1
ІВАН БЄЛЄНКО
Халіфат. ХІХ століття. Частина ІІ
П
ісля падіння Хартума вся територія Судану опинилася в руках Мухамада Ахмада. Було розпочато будівництво нової столиці, Омдурмана, на місці колишнього єгипетського форту на західному березі Білого Нілу. В першу чергу «Махді» наказав будувати мечеть, щоб молитися і арсенал, щоб зберігати зброю. В червні 1885 року Мухамад Ахмад захворів та невдовзі помер. Перед смертю він зі словами «Він від мене і я від нього; так як ви підкорялися мені, так підкоряйтесь йому» передав владу Абдуллаху-ат-Таіші. Оскільки Абдуллах був одним з чотирьох халіфів «Махді», то йому потрібно було закріпити свою владу. Для цього він переселив плем’я баггара, з якого він походив, з території Кордофану, однієї з екваторіальних провінцій Судану, в Омдурман. Таким чином у столиці з’явились люди цілком віддані халіфу. Була сформована система державної влади. На чолі державного апарату стояв халіф Абдуллах. Окрім головного халіфа, Абдуллаха, було ще чотири халіфа, яким підпорядковувалися головні еміри, правителі окремих провінцій, яких налічувалося до двадцяти. Головному еміру підпорядковувалися еміри окремих частин провінцій. Емір у своїй провінції користувався необмеженою владою, являючи собою голову військової і цивільної адміністрації. Господарсько-економічним життям країни керувало казначейство – Бейт-альмаль. Йому підпорядковувались фінанси, промисловість, сільське господарство, внутрішня і зовнішня торгівля. У кожній з провінцій були відділення Бейт-аль-маля, тісно пов’язані з центром. Основними джерелами державних доходів служили численні податки, військова здобич, кон-
МОГИЛА МАХДІ В ОМДУРМАНІ. 1898 р.
2
фісковане майно засуджених, прибуток від державних монополій. Бейт-аль-маль також чеканив срібну монету. Військова організація махдістів в ході повстання зазнала суттєвих змін. На початковому етапі навколо «Махді» згрупувалися вожді основних суданських племен. Діяла рада племен, що керувала військовими діями. Однак ця рада, швидко втратила своє значення. Військова організація переживала перехідну стадію від народного ополчення до регулярної армії. Була вироблена чітка організаційна структура. Сотнею, основною бойовою одиницею, командував расміа (командир сотні); під керівництвом командира сотні знаходилося п’ять мукаддамів, що стояли на чолі відділень по двадцять чоловік. Кожні п’ять сотень очолював емір. Загін головного еміра налічував від двох до чотирьох тисяч воїнів, який в свою чергу був частиною армії одного з халіфів. Були засвоєні нові тактичні прийоми, що відрізнялися від колишніх методів ведення бою племінного війська. Наступ вівся густими лініями піхоти з кавалерією на флангах і артилерією, розташованою за наступаючими військами. Найчастіше застосовувалася лобова атака з фланговим охопленням. Найбільшим тріумфом халіфа Абдуллаха була війна з Абіссінією. Ще на початку повстання на кордонах Судану та Абіссінії (Ефіопії) відбувались сутички між ефіопами та суданськими племенами. Вже після смерті «Махді» у 1885 році 1 один з дервішей пограбував абіссинську церкву. Рас Адал, губернатор абіссинської провінції Амхара вимагав суду над грабіжником, проте суданці в цьому відмовили. Абіссинці зібрали близько 30 тис. війська перейшли кордон та зайняли суданську провінцію Галлабат.
Емір провінції, Вад Арбаб, виставив шеститисячне військо. Відбулась битва в якій суданці програли, а сам Вад Арбаб загинув. Галлабат був пограбований абіссінцями. Отримавши таку поразку, Абдуллах почав 2 переговори з абіссинським неґусом Іоаном про викуп захоплених жінок і дітей, а сам тим часом почав збирати військові сили. Командування армією, що складалася з піхотинців племені джехайда і кавалерії баггара було доручено колишньому рабу халіфа, Абу Анзі. Військо, за різними даними складало від 22 до 31 тис. воїнів. Мінімум 10 тис. з них були озброєні трофейними гвинтівками Ремінгтона. Абіссинці також зібрали військо, що було навіть більше за суданське. Рас Адал, що був впевнений у своїх силах, дозволив суданцям перейти кордон, та зустрів їх вже на території Абіссинії. Таким чином Абу Анга опинився в пастці, в тилу у нього були гори на кордоні з Суданом, попереду абіссинське військо. Рас Адал розпочав атаку, проте вона захлинулася під вогнем суданських гвинтівок. Абіссинці почали відступ і в паніці значна частина війська потонула в річці, яка була у них в тилу. Таким чином вся провінція Амхара опинилась у руках суданців. Абу Анга продовжив наступ, дійшов до давньої абіссинської столиці Ґондара, та пограбувавши його повернувся в Галлабат. Після поразки неґус Іоан зібравши 130 тис. піхоти та до 20 тис. кавалерії розпочав наступ на
- 1. Дервіш – мусульманський чернець, життя якого минало в блуканні світом.
3
ІВАН БЄЛЄНКО
Галлабат. Саме в цей час помер Абу Анга, командування доручили одному з його емірів Зекі Туммалу. На цей момент під його командуванням було
Неґус Іоанн зі своїм спадкоємцем
до 85 тис. чоловік. 10 березня 1889 року розпочалася битва, в ході якої абіссинці змогли захопити укріплення, зерибу, та знищити майже третину всіх суданських військ. Увірвавшись в місто Галабат, абіссінці розграбували його. Проте поширились чутки, що неґус Іоан загинув і абіссінці почали відступати. Суданці ж були дуже слабкими для того, щоб одразу переслідувати їх. На наступний день Зекі Туммал побачив, що ворог відступає у
- 2. Неґус – титул імператора Ефіопії.
Халіфат. ХІХ століття. Частина ІІ
напрямку ріки Атбара, тож він вирішив атакувати. Через два дні суданці неочікувано напали на табір абіссінців. Серед убитих опинився і тимчасовий неґус, якого призначили замість вбитого Іоана. Тіло самого Іоана також опинилося у суданців. Його голову відправили в Омдурман як доказ перемоги. Одночасно з абіссинською війною відбувалися бойові дії на сході Судану. Війська халіфа, що складалися переважно з племені ходендоа під керівництвом Османа Дігни намагалися захопити Суакін, гарнізон якого складався з британських офіцерів та єгипетських регулярних військ. Командував гарнізоном полковник Кітченер. В січні 1888 року Осман Дігна атакував укріплення Суакіна, проте зазнав поразки і відступив. Ополчення з місцевих жителів стало переслідувати ворога, та 18 січня атакувало табір суданців і почало його грабувати. Проте Дігна перегрупував свої війська та завдав їм поразки. Кітченер, що прибув з підкріпленням з регулярних військ, прикривав відступаючих ополченців. Загальні втрати єгиптян склали 24 загиблих, серед яких було два британських офіцера, та 28 поранених. Повернувшись в Суакін Кітченер розпочав підготовку до нової операції проти Османа Дігни, проте британський уряд заборонив йому вести будь-які наступальні дії. У Дігни ж в свою чергу не вистачало сил взяти Суакін. Поки йшла війна з Абіссинією бойові дії на кордоні з Єгиптом фактично завершились. Потрібно сказати, що суданці вважали Абіссинію набагато більш могутньою державою ніж Єгипет, і от вона переможена. Тепер настав час Єгипту. До того ж у Абдуллаха було ще одне міркування. Основні втрати в абіссинські війні припали на племена східного Судана та джехайда, чорношкірого племені, з якого раніше складалися іррегулярні єгипетські війська в Судані. Таким чином північні племена джаалін та барабра ставали небезпечними. Було потрібно відновити баланс сил. Еміру північної провінції Донгола, Вад-альНеджумі був відданий наказ розпочати завоювання Єгипту. Успіх цієї армії
4
приніс би славу, а її поразку можна було використати на користь Абдуллаху. Армія загинула в пустелі. Окрім війни з Абіссинією та Єгиптом війська халіфа Абдуллаха вели бойові дії на кордоні з італійською Еритреєю. В 1885 році після довгої облоги пало місто Кассала, гарнізон якого складався з єгиптян. Таким чином Кассала перетворилася на прикордонний пункт імперії «Махді». В 1893 році емір Кассали всупереч наказам халіфа тримати оборону почав наступ на італійську територію Еритреї, а саме на місто Агордате. Вісім тисяч арабів атакували дві тисячі італійців. Після кількох атак війська халіфа відступили втративши близько трьох тисяч чоловік. Наступного року італійці атакували укріплення в Кассалі та зайняли її. Єгипет визнав права Італії на Кассалу, тож в місті було розквартировано дев’ятсот солдатів італійської регулярної армії. Війська халіфа не намагались відбити Кассалу. В 1890 році Судан зазнав голоду. Перш за все це пов’язано з посухою. Цілі райони між Омдурманом і Беребером знелюдніли. Кількість мешканців деяких провінцій зменшилась на девять десятих. Новий врожай врятував Судан лиш від повного вимирання, оскільки 1891 році стався наліт сарани. Не дивлячись на це влада Абдуллаха посилювалась. Провінційні міста занепадали, Омдурман зростав. Централізація, що характеризує військові держави посилювалась. Іван Бєлєнко, волонтер Центру вивчення повстанських рухів