Лікарське рослинництво: від досвіду минулого до новітніх технологій: матеріали четвертої Міжнародної науково–практичної інтернет–конференції. – Полтава, 14-15 травня 2015 р.
УДК: 633.881:615.22 Шмиголь І.В., к.пед.н., ст. викл. кафедри біології та біохімії Черкаський національний університет імені Б.Хмельницького, Черкаси, Україна СЕРЦЕВІ ГЛІКОЗИДИ В ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИНАХ ТА ПРАКТИЦІ ЛІКУВАННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННИХ ЗАХВОРЮВАНЬ Ключові слова: серцеві глікозиди, лікарські рослини, серцево-судині захворювання. З давніх-давен людина використовувала рослини і як джерело їжі, і з лікувальною метою. Спостережливість та народна мудрість заклали підґрунтя для застосування рослин у лікуванні різних захворювань людини і свійських тварин спочатку з місцевої флори, а в подальшому розвитку людства та налагодженні торгових зв’язків – практично з усієї земної кулі. Отже, обмін знаннями й досвідом дозволив людству створити значний арсенал лікарських засобів. Рослини й нині залишаються незамінним джерелом отримання лікарських препаратів різної дії: серцево-судинних, капілярозміцнюючих, протизапальних, жовчогінних, антивиразкових та ін. При цьому варто зазначити, що промислове одержання цілої низки лікарських засобів досягається лише завдяки виділенню їх із рослинної сировини. Основними засобами при лікуванні серцево-судинних захворювань (ССЗ) є природні серцеві глікозиди, які здебільшого не мають синтетичних аналогів. Характерною ознакою їх є специфічна дія на серцевий м’яз: у малих дозах вони збільшують його скорочення і поліпшують роботу серця, а в великих – навпаки, пригнічують роботу міокарда, що може призвести до повної зупинки серця. На центральну нервову систему в малих дозах серцеві глікозиди діють заспокійливо. Використання серцевих глікозидів має давню історію. Багато народів застосовували рослини, що містять серцеві глікозиди, для лікування захворювань серця та інших органів. Ще в Стародавньому Єгипті та Римі як серцевий і сечогінний засіб використовували луківку. У глибокій давнині народи Африки вживали корінь харгу, або гомфокарпусу, що зветься «корінь узару», при захворюваннях серця. Наперстянка, як лікувальний засіб, була відома в Англії з ХІ ст. [2, с. 423]. Наприкінці XVIII століття (1785 р.) англійський ботанік, фізіолог і практичний лікар В. Уайтерінг описав лікувальні властивості наперстянки, зазначивши що ’’… ця трава має таку дію на серце, яка не властива жодному з інших існуючих засобів”. У 1824 р. французький дослідник Ройер виділив із листя наперстянки речовину, яку помилково прийняв за алкалоїд і назвав дигіталіном. У 1865 р. Е. Пелікан уперше описав дію строфанта на серце [1, с. 185]. У 1913 році німецький вчений Варнаус опублікував роботу, яка містила відомості про структурні особливості серцевих глікозидів. Далі з’явилися роботи американця Джекобса, швейцарця Чеше, німця Штолля, котрі розширили знання про будову і властивості серцевих глікозидів [2, с. 423]. Наявність кардіотонічних глікозидів виявлено в 14 родинах і 34 родах, до яких належать близько 300 видів. Наприклад, Scrophulariaceae (Digitalis), Convallariaceae, Hyacianthaceae (Ornithogalum, Scilla, Bowiea), Apocynaceae (Strophanthus, Nerium), Ranunculaceae (Adonis, Helleborus), Brassicaceae (Erysimum), Fabaceae (Coronilla), Asclepiadaceae (Asclepias, Periploca), Moraceae та ін. Локалізуються серцеві глікозиди в різних органах рослини: насінні, листі, стеблах, кореневищі, коренях, корі тощо. Вміст їх змінюється відповідно до екологогеографічних умов, вегетаційного періоду, стану рослини (свіжа або висушена) тощо [там само, с. 427]. 267