Тетяна та Сергій Дзюби. «Вірші ста мовами світу». 5 том, 2 частина книги. Канада

Про автора Рісто Василевскі (Сербія)

Поет, есеїст, літературний критик, перекладач. Академік Македонської Академії наук і мистецтв та Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Народився 1943 р. в селі Наколец (Преспа, Республіка Македонія). За освітою – архітектор. З 1965 року мешкає в Сербії (м. Смедерево). Був засновником і керівником Міжнародного фестивалю поезії «Смедеревська поетична осінь», Літературного клубу в м. Смедерево і літературної студії для дітей «Джерело живого слова», головним редактором «Македонського інформаційно-видавничого центру» (м. Панчево). Під редакцією Василевскі виходило кілька політичних та літературно-мистецьких видань, а також –часопис для дітей «Sуница» («Веселка»). Нині він – директор видавництва «Арка» в Смедерево, головний редактор літературно-мистецького часопису «Видело» («Світло»), редактор журналу «Монс Ауреус» та газети «Книжкові новини». Член Товариства письменників Македонії, Спілки письменників Сербії, Товариства літературних перекладачів Сербії, а також почесний член Слов’янської літературно-мистецької Академії (м. Варна, Болгарія). Пише македонською і сербською мовами. Автор понад 45 книг. Його вірші перекладені 25-ма мовами світу й опубліковані в численних антологіях та часописах. Про творчість Рісто Василевскі видано три студії: «Поетичне осягнення буття» (Міодраг, Мркіч, 1996), «Повернення до Преспи» (Траїче Крстески, 1999) та «Бесіди про храм» (Ліліана Стеїч, 2005). Переклав понад 200 книг: з македонської – на сербську, з сербської – на македонську, а також з інших мов – на македонську і сербську. Зокрема, переклав сербською мовою книжку віршів відомих українських поетів Тетяни і Сергія Дзюби «На острові, далекому, мов сльози Єви…». Відзначений багатьма міжнародними та національними нагородами. Це – зокрема, премії імені Братів Міладінових, Ацо Шопова, «Poeta Laureatis» та «Почесне Рацинове визнання» (Македонія); міжнародні літературні премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» та Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (Україна), найвища премія – «Діамантовий Дюк» – Міжнародного літературного конкурсу імені де Рішельє (Україна – Німеччина); премії «Балкани і Європа» та «Балканіка», великі нагороди імені Михая Емінеску і Нікіти Стенеску (Румунія); нагорода «Кристалічне перо» та Золота медаль Андрія Бєлого (Росія); премія імені Наї Нааман (Ліван); великі нагороди «Летюче перо» і «Атлант Слов’янства» (Болгарія); премії імені Мілана Ракіча, Серболюба Мітіча, Раде Обреновіча, Захарія Орфеліна, «Карагьорге», Печатка князя Лазаря, «Смедеревський Орфей», Золотий знак Сербії (Сербія); міжнародна премія імені Людвіга Нобеля «Будон» – Мала Нобелівська премія (Удмуртія). За перекладацьку діяльність здобув нагороди імені Кирила Пейчиновича, «Золоте перо» та «Ювілейне золоте перо» (Македонія)... Відзначений державною нагородою за визначний внесок у культуру Сербії.

Белградська фортеця. Площа Республіки та Національний театр Сербії.

Парадзіць хто табе, куды свой шлях направіш?

Блакітная ільну кроў у адзенні белым.

І вечнае пытанне наша: “Камо грядешь?”

І… Іаан як галава, без цела.

Танцуй жа, Саламея, кроў бо не вада, І ад крыві нероны ўсё хмялеюць.

Танцуй жа, весяліся, ты ж пакуль не здань, Не зведала гаркоты, Саламея…

Па-майстэрску перакладзеныя Міхасём Пазняковым гэтыя радкі выклікаюць шмат самых розных пачуццяў і пытанняў, галоўнае з якіх, “вечнае”, дакладна падкрэслена аўтарам: “Камо грядешь?”. Сапраўды, куды мы ўсе ідзем і што нас чакае наперадзе? Але сёння, зараз, у гэтае імгненне сілай паэтычнага радка забываецца нават тое, як “ад крыві нероны ўсё хмялеюць”. На хвілінку можна забыць аб гаркоце танцуй, Саламея!.. Танцуй, і гэта на пэўны час робіць другасным усё астатняе. Але ж лірычная гераіня аўтаркі ў першую чаргу жанчына, а таму яе хвалюе не толькі сама прыгажосць, але і імклівая плынь часу, якая гэтай прыгажосці паступова пазбаўляе:

Не ўсе слядочкі бледныя, як хвор нясмелыя, З улеглым снегам іх збяру і анямею я!

Лічыў, што восень мяне не кіне, і аніколі! А каляндар ужо прарочыць:чакай Міколу…

Зусім па-жаноцку яна са страхам чакае будучыню, якая хутчэй за ўсё прынясе нейкія непапраўныя страты: А сумненні крыніца здрады, А дэталі затруць сюжэт. І адбітак крывавай памады Ды пусты рукаў да манжэт. Паэзія Таццяна Дзюбы асацыятыўная, у ёй паўтаноў больш чым таноў, а недаказанаці больш чым канкрэтыкі. Наогул, асацыяцыі -- не толькі тое, што больш за ўсё вабіць паэтку, але і тое, што больш за ўсё ёй удаецца: Вось гэта кропля поўнач точыць. І ў чорны крэп бяздоннай ночы Ліхтар цвікі святла ўбівае, А лёс, які даўно сляпым блукае, Заходзіць, спатыкач, у нашы сны. Садзіцца на краі пасцелі І па руцэ заснулых

Праводзіць лініі ізноў, Што ўдзень не разабраць. А поўня моўчкі без віны Так вінавата: Зноў смерць чакаць Сярпом маладзіка.

Усё гэта не значыць, што Таццяна Дзюба зусім цураецца канкрэтыкі, не заўважае таго, што адбываецца навокол. Наадварот, калі яна звяртаецца да такіх простых з’яў, як сонца, прырода, вада, вецер, высвятляецца, што і тут у яе асаблівае, мастацка-жаночае бачанне, якое дазваляе сказаць аб даўно вядомым зусім незвычайна, ярка, своеасабліва: Сячэ вецер лісце на табаку, Дымаходы кураць самакруць.

Як караляў бель у небным гмаху, На зямлі вугром: дажджы ідуць.

Пры ўсёй своёй жаноцкасці, уменні нават ў змрочным заўважаць прыгажосць, Таццяна Дзюба, як і належыць сапраўднаму паэту, валодае ўменнем называць боль-болем, а горыч – горыччу. Як ў гэтых, блізкіх па духу да ахматаўскіх, радках: Віно, бакал і тост не прагучаў. І словы, бы паперачкі-шпаргалкі, Дрыжаць у думках толькі дзесь здаля… Ўсё той жа сон, і словы, як памаркі. Сузор’е мне падносіць даланя Выдатных він аўтограф кананічны. І зноўку шэпт і погляд чыйсь цынічны. Віно, бакал… Чакаюць госці штосць… Ды ісціны пасудзіна як ёсць На цурачкі разбілася праз міг… А так хацелася з душой, да дна! Бо тост за ісціну. Ды ўжо няма віна. Можна яшчэ шмат прыводзіць

Прасвятленні Сяргея Дзюбы

Пра тое, што ў сусветнай паэтычнай прасторы існуе і ўсё больш робіцца вядомым імя чарнігаўскага творцы Сяргея Дзюбы я спачатку даведаўся са старонак маскоўскай “Литературной газеты”. Там у адным з артыкулаў апавядалася пра незвычайны семяйна-творчы дуэт з Украіны, які з пэўнага часу прэтэндуе на ўключэнне ў кнігу рэкордаў Гінэса. Сяргей, галава сям”і, звыш шасцілзесяці ўласных паэтычных зборнікаў прысвяціў каханай жонцы, Таццяне, таксама выдатнай паэтэсе, а па сумяшчальніцтву яшчэ і доктару навук. Прычым усе гэтыя зборнікі выдадзены на розных мовах і ў розных краінах. Што не кажыце, ўражвае… Прайшло літаральна некалькі месяцаў і высветлілася, што разам з гэтай незвычайнай парай я патрапіў ў лік першых лаўрэатаў канадскай міжнароднай літаратурнай прэміі імя Эрнеста Хемінгуэя… У паведамленні аб гэтым, якое прыйшло па электроннай пошце, аказаліся адрасы ўсіх пераможцаў. Было б крыўдна не выкарыстаць такой магчымасці для асабістага знаёмства. Мы абмяняліся кароткімі лістамі… Прайшло зусім няшмат часу, як мы адчулі сябе сапраўднымі сябрамі. У Сяргеі, безумоўным лідэры гэтага дуэту (а як жа інакш, калі ты – сапраўдны мужчына?), мяне ўразілі не толькі відавочны паэтычны талент і зоркасць бачання сусвету, але і актыўная грамадзянская пазіцыя, імкненне як мага больш пашырыць кола аднадумцаў, з якімі можна і меркаваннямі пра творчасць абменьвацца, і запрашаць іх да ўдзелу у міжнародных праектах, якія праводзяцца ў розных краінах свету пры ўсё больш актыўным ўплыве міжнароднай літаратурна-мастацкай Акадэміі Украіны, якую Сяргей узначальвае. Прычым адна з найбольш прываблівых рысаў характару Сяргея – ён заўсёды памятае пра сяброў, заўсёды імкнецца зрабіць так, каб літаратар, з якім ён пасябраваў, не застаўся без хоць якой-небудзь прыемнай адзнакі… Але ў першую чаргу Сяргей Дзюба – выдатны паэт-філосаф, паэт-лірык. Мяне аднолькава ўражваюць і ягоныя вершы, напісаныя на роднай украінскай мове, і дастаткова ўдалыя пераклады на русскую мову, якія я з задавальненнем блаславіў да публікацыі ў часопісе “Новая Немига литературная”, галоўным

выдатных майстроў слова ў перакладзе шмат чаго губляюць… Але на гэты раз супалі не толькі ўзройні паэтычных талентаў – супалі адносіны абодвух паэтаў да многіх пытанняў жыцця: кахання, прыроды, месца чалавека на зямлі. І ў выніку атрымаўся цудоўны сплаў вобразнасці, думкі і прыгажосці, якія, складзеныя разам, і даюць тое,

што завецца сапраўднай Паэзіяй. Чытаючы тое, што атрымалася, міжволі забываешся, што перад табой пераклад, а не арыгінальны твор. Настолькі ўсё арганічна і шчымліва:

* * *

Як восень вочы, і на скронях снег, Ды цягне ў лета быць навідавоку. Кахаць Вас грэх. А не кахаць не грэх? І грэх кахаць без Божага Вас клёку!

Святая восень, грэшны чалавек Зноў крывадушна старасць прымярае… Але чаму галактыка ўсё ж мае І тайны зор, і несканчоны век?

Ці такое: * * * Тані

Душа як скрыпка: то маўчыць яна, То ўраз пакутлівую возьме ноту.

Не думай пра гады яшчэ струна, І пакахай мяне пранізліва ў суботу.

Душа як рыфма: дом, святло сама Шукае ад радкоў і строф к паэмам.

Хай добра там, дзе нас з табой няма Кахай мяне ў Парыжы і Сан-Рэма!

Ты адпачні, як ружу не сарву. Не Адысей (што чуб?!) з табою… Так хочацца душы, як бажаству, Каб на яе маліліся, і з ёю. Калі разважаць пра існасць паэзіі Сяргея Дзюбы, яе галоўную складальную, дык гэта, безумоўна, каханне. Без кахання, без любові, немагчыма ўявіць ніводнага сапраўднага паэта. Сергея Дзюбы гэта тычыцца асабліва: І Ты, яшчэ з работы не прыйшла, І не прысела на краі пасцелі, Не плачаш, не прыткнулася няўмела Да іншага далёкага цяпла.

І я пакуль йшчэ вольны і чумны, Не сведка нават, а Пілат той мукі… Ты падасі мне боршч, хлеб іржаны І я не губы пацалую рукі. Паэт кахае Жанчыну – зямную, у чымсці грэшную, стомленую працай і паўсядзённымі турботамі. Такую, якая побач з амаль кожным з нас. Трэба толькі зазірнуць ёй у вочы, каб убачыць бездань кахання. Кахання, без якога няма Паэзіі…І Сяргей Дзюба сваімі радкамі дапамагае нам зрабіць гэта. Анатоль Аўруцін, лаўрэат Нацыянальнай літаратурнай прэміі Беларусі Міжнародне співробітництво Білоруська книжка Тетяни і Сергія В Мінську білоруською мовою побачила світ книжка вибраних віршів відомих українських поетів із Чернігова. Свою білоруську збірку Тетяна і Сергій Дзюби назвали «Місто Зима». Книжку українців чудово переклав Михась Пазняков – знаменитий білоруський поет, очільник Мінської організації Спілки письменників Білорусі, академік, лауреат багатьох літературних нагород, зокрема Національної літературної премії Білорусі. Книга вийшла дуже ошатна, у престижному видавництві «Коларград». Пропонуємо читачам відгук на книжку українців знаного поета, головного редактора популярного мінського журналу «Новая Немига литературная», лауреата Національної літературної премії Білорусі Анатолія Аврутіна.

Саломея української лірики У творчому дуеті – Сергій і Тетяна Дзюби – вона, Тетяна, – така ніжна, тендітна, чуйна… Об’єкт не просто кохання, а поклоніння, – прекрасно неземна, близька навіть до Богородиці, – настільки чарівні та проникливі адресовані їй

Адже вона

яскрава ОСОБИСТІСТЬ: поет, перекладач, журналіст, критик, літературознавець, знаний учений, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік… Взагалі, пані Тетяна – поетеса надто самобутня, зі своїм неповторним голосом, котрий неможливо сплутати з чиїмось іншим. Причому, на відміну від свого чоловіка Сергія, пристрасного поета-лірика, Тетяна Дзюба – вельми оригінальний, глибокий філософ. І її Муза – цікава

не так реаліями життя, подробицями нашого земного існування, як справді неординарними роздумами про вічні цінності та духовність, яка й робить людину Людиною – мудрою, натхненною, доброю, небайдужою Ось рядки з вірша Тетяни Дзюби «Саломея» – одного з найзначніших не тільки в її власній творчості, а й у всій сучасній слов’янській ліриці: Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці? Блакитна кров льону у білих одеж. Одвічне питання: камо грядеш? Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода, Від неї нерони хмеліють. Танцюй, Саломеє, бо ти молода І ще не спізнала похмілля…

Майстерно перекладені Михасем Пазняковим ці рядки викликають багато найрізноманітніших почуттів і питань, головне з яких – «вічне», виразно підкреслене автором: «Камо грядеши?». Насправді, куди ми всі йдемо? І що нас чекає попереду? Втім, сьогодні, зараз, у цю мить, завдяки силі магічного поетичного рядка, забувається навіть, як від крові «нерони хмеліють», – хоча б на хвилину можна забути про всі прикрощі – танцюй, Саломеє!.. Танцюй, і бодай на мить все інше здаватиметься другорядним. Однак лірична героїня автора, в першу чергу, – жінка, а тому її хвилює не тільки сама краса, але й швидка течія часу, яка від цієї краси поступово позбавляє: Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія, Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію. Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи, А календар віщує інше: стрічай Миколи… («Сріблясте хутро…») Зовсім по-жіночому, вона зі страхом очікує майбутнє, котре, скоріш

Загалом, асоціації – не тільки те, що найбільше приваблює обдаровану українську поетесу, а й те, що їй найліпше вдається!

Ця крапля точить північ.

У ночі чорний креп Ліхтар вбиває цвяхи світла, І доля, що давно осліпла, Заходить, спотикаючись, у сни. Сідає скраю ліжка І по руці заснулих Проводить нові лінії, Що вдень не розібрати. А повний місяць Знов чекає страти Об серп молодика. («Асоціації»)

Втім, все це не означає, що Тетяна Дзюба – відчужена від конкретики і не бачить того, що відбувається довкола. Навпаки, коли вона звертається до таких, здавалося б, простих явищ, як природа, сонце, небо, вода, вітер, – то висвічується, що й тут у неї – особливе, творчо жіноче бачення, котре дозволяє сказати про давно відоме зовсім незвично, яскраво, своєрідно:

Січе вітер листя на тютюн, Самокрутки палять димарі. Долі дощ звивається, як в’юн, Дощ – намисто біле – угорі. («Січе вітер…»)

При всій своїй жіночності, умінні навіть у присмерку побачити прекрасне, Тетяна Дзюба, як і належить справжньому Поетові, володіє умінням називати біль – болем, а гіркоту – гіркотою. Як і в цих, близьких до ахматівських, рядках:

* * *

Вино, бокал і тост не проголошений. Слова, немов шпаргалки-папірці, В думках тремтять.

Сузір’я у руці –Хороших вин автограф канонічний. І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний.

Вино, бокал… Та посуд істини Умить розбивсь на друзки. Вина на скатерті розсипані пелюстки. А тост – за істину. Шкода – нема вина…

Багато ще можна навести чудових рядків із віршів відомої української поетеси Тетяни Дзюби. Однак не позбавлятимемо читача можливості самому відкрити для себе всю її дивовижну поетичну красу, справжню досконалість і глибину Слова... Яке білоруською мовою у книжці зазвучало вперше! Осяяння Сергія Дзюби

Про те, що в нашому світовому літературному просторі існує і стає все відомішим ім’я обдарованого українського письменника з Чернігова Сергія Дзюби, я дізнався з популярних зарубіжних видань. Зокрема, запам’ятав дійсно цікаву, яскраву, позитивну рецензію – в московській «Литературной газете» – про вельми незвичайний і талановитий сімейно-творчий дует з України, який встановив справді вражаючі світові літературні рекорди (ними зацікавилися упорядники «Книги рекордів Гіннеса»). Адже знаний український письменник Сергій Дзюба всі свої книжки (а їх сьогодні у різних жанрах понад 70!) присвятив улюбленій дружині Тетяні, також видатній поетеси та вченому. Причому всі ці книжки видані на різних мовах і в різних країнах світу. Що не кажіть, а вражає! Минуло буквально кілька місяців. І раптом з’ясувалося: разом із цим незвичайним творчим подружжям з України, я став лауреатом престижної Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея в Канаді! Тоді ж, у повідомленні про цю новину, яке надійшло електронною поштою, виявилися адреси всіх переможців. І було б прикро не скористатися такою можливістю для особистого знайомства! Так ми з Сергієм обмінялися короткими листами. Пройшло зовсім небагато часу. Ми непомітно відчули себе справжніми друзями! Сергій Дзюба вразив не тільки блискучим літературним талантом, проникливістю й інтелектом, але і своєю активною громадянською позицією. Постійним прагненням якомога більше розширити коло однодумців, з якими можна цікаво поспілкуватися про творчість, обговорити книжкові новинки, із задоволенням запрошуючи талановитих колег, письменників, перекладачів та науковців,

цікавого листа, відгуку… Однак, у першу чергу, Сергій Дзюба – видатний поет-філософ і поетлірик! Мене вражають і його проникливі вірші, написані рідною українською мовою, і вдалі переклади російською (їх я із задоволенням благословив на публікацію в журналі «Новая Немига литературная», головним редактором якого є вже понад двадцять років), і вірші, котрі так прекрасно зазвучали білоруською – в перекладі одного з найкращих сучасних білоруських поетів,

прижиттєвого класика, лауреата Національної літературної премії Білорусі Михася Пазнякова. Давно відомо: щоб переклад вірша звучав по-справжньому потужно, перекладач повинен мати не менший талант, ніж сам автор. Не завжди таке трапляється, тому й твори більшості видатних майстрів слова у перекладах багато чого втрачають. Однак цього разу збіглися не тільки рівні поетичного таланту, – передусім, збіглося ставлення обох справжніх поетів до багатьох питань нашого життя: любові, природи, місця людини на землі... І в підсумку вийшов такий чудовий сплав образності, думки та краси, які, поєднані разом, створюють досконалу Поезію. І, читаючи це, мимоволі забуваєш, що перед тобою – переклад білоруською, а не оригінал твору. Настільки все органічно і проникливо!

* * *

Як восень вочы, і на скронях снег, Ды цягне ў лета быць навідавоку. Кахаць Вас грэх. А не кахаць не грэх? І грэх кахаць без Божага Вас клёку!

Святая восень, грэшны чалавек Зноў крывадушна старасць прымярае…

Але чаму галактыка ўсё ж мае І тайны зор, і несканчоны век? В оригіналі:

* * *

На віях осінь, в косах перший сніг, А очі прагнуть молодого літа… Хотіти гріх, і не любити гріх, І гріх любити неталановито! Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно… Одна метагалактика покірна: Космічний біль і безкінечний круг. Чи таке: * * * Тані Душа як скрыпка: то маўчыць яна, То ўраз пакутлівую возьме ноту. Не думай пра гады яшчэ струна,

І пакахай мяне пранізліва ў суботу.

Душа як рыфма: дом, святло сама Шукае ад радкоў і строф к паэмам.

Хай добра там, дзе нас з табой няма Кахай мяне ў Парыжы і Сан-Рэма!

Ты адпачні, як ружу не сарву. Не Адысей (што чуб?!) з табою… Так хочацца душы, як бажаству, Каб на яе маліліся, і з ёю.

Порівняйте оригіналом: * * * Тані

Душа мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах.

Ти ще струна не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу.

Душа як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. Ти знаєш: благодать де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї. Якщо міркувати про сутність поезії щирого українця Сергія Дзюби, про її головну складову, це – безумовно, любов. Взагалі, без кохання, любові неможливо уявити жодного справжнього поета! Так от, Сергія Дзюби це стосується особливо: * * * Не випав

Не плакала і не горнулась трішки До іншого далекого тепла. І я, такий нескараний, лихий, Не свідок, а Пілат тієї муки, Одержу не смолу, а борщ смачний, І поцілую не вуста, а руки. Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно тільки заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові. Кохання, без якого немає Поезії. І Сергій Дзюба своїми проникливими віршами допомагає нам зробити це! Анатолій Аврутін, лауреат Національної літературної премії Білорусі

Таццяна Дзюба Белыя анёлы

Выбраныя вершы пераклад з украінскай * * *

Пульхны снег лагодны сын завеі, Санкі палазамі нам паўсмешкай свецяць… Мы з планеты ў неба звонкае ляцелі, Быццам белыя анёлаў дзеці.

Сонца ўслед скакала, як сабачка рыжы, Трэскаліся губы да крыві ад смеху… Далягляд смугой марознай уяўляўся бліжай, Дорачы іскрыста-цёплую пацеху.

Дагадзіў нам лёс ці зорка мо прытону, Праз шынельны хрыплаваты строй

Не палохайся нічуць палону Скіфскіх баб неверагодных мрой.

Пульхны снег лагодны сын завеі, Санкі палазамі нам паўсмешкай свецяць… Мы з планеты ў неба звонкае ляцелі, Быццам белыя анёлаў дзеці.

АКАМАДАЦЫЯ ДА ЧАСУ Мастаку Сяргею Поляку, які не дажыў да свайго 19-годдзя

Сабакі збеглі, карлікі прысталі, А пажаўцелы снежны той батыст Цячэ ў далоні, бо крутымі сталі, І пальцы апякае абатыс,

Што паркам точаны і трапілі ў сталіцу На той мальберт, пакінуты Эль Грэка, Дзе карнавал змог сутнасцю адбіцца, І тым, што будзе заўтра з чалавекам.

Рука й пагляд, і той апошні трэці Шлях між асфальту й іншы гмах шляхоў, Што прыхаваны на яго аўтапартрэце Жалобнымі вачыма мерцвякоў.

На скуру масак і густы на тварах лак Снег пажаўцелы, на вітраж няволяю…

А нам цана два яблыкі, пятак! Пастэляў тоны для пустынь гісторыі.

Там, на карцінах, ён дажыў да дня І да маршчын фінальнага фрагмента. Там толькі зорнага, але ж іржэўніку прасцяг, Святло нябёс, зімы рысорджымента.

А батарэй тых часты плот, Што не ўратуе ад зімовых тайнаў, І белых кветак карагод На шыбах высеяных марна,

Пакінь даждам, бо іх чарга, Халодназорым ліўням-глыбам. Што вадаспад палёт, шуга, Аб тым вядома толькі рыбам.

Што не разбаўлена віно, Вядома добра вінаграду. Дажджу і снегу заадно, Магчыма, выпадаць і градам.

А нам ніяк… Ніяк… Лаві Мяча парывістае скерца, Душа, раз не дасягне галавы, Дык галава ўпадзе ажно да сэрца. БАЛАДА АБ ПЕРАЛЕСНІКУ

Ты прыходзіш у поўнач, калі з неба нам душы свецяць, а капэльным спевам над сямю саборамі да слёз; на адлегласці ўздыху усюды чорна, бы ў Леце, Сімарга развінае крылы вешчы лятучы Пёс.

Ты прыходзіш лічыць нашы шрамы, шпілі; штыль расколваеш ты дыханнем, свечак ратуючым скокам. Ты разгойдваеш горад, як хвалі свае караблі, у някропалі восені, з вечнасцю вока на вока. Ты прыходзіш, як выбар без выбару, зноўку сюды; ты прыходзіш нібыта па волі закону: за сямю пячаткамі, кінуўшы ключы ў нікуды ці схаваўшы ад позіркаў ў моры бяздонным. Пералеснікам, цмокам, падкоўным цокатам па брусчатцы на шчасце, па расколах звона ў набат ты ўплятаешся ў ліхалецце ціха так, як матыў у пякельны разлад.

Жыццё прыцісне не адзінотаю, а сатанінскім болем Знаёмы профіль апранецца ў шэры колер: Я буду знаць: прыйшла пара гарлачыкаў, ліян, Дзе блытаецца час, нібы ў какетках бонвіван. А дзень і ноч на цыферблаце адкарэкціруе вакно, Як адпачынак у салдата: адбоем познім, вешчым сном. Ў праёмах аконных з дзявочых мрой, на споведзі нібы, Сабралі пурпур на іконы ўжо птушкі яркія. Ўгары Іх рызы спелай барвы. На горле дождж, як жыд, вякуе Зноў вакханічна зводзіць пальцы, ды скура ўсё шаўцу даруе. ТРЫПЦІХ І

А падарожжы ўсе не больш за мантры. Ў зялёных портах (дома не сядзіцца!)

Люляе поўнач, як малюска… Заўтра Падбітая ўжо промнем птаха, быццам.

Была скалістай крыжма, волкай, свежай, Ды з крыкамі адчайных, сумных чаек. Імгненне. І адлік, як ніць, адрэжам, Хазарская чаканка ўраз за чаем:

Шлях Кімерыі паласне, вытокі! І слова ў амфары затоена, як вуж, Мігціць на Ўсходзе там, б’е токам Каганскі нож, што згублены далёка, Паміж сузор’я знішчаных ім душ. ІІ Я, напэўна, аж з Анатоліі Анатольеўна, амулетам, трэцяй скурай, Таняй, загуменнай ці сталічнай стану?

Па-язычніцку да свету з даверам (неба палёвае, рукі ў хмызе густым) прыпадаю, з якою хімерай за людзьмі дарагімі спалілі масты? ІІІ Да сілуэтаў прырасла амяла быстрая, У целах рух сокаў ваўсю бурліць! Маўчанне муміфіцыруй выстралам, Вяроўку ў каралі ператвары.

Зямля пад коркай ператлеўшы холадам

на пачатку іншых рэінкарнацый крахмала-пасаг ад бездакорных дам па швах разлезся сам для вясновых грацый зліваюць зоркі хларафіл зялёнатромна залёнакоса зялёнавока і пальцы макнуўшы ў зялёнку тром мы і вуснаў дужка і слядоў барока і міг слабы, нібыта ў скокі пайшло усё зялёназмеісты зялёны замак жа прымоўклы заплюшчыць вочы ці здалееш ты САЛАМЕЯ

Парадзіць хто табе, куды свой шлях направіш? Блакітная ільну кроў у адзенні белым. І вечнае пытанне наша: “Камо грядешь?” І… Іаан як галава, без цела.

Танцуй жа, Саламея, кроў бо не вада, І ад крыві нероны ўсё хмялеюць. Танцуй жа, весяліся, ты ж пакуль не здань, Не зведала гаркоты, Саламея…

Цімпаны. Слізка і няўпэўнена ступням. Прыгожа ўсё і сумна без прычыны. Цяпер на святкі ў школах выхадныя нам, Звіняць яны “Кларнетамі” Тычына.

“Ты толькі брату вартавым не стань ніяк”, Малю цябе. Хіснуліся дзесь Шалі

Як талія, угодліва прыгожая, твая…

А пальцы у крыві. І вочы ад святла прысталі.

Ды білі цімпаны, і ён не пачуў, не прыняў, Ці стаў карчмаром для позніх бадзяг выпадковых.

А кім жа мне быць, як сустрэнуць дажджы сярод дня: Тарэллю? Ці з імі кружыцца мне ў скоках вясёлых?

Чыю параду прымеш ты, куды шлях твой?

Так хораша, што вораг нат мякчэе. Усюды дождж, захмелены вясной

Нястрымна-жвавы танец Саламеі.

Футра серабрыстае здабыча люкс для Манамаха.

Дзе веры няма, там зусім не бывае і страху.

Снягі кружылі белыя псалмы прарочыя. Калі няма святла, не бачна ночы там.

Там пеўні вочы выдзеўбуць агнём і крыкам. Жывых не бойцеся, а Госпада і мрой бязлікіх. Нянашым звонам маліла восень у сляпой пустыні: “Перасцялю я, дай Бог, сягоння схоўныя сцяжыны.

Не ўсе слядочкі бледныя, як хвор нясмелыя,

З улеглым снегам іх збяру і анямею я!

Лічыў, што восень мяне не кіне, і аніколі!

А каляндар ужо прарочыць:чакай Міколу… *

Паспяшае зіма і наўскач, Серабром, як ляднік, выцякае.

І не кліч, і ад суму не плач, Не вярнуць, цудаў тут не бывае.

Не спазнаць сініх львоў яе нам, Крышталю у быкоў на капытах… І марозам скаваны ўвесь стан І сівой павалокай спавіта.

Ражаство ўсё ў прасторы нябёс У таемнасці нашых жаданняў.

Новы год нарадзіўся, ўваскрос?

Як твой май, да раптоўнасці ранні.

Мне сняжынкі пяшчота плячэй. Падрастае тэрмометр, як туя: Час упартаю ртуццю цячэ Незваротна бяжыць і ўсляпую

Застывае на ўзмаху рука Як лубок той старэчы з Мамаем.

Сілуэты і суму рака… А зіма ўжо не будзе нам раем. * * *

Гэта сон. Сонца. Пярэймы. Ўзлятаюць птушкі

З каравая. Сватоў бінтуюць, Шлях вынімае Апошні фокус Свой з рукава.

Гэта сон. Сонца. Пярэймы. Ліюць музыкі Золата святла Ў танец.

Расхрыстана-заўзяты, Прамяністы; Ну, а нявестай зіма.

Гэта сон пра сонца Без агрэхаў Замерзлы дзень скапіруе Як фатаграфію Пад шкарлупінай Арэхаў Лёгкіх Флюараграфія.

Гэта соннае сонца Смехам здзіўляе. Падносяць боцікі Цешчы… Як юхт пакрыўджана Уцякае У марадзёра ды з-пад рукі Уначы. * * * Усявышні бачыў, наколькі занадта разбэсцілі Людзей на зямлі усе намеры і дзеянні іх накіраваны на зло ў любую часіну. Цярпенне у Яго лопнула. Ён сказаў: “Сатру з твару зямлі людзей, бо я раскаяўся, што стварыў іх”. Ной заслужыў прыхільнасць Госпада… З Бібліі для дзяцей Гэты тралейбус каўчэг, а таму, Што, можа, уратуе ад спазнення слёзнага на работу, падобную на вечныя чэргі мул; асыпаецца горад квятамі познімі ліхтароў бледнатварых, нацэленых ў змрок. Дзень павіс парашутным ценем, як воін, над мітуснёй штодзённых мышыных турбот; выпараецца нерваў едкі азот.

Там, на плошчы, чарговы Ной; зноў выгульваюць чыстых сабак, пахне пеклам або смалой

з-пад заасфальтаваных прымусаў.

Ў ранішняй газеце плебейскай мітусня ператручаных догм… помніш раскаянне біблейскае? помніш яго, пом…

Свет, такі ўпарты і зайздрослівы, не дабрэе, гуляючы у лато; у сіноптыкаў гумар вісельнікаў: абяцаюць зноўку патоп.

* * *

кляпае старая касу і косіць заводзіць руплівасць асу і косы

пускае па ветры туманам ў саване не ў сарафане хавае ўглыб іржэўнік лета рукі брудныя і пустацветы

касіць якіх не мае сэнсу тушыце святло кляпае старая касу.

* * *

Целы чапляліся:

за дрот калючы, за хрып сабачы, Як скрозь распухлыя гланды; слёзы…

Які імклівісты і бязважкі цвет раптам на шыпы свае

накінулі тут ружы!

А вецер пялёсткі афіша за афішай развешваў паміж памяццю і цішынёй застыўшай…

Нетры чаканняў, дажджы чуцця, Чорных пацерак дрыж з поўняй яркай… За блізкі свет ісці, абы… Чакай Чэрап Ёрыка і келіх ад вядзьмаркі.

Чалом ці чарамі барвяна Чарэнь чадзіць, салодка спаткі. На чарнакніжніка кафтане Прачыстай вячэры астаткі. * * *

Не рукі фініфці выгібы. Газелі, памяці гласарый… Пазногцяў волкіх, задубелых, скрыпы Над графіці. Стамлёна і бяздарна. Прасторнасці адсутнасць. Проста, Як Каін псеўда ўзяў Адам, Род пагубляў гармоны росту, Тут графіці ці рваны шрам?

Раскрыты труны ці пюпітры? У вішань выдзеўбаны вочы: Раса не выесць і не вытра, А Каін як усе, ён толькі хоча Суіснаваць. Эпоха кіслых дажджоў і баршчоў

Да сяброў ты сягоння прыбілася, Як пахмелле, ў завялых вянках Патыхала магілаю, цвіласцю

А не славай ў вяках.

У свежаскапаныя высі Падаюць варання камкі Ах, Вікторыя, памаліся Затулі мяне ценем рукі.

Тут на сцёблах жаўтлявых падсвечніках Прарастае ў неба алжа. Падымаюць галовы сланечнікі Як ахвяра ягня ля нажа.

А сумненні крыніца здрады, А дэталі затруць сюжэт. І адбітак крывавай памады Ды пусты рукаў да манжэт.

П’яныя ўсхліпы за пераможаных, Пашкадаваць й пераможцаў не грэх, Хлопчык “цэліцца” заварожана Зноў у шчыры суседскі смех. Ты сягоння прыйшла з пахмелля… АСАЦЫЯЦЫІ

Вось гэта кропля поўнач точыць. І ў чорны крэп бяздоннай ночы Ліхтар цвікі святла ўбівае, А лёс, які даўно сляпым блукае, Заходзіць, спатыкач, у нашы сны. Садзіцца на краі пасцелі І па руцэ заснулых Праводзіць лініі ізноў, Што ўдзень не разабраць. А поўня моўчкі без віны Так вінавата: Зноў смерць чакаць Сярпом маладзіка.

Вось кропля точыць вечнасць З ліпучым халадком

Як кроў сляпога лёсу, Нядбалага. Што ж, цалкам разап’ём!

У нас яшчэ з табой Мой верны Арлекін, Няўрымслівы паэт, Эпоха непрыкметнай сівізны, І млечных сноў І непражытых дзён, Няхмарыстых гадзін.

* * *

Навек застанешся на драхлых прычалах Жыцця майго шумным узорам, Дзе цыганка белая ў чорнай зале Дзіця майго лёсу люляе з дакорам.

Ты толькі узор, недарэчны і тонкі

У храме расстання і чаю ўчарашняга.

Ты знак павароту хуткае гонкі Я прамінула, і мне страшна!

Дзе вернасць і вера зрасталіся блізка, Не выйсці за межы сямейнага кола. А гэты узор ілюзорная рыска Цень, роспіс на целе індзейца дзябёлым. Красуня міледзі… Ачышчана болем, Ля волкага зруба міражных крыніц Ратуе ад смагі любоў наша Голем*, Святло ад напасці закрытых вачніц. *

Не пі, братка Іванка, Вадзіцы з капытка… Народная казка

Упадак, мой дружа, праблема, Упадак, адзін дэкаданс. На схіле сатлелага неба Кардонная зорка якраз.

А далей, на нашай даліне, Ягоныя (хіба?!) сляды. Не йеці, не коні, не свінні Пакінулі ямкі бяды.

Галінкай цярновай, аскомнай, І п’янай, як пара ў рацэ.

Так свечка вянчальная томна Дрыжыць у знямелай руцэ.

Дажджамі абмытыя раны Хапіла ж і сілы, на здзіў! А ўслед падаліся путаны. І мёртвыя ён ажывіў…

Глядзелі стагоддзі, як суддзі, З нябрытай шчакі… Што з таго. Хоць мучыць сумленне не будзе Апосталаў бедных Яго.

Ён нёс на плячы сваю святасць, Што крыжам здаўна нам вядом. Гісторыя свету. Першы, рабяты, У сховішчах знойдзены том…

Сляды адшукалі пад вечар, Як казка сустрэлася з намі Забруджваў юродзівы рэчы, А кубкі сушыў ён губамі.

Папросту спазнаўшыся з Ім, З даведкай здароў на руках, Губляеш Яго назусім, На стыгмах палохае дах.

А горад горкі, прастуджан, У шчырых душах каштанаў. Сягоння раптоўна сцюжа Смяяцца позна. Ці рана?!

Ужо маставыя з’елі Гады, байструкі, камуны… Знянацку, і так няўмела; А струны самоты струны.

Памылкі няма туманна, Не ззяюць зрэнкі, як меч… У белых вачах каштанаў Той водсвет вясновых свеч.

Што Кліа прадажная дзева, Карэта ў іржы і блудзе… За сведку, рука твая злева, Цябе ўжо чакаюць суддзі.

* * * Сячэ вецер лісце на табаку, Дымаходы кураць самакруць. Як караляў бель у небным гмаху, На зямлі вугром: дажджы ідуць.

Гусі-лебедзі парчовае убранне Ў казачны панеслі дзіўны край. Восень, рада прывітаць тваё старанне Хоць жамчужын жменю раскідай.

Дрыжыкі цыганскія, з надзеяй, Год падорыць ролю напаслед. Каралева ў зношаным адзенні, Голы твой кароль, скажы нам, дзе?

Вось кропелькі расы сягоння ўдзень Іголак россып, нават колюць вочы. Скажы, чаго тваё маўчанне хоча, Схаванае у трубцы тэлефоннай? Перавярні яе, на вагах бы Узваж усе прамоўленыя словы, Спазнаеш ты вагу Атлантава маўчання.

І прамаўляй туды, Дзе чутны голас Дзе гук не раздаецца. Тут тэлефон маё слабое горла, Якое чыстых слоў Чакае, як вады Глык падарожны З прахалоднай студні. * * *

Віно, бакал і тост не прагучаў. І словы, бы паперачкі-шпаргалкі, Дрыжаць у думках толькі дзесь здаля… Ўсё той жа сон, і словы, як памаркі. Сузор’е мне падносіць даланя Выдатных він аўтограф кананічны. І зноўку шэпт і погляд чыйсь цынічны. Віно, бакал… Чакаюць госці штосць… Ды ісціны пасудзіна як ёсць На цурачкі разбілася праз міг… А так хацелася з душой, да дна! Бо тост за ісціну. Ды ўжо няма віна. *

Свет наматаны провад, Што ад цябе да мяне Пралягае праз зоры І разбітыя шляхі.

Свет наматаны провад, У якім не патрэбна Распыляць ісціны І хаваць грахі.

Свет бязмежны, і ў ім Нам згубіцца проста, Памыліцца нумарам І сарвацца ўніз.

Свет наматаны провад, Дзе іду акрабатам я; Дзе і нат тэлефон Ўраз смяртэльны карніз.

ПРЫВІДНЫЯ БЕЛЫЯ ПІЛІГРЫМЫ

Тынкоўка старадаўняя з нябёс, І пахла ладанам; І цені, дзіўныя, з павек Распалавінілі век раптам нам.

Царква святых Круглявасць грэшная, І грэшная іх белізна; Так пахла ладанам мая віна.

Дабіцца звонам аж да дна Тваіх бы згубленых слядоў, Як дзень пакрочыць з купалоў І шэрані растане самата.

Даўно разведзены масты І не блукаюць тэлеграмы, Ды ходзім разам я і ты Халоднымі снегавікамі.

Прывідныя белыя пілігрымы.

ПАШТОВЫ ВАГОН

Свет белага бэзу ў падворках вяскоўцаў, Таполі ў блакіт скіраваліся клінам. А пісьмы плывуць, нібы мары ў бясконцасць, Бязважка. Прыгожыя, як субмарыны.

Аціхне мелодый расчулены голас У пышных бравадах ды ісцінах голых, І сонца, што ўсмешкай апошняй гарыць, Змятае на плошчы ўжо дворнік стары.

Раскрышаны ў гукі дзень ў кволым канверце, І ў бэзу сузор’і, на шчасце, скажы… Плывуць “субмарыны” ў дзіравай “карэце”, І, мары абняўшы, спяць побач бамжы. КАЛЯ КЛЯШТАРА БОСЫХ КАРМЕЛІТАЎ

Я зноў і зноў упарта паўтараю малітву, Быццам зноў набіраю запаветны нумар: “Пачуй мяне, Госпадзі, пачуй…”

У касцёле на беразе ракі, сярод пакорных гордых шляхцянак, з сілуэтамі запаленых свечак, свечкамі з усіх бакоў акружаных. І цягнуцца вены тратуараў набухлыя, жорсткія, да Цябе, да ракі. І, перарэзаныя, да вады з палёгкай прыпадаюць, дзе лісцем-лодкамі ўжо адплывае восень, барвянымі ардаліямі за сабой спальваючы масты. А яшчэ ж нядаўна тут трымцелі луской гуллівыя сінія летнія дні, спайманыя на вудзільны гарадскіх антэн. І ўкінутыя вясной шалупайкі фарбаванак вадзянымі лілеямі чапляліся за вёслы. І ты, Госпадзі, непрыкмктна ўзнікаў прыхажанінам у касцёле да вячэрні, на гэтым беразе ракі.

Дзень адступіў вакзальным гоманам

І цені сталі доўгімі, як рэйкі, Што вядуць у тупік ночы.

Іх перасякаюць жанчыны, Падрабнелыя ганны карэніны, Яркім пазбаўленне ад праблем Гарантавана толькі да раніцы.

І будзе ціша колеру надзеі, І будзе шчасце колеру спакою, І яблык упадзе і разляціцца папалам, І закаханыя, шчаслівыя, яго з’ядуць І не заўважаць за галінкамі самотнай Евы, Што пракляла ўжо свой авітаміноз.

* * *

Рэжысёр прыб’е да сцяны манету і пачнецца зноўку тэатральны сезон.

Ды цяпер штосьці пераблытаецца

ў сцэнарыі Усявышняга пастаноўшчыка, дзе заўсёды панавала: ты ў зале я на сцэне, і з дакладнасцю наадварот. Нас не раздзяляе больш рампа жыццёвых умоўнасцяў.

Мы не будзем трывожыць цені класікаў, ты ён будзеш зваць мяне Афеліяй, а з нот-літар складзеш звычайнае імя, каб пачуць пасля ў ім схаваную музыку.

Я сыграю табе сваё юнацтва, ты сыграеш мне сваю вернасць, прырода чатыры разы перафарбуе дэкарацыі…

Потым застануцца пісьмы, нібы білеты на стары, выкінуты з рэпертуару спектакль, фатаграфіі, як нескарыстаныя афішы, парыжэлы снег, падтаптаны боль, рампа і яшчэ крыху часу, пакуль нас назаўсёды не раздзеліць заслона.

харалы восені па вуліцы Лістападнага Чына змрок Еўропы і прысмак кавы рэзідэнцыя мышынага караля (продкі львоўскіх мышэй тут прапісаліся яшчэ з часоў Польшчы і Аўстрыі) з якім каменныя львы ніяк не расправяцца наша выпадковая сустрэча вясёлкай на краі неба мая адзінота каванымі ружамі пад ногцямі тут спыняецца гаддзіннік а стомленыя атланты і карыятыды не могуць утрымаць старажытнасць каля суровага касцёла бернардзінцаў твая ўсмешка на маёй далоні дыханне восені ў свежасці жніўня некалькі стагоддзяў крошкі здзёўбаныя галубамі толькі чаму гэтак як эзатэрысты здалёку пазнаюць ведзьму я адчуваю блізкую адлегласць * * * На іплікатар сасновага лесу сонца кінула прастуджаныя промні, імкнучыся вылечыцца ад зімы.

ДЗЕНЬ ПАМІНАННЯ ВОСЕНІ

Яна дагарэла, восень, пайшла, уздрыгнуўшы і хруснуўшы тонкімі вокнамі нетрывалага лёду.

Аддалілася, пасеяўшы мёртвае пажухлае лісце несапраўдныя гарачыя светлячкі, што клічуць не да цяпла, а ў зіму.

Вось ужо белы снежны хорт прабег, насцярожана прыслухваючыся і прынюхваючыся, дакранаючыся мокрым прахалодным языком да нашых рук і твараў.

Жоўтыя кляновыя крыжыкі пад празрыстай слюдой луж дзень памінання восені, дзень неадляцеўшых успамінаў…

А зіма, быццам брыдкае качаня, што яшчэ не аперылася, але спрабуе ўзлезці ў апусцелае самотнае сэрца прыроды.

А зіма праганяе з вешалкі дэмісезоннае паліто, якое замерзла ў чаканні і, быццам стары акын, ахрыплым голасам вятроў заводзіць доўгую песню.

Дзед абпальвае збаны, Інквізіцыя скуру; Ты ў зіхаценні плавіш Матылькі сваіх рук. Як ад першага святла Жыццё пустацелае. А ад другога першы Пякельны твой круг.

Яшчэ пад лямпай грыфель Цягнуўся да Слова: Крупінкай у воку… У казённы фармат. Ды ў попеле мовы заззяе ісціна ізноў Так да асуджаных на смерць Дакранаецца позіркам маці. * * *

Гэта сустрэча выпадковасць, У якой няма шансаў стаць заканамернасцю. Яна адваротны бок вядомага выразу: Мы пражылі нядоўга, ды нарадзіліся ў адзін і той жа дзень. Яна навясны замок з унутранага боку дзвярэй. Паўза пасярод маўчання. Парадокс ці аксюмарон. Яе, крошку ад вялікага хлеба вечнасці, Вельмі проста змесці, скінуць са стала памяці, Аддаць на разарванне Стракатлівым панядзелкам і

пятніцам…

Але не спяшайся з гэтым.

У кожным аксюмароне праўды болей, Чым у трывіяльных фразах.

У ім сутнасць з прысмакам неверагоднасці.

Ведаю, ты не паверыш мне, Хаця б з той прычыны, што мы ўжо сустрэліся.

Борис Вальєхо. “Антикорн”.

МОРА

(трыпціх) І

Мора хвалямі каціла журбу. Плёскалася гіганцкай мядузай. Крывілася, параніўшыся аб бераг, засыпаны прывезенай галькай, якая, быццам каток, выраўнавала незвычайную работу вадзяной стыхіі. Мора жывое і салёнае, як кроў, пакалыхвала сытых камароў чырванаватыя буйкі. Уздож набярэжнай паблісквалі люраксам, быццам застылая ў паветры рыба лускою, жанчыны. Лісце пальм, як танныя вееры, перашэптваліся папяровым шолахам. І я спачувала рыбе, якая адплыла ў Турцыю. Настальгія жахлівая рэч. ІІ Мора шумела на розныя лады, паўтараючы ісціну, Якую не могуць спасцігнуць людзі. Дождж разлінейваў прастору аксамітны сезон. Назойліва імкнуліся спадабацца вітрыны магазіна “Каланіяльныя тавары”, надзімаліся ад пыхі парасоны, толькі мора не пазіравала і не хітрыла яму гэта было проста без патрэбы. Грэбень хвалі белазуба ўсміхаўся ў адказ на ўсмешкі аўгураў. ІІІ Айвазоўскі быў адметным і шчаслівым, азнаёмленым з тайнамі зменлівага мора. Адліў. Позірк, нібы самалёт у паветраныя ямы, правальваецца ў вельмі глыбокія воды. Мора час ад часу горбіцца, ды не нараджае вялікага буруна, хваля ідзе ад берага. Чайкі, прымагнічаныя назаўжды да вады, узгадваюць час, калі хваля была крутая і мудрая, як дэльфін. Перадача колеру “марской хвалі” абсалютная лухта, у гэтым колеры усе фарбы.

Ты падобны быў так на яго, На таго, хто як гуцул, Пасяліўся на самай вяршыні На вяршыні маёй мары.

Хоць гэта ўсё толькі ілюзія. Так падобным здалёку бывае Фабрычны ручнік на вітрыне На сагрэтую рукамі вышыўку…

А ты ж мне засвяціўся сонейкам, Толькі, Божа, навошта ж масленым? Каб з абеду ужо прагоркнуць, А пад вечар зусім і растаць?

* * *

Пара паэзіі мінае…

І ў свет радкі лісцём асеннім Нясуць тугу кляноў. Пара паэзіі мінае, Ідзе пара дажджоў.

І думкі воблакам туманным Не твораць мару, як раней. На восені агнях барвяных Гараць надзеі.

І кінутае ў рыфму слова, За межамі гадоў, Імкне на крылах жураўлёвых Ў чужы світанак зноў.

Пара дажджоў радкі змывае… * * *

Цёмны бор Плавіцца ад спёкі падталым эскімо; Сосны вяла апускаюць шпількі; Захліпаецца скорагаворкай асіна.

А стары мухамор даводзіць сваё: “Марна шукаць папараць-кветку, Яе ўжо ўзнімалі калісьці

Над сельсаветам”.

Верхавіны дрэў шынкуюць сонца; Калі яго галава пакоціцца ўніз Чырвоны захад сонца у той крыві Утопіць і мары, і ўспаміны…

А ранак, здаецца назаўжды Заблудзіць сярод трох дрэваў. *

Час наш сачыцца соллю, Як пясок ў старажытным гадзінніку.

Ён пячэ, ён выпальвае, шчыміць. А затым знікае раствараючыся І ператвараючыся ў мора, У якім добра калыхацца На хвалях успамінаў.

Толькі шкада нядоўга, Бо людзі жывуць на сушы, Дзе мора соль… * * *

Бабіна лета гэта толькі ўспамін. У сучаснае, якое адышло, Можна вярнуцца, Па сівой ідучы павуце. * * *

Час пяшчотлівы, быццам сабака, Кладзецца пад ногі. Тонка скавыча секунда. Зваліўшыся ў студню чакання. Перспектыва зведзеныя

У кропку дарогі. Кропка самотнае штосьці, Быццам хвіліна маўчання.

Гляджу на цябе вачыма Рублёва, Не баюся ведаць, Што ўчора і заўтра Больш рэальныя за сягоння.

Перспектыва зваротная… Як мае старамодныя сукні. А надзеі ўсё сніцца Адзенне квяцісітае зноўку.

No men nescio

Быць кватэранаймальнікам пакінутых пячор, ракавін, сотаў, келляў гэтага горада. Пакідаць адбіткі цела ў мяккіх крэслах, знакі на падлозе і сырой гліне, рабіць фатаграфіі, кожны раз пацвярджаючы сваю недаўгавечнасць. Адчуваць фізічную прысутнасць у перапоўненых электрычках. Разглядваць наскальныя роспісы ў люстэрках, уласнае адлюстраванне на чужых палотнах. Кланіраваць раніцы-дні-вечары-ночы, пакуль не з’явіцца ўменне не пакідаць адбіткі на шкле, сляды на снезе, дыханне на люстэрку. Сезон рыбалоўства і палявання

Эскадрыллі малькоў серабраць неба глыбей за вудзільны антэн і мялей за сонечнае дно. Чародка серабрыстых пташак пералятае дождж, вышэй за шапаценне зерня лістапада, ніжэй за мары Ікара і дня. Тут, у горадзе, што пахне самалётамі і рызінай, пачаўся сезон рыбалоўства і палявання.

* * * Гісторыя галава прафесара Доўэля: усё ведае, ды не зробіць ласку сказаць.

* * * Там радзіма, дзе хораша нам, ды ўся бяда, што хораша толькі дома.

* * * Думкі даводзіцца раскатурхваць і будзіць, нібы стомленых бамжоў на вакзале, і ніякай прыналежнасці да дзекабрыстаў.

* * *

Царэўны заўжды даставаліся дурненькім, пераконвае народная мудрасць.

* * *

Шанцуе шчаслівым і тым, у каго гаддзіннік спраўны.

* * * Вось каля школы хлапчукі ганяюць шайбу да вясны і колькі будзе ёй пасля жаданы сніцца лёд?

* * *

Каштан упаў раскрылася ізноў душа.

* * * Неяк прыслалі табе бязважкі канверт Без зваротнага адрасу і штэмпеля; З яго выпалі: белы аркуш, Якім ты адразу засланіў дажджавое неба, А яшчэ аркестр сонечных зайчыкаў, Што рассыпаўся жывым ззяннем вакол, Ды раптам з’явілася тая жанчына, З прыклеенай намертва ўхмылкай, І ўпэўнена наступіла абцасам На сонечны промнік. І ўсё патухла: стала ціха і шэра У катастрофу трапіў дырыжор.

Назаўтра жанчына з намертва прыклеенай Ухмылкай пайшла паправіць чаравік, Ды ёй адмовілі з таго часу яна кульгае; А табе часта прыходзяць аб’ёмныя канверты З маім зваротным адрасам. Ты высыпаеш з іх іржавыя шрыфты, Праклінаючы непагоду.

* * *

Такой жа восені тут не было адвеку

Не знаў ніхто такога на зямлі; У тыя цёплыя ад пазалоты рэкі Ах, павярніце, нашы жураўлі!

Вас, як гусей, мы дубчыкам загналі б… Хай збудзецца нязбытнае цяпер. Туга брыдзе жабрачкаю ў туманнай далі Ёй восень лісце ў косы, нібы снег, мяце. І быццам паўзабытая, чужая, Надломлена, з пахілымі плячыма, Паволі назаўжды яна знікае, Яшчэ тваімі ў твар мне гледзячы вачыма.

* * *

Званю па тэлефонах, Нумары якіх знаю на памяць, У той час, калі аніхто не здымае трубку. Толькі тады можна пачуць у іх тое, Што хочаш пачуць ты даўным-даўно.

Таццяна Дзюба (біяграфічная даведка)

Украінская паэтэса, крытык, літаратуразнавец, журналіст, перакладчык, педагог

Таццяна Анатольеўна Дзюба (Мурзенка) нарадзілася 19 ліпеня 1966 года ў сяле Брусніца Кіцманскага раёна Чарнавіцкай вобласці (Украіна). Скончыла факультэт журналістыкі Кіеўскага нацыянальнага ўніверсітэта імя Тараса Шаўчэнкі, аспірантуру Інстытута літаратуры Нацыянальнай Акадэміі навук Украіны і дактарантуру Інстытута журналістыкі Кіеўскага нацыянальнага ўніверсітэта імя Т. Шаўчэнкі. Доктар навук па сацыяльных камунікацыях, дацэнт. Член Нацыянальнага саюза пісьменнікаў Украіны і Нацыянальнага саюза журналістаў Украіны, Міжнароднай літаратурнай Акадэміі “Македонія Прэзент” (Скоп’е, Македонія), Міжнароднай Медытарскай Акадэміі імя братоў Міладзінавых (Струга, Македонія), Міжнароднай Акадэміі літаратуры і мастацтваў Удмурціі, Міжнароднай Акадэміі літаратуры і мастацтваў Румыніі (Бухарэст), Міжнароднага саюза пісьменнікаў імя П. Багдана (кіраўнік Етан Келмендзі, Бельгія) і Міжнароднага клуба Абая (г. Алматы, Казахстан). Аўтар зборніка паэзіі “Акамадацыя да часу” (2000), навуковай кнігі “Талент як мера важкасці” (2008), манаграфіі “Прага народа і прага Айчыны. Публіцыстыка другой паловы XІX–першай трэці XX стагоддзяў: мадэль нацыянальнай ідэнтычнасці” (2012), а таксама шматлікіх літаратурнакрытычных і літаратуразнаўчых публікацый у газетна-часопіснай перыёдыцы і навуковых выданнях. У 2013 годзе ў Польшчы выйшла кніга вершаў Таццяны і Сяргея Дзюбы “Размова мужчыны і жанчыны” на польскай і ўкраінскай мовах (перакладчыкі Раксана Кжамінская, Марыяна Хлопек-Лабо і Ганна Тылютка; Люблін). А ў 2014 годзе выдадзены кнігі Таццяны і Сяргея Дзюбы: “Выбраныя вершы” на англійскай і ўкраінскай мовах (перакладчыкі Люба Гавур і Багдан Байчук; ЗША, Нью-Ёрк); “Апошняе качэўе кахання” на казахскай і рускай мовах (перакладчыкі Аўэзхан Кодар і Уладзімір Ільін; Казахстан, Алматы). У 2015 годзе выдадзены паэтычныя кніжкі Таццяны і Сяргея Дзюбы “На серабрыстай далоні

60-ці мовах свету” у чатырох тамах (Канада, Таронта). У 2016 годзе надрукаваны кнігі выбраных вершаў Таццяны і Сяргея Дзюбы “Яблыкі з нябеснага саду” на туркменскай і ўкраінскай мовах (перакладчык Ак Вельсапар; Швецыя, Стакгольм; выдавецтва “ГУН”; Туркменістан; Украіна); “На востраве, далёкім, як слёзы Евы” на сербскай

і ўкраінскай мовах (перакладчык Рыста Васілеўскі; Сербія, Смядзерава; выдавецтва “Арка”).

У 2017 годзе кніжка выбраных вершаў Таццяны Дзюбы “Танец Саламеі” выйшла ў Канадзе (Таронта, “Новы свет”, у серыі “Лаўрэаты прэміі імя Эрнеста Хемінгуэя).

Укладальнік і аўтар анталогій сучаснай украінскай паэзіі “Пастухі кветак” (1990) і “Станцыя Чарнігаў” (2002). Аўтар песень. Лаўрэат многіх міжнародных і нацыянальных узнагарод. У 2014 годзе стала лаўрэатам прэміі Дзяржаўнага камітэта тэлебачання і радыёвяшчання Украіны імя Івана Франко за лепшую навуковую працу, прэміі Украінскай праваслаўнай царквы імя прападобнага Паісія Велічкоўскага; Малой Нобелеўскай прэміі Міжнароднай літаратурнай прэміі імя Людвіга Нобеля “Будон” (Удмурція); Міжнароднай літаратурнай ўзнагароды “Залаты асык” (Казахстан). Узнагароджана Ганаровай граматай Саюза балгарскіх пісьменнікаў і нагрудным знакам “Залаты Пегас” за вялікую літаратурную і навуковую дзейнасць. Таццяна Дзюба удзельніца Міжнароднага фестывалю паэзіі ў Германіі (Баўтцэн, 2014). У 2015 годзе стала лаўрэатам Міжнароднай літаратурнай прэміі імя Эрнеста Хемінгуэя (Канада, узнагароджана за ўмацаванне творчых сувязяў паміж народамі). Яна таксама лаўрэат IX Міжнароднага фестывалю паэзіі “Славянская праградка” у Балгарыі (Варна, Славянская Акадэмія літаратуры і мастацтваў, Міжнароднай узнагароды Сіндыката балгарскіх настаўнікаў “Перамога” і XXXVII-га Міжнароднага фестывалю паэзіі і верхнялужыцкай культуры ў Германіі (Баўтцэн–Дрэздэн, Берлін). Удзельніца Міжнароднага фестывалю паэзіі ў Харватыі (2015). У 2016 годзе ўзнагароджана ордэнам “За развіццё Украіны”; юбілейным медалём Украінскага фонда культуры “За вернасць запаветам Кабзара”, да 200-годдзя з дня нараджэння Тараса Шаўчэнкі медалямі Івана Мазепы, Багдана Хмяльніцкага, “За адраджэнне Украіны”, Ганаровай граматай Нацыянальнага саюза журналістаў Украіны. Лаўрэат XXXVIII-га Міжнароднага фестывалю паэзіі і верхнялужыцкай культуры (Германія, г. Баўтцэн). Лаўрэат Міжнароднай літаратурнай прэміі імя Юзафа Лабадоўскага (Польшча, г. Люблін). Лаўрэат Міжнароднага літаратурнага конкурсу імя дэ Рышалье (г. Адэса, 2016 г.); вышэйшая ўзнагарода “Брыльянтавы Дзюк” у намінацыі “Паэзія”. Узнагароджана дыпломам

Сяргей Дзюба

Зіма такая маленькая бы японка

Выбраныя вершы пераклад з украінскай

Маёй цудоўнай жонцы Таццяне прысвячаю і гэту кнігу. Яна ведае, за што… Сяргей Дзюба

З цыкла “Станцыя Чарнігаў”

Балада непрафісіянала

Для таго, каб зразумець паэзію, заўжды патрэбна цішыня. Не выпадковыя, а дробна нарэзаныя кружочкі паўз, калі адчуваеш сябе зацкаваным маленькім монстрам, які гатовы адной рукой іграць на фартэп’яна, а другой ламаць крэсла, на якім сядзіш.

Ці зведалі вы цішыню, якая нагадвае малітву? Напой з адзіноты і болю, які ў нас называюць спакоем? Я люблю такую цішыню, дзівосныя вершы маёй Таццяны і мудрую паэзію маладой Ліны Кастэнка.

Бедныя юныя паэтэсы двухтысячных! Часта яны толькі пераказваюць сваю маладосць. Ды самыя прыгожыя і далікатныя рукі яе вялікасці Жанчыны, працягнутыя для пацалункаў усяму свету гэта ўжо не каханне і яшчэ не паэзія.

Душа філосафа шчырая і недатыкальная, як музыка. Я люблю Бога і адчуваю Яго прысутнасць нават у перапоўненых тралейбусах. І таму рэдка наведваю храмы. Асабліва ў святы. Там мітусліва. Ён сніцца мне, і я ўвесь час думаю пра Яго. Мне цікава весці з ім размову, Пагаджацца і не пагаджацца.

Усё-ткі Ён разбіраецца ў драматургіі. Так хочацца даведацца пра апошні міг жыцця свайго.

Больш я думаю толькі пра Таццяну. Так, я люблю яе кахаць. Усе кажуць, што ў гэтым свеце нельга прафесійна займацца каханнем і паэзіяй. Вось чаму я сапраўдны непрафесіянал.

Я нават Украіну люблю, не абміне яе ліха! І люблю свой Чарнігаў, дзе сустрэнеш нямала прагных і зайздрослівых людзей, дзе няма плошчы Бетховена і вуліцы Шапэна, але многае іншае ёсць, вось хаця б і за гэта…

Напэўна, у сягонняшні смутны час, час палітычнай крывадушнасці і марадзёрства, ды горкага паху грамадзянскай вайны паэт не павінен зрывацца на фальцэт, але жыць на зямлі як жывая часцінка Сусвету. Аднак я не заўсёды трымаюся гэтага ўніверсальнага слова “павінен”. таму што, напэўна, надта люблю сябе. Вядома! Я неверагодна пазітыўны: бо добры, таленавіты і невымоўна сціплы…

Увогуле, я люблю ўяўляць, што аднойчы вы прыдумаеце мяне як ляльку, што не вельмі складана! ляльку, якая ўмела размаўляць і нават штосьці адчуваць ад самага нараджэння да смерці. Магчыма, вы захочаце пакінуць мяне на памяць быццам акварыум з рыбкамі залатой мянтальнасці: а

Магчыма, тады вы крыху пазайздросціце мне, каго любілі і ненавідзелі шматлікія.

Ці проста падумаеце, што я ніколі не быў кучай лому. Дзіўна: калі-небудзь вы непазбежна прыдумаеце мяне… І гэта… гэта будзе няпраўда.

Борис Вальєхо. На Пегасі.

Балада пра ведзьму ў экстазе (быль)

Аднойчы ўсё было па-барабане, І муха пазяхала на стале… Ды ў госці раптам завітала панна Яна ў акно ўляцела на мятле.

Абраўшы халадзільнік для пасадкі (Той, быццам танк, вантробна зарыкаў), Так ветліва спытала: “Ўсё ў парадку? Ты што, саколік, ведзьмы не страчаў?”

Зачвякаў я, збянтэжана, губамі Язык марскім вузлом звязала: Ах! Са мною ў доме голенькая дама Мятлу сціскае соладка ў руках!

Па дыване прайшла, як каралева: “Расслабся, мілы, перастань дрыжаць… Бо дома ж у мяне з вадой праблема, Я толькі душ хачу ў цябе прыняць.

…Заснула муха, смачнаго ў чаканні, Сусед мой за сцяной з суседкі злез; А панна, голая, гадзіны дзве у ваннай! Хоць жонка, слава Богу, ў родных дзесь. Вось выйшла ўся ў слязах: “Пашанцавала! (Ад шчасця плача, венік свой скубе) Гарачай, прахалоднай мне хапала, Жанчынаю адчула зноў сябе1 . Я расскажу ўсім аб такім мужчыне, Аб рыцары, які пачцівым быў…” І я падумаў: слава Украіне, Ну хоць адной я неяк дагадзіў.

1 У 90-я гады, пасля распаду СССР, па ўсёй Украіне часта адключалі электраэнергію, цяпло, халодную і гарачую ваду.

* * *

Як восень вочы, і на скронях снег, Ды цягне ў лета быць навідавоку. Кахаць Вас грэх. А не кахаць не грэх? І грэх кахаць без божага Вас клёку!

Святая восень, грэшны чалавек Зноў крывадушна старасць прымярае… Але чаму галактыка ўсё ж мае І тайны зор, і несканчоны век? Васілю Слапчуку

І зноўку мы прыйшлі: ад догм сівых да мес, Кладуць нас у зямлю да саламянае ўдавы: Сягоння перамог, а заўтра не ўваскрэс… Дзе ісціна там грэх, як птушанят кроў між травы. Адшэпча свет усіх маўклівасцю ікон, Паставяць нам Крыжы у развітальны час… А мы жывём як вы, і марны гэты стогн: Нас выдзяўбуць вятры, і зоры возьмуць нас?

* Васіль Слапчук выдатны ўкраінскі паэт, лаўрэат Нацыянальнай прэміі Украіны імя Тараса Шаўчэнкі і многіх міжнародных узнагарод. У юнацтве ваяваў у Афганістане і пасля цяжкага ранення не можа хадзіць. Аднак мужны чалавек, пераадольваючы невыносны боль, скончыў універсітэт, абараніў кандыдацкую дысертацыю, працуе практычна без выхадных, выхаваў дваіх дзяцей. Ганаровы грамадзянін роднага Луцка і Валыні, дзе яго любяць, як Акуджаву

Письменник, перекладач, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин Луцька та Волині Василь Слапчук.

Тані

Душа як скрыпка: то маўчыць яна, То ўраз пакутлівую возьме ноту. Не думай пра гады яшчэ струна, І пакахай мяне пранізліва ў суботу.

Душа як рыфма: дом, святло сама Шукае ад радкоў і строф к паэмам. Хай добра там, дзе нас з табой няма Кахай мяне ў Парыжы і Сан-Рэма!

Ты адпачні, як ружу не сарву. Не Адысей (што чуб?!) з табою… Так хочацца душы, як бажаству, Каб на яе маліліся, і з ёю.

імені аль-Фарабі, в Алмати.

Усіх жанчын лёт да свабоды

Нібыта водаў плынь Гальфстрыма. Сястра пакутніцы прыроды Гармонія ў нас немагчыма.

І будуць кары, як расплата, Як змена ўбору так бязвінны… Ды дзевы прагнуць да пілатаў. Пілаты быццам кліч Айчыны.

У ліпені гадоў прадбачлівыя ўсе мы. Спазнаўшы нас саміх да самага канца. Калі па горла свет і памяць, не забыцца. І хочацца знайсці не манну, а Айца.

Старэе горад ліп. Спакойна, бы ў Багдадзе Не плавіцца Дзясна ад разамлелых цел. Зноў змыем мы грахі. І жабракі нам рады. І ісціны, як грып, рассем на панель.

У ліпені гадоў нястрымны нашы ночы, І зайздрасць ліп, як бель, мядовых і мажных. Ёсць штосьці ад зімы… І хтосьці нас не хоча. У знак паверым гэты, бы ў першы снег і сны. Чаканне

Не выспеў снег шчаслівы, быццам міг, І мне лягчэй не стала ад бранхіту. І Моцарт у пакоі ўжо заціх Заўжды п’янкі, як юная пахіта.

І Ты, яшчэ з работы не прыйшла, І не прысела на краі пасцелі, Не плачаш, не прыткнулася няўмела Да іншага далёкага цяпла. І я пакуль йшчэ вольны і чумны, Не сведка нават, а Пілат той мукі… Ты падасі мне боршч, хлеб іржаны І я не губы пацалую рукі.

Усіх убачыў ён, Зямных нас. І зялёных. А можа, і не ён… А проста Новы год…

Мне дзіўны снег як сон вярнуў Цябе нанова маўчання белы стогн Ці забаронны плод?..

А вочы чалавечыя адкрыюць дрэвы і прымуць ранне ў свае далоні І ўжо зямля паўстане каралевай, а мы з табой ў яблыках коні.

* * *

Ды гэта проста дождж, а Ты ж краса: надзіва! Цябе такую дзень аднойчы мне стварыў. Я знаў Цябе даўно, прадбачыў гэта дзіва… Хай лепей бы сябе не бачыў і забыў.

Гляджу на гэты свет малечаю ў калясцы, Нібы манах набожны на адкрыты храм! Ды гэта проста дождж. І неба ззяе шчасцем, Але яму Твой позірк сёння не аддам. Так урачыста ўсё, што ўзнікла паміж намі, Вышэй за кожнае жывое палатно! Ды гэта проста дождж… Дождж з карымі вачамі, Такі ён мой, і я з ім цалкам заадно. * * *

Калі ў доме няма што чытаць я званю сваёй бабулі

ёй званю

не я не нарадзіўся і не трэба спяшацца у нядзелю нараджаюцца толькі балбатлівыя

а ёй хочацца каб цвікі мяне паважалі

мы крыху маўчым з бабуляй

кожны пра сваё і ў абаіх сэрца баліць аднак мне лепей бо я маладзейшы за яе

удзячны бабулі хто б гэта мяне сягоння расчуліў а ў яе слёзы з вачэй кап кап на здароўе дзіцятка

кладу трубку так быццам з анёлам паразмаўляў усё-ткі добра што ёсць бабуля хаця адна трэба будзе неяк і на магілку наведацца * * * Зіма такая маленькая бы японка і твой прысуд маўклівы заўтра дождж як быццам нехта пацалунак выкраў дазволь душа завею пакахаць

адажыо для белага мядзведзя самотны ён як востраў науру а ісціна ўсяго анёл бялявы да раніцы ён знікне бы такй

ды ты мяне не слухаеш тады прабач вы згаварыліся пра ўсё з зімою палярная не для паэта зорка спіш лісяня маё і мроіш лес.

* * *

Мы пазнаёміліся на абшарпанай кухні у студэнцкім інтэрнаце, але, здаецца, я ведаў Цябе у Храме заўсёды. Не разумею малітвы і хрышчуся, як блажэнны, бо калі я гляджу на Ісуса толькі твар Твой і бачу.

Вы на здзіўленне падобныя! Хто Ты? Няўжо ўсё жыццё несці мне крыж гэтай страшнай і прыцягальнай таемы?

Пакахаўшы Цябе, я прыйшоў да Яго, але цяпер каго ж з вас я люблю болей?!

* * * Мама з татам паляцелі на танцы і былі самай прыгожай парай і любіла іх несканчонае танга глыбокае як лёгкія поўні і ўслед адразу за тым пяшком пад ранне ў дом анёлаў дзе цудам нарадзіўся я надарылася нядзеля крык сусветны толькі мама знала першы верш дзіцяці ўсё змянілася мамы не танцуюць а мы толькі пасталелыя паэты

Я сплю. Мне так чароўна спіцца! Завабліва ў мяне заходзіш…

І горад жыў: як прад заходам, П’е нашу кроў ён паціхоньку.

На міг ў акно раптоўна прывід… Хто паказаўся там іконна?

Што пра Цябе, мая ты, знаю? Усё? Шмат? Мала?.. Ані-чо-га. *

Ты не пытайся: ці кахаю? Адчуй цяпло маёй далоні Чароўнай, шчырай, быццам мара, што абдымае нас улетку. Не трэба слоў! Яны для вечных. Для тых, каго ўжо больш не будзе… І я не ўмею майстраваць некропалі прыгожых слоў.

Ты не пытайся: ці кахаю? Хай наша мора зноў прысніцца… Як палкі бог, спакуса, мара, што бязмежжам моцна вабіць… А словы што?! Яны, як птушкі: злавіць сіламі лёгка можна. За кратамі там сумны краявід і горкае “бывай”.

Ты не пытайся: ці кахаю? Мы йшчэ не выйшлі з мора… Забаўныя мядузы тут рэальней за ўсю пышнасць саг. Не трэба слоў! Яны як дым. Як папаратнік на Купалле. Сцвярджаюць, што цвіце! Ды хто хоць раз той квет знайшоў? * * *

Мяне пафарбавалі ў іншы колер, і я цяпер як маці пазашлюбанага дзіцяткі, якая ані ў чым не вінавата, ды ўсё ж такі саромецца павінна ўсяго, што здарылася з ёю.

Ды толькі таму, хто зможа кахаць мяне і такой, аддамся я нават з большай страсцю і асалодаю, бо шчыра кахаю я кожнага з вас:

Быццам адзінага і непаўторнага, пакуль

незанятага, а таму апанаванага глыбокай

і чароўнай тайнай. Я буду вас спакушаць, нібы дзяўчына, вам жаданая!

Я буду станавіцца вамі, і ва ўсіх вандраваннях з вамі будзе часцінка маёй душы. Я буду маліцца за вас, як манашка, пакуль аднойчы.

не адчую, што вы ізноўку дакранаецеся да майго пругкага і неспатольнага цела. І мы заўжды будзем разам! А цяпер трымайце свае чамаданы і адыходзьце ідзіце ў будучыню нашу…

І помніце: што б ні здарылася, якія шляхі, пероны не праляглі б між намі, вы самыя лепшыя! Гэта сцвярджаю вам я Станцыя ваша “Чарнігаў”.

* * *

Сыходзіць дзень, Сыходзіць год, ты пачынаешся: ужо не цалаваная, яшчэ не цалаваная, белым целам, вершамі белымі.

Я зноўку веру: гэта пачатак, сходу начыста, а не начарна… полымем свечкі дрыжаць секунды

і зноўку трымцяць вусны твае.

* * *

Лісцё зляцела на дарогу, Яно ляжыць, яму нішто… Таццяна Гнедаш

Калі-небудзь я напішу апошні верш і не дажыву да старасці: павалюся ў дарозе асеннім лістом і будзе мне лёгка. Ты не хвалюйся. Я ўсё роўна прыду на спатканне з табой, тонкаю свечкай прываблены у храме.

Рафаель. Сікстинська Мадонна.

З цыкла “Святыя мае ногі, так пякельна гудзяць…”

* * *

Сонца пахне снегам і яблыкамі, снег і яблыкі

пахнуць сонцам, чыёсьці жыццё зямля запаветная, а мы ў ёй цыганы…

* * *

Вісяць ластаўкі

на двары нізка, ля самай зямлі: у кожнай кроў з губы прыкушанай, вочы, ад пылу і страху шэрыя, вочы свавольных акцёраў містычнага тэатра лялек, за чыесьці грахі пакараных.

Я не магу дапамагчы гэтым вачам, хаця ўтрымліваю позірк іх, і, быццам інакіня неіснуючага манастыра, назіраю, як змяншаюцца у пустэчы несапраўднага лета, нібы фігуркі ластавачак, падвешаныя за рукі салдацікі на падворку гарнізоннай гаўптвахты…

* * *

Сярод мора і рыб кахаем адно аднаго цёплыя, пяшчотныя на развітанне. Затым станем морам і рыбамі і з халоднага берага іншых кахаючых прымем.

Увайдзі ў мяне голасам раненай скрыпкі усё тут адкрыта.

Пад пакровам болю твайго я памерці хачу. *

З’явіцца першым снегам пакуль цябе чакаюць і знікнуць пакуль не надакучыў: навошта вам, тутэйшым, пакутаваць апошнім дыханнем снегу блазнаватага? * * *

Вылавіў у моры душу прыгожую забытую душу нейкага рамантыка…

Вынес на бераг, А яна мёртвая.

* * * У адной краіне забаранілі снег, а ён усё роўна з нябёсаў прыходзіў і ўпрыгожваў карункамі свамі вокны, галіны і вейкі… Толькі мы казалі няма снегу! А ён прыходзіў і нас маляваў такімі, якімі мы яшчэ не былі ніколі, гэты дзіўны, юродзівы снег.

* * * Паўстануць перад нашымі душамі дрэвы Гефсіманскага саду і густа заквітнеюць быццам чарнобыльскія.

* * *

Тонкімі пальцамі асцярожна, каб не задужа запэцкацца крывёю, дастаем са спелых вішняў непатрэбныя нікому костачкі жыцця.

Вялікая міска напоўнена немым крыкам, затыкаем вушы гучнымі словамі, каб не чуць малітвы гэтых вішняў, што нас пакідаюць.

* * *

Аднойчы прысніўся мне незнаёмы горад і я рашыў крыху пазабавіцца хадзіў і страляў ва ўсе бакі вішнёвымі костачкамі сваіх вершаў…

Цяпер да мяне прыходзяць розныя людзі, на галовах якіх выраслі вішнёвыя дрэвы. Я ведаю ўжо цэлы сад такіх людзей. Яны не скардзяцца на свае турботы і не лаюць мае верлібры і ўвогуле паводзяць сябе цалкам далікатна, нібыта з іх пажартаваў якісьці барон Мюнхгаўзен.

Але мне чамусьці сорамна. Бо з-за мяне у гэтых людзей узніклі пэўныя нязручнасці. Але я так люблю вішні! І я страляў у прахожых толькі костачкамі далікатных сваіх вершаў.

Чаму ж тады на твары гэтай цудоўнай жанчыны з вішнёвым дрэвам слёзы, Ці… кахае?! Божа, як жа гэта небяспечна

жадаць быць Табой!

З цыкла “Туды, дзе слёзы Фаэтона…”

Пацалункі (трыпціх)

І

Пацалункі-світанкі спяшаюцца да Твайго твару, не арыентуючыся па сонцу, хаця і нагадваюць сваёй ласкавай няўлоўнасцю маленькіх сонечных зайчыкаў.

Загадкава празрыстыя, яны хочуць зразумець цябе ўсю: але, задыхаючыся ад пяшчоты, плывуць у цёплым, забаўным танцы ў тваіх гаючых далонях, не ахапіць неабсяжнае! ІІ Пацалунак-надзея пахне часам і пасмамі Тваіх валасоў, абпальвае гарачымі вуснамі, што падарылі сёмае неба, зачароўвае ізумрудамі Тваіх слоў.

Адольваючы страсць, шэптам схіляе калені

перад трываласцю Тваёй Нелюбові (?) і зайздросціць галактыцы: яе свяцілы засынаюць карлікамі, пазнаўшы вечнасць суперзорак.

ІІІ Пацалункі-паэты вялікія ўтапісты: кожны лічыць сябе галоўным і адзіным для сваёй абранніцы, рытмам і фарбам не адлюстраваць тваіх вачэй. Але калі ў куточку тваёй усмешкі з’яўляецца Бог, пацалункі-паэты, якія вераць у цуд, страсна, да знямогі ствараюць гармонію. …Так нараджаецца тайна Жыцця. Жонцы Нават бурклівая электрабрытва з яе пастаяннымі скаргамі

на жыццё не стамляе мяне гэтак, як упэўненае раўнадушша

люстэрка яно надта аб’ектыўнае!

Але насуперак заганам зямнога рэалізму, я святкую далікатнасць Тваіх рук, якія ўмеюць

маляваць мяне іншым.

* * *

Аднойчы двойчы я ўвайшоў у адну і тую ж раку, каб назаўсёды растварыцца ў яе целе.

І тады, спалонены Космасам, на малюсенькай рубінавай планеце убачыў сваё дзяцінства

чарнявага хлопчыка, які моцна прыціскаў да грудзей мае мары. “Я вярнуўся, прымі мяне!” хацелі крычаць мае губы, ды толькі па-здрадніцку замерлі, утварыўшы недарэчную грымасу.

“У цябе дзіўная ўсмешка і нязносна дарослыя вочы. Нашы планеты думаюць Аб розных арбітах.

Я не хачу быць з табой!” звонка адгукнулася дзяцінства, павярнуўшыся да мяне спінай.

Так я згубіў раку, у якую ўвайшоў двойчы. …Засталіся звычайныя зношаныя сны.

Але вельмі рэдка я прачынаюся ад голасу хлопчыка з рубінавай планеты.

Балада пра кветку

Я прага цемры, адлучанасці, пустыні.

І быў знаёмым зверам з адчаю і стомленасці.

І ляжаў пад трыма коўдрамі скурчанай, напалоханай істотай.

І гэта не было парадоксам я замярзаў.

І вар’яцеў, як сто паэтаў. І не мог выратавацца ніводнай думкай. І клікаў на дапамогу Ісуса, сціскаючы ў далонях слабае сэрца. Ты спалохалася. І прачнулася вялізнай палымянай Кветкай, каб, абняўшы мяне, растварыцца пялёсткамі. Хацеў цеплыні, красы, сноў, што збудуцца. І гэта не было парадоксам мы засыналі.

* * * Я люблю дзень, калі да мяне прыйшоў Чурлёніс і працягнуў слязу Фаэтона, настоеную на мелодыях зор. І я, хто прывык высмоктваць час з пальца, захварэў Сусветам.

Борис Вальєхо. Перше кохання.

* * *

Горад, які трызніў небам і вар’яцеў ад яго прыгажосці, цяпер працуе інквізітарам, старанна сціраючы блакіт атручанымі пацалункамі.

Неба, якое нават у абдымках горада не клялося яму ў каханні, таму што кахала адно толькі сонца, згасае, пакутліва спрабуючы схаваць слёзы вернасці.

* * *

Неба прыйшло да соснаў, Дыхаючы марамі да закаханых: благаславіць.

Людзі схапілі неба і вытапталі яго мары. А затым гамак зрабілі. І распялі між соснамі.

* * *

На серабрыстай далоні вечнасці маленькая дзяўчынка расчэсвае валасы месяцовым грабяньком і ў наравістым люстэрачку не бачыць свайго твару:

Там яе позірк і маршчынкі незнаёмай жанчыны.

* * *

На востраве далёкім, як слёзы Евы, сціснутых у абдымках асляпляльна-белых скал так, што можна злавіць далягляд.

калі ён не ўцякае ў мора, знайшла прытулак музыка каб стварыць Мужчыну І Жанчыну.

* * *

Жывіце доўга, пішыце мала і не абвінавачвайце Неба ў грахах.

* * *

Заплаканая прыгажуня: Вейкі пацеркамі слёз зачаравалі вясёлку.

* * *

Людзі, прашу вас, цішэй не чуваць мора.

* * *

У кутку гітары старэнькай, як дзіцяці, стаяць нялёгка.

* * *

Маленькаму снегавічку сніцца зімой малако жанчыны.

* * *

Твае сны робяць мяне мужчынам, губы гурманам, вочы паэтам.

* * *

Свет сапраўды круглы два Твае паўшар’і.

* * *

Эйфелева вежа Тваёй гордасці усё ж такі дазволіць прызямліцца адзінокаму лісціку-самалёціку. А ў ім схаваўся я!

* * *

Галасы былых летуценняў гавораць са мной уначы, і я імкнуся дакрануцца да Цябе шэптам.

* * *

Блюзам шчаслівых катоў, брызам празрыстых фіранак, пялёсткамі пальцаў сакавіцкіх зор спакушаю цябе вершам мары маёй стаць.

* * * Апранаю кашулю на твае пацалункі, пакінутыя на целе маім.

* * *

Душа белая, а цень яе чорны, а я гэта Ты?

* * *

Цябе ўжо няма, сонечная дзяўчынка, а мае пальцы па-ранейшаму гладзяць дасканалую матэрыю твайго цела.

Паглядзі, бо я побач цёплы ручны вецер. Вазьмі мяне і закалыхай, як дзіцёнка: сонечна засну на далоні тваёй, дзяўчынка.

Сон І быў я паэтам, І жыў тысячу год… А потым усё мінула: Толькі адбіткі Тваіх ног На пяску.

* * *

Дзіўна мне: Намаляваў сонца, а яно грэе.

* * *

Цяжка мне: падаюць зоркі, а жаданні скончыліся.

* * *

Мне хораша: квітнее дзіўна партулак на магіле маёй.

З цыкла “І боль фантомны ад кахання…”

* * *

Ён не быў Рэмбрандтам, а яна Яблонскай: ён разгружаў вагоны, а яна безупынна на калькулятары штосьці лічыла, так дзеці лічаць зоркі, дзеля таго, каб заснуць.

Днём яны працавалі, як звычайныя людзі; а ноччу тварылі у невялікай майстэрні сваёй, забываючы пра ўсё на свеце.

Яны былі захоплены сапраўдным высокім мастацтвам; таму пасля, калі яны паміралі ад пяшчоты, ім не рашалася асісціраваць нават усёвідушчая поўня. І цвыркуны адчувалі імгненне, калі патрэбна вытрымаць паўзу; і тады ў доме гучала дзіўная музыка слоў; і маленькая майстэрня запамінала

Кожнае чароўнае дыханне і грацыёзныя рухі маладой багіні і яе сааўтара, бо ўсе гэтыя ночы былі асаблівымі і непаўторнымі!

Яны засыналі пад ранак і нават не заўважалі, калі іх творчасць перарастала ў страсны сон, ахоплены новымі і неверагоднымі жаданнямі.

Таму і ў сне яны зноўку рабілі тое ж самае тварылі; а потым, днём, ён цярпліва насіў на плячах сваё неба, а яна старанна лічыла на калькулятары далёкія сузор’і.

І, праз далеч, што была між імі, яны ўсміхаліся адно другому, так, быццам захоўвалі тайну, самую вялікую тайну; і нават калі аднойчы

Яе цела раскрыжаваў нясцерпны боль, яна адчувала сябе самай шчаслівай жанчынай у свеце; бо так здарылася: карымі вочкамі на маю матулю глядзеў яе твор.

* * *

Калі адзінота, ледзяніць і працінае мяне да касцей; прыходзіць мой вораг; я ніколі загадзя не магу пазнаць яго ў твар і не ведаю, як ён будзе апрануты.

Сягоння мой вораг падобны на рыцара; ён не пасміхаецца з мяне, не папракае і нават не спрабуе плесці інтрыгі, а проста прапаноўвае біцца на мячах.

Я ведаю, што жыву зусім не так, як гэтага жадае мой вораг,

таму што кожны дзень парушаю яго законы; я стаміўся і не хачу яго забіваць.

Але ў мяне зноў няма выбару: сутаргава сціскаю абедзвюма рукамі жахлівую зброю і нападаю першы; цяпер мы неразлучныя, і яго позірк абпальвае маю скуру.

Аднак я стараюся не глядзець у вочы свайму ворагу мяне толькі цікавіць жудасная музыка нашых мячоў; яна змаўкае толькі на імгненне, Калі, згубіўшы раўнавагу ад моцнага ўдару, я апынаюся на зямлі; мой вораг надта высакародны, каб выкарыстаць маю бездапаможнасць; ён чакае, калі я, нарэшце, апамятаюся.

І нават дапамагае мне падняцца (малайчына!); ганаруся сваім ворагам у іншых абставінах мы маглі б стаць самымі лепшымі сябрамі, а цяпер я яшчэ здольны яго забіць.

Галоўнае, не браць пад увагу шум горада ні скрып тармазоў адчайных аўтамабіляў, ні мітуслівыя крокі прахожых

не павінны прывесці да фатальнай памылкі, якая будзе каштаваць мне жыцця.

Тым больш, што тут, у гэтым дзіўным закавулку, наш паядынак у поўнай бяспецы, толькі мой вораг ведае сюды дарогу… гэтыя абдымкі мячоў зусім знясільваюць мяне; І я ўжо не магу адрозніць пот ад крыві, але павінен настойліва працягваць наш танец, пакуль не прагучыць апошняя нота; усё ў парадку гэтыя паядынкі заўсёды былі нясцерпна цяжкімі!

Меч працяў мяне спакойна і ўпэўнена, зямля некалькі разоў нахілілася насустрач і праглынула мой твар… Як ты? пацярпі, я хутка прыйду, суцяшала жанчына ў трубцы.

Нармальна, шавяліў губамі мой вораг, цяпер усё будзе іншым…

Што ты маеш на ўвазе? занепакоіліся ў трубцы… не, гэта быў не сон: на падлозе ляжала знявечанае цела яго ворага. У якім ён не мог не

пазнаць… сябе.

* * *

Учора я знік: не пакахаў сваю адзіную жанчыну, вінегрэт не паспытаў, а якісьці “Рэал” абыграў маё кіеўскае “Дынама”. На працы мяне няма, нават дома, а ў псіхбальніцы толькі Напалеон, Сталін і Майкл Джэксан ніводнага ненармальнага, ці паэта!

У моргу толькі знаёмы патолагаанатам красворды разгадвае: план на нябожчыкаў перавыкананы, таму людзі ўжо амаль тыдзень не паміраюць. Ды я прывык, і суседзі расчараваныя, бо наш ложак не рыпіць, вершы не пішчаць, а кактусы не цвітуць.

“Поўны абзац!” як сказаў бы я, калі б адшукаўся… аднак мяне ўсё яшчэ няма: ні ў Інтэрнэце, ні ў капе сена, ні ў шафе Алы Мазур2!

Сябры з нашага ваколля стварылі штаб для маіх пошукаў: знайшлі шкарпэткі, якія я ў пазамінулым годзе на Спаса згубіў, а мяне няма. Вядро вішнёўкі выпілі, бо так лепш думаецца, і вырашылі, што мяне “зялёныя” актывісткі захапілі: хіба мала жывых дрэў 2 Ала Мазур папулярная вядучая цэнтральнага тэлеканала “1+1”, аднакурсніца Сяргея Дзюбы.

маімі кніжкамі сталі?

Сцвярджаюць, цяпер паэтаў пачнуць прывязваць да соснаў дзесьці між Канатопам і Шапятоўкай; і ветліва будуць прасіць, як сатысфакцыю, Мільён еўра , бадай, не менш, з мяне першага і пачалі… вось табе і “ландышы”: быццам за такія грошы я сам бы сябе не выкраў!

А міліцыя ўпэўненая, што гэта прышэльцы, з той прычыны, што ў іх морды чырвоныя і вочы неяк падазрона бегаюць… ад нахабства расійскага газу ім мала!

Толькі ніводзін нармальны “мент” у НЛА гранату не кіне хай ужо Белы Дом, Крэмль і Марыінскі палац з Марсам дамаўляюцца…

Аднак дзе я? Божая кароўка на балконе не доена, будзільнік галосіць, калі яму ўздумаецца; а сусед сноўдаецца ў кашулі

Навыварат, і ніхто не ведае, калі яго паб’юць; сябры пайшлі да варожкі тая маток нітак долу выпусціла і гаворыць: “Як жа вы гэта разблытаць збіраецеся, калі ён і сам сябе яшчэ не знайшоў”; і сябрам прыкра, і мне саромна зноўку ва ўсіх дзень прапаў:

Суседзі не выспаліся, каханая жанчына на віртуальных

мужчын ужо глядзець не можа, а мух увогуле ад катлет не аддзяліць!

Сягоння мяне няма ну што я магу зрабіць? не засмучайцеся: заўтра згубіцца нехта іншы і яго знойдуць абавязкова.

Калі, вядома, яму не пашанцуе учыніць немагчымае проста збегчы… ад сябе.

Ігару Паўлюку

Сягоння сонца зноўку не ўзышло. І цішыня навокал глушыць вушы. І каб не з’ехаць з глузду ад удушша Шалёна б’ешся ў шчыльністае шкло. І ўжо не адчуваеш крылаў кліч, Не любіш ці забыў як быццам небыль. Табе цынічна прапануюць неба, Ды неба ці

* * *

Ты адпускаеш

мяне ў неба, і я адчуваю неверагодную палёгку: у кожны гай, над якім я пралятаю, улюбляюся, і кожная травінка мне небам пахне!

Я твая палавінка, якая п’янее ад волі, ведае, што абавязкова вернецца да маленькай гарэзлівай дзяўчынкі, вунь там, унізе, каб лагодна прыпасці да Тваіх ног.

Я ведаю Ты ганарышся мной, як сапраўдным мужчынам; бо не ў кожнай, нават вельмі прыгожай жанчыны ёсць уласны папяровы змей.

* * *

Жанчына была малочнай ракой з кісельнымі берагамі… …адзін чалавек паплыў супраць цячэння і ўтапіўся.

Другі хацеў перайсці раку ўброд, ды толькі ногі намачыў, а малака не паспытаў.

Трэці паспрабаваў злавіць яе з берага

усё закідваў свой паплавок, пакуль той не адарваўся.

У чацвёртага была раскошная маторная лодка; ды сам чалавек зусім не ўмеў плаваць, а таму так і не зрамзумеў, Чаго хоча жанчына… былі яшчэ пяты і шосты, якія толькі ўздыхалі: “ох, і гэтыя бабы…”

А потым адзін чалавек увайшоў у ваду і… да гэтага часу паміж кісельнымі берагамі плавае.

Як табе ўдалося пакарыць раку?! здзіўляліся няўдачнікі.

Хіба можна яе пакарыць? усміхнуўся чалавек, я проста люблю плаваць і ныраць на глыбіні.

* * *

Калі я нарадзіўся ў маім горадзе, ён мне здаваўся бязмежным, як цэлы свет, а потым я рос, і мой горад паступова змяншаўся хутка ён стаў зусім маленькім: мае ногі смешна тырчалі з яго вуліц, бы з кароткіх штонікаў; а яго неба ціснула мне на галаву, як старэчая

кепка.

Калі я сцяміў, што вырас з майго горада, паехаў шукаць сабе іншы я шукаю яго да гэтага часу; бо на жаль, расту чамусьці значна хутчэй, чым мае гарады. Я ўжо прывык, што не магу выпрастацца на поўны рост, і таму вымушаны згінацца ў тры пагібелі. Магчыма, хутка ўвесь свет стане мне надта цесны? Я расту. Колькі ж галактык мне неабходна?!

* * *

Прыйшла надзея ў рай вярнуцца нам А даўні грэх загладзіць мы паспелі? На жаль, да гэтага не дацягнуў Адам, Злёг ён, пакрыўджаны на Еву вельмі. Люд Божы ўзважыў гэты знак святы, Марнелі твары ад нябёс світальных… “Народ, вы чулі?” У адказ маўчаць краты: Не заблукаць бы ў надта светлых далях!

Той рай стаць даражэйшым мог, як газ… Ці мала што, ёсць розныя прычыны!.. Жанчынамі не любаваліся мужчыны, Анёлы ж чырванелі зноў за нас.

Люблю лайдачыць і лавіць варон Свет скурвіўся да дзіркі пад камодам: У ім хлусня надвор’е, ўлада, мода, Лядашчы Старац той яшчэ, здавён.

Я вершы пакідаю каля вод Ў якую даль іх хваля занясе? Тут, не сціхаючы, сонцазварот Душу ратуе шчыра, пакрысе.

Пракляты рай і пекла у пасудзіну адну Зліваюцца і стынуць, нібы кроў… Нічога на душы адна любоў.

Ды вершы йшчэ за хвалямі ідуць. * * *

Ты даўно не наведваеш горад сваіх букавін, Творыш мне аднаму кветкі, сонца заходы, дасвецці, Адчуваю сябе, быццам магму падземных глыбінь, Як загублены воін, турботаю стэпу сагрэты.

Гэта нібы навобмац знайсці залаты гарызонт: Хай заплюшчаны вочы, ды крочыць даверча па небе… Можа, ісціна проста ў жанчыне? Не ведаем код: Да цябе б мне дайсці, дарасці б мне хаця калі-небудзь.

Завязі мяне ўдаль на рэальным сваім караблі Мы вясну адшукаем, затым і жаданага сына… Ты ў дарозе даўно і ў далёкай, напэўна, зямлі, І фантомна баліць ад любві тут мая палавіна!

* * *

Збылося. Ізноў! Без мяне сплыў раптоўна каўчэг. Маркотна глядзелі абраннікі людзі, звярыны. Са мной развіталіся плачам за бераг радзімы, Дзе нехта застаўся не Шмуэль, не Шчэк і не чэх…

Маё тут ўсё я не вымаліў: соннаму ў дар Сланечнік з паўсонца, разгорнуты шырака сшытак… Надыхацца вольна! І высмактаць з пальца адкрыта, Для тых, што аднойчы ўсё ж вернуцца ў родны кашмар. Яшчэ іх “папросяць” з Егіпта ці рая Ізра… Падавяцца маннай, святых клянучы ў непагоду!

Пакінулі дзіўна такога вось месяца, года. А я ўратаваўся. Дык шчасна ўсміхнуцца пара…

* * *

Я перажыў сябе: пакутліва адпіў…

Ціхутка пахаваў ніхто і не прыкмеціў!

Пакінуў паўдушы (ні слова ля магіл) Ды Бог з ім, не такім! І Бог са мной. На свеце

Ўзыдзіце, кветкі, зноў, як зніклая любоў! Вы мне таму, што там, патрэбныя, магчыма, Як попел галаве, як сонца купалоў, Алергіку вясна, і тонкай скуры стыгма.

Няхай сабе растуць! Я не прыду назад. У кожнага м свае ў нас мары, быццам шрамы, Камусьці хоць праз боль, але дай Боскі сад: Яму зайздрошчу часам я, бы мама. ***

Сябрук Адам ідзе ў універсам, Сабе і сябру купіць ён патроху… І ўспомніць зноў, як, бы з перапалоху, Што, пакахаўшы, неба страціў сам. Дзе, праўда, не балела галава, Не існавалі прывіды, паэты… Дзе можна не хварэць сканчэнем свету, І каяцца не трэба дзень ці два.

Ён уздыхне, закурыць а было, Жыў не тужыў, як бог, і вось вам наце…

Сяргей Дзюба (біяграфічная даведка)

Украінскі паэт, празаік, публіцыст, дзіцячы пісьменнік, драматург, перакладчык, парадыст, крытык. Сяргей Віктаравіч Дзюба нарадзіўся 20 верасня 1964 г. у горадзе Пірацін Палтаўскай вобласці (Украіна). У 1989 годзе скончыў факультэт журналістыкі Кіеўскага дзяржаўнага ўніверсітэта імя Тараса Шаўчэнкі. Працаваў ва ўкраінскіх і замежных газетах, часопісах, на радыё, у выдавецтвах. Служыў у арміі (маёр запасу). Зараз жыве і працуе ў горадзе Чарнігаў. Прэзідэнт Міжнароднай літаратурна-мастацкай Акадэміі Украіны (якая аб’ядноўвае вядомых пісьменнікаў, перакладчыкаў, вучоных і журналістаў з 60 краін) і міжнароднай грамадскай арганізацыі “Чарнігаўскі інтэлектуальны цэнтр”, старшыня Чарнігаўскай гарадской арганізацыі Нацыянальнага саюза журналістаў Украіны; намеснік галоўнага рэдактара Чарнігаўскай абласной газеты “Дзяснянская праўда”; ганаровы прафесар Луцкага інстытута развіцця чалавека Універсітэта “Украіна”. Член Нацыянальнага саюза пісьменнікаў Украіны, Славянскай Акадэміі літаратуры і мастацтваў (г. Варна, Балгарыя), Міжнароднай літаратурнай Акадэміі “Македонія Прэзент” (Скоп’е, Рэспубліка Македонія), Міжнароднай Медытаранскай Акадэміі імя братоў Міладзінавых (г. Струга, Македонія), Міжнароднай Акадэміі літаратуры і мастацтваў Румыніі (г. Бухарэст, Румынія), член Міжнароднага саюза пісьменнікаў імя П. Багдана (кіраўнік Етон Келмендзі, Бельгія) і Міжнароднага клуба Абая (г. Алматы, Казахстан). Маёр запасу. Казацкі палкоўнік. Аўтар 100 кніг, прысвечаных жонцы пісьменніцы, журналістыцы і літаратуразнаўцы Таццяне Дзюба (паводле меркаванняў спецыялістаў, гэта адзіны такі выпадак у гісторыі сусветнай літаратуры). Аўтар і рэжысёрпастаноўшчык 36 радыёп’ес, у якіх сыграў галоўныя ролі. Укладальнік і выдавец 10 анталогій сучаснай украінскай паэзіі, прозы і крытыкі. Перакладчык з балгарскай, польскай, беларускай, рускай, шведскай, італьянскай, персідскай і іншых моў. Сааўтар песень. У 2013 годзе ў Польшчы выйшла кніга вершаў Сяргея і Таццяны Дзюба “Размова мужчыны і жанчыны” на польскай і ўкраінскай мовах (перакладчыкі Раксана Кжэмінская, Марыянна Хлопек-Лабо і Ганна Тылютка; мастачка Ядвіга Квяткоўская; Люблін). А ў 2014 годзе выдадзены кнігі Сяргея і Таццяны Дзюбы: “Выбраныя творы” на англійскай і ўкраінскай мовах (перакладчыкі Люба Гавур, Багдан Байчук; ЗША, НьюЁрк); “Апошняе качэўе кахання” на казахскай і рускай мовах (перакладчыкі Аўэзхан Кодар, Уладзімір Ільін; Казахстан, Алматы). У гэтым жа годзе надрукавана кніжка Сяргея Дзюбы “Вершы для Тані” (перакладчык Алекс Врубель; Велікабрытанія, Лондан). А ў 2015 годзе выйшла яе другое выданне на пяці мовах: англійскай, украінскай, польскай, сербскай і рускай.

У 2015-м годзе выдадзены паэтычныя кніжкі Сяргея і Таццяны Дзюбы “На серабрыстай далоні вечнасці” (на балгарскай і ўкраінскай мовах, перакладчык Дзімітр Хрыстаў; Балгарыя, Сафія);”Вершы на 60-ці мовах свету” у чатырох тамах (Канада, Таронта).

У 2016 годзе выйшлі з друку кнігі выбраных вершаў Сяргея і Таццяны Дзюбы “Яблыкі з нябеснага саду” на туркменскай і ўкраінскай мовах (перакладчык Ак Вельсапар; Швецыя, Стакгольм: выдавецтва “ГУН”; Туркменістан; Украіна); “На востраве, далёкім як слёзы Евы” на сербскай і ўкраінскай мовах (перакладчык Рыста Васілеўскі; Сербія, Смядзерава: выдавецтва “Арка”). А раман-серыял для дзяцей Сяргея Дзюбы ў сааўтарстве з Ірынай Кулакоўскай) “Пацягуські” выйшаў у Канадзе ў серыі “Лаўрэаты прэміі імя Эрнеста Хемінгуэя”). Лаўрэат многіх міжнародных і нацыянальных літаратурных прэмій. У 2014 годзе стаў лаўрэатам Малой Нобелеўскай прэміі Міжнароднай літаратурнай прэміі імя Людвіга Нобеля “Будон” (Удмурція), а таксама міжнародных узнагарод “Залаты пярсцёнак” (Македонія), “Перамога” (г. Варна, Балгарыя, Міжнародны фестываль паэзіі “Славянска праградка”, Міжнародная ўзнагарода Сіндыката балгарскіх настаўнікаў) і “Залаты асык” (Казахстан); пераможца Міжнароднага фестывалю паэзіі ў Лондане (Велікабрытанія); узнагароджаны Ганаровай граматай Саюза балгарскіх пісьменнікаў і Нагрудным знакам “Залаты Пегас” за выдатную літаратурную і перакладчыцкую дзейнасць, а таксама прапаганду балгарскай літаратуры ў Украіне і свеце. У 2015 годзе стаў лаўрэатам Міжнароднай літаратурнай прэміі імя Эрнеста Хемінгуэя (Канада, за ўмацаванне творчых сувязяў паміж народамі), лаўрэатам XXXVII Міжнароднага фестывалю паэзіі і верхнялужыцкай культуры ў Германіі (Баўтцэн Дрэздан Берлін), а таксама пераможца міжнароднага літаратурнага конкурсу твораў для дзяцей (Канада). У 2016 годзе ўзнагароджаны ордэнам “За развіццё Украіны”, юбілейным медалём Украінскага фонда культуры “За вернасць запаветам Кабзара” (да 200-годдзя з дня нараджэння Тараса Шаўчэнкі), медалямі Івана Мазепы, Багдана Хмяльніцкага, “За адраджэнне Украіны”. Лаўрэат Міжнароднага конкурсу “Чаканнае слова Бабеля” (Канада). Лаўрэат XXXVIII Міжнароднага фестывалю паэзіі верхнялужыцкай культуры (Германія, Баўтцэн). Лаўрэат Міжнароднай

Алімпійскія гульні” (літаратурнае шматбор’е, дзе стаў першым Алімпійскім чэмпіёнам па літаратуры). Удзельнік творчай паездкі ў Казахстан па запрашэнні Казахскага нацыянальнага ўніверсітэта імя аль-Фарабі. Чытаў лекцыі, выступаў на

юбілеі Міжнароднага клуба Абая, міжнароднага часопіса “Амант”, а таксама выдатнага казахскага пісьменніка Ралана Сейсенбаева. Узнагароджаны ганаровым медалём Міжнароднага клуба Абая (2016). У 2017 годзе ўзнагароджаны медалём Аляксандра Даўжэнкі. А таксама сярэбраным медалём аль-Фарабі (Казахстан). Творы Сяргея Дзюбы перакладзены на 75 моў свету і надрукаваны ў 50 краінах. Іх прачыталі больш за чатыры мільёны чалавек ва ўсім свеце. Борис Вальєхо. Багатоярусний світ.

він – серед моїх улюблених віршів, які я часто читаю на творчих зустрічах і презентаціях. І людям він дуже подобається, незалежно від віку, професій, характеру, способу життя. Подобається дітям, хоча вони й не можуть пояснити небанальних авторських образів, метафор та порівнянь... Втім, дітлахи, на відміну від дорослих, одразу ж відчувають фальш, і тоді їм стає нецікаво. Адже будь-яка казка неодмінно має бути правдивою… Так от, у цій поезії – ані граму неправди! Вірш – про кохання, він – здавалося б, дуже простий, однак недаремно ж кажуть, що все геніальне – навдивовижу просте... Отак і тут – щирі, світлі, зворушливі почуття до її величності Жінки; глибокі філософські асоціації;

парадоксальні й неймовірні творчі знахідки; гармонійне поєднання вільної особистості з чарівною природою; таке непересічне та яскраве, неповторне і незрадливе буття, котре, я переконаний, належно б поцінували і наш вічний мандрівник Григорій Сковорода, й проникливий лірик Франческо Петрарка. Адже автор поєднав непоєднуване, і, наче за помахом магічної палички, створив власний світ краси, свободи, віри, надії та любові. Цей світ настільки привабливий і гармонійний, що здається просто ідеальним. Однак він існує: будь-яка наша думка – матеріальна, натомість маємо ціле сузір’я дивовижних міркувань! Тепер це – і мій світ, адже будь-якої миті можу відтворити його зі своєї пам’яті, незалежно від часу, тобто навіть уві сні...

В нашім домі не буде вікон, Не коптітиме скрушно свіча… Там тривозі – жаскій, великій –Не злетіти з твого плеча.

В нашім домі дверей не буде, Стін звичайних не буде теж… І музеєм не стануть будні, Бо простори не знають меж.

В нашім домі – привітність поля У мелодіях рік, лугів! І прозоро у ньому – до болю, Завжди вільно від вічних боргів… В нашім домі – зірки не зужиті, І дороги – на всі світи! В цьому домі ти будеш жити, Як захочеш сюди прийти. (із білоруської переклали Ярослав Савчин і Сергій Дзюба) До цікавої книжки Михася Пазнякова, яка вперше виходить українською у нашій державі, увійшли поезії різних років. Усі вони – про наш непростий

високе та духовне. Головні теми поета

батьківщина. Це – прониклива сповідь щирого поета-патріота, поета-громадянина, ліричному герою якого притаманна дуже велика любов до Матері, Вітчизни, Жінки, всього прекрасного та доброго! Читаю такі зворушливі, теплі, сонячні, веселкові вірші з першого розділу «Мамина хата», – щиро дивуюся, захоплююся і... картаю себе, що, на відміну від автора, небагато написав про свою малу батьківщину, про батьків, рідних і дорогих моєму серцю людей. Такі вірші у мене є, однак вони здаються не настільки живими, трепетними та чуйними. Натомість Михась Пазняков про

рідне Заброддя пише навіть не чорнилом, а своєю кров’ю, настільки йому болить нинішнє запустіння! Причому він не знімає вини і з себе, приїздить щоразу сюди, мов на прощу. І його вірші – наче молитви!

Покосилася хвіртка, джмелі не гудуть, Дичавіють в саду призабуті вже груші… Та зворушений, чую: «Синочок, побудь!» –То ридають батьків світлі, зболені душі.

Не лукавлю з собою – боюсь самоти, Та журавликом лину до отчої стріхи!

Тож постій… Помовчи… Помолися… Прости… Щоб з’явився димок над хатиною тихо. («З кожним роком – рідніше батьківське село...», переклав С. Дзюба) У Михася Пазнякова – все справжнє, і болить йому дуже; проте немає в цих нелукавих, проникливих віршах безнадії. Це – все одно рай, а не пекло!.. І поет у своє Заброддя вірить. Більше того, відчувається, що це – взаємно. Він тут – свій, не чужинець, не гість. Йому є про що згадати, але для цього треба неодмінно приїхати сюди, побути наодинці з батьківською хатою, провідати могили рідних. «Мамо, як там – лежати в землі?..» – читаю, і сльози наче самі навертаються на очі. Дякувати Богові, мої старенькі батьки – живі. Однак час – надто невблаганний, і спинити його просто неможливо. Та смуток у автора – світлий, теплий, душевний, довірливий, затишний. Це – не якийсь буревій, що нищить усе довкола, а тиха, цілюща печаль, яка навпаки дає розраду душі та стомленому тілу. Однак і тут знайшовся Вірш, який мене глибоко вразив – неймовірною чесністю, болем, тугою, справжнім каяттям... І великим талантом Майстра! У рідних місцях На вільсі дрозди

Тут і я рубав, мов кат… І рана –Незагойним болем всі літа! Не роса на божих травах рано –Сльози розіп’ятого дрозда. (переклав Сергій Дзюба)

Таку неординарну, несподівану, яскраву поезію, вважаю, також потрібно читати. Вона – ненав’язливо повчальна і водночас цілком переконлива. Втім, хіба один Михась, щиро люблячи пташиний спів, раптом взявся за сокиру? Хіба я малим, лише заради забави, не відривав крила метеликам і не длубався в мурашниках?! Авжеж, це був процес пізнання п’ятирічної дитини, але мені тепер від того не легше. Автор не прощається – говорить нам: «до побачення». І обіцяє ще не раз повернутися до джерел. Адже не зникають із його дивовижних снів переливи рідних мелодій та райські жар-птиці лугів. Тож, тільки-но журба огорне, так і приїде до свого Заброддя (а душа поета над батьківським село чи не щоночі літає). І хоча нині, на жаль, гинуть забуті села, а люди, як і раніше, відлітають у вічність, – жодних сумнівів, що мала батьківщина свого сина дочекається. Сергій Дзюба, письменник, критик, перекладач, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Михась Пазняков

I. МАМИНА ХАТА (з білоруської переклав Сергій Дзюба)

Батьківщина

До отчого порогу Дороги всі ведуть. І мрії, і тривоги Поєднуються тут. Де Греза*, мов прийдешнє, Тече у сни мої. А мрії, як черешні, –Солодкі й чарівні.

Сюди, мерщій, додому, –Тут квітне мій бузок! І кожен кущ знайомий Рідненьких пелюсток.

Сюди, де край мій милий, Де дорогі до сліз Батьків моїх могили Між кленів і беріз.

Медові аромати, Невтомних бджілок рій… Моє життєве свято І вирій золотий

* Греза – річка в Білорусі, на батьківщині автора.

* * * У село запустіле, де ріс, Знову я приїздив зі столиці, –Поблукати між тихих беріз, Землякам до землі поклонитись.

Мамо, як там – лежати в землі? –Жаль, не можеш мене обійняти! Бачиш, тату, я – вже не малий...

Тільки тіні на вікнах розп’яті.

Дід Кузьма! Дід Іван! Дід Петрок! Дяді Міша, Сергій і Микола!..

Я – в селі, тут – погідний деньок. Луг не скошений... Кинута школа...

Бабці Анно, Параско, – зі мною Світлі погляди ваші – у душу. Тьоті Маню, Надіє! – травою Заросли ваші хатки та груші…

Ви пробачте, будь ласка, рідня, Що міський і упертий так само. Що вітри пролітають, дзвенять, Крізь віконні розтерзані рами.

Я селом запустілим іду В позолоті правічного гаю, Де лиш вітер віщує біду –Самотою в гіллі завиває...

* * *

Краю мій любий, в задумі засмучений… Божий, несуєтний, гожий такий! Болі притлумиш, що душу замучили, Граючи сонцем на плесі ріки.

Чую за Грезою клич журавлиний, Це ж і для птаха – батьківська земля! Стиглість малини та сила билинна Серце наповнюють в рідних полях.

Сад запустілий з душею привітною –Падають іноді грушки до ніг… Все сподіваюсь: згадається світле –Чари дитинства та отчий поріг. В росах дробиться зоря повноквітна, Запах медовий – із милих широт! Все тут – рідненьке… Святе… Заповітне… Пам’ять привітна і днів намолот.

Знов салютує тут небо високе, Чую довершену трель солов’їв…

Добре село моє, юнь ясноока, Ніжна колиска жадань-почуттів!

Заячий слід – мов на щастя підкова, В полі проникливо маки цвітуть… В різних краях можна жити чудово, А народитись і вмерти – лиш тут!

Тут привільно – сичам… І журливо – мені… Тільки пам’ять не струсиш, як пил із рамен, –Демонструється знов, навіть в цій глушині, Фільм – дитинство моє, хоч кіно і німе.

Знов кипіння черемхи –отут, під вікном, І у сяйві бузковому – хата! З рук матусі беру молоко, наче ром, І смакую – бешкетник крилатий…

Батько – вже біля Грези, де чар луговий, –Косить спритно траву під сонет солов’їний. Поможу татусеві – полину мерщій Навкруги –наче зорі, жоржини!

Ось і друзі з м’ячем – ще не знають тривог, Зазивають завзято пограти на полі… Потім – юна красуня! Танцюємо вдвох, Нам – лише по п’ятнадцять Прощай, моя воле!

Ось тому у село так жадано лечу –Непотрібні Париж і заморські ті пляжі! Я тут пам’яті фільми кручу та кручу, –Ті, що більше мені вже ніхто не покаже…

Бродить місяць над пусткою хати І не хоче цвілої води… Я з душею, що смутком багата, Поспішаю щороку сюди.

Наче тато – не в небі, десь близько, –Агроном, садівник, селянин… Запустіння – лиш краплі дощиська, Та «не плач» не почує тут він!

Ось провулок, зарослий травою, Сняться дичкам достиглі плоди… Б’ється серце, яке не загоїть, У тривожнім чеканні біди.

Знаю, винний і я – без провини, Наче зрадив дитинний мій світ! Раз у рік приїздив на гостини, Призабутий у мареві літ.

Ось тому і душею ридаю (Мов на прощу, мандрую сюди), Коли місяць над втраченим раєм Осяває завмерлі сади… Заброддя

Світанок синьокрилим птахом Пливе і будить ріднокрай, Де золотим небесним знаком –Хмарина, схожа на рояль.

Алмазно-росяна прозорість, Садів блаженний аромат… Я вдома, де тепліші зорі І справді ближчі у стократ!

Стежина проведе з любов’ю В луг, де дитинство – повсякчас. Таке знайоме все, до болю, –Старенька хвіртка, перелаз…

Лише тому, що ти – зі мною, –Можливо, значу щось в житті!

Стою – свою розп’яту Трою Оплакую на самоті…

* * *

Пам’ять не терпить порядку… Сниться у мантрах часу: Мама готує оладки, Тато клепає косу.

Свище коса над росою В батькових дужих руках… Драниками, сиродоєм Ранок удома пропах.

Знову задумливий бусел Тихо хмарину гойда… В хаті співає матуся –Ніжно, замріяно так! Ніби з чарівного дзбанку, Щось шепочу в унісон… Хай би і після світанку Дивний не скінчився сон.

Щоб із-під ковдри завалів –В казку далеких років! Тільки б матуся співала, Тільки щоб тато косив…

* * *

Наче привид, у зажурі Швендяю селом один. Місяць зиркає похмуро: «Повернувся, блудний син?..»

Дощ – у душу, ніби лезом, –Божевілля самоти! Тут бабусями – берези, І надгробками – хати… * * * Пережиті роки не згубилися десь –Їх не зраджу, не втну, не зурочу. Квітували піони на всесвіт увесь, І волошками – мамині очі!

Пахла хлібом оселя, духмяністю трав, Їй – так затишно з ненею, татом… Клен крислатий хмарини, мов бог, підпирав, Небом чуба куйовдив завзято. Рій загадок – мов ящірка у споришах, І живої водиці відерце, –Світ чарівних розваг… Не зносилась душа, Тільки трохи стомилося серце. Бо тривожно болить – за живих і за тих, Що ураз відлетіли з літами! Все тихіше лунає дитинний мій сміх, Та щодня я – все ближче до мами…

* * *

А вдома знову піняться сади, Мов наречених, наряджають хати! Увечері на річці із води, Як привид, постає туман косматий.

Ах, солов’ї! Дзвінка небесна синь! Лікують душу життєдайні трелі… І вже струмує місячна глибінь, Мов народився з божої купелі.

Земля батьківська, дорога земля, Мій милий, любий, вічний, гордий краю! Душа тут розпросториться моя –Вмить, навкруги та ген до небокраю. І доземний уклін з усіх доріг –Вам, земляки! Мій краю (отче, доле!), Дозволь припасти тут тобі до ніг, Як сину – блудному, та щирому до болю.

* * *

Радію роздоллю –Безкрайньому полю, Де сонцем налите, Мов літечко, жито.

Цілую щасливо Замріяне диво!..

Тут мама весела Йшла в поле з оселі.

У милому краї Пісні – аж до раю! Співав їх немало Мій тато бувалий.

Берізки та клени –До неба, до мене… Зозулі кується –І тішиться серце!

Мандрую розмаєм, Все в душу вбираю… Здається, дорога –До самого Бога!

* * *

З кожним роком – рідніше батьківське село, Промовляє проникливо голос природи: «Повернися до себе – як добре було! Бо всього – для душі: і тепла, і свободи».

Покосилася хвіртка, джмелі не гудуть, Дичавіють в саду призабуті вже груші… Та зворушений, чую: «Синочок, побудь!» –То ридають батьків світлі, зболені душі. Не лукавлю з собою – боюсь самоти, Та журавликом лину до отчої стріхи! Тож постій… Помовчи… Помолися… Прости… Щоб з’явився димок над хатиною тихо. * * *

Зажурюся з вікном в унісон, Ляжу в маминій хаті, в суботу… Проганяючи втому та сон, Пам’ять-дума на серце накотить. І, здається, це вчора було: Мама поруч – ясна, білолиця… Вже долоню кладе на чоло,

Забирає мій біль, мов жар-птиця!

Прядка також співає сама –До ладу, за матусею, чудно… Будять бджілки духмяні слова Й цвіркуни-оркестранти розумні. І тріпоче душа, мов крило, –Вільна, вірна, легка, не розп’ята! Материнське згадаю тепло –Як живу, пригортаючи хату.

Матусі

Незабутня, Прекрасна, турботлива мамо, Моє сонце, І пісня моя, і весна! Пригадаю –І слів найніжніших замало, Щоб сказати про тебе: Єдина. Одна.

Крізь негоди і біди В людини – дорога; Та сьогодні, як завше, Ти – мій оберіг! В безкінечній розлуці, Як на серці тривога, –Чудотворний твій лик Мою душу зберіг.

Я наповнююсь світлом Тої сили живої, І привітно несу У незатишний світ. В неоплатнім боргу я, Мамо, перед тобою, –Віддаю його людям, Як твій заповіт.

О, моя незрадлива, Найшляхетніша мамо, –Доземний мій уклін, Найдорожча, прийми!

І крутими шляхами,

Як учила ти, прямо Я іду – для Вітчизни живу Між людьми.

* * *

Тягнулась ниточка уміло, Гуділа прядка… Милий дім! Роки птахами відлетіли, Пішли за чорний переділ.

Скрипить підлога – не боюся, Чарівний спогад огорне: Зумів вернутись до матусі, Зустріла радісно мене!

І вже перед очима – тато, Рибалка, сонце молоде… І неня – юна та завзята, А прядка весело гуде.

Пройшли літа… А я так само Кручу в руках веретено –Хай непридатне, в плямах-шрамах… Однак матусине воно! * * *

Розпустився бузок під вікном, Що світанкам всміхалося мило… За тремтливим, мов серце, столом –Знову вдома, уже посивілий.

Той бузок – ніби перша любов! Світло дивиться зморщена груша, Наче очі матусині знов –У мою неприкаяну душу. Як самотньо без нені мені… Та здається (у спогади лину) –

Ніби матінка тут навесні

Ці цілющі дарує хвилини!

Крізь вікно, наче той скелелаз, –Швидше в сад, обідравши коліна!

Пригортає матуся ураз

Ніжним квітом дорослого сина.

Покосом дихає заріччя –Медвяну свіжість спрагло п’ю, І пісня з іншого сторіччя Вертає молодість мою.

Світанку струни, чисті роси, Душевність мрій, тендітність снів… Хмільний настій тих сінокосів Знов напливає із лугів.

Навіють лагідні отави Все, що люблю з дитячих літ… Тут – Батьківщина, дім, держава І божий, незнищенний світ!

Це все – в мені, тече у венах, Жене артеріями кров, –Неначе в мить благословенну Народжуюся дивом знов. * * *

Літа тьмяніють, мов сувій, Вже стільки пережито! Та я крокую, молодий, Стежиною у житі.

Іду під сонцем золотим –Натхненний, безбородий… Нехай роки – неначе дим, –Щасливий на природі!

Душа – як небо осяйне, Усім світам відкрита… Щомиті зцілює мене Ця стежечка у житі.

* * *

Вже полиняло покривало, Дивлюсь – і журно так мені… Його матуся добре ткала, Я кросна згадую вві сні.

Як народивсь малюнок світлий –У домі, в трепеті садів!..

Та кольори яскраві зблідли, І зникла свіжість назавжди.

У вирій відлітають гуси, І ковдри довшають ночей…

Напевне, там, в раю, матуся Для янголів полотна тче.

* * *

Це багаття скінчилось, мов книжка, Не струмує чарівний димок… Подаруй мені, сонце, усмішку В розкуйовджених кронах гілок!

Пригортаюся серцем до кленів –Сирота, як завмерле село… Бо не буде вже тата і нені! Подаруй благодатне тепло. Я – самотній, сумирний, мов бусол, Тож зігріюсь, як зболений птах, –Не заміниш моєї матусі, Хоч би промінь сягнув крізь літа… Раптом хмара – кошлата, мов стріха, Відчинилася в інші світи… Ніби матінка мовила стиха: «Не журись, я з тобою – завжди!».

* * *

О, матусю, пресвітла мадонно, У які відлетіла краї?! Я не бачив, як яма бездонна Очі миттю закрила твої…

Тільки пагорб застав над тобою –Як не квапився, пізно прийшов! Ось тому я тебе лиш живою Уявляю, лебідонько, знов.

Ти пробачила, рідна, я знаю, –Біля хвіртки до сліз впізнаю… Йду до хати, неначе до раю, Щоб зустріти тут душу твою.

Триптих

1

Найдобріші очі – мамині. Найщедріші руки – мамині. Найніжніше серце – мамине. Найчистіша пісня – мамина.

Найсвітліша радість – мамина. Та найбільша втома – мамина. Надважка скорбота – мамина. Найгіркіші сльози – мамині. Найскладніший час – без неї.

2

Найсолодший сон, Найвеселіший день, Найщасливіша пам’ять, Найліпший спокій, –Вдома, у мами.

Найтривожніший сон, Найскорботніший день, Найболючіша пам’ять, Найтемніший неспокій, –Вдома, без мами.

3

Цілуйте руки матерів, Що пахнуть працею та сонцем. З душею чистого віконця, Цілуйте руки матерів.

Побудьте божим охоронцем Не тільки в присмерку років –Цілуйте руки матерів, Що пахнуть працею та сонцем.

* * * На могилу приїхав до мами, Тут – дитинна моя Білорусь! Пригадаю луну над гаями, Незабудкам у очі дивлюсь…

Тільки боляче, тужно та гірко, Що живого не бачу села, –Полинова чорнобильська зірка Ніби землю мою прокляла!

Золотавих ромашок рамена… Стих листочок, упавши в траву… Я щоразу пригадую неню, Усміхаюся їй – і живу.

Мамина хата

Якою була багатою Ця затишна мамина хата Для нас, малолітніх. Роздолля Для сонця та запахів поля!..

Просторою, чистою, вбраною, Веселою та жаданою Була… Дивовижною мантрою, Що нас виглядала із мандрів!..

Тепер оніміла без нені –Немов відлетіла за нею Душа цього дому, мов пташка… Фундамент просів – тужно, важко!..

Я в небо дивлюся провинно –Шукаю ту нашу хатину… Там хлібчик пече добра неня, І ми біля неї – натхненні!.. *

Хатина люба… Вітер квилить, Віконниці згубились десь… Ніхто вже двері не відчинить –Кого я кличу із небес?!

Самотньо – навіть по-сусідству, Де був веселий тарарам… Ввійду у дім, як у дитинство, І сам себе зустріну там.

Непосидючий хлопчик, хвацький,

Чуприну вражено скубе, –Не розуміє, що зненацька Зустрів дорослого себе!

Та не втікає – бач, хоробрий, Допитливий, герой малий… Мені з хлоп’ям цим – дуже добре, Ми разом, вдвох, – на цій землі!

Боюся лиш зізнатись серцем, Що після пройдених доріг Чуприна та не збережеться… І матінку я не зберіг.

* * *

Із села натхненно В Грезу – до води… Щоб у кронах кленів Небосхил світив.

Я туман розсуну –Білу заметіль, І спущуся юно В незабудок хміль.

Тут мені крилато –Оберемок мрій! Стріну, наче свято, День свій золотий.

Сонце – за плечима, Повертаюсь знов… І, мов жар, незримо Струменить любов.

Вітер не остудить, Чуйно, аж до сліз… Я гукаю: «Люди, Сонце вам приніс!».

Батьківський сад

Сад – немов на картині, Виринає з пітьми… Вдень мовчить тут пташина,

І дерева – німі.

Никнуть груші – ні звуку Без гостинців своїх… А траплялось, за вуха Не відтягнеш від них!

Всохли сливи та вишні, Кропива лиш живе... Ну, чому все так вийшло? –Вкотре краєш себе.

Метушишся дочорта, Долю ставиш на карб... Та дерев позолота –Найкоштовніший скарб!

І хоча, мов комета, Світ не раз облетів, –Вирушає до Лети Отчий сад в німоті.

Вдома

В небесах – зірниці, Бусол – мов прилип… Сонцем золотиться Хата серед лип.

Никне час – дрімота, Не щебече сад… І ромашок ноти Не втрапляють в лад.

Бур’яни – до неба, Славлять свій город! Та яка потреба Слухати осот?..

І коса без діла Губиться в траві… Серце заболіло? Отже, ще живий.

Рідному селу

Як бажав я отав любі сни –Відпочити від гніту столиці; Відчувати знов подих весни, Прохолоду жадану криниці.

Як твоєї хотів чистоти –Милуватись красою святою, Пригортати розквітлі сади, Причаститись живою водою.

Як я прагнув «звичайних» щедрот, Від яких був дитинно щасливим.

Що за чудо створив наш город?.. Сад чи всесвіт – у білім наливі?!

А приїхав – в печалі завмер, Так скорботно, мов брила на серці, –Заросла бузиною тепер Казка, дива лишилось на денці.

Занімів у імлі ріднокрай, Наче Бог назавжди звідси рушив… О, дитинство моє, не змовкай, Не студи тут, на протягах, душу!

* * *

Кличе знов доля невпинно Снами батьківської хати, Там десь моя пуповина –В бузку, духмяно кошлатім.

Мов закоцюбла синиця, Лину жадано до нені! Як там батькам моїм спиться, Рідною вкритим землею?..

Даремно питають люди: «Навіщо їдеш до пустки?». Інакше уже не буде –Цей край мене не відпустить.

Заброддю

Ось до тебе я знов прилетів… Добрий день, моє любе Заброддя! –Аромати квітучий садів І печальний бур’ян на городах.

Біля річки – не ми, дітлахи, –Тільки вдови свій вік доживають… Так, кайдани твої нелегкі, Наче стигми – між пеклом і раєм.

Отча хата безсило мовчить, Ніби давня, прикута химера… Загубились від щастя ключі, Болю настіж відчинимо двері. * * *

Вдома квітом піняться сади, І молодшають рожево хати… Ввечері туман із німоти Через брід несе душі розраду.

Солов’ї, здається, не заснуть, І жалів полегшують вервечку… Сипле позолоту там і тут, Місяць, ледь обвуглений скраєчку. Мила, дорога моя земля! Дивовижна, незбагненна тронка!* Я без тебе – наче і не я, Душу рве… А рветься там, де тонко.

І мені, повір, не все одно, Звідки родом – лики та обличчя! Без матусі я – уже давно, А без тебе – сиротію вдвічі…

* Тронка – дзвіночок.

* * *

Вже картопля у «мундирі» Запікається мерщій, Жде гостинця песик милий… Де ти, Льоню, друже мій?

Приятелів надто рано Вклала назавжди земля… Дірки в хатах, наче рани, Все негодою болять.

Не сумуй, сестрице! Шкварки Ти з яєчнею подай. Ми піднімемо ці чарки За жаданий ріднокрай.

За дідів, батьків, сусідів, За печальний, світлий щем… Встигнемо за ними слідом. Живі будем – не помрем!

Біля отчої хатини

Посміхаються зорі над хатою, Десь у травах кричать деркачі; Росяною овіює м’ятою Та жасмином чарівним вночі. І заслухався дядько на милицях: Соловейко співає чи бог?! До верби місяченько так хилиться, Ніби небо пильнують удвох.

Ясени про своє – з горобиною, І сум’яття ураз настає… То з печаллю отут журавлиною Повертає дитинство моє.

До світанку блукатиму римами –Може, прийдуть із гаю вірші… Біль і радість вітрами незримими Напинають вітрило душі.

* * *

Тут – лише бабусі, Хаток журне тло… Скоро вже, боюся, Відлетить село.

Ні, мій краю милий,

Як раніш, світи! Поле, луг, могили… Зникнуть? Назавжди?!

Де травинка – ліки, Квітка – оберіг!..

Тут і я б навіки Під березу ліг. * * *

Село, благаю: ти не вимреш, Де найрідніша кожна п’ядь! Чи бур’яни – не божі стигми –Від забуття вже не болять?..

На грядках – лобода шалена, Стоїть будяк – кремезний витязь… Та ти для мене – сокровенне, За тебе гріх не помолитись!

Бо джерело мого життя –У цих полях, лугах, хатинах… І без малої батьківщини Мого не буде майбуття.

Літнім вечором

Васильки у душу синьо світять, Нива – мов надія, молода… Я знайшов тебе на білім світі, Найсвітлішу, – на усі літа!

Чимчикую стежкою натхненно, Думаю про тебе кожну мить; Диво-крила виросли у мене –Лину до червлених верховіть.

Солов’їний вечір ніжно ллється, Свіжістю наснажує політ… І така мелодія – на серці, Мов бринить чарівно цілий світ!

Незабудок лагідне причастя, Космос трав… І неземна любов!

Так би і помер отут – від щастя, І не народився більше знов.

* * *

Лиш пригорщі добрі суниці Тут спрагу втамують мою. О, запахи лісу, живиця В блаженно сосновім краю!

А трелі дзвінкі – алілуя, Що линуть в яскравий розмай… Аж подих від щастя тамую, Ступивши в омріяний рай.

Тут звірі, птахи – охоронці! Ховайся, журба, в споришах… І трепетно молиться сонцю Пречиста, відкрита душа.

У рідних місцях На вільсі дрозди співали славно –Поспішав сюди щоразу сам… Край дитинства! Свіжо тут і травно, Чути навіть, як дзвенить роса. … Вирубали вільху – до загину, І життя пустили під укіс! Вже не чути голосів пташиних, Котрим не лишили їхніх гнізд.

Тут і я рубав, мов кат… І рана –Незагойним болем всі літа! Не роса на божих травах рано –Сльози розіп’ятого дрозда.

* * * Так не хочеться наліво –Від привільних верховіть! Янгольським пташиним співом Зцілюють журливий світ.

Входжу в храм цей, не зужитий, І хрещуся на вірші…

А духмяний запах літа П’ю, смакую від душі!

Тут – не тиснуть кляті ґрати, Бог – не проклятий, живий! Тільки жаль – пора вертатись До столичних божевіль…

Над старою річкою

Ця тиша – глибока, дзвінка, не чужа; Ех, сонця черпнути б відерце! Метеликів лики – легкі, мов душа, А річка впадає… у серце.

Немов на парад чи до вічних зірок Крокують сімейкою гуси; І раптом – веселки чарівний місток, Босоніж по ньому пройдуся…

Я чую і бачу, і серцем ловлю Той простір, усміхненим личком, –Як миле дитинство, усе це люблю, І хочу в обійми до річки!

Прощання з рідним селом

До побачення, любе Заброддя! Більше стало криниць, ніж людей… Тут я крила розправив на зльоті У погожий, замріяний день.

Ти пробач мене, миле Заброддя!

Не зосталось в хатинах дідів, Дикий сад і бур’ян на городі. Я ж, тебе залишивши, радів…

Я сумую, рідненьке Заброддя!

Ніби серце розбили мені…

Де та пісня, що дзвінко заводив Ранній жайвір отут навесні?

Та щасливий я, славне Заброддя!

Що з’явився привітно на світ,

Що душа, ніби сонце, тут сходить Вже немало обвітрених літ.

Вдячний щиро, чудове Заброддя!

Що тобою так трепетно жив, Що наснажила муза-природа Ароматом медвяних лугів.

Я приїду, жадане Заброддя! Припаду до отави отут… Лиш з тобою (в раю і в негоду) Я з собою у злагоді. Будь!

* * *

Піниться Заброддя диво-садом, Янголами в небі – журавлі… Навесні тут причаститись радий Легкістю воскреслої землі. Вже душа літає понад лісом, І проміння жайворонком тче; Омиваюсь бірюзою висі, Від струмків не відведу очей, –Свіжості цілющої напитись!.. І куди б шляхи не завели, Отчий край жадано буде снитись Під вітрилом казок неземних. Знову я – несуєтна людина, І оця самотність не болить, –Тільки тут я той малий хлопчина, Що безмежно любить цілий світ! Чути солов’я – неначе Верді, Милуватись храмами гаїв… Жити у безмежній круговерті –Вдячно, до своїх останніх днів. Тут, босоніж, буду лікуватись, Ноги омиваючи в росі. Молоді підійдуть батько й мати, І сусіди, наче свято, – всі…

Вранці хата лагідно розбудить, І бузком у душу зазирне!

Поле ніжно біль років остудить, І наповнить майбуттям мене.

Краю заповітний, Божим словом І корінням вічним – у мені… Через вік тут народжуся знову І життям розквітну навесні!

* * *

Знову осінь дихає студено, Жалить вітер, наче кропива! Притулю долоню – і від клена Гул дзвінкий до самого єства.

Вдвох постоїмо отак прощально, Клен обніме вітами на мить... І тривожний, щиро сповідальний Гул у путь мене благословить. Фотографія

Батьків усміхнених і тьотю, Мене (поглянув в об’єктив), Подвір’я, дім, шпака в польоті, –Фотограф упіймать зумів.

Думками лину до хатини, Коли жила уся сім’я; Та не створити вже світлину, Де разом – тато, мама, я...

* * *

А грушу вже оту спиляли –Від старості, не від біди... Колись її татусь садив, Плодів родило там немало. Я до деталей пам’ятаю –Шпаківню добру біля крони... І квітнув сад, мов на іконі, Від того нам здавався храмом!

Стою, неначе обікрали, –В пустім саду трава прим’ята. Убили грушу (бідний тату!) –

В селі безлюднім заважала...

Піч

Вже дому у мами не стало –Хатина пішла на дрова...

І печі життя відібрали, Завмерла – холодна, німа.

Така ось до нищення звичка, Цеглина стирчить в споришах... А ляжеш, бувало, на пічку –І вмить здоровіє душа!

Траплялось – образа безбожна, Чи враз приморозить зима... Від болю вона – подорожник, Від смутку розрадить сама. Як смажила смачно, варила, І хліб ароматний пекла! А в снах дарувала нам крила, Омріяну силу добра.

Я пам’яті всоте клянуся –Не зраджу отого тепла! Лишалась живою матуся, Аж доки ця пічка жила...

Перед від’їздом

«До зустрічі! – кажу берізці. –Я – в місто, вибач, час жене...». Вона ж – немов дитя в колисці: «Мій милий, не лишай мене!». А ось і стежечка знайома, Мерщій до річки – через луг... Стежина просить: «Навіть вдома Про мене не забуде друг».

Стою, замислений, у житі, Але йому – також болить:

«Невже для тебе я – зужите, І не згадаєш ні на мить?».

Схилився до криниці щиро –Водиці наберу у путь. А знизу – голос: «Йди із миром... Лиш не забудь нас... Не забудь!».

* * *

До побачення, любе Заброддя! Мчав босоніж – ще той бігун... Хвилювалась на щирій ноті Молода, зеленава рунь.

Ти пробач, дороге Заброддя, Порожнечу самотніх хат, Де опудалу на городі Я радів тоді у стократ.

Я сумую, моє Заброддя, Без чарівних гаїв, лісів, Де правічна, жива природа, І вчувається дзвін коси...

Я щасливий, моє Заброддя, –Тут із малечку ряст топтав; Ще – від того, що плоть – від плоті Тих, хто нині землею став... Тож спасибі, моє Заброддя, –Не зникають із дивних снів Переливи рідних мелодій І жар-птиці твоїх лугів.

Я приїду, моє Заброддя, Як журба ураз огорне. Села гинуть... І ми – в польоті... Дочекайся хоча б мене! З білоруської переклав Сергій Дзюба

публіцист. Автор понад 80-ти книжок різних жанрів для дорослих та дітей. Переклав білоруською мовою багато творів зарубіжних письменників. Серед них – романи М. Сервантеса «Дон Кіхот», В. Скота «Квентін Дорвард», книга віршів народного поета Дагестану М. Ахмедова «Гірська ліра» та інші. Також переклав російською багато творів відомих білоруських письменників – Я. Сліпакова, І. Пташніка, В. Ткачова, У. Гніламедова, К. Камейші, П. Саковіча, А. Масаренка, І. Стадольніка та інших. Хрестоматійний дитячий письменник. Його твори включено до учбових програм молодших класів загальноосвітньої школи та дошкільних закладів. А вірші для дорослих рекомендовані для позакласного читання в 11-му класі. На вірші поета написано близько двох сотень пісень. Активно друкується в різних літературно-мистецьких виданнях Білорусі та закордоння. Його твори перекладені понад 20-ма мовами світу. Автор «Словника епітетів білоруської літературної мови» у двох томах та інших мовознавчих праць. Лауреат 15-ти літературних премій, серед яких: Національна літературна премія Білорусі, премії імені П. Бровки, Я. Мавра, В. Вітки та Федерації профспілок Білорусі, три Республіканські премії «Краща книга року», премії Міністерства оборони Республіки Білорусь, а також – Міжнародна премія з поетики. Відмінник друку Білорусі, Почесний член Спілки письменників Білорусі. За свою літературну діяльність нагороджений медаллю Франциска Скорини. На творчому рахунку письменника – близько трьох тисяч публікацій у понад 450-ти періодичних виданнях, хрестоматіях, підручниках, колективних збірниках Білорусі та інших країн. Михась Пазняков активний громадський діяч, член правління та президії Спілки письменників Білорусі, а також Республіканської комісії з шефства над особовим складом Збройних Сил РБ, громадської ради з моральності, Координаційної ради політичних партій та громадських організацій Мінська, редколегій багатьох літературних видань. Засновник та головний редактор популярних книжкових серій «Бібліотека Мінської міської організації Спілки письменників Білорусі» та «Мінські молоді голоси». Фундатор і директор (на громадських засадах) Мінського міського театру поезії. Керівник школи юного поета при Мінській організації СПБ. Член Спілки журналістів Білорусі. Делегат V Всебілоруського народного сходу. Живе у Мінську.

Людмила Воробьёва (Беларусь, г. Минск)

«На серебристой ладони вечности…» Поэтическое творчество Татьяны и Сергея Дзюбы

А для истины есть диалог, Где удобно услышать друг друга, Где не дышат ни буря, ни вьюга Только слово –И что ты в нём смог. Григорий Блехман 1

В процессе развития мировая литература знала немало диалогических пересечений, ведь истина всегда обреталась и обретается в совместном духовном поиске, а благодаря обоюдному согласию и пониманию, приходит решение тех или иных проблем. В этом ключе интересен творческий союз украинских поэтов Татьяны и Сергея Дзюбы. В чём секрет их многолетнего и такого плодотворного соавторства? Ответить однозначно – сложно. В своей философской лирике два художника слова постоянно идут к характерным текстуальным сближениям, в чём-то дополняя и продолжая друг друга, при этом не переставая удивлять весьма разнообразным тематическим тандемом. «Есть поэзия образов – поэзия, есть поэзия понятия – философия», – так конкретизировал её определение Михаил Пришвин. В поэзии Татьяны и Сергея Дзюбы нашло отражение и то, и другое качество, ведь творчество прежде всего – это движение души, предчувствие мысли. Надо признать: впечатляют их поэтические книги, востребованные в современном культурном пространстве и переведённые на многие языки мира. Самые популярные и известные: «Разговор мужчины и женщины» (на польском и украинском языках); «Последнее кочевье любви» (на казахском и русском); «На серебристой ладони вечности» (на болгарском и украинском); «Яблоки из небесного сада» (на туркменском и украинском); «На острове, далёком, как слёзы Евы» (на сербском и украинском); «Дождь с твоими глазами» (на чешском и украинском); «Голоса двух поэтов» (на испанском и украинском); «Берега» (на румынском и украинском); «Горад Зіма» (на белорусском и украинском); «Избранные стихи» (на английском и украинском языках); «Стихотворения Татьяны и Сергея Дзюбы на 65 языках мира» (в 4 томах, каждый том – по 300-400 страниц). Всего вышло уже 30 книг, в том числе во Вьетнаме («Когда-то вы выдумаете нас», на вьетнамском языке) и Боливии. Готовятся книги на французском, фарси, арабском, македонском… Доминирующая тенденция нашего времени – слияние философии и литературы, когда философия переходит в литературу, создавая непрерывный диалог в мировом литературно-художественном процессе.

Творчество Татьяны и Сергея Дзюбы – яркое и убедительное подтверждение диалогичности культур. Перед нами предстаёт новая словесность ХХI века в различных её проявлениях, которой присуще интегральное мировоззрение: синтез науки, религии и искусства. Привлекает естественная форма их стиха, порой неподвластная художественным канонам, свободная, нерифмованная, страстно нацеленная в будущее. Благодатная почва, родина Татьяны Дзюбы – вся мировая культура, сквозь призму которой она видит свои поэтические образы. Вот ослепляющий сочностью красок отрывок из её «Триптиха»:

Я, наверное, с Анатолии – Анатольевна, анатомией, третьей кожей, Таней, Загуменной ли, тронной стану?

По-язычески, с до-верой (собираю хворост, а небо палевое) Припадаю к веку до нашей эры: Мосты из Аида – спалены. ………………………………

У калины – осанка муфтия. Посадив себя, как на клей, Омела образует мумию Из кораллов живых ветвей. Я сама, расстилаясь скатертью, Само-бранкой явлюсь на пир: Брань и бронь. Пусть из ранки скатится, Кровь калины, спасая мир. Мифологическая философичность её поэтических медитаций завораживает. Знаковый голос, собственная особая аура текстов и жертвенная высота лирической героини являются частью универсума, единства Макро- и Микрокосмоса, всей природы. Однако вотчина лирики всё-таки метафора, ведущая к переосмыслению понятий и явлений, способных изменить реальность. Поэтесса вовлекает нас в этот непрерывный, длящийся столетиями историософский разговор культур. Обладая способностью к рефлексии, самоанализу и анализу того, что вокруг, Татьяна и Сергей Дзюба ищут в творчестве свободу.

Не случайные, мелко нарезанные кружочки пауз, когда ощущаешь себя затравленным маленьким монстром, готовым одной рукой играть на фортепиано, а другой – ломать стул, на котором сидишь. Знаете ли вы тишину, напоминающую молитву? Напиток из одиночества и боли, который у нас называют покоем? Я люблю такую тишину, стихотворения моей Татьяны и мудрую поэзию молодой Лины Костенко.

Но тут есть и главенствует любовь с радостью жизни в виде поэзии, которая явилась и автору этих строк, где само слово у него – уже материя. И любовь – материя:

Больше я думаю только о Тане. Да, я люблю любить. Все говорят, что в этом мире нельзя профессионально заниматься любовью и поэзией. Вот потому я – настоящий непрофессионал. Я даже Украину люблю, будь неладна она! И люблю свой Чернигов, где обитает много жадных и завистливых людей, где нет площади Бетховена и улицы Шопена, но многое другое есть, – вот хотя бы за это…

Главным нравственным императивом для поэта является спасительная и всепобеждающая любовь ко всему сущему, к высшим ценностям, истине, красоте. Подобная любовь преображает и просветляет человека, придаёт цельность и смысл его существованию. Верлибр – уникальная форма, активно востребованная современной литературой, прекрасно выражает в произведениях автора то эмоциональное состояние, возвышающее человека над собственной обыденностью, именно верлибр и использует в своём творчестве Сергей Дзюба. Казалось бы, в поэзии двух художников нет приоритетных и повторяющихся тем, но это правда лишь отчасти. У Сергея Дзюбы красной нитью почти все стихи пронизывает

невероятную образную выразительность восприятия мира, граничащую с метафизическими прозрениями, когда художественное время и пространство в её произведениях расширяются до космической и исторической бесконечности. Татьяна Анатольевна родилась на Буковине. Окончила факультет журналистики Киевского государственного университета имени Тараса Шевченко, аспирантуру Института литературы НАН Украины, докторантуру Институту журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. Сегодня она – профессор Нежинского государственного университета имени Н. Гоголя, доктор наук по социальным коммуникациям. Т Дзюба является членом Национального союза писателей и Национального союза журналистов Украины, лауреатом многих литературных премий, академиком НАН высшей школы Казахстана. Примечательно и то, что её книжки переведены на 75 языков мира и напечатаны в 50 странах. Татьяна Дзюба – автор поэтических книг: «Аккомодация к времени» (Украина, 2000), «Танец Саломеи» (Канада, 2017), литературоведческой книги «Талант как мера весомости» (2008), а также – целого ряда концептуальных научных монографий и литературно-критических публикаций. Согласитесь, какая уникальная симфония талантов в одном человеке! Татьяна Анатольевна обладает не просто стильным голосом, незаурядность которого поражает сразу, но и неоспоримой художественной глубиной своих текстов, уникальной сюжетной ассоциативностью, восходящей к древним мифопоэтическим истокам. Безусловно, у неё свой язык – язык особого искусства с очень тонкой и в то же время многоступенчатой философской константой, подчас неуловимой, усложнённой, скрытой в поэтической цепи иносказаний и аналогий, сопоставлений и аллегорий. Вообще, будем откровенны: ведь всегда интересны чувства в чём-то изысканные, умные, словно драгоценные камни, филигранно обработанные и не теряющие свой блеск в многослойности образных связей. Не секрет, что бездарные художники списывают с реальности, тогда как Татьяна Дзюба сама творит эту реальность, технология списывания ей не интересна. Причём вот что любопытно: хорошую, интеллектуальную литературу абсолютно не волнует степень подготовленности читателя. Он должен расти духовно, постигая поэзию жизни, он постигает и себя. Останешься только узором вокзальным На утлых причалах гадалки-судьбы, Где чёрный цыган в белокаменном зале, Качая ребёнка, латает гробы.

В круг мандалы верность и вера, сплетаясь, Похожи на ветки младенческих ручек. Узор бронзовеет, как тень золотая, Как охра на теле индейца-гаучо.

Как роза миледи с фатальной иголкой, Где яд инкрустирован в чистый берилл, Любовь – это зомби. Любовь – это Голем. Любовь – это робот, который убил. Захватывает дух от динамичного потока чувственной экспрессии, головокружительного энергетического накала стиха. Самые мощные – три последние лаконичные строки, поражающие философской углубленностью и крайне современной трактовкой образа-легенды. Голем – персонаж еврейской мифологии, существо одной из основных стихий, или их сочетания, оживлённое магами-каббалистами с помощью тайных знаний, наподобие Адама, которого Бог создал из глины. При всей истинно женской беззащитности, автор впечатляет жёсткими, стальными нотами любви, которая отнимает разум и убивает, и возрождается вновь в ком-то из нас, и продолжается, меняя свои лики и так до бесконечности… Любовь, как и искусство, – категории вечные. Ещё одна характерная ось творчества Татьяны Анатольевны –неоднолинейность поэтических подходов в изложении материала, при этом гибкий интеллект автора обращается к юности культуры, её рассвету, когда на земле правили мифы и символы. Именно в мифах, их символах и аллегориях есть буквально всё. Здесь явственно проступает собственный авторский принцип множественности интерпретаций, перифраз, аллюзий. В этом и заключается бессмертный модус поэзии! «Баллада о Перелеснике» поднимает человека над всеми условностями бытия, и время, перед которым человек бессилен, нарушает им же установленные и допустимые границы: Ты приходишь обычно в полночь, зажигая на небе души, А капельною мессой − во семь горл − костёлы сходят с ума, Когда на дистанции вдоха, чёрный и вездесущий, Расправляет крылья летучей мыши твой Буцефал − Симаргл. Симаргл – языческое божество, вестник между небесными и земными мирами. Отсутствие времени означает вечность. Лишь она придаёт стихам нечто непостижимое, эту магическую тайну недосказанного. Ибо фактора устаревания такие стихи не знают – времени у них нет: «Ты вплетаешь себя в безвременье…» – провидчески скажет автор. Ты приходишь, − как суховей, В город, где степь Заменяет брусчатый степ, Ты привносишь полынный темп, Оглашая расколотым колоколом: − Вот оно, наше племя! Ты вплетаешь себя в безвременье,

Как мотив вплетается в преступление.

Татьяна Дзюба неизменно оставляет своему читателю возможность для домысливания, и ты с лёгким изумлением принимаешь нескончаемую череду её невероятных философско-сценических вариаций и постоянно меняющихся сюрреалистических форм, будоражащих воображение хранящимися в памяти реминисценциями и перифразами.

Режиссер прибьёт к сцене монету и опять начнётся театральный сезон.

Но на этот раз что-то собьётся в сценарии Высшего постановщика, где всегда было так: ты в зале –а я на сцене, но с точностью до безумья. Рампа условностей жизни нас больше не разделит… <…>

Потом останутся письма, как билеты на погорелый, изъятый их репертуара спектакль, фото, как неиспользованные афиши, порыжелый снег, притоптанный сплин, рампа и две минуты, пока не опустят занавес. Она будто подсмотрела, находясь за кулисами священного действа под названием жизнь, саму противоречивую суть происходящего вокруг и внутри, увидев гораздо больше, чем дано иным, разглядела зорким, неравнодушным взглядом души то, что невидимо всем остальным, успокоенным, переставшим мечтать. За захватывающим актом творчества, где в одном мгновении рассказана, в общем-то, вся человеческая жизнь,

ничем не отличающаяся от спектакля, открывается мир иных измерений, декорации там ни к чему, ведь совсем рядом неотвратимо манящая бездна, перед которой ты не в силах устоять. Здесь нужно заметить: автора глубоко увлекли и опыты с верлибром, а специфика жанра обязывает Татьяну Дзюбу экспериментировать. Весь ХХ век верлибр был маргинальным жанром в русской поэзии, определившим избранность своих подлинных жрецов. Впрочем, и сейчас на перепутьях нашей истории он по-прежнему маргинален, открыт для любой культуры. Вместе с тем не устаёшь восторгаться неисчерпаемости поэтической образности поэтессы, её какой-то особой редкой способности чувствовать оттенки:

В изюминках горьких – город Каштаном покрыт, как пледом: Сегодня – впервые холод И тёплое – напоследок. <…>

Погрешность – почти фатальна. В глазах – не признать зеркал. На белых свечах каштанов Горит восковой вокзал.

Подобная красота ошеломляет, хочется стать частью этого волшебства, раствориться в нём, шагнуть в неведомое и исчезнуть по ту сторону зазеркалья. Лишь женщине свойственно так остро разглядеть прекрасное, озвучить трепетные нотки женственности и гармонии, ощутить, пусть в чёмто обманчивую и недолговечную, но прелесть настоящего и себя в нём, когда «можно отстать», выйти на «ночном полустанке» и услышать давно забытую тишину, а потом вернуться и уснуть долгим сном:

Раскрашены буквы. Измяты конверты. На полках плацкарта царит благодать. Там спит проводница по имени Вера. Солдатское пиво.

Бродяжья селёдка.

Бумажная быстрая детская лодка. Вагон-субмарина.

Битловская вера В ночной полустанок, Где можно отстать. («Почтовый вагон»).

Заметную роль в творчестве Татьяны Дзюбы играет обращение к метафорическим и метафизическим категориям. Вполне закономерно, что вершиной её поэзии является библейская тема, тема возвышенного и оправданного пафоса, естественно вплетающаяся в современное культурное пространство. Отсюда – характерная для её поэзии насыщенная библейская образность. Человеческая жизнь и любовь всегда совмещены в Боге. Произведения автора олицетворяют мифопоэтический универсум, содержащий миф и гротеск, плавно переходящий в мифопоэтику, тем самым представляя тесное сращивание прошлого, настоящего и будущего. Бесконечные нити извилистых человеческих судеб ведут нас к символическому произведению Татьяны Дзюбы «Саломея» – к стремительному образу, полному рвущейся из слов творческой энергии. Саломея – глубина глубин, откуда стихотворение к нам пришло, ветхозаветные истоки – код мироздания, который автор достаточно неожиданно и оригинально пытается расшифровывать. И разве библейские заповеди – не отсвет того же верлибра, не его извечная классика?!

Куда ты пойдёшь? На таран? На танцы? В Крестовый поход за веру? Льняная лазурная кровь на снежных одеждах. Извечный вопрос: камо грядеше? Глава Иоанна – на блюде легионера. Танцуй, Саломея: кровь – не вода, Кровь – атомарное зелье.

Танцуй Саломея: ты − молода

И ещё не познала похмелья… <…>

А кем мне стать, когда выйдет срок?

Чашей?

Весами? Танцем?

Куда ты пойдешь? Ну, куда ж ты пойдёшь?

Жалеть и враги умеют.

Увядают тюльпаны. И тает снег.

И кровь разбавляет дождь.

Танцуй, Саломея.

Танцуй, Саломея…

Танцуй, Саломея!

Как видим, наглядно прослеживается сближение между поэзией и танцем, словно между жизнью и смертью. Иудейская царевна Саломея, дочь Ирода и Иродиады, представляет на пиру танец семи покрывал. Причём вступает в свои права музыка – высшее искусство, мировой праобраз Божественной гармонии, единственно совершенный язык, который не

нуждается ни в каком в переводе, который понятен каждому, живущему на земле. Танец Саломеи – одна из самых ярких библейских историй, запечатлевшая роковой архетип притягательной женщины. Неслучайно поэтесса использует данный сюжет, он был самостоятельным и занимал центральное место в жанровой живописи ХIХ – ХХ веков. Важен сам контекст сюжета, экспрессивный танец Саломеи, нити которого сплетают ушедшие столетья и эпохи. Всё запутано в этом мире, такова жизнь. И любовь, и жизнь, и смерть навсегда совмещены в Боге. Проявлением эволюции литературных взглядов, квинтэссенцией философских смыслов творчества Татьяны и Сергея Дзюбы стала книга «Горад Зiма» (Минск, 2018). Переводы с украинского на белорусский язык сделал известный поэт, прозаик, критик, исследователь литературы, лауреат многих литературных премий, признанный мастер перевода Михась Поздняков. Самобытный белорусский язык, удивительно напевный и мелодичный так же, как и украинский язык, сохранили своё сходство с древнеславянским – аналогично таким же мягким и певучим языком. Наконец, нужно помнить, что значимость любой этнической культуры познаётся только во взаимодействии с мировой. Поэтический сборник «Горад Зіма» – неповторимое сочетание двух голосов, где контрапунктом выступает многоголосие – нота против ноты – бахтинская полифония, угадывающая соразмерность и сообразность звучащего слова. Татьяна Дзюба в этом разнообразном потоке голосов не теряется, она обладает собственным сверхчувствительным голосом. Недаром замечательный русский поэт Анатолий Аврутин, лауреат Национальной литературной премии Беларуси, предваряя в книге «Горад Зіма» первую её часть «Белыя анёлы», содержащую стихи Татьяны Дзюбы, назовёт поразительно ёмко и красочно вступительное слово о ней «Саламея ўкраінскай лірыкі» «<…> яна сама – АСОБА, вучоны, доктар навук і, галоўнае, Паэт. Паэт самабытны, з уласным голасам, які цяжка зблытаць з нейчым іншым. Прычым, у адрозненні ад мужа – паэта-філосафа, Таццяна таксама філосаф, але зусім іншага плану. Яе муза цікавіцца не рэаліямі жыцця, не падрабязнасцямі нашага зямнога існавання, а выключна духам, які адзін толькі

Дзе карнавал змог сутнасцю адбіцца, І тым, што будзе заўтра з чалавекам. Живопись и поэзия, как две сестры, похожи, когда одни художники могут до последнего смертного вздоха отдавать всего себя слову, а другие с кистью в руках могут умирать на полотнах своих мольбертов. Триптих Татьяны Дзюбы «Мора» – живописный сплав природных красок и очень тонкой жизненной философии, когда всё гораздо сложнее, чем кажется на первый взгляд. «Айвазоўскі быў адметным і шчаслівым, / азнаёмленым з тайнамі зменлівага мора», – но даже этому великому маринисту было не под силу предвосхитить самое совершенное создание Бога – природу, которая из века в век лишь иронично усмехается над потугами и ухищрениями творцов, напрасно пытающихся передать её во всём своём великолепии. «Перадача колеру “марской хвалі” – абсалютная / лухта, у гэтым колеры – усе фарбы», – справедливо замечает автор. Можно попытаться многое разгадать в поэзии Татьяны Дзюбы, но тот факт, что зима занимает центральное место в книге – явно разгадывать не нужно. Зимние этюды заснеженного города пронизаны невыразимой таинственностью. Где она душа города? Застыла, как и человеческая душа, и осталась навечно в зимнем городе? А сам город нарисован художником слова собирательно и фрагментарно. «Паспяшае зіма – і наўскач, / Серабром, як ляднік, выцякае. <…> Ражаство – ўсё ў прасторы нябёс / У таемнасці нашых жаданняў», – её стихи соединяют в себе сложность и прозрачность –два совершенно противоположных качества. Владимир Набоков, будучи эстетом, когда-то красиво написал: «Снег: его горсть – полвека жизни рассыпалась морозной пылью промеж пальцев». Свои реальные и метафизические зимы, похожие на сон, и у Татьяны Дзюбы: Гэта – сон. Сонца. Пярэймы. Ліюць музыкі Золата святла Ў танец. Расхрыстана-заўзяты, Прамяністы; Ну, а нявестай – зіма.

Сходство верлибра и японской поэзии отмечал Вячеслав Иванов: «Верлибр – это не просто форма стиха, а способ видеть мир». Параллели возникают сами собой. «Парят снежинки / Густою пеленою / Зимний орнамент», – это японский классик Мацуо Басё. А вот Татьяна Дзюба: «Каштан упаў – / раскрылася ізноў душа». Согласитесь, живописый лаконизм её строк ничем не уступает мировому классику. Открывая книгу «Горад Зіма», ясно представляешь, что высшее удовольствие могут дать только вещи поэтические. И верно замечал Пришвин, что «творец утверждает прекрасную реальность, вне себя самого происходящую». Татьяна Дзюба, помимо всего, привносит в эту реальность и нечто необъяснимое: сиюминутное и в то же время вечное. Поэтому не заканчивается «и дольше века», по-айтматовски безгранично, длится её «дзень памінання восені», где лежат «жоўтыя кляновыя / крыжыкі / пад празрыстай слюдой луж», где уже в былом листопаде наступает и «дзень неадляцеўшых успамінаў…», где «зіма праганяе з вешалкі / дэмісезоннае паліто, / якое замерзла ў чаканні / і, быццам стары акын, / ахрыплым голасам вятроў / заводзіць доўгую песню». Поэзия Татьяны Дзюбы аккумулирует философские и гедонистические моменты, что, безусловно, высоко определяет статус её творчества на фоне современной литературы, сосредоточенной прежде всего на получении наслаждения от текста. Изысканное послевкусие несут стихи Т. Дзюбы, но её осенняя грусть, подобна неувядающей экклезиастовой печали, что проходит и возвращается вновь… «Пара паэзіі мінае… / І ў свет радкі лісцём асеннім / Нясуць тугу кляноў. / Пара паэзіі мінае, / Ідзе пара дажджоў». И всё же поэзия – искусство, которое страстно желает выразить жизнь, и, вопреки тому же Экклезиасту, она напишет строки: «На восені агнях барвяных / Гараць надзеі», – и чьё-то «кінутае ў рыфму слова» однажды вернётся и опять для кого-то будет утро, и будет рассвет. Наряду с жёсткой и обнажённой метафорой, некоторые произведения Татьяны Дзюбы предельно исповедальны, и поэтическая часть «Белыя анёлы» прочитывается, как книга женской души, в которой миг бытия –словно миг космической бесконечности. «Вось кропелькі расы сягоння ўдзень – / Іголак россып, нават колюць вочы. / Скажы, чаго тваё маўчанне хоча, / Схаванае у трубцы тэлефоннай?» – воистину молчание – золото, но всё простое почему-то постигается сложнее и лишь с годами. До пронзительной боли знакома и другая

спасительная,

той же

слов, которых когда-то ждал, а сегодня смертельно боишься: «Званю па тэлефонах, / Нумары якіх знаю на памяць, / У той час, калі аніхто не здымае трубку. / Толькі тады можна пачуць у іх тое, / Што хочаш пачуць ты даўным-даўно», – человеку не дано изжить этой двоякой сути бытия. Впрочем, только гениям удаётся порой совместить несовместимое. Ясная конкретика мысли будто рождается у художника на берегу, тогда как сама жизнь уносит Татьяну Дзюбу в могучую и полнокровную реку ассоциаций. Ведь ничего никуда не уходит. И те произведения, в которых

автор старается что-то понять, нужны любой современности, если даже ты и явил миру лицо нездешней эпохи. Наверное, кто-то промолчит и про себя ухмыльнётся: реализм ли это? Как сказать. Впрочем, ничто не ново под луной: нова только настоящая поэзия.

Вось гэта кропля поўнач точыць. І ў чорны крэп бяздоннай ночы

Ліхтар цвікі святла ўбівае, А лёс, які даўно сляпым блукае, Заходзіць, спатыкач, у нашы сны. Садзіцца на краі пасцелі

І па руцэ заснулых Праводзіць лініі ізноў, Што ўдзень не разабраць. А поўня моўчкі без віны Так вінавата: Зноў смерць чакаць Сярпом маладзіка. («Асацыяцыі»)

В книге «Горад Зіма» у Татьяны Дзюбы по-прежнему доминируют библейские аналогии. В их философских интерпретациях явственно проступает образ каиновой печати, неизменного предательства, что неотступно, из века в век, идёт следом и не отпускает нашу «эпоху кіслых дажджоў і баршчоў». Или, скажем, стихи «Гэты тралейбус – каўчэг…», вызывающие ассоциации с «Ноевым Ковчегом», который во многом стала напоминать наша сегодняшняя словесность, где автор перестаёт быть Властителем дум, Пророком, Учителем, когда «ў ранішняй газеце плебейскай – / мітусня ператручаных догм… / помніш раскаянне біблейскае? / помніш яго, пом…» Находя свой путь в огромной поэтической вселенной, поэтесса балансирует на грани неуловимого, утончённо-интеллектуального ощущения реальности. Что-то меняется в её интонации и манере, появляется более углубленная философская сосредоточённость, помогающая понять и состояние лирической героини, то внутреннее

Ды ісціны пасудзіна як ёсць На цурачкі разбілася праз міг… А так хацелася – з душой, да дна! Бо тост – за ісціну. Ды ўжо няма віна. Обычная празднично-бытовая ситуация трактуется автором далеко неоднозначно, становясь очередным поводом осознания окружающего мира и себя в нём. Татьяна Дзюба видит происходящее отражениями, с ярко проступающей во всём зримой сценической драматичностью. «Дрыжыкі –цыганскія, з надзеяй, – / Год падорыць ролю напаслед. / Каралева ў зношаным адзенні, / Голы твой кароль, скажы нам, дзе?» – и даже старый сюжет прочитывается у неё на новый лад и приобретает совершенно иное звучание. Автора волнует, не отпускает жизнь смысла. Однако поэзия Т. Дзюбы при поверхностном, быстром чтении как раз не обнаруживает этих искомых смыслов, её стихи изначально не ориентированы на подчёркнутую понятность. Гёте замечал, что прочесть хорошую книгу так же трудно, как её написать. Для Т. Дзюбы – важно погрузиться в мир противоречий и найти там себя: «Гэта сустрэча – выпадковасць, / У якой няма шансаў стаць заканамернасцю…» – но любое правило обязательно имеет исключения. И автор далее продолжает свою неожиданную мысль: «Паўза пасярод маўчання. / Парадокс ці аксюмарон», когда «у кожным аксюмароне праўды болей, / Чым у трывіяльных фразах», – она фиксирует дух самого момента и дух времени, проговаривает в нём человеческое одиночество, где крик шёпотом – оксюморон не надрывной, а «тихой лирики». Но оксюморон, отражающий реальность, лучше шаблонных и случайно придуманных конструкций, в нём и столкновение противоречивых суждений и мнений, и победительная сила слабости – это то непостижимое, чем ценна поэзия Татьяны Дзюбы. Артистизм, сцена и действительность, изменчивость образов, декораций и отражений, лицедейство и правда – великий театр жизни, полный драматизма, но и не лишённый определённых иллюзий, которые нельзя отнимать у человека, выразительно и контрастно предстаёт в произведениях автора. Множество вариаций прочитывается буквально в каждой строке и даже,

У катастрофу трапіў дырыжор. Автор не привязывает читателя к чёткой и определённой хронологии, исчезая за метафорами, она пишет собственную реальность. Метафоры либо понимают, либо нет. Метафоры, ассоциации, думается, надо чувствовать. Потому что чаще всего за метафорой стоит жёсткая конкретика. Татьяна Дзюба честна к себе и к читателю, который не может не ощущать некую вещественность её поэтических текстов – некий магический реализм. Как художник слова она открыта для всей общечеловеческой культуры, не переставая притягивать многообразием своей творческой личности, покорять философской неординарностью своих произведений, ещё таящих в себе колоссальную энергию возможных и реальных перспектив художественного развития, энергию литературного опыта и эксперимента. 3 «Дождь с карими глазами» Забудь слова, приметы, лица, И счёты с миром не сводя, Попробуй взять и раствориться В холодных капельках дождя. Михаил Анищенко

Эти слова, вынесенные в эпиграф, с полным правом можно отнести к жизни и творчеству украинца Сергея Дзюбы, в поэзии которого действительно растворяешься, ощущая целую гамму всевозможных чувств, поэзии, которая пробуждает созерцательную доброту и благородство, вводит и погружает в мир фантазии и мечты. Сергей Викторович – добрый творец и светлый философ, пожалуй, данная ипостась составляет основу его разносторонней личности: журналиста, общественного деятеля, поэта, прозаика, публициста, радиодраматурга, киносценариста, редактора, издателя, переводчика, критика и к тому же пародиста, – случай уникальный! Впечатляет и жанровый диапазон его творчества: он пишет и рифмованным регулярным стихом, и верлибром. Сергей Дзюба родился

известным, давно преодолев пределы его родного Чернигова и Украины. Поэтические книги Сергея Дзюбы выходят на разных языках, в разных странах. Произведения этого самобытного мастера переведены на 75 языков мира и опубликованы в 50 странах. Современный культурный человек – это умный человек, который интеллектуально поработал с миром идей. «Суждение о поэзии имеет большую ценность, чем поэзия. Они суть – философия поэзии. Философия понятия таким образом охватывает поэзию. Поэзия не смогла обойтись без философии. Философия смогла обойтись без поэзии», – так утверждал певец позднего романтизма, французский писатель Лотреамон. Впрочем, данное высказывание противоречиво. Искусству слова дано быстрее, чем той же философии, взывающей в большей степени к разуму, проникнуть в человеческую душу, затронуть её самую пронзительную и чувственную струну. Вероятно, поэтому исходя из выше сказанного, нам крайне интересно наполненное эмоциями духа творчество философа-интеллектуала, украинского художника слова Сергея Дзюбы. Своё жизненное кредо он достаточно оригинально смог выразить в стихотворении: Меня покрасили в другой цвет, и я теперь – как мать внебрачного ребенка, которая ни в чём не провинилась, но всё-таки должна стыдиться всего, что с нею случилось. Однако тому, кто сможет любить меня и такой, отдамся я даже с большей страстью и наслаждением, ведь вправду я каждого из вас люблю… <…>

буду становиться вами, и во всех путешествиях

вас будет часть моей души.

буду молиться за вас…

мы всегда будем вместе!

сейчас держите свои чемоданы

уходите – ступайте в будущее – наше…

помните: что бы не случилось, какие пути, перроны не были бы между нами, вы – самые лучшие! Это говорю вам я –

Станция ваша «Чернигов». Используя иносказательные сравнения, автору удалось проследить взаимосвязь всего происходящего внутри и вокруг нас. На протяжении всей жизни наибольшее влияние на развитие человека оказывали именно его истоки. Пусть твоя станция «Чернигов», но она расширяется до космических пределов, до того колоссального завтра, что лежит «на серебристой ладони вечности». Идея нравственного стоицизма стоит за каждым прожитым и выстраданным словом поэта, которого отличает активная гражданская позиция, солидарность общего дела, память о друзьях и единомышленниках. И Сергей Дзюба, как поэт-философ, ничему не учит, а лишь рассказывает о себе, – мы, быть может, впервые знакомимся сами с собой, читая его вдумчивые и рассудительные стихи. Он обладает неким сосредоточенным монтеневским взглядом на природу многих вещей. «Я не могу определить себя одним словом. <…> Нет описания более трудного, чем описание самого себя. <…> и в то же время нет описания более полезного», – повествует Монтень в философском трактате «Опыты». Польза, о которой говорит выдающийся мыслитель, связана не с возможностью человека познать истину о себе самом, а с его способностью быть истинным. Не зря же Платон мечтал, чтобы философы правили миром. Здание человеческих иллюзий – надёжная постройка и обобщённой практической морали. Отсюда возникает и лёгкая растерянность: способ философствования и у Сергея Дзюбы – довольно непривычен. Вполне закономерен вопрос, каков же архетип, вызываемый столь нестандартной авторской мыслью?

Я пережил себя: отмучился, отпил… Так тихо схоронил – никто и не заметил! Оставил пол души (ни строчки – у могил). Да Бог с ним, не таким! И Бог со мной… Явитесь вновь, цветы, как прежняя любовь! Вы мне, тому, что там, – нужны ещё, быть может, –Как пепел – голове, как злато куполов, Аллергику – весна,

не выразить душевное состояние, которое испытываешь, читая и Сергея Дзюбу. «Я пережил себя… / Я больше не приду. / У каждого из нас – свои мечты, как шрамы…» – эмоционально сильно сказано. В поэзии должна быть эта убедительная, всепобеждающая сила. Родиться, пережить самого себя, истратив целиком, не оставив себе ничего, почти сгореть, и смыслы здесь прочитываются между строк, когда нет уже даже вызывающей зависть боли… И, вопреки жизни и судьбе, остаться жить

дальше. Разве здесь не мужество пути и предназначения человека?! Разве мужество только умереть? Вспоминаются конкретные строки Маяковского, не нуждающиеся в комментарии: «В этой жизни умереть не трудно. / Сделать жизнь значительно трудней». Казалось бы, даже когда Сергей Дзюба пишет о предметах, на первый взгляд, малозначительных, внезапных, его душа открывается случаю – тому, что случается, что происходит ежеминутно, ежесекундно. Детальность, подробность, необычайная восприимчивость к малейшим оттенкам и нюансам – визитная карточка поэта. И точно, словно в кадре, он регистрирует состояние меняющегося мира, искусно перенося в свои произведения. Сам Гёте считал, что стихотворения «на случай» есть –«первейший, истиннейший род поэзии» Впрочем, Сергей Дзюба, надо отдать ему должное, не только в сменах тех или иных ситуаций, какие бы они ни были, но и в мудром постоянстве видит залог прочности. Хочется отметить, что он поэт увлекающийся, страстный, при этом соединяющий в себе дар постоянного наблюдения и эстетического созерцания. Набоков подчёркивал важность того, что «для ума внимательного нет границы». Обладая бесконечно разнообразной и восприимчивой фантазией, Сергей Дзюба не забывает о здравом смысле и стремлении к единству.

Случилось. Опять! Без меня вдруг отчалил ковчег. Печально глядели избранники – люди и звери. Со мной попрощались, любимый оплакали берег, Где кто-то остался – не Шмуэль, не Щек и не чех… Тут всё уж моё – я не выпросил. Может, проспал, –Подсолнух с полсолнца, раскрытая настежь тетрадка… Скорей надышаться! И взять с потолка, не украдкой, –Для тех, что когда-то вернутся в родимый кошмар. Автор принимает мир таковым, каков он есть на самом деле, и горький, и до боли любимый, ведь мы всё равно не можем обойтись без него. Только одна любовь ко всему

признавался: «Я сочинял и высказывал только то, что жило во мне, что жгло меня изнутри и требовало воплощения. Я сочинял любовные песни только тогда, когда я любил…» Но в биографии современного поэта Сергея Дзюбы, в отличие от биографии немецкого писателя, лишь одна необыкновенная женщина, которой он посвятил уже 100 книг! «До тебя б мне дойти…» –напишет он откровенные строки, адрессованные любимой. Тема любви – ведущая лирическая тема в поэзии автора. Вдумайтесь, ведь о любви столько написано и сказать нечто новое чрезвычайно сложно. Наше знание любви слишком узкое, оно ограничено обладанием и личностным отношением ко всему. Между тем, Сергею Дзюбе удалось поведать миру собственную историю и чувство любви предствавить посвоему неповторимо, ведь её источник действительно неисчерпаем. Мы не можем его измерить. Любовь – это истина, а истина – это любовь. Мы познакомились на обшарпанной кухне

в студенческом общежитии, но, кажется, я знал Тебя в храме – всегда. Не понимаю молитвы и крещусь, как блаженный, потому что смотрю на Исуса и вижу Твоё лицо. Вы поразительно похожи! Кто ты? Неужели всю жизнь нести мне крест этой страшной и увлекательной тайны? Полюбив Тебя, я пришёл к Нему, но теперь – кого же из вас я люблю больше?! Эти глубоко индивидуальные авторские стихи и содержат объяснения столь многогранного чувства. Они дают веру видеть любовь и смотреть на всё, что нас окружает, глазами Бога. Любимая у него олицетворяет лик небесного Божества и святости. «… аб` ект не проста кахання, а нешта незямное, блізкае амаль да Багародзіцы – па адносінах

И параллели напрашиваются сами собой. Творческий семейный союз Татьяны – Сергея Дзюбы поражает не меньше. Можно лишь предположить, что тайна его поразительного постоянства сокрыта именно в самой тайне творчества. Татьяна выступает для поэта в разных ипостасях: и земной, и в то же время недоступной в своих устремлениях к совершенству женщины. Он неслучайно

обращается к любимой с заглавной, большой прописной буквы. Образ женщины, такой близкой и родной, излучающей тепло и ласку, которая придёт и озарит всё вокруг душевным светом любви и добра, поэт представляет и в стихотворении «Ожидание» – с трепетной и благодарной нежностью, что граничит со святостью: И Ты – ещё с работы не пришла, И не присела на краю постели, Не плачешь, не коснулась неумело Другого и далёкого тепла. И я – пока ещё свободный, «злой», И не свидетель, а Пилат той муки… А Ты мне борщ подашь и хлеб ржаной, И я не губы поцелую – руки.

Лишь одной любви дано найти гармонию, связать начало и концы, ведь символы любви в её нескончаемом многообразии, они везде, нужно только пристальней приглядеться. Не будем пытаться доказать исключительность автора, но многое из сказанного с полным правом можно отнести и к произведению, которое, вне всякого сомнения, является вершиной его философско-лирической поэзии, бесконечной, истекающей, подобно дождю, потоками чистой и просветлённой любви:

Да это – просто дождь, а Ты ведь так красива! Тебя такую день однажды сотворил. Я знал Тебя давно, предвидел это диво… Пусть лучше бы себя не видел и забыл. <…>

Так всё торжественно, что происходит с нами, Превыше всех творений дивных и картин! Да это – просто дождь… Дождь с карими глазами, Такой родной, и я – до малой капли с ним.

Вместе с тем, характерно в творчестве поэта и влияние такого маргинального направления, как постмодерн. Сергей Дзюба – интерпретаторпарадоксалист, который идёт от парадокса к трюизму, чему-то общеизвестному и давно знакомому. Но, как говорится,

своеобразие: «когда в доме нечего читать / я звоню своей бабушке / теперь звоню ей в день выходной / 20 сентября года кажется 1964-го / и нетерпеливо спрашиваю родился ли я уже…» – согласитесь, что постмодерн с его верлибром – тоже реальность, тоже способ познания себя и мира. Вопрос в том, как подать тему? Автору крайне любопытно исследование диалектики мысли своего современника.

«Мой друг Адам идёт в универсам, / Возьмёт пол литра – и себе, и другу… / И вспомнит вновь, как, будто с перепугу, / Влюбившись, вдруг утратил небеса», – ироничная отстранённость, умный взгляд со стороны придают маргинальную окраску этой очень популярной поэзии. Стоит обратить внимание и на диалогичную форму «я – ты», талантливо отражённую в книге «Горад Зіма», в которой Сергей Дзюба напишет о том, что посвящает её своей чудесной супруге Татьяне, и «яна ведае, за што…» Во второй части «Зіма такая маленькая бы японка» он продолжит в книге свою ведущую тему любви. В одном из его поэтических циклов есть совсем небольшой верлибр, но впечатляющий достаточно эмоционально сильной позицией стиха: Увайдзі ў мяне голасам раненай скрыпкі –Усё тут адкрыта. Пад пакровам болю твайго Я памерці хачу. Как тут не обратиться к своеобразному символу украинской литературы Лине Костенко, к её глубинным прозрениям мира любви. Вот буквально несколько строк из потрясающих стихов известной поэтессы: «Не говори печальними очима / те, що не можуть вимовить слова» , или ещё: «І не дивуй, що я прийду зненацька». Широко используя аллюзии, реминисценции, цитаты из текстов классиков литетаруры, Сергей Дзюба создаёт в своих произведениях выразительную наполненность авторского художественного пространства. Так, в цикле «Туды, дзе слёзы фаэтона…», в стихотворении «Жонцы», автор говорит о любви, что никогда не сможет войти в обычную привычку быть вместе. «Але насуперак заганам / зямнога рэалізму, я святкую далікатнасць / Тваіх рук, якія ўмеюць / маляваць мяне іншым», – подлинная любовь возвышает человека, поднимает его над обыденностью и бренностью земного бытия, взывая к вечному. Именно такая любовь и становится судьбой. А судьба неотделима от любви, как в своё время заметил Довлатов, она вбирая в себя всё, значит для человека безгранично много, предопределяя его будущее. «Калі разважаць пра існасць паэзіі Сяргея Дзюбы, яе галоўную складальную, дык гэта, безумоўна, каханне. Бех кахання, без любові, немагчыма ўявіць ніводнага сапраўднага паэта. <…> Кахання, без якога няма Паэзіі… І Сяргей Дзюба сваімі

поэт Анатолий Аврутин. Женщина у Сергея Дзюбы заполняет собой всё поэтическое пространство и несёт в себе все главные смыслы. И фрейдовское: «Чаго хоча жанчына…» – интепретированное автором, уступает его другому высказыванию: «Можа, ісціна проста ў жанчыне?» –до неё ему неимоверно трудно дойти и дорасти. В поэте покоряет его полная

самоотдача чувству любви, самоотдача той единственной, ради которой он готов перенести душевную и физическую боль, готов напрочь забыть о себе. Автор не прячется за своего лирического героя, а составляет с ним единое целое и всегда пишет от первого лица, не отдавая никому лидерства на главную роль. «Ты ў дарозе даўно – і ў далёкай, напэўна, зямлі, / І фантомна баліць ад любві тут мая палавіна!» – кто страстно любил, тот поймёт обнажённую правду подобных строк. Следует обозначить в книге «Горад Зіма» и философскую составляющую, что доминирует в творчестве Сергея Дзюбы. Весь мир таит смысл, но заповедный смысл – не вне, а внутри человека. Если поразмыслить, то можно заметить внутри нас сотрудничество двух антагонистов. Мы хотим знать всю правду, но при этом нам хочется, чтобы правда была по отношению к нам милостива, хотя правда оголённая бывает подчас весьма жестока и беспощадна. Так, в произведении Сергея Дзюбы: «Калі адзінота, / ледзяніць і працінае / мяне да касцей; / Прыходзіць мой вораг; / я ніколі загадзя / не магу пазнаць / Яго ў твар і не ведаю, / як ён будзе апрануты», – метафорично насыщена поэтическая ткань стиха, автор тяготеет к привлечению аналогий из других текстов, создаёт метафоричное поле ассоциаций, свободные визуальные ряды и вводит в атмосферу времени, что отзывается магической прозой, идущей от Хорхе Луиса Борхеса. В качестве классического сравнения любопытно привести отрывок из новелы Борхеса «Сцена с врагом» (книга «Золото тигров»): «Столько лет я убегал и ожидал его, и вот враг был здесь. Я смотрел из окна, как он с трудом поднимается на холм по каменистой тропе. Ему помогала палка – в руке старика не столько оружие, сколько опора. Много сил я потратил на то, чего наконец дождался: в дверь слабо постучали. <…> – Мы думаем, что время идет только для других, а оно не щадит никого, – выговорил я. – Мы встретились, но все, что было, потеряло теперь всякий смысл. <…> – Я не ребенок, – подтвердил он, – и поэтому убью тебя. Это не месть, а справедливость. Все твои отговорки, Борхес, – это просто уловки, ты боишься смерти. Но поделать ничего не можешь. – Одно всё-таки могу, –возразил я. – Что? – спросил он. – Проснуться, – ответил я. И проснулся». Поражает фантастичность ситуации, в которой и у Сергея Дзюбы своеобразно переплетается реальность, достоверность и магическая тайна происходящего, что находит выход в неоднозначном контексте: – Нармальна,

ён не мог не пазнаць… сябе. Поразительно и то, как чувствует автор метафору, тоже имеющую в жизни и в литературе свою цену. Эту цену хорошо знал поэт Мандельштам и заплатил за неё сполна. Мир вращается на метафоре и у Сергея Дзюбы. Красочные гроздья образов он словно нанизыает на созданное воображением иллюзорное древо жизни:

Тонкімі пальцамі сцярожна, каб не задужа запэцкацца крывёю, Дастаем са спелых вішняў непатрэбныя нікому костачкі жыцця. Вялікая міска напоўнена немым крыкам, затыкаем вушы гучнымі словамі, каб не чуць малітвы гэтых вішняў, што нас пакідаюць. Дабы почувствовать интонационную разницу обратимся к стихам поэта, в которых он пишет зиму, снег, любовь и сказку волшебного «незнаёмага горада». Везде здесь дождь и снег сопровождают мятущуюся душу, даже если эти стихотворения о любви. Грань осени и зимы зримо высвечивается

духовную раскрепощённость

уход

строгих житейских норм. Прекрасен его верлибр, будто творимый по-японски, недаром и зима у него, «такая маленькая бы японка», когда и «маленькаму снегавічку / сніцца зімой / малако жанчыны» Или далее такое трёхстишие: «Апранаю кашулю / на твае пацалункі, / пакінутыя на целе маім». А вот и другое, по-чеховски

остроумное, явно адресованное всем пишущим : «Жывіце доўга, / пішыце мала / і не абвінавачвайце Неба ў грахах». Как видим, налицо мужской и брутальный характер поведения, где психологические мотивации идут от разума. Сергей Дзюба – мастер тонкой, умной иронии, о чём говорят стихибыль «Балада пра ведзьму ў экстазе», написанные в стиле гоголевских мотивов и гоголевского искромётного добродушного смеха, который сегодня становится более интеллектуальным. Сергей Дзюба аналогично соединяет в своей поэзии низкое и высокое, сиюминутное и вечное. В его произведениях допустимы варианты, непредсказуемость, та интонационная своеобычная манера письма, что способна вмещать в одну фразу всю житейскую мудрость. Он – поэт просветлённый, как часто замечают о нём критики, поэт чистой, отзывчивой души, испытывающий острое беспокойство за всё сущее, поэт, заставляющий поверить в чудо, преображающее мир красотой и добром. «Я ўсё роўна прыйду на спатканне з табой…» – пророчески звучат его слова, устремлённые в завтра, подразумевающие бесконечность жизни и любви. Весьма колоритный творческий дуэт Татяны и Сергея Дзюбы являет собой идеальный баланс женского и мужского начала, сочетающего философию чувственности и философию разума, философию света и мудрости. Их уникальный союз синтезирует в себе манеру традиционного и одновременно новаторского искусства. Они как творцы слова раскрывают достаточно непростую эстетическую систему обострённого восприятия внутреннего и внешнего мира, абсолютную систему поиска гармонии, позитивных мотивов бытия, невозможных без торжества общечеловеческой культуры и торжества гуманизма. И с верой, надеждой, любовью зовут в вечность стихи Сергея Дзюбы: Я снова верю: это начало, Сразу начисто, а не начерно… Как пламя свечки, дрожат секунды, И вновь трепещут твои уста. Людмила Воробьёва, литературовед, критик, лауреат международных премий, г. Минск, Беларусь

Людмила Воробьёва (г. Минск, Беларусь) Иллюзия и реальность, логика и игра в ироническом детективе Сергея Дзюбы

Окружающий мир – это зеркало наших мыслей. Жизнь ничего тебе не говорит, она всё показывает. Ричард Бах 1

Пожалуй, ни один из жанров настолько не обнажает человеческую сущность, выявляя все её потаённые контрасты, всю внутреннюю иронию самой жизни, – как детективный жанр. Что любопытно? Новая книжка известного украинского писателя Сергея Дзюбы «Дела детектива Самарцева. Идеальное преступление. Пани киллер» (роман-сериал, Украина – Казахстан – Канада, 2020) как раз представляет этот современный опыт, наиболее ярко сосредоточенный в ироническом детективе. Надо сказать, что автор невероятно чуток к смене стилей. «Стиль – это сам человек», – высказывался когда-то французский учёный Жорж Бьюффон. Чтобы понять, насколько подобный опыт оправдан в творческой деятельности Сергея Дзюбы, стоит вообще взглянуть на созданные им произведения в широком литературно-художественном контексте. Разумеется, если говорить обо всём написанном этим удивительным автором, то перечисление явно рискует затянуться! Пусть я и повторюсь, тем более, учитывая предисловие к его книге, блестяще написанное выдающимся украинским писателем и литературоведом, Шевченковским лауреатом Василием Слапчуком, невозможно удержаться: в творческом багаже Сергея Дзюбы – 100 книг. Его произведения переведены на 75 языков народов мира и изданы в 50 странах! Все они, в том числе и эта книжка детективов, посвящены любимой жене Татьяне – поэту, журналисту, переводчику, литературоведу, критику, доктору наук по

и человечности. Спектр его занятий впечатляет: поэт, прозаик, радиодраматург, актёр, автор песен (слов и музыки), переводчик, детский писатель, юморист, киносценарист, критик, пародист, публицист, журналист, главный редактор, издатель, общественный деятель, президент Международной Академии литературы и искусств Украины, академик зарубежных академий,

наполненного иронией и юмором! Вспомним о том, что судьбы нашего юмора, ещё со времён Н. Новикова, Д. Фонвизина, И. Крылова, были тесно связаны с журналистикой. В романе Сергея Дзюбы проходит сквозная публицистическая линия –линия автора-журналиста и линия его легендарного друга-сыщика Виталия Самарцева, как бы объединённых между собой в единое целое. Собственно, философская и социальная проблема – преступления и наказания – чётко вписывается в жанр уголовного романа-пародии. Вспомним и беллетристику начинающего Чехова, его один из первых опытов – литературную шутку «Что чаще всего встречается в романах, повестях и т.п.?» У Антона Павловича – масса знакомых образных вещей: «убийства, людоедства, проигравшиеся миллионеры, привидения, лжеграфы…» И в слове беллетристика тогда ничего уничижительного не прочитывалось. Всеобщую популярность и признание молодой писатель приобрёл, благодаря именно своим лучшим образцам беллетристики, лаконичным, сжатым, красочным в обилии образов и сюжетов, многообещающих и талантливо недосказанных! Они не потеряли своей актуальности до сих пор, потому что в них первое место отдано человеку, его непостижимой душе, его вечной тайне жизни, судьбы и смерти. Детективный жанр – по сути, та же беллетристика, которая долгое время оставалась и остаётся без внимания серьёзной критики, детективу давно предсказывают закат, так как такой род литературы вызывает к себе сомнения в его художественном достоинстве. Но детектив по-прежнему –один из самых востребованных жанров массовой культуры. На Западе к той же массовой литературе относят достаточно замечательные образцы, вошедшие в мировую классику. Возникновением классического детектива мы обязаны трём странам: Англии, Франции и Америке. Коммерческий успех детектива объяснялся его доступностью и демократизмом. Как известно, начало ХХ века ознаменовалось многоукладностью художественных течений и направлений. Феномен массовой литературы стал частью единого литературного процесса. Элитарное искусство всегда испытывало одиночество, о чём ещё в 1946 году говорил Томас Манн. Современный детектив – и есть прямой путь к народу, не обходя социально-психологические

жанры перемешались, сместились ориентиры оценки... Так вот, у Сергея Викторовича этого нет. Здесь именно тот случай, когда откровенная публицистичность переплавляется в оригинальный сюжет, и его

очаровательный иронический детектив надо рассматривать в общем контексте современной массовой литературы. Существует градация: данный жанр делится на женские и мужские иронические детективы, разительно отличающиеся друг от друга. Если наберём в любой поисковой системе словосочетание «иронический детектив», то перед нами откроется множество сайтов. Среди пишущих в данном жанре преобладают женщины, авторов-мужчин гораздо меньше. Мужские детективы лаконичны, они не изобилуют излишними деталями быта, где главный персонаж, естественно, – мужчина. Однако иронический детектив далёк от классического детектива в его традиционном понимании. Почему же сейчас он так особенно популярен? Вероятно, от того, что в нём соединён синтез любовного, бытового и приключенческого романов с элементами детектива, в чём-то напоминая тот же триллер. Не секрет, что королевой иронического детектива не только в России, но и в Беларуси, и Украине считается Дарья Донцова. Впрочем, явные речевые штампы, откровенно плохой язык, избитые сюжетные ситуации столь успешной писательницы уже изрядно поднадоели читателю. Поэтому значительно привлекательнее выглядят иронические детективы польской писательницы Иоанны Хмелевской. А в Беларуси в жанре социально-психологического, политического, приключенческого, а порой и злободневного иронического детектива весьма активно и плодотворно работает прозаик Сергей Трахимёнок. Детектив, пронизанный насмешливо-снисходительной иронией, привлекает востребованностью той реальности, которая достоверно воссоздаётся в подобных произведениях. Характерная черта здесь – ирония и самоирония, игровой момент, юмор и шутка, когда всё происходящее воспринимается, как бы не вполне всерьёз. Анализируя пик бесспорного признания иронического детектива, критик Е. Улыбина точно подметила в нём «пространство промежуточного положения между образами правильного и неправильного мира, соединяющего в себе их черты». Здесь всегда добро побеждает зло и неизменна сама установка на переустройство существующей действительности. Отсюда и такая популярность иронического детектива. Но, что для него характерно: иронический детектив – отпечаток в какой-то мере и постмодернизма. И нам с вами самое время вернуться к детективу Сергея Дзюбы, ведь он, как поэт и философ, это тонко ощущает,

относительно романа Сергея Дзюбы я бы выделила прилагательное –кинематографический, подчёркивающее интерес этих собранных под одной обложкой историй для киносериалов, пользующихся актуальным спросом. Стилистические дебюты автора должны увенчаться успехом, ведь он нюхом, что присущ и его главному герою, сыщику Самарцеву, ощущает желаемый и нужный тренд. Автор описывает реальных людей и представляет их подлинные биографии. Все они, как и у Чехова, несмотря на новые времена, обычные обыватели, причём самые разные по своему чину и рангу, назовите их, как вам будет угодно: от кухарки и прислуги до высокопоставленных чиновников, не исключая артистов, юристов, врачей, писателей и даже мнимых графов. Мы начинаем жить в его любимом, воспетом в стихах и песнях, Чернигове. Обратимся непосредственно к тексту книги, в которой буквально с первых страниц автор чётко следует общепринятым критериям детектива: главный герой, как правило, возглавляет частное сыскное агентство, он нацелен добиваться справедливости, нацелен во всём дойти до сути, и его вовсе не пугает извечный поиск правды. «Виталий – довольно симпатичный молодой мужчина. Стройный, высокий, белокурый, синеглазый. Одевается стильно, даже очки в изысканной оправе ему подходят. В свои 27 лет – не женат. Говорит, не так просто найти супругу с его работой», – таков портрет частного детектива. И нам с вами надо привыкать к авторской мысли, что есть во всём Чернигове лишь один человек, который может спасти и отдельного человека, и сходящий с ума мир. Зовут его Виталий Самарцев. Обратившейся к нему за помощью человек знает, что с этой минуты он не станет, так же, как и Шерлок Холмс в книгах Конан Дойля, ни думать о посторонних вещах, ни спать, ни заниматься собственными делами, пока не отыщет разгадку всей этой чудовищной ситуации, что происходит либо с ним самим, либо с его близкими людьми. К тому же, работа сыщика – вполне бескорыстна. Дверь Виталия Самарцева, как и того же Шерлока Холмса, открыта для всех, с кем произошёл какой-нибудь странный, загадочный случай. Тайны и загадки –его специальность. Без них ему – скучно и однообразно. Итак, уже первая история «Безупречный Лёня», где грабителем квартиры оказался её же хозяин, убеждает нас во многом. «– Послушайте, вы берётесь за это дело? – Я уже его почти завершил. Тем не менее, конечно, охотно познакомлюсь с вами... и с вашим мужем. Диктуйте адрес!» –отвечает

,

не просто играя словами, а уже зная ответ. «Не ищите ответа, он найдёт вас, когда вы будете готовы», – говорят буддийские монахи, предаваясь мистическому созерцанию внутренних и внешних миров. А что же наш сыщик?! У него, по всей видимости, своя школа жизни. Нельзя не заметить, что автор, где-то пародируя, наделяет его некоторыми чертами супермена типа Джеймса Бонда, но наш герой не такой жёсткий, хотя и достаточно твёрдый, мужественный, неутомимый и в меру

брутальный, вполне обаятельный, возможно, напоминающий и полицейских, например, комиссара Сан-Антонио – литературная маска французского писателя Фредерика Дара. Самарцев, аналогично своим литературным двойникам, шутя, разделывается с врагами, по пути одерживая множество видимых и скрытых побед над слабым полом. Иногда детектива постигает неудача, даже несчастье, тогда к нему на помощь спешит его неизменная и бесценная во всех отношениях помощница Яруся. «Нет, мне никогда не постичь женской логики», – между делом, замечает Самарцев, никоим образом не отрицая того, сколько неоценённых способностей, данных Богом, таится в женщине! Думаю, что в этом прочитывается отношение и преклонение перед женщиной самого автора книги, которые он попытался воплотить, зримо выразив, в своём персонаже. Верные единомышленники крайне необходимы сыщику: это и майор полиции Воронов, и друг Леонид. Иронический детектив – самостоятельный жанр детективной литературы. В новой книге Сергея Дзюбы сами названия криминальных историй заключают в себе эту ироничность: «Операция Шапокляк», «У меня исчез любовник», «Гламурная клиентка» и т. д. и т. п. Буквально все они содержат комический эффект, абсурдность, обнажённость, игру языка, счастливый конец и располагают к непроизвольной беседе с читателем, скажем, сидя дома на уютной кухне, за чашкой ароматного чая, или с бокалом хорошего вина в небольшом кафе, где непременно есть удивительный вид на вечерний, горящий восхитительными огнями, Чернигов. Надобно отметить, что у автора присутствует своя, собственная специфика моделирования центрального образа – образа маргинального героя, сохраняющего хладнокровие и обладающего основными достоинствами: изобретательной логикой, дедукцией мышления, вывода и закона. «Волка ноги кормят! Впрочем, я – такой волк, которому неуютно в стае – сам себе хозяин...» – говоря фигурально, так себя определяет Виталий Самарцев. Ещё один признак, немаловажная деталь, свойственная детективному жанру, – это комичность переодевания. Подобный момент внезапного изменения внешности был у Шерлока Холмса, но что, кстати, не наблюдается у других персонажей сыска, как Дюпен, Браун, Коломбо, мисс Марпл, Пуаро. В отличие от этих перечисленных лиц, он рискует поменять свой образ, привнося в окружающий

грязной

основу взят реальный жизненный материал. «Ну, если вы меня не узнали, то профессор Мориарти тем более попадёт впросак!» – парирует он ему. Мы, к сожалению, крайне ненаблюдательны, чего не скажешь о настоящих сыщиках, умеющих подмечать самые банальные вещи, от которых порой зависит сам ход расследования. «Когда занимаешься расследованиями, невольно обращаешь внимание на всё, что происходит вокруг», – констатирует В. Самарцев. Или, например, его веское изречение: «Так ведь лучше смеяться, чем плакать…» – в очередной раз убеждает в пародийности и развлекательном характере быстро меняющейся жизни. Потребность в тайне не покидает детектива и двигает вперёд к цели! Совсем ещё юная Светлана, загипнотизированная неизвестной женщиной, явившейся девушке якобы в образе цыганки, отдаёт той немалую сумму семейных денег… «Барон напевал цыганскую песню, вдохновенно перебирая струны гитары. Голос у него – замечательный! Так бы и слушал до утра, представляя костры ночного табора, ржание коней, яркие кибитки и страстный танец молодых загорелых красавиц, способных навсегда приворожить не одного путешественника», – колоритный образ Петра Владимировича, цыганского черниговского барона, проникнут лирическим романтизмом. Именно он и убедил Самарцева в принятии правильного решения: истинный виновник вовсе не мнимая цыганка, а отчим Светланы, предприниматель Георгий Радутный. Допустимы, как оказывается, варианты, и привычные стереотипы срабатывают не всегда. Вместе с тем, довольно часто в детективе Сергея Дзюбы возникает прообраз треугольника, явно подогревающий страстный читательский интерес: муж – жена – некто третий (тайные: любовник, любовница). Особенностью сюжетной линии является и непосредственность главного действующего лица, – то, что знакомо не понаслышке читателю, до крайности быстро привыкающему к загадочной ауре повествования. «Всё тайное – рано или поздно становится явным», – без тени сомнения считал Сократ, что прочитывается и в запутанной истории «Исчезновение бизнесмена», по сути, оригинальной мистификации и банальной прозе бытия, не более того, когда муж в конечном итоге оставляет изрядно поднадоевшую любовницу и возвращается

мужской логики: «Конечно, среди моих клиентов случаются мужчины, но, откровенно говоря, я предпочитаю иметь дело с женщинами – они не такие банальные и, по обыкновению, интересуются не только собственной внешностью. Жаль, что я не ношу шляпы, а то бы охотно снимал её перед каждой благородной панночкой даже в двадцатиградусный мороз». Агнесса Шоптенко и была той роковой женщиной, способной при желании околдовать своими чарами любого мужчину. Вот только беда, внезапно став вдовой, она получает «письма из небытия», проще говоря, с того света. Косвенным виновником смерти её мужа оказывается старый друг их семьи, давно и безнадёжно влюблённый в Агнессу. Хотя прямого преступления не совершает – смертельное лекарство, которое он даёт неизлечимо больному другу по его же личной просьбе, избавляет того от невыносимых мучений. Но моральный аспект происшедшего –неоднозначен. «Конечно, дело завершено. Да, это останется нашей маленькой тайной. Что можно поделать с такой любовью?!» – сыщик великодушно оставляет счастливых влюблённых в покое. В нём, как ни парадоксально, нет ничего полицейского. Он, скорее, поэт и художник – этот одиночка-холостяк, обитающий в своей черниговской квартире, словно всем хорошо известный «отшельник с Бейкер-стрит», – имеющий к тому же неординарный творческий взгляд на мир! Выдающийся представитель детективного жанра Гилберт Честертон никогда не исключал в детективе «некое ощущение поэзии современной жизни». Не проходит мимо внимательного и зоркого читательского взгляда в романе-сериале Сергея Дзюбы и сам феномен разгадки – расследование в детективе ведётся от первого лица, и рассказ соответственно предлагается от лица сыщика, а не преступника. Правда, образ писателя и образ главного героя у него не всегда совпадают. Два образы – индивидуальны. А замысел сюжетной канвы затейлив – каждую новую историю предваряет беседа автора, как бы со стороны наблюдающего за всем происходящим вокруг, и частного детектива, принимающего участие в этой увлекательной беседе и рассказывающего ему о своём расследовании, что, бесспорно, является изюминкой текстов. Вы заинтригованы? Наблюдатель же не всегда участвует

свою судьбу, и судьбу приёмной дочери, непростительно превратив её в орудие убийства. И всё по-прежнему на земле совершается во имя благих намерений, ради мифических целей блаженства и богатства! Чьи-то деньги, чьё-то наследство, чей-то бизнес – завладеть, получить любой ценой. Меняются времена, но, видимо, неизменна лишь человеческая природа. Пока человек будет искать короткие и лёгкие пути в достижении своих жизненных целей, дабы разрешить собственные насущные проблемы, будет востребован жанр детектива. Писатель и здесь не спешит сулить читателю эффектных зрелищ, почти аскетически избегая всего нарочитого, он просто подводит его к зеркалу. Аналогично делал С. Довлатов в своей остросоциальной прозе, где не было ничего лишнего. В то же время трансформация жанров, которая не поддаётся никакому критическому описанию, – удивительнейшая и привлекательнейшая сторона творчества писателя Сергея Дзюбы, ведущая и к трансформации текстовой содержательности. Затевать новый, многообещающий текст стоит порой и ради возможности прожить другие жизни! Слияние классического и иронического детективов можно проследить у классиков жанра, таких как Кристи, Честертон, Дойл, отметив его общую типичную особенность – загадочность: есть труп, есть место, где его обнаружили, и есть сыщик, который должен установить правду. Сам жанр иронического детектива развивается сегодня более активно, вероятно, как следствие кризиса «классического» детектива, в основе которого испокон веков лежали ценности стабильного общества. Поэтому сложно в наше смутное время развивать данную тему чисто в классическом ключе старого и привычного детектива. У С. Дзюбы, если внимательно читать его роман, обращая взгляд на мельчайшие детали и реплики героев, прекрасно чувствуется наше общество, давно охваченное социальным расслоением, что лишь усугубляется, обнажая его очевидные издержки. Продолжая литературную традицию, он вносит в неё и своё видение, исходя из тех реалий, которые диктует текущее время. Эркюль Пуаро – один из самых знаменитых сыщиков за всю историю детективного жанра, – расследуя дьявольски хитрые, изощрённые убийства, не задумывается в романах

Раде, рисуя образ скандального бизнесмена Эдуарда Жоржевича, а если проще, известного в узких кругах Харитончика. На нашем дворе сейчас такая погода, что некогда бывшие бандиты, сделав капиталы, активно подались в депутаты и политики. «Я – бизнесмен. Человек, который коллекционирует деньги. И чем их больше, тем лучше. Это – показатель моего профессионализма. Одно слово –рейтинг! В этой сфере, как в джунглях, – выживает сильнейший. Стремишься

достичь большого успеха? Должен привыкнуть к бесконечной жёсткой борьбе. Это – как на войне: или ты их – или они тебя...» – дерзкий закон нынешней эпохи, о котором, не стесняясь, во всеуслышание заявляет новоявленный бизнесмен, не скрывая, что у власть имущих нет ни чести, ни совести. Знакомый, часто встречающийся в литературе, сюжет похищения приобретает у Сергея Дзюбы неожиданную развязку, которую сложно спрогнозировать читателю. Кроме того, благородство сыщика ему не изменяет: он «никогда не предаёт своих клиентов», не теряя основного человеческого качества – понимания и сострадания. Интригующе выглядит в романе-сериале и детективный приём, когда преступник помогает вести следствие – некий вариант подмены, неоднократно встречающийся в произведениях Конан Дойла. История «Курортный роман», полная приключений, может выразиться лишь в одной искромётной фразе: ищите женщину! Хотя здесь её стоит перефразировать, классически дополнив, – ищите и мужчину… Точнее, «найти жениха!» –крайне необходимо в этом двусмысленном случае. Все героини чертовски красивы, но некоторые из них, чего нельзя исключить, и чертовски коварны. Чтобы заполучить желаемое наследство, «червовая королева» Тамила готова совершить непоправимое – убийство. Тут уже в деле Самарцева срабатывает «сугубо мужская логика» – закон превыше всего! А как же великодушие и открытая доброта частного детектива? – спросите вы и будете правы. Нет, он не забыл о нём, будучи готов навестить такую женщину даже в тюрьме! Лейтмотив профессионального кредо Виталия Самарцева, в чём он искренне признаётся, иронически звучит в рассказе «Меня заказали…»: «Я уже говорил, что не люблю иметь дело с мужчинами. Они – весьма самоуверенные и неинтересные, ведь обычно руководствуются примитивной логикой, а не утончёнными эмоциями, полагаясь больше на силу, чем на интуицию». Он не изменяет своим принципам и тогда, когда «вдобавок, красивой женщине можно извинить не одну прихоть – например, непунктуальность». Не будем к нему строги: роскошные женщины – его маленькая и единственная слабость. Молодой и красивый детектив редко в них ошибается. Метаморфозы нашей действительности порой так же непостижимы, как и женская

для него важно – уладить дело, разрешить конфликт, а вопрос цены и оплаты – второстепенный. Наша эпоха даже в ироническом детективе, казалось бы, у С. Дзюбы высвечивается довольно ненавязчиво, но при этом – наглядно и убедительно, с чёткой гражданской позицией автора, обличающего и политику, что не

должна быть грязной, и чиновничество, так нагло и бессовестно продающее народные идеалы.

2 Тайна и приключения ведут автора и его легендарного героя дальше. Острые проблемы, скрытые от обычного взгляда, Сергей Дзюба продолжает в книге и во второй её части «Новые приключения детектива Самарцева», предвещающей ещё более драматические события, – тоже одно из захватывающих свойств этого жанра. Авторская память без особого напряжения предлагает десятки разных историй, и любые обстоятельства писатель умеет сделать материалом для написания своих бесконечно увлекательных текстов. Стоит подчеркнуть, что самое интересное для читателя – это соучастие в творчестве и действии, что мы и ощущаем в романе С. Дзюбы. Писатель не должен быть умнее читателя, не должен учить или раскрывать сыскные секреты, а должен оставлять за ним такое право, открывая ему поле недосказанности, догадки и, если хотите, окончательной разгадки! Замечу, что у С. Дзюбы не нарушается и внутреннее единство книги –единство стиля: везде в эпицентре событий – один главный герой. Сохраняется и юмористическая точка зрения, ярко представленная в повествованиях от первого или второго лица: автор и сыщик, как говорилось выше. Тандем этот невероятно притягателен, напоминая детективные литературные реминисценции. В каждом рассказе сквозит некая пародия на нашу пёструю жизнь, подобным образом, убеждая нас в том, что иронический детектив – это феномен массовой литературы, разновидность классического детектива, расследование в котором описывается с юмористической точки зрения и направлено на раскрытие тайны. Поэтому стоит ли удивляться чему-то происходящему в данном романсериале?! Даже тому, что в редакцию звонит сам президент Украины! Вполне достоверный звонок, не во сне, а наяву, где слышится многозначительная ирония, некий загадочный подтекст, в чём-то слегка странный, да и место действия, и место встречи прежнее – любимый Чернигов, и тут, ну, никак не обойтись и без Виталия Самарцева. Срочная журнальная работа, которой постоянно на протяжении всего повествования занят

В новом романе-сериале Сергея Дзюбы данная линия нет-нет, да и очерчивается: «К сожалению, пока в Украине иначе нельзя: хочешь спокойно работать – постоянно плати унизительную дань...» – ремарка о современной Украине, брошенная в разговоре одним из персонажей этой истории. Хотя её справедливо можно отнести ко всем бывшим странам постсоветского пространства. Но в этом ли кроется причина хитроумного убийства директора успешной фирмы, бизнесмена Владимира Сагайдачного? Он задушен шарфом, принадлежащем его молодой жене Юлечке. Кто же, как ни Самарцев, может спасти от тюрьмы эту попавшую в такую нелепейшую ситуацию девушку?! А виной всему оказалась обычная «справедливая месть», кровная месть за сестру, которая когда-то любила Сагайдачного, хотя её грандиозным планам и страстным желаниям не суждено было исполниться. Неизменный атрибут сыскного дела – секретарь. Самарцев считает, что «каждый уважающий себя детектив должен иметь своего гениального помощника». Помимо Яруси, частному детективу не обойтись и без уже известного майора Воронова, сотрудника уголовного розыска, грозы черниговских бандитов, прототипа капитана Гастингса, пусть и вымышленного литературного персонажа знаменитых произведений Агаты Кристи. Сегодня, когда экран заполонили мыльные оперы, а юмористы и сатирики занимают площадки, освобождённые серьёзными писателями, у детективных произведений Сергея Дзюбы есть реальный шанс стать вполне успешными сериалами. «Театр одного актёра», где жизнь – вереница артистических сюжетов, где правдивость и ложь обнажены до предела, во все времена привлекал зрителей. В действующих лицах автор обнаруживает то, что не замечают за собой их прототипы. Сама жизнь здесь превращается в сюжет. Человек неузнаваемо меняется под воздействием обстоятельств. Он способен на всё плохое и хорошее. Дурные вкусы, поступки, словом, дурное воспитание и поведение и приводят его к роковому шагу, хотя случаются и парадоксы, иногда происходит всё наоборот. Очень часто мы под влиянием обстоятельств поступаем совсем по-другому, замечал А. Моруа в новелле «Машина для чтения мыслей». Дабы почувствовать разницу, что химически чистой литературы нет,

этой книге, которую

так

редкий случай

уж редкость: жизнь любит забавляться неожиданностями и недоразумениями. А вы знаете, как выглядят обычные вампиры, абсолютно нормальные, не такие уж и кровожадные, которые «спать… ложатся в кровать», которые совсем непохожи на фантасмагорические образы,

изображённые в жутких сериалах? Есть вещи необъяснимые, непонятные до конца! Каждая вновь рассказанная Виталием Самарцевым и запечатлённая для нас ёмким и хлёстким письмом автора история, словно иллюзия некоей очередной сказки «Тысяча и одна ночь», которую ждёшь, предвкушая свежее наслаждение. Будто кадры киноленты, мелькают перед глазами эксцентричные образы персонажей-вампиров: прелестная Даша, её отец, лишь отдалённо напоминающий графа Дракулу, в облике которых нет ничего зловещего, супруг – психиатр Стас Иванов, внешне «сентиментальный кровопийца», он же и серийный убийца… Неслучайно в текстах Сергея Дзюбы часто упоминается и сыщик Шерлок Холмс. «Между прочим, знаменитый Шерлок Холмс был не только мастером дедукции и ловким боксёром. Он ещё неплохо играл на скрипке и чудесно перевоплощался в подзаборников», – отмечает артистизм, художественный свободный взгляд на мир и частный детектив Виталий Самарцев. Недаром известный украинский писатель Василий Слапчук сказал о том, что иронический детектив Сергея Дзюбы создан «в лучших традициях Шерлока Холмса и Эркюля Пуаро», и он найдёт своё воплощение в современном кинематографе. Заметим, читатель и зритель читают, обдумывают увиденное по-своему. Судить и делать оценки, как писал Чехов, будут «присяжные, то есть читатели». Не стоит пересказывать и тем самым опережать события в этой довольно жестокой истории серийных убийств. Убийца же инкогнито в газетных публикациях размещал сведения о своих жертвах, сопровождая их жуткими снимками. Наша «жёлтая пресса», напрочь игнорируя моральный аспект, падка на «горячую» информацию, не гнушаясь ничем! И тот ли это у С. Дзюбы детектив с описанием хитроумных убийств, что читается «на раздва» мирнейшими любителями диванно-кухонного уюта?! Как посмотреть. Во всяком случае, привкус горькой ироничности он оставляет, ведь мелочей не бывает. Мы неоднократно убеждаемся, что «изначально преступление рождается в человеческой душе и только там необходимо последовательно искать решение», в чём был уверен и польский мастер детектива Джо Алекс (Мацей Сломчинский). С. Дзюба, поражая читателя количеством необычных образов, упругим стилем, хватким пером, пытается заглянуть вглубь души своих героев, коснуться дна, а иногда и

им же для неё и создаваемыми, ради карьеры готов на любые преступления. А ведь здесь неповторимо начало, трудно удержаться, чтобы не привести его практически целиком, настолько оно остроумно, словесно шикарно: «Меня всегда привлекают романтические женщины, которые мечтают не только о новеньком «Бентли», двухэтажной «избушке» в Швейцарии и банальном

отдыхе на Канарах. Женщина-романтик, прежде всего, стремится к любви –чистой, как родниковая вода, невинной, как лесные ландыши, и прекрасной, словно восход солнца. Она способна искренне любоваться звёздами в небе, расцветающей вишней в саду и изысканным пением соловья. Да, это –немодно. Но почему современная леди непременно должна быть стервою? Впрочем, большинство моих знакомых девушек (иногда меня просто тошнит от их пресной прагматичности!) свято убеждены, что именно стервы (капризные, циничные и грубые) очень даже нравятся сегодняшним мужчинам. А потом испытывают удивление: «Ну, почему после брака любимый всё чаще ведёт себя, как последнее мурло?» Всё просто: каков привет – таков и ответ! Поэтому мне иногда хочется в XIX век, чтобы пообщаться с благородной, отзывчивой панночкой, которая может стыдливо зардеться, услышав неприличное слово...» Согласитесь, это – блестяще в литературном плане и достойно иронического детектива, лишённого сегодня нормального художественного языка! Более того, любовная линия, касаясь её героев, проходит в детективе ненавязчиво и легко. Припоминается и сэр Джеймс Бонд или «агент 007», брутальный персонаж романов британца Яна Флеминга, который без устали, играючи, покоряет красивейших женщин мира, с той лишь разницей, что он –герой полностью придуманный, а у Сергея Дзюбы – нет, его герой существует и живёт среди нас. Виталий Самарцев – тип авантюрного сыщика-детектива. Писатель лишь подчеркнул его многие качества, причём щедро и образно: молодость, пусть где-то отсутствие продолжительного опыта, любовь к приключениям и опасности, игровое поведение, интуицию, двойственную природу сыскной натуры, в которой одновременно борются и закон, и чувство человечности. Вот ведь как бывает: порой, и автор оказывается во власти своего персонажа, а не наоборот. Что же ещё может привлекать в этом жанре? Сложно сразу ответить. В детективе Сергея Дзюбы представлены все типы преступников. При этом нельзя не отметить внутреннее взаимодействие всех трёх частей книги, ведь криминальной литературе, в основе которой лежит сюжет-расследование с его замкнутым пространством и быстрым временем, свойственно вообще единство

проявлениям. Тот, кто так привлекателен, может оказаться противоречивой натурой. Автор искусно сталкивает обстоятельства, проницательно показывая облик двух школьных друзей: Виталия Самарцева и Олеся Маленького. Этот Маленький принц, как его называли, был головокружительным красавцем! Но как всё же обманчива внешность! За её красивостью порой скрывается хищник с жестоким характером. Сергей Дзюба прибегает к контрастным зеркальным отражениям: сравнивая с одной стороны – Виталия, похожего на «замученного студента», с другой – Олеся, выглядевшего «как благородный потомок королевской династии»! Разница в дресс-коде колоссальная: у Виталия – обычная футболка, потёртые джинсы, наверняка кроссовки, у Олеся, аналогично «настоящей кинозвезде», – «безупречный костюм цвета морской волны», «импозантные ботинки», «галстук с бриллиантовыми запонками», «крутые» швейцарские часы», обворожительный запах дорогого парфюма. Детектива настигает некоторое ощущение дежавю, настолько друг не изменился. Хотя многое жизнь расставляет по местам, некая тень неприязни преследует Олеся, и он, претендуя стать спутником сыщика в качестве Ватсона, чтобы разгадать преступление не хуже самого Самарцева, популярность и слава которого, как «нового Шерлока Холмса», росли, частное агентство процветало, и всё это лишало его покоя и душевного равновесия, вселяло зависть, превращало, ни больше, ни меньше, в лжеВатсона. Воистину, когда боги хотят погубить человека, они исполняют его сокровенные желания, что и случилось с высокомерным Маленьким принцем, вообразившем себя особенным. Не забыв старую обиду юности, свой проигрыш в давнем споре, надеясь на полную безнаказанность, он решается на придуманное им же самим убийство студентки Марины Зварич, выстраивая собственное, достаточно надёжное, алиби. Но Самарцев и тут разгадает подмену, обман чувств – неотвратимость будущего наказания очевидна! В отличие от былой истории, в этот раз Олесь проиграл жестоко и

дело, и мы причастны к абсурдности бытия. Вот что откровенно говорит о дне сегодняшнем отец Роман, православный священник, гражданин и поэт: «Итак, мы постепенно привыкли к смерти. Но, привыкая к чужой смерти, мы обесцениваем собственную жизнь. И ныне человеческая жизнь дешевле денег, одежды,

комфорта, квадратных метров жилищной площади». И для С. Дзюбы в его произведениях важны причины происходящего, связанные с данным временем, предельно обнажающие сущность действующей чиновничьей власти, безразличной к народу, важна в той или иной мере и критика государственной политики. Он и его герой увидели не роскошь, которой они себя окружили, а правду. Представьте себе, в истории «Тайная служба» есть даже шпионский след СБУ. Самарцев на сей счёт отпускает ироничную шутку: «стучите» и вам откроют…», – позволяя себе даже фривольные стихи в адрес суровых спецслужб, ставя им в укор судьбу репрессированного украинского поэта Василя Стуса. А на предложение сотрудника тайной службы Олега Петровича «сотрудничать с органами («Долг настоящего патриота –своевременно сообщать нам всю важную информацию!») наш отважный детектив «просто послал «компетентного товарища» подальше…» Между тем, обстановка накалена и уже и не до шуток – убито шесть бывших сотрудников, некогда служивших в КГБ. Вершится «святая инквизиция»! Кто же с таким трагическим размахом творит эту поистине масштабную фаустиаду? Опять на первый план выходит личность психиатра – профессия, причастности к тайне, прямо скажем, находящаяся в романе в зоне особого риска. Известна давняя английская поговорка, что у каждой семьи –«собственный скелет в шкафу». А писатель Довлатов считал: «Ад – это мы сами…», – показывая человека в разных условиях и обнаруживая поразительное сходство между лагерем и волей. Да, краски нивелируются, стираются, но жизнь продолжается, несмотря на боль, страх и ненависть. Реплика счастливой Любы, победившей свою судьбу, брошенная в сторону сотрудника СБУ Олега Петровича: «Непременно познакомьтесь! Это – такой золотой человек...» – закономерно вызывает у Самарцева лишь лёгкую «ироничную улыбку». Логика и игра – суть детектива. Помимо логического, рационального начала, классическому детективу как жанру присущ игровой, творческий аспект. Соответственно, и сыщик побеждает преступника не только благодаря анализу, дедукции, но и переигрывая его. Смешные метафоры, внезапные сравнения, элегантный слог, тонкие шутки, вполне уместные криминальные

соединить смешное и грустное. Вор и богатый человек, живущий в особняке, столкнувшись друг с другом понимают, что все люди, кто бы они ни были, к каким бы социальным сословиям ни относились, – невероятно похожи и в хорошем, и в плохом. Но к чёрту параллели! И у С. Дзюбы ограбление превращается в настоящий хэппи-энд, когда горе-грабители совершенно преображаются в непредсказуемом качестве. «Виктор и Наденька, шутя, называют день своего невероятного знакомства Праздником Счастливого Ограбления», – такова финальная фраза далеко невесёлой истории, зато имеющей удивительно радостное окончание. Очень сильное эмоциональное воздействие производит и рассказ Сергея Дзюбы «Идеальное преступление», выстроенный на откровенно противоположных категориях – преступление и наказание – жертва и мучитель. Роман-сериал магнетически притягателен особым талантом воображения автора и его героя, тем творческим воображением, в основе которого всегда лежит гармония развязки, идеально учитывающая и математический расчёт, и смелую фантазию. Собственно, что мы и видим в рассказе, которым заканчивается книга, «Пани киллер». Перед нами – прообраз современной Никиты, завербованной нашими спецслужбами, воспринимающийся с лёгким изумлением и не только. Эти перипетии, выпавшие на её долю, подаются сжато и достоверно. Не мешает лишний раз подчеркнуть, что не всегда счастье – богатство и успех. А что же? – резонно спросите вы. И каким образом сохранить человеческое достоинство, не имея денег? Но «пятнадцатый заказанный мужчина» для пани киллер «оказался особым!». Значит, есть единственная великая сила на свете, без которой нам не выжить, – любовь. Это «идеальное преступление» удивляет своей нетрадиционной развязкой. В романе будто замыкается порочный круг современного общества, где власть сверхприбыли с её роскошью, насилием процветают, а человек, вопреки всему, хочет любить и быть счастливым. Невероятно и то, что данный противоречивый феномен затронут и освещается именно в ироническом детективе! «Нельзя объять необъятное», – помним мы крылатые слова Козьмы Пруткова, литературная маска, под которой в журналах «Современник», «Искра» и прочих выступали в 50-60-е годы XIX века поэты А. К. Толстой и братья Жемчужниковы. И Сергей Дзюба, стремясь выразить себя во многих жанрах,

Дзюбы, так же утверждающего в своих произведениях добрые общечеловеческие качества и нравственные нормы: «Жизнь действительно борьба. С этим согласится и оптимист, и пессимист. Зло бесстыдно и могущественно, красота чарует, но редко встречается; доброта – большей частью слаба, глупость – большей частью нагла; порок торжествует <…> и человечество в целом несчастно. Но мир такой, какой он есть, – не иллюзия, не фантом, не дурной сон в ночи; каждый день мы вступаем в него снова; и нам не дано ни забыть его, ни отвергнуть его существование, ни обойтись без этого мира». Да, можно попытаться разгадать детектив, но, согласитесь, никому не дано разгадать жизнь, судьбу и творчество!

Великий театр опери та балету. Верхнє місто (ратуша).

Готель «Європа». Троїцьке передмістя в Мінську.

З книжки Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!»

німецькою мовою (Німеччина, 2020 рік) Перекладач німецькою – відомий письменник Генріх Дік.

Міжнародне співробітництво «Гріх любити неталановито!»

У Німеччині, в престижній серії «Золоте руно», побачила світ нова книга віршів «Гріх любити неталановито!» відомого українського поета Сергія Дзюби. Німецькою мовою поезії українця переклав і видав знаний німецький поет, драматург, громадський діяч Генріх Дік. Книга вже з’явилася на Амазоні (Amazon.com – найбільша у світі за обігом компанія, що продає товари і послуги через Інтернет, зокрема книги) та на порталі

У цій парадоксальній фразі, яка стала крилатою, дякуючи віршу Сергія Дзюби, є чарівна невизначеність. Яскравий, проникливий, глибокий поетичний образ вмить запам’ятовується і не залишає нікого байдужим. Бо тут є над чим міркувати… Чи потрібно соромитися справжнього, великого кохання?! А ось – ще один несподіваний вірш: Вертатись в рай прийшла надія вам –Прадавній гріх спокутували вже ви? Шкода, до цього не дожив Адам, Який умів лиш дорікати Єві.

Здавалося б, така неймовірна та щаслива, – заповітна мрія багатьох поколінь землян! Тільки ми, люди, виявилися наразі до неї не готовими.

Хтось Божий знак і так, і сяк крутив, І в’яли лиця від небес розквітлих…

Ви чули, люди? Змовкли щось кроти: Не заблукати б у яскравім світлі!

Потрібно наважитися, доки Всевишній узагалі не передумав. Проте час летить, а людство втрачає такий довгоочікуваний, безцінний шанс: Той рай міг подорожчати, мов газ, Чи спокусити на нові провини… Не сміли глянуть на жінок мужчини, І червоніли янголи – за вас. Ось такий вражаючий фінал. Янголам за нас – соромно. А людям?.. Так, поет уміє кохати. І це прекрасне, чарівне, щире почуття – настільки безмежне! Це – таке пристрасне й водночас ніжне кохання до її величності Жінки; дуже зворушлива, турботлива любов до батьків і близьких; радісна, трепетна, поетична любов до всієї нашої природи – до саду, гаю, діброви, буквально до кожної травинки! Ти відпускаєш мене до неба, і я відчуваю неймовірну полегкість: у кожну квітку, над якою пролітаю, закохуюся, і кожна травинка мені небом пахне!

Такі чарівно вишукані-витончені рядки можна назвати еротичними, дивовижними, ліричними фантазіями. І одразу ж, в інших строфах вірша, –метафорична сила любові:

Я – Твоя половинка, яка п’яніє від свободи, бо знає, що обов’язково повернеться до маленької пустотливої дівчинки –ген там, унизу, щоб лагідно пригорнутися до Твоїх ніг. Я знаю –Ти пишаєшся мною, як справжнім чоловіком! Адже не кожна, навіть дуже вродлива, жінка має власного паперового змія. У сонячної, життєствердної поезії Сергія – своя магічна аура... А блискучий гумор та дотепну іронію автора можна порівняти з незабутніми комедіями видатного давньогрецького драматурга Аристофана. Оскільки людина стала занадто самостійною і сильною для богів, її розділено на дві половини, які впродовж земного життя увесь час прагнуть знайти одна одну. Ось як про це проникливо пише сучасний український поет Сергій Дзюба

Це – неначе спіймати навпомацки скарб-горизонт: Хай зав’язані очі – довірливо бігти за небом! Може, істина в жінці? Ми просто не знаємо код: Доросли до вина, а потрібно було – і до Тебе. Забери мене в мандри на справжнім своїм кораблі –Ми весну іще знайдемо, ніби жадану дитину…

Ти давно у дорозі – на іншому боці землі, І болить від любові фантомна моя половина!

Українець Сергій Дзюба, як і легендарний Аристофан, майстерно говорить про таємниці, красу та вразливість таких начебто «досконалих» сузір’їв. Тож галактики і небеса – персонажі багатьох його віршів.

Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно… Одна метагалактика – покірна: Космічний біль і безкінечний круг.

Чи от в іншій прекрасній поезії із зіркового циклу «Туди, де сльози Фаетона…»:

Наші планети думають про різні орбіти…

Це – з ліричного діалогу «мудрого», дорослого автора з собою –чистою, невинною дитиною.

І тоді, пронизаний космосом, на крихітній рубіновій планеті побачив своє дитинство –

Чорнявого хлопчика, який міцно притискав до грудей мої мрії. Хлопчик розпізнає якусь нещирість і відповідає, не лукавлячи, собі –постарілому: У тебе – пожмакана посмішка і нестерпно дорослі очі Я не хочу бути з тобою! Поет відчуває

і не доживу до старості: впаду собі на дорогу осіннім листям і мені буде легко.

Не хвилюйся. Я все одно прийду на побачення з Тобою, зваблений тоненькою свічкою у храмі… Як бачите, Сергій Дзюба – не тільки чудовий, сильний поет, але й оригінальний філософ. Адже у нього – власне, дивовижно парадоксальне та метафоричне мислення, не менш цікаве, ніж славетні афоризми Евкліда: Одного разу двічі я ввійшов у одну й ту ж річку, щоб назавжди розчинитися в її тілі… А закінчити свою рецензію на нову книжку Сергія Дзюби я хочу віршем, який для мене символізує високий поетичний талант автора з України: * * *

В одній країні заборонили сніг, Та він все одно мережив Вікна, віти і вії. Тільки ми говорили, Що снігу немає. А він приходив і малював нас, Яких не було, –Цей дивний, юродивий сніг.

Фолькер Маасен (Volker aaßen), поет, прозаїк, член ПЕН-клубу Німеччини Фолькер Маасен народився 1943 року в Бреслау. Вивчав психологію та медицину в Кілі й Гейдельберзі

Ф. Маасен – автор п’яти резонансних книжок веселих оповідань та п’яти збірок гумористично-сатиричних і філософських віршів. Його твори надруковані в багатьох антологіях Німеччини. Член ПЕН-клубу Німеччини Провідний редактор і член журі «Групи –48», яка проводить конкурси поезії та прози для авторів, котрі пишуть німецькою мовою.

Sergey Viktorovitsch Dzjuba ist ein berühmter ukrainischer Schriftsteller, Kritiker, Journalist, Übersetzer, Songwriter und eine Persönlichkeit des öffentlichen Lebens.

Er ist Präsident der Internationalen Akademie für Literatur und Kunst der Ukraine, die berühmte Schriftsteller, Übersetzer und Wissenschaftler aus 60 Ländern vereint. Weiterhin ist er Leiter der öffentlichen Organisation «Chernihiv Intellektuell Center», 1. Vorsitzender der nationalen Union der Journalisten der Ukraine in der Stadt Tschernihiw, Chefredakteur der Zeitung «Chernihiv», Ehrenprofessor an der Universität «Ukraine», Mitglied des Schriftstellerverbandes der Ukraine, Mitglied in ausländischen Akademien in Kasachstan, Russland, Bulgarien, Rumänien, Belgien, Deutschland, Mazedonien und Ungarn und ein Übersetzer.

Er ist geboren am 20. September 1964 in Piryatin, Region Poltawa (Ukraine). Sein Studium für Journalismus hat er in der Taras Shevchenko Universität in Kiev absolviert. Er arbeitete als Journalist für ukrainische und ausländischen Zeitungen, Magazinen, Radios und Verlage. Er lebt und arbeitet jetzt in Tschernihiw.

Er ist Autor von 100 Büchern (in 75 Sprachen), die seiner Frau gewidmet sind. Sie ist Schriftstellerin, Journalistin und Literaturkritikerin, Doktorin der Sozialen Kommunikation, Professorin, Akademikerin Tatyana Dzjuba. Experten zufolge ist dies der einzige derartige Fall in der Geschichte der Weltliteratur. * **

Im Augen Herbst, an den Schläfen das graue Haar Aber das Herz wünscht den Sommer Ist die Liebe eine Sünde? Wir sind ein Paar Es ist keine Sünde. Du bist wie die Sonne.

Mein Herbst ist rein. Nur denkt dein Freund Sehr heuchlerisch über das Alter... Eine Galaxie im Himmel bleibt ruhig und gebeugt Sie kreist unendlich und lenkt nicht weiter.

Sogar ein mürrischer Elektrorasierer mit seinen ständigen Beschwerden über das Leben überfordert mich nicht so wie die selbstbewusste Gleichgültigkeit des Spiegels –weil sie zu objektiv ist!

Aber trotz der Mängel Des irdisches Realismus` ich feiere Raffinesse von deinen Händen die mich jung und attraktiv zeichnen können * **

Die Hoffnung kam – wir kehren zurück ins Paradies, Aber haben wir es geschafft die Sünde wegzuräumen? Im Grab liegt schon lange des Adams Gebiss Verärgert starb er, um von Eva sich zu trennen.

Ein Gotteszeichen, die Menschen schauen ihn an Und ihre Gesichter sehen blass im Morgenlicht... «Leute, habt ihr gehört? Wir sind jetzt wieder dran» –Verlieren Sie sich nicht in so einem hellen Licht!

Ein neues Paradies könnte im Preis sehr steigen. Man weiß nie, es gibt doch die Glaubensgründe! Männer! Nicht auf Frauen schauen – weinen! Die Engel brummen: «Echte Liebe ist doch keine Sünde!»

BEIM WARTEN

Der Schnee ist nicht reif – glücklich wie ein Moment. Ich habe eine Bronchitis, die mich quält Und eine Mozartgeige müde pennt Betrunken, wie eine junge Zugeherin im Zelt.

Du bist nicht da, von der Arbeit nicht gekommen, Du hast dich noch nicht auf die Bettkante hingesetzt Weinst nicht, berührst mich nicht beklommen Leise mit der Wärme wie das war zuletzt.

Und ich bin noch frei, noch böse Bin noch kein Zeuge, sondern ein Pilatus der Qual. Und du gibst mir dann ein Borschtsch, das Brot in der Dose Und nicht die Lippen werde ich küssen – nur die Hände.

Die Blätter fielen auf die Straße Sie sind gefallen, es ist einfach für sie... Tatyana Gnedash

Eines Tages werde ich schreiben das letzte Gedicht und ich werde nicht leben bis ins hohe Alter: ich sinke auf den Weg wie ein Herbstblatt hin und es wird mir leicht sein.

Mach dir keine Sorgen. Ich werde trotzdem kommen auf ein Wiedersehen mit dir wie eine dünne Kerze herangezogen –in einem orthodoxen Tempel.

Als ich in meiner Stadt geboren wurde, sie schien mir grenzenlos wie eine ganze Welt. Und dann bin ich aufgewachsen und meine Stadt ist allmählich kleiner geworden – bald wurde sie sehr klein: meine Beine ragten komisch heraus von ihren Straßen wie von spärlichen Höschen; und sein Himmel drückte auf meinem Kopf wie eine alte Kappe.

Als ich merkte, dass ich zu groß für meine Stadt war, suchte ich eine andere, – ich suche

sie auch jetzt, weil leider, aus irgendeinem Grund, wachse ich viel schneller als alle Städte. Ich bin schon daran gewöhnt, dass ich mich nicht wie ein normaler Mensch strecken kann, und deshalb gezwungen bin, mich zu beugen Vielleicht wird bald die ganze Welt für mich zu eng werden?

Ich wachse weiter. Wie viele Galaxien sind für mich notwendig?!

* **

Die Sonne riecht nach dem Schnee und Äpfeln Schnee und Äpfel riechen nach der Sonne, das Leben ist jetzt –wie das gelobte Land und wir sind da nur Zigeuner...

* **

Einmal zweimal Ich betrat den gleichen Fluss um für immer in seinem Wasser zu verschwinden .

Und dann, vom Kosmos gefangen genommen, auf einem winzigen Rubinplanet sah ich meine Kindheit –schwarzhaariger kleiner Junge fest gedrückt zu einer Brust von seine Träumen.

«Ich bin zurück, akzeptiere mich!» –wollten die Lippen schreien aber sie erstarrten nur tückisch verwaqndeln sich in eine lächerliche Grimasse.

«Du hast ein seltsames Lächeln und unerträglich erwachsene Augen. Unsere Planeten denken

über verschiedene Umlaufbahnen.

Ich will nicht bei dir sein!» –laut erwiderte die Kindheit drehte mir den Rücken zu.

Also habe ich den Fluss verloren in den ich zweimal trat. ... Es blieben nur gewöhnliche, abgenutzte Träume.

Aber manchmal wache ich auf von der Stimme des Jungen von einem rubinroten Planeten.

* **

Ich liebe es faul zu sein und am Abend fleißig zu werden –Die Welt ist so klein, wie ein Riss unter der Kommode –Da herrschen die Lügen der Macht, Wetterberichte, Mode Und alte Gestalten, wie Krähen, Pferde.

Ich lasse Poesie im Sand tanzen. Wohin werden die Wellen die Verse bringen? Die Sonne unterwegs lässt die Lyrik singen Und rettet meine Seele sehr leicht und einfach.

Das Paradies und die Hölle sind in einem Gefäß, Sie fließen wie das Blut im Körper Und in der Seele lebt die Liebe – Wörter Bilden aus den Blutwellen ein Schloss.

* **

In einem Land war Schnee verboten, aber er kam immer noch vom Himmel und verzierte mit seltsamen Spitzen Fenster, Äste, Frauenwimpern ...

Nur wir sagten – es gibt keinen Schnee! Aber er kam und bemalte uns –so, wie wir es noch nie waren dieser seltsame, heilige Narr.

* **

Du lässt los mich in den Himmel und ich fühle unglaubliche Erleichterung: in jedes Wäldchen über das ich fliege verliebe ich mich und jeder Grashalm riecht für mich nach Himmel

Ich bin deine zweite Hälfte die sich betrunken von der Freiheit füllt, weil ich weiß, dass ich unbedingt zu dem kleinen ungezogenes Mädchen zurückkehren werde –das da unten ist, um sich sanftmütig an deine Füßen zu schmiegen.

Ich weiß – du bist stolz auf mich so einen regelrechten Männchen; weil nicht jede, sogar sehr schöne, Frau hat einen eigenen Flugdrachen.

* **

Lebt lange, schreibt weniger Und beschuldigt nicht den Himmel In ihren Sünden.

* * *

Menschen, ich bitte Euch, seid ruhiger –man hört die Wellen des Meeres nicht.

* **

Tritt in mich ein wie die Stimme einer gebrochener Geige –weil hier alles offen ist.

Unter der Decke deines Schmerzes

* **

Die Träume aller Frauen von der Freiheit –Sind wie das Wasser des Golfstroms. Wie das Leiden der Natur – so ist die Wahrheit –Wo die Harmonie ist schwer zu fassen.

Und die Hinrichtungen, kommen als Vergeltung. Schauen gerne den Jungfrauenweg zu Pilatus. Die Unschuld anpassen wie die Kleidung. Ein Freiheitsweg wie der Ruf des Vaterlandes.

* **

Auf der Insel, weit weg wie Tränen von Eva, die Insel, die umarmt von grellen weißen Klippen ist, So, dass man den Horizont umschlingen kann wenn er nicht ins Meer wegrennt, hat den Schutz die Musik gefunden –um einen Mann und eine Frau zu schaffen.

IM SCHLAF

Ich war ein Dichter Und er lebte tausend Jahre ... Und dann – alles ging vorbei: Nur deine Fußabdrücke Im Sand sind geblieben.

* * *

Es war seltsam: ich malte die Sonne und die wärmte.

* * *

Es ist schwer für mich: die Sterne fallen und auch Wünsche gehen verloren.

* * *

Es ist Super: der Portulak blüht wunderschön auf meinem Grab.

* **

Im Meer hat er gefangen eine schöne Seele –vergessene Seele von einem Romantiker...

Er trug sie an Land aber sie war tot.

* **

Zwischen einem Meer und einem Fisch lieben wir einander –warm, zart –bei einem Abschied.

Dann werden wir ein Meer und ein Fisch und bei einem kalten Ufer werden die Lieben still empfangen.

* **

Vor unseren Seelen werden erscheinen die Bäume vom Gethsemane Garten und dicht blühen

wie Tschernobyl.

* **

Wie ein erster Schnee kommen –so lange auf dich die Anderen warten und gehen –bevor alle müde von dir sind: die Party rechtzeitig verlassen nicht quälen mit einem letzten Gruß wie ein erster Schnee, der schnell schmilzt, sein.

* **

Die Bäume mit einem menschlichen Sinn öffnen ihre Augen und nehmen den Morgen in ihre Hände. Wie eine Königin ist schon die Erde und du und ich rennen jetzt wie wilde Pferde.

* **

Auf der silbernen Hand der Ewigkeit kleines Mädchen kämmt die Haare mit einem Mondkamm und in einem launenhaften Spiegel sieht sie ihr Gesicht nicht:

Da ist ihr Blick und Falten einer unbekannten Frau.

FÜR TANYA

Die Seele ist wie eine Geige: manchmal ist sie im Staub Sonst plötzlich leidet sie an einer hohen Note. Denke nicht über die Jahre – noch die Saite klingt, Verliebe dich in mich am Samstag schrill

Die Seele ist wie ein Reim: auf der Suche nach Zuhause und Licht, Ein Jahrhundert auf dem Weg von Versen, von Strophen zu Gedicht. Möge es sehr gut sein, wo du und ich nicht sind In Paris und in San Remo verliebe dich in mich!

Ruh dich aus, ich werde dich nicht wie eine Rose zupfen,

Weil ich nur ein Vorschloss von Odysseus habe... Meine Seele will, dass jetzt gebetet wird –Für dich, du bist wie eine Gottheit, eine Gabe. * **

Wir haben uns getroffen in einer zerlumpten Küche in einem Studentenwohnheim, aber anscheinend habe ich dich gekannt im Tempel – schon immer.

Ich verstehe die Gebete nicht und mache Kreuze wie ein Glückseliger, weil ich Jesus anschaue und dein Gesicht sehe.

Ihr seid auffallend ähnlich! Wer bist du? Ob ich wirklich mein ganzes Leben das Kreuz tragen werde. Dieses schreckliche und faszinierende Geheimnis?

Als ich mich in dich verliebt habe bin ich zu dem Gott gekommen aber jetzt – weiß ich nicht wen von euch ich mehr liebe?! Німецькою переклав Генріх Дік

Про перекладача:

Генріх Дік народився 22 лютого 1955 року в селі Ленінполь Таласької області в Киргизії. Знаний німецький прозаїк, поет, драматург, перекладач, журналіст, видавець, громадський діяч. Мешкає в Німеччині. Автор близько 30 книг різних жанрів і багатьох п’єс для підлітків та дітей. Книги й п’єси вийшли також українською. Перекладач книг українських письменників німецькою. Член товариства письменників у землі Шлезвіг-Гольштейн, Німеччина. Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Генрік Дік народився в сім’ї етнічних німців. Його батько працював водієм, а потім був завідувачем гаражу в Казахстані. Мати трудилася в колгоспі і була домогосподаркою. У 1979 році Г. Дік закінчив Пермський державний університет. Потім він працював адвокатом, юристконсультом. Публікував статті та гумористичні оповідання в газетах і журналах. У 1993 р. переїхав до Німеччини. І там з 1998-го активно включився в літературне життя. Редагував та випускав інтернет-видання, очолював громадські організації. У 2010 році заснував видавництво, яке в 2013-му отримало назву «Видавництво Генріха Діка». Видає серії книг німецькою мовою: «Чаша», «Казка сьогодні» та «Золоте руно». Ініціював і провів значну роботу з перекладу прози та поезії багатьох авторів з України, Киргизстану, Таджикистану, а також інших держав. Зокрема, перекладені німецькою та видані книги українських письменників Сергія Дзюба і Михайла Каменюка. Також Дік надрукував дві книжки казок українських авторів німецькою. У 2011 році він організував проведення міжнародного літературномистецького конкурсу «Казка сьогодні», а в 2019 році – міжнародного конкурсу «Золотий Grand Німеччини». Оповідання, вірші, казки, п’єси, гуморески Генріха Діка опубліковані німецькою, українською, російською, киргизькою, таджицькою та узбецькою в багатьох літературних збірниках Німеччини, України, Білорусі, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану та Росії. Українське видавництво «Твори» (м. Вінниця) випустило вже чотири книги прозаїка та драматурга українською. У січні 2019 року в перекладі українського

товариства «Farben der Kunst» («Барви мистецтва»), членами якого є цікаві письменники, художники, журналісти та актори. Тепер товариство видає міжнародний літературно-художній альманах «Барви», який друкується у Вінниці за участю авторів з України. У 2019 році він був почесним гостем та членом журі міжнародного Вінницького фестивалю «Подільська лялька» (Україна), де відбулася й прем’єра його п’єси «Річкова фея Агая».

Дизайнер книг і дипломів переможців міжнародних конкурсів. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна), Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє (Україна – Німеччина, найвища нагорода – «Діамантовий Дюк»). Переможець Міжнародних літературних Олімпійських ігор, наразі змагалися понад 800 письменників із 40 держав. Посол миру – лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США). А в Росії його нагороджено медалями імені Антона Чехова – за випуск книжкових серій «Казка сьогодні» і «Чаша» німецькою мовою та імені Льва Толстого – за високу літературну майстерність. Гамбург – німецька Венеція. Регенсбург, Баварія.

– Мене не лякають зачинені ворота, –промовив подорожній. –Я щойно з пекла. І він ввійшов. («Ворота в небо»)

Ось такий дивний вірш. Напрочуд лаконічний, не надто емоційний. Я б навіть сказав – сухий. Проте скільки тут приховано думок! Бо то – лише верхівка айсберга. І над прочитаним можна розмірковувати й дискутувати безкінечно. Чи може людина сперечатися зі Всевишнім? Чи вона – творець своєї долі? Власне, у кожного з нас – свої рай і пекло, котрі знаходяться на землі… Вірш – бунтарський, але не злий. Як на мене, доволі дотепний. Це –такий англійський гумор, вишукана іронія. І саме так оригінально створено всю збірку! Маємо наразі неповторний авторський стиль, де буквально за кожною фразою пульсує неординарна думка. Де афористичність рядків та їх «сухість» – норма. Де кожен вірш можна трактувати як своєрідну притчу –втім, це – не якась «мертва» дидактика, а ненав’язливий гумор. Автор навмисне не робить висновків – це прерогатива читачів. Тож, якщо ви взяли до рук цю книжку, доведеться неабияк потім поміркувати над нею, – думки виникнуть ніби самі по собі, мимоволі. Я б радив читати потроху, а потім повертатися до цих віршів у подальшому. Адже щоразу у вас буде дещо інше сприйняття. Бо кожен вірш Маасена – це ніби така піраміда, де одні думки лежать на поверхні, а інші – наче глибоко приховані, тож непомітні одразу. Але знаходити і розпізнавати такі підтексти – дійсно спокусливо! Це як пливти у вутлому човні якоюсь химерною річечкою, де й краєвидів особливих начебто немає; а потім уважно придивляєшся, прикипаєш поглядом і враз розумієш –щойно побачив диво! Бо ще класик зауважував, що насправді дива знаходяться не лише за морями-океанами, а буквально поруч, може, за крок від вас. Їх лише потрібно вчасно розпізнати та зрозуміти.

Коли коліно болить, є біль у мозку, –там, де його частина думає: – Я коліно.

Якщо серце болить, є біль у мозку, –там, де його частина

думає: – Я серце. Але мозок сам ніколи не болить. Коли я думаю, мозок міркує: – Я думаю…

Та можливо, мозок ніколи не думає? Можливо, думає лише (або дійсно) коліно? («Де думає біль?») А як вам таке? Ніби все – просто, легко, на одному подиху. Однак це –лише на перший погляд. Теж є над чим поміркувати! Думаю, ви, мабуть, здогадалися, що автор за освітою – медик. Тобто він знає, про що пише. І всі оті його напівтони тільки підкреслюють це справжнє, глибоке знання. Фолькер Маасен народився у 1943 р. в Бреслау. Вивчав психологію і медицину в Килі та Гейдельберзі. Понад сорок років працював лікарем в Ганновері, Берліні, Мюнхені та Гамбурзі. Під час проживання в Берліні, де підтримував дружні стосунки з багатьма відомими літераторами, Роберт Герхард ознайомив його з іронічною поезією. Тож Фолькер Маасен видав п’ять книжок із веселими оповіданнями та п’ять томиків з іронічними, сатиричними й філософськими віршами. Автор – член ПЕН-клубу Німеччини. А його твори надруковані в багатьох антологіях ФРН.

Пізні промені сонця намалювали крізь вікно мою тінь на письмовому столі –отже, існую. Я поворушив головою –тінь вклонилася і пішла. («Доказ тінню») Тож маємо Поезію: не модну, але нетривіальну, суху, проте дотепну, дуже реальну й водночас дивовижно вигадливу. Одне слово, чарівну! Тому

ми й вирішили перекласти такі гарні, вишукано іронічні вірші українською та представити їх широкому загалу читачів у нашій державі. Бо Фолькер Маасен – безперечно, цього вартий.

Сергій Дзюба, письменник, перекладач, журналіст, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Фолькер Маасен (Німеччина)

Присутність духу

Шви спогадів

Якщо твій світ, в якому мало хто розуміється, і від якого не залишиться навіть шепоту, і який лише чіпляється за краєчок дороги, і сповна пережитий, і згорить дешифрований, і без промивання, і в унітаз упадуть будні, –тоді більше не пораняться губи об зуби. Пелікан підсліпувато ще торсає час. Журавель щойно був, ворони залишаються в розрубанім серці і губляться вдалині. Шви спогадів снують між великим пальцем та іншими, поки свіча коптить; і вони, розгублені, в бальній сукні, –від безвиході та самотності. Пропонує вшита застібка-блискавка пройти шлях наверх. Мить, коли мій погляд ковзає хребтом.

Присутність духу

Самотня крапля стікає з листка, гілочка тихо махає їй услід, –мрії щезають, не прощаючись.

Ворота в небо – Ворота в небо зачинені, – оголосив Петро, –маєш зачекати. – Мене не лякають зачинені ворота, –промовив подорожній. –Я щойно з пекла. І він ввійшов.

Покинутий

Коли ти мене залишила, я вирішив ніколи про тебе не думати.

Тепер я покинутий: постійно міркую про те, як не думати про тебе.

Колись

Все сіре – там, де я тобі колись махав і плакав, як ти від’їжджала.

Пил – там, де я тебе колись обняв і поцілував,

коли ти поверталася. І тепер на високому каркасі даху вокзалу сидить голуб –як колись.

Даремно

Нема пуття від справжньої інтелігентності, Якщо хтось – дуже дурний.

А світ?

– У тебе – великі і сумні очі, –зронила вона. – Ними я дивлюся на тебе і на наш невеселий світ, –відповів я. – Заплющ очі, поцілуй мене, і печаль зникне, –мовила вона. – А світ?

Бути

правим

Якщо я – завжди правий, то мушу перевірити обґрунтованість своїх поглядів. Якщо ж я – завжди неправий, то й тоді теж.

Закон природи

Я вслухаюся в твоє пояснення фізичної теорії Великого вибуху.

Я дивуюся тому, як ти пояснюєш принцип викривлення простору-часу.

Я слідкую, як ти описуєш появу пагорбів і кінцевих морен упродовж льодовикового періоду.

Я слухаю тебе уважно і з розумінням, доки моє обличчя може й далі торкатися твого сонячного сплетіння, і так довго, поки воно ніжно торкається його. Барвистий Анжамбеман

Інколи я відчуваю, незважаючи на тисячі холодних сітчастих прутів, які мене в крихітному колі спійманим утримують, крізь зелені очі, – те, що люблю. Широко і криваво висить наді мною й тільки для мене паща зорепаду, котра тримає мене.

Резонанс

– Слухачі на моєму літературному вечорі під час читання кожного вірша, сяючи поглядами, перешіптувалися, –промовила ти.

– Мені це байдуже, –відповів я та попросив детально розповісти про реакцію публіки.

Думи

Я думаю, міркую я, я не думаю…

Отож, я існую! Чи мене немає?

Сила

Її реальна сила полягала в тому, що вона і слабкою могла бути.

Підозра

Не думай лишень, що я спав із тобою. Це була кішечка –ти ж, за збігом обставин, лежала поряд.

Тест

Ти хотіла поговорити про те, чи буду я найближчим часом і все життя поруч із тобою, чи люблю я тебе. Я знав про це ще до того, як ти мене спитала.

«Елітні» грабіжники

Вони оплачують найдорожчих адвокатів, щоб відібрати у нас гроші, аби вони цих дорогих юристів оплатити могли, які їм у судах відсуджують право вимагати у нас гроші.

Де думає біль?

Коли коліно болить, є біль у мозку, –там, де його частина думає: – Я коліно. Якщо серце болить, є біль у мозку, –там, де його частина думає: – Я серце.

Але мозок сам ніколи не болить.

Коли я думаю, мозок міркує: – Я думаю…

Та можливо, мозок ніколи не думає? Можливо, думає лише (або дійсно) коліно?

Розмова ні про що

– Скажи, що було?

– Нічого не було. – Коли ніщо існує, це – добре.

Ніщо – це добре, коли воно існує.

Там, де раніше існувало ніщо, –була любов.

Або, де й раніше існувало щось, там і любов була.

Різні погляди

Це були чудові вихідні з нею.

У понеділок я поцілував хустину, яку вона забула.

У вівторок поцілував подушку, на якій вона сиділа.

У середу поцілував чашку, з якої вона пила. – Ти ведеш себе, мов божевільний, –зауважив мій друг.

Я став би божевільним, якби цього не робив, –відповів я.

Осколки спогадів про Пауля Целана

Я хотів би про це забути, але саме тому згадуватиму:

Смерть була майстром із Німеччини.

Я про це згадав, і тепер добре засвою. Доказ тінню Пізні промені сонця намалювали крізь вікно мою тінь на письмовому столі –отже, існую.

Я поворушив головою –тінь вклонилася і пішла.

З німецької переклали Надія Постемська та Сергій Дзюба

Українська поетеса Надія Постемська-Краукліс та її чоловік –композитор Йонас Краукліс мешкають в Ірландії.

Міжнародне співробітництво

У Румунії вийшла книга віршів Тетяни і Сергія Дзюби «Береги»

В Бухаресті, у видавництві Фундації Пауля Полідора побачила світ ошатна збірка відомих українських поетів Тетяни і Сергія Дзюби «Береги» –румунською та українською мовами. Вірші українців чудово переклав поет, композитор, автор популярних пісень, президент Міжнародної літературномистецької Академії Румунії та керівник Фундації Пауль Полідор. Це – вже 30 зарубіжна книжка Сергія і Тетяни. За збірку «Береги» вони стали лауреатами міжнародного фестивалю поезії в Румунії, у Бухаресті. Пропонуємо вашій увазі відгук на цю книжку відомого румунського поета Пауля Полідора. «І буде тиша кольору надії...» Книжка «Береги» створена двома несхожими за своєю художньою манерою українськими письменниками – Тетяною і Сергієм Дзюбами. На її сторінках подано прекрасний приклад неповторної поетичної майстерності, довершеності форми та змісту, цікавого образотворення і метафоричності. Своєю творчістю поети Тетяна та Сергій Дзюби яскраво представляють сучасне українське письменство. Такі різні за характерами, уподобаннями, мистецькими амбіціями, стилем поведінки, вони обоє – письменники від Бога, особистості з широким спектром занять та інтересів у повсякденному житті. Літературна критика, наукова та перекладацька робота, журналістика, видавнича справа і редагування – все це невелика частина їх спільних або особистісних зацікавлень. Вони прагнуть не тільки популяризувати свою поезію за кордоном іншими мовами (Тетяна і Сергій – автори численних книг, перекладених багатьма мовами світу), але й водночас сприяють появі творів іноземних письменників у своїй рідній українській культурі. Обоє літераторів – активні учасники різноманітних видів сучасної літературної співпраці, якими є участь у міжнародних поетичних фестивалях, видавництво книг, публікація наукових статей і перекладів. Автори цієї збірки – справді дуже талановиті творчі

віршів написані верлібром, однак читаються дуже мелодійно завдяки внутрішньому ритму та вдалому звукопису – асонансам й алітерації. В її цікавих текстах – пошук гармонійності людських стосунків, часу і простору. Авторка описує й осмислює існування, яке відчуває інтуїтивно. Вона – поет мудрості, яскравих контрастів і життєвих формул. Відчуття

екзистенційної самотності поетеси знаходить вираження в емоціях та переживаннях її ліричної героїні, спробах зрозуміти потаємний духовний світ Тетяна Дзюба у своїй поезії малює картини внутрішнього «я» і мінливої дійсності, відтворює всеосяжний діалог особистості з універсумом. Слова, які використовує поетеса, мають надзвичайно глибоку семантику. В її творах одночасно існують реальність та фантазія, а іноді – навіть метафізика буття: І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з'їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

Така лірика мисткині передає складність людини, конфлікт цінностей, внутрішню боротьбу та трагедію, іншими словами, масштаб людського у людині, біблійний масштаб. Де є місце роздвоєності, сумнівам та ризику –ризику віри, ризику любові, ризику творчості. Де є місце смерті, як міри любові / віри / творчості, та вічним запитанням. Де нероздільно переплетені протест і страждання, віра і безнадія. У поезіях Тетяни втілена проблемність людини, її дивовижна «розіп’ятість» між світом «горішнім» і «долішнім»; та проблемність, яка наділяє поезію безсмертям.

Залишишся лиш візерунком вокзальним На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча.

Ти – лиш візерунок, химерний і тонкий, У храмі прощання й вчорашнього чаю.

Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням.

Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць

пошуків у цьому напрямі алхіміків і кабалістів). У домівці свого «автора» Голем виконує всіляку важку роботу, – відбиток мрії, що людина у такий спосіб звільниться для творчості. Вийшовши з покори, стає страшним і некерованим.

У «Триптиху» Тетяна витончено змальовує швидкоплинність нашого життя, а відтак – і скороминущість зваб, захоплень і пристрастей, та водночас непроминальність усього справжнього. Немов у гарній переливчастій акварелі, поліфонічним спектром тонких асоціацій надзвичайно філігранно відображаються варіації природних та душевних змін, вічний феномен метаморфоз буття, ритмів довкілля і чутливого серця у поезії:

Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи.

Як розтане швидко цей зимовий дим –Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу Крізь шинельних буднів непохитний стрій? … Не сахайсь закляклих серед степу Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Високу поетичну майстерність, бездоганне володіння пером та словом Ви з перших рядків відчуєте і у віршах Сергія Дзюби. Його поетичні рядки позначені творчою індивідуальністю й неповторністю. Ліричні переживання й емоції він майстерно передає як у римованих віршах, так і у верлібрах та білих віршах. Здебільшого Сергій прямо, акцентовано і відверто висловлює власні почуття та думки образними поетичними

Та водночас поет дивує нас дуже витонченою алегоричністю чутливого образотворення. Він класично торкається тонких душевних фібрів читача неповторними рядками: Одного разу двічі я ввійшов у одну й ту ж річку, щоб назавжди розчинитися в її тілі. І тоді, пронизаний Космосом, на крихітній рубіновій планеті побачив своє дитинство –чорнявого хлопчика, який міцно притискав до грудей мої мрії.

Інтимній ліриці поета притаманні складні та витончені емоції, проникливо і щиро висловлені сердечні почуття: Тані Душа – мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах. Ти ще струна – не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу.

Душа – як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. Ти знаєш: благодать – де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь – мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб – від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї.

Презентуючи вам румунською мовою творчість Тетяни та Сергія Дзюби, маю впевненість, що у їхніх поетичних рядках ви знайдете неповторну мелодику, оригінальний

української поезії, милуючись вишуканими, ліричними образами, відчуттями й асоціаціями. А вихід у світ цього видання сприятиме взаємному зміцненню культурних румунсько-українських стосунків. Пауль Полідор, поет, перекладач, композитор, автор пісень, м. Бухарест, Румунія

uvântul tălmăcitorului ,,Și va fi tăcere culoarea in speranță...”

Stimate cititor, cartea pe care o ții în mâini este scrisă de către doi scriitori ucraineni, diferiți în maniera de creație literară – Tetiana și Serhii Dziuba În paginile ei este vizibil un minunat model de măiestrie artistică, de perfecțiune a formei și conținutului, de realizare a unor imagini cu valori metaforice.

Prin creația lor poeții Tetiana și Serhii Dziuba reprezintă în mod pregnant literatura ucraineană contemporană. Diferiți din punct de vedere caracterologic, al pasiunilor, ambițiilor creatoare și stilului atitudinal, ei sunt scriitori care își datorează talentul lui Dumnezeu, fiind personalități cu un larg spectru de preocupări și interese în viața de zi cu zi.

Critica literară, activitatea științifică, traducerile, jurnalistica, lucrul editorial și redacțional – toate acestea nu reprezintă decât o mică parte a intereselor lor comune. Ei se străduiesc nu numai să-și popularizeze propria creație peste graniță (Tetiana și Serhii sunt autori a zeci de cărți traduse în limbi străine), dar și depun eforturi considerabile pentru ca în cultura natală să apară cărți, volume ale unor renumiți scriitori din străinătate. Fiecare dintre cei doi oameni de litere sunt foarte activi în domenii diverse legate de colaborarea literară, relevată și explicată prin festivaluri internaționale de creație, editarea de cărți, publicarea de traduceri și articole științifice.

Autorii volumului sunt personalități creatoare pline de talent, cu o bogată experiență sufletească, de care se pot lesne convinge cititorii cărții, făcând cunoștință cu textele literare, alese de noi, din creația ambilor poeți. Poezia Tetianei Dziuba este complexă, aforistic-laconică, construită pe elemente factoriale asociativ-alegorice, emanând înțelesuri de o mare sensibilitate prin nuanțele semantice și frumusețea expresiei lirice. Multe dintre versuri sunt scrise în vers liber, totuși acestea se citesc într-o manieră foarte melodioasă datorită ritmului interior și eufoniei reușite, sub cupola unei fericite sonorități legate de asonanțe și aliterații În textele ei se simte căutarea relațiilor umane armonioase, a timpului și a spațiului. Autoarea descrie și interpretează existența, pe care, intuitiv, o simți că te pune la încercare. Tetiana este un poet al înțelepciunii, al contrastelor și formulelor de viață grăitoare. Sentimentul singurătății ei existențiale își găsește expresia în emoțiile și trăirile eroinei sale lirice, în încercările de a înțelege o lume spirituală tainică. În poezia sa Tetiana zugrăvește imagini ale ,,eu”-lui interior, realității schimbătoare și reproduce dialogul atotcuprinzător al personalității cu universul. Cuvintele de care se folosește poeta au o extrem de profundă încărcătură semantică. În creațiile ei coexistă realitatea obiectivă și fantasticul, iar uneori chiar metafizica unui anumit mod de viață: Și va fi tăcere culoarea din speranță, Și va fi tihnă nuanța fericirii, Mărul va cădea și se va despica în două, Îndrăgostiții nebuni îi vor mânca jumătățile

Și după crengi n-o vor observa pe Eva, de lacrimi scăldată, Care-și blestema avitaminoza de demult.

Lirica scriitoarei oglindește caracterul complicat al omului, complexitatea acestuia, conflictul valorilor, lupta internă și tragedia, adică dimensiunile a tot ceea ce este și rămâne omenesc în ființă, chiar unele proporții biblice. Acolo unde există loc pentru dedublare, pentru îndoieli, pentru risc – riscul credinței, riscul iubirii, riscul creației. Acolo unde-i locul morții, ca măsură a iubirii / credinței / creației, acolo-i și cel al întrebărilor. Acolo unde sălășluiesc nedespărțite-împletite protestul și suferința, speranța și disperarea. În versurile Tetianei este încarnat caracterul problematic al omului, ,,răstignirea” lui între lumea ,,de sus” și cea ,,de jos”; acel caracter problematic ce poate înzestra poezia cu doza de nemurire.

Rămâi desen de gară-n a vieții salbă, În șubrede-acostări ale sorții-ghicitoare Unde țiganul negru în pietruita sală, albă, Legănându-și puradelul, cârpește sicrie cu-,,ardoare”.

Tu, lunecos ornament, himerică toană, De-o piatră ,,scris” pe-oglinda apei fără vad, Ești semn de cotire-n năvalnica goană Parcurs și de mine prin coridorul fad.

Dreptatea, credința respiră-mpletite Cu mânuțe de prunci, mișcate fără plan. Desenul dă în bronz, ca umbrele-aurite, Ca ocrul pe trup de gaucho-indian.

Ca roze de milady cu-ace fatale, Unde veninul e încrustat în beril Iubirea-i zombi, Golem*, din cap la poale, Iubirea e robotul, omorât subtil.

* Golem – un om de concepție sintetică, artificial, care, spre deosebire de cel mitic, nu este creat din humă, însă este produsul rațiunii și trudei omenești (fantasticul hiperbolizant reprezintă o reflectare a căutărilor realizate în acest domeniu sau în această direcție de către alchimiști și cabaliști). În casa ,,autorului” său Golem face orice (fel de) muncă grea – oglindire a visului, conform căruia doar astfel omul își descătușează forțele, ,,eliberându-le” în creație Ieșind din starea de nesupunere va deveni îngrozitor de nedirijat.

În ,,Triptic” Tetiana zugrăvește rapida curgere a timpului vieții noastre și, prin urmare, caracterul efemer al ispitelor, pasiunilor pentru ceva, și al patimilor, dar, în același timp, caracterul mereu actual, etern al prezentului.

Precum în pictura de acuarelă care se revarsă, prin spectrul polifonic al unor fine asociații sunt redate cu un extraordinar simț filigranat schimbările naturale și sufletești, veșnicul fenomen de metamorfozări ale traiului (ale ritmurilor care înconjoară mediul și simțitoarea inimă) în poezia ,,Neaua moale-i al viforniței fiu docil”: Neaua moale-i al viforniței fiu docil, Strălucind, tălpi de sănii într-un colț zâmbesc... De pe planetă-n ceruri am zburat subtil Precum îngeri albi, copii ce-n lumină cresc.

Soarele-n urmă se-azvârle, ca un cățel, Buzele crăpate, de râs, pân’ la sânge... Fumul petrecerii despărțirea-nfrânge, Cineva tot își pierde vreun deget prin el.

Lucea soarta în noi ori a tavernei stea, Prin front de mantale pân’ la răgușit… De-absurdu-ncremenirii nu te speria, Al muierilor de sciți vis neîmplinit…

De la primele rânduri veți simți și în versurile lui Serhii Dziuba o înaltă măiestrie poetică, autorul posedând un condei impecabil prin subtila mânuire a cuvintelor. Textele sale artistice sunt marcate de particularitatea unei individualități creatoare și de unicitatea nerepetabilității.

Trăirile și emoțiile proprii el le transmite în mod ingenios atât în versuri cu rimă, cât și în cele cu vers alb. În general Serhii își exprimă sentimentele și gândurile într-o manieră directă, sinceră, plină de accente și sublinieri estetice prin intermediul unor rânduri poetice expresive, de un pitoresc aparte:

Ochii – precum toamna, la tâmple – deja zăpezi ce-nșeală, Întinse până-n vară... să rămână spilcuit în al vieții-apus... A Vă iubi e un păcat, însă a nu iubi nu-i o greșeală? Plus greșeala de a iubi fără talent de Sus.

Toamnă sfântă, omul păcătuind și-n post Din nou fățarnic probează bătrânețea în șa: De ce metagalactica nu poate dezlega Nici tainele stelelor, nici fuga infinitului ce-și caută-un rost?...

Dar alături de toate acestea poetul ne uimește prin specificitatea alegorică a imaginilor create. El atinge într-o manieră clasică rafinatele fibre ale sufletului cititorului prin versuri originale:

Cândva, de două ori, am intrat în unul și același pârâu

pentru a mă dizolva în corpul lui. Și-atunci, fermecat de Cosmos, pe o mititică planetă de rubin

mi-am zărit copilăria –un puști din Cernigov cu putere strângându-și la piept visele.

Liricii de factură intim(ist)ă a poetului îi sunt firesc de proprii emoțiile vibrant-mișcătoare, redate franc prin sentimente de dragoste exprimate într-o manieră afectuos-înduioșătoare:

TANIEI

Sufletu-i precum vioara: ori în colb, Ori, brusc, suferă pe o notă înaltă. Nu mai socoti anii, coarda este încă acolo, Asurzitor îndrăgostește-te de mine sâmbăta.

Sufletu-i precum rima: caută o casă și-o lumină, Viața-ntreagă pribegind dinspre șirul strofelor către poeme. Totuși, deși nu respirăm acel spațiu, Amorezează-te de mine la Paris și San-Remo!

Tu odihnește-te, doar nu smulg un trandafir, De vreme ce mi-a mai rămas un ciuf din coama Odiseei... Așa vrea poate sufletul, precum divinitatea, Ca să-l adori, rugându-te-mpreună cu ea.

Prezentându-vă-n limba română creațiile Tetianei și ale lui Serhii Dziuba, nutresc certitudinea că în poezia lor veți găsi o melodică unicat, un colorit auctorial sui-generis și, precum un însetat de puritatea izvorului, vă veți adăpa din tămăduitorul nectar al inspiratei poezii ucrainene, admirând rafinatele imagini lirice, senzațiile, sentimentele, asocierile și trimiterile culturale din profunzimea textelor poetice. Iar nașterea acestei ediții tipografice va contribui la reciproca întărire a relațiilor româno-ucrainene.

Paul Polidor – poet, tra ucător, compozitor-interpret, București, România

ANTOLOGIE de TEXTE

* * * (Ești foarte asemănător cu el)

Ești foarte asemănător cu el, Cu cineva care, precum huțulul*, S-a așezat pe cel mai înalt vârf, Pe creasta visului meu; deși

Toate acestea sunt doar o iluzie. Așa există, din depărtare, asemănarea Dintre prosopul de fabrică din magazin Și broderia încălzită cu mâinile.

M-ai luminat cu însorirea, Dar de ce, Doamne, -i așa de mieroasă, Că la prânz este deja râncezită, Iar către seară distanțată cu totul?

* Huțul = Persoană dintr-o populație de origine slavă, trăind în regiunea muntoasă de la poalele Ceremușului și Siretului, care vorbește limba ucraineană în dialect; huțan (n.P P.).

Ти був дуже на нього схожий, На того, що неначе гуцул, Поселився на самій вершині, На вершині моєї мрії. Тільки, що то всього лиш ілюзія. Так буває здалеку схожий Набиваний рушник крамничний На зігріту руками вишивку… Ти мені засвітився сонечком, Тільки ж, Боже, Навіщо масляним, Щоб з обіду уже загіркнути, А під вечір зовсім розтанути?

* * * (Bunicul arde urcioarele)

Bunicul arde urcioarele, iar Inchiziția – pielea; Sub o aureolă topești fluturii mâinilor tale. Precum de la prima ieșire în lume – viața găunoasă, Iar de la a doua – primul tău cerc infernal.

Însă sub lampă condeiul de ardezie era atras spre Cuvânt: Ca un grăunte spre ochi – într-un format birocratic. Dar din cenușa vorbirii din nou va străluci adevărul, Precum privirea mamei se atinge de condamnatul la moarte.

* * *

Дід випалює глечики, інквізиція – шкіру, Ти у сяєві плавиш метелики рук. Як від першого світла – життя пустотіле, А від другого – перший пекельний круг.

Ще під лампою грифель спинався на Слово, порошиною в оці казенним форматам. Сполох сутності зблиснув у жужелі мови, Так приречених вмерти торкається поглядом мати.

* * * (Vremea se scurge câte o picătură prin sare)

Vremea se scurge câte o picătură prin sare Precum nisipul din cele mai vechi clepsidre.

Dogorește; apoi se îndepărtează – se dizolvă

Transformându-se în mare, Unde-i bine să se legene Pe valurile amintirilor

Din păcate, nu pentru mult timp, Întrucât oamenii trăiesc pe uscat

Unde marea – sare…

* * * Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів. Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * * (Din vara muieretului...)

Din vara muieretului n-a mai rămas decât o amintire. În prezentul deja isprăvit Te poți întoarce pășind ușor pe încărunțita urzitură a pânzei de păianjen.

* * *

Бабине літо – це спогад. До справжнього, що відійшло, Можна повернутися, Ступаючи по сивій павутині.

* * * (Timpul e duios, precum un câine)

Timpul e duios, precum un câine Tolănit cu botul peste labe. Fin scheaună secunda Când în fântână cad așteptările.

Perspectivă – căi

Strânse într-un punct. Punctul – pe undeva oarecum trist Ca într-un moment de reculegere.

Te privesc cu ochi de Rubliov Nu mă tem știind Că ieri și mâine Mai reale au devenit astăzi

Perspectivă întoarsă… Ca demodatele mele rochii. Și haine-nflorate se pornesc, din nou, Spre timpul speranțelor.

* * * Час, неначе собака, ласкавий, Лягає під ноги. Тонко скиглить секунда, Упавши в колодязь чекання.

Перспектива – завершені В крапку дороги. Крапка – це щось сумне, Мов хвилина мовчання.

Я на тебе дивлюся Очима Рубльова, Не боюсь, що учора і взавтра Реальніші стали сьогодні.

Перспектива зворотня… Як сукні мої старомодні. А надії все сниться Вбрання кольорове.

* * * (Dau telefoane…)

Dau telefoane, formând Numere pe care le știu pe de rost În momentul în care nimeni nu ridică receptorul. Numai atunci poți desluși distinct Ceea ce ai fi auzit de foarte multă vreme.

* * * Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

* * * (Istoria prin inteligența profesorului Dowell)

Istoria prin inteligența profesorului Dowell: știe totul, dar nu catadicsește să împărtășească și celorlalți.

* * *

Історія – голова професора Доуеля: все знає, але не воліє говорити.

* * * (Acolo-i patria unde ne este bine) Acolo-i patria unde ne este bine*, însă tot necazul arată că bine ne este doar acasă.

* Lat.= Ubi bene, ibi patria.

* * *

Там батьківщина, де нам добре, та все біда, що добре тільки вдома.

* * * (Bine le este celor fericiți)

Bine le este celor fericiți și celor cărora ceasurile le funcționează cu precizie.

* * * Добре щасливим і тим, у кого годинники справні.

* * * (A picat o castană) A picat o castană –s-a dezvelit din nou sufletul.

* * *

Каштан упав –розкрилася душа.

* * * (Gândurile se îngrămădesc)

Gândurile se îngrămădesc, făcându-și loc cu coatele, ne trezesc, scuturându-ne bine, precum niște bombe puse în gară, – și nicio revendicare din partea decembriștilor.*

* Trimitere culturală la revolta decembriștilor din 1825 împotriva preluării tronului de către Nicolae I, după ce Constantin Pavlovici, fratele mai mare al acestuia, renunțase la dreptul de succesiune. Pe 14(s.v.)/26(s.n.) decembrie 1825 mai mulți ofițeri ai armatei imperiale rusești au condus aproape trei mii de soldați în cadrul acestei mișcări de protest din Sankt Petersburg. (n.P.P.)

* * * Думки доводиться розштовхувати і будити, як стомлених бомжів на вокзалі, –і жодної причетності до декабристів.

* * * (Prințesele întotdeauna…)

Prințesele întotdeauna le-au căpătat prostănacii, confirmă înțelepciunea populară.

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * * (Iată prichindei pe lângă școală) Iată prichindei pe lângă școală cum aleargă după pucuri de hochei, însă câte dintre ele se vor întrupa până-n primăvară în vis patinând pe sacra gheață?

* * *

Дітлахи побіля школи ганяють шайбу до весни, а потім знов їй лід чекати.

* * * (Întâlnirea aceasta a fost o-ntâmplare)

Întâlnirea aceasta a fost o-ntâmplare, Și n-are șanse să devină legitate. Ea e substratul unei expresii cunoscute: Am trăit undeva un timp oarecare, însă noi ne-am născut într-una și aceeași zi. Ea e lacătul fixat pe interiorul ușilor. Pauza din mijlocul tăcerii. Paradox ori oximoron. Este firimitura din imensa pâine a veșniciei, Foarte ușor de măturat, de aruncat de pe masa memoriei, Lăsată pradă Plinelor de trăncăneli și flecăreli zile de luni și vineri… Dar tu nu te grăbi cu asta. În orice oximoron adevăruri sunt mai multe Decât în frazele triviale.

În el găsești esența din urmele neverosimilității. Știu, mă crezi, Deși nu e nevoie, pentru că deja noi ne-am întâlnit.

* * * Ця зустріч – випадковість, у якої немає шансів стати закономірністю. Вона – виворіт відомого вислову: ми прожили недовго, але народилися того ж дня. Вона – навісний замок з внутрішнього боку дверей. Пауза серед мовчання. Парадокс чи оксюморон. Її, крихту від величезного хліба вічності, дуже просто змести, скинути зі столу пам’яті, віддати на поталу цвірінькаючим понеділкам і п’ятницям… Але ти не поспішай із цим. У будь-якому оксюмороні правди більше, ніж у тривіальних фразах. У ньому – суть із присмаком неймовірності. Я знаю, ти повіриш мені, хоча б тому, що ми вже зустрілися.

* * * (Cum nimeni pe pământ nu a știut) Cum nimeni pe pământ nu a știut Că niciodată-aici toamnă n-a fost, Spre calde fluvii, aurite mut, Cocorii noștri-i îndreptăm c-un rost. Prin gâștele în depărtări de ceață Ne potolește dorul-cerșetor, Sub frunzele de ieri tânjind la viață Se troienesc zăpezi în pas ușor.

De parc-ar fi străin de a lui turmă Cu umerii-aplecați și deprimat Discret dispare dorul fără urmă În ochii tăi și-ai mei, împreunat…

* * *

Такої осені ще не було од віку Мого, твого чи ще від створення землі. У позолоти теплі ріки Давай завернем журавлів, Немов гусей, лозиною із вирію. Давай нездійснене обернемо в «було». Журба-жебрачка від туману сіріє, Їй повні коси листя намело.

Вона чужа і мною підзабута, Надломлена, з похилими плечима, Вона уміє зникнути і бути, А ще – твоїми дивиться очима.

* * * (Cumva ți-au trimis un plic imponderabil)

Cumva ți-au trimis un plic imponderabil Fără adresa expeditorului și ștampilă; Din el au căzut: o foaie albă, Căreia brusc i-ai adus o umbră dintr-un cer ploios, Apoi o orchestră din reflexe și jocuri ale razelor solare Ce răspândește în jur un viu nimb.

Aci, însă, deodată apăru femeia aia Cu un zâmbet ironic, încheiat etanș Și, ferm, înaintă agresiv pe tocuri Spre însorita baghetă a arcușului. Totul a pălit, s-a stins, devenind mediocru, banal: O catastrofă se-ntâmplase cu dirijorul. În ziua următoare femeia cu zâmbet ironic, strâns lipit De buze vru să-și repare pantoful, Însă au refuzat-o – de-atunci șchioapătă; Iar ție adesea îți ajung plicurile grele Cu adresa mea pe ele.

Din locul ăla tu arunci literele și caracterele ruginite blestemând vremea rea. * * *

Якось тобі надійшов невагомий конверт без зворотної адреси і штемпеля, з нього випали: білий аркуш, яким ти відразу затулив дощове небо, а ще – оркестр сонячних зайчиків, що розсипався живим сяйвом навкруг. Але саме нагодилася та жінка, з намертво приклеєною посмішкою, –і впевненим підбором наступила на сонячний промінь. Стало тихо і сіро –катастрофа спіткала диригента.

Назавтра жінка, з намертво приклеєною посмішкою, понесла лагодити черевик, їй відмовили, звідтоді вона кульгає, а тобі часто надходять важезні конверти, з моєю зворотньою адресою. Ти висипаєш з них іржаві шрифти –і проклинаєш сльотаву погоду.

ZON P UI ȘIVÂNĂ O R

Escadrilele poleiază cerul argintat mai adânc decât antenele undițelor și mai fărâmițat decât capătul însoririlor. Penele argintate ale păsărilor trec dincolo de ploaie, mai sus decât freamătul din germenii înfrunzirii, mai jos decât visul lui Ikar și al zilei. Aici, în orașul mirosind a avioane și cauciuc, a-nceput sezonul de pescuit și vânătoare.

Сезон рибальства та полювання

Ескадрильї мальків пересрібнюють небо, глибше вудок антен та мілкіше сонячного дна. Зграйка срібних пташок перелітає дощ, вище зерен шамких

листопада, нижче мрії Ікара і дня. Тут, у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання.

* * * (Întunecata pădure de conifere)

Întunecata pădure de conifere se topește, în arșiță, pe dedesubt; indolent, pinii fac aluzii răutăcioase, Pe când tremurătorului plop i se taie răsuflarea de la vorbirea precipitată.

Iar bătrânul burete pestriț otrăvește zgândărind: ,,Este inutil să cauți o culoare pentru ferigă, Întrucât pe ea au postat-o odată Deasupra sovietului sătesc.”

Vârfurile copacilor taie soarele; Când capul lui coboară repede, lunecând în jos –Cade roșul apus, și în acel sânge Se scaldă și visele, și amintirile…

Iar dimineața, se pare, pentru totdeauna Se rătăcește ziua-n amiaza mare.

* * *

Березово-брунатний ліс Спливає від спеки підталим ескімо. Сосни мляво відпускають шпильки, Захлинається скоромовкою осика.

А старий мухомор знай труїть своє: «Нічого шукати цвіт папороті, Його вже піднімали колись Над сільрадою».

Верховіття дерев шаткують сонце. Коли його голова покотиться долі –Впаде червоний захід і у тій крові Втопить і мрії, і спогади…

А ранок, здається, назавжди Заблукає серед трьох дерев.

* * * (Vremea poeziei trece…)

Vremea poeziei trece…

Rândurile, într-o lume a frunzișului tomnatec poartă arțarului tristețea. Vremea poeziei trece, Vine timpul ploilor. Iar gândurile unui cer cețos Nu mai clădesc visul, ca odinioară. În focurile toamnei de un roșu-închis Speranțele ard.

Cuvântul aruncat într-o rimă, La granița anilor, Stă din nou pe aripile cocorilor Într-un revărsat al zorilor, străin. Timpul ploilor curăță rândurile prin spălare…

* * *

Пора поезії минає. Рядки у світ осіннім листям Несуть кленову гіркоту. Пора поезії минає, Іде пора дощів. Думок важкі грозові хмари Більш не мережить світло мрії. На осені вогнях багряних Горять надії. І слово, кинуте у риму, Мабуть, востаннє Летить на крилах журавлиних В чуже світання. Пора дощів рядки змиває…

NOMEN NESCIO*

Să fii locatar-chiriaș al peșterilor abandonate, al cochiliilor, al chiliilor acestui oraș. Să-ți lași urmele corpului în fotoliile moi, semnele pe câmp și în argila igrasioasă, să faci fotografii, de fiecare dată confirmându-ți existența efemeră. Să resimți prezența fizică într-un tren electric ticsit. Să distingi zugrăviri în oglinzi examinând propria reflectare pe pânze străine. Să clonezi diminețile-zilele-serile-nopțile până când va apărea priceperea de-a lăsa amprente pe sticlă, urme pe zăpadă, respirație pe oglinjoară.

* De regulă se face referire la un anonimat, literal înseamnă:,,nu știu numele”(Lat.); aici trimitere către efemerul existenței umane.

Nomen nescio

Бути квартиронаймачем полишених печер, мушель, щільників, келій цього міста. Залишати відбитки тіла у м’яких фотелях, знаки на підлозі та глевкому глеї, продукувати світлини, щоразу підтверджуючи власну зникомість. Відчувати фізичну присутність у переповнених електричках. Розглядати наскельні розписи у дзеркалах, особисте зображення на чужих полотнах. Клонувати ранки-дні-вечори-ночі, доки не з’явиться вміння не полишати відбитки на склі, сліди на снігу, подих на люстерку.

***

MAREA (triptic)

I. Marea, prin intermediul valurilor, rostogolea tăcerea. Plescăia, gigantică meduză. Se încovoia, rănindu-se de maluri, acoperite de prundișul care, precum un compresor, a nivelat lucrul surprinzătoarei stihii acvatice. Marea e vie și salină, precum sângele, că legăna țânțarii îngrășați – micile geamanduri bătând în roșu. De-a lungul litoralului strălucesc femeile, precum solzii peștelui în aerul cu irizări glaciale. Frunzele palmierilor vorbeau în șoaptă, precum fâșâitul hârtiei. Iar eu compătimeam peștele care pornea în larg spre Turcia. Nostalgia este un lucru groaznic.

II.

Marea vuia în diferite moduri, repetând un adevăr pe care oamenii nu-l pot pricepe. Ploaia a modelat spațiul – sezon catifelat. Insistent s-au străduit să placă vitrinele magazinului ,,Mărfuri coloniale,, ; umbrelele, de atâta aroganță a eleganței, s-au umflat în pene; doar marea nu umbla cu viclenii și nu poza într-o atitudine afectată, precum ființa umană, căreia i se pare naturală o astfel de stare. Creasta valului zâmbi cu toată gura, ca răspuns de bun augur.

III.

Aivazovski, ales fiind, a fost fericit că-și poate închina talentul tainelor mării schimbătoare. Reflux. O privire, precum un avion în gropile atmosferice, se prăbușește în adâncimile apei. Din timp în timp marea se cocoșează, dar nu se transformă renăscând în talazuri. Pescărușii, atrași aproape magnetic pentru totdeauna de ape, își amintesc vremea când valul era blând și înțelept, precum un delfin.

Expresia cromatică ,,valul marin,, este absolută, întrucât în această culoare se regăsesc toate tonurile, toate nuanțele…

Море (триптих)

I.

Море хвилями котило сум. Перехлюпувалося гігантською медузою. Кривилося, зранившись об берег, засипаний привезеною галькою, що, наче каток, вирівняла дивовижну роботу водяної стихії. Море – живе і солоне, як кров, похитувало ситих комарів – червонуваті буйки. Вздовж набережної зблискували люрексом, немов застигла у повітрі риба лускою, жінки. Листя пальм, як дешеві віяла, перешіптувалось паперовим шелестом. І я співчувала рибі, що відпливла в Туреччину. Ностальгія – жахлива річ.

II.

Море шуміло на різні лади, повторюючи істину, яку не можуть збагнути люди. Дощ розлініював простір – вельветовий сезон. Нав’язливо намагалися сподобатися вітрини магазину «Колоніальні товари», пнулися від пихи парасольки. Лише море не позувало і не лукавило – йому було це просто ні до чого. Кінець хвилі ставав білозубою посмішкою у відповідь на посмішки авгурів.

III.

Айвазовський належав до обраних і щасливих –він був втаємниченим у настрій моря.

Відплив. Погляд, наче літак у повітряні ями, провалюється у заглиблення води. Море раз-по-раз горбиться, але не розроджується великим буруном, хвиля йде від берега. Чайки, примагнічені назавжди до води,

згадують час, коли хвиля була лагідною й розумною, як дельфін.

Вислів колір «морської хвилі» –цілковите паскудство, у цьому кольорі –всі фарби. Бухарест – столиця Румунії. Дивовижне місто Тімішоара.

Бухарестський університет. «Народний стадіон».

VERSURI de SERHII DZIUBA (СЕРГІЙ ДЗЮБА) ANTOLOGIE de TEXTE

* * * (Aşa mai zic şi eu, Eşti doar o simplă ploaie...)

Aşa mai zic şi eu, Eşti doar o simplă ploaie, Pe care-o zi frumoasă, ca tine, te-a creat; Minunea o prevăd când vremea se înfoaie Dacă mă depăşeşte în pagini de lucrat.

Mă uit la cărucior, copilului misterul, Ca un zelos monah văd templul iar deschis... Eşti doar o ploaie simplă jucându-se cu cerul; Dar astăzi lui nu-i dau privirea Ta de vis.

Cu noi ce se petrece, ştiu, totul e solemn Şi mai presus de creația cea mare; Eşti doar o ploaie simplă, cu ochi căprui, că-i Semn duetul nostru până la ultima suflare...

* * *

Це – просто дощ, а Ти – така красива! Таку Тебе створив для мене день. Я знав Тебе, сто років знав до зливи… Мені б себе не бачити лишень.

Дивлюся, як дитина із колиски, Немов чернець, який прийшов у храм. Це – просто дощ. І небо зовсім близько, Та я йому Твій погляд не віддам. Так урочисто, ідеально зримо, Щиріше всіх шедеврів і уяв! Це – просто дощ із карими очима, І ні краплинки я не змарнував.

* * * (Copacii-omenoşi deschid ochii-n lumină )

Copacii-omenoşi deschid ochii-n lumină Şi primesc dimineaţa în palme, curat. Pământu-arată deja ca o regină, Iar noi ne imaginăm într-un cal rotat.

* * *

Розплющать очі людяні дерева, І приймуть ранок у свої долоні. І вже земля – неначе королева, І ми з тобою – в яблуках, мов коні.

* * * (El ne-a observat. Pe toţi)

El ne-a observat. Pe toţi. Aşa tereştri. Verzi. Dar poate, şi nu el... Simplu, însă, Anul Nou...

O zăpadă fermecată

Te-a întors din nou la mine –Albul suspin al tăcerii Sau fructul interzis?..

* * *

Він нас побачив. Всіх. Таких земних. Зелених. А може, це – не він… А просто – Новий рік…

Один чарівний сніг Спіймав Тебе для мене, І геніально зміг Мовчати сніговик. * * * (când în casă nu-i nimic de citit...)

când nu am nimic de citit acasă îmi sun bunica acum o sun în ziua ei liberă şi-o-ntreb nerăbdător dacă pe 20 septembrie, se pare 1964, m-am născut deja la ora asta

bunica nu se mai miră de nimic, eventual Cel-de-Sus pentru ea sunatul e chiar interesant deşi am deranjat-o, uite, ştiam că prăjeşte seminţe iar eu recunosc această aromă

nu, nu m-am născut, totuşi, de ce să mă grăbesc, duminica se nasc

doar limbuţii iar ea vrea, pisându-mă la cap, să fiu respectat

eu şi bunica tăcem puţin, vorbim fiecare de-ale lui şi pe-amândoi ne doare inima mie îmi este altfel, că sunt mai tânăr, încă…

îi mulţumesc bunicii că lucrul ăsta azi a reuşit să mă înduioşeze, iar ei îi cad lacrimile din ochi una după alta, pic-pic, de parcă mă ţine şi-acu în braţe: ’tâta mare, băiatu’ !...

pun telefonul aşa, c-am vorbit cu un înger ; totuşi, este bine să ai o bunică, deşi e unică... prin urmare

ar trebui cumva să trec şi pe la mormânt

* * *

коли в домі немає чого читати я телефоную бабусі тепер дзвоню їй у вихідний 20 вересня року здається 1964-го і нетерпляче запитую чи я вже народився бабуся не дивується може всевишній взагалі їй навіть цікаво хоч вона саме смажить насіння аж мені пахне ні я не народився але чого квапитися у неділю народжуються лише язикаті а їй хочеться щоб мене цвяхи поважали мовчимо трохи з бабусею кожен про своє

у обох серце болить але мені ліпше бо все ще молодший

дякую бабусю хто б це мене сьогодні зворушив а в неї сльози з очей

крап крап на здоров’я дитинко

кладу слухавку так наче з янголом порозмовляв все-таки добре мати хоча б одну бабусю

треба б якось і на могилку навідатися

* * * (mama cu tata-şi luau zborul la dansuri )

mama cu tata-şi luau zborul la dansuri erau cea mai frumoasă pereche atraşi de nesfârşitul lor tango profund ca o lună uşoară

şi, brusc, sub dimineaţa mersului pe jos în casa îngerilor unde eu m-am născut, miracol, s-a petrecut duminica unui scâncet selenar, că doar mama cunoştea primul vers al copilului totul s-a schimbat de-atunci, pe mama n-o mai dansează, iar noi suntem poeţi ajunşi la maturitate, cu toate acestea, vrem să ne-ntoarcem în copilărie hai, Taniuşa, zborul să ni-l luăm la dansuri

тепер є мами які не танцюють і ми з тобою всього лиш поети чомусь я хочу в оте дитинство давай Тетянко літати на танці * * * (Cer de neatins )

Cer de neatins, Aici îţi este frică de propria-ţi umbră, Iar prin oberliht ceva şuşoteşte straniu, Că tu naşti: poetul, divinitatea...

Dorm. E-o încântare beţia somnului, dar şi somnul beţiei! Cu farmec începi să umbli prin mine... Iar oraşul este viu: ca-naintea deznodământului Ne bea sângele în doze mici.

Şi, deodată, -n fereastra clipei, o fantomă... Cine se reflectă acolo, precum în icoane? Ce ştiu despre Tine, scumpa mea? Tot? Mult? Puţin? Nu-ştiu-ni-mic.

Таке недоторкане небо Тут тіні своєї боїться, В кватирку шепоче, дивне, Що Ти ще народиш бога.

Я сплю. Мені добре спиться, Коли Ти заходиш в мене. А місто живе, як востаннє. І п’є нашу кров. Потроху.

Десь ранок чекає біло… А хто там іконно на шибках?! Я стільки про Тебе знаю, Що, мабуть, не знаю нічого.

* * * (Ce ciudăţenie)

Ce ciudăţenie: am desenat soarele, iar el încălzeşte

* * *

Дивно мені: намалював сонце, а воно гріє.

* * * (Ce greu îmi este)

Ce greu îmi este : Stele cad în continuare, însă dorinţele s-au terminat.

* * *

Тяжко мені: падають зірки, а бажання закінчилися.

* * * (Mi-e bine)

Mi-e bine : ce frumos creşte iarba-grasă pe mormântul meu.

* * *

Добре мені: красиво цвіте портулак на моїй могилі.

Vis

Şi-am fost eu poet, Şi-am trăit o mie de ani… Iar apoi – totul s-a împlinit:

Doar amprentele picioarelor Tale Pe nisip.

Сон І був я поетом, І жив тисячу років… А потім – усе минулося: Тільки відбитки Твоїх ніг На піску.

* * * (Tu nu mai eşti aici deja)

Tu nu mai eşti aici deja, fată a însoririi, dar degetele mele ca mai înainte netezesc materia desăvârşită a corpului tău.

Priveşte, doar sunt alături –vânt cald şi domestic. Ia-mă şi leagănă-mă ca pe un copil: voi adormi, fato, solar pe umerii Tăi.

* * *

Ти зникла, сонячна дівчинко, а мої пальці пристрасно гладять довершену матерію Твоєї шкіри.

Поглянь, я поруч –ручний теплий вітер. Візьми мене і заколиши, мов немовля: сонячно засну на Твоїй долоні, дівчинко…

Paradoxuri

Sufletul – alb, iar umbra lui – neagră, însă eu – acesta eşti Tu?

Парадокси

Душа – біла, її тінь – чорна, а я – це Ти.

* * * (Îmbrac cămaşa)

Îmbrac cămaşa din sărutările tale ştampilate pe corpul meu.

* * *

Одягаю сорочку на Твої поцілунки, вкарбовані в мою шкіру.

* * * (Vocile fostelor vise)

Vocile fostelor vise vorbesc noaptea cu mine, iar eu mă străduiesc să mă ating de Tine –şoaptă.

* * *

Голоси давніх мрій говорять вночі і я прагну доторкнутись до Тебе –пошепки.

* * * (Turnul Eiffel al mândriei tale)

Turnul Eiffel al mândriei Tale permite, totuşi, aterizarea unui avion pitic de hârtie. Dar în el m-am ascuns eu!

* * *

Ейфелева вежа Твоєї гордості все-таки дозволить приземлитися самотньому листку-літачку. А там я сховався!

* * * (O lume într-adevăr rotundă)

O lume, într-adevăr, rotundă este dată de cele două, ale Tale, emisfere.

* * *

Світ справді круглий –два твої півкола.

* * * (Visele tale)

Visele tale mă fac bărbat, buzele – gurmand, ochii – poet.

* * *

Твої сни роблять мене чоловіком, губи – гурманом, а очі – поетом.

* * * (În colţul unde se află o chitară)

În colţul unde se află o chitară de pe vremuri, precum un copil, e greu să stai în picioare.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

* * * (Cerul a venit spre pini)

Cerul a venit spre pini cufundat în visare pentru a-şi da binecuvântarea îndrăgostiţilor.

Oamenii, însă, au înhăţat cerul şi i-au strivit, călcând în picioare, visele. Apoi l-au făcut hamac. Şi l-au răstignit între pini.

* * *

Небо прийшло до сосен. Замріяне – до закоханих: благословити.

Люди схопили небо і вичовгали його мрії. А потім – гамак зробили. І розп’яли – між сосен.

* * * (Pe umărul argintiu al veşniciei)

Pe umărul argintiu al veşniciei o fetiţă îşi întinde părul cu un pieptănaş lunar şi în oglinduţa cu pretenţii nu-şi vede faţa: acolo, în privirea ei, se oglindesc, însă, şi zbârciturile unei necunoscute Femei.

* * * На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * * (Pe insula...)

Pe insula

depărtată ca lacrimile Evei, strânsă în îmbrăţişarea stâncilor alb-orbitoare, astfel că poţi prinde orizontul dacă nu dispare în mare,

a găsit refugiu muzica –pentru a crea Bărbatul şi Femeia.

* * * На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку. * * * (Ne-am cunoscut într-o bucătărie...)

Ne-am cunoscut într-o bucătărie jerpelită la căminul studențesc, dar, se pare, Te știam din biserică – dintotdeauna.

Nu-nțeleg rugăciunea și mă-nchin, precum unul sărac cu duhul, pentru că-l privesc pe Iisus și văd fața Ta.

Sunteți izbitor de asemănători! Cine ești tu?

Oare e posibil ca toată viața să port crucea acestei taine înspăimântătoare și captivante?

Iubindu-Te pe Tine eu am venit către El, dar acum – pe care dintre voi oare iubesc mai mult ?!

* * *

Ми познайомились на обшарпаній кухні у студентському гуртожитку, але, здається, я завжди знав Тебе у храмі.

Я не розумію молитви і хрещусь, мов блаженний, бо дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя.

Ви разюче схожі! Хто ти? Невже все життя я буду нести хрест цієї страшної і захоплюючої таємниці?

Покохавши Тебе, я прийшов до Нього, але кого з вас я маю тепер любити більше?!

* * * (Nu-ntreba: oare iubesc ? Măcar atinge-te...)

Nu-ntreba: oare iubesc? Măcar atinge-te de umărul meu –Fermecat, cald, precum marea, care ne-mbrățișează în iulie.

Ei, dar cuvintele? Sunt pentru cele veșnice. Pentru cei care deja nu vor fi... Iar eu nu mă pricep să meșteresc necropole din cuvinte frumoase.

Nu-ntreba: oare iubesc? Fie ca marea noastră să ,,simtă” reverii din nou –Ca un zeu pătimaș, sfântă ispită, vis, ademenitor prin nemărginire.

Iar cuvintele…Sunt ca păsările. Le poți prinde ușor în laț: Acolo, în spatele zăbrelelor, vezi un peisaj alb-negru și-un ,,adio”-amar.

Nu-ntreba: oare iubesc? Încă n-am ieșit din acea mare... Caraghioasele meduze aici sunt mai reale decât toate acele saga pompoase. Și cuvintele? Sunt precum fumul. Ca o ferigă de Kupala: Toți au auzit de ea: da, sigur, înflorește, dar cine măcar o dată a găsit-o?

* * *

Не питай чи кохаю – доторкнись до моєї долоні: Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні. А слова – це для вічних: для тих, кого більше не буде. Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів.

Не питай чи кохаю – хай насниться Тобі наше море: Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань. А слова – тільки птахи: так легко їх можна спіймати В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай». Не питай чи кохаю – ми ще навіть не вийшли із моря: Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ. А слова – може, є: наче папороть, що на Купала Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов. * * * (M-au zugrăvit...)

M-au zugrăvit într-o altă culoare, iar eu sunt acum precum mama unui copil din flori care nu se-nvinuia de ceva anume, dar care, totuși, trebuia să se rușineze de tot ce i s-a-ntâmplat.

Totuși, pentru cine mă poate iubi

și așa mă voi lăsa în voia acestei opțiuni chiar printr-o mare pasiune și delectare, de vreme ce, într-adevăr, pe fiecare dintre voi vă iubesc:

De parcă ați fi unic și fără pereche, deocamdată necucerit și, tocmai de aceea, plin de o taină profundă și miraculoasă. Vă voi ademeni precum o fată, de voi dorită!

O să mă-ntrupez în voi și-n toate călătoriile acolo va sălășlui o parte din sufletul meu. O să mă rog pentru voi, precum o călugăriță până într-o zi

n-o să simt când din nou o să v-atingeți de corpul meu elastic și domolit. Și vom fi împreună mereu! Iar acum țineți-vă geamantanele și mergeți – făcând un pas în viitor –al nostru...

Și nu uitați: orice s-ar întâmpla, ce peroane, linii și căi s-ar interpune între noi voi rămâneți cei mai buni! Și asta v-o spun eu –Gara voastră ,,Cernigov”.

* * *

Мене пофарбували в інший колір і я тепер почуваюсь, мов покритка, яка нічим не завинила,

але мусить соромитися всього, що сталося.

Проте тому, хто зможе любити мене і такою, я віддаватимуся ще з більшою пристрастю та насолодою, бо справді кохатиму кожного з вас:

Мов єдиного та неповторного, досі незайманого, а тому сповненого глибокої і чарівної таємниці. Я щоразу зваблюватиму вас, як жадана дівчина!

Я ставатиму вами, і в усіх мандрах ви матимете дещицю моєї душі. Я молитимуся за вас, мов черниця, аж доки одного дня

Відчую, як ви знову торкаєтеся мого пружного і невгамовного тіла. Ми завжди будемо разом! А зараз тримайте свої валізи та вирушайте в наше майбутнє.

І пам’ятайте: що б не трапилося, які б колії та перони не були між нами, ви найкращі! Це кажу я, ваша станція «Чернігів».

* * * (Ziua-i pe sfârșite)

Ziua-i pe sfârșite, anu-i pe sfârșite, tu te pornești: ești deja nesărutată, ești încă nesărutată de corp alb și albe versuri.

Eu încă o dată cred: acesta este începutul, brusc fără înconjur, nu ca-ntr-o schițare... precum în flacăra lumânării tremură secundele, iar buzele tale din nou se înfioară. * * * Скінчився день, скінчився рік, ти починаєшся: вже не цілована, ще не цілована –тілом білим і білим віршем. Я знову вірю, що то початок: одразу начисто –і без чернетки… мов вогник свічки, тремтять секунди, а десь над ними тремтять уста.

* * * (Cândva voi scrie)

Au căzut frunzele pe drum Au căzut, lor le este ușor... Tatiana Gnedaș

Cândva voi scrie

ultima poezie și n-o să mai apuc bătrânețea: voi cădea pe drum, frunză-n toamnă, și-mi va fi ușor.

Nu-ți fă griji! Voi veni, totuși, la revederea cu Tine, atras de o fină lumânare în biserică.

* * *

Упали листья на дорогу, Они упали, им легко... Татьяна Гнедаш

Колись я напишу останнього вірша і не доживу до старості: впаду собі на дорогу осіннім листям і мені буде легко. Не хвилюйся. Я все одно прийду на побачення з Тобою, зваблений тоненькою свічкою у храмі…

* * * (Cu atracții ale cotoilor fericiți)

Cu atracții ale cotoilor fericiți, cu adierea perdelelor transparente, cu petale îmbrăcând degetele stelelor din martie te ademenesc să devii versul visului meu

* * *

Блюзом щасливих котів, бризом прозорих фіранок, пелюстками пальців березневих зірок спокушаю Тебе стати віршем моєї мрії.

Soției

Chiar mașina electrică de bărbierit, întruna bodogănind, cu tânguieli constante despre viață nu mă plictisește-așa de tare precum indiferența (sigură pe sine) oglinzii (că, vezi, Doamne) –ea este din cale-afară de obiectivă!

Însă, în pofida defectelor realismului terestru, eu sărbătoresc rafinamentul mâinilor tale, care au priceperea de-a mă înfățișa altfel.

Дружині

Навіть буркотлива електробритва

її

життя

стомлює

скаргами

* * * (O zână de femeie)

O zână de femeie, scăldată în lacrimi: genele cu mărgele de sticlă fermecară curcubeul

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * * (Atârnă rândunelele)

Atârnă rândunelele în curte –chiar aproape de pământ: la fiecare admiri sângele buzei mușcate, ochii, cenușii de la praf și de la frică, –ochii actorilor recalcitranți din teatrul mistic de păpuși, pedepsiți pentru păcatele cuiva.

Acestor ochi nu le pot da o mână de ajutor, deși rețin privirea lor și, precum călugărița unei mânăstiri inexistente, observ cum se micșorează în pustietatea unei veri false ca și când statuete de rândunele rămân agățate ca figurine de soldăței într-un han al unui corp de garnizoană...

* * *

Висять ластівки

на подвір’ї –

біля самої землі: у кожної –кров із прикушеної

губи і очі,

сірі від пилу та страху, –очі неслухняних акторів містичного лялькового театру, поглумлених за чиїсь гріхи.

Я не можу допомогти цим очам, хоч витримую їхній погляд, і, ніби черниця неіснуючого монастиря, спостерігаю, як меншають у порожнечі несправжнього літа ластів’ячі фігурки підвішених за руки солдатиків на подвір’ї гарнізонної гауптвахти.

Bala ă espre o floare

Eu sunt setea întunericului, a înstrăinării, a pustietății. Cunoscusem fiara din desperare și istovire. Stăteam sub câteva plăpumi ca o sperioasă făptură, care se strânge de frig, zgribulindu-se. Și ăsta nu era un paradox –chiar înghețasem.

Apoi îmi ieșisem din minți precum o sută de poeți. Și nu mă puteam salva nici măcar cu o idee. L-am chemat în ajutor pe Iisus strângând în palme o inimă slabă.

Tu te speriaseși.

Și te-ai trezit... o imensă înfocată Floare ca să mă cuprinzi cu ferestrele deschise în petale. Am tânjit după căldură, după frumusețe pentru împlinirea destinului. Și întrucât ăsta nu era un paradox, acopeream lumea cu flori...

Балада про квітку

Я прагнув пітьми, пустки, пустелі. І був знайомим звіром із відчаю і втоми. І лежав під трьома ковдрами скоцюбленим, сполоханим створінням. І це не було парадоксом –я замерзав.

І божеволів, мов сто поетів, і не міг спромогтись вичавити бодай думку. І кликав на поміч Ісуса. І стискав у пригорщі кволе серце. Ти злякалась.

І прокинулася великою Полум’яною Квіткою, щоб прийти до мене і розчинитись пелюстками. Хотів тепла, краси, снів, що збудуться. І це не було парадоксом –ми засинали…

* * * (Oameni, vă rog...)

Oameni, vă rog, faceți liniște –nu aud marea.

* * *

Люди, будь ласка, тихше, –не чути моря.

* * * (Cândva, de două ori...)

Cândva, de două ori intrasem în unul și același pârâu pentru totdeauna să mă dizolv în trupul său.

Și-atunci, captiv al Cosmosului, pe mititica planetă de rubin îmi zării propria copilărie: un oacheș băiețandru cu putere strângându-mi la piept visele.

,,M-am întors, primește-mă!” –vroiau să strige buzele, și doar încremeniră perfid, transformându-se-ntr-o grimasă neghioabă.

,,Ai un surâs ciudat și ochi insuportabil de maturi. Planetele noastre se gândesc la orbite diferite. Nu vreau să fiu cu tine!”,

zgomotos vorbi copilăria, întorcându-și către mine spatele; așa am pierdut pârâul în care intrasem de două ori...

... Rămăseseră visele, banale și îmbătrânite înainte de vreme.

Foarte rar, însă, mă deșteaptă glasul băiețandrului de pe planeta rubinie

* * *

Одного разу двічі я ввійшов у одну й ту ж річку, щоб назавжди розчинитися в її тілі.

І тоді, пронизаний Космосом, на крихітній рубіновій планеті побачив своє дитинство –

Чорнявого хлопчика, який міцно притискав до грудей мої мрії.

«Я повернувся! Прийми мене!» –хотіли кричати губи, та лише безбарвно поворухнулись і по-зрадницькому заклякли.

«У тебе – пожмакана посмішка і нестерпно доросліочі… Наші планетидумають про різні орбіти, я не хочу бути з тобою!» –

Дзвінко озвалось дитинство, сіло до мене спиною; і я втратив річку, у яку ввійшов двічі…

… Залишилися звичайні підтоптані сновидіння. Та дуже рідкомене будять привітиз рубінової планети.

* * * (Trăiți mult)

Trăiți mult, scrieți puțin și nu imputați Cerului păcatele

* * *

Живіть довго, пишіть мало, і не звинувачуйте небо у гріхах.

* * * (În mijlocul mării și al peștilor...)

În mijlocul mării și al peștilor ne iubim reciproc –calzi, tandri –la despărțire.

Apoi devenim mare și pește, iar pe un mal înghețat așteptăm alți drăgăstoși...

* * *

Серед моря і риб кохаємось, теплі та ніжні, востаннє.

Потім станемо морем і рибою, та прийматимем інших коханців з холодного берега.

* * * (Atenție la degetele subțiri...)

Atenție la degetele subțiri să nu se mânjească prea tare cu sânge, căci din vișine-n pârg, nimănui de trebuință, scoatem sâmburii vieții.

Imensul castron e umplut de-un strigăt liniștit, ne-astupăm urechile cu cuvinte stridente ca să n-auzim rugăciunile acestor vișine, care se-ndepărtează de noi...

* * *

Тонкими пальцями обережно, аби не дуже замаститись кров'ю, виймаємо з достиглих вишень непотрібні кісточки життя.

Велика миска повна тихого крику, затискаємо вуха гучними словами, щоб не чути молитв цих вишень, які йдуть від нас.

* * * (Pătrunde-mă...)

Pătrunde-mă cu glasul viorii rănite –aici totul este deschis.

Sub cuvertura suferinței tale vreau să mor.

* * * Увійди в мене голосом пораненої скрипки тут відчинено.

Я хочу померти під парасолькою Твого болю.

Așteptare

Nu s-a maturizat zăpada fericirii, precum clipa Și mie nu mi-a fost mai ușor cu bronșita. Iar Mozart amuțise-n cameră, așa –Amețit-îmbătător, precum tânăra pahita*.

Iar tu n-ai venit încă de la lucru Și nu te-ai așezat un pic la capul patului, Nu plângi, nu erai interesată neîndemânatec De-o altă și îndepărtată căldură.

Eu sunt încă liber, dar malițios, Nu ca martor, ci ca Pilat-ul chinului tău... Iar tu-mi servești ciorbă cu pâine de secară Și încă nu-ți sărut buzele, ci mâna.

* Varianta textului în limba rusă include o trimitere către culturologia religioasă din spațiile budismului (reper Pahita: pahiṇati ), în special spațiul reprezentat de limba Pali din Tipitaka și canoanele din textele sacre ale budismului Theravāda; interferențe cu limba sanscrită. (n.P.P.)

Чекання

Не випав сніг – щасливий, ніби мить. Мені не стало легше від бронхіту. І Моцарт у кімнаті не звучить –Такий п'янкий, як жінка незужита. Як Ти, що ще з роботи не прийшла, Не сіла тихо на краєчок ліжка, Не плакала і не горнулась трішки До іншого далекого тепла. І я, такий нескараний, лихий, Не свідок, а Пілат тієї муки, Одержу не смолу, а борщ смачний, І поцілую не вуста, а руки.

* * * (Să fii prima zăpadă...)

Să fii prima zăpadă, așteptată oricum, și-apoi să te duci fără să-i saturi: pentru ce, vouă, celor de prin partea locului,

vă place să savurați chinul zăpezii naive din ultima ei suflare ?

* * *

З’явитися першим снігом –доки чекають і піти –доки не набрид: для чого вам, тутешнім, мучитись останнім подихом блаженного снігу?

* * * (În anii lunilor noastre de iulie...)

În anii lunilor noastre de iulie suntem precum clarvăzătorii, Care-și cunosc viețile până la apus. Când pacea și rațiunea-s peste măsură nu ațipi, Că-ți vine să găsești nu mana cerească, ci pe Tatăl.

Îmbătrânește orașul teilor. Liniștit, ca în Bagdad. Nu se topește Desna de la corpurile muiate. Ne vom spăla din nou toate păcatele. Și milogilor le va părea bine. Precum gripa, vom dispersa adevărurile pe trotuar.

În anii lunilor noastre de iulie nopțile-s nerăbdătoare, Iar zavistia teilor seculari și aromați albă. Apoi se-ntâmplă ceva cu iarna... De parcă nu ne vrea. Vom crede în acest semn, ca-n prima zăpadă și-n vise. * * *

У липні наших літ ми – наче ясновидці, Які про себе все дізнались до рубця. Коли по горло – світ. І спогадів – по вінця. І хочеться знайти не манну, а Отця.

В старому місті лип спокійно, як в Багдаді.

Не плавиться Десна від розімлілих тіл.

Знов змиємо гріхи. І жебраки нам раді. І істини, мов грип, рознесемо довкіл.

У липні наших літ ще закороткі ночі, І біла заздрість лип – столітніх, ще п’янких.

Є дещо до зими. Хтось нас іще не хоче.

Повіримо в свій міт, як у прийдешній сніг.

* * * (Pescuii în mare...)

Pescuii în mare un suflet mirabil –uitatul suflet al vreunui romantic. Îl trăsei la mal, Dar era mort.

* * * Спіймав у морі красиву душу –забуту душу якогось романтика.

Виніс на берег, а вона – мертва.

Lui Vasili Slapciuk* Și din nou am venit: dinspre dogme antice spre liturghii Ne mărită cu pământul precum cu o văduvă de paie: Azi ești învingător, iar mâine nu poți să învii... Unde-i adevăr, acolo-i și păcat, ca sângele puiului de oaie...

Tuturor ne șoptește pacea din a icoanelor tăcere, Ni se pun Cruci pentru ultimul, zice-se, drum... Le ducem împreună, și-i în deșert suspinul fără miere: Ne ciupesc vânturile și ne-aleg stelele din scrum ?...

* Vasili Slapciuk este un remarcabil poet ucrainean, laureat al premiului național al Ucrainei (purtând numele lui Taras Șevcenko) și al altor premii internaționale. În tinerețe a luptat în Afganistan și, în urma unor căpătate răni foarte grave, nu mai poate merge. Totuși, acest om plin de bărbăție, biruind insuportabila boală, a absolvit universitatea susținându-și apoi teza de doctorat; trudește practic fără pauză, timp în care a educat și doi copii. Cetățean de onoare al Luțk-ului natal și al Volâniei, unde este iubit precum Okudjava.(n.rus.var.) Василеві

Нас відшепоче світ іконками з Отцем, Поставить нам Хрести – мовляв, в останню путь… А ми, немов живі, все всує про оце: Нас виклюють вітри чи зорі розберуть? * Василь Слапчук – ветеран війни в Афганістані, письменник та науковець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин Луцька та Волині.

* * * (Iubesc ziua...)

Iubesc ziua când a venit la mine Ciurlionis* și-a-ntins în spațiu lacrima lui Faeton** stăruind pe melodiile stelelor.

Iar eu, obișnuit să inventez timpul pocnind din degete, m-am îmbolnăvit de Univers.

* Čiurlionis, Mikalojus Konstantinas (n.22 sept.1875, Lituania – d.10 aprilie 1911, Polonia) : celebru artist plastic și compozitor lituanian, care a marcat curentele simbolismului și art nouveau de la sfârșitul secolului al XIX-lea. Artist național cu o puternică deschidere către universalitate, deși a trăit doar 35 de ani, Čiurlionis dă numele său (antum, dar și postum) atât unei opere (aflate în mare parte la Muzeul Național de Artă din Kaunas-Lituania) de 250 de piese muzicale și aproximativ 300 de picturi, cât și asteroidului 2420.(n P P.)

** Faeton. În textul poetului se face, de fapt, trimitere nu atât către al doilea volum din ,,Metamorfozele” latinului Ovidiu (neascultarea fiului Faeton față de înțelepciunea tatălui său solar, Helios), ci, mai ales, către simbolistica reprezentată de interferența creației artistice a unui muritor cu lacrimile durerii sub zodiile ambrei și a chihlimbarului din esențe cerești, elemente metafizice care leagă cu un fir (,,vizibil” în operele lui Čiurlionis) sensibil energiile individuale de cele cosmice.(.n P P.)

сльозу Фаетона, настояну на мелодіях зірок.

І я, що звик висмоктувати час із пальця, захворів на Всесвіт.

* * * (Într-o țară, deși interziseseră zăpada...)

Într-o țară, deși interziseseră zăpada, ea tot cădea din cer și-nfrumuseța cu dantela sa ferestrele, ramurile, genele... Și doar ziseserăm: fără zăpadă !

Iar ea tot cădea și... caracterul ni-l oglindea, așa cum nu ne văzuserăm pe noi înșine niciodată, da, da, ea, neaua asta ciudată și smintită.

* * *

В одній країні заборонили сніг, Та він все одно мережив Вікна, віти і вії. Тільки ми говорили, Що снігу немає. А він приходив і малював нас, Яких не було, –Цей дивний, юродивий сніг.

* * * (Se ivesc în fața sufletelor noastre...)

Se ivesc în fața sufletelor noastre arborii din Grădina Ghetsimani care dens încep a mucezi –precum cei din aria Cernobâlului.

* * *

Стануть перед нашими душами дерева з Гетсиманського саду і зацвітуть рясно –мов чорнобильські.

* * * (Soarele miroase a zăpadă și mere...)

Soarele miroase

a zăpadă și mere, zăpada și merele miros a soare, a cărui viață-i pământul făgăduinței când noi pe pământ devenim țigani...

* * *

Сонце пахне снігом і яблуками, сніг і яблука пахнуть сонцем, чиєсь життя –земля обітована, а ми – цигани.

* * * (Orașul, care era obsedat de cer...)

Orașul, care era obsedat de cer și care-și ieșise din minți din cauza frumuseții acestuia, acum lucra ca inchizitor, scrupulos pulverizând azurul cu săruturi toxice.

Cerul, care chiar în îmbrățișările orașului nu-i jurase dragoste eternă, pentru că iubea doar soarele, se stinge sleit de puteri, chinuitor încercând să ascundă

lacrimile devotamentului.

* * *

Місто, яке марило небом і божеволіло від його вроди, тепер працює інквізитором, старанно стираючи блакить

отруєними поцілунками.

Небо, яке навіть в обіймах у міста не клялось йому в любові, бо кохало одне лише сонце, згасає, болісно намагаючись приховати сльози вірності.

* * * (Visele tuturor femeilor despre libertate...)

Visele tuturor muierilor despre libertate Sunt precum curgerea apelor în Gulfstream. Înrudită cu suferința naturii rămâne Armonia insesizabilului.

Rula-vor averi, ca răzbunare, Ca și când ar schimba, ipocrit, o rochie, Că, deh, curvele-s atrase de pilați… Iar Pilații-s precum chemarea Patriei.

* * * Всі мрії жінок про свободу –Нестримні, як води Гольфстріму. Жінки потерпають від вроди –Вночі. Мов Христос. Невловимо. І будуть нескінчені страти –Невинні, як зміна білизни… Жінки приросли до пілатів. Пілати – це ніби Вітчизна.

* * * (Ochii-i sunt precum toamna, la tâmple este deja nea...)

Ochii-i sunt precum toamna, la tâmple este deja nea, Dar… trage spre vară ca să devină fante. A vă iubi este un păcat. Iar a nu vă iubi nu-i la fel? În plus, păcat esă iubești fără talent de la Dumnezeu!

Toamnă sfântă, omul păcătos Din nou, fățarnic, zgândăre bătrânețea… De ce-atunci galaxia a căpătat Și tainele stelelor, și infinita alergare?

* * *

На віях – осінь, в косах – перший сніг, А очі прагнуть молодого літа…

Хотіти – гріх, і не любити – гріх, І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно… Одна метагалактика покірна: Космічний біль і безкінечний круг.

* * * (Sufletu-i precum o vioară: ori în praf va patina...)

Taniei

Sufletu-i precum o vioară: ori în praf va patina, Ori brusc, pe o notă înaltă, suferă din amor. Nu te mai gândi la ani – încă o coardă mai poate cânta, Așa că-ndrăgostește-te de mine-ntr-o sâmbătă, asurzitor.

Sufletu-i precum o rimă: caută casă, lumină și rost, O veșnicie călătorind dinspre rânduri și strofe către poeme. Să ne fie bine și-n locuri în care n-am fost, Așa că-ndrăgostește-te de mine la Paris și San-Remo!

Tu odihnește-te, că nu rup un trandafir, La mine-i doar un ciuf din Odiseea... Așa-i vine sufletului, ca pe un idol mai abitir S-o adore, cu ochii la cea divină scânteia...* * Variantă de traducere (2018)

Ти відпочинь – мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб – від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї.

Bala ă espre o vră itoare și extaz (întâmplare cu umor)

Odată-o cam frecam prin casă de plictis, Până și musca pe masă căsca... Brusc, însă, se-autoinvită o damă cu dichis, Intră pe geam: o mătură călărea...

Și, alegând pentru-aterizare frigiderul (Ăsta, c-o burtă de tanc ce nu moare), Mă-ntrebă curtenitor:,,Ești OK sau ți-a dispărut flerul ? Ce-i, băi, șoimulică, n-ai mai văzut vrăjitoare?...”

Uluit, buzele, gura nu se scoală, Că limba se-nnodă, precum coada la câini: Frate, -n locuința mea era o gagică-n pielea goală Ce desfăta strânsul măturii-n mâini!

Își întinse pe covor de regină capa: ,,Stai calm, numără pân’ la cinci și respiră... Eu, de fapt, aveam acasă o problemă cu apa *, Îmi spăl doar sufletul, ce te miră ?”

Ce mai, adormi și musca cu gândul la miere, Două ore goală stătu-n baie, sub privirile-mi ude… Poftesc…, vorba ceea: ochii văd, inima cere, Noroc că nevasta, slavă Domnului, era la rude…

Ieși toată-n lacrimi:,,Eh, altă viață! De bucurie plâng, închide gura, ce e ?

Am avut și-apă fierbinte, și rece, ieșii din ceață: Acum mă simt și eu din nou femeie !...

Așa că tuturor o să le zic de cavalerul cu dorința de lavă, Atât de amabil și generos, că-mi făcu pe plac... ” Iar eu mă gândeam: Ucrainei slavă, Măcar pe una am reușit s-o satisfac !

* Textul a fost scris în 1991, după colapsul Uniunii Sovietice, când în Ucraina, acum pe un drum al independenței, periodic se închideau apa, gazele, curentul. (n P P.)

Балада про відьму та екстаз (бувальщина)

Був час, коли усе вже по цимбалах, І муха позіхала на столі... Аж раптом в гості пані завітала –Влетіла у кватирку на мітлі. Обрала холодильник для посадки, Дарма що той, мов танк, задеренчав, І чемно запитала: «Все в порядку? Ти що – ніколи відьми не стрічав?!»

Я щось заплямкав вражено губами, Морським вузлом зв’язало язика: У мене вдома – зовсім гола дама, Та ще й мітлу тримає у руках!

Вона ж пройшлась граційною ходою: «Та що з тобою? Чом, герою, зблід?! У нас, у Львові, кепсько із водою, Я хочу лиш помитися, як слід...» ... Давно яєчня на плиті схолола, Сусід уже сусідку від любив, А пані в ванні – дві години – гола! Все ж добре, що дружина у батьків... Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче, Мітлу свою від збудження скубе: «Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе!

Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім...» І я подумав: «Слава Україні! Ну хоч одній, на диво, догодив».

ĂRU U (triptic)

I.

Săruturile-zori se grăbesc spre a Ta față, neorientându-se după astrul ceresc, deși reamintesc (de) mângâietoarea imperceptibilitate a jocurilor de lumină din razele solare.

Neputincios de diafan-străvezii, vor să Te-nțeleagă pe de-a-ntregul; dar, sufocându-se de gingășie, interpretează un dans tandru și hazliu în palmele Tale tămăduitoare, –fără a cuprinde imensitatea!

II. Sărutul-speranță răspândește mirosul unei epoci și al suvițelor părului Tău, te-arde cu buzele-ncinse, care dăruiesc cel de-al șaptelea cer și farmecă prin smaraldele cuvintelor Tale.

Învingând patima, cu o șoaptă va îngenunchea în fața cetății

Neiubirii Tale (?) și invidiază galaxia: aștrii ei vor presăra piticismul* cunoscând așa-zisa veșnicie a superstelelor.

III. Săruturile-poeți –sunt mari utopiste: fiecare se consideră important și unic pentru aleasa proprie, deși rimele, ritmurile și culorile lor nu pot concura cu profunzimea ochilor Tăi.

Dar, când în colțul surâsului Tău apare Dumnezeu, săruturile - poeți care cred într-o minune pasionat vor crea, până la epuizare, armonia. ...Așa se naște taina Vieții.

* Reper termen ,,karlik” (,,pitic”) Internet: ,,105 Karliki vo Vselennoj”; parabolă din cosmologie despre preceptul conform căruia nimic nu trăiește veșnic, în cazul textului: iubirea, precum superstelele din univers care se vor ,,sparge” cândva în aștri piticuți...(n P P.)

хоч і нагадують своєю лагідною невловимістю маленьких сонячних зайчиків.

Незбагненно прозорі, вони прагнуть охопити Тебе всю; та, захлинаючись від ніжності, ведуть теплий, кумедний танок у Твоїх цілющих долонях, –Не осягнути неосяжне !

II

Поцілунок-надія

пахне часом, Твоїми косами і розпеченими устами.

Він болить сьомим небом і смарагдами Твоїх думок. Тамуючи шаленство, пошепки опускається на коліна перед фортецею Твого

Некохання (?)

І заздрить Галактиці: її світила засинають карликами, пізнавши вічність

Суперзірок…

III.

Поцілунки-поети –найбільші утопісти: кожен вважає себе головним і справжнім –для Тебе.

Але їх римам, ритмам і фарбам не віддзеркалити Твоїх очей.

Та коли на краєчку Твоєї посмішки з’являється Бог, –

Поцілунки-поети, які вірять в Бога, палко, до нестями творять Гармонію. … Так народжується таємниця Життя.

* * *

Odată mi s-a arătat în vis un oraș necunoscut iar eu am hotărât să m-amuz un pic mergeam și-mpușcam în toate părțile cu sâmburi de vișine din propriile poezii...

Acum la mine vin diverși oameni, Pe capul cărora au crescut vișini Știu deja o-ntreagă livadă de astfel de oameni* Ei nu se plâng de grijile cotidiene, nu-mi suduie versurile albe și, în general, se poartă extrem de politicos ca și când de sus le-a jucat o festă un soi de baron Münchhausen.

Mie-mi e întrucâtva rușine. Doar din cauza mea

acești oameni au niște neplăceri. Iar eu așa iubesc vișinele!... Și-am tras în trecători doar cu sâmburii poeziilor mele bune.

De ce atunci pe fața acestei frumoase femei cu vișinul pe cap apar lacrimi? Pentru că, totuși, mă urăște? Sau… mă iubește?! Doamne, cât e de periculos să vreau a fi Tu!

* Trimitere la opera dramaturgică cehoviană (n.P.P.)

* * *

Одного разу мені наснилося незнайоме місто і я вирішив трішки побешкетувати –ходив і стріляв навкруги вишневими кісточками своїх віршів. Тепер до мене приходять різні чоловіки і жінки, на головах яких повиростали вишневі дерева. Я вже знаю цілий сад таких людей. Вони не скаржаться на свій клопіт, не лають мої верлібри і взагалі поводяться дуже ґречно, – ніби з ними пожартував якийсь барон Мюнхгаузен.

Мені чомусь соромно. Адже через мене ці люди мають певні незручності. Але ж я так люблю вишні! І я стріляв у моїх перехожих тільки кісточками добрих віршів.

Чому ж тоді на обличчі цієї прекрасної жінки з вишневим деревом сльози? Може, вона все-таки ненавидить мене? Чи кохає?! Боже, як небезпечно хотіти бути Тобою!

* * * (iarna-i o fărâmă, pitică precum o japoneză)

iarna-i o fărâmă, pitică precum o japoneză și judecata ta așa de calmă plouă mâine de parcă cineva a furat un sărut permite-mi, dragă, să mă-ndrăgostesc de vifor

un adagio pentru ursul polar singur precum insula nauru *, iar adevărul este doar un înger bălai ce dispare până la revărsatul zorilor, precum Tokai**.

dar tu nici nu mă asculți, iartă-mă, pentru toate ai fost în cârdășie cu iarna steaua polară nu-i pentru poet vulpița mea, tu dormi și vrei în pădurice...

* Trimitere la izolarea celui mai mic stat din lume, Nauru (fără capitală, cu o populație de doar 10.000 de locuitori, dar care avea până acum 30-40 de ani unul din cele mai mari venituri pe cap de locuitor datorită închirierii pământului bogat în fosfați), al cărui guvern a fost păcălit (de organisme financiare internaționale), după căpătarea independenței față de ,,stăpâni”(inițial germani, ulterior anglo-australieni) în 1968, să facă împrumuturi nesustenabile pentru proiecte imobiliare în mijlocul oceanului, rezultatul fiind returnarea împrumutului (prin vânzarea bunurilor statului, avioane etc.)și falimentarea întregii populații a țării într-un timp foarte scurt.(n.P.P.)

** Marcă de vin cu reverberații în aria interferențelor culturale, în sensul că importante personalități au apreciat acest produs în diferite epoci, pe lista ,,adoratorilor” mărcii supranumite ,,Nectarul Regilor” numărându-se, de-a lungul secolelor, figuri precum: Ștefan cel Mare (care a aclimatizat unul din soiuri în Moldova, rezultatul fiind ,,Grasa de Cotnari”); Ludovic al XIV-lea (care a lansat și celebra sintagmă ,,Vinum Regum, Rex Vinorum / Vinul regilor, regele vinurilor” când a servit-o pe Madame de Pompadour cu dorita licoare; Franz Iosef, Beethoven, Petru cel Mare și Elisabeta ai Rusiei, Liszt, Voltaire, Goethe, Gustav al III-lea al Suediei, Schiller ș.a. În 1920, după Tratatul de la Trianon, podgoriile au fost împărțite între Ungaria și Slovacia, acesteia din urmă revenindu-i o suprafață mai mică, în ultimii ani existând și un diferend între cele douățări privind folosirea brand-ului ,,Tokaji”. Unicitatea în lume a aromei este dată de stratul fin al mucegaiului ,,Botrytis cinerea”, care atacă, în special, căpșunele și strugurii într-o zonă cu un sol plin de zeolit și alte minerale, situată în apropierea râurilor Bodgorod și Tisa, aspect ce duce la interferența stării de umezeală cu cea de expunere solară aparte. Vinul ,,Tokaj” se vinde atât în propriile țări producătoare, Ungaria și Slovacia, dar ajunge și pe mesele ,,împătimiților” din Ucraina, România, Rusia etc.(n P P.)

дозволь скохати віхолу одну

адажіо для білого ведмедя самотнього мов острів науру бо істина лиш білосніжна жінка що зникне ще до ранку як токай та ти мене не слухаєш пробач ви вже про все домовились з зимою ти більше не моя північна зірка а лисеня що спить і хоче в ліс

Tetiana Dziuba (Murzenko)

Scriitoare ucraineană, jurnalistă, om de știință (doctor în științe sociale, profesor, academician al Academiei Naționale de Științe a Școlii Superioare din Kazahstan); critic literar; traducător din limbile germană și slave; autoare de cântece.

Născută la 19 iulie 1966 în satul Brusnița din raionul Kițmanski al regiunii Cernivețki. A absolvit facultatea de jurnalistică a Universității de Stat ,,Taras Șevcenko” din Kiev, urmând aspirantura la Institutul de Literatură al Academiei Naționale de Științe a Ucrainei și studiile doctorale la Institutul de Jurnalistică al Universității naționale kievene ,,Taras Șevcenko”. Doctor în comunicare socială, profesor.

Membru al Uniunii Scriitorilor și al Uniunii Jurnaliștilor din Ucraina, ca și al unor academii internaționale de arte și asociații culturale.

Este autoarea: volumului de versuri ,,Acomodare cu vremurile”; a cărții științifice ,,Talentul ca măsură a greutății”(2008); a monografiei ,,Setea poporului și setea Patriei. Publicistica celei de-a doua jumătăți a secolului al XIX-lea și a primei treimi a secolului al XX-lea: un model de identitate națională”(2012); a numeroase articole științifice, de critică literară și culturologie în mai multe publicații periodice din S.U.A., Canada, Polonia, Suedia, Serbia, Bulgaria, Turkmenistan, Kazahstan, Cehia, Bielorusia, Vietnam.

Traducătoare din limbile germană și slave. Autoare de cântece ucrainene. Teatrul ,,Agadir” de muzică și poezie din Brno a pus în scenă spectacolul ,,Aripi de Simargl”* după cartea de versuri în cehă a Tetianei Dziuba, ,,Ploaie cântată de ochii tăi...”(2018)

T. Dziuba a fost onorată cu recunoașteri naționale și internaționale, primind, între altele, premiile Ivan Krasko; Mihail Koțiubinski; Ivan Koșeliveț (UcrainaGermania); Dimitri Nitcenko (Ucraina-Australia); ,,Granoslov” ș.a Participantă la diferite festivaluri internaționale de poezie în Germania, Bulgaria, Croația, Rusia. Creațiile Tetianei Dziuba sunt traduse în diferite și numeroase limbi străine.

Serhii Dziuba (Ucraina)

Poet ucrainean, prozator, publicist, autor de parodii, de texte pentru copii, critic, dramaturg, traducător, autor de cântece, activist pe târâm social Dziuba Serhii Victorovici s-a născut la 20 septembrie 1964 în orașul Piriatin din regiunea Poltava (Ucraina). A absolvit Facultatea de Jurnalistică a Universității de Stat kievene ,,Taras Șevcenko”. A lucrat la radio, la diverse edituri, la ziare și reviste atât ucrainene, cât și din străinătate, activând un timp și în armată. Acum trăiește și lucrează în Cernigov. Președinte al Academiei Internaționale de Literatură și Arte a Ucrainei, care unește sub cupola sa scriitori de renume, traducători, oameni de știință, jurnaliști din 60 de țări. Redactor-șef al publicației periodice ,,Gazeta de Cernigov”. Profesor onorific al Institutului de dezvoltare umană din cadrul Universității internaționale ,,Ucraina”. Membru al Uniunii Scriitorilor din Ucraina (1996), președinte al organizației orășenești Cernigov a Uniunii Naționale a Jurnaliștilor din Ucraina. Este, de asemenea, membru al unor academii din țări, precum: România, Germania, Belgia, Ungaria, Bulgaria, Rusia, Kazahstan, Macedonia. Autor al unui număr de 100 de volume, închinate soției Tetiana Dziuba (după opinia specialiștilor acesta este singurul caz de acest fel din istoria literaturii universale), inclusiv culegerile de poezie ,,Când voi scrie o ultimă poezie...”; ,,Soarele miroase a zăpadă și a mere”; ,,În luna iulie a anilor noștri”; culegerile de parodii; trilogia de povești ,,Suflet pe chip”; cărți de publicistică și de proză; volumul de teoria literaturii ,,Întâlnirile neașteptate prelungesc viața”; culegerea de o sută de cântece ,,A sosi călare pe-un cal alb”; cărțile, apărute în S.U.A., Anglia, Canada, Suedia, Serbia, Bulgaria, Polonia, Cehia, Turkmenistan, Kazahstan, Bielorusia, Armenia și Vietnam; în Canada a văzut, de asemenea, lumina tiparului cartea în patru volume, semnate de Tetiana Dziuba și Serhii Dziuba ,,Versuri în 60 de limbi ale lumii”. Autor și regizor pentru 36 de piese radio, în care a jucat roluri principale. Alcătuitor și editor pentru zeci de antologii de poezie și proză ucraineană. Traducător din limbi slave și alte limbi. A organizat și condus peste 12.000 de prezentări literar-culturale în Ucraina și peste hotare. După trilogia de povești a lui Serhii Dziuba ,,Suflet pe chip” s-a montat în 2017 la Teatrul de Păpuși din Cernigov ,,Aleksandr Dovjenko” spectacolul ,,Ursul lacom și Krakatuncik” (coautor fiind Mihas’ Tkaci), iar după cartea de poezie ,,Ploaie cântată de ochii tăi” spectacolul ,,Îndrăgostește-te de mine sâmbăta”, realizat în limba cehă la Teatrul ,,Agadir” de muzică și poezie (Brno, 2018).

Onorat cu premii de stat și internaționale în Ucraina, premii purtând numele unor personalități, precum: Lesia Ukrainka, Mihail Koțiubinski, Grigori Skovoroda, Nikolai Gogol, Panteleimon Kuliș, Leonid Glibov, Panas Mirni, Ivan Mazepa, Mihail Bulgakov, Ilf și Petrov, Ivan Bagrianâi, Aleksandr Dovjenko, Vasili Stus, Dimitri Nitcenko, Ivan Sirko, Ivan Koșeliveț, Viaceslav Ciornovol, Vasili Simonenko, Nikolai Lukaș, Oleksa Storojenko, Stepan Vasilcenko, Paisie Velicikovski, Isaac Babel, de Richelieu, Iacov Galcevski ș.a.

Peste graniță onorat cu premii în: S.U.A., Anglia, Germania, Italia, Franța, Canada, Belgia, Serbia, Bulgaria, Macedonia, Polonia, România, Rusia, Bielorusia, Spania, Australia, Kazahstan, Vietnam, printre altele premiile internaționale purtând numele unor personalități, precum: Ludvig Nobel, Ernest Hemingway, Francesco Petrarca, Jack London, Homer, Antoine de Saint-Exupéry, Miguel de Cervantes, Nikolai Gogol (Roma, Italia), Heinrich Böll, Vladislav Hodacevici, AlFarabi, Maxim Tank, Abai /Kunanbaev/, Iosef Lobodovski, Veniamin Blajennâi, Alexei Jdanov ș.a.

Participant permanent și laureat al unor renumite festivaluri de literatură și arte, conferințe științifice în țări, precum: Germania, Anglia, Italia, Cehia, Bulgaria, România, Kazahstan, Polonia, Rusia, Belarus... Operele lui Serhii Dziuba sunt traduse în 75 de limbi ale lumii și tipărite în 50 de țări, fiind citite de peste 4.000.000 de oameni de pe întreg mapamondul.

До Тхі Хоа Лі та знаний науковець, професор Нгуєн Хиу Хоанг. А передмову до цієї ошатної та дивовижної

Рауль Чілачава, визнані поети Богдан Бойчук (США), Емма Андієвська (Німеччина), Віра Вовк (Бразилія), науковці – Микола Жулинський, Михайлина Коцюбинська, Анатолій Погрібний, Євген Баран, Дмитро Дроздовський… Багато чудових відгуків і від закордонних письменників та літературознавців. Аналізуючи вірші Тетяни Дзюби, знаний болгарський поет Димитр Христов відзначив їх унікальність. «Цікаво, як авторці, котра надихається повсякденням, вдається творити філософські і глибокоемоційні поетичні тексти, вирвані з сірості й повторюваності життя? Мабуть, вона взяла собі за обов’язок трансформувати тінь у світло завдяки променям своєї уяви, – пише рецензент. – Пошук гармонії й краси в стосунках між людьми, з природою, з теперішнім та історією, – знаковий для її поезії. Усвідомлення, що гармонія і непорушність краси можливі лише на мить, приводить не до зневіри, а до пошуку нової краси та гармонії в наступні миті». Високої думки про поезію пані Тетяни й видатний казахський поет Ауезхан Кодар: «Чого тільки немає в її талановитій, інтелектуальній творчості! Наприклад, у космології – яскраво висловлена деміургія, коли жінка та море – начебто рівні у своїх феноменальних можливостях, як організатори всього людського буття; а в релігії – це пам’ять про давні язичницькі часи («Балада про Перелесника»), а також – дивовижні вірші про Ісуса («Одного разу впізнавши…», «Занепад, мій друже, занепад…»). «Поезії Тетяни Дзюби зазвичай короткі, щільної структури, побудовані на алегоричних та асоціативних чинниках. Вона – поет людського буття, життєвих обставин, часу і простору, надії та журби. Авторка описує існування, яке відчуває й осмислює самостійно. Поет мудрості та досвіду, яскравих контрастів і життєвих ситуацій. Відчуття екзистенційної самотності митця знаходить своє вираження в емоціях та переживаннях ліричного героя, його спробах зрозуміти внутрішній, духовний світ. Тетяна у своїй поезії малює картину себе і дійсності, відтворює всеосяжний діалог людини та універсуму. Слова, які використовує поетеса, мають надзвичайно глибоку семантику. В її поезії одночасно існують реальність та фантазія, а іноді навіть метафізика буття, що миттєво помічається читачем», – так написав відомий сербський поет, академік Мічо Цвьєтіч. Зокрема, йому дуже сподобався триптих «Море», складна й доволі «щільно» написана поезія, з поліфонічним спектром різноманітних

хвилями котило сум...). Дивовижний талант і філософські думки української поетеси проявляються у всіх її віршах, незалежно від їх розміру. Як, наприклад, у цьому: «Каштан упав – / розкрилася / душа». Або ж: «Там батьківщина, де

нам добре, / та все біда, / що добре тільки / вдома» та «Історія – голова професора Доуеля: / все знає, але не воліє / говорити». Щиро захоплені прекрасними, глибокими, неповторними віршами українки Тетяни Дзюби і поети Рісто Василевскі (Сербія), Мілан Грабал (Чехія), Анатолій Аврутін, Михась Пазняков (Білорусь), Бенедикт Дирліх (Німеччина), Імант Аузінь (Латвія), Пауль Полідор (Румунія), Ашис Саньял (Індія), Сограб Рагімі (Іран), Єтон Келменді (Бельгія), Абдельваххаб Аззаві (Сирія), Ак Вельсапар (Швеція, Туркменістан), науковці – доктор мистецтвознавства Петр Каліна (Чехія), доктор філософії Фотіні Папаріга (Греція), кандидат філологічних наук Хіроші Катаока (Японія), літературознавець, перекладач Роксана Кжемінська (Польща)… Сотні імен і прізвищ! Особисто мені надзвичайно подобається у віршах Тетяни Дзюби віртуозне поєднання оригінальної та мудрої філософії, високого інтелекту – з проникливою душевністю. Улюблені вірші: «Сніг лапатий – син слухняний віхоли…», «Море», «Акомодація до часу», «І цей штахетник батарей…», «Триптих», «День відступив вокзальним гармидером…», «земля в шкоринці перетлілих холодів…», «І буде тиша кольору надії…», «Режисер приб’є до сцени монету…», «Саломея», «Біля кляштору Босих Кармелітів», «Балада про Перелесника». Дуже вразив такий вірш:

* * * Залишишся лиш візерунком вокзальним

На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча.

Ти – лиш візерунок химерний і тонкий У храмі прощання й вчорашнього чаю. Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням. Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць Втамовує спрагу любов наша – Голем, А світло – жагу невидющих зіниць. Це – поезія світового рівня! Безумовно, що Сергій Дзюба – унікальна творча особистість і великий подвижник. Однак Тетяна Дзюба – геніальна письменниця та науковець.

Сергій Дзюба: «Гріх любити неталановито!»

«Вірші українського поета Сергія Дзюби носять у собі потужний заряд із думок і пристрастей, фантазії та реальності. Його поезія то особисто інтимна, то гостросоціальна, то грайливо іронічна, то глибоко ностальгійна. Темпераментний і зрілий автор переймається загальнолюдськими проблемами любові та ненависті, добра і зла, життя і смерті, – відзначив болгарський поет Димитр Христов. – Його вірші сповідальні й душевні, але водночас у них вплетена жорстока конфліктність часу, що ставить кожну людину перед вибором позиції, гасла і поведінки в цьому різноликому світі, де кожна окрема людина шукає рідні душі, любов і родинне гніздо, гідну роботу й друзів». Казахський поет Ауезхан Кодар у вірші Сергія Дзюби «На віях –осінь…» вибудовує філософський ряд від Жоржа Батая – до Жана Бодрійяра. Адже поет переосмислює поняття гріха: * * * На віях осінь, в косах перший сніг, А очі прагнуть молодого літа… Хотіти гріх, і не любити гріх, І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно… Одна метагалактика покірна: Космічний біль і безкінечний круг. «На відміну від своєї дружини Тетяни, котра надає перевагу алегоричності, Сергій Дзюба більш прямо та відверто говорить про свої почуття та думки, – відзначив сербський поет Мічо Цвьєтіч. – Здається, що автор наслідує слова великого Віктора Гюго: «Коли одна людина ваш цілий всесвіт – це кохання». Адже головною темою його творчості є саме кохання: як і до дружини, так і в більш загальному та широкому сенсі. У його поезіях можемо побачити як вічне і світле кохання («На острові, далекому, мов сльози Єви…»), так і неповторну любов батьків до дитини: «лиш мама знала то перші вірші», і відчуття ніжності та святості батьківського дому («мама з татом полетіли на танці»). Сенсом життя для поета є взаємодія між коханням, людиною та віршем. Однак трапляються у його творчості й поезії, де проникливо описана така глибока, болісна любов до свого міста – рідного Чернігова: «Спи, моє місто, надійний мій ворог і друг, – / нас іще довго одними сльозами вмиватимуть дні / з помаранчевим ликом Отця. / І до нестерпних судом ми хотітимем жити» («Чернігову»). Інтимній ліриці поета Сергія Дзюби притаманні складні й водночас тонкі емоції, надзвичайно високі та сердечні почуття. Його вірші, присвячені

Тетяні, переповнені щирими почуттями і голосом душі: «Душа – мов скрипка...»; «Душа – як рима...». Також ми тут бачимо дуже зворушливу любов до бабусі й приклади метафізичної поезії з неземною фабулою: «наче з янголом порозмовляв...» («коли в домі немає чого читати...»). Його особливі та по-справжньому талановиті слова воскрешають у пам’яті найщиріші спогади і потяги душі, в першу чергу – інтимні, які – «правда, сон, марево...». У триптиху «Поцілунки» автор розділяє відчуття на справжні, універсальні та духовні: «Поцілунки-поети, / які вірять в Бога, / палко, до нестями / творять Гармонію». Сергія Дзюбу недаремно називають «українським Петраркою», який усі свої вірші присвячує коханій дружині. Зокрема, мені подобаються його «На сріблястій долоні вічності…», «Душа – мов скрипка…», «Поцілунки», «Сон», «Чекання», «На віях – осінь…», «Ми познайомились на обшарпаній кухні…», «Скінчився день…», «Дещо про любов справжнього непрофесіонала», «коли в домі немає чого читати…», «Це – просто дощ, а Ти – така красива!», «Маленький віршик про чудодійні долоні Снігуроньки Тетянки»… Справді дотепно створений і цей вірш:

Балада про відьму та екстаз

Був час, коли усе вже по цимбалах, І муха позіхала на столі...

Аж раптом в гості пані завітала –Влетіла у кватирку на мітлі.

Обрала холодильник для посадки, Дарма що той, мов танк, задеренчав, І чемно запитала: «Все в порядку? Ти що – ніколи відьми не стрічав?!». Я щось заплямкав вражено губами, Морським вузлом зв’язало язика: У мене вдома – зовсім гола дама, Та ще й мітлу тримає у руках!

Вона ж пройшлась граційною ходою: «Та що з тобою? Чом, герою, зблід?!

У мене вдома – кепсько із водою, Я хочу лиш помитися, як слід...».

... Давно яєчня на плиті схолола, Сусід уже сусідку від любив, А пані в ванні – дві години – гола! Все ж добре, що дружина у батьків...

Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче, Мітлу свою від збудження скубе: «Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе!

Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім...». І я подумав: «Слава Україні! Ну хоч одній, на диво, догодив».

«Колись ви вигадаєте нас» – 30 закордонна збірка поетів із Чернігова. Адже їхні книжки успішно побачили світ у США, Англії, Канаді, Швеції, Туркменістані, Сербії, Чехії, Болгарії, Польщі, Казахстані, Італії, Білорусі… У Канаді вийшли «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 60-ма мовами світу» у 4-х томах. Взагалі ж, нині їхні твори перекладені 75 мовами та надруковані в 50 країнах. Знаю, вже наразі готуються до друку їхні нові книжки французькою, іспанською, румунською, перською, македонською мовами. Перекладається завершальний, третій пригодницький роман Сергія Дзюби з його казкової трилогії для дітей «Душа на обличчі» про кленового бога Кракатунчика, котрого називають «українськими Карлсоном» (два романи трилогії вже побачили світ у Казахстані та Канаді і викликали значний резонанс). Сергій і Тетяна Дзюби – лауреати багатьох міжнародних, державних та національних нагород, зокрема імені Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Гомера, Петрарки, Антуана де Сент-Екзюпері, Генріха Бьолля, Абая… Сергій відзначений Срібним орденом аль Фарабі, одного з найвидатніших мудреців Сходу, дуже шанованого в усьому мусульманському світі. А доктор наук із соціальних комунікацій, професор Тетяна Дзюба стала наразі академіком Національної Академії наук вищої школи Казахстану. Отож варто говорити про подружжя талановитих українців, як про справді всесвітньовідомих письменників, з чим ми їх і щиро вітаємо! Нгуєн Суан Хоа, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету, член Спілки ханойських письменників, В’єтнам

Tetiana Dziuba (Тетяна Дзюба)

THÍCH ỨNG VỚI HỜI GIAN

SALOMEI

Có ai đó khuyên nhủ em đi về đâu?

Dòng máu xanh chảy trong y phục trắng

Câu hỏi thế kỷ: Đi về đâu của những người đang sống

Và thánh John không thân thể, chẳng có đầu.

Nhảy múa đi, Salomei, máu không phải là nước lã

Nơron thần kinh từ máu chảy say sưa Hãy nhảy múa đi, Salomei, em hãy còn quá trẻ Chưa hiểu được đâu những cay đắng, muộn phiền.

Trống tang đồng. Trơn lầy, từng bước chân run rẩy Tất cả màu đỏ hồng, buồn chẳng biết vì sao Kỳ nghỉ lễ Giáng sinh trong trường học Ngân nga thơ Tưchina “Klarnet Mặt trời”.

“Chẳng công khai, em không coi tôi là chàng vệ sĩ” Cầu xin em. Sao Thiên Bình đâu đó xoay quanh Quyến rũ vòng eo, dáng yêu kiều bé nhỏ Những ngón tay – huyết lệ, mắt nheo nheo tia nắng rọi mong manh

Nhưng trống tang đồng bị dập vùi, chẳng nghe và chẳng hiểu Hoặc tiệc tùng để ngẫu nhiên – thành kẻ lãng du Tôi sẽ ra sao, nếu ban ngày gặp cơn mưa dội Là khách mời, hay chủ tiệc, tôi cùng xoay trong điệu nhảy tít mù?

Em có lời khuyên gì, giờ em sẽ về đâu? Thế là tốt, ngay cả kẻ thù cũng tiếc Những cơn mưa xuân, bốn bề tiếp nối Vũ điệu Salomei chẳng lặng chút nào.

Саломея

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?

Блакитна кров льону у білих одеж. Одвічне питання: камо грядеш? Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода, Від неї нерони хмеліють. Танцюй, Саломеє, бо ти молода І ще не спізнала похмілля…

Тимпани. І ковзко й непевно ступні. Червоно – на сніг і на сум без причини. На святки у школах тепер вихідні, Лункі, мов «Кларнети» Тичини. «Ти сторожем братові тільки не стань», –Благаю. Схитнулися шальки, Мов твій, Саломеє, догідливий стан І ледь закривавлені пальці.

Та били тимпани – і він не почув Чи зріс корчмарем для скитальців?

А ким мені бути, як стрінуть дощі: Таріллю, главою чи танцем?

І з ким ти порадишся, куди підеш? Так добре, аж ворог жаліє. Від краю до краю, від меж і до меж Неспинний танок Соломії.

Tấm lông thú bạc – chiến lợi phẩm của Monomakh quả là có giá

Nơi đó có sợ gì nếu không có đức tin,

Tuyết trắng bao mùa – bài Thánh ca dự báo

Nơi không có ánh sáng, bạn tôi, chẳng nhìn thấy màn đêm

Đôi mắt chú gà trống rực lửa kêu la,

Người sống bên ta – đừng sợ, hãy sợ Chúa, sợ giấc chiêm bao không bản sắc

Tiếng chuông nguyện mùa Thu trong mịt mù sa mạc:

“Những con đường bịt kín, lạy Chúa, tôi sẽ mở lối đi ra

Mọi dấu vết – mờ nhạt, dè dặt, như thiếu máu,

Tôi gom tuyết ngày hôm qua – và tay bị cóng tê”.

Có vẻ như, mùa thu chẳng từ bỏ tôi, như người thân thiết!

Ngày thánh Nikolai hãy đợi – Tờ lịch báo trước rồi.

Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха. Там, де немає, мій друже, віри – немає страху. Сніги лягали, нерівні, білі, – псальми пророчі. Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.

А треті півні склюють зірниці вогнем і криком. Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих. Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій пустелі: «Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю, Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія, Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію». Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи, А календар віщує інше: стрічай Миколи…

Mùa Đông – trong đôi tay vội vã, Bàng bạc, tan chảy như tuyết băng, Đừng gọi, đừng, buồn phiền, run rẩy Trở lại chi, vô ích mà thôi, gắng công nữa, xin đừng…

Chúng ta không hiểu con sư tử xanh, Như pha lê – dưới chiếc móng bò rừng… Tất cả giá băng biến thành đông cứng, Trang điểm trên vòm cây tuyết trắng tinh.

Giáng sinh – tất cả không gian vòm trời Chứa chan bao điều ước vọng

Năm mới được sinh ra hay Phục sinh? –

Tháng Năm, nhanh hơn ta trông ngóng

Những bông tuyết vuốt ve đôi vai tôi.

Nhiệt kế tăng, như cây trắc bách diệp: Thời gian như Thủy ngân lầm lì chảy

Mê mải về phía trước chẳng quay đầu.

Lạnh cóng trên đôi tay đang vẫy Như thanh nẹp cũ kỹ - với Mamai Hình bóng, Tuyết băng và sự bi ai Mùa Đông không trở lại với ta, như thiên đường xa lắc.

* * *

Ця зима витіка обіруч, повз сріблястим розмаєм. І не клич її, і не руш, –Не повернеш, немає.

Леви сині у неї на подив, У биків кришталеві копита. Забиває морозом подих пересвіженість оковита.

У кватирку різдвяних небес перешіптані вкотре бажання.

Народився рік чи воскрес, як трава у травні?

Білі нетлі торкають плече. Підростає термометра розтин. Час нуртує, як ртуть, тече, вперто, врозтіч, вперед, наосліп.

Уривається помах руки, Мов лубок з козаком Мамаєм. Силует зі сніговиці – ти, А зими не повернеш, немає.

Đây là giấc mơ. Mặt trời.

Phong tục Pereima

Những cánh chim bay lượn Từ huyền thoại Karavai Người mối lái buộc dây, Con đường dẫn đến Trò ảo thuật cuối cùng Từ trong tay áo.

Đó là giấc mơ. Mặt trời

Phong tục Pereima Nhạc công chơi tuôn chảy Ánh sáng óng ánh vàng Khi vào điệu nhảy, Là nhảy múa hết mình

Rạng rỡ; Vâng, cô dâu – mùa Đông.

Đây là giấc mơ về Mặt trời Không có điều gì sơ suất Bản sao ngày đông giá, Như bức ảnh. Dưới vỏ Quả hồ đào –Là phim hình chụp phổi X-quang.

Đây là Mặt trời ngái ngủ

Tiếng cười lởn vởn bên tai. Mang đôi ủng cho bà mẹ vợ… Như tên trộm nhón tay chôm của Trốn chạy Vào đêm đen.

* * *

Це – сон. Сонце. Перейма. Птахи злітають

З короваю. Сватів бинтують, Шлях виймає

Останній фокус З рукава.

Це – сон. Сонце. Перейма. Музики Ллють жовтаве

Світло

В танок розхристаноОсліплий, А нареченою зима.

Це – сон про сонце. Без огріхів Його скалькує змерзлий день. Під скаралущею горіхів –Флюорографія легень.

Це – сонне сонце сміхом грає. Підносять тещі чобітки… Як юхта скривджено втікає У мародера з-під руки.

Chiếc xe buýt điện là con tàu, Bởi vì nó có thể cứu vớt khỏi sự muộn màng đầy nước mắt

Để mà làm việc hệt như những con la nhẫn nại

Hoa nở muộn rụng rắc đầy thành phố

Những chiếc đèn lồng nhạt nhòa hắt bóng trong đêm.

Ngày treo dưới tán dù râm bóng, như chiến binh, Bận bịu suốt ngày trăm thứ việc linh tinh

Đang yên tĩnh lại phun ra tung tóe Khi ni tơ phủ lên hăng hắc ám cả dây thần kinh.

Nơi đó trên quảng trường – Noah kế vị

Chơi đùa cùng các chú khuyển sạch tươm

Mùi địa ngục hay mùi hắc ín

Từ dưới lòng đường nồng nặc xông lên.

Nhật báo buổi sáng của tầng lớp bình dân

Cảnh bận bịu của những giáo điều tân trang lại

Bạn có nhớ điều ăn năn Kinh Thánh

Còn nhớ không Nhớ mãi…

Thế giới ngang bướng thường hay ghen ghét Khi chơi trò xổ số chẳng bao dung, Những chuyên viên dự báo thời tiết

Sự hài hước ở người bị treo cổ thì ai cũng có: Trận đại hồng thủy hứa hẹn xảy ra chẳng thể lường.

бо я розкаявся, що створив їх». Ной заслужив прихильність Господа… З Біблії для дітей Цей тролейбус – ковчег, що врятує, можливо, від спізнення на роботу, подібну до вічних черг,

осипається місто квітами пізніми ліхтарів блідолицих, націлених в смерк.

День завис парашутною тінню легкою над мишвою щоденних дрібних гризот, із розбризканого супокою випаровується нервів їдкий азот.

Ген, на площі чергового Ноя, знов вигулюють чистих псів, пахне пеклом чи то смолою з-під асфальтових примусів.

У маркій газеті ранковій –перетравлена суєта… пам’ятаєш біблійне розкаяння? пам’ятаєш його, пам’ята…

Світ від створення не добрішає, вперто грає в своє лото, у синоптиків – гумор вішальників: обіцяють вкотре потоп.

* * *

Gieo chết chóc bà già cầm lưỡi hái Trên cánh đồng phạt cỏ Quay chiếc trục Lọn tóc đung đưa

Phất phơ trong gió Bởi làn sương mờ tỏ Trong tấm vải liệm Đâu phải mặc áo saraphan giấu mùa hè sâu xuống đống rạ rơm bàn tay vấy bẩn và – cụm hoa đơn cằn cỗi cắt xén làm chi tất cả đều vô nghĩa mọi việc đã xong rồi bà già tay cầm lưỡi hái * * * клепає стара косу і косить хитає сумління осу і коси за вітром пускає тьмяні у савані не в сарафані ховає глибше стерні літо руки ледве брудні і – пустоцвіти яких косити сенсу немає стара косу клепає…

Cơ thể sây sát bởi lớp hàng rào hơi thở của chú chó như thoát ra từ cổ họng sưng đau những giọt lệ…

Như vút qua nhanh và bông hoa nhẹ tênh trên đài hoa bỗng rụng xuống kia những đóa hoa hồng!

Cánh hoa chập chờn bướm lượn bay theo làn gió tan vào thinh không. * * *

Тіла чіплялись за колючий дріт, За псячий хрип, мов крізь розпухлі гланди. Який стрімкий і невагомий цвіт На шпичаки свої накинули троянди. А вітер пелюстки – афіша за афішею –Розвішував між пам’яттю, Між пам’яттю і тишею… * * *

Rừng âm u mong đợi, khát cơn mưa mẫn cảm, Đêm trăng tròn, lần tràng hạt suốt đêm Quỷ bắt đi, đến nơi khỉ ho cò gáy… Thì hãy đợi nào Chiếc sọ Yorick và chén chung từ thầy phù thủy Đáy lò nướng bánh khói bốc lên – rực đỏ Xong xuôi rồi – thời điểm dễ chịu ngọt ngào Hình ảnh thầy phù thủy trong áo nỉ saraphan Buổi dạ tiệc nhiều món thừa để lại.

Чагарники розчахнутих чекань, Чорнющі чотки, зчитані черницями.

Учвал, крізь чорторий, – чекай На черепи і чарку чарівниці.

Чолом чи чоботом – черлено Черінь чадить червоним часом. На чорнокнижницькім чекмені Пречистої вечері частки. * * *

Chẳng phải đôi tay – men hoa văn uốn lượn Con linh dương – theo ký ức bảng từ điển cổ

Bộ móng đông cứng, lạnh băng, cọt kẹt, Trên hình khối. Không tính đếm. Mệt nhoài.

Chật chội quá. Giản đơn là vậy, Như Kain lấy biệt hiệu Ađam, –

Dòng giống đã dần dần thoái hóa Nơi đây – hoa văn hay vết sẹo nứt rạn rồi?

Kèn trompet phát ra hay giá nhạc? Mắt những quả anh đào lỗ rỗ trên cây: Sương rơi không gặm mòn, cũng không lau ướt Kain chỉ muốn, như tất cả mọi người Để tồn tại. Kỷ nguyên mưa axít và xúp củ cải đỏ Tự nhốt mình trong đồng cỏ đến lúc bão hòa Lũ linh dương tán loạn chạy tứ tung.

Và em không còn can đảm Kêu lên đuổi theo hay giơ tay tóm lấy.

Không phải đôi tay – men hoa văn uốn lượn Người ta còn nói, Saadi cũng thế, khác gì…

Не руки – вигини фініфті. Глосарій пам’яті, газелі… Студені задубілі нігті Над графіті. Відсутність стелі.

Відсутність простору. Відсутність просто, Як Каїн псевдо взяв Адам –І рід позбувсь гормону росту. Це – графіті чи рваний шрам? Розкриті труни чи пюпітри? У вишень видзьобані очі: Роса не виїсть і не витре, А Каїн, як усі, лиш хоче

Провікувати. Епоха кислих дощів і борщів Запінилась лугом аж до нейтральності, Газелі розбіглись. І ти не посмів Догнати вустами, настигнути пальцями.

Не руки – вигини фініфті, А кажуть ще, що Сааді…

Hôm nay em đến thăm bạn hữu

Lòng nôn nao trước héo úa vòng hoa

Bỏ vật vờ ở khuôn viên nghĩa địa Đâu vinh quang thời thế xế tà.

Ngôi mộ từ trên cao khai quật Lũ quạ đen hất tung đất mới đào Victoria, ôi khóc than, cầu nguyện Cánh tay đà che khuất mắt còn đâu.

Nơi đây trên thân cây vàng nắng

Mầm lộc cây nẩy hướng về trời

Họ nâng đầu bông hoa hướng dương Như con cừu trước lưỡi dao hiến tế.

Sự phản bội chất chứa nghi ngờ Những chi tiết sẽ xóa đi cốt truyện Dấu vết hằn màu tươi đỏ như son thắm

Ống tay áo rỗng không đến tận cổ tay.

Say rượu khóc cho người chiến bại

Tiếc cho cả chúng ta, những người chiến thắng

Cậu bé say mê như bị mồi chài Lại một lần trong tiếng cười láng giềng quen thuộc.

Em đã đến, trong lâng lâng em đến.

* * *

Ти сьогодні прийшла з похмілля У зів’ялих пожухлих вінках. Віддавало цвинтарем й цвіллю, А не славою у віках. У розкопану свіжо вись Груддям падає вороння. Ох, Вікторіє, помолись Й затулись рукавом від щодня.

Тут, на стеблах жовтавих, сонячних, Проростає у небо олжа. Підіймають голови соняхи, Як жертовне ягня до ножа. А вагання – жахніші зради, А деталі затруть сюжет. Цей кривавий відбиток помади –І порожній рукав до манжет.

П’яні схлипи за переможеними І за тими, хто переміг… Хлопчик «цілиться» заворожено У знайомий сусідський сміх. Ти сьогодні прийшла з похмілля…

Kia là giọt rơi

Dẫn dắt vào đường đời.

Những gì ban ngày không nhận ra.

Đêm trăng tròn không tội lỗi

Là thế này đây – tội lỗi:

Lại chờ lời tuyên án tử

Trăng non cong lưỡi liềm.

Ở đây một giọt ăn mòn vĩnh cửu, Nhầy nhớt và lạnh; Như máu của số mệnh quáng mù Bất cẩn

Ừ thì cạn cốc một lần cho say!

Chúng mình vẫn đang cùng nhau, Harlequin của em chung thủy Nhà thơ bốc đồng, Kỷ nguyên của những mái đầu tóc bạc Và những giấc mơ màu sữa Những tháng năm chưa trải nghiệm bao giờ Và những giờ phút chẳng rủa nguyền trôi qua.

Асоціації

Ця крапля точить північ. У ночі чорний креп Ліхтар вбиває цвяхи світла, І доля, що давно осліпла, Заходить, спотикаючись, у сни. Сідає скраю ліжка І по руці заснулих Проводить нові лінії, Що вдень не розібрати. А повний місяць Знов чекає страти Об серп молодика. Ця крапля точить вічність, Холодна і в’язка, Як кров сліпої долі. А в нас іще доволі І снів, і непомічених сивин, Непрожитих років, Непроклятих годин.

Chỉ còn nhà ga với những hoa văn

Trên bến tàu đời tôi rệu rã, Phòng tối đen – cô gái Digan trắng lóa

Xáo động số phận mình, lũ trẻ thơ trách móc giận hờn

Em – chỉ là thứ hoa văn, vô nghĩa mỏng manh

Trong ngôi đền biệt ly, cốc trà hôm trước

Em – dấu hiệu cuộc chạy điên cuồng rượt đuổi, Anh bám đuổi theo và chẳng sợ, em ơi!

Nơi thủy chung và niềm tin cội rễ kết đôi, Không vượt qua được giới ranh vòng đính ước.

Nơi ấy họa tiết – nhỏ li ti huyền ảo:

Dáng săn chắc trên thân hình người da đỏ.

Bông hoa mệnh phụ, nỗi đớn đau làm sạch tâm hồn Thành giếng ẩm ướt của giếng khơi ảo ảnh Tình yêu đã cứu ta khỏi cơn khát – Golem Và ánh sáng cứu thoát tai ương mù lòa con mắt. * * *

Залишишся лиш візерунком вокзальним На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча. Ти – лиш візерунок химерний і тонкий У храмі прощання й вчорашнього чаю. Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням. Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць

Втамовує спрагу любов наша – Голем*, А світло – жагу невидющих зіниць.

* Голем – штучна людина, яка, на відміну від міфічної, не створена з глини, а є породженням людського розуму та праці (фантастичне гіперболізоване відображення пошуків у цьому напрямі алхіміків і кабалістів). У домівці свого «автора» Голем виконує всіляку важку роботу, – відбиток мрії, що людина у такий спосіб звільниться для творчості. Вийшовши з покори, стає страшним і некерованим.

TOA

Thế giới Siren trắng – trong khuôn viên sau nhà, Cây dương xanh vươn lên cao vút Bức thư lượn bay, hệt giấc mơ, vô danh tính –Nhẹ nhàng, chói lóa tựa như dáng tàu ngầm. Tiếng nhạc chuông đã tắt lịm rồi Trong vẻ đẹp thanh nhã và chân thật của người trần trụi Và gương mặt với nụ cười biệt ly của mặt trời Ông già lao công đứng quét trên quảng trường.

Bóp vụn con chữ ngày ngày trong phong thư mỏng manh,

Trong cánh sao tử đinh hương tím, – hân hoan, hạnh phúc... “Những chiếc tàu ngầm” trong “bể tập trận” đang bơi, Ôm ấp trong giấc mơ, bên cạnh đó thiếp đi bao kẻ không nhà.

Поштовий вагон

У вазах дворів – білі гілочки безу, Тополі зганяють із неба хмарини. Листи відпливають в замріяну безвість –Південно-сліпучі легкі субмарини. Згасає мелодій розчулений голос В ошатних бравадах та істинах голих, І сонця прощально-усміхнений лик Змітає із площі старенький двірник. Розкришений в букви цей день у конверті, У зірочки безу, що щастя віщують. Пливуть «субмарини» в вагоні обдертім, Де бомжі і мрії, обнявшись, ночують.

Lần nữa, thêm lần nữa tôi kiên nhẫn nhắc lại lời nguyện cầu, Dường như lại chọn con số thầm kín: “Hãy nghe tôi, Chúa ơi, hãy lắng nghe...”

Trong nhà thờ ven sông, Giữa sự khiêm tốn và tự hào quý phái, với bóng của những cây nến chùm, mọi phía đều được nến bao quanh. Khiến huyết mạch – phồng lên, cứng cáp Đến với Ngài, tới tận con sông Rồi, tách ra, nhẹ nhàng rơi xuống nước; Nơi những cánh lá – như chiếc thuyền mùa thu chao lượn, Một vệt đỏ thắm nối theo nhau đốt cháy cây cầu. Mới hôm nao váy áo rộn ràng ngày hội vui chơi mùa hè xanh thắm, trên những cột ăngten phố thị Hình vẽ trên vỏ trứng ngày lễ thánh mùa xuân đung đưa Hoa huệ trắng trên mặt nước tựa mái chèo khua Và Người, Chúa Trời, hiện ra mà không nhìn rõ –Người đến giáo đường, vào buổi kinh chiều t

i, bên này sông nhỏ hắt hiu.

багряними ордаліями за собою спаливши мости.

А ще ж недавно тут тріпотіли лускою пругкі, грайливі сині літні дні, спіймані на вудки міських антен. І пущена навесні шкаралуща крашанок чіплялася за весла водяними лілеями. І ти, мій Боже, непомітно з’являвся прихожанином у костел, до вечірні, на цьому березі річки. * * * Ngày đã lùi về với bến xôn xao –Và bóng đổ dài, như đường ray hun hút, dẫn dụ trong đêm ngõ cụt. Những người phụ nữ băng qua, Anna Karenina... Mọi chuyện dường như thoát tục Tận tới phút bình minh. * * * День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни,

Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку. * * *

Và sẽ là tĩnh lặng chứa chan màu hy vọng, Sẽ là yên bình của sắc màu hạnh phúc,

Táo chín rụng, vỡ thành đôi nửa,

Những người đang yêu ăn táo chia hai phần Nấp sau nhành cây Eva chẳng nhận ra, nức nở.

Trách phận mình bệnh thiếu vitamin.

* І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з'їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз. * * * Người đạo diễn đính lên sân khấu đồng xu và lần nữa lại bắt đầu mùa biểu diễn

Nhưng giờ đây có gì đó xáo trộn trong kịch bản Người chỉ đạo nghệ thuật chính nơi luôn thể hiện ta đây quyền thế: – Này cậu trong khán phòng –còn tôi trên sàn diễn, ban lệnh ra với độ chuẩn xác, và ngược lại như đinh đóng cột.

Dãy đèn trước sân khấu chẳng còn chia cắt chúng ta, những quy ước hàng ngày…

Chúng ta sẽ không gây lo âu cho những nhà kinh điển bạn sẽ không gọi tôi là Ophelia, Từ máy tính – xách tay đặt ra một cái tên bình thường, để nghe trong đó ẩn sâu thứ âm nhạc tiềm năng.

Tuổi trẻ của mình tôi gửi trao em Em gửi gắm nơi tôi tấm lòng chung thuỷ Cảnh sắc đổi thay

Thiên nhiên bốn lần nhuộm áo… Rồi sẽ chỉ còn lại những bức thư Tựa như những chiếc vé đi xem vở cũ Bị bỏ xó trong kịch mục không tên, những bức ảnh, như tấm áp phích chưa hề sử dụng, tuyết vẩn đục ngầu, chân đau nhói, dãy đèn màu, còn một chút thời gian nữa, chừng nào bức màn sân khấu chưa che khuất chúng ta. Hợp xướng của mùa Thu ngoài trời lá rụng. * * * Режисер приб’є до сцени монету і почнеться вкотре театральний сезон. Та на раз щось переплутається у сценарії Всевишнього постановника, де завше панувало: ти в залі –я на сцені,

та з точністю до навпаки. Нас не розділятиме більше рампа житейських умовностей…

Ми не станемо тривожити тіні класиків, ти не зватимеш мене Офелією, А з нот-літер складеш звичайне ім’я, щоб почути у ньому приховану музику. Я зіграю тобі свою юність, ти зіграєш мені свою вірність, природа чотири рази перефарбує декорації…

Опісля залишаться листи, немов квитки на старий, викинутий з репертуару спектакль, фото, як невикористані афіші, поруділий сніг, підтоптаний біль, рампа та ще трохи часу, доки нас назавжди розділить завіса.

Hương cà phê châu Âu hảo hạng nơi cư ngụ của loài chuột cống (tổ tiên của những chú chuột Lvov ở đây cùng thời với Ba Lan và nước Áo), loài chuột mà sư tử đá không thể nào trị nổi Cuộc hội ngộ bất ngờ cầu vồng xa xa mép chân trời Trong tôi nỗi cô đơn với những bông hồng viền sắt Nơi đây thời gian ngưng lại, Atlanta và Caryatids mệt mỏi không níu giữ được thời xưa cũ Gần nơi Giáo đường trang nghiêm nụ cười em trong lòng tay tôi quyến rũ hơi thở mùa thu trong tinh khôi tháng Tám vài thế kỷ – những con bồ câu mổ những mảnh vụn li ti chỉ không hiểu vì sao giống như những nhà thần bí từ xa đã nhận ra mụ phù thủy tôi cảm nhận sự chia ly đâu đó rất gần. Trên tấm thảm của rừng thông mặt trời hắt những tia lạnh lẽo, gắng chống chọi qua mùa đông.

тільки ж чому як езотеристи здалеку вчувають відьму я відчуваю близьке розставання

NGÀY TƯỞNG NIỆM MÙA THU

Mùa Thu đã cạn trôi đi, rùng mình và lạo xạo cửa sổ mỏng manh vệt băng rạn vỡ.

Mùa Thu đã dời đi, Bỏ lại những đám lá rụng héo tàn –bầy đom đóm nóng mà lại không nóng không gọi mời đến nơi ấm áp, mà đưa dẫn vào mùa đông. Và đây chó săn màu tuyết trắng chạy qua, vểnh tai nghe ngóng và đánh hơi chạm vào ẩm ướt thè chiếc lưỡi mát lạnh vào hai cánh tay ta và khuôn mặt chúng ta.

Lá phong vàng những chiếc thánh giá vũng nước trong suốt như mica –ngày thu tưởng niệm ngày đong đầy hồi ức.

Mùa Đông, giống như con vịt con xấu xí, đi đứng còn chập chững, nhưng vẫn gắng sức len lỏi vào

trái tim hoang vắng cô đơn giữa thiên nhiên.

Mùa Đông, đuổi theo những chiếc áo panto mùa thu tê cứng trong đợi chờ trên mắc áo và, tựa như người hát rong già giọng khản đặc vì gió hát mãi khúc hát ngân xa.

Người ông nung nóng những chiếc bình, Sự khảo tra làm rát bỏng làn da; Bạn vẫy vùng bơi trong ánh hào quang Những chú bướm đêm trong lòng tay. Như từ thế giới đầu tiên –Cuộc đời là rỗng tuếch. Từ thế giới thứ hai –Là của bạn – vòng tròn địa ngục.

Dưới ánh đèn thạch bút Vươn dài đến phát ngôn: Hạt bụi bay vào mắt –

Với định dạng công khai.

Nhưng trong đống tro tàn của lời nói

Sự thật sẽ sáng lên lần nữa –Ánh nhìn của mẹ chạm tới Những kẻ cái chết không thể nào tránh khỏi.

Cuộc gặp gỡ – thật vô tình, Chẳng có cơ hội để trở thành quy luật. Nó là mặt trái của câu nói nổi tiếng: Chúng ta đã sống cuộc đời ngắn ngủi, nhưng lại được sinh ra cùng một ngày. Nó là chiếc ổ khóa bên trong, sau cánh cửa. Khoảng lặng giữa lặng im. Nghịch lý hay là điều ngược nghĩa. Mẩu nhỏ của chiếc bánh mỳ lớn vĩnh hằng, Rất đơn giản quét sạch đi, vứt bỏ nó khỏi bộ nhớ,

Đưa vào nghiền nát Cho ngày thứ hai và thứ sáu hàng tuần... Nhưng em chớ vội vàng vì điều đó.

Trong tất cả những điều ngược nghĩa thì nhiều hơn vẫn là sự thật, Hơn cả những câu chữ sáo mòn. Bởi trong đó là bản chất cùng những gì thêm thắt khó tin là sự thật.

Anh biết, em sẽ tin anh, Dẫu chỉ là chúng mình có lần đã gặp nhau.

День поминання осені

Вона догоріла, осінь, пішла, здригнувшись і хруснувши тонкими вікнами неміцного льоду.

Віддаленіла, посіявши мертве пожухле листя –несправжні гарячі світлячки, що кличуть не до тепла, а в зиму.

Вже й білий сніговий хорт пробіг, сторожко дослухаючись та принюхуючись, торкаючись мокрим прохолодним язиком наших рук та облич.

Жовті кленові

хрестики під прозорою

слюдою калюж –день поминання осені, день необлетілих споминів…

А зима, мов гидке каченя, що ще не вбралося в пір’я, все намагається влізти до спорожнілого самотнього серця природи.

А зима проганяє з вішалки, вичікуючи завмерле, демісезонне пальто і, наче старий акин, захриплим голосом вітрів заводить довгу пісню.

N (Bức họa tam bình)

IBiển dềnh lên những con sóng u buồn Vỗ bờ da diết Như những con sứa khổng lồ. Uốn mình, thương tích trên bãi biển, nơi những viên sỏi rải khắp, như sân trượt băng, bằng phẳng tuyệt vời Thực thể nước Biển – sống động, mặn mòi, như máu vỗ béo đàn muỗi – chiếc phao hơi màu đỏ

Người ta dạo theo bờ biển óng ánh, giống như cá đông lạnh trong không khí – vảy cá, đàn bà. Lá cọ, như chiếc quạt rẻ tiền, thì thầm trò chuyện giấy xạc xào Và em cảm nhận được loài cá, bơi đi Thổ Nhĩ Kỳ Hoài niệm – chuyện này dữ dội vô cùng

II

Biển ồn ào bao âm hoà hợp khác nhau, sự thật tiếp nối, loài người không chạm tới sự thật kia Mưa trút không gian – mùa nhung lụa. Ám ảnh cố gắng làm vừa lòng cửa hàng kính trưng bày “Hàng thuộc địa”, cong cớn lên từ chiếc ô vênh váo, chỉ có biển không phô trương và không xảo quyệt –bởi lẽ rằng đơn giản chẳng vì bất cứ điều gì. Đỉnh sóng nụ cười trắng lóa đáp lại nụ cười của bao thầy tăng lữ thường phán ra lời tiên đoán

Aivazovsky là người được chọn và trở nên hạnh phúc, dâng tặng trong làn hơi bí ẩn biển khơi. Thuỷ triều thấp. Nhìn, giống máy bay – trong hố khí, rơi vào vùng nước sâu. Biển cả thời gian khuất phục trước thời gian, nhưng sinh sôi nảy nở bạc đầu, con sóng cứ xô bờ. Những cánh hải âu, mãi giỡn đùa cùng nước, hồi tưởng thời gian, khi ngọn sóng chợt đến, tinh ranh, như chú cá heo...

Море (триптих)

I

Море хвилями котило сум. Перехлюпувалося гігантською медузою. Кривилося, зранившись об берег, засипаний привезеною галькою, що, наче каток, вирівняла дивовижну роботу водяної стихії. Море – живе і солоне, як кров, похитувало ситих комарів – червонуваті буйки. Вздовж набережної зблискували люрексом, немов застигла у повітрі риба лускою, жінки. Листя пальм, як дешеві віяла, перешіптувалось паперовим шелестом. І я співчувала рибі, що відпливла в Туреччину. Ностальгія – жахлива річ.

II

Море шуміло на різні лади, повторюючи істину, яку не можуть збагнути люди. Дощ розлініював простір – вельветовий сезон. Нав’язливо намагалися сподобатися вітрини магазину «Колоніальні товари», пнулися від пихи парасольки. Лише море не позувало і не лукавило – йому було це просто ні до чого. Кінець хвилі ставав

білозубою посмішкою у відповідь на посмішки авгурів.

III Айвазовський належав до обраних і щасливих –він був втаємниченим у настрій моря.

Відплив. Погляд, наче літак у повітряні ями, провалюється у заглиблення води. Море раз-по-раз горбиться, але не розроджується великим буруном, хвиля йде від берега. Чайки, примагнічені назавжди до води, згадують час, коли хвиля була лагідною й розумною, як дельфін. Вислів колір «морської хвилі» –цілковите паскудство, у цьому кольорі –всі фарби.

Bạn giống anh ấy lắm Giống như, người Hutsul, Cư ngụ trên đỉnh cao nhất Tột cùng ước mơ tôi.

Trong khi tất cả – chỉ là ảo ảnh. Nhìn từ xa có vẻ giống như Chiếc khăn của nhà máy trong cửa hiệu Được ủ ấm bằng đôi tay thêu thùa...

Với tôi bạn như mặt trời soi sáng, Chỉ có, Trời ơi, cần gì dầu mỡ nữa? Để từ bữa trưa trở nên đắng ngắt, Và đến chiều lại chảy tan ra?

* * *

Ти був дуже на нього схожий, На того, що неначе гуцул, Поселився на самій вершині, На вершині моєї мрії. Тільки, що то всього лиш ілюзія. Так буває здалеку схожий Набиваний рушник крамничний На зігріту руками вишивку… Ти мені засвітився сонечком, Тільки ж, Боже, Навіщо масляним, Щоб з обіду уже загіркнути, А під вечір зовсім розтанути?

* * *

Thời của thi ca sắp qua rồi...

Và từng dòng trong thế giới lá Thu Chở nỗi muộn phiền của rừng phong

Thời của thi ca đang qua, Lúc mùa mưa đã đến.

Làn sương mù trở nên trầm mặc Chẳng buồn mơ màng, như trước nữa. Cháy lên niềm hy vọng

Trong ngọn lửa đỏ mùa Thu.

Và thổi vào trong thi tứ ngôn từ, Ngoài ranh giới tháng năm, Trên đôi cánh sếu bay lần nữa –Tới ánh bình minh xa lạ.

Đã tới lúc cơn mưa gột rửa tinh khôi... * * *

Пора поезії минає.

Рядки у світ осіннім листям

Несуть кленову гіркоту.

Пора поезії минає, Іде пора дощів.

Думок важкі грозові хмари

Більш не мережить світло мрії. На осені вогнях багряних Горять надії. І слово, кинуте у риму, Мабуть, востаннє Летить на крилах журавлиних В чуже світання. Пора дощів рядки змиває…

Các đỉnh ngọn cây như băm nát mặt trời;

Cho đến khi đầu chúc xuống –

Hoàng hôn buông đỏ rực màu máu Dìm cả ký ức và những giấc mơ

Sáng nay, có lẽ là, mãi mãi Đi giữa ba cây lạc bước. * * *

Березово-брунатний ліс

Спливає від спеки підталим ескімо. Сосни мляво відпускають шпильки, Захлинається скоромовкою осика.

А старий мухомор знай труїть своє: «Нічого шукати цвіт папороті, Його вже піднімали колись Над сільрадою».

Верховіття дерев шаткують сонце. Коли його голова покотиться долі –Впаде червоний захід і у тій крові Втопить і мрії, і спогади…

А ранок, здається, назавжди Заблукає серед трьох дерев.

* * *

Thời gian rỉ ra như muối Như cát chảy từ chiếc đồng hồ cổ xưa

Thời gian, cháy, bỏng, rát. Rồi sau đó trôi xa – tan biến Hòa vào biển cả mênh mông, Nơi lắc lư dễ chịu Trên những ngọn sóng của bao hoài niệm

Tiếc rằng – chẳng được bao lâu, Loài người sống trên đất liền

Nơi muối mặn, biển khơi...

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника,

Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Mùa hè rớt chỉ là ký ức.

Trong hiện tại, cái đã ra đi, Rất có thể quay trở về Đi dọc theo mạng nhện màu xám tro. * * *

Бабине літо – це спогад. До справжнього, що відійшло, Можна повернутися, Ступаючи по сивій павутині.

* * *

Thời gian trìu mến, như chú khuyển, Nằm phục dưới đôi chân.

Rên rỉ từng giây mỏng mảnh

Nỗi đợi chờ rơi tõm vào lòng giếng.

Viễn cảnh được báo rồi

Trong một điểm của đường đi.

Điểm ấy – có cái gì buồn bã, Dường như phút mặc niệm lặng im.

Anh nhìn vào em với đôi mắt Rublova, Chẳng ngại ngần biết được

Ngày hôm qua và ngày mai tiếp diễn Đã trở thành hiện thực hôm nay.

Viễn tưởng quay về... Như chiếc váy của mình đã lạc mốt.

Còn hy vọng vẫn từng đêm ấp ủ

Y phục kia lại rực rỡ sắc màu. * * *

Час, неначе собака, ласкавий, Лягає під ноги. Тонко скиглить секунда, Упавши в колодязь чекання.

Перспектива – завершені

В крапку дороги. Крапка – це щось сумне, Мов хвилина мовчання.

Я на тебе дивлюся Очима Рубльова, Не боюсь, що учора і взавтра Реальніші стали сьогодні.

Перспектива зворотня… Як сукні мої старомодні. А надії все сниться Вбрання кольорове.

THƠ BALLAD CỦA NGƯỜI NGOẠI ĐẠO

Hiểu thơ ca, rất cần tĩnh lặng

Không phải là chuyện ngẫu nhiên đâu Chỉ một thoáng qua rồi ngưng lại Khi tôi đuổi theo những ý tưởng gào thét bên tai

Một cánh tay trước dương cầm sẵn sàng lướt phím Còn cánh tay kia trĩu xuống chiếc ghế duỗi dài.

Bạn hiểu không, sự tĩnh lặng gợi nhớ lúc nguyện cầu Thức uống từ cô đơn và đớn đau sao gọi là bình yên được

Tôi yêu sự tĩnh lặng này và tôi yêu tha thiết Những câu thơ của Tachiana – thơ trí tuệ của nữ sĩ Lina Kostenko

Ái ngại thay cho những nhà thơ nữ trẻ trung năm hai nghìn Tuổi thanh xuân của mình, lúc nào họ cũng chăm chăm kể lại Những cánh tay thon dài, sự vĩ đại của người phụ nữ Vươn ra như những nụ hôn gửi đi khắp thế gian Đó chưa phải tình yêu, và thi ca, không phải.

Tâm hồn của triết gia như âm nhạc –Bất khả xâm phạm và chân thành Tôi yêu Chúa Trời và cảm nhận Người hiện hữu Ngay cả trên chuyến xe điện người nêm chật ních. Chính vì thế, những ngôi đền, tôi ít đến Nhất là khi ngày lễ hội hè, tất bật kẻ ngược, người xuôi

Tôi mơ thấy Chúa Trời và lúc nào tôi cũng nghĩ về Người. Được chuyện trò cùng Người là điều vô cùng thú vị Được nói lên: đồng ý, hay không đồng ý

Người dĩ nhiên am hiểu nghệ thuật kịch trường

Thế nên về khoảnh khắc cuối cùng của đời mình, tôi muốn biết!

Và tôi nghĩ về Tachiana nhiều nhất

Vâng, tôi yêu thương tha thiết

Mọi người nói rằng, trên đời này đừng làm nhà thơ chuyên nghiệp và đừng nên yêu Bởi thế cho nên tôi chỉ làm thơ theo kiểu cách nghiệp dư.

Tôi yêu Ukraina vô hạn, dù bất ổn, chẳng yên lành

Và yêu vô cùng Chernigov, nơi có nhiều người đố kỵ, tham lam

Nơi có Quảng trường Betthoven và phố Sopanh

Nhưng có nhiều thứ khác, bởi lẽ đó, tôi yêu.

Có lẽ, ở vào thời loạn lạc

Thời giả nghĩa, giả nhân, trộm cướp, chính trị đổi thay

Thời của mùi nội chiến đắng cay

Nhà thơ không nhất thiết phải lên cao giọng

Nhưng sống trên trái đất này Phải cảm nhận mình là phần cấu thành trong vũ trụ.

Nhưng tôi không việc gì phải chạy theo

Những gì gọi là “cần phải”

Bởi có vẻ, tôi yêu mình quá đỗi

Dĩ nhiên như thế rồi!

Có chừng này dương bản trong tôi:

Bởi tôi sống khiêm nhường, khả năng tôi có, giản dị và tốt bụng

Nói chung, tôi thích hình dung sẽ có một hôm nào đó

Bạn tưởng tượng về tôi, như một con búp bê thôi

Điều đó thực giản đơn – một con búp bê biết nói Biết cảm nhận, từ lúc sinh ra đến khi giã biệt cõi đời.

Có thể bạn muốn tạc tên tôi vào ký ức

Giống như một bể cá vàng:

Và tôi bỗng đoán ra điều bạn đang ước muốn

Hoặc tôi thoát khỏi tòa tháp của mình đỏng đảnh

Để nhảy vào thế giới trang nghiêm –Thế giới ngông cuồng của bạn đó chăng?

Một hôm nào đó, bạn sẽ uống một loại vang đắng nhất

Ngả lên giường, có quan trọng gì đâu, như chiếc xe han gỉ

Đơn độc như trái đất này tan tác trước trận Đại hồng thủy thứ hai.

Có thể lúc đó bạn ghen tỵ với tôi đôi chút

Vì tôi có nhiều kẻ ghét, nhưng cũng lắm người yêu Hoặc chỉ cần bạn nghĩ rằng, tôi chả khi nào là đồ vứt bỏ

Thật lạ kỳ, thể nào, khi đó

Bạn cũng tìm ra cớ phịa ra tôi

Và đó là, đó là điều không có thật.

Дещо про любов справжнього непрофесіонала

Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець. Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій з самотності і болю, який у нас називають спокоєм? Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані і мудру поезію молодої Ліни Костенко. Бідні юні поетки 2000-них! Часто вони лише переказують молодість. Але найкрасивіші, найвитонченіші руки її величності Жінки, підставлені для поцілунків усьому світу – вже не кохання і ще не велика поезія. Душа філософа – щира і одночасно недоторкана, як музика. Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно. Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя! Більше я думаю тільки про Таню. Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал. Я навіть Україну люблю – хай їй грець! І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена. Мабуть, у нинішні смутні часи, часи політичного лицемірства й гіркого запаху громадянської війни, поет повинен не зриватися на фальцет, жити на

Землі, проте у Всесвіті. Тільки я не завжди пристаю на це універсальне слово «повинен», бо доволі люблю себе. Ще б пак! У мені – стільки позитиву: я –добрий, більш-менш талановитий і дуже скромний.

Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття – розміром від народження до смерті.

Можливо, ви схочете мати мене напам’ять – як акваріум із рибками золотої ментальності. Раптом я роздмухаю хоч одне ваше бажання чи викинусь зі своєї химерної вежі у ваш правильний світ? Інколи ви випили б найгіршого вина і лягли в ліжко – не так вже й важливо з ким. Інколи ви відчуваєте себе іржавим авто, самотнім, як Земля напередодні Потопу. Мабуть, тоді ви трішки позаздрите мені, якого любило й ненавиділо стільки інших. Просто ви подумаєте, що я ніколи не був купою металевого брухту. Дивно: колись ви неодмінно вигадаєте мене… І це буде неправда.

VIẾT CHO TACHIANA

Tâm hồn lúc như chiếc vĩ cầm phủ bụi Có lúc bỗng khổ đau trong nốt nhạc ngân lên Thôi đừng nghĩ đến tháng năm và cây đàn chi nữa Trong tôi, thứ bảy yêu thương nhói nỗi niềm

Tâm hồn - là vần thơ; tìm ngôi nhà, ánh sáng Hành trình một thế kỷ lãng du từ dòng chữ tới khổ thơ – cuối cùng là những trường ca

Hãy cứ để nơi tốt lành chẳng có anh và em Hãy yêu anh ở Pari và San - Remo vậy.

Nghỉ ngơi đi em, bông hồng chưa hái Quả thực tôi chỉ là lọn tóc Ođixê Tâm hồn lại muốn trở thành chúa tể kia Để trên đó cùng nàng cầu nguyện.

* * *

Тані

Душа мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах. Ти ще струна не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу.

Душа як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. Ти знаєш: благодать де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо… Ти відпочинь мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї.

Mọi phụ nữ đều mơ về tự do

Như dòng Golfrima cuồn cuộn chảy

Gần gũi với thiên nhiên và khổ ải

Những hòa âm khó nắm bắt vô cùng.

Như một sự trừng phạt, sẽ dĩ nhiên, trả giá

Như đổi thay y phục, nào đâu có lỗi lầm

Nhưng các nàng lại kéo về Pilat

Pilat giống như tiếng gọi quê hương.

* * *

Всі мрії жінок про свободу Нестримні, як води Гольфстріму. Жінки потерпають від вроди Вночі. Мов Христос. Невловимо.

І будуть нескінчені страти Невинні, як зміна білизни… Жінки приросли до пілатів. Пілати це ніби Вітчизна.

* * *

Thời chúng tôi, tháng Bảy mùa năm ấy Như những nhà tiên tri chúng tôi ý thức về mình thấu tận tâm can Khi nói to lên – hoà bình và ký ức, không quên Chẳng phải tìm bánh thánh mà tìm Cha đó.

Thành phố những cây gia Bình yên như ở Batđa Nhánh sông Desna đến Đnhep, lờ đờ trôi, uể oải Một lần nữa, tội lỗi chúng tôi gột rửa Những người nghèo mừng rỡ đón chúng tôi Sự thật truyền lan trên bảng tin giống như dịch cúm

Vào đêm tháng Bảy đó, chúng tôi mất kiên nhẫn Nỗi ghen tỵ của cây gia trăm tuổi có men chất say sưa

У липні наших літ ми наче ясновидці, Які про себе все дізнались до рубця. Коли по горло світ. І спогадів по вінця. І хочеться знайти не манну, а Отця.

В старому місті лип спокійно, як в Багдаді. Не плавиться Десна від розімлілих тіл. Знов змиємо гріхи. І жебраки нам раді. І істини, мов грип, рознесемо довкіл. У липні наших літ ще закороткі ночі, І біла заздрість лип столітніх, ще п’янких. Є дещо до зими. Хтось нас іще не хоче. Повіримо в свій міт, як у прийдешній сніг.

GIẤC NGỦ

Tôi từng là nhà thơ, Từng sống ngàn năm tuổi... Rồi – tất cả vụt trôi: Khi một ngày in dấu Cát vàng gót em tôi

Сон І був я поетом, І жив тисячу років… А потім усе минулося: Тільки відбитки Твоїх ніг На піску.

* * *

Tôi thật là kỳ lạ mê mải vẽ mặt trời, còn vầng dương đang sưởi ấm.

* * *

Дивно мені: намалював сонце, а воно гріє.

* * *

Tôi vô cùng khổ đau: Những ngôi sao sa xuống, và điều mong ước đã hết rồi.

* * *

Тяжко мені: падають зірки, а бажання закінчилися.

* * *

Tôi thấy mình rất ổn: Hoa mười giờ nở tuyệt đẹp trên ngôi mộ của mình.

* * *

Добре мені: красиво цвіте портулак на моїй могилі.

Ханойська вежа. Озеро Хоанк’єм

España, Madrid, Comunidad ucraniana de España por los derechos, honor y dignidad de los ucranianos Congreso Mundial de Ucranianos. Іспанія, м. Мадрид, Асоціація “Українська Громада Іспанії за права, честь і гідність українців” (керівний орган – Світовий Конгрес українців).

n el iseño el li ro se utilizaron las o ras e los pintores españoles Juan Romero (en el iseño e la porta a) alva or ali (los ráficos). В оформленні книжки використані роботи іспанських художників Хуана Ромеро (у дизайні обкладинки) та Сальвадора Далі (графіка).

Prefacio Poetas ucranianos para los lectores del habla hispana

Las voces de dos poetas es un libro imprescindible y oportuno que ofrece una oportunidad a los lectores del habla hispana de llegar a conocer a dos de los mejores poetas que Ucrania ha producido en los años recientes. En mi capacidad de una docente norteamericana de origen ucraniano que se especializa en la literatura hispanohablante, he pensado mucho en todo lo que comparten Ucrania y los países hispanos en cuanto a su legado histórico y su producción cultural. Tanto la trágica experiencia de las guerras civiles, el imperialismo desenfrenado, los regímenes totalitarios y las dictaduras sangrientas a lo largo del siglo veinte como la corrupción, la violencia y el camino dificultoso hacia la democracia nunca de todo constituida en el siglo veintiuno han definido el hecho de ser ucraniano en la misma medida que estos fenómenos han impactado la experiencia de la gente hispana. La Leyenda Negra que ha señalado a España como el origen de la persecución racista y antisemita también existe en el caso de Ucrania. A la vez, el hecho de sufrir a causa de las incursiones imperialistas de los países mas poderosos es algo que Ucrania, tristemente, comparte con Latinoamérica. En cuanto a su producción literaria, los escritores ucranianos han tenido que luchar en contra del lingüicidio perpetuado en contra del idioma ucraniano a lo largo de la existencia del imperio ruso y, más tarde, de la Unión Soviética. Los escritores del habla hispana siempre han tenido un enorme impacto en los poetas, dramaturgos y novelistas ucranianos. Sin embargo, ha sido dificultoso introducir a los lectores hispanos a la literatura creada por escritores ucranianos. Las voces de dos poetas constituye un esfuerzo por ofrecerles a los lectores en España y Latinoamérica una oportunidad de conocer la labor poética de Serhii y Tetiana Dziuba, dos poetas de un enorme alcance artístico que se conocen tanto en Ucrania como fuera del país.

Dentro del corpus poético de Tetiana Dziuba se destacan tanto los poemas líricos escritos en un formato tradicional – son poemas más largos que a veces narran una experiencia concreta o transmiten una gran variedad de sensaciones de la poetisa – como las expresiones poéticas más breves que le recordarán al lector las greguerías de Ramón Gómez de la Serna o los sofismas de Vicente Núñez y que pueden ser de gran interés para el público hispanohablante. La forma de estos poemas cortos será reconocible al lector hispano, pero lo que me parece crucial es la manera en que transmiten, en un espacio tan breve, una enrome carga emocional y afectiva. “Cayó una castaña – el alma se abrió de nuevo,” reza uno de los poemas breves de Tetiana. La memoria de ver las castañas caer y estrellarse al tocar el suelo es algo que los ucranianos que crecieron en Kyiv, la capital del país, o Kharkyv, mi ciudad natal, comparten como una imagen que siempre nos unirá a nuestro pueblo de origen. En muy pocas palabras, la poetisa logró transmitir toda la carga nostálgica que un ucraniano lleva dentro dondequiera que vaya.

El poema “El tiempo de la poesía pasa” con sus impactantes versos que rezan “La rima / Mas allá de los años / En las alas de las grullas vuela / A un

desconocido amanecer. / Es hora de lavar las líneas de las estrofas / Es hora de la poesía” me hace pensar en las inmortales Rimas de Gustavo Adolfo Bécquer. “Mientras haya unos ojos que reflejen / los ojos que los miran, / mientras responda el labio suspirando / al labio que suspira, / mientras sentirse puedan en un beso / dos almas confundidas, / mientras exista una mujer hermosa, / ¡habrá poesía!” dijo el gran poeta romántico español del siglo diecinueve. A veces tengo una sensación de que Tetiana Dziuba, una poetisa ucraniana de un enorme talento literario, es precisamente esta mujer del alma hermosa que está reflejando en sus ojos y en sus palabras el amor por la poesía que tan bien había expresado Bécquer. La obra de Tetiana está inspirada por una profunda fe en la capacidad del arte de influir en las vidas humanas, ofreciéndonos una oportunidad de apartarse, por un breve momento, del bullicio diario de las obligaciones y las tareas que tenemos que cumplir y adentrarnos en el universo de la belleza pura.

La segunda parte del libro nos presenta la obra de Serhii Dziuba, el esposo de Tetiana, y empieza, muy acertadamente, con un poema que el poeta a dedicado a su mujer: “Amo la poesía de mi Tatiana / y la sabia poesía de la joven Lina Kostenko. / ¡Pobres las poetisas jóvenes de los años del segundo milenio! / A menudo ellas solamente nos relatan su juventud.” Podemos entrever, en estos versos, la importancia que el diálogo artístico entre los dos esposos – que son además poetas – tiene para su labor lirica. Los poemas de Serhii siempre me impactan con la capacidad que tiene el poeta de crear una distancia irónica dentro de la expresión más lírica y amorosa para indagar en lo que constituye la tarea artística: “Todos me dicen / que en la vida / no se puede dedicarse profesionalmente al amor y a la poesía / Justamente por eso yo soy un verdadero ‘no profesional’.”

El profundo sentimiento religioso del poeta impregna muchos de sus poemas. En “Nosotros nos conocimos en la cocina,” Serhii pondera la profunda conexión entre el amor humano que lo une a su esposa y el amor que el poeta siente hacia el Dios: “Conociéndote me enamore / Y así llegue a El / Pero ahora no sé a quién yo amo más.” Es imposible entender la obra del poeta sin adentrarse en su cosmovisión profundamente cristiana.

La carga universal de los poemas de Serhii Dziuba coincide, en su obra, con toques puramente ucranianos que se pueden vislumbrar también en los poemas de Tetiana: “En un país prohibieron la nieve / Pero igual llegaba del cielo / Y adornaba con sus encajes / Las ventanas, las ramas y las pestañas.” Se esclarece el mensaje de este poema si uno toma en cuenta que Ucrania siempre ha sido un país donde se ha intentado prohibir cualquier manifestación de la cultura ucraniana. Sin embargo, tal como ocurre con la nieve en el poema maravilloso de Serhii, lo ucraniano – el arte, la poesía, la manera de ser de un ucraniano – logra sobrevivir pese a las prohibiciones, al sufrimiento, a la persecución y a la violencia.

El poemario de Tetiana y Serhii Dziuba es uno de los indicios más claros de que nunca será posible hacer callar la voz universal de la poesía.

Dra. Olga Bezhanova, Southern Illinois University, Estados Unidos

Передмова

Душі у вишиванках Українські поети – для іспаномовних читачів «Голоси двох поетів» – це справді важлива і своєчасна книга Тетяни та Сергія Дзюби, котра дає можливість іспаномовним читачам познайомитися з творчістю двох чудових, талановитих сучасних письменників, які мешкають в Україні і вже відомі в світі. Адже їхні твори перекладені 65-ма мовами та надруковані в провідних газетах і журналах 50-ти країн. За кордоном вийшло 27 їхніх книг, і всі ці міжнародні літературні проекти виявилися успішними. Тож тепер Сергія і Тетяну доволі часто запрошують на міжнародні поетичні фестивалі, мистецькі свята й наукові конференції до різних держав. Я працюю викладачем в американському університеті, а взагалі родом з України. Спеціалізуюся на іспаномовній літературі. І багато думала про те, що спільного в України з іспаномовними державами з точки зору історичної спадщини та культури. Так от, спільного – дуже багато! Це і трагічний досвід громадянських воєн, і кривавий імперіалізм, й тоталітарні режими, і криваві диктатури, типові для XX століття, корупція, насильство, важкий шлях до демократії, отримані у спадок XXI століттям. Наразі я викладаю університетський курс «Культура посттоталітарної доби», котрий дає нашим студентам можливість все-таки зрозуміти, що ж об’єднує українськомовну та іспаномовні цивілізації. Мені завжди цікаво (і це – дійсно важливо!), що означає – бути в душі українцем. І ось доля дала мені можливість прочитати прекрасну і вишукану поетичну збірку Сергія та Тетяни Дзюби; і я знову поринула у рідну культуру – таку географічно далеку і водночас – таку близьку. Поезії українки Тетяни Дзюби – ускладнені й лаконічно афористичні, побудовані на алегоричних та асоціативних чинниках, позначені високою чутливістю до відтінків смислу і краси виразу. Чимало таких віршів написані верлібром, однак читаються дуже мелодійно завдяки внутрішньому ритму та вдалому звукопису – асонансам і алітерації.

Немов у переливчастій акварелі, поліфонічним спектром тонких асоціацій надзвичайно філігранно відображаються варіації природних та душевних змін, вічний феномен метаморфоз буття, ритмів довкілля і чутливого серця у поезії: Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки.

І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи. Як розтане швидко цей зимовий дим –Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу Крізь шинельних буднів непохитний стрій? … Не сахайсь закляклих серед степу Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки.

Високу поетичну майстерність, бездоганне володіння пером та словом читач із перших рядків відчуває й у віршах Сергія Дзюби. Його поетичні рядки позначені творчою індивідуальністю й неповторністю. Свої ліричні переживання й емоції він майстерно передає, як у римованих віршах, так і у верлібрах, білих віршах. Здебільшого Сергій прямо, акцентовано і відверто висловлює власні почуття та думки образними поетичними рядками: На віях – осінь, в косах – перший сніг,

В одній країні заборонили сніг, Та він все одно мережив Вікна, віти і вії. Тільки ми говорили, Що снігу немає. А він приходив і малював нас, Яких не було, –Цей дивний, юродивий сніг. Ідея цієї чудової поезії стає зрозумілою іспаномовному читачеві, якщо взяти до уваги, що Україна до здобуття незалежності завжди була країною, де робилися спроби заборонити будь-які прояви української культури. Проте, як це трапляється зі снігом у прекрасному вірші Сергія, мистецтво, поезія, спосіб буття українця, – все це живе, незважаючи на заборони, страждання, переслідування та насильство. Додам, що усі свої 82 книжки Сергій Дзюба присвятив коханій дружині Тетяні. На думку фахівців, це – єдиний такий випадок у світовій літературі. Тож до подружжя навіть звернулися з «Книги рекордів Гіннеса», щоб такий світовий рекорд зареєструвати. Однак українці не стали цього робити, адже присвяти Сергія – не для якихось рекордів, це – потреба душі, одягненої у рідну вишиванку. Збірка Тетяни та Сергія Дзюби – одне з найяскравіших свідчень того, що універсальний голос поезії ніколи й нікому не вдасться заглушити. Ольга Бежанова, доктор філологічних наук, професор іспанської літератури Університету Південного Іллінойсу, США

Tetiana Dziuba

Тетяна Дзюба

Poesías sin dedicación Вірші без присвят

* * *

Nieve mullida-obediente hija de una tormenta de nieve, Los esquíes de los trineos brillan cual a medias sonrisas De un planeta redondo volamos hacia el cielo Como los ángeles blancos cual si fuesen niños.

El sol caía a nuestras espaldas cual cachorro pelirrojo, Los labios se partían hasta sangrar por la risa ¿Cómo se derretirá mañana la niebla invernal Si alguien derramó su guante en ella?

Nos alumbraba el destino o la estrella de Belén A través de una escuadra militar, alumbraba hasta quedarse ronca No tengas miedo de las esfinges femeninas Que son un simple sueño que no se hizo realidad.

Nieve mullida-obediente hija de una tormenta de nieve, Los esquíes de los trineos brillan cual medias sonrisas De un planeta redondo volamos al cielo Como los ángeles blancos cual si fuesen niños. *

Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи.

Як розтане швидко цей зимовий дим –

Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу

Крізь шинельних буднів непохитний стрій?

… Не сахайсь закляклих серед степу

Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.

Полозки санчат – півусмішки.

Ми з планети круглої в небо їхали.

Звісно, білі ангели – діти трішки.

* * *

Al pintor Sergey Polyak Quien no llegó a sus 19 años.

Los perros hambrientos huyeron, los enanos estaban cansados, y la nieve cual la seda blanca ya amarillenta Fluía en la palma de la mano, cual acero terco Quemando los dedos de las abadesas.

Pulidos por los parques y abandonados en la capital En este caballete que dejo El Greco El carnaval se estrujo para extraer la esencia y los rostros De aquello que mañana pasará con el hombre.

Mano y mirada, y el último tercer camino Entre el asfalto y otros mundos... Estaban resguardados allí en sus autorretratos Con los ojos tristes de los cadáveres.

La piel de las máscaras cubierta con barniz facial. La nieve amarillenta, en el vitral del cautiverio. El costo nuestro-dos manzanas. ¡Lo cual es nada! Tonalidad de la pintura para desiertos de la historia.

Allí, en las pinturas él vivió hasta el día. Y hasta las arrugas del último fragmento. Allá entre las estrellas igual camina por el rastrojo La luz de la luna del invierno

Де карнавал спресовується змістом, Того, що збудеться назавтра. Недалеко

Рука і погляд, і останній, третій, Шлях між асфальту манівців. Вони ховалися в його автопортретах, З очима і засмагою мерців.

На шкіру масок і лакованість облич Пожовклий сніг, на вітражі нескорені, А нам ціна – два яблука, облиш Тони пастельні для пустель історії.

Десь на картинах він дожив до дня, До зморшок, до заключного фрагменту. Там тільки зоряна, та, все одно, стерня, Там просто місячно в зими рисорджименто.

* * *

El cerco de tablas No deletrea los caprichos del invierno Los lirios blancos de baile redondo En las ventanas sembradas en vano.

Deja a las lluvias. Es su tiempo –De las lluvias frías y crueles Que la cascada es solamente un vuelo Eso lo saben los peces.

Que el vino no esté diluido Se saben las uvas. Lluvia y nieve pueden caer Como granizo al mismo tiempo.

Y nosotros –no. Atrapa la espada ráfaga de scherzo. Y si el alma no llegara a la cabeza Así la cabeza caerá al corazón mismo.

* * *

І цей штахетник батарей, Що від зими набігів не рятує, І білі квітники лілей, На вікнах висіяні всує,

Облиш дощам, що прийдуть вслід, Холоднозорі і незглибні. Що водограй – лише політ Достоту знати тільки рибі, Що нерозбавлене вино Достоту знати винограду. Дощу і снігу заодно Є змога випадати градом.

А нам – ніяк… Ніяк… Лови Меча блискуче рвійне скерцо, Якщо душа не сягне голови, То голова впаде до рівня серця.

* * *

Atornilla la vida no con la soledad sino con el dolor, como Satanás

Un perfil familiar será pintado luego en tonos sin rostro. Lo sabré: es hora de lirios y enredaderas Donde el tiempo se enreda los coqueteos como bon vivant.

Y día y noche en las manillas se ajustarán la ventana, Como dulce descanso del soldado: sueño tardío En las ventanas abiertas de los sueños de las niñas Los pájaros rojos ya se recolectaron el color púrpura para los santos. La lluvia en mi garganta se cierra dedos como judío errante. Pero el cuero se lo perdona todo al zapatero. * * * Коли життя зійде

Temporada de pesca y caza

Los peces pequeños ponen el cielo color plata Más profundo de las varillas de antenas y más superficial que el fondo del sol. Una bandada de pájaros plateados cruza en el vuelo la lluvia. Por encima de los granos crujientes y de hojas caídas Debajo de los sueños del Ícaro y del día Aquí en la ciudad, que huele a los aviones y al caucho. Comenzó la temporada de pesca y caza. Сезон рибальства та полювання Ескадрильї мальків пересрібнюють небо, глибше вудок антен та мілкіше сонячного дна. Зграйка срібних пташок перелітає дощ, вище зерен шамких листопада, нижче мрії Ікара і дня. Тут, у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання.

* * *

La historia es como la cabeza del profesor Dowell lo sabe todo, pero no se digna a hablar

Історія – голова професора Доуеля: все знає, але не воліє говорити.

* * *

La patria está allá donde nosotros nos encontramos bien. Pero el problema es que solo en la casa se está bien.

* * * Там батьківщина, де нам добре, та все біда, що добре тільки вдома.

* * *

A las princesas les tocan siempre los tontos. Así nos convence el proverbio.

* * * Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Se sienten bien aquellos quienes están felices y aquellos que tienen relojes arreglados.

* * *

Добре щасливим і тим, у кого годинники справні.

* * *

Los chicos cerca de la escuela persiguen el disco de hockey hasta la primavera y cuándo será que el disco soñará con el hielo

* * *

Дітлахи побіля школи ганяють шайбу до весни, а потім знов їй лід чекати.

* * *

Cayó una castaña –el alma se abrió de nuevo * * *

Каштан упав –розкрилася душа.

* * *

Erase una vez que te enviaron un sobre sin peso. Sin dirección de retorno y sin sello postal. Y del sobre cayó una hoja blanca Con lo que inmediatamente bloqueó al cielo de gris. Y la orquesta de rayos de sol se desvaneció con un resplandor vivo a su alrededor

Y de repente apareció esa mujer Con una sonrisa colada en su rostro Y con confianza piso con el tacón La luz del sol, y todo se volvió silencioso y gris Ocurriéndole un desastre al director de la orquesta.

Al día siguiente la mujer con su sonrisa pegada Con una mueca en su rostro decidió arreglar el zapato Sin embargo, le negaron, y desde ese tiempo ella es coja Y a ti a menudo te llegan los sobres pesados con mi dirección de retorno

Y tú derramas de los sobres las letras oxidadas maldiciendo al clima.

* * *

Якось тобі надійшов невагомий конверт без зворотної адреси і штемпеля, з нього випали: білий аркуш, яким ти відразу затулив дощове небо, а ще – оркестр сонячних зайчиків, що розсипався живим сяйвом навкруг. Але саме нагодилася та жінка, з намертво приклеєною посмішкою, –і впевненим підбором наступила на сонячний промінь. Стало тихо і сіро –катастрофа спіткала диригента. Назавтра жінка, з намертво приклеєною посмішкою, понесла лагодити черевик, їй відмовили, звідтоді вона кульгає, а тобі часто надходять важезні конверти, з моєю зворотною адресою. Ти висипаєш з них іржаві шрифти –і проклинаєш сльотаву погоду. * * *

Como ese otoño nunca existió nada igual Nadie sabía tal cosa en la tierra. Como quisiera en los cálidos y dorados ríos Desviar el vuelo de nuestras grullas.

Como a los gansos, conducir a las grullas con una ramita Que se haga realidad ahora lo que no se hizo realidad. La mendiga se está congelando en la brumosa lejanía Y sus trenzas están llenas de hojarasca.

Y como olvidada y una extraña esa mendiga Con el alma resquebrajada y con los hombros caídos Sabe coexistir, desapareciendo sin dejar rastro. Y mirarme con tus ojos.

* * *

Такої осені ще не було од віку Мого, твого чи ще від створення землі. У позолоти теплі ріки Давай завернем журавлів,

Немов гусей, лозиною із вирію. Давай нездійснене обернемо в «було». Журба-жебрачка від туману сіріє, Їй повні коси листя намело.

Вона чужа і мною підзабута, Надломлена, з похилими плечима, Вона уміє зникнути і бути, А ще – твоїми дивиться очима.

* * *

Llamo por teléfono A los números que conozco de memoria. Nadie atiende el teléfono. Solo entonces uno puede oír en ellos Lo que quería escuchar hace mucho tiempo.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

* * *

El tiempo transpira sal Como arena de los relojes más antiguos.

Quema, destruye, duele Y luego se aleja disolviéndose Y convirtiéndose en el mar En el cual se mece En las olas del recuerdo.

Es una pena que todo dure tan poco Pues, la gente vive en la tierra

Donde el mar es sal.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника,

Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

El tiempo de la poesía pasa ...

Las estrofas cual follaje de otoño Se caen suavemente sobre la alfombra Color caramelo. El tiempo de la poesía pasa Y está lloviendo.

Los pensamientos cual brumosa nube Ya no construyen los sueños como antes, Sobre las luces carmesí de otoño Se queman las esperanzas.

La rima Mas allá de los años En las alas de las grullas vuela A un desconocido amanecer.

Es hora de lavar las líneas de las estrofas Es hora de la poesía...

* * *

Пора поезії минає. Рядки у світ осіннім листям

Несуть кленову гіркоту. Пора поезії минає, Іде пора дощів. Думок важкі грозові хмари

Більш не мережить світло мрії. На осені вогнях багряних Горять надії. І слово, кинуте у риму, Мабуть, востаннє Летить на крилах журавлиних В чуже світання. Пора дощів рядки змиває…

* * *

Este encuentro accidental

Que no tiene la oportunidad de convertirse en un patrón, Es el revés de una expresión conocida. Hemos vivido poco tiempo, pero nacimos el mismo día. Ella es un candado en el interior de las puertas, Pausa en medio del silencio, Paradoja o oxímoron, Ella es una migaja de pan grande de la eternidad La cual es muy fácil de limpiar De la mesa de memoria Hasta consumirse Los lunes y viernes. Pero no te apresures a hacerlo. De todos modos oxímoron Tiene más la verdad Que frases triviales En la esencia del sabor increíble. Yo sé que tú me creerás Aun que sea porque ya nos encontramos. * * * Ця зустріч –

дуже просто змести, скинути зі столу пам’яті, віддати на поталу цвірінькаючим понеділкам і п’ятницям… Але ти не поспішай із цим. У будь-якому оксюмороні правди більше, ніж у тривіальних фразах.

У ньому – суть із присмаком неймовірності. Я знаю, ти повіриш мені, хоча б тому, що ми вже зустрілися.

* * *

El vino, el vaso y el brindis aun no pronunciado Palabras como esas hojas de chanchullas Que tiemblan cual pensamientos lejanos. Sin embargo, el mismo sueño y las palabras fluyen. Las constelaciones sobre la mano extendidaDe los vinos buenos su firma es un canon Y de nuevo un susurro y la cínica mirada de un desconocido. Copa de vino-los invitados a la espera de algo Pero las verdades son un recipiente cautivo Que ese rato se rompió

Dejando pétalos de vino en el mantel. Quisiera-de corazón tomar la copa de vino hasta el fondo. Pues el brindis era por la verdad. Pero qué lástima que ya no haya vino. * * *

Вино, бокал і тост непроголошений.

Слова, немов шпаргалки-папірці, В думках тремтять.

Сузір’я у руці –

Хороших вин автограф канонічний. І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний.

Вино, бокал… Та посуд істини

Умить розбивсь на друзки.

Вина на скатерті розсипані пелюстки.

А тост – за істину. Шкода – нема вина…

* * *

El mundo es un rollo de alambre Que viene de ti hacia mi A través de las estrellas Y caminos rajados.

El mundo es un rollo de alambre Donde no es necesario Rociar la verdad y ocultar los pecados.

El mundo es ilimitado En el se puede fácilmente perderse Equivocarse de numero Y caer hacia abajo.

El mundo es un rollo de alambre Donde camino como un acróbata Donde una simple llamada Puede ser un salto mortal. * * *

Світ – намотаний дріт, Що від тебе до мене Пролягає крізь зорі І розбиті шляхи.

Світ – намотаний дріт, У якому не треба Розпорошувать істин І ховати гріхи.

Світ – безмежний, у ньому Загубитися просто, Помилитися номером І зірватись униз.

Світ – намотаний дріт, Де іду акробатом я, Де простий телефон –Це смертельний карниз.

Peregrinos blancos fantasmales

El antiguo estuco cae del cielo. Y olor a incienso, Y las sombras maravillosas de los párpados Rompieron de repente nuestro siglo por la mitad.

La iglesia de los santos Redondez pecaminosa, En el pecado es su gracia, blancura Así olía a incienso mi culpa.

Ojalá que las campanas llegaran al fondo De tus huellas perdidas Y el día saldrá de las cúpulas Y desaparecerá la helada triste.

Hace tiempo que los puentes se abren Y no vagan los telegramas Pero caminamos juntos, tú y yo. Cual muñecos de nieve fría.

Peregrinos blancos fantasmales. Примарні білі пілігрими Із неба сипалась старезна штукатурка І пахло ладаном, і тіні від повік Надвоє переломлювали вік… Святих церков округлість грішна І грішна сяйна білизна. Так пахла ладаном моя вина І дзвони добивалися до дна Твоїх загублених слідів, Як день на банях відрадів І впала паморозь сумна. Давно розведено мости І телеграми відблукали, Та ходим поряд я і ти Холодними сніговиками. Примарні білі пілігрими…

Traducido al español por Galina Shitikova de Eskobar Іспанською мовою переклала Галина Шитікова де Ескобар

Serhii

Dziuba

Сергій Дзюба

Es pecado amar sin talento Гріх

Este libro va dedicado a mi bella esposa Tetiana. Ella sabe por qué. Моїй чарівній дружині Тетянці. Вона знає, за що.

Balada de un verdadero no profesional

Para entender la poesía es necesario el silencio. Y no las pausas casuales picadas en menudito, cuando te sientes pequeño monstruo acorralado que está listo con una de sus manos para tocar piano y con la otra mano romper la silla sobre la cual tú mismo estás sentado.

¿Conoce Usted el silencio que se parece a la oración?

El brebaje hecho de la soledad y del dolor que llamamos paz. Yo amo ese silencio. Amo la poesía de mi Tatiana y la sabia poesía de la joven Lina Kostenko.

¡Pobres las poetisas jóvenes de los años del segundo milenio!

A menudo ellos solamente nos relatan su juventud. Sin embargo las manos bellas de la Majestad de la mujer extendidas para que el mundo las bese esto no es amor y tampoco poesía.

El alma de un filósofo es sincera y intocable como la música. Yo amo a Dios y siento su presencia Hasta en los buses repletos de gente. Y por eso raras veces voy a los templos. Sobre todo en el tiempo de las fiestas religiosas Pues allá hay mucho ajetreo.

Yo veo al Dios en mis sueños y siempre pienso en El. Para mi es muy interesante hablar con El Estar de acuerdo con El o no estar. A pesar de todo El es gran dramaturgo.

любити неталановито

Y siempre quería saber sobre el último momento de mi vida.

Más yo pienso solo en Tatiana. Sí, yo amo amar. Todos me dicen que en la vida no se puede dedicarse profesionalmente al amor y a la poesía Justamente por eso yo soy un verdadero "no profesional"

Yo hasta Ucrania amo, aunque no me importe. Y amo mi ciudad, Chernigov Donde vive mucha gente tacaña y envidiosa. Amo esta ciudad donde no hay plazuela de Beethoven y no hay calle de Chopin pero hay muchas cosas más. Y amo mi ciudad por lo menos por eso

Puede ser que en estos tiempos turbulentos Tiempos de hipocresía política Tiempo de olor amargo a guerra civil El poeta no debe bajar al falceto pero vivir en la Tierra y sentirse parte del Universo.

Sin embargo no siempre sigo a la palabra-"se debe" porque parece que demasiado me amo a mi mismo. ¡Claro! Tengo tanto positivismo: porque yo soy bueno, talentoso y demasiado humilde.

Por lo general me gusta imaginar que algun día ustedes me van a inventar-como al muñecoesto no es complicado.

Muñeco que puede hablar y hasta sentir algo desde su nacimiento hasta su muerte.

Posiblemente ustedes querrán quedarse conmigo para recuerdo como con un acuario con peces de la mente dorada. Puede ser que yo adivine por lo menos uno de sus deseos o mi lanzo de mi torre de marfil a su correcto y al mismo tiempo su loco mundo.

Algún rato ustedes tomarán el vino más amargo Y se meterán en la cama-ya no importa con quién. Algún rato ustedes sentirán como un auto corroído.

solitarios, como nuestro planeta Tierra antes del Diluvio Universal.

Puede ser que en este momento ustedes van a envidiarme a quien amaron y odiaron o simplemente pensaron que yo nunca fui un montón de basura. Raro. Algún momento ustedes me inventarán a mi y esto... esto no será verdad.

Балада справжнього непрофесіонала

Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець.

Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій з самотності і болю, який у нас називають спокоєм? Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані і мудру поезію молодої Ліни Костенко.

Бідні юні поетки 2000-них! Часто вони лише переказують молодість. Але найкрасивіші, найвитонченіші руки її величності Жінки, підставлені для поцілунків усьому світу, –вже не кохання і ще не велика поезія. Душа філософа – щира і одночасно недоторкана, як музика. Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно.

Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя!

Більше я думаю тільки про Таню.

Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі не можна професійно займатися двома речами: коханням і поезією.

Отож я – справжній непрофесіонал.

Я навіть Україну люблю – хай їй грець!

І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена. Мабуть, у нинішні смутні часи політичного лицемірства й гіркого запаху громадянської війни, поет повинен не зриватися на фальцет, –жити на Землі, проте у Всесвіті.

Тільки я не завжди пристаю на це універсальне слово «повинен», бо доволі люблю себе. Ще б пак! У мені – стільки позитиву: я – добрий, більш-менш талановитий і дуже скромний.

Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття –розміром від народження до смерті.

Можливо, ви схочете мати мене напам’ять –як акваріум із рибками золотої ментальності. Раптом я роздмухаю хоч одне ваше бажання чи викинуся зі своєї химерної вежі у ваш правильний світ?

Інколи ви випили б найгіршого вина і лягли в ліжко – не так вже й важливо з ким. Інколи ви відчуваєте себе іржавим авто, самотнім, як Земля напередодні Потопу.

Мабуть, тоді ви трішки позаздрите мені, якого любило й ненавиділо стільки інших. Просто ви подумаєте, що я ніколи не був купою металевого брухту. Дивно: колись ви неодмінно вигадаєте мене… І це буде неправда.

* * *

En la palma plateada de la eternidad la pequeña niña peina su cabello con el peine de la luna. Y en el espejo no se ve su rostro. El espejo refleja su mirada Y las arrugas de la mujer desconocida.

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя: Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

El cielo intocable tiene miedo a su propia sombra Y de nuevo extraña mente susurra a la ventana que vas a dar la luz: al poeta, al Dios.

Estoy durmiendo en mi mágico sueño Tú estás en mi sueño dulcemente La ciudad está viva: como antes del Éxodo Y toma nuestra sangre poco a poco

Y de repente en la ventana-aparición Que se refleja en ella como la icona ¿Qué es lo que yo se de tí, querida? ¿Todo? ¿Mucho? ¿Poco? Absolutamente nada.

* * *

Таке недоторкане небо Тут тіні своєї боїться, В кватирку шепоче, дивне, Що Ти ще народиш бога.

Я сплю. Мені добре спиться, Коли Ти заходиш в мене. А місто живе, як востаннє. І п’є нашу кров. Потроху.

Десь ранок чекає біло… А хто там іконно на шибках?!

Я стільки про Тебе знаю, Що, мабуть, не знаю нічого.

* * *

El invierno es tan fragil, como una japonesa y tu veredicto que la lluvia será mañana es como si alguien robara un beso Permítame, amor, amar a la tormenta.

Adagio es para el oso blanco

El solitario está como la isla Nauru y la verdad es solamente el ángel rubio que desaparecerá antes de la salida del sol.

Pero tú no me escuchas. Perdón entonces. Ustedes se pusieron de acuerdo con el invierno. La estrella Polar no es para el Poeta. Mi pequeño zorrito. Tu estás durmiendo pero quieres ir al bosque...

* * * зима така маленька

* * *

Mamá y papá corrieron al baile y allá ellos eran la pareja más hermosa donde el tango en su infinito se enamoraba de ellos. El tango era profundo como las lunas tiernas.

Directamente después de esto, por la mañana a la casa de los ángeles donde yo nací llegó el domingo con el grito del Universo y solamente la mamá conoció la primera poesía de su hijo.

Ahora todo cambió. Los papás no bailan ya y nosotros somos solamente los poetas maduros sin embargo deseamos retornar a la infancia A ver, Tatiana, corramos nosotros al baile.

* * *

мама з татом полетіли на танці і були такою красивою парою і кохало їх нескінченне танго таке глибоке як легені місяця а потім одразу під ранок пішки в будинок янголів де я народився були неділя і всесвіт крику лиш мама знала то перші вірші тепер є мами які не танцюють і ми з тобою всього лиш поети чомусь я хочу в оте дитинство давай Тетянко літати на танці

Esperando

No maduró la nieve y está feliz como el momento no me alivie de la bronquitis Mozart en el cuarto se calló.

Tú no regresaste aún del trabajo y no te sentaste en el borde de la cama no lloraste, no sentiste el ajeno y el lejano calor

Y yo todavía estoy libre y furioso

No tengo testigo, sino Pilates del aquel sufrimiento Y tú me alcanzarás y pan y sopa No besaré tus labios sino tus manos.

Чекання

Не випав сніг щасливий, ніби мить. Мені не стало легше від бронхіту. І Моцарт у кімнаті не звучить Такий п’янкий, як жінка незужита.

Як Ти, що ще з роботи не прийшла, Не сіла тихо на краєчок ліжка, Не плакала і не горнулась трішки До іншого далекого тепла. І я, такий нескараний, лихий, Не свідок, а Пілат тієї муки, Одержу не смолу, а борщ смачний, І поцілую не вуста, а руки.

* * *

El vio a mí, a ti. A todos terrícolas e inmaduros Puede ser que nos vio no él, si no, el año nuevo y Noel.

La nieve mágica a ti me regresógemido blanco de silencio ¿O a la fruta prohibida?

* * *

Він нас побачив. Всіх. Таких земних. Зелених. А може, це не він… А просто Новий рік…

Один чарівний сніг Спіймав Тебе для мене, І геніально зміг Мовчати сніговик.

* * *

Mi amigo Adán de camino al supermercado comprará medio litro de alguna bebida para él y su amigo Y súbitamente recuerda que al enamorarse, de repente, perdió el cielo.

Donde no le dolía la cabeza no existían ni los fantasmas ni poetas donde no existía la muerte, ni la posibilidad de tragarse las palabras del arrepentimiento.

Adán suspira y se enciende su cigarro "Prima" Vivía como un Dios. Pero ahora... Y sin embargo yo la amo, maldición! ... Y tu sonrieras como se escuchases todo.

* * *

Мій друг Адам іде в універсам, Пляшчину візьме і собі, і другу… І знов згадає, як, о пів на другу, Він, покохавши, втратив небеса. Де справді не боліла голова, Не швендяли примари і поети, Де він не міг по-людському померти І не ковтав від розпачу слова. … Зітхне, закурить «Приму» на десерт, І так йому болітимуть ті втрати… А все-таки люблю її, трикляту! І хтось всміхнеться ніби чує все. * * *

El alma como el violín: está empolvado o sufre en la más alta nota No pienses en los años- todavía eres la cuerda Mejor enamórate de mí el sábado.

El alma como la rima-busca la luz y busca la casa. Camina siglos desde las palabras hacia los poemas Aunque está bien allá donde no estamos enamórate de mí en París o en San Remo.

Descansa, no te cortaré como a la rosa que se la corta Del Odiseo tengo solamente los cabellos

el alma quiere, como el Dios que le recen a ella y con ella.

* * *

Тані

Душа мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах. Ти ще струна не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу.

Душа як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. Ти знаєш: благодать де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї.

* * *

Cuando en la casa no hay nada que leer Yo llamo a mi abuelita Ahora la llamo el fin de semana 20 de septiembre de 1964 y pacientemente le pregunto si yo nací

Abuelita no se sorprende hasta le interesa todo esto aunque en este momento ella esta tostando las semillas del girasol. Yo reconozco ese olor.

No, yo no naci todavía y no hay que apurarse en los domingos nacen solamente los habladores. Mi abuelita quiere que me respeten los clavos.

Estamos en silencio con mi abuelita. Cada uno piensa en sus cosas y cada uno tiene su dolor en el corazón pero de los dos yo estoy mejor. Porque yo soy mas joven todavía.

Agradezco a mi abuelita

¿Quién más me haría sentir así hoy dia? Y me pongo triste Por las mejillas de mi abuelita corran las lagrimas-cap, cap, cap que tengas buena salud, mi hijito.

Cuelgo el teléfono de tal modo que pareciera que yo hablaba con un ángel es tan maravilloso tener a la abuelita. Por lo menos a una. Tendré que encontrar el tiempo para visitar su tumba.

* * *

коли в домі немає чого читати я телефоную бабусі тепер дзвоню їй у вихідний 20 вересня року здається 1964-го і нетерпляче запитую чи я вже народився

бабуся не дивується може всевишній взагалі їй навіть цікаво хоч вона саме смажить насіння аж мені пахне

ні я не народився але чого квапитися у неділю народжуються лише язикаті а їй хочеться щоб мене цвяхи поважали

мовчимо трохи з бабусею кожен про своє у обох серце болить але мені ліпше бо все ще молодший

дякую бабусю хто б це мене сьогодні зворушив а в неї сльози з очей крап крап на здоров’я дитинко

кладу слухавку так наче з янголом порозмовляв все-таки добре мати

хоча б одну бабусю

треба б якось і на могилку навідатися

* * *

Como me pesa: Caen las estrellas Se acabaron los deseos.

* * *

Тяжко мені: падають зірки, а бажання закінчилися.

* * *

Que bien me siento. Tan bellas flores Florecen sobre mi tumba.

* * *

Добре мені: красиво цвіте портулак на моїй могилі.

* * *

Tus sueños hacen de mí un hombre, Tus labios me convierten en un goloso Y tus ojos hacen de mi un Poeta.

* * *

Твої сни роблять мене чоловіком, губи гурманом, а очі поетом.

* * *

El mundo es realmente redondo Tus dos hemisferios.

* * *

Світ справді круглий два Твої півкола.

* * *

La torre de Eiffel de tu orgullo De todas maneras permite aterrizar Al solitario avioncito de papel. En el cual me oculté.

* * *

Ейфелева вежа Твоєї гордості

все-таки дозволить приземлитися самотньому листку-літачку. А там я сховався!

* * *

Las voces de los sueños pasados Hablan conmigo por las noches Y yo trato de tocarte Con mi susurro.

* * *

Голоси давніх мрій говорять вночі, і я прагну доторкнутись до Тебе пошепки.

* * *

Tu ya no estás mi niña del Sol pero mis manos como siempre hasta ahora acarician la materia de tu cuerpo

Mírame, yo estoy a tu lado Viento manso y cálido Agárrame y acurrúcame Como al niño recién nacido Y yo, soleado, me dormiré en tus manos, niña.

* * *

Ти зникла, сонячна дівчинко, а мої пальці пристрасно гладять довершену матерію

Твоєї шкіри. Поглянь, я поруч –ручний теплий вітер. Візьми мене і заколиши, мов немовля: сонячно засну на Твоїй долоні, дівчинко…

Nosotros nos conocimos en la cocina De la residencia estudiantil Aunque me parece que yo te conocí antes en la catedral

No entiendo el rezo pero me persigno Mirando al Cristo veo tu rostro Ustedes parecen mucho ¿Quien eres vos? ¿Acaso toda la vida tengo que cargar La cruz de este terrible e interesante secreto?

Conociéndote me enamore Y así llegue a El Pero ahora no sé a quién yo amo más.

Ми познайомились на обшарпаній кухні у студентському гуртожитку, але, здається, я завжди знав Тебе у храмі.

Я не розумію молитви і хрещусь, мов блаженний, бо дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя. Ви разюче схожі! Хто ти? Невже все життя я буду нести хрест цієї страшної і захоплюючої

таємниці?

Покохавши Тебе, я прийшов до Нього,

але кого з вас я маю тепер любити більше?! * * *

Si, es solamente lluvia. Y tu eres tan bella. Asi te creó aquel día Y yo te conocí de hace mucho tiempo Mejor si yo olvidaría de mi mismo.

Estoy mirando al mundo como el niño de su coche Como un verdadero monje y se abrirá la catedral. Es solamente la lluvia. Y el cielo baila Pero hoy no voy a regalarle al cielo tu mirada.

Así todo pasa tan ceremonioso entre nosotros Como las creaciones divinas Es solamente la lluvia…la lluvia con ojos cafés. Y yo estoy con él hasta la gotita más diminuta. * * *

Це просто дощ, а Ти така красива!

Таку Тебе створив для мене день. Я знав Тебе, сто років знав до зливи… Мені б себе не бачити лишень.

Дивлюся, як дитина із колиски, Немов чернець, який прийшов у храм. Це просто дощ. І небо зовсім близько, Та я йому Твій погляд не віддам.

Так урочисто, ідеально зримо, Щиріше всіх шедеврів і уяв! Це просто дощ із карими очима, І ні краплинки я не змарнував.

* * *

En el mar, entre los peces

Nos amamos uno al otro Cálidos y cariñosos. Amamos para despedirnos antes de partir.

Después nos convertiremos En peces y en mar Y recibiremos a otros amantes

Que están todavía en la fría orilla.

* * *

Серед моря і риб кохаємось, теплі та ніжні, востаннє.

Потім станемо морем і рибою, та прийматимем інших коханців з холодного берега.

* * *

Entra en mi como la voz del violín herido Todo está abierto. Cubierto de tu dolor Quiero morir.

* * *

Увійди в мене голосом пораненої скрипки тут відчинено.

Я хочу померти під парасолькою Твого болю.

* * *

Llegar como el primer copo de nieve Mientras no te esperan Y salir antes de que se cansen de ti ¿Para qué ustedes van a sufrir el último suspiro de la nieve santa?

* * *

З’явитися першим снігом доки чекають, і піти доки не набрид: для чого вам, тутешнім, мучитись останнім подихом блаженного снігу?

* * *

Pesqué en el mar a una bella alma El alma olvidada De un romántico La saqué a la orilla Pero el alma estaba muerta.

* * *

Спіймав у морі красиву душу забуту душу якогось романтика.

Виніс на берег, а вона мертва.

* * *

En un país prohibieron la nieve Pero igual llegaba del cielo Y adornaba con sus encajes Las ventanas, las ramas y las pestañas. Aunque nosotros decíamos-No hay nieveLa nieve caía y nos dibujaba Tan diferentes Esta nieve extraña.

* * *

В одній країні заборонили сніг, Та він все одно мережив Вікна, віти і вії. Тільки ми говорили, Що снігу немає. А він приходив і малював нас, Яких не було, Цей дивний, юродивий сніг.

* * *

Se aparecerán frente de nuestras almas Los arboles del jardín de Getsemaní Y florecerán. Como los arboles del Chernóbil.

* * * Стануть перед нашими душами дерева з Гетсиманського

саду і зацвітуть рясно мов чорнобильські.

Con los dedos delgados Con cuidado, para no embarrarse Demasiado con la sangre Sacamos de las cerezas maduras Las pepas de la vida.

Plato hondo esta lleno De los gritos silenciosos. Tapamos las orejas Para no escuchar los rezos De las cerezas que nos están dejando.

Тонкими пальцями обережно, аби не дуже замаститись кров’ю, виймаємо з достиглих вишень непотрібні кісточки життя.

Велика миска повна тихого крику, затискаємо вуха гучними словами, щоб не чути молитов цих вишень, які йдуть від нас.

* * *

Una vez soñé con una ciudad desconocida Y decidí divertirme un poco Caminando estaba disparando a todos lados Las pepitas de las cerezas de mi poesía.

Ahora vienen a mi diferente gente Con los arboles de los cerezos crecidos sobre sus cabezas Y yo conozco ya un jardín entero de esa gente. Ellos no lamentan sobre su vida No riñen mis poesías y se portan muy educadamente

Como si Barón de Munchausen Se bromeara con ellos.

Pero yo siento vergüenza. Porque la gente tiene incomodidades por mi culpa. Pero me encantan las cerezas Y yo disparaba a la gente solamente con las pepas de mis poesías.

¿Entonces porque esta mujer con el serezo en la cabeza

Tiene lágrimas? ¿Será que ella me odia? O… ¿me ama? Dios mío, qué peligroso es este deseo de ser como Tú.

* * *

Одного разу мені наснилось незнайоме місто і я вирішив трішки побешкетувати ходив і стріляв навкруги вишневими кісточками своїх віршів. Тепер до мене приходять різні чоловіки і жінки, на головах яких повиростали вишневі дерева. Я вже знаю цілий сад таких людей. Вони не скаржаться на свій клопіт, не лають мої верлібри і взагалі поводяться дуже ґречно, ніби з ними пожартував якийсь барон Мюнхгаузен.

Мені чомусь соромно. Адже через мене ці люди мають певні незручності. Але ж я так люблю вишні! І я стріляв У моїх перехожих тільки кісточками добрих віршів.

Чому ж тоді на обличчі цієї прекрасної

жінки з вишневим деревом сльози?

Може, вона все-таки ненавидить мене? Чи кохає?! Боже, як небезпечно хотіти бути тобою!

* * *

Se acabó el día Se acabó el año Pero tú te empiezas Todavía no besada Ni por el cuerpo blanco Ni por las poesías blancas Y yo de nuevo creo que el inicio De la poesía aún No escrita Como la llama de una vela tiemblan los segundos Y de nuevo tiemblan tus labios Buscando amor.

* * *

Скінчився день, скінчився рік, ти починаєшся: вже не цілована, ще не цілована тілом білим і білим віршем.

Я знову вірю, що то початок: одразу начисто і без чернетки… мов вогник свічки, тремтять секунди, а десь над ними тремтять уста.

* * *

Algún día escribiré Mi última poesía Y no llegaré a la vejez. Me caeré en la hoja de otoño Y seré ligero.

No te preocupes De todas formas yo vendré a la cita contigo.

Vendré atraído

Por una fina vela de la iglesia.

* * *

Упали листья на дорогу, Они упали, им легко... Татьяна Гнедаш

Колись я напишу останнього вірша і не доживу до старості: впаду собі на дорогу осіннім листям і мені буде легко.

Не хвилюйся. Я все одно прийду на побачення з Тобою, зваблений тоненькою свічкою у храмі…

El sol tiene una fragancia a nieve y a las manzanas. La nieve y las manzanas tienen fragancia al Sol. La vida de alguien es la tierra prometida Y nosotros en ella somos los gitanos.

* * *

Сонце пахне снігом і яблуками, сніг і яблука пахнуть сонцем, чиєсь життя земля обітована, а ми цигани.

Esposa

A mi esposa. Ni siquera la rasuradora ruidosa con sus quejas de la vida Me cansa tanto Como la indiferencia segura de un espejo.

Sin embargo en contraposición del realismo terrenal yo festejo la delicadeza de tus manos Que saben dibujarme Tan diferente.

Дружині Навіть буркотлива електробритва з її постійними скаргами на життя не стомлює мене так, як впевнений спокій дзеркала –воно занадто об’єктивне!

Та, наперекір вадам земного реалізму, я святкую витонченість Твоїх рук, які вміють малювати мене іншим.

* * *

Con blues de gatos felices Con la brisa de las cortinas Con los pétalos de los dedos De las estrellas del marzo

Te tiento para convertirte En la poesía de mis sueños.

* * *

Блюзом щасливих котів, бризом прозорих фіранок, пелюстками пальців березневих зірок спокушаю Тебе стати віршем моєї мрії.

* * *

Hoy es otro día que no salió el sol El silencio es tan fuerte Que tienes que taparte los oídos Y para no enloquecer por falta del aire Como una mariposa Sin sentido luchas

Contra el vidrio opaco

Ya no escuchas la llamada de las alas No amas o te olvidaste totalmente de vivir.

Cínicamente te ofrecen el cielo ¿Pero acaso los cínicos lo tienen? El tiempo está crucificado Se pudre-la sustancia de segunda clase Y quieres borrar todo eso Como un viejo archivo. ¿O quizá tomar la pistola para suicidarte? * * *

Ігореві Павлюку

Сьогодні сонце знову не зійшло.

І тихо так, що затуляєш вуха. І ти, щоб не оглухнути, мов муха, Шалено б’єшся об надійне скло.

І знову ти когось недолюбив. І крила ці нікому тут не треба. Тобі цинічно імітують небо, Та чи буває небо у жлобів?

Тут навіть час, настромлений на спис, Уже смердить, а з ним боги та смерди… І хочеться це місто мудро стерти: Безболісно, як файл, що десь завис. * * *

Tu me dejas volar en el cielo Y yo me siento un alivio increíble. Me enamoro de cada bosque sobre que vuelo Y cada flor tiene olor al cielo.

Soy tu mitad que se emborracha de la libertad Porque está segura Que regresará a la pequeña niña traviesa Que esta allá abajo Para aferrarse humildemente a sus pies.

Yo sé que tú estás muy orgullosa de mi Como de un hombre verdadero. Porque no cada mujer Tiene su propio cometa.

Ти відпускаєш

мене до неба, і я відчуваю неймовірну полегкість: у кожну квітку, над якою пролітаю, закохуюся, і кожна травинка мені небом пахне!

Я Твоя половинка, яка п’яніє від свободи, бо знає, що обов’язково повернеться до маленької пустотливої дівчинки

ген там унизу, щоб лагідно пригорнутися до Твоїх ніг.

Я знаю Ти пишаєшся

мною, як справжнім чоловіком! Адже не кожна, навіть дуже вродлива, жінка

має власного паперового змія.

ra uci o al español por Galina hitikova e sko ar Іспанською мовою переклала Галина Шитікова де Ескобар

Про авторів

Дзюба Сергій Вікторович

Визначний український поет, прозаїк, публіцист, журналіст, дитячий письменник, перекладач, драматург, критик, пародист, автор популярних пісень, режисер, кіносценарист, гуморист, громадський діяч. Народний поет України. Почесний професор.

Народився 20 вересня 1964 року в місті Пирятин Полтавської області. Служив у війську, в авіації, в астрахансько-казахських степах (1984-1986). Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1989). Нині мешкає в Чернігові. Працював в українських та закордонних ЗМІ. Очолював радіо «Новий Чернігів» і видавництво «Чернігівські обереги». Майор запасу. Генерал-хорунжий Українського Козацтва. Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України (яка зараз об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів із 60-ти держав; з 2014-го). Почесний професор Луцького інституту розвитку людини Міжнародного університету «Україна» (з 2010 року). Головний редактор популярної газети «Чернігівщина» (з 2019-го). Член Національної спілки письменників України (з 1996 року). Голова Чернігівської міської організації НСЖУ (Національної спілки журналістів України) та МГО «Чернігівський інтелектуальний центр». Член закордонних академій і творчих спілок – Болгарії, Німеччини, Бельгії, Угорщини, Румунії, Росії (Удмуртії), Македонії, Казахстану та Киргизстану Голова Комітету з нагородження Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна). Автор 100 книг, зокрема – збірок поезій: «Колись я напишу останнього вірша» (1995), «Сонце пахне снігом і яблуками» (1997) та «У липні наших літ» (2006); пародій – «Любов із тролейбусом» (2003), «Зима така маленька, мов японка» (2004) та «Кожній жінці хочеться… на Марс» (2005); казкової трилогії – романів про пригоди кленового бога Кракатунчика – «Душа на обличчі» (2007); фронтової публіцистики: «Життя між кулями» (2011); прози – «Троянці» (2012); критики та есеїстки: «Несподівані зустрічі продовжують життя» (2013); книжки ста пісень із нотами «Примчу на білому коні» (2018), збірки листів «До світла» (2019), пригодницької книжки «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер» (2020), збірки мандрів «Замість щоденника» (2020), книги фантастики «Моя Шахерезада» (2020)… Всі книжки Сергія Дзюби присвячені його дружині Тетяні – на думку фахівців, це єдиний такий випадок в історії світової літератури. Автор 36 радіоп’єс (9 радіокниг). За казковою трилогією Сергія Дзюби «Душа на обличчі» поставлено лялькову виставу в Чернігівському обласному ляльковому театрі для дітей імені Олександра Довженка («Ласий ведмідь і

Кракатунчик», спільно з Михасем Ткачем, 2017); а за поетичною книжкою «Дощ із твоїми очима» – спектакль «Закохайся в мене у суботу» чеською мовою в Театрі музики та поезії «Агадір» (м. Брно, Чехія, 2018). У Білорусі, в Мінську, у Театрі поезії, за книжкою Сергія і Тетяни Дзюби «Місто Зима» в перекладі Михася Пазнякова білоруською мовою поставлено виставу (2020). Автор закордонних книг віршів (спільно з Тетяною Дзюбою): «Розмова чоловіка і жінки» (Польща, 2013); «Вибрані вірші» (США, 2014); «Остання кочівля любові» (Казахстан, 2014); «На сріблястій долоні вічності» (Болгарія, 2015); «Вірші 60-ма мовами світу» (Канада, у 4-х томах, 2015); «Яблука з небесного саду» (Швеція, 2015, Туркменістан, 2016); «На острові, далекому, мов сльози Єви» (Сербія, 2016); «Дощ із твоїми очима» (Чехія, 2018); «Місто Зима» (Білорусь, 2018); «Колись ви вигадаєте нас» (В’єтнам, 2018); «Голоси двох поетів» (Іспанія, Болівія, 2019); «Береги» (Румунія, 2019); «Веселка на віях» (Киргизстан, 2020). Автор книжок: «Вірші для Тетянки» (Англія, 2014 та 2015 рр.); роману-серіалу «Потягуськи» (Казахстан, Канада та Вірменія, 2016-2018, в співавторстві з Іриною Кулаковською); казкової, пригодницької трилогії «Душа на обличчі» (Казахстан – Канада, 2017-2018); збірки віршів «Гріх любити неталановито» (Німеччина, 2020). Перекладач українською мовою – із багатьох слов’янських та інших мов. Загалом переклав твори понад 50-ти відомих письменників світу, немало з яких вийшли окремими книжками. Автор 300 статей – із питань літератури – в періодиці та літературнохудожніх збірниках. Упорядник понад 10 антологій і збірників української літератури – поезії та прози. Відзначений міжнародними, державними та національними преміями. В Україні: преміями імені Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди, Леоніда Глібова, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Михайла Булгакова, Івана Мазепи, Олександра Довженка, Ільфа і Петрова, Івана Багряного, Василя Стуса, Дмитра Нитченка, Івана Сірка, Івана Кошелівця, В’ячеслава Чорновола («Кращий журналіст України»), Василя Симоненка, Олекси Стороженка, Степана Васильченка, Іллі Рєпіна, Паїсія Величковського (висока церковна нагорода, вручив патріарх Філарет), Якова Гальчевського, Миколи Лукаша, Сергія Васильківського та ін. Нагороджений Почесною відзнакою «Народний поет України». За кордоном нагороджений: в США, Англії, Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, Канаді, Бельгії, Сербії, Болгарії, Македонії, Польщі, Румунії, Росії, Білорусі, Казахстані, Греції, Чехії, Австрії, Японії, зокрема, преміями: імені Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Франческо Петрарки, Джека Лондона, Гомера, Мігеля де Сервантеса, Антуана де Сент-Екзюпері, Миколи Гоголя, Генріха Бьолля, аль-Фарабі, Абая, Юзефа Лободовського, Максима Танка, Веніаміна Блаженного, Марка Твена, Франца Кафки, Еміля Золя, Басьо та ін. Посол миру – лауреат Міжнародної літературної премії миру. Нагороджений орденами та медалями. Лауреат багатьох міжнародних, закордонних фестивалів поезії; учасник міжнародних наукових конференцій, літературних свят: в Україні, Німеччині,

Великобританії, Італії, Румунії, Чехії, Польщі, Болгарії, Казахстані, Росії, Білорусі… Твори Сергія Дзюби перекладені 75 мовами світу та надруковані в 50 державах. Їх прочитали близько 4 мільйонів людей в усьому світі.

Дзюба (Мурзенко) Тетяна Анатоліївна

Українська письменниця, журналістка та науковець (доктор наук із соціальних комунікацій, професор, а також академік Національної Академії наук вищої школи Казахстану); літературознавець; критик; перекладач із німецької та слов’янських мов; автор пісень. Народний поет України. Народилася 19 липня 1966 року в селі Брусниця Кіцманського району Чернівецької обл. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, аспірантуру Інституту літератури НАН України і докторантуру Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Нині доктор наук із соціальних комунікацій, професор. Академік Національної Академії наук вищої школи Казахстану. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України; зарубіжних мистецьких академій та спілок Німеччини, Бельгії, Угорщини, Румунії, Росії (Удмуртії), Казахстану, Киргизстану та Македонії. Автор збірки віршів «Акомодація до часу» (2000); літературознавчої книжки «Талант як міра ваги» (2008); монографії «Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини XIX першої третини ХХ ст.: модель національної ідентичності» (2012); численних літературно-критичних і літературознавчих публікацій у газетно-журнальній періодиці та наукових виданнях; збірок віршів, котрі успішно вийшли: в США, Канаді, Польщі, Швеції, Сербії, Болгарії, Туркменістані, Казахстані, Чехії, Білорусі, В’єтнамі, Румунії, Іспанії, Болівії, Киргизстані… Перекладач із німецької і слов’янських мов. Автор українських пісень. За її творами в театрі музики

Нитченка (Україна-Австралія), «Гранослов» та ін. Нагороджена Почесною відзнакою «Народний поет України». За кордоном нагороджена – в США, Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, Канаді, Бельгії, Сербії, Болгарії, Македонії, Польщі, Румунії, Росії, Білорусі, Казахстані, Греції, Чехії, Австрії та Японії, зокрема, преміями: імені Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Франческо Петрарки, Джека Лондона, Гомера,

Мігеля де Сервантеса, Антуана де Сент-Екзюпері, Миколи Гоголя, Генріха Бьолля, аль-Фарабі, Абая, Юзефа Лободовського, Максима Танка, Веніаміна Блаженного, Марка Твена, Франца Кафки, Еміля Золя, Басьо та ін. Посол миру – лауреат Міжнародної літературної премії миру. Учасниця багатьох міжнародних

Колоритні Баскські землі. Дивовижна Андалусія.

Альтиплано (Болівія). Центр міста болівійського Ла-Пас.

Вірші Сергія і Тетяни Дзюби польською в перекладі Казімежа Бурната

Побачив світ ошатний альманах Міжнародного літературного фестивалю «Поети без кордонів» (Вроцлав / Поляніца Здруй, 2020), у якому надруковані вірші народних поетів України Сергія та Тетяни Дзюби в перекладі відомого польського поета Казімежа Бурната.

Serhij Dziuba

Pocałunki (tryptyk)

I

Pocałunki-świtania pomykają po Twojej twarzy, nie kierując się słońcem, chociaż przypominają swoją łagodną nieuchwytnością malutkie słoneczne zajączki.

Niepojęcie przejrzyste, pragną objąć Ciebie całą; i, zachłystując się delikatnością, prowadzą ciepły, zabawny taniec w Twoich leczniczych dłoniach –

Nieosiągnięte bezgraniczne!

II

Pocałunek-nadzieja pachnie czasem, Twoimi warkoczami

i rozpalonymi ustami. Boli siódmym niebem i szmaragdami Twoich myśli.

Tamując szaleństwo, szeptem klęka przed twierdzą Twojej

Niemiłości

I zazdrości Galaktyce: jej luminarze zasypiają jako skrzaty, poznawszy wieczność

Supergwiazd… III

Pocałunki-poeci –najwięksi utopiści: każdy uważa się głównym i prawdziwym –dla Ciebie.

Lecz ich rymy, rytmy kolory nie odzwierciedlają Twoich oczu.

I kiedy na brzeżku Twojego uśmiechu pojawia się Bóg –Pocałunki-poeci, którzy wierzą w Boga, namiętnie, do szaleństwa tworzą Harmonię.

… Tak się rodzi tajemnica Życiа.

* * *

Miasto, które marzyło o niebie i wariowało od jego piękna, teraz jest inkwizytorem, starannie ścierającym błękit zatrutymi pocałunkami.

Niebo, które nawet w objęciach miasta nie przysięgało mu miłości, bo kochało jedynie słońce, gaśnie, dotkliwie pragnąc zachować

łzy wierności.

Tetiana Dziuba Koło klasztoru Bosych Karmelitów

Uparcie będę powtarzać modlitwę, tak, jakby wiele razy, wybierać potrzebny numer: „Usłysz mnie, Boże, usłysz...”

W kościele na brzegu rzeczki wśród poskromionych dumnych szlachcianek, z sylwetkami zapalonych świateł, świecami ze wszystkich stron otoczonych.

I będą ciągnęły się żyły, naciągnięte, szorstkie, chodnikami do ciebie, do rzeczki. I przyciągnięte do wody z ulgą będą padać, gdzie na listkach-łodziach jesień odpływa, purpurowymi ordaliumami paląc za sobą mosty.

A jeszcze niedawno trzepotały tu łuską sprężyste, figlarne niebieskie letnie dni, schwytane na wędki miejskich anten. I puszczona na wiosnę skorupa kraszanek czepiała się wioseł wodnymi liliami.

I ty, mój Boże, niewidocznie się pojawiałeś parafianom w kościele, do wieczora, na tym brzegu rzeczki.

* * *

chorały jesieni na ulicy Listopadowego Czynu półmrok Europy przysmak kawy rezydencja mysiego króla (przodkowie lwowskich mysz zameldowali się tu jeszcze za Polski i Austrii) którego w żaden sposób nie złapią kamienne lwy nasze spotkanie jest przypadkową tęczą skraju nieba moja samotność kutymi różami pod paznokciami tu zatrzymują się zegary i zmęczeni kariatydzi i atlanci ale niemożliwe zatrzymać dawne czasy koło srogiego kościoła Bernardynów twój uśmiech na mojej dłoni podmuch jesieni w świeżości sierpniowej kilka stuleci – okruchów które wydziobią gołębie tylko dlaczego jak ezoterycy z daleka wyczuwają wiedźmę a ja wyczuwam bliskie rozstanie

Przekła z ukrai skie o na polski Kazimierz Burnat Польською переклав Казімеж Бурнат (Польща) Про перекладача:

Відомий польський поет, журналіст, перекладач, редактор, публіцист. Автор багатьох книг. Редактор польських журналів. Президент Нижньосілезького відділення Спілки польських письменників. Заслужений діяч культури. Нагороджений міжнародними преміями, зокрема імені Пантелеймона Куліша (Україна).

Вроцлав (Польща): панорама центру міста. Зал Століття.

З майбутньої книжки віршів Сергія і Тетяни Дзюби македонською мовою (перекладач – Віра Чорний-Мешкова)

Сергиј Ѕјуба

ЉУБОВ СО ВОДЕНАТА ВИЛА (ТЕХНИКА НА БЕЗБЕДНОСТ)

Искушенијата на бајковидното царство * * *

Ги љубам сите жени, па, скоро сите, а ја сакам само едната –таа, што секој ден ми раскажува нова приказна.

* * *

Некако зимото му ја дадов на бездомното куче својата кифла – стврдната и ладна, и одеднаш слушнав од зад грб: „Благодарам!” Се свртев, но во близина немаше никој, само со моите солзи плачеше големото куче. * * *

Во таа шума дрвјата, можеби, никогаш не знаеле за страст: кога ние почнавме да се сакаме, тие толку извикаа, како да ја изгубија невиноста. Некои потоа вчудоневидено одеа по нас, очекувајќи дека ние уште и ќе ги научиме нешто интересно. Но, ние се засрамивме од суштествата, што се понашаа како луѓето и избегавме од нив – кај луѓето. Се е нормално: добро ни е во креветот и во лифтот... Само понекогаш се будиме од страсните шепотења на дрвјата, кои некогаш ги разбудивме.

Искубав седо влакненце, помислив желба, –и одеднаш Ти дојде. Сега ние засекогаш ќе бидеме заедно –Се додека не станам потполно ќелав. * * * – Јас, цело време се делам, –се пожали кентаурот. –Главата сонува за гривата, а нозете – за чевлите... – Бесмислици, – успокои Адам. –Претстави си, како страда Ева, која сака да биде истовремено убава и умна!

* * *

Каква мака е – да се разбере се, за што ноќе пеат мачорите, кога жената не се сака и стиховите не се пишуваат!

Затоа и јас се претворам понекогаш во мачор: и мене ми е задоволство и на жените им е пријатно.

* * *

Главно за вистинскиот маж е на време да се претвори: во удобно столче –ако жената сака да седне, во топол и мек кревет –кога и е потребно да спие, и... во друг маж –ако овој и здодеал. * * * Кога живееш илјада години, времето истекува уиште побрзо, –ниту да се изнаживееш, ниту да се изнасакаш не можеш... И зошто ли јас не се родив како виножитото по дождот?

Ти се наведна да ја поправиш копчата на чевелот и јас пропуштив кога Тебе гномот те бакна. Сега јас сум во опасност –секоја тревка до Тебе сака да се припие! – Ова шума ли е ? – прашува страчката. – Секако, – ги спуштам рамената. – Имаш убава жена? – Па, се разбира, – веднаш се согласувам. – Па, затоа...

* * *

Во вечерните самраци од магичното небо се спуштаме на земјата –принцезата треба да го прошета својот змеј.

* * *

Лошата вештерка – тоа е добрата самовила, која ја испратиле во пензија.

* * *

Девојчето мечтаеше да научи да лета, да живее во волшебната куќичка

и да биде поинаква од сите. И измислија прекар: „космонаутка”, од неа цело време се потсмеваа. Но попусто – девојчето се покажа

многу упорно!

Сега таа има – неверојатно снаодливо

и разумно живеалиште

и извонредно интересна работа. Таа е Баба Рога.

* * *

Ненамерно ја згазнав

шепата на кучето

и не се извинив.

Тоа се навреди

и стана соѕвездие.

Човекот баш се устреми со секирата во дрвото, но во моментот врбата ја замени нимфата: – Не допирај! – Но, мене ми е потребно, тргни се, –мирно замавна со секирата човекот. – Како не ти е срам, таа е убава! –го искара со прстето нимфата. – Жените – исто се убави, –призна човекот. – Н, ние не можеме да не ги допираме...

* * *

На секој крт, барем еднаш во животот, ќе му се посреќи со Палчица.

* * *

Човекот ја прегрна сирената и среќно се нурна со неа до самото дно –тој беше нуркач. * * *

Гномот во својата подземна ковачница искова за Тебе златен прстен, а пари не зема –вели: „Подарок!” Нешто ми е некаков сомнителен...

Но, не е убаво да бидеш неблагодарен, па затоа исто му го подарив –овој стих. Добро е да бидеш поет –секогаш можеш да се извадиш!

* * *

Се зазборевме со полжавот

за животот.

Прашувам: – Како не ти е досадно цело време да седиш во школката?

– Секој од нас –има своја школка, –се насмевна полжавот. – Зарем не ти е мачно да се плашиш од смртта?

– Знаете, вие толку благородно танцувате! – го пофали кентаурот младата жена. – Јас, воопшто сум идеален човек, –смирено објасни тој. Сепак немам право на грешка. Претставете си, што би се случило, ако јас, играјќи валцер, би ви стапнал на ногат... *

Госпоѓицата заталка во шумата

и го виде волкот.

– Не плашете се, – рече големиот и страшен самотник.

– Јас сум монах, затоа сум способен да го сакам само својот бог.

– Но, вуие би можеле едноставно да ме изедете! – не се смируваше девојката. – Би можел... – љубезно се сложи тој. – Сепак, само денес кај волците верници е пост! * * *

Грациозно пливаш во морето од цвеќиња, и рацете Твои – луди и нежни, како бранови: се појавуваш и исчезнуваш сред мирисните ливчиња –таква потресно гола и

девствено недостижна!

Јас, не умеам да пливам во Твоето море, затоа, како и секогаш, секоја година чекам на брегот –на генијално загадочна жена –самовилата на лалињата.

* * *

Еве, мравјалник: можам со нешто да му помогнам или едноставно да се сожалам; или да го уништам.

Се држев, малечок, на дланката и го пуштив: утре тука ќе помилува или казнува некој друг.

Само за мравките сите нивни богови имаат едно лице.

* * *

Кога бев змеј, спиев на злато и ги имав најубавите жени, –сите мои сништа се остварија! Благодарам, што ме убивте.

Меѓу нас, духовите * * *

Се заљубив до конфузија, а ништо со жената не можам да направам: јас сум дух. * * * – Зошто ли нашето куче толку страшно завива? –се заинтересира духот кај својот пријател.

– Како, не знаеш? –се изненади тој. – Тоа од луѓето се плаши!

* * *

Во стариот замок –слободно работно место за дух: избега од туристките, кои ужасно го прислушкувале.

* * *

Толку посакував да станам сениште што го добив Севишниот: сега имам – божем глава, божем си раце, како да имам нозе и божем крилја. Јас сум вечното сениште... на големата мува. * * *

Толку време живеев со сеништата, што престанав да гледам луѓе. * * * Замокот е жив, додека во него има сеништа: тие се неговата душа. * * * – Зошто ли луѓето не можат да живеат вечно? –

воздивна стариот војвода.

– Луѓето, исто така, се случува да бидат бездушни, –се насмевна сеништето. – Затоа тоа не им пречи да имаат власт, имоти и дури да празнуваат на нашата свадба…

* * * – А ти, убавецу? – го прашала сеништето млада жена. – Се зависи од вашата имагинација, –одговорило сеништето. – Понекогаш луѓето не замислуваат како такви чудовишта!

* * *

– Знаеш, а јас би сакала да бидам таква како ти, – кокетно му се обрати на сеништето дамата. – Во оган да не гориш, во вода да не тонеш и да живееш вечно. – Чудно, како може да се завиди на тоа, што навистина не постои? – тажно тресна на подот позлатениот лустерот.

* * * – Каква убавина! – восхитено извикало сеништето, загледувајќи се во новите госи. – А што тебе најмногу ти се допаѓа? –се заинтересирала дамата. – Моите очи, држењето на телото или… – … Ќелата на вашиот сопатник, –се разнежило сеништето. – За разлика од огледалото, таа неверојатно ме отсликува мене!

* * *

Младата дама ноќеваше во замокот и изутрина сеништето и донесе кафе во постела. – А, јас, си мислев, ти само да плашиш умееш! – разиграно рече гостинката. – Тебе ти се допаѓа ли миризбата наенското тело?

– Не секогаш, – призна сеништето. – Но, ја сакам миризбата на кафето.

* * *

Разбојници влегоа во замокот, но сеништето им го отргна оружјето и ги фрли напаѓачите на подот.

– Ние слушнавме дека секој ден «војуваш» со стариот гроф и со сета негова фамилија. Зарем нема да ја искористиш оваа шанса за да навистина им загорчиш на твоите непријатели? –

сервилно пропелтечи еден од неканетите гости.

– Да, јас сум борец, – замавна со античкиот меч сеништето.

– Но, не сум предавник. Бегајте од мојата татковина!

* * *

– Ова е неверојатно: во замокот умре најстарото сениште! – збунето ја раскажа на гостите последната вест грофот. – Јас, мислев, тој едноставно си најде нов дом, но другите сеништа потврдија – тој достојно умре!

– Значи, тоа било некое неправилно сениште, – го смири благородникот почитуваната госпоѓа. – Оти поинаку ќе треба да се признае дека стотици книги на нашите славни научници

за светот? – се налути војводата. – Подобро веќе да се изеде сопствениот шешир или да одиме еден пред друг соголени!

– Да, се разбира, зимото никој не умре, –го избриша грофот испотеното чело со периката.

Женска логика

Сопругот цвеќињата ги полева, а тие нему – нула внимание. – Зошто ли овие саксии со тебе милно разговараат, а коне мене не ни погледнуваат? – се заинтересира кај сопругата. – Можеби, неправилно ги полевам? – Се разбира, – воздивна жената, – вие сосема. *

Зошто ли жената толку често подароци посакува? Затоа што секој маж е уверен дека најубавиот подарок за жената е тој самиот. * * *

Жената замина денес, а се врати вчера. – Па ти три дена за пат се подготвуваше! – се изненади мажот. – Навистина, – се насмевна жената. – Јас, не земав со себе никој излишен.

* * * – Не заборавај, направена си од моето ребро! – ја потсети мажот жената. – Сепак, ребра кај нас има подеднакво, –не престана да спори таа. – И зошто ли сите се правите, како да не помните,

од кое место навистина на свет се појавивте?!

* * *

Човекот се задоцни на средбата –цел час! Беше ладно, а жената –лесно облечена. Затоа таа сепак го дочека. – Извини! Вообичаено, јас, сум многу точен, –почна да се правда човекот. «Сега тој ќе ме земе за жена...» –помисли жената.

* * *

Мажот некако подготвил празнична вечера и месец дена тоа не можел да го заборави. – Да, љубен, тоа излезе навистина прекрасно! – повторно го пофалила мажот жената. И се замислила: «Интересно, а што би било, кога тој би родил дете?».

* * *

Жената лежи на отоманот и чита весник. – Што се случило?! –се исплаши мажот. – Ништо, – мистеризоно прозборе Ти. О, таа неразбирлива женска логика!

* * *

– Доста е, мила, веќе сонцето заоѓа, а ние уште не сме ручале! Зарем е тоа разумно? – на сето море викаше од брегот раздразнетиот маж. – Боже, зошто ли се тие такви тапи? –се запраша жената, која на хоризонтот го љубеше сонцето и стануваше море.

На мажот му здодеа музиката и тој посака да ја исклучи. Внимателно тој размислуваше за своето, машкото, исто така, секогаш, не забележувајќи дека жената само се преправа како да го исклучила магнетофоноѕт, нејзе едноставно и пееше душата. *

Жената сакаше секој ден со саати да се плиска во бањата.

– Ти, како шатка си! – често се шегуваше мажот. Тој беше многу обдарен и млад во креветот, затоа и не можеше да разбере

зошто таа го напушти. «Кога тој би ме нарекувал лебедица...» * * *

– Престани да имсе допаѓаш на мажите!

– Тоа исто, што и да не дишеш… – Но, ти ги заведуваш дури и сеништата!

– Ти го следиш секој мој чекор, па остави ги на мира барем моите сништа… – Јас, сум Отело! – Благодарам, што ме потсети. Те молам, отепај ја мувата… – Мила! – Сакан…

* * *

Мажот не е способен да поверува дека жената засекогаш го заборавила патот до неговата куќа. – Што има во тоа неверојатно? –Се чудеше таа. – Ти навистина можеше да потковеш болва…

Но, сепак не го запомни бројот на моите чевличиња!!!

Од циклусот „Таму каде што се солзите на Фаетон...”

* * *

На сребрената дланка на вечноста малечкото девојче ги расчешлува плетенките со месечевото чешленце и во каприциозното огледалце не го гледа своето лице:

Таму се нејзиниот поглед и брчките на непознатата Жена.

* * *

Градот, кој бладаше по небото и спобудалуваше од неговата убавина, сега работи како инквизитор, вредно бришејќи го синилото со отровни бакнежи.

Небото, кое дури и во прегратките на градот не му се заколнуваше во љубов, зашто го сакаше само сонцето, згаснува, болно обидувајќи се да ги сокрие солзите на верноста. * * *

И јас го сакам денот, кога кај мене дојде Чурлонис и ја пружи солзата на Фаетон, отстојана на мелодиите на ѕвездите. И јас, што сум навикнат да го исцицам времето од палецот, се разболеб од Вселената.

На сопругата

Дури бучниот електричен брич со неговите постојани жалби за животот не ме изморуваат толку, како сигурниот спокој на огледалото –тоа е премногу објективно!

И покрај недостатоците на земниот реализам, јас ја славам софистицираноста на Твоите раце, кои умеат да ме нацртаат поинаков.

* * *

Во мојот утрински глас –ноќната топлина на Твоите нозе и тивката желба: да се родам како мал инсект, за да потоа по цел ден да ја запознавам нивната трогателна чистота.

* * *

На грешниот бал јас сум бебе, повиено во мирисот на твоето тело.

О, не, не се исправам, само дај да ги слушаме пијаните акорди на нозете.

* * *

Ја земам најпрекрасната нота –тишината, која не може да се учи

напамет, и се совпаѓам со времето на долната облека на Твоето тело, што умее да ја цени чистотата на таквата музика, задлабочувајќи се во неа со цели столетија –како душата.

Тогаш исто така се обидувам да оставам во сеќавање на оваа соба своето papier-mache, за да Те знам Тебе поинаква.

Само што ние не можеме да бидеме тишина –заедно: го исклучувам единственото, што не ме поврзува со самраците, –светлината, и покрај отворениот прозорец го чекам Твоето враќање.

Балада за цветот

Барав темнина, празнина, пустина. И бев познат ѕвер со очај и замор. И лежев под трите ќебиња како свиткано, исплашено суштество. И тоа не беше парадокс –јас смрзнував.

И спобудалував, како сто поети, и не смогнував да исцедам барем мисла.

И го повикував на помош Исус. И го стегав во шаката истоштеното срце. Ти се исплаши.

И се разбуди како голем Пламен Цвет, за да ми дојдеш и да се отвориш со ливчињата. Сакав топлина, убавина, сништа, што ќе се остварат. И тоа не беше парадокс –ние заспивавме…

Посета

Тагата претендираше на благородство. Тој дојде како гостин, оставајќи го потсмевањето покрај вратата –наместо чевлите. И зборуваше убаво –речиси по Евангелието, сеќавајќи се на мојата вера.

И јас, којшто не сакаше да пие од Тага, се фатив за шишето, како да паднав во искушение за буре црна икра. А Тагата беше неумолива и галежна, како добронамерниот џелат на скелето. И помислив на таа, која не може да се повика, –на слабичката убависа со расплетените плетенки: јас, помислив на смртта. И Тагата исто така имаше за неа висока мисла, а јас бев крајно

исполнет со Тага. Се горев со горчината и се шегував со госпоѓицата С…, и зборував дека њубам друга, а таа умираше

од љубомора, предлагајќи кралски

милости. А Тагата потшепнуваше: «Стани нејзин фаворит»

Си претставив како телото ја испушта душата на слобода и виси како изџваканата

облека во правоаголната

осаменост, и се отфрлив, вознемирувајќи го Господ. И ги слушна Твоите чекори во сирената на лифтот. А потоа беа три збора, кои не и се допаднаа на Тагата, и тој учтиво си замина: сдепак Тагата претендираше на благородство и се подготвуваше за реванш. На Тања

Душата е како виолионата: фаќа прашина И наеднаш страда на високи ноти. Ти си уште струна – не размислувај за годините, Ти зањуби се во мене во сабота.

Душата е како римата: постојано бара зборови, Патува од поема до поема. Ти знаеш: благодет е таму каде што не нема. Не нема во Париз и Сан-Ремо...

Ти одмори се – како цвет не ќе те наберам.

Имам само перче – од Одисеј. Така посакува душата, како божеството, Барем некој да се моли понекогаш за неа.

Тоа е еднаоставо дождот, а Ти си толку убава! Таква Те создаде денот за мене. Те знаев Тебе, сто години пред поројниот дожд... Себе си само да не се видам.

Гледам, како детето од лулката, Како монахот кој дошол во храмот. Тоа е едноставно дождот. И небото е сосема близу, Но, Твојот поглед не ќе му го дадам.

Така свечено, идеално видливо, Поискрено од сите ремек-дела и имагинации! Тоа е едноставно дождот со кафеави очи, И ниту капка јас не упропастив. * * *

зимата е толку малечка како Јапонка и еве ја твојата тивка казна утре дожд тоа така како некој да го украде бакнежот дозволи ми да засакам една вијулица

адаѓо за белата мечка осамена како островот науру зашто вистината е само снежно бела жена што исчезнува уште пред утрото како токај па ти не ме слушаш извини вие веќе за се сте се договориле со зимата ти веќе не си мојата ѕвезда северница туку мала лисица што спие и сака да оди во шумата * * * Не прашувај

љубам

допри ја мојата дланка: Таа е топла, како морето, што не прегрнува во јули. А зборовите – тоа е за вечните: за тие, што ќе ги нема повеќе. Јас сосема не умеам да изрботувам некрополи од зборови. Не прашувај ме дали љубам – нека Ти се сони нашето море: Тоа е вистинско, како сонот и заводливо од грижи. А зборовите – само птици: толку лесно можат да се фатат

Во црно-белиот пејсаж, загарантиран со тивкото «збогум».

Не прашувај ме дали љубам – ние сеуште не сме излезени од морето: Овие комични медузи поискрени се од сагите за светот. А зборовите – можеби ги има: како папратот, што на Купало Се одѕива со цутот, кого никој не го нашол.

* * *

Измина денот, се заврши годината, ти почнуваш: веќе не бакнувана, уште не бакнувана –со бело тело и бел стих.

Јас повторно верувам дека тоа е почеток: веднаш на чисто –и без нацрт... како пламенчето на свеќата, треперат секундите, а некаде над нив треперат усните. * * * На веѓите – есен, во плетенките – првиот снег, А очите посакуваат младо лето... Да посакуваш – грев, и да не сакаш – грев, И грев е да сакаш неталентирано!

Пречиста есен, твојот немилосрден пријател Оваа старост ја испробува лицемерно... Само метагалактиката е покорна. Космичката болка и бесконечниот круг. * * *

Ние се запознавме на исчуканата кујна

во студентскиот дом, но, се чини, јас секогаш Те знаев Тебе во храмот.

Не ја разбирам молитвата и се крстам како бла

ениот, зашто гледам во Исус и го гледам Твоето лице.

Вие сте ранливо слични! Која си ти?

Зарем цел живот ќе го носам крстот на оваа страшна и восхитувачка тајна?! Засакувајќи Те Тебе, дојдов до Него, но, кого од вас треба сега да го сакам?! *

Нашиот живот е борба со сребрениците: Триесет... Уште триесет... – на секој чекор... Кој сум јас меѓу вас? Кои сте вие меѓу нас?

Повторно зрно песок како куршум во окото!

Тука се продаваат пилати и месии: И не е до горгоните – месиите и пилатите... Не ве препознав, Богородице, Ќе бидете, Богородице, богати!

Знам дека ќе преживеам, сигурно, зашто морам: Колку ли не има виновни тука – без вина... Кој тоа по душа? Повторно – по душа? Не ја делам оваа стока на делови! *

Чудно ми е: нацртав сонце, а тоа грее. *

Тешко ми е: паѓаат ѕвезди, а желбата завршила. *

Добро ми е: убаво цвета пркосот на мојата могила.

Животот е кус, само делчето ќе мине, А сништата мои се вечни и отворени. Смелиот, којшто некогаш во нив ќе зарони, Ниѓто, сепак, за животот нема да разбере, –Тој ќе дојде до друга суштина.

А јас си имам за леб и сол, И жена – за секој ден и празник, Икона – за Тој, кој има мозочен удар, На крвавите бели дробови завршниот нимбус, И малку стихови.

Уште се моли гласот, уште повикува несреќа Оваа мисла телесна, а нозете –Светите мои нозе пеколно даваат сигнали И толку е неважно, кога јас ќе заминам, –Секогаш сум подготвен за пат.

Сон И бев јас поет, И живеев илјада години... А потоа – се беше поминало:

Само траги од Твоите нозе На песокот.

* * *

Во месецот јули на нашите години ние сме како јасновидци, Кои за себе се дознаа во потполност. Кога до грло им е светот. И сеќавања до плафон. И сакаме да најдеме не мана, туку Отецот.

Во стариот град на липите е спокојно, како во Багдад. Не се топи Десна од овенатите тела. Повторно ќе ги измиеме гревовите. И питачите ни се радуваат. И вистините, како грип, ќе ги разнесеме околу.

Во јулчи месец на нашите години уште се куси ноќите, И белата љубомора на липите, столетните, уште опиените. Има нешто до зимата. Уште некој не не сака.

Ќе поверуваме во својот мит како во идниот снег.

Тетјана Ѕјуба

Сместување на времето

* * *

Снегот со големи снегулки – послушниот син на вејавицата е.

Лизгалките од санките – полунасмевка се. Ние од планетата тркалезна во небото заминавме Се разбира, белите анѓели – по малку деца се.

И се фрлаше сонцето по трагата на кутрето црвеникаво, И до крв пукаа усните од смеа. Кога овој зимски дом ќе се истопи брзо –Некој во него ќе ја изгуби само ракавицата...

Дали ни светеше судбината или ѕвездата на пештерата Низ униформираните секојдневија на непоколебливата низа? ... Не плаши се од непоколебливите сред степата Камените баби – неоставрените сништа.

Снегот со големи снегулки – послушниот син на вејавицата е. Лизгалките од санките – полунасмевка се. Ние од планетата тркалезна во небото заминавме Се разбира, белите анѓели – по малку деца се. Сместување на времето На уметникот Сергиј Полкај, којшто не го доживеа сопствениот 19 роденден. Хртовите се разбегаа, џуџињата се изморија, А овој пожолтен снежен батист Тече во дланките, упорно и без грешка, И ги гори прстите на опатиците,

За кожата на маските и лакованоста на лицата Пожолтениот снег, за витражите непокорни, А нашата цена – две јаболка, остави Тонови пастелни за пустините на историјата.

Некаде на сликите тој денот го доживеа, До брчките, до заклучниот фрагмент. Таму е само ѕвездената, но сеедно, слама, Таму едноставно месечно зиме е рисорџименто. *

И оваа ограда од батерии, Која од налетите на зимата не спасува, И белите цвеќарници од кринови, На прозорците исеани ги бута.

Остави ги на дождовите, што потоа ќе дојдат, Ладни и плитки. Што е фонтаната – само лет Точно го знаат само рибите, Што е неразреденото вино Точно знае грозјето. Дждот и снегот воедно Имаат можност да паѓаат како град. А нам – никако... Никако... Лови Го на мечот блескавото брзо скерцо, Ако душата не ја допре главата, Тогаш главата ќе падне до нивото на срцето. * * * Кога животот ќе се сведе на болка, не самотијата, туку сатаните, Познатиот ќе се избои профил во неограничени тони,Јас ќе знам дека дојде време лотосот и лијаната, Во коишто се заплеткаа часовите,

Денот избега по железничкиот неред –И сенките станаа долги како железничката пруга, Што води во ќорсокакот на ноќта. Неа ја пресекуваат жените, Безначајни ани карењини, На кои избавувањето од проблемите Им е гарантирано само до разденувањето.

И ќе биде тишина на бојата на надежта, И ќе биде спокој на бојата на среќата, И ќе падне јаболкото, парчосувајќи се надве, Неговите половинки ќе ги зедат среќните вљубени, И не ќе ја забележат зад гранките заплаканата Ева Која ја проколна својата дамнешна авитаминоза. * * *

Режисерот ја заковува за сцената паричката и ќе почне уште една тетарска сезона. И наеднаш нешто ќе се испреметка во сценариото на Севишниот режисер, каде што секогаш владеело: ти си во салата –јас сум на сцената и со точност до наопаку. Нас не ќе не дели рампата на световните условности...

Ние не ќе ги вознемируваме сенките на класиците, ти не ќе ме викаш мене Офелија,

Туку од нотите-буквите ќе составиш обично име, за да се слушне во него скриената музика.

Јас ќе ти ја одиграм својата младост, ти ќе ми ја одиграш мене својата верност, природата четири пати ќе ги префарба декорациите...

Подоцна ќе останат писмата, како картите за стариот, исфрлен од репертоарот спектакл, фотографијата, како несискористените постери, сцрвенетиот снег, изгазената болка, рампата и уште малу време, додека засекогаш не раздели завесата. * * * ја клепа старата косата и коси ја ниша сомнежот оската

и косите по ветрот ги пушта темни

во покровот не во фустанот ги крие подлабоко од стрништето летото рацете одвај валкани и – цветови без плод кои нема смисла да се косат старата косата ја клепа...

Телата се закачуваа за боцкавата жица, За кучешкото отежнато дишење, како низ отечените крајници. Каков брз и сосема лесен цвет Врз трњата свои ги нафрлија розите.

А ветерот венечните ливчиња – постер по постер –Ги закачуваше меѓу меморијата, Меѓу меморијата и тишината...

* * *

Дедото ги гори грнињата, инквизицијата – кожата, Ти ги топиш пеперутките на рацете во сјајот. Јас од првото светло – животот празен сум, А од второто – првиот круг на пеколот.

Уште под лампата врвот од моливот се потпираше на Зборот, со прашината во окото во државни формати. Алармот на суштината блесна во шлаката на јазикот, Така осудените да умрат со погледот мајката ги следи.

* * *

Грмушки од располовени чекања, Црни бројници, исчитани од калуѓерките. Галопот, низ провалијата, – чекај На черепот и чашата од волшебничката.

Со челото или со чизмата – црвено Дното од печката кади со црвено време. На маѓепсничкиот чекмен 3 Честички од пречистата вечер. * * *

Не се рацете – на емајлот искривувањата. Глосариумот на меморијата, газелата... Студените скочанети нокти Повеќе графити се. Нема таван.

Нема простор. Едноставно нема, 3 Чекмен – традиционална горна машка облека од кавказки тип.

Како Каин псевдо го зема Адам –И родот го лиши со хормонот за раст. Тоа – графити се или искинатата лузна?

Отворени ковчези се или пултови за ноти? Кај вишните исколвани се очите: Росата нема да ги изеде и нема да ги избрише, А Каин, како и сите, само сака да

Си го проживее векот. Епохата на киселите дождови и на боршчовите Се запени во алкалност дури до неутралност, Газелите се разбегаа. И ти не смееше Да ги стасаш со усните, да ги дофатиш со прстите.

Не се рацете – на емајлот искривувањата. А велат дека уште Саади...

* * *

Времето се истура како сол, Како песокот на најдамнешниот часовник,

Гори, пече, тлее. А потоа се оддалечува, се растворува –И станува море Во кое е добро да се нишаш На брановите од сеќавањата.

Жално е само накратко, Зашто луѓето живеат на копното, Каде што е морето, таму е солта... * * *

Ѕвонам на телефоните Чии броеви ги знам напамет, Во време кога никој не ја крева слушалката. Само тогаш можеш да го чуеш од нив тоа Што сакаш да го слушнеш одамна.

Асоцијации

Оваа капка ја точи полноќта. Во ноќта црниот креп Фенерот ги забива шајките светлина, И судбината, што одмана ослепела, Влегува, препнувајќи се, во сништата. Седнува на крајот од креветот И по раката на заспиените Изведува нови линии, Што дење не се распознаваат. А полната месечина Одново го чека погубувањето Од српот на младата месечина. Оваа капка ја точи вечноста, Ладна и леплива, Како крвта на слепата судбина. А ние уште имаме доволно И сништа, и незабележани побелени коси, Непроживеани години, Непроколнати часови.

* * *

Еднаш препознавајќи, При потврдата, дека здравиот, Го губиш засекогаш, На стигмите плашејќи се од крвта. А градот – во горчливото суво гројзе, Во пладневните очи на костените. Денес – за прв пат е ладно И смешно ти е тебе за последен пат.

Камењата од калдрмата ги „изедоа”

Годините, копилињата и комуните. Тоа – за прв пат, затоа – несмело, А струните – на тагата струните. Тука грешката е невозможна: Сјајот отсутен на лицата, Кај белите очи на костените Отпечатоци од пролетните свеќи. Од водачите развратената Клио, Кочијата во зарѓаната нечистотија.

Ти – сведок си, раката твоја лево, На него чекаат судиите. *

Оваа средба е случајност, која нема шанси

да стане закономерност. Таа е опачината на познатата изрека: ние не проживеавме долго, но се родивме на тој ден. Таа – катанец од внатрешната страна на вратата. Пауза сред молкот. Парадокс или оксиморон. Нејзе, трошката од огромниот леб на вечноста, многу едноставно и е да ја фрли, да ја симне од масата на меморијата, да ја даде на тацна на расцрцорените понеделници и петоци… Но ти не се брзај со тоа. Во било кој оксиморон има повеќе вистина, отколку во тривијалните фрази. Во него е суштината со вкус на неверојотност. Знам, ќе ми поверуваш, барем затоа што ние веќе се сретнавме. Море (триптих) I

Морето со бранови ја тркалаше тагата. Се излеваше со гигантската медуза. Се кривеше, ранувајќи се од брегот, покриен со довезениот чакал, што, како лиозгалиште, ја израмни прекрасната работа на водената стихија. Морето – живо и солено, како крвта, ги нишаше ситните комарци – црвенкастите бови. По должината на крајбрежјето блескаа како лурекс, како истинатата во воздухот риба со крлуштите, жените. Лисјето на палмите, како евтините вентилатори, се дошептуваше со шушкањето на хартијата. И јас и сочувствував на рибата, што отплива во Турција. Носталгијата е ужасна работа.

II

Морето ечеше на различни начини, повторувајќи ја вистината, која не можат да ја сфатат луѓето. Дождот го ишпарта просторот – сомотската сезона. Наметливо се обидуваа да се допаднат витрините на продавницата „Колонијални стоки”, се издигаа од гордоста на чадорчето.

Само морето не беше позер и не беше зајадливо – нему едноставно не му беше до ништо. Крајот на бранот стануваше белозаба насмевка во одговор на насмевките на авгурите 4 III Ајвазовскиј припаѓаше на одбраните и среќните –тој беше запознаен со тајновитоста на расположението на морето. Осека. Погледот, како авионот во воздушните јами, паѓа во длабочините на водата. Морето одвреме навреме се подгрбавува, но не ослабнува со големиот пенлив бран, бранот оди од брегот. Галебите, магнетизирани секогаш за водата, го спомнуваат времето кога бранот беше кроток и разумен, како делфинот.

Изразот бојата на „морскиот бран” –Целосна вулгарност, во таа боја се сите фарби. * * *

Ти беше многу сличен на него, На тој, што како гуцул 5 , Се насели на самиот врв, На врвот од мојот сон. Само што тоа е се на се илузија. Така станува оддалеку слична Полната крпа од дуќан На загреаниот од рацете вез... Ти ми светна со сонценцето, Само, Боже, 4 авгур – свештеник во древниот Рим, кој според летот и поведението на птиците ја претскажувал волјата на боговите. 5 гуцул – припадник на етнографската група на Украинци, што живеат во планинските реони на западните области на Украина.

Зошто ли со маслено, За од ручекот веќе да загорчи, А во вечерните часови целосно да се истопи? *

Капките роса дење –Расфрлани игли, што ги бодат очите. Речи, што сака твоето молчење, Скриено во телефонската слушалица? Преврти ја. Како на вагата, Измери го секој збор –Ќе дознаеш, каква е Атлантовата тежина на Молчењето.

И зборува таму, Каде што го слушаш гласот. И слушај таму, Каде што звукот се појавува. Овој телефон –Моето зарипнато грло е, Кое на јазикот болно Чека. * * *

Времето на позијата минува. Редовите во светот со есенските листови Ја носат горчината на кленот. Времето а поезијата минува, Доаѓа времето на дождовите. На мислите тешки буреносни облаци Повеќе не го покриваат со мрежа светлото на сонот. На есенските огнови темноцрвени

Горат надите. И зборот, фрлен во рима, Можеби, за последен пат Лета на крилјата на жеравот Во туѓото разденување. Времето на дождовите редовите ги мие...

Шумата од кафеави брези Испливува од жештината растопениот ескимо. Боровите млитаво ги пуштаат игличките, Се задавува од брзозборката јасиката.

А старата печурка знај труе со своето: „Не треба да се бара цветот на папрадот, Него веќе го креваа некогаш Над селскиот Совет”.

Врвовите од дрвјата го сечат сонцето. Кога неговата глава ќе се стркала на судбината –Ќе падне црвениот запад и во таа крв Ќе ги утопи и соништата, и сеќавањата...

А утрото, се чини, засекогаш Ќе заталка сред трите дрва. Поштенскиот вагон

Во саксиите на дворовите – бели иглички боз, Тополите ги бркаат од небото облаците. Писмата отпловуваат во сонливо непознато место –Јужни заслепувачки лесни подморници.

Гасне на мелодиите разнежениот глас Во свечените бравури и голите вистини, И на сонцето проштално-насмеан лик Мете од плоштадот стариот чистач.

Иситнет е на букви денот во ковертот, Во ѕвездите боз, што среќа претскажуваат.

Пливаат „подморниците” во вагонот излупен, Каде што бескуќниците и соништата, прегрнувајќи се, ноќеваат. * * *

Времето се истура како сол, Како песокот од најстариот часовник,

Гори, пече, тлее. А потоа се оддалечува, се растворува,И станува море, Во кое е добро да се нишаш

На брановите од сеќавањата.

Жално е само накратко, Зашто луѓето живеат на копното, Каде што е морето, таму е солта...

Светот е намотана жица, Што од тебе до мене Се простира низ ѕвездите И разделените патишта.

Светот е намотана жица, Во кој не треба Да се распрскуваат вистините И да се кријат гревовите.

Светот е безграничен, во него Може да се изгубиш едноставно, Да го згрешиш бројот И да паднеш надолу стресен. Светот е намотана жица, Каде одам како акробат jaс, Каде едноставниот телефон Е корниз смртоносен. Призрачни бели верски поклоници

Од небото се истураше престарениот малтер И мирисаше на темјан, и сенките од трепките На две го кршеа векот... На светите цркви тркалезност грешна И грешната сјајна постелнина. Така мирисаше на темјан мојата вина И ѕвоната се стремеа до дното На твоите загубени траги, Како денот на бањите од утехата И падна голомразицата тажна. Одамна се отворени мостовите И телеграмите одталкаа, Па одиме покрај јас и ти По ладните снешковци. Призрачни бели поклоници...

Бабиното лето – тоа е сеќавање. До вистинското, што замина, Може да се вратиш, Чекорејќи по сивата пајажина. *

Виното, бокалот и здравицата неискажана. Зборовите, како испишани ливчиња, Во мислите треперат. Соѕвездието во раката –На добрите вина автограмот е каноничен. И нечив шепот и погледотциничен.

Виното, чашата... И садот на вистината За миг се искрши на парчиња. На виното истурените ливчиња врз чаршавот. А здравицата – за вистината. Штета – го нема виното... *

Некако ти пристигна лесен плик без повратна адреса и штембил, од него испаднаа: белиот лист, со кој ти веднаш го заклони дождливото небо, а уште – оркестарот на сончевите зајачиња, што се растури со ѓив сјај наоколу. Но токму се најде жената, со на мртво залепената ансмевка, –и со сигурен топук го згазна сончевиот зрак. Стана тивко и сиво –катастрофа го снајде диригентот.

За утре жената, со намртво залепената насмевка, го понесе на поправка чевелот, неа и откажаа, одтогаш таа криви, а тебе често ти пристигнуваат претешките пликови, со мојата повратна адреса.

Ти истураш од нив зарѓани графички форми на буквите –и го проколнуваш влажното време.

Таква есен уште немаше од векот Мој, твој или уште од создавањето на земјата. Во позлатата на топлите реки Дај да ги свртиме жеравите,

Како гуските со лозата од топлите краишта. Дајте неоставероното да го свртиме во “било”. Тагата-просјачката од маглата сивее, Нејзината коса лисјата ја навеале. Таа е туѓа и од мене подзаборавена, Надкршена, со наведнати раменици, Таа умее да исчезне и да биде, А уште – да гледа со твоите очи.

Македонською мовою переклала Віра Чорний-Мешкова Про перекладача: Чорний-Мешкова Віра (Македонія) – письменниця, перекладач, журналіст, громадський діяч. За національністю – українка. Народилася 25 квітня 1963 року в м. Інгія, Воєводина (колишня Югославія). Закінчила економічний факультет університету імені Святих Кирила та Мефодія в м. Скоп’є й Інститут української філології Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова в Києві. Завершила роботу над кандидатською дисертацією. Член Національної спілки письменників України (з 25 грудня 2006 р.), Спілки письменників Македонії (з 19 жовтня 2007-го) та Союзу перекладачів Македонії. З 1984 р. займається громадською діяльністю в організаціях есперанто «Железнічар», Союзі есперантистів Македонії MEL і Югославському

побачила світ її поетична збірка «Київські епіграми» (вперше у Македонії було надруковано книжку українською). Автор збірок поезії македонською мовою: «Пластови во малого сонце» («Пласти в малому сонцю»), «Жолти зрна – белоплота дама» («Жовті зерна –білолиця дама»), «Зорница» («Зірниця»), «Еделвејс во долапот» («Едельвейс

у стінній шафі») (Скоп’є); мовою есперанто: «Stupoj» («Сходи», Загреб), «Tra la spuroj de la matenrugo» («По слідах світанку», Сараєво). Видала книги поетичних перекладів із македонської мовою есперанто: «Tikvesa legendo» –Лазо Каровського, «Sismografo» – Блаже Коневського та «Blankaj mamoj de Bosilka» – Гане Тодоровського. У 2003 році видала переклад віршів Павла Мовчана з української –македонською мовою «Жертовник» (це – перша друкована книга перекладу художньої української літератури в Македонії).

Також у її перекладах вийшли з друку книжки македонською: «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки, «Вознесіння» Богдана Ігоря-Антонича, «Жовтий князь» Василя Барки, а ще вибране Любові Голоти, «Сучасна українська поезія» (видання Струзьких вечорів поезії), «Дивна така любов» Анни Багряної. Для літературних журналів перекладала з української македонською твори українських письменників: Василя Стефаника, Павла Тичини, Євгена Маланюка, Андрія Малишка, Ліни Костенко, Павла Загребельного, Івана Драча, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Віктора Кордуна, Семена Скляренка, Юрка Покальчука, Теодозії Зарівної, Сергія і Тетяни Дзюби та ін. Перекладає з македонської мови українською твори відомих македонських письменників. Співавтор та перекладач наукового дослідження «І пізнайте істину та істина визволить вас...» про українсько-македонські культурні зв’язки. Працювала над виданням збірника Македонської академії наук та мистецтв, присвяченого Дням науки України в Македонії. Віра Чорний-Мешкова – співавтор першого українсько-македонського і македонсько-українського розмовника (НАН України). Закінчила переклад македонською «Українських народних казок». За літературну діяльність отримала національні та іноземні нагороди: почесну грамоту Державного комітету України у справах національностей та міграції (2005), подяку Громади українців у РМ імені Лесі Українки (2006), почесну грамоту Посольства України в Македонії (2007). Указом Президента України 17 січня 2008 року Віру Чорний-Мешкову нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Також за популяризацію української літератури в Македонії пані Віру відзначено медаллю Святого Георгія Побідоносця

України» Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка та нагрудним знаком Національної спілки письменників України (2012), Міжнародною літературної премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2013), а також іншими почесними нагородами в Україні, Македонії і за кордоном. Віра Чорний-Мешкова – член Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Нині книжка віршів Сергія і Тетяни Дзюби в перекладах македонською мовою Віри Чорний-Мешкової готується до друку в Республіці Македонія.