводиться узгодження документів такого типу. У мене є великий сумнів, що всі процедури, які потрібні для виконання документів, були задіяні. Адже коли проводилися переговори 1996—1997 років про ЧФ, були задіяні міністерства закордонних справ, оборони, фінансів, економіки, екології. На це йде багато часу, і це потребує серйозних кроків. У мене виникає відчуття, що текст цього договору взагалі був підготовлений у столиці Росії. Абсурдним є те, що у такий спосіб намагаються підмінити чіткі формулювання, які записані в Конституції. Уже багато говорилося, що є чітка і пряма норма статті 17 Основного Закону, там записано, що на території України не можуть бути розміщені іноземні бази. Перехідні положення тому так і називаються, що означали перехід від де-факто існуючої бази до ситуації, коли ця база перестане існувати.

ДИМОВА ЗАВІСА Андрій ПАВЛИШИН, незалежний політичний експерт, історик, головний редактор «Західної аналітичної групи», Львів: — Моя думка така: для Партії регіонів і для її сателітних менших політичних сил теза про нейтралітет завжди була брехливою. Вони розуміли під цим щось інакше — не йшлося про нейтралітет в австрійському чи швейцарському стилі, бо це дорого, це передбачає забезпечення для себе повної боєздатності без жодних союзників, фінансування повної оборони проти всього світу. Для України це нереально, вона повинна входити в якісь системи безпеки. Розміщення військових російських сил у Криму не має жодного стосунку до нейтралітету, це грубе порушення Конституції, причому вчинене не урядом, а Президентом, який мав би бути гарантом Конституції. Але він уже один раз наплював на Конституцію, коли зневажив її в частині формування уряду і був підтриманий кримінальним Конституційним судом. А тепер він її зневажив удруге, і я вважаю це цілком достатньою підставою для народного повстання. Угода про перебування ЧФ РФ в Україні до безпеки жодного стосунку не має. Чорноморський флот — це іржаві посудини, які калатаються в погано пристосованій інфраструктурі. В даному випадку йдеться про дачі та великі земельні ділянки для російських генералів, які живуть у Криму і користуються великою військовою інфраструктурою, яка непідконтрольна Україні. А українська податкова інспекція у цей час «дістає» пасічників і селян на предмет того, що вони щось там недоплатили податковій адміністрації імені Азарова. Отож, все простона-просто димова завіса для прикриття інтересів колег панів Медведєва та Януковича.

ПОРА ВИХОДИТИ НА РИНКОВІ МЕТОДИ Ярослав ЖАЛІЛО, президент Центру антикризових досліджень: — Ідеться про зниження вартості природного газу для України, а отже, виграшу можна очікувати як для промисловості, так і для населення. Це, по-перше, зниження собівартості продукції, що підвищує конкурентоспроможність вітчизняних виробників на внутрішньому та зовнішньому ринках. По-друге, зменшується навантаження на державний бюджет, який через пряме чи то непряме адміністрування того ж таки «Нафтогазу України» фіксував значні втрати. І по-третє, слід очікувати поліпшення платіжного балансу країни, тому що така знижка зменшує вартість імпортованого природного газу, а отже, й усього імпорту. З другого боку, потрібно все-таки розуміти, що пора вже виходити на ринкові методи утворення ціни на природний газ. Адже, якщо ціна не є економічно обѓрунтованою, то вона гальмує структурну перебудову національної економіки. Можуть виникнути запитання і в наших торговельних партнерів з приводу здійснення прихованого субсидування промисловості державою. Тому перш за все нам потрібно оцінити, наскільки ця знижка є обѓрунтованою з економічного боку. Домовленості, які передбачають продовження перебування на тери-

торії України Чорноморського флоту, прямих наслідків для економічної безпеки не несуть. Якщо ж говорити про можливість домовленостей з Чорноморських флотом щодо участі у формуванні комунального сектору чи інших аспектів економіки Севастополя, то можна навіть очікувати певний позитив. Тож ризиків економічній безпеці у цьому плані я не бачу. Звичайно, за умови, що буде встановлено економічно обѓрунтовану вартість оренди, яка би враховувала і прямі витрати, які несе Україна, і втрачені можливості від того, що її територія зайнята таким об’єктом.

нам зробили знижечку — 100 доларів. Насправді відбувся взаємозалік, бо якщо порахувати, скільки нам винна Росія за оренду землі в Севастополі, то за приблизними розцінками, які діють у Східній Європі, це десь 1, 9 млрд доларів. Янукович хоче, як танком, як бульдозером, додавити всіх і вся. Він і його спільники вважають, що опозиція їм нічого не зробить, не протиставить. Зараз вони хочуть заробити грошей, здати все, що просить Росія, і ліквідувати будь-які осередки опозиції. А от чи використаємо ми цей привід, це вже питання не до Януковича, а до самої опозиції.

ЗНИЖЕННЯ ЦІНИ НЕ ВИЗНАЧАЄ ТЕНДЕНЦІЮ РОЗВИТКУ

УКРАЇНА СТАЛА ВРАЗЛИВОЮ

Богдан ДАНИЛИШИН, екс-міністр економіки України, голова Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук: — Саме зниження ціни природного газу не визначає ключову тенденцію розвитку економіки країни на перспективу. Головне завдання України — в тому, що треба формувати таку економічну політику, яка має стимулювати газозаміщення і енергозбереження в державі. Підприємства мають отримувати відповідні стимули для того, щоб зменшувати споживання газу. А саме ціна цього ресурсу мусить спонукати до таких дій. Процедури газопостачання мають бути прозорими і зрозумілими для суб’єктів підприємницької діяльності. Ми маємо дивитися на проблеми енергетичного сектору щодо газопостачання не лише з позиції сьогоднішнього дня, а й планувати майбутній розвиток галузей нашого народного господарства. До прикладу, для металургії ж головне значення має не політика газопостачання і споживання, а ціна на метал і сировинна база. Тому у цій галузі ми навряд чи відчуємо особливі зміни, лише знизивши ціну на природний газ. Що ж до хімічної промисловості, де близько 80% собівартості продукції займає саме газова складова, то навіть при такому зменшенні ціни на імпортований природний газ вона не зможе конкурувати, скажімо, з тією ж таки російської хімічною промисловістю, де цей енергетичний ресурс для виробництва кінцевої продукції споживається у значно менших обсягах. І потрібно брати до розгляду ще одне питання: для населення ми використовуємо газ внутрішнього видобування. Якщо хтось думає, що можна нівелювати цей фактор, то він глибоко помиляється. Нерозумно не враховувати всю тенденцію видобутку власного газу на території Україні.

«ЗАЙВИЙ ЕЛЕМЕНТ» У КОМЕРЦІЙНІЙ СХЕМІ Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічного розвитку: — Ринкової ціни на газ потрібно було досягати, але якою ціною? На мій погляд, схема зниження газової ціни для України в обмін на підвищення оренди за перебування російського флоту — цілком прийнятна. Але до чого тут продовження терміну перебування російського флоту в Криму? Мені здається, що це якийсь зайвий елемент у такій комерційній схемі. Дійсно, якщо економіка країни споживає газ дорожчий, ніж у інших країнах, то вона не конкурентоспроможна. Але ж коли починають говорити, що потрібно дати низьку ціну на газ, бо страждають всі споживачі, то слід розібратися, хто ж від цього дійсно виграє. На мій погляд, від зниження ціни на газ більшу частину виграшу отримують доволі забезпечені люди та підприємці, а не справді бідне населення. Ринкової ціни слід було добитися іншим шляхом: протиставляючи Росії наші монопольні можливості (підвищуючи ставку оренди за перебування флоту в Криму, використовуючи в інтересах Росії наші газові сховища, але окрім варіанту їхньої оренди). На мій погляд, досягнуті урядом газові домовленості дійсно принесли економіці ринкову ціну, адже вартість газу знизиться. Але за цю знижку заплатили іншими цінними активами держави. Таким чином, ми просто нічого не добилися.

НАЦІОНАЛЬНОЮ БЕЗПЕКОЮ НЕ ТОРГУЮТЬ Тарас СТЕЦЬКІВ, народний депутат України: — По-перше, для опозиції зараз дуже важливо, щоб цей договір не було ратифіковано. Про адекватність цього рішення взагалі не може бути мови, тому що суверенітетом і національною безпекою не торгують. Сама постановка питання є недопустимою. Але навіть якщо встати на позицію тих 40% наших громадян, які допускають продовження перебування ЧФ РФ в обмін на економічні преференції, то я хочу сказати, що Янукович дуже продешевив. Насправді ніякої знижки на газ не відбулося, просто зі стелі взяли початкову цифру 330 доларів. Ніхто не знає, за якою методою її обраховували. І далі начебто

Леонід КРАВЧУК, перший президент України: — Потрібно просто реально оцінити ситуацію. Не можна сьогодні сказати, що Президент України не має повноважень підписувати договори й угоди, але ці документи повинні відповідати українському законодавству, Конституції України і, природно, міжнародним принципам. Тоді ці договори є легітимними, і до них не може бути жодних претензій. Договір, який підписав Янукович у Харкові, не відповідає Конституції України. Я не можу оцінювати майбутнє цього документа, говорити про його позитив чи негатив, бо він апріорі порушує Конституцію України. Це моя офіційна позиція. Тобто я не проти підписання Президентом України будь-якого документа, бо це його право в рамках існуючої Конституції та українського законодавства, але Президент при будь-яких розкладах не може порушувати закон. Якщо виникла така потреба — продовжити перебування ЧФ РФ у Криму, то спочатку потрібно було внести зміни до Конституції, а тоді приймати ухвалу на основі внесених змін. З Росією у нас, звичайно, особливі стосунки, але, не дивлячись на цю особливість, ми не повинні забувати, що ми — дві різні країни. Якщо є на території країни флот іншої держави, то цю країну не можна вважати 100-відсотково суверенною. Не можна! Усі країни, не території яких перебувають інші війська, не мають повної самостійності. Виходить, що сьогодні зовнішня політика України не може проходити без узгодження з Росією. Ми, наприклад, не можемо сьогодні говорити про НАТО. Ми не можемо говорити про інші політичні кроки в Європі без узгодження своїх дій із Росією. Україна стала вразливою. На нас уже дивляться, як на країну підпорядковану, залежну від російської зовнішньої концептуальної політики. Ми повинні це усвідомлювати. Підтримуємо чи не підтримуємо — це інше питання. Просто потрібно це відкрито визнати. Якби Росія звернулася до нас із проханням подовжити на три-п’ять років можливість перебування свого флоту в Севастополі, поки не побудує свою базу в іншому місці, це можна було б розглянути й прийняти рішення окремим законом. Але не можна це робити по-торговельному: ви нам даєте Севастополь на 30 років, а ми вам — знижку на газ. Та й знижка сумнівна. Адже ми знаємо, скільки коштує газ у Європі.

«...УКРАЇНА ФАКТИЧНО ВІДДАЄ ДЕЯКІ ЕЛЕМЕНТИ СВОГО ВНУТРІШНЬОГО СУВЕРЕНІТЕТУ» Павел КОВАЛЬ, голова делегації Європейського парламенту в Комітеті парламентської співпраці «ЄС—Україна»: — Слід було очікувати, що Росія використає газове питання у переговорах із базування Чорноморського флоту в Україні. З іншого боку, швидкість ухвалення рішення щодо продовження терміну базування на наступні 25 років показала, що це було не дуже важливою проблемою для українського уряду. Це питання було з легкістю використано для пом’якшення майбутніх реформ, які необхідні для подальшої інтеграції до Європейського Союзу. Однак, такий механізм близької співправці з Росією здається небезпечним, бо Україна фактично віддає деякі елементи свого внутрішнього суверенітету, а саме контроль над частиною власної території. Це також викликає занепокоєння, оскільки саме такий підхід було використано в угоді щодо ціни на газ. Приклад Білорусі показує, що дуже важко вибратися з тенет взаємозалежності із Росією. І в дійсності, можливо, що така взаємозалежність поглиблюватиметься і Москва знову намагатиметься здобути більше промислових об’єктів і отримати більше впливу на внутрішні справи в Україні. Якщо така тенденція підвердиться, то для спостерігачів у Брюсселі це означатиме, що Україна поступово втрачає налаштованість на європейську інтеграцію. І насправді це може призвести до подальшого регресу інтересу Євросоюзу в зміцненні співпраці з Україною.

Підготували Наталя РОМАШОВА, Іван КАПСАМУН, Микола СІРУК, Олена ЯХНО, Алла ДУБРОВИК, Наталія БІЛОУСОВА, Аліна ЄРЄМЄЄВА, Людмила ЖУКОВИЧ, Микола СЕМЕНА (Сімферополь), Тетяна КОЗИРЄВА (Львів), «День»

TOP-net

Флот і газ: Росію зрадили Слова «національна зрада» зараз звучать виключно в Україні. Багато хто саме так оцінює обмін Севастополя на зниження газових цін. Угода ця іменується як «плюс 25 мінус 30». Очікується бурхливе обговорення у Верховній Раді, яке, — це вже моє припущення — може закінчитися й зміною політичного режиму в Україні. Путін все лякає росіян українізацією російського політичного устрою, дивно, що українці не замислюються про небезпеку русифікації їхньої власної влади. Дивно й інше: чому про національну зраду говорять в Україні, а не в Росії. Не ті зараз часи, щоб так шикувати: знижувати ціни майже на третину. Проблеми зі збутом газу й із подальшим розвитком галузі в цілому дуже великі. А тут цілком платоспроможному партнерові робляться поступки, й у обмін на що? У обмін на можливість і далі витрачати російський бюджет на нікому не потрібне іржаве залізо в Севастополі, на безглузду й даремну військову присутність у Криму. Ну, це з державного погляду безглузде. А ось інтересів тих, хто кровно пов’язаний із освоєнням оборонних фінпотоків і іншим приємним бізнесом довкола флоту, дотримано. Уже не показуватимемо пальцем на тих, хто, зокрема, зводить будинки в Севастополі. У цих людей ще й у Абхазії є інтереси, й у Південній Осетії. Отже росіянам час говорити не те що про зраду національних інтересів, а про їхню повну заміну інтересами приватними. Зрада можлива в публічно-правовій державі й відбувається вона на користь іншої держави. Якщо ж держава приватизована, то тут вже пафос зайвий і викриття смішні. Але це не означає, що інша держава може отримати виграш від деяких особливостей такої приватизації. Тому слово «зрада» все ж доречне.

Дмитро ШУШАРІН, grani.ru Москва

ЯК ЦЕ БУЛО Подробиці підписання угоди за матеріалами «Коммерсантъ» («Из украйности в крайность», № 71 від 22.04.2010): «Членів російської делегації, які супроводжували Дмитра Медведєва під час його вчорашнього візиту до Харкова, можна було легко відрізнити від їхніх українських колег. Вони дивилися на світ червоними від недосипання, але сяючими від хвилювання очима. Їхній стан пояснювався тим, що ніч перед приїздом російського президента до України видалася для парламентерів безсонною. З вечора вівторка і до третьої ранку середи голова МЗС РФ Сергій Лавров, міністр оборони Анатолій Сердюков (і не лише вони) разом із прем’єром Володимиром Путіним обговорювали в Москві з головою українського уряду Миколою Азаровим останні деталі історичної операції «газ в обмін на Чорноморський флот». А вже о восьмій ранку російські міністри вилетіли до України. Президентам двох країн, які прилетіли до Харкова, Дмитру Медведєву і Віктору Януковичу залишилося вчора лише підписати досягнуті домовленості. Після завершення справ із документами до панів Януковича і Медведєва повернувся дар мови. — Ми, як і обіцяли, відкрили нову сторінку у відносинах України і Росії, — повідомив пан Янукович. — Ми вистраждали ці документи. Я вдячний Дмитру Медведєву, що він пішов мені назустріч і розглянув ці питання. Про підписану щойно угоду про умови перебування в Криму російського флоту на 25 років пан Янукович відгукнувся з любов’ю і теплотою. — Нашим друзям потрібна була визначеність у цьому питанні. І ми це питання розглянули, — чомусь з переможним виглядом заявив Президент України. — Узагалі, якщо кожна наша зустріч завершуватиметься такими рішеннями, то скоро ми компенсуємо період охолодження наших відносин. — І вступимо до складу Росії, — пошепки доповнив пана Януковича хтось із українських журналістів. А Дмитро Медведєв тим часом роз’яснював: — Термін перебування в Україні Чорноморського флоту продовжений на 25 років. Це створить кращі гарантії європейської безпеки у Причорноморському басейні. Це можна розглядати в контексті моєї ініціативи з розробки договору про європейську безпеку. У підписаних учора угодах є й іще один важливий аспект. Надавши Україні знижку на газ, Росія виторгувала геополітичну поступку, про яку нещодавно ще не можна було й мріяти. Поперше, Росія достроково й одразу до 2042 року закрила питання з перебуванням свого флоту в Криму і може тепер зовсім не квапитися з будівництвом нової потужної бази для нього в Новоросійську. А по-друге, оформлена вчора операція надовго закриє Києву шлях до НАТО, оскільки до Альянсу не приймають країни, на території яких є іноземні військові бази. Розуміючи, що до подібної перспективи далеко не всі в Україні ставляться з розумінням, Москва постаралася убезпечити себе від можливої нератифікації Києвом угоди щодо Чорноморського флоту або ж його денонсації у майбутньому. За інформацією «Ъ», за наполяганням РФ, положення про 30-відсоткову знижку для України на газ включено не в газові документи, а безпосередньо в угоду про Чорноморський флот, яка подовжує його перебування в Криму до 2042 року. Отже, якщо не буде угоди по флоту, не буде й знижки на газ».

Суспільство

ТОЧКА ЗОРУ а останні тижні світ здригнувся від приголомшливої події: трагедія під Смоленськом, що сталася з пасажирами літака президента Польщі Леха Качиньського в суботу, 10 квітня 2010 року, залишила глибоку рану в історії новітньої Польщі і схвилювала всю світову спільноту. Це спричинило до різноманітних версій щодо причин трагедії та розпалило дискусію щодо самої події вшанування жертв катинських розстрілів. З іншого боку, в середовищі істориків, експертів, журналістів усе частіше лунало запитання: а чи варто тепер взагалі підіймати ряд тих неоднозначних питань, які стосувалися подій минулого, — через призму того, що сталося нині? По зарубцьованій рані з’явилася нова — і тут вже не до нових суперечок і протиріч. Спершу завданням, яким керувалися високопосадовці Польщі, було змінити ставлення до подій 70-річної давнини та стати на шлях історичного примирення із суспільною думкою, яка донедавна панувала в сучасній Росії. Зрештою, це логічний крок із боку зрілого, розвинутого, дійсно свідомого європейського поступу суспільства, яке сформувалося в сучасній Польщі. Повороти історії засвідчили, що минуле обов’язково нагадає про себе, як би хтось не закликав про нього забути, пропонуючи зосередити увагу сучасників на питаннях майбутнього. Навпаки, стає очевиднішим, що без сумлінного та системного вивчення минулого цивілізоване майбутнє аж ніяк не постане на одному лише врегулюванні нинішніх економічно-торговельних взаємин. Катинська історія мала б давно послужити взірцевим прикладом врегулювання історичної проблеми у непростих відносинах не лише Росії й Польщі, а й у відносинах між іншими державами та народами Європи.

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010 ФОТО РЕЙТЕР

ІСТОРИЧНІ НЕТРІ ТА «НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ» КАТИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ За сім десятиліть із часу катинського розстрілу польських офіцерів в історії про цю подію накопичилось чимало фактів, та ще більше міфічних стереотипів, які ставали відомими широкому загалу читачів та глядачів. Однак навіть сучасне прочитання багатьох деталей катинської справи, наприклад, в Україні звелось до низки газетних публікацій, що з’являлися здебільшого напередодні чергових роковин трагедії і становили доволі фрагментарну картину подій квітня — травня 1940 року. Між тим, для України та українців катинська справа аж ніяк не видається чимось абстрактним та відокремленим від нашої національної історії. Дійсно, перша знахідка останків розстріляних польських військових сталася 13 квітня 1943 року на Смоленщині поблизу Катині. Однак добре відомо й про те, що в Катинському лісі заховані тіла частини польських офіцерів, тобто 4 тис. 143 чоловіки із Козельського спецтабору, яких розстрілювали у Смоленській тюрмі. 6 тис. 295 польських військовослужбовців із Осташківського спецтабору були розстріляні в Калініні (нині — Тверь), а 4 тис. 403 поляків страчено в Харківській внутрішній тюрмі НКВС, куди їх доправляли зі Старобельського спецтабору, розташованого на Харківщині. Ще 7 тис. 305 осіб із числа офіцерів, жандармів, поліцейських, державних чиновників і навіть ксьондзів були розстріляні у квітні — травні 1940 року в тюрмах Києва, Харкова та Херсона на території УРСР та в Мінській тюрмі на території БРСР. Загалом за два весняні місяці 1940 року в тюрмах Радянського Союзу було страчено 21 тис. 857 поляків. Ось такими були масштаби Катин-

Олександр РАДЧУК, магістр політології, Київ

КАТИНЬ, КВІТЕНЬ 2010 р.

Непримиренна Катинь ської трагедії. Нагадаємо, що розстріли польського офіцерства проводились згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року за поширеною тоді схемою, тобто «без виклику до суду і без висування звинувачення», а справи польських офіцерів мали розглядатися «в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу». Як відомо, останки розстріляних під Катинню поляків знайшли у квітні 1943 року німецькі військовослужбовці. Фашистська Німеччина сповна зуміла тоді використати знахідку у пропагандистських цілях. І хоча пізніше створена у Радянському Союзі комісія на чолі з найвищим авторитетом військової медицини Миколою Бурденком намагалася встановити у катиньських похованнях «німецький почерк», нічого переконливого з того не вийшло. Навіть під час Нюрнберзького процесу катинський злочин намагалися приписати військам вермахту чи командам війск СС, однак жодного переконливого доказу на користь такої версії радянська сторона не змогла навести. Цікаво, що своєрідний «німецький почерк» у ході розстрілів польських офіцерів можна було б знайти. Якби, наприклад, провели ексгумацію останків розстріляних поляків біля села Мєдноє, що під Калініним (Твер’ю). Щоправда, вказану територію гітлерівці окупувати не змогли, але розстріли польських військових здійснювалися, дійсно, німецькими пістолетами «Вальтер — ПП», оскільки, за словами коменданта калінінської тюрми Блохіна, уславлені радянські пістолети ТТ не витримували підвищеного навантаження і швидко виходили з ладу. Отже, вже у 1943 році звістка про масовані розстріли польських офіцерів на території СРСР швидко облетіла весь світ. Звісно, найшвидше на її появу відреагував

польський уряд із лондонської еміграції. Його голова, генерал Владислав Сікорський навіть вимагав від англійського прем’єра У.Черчілля розірвати дипломатичні відносини Англії з СРСР. На той час відносини між польським урядом у Лондоні та радянською стороною вже були розірвані. Зрозуміло, що це відбулося саме через катинську історію, яка переконливо вказувала на справжнього винуватця зникнення двох десятків тисяч польських військовослужбовців. Відомо, що за нез’ясованих обставин генерал Сікорський у тому ж 1943-му загинув у авіакатастрофі. У травні 1943 року на території СРСР створювалася дивізія імені Тадеуша Костюшко, і її командир Зигмунт Берлінг звернувся до радянського керівництва з проханням надати у його розпорядження тих військовослужбовців, які потрапили у радянський полон восени 1939 року. Відповідь заступника Л.Берії В.Меркулова була скупою і зводилася до єдиної фрази: «на них можете не розраховувати». Ще раніше, у 1942 році, до радянських керманичів звертався з подібного приводу і командир польського формування генерал Андерс. Очевидно, генерал мав на той час дещо більше інформації щодо долі військових офіцерів зі спецтаборів НКВС, оскільки його ад’ютантом став колишній полонений О.Слізень, якому вдалося уникнути розстрілу. Зауважимо, що з усіх вищезгаданих спецтаборів вдалося врятуватися 395-м польським військовослужбовцям, за яких потурбувалися у кінці 1939-го та на початку 1940 років уряди ряду європейських країн і впливові та знані в Європі люди. Так, наприклад, було врятовано відомого польського художника-імпресіоніста графа Ю.Чапського, відомого державного діяча В.Комарницького та сина головного дири-

гента Варшавського оперного театру С.Млинарського. Однак доля посміхнулася лише одиницям.

СТАЛІН «ЗАСВІТИВСЯ» ПЕРШИМ Уже 6 лютого 1945 року під час Ялтинської (Кримської) конференції глав держав антигітлерівської коаліції достатньо промовисто щодо долі поляків висловився Йосип Сталін. «Для росіян питання про Польщу є не лише питанням честі, а й питанням безпеки. Питанням честі тому, що у росіян було багато гріхів перед Польщею. Радянський уряд намагається згладити ці гріхи...». Хтозна, який справжній зміст вкладав кремлівський правитель у такі слова. Можливо, розумів, що якраз розстріли польських військовиків є одним із найтяжчих гріхів комуністичного радянського режиму. Однак у подальшому Радянський Союз повністю замовчував правду про події весни 1940-го — у той час як у Польщі навіть у комуністичні часи пам’ять про розстріляних Сталіним офіцерів свято зберігалась. На початку 80-х, коли набрав потуги польський рух «Солідарність», згадка про Катинську трагедію здобувала дедалі більший резонанс. І нарешті в епоху перебудови СРСР вустами свого першого президента Михайла Горбачова нарешті визнав факт цілеспрямованого масованого знищення польських офіцерів, а тодішньому президентові Польщі Войцеху Ярузельському були передані списки розстріляних поляків, а також деякі документи. У заяві ТАРС від 13 квітня 1990 року було зазначено, що «радянська сторона висловлює глибокий жаль із приводу Катинської трагедії і заявляє, що вона є одним із тяжких злочинів сталінізму». У тому ж році Військова Прокуратура Росії порушила кримінальну справу № 159 «Про розстріл польських військовополонених із Козельського, Осташків-

ського і Старобельського таборів НКВС у квітні-травні 1940 року». Слідчі дії, згідно з порушеною справою, тривали аж 14 років і були завершені у 2004 році. Як не дивно, але більшість матеріалів (116 томів із 183-х) знову засекречувалася. У висновках слідчих зазначалося, що дії ряду високопоставлених посадових осіб СРСР щодо 14 тис. 542 польських громадян кваліфіковані як «перевищення влади, що мало важкі наслідки», а кримінальна справа щодо таких осіб завершена «з причини смерті винуватців». Знову засекреченість, знову відсутність конкретних прізвищ, дивний поспіх і не менш дивна причина для припинення слідства — «смерть винуватців». Зрештою, дивуватися нічого, завершувався 2004-й рік — і Росія знову повертала голоблі державної політики у бік відродження сталінського режиму. Більш послідовною та плідною була робота Групи зі складних питань історії польсько-російських взаємин, яка розпочала свою роботу в 2002 році. Звичайно, ефективність її роботи значно послаблювалася тим, що більшість матеріалів справи «Про розстріл польських військовополонених» залишалася недоступною для дослідників, однак зроблено науковцями було справді багато. Особливо пожвавилася ця робота останнім часом, напередодні 70-х роковин Катинської трагедії, а більшість заходів приурочувалася до Всесвітнього дня пам’яті катинських жертв, який щороку відзначається 13 квітня.

ЯКА Ж ЦІНА ПОКАЯННЯ? Нинішня російська влада чудово розуміє, наскільки складно поєднати відзначення 70-річчя катинських розстрілів із приготуваннями до 65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. Менше місяця відділяє ці дві дати, де

ПРИКМЕТИ ЧАСУ

Киян запрошують на презентацію ідей У суботу, 24 квітня, у Будинку вчителя відбудеться друга конференція TEDxKyiv «Краса розуму: ідеї для України». Її мета — зібрати впродовж дня на одній сцені людей, які мають перспективні ідеї для України та всього світу. З 2009 року TEDx організовує події у більш як 77-ми країнах світу — це презентації ідей, які дивують, надихають і стимулюють пізнання, які повинні заохочувати відповідальне використання ресурсів і таланту, створювати новий інтелектуальний простір для України, сприяти зустрічам візіонерів, винахідників, дослідників і творців з різних сфер життя. У заході візьмуть участь майже два десятки українських та закордонних доповідачів. Теми виступів — різноманітні: освіта, екологія, бізнес, нові технології, соціальні інновації, культура та мистецтво. Науковці, митці, керівники компаній, дизайнери, архітектори, розробники, автори успішно втілених ідей і нових можливостей — саме такі

люди зберуться для спілкування. До події може долучитися кожен, утім, вона не є безкоштовною. Тарифікація різна, для викладачів і студентів —100 гривень, для решти громадян — 200 гривень. У кого ж немає стільки коштів, той матиме змогу безкоштовно подивитися пряму трансляцію на сайті tedxkiev.com, повідомляє Павло РОЖИК.

Пам’ятний знак — на ясені Сьогодні на території Національного заповідника «Софія Київська» відбудеться природоохоронний захід: на старому ясені, вік якого понад 160 років, висота — 25 метрів, а обхват стовбура понад чотири метри, буде встановлено охоронний знак. Ясени на території заповідника є найстарішими ясенами в Києві. Ця подія стане завершенням унікального заходу, який уперше проводиться в нашому місті — заповідання і взяття під охорону держави окремих найстаріших історичних дерев. На даний час у Києві встановлено вже 52 охоронні знаки.

радянський вождь і товариш Сталін виступатиме спочатку у мантії кривавого ката, а згодом — у ранзі генія перемоги. Цього в Росії не сприймають, а тому з неприязню реагують на зусилля польської сторони встановити істину та остаточно з’ясувати всі обставини катинської історії. Ось у такій ситуації й на такому фоні готувалося відзначення семидесятиріччя жахливої трагедії в Катині. Вже за кілька місяців виявилася прикра «недоречність», коли російська сторона надіслала запрошення приїхати до Катині лише прем’єр-міністру Польщі Д.Туску, «забувши» при цьому, що главою сусідньої держави є все ж таки президент Лех Качиньський. На жаль, сьогодні вже колишній президент. Росіяни витримали деякі процедури відзначення сумної дати. У Росії було нарешті показано фільм всесвітньо відомого польського режисера Анджея Вайди «Post Wortem. Катинська повість». Прем’єр-міністр Росії у промові 7 квітня 2010 року на могилах польських вояків у Катині незвично радикально висловився стосовно злочинів тоталітаризму (однак не сталінізму), але так і не попросив вибачення у поляків за вчинену супротив їхніх співвітчизників наругу. До Катині все ж таки мав прибути і Лех Качиньський — державний керманич, найбільш послідовний і завзятий у відновленні історичної пам’яті Польщі. Він мав висловити біля Катинського меморіалу свою промову, яка, без сумніву, була б більш гучною, більш відвертою, а відтак — більш правдивою і резонансною. Вона була б очевидно незручною для Росії, яка готується до помпезного відзначення перемоги у Великій Вітчизняній війні. Що буде далі? Сьогодні пам’ять про катинські жертви затьмарена новою, не менш болючою для поляків трагедією — загибеллю значної частини національної еліти вже новітньої Польщі. Зрозуміло й інше: згуртована нація доволі швидко спроможна відновити нехай навіть і непоправні втрати. Але згуртована і самодостатня нація ніколи не забуває і не пробачає злочинів. Навіть супердержавам, навіть імперіям! Зрештою, робити висновки таки доведеться. Які саме, покаже майбуття.

POST SCRIPTUM У матеріалі не сказано нічого про те, як у нинішній Росії ведуться спроби видати розстріли польських військовослужбовців у 1940 році за злочини фашистів. Відомі неодноразові спроби депутатів Держдуми спрямувати відновлене слідство на те, що до катинської історії причетні німецькі військові формування. В останні роки в Росії з’явилося чимало публікацій, які, по суті, звинувачують поляків у надмірному «роздуванні» катинської історії. Особливо активним у цих звинуваченнях виявився літературно-публіцистичний журнал «писателей России» «Наш современник». Його постійний автор В.Швед і російський історик С.Стригін всерйоз занепокоєні тим, що «70-ліття катинського розстрілу стане ложкою дьогтю напередодні ювілею Великої Перемоги». Такий собі Юрій Мухін відзначився тим, що впродовж багатьох років у своїх книгах повністю заперечує сам факт розстрілу й загибелі польських офіцерів навесні 1940 року. Закликаю подумати над цим фактом українських експертів, журналістів і тих, хто ще сумнівається, чи варто сьогодні Україні говорити й писати про Катинь... ФОТО ЛЕОНІДА БАККА / «День»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ОСОБИСТІСТЬ

Суспільство

Хоч куди б водила доля Йосипа Зламанця — освоював цілину в Казахстані, видобував вугілля на Уралі, вирощував рис на Далекому Сході, — звідусіль він повертався у рідні краї, щоб, зрештою, стати першим фермером в окрузі.

«А ти зароби!»

ЗЛАМАНА ДОЛЯ МАЛОГО ЗЛАМАНЦЯ

Ціла історична епоха в долі однієї людини

Найяскравішим спогадом малого Йосипа були ікони. Вони висіли у два ряди і мали різні розміри. Верхні — прямокутні, а нижні — круглі. Перші належали його мамі — православній українці, а нижні — татові, поляку-католику. І ніяких релігійних суперечок у хаті! Рідні вберегли найменшого сина Зламанців і від картини страти його мами поляками, і від її похорону. Він і мами не пам’ятає, мав лише кілька років, коли вона загинула, проте з розповідей сестри та односельчан яскраво уявляє собі ту картину. Тут треба відзначити, що і в Ягідному, неподалік якого стояв хутір Зламанців, і в Гайках, де нині мешкає з родиною Йосип Петрович, вистачало польських колоністів. І досі одну з територій називають «садком пана Іваницького», а частину колись приватного лісу — «лісом Богуша». Останній пан і тримав у руках, як розповідають очевидці, сокиру, від якої загинула Йосипова мама... — Мою маму погубило ось що... Хоча до певного часу між польськими колоністами і корінними мешканцями нашої території не було ніяких конфліктів, бо ж і наша родина була українськопольська, і десятки інших, але настав час, коли були забуті всі добрі стосунки. Як розказувала старша сестра, люди чекали наскоків поляків, бо вони вже траплялися у сусідніх селах. Але були і бандерівські загони, які виступали з українських позицій... Одного дня загорілася сусідня хата, за півкілометра від нашого хутора. Тут же все, що могли, покидали на фіру, сіли на неї брат, сестра і я малий. А мама залишилася, не боялася, що її зачеплять, бо ж — дружина поляка. Їй шкода було добра: вишитих подушок, перин... Того дня в окрузі вбили чотирьох жінок, діток малих розривали за ніжки... Поляк вистрелив і по нашій фірі, якою втікали у ліс, але не попав, бо далеко. Убиту маму, ховаючи сліди, ще вкинули в колодязь у лісі. Але все те бачив чоловік, який на одному з сусідських обійсть заховався на високому дереві. Коли через багато років я повернувся із заробітків у Росії, допитався, де мамина могила. З синком ми пішли... Вже й дуба не було, біля якого її закопали, тільки великий пеньок. Люди підказали: там пісок навколо, а де буде чорна земля — копайте. Маму закопали дуже мілко, може з півметра. Череп пробитий був ось так, біля вуха, не лезом, а обухом. Поляки й тепер розумніші від нас, їздять собі Україною, ставлять лампадки і пам’ятники на могилах своїх одноплемінників. А на таких, як моя мама, і хреста не було б, якби ми не знайшли могили. Ми її прах перенесли на наше кладовище, я на пам’ятнику просив і запис зробити: «Загинула від рук поляків», але мені сказали, що «політичних написів робити не будемо». Політика й міжнаціональна ворожнеча забрали не лише життя молодої жінки. Вони зруйнували усталений характер сімейного життя. Батько, котрий на час трагедії був на роботах в Німеччині (поїхав туди замість старшого 17-річного сина), на Волинь уже не повернувся. Мав другу родину, а повертатись не

хотів, боячись переслідувань за національність... Навіть про смерть його друга родина повідомила через три дні. Але Йосипа у себе таки прийняли. — У тому селі жив — уявляєте? — і Богуш, який мою мамку забив... Дуже хотілося подивитися йому в очі. Але мені раз сказали, що кудись із села виїхав, потім удруге, і я зрозумів, що не треба наполягати. Бо то були б для всіх зайві емоції. 10 літ тому я був ще міцний чоловік! Польські родичі пропонували переїхати до них, бо ж «своя кров». Але я мушу бути патріотом своєї Батьківщини! Вередлива доля зробила ще один неординарний поворот у біографії Зламанця. Батько його дружини, Єви Улянівни, потрапив до бандерівців. І хоча розказував, що не встиг і зброї у руках потримати, а лише лопату, якою разом з іншими сільськими дядьками закопував убитих поляків, проте отримав на повну котуш-

сував «квит» у їдальню. Просили 100 рублів, а підписував на 25. Мовляв, з’їсте — знову приходьте. Позаторік через півстоліття вирішив-таки Зламанець побувати у тих місцях, де на цілині минула його юність. Зустрів лише дружину колишнього друга. Радгосп «Черкаський», який і нині є, залишився, на його думку, тим самим «радянським» острівцем. Щоправда, ставлення місцевого населення до цілинників змінилося на зверхнє. Майже всі українці звідси виїхали. Люди тут, каже, наче в ізоляції. Як півстоліття тому сюди завозили прісну воду, так завозять і досі. Дрова виписують в обмеженій кількості, самому їх придбати важко. Газ балонний. Картопля родить раз у кілька років. Обмежують кількість худоби у власному господарстві. Бо на одного кабанця видають певну кількість корму. Правда, дуже багато тримають коней, бачив півтисячні табуни.

«Люди тут наче в ізоляції. Як півстоліття тому сюди завозили прісну воду, так завозять і досі. Дрова виписують в обмеженій кількості, самому їх придбати важко. Газ балонний. Картопля родить раз у кілька років. Обмежують кількість худоби у власному господарстві. Бо на одного кабанця видають певну кількість корму» ку: 25 років таборів, які відбув від дзвінка до дзвінка. І опісля ще 17 років прожив у рідному Ягідному! — У мене на нього зовсім не було алергії, а ось у нього на мене трохи була, бо ж я уже був комуністом, а ще й поляк, а за поляків він же й відсидів, — каже сьогодні Зламанець. — Проте, маючи польську кров, пишуся українцем, мене й хрестили у православній церкві, так мама захотіла. І хоча тато був католик, проте це сімейному щастю не завадило.

НА ЦІЛИНУ ПОСЛАЛО БЕЗБАТЬКІВСТВО У 15 років, підробивши дату у паспорті (з 1941-го на 1940-й), Йосип вступив у Володимир-Волинське училище, яке готувало механізаторів. Хати не мав, батьків не було, жив при сестрі, а її чоловік до зайвого рота був не надто прихильний. Навчали ж хлопців лише три місяці, відправивши у Казахстан на цілину, де не було кому збирати великі врожаї. Обіцяли там довчити, проте довелося зразу сідати за штурвал трактора. На знімку 50-річної давності мій співрозмовник — справжня ще дитина, худенький підліток. А цілинні загонки сягали не кілометра, як у Гайках, а цілих 25 кілометрів! Північний Казахстан, радгосп «Черкаський» за сто кілометрів від Петропавловська... Найбільше серед цілинників було українців. — Робили багато, а що заробляли? — каже Зламанець. — Треба було якогось Ваньку зробити Героєм, то мої, і не тільки мої, гектари приписували йому. Зарплату видавав директор радгоспу: випи-

ВОЛИНСЬКІ ХЛОПЦІ НА ОСВОЄННІ ЦІЛИНИ. СЕРЕД НИХ — МОЛОДИЙ ЙОСИП ЗЛАМАНЕЦЬ

Проте, крім розчарувань, поїздка через три кордони допомогла пригадати і кращі часи. Адже після цілини Йосип Петрович ще... гайнув на Урал, до Челябінська, де мешкав один з родичів, який аж сюди утік від радянської влади через зв’язки з бандерівцями. — Сказав: якщо витримаєш, можу влаштувати на роботу на шахту. Я витримав. Опісля була трирічна служба в армії: у Сибіру й Казахстані. Ще рік роботи на шахті. І, нарешті, рідне Ягідне. — Я був язикатий трохи, але хотів заробляти гроші, і заробляти багато. У колгоспі мені дали трактор. Ми працювали з напарником через день і заробляли, як на ті часи, дуже гарні для колгоспника гроші: по 200 рублів. Почали голові колгоспу сигналізувати... Той зібрав усі мої маршрутні листки, перевірив оброблені поля і зібрав нараду. І усім, хто рахував мої гроші, закрив рот: хто пише скарги, хай сам так попрацює! — А як ти біля верби орав уночі, що я тебе вже ходила шукати?.. — запитує Єва Улянівна. Дивовижно, але потік скарг Зламанцю довелося пережити ще раз, вже у ближчі нам часи, коли після Далекого Сходу знову повернувся у рідні краї. Так само пішов у колгосп, сів на трактор, хоча його завжди сватали «у начальство». Мав же освіту агронома, яку отримав в Уссурійську. Проте хто витримає його темп, якщо Йосипу, кажуть у селі, й Великдень не Великдень, і Трійця не свято, якщо у полі є робота? Врешті Зламанець став першим фермером в окрузі, про що нітрохи не жалкує. Але до цього

рішення були ще роки роботи (разом з дружиною) у тому ж Північному Казахстані, де сподівалися отримати квартиру, проте не вийшло. Поступившись чергою жінці, яка мешкала у «конурі», Зламанець згодом виявив, що його... обманули, обіцяного житла в іншому будинку не дали. Але тоді настала пора, коли українці, як писав письменник Солженіцин, «обустраивали Россию». Українців завзято вербували не лише в Тюмень чи Сургут, а й на Зелений Клин, землі на Далекому Сході, які саме українці споконвіку й освоювали.

ПІСЛЯСМАК

Серце Овна

НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ ЇЗДИВ НА... РИБІ На нову землю обітовану Зламанці добиралися поїздом 14 днів! Менший син у поїзді і ходити вчився. — Нашого брата-українця там було відсотків сімдесят. Зустрів не лише чимало колишніх бандерівців, а й людей, які втекли сюди ще від перших совєтів. Хоча якось так складалося, що й росіяни мені скрізь траплялися дуже хороші. Вони менш схильні, ніж українці, під’їсти ближнього... Мешкали у селищі на березі прикордонного озера Ханка. Найближче місто — назва то яка! — Камінь-риболов. До Уссурійська — 100 кілометрів, недалеко і Спаськ Дальній. Чудовий клімат (на картоплі не було й колорадського жука), незліченна кількість вільних будинків... У Примор’ї Зламанці затрималися на вісім років. Дружина вчителювала, Йосип Петрович вирощував рис. У матеріальному плані жили дуже заможно. Крім рису, тут росло, каже, все. В озері щедро водилася різноманітна риба. Був навіть анекдотичний випадок, коли на великій рибині йому вдалося... проїхатися. Адже нерестилася риба у каналах, якими підводили воду на рисові поля. Скочив Йосип Петрович в такий канал, аби зловити величезну рибину, вхопився за неї, а вона й понесла... За тим благополучним життям нині дуже жаліє, але кликала до себе Україна, у Ягідному жили старі Євині батьки. Проте, відвідавши Казахстан, цілину, тепер Зламанець збирається (якщо фінансують поїздку сини) знову відвідати й Далекий Схід. Фермерство на рідній українській землі тішить його самолюбство можливістю господарювати самому. Але, як каже, «якби я був нервовий, то не витримав би перепон», які рідна влада так само ставить перед сільським господарем. Щоб приватизувати кілька гектарів землі, мусив зібрати аж 35 (!) дозволів, за кожен плати. Змушували закинути ставок, який викопав на місці колишнього болота, бо ж «на карті зазначено болото». 24 гектари землі (фермерський наділ, паї власні, дружини та її батьків) обробляють, каже, «мовчки і самі». Людей наймає лише у час пік, коли треба, наприклад, завантажити картоплею «фуру», яку син-підприємець прислав із Харкова. — Тоді прошу усіх підряд. На ногах стоїть — значить, хороший мужик. Але за горілку у мене ніколи не роблять, плачу грошима. Каже, що син дуже Гайки з Ягідним виручає, заготовляючи тут картоплю. І по 100 тонн, і по більше. Ціну дає найвищу. — Це ж стільки грошей люди завдяки нам зароблять! А буває, що кривляться: наживаються на нас, заробляють, — аж перекривляє котрогось з ображених. — То ти візьми й зароби! Наталія МАЛІМОН, «День» Турійський район на Волині Фото надане автором

Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня» Необхідність зустрічі з аритмологом виникла абсолютно несподівано. Все життя вона навіть у найдальші поїздки ніколи не брала жодних серцевих препаратів — просто потреби не було. Звичайно, й характер аж надто самовпевнений мала. Цієї весни, після одного жорстокого в своїй відвертості кредитно-депозитного розгляду на загальних зборах, де вона вперше зрозуміла нерозв’язність проблемного вузла, цій фізичній особі стало зле. Спочатку не надто, навіть діяли дитячі наївні втіхи — мовляв, впала велика бурулька, але ж залишилася живою, отже, все можна виправити. Навздогін звучало, вигадане людством на всі віки — може, все владнається. Та й жаліти себе постійно економічно недоцільно — робота гальмується. Вже краще б вона відразу поплакала досхочу, розм’якла, а не трималася дуже стійко. Негативна хвиля розчарування наздогнала днів через п’ять із потрійною силою. Здорове серце раптом почало ніби вистрибувати, пульс знахабнів настільки, що дозволив вести свою гру: хоче — дає удар, хоче — пропускає. Так місяць, не розуміючи, що з нею відбувається, жінка «нарощувала» свою патологію, будучи глибоко упевненою, що, як завжди, переможе. Нарешті зібралася до лікаря. Треба сказати, що її поліклініка, як це раніше називалося, відомча. Не знаю, може, зараз це звучить інакше. Якщо чесно, то вона думала, що тієї взагалі вже не існує — чого тільки не траплялося з міською медициною за останні роки. Прийшла і здивувалася — ті ж самі чудові ялинки в лікарняному сквері, вазони з квітами ретельно вуалюють бідність, але скрізь чисто. Так, ремонту тут не було багато років, але фахівці ще залишилися. І гідні. Знайомий приватний лікар з успішно-нинішніх, прочитавши згодом її непростий діагноз, був категоричним: поліклінічний рівень не той, аби робити такі висновки до ширшого обстеження і радити відразу хірургічне втручання. Вона ображено заперечила — це і мій рівень, і багатьох науковців, які отримують тут доступну та якісну (по можливості) медичну допомогу. Хоч ясно, що з таким діагнозом, якщо він підтвердиться, знадобляться кошти — і чималі. Сидячи в кабінеті, жінка «з серцем» опинилася поряд із якоюсь пацієнткою, що скаржилась на свою температуру: весь час 35; ноги від цього не носять, уся як ватна. «І взагалі, — підсумувала вона — у мене самі проблеми. Чоловік давно залишив, 24-річний син, якого ростили удвох зі старою мамою, ще не влаштувався. Одним словом, у нього не все гаразд». Розуміючи, що найбільше хвилюють її синові справи, сусідка ненав’язливо уточнила — у чому ж нерв проблеми? Співбесідниця відразу ожила, помолодшала — видно, що їй понад усе хотілося говорити саме про сина. Розповіла, що її хлопчик такий відкритий і незахищений. Після закінчення інституту, пропрацювавши три роки вчителем молодших класів і вихователем у групі продовженого дня, одного дня не витримав і втік у нікуди. З його англійським, уявляєте, — розвозить нині піцу. Отримує лише 1,5 тисячі гривень, а я, котра в минулому працювала в кіноіндустрії, сьогодні — доглядач у музеї. Як самі розумієте, за копійки. Так важко крутитися. Хапалася за все — і ось нагромадилося, все почало відмовляти. Звичайно, треба вміти проводити сортування важливих справ, не прагнути стати псевдоцезарем, який хапається за все одночасно, постійно нервуючи, панікуючи, не встигаючи. Прекрасно знаю, що цей стан накопичується і запам’ятовується організмом. Вона увійшла в роль і вже почала всіх повчати (сама зізналася, що в музеї, коли немає відвідувачів, читає із захватом). Потрібно в один момент робити лише одну важливу річ. Якщо коротко: обідаєш — їж, ліг — спи, йдеш — іди, працюєш — працюй. Потрібно постійно тренувати свою здатність перемикатися, не зациклюватися на хворобливій темі. Це теж впливає на обставини, допомагає окреслити план виходу. Все це теоретично знаю. Якщо чесно, — зізналася вона, — я прийшла за неквапливою бесідою з доброзичливим лікарем, який розуміє мій стан, але в нього на таку розкіш часу немає. Ось поговорила з вами — наче допомогла сама собі. Лікар, проглянувши результати аналізів, теж, сподіваюся, заспокоїть. Можливо, незрозуміла недуга й відступить. Для багатьох бути «вічними хворими», днювати в поліклініці, вимотуючи всіх сотнями симптомів, з образою помічаючи усмішки знайомих, які не хочуть зрозуміти, що їм дійсно погано, стало нормою. Правда, інколи «болі в усьому тілі», поганий настрій пояснюються постійним підхльостуванням себе. В результаті, стрес від поспіху може стати ніби членом сім’ї. І надовго. Нарешті вийшла з кабінету «низькотемпературна» і радісно повідомила — у мене вже 36. Нарощу ще шість позначок і стану як морська губка — її як не триперетирай, все одно повернеться до своєї цілісності. До того ж, хлопчик мій зараз щасливий, він вільний, як вітер. Щойно зателефонував і сказав, що ввечері привезе тістечка. Він такий добрий, а англійська й так при ньому. Більше не страждатиму — все не так погано. Якби кожен сказав собі одного дня, точніше, наказав — дай відпочити батогу, яким підхльостуєш себе постійно. Відпочинь і, можливо, аритмолог незабаром похвалить хазяйку одного окремого серця. Овна, до речі.

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

Україна Incognita ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Юрій ШЕВЕЛЬОВ: «Батька я не знав...» Із біографії всесвітньо відомого лінгвіста й літературознавця «Ужасная судьба отца и сына Жить розно и в разлуке умереть...» Михайло ЛЄРМОНТОВ, 1831

ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ. ФОТО ОСТАННІХ РОКІВ ЖИТТЯ

БІОГРАФІЯ — НЕ ЛИШЕ ІСТОРІЯ ЛЮДИНИ, РОДУ, КРАЇНИ, А Й ОЗНАКА ЗРІЛОСТІ СУСПІЛЬСТВА І минулий столітній ювілей Юрія Шевельова, й не згасаючий по тому інтерес до діяльності та життєпису видатного вченого штрих за штрихом, рису за рисою відкривають широкому загалу імпозантний портрет колишнього професора Харківського університету, а пізніше — визнаного у світі американського науковця, професора Колумбійського університету. Можливо, серед читачів ще є такі, кому Ю. Шевельов мало відомий, тож нагадаємо, що він стоїть першим у списку найвизначніших українських інтелектуалів ХХ століття. Томи його фундаментальних наукових праць та численні книжки на актуальні теми, насамперед вітчизняного літературознавства, видані, крім української, різними мовами світу, найбільше англійською, говорять самі за себе. Завдяки Ю. Шевельову українську мову введено в контекст світової славістики. Вже тому знати його долю та творчу спадщину — побажання всім, хто зараховує себе до національної еліти. Проте до сьогодні у книзі життя вченого ще досить білих сторінок, особливо це стосується його походження, формування світоглядних засад, врешті, — політичного вибору. Як відомо, майбутній вчений народився у німецькій родині (батько — Шнейдер, мати — Медер), тому цікаво читати, наприклад, такі-от його одкровення: «Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України... Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для паспорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець... мені здається, що українськість завжди була в моїй родині» (стор. 73 і 76—77). Оскільки теоретики біографістики закликають відмовлятися від аксіоматики, а більше зосереджуватися на пріоритетній важливості фактичних даних, сьогодні нарешті з’явилася можливість розвіяти певні міфи щодо біографії Ю. Шевельова, творені деякими його дослідниками, й заповнити набридлі лакуни у текстах його життєпису, ретельно простежуючи земний шлях, зокрема, батька вченого, про якого, як зазначено вище, Ю. Шевельов знав дуже мало. Щодо матері Варвари Володимирівни Медер (1867—1953), нарис життя якої відносно відомий (насамперед із двотомника), то пропонована публікація, гадаємо, не тільки додає нову інформацію, але й відтінює чи подає у новому світлі вже читане. Батько й мати Ю. Шевельова були сильними постатями, і драматичний розвиток їхніх стосунків відчутно вплинув на формування психологічного типу особистості майбутнього науковця, тим більше, що тлом пережитих юнаком подій стали глобальні історичні, національні й соціальні перетворення, що захопили не лише колишню Російську імперію, не лише Європу, але й увесь світ. Невипадково після розповіді про своїх батьків та їхні родини Ю. Шевельов робить трагічний висновок: «Війна й революція розшматували не тільки батька, а й весь наш рід» (стор. 26), «усіх їх знищено, у війні або в терорі, а кого не знищено, мусів покинути батьківщину» (стор. 31). Відразу наголошуємо, що батько фізично був відсутній у житті Ю. Шевельова, але його образ, немов рятівний круг,

ніколи не зникав з думок сина, особливо у його зрілому віці, хоча останній ніби й відгороджувався від того, хто дав йому життя, часто байдужістю, а коли й іронічністю, весь час віддаючи свою увагу насамперед матері, з якою, особливо на еміграції, ніколи не розлучався. Отже, Володимир Карлович Шнейдер (пізніше — Шевельов) — польський німець, народився 14 березня 1857 року (не забуваймо, що Польща тоді входила до складу Російської імперії, тому можна уточнити — польський німець, російський підданий). І відразу ж ми вимушені зупинитися, бо місце його народження поки що нам невідоме. Можливо, це був Харків... Навчався у Московській військовій прогімназії (заклад, як і кадетські корпуси, готував бажаючих здобути військову кар’єру). До речі, вказана прогімназія пізніше була перетворена на Московський кадетський корпус. Далі — Чугуївське військове училище. 1876 року В. Шнейдер випущений прапорщиком зі згаданого піхотного юнкерського училища. Військову службу розпочав у 122-му піхотному Тамбовському полку. Нарешті ми підійшли до першого вузлика, що зав’язала доля на життєвому шляху майбутнього генерала. Справа в тім, що однокурсником Володимира Шнейдера у Чугуївському військовому училищі став Петро Медер, котрий до того закінчив Харківську класичну гімназію. А оскільки Тамбовський полк дислокувався в Харкові, то гостинний П. Медер увів свого товариша у рідний дім і познайомив зі своєї меншою сестрою Варварою Медер. «Крім дяді Васі і дяді Володі, крім тіток Нюсі й Наді, мати мала ще брата Петра. Але з ним його брати й сестра не підтримували жодних зв’язків. Уважалося, що він зробив занадто добру кар’єру й пішов на такі послуги царському режимові, за які його не можна було шанувати. Він був комендантом Києва і відзначався активним переслідуванням революціонерів і опозиціонерів. Петро Медер, дядя Петя, був у роду постаттю одіозною. Скільки він мав дітей і яка доля їх спіткала, мені невідомо. Казали, що його розстріляно скоро після жовтневої революції» (стор. 30). Пам’ятаємо зі спогадів Ю. Шевельова, що він висловлював припущення, що його батька нібито вбили у Києві матроси-більшовики. Очевидно, тут відбулося нашарування однієї інформації на іншу — подібну. Архівні документи відкривають трагічну загибель рідного дядька (по матері) Ю. Шевельова: у серпні 1919 року в Києві більшовицькі чекісти розстріляли генерал-лейтенанта П. Медера, котрий був військовим комендантом міста. Як свідчить відомий дослідник С. Білокінь, вбивця П. Медера чекіст І. Парапутц (до речи, племінник голови київської ЧК М. Лаціса) хизувався, гуляючи Києвом у вкраденій генеральській шинелі з форменою червоною підкладкою. Генерал П. Медер залишив у горі дружину Марію Карлівну та двох синів — Володимира та Петра. У своїх спогадах Ю. Шевельов пише: «У Петербурзі ж мати познайомилася з батьком, що, виглядає, там вчився у військовому корпусі, а потім починав кар’єру армійського офіцера». Заради справедливості зазначимо, що відразу після цих рядків син зауважує: «Але це мій здогад. Могло це статися і вже в Харкові». Можливо, відчув, що припущення про Петербург не відповідає дійсності. Щодо «одіозності» П. Медера, то сьогодні можна дещо уточнити. Генерал

Продовжимо абзац, фрагмент якого винесено в заголовок: «Батька я не знав, отже, нічого від нього не чув і про нього вже майже зовсім нічого не можу сказати» (спогади Ю. Шевельова «Я — мене — мені...(і довкруги)», Харків — НьюЙорк. 2001, т. І, стор. 13). У названому двотомнику (а це 700 сторінок тексту) своєму батькові автор присвятив дуже мало місця, оскільки, як і М. Лєрмонтов, спілкувався з ним мало, і то — лише в дитинстві. Перший синівський спогад: 1913 чи 1914 рік, польське місто Ломжа, де дислокувався 14-й Олонецький полк, яким командував батько. З початком Першої світової війни родина переїхала на батьківщину матері Варвари Володимирівни Медер, до Харкова (згідно з документами, майбутній вчений народився 17 грудня 1908 року в Польщі. Його мати свідчить, що це сталося в Харкові). Далі Ю. Шевельов розповідає, що його батько Володимир Карлович Шнейдер походив з німецького роду з Польщі; як офіцер за своїм сві тог ля дом був від да ний Ро сійській імперії. Він — учасник росій сько-я пон ської вій ни 1904— 1905 років. 1916-го вже під прізви-

П. Медер був військовим комендантом Києва у 1907—1917 роках. Це справді був, як кажуть, служака. Мав суворий характер, був по-німецькі педантичний й вимогливий щодо військової служби згідно зі статутом. У багатьох публікаціях йому нарікають щодо нібито упередженого ставлення, зокрема, до київських акторів. Згадують різні історії із стосунків П. Медера та М. Садовського. Проте не забуваймо, що тривала війна й генерал мусив боротися зі спробами ухиляння від військового обов’язку. Щодо зауваження Ю. Шевельова, то тут теж були свої нюанси. Справа в тім, що родинні стосунки батька й матері Ю. Шевельова були дуже складними. Після 1914 року вони більше не бачилися, й Варвара Володимирівна вважала, що сім’я розпалась. Очевидно, вся «вина» за це впала на Петра Медера, котрий колись привів В. Шнейдера у рідний дім і познайомив із сестрою — виходить, має бути осуджений за нещастя сестри. Що ж до «гріхів» київського генерала, буцімто він заради успішної кар’єри відступив від правил дворянської честі, котрі по-своєму сповідували Медери (занадто віддано служив монархії — переслідував інакодумців та противників імперії), то в цілому харківські Медери вітали й Лютневу революцію в Росії, і зречення царя.

ДВОРЯНСЬКИЙ СИН НЕ МАВ ПРАВА ВЧИТИСЯ В РАДЯНСЬКОМУ ВИШІ Але повернімося до військової кар’єри В. Шнейдера та П. Медера. Обидва друга взяли участь у російськотурецькій війні 1877—1878 років. Щоправда, В. Шнейдер вже був підвищений у званні — став підпоручиком. Петро Медер отримав поранення на війні. За мужність і відвагу, виявлені на фронті, двадцятилітніх друзів було нагороджено орденами Святої Анни 4-го ступеня. У нас немає точної дати одруження В. Шнейдера та В. Медер, але можна припустити, що вони побралися в середині 80-х років ХІХ століття. Юрій Шевельов був п’ятою (останньою) дитиною в сім’ї. З чотирьох попередніх вижила лише сестра Віра (померла у 29-річному віці у Харкові 1925 року). «У 1904—1905 роках батько відбув японську війну», — згадує Ю. Шевельов. Це відповідає документам. Війну на Далекому Сході В. Шнейдер закінчив підвищенням до омріяного звання полковника. Його призначили спочатку командиром 189-го піхотного резервного Бєлгорайського полку, а 1910 року — 14-го Олонецького. Оскільки полк дислокувався у Ломжі (Польща), то Шнейдери там і жили, про що Ю. Шевельов заніс враження до своїх спогадів. 1914 року розпочалася Перша світова війна. Події на Північно-Західному фронті, де воював В. Шнейдер, розвивалися не на користь Росії. У військах росло незадоволення командуванням. Причини поразок побачили й у тому, що російськими полками, дивізіями та арміями командували дуже часто офіцери та генерали — німці за походженням. Підстави так вважати були: досить сказати, що на 15 квітня 1914 року з 169-ти «повних генералів» 48 були етнічними німцями (28%), з 371-го генерал-лейтенанта — 73 німці (20%). Навіть у корпусі Генерального штабу з 985-ти офіцерів 169 були німцями (17%). А в імператорській свиті, тобто у безпосередньому оточенні монарха, з 53-х генерал-ад’ютантів 13 були німцями (24,5%).

щем Шевельов (про історію зміни прізвища — далі) батько стає генералом. Потім були чутки, що його вбили більшовики-матроси в Києві 1918 року. Ще пізніше стало відомо, що нібито батько воює в армії П. Врангеля в Криму, призначений комендантом Феодосії... Вже в еміграції Ю. Шевельов прочитав у О. Лотоцького, що полковник Шнейдер ретельно сприяв русифікації солдатів-неросіян. І все. Епізоди спогадів сина, присвячені батькові, перемежовані ремарками: «Про батьків просто нічого мені невідомо» (згадане видання, стор. 26), «...тут лише те з його біографії, що мені відоме» (стор. 30) тощо. Гадаємо, тут належить додати, що свій мемуарний двотомник вчений писав у літньому віці. Тепер, коли є можливість порівняти припущення Ю. Шевельова з опублікованими новими документами (автор — історик І.Мухін, Москва), доречно згадати й такий епізод. Нещодавно дружина Олеся Гончара, В. Гончар, розшукала в домашньому архіві письменника лист Ю. Шевельова до свого колишнього харківського студента О. Гончара (публікується вперше): «Дорогий Олесю Трохимовичу! (сподіваюся, що не перекрутив Вашого по-батькові).

Дуже хотів би з Вами зустрітися під час Вашого перебування в НьюЙорку й згадати минуле. Добре пригадую Вас від першої Вашої появи в Газетному технікумі до червня 1941 р. в університеті. Читав багато Ваших книжок після того, пару разів писав про вас. На жаль, Ваші листи з часу Вашої практики й вірші, що Ви тоді писали, загуби лися у воєнній хуртовині, що порозкидала людей. Я радо бачив би Вас у себе або прийшов би до Вас, або ми могли б зустрітися десь у ресторані. На жаль, я не зможу бути на обіді, що буде даний завтра на честь вашої групи в Колумбії. Подзвоніть мені — телефон М06-9411 або — якщо маєте охоту — бодай черкніть на адресу, що подано нижче. З сердечним привітом, Ваш Ю.Шевельов». Цей лист датовано 1960 роком. Тобто, вчитель та учень не бачилися 19 років, але Ю. Шевельов таки перекрутив (як сам наголошує) побатькові Олеся Гончара (треба — Олесь Терентійович). Подібних «перекручень» та «забувань» немало й у спогадах вченого, що закономірно, — зважаючи на по хи лий вік ав тора на пи саного. Тож відкриємо біографію Володимира Шнейдера-Шевельова.

І довелося Йогану Клейсту спішно ставати Іваном Клейстовим, Теодору Муту — Федором Мутовим, Вольдемару фон Візе — Володимиром Фонвізіним... Володимир Карлович Шнейдер перетворився на Володимира Георгієвича Шевельова (Ю. Шевельов чомусь пише — Юрійовича). 11 листопада 1914 року батьку присвоїли звання генерал-майора й призначили командиром бригади І Фінляндської стрілецької дивізії. В.Шевельов брав участь у відомій Східно-Пруській операції, де німецький генерал П.Гінденбург ущент розбив 2-у російську армію генерала О.Самсонова. Сталося це поблизу Танненберга — історичного Грюнвальда, де півтисячоліття тому об’єднані війська Польщі та Литви розгромили тевтонських рицарів. Тепер нащадки тевтонів — німці — взяли реванш. Генерал О.Самсонов, не бажаючи здаватися в ганебний полон, покінчив із собою. До речі, він походив з нинішньої Кіровоградщини, де й був похований (зрозуміло, що могила його не збереглася — була розграбована й знищена більшовицьки налаштованими селянами). У ході Східно-Пруської операції був повністю знищений і Олонецький полк, котрим колись командував В. Шнейдер. Напередодні більшовицького заколоту 1917 року генерал В. Шевельов командував бригадою в 4-й піхотній дивізії (а не в 40-й, як у Ю. Шевельова). За свою віддану службу цареві він був удостоєний семи урядових нагород: крім вже згаданого ордена Святої Анни 4-го ступеню, той же орден 3-го й 2-го ступенів та мечі до цього ордена, орден Святого Станіслава з мечами та бантом 3-го та 2-го ступеню, орден Святого Володимира 4-го та 3-го ступеню. І от, маючи такого достойного батька, Ю. Шевельов в умовах радянської України вимушений був приховувати своє походження. Він, зокрема, не мав права навчатися у вищому навчальному закладі тощо. Щоб здійснилася мрія сина стати науковцем, на допомогу йому прийшла мати, котра знищила документи про народження сина й одержала нові, де говорилося, що Ю.В. Шевельов є сином простого радянського службовця й що народився він у Польщі в місті Ломжа...

янні з метром славістики Р. Якобсоном, котрий мріяв затягти Ю. Шевельова у фарватер свого впливу. Вплинув на світогляд вченого й батько (точніше, іронічне сприйняття батька матір’ю, що передалося й синові). Генеральський син Ю. Шевельов був палким прихильником пацифізму, у ньому ще в юності сформувалася відраза до тоталітаризму, мілітаризму, будь-якого насильства проти людини, цілого народу, що у свою чергу допомогло вченому ще глибше пройнятися ідеями гуманізму, сховатися в умовну «вежу із слонової кістки» й звідти спостерігати реальне життя очима відданого науці відлюдника-інтелектуала. Долю Ю. Шевельова та його батьків повторили значною мірою їхні родичі. Два племінники вченого стали військовими, воювали в арміях А. Денікіна та О. Колчака, а після опинилися в еміграції. З племінницею — киянкою Люсею Старицькою — Юрій Володимирович спілкувався в Нью-Йорку. Рідні вченого жили також у Франції, Бельгії, Німеччині... Але здебільшого родичі Ю.Шевельова закінчили своє життя в сталінських ГУЛАГах. Кузен А. Носов — етнограф-антрополог Академії наук УРСР, учень Ф. Вовка, був засуджений у справі Спілки визволення України (СВУ), на початку Другої світової знищений у Криму. Загинули у період комуністичних репресій двоюрідні брати Сергій та Микола — сини дядька В. Медера... Відкриємо на закінчення ще раз спогади вченого. Юрій Володимирович зазначає, що його батько воював у Криму в армії П. Врангеля: «З Криму до Харкова він, звичайно, не міг подати голосу. Але у військах Врангеля він міг опинитися тільки з війська Денікіна, а тоді було б дуже просто розшукати родину. Найправдоподібніше, що він загинув десь 1918 року, але чи від революційного терору, чи на фронті, і якому — ще німецькому чи громадянської війни, — родина не знала, а в радянських умовах і шукати не могла, бо це не обіцяло б добра...Так і знаю я його тільки з фотографій, всі в уніформі, від молодого віку з матір’ю чи окремо, потім кілька з війни, високого, стрункого, в пізні роки лисого спереду, завжди з високим чолом і якимось дуже спокійним поглядом». Документи підтверджують, що генерал В. Шевельов не загинув у вирі громадянської війни, а опинився на еміграції в Югославії (тодішня назва — Королівство сербів, хорватів і словенців). На жаль, ми не маємо точних даних про його емігрантську долю. Як відомо, напередодні Другої світової війни колишні білогвардійці (врангелівці) створили в Югославії Російський охоронний корпус, котрим командував колишній випускник Чугуївського військового училища генерал Борис Штейфон. Є підстави вважати, що В. ШнейдерШевельов, якому вже виповнилося 80 років, не був серед генералів корпусу. Пошук триває... А от тому, чому батько Ю. Шевельова потрапив саме до Югославії, пояснення є. Справа в тім, що шефом Олонецького полку від 1911 року був сербський король Петро І. У списках полку числився також його син — королевич Олександр. Традиційно колишніх учасників «білого» руху приймали на проживання ті країни Європи, де вони мали своїх покровителів. Із Криму армія генерала П. Врангеля спочатку потрапила до Туреччини, де розташувалася табором поблизу міста Галліполі. Пізніше через Болгарію врангелівці переселилися до Королівства сербів, хорватів і словенців. Віталій АБЛІЦОВ, журналіст

БУВ ПРИРЕЧЕНИЙ НА ЕМІГРАЦІЮ Зрозуміло, що цілісний образ особистості Ю. Шевельова, відображений у його біографії, й надалі уточнюватиметься, але ніколи не буде відтворений до кінця. Першим це спробував зробити сам Юрій Володимирович. Із його спогадів постає вималюваний ним власний словесний портрет, котрий порізному сприймається його послідовниками, прихильниками та опонентами. Від батьків майбутній вчений перейняв неординарну силу характеру, вміння долати будь-які життєві негаразди й заради великої мети не зупинятися перед жодними перепонами. Обравши шлях науковця й відчувши, що в умовах тоталітарного СРСР визначених цілей не досягти, Ю. Шевельов вимушений був покинути Батьківщину. Нарешті, в Америці він одержав світове визнання своїх інтелектуальних досягнень. Він ніколи не забував, що до успіху його привела виплекана матір’ю в синові українськість (вчений завжди додавав, що українськість промовляла до нього через європейськість, іншими словами, його українськість ѓрунтувалася на загальнолюдських ідеалах та моралі). Варвара Володимирівна врятувала сина від багатьох життєвих бід, алеа насамперед — від полону ідей російської ексклюзивності. Саме це допомогло йому зберегти самобутність у протисто-

Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita Україна Incognita

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ПОГЛЯД

Iсторія та «Я»

СРСР як імперія нового типу Чому Ленін приховав свою промову щодо «українського питання»? ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

22 квітня 2010 року Україна згадувала Володимира Ілліча Леніна, якому виповнилося 140 років від дня народження. В історичній долі українського народу він відіграв роль, яку неможливо оминути мовчанням. Листопад-грудень 1919 року є доленосним моментом, який в нашій історії пов’язаний із іменем Леніна. Це був час, коли в Україні втретє, після двох попередніх невдалих спроб, утверджувалася радянська влада. Ленін розробив комплекс заходів, спрямованих на те, щоб перетворити місію Червоної армії, що входила в Україну після поразки денікінських військ, із окупаційної на визвольну. Тоді під безпосереднім керівництвом вождя був розроблений документ «Про Радянську владу на Україні», який набув універсального значення у справі перетворення царської імперії на радянську. Трансформація радянської влади, що народилася в Росії, в її національний різновид була незрозумілою для більшовиків, які в цей час одержували перемогу в громадянській війні з білогвардійцями. Леніну довелося виступити на VIII Всеросійській партконференції з роз’ясненням резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Текст промови з волі вождя не був опублікований. Не оприлюднений він і досі. Проте до нас дійшло стільки супутніх документів, що є можливість реконструювати цю промову й подивитися зсередини на процес творення основ багатонаціональної імперії нового типу, яку в світі звикли називати Радянським Союзом.

1. «ПРОПАЛА ГРАМОТА» Матеріали VIII Всеросійської партконференції оперативно друкувалися в двох останніх номерах журналу «Известия ЦК РКП(б)» за 1919 рік (№10 і 11), а також в першому номері за 1920 рік (№12). Це означає, що рішення не друкувати свою промову приймав сам В.Ленін. У зв’язку з цим виникає запитання: чим міг керуватися вождь партії? Щоб оцінити незвичайність його рішення, треба знати, як він ставився до власних текстів. За спогадами різних людей, В.Ленін був упевнений у планетарному масштабі своєї діяльності. Ця упевненість переконливо підтверджується поведінкою самого Леніна. У Повному зібранні творів і в «Ленинских сборниках» опублікована незліченна кількість планів промов, записок для пам’яті, коротких доручень підлеглим, адресованим наркомам запитань під час засідань уряду тощо. Увага до цих чернеток з боку вождя, який ретельно їх збирав і зберігав, безпомилково вказує на те, наскільки вагомим вважав він кожне своє слово. До сторіччя від дня народження В.Леніна київський філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС видав двотомник творів «В.І.Ленін про Україну». В ньому друкувалося абсолютно все, що можна було пов’язати з українськими сюжетами. Гортаючи сторінки двотомника, ми не знайдемо присвяченої виключно Україні праці великого формату. Зважаючи на важливість того, що більшовики за дореволюційною звичкою називали «українським питанням» — насправді мова йшла про їхнє ставлення до Української революції, — можна твердити, що виступ вождя перед керівними діячами партії був вагомим як за змістом, так і за обсягом. Керуючись міркуваннями, характер яких треба виявити, Ленін не дозволив оприлюднити цей документ виняткового політичного значення. В 1934 р. Партвидав опублікував окремою книгою матеріали VIII Всеросійської конференції РКП(б). Упорядники у передмові зазначили: «Стенограмма одного из основных выступлений Ленина — его доклад «О Советской власти на Украине» — в материалах конференции не сохранилась. Отсутствие этого исключительной важности по своему значению документа составляет весьма крупный пробел». В цій книзі є ще одна згадка про ленінську «пропалу грамоту». На стор. 262 упорядники зробили таку примітку: «После доклада т. Яковлева о советской власти на Украине с большой речью, вызвавшей громадный интерес делегатов, выступил т. Ленин. Речь его была посвящена главным образом вопросу о борьбе за социалистическую революцию на Украине, победа которой может быть обеспечена правильной политикой по отношению к основным массам украинского крестьянства и правильной национальной политикой». Загальні фрази свідчили про те, що упорядники не тримали в руках самої промови. І справді, примітка закінчувалася словами: «Стенограмма речи нами не найдена». Упорядники збірника «В.И.Ленин. Неизвестные документы. 1891—1922», який опублікувало в 1999 році видавництво «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), оголосили в анотації, що «книгу склали всі змістовні ленінські документи, які не публікувалися в радянський період історії». У передмові вони вказали, що в 1990—1991 рр. в Центральному партійному архіві були розсекречені 600 ленінських документів, які знаходилися на особливому зберіганні через те, що вважалися державною таємницею або не публікувалися з ідеологічних мотивів. Відсутність промови В.Леніна на VIII партконференції у виданні 1999 року означає, що публікація її виявилася несумісною вже з державними інтересами сучасної Росії.

ЖИВИЙ СИМВОЛ ХАОТИЧНОСТІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ: БУДІВЛЯ МІСЦЕВОГО ОРГАНУ ВЛАДИ СУЧАСНОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ В ЧЕРКАСАХ ТА... ПАМ’ЯТНИК ВОЖДЮ, ЯКИЙ ВКАЗУЄ НАМ ЗОВСІМ ІНШИЙ ШЛЯХ

2. РАДЯНСЬКА ВЛАДА В НАШІЙ ПАМ’ЯТІ На переламі 80-х і 90-х рр. минулого століття відбувся саморозпад партії, яку В.Ленін перетворив на інструмент влади, а також саморозпад зовнішньої (країни Центрально-Східної Європи) і внутрішньої (союзні республіки) радянської імперії, побудованої цією партією, і соціально-економічного ладу, що існував під назвою соціалізму. Історики дістали можливість більш об’єктивно оцінити владу, яку винайшов В. Ленін. Коли предмет дослідження має початок і кінець, його вивчення полегшується. Окрім того, виникає можливість вивчити історичну пам’ять, яку він залишив по собі. Найбільш обізнане з радянською владою старше покоління українських громадян поділене на дві частини. Одна з них згадує радянську добу з ностальгією і поштиво ставиться до влади, яка тоді панувала. Й досі в літературі словосполучення «Радянська влада» іноді позначають великою літерою. Так само всупереч правилам орфографії пишуть з великої літери термін «Ради» у множині. У людей старшого покоління не було причин конфліктувати з владою. Вона виховувала їх, вселяла гордість за країну, яку перетворила на наддержаву, забезпечувала всіх і кожного освітою, роботою, житлом. Щедро витрачала золотовалютні нагромадження на закупівлю закордонного продовольства, коли виявилося, що колгоспи вже неспроможні справитися з цією функцією. Вона навіть взяла на себе труд упорядковувати розладнані сімейні відносини і примусово лікувати від алкогольної залежності. Пишу про все це без іронії, так воно й було. Ніхто з нас, крім купки дисидентів, не відрізняв патерналізму від демократії. Тим більше, що всі наші конституції були наскрізь демократичними. Ми не знали, що це таке — масові репресії. Якщо хтось ставав надто вільнодумним, відповідні органи проводили у ввічливій формі профілактичну бесіду, і цього, як правило, вистачало. Коли не вистачало, то без всякого висування політичних звинувачень людину ізолювали, у тому числі запроторювали у божевільні. Хіба нормальна людина могла висловлюватися проти радянської влади? Щось роз’ятрювало душу — Голод 1933 року, Великий терор 1937 року.

Щось невловиме й незрозуміле, що трапилося до нашого народження. Те, про що могли розповісти в сім’ї наші батьки й батьки наших батьків. У нас, звичайно, були батьки й діди. Якщо були... Моя бабуся розповідала, що її чоловік, який працював у маленькій одеській типографії, помер у 1933 році від свинцевого отруєння. Так, у свідоцтві про смерть був саме такий запис. Досліджуючи Голодомор, дізнався, що типографії були зняті з централізованого постачання хліба. Про це бабуся не розповіла, про голод не можна було розповідати, офіційно він не існував. Батька взяли у 1937 році, коли мені було кілька місяців. Він виявився ворогом народу, але про це теж не можна було розповідати. І у мене не знаходилося претензій до влади. Розумію своїх ровесників, у яких і досі нема таких претензій. Не всі вони — професійні історики. Навпаки, серед жителів західних областей панували й панують тепер антирадянські настрої. Там пов’язані з радянізацією масові репресії тривали півтора повоєнних десятиріччя, і вони на пам’яті у багатьох. А головне — там не було бар’єру між поколінням репресованих і поколінням вихованців радянської школи. Вже наступала інша доба, батьки не так боялися за дітей і за себе, коли займалися з дітьми «антирадянською пропагандою». Мабуть, мав значення й більший масштаб репресій у західних областях: півмільйона репресованих на вісім мільйонів населення. Ми бачимо, що радянська влада мала два обличчя. Коли перед нею стояло завдання радянізації суспільства, обличчя було репресивним. Коли суспільство ставало радянським, воно перетворювалося на патерналістське. Щоб зрозуміти цю гнучкість, треба придивитися до радянської влади в тому вигляді, який надав їй Ленін.

3. НАРОДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У середині ХІХ ст. Західну Європу накрила хвиля революцій, у ході яких традиційне суспільство почало перетворюватися на громадянське. Російська імперія, в якій тривало панування середньовічного самодержавного ладу, взяла на себе в цей час функції жандарма Європи. Після оглушливої поразки у Кримській війні новий цар Олександр ІІ розпочав соціально-еко-

номічні реформи, але зберіг самодержавний спосіб правління. Революція наздогнала царизм тільки в 1905 році. Під час жовтневого політичного страйку виникли альтернативні відживаючому самодержавству зародки радянської і парламентської форм влади. Під тиском голови російського уряду С.Вітте Микола ІІ підписав 17 жовтня 1905 року маніфест «Про вдосконалення державного устрою», яким «дарував» народу політичні свободи і обмежував власну владу запровадженням парламенту — законодавчої Державної Думи. Вождь більшовиків В.Ленін, зі свого боку, закликав перетворити всеросійський політичний страйк у збройне повстання, в ході якого розраховував створити мережу робітничих рад на всіх рівнях, аж до загальнодержавного. Висувати бажані й відводити небажані кандидатури на виборах у ради він доручав авангарду робітничого класу, під яким розумів власну партію. Це означало, що влада повинна була утворюватися не з волі виборців, які делегували своїх представників у ради, а з волі тієї політичної партії, яка монопольно пропонувала виборцям свої власні кандидатури. Ленін не раз підкреслював, що владу не одержують у конкурентній боротьбі з іншими партіями в парламенті, а беруть. Як у Петрограді, так і у Харкові радянська влада була проголошена в 1917 році депутатами рад, що представляли незначну меншість населення, яка співчувала більшовикам. Коли ж партія більшовиків перетворилася на урядову, однією з її важливих функцій стало так зване «радянське будівництво», тобто створення мережі рад із контрольованим складом депутатів. Прийнята в липні 1918 року Конституція РСФРР затверджувала таку конструкцію Всеросійського з’їзду рад: представники міськрад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представники губернських з’їздів рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів. Рівності між робітничими і селянськими депутатами бути не може, підкреслював Ленін, поки селянин є одночасно трудівником і власником. Більшовики прагнули створити суспільство без приватної власності — комунізм. Якщо в Росії робітники користувалися п’ятикратною перевагою у представництві в радах порівняно з селянами, то в Україні під час виборчої кампанії в першій половині 1919 року як робітники, так і селяни мали вдесятеро менше представ-

ництво, ніж червоноармійці. Пояснення треба шукати в тому, що відрізняло українських селян і робітників від червоноармійців: перші були місцеві, а другі — в основному прийшлі. Прийшлі a priorі не могли бути пов’язані з національно-визвольним рухом. Американський фахівець з історії Росії Р.Пайпс сформулював суть радянської влади таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично ж вони були тільки фасадом, за яким приховувався справжній суверен — комуністична партія». Насправді, однак, Ленін створив досконалішу, ніж будівля з оманливим фасадом, систему державного устрою «РКП(б)-ради», елементи якої (партійні комітети і виконавчі комітети рад) в кожній ієрархічній ланці являли собою певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота. Завдяки такому розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції. Ради перетворилися на всепроникну і всеохватну владу, нерозривно зрощену з організаційною структурою партії. Сама партія в своїй номенклатурній частині перетворилася на державну структуру, але зберігала попередній зовнішній вигляд. У політичному словнику більшовиків не існувало поняття «державна партія». Державною іменувалася тільки радянська вертикаль влади. Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її будови за принципом «демократичного централізму», який означав цілковите підпорядкування нижчих щаблів управління вищим, вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною компартійно-радянський тандем обертався до народу. Населення не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої влади не сумнівалися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з «низів». Диктатура системи «РКП(б)-ради» базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді. Вплив на маси, переконування їх — такими були основні завдання відділів агітації і пропаганди партійних комітетів. Безпосередній зв’язок із населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання поставлених завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч посланців із пролетарських мас міста і села, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів партії до населення. Без організаційних, ідеологічних та емоційних зв’язків з масами більшовики не могли б докорінно перебудувати найглибші основи повсякденного життя. Як співвідносилася винайдена Леніним система влади з іншими політичними системами? Започаткований Великою Французькою революцією і війною американських колоній за незалежність перехід до громадянського суспільства дістав друге дихання на початку ХХ ст., коли під впливом світової війни почали розвалюватися імперії традиційного типу. Однак у деяких країнах під час трансформації політичної влади утверджувалися не демократичні форми правління, а їхні тоталітарні мутації. Якщо демократія являла собою панування суспільства над державою, то тоталітаризм характеризувався пануванням держави над суспільством. У традиційних суспільствах люди були підданими монарха, а не громадянами. Але такі суспільства більшою мірою скріплювалися становими перегородками, аніж бюрократичним апаратом, який реалізував державну волю монарха. Якісний стрибок в індустріальному розвитку, що відбувся в другій половині ХІХ ст., а услід за ним — Перша світова війна різко підвищили роль державного апарату в житті кожної людини і всього суспільства. Здебільшого, однак, ця роль зростала одночасно з роллю інститутів громадянського суспільства. За цих умов могутня держава не являла небезпеки для своїх громадян. Але в країні, якою заволоділи більшовики, утвердилася абсолютна всевладність державних інститутів. Більшовицький комуносоціалізм характеризувався не тільки абсолютним пануванням держави над суспільством, але й глибоким проникненням державних інститутів у товщу суспільства. В колишній Російській імперії виник політичний устрій, який обручами терору, пропаганди й виховання скріплював державу і суспільство в органічну цілісність — своєрідне державосуспільство. Радянська влада дала свою назву країні, народу, способу життя і культурі. Дві окремо існуючі, але взаємопроникаючі владні вертикалі відокремлювали форму радянської влади від її суті. За конституційною формою це була робітничоселянська влада, за внутрішньою суттю — незалежний від народного волевиявлення тоталітарний режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Відділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Ленін у 1921 році підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з «верхами» партійними «верхи» радянські, — вони у нас злиті й будуть такими». Маючи диктаторські повноваження, РКП(б) в середпартійному житті ще зберігала спочатку залишки властивого політичним партіям демократизму. Зокрема, делегати на партійний з’їзд визначалися в жорсткій конкурентній боротьбі. Вибори на з’їзд відбувалися переважно в демократичній обстановці. З’їзд зберігав значення верховного органу партії, тому що визначав склад її керівництва. У партії могли відбуватися політичні дискусії. Вож-

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор ді впливали на результат дискусій, але силою свого авторитету, а не за допомогою апаратних комбінацій. Та в умовах диктатури середпартійне життя все більше втрачало ознаки так званої «робітничої демократії». ЦК РКП(б), в руках якого зосередилася реальна влада, прагнув управляти партійним життям за допомогою тих же диктаторських методів, якими управляв країною. Кандидатури на ключові посади на місцях спочатку «рекомендувалися» Центральним комітетом, а вже потім формально затверджувалися місцевою парторганізацією. Це явище, назване «призначенством», почало визначати кадрову політику партії.

4. НАЦІОНАЛЬНА РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ Коли партія В.Леніна привласнила радянські гасла, щоб завоювати політичну владу, ради почали наповнюватися більшовиками. Радянське гасло «Вся влада — Радам!» було реалізоване після того, як в них перетекли більшовики. Безпартійні делегати рад мусили стати «співчуваючими», а представники інших партій — влитися в лави більшовиків. Плинний багатопартійний склад рад швидко відійшов у минуле. Про це потурбувалася створена в грудні 1917 року Всеросійська надзвичайна комісія. Партія більшовиків почала існувати у двох іпостасях: по-перше, у вигляді ізольованої від населення і вкрай зацентралізованої організації із залізною підпорядкованістю підлеглих своїм начальникам; по-друге, як сукупність не пов’язаних одна з одною рад, делегати яких обиралися робітничими та солдатськими колективами і могли бути відкликані в будь-який момент. Керівники партії потурбувалися про те, щоб створити радянську вертикаль на тих же засадах «демократичного централізму» — із сліпою покірливістю нижчої ланки, яка формувалася на відкритих виборах, всім іншим ланкам, створюваним згідно з адміністративно-територіальним поділом. Хоч радянська вертикаль сплелася з компартійною в єдине ціле, між більшовицькими парткомами і виконкомами рад не існувало видимих зв’язків. Населення бачило тільки те, що всіма сферами повсякденного життя порядкують ради. Через те влада, яку встановили більшовики, була названа радянською. В організаційній роз’єднаності більшовицьких парткомів і виконкомів рад В.Ленін побачив шанс заново об’єднати колишню імперію, яку національно-визвольний рух пригноблених народів розколов на ряд самостійних держав. У промові, проголошеній 5 грудня (22 листопада ст.ст.) 1917 року, голова Раднаркому радив не переживати з приводу появи буржуазних республік, а створювати на противагу їм робітничо-селянські, тобто радянські: «Нам кажуть, що Росія роздробиться, розпадеться на окремі республіки, але нам нічого боятися цього. Хоч би скільки було самостійних республік, ми цього страшитись не станемо. Для нас важливе не те, де проходить державний кордон, а те, щоб зберігався союз між трудящими всіх націй для боротьби з буржуазією яких завгодно націй». Радянські республіки були відповіддю на виклик з боку національно-визвольного руху. Через дві декади після цього виступу більшовики проголосили в Харкові першу радянську національну республіку — Українську. Так виникла національна радянська державність. Однак серед більшовиків було більше тих, хто вважав за необхідне не вигадувати самостійні радянські республіки в національних регіонах, а налагоджувати безпосередній зв’язок між центром і периферією. В їхніх головах не укладалося, що жорстко централізована партійною вертикаллю влади країна може існувати у вигляді кількох незалежних одна від одної радянських республік. Леніну доводилося терпляче роз’яснювати докорінну відмінність радянської влади від всіх відомих людству форм влади. Навесні 1919 року ВЦВК утворив комісію на чолі з Л.Каменєвим із метою опрацювання рекомендацій щодо «постійних і тимчасових форм об’єднання РСФРР та інших радянських республік». Ініціатори її були схильні розглянути не стільки форми об’єднання, скільки доцільність існування «незалежних» республік. 1 червня ВЦВК прийняв декрет про воєнно-політичний союз республік, і треба було визначитись, розрахований цей союз на тривалу перспективу чи тільки на період війни. Л.Каменєв був якраз прибічником ліквідації незалежних республік. В опублікованій ще 24 травня 1919 року бесіді з кореспондентом газети «Правда» він висловив припущення, що обговорюване в уряді питання про укладення воєнно-політичного союзу між радянськими республіками зберігатиме свою актуальність лише на час війни. «А взагалі треба злити Україну з Росією», — заявив він кореспонденту газети. Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Ведучий сторінки «Iсторія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Телефон: 414-98-20. Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.kiev.ua

Суспільство

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У випуску московської урядової «Российской газеты» (з якою «День» уже обмінявся рядом матеріалів) від 26 березня 2010 року опубліковано два матеріали, призначені в першу чергу російському читачеві, але які являють чималий інтерес і для нас, українців. Йдеться про сприйняття в російській і українській громадській свідомості особи Степана Бандери — лідера Організації українських націоналістів, людини, котра викликає люту ненависть і звинувачення у прислуговуванні нацистам у одних, найвищі похвали і осанну в інших. Перший матеріал, який запропонували наші колеги, це інтерв’ю з відомим українським істориком, доктором наук, визнаним архівістом Геннадієм БОРЯКОМ. Наш учений прагне аргументовано пояснювати хибність багатьох стереотипів, пов’язаних із трагічними подіями Другої світової війни в Україні, й тому читачеві, гадаю, буде цікаво ознайомитися з його думками. Але особливу цікавість, мабуть, викликає розмова кореспондента «Российской газеты» Олени Новосьолової з визнаним у Росії журналістом і письменником Леонідом МЛЄЧИНИМ, автором 14 книжок із проблем політичної історії СРСР і Росії другої половини ХХ — початку ХХI століть. Думки, висловлені Л. Млєчиним (він зняв документальний фільм, присвячений Степану Бандері), досить повчальні, оскільки підтверджують думку нашого читача Богдана Меркевича: широка дискусія на цю важку тему необхідна. Нещодавно Європарламент ухвалив резолюцію, у якій висловив жаль із приводу присвоєння звання «Герой України» Степанові Бандері, який, на думку депутатів, «співпрацював із нацистським режимом». Якщо серед воєнних героїв країни такі персонажі, чи буде народ України святкувати 65-річний ювілей Перемоги? Про це ми розмовляємо з новим заступником директора з науки Інституту історії України НАН України Геннадієм Боряком. Він багато років керував архівною службою України, відомий як відвертий «західник». У колах архівістів Боряк має репутацію професіонала високого рівня, який звик робити висновки про історію лише на підставі документів. Скільки жителів України загинуло під час війни? Що приховують українські архіви? На ці запитання «РГ» відповідає відомий український історик. «РОССИЙСКАЯ ГАЗЕТА»: — Серед істориків СНД триває дискусія на тему, у якій війні їхні країни брали участь — у Другій світовій чи у Великій Вітчизняній. На літній школі молодих істориків у Єревані аспіранти з Молдови та Узбекистану цілком серйозно доводили, що їхні країни не брали участі у ВВВ. Це відгомін сучасної політики? У чому, на вашу думку, сутність такого відмежування? Геннадій БОРЯК: — В «Енциклопедії історії України», яку нині публікує наш Інститут, уживається термін «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу», яку розцінюють як складову частину Другої світової війни. Вочевидь, ті історики, які не визнають Велику Вітчизняну війну, вважають, що була лише одна війна — Друга світова, і, відповідно, їхні країни у Великій Вітчизняній участі не брали. Для України Друга світова війна почалася 17 вересня 1939 року. РГ: — Але ви ж розумієте, що справа не в термінології... Є прагнення викреслити Радянський Союз з його перемогами й поразками зі своєї історії... Це науково? Авторську версію інтерв’ю читайте тільки на сайті БОРЯК: — Це їхнє право. Я дуже сподіваюся на те, що в нашій країні ніколи більше не буде «єдиної правильної» та монолітної позиції щодо оцінки тієї або іншої історичної події. Коли до нас в Інститут звертаються органи влади або громадяни з проханням дати експертну оцінку, висловити «офіційну» позицію історичної науки, ми відповідаємо, що такої не існує, і надаємо авторську точку зору того або іншого фахівця. В Україні є геть полярні уявлення й про війну так само. Це говорить про розкол суспільства. Але консолідувати суспільство примусово шляхом запровадження єдиної державної або академічної точки зору — це нонсенс. РГ: — Нюанси стану історичної пам’яті в Україні такі, що виникає питання: 9 травня для вас як і раніше свято? На вашу думку, який відсоток народу відзначатиме 65річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні? БОРЯК: — Торік я відпочивав у Прикарпатті, проїхав по Західній Україні. Пам’ятники радянським воїнам і бійцям УПА мирно співіснують. Вони однаково доглянуті, обсаджені квітами. Народ мудріше за своїх правителів і вже давно примирив дві Пам’яті. 9 Травня, безумовно, святкуватимуть. У мене батько пройшов усю війну, брав

Дві пам’яті про одну війну Степан Бандера очима російських і українських дослідників участь у безлічі хрестоматійних операцій і закінчив воювати в Японії. Батько, будучи солдатом Червоної Армії, захищав свою батьківщину. Нею був Радянський Союз. Парадокс у тому, що ця батьківщина знищила його батька, мого діда, який був репресований 1933 року за антирадянську діяльність — поширення «чуток» про голодомор на Чернігівщині. Він отримав 10 років таборів і безвісти пропав разом із моєю бабусею. Батькові тоді було 12 років, його виростили й виховали чужі люди. З цією таємницею він прожив усе життя, жодного разу словом не обмовившись про неї. Я знайшов документи в архіві в Чернігові вже після його смерті. Так от, батько був переконаний у тому, що він захищає батьківщину, вітчизну, для нього це була Вітчизняна війна, і це була його правда. Таких, як мій батько, були мільйони. А з іншого боку, були бійці Української повстанської армії, які зі зброєю в руках боролися з окупантами-більшовиками й захищали свою батьківщину. І в них теж є право на правду про те, як на їхню землю прийшли чужі люди, влаштували жахливу різанину й репресії. Після 1932—1933 року, після «золотого вересня» 1939 року вони добре знали, що несе більшовицький режим, тому й боролися з цим режимом за ту незалежну державу, яку ми нарешті отримали лише 1991 року. І з нацистською окупацією теж боролися після того, як зрозуміли, що нацизм так само, як і сталінізм, нічого доброго їм не принесе. РГ: — За останніми даними, під час війни загинуло близько шести мільйонів громадян України. Чи є в Україні загальнодоступний мартиролог? БОРЯК: — На жаль, немає. Такого потужного ресурсу, як електронна база даних про загиблих і зниклих безвісти, що її створив «Меморіал» у Росії, у нас немає. Вам удалося виконати колосальну роботу, яка для мене завжди була предметом білих заздрощів — і наукових зокрема, адже я професійно вивчаю інформаційні ресурси. У Подольську, у Центральному архіві Міністерства оборони РФ, було проведено безпрецедентну роботу. В Україні цій роботі не приділяли стільки уваги. У результаті, електронні мартирологи жертв Другої світової війни лише в процесі створення. На сьогодні нам удалося на більш-менш гідному рівні віддати данину пошани й пам’яті лише жертвам репресій і голодоморів. По суті, закинутий і проект «Книга Пам’яті», який розпочався в кінці 80х років. Пропала координація, виникли проблеми з фінансуванням, редколегію «Книги» перекидали з одного відомства до іншого. Усе це не пішло на користь цьому виданню. Адже нема повних списків загиблих не лише в електронному вигляді, але й у книжковому форматі. Останні цифри по загиблих буде опубліковано в найближчому майбутньому у фундаментальному виданні «Друга світова війна й Україна — погляд з ХХI століття».

РГ: — Чимось цей погляд принципово відрізняється від того, якою бачать війну російські науковці? БОРЯК: — Наприклад, спробою зануритися в епоху й оцінити події не з позиції інтересів держави й воєначальників, а з точки зору людей. Назву декілька сюжетів. Один з них — це окупація: нагадаю, всю територію України було окуповано, причому існувало декілька окупаційних зон, у них були принципові відмінності в організації влади, у порядках. З принципово нового — спроба дуже спокійно й об’єктивно оцінити «Волинську різанину» 1943 р. — реальну трагедію, яка розігрувалася на українських землях, коли два народи, що досі щасно жили пліч-о-пліч, було нацьковано один на одного. «Волинська різанина» — це спільна операція Берліна й Кремля, які в цьому випадку переслідували одну мету: знищити український національний рух. Право російських істориків і держави оцінювати боротьбу УПА як антирадянську. Але проблема в тому, що ця оцінка переводиться російськими ЗМІ в антиросійську площину. РГ: — Дозволю собі заперечити: співробітництво з фашистами, хоч на державному рівні, хоч приватне, засуджено не лише російськими істориками, але й Нюрнберзьким трибуналом... БОРЯК: — Даруйте, але так само з Гітлером ситуативно співпрацював і генерал Власов. З іншого боку, не забуваймо й про те, що в 30-х роках не де-небудь, а на території Радянського Союзу майбутні офіцери вермахту проходили навчання, і, власне, до 22 червня 1941 р. у Німеччину з СРСР ішли ешелони із сировиною та продовольством, металом і устаткуванням для Гітлера. Це що, не співпраця? РГ: — Але пам’ятників у Росії, як Бандері в Україні, Власову ніхто не ставить... БОРЯК: — Значить, історична пам’ять росіян не вважає його боротьбу зі сталінським режимом визвольною. Врешті-решт «на війні як на війні»: є мета, є ворог, є свої та чужі. А як тоді можна оцінити нелюдські провокації енкавеесівців, які переодягалися у форму УПА й вирізували цілі села для того, щоб збудити в населення відповідне ставлення до національного руху. Це теж війна. І подвиг усіх тих, хто бився за свою правду, за свою землю, аж ніяк не зменшується в наших оцінках. І героїзм солдатів Червоної Армії не зменшується, бо в них був наказ, і вони його самовіддано виконували, захищаючи свою батьківщину. Так само подвиг бійців УПА в боротьбі за свою землю, за незалежність своєї батьківщини теж не зменшується. І від цього трагедія, яку пережив мій народ під час війни, стає ще глибшою. Її потрібно зрозуміти, а не прив’язувати Бандеру до Гітлера, не згадувати про якісь міфічні ордени, які Шухевич нібито отримав від Гітлера. РГ: — Тобто, як архівіст, ви хочете сказати, що немає документу,

який підтверджує, що головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич був нагороджений орденом Залізного хреста вермахту? БОРЯК: — Мені невідомі вірогідні документи, які підтверджують цей факт. РГ: — Наскільки доступні архіви України з такої гострої тематики? БОРЯК: — Українські архіви відкриті практично повністю. 2008 року обсяг матеріалів, що залишаються на таємному зберіганні в державних архівах, становив менш як половина відсотка від загального масиву документів. На сьогодні, за рівнем відкритості архівів Україна посідає одне з перших місць у Європі. Під грифом «Таємно» зберігаються переважно лише ті документи, які становлять державну таємницю. Ще одна група — документи спецслужб, які зберігаються в Державному архіві служби безпеки України: не розсекречені з фізичних причин — не встигли. Але ця робота йде повним ходом. Парадокс полягає в тому, що архів служби безпеки є найвідкритішим на сьогодні. А найзакритішим архівом є аналогічна структура — сховище Міністерства внутрішніх справ. Саме там зберігаються справи розкуркулених.

У НИХ НЕ МОЖЕ БУТИ «СВОЄЇ ПРАВДИ» Леонід Млєчин про тих, хто воював разом із фашистами: «Якщо для когось Бандера — герой, то чи буде скасовано цей указ, чи ні, він усе одно залишиться для них героєм. Якщо він — антигерой, то хай там скільки разів Ющенко підписує укази, це абсолютно не змінить такого ставлення до цієї особи». Це заява заступника голови адміністрації Президента України Віктора Януковича Ганни Герман, яка цими днями прокоментувала ймовірність скасування указу попереднього президента про присудження звання «Героя України» провідникові українських націоналістів часів Великої Вітчизняної війни Степану Бандері. Герой чи антигерой? У цьому ми намагаємося розібратися з автором нового документального фільму, присвяченого Бандері, письменником Леонідом Млечіним. РОСІЙСЬКА ГАЗЕТА: — Багато хто бачить в останньому указі Ющенка лише черговий антиросійський жест. Чи це так? Леонід МЛЄЧИН: — Я не думаю, що це лише прощальна шкідлива витівка Ющенка. Указ дійсно відповідає історичній пам’яті значної частини західних українців. Як сталося, що ця людина в їхніх очах з’явилася в ролі чи не єдиного борця за національну незалежність, за українську державу? По-перше, Бандері «допомогла» фальсифікація історії в радянські десятиліття. Пригадайте тодішні підручники: ані слова про складну долю Західної України, яка пройшла зовсім інший історичний шлях, ніж Східна, і поготів Росія. У Львові я бачив пам’ятну дошку «Жертвам чоти-

рьох окупацій»: австрійської, польської, німецької та радянської. Нам це читати дивно. Але таке сприйняття західними українцями своєї історії. Довкола Бандери, ОУН і УПА виникло безліч міфів і легенд, які не відповідають дійсності. Степан Бандера та його споборники з’явилися в ролі людей, які героїчно чинили опір усім окупаціям. Німці Бандеру посадили в концтабір, Совєти його вбили, ніхто про нього правду не знає... Поки знімав фільм, мене просили: «Ви лише скажіть правду про Бандеру». Такої переконаності в тому, що Бандера й націоналістичний рух оббрехані, не було б, якби ми не мовчали, наприклад, про те, як 1939 року радянські війська на Західній Україні зустрічали квітами, але коли почалися репресії НКВС, розкуркулення, настрій змінився. Нічого не розповідали про те, якою кривавою й неймовірно жорстокою була війна, яка майже десять років (з 1944 року) точилася між чекістами й Українською повстанською армією. РГ: — Але були ж не лише ідеологічні прорахунки радянських вождів, які вплинули радше на нинішнє сприйняття Бандери в Україні. Чому його підтримували сучасники? МЛЄЧИН: — Бандера піднявся ще і за рахунок того, що на Західній Україні завжди були й існують дотепер украй радикальні націоналістичні переконання. Нелюбов до чужих. Гасло українського національного руху в тій формі, в якій воно сформувалося на Західній Україні, було таке: «Етнічно чиста Україна». Якщо говорити прямо, це расизм. Звідки він узявся? На уламках Австро-Угорської імперії виникло безліч незалежних держав. Західна Україна незалежності не отримала, хоча й намагалася: Західноукраїнська Республіка проіснувала всього декілька днів і потім її анексувала Польща. Звідси страшна образа на долю, на історію, на сусідів і фанатичне бажання побудувати державу лише для своїх. І програма українських націоналістів Бандера й інші його споборники утілювали в життя шляхом терору. Причому, ретельно його планували. Якщо уважно поглянути програмні документи ОУН до 1941 року (їх мало, але є), там чітко написано, наприклад, про поділ на нації, з якими можна миритися, і на тих, які мають бути «вилучені». РГ: — Хто головні вороги Бандери? МЛЄЧИН: — Росіяни, поляки, євреї й угорці. Їх треба позбутися. До речі, йшла дискусія про шляхи... Одні казали: навіщо винаходити колесо, німці-бо вже все вигадали. Інші «гуманно» вважали, що чужих треба просто виселити. Я був у польському таборі в місті Берези (колишній Береза-Картузька). Там тримали оунівців, яких заарештували після дуже гучних терактів. Їх звільнили німці у вересні 1939 року, адже розглядали як допоміжну силу в боротьбі з

поляками й у майбутній війні з Радянським Союзом. На території Польщі під час німецької окупації було створено Український центральний комітет, відкрилися українські газети. Німці симпатизували українцям. Про це свідчать найнадійніші документи — наприклад, листи до родичів у радянську частину України. Ці листи перехоплював спецвідділ НКВС України. Служба безпеки кілька років тому їх розсекретила. І там прямим текстом: як нам тут добре живеться, незабаром прийдемо й до вас, збирається Українська армія... Ішлося про формування так званого Українського легіону — батальйонів, що їх сформував абвер. Німці налагодили контакти з керівниками оунівців — і з крилом Андрія Мельника, і з крилом Степана Бандери. Ті та інші на це співробітництво охоче пішли. РГ: — Сучасні українські історики пояснюють, якщо не сказати виправдовують, співробітництво оунівців із фашистами шляхетною метою створити незалежну державу. В історії того часу був «удалий» досвід такої угоди? МЛЄЧИН: — Так само коли навесні 1941 року Гітлер удерся в Югославію, хорватські націоналісти-усташі під керівництвом Анте Павелича проголосили незалежну Хорватію. Прибічники Бандери стверджують, що він хотів того ж. За що ж його звинувачувати? Але Хорватська держава була, по суті, злочинною: там відбувалося знищення євреїв, циган і сербів. Було вбито близько 140 тисяч чоловік. Я був уражений, довідавшись, що між усташами й оунівцями існувала тісна співпраця в 30-ті роки. Бандера хотів повторити досвід Павелича у Львові. Одразу ж після того, як уночі 30 червня 1941 року Червона Армія залишила місто, туди, я все з’ясував документально, увійшли передові частини німецької гірничо-стрілецької дивізії, батальйон «Нахтігаль», що був сформований з українців, і передова група Організації українських націоналістів на чолі з Ярославом Стецьком, якому Бандера доручив проголосити Українську державу. Вони поширюються по всьому місту, захоплюють в’язниці й у в’язницях знаходять убитих в’язнів. До речі, цей епізод вимагає чесного коментаря. По всьому західному кордону чекісти не встигали евакуювати ув’язнених, тож тих, кого мали за небезпечних, просто розстрілювали. Але далі. У вбивстві звинуватили євреїв. Стецько вмить сформував допоміжну поліцію. Знайшлася купа народу, які захотіли там служити. Вони стали зганяти євреїв у в’язниці і там їх розстрілювати. Цим страшним погромом ознаменувався прихід українських націоналістів до Львова. Зараз пролито море чорнила, аби зняти з українців відповідальність, звалити провину на німців. Ні, айнзац-група СС приїхала на день пізніше. Усе зафіксовано. Тим часом у перші дні убили близько 4 тисячі чоловік. Є стенограма зі зборів із нагоди створення Української держави, що їх провів Стецько 30 червня із заздоровними словами Гітлерові. Та й глава греко-католицької церкви митрополит Шептицький звертався до фюрера з благословенням із нагоди взяття ним Києва. Є лист Стецька німецькому урядові, де той виражає надію, що створення Української держави послужить інтересам великої Німеччини... Але далі ж сталося те, чого оунівці не чекали: Хорватія Гітлера не цікавила, а ось Україна з її родючими землями — навіть дуже. З якого це дива територія, на яку в нас уже є плани, міркували німці, збирається бути незалежною? За підрахунками польських учених УПА знищила до ста тисяч чоловік. РГ: — Відомо, що Бандера сидів в німецькому концтаборі з 1941 по 1944 рік. За що й коли посадили «приятеля»? МЛЄЧИН: — Бандерівці стали усувати конкурентів — мельниківців, убили півтора десятка чоловік. А німці звикли самі вирішувати, кого вбивати. Є документ, підписаний начальником головного управління імперської безпеки Гейдріхом, який обурюється самоуправством Бандери. Німці посадили Бандеру та його споборників, декількох чоловік просто розстріляли. Він сидів за самовольство, а зовсім не тому, що був супротивником нацистів. Нічого подібного. Він до ув’язнення співпрацював із німцями, і, звільнившись, знову стане з ними співпрацювати. Інша справа, його сім’я. Двох братів убили в Освєнцимі. Батька розстріляв у липні 1941 р. київський військовий трибунал. Просто як батька Бандери. Він був священик, у підпіллі участі не брав. РГ: — Як розвивався націоналістичний рух після того, як Бандеру відправили до концтабору? МЛЄЧИН: — Нечисленна німецька окупаційна адміністрація просто не змогла б функціонувати без допомоги добровольців-українців. Хтось служить в адміністрації, хтось — у допоміжній поліції. Завдяки місцевим добровольцям вермахт не тримає на Західній Україні своїх частин і відправляє їх на Східний фронт воювати з Червоною

Суспільство

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

Армією. Це була боротьба на боці фашистів, виправдання «правдою боротьби за незалежну державу» не проходить. РГ: — Чи було головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича нагороджено Залізним хрестом? МЛЄЧИН: — Ні, це міф. Його нагородив Ющенко зіркою «Героя України» раніше Бандери на два роки. Шухевич служив у батальйоні «Нахтігаль», який сформував абвер — військова розвідка й контррозвідка Німеччини, — для диверсійної роботи в тилу Червоної Армії. РГ: — Волинська різанина на чиєму сумлінні? МЛЄЧИН: — Один із головних «подвигів» УПА — зачистка Волині й інших районів од поляків. Удиралися в села, оточували будинки й усіх убивали. Не лише чоловіків. За підрахунками польських учених, УПА знищила до ста тисяч чоловік. Коли Польщу звільнили радянські війська, уже поляки стали виганяти з цих районів Волині українців. Тоді прорадянський уряд Польщі з радянським урядом України в Києві підписали угоду про обмін населенням. Але ніхто виїжджати не хотів. Це ж були селяни, для яких немає нічого дорожчого за свою землю. Тоді поляки вчинили також жорстоко: оточували село військами й вивозили українські сім’ї, а активістів ув’язнювали в Освєнцимі, який уже був порожній. УПА опиралася, і це додало їй героїчного ареолу захисників українського народу. Але в цій війні обидві сторони — і поляки, і українці — скоїли жахливий злочин. РГ: — В одній зі своїх книжок ви пишете, які методи застосовував НКВС у боротьбі з повстанцями. Читаєш і кров холоне... МЛЄЧИН: — Методи НКВС на Західній Україні нічим не відрізняються від методів НКВС на всіх інших радянських територіях. Діяли дуже жорстоко. Є постанова Політбюро ЦК Компартії України про засудження чекістів, які спалюють цілі села. Є записка прокурора Київського округу з розповіддю про так звані спецбоївки. Видаючи себе за оунівців, співробітники НКВС приходили в село, хапали тих, кого підозрювали в співробітництві з «лісом» і звинувачували в співчутті до комуністів. Той тут же розкривав себе. Радянська влада зіткнулася з потужним партизанським рухом, боротися з яким було дуже важко. Але методи НКВС не виправдовують методів ОУН. У її структурах була служба безпеки, яка тотально знищувала всіх, хто співробітничав з радянською владою, у тому числі вчителів, лікарів, завідувачок клубами, які точно не були чекістами. РГ: — Чому фашисти все ж відпустили Бандеру з концтабору? МЛЄЧИН: — Німеччина до 1944 року вже втратила Україну, але українські націоналісти все ще були потрібні, щоб затримати Червону Армію. Німці відпускають Бандеру й налагоджують з ним співпрацю. Вона задокументована. І в цьому теж злочин Бандери: воюючи з Червоною Армією, він затримував остаточний розгром Третього рейху. Це вилилося й нам, і союзникам в додаткові життя й продовжило Другу світову війну. Поки німці могли тримати Східний фронт, не без допомоги Бандери й Шухевича, вони продовжували вбивати людей у концтаборах. Ця кров і на українських націоналістах! Я не можу погодитися з популярною в сучасній Україні тезою «в кожного — своя правда». Під час Громадянської війни — так. А в цій війні — ні. Оцінка гітлерівського режиму не міняється й перегляданню не підлягає. Кожен, хто допомагав Гітлеру, є його співучасником. У тих, хто був на боці зла, немає «своєї правди». І ще. Знаєте, скільки охочих було вступити в дивізію СС «Галичина» добровольцями? 80 тисяч молодих українців. Дивізія формувалася 1944 року. До цього часу всі, хто хотів, уже зрозуміли, що являє собою злочинний гітлерівський режим. Але що дивовижне. Коли почалася «холодна війна», оунівці стали отримувати допомогу й підтримку спочатку від британської, а потім від американської розвідки за інформацію з території СРСР. Більше того, зараз розсекречені документи, де видно, що з 1948 року українські міста стали викреслювати з єдиного плану завдання ядерних ударів по радянській території. Олена НОВОСЬОЛОВА, Київ — Москва, «Российская газета» — Федеральний випуск №5142 (63) від 26 березня 2010 р.

КОМЕНТАР «Дня» МОЖЛИВА ЛИШЕ «НАША ПРАВДА»? Читаючи інтерв’ю «Росcийской газеты» (зазначимо, офіційного друкованого органу, що відображає, за умов політичних реалій сьогоднішньої Російської Федерації, погляд не лише конкретних журналістів, але й державної влади) з Леонідом Млєчиним, відомим журналістом «центристського», помірного напрямку, немож-

ливо утриматися від декількох зауважень. Постараємося хоча б коротко позначити їх. Леоніда Млєчина ніяк не назвеш «яструбом» на загальному тлі надлояльних до влади московських політологів і публіцистів — це не Михайло Леонтьєв, не Гліб Павловський чи інші «бійці» такого ж плану. Тим більше, що дивна сама концепція, яку прагне донести до читача Млєчин. А саме: визнаючи криваві злочини НКВС («діяли дуже жорстоко», «видаючи себе за оунівців, працівники НКВС приходили в село, хапали тих, кого підозрювали в співпраці з «лісом», і звинувачували в співчутті комуністам. Тут же вони й розкривали себе», і навіть більше того: «Радянська влада зіткнулася з потужним партизанським рухом, боротися з яким було дуже важко» — ось це останнє визнання воістину багато чого варте!), визнаючи лиходійські справи підручних Берії, маститий публіцист, проте, залишається в полоні явно архаїчних стереотипів радянської доби. Постараємося зазначити деякі з них. Перший. Л. Млєчин стверджує, що «на Західній Україні завжди були й існують до цього дня вкрай радикальні націоналістичні переконання», за рахунок яких, нібито, й «піднявся Бандера». Існують — саме «існують» (але не домінують!) — вони і в Росії, і в демократичних країнах Європи. Екстремісти — це, на жаль, неминуче — є в багатьох, цивілізованих, у тому числі, країнах, але в правових суспільствах до них ставляться саме як до екстремістів, політичних маргіналів. І Західна Україна тут не виняток. Тому викликає рішуче неприйняття і протест така теза Млєчина: «Гасло українського національного руху в тій формі, в якій воно сформувалося на Західній Україні, було: «Етнічно чиста Україна». Де, в яких творах Івана Франка (а це і є дійсний родоначальник визвольного руху на Західній Україні, і не лише на Західній), лідерів Українського Січового Стрілецтва, ОУН, в яких документах УПА пан Млєчин знайшов це гасло? Навпаки, будь-який неупереджений дослідник визнає, що в лавах УПА пліч-о-пліч із українцями билися люди й багатьох інших національностей — у тому числі й росіяни, й білоруси, і євреї, і грузини. Билися під гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», а не під гаслом «Етнічно чиста Україна». І, до речі, толерантність до громадян будь-яких націй була й залишається притаманною львів’янам. Далі. Принаймні бездоказовою виглядає теза Л. Млєчина: «Німці вступили в контакти з керівниками оунівців: і з крилом Андрія Мельника, і з крилом Степана Бандери. І ті й інші на цю співпрацю охоче пішли». І жодного документально підтвердженого свідчення! Зате фактом є загибель від куль, від тортур нацистів Олени Теліги, її чоловіка Михайла, чудового поета Олега Ольжича, десятків тисяч інших борців, як фактом є і те, що партизанський рух на Західній Україні, існування якого визнає й Леонід Млєчин, неабиякою мірою був продовженням — і породженням — попереднього збройного опору нацистам на цих землях. Це й було боротьбою на два фронти. Ніяк не можна визнати обгрунтованим твердження Л. Млєчина про те, що «нечисленна німецька окупаційна адміністрація просто не змогла б функціонувати без допомоги добровольців-українців. Це була боротьба на боці фашистів, «виправдання «правдою боротьби за незалежну державу» не проходить». Хто були ці «українці-добровольці»? Якщо стверджується, що їх роль була настільки значною — чому говориться про це настільки нашвидку й коротко, без уточнень історичних матеріалів, часу й місця подій? Щоправда, Леонід Млєчин (дуже цікаво) називає міфом розповіді про те, що головнокомандувач УПА Роман Шухевич був нагороджений (мало не особисто фюрером) Залізним хрестом. А скільки електронних і друкованих ЗМІ з готовністю тиражувало цю брехню. Потрібно зазначити, що раніше Леонід Млєчин здобував собі ім’я гучними публікаціями, підготовленими на основі архівів московських спецслужб (ясно, що до цих архівів допускають лише певних дослідників у певних ситуаціях). Але річ навіть не в цьому. Прекрасно розуміючи всю делікатність і складність трагедії, яка ним розбирається (Млєчин відверто зізнається: «У Львові я бачив пам’ятну дошку «Жертвам чотирьох окупацій: австрійської, польської, німецької та радянської. Нам (громадянам Росії. — І. С.) це читати дивно». Ось воно що! А чому «дивно» — пан Млєчин не задумався?) — наш журналіст, проте, і в знятому ним документальному фільмі про Бандеру, і в інтерв’ю «Российской газете» не зміг або не захотів подолати чорнобілий підхід, власне, радянський, з чітким поділом на «янголів» і «дияволів». І це при тому, що Млєчин, як професіонал високого класу, розуміє, що «довкола Бандери, ОУН і УПА виникло безліч міфів і легенд, які не відповідають дійсності». Розуміє — але повністю вивільнитися з-під влади цих міфів він не зміг. Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

ПРИКМЕТИ ЧАСУ

Напівправда, брехня чи провокація? 8 квітня в Українському домі відкрилася виставка під назвою «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» Приводом до неї обрано трагічні події на Волині 1943—1944 років, внаслідок яких з обох сторін загинули тисячі невинних людей включно з дітьми, жінками, людьми похилого віку. Це є дійсно драматичний та сумний епізод польсько-українських відносин, що довго залишатиметься невигойною раною на тілі обох народів. Саме тому з’ясування причин виникнення цих подій та їх жахливих наслідків є винятково важливим сьогодні . Українсько-польські відносини впродовж своєї довгої історії переживали різні часи — кращі та гірші, переходили від спроб співробітництва до жорсткої конфронтації, і навпаки. Дуже слушною, гадаємо, є думка відомого польського громадського діяча Яцека Куроня, висловлена в річницю Волинської трагедії про неможливість вихоплювання будь-якої історичної події з її історичного контексту, оскільки таким чином спотворюється і фальшується уся картина польсько-українських взаємин! Тому, коротко кинувши погляд на попередній період взаємин двох народів, спробуємо окреслити декілька головних причин трагедії, що сталася. Звісно, такою може бути названа проблема східних кордонів Польщі, а отже, доля Східної Галичини та Волині. Кожний народ, зі свого боку, вважав, що має повне право на ці території-поляки наполягали на відновленні довоєнних кордонів Польщі, українці ж наголошували на обставинах, що привели до анексії цих земель, а також на праві кожного народу на самовизначення, соборність та державну незалежність. Розуміючи усю важливість порозуміння між собою, сторони все-ж таки не знайшли вагомих аргументів для порозуміння, що врешті-решт призвело до жахливої братовбивчої війни. Не останньою причиною, що спровокувала конфлікт, була політика «розділяй і володарюй», втілювана Сталіним та Гітлером щодо українського та польського національно-визвольних рухів та України й Польщі в цілому. На сьогодні документально доведеним є те, що частина конфліктів була спровокована німцями та радянськими партизанами. Ще одним важливим фактором, що сприяв загостренню протистояння, були негативні стереотипи щодо українців і поляків, що міцно утвердились у масовій свідомості обох народів. Можна зробити висновок, що українці та поляки стали заручниками міжнаціональних відносин, що формувалися протягом багатьох століть, і були успадковані поколіннями XX століття. Болючим питанням на сьогодні залишається і те, хто почав конфлікт. На авторитетну думку українського історика Ярослава Грицака, вияснити це майже неможливо, оскільки жодна з апередодні Дня Перемоги обстановка навколо присудження Степану Бандері звання Героя України загострюється. Суперечки тривають, а кінцевий результат, об’єднуючий суспільство, не проглядається. У суспільстві немає очевидної світоглядної переваги. Вольові рішення не приведуть до порозуміння в суспільстві. Проте сам факт того, що звання Героя Степану Бандері вже присвоєно, вимагає такої ж конкретної дії від нинішньої влади. Проте дуже бажано, щоб переконливі аргументи почуло практично все суспільство. Організації дискусії потребує обстановка в державі. Що ми знаходимо та втрачаємо при публічному обговоренні цього питання? Перш за все, втрачаємо залежність від одностороннього вивчення історії в радянські часи. А знаходимо значно більше: отримуємо розуміння вимушених обставин для воюючих сторін; розширюємо і поглиблюємо своє бачення історичних процесів; в суспільстві проходить переосмислення — бачення історії з точки зору України; у пропагандистів, діячів культури розправляються ідеологічні горизонти; з’являється розкутість у суспільстві...

Народні поетичні свідчення про злочини польської, німецької та радянської влади на Галичині.

ТАКА НАША ДОЛЯ Люся Боднар 1946 рік

1 Панували на Вкраїні Польські пани кляті. За наймитів всіх нас мали, Та й були багаті. 2 Не довелося вікувати Ляхам на Вкраїні; Прийшли брати визволителі З братньої Росії. 3 Всі раділи, бо казали: Вільна Україна. Та й заграли цимбалоньки, Зацвіла калина. 4 Та й недовго довелося Радіти, співати, Бо прийшов брат в твою хату Та й став ѓаздувати. 5 Гей же, брате, схаменися, Ти ж у моїй хаті, Хочеш сам тут газдувати, Щоб стати багатим? 6 А хто ж я тоді у себе, У рідній сторонці?

Післямова до виставки «Волинська різня» версій не може бути підтверджена документально. Те ж саме стосується і кількості жертв з обох сторін, розбіжності у числі жертв, які озвучуються поляками та українцями, надто великі. Вина за конфлікт лежить як на українцях, так і на поляках. Волинська трагедія стала черговим відлунням ворожнечі, ненависті стосовно один одного, що були зумовлені історично. Важливу роль відіграли і конкретні обставини, що склалися на Волині під впливом різних силу Другій Світовій війні. Ми попросили дати коментар стосовно виставки і трагічних подій на Волині 1943—1944 років відомого вченого, керівника робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького. — Питання українсько-польського конфлікту на Волині 1943—1944 років не є новим, воно досліджувалось і обговорювалось у колі інших питань на багатьох конференціях, симпозіумах із польськими колегами-істориками, зокрема, було організовано кілька спільних заходів з відомим польським істориком Владиславом Філяром. Переходячи до розповіді про трагедію на Волині, варто наголосити на декількох моментах, пов’язаних з нею. Перш за все, потрібно зазначити, що волинські події 1943 року, були організованими та цілеспрямованими, тут не можна говорити про спонтанність або випадковість. Антипольська акція відбувалась у вигляді збройних сутичок між польськими і українськими загонами самооборони, в т.ч. й тими, що відносилися до одиниць УПА. Проте, страждало і мирне польське населення, яке, на жаль, значно більшою мірою постраждало від цих акцій. Потрібно враховувати той факт, що поляків на Волині було приблизно 10—15%, українців було набагато більше. Якщо взяти Холмщину, там населення було приблизно 50% на 50%, — Грубешівський повіт, наприклад, там вирізалися саме українські села. Ненависть була колосальна, вона підсилювалась німцями і радянськими партизанами, що мали відповідні інструкції, і у всякому разі робили все собі на користь, щоб виснажити протиборствуючі сторони. Багато було місцевої ініціативи, але брав у цьому участь і тодішній командарм УПА Д.Клячківський, — нема конкретних письмових слідів, але такий логічний висновок треба зробити. Він досить швидко був усунений зі своєї посади, його замінив Роман Шухевич. Під час конфлікту йшло взаємне мордування поляками українців, українцями поляків, але на Волині в більших масштабах вбивства були саме поляків. Можна навести характерний приклад ставлення місцевого населення до означуваних подій. Існувала невелика, маловпливова організація — «Комітет українських селян», що у сво-

їй відозві звертали увагу на те, що почали справу політики, а відчувати на собі усі наслідки доведеться саме місцевому населенню — простим українським селянам. — Щодо самої виставки, яка відкрилась в Українському домі — то для того, щоб зробити якийсь висновок, експозицію треба уважно подивитися. Я позбавлений цієї можливості, не можу дати остаточної відповіді. Цілком ясно, що ця тема вже не є білою плямою, якою вона була колись . Ми працювали з 1998 по 2005 рік у складі робочої групи при Урядовій комісії з проблеми ОУН-УПА. Було опубліковано багато праць, зокрема, одна з книг має безпосереднє відношення до теми. Це книга професора Ігоря Ільюшина «Волинська трагедія 1943—1944 років», видана на поліграфічній дільниці Інституту історії України НАНУ у 2003році, має 314сторінок. Великий обсяг дозволив автору підійти до проблеми досить широко, з урахуванням усіх діючих сторін (а їх було багато) — Армія Крайова, УПА, радянські партизани, німецька адміністрація. Було багато різних організацій, що дивились на те, що відбувається. Я не можу приховати розчарування тим, що ось ми написали книгу про УПА і ОУН, а вона виявилась нікому не потрібною, навіть попри те, що ми виконували доручення уряду і Урядової комісії, а робота ця фінансувалась Верховною Радою. Вона закінчена, «Наукова думка» видала книгу тиражем 500 екземплярів, навколо неї не ведеться жодних дискусій, нікому не цікаво, що там відбувалось насправді, хто чим керувався, чому виникли обставини, коли люди гинули десятками тисяч. Протягом останніх 5 років я усіляко намагався посприяти введенню книги в широкий обіг, але ніхто в цьому не зацікавлений. До речі, вона є на порталі Інституту, там кожний бажаючий може з нею ознайомитись. Зараз помінявся уряд, він теж не зацікавлений, як і попередні уряди президента Ющенка в тому, щоб вислухати власне самих істориків. Замість цього, вони звертаються до поляків за матеріалом, який компрометує ОУН-УПА. Добре відомо, що в Польщі є багато політичних течій, є й абсолютно шовіністичні, наприклад ті, які сприяли підготовці цієї виставки. Ми ніколи не намагались довести, що УПА — білі й пухнасті люди. Було всяке, це армія через яку пройшло 400 тисяч за увесь час її існування. Люди бувають різні, так само як і в усіх арміях. Я гадаю, що один з цих людей, командарм Дмитро Клячківський, несе відповідальність за те що трапилось на Волині. Про це не згадує ніхто з націонал-патріотів, які пишуть пафосні статті до газет. На мою думку, трагедія поляків і українців є якимось футбольним м’я-

Потрібна дискусія Але це вже владі вибирати. Без дискусії рішення буде підкилимним. Звичайно, в суспільстві багато економічних проблем. Але нехай кожний громадянин робить свою справу. Історики, вчені, працівники архівів можуть займатись цим делікатним питанням. Формування політичної нації — процес відповідальний і керований. А щодо виборчих технологій: та невже через кілька років у партій не буде більш вагомих аргументів, ніж залякування нашестям «бандерівців» чи «донецьких»? Зі зрілим суспільством, як і зі зрілими дітьми, важко мати справу, якщо не йти в ногу з вимогами часу. Дуже потрібна добра воля української влади. Аргументів у статтях про роль УПА наведено достатньо. Але то все поважні думки окремих громадян, які потрібно довести до суспільства: настирливо й переконливо, як нагальну державну потребу, щоб об’єднати Україну. Тому що бандерівці могли грішити, але ворогами України не були.

Чи я наймит, чи я дурень, Як по твоїй думці? 7 Та й заплакали бандури, Затихли цимбали, І зів’яла калинонька, Що так процвітала. 8 І заплакала Вкраїна, Бо не має долі. Плачуть сини її рідні У братній неволі. 9 Бо за правду, щастя й волю Всіх позабирали, Та й по тюрмах, у неволі щоб дістати Кайдани кували. 10 І в Чорткові, в сорок першім, У тюрмі великій, Тисячами кров пролили Українські діти. 11 Рано-вранці, до схід сонця Усе було чути, Як ридали, як благали, В кайданах окуті. 12 А щоб люди не почули, Включили сирени, Проривались голосочки: «Прощай, рідна нене» 13 Довго в тюрмі кров кипіла Брати умирали. Умираючи співали І Бога благали.

При публічному обговоренні зразу ж виникає ряд приємних для суспільства моментів: виявляється мудрість, справедливість, мужність, стриманість, проявляється повага до своєї держави, пошана до всіх, хто вніс найменший внесок в розбудову України. Приємно, якщо такі моральні чесноти потрібні всім елітам нації та всьому суспільству. Нещодавно народний депутат В. Колесниченко організував в Українському домі виставку фотографій і документів «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН і УПА». Висловлюємо співчуття жертвам різанини. Але навіть при бажанні та матеріальних можливостях організувати виставку на тему: «Жертви серед західноукраїнців при Польщі, Німеччині, СРСР у 20—50-ті роки» не зможемо. Перш за все тому, що будь-яка влада свідчення про свої злочини акуратно приховує. А жертв дуже багато було.

14 Повмирали брати рідні, Сирени затихли, Повтікали вороженьки, А другі нависли. 15 Прийшли люди пізнавати Сестра брата, сина мати, Та й пізнала мати сина, Заридала: «Моя дитина!» 16 Тому руки відрубали, Того зовсім не пізнати, А там дівчина у косах, Як на хрест була розп’ята. 17 Відтяли дівочі груди Викололи очі, А на голову поклали Колючий віночок. 18 А там дівчина в підвалі Свого милого пізнала, Довго його виглядала, Цілий вік чекала. 19 Його біле тіло рвали, На шматки рубали. А на грудях, на серденьку Тризуб вирізали. 20 А я батька скрізь шукала, Не могла пізнати, Тільки фартух з передачі, Що носила мати. 21 Позбирали ці всі трупи; Похорон зробили. Поховали у Чорткові У братській могилі.

чем, яким політики обох сторін грають один з одним. І якщо офіційні посадові особи українського уряду звертаються за компроматом на тих людей, які добре чи погано, але перебувають в кордонах сучасної України, і є частиною української історії, то це просто не солідно. Тим більше, що у нас є історики, які ці проблеми вивчали, які можуть сказати, об’єктивно чи ні, дати факти, які можна перевірити, з якими можна дискутувати, але факти. Підсумовуючи усе, що відбувається в цьому напрямі, мушу заявити, що гірко розчарований результатами тої зустрічі — Кучми-Кваснєвського, коли було підписано Меморандум про взаємне порозуміння і було визнано, що між двома державами існують важкі питання і вони повинні вирішуватись істориками, а не політиками. І їм треба надати всі можливості вивчити ці питання, а політикам налагоджувати мости між сучасними державами. — Чи не вважаєте ви це черговою спробою російських організацій в Україні, у взаємодії з польськими шовіністами, посварити Польщу і Україну? — Не вважаю ворогом сучасну Росію. Вона багатолика, це частина нас самих внаслідок перебування в імперії. І в Україні є різні політичні течії, не дивно що є такі, що шукають спільників, у тому числі в Польщі Кілька днів тому я брав участь у передачі «Точка зору» на УТ-1. Там було дві студії — в одній чубилися нардепи, в іншій був я та очільник однієї з російських організацій України, на прізвище Шуров. Мені як історику дали слово тільки на 5 хв. у кінці. Коли почав говорити Шуров, то аж вуха в’янули — він доводив, що бандерівці — негідники, посилаючись на Отто Скорцені! (штандартенфюрер СС, учасник спецоперацій). Мабуть, ми ще не дозріли до того, щоб наші інтереси не були розірваними, щоб ми не працювали на інші країни, не можна забувати і про п’яту колону всередині країни. Нам потрібна держава, яка турбується про націю(не етнічну!) Обов’язково має бути і дружба з Росією . Потрібно тримати себе в курсі справ щодо історичного минулого, але пам’ятати, що це минуле, можуть бути різні історії, дискусії стосовно цього, але минуле ми не змінимо, воно таке, яке є. — Дякую за розмову *** Роблячи висновки з жахливої трагедії на Волині, мусимо визнати провини одне одного, знайти сили для вибачення і не допустити, щоб це коли-небудь повторилось. По-справжньому толерантною, виваженою та справедливою для обох сторін є думка, висловлена в розмові на радіо «Свобода» аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні пані Олею Гнатюк: «Ми повинні розуміти, що є польський біль, але ми повинні також розуміти і український біль». Але, щоб бути об’єктивним, слід пояснити суспільству причини протистоянь у ті роки, розповісти про відношення до західноукраїнців у Польщі, Німеччині, СРСР у той час. Знаємо, що українці як хлібороби по своїй глибокій природі ніколи кровожадними не були. Чому ж тоді в ті роки хлібороби на Західній Україні масово взяли в руки зброю? Скільки виникає очевидних запитань! Чому ж тоді шановні мужі знову вибирають радянський, а не державний український підхід для висвітлення історичних подій? Що ж робити? Як знайти з шановним народним депутатом об’єднуюче бачення ситуації з позиції сучасної України без допомоги співробітників міліції? Гадаю, що тільки через публічне обговорення при свідках, як сказано в Біблії. Упевнений, що більшість об’єднає несприйняття будь-якого насильства проти мирних жителів, любов до нашої держави, пошуки істини не тільки в радянських підручниках. А також бажання дискусії заради ПРИМИРЕННЯ в нашому спільному домі, без оглядки на реакцію сусідів.

Богдан МАРКЕВИЧ, онук червоноармійця і бандерівця

22 Викопали могилоньку Глибоку — глибоку, Поставили хрест дубовий Високий — високий. 23 Хто проходить, вклоняється, Пада на коліна. Ой не має щастя й долі Наша Україна. 24 А тут німець потішає: Волю обіцяє, Й повірили знедолені, А волі не має. 25 А в Чорткові, на майдані, Поряд із жидами Постріляли українців Й вкинули до ями. 26 Побачивши цюю зраду Почали втікати, Хто в ліси, хто за кордони Доленьки шукати. 27 А тим часом вороженьки Топчуть нашу неньку. Рвуть, як можуть, Родючу земельку. 28 Не набувся на Вкраїні Брехун — німець клятий, Прийшли знову росіяни Братів визволяти. 29 І почали визволяти, По селах ходити,

Та й зараз же поїздами В Сибір вивозити. 30 Як на фронті бій скінчився, То в селах почався. Нема правди між братами, Терпець їм урвався. 31 Ой почала литись крівця: Пішов брат на брата. І зазнала лиха — горя Майже кожна хата. 32 Схаменіться, рідні брати. Годі воювати, Спам’ятайтесь, що ви рідні, У вас одна мати. 33 Ваша ненька — Україна Русь — старенька мати. То ж майбутнє покоління Буде вас карати. 34 Діти, внуки й правнуки, Будуть проклинати, Що не вміли на Вкраїні Єдности тримати. 35 То ж єднайтесь, українці. Не довіку яничарство. Правда все перемагає! Тяжко йти вперед по правді. За те Бог благословляє!

Українська друкарня «Сковорода» Михайла Бахура, м. Буенос-Айрес, Аргентина, 1994 р.

Пошта «Дня»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ПОЗИЦІЯ ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

ЩО ХОРОШОГО? ЩО ПОГАНОГО?

Між весною та літом, між перемогою й пам’яттю... Чудовий час — кінець квітня, початок травня! Ще весна не закінчилася, все в цвіту, ще загрожують приморозки, але опівдні, коли сонце високо, здається, що літо вже почалося... Людина поспішає жити, тому, здається, і природа поспішає. Ще суто умоглядно події прискорює щорічна підготовка до літа — 1 Травня, потім 9 Травня, День Перемоги, якій нині виповнюється 65 років! Адже 1 травня в Ялті вже відкривається курортний сезон, отже, літо вступає у свої права, нехай не за календарем, а за настроєм людей — геть плащі, нехай живе купальник!.. Олександр ВОЛКОВ, голова Кримської республіканської організації «Велике братерство без кордонів»: — Новий голова Верховної Ради Криму Володимир Константинов уже встиг проявити себе як автор нестандартних ініціатив. По-перше, він посилив пропаганду здорового способу життя і навіть чиновників змусив брати участь у змаганнях. По-друге, організував переведення будівлі кримського парламенту на енергозберігаючі лампочки, таким чином парламентарям удалося вже заощадити 48 тис. кіловат електроенергії. Він наголошує, що подібні заходи для енергозбереження потрібно впроваджувати і в інших установах автономії — школах, дитячих садках і медустановах. По-третє, на честь 65-річча Дня Перемоги Володимир Константинов ініціює реконструкцію бою 6-го партизанського загону з колоною німецьких військ, що відступає з Сімферополя до Севастополя, який відбувся 13 квітня 1944 року, і навіть особисто обіцяє надати меценатську допомогу в розмірі 15 тис. гривень. Повторний «бій» між кримськими партизанами й німцями відбудеться 25 квітня в районі села Українка Сімферопольського району. Всього для організації і проведення реконструкції знадобиться 37 тис. грн., з яких лише близько 10 тис. грн. піде на закупівлю набоїв. Пошиття німецької форми для учасників реконструкції військових подій обійдеться в 1 тис. доларів, пошиття форми червоноармійця — близько 1 тис. грн. Вартість створення муляжного кулемета Дегтярьова для реконструкції воєнних подій становить 15 тис. грн., пістолета-кулемета Шпагіна (ПКШ) — 6,5 тис. грн., пістолета-кулемета Судаєва — 6,5 тис. грн., рушниці Мосіна — 6 тис. грн., пістолета ТТ — 6 тис. грн. Організатори очікують, що «бій» партизан з німцями в Сімферопольському районі збере близько 10 тис. глядачів. 25 квітня з Сімферополя до місця реконструкції «бою» ходитимуть три маршрутні автобуси, на яких буде символічний напис — «На Берлін». Юхим ФІКС, голова Постійної комісії ВР АРК з культури, у справах молоді та спорту: — Верховна Рада Криму звернулася до редакції телепередачі «Жди меня!» для пошуку родичів загиблого радянського сержанта Олексія Мироновича Ребристого, який загинув на території автономії в роки Великої Вітчизняної війни. З 2007 року діє ухвалена Верховною Радою АРК програма «Знайти солдата» з пошуку й перепоховання останків воїнів, загиблих на території півострова, облаштування й створення меморіалів. У липні 2009 року біля села Бондаренкова Ленінського району було знайдено останки 34-х невідомих радянських воїнів, полеглих у боях за Крим в роки Великої Вітчизняної війни. У похованнях розвідувачі виявили дві військові нагороди, що збереглися, — орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу». Зокрема, вдалося встановити, що орден належав

Олексію Ребристому. Була проведена велика робота із встановлення місцезнаходження родичів загиблого радянського солдата, проте пошук не увінчався успіхом. Тому було прийнято рішення звернутися до редакції програми «Жди меня!». У нас є вже контакт з редакцією цієї програми. Ми цей шанс використовуватимемо, тому що такого не може бути: є орден, є прізвище, і не можемо знайти родичів. Олег ЛОБОВ, перший заступник міністра культури АРК: — У Сімферопольському художньому музеї відкрилася виставка «Ми пам’ятаємо», приурочена до 65-річча Перемоги у Великій Вітчизняній війні. На виставці представлено картини й фото кримських художників, документи воєнних років, а також ордени. Крім того, працівники музею проспівали для присутніх пісні й прочитали вірші про війну, а учасники сімферопольського театру-студії «Ми» інсценізували уривок з твору Роберта Рождественського «Реквием». У Ялтинській міськраді представники Генерального консульства Росії у Сімферополі — консулрадник Сергій Голишев і консул Руслан Бойчук — вручили міським ветеранам, що брали участь у обороні блокадного Ленінграда, медалі. Зокрема, як сказав Сергій Голишев, медалі «На честь повного визволення Ленінграда від фашистської блокади» 45-ти ялтинським ветеранам передала мер Санкт-Пе тербурга Валентина Матвієнко. Крім того, Сергій Голишев від імені Генконсульства привітав ветеранів зі святом, що наближається, — Днем перемоги, і подякував їм за подвиг у роки війни. 30 квітня в Алушті на Центральній набережній міста відбудеться відкриття Пам’ятного знаку на честь героїчної партизанки Марії Горбачової, страченої гітлерівськими окупантами в грудні 1941 року. Марія Горбачова — алуштинська партизанка, лікар. У дні війни пішла до партизанського загону, де надавала допомогу пораненим. За доносом зрадника її схопили гітлерівці, після двох днів тортур стратили. Але Алушта завжди пам’ятала свою героїню, а зараз її пам’ять буде увічнено для майбутніх поколінь. Емма БЕРЬОЗКІНА, директор музею села Костянтинівка Сімферопольського району: — Сучасне телебачення переповнене сценами сексу й насильства, що негативно позначається на морально-етичному вихованні молоді. Мені вже 75 років, я телевізор все-таки вмикаю, але як увімкну — секс, інший канал увімкнула — мордобій. Адже саме від ЗМІ залежить, які цінності домінують у суспільстві: грошові чи людські. У суспільстві мають створюватися вищі цінності, добрі стосунки між людьми, а що ж роблять ці телевізійники, невже їх нічому ніде не вчили... Підготував Микола СЕМЕНА Сімферополь

Майже за Гоголем С таття доцента І. Лосєва «Навіть не маніпуляція» («День», №58—59), як і всі інші статті, що іх публікує газета «День», викликають в мене і моєї дружини емоційний стан задоволення, бо автор так глибоко аналізує події, які він спостерігає. Його висновки спонукають до роздумів про долю України і українців. Як нам хочеться, щоб наші керманичі-правителі, великі і малі, хоч би коли-небудь читали статті цього автора і чогось вчилися. Тепер відносно «Ініціативи» і «Проекту» російського думця Євгенія Федорова. Я повністю погоджуюся з автором статті, що це провокація і образа для українців. Це

Про те, як Росія хоче ощасливити Україну

приниження гідності людей, які завжди мріяли про незалежну Україну, вільну самостійну державу зі своєю правдою. Провокаційними вважаю також маніпуляції С. Шустера щодо бажання 47% українців за «єдину державу». Взагалі значна частина росіян хворіє на певну хворобу, яка виражається в їхніх намірах когось «освобождать» і «присоединять» до Росії, хоч про це ніхто їх не просить і всіляко відбиваються від цього щастя. Маю на увазі народи і держави так званого близького зарубіжжя. Не заперечую, що якась частина громадян України бажають

такого «присоединения» через свою ненависть до незалежності України. Але для чого їм, цим громадянам, своєю ненавистю псувати своє здоров’я і вкорочувати своє життя? Цьому можна запобігти просто: виїхати до Росії і бути там щасливими. Щодо проектів Євгенія Федорова, то вони нагадують мені «прожекти» відомого літературного персонажа Манілова. «Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или через пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам

ТОЧКА ЗОРУ

лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его делались чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение: впрочем, все эти прожекты так и оканчивались только одними словами». Тепер відносно ще одного «благодетеля» — якогось там Кирила Дмитрієва. Невже ж в Росії та на її великих просторах немає кого ощасливити прибутками від чотирьохсот до чотирьох тисяч доларів на сім’ю? Чи, може, вже всі росіяни ощасливлені, і черга дійшла до нас, українців? Уже понад 150 років Росія намагається ощасливити народи Кавказу, а вони, народи, цього не ймуть. Невже К. Дмитрієв живе на іншій планеті? Ісидор СОЯ, м. Коломия

ДУМКА

Iз приводу створеної 2010 року коаліції Храм для народу е судитиму про те, чи дослухався Конституційний Суд до молитви Президента, але він визначив, що «окремі народні депутати, зокрема ті, котрі не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали утворення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, мають право брати участь у формуванні коаліції». Отже, згадане рішення КС має, на мій погляд, два ключові моменти. Перший — у формуванні створеної у березні 2010 року коаліції могли взяти участь «окремі народні депутати, зокрема ті, котрі не перебувають у складі депутатських фракцій...». Як відомо, чисельність народних депутатів від ПР — 172, від КПУ — 27, від блоку Литвина — 20 і позафракційні — 4 не дає бажаної конституційної більшості у 226 депутатів. Їхні лави поповнили шість депутатів від БЮТ і шість від НУ-НС, які не потрапили до числа позафракційних. Як відомо, ні фракція БЮТ, ні фракція НУ-НС не виключали зі своїх лав згаданих 12 депутатів. Більше того, фракція БЮТ і народний депутат Рибаков, який проходив за списком під №78, судилися, й суд визнав його повноважним депутатом. Згадані депутати не могли подати заяву про свій вихід із фракції, бо це призвело б до припинення їхніх повноважень народного депутата через ЦВК. Тоді постає таке запитання до голови Верховної Ради: яким чином у формуванні коаліції взяли участь окремі народні депутати, які входять до складу депутатських фракцій БЮТ і НУ-НС? Адже такий стан речей не стикується із прийнятим рішенням від 6 квітня 2010 року. І до чого призведе це рішення?

Другий ключовий момент полягає в дефініції з рішення КС: «депутатських фракцій у Верховній Раді, що ініціювали створення коаліції». Якщо якимсь чином підвести обгрунтування до 12 народних депутатів, які увійшли до коаліції від фракцій БЮТ і НУ-НС, то в разі їхнього виходу з коаліції інші народні депутати не можуть їх замінити як такі, що не «ініціювали утворення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді». Простіше було б, якби ухвалене рішення Конституційного Суду звучало приблизно так: «Окремі народні депутати, зокрема й ті, котріне перебувають у складі депутатських фракцій, мають право брати участь у формуванні коаліції». На другий момент я звертаю увагу ще й з іншої причини. У ЗМІ посилено мусувалася думка, що в разі визнання КС цієї коаліції законною, не страшним буде вихід із неї фракції КПУ, яка бунтувала через малу кількість посад, що їй дісталися. При виході з коаліції фракції КПУ та ПР передбачали, що брак багнетів можна буде поповнити за рахунок інших народних депутатів від фракцій БЮТ і НУ-НС — як таких, що не «ініціювали утворення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді». Але КС у своєму рішенні «освятив» на коаліцію лише тих народних депутатів із фракцій БЮТ і НУ-НС, які «ініціювали утворення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді». Але вердикт суду є вердикт. Рішення Конституційного Суду набрало чинності, є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Микола ХАРЕВСЬКИЙ, Київ

Респектабельна обіцянка Президента суспільству — почути голос кожного — здобула такий живий відгук у країні, що дехто не встояв від спокуси реалізувати негайно свій шанс. Наприклад, у газеті «День» від 30 березня виступив зі зверненням до Януковича штатний куратор БЮТ, велеречивий глашатай опозиції Леонід Кравчук. Можна по-різному поставитися до його інсценування з відкритим листом, але основний постулат юриспруденції свідчить: «Перш ніж винести вердикт, слід вислухати й протилежну думку». Лариса Івшина сказала: «Газета дійсно має бути місцем, де нація спілкується сама з собою». Краще, на мій погляд, не скажеш. Що ж хоче порадити Президентові маленький українець, як називав свій народ Віктор Ющенко? А те, що, відзначаючи другу перемогу Віктора Януковича 2010 року, українці не повинні забувати й про першу — 2004 року, яку єзуїти під маскою демократів піддали «анафемі». Але після випробувань історія все розставляє на свої місця. І яким важким сьогодні є потиск караючої правиці для квазідемократів. У зв’язку з цим хочеться побажати Віктору Федоровичу розплутати весь клубок економічних, політичних, внутрішніх і зовнішніх проблем, що накопичилися в країні, аби вивести її з кризи. А вам, Юліє Володимирівно, можна по-доброму порадити, не втрачаючи голову від шоку поразки, приєднатися до Президента й разом з ним тягнути плуг відродження України. У Ліни Костенко є такі сакральні слова: «Ти побудуй Храм, а люди прийдуть». Виконання програми Президента — «Україна для людей» і буде цим Храмом для народу. Із повагою, Геннадій МАРІН, історик Біла Церква, Київська обл.

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ЛИСТ ГОЛОВНОМУ РЕДАКТОРОВІ Шановна пані Ларисо! Вибачте, що відбираю у вас дорогоцінний час. Я з приводу припинення друкування в «Дні» телевізійної програми. Частково це рішення є правильним: навіщо друкувати кілька шпальт не цікавої нікому писанини? Та ще й російські канали... А от наші, українські, необхідно. Поясню на власному прикладі. Я людина стара, немічна, гіпертонік. Пенсія невелика. Купляю «День» від дня її виходу в світ, і тому щодня ходжу до кіоску «Преса». Витрачаю 1 грн 30 коп., а на п’ятничний номер — 1 грн. 40 коп. Там і програма. А тепер мені потрібно ще заплатити три гривні за тижневу телепрограму російською мовою, в котрій наші ук раїнські канали годі відшукати на задвірках неохайної, сірої книженції. Це просто неприємно. Передплатити «День» на рік мені не по кишені, а п’ятірку на тиждень віднайду. Гадаю, таких, як я, немало. Прошу, якщо можливо, друкуйте програму наших основних українських телеканалів, скажімо, для людей незаможних. Вони будуть вам дуже вдячні. І я також. Соромлюся своєї бідності, тому і не пишу прізвища та адреси. Щиро ваш, Володимир Федорович, пенсіонер, Київ Доброго дня, шановна пані Ларисо Олексіївно! «Нація, яка бесідує сама з собою, — ось що таке хороша газета» (Артур Міллер). Саме такою є для мене газета «День». В примірнику №62 за 9-10 квітня 2010 р. прочитав статтю Юрія Райхеля під назвою «Всесвітня мережа колайдера». Турбує, лякає в цій статті те, що автор, не будучи професійним ученим-фізиком, так безапеляційно подає для публіки ще до кінця не перевірені факти, а теоретичні припущення групи фізиків викладає як науковий прорив. («Буде зроблено важливий крок до того, чим є ця темна матерія». Більше того. Наприкінці статті, остаточно увірувавши в свою атеїстичну непогрішимість, стопроцентну наукову передбачуваність, пан Райхель стверджує: «Чим глибше наука проникає в таємниці матерії, тим активнішим стає войовниче неуцтво». Майже так говорили партфункціонери Радянського Союзу про противників будівництва Чорнобильської АЕС. Я також був тоді проти будівництва АЕС в Україні. І сьогодні я, лікар, також проти адронного колайдера. 2002 року у листі до віцепрезидента США пана Діка Чейні я просив зупинити подібні експерименти під Нью-Йорком. На закінчення нагадаю для всіх учасників цієї страшної авантюри в Швейцарії слова легендарного Альберта Ейнштейна: «Зупинімо свою гординю, інакше ми загинемо! Повернімось до Бога!». Пані редактор! Прошу вас, оскільки ви організували широке висвітлення Голодомору, також виділити рубрику для теми адронного колайдера. Авторитет газети і тираж видання зросте миттєво! Бережи вас, Боже! З пошаною, Михайло КОРЧИНСЬКИЙ, м. Бар, Поділля Дорога Ларисо Олексіївно! Прийміть мої привітання з нагоди Вашого нагородження волинською незалежною премією в номінації «Гордість Воли ні». Ваше подвижництво в українській журналістиці є безперечним, і ми, читачі, не раз підкреслювали ваше високе покликання як головного редактора газети «День». Переконаний, що для мислячої частини суспільства, Ви є незмінним ініціатором створення Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. Адже недаремно Дмитро Поштарук назвав Вас «згустком інтелекту», відзначивши, що для цього потрібен харак тер. У відповідь Ви зазначили, що саме «волинський» харак тер, якому притаманна твер дість духу, допоміг Вам у житті зберегти родинні та українські традиції. І саме зараз мені пригадується, як в Острозькій академії Вас по-сімейному називали «наша Лариса Волинянка». Не прихо вую, що Ваша газета, яка стала близьким, інтелектуальним другом для моєї сім’ї, допомагає знаходити відповіді на багато запитань повсякденного життя. З глибокою повагою, Борис ФІЛІПЧЕНКО

Пошта «Дня» ВРАЖЕННЯ

✉

Свято писанки в Марселі воєрідне багатонаціональне свято відбулося на півдні Франції у місті Марсе лі. У Пасхальні дні біля церкви Сятого Віктора, що вважається одним із найдревніших храмів на французькій землі й уособлює водночас символ зародження християнства, пройшов фестиваль Великодньої писанки. Ініціатором та організатором свята виступила грецька православна громада на чолі з Костантінасом Касторесом за підтримки мерії міста Марселя. До заходу долучилися представ ники діаспори України, Болгарії, Росії, Вірменії, Сербії, Румунії, які проживають у Провансі — південному регіоні Франції. На жаль, державні інститути, в тому числі й Консульство України в Марселі, цей захід проігнорували. Програма фестивалю передбачала художні виставки, мистецькі конкурси, виступи аматорських колективів народної творчості. Приємним сюрпризом для учасників і гостей свята був благодійний концерт професійного грецького ансамблю «Bouzouki». Проте родзинкою багатопланової програми фестивалю став конкурс розпису нетрадиційної писанки. Як відомо, писанкарство присутнє в культурі багатьох слов’янських народів, але великого поширення воно набуло лише в Україні. Тож і марсельський конкурс був пронизаний, насамперед, українським духом. Можливо, цьому посприяли малюнки-зразки українських писанок, підготовлені художником Віктором Орлі, або ж виставкапродаж привезених з України творів декоративно-ужиткового мистецтва з чималою колекцією писанок, виготовлених українськими майстрами. Своєрідну атмосферу доповнювали мелодійність українських народних пісень у виконанні аматорського вокального тріо та духмяний запах великодніх пасок від українського ресторану в Марселі «Корчма». Може, саме таким і був підсвідомий задум Костантінаса Кастореса, який свого часу десять років прожив в Україні й добре знайомий із її культурою. Хоча конкурс був передбачений насамперед для дітей, позмагатися в писанкарстві могли всі бажаючі. За столами імпровізованої майстерні зібралося чимало

НЕ ОСОБИСТЕ Доброго дня, шанована пані Ларисо! У вашій особі вітаю колектив дуже потрібною для створення в Україні громадянського суспільства газети «День» і всіх її читачів із 65-річчям завершення Другої світової й Великої Вітчизняної війни! Для мене вже багато років 9 травня — День вшанування пам’яті багатьох мільйонів громадян «імперії зла», за висловом Р. Рейгана, занапащених у розпочатій націонал-соціалістами й кому ністами Другій світовій бійні. Ме ні 70 років, але хочеться дожити до судного дня — нового Нюрнберга для комуністичної ідеології. Про це досить. Чесно кажучи, звичайно хочеться побачити на шпальтах «Дня» памфлет, що народився миттєво, «Як товариш Сталін шпигунів викривав»; розумію, що не все, що присилають у газету читачі за своїм рівнем дося гає планки рівня висвітлюваних газетою проблем. *** 21 червня 1941 р. на Берлін спускається тепла ніч. У пошуках свіжих секретів Штірліц зайшов до пив-бару за рогом. Два п’яні німецькі солдати умовляють один одного більше не пити, адже можна проспати завтра — 22 червня о 3 годині напад на Совєти. «Надо предупредить товарища Сталина!» — про себе мовчки подумав Штірліц. Дійшовши одному йому відомими шляхами до кабінету Бормана, він побачив на столі два телефони. На одному був змальований орел із розкину-

обро і зло, одвічне й тлінне, світло й темрява... Ці антиподи постійно борються за місце під сонцем. На жаль, у сучасній Україні суєта і пітьма час то святкують перемогу. Охочих лая ти темряву — хоч греблю гати. Набагато менше тих, хто світить свою свічечку, щоб подолати її. Приємно відзначити, що серед тих патріотич них сил, котрі протистоять безду ховності та псевдокультурі, долають темряву та плекають вічне — всеукраїнська газета «День» і її редактор Лариса Олексіївна Івшина. Це завдяки їй українці нещодавно познайомились із талановитою ви шивальницею з богом забутого села Бритавка, справжньою берегинею української автентичності.

люду: українці і французи, греки і росіяни, болгари і вірмени. Кожен творив свою диво-писанку — символ життя, сонця, весняного відродження, любові та краси. Традиційні слов’янські знакиобереги перепліталися з власне авторськими. Писанки несподівано розквітали дивовижними візерунками, рясніли символами моря і неба, а то й промовляли словами: наприклад, свою писанку конкурсант-грек уквітчав побажаннями миру й любові всім учас никам фестивалю. Тож невипадково символічним виявилося і за-

вершення конкурсу. Поки розгублене жюрі намагалося визначити переможців у заявлених номіна ціях, новонароджені писанкарі за давньою традицією дарували свої витвори присутнім із побажаннями здоров’я, добра і щастя. Бо ж це був Великдень — свято любові й світла, відродження природи і людського духу. Закорінене в сиві віки, у ці дні для учасників фестивалю воно стало ще й святом єд нання, своєрідним виявом їхньої національної культури, звичаїв і традицій. Валентина ГРЕБНЬОВА, Марсель

...Хочу дожити до Нюрнберга для комуністичної ідеології тими крилами, на другому — робітник і селянка з серпом і молотом. «Телефоны прямой правительственной связи! — блискавкою промайнула думка в голові Штірліца. — Но какой из них товарища Сталина?» Знявши наздогад слухавку з телефону з серпом і молотом, він зайняв очікувальну позу. «Товарищ Сталин слушает!» — почув Штірліц такий рідний, турботливий, трохи скрипучий голос найдорожчої з дитинства людини. «Товарищ Сталин!» — майже беззвучно з метою конспірації прокричав Штірліц схвильованим голосом. — «Не нада, дарагой, нам все известна! Нам интересна, кто в моем окружении работает на товарища Гитлера?» — «Это узнать просто, товарищ Сталин!» — «Гавари, дарагой, гавари!» — «А кто первый 22 июня дает распоряжение войскам не отвечать огнем на агрессию — тот и работает на вашего друга Гитлера!» — «Верна, дарагой, подождем до завтра!» — «Спокойной ночи, товарищ Ста лин!» — «Спокойной ночи, товарищ Штирлиц!» Задоволені один одним вони пішли спати. О пів на першу ночі 22 червня 1941 р. у війська надійшла Директива №1 за підписом Наркома оборони С. Тимошенка і начальника генштабу товариша Жукова:

«...завдання наших військ не піддаватися на жодні провока ційні дії ...жодних інших захо дів без особливого розпоряджен ня не вживати*». Ось так, завдяки підказці з Берліна радянського розвідника Штірліца товариш Сталін дізнався, хто за його спиною працює на його гарного друга Гітлера! *** Якщо хтось бажає дізнатися, які помилки керівництва мав на увазі Сталін, виголошуючи 24 травня 1945 р. тост на прийомі на честь командувачів військами Червоної армії — а було сказано: «Наше керівництво вчинило чимало помилок... у 1941—1942 роках!», рекомендую прочитати другу частину трилогії «Тень Победы» — «Беру слова обратно» В. Суворова. У ній автор висловлює свій погляд на причини роз грому кадрової Червоної армії в перші ж дні війни, що супроводжувалися втратами понад 17 000 літаків, 21 000 танків, 32 000 гармат, захоплення в полон понад 3,5 млн. підготовлених до війни солдатів і офіцерів. Бажаю міцного здоров’я, збільшення кількості читачів газети. В. ЯГУКОВ м. Таврійськ, Херсонська обл. *«Беру свои слова обратно», В. Суворов

I промінь слави не міняє суті ...Отже, притча. Стояла в кришталевій вазі розкішна троянда, і всі нею милувались: «Ах, які оксамитові пелюстки, які фантастичні відтінки рожевого! Та вона ж як жива!». Троянда гордо піднімала голівку і сама починала вірити, що вона найкраща, зрештою єдина в світі! Але... пройшло небагато часу, і викинута на смітник троянда стала звичайнісіньким мотлохом. А в потаємному куточку лісового затишку вбирала в себе енергію землі й сонця конвалія. І ось на став день, коли земні й небесні сили в ній досягли найвищої гармо-

нії та вибухнули білими дзвіночками з неповторним ароматом весни. Ніхто, крім птахів і метеликів, не милувався квіткою, проте вона від того не страждала: її переповнювала радість буття. І от пустотливий сонячний зайчик торкнувся потайної конвалії і показав її світові в усій красі та принадності. Що це: доля чи його величність випадок? Та ж нічого випадкового на світі, як відомо, не буває. То сама Доля обдарувала конвалію промінчиком слави, не змінивши її суті. Віра ПОДОЛЬСЬКА, с. Бритавка, Вінницька обл.

❍

РЕЗОНАНС

(Коментар до публікації «Імперія примар» Дмитра ДЕСЯТЕРИКА, «День» №69, 20 квітня 2010 р.) Та війна закінчилася, також тієї країни, яка так звично брязкала зброєю у день Перемоги, вже немає. Та війна була найжахливішою в історії людства. Заради історичної правди необхідно відокремити боротьбу багатьох народів Союзу за своє існування на земній кулі й рівень військового мистец тва країни рад і здатність її політичних і економічних систем вести війну. Досить пригадати лише 41 рік, коли в полон до німців потрапили близько 3,9 млн. червоноармійців (доповідь у Економічній палаті рейху) — практично вся кадрова ЧА припинила своє існування. Втрати ЧА в тій війні — близько 26,4 млн. осіб, втрати мирного населення — 16,9 млн. Це піррова перемога, після якої по-християнськи належить поминати загиблих і вшанувати тих, хто вижив. А так хочеться в росій ській традиції переписати історію, роздути щоки й помахати шашкою після війни. Звідси «казки про країну, якої ніколи не було», — уся ця брехня і героїзація штірліців, смершів, бронепоїздів, диверсантів та Котови, що ожили, які були неодноразово знищені сталінізмом. Володимир ЛИТОВЧЕНКО (Коментар до публікації «Про взаємність» Івана КАПСАМУНА, «День» №70, 21 квітня 2010 р.) Анатолій Сергійович закликає до «стримування проросійськості» нового уряду. Але коли ЮВТ виверталася усіма своїми принадами перед Путіним, хіхікала над своїм президентом — тоді він мовчав. Зараз США і Європа «перезаванта жують» відносини з Росією, а ми ПЕРЕНАВАНТАЖУЄМО різною гидотою відносини з Росією, а потім ледь не навколішки просимо знизити ціни на газ, до того ж нічого натомість не даємо. Адже за той кабальний газовий договір від 19.01.2009 р. ви теж несете відповідальність. Вам «соромно, коли Янукович їде до Росії й говорить щось на догоду росіянам». Тоді на віщо туди їхати — гидоту можна й звідси говорити. Слухав сьогодні звіт Путіна перед Думою — практично без папірця, зі знанням тонкощів будь-якого питання говорить ПРЕМ’ЄР про успіхи й прорахунки країни, вихід країни зі стану рецесії, плани на майбутнє. І ось тут уже мені соромно, що в нас такі прем’єри, що ні говорити не вміють, ні щось робити. І президенти теж. А все це тому, що САМОСТІЙНІСТЬ нам подарував сп’яну ЄЛЬЦИН — ПЕРШИМ ВИЙШОВ ІЗ СРСР, розваливши його. А ми от уже 20 років страждаємо й не знаємо, що ж нам робити. ДАВАЙ НАМ ЄВРОСОЮЗ, НАТО, ГОДУЙТЕ НАС, ОХОРОНЯЙТЕ — ми ж хороші!!! (Коментар до публікації «Три запитання до Дмитра Табачника про ГОЛОВНЕ», «День» №51, 24 березня 2010 р.) Цього Окару я дуже часто бачив на «5 каналі» в Чайки з «П’ятьма копійками». Гнітюче враження. Якщо порівнювати його з Соболє вим, Ляшком, Павловським та іншими спікерами БЮТ, то він — порожнє місце. Але тут намолотив таких крутих мовних зворотів — здалося, що з’явився НОВИЙ ТРОЦЬКИЙ. Ну, геній, ну, ГЛИБА наукова. Виявляється — ПШИК, пуста людина. Ось такі «окарики» й не люблять Табачника — розумного вченого, академіка, вони на тлі його виглядають ПУСТУШКАМИ. І, нарешті, в мене з’явився сумнів, а не задля підлабузництва, пані ІВ ШИНІЙ присвячене це СЛОВОБЛУДДЯ. Думку Л. Івшиної про Табачника я чув і бачив на «Я так думаю» з Г. БЕЗУЛИК — здивувало, але... демократія. Василь ЄВТУШЕНКО (Коментар до статті Ігоря ЛОСЄВА «Навіть не маніпуляція...», «День», 2— 3 квітня 2010 р.) У фрагменті статті, присвяченій В. А. Ющенку, обійдено дражливий момент — чому Ваша точка зору — точка зору українського патріота — збігається з точкою зору путіномедведєвих. Якби Ви розглянули роль і діяльність В. А. Ющенка під названим ракурсом, зміст цього фрагменту, я так думаю, був би дещо іншим. Невже Ви не бачите, що у Януковича і Тимошенко одна мета — завалити становлення української державності? Різні лише методи, а саме: Янукович, прикриваючись піклуванням про розвиток економіки, каструє національне відрод ження, а Тимошенко, прикриваючись вболіванням за національне відродження, гальмує розвиток економіки. В. ГАЛЕНКО (Коментар до статті «Асфальтом по пралісу?» Наталі ГОРБАНЬ, «День» № 60, 7 квітня 2010 р.) Ну, перш за все, мені так і не вдалося знайти нормальної карти регіону з проектованою дорогою.

❍

✍

Тоді було би набагато краще зрозуміло, чому Буковелю вигідна ця дорога. Карта дороги та ділянок Буко вель 1 та 2 є тут: http:// www. bbc.co.uk /ukrainian/ukraine/2010/ 03/ 100316_karpaty_ns.shtml (без пробілів) Але щось та карта не дуже правдоподібна, адже, глянувши в Гугл Мепс, можна побачити, що село Зелена набагато північніше показаної дороги, і до села Бистриця дорога не доходить. Та й не дуже віриться, що Буковель би починав скандальне будівництво дороги для того, щоб зменшити шлях до ІваноФранківська на якихось 15 км (візуально), особливо враховуючи те, що курорт навіть не може привести до порядку дороги, що є на території комплексу. Зауваження по тексту: «Сьогодні території заповідника захищені природою — це далеко, дістатись сюди непросто, та й туристи про це місце не знають» — повна нісенітниця; будь-який більш-менш досвідчений турист знає про маршрут Хомяк-СинякДобушанка. Сам ходив цим маршрутом у своєму другому поході, доступ до Маршруту чудовий. З карти по лінку вище видно, що дорога проходить по території заповідника лише десь кілометрів із п’ять — невже це на 100% означає будівництво там готелів і заправок?? Про Буковель-2 — як на мене, Карпати освоювати слід. Звісно, що не варто бездумно вирубувати сотні гектарів лісу, але слід і пам’ятати, що в Альпах — самі модні гірськолижні курорти Європи, які приносять державам шалені прибутки, і там також без вирубки лісів не обійшлося. Хочу наголоси ти — я не виступаю «за» будівництво дороги, просто потрібно розглядати питання всебічно. Андрій МАЛЬОВАНИЙ (Коментар до статті «Гуманітарна агресія на межі фантастики» Костянтина МАТВІЄНКА, «День» № 61, 8 квітня 2010 р.) Дуже слушно. Лінюхи ждуть на «гранти», а коли падають низько, ховаються за прославленнями ОУН і УПА. Вони не мають віру в собі, а треба ж знайти Європу не у Playbo ys західного світу, а таки у своєму єстві, де їхні селянські матері вложили високоморальні, етичні людські вартості. Роман МАЦ (Коментар до публікації «Як уникнути стресу?» Оксани МИКОЛЮК, «День» №52, 25 березня 2010 р.) «ЕСТЬ ТОЛЬКО МИГ МЕЖДУ ПРОШЛЫМ И БУДУЩИМ...»

«Гранаты летят, град осколков над нами, Завеса огня пролегла впереди, Но надо вперед, на полметра хотя бы, Иначе они на полметра вперед. Уже третьи сутки, сухарь, сто грамм водки, И снова в атаку, вперед, к высоте. У многих уже отморожены руки, Другие с осколком лежат в животе. Скажи мне, потомок, по совести только, В том давнем для многих несбывшемся дне, Не зря ли мы пули глотали в окопах, На танки и ДОТы бросались в огне? И хочется верить, что нет, не напрасно, Ведь звезды на небе не вечно горят, Когда-то к кому-то проходит несчастье, Когда-то приходится что-то терять!» Петро НОВІКОВ (Коментар до статті «Імператив інтелектуального опору» Оксани ПАХЛЬОВСЬКОЇ, «День» №53, 26 березня 2010 р.) «Університети» Оксани Пахльовської у «Дні» мають надзвичайно величезне наукове і просвіт ницьке значення. Я завжди із задоволенням їх читаю і перечитую. Як добре, що в Україні є така газета, яка може так розлого подати думки видатних наших сучасників-інтелектуалів. Світлом свого розуму вони пробуджують у серцях і душах думаючих людей прагнення збагатити свої знання і глибоко замислитися над всім оточуючим, над уроками нашої історії, над здобутками і втратами, щоб впевненіше йти вперед і намагатися зробити щось корисне в своій сумлінної діяльності для Батьківщини, для її багатостраждального народу. Тільки сильна знаннями людина, котра змушує свою душу постійно трудитися, може почувати себе вільною і впевненою. Часи лихоліття понівечили душу українців, які завжди тягнулися до знань, успадкувавши великі надбання європейської культури. І треба вміти вистояти перед натис ком сірої буденності, щоб не згаснути духовно. До цього усією потужною напругою свого високого інтелекту закликає автор. Лише за таких умов можна уникнути будь-якого гніту і поневолення. Георгій ШИБАНОВ

Суспільство

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ: Я передав область не тільки стабільною, а й перспективною ому вдалося побити всі вінницькі рекорди перебування на посаді голови облдержадміністрації за часів незалежності України. Його попередники — Дмитро Дворкіс, Юрій Іванов, Віктор Коцемир, Григорій Калетнік — усі разом — не перевершили п’ятирічний термін. Його називали і «абсолютним чемпіоном», і «останнім із могікан»: Олександр Домбровський чи не єдиний, який пропрацював губернатором усю ющенківську каденцію і навіть трохи більше. Оце «трохи більше» його недоброзичливці тлумачили по-своєму: нібито домовляється Домбровський із новою владою, щоб залишитися у кріслі. Прихильники ж не приховували надію: може, пронесе і в області обійдеться без змін... Розчаровані одні й інші. Президент призначив нового голову ОДА. Але навіть скептики та опоненти змушені були повірити словам Домбровського, сказаним одразу після президентських виборів: «Я спокійно піду з посади і передам справи новому губернатору, але раніше пострілу я не впаду і не кину область». 7 квітня Вінницькій облдержадміністрації представили нового голову — Володимира Демішкана. Олександру Домбровському вручили протокольний букет троянд. А те, що було потім, не передбачено жодним протоколом: обласна еліта сім хвилин аплодувала стоячи уже екс-губернатору... Так не проводжали нікого... Саме Домбровському вдалося припинити внутрішню політичну колотнечу на Вінниччині та створити атмосферу порозуміння. «У 2005 році мій перехід із виборної посади мера Вінниці на посаду голови ОДА був для мене складним кроком, але одночасно був шансом для об’єднання зусиль міста і області в одному напрямку динамічного розвитку нашого регіону», — згадує Олександр Домбровський. Уже потім у Києві визнали, що на Вінниччині відбулася «безпрецедентна консолідація влади й самоврядування», і створено таку управлінську команду, на яку не соромно рівнятися й на державному рівні. «Мінімум політики, максимум економіки» — цим принци-

пом керувався губернатор Домбровський, об’єднуючи навколо себе топових професіоналів, незважаючи на їхні партійно-політичні кольори. І результат не забарився: Вінниччина із 23-го місця піднялася в лідери країни і за економічним, і за соціальним рівнем. Екс-губернатор пояснює це просто: «Наша область — це спільний проект усіх вінничан, незалежно від віку, фаху чи політичних симпатій. І перші дивіденди кожний її житель уже отримав — це п’ять років політичної стабільності і п’ять років прагматичної економіки, орієнтованої на людину». Детальніше — в інтерв’ю з ексгубернатором Вінниччини Олександром ДОМБРОВСЬКИМ. — Олександре Георгійовичу, свого часу саме за деякі проекти, які передусім були «орієнтовані на людину» вас критикували і на місцевому, і на державному рівнях... — Це правда. Досить часто буває, коли певні проекти, які спочатку здаються не зовсім зрозумілими, не зовсім важливими, через рік-два зовсім по-іншому сприймаються. Приміром, у 2003 році, коли я був міським головою і ми розпочинали проект мікрорайону «Поділля», була маса шаленої критики від майже усіх ЗМІ. Мовляв, це черговий «дерибан» землі, і хтось щось собі хоче відхопити... А тепер «Поділля» — це мікрорайон-комплекс, єдиний організм, у якому враховано все: дитячі садочки та майданчики, школа, парковки, під’їзди, найсучасніша інфраструктура з новітніми технологіями енергозабезпечення та водопостачання. Мікрорайон «Поділля» у Вінниці — це, напевно, перше таке масштабне будівництво в Україні за роки незалежності. Отже, нині в жодної розумної людини вже не виникає запитань — чи потрібно було це робити. — Україна, принаймні поки що, у Європі вважається лідером із нераціонального використання енергоресурсів. Але Вінниччина стала своєрідним експериментальним полігоном для впровадження енергозберігаючих технологій та використання альтернативних джерел палива. — Енергобезпека, на моє переконання, має бути серед базових пріо-

ритетів будь-якого регіону. Постійна залежність від міжнародних перемовин щодо газопостачання і, відповідно, щодо ціни на газ, не сприяє успішному розвитку ані країни, в цілому, ані області зокрема. Отже, свого часу ми поставили перед областю завдання — щороку зменшувати споживання газу на 10—15%, тому одними з перших і взялися відпрацьовувати проекти використання альтернативних джерел енергії, причому в комплексі: це і електроенергія, і вітряки, і солома, і біопаливо, і торфобрикети, і сапропель. Наприклад, у сільській місцевості заклади освіти й охорони здоров’я оснащуються сучасними котлами, які працюють на газу і водночас на відновлюваних видах енергії. Нині у Вінницькій області 39 котелень працює на альтернативних видах палива. Це близько 5% загальної кількості об’єктів, які опалюють бюджетні заклади. На перший погляд, це невеликі відсотки, але у грошовому еквіваленті суми вражають. Якби ці заклади працювали б на природному газі, Вінниччині додатково потрібно було б використовувати близько 11,5 млн. кубометрів газу. Обласному бюджету це коштувало би понад 2,5 млн. доларів. Нагальні проблеми з енергетичною безпекою регіону вимагають, аби «нетрадиційна» енергетика все більше ставала традиційною. І такий прагматичний підхід — це мій принцип, але не винахід, його диктує саме життя. — Ви вже можете назвати успішним ще один і прагматичний, і стратегічний проект — відродження Вінницького аеропорту, причому в кризові роки? — Вважаю, про великі успіхи говорити зарано, а перспективи дійсно серйозні. Не може регіон потужно розвиватися без ефективного використання транзитного потенціалу. Протягом двох років нам вдалося відновити роботу аеропорту (після 15 років занедбаного стану). На це затрачено понад сім мільйонів гривень із обласного бюджету. Нині Вінницький аеропорт занесено у всі авіаційні каталоги світу. Звичайно, вийти на ринок авіаперевезень сьогодні дуже складно. Однак міжнародні рейси

вже приймаються, і є можливість запровадження прямого авіарейсу Вінниця — Тель-Авів тричі на тиждень. Наразі польська авіакомпанія «LOT» вивчає можливість відкриття пасажирських маршрутів з Варшави до Вінниці. Нашим аеропортом зацікавились також вітчизняні та російські перевізники. Вони бачать можливість відкриття рейсів до курортних міст Єгипту і Туреччини, перевезення вахтових бригад робітників з України у північні райони Російської Федерації. Оскільки Вінницька область географічно розташована на перехресті транспортних потоків — і традиційних, і перспективних, подальша мета — зробити аеропорт не тільки пасажирським, а й вантажо-пасажирським. Сподіваюсь, уже ніщо не завадить цій роботі. — Тобто аеропорт — проект не локальний, а ключова ланка міжнародної логістичної мережі. Зважаючи на те, що у Вінниці цього року відкрилося ще й Генеральне консульство Республіки Польща, у жителів області з’явилася можливість реально наблизилися до країн Європи... — І не тільки у жителів Вінницької області. До нового консульського округу віднесено також Житомирську та Хмельницьку область. До речі, питання — «Чи можливо, щоб у Вінниці з’явилось польське консульство?» — яке я ще 2003 року поставив перед тогочасним Генеральним консулом у Києві паном Сильвестром Шостаком тоді багато хто вважав фантастичним. Але це непросте рішення було прийнято, за що ми щиро вдячні Польщі. Консульська установа в Вінниці — це не лише візи до країн Шенгену, а й підтримка живих контактів: економічних, соціальних, культурних, це можливість мешканцям трьох областей України інтегруватись у Європейський Союз. Адже саме через Польщу більшість українців в’їздять на його територію. Цей проект дасть майбутнє нашим дітям і онукам. — До речі, про обласні молодіжні програми. Буквально в перших числах травня у Вінниці пройде традиційний «Турнір чемпіонів» для учнів випускних класів — під вашим патронатом, і це теж традиційно. — «Турнір чемпіонів» — це комплексне змагання, своєрідне багатоборство з фізики, математики, інформатики, в якому беруть участь переможці всеукраїнських олімпіад із цих предметів. Нині це вже плановий щорічний захід Міністерства освіти та науки України. А ідея «Турніру» народилася 17 років тому у мого товариша, заслуженого вчителя України, викладача Вінницької фізико-математичної гімназії №17 Юрія Пасіхова. Я ж тоді жодного стосунку до влади не мав, але задум чемпіонату мені настільки сподобався, що я кілька перших «Турнірів» профінансував. Це грандіозний проект! Тільки уявіть, в одному місці — надзвичайна концентрація молодого інтелекту, у Вінниці збирається майбутня наукова еліта нації — щороку приїжджає понад 100 талановитих старшокласників із найпотужніших закладів освіти України фізико-математичного профілю. Це діти такого рівня, що при вступі до ВНЗ будь-яких пільг вони не потребують, навпаки, за них борються кращі університети України. Серед учасників — і зарубіжні команди. Це унікальне змагання на теренах СНД. Я, безумовно, гордий, що «Турнір» 17 років не змінює своєї адреси і проходить саме на Вінниччині. Турбує інше... Треба створити в державі такі умови, щоб молоді науковці й надалі реалізовували свій талант на Батьківщині. До слова, це стосується не тільки фізиків і математиків, а й молодих фахівців, які мають бажання працювати в органах державної влади. Торік я ініціював проведення обласного конкурсу «Молодіжний призов до влади». Це проект, який має на меті оновлення, омолодження владного апарату. Вважаю, ми повинні допомогти молодим, перспективним спеціалістам побудувати кар’єру в структурі облдержадміністрації, об’єднати зусилля кращих із кращих, молодих, освічених, ініціативних, споріднених духом команди вінничан. Об’єднати заради процвітання області. — Ви наразі продовжуєте говорити про перспективи розвитку Вінниччини так, нібито й не відбулося ніяких змін у її керівництві. Але у нового голови облдержадміністрації можуть бути інші домінанти в баченні розвитку. — Безперечно, можливі певні варіанти. Але є загальні пріоритетні напрямки. Адже, що для всіх має бути важливим у першу чергу? Добробут вінничан, правильне використання їхнього потенціалу. А це — забезпечення робочими місцями (щоб фахівці не змушені були стояти на базарах, а працювали за спеціальністю), достойні зарплати, можливість людей придбати житло, виховувати та вчити дітей. І так має бути! Я передав область не тільки стабільною, а й перспективною. Сам же буду докладати максимум зусиль, щоб усі наші починання на Вінниччині не канули в Лету. Я працював і працюватиму не на певну політичну силу, не на конкретну особу, а на Вінницьку область і її жителів. Світлана ЗВОНАРЬОВА

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

РЕГІОНИ

Самоврядування чи радянський рудимент? У Кіровограді пройдуть громадські слухання з питання ліквідації районних рад асло «Всю владу — радам!» проголосили більшовики у далекому 1917 році... Однак відразу після свого приходу до влади відібрали у цих колективних органів всі реальні важелі впливу, віддавши їх до рук репресивних та партійних органів. Систему рад та З’їздів було створено, однак вони виконували роль «демократичної ширми», за якою ховалась тоталітарна сутність режиму. Здавалося б, після проголошення незалежності ці демократичні органи мали б запрацювати ефективно. Та на практиці органом влади стала лише Верховна Рада України. Цілу купу обов’язків і мінімум повноважень отримали органи місцевого самоврядування — обласні, районні, міські, селищні та сільські ради. Районні ради у містах повноважень взагалі не отримали. До них продовжують обирати депутатів, які, однак, вже нічого не вирішують, а просто хизуються своїм званням і користуються відповідними пільгами. Деякі міста, зокрема Харків, Черкаси, Одеса та Львів, усвідомили цю проблему, і вирішили її шляхом повної ліквідації районних рад. Замість них були створені районні адміністрації, які виконують суто технічні функції і підпорядковуються безпосередньо міській владі. Сьогодні цю проблему зрозуміли і в Кіровограді. 19 березня 2010 року, на сесії кіровоградської міської ради, було вирішено провести громадські слухання з цього питання. Слухання призначили на 28 квітня. Керівник робочої групи з підготовки громадських слухань «Про неутворення районних у місті рад», член міськвиконкому Григорій Давидов на прес-конференції 13 квітня зазначив, що ліквідація районних у місті Кіровограді рад значно спростить систему управління містом. «Питання навіть не в економії коштів. Питання в тому, що таким чином спрощується система управління», — сказав Давидов. За його словами, у випадку ліквідації районів обслуговування населення спеціалістами районних управлінь соцзахисту та інших установ здійснюватиметься в такому ж обсязі, як і зараз. Він наголосив, що спеціалістів, які безпосередньо працюють з населенням, не буде скорочено. «Скорочення, певно, торкнуться апаратних працівників», — зазначив Давидов. Він також повідомив, що міськвиконкомом організовано проведення відповідних соціологічних опитувань населення. Крім того, громадським слуханням передуватимуть збори трудових колективів, голів квартальних комітетів. В той же час, керівництва районних рад заявили, що їх ліквідація — це політичне замовлення. Голова Ленінської райради Петро Романюк переконаний, про економію і оптимізацію управління не йдеться. Причини ліквідації районних рад — політичні. «Багато хто каже, що вони (ради — Ред.) нічого не вирішують. Ми й справді часто не вирішуємо питання капітального характеру, тому що нам, на жаль, міська рада заборонила проводити капітальні роботи. Біда в тому, — вважає пан Петро, — що законодавець 68 статтею Бюджетного Кодексу визначив, що склад доходів і видатків районних у містах рад визначається міською радою. Повноважень у нас багато, але міська рада не дає нам фінансової можливості їх реалізувати». «Міська влада може зробити все. Але яким ресурсом і якою ціною? Безумовно, вона може зробити все те, що робить сьогодні район. Для цього їй потрібно буде або увібрати в себе всі ті виконавчі органи, які є в районі, або створити точно такі ж», — зазначив Романюк. Управлінська модель міста, як і всієї держави в цілому, надзвичайно ускладнена, тому її спрощення піде лише на користь простим громадянам. Змінювати варто ще багато чого в Україні, щоб вона змогла зняти з себе «совок», і перетворитись на успішну країну. З чогось варто починати. Чому би не почати з райрад? Дмитро СІНЧЕНКО, Кіровоград

КОМЕНТАРI Олександр СОЛОНТАЙ, експерт з питань місцевого самоврядування Інституту політичної освіти, депутат Закарпатської обласної ради: — Ліквідацію районних у місті рад оцінюю позитивно. Такий крок оптимізує місцеве самоврядування, його управлінську структуру, зменшить фінансові витрати на утримання персоналу. Вона (управлінська структура) стає значно раціональнішою. Сам факт прийняття рішення про проведення громадських слухань у місцевій громаді підіймає дискусію «А які повноваження взагалі існують?», що є надзвичайно позитивною тенденцією, враховуючи, що значна кількість депутатів взагалі не знають своїх повноважень... Неутворення районних у місті рад збільшує відповідальність міської ради і, в той же час, зменшує можливість для чиновників практикувати «міжкабінетний футбол», коли звернення блукає, і навіть «зникає», коли ради пересилають його одна одній, не бажаючи на нього відповідати. Загалом це питання варто вивчати в залежності від того, які повноваження і які функції має конкретно взята райрада. Якщо мова йде про Кіровоград, то ці райради існують лише для того, щоб існувати, тому корисність такого кроку поза всякими сумнівами. Якщо ж виникає потреба у створенні якогось проміжного органу між міською владою та мешканцями, то в Україні вже давно існує Закон «Про органи самоорганізації населення», і будь-яка ініціативна група може створити квартальний комітет, аби впливати на прийняття рішень міською владою. Потрібне лише бажання. Олексій ХМАРА, президент Кіровоградської обласної громадської організації «Творче об’єднання «Технології оптимального розвитку особистості», експерт з питань місцевого самоврядування: — Це позитив. Райради не впливають на суспільно-політичні процеси в місті. Вони мають повноваження, але не мають ресурсу для їх реалізації. Це така собі «дорадча рада», яка використовується як тестер настроїв населення на прийняття непопулярних рішень. З іншого боку, ліквідація райвиконкомів — це передчасний крок. В один момент їх ніхто не зможе ліквідувати. Я прогнозую, що вони будуть або замінені на районні адміністрації, або буде посилено структуру управлінь та відділів міської ради. Також, виникає питання: а як бути зі Статутом міста, де чорним по білому написано, що міська рада узгоджує зміни з райрадами? Вони ніколи в житті не погодяться на свою ліквідацію! Тому це реально зробити лише за нової каденції міської влади, тобто — після наступних виборів, коли їх просто не створять. А це — не раніш, ніж за рік. Сьогодні ми маємо дві альтернативи райрадам: Перше — створення райадміністрацій. Тобто вибудовується жорстка вертикаль, голови призначаються безпосередньо міським головою. З точки зору адміністрування, це чудова модель. З точки зору демократії — не дуже... Така система добре функціонуватиме, якщо голови будуть «слухняними». Однак на прикладі Києва ми можемо бачити ряд проблем у такому механізмі. Друге — створення системи сильних органів самоорганізації населення. Це можна робити і шляхом ініціативи «знизу» — від самих мешканців, можна — «зверху». Тоді влада сама ділить місто на квартали. І перший, і другий варіант мають право на існування, і ми маємо конкретні приклади їх успішної реалізації в українських містах. Однак впливовими вони зможуть бути лише в тому випадку, якщо вже сьогодні працювати над їхним посиленням, щоб було кому передати повноваження за рік. Найважливішим же питанням на сьогодні я вважаю створення зрозумілих «правил гри» для міської влади й ініціативної громади».

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

Суспільство

Винахідникипропонують,бізнес–підтримує Єдина формула успішного просування інновацій

— Миколо Васильовичу, чи не зменшилося бажання українців працювати над новими ідеями? — Повірте мені, бажання винаходити, творити не зменшилось. Українська нація надзвичайно багата на інтелектуальних, творчих особистостей. Творчість — це спосіб їхнього життя, вони завжди прагнутимуть нового, удосконалення середовища, в якому ми живемо. Це люди, так би мовити, не від світу цього, які мислять нестандартно, з якими нелегко розмовляти, бо вони сприймають світ трохи по-іншому. Але саме така їхня здатність є рушієм прогресу світової спільноти. За останні десять років Державний департамент інтелектуальної власності стабільно збільшує з року в рік на 9—12% кількість виданих патентів. Є винахідники, які вже мають по кілька десятків патентів і продовжують плідно працювати над новими ідеями.

Людей можна поділити на тих, які щось створюють, і тих, які користуються створеним. І якби не нестандартне мислення винахідників, невідомо, на якому етапі розвитку ми б залишалися нині. Здавалося б, що економічна ситуація змушує людей думати більш приземлено, але — ні: щороку в Україні збільшується кількість людей, які отримують патенти на винаходи, стверджують у Державному департаменті інтелектуальної власності. До Міжнародного дня інтелектуальної власності, який світ удесяте відзначає 26 квітня, в Києві визначили переможців Всеукраїнського конкурсу «Винахід-2009» та відзначили окремих новаторів. Втім, на думку голови Державного де-

партаменту інтелектуальної власності МОН України Миколи ПАЛАДІЯ, геніальним винаходом для суспільства стало б винайдення ефективних методів виховання підростаючого покоління, оскільки ситуація із злочинністю, алкоголізмом та бездуховністю серед молоді загрожує майбутньому. Наразі ж говоримо з ним про те, яка доля чекає винаходи та винахідників в Україні та коли державі стануть потрібні люди, які пропонують новітні методи лікування важких хвороб; люди, котрі створили такі електрокотли, що можуть врятувати Україну від газової залежності, чи винахідники, що запропонували нові нерадіоактивні технології виробництва ядерного палива.

— Зацікавленість ніби є, політики запевняють, що це потрібний для держави проект, ми мусимо запровадити цей винахід. Але немає механізму, який би дозволяв рухатися далі. Я пропоную те ж саме, що й протягом десяти останніх років. У нас є Державне агентство з інвестицій та інновацій. Слід об’єднати в рамках діяльності цієї установи правові, фінансові, організаційні можливості Міністерства фінансів, новоствореного Державного комітету України з питань науково-технічного та інноваційного розвитку, Державного департаменту інтелектуальної власності, можливо, певні фінансові групи, українські банки, інші установи. За таких умов людина, яка має винахід, наприклад, у галузі машинобудування, знатиме, куди йти і до кого звертатися. Такі питання вже вирішено у Швеції, Фінляндії, які за рівнем конкурентоспроможності економіки посідають перші місця у світі.

Рік тому ми підрахували з Арсенієм Яценюком, що близько чотирьох мільярдів гривень держава щорічно витрачає на розвиток науки. Це величезні гроші. За ці кошти можна було б по-іншому підходити до управління економікою, зокрема запроваджувати інновації, новітні технології. Але я, наприклад, часто запрошую на спільне обговорення проблемних питань винахідників і бізнесменів. Винахідник розповідає, як лікує його вакцина, — а бізнесмен, який займається медициною, запитує в нього, скільки треба коштів вкласти, скільки часу необхідно для отримання кінцевого продукту, які лабораторії необхідно створити тощо. Винахідник цього не знає! Насправді над цим мають працювати компанії, які б займалися підготовкою бізнес-планів, були б посередниками між винахідником і бізнесом. Наприклад, голова патентного віФОТО ІЗ САЙТУ LORI.RU

Мені дуже прикро це усвідомлювати, але, на жаль, ми сьогодні не можемо дати відповідь нашим винахідникам — що робити, куди звертатись, щоб упровадити запатентоване рішення? Це дійсно болюча проблема. Але ми трохи не в тому ракурсі розглядаємо питання інноваційної, винахідницької діяльності. Насправді проблеми, пов’язані зі здійсненням важливих інноваційних проектів, потрібно розглядати в ракурсі майбутнього держави. Я маю підстави стверджувати, що національне законодавство у сфері інтелектуальної власності відповідає міжнародним нормам і стандартам. Тут немає проблем. Ми проводимо серйозну експертизу, видаємо патенти України на винаходи, промислові зразки так, як це робиться в усіх економічно розвинених країнах. Але виникає запитання — що потім робити з тим патентом? Більшість європейських держав опікується важливими винаходами, сприяє використанню нових ідей, творчих рішень на внутрішньому і зовнішньому ринках. Винахідники в таких країнах мають достойну винагороду за свої творчі здобутки. — Які винаходи в Україні ви б відзначили як такі, що можуть мати резонанс? — Якщо говорити про винахід, за який можна отримати великі кошти, то в Україні є компанія «Протон-21», що займається новими ядерними технологіями. Винахідник Станіслав Адаменко, який там працює і нагороджений багатьма вітчизняними та міжнародними нагородами, пропонує нову систему ядерного синтезу, яка нерадіоактивна, і генерує енергію, в тисячі разів більшу за енергію атомної станції. Цей проект вже працює, але якщо довести його до комерційного використання, то я не можу зараз сказати, скільки мільярдів він мав би давати прибутків... — Немає зацікавленості в держави?

Думаю, що має бути державна програма, спрямована на створення винахідникам умов для їхньої творчої праці. Я маю на увазі програму, яка була би узгоджена з винахідниками, керівниками областей, представниками бізнесу, фінансовими колами, венчурними організаціями, які то з’являються в Україні, то зникають, а також з міжнародними організаціями. Думаю, в Україні потрібно на законодавчому рівні вирішити проблеми конкурентоспроможності економіки, визначити, так би мовити, правила гри. Наприклад, запровадити пільги для бізнесменів, які прийдуть із власними коштами і вкладатимуть їх не в будівництво, не в купівлю землі, а в новітні проекти електростанцій, вітряків, нанотехнології тощо. — Хто має це ініціювати? — Думаю, що ініціатива має йти від відповідного комітету Верховної Ради — законодавчого органу. Вони можуть розробити такий законопроект. Тоді уряд зможе створити механізм реалізації законодавчих норм, тобто детально визначити діяльність фінансових груп, винахідників, підприємців, інших осіб. Тобто, потрібно робити все на професійному рівні. На рівні майбутнього. І дивитися не на два роки вперед, а принаймні на десять. Якби було поставлено запитання, у яких сферах ми можемо конкурувати, то повірте, наші вчені, наша наука могли б відповісти, у якій саме галузі в нас є шанси знайти свою нішу. Наприклад, в літакобудуванні, космосі, ядерній енергетиці — або у боротьбі з раком, інфекційними хворобами. Коли такі напрямки розвитку буде визначено, держава, навіть у скрутні часи економічної кризи, зможе профінансувати інноваційний проект, наприклад, на 3% чи 5%, а бізнесмени — вкласти решту своїх власних коштів за умови отримання майбутніх прибутків.

домства у японському уряді підпорядкований безпосередньо прем’єрміністру. Прем’єр-міністр визначає напрямки економічного розвитку країни. Тобто в розвинених країнах давно розширено функції патентного відомства. Це не тільки орган, який видає патенти. Патентне відомство Японії визначає, наприклад, університет в Нагасакі, який займається відповідними питаннями, знаходить фірми, які мають досвід виробництва аналогічної продукції і, так би мовити, забезпечує співпрацю між ними. Ми ніколи на парламентських слуханнях не ставили питання про Україну-2020 — як вона розвиватиметься: за рахунок яких інституцій, за рахунок яких технологій, коштів. Ми постійного говоримо, що в держави немає коштів. Але ж це розмова безперспективна, це розмова радянських часів. А потрібно питання, наприклад, ставити так: ми розвиватимемо цю технологію, держава виділяє 5% необхідного фінансування, решту коштів забезпечують конкретні комерційні установи, які братимуть участь у проектах. — Які останні винаходи, зроблені українцями, можуть бути конкурентоспроможними на міжнародному ринку? — Хочу назвати Олександра Миколайовича Ніколаєнка (це компанія «Ербіс», яка випускає «Ербісол»). Він випускає свій препарат більше ніж десять років. Підприємство — його, патент — його, він сам усе придумав, сам випускає, і я думаю, що в нього оборот — кілька десятків мільйонів гривень. Працює в компанії до 20 працівників. Якщо ж взяти нову ядерну технологію, то там працює чоловік із 200. Один із олігархів досить добре фінансує таке виробництво. Але є надважливі речі, як, наприклад, боротьба з туберкульозом, які залишилися за бортом — винахідники не знайшли спільної мови з медициною. Та ж проблема — із бо-

ТЕНДЕНЦІЇ ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Оксана МИКОЛЮК, «День»

ротьбою з варикозом: у нас є люди, які виробляють ліки від цієї хвороби кустарним способом у приватних клініках. Є такий заслужений винахідник України пан Бурий із Львівського медичного університету. Він там читає лекції і робить операції без скальпеля. Але проти нього — вся офіційна медицина, яка не сприймає його технологій. Так само, як було із Анатолієм Завірюхою, коли офіційна медицина стверджувала, що його вакцина не лікує рак. Два з половиною роки тому ми разом з віце-прем’єром Табачником планували створення інтелектуального містечка під Києвом. Було підготовлено проект постанови Кабінету Міністрів України. І саме там могли б працювати такі винахідники, як Завірюха, Адаменко, Бурий разом із представниками бізнесових кіл. Це був би спільний із бізнесом проект. Хоча в таких питаннях, як боротьба з важкими хворобами, має бути зацікавлена держава. — Нині хтось ініціює ідею такого містечка? — Думаю, що до неї поки що не дійшли руки. Цю проблему потрібно розглядати в комплексі. У нас дуже багато проектів, і ми не можемо знайти, наприклад, 20 мільярдів гривень, щоб фінансувати їх усі. Але ж можемо профінансувати декілька. Це було б правильно. Думаю, що це б зрозуміли і винахідники, і представники бізнесу. — Якщо порівняти Україну з іншими країнами у плані впровадження новітніх технологій в економіку, то яке місце ми займаємо? — Якщо навести цифри дворічної давнини, то тоді ми були на 86—87-му місці за конкурентоспроможністю. Тому що розвинуті країни ніколи на ставили питання використання новацій на внутрішньому ринку. Бо якщо певна технологія перемагає на зовнішньому ринку, світовому, то однозначно вона переможе й на внутрішньому. А ситуація така: якби ми зараз поставили питання про те, що ми можемо дати на зовнішній ринок, і підключили би до цього науковців, бізнесменів і винахідників, то побачили б, що за рахунок запропонованих проектів піднімуться й інші галузі. Тобто, якщо ми почнемо випускати новітні ядерні технології, то підніметься вся промисловість. Наприклад, ми побачимо, що нам потрібен метал, волокно, хімія, нанотехнології, кристали тощо. Розвиваючи одну технологію, ми розвиватимемо цілу низку галузей. Виходить, що розвиваючи тричотири напрямки, максимум п’ять, ми б розвивали всю економіку. І не потрібно планувати розвиток економіки за 25-ма напрямками, як нині. В першу чергу необхідно мати бажання змінити в державі щось на краще. Друге — потрібно знайти людей, які здатні це зробити, які можуть знайти кошти. В Україні коштів — більше ніж достатньо. Потрібно забезпечити умови, коли вкладання коштів у новітні розробки стане цікавим для бізнесу — а це може зробити саме держава. — На вашу думку, коли розвиток інноваційних технологій стане для України пріоритетним? — Коли нас змусить життя. Наскільки мені відомо, за розрахунками аналітиків, нафти й газу нам вистачить за найкращими прогнозами на 70 років, а за поганими — на 30. Через 30—40 років стане зрозуміло, що в найближчому майбутньому ми не матимемо що видобувати, навіть якби ми того хотіли. Тоді й задумаємося. Думка стимулює бізнес — чим ми будемо, наприклад, заправляти машину, як ми грітимемося взимку, як узагалі виживатимемо? Гарантую вам, що за рік з’явиться безліч пропозицій щодо новітніх технологій! І якісь із них буде втілено в життя, вони приноситимуть державі та людям прибутки. Держава буде змушена повернутися обличчям до винахідників, бо іншого шляху немає. Якби ми всі по-справжньому любили свою країну і хотіли б зробити для неї щось добре, то ми б жили зараз набагато краще. І тут ми повертаємося до духовності нації. Бо якщо наша молодь з раннього віку долучається до спиртного, якщо в нас поширена наркоманія та проституція, то ми маємо вже втрачених людей. Це — головна проблема, бо, можливо, ми втрачаємо майбутніх Ломоносових чи Курчатових. Я б усе-таки сьогодні ставив акцент на питаннях виховання, ставлення людини до суспільства і суспільства — до кожної людини. Можливо, потрібно працювати нині з тими молодими людьми, які тільки ще хочуть одружуватися, адже нині потрібно думати про дітей, які ще не народилися. Про це обов’язково слід подумати, бо інакше невідомо для кого будуть потрібні ядерні електростанції та нанотехнології. Я б поставив це на перше місце, решту — на друге, третє...

Чивсе визначає рейтинг? Освіту звинувачують у неконкурентоспроможності оя перша вчителька, орденоносний наставник молодих педагогів, була дуже суворою, але, як їй здавалося, справедливою. Пам’ятаю, на спільних зборах батьків і учнів класу вона любила викликати до дошки трьох найкращих учнів — відмінників і під бурхливі оплески нагороджувати паперовими медальками з жовтої фольги. А потім запрошувала трьох найгірших вихованців — таких собі лобуряк, двієчників, тих, хто завжди в усьому винен і хто «тягне наш клас назад, псуючи показники». Їм вішали на шию старий буряк, прив’язаний до стрічечки. Я пригадала цю історію, слухаючи чергову заяву віце-прем’єра з гуманітарних питань пана Семиноженка. Вітчизняна освіта в його баченні дуже скидалася на отих «завжди крайніх» хлопчиків з буряками на шиї. «У нас проблема в якості освіти, — підкреслив віце-премьєр. — Лише за рік ми втратили багато позицій, як за рейтингом конкурентоспроможності Давосу, так і за Лозаннськими індексами від п’яти до десяти позицій було падіння. Тобто, наша освіта деградує порівняно з іншими країнами». Заради справедливості слід відзначити: так, в українській освіті є проблеми. І вона на межі кризи. Але назвати це деградацією ніяк не можна, адже деградація — регрес, рух назад. Наша ж освітня система, долаючи різноманітні перепони (найчастіше не пов’язані з галуззю, а детерміновані загальнодержавними проблемами) усе ж ішла шляхом реформ і розбудовувалася згідно європейських стандартів. Проте умови, в яких це відбувалося, не просто ускладнювали рух, а зв’язували його по руках і ногах. Чого варті найкращі наукові розробки і найгеніальніші ідеї без належного фінансування, правового забезпечення й управлінської підтримки? Щодо рейтингу конкурентоспроможності — Україна дійсно погіршила у ньому свої позиції. Втім, звинувачувати у цьому освіту буде, напевно, не зовсім чесним, адже згаданий

рейтинг стосується переважно особливостей національної економіки, які визначають здатність певної країни конкурувати з іншими. Експерти вважають, що рейтинги багатьох країн (серед них, наприклад, Росії, яка втратила 12 позицій) впали через світову економічну кризу. У звіті економічного форуму зазначено, що погіршення індексу конкурентоспроможності України викликане різким падінням попиту на експортну продукцію, девальвацією гривні та руйнуванням фінансової системи. Ахіллесовою п’ятою для нас стали показники «інституційні рамки», «бізнесзаконодавство» та «фінанси». Натомість система освіти є однією із конкурентних переваг України. Згідно зі звітом ВЕФ, наша країна має найкращий серед країн СНД показник за системою загальної, вищої та професiйної освiти — 46-те мiсце iз 133-х. Отже, падіння рейтингів конкурентоспроможності держави стосується переважно проблем у економіці. З іншого боку, сфера освіти є фактором економічного зростання, тому не дивно, що економічна конкуренція країн усе більше переходить у сферу науки й освіти. І ситуація з українською освітою залишає бажати кращого. Наші школи не можуть забезпечити достатньо ѓрунтовну підготовку майбутніх студентів — а як вони зроблять це без автономії, фінансів, матеріальної бази? Наші виші не потрапляють до світових рейтингів? А чи створено для їхньої праці такі умови, як у світових лідерів? Наші спеціалісти не користуються попитом на світовому ринку праці? А хіба вони користуються попитом на нашому ринку праці, де перевагу мають особисті зв’язки, а не знання? Запитань багато. Але звалювати докупи усі державні проблеми було б неправильним. І є великі сумніви, що останні ідеї влади щодо удосконалення системи вступу до вишів (введення внутрішніх іспитів, звільнення від ЗНО заочників і контрактників) допоможуть підвищити наші рейтинги конкурентоспроможності. Оксана ОНИЩЕНКО

ПРИКМЕТИ ЧАСУ

ЛІНА КОСТЕНКО: «ТАКА КРАСА ВИСОКА І НЕТЛІННА, ЩО ХОЧ СПИНИСЬ І З БОГОМ ГОВОРИ»

Репортаж «Дня»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ЖИВОПИСНА НАТУРА. УСЕ ЧАСТІШЕ МАГНОЛІЯ ЯК УОСОБЛЕННЯ КРАСИ І ЧИСТОТИ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ В ТВОРЧОСТІ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ

Хочете розуміти вічне? Починайте з квітів... 26% українських жінок вважають найкращим подарунком квіти. Хай це бажання вони висловили перед 8 Березням, але все ж... Квіти — абсолютно непрактичний подарунок, але що б ми дарували, чим би тішилися, якби не було квітів? Виходить, що у нас до них — абсолютно безкорислива любов, така, яка може бути тільки до прекрасного.

НАЗВА «МАГНОЛІЯ» ПОХОДИТЬ ВІД ПРІЗВИЩА ФРАНЦУЗЬКОГО БОТАНІКА МАНЬОЛЯ (MAGNOL). ПЕРШОЮ З МАГНОЛІЙ КВІТНЕ МАГНОЛІЯ ВЕРБОЛИСТА. КВІТИ НА ЇЇ ГІЛКАХ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ДО ПОЯВИ ЛИСТЯ

Взагалі, аби розуміти це прекрасне, щоб воно впливало на твій внутрішній стан, потрібно бути людиною душевно й духовно розвиненою, тобто зрілою. Бо інтелекту замало, треба мати в собі щось більше — те «щось» фізики називають польовою структурою, — щоб серце завмирало біля японських сакур в Ужгороді, чи щоб у вихідні їхати 50 кілометрів до Львова — милуватися розквітлими магноліями, або йти на прогулянку в Ботанічний сад ім. Гришка в Києві, де росте і те, і те... У психотерапії, на жаль, немає такого напряму, як терапія квітами. Але ставлення людини до них і те, яке місце квіти займають у її повсякденному житті, — дає можливість судити про людину: у когось на робочому столі завжди свіжий букет, у когось — картини з квітами; є люди, в яких, як кажуть, «зелений палець» — вазони в їхніх будинках аж буяють; є люди, в яких навколо дому — квітники. Без сумніву, з романтикою ці люди дружать. Похвалю не так себе, як маму, яка, коли ми ще жили в селі, одного року навесні на чималенькій латці землі — соток 10 — посадила не картоплю чи кукурудзу, а квіти. Георгіни, айстри, майори, найрізноманітніші чорнобривці, гвоздики, троянди, матіоли — боже, чого там тільки не було! А який у нас був люпин! — півсела потім приходили запитувати, чого він такий великий в нас росте, а у них — ні. Навіть

автобуси зупинялися! (Ми жили біля дороги.) Люди виходили дивитися на наш квітник. Якби це було тепер, впевнена, що мама спробувала б виростити японську сакуру чи магнолію, батьківщиною якої є Південно-Східна Азія. Прекрасне стало нині модним. Прекрасне стало дорогим. Олігархи й політики (хоча доречнішим за «й» тут був би дефіс) скуповують антикваріат, шедеври образотворчого мистецтва, унікальні предмети народного побуту, навіть особисто для себе церкви будують, бо, очевидно, відчувають і розуміють, що хоч у них є все, хоч вони й багаті, але без вічного, без прекрасного в житті все одно ти... злидень. Злидні з грошима, як казала Забужко. Але ми — про квіти. Чи то дійсно клімат змінюється, чи так впливає на квіти світова глобалізація, але вирощування екзотичних рослин уже стало в Україні майже звичним. Так, згадувані сакури та магнолії ростуть у Києві, Дрогобичі, Чернівцях, в містах Закарпаття — в парках та дендропарках та у приватних садибах. І ботаніки тішаться, коли в них приживаються незвичні для наших широт рослини, і нам радість. Тому краще, щоб прекрасне було не так дорогим, як цінним. Цінним не грошима, а... Чим? Хай кожна людина розбирається сама. Оксана МИКОЛЮК, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

Початок на 1-16-й стор.

Для Анни Безулик канал «1+1» починався з підготовки сюжетів для програми «Термінал». Потім — було шість років роботи у «Сніданку з 1+1», завдяки якій ведуча, мабуть, і закарбувалася в медійній пам’яті українців. Із моменту свого прощання з ранковим ефіром, як майже пошепки зізналася «Дню» Анна, вона жодного разу не ввімкнула телевізор зранку. У 2003 році в ефірі «1+1» з’явилася програма «Я так думаю», завдяки якій Анна Безулик увійшла в інший — аналітичний та суспільно-політичний контекст країни. Відомі трансформації на «Плюсах» у 2008 році позбавили цей канал потреби у серйозному продукті. Утім, програма не почила в бозі, а вже наступного року перекочувала на «5 канал» у дещо зміненому форматі, але з відомим усім брендом «Я так думаю з Анною Безулик». Утім, в ефірі «5 каналу» вона не затрималася аж надто довго. І нещодавно у вечірньому четверговому ефірі ведуча оголосила, що контракт продакшн-компанії, яка виробляє програму, із «5 каналом» добіг кінця. І оптимістичні сподівання глядачів щодо його продовження не справдилися. Сьогодні Анна виношує нові творчі плани, про що вона вже встигла прохопитися кількома словами в інтерв’ю. Парадоксально, але журналістка, професійний шлях якої розвивався на ефірних хвилях, тепер не впевнена, що найближчим часом її задумам знайдеться місце на телебаченні. На ТАКОМУ телебаченні, яке почасти нагадує королівство кривих дзеркал.

— Сьогодні суспільно-політичне мовлення України зазнає чергових трансформацій. Думаю, багато хто з глядачів помітив останню телевтрату — коли з ефіру «5 каналу» зникла програма «Я так думаю з Анною Безулик», адже серед усіх суспільно-політичних програм вона видавалася найзмістовнішою. Між іншим, як відреагували на це ваші глядачі? — Реакція була. Не вдаючись у подробиці, можу сказати, я не очікувала, що вона буде, з одного боку, такою помітною, а з другого — настільки розумною. Всюди, де я з’являлася, мені ставлять абсолютно чіткі та предметні запитання: «Чи буде продовжено з вами контракт?», «Коли ви повернетеся в ефір?». Розумна аудиторія, яка здатна на таку реакцію, сьогодні перебуває в такому собі інформаційному гетто (як каже, між іншим, Лариса Івшина, з якою я абсолютно згодна). Але розумна аудиторія є, і вона доволі значна. Якщо ви звернули увагу, в слоті нашої програми ми збільшили долю «5 каналу» без будь-якого зовнішнього промо, без інтернет-підтримки. Хоча я вважаю, що для такого проекту, як наш інтернет, — це ключова річ. Більше того, інтернет-інтерактив мав стати одним із елементів нашого формату. Однак із багатьох причин здійснити цього не вдалося. На мій погляд, розширити долю нам вдалося тому, що ми запропонували до певної міри унікальний продукт у вигляді більш змістовної розмови. Це не означає, що нам це вдавалося завжди. Насправді до результату нашої роботи у мене багато претензій. Бо часом доводилося робити вибір на користь збалансованості політичних позицій, навіть якщо з точ-

ПРЕМ’ЄРА ервоний зал Будинку кіно був заповнений вщерть. Йшла презентація документального фільму студії «ВІАТЕЛ» та режисера Василя Вітра «Богдан Хмельницький» із серіалу «Гра долі». Василь Вітер працював над кінострічкою про життя одного з найвидатніших українських гетьманів близько 5 років. Поряд з автором сценарію та режисером-постановником Василем Вітром над фільмом працювали виконавчий продюсер і редактор Галина Криворчук, ведуча Наталка Сопіт, кінооператор-постановник Георгій Кривошеєнко. Злагоджена команда провела велетенську пошукову роботу, прожила разом з героями фільму їхні життєві долі. У результаті їм вдалося здійснити історичну реконструкцію епохи Хмельницького. А тому фільм «Богдан Хмельницький» — це правдива розповідь, яка пробиває тони лицемірства, це захоплюючий сюжет і живі герої, що накладаються на загальну панораму українського життя того часу. Зал аплодував уже після першої частини фільму. Загалом кінострічка «Богдан Хмельницький» триває 1 годину 52 хвилини, як повнометражне ігрове кіно, а глядачі його дивилися на одному подиху. Сприйняття кінострічки вщерть заповненим залом показало, що українці шукають свого і правди про своє, їм потрібні свої національні герої.

Закінчення на 18-й стор.

ПРЕС-КЛУБ «Дня»

Iз життя «Задзеркалля» Телеведуча Анна БЕЗУЛИК: Я не кажу «без політики!», я кажу, що треба змінити пріоритети в мовленні ФОТО НАДАНЕ КАНАЛОМ «1+1»

Марія ТОМАК, «День»

ПРОГРАМА «Я ТАК ДУМАЮ» З ВЕДУЧОЮ АННОЮ БЕЗУЛИК ВИХОДИЛА НА КАНАЛІ «1+1» З 2003 ДО 2008 рр.

ки зору сенсу розмови це було абсолютно безглуздим. Бували теми та ситуації, де цей славнозвісний баланс був важливішим за зміст розмови. Окрім того, як і багато хто з наших колег, ми змушені були ганятися за «політичною актуалкою». З огляду на обумовлену концепцію та формат, редакція «Я так думаю» не мала змоги готувати теми заздалегідь, запрошувати усіх, кого ми знаємо, любимо, цінуємо. Взагалі-то, змістовні проекти повинні готуватися за дещо іншою технологією. А технологія виробництва нашої програми передбачала звичайну систему виробництва актуальної дискусії з актуальних політичних питань. Повірте, це також важливо. Але все ж нам хотілося продукувати дещо інше: і за рівнем, і за змістом дискусії.

НЕСКІНЧЕННО МІРКУВАТИ НАД ПАРЛАМЕНТСЬКОЮ ШАХІВНИЦЕЮ — НЕЦІКАВО — У пресі вже з’явилося кілька ваших анонсних реплік щодо проекту, над яким ви зараз працюєте. Йшлося про якісне суспільне шоу, ви навіть сказали, що не впевнені, що задіюватимете телебачення. Звучить цікаво... — Я не впевнена, що мої задуми можливо реалізувати на нашому телебаченні. У будь-якому разі, сьогодні можна говорити тільки про задуми, поки що ми над чимось конкретним не працюємо.

— Якщо формат ще не викристалізувався, то, очевидно, коли ви кажете про суспільне шоу, йдеться про певну стратегію виробництва проекту. Що ця стратегія передбачає? Увагу до яких питань, на вашу думку, передбачає суспільне шоу і загалом суспільне телебачення? — Коли йдеться про суспільну відповідальність телебачення як бізнесу, то вона має стосуватися будьякого мовника, незалежно від форми власності — державної чи приватної. Очевидно, що державні канали мають серйозніші зобов’язання перед суспільством, на податки якого вони існують. Що стосується суспільного як змісту мовлення, то в центрі уваги такого телебачення повинні бути реальні суспільні потреби, проблеми в різних сферах суспільного життя та обговорення (це слово умовне, адже жанри можуть бути різними) цих проблем. Нескінченно міркувати над парламентською шахівницею і вкотре обговорювати, чому Іван Іванович полаявся з Іваном Васильовичем, на мій погляд, нецікаво та непотрібно. Я не вірю, що такого роду розмови здатні суттєво вплинути на суспільне життя. Насправді саме учасники політичних шоу, а не глядачі, отримують від цих дискусій зиск. Повірте, мені, як журналісту, інтерв’юеру, дуже часто нецікаво спілкуватися з політиками, що запрошені на ефір, скажімо так, за партійною ознакою. Цікаво спілкуватися з людьми змістовними, фахівцями в пев-

ній справі, професійними політиками, блискучими ораторами. Давайте погодимося, що таких людей у нас в парламенті трохи менше, аніж 450. А люди з бирками «Партія регіонів», «БЮТ», «НУ-НС» — це просто люди з бирками. І коли ми зациклюємося виключно на парламентських інтригах, то до відповідного рівня ми зводимо і своїх співрозмовників, і сам зміст розмови. На моє переконання, в суспільному телебаченні таких дискусій бути не повинно. Хоча це не означає, що політики не мусить бути зовсім. Якщо аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, то будь-яка реальна проблема якщо не напряму, то опосередковано виходить серед іншого на політику. Тому я не кажу «без політики!», я кажу, що треба змінити пріоритети в мовленні. Між іншим, телебачення з нормальною системою пріоритетів значно складніше у виробництві. Воно потребує інших журналістських потужностей, відповідного рівня підготовки, спеціалізації в певних галузях, бекграунду, нормальної пам’яті — історичної та інформаційної, розуміння контенту, своєї країни, людей, які в ній живуть. Таке телебачення відразу вирішить проблему затребуваності вітчизняних професіоналів. Просто тому, що безпринципні непідготовлені неофіти та заробітчани не спроможні будуть його створювати.

НИНІШНЯ ВЛАДА ПОТРЕБУЄ, ЩОБ ЇЇ ДІЇ БУЛИ РОЗ’ЯСНЕНІ — Дуже важлива справа — правильно розставити пріоритети, але держава сьогодні навряд чи на це здатна. То чия це справа? — Великою мірою це справа особистого вибору. Усе, врешті-решт, зводиться до вчинків та рішень кожної конкретної людини, яка сама для себе вирішує, що вона може робити, а що — ні, що для неї є важливим, а що — другорядним. А що стосується держави, то мені здається, нова влада поки що перебуває на етапі формування свого ставлення до інформаційного простору. Нині, мабуть, уже немає сенсу вкотре говорити про втрачені можливості, але, як на мене, так званий відкат, про який зараз усі кричать, почався ще десь із кінця 2005 року. Він відбувався дуже повільно, почався з м’якого, ніжного притискання. Поступово, потихеньку, без гучних скандалів змінювалися власники ЗМІ, інакше почали поводитися регулюючі органи. Тихесенько та непомітно, під виглядом ротації кадрів, відбулася люстрація. Із професії було вичищено людей, які є достатньо обізнаними і мають критичний погляд на події. І коли ми зараз починаємо бідкатися щодо ситуації в ЗМІ, то варто мати на увазі, що ѓрунт для нинішньої ситуації було підготовано значно раніше. Закінчення на 20-й стор.

Реконструкція свідомості У вівторок кияни дивилися фільм «Богдан Хмельницький». І аплодували. А коли його дивитимуться політики? ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ, АНОНСИ ПРОГРАМ І ФІЛЬМІВ ТИЖНЯ

ТЕЛЕГІД

«Презентація долі» Ліни Костенко 26 квітня, в понеділок, о 21.00 з повтором 27 квітня, у вівторок, о 10.10, на каналі «Культура» — вечір Ліни Костенко «Презентація долі».

Дивіться на каналі «Культура» телевізійну версію презентації нового видання історичного роману Ліни Костенко «Берестечко», здійсненого видавництвом «Либідь».

Три дні перед загибеллю У ніч з 25 на 26 квітня, з неділі на понеділок, по завершенні програми «Аргумент кіно», о 02.00, на каналі «1+1» — фільм Франциско Хав’єра Гутьєрреса «Перед загибеллю». Дебютна повнометражна стрічка кінорежисера Франциско Хав’єра Гутьєрреса має українську прокатну назву «Перед загибеллю». Оригінальна ж назва цього фільму перекладається дуже просто — «Три дні», — розповідає відомий український кінознавець, автор і ведучий програми «Аргумент кіно» Володимир ВОЙТЕНКО. — І в цих трьох днях криється простий сенс. Річ у тім, що в напрямку Землі летить астероїд. Він знищить на ній усе живе, у тому числі і людство. Тож кожному з представників виду гомо сапієнс лишається всього-на-всього три дні. І як їх прожити — кожен вирішує сам. Ніби знайома схема голлівудського фільму катастроф. Але в картині Гутьєрреса ця схема не працює абсолютно. Її герой, інтровертний молодик Алехандро, разом з матір’ю відправляється до свого брата, аби потурбуватися, за його відсутності, про своїх племінників. Діти й не підозрюють, що поки вони вечеряють у себе на кухні, до Землі наближається оте саме згадане смертоносне космічне тіло. Їх наразі турбує дещо осяжніше, дещо загрозливо конкретніше, аніж астероїд або ж метеорит, — це небезпечний злочинець, що втік з в’язниці й повертається, аби помститися. Що страшніше для дітей і

дорослих? Чи є сили й дух рятуватися і жити сьогодні, коли завтра просто не буде?! «Перед загибеллю» — фільм, безумовно, невеселий і неоднозначний, але нетривіальний. Вже достатньо замусолена тема апокаліпсису показується ніби з іншого боку, не з позиції героїв-астронавтів чи якихось інших героїв, а з позиції простих смертних негероїчних персонажів, якими, безумовно, є більшість людей на Землі. І, виявляється, що страх перед кінцем світу — це не те, що може вщерть заповнити людські душі, помисли й життя. Зрештою, кожного з нас чекає такий кінець — завтра, за три дні, чи колись там... А до того існує ціле життя і проблема — як прожити кожен його день, скільки б їх не вділив нам Бог. У програмі «Аргумент кіно» також демонструватиметься окремий сюжет, що досліджує кіноапокаліпсис по-іспанськи.

Юрій Щербак у «Лінії долі» з Тетяною Цимбал 25 квітня, у неділю, о 12.25 на Першому Національному — програма «Лінія долі» з Тетяною Цимбал. Юрій Щербак — це лікар-епідеміолог, Надзвичайний та Повноважний Посол України у кількох країнах світу, політик, письменник. Він був одним із перших, хто приїхав у Чорнобиль, а потім розповів правду про чорнобильську трагедію у своїй повісті, що викликала світовий резонанс. Розмова з Юрієм Щербаком — у програмі «Лінія долі» з Тетяною Цимбал.

«Учні — Вчителю». Концерт пам’яті Євгенії Мірошниченко 26 квітня, у понеділок, о 17.30 на каналі «Культура» — перша частина програми, друга — наступного дня, у вівторок, о 17.30. Рік тому пішла з життя видатна співачка сучасності, народна артистка СРСР та України Євгенія Семенівна Мірошниченко. Цей голос не можна сплутати ні з чим: найчистішої води діамант — колоратурне сопрано неймовірного діапазону. Її називали «українським соловейком», їй ап-

лодували монарші особи і найвпливовіші політики світу. Їй пропонували контракти найславетніші театри Європи. А вона все життя залишалася відданою одному-єдиному театру — Національній опері України ім. Т.Г. Шевченка. Учениця славетного педагога М.Е. Донець-Тессейєр Євгенія Мірошниченко була професором Музичної Академії України ім. П.І.Чайковського. Її учні — слава і гордість вітчизняного і світового музичного театру. Світлій пам’яті незрівняної Співачки, Актриси, Особистості присвячуються ці передачі.

Про життя української провінції 1918—1920-х років 24 та 25 квітня, у суботу та неділю, о 21.00, на телеканалі «Культура» — фільм Родіона Єфименка «Вісімнадцятилітні». Юрій Смолич належав до інтелектуалів української прози. Його перші твори були багатообіцяючими. Та партійне керівництво літературою вплинуло на ідейне спрямування творчості письменника. Але як літератор, що майстерно володіє словом, створює сильні характери, драматургічні колізії, він був на висоті. Свідчення тому роман «Реве та стогне Дніпр широкий». А які споПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ. ТВОРЦІ ФІЛЬМУ ОТРИМУЮТЬ ВДЯЧНІ Й ЗАСЛУЖЕНІ ОПЛЕСКИ ВІД ГЛЯДАЧІВ

мини про українських літераторів залишив Юрій Корнійович! «Розповіді про неспокій», «Розповіді про неспокій тривають», «Розповідям про неспокій немає кінця». Він перший відкрив імена заборонених письменників, пробудив інтерес до них. Повість «Вісімнадцятилітні» багато в чому автобіографічна. У ній змальовано життя української провінції 1918—1920 років. Фільм за цією повістю створив один з ветеранів студії «Укртелефільм» Родіон Єфименко. У ньому знімались молоді тоді актори, які вже зараз набули популярності: В. Шевельков, Т. Денисенко, О. Денисенко, В. Корсун.

Прес-клуб «Дня»

Реконструкція свідомості

БОГДАН БУВ ДОВГООЧІКУВАНОЮ ТА ЄДИНОЮ ДИТИНОЮ В СІМ’Ї УКРАЇНСЬКОГО ШЛЯХТИЧА МИХАЙЛА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ» Початок на 17-й стор.

В умовах постійного інформаційного голоду українці відчувають потребу у таких фільмах, сюжетах, програмах. Хоча «Богдан Хмельницький» — далеко не перший фільм Василя Вітра і циклу документальних передач «Гра долі», що транслюються на «5 каналі», який разом з щоденною всеукраїнською газетою «День», журналами «Міжнародний туризм» та Welcome to Ukraine є інформаційними партнерами студії «ВІАТЕЛ». Навряд чи можна було сподіватися, що презентацію фільму «Богдан Хмельницький» відвідає уряд та київський істеблішмент, як це було на презентації стрічки Нікіти Міхалкова «Натомлені сонцем-2». Частина наших політиків застрягла у російському світі, орієнтуючись на чужі цінності та водночас шукаючи недоліки у своїх героях. Хоча у тому ж російському світі далеко не всі сповідують панівну ідеологію і там відбувається переосмислення частиною інтелігенції своєї історії і сучасності. В Україні також є багато розумних талановитих людей, які шукають справжні смисли, творять національний міф і намагаються зламати нав’язані стереотипи. А ті, хто публічно критикує Мазепу, звинувачує в алкоголізмі Шевченка і ставить під сумнів заслуги Хмельницького — це лише маргінес. І те, що українці постійно бачать і чують ось цей маргінес, головний редактор «Дня» Лариса Івшина називає «політикою апартеїду національного глядача». Зрештою, мова не тільки про те, що потрібно цінувати своє, нічим не гірше за чужоземне.

Юрій СОРОКА, кінознавець, голова секретаріату ОУН: — Наше суспільство має таку особливість, що українцям потрібно як «Отче Наш», повторювати біографії великих людей свого народу. Я не думаю, що хтось з присутніх у залі, хоча тут були сотні людей, так досконало знає життєвий шлях Богдана Хмельницького, як він був переданий у фільмі. А ще українці не лише не досконало знають історії своїх видатних людей, а й часто їх забувають. Тому їх потрібно постійно переповідати, і не тільки про Богдана Хмельницького. Подумайте, наскільки показана у фільмі історія життєва. Поруч із Хмельницьким є любляча жінка, є та, яку він любить, — і це все життєві, зрозумілі нам моменти. У цьому фільмі глядач може і впізнати себе. На жаль, у нашому інформаційному просторі багато чого потрібного губиться чи навмисне блокується, і це складна ситуація, але я думаю, що ми з неї потихеньку починаємо виходити. Щодо роботи над фільмом, то тут склався певний ансамбль оператора, режисера і ведучої. Ведуча взагалі виконувала відразу кілька ролей у фільмі — транслювала думку, грала Гелену, частково програвала інших персонажів — близьких Хмельницького. Можна сказати, що Василь Вітер у цьому фільмі знайшов свою стилістику. Її можна поділяти або ні, але ось цей поліекранний рух картинок — це стилістика Василя Вітра, його досягнення. Цей спосіб дозволяє глядачеві отримати додаткову візуальну інформацію з екрану. Не можливо не відзначити чудову роботу оператора Георгія Кривошеїнка. Адже можна було помітити, як під

щоб переосмислювати його зміст, адже нам століттями заливали за шкуру сало, а тепер врешті-решт треба послухати правду. Олександр МАЗУР, отаман Вільного козацтва: — Авторам вдалося уникнути сухого словосполучення «документальний фільм», а подати факти художньо, продемонструвати людські переживання. Адже на екрані, незважаючи на відсутність ігрового моменту, ми бачили живих людей з їх емоціями, з правом любити, з правом помилятися. Я думаю, авторам вдалося перенести нас, глядачів, у ту добу. Бо оцінювати вчинки і Богдана, і Кривоноса, і Богуна можна тільки будучи в тій добі, а не з позицій сьогоднішнього дня. І дуже вдалим підсумком презентації стали слова редактора газети «День» Лариси Івшиної про те, що якби сьогоднішні мужі продивилися і пережили цей фільм, то мабуть багато з сьогоднішніх помилок ми б уникнули. Василь ВІТЕР, режисер фільму «Богдан Хмельницький»: — Відверто кажучи, я не сподівався, що фільм буде так тепло прийнятий глядачем, безумовно, я очікував спокійнішого сприйняття. Він викликав у залу сміх чи оплески під час таких моментів, коли ми й не сподівалися. І тоді я побачив, що глядач вже втягнутий в історію і співпереживає нашим героям, не дивлячись на специфічний стиль фільму. Для мене це найголовніше. Тому що, коли глядач співпереживає герою, можна говорити про те, що фільм потрібний і що він буде жити.

костей, а насправді є життя людини і його треба бачити. А буває навпаки — увага акцентується тільки на брудній білизні. Це теж неправильний підхід, адже мистецтво для того й існує, щоб піднімати в людині дух. Тим більше життя людей є сьогодні далеко не легким, а відповідно піднімати їхній дух справді потрібно. І от, до речі, стосовно реакції глядача, то мені здалося, що він цей дух має. Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ, поет, кінорежисер: — Особисто для мене презентація фільму «Богдан Хмельницький» — це подія, на яку я давно чекав. Бо ми нарешті змогли побачити Богдана Хмельницького крізь призму його життєвої історії. І зроблено це авторами фільму надзвичайно органічно, без натужності й непотрібного радикалізму. У розумінні того, як твориться історія, фільм «Богдан Хмельницький» — це прорив. Адже він яскраво демонструє, що історія твориться вчинками людей, імена яких, можливо, залишилися невідомі, або їх не згадують, вона складається краплина до краплини з багатьох рішень і дій. І якщо вчинки людей десь були недобросовісні, то через кілька десятків років вони складаються в катастрофу. Фільм «Богдан Хмельницький» вперше в Україні дає зріз потужної історичної постаті через людські зав’язі, коли людина через страждання й муку вирішує складні завдання. І дуже важливо, що в цій кінострічці надзвичайно вдало знайдена міра того інтересу, який може поєднати тягу до екрану людей підготовлених і масового глядача. Важливо також, що в фільмі висвітлюються й ті реальні історичні події та персонажі, які раніше замовчувалися. Голос ведучої утримує глядача в просторі довірливості, не патетики, а довірливої оповіді приватної історії людини, яка обертається неприватною історією. Мені б хотілося відзначити ще одну важливу річ. Василь Вітер був учнем Андрія Мерзлікіна, який у свою чергу навчався у Михайла Верхацького, а Михайло Верхацький був учнем Леся Курбаса. Тобто ми бачимо чотири покоління безперервного культурного спадку, який передається не через книги, а в безпосередньому живому спілкуванні. Під час перегляду фільму я пережив порив радості. Гадаю, що для багатьох це стане стимулом до послідовної роботи, яка повинна постійно здійснюватися тими, кому не байдуже минуле, сучасне й майбутнє України. Вікторія СКУБА ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «Дня» ЛАРИСА ІВШИНА: «ЯКБИ НАШІ ПОЛІТИКИ ПОДИВИЛИСЯ І ПЕРЕЖИЛИ ФІЛЬМ ВАСИЛЯ ВІТРА, БАГАТО ІЗ СЬОГОДНІШНІХ ПОМИЛОК МИ Б УНИКНУЛИ»

Фільм «Богдан Хмельницький» необхідно дивитися тому, що це безцінний історичний досвід й урок водночас, правдиво відтворений його авторами з вдалим життєвим і політичним акцентом. Творці кінострічки не зупинялися на дрібницях, їм вдалося передати життєвий шлях людини, яка відчуває, любить, піддається слабкостям, і державного діяча, який перемагає завдяки своїм чеснотам і зазнає поразки через свої помилки. Чеснотами своїх героїв ми повинні пишатися, а на помилках потрібно вчитися. На жаль, у залі не було жодного політика з тих, хто сьогодні впливає на долю держави. Можливо, саме через це ми досі зазнаємо тих самих поразок через ті ж необдумані вчинки. А один з найважливіших та найактуальніших уроків доби Хмельницького — влада не повинна бути відірваною від свого народу, знаходитися з ним у паралельних вимірах, бо країну завжди підводить той народ, який не розуміє дій свої еліти. А тому політики й всі інші, хто ще не бачив фільму «Богдан Хмельницький», приходьте на перегляд кінострічки Василя Вітра. Й одягаєтесь тепло — у залі може бути холодно.

час драматичних моментів до очей фігур персонажів на картинах, які за своєю суттю непорушні, застосовувалася фосфоризація, і це додавало динаміки, оживляло статичні портрети. Тому хочеться ще раз відзначити, що Василь Вітер досяг певного рівня Якби він просто переповів історію Богдана Хмельницького, вже за це йому варто було б подякувати, але він відтворив її ѓрунтовно. Я впевнений, що у фільмі навіть для фахівців знайдеться унікальна інформація. Тим більше не так часто трапляється, коли документальне кіно може завершитися моментом катарсису. Ольга БЕРЕЖНА: — Це надзвичайно важливий фільм, який треба показувати, у тому числі у навчальних закладах. Адже ця кінострічка першою поставила на багатьох подіях часу війни Богдана Хмельницького важливі політичні акценти та продемонструвала дуже правильно і політичну ситуацію, й економіку того часу, і душевний стан самого Богдана та його найближчого оточення, його стосунки з жінками і бойовими побратимами. Саме це дає глядачу можливість зрозуміти фільм. Його потрібно неодноразово показувати по телебаченню,

Те, що я знайшов у Богданові Хмельницькому, я б написав на клапті паперу, якби у мене не було можливості зняти фільм. Оскільки є ще можливість знімати фільми, то ми цю історію розказали таким чином. Але це мій мотив, мотив режисера, який хоче історію розповісти. Але, як режисер, я повинен чути глядача, передбачати його. Будьякий нормальний режисер не повинен нав’язувати глядачеві своє бачення, він повинен розуміти, що людям зараз потрібно. І водночас не йти за глядачем. Тут є певний баланс, тому що місія кіно, на моє переконання, — розказувати ті історії глядачам, які тримали б їх у житті. Життя за будь-яких обставин тяжке. І люди повинні міцніти від перегляду фільмів чи читання книг, повинні таким чином рости над собою. Не можна виключати й того, що українці, стомившись від репертуару традиційного телебачення, відчувають потребу у таких історіях. Працюючи над серіалом «Гра долі», я переконався, що найцікавішою є правдива людська історія. Просто зазвичай ми отримуємо такі історії у штампованих переказах, у затертих форматах. Наприклад, чомусь герой зазвичай має бути позбавлений будь-яких проявів звичайних людський слаб-

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ДОВІДКА «Дня» Василь Вітер, сценарист і кінорежисер, заслужений діяч мистецтв, народився у с. Великополовецькому Київської області. Двічі закінчував Київський інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого: 1972 р. за фахом «актор драми», 1981 р. за фахом «режисер кіно і телебачення». Вчителем Василя Вітра був Михайло Верхацький, учень Леся Курбаса, український режисер, педагог і театрознавець. Як актор Василь Вітер працював у Житомирському та Волинському музично-драматичних театрах, на кіностудії ім. О. Довженка. З 1979 року — на Українському телебаченні. З 1982 — на студії «Укртелефільм», де зняв такі фільми: ігрові: «Кларнети ніжності», «Диктатура», «Далі польоту стріли» та ін.; документальні: «Підземні води», «Цвіт папороті», «Іван Миколайчук. Тризна», «Глибокий колодязь» та ін. Був одним з перших режисерів у СРСР, котрі почали знімати ігрові фільми на відео («У лузі на старому дивані» за новелою Є. Гуцала). 1994 року заснував власну студію «ВІАТЕЛ», на якій зняв фільми: «Відродження. Національна філармонія», «Успенський собор», «Михайлівський Золотоверхий» та інші.

ОЛЬГА ГЕРАСИМ’ЮК

ЛЕСЯ САКАДА

Iз «Плюсів» у «мінуси» Як сьогодні реалізовують себе ті, хто колись був обличчям авторського телебачення в Україні? Багатьох із тих, кого можна назвати «обличчям українського телебачення», виховав телеканал «1+1». У не такі вже й далекі 90-ті цей канал асоціювався з прагненням до українського ренесансу. Слоган «Ти не один. Нас 52 мільйони» об’єднував країну від Івано-Франківська до Харкова. Хоча період становлення та розвитку «Плюсів» не можна назвати сприятливим, журналістам каналу вдавалося продукувати якісне національне телебачення. Мабуть, сучасній глядацькій більшості вже незрозуміло, як українське телебачення могло успішно працювати без запрошення досвідчених колег із півночі,

відшуковуючи талановитих українських журналістів. Останніми роками «Плюси» перетворилися на «мінуси». Канал поступово залишили найталановитіші, ті, чия зірка починала сходити на «1+1». Тепер кожен із них реалізовує себе по-своєму. Наприклад, Данило Яневський свою співпрацю з телеекраном перервав ще три роки тому. Тепер — пише історичні книжки, нещодавно світ побачили «Загублена історія втраченої держави» та «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського». Щодо деяких інших журналістів, які протягом років переконували українців, що вони «не одні», то...

«КУЛЬТУРА — ЦЕ ОБ’ЄДНАВЧЕ НАЧАЛО»

Тепер пані Ольга планує розгорнути публіцистичну роботу, оскільки має сумніви у тому, що є сенс продовжувати роботу на українському телебаченні. «Електронні ЗМІ до серйозної журналістики сьогодні не дотягують. Але є газета «День», співпрацю з якою я свого часу змушена була перервати, але тепер із великим задоволенням її відновлю. Це чи не єдине видання, яке планомірно, протягом багатьох років відстоює українські інтереси, — каже народний депутат України, журналіст і телеведуча Ольга Герасим’юк. — Свою публіцистичну роботу я планую продовжити у напрямку підтримки гуманітарних форпостів. Саме публіцистика сьогодні вкрай важлива і для мене, і для моїх колишніх телеглядачів. Щодо ймовірності повернення на телебачення, то тут багато залежить від людей, яким належать засоби масової інформації, якою мірою вони будуть зацікавлені у якості телебачення. Те телебачення, яке ми спостерігаємо зараз, фактично скроєне за російськими лекалами — «паркетні» зйомки, які я пам’ятаю з часів Радянського Союзу, знову стали центральними в багатьох новинних випусках. Я не думаю, що причиною такого повороту є аж надто сильні незримі впливи з Банкової. Телевізійники самі готові прислужуватися. І ця журналістика в дусі «чего изволите» мене гнітить. Звичайно, я не в захваті й від того контенту, який у нас називається «розважальним». На все українське телебачення є всього-навсього один-два якісних проекти, решта — низькопрофільність і орієнтація на люмпен. На такому телебаченні я себе не бачу. А був час, коли український ефір мав зовсім інший рівень. Можна назвати кілька каналів, які працювали згідно з цими принципами та стандартами, зокрема той канал, на якому я пройшла свій телевізійний шлях. «1+1» був авангардом, це був високий смак, це було справді якісне телебачення. Я довго боролася за те, щоб збереглися принципи та стандарти високої журналістики, намагалася говорити з тими людьми, які залишилися на каналі. Але зараз туди прийшли люди, які написаною нами книжкою про історію каналу «1+1» підперли вікно... Це як знести весь Київ і побудувати на його місці спальний район, назвавши його Києвом. Але, разом із тим, люди, які створювали якісне телебачення, нікуди не зникли. Саме вони повинні думати про українське суспільство та глядача, ми не маємо права просто піти, сказавши: «Вибачте, нічого не вийшло...» Сьогодні на перший план виходить гуманітарна сфера. Ті, хто цікавиться світовими процесами та геополітикою, розуміють, що нині дедалі частіше політика здійснюється під впливом національного культурного фактору. Це стосується не лише України, а й усього світу. Ми занадто легковажимо гуманітарною сферою, зараховуючи її до тем маргінальних. Сьогодні треба говорити передусім про культурні цінності, утверджувати та відстоювати їх. Наступає ера правління хама: до влади в країні приходять люди, які, не прочитавши, можливо, жодної книжки, намагатимуться перекроїти нашу історію, літературу. Це дуже відповідальний час для соціальної журналістики. А це передусім захист життя, прав людини, наших традицій та інтересів суспільства. Останніми роками ми жили так, ніби все вже відвоювали, у тому числі свободу слова. А тепер виявилося, що свободи слова в її хорошому розумінні ми, власне кажучи, і не мали, плутаючи її з балачками. Ця ера правління хама разом з усім нерозумним і брутальним має завершитися підняттям голови. Бо в суспільстві є здорове ядро. Думаю, саме гуманітарна тема стане тим осердям, навколо якого гуртуватимуться всі притомні люди. Добру фразу сказав один з українських письменників: єдине, що нам залишається, — це берегти свої окопи. І це правда, бо в тих окопах — наші книжки, наша свобода, наші уявлення про країну, в якій ми хотіли б жити. Марія ТОМАК, «День»; Вікторія СКУБА

Леся САКАДА, екс-репортер ТСН, залишила «1+1» у 2008 році, до останнього сподіваючись на «очищення» каналу. Після звільнення журналістка працювала над фільмом про відомого митця Казимира Малевича за підтримки свого екс-керівника Олександра Роднянського (про що розповідала в інтерв’ю «Дню» №34 від 27 лютого 2009 року). Сьогодні, як повідомляє «Телекритика», Леся Сакада готує новий проект для каналу «СТБ» під робочою назвою «Почуття», який складатиметься з низки документальних фільмів про почуття людини. Крім того, «культурний» за покликанням журналіст, Леся Сакада є активістом руху «Культура об’єднає Україну». — Нещодавно я працювала в Музеї Павла Тичини, і напередодні другого туру президентських виборів у музейних працівників виникла ідея зібрати всіх політиків, які програли вибори, за одним столом і запросити їх взяти участь у майстер-класі народної майстрині Анастасії Рак, яка малює ікони на склі, — розповіла «Дню» Леся. — Мистецтву пані Анастасії аплодував Париж, але жоден із запрошених українських політиків цей майстер-клас так і не відвідав. Утім саме тоді працівники музею вирішили створити рух «Культура об’єднає Україну». Оскільки через надмірну заполітизованість наше суспільство розколоте, а культура — це об’єднавче начало, яке включає в себе і культуру побуту, і культуру сім’ї. Сьогодні майже в кожному музеї проводяться майстер-класи, в яких можна взяти участь майже за безцінь. Наприклад, нещодавно в Музеї Тараса Шевченка відбувся майстер-клас із витинанки Людмили Проценко. Я запросила туди наших телезірок разом із дітьми. Адже це одна з особливостей нашого суспільства та медіа — акція може набути розголосу тільки у випадку участі відомих політиків чи телезірок. На жаль, на мою пропозицію ніхто не відгукнувся. Зате участь у майстеркласі взяла дружина посла Німеччини, і була вражена. Чомусь європейцям цінність таких акцій пояснювати не треба, а ті, хто має вплив на систему поглядів нашого суспільства, не бачать їхньої важливості. Тому я бачу свою місію в тому, щоб повертати людей до музеїв, до творчості й подалі від політики. До дня народження Павла Скоропадського я спробую організувати ще одну акцію й запросити на неї політиків, адже захід буде присвячений державному будівничому. Крім того, разом з єпископом Полтавським ми зорганізуємо зустрічі з патріархом Філаретом відносно відродження Георгіївської церкви на Полтавщині. У мене мрія: влаштувати в напівзруйнованій церкві концерт класичної музики за участю відомих музикантів, щоб привернути увагу громадськості до цього місця. Також я є учасницею руху «Київське шляхетське коло», яке докладає всіх зусиль, аби виховати у людей культ предків, аби українці вивчали свої родоводи. Адже у нас є для цього можливості, є архіви. Було б добре, аби ця тема з’явилася й на телебаченні. Дуже хочеться, щоб наші телевізійні царі, зірки, політики нарешті зрозуміли вагу цих аспектів людського буття.

«ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЧАС ДЛЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ» Про своє рішення залишити «Плюси» заявила Ольга ГЕРАСИМ’ЮК. Останнім часом багаторічна ведуча програми «Без табу» співпрацювала з каналом як член журі проекту «Танцюю для тебе-3». Після цього народний депутат Ольга Герасим’юк зробила для каналу пілот нової документальної програми, за форматом — ремікс проекту «Проти ночі». Однак каналу «1+1» цей проект не знадобився.

Прес-клуб «Дня»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ДОСВІД

Не нудно!

— Наука — непроста тема, особливо для медіа, яким треба доносити її до свого читача популярно. Але, очевидно, американських видавців це не зупиняє... — У США є два типи наукових журналів. Перший — винятково для науковців, адже для масової аудиторії такі видання справді нудні. Другий тип — це науково-популярні видання, для широкого кола читачів. Це глянцеві, гарно оформлені журнали, з великими ілюстраціями, фотографіями, графіками. Вони приваблюють достатню кількість читачів, аби бути прибутковими. Деякі самостійно утримують себе навіть зараз (після глобальної економічної кризи. — Авт.). Наприклад, американське видання «Scientific American» виходить вже більше ніж століття. А журнал «New Scientists» в Англії розповсюджується як за передплатою, так і на розкладках із пресою. Це чималенький журнал із тиражем у сто тисяч екземплярів. Хоча видання частково існує за рахунок продажів рекламної площі, очевидно, що без значної читацької аудиторії не було б і рекламодавців. Такі видання недешеві, але в США люди можуть дозволити собі витрачати гроші на подібні видання. Утім, думаю, якби в Україні виходили такі науковопопулярні журнали, то попит на них також був би. Науковці повинні розповідати людям про свою роботу, а не лише обговорювати її у вузькому колі дослідників. Адже переважно саме ми, звичайні громадяни, через свої податки забезпечуємо науковців зарплатнею, зокрема, співробітників Національної академії наук США, тому вони зобов’язані розповідати нам про свої здобутки. — Які українські наукові теми здаються вам як журналісту найцікавішими? — Колись мені доводилося робити матеріал про методи збереження енергії в Україні. Але стаття була не надто серйозною. У той час відбувалася кампанія співачки Руслани щодо енергетичної незалежності, багато говорили про «зелену», чисту енергію, але переважно у зв’язку з

Український читач періодичних ЗМІ добре обізнаний у політичних інтригах, економічних проблемах країни та марках одягу вітчизняних «зірок». Але він зовсім відірваний від досягнень та проблем науки. Навряд чи хтось в курсі того, що цікавого останнім часом сталося у світовій чи українській науці. Медіа, що орієнтуються на широке читацьке коло, надають перевагу окремим публікаціям, але із сенсаційним або майже скандальним «присмаком» — про майбут-

нє людства, прогнози апокаліпсису чи універсальні ліки від усіх хвороб. А от чим зайняті тисячі штатних працівників Національної академії наук, що вони розробляють, над чим працюють і що можуть показати світу — про це журналістика мовчить. Для цього, мовляв, є спеціалізовані наукові журнали, а широкому колу читачів такі теми нецікаві. Тим часом, озирнувшись на досвід інших країн, можна стверджувати, що журнали, присвячені популярній науці, все ж ко-

ристуються попитом у широкого кола читачів. Глянцеві, з великими ілюстраціями, численними фотографіями та графіками, вони прищеплюють читачам цікавість до наукових відкриттів. І видавці не скаржаться — попит на таку періодику є. Про те, що таке наукова журналістика, яким має бути хороший журнал про популярну науку та чому таке видання потрібно Україні — американський науковий журналіст Даніел ЧАРЛЬЗ.

музичною темою. Під час свого останнього візиту до України я знайшов кілька цікавих для себе тем, які маю намір дослідити. У США є великі площі луків та степу, які називають преріями. Їх поступово перетворюють на сільськогосподарські угіддя. Мене цікавить, як можна зберегти решту ще не освоєних територій разом із їхньою флорою та фауною. У вас схожа ситуація зі степами та луками. Саме в цьому полягатиме моє перше дослідження. Окрім того, мені цікаво, що відбувається з вашою величезною Національною академією наук України. Планую написати про найцікавіші дослідження, зробити кілька інтерв’ю. У попередні роки Україна в науковій пресі США з’являлася переважно у зв’язку з темою Чорнобилю. Також наукові кола знають про Україну як про велику аграрну країну. Після розпаду Радянського Союзу з’явилася цікавість до того, що ж сталося з українськими вченими, які розробляли зброю, ракети тощо. Чи їх часом не взяв на роботу Ірак?.. — Ви працюєте науковим журналістом та паралельно читаєте курс наукової журналістики в університеті. То якою ж має бути наукова журналістика? — Наукова журналістика — це будь-яка журналістика, яка допомагає людям розібратися у чомусь новому — технологіях, процесах, а також у тому, як побудований та функціонує наш світ. Наукові журналісти, з одного боку, розповідають про новинки науки та техніки, а з іншого — використовують ці знання, аби пояснити певні повсякденні речі, до яких усі звикли. Науковий журналіст не повинен писати нудно! Матеріал має зацікавлювати читачів. Людина за своєю суттю є дуже допитливою, і наше завдання — зачепити цю допитливість. Адже якщо ви в певному тоні розповідаєте своїм знайомим щось цікаве, вони вас захоплено слухають. Так само потрібно писати й матеріал. Можливо, журналістові не завжди вдасться написати дуже цікаву статтю про фізику елементарних часток, але декому вдається навіть це. Усе залежить від креативності автора. Нуд-

ність наукової журналістики — це стереотип. Насправді вона цікава, і не лише науковцям. Вона розповідає про те, що відбувається навколо нас, як це відбувається і з якої причини. Наприклад, ви хочете дізнатися, чи справді клімат на Землі зміниться. Як вам про це довідатися? Про це повинен подбати журналіст, поспілкувавшись із науковцями та доступно виклавши тему. Що стосується моєї діяльності, то мені були цікаві дві теми, результати дослідження яких лягли в основу двох книг. Перша — про генетично вирощені сільськогосподарські культури. Друга — про німецького хіміка Фріца Хабера, який жив у минулому столітті: він ініціював масове виробництво добрив, але в той же час брав участь у розробках хімічної зброї під час Першої світової війни. Це історія про використання науки з благородною метою та руйнівною метою, про те, чому науковці служать тим чи іншим інтересам. Це також розділ наукової журналістики. Якщо говорити про теми, які цікаві читачам, то найпопулярнішими в США є теми, пов’язані зі здоров’ям: що добре для людини, для людського тіла, вітаміни, дієти тощо. — Чи існують в науці такі теми, про які журналіст просто не зможе написати цікаво та доступно? — Думаю, є. Вони стосуються глибинних законів фізики, субатомного рівня. Особисто я не знаю, як про це писати просто. До таких тем належать, як на мене, й елементи астрофізики, пояснення походження світу. Такі речі неможливо осягнути миттєво. Для їхнього пояснення журналісти часто використовують метафори. — А як щодо корупції в американській науковій журналістиці? Адже розробники і виробники ліків або, скажімо, нових технологій, мабуть, зацікавлені в тому, щоби про їхні здобутки написали в науковому журналі... — Такого, щоб журналіст отримав гроші від тих, про кого пише, у нас не буває. Тим більше такого не може бути в журналах, які мають солідну репутацію. Часом трапляється, що журналіста переконують, що все, про що йому говорять, є істиною в останній інстанції. А потім виявляється, що це неправда. Скажімо, кореспондент звертаються із запитаннями до кількох науковців, які говорять йому одне й те саме, а потім може виявитися, що всі працюють на одну компанію. До певної міри компанії намагаються «корумпувати» журналістів — вони організовують презентації, пропонують оплатити їм дорогу, проживання тощо. Але в новинних організаціях подібна «співпраця» суворо заборонена. — Журналіст, що пише подібні матеріали, повинен бути більшою мірою науковцем чи журналістом?

— У наукову журналістику приходять двома шляхами. Перший веде з традиційної журналістики тих, хто пише на наукові теми. До речі, саме так у цій сфері опинився я. Другим шляхом ідуть науковці, які додатково здобувають журналістський фах. Але науковий журналіст повинен завжди пам’ятати дві речі. По-перше, завжди бути скептиком. Учені часто не погоджуються один з одним і завжди претендують на те, що саме їхні твердження є істинними. По-друге, завжди перевіряти отриману інформацію і з’ясовувати, чому вам це явище пояснили так, а не інакше. Спілкувались Анна ПОЛУДЕНКО, Марія СЕМЕНЧЕНКО

ДОВІДКА «Дня» Даніел ЧАРЛЬЗ — американський письменник та радіожурналіст. Він є автором книги про нобелівського лауреата, який започаткував еру хімічних добрив — «Визначний інтелект: злет та падіння Фріца Хабера» (2005) та книги «Лорд урожаю: біотехнології, великі гроші та майбутнє продуктів харчування» (2001). З 1993 по 1999 рік Чарльз працював кореспондентом Національного Громадського Радіо (National Public Radio, NPR), висвітлюючи наукові теми. Він

Даніел Чарльз — про закони правильної наукової журналістики

досі час від часу готує матеріали для новинного журналу NPR. Чарльз пише про великий сегмент передових технологій, включаючи телекомунікації, енергетику, сільське господарство, комп’ютерні технології та біотехнології. Своїми головними темами він обирає історію технологічного розвитку, досліджуючи походження велосипеда, електронних мереж та хімічні засоби захисту від комах. Готував наукові матеріали з Індії, Росії, Мексики та країн Європи.

ТЕЛЕГІД

Духовний камертон нації 23 квітня, п’ятниця, на телеканалі «Культура» — «Ювілейний вечір з нагоди 90-річчя від дня заснування Національного академічного театру ім. Івана Франка». Як і годиться, був ювілейний капусник, були привітання і побажання. Були спогади. А в них — історія Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Отже, франківцям — 90. Ті, кому пощастило бачити на сцені корифеїв театру, поділилися ностальгічними спогадами. Серед них — відомий теоретик театру з Москви Б. Поноровський. Він згадав сво-

їх улюблених акторів — засновника театру Гната Юру та великого артиста Амвросія Бучму, з ніжністю і захопленням згадував Сергія Данченка, що як художній керівник розпочав новий період у житті театру. Успішний період. Згадав його вистави «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Візит старої дами». Згадував, яким успіхом користувалися у Москві вистави франківців. Михайло Швидкой з притаманною йому манерою з гумором говорити про серйозне переконливо стверджував, що за Данченка театр утвердив себе як духовний камертон нації. Звичайно диригував дійством неперевершений Богдан Ступка. ФОТО З САЙТУ WHO-IS-WHO.COM.UA

КОМЕНТАР Олексій БОНДАРЕВ, редактор відділу «Наука і технології» журналу «Корреспондент»: — Відстежуючи новини науки, ми від них відсікаємо ті, що можуть зацікавити лише вузьку аудиторію, а лишаємо те, що цікаве аудиторії масовій. Людей цікавлять теми, які стосуються кожного — здоров’я, технологічні новинки, популярно про космос та екологію. Такі матеріали читають для загального розвитку. Із висвітленням на сторінках журналу української науки є певні труднощі. По-перше, в силу цілого комплексу причин українську науку навряд чи можна назвати потужною. До того ж, вона є специфічною. У багатьох галузях українська наука взагалі не фігурує, але є сфери, де наші вчені є дуже цінними, але вони є специфічними та не є нецікавими масовому читачу. По-друге, українські вчені не вміють себе піарити. Часто у нас в країні журналісти просто не мають шансу дізнатися про нові відкриття. Науковці за кордоном більш відкриті для суспільства й преси. Кожен університет, кожен дослідницький центр має свій сайт, де викладають новини, багато науковців ведуть блоги. Все це відразу тиражується численними англомовними онлайновими ЗМІ, що пишуть про науку. А наші науковці перебувають у свого роду вакуумі. Тобто проблема ще й у відсутності поєднуючої ланки між науковцями та журналістами. В Україні немає науково-популярної преси. І це теж мінус. Але я вважаю, що згодом ця ніша буде заповнена. Можна поглянути на досвід Росії. Там журнали типу «Популярної механіки» користуються попитом і такі видання живуть за рахунок реклами. У нас були подібні проекти, але криза та інші проблеми загальмували їх. Та все ж я впевнений, що вже скоро знайдеться грамотний інвестор, який вкладе гроші в створення такого видання й зробить його з розумом. ФОТО ОЛЕКСАНДРА КОСАРЄВА

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Німфея кандіда 24 квітня, у суботу, та 25 квітня, у неділю, о 14.40 на «5-му каналі» — документальний фільм про життя першого ректора Київського університету Святого Володимира (Університету ім. Т.Г. Шевченка) Михайла Максимовича. Перший ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович (нині Університет імені

Т. Г. Шевченка) був ученим енциклопедичних знань. Він присвятив себе науці. Спочатку його особисте життя не складалося. Михайлові Олександровичу не судилося поєднати своє життя із жінкою, про яку він мріяв і називав «німфея кандіда», тобто біла лілея. Перед смертю вона взяла з нього слово одружитися з її дочкою, на 30 років молодшою за нього. Про кохання і сімейне щастя у документальному серіалі «Гра долі» з ведучою Наталкою Сопіт. ФОТО НАДАНЕ СТУДІЄЮ «ВІАТЕЛ»

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ ТА ЙОГО ДРУЖИНА МАРІЯ МАКСИМОВИЧ, ПОРТРЕТ ЯКОЇ НАЛЕЖИТЬ ПЕНЗЛЮ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Фрагменти програми передач ДТРК «Культура» з 26 квітня по 2 травня 2010 року ПОНЕДIЛОК, 26 квітня 16.00 «Посланіє...». Богдан Козак 17.30 Учні — Вчителю. Концерт пам’яті Євгенії Мірошниченко, ч.1 18.20 Архів. Чорнобильська АЕС очима радянського телебачення. Д/ф «Чорнобиль. Час істини» 19.00 Прайм-тайм культури 19.15 Гіркі барви зони 19.25 Д/ф «Чорнобиль: два кольори часу», с.2 20.30 Однієї весни 21.00 «Презентація долі...». Ліна Костенко

ВIВТОРОК, 27 квітня 17.30 Учні — Вчителю. Концерт пам’яті Євгенії Мірошниченко, ч.2 19.00 Прайм-тайм культури 19.15 Фільм «Монолог про кохання» та його передісторія 21.00 Муз.фільм «Лючія ді Ламмермур»

СЕРЕДА, 28 квітня 15.30 «Він! Микола Вінграновський», ч.1 19.00 Прайм-тайм культури 19.15 Борис Антоненко-Давидович. Штрихи до портрета 20.35 Аудієнція. Тото Кутуньо 21.00 За мотивами повісті М.Гоголя. Вистава «Шинель» 22.15 Концерт «Присвята Богодару Которовичу» 23.40 Lege artis. Леонардо да Вінчі

ЧЕТВЕР, 29 квітня 15.30 «Він! Микола Вінграновський», ч.2 19.00 Прайм-тайм культури

19.15 Неформат 20.00 Портрет. Януш Юхницький 20.30 Театр Раду Поклітару. «Київ модерн-балет» 21.00 Золота колекція «Золотих воріт». М.Рєзнікович. «Про час і про себе»

П’ЯТНИЦЯ, 30 квітня 15.30 «Він! Микола Вінграновський», ч.3 16.20 Грає Ірена Портенко. Ф.Шопен. «24 етюди для фортепіано», ч.1 19.00 Прайм-тайм культури 19.15 Феномен старовинної музики 20.30 Монолог для двох. Айше Гринько 21.00 Х/ф «Ніч»

СУБОТА, 1 травня 16.25 Грає Ірена Портенко. Ф.Шопен. «24 етюди для фортепіано», ч.2 19.00 Київська Швейцарія, або Вулиця Звільненого Труда 19.40 Родом з України. Аркадій Інін 20.30 Місто над Іквою 21.00 О. Галін. «Ретро». Вистава Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка 22.30 Джаз-коло

НЕДIЛЯ, 2 травня 19.00 В гостях у Юрія Гнатовича Юри 19.40 Споконвічна музика «Дніпра» 20.30 Д/ф «Срібні ворота» 21.00 Х/ф «Полювання на єдинорога» 22.15 Д/ф «Як цвіт весняний...». Олександр Білаш

Прес-клуб «Дня»

ТОЧКА ЗОРУ

«Телесвоїзм»

Iзжиття«Задзеркалля»

Суспільно-політичний ефір все більше нагадує... репертуар на замовлення ому основні ток-шоу країни стають усе менш цікавими, а одночасно — нудними, тягучими і абсолютно передбачуваними? Чому повністю зникла інтрига, боротьба поглядів, реальна драматичність протистояння ідей? Чому неможливо позбавитися відчуття театральності, бутафорії того, що відбувається на екрані? Здається, що трупа посередніх акторів розігрує дуже дисципліновано і без жодних імпровізацій бездарну п’єсу, підкорюючись невблаганній волі невидимого закулісного режисера. За інерцією, від колишньої свободи ще щось залишається, але це нагадує рухи істоти, з якої вийняли душу. Ведучі формально виконують свою високооплачувану роботу, все, як і вчора, і водночас відчуваєш, що це лише оболонка, яскрава упаковка без вмісту або, як мудро висловився один класик філософії, «мертва форма буття». У «Великій політиці» знову для особливо терплячих і витривалих був показаний нудний діалог Євгенія Кисельова і міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, де дипломат відстоював абсолютну правоту (ледь не написав «партії й уряду») нового керівництва України щодо передачі Російській Федерації з благословення Барака Обами високозбагаченого урану, що є другим великим самороззброєнням країни, після відмови на початку 90-х років минулого століття від стратегічної і тактичної ядерної зброї. За цей акт виключного політичного альтруїзму Україна не отримала жодних реальних гарантій своєї безпеки, крім суто словесних. А політики, як відомо, господарі свого слова — самі його дають і самі забирають назад. Тобто, якщо Україна стане жертвою збройної агресії, то хтось там чи то в Брюсселі, чи то у Вашингтоні, чи то в Нью-Йорку, чи то в Женеві збереться і консультуватиметься на тему: а чи добре зробив Сірий Вовк, що з’їв Червону Шапочку? Ну, а відмова від високозбагаченого урану (виготовити який так відчайдушно прагне Іран) означає позбавлення України навіть гіпотетичної можливості відновити ядерний потенціал, або хоча б у разі загрози козиряти такою можливістю. Усе, роздяглися повністю. І можемо мирно жити лише до того часу, поки комусь з сусідів не спаде на думку «пощупати Україну багнетом». Журналісти намагалися пробити непохитний дипломатичний «панцир» пана міністра закордонних справ, ставлячи гострі запитання. Наприклад,

ню чергу — це повага до прав меншості), крім, зрозуміло, «опозиції Його Величності». За це місце в політичному спектрі теж йде своя жорстока підкилимна боротьба. Дехто вже заслужив у Президента почесний титул «наша дорога опозиція». Хоча публічно цей дехто старанно відрікається від свого загалом точно визначеного статусу. Зате у Савелія Шустера, як завжди, було веселіше. Що вже правду приховувати, як шоумен Савік, вочевидь, більш талановитий за інших ведучих і будь-які політичні надзавдання не змусять його забути про закони видовища. Шустер уміло диригував учасниками, які виступали, сперечалися і обурювалися. Як деякий інформаційний «десерт» (хоча й на самому початку програми) публіці була запропонована яскрава розповідь Ганни Герман про поїздку Президента В.Ф. Януковича до «цитаделі світового імперіалізму», як характеризують США союзники Партії регіонів по правлячій коаліції товариші комуністи. Ох, який це був успіх! Янкі, покинувши всі справи, з напруженою увагою стежили за кожним словом і жестом нашого Президента. Американські ЗМІ наперебій цитували й коментували кожну його заяву. Нічого цікавішого й захоплюючого вони до цього моменту не знали. Це був справжній дипломатичний прорив, тріумф і блискуча перемога, принаймні, з погляду А.М. Герман. Особливо пишалася пані заступник глави Адміністрації Президента звитяжною здачею українського урану. А мені згадалася поїздка М.С. Хрущова до США, яка теж була тріумфальною, на думку самого візитера і його пропагандистів. Із цього приводу був навіть знятий захоплений фільм, що називався «Наш дорогий Микита Сергійович». Там на всі лади розхвалювалося миротворство першого секретаря ЦК КПРС, його боротьба за роззброєння і взаєморозуміння із Заходом. Ейфорія незабаром закінчилася. Почалася Карибська криза. Риторика в телезвіті про візит вирувала й кипіла зі звичайним для нашої, перепрошую, «еліти» перебільшенням мікроскопічних успіхів і незграбним замовчуванням великих провалів. І тут «біло-блакитні» дійсно мало чим відрізняються від «помаранчевих» і «біло-сердечних». Можна подавати як великий здобуток обіцянку заокеанських друзів виділити $250 млн. на забезпечення безпеки Чорнобильської АЕС (якщо обіцянку не забудуть, а в разі виконання гроші не будуть, як це в

Початок на 17-й стор.

Ігор ЛОСЄВ Литві Ігналінська АЕС була закрита під тиском Європейського Союзу, оскільки в Ігналіні використовувалися радянські реактори, відомі нам по Чорнобилю. Віталій Портников звернувся до людей у студії, сказавши, що у світі з’явилися нові технології видобутку газу із сланців, що може зробити його найбільшими експортерами США, Польщу та й Естонію, повністю змінивши енергетичний баланс Європи, а ми в цей час знову на 20 років заліземо в кабалу «Газпрому». Потужне газове лобі російсько-українських олігархів знову може відняти у нас десятиріччя історичного часу, коли ми будемо приречені на стагнацію замість розвитку. Пікантно підтримав спіч Ганни Герман щодо «уранового успіху» в США нардеп Тарас Чорновіл, який з важним виглядом заявив, що знається на проблемі, оскільки, коли навчався в середній школі, написав реферат про уран. Якщо всі наші нардепи вирішують у парламенті найважливіші питання, спираючись на потужний багаж професійних знань на рівні шкільних рефератів, то мені шкода тебе, моя бідна Батьківщино. А пан Яценюк дорікнув українським телеканалам, що вони не висвітлювали візит В.Ф. Януковича до США настільки ж захоплено, як це робили їхні американські колеги, якщо вірити А.М. Герман. Невтомний Шустер включив свою «соціологічну» машину, запропонувавши проголосувати на тему: «Чи збільшився авторитет України за Януковича?», і, звичайно ж, отримав бажані 65% «за». Тут треба б Шустеру підтягнутися: он у Євгенія Кисельова тих, хто не погоджується з «критиканською опозицією», залишилося всього 19%, а у Шустера ще цілих 35% тих, хто не хоче ходити строєм. А російський ОРТ продемонстрував дуже повчальний для прибічників сильної руки фільм «Кривава неділя майора Євсюкова». Ця історія деякий час тому вразила навіть уже до всього МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

чому офіцери ФСБ РФ, які покинули Крим за часів В.Ющенка, повертаються? Чи буде покараний російський шпигун, кадровий спецслужбовець, якого взяли на гарячому в Одеській області? Поганий той дипломат, який не вміє вивернутися з найбільш безнадійних пасток, а Костянтин Грищенко, поза будь-яким сумнівом, висококваліфікований дипломат, тож працівники ЗМІ залишилися без «здобичі». Але міністр не мав переконливих аргументів, результатом чого було використання ним традиційних пропагандистських формул. Євгеній Кисельов не забув і про опозицію, але дуже своєрідно. Річ у тому, що опозиція зверталася до каналу «Інтер» з проханням надати слово в програмі «Велика політика» Юлії Тимошенко. Було написано дуже зворушливого, схвильованого листа ведучому; не знаю, як Євгеній Олексійович, а я, ознайомившись з текстом, розчулився: «Багато років знаємо вас як чесного, об’єктивного тележурналіста. Маємо тверде переконання, що політична ситуація в Україні, яка склалася після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, не впливає на ваші принципи і відданість основам професійної журналістики». Відповідь була ввічливою, у дусі істинної московської толерантності: «Чого б це? У нас програма — не концерт по заявках, розумієте». Ось так. Утім, якщо пан Кисельов у такому ж самому стилі відповідає на заявки Адміністрації Президента або наших олігархів, то я готовий йому все пробачити і відректися від своїх нечестивих підозр. Можна як завгодно відноситися до Юлії Тимошенко, але об’єктивно за нею стоїть найбільша опозиційна фракція парламенту і 45% українських виборців. Хіба це не заявка мільйонів глядачів? Але «відшукався слід Тарасів», згадав московський журналіст про Юлію Тимошенко у своїй програмі, щоправда, зробив це якось дуже вже по-єзуїтськи. Він провів голосування на тему: «Чи хочете ви побачити Юлію Тимошенко в програмі «Велика політика»? Результат був наступним: 19% аудиторій «Інтеру» хочуть, а 81% — не хочуть. Що й потрібно було довести. Так, ця аудиторія рідко розчаровує тих, хто формулює їй питання. Тепер пан Кисельов зможе ігнорувати опозицію на абсолютно «демократичних» підставах (хоча насправді демократія не в остан-

нас заведено, «використані не за призначенням»), але якщо забути той факт, що український уран, переданий РФ, за різними експертними оцінками, коштує не менше 2 мільярдів «зелених». Такий от український «бізнес» одних, за який убогістю і соціальною безпросвітністю повинні розплачуватися інші. Адже Україна не сама по собі стала бідною. Її такою зробили, щоб забезпечити фантастичне збагачення вузького прошарку осіб, які мають право розпоряджатися національними ресурсами. Адже й ніхто і ніколи не відповідав за бездарну політику, що приносить країні величезні збитки. Відповідаємо за них ми всі, хто не належить до їх клубу «обраних». Якби вони так розпоряджалися особистими коштами, то вже б давно разом із бомжами копирсалися в сміттєвих баках. Але з особистими капіталами у них усе гаразд. Говорили в Шустера і про те, що 21 квітня мають зустрітися Янукович і Медведєв, з Москви вже лунають заяви, що Росія задоволена українськими пропозиціями щодо газу, а українська громадськість, ЗМІ про це ще нічого не знають. Справді демократична країна від псевдодемократичної відрізняється саме тим, що в справжній про всі новини, що стосуються цієї країни, в першу чергу дізнаються національні ЗМІ, а вже потім — іноземні. У демократіях «суверенних, керованих, контрольованих» і липових — усе навпаки. І українські журналісти з російських видань дізнаються, що Україна начебто запропонувала здати на багато років свої підземні газові сховища (найбільш важлива і цінна частина вітчизняної ГТС!), що Росія вийде на внутрішній газовий ринок України і приватизує на користь своїх олігархів стратегічні економічні об’єкти нашої країни. А за це все зменшить вартість газу, щоб українські олігархи ціною відмови від національних інтересів змогли і далі купувати вілли і яхти, палаци на екзотичних островах замість того, щоб вкладати хоча б частину надприбутків у технологічне переозброєння своїх підприємств. Крім того, РФ побудує два нові атомні реактори в Україні. Це реактори другого покоління, а ті, що пропонувала американська фірма «Вестінгауз», третього (з відповідними рівнями захисту). До речі, в цивілізованих країнах до російських атомних реакторів відносяться дуже обережно. Як відомо, в

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

звиклих москвичів. Один молодий офіцер міліції, який зробив блискучу кар’єру і в 30 років очолив райвідділ міліції в російській столиці, напившись до поросячого виску, вирушив гуляти нічною Москвою. Під час прогулянки він з пістолета розстріляв кількох громадян. Просто так, із спортивного інтересу. Адже росіянам обіцяли порядок. І що ж вони отримали? Терористичних актів значно більше, ніж було за часів Єльцина. Корупція зашкалює. Силові структури стали більш небезпечними для законослухняних громадян, ніж для злочинців. Менти, які вбивають простих росіян, перетворилися на щось банальне. Віце-президент «Лукойлу», що роздавив своїм джипом автомобіль з двома москвичками на очах натовпу, залишається безкарним. У Росії та ж сама біда, що й у нас в Україні — відсутність рівності громадян перед законом. Якщо такої рівності немає, країна є феодальною, навіть коли запускає супутники в космос і володіє ядерною зброєю. Імунітет «крутих», їхнє реальне становище «над законом» інфікує суспільство бацилами вседозволеності. Якщо країною ходять, а точніше їздять на імпортних «люксових авто», приголомшуючи державними винагородами, легальні злодії й грабіжники суспільного майна, виставляючи напоказ життєвий успіх, то будь-яка моральна проповідь втрачає силу. Якщо в суспільстві є люди, яким усе дозволено, то все більше з’являтиметься тих, хто за будь-яку ціну захоче увійти до їхніх лав. І вже зовсім безглуздою є (більше того, небезпечною й шкідливою для суспільства) «сильна рука», якщо вона діє на користь групи осіб, обслуговуючи вузьке коло «своїх». Цей феномен використання всього суспільства для блага небагатьох колишній економічний радник екс-президента РФ Андрій Ілларіонов назвав не дуже науковим, але точним словом — «своїзм». Щось дуже схоже ми спостерігаємо сьогодні і в Україні. Тож може світла голова, працездатність, принциповість і проста людська порядність лідера нації важливіші за «сильну руку»? Тим більше, що «сильна рука» передбачає мужність брати на себе особисту відповідальність, а це саме те, чого панічно бояться майже всі українські політики.

Ясна річ, сподіватися виключно на здоровий глузд людей, які причетні до формування інформаційної політики, не варто. Але тут є дві дуже важливі речі. Перша полягає в тому, що Україна за суттю своєю — країна плюралістична: вона є багатонаціональною, мультикультурною, тут живуть люди з різними світоглядними позиціями, з різними геополітичними симпатіями та бізнес-інтересами. Це означає, що калькування російських «досягнень»в інформаційній галузі тут не є можливим. Серед російської нації у багатьох питаннях є повна одностайність. Наприклад, Друга світова війна — це завжди Велика Вітчизняна, і тут двох точок зору бути не може. У нас ви можете підняти будь-яку проблему — і завжди знайти принаймні дві точки зору на неї. Якщо в цьому різнобої шукати точки дотику, то загалом такий плюралізм — наш великий плюс. А спроби тотального тиску в такій країні рівноцінні закручуванню тухлої консерви і означають неминучий вибух. І друге. Сучасна українська влада формується в дуже складних обставинах, значно складніших, аніж попередня. Кредиту довіри від людей рівня 2005 року немає, дуже складна економічна ситуація, непроста міжнародна кон’юнктура — і щодо Росії, і щодо Заходу. Багато кроків теперішньої влади будуть якщо не відверто непопулярними, то принаймні несподіваними для людей. І саме теперішня влада значно більше за попередню потребує, аби її дії були роз’яснені. Не задекларовані, а саме роз’яснені. Якщо розуміння цих двох факторів буде, то, по-перше, побоювання щодо жорсткого цензурування виявляться зайвими, а по-друге, саме влада може стати тією силою, яка суттєво вплине на розстановку пріоритетів у інформаційному просторі. Але силою не деструктивною, а корисною.

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ «СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ» СТАЛО ФЕТИШЕМ — Безліч речей у нашому суспільстві сьогодні є знеціненими. Не люблю плакатися, але найганебніше — це те, що нам майже ні за що не соромно. Ваша віра, вірність, ваші близькі та ваша до них любов, ваші друзі, відданість, порядність, освіта, родина, країна, патріотизм врешті-решт — це базові речі, про які, можливо, не варто так довго та докладно говорити, як це заведено робити в нас, але завжди треба пам’ятати, що вони не знецінюються від частого вжитку важливих слів не дуже совісними людьми. Усі перелічені речі формують кожного як людину, усіх нас як націю, спільноту. Саме вони мусять стати базовими для суспільного мовлення. Обережне ставлення до таких речей і є змістом суспільної відповідальності телебачення. Відверто кажучи, я не фанат суспільного мовлення. Я думаю, нам треба років із 500 проіснувати в парламентській демократії — і тільки тоді ми отримаємо своє BBC. Я не вірю в можливість створення ефективного суспільного телебачення в зубожілій і зневіреній країні. Воно неминуче підпаде під фінансово-політичну залежність від влади, залишиться тільки вивіска. Просто вивіска нікому не потрібна. Тому це словосполучення, що так часто звучить із вуст і медійників, і політиків, видається фетишем. Можна піти значно простішим шляхом — шляхом «цифри». — Які проблеми може вирішити запровадження цифрового телебачення? — «Цифра» означатиме, що зникне монополія декількох мовників. Давайте проаналізуємо нинішню ситуацію. Є мовники, які здійснюють мовлення на орендованих державних частотах. З одного боку, вони перебувають у пріоритетному становищі, але з другого, вони — максимально залежні та керовані. Більші преференції — більша залежність. Для більшості телевласників словосполучення «суспільна відповідальність» є чимось абсолютно незрозумілим, натомість чітко зрозумілими для них є інтереси їхнього власного бізнесу. До того ж, для більшості з них телебачення — бізнес далеко не основний. З огляду на те, що комерційні власники в першу чергу дбають про інтереси свого бізнесу, вони є дуже вразливими для будь-якого впливу та тиску. Що дасть нам «цифра»? По-перше, ми отримаємо диверсифікований ринок, величезну кількість рівноправних гравців. Каналів у вашому приймачі буде від 100 до 200-т. А на двісті редакцій вплинути значно складніше, ніж на двадцять, а тим більше на дві. І, врештірешт, у цьому не буде сенсу. Наступне. Якщо ви є рівноправним

гравцем серед 200-т мовників, для вас ключовим стає правильне вибудовування вашого бренду, вашого ефірного обличчя. З’явиться потреба дбати про відповідний програмний продукт відповідного змісту. 200 порноканалів не виживуть. Серед них обов’язково з’явиться один освітній. Тут ми вирішуємо проблему з контентом і з так званим телебаченням не для всіх. Будь-хто зможе знайти серед такої кількості каналів щось для себе, оскільки ринок увесь час шукатиме якісь альтернативні пропозиції. Прообраз майбутнього цифрового телебачення ви можете спостерігати вже зараз, якщо подивитеся як структурують себе медіа-холдинги. Я хочу підкреслити, що всіх проблем «цифра» не вирішить, але дещо змінить. Тим більше, що Україна — це саме та країна, яка дозволяє ввести цю технологію. Для мене є нонсенсом що ми досі цього не зробили. «Цифра» мала би бути запроваджена в Україні ще років із два тому. Втім, зрозумівши, хто в цьому зацікавлений, можна здогадатися чому все так, як є...

«ПАРКУВАЛЬНИЙ» БІЗНЕС У «ЯЩИКУ» — Ви сказали, що певна частина української телеаудиторії перебуває в «гетто». Але часом складається враження, що в подібному «гетто» на телебаченні перебувають також певні теми, особистості, явища. Хоча, як довели деякі проекти, протиставляти поняття «рейтинговий» та «якісний» у сенсі змісту не варто. Чому в такому випадку змістовні речі не отримують належної підтримки? — Коли ви спробуєте порівняти те, що відбувається в «ящику», із тим, як в Україні ведеться бізнес, думаю, знайдете багато спільного. Український бізнес я вже давно називаю «парковочним»: власники хочуть вкласти нуль копійок, максимум — одну гривню, і отримати 100 гривень уже ввечері, при цьому жодних зусиль не докладаючи, нічого стратегічного не плануючи і маючи можливість у будь-який момент свою справу згорнути та щезнути. Саме в таких умовах існують українські бізнесмени. Очевидно, що має значення також рівень цих людей, їхнє ставлення до інтелектуального продукту, авторського права. Це серйозні цивілізаційні речі, вони не можуть з’явитися миттєво. Зважте ще й на те, що ми — пострадянська країна. Телебачення є прямим наслідком такого ведення бізнесу. Втім, це, звісно, стосується не всіх. Є люди, які, навіть попри кризові обставини, здобувають для себе репутаційний капітал. А репутаційний капітал на телебаченні — це половина капіталізації, решта — справа техніки. — Так, але ж був канал «1+1» зразка 1990-х. Чому його доволі успішна з погляду навіть бізнесу проукраїнська інерція не отримала послідовників? — Бо в цьому не побачили сенсу. Власне, про це я й намагаюся розповісти. Прийшли певні люди і почали запроваджувати певні стратегії. Вони вирішили, що випробувані в Румунії моделі ведення бізнесу будуть так само ефективними в Україні. Між іншим, західні інвестори — це окрема тема, тут є як плюси, так і мінуси. У нас побутує думка, що західний інвестор — це обов’язково величезний демократ, який як ніхто дбає про свободу слова. З таким міфом досі носяться українські політики, і не тільки. Я вам можу абсолютно відповідально заявити: нічого подібного. Будь-який західний інвестор — це бізнесмен, який заробляє тут гроші. Від вітчизняних бізнесменів він відрізняється тим, що є менш залежним від влади напряму (хоча залежний опосередковано). Але для нього абсолютно чужими є всі ті цінності, які накопичені українським суспільством. Акціонерам, які відпочивають десь на Віргінських островах, байдуже, чим тут торгують люди, акції компанії яких вони придбали, — бананами чи телебаченням. Саме така модель управління на каналі «1+1», який перейшов у власність до СМЕ. Сьогодні ви можете бачити наслідки. Усе, що залишилося на цьому каналі від його колишнього обличчя, — це цифри «1+1». Нещодавно стало відомо, що СМЕ припинило свою участь у цьому бізнесі. І якими шляхами канал піде далі — питання. Але все визначатиметься тим, наскільки розумними та ефективними будуть дії власників, хто здійснюватиме безпосереднє управління, чи буде серед цих людей справжній лідер. Бо тоді, в 1990-х, «1+1» стався тільки тому, що там був Олександр Роднянський, який не побоявся зробити ставку на особистості, адже як будьяка особистість — це купа проблем, бо вона не готова виконувати команди, з нею треба розмовляти, пояснювати, переконувати, сперечатися. Чи з’явиться такий лідер тепер? Чи

схоче він витрачатися на таку схему? І кого він зможе зібрати? Канал «1+1» був геніальним рішенням з погляду бізнесу: його засновники запропонували країні Україна, яка щойно почала формуватися, якісне демократичне українське телебачення європейського рівня.

КОРОЛІВСТВО КРИВИХ ДЗЕРКАЛ — В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали дуже важливі слова про імітацію дискусії, яку ввели в обіг суспільно-політичні ток-шоу. Власне, прямий обов’язок журналістики — виступати посередником між суспільством і владою, забезпечувати двосторонній зв’язок. А якщо цей зв’язок імітується, тобто якщо ми робимо вигляд, що говоримо щось владі, а влада, в свою чергу, робить вигляд, що вона нас чує і нам відповідає, у що це виливається? — Глядачі роблять вигляд, що вони переглядають змістовну програму, а насправді слідкують, хто кому виллє в обличчя апельсиновий сік. Ви дивитеся action, ви не слухаєте розмову, і вас це влаштовує. Політики роблять вигляд, що вони щось серйозно обговорюють, хоча насправді просто кидають одне в одного напрацьовані їхніми штабами месиджи. Ведучі роблять вигляд, що вони модерують цю «змістовну» дискусію, хоча насправді виступають як блискучі, розумні, професійні організатори шоу-програми. Це також продукт, але треба називати речі своїми іменами: це шоу-програма за участі політичних зірок. Влада та суспільство існують у паралельних просторах. У таких умовах журналістика стає некомпетентною, беззубою — і, погодьтеся, це достатньо зручно, особливо для власників медіа. Жодних зайвих проблем. — Тут є ще одна проблема: суспільство себе теж не бачить та не чує. І в цьому також є провина журналістики. — Бачить, але достатньо фрагментарно і достатньо специфічно. Давайте відразу зауважувати, що ми говоримо про тенденцію, але не узагальнюємо. Адже є люди, які досі виробляють справжні новини, не добрі новини, не кримінальні новини, а такі, які просто розповідають про країну в усій її різноманітності. Але є й викривлені системи координат. Приміром, коли створювали новий бренд для одного з каналів, людям, які прийшли туди працювати, завдання сформулювали наступним чином: уявіть собі, що ви розповідаєте якісь історії в’язням на нарах і їм вони мають бути цікавими. Це я називаю викривленою картиною дійсності. «Ящик», який принаймні частково має бути дзеркалом суспільства, перетворюється на Королівство кривих дзеркал. Але, з другого боку, коли дивишся в криве дзеркало, то завжди тішиш себе думкою, що це ти через нього такий поганий, а насправді ти — ідеал. Український ринок у порівнянні з російським — маленький. З урахуванням потужного конкурентного інформаційного середовища, що є поруч, він потребує особливого захисту й особливих форм державної підтримки. Але йдеться не про створення чергових регуляторних органів. Треба створювати систему стимулів. Якщо суспільно відповідальне телебачення означатиме пільги на ринку феросплавів, ви не уявляєте собі, як зміниться наш інформаційний простір! Це, звісно, жарт, але... — Молодше покоління часто вважає телебачення явищем абсолютно маргінальним, вони просто викреслюють його зі свого життя... І це вже тема для роздумів медіавласникам: чи потрібне буде комусь таке телебачення вже за два десятиліття? — Потрібно. Воно буде іншим — і технологічно, і змістовно. Сподіваюся, вже буде запроваджена «цифра» з потужною інтернет-підтримкою. Кожен зможе формувати для себе свій персональний телеперегляд. Телебачення буде, і я сподіваюся, що, з одного боку, воно стане більш потрібним та ефективним, більш якісним, а по-друге, воно значно менше впливатиме на нашу з вами свідомість. — На завершення — ще одне провокаційне запитання. Телеведучий Першого Національного Юрій Громницький став прес-секретарем Бориса Колесникова. Чи ви отримували подібні пропозиції, а якщо так, то чому не дали згоди? — Такого роду питання, як-от піти до когось у прес-секретарі, ніколи навіть не піднімалися. Були пропозиції, пов’язані з політичною діяльністю, з реальною співпрацею, а не просто з місцем у списку (хоча, зізнаюся, було й таке). Але я вважаю, що в моїй — журналістській — роботі, з огляду на спеціалізацію, будь-яка пряма політична приналежність — це дискваліфікація. Марія ТОМАК, «День»

Прес-клуб «Дня»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

ІСТОРІЯ І ТБ

Легенда про Вольфа Мессінга елепатія за радянських часів була не надто шанованою. Її та окультні науки вважали захопленням гітлерівської верхівки, тим паче, що вони суперечили матеріалістичному погляду на навколишній світ. Але телепатія аж ніяк не заборонялася і використовувалася для розваги глядачів. Для тих, хто виступав з такими номерами, вигадали особливу назву — артисти оригінального жанру. Вельми відомим серед цілої когорти таких артистів був Вольф Мессінг. Цікавість до нього підігрівалася дещо незвичайною біографією, іноземним походженням, таємничою появою в СРСР та іншими атрибутами, що сприяли необхідній кожному артистові рекламі. Про його виступи зазвичай заздалегідь не повідомляли, але зали на концертах завжди були повними. Сенсація сталася 1965 р., коли в журналі «Наука и религия» з липня до листопада були опубліковані «мемуари» Мессінга, фрагменти яких також друкувалися в журналі «Смена» й, що особливо дивно, — в газеті «Советская Россия», тодішньому органі Бюро ЦК КПРС у РРФСР та Ради Міністрів РРФСР, а також у ряді інших видань. Ми не випадково взяли слово «мемуари» в лапки. Як виявилося, Вольф Мессінг їх не писав з дуже багатьох причин. У першу чергу, через погане знання російської мови, та й писати, як виявилося, було особливо ні про що. Але життя в такій містифікації виявилося настільки тривалим, що останнім часом телефільми, створені на основі «мемуарів», заполонили екрани в сусідній Росії. Тепер вони прийшли до нас. На телеканалі «1+1» демонструють російський телесеріал «Вольф Мессінг: той, хто бачив крізь час», знятий за однойменним романом відомого кінодраматурга Едуарда Володарського. Одразу зазначимо, що ми в жодному разі не зазіхаємо на право творців на художню вигадку. Врешті-решт, художній твір не є науковою публікацією. Адже ніхто не стане вивчати історію Франції за романами Олександра Дюма. У романі про трьох мушкетерів достовірним є лише прізвище д’Артаньяна та ряд справжніх фактів, наприклад, історія з діамантовими підвісками. Решта — не більше ніж подане в прекрасній художній формі переплетення дійсних і вигаданих фактів, зміщення реальних подій у часі й просторі. Так само «Війна і мир» ціниться не за описи бойових сцен, здебільшого взятих автором з праць наполеонівського генерала Анрі Жоміні, вельми популярних у Росії, а за цілком інші якості цього безсмертного твору. Поголовне захоплення роботами Жоміні викликало їдку епіграму героя кампанії 1812 р., партизанського командира Дениса Давидова:

«Говорят: умней они... Но что слышим от любого? Жомини да Жомини! А об водке — ни полслова!» У тому, що в згаданому серіалі, який вийшов на каналі «Россия» в листопаді 2009 р., дія побудована на «мемуарах» Мессінга, немає нічого особливого. Правом авторів є будувати свій художній твір на свій розсуд. Проблеми тут інші. І набагато суттєвіші в іншому двосерійному фільмі: «Я — Вольф Мессінг» режисера Миколи Вікторова, що вийшов дещо раніше, у вересні того ж таки року, на російському Першому каналі. Цей фільм уже є художньо-документальним. Із цього виходить, що події, показані в ньому, достовірні, навіть якщо деякі сцени відтворені за допомогою гри акторів. Але й у цьому фільмі, що претендує на документальність, практично все є вигадкою, взятою з тих-таки «мемуарів». Але спочатку про те, чого не має бути в телесеріалах на історичні теми, — велику кількість ляпів. Якщо вже взялися робити такі фільми, то в усьому повинні відтворювати якщо не події, то час, епоху. Чи це якась пошесть, занесена Голівудом, чи зневага до глядача, якого вважають неосвіченим і невибагливим, чи брак освіти самих творців фільмів, але при перегляді посилюється роздратування через дрібні й великі помилки та недолугості. Коли в американських фільмах давньоримські гладіатори їдять виделками й ложками, хоча ними почали користуватися в Італії в XIV ст., а в інших країнах Європи — лише в XVI — XVII ст., ми поблажливо усміхаємося. Що з голівудських візьмеш?! Погано знають вони історію. Але у нас усе має бути не так. А не виходить. Втім, на такі ж речі, але в дещо меншій мірі страждало й радянське кіно. У чудовому фільмі режисера Юлія Карасика

«Склянка води» за п’єсою французького драматурга Ежена Скріба їх теж вистачає. Хто дивився цей фільм, пам’ятає, як у бесіді маркіза де Торсі з лордом Болінгброком маркіз говорить, що іспанці стоять за 140 кілометрів від Парижа. Але війна за Іспанський спадок і дія фільму відбувалися 1713 р., а метрична система була запроваджена Великою французькою революцією 1791 і 1795 рр. Про ляпи знаменитого серіалу «Сімнадцять миттєвостей весни» годі й казати. Їх там більш ніж достатньо. Від неправильних нашивок на мундирі Мюллера — до автомобіля Штірліца, якого не було у найвищих керівників Рейху. Але вони не впадають в очі, й про них знали лише фахівці й люди, котрі бували в Берліні, його передмістях і Швейцарії. В ті часи таких було не дуже багато. У фільмах, про які ми говоримо, ляпів теж вистачає. Особливо кумедним виглядає посвідчення, що його оперативники, котрі супроводжують Мессінга, пред’являють охороні Кремля. На ньому великими літерами написано: МДБ. Але міністерства в СРСР були запроваджені лише навесні 1946 р., а тоді були народні комісаріати й серед них НКВС. Але річ навіть не в цьому. Самого посвідчення було недостатньо, щоб пройти, а тим паче — проїхати до Кремля. І тим паче не можна було сказати охороні: «Зі мною». До Кремля приходили й проїздили лише за списком, підписаним комендантом, і все ретельно перевірялося. Отже, річ не в ляпах, а в підході до справи. І в цьому сенсі найголовніший ляп — це сам серіал, точніше, його зміст. Усе в ньому є легендою, хоча комусь вона може здатися гарною. Почнемо з епізоду, в якому Мессінг 16-річним хлопцем зустрічається з Ейнштейном і Фрейдом на квартирі першого у Відні. Там, як випливає з його «мемуарів», його вразила величезна кількість книжок. Малоймовірно, що два видатні учені могли приймати нікому не відомого хлопця, й тим паче брати участь у його експериментах. Але найголовніше не в цьому. По-перше, Ейнштейн, і про це пишуть його близькі й співробітники, ніколи не тримав великої бібліотеки вдома, обмежуючись невеликою кількістю довідників і відтисками потрібних на той момент статей із журналів. Але про це автори «мемуарів», як і про багато інших речей, не знали. Злий жарт з ними зіграв стереотип: якщо вчений, та ще й великий, отже, вдома має бути велика кількість книжок. По-друге, в Ейнштейна ніколи не було своєї квартири у Відні. По-третє, згідно з його найбільш детальною біографією, виданою в Нью-Йорку 1971 р. Р. Кларком, з 1913 по 1925 р. вчений не приїжджав до Відня, й тому зустрічатися з Мессінгом у той період просто не міг фізично. Друга гарна легенда — ми їх викладаємо в хронологічному порядку і як вони йдуть у згаданих фільмах — називається «Особис-

Небилиці про нього заповнили телеекран

ВОЛЬФ МЕССІНГ

тий ворог Гітлера». Слід сказати, що Мессінг зарахував себе до компанії диктора Всесоюзного радіо Юрія Левітана, за голову якого Гітлер дійсно призначив винагороду 250 тис. марок. От тільки досить малоймовірно, щоб фюрер справді призначав таку винагороду за маловідомого циркового артиста з іншої держави, котрий передрікав йому неприємності. Тим паче, що ціна аж занадто висока. Фельдмаршали, герої французької кампанії 1940 р. отримали від фюрера по 100 тис. марок, й це вважалося дуже великою сумою. І взагалі, є великі сумніви, що Гітлер дійсно знав про Мессінга. Колишній слідчий з особливо важливих справ прокуратури Іркутської області, заслужений юрист Росії, а нині доцент кафедри права, соціології та ЗМІ Іркутського державного технічного університету Микола Китаєв запитав архівні органи Росії та Федеративної Республіки Німеччина про наявність документів, що відображають реакцію Гітлера на виступ Мессінга. Під час перевірки 857 фондів трофейних документів у Російському державному військовому архіві (архівів Імперської канцелярії, міністерств, управлінь таємної поліції, управління державної безпеки, особистих фондів нацистських лідерів) не було виявлено жодних відомостей про артиста Вольфа Мессінга. Аналогіч-

КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ВОЛЬФ МЕССИНГ: ТОЙ, ХТО БАЧИВ КРІЗЬ ЧАС»

ний результат дала перевірка каталогу Берлінської бібліотеки, яку здійснила історик, доктор Рікарде Вульпіус. Під час перевірки архівів генерал-губернаторства (Польщі), міністерства закордонних справ Німеччини, німецького посольства в Москві, канцелярії Рейху, міністерства Рейху з народної освіти й пропаганди, німецького бюро вістей, німецького закордонного наукового інституту, місць перебування служби Розенберга, керівництва пропаганди Рейху жодних документів про реакцію Гітлера на публічні виступи Мессінга не виявлено. Про це Китаєву офіційно 7 лютого 2002 р. повідомив працівник державного архіву ФРН Геттліхер. Як це так? Призначена велика сума грошей як винагорода, а жодних документів про це немає. І це зважаючи на німецьку організованість і акуратність. Годі й казати, що порядок у документах у гітлерівській Німеччині був на висоті, особливо що стосується грошей. Виявляється, що про «видатного телепата» в його рідній Польщі теж ніхто не знав. Як повідомили Китаєву заступник редактора авторитетного журналу «Нова Польща» Редліх і керівник відділу наукової інформації національної бібліотеки Польщі доктор Мирослава Зігмунт, вони продивилися найбільш авторитетні журнали міжвоєнного періоду, що писали

на теми таємних знань, парапсихології й окультизму. Жодних згадок про Вольфа Мессінга не виявлено, на відміну від інших гіпнотизерів і ясновидців. У довіднику «Бібліографія Варшави. Видання за 1921-1939 рр.» немає жодної статті, присвяченої Мессінгу. У книжці Юзефа Світковського «Окультизм і магія у світлі парапсихології», Краків, 1990 (передрук книги, виданої редакцією щомісячного журналу «Лотос», Львів, 1939) прізвище Мессінга не зустрічається. Юзеф Світковський був видатним польським екстрасенсом, проводив дослідження у Львівському університеті, зібрав і описав діяльність багатьох польських і іноземних ясновидців. У «SonderfahndungsbuchPolen», («Детальна книга Стеження (Спостережень) у Польщі»), виданій кримінальною поліцією в червні 1940 р., прізвище Мессінга не зустрічається. Пам’ятаєте анекдот про невловимого Джо? Дуже схоже. Подібною вигадкою є й історія про те, як за завданням Сталіна Мессінг отримав за чистим аркушем паперу в ощадкасі 100 тис. карбованців. На ті часи така сума була більшою, ніж зараз мільйон гривень. Таку кількість готівки в звичайній ощадкасі отримати було неможливо. У радянських людей просто не було таких вкладів, і обіг таких ощадкас був значно меншим. Якщо хтось і отримував такі гроші, то лише в конторі Держбанку. Журналіст Невський (ще за радянських часів) по роз’яснення звернувся до Харківської обласної контори Держбанку. Компетентні фахівці розповіли про порядок отримання таких грошей, що діяв і перед війною. Ордер (чек) подається контролеру (бухгалтерові), в якого жодних грошей немає. Потім цей документ проходить через внутрішні канали банку, ретельно перевіряється ревізором (або двома ревізорами, якщо сума велика), далі чек потрапляє до касира, який готує документи й гроші, й уже після всього цього викликає клієнта. У будь-якому разі це процес не швидкий, і тримати під контролем багато людей, які перебувають у різних приміщеннях, інколи на різних поверхах, не до снаги жодному екстрасенсові. Отже, ніяких грошей Мессінг не отримував, й у касира не було інфаркту. Очевидно, що Сталін йому такого завдання не давав. Та й узагалі, казка про те, що Мессінг був особистим медіумом вождя, виглядає просто безглуздо. Як і те, що Сталін забезпечив захист телепата від Берії. Особливо анекдотично це виглядає у світлі двох документально підтверджених фактів. По-перше, відсутні будь-які документи, що підтверджують зустрічі Сталіна з Мессінгом. Немає таких записів у журналі осіб, прийнятих Сталіним у Кремлі з 1927 по 1953 р. По-друге, навесні 1943 р. у Ташкенті Мессінг був заарештований за доносом агента НКВС Калінського, фахівця «з біженців із Польщі», й опинився у внутріш-

Юрій РАЙХЕЛЬ

ній в’язниці НКВС Узбекистану за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ст. 57-1 (у редакції 1926 р.), — шпигунство. І це під час війни! Факт арешту Мессінга та його звільнення підтверджені Генеральною прокуратурою Республіки Узбекистану. Навряд чи (за фільмом і «мемуарами») після наказу Сталіна щодо того, що «жоден волос з його голови не має впасти», Берія наважився б заарештувати Мессінга. Швидке звільнення, скоріше за все, пов’язане з тим, що він почав співпрацювати з органами, хоча жодних прямих свідоцтв щодо цього немає. Є опосередковані. Мессінг часто зустрічався з відомим російським (потім — радянським військовим дипломатом), автором відомої книжки «П’ятдесят років у строю» графом Олексієм Ігнатьєвим. Цей чудовий розвідник і письменник, який володіє декількома європейськими мовами, був високим чином у НКВС і МГБ. Імовірно, він зустрічався з Мессінгом не лише з цікавості, а й через службову необхідність. Сюди ж можна віднести й міфи про проникнення Мессінга до Кремля без перепустки та передбачення перемоги над Німеччиною. Російський академік Євгеній Александров із цього приводу зазначив: «В’ячеслав Молотов теж у перші дні війни напророкував по радіо, вся країна чула: «Ворога буде розбито, перемога буде за нами!». Так і сталося, але ніхто Молотова пророком не оголосив...» Перераховувати далі подібні недоладності немає необхідності. Усі так звані мемуари Мессінга — плід вигадки й уяви їхнього автора. За численними свідоцтвами, їх вигадав завідувач відділу науки газети «Комсомольская правда» Михайло Васильович Хвастунов, відомий у журналістських колах Москви як Міхвас. Про це писали журналісти Ярослав Голованов, Володимир Губарєв і дочка «Міхваса» Наталія Хвастунова. Про те, що Мессінг не писав і не залишив після себе жодних автобіографічних записів, повідомила його помічниця Івановська. На запит Китаєва вона відповіла: «Щодо архіву Вольфа Григоровича можу сказати, що рукописів у нього не було...». Воно й зрозуміло. Мессінг ніде до пуття не вчився. Був людиною малограмотною. Російською говорив із сильним акцентом, з помилками, писати грамотно не вмів. Але як же бути з тим, що Мессінг читав думки на відстані, знаходив заховані предмети, що неодноразово й успішно демонстрував на своїх концертах? Пояснення щодо цього явища дав ще 1874 р. американський невропатолог Бішоп. У основі лежать так звані ідеомоторні акти, що є несвідомими рухами людини, коли вона уявляє якийсь рух або дію. Прейер, професор університету в Єні, стверджував 1885 р., що «кожна людина читає за рухами м’язів, але не кожна здатна досягти максимальної спритності в цьому мистецтві». Мессінг зміг, і в цьому весь секрет його успіхів. До речі, не він один. Михайло Куні виступав із такими ж концертами, що й Мессінг, демонстрував здатність запам’ятовувати величезні масиви інформації. За свідченням доктора медичних наук Симонова, у своїх виступах Куні давав цілком зрозумілі пояснення своїм експериментам. Фактично це були не концерти, а науково-популярні лекції. Якби фільми про Мессінга й подібні сприймалися як звичайні розважальні стрічки, то жодної шкоди від цього не було б. Проблема в тім, що ці вигадки живлять дедалі зростаюче суспільне невігластво, віру в антинаукові теорії, що позначається на психології людей. А користуються цим уже політики й спритні люди, котрі пропонують за фінансової підтримки в мільярди (рублів, гривень, доларів) забезпечити людство енергією з космосу, вічні двигуни з демонстрацією спростування другого закону термодинаміки, прилади для читання думок та інші дурниці. Уже сформувалася навколонаукова мафія, яка щосили експлуатує невігластво, й не лише наукове, наших чиновників і депутатів, як і в сусідній країні. Одного дня в Москві один досить поважний чиновник у бесіді з автором стверджував, що Аляску цариця Катерина програла в карти. Обгрунтування? Про це співається в пісні групи Любе «Не валяй дурака, Америка». На зауваження, що Аляску продали майже через 70 років після смерті імператриці, була відповідь: «Програла тоді, а продали потім. У пісні просто так співати не будуть». Навіщо було американцям платити за програну царицею територію, в пісні не співалося, й наш співбесідник на запитання не відповів. При такому невігластві можна повірити, що Мессінг проходив і крізь стіни. У кіно могли показувати... Фото з сайту knjarev.com

Міста і місця

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

Нью-Йорк — Львів — Шаргород — Лондон — Івано-Франківськ — Прага — Єрусалим — Чернівці — Керч — Київ — Антананаріву — Париж — Запоріжжя — Сантьяго-де-Чилі — Кам’янець-Подільський — Мехіко — Дніпропетровськ — Свазіленд — Чорнобиль — Мангеттен — Москва — Вашингтон — Харків — Коста-Ріка — Богуслав — Бруклін — Ялівець — Рівне ФОТО С. БУСЛЕНКА

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

РІВНЕ З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ПОЛЬОТУ

Рівне — єдине українське місто, про яке у часи незалежності написана не просто книга, а справжній футурологічний роман: «Рівне/Ровно». У цій книзі на наших теренах відтворено ситуацію, знайому будь-якому мешканцеві Берліну: східне Рівне лишилося злиденними радянськими нетрищами, а західне, обнесене прикордонним муром, стало оазою капіталістичного процвітання. Звичайно, що поговорити про реальне місто Рівне варто саме з автором цієї фантасмагорії, — поетом і письменником Олександром ІРВАНЦЕМ. — Олександре, ти корінний рівнянин? — Фізично, біологічно я народився у Львові. Хоча місцем народження взагалі записали село у Волинській області, де батьки, молоді студенти-заочники, були прописані. — Тож як опинився у Рівному? — В районі 1966-го, ще до 50-річчя Жовтневої революції, коли мені було рочків, мабуть, п’ять, мій тато, — тоді головний агроном колгоспу, — за допомогою своїх співучнів по Сільськогосподарській академії перейшов на роботу в обласному управлінні сільського господарства у Рівному, яке тоді ще називалося Ровно. Ми жили в різних місцях Рівного, деякий час — навіть поза містом, неподалік аеропорту, поки тато не отримав свою першу квартиру на вулиці Московській, тепер Степана Бандери. Свідоме становлення проходило там. Там я закінчив вісім класів, звідти вступив у Дубенське педучилище, 40 кілометрів від обласного центру. Я дуже люблю Дубно, воно справді дуже гарне. Але вертаюся до Рівного, бо в мене немає іншого «свого» міста. Воно моє, і я настільки його полюбив, що навіть угатив про нього роман. — Що ж найперше запам’яталося у дитинстві? — У 60-х був популярним такий вид спорту, як мотобол, — його у Рівному вже немає, а тоді я його дивився з великим задоволенням. Чуваки на мотиках ганяють великого м’яча — це такий джаз! На місці палацу Любомирських, руїни якого описані Володимиром Короленком у «Дітях підземелля», стояв великий дерев’яний стадіон. Було круто, коли кілька десятків тисяч людей заходить на цю дерев’яну конструкцію, і вона починає поскрипувати. Я один, сестра ще не народилася, батьки молоді, таке відчуття приростання до міста... Ми виходимо з того мотоболу, і тато купує мені нарізаний голландський сир, бере свіже жигулівське пиво — за совєтів воно взагалі було ніяке, але свіже можна було пити. Мама репетує: «Не наливай йому алкоголю!», а тато таки дає мені ковток пива і шматок сиру. Такий кайф, оцей смак... Асоціації дуже часто зав’язані на смаках, на запахах. У Пруста — тістечко «Мадлен», а в мене оцей сир із пивом. — Де ти зараз там живеш? — У новішому районі міста, вулиця Струтинської, на дев’ятому поверсі. Це одна з крайніх східних точок міста, звідти видно Київський в’їзд, розв’язку, біля нас — мала Окружна дорога. Нічого, мене не ломить. У мене вірш «Дев’ятиповерхова панельна вітчизна» якраз про цей будинок. Звичайно, контингент різний, від вчителів до п’яничок, але загалом люди стерпні. Хоча я постійно й живу зараз з дружиною в Ірпені, але в Рівне їжджу часто. Там мама, там друзі, там все. Зараз у «Фоліо» готується вже третє видання роману «Рівне/Ровно». Там я багато вигадав, але

П’яний лелека верхи на бомбі й багато взяв з реального життя, тому я приїжджаю у свій твір, по суті. — Які твої улюблені місця і маршрути у місті? — Місто, на жаль, безлике. Замок Любомирських був остаточно розбомблений ще у роки війни, потім там переховувалося оунівське підпілля, потім його остаточно залили бетоном, і я підозрюю, що там ще були живі люди. Можу лише уявити старі часи — в мене є набір старих листівок. Дуже багато гарної губернської двоповерхової архітектури польського періоду зруйнували, і зараз продовжують це робити. Я ще пам’ятаю, як на нинішній центральної площі Шевченка не було кінотеатру «Україна» (колишнього «Жовтня»), а стояли квартали отих двоповерхових будиночків. Але їх понищили якраз до 50-річчя революції. — Що ж лишилося? — Дуже гарний парк імені Шевченка, він є навіть у підручниках для фахівців з паркової справи. Добре спроектований, без зайвих викрутасів, лежить на схилах, але не горбистий, навпаки, дуже зручний для проходження: якщо йти знизу вгору, не втомишся. Він займає значну частину міста, і я боюся, що теперішні крутелики почнуть в ньому якусь фігню будувати. А ми ж тоді жили на Московській за два квартали від парку, і мій пубертатний період, перехід від дитинства до юності, проходив саме там. Перша бійка, перший портвейн, перші поцілунки... Що ж до маршрутів, то прекрасна місцина по дорозі від водосховища, якщо піти в бік міста уздовж річки. Там непроходимі зарості, там сидять рибалки, там парочки цілуються, чи хтось випиває — тепер вже не портвейн, а якісь інші напої. Так можна йти попід стрільбищем до

мосту-шляхопроводу. На другому боці, попід мостом, один з тих старих польських, може навіть і російських будинків, — кінотеатр «Партизан», зараз вже недіючий. То для мене дуже знакове місце. — Чому? — Бо у Рівному головною розвагою, як і по всьому СРСР, було кіно. Ми з однокласниками втікаємо з уроків, йдемо у «Партизан», або у дитячий кінотеатр «Юність» — там квитки всього по 10 копійок були, а в інших треба було по 15 платити. Прогулюємо, куримо під мостом одну «Приму» на всіх — хтось там цигарку надибав... Отаке буття тінейджера середнього міста. — Центр завжди панує на карті спогадів, а як же з передмістями? — Маю так само багато улюблених місць на Льонокомбінаті, де місто кінчається. Мені пощастило, що живу там, де, як у моєму вірші сказано: «видно за полем село Бармаки», бо у мене поряд Бармацьке урочище. Це дуже красиві яри. Коли я вчився у школі, у підручнику з природознавства в 4-му класі були кольорові вклейки, і на окремому аркуші — Бармацькі яри біля Рівного. А якщо продовжувати цей маршрут, то далі по периметру — траса на Решуцьк, на Олександрію, там чадить наш смітник час від часу, його видно і чути... — Навіть до смітника є сентименти? — Ну, так. Я дуже давно переїхав до Києва. Я людина цікава, люблю вивчати місто, в якому живу. Але я точно знаю, що в Києві є місця, в яких я ніколи не був і ніколи не побуваю. А в Рівному нема навіть найвіддаленіших районів, у яких би я не побував бодай раз у житті. Це єдине місто, яке

повністю охопив, і знаю його. Так, воно стоїть на місці геть іншого міста. Але мені це не заважає його любити. Воно має свою ауру, свою енергетику. Яке б воно не було безлике, але за час його становлення вже виробилися якісь його персонажі та звичаї. Рівне живе своїм ритмом, своїм життям, не київським, не луцьким, і це найголовніше. Я його люблю таким, яким воно є, — з панельками, з хрущовками, сталінками, — бо воно вже при мені було таким, і іншим його не знаю. — Ми трохи поговорили про архітектуру, а як би ти окреслив геометрію, рельєф міста? — Із супутника Рівне нагадує ромб, спрямований зі сходу на захід. Стара частина лежить на площині, внизу, на лівому березі ріки, а від середини, де я провів Мур у романі, рельєф підіймається вгору на схід, у бік Києва, і, відповідно, на захід осідає. Посередині центральна траса, Соборна, яка тягнеться від Києва в бік Луцька. Місто більш-менш симетрично приростає в обидва боки від неї. Рівне дійсно між сходом і заходом. З півночі у нас Білорусь. У Рівненській області в північних районах є такі села, в яких «береться» виключно білоруське телебачення, і там люди збиралися у 1999 році голосувати за Лукашенка. Крім того, дві третини області займає таке кондове Полісся. Воно дуже сильно диктує ментальність. Луцьк — більш культурне місто, але на Волині поліська столиця — Ковель, а на Рівненщині — Рівне, і також Сарни. Поліщуцький субстрат дуже багато привносить. Найцінніші наші пам’ятки — на кшталт Дубна, Острогу, Клевані — знаходяться в південній частині області, яка власне до Полісся не належить. Пагорби — то вже поліщуцька части-

на. Я сам східняк, в мене тато з Подніпров’я, а мама зі Слобожанщини, але сам поліщук, бо виростав серед них, вчився у Дубенському педучилищі, де у нас було 90% поліщуків. Їх багато, вони інші. — Виходить, поліщуки і рівняни — це одне й те саме? — На 90%. А 10% — як у панди оті чорні плями — це вкраплення іншої ментальності. Рівнянин, якби сказати, це добряче обтесаний поліщук, відшліфований. По своїй мамі суджу: наші обивателі — каста дуже цікава. Одна з рівненських постатей у політиці — Юрій Луценко. Оце рівнянин, типовий по тій «нарваності», хоча ще не найгірший. — Навіть так? — Поліщуки — це доволі жорсткі люди. Грубуваті, «нарвані». В Рівному — для порівняння — набагато легше отримати по пиці, ніж у Луцьку. Та загалом рівняни — люди не злі, хоча оптимістами їх теж не назву. Я люблю міста, де люди усміхаються, Рівне до таких не належить. Не є воно й абсолютно понурим. Тож рівнянин — стриманий темно-русявий чоловік поліської зовнішності, переважно або клерк, або службовець, заклопотаний своїми справами, тої політики йому і не треба, хоча загалом політична активність у нас вища, ніж на Сході. Мої однокласники, що лишилися в Рівному, закінчували Водний інститут — ніби для мужчин, або педінститут — для жіноцтва. Хоча й у Водному вчилося багато гарних дівчат, а в «педі» — чимало хлопців. Як наслідок, середній рівнянин мого віку між 40 та 50 — це інженер каналізаційних мереж, а його дружина закінчила Педагогічний. Або навпаки — він закінчив філологічний або музичний факультет в Педагогіч-

ФОТО ІЗ САЙТУ «ВIРТУАЛЬНЕ МIСТО РIВНЕ» (C) RIVNE.ORG

ВИЇЗД ІЗ РIВНОГО У НАПРЯМКУ КИЄВА

ному, а вона — «Водогін і каналізацію». ВІК був факультетом найвродливіших дівчат. Як вони казали — «Воздухоплавание и космонавтика». — Як Рівне змінилося з часів твого дитинства? — Я вітаю всякі зміни, бо вважаю, що вони на краще. Загалом місто дуже змістилося. Старі квартали, які пам’ятають Короленка і Костомарова, займають умовно третину міста. Там, де зараз автовокзал, раніше були далекі села; до речі, звідти в Рівне входили будьонівці (є такий знаменитий епізод в «Конармії» Бабеля, про безумний будьонівський рейд на Польщу у 1918 році). Я з 1966-го спостерігав, як місто розширюється, нарощує квартали, мов дерево свої річні кільця, як те, що було околицями, стає вже близьким до середмістя. Але втрати теж є. У парку Шевченка колись був кінотеатр імені Шевченка, а тепер немає, лишився голий майданчик, мені того бракує, теж шматок дитинства. І ще жахливий несмак, коли влада береться реставрувати фасади отих старих польських будинків. З красивого модерну стесують кути, таке лайно роблять. Мало лишилося красивих сецесійних будинків, на які я люблю дивитися, на пальцях рук можна порахувати. В Рівному дуже мало хорошої архітектури, і робиться дедалі менше, на жаль. — Це засмучує, а що тебе там смішить? — Вічне суперництво Рівного й Луцька. І ще дуже смішно спостерігати, як адаптовані поліщуки з Рівного починають зневажати тих, інших поліщуків, в селах. Вони досі вважають, що «по-городському» розмовляти треба російською, однак їхня російська — це щось жахливе. — Чи є ще десь міста, котрі б нагадували тобі Рівне? — Ми з Оксаною колись були в Амстердамі. В Рівному є місце біля вокзалу, там поряд протікає річка Устя, через неї місточок, і такі однотипні, досить непогані як для архітектури 70-х п’ятиповерхові будиночки, доволі охайні. Плюс береги над Устею поросли доволі симетричними зеленими вербами, на березі стоять лавочки, і час від часу через місточок, скрегочучи і похитуючись, проїздить старий тролейбус «Шкода». Ми в Амстердамі винаймали готель на околиці. І ось ми виходимо з нього, сіли на зупинці. Поряд протікав канал, через нього — місточок майже такий самий, на другому березі — п’ятиповерхові будинки, і час від часу проїздить безшумний трамвай замість скреготливого тролейбусу. Я Оксані так одразу сказав: «Дивись, ми в Рівному!» Копія. Але в Амстердамі. — Водночас ти спробував створити ще й літературну подобу міста — маю на увазі вже згаданий вище роман. Чому ти написав про Рівне саме в жанрі такої антиутопії? — Не хотілося писати чисто документальний твір. Я почав був автобіографічну повість, але вона загрожувала перетворитися на документальну. Тому я придумав сюжет, фантастичну фабулу про розділене місто. Я Рівне добре знаю, то й написав про нього. Але зрештою воно таке і є. Один мій товариш повернувся після десяти років еміграції, знову живе у Рівному, й каже, що навіть після 10 років відсутності він згадує місто завдяки моїм сторінкам. Це дуже великий комплімент. — Місто для тебе змінилося після виходу книги? — Ні. В романі розмитий фінал, і місто лишається в тому стані, в якому я його покинув. Перше видання роману було за Кучми, друге — за Ющенка, зараз — за Януковича. І якщо воно виходить, то воно комусь потрібне, значить, нічого не змінилося. — В будь-якому разі, роман — це спроба персонального, авторського міфотворення, а які міфи про Рівне тобі подобаються найбільше? — Нема особливої міфології. Згадують, що тут зупинявся на ніч Бальзак, коли їхав вінчатися до Бердичева, і ще проїздив Джон Рід, який лишився дуже незадоволеним побаченим. Також даються взнаки потужні єврейські корені. Один ізраїльський професор розказував мені, що Амос Оз написав роман, на жаль, ще не перекладений українською, ѓрунтований на розповідях його мами, яка жила в Рівному в старій, волинській частині міста, неподалік від річки Усті на вулиці Дубенській, навіть називав номер. Є така версія, що той будинок досі стоїть там... А мені до вподоби одна байка, запущена ще в пізні радянські часи: що Рівне — і, до речі, то справді з супутника зафіксовано — стоїть на найбільших у світі покладах урану. І колись Рівне знесуть, зриють, переселять, натомість розпочнеться видобуток урану. Не знаю, наскільки це достовірно, але хотілося б вірити, що моє місто стоїть на гігантській бомбі. — Апокаліптично... Сподіваюся, фінальна метафора буде світлішою. — Є на Поліссі чорний, дуже рідкісний лелека, якого дуже важко побачити, а не те щоб сфотографувати. Ось цей лелека, який біля села наклювався п’яних ягід, що баби висипали, десь з весілля, сп’янів, летіти не може, впав, крилами тріпоче — оце такий образ Рівного. Якби я писав вірш, то написав би прямо так. — А полетить колись? — Не знаю... Я не пророк.

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

✔ ЕКСКЛЮЗИВ

Українці — читайте!

Тарас ФЕДЮК: Наші можновладці поводяться як окупанти Про мову, націю та нову залізну завісу

Тарас ФЕДЮК — лауреат Шевченківської премії, президент Асоціації українських письменників, головний редактор журналу «Сучасність» і поет від Бога. Увібравши досвід найкращих світових поетів, він за «складом крові» віршів є суто український, а за психологією — «дитиною нашого часу». Як версифікатор Федюк не поступається найкращим майстрам першої половини ХХ ст., але його почування і мислення пронизані повітрям комп’ютерно-космічних досягнень, інформаційного шаленства, політичного хаосу. Не в сенсі «заморочок-символів» — просто небезпечна сучасність розчинена в оголеній душі поета, яка здатна себе виявляти феєрично-своєрідно і гармонізувати дійсність. Тарас Федюк — це філософічність, меланхолійність, що переливається в трагічність, це лікувальні пілюлі правди, заточені в образи та нестандартні метафори, котрі незбагненно світяться, мов зірки...

— Нині у якихось песимістичних роздумах перебувають усі українці, — каже Тарас Федюк. — Іноді здається, що за вісімсот років рабства України націю знищили. Це як дерево: відрубали одну гілку, воно росте, другу відрубали — росте. Та ось відрубують стрижневу гілку — і дерево починає гинути. Залишається тільки те, що росте з коріння: якісь слабкі пагони, і чи перетворяться вони на дерево, невідомо. Отаке в мене відчуття стосовно рідної нації. Це попри те, що нині ніби є свобода, можливий рух уперед, ніби Україна отримала можливість ставати (це теж нав’язло в зубах) українською, однак дізнаюсь, що, за соціологічними дослідженнями, кількість родин, які розмовляють російською мовою, збільшилась на два з половиною відсотка... І процес русифікації триває. Хоча ми розуміємо, що загибель мови — це фактично загибель нації. Сьогодні в країні чимало важких проблем, дивишся на все, що робиться, і замислюєшся: невже ми такі невмілі й невдалі, що єдині в Європі за тисячу років не спромоглися створити своєї держави? Ніби цю землю хтось в карти програв, бо весь час на ній кров, трагедії, народ ніяк не може скинути то одних, то других, то третіх загарбників. Гірко було почути, що нас намагаються підвести під політичну формулу: «Країна, що не відбулася». Шкода, що ніхто з наших політиків і людей при владі не думає про перспективу, намагаються використати щастя, яке впало на голову, у вигляді портфеля міністра, аби гарячково вирішити свої власні зиски і проблеми родичів. Під час війни німці вивозили чорнозем, корів, зерно.... Та як не дивно, можновладні українці теж поводяться як окупанти; це, може, найтрагічніше, що вони не відчувають Україну як свою Батьківщину, місце, де житимуть їхні діти, онуки. У них менталітет загарбників: прийшли, пограбували, побудували вілли за кордоном. Їхні діти й родичі — вже там, і вони там опиняться. Щоправда, тішить, що за деякий час будуть там, де всі ми будемо.

РЕЦЕНЗІЯ асамперед ідеться про вечір знаного київського поета Олега Короташа у «Gung’Ю’бazz BAR», який розпочав всеукраїнський тур з новою збіркою «Елегії острова Патмос». А інша програма пройшла під амбітною назвою «Культ поезії (Донецька школа)» і відбулася у кіно-культурному центрі «Кіно Культ». Ці події не пов’язані між собою і навіть протилежні за формою, змістом та настроєм, однак дивовижним чином доповнили одна одну. «Елегії острова Патмос» — перша збірка Олега Короташа після досить тривалої — десятирічної паузи. Вона має ретроспективний характер й становить вибране з поезій різних років (1995—2009). За словами поета, головним у збірці є невеличкий вірш «Відворотний», чи не провідною ідеєю якого є богошукання: «Пишу з того світу, бо більше нізвідки тіні не пишуть. (...) Христом чи Ярилом! Вийди крізь пори!.. Нашіптую вітру і гори — димлять». Втім, богошукання зачіпає, власне, не тільки зміст написаного, але й сам творчий акт

Як далі? Далі як? По колу все, по колу... Нудний калейдоскоп Продмагів і боргів... ...Тут є один трамвай, Який виходить в поле, Тут є один лиман І хвилі кураїв. — Тож в яке поле виходить «ваш трамвай», які «лимани» ви тепер бачите? — Здебільшого бачу внутрішнім зором. Залізна завіса ніби впала, а насправді — ні. Тому що залізна завіса вибудувалася інакша: творчі українці поки що не мають нормальних контактів із колегами за кордоном, ми не знаємо один одного. А процес повинен бути нормальним, регулярним, щоб я міг вільно поїхати, скажімо, у Париж і потрапити у коло знайомих журналістів, художників, письменників. А не витріщатися на Ейфелеву вежу. Взагалі всі пам’ятки архітектури насправді по телевізору набагато красивіші, ніж з вікна туристичного автобусу. Для мене найголовніше — поспілкуватися, посперечатися, домовитися про якісь спільні проекти. Відсутність цього — відлуння залізної завіси плюс наше незнання мов, яке склалося історично. В ті часи, коли я молодим вчив англійську мову в школі чи в університеті, добре знав, що нікуди мене не випустять, та й кому ми там, такі зашорені, потрібні, в капіталістичних країнах радянським людям дозволялось перебувати тільки групою у супроводі двох-трьох «перекладачів», які не давали ні з ким спілкуватись і перекладали те, що дозволено. Перша моя поїздка (в Польщу) відбулась у перебудову. Отже, англійська мова була функціонально не потрібна, тому так я її і не вивчив. Тепер уже ніби й запізно: запам’ятовуєш десять слів ввечері, а вранці — жодного згадати не можеш. Отакий з минулого тягнеться комплекс неповноцінності. Звісно, має пройти час, щоб Украї-

на могла інтегруватись всіма складовими в світовий простір, і тоді ми нормально житимемо... Візьмемо феномен латиноамериканського магічного роману. Його творці всотали всі ці свої колумбійські, перуанські, венесуельські, аргентинські, бразильські проблеми, етнічний смак життя, але ж вони вчилися в Сорбонні, Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Лондоні, Цюріху, мають там добрі контакти з видавцями, письменниками, можуть напряму пропонувати рукописи. Маючи світову освіченість і культуру, вони на платформі національного творять свої шедеври, які цікаві світу. Коли, скажімо, читаєш роман перуанця Маріо Варгаса Льоси «Літума в Андах» про сержанта, який живе на гірському кордоні, спочатку зацікавлює колорит, а потім — проблеми самотності людини, її відірваності від життя, причому це виведено на рівень загальнолюдських проблем. Очевидно, і українці могли б запропонувати Європі, світу чимало цікавого — це коли на етнічній платформі вибудований світовий контекст, зображено загальнолюдське. Я думаю, що в української літератури все попереду, нині відбувається неспішний рух ідей, творів, письменників. Я не їжджу останнім часом за кордон, тому що мені огидно: не хочу стояти в черзі під посольствами, переплачувати за візи, мати справу зі спекулянтами, які тиняються під посольствами. Я маю свою людську гідність. У принципі, мені зараз і в Україні добре. А коли чинуші стануть людьми нормальними, і ми станемо нормальними, коли я зможу з українським паспортом сісти в автобус, в літак, на потяг і сунути куди хочу, тоді, очевидно, і зав’яжуться справжні контакти. Може, і не за мого життя. А поки що до нас не дуже поспішають приїжджати серйозні світові письменники, видавці, критики.

Поезія по-донецькому Про дві літературні події у житті Донбасу (момент натхнення). Олег Короташ зараховує себе до метафізичної школи, котра має на меті просування до пізнання суті речей — і тим ясніше бачить глибоку невідповідність зовнішнього та внутрішнього. Звідси і громадянська лірика — як спроба вплинути на перебіг подій. Під цим кутом огляду є природним, що свою півторагодинну презентацію поет розпочав новим віршем «До одного політика», що був написаний уже після виходу книжки — в день інавгурації Президента В. Януковича — і містив вельми прикметну метафору «Христос у психушці»... А коли читання закінчилися, слухачі мали змогу поставити авторові запитання. Так, поета запитали, чому українська культура здебільшого перебуває в андеѓраунді, тоді як на поверхні панує

попса, шансон? «У нас усе перевернуто з ніг на голову, — вважає Короташ. — Те, що нині посідає у нас поверх «культури», в розвинутих країнах вважається андеґраундом; натомість те, що в нас загнано в андеѓраунд, насправді є культурою». На думку поета, до цього спричинилися принаймні два фактори: погані вчителі української мови, здатні на все життя знеохотити людину — аж до фізичної відрази — мати які-будь взаємини з українською культурою, й хибне тлумачення демократії як уседозволеності, котре неминуче призводить суспільство до спотворення, зокрема й культурного простору... Цікавим виявився вечір «Культ поезії (Донецька школа)». Свої твори прочитали Олексій Чупа, Ірина Метелиця, Дар’я Куренна (PaparaZZi) і Валєрка Ліхтарик.

— Інколи чуєш, як лунає зневажливе: «Та це ж українці, другосортні жебраки»... — Є таке ставлення. Але воно безпідставне. Може, в економічному сенсі в цьому є якась правда, мовляв, у них керівництво злочинне, краде, народ бідний, але це ніяк не стосується творчості, тому що творчість, навпаки, в таких неблагополучних країнах розцвітає. На ситому Заході поезія вже вмерла давно, у мене в одному віршику провокативно стверджується що в Європі останнім поетом був Аполлінер. Хтось запитав: «А Превер?» Я відповів: «Превер — останніший». — «А Ів Бонфуа?» «А Бонфуа, — сказав я, — це український поет». Ахматова колись сказала, що «в Європі живопис з’їв поезію», мались на увазі імпресіоністи. Гадаю, ці слова справедливі частково, бо поезію з’їли імпресіоністи і сите життя. Взагалі мистецтво з’їдається ситістю, причому не буквальною, фізіологічною, а пересиченістю моральною: заспокоєністю, благодушністю, егоїзмом, жагою задоволень і розваг, коли все в людини є, нічого їй не болить, мало що цікавить. І чого тоді рвати душу? Тому вважаю, не нам треба в Європу дертися зі своїм мистецтвом. Хай вже вони до нас. — Які імена ви хотіли б не забути і згадати? Хто останнім часом вас вразив, коли прочитав — і «Ух!..», захопився. — Чим більше читаєш, тим менше «Ух!», тому що вже «наухався», важко чимось здивувати, я багато чого в житті бачив. Можливо, безпосереднє сприйняття дещо притупляється вершинами, з якими вже зустрівся, які увійшли в душу, але все одно мені завжди цікаво, коли у хорошого поета з’являються дуже хороші вірші, у хорошого прозаїка — чудовий роман. До речі, новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вважаю кращим з того, що вона написала. Мені дуже сподобався роман Василя Шкляра «Чорний ворон» — це один з вершинних творів останніх двадцяти років в українській літературі, і я радію з того, що ми його першими почали друкувати... Бувають не менші радощі, приміром, коли читаєш вірші молодого поета і знаходиш несподівану метафору, поворот думки, які тебе вражають. Це не обов’язково навіть цілий вірш, бо рідко хто вже може здивувати цілим віршем... Але справжнє досі є, і я досі йому радію. Що ж до тих, кого хочу згадати — то це Михайло Стельмах (який помітив мої вірші і друкував їх, коли я ще був школярем), Василь Земляк, блискучий і недооцінений поет Борис Нечерда, мій друг Ігор Римарук... Володимир КОСКІН Фото з архіву Тараса ФЕДЮКА

ЩО ЧИТАЄТЕ?

«У будь-якого поета можу знайти вірш, який відразу стане моїм» Сьогоднішні експерти нашої рубрики «Що читаєте?» радять якомога більше читати. Очевидно, вони — неоригінальні. Але їхні спонукання до читання — якісь дуже особистісні: щирі й теплі, глибокі й переконли-

ві. І нагадують своєрідний роман із... книгою. Після чого хочеться віднайти котрусь із своїх улюблених, зручно вмоститися на дивані й читати, читати... Або довго блукати книгарнею поміж книжкових полиць.

Дмитро КЛОЧКО, фотограф:

який відразу стане моїм. У силу своєї роботи знаю багатьох поетів, і в кожного щось своє знаходжу. Я вже на 613-й сторінці «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. Книжка має великий обсяг, а оскільки багато сил та часу я присвячую читанню на роботі, мої очі не можуть поглинути цей текст дуже швидко, тим більше складні мовні звороти Оксани Забужко. Я їй не так давно сказала в розмові, що зараз на 613-й сторінці тексту. То вона мене запевнила, що найцікавіше буде саме після цієї сторінки. Нещодавно я мала невеличку відпустку, під час якої почала читати книжку норвезького письменника Ерленда Лу «Мулей». Це дуже гарний щоденник дівчинки, нашої сучасниці, у якої вся сім’я загинула в автокатастрофі в Африці. У книжці багато самоіронії від дівчини, яка втратила все, і навіть вирішила покінчити життя самогубством. Мені ще лишилося 20 сторінок тексту, сподіваюся, найцікавіших. Маю дуже серйозний критерій, за яким обираю книжку, — це моя 25-річна донька. У неї настільки добре чуття до літератури, що я повністю довіряю її вибору. Оскільки я цілий день проводжу серед великої кількості книжок, то книгарнею я ходжу, ніби джунглями. Ходжу, ходжу, вибираю щось — дивлюся, донька поклала на касі п’ять книжок, я глибоко переконана, що після неї ці книжки читатиму я.

— Зараз читаю збірник статей з українознавства, які надрукувало видавництво «Либідь» ще 1992 року. Українознавством цікавлюся вже давно. А художню літературу взагалі дуже рідко читаю. Остання мною прочитана художня книжка — «Місто-химера» Олександра Ільченка про архітектора Владислава Городецького. В основному ж віддаю перевагу історичним виданням. Збірник статей, який зараз читаю (на жаль, прізвищ усіх авторів не можу назвати, бо не маю під рукою збірника) — це передрук із журналу «Киевская старина» ХІХ століття. У ньому є дуже цікаві речі про життя Івана Франка, про людей, яких звинувачували у розповсюдженні холери у середині ХІХ століття в Галичині... Якщо говорити в цілому про якісь правила читання, то у мене немає такого, що я присвячую час книгам або тільки вранці, або тільки ввечері. Усе залежить від настрою та вільного часу. Коли хочеться взяти до рук книгу і коли до цього лежить душа — тоді й читаю. Це, мабуть, основний критерій, який стимулює до читання. Іноді я можу робити це хоч і весь день. Валентина КИРИЛОВА, директор київського видавництва «Основи»:

ДОВІДКА «Дня» Тарас Олексійович Федюк народився 6 жовтня 1954 року в м. Ананьєві Одеської області. Закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського держуніверситету. Перша книжка віршів «Досвітні журавлі» вийшла на початку 1975 року. Автор збірок: «Віч-на-віч», «Дві хвилини уваги», «...І промовчати не посмів» , «Політ осінньої бджоли», «Чорним по білому», «Хрещаті південні сніги», «Золото інків»... З 1980 по 1996 рр. Т. Федюк — член Спілки письменників України, з 1997 по 2000 рр. — віце-президент, а з 2000 року президент Асоціації українських письменників.

— Донецька літературна школа відрізняється від решти своєю витонченістю, незаконсервованістю слова, необтяженістю політикою і графоманськими пасажами, — вважає Олексій ЧУПА, поет. — А ще істеричністю, невихованістю, а подекуди грубістю. І отаке хитання поміж позитивними і негативними моментами і приводить до того, що набиваються повні зали і на розрекламовані, і на самопальні літературні вечори; приводить до того, що люди відчувають напругу і те, що поезія — це жива штука, що вона насправді дихає і пульсує. Донецьк, як жодне інше місто, може похвалитися тим, що тут приходять слухати поетів не лише заморочені на текстах особи і літературознавці, але й абсолютно випадкові персонажі. Тому що для донецької публіки головним залишається побачити людину в читаних зі сцени віршах. Літературні зали міста, набиті різними слухачами, за кілька хвилин перетворюються на простір, де взаємний обмін інформацією неконтрольовано перетікає в тривалі сеанси «телепатії». Сергій СТУКАНОВ, Донецьк

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, народний депутат, організатор рок-фестивалю «Мазепа-фест»:

— Я належу до категорії людей, які читають водночас кілька книг — залежно від настрою. Тому наразі опрацьовую «Гіацинтове сонце» Ліни Костенко. Я спочатку перечитала всю поезію, а тепер читаю ще оповідки від Ольги Богомолець про Івана Марчука. Роблю це із величезним задоволенням. Поезію читаю вголос, і не тільки собі, а й домашнім. Завдяки цьому вивчила чимало віршів напам’ять. І це для мене дуже велика весняна втіха. До речі, вірші я завжди озвучую, спочатку пробігаючи їх очима, а потім вдумливо прочитую. Вірш Ліни Костенко, що починається словами «Як тепер без тебе жити», настільки мене вразив, що я покликала сина, якому вісім років, щоб прочитати і йому. Він був єдиний вдома, а мені хотілося з кимось поділитися. Дитина в силу своєї гарної пам’яті запам’ятала його з другого разу (я вже так не можу, тому що гублюся в останніх чотирьох рядках). Взагалі у мене є гарний прийом для вивчення віршів: я роблю це, коли їду в машині, але не Києвом, а, наприклад, їдучи до мами (вона живе в Богуславі, а це 120 кілометрів від столиці). Обговорювати вірші поетеси немає потреби, бо рядки і думки генія нам, смертним, не має чого характеризувати. А взагалі я можу в будь-якого поета знайти вірш,

— Читаю заразом «Чорний ворон» Василя Шкляра, Євангеліє (осягаю істини, хоч довго не доходили до цього руки), журнал «Сучасність» і ще одну книжку — «Енциклопедія російської душі», яку написав колишній російський дисидент Віктор Єрофеєв. Читаю в основному вечорами: то одну, то другу, то третю. Намагаюся читати побільше, щоб хоч трішечки стежити за літературним процесом в Україні. Нещодавно прочитав «Берестечко» Ліни Костенко. Собі купив, дітям, купив на «Просвіту» у Полтаві — нехай буде в бібліотеці. Зараз же спочатку читаю «Чорний ворон», потім думаю, згодом беруся за Єрофієва — знову думаю. Отаким чином і читаю, бо книги надихають на роздуми. Раніше я багато читав, дуже любив ходити по книжкових магазинах, а тепер дещо цей потяг ослаб. Але намагаюся заходити до книгарень. Якщо бачу перед собою закордонну літературу, то вибираю тих авторів, яких ще не знаю. Крім того, орієнтуюся на письменників, які належать до класики світового письменства, вважаються перлинами світової лірики тощо. А щодо української літератури, то намагаюся читати сучасних українських авторів, як відомих, так і невідомих. Переглядаю передмови, деякі сторінки усередині книжки — якщо це зацікавлює, купую. Як на мене, бути в курсі літературного життя важливо для кожної людини, для політиків також. Бо це дає відповіді на багато запитань. Для мене література завжди була чимось таким, що змушує задуматися над життям, розібратися у певних проблемах, зайнятися самовихованням, тому ще раз переконуюся, що читати треба якомога більше. Підготувала Інна ФІЛІПЕНКО, «День»

Наприкінці «Дня»

ДЕНЬ № 72-73 П’ЯТНИЦЯ-СУБОТА, 23-24 КВІТНЯ 2010

СПАДЩИНА

СУБОТА. ЩО ГОТУЄМО?

«Iванчики», «зайці» та «щав’є з линками» Віддалені волинські села ще зберігають рецепти давньої місцевої кухні «Національною» стравою в окрузі Люб’язького озера, що за десяток кілометрів від районного містечка Любешів, є, без сумніву, риба. У селі Люб’язь розповідають, що зрідка, але потрапляють у сіті рибалок навіть вугри, які звично асоціюємо зі Світязем. Звідки вони тут беруться — велика таємниця. Для Люб’язького ж озера традиційною рибою є соми. Цупка дитяча пам’ять не одного місцевого мешканця зберігає картини, як приносили рибалки не сома, а сомища кілограмів на двадцять... Нині в озері сомики, як і вугри, дивина. Втім, побільшало раків, значить, чиста вода... У хід (точніше, у каструлю) ідуть лящики й підлящики, окунці, карасики, щучки... Взимку на селянському столі традиційною є юшка з риби (найкраще таки зі щуки), сушеної на соломі у печі. Проте тут мало хто знає, наскільки ця сушена на соломі у печі риба є помічною людям з нестачею кальцію, з проблемами щитоподібної залози. Місцева кухня характерна давніми традиціями: ніде на Волині не зустрічала такого розмаїтого меню з власне своїх прадавніх страв, котрі готують тут споконвіку. Жодні «Порадниці» чи «Лізи» з «Полінами» не витіснили з меню поліщуків бульйон з лівером, котрий тут називають просто — суп. — Легені, нирки і печіночку відварити, воду злити, порізати потрохи на шматочки, добре промити і додати до супу, в якому лише вода і бульба, але її має бути небагато. Усе вариться до готовності, заправляється підсмаженим борошном, — вчителька молодших класів Галина Володимирівна Кух описувала просту страву так апетитно, що не голодній людині усе це слухати... Вона — місцева, а мама — з великої, як кажуть на Поліссі, Волині, з села під Іваничами. Саме мама Галини Володимирівни привезла у Люб’язь рецепт пирогів з дріжджового тіста. А на Поліссі пироги готували так: тісто замішували на кислому молоці, додавали соди, виробляли довгу «ковбаску», її розкачували, як на вареники, скручували тісто, різали ножем і випікали пиріжки у печі. Виходили, незважаючи на простоту, великі і пишні, пухкі, і мала Галя їх дуже любила, вимінюючи на вулиці на «волинські»... Цікаво, що найпопулярнішими у цих краях є вареники з... горохом. Інтрига в тім, що горохом на волинському Поліссі називають квасолю, а власне горох тут «горошок». Квасолю варять, ще теплою перекручують на м’ясорубці і виробляють невеликі кульки. Труть картоплю, як на деруни, викладають на друшляк, щоб стекла вода, а тоді кульки з квасолі обкачують у тертій картоплі. Виходять своєрідні «їжачки», які можна смажити на олії (у піст), можна на смальці, а можна викласти їх на деко — і в піч, щоб «зарум’янилися». Страва, кажуть, дуже «наїдна», вранці наїсися — то хіба аж увечері відчуєш голод. Місцеву кухню довелося освоювати і Наталії Іванівні Шкльоді, ще одній вчительці з місцевої школи. Оскільки у своїх свекрів, які мешкають у мальовничому селі Сваловичі, де ще досі і хати, і хліви, і навіть льохи — під очеретом, вона єдина невістка, то мусила свекрусі добре догоджати... Це, звичайно, жарт, проте День рибалки у Сваловичах, які розкинулися просто на березі Сто-

ходу, тож біля багатьох хат тут прив’язаніо човни, справжнє престольне свято. Одного року Наталія з чоловіком Степаном добиралися з Люб’язя у Сваловичі вантажною машиною, поставивши у кузов коляску з місячним немовлям. Бо ж не приїхати на День рибалки було немислимо. Найголовніша (Наталія каже: «коронна») страва, якої навчила її свекруха, це «щав’є з линками». Звичайний борщ зі щавлю, але на рибному бульйоні і обов’язково з линками. Картоплю ріжуть більшими шматками, коли готова — додають линків і молодий щавель, але «дикий», тобто не городній, а польовий. Казан із готовим «щав’єм» виноситься у льох. Його їдять на другий день Великодня, коли шлунки вже потомилися від м’яса і пасок, і їдять — холодним! — з тиждень, бо варять велику каструлю. У сваловичівському та люб’язькому меню — тушкована з сушеною на соломі у печі рибою квашена капуста, картопляна бабка та інша проста і здорова їжа. А гостей тут полюбляють здивувати... «зайцями». Молоду телятину приварюють, перекручують на м’ясорубці, викладають фарш на мокру марлю, посередині викладають ціленькими варені обчищені яйця, скручують рулетиком, змазують жовтком — і на деко та в піч. Дехто, замотавши «зайців» у марлю, ще й відбиває їх об стіл, так наче виходять смачніші. А можна, аби рулетики трималися купи, замотати їх у «чепець»: так тут називають сіточку з внутрішнього свинячого жиру. Проте справді коронним блюдом на волинському Поліссі вважають «карук», або «іванчики». Принаймні у Сваловичах цю смакоту називають саме «іванчиками». Це сиров’ялене відбірне м’ясо, зазвичай із шинки, яке ріжуть на шматочки, солять, перчать, додають часнику і втрамбовують у так званий «мацьок» (свинячий шлунок). Спочатку тримають під пресом, а потім вішають на горищі. Готують «іванчики» «у Різдві», а споживають до косовиці. Проте нині захопити «карука» на волинському Поліссі не так і просто: свиня ще по хліву ходить, а вже постачальники з київських ресторанів замовили страву. Весілля у любешівських селах традиційно великі, на столах мають бути м’ясні страви, обов’язково холодець. Часом кажуть: весілля було мале, чоловік 300, бо тільки свої були... Лише у таких глибинних поліських селах ще подають на весіллях і стару-престару страву: сир з маслом. Домашній сир тримають під гнітом, ріжуть на кубики, викладають у невеликі алюмінієві тарілки, заливають («щоб аж плавало!») розтопленим домашнім маслом — і в піч! Рецептам, здається, не буде кінця, бо давні традиції тут є просто звичним способом життя. Вчителі у Люб’язі кажуть: якщо батьки їхніх школяриків «осілі», тобто мало де бувають за межами рідного села, району, а надто коли у родині ще живе дідусь чи бабуся, котрі далі церкви у білоруському селі Мохро, що неподалік, не були, то дітки як говорять, так і пишуть. Не «чого», а «чуго», не «коли», а «кули», не «ходила», а «худила»... Місцевий діалект з часом, звісно, стирається, а ось традиції — бережуться. Наталія МАЛІМОН, «День» Луцьк

«МОЛОДА СЕЛЯНКА У СОЛОМ’ЯНОМУ КАПЕЛЮСІ НА ФОНІ ПШЕНИЧНОГО ПОЛЯ»

«НАТЮРМОРТ ІЗ ЧЕРВОНИМИ МАКАМИ ТА РОМАШКАМИ»

Справжній Ван Гог — у картинах і листах У

продовж трьох місяців у Королівській академії мистецтв у Лондоні проходила унікальна виставка. На ній представлено картини майстра, написані на полотні та папері, і його листи. Ван Гог — єдиний художник, який впродовж свого короткого життя так багато говорив про свою творчість, здебільшого у листах до брата Тео і кількох друзів. На виставці, названій «Справжній Ван Гог: художник і його листи» були підібрані експонати за основними темами листів — колір, портрет, природні цикли, а також відчуття місця, виражене в роботах, написаних у Голландії та Франції. З словами сера Ніколаса

Грімшоу, президента Королівської академії мистецтв, «сорок оригіналів листів з ескізами картин, про які писав своєму брату Ван Гог, експонуються поряд із роботами, на яких вони ѓрунтуються. Ця виставка — результат 15-річних досліджень Лео Янсена, Ганса Люйтена та Нінке Баккера, науковців музею Ван Гога в Амстердамі». Починається виставка із досить сумних пейзажів, виконаних вугіллям, тушшю та олівцем на папері. Це датські пейзажі: озеро з водяними ліліями, поле у селі, покинута дорога, ніким не доглянуте засохле дерево, поодинокі людські фігури. Постійне малювання олівцем дало Ван Гогу краще розумін-

ня рисунку, його форм. А потім у роботах аквареллю та гуашшю потроху починає з’являтися колір: червоні дахи будинків, яскраве осіннє листя. З’їздивши до Франції, Ван Гог, як і багато інших художників, був у захваті від імпресіоністів із їхнім сміливим використанням кольорів. Вивчаючи «питання кольору», він малює натюрморти, здебільшого квіти, і використовує принципи контрасту: зелений малює поряд із червоним, синій — із оранжевим, фіолетовий — із жовтим. У той же час захоплюється дерев’яною гравюрою, мода на яку прийшла тоді з Японії. Поступово (і до кінця свого життя) Ван Гог перейшов до

«ТЕРАСА КАФЕ ВНОЧІ», 1888 р.

найнесподіваніших і найсміливіших поєднань кольорів — мало який художник дозволить собі таку відверту кольорову гамму. «З однієї й тієї ж людини можна написати безліч портретів, — писав Ван Гог. — Це моє зображення, яке я намалював із дзеркала й котре зараз у Тео: рожево-сіре обличчя з зеленими очима, волосся кольору попелу, зморшки на лобі і кругом рота, жорстка, мов дерев’яна, щетина, яскраво руда борода, занедбаний і сумний... Ви скажете, що це дещо схоже на, скажімо, лице смерті. Та в будь-якому випадку, чи це зображення не таке, що можна назвати відмінним від фотографії? І це саме те, що на-

зивають імпресіонізмом, — нарешті це не банально і це пошук глибшого розуміння, ніж фотографія». На піку своєї творчості Ван Гог помер, проживши життя у дуже невеликих статках, продавши лише одну картину, але залишивши грандіозне надбання. Він почав писати у 27, а помер в 37-річному віці. І як цікаво та змістовно — подивитися картини Ван Гога, а поряд із ними листи, що їх він власноруч написав і замалював у них свої ж картини. Неймовірно, як багато саме слова можуть сказати про художника.

Анастасія КОХАН, Лондон Фото з сайтів hoist.com.ua, matvey.mobi

«ПЕЙЗАЖ ІЗ ВІЗКОМ ТА ПОТЯГОМ»

Головний редактор Лариса IВШИНА

ЩОДЕННА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА Наша адреса в Iнтернетi: http://www.day.kiev.ua

ЗАСНОВНИК І ВИДАВЕЦЬ ЗАКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРАЇНСЬКА ПРЕС-ГРУПА» Видається з вересня 1996 року. Свiдоцтво про перереєстрацiю КВ № 9622 вiд 23 лютого 2005 р.

e-mail: chedit@day.kiev.ua Заступники головного редактора: Ганна ШЕРЕМЕТ, Олеся ЯЩЕНКО Відповідальний секретар Алла БОБЕР Редактори вiддiлiв: політики — Іван КАПСАМУН, міжнародної політики та інформації — Микола СІРУК, суспільства — Оксана МИКОЛЮК, культури — Тетяна ПОЛІЩУК, «ЗМІ» — Марія ТОМАК,

«Історія та «Я» — Ігор СЮНДЮКОВ, регулярної iнформацiї — Тамара ТУРКУЛЕВИЧ, кореспондентської мережi — Ольга РЕШЕТИЛОВА, більд-редактор — Леонід БАККА ✓ Черговий редактор номера — Ганна ШЕРЕМЕТ

Передплатний iндекс: щоденний випуск

—

40255 (укр.), 40250 (рос.);

п’ятничний випуск

—

40659 (укр.), 40660 (рос.);

—

91523 (укр.), 91524 (рос.).

для підприємств і організацій

Голова правління ЗАТ «Українська прес-група» Сергій БЄЛКА e-mail: direction@day.kiev.ua

04212, Україна, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л.

Тел.: (+38044) 414-40-66, факс: (+38044) 414-49-20 адміністрація (+38044) 414-44-26 — редакція, e-mail «Дня»: master@day.kiev.ua вiддiл реалiзацiї газети — (+38044) 414-64-00, e-mail: amir@day.kiev.ua рекламне агентство: тел./факс — (+38044) 414-67-60, (+38044) 414-40-01 e-mail: ra@day.kiev.ua ЗАТ «Українська прес-група» код 24249388, банк «Фінанси та кредит», МФО 300937 Р/р 26002036112701 Р/р 29020036112702 — розвиток видавництва.

Віддруковано в друкарні ТОВ «Поліпринт», м. Київ, вул. Лугова, 1-а (Зам. № 1632) у друкарні «Видавничого дому «Високий Замок», м. Львів (Зам. № 440) Номер підготовлено до друку о 18.00 Наклад газети — 62 500 прим. Ціна договірна

Матеріали, надруковані в газеті «День», є власністю видавця, захищені міжнародним і українським законодавствами і не можуть бути відтворені в будь-якій формі без письмового дозволу видавця. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавець. Редакція

Директор рекламного агентства Олена БУРЧЕВСЬКА, не листується з читачами. Редакція може не поділяти точку зору автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Редакція залишає за собою право редагувати матеріали. e-mail: ra@day.kiev.ua, тел. — (+38044) 414-67-60 При використанні наших публікацій посилання на газету обов’язкове. Матеріали зі знаком P публікуються на правах реклами або імідж-інформації. © «День».