"Вечірнє танго" - Петро Антоненко by Sergiy Kordyk

Петро Антоненко ВЕЧІРНЄ ТАНГО проза, поезія Чернігів ПАТ "ПВК "Десна" 2023

УДК 821.161.2ʼ06-1-3(477,51)

А72

Антоненко П. Я. А72 Вечірнє танго : проза, поезія/П.Я. Антоненко. –Чернігів: ПАТ "ПВК "Десна", 2023. – 312 с.

ISBN 978-966-502-651-8

Це четверта книга автора. Всі видані в Чернігові. У 1994 році – книга прози «Бабине літо». А 2001 році – книга «Свіча», до якої увійшли твори з першої книги, повість «Вересень» і поезії (це Частина перша цього видання). У 2017 році вийшла книга «Стріла», яка повністю відтворила книгу «Свіча», а також додано іншу прозу і поезії (це Частини перша і друга цього видання). На першій сторінці обкладинки – Перемишль (Польща), Палац Любомирських, пам`ятка історії та архітектури. Нині – один з корпусів Університету Перемишля. Фото автора.

Частина перша

Вересень Повiсть

«Здрастуй, Ваню. Сподiваюся, в цьому листi не буде для тебе нiчого несподiваного, тим паче трагiчного. Ти ж не кинешся пiд поїзд через якусь жiнку? Нинi це нiбито не прийнято. I жiнки вже не стеляться на рейки. Тож i я з часом благополучно вийду замiж, народжу собi донечку i стану iдеальною дружиною. Колись привезу доню в Київ покатати в метро, зводити в цирк i зоопарк, i раптом (у мiстi все трапляється раптом) на галасливому тротуарi ми зустрiнемося. Поговоримо про всякi дрiбницi i розбiжимося.

I наче нiколи й не було її, нашої любовi по сесiях. I не було отiєї пiщаної коси в гирлi Десни, на якiй ми писали нашi iмена, а крута хвиля вiд надокучливих моторних човнiв злизувала цi написи. I, може, то й не ти, звiсившись через борт деренчливого катера, захоплено показував менi, як у воронi хвилi Днiпрової затоки вливається сива (ти казав: од крейди) вода Десни, на яку ти дивився, як вiруючий на iкону, адже ота вода за кiлькасот кiлометрiв звiдси пройшла повз хату твого батька.

То, мабуть, не ми тодi проґавили останнiй катер на Київ i мусили пристати на ночiвлю до веселої компанiї бородатих аспiрантiв та їхнiх емансипованих подруг. Якщо можна назвати ночiвлею отi пiвтори-двi

години перед свiтанком, коли вляглося вогнище i притомилась гiтара, i коли «граф Леопольд» (пам’ятаєш: окуляри на носi, а довкола — борода й шевелюра?) вдесяте за нiч поцiлував менi руку й галантно запропонував спальний мiшок i мiсце в наметi бiля своєї дами.

Може, нiколи й не було його, отого спекотного дня в Гiдропарку, куди ми втекли з наївною надiєю пiдготуватися до екзамену. I ти вчив мене плавати, а я вищала, як дикунка, бо досi не бачила нiчого бiльшого од нашої Рокитянки, яку i жаба перескочить, а оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лаврських круч, здавався менi океаном.

Чи то ми лежали тодi у височезнiй травi, подалi вiд пляжного гамору, жували пирiжки, запиваючи їх теплою, солодкою пепси-колою? А у твоєму портфелi загубились невiдкриваними нашi пiдручники. А червнева спека раптом вибухнула буйною зливою, i ми цiлувались, накрившись твоїм стареньким плащем, а плащ був коротким, i нашi ноги поливала весела злива...

Менi iнодi здається: багато з того, що було в моєму життi, я просто бачила увi снi. Бо невже то була я? Невже все те було?

Ти такий делiкатний, що нiколи не розпитував, як це я у свої тодiшнi двадцять рокiв уже «сходила» замiж? Банальна iсторiя.

... Вiн почав бувати у нас мало не щодня. А потiм трапилося те, що трапляється, коли батьки їдуть до моря i залишають доню наодинцi з квартирою i кавалером. Всi опинились у безглуздiй ситуацiї. Треба було або кiнчати цей роман, або втiшити сусiдiв, котрi вже почали багатозначно перешiптуватися. Знаєш, публiка хоче кровi. Але це я зрозумiла згодом. А тодi кинула на терези останнiй козир: а раптом це любов? Забула, що є iнший, до смiшного простий козир: а раптом це не любов?

Далi вже нецiкаво. Тепер я дуже премудра й самотня. Попросила тебе з пiвроку не приїздити, не писати i не дзвонити. I з жахом впевнилася, що нiчого не трапилось! Я нормально сплю, їм, дивлюся телевiзор i вiдробляю зарплату. А недавно ледве не вийшла замiж. Але подумала i вгамувалась. Чужий вiн менi i нiколи не приносив нi радощiв, нi печалi.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

А ти не журись. Якщо доля i випадок захочуть, зустрiнеш її, любов свою, в першому-лiпшому тролейбусi. Щоправда, твоя голо-

ва забита вселенськими iдеями, але повiр: все це не варте однiєї

гарної сiм’ї. I ще говорять: не треба проголошувати великих лозунгiв, треба просто бути маленькою чесною людиною.

Хочу говорити з тобою чесно, тому прощаюсь. А ти поживи з місяць, на вмикаючи телевізор і не читаючи газет Звiсно, можеш приїхати до мене в гостi, але давай, мабуть, не заводити стару пiсню на новий лад.»

— А повернись-но, сину! Чи ба, який ти смiшний у джинсах!

Що, в Києвi всi отак ходять в унiверситетi?

Так, цитата з Гоголя. Зараз буде щось з Бiблiї. На порозi редакцiї мене зустрiчає завiдувач вiддiлом листiв Павло Петрович Нечай.

Найколоритнiша фiгура в газетi «Прапор». Вiд iнтелiгента в нього

хiба що окуляри, а так Павло Петрович скоріше змахує на запорiзького козарлюгу, помилкою долi закинутого в наш канцелярський вiк. Височезного зросту, з дужими ручищами i громовим голосом, Нечай почуває себе в тiсних редакцiйних кабiнетах, як риба в ятерi. — Приїхав-таки. Молодець, — тряс вiн менi руку i гримiв на весь коридор. — А, може, яку дiвку знайшов? Дивись, женять.

— Привiт, Ваню. На практику? — пробiгла з вiдтисками в руках

молоденька коректорка Люся.

Крiзь дверi одного з кабiнетiв чувся голос кореспондента Максима Гулi: «Скiльки, скiльки? Ага, сорок два гектари».

Iнформацiя в номер. Гуля хвалився, що може видзвонити її хоч з царства небесного. Торiк з серйозною фiзiономiєю запитав мене:

— Слухай, студент, а що таке iнформацiя з мiсця?

— Ну, значить з мiсця подiї.

— Хе, теоретик. Чому вас тiльки вчать? З мiсця — значить, зроблена з оцього стiльця, «з мiсця».

Взагалi Гуля – непоганий хлопець. Але з телефоном якось влип. Написав таке: «Тракторист почухав чуприну i мовив...» Газета вийшла, а вже в обiд редактору подзвонив якийсь ретельний читач i повiдомив, що отой самий тракторист давно вже лисий. Замiтка потрапила на редакцiйну дошку «Оце утяли!», а Гуля зарiкся вставляти в телефоннi матерiали «чорнi брови, карi очi» та iншi, як вiн сказав, «чуприни».

... Десь за дверима цокотить друкарська машинка. З коректорської чути плавний натренований голос Люсi — вичитує сторiнку. Гуля добуває чергову сенсацiйну iнформацiю. В редакцiї — газетний день. Готується завтрашнiй номер.

. .. Редактор спересердя брязнув телефонну трубку на апарат: — От так, Ваню. Питають, чому в «Бiльшовику» знизилися надої. Наче я голова чи зоотехнiк. Всього-на-всього — уповноважений по «Бiльшовику». Вiчний уповноважений.

Григорiй Кирилович примружив стомленi очi, глянув на саморобну карту району:

— Кажеш, на мiсяць в якесь село? Давай. Для нас, газетярiв, це — фантастика. Тут строчиш «з колiна» в номер. Куди ж тебе вiдрядити? Скажiмо, в Дубровне. Не був?

— Нi. Що за село?

— Звичайне село. Дванадцять кiлометрiв звiдси. Колгосп — «середнячок». Лiс, рiчка. Словом, курорт. Обдивись трохи й пиши. 3

Я приїхав у Дубровне вранiшнiм автобусом. На щастя, застав голову колгоспу в конторi. Сухорлявий, пiдтягнутий, невеликi залисини помiж прямим чорним волоссям, неквапний оцiнюючий погляд. Все, що я вже знав про Сергiя Васильовича Савченка, вмiстилося в кiлькох рядках у блокнотi. 36 рокiв. Працював агрономом у сусiдньому колгоспi. Позаторiк перекинули в Дубровне, на мiсце старого голови, якому дали тиху передпенсiйну роботу в райцентрi.

Нашу розмову раз по раз переривали телефоннi дзвiнки, i голова вiдбивався вiд чергових прохачiв. Дзвонило якесь будiвельне начальство з району. Потiм подзвонив адмiнiстратор обласного театру, теж просив картоплi, а натомiсть обiцяв привезти в село смiшну п’єсу. Савченко всiм щось нiбито й обiцяв, клав трубку, винувато посмiхаючись, пояснював менi, що будiвельники випили з нього всю кров, а щодо п’єси, так у колгоспi тобi щодня i п’єса, i цирк.

Побiдкавшись, Савченко запросив секретаря парткому — Галину Тарасiвну, повновиду жiночку рокiв сорока, i велiв влаштувати мене на постiй у якогось дiда Прокопа. Ми вже вийшли у

коридор, як голова знову гукнув Тарасiвну, дав ще якийсь наряд i, особливо не турбуючись, що я почую, мовив: «Значить, у нас тепер спецiальний кореспондент. М-да...»

Дiда Прокопа вдома не було. «Кудись почиргикав на велосипедi», — сказав сусiд. Тарасiвна гайнула у справах. А я знiчев’я побрiв роздивлятися село.

центрi, на невеликий трикутний майдан виходили контора колгоспу, бiблiотека i два магазини. Неподалiк, за стiною гостроверхих тополь, виднiвся будинок культури. За ним — школа, широка приземкувата споруда з синiми вiкнами.

Нiде нiкого. Всi люди — на городах, копають картоплю. Бiлiють

хустки жiнок, похитуються на лопатах чоловiки, клопочуться сiльськi городяни, котрi приїхали до батькiв впорати городи.

Пройшовши за двадцять хвилин майже пiвсела, я опиняюся

на вигонi.

Село нагадувало туго напнутий лук. Величезна, кiлькакiлометрова тятива рiки звiдси, з околицi, вгадувалася по густих лiсосмугах на кручах i поодиноких сигнальних лiхтарях. Зелена дуга

села — самi верби, верби впадали кiнцями в рiку. Помiж рiкою i селом — луки, поцяткованi темними купами глоду. Попiд городами тулиться довжелезне озеро, поросле осокою i лататтям.

Я лежу в густiй травi на березi озера, надi мною — блакитне небо, помережене купками бiлих хмарок.

Чудно як. Ще вчора о цiй порi я плив у барвистому натовпi на

Хрещатику, а зараз лежу на вигонi, посеред такої тишi, що аж давить на вуха. Наче потрапив в iнший свiт.

Цiкаво, як там хлопцi й дiвчата з нашої групи? Роз’їхались по редакцiях. Практика. А я утнув фокус: на мiсяць – у село. На курорт. Занудишся тут... А хмарки — як приклеїлись. I тиша. I такий гарний вересневий полудень.

Дiд Прокiп виявився нiяким не древнiм дiдом, як я чомусь уявляв, а невисоким чоловiком рокiв за шiстдесят. Задубiле од вiтру й сонця обличчя, рiдкувата щетина по щоках i пiдборiддю, вузькi сутулуватi плечi, обтягнутi темною смугастою сорочкою з обшмуляним комiром, з обшлагiв стримлять широкi, побитi мозолями долонi. Обмацує мене цупким поглядом, нарештi мовить:

— Квартирантом, значить? Стрiчала мене Тарасiвна. Менi що, хата порожня. Заходь.

Перекинувшись з хазяїном кiлькома словами, я взяв авторучку, блокнот і подався на вулицю. Бiля контори знову зустрiв всюдисущу Тарасiвну.

— Ти вже й за роботу? — посмiхнулася вона. — Сходив би до Десни по ожину з якоюсь гарною дiвкою.

— Що, у вас i дiвчата є?

— Ще й якi! Правда, зараз не до ожини. Картопелька пiшла. Питаєш, про кого написати? Давай тодi в поле, є у мене на прикметi хороший шофер, Iвашко Микола.

... Високого зросту, трохи незграбний, смаглявий, з чорним чубом i сiрими холодними очима, Микола Iвашко виявився всього на два роки старшим од мене. «26 рокiв», записав я до блокнота.

З Миколи важко було витягти слово. Вiдповiдав насторожено, неохоче. Нi, вiн не депутат сiльради. Ну, ходить в хор. Ну, одружений, синовi два роки. Дружина вчителька. Що ще потрiбно цьому надоїдливому кореспондентовi?

Нарис називався «На рiдному полi».

«Пiсля служби в армiї Микола Iвашко знайшов своє покликання в рiдному селi.» Далi йшлося про тонно-кiлометри, зекономлений бензин, виступи в самодiяльностi.

Районну газету дiд Прокiп читав дуже уважно. Увечерi, за звичкою, всiвся на покутi, взув на носа окуляри.

— Н-да, хвацько ти, брат, пишеш, — дiд зиркнув на мене поверх газети. —Тiльки ж нащо прибрiхувати?

— Як це ... прибрiхувати? — мене аж обпалило.

— А от ти пишеш: «Справа не в заробiтках, хоч i заробляє Микола непогано. Головне — розумiння того, що твоя праця потрiбна людям».

— I що ж тут не так?

— Та воно наче i так, i не так. Я цих Iвашкiв знаю. Дiд Миколин такий, прости господи, був жлоб. А батько?

— Що батько? Фронтовик. Пiсля вiйни помер вiд ран.

— Помер. Чорти через скiльки рокiв пiсля вiйни. Рокiв двадцять порався коло бичкiв. Працював, як неприкаяний. Люди йому: «Йшов би, Стьопо, на легшу роботу». Надметься: «Моє дiло».

— По-вашому, дiду, працювати — це погано.

— Боже збав. Як же в селi без роботи. Тiльки, дивлячись задля чого вбиватися. Оце гляну на Миколу: хороший хлопець, сусiд, а шкода його. Все стягує, мурує, кабанiв одгодовує, наче лошакiв. Вiн ото i в колгосп подався, бо не знайшов грошовитої роботи в мiстi.

— А що це у нього за дружина?

— Вчителька. Гарна молодичка. Рокiв три тому її взяв. Приїхала пiсля iнституту, молоденька така.

Разiв зо два я випадково бачив сусiдку, все якось здалеку. Вона клопоталась по хазяйству, замотана хусткою, в довгополому, мабуть, чоловiковому, пiджаку. «I нiчого в нiй особливого», — пригадав я схилену над коритом постать. 4

Через порiг кабiнету голови гупнув чобiтьми високий немолодий чолов’яга. Засмальцьований комбiнезон густо припав пилом, з-пiд картуза вибивається густе сиве волосся. У

витягнутiй руцi, наче свiчку, тримає довжелезну бадилину. Пiдiйшов до столу, за яким сидiв Савченко, i уклав зiлля прямо на папери.

— Ось, Васильовичу, полюбуйтесь. — I лише тодi — до мене.

— Здрастуйте.

— Що це ви, Мефодiйовичу, принесли? — Савченко двома пальцями пiдняв бадилину над столом.

— Як що? Плоскушу. Метр шiстдесят два, щойно замiряв. Там у мене лiс.

— У вас на площi?

— А менi соромитися нiчого. Я вам торiк казав, що таке буде? Коротше, де причепи?

— Нема. Ну, розiрвiть мене, — Савченко взявся за борти прим’ятого пiджака, наче збирався розiрвати сам себе. — Обiцяє район. Косiть поки що так.

— Так не буду.

Мефодiйович нарештi сiв, дiстав цигарку.

— Як це не будете? — тепер уже Савченко пiдвiвся з мiсця. —

Мефодiйовичу, я вам ще голова колгоспу чи нi?

— Голова. А завтра головою

буде оцей хлопець, пiслязавтра ще хтось. А земля у нас одна i на завтра, i на пiслязавтра.

— Ну добре, що там у вас за цигарки? Все збираюсь кинути курити.

Савченко затягся, пустив хмарку диму, побарабанив пальцями по столу.

— Так-с, Мефодiйовичу, оцей хлопець — з районної газети. Попросимо, нехай розкритикує обiцяльникiв. Я в районi сьогоднi вiзьму декого за петельки. Потерпiть день-два, будуть причепи. Але ж треба копати, поки погода.

— Ех, пропади пропадом, йду на пенсiю i — ловити рибку в Деснi.

— Хтось вас вiдпустить, — посмiхнувся Савченко. — Значить, домовились?

— Значить, домовились: завтра будуть два причепи.

— Повиннi бути. А щодо оцього головинського крiсла, чи то пак стiльця, то сiдайте хоч зараз.

— Я вже краще на своєму тракторi. А ви, бачу, образилися, — Мефодiйович збив нiгтем попiл на сигаретi i посмiхнувся, блиснувши металевим зубом.

— Я не образився. Поговорили. Ти, Iване, знаєш, хто мене оце розпинає? Наш знаменитий тракторист Василь Мефодiйович Хвиля. Фронтовик, орденоносець. I завзятий рибалка. Такi дiла, Мефодiйовичу, — зiтхнув Савченко. — Поставте себе на моє мiсце. Гектари давай, тонни давай. I за день — по двадцять дзвiнкiв згори.

— Знаю, — мовив Хвиля. — Головою розумiю, а душа не сприймає. Покурили. Поїхав я.

Дверi зачинилися. Савченко посмiхнувся:

— Дiла... З такими хлопцями, Ваню, не занудишся.

— Еге ж. Цей дядько, видно, своєю смертю не вмре.

— Смертю, кажуть, всi помирають своєю, яка кому на роду написана.

— Що це за iсторiя з причепами? — нагадав я.

— Бачив картопляне поле перед копанням? Як не обробляли, бур’янiв повно. Ще й картоплиння. Джунглi непролазнi. Тому все бадилля скошуємо силосним комбайном. Але до цього треба б

маленький причеп, щоб скосив — i всю гидоту з поля. А причепи — дефiцит. Косимо так. Розумiєш? Скосив бур’янину, розсiяв насiння, через рiк на тому мiсцi виросте десять.

— Нащо ж так?

— А куди дiнешся? Косимо, бо бур’ян. А через рiк буде бур’ян, бо косили. Собача пiсня. Знаєш таку: «У попа була собака»?

«Собачу пiсню» я тут же переповiв телефоном редактору. Григорiй Кирилович наче аж зрадiв цiй iсторiї i велiв негайно дати в номер «Гострий сигнал».

Савченко миттю повеселiшав:

— О, оце преса! Правда, де тi постачальники вiзьмуть причепи? Та нiчого, десь одiрвуть.

Я обережно прочинив дверi вчительської i побачив сусiдку. В

першу мить ледве пiзнав. Капосна уява намалювала схилену над коритом жiночу постать. А тут стояло гарне дiвча в бiлiй блузцi i розклиненiй чорнiй спiдницi, що ефектно окреслювала її струнку постать.

Сусiдка повернулася до дверей, рука прикипiла до книги в шафi.

— Здрастуйте.

— Ви будете Iвашко Вiра Михайлiвна? Не лякайтеся.

— Я i не лякаюся. Хочеться вам жартувати в таку спеку?

— У вас можна сiсти?

— У нас можна сiсти.

«Ти дивись, а вона майже красуня. Чого це я забрiв?»

— Вiро Михайлiвно, а у мене справа.

— Хочете написати про наш клуб «Глобус»?

— Точно. А як ви вгадали?

— Що тут гадати? Хто не приїде, так i про клуб.

— Клянусь, не писатиму. Розкажiть просто так, для знайомства.

Йдемо в пiонерську кiмнату, де Вiра Михайлiвна (чи просто Вiра?!) показує альбоми, сувенiри, листи. Мимоволi захопилась розповiддю. А я нiяк не мiг зосередитися, i слова летiли мимо. «Закрутити такий собi провiнцiйний роман з цiєю дамою? Що за думки?» — Гляньте ось на цей альбом, а не на мене, — не стерпiла вона.

На прощання трохи подобрiшала й несподiвано запросила:

— Приходьте сьогоднi у школу, на вечiр профорiєнтацiї. Буде цiкаво. Вийшовши на вулицю, глянув на годинника. До шкiльного вечора залишалося ще майже шiсть годин.

У просторому фойє, вздовж стiн, розставлені столики, вкритi рiзномастими скатертинами. Квiти, печиво, чай...

Як швидко летить час! — напрошується банальна фраза. Наче зовсiм недавно на отаких вечорах я сидiв не отут, «у президiї», а навпроти, серед наїжачених старшокласникiв, котрим дорослi дядьки й тітки зараз читатимуть мораль. Але за роботу, товаришу спецкор.

Пiшло, поїхало... Директор школи, лiтнiй стомлений чоловiк в окулярах, зачитує вiдповiдi десятикласникiв на таку собi анкету: «Ким бути? Яким уявляєте село в майбутньому? Чому молодь виїздить у мiсто?»

Чого тiльки не понаписувано? Професiй — аж до кiноактриси. Село в майбутньому? Все, навiть метро. Неясно тiльки, хто в ньому кататиметься? Бо коли директор дiйшов до питаннячка, чому молодь виїздить із села, голос його впав на двi октави. Тепер уже директор нагадував школярика, який вiдбивається вiд настирливого екзаменатора.

У мiстi — культура, театри i концерти? I директор говорив, як «часто» ходять по театрах засмиканi городяни. Асфальт i водопровiд у мiстi? Є i в Дубровному шмат асфальту, буде й водопровiд, i газ. Тiкає молодь з села, бо ненормований робочий день? Правильно. Але ненормований — бо тiкає молодь, немає кадрiв. Зачароване коло («собача пiсня», пригадав я iсторiю з причепами). Давайте ж розривати це коло.

Директор говорив так складно, що зоставалось лише здивуватися: невже хтось ще втече з села? Раптом на однiй з анкет спiткнувся, зняв окуляри.

— Отут написано: «Я не залишуся в селi, бо не хочу бути крайнiм». Он як, наче в черзi? Всi хочуть наперед. Прикро, якщо ви з цим закiнчуєте школу.

Ледве директор присiв, як ведуча, молода вчителька, заспiшила повернути вечiр у «благопристойне» русло. Пiшли промо-

ви. Ганна Тарасiвна, комiсар, по-простецьки розказала про колгосп. Потiм, червонiючи i запинаючись, говорив молодий вусатий тракторист, недавнiй випускник Толя Сахно. Хлопчина в сiрому

костюмi й при галстуку, iнструктор райкому комсомолу, зиркаючи пiд вазу, в папiрець, казав щось про «питання профорiєнтацiї».

— Слово — однiй з кращих доярок колгоспу Олi Тарасенко, — оголосила ведуча.

Так он вона хто, чарiвна незнайомка, котра сидiла неподалiк

од мене. Гарна зажурена дiвчина з глибокими красивими очима.

Оля говорила просто й спокiйно:

— Не стану брехати, що у мiстi менi снилисьянашi поля. Це вже

згодом у райгазетi про мене так гарно написали, що перед коровами стало соромно. А трапилося так, що повернулася в село. Роботу розхвалювати не буду, самi знаєте. Скажу тiльки: легко

хiба лежням, та й то боки болять.

Урочиста частина вечора котилася до фiнiшу. Нарештi пролунало: «А зараз — танцi». Десятикласники дружно сипнули iз-за столiв.

Я вийшов на ґанок. Значить, Вiра не прийшла. Марно я весь вечiр виглядав у глибинi коридору її струнку постать. Запросила, значить. А сама, видно, застряла у своїх свинарниках. Ну-с, куди ж його тепер? У фойє, до народу?

Уже повернувшись до дверей, раптом почув за кущами, неподалiк вiд ґанку, чиїсь голоси:

— А Тарасiвна? Iч, як стеле.

— Аякже. Зараз такi добренькi. А прийдеш у колгосп, кожен п’яничка тебе поганятиме. Знаєш, то я написав: «Не хочу бути крайнiм».

— Правильно. Думаєш, Тарасiвна свою Катрю зоставить у селi?

Хлопцi досмоктали цигарки й попрямували до ґанку.

Уже хрипiв магнiтофон, i коливалися в танцi кiлька дiвчат.

Раптом музика обiрвалася, якийсь хлопець оголосив: «Дамський вальс!».

Бiля мене виринуло тоненьке дiвча в джинсах i червоному светрi: — Дозвольте.

Подітись було нiкуди. Вклинюємось у катавасiю танцюючих. Хтось чiпляє мене лiктем, комусь я наступаю на ногу. Дiвча вперто дивиться на мене сiрими очищами

— Хiба в джинсах танцюють вальс? — бовкнув я, аби не мовчати.

— Танцюють, — поспiхом вiдповiли очi й не змигнули, не звернули хоч би трiшечки вбiк.

— Мене зовуть Iваном.

— Знаю, вас же представляли. А я Лiда.

— «Хороша дiвчинка Лiда», є такий вiрш.

— Менi вже сiмнадцять рокiв.

— Ой, як страшно. А менi сорок.

— Не обманюйте. А я читала всi вашi оповiдання в райгазетi. Особливо оте сподобалось, де вчитель закохався в десятикласницю.

Я пригадав свої плаксивi новелки, надрукованi торiк в райгазетi. Про бабцю, котра везе синовi в мiсто клунок молодої картоплi, бо синочку нiколи провiдати матiр. Про пристрастi на тему «вiн поїхав, вона не дочекалась».

— Ви зараз щось пишете?

— Нi, я думаю.

— Ой, як шкода.

— Чому? Це краще, нiж писати i не думати.

Музика вщухла. Проводжаю Лiду до подруг, котрi вже кидають на нас лукавi погляди.

Рявкнув магнiтофон. Чомусь уже не хотiлося нiчого, крiм свiжого повiтря.

В кiнцi коридора, бiля стенда з фотографiями, стояла Оля Тарасенко.

— Ви... тут? — здивувався я.

— Що, у моєму вiцi треба вже спати? А знаєте, якою я була в десятому класi? Ось, на фотографiї.

— Випуск року божого... Так вам i рокiв-то...

Дiла твої, господи. Нiяк не можу заснути на цьому рипучому диванi. Ну й вечорок. Запросила одна, танцював з другою, а по пицi заїхала третя. Трапилося це в той момент, коли менi здалося, що ми знайомi з Олею давно-давно i що на прощання не грiх i поцiлуватися. I тут Оля зробила такий невловимий жест, що менi враз перехотiлося цiлуватися. Вона тут же посмiхнулась i, облита повним мiсяцем, стала такою красивою.

— Не сердьтеся, Ваню. Вечiр сьогоднi був гарний. Бувайте.

Знову любов на практицi? Стривай, я вже сьогоднi щось таке городив. Вiра! Ах, Вiро Михайлiвно, i ви такi красивi. I Лiда-Лiдочка... Мiсяць кидав у вiкно своє фантастичне свiтло.

6 «Уважаеми товариш редактор. Пише вам проста колгоспна женщина Чала Проня Гнатовна. Я прошу защитить меня од невиносiмих обiд, котрi чинить менi наш завфермою Харко Степан. Думає, як він начальство, так йому можна зобижать беззащитну труженицю. Я весь вiк на фермi, тепер уже не молода, не можу бiгать, як неприкаяна, з коровника в коровник i тягать корзини

фуражу. У мене артрит i одложенiє солей в колiнi i я не впораюся

за молодими. А Харко своїм любимчикам поодавав луччих корiв, а менi поставив одних первотьолок да перестаркiв. Поки я їх подою, пообриваю руки, а у мене артрит i солi. I на кожному шагу

Харко хоче мене вкусить i вижить з ферми. Бо я не мовчу i бачу, який вiн мошенник, як краде комбiкорм. Я не боюсь сказать правду в очi, за що Харко мене виїдає i матюкається безпреч. Прошу

защитить мене, просту труженицю.

Чала Проня Гнатiвна, доярка колгоспу «Зоря».

На листi стояла резолюцiя редактора: «тов.Байдi. Перевiрити

на мiсцi».

Листа менi завiз Гуля.

— Ех, Ваню, такий матерiал! — гарячкував Максим. — Розпи-

суй на цiлий пiдвал. Продаю заголовок: «Держиморда на фермi». Звучить?

Гуля поїхав. Я ще раз перечитав листа, власне, передруковану на машинцi копiю, i почав прикидати майбутню статтю. Заголовок про Держиморду, ясно, не пiдiйде. «Король ферми»? «Драма в корiвнику»? Претензiйно, псевдобагатозначно й нi до чого. Що ж, матерiал пiдкаже.

... «Держиморда» виявився звичайнiсiньким мужчиною рокiв п’ятдесяти, з якимось байдужим неголеним обличчям. Схоже, ця iсторiя його нiскiльки не здивувала. Закуривши, Харко спокiйно прокоментував скаргу:

— Все це — брехня.

— Брехня? — намагаюся стримуватись. — Добре, давайте поговоримо з Пронею Гнатiвною.

— Не вийде, — пихнув цигаркою Харко. — Вони хворiють. Це у

нас просто, по-сiльськи: захотiв — хворiй.

— А з доярками можна?

— А чого ж. Зачекайте пiвгодинки. Пiсля доїння направлю в будиночок. Вам всю ферму гукнути? — в голосi Харка бринiла насмiшка.

— Досить тих, хто з нею в одному корiвнику. I ще... я хотiв би поговорити з ними наодинцi.

— Розумiю. Набалакаєтесь – я на фуражному дворi.

«Пiвгодинки» затяглися. Менi вже достобiса набридла ця тiсна, закiптюжена кiмната завфермою, де я чекав доярок. Нарештi увiйшло кiлька жiнок, сяк-так усiлись на лавi. Останньою зайшла Оля, ледь помiтно привiталась, присiла в порогах.

Розказую, що привело на ферму, зачитую скаргу. Доярки мовчать, зосереджено роздивляються пiдлогу. Нарештi одна каже:

— Ти бач, як гарно написано.

— Еге ж. I солi у неї, i гартрит. Може, ще яка болячка?

Тут доярок наче прорвало. З цього кагалу з горем пополам я вловив таке. Ота Проня уже впеклася зi своїми скаргами. Хитра, працювати не хоче, а коли дiйсно несила, то чого займати мiсце?

Завфермою її зроду не бив, а якщо й лайнеться, то не тiльки на неї. I це ж вам колгосп, як без цього?

Сторопiлий, я сидiв за столом i механiчно записував уривки фраз до блокнота. Заранi стулений в головi матерiал розсипався, як iграшковий будиночок.

Раптом прискочила зла i рятiвна думка. — Хвилиночку! Тодi пiдпишiть усе, що ви кажете.

Написав на аркушi: «Ми, доярки колгоспу «Зоря», свiдчимо, що у скарзi Чалої П.Г. написано неправду. Наш завфермою Харко С.М. нiколи Чалу не бив i не переслiдував. Ми особисто до завфермою претензiй не маємо».

Доярки спокiйно пiдписали папiрець i вийшли.

Впродовж усiєї розмови Оля не сказала нi слова. Аж коли за останньою з доярок зачинилися дверi, мовила:

— Я такого не пiдпишу. Це брехня.

— Як так?! То брехня, це брехня. А де ж правда?

— Посерединi.

— Що ж ви мовчали?

— Бо все набридло. — Оля схопилася з лави. — Не треба мене проводжати.

Вона була за крок вiд порогу, коли дверi вiдчинились i в кiмнату зайшов худорлявий молодий чоловiк у коричневому светрi.

— Добрий вечiр. «Бон суар», як кажуть у Парижi. У вас рандеву, i я, мабуть, невчасно? Що за страстi, Олю?

— Дай пройти, «рандеву». Уже врiзав.

— Виноградного соку. Виключно для здоров’я. Прошу, мадам.

Молодик галантно вклонився, пропускаючи Олю. Ледь накульгуючи, пiдiйшов до столу, клацнув пiдборами:

— Начальник статистичного управлiння ферми, простiше кажучи —облiковець Антон Грицай!

— Iван, — я мимоволi посмiхнувся i подав руку.

— I не просто Iван, а Iван Петрович Байда. Слухай, ти не нащадок отого Байди, Вишневецького? У якомусь двадцятому колiнi?

Не знаєш? І я не знаю, хто такi Грицаї. Живемо, як каже твiй дiд Прокiп, без Бога за пазухою. Далi свого дiда нiчогiсiнько не знаємо. Сер, я запрошую вас до себе з офiцiйним вiзитом. Питимемо

виключно «Ркацителi», напiй довгожителiв.

... Аж серед ночi вибрався я вiд Антона. Цей довжелезний день закiнчувався в холостяцькiй оселi мого нового приятеля. Врештi я зостався при своєму першому враженнi, про яке кажуть, що воно найточнiше: Антон — цiкава й розумна людина. Дивували тiльки його критичнi, аж до цинiзму, судження про людей.

— А за що нас, простакiв, любити? — пояснював Антон. — За

те, що псуємо одне одному кров i нерви або вiдправляємо ближнiх на той свiт, якщо вiн є?

Про себе розповiдав неохоче. Тутешнiй вiн, сiльський. Батько

покинув їх, коли Антоновi було п’ять рокiв. Мати померла кiлька рокiв тому. Пiсля iнституту працював у райцентрi. Тодi перебрався назад, у село. Як померла мати, запив, поламав ногу. Поки одужував, на його мiсце зоотехнiка взяли непитущого. Тепер — облiковцем: лiтри, проценти, привiси.

— Коротше, як пишуть в анкетах, «не був, не виїздив, не перебував, не притягувався». Дожив до тридцяти трьох, до вiку Iiсуса Христа, а нi тобi апостолiв, нi Голгофи. Iнодi хiба якiсь мiзернi голгофочки кусають, як блохи, якi-небудь фермiвськi чвари.

Я розказав про сьогоднiшнi походеньки i вже вкотре зачитав набридлу Пронiну скаргу. — Що тобi сказати про цього Харка? — задумався Антон. — Злодюга. Вловив? Іменно, злодюга. Злодiї крадуть сумками, мiшками. А отакi злодюги — колись пiдводами, тепер — машинами. Стiльки перекрав, що можна двi ферми побудувати. Але не дурень, любить у передовиках походити, посидiти в президiї. Я колись пiд п’яну руку кажу йому: «Виведу тебе, хапугу, на чисту воду». А вiн менi: «Ти на яку ногу кульгаєш? На праву? Кульгатимеш на обидвi».

— Так i сказав? Чортзна-що. Кам’яний вiк.

— А ти думаєш, ми од цього вiку далеко вiдскочили?

— Ну, а Чала?

— Така сама. Точнiше, такi самi. Там сiмейка. Познайомишся.

— Тодi я нiчого не второпаю. Дивись, що доярки пiдписали.

Антон уважно прочитав свiдчення доярок, нащось подивився аркуш на свiтло, обмацав.

— Гарний папiр, м’якенький. Пiдеш у туалет — згодиться. Розсердився? Ваню, це тебе в унiверситетi вчать брати такi розписки? Викинь цей папiрець на смiтник. Доярки вiд нього в будь-яку хвилину можуть вiдмовитися.

— Ти бач, юрист, — спохмурнiв я. — Що, i доярки знають оцю юриспруденцiю?

— Звiдки?

— Нащо ж говорити таке?

— Бачиш, правда далеко, а завфермою близько. Бояться. То тiльки здається, що їм нiчого втрачати, бо нема портфеля. А однак не хочеться вилетiти з насидженого мiсця. Коротше, познайомишся завтра з цим святим сiмейством, з Чалими.

Оля вихопилася з будинку тваринника сама не своя. Довкола стояла в’язка пiтьма. Чого доброго, лоба розiб’єш на ґанку.

Сьогоднi все її бiсило. Бувають же такi днi. Їхала на ферму i пробила у велосипедi камеру. Тодi знову капость: один доїльний апарат до того розтелiпався, хоч викинь на смiтник. Недавно приїздили з району двоє горе-майстрiв. Покрутилися туди-сюди, а потiм один, з червоним носом i скляними очима, — за себе й пiдтюпцем у продмаг. I вся робота. Присiли в телячому станку i булькають вино прямо з пляшки. З тим i поїхали. I от сьогоднi апарат розвалився.

Тодi ще Iван пiдсунувся з цiєю скаргою. Балакає i очi — вбока.

Трохи-таки соромно за вчорашнє. Так гарно заливав, аж до космосу добрався, i так убого закiнчив — полiз обнiматися.

I ще розiзлив оцей «рандеву». Насмоктався десь свого «Ркацителi».

Ех, Антосю, нащо себе i її мучиш? Люди їх уже давно переженили, а вони все як на перехрестi. Поки вона по мiстах їздила, долi шукала, Антон тут розривався мiж пляшкою i дiвками. А повернулася в село — закрутилося давнє, притоптане.

На кого ж її кидаєш, Антосю? Може, на оцього завфермою?

Сьогоднi вранцi вона вийшла в тамбур взяти телятам сiна. А вiн, як вовк, пiдкрався ззаду, хвать її, i в копицю. Пирхає сiном i тиче свою неголену морду, од якої тхне кислим вином. Як заїде вона йому iзза плеча, аж картуз залетiв на копицю. Схопилася на ноги, а всю тiпає, як у пропасницi. «В-ви...» — i не зв’яже двох слiв. Вiн встає, обтрушує на пузi сiно: «Чого ти, як вжалена? Я пожартував». — «Ви ... фермiвський бугай. Але я вам не сименталка». Видно, в її очах жарiло щось таке, що Харко мимоволi одсунувся: «Но-но, потихше. Сильно не виступай. Думаєш, як передовичка i депутат... Я можу проставити такi надої, що не заробиш на вечерю. Цяця. Знаємо таких недотрог. Я i пiсля Антона... можу. Не гребую».

Вона вийшла надвiр, у ранковий морок, i задихнулася безсилим плачем.

Степан Харко вкотре вже перевертався з боку на бiк. Клятий сон нiяк не йшов. Обережно, щоб не розбудити дружину, злiз з лiжка, почалапав на кухню. Присiв на табуретку, закурив.

Який противний день! Почалося з самого рання, коли оця принцеса, Оля Тарасенко, розкроїла йому губу. Добре, що нiхто

не бачив. Степан згарячу не роздивився, а тодi з пiвгодини плював кров’ю. Кобила необ’їжджена. Ех, був би трохи молодшим. Не таких об’їжджав. А, чорти з нею. Хоч, правду кажучи, пика — очей

не вiдведеш. За таких колись стрiлялись i маєтки вiддавали. А тут

он хропе в спальнi одоробло, шкiра та кiстки.

Що там ще сьогоднi було? Голова лаявся. Дрiбницi, на те й голова, щоб гавкати. В кормоцеху бак потiк. Вважай, пiвдня продовбалися з цими сопливцями з тракторної бригади. Свої слюсарi самi б нiяк не впоралися, довелося iти на поклiн у тракторну. А там же i бригадира Бог послав. Своє ж, сiльське, а таке iнтелiгентне. Ходить у капелюсi i мало не при галстуку. Закiнчило якийсь технiкум i вдає з себе грамотного. А у Степана такий самий диплом, правда, вчився заочно, уже на п’ятому десятку. Якось викликали їх в управлiння, таких от сiромах-практикiв, i заявили: «Якщо думаєте працювати, здобувайте диплом, вступайте на заочний до технiкуму». Наше дiло теляче: треба — значить, треба. Пiд осiнь влаштували їм в управлiннi щось схоже на екзамени. Смiхота! Викладачка питає: «А що ви, товаришу, знаєте?» А хлопцi ззаду шепчуть: «Ти, Стьопо, хоч замiсть «iкс-iгрек» якого матюка не загни...»

Так, заварили той бак у кормоцеху. I тут — ще одна напасть: з’явився цей кореспондентик з Пронiною скаргою. Взагалi-то на Проню та її писульку Харко начхав. У нього теж на цих Чалих набереться, два вози можна написати. З такими легше, у котрих в самих рильце в пушку. До Пронiного вiку мало не в кожного рило буде не те що в пусі, а в добрячiй багнюцi —в цьому Степан не сумнiвався. А от молодих не любив. Як не любив i нiколи не розумiв своєї дочки, котра, схоже, тiльки й чекала, щоб вирватися у мiсто замiж.

Молодi Степана навiть трохи лякали. Iнодi непросто було до них підступитися. Хоч панiкувати нiчого. Взяти цю ж Ольгу. Похниче в кутку i вгамується. Кореспондентик теж — зелене ще.

Антон? Ох, цей Антон. Степан чомусь завжди почував себе мулько пiд його насмiшкуватим поглядом. Ну нiчого, знайдеться й у нього грiшок. Чи не з його шафи голова недавно викинув пляшки з-пiд вина? Степан тодi наче аж заступився за свого облiковця, але при нагодi цi пляшечки можна згадати. I взагалi, треба при-

дивитися до цього типа. Кульгає собi й пiдсмiюється єхидно так над всiма.

... Годинник у залi пробемкав дванадцяту. Степан сидiв на кухнi i м’яв у пальцях давно дотлiлу цигарку.

Наступний день я вбив на iсторiю зi скаргою. Про Степана Харка говорили рiзне. Хазяїн, дисциплiну любить. Правда, випиває, i не без того, щоб прикрикнути на когось. Але Проня теж хороша, пальця в рот не клади. I чоловiк такий самий. От Бог бачить, кого парує. Знай, нишпорять по селу, винюхують, що де не так. А самi якi? Чалий у колгоспi i через губу не плюнув, тiльки й того, що колись, по вiйнi, крутив у коморi. А так весь вiк — то на сiнопунктi, то в кооперацiї, то зараз ось у лiсництвi єгерем. Торiк, як мурував погрiб, не посоромився украсти в колгоспi двi сотнi цегли, за що законно потрапив пiд товариський суд: ось протокол, ось квитанцiя за штраф. I синок у батечка: ледацюга, зате з мiлiцiї не вилазить, не вкраде щось, так нахулiганить.

Словом, до Чалих я йшов, озброєний такими фактами, що святому сiмейству нiчого буде й заперечити.

На мiй превеликий подив, хазяйка, Проня Гнатiвна, трималася

вельми спокiйно. Немолода жiнка, повна, з хворобливим набряклим обличчям, вона вислухала мiй монолог про вчорашнi вiдвiдини ферми, про двi сотнi цеглин i про те, що не варто закидати всiх скаргами. Вона не перебивала, слухала уважно, а потiм поволi, iз задишкою, заговорила.

Значить, доярки отаке сказали й пiдписали? Ну й що? Ви ж ро-

зумний молодий чоловiк, самi бачите, що доярки бояться слово писнути супроти завфермою. Це Проня, дурна, правди шукає. От тобi й правду. Де гiрших корiв — їй. Вночi в розтелення чергувати — теж їй. Всi чергують? Але не у всiх артрит. Зате коняки, виорати

города — нема. Зате тобi цiлий кошіль матюкiв. А що на її чоловiка

нападають, так є люди, що кожного радi з’їсти. Хоч вiн врештi й правий зостається. Он торiк написав у народний контроль, як на фермi погноїли сiно. Приїхала комiсiя, i цього хапугу Харка таки ж оштрафували. Тепер про оцю нещасну цеглу. Взяв, що грiха таї-

ти. Так спробуй її виписати. I то взяв за свої ж грошi. Пiдiйшов до

мулярiв на фермi, так вони за грошi i пляшку самi й повантажили. А про сина — що тут казати, бiда материна й батькова, але хто з

молодих зараз не п’є i не гуляє?

Я слухав, i в головi у мене все заплутувалось у якусь безглузду катавасiю. Уже на ґанку, прощаючись, запитав:

— Важко, мабуть, вам отак жити?

— Важко, — зiтхнула Проня. — Повiрите, у мого чоловiка почали виступати на тiлi якiсь червонi плями. Вiд нервiв.

Матерiал називався «Розмахуючи скаргою». Вийшов вiн заплутаний, як i вся оця каша, в якiй я борсався останнiми днями. Перепало всiм: i завфермою, котрий править у своїй вотчинi помiщицькими методами, i дояркам, якi бояться сказати слово, i сiльському начальству, що нiяк не розбереться у фермiвських чварах, ще й панькається з «правдолюбцями» Чалими. А цим уже дiсталося по зав’язку. Типам, котрi пiд виглядом боротьби за правду утрясають шкурнi справи.

Писав увесь вечiр. Дiд Прокiп разiв зо два зазирав у кiмнату, набиваючись на розмову, але побачив, що квартирантовi не до балачок, i подався до сусiдів.

Я дописав матерiал, вийшов на вулицю. Очi потроху звикли до темряви. П’янило свiже вечiрнє повiтря. Куди його податися? Не залягати ж спати з дев’ятої вечора.

Бiля школи зупинився i, сам не знаючи чому, побрiв на вогник.

Довгий коридор зустрiв пусткою. Я пiдiйшов до вчительської, прочинив дверi.

За столом сидiла Вiра. Вона пiдвела голову, кинула на мене стомлений погляд.

— Здрастуйте, Вiро Михайлiвно.

— Здрастуйте, Iване Петровичу.

— Сусiди називається. Хоч увечерi поздоровкаємося. От не думав, що ви в школi.

— А вас як сюди занесло?

— Мене? Так ви ж призначили побачення. А самi не прийшли.

— В суботу? Не змогла. I потiм... я не призначала побачення, просто запросила на вечiр. Є данi, що ви там не нудьгували.

— Звiдки такi данi?

— Ви ще не знаєте нашого сiльського телеграфу. I про те, що ми зараз балакаємо, завтра буде вiдомо моєму чоловiковi.

— Ви так боїтеся чоловiка?

— Я боюся тiльки себе.

— I все ж я пропоную вам руку i серце. На тi десять хвилин, що йтимемо додому.

— I все ж я згодна.

... Ми йшли цi триста метрiв — довше нiкуди. Менi захотiлося, щоб ця вузька сiльська вулиця розтяглася на двадцять верст або попливла пiд ногами назад, разом з темними кучугурами хат i хлiвiв, з фантастичними сторукими кущами бузини й акацiї над парканами, з собачим «вавканням», що зовсiм не рiзало густу чорну тишу. Було просто i легко, i мiсяць, що зачепився у решетi дiдового в’яза, здавався таким домашнiм i добрим.

Григорiй Степанович Маркiян перебував у кепському настрої. Нiколи б не подумав, що можна отак розхвилюватися через якісь вiршi.

Минулого тижня до них у село приїхав кореспондент з районної газети, довготелесий хлопчина, молодий, ледь вуса пробиваються. Поселився у цього розумника, у Прокопа Зайчука. I от закортiло Григорiю Степановичу показати кореспонденту свої вiршi. До Зайчука йти не хотiлося нiяк. Довелося ловити цього Байду на вулицi. Затяг до хати й з пiвгодини читав йому свої вiршi, акуратно переписанi у товстий загальний зошит.

А воно сидить, бiдне, i так нудиться. Тодi взяло, полистало зошита й каже: «Це — не вiршi». Так i заявляє людинi, втричi старшiй од нього. Це, значить, не вiршi. А що ж тодi вiршi? Ота нісенітниця, од якої, як почуєш по радiо чи по телевiзору, голова пухне?

Маркiян дiстає тодi йому ще один зошит, тоненький, за три копiйки, де наклеєнi його вiршi, друкованi в райгазетi. Ось, мовляв, дивись: друкують же мене. Воно пробiгло очима й мугикнуло: «Мало що друкують».

Ех, дуже всi розумнi стали. А воно ж не те що цей кореспондентик, а мабуть, i його батько пiд стiл пiшки ходив, коли Маркiян провертав такi діла!

Своєю бiографiєю Григорiй Степанович не те щоб гордився, але був цiлком задоволений. Головне, вiн усе життя був людиною дiла, а не сопливим iнтелiгентиком, який тiльки й умiє мудрувати й розвозити теорiї.

Кар’єра Маркiяна почалась у тридцять другому роцi, коли його, молодого i тямовитого хлопця, прийняли на роботу до райземвiддiлу. Згодом це дало Маркiяну пiдстави твердити, що вiн брав участь у колективiзацiї. Якщо траплялася нагода виступити зi спогадами, вiн не забував докинути трохи лiрики, згадати про куркульськi обрiзи i пострiли в спину. Щоправда, в Маркiяна нiхто не стрiляв, але з часом багато що стерлося з пам’ятi, реальне переплуталося з вигадкою, i тепер уже важко iнодi бувало розiбратися, що було, а що нi. Головне, вважав Маркiян, — все це правдоподiбне, а отже, могло бути.

Дуже просто, наприклад, мiг стрельнути чи загнати йому вила в спину (це Маркiян бачив у якомусь фiльмi) отой бiснуватий Мирон Зайчук, коли його розкуркулювали в тридцять другому. Або його синок Прокiп, сопливець ще, але скажений якийсь, як батечко. Не випадково вiн у вiйну i дружка свого, Грицька Баняка, вiдправив на той свiт.

Маркiян нормально пережив тридцятi роки, хоч надивився й

передумав всякого. Вчасно зрозумiв: менше цiкавитися тим, що тебе не стосується. Йому подобалося вiдчувати себе маленьким гвинтиком у величезнiй машинi, бути «на зводi», як гашетка в пiстолетi, i чекати команд i розпоряджень. Подобався його захисний напiввiйськовий френч, хоч од вiйськової служби вiн був звільнений через одну болячку.

Коротше, на весну сорок першого Маркiян досить мiцно сидiв у райземвiддiлi i подумував, чи не час би замахнутися на щось бiльше.

Вiйна поламала всi плани. На фронт, правда, Маркiяна не забрали, але нiколи в життi не забути йому отого страшного почуття непевностi й хаосу, що охопило його в першi мiсяцi вiйни. В колотнечi евакуацiї i вiдступу найстрашнiшим було те, що про Маркiяна

нiби забули. Вiн вiдчув себе наче серед скаженого киплячого моря, де нiхто не скаже тобi, куди плисти, як i на чому. I Маркiян перед самим приходом нiмцiв опинився у своєму селi, де доживала в старезнiй хатi його мати. Чесно кажучи, вiн якось призабув про неї в останнi роки. Тобто пам’ятав, що живуть у Дубровному мати i старша сестра, в усiх анкетах i автобiографiях писав — «з середнякiв», а там, де папери не вимагали офiцiйної сухостi, уточняв — «з бiдних середнякiв». Взагалi ж до матерi навiдувався нечасто. I ось тепер, коли свiт, здавалося, летiв у прiрву, материна хата стала тим рятiвним островом, до якого й прибився Григорiй Степанович Маркiян, двадцяти дев’яти рокiв, безпартiйний, член общини села Дубровне. Таким на два роки став його офiцiйний статус.

Почалася ця дворiчна одiссея з одного не вельми приємного епiзоду, про який згодом Григорiй Степанович волiв би не згадувати. В серединi вересня сорок першого в село вступили нiмцi. Власне, такий миршавий стратегiчний пункт як Дубровне нiмецьку армію особливо не цiкавив. Просто через село йшов пiхотний

полк, який зупинився на день оговтатися пiсля боїв. I великi любителi порядку i дiловитостi, нiмцi вирiшили урочисто утвердити

в селi нову владу. Органiзували мiтинг. Людей зiгнали на майдан

перед церквою. Тут же вишикували взвод солдатiв, сонних i байдужих до цiєї церемонiї. Трьох сiльських дiвчат змусили вдягти корсетки й намиста i пiднести на рушниковi хлiбину командировi полку. Кiлька офiцерiв i якийсь тип у цивiльному старанно фiксували все на фотоплiвку.

Перед мiтингом Маркiяна знайшов нiмецький офiцер з перекладачем. Виявилося, що комусь потрiбно виступити вiд iменi жителiв села i привiтати доблесну армiю фюрера. Офiцеру порекомендували його, Григорiя Маркiяна, як людину лояльну i освiчену.

Маркiян зиркнув на офiцера, котрий грайливо хльоскав стеком по халявi начищеного чобота, i зрозумiв, що пропозицiю доведеться прийняти.

Взагалi-то Маркiяновi не раз доводилося виступати, на цьому дiлi вiн уже набив язика. Але зараз, стоячи на залитому ранковим

сонцем майданi перед нашорошеною юрбою односельчан, почував себе, як на голках.

Коли дiйшла його черга, Маркiян зробив пiвкроку вперед, кашлянув i почав:

— Товаришi нiмцi!

— Ти що, iдiот, на партзборах?! — боляче штурхонув пiд бока перекладач.

У Маркiяна пересохло в ротi. Оце бовкнув! У юрбi дехто, не стримавшись, пирснув у кулак.

— Панове нiмцi! — заспiшив Маркiян. — Дорогi односельчани! Нарештi доблесна армiя фюрера визволила нас вiд бiльшовицької зарази...

Довго Маркiяна коробило при згадцi про той мiтинг. Але все проходить, все минає. Слава Богу, що люди в нас не злопам’ятнi, а iнодi просто безпам’ятнi.

Коли через два роки «доблесна армiя фюрера», з якої летiли пух i пiр’я, покотилася на Захiд, Маркiян зустрiв Червону Армiю без особливого переляку. У дезертирах вiн не був, як деякi Зайчуки з Баняками, що втекли з фронту в сорок першому. У полiцаях — тим бiльше, як той же Грицько Баняк. Кiлька мiсяцiв Маркiян працював у старостатi, а потiм вчителював. Вiйна вiйною, а дiткам треба ж було вчитися. У полiтику вiн не вкидався, просто вчив дiтей письму й арифметицi. Що у школi висiв портрет фюрера, так де вони тодi не висiли? В старостатi Маркiян теж сидiв скромним дiловодом. Багато з наших у вiйну працювали в управах i навiть у полiцiї. За завданням. Допомагали партизанам. Може, i Маркiян кому коли допомiг? Вiн так переконував себе в цьому, що iнодi аж сам починав вiрити.

Згодом йому потроху почало здаватися, що i на тому клятому мiтингу поводився майже геройськи. I коли оте його «товаришi нiмцi» стало по вiйнi анекдотом, Маркiян переводив усе на жарт: мовляв, здорово я тодi утнув! I взагалi: мало що кому доводилося говорити з примусу?

Маркiян швидко вирiс у власних очах, коли ще в кiнцi вiйни впевнився, що вiн знов-таки потрiбна людина. Чоловiки були на фронтi, кадрiв катастрофiчно не вистачало, i перший рiк пiсля визволення Маркiяна так i залишили на посадi директора школи. Потiм перекинули в споживчу кооперацiю, головою сiльпо. I нарештi Маркiян опинився в крiслi голови одного з двох дубровненських колгоспiв.

Знову вiн був при дiлi. На столi стояв телефон, пiд вiкном чатувала тачанка на ресорах, запряжена дикуватою гнiдою кобилою. Зi скринi було видобуто той самий захисний френч, який, правда, скоро довелося змiнити на просторiший парусиновий пiджак.

Ех, якi то були роки! Сидиш, бувало, до пiвночi в конторi, вiд телефону — нi на крок. У будь-який момент можуть викликати. Дзвiнок! Пiднiмаєш трубку —звiдти, згори. На тому кiнцi дроту — Малявський: «Тар-рищ Маркиан? Как заготовки?» Вiдповiдати Григорiй Степанович любив чiтко, по-вiйськовому: «Єсть! Так точно! Буде зроблено!»

З Малявським жарти короткi, дарма що разом на зайцiв ходили. Ох, цi полюваннячка! Хто краще Маркiяна мiг влаштувати все на вищому рiвнi, все передбачити, навiть зайця, живого чи мертвого. На всiлякi вигадки Маркiян був мастак. Чого варта хоч би ота iсторiя з олiвцями. Свого часу йому набридли, як гiрка редька, рiзнi прохачi районні. Їдуть то з тютюнбази, то iз земвiддiлу, то з сiнопункту. Приїде нiби у справах, а сам пристає реп’яхом: випиши йому меду, порося, лантух зерна. Воно кому так можна i навiть

треба виписати, але ж не всiм пiдряд.

I тут Маркiян що придумав на пару з Чалим — той пiсля демобiлiзацiї якраз працював комiрником. Хто що просить, голова

всiм виписує. Кожному ставить на заявi резолюцiю: «тов. Чалому.

Вiдпустити». Їде прохач, раденький, у комору, а на «тов.Чалому»

де сiв, там i злiз. Нема, каже, такого продукту. Прохач резолюцiю

голови — пiд носа Чалому. А той — спокiйненько так: «То нехай голова й вiдпускає, а у мене в коморi такого нема». Прохач покипить, покрутиться i їде нi з чим.

Весь же секрет був у олiвцях. У Маркiяна пiд рукою завжди

були два олiвцi — червоний i синiй. Чалому ж дав таку iнструкцiю: якщо резолюцiю накладено червоним олiвцем — вiдпустити товар, якщо синiм — дулю з маком.

Були дiла, є що згадати.

I все ж з якогось часу Маркiян вiдчув себе в Дубровному обдiленим. Спробувавши ще до вiйни районних хлiбiв, вiн марив хоч маленькою, але районною посадою. I коли доля пiдкинула його

в крiсло голови райспоживспiлки, вiн сприйняв це як вияв спра-

ведливостi. Бо чого-чого, а дiловитостi од Маркiяна не одбереш. Було, як головував, з самого рання облетить тачанкою весь колгосп, скрiзь дасть лад i команду. I люди вдома не вилежувалися, знали порядок. Це зараз порозпускали. О десятiй в колгоспi збираються на роботу, за обiд звернуло — додому. Заробив менше п’яти карбованцiв за день — ремствує. Не бачили смаленої гуски.

А у Маркiяна був залiзний порядок. Так що не за одних зайцiв Малявський порекомендував його в район. I не пошкодував. Старенька Маркiянова «Победа», в яку пересiв з тачанки, днями гасала районом. Хотiлося скрiзь встигнути самому, заглянути в кожен магазин, ларьок i закусочну. З превеликими труднощами, але таки вдалося збудувати в райцентрi хлiбозавод i ситроцех. У планах було спорудження грандiозного унiвермагу, аж раптом торгова кар’єра Маркiяна лопнула, як мильна бульбашка. Через одного iдiота товарознавця. Той вiдбирав на базi товари для уцiнки, i в купу оцих товарiв якось потрапив стос портретiв. Знайшлися люди, якi роздмухали кадило на весь район. Товарознавець спершу виправдовувався, що уцiнював лише рамки. Йому сказали: «Тобi що, повилазило, хто в рамцi?» Тодi почав городити, що портрети, мовляв, взагалi випадково потрапили в цю купу. Але часи були такi, що не до жартiв. Товарознавець опинився в ларку, де став продавати крейду i гас. А

Маркiяну запропонували пошукати роботу в iншiй сферi.

Малявський, до якого прибiг Григорiй Степанович, розвiв руками: «Нiчим не можу допомогти». I все ж за рiк, коли трохи вляглося, просунув його на посаду заступника директора льонозаводу.

На заводi Маркiян вiдав кадрами i заодно як людина близька до культури опiкувався роботою заводського клубу. Бувало, особливо пiсля чарки, прийде на танцi, у парi зi своїм собакою, миршавим безпородним Валетом, вийде на середину фойє i замовляє: «Васю! Краков’як для мого Валета!» Васi-гармонiсту що: начальство велить, значить, грає. А Валет, обтьопаний, весь у реп’яхах, як кинеться дiвчатам у ноги! Крику й писку! Померти од смiху.

Одного часу Григорiй Степанович завiв собi полюбовницю. Аж з Києва, офiцершу. Сатана— не дiвка: на головi — копиця рудого, як вогонь, волосся, золотий зуб, а очi так i грають. Якось сп’яну брязнув телеграму: «Приїзди». З’являється, руда бестiя, пiд

вечiр. Куди ти її подiнеш? Маркiян веде в райцентрiвський готель

i замовляє на нiч номер-люкс. А черговiй по готелю — записку: «Водку и шампанское — в номера». Чергова за ту записку — i в

мiлiцiю. Не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як Маркiян i його дама

з трiском вилетiли з «номерiв». Офiцерша вхопила сумочку — i на

нiчний поїзд. З того дня Маркiян її не бачив. А за ним приклеїлось

серед райцентрiвської братiї прiзвисько «Гришка-номер».

Бурхлива кар’єра Григорiя Степановича фiнiшувала в однiй

установi, де у нього був хоч i невеликий, але окремий кабiнет. На дверях висiла табличка: «т.

Г.С.». Йдучи на пенсiю, Григорiй Степанович забрав цю табличку на згадку.

На старостi лiт Маркiян втiяв одну велику дурiсть: дав дружинi перетягти себе в село. Висотана численними болячками, дружина важко переживала метушню районного мiстечка.

Маркiяни мешкали в триповерховому будинку на центральнiй

вулицi, яка від ранку до вечора тряслась вiд проїжджих машин.

Вислужити щось краще од цiєї двокiмнатної комунальної квар -

тири Маркiян не встиг.

Пенсiйне життя пливло сiро й монотонно. У Григорiя Степановича воно ще якось скрашувалося щоденними вилазками по магазинах. А його хвороблива дружина терпiти не могла магазинної

товкучки. Її страшенно нервували мало не щоденнi свари з сусiдками через розбиту кимось у пiд’їздi банку зi сметаною, не там розвiшену бiлизну i не так витрушувані килимові дорiжки. Дружина днями сидiла в кiмнатi, зашторившись важкими гардинами, i дивилася по телевiзору безкiнечнi багатосерiйнi фiльми.

Врештi терпець у Маркiяна увiрвався i вiн капiтулював. Розпрощався з райцентром, з яким стiльки було пов’язано в його

бурхливiй бiографiї, i повернувся в Дубровне, де бездiтна сестра

перед смертю вiдписала йому мiцний будиночок.

Чи то сiльське життя не таке вже й тихе, а повiтря — не таке цiлюще, як брешуть лiкарi, чи надто пiзно Маркiянова дружина

допалась до цього повiтря, але через якiсь два роки вона благополучно померла.

Маркiян раптом зостався зовсiм один. Мати й сестра давно лежали на сiльському кладовищi, єдиний син завiявся десь аж у Си-

МАРКИЯН

бiр. У Григорiя Степановича з’явилась прiрва вiльного часу, який треба було чимось заповнити. Домашнi клопоти його особливо не обтяжували, хазяйства вiн майже не тримав, здоров’я ще було нiвроку. Маркiян здав свого маленького телевiзора i купив великий, останньої моделi. Передплатив районну i обласну газети, «Перець», «За рубежом» i записався в сiльську бiблiотеку. Згодом добився, щоб йому встановили домашнiй телефон як «персональному пенсiонеру мiсцевого значення» ( так вiн себе iменував).

I несподiвано в ньому прокинувся потяг до вiршiв. Пописував вiн взагалi-то змолоду. Придумати якусь агiтку, пiдпис пiд карикатуру або частiвку для концерту було для нього дiлом нехитрим.

Потiм усе якось «нiколилось», а тут раптом — стiльки вiльного часу. I Григорiй Степанович закидав районну газету своїми поезiями. Це були мiцно збитi й зрозумiлi кожному вiршi, присвяченi датам, головним сiльгоспкампанiям i всiм чотирьом порам року. Час вiд часу цi вiршi з’являлися в газетi. Iнодi в них вiд автора не лишалось нiчого, крiм пiдпису. А бувало, найбiльш вдалi рядки друкувалися без правки. Наприклад: «Свято, свято нинi, прапори кругом» або «Над колгоспiвським над полем заспiвали трактори». Великим поетом Григорiй Степанович, звісно, себе не вважав, але був упевнений, що, якби свого часу пішов в письменники i щоб йому — їхнi заробiтки та нiчого бiльше не робити, як вертiти авторучкою, вiн i там був би не останнiм.

I от сьогоднi цей кореспондентик так наче взяв i плюнув в обличчя: це — не вiршi. Як ще тiльки не сказав: «Ви пишете чортзна-що». Може, вiн, Григорiй Степанович Маркiян, по-їхньому, взагалi все життя займався чортзна-чим? Зараз молодь така розумна пiшла, знай тикають їхньому поколiнню: i оте ви не так робили, i отут не так. I все норовлять вiдтерти тебе на задвiрки.

Вiн згадав, як кiлька мiсяцiв тому востаннє бачив Малявського. Зустрiчались вони рiдко. Малявський вийшов на пенсiю невдовзi пiсля Маркiяна. Кар’єра його якось тихо з’їхала нiнащо. Одного часу працював начальником сiльгоспуправлiння, потiм — у кiнофiкацiї, в комунгоспi. Разiв зо два Малявський їздив до Григорiя Степановича в село, просив пiдсобити щось виписати в колгоспi. Iнодi зустрiчалися в райцентрi.

Тодi, у квiтнi, вони здибались у мiському парку. Стояла весна. Їжачилась на причесаних газонах молоденька травичка, набухали бруньки на каштанах i кленах, молодi мами котили дитячi

коляски.

Малявський повiльно брiв алеєю, нiс «авоську» порожнiх пляшок з-пiд кефiру. Поверх прим’ятого зеленого костюма на ньому був натягнутий сiрий довгополий плащ.

Вони присiли на лаву, спробували сплести щось схоже на розмову. Не клеїлось. Набрякле, давно не голене обличчя Малявського було смирним i байдужим.

А Маркiян дивився на згорблену фiгуру Малявського i його охоплювало якесь дивне вiдчуття нереальностi, неправдоподiбностi всього довколишнього, а особливо того, що було. Чи ж оце той самий Малявський, перед яким вiн колись стояв навитяжку? I

не лише перед самим Малявським, а й перед телефонною трубкою, з якої летiв його трiскучий голос.

Наче вгадавши його думки, Малявський криво посмiхнувся:

— Що, Гришо, одбухали ми своє? Був Малявський та загув.

Тепер нiхто й дулю не дасть. Завтра ноги витягну, тiльки й того, що з’являться п’ять рядкiв у райгазетi. Не смiйся, i ти так само.

Помреш — хлопцi скажуть: «Нема вже Гришки-номера, помер».

«Гришка-номер взяв i помер» — нi з того нi з сього склався

дурнуватий вiршик.

Так вiн їм i помер! Маркiян ще живий!

Пiти до Чалого чи що? Останнi роки Григорiй Степанович зiйшовся з Чалим. Часто, нудьги ради, чаркувалися i пригадували всiлякi iсторiї тридцятилiтньої давнини, коли Григорiй Маркiян був колгоспним головою, царем i богом на зацеркв’янськiй половинi Дубровного, а Миколай Чалий —його правою i лiвою рукою.

Ех, пройшло, проїхало...

Григорiй Степанович почав збиратися до Чалого в гостi. На чарку.

10.

Зі щоденника

«Чим бiльше я вдивляюсь у це сiльське життя, тим бiльше бачу: пiд будь-яким дахом знайдеш справжнi, а не декорованi сюжети.

На нашiй вулицi живуть двi сестри. Обом пiд шiстдесят. Одна — замiжня, друга — нi. В отi повоєннi роки тiтцi Галi судженого не дiсталось. Як жилось їй усi цi роки при чужiй сiм’ї? Їй, живiй людинi, яка теж з’явилася на свiт для щастя, для того, щоб мати чоловiка, дiтей, а не бути хатнiм начинням, хоч би й при рiднiй сестрi.

Днями померла бабця Вустя. У свої дев’яносто два роки вона ще викопала на городi картоплю, знесла в погрiб, а потiм тихо вмерла на печi у своєї жалiсливої дочки. Вмерла, давно поховавши декого з дiтей i навiть онукiв. Сповiдуючись перед смертю батюшцi, бабця Вустя сказала, що не має зла на своїх дiтей, яким вона давно замуляла, зажившись на свiтi.

А пiд оцим дахом живуть троє. Старшiй — шiстдесят п’ять, середнiй — сорок три, найменшiй — п’ятнадцять. Рокiв десять тому помер хлопець, який водночас зоставив матiр без сина, дружину — без чоловiка, дочку — без батька. Вдовi все нiяк було кинути свекруху i вийти замiж вдруге. Спершу був плач за покiйним, потiм — жалiсть до свекрухи, яку розбив паралiч, тодi помалу звиклась. Живуть утрьох, а над столом — портрет сина, чоловiка i батька.

Написав оце, тепер дивлюся — все жiночi долi. Мабуть, щось подiбне є i у чоловiкiв. I все ж чому воно пригадалися саме жiночi долi?» * * *

Пiд двором зупинилась легкова машина. Прочинилася хвiртка, i у двiр уплив редакцiйний шофер Вася, меланхолiйний молодик у незмiнному синьому беретi, що чудом тримався на буйних кучерях. Ясно: по мою душу.

На задньому сидiннi «Ниви» я побачив знайомого iнспектора з народного контролю. Виявилося, що затiвається рейд по картоплi, бо золота погода, а дехто копає, як мокре горить. Дочекаються сльоти, а тодi знову киватимуть на «клiмат».

У правлiннi колгоспу, крiм чергової, була лише Тарасiвна. Особливої радостi наш ранковий вiзит у неї не викликав, але супроводжувати рейдову взялася сама. Дорогою до нас присусiдився й сiльський контролер, неговiркий сивий чоловiк.

... Все поле було густо розлiнiєне стрункими гребнями. Я розгорнув землю, i чистi буйнi картоплини зажовтавiли до сонця.

— Гарна, — задоволено мовила Тарасiвна. — Отут, у Хвилi, центнерiв по триста буде.

— Багацько гублять комбайни, — iнспектор кивнув на викопану смугу, густо всiяну картоплею.

— Такi комбайни, — пояснила Тарасiвна. — Школярi виручають: в корзину — й на пiдводу.

— Їдемо на бурти, — скомандував iнспектор.

Вздовж дороги стiною стояла густа високостебла кукурудза.

— Золоте дно, — озвався мовчкуватий контролер. — На моєму вiку куди тiльки не смикалися з цiєю кукурудзою. Було, й Вiдьмине болото засiяли. А тодi — як одрiзало, мало не звели.

— Зупинiть! — несподiвано вигукнув iнспектор. — Тарасiвно, що за поле?

— Праворуч? Картопляне. Позавчора викопали. А що?

— Приорюєте картоплю, он що... «Плугом по картоплi» — так називався цей рейд. Але це був сухий переказ того, що кипiло в менi. Найцiкавiше питаннячко в цiй iсторiї: як це могло трапитися?

I виходило, що нiхто наче й не був винен. Директор школи пообiцяв головi направити учнiв пiдбирати картоплю. А тут наскочила комiсiя, директор закрутився й забув. Увечерi на полi побув бригадир. Доповiв агроному, що поле не зачищене. «I багато картоплi?» — запитав агроном. — «Так собi». — «Побачимо», — кинув агроном, а увечерi на нарядi попросив тракториста на оранку.

Тепер агроном, молодий вусатий хлопчина, виправдовувався: «Закрутився я i не побув на полi. Подумав, там i картоплi тiєї двадцять гектарiв. А ми вiчно вiдстаємо з оранкою». Бригадир муркнув нам: «Я ж доповiв начальству». А трактористом виявився отой самий Толя Сахно, котрий був у суботу гостем шкiльного вечора.

— Що ж ти, Толю, ореш по картоплi? — мовила добре-таки розстроєна Тарасiвна.

— Моє дiло теляче: сказали — орю. Мало що у нас приорюється. Мовчкуватий контролер, який, мабуть, усякого бачив на вiку, видовбав iз землi красиву картоплину, похмуро, нi до кого, мовив: «Рокiв сорок тому дехто за таке уже б загримiв пiд суд».

— Шабаш! — скомандував дiд Прокiп, чiпляючи корзину на кiлок.

Добрих двi години ми перебирали картоплю. Кращу тягали в погрiб, дрiбну й рiзану носили в повiтку.

— Мотринiй коровi, — пояснив дiд.

— А скажiть, дiду, — не стерпiв я, — ви з бабою Мотрею живете?

— Сожительствую, — серйозно пояснив дiд Прокiп.

— Так ви б теє ... женились i сходились.

— Отут ти не кумекаєш. Який резон? Зараз у неї город i в мене. А зiйдемось — один можуть забрати.

— Хiба вам не вистачить?

— Нам з Мотрею уже й по три аршини вистачить. Так у мене син у мiстi, у неї — дочка. Недавно мiй приїздив, натоптав чотири мiшки картоплi. Вловив?

— Вловив. Тiльки ... женiться, на весiллi погуляємо.

— Хитряк. Дивись, щоб тебе не женили, щось почав додому приходити серед ночi.

Село облягали сутiнки. Блаженна пора, коли люди, стомленi денними клопотами, всiдаються до столу, коли з прочинених дверей пахне вечерею i теплим, щойно надоєним молоком, коли по хлiвах задоволено пирхають корови, усiлись цокотливi кури, а собаки тiльки-но починають своє нiчне брехання.

Всього другий тиждень я в Дубровному, а життя цього невеликого полiського села поволi втягло мене у свою коловерть.

У школi свiтилось. Я пригадав Вiру, той вечiр, ту довгу дорогу додому. Не бачив її кiлька днiв. Цi днi були заповненi новими зустрiчами. I все ж буває таке: закрутишся, нiбито й призабув про той клопiт, так нi — воно просто причаїлося в тобi.

А взагалi що про це думати? Просто був гарний вечiр, з отакою густою тишею, i були ми удвох на оцiй принишклiй вулицi. I все...

У порожньому фойє будинку культури Антон грав сам з собою в бiльярд.

— Я вас вiтаю, сер, — вiн зробив поламаним києм «на караул».

— Чого тобi смiшно?

— Смiшно i грiшно, Ваню. Кажеш, «плугом по картоплi»? Слухай, а може, то озима картопля, i по веснi вона проросте? Плюнь, давай краще зiграємо в бiльярд.

У бiльярд я грав трохи гiрше, нiж на пiанiно, на якому не грав зовсiм, i ми побрели до Антона додому. Дорогою вiн розповiдав:

— Я, Ваню, чистокровний дворянин. З отих дворян, що у дворi спали. На соломi. Жива ще моя бабця, їй дев’яносто рокiв. Вона менi наш родовiд до п’ятого колiна розказала. Недавно їздив до неї за Десну. Каже: «Помру скоро». На похорон кликала. Просить, щоб купив для цього дiла рушникiв i пшона. Спокiйно так все це розказує. Ага, значить, перебрала менi всiх дiдiв i прадiдiв. Слухаючи Антона, я намагався пригадати свiй родовiд, але, хоч убий, далi дiда нiчого не знав. Раптом уявилось оте величезне родовiдне дерево, а на ньому — тоненька гiлка, я, Iван Байда, а довкола — велетенський лiс людей, про який я не знав нiчого, окрiм того, що цi люди колись жили на свiтi.

Ми сидiли в Антоновiй хатi, балакали про те, про се, i я запропонував зробити рейд по фермi.

— До одного мiсця твої рейди, — одрiзав Антон.

— Що, Харка злякався?

— Чхав я на Харка. Просто твої рейди — мертвому припарка.

А Харко —панок фермiвський. Знаєш приказку: погано, як з пана

пан, ще гiрше, як з хама пан. Був колись у районi такий Малявський. Як прискочить у колгосп — щоб всi навшпиньки ходили.

Приграв якось до нас на ферму. Ну, тут переполох. Наш старий голова у хвостi плететься. Харко, як бусол, — за провожатого. От бiля будинку тваринника i наткнулися на мене. Глянув так i каже: «Я Малявський». — «А я Антон Грицай». Вiн знову, та з таким аж присвистом: «Малєвський я! Малєвський». — «А я — Антон Васильович.» — «Ви що тут робите?» — «Стою, дивлюсь». — «Вила в руки —й на фуражний двiр!» — кинув «Малєвський» i покотив до машини. За ним пiдтюпцем — голова, на ходу пояснюючи, що отой хам, цебто я, — їхнiй облiковець, недавно поламав ногу, куди йому з вилами i взагалi... «Малєвський», не дослухавши, тьопнувся на сидiння i гуркнув з ферми. Так я його розстроїв.

— То це у тебе така фiлософiя: стою, дивлюся?

— А чим погана? Розкажи краще, як там столиця? Що мережать в лiтературних колах?

— Я од них далекий. Краще ти розказуй. Минулого разу обiцяв про жiнок i поезiю.

— О, знову в тобi прокинувся нюх журналiста. Ну слухай одну вставну новелу.

Антон говорив поволi, вертаючись у спогадах в те далеке лiто. — Коли менi було стiльки, як тобi зараз, я жив у нашому райцентрi, працював зоотехнiком в управлiннi. Гасав по колгоспах, строчив звiти. А вечорами — танцi. Закрутило веселе мiстечкове життя. Дiвчат — очi розбiгаються. Почав убивати час. Тодi бачу — все набридає: i цi пiдфарбованi дiвчата, й танцi.

Якось заходжу в гастроном, дивлюсь — стоїть бiля прилавка... Знаєш, мене нiби струмом вдарило. Не можу тобi її описати.

Щось не з нашого грiшного свiту. Тургенєвська жiнка. Дев’ятнадцятий вiк. Обличчя тонке, як виточене, i блiде-блiде, лише очi горять. На мене глянула — наче жаром обсипала. Їй би чорну сукню до п’ят, капелюшок з пером i вуаль. Кажу, дев’ятнадцятий вiк. А вона — посеред оцього гастрономного гармидеру. Довкола народ товчеться, хтось тягне оселедцi в целофановому кульку, iнший трамбує в «авоську» пачки печива, якийсь мурло басує на весь гастроном: «А що там дають?!» I я, як пень, прикипів посеред зали, не можу вiд неї вiдвести очей.

Вона ще раз обпалила мене поглядом i повiльно пiшла до виходу.

Всi наступнi днi ця Мадонна не виходила з голови. Ясно, що вона нетутешня, бо я знав, здається, уже всiх дiвчат мiстечка.

Значить, бiльше я її не побачу.

I раптом зустрiчаю вдруге! В самiсiнькому центрi. Йде тротуаром, по той бiк вулицi. Я й закляк, i безсоромно так втупився на неї. Помiж нас —машини, мотоцикли. Спека страшенна. Вiд бензину й пилюки — голова обертом. А менi чомусь так весело стало посеред цього автомобiльного бедламу.

Далi всi днi роздiлилися для мене на двi мастi: червоні, коли зустрiчав її, i чорні, коли не бачив. Червоних днiв ставало все бiльше, i нарештi я насмiлився пiдiйти до неї i розтулити рота. Хоч яке там насмiлився? Одне, що був вечiр, i це додало нахабства, а друге —

при нiй була економiстка з нашого управлiння. В будинку культури давали концерт якiсь гастролери —не то цигани, не то лiлiпути. Перед входом збиралась охоча до таких видовищ райцентрiвська публiка. Я заходжу збоку, роблю вигляд, що натрапив на цю парочку випадково. На Мадонну — краєм ока, а сам ввiчливенько так — до економiстки: «Ви теж на концерт?» — «На концерт». — «А це, мабуть, ваша невiстка, така красива?» — «Нi, це моя квартирантка, медсестричка Галя». Розкланююсь чемненько i пливу далi, в публiку. Так он ти яка, Мадонно. I iм’я у тебе звичайнiсiньке, i очицi пiдфарбованi. А однак концерт менi вже не концерт. Вдома впав на лiжко — вона в очах. Тодi приснилося: циганський табiр, Мадонна, я на дуелi, стрiляюсь за неї. Прокинувся — яка дуель у наш дубовий вiк? А за кiлька днiв почалося... Пописував я тодi вiршики. «Минаю знову материн порiг, шалений вiк...» — i так далi. При райгазетi була у нас лiтературна студiя. Приходжу якось в редакцiю, аж сидить вона, Мадонна-Галя. Виявляється, теж пише вiршi.

... I завертiлось лiтечко, тодi — осiнь золота. Переплутались

у нас днi з ночами. Не побачу її трохи — душа не на мiсцi. А iнодi така злiсть бере. Кажу якось: «Одружився б на тобi, так красива дуже, ще вкрадуть». Пожартував, значить. А вона — тихо так: «Хiба я винна, що така? У нас в лiкарнi дехто дивиться на мене, як на базарi циган на кобилу».

Обiрвалося все у нас нагло й несподiвано. Це був брудний провiнцiйний скандал, з отих скандальчикiв, що на тиждень-другий дають поживу обивательським плiткам, аж поки пiдоспiє свiженька iсторiя.

Мадонну «застукали» посеред ночi в лiкарнi у лiжку, точнiше, на казеннiй кушетцi, з одним лiкарем. Радостi обивателiв не було меж. Посипалися рiзнi версiї. Однi казали, що лiкар мало не зґвалтував дiвку, iншi запевняли, що вона «сама така», поласувалась на лiкареву модну борiдку, машину i грошi.

Окрiм цих достоїнств, у лiкаря була ще й дружина, теж з медикiв. Другого дня вона влаштувала головлiкарю iстерику i зажадала вигнати з роботи «оту шлюху».

Галина не стала чекати розв’язки трагiкомедiї, розрахувалась i виїхала до батькiв.

Коли я приїхав з семiнару, мене чекав лист вiд Галини. А в ньому —одна-єдина фраза: «Ти для мене — як забутий храм, де вже не молитимусь нiколи».

Того ж дня я почув усi подробицi й версiї цiєї iсторiї. Знаєш, я не якийсь там неврастенік, але скажу чесно: мене нiби оглушило. Пiд вечiр напився, як остання свиня, i плакав, завалившись одягненим у лiжко. Менi не дуже хотiлося жити. Вранцi заледве змусив себе пiти на роботу. Першi днi ходив, як обпльований. Не хотiлося бачити нi оцих зведень по надоях i привiсах, нi жовтого корпусу райлiкарнi, анi оцього миршавого напiвсела-напiвмiста.

Як прихворiла мати, нiскiльки не роздумуючи, повернувся в село. Потiм —похорони, клопоти по хазяйству, аварiя.

Багато разiв думав, чому ж у нас з Галиною так нiчого й не вийшло. Та й не було, по сутi, нiчого, хоч i дiйшло до постелi. Але, виявляється, то далеко не все. Розумiєш, не вистачило нас на щось справжнє.

Тебе цiкавить фiнал цiєї провiнцiйної драми? Все, як у водевiлi: нiхто не застрелився i не пiшов у монастир. Ви з Мадонною тепер земляки, хоч у вашому Вавiлонi-Києвi це поняття досить умовне.

Галина з медицини перебралася в поезiю. Правда, обачно, для зарплати, закiнчила заочно педiнститут. Працює в одному тоненькому малопопулярному журналi. Видала збірочку вiршiв. Головне — у неї знайшовся гарний покровитель. Запримiтив її на лiтературному семiнарi i взяв шефство. За старим, як свiт, принципом: ти —менi, я— тобi. Вона йому — себе, вiн їй — протекцiю в лiтературi. Знаєш, як це робиться? Там прилаштував у журнал, там згадав в оглядi, там настрочив рецензiю. Примiром: «У вiршах молодої поетеси нуртує дух нашого неспокiйного вiку, тремке вiдчуття сьогодення, метафоричнiсть мислення...» I от пiди, змiряй якимось аршином оту «метафоричнiсть» чи «тремке вiдчуття». А багато хто з простакiв вважає: раз це написав бувалий лiтературний вовк, значить, так i є.

Отакий роман у вiршах. У того лiтературного вовка, правда, уже дочка старша од Галини. Але, як сказав поет, «любовi кожен вiк пiдвладний».

Найкращим вiршем у Галини я вважав отi адресованi менi рядки: «Ти для мене — як забутий храм, де вже не молитимусь нiколи». Аж виявилося, що це написала одна українська поетеса.

Ваню, а чи не осушити нам пляшечку «Ркацителi»?

Знову каламутило вiдчуття «без вини винного», яке з’являлосьямало не пiсля кожного мого критичного матерiалу. Пiсля того, як газета в тисячах примiрникiв розлiталася по району, мене охоплювала якась тривога. Кожне написане мною слово тепер накладалося на реальне життя i мiрялось цим життям, а не кабiнетними теорiями i надуманими журналiстськими догмами. Я ставив себе на мiсце голови колгоспу, бригадира чи того ж тракториста, i виходило, що кожен з них по-своєму наче й правий. А всi разом робили зло.

Значить, все-таки стаття правильна? Але наскiльки виннi в отому злi конкретнi люди? Де закiнчуються отi «обставини», на якi ми любимо кивати, i починається така рiч, як совiсть? У однiєї людини ця межа охоплює весь свiт, у iншої проходить не далi власної сорочки. Пригадалася злощасна iсторiя з причепами. Тодi все швидко утряслось. Тiльки чому ж голова колгоспу не вибив отих нових причепiв ранiше? Може, в якийсь момент махнув рукою: земля стерпить? I, мабуть, жодна комiсiя i ревiзiя не докопається, до якої межi можна було ще боротися. Жодна, окрiм ревiзiї власної душi.

... А вулиця жила буденними ранковими клопотами. Дiд Прокiп

лаштувався до Мотрi лагодити паркан. Хазяйки виганяли в череду худобу. З димарiв тяглися у свiтло-сизе небо стовпи диму — бути гарнiй погодi. Хтось раннiй прогурчав на мотоциклi.

У Iвашкiв загавкав на весь двiр собака. «Барсик, тихо!» — прикрикнув молодий жiночий голос.

Вiра. Вона вийшла на ґанок з якимось решетом чи тазом в руках — звiдси, з дiдового двору, погано було видно, заважали хащi вишняку вздовж паркану.

Пiсля того вечора я зустрiчав її разiв зо два. Вiра похапцем вiталась i проходила мимо, наче боючись цих зустрiчей.

Я провiв поглядом її фуфайку i стару шалеву хустку i попрямував до хвiртки.

Попереду чекала розмова, якої все рiвно не минути.

Чесно кажучи, я чекав на iнший прийом. Савченко зустрiв не те щоб люб’язно, але спокiйно, навiть iронiчно.

— А, преса? Заходь. Значить, «плугом по картоплi»? Вважай, ми вже зреагували на критику: бригадира i тракториста позбавили премiальних.

— Так швидко? — здивувався я.

— Чого панькатися?

— Сергiю Васильовичу, ви на поле?

— На поле. Тодi на станцiю, подивитись, як приймають картоплю.

— Вiзьмiть i мене.

— Знову «жучкiв» наловиш для фейлетону? Та вже поїхали.

... Машина намотувала кiлометри польових дорiг. Савченко сидiв за кермом i бiдкався про осiннi клопоти дубровненцiв. Потiм на бiгу утрясав справи, падав на сидiння i стомлено лiз у кишеню за цигаркою.

На льоновому полi жiнки пiднiмали соломку. Голова пiдрулював до гостроверхої копицi, вивершеної зi снопiв.

— Здрастуйте, дiвчата, — привiтався Савченко з жiнками. Тi недружно поздоровкалися i з неприхованою цiкавiстю втупилися на мене.

— Ось, дiвчата, пiдмогу привiз, — кивнув на мене Савченко. — Приймаєш, Харитонiвно?

Ланкова, повновида молодиця рокiв п’ятдесяти, з обвiтреним смаглявим обличчям i циганкуватими чорними очима, сяйнула посмiшкою:

— Молодий дуже, Васильовичу. У нас i дiвки пiдходящої нема.

— А вiн дiвчатами не цiкавиться. Це хлопець з районної газети, так що дивiться.

— Що нам дивитися? Зiгнувся упоперек i шуруй, — встряла худа кострубата жiнка. — Ви колись, Васильовичу, так гарно розказували про отi граблi, що льон пiднiмають.

— Будуть, я вже напитав у Бiлорусiї. Не машина — казка. Йде по рядку i збирає соломку.

— А нема такої машинки, щоб натискав кнопки, а вона тобi все на свiтi робила? — озвалась невисока весела молодичка.

— Ти, Маню, щось як бовкнеш, — мовила Харитонiвна. — Це тодi, гуляючи, сказитися можна з тiєю машинкою. Так ти хоч вдень на роботi, а то з ранку до вечора лаятимешся зi своїм Павлом.

Маня, видно, була не з тих, що лiзуть за словом у кишеню:

— А я тодi замiсть Павла теж випишу якусь машинку.

Пiд загальний регiт Савченко пiдморгнув менi:

— Вогонь, не бабоньки. Тiкаймо, бо ще не до такого добалакаємось.

То була тiльки одна з тих зустрiчей, якими вщерть заповнився

цей суботнiй день.

Сонце вже вибилось височенько, коли наша «Нива» з’явилася на картопляному полi.

Вийшли з машини. Я жадiбно затягся свiжим польовим

вiтром, настояним на кукурудзi, картоплиннi, на пахощах недалекої сiльської околицi i соснового лiсу, що темною смугою виднiвся вдалинi. Цей особливий подих поля неможливо було сплутати з густим ароматом червневого лугу чи свiжою вологiстю деснянського плеса.

Один агрегат наближався до дороги. Строчив двигун трактора, торохкав транспортерами картоплекомбайн, схожий на якогось гiгантського жука. На сидiннi комбайна я впiзнав героя свого останнього рейду Толю Сахна.

Трактор зупинився, i з кабiни скочив на землю не хто iнший, як Василь Мефодiйович Хвиля.

— Васильовичу, i вам оце не страшно возити кореспондента? Ще щось розкопає.

— Не робiть дурниць, не розкопає. А де це, Мефодiйовичу, ваш напарник?

— На весiллi. Сьогоднi я з Анатолiєм. Переживає хлопець. А ви так одразу й припечатали. Було б i агронома вдарити по кишенi. А то як премiї, вони тут як тут.

— Добре, Мефодiйовичу, годi про це. Як норму — перекриєте?

Премiя ж буде.

— Казав мiй покiйний батько: «Як карта ляже». День довгий, щоб нiчого не поламалось. А премiю ж все одно не дасте? — пихнувши цигаркою, примружився Хвиля.

— Дамо. Не зараз, так опiсля. Поїхали.

— Василю Мефодiйовичу, — спохопився я. — Коли ж нам зустрiтися?

— Заходь увечерi. Хоч i сьогодні. В шахи зiграємо.

У машинi Савченко посмiхнувся:

— Ти в шахи добре граєш?

— Не дуже.

— Тодi потренуйся. Хвиля у нас, брат, чемпiон. Торiк справляли обжинки, виїхали в лiс, юшки зварили. От Хвиля як пристав: «Зiграймо на що-небудь». Ставлю, каже, свого закордонного спiнiнга на вашу мисливську рушницю. Я йому: «Зiграймо просто так». Е нi, каже, так неiнтересно. Коротше, зiграли на коробку сiрникiв. Я вiзьми якось та й виграй. Мефодiйович — мiсця не знаходить. Аж поки не змусив мене зiграти ще раз i обiграв.

— А що це вiн говорить за премiї?

— Розумiєш, премiї ми можемо виписувати й щодня, але виплатимо пiсля копання. Тут дай хлопцям увечерi по троячцi — назавтра хто взагалi не вийде, а хто з’явиться з отакенною головою. Декому хоч i зарплату на руки не видавай.

... Летiла пiд колеса польова дорога. Обабiч миготiли то льоновища, то свiжа рiлля зябу. Слiдом лежало акуратно забороноване поле. З тиждень тому тут посiяли озимину. А зараз там, в пухкiй рiллi, творилось одне з найбiльших чудес свiту, до якого далеко всiм єгипетським пiрамiдам i вавiлонським вежам. Малюсiньке зерня було вагiтне майбутнiм колосом. Воно вмирало, щоб дати нове життя. Зiгрiте землею, напоєне її соками, зерня вибухало гiнким паростком, який тягся вгору, на волю, до сонця. Поруч спішили до свiтла тисячi його братiв-паросткiв, щоб вифарбувати поле в зелений колiр, набратися сил перед зимою, пережити морози й заметiлi i наступного лiта заколоситися золотом стиглого хлiба.

На обiд я потрапив у веселу студентську компанiю. Голова завiз мене в колгоспний дитсадок, де харчувалися присланi «на картоплю» студенти.

— Може, зостанешся? — пiдморгнув Савченко. — Допоможеш пiдбирати картоплю, щоб не приорювали.

— Зостанусь.

— Тодi спробуй i нашого колгоспного борщу. Вiтю! — Савченко гукнув хлопця в болоньєвiй куртцi. — Поїдете в поле, прихопи кореспондента.

За цi пiвдня я встиг добре накрутитися i з таким апетитом умолов миску густого наваристого борщу i гречану кашу, здобрену хрусткими шкварками. Це тобi не кренделi в нашiй студентськiй їдальнi. Як там жартують? Перед стипендiєю, коли в кишенi порожньо, замовляємо обiд з двох блюд: на перше — бублик, на друге — дiрку. Пообiдi, поки хлопцi й найбiльш цивiлiзованi з дiвчат пихкали сигаретами, я брав iнтерв’ю. Виявилося, що Вiктор — лише староста групи i «на пiвставки», як вiн пожартував, бригадир. Начальством був веселий чолов’яга, колишнiй офiцер, нинi заступник ректора iнституту. «Замполiт», як його називали студенти, доповiв про життя-буття загону і запросив на бурти.

... Кипiла робота. Дiвчата вправно перебирали картоплю. Вiктор-бригадир i я ледве встигали висипати бульби в контейнери.

— В цей уже досить, — перехопив мене Вiктор.

— Чому? — не зрозумiв я. — Ще вiдер п’ятеро влiзе.

— Не треба, — ввiчливо, але рiшуче повторив Вiктор.

I знову вiдра, вiдра... Схоже, дiвчата вирiшили заганяти бiдного кореспондента. Закасавши рукава сорочки, я з насолодою втягся в роботу. Перекидався жартами з дiвчатами, слухав байки

«замполiта» i не звертав особливої уваги на кiлькох хлопцiв, що працювали окремо. Вiдра вiд них носив Вiктор i висипав картоплю по всiх контейнерах, на самий верх.

— Що ти вивершуєш? — весело запитав я.

— Надiйшла команда насипати по самий верх.

— Гарна картопелька, одна в одну.

— Стараються хлопцi.

— Хитро придумано, — до мене почало доходити. — Он чому iз «Зорi» йде така гарна картопля.

— Що ти хочеш? — Вiктор зле примружив очi.

До контейнерiв пiдходив «замполiт»:

— Що за дискусiя, молодi люди?

— Знаєте, чим хлопцi займаються? — запитав я.

— Перебирають, — весело вiдповiв «замполiт». — I, здається, непогано.

— Здорово! Розкажи, Вiкторе, що ви тут з головою придумали. В кожний контейнер наверх — п’ять вiдер вiдбiрної картоплi. А

туди, — я стукнув черевиком

по контейнеру, — можна всяку. Аби вершок гарний. Лаборанти перевiрять — вищий сорт.

— А ти хоч знаєш, що вони всiм знижують сортнiсть? — гарячкував

Вiктор. — Тут хто кого обдурить. I взагалi, яке моє дiло. Голова сказав...

Голова багато чого сказав i менi. Друга наша зустрiч цього суботнього дня була не такою мирною, як вранцi. Савченко говорив густо й без упину.

Ах, значить, товариш Байда викрив ще один недолiк? Навiть аферу. А чи вiдомо шановному кореспондентовi, що почни Савченко працювати чесно, колгосп завтра вилетить у трубу? Чи знає шановний кореспондент, як це, скажiмо, будувати корiвник, коли тебе не включили в плани, а отже не видiлять жодного гвiздка? А як бути, коли без якоїсь капосної запчастини стоїть автомашина? Чесненько чекати, поки виручать постачальники? Чи купити запчастину у спекулянтiв? Який би варiант обрав товариш Байда? Ах, вiн не знає. I Савченко в його роки не знав, а зараз знає.

Отак i з картоплею: клопотiв по вуха, а цiна — дванадцять копiйок за кiлограм. I справа навiть не в копiйках, план треба швидше виконувати.

I взагалi вiн же, Савченко, робить це для колгоспу. Набридло трястися над кожною копiйкою. Два роки тому в «Зорi» були самi лише кредити. Мiнус за душею. Трохи оклигали, але спробуй тут похазяйнуй, коли тебе в’яжуть по руках i ногах то контроль, то прокуратура, то преса.

I ще Савченко порадив би не бути надто допитливим.

Бити чи не бити? Це майже гамлетiвське питання знову постало передi мною. Матерiал так i проситься на перо. Але чи не «перебiр» у мене в думках i настроях?

Невже тiльки з цього складається життя? А як же тодi ота робота, справжня, неприкрашена селянська робота, яку я бачив сьогоднi? Отi жiнки, що, не дочекавшись льонопiдiймача, «шурують» неподатливу соломку? Отi неговiркi трактористи, обсипанi польовою пiщугою i оглушенi гуркотом моторiв? I ще, мабуть, життя — це отой давно не голений дiдуган з геть прокуреними зубами, отой пастух Дiдвасиль, про якого Савченко дорогою розповiдав

такi смiшнi iсторiї. Як на старостi лiт Дiдвасиль дуже злюбив велосипед, але їздити мiг, лише сидячи прямо, як кiлок, i дивлячись

на два метри за переднє колесо. Варто було комусь привiтатися,

а Дiдвасилю повернутись i вiдповiсти «здрастуйте», як велосипед

тут же робив крутий вiраж пiд паркан. Сусiдськi хлоп’юки розкусили це дiло i почали дружно здоровкатися з дiдом або кричати: «Дiду! Спиця в колесi!» Дiдвасиль сердито бурчав: «А де ж їй бути», але про всяк випадок зазирав у колесо i тут же йшов «у пiке».

Все вiрно, життя не складається лише з отих нещасних контейнерiв. Але ж i з них також.

життi так безглуздо переплелися людська праця i те, що її гноїть, змушує людей обдурювати самих себе.

Врештi всi оцi фiлософствування збiглися в однiй точцi: писати чи нi про iсторiю з контейнерами? Тим бiльше Савченко наплів

стiльки поважних причин. Тим бiльше, що болить голова: не то вiд думок, не то вiд намотаних за день кiлометрiв. Все, на сьогоднi досить. Свiтовi проблеми зачекають, а я iду в

клуб, провiтрити голову.

Сiльський будинок культури був перероблений з колишньої

церкви. Iсторiю її розповiв менi дiд Прокiп.

Збудовано було церкву рокiв сто тому. Грандiозна для цiєї полiської глушини споруда мала у планi форму хреста. Не одне поколiння селян було хрещене, вiнчане й одспiване в церквi. Не одну тисячу поклонiв було одбито всевишньому в надiї на кращу долю, яка так скупо одмiрялась цим неговiрким i працьовитим полiщукам. Величезнi богослужiння вiдбувалися тут на храмове свято — Покрову. У вiдчиненi церковнi дверi повагом сунули селюки, стягши на схiдцях шапку i прим’явши п’ятірнею неслухняного чуба. Пливли молодицi й дiчата, вдягненi у розшитi сорочки й плисовi корсетки, видобутi задля свята зi скринь. Шмигала в натовпi всюдисуща дiтвора. Бiля входу на цвинтар приїжджi тiтки розкладали свiй солодкий товар: рожевих пiвникiв на паличках, цукерки у виглядi олiвцiв, замотанi в смугастий лопотючий папiр. Попiд парканом сидiли обiдранi й залатанi жебраки. Товклися кiлька юродивих, якi не минали жодного храму в

навколишнiх селах.

цьому

У тридцятi роки церкву закрили. Для якоїсь будiвельної потреби розiбрали обидва боковi притвори, i церква з пташиного польоту стала нагадувати уже не хрест, а палицю. У вiйну церкву вiдкрили знову, а рокiв за п’ятнадцять по вiйнi закрили ще раз. Кiлька рокiв церква стояла пусткою посеред села, на радiсть дiтворi, яка гралася тут у розбiйникiв. А потiм хтось подав думку переробити церкву на будинок культури. Старий клуб уже розлазився на всi боки, а тут гуляла добротна кам’яна будiвля. На церкву натягли новий дах, прибудували фойє, переробили все нутро, i вийшов добрячий будинок культури з просторою сценою на мiсцi колишнього вiвтаря, з бiльярдом посеред фойє i кiмнатами для любителiв шахiв та домiно.

... Гримiв суботнiй вечiр. На освiтленому п’ятачку перед фойє роїлася молодь. Окремим табунцем стояли мої знайомi студентки.

Куди й подiлись зашмулянi куртки, «монашеськi» хустки й гумовi чоботи. Дiвчата були елегантно вдягнутi, накрученi, пiдфарбованi.

З’явився Вiктор-бригадир з магнiтофоном у руках, поставив його на землю, увiмкнув, i у вечiрнє небо вдарила несамовита какофонiя.

Вiк живи — вiк дивуйся. Те, що в подiбних записах, якi кочують по магнiтофонах, не можна розiбрати жодного слова, мене вже не дивувало. Але цього разу неможливо було розiбрати й музику, бо її, як такої, не було. Чулись кулеметнi черги барабана, довге тужливе виття на фонi лiтака чи поїзда.

Безформний табунець дiвчат при перших же звуках розсипався в коло, посеред якого стояв магнiтофон. Втупившись на нього, дiвчата лiниво заколивалися всiм тiлом, не вiдриваючи нiг вiд землi.

— Добрий вечiр.

Вiталась моя нова знайома, Свiтлана, завiдуюча бiблiотекою.

Днями звели мене з нею журналiстськi клопоти.

— Як вам нашi танцi? Звичайно, не те, що в Києвi?

— Те саме. Знаєте, що нагадує оця сцена? — я кивнув на дiвчат довкола магнiтофона. — Це наче в кам’яному вiцi бiля печери. Круг вогнища або дерев’яного iдола.

— Загули, як старий дiд, — скривилась Свiтлана. — Накажете танцювати полечку? Життя йде вперед.

— Вперед, до кам’яного вiку!

— Не перебiльшуйте, — Свiтлана зиркала навсiбiч. — Вибачте.

Вона пiдiйшла до Вiктора, щось шепнула на вухо. Той вимкнув магнiтофон i побiг у кiнобудку. На хвилю залягла тиша, i раптом

розкроїло ревiння динамiка, начепленого десь високо на деревi.

— Тепер класно, — задоволено сказала Свiтлана. — Вiктор пiдключив магнiтофон до динамiка.

Я роздивлявся веселу суботню юрму. На вихiднi в село з’їхалося чимало хлопцiв i дiвчат. Бiльшiсть з них перебрались у мiсто рiк-два тому, але цих новоявлених городян уже можна було вирiзнити по їх невимушених i дещо зверхнiх манерах.

Хрипiв динамiк, жеврiли сигарети. Пiдкочували машини й мотоцикли.

— Вам нудно? — мовила Свiтлана. — Пройдемо.

навмання. Випало якраз на мою вулицю. Йшли, бала-

кали нi про що. Позаду, в центрi, гули танцi. Попереду, в кiнцi вулицi сходив серп мiсяця. Забрела в голову єхидна думка: добре, якби зараз зустрiлася Вiра, побачила мене з цiєю кралею. Певно, закопилила б губу i пройшла, наче повз порожнє мiсце. I Бог з нею. Свинарник свiй, мабуть, нагодувала, тепер нехай заколисує чоловiка.

— Панове! Одну хвилинку! — несподiвано почувся за спиною голос Вiктора-бригадира. — Добрий вечiр.

— Ми вже сьогоднi бачилися, — похмуро вiдповiв я.

— На полi? То було так давно. Друже, хто тебе вчив забирати чужих дiвчат? — Вiктор був явно напiдпитку. — Свєто, тебе чекають.

Лише тепер я побачив у непевному свiтлi мiсяця ще двi постатi, що прилипли до паркану.

— Нехай пiдiйде сам, — одрiзала Свiтлана.

— Ого, я бачу, ви знюхались. Толю, пiдiйди!

Iронiя долi: до нас пiдходив герой мого рейду Анатолiй Сахно.

— Чуєш, Толю, — доповiдав Вiктор, — цей писака вертиться довкола твоєї Свєтки. Ну, погуляли й досить.

Вiктор поклав менi руку на плече. Я скинув її.

— Ух ти, якi ми гордi.

Снiп свiтла кишенькового лiхтарика бризнув менi в очi. Наослiп я вдарив по свiтлу, лiхтарик вилетiв з Вiкторових рук. В ту ж

її

Побрели

мить вiд тупого удару в груди я полетiв пiд паркан i глухо гупнувся потилицею об дошки. Другий удар був прямо в обличчя. Голова розколювалась навпiл, в очах пливли жовтi кола — певно, хтось

знову слiпив лiхтариком, а може, то вже марення? Я нiчого не тямив i лише пробував закритися вiд ударiв.

— Перестаньте! — долетiв, наче крiзь пелену, крик Свiтлани.

— Досить з нього, — скомандував Вiктор.

— А ти теж хороша. Бiгаєш, — почувся голос Анатолiя.

— Я на зло тобi, — хлипала Свiтлана.

— Бувай здоров, писако, — нахилився надi мною Вiктор. — Ти вже звиняй, ми легенько, для порядку.

Чотири постатi швидко попрямували до центру, на галас магнiтофона.

Поволi я приходив до тями. Праве око горiло i не хотiло розплющуватися. В рот текло щось липке i противне. Я закинув голову назад i прихилився до паркана. Пройшла хвилина, друга, третя. Злипалися очi, не хотiлося вставати i кудись iти...

Хтось злегка торкнувся плеча. Надi мною стояла Вiра. Я заплющив i знову розплющив очi. Марево не зникло, це справдi була Вiра.

— Що з вами? — навiть при скупому свiтлi мiсяця й самотнього вуличного лiхтаря було видно, яка вона блiда i перелякана.

— Нiчого, — я дивився крiзь неї порожнiм поглядом.

— Боже мiй, кров! — сахнулася Вiра. — У вас вся сорочка в кровi.

Рогатий мiсяць залiз за хмару. Подув жахкий колючий вiтер.

Десь у центрi бовкав динамiк. Синьо блимали у вiкнах телевiзори.

Я чвалав, зависнувши на тендiтному Вiриному плечi, i тяг неслухняну ногу.

Вдома не було нiкого. Вiра всадовила мене на диван, присiла поруч.

— Хто це вас так? I за що?

— За те, що сьогоднi субота, а пiд вечiр нахмарило. А вам спасибi. Чоловiк ваш, часом, не побачив, як ми йшли обнявшись?

— Мiй чоловiк... Мого чоловiка понесло на два днi в райцентр. Дружок там будується, муруватимуть хлiв. Грошей заробить.

Всi подiї сьогоднiшнього довжелезного дня — калейдоскоп облич, пiщуга польових дорiг, гуркiт моторiв, контейнери з картоплею, гавкiт магнiтофона, електричний лiхтарик межи очi, липка

кров на губах — все це раптом вiдсунулось далеко-далеко. Найстрашнiшим було те, що зараз вона попрощається i пiде з хати.

Я пiдвiвся, доторкнувся до її волосся. Вона пiдвела голову. Я

впав губами на її зашерхлi переляканi губи.

— Вставай, козак! Та прокинься-бо!

— Га, що таке?! — мене тiпнуло спросоння, i я поволi розклепив повiки.

Бiля дивана стояв дiд Прокiп. У вiкна зазирав лагiдний осiннiй ранок. Хмари за нiч розiгнало, вiтер вщух, i у прочинене вiкно чулось цвiрiнькання горобцiв на старезнiй дiдовiй вишнi.

Умиваючись, глянув у дзеркало. Праве око трохи вiдiйшло i клiпало майже нормально. Правда, залишився добрячий синяк.

Поки снiдали й виглядали Хвилю з його трактором, дiд Прокiп позиркував на мою побиту пику, але таки промовчав.

... Трактор стояв посеред чудового придеснянського лугу. На багато кiлометрiв навсiбiч простягалася зелена рiвнина. Звiсно, ще прекраснiшим цей луг був десь у серединi червня, до першого покосу, коли пливуть пiд вiтром тугi, темно-зеленi хвилi трав, покропленi жовтим i червоним квiтом. Але цей луг чарував будь-якої пори, дихав привiллям, чистим вiтром i свiтлом. Ген, в заплавах, буяли фантастичнi хащi верболозу, глоду, калини, лiщини, крушини. Неподалiк виднiвся крутий берег Десни, а весь луг був порiзаний вибалками, у яких

зблискували обрамленi осокою i лепехою невеликi озерця. У весняну повiнь Десна виходить з берегiв i затоплює цю величезну рiвнину. Дiд Прокiп розказував, що хорошої повенi на лузi не зостається жодної

незатопленої грядки, i весь луговий звiр — лисицi, зайцi, єноти — перебирається до сусiднiх сiл, на вищi мiсця. Спадає вода, i знову оживає луг, умитий цiлющою повiнню. В оновленiй водi озер i стариць набухає риб’яча iкра. На грядках дружно жене в рiст луговий щавель. Надходить пора випасiв, ревуть у хлiвах корови, просяться на пашу Зараз луг їжачився акуратно пiдстриженими грядками — недавно скосили отаву. На дiдовiй пайцi стояло двi копички. Хвиля пiдiгнав причепа впритул до одної, ми розiбрали вила i взялися за роботу. За кiлька хвилин сiна у причепi стало врiвень з бортами.

— Ти, Прокопе, наймолодший, лiзь нагору, — скомандував Хвиля.

Тепер ми з Мефодiйовичем подавали, а дiд Прокiп розкладав i утрамбовував. Першу копицю замахнули швидко. I знову зарябiли перед очима сiно, вила, причеп. Друга копиця, схоже, виявилась бiльшою. Починали болiти руки, горiли долонi.

— Ти його пластом, Ваню, пластом, — командував згори дiд Прокiп.

Але кляте сiно нiяк не хотiло братися пластом, а висмикувалось жужмом i губилось дорогою. Прилипала до спини сорочка, долонi горiли все дужче, сiно ставало все важчим i обсипалося з вил у розпашiле обличчя.

Я зиркнув на Хвилю. Той акуратно, без поспiху, переправляв сiно

копицi точно пiд ноги дiду. Видно, посмiюються зараз надi мною: мовляв, попався, кореспондентик, це тобi не авторучкою вертiти.

Нiчого, впораємось. Лови, дiду Прокопе!

Разiв зо два я подав на причеп по такому оберемку, що дiда мало не вкрило з головою.

— Помалу, Ваню, заганяєш старого, — просився нагорi дiд Прокiп.

Ага! Е-ех, ще оберемок, i р-раз!

Вила хряснули i зосталися в копицi, а я поточився назад з переламаним вилошником у руках.

— Ого, силища, — сказав Хвиля.

— Що там таке? — гукнув дiд Прокiп i, роздивившись, додав:

— Туди їм i дорога. Там вилошник, як моя доля.

— Зараз пiдправимо, — Хвиля полiз по iнструмент.

Закiнчували роботу уже без особливих пригод. Вивершивши добрячого причепа, туго ув’язали сiно i всiлися на перекур.

— А ти, парняга, не розучився махати вилами, — мовив Хвиля.

— Смiєтеся, Мефодiйовичу.

— Чого? Правда.

— Так це ж, Васю, наш, сiльський хлопець, — встряв дiд Прокiп. — З ким це тiльки вчора так побесiдував, що розмалювали?

У дiда Прокопа таки вихопилося те, що весь ранок стрибало на язицi.

— Може, то хлопець об ушулу стукнувся чи рубав дрова i полiном бризнуло? — посмiхнувся Хвиля. — О, анекдота згадав. При-

йшов, значить, чоловiк до чужої молодицi. Та заходилася зносити

вечерю, а йому: «На, гуляючи, хоч ножа погостри». Чоловiк сидить, гострить, а тодi задумався, за шапку й ходу. Каже: «Я оце подумав:

хто ж моїй жiнцi ножi гострить, коли я уже рокiв п’ять не гострив?»

Дiд Прокiп, бухкаючи димом, сказав:

— Воно бабам чуже точило завжди краще.

— Так що, Ваню, дивись, — посмiхнувся Хвиля.

Я пiдвiвся, побрiв наїжаченою грядкою. Посеред неї зеленiв

здоровенний кущ глоду. Помiж рiзьбленим листям виднiлись

буйнi червонi ягоди. Спробував одну — терпка й тверда, ще не

доспiла. Довкола куща зосталось трохи нескошеної трави. Прилiг

у неї i задивився у свiтло-сiре ранкове небо.

Було тихо i спокiйно. I в цьому, здавалось би, мертвому спокої

до мене почали доходити звуки, кольори, образи, не те щоб уже

небаченi й нечуванi, але якісь забитi, придавленi повсякденним

галасом i поспiхом. Шелестiв у густiй травi несмiливий вiтерець.

Поскрипував гiллям могутнiй кущ глоду. Низько-низько шугнула

якась лугова птаха. Над самим обличчям кланялися травинки, схожi на довготелесих цибатих чоловiчкiв. По гостролезому листку вiвсяницi вперто повз чорний жучок. I над усiм оцим —гiгантське шатро осiннього неба, чистого, без єдиної хмарки.

Спокiй i тепло розливалися по всьому тiлу, яке ставало невагомим в цьому океанi неба, трав i землi. Поволi вiдходили руки вiд призабутої-таки селянської роботи. Легко й вiльно було в думках.

Багато що з отiєї суєти останнiх тижнiв здавалося тепер таким мiзерним. Не хотiлося кудись бiгати, смикатись, метушитись, щось

комусь доводити i од чогось одгавкуватися...

— Пiдйом! — стрельнув, здається, в самому вусi, голос Хвилi.

Смачно потягшись, я вловив простягнуту Мефодiйовичем руку i зiп’явся на ноги.

— Гарно тут, Ваню? Але час i їхати. Он i бабоньки прибули на льон.

— Який льон? — не второпав я.

— Звичайний, — на ходу пояснював Хвиля. — Переорали, посiяли, от тобi й льон.

— Це, Ваню, у нас «пiдпiльнi» гектари, — почувши, про що рiч, мовив дiд Прокiп. — На полi посiють двiстi гектарiв, тодi ще на лузi

нишком сотню. А врожай дiлять не на триста, а на двiстi гектарiв, бо та сотня нiде не числиться. От i рекорди.

— Так це ж обман.

— Правильно, — спохмурнiв Хвиля. — Самi себе дуримо. А землю не обдуриш, що б ти в паперах не накрутив. I думаєш, багато тут вскубли? А луг скалiчили.

— Кому ж оце все треба?

— Хтозна, — мовив Хвиля. — Ну, головi треба, бо премiї. Ще якомусь горлохвату, котрий i Десну б переорав. Один рiк, було, назасiвали стiльки, що й пiдняти не встигли. Так соломка й зазимувала. Правда, потiм видовбували вилами з-пiд снiгу, коли голову оштрафували в контролі. Але то так, задля смiху.

Зі щоденника

«Торiк, як був я у батька в селi на канiкулах, зайшов якось до сусiда, дядька Митра. Сидить дядько за столом, вечеряє. Хазяйка в іншiй кiмнатi телевiзор дивиться. Там концерт якраз. Виходить солiстка опери й спiває. Тiтка слухала, слухала, тодi й каже: «Ти бач, яка гладка? Справна баба». Дядько Митро заглянув i собi в телевiзора, пережовуючи вечерю, пiддакнув: «Справна. Вiк же нiчого не робила».

Мабуть, нiхто у свiтi не переконав би дядька Митра, що ота солiстка щось на своєму вiку «робила». Оте «не робила» було сказане з такою спокiйною впевненiстю, з якою говорять: «сьогоднi четвер» або «он сидить ворона».

Дядько Митро анiчим не кращий i не гiрший своїх односельцiв. Останнi двадцять рокiв одробив на фермi телятником, встаючи о п’ятiй ранку. Потроху крав у колгоспi, так, по дрiбничках — жмут сiна, клунок комбiкорму, вiжки, корзину, вiрьовку. По празниках дядько Митро, як i всi добрi люди, випивав чарку i сидiв на лавi пiд двором. Iнодi в недiлю ходив з вудкою на рiчку. В хазяйствi у дядька завжди щось мукало, рохкало, ґелґало. Майже щоосенi дядько здавав на базу бичка чи теличку, а пiд Рiздво колов кабана. Сина й дочку благополучно прилаштував у мiстi, стягшись обом на кооперативнi квартири. Коротше, дядько Митро був роботягою i до всiх, хто не займався фiзичною працею, ставився зверхньо-iронiчно.

Нероб i дармоїдiв, вважав дядько Митро, розвелося хтозна-скiльки. Але вiн сприймав це, як ще одне стихiйне лихо, подiбне до граду чи повенi, i це лихо зайвий раз переконувало його, що правди на свiтi нема i до життя треба ставитися скептично.

Я вiдчував, що й мене, як i всiх «писак», дядько Митро вважає дармоїдом. I це не лише зачiпало самолюбство. Щось було не так у цiй «дядькомитровiй» фiлософiї. З одного боку, вiн наче й правий. Бо скiльки розвелося братiї, яка перегрiбає папери i товче воду в ступi, нехай навiть модернiзованiй. Але все не так просто.

допомiг менi розiбратися в цьому один хороший чоловiк, такий же селянин, як i дядько Митро. Це Василь Мефодiйович Хвиля. Сьогоднi вранцi їздили ми по сiно. I так уже менi закортiло

показати, що ось, мовляв, не одiрвався вiд народу. Так здуру розмахався вилами, що аж поламав вилошника. Хвиля мене, було, ще й похвалив, а коли я увечерi зайшов до нього, то посмiхнувся й каже: «Мужик з тебе нiкудишнiй. Штирхаєш вилами, куди попало». Я повiсив носа i розказую йому про земляка, дядька Митра. Хвиля вислухав, посерйознiшав i говорить: «Хiба справа в тому, махати вилами чи авторучкою? Пиши. Тiльки по совiстi».

Он, виявляється, все як просто. Всього-на-всього — «писати по совiстi».

* * *

По дорозi на ферму наздоганяю Олю Тарасенко.

— Здрастуйте, Олю. Давненько не був у вас.

— Давно. Все полями. Читала ваше «Плугом по картоплi».

Хвацько. Толку, правда, од цього...

— Не писати — толку буде ще менше. Так що новенького на фермi? Як Проня Чала? Харко?

— Проня грає, як молода. Уже забула про свiй «артрит». I Харко

собi керує. Його в ложцi не втопиш. Антон женитися надумав. На менi.

Я аж зупинився, не розумiючи, жартує Оля чи говорить всерйоз. Вона таки не стерпiла, бризнула смiхом.

— Нiчого, Олю, смiшного. Чому б вам i не одружитися?

— Голову морочимо одне одному.

— Антон i випиває через це?

— Хiба то випиває? Не бачили, як у селi п’ють? Давайте про щось так.

— Давайте. Признавайтеся, як по стiльки доїте? У вас що, «пiдпiльнi» корови?

— Якi-якi?

Переказую Олi iсторію з «пiдпiльними» гектарами льону

— Ах, це? — нiскiльки не здивувалася вона. — Є у декого такi корови. I ще є всякi фокуси: на паперi можна надоїти скiльки хоч. Та нащо воно вам?

— Цiкавлюсь. А у вас якi секрети? Може, корови особливi?

— Точно. А скiльки я за них повоювала! Позаторiк взяла двох первiсток. Гарнi корiвки, молочнi, i молоко пахуче таке. Тiльки чуднi якiсь, без рiг. Прискочив на ферму перевiряючий з району. «Що за безрогi?! — кричить. — Нащо стадо змiшуєте?» От наш зоотехнiк i насiв, ще й Харко пiдгавкує: «Давай здамо на базу». Я — до голови. Вам, кажу, роги треба чи молоко? Савченко плюнув i каже: «Дої: що з цими безрогими, що з тобою — зв’яжись тiльки».

Уже перед фермою, на вигонi, ми побачили дивну картину. При дорозi, посеред гурту людей лежав великий темно-гнiдий кiнь. Безсило витяг ноги, опустив на траву важку голову. Боки його ходили вiд частого засапаного дихання. Дико поводячи великим чорним оком, кiнь пробував зiп’ястися на ноги, але копита неслухняно повзали по травi, i вiн знову падав, а з горла виривалось здавлене ржання, схоже на стогiн.

— Що трапилося? — Оля протиснулась наперед. — О, i ви, хрещений, тут?

Низенький, схожий на колобка, чоловiк витяг iз зубiв цигарку i заторохтiв:

— Наче не бачиш, що? Це ж ваш фермiвський дурник Льоша загнав коняку.

Жiнки загомонiли навперебiй:

— I нащо такого пускати до худоби?

— Варвар отакий, нема в головi десятої клепки.

— А як очi заллє, i тi, що є, погубить.

— Йому б, гаду, хомут на шию i пугою.

Оля кусала губи, готова не то розревтися, не то заматюкатися.

Накинулася на хрещеного:

— А ви стали, як над мавпою у звiринцi. Бiжiть, шукайте ветеринара. Якби своє порося зарохкало, уже б пiвсела оббiгли. А за цього придуркуватого Льошу я головi сьогоднi скажу.

— Скажи, Олю, скажи, — знову загомонiли жiнки.

— Нiчого живу істоту мучити.

— Гнати такого з ферми втришия.

— Виженеш, а який дурень пiде на ферму? В колгоспi зостаються хiба такi, як Льоша.

Я помiтив, як спаленiла Оля вiд останнiх слiв однiєї iз жiнок.

— Ходiмо шукати ветеринара, — мовила непривiтно.

За кiлька крокiв я озирнувся. Кiнь лежав на травi і проводжав нас скляним чорним поглядом.

По вiвторках в редакцiї – «лiтучки». Оглянули три останнiх номери, спланували три наступних. Коли всi порозходились, редактор затримав мене. Довго перебирав папери, дивився у вiкно, на жовтий двоповерховий будинок райкому, що виднівся через площу. Нарештi запитав:

— Як ти там?

— Нормально. Ось, нариса привiз про Хвилю.

— Давай. Що ще хорошого?

— Хорошого мало.

Розповiв редактору про «пiдпiльнi гектари». Григорiй Кирилович сприйняв це на диво спокiйно.

— Твiй премудрий дiд Прокiп помиляється, що в районi не знають про цi гектари. Знаємо.

— I що, так треба?

— Не гарячкуй. Звичайно, так не треба. Але все не так просто.

— Тiльки й чую: все так непросто. Савченко стiльки нагородив, з якими викрутасами йому доводиться хазяйнувати.

— Правильно. От надрукували твiй рейд. Гарний матерiал. Але вчора в райкомi на нарадi говорили всяке. Дехто доводив, що це — дрiбницi, поле вiником не пiдметеш, треба хапати осно-

вне. А один голова випалив: «Дайте редактору колгосп, нехай похазяйнує».

— А Савченко що?

— Савченко твiй сидiв у кутку і хихикав. Але це — дрiбницi. На те дивитися — вiк не писати. На ось, прочитай.

Редактор подав менi розкритого листа. Адреса на конвертi i сам лист були написанi розхитаними друкованими лiтерами.

«Шановний товариш редактор! Просимо розiбратися, кого ви прислали до нас в село Дубровне спецiальним кореспондентом. Цей хлопець чи по своїй молодостi чи, може, так, з якого iнтересу, бачить у нашому колгоспi однi недолiки. За цi бiльш як два тижнi товариш I.Байда написав лише одну хорошу статтю про шофера i пару маленьких замiток. Зате розкопав iсторiю з приорюванням картоплi i зганьбив нас на весь район, наче в iнших колгоспах такого нема. Перед цим щось вишукував на фермi. Ясна річ, у нас у колгоспi є недолiки, але в кого їх нема? В тiм числi i сам кореспондент не без грiха. З якими людьми вiн зiйшовся, наче в селi нема кращих. Живе у Прокопа Зайчука i, мабуть, вислухує його брехнi. А той Зайчук — куркуль i дезертир, утiк з фронту. Ще товариш Байда знайшов собi дружка на фермi, п’яничку Антона Грицая. Його колись вигнали за п’янку з управлiння i у нас iз зоотехнiкiв. А

ще кореспондент морочить голову замiжнiм жiнкам. Це, правда, чутки такi, але диму без вогню не буває. Просимо розiбратися, щоб такi люди не пiдривали авторитету нашої газети.

Жителi села Дубровне.»

— Що скажеш, Iване Петровичу? — редактор забрав листа.

— Що скажу? — я тупо дивився через стiл. — Правильно пише, всього ще й не написано.

— Що накажеш робити?

— Це ви наказуйте, — я пробував зобразити повну байдужiсть.

— Видно, засидiвся я в Дубровному. I взагалi це була порожня затiя.

— Вгамуйся, — примружив очi Григорiй Кирилович. — З ким знатися i як вести себе — дивись сам. Знай тiльки: комусь багато

що сходить з рук, а тебе, журналiста, тут же зловлять: ага, пише одне, а робить iнше.

— Значить, заходять з тилу?

— А ти як думав? Злякався? Тодi кидай журналiстику. То як далi?

— Поїду в село. Тiльки ж, Григорiю Кириловичу, це ходи й озирайся. Як на голках.

— А ти ходи не по голках, а по землi. Не думай, що ти один там такий розумний. До людей ближче. Не поспiшай. Я оце твiй матерiал «Розмахуючи скаргою» перечитав i так i сяк, а не второпаю, кого хвалиш, кого судиш?

— Нiкого хвалити.

— Припустимо. А ти все зважив? Я цього завфермою Харка трохи знаю. Хамуватий тип i випити любить.

— Чалi не кращi.

— А що, як вони накрутять скаргу кудись вище? I не лише на Харка, а й на нас.

— Боїтеся скарг?

— Я, Iване, перебачив уже i скарг, i доган. Неприємно просто:

правий ти, а мусиш виправдовуватися. Коротше, посидимо удвох

над цим матерiалом. Може, i в твоє Дубровне якось виберусь.

Видно, редактору знову треба було бiгти на якусь говорильню. У порогах я зупинився. Щось мiж нами було недоговорено. Нарештi редактор мовив:

— Так що це за романи iз замiжнiми жiнками?

Як сновида, ходив я по кабiнетах, щось розповiдав Нечаю про дубровненцiв, смiявся якомусь анекдотовi, розказаному Гулею, вiдбивався вiд жiнок редакцiї, котрi весело допитувалися, чи мене ще не женили в селi.

«Знають вони чи не знають?» — точила клята думка.

Потiм никав по магазинах, їхав рейсовим автобусом назад у село i ловив себе на безглуздому й противному вiдчуттi, що анонiмка написана здоровенними літерами у мене на спинi.

I в селi, при кожнiй зустрiчi, в голову лiзло не лише «Знає чи не знає?», а й не менш огидне : «Писав чи не писав?»

Нудило на душi, i спасiння було єдине — робота. Це ж оте, котре писало анонiмку, якраз i розраховувало, що я опущу руки.

Мене охопило азартне чуття нового матерiалу. В такому екзальтованому станi я i влетiв увечерi в Антонову хату.

Антон лежав на диванi, їв яблуко. До майбутньої статтi про «пiдпiльнi» гектари не виявив анi найменшого iнтересу. Доїв яблуко, викинув недогризка у вiкно i довго вивчав щось на стелi. Нарештi муркнув: «Я не хочу встрявати у твої безглузді затiї».

Далi розмова пiшла на пiдвищених тонах. Я обiзвав Антона дерев’якою, котра вiд фiлософiї «стою, дивлюся» перейшла до iншої — «лежу, дивлюся». Антоновi лiньки було навiть сперечатися i, як останнiй козир, вiн повторював: «Все рiвно скоро кiнець свiту». Потiм йому, видно, набридло це перегарикування i вiн махнув рукою: «Їду. Лише за компанiю».

... Куди й подiлась Антонова байдужiсть пiсля всього побаченого. — Поїхали, покажу ще одне чудо, — запропонував вiн.

Старенький мотоцикл Антона довго метлявся луговими й польовими дорогами, поки вихопився на асфальт.

Ми опинилися на дорозi, що вела до райцентру. Асфальт проходив по високому насипу, до якого лащилась молоденька озимина. По узбiччю лопотiли на вiтрi тоненькi каштани й липки.

— Бачиш? — заглушив мотоцикла Антон.

— Що саме?

— Ага! Вже й не побачиш, — зле зрадiв вiн. — Тут понад шляхом росли столiтнi осокори. Їх ще нашi прадiди садили. I от позаторiк комусь стукнуло в голову спиляти дерева. Вони, бач, росли аж за десять метрiв вiд дороги, дехто й пiдняв ґвалт: «Гуляє стiльки землi!» Викорчували, засiяли i вигадали аж два гектари.

— I то дiло.

— Дiло? В колгоспi — двi тисячi гектарiв землi. I отi два — це так, тьфу! Одна десята процента. Збери ти врожай на два проценти вищий, у двадцять разiв буде бiльше толку. Я вже не кажу про те, чого на рахiвницi не виляпаєш. Якi дерева були!

— Нащо ж це зроблено?

— Щоб очi замилити. Ось, мовляв, як землю використовуємо. А трохи з’їдь з асфальту, такого надивишся!

— Злий ти, Антоне.

— Будеш тут злим. Поїхали.

Заскочили на поле, до Хвилi. Мефодiйович неуважно вислухав про нашi гасання полями й луками, притоптав недопалка, мовив:

— Бiда у нас, хлопцi. Толю Сахна побило. Вони сьогоднi удвох з Пилипчуком копали. Щось у комбайнi заклинило, Толя полiз туди, а транспортера не виключив. Його й прихопило за одяг. Ми позбiгалися, дивимось: Пилипчук трясеться, бiлий, як стiна, ледве встиг вимкнути комбайна. А Толя — у кровi, майже не дихає.

Хлопцi повезли в медпункт, зараз приїдуть, скажуть, що там.

— Як же це, Мефодiйовичу? — розгублено сказав Антон.

— Як? Прозiвав. Вiн сьогоднi, правду сказати, i на роботу прийшов

якийсь пом’ятий. Не виспався чи з похмiлля? Що тепер балакати.

В сiльському медпунктi лiтня сонна санiтарка розповiла нам, що пiвгодини тому фельдшер повіз Анатолія у райлiкарню. Говорив, велика втрата кровi, треба донорiв.

Ми присiли на лаву пiд розлогим кленом.

— Яка ж у нього група кровi? — розмiрковував Антон. — У мене — друга. Якби знав, що пiдiйде.

— А менi вiн уже влаштував переливання кровi.

Знехотя розповiдаю Антону про суботнiй вечiр, танцi, бiйку.

— Ах ти ж, тихоня... — процiдив Антон. — Нiколи б не подумав.

Це все дружки.

— Антоне, давай поїдемо?

— Як хочеш. Це навiть благородно: вiн тебе — в пику, а ти йому

— свою кров.

— Дурний ти, як пень.

— О, завiвся. Ясно, чому тебе б’ють. Поїхали. Тiльки подзвонимо, може, i знайшли донорiв.

Чергова «швидкої допомоги» прокричала в телефон, що потерпiлого Сахна повезли на операцiю, що донорiв знайшли, але переливання кровi може й не допомогти.

Зі щоденника

«Вечорами дiд Прокiп читає Бiблiю. Всiдається на покутi i розкриває здоровенну, обтягнуту шкiрою книгу. Сидить нерухомо, як статуя, лише губи ворушаться в лад прочитаному.

Менi хтозна-як кортiло заглянути в Бiблiю, яку дiд ховав у скринi.

На цей раз я таки не стерпiв i пiдсiв до столу. Дiд Прокiп спокiйно прочитав сторiнку, поклав помiж листками замiсть закладки прокуреного коцюбатого пальця. Мiж нами вiдбувся такий дiалог:

«Дiду, i охота вам мало не щовечора перечитувати оту штуку?»

«Охота. Я дочитую i знову починаю спочатку.»

«I що ж там путнього?»

«Не читав, то не суди. Невiруючий. Я теж не дуже вiрую. А ти б краще повчився, як треба писати. А то мережите — нi душi, нi серцю. Ось послухай.»

Дiд зручнiше вмостився на лавi i почав читати, страшнувато й урочисто:

«I небеса твої над головою твоєю зробляться мiддю, i земля пiд тобою залiзом.

Замiсть дощу Господь дасть землi твоїй пилюку, i прах з неба падатиме i падатиме на тебе, доки не будеш ти знищений.

Видасть тебе Господь на розтерзання ворогам твоїм; одним шляхом виступиш проти них, а сiмома шляхами побiжиш вiд них, i будеш розкиданий по всiх царствах землi...

Вiд трепету серця свого, яким ти будеш охоплений, i вiд того, що ти будеш бачити очима своїми, вранцi ти скажеш: «О, якби прийшов вечiр!», а увечерi ти скажеш: «О, якби настав ранок!»

Дiд Прокiп закiнчив читати.

«Що скажеш?»

«Та що, дiду, видно, все уже написано до нас.»

«Iстинно! Все написано i сказано. А ти бiгаєш, мулюєш. Суєта суєт, як пишеться отут же. Як там той хлопець, Анатолiй?»

«Сахно? Здається, житиме.»

Ми посидiли, кожен у своїх думках. За вiкном скаженiв холодний осiннiй вiтер. Електрична лампочка час вiд часу загрозливо блимала i намагалась погаснути. Дiд Прокiп сидiв над розкритою Бiблiєю. Десь у районнiй лiкарнi одчайдушно боровся зi смертю Анатолiй. На душi було непевно й тривожно. Подумалось: якi ж бо ми, люди, маленькi й беззахиснi перед долею. А ще й добиваємо одне одного рейдами, «пiдпiльними» гектарами, анонiмками, дубовими вiршами i жахливими жартами з природою. А життя

наше — на такiй тоненькiй ниточцi. Учора виключи Пилипчук комбайна на секунду пiзнiше, бути б завтра в Дубровному похоронам. Закопали б Анатолiя в землю, i байдужими стали б для нього гектари, центнери, Свєта, Вiктор i взагалi весь наш бiленький

свiт, який для нього просто зник би назавжди.»

— Знаєш, Вiро, десь рокiв у шiстнадцять я навiть не уявляв, як це можна хоч пальцем торкнутися замiжньої жiнки. Не те що боявся, а, як би сказати...

— Гребував?

— Точно.

— Значить, зараз став менш розбiрливим? Дурненький, невже я якась чумна?

— Перестань!

Вона плакала на моєму плечi, а коли пiдводила голову i блаженно посмiхалась, її широкi сiрi очi, тремкi губи i блiде, змучене обличчя були такими прекрасними.

— Махнути б на все рукою i з’їхати бозна-куди.

— Заспокойся, Ваню, нiкуди ми не з’їдемо. Це все емоцiї. Перестанеш мене обнiмати i протверезiєш.

— У мене вже так було. I зовсiм недавно. Але ж повинно бути колись iнакше?

— Може. Тiльки не зi мною. Ти ж оце зараз боїшся, щоб не повернувся дiд Прокiп, а я — щоб раптом не приїхав чоловiк.

— Про нас, мабуть, уже пiвсела торочить. Що ж воно буде?

— А нiчого. Ти скоро поїдеш. Чоловiка я заспокою, не бiйся. Житиму потихеньку, «в серединцi». А у тебе — свої великi справи.

— Не хочу великих справ, хочу тебе.

— А от я сама не знаю, чого хочу. Iнодi здається, в менi сидить якийсь маленький бiс. А iншого разу наступить така втома. Нi, не вiд корит. Душа стомилась. Я просто слабка жiнка. I знаєш, якось i не хочеться бути сильною. У сильного не бiльше щастя, нiж у слабого.

— Якась несподiвана думка. А чому це Ви, Вiро Михайлiвно, майже нiчого про себе не розказуєте?

— Бо нiчого. Виросла в районному мiстечку, перечитала гори книг: Андерсен, Гюго, Тургенєв, Чехов. У дитинствi давали собi з подружкою iмена лiтературних героїв, записки одна однiй писали: «Дорога Мальвiно», «Бiдна моя Козетто». В шостому класi завела щоденника. Тримала його у величезному секретi, а потiм виявилося, що мати нишком почитує його, з педагогiчних мiркувань. Виписувала собi в альбом всiлякi красивi фрази. Скуповувала по кiосках портрети кiноакторiв i в кожного потроху закохувалася. Голубий туман, рожевi крила. Високо лiтала й низько сiла.

— I як же ти замiж вийшла?

— Бува, людина таке вчудить, самiй дивно. Якби менi рокiв п’ять тому хто наворожив такого, вiк би не повiрила. Я не кажу, що у мене чоловiк поганий. Чудно просто, що нас звело? Чи, може, менi вже треба вгамуватися? Слава Богу, не сiмнадцять, а двадцять п’ять. А чого це все я сповiдуюсь? Давай-но, Iване Петровичу, про себе.

— Вечiр сповiдi. Я ж трохи розповiдав своє «житiє». Майже те, що в тебе, хiба що з поправками на чоловiчу стать. Скажiмо, зачитувався не Тургенєвим, а Джеком Лондоном. А взагалi менi здається iнодi, що жив я до сiмнадцяти рокiв, а потiм — тiльки бiгаю i захекуюсь. Не вступив до унiверситету пiсля школи, провалився на лiтературi, яку, виявляється, треба було зубрити, а не читати. Пiсля армiї втовпився-таки на факультет журналiстики. От такi деталi.

— Дiйсно, деталi: народився, хрестився, мiсто, провiнцiя. Скажи краще, хто нам винен, що ми отакi? Нiякi.

— Самi й виннi. Бродимо впiтьмах, одне до одного не можемо догукатись.

— Недавно прочитала одне оповiданнячко. Банальний сюжет. Зустрiчаються двоє. У неї — чоловiк, у нього — дружина й дочка. Двоє незнайомих досi людей, засмиканi клопотами, запряженi кожен у свою сiмейну лямку. Ще й зустрiчаються у величезному мiстi, де всi спiшать i людям не до людей. I от посеред цього гармидеру до них доходить проста iстина: як страшно жити, коли поруч нема близької тобi живої душi.

— I чим все це закiнчується?

— Нiчим. Вони проходять одне повз одного, як паралельнi прямi.

— Не люблю я, Вiро, таких тоскних оповiдань. Ах, вiн хороший i вона хороша, а розминулися. Ах, як це сумно: паралельнi прямi нiколи не зустрiнуться.

— Як це прекрасно: паралельнi прямi завжди йтимуть поруч.

Маня-поштарка злягла грудьми на паркан i крикнула на весь город:

— Дiду Прокопе-е! Лист вам од сина!

— Та чую, кричиш, — буркнув дiд Прокiп, човгаючи до паркану. Зашкарубiлими пальцями взяв листа, подякував Манi, пiшов у хату. Сiв на лаву пiд образами, невмiло, навкiс, розiрвав конверта i видобув густо списанi синовою рукою листки.

«Здрастуй, дорогий тату i дiду. Пише тобi син Михайло, невiстка Люда й онучка Оля. Ми живi-здоровi, чого й тобi бажаємо. Недавно прийшли з роботи, трохи навели порядок у квартирi, подивились по телевiзору мультфiльм. Люда готує вечерю, а я оце пишу. Нового у нас нiчого нема. На роботi все в порядку. У нас на заводi ставлять новi машини. Мене скоро обiцяють призначити механiком цеху, бо наш Кирилович взимку йде на пенсiю. У Люди теж нормально. Мала у дитсадку. Так i живемо.»

... Батька свого Прокiп пам’ятав добре, бо був уже високим цибатим парубiкою, коли старого не стало в селi. Зайчуки були одними з найбагатших в Дубровному, мали добру землю i млин. Прокiп з ранку й до вечора крутився по хазяйству. Рано втямив: все батькове добро колись перейде йому. Старший брат одружився i хазяйнував окремо, сестри повискакують замiж, а Прокiп тут, при батьковi, йому, наймолодшому, значить, i хазяйство.

Свого часу прошумiла над їхньою полiською глушиною громадянська вiйна, i на початку двадцятих все утряслося. Прокопiв

батько Мирон Зайчук настягував хазяйство, поставив млина. Бiднякiв Мирон не любив, вважав їх ледарями i невдахами. А ще

нутром відчував якийсь страх перед ними. Бо хоч i хвалився, що на таких, як вiн, хазяях тримається радянська влада, почував: до

пори до часу бiднота ламає перед ним шапку.

Грiм ударив над Зайчуками в тридцять другому.

Прокiп добре запам’ятав сiрий весняний ранок, коли комунiвцi прийшли забирати їхню худобу. Iз-за батькової спини дивився на селян, що топталися у дворi.

Дядько Василь, голова сiльради, кашлянув простреленими у

германську грудьми i скомандував: «Виганяй!»

Двоє чоловiкiв попрямували до хлiва. Та не встигли зробити i п’ять крокiв, як над подвiр’ям розлiгся дикий крик Мирона Зайчука: — А-а-а! Голодранцi! Не смiй! Не дам!

Розштовхуючи людей, Мирон кинувся в чорну пащу хлiва, але, збитий з нiг чиїмось важким кулаком, розпростерся на порозi, смiшно розкинувши ноги у стоптаних чоботях.

Дядько Василь зцiпив зуби, на обличчi, налитому кров’ю, жаром блиснули очi. Мовив: «Здохнеш в тюрмi, собако».

Двоє пiдвели батька iз землi, повели, в чому був, за ворота.

... Бiдняки вiдрубали щедро, по саму призьбу. Прокопу з матiр’ю зоставили стiльки, щоб не вмерти з голоду. Крутився Прокiп на своєму клаптi землi, як муха в окропi, зачаївши глуху злiсть на колгосп, на весь свiт за своє нездiйсненне, примарне хазяйнування.

Одружився уже перед самою вiйною, пiсля того, як поховав матiр. Привiв із сусiднього села свою Настю. Така тиха, як свiчечка, слова зайвого не скаже.

На той час майже всi дубровненцi були в колгоспi. Вступив навiть Грицько Баняк, чийого батька забрали разом зi старим Зайчуком. А Грицько, бач, причаївся, тепер i в колгоспi мало не в активiстах.

Таки ж умовила Настя i Прокопа в колгосп. Та й життя туди повертало.

«Осiнь уже, а нiяк не вирвусь у вiдпустку. Аврал за авралом. На кiнець вересня обiцяють. I Людi теж.

Учора ходили в кiно. Хтозна-що, а не дитячi фiльми. Стрiляють без кiнця. А дочка питає: «Мiй дiд теж воював?» Воював, кажу».

Червневої недiлi тривожно загуло радiо: «Вiйна!»

Проводжала дружина Прокопа на фронт зi сльозами, з жалiбним баб’ячим криком.

... Нашi відступали. Що не день, все ближче бухкали на заходi гармати. Бiля районного мiстечка на залiзницi точилися бої. А через Дубровне фронт перекотився непомiтно. Ще ввечері вiдходили на схiд нашi останнi частини, а вранці селом уже повзли колони нiмцiв.

Серед ночi Настя прокинулася вiд стуку у вiкно. Осiннiй дощ поливав у чорнi шибки. Стукнуло ще раз. Настя засвiтила каганець, вийшла в сiни.

— Хто такий? — запитала крiзь дверi.

— Насте, це я, Прокiп. Вiдчиняй.

Каганець затремтiв у руцi. Настя поспiхом вiдчинила дверi i вся в сльозах упала на мокру чоловiкову шинелю.

— Гостей приймаєте чи нi?

Грицько Баняк переступив порiг. Зняв шапку, витрусив з неї воду. За вiкном другий день сипав дощ.

— Гостям радi, — невесело озвалась од печi Настя.

Грицько нарештi почепив шапку на гвiздок, попрямував до столу.

— Здоров, Прокопе.

— Здоров.

— А я чую, Прокiп об’явився i сидить, як миша в норi. Дай, думаю, провiдаю дружка.

Перехиливши гранчак самогону, Грицько штовхав Прокопа пiд бока й торохтiв:

— Ти чого насуплений? Оце ж саме наше й настало. Похазяйнуємо. Ми хто такi з тобою? Мужики.

— Дезертири ми з тобою, Грицько.

— Тю на тебе. Хiби ми однi поприходили? У нас дивiзiя потрапила в оточення, i хто куди. А вiйнi все одно кiнець. Бачив, яка сила нiмецька перла? А ми з лаптем i берданкою. Капут Совєтам. Або Сталiн з Гiтлером якось сторгуються.

— Як це сторгуються? Ми що тодi, пiд нiмцем зостанемось?

— А ти за комунiєю журишся? Через те, що вона твого i мого батька запроторила? А хоч би й пiд нiмцем. Мужик, вiн усякiй властi потрiбен. Жерти усi хочуть. Ех, Прокоша, хазяїном станеш.

Жiнка у тебе молодець, смирна, — зиркав на Настю. — А хочеш послужити новiй властi? Там шукають когось на старосту. Ти б пiдiйшов як син великомученика Мирона.

— От iди й старостуй.

— Я? М-да, може... — плiв п’яний Грицько. — Нi, там знайдуться старiшi. А ми, молодi, погуляємо. «О-ой, на го-горi калина-га!»

— затяг, аж посинiв вiд натуги.

Дубровне жило глухо i причаєно. Замiсть колгоспу в селi тепер була община. Грицько Баняк i тут вислужився, ходив чимось на зразок бригадира. А одного дня з’явився перед односельцями в

чорнiй уніформi, з гвинтiвкою за плечима.

— Щось ти швидко нахазяйнувався? — запитав при зустрiчi Прокiп.

— А, багато мені треба? — кинув Грицько. — Живу, як палець: мати померла, батька бiльшовики згноїли.

— Так женися.

— Нiяк не виберу. Наче i дiвок повно, i молодиць без чоловiкiв, ги-ги-ги, — якось дивно, по-вовчи, загиготiв Грицько. — А ти, Прокошо, хазяйнуй. Власть таких любить.

Частiше стало чути про партизанiв. На залiзницi було пiдiрвано кiлька ешелонiв, а то, розказують, серед ночi вибухнула електростанцiя. Грицько Баняк носився по селах, ловив партизанських зв’язкових. Додому вертався щоразу злiший, майже нi з ким не здоровкався.

Прокiп, як i всi дубровненцi, ходив на роботу в общину. А коли дiлили колгоспне добро, прихопив коняку, воза й сани. I ще вiн столярував. Столяром був, вважай, першим на село. Змалечку тягло його до дерева. Любив запах стружки, любив дивитися, як грубезна дерев’яка оживає пiд умiлою рукою. Зараз, у вiйну, будувалися мало, але такому столяру, як Прокiп, робота знаходилась. Не в своєму селi, так у сусiднiх. Якось та буде. Може, й правду каже Грицько, що скоро вiйнi кінець? Треба жити. Не один вiн, як вiдступали, зачепився в селi. I всi наче й живуть...

«Як, тату, твоє здоров’я? Ти тiльки не нервуй. Я оце вичитав у журналi, що од нервiв навiть рак з’являється. Всi кричать, бiгають. Бережи себе.»

Пiсля чарчини i миски пiсного борщу з сушеною рибою Прокiп повеселiшав:

— Висiтимуть, тiтко, вашi дверi до нового пришестя.

Тiтка мовчки розплачувалась шматом сала, яйцями.

— А чого це ви, тiтко, такi невеселi?

— Чого веселитися? Що треба наймати чужу людину, маючи двох мужикiв?

— Яких мужикiв?

— Мо’ вже й нема. На фронтi чоловiк i син. А тебе щось не брали?

— Брали. Контузило мене на Днiпрi.

— Совiсть у тебе контузило, бугай отакий.

— Ну, ви,тiтко, на своїх будете гримати.

— Як прийдуть же свої.

«Совiсть контузило!» — всю дорогу стрiляло у Прокопових вухах.

I то ж не одна ця тiтка так думає. Хiба вiн не бачить? Чомусь не радували Прокопа нi добрий заробiток за ці днi, що носився по селах, нi гарна погода, нi веселий бiг конячини, що, видно, чула домiвку.

«Совiсть контузило!» Прокiп зле нахльостував коняку, що й так притьмом летiла по свiжому снiгу.

... На похорони встиг якраз. Сусiдка, баба Лукерка, розповiла йому таке.

Першого ж вечора, як Прокiп з’їхав на села, у хату до Настi ввалилися Грицько Баняк i два його дружки-полiцаї. Випили пiвсулiї самогону. А потiм Грицько пiд п’яний регiт дружкiв згрiб перелякану Настю в оберемок i зґвалтував на лiжку за занавiскою. Приплямкуючи, передав Настю дружковi. Пiсля того Настя випросилася напитись води i вискочила, боса, розпатлана, в однiй сорочцi, на вулицю. Побiгла по заметах до першої-лiпшої хати, в якiй ще свiтилось, — до баби Лукерки. Тiєї ж ночi Настю забило в пропасницi, а другого дня вона померла, тихо, як i жила, висповiдавшись перед смертю бабi Лукерцi.

В нiч пiсля похорону Прокiп знайшов п’яного Грицька i провалив йому голову теслярською сокирою. Уклав на сани пожитки i направив коняку за рiку, в густi лiси, що стiною зависали довкола Дубровного.

... Налiт на сонне мiстечко був таким несподiваним, що все закiнчилось за якусь годину. Партизани розстрiляли бургомiстра, того самого, що хвалився перевiшати партизанiв на привокзальнiй площi. Роблячи обшук на його квартирi, Прокiп знайшов невеличку рiзьблену скриньку. Вiдкрив — i йому перехопило подих: скринька була повна золота. Весiльнi обручки, перснi, сережки, навiть золотi зуби. Пан бургомiстр, видно, не гребував нiчим.

Знадвору гукали хлопцi. Прокiп швидко сховав скриньку пiд кожуха i вибiг на вулицю.

«Оце, тату, я знову про те саме. Спродував би ти дворище i переїздив до нас. Хоч на старостi вiдпочинеш. Нiяк не одiрву тебе вiд хазяйства, хоч i хазяїн уже з тебе з твоїм здоров’ям... Сидиш в селі, мабуть, через те, що там, як кажуть, пуп закопаний.»

Скриньку Прокiп закопав у надiйному мiсцi. З приходом наших його як i інших чоловiкiв, що потрапили в окупацiю, забрали на фронт. Вiдвоювався весною сорок п’ятого. Додому прийшов з двома медалями i осколком у нозi.

Хотiв, було, стулити нову хату, аж, поки перебивався у брата, пристав у прийми до Катрi. Та вийшла замiж перед самою вiйною, тут же провела чоловiка на фронт i зосталась вдовою на медовому мiсяцi.

Як пес довкола заритої кiстки, так i Прокiп вечорами бродив городом, а в постелi подумки вертався до заповiтної скриньки. Навiть жiнцi боявся признатися. Лише в голодний повоєнний рiк вiдкопав скриньку i спродав трохи золота в мiстi через свого приятеля.

Ночами лiзли в голову грошi, конi, земля. А потiм почалось укрупнення колгоспiв, пiшли клопоти з новою хатою, з’явилися дiти, побiгли роки.

Якось за обiдом, Катрi саме не було в хатi, Мишко мовив:

— Тату, а хлопцi кажуть, що у тебе — торба грошей, що ти куркуль.

Прокiп зблiд, впустив ложку на стiл:

— Дурне кажуть. Хто це там, розумник, чужi грошi хоче рахувать?

Весь день по тому ходив, як загнаний вовк. Передумав усякого. Може, щоб дружок продав? Наче не випадає. Зрештою вгамувався. Мало що люди плетуть. Думають, може, щось од батька лишилосья. Чи завидки беруть, що вiн столярує i має свiжу копiйку.

«Не второпаю нiяк, що ти менi говорив в останню зустрiч? Що помирати скоро, а жив нiби в борг, наче не своїм життям, а позиченим. I жив так, як несло. Ти б, тату, викинув це з голови. Жив, як усi.

Час був такий закручений. Хiба мало людей зовсiм згубили голови?

А у тебе все-таки син, дочка, пенсiю маєш. Що ще людинi треба?»

... З диким реготом гупає в небо вогонь. Плескатi ненажерливi

язики злизують солом’яну стрiху, падають крокви, i пирскають

навсiбiч тугi снопи жару.

Де люди? Чому нiхто не б’є у дзвiн i не гасить цей страшний

вогонь?

В розчахнутих дверях — розiп’ята постать Настi. На нiй — та

сама довга бiла сорочка, в якiй проводжала його на ґанку три днi тому. По плечах розсипане вороне волосся. Вона прикипiла до

порога i нiяк не вирветься з палаючої хати. Прокiп бiжить по глибокому снiгу, провалюється, падає i знову повзе на височеннi буркуни. Вiхола забиває очi, пiдкошуються ноги, горить його хата, i Настя, як закам’янiла, — у дверях, не переступить високого порога. Прокiп пробує щось кричати, але слова замерзають у горлi i безсило шамкають губи. Ще мить — i Настя запалає разом з хатою.

Раптом на ґанок пiднiмається Грицько Баняк в чорнiй унiформi.

Зараз вiн врятує її, дружину свого приятеля. Грицько повертається до Прокопа, страшно й беззвучно смiється. Голова у нього розкроєна навпiл важкою теслярською сокирою, по обличчю течуть язики кровi, схожi на язики полум’я, що жере й жере Прокопову хату.

Грицько пiдходить до Настi, яка безсило б’ється у дверях, тягне ручища до її вух i видирає з м’ясом i кров’ю маленькi золотi сережки, купленi колись Прокопом на ярмарку. «Це для нашого пана бургомiстра», — сичить крiзь вогонь Грицькiв голос. Падають стiни, дах, все довкола тоне у вогняному клекотi.

I лише тепер з Прокопових грудей виривається стогiн, його кидає в лiжку, i вiн важко розплющує очi.

... У хатi — густий морок. Спить, одвернувшись до стiнки, Катря. Сопуть на печi Мишко з Ганькою. На стiнi цокає старенький годинник.

Тiєї ночi Прокiп вiдкопав прокляту скриньку. А другого дня повiз золото в мiсто. Йому здавалося чомусь, що цю процедуру треба зробити неодмiнно у великому мiстi. Прокiп прийде в мiлiцiю, покладе на стiл загорнуту в полотно скриньку i скаже: «Ось, дорогi товаришi, знайшов я золото, прошу оформити нашiй радянськiй державi. Може, на цi грошi збудують притулок для сирiток».

У мiсто Прокiп приїхав пiд вечiр. Поки добирався до свого родича, у якого вирiшив заночувати, геть i стемнiло. Уже недалеко вiд родичівського будинку, на тихiй безлюднiй вулицi, до нього пiдiйшло двоє. Вищий мовчки потяг до себе Прокопову корзину, а нижчий, опецькуватий, боляче вдарив Прокопа в живiт. Прокiп скорчився i осiв на заквецаний багнюкою тротуар. Двоє з корзиною зникли, як привиди, в пiдворітті.

Вiн сидiв на тьмяно освiтленому тротуарi, без корзини, без золота i з ненавистю до всього на цьому чорному свiтi...

Дiд Прокiп сховав листа в конверта, зняв окуляри. Пiд вiкнами пурхали горобцi, лопотiв у вишняку свiжий вiтерець, помукували, вертаючись з пашi, корови.

Боляче защемiло в грудях. Вiн дивився кудись крiзь порепану клейонку, якою було застелено стiл.

Вечорiло...

Зі щоденника

«Лiда-Лiдочка, гарна дiвчинка. Ота сама, що танцювала зi мною на шкiльному вечорi. Учора зустрiчаю її на нашiй вулицi. Дивиться на мене такими очищами. Я, було, подумав, чи не закохалася? Розговорились. Лiдочка й каже: «Хочу в Iндiю». Виявляється, дiвчинi заморочили голову iндiйськi фiльми. Почала розказувати, як мамця продасть теличку, а там ще пiдзбирають грошей, i Лiдочка гайне в Iндiю.

Я не став розказувати їй, скiльки коштуватиме така поїздка, скiльки рокiв треба мамцi збирати отi грошi, бо батько у Лiдочки що заробить, те проп’є. Виношу їй з хати одну книжку i даю про-

читати таке:

«Ми бачили приплюснутi до скла скелетоподiбнi привиди з

нерухомими, зануреними у власний голод, очима, i таких людей були не десятки, не сотнi, а тисячi. Це були тi, хто народжувались на вулицi, спали на вулицi i помирали на вулицi, так i не дiзнавшись, що значить власний дах над головою.»

«Де це?» — з жахом спитала Лiдочка.

«В Iндiї. В їхнiй столицi. То що скажеш, Лiдочко?»

Вона глянула на мене сумним, зовсiм дорослим поглядом:

«Я хочу в Iндiю».

З нарису про Василя Мефодiйовича Хвилю

«На другий день пiсля операцiї Василь Мефодiйович обережно зсунув ноги з лiжка i, важко крекчучи, спробував пiдвестися.

Але, видно, бiль добре рiзонув по животу, бо Мефодiйович тут же безсило витягся на постелi.

— Куди ти, Васю? — прикрикнув на нього сусiд по палатi, сухенький дiдок з широкою лисиною i сивими кучерями довкола. —

Ну куди скачеш? Лежи два днi, як велено.

— Що тут вилежувати? Подумаєш, апендицит.

— Ду-рний ти, Васю. З отим пиндицитом можна й на той свiт заграти, — повчав дiдок.

Дiдової поради вистачило десь на пiвгодини. Трохи вiдлежавшись, Мефодiйович таки зiп’явся на ноги i, пiдтримуючи долонями неслухняного болючого живота, порiзаного вчора на операцiйному столi, потихеньку побрiв у сусiдню палату. Там днями точились шаховi баталiї, i такий завзятий гравець, як Мефодiйович, не мiг, звiсно, бути осторонь

Ця вилазка дорого коштувала Хвилi. Увечерi вiн довго не мiг заснути вiд тупого тягучого болю в животi. Забувся на якийсь час лише пiсля того, як медсестра зробила укол промедолу. А вранцi пластом

лежав на лiжку i винувато вислуховував нотацiї балакучого сусiда.»

— Заходь, заходь, — весело припрошував Савченко.

Я переступив порiг.

— Думав, уже не заглянеш. Все дiла, дiла. Нi, щоб посидiти за чаркою. Галю! У нас гостi.

З другої кiмнати вийшла невисока симпатична жiночка, пов’язана, як чалмою, рушником — видно, накрутила на бiгудi волосся.

Iз-за материнської спини висунуло кирпу бiляве дiвча.

— Здрастуйте, — привiталась хазяйка i запитуюче подивилась на чоловiка.

— Згороди нам, Галю, чогось поїсти, — мовив той.

Простора кiмната, «зала», як називають її в селах, добротна обстановка, яку зараз побачиш не лише в головнiй хатi: сервант з кришталем, телевiзор, книжкова шафа.

— Бiблiотеку настягував, — кивнув Савченко. — Школяр же в хатi, десь воює на вигонi. I меншiй на ту осiнь у школу. А тут — журнали, газети. Думаєш, ми в селi мохом обросли?

Савченко був одягнутий у дорогий спортивний костюм, на ногах м’яко виляпували кiмнатнi капцi. Ходив по килиму, весело сипав словами, лише очi залишались гострими й нашорошеними.

— Читав твого нариса про Хвилю. Iнтересно. Бiльше б менi таких хлопцiв.

— Тiкає молодь?

— I тiкатиме. Непрестижно стало працювати біля землi, немодно. I ти їх, Ваню, не суди. Ну зостанеться хлопець у селi, пришпилимо йому пишне звання хлiбороба, а хлiба отого самого не завжди й купить у магазинi.

— Дивно. Деякi голови колгоспiв, знай, розхвалюють село.

— Ваню. Якщо я, заплющивши очi, кричатиму, що в селi — рай земний, воно од цього раєм не стане. Дай людям хорошi заробiтки, нормальнi умови — не тiкатимуть у мiсто.

Галя з малою несли повнi руки страв. Савченко розлив по чарках «Посольську».

— Галю, по однiй з нами.

— Я такого боюсь.

— Я теж такого не п’ю.

— Ви зговорились, чи що? — насiдав Савченко. — Тодi ось сухого винця, виноградного соку, як каже твiй дружок Антон. Розумний хлопець, а застряв на фермi.

— Значить, на фермi повиннi зостатися самi дурнi?

— Ну, Iван. Вихопилося. Я кажу, з Антоновою головою можна б

не лише на рахiвницi ляпати.

— Так поставте зоотехнiком.

— Думаєш, захоче?

— Сергiю, чарки налитi, — нагадала Галя. — От мужчини! На

роботi — так про футбол, а за чаркою — про роботу.

Розмова побiгла про всiлякi дрiбницi. Галя посидiла хвилин з

десять i вийшла.

— Так я не згоден щодо умов у селi, — продовжив я перервану

розмову. — Непоганi умови, завтра будуть ще кращi.

— Сьогоднi, завтра... Не так мiряєш, Ваню. Ти бери один i той

же рiк, один день i порівняй: як воно в селi i як у мiстi? I як вона ота рiзниця: меншає чи бiльшає? Городянину не дав день-два гарячої

води у ванну — скаржиться. А в Дубровному он колодязi висихають, треба водопровiд тягти.

— Так у чому справа?

— Тягнемо. I з нас душу тягнуть за кожну трубу. По-людськи, воно б треба водопровiд у кожну хату. Думаєш, це так важко?

— Мабуть, нерентабельно?

— Захочеш їсти — все буде рентабельно. Це зараз нам платять по дванадцять копiйок за кiло картоплi, от у нас все й нерентабельне — i дитсадок, i водопровiд, i баня. А нiкому буде вирощувати оту картоплю, заплатять по тридцять копiйок, i все побудується. Боюсь тiльки, щоб не запiзно.

— А звiдки вона вiзьметься у молодих, ота любов до землi? Ми так її калiчимо, цю землю!

Намагаючись не заводитись, розповiдаю про «пiдпiльнi» гектари, знівечений луг, спилянi осокори. Савченкове обличчя ставало все похмурiшим.

— Таке робиться не лише у нас. Луг, осокори... Менi тонни i центнери потрiбнi. Зерно, льон, картопля. I негайно, сьогоднi. Думаєш,

я не знаю, що краще бiльший урожай виростити, нiж луг орати? Так нiколи ж менi. Нi-ко-ли! А хiба не знаю, що отрутохiмiкатами гробимо землю i самих себе? Мiй агроном, молодий хлопчина, душить

хiмiкатами жука i мало не плаче. Каже: «Що ж ми робимо? Жуки до

цiєї отрути звикають, пирскатимемо ще бiльшу дозу, як наркомани».

I все в землю, а звiдти — сюди,на стiл. А що вдієш? Всi так роблять.

Отак i з тими гектарами. Якi не є, а наче зайвi. Щось та вхопиш.

— I премiю — в кишеню?

— От ти якої? Торiк на колгоспних зборах встає один i говорить: «У нас з паливом перебої, а от у голови завжди є». Я й вiдповiв: «Ну вже якщо у голови не буде, грiш нам цiна».

— А люди що?

— Люди? Посмiялися i все. Знаю, що про нашого брата говорять: хапуга, деспот. Але от що цiкаво: будь голова тихенький, чесненький, з нього тiльки смiятимуться. Отi ж крикуни. Людям хочеться мати над собою добрий кулак.

— А вам — побiльше влади?

— Знаєш, Ваню, чого я хочу? Самостiйностi. Щоб не трястися над копiйкою. А ще прикро, що дехто присмоктався до селянина, а вiддачi — анi на грiш. Стiльки вчених, iнститутiв, а толку? Я недавно бачив кiнокомедiю. Вчену братiю показали. Там один солiдний професор протестує, що його ганяють на базу перебирати гнилу картоплю. Але от питаннячко: що ти, професоре, зробив для науки, для селянина? Знаєш, чим вони займалися в iнститутi?

Як переселити мавп з Африки до Сибiру, щоб вони там збирали кедровi шишки. Понаписували на цих мавпах докторськi дисертацiї, а ти, дядьку, длубайся разом з Савченком у землi.

За вiкном давно чорнiла густа осiння нiч. А ми з Савченком сидiли за столом, i розмовi не було видно кiнця. Я пробував зрозумiти, чому при всiх розумних аргументах Савченка його «Зоря», та й не лише вона, щороку з такими потугами веде оту «битву за хлiб». I що воно означає: «битва» iз землею, на якiй ти живеш i яка тебе годує?

У верандi загупали Миколинi чоботи. Вiра вiдсунула зошити i завмерла у жовтому овалi настiльної лампи. Дверi прочинилися.

Несмiло, як злодiй у чужiй клунi, Микола закляк на порозi, сторожко роздивляючись кiмнату. Похитався до столу, впав на стiлець.

— Сидиш... Я думав, побiгла до свого милого.

— Та ти п’яний, — жахнулась Вiра.

— Цить! Ще й рота роззявляєш, шлюха. Все село смiється.

— Колю, не кричи, малий спить.

— Ага, i про малого згадала. А тодi думала, як бiгала до отого писаки?

— Забери руки, хам.

— Чого це я хам? Що менше од тебе читав отого ... Бунiна?

Плював я на нього. Помiщик недорiзаний. Емiгрант. «Ах, як гарно

пахне антонiвськими яблуками.» Читав, не думай, що ми такi вже темнi. Буржуй. Мужики на нього iшачили, а вiн до яблук принюхувався. А ми — темнота! Зате я знаю, почiм на базарi кiло антонiвки. А ти не знала i знати не хочеш.

— Добре, що ти...

Микола пiдвiвся, завис над Вiрою, спершись руками об стiл.

— Тек-тек. Нам, значить, чорненьким, чорну роботу, а вам, бiлим, любов крутити? Я, як скотина, валяйся в багнюцi пiд машиною. Я з матiр’ю — на базар. А ви — чистенькi. А свiженького поїсти любиш?

— Не тикай шматком хлiба.

— I барахло любиш. Чобiтки iмпортнi, шубку, платок пуховий. Цяця.

— Кажу, не тикай. Я теж тут щось заробила.

— В морду ти заробила, сучка отака.

Микола незграбно хитнувся через стiл i рвонув на Вiриних грудях халат. Великий голубий ґудзик дзенькнув на пiдлогу i котився ... котився... котився кудись в самiсiнький куток.

Посеред ночi Микола жадiбно обцiловував сухе й гаряче Вiрине обличчя. Вона плакала. Люто i безсило. Одними губами.

Такої гостi я й не чекав. У хату зайшла Оля Тарасенко.

— Завтра їдете? А я у справi.

— Змилуйтесь, Олю. У мене тут уже за мiсяць як справ...

— Нi, ви розберiться. Доки той шахрай крутитиме? Я про Харка. Знаєте, що сьогоднi трапилось? Принесла його нечиста сила

на луг. Випили з пастухами, тодi ще припекло. Харко з одним пастухом — на мотоцикла i в магазин. А другого пастуха розморило, заснув. Бички розбрелися лугом, двоє i влiзли в мелiоративну канаву. Борсались, борсались, i на дно.

— Оце так iсторiя. I що ж тепер?

— Про це ще нiхто не знає. Менi проговорився сп’яну Льоша. Пам’ятаєте, котрий коняку загнав. Каже, по командi Харка разом з пастухами одвiз бичкiв у лiс, притрусив соломою. А увечерi закопають.

— I все шито-крито?

— Аякже. Нiхто ж, крiм Харка, толком i не знає, скiльки на фермi тих бичкiв. Два туди, два сюди, i все гладко.

— То що я повинен робити?

— Зловiть цього хапугу на гарячому, як закопуватимуть. Подзвонiть у контроль, прокурору. Щось придумайте. Не зв’язуйтесь лише з нашим начальством. З вами й Антон пiде.

— Невже?

— Пiде. Я з ним говорила. Правда, вiн послав подалі... Разом з вами.

— А ви що ?

— А я послала ще далi. I сказала, щоб не валявся на диванi, а раз на рiк зробив добре дiло. Поспiшайте, вечорiє. Тiльки не говорiть, що це я розказала.

— Розумiю. Конспiрацiя?

— Багато ви ще не розумiєте, — невесело посмiхнулася Оля вже на порозi.

... Гарненька iсторiя. Завфермою пиячить разом з пастухами, i гине худоба. Тепер потемки бичкiв закопують, i жодних тобi слiдiв. Смiшно, але, якщо випливе ця iсторiя, найбiльше зрадiють Проня Чала i її благовiрний Миколай. Хитро все переплелося. Сьогоднi я, Байда, — союзник «святого сiмейства». Може, тодi й взяти в рейд Миколая Чалого, великого правдолюбця? Анекдот!

Однак треба поспiшати. В район дзвонити пiзно. Швидше до Антона. Добре, коли в потрiбну хвилину є надiйний друг.

«Вставай!» — скомандував я з порогу, влетiвши в Антонову хату. Антон зiп’явся на диванi, глипнув посоловiлим поглядом i одвернувся.

— Слухай, Антоне, набридли твої штучки.

Я добряче трусонув приятеля за плече. Вiн повернувся, промовив:

— Вiдчепись...

Антон був п’яний.

Моя рука сповзла з його плеча.

Раптом вiн рвучко пiдвiвся, сiв, заговорив важко й похмуро:

— Чого ти пристав? Зiбрався їхати, то їдь у свiй Київ.

— Злякався. А ми з Олею думали...

— Iдiть ви з Олею... Борцi за правду.

— Що з п’яним говорити.

— Я такий п’яний, як i ти з твоїм редактором. До одного мiсця ваша писанина. Пишете, пишете, а толку? Який толк, я питаю? Та вас Харко ще сто разiв обведе круг пальця.

— То нехай i далi обводить?

— Нехай, раз люди такi дурнi. I ти, Ваню, не нервуй. Куди не йде, все на краще.

— А якщо йде до атомної вiйни? Сьогоднi ти сховався в нору вiд Харка, завтра — ще вiд когось, а пiслязавтра тобi — атомну вiйну.

— Значить, наш двоногий брат бiльшого й не заслужив.

— I ти теж?

— I я теж. Годi, наговорився. Бiжи, лови Харка з його дохлими биками. А у мене тихий час.

Я грюкнув дверми, вийшов на ґанок. Стояв iз запомороченою

головою i нiяк не мiг второпати, нащо тут стою i куди зiбрався.

Нарештi плюнув i побрiв додому лаштуватися до вiд’їзду.

«Станцiя «Хрещатик». Мене винесло з вагона в сяючу вогнями

пiдземну залу, що, як завжди, кипiла народом. Посунув у юрбi до виходу. Кiлька хвилин — i ескалатор винесе нагору. Пропливуть поруч двадцять чотири пари лiхтарiв, кiлькасот людей.

Цiкаво отак, стоячи на ескалаторi, вдивлятися в людський потiк, що пливе назустрiч. Всi рiзнi, на кожному обличчi своя печать — втоми, радощiв, горя, смiху, турбот, байдужостi, iронiї.

Он пливе якась поважна дама в модному пальто. Статечний

пенсiонер. Зграйка старшокласниць. За ними...

На ескалаторi стояла Вiра. Це була вона i не хто iнший, хоч я

нiколи не бачив її в цьому елегантному блакитному плащику.

Вона в Києвi! Куди приїхала? Надовго? Думки вихором летять у

головi, а два ескалатори невтримно мчать назустрiч один одному.

Але ж вона мене не помiчає! Iдiотська ситуацiя. Крикнути на все метро? Махати руками чи стрибнути через лiхтарi на її ескалатор? Чи, розштовхуючи людей, побiгти вниз? Як в одному фiльмi Чаплiна: маленький смiшний Чарлi бiжить по ескалатору, а схiдцi кидають його назад... А два тiсно збитi людськi потоки шалено повзуть один навпроти одного. Ось вона вже поруч, за два кроки... Пропливає мимо, i менi стає дивно, як це можна було сприйняти за Вiру оте нiяке розфарбоване дiвча у блакитному плащi?

... Того ранку я побачив її у дворi. Здалеку, крiзь дерев’янi ґрати високого паркану, яким Iвашки вiдгородились вiд дiда Прокопа.

Ми зiйшлися пiд дiдовою вишнею. В руках у Вiри була миска iз зерном. Ненажерливi кури поприбiгали слiдом, в палiсадник.

— Сьогоднi їдеш?

— Сьогоднi.

— Скажи що-небудь, Ваню.

— Не придумаю.

— I правда. Говори не говори, щось та забудеш. Тодi раптом згадається.

— Так напиши менi. На унiверситет.

— Як не забуду.

На ґанку виринула свекруха:

— Вiро! Там щось малий коверзує.

— Iду! Прощайте, Iване Петровичу.

— До побачення, Вiро Михайлiвно. 25

«Здрастуй, Катюшо. Надумалась тобi написати. Чомусь так тоскно. Дощ за вiкном. А весь вересень стояла така гарна погода. Сусiд наш купався мало не щодня. Це тут до дiда Прокопа поселився один студент. Приїхав на практику в районну газету i при-

бився на мiсяць до нас у село. Смiшний такий. На Мишка Кравченка з нашої групи схожий.

Зараз холоднеча, вересень закiнчився, сьогоднi здушилось, наче кiнець свiту.

Пишу оце i не знаю, про що писати. Торiк ти була у мене, все бачила. Нiчого й не змiнилося. На роботi нормально, вдома теж. Микола кролiв завiв, каже, вигiдно. Синок уже гасає по кiмнатах, куди не йду — слiдом.

Останнiм часом здружилася з дiдом Прокопом. Як його життя било! Оце сидiли в недiлю, сповiдувався. У нього Бiблiя є, дає менi почитати. Я там вичитала: «Не судiте, не судимi будете». Цiкаво, а як судити саму себе? Був час, коли менi хотiлося махнути на все i з’їхати в тридев’яте царство. Тодi вгамувалась. Поволi вичахаю. Бiдна моя Мальвiно, про що ми з тобою мрiяли в шостому класi? А в дев’ятому?

Живеш, дрiмаєш, а тодi — наче сонячний удар. Пам’ятаєш

це оповiдання Бунiна? Менi од тебе критися нiчого: недавно й зi мною трапився такий удар. Потiм згорiло. Але може, й варто

жити, щоб iнодi траплялися такi «сонячнi удари»?

Мiй чоловiк час вiд часу зривається, запиває до чортикiв i мучить мене: зрадила я йому чи нi? Смiшний. Головне, що я давно зрадила саму себе.

Що тобi ще написати? Наша кiшка Мурка привела двох котенят. Це просто чудо, якi вони смiшнi. Сидiла б i дивилась на них цiлий день.

Цiлую тебе мiцно. Пиши. Твоя Вiра.»

Я одержав цього листа у себе на факультетi. На конвертi стояла адреса унiверситету i моє прiзвище. 26

Зі щоденника

«Зупинитись! Головне — зупинитись, подивитись людям у вiчi, вислухати їх. Ми дивимось i не бачимо, слухаємо i не чуємо.

Я броджу осiннiм мiстом, намагаюсь нiкуди не поспiшати, дивитися, слухати...

В центрi ламають старий квартал. Довкола ростуть висотнi будинки. Десь на сусiднiх вулицях чути шум великого мiста. А

тут — напiврозбитi скелети жовтих п’ятиповерхових будинкiв. В уцiлiлих ще живуть люди. Двiр захаращений бочками, битою цеглою, старими вiконними рамами.

Вiд лiтнiх людей почуєш те, чого не вiдкопаєш в жодних словниках.

Дiдусь показує на свої простреленi на фронтi ноги й каже: «Здоров’я у мене ще нiвроку, а от ноги вiдстають». Бабця каже про свою дочку, яка нарештi розлучилася з алкоголiком i вийшла замiж за хорошого чоловiка: «У неї в життi оце тiльки й розвиднiлося».

В їдальнi бiдно вдягнений чоловiк бере лише гарнiр. Просить побiльше пiдливи. Рукав потертого пальто лопнув по шву.

Наша лаборантка на кафедрi так захопилась розмовою, що почала пiдморгувати спiвбесiдниковi, забувши, що балакає по телефону.

Когось хоронять. Бiля пiд’їзду старовинного чотириповерхового будинку стоїть автобус похоронного бюро. З пiд’їзду висовують забиту труну. Обережно протискуються крiзь вузенький засклений коридорчик. Не по-осiнньому жарко. Над вулицею стовпом стоїть сонце. Шум, гам, люди. Рохкають на перехрестi таксi, дзенькають трамваї. Похорон

У парку навпроти унiверситету на лавах i довкола них заклякли шахiсти. Сидять i стоять годинами, днями, роками. Посоловiли очi, тремтять руки вiд шахового неврозу.

— Що ти ото походив? Треба було турою!

У скверику жiнка скаржиться подрузi на свого домашнього пса: «Сьогоднi мiй Максик буде покараний: з’їв пачку вермiшелi i коробку сухарiв».

Зустрiчi, обличчя, враження, обличчя, зустрiчi...»

***

Минуло два тижнi, як я поїхав з Дубровного. До вiд’їзду в Київ поклав редактору на стiл велику статтю — роздуми про «пiдпiльнi» гектари, про «битви за хлiб», отрутохiмiкати i землю, на якiй нам випало жити. Мабуть, стаття написана занадто наївно, щоб вона була надрукована. Скоріше за все, долежиться, поки редактор з секретарем, забиваючи в номерi чергову дiрку, викрутять її, як ганчiрку, i поставлять пiд рубрикою «На теми дня». I стоятиме пiд цими висiвками мiй пiдпис.

Все це, звичайно, прикро. I все це — дрiбницi. Головне — що є таке село Дубровне, де живуть Василь Мефодiйович Хвиля i дiд Прокiп, Оля Тарасенко i Антон Грицай, Дiдвасиль i ланкова Харитонiвна, Лiда-Лiдочка i Вiра. Вiра Михайлiвна.

Це ж зовсiм недалеко. За оцим затопленим електровогнями мiстом, за полями, лiсами й звивистими рiками.

Я приїду туди, обов’язково приїду. Знову буде осiнь, вересень. Час, коли буйно вiддячує земля, i все iнше здається таким

мiзерним у порiвняннi з цим правiчним чудом. Буде вересень, час

довгих i теплих вечорiв i чистих холодних ранкiв, останнiх ранетiв у садах i прозорої скляної води у придеснянських озерах. Я приїду подякувати цим людям за те, що вони є, сказати їм, просто i тихо, навiть без слiв: «Здрастуйте. Я вас люблю».

1984 р.

Фокстрот називався «Стамбул-Константинополь». Бiс його зна, чому, тим паче Стамбул i Константинополь — одна болячка, як, примiром, Лежнi й Михайлiвка. Це у нас, за Десною бiлiло на пагорбах таке село. Споконвiку називалось Лежнями, й хоч давно його перейменували на Михайлiвку, нова назва нiяк не приживалася. «Куди їдеш?» — «В Лежнi».

Ага, так я про «Стамбул». Позаяк до кожної танцюльки потрiбнi були якiсь слова, спiвали ми куплетик i до цього фокстроту:

«Стамбул-Константинополь, хлеба нет, едим картофель».

То була суща нiсенiтниця, бо хоч картоплi в наших краях — дiвати нiкуди, на картопляниках не сидiли. Хлiб у сiльськiй лавцi був. Цим куплетиком слова й закiнчувались. Далi йшло ритмiчне бемцання у двi ложки або порожнi пляшки. От, скажу вам, ударний iнструмент! Про ударнi установки в селах ще не чували, але й патрiархальнi бубон з гармошкою в наш клуб уже не рипались. Не тi часи! Йшов рiк тисяча дев’ятсот шiстдесят четвертий. В клубi у нас було два з половиною баяни, майже справний акордеон i — навiть! — радiола. Крутили радіолу по вихiдних: економили батарейки. Десяток грампластинок були нами завченi напам’ять. «За окошком свету мало, белый снег валит, валит. А мне мама, а мне мама целоваться не велит.» Щойно вщухне ця мелодiя, i раптом — супермодерн! зiрка! —вундеркiнд Робертiно Лореттi. «Джама-га-га-гайка!» — зомлiвав у радiолi, на обрамленiй зеленим плисом сценi томний голос Робертiно. Ах, далека Ямайко... А потiм двi японськi сестрички спiвали про море i поцiлунок солоних губ. А потiм... Потiм була королева пiсень, шлягер сезону, югославська «Маленька дiвчинка». Нiколи бiльше не бачив я такої шаленої популярностi звичайної собi пiсеньки. Iснувало кiлька варiантiв тексту. А в оригiналi «Девойко мала» можна було почути в найнесподiванiших мiсцях: пiд стогом сiна й при силоснiй ямi, на городi й бiля череди на випасi —де тiльки могло носити нашу напiвпарубоцьку братiю.

«Стамбул — Константинополь»

Танцювали пiд усе, навiть пiд знаменитi руслановськi «Валянки» й старовинний марш «Прощання слов’янки».

Однак радiола радiолою, а головним на танцях все-таки був

баян. Музикантiв у нас було пiвклубу. Один баян завжди лежав напохватi в коричневiй розхитанiй шафi, й кожен мiг тиникати на ньому, скiльки завгодно. Але таких пильщикiв, як я, танцювальне товариство, звичайно, iгнорувало. Якби раптом я посмiв перехопити баян у котрогось маститого баянiста i заквакав щось своє, жодна пара демонстративно б не вийшла в коло.

Маститих було троє: Вася-перший, Вася-другий i Карась. Василiв пронумерували, бо вони ходили в один клас i, як на грiх, мали однаковi прiзвища й по-батьковi. Третiм був Мишко Карась. Якось у нас пiшла мода iмiтувати хiмiчним олiвцем татуювання. Карась написав на всю лiву руку: «Мыша». Лiтера

«М» була виписана аж на плечi, а на кулацi красувалось товсте, клишоноге «А».

У кожного з маститих був свiй улюблений танець. Вася-перший полюбляв танго «Над морем». Вiн лягав щокою на баян, приплющував очi й вичавлював такi акорди, що у нас тьохкало у грудях. Вiзитною карткою Васi-другого був старовинний вальс «Шепiт хвиль». А Карась, знай, награвав карколомний фокстрот «Пелiкани».

А тепер — дайте-но менi паузу! Паузу на три такти. Геть «Пелiканiв», до бiса липкий i тягучий «Шепiт хвиль»! Нарештi...

Нарештi наставав момент, коли черговий маститий гучно оголошував: «Стамбул-Константинополь!» Цi слова струмом били по юрбi, яка товпилася на п’ятачку перед сценою. На мить замерзала тиша. Наче аж присiдали червонi язики гасових ламп, що блимали по стiнках клубу. Iз закапелкiв клубного залу тяглись до сцени розiмлiлi парочки. Хтось, надто куций i цiкавий, дерся на спинку стiльця. П’ятачок тужавiв людськими тiлами, готовий осьось виштовхнути на кiн своїх примадонн. Зал завмирав напiвподиху, i перший акорд батогом хльоскав по оголених нервах:

«Т-р-рам! Пам! Па-рам-па-рампам!

Стамбул-Константинополь...»

I починалося...

Фокстрот завiз у наше тихе село Аркадiй. «Аркаша — любов наша». Дiвки за ним — хiба що не плигали на шию, хоч, як на наш аршин, Аркаша був уже в лiтах: йому стукнуло двадцять п’ять.

Аркаша приїздив до тiтки, одинокої бездiтної вдови, котра, здавалось, тiльки й жила вiд однiєї його вiдпустки до iншої. Служив Аркаша в торговому флотi, тiтоньцi привозив всiлякi заморськi штуковини, а нам при кожному нальотi на наше бiдне тихе село вихлюпував силу-силенну моряцьких байок про Сiнгапури, Гiбралтари i Бомбеї. Аркаша хапався за все пiдряд: ремонтував сiльський радiовузол, тренував футбольну команду (чомусь ганяв нас неодмiнно босими), а вечорами бiля клубу хвацько бренькав на гiтарi й спiвав веселу i безглузду пiсеньку про Алi-Бабу, турецького принца, котрий грає на бандурi модний твiст.

Словом, Аркаша був загальним улюбленцем, а його тiтка при згадцi про племiнничка закидала вгору гарнi темно-карi очi й милостиво посмiхалась: «Баламут».

Так от, пiсля чергового плавання Аркаша й завiз нам «Стамбул-Константинополь». Показав акорди Василям i Карасю й поїхав, а наш бiдний старенький клуб вчадiв його фокстротом.

Танцювати фокстрот по-старомодньому було б все рiвно, що ходити в чоботях по паркету. Душа прагнула нового!

Тон, як завжди, задала Галка. Вогонь-дiвка, вона крутила хлопцями, як циган сонцем. Один час менi здавалось, що, якби доля спарувала їх з Аркашею, кращого не можна було б i придумати. Але якось пiзньої осенi ми з Галкою опинилися в однiй компанiї, здається, проводжали когось в армiю. В темних сiнцях Галка притиснула мене до драбини i полiзла цiлуватись. Потiм розревлась, по-дитячому шморгаючи носом, i говорила менi, чи, може, драбинi, що Аркаша — хам, що вона запалила б село, i плела ще щось таке несусвiтнє, забившись зареваним обличчям у моє плече. Але все це — дрiбницi. Галка була королевою танцiв, i ясно, що це могла придумати тiльки вона. «Нiяких обiймiв i топтань на кону!» — скомандувала Галка. «Стамбул-Константинополь» танцюють так. Двоє стають обличчя до обличчя i сплiтають пальцi на рiвнi плечей. А потiм головне — рiзко, зiгнувши в колiнi, закидати ноги. Назад i вбоки.

«Т-р-рам! Пам! Па-рам-па-рампам!»

Лiву, праву! Лiву, праву!

Впiзнали? Ах ти ж, боже мiй... Звичайнiсiнький чарльстон.

Рокiв через десять в якiйсь телевiзiйнiй передачi (в стилi «ретро»)

я побачу цей веселий i наївний танець двадцятих рокiв.

Це буде потiм, потiм. А тодi якимись iмпортними вiтрами в нашу глушину заносило чудернацькi слова «рок-н-ролл», «ча-чача», «твiст», «шейк». Уже входило в моду мiнi, зблискували не заброньованi в капрон дiвочi ноги, Карась рвав на шматки баян, i, забившись в куток, похитував головою колишнiй паламар нашої колишньої церкви, неголений i худий, як трiска, Цигель.

З тим триклятим Цигелем у мене колись трапилася капосна iсторiя. Було менi рокiв сiм i занесло мене на майдан перед сiльським клубом. Цигель сидiв на колодi й тягав гармошку. Був вiн, можна сказати, на службi, бо, окрiм сторожування, правлiння

колгоспу постановило йому по недiлях грати на гармошцi. За що записувало щомiсяця по десять трудоднiв. Цього заробку сповна

вистачало на двi чвертки горiлки. Пiвлiтру Цигель нiколи не купував, бо запевняв, що туди влазить менше, нiж у двi чвертки. В

репертуарi Цигеля i в хорошу погоду були тiльки карапет i полька, а пiсля чверток вiн взагалi виключався i терзав пiд гармошку

одну-єдину пiсню: «Барабаш-Барабуля, кому жизнь, кому дуля». Цигель сидiв, висунувши вперед коротшу, поранену ногу, коли я з’явився на його яснi очi. Поруч збилося кiлька дiвчат, якi вже зрозумiли, що танцiв сьогоднi не буде. I от котрась, язиката, шепнула, щоб я пiдiйшов до «солiста» i сказав: «Цигель, грай!» Я пiдiйшов. Вiн пiдвiв очi. Я сказав. Сказав, значить: «Цигель, грай!» Божечки, що сталося! Цигеля пересмикнуло, гармошка хрюкнула й полетiла в бур’ян. Позаду бухнув регiт, а мене врятувала вiд розправи лише прострелена Цигелева нога. Виявилося, що музика наш нiякий i не Цигель. Прiзвище у нього було якесь шляхетське, щось таке чи Лубоцький, чи Потоцький. А Цигель — то було вуличне прізвисько, на яке вiн реагував, як бик на червоне.

На той час, про який iде мова, танцi давно вже обходилися без Цигеля. Гармошку сп’яну вiн порубав на пеньку, церкву закрили, й колишнiй гармонiст-паламар, на радiсть жiнцi, зайнявся хазяй-

ством. Правда, iнодi таки його заносило до клубу. На мiнi-спiдницi вiн плювався, а «Стамбул-Константинополь» охрестив слiвцем зi свого колишнього церковного лексикону — «подриганiє».

Але все це — сущi дрiбницi. Хiба до Цигеля зараз, коли на кiн виходить Роман-кiнщик. Цебто наш сiльський кiномеханiк. При всiй повазi до Аркашi й Галки, треба визнати чесно: Роман був фiгурою номер один в нашому клубi. Передовсiм через його феноменальний танцювальний талант.

Рано чи пiзно наступав момент, коли набридали вальси, танго, карапети й польки. Розпашiла юрба вiдпливала з кону. Котрийсь з хлопцiв пирскав водою на пiдлогу, щоб хоч трохи прибити розкручену танцюристами пилюку. Западала стомлена пауза. I тодi Вася-перший брав баян i видавав «циганочку з виходом».

На сiмнадцятому тактi вступу Роман, нiби знехотя, пiдводився з лави, збивав набакир темно-синього форменого картуза, пiдправляв i без того ладнi, як вилитi, плечi свого пiджака й повiльно, крадучись, плив колом. Швидше... Швидше... Баян захлинався переборами й акордами. Вицокували в руках «ударника» двi порожнi пляшки. Роман, наче скинувши пута, летiв вздовж стiни гарячих збуджених облич, на льоту пiдморгуючи дiвчатам i запрошуючи котрусь на танець.

Укоськати Романа могла хiба що Галка. Вона вихоплювалася на кiн i, дрiбно вибиваючи пiдборами, накочувалась на Романа. Той танцював легко, на самих пальцях, вiдкинувшись всiм тiлом назад. Здавалося, ще мить — i брязнеться на спину. Галка чорним розпатланим чортеням лiтала довкола Романа i не подумувала здаватись. Капiтулював баянiст. Вася-перший виривав з баяна останнiй акорд i безсило випростувався на стiльцi. А Роман грабастав в оберемок розпашiлу й добре-таки ухоркану Галку i смачно, з виляском, цiлував її в пазуху.

Наше товариство чекало, як же сприйме Роман останнiй крик моди, Аркашин «Стамбул-Константинополь». I той ушкварив такий гiбрид чарльстону з «циганочкою», що пари з реготу кинули танець, полишивши на кону кiнщика з його вiрною партнершею Галкою. Серйозна Романова фiзiономiя стрибала вгору-вниз в ритмi фокстроту. Чорнi крила парадного галiфе хвиськали довко-

ла стегон, а надраєнi хромовi чоботи виписували такi колiнця, що

рябiло в очах.

Другим неоцiненним талантом Романа була завидна життє-

радiснiсть. I справа навiть не в тому, що вiн сам умiв смiятися

чисто й розгонисто й розсмiшити мiг навiть Цигеля. Головне —

ми зроду не бачили, щоб Роман нервував чи —боронь боже! — з кимось лаявся. Iронiчна посмiшка постiйно бродила у нього на губах, а примруженi сiрi очi так i проймали спiвбесiдника, мовби пiдкусюючи: «Та що ти кажеш? Не може бути!»

Роман був неодмiнним учасником клубних концертiв, у яких, крiм «циганочки», виконував, скажiмо, такi номери, як соло на гребiнцi.

А в новорiчну нiч Роман взагалi ходив королем. Бо вiн запалював електрику! Слабенькi лампочки ледве жовтавiли по стiнах, але пiсля гасових ламп вони видавалися нам справжньою iлюмiнацiєю.

Приходив у довгополому кожусi й червонiй шапцi Дiд Мороз — заготовлювач нашого сiльпо Микита Петренко, по-вуличному Кардан. Сипав по головах житом i карамельками, а одного разу хвицнув сукуватою палицею Карася, котрий запустив лапу в дiдову торбу. А потiм починалися атракцiони. На вiрьовку чiпляли замотанi в газету призи — зубнi щiтки, гребiнцi, соски — i охочим пропонували iз зав’язаними очима вiдрiзати якийсь призок. Був ще такий атракцiон: запалити цигарку, сидячи верхи на пляшцi. Або, теж зав’язавши очi, розбити палицею горщик.

Роман-кiнщик i тут не мiг, щоб чогось не вчудити. То замiсть

одного призу обстриже ножицями всю вiрьовку, то, замахнувшись палицею, посуне не на горщик, а прямо на зал, так, що в

перших рядах аж заверещать.

А якось на сценi поставили на стiльцях двоє вiдер i вкинули туди по яблуку. Завдання було генiально смiшне i просте: склавши руки за спиною, з’їсти яблуко.

Першими на сцену вихопилися Роман i Карась. Мишко застрибав довкола вiдра, ганяючи забрьоханою пикою трикляте яблуко, яке нiзащо не хотiло ловитись. А Роман спокiйно пiдiгнав носом

яблуко до стiнки вiдра i за хвилю змолов його з хвостиком i зернями.

Був Роман вiртуозом i в своїй роботi. Кiномеханiком вiн працював

у нас ще з тих блаженної пам’ятi дотелевiзорних часiв, коли кiно було

бiльше нiж видовищем, i ми, хлоп’юки, виявляли чудеса винахiдливостi, щоб при своїх вiчно порожнiх кишенях потрапити на сеанс.

Заробити якусь копiйку можна було у нашого заготовлювача.

Ми нишпорили по всiх закутках i стягували в сільпо рiзне залiзяччя, ганчiрки, кiстки, а по веснi копали хрiн. Кардан приймав нас у дворику перед своєю тiсною халабудою. Махнувши на вагах туди-сюди пересувною гирею, Кардан зосереджено ляпав на рахiвницi i нарештi видзьобував нам з величезної жерстяної коробки з-пiд оселедцiв нашi чесно заробленi копiйки.

Однак надто густо було нашого хлопчачого племенi, i сiльськi закапелки швидко виявлялися вичесаними пiд гребiнку. Доводилося вдаватися до рiшучих дiй. Наприклад, украсти вдома з-пiд курки тепле, щойно знесене яйце i здати його в магазин. На односерiйний фiльм виручки вистачало сповна. Кiлька щасливчикiв могли потрапити в кiно безплатно, принiсши з дому темне рядно, яким завiшувались вiкна в клубi. Але охочих з ряднами часто-густо виявлялось бiльше, нiж вiкон, а згодом в клубi нарештi почепили темнi байковi штори.

Правдами i неправдами пролазили ми в зал i, мов зачарованi, прикипали на розхитаних лавах. Поволi затухала висунута з кiнобудки лампочка, включався апарат, i оживав квадратний екран. Хвилина, друга — i ми були вже далеко вiд нашого обшарпаного клубу, вiд майбутньої прочуханки за вкрадене яйце, вiд завтрашнiх клопотiв про те, чим нагодувати ненажерливе порося i витопити в печi.

Йшли роки. В клуб ми ходили тепер не лише в кiно, а й на гулi, i давно вже не сушили голови над тим, де взяти копiйки на сеанс. I зовсiм не задля того, щоб безплатно пролiзти в зал, клеїли ми афiшi, перемотували плiвку i тягали кiнодвижок. Просто нас вело до цiєї кiнобудки, просто Романовi кiносеанси перетворювались на маленькi спектаклi. Навiть тут, на службi, наш кiнщик знаходив нагоду розсмiшити публiку.

В перервi посеред сеансу, коли помiчник перезаряджав кiноапарат, Роман розвеселяв «прихожан» рекламою майбутнiх фiльмiв. Кiнщик прокашлювався або гучно чхав у мiкрофон i оголошував: «Мирянє... Прошу прощенiя, гражданє. У середу в нашому кiнотеатрi демонструється новий жутко серцещипатєльний

фiльм «Убiйство на улiце Хворостянкє». Регiт покривав це оголошення, бо Хворостянкою називався один з куткiв нашого села. А

з динамiка одразу ж летiло: «Пардон, гражданє, опечатка. Фiльм

називається «Убiйство на улiце Данте». А зараз прошу шановну

публiку просмотрєть другу часть картiни».

Не сказати, щоб Романова кiнокар’єра була безхмарною.

Пам’ятаю його затяжну вiйну з директором школи. Йшлося

про те, як не допустити старшокласникiв на дорослi сеанси.

Особливо на тi, що «дiтям до шiстнадцяти заборонено». Не будь на афiшах такого напису, нас так би не тягло саме на цей фiльм. Так от, Роман заявив, що вiн не жандарм i паспортiв перевiряти не буде. Про паспорти було сказано, звiсно, для красного слiвця, бо їх не було, либонь, i в Романа та й в самого директора.

Якось надвечiр я зайшов до кiнобудки. Роман сидiв на схiдцях i

байдуже стругав паличку. Чи не вперше я бачив його таким невеселим, i це було так дивно, що на мить менi видалось, нiби поруч

сидить Кардан або Цигель.

— Ти чомусь не був учора на танцях? — я саме перебував у

такому вiцi, коли хочеться «тикати» всьому бiлому свiтовi.

— Був... Не був. Знаєш, браток, видно, я одтанцював. Жiнка

вчора: «Годi тобi за клоуна. Людей смiшити».

Я раптом подумав, що в Романа, як i в кожної нормальної людини, крiм клубу, є своя сiм’я, що у нього — маленький син, точнiше, пасинок, бо Роман пристав у прийми до однiєї вдови.

— А ти, я чув, їдеш? — запитав вiн.

— По осенi, як город впораємо.

— Ну-ну, школу, значить, там закінчиш? Легше буде кудись

вступити, а то тут, при лампах... Правда, електрику в село тягнуть, чув?

— Здаси тодi свого движка в металолом.

— Нехай поживе. Ех, а кiно завтра! — Роман ляснув лозинкою по сандалету. — Знаєш, яке? «За двома зайцями». «Моя мама добре серце мають, а папаша мають магазин», — затяг Роман пiсеньку з кiнофiльму, i передi мною знову був наш невгамовний, незворушний, нестарiючий кiнщик.

Французи кажуть: «Не зустрiчайтеся з жiнкою, яку ви колись любили». Якщо цю премудрiсть трактувати ширше, менi, може, й не варто було їхати в це село.

Я мало не сказав: «У наше село». З моїх тридцяти шести рокiв я прожив там всього шiстнадцять. Менше половини. I з кожним роком ця пропорцiя все меншатиме, бо, напевно, я вже нiколи не житиму в цьому тихому селi над тихою Десною.

Я чомусь не сказав: «У наше село». Бо скiльки б рокiв не судилось ще прожити, всi вони — нiщо в порiвняннi з отими шiстнадцятьма. I всiлякi пропорцiї тут нi до чого.

Стрiла асфальту з розгону впилася в село. Тiльки-но в’їхали, котрась сердешна бабуся з кошелем i тугим бiлим клунком попросила водiя зупинитися. Менi треба було до центру, але я чомусь вийшов разом з бабусею.

— Може, допомогти? — звернувся до старої.

— Не треба, — нерiшуче покосилась бабця. — Я сама.

Вона вправно закинула клунок за спину, а кошіль, приторочений до чуба клунка, вмостила на грудях i почалапала полуденною вулицею.

Стояла пiзня осiнь. Давно облетiли каштани i клени, пообсипалось листя навiть на березах i осокорах. Однi лише верби нiяк

не хотiли скидати свої жовто-зеленi коси. Але вони вже не могли скрасити монотонного пейзажу: голих чорних дерев на фонi свiтло-сiрого неба.

Вулиця була безлюдною. Я пройшов уже метрiв триста i не зустрiв жодної душi. Нарештi ген попереду перейшов дорогу i звернув на вигiн якийсь дiдок, здалеку схожий на Цигеля. Звичайно, то був хтось iнший, бо Цигель досi давно помер. Люди почали потроху траплятися ближче до центру. Проскочив на мотоциклi мужчина у фуфайцi, шапцi й гумових чоботях. З двору виткнулась молодиця з порожнiми вiдрами. Хотiла перейти до колодязя, але зачекала, поки я мину двiр. Прорипав на старезному велосипедi хлопець рокiв дванадцяти.

Дивне почуття втрати часу охопило мене. Здавалось, якийсь невидимий режисер ненароком щось наплутав, i нове, незнайоме дiйство розiгрується в старих, знайомих декорацiях.

90 2

Вулиця, без сумнiву, була тiєю самою. Не мiняли справи численнi новi штрихи, яким було густо покроплене її обличчя. Цеглянi будинки в глибинi дворiв i навiть цегляна горожа вздовж одного

обiйстя, сiрий асфальт i стовпи електропередачi — всього цього, звичайно, не могло бути двадцять рокiв тому. Але поступово, як зображення на проявлюваному фотопаперi, почали проступати

штрихи тiєї вулицi. Той самий вигин злiва направо, той же спуск

неподалiк од центру, де дорога мовби котилася по дну вузького

довгого корита, а дворища нависали пообiч своїми заплутаними

вишняками. Нарештi — той же височезний скривлений осокiр з

чорними цятками воронячих гнiзд.

Вулиця звично хитнулася влiво й вивела мене на майдан, прямо до нашого колишнього клубу. Я чомусь був абсолютно впевнений, що десь тут, в центрi, вирiс новий будинок культури. Бiльше того: я б нiскiльки не здивувався, побачивши на мiсцi клубу заасфальтований майдан або акуратнi клумби. Але клуб стояв, як на лобному мiсцi, вiдкритий i беззахисний. Сiрий шиферний дах, пiдведенi синьою фарбою вiкна, оббитi чорним дермантином дверi. На стiнi прилiпилась поштова скринька, зате нiде не було видно жодного лозунгу, й це точнiше, анiж вiдсутнiсть вивiски, свiдчило, що клуб уже не клуб.

Зовсiм не впiзнати було два старезнi сiльськi магазини. Їх обклали цеглою, а вздовж карнизiв прибили здоровеннi вивiски — «Промтовари», «Продтовари». Перед конторою височiла щогла з прапором. Поруч — Дошка пошани, кiльканадцять портретiв. Я пробiг очима по обличчях, знайомих прiзвищах i дивних титулах: «майстер машинного доїння», «завiдуючий автотранспортною дiльницею».

Осiннiй полудень пусткою завис над селом. З контори визирнула лiтня жiнка в сiрому жакетi й чорнiй спiдницi. Мабуть, посильна? Значить, Маня вже на пенсiї? Маня-виконавець, як ми її називали. М’яко прогурчали темно-зеленi «Жигулi». Я перекинув з руки в руку портфель i попрямував у вузький, порослий травою провулок. Час, що минув пiсля нашого вiд’їзду з села, обернувся якимось двадцятилiтнiм забiгом з перешкодами. Служба в армiї, навчання, робота, переїзди, стрибки через дипломнi, службовi, квартирнi бар’єри — все це поглинуло двадцять рокiв, не вгледiв

як. В результатi я опинився за триста кiлометрiв вiд своїх батькiв i за шістсот — вiд села, де в один з перших повоєнних рокiв з’явився на свiт. Опинився у двокiмнатнiй квартирi багатоповерхового

будинку (пiд нами — три поверхи, над нами — п’ять), в якому було все, що потрiбно нормальнiй мiськiй людинi, аж до смiттєпроводу i гастроному на першому поверсi.

Трикутник «батьки — я — моє село» мене особливо не хвилював. До батькiв я навiдувався. А з шкiльної геометрiї пам’ятав, що трикутник —найменшекутна фiгура, i в життi бувають ще й багатокутники. Життя, здавалось, уже пливло по колу, аж раптом — оце несподiване вiдрядження. Власне, вiдрядження було в обласний центр, а там виявилося, що в наше село тричi на день ходить автобус.

Неважко було придумати й причину. В селi жив материн двоюрiдний брат. При теперiшнiх, як би сказати, благеньких родичiвських зв’язках не завжди знаєш своїх двоюрiдних дядькiв i тiток навiть по iменi. Ми з дядьком трохи родичались, i хоч бачилися за цi двадцять рокiв один раз на весiллi i ще якось на похоронах, дядько так i зостався в моїй пам’ятi простецьким, мовчкуватим i добрим чолов’ягою.

Родичi зустрiли мене спокiйно i просто, наче ми не бачилися якихось кiлька днiв. Дядько привiтався, поправив окуляри й знову засiв плести ятір. Дядина, яка наче трохи аж розсунулась за цi роки, важко дихаючи, заходилась зносити закуску.

Випили привезеного мною коньяку. Дядько скривився, занюхав скоринкою, мовив:

— От непривишний я. Здохлятиною якоюсь тхне.

— Ти ж не здумай тiкати сьогоднi, — сказала дядина.

— Аякже, — погодився за мене дядько.

— О, якраз i на проводи сходимо, — згадала дядина. — Роман сина виряджає в армiю.

— Який Роман? — здивувався я. — Кiнщик? Так у нього що, син ще не служив?

— Хе-хе, та у нього одне ще в третiй клас ходить, — зрадiв дядько. —Роман, брат, як пiшов у сiм’я, так наплодив цих Романчикiв. Скiлько це у нього, п’ятеро?

— Ти вже не доточуй, — мовила дядина, — п’ятий пасинок, той одслужив.

— Незручно наче, не кликали, — вагався я.

— Ти що, — заспокоїла дядина, — у нас же сусiдiв усiх кличуть.

Так чи не вперше я опинився в Романовiй хатi.

Дверi не зачинялись. Гостi одне за одним упливали в хату. Я переступив порiг i пiсля вуличної темряви аж примружився вiд слiпучої лампочки пiд стелею, вишиваних рушникiв i бiлих хусток. Баби сидiли на лавах i цупко обмацували очима кожного нового гостя.

Мимоволi я прихилився до дядька, аж тут з другої кiмнати виринув Роман. Чесно кажучи, я сподiвався побачити якщо не дiда, то досить-таки ветхого чолов’ягу. А на мене накочувався мiцно збитий мужчина в бiлiй смугастiй сорочцi й чорних штанях, заправлених у збриженi хромовi чоботи. Рiдке, з сивиною, волосся було акуратно зачесане назад. Набрякле, трохи розповнiле

обличчя сяяло пiд лампочкою, а сiрi живчики очей хутко оббiгли

мене з голови до нiг.

— Ти бач, Романе, якого я звiра привiв? — пiдштовхнув

мене дядько.

— От так гостi! Яким чудом? — посунув на мене Роман. — Давайте в ту хату.

Виявляється, в розмiщеннi гостей була строга субординацiя. В

першiй кiмнатi засiдали найстарiшi, i чомусь самi баби. Товариство

допенсiйного вiку, в тому числi i мої родичi, розсiлось в другiй кiмнатi, праворуч вiд дверей. Я потрапив на лiву половину, в компанiю «вiд двадцяти п’яти до сорока». I нарештi третю кiмнату зайняла молодь. На покутi сидiв Романiв син, кругленький білявий хлоп’юк.

Всi дверi були розчиненi навстiж, так що пiсля першої чарки хата перетворилася на суцiльний веселий вулик. Над столами стояв м’який хмiльний гомiн.

— А Христюк, бач, таку телицю одпер на базу! Центнерiв три.

— Зоставив би краще на корову, а то стара вже голову по землi волочить.

— А я вам кажу, «гладдю» вишивати важче, нiж «хрещиком».

— На таку подушку треба табун гусей на пiр’я.

— Ти б зробив цегляний паркан, вiн i твоїх дiтей перестоїть.

— На який бiс їм той паркан?

— Чули, Карпо виграв «Запорожця» в лотерею?

— Грошi до грошей пливуть.

— Жирна щука, нагуляна.

— Ти думаєш, харкiвськi велосипеди гiршi од мiнських?

— Притисни старого, нехай купує мотоцикла.

— Куди воно годне, те кiно?

— Я гидую i телевiзор включати, як їх показують.

— Оце ще, сядеш коло жiнки, так i не вип’єш по-людськи.

— Iване, щось у тебе фланг слабує? Не їдять, не п’ють. Постують, чи що?

— Мудрець. Налив таку, що собака не перескочить.

Роман встигав по всiх столах, нiбито з усiма й пив, але, схоже, ще не перехилив жодної чарки. Його жiнка, iз заплаканими очима i якимось переляканим, нетутешнiм виглядом, припрошувала гостей i допомагала сусiдкам мiняти на столах страви й пляшки.

На хвилю гомiн притухав. Потiм ложки одна за одною лягали на стiл, i балачки закипали уже на вищих нотах.

Раптом з першої, «баб’ячої», кiмнати долинув тихий мелодiйний спiв:

«Ой, чом не прийшов, як мiсяць зiйшов, як я тебе ждала?

Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала?»

Спiвали тихо, без крику, наче навiть не спiвали, а говорили. Старечi голосочки м’яко, як на криласi, сплiтались в тугу чисту мелодiю i линули кудись вгору, над столи, над стрiхи, бляшанi й шифернi дахи i, здавалось, навiть над чорне осiннє небо, вище од якого не буває вже нiчого.

В нашiй кiмнатi на хвильку розгублено притихли, й тут же у самому кiнцi столу червонощока грудаста молодиця у жовтих коралях вдарила: «Розпрягайте, хлопцi, коней та й лягайте спочивать».

Двi молодi жiночки навпроти мене, схожi, як близнята, обидвi пiдфарбованi й накрученi, перезиркнулись i дзвiнко, з виляском, пiдхопили:

«А я пiду в сад зелений, в сад криниченьку копать».

А з третьої кiмнати вже летiло:

«Выбери меня, выбери меня, птица счастья завтрашнего дня».

Спiвали всi, голосно й тихо, ледь ворушачи губами й подумки

— як кому лягало на душу.

I тут десь далеко, на верандi, рипнув баян, i тонкий трiскучий

голос вломився в три пiснi:

«Гармониста я любила, гармониста тешила, гармонисту на плечо сама гармошку вешала».

Спiви за столами стихли. Баян прорипав через першу кiмнату i

закляк у дверях. На порозi стояв Карась...

З тої хвилини, як я опинився за столом, мене мучили руки.

Я поклав їх на колiна, потiм на стiл, потiм опустив вздовж стiльця. Все було не те й не так. Я все забув, я нiкого не мiг впiзнати, особливо молодших од мене. Я плутався в словах пiсень. Було боязко, що хтось заговорить до мене, а я не зможу пригадати iменi спiвбесiдника. На щастя, з розмовами не лiзли. Лише одна із спiвучих сусiдок iнодi крадькома прицiнювалась через стiл. Дядько з дядиною на тому кiнцi столу виводили «Марусю». Роман забiгався мiж гостями. Хотiлось тихо втекти. I раптом на порозi вирiс Мишко Карась.

Якби я точно не знав, що Карасю тридцять шiсть рокiв, я б дав йому... Яка рiзниця, скiльки б я дав. Головне, що йому добряче одмiряло життя. У дверях, з баяном на грудях, стояв невисокий сутулуватий чоловiк. Худе неголене обличчя, стрiха рудуватого волосся, сплющений, як пирiг, капелюх, куций пiджак зi стоячим комiром.

Карась посмiхнувся безтолковою i доброю посмiшкою i обвiв гостей посоловiлим поглядом:

— Здрасьтє вам...

— Ого-го! Карась! Де ти бродиш? Штрафну йому, щоб не запiзнювався! —загуло з усiх бокiв.

Карась прийняв гранчастий стакан, хекнув i повагом випив, розхлюпуючи горiлку на мiхи. Сяк-так заїв маринованим огiрком i оголосив:

— Гражданє! Танцi!

Команди тiльки й чекали. Столи заворушились, гостi вбезлад посунули до виходу.

Над ґанком свiтила двохсотватна лампочка, вихоплюючи з темряви крутi схiдцi, шмат подвiр’я i голий кущ бузку пiд вiкном. Народ вивалив з хати, хтось пiдсунув Карасю стiлець, i за мить над двором уже стрибала добре знайома мелодiя. Це був наш старий, нержавiючий карапет. Кiлька пар молодиць дрiбно, з притупом, загоцали в танцi.

Першi колiна Карась зiграв нормально, встигаючи на переборах i чiтко вiдриваючи ритм басами. А потiм почав плутатись i наїздити акордом на акорд. Баян уже задихався, коли над головою в Карася брязнув електрогiтарами начеплений на стiну динамiк. Карапет розпався сам собою, а в коло уже вихитувалися з юрби хлопцi й дiвчата.

Ми вийшли з Мишком на вулицю, присiли. Вiн притоптав недопалка, закурив нову. Глухо, з кашлем, заговорив.

— Чув, як я грав карапет? Гидко... А баян? Ломака. Купив на товчку за пiвсотнi. Ти пам’ятаєш мiй бiлий баян? Чудо. Я на ньому «Чардаш» грав.

— А «Пелiкани»? Пам’ятаєш? А «Стамбул-Константинополь»?

— Було-загуло, — мовив Карась. — Я на отих «Пелiканах» зараз би й пальцi зламав.

— Ну й дригавка, — кивнув я у двiр, де коливались тонкi постатi.

— Для тебе дригавка, а їх медом не годуй.

— Не скажи. Все рiвно, в нашому клубi було веселiше.

— Клуб... Дерев’яна халупа. Я б її бульдозером... Там зараз шкiльна майстерня. Правда, скоро нiкому буде в школу ходити, в класах по п’ять чоловiк.

— Ого! В нашому було двадцять два.

— Може. Тепер поменшало. Два тижнi тому Славко помер. Рак

з’їв. У мiстi жив, а помирать приїхав додому. Ти й не знав?

Я багато чого не знав. I Карась розповiв менi, як рокiв п’ять

тому застрелився Грицько Максименко, а значить, з нашого кла-

су залишилось уже двадцятеро. А його самого, Карася, разiв три кидала дружина, а потiм таки жалiла, п’яницю нещасного, котрий пропив i свiй бiлий баян.

А королева наших танцiв, чорнява бестiя Галка, недавно вдруге, i на цей раз, кажуть, благополучно вийшла у мiстi замiж. Не за Аркашу, звичайно. Той женився раз та гаразд — на дочцi якогось начальника. Давно кинув якiр, вимурував у мiстi особнячище

на два входи, в якому килими висять i в туалетах. У заморських

мандрах Аркаша багато натоптав грошей, а тодi ще зумiв вигiдно

продати хату покiйної тiтки. Всi казали, що нiчого вiн не вторгує, бо кому потрiбнi цi порожнi сiльськi хати? Але, видно, багатому й чорт дiтей колише.

А Цигель недавно заявив, що вiн вiчний i житиме до нового пришестя. I нiхто не розбере, чи то вiн плете од склерозу, чи просто морочить голови.

Кардан рокiв десять тому помер. Пiд Новий рiк придавив грип, а його понесло в клуб. Дiда Мороза зiграти. Ну й зiграв на той свiт. Митро Гаркуша недавно одержав ордена. I справедливо. Будь його, Карася, воля, вiн би Митру начепив три ордени. Бо на таких, як Митя, свiт стояв i стоятиме. А отакi лежнi, як я, повтiкали у мiсто. Вiсiм годин покрутився на роботi, вдома викупався у ваннiй

— i в парк, дудлити пиво i ляпати в домiно.

Я не образився на Карася. Вiн був п’яний i говорив те, що думав. Тим бiльше, Мишко багато в чому правий. Життя моє дiйсно

летить весело, встигай тiльки ловити його за хвоста. У мене дах над головою, до заводу —двадцять хвилин на тролейбусi, чиста й культурна робота, вуха давно звикли до вищання машин в цеху, скоро куплю моторного човна i їздитиму рибалити, дочка вчиться без трiйок, а ми з дружиною iнодi буваємо в театрi.

Правда, я мiг би розказати Мишковi, як тинявся з дитиною по приватних квартирах, як щодня вставав о п’ятiй ранку, щоб встигнути примiським поїздом на роботу, i в тьмяному, холодному вагонi, забившись на верхню полицю, додивлявся перерванi сни.

Було, перемололось. Можна б, звичайно, розказати Мишковi

й про те, що мелеться зараз i потроху перемелює й мене самого. Розказати, як вечорами iнодi коле в грудях i не хочеться без

лiфта пiднiматися на четвертий поверх, i не хочеться вже нi пива, нi домiно...

Довго можна балакати, але з якої печалi посеред оцiєї прекрасної ночi буду я гарикатися з Мишком, з яким ми народилися i виросли на однiй вулицi, ходили в один клас i були колись такими наївно-щасливими.

Мишко прихилився до паркану i, схоже, дрiмав. Ревище у дворi стихло, гостi посунули в хату.

Раптом рипнула хвiртка, смуга свiтла впала на дорогу, i забiлiла чиясь постать. Роман.

— Ага! Ось де ви. А я туди, а я сюди. Як крiзь землю.

— Присядьте, — очуняв Карась. — Сядьте з нами, Романе Степановичу.

«Степанович?» Дивно, схоже, я саме оце дiзнався, як Романа по-батьковi.

— Ми тут забалакались, клуб наш згадали, гасовi лампи, — мовив Карась.

— Тю на вас. Чого доброго, — здивувався Роман.

— Романе... Степановичу, а танцi нашi пам’ятаєте? — запитав я. —Фокстрот наш знаменитий «Стамбул-Константинополь»?

— «Стамбул»? — посмiхнувся Роман. — Я на вiку стiльки перефокстротив.

— Нi, ви скажiть, — добивався Карась, — скажiть, чого ми були такi дурнi, як глек?

— Та годi тобi, Мишко, живи, поки живеться.

— Куди жити? Я не туди живу, вiн не туди, — кивнув на мене Карась.

— Розвезло тебе, — вговоряв Роман. — Пiшли краще, вип’ємо «на коня».

— «Ох, i коня я мав, i стежку я знав», — заголосив Карась. — «На коня», дядьку Романе, я вже давно випив. Живу, як скотина.

— А ти живи, як людина.

— Легко вам казати.

— А я i прожив легко. Вiйна помилувала, злиднi не з’їли, дурням не кланявся. I горiлку я пив, а не вона з мене пила. От так, хлопчики. Бери баян, i в хату. Ми зараз врiжемо таку «циганочку з виходом», що й миски посиплються.

…Прокинувся я рано. Не спалось на новому мiсцi. Крiзь причиненi дверi пробивалася з першої кiмнати смужка свiтла. Родичi порались, лiниво перекидаючись фразами.

— Треба б зайти до Романа, провести хлопця.

— Мало вчора випив? Проведуть без тебе. Бачив, білява, у штанях, весь вечiр провисiла на Льошi?

— Невiсткою Романовою буде.

— Таких невiсток... Ну й молодьож, обнiмаються при всiх. А холодець був непоганий. I налисники. Юшка наче трохи пересолена. О, кого це несе нi свiт нi зоря?

— Здравiя желаю! — гаркнуло у дверях.

— Ти-хо ти, неприкаяний, — цикнула дядина. — Людина спить.

— Уже не сплю, — гукнув я, впiзнавши по голосу Карася.

Мишко стояв у порогах. Вiн наче аж поменшав од вчорашньо-

го вечора i знiчено м’яв у руках засмальцьованого капелюха.

— Я теє... хотiв витягти тебе по рибу.

— Ну, ненормальний, — сплеснула руками дядина. — Чоловiк

у гостi, а тебе чорти здушили по рибу.

— Хiба я що, — виправдовувався Мишко. — Я так, за компанiю. Якщо Карасю, пригадав я, стукне щось у голову, вiн буде мимрити, нiяковiти, але нiколи не вiдступиться вiд свого. Я зiтхнув i без особливої охоти погодився.

... Ми сидiли на кручi, мовчали. Схоже, Мишковi було нiяково, що витяг мене на оцю дивну риболовлю. Яка дурна риба могла

впiйматися цiєї осiнньої пори?

— Ти бач, як у водi нема, — виправдовувався Мишко. — Нащо вже щука ненажерлива, й та сховалась. Ти не сердишся, що я вчора варнякав?

— Чого сердитися?

— А пам’ятаєш, як ти отут витяг на донку здоровенного ляща?

Я все пам’ятав. Я пам’ятав кожну звивинку вузенької рiчечки, що крутилася попiд селом i через яку ми щойно перехопились на хисткому човнi. Я пам’ятав оцi вибалки, якi весною пiнились прибутною водою, оцi грядки, якi не затоплювало жодною повiнню i на яких ми гребли прибитий хвилею сушняк — приплав. Я пригадав, як дiд Артем возив на своєму вутлому човнi одразу по двад-

цять в’язанок цього приплаву, з-пiд якого не було видно нi дiда, нi його «пiдводного човна». Дрiбно порубаним хворостом дiд обкладав хату, i цього палива бабi Тетянi вистачало на пiвзими.

Дiд i баба давно вже померли, хату родичi розкидали на дрова, й порожнє дворище вирваним зубом зяяло по вулицi.

Спогади безжально розпинали мене, бо, виявляється, кожен клапоть цiєї убогої рiвнини до болю врiс в душу.

... Вичахала Десна. М’який туман котився над вороним плесом. Чорне дзеркало води здавалося нерухомим, лише попiд берегом раз по раз закручувались маленькi водянi вири — сукрутки.

На тому березi вилазило з верболозу велике червоне сонце, i луг поволi наливався густим ранковим свiтлом.

Неймовiрна тиша облягала нас. Не вiрилось, що десь шелестять тропiчнi дощi й автомобiльнi шини, спiвають церковнi хори й збудженi наркотиками рок-поп-зiрки, ревуть трактори й бомбардувальники, кричать новонародженi й пораненi.

Повернувшись небесами з далекого моря, знову пропливала в тих самих берегах вода. Сонце нарештi одiрвалось од верхiв’я верболозу i попливло увись...

1984 р.

100

Зять

Завертiлося з телеграми: «Приїдемо суботу Нiна Валерiй».

Увечерi на доїннi Галинi руки звично бiгали бiля корiв, а сама подумки була далеко вiд ферми.

— Щось ти ... свiтишся вся! — перекрикнула шум електромоторiв Надя, сусiдка по корiвнику.

— А, телеграма ось, — показала Галя зiжмаканого папiрця.

— Зять, значить?

— Женишок.

Додому прийшла потемки. На ґанку згадала, що треба б вкрутити над схiдцями лампочку. Днiв три, як перегорiла, а все нiколи замiнити. О, i дверi нехай Василь змастить, риплять, як телiга.

— Телеграма од Нiнки, — з порогу заявила чоловiковi, котрий встромився в газету.

— Листа написати нiколи?

— Нiколи. Завтра приїде. З Валерiєм.

— З ким? А, ну-ну, побачимо, що за птиця.

— Так ти, Васю, завтра трохи прибери у дворi.

— Аякже. Вiзьму вiдгул i зроблю суботник.

— Ну чого його викаблучуватися? Стрiчай людину свинарником.

— Невеликий пан. Сам, дивись, зi свинарника вилiз.

Василь давно примiтив, що якось воно завжди виходить

по-жiнчиному. Для форсу iнодi брикався, як незагнуздана ко -

няка, але врештi-решт (що з бабою сперечатися) брався за дiло. А потiм, зробивши, починав думати, що Галя наче й права, що вiн теж отак хотiв зробити i що взагалi жiнка у нього — тямуща молодиця.

Весь ранок Василь протоптався по двору. Пiдправив ворота, склав дрова, вкрутив лампочку, змастив у верандi дверi й переробив ще безлiч всякої всячини, якої траплятиметься стiльки, скiльки ходитимеш по дворищу. I вiдгул таки взяв пiсля обiду, передавши трактора напарнику. Не будеш же бiлою вороною: майбутнього зятя треба зустрiчати честь по честi.

101

Зять—тесть. За рік-два ще й дідом станеш. А наче ж, осьдечки, недавно сам бігав до дівчат. І вибігав, мітлу непосидющу. Зараз запряже до самого вечора.

За отакими веселими думками не зчувся Василь, як доїхав до обійстя. І перше, що почув, заглушивши мотоцикла, — жалібне скавчання їхнього підсвинка.

Колють чи що? Оце так Галя: ще й не зять, а вже свіжиною стрічає. Кабанчика ж до Різдва збиралися вигодувати.

А коли відчинив хвіртку, мало не впав зо сміху.

Галя купала порося. Загнала в ночви і шмарувала якоюсь щіткою, чи не тією, що чистять коней. Порося кувікало, борсалося в ночвах і шкребло копитцями по дну.

Вранці, поміж всяким іншим, Галя мовила: « У хлівці треба прибрати. І порося таке замурзане». Тоді Василь пустив це повз вуха, аж ось тобі й на!

Закурив, потоптався туди-сюди, плюнув цигаркою: —Ненормальна.

Це був останній козир. Коли, бувало, суперечка з жінкою заходила в глухий кут, Василь проголошував оце слово і йшов, куди йшли ноги. Зараз умостився неподалік, на східцях ганку, і мовчки спостерігав за «водною процедурою». Таки не стерпів:

—Ти йому рило, рило умий, Зять же цілуватиме.

—Сиди!

Галя теж уміла говорити коротко.

Гарикатися з жінкою не було ніякого бажання, і Василь зайнявся парканом. Поки прилаштовував недороблене вранці, геть і повечоріло.

Обійстя до сеї пори було не впізнати. У дворі— ані зайвої ломачини. Доріжча від хвіртки до веранди припорошена жовтим піском. Умите порося рохкає в хліві. Сховалися в клуню вила й лопати. Зникли старезні велосипедні колеса, що роками висіли на кілку. В хаті сяяло так, що страшно заходити. А роззуватися тепер треба було мало не у дворі, бо на веранді розляглася нова килимова доріжка.

Ще раз оббігши двір, Галя, видно, зосталася вдоволена і скомандувала чоловікові: «Поганяй!»

102

Мотоцикл, вимитий і вичищений, з новим покривалом у колясці, слухняно гойднувся під хазяїном і погурчав на станцію за гостями.

...Обережно-обережно Галя причинила двері кімнати.

—Спить?—запитав Василь.

—Сопе й мовчить.

—Тобі теж нічого не розказала?

—Нічого. Одвернулася до стінки.

«Зять» не приїхав.

Скільки воно років оцьому ліжку? І оця шафа теж, мабуть, існує тисячу літ? І стілець з різьбленою спинкою, і швейна машинка, оця стародревня швейна машинка.

Речi, як привиди, тьмяно вгадувались у примарному мiсячному свiтлi. Знайомi до найменшої подряпини, цi речi, як могли, берегли таємничий i добрий дух кiмнати, спорожнiлої пiсля того, як Нiна позаторiк виїхала в мiсто. В зал батьки купили меблевий гарнiтур, килим. Але як добре, що в її кiмнатi все зосталося таким, яким було i п’ять, i десять рокiв тому.

Вона лежала в лiжку, перебирала в пам’ятi довжелезний сьогоднiшнiй день.

... Вокзал. Нiна дiстає два папiрцi: «Я вже й квитки взяла.

Ось, Валеро». Вiн раптом кидає одне-єдине слово: «дурна» i бiжить геть.

Нiна стискає в долонi квитки, слiпо вдивляється у заскленi

дверi вокзалу ... у морок стелi. «Дурна» замiсть «до побачення»...

Зачекай же, наскочиш на грамотну. Витiпає, як коноплю. Пратимеш їй спiдницi й панчохи.

Та закiнчиться колись цей клятий день?

— Ма, що ви шушукаєтесь? — на порозi, в старенькому ситцевому халатику, весело потягуючись, з’явилася Нiна. — Думаєте, я така городська, що спатиму до обiду?

— На ферму збираюсь, — пiдхопилася Галя.

— Давайте i я з вами. Швидше впораємось.

— О, точно, — зрадiв Василь. — А тодi, Нiнок, по ожину проїдемо. Сей рiк її як є!

103

Чистий серпневий ранок вставав над селом. Вiдкукурiкали пiвнi, хазяйки повиганяли в череду корiв, оживало пустотливе птаство. Могутнi рукастi осокори вздовж дороги ледь ворушили набубнявiлим за нiч листям.

— Довго спите, — блиснула посмiшкою Надя. — А ти, Нiнко, може, дояркою до нас?

— Завфермою, — серйозно мовила Нiна. — Я з вас стружку знiму, не те що Пилипович. Мамо, де апарати?

— Не приїхав, значить, — кивнула вслiд Надя.

— Щось перебило, — байдуже сказала Галя й подумала: «Що за баб’ячий телеграф! Живе ж Надька на другому кiнцi села. I поїзд прийшов учора увечерi. Аж на тобi: «Не приїхав». Либонь, уже й коровам роздзвонила».

Добре, що прийшли удвох. Хоч i припiзнились, а таки не вiдстали вiд iнших. Подоїли своїх корiв, позносили бiдони з молоком до приймальнi, вигнали худобу на майдан, де пастухи гуртували її в череду.

— А ось i я, — вихопилась з корiвника Надя.

— Ви, тiтко Надю, чимось веселим поснiдали, — посмiхнулась Нiна. — Чоловiковими матюками, — охоче пояснила Надя. — Так ти, дiвко, може, й справдi давай до нас?

— А ви свою Валю теж сюди пiсля школи?

— Можна. Бiда тiльки, що нема вам у селi гарних женихiв.

Нiна росла гарною (породистою, як казала тiтка Надя) дiвкою. Потроху шила, в’язала, спiвала в ансамблi, читала книжки про любов, бiгала на iндiйськi фiльми, а на уроках малювала на папiрцях моднi сукнi.

Десь до п’ятого класу мрiяла стати кондитером i робити смачнi торти, потiм хотiлося бути балериною, фiгуристкою, зубним лiкарем. А коли вiдшумiв випускний вечiр, Нiна спохопилася: куди ж далi? Порадитися толком було нi з ким. Батько пiсля трактора й хазяйства вечорами читав газету. Мати знала тiльки, що треба, як усi, «кудись у мiсто». Однокласники, засмиканi й знервованi, зубрили пiдручники й запасалися шпаргалками. Врештi Нiна прихилилася до своєї подруги Наталки й подала заяву в педiнститут.

104

У саду, пiд старезною грушею дiвчата перелистували набридлi

пiдручники, а Наталчина мати заспокоювала: приймуть, на вчителiв охочих не зайвого —робота «нєрвна».

Наталка вилетiла уже на першому екзаменi. Нiна трималась до

останнього, де, хоч i переплутала Катерину Першу з Катериною

Другою, одержала навiть четвiрку. Втiм, це не допомогло: конкурс на «нєрвну» роботу був таки ж чималеньким.

Вздовж старицi, у видолинку, порослому лозняком i поцяткованому кудлатими вербами, стелилися густi хащi ожиннику.

життi нiчого смачнiшого не їла Нiна од вареникiв з ожиною i пахучого темно-синього ожинового варення. Але кожнiй сизуватiй апетитнiй ягiдцi, яку так i кортiло вкинути до рота, треба було вклонитися, кожну треба було дiстати з густого плетива колючих, схожих на дроти, стебел.

За якихось пiвгодини руки в Нiни були геть посмугованi. «Наче кицька вдряпнула», — подумала Нiна й пригадала, як колись, сто лiт тому, укладала спати в картонну коробку свою неслухняну Мурку, а кицька пручалась, i хвiст її нiяк не вмiщався в коробцi, й маленька вусата пика нiяк не хотiла спокiйно лежати на малесенькiй, зшитiй мамою, подушечцi. Врештi кицька нявкнула й болюче дряпнула Нiну по руцi. I батько побив кицьку й викинув на мороз, а в Нiни дуже болiла подряпана в кров рука, а потiм стало шкода Мурку, i вона просила батька впустити кицьку в хату, полаяти, поставити в куток, але впустити.

Їй пригадався цей давнiй епiзод i стало дивно, що воно за штука —пам’ять. Вона нiяк не могла пригадати, з ким сидiла за партою в першому класi, позабувала всi хiмiчнi формули, крiм води й вуглекислого газу, забула, скiльки днiв вони з мамою прожили в Одесi, хоч тодi, шiсть рокiв тому, галасливе мiсто над морем, з його театрами, соборами, базарами, пляжами, вокзалами, рiзномасною юрбою, акацiями й трамваями, це барвисте мiсто, здавалось, кожною своєю миттю врiжеться в пам’ять. Забулось. А от Мурка, хитрюща вусата кицька, випливла бозна-звiдки.

Нiна поставила у траву бiдончик з ожиною, роззулась i обережно пiшла вгору, на гребiнь долини. Прочахла за нiч земля при-

105

ємно холодила ступнi. Обчухраний луговий цвiт забивався мiж пальцi нiг. На мить поряд з лакованими нiгтями спалахнула бiлим сонцем ромашка. Ноги все швидше несли Нiну по косогору, туди, на гребiнь, звiдки аж до самого горизонту вiдкривалася сяюча пiд серпневим сонцем зелена рiвнина лугу.

— Ай! — скрикнула вона вiд пекучого болю в ступнi i впала на траву.

— Що таке, Нiнко?! — Василь вибiг з хащiв лозняку на осоння i подряпався вгору. В руцi, чиргикаючи, телiпалось майже порожнє вiдро.

«Ожинник з тебе», — мимохiть подумала Нiна i вичавила крiзь зуби: — Нога... Пробила, видно.

Ступня була поцяткована кров’ю.

Василь заметушився, нащось обмацав кишенi, скомандував: — Вставай. Треба промити.

Нiна зависла на батьковому плечi й, накульгуючи, пошкандибала до води.

А Василю плелись всiлякi несусвiтнi iсторiї про зараження кровi, про те, що хтось колись десь уколов палець i зостався без ноги. I ще пригадалось, як рокiв п’ятнадцять тому, коли Нiнка була трохи вища од лави, вiн здавав їй свою кров. А потiм сидiв перед лiкарем i просив, так просив, щоб у нього знову брали кров i переливали дочцi, може, вона виживе. А лiкар заспокоював, а вiн, як глухий, нiчого не чув i знову говорив своє, i йому знову доводили, що досить уже переливань i що справа не в них.

А ще Василь, згинаючись пiд незвичною ношею, раптом подумав, що Нiнка вже нiколи не стане отим маленьким колобком, який, знай, просив батька «почукати» його, i вiн садовив колобка на колiно, верхи, як на коня, брав за руки й пiдкидав її, приказуючи: «Гоп! чук-чук!»

Життя зробило ще одне коло, i тепер йому доведеться «чукати» хiба що онукiв, якщо трапиться Нiнi хороший чоловiк, а їм з Галею — хороший зять.

Без конкурсу, без екзаменiв i без довгих розмов Нiну i Наталку прийняли в училище хiмкомбiнату. Велетенський комбiнат на околицi

106

мiста, наче вир, всмоктував дiвчат з усiєї областi. Рекламнi плакати, портрети усмiхнених комбiнатських дiвчат у газетах, бажання вирватися на свiй хлiб, на волю, в мiсто — все це робило своє.

На комбiнатi Нiна була один раз в життi, коли їх, пiонерiв, привозили сюди на екскурсiю. Тепер вона бувала тут мало не щодня, бо виявилося, що теорiю особливо зубрити нiчого. З довгенького списку професiй подруги обрали одну, iз дзвiнкою назвою — крутильниця. Правда, всi професiї були схожi одна на одну, але Нiна, приїжджаючи в село, нiколи не iменувала себе робiтницею, а тiльки крутильницею.

Батьки поставилися до її невдачi в iнститутi спокiйно. Мати зiтхнула: «Спробуєш на той рiк». Батько мовив: «Нема щастя» — i встромився в газету. Його кучерява чуприна, щоправда, на хвилю

вигулькнула iз-за чтива, коли Нiна назвала свою майбутню зарплату. За такi грошi батьковi довго треба було гурчати на тракторi.

... Воля навалилась i ошелешила. Перше враження вiд пiсляшкiльного життя виявилося на диво смiшним: не потрiбно було вчити уроки. Життя в комбiнатському гуртожитку розпадалося на двi половини. Треба було ходити на заняття, на суботники й аврали, прибирати в кiмнатах. Зате можна було пiти в кiно, на дискотеку, на концерт, врештi потинятися «Бродвеєм», як iменували центральну алею мiського парку.

Однак те, що здалеку знаджувало, зблизька швидко линяло. «Бродвей» набридав, кiно теж. Великi естраднi зiрки в мiсто не забивались, а маленькi блимали на один манiр. Iснував ще драмтеатр, у репертуарi якого найдраматичнiшою штукою було «Весiлля в Малинiвцi». Квитки на спектакль вручили, утримавши по пiвтора карбованцi стипендiї. Зал був наполовину порожнiй, а найсмiшнiшим виявився епiзод, коли на голову Попандопуло обвалилась декорацiя. Захоплення проходило, приходила звичка. Виявляється, треба просто звикнути до мiста, до його захеканого темпу, вуличної колотнечi й життя за годинниковою стрiлкою. Як i до цехiв комбiнату, куди подруги нарештi прийшли заробляти свої великi грошi.

В кожному цеху було щось своє. В одному висiла дрiбнiсiнька пилюка вiд сухої пряжi, в iншому тхнуло амiаком, ще в одному було жарко й вогко, як у лазнi. В їхньому цеху стояв шум, точнiше,

107

вищання тисяч веретен. Навушники не допомагали, бо вiд цього вищання тенькало й вiбрувало всерединi. Але звикли й до цього, як звикають до заколисування в автобусi. Важче було звикнути до

нiчних змiн, коли пiд ранок ряди веретен з бiлою ниткою починають плавати перед очима. Втяглися. Якась маленька пригода на змiнi, свiжа чутка, пирiжок з нiчного буфету — i вже легше чекати блаженної сьомої години ранку.

Веретена крутились, грошi йшли, мiсяцi бiгли. Каштани на «Бродвеї» уже вибухнули бiлим цвiтом, коли Нiна раптом спохопилася, що на екзаменi в iнститут вона б тепер переплутала Катерину Другу з Олександром Македонським. Зазирнути в пiдручники було абсолютно нiколи.

«Ожинники» поїхали, i Галя зосталасья сама. Вона раптом вiдчула себе не те що вiльною, а якоюсь наче непотрiбною самiй собi, оцьому недiльному дневi, цим прибраним до блиску кiмнатам. Була й робота, яка завжди знайдеться, можна й просто податись на вулицю, де сусiдки збирались на лавi полускати соняшник. Але якось не робилось i не гулялось.

Погляд набрiв на баночки з майонезом i зеленим горошком. З тих пiр, як рiк тому Нiна стала працювати в їдальнi, вона часто привозила додому делiкатеси. Правильно, що дочка кинула отой комбiнат. Нiчого там бiля веретен не вистоїш. А зараз, хоч i невелика начальниця, а все ж у затишку, i поїсти можна смачно, i щось дефiцитне дiстати.

От з iнститутом нема щастя. Раз не пройшла по конкурсу, вдруге провалилася на екзаменi, а це лiто й не рипалась. Та нiчого, он вони з Василем i без дипломiв не пропали. Роботи у мiстi повно, i в їдальнi ж Нiнку не навiчно закрiпачили. Теж не мед: бiгай, збирай недоїдки.

А де воно мед? Он у сусiдки дочка Валя покрутилась рокiв три в мiстi й назад. Тiльки й того, що збiгала замiж за якогось п’яничку. Женишок родом із сусiднього села, а познайомилися у мiстi, на танцях. Валя сама розказувала. Пiдходить, каже, модненький хлопчик, танцюють, значить, балакають по-мiському, викаблучуються одне перед одним. А тодi обзнайомились ближче,

108

аж його село — за п’ять кiлометрiв од нашого. Як зiйшлись, так i розiйшлись, добре, хоч дiтей не нажили. Валя повернулася в село, тиха така, сама в собi. Та нiчого, дiвка гарна, пару знайде.

Дояркою зараз. Недавно про неї в газетi красиво так написали: «Ранок пахне молоком». Правда, ранок у корiвнику пахне трохи iнакше, але нiчого, гарно написано.

Нi, таки ж не сидиться без дiла. Галя ще раз пройшлася по дому, чiпляючись оком до найменшого неладу. В кiмнатi у Нiни висiли на стiльцi джинси. Побачивши в них дочку вперше, Галя особливо й не засмутилася. В селi до цього потроху звикали, як звикли вже без вечiрок, корсеток, гулянок на колодках i пiсень по вулицях, як звикли до телевiзорiв, дискотеки, веселих днiв зарплати й власних «Жигулiв».

Їй раптом захотiлося примiряти джинси. Це бажання було таким дивним i несподiваним, що вона озирнулася, немов боючись, чи не пiдслухає хто її думки.

В кiмнатi не було нiкого. З саду у прочинене вiкно заглядав розкiшний лiтнiй день. Тремтiла листом яблуня пiд вiкном, трохи далi, навкiс, зеленiла густа стiна кукурудзи. Було тихо-тихо.

Галя похапцем розстебнула квiтчастий бавовняний халатик i пiрнула повними засмаглими ногами в джинси. Цупка прохолодна тканина щiльно облягла тiло. Вона втягла живiт, затамувала подих i обережно зашморгнула замок-блискавку. Зробила крок, другий. Джинси не слухались i були тiсними. Все-таки вона доп’ялась до дзеркала в залi, дорогою дiставши з шафи червоний, товстої в’язки светр. Його купив на день народження Василь. Галя було: їй, бабi старiй, не червоне б, а синє, i кофту, а не светр. А Василь, чудило, обняв її i припечатав: «Носи!»

У дзеркалi вона побачила милу сорокарiчну жiнку. Притомленi карi очi, невеликий, трохи кирпатий нiс, свої, не заляпанi помадою губи, акуратно зiбране назад густе чорне волосся.

А нiчого дiвка! Вийти на вулицю, сусiдок налякати? Дiвка на виданнi. Ха-ха! Он уже дочка на пiвголови переросла мамцю, тiльки що тоненька, життям не розбита. У батька вся, i зростом, i лицем. Тому, харцизяцi, хоч у кiно знiмайся. Граф Василь. I Нiнка: бiла, як панянка, свiтиться вся.

109

А ти, дiвко на виданнi, скоро онукiв няньчитимеш на пару зi своїм графом. Аби лиш трапився їм з Василем хороший непитущий зять.

Якось у гуртожитку, лежачи на лiжку, Наталка довго вивчала щось

на стелi, а потiм заявила: «Нiнко, а ми тут замiж не повиходимо».

Замiж! Бiда була не лише в тому, що у них на комбiнатi на одного хлопця припадало по дванадцять дiвчат. Наталка заявила: головна болячка —позмiнна робота. Люди — на танцi, а ти — на змiну. Нiна було заїкнулась, що пiсля денних змiн i у них вечори вiльнi. Але подруга була невблаганна: шукаємо нормальну роботу, ближче до центру, i не бiда, що вилетимо з гуртожитку.

Отак подруги опинилися на квартирi в однiєї вдови у центрi мiста, побiля базару. Хазяйка носила довжелезне, важке на язик iм’я i дозволила дiвчатам iменувати себе Полiною Маркiвною. Це була дама неозначеного вiку, хоч iнодi здавалося, що їй рокiв сто п’ятдесят, так жваво розказувала вона небилицi з життя цього колишнього провiнцiйного мiстечка.

Полiна Маркiвна iнодi запрошувала дiвчат «на чай». Власне, чаю, як такого, вона не визнавала, твердила: не тi тепер чаї. В тоненьких стаканах, вставлених у потемнiлi мельхiоровi пiдстаканники, колихався густий пахучий настiй з липового цвiту i м’яти.

Хазяйка благополучно пережила трьох чоловiкiв, так i не вислуживши за ними пенсiї. Втiм, у мiстi не пропадеш, повчала вона дiвчат. У того позичив, тому перепозичив. Базар поруч, купи-продай. Як казав один: «Купую яйця по карбованцю десяток, зварю i продаю по карбованцю, а живу з навару».

Пiд старiсть «навару» у Полiни Маркiвни поменшало, але один залишився надiйним — квартиранти. Дiвчат тримала, як вона говорила, для чаювання. Основний «навар» давав маленький будиночок у глибинi двору, довжиною трохи бiльший од лiжка. Тут проживало молоде сiмейство: вiн, вона й дитина. Вiн заробляв квартиру на якомусь заводi, вiчно бiгав з незастебнутими ґудзиками й сумкою в руцi, загнаний i засмиканий. А якось присiв на лаву у дворi i довго й солодко розповiдав Нiнi, як посувається черга на квартиру, як вiн, поселившись, переклеїть обої, обкладеться кахлем, понаприбиває поличок, а на балконi зробить оранжерею.

110

Вечорами подруги бiгали на дискотеки i в кiно, а вранцi, сонно

позiхаючи, збиралися на службу. Наталка втиснулась у фотоательє, виписувати квитанцiї, а Нiна опинилася в їдальнi. Все це знаходилось поруч, бiля базару.

Тепер Нiна не соромилася називати себе робiтницею, правда, додавала: громадського харчування. Робота була неважка: пiсля того, як людина поїсть, прибрати посуд i витерти столик. В бiлому фартушку й накрохмаленiй косинцi, Нiна снувала помiж столиками, вправно котячи перед собою вiзок для посуду.

Народ в їхнiй їдальнi харчувався простий. В основному, служивий люд з перукарнi, пошти й iнших ближнiх контор. Щодня приходила бабуся в акуратно заштопаному чоловiчому пiджаку. Вона брала вiнегрет, гарнiр до других блюд i чай. Випадковим сусiдам по столику винувато пояснювала, що у неї зiпсувалась газова

плита i довелось забiгти в їдальню.

Але найколоритнiшою фiгурою був Льоша-«принеси-подай».

Скiльки йому рокiв, вiн навряд чи знав i сам. Однак, заходячи в

їдальню, Льоша накидав на себе бравий вигляд, обсмикуючи куценького пiджачка, а його неголене худе обличчя тануло в добрiй безтолковiй посмiшцi. На базарi Льоша з’являвся вдосвiта, допомагав щось розвантажувати, щось кудись переносити. В їдальнi мiж ним i тіткою Пашею з роздачi розiгрувався маленький любовний спектакль, де Льоша виявляв таланти неабиякого ловеласа. Нахвалявся вiдбити тітку Пашу у чоловiка, а вона запевняла, що стара для Льошi. Стара, охоче погоджувався той i хвацько пiдщипував котрусь з дiвчат.

В кiнцi лiта з далекого спекотного пiвдня наїхали й завалили базар своїм смугастим товаром продавцi кавунiв. Торгували, здебiльшого, молодi мужчини. Жили в базарному готелi, а харчуватися ходили в Нiнину їдальню.

Вiн називав себе Ромео. Високий, ставний, з палаючим поглядом i тоненькою смужкою вусикiв, нагадував кiноакторiв з iндiйських фiльмiв.

Одного разу Ромео принiс в їдальню здоровенного кавуна. В обiдню перерву дiвчата уминали крихку прохолодну м’якоть i змовницьки пiдморгували Нiнi: «Оце любов! Кавуна не пожалiв».

111

Кiлька разiв вони ходили в кiно, блукали «Бродвеєм». Ромео

вiв себе тихо, не лiз цiлуватися. А якось запросив Нiну в гостi, у готель. «Iди, не з’їсть», — порадила Наталка.

... Другого дня Ромео, не привiтавшись, усiвся в кутку зали. Нiна, скiльки могла, минала його столик, нарештi пiдiйшла.

— Розумiєш, я вчора не змогла.

— А коли зможеш?

— Не знаю.

— Недоторка.

Рука Ромео ковзнула по її стану. Нiна смикнулась, зачепила вiзок, i тарiлки гахнулись на пiдлогу.

Вся їдальня повернула голови в куток.

Ромео спаленiв, витяг з кишенi десятку. «За тарiлки!» — кинув на стiл червiнець, переступив бите череп’я, перемiшане з недоїдками, i пiшов на вулицю.

Нiна вихопилась у тамбур з умивальником, де висiло порепане дзеркало i гостро пахло господарчим милом, i розревлася, упавши на побiлену стiну.

Хтось обережно торкнув її за плече. Поруч стояв Льоша.

— Ти, теє, Нiнко, не реви... вiн хлопець нiчого, хороший чоловiк.

— Хороший, Льошо, i ти хороший. А я невезуча, невдаха.

Нiна ревла, встромившись у Льошин пiджачок, вiд якого так затишно тягло тютюном, дешевеньким вином i бозна-якими пахощами осiннього базару.

— Бабцю, хочу узвару.

— Не мала баба клопоту, купила порося.

Оце така вона, баба Катря. Може весь день розмовляти одними приказками. Нiна їй колись, що не щастить у мiстi на женихiв, а вона: «Сиротi женитись — нiч мала». Це ж скажи, що поїхали по ожину й пробила ногу, бабця зараз: «Застав дурня богу молитись — лоба розiб’є».

— Так я узвару хочу, бабцю.

— Здрасьтє, я ваша Настя. Ти що, не наїдаєшся у своїй харчевнi?

Меню Нiниної «харчевнi» складалося з котлет, шнiцелів i ще кiлькох таких же безсмертних блюд, на якi Нiна не могла й диви-

112

тися. Якось у кiно побачила: сидять пани-мiльйонери i смокчуть

крiзь соломинку апельсиновий сiк. I так їй захотiлося покуштувати отого соку! Випадково натрапила в одному гастрономi, пила ...

й кривилася вiд незвичного гiркуватого пiйла.

... Як чисто й гарно в бабинiй кiмнатцi! Етажерка з книгами, iкони, сушена м’ята. Баба живе у свого старшого сина, Нiниного дядька.

— Бабусю, а скiльки-но у вас онукiв? Всього семеро. Четверо дiтей, та якби у кожного по четверо, ого було б онукiв.

— Якби поросли в ротi гриби. Чого ж це твоя мамця одну тебе привела, й годi?

— Ой, бабусю, зате правнукiв у вас буде! Скiльки вам народити: четверо, п’ятеро?

— Семеро. На, красунечко, пий свiй узвар.

Нiна у баби Катрi — улюблениця. I тут так тепло-тепло, так затишно-затишно.

Наталка розказувала Нiнi iсторiю свого знайомства з Вiктором.

— Заходить, значить, мазунчик. Дозвольте, каже, ощасливити ваше фотоательє. А я йому: «Невелике щастя, у нас он i артисти знiмаються, i поет, i генерал». А вiн: «Поганих фото не вiзьму, менi надсилати на кiностудiю, знiматимусь у фiльмi». Думаю: заливай, кiноактор базарний.

Сказати, що в одязi, танцях i дисках Вiктор ловив останнiй крик моди, було б не зовсiм точно. Вiн ловив цей крик ще не викрикнутим, ще у моди на язицi. Швидко зробився своєю людиною в тихому особнячку Полiни Маркiвни. Хазяйку причарував умiнням розкладати пасьянси, шоколадними цукерками i напiвфривольними анекдотами.

Одного разу з’явився на порозi.

— Привiт, Нiнулько. Де це моя Наталi?

— Затрималась.

— Почекаємо. Так, що це в тебе за чтиво? Фi, яке допотопне. Хочеш еротичний журнальчик? Жартую, жартую, образилася. Побесiдуємо на платонiчнi теми.

Бесiда не в’язалася, зате Вiкторова рука, Нiна не помiтила i як, опинилась у неї на колiнi.

113

— Ти чого, Вiтю? — вiдсунулась вона.

— Жартую, — без жартiв мовив Вiктор i рвучко обняв її за талiю.

— Пусти, ненормальний. Хам. Та пусти ж!

Нiна впилась нiгтями йому в обличчя, з усiєї сили штовхнула

на стiлець. Вискочила на вулицю, побрела тротуаром. Надибала

на якийсь кiнотеатр, забилася в останнiй ряд i просидiла пiвтори години, нiчого не помiчаючи на екранi.

На квартиру прийшла опiвночi. Їхня кiмната — одразу ж при входi. Нiна поторгала дверi. Замкнено. Постукала — нiякої вiдповiдi. Раптом захотiлося розiгнатися i вдарити плечем у цi ненависнi дверi. Постояла хвилину, другу, поки вiдкотила злiсть, знайшла на вiшалцi якусь одiж, бездумно постелила на кухнi на пiдлозi i впала, пiдкошена.

Прокинулася вдосвiта вiд здавленого шепотiння в прихожiй.

Вiктор прощався з Наталкою.

Увечерi Наталка винувато м’яла в руках скатертину й виправдовувалась:

— Не сердься, Нiнко, чесне слово, не чула, як ти прийшла. Я б його серед ночi витурила. Вiн же сказав, що ти поїхала в село.

А Нiна все дивилася на Наталчинi руки i уявляла Вiкторовi, якi учора грубо облапували її, а потiм ось тут, на цiй постелi, по-хазяйськи роздягали Наталку.

— Наталочко, поїдем звiдси, — Нiна говорила гарячково й плутано. — Ти що робиш? Хазяйка вижене й матерi розкаже.

— Не вижене й не розкаже. Вiктор їй за цi вiзити дістає дефiцит. I ти за мене не бiйся. Вiн баламут, але я його не випущу. За себе бiйся.

— У нас з Валерiєм нiчого такого не було.

— I не буде. Помреш у дiвках.

Валерiй... Наталка знала, куди вдарити.

Вiн з’явився в їдальнi весною. Став у чергу з якимось вiдстороненим поглядом. Нiна в цей день була на роздачi, пiдмiняла хвору тітку Пашу. Хлопець пiдвiв на неї очi, мовчав.

— Вам що? — запитала Нiна.

— Устрицi й антрекот.

— Якi устрицi? У нас котлета i шнiцель.

— Давайте котлету й шнiцель.

114

— Як, все разом?

— Дiвчино, я голодний, як вовк. Давайте все. Дивак. Гарненький зажурений хлопчик зi стомленим

добрим

поглядом. Скiльки ж людей перевертається через їхню їдальню.

На її подив, хлопець прийшов i другого дня. Нiчого не їв, сидiв у кутку й сумно дивився, як Нiна метляється помiж столиками.

Валерiй вирiс в iнтелiгентнiй мiськiй сiм’ї. В їдальнях не бував зроду-звiку i в Нiнину «харчевню» забрiв лише тому, що посварився з батьками.

Мiсяцiв за два пiсля цього знайомства Нiна потрапила до Валерiя в дiм. Жив вiн неподалiк, у сiрому триповерховому будинку, що вистояв три революцiї i двi вiйни. В чотирикiмнатнiй квартирi на другому поверсi все дихало спокоєм i достатком. Замiсть безликого модерну кiмнати огортали темно-червоними портьєрами, вабили широкими крiслами i пузатими стiльцями на гнутих

нiжках, гравюрами й акварелями на стiнах. В кутку зали блищав чорними боками рояль, над яким схилилася гостролиста пальма. Крiм Валерiя, у квартирi жили його батьки й бабуся, Фаїна Станiславiвна, котра iз задоволенням грала роль глави патрiархального сiмейства.В тоненьких порцелянових чашечках парував духмяний цейлонський чай. Фаїна Станiславiвна вела неквапну мову:

— Ви, Нiночко, гадаєте, що ми — якiсь рафiнованi iнтелiгенти, далекi вiд народу. Це зовсiм не так, голубонько. Мiй дiд був близьким до народовольцiв. Батечко завжди вважався лiбералом, пiсля революцiї вiрою i правдою служив радянськiй владi. Це його квартира. Ми живемо тут уже шiстдесят рокiв. Ви, голубонько, не сердьтеся, але у мiстi зараз жах що робиться. У нас до вiйни мешкало сiмдесят тисяч, зараз — триста. I все —село. Я завжди поважала селян, але не розумiю, нащо всi, вибачте, лiзуть

у мiсто? Уявляєте, якi через це цiни на базарi? I взагалi нiде нiчого не дiстанеш. Вони, приїжджi, — молодi, зубастi, їм аби лиш пiвногою зачепитися в мiстi, а там всiх розштовхають.

Нiна терпляче вислуховувала цi монологи й закохано дивилася через стiл на Валерiя. Сидiти тiльки по рiзнi боки столу — так постановила Фаїна Станiславiвна. А ще якось, зайшовши з Валерiєм у прихожу, вони почули, як старушенцiя виговорювала Валерiєвiй мамi:

115

— Ах, Елечко, я розумiю, романтика i все таке iнше. Кажеш, це у них серйозно? Чесно кажучи, ця дикунка гарненька. Плебейська кров, молода, гаряча. Але, Елечко, я прошу, щоб нiчого такого до весiлля. Нi-нi! Знаєш, як тепер буває?

— Патрицiї, — зле мовила Нiна.

— Патрицiї ми зачуханi, — весело погодився Валерiй. — Ну, не сердься. Побачила б, якi у мене з ними баталiї.

Вона взяла його руку в свої долонi, i їй захотiлося по-материнськи пожалiти його, поцiлувати в лоба, зiгрiти в цiй височезнiй старовиннiй прихожiй.

— Привiт, Нiнко. Як поживаєш?

Однокласницi. Змiнились як! А здається, лише вчора танцювали на випускному.

— Здрастуй, Нiно.

Коля. Перша любов її. Торiк прийшов з армiї, шоферує в селi. Не жениться. Що вiн так втупився на неї? От навiжений, люди ж довкола. Коля-Колюша. Господи, як вона ревла на оцьому перонi три роки тому, проводжаючи його в армiю. Як давно це було. ... Батько прихилився до мотоцикла, мне цигарку. Мати дивиться, невiдривно так.

Iз-за лiсу висунувся поїзд...

1984 р.

116

Вербові калачики

«А весна яка буяла...» «А весна...» Щось далi першого рядка не йде. Ну й бог з ним. Вiн же не поет-професiонал, якому потрiбнi рядки для гонорару. Рядок так рядок. Головне — що вiн є. Як i отой непоясненний настрiй, коли хочеться стрибати або перекулитись через голову.

Геннадiй згадав, як минулої дивної осенi бродив оцим самим парком, посеред багряного падолисту, i раптом накотився

на нього прекрасний рядок: «Намальоване кленове листя на зеленiм полотнi трави». Здорово! I то ж восени, а що казати про оцю

веселу пору.

А може, тут не лише весна? Просто гарно. Вихiдний день —

раз! Учора у тещi в шашки виграв — два! Квартальною премiєю

пахне — три! Водопровiдний кран полагодили — чотири!

Кран — це взагалi чудово. Геннадiй звик до порядку, устаткованостi, i його добряче бiсили всiлякi кранно-батарейнi i радiотелевiзiйнi недоладності. I справа не в копiйкових витратах, а в тому, що доводилося дзвонити по ремонтних конторах, шукати по магазинах якусь нещасну прокладку чи шурупа. Зате коли все утрясалося, на душi ставало легко-легко.

«А весна яка буяла...»

Завтра футбол. I хоч мiська команда — середнячок другої лiги, Геннадiй був патрiотом свого мiста. I болiльницьке товариство у них дружне, перевiрене. Мiсце постiйне — схiдна трибуна, дванадцятий ряд. Поле — як на долонi, i недалеко вiд газону, щоб весело пiдхльостувати своїх улюбленцiв лагiдними прiзвиськами: «Гриня!», «Кузя!».

Геннадiй, було-загуло, колись i сам бавився з м’ячем i — смiшно згадати! — фантазував, як гратиме на чемпiонатi свiту.

«А весна яка буяла...»

— А iз знайомими треба вiтатися.

Що? Хто це сказав? Геннадiй озирнувся i пiшов-побiг подалi вiд цього сновидiння.

...Минулої недiлi вiн їхав примiським поїздом з дачi. Дача не дача, так, хатка на курячих нiжках, а при нiй — двi яблунi, три кущi смородини i клапоть картоплi.

117

Геннадiй зайшов у перший лiпший вагон, впав на перше лiпше мiсце i байдуже зиркнув на сусiдiв. Чорнявий капiтан читав журнал. Його «чадо» влипло у вiкно i роздивлялось примiський пейзаж. Капiтанша в бiлiй кофтинцi i заморських джинсах пояснювала синочковi, що таке дачi.

I раптом вона обернулась.

Кажуть, колись може трапитись все. «Колись» тяглось уже п’ятнадцять рокiв. За цей час вiн зустрiв стiльки людей, що могло-таки трапитися «все», в тому числi й те, що трапилося зараз.

Вiн багато разiв уявляв собi цю зустрiч. Уявляв зовсiм не так. Нi, вiн сам приїде в те невелике пiвденне мiсто. Приїде, коли над тихими вулицями тiєї мiської околицi стоятиме п’янкий дух лiта, i жовто-гарячi абрикоси опадатимуть з вiт на тротуари. Мабуть, вона вже й не живе на тiй вулицi, в тому мiстi, але йому хотiлося вiрити, що вона там, що цих п’ятнадцяти рокiв наче й не було.

Щойно поїзд заметлявся на привокзальних стрiлках, як вiн схопився i побiг до виходу, всiєю своєю потертою курткою вiдчуваючи її погляд...

Парком товклися весело вдягнутi городяни. Геннадiй поплив по колу, не випускаючи її з очей. Обiгнув шаховий павiльйон, прошмигнув у натовпi помiж каруселлю i лiтньою естрадою. Виринувши з юрби, ненароком стукнувся об тумбу з морозивом. «Вибачте», — муркнув вiн i вдарив алеєю, уже не чуючи, як продавщиця лайнулась навздогiн: «Понапиваються зрання».

Пливло тепле квiтневе сонце. Дiвочий смiх, лопотiння дiтвори по алеях, гупання духового оркестру, виляски рушниць в тирі, веселе вищання на гойдалках, гуркiт каруселi i «чортового колеса»

— все це зливалось у безтурботну симфонiю суботнього парку.

Вона стояла в кiнцi алеї i, задерши голову, роздивлялася золоченi банi древнього собору.

— Що ви робите в нашому мiстi? — голос його тремтiв осиковим листком.

— А що, у вашому мiстi за все беруть грошi?

— Нi, тут можете стояти на дурничку. Хочете, розкажу вам про оцей собор?

— Розкажiть, куди ви зникли в недiлю?

118

... Тодi, в недiлю, вiн прилип на перонi до газетного кiоску, перечекав, поки вона пропливе у натовпi на привокзальну площу, i зашився за нею в тролейбус. Її i капiтана пропустили

з дитиною

на переднi дверi. А вiн завис над схiдцями, притиснутий до заднiх

дверей, i крiзь болоньєвi куртки, светри i капелюхи ловив поглядом її бiле весняне пальто...

— I правда, куди ж ви зникли? — посмiхнулася вона. — Бiля базару не сходили, а на наступнiй зупинцi вас уже не було.

— Чудо. Я, як вiдьма, на помелi вилетiв.

— А я i кажу Миколi Iвановичу: «Чого це на нас так дивляться?»

— Якому Миколi Iвановичу? Капiтану? Так то не чоловiк ваш?

— Нi. А синок мiй. Не схожий? Чи не роздивились?

«Синочковi рокiв тринадцять. Значить, вискочила замiж десь через пiвроку пiсля того, як я одружився. Та впiзнала вона мене, нарештi, чи нi?»

— Як вас звати? — несподiвано запитав вiн. Запала нестерпно довга пауза.

— Тамара.

— Тамара?

Її, оту, з далекого пiвденного мiста, звали Марiєю.

Геннадiй стовпом стояв посеред алеї, безсоромно дивився на

пишне Тамарине волосся, на її трiшечки порепанi губи, пiдведенi вишневою помадою. Вiн не розумiв, нащо стоїть отут, перед цiєю симпатичною незнайомою жiнкою.

— Так ви не назвали себе, — мовила вона.

— Гена. Крокодил Гена, знаєте такий мультфiльм? — вiн поволi вiдходив. — Ми нiде не зустрiчалися?

— Мабуть, нi.

— Це як в отому анекдотi. «Ми з вами не зустрiчалися в Одесi?»

— «Я там нiколи не був». — «Я теж. Значить, то були двоє iнших людей». Коротше, будемо прощатися.

— Ви ж обiцяли розповiсти менi про собор.

Темно-карi Тамаринi очi проймали його наскрiзь. Геннадiй вiдчув, як ноги його приростають до алеї. Довго i плутано розповiдав вiн про собор, закладений на рiк ранiше Київської Софiї. Потiм вони йшли алеєю древнього Валу i лiчили

119

старовиннi гармати, наїжаченi в бiк прадавнього Дикого поля. Гармат було дванадцять. Геннадiй розповiв, що тутешнi дiвчата заради смiху iнодi призначають побачення бiля тринадцятої гармати.

Раптом на лiтнiй естрадi хрюкнув динамiк, i бравий чоловiчий

голос закричав: «Дорогi друз-зi! Запрошуємо на естраду взяти участь в iграх i атракцiонах. До ваших послуг нова лiтня програма».

Геннадiй i Тамара заспiшили на майданчик. Люди потроху заповнювали мiсця на лавах. Перед сценою, вiдклавши труби, грiлись на сонечку музиканти вiйськового оркестру. А на сценi клопотався невисокий меткий масовик-затiйник у напрасованому сiрому костюмi.

Атракцiони з «нової програми» Геннадiй бачив, либонь, уп’яте. На шворцi, як на рахiвницi, телiпалось п’ятнадцять пластмасових папуг. Масовик i котрийсь з глядачiв по черзi пересували одного, двох або трьох папуг. Програвав той, кому дiставався останнiй, нахабно розмальований папуга. Масовик сипав словами i раз по разу обiгрував суперникiв. А Геннадiй подумки сердився на Тамару, яка затягла його на цi дурні атракцiони.

— А зараз прошу на сцену десять чоловiк, — оголосив масовик.

Тамара подала Геннадiєвi свою сумочку:

— Пiшла i я. Вболiвайте за мене.

Затiвався новий, древнiй, як свiт, атракцiон. Дев’ять стiльцiв поставили колом, сидiннями назовнi. Десять чоловiк пiдтюпцем побiгли довкола них. Масовик гучно крикнув: «Стоп!», i кожен з гравцiв поспiшив упасти на стiлець. Одному мiсця не вистачило, вiн вибув з гри, прибрали один стiлець, i все почалося спочатку. Геннадiй, як загiпнотизований, дивився на струнку Тамарину постать, що вихором лiтала по сценi. Коло все вужчало, гравцiв усе меншало. Нарештi вони залишились утрьох на два стiльцi. Побiгли, побiгли, побiгли по колу... «Стоп!» Двоє дужих хлопцiв льопнулись на сидiння, а Тамара за iнерцiєю влетiла одному з них на колiна.

— Ну й мужчини, не могли поступитися дамi, — пожартував масовик. —Хвилиночку, дiвчино, i вам приз.

Розпашiла й захекана, Тамара впала поруч з Геннадiєм i простягла йому приз — жовту гумову лисицю.

120

— Вiзьмiть дiтям. А то моїм лобурякам уже подавай мотоцикла.

— Думаєте, у мене меншi? Придане дочкам готую.

— I не кажiть, — зiтхнула вона. — Я оце чую, старший мiй говорить дружковi: «А мене стара не пустить в кiно». Думаю: «Божечки, це ж вiн про мене — «стара».

... Вони брели парковою алеєю, що котилася вниз до рiки. Парк тут був не такий прилизаний i скидався скорiше на прохолодний i вогкий лiс. Людей майже не було, зате у верхiв’ях дерев пищали, переживши зиму, веселi горобцi. Геннадiй забiг до кафе, що прилiпилось на узлiссi, i повернувся з пакунками в руках.

— Харчi. Будемо обiдати.

Сiли на осоннi, на молоду несмiлу траву, i притихли, зачарованi повiнню. Безкрає водяне дзеркало ледь тремтiло пiд свiжим вiтром. Рiка вийшла з берегiв, затопила лугову низину на тому

боцi i впритул пiдступила до парку. Тополi, берези i верби на кручi уже брели по водi.

— Гено, чого вам смiшно?

— Захотiлося залiзти на дерево. А признайтеся, ви колись теж лазили по деревах?

— Рокiв двадцять тому. Я й зараз можу, шкода, що в спiдницi.

— Ну так я не в спiдницi.

Геннадiй скинув пiджак i залiз на високу розлогу вербу, що стояла над самою водою.

— Ох ти, який пейзаж, Тамаро! — загукав згори. — А калачикiв скiльки!

Пурхнув додолу, з повною жменею тугих зелених калачикiв — вербового цвiту.

— Спробуйте-но. Делiкатес. Ми малюками так їх любили їсти!

Тамара взяла калачик, надкусила, пiдвела голову. Вiн побачив зовсiм поруч її бiлий светр, м’яке волосся, першi ледь помiтнi зморшки довкола очей i маленький зелений калачик у пiдфарбованих губах...

У переповненому тролейбусi їх затиснули в самiсiнький куток.

Тамарине волосся пахло квiтнем i сонцем. Геннадiй раптом подумав, що вiн не знає нi її адреси, нi навiть прiзвища. Запитав. Тамара назвала звичайне чуже прiзвище i якусь фабрику. «Я там не-

121

давно. В цеху ще не всi мене й знають». — «А я вас по очах знайду. Запитаю: «Де молода дама з отакими гарними очима?» — «Ха-ха! Думаєте, начальник цеху знає, якi в мене очi?» — «Я вас знайду. Завтра. Нi, завтра недiля. Пiслязавтра».

Пiслязавтра у вiддiлi «замочували» квартальну премiю. У вiвторок вiн пролазив з дружиною i тещею по базару. Купували насiння i розсаду. Теща так розходилася, що прикупила й п’ятдесятилiтрову бочечку на помiдори, тягти яку довелося, звiсно ж, Геннадiю. В середу був футбол, i знову патлатенький форвард Кузя вгатив гостям красень-гол.

Аж у четвер Геннадiй наплiв у вiддiлi про якусь невiдкладну справу i втiк з роботи на годину ранiше. Невдовзi вiн уже входив у ворота швейної фабрики, на яку не потрапив би сто лiт, якби не ота дивна суботня зустрiч з Тамарою.

Через прохiдну йшов, як на голках, але товстий вахтер байдуже смоктав цигарку i не озвався жодним словом. Довгий чотирьохповерховий корпус фабрики виходив у двiр широчезними вiкнами. Двором снували заклопотанi люди, повзли електрокари, квакнув за спиною сигнал вантажної автомашини. Кiлька засмоктаних деревець тремтiли на вiтрi першою прозеленню.

У вiддiлi кадрiв лiтня жiночка за крайнiм столом пiдвела на Геннадiя стомленi очi й перепитала Тамарине прiзвище: «Iнженер-технолог? Не знаю.» — «Вона недавно перейшла до вас.»

— «Хоч би i вчора. Вiддiлу кадрiв не мине. Машо! — гучно, як на торгах, крикнула жiночка через всю кiмнату. — Не знаєш, у нас працює така...»

Геннадiй дибав тротуаром. Було порожньо i холодно. Вiтер телiпав недогризки футбольних афiш. Йому все стало абсолютно байдужим. Поспiшати нiкуди. Додому встигне за чверть до сьомої, як i завжди. Потiм — господарчу сумку в руки i по магазинах. Потiм — третя серiя нового восьмисерiйного телефiльму. Потiм — вечеря i п’ять партiй в шашки з тещею. Сьогоднi вiн обов’язково вiзьме реванш за вчорашнiй розгром.

А потiм вiн лежатиме на диванi, пiд довгоногим зеленим торшером, обкладений газетами i журналами. Вiн дивитиметься у напiвморок стелi й пригадуватиме буйну квiтневу повiнь в їхньому

122

селi, зеленi коси верб у сивiй веснянiй водi, тугi, шоршавi й гiркуватi вербовi калачики, кислий до оскоми луговий щавель i солодкi цибатi опуцки.

Вiн згадає суботу, весняний парк, рiку, бiле вино, чорний хлiб i зеленi калачики.

А потiм спливе у пам’ятi те далеке пiвденне мiсто з абрикосами й акацiями, його останнiй лист Марiї, в якому вiн писав, що одружується i що хотiв би виграти в цю лотерею. Але в лотерею

всi не можуть виграти. Це не гра в «папуг», де завжди виграє той, хто починає, досить лише знати маленький секрет — пересунути

по шворцi двох розмальованих пластмасових дурнiв.

... Мiсяцiв за два вiн одержав листа. Поштовий штемпель великого чужого мiста. Давно забутий почерк. «Ти яким був, таким i зостався. А вербовi калачики — це дiйсно чудо».

1984 р.

123

Стіна Ciмейна iдилiя

Поляков — Куди вiн пропав, клятий значок?

Тоня грюкнула дверцятами гардероба. Уже з годину збираємося на вечiр. Скiльки його ще примiряти, прасувати i товктися перед дзеркалом? Тоня й так гарна, далi нiкуди. А отаким бовдурам, як я, все оце — марна трата часу. От i знову: новий чорний костюм сидить на менi, як на манекенi, — рiвно й закам’янiло. Видно, для цього треба особливий хист, як, примiром, у Роберта. Взагалi-то, Роберт — це Вiтько Тарновський, але ми й охрестили його цим заморським iм’ям саме за якусь природжену елегантнiсть.

А тут, прости Господи, — проблема галстука. У мене в хазяйствi їх аж два: коричневий i синiй в смужечку. Тоня разiв з двадцять примiряла мене то до одного, то до другого галстука, пiдсмикувала й обсмикувала пiджак. А я раптом пригадав покiйну бабцю, котра вперто називала галстук «вошивником», бо вирiшила, що ота шлеєчка служить для ловiння вошей.

Це ж розкажи Тонi оцю смiхоту, зараз як рявкне. Їй не до

жартiв. З галстуком впоралась, тепер шукає мiй iнститутський значок. Довго думала, чiпляти менi його чи нi? Був би я при портфелi, хоч малесенькому, нiчого й думати. А так... Телятник з дипломом зоотехнiка i оцим от значком, який дружина все-таки чiпляє на пiджак.

«Будь що буде!» — вирiшила моя благовiрна. Ясно, що дехто по закутках хихикатиме з цього значка. Мовляв, пропився або прокрався колишнiй голова колгоспу.

Бiдна моя Антонiна. Ладна кожному доводити, що її чоловiк сам кинув головування, що заробляє — куди тим iнженерам, i що взагалi це тимчасово.

Нарештi! — клопоти позаду, i подружжя Полякових вирушає на вечiр зустрiчi однокласникiв. Зустрiч через (страшно подумати!) двадцять рокiв. Отож, ми — на порозi. Парад-алле!

124

Полякова

I чого ото його викаблучуватися? Спершу заявив: «Не пiду зовсiм», мовляв, чергова органiзована випивка, збiговисько людей, котрi давно забули не лише, як кого по-батьковi, а чого доброго, й прiзвища.

Ну й що? Подумаєш, збiговисько, з’їздовисько чи сходовисько. Треба — значить треба. Ясно, чого мiй чоловiченько забрикався.

П’ять рокiв тому на отаку зустрiч «через п’ятнадцять рокiв» ми пiдкотили на службовiй «Волзi», i по алеї зашелестiло: «Голова приїхав». Молодий, перспективний. I таки ж вона була, ота перспектива. Миколин дружок, голова сусiднього колгоспу, пiдскочив, як на пружинi, в районне начальство. Тепер i в депутатах, i в президiях.

Микола ж — старший над биками. Колись натякнула про отого дружка, так на жарт перевiв: дружок — вгору, я — вниз, а в середньому

вийде два голови колгоспу. Простак в середньому, що балакати.

Але ж i ховатися, не йти на вечiр — теж не дiло. Тiльки зайвих

розмов. I так у деяких язик, як мiтла. I в кого?! У тих холуїв, що

заглядали Миколi в рота, як головував. З одним таким зрiзалася

днями в конторi, так зиркнув спогорда й вiдрубав: «Нiчого коман-

дувати. Була головихою —покомандувала».

Такi дiла. Як-то воно сьогоднi буде? Щось так противно ворона

каркала в саду...

Ага, ось i школа, ось i клас. Прийшли-приїхали.

Тарновський

Чортик на шворцi. Слава генiям психологiї, якi придумали цього кумедного чортика. Як би я їхав без нього? Я заснув би за кермом мого новенького автомобiля, врiзався б у дерево i невдовзi познайомився б зi справжнiми чортами. В пеклi, де за мною давно вже плаче мiсцинка.

Я їду. Я кудись їду. У своє колишнє село, в колишню школу, на зустрiч з колишнiми однокласниками. Ах, як це «серцещипатєльно», як каже наш штатний гуморист Владик. Тому одна його лисина дає поживу для гумору на цiлий вечiр. Так i сиплються бородатi естраднi жарти про лисих. Iнколи, правда, Владик доточує щось своє. Запевняє, примiром, що дружина пише йому на ли-

125

синi наряд на день: що зробити, що купити. Що ж, перетерпимо i Владика. Таке «се ля вi», як каже наш присяжний ерудит Артур, у котрого на всi випадки життя є чотири французькi фрази.

Перетерпимо i манiрнi чмокання, обiйми, захопленi «а знаєш...», «а пам’ятаєш...»

Власне, я наперед знаю сценарiй цього дiйства. Не знаю лише, нащо сюди їду. Про це, мабуть, знає отой «Я», до якого я повертаюся зі швидкiстю двадцять рокiв на годину. I не знає мiй двiйник, який сидить за кермом автомобiля. Вiн їде, бо так треба. Двадцять рокiв тому йому конче треба було вступити до престижного iнституту, закiнчити аспiрантуру, захистити дисертацiю, одружитися, потiм розлучитися i знову, на цей раз вигiдно, одружитися, вибити квартиру, побувати в закордонному вiдрядженнi, гасати по театральних прем’єрах, регулярно читати «Литературную газету», товстi журнали i моднi книги, завести потрiбних знайомих, робити вiзити, вести довгi лiберальнi балачки за коньяком, займатися бiгом пiдтюпцем i аутогенним тренуванням, вмiти посперечатися про вбивство царевича Димитрiя, Атлантиду, схiдну фiлософiю, «снiгову людину», Нессi i фiлiппінську хiрургiю. I ще безлiч разiв потрiбно було те, що не треба i що раптом — комусь, чомусь — виявляється потрiбним, i я переконував себе, що воно потрiбне i менi.

Тарновська

Нi, зiпсувати жiнцi настрiй — все одно, що раз висякатися, як каже мiй глибоко цивiлiзований колишнiй чоловiк. Я стерпiла, коли вчора директор, нi сiло нi впало, заявив, що дає менi вiдпустку на тиждень пiзнiше. Я стрималася, коли сьогоднi цей хам Тарновський запропонував пiдвезти в село, єхидно додавши: «Чи боїшся, що кудись завезу?» Я промовчала, коли касирка на автостанцiї, як завжди, обрахувала мене на свого традицiйного п’ятака. Але як, скажiть, стерпiти, коли твою новеньку бiлу сукню обляпують помiдором? Я їду в автобусi у своє рiдне село, знайшлася навiть мiсцинка присiсти, але людей — як в рукавичцi, i до мене прибило якогось дядька, а надi мною загрозливо хитається його торба. Хиталась-хиталась, поки торбу разом з дядьком не притисло до мене. А в торбi виявилися помiдори.

126

I ось я зриваюся з ланцюга i кричу: «Що ви наробили?!»

«А що?», — каже дядько.

«Зi своїми помiдорами.»

«Так я ж не знарошне.»

«Не вистачало ще знарошне. Возитеся з ними.»

«Що хочу, те й везу. Молода ще кричати. Мiсцем би поступилася».

«Старий дiд знайшовся. Та ви на базарi двадцять годин пiдряд вистоїте».

«А ви, городяни, здохнете без базару. Розкричалася. Нiчого

виряджатися в дорогу».

... Оце так би я сперечалася з дядьком, якби хвилину тому крикнула: «Що ви наробили?!» Точно так. Я знаю. Я все знаю, що було, що є i що буде. I все це до того банально, що менi перехотiлося

лаятися i я лише знервовано зиркнула на дядькову торбу. А дядько

буркнув щось схоже на «вибачте» i опустив торбу кудись в ноги. Врештi, пляма на сукнi ледь помiтна. I взагалi вiн правий, мiй уявний спiврозмовник: нiчого в автобус виряджатися, як на бал. Тим бiльше, бал був двадцять рокiв тому. На шкiльному подвiр’ї, пiд розлогою старезною грушею, яка, наче забувши, що вiдцвiла кiлька тижнiв тому, знову кружляла бiло-рожевим квiтом дiвочих

суконь. I здавалося, що темнiшого кольору в життi не буває, i нiщо

б не змусило мене повiрити, що колись, через двадцять рокiв, отака бiла сукня, вдягнута для самоомани, нiкого вже не обдурить.

Поляков

Ось i школа, ось i клас. Ось i лисий Владик. Найсвiжiше його

повiдомлення — вичитана десь сенсацiя, нiбито волосся вiдбирає у людини розум.

— Панове, я тепер буду розумнiший од всiх, — проголосив Владик.

— Уявляю, яким дурним ти був би при волоссi, — меланхолiйно мовив Артур. У нього сьогоднi на всi запитання — одна французька фраза: «шерше ля фам». Шукайте, значить, жiнку. Себто

свiтом править жiнка, сумно уточнює Артур.

127

Охи-ахи, обiйми й поцiлунки позаду. I ось ми знову в своєму класi, з горем пополам згадали свої мiсця i сидимо ж ми, вiчнi школярики, пишемо твiр «Хто я є?»

Так хто я є? Паспорт, трудову книжку, вашi анкетнi данi, шановний. Додайте, що ви страшенно щасливi в роботi, що вила так i спiвають у ваших руках — i твiр готовий.

Таку анкету я зляпаю за три хвилини. А от хто я є? Трудова книжка обписана по саме нiкуди. Паспорт? Так люди iнодi мiняють не лише паспорт, а й iм’я. I прожив я за тридцять сiм рокiв, здається, уже не одне життя, i плутаю часом, що було увi снi, а що — насправдi. Але ж все то був я, у рiзних iпостасях, з рiзними титулами, але я. I ось сиджу, перебираю, наче кiнокадри, шматки життя, i чомусь дивна пам’ять вихоплює з тисяч днiв один-єдиний. Лiто. Липень. Молдавiя. Наша бригада слюсарiв-монтажникiв у пiвторамiсячному вiдрядженнi. Життя на колесах, вагончики, облупленi готелi — до цього наш брат-монтажник звик.

Бригадир приводить на нiч якусь хвойду i спить з нею в сусiднiй кiмнатi. Двоє двадцятирiчних жевжикiв з нашої бригади, сексуально розгвинченi початкуючi алкоголiки, лiниво перекидаються в карти i ласо пiдморгують в бiк сусiдньої кiмнати.

Я лежу на лiжку, читаю детектив i пробую нiчого не чути i не бачити.

Вранцi натикаюсь на хвойду в нашiй крихiтнiй кухоньцi. Вона неквапно ховає груди в пом’ятий халат, лiниво усмiхається i, накинувши великосвiтську маску, тиче менi наманiкюрену лапку, рекомендуючись бригадировою дружиною. Я знаю його дружину, печальну, висотану жiнку, i проходжу повз хвойду в умивальник. Слiдом — смiшок.

Виходжу на вулицю тихого молдавського мiстечка. Свiжий ранковий вiтер лоскоче обличчя. Палахкотять в садах останнi абрикоси i першi персики. Довгоногий пiвень трiпоче крильми на парканi: проспав, ледар, схiд сонця.

Йду повз базар, де засмаглi чорновусi молдавани продають смачне криваво-янтарне домашнє вино, де клопочуться з вiдрами садовини й городини першi базаринi, помiж яких помiчаю схожу на трефову даму молоденьку замiжню молдаваночку, мою

128

трiшечки знайому, з якою щодня перекидаємось кiлькома порожнiми фразами й лукавими поглядами.

А потiм був звичайнiсiнький робочий день. Мiй напарник прихворiв, i я залишився сам. Цiлий божий день пiд високим пiвденним сонцем я рiзав метал, зварював труби, клепав, тягав, крiпив. Плюнувши на технiку безпеки, роздягся до пояса i з головою пiрнув у хмiльний дим електрозварки, тугi снопи iскор i весело-виснажливу, до десятого, а не сьомого поту, роботу.

А тодi — довжелезний лiтнiй вечiр над лиманом, прогрiта за день вода, що м’якими лапами огортала тiло, першi несмiлi зорi на пригаслому небi i знадливi мрiї про схожу на трефову даму молдаваночку, яка так поспiшила вихопитися замiж.

Полякова Однокласники одружуються нечасто. Хiба що ось передi мною — Вiтько та Люда Тарновські, та й то — колишнє подружжя. А я i ще з десяток чоловiкiв i дружин втрапили сюди «при комусь». Сиджу,

любуюсь, як мiй чоловiченько пiдпер лоба i нiяк не з’їде авторучкою

з третього рядка. Так уже важко написати, хто ти є. Перебирає, либонь, свою бурхливу бiографiю чи згадує першу (третю, п’яту) любов. Шкода, що я не граю в цю смiшну анкету, вклалася б в один рядок: «Дружина Миколи Полякова». I все. Крапка.

На душi у мене — мертвий спокiй. У свої тридцять сiм менi давно вже за сорок. Я за тiєю межею, де поспiшати нiкуди.

Коли з’явилось це тупе вiдчуття? Коли те, що в юностi iменується любов’ю, розлетiлось на друзки, як немита тарiлка? Не вчора, звичайно. Це тарiлка розлетiлася вчора. I помита ж. Просто Миколi видалась не стерильно чистою. Це перша тарiлка, розбита за п’ятнадцять рокiв подружнього життя. Перша лише тому, що Микола — безтемпераментний, ганчiрка. Навiть бити тарiлки — в натурi! — не вмiє, хоч подумки, мабуть, бив не раз. Що ж, колись треба починати бити.

Останнiм часом його все нервує: не там стоять капцi, не занадто гарячий чай, кудись запропастилась газета. Наче од того, що вiн, лежачи, як бик, на диванi, прочитає однiєю газетою бiльше, у свiтi щось змiниться. Позавчора, в чергову лайку, кинув: «Твiй iнтелект

129

— на рiвнi багатосерiйних телефiльмiв». Ха, налякав! Та я з цим iнтелектом можу сто рокiв жити. Фiлософ з вилами. Подумаєш, менi на пиху влiгся вздовж дивана з копицею газет. Лежи. Я давно вже махнула рукою на такого хазяїна. На фермi — трудяга, а вдома? Щось вiдремонтувати, щось вибити для себе — горе. Телевiзор у людей чотири програми ловить, а у нас — двi, та й то мiсяць, як згорiв.

Iще ж не скажи нiчого. Тiльки заїкнися про хазяйство, одразу: «Давай, запрягай! У мене од твого хазяйства скоро у самого хвiст i ратицi виростуть». Те ж саме — про роботу. Натякни про його диплом, тут же: «Їж мене, пиляй». Та на бiса тодi виходити замiж, щоб крутитися за себе й чоловiка, тягтися, аби все було, як у людей, вибивати, вимучувати йому пристойну роботу.

Сьогоднi глянула в дзеркало, — ледь не заплакала. Де вона, ота перша красуня iнститутського курсу, яку Вiтько Тарновський з п’яного жарту нахвалявся вiдбити у Миколи прямо на нашому весiллi?

Тарновський

«Ми приїхали таксями, а поїдемо метрами. Ми приїхали...» Що за мара? Анкета питає, хто я є, а я десять хвилин сиджу з iдiотською пiсенькою на умi, i в головi порожньо, як у барабанi.

А-а, ясно. Марно кинув займатися аутогенним тренуванням.

Це ж би за п’ять хвилин прийшов до тями. А то нiяк не вгамуюсь пiсля суперечки з цим ... Поляковим. Невдаха нещасний. До речi, порушую, братику Тарновський, ще одне золоте правило: нiколи не сперечатися з невдахами. Тим паче на високих нотах. Порушую... Розвезло на лiрику на рiднiй землицi.

I за що завелися? За роботу, прости Господи. Ще й не розбереш цього Миколу в напрасованому траурному костюмi, цього Гамлета з вилами. То кричить: «Чхав я на вашi проблеми i кар’єру!», то тиче менi пiд носа ручища i печалиться, якi вони порепанi вiд роботи.

Подумаєш, руки. Тут голова порепана, i не знаєш, з якого боку її ще «репнуть»? Он позавчора наш херувимчик, янгол Боборико, таку свиню пiдсунув, ще й при директоровi. А то вилами налякав, Колюша. Покрутися у нас в iнститутi...

Стоп, братику Тарновський. З якого це часу iнститут тобi такий немилий? Той iнститут, де ти завсiди почувався, як риба у водi.

130

Може, це почалося з отого пiвторарiчної давностi диспуту в

студентському гуртожитку, коли жовторотi хлопчаки i дiвчиська доконали тебе, пiдкованого теоретика-лiтературознавця, градом

дошкульних запитань?

А може, з отої розмови з сiльським мудрецем, дiдом Порфирiєм? Дiд довго допинався думкою до сутi твоєї професiї — критик, лiтературознавець, фiлософ. Вхопився за останнє й мовив, як вирок: «Фiлософи ходили босими». I тобi захотiлося сховати подалi пiд лаву твої iмпортнi черевики, хоч черевики, звiсно, нi при чому, i дiд же говорив не в прямому розумiннi, i нинi навiть фiлософам

необов’язково ходити босими.

Чи, може, це сум’яття в душi — пiсля торiшньої iсторiї з твоїм

виступом у солiдному журналi, де ти покритикував того, кого треба хвалити? I тобi кинули у вiчi: дилетант, не вчитався, не збагнув

сутi. А суть не треба одкопувати, суть — це те, що вiдкривається

саме. Суть цiєї книги була в її безталанностi. I це було тим бiльш

прикро, що ти любив цього письменника i не мiг вибачити йому

навiть рядка фальшi. А тут — цiла книга, написана задля гонорару

чи ще бозна-навiщо, книга, яка не обов’язково повинна була з’являтися, а значить, не повинна була з’явитися. А ще була торiшня осiнь, сльозливий дощовий вересень, коли

пливла в останню путь червона батькова труна.

«Прийшла пора боятися газет», сказано у поетеси. Тiєї осенi ти боявся телефону, особливо якщо дзижчав хриплий голос мiжмiського виклику. Батько був смертельно хворий, i цей дзвiнок сокирою висiв над головою. Вiн пролунав дощового ранку, коли ти товкся буденними клопотами, i материн печальний голос повiдав печальну вiсть.

... Три днi були одним довжелезним днем, у якому вiчне переплелося з буденним, в якому були слова, звуки, кольори, пахощi, дощ, вiтер, мокре листя на цвинтарi. Були слова однiєї вдови, сказанi твоїй матерi: «Не плачте, Михайлiвно. Справжнi сльози попереду». Були слова iншої жiнки, яка впала на могилу свого молоденького сина, вбитого п’ять рокiв тому, i зайшлася плачем: «Ой, синочку, та й не прийдеш, не провiдаєш. Видно, добре там, що нiхто ще не вертався».

131

Була перед цим остання батькова нiч у рiднiй хатi, коли вiн, одмучившись пiсля страшної хвороби, лежав у покої i смиренностi, i в головах ярiла свiчка, i старенький застуджений псаломщик лагiдно, впiвголоса читав Євангелiє. А пообіч сидiли древнi бабусi, завсiдники сiльських похорон, i час вiд часу переривали читання м’яким, тихим спiвом псалмiв. Вони зовсiм не були в релiгiйному екстазi. Одна бабця по-хазяйському пiдсунула тобi стiльця, i ти вдивлявся в помереженi зморшками обличчя бабусь i пригадував їх молодшими, вiчно заклопотаними життям. Як i твiй батько, вони не вiрили особливо

нi в яких церковних богiв i, пiдiйшовши до вiчного порога, шукали у своїх душах свого Бога i, мабуть, це йому з надiєю молили: «Святий Боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас».

Тарновська

«Наше знайомство — од безпритульностi й самотностi.»

... Наше знайомство — витвiр мого колишнього мужа. Ми люди iнтелiгентнi, i, розлучившись, пiдтримуємо сякi-такi стосунки. А

чого ж, у нас з Вiтьком синок, та й взагалi треба ж iнодi з кимось покалякати. Так що дружимо. Навiть з його благовiрною зiйшлися, на ґрунтi кулiнарiї i в’язання. Точнiше, це вже я, щоб не мовчати, заводжу про кулiнарiю. Взагалi ж, з його Елеонори хазяйка — як з мене римський папа. Ну, копiя Тоньки Полякової. Обидвi вилiзли iз забитого села, де з вилами на паровоз кидаються, а де й набрались цих панських замашок: мала посада, мала машина.

Та радiло б, що замiж вискочило, варило б i прало чоловiковi, а не репетувало: «Подам в суд на розлучення!»

Давай, подавай, будеш вiльна, як пташка божа. Нiкуди поспiшати, нiкого терпiти, нiкому не винна, нiкому не потрiбна. Дитинi хiба що, та й то не такою. Бо все допитувався, малим допитувався, поки не пiдрiс: «Мамо, а чого ми без татка?»

Так що воля. Аж порожньо. I от якось Тарновський зробив менi презент —запросив на лiтературний вечiр. Запросив, звiсно, третьою, при Елеонорi, бо та його далi витягнутої руки не пускає.

«Там буде i такий-то, i така-то», — розписував Тарновський. Для мене, чесно кажучи, всі «такi-то» — на один копил, бо, крiм Бунiна, нiчого не читаю. Книга одного модного «такого» уже

132

пiвроку лежить у мене, як у Манiлова, iз закладкою на дванадцятiй, здається, сторiнцi. Але я пiшла. I знайшла...

Вiтько, клоун, по-лакейськи кланяючись на всi боки, забув, схоже, i про Елеонору. «Лауреат!», «Перекладений на вiсiмнадцять мов!!», «Живий класик!!!» — шепотiв, аж задихався, Тарновський.

Я все ж не зовсiм невiглас, деякi iмена чула, декого, здається, проходили в школi. Але коли Вiтько пiдвiв мене до нього i зазнайомив

нас, я, признатися, трохи знiяковiла, бо не читала жодного рядка

цього новоявленого таланта, як рекламував його Тарновський.

Вiтько тут же зник, i ми залишилися вiч-на-вiч.

Того вечора талант одвiз мене додому на таксi. Другого вечора, за тиждень, приїхав у гостi своєю машиною. Третього вечора... Третього ранку вiн збiг од мене на перший тролейбус.

Було спекотне лiто, в якому задихалося мiсто. Мiй синок раював у дiда в селi, а я грала убогу роль у спектаклi «Пiзня любов».

Ми вели довгi велемудрi розмови в основному про лiтературу.

Я вже прочитала деякi його оповiдання i називала його не-Бунiним. Вiн покiрно усмiхався, погоджувався i тут же додавав, що, як мiряти такими мiрками, то слiд закрити всю Спiлку письменникiв i всю лiтературу.

Це були безпредметнi розмови, бо вiн, зробивши з лiтератури

шмат хлiба, виробив собi якiсь канони i шукав сюжети пiд готовi схеми, я ж, за наївністю, вважала лiтературу не вiдображенням життя, а частиною життя, вважала, що її об’єктом може бути все, в тому числi й наша зустрiч.

33-рiчна емансипована жiнка, колишня шкiльна й iнститутська активiстка, вiльна вiд забобонiв, якiй все бiльше хочеться бути маленькою, забитою, забобонною, некрасивою, комусь потрiбною. I 45-рiчний письменник, засмиканий сiм’єю, iз завойованою великими потугами мiсцинкою пiд лiтературним Олiмпом, з претензiями, бiльшими од таланту, i з нав’язливим бажанням подобатися жiнкам.

Втiм, вiн менi подобався.

«Наше знайомство — од безпритульностi й самотностi», — напише вiн менi через рiк. Господи, та все на свiтi од безпритульностi й самотностi.

133

«Пробачте, але Ви стали менi байдужими за п’ять хвилин...»

Вiн став менi байдужим за п’ять секунд пiсля того, як встав з мого лiжка.

«До самого ранку я не мiг заснути i каявся, каявся...»

Ах, покаянна Марiя Магдалина, iз зачатками iнфаркту i першими залисинами. Як це зручно: покаявся — i наче нiчого не було. Покаявся — i не було цiєї iсторiї чотирирiчної давностi. Покаявся — i не було цих двадцяти рокiв. I ми з Вiтьком Тарновським пишемо не оцю придуману мною глупу анкету, а твiр на вiльну тему. I за мною, на останнiй партi, сопе вайлуватий i добрий, закоханий у мене по вуха Колька Поляков. I я скажу йому, сьогоднi скажу, що люблю, i, може, ми будемо разом багато-багато довгих i щасливих днiв i ночей.

Поляков

Менi наснилася любов.

Менi часто сниться любов. Вона приходить багатолика, але завжди тендiтна й беззахисна, i я спiшу до неї, беззахисної, шукати притулку, як загнаний звiр.

Особливо часто вона приходить до мене пiсля отого позаминулого лiта, коли я був втоптаний у багнюку.

Доля — це коли збігається те, що могло б i не збігтись. Того

лiта була кампанiя з наведення порядку. Був великий «зуб» у обласного начальства на наш район, i цьому начальству потрiбен був факт. I був сигнал в обком за цим фактом.

За пiвроку до отого лiта менi подзвонив один районний туз i попросив-наказав пiдписати такий собi папiрець. «А хто сяде в тюрму, коли щось трапиться?» — запитав я свого бухгалтера. — «Ти сядеш», — вiдповiв той. — «Але ж у мене вказiвка?» — «Вказiвки є письмовi й уснi, якi у папку не пiдшиєш».

Я пiдписав, бо всi пiдписують. «Щось» не траплялось, але анонiмка полетiла, i її вистачило для суворої догани iз занесенням. Районний туз теж голосував за догану. Сидячи в президiї, вiн уважно вивчав свою авторучку, якою так i не пiдписав нiчого такого, що можна пiдшити в папку. Пiсля засiдання вiн спiвчутливо поплескав мене по плечу i пообiцяв замiсть головинського крiсла, в якому менi тепер, звiсно, не всидіти, крiсло заступника з чого-небудь.

134

Я обрав посаду заступника по вилах.

Є така приказка: дурний, як теля. Але коли мале телятко дивиться на мене своїм блискучим дурненьким оком, менi стає моторошно за свою розумну людську голову. Дурнi телята не їдять

одне одного, а розумнi люди придумали наркоманiю, хiмiю i атом.

Розумнi люди докотилися до вселенського стриптизу, коли весь

свiт роздягнений на кону, як шлюха, i бiднiй душi нiде приткнутися

одпочити. А цiй засмиканiй душi так потрiбнi iнодi барлiг, нора, сховок. «Як добре, коли у людини є дiм», сказав один мудрий чоловiк.

Як страшно, коли рушиться святе, стале, вiковiчне. Коли вершина

мистецтва, виявляється, — електрифiкованi естраднi гермафродити. Коли рафiнована сумiш, виходить, краща од житнього хлiба.

Коли дiтей беруться народжувати чоловiки. Коли ми оголошуємо

себе всемудрими. Коли перестаємо вiрити в те, що сни вiщують, що пiсля дощового Благовiщення буде грибне лiто. Коли, значить, байдуже, з ким валятися в постелi, i Вiтько Тарновський пропонує

менi на сьогоднi помiнятися жонами. Правда, у нього жона — колишня, але вiн гарантує, що Людка ляже в мою постiль.

Але геть думки, чума ще далеко, а зараз — бенкет в iм’я двадцятилiтнього ювiлею розбитих на друзки юнацьких мрiй. Ой, як нам добренько, якi ми молоденькi, якi ми веселенькi! Ось нерозлучна пара Артур — Владик. Наш Владичок дiлиться останнiми новацiями траволiкування. Каже, його дев’яностолiтнiй дiд робить спиртовi настойки з кропиви, звiробою, м’яти i чортзна-яких трав, п’є все пiдряд i запевняє: вiд чогось та поможе. А наш Артурчик запросив нашого Владичка на «бiлий танець», аби лише збiгти в коло танцюючих. Боїться, щоб не запросила котрась дама. А он пливе моя Антонiна в парi з Тарновським. Той хтиво злiг борiдкою їй на плече i шепче, певно, якийсь сексуальний анекдот. Ах, не зупиняйте музику! Нiч масок триває.

«Вас можна запросити?» Що? Хто це?

Менi наснилася любов...

Полякова

«Якою помилкою було одружитися на тобi». «А я не хочу жити у тебе за помилку». Я хочу жити i не можу достукатися до цiєї непоганої людини, як i вона до мене.

135

«Мiй чоловiче. Мiй Колюша. Мiй добрий, милий, єдиний. Я так тебе люблю.» Скiльки разiв я повторювала це, як заклинання, як молитву. Як аутогенне тренування, на якому звихнувся Вiтько Тарновський. Той запевняє, що досить йому навiяти «менi тепло», i йому стає тепло. Я тисячу разiв навiювала собi оцю молитву, чому ж я не люблю? Чому я не живу?

Адже я права, права, права. А вiн не правий! Я з тiєї старомодної меншостi чоловiкiв i дружин, котрi не зраджували своє подружжя. Я не ловлю за хвоста примарне щастя, як Людка Тарновська, котра вже не придумає, на кого кинутися. Он, попливла у танцi з Поляковим. Пiдiйти, вирвати їй патли чи що? Немодно, несучасно. Та й лiньки. I в головi так закружляло, замедало... Так противно каркає електрогiтара... Таке мiцне вино... Так задушливо в залi... Так порожньо-байдуже. Як пiд наркозом.

Це було десять рокiв тому. Я лежала на операцiйному столi. Надi мною схилилися янголи в бiлих масках. Глухо зарохкав наркозний апарат, i я провалилася кудись глибоко-глибоко...

Куди я пливу? З ким танцюю?

При перших акордах «бiлого танцю» він пiдiйшов до мене i галантно подав руку.

«Ти що, Вiтько? «Бiлий танець». Запрошують дами».

«Я дама. Я слабка стать. Набридло бути сильним, зубастим, нахабним. Я падаю до ваших нiг».

Пливе земля, пливуть вогнi, обличчя, звуки...

Тарновський

Ми такi, бо свiт такий. Свiт такий, бо ми такi. Двi протилежнi концепцiї. А може, одна двоєдина? Нема нi бiлого, нi чорного. Все вiдносне. Чорне —то лише темний вiдтiнок бiлого. Свiт перемiшався, наче вiнегрет, яким он п’яненький Владичок обляпав своє веселе черевце. Ми працюєм, ми танцюєм, ми старцюєм.

Чим би не тiшитися, лиш би скрасити свої сiм десяткiв рокiв перебування на глинянiй кульцi, посеред хаосу безмежжя. Чим би не тiшитися...

Невiгласи од лiтератури пiвтора столiття плачуть над маленькою людиною Акакiєм Акакiйовичем. Тупицi. Генiальний письмен-

136

ник i тут обвiв вас круг пальця. Акакiй Акакiйович щасливiший вас всiх. У нього був свiй свiт —паперу, чорнила, пера i лiтер. Смисл слiв, у якi тулилися лiтери, його абсолютно не цiкавив, зате як вiн

чекав побачення з самими Лiтерами!

Чим би не тiшитися.. Найкориснiша книга на свiтi — книга Гiннесса. Чого тiльки не придумуємо, щоб цiкавiше телiпатися мiж небом i землею. Хто довше прогавкає? Хто гучнiше чхне? Хто далi плюне? Ще хтось їсть потовчене скло. Iнший надимає пляшку, поки та не лопне. Веселись, народе, на бiльше ти не здатен. Я, примiром, все життя мрiяв хоч на когось сказати: «Пiшов геть, скотина». Так i не сказав, i вже не скажу, бо скоро й на пенсiю. Звичайно, скоро. Ось випускний вечiр був недавнечко, а двадцять

рокiв — де вони? Доточую ще двадцять, якi пролетять удвiчi швидше, i хто я тодi? I син веселуна-Владика, який теж буде веселуном, спитає мого сина: «Твiй батько живий чи вже на пенсiї?»

Ми працюєм, ми танцюєм, ми старцюєм... Подайте вас на сьогоднi, панi Антонiно. Ви не проти? Ах, ви не розумiєте. Ви удаєте, що не розумiєте. Це так зручно. Я теж прикинусь, що не розумiю. Зiграймо в «нерозумiйку». Безпрограшна гра, де всi при козирях. Що? Безпрограшних iгор не буває? Закон природи: «щось» за рахунок «чогось». Ну нiчого, по козирях розплатимось пiзнiше.

Тарновська Чому настає момент, коли починаєш сумнiватися у своїх нахабно-праведних сентенцiях? Примiром, таких: чоловiк — це деталь жiночого туалету. Або: замiжнiй краще, нiж незамiжнiй. Або: незамiжнiй краще, нiж замiжнiй.

Чому раптом починаєш розумiти, що до людей треба ставитися милосерднiше, що нервознiсть, оця сестра заздрощiв, убиває, що є люди, стократ нещаснiшi тебе?

Чому я не плюнула в очi оцьому Тарновському, коли вiн попросив мене втiшити сьогоднi його друга Полякова? Невже побачила, спробувала побачити в цих стомлених очах, окрiм звичного нахабства, ще щось? Може, й тодi, п’ятнадцять рокiв тому, перед одруженням, варто було б побачити в цих очах, крiм щастя, ще щось iнше? Може, й десять рокiв тому, перед розлученням, треба

137

було б побачити в цих очах, крiм зла, щось iнше? Цiкаво, скiльки разiв за роки подружнього життя ми дивилися одне одному у вiчi? Мабуть, набагато менше, нiж я дивилася у дзеркало.

А чого це я все каюсь? Хто дивився менi у вiчi? Тарновський? Смiшно? Коханцi? Вони теж у вiчi не дивляться — поспiшають чи соромно? Колись Тонька Полякова, трохи жартома, трохи всерйоз, трохи з осудом, трохи з заздрiстю, пiдкусила: «У тебе коханцiв — як кiмнатних капцiв». Помиляєшся, дорогенька, у мене нiколи не було бiльше двох пар капцiв. Єдине, що схоже, так це — порiвняння коханця з кiмнатним капцем, побитим i стоптаним.

Ну, нiчого, Тонечко, сьогоднi ти вхопиш свiженького, нестоптаного Тарновського, котрий радий, що на день вирвався з дому. Сьогоднi — падiння благочестивої Антонiни. Як тiшить, коли, крiм тебе, ще хтось падає в багнюку.

Поляков. Я до найменших подробиць уявляю, як вiн вивозить її за село, в глухий чагарник, як вiдкидає сидiння, облапує жiнку натренованими копитами, розстiбає кофтинку. «Я сама», — говорить вона поспiхом, бо їй соромно за свого не досить шикарного для такого випадку та ще й застроченого в одному мiсцi лiфчика. Як паскудно гарно, що вона менi зраджує в цю нiч.

Полякова. Я зайду в дiм i спитаю: «Колюшо, вечеряти хочеш?» Безглузде запитання пiсля того, як до пiвночi просидiли за столом, але ж треба щось сказати. Хоч щось сказати. Мовчати далi нiкуди.

Тарновський. Свiт врятує жiнка. Коли вона спокiйно сказала: «Нi», я подумав стомлено: «А ти ж, братику, правду кажучи, i не хочеш чужої жiнки. Дожився». I ще подумав: «Господи, невже я дожився до того, що не хочу чужого?!»

Тарновська. А все просто: не убий, не укради, не прелюбодiй. От тiльки непросто вiдповiсти, чи, може, то ми напустили туману, але хто пояснить: я вбиваю? я краду? я прелюбодiю? — стоячи з чужим чоловiком пiд чужим вiкном?

138

Злива Дiвчинка прокинулася посеред ночi. Останнi удари грози вiдкочувались кудись далеко, в темiнь. Зашелестiв у вишняках пiд

вiкном буйний лiтнiй дощ.

В кiмнатi причаїлася нiч. Дiвчинка лежала i слухала, як шумить

дощ, як сопуть старшi сестрички, як чукає в залi великий настiнний годинник. Вона завмерла пiд ковдрою. В таку нiч десь близько, певно, ходить на м’яких вовняних лапах сiрий вовк з довгою

полотняною торбою, забирає туди неслухняних дiтей. Зараз вона засне, вовчику, заплющить очi й засне. Вона знає, що в таку темну дощову нiч сплять її давнi друзi гноми, спить добрий старий

музика цвiркун, сплять у коробцi бiля її лiжечка зайцi й ведмедики, сплять у лiсi, вкрившись червоними й коричневими капелюхами, мудрi, поважнi гриби.

Треба заснути. Але не спалося. Вона обiйшла кiмнати. Нi мамки, нi татка вдома не було. Невже їх забрав товстий, противний Бабай, якого нiколи нiхто не бачив, але який ходить по свiту i лякає дiтей?

Вона вийшла у веранду, намацала ключ i вiдчинила дверi.

Хлюпнуло свiже густе повiтря. «Мамо, тату, що ви тут робите?»—

побачила вона пiд козирком даху двi постатi. Вони були тут, їх не забрав Бабай, i дiвчинка радiсно посмiхнулася, розкинула руче-

нята навстрiч дощу.

Дощ... Дощ! Дощ!!!

Мала збiгла з ґанку, пролопотiла повз батька i чужу тьотю в

бiлiй сукнi, повз темну, як звiр, машину, повз маму i чужого дядю, котрi вийшли з машини.

Вона кружляла посеред вулицi, маленька, тонесенька, в трусиках i маєчцi, купалась пiд буйним теплим дощем. Це татко навчив її не боятися дощу, бо дощ добрий i пiд ним ростуть. I вона любила разом з подружками вилiтати на вулицю пiд зливу.

Струни дощу танцювали на асфальтi. Пахло бузком, липовим цвiтом i спiлими яблуками. Дiвчинка смiялась пiд дощем.

1987 р.

139

Лиска

Прокинулась Ганна рано. Об такiй порi пiднiмалась хiба що влiтку, подоїти корову й вигнати в пастушню. А поосенiє, ночi подовшають, нема нiякої нужди схоплюватися нi свiт нi зоря. Але сьогоднi крiзь весь короткий непевний сон муляла, як горох у чоботi, одна неодчiпна думка. З нею Ганна й затоплювала пiч, великими обгорiлими рогачами сунула в розпашiлi челюстi чавуни з водою, хоч сьогоднi стiльки води й не потребується. Думка та, що весь час нидiла за буденними клопотами, була про Лиску, Лисочку, останню корову в її життi.

Рипнули дверi, i на порозi з’явилась облита тьмяною електролампочкою i сполохами з печi невисока чоловiча постать.

— Здорова була, Ганно.

— Доброго здоров’я. Проходь, Миколо. Я вже подоїла.

— Засиджуватися нiколи, — мовив Микола i попрямував на покуть. Сiв, не роздягаючись, поклав на колiно облiзлу кролячу шапку.

— Трошки на дорогу, — заклопоталася Ганна бiля столу. — Приїдете —пообiдаємо як слiд, з печi.

— Дивись, щоб на вечерю встигли. Проворна.

Микола без церемонiй налив чарку, хукнув, наче з морозу, випив i налiг на сало з цибулею. Нашвидку поснiдавши, скомандував:

— Пiшли. Де налигач?

У дворi навпомацки знайшов почеплену на паркан тонку ремiнну пугу, хльоснув перед собою, вiдчинив кошару.

— Не видно, хоч в око стрель, — бурчав бiля хлiва. — У тебе, Ганно, коло кошари наче лампочка висiла?

— Пообривалось. Ти, Колю, там уже якось налапай дверi.

— Налапав.

Ганна пiдiйшла до дверей. Вiдчинили повiтку, i зсередини вiйнула у вранiшню прохолоду тепла хвиля пшеничної соломи, збоїн, свiжого молока. Все це сплелося для Ганни в один тонкий, не схожий нi на що iнше дух, iм’я якому було — Лиска.

Микола застряг у дверях лиш на мить, затим рiшуче переступив порiг i гейкнув на щось велике, неповоротке.

140

Лиска нехотя топталася з ноги на ногу, не поспiшаючи з теплого, затишного хлiва у ранковий морок. Нарештi випливла в кошару. Микола вправно накинув налигача коровi на роги, смикнув за кiнець мотузки.

— Гей, маленька, ну, пiшла.

Цвьохнула понад землею пуга. Микола, за ним Лиска, слiдом Ганна вибралися з кошари у двiр, потiм на вулицю. Тут, біля двору, телiпалася на стовпi самотня лампочка, розколихуючи темряву.

Стали перед дорогою. Лиска повернула голову до хазяйки, шумно i тепло подихала в обличчя. Ганна прихилилась до корови, мов боючись, що одступить — i впаде перед хвiрткою.

— Ну годi, за Iваном так не плакала, — грубувато озвався Микола.

— Я й зараз не плачу. Хiба я коли плакала?

... Замiж Ганна вийшла в тридцять третьому. Не лише вмирали

тодi. Навiть весiлля одгуляли Iван з Ганною. Яке вже там, а все ж пiсля церкви гостi посидiли за столом.

З отих гостей не всi потiм повмирали з голоду. Тут, на Полiссi, великих голодівок i не було. На безхлiб’ї виручали то якась бульба, то гриб, то ягода, то дичина чи рибеля.

Iван з Ганною вижили. Тiльки от первiсток їхнiй, зачатий у тридцять третьому, помер, проживши пiвроку. I корiвка перша їхня, куплена по весiллі, пiшла пiд нiж.

Нескоро, аж перед самою вiйною, з’явилась у дворi корiвчина. З нею i двома дiтьми Ганна й перебiдувала, поки Iвана кидало по фронтах.

У сорок шостому, навеснi, Iвана демобiлiзували. Як одiспався

з дороги, дiстав з горища знамениту на все село косу «непiвку».

Року, либонь, двадцять п’ятого Iванiв батько купив у мiстi в непмана кiлька кiс. Таких Iван у своєму життi вже не бачив. Однiєї

йому вистачило до самої вiйни, друга, проклепана й насаджена

на кiсся влiтку сорок першого, прожила бозна-скiльки по вiйнi.

Дзвiнка, легенька в роботi, вона, здавалося, сама йшла по найцупкiшiй травi.

До коси й косар. Було, як стають мужчини на покiс, нiчого й гадати, кому йти першу ручку. Iвану, кому ж iще. Постав його посерединцi, то, знай, покрикуватиме на переднього: «Ворушись!

141

П’яти пiдрiжу». А як попереду Iван — тiльки й бачили його мiцнi плечi, обтягнутi коленкоровою сорочкою, i скуйовджену копицю чорного неслухняного волосся. «Шух, шух», — шурхотить по травi «непiвка», за кожним посвистом якої Iван неквапом, але невпинно посувається по ручцi. Пройшов смугу, навiв мантачкою лезо, i знову — «шух, шух».

Оту сiнокiсну пору Ганна й на старостi згадує, як храмове свято. Безкраї придеснянськi луки чужiй людинi видавались порожнiми й одноманiтними. Ганнi ж з дитинства була знайома тут кожна низина i грядка. Луговi урочища мали правiчнi назви: Перевiз, Панське, Козаче, Тиха, Плавля. Такi ж таємничi ймення носили численнi луговi озера. Глибокi й крутосхилi звались кадовбами, мiлкiшi, в пологих берегах, — долинами. Деякi озера були оповитi сивими легендами. В Мар’їнiй кадовбi, розказують, колись втопилась молода дiвчина, кинулась у воду, продана батьками й зацькована нелюбом.

Десь перед Петрiвкою на луг перебиралось, схоже, все село. Особливо на гребовицю й стогування, коли знаходилася робота старому й малому. Щоб ухопити з-пiд негоди свiже, духмяне (як чай, говорив Iван) сiно, було, й ночували на лузi. Натомляться за день, а повечеряли — дивись, забiлiли над озером дiвочi сорочки, то тут, то там — смiх, а тодi й пiсня поллється, рiвно i м’яко вплiтаючись в нiчну тишу. Пiд цю пiсню Ганна й засинала, зарившись з чоловiком i дiтьми у свiжу копичку i прикривши ноги якоюсь лахманиною.

Цi голоднi й босi повоєннi роки, коли страшна вiйна зосталася позаду, а про старiсть ще не думалось, залишились для Ганни найтеплiшими лiтами життя.

Котилися за роком рiк. Довiкувала ота ще довоєнна корова, первiстка зайняла хлiвець своєї матерi. Iван, плюнувши в долоню, вмочував туди хiмiчного олiвця i писав на лутцi коло вiкна, поряд з давнiшими записами: «Водили до бугая 10 березня». Значить, десь у Пилипiвку треба було чекати потомство. I воно з’являлось, на радiсть дiтворi. Маленьке, безпомiчне телятко, що тремтiло в хатньому кутку на неслухняних нiжках. Першi днi воно й жило тут, в хатi, на блискучiй золотавiй соломi. Iван носив його, сповитого

142

в кожуха, до корови, й телятко жадiбно ловило дiйки товстими рожевими губами.

З нового молока Ганна одтоплювала в печi у макiтрi густе нiздрювате молозиво, яке малi Мишко й Тоня уминали за обидвi щоки.

Пiсля отелення корова була особливо щедрою на молоко, аби

лиш було чим годувати. Але все оте пахуче, «як чай», сiно було колгоспним або вiдправлялось на сiнопункт, звiдки пливло в далекi краї. Виручала ота дещиця колгоспного сiна, що зимувала на лузi. Сiно крали.

Була така пiсенька: «Все отут колгоспнеє, все отут моє». Трактували її просто: раз колгоспне — значить нiчиє чи всечиє. Значить, якщо красти всiм миром, усiм потроху, то наче й не красти, а дiлити по справедливостi. Сiнокрадство було цiлком доступне й жiнкам i дiтворi. Правда, на нiчний промисел краще ходилось гуртом. Ганна колись рипнулась погожої ночi сама. Наче й недалеко, до ближнiх стогiв, але вскочила у таку халепу, що ледь не зомлiла од страху. Йде з санками впорожнi по грядцi, аж зирк — в химерному свiтлi мiсяця суне чорна кучугура. Придивилась: свят-свят! —пливе по снiгу стiжок сiна. Ганна заклякла, уже й не пробуючи тiкати. А стiжок пiдiйшов до неї, крякнув i мовив знайомим голосом: «Здорова була, сусiдко».

З-пiд стiжка вишарудилась низенька й мiцна, як пеньок, постать сусiда, дядька Гаврила.

— Хай бог милує! Ну й налякали ж ви мене, дядьку.

— Я й сам трохи, теє, злякався. У мене, теє, санки поламались, так я он приторочив до копицi, а сiно на плечi.

— Нащо вам i санки. Ви й стога на плечах потягнете.

— Нема вже здоров’я. Забрав клятий канал.

Ще до вiйни дядько Гаврило бовкнув десь щось невпопад i загурчав на кiлька рокiв на будiвництво Бiломорканалу. Хтозна, на скiльки рокiв дядьковi було одмiряно здоров’я, коли, навiть побувавши на каналi, прожив вiсiмдесят з гаком.

Дядько Гаврило не дуже злякався, стрiвши Ганну. За колосок у тюрму вже не садовили. Одначе, навiть тодi, в п’ятдесятi, крали своє колгоспне добро з острахом. Крадiжки породили спецiаль-

143

ну сiльську професiю — об’їждчика. «Об’їжджав» колгоспнi угiддя бравий Вася-жеребець. Брав вiн не менше iнших, однак в сiдлi почував себе i владою, i земним та небесним богом.

Дивне прiзвисько Васi пояснювалось просто. В безмужчинськi повоєннi роки бравий парубок Вася був нарозхват. Та особливий смак вiн знаходив у тому, щоб вполювати в тихому урочищi котрусь жiночку i по-вiйськовому скомандувати: «Лягай!» Чесно кажучи, таке траплялось нечасто, бо жiнки не ризикували ходити на промисел поодинцi. Тiльки сiльський гуморист дiд Антип таки пришпилив Васi коняче прiзвисько, сказавши якось: «О, жеребець на жеребці їде». Вася, було, образився, але до чужого рота не приставиш ворота. В селi щось як припечатають, то назавжди.

Служба Васi-жеребця скiнчилась так. Якось у прибережнiй лозi вiн подав вiйськову команду однiй гарнiй молодичцi. Та нiчого й не крала, але дуже вже Васi сподобалась. Жiночка завищала на всю лозу, i з кущiв вискочив солiдний мужчина з мисливською рушницею. Ще б трохи, й Вася вознiсся на небо. Врештi, стараннями люблячого чоловiка гарної жiночки, котрий виявився великим начальником, Вася опинився там, де Макар телят не пас. Мiсце буйного Васi-жеребця посiв тихий мужичок Лексiй. I невипадково. Грiзна посада об’їждчика впала в цiнi. Красти стали менше. В колгоспi можна було вже щось i заробити. Скасували так званий продподаток. Ох, попоносила Ганна молока на приймальню. Що поробиш, всi носили. Правда, не всi порiвну. Про сусiдку Дар’ю той же дiд Антип склав частiвку: «Туди ногу, сюди ногу, не платила я налогу, не носила молока, годувала приймака». Правда, нi приймака, нi хазяїна у Дар’ї зроду не було. А все iнше точно. Скiльки й чого вона платила, вiдав хiба що господь та голова колгоспу, котрий теж втрапив у дiдову частiвку: «Кину, кину я цеглину з високого мосту, чи не прийде ночувать голова колгоспу?»

Так от, податки вiдпали. Iван порав сiнокiс уже не тiльки в колгосп, а й додому. На змiну тiй повоєннiй коровi прийшла ще одна. I щоранку й щовечора Ганна знову спiшила у хлiв з дiйницею. Пораючись бiля печi, тягаючи з її гарячих челюстей чавуни з водою, Ганна встигала мимохiдь кинути погляд в маленьке круг-

144

ле люстерко, вмазане в комин. Їй нiколи не здавалось, що вона якось змiнюється, старiє. З року в рiк з люстерка дивилась на неї

та сама худорлява молодичка в бiлiй хустинi.

А от Iван старiв. Чи, може, одне дiло — бачити власний скляний вiдбиток у дзеркалi, а iнше — живi очi. Якось вгледiлась у чоловiка за столом, побачила трохи пригаслий блиск очей, сивину

непокiрнiй i досi чупринi, тоненьку сiтку зморшок.

— Давно не бачила? — не стерпiв Iван.

— Старiємо, чоловiче.

— А ти хотiла молодiти?

Молодiти вона не збиралась. Як нiколи не прагнула до того, чого нiколи не буде, не шкодувала за тим, що не збулося, не задумувалась, чому вона така, а не iнша.

Ще менше сушив над цим голову Iван. Вiн i пiд старiсть, коли розлетiлись по свiту дiти з онуками, коли житейськi новацiї поволi, але невпинно накочувалися на село, зостався таким же незворушним. Телевiзора, до якого приохотилась Ганна, не любив.

Зате у вiльну часину просиджував з дiдом Антипом на риболовлi.

Ходили подалі, на луг, i дiд Антип, котрий уже згубив лiк своїм лiтам i зсохся, як пеньок, виставляв вперед свої геть прокуренi вуса й бороду-лопату i браво котився луговою дорогою.

В осiннi й зимовi вечори Iван з Антипом ходили до Гаврила грати в дурня. На цi походеньки Ганна виряджала Iвана, як на храм. Оглядала з усiх бокiв, засипала в кишеню цiлий кiвш соняшнику, а тодi всiдалася до телевiзора.

Картярські баталiї у Гаврила пливли повагом, усталено, зi своїми звичними слiвцями, жартами. Iван завжди грав у парi з Антипом i вже за порухом дiдової бороди мiг догадатися, якою той пiде картою. Найбiльш гострi моменти сусiди перегравали й по дорозi додому. Зупинившись пiд парканом по малiй нуждi, Антип все доказував: — «Якби ти, Ваню, походив бубнового короля, не були б ми в дурнях». «Якби ж, — весело погоджувався Iван. — I не тасував би ти п’ять разiв пiдряд, що аж пальцi пооблазили од карт».

Помер Iван мокрої осiнньої ночi. За якийсь рiк з’їла нестаро-

го ще мужика нова болячка. Ганна сприйняла Iванову смерть як

долю, якої не об’їдеш. Звичним ладом одбула з сином i дочкою

145

похорони, дев’ятини й сороковини, пiврiчнi й рiчнi поминки i впокоїла Iванову душу.

Ставши вдовою, Ганна якось непомiтно призвичаїлася ходити

до Iвана на могилу. Тут, на сiльському кладовищi, де хоронили, мабуть, уже рокiв сто, буйно переплелися над приплюснутими, порослими барвiнком могилами могутнi акацiї. На початку лiта вони заливали кладовище густим медовим настоєм бiлого квiту, в якому клопоталися трудяги-бджоли. О такiй погожiй днинi навiть птахи цвiрiнькали у верховiттi якось притишено, упiвголоса.

Ганна ставила на Iванову могилу баночку з першими лiтнiми квiтами, вищипувала бур’янець, що прохоплювався по горбочку помiж матiолами й фiалками, i присiдала на низеньку лаву. Рiвними рядками зеленiли й жовтавiли могили, стояли сповитi рушниками хрести, голубi металевi пiрамiдки iз зiрочкою на шпилi, сiрi мармуровi надгріб’я.

У дзвiнкiй тишi лiтнього полудня Ганнi здавалося, що вона чує тихi голоси односельцiв, котрi, впокоївшись земним життям, жили iншим, своїм, несуєтним. I її Iван там — зовсiм не змучений хворiстю висохлий дiд, а знову отой циганкуватий парубок, якого вона вподобала багато-багато рокiв тому. I в цiй червневiй благодатi ще бiльше одтавала душа, а сама Ганна поверталась в ту далеку пору своєї молодостi.

А густими зимовими вечорами хату оповивала тягуча самотнiсть, до якої Ганна вже звикала. Вона залазила на гарячу черiнь i слухала вiхолу, що шугала за малесеньким пiчним вiконцем. Цей заколисуючий посвист навертав її ще далi, в отi довгi дитячi роки, коли Ганна з сестричками й братиком, як галуценята в гнiздi, пригрiвшись на батьковiй печi, ось так само слухали вiхолу. I якось не вiрилось, що мiж отими й цими вечорами було стiльки прожито й пережито.

Поруч муркотiв пiд вiхолу товстий i незворушний котяра Василь, який здавався тепер вiчною, незмiнною i незамiнною душею в цiй порожнiючiй хатi. Василь пiдводив маленьку пику, схожу на розумне, зажурене й не по-дитячому серйозне дитяче обличчя, i дивився на неї примруженим всезнаючим поглядом.

Деколи наїжджав з гамiрливого мiста син. З кожного кутка на нього визирала якась робота. Пiсля Iванової смертi хазяйство

146

поволi, але невпинно посипалось на порохняву. Там розхитався паркан, там потiк дах, там треба було вкопати стовпець, забити гвiздок, засклити вiкно, нагострити сапу. Чогось усохла пiсля Iвана ще й нестара груша.

Син перевдягався в робочу одiж i цiлий день смикався господою. До селянської роботи був привчений, робив усе швидко, але якось поспiхом, наче прагнучи збутися неприємного клопоту.

За обiдом, коли син уминав наваристий, з печi, борщ, точилися безкiнечнi розмови. Син, як i бiльшiсть молодих людей, лаяв усiх пiдряд, особливо панство. Ганна сидiла, придавлена синовою освiченiстю, адже сама переглядала лише райгазету i телевiзор. Але таки не мовчала й час вiд часу осмикувала синове гарячкування м’якою посмiшкою: «Така наша доля». Сина просто дивувало, що цю незворушну материну посмiшку не могли пригасити нiякi печалi, що ломилися в тихе сiльське життя. Навiть коли на землю впало отруєне небо, i прив’ялi вуста сiльських бабiв почали вимовляти незнанi досi слова, I велемудрi вченi почали радити селянам мити коровам траву, навiть тодi Ганна сприйняла це смиренно, як кару божу. Одного нiяк не могла сприйняти: як це доведеться прощатися з Лискою. Син давно пiдбивав здати корову на базу. Гарячкував, що нiякого зиску з корови нема, а вставай до неї щодня, хоч камiнь з неба. Вiн же, син, може приїхати лише у вихiднi, та й то не щораз. Ганна пiдкивувала i думала своє. Та коли плюскiтливої, не по-зимовому вогкої i важкої зими двiчi потрапила в лiкарню, дiйшло — час прощатися. Це ще добре, що Лиска була тодi в запуску. Жмут сiна i вiдро води змогла пiдкинути й сусiдка. А якби Лиска доїлась? Крiм хазяйки, нiкого ж не пiдпускає.

I от сьогоднi Микола повiз корову свiт за очi. Бо спробуй ще здати ту корiвчину, хоч би й на м’ясо.

Одначе пора б Миколi й повернутися. Дев’ята вечора. Ганна пройшлась по хатi, увiмкнула маленький пiдтоптаний телевiзор. Екран стрiляв, смiявся, розбалакував, жив своїм далеким потойбiчним життям.

Нарештi щось загупало у дверях. Ганна вихопилася в першу кiмнату.

147

На порозi стояли двоє: один вищий, другий опецькуватий.

Обоє в чорних куртках, капелюхах, обличчя напiвзакритi чорними платками.

Ганна осунулась на стiлець i завмерла поглядом у порiг.

— Добрий вечiр, бабцю, — вищерився вищий. — Ти-хо ... Без галасу. Ми добрi гостi. Ха-ха.

— Коротше, є мак? Соломка, головки? — одрубав опецькуватий.

— Нема такого, — стиха мовила Ганна.

— Нема? Ну що ж, повiримо? Обманювати, бабцю, грiх, — проказав вищий. —Тодi давай самогону. Ха-ха.

— Цього теж нема.

— Ну, бабцю, в таке вже не повiрю. На магазиннiй живеш чи що? Ха-ха. Пошукаємо.

Шукали дiловито, ретельно. Невдовзi хата була прочесана пiд гребiнець.

— Тут, — впевнено кивнув на скриню опецькуватий.

— Ну-ну, тобi виднiше. Знаєш, де що баби ховають. Ха-ха. Ключ! — рявкнув до Ганни. — Де ключ?!

Тремтячими руками Ганна полiзла за iкону, дiстала невеличкого ключа.

На пiдлогу полетiли наготованi на похорон рушники, хустки, затим Ганнина смертна одiж — тонкого полотна сорочка, хустка, строга чорна спiдниця, куплена колись на ярмарку.

Опецькуватий з головою перехнябився у скриню, зариваючись все глибше, наче крiт. Нарештi задоволено вигукнув: «Є!» — i скотився зi скринi з двома пляшками горiлки в руках.

— Ти диви, й правда магазинна, — вищий струснув пляшку перед лампочкою, любуючись бульбашками. — Багато живеш. Ха-ха.

Впродовж усього грабунку Ганна так i сидiла пiд iконами, мов заворожена. Втiм, гостi обходилися самi. Принесли нехитру закусь i дружно, у двi глотки, забулькали горiлку. Опецькуватий мало не подавився натягнутою на лице маскою i зле пiдсмикнув її вгору, оголивши прокуренi зуби.

— Ну от що, бабцю, — вищий дiловито витер руки об скатерть.

— Це все приказка, а казка така: давай грошi.

— Якi у мене грошi, — ледь промовила Ганна.

148

— Нашi грошi. Бомажнi, — опецькуватий дожував сало i мовив напарнику: — Хай не вихляє. Збиралась корову здавати. Досi ж здала?

— От цього не люблю, — вищий завис над Ганною. — Грошi не

пляшка, довго шукати. Де?!

Струснув так, що у Ганни потемнiло в очах.

— Не знаю... нема ... дiтки.

Вищий легко пiдняв Ганну над собою i розчахнув нею дверi в

сусiдню кiмнату.

— Грошi, стара вiдьмо!

I тут, спiткнувшись, брязнувся разом з Ганною на пiдлогу, встелену самотканими дорiжками.

Хустка з’їхала у Ганни з голови, розкуйовджене волосся лiзло

в очi, а звiдкись згори дихало в обличчя горiлкою i цибулею. Оглушена падiнням, Ганна лежала на твердiй пiдлозi, придавлена

чужим дерев’яним тiлом. Раптом вiдчула, як чиясь п’яна рука здирає з неї спiдницю.

— Ну, веселiше, бабцю, — прохрипiло в саме вухо. — Ти ж давненько постуєш? Ха-ха.

— Ти що, п’яна скотина, на всю нiч розлiгся? — почувся голос

опецькуватого. — Вставай i ходу. Я знайшов ось пiвсотнi.

—Тихо. Дай бабцi попробувати. Чи й тобi захотiлось? Ха-ха.

— Гришо... синочок... онучок. Не знущайтесь.

Вищий злiз з Ганни, випростався, вхопив опецькуватого за плечi.

— Iдiот. Вона тебе впiзнала?

— Гришечка, я нiкому... нi слова. Залиште мене, ради бога.

— Впiзнала, значить, землячка. Ха-ха.

Вищий поправив на обличчi маску, витяг iз-за пазухи пляшку i занiс над головою.

— А-а-а!.. Гришечко! Синочок!

Зблиснула пляшка.

Останнє, що майнуло у Ганнинiй свiдомостi, — сумне око її Лиски, з якого, мабуть, i справдi тодi, вранцi, скотилася велика сльоза.

1990 р.

149

любила тебе позавчора…»

«Якщо ви загубили одне одного, зустрiчайтесь на першому поверсi, бiля довiдкового бюро». (Оголошення в унiвермазi).

— А, ч-чорт вiзьми! Вибачте, будь ласка.

— Просiть пробачення двiчi: за лимони i за чорта.

— Панi, прошу вибачити за те, що вибив у вас із рук лимони i що у недiлю пом’янув отого ... з хвостиком.

— Вибачаю.

— А тепер вибачте за щось наперед.

— Ви гадаєте, що заробите?

— Обов’язково.

— Ну годi. Допоможiть дамi позбирати лимони i не гасайте готелем як хлопчисько.

Вони приїхали в це величезне Мiсто на якийсь семiнар, — з отих, що так рясно проводяться в кiнцi року.

Вони зустрiлися в цьому величезному Мiстi.

— Ти завжди отак чудно знайомишся з жiнками?

— Це ще нiчого. Колись, у шiстнадцять рокiв дiвчину, з якою вперше в життi цiлувався, спочатку збив на велосипедi. Ото знайомство. Спершу розсердилась, а потiм смiху...

— Ну й баламут.

— Хто? Та я до двадцяти п’яти рокiв не мiг розучитися червонiти. То я просто невезучий, невдаха.

А Мiсто жило: працювало, кудись поспiшало, когось народжувало i ховало, когось одружувало i розлучало, товпилось у чергах i просило видовищ.

I вони зранку висиджували на семiнарi, слухали якiсь довгi лекцiї, обмiнюючись якимось досвiдом, а потiм, взявшись за руки, наче боючись загубитися в цьому гармидерi, бiгли в їдальню i по магазинах, в театри i кiно.

150

«Я

— Чому у тебе немає дiтей?

— Бо на вулицi снiг, а сьогоднi четвер.

— А вчора була середа, а завтра буде п’ятниця. Ну, не хочеш — i не розказуй, принцеса.

— Прошу не ображати. I взагалi, я ж не питаю, чи любиш ти свою дочку?

— Що значить — любиш? Я просто живу для неї.

Виявляється, можна закохатися в жест. Вона вийшла на середину кiмнати i оголосила: «Iспанський танець!» Потiм хвацько

клацнула пальцями, кинула руки вгору i зробила пiвоберт, вiд чого її модна сукня гвинтом обкрутилася довкола нiг.

Це було якусь мить. Руки тут же, нiби злякавшись, впали, опустилась сукня, i лише на вустах затрималася на хвильку лукава посмiшка.

Це тривало всього мить. Але кожного вечора, як тiльки вiн лягав у лiжко в своєму номерi, перед очима зринала її тонка постать

зі скинутими вгору руками.

— Знову дочцi дзвонив?

— Еге ж.

— Зрадiла?

— А ти як думаєш?

— А дружина теж?

— Теж. А тодi лаяла, що грошi продзвонюю. Стривай, ми ж домовлялися: нiяких розмов про чоловiкiв i дружин.

Здавалося, було переговорено про все на свiтi: про модних

письменникiв i тероризм, про атомну бомбу i причуди клiмату, про черги i моди, про Бога i зарплату.

Здавалося, вони ще нiчого не сказали одне одному.

— Ти любиш мене?

Вона, не роздумуючи, вiдповiла:

— Звичайно. А ще я люблю вареники з вишнями. I полуницi.

Ще люблю ходити в гори. А ще...

151

— Нащо ти ... так?

— А нащо ти питаєш, любий? Хiба про це треба питати?

Спливали днi. Довкола кипiло велетенське Мiсто. Вони залишались однi в цьому вавiлонському стовпотворiннi.

— Вибач, але до зустрiчi з тобою я невисоко ставив ваше жiноче плем’я.

— Чому?

— Надто багато бачив сiреньких самовдоволених самочок.

— А я бачила надто багато ерудованих самовпевнених телепнiв.

— Хiба чоловiкам нi од чого бути впевненими в собi?

— Ну, ясно, на вас же свiт стоїть. Тiльки хотiла б я побачити хоч одного чоловiка, який мiг би полюбити так, як умiє звичайна жiнка, без диплома i ерудицiї.

Вона закинула книгу i вимкнула свiтло. Однак Мiсто дихало у вiкно блiдим сяйвом електровогнiв. Десь внизу гули тролейбуси й автомобiлi. Хтось прочовгав по довгому лункому коридору.

Їй стало страшно i тоскно в цьому порожньому номерi, до того тоскно, що вона впилася в подушку й заплакала. Вiн був за двадцять крокiв од неї, i їй стало страшно, що вони нiколи не зроблять цих крокiв.

— Я завжди любила дощ. Особливо влiтку, увечерi. Вiдчиниш вiкно i слухаєш, як лопотить по листю. А от грози не люблю. Почуваєш тодi себе таким безпорадним...

— А я люблю лiтати у снах. Знаєш, менi iнодi сняться справжнi кiнофiльми, багатосерiйнi. Кажуть, це виснажує нерви. А що толку просто так проспати третину життя...

— У дощ, правда, трохи сумно. Зате легко дихається i хочеться йти, заплющивши очi, хтозна-куди...

— Одного разу менi наснилася генiальна музика. Десь пiд самий ранок. Я схопився, спробував щось згадати. I не можу, хоч убий. А то приплiвся якийсь казковий палац, голубий такий. Ну от скажи, як воно може наснитись таке, чого нiколи не бачив?

152

«Я любила тебе позавчора...» У якому вiршi вичитав вiн цей рядок? «Я любила тебе позавчора...»

А що було позавчора? Один з їхнiх днiв, звичайний день? Двi

доби тому. Ще одна така мить, ще двi доби — i вiн буде вдома.

«А ми поверталися в турботи буднiв...» Щось повело до поезiї.

Неспокiй буднiв. Чи, може, просто «суєта суєт»? А роки летять...

Ну що за напасть: «Я любила тебе позавчора...»

Поїзд погойдувався i стукотiв на рейках. Вона їхала додому. Три години тому одержала телеграму вiд чоловiка. Просив термiново

приїхати. Прилетiв у гостi його брат, всього на три днi. Значить, буде у свекра застiлля. Буде своячениця iз золотими зубами, сережками i перснями, паштет з печiнки i риба пiд майонезом.

Буде весело...

— Виходите чи нi?! Стали, як...

Чому сьогоднi всi такi злi? Людська хвиля вихлюпнула його з тролейбуса. Вiн поволi пiшов тротуаром. З усiх бокiв спiшило, штовхалось, неслось. Люди плигали в тролейбуси i вискакували з них, пiрнали в пiдземнi переходи i товклися в передсвяткових чергах. День цей увесь пiшов безглуздо. Вранцi вона поїхала. По якiйсь

телеграмi. Тiльки й забiгла на хвилинку попрощатись i помчалась

на поїзд.

Потiм вiн бродив по Мiсту. Натикався в парку на дядь у лижних костюмах, що бiгали вiд iнфаркту, на собачок, якi вивели на вранiшнiй моцiон своїх хазяїв. Вiн посварився за якусь дурницю з касиркою в їдальнi, потiм ще й забув там випадково куплену книгу. В унiвермазi поштовхався по вiддiлах, купив дочцi здоровенну ляльку. Послухав iнформацiю про моднi сорочки, про виставку-продаж галантереї, про те, що зустрiчатися тим, хто загубився в унiвермазi, треба на першому поверсi, бiля довiдкового бюро. Натовп винiс його з унiвермагу, посадив у тролейбус. Десь над головою оголосило: «Наступна зупинка кiнцева — вокзал». Вiн полiз по кишенях шукати тролейбусного талона.

1981 р.

153

Кораблик

Мабуть, не лише мала, а й всi вони були зараз безтурботними дiтьми. Хлюпалися у водi, бродили по гарячому пiску пляжу, не помiчаючи нiкого.

У водi мала чiплялась до них обох i просила вчити плавати. Вiн клав її легенько, животиком, на воду, пiдтримуючи знизу обома руками.

— Пливи!

I мала, як жабеня, борсалася у водi i вищала вiд задоволення. Потiм вони гасали пiщаною косою, по самiй межi вогкого темно-жовтого пiску i м’якої лопотючої води. Мала ловила його, розкинувши тоненькi незасмаглi рученята, i, впiймавши, тремтiла вiд збудження всiм маленьким тiлом.

— Ну, дiтвора, — сердито смiялася мама.

Солодко стомившись, вони лежали на смугастому покривалi i блаженно нiжилися пiд слiпучим липневим сонцем. Мала дрiмала, прикривши очi панамкою. А мамина рука, ще прохолодна вiд води, лежала в його руцi. Вiн перебирав цi зляканi пальцi i вiдчував биття її серця.

— На нас дивляться, — говорила вона i не забирала руки.

На них дивилися розкiшний полудень, зеленi кущi лози, спокiйна широка рiка, а на тiм боцi — кошлатi верби на кручi, пiд якими сховалися кiлька жовтогарячих наметiв i вився тоненький димок рибальського вогнища.

На них дивився i статечний дiдуган з кучмою сивого волосся i пущеними донизу густими вусами. — Молодi люди, у вас, часом, немає ножика? — озвався вiн. — Нема? Шкода. Хлопче, у вас чарiвна дружина. Повiрте старому ловеласу.

Добродiй вiдкланявся i пiшов до свого товариства. А їх чомусь так розсмiшив цей монолог.

— Слухай, ловеласе, я хочу, щоб i ти на старiсть був таким галантним i щоб у тебе, — вона провела пальчиком по його верхнiй губi, — теж були такi гарнi сивi вуса.

— Хочу купатися, — прокинулась мала.

154

— А дивись-но, що я придумав.

— Кораблик, кораблик, — зрадiла мала.

Вони забрели у воду i пустили iграшку за течiєю. Кораблик захитався на ледь помiтних хвилях i повiльно поплив вздовж берега. Мала заворожено дивилася на нього i йшла косою.

— А куди вiн попливе?

— Далеко-далеко, у велику рiку.

— А потiм?

— Потiм у море.

— Я ще нiколи не бачила моря. Воно велике, правда ж?

— Правда. Пiшли назад, мама кличе. Покивай кораблику ручкою, нехай пливе.

Мала йшла, тримаючи його за руку, i мовчала. Може, думала про море, незнайоме, далеке.

Вiн озирнувся. Вони попрощалися вчасно: мала вже не побачила, як кораблик стомлено прилiг на бортик i зник у хвилях.

Сонце свiтило вже спокiйнiше. Час було збиратися.

Швидко вдяглися. Вона якось поспiхом подала йому руку:

— Спасибi за цей день. Вiн дивився в її глибокi очi i думав про те, як вони любили одне одного i як безглуздо розминулися.

— Не проводжай, ми самi. Ну, доню, попрощайся. Мала простягла йому долоньку i тихо мовила: — До побачення, дядю.

1988 р.

155

Наруга

В цей молодий березовий лiсок я їздив по гриби уже рокiв п’ять. Дивно, що ранiше минав його, поспiшаючи на своєму безвiдмовному велосипедi в густий дальнiй лiс. А виявилося, що тут, поруч, в зеленiй оазi посеред безкрайого поля, давно вже поселилися боровики i пiдберезовики, пiдосичники i вовнянки.

Поступово я вивчив лiсок до найменших закапелкiв. Найстарiшим березам тут було рокiв з двадцять. Помiж ними хороводили їх молодшi бiлогрудi сестрички, тяглися вгору ще меншi, зеленокорi, а в густiй травi ховалися зовсiм уже маленькi березята — саме листячко на тонюсiнькiй паличцi. Все це росло саме собою, вiльно й природно.

Густе рiзнотрав’я на початку лiта розквiтало всiма барвами — пiсля довгого безгрибного мiжсезоння я з нетерпiнням навiдувався сюди ще з червня.

Iз звiрини не бачив тут нi лосiв, нi диких кабанiв, хоч вони, напевно, забредали сюди з дальнього лiсу. Навiть зайцiв бачив за цей час всього кiлька разiв. Зате буйно пурхало у вiттi неполохане птаство. Дзвенiв, клопотався на осоннi таємничий свiт комах. Зрошена вранiшнiм туманом, iскрилася вишуканими вiзерунками павутина.

За цi кiлька рокiв я вже вивчив, пiд якими саме деревами найбiльшi грибницi, i шукав не навмання. Знайшовши пiд тiєю ж березою, в тiй же виямцi, що й торiк, гарненький грибок, я радiв йому, як доброму знайомому. Було таке враження, нiби це той самий торiшнiй пiдберезовик благополучно перезимував i знову з’явився з-пiд землi.

Найкращий грибний час — вранцi. Йдеш, боючись сколихнути тишу, наче аж остерiгаючись, що наполоханi гриби кинуться врозтiч. Коли я сказав якось меншiй донi, щоб не сполохала грибки, вона посерйознiшала i пiшла по травi тихо, як миша.

Донькам взагалi сподобалося видивлятися в густiй травi, чи не зблисне темно-коричневий або червонастий капелюшок грибка. Якось нас прихопила гроза. Зненацька. Що вдiєш, липень-грозовик. Ми ледве встигли сховатися до пiднiжжя густої берези. До-

156

бре, що я прихопив був старенький плащ, i ми, як могли, втрьох забилися пiд нього. Доньки, як кошенята, згорнулися в клубочок i притулилися до мене.

Грiм бив над головою. Це був уже не той далекiй гуркiт, коли гроза бушує оддалiк. Прямо над нами, в небесах з трiском рвалось велетенське цупке полотно. У мене, якщо не на вустах, то в головi, стрибало: «Господи, спаси i пронеси», i я дякував долi, що береза, крiм iнших цiнностей, має i ще одну: в неї нiколи не вдаряє блискавка.

Гроза вiдкотилась так само швидко, як налетiла. Бризнуло сонце, i повiтря стало таким свiжим i запашним, що його хотiлося

пити маленькими ковтками.

... То була важка пора у нашому життi. Якось менi примарився тяжкий сон. Я бреду по глибокiй рiллi, ледве переставляючи

ноги, а мiй рiдний березовий лiсок, схоже, не наближається, а вiдпливає вдалеч. Нарештi я дотягую до узлiсся, падаю в траву i вжалено схоплююсь. На руцi — кров. Я впав прямо на хижо наїжачене бите скло. Аж тепер помiчаю, що над лiсом нiби пройшовся смерч — половини берiз як не було, замiсть них стирчать тупi пнi. В голому, без кущiв, без пiдлiску, гаю було пустельно порожньо.

Лиса земля била в нiздрi якимось жовтуватим ядучим смородом.

Я прокинувся, розбитий i спустошений.

... Старенький велосипед мчав мене знайомою до найменших

вибоїн польовою дорогою. Попереду, на обрiї, червоно i тепло

горiло сонце.

I тихо й незґвалтовано завмер у вранiшньому спокої прекрасний лiс —дерева, кущi, трави, туге мереживо павутини i п’янке густе повiтря. I хотiлося припасти й цiлувати кожну березу.

1988 р.

157

Наодинці зі світом

«Коли падає зiрка, треба миттю встигнути задумати якесь бажання, i воно обов’язково збудеться». Чули про таке. Взагалi-то, падають метеорити. Це вони так красиво креслять спалахами небо в ясну нiч. Але не в цiм суть. А в тiм, що я якось нiколи не встигав задумати бажання, хоч i кажуть, що думка — найшвидша.

Де там! Метеорит тiльки «чирк» по небу, i нема й слiду. Тодi я придумав собi бажання з одного єдиного слова — на всi ночi i на всi метеорити. I, видно, на всi часи, бо це бажання того, що навряд чи збудеться. ***

На небi комета. З хитромудрою назвою, яку я нiяк не запам’ятаю, i з якимись фiзико-хiмiчними даними, якi, взагалi-то, —дурниця. I от зависла собi клята красуня на пiвнiчному заходi неба i дражнить розкiшно-красивим хвостом. Вона, ця комета, вже прилiтала. Рiвно три тисячi рокiв тому. Це за правлiння мудрого царя Соломона. Того, на перснi якого було написано: «Все минає». Як вiн гарно помилявся, премудрий цар, i напевно знав, що помиляється. Не минає нiщо. Анi те, про що говорив сам Соломон у своїх притчах, чи в написанiй теж, кажуть, ним «Пiснi пiсень». Нi ось ця комета. Кажуть, їй сподобалася Земля i сподобалася швидкiсть. I наступного разу вона прилетить вже через дві тисячi рокiв. Обов’язково дочекаємося. Це ж не так i багато. В пiвтора рази менше вiд часу минулого прильоту, вiд часiв мудрого царя Соломона, котрий так мудро помилявся. ***

«Посади розсаду на останнiй фазi Мiсяця», — кажу своєму знайомому. — «А коли це?» — запитує вiн. Тут до мене дiйшло, що дев’яносто чоловiк зi ста рiдко пiднiмають голову вище пiдборiддя i майже нiхто з них не вiдповiсть, у якiй же фазi сьогоднi Мiсяць. А мiж тим, ми маємо чудову нагоду кожнi чотири тижнi милуватися незрiвнянною картиною повного Мiсяця на небi. Але для цього треба зробити одну дуже важливу й непросту рiч: вийти увечерi i постояти пiд цим прекрасним небом.

158

«Тату, що то за пташка?» — запитала мене донька на лiсовiй галявинi. I менi стало так соромно, що, проживши на той час понад сорок рокiв, знаючи бозна-що i чортзна-що, я досi не знав, що ж то за птаха i мусив вiдповiсти просто: «Пташка».

***

«Дивiться на життя крiзь рожевi окуляри або хоч крiзь ось таку рожеву занавiску»,— виписала менi найкращий рецепт лiкарка, до якої я забрiв у пошуках якоїсь болячки.

***

«Життя гарне, та дiватись нiкуди», — весело крякнув менi, задимивши гiгантською самокруткою, нестарiючий, неголений, мабуть, ще з «до вiйни», дiдуган на колгоспнiй фермi. ***

Дуже люблю збирати роботи народних майстрiв: рiзьбу, глинянi вироби. Якось я побачив у гончарному ряду на мiському базарi чудовий глиняний чайничок. Все, як належить, — носик, кришечка, ручка. I все — з глини. Я був у захватi, але в ту хвилину — без грошей. «Куплю завтра», -- вирiшив я. Назавтра чайничка вже не було. Як i за день, тиждень, два. Я, звiсно, зайвий раз переконався, що все треба робити вчасно.

Якось пiдiйшов до тiтки i запитав, коли її дiд вилiпить новий чайничок. «Нiколи, — заплакала тiтка. — Дiд помер. Оце все, що зосталося з його робiт. Розпродую, щоб зiбрати щось на поминки. I не старий же ще був, всього 71 рiк. Можна ще б жити...»

Я пригадав слова своєї 95-лiтньої бабусi: «Помирати завжди рано». То лише смерть приходить вчасно. А ми? Ми так багато з чим запiзнюємося. ***

Коли мого сусiда запитували: «Ви iнвалiд? Iнвалiд чого?», вiн з викликом вiдповiдав: «Я iнвалiд життя». ***

«Сеньйорито, я не можу запропонувати Вам руку i серце. Мої руки зв’язанi, серце вмерло». Можливо, саме так романтично говорилося десь, комусь у якомусь ХVII столiттi?

159

***

Пiсенний вернiсаж (фестиваль, базар, шоу, гала-концерт). Одне з вражень: найкращим у голосi цiєї спiвачки є її гарнi ноги.

— В цiй газетi є щось еротичне?

— Аякже. Двi сторiнки телепрограм.

Востаннє я бачив цього чоловiка тверезим у тисяча дев’ятсот

...

дай Бог пам’ятi, у якому ж це роцi?

Продавщиця вуличного лотка, повновида весела жiночка (вiк — за 30), звертається до обтiпаного мужчини (вiк неозначений):

— Дядя Коля, а складiть-но менi вiрша. Та такого, щоб — ух! А я вам огiрка дам на закуску.

Дядя Коля трохи комизиться, потiм стає в позу Ленiна i виголошує:

«На берегу срєдi бєрьоз

Любив я женщину до сльоз.

Она шчаслiвая била, Минє по мордє раз дала». ***

Моя знайома з Одеси якось каже: «На базарi — два дурнi: один — той, що продає, другий — той, що купує».

У магазинi — покупець продавцевi:

«Чого ви нервуєте? Я ж вибираю пiджак, а не дружину».

— Мадам, чого ви штовхаєтесь? — Як чого? Це ж вам базар. ***

Дама з презирством каже про свого чолоіівка: «Мамин синок. Навiть зрадити менi не може без маминого дозволу». ***

Вигляд такий, що хочеться подати милостиню. ***

«Хитрий-хитрий — не чоловiк, а м’який знак».

160 ***

***

Людина — не свиня, до всього звикає. ***

Шоу «Тварина року». ***

Вихованiсть людини найкраще виявляється в тому, як вона зачиняє дверi. ***

Коли ти в занудних i часто безпредметних роздумах: зробити так чи отак? — найкраще просто кинути монетку. Яким боком

впаде, отак, загадавши наперед, i зроби. Одна умова: не шкодувати за тим, що не випало, i знайти щось гарне в тому, що випаде. ***

Бажання iнодi з’являються не за власним бажанням.

***

Бабуся. Настiльки бiдна, що, годуючи курей, стоїть на чатах — вiдганяє горобцiв. Втiм, цілком доречно: милi горобчики можуть

об’їсти вуха i курям, i хазяйцi.

***

Вiн був до того неуважним, що витирав ноги, не заходячи в примiщення, а виходячи з нього. Отак-от витер i пiшов весняною сонячною вулицею, смiшний, неуважний. Один з найщасливiших людей, яких я бачив у життi. ***

Один мiй знайомий, ще в 70-i роки, мав цiкавий промисел, з якого жив. Щоранку вирушав по гомiнкiй автотрасi в бiк мiста. 10 кiлометрiв по одному узбiччю, 10 — назад по другому. Збирав у мiшок порожнi пляшки пiсля вчорашнiх випивок. Знав усi теплi кубельця, де збиралося на випивки райколгоспне начальство. Дядько завжди був у доброму гуморi i при здоров’ї. Все-таки щодня — моцiон у 20 кiлометрiв по свiжому повiтрю. Та й знався в життi, окрiм жiнки, лише з однiєю халепою — приймальницею склопосуду, з котрою, втiм, дружив. Потiм цей промисел у нього якось вiдмер. Чи пити стали менше, чи пляшки забирали, чи здавати стало важче? Чи просто дядько постарiв? Все проходить...

161

***

Вершина цивiлiзацiї, звичайно ж, — не польоти на Мiсяць i не комп’ютери п’ятого покоління. А кока-кола. Вчитайтеся, якi складовi, окрiм засекречених, вказуються прямо на етикетцi: аспартам, сунет, ортофосфорна кислота, бензонат натрiю, дiоксид вуглецю. Ну як же таке не пити?

Виявляється, окрiм зорової i слухової пам’ятi, iснує «нюхова пам’ять». З самого дитинства зi мною — фантастично-земнi пахощi свiжовисушеного сiна з лугу над Десною.

Фотографiя однiєї й тiєї ж людини рiзних рокiв: скажiмо, у 5 рокiв, 15, пiсля 30-ти, 40-а. Нiбито зовсiм рiзнi люди. Але щось таке наскрiзь спiльне, схоже. Може, погляд?

Допомогти не можна нiкому, окрiм самого себе, але, виявляється, це дивним чином допомагає людям, котрi довкола тебе. ***

Невже ми не здатнi придумати щось таке неймовiрне, у що варто було б повiрити?

***

Деякi сни пам’ятаються по багато рокiв. I все чомусь сни тихi, благоснi. ***

Якщо, за Цвейгом, те, що пройшло, — забуте, значить, те, що не забуте, — не пройшло. ***

«Я не хочу, щоб тебе торкалися навiть поглядом». ***

Те, що трапиться, колись трапиться. ***

А таки ж в нас живе щось предковiчне. Наснився сон: мчусь на дикому шаленому конi. Це був якийсь лет супроти гарячого холодно-свiжого вiтру, i це було незрiвнянно i навiть солодше, анiж лiтати у снах. Цього ж, мабуть, нiколи не було в моєму життi? Але це ж було в якомусь моєму не моєму життi? Переселення душ

162 ***

***

явно iснує. Не як перевтiлення в якусь iншу iстоту, а як переселення душi з одного поколiння в iнше. Хто i коли то мчав диким прекрасним степом? Якийсь мiй предок у 50-у колiнi, хтось у далекому предковiчному степу? ***

Рiздвяна казка. Мати в селi витопила пiч. Лежимо з маленькою донькою на печi, грiємо спини, читаємо казки. Поруч муркотить

наш кiт.

Iдемо за рiчку, на луг. Свiжий вiтер, легенький снiжок. Збираємо сухi гiлки, запалюємо вогнище. Грiємося з димком. Йдучи

додому, придумую на ходу казку про те, що бiля нашого вогника зараз збираються зайчики i грiють свої лапки. Донька з радiстю вiрить.

Рiздво. Снiг. Вогник на лузi. Зайчики грiють лапки бiля багаття.

163

Українські одновірші

Якщо в схiднiй поезiї iснують п’ятивiршi, а то й тривiршi, то чому б не бути українському одновiршевi? Дiйсно, iнодi досить одного-єдиного рядка, i не треба вже нiчого додавати.

Ми при свiчках такi самотнi.

Якщо трапиться чудо, що не трапиться чуда...

Iншим разом, якого не буде.

Посеред мiста, посеред свiту удвох з тобою брели ми свiтом.

Архангелом бiлим кудись вiдлiтають снiжинки.

Руки Вашi заблукали на моїм обличчi.

Пропав десь час у цьому мiстi.

Живу, допоки ще горить свiча.

Ви — гаряча крижинка. ***

Жовтолистою сльозою плаче осiнь. ***

На протилежних ескалаторах ми пропливли у рiзнi боки.

Твоїх очей незгасна сутiнь оповила мене учора. ***

В чеканнi подиху твого.

Я чую, як шепочуть твої пальцi.

Такий колючий дощ, а ти — в такому «мiнi».

164

***

Іспанські мотиви

***

«Прошу пробачення покiрно

у Вас, прекрасная сеньйоро:

не винен я, що запiзнився, та утiкав вiд мене час, i вiдлiтали в нескiнченнiсть, як бризки моря, днi i роки, i вiдпливали в невiдомiсть

мої наївнiї надiї, коли спiшив до Вас здалеку i так боявся запiзнитись...»

— Мiй грiх — любов.

— До всiх жiнок на свiтi?

— Любов до Вас.

— Цей грiх Ваш — непрощенний.

— А я ж хотiв потрапити до раю...

— Вам доведеться у смолi кипiти.

— Я й так щодень киплю в смолi кохання.

— Тодi Ваш грiх — для Вас же i спокута.

— А я її зовсiм не потребую i всоте говорю: «Мiй грiх — любов».

165

***

Апокрифи

Еротичнi молитви

* * *

Ми всi хоч трiшки божевiльнi, усi хоч крихту не в собi. Коли ударить грiм похмiльний, гукне архангел на трубi, приплентаюсь до врат чистилищ з убогою сумою старця, без вiри в янголiв святилищ, в пiдземнi i небеснi царства, а з вiрою в тебе, єдину, чий знак горить в моїй судьбi. Дивак, звичайно. Божевiльний. Весь не в собi. I весь в тобi.

Лiто 1997 р.

* * *

Молюся Боговi — Любовi, поклони б’ю пред образами. А в образах — твоє обличчя i те, що дiється мiж нами.

Впаду навколiшки. В колiна. I зацiлую до нестями.

Вовiки вiчнi будь нетлiнне оте, що дiється мiж нами.

До рук твоїх, до вуст вогнистих

я припадаю з молитвами. Святе, пресвiтле i пречисте усе, що дiється мiж нами.

Літо 2000 р.

166

Листя світлої печалі

Запалимо цю нiч

вологими очима.

Крiзь марево сльози

я подих твiй ловлю.

Через роки й вiки, як станемо чужими, вiдкриється для нас просте, як свiт, «Люблю».

Просте, як чистий день, як храм пiд небесами, пiд куполом зiрок, де я тобi молю, як полум’я очей, як вiдстанi мiж нами, як незбагненний свiт, «Як я тебе люблю!»

I пелена в очах.

I неймовiрна тиша.

I вичаха твiй слiд.

I вже нема жалю.

I оплива свiча.

I помирають вiршi.

I божевiльний свiт.

I я тебе люблю.

25.05.2000 р.

167

***

Подайте хоч крихту любовi.

Подайте хоч трохи тепла.

Стою босонiж серед болю, на папертi смутку i зла.

Подайте, прошу я у листя, у вiтру, у зiр, у дощу.

Я так вiд чекання стомився i так небагато прошу.

Я cтiльки шукаю Вас. Хто Ви?

Я так не хотiв небуття. Подайте тепла i любовi, хоч крихту, хоча б на життя.

2.06.2000 р. ***

Вже одцвiтає сон-трава, вже не потрiбнi нам слова, i тверезiє голова, i вже не вiриться в дива, i скиглить жалiбно сова, i сохне квiтка лугова, i поцiлунок твiй змива, i помiж нас — не рiк, не два. Та пам’ятаю тi слова: «Буває так, як не бува». I знов хмелiє голова, i дивно вiриться в дива. Буває те, що не бува. Не одцвiтає сон-трава.

2.07.2000 р.

168 ***

«Колись може статися все» (Арабська мудрiсть).

Це станеться нiколи,

не з нами i не тут, як вирвемося з кола, як скелi зацвiтуть, як снiг впаде на квiти, рiка пiде навстрiч,

як лiто змiнить лiто, як сонце зiйде в нiч.

На спраглу мою долю

впадуть твої слiди.

Це станеться нiколи

iз нами назавжди.

19.08.2000 р.

Спасибi Вам за Вчора, а Завтра — буде завтра.

Бреду як пiлiгрим, що загубив свiй шлях.

I холодно душi, i спопелiла ватра, i сонце, як на грiх, заплуталось в ночах.

В холодному Сьогоднi, де бита моя карта, де стомлений життям, я розгубив тепло, шепчу, як молитви: «Спасибi Вам за Завтра». Спаси i сохрани. А Вчора — вже було. 24 — 25.08.2000 р.

169 ***

***

Усе в життi передостаннє: твої обiйми, подих, погляд, i нагороджене чекання, i неможливiсть бути поряд.

Усе на свiтi предпрощальне: зелених трав червневе диво, берiз убрання карнавальне, дощу мелодiя щемлива.

Усе на свiтi преднастаннє. Настане день, i буде чудо: вiдчуєш гостро, предостанньо — хоч раз в життi усе ще буде.

7.04.2001

170

***

Частина друга

Щедрий вечір

Чи то справді так було, чи з роками все здається таким, яким ми хочемо, але пам’ятаю: в цю ніч на чотирнадцяте січня завжди

була казково тиха погода. Як би не лютувала напередодні хвища, до ночі сніги влягались у височезні химерні буркуни, небо засіва-

лось ясними зорями, над селом залягала тиша. За старим календарем це була новорічна ніч. Чотири рази на рік ми, дітвора, могли ходити по хатах і вітати добрих людей зі святами, одержуючи скромні подарунки. Перше таке свято, колядки, минуло шість днів тому. До весняного христування було ще далеченько. А тут збіглось аж двоє свят: увечері щедрівки, на ранок — засівання. Чи вірили ми в бога? Навряд. Ще малюками, плутаючись під ногами

дорослих у церкві, ми сприймали все довкола за якусь урочисту і трохи страшнувату казку. Останні кілька років церква у нашому селі взагалі була закрита, запущена і вже не викликала такого остраху. Ще пізніше, в старших класах та інститутах, нам розкажуть, що колядки та щедрівки — древні народні свята, а церква лише спритно прибрала їх до рук. Але тоді нам було не до цих високих міркувань. Знали одне: щедрувати хочеться, а не можна. Вчителі забороняють. Особливо наша завуч, Дарія Макарівна. Вдень вона викладала фізику, а вечорами приходила з лозиною до клубу і розганяла по хатах рано подорослілих старшокласників.

І все ж, хоч ми боялися Дарії Макарівни більше, ніж бога і всіх святих разом узятих, знали точно: цього вечора вдома не сидітимемо. Правда, уже третій рік наша дружна ватага — шестеро хлопців з одного кутка села — дивилася на щедрувальників звисока. Бо ми «водили козу».

171

«Водити козу» — це вам не проспівати під дверима нехитру щедрівку. До цієї справи ми готувалися зарані. «Козою» був Вася, найстарший з нас. У його класі було всього шість чоловік, бо народилися вони в сорок п’ятому.

Головне — гарно вбрати «козу». Вася вдягав вивернутого кожуха, на лице натягував вільце, тобто маску з рогами, обмотаними кольоровим папером. Ззаду, з-під кожуха, стирчав барвистий хвіст із загнутої лозини, теж обкрученої папірцями.

Решта вирушали у своєму звичному вбранні: куцих ватяних піджаках з облізлими комірами, підшитих валянках, бурках з глибоченними колошами, заячих шапках-вушанках.

…Тісним табунцем вийшли ми з нашої хати на вузьку, переметену глибокими буркунами вулицю. Посеред неї вився слід від саней, а в ньому — протоптана за день стежка. Десь поза хатами, на сусідніх вулицях, уже лунали щедрівки. Перегукувалися собаки.

—Можна з козою?! – постукавши у двері першої хати, якомога гучніше басує котрийсь з нас.

Ввалюємось у сіни, на ходу оббиваючи сніг. Хтось намацує закрутку на дверях, і «коза» зі своїм почтом далі ввалюється в хату. У хаті — благодать. Прямо біля порогу гаряче дихає піч, в якій весело потріскують солома і хмиз. Господиня, тітка Маня, молода розпашіла жінка, смажить млинці. Рум’яні, пухкі, вони шкварчать у салі на розпеченій сковорідці.

Але час і за роботу. Вася вискакує на середину хати і починає тупцювати під пісеньку, яку ми заводимо у п’ять голосів:

«Добрий вечір вам, чесним господам!

Ми не самі йдем, ми козу ведем».

Чоловік тітки Мані сидить на лаві коло столу і в такт пісні гупає чоботом об долівку. Двоє дітей з припічка уважно спостерігають за «козою». А коли Вася, заради сміху, наставляє роги й плигає на дітлахів, ті, весело запищавши, шмигають на піч. «Позолотіть козі роги!» — дружно крикнули ми останній рядок пісеньки. Тітка Маня вручила нашому скарбникові кілька зім’ятих карбованців і дала кожному з нас по гарячому млинцю. Повагом розпрощавшись, виходимо з хати.

172

Далі по вулиці живе дід Павло. Колись він працював волосним

писарем, рахівником у кооперації, вчителював у лікнепі. Дід Павло інколи давав мені почитати гарну книгу. У бога він принципово

не вірив, і на покуті у нього висіли портрети Маркса, Леніна і Шевченка. Як завжди в цей вечір, дід був зодягнутий у свій парадний

кітель і білу сорочку.

Пісню про козу дід Павло вислухав дуже уважно, склавши сухі

руки на колінах і насупивши брови. Мабуть, не вловив особливої

фальші, бо подобрішав, схвально крякнув і дістав зі столу десятку — гроші для нас нечувані.

наступній хаті наше «Можна з козою?!», видно, не почули, інакше б нас не впустили. Ми й самі, ввалившись у хату наугад, ладні були втекти.

За столом, поруч з господинею, тіткою Мотрею, сидів вічно насуплений фермівський конюх дядько Василь. Ми, звісно, чули, що він «ходить» до тітки Мотрі. А чоловік її, напевно, зараз десь п’яний никає по селу.

Сяк-так відспівавши «козячу» пісню, ми одержали троячку і швидко вибралися з хати. Я почув, як дядько Василь бурчав у сінях: «Носить їх тут нечиста сила. А ти б двері замкнула. Напатякають Миколі». «Хай він здохне, кровопивця, п’яниця нещасний», одрізала тітка Мотря.

А оту хату ми обминали і вдень. Жив тут дід, якого ми не знали толком, як і звуть. Працював усе життя пічником і кажуть: у війну добре нажився, тягаючи всяке добро з міста, з розбомблених складів і магазинів. Жив удівцем, відлюдьком, майже завжди ходив у одній і тій же затертій куфайці і, здається, зроду нічого не купував у магазинах. Жодна сила не занесла б нас у його хату.

Зате в наступній хаті нас чекали. Тітка Ганна, прибрана в білу в горошок кофту і чорну спідницю, радо стрічала нас на порозі:

— Заходьте, заходьте, дітки.

Потім вона сіла на лаву, під портретами вбитих на війні чоловіка й сина, і нерухомо, як свята на іконі, дивилась на нашу веселу «козу», на розчервонілі з морозу обличчя. Вона тихо плакала.

Пісня скінчилась. Вася прибився до гурту, і ми якийсь час тихо стояли в порогах. Затим тітка Ганна змахнула сльозу, заметушилась:

173

— Ой, господи, що ж це я. Ну, спасибі, дітки. Ось грошей трохи. А то ще до столу сідайте. Голодні, либонь?

До столу, звісно, в такому ділі сідати не випадало. Як виходили, тітка Ганна затримала мене у дверях:

— Скільки це тобі років?

— Дванадцять, — кажу здивовано.

— А моєму Вані дев’ятнадцять. Він колись теж з козою любив ходити…

На тітчині очі знову навернулися сльози. Я знав, що її Йвана вбито на Дніпрі, за тиждень по тому, як забрали на війну.

Вихопившись надвір, я побіг здоганяти хлопців. Щедрий вечір тривав. По вулиці тепло світилися вогні хат. Там на нас чекали люди, кожна зустріч з якими залишала свій слід в наших дитячих душах.

1980 р.

174

Бабине літо

— Киш! Не подохнете. Вічно голодні.

Марфа кишнула на курей, за якими, й правда, дверей не прочиниш. Так і норовлять влізти в сіни, а то і в хату.

Кури без особливого переляку посплигували з ґанку, даючи місце хазяйці.

Власне, ґанку як такого й не було. Отого високого заскленого

коридорчика з різьбленим карнизом і двома чи й трьома східцями. Притулити такий ґанок до цієї перехнябленої хати було б, що

горбатого до стінки. Але як же в селі без ґанку? Тому перед сінешніми дверима у Марфи були вкопані чотири пеньки, а на них настелений невеликий місток. На ньому було дуже зручно сидіти

і видивлятись на вулицю.

Уже либонь уп’яте сьогодні Марфа, змахнувши місток фартухом, всідалася і дивилася за ворота.

Сьогодні в селі храм. Взагалі-то у них в Старосіллі два храми. Але перший на зимового Миколу, коли буває так захурделить, що собаку з дому не виженеш. Зате зараз, на Чудо, — благодать. Попервах осінь трохи налякала дощами й холоднечею. А тоді вщухло, наче змилувалось над людьми: погрійтесь, мовляв, востаннє перед зимою.

Ані шелесне вітер. І літає бабине літо. Пливе в сухому й чистому повітрі на своїх тонюсіньких білих крилах.

З самого ранку Марфа виглядає храмових. В останні роки уже просто так, за звичкою. Все рівно ж у празник нічого не робитимеш. Тільки й клопоту, що погодувала порося й курей. Піч витоплена, зварено обід, сиди, грійся на сонці і роздивляйся крізь благенький паркан, що там робиться на вулиці.

На їхній куток храмові приїхали вже десь у п’ять чи шість дворів. До Гриші, сусіда, дочка з чоловіком ще вчора з’явилась. Хороший зять Гриші трапився, з легковою машиною, серйозний, не п’яниця. Катря за ним, як в раю. Двох дівчаток привела.

Марфа цю Катрю з отакусіньких виняньчила. Дуся, Гришина жінка, весь вік фершалкою в селі. Бувало, днями не стикалась вдома. Частюка забіжить: «Марфо, приглянь за малою. Я побігла

175

до хворого». А Марфі що, хіба важко. Все рівно домуєш, особливо взимку, як роботи нема в колгоспі. Отак дівка поміж двома дворами й виросла. Пішла в місто заміж, а Марфу не забуває. Як приїдуть на вихідні, дивись, чогось і підкинуть: то крупи, то якогось пахучого перцю. І про Гришу гріх що сказати. Допомагає, чим може.

За Гришею далі по вулиці Лавренчуки живуть. До них теж зять приграв з сімейством. Ці з сусіднього села, на мотоциклі. Добре, що зараз кругом асфальт. От тільки як підвода яка проїде, так торохтить, наче скажена.

Он якраз Карпо з хутора прогуркотів до Хартини. От що вже справний храмовий. І родичі вони з Хартиною через город навприсядки, якийсь двоюрідний сват. А на храм з’явиться, хоч камінь з неба. Зараз припне коняку, посидить годин зо дві в хаті, вип’є три стакани самогону, з’їсть миску холодцю, а тоді знову на підводу, і поважно так, як міністр, — додому. Щезне до того Чуда. Молодець.

По вулиці гуркнула на мотоциклі якась пара. До кого б це? Марфа толком не роздивилась, пролетіли, як навіжені. Зараз розплодилося стільки машин і мотоциклів, хоч не висовуйся на вулицю.

Сонце підбилось під обід. Храмові якраз сидять по хатах, вгощаються. А за годину-другу повилазять на сонечко, на лави й колодки. Вулиця зарябіє хустками й кофтами, загомонить, залускає соняшником. Туди ближче до вечора там і сям почуються хмільні пісні. Гарно ж і храм випав цього року – в неділю. Поприїздило багато з міста на вихідні.

… От кляті кури, ну просто ноги довбуть. Ще б залетіли на голову. Піти в хату чи що?

Ще одна підвода гупотить кованими шинами об асфальт. Біля Марфиного двору м’яко завертає у спориш. Крупна гніда коняка упирається мордою в самісіньку хвіртку.

— Го-тр-р-р! Приїхали, — долинуло з підводи. І вже у двір, до хазяйки:

— Марфо! Храмових приймаєш?!

Марфа залопотіла до хвіртки, вірячи й не вірячи несподіваним гостям — двоюрідному брату і його жінці.

— Павло. Проня. Приїхали. Ну, драстуйте, драстуйте.

176

Павло кинув віжки на коня, обома руками впіймав і незграбно

потис Марфину руку. З воза, встеленого сіном і картатим рядном, з’їхала повновида молодиця, Павлова жінка. Марфа розчоломкалася з невісткою і заспішила:

— Ну, давай, Павлушо, заїжджай.

— Та мо’ й не треба, Марфо? Ми ненадовго, — озвалась Проня.

— Е ні, незручно. Гості, значить гості.

Обережно розсунули перекошені ворітця і сяк-так заїхали.

Підвода зайняла більше як півдвору.

Павло розпріг коняку, прив’язав до воза, і гніда одразу ж

встромилася мордою в запашне сіно.

— Так-с, драстуйте вам у хаті, — переступивши поріг, ще раз поздоровкався Павло. Так, для порядку, бо здоровкатись більше було ні з ким.

Слідом у хату упливла Проня. За нею спішила хазяйка, насміло

підштовхуючи невістку під руку.

— Проходь, Проню, проходь. Не стій у порогах.

— Да, приймай, сестро, а то ми, правду сказать, у тебе нечасті гості.

— Ох, нечасті, Павлушо. Наче за сімома водами живеш. Аж за

п’ять верст.

— Да воно ж таке діло. То те, то се. Зима-літо, зима-літо, як казав циган. Щоб не храм, дак і не здибалися б.

Павло присів на лавку коло вікна. Ця старезна лава тяглась

вздовж усієї стіни — од мисника до покутя. За сорок з лишком

років її вишмуляли штаньми й спідницями, і жовта деревина блищала, як навощена. Така ж сама лава, тільки коротша, була попід причілковою стінкою, навпроти дверей. Зліва од виходу — піч, далі в кутку — невеликий полик, на ньому акуратно складена постіль, вкрита саморобним покривалом. На покуті, в рушниках — ікони, під ними, в заскленій рамці — набір картинок «Житіє преподобного Серафима Саровського». Зліва і справа од покутя на стінах — кілька рамок з фотографіями.

Оце і вся Марфина хата, в якій не змінилось нічого од позаторішньої весни, коли Павло був тут востаннє.

Марфа снувала од столу до печі, в комору, у погріб. На столі виросла трьохчверткова темнозелена пляшка, закоркована ку-

177

курудзяним качаном. З’явилися миски з холодцем, тушкованою

капустою, квашеними огірками і помідорами, салом, яйцями.

— Ну, сідайте до столу та підобідаємо.

— Да, воно таке діло, — крякнув Павло, охоче посуваючись

на покуть.

— Ой, не видумуй, Марфо, назносила, як на весілля, — кинула Проня.

— Що вже я там назносила, скажеш. Ну, Павло, давай.

Марфа налила братові чарку самогону, хотіла налити й Проні, але та перехопила пляшку на півдорозі:

— Ой, Марфо, я такого й боюсь.

— Чого? Так зачекай, я зараз винця.

Ледве встигли випити і трохи заїсти, як в сінях щось пошкребло, рипнули двері і на порозі з’явився сусід Гриша.

— Драсьтє вам, з празником, — Гриша м’явся в порогах, наче роздумуючи, проходити далі чи тікати. В руці тримав невелику лозяну корзину.

Марфа вихопилась із-за столу і заспішила до сусіда.

— Проходь, проходь, Гришо. Якраз добре нагодився. Бач, хто приїхав?

— Я так і подумав, що Павло. Бачу, гніда у дворі. Давненько не показувався.

— Ти не розбалакуй, а до столу, — командував Павло. — Нюх у тебе, брат, добрий. Якраз на чарку наспів. А що це у тебе за корзина?

— Марфо, це я приніс корзину, ти просила. Сплів учора. А це ось Катря вкинула, привезли. Дріжджі і кульок якоїсь крупи.

— Ти, брат, добрі корзини плетеш, — Павло налив Гриші чарку. — На базар можна. Га? Наплів, до зятя в машину і на торги.

— Гидую. Зроду не базарував. І ти думаєш, у мене тих корзин? Ось, Марфі приніс. Хартина ще просить, хто їй сплете? А в селі ж знаєш як, по-свійськи? Той дав карбованця, той пляшку вина, хто взагалі нічого, а колись чимось прислужиться.

— Їжте, їжте, Павло, закусюйте. Чим бог послав.

— Не переживай, Марфо, слава богу, є на столі, — гув Павло. — Ми люди прості, була б миска холодцю і шмат сала. Я тобі

178

скажу, і не люблю всяких пундиків. Торік потрапив на весілля до

племінниці в місто. Так там як виставили на столах! Салатики, паштетики, кренделі… Не придумаєш, з якого боку його їсти. Або

випивка. Горілок — прости господи, і з богатирями, і «Пшенична»…

— Кому що, а курці просо, — смикнула Проня. — Більше нічого на весіллі й не бачив.

—А що, неправда? Слухай, Гришо, у тебе не буде сіна на продаж?

— Нема. Я ж теличку зоставив на зиму. Стару думаю на той рік на базу. А що, у вас мало дали?

— Та я б купив пудів п’ятдесят.

— От завели, про сіно. Храм називається, — встряла Марфа.

— Так це ж діло житейське, — одбивався Павло. — А чого це ти зажурилась, Марфо?

— Я? Бог з тобою. Ви ж випивайте, не дивіться на нас, старих бабів.

— Яких бабів? Слухай, сестро, а чи не висватати тобі якогось

дідка, такого, щоб не дуже стоптаного?

— Де ти був тридцять років тому, сват?

— А де я був? Тут же й був. Ти в Старосіллі, я в Лукашах. Поруч. Тридцять років! Цариця небесна, коли вони й проскочили? Гришо, це ми в якому приганяли ліс із Брянська? У п’ятдесят третьому?

— Ага. Плоти по Десні. А пам’ятаєш, як колодами придавило

отакенного сома? — Гриша розвів руки мало не на півхати.

— А Степан, пам’ятаєш? Чуєш, Марфо, покійний Степан Хартинин що було як вчудить. Гнали плоти, якраз під Трубчевськом. Припнули, повечеряли, звісне діло, трохи випили. От Степан як причепився: хочеш, Десну перебреду? Я йому: ти що, малохольний? А він аж за петельки бере: я сказав, перебреду. Залазить в одних підштаниках у воду й пішов. Та не впоперек, а вздовж. Пройшов по косі метрів триста, вилазить. Спльовує і головою трясе. Каже, бреду і думаю, чого воно Десна така мілка й широка? Не інакше, як заносить? Тут реготу. Говорять йому: це тебе, Стьопо, знову до пляшки заносить.

— Він, бідний, царство йому небесне, і носом майже нічого не чув, — пригадала Марфа. – Колись приходить до Харкових на весілля, уже в свинячі голоси, як добрі гості розходяться. Прийшов

179

готовий, п’яний в дим. Ну, хтось з мужчин назгрібав обсмоктаних риб’ячих кісток, влив кружку води і Степану. А йому хоч би що: за ложку і сьорбає.

— Ой, не сміши, — Проня залилась, прикривши долонею рота.

— Марфо, — озвався Павло, а що то у тебе за зірка на ушулі прибита?

— То за покійного Михайла.

— Хіба у вас, Павло, нема такого? — мовив Гриша. — Це тут сільрада постановила, як у дворі колишній фронтовик чи хто з цього двору загинув, то прибивають. У мене теж є.

— Ти бач, придумали.

— Краще б їй нові ворота поставили, а то як на ці прибивали, ледь не розсипалися.

— Гришо, годі тобі. Обідайте, Павлушо, Проню. Що це ми у празник завели?

— Ні, ти підожди, Марфо. Гриша правильно каже. Ти хто є? Ти солдатська вдова. Ми прийшли з фронту, Гриша прийшов, я прийшов, хоч і побитий, як собака. Нас баби діждалися. Не смикай, Проню, я правильно кажу. А твого вбито, і ти весь вік одна.

— Стерпілась я, Павло.

— Н-не те ти, Марфо, кажеш. А ти, Проню, не скуби, я не п’яний. Тут свої, і я скажу. Ти, жінко, телевізор вдома дивишися? Дивишся. І хата у тебе, слава богу, не гола. І прожила ти за мужиком, дітей і онуків поняньчила. А що Марфа на віку побачила? Норму буряків? Нормова баба, як каже бригадир.

— Ти, Павло, не шуми. З голоду ж не помираю. Пенсію дають. Он торік колгосп шиферу наділив, хату перекрию.

— Ага, перекриєш.

— Цієї осені голова обіщався зробити.

— Знаю я вашого голову.

— І не кажи, — встряв Гриша. —Де його тільки взяли такого? У Марфи он і паркан сиплеться. Тут би десяток соснових лат і можна підшити.

— Лат? Що тут балакати. Це ми зробимо. Я тобі, Марфо, випишу в лісі, поки ти од свого голови діждешся.

180

— Ой, випишеш, — підкусила чоловіка Проня. – Собі нічого

путнього не виб’єш.

— Випишу. Я сказав? Ану, Гришо, глянемо, що там за паркан?

Павло розходився не на жарт і посунув свою половину до мисника. Махнув Гриші:

— Пішли. І покуримо разом.

Двері за чоловіками зчинились.

Проня знизала плечима:

— Оце ще. Як вип’є — море по коліна. Випишу, привезу. Слухай побільше. Ну, як ти поживаєш, Марфо?

— Аж як: живу, до смерті не доживу.

Марфа шморгнула носом і витерла фартухом сльозу.

— Що поробиш, Марфо. Судьба. Ти думаєш, і я отак одраювала, як отой антихрист каже?

— Та я знаю, Проню. П’є?

— П’є потроху. Кажу, як проспиться: Павло, доки його пиячити, сьомий десяток уже. А він: хіба я вже такий п’яниця?

Воно ж і правда, розуму не пропиває. Знаєш, він фуражиром, коняка в руках, підвода. Тому щось підвіз, тому — город виорав, от і могоричі.

— Ти вже на нього не нападай. Він мужик роботящий. І у тебе

хоч який, а хазяїн в хаті. А тут живеш, хліб жуєш. Спасибі Гриші, Дуся покричить на нього, от він і помагає потроху. То корзину сплете, то сапу поклепле. А я їм дрібну картоплю віддаю. Так і живемо. Ну, де вони там ходять?

Марфа пішла на вулицю, погукала чоловіків.

— Я глянув і зразу сказав, що там нема ні одного путнього стовпчика, — озираючись у сіни, доказував Павло.

— Ну, да воно й таке, — піддакував за його спиною Гриша. — З

десяток би дубових стовпчиків.

— А ще краще бетонних. У вас тут на лузі ніде не валяються?

— Звідки? Хіба меліоратори погубили?

— А я про що. Глянь, колись підскочу.

— Годі вам про той паркан, — втрутилася Марфа. — Сідайте.

Марфа всадовила гостей за стіл і заходилася підсовувати страви. Налили ще по одній. Проня блиснула з-під лоба на чоло-

181

віка, той зробив вигляд, що не помітив, і, скривившись, замахнув свою чарку.

Гриша ковтнув раз, поставив на стіл і засовався:

— Так я теє, пішов, значить. А то хазяйка подумає, пропав десь.

— Нічого не подумає. Сиди, — рубонув долонею по столу Павло.

— Ми ще до тебе підемо храмувати. А чого це притихли? Ану, давай, Марфо, заспівуй. «Цвіте те-герен, цвіте терен. А цвіт ого-пада-гає».

«І хто з любо-ов’ю не знається», — несміло підтягла Проня.

«Той горя-га не зна-нає», — загув Гриша.

«А я, мо-олода дівчина…», — бився в шибки Марфиної хатини грубуватий голос Павла.

«Та й горя-га зазна-гала…», — підпряглися Проня з Гришею.

Павло поклав ліву руку на коліно, а праву поставив сторчма, упершись кулаком в стіл, і коли брав верхи, важко, наче косив, здавалось, от-от продавить стола своїм кулачищем. Поруч виводила Проня, за нею – Гриша, закинувши голову на ліве плече.

Марфа сиділа, підперши щоку рукою, і не то співала, не то ворушила губами в лад пісні. Її зморщене засмагле обличчя, підсліпуваті вицвілі очі світились якоюсь дивною благодаттю.

Пісня вляглась так само швидко, як і вихопилась. Тут же затягли «На городі верба на яр похилилася», потім «Ой, гиля, гиля, гусоньки, та й на став».

— О, друге діло, — повеселішав Павло. – А то наче… І не вішай голову, Гришо. Кажеш, жизнь багата, а не весело? Може, брат, через те, що з ярмарку їдемо, а не на ярмарок? А ти плюнь на оте багатство. Всього не забереш з собою на той світ.

— Воно, Павлушо, і зовсім нічого не забереш. Та вже якось запрягся змолоду.

— Не про паркан, так про поминки, — обізвалась Проня. — Чи у вас другої розмови нема?

— І то правда, — підтримав свою половину Павло. — Що це ми загули «за упокой»? Ми ж іще слава богу. То тільки отакі розумники, свистуни такі, як ваш голова, думають, що вони — пуп землі, а нас — туди…

Павло махнув рукою, показуючи, куди саме, і перекинув пляшку з самогоном.

182

— О, де п’ють, там і ллють, — зраділа Марфа. — Нічого, я зараз приберу.

— Дак я піду, — зіп’явся Гриші.

— Куди? Гуляй. Що у тебе — худоба непоєна? — ловив його за руку Павло.

— Ні, Павлушо, я й так застряв. Приходьте до мене, посидимо.

— Зайдемо, чого ж. Ти, Гришо, мою сестру не обіжай, вона й так… Зачинились двері, і в хаті на якийсь час залягла мовчанка. Сухий і кострубатий Гриші наче поніс з собою щось тепле, спокійне, храмне.

Поговорили про те, про се. Павло бідкався на завфермою, нахвалявся кинути к бісу своє фуражирство. Хай тоді той розумник пошукає кого.

Марфа розказувала, як на тижні приходили до неї школярі, наносили води, яблука позбирали. А одна, цибатенька така, питає: «Ви, бабо, сліпі чи зрячі?»

Павло похвалився, що його син, той, що в райцентрі, надумався будуватися. Нажився в казьонній. Батькові тепер крутись.

А Марфі недавно пашпорт виписали. «Кажу: нащо він мені, старій бабі? Вік прожила, а там уже й так приймуть».

— Що, Марфо, будемо помаленьку рушати, — мовила Проня.

— Чого ти так спішиш? Гуляйте.

— Еге, і правда, — буркнув Павло. — Куди спішити?

— Як це куди? Поки ще допхаємось. Тобі скоро поратись на ферму.

— Ех, жизнь. А мо’ б я хотів хоч раз плюнути на той фураж?

— Годі вже, завівся. Спасибі, Марфо, за все. Хоч би й ти коли навідалась, тут же автобусом півгодини ділов.

— Ой, куди його там. А може якось. Нас тут і рідні зосталось. Того вбито, той помер, те кудись заїхало.

… Уже запрягши коняку, Павло раптом загадав:

— Ох ти, треба ж було б зайти до Гриші. Пообіщали.

— Коли його заходити, — змахнула руками Проня. Павло смикнувся, як гніда, на яку вдягли оброть, крякнув і взявся за віжки.

183

— Ладно вже, колись, другим разом.

Викотили підводу з двору, попрощались. Ковані колеса заляпотіли по асфальту.

Марфа причинила хвіртку, побрела в хаті. Трохи прибрала на столі. Потім задивилася на фотографії, густо потулені одна до одної за склом. Он Павло, молодий, у воєнній формі. Далі — покійна сестра, племінник. А ось і Марфа зі своїм Михайлом. Одна-єдина карточка зосталась од чоловіка. Це в сорок першому знімались, літом, перед самою війною. Гарний був Михайло. Все сміявся: ще наживемось, Марфо, купу дітей заведемо…

Марфа подалася в комірчину, налапала дерев’яного ковша, виструганого колись Гришею, і зачепила з клунка трохи зерна. Вийшла надвір, сипнула курям, які хутко накинулися на збіжжя.

День дзвенів густою настояною тишею. Сонце стояло ще високо і поливало землю останнім теплом. Літало бабине літо.

1982 р

184

Зустрічі

«Здрастуйте!»

Вона посміхнулась і сказала:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, — машинально відповів я і озирнувся вслід стрункій дівочій постаті.

Хто вона? Я швидко перебирав у пам’яті своїх знайомих і напівзнайомих і ніяк не міг її пригадати. І звідки мене знають у цьому сонному містечку? Чи, може, тут, як у маленьких поліських селах, всі вітаються з усіма, навіть з людьми, яких бачать вперше?

парковій алеї було тихо й порожньо. В кінці її, над мереживом гілок, що ось-ось вибухнуть першою зеленню, зависло велике вранішнє сонце.

Я озирнувся ще раз. Її жовтогарячий плащик швидко віддалявся. Вона йшла рівно і красиво, передзвін каблучків м’яко тонув у ранковій тиші.

Значить, ми десь зустрічались і вона мене впізнала? А, може, обізналась? А, може, просто посміхнулась і сказала: — Здрастуйте!

«Класики»

Цибате дівча: червона замазюкана курточка, колготки з діркою на коліні, зчовгані завеликі черевики, мабуть, з ноги старшої сестрички. Зажмурило оченята, аж зморщився всипаний веснянками носик, і несміло попадає ногами в намальовані на тротуарі «класики».

— Мак? — запитує подружок.

— Мак! — у відповідь, бо дівча потрапило в «клас».

— Мак?!

— Дурак! — радісно запищали подружки: дівча промахнулось і наступило на лінію «класу».

Гра починається спочатку. Дівча в червоній курточці вкидає «склянку» — шматок розбитої тарілки — в перший «клас». Далі

185

стрибає на одній нозі, переганяючи своїм порепаним черевичком

«склянку» з одного «класу» в інший.

Час від часу гра припиняється: тротуаром проходять дорослі.

Серйозні, заклопотані, з портфелями й сумками. Вони йдуть по «класах» і лініях, їм що «мак», що «дурак» — все рівно. Дорослі вічно спішать.

А за їх спинами знову чути гепання стоптаних черевичків, шурхотіння «склянки» по асфальту і веселе «Мак?», «Мак!»

Дітвора грає в «класики».

Погляд

Хлопець років дванадцяти стоїть під дверима бібліотеки. Двері зачинено, і на них записка: «Буду о 15-й». У хлопця під рукою купа книг, товстих, добре зачитаних. На ньому простенький одяг. Хлопчина тоненький, тендітний, світиться весь. Мене зупинив його погляд, не по-дитячому важкий, серйозний. Цей погляд так не гармоніював з веселим днем, зливою сонця і першою зеленню.

Чудний хлопець. Кинув би к бісу ці книжки. В таку погоду — ганяти б м’яча, кататися на човні, кидати перші недитячі погляди на однокласниць.

Він міцніше вчепився у свої книжки, наче я збирався їх відняти, й дивився на мене своїм настороженим поглядом. Сонце м’яко гралось на його худенькому чистому обличчі, відбивалось у великих добрих очах.

Чудний хлопчик…

Бузкові іскри

Степан-коваль аж за серце взявся. Присів на лаву коло кузні, закурив.

От, старий дурень, знову понесло. А хіба ж йому можна хвилюватися? Торік, як возили на огляд в райлікарню механізаторів, прихопили і його. Так там лікар, молоденький такий, з вусиками, отак і заявив: «Ви, діду, побережіть серце. Головне — не хвилюватися».

А він і не хвилюється. Чого ради? Гепай по ковадлу, либонь,

186

уже сорок п’ятий рік, і все. Діло звичне. Вдома ж коли й погиркаєшся з бабою, так це теж справа житейська.

Ну, а тут зірвався, язиком горох молотити. Прийшли учні на екскурсію. Вчителька: «А зараз, діти, наш почесний колгоспник Степан Васильович розповість вам про свою професію». «Діти», це значить, здоровенні хлопці й дівки, вбрані гарно так, бузку наламали десь по дорозі. Молоді, красиві. Спершу трохи слухали, а тоді давай шепотіти й хихикати.

Його ж, старого, понесло. Розбалакався. Згадав, як до війни

будували нову кузню, як на фронті

підковував коней, як по війні

збирали по полю залізяччя, й сусід його, теж фронтовик, підірвався на міні.

Степан так розходився, що удвох з підручним тут же, на очах у всіх склепав гарну легеньку сапку.

Тепер от сидів на лаві, пихкав цигаркою і сам з себе посміювався. Чудило, розспівався про село і свою кузню. А скільки їх, отих гарних чубатих хлопців, залишиться в селі? Куди там в кузню, на якусь культурнішу роботу і то не підуть. Ждуть не діждуться, щоб після школи чкурнути в місто.

А ще невесело Степану, що й не слухали його оті екскурсанти.

Видно, відмахав своє молотом. Не ті часи. Подумаєш, сапою хотів здивувати.

Степан притоптав недопалка і зайшов у кузню. Зі світла одра-

зу й не розібрав, що воно біліє на ковадлі. Придивився — лежить

пишний кетяг бузку. Чистий, в росі після вранішнього дощу, такий

дивний і беззахисний посеред жару і заліза.

Степан кашлянув і погладив шорсткою долонею свіжий холод бузку.

Летять дикі гуси

Набравши оберемок дров, дід Василь причинив повітку і почовгав до хати. Доведеться й сьогодні прокурити грубку. Ні, таки чортзна-що робиться з кліматом чи з «климатом», як говорить дід Всиль. Або взяти таке: Благовіщення післязавтра, а студить, як на Покрову. Колись, пам’ятається, наче й босим ходив об цій порі.

187

Може, що молодшим був? А ще таки правду, мабуть, говорять: викачують із землі нафту й газ, от вона й вичахає.

Раптом з неба почулось:

—Гел-гел-гел!

Дикі гуси летять. Над подвір’ям, над селом.

От, гуси, видно, такі ж, як і торік, і двадцять, і сорок років тому. Скільки ж їх пролетіло над дідовим життям? Хіба він рахував? Просто, вони були завжди, щовесни. А ще були колективізація, голод, війна, трудодень у двадцять копійок, весілля, похорони, нова хата, сини, дочки й онуки. І ніколи було вгору глянути.

Дід Василь стоїть посеред двору, задер голову і проводжає очима стрункий клин.

Стукає в шибку і щось киває з хати баба. Дров чекає.

Пахне вогким листям і димом — десь по городах палять бур’ян.

У небі — пташиний легіт. Летять дикі гуси…

188

Портрет цариці Шумеру

«Ми називаємо Рим «вічним містом». Але пройде ще двадцять віків, поки на берегах Тібру виникне перше поселення. Ми називаємо єгипетські піраміди першим чудом світу. Але тільки через століття з’явиться перша піраміда. А тут, на берегах Тигру і Євфрату, буяло життя, існувала розвинута цивілізація, була могутня держава шумерів. І правила цією державою цариця Шубад».

Боже, звідки в ній ця неземна краса? Юрко в котрий раз вдивлявся в таємниче, горде і разючо прекрасне обличчя цариці. Через п’ятдесят віків вона дивилася хлопцеві прямо у вічі, і її таємничий усміх туманив голову.

«Коли цариця Шубад взяла владу в свої руки…»

— Гадюка отака! Як ти мене вимучив, п’яниця проклятий!

Хатні двері з рипом одчинилися навстіж, і батько, в заляпаній багнюкою куфайці, засторчився через поріг.

— Ах ти, опиюка проклятий! Троячка у нього зайва. Багач задрипаний. Чи ту троячку нікуди приткнути в хазяйстві? — Мати з грюкотом зачинила двері і побрела до столу. — Ось, полюбуйся, синок, на п’яницю. Ледь дотягла.

Батько поволі постягував докупи руки й ноги, важко сопучи, зіп’явся навколішки.

— Я … п’яниця? Чого завелась? П’яниця я, значить. А ти хто така? Знаєш, чого я п’ю?

— Бо горло діряве.

— Я п’ю із-за тебе, відьма.

— Безсовісний. Це ти мене відьмою зробив, алкоголік. Не слухай його, синочок.

— Слухай мамку, вона тебе навчить. А що, синок, в отих твоїх книжках не пишеться про таких паскуд?

— Щоб ви здохли… Ненавиджу вас… — Зі сльозами на очах Юрко вхопив книгу і вибіг з хати. Сіяла противна мряка. Собака щось кавкнув до Юрка і полінувався вилазити зі затишною будки. Ляпнувши хвірткою, Юрко побрів вулицею.

189

Цієї осені батько запив зовсім. Працював столяром у колгоспі, длубався і вдома, у хліві, обладнаному колись під майстерню: робив людям гарні столи, віконні рами, двері. Заробляв добре і майже все пропивав.

Вечорами батько ввалювався в хату або його притягувала мати з сусідами. Потім він довго лазив од столу на піч і назад, обзивав маму всілякими словами, кричав, що вона випила з нього всю кров. Він не бився, як сусіда, дядько Микола. Навпаки, одного разу мати, не стерпівши, вдарила батька навідліг по обличчю. Він звалився на підлогу, з носа потекла по щетині густа кров. Юрко довго витирав його обличчя мокрим рушником.

Дуже шкода було і маму. Вона була ще красива у свої сорок років, але якась перелякана і вічно насторожена.

В такі вечори Юрко і його сестричка забивались у другу кімнату, зачинивши двері, щоб не так чути батькову і материну лайку. Юрко розповідав Галочці про казкові царства, про добрих фей і відважних лицарів, про мудрих гномиків і царівну Несміяну. Маленька Галочка засинала. А Юрко діставав заповітну книгу і довго вдивлявся в портрет цариці Шумеру.

… Юрко брів порожньою вулицею. Зупинився біля одного двору і, на хвилю завагавшись, відчинив хвіртку.

— Юрко? Ну, заходь. Що так пізно? Женя там, у себе в кімнаті.

— Женіна мама зняла з хлопця мокре пальто.

— Привіт, професор.

— Привіт.

Женя сидів за столом, обклавшись книгами, і щось виписував у товстий зошит.

— Ну, сідай. Що скажеш?

— Та нічого. Нудно щось вдома, дай, думаю, пройду до тебе.

— Почитай трохи, я зараз допишу тут…

Женя знову встромився у якісь томи і, сопучи та потираючи носа (ну що за звичка?), продовжував писати. Юрко полистав

кілька книг і взявся за свою, принесену з дому. — Слухай, Юро, що ти ото носишся з цією белетристикою? Ось, читай краще, — Женя кивнув на купу книг: «Історія стародавнього світу». «На руїнах древніх цивілізацій», «Таємниці століть».

190

— Женю, — тихо сказав Юрко. — А що, якби тебе покохала цариця Шумеру?

— Хто? Що ти плетеш?

— Ну, Шумер, була така древня держава.

— Та знаю, вчиш. Ану, показуй, куди ти там втупився?

Женя довго роздивлявся портрет цариці, прочитав щось у книзі і раптом залився тріскучим сміхом.

— Ну, ти даєш. Слухай, Юрко, ти хоч у нас у класі нікому не бовкни.

— А що таке?

Женя витяг з купи книг якийсь том і, знайшовши потрібну сторінку, зачитав: «Тим, хто цікавиться древнім Шумером, не раз траплялося зображення юної красуні в чудному головному

уборі із золотого листя, квітів і підвісок. Прийнято вважати, що

це цариця Шубад. Насправді ж це фальсифікація: скульптурно -

му портрету цариці сер Леонад Вуллі надав риси… своєї дружини».

— Що це за Вуллі?

— Археолог англійський. Розкопував отой Шумер. Ось, слухай

далі: «А реставрація портрета цариці малює нам образ, набагато менш привабливий: великий лоб, кирпатий вузький ніс, глибоко

посаджені очі, коротка шия. При зрості в півтора метра і повному

тілі не дуже-то спокусливо, мабуть, виглядала ця старіюча всемогутня жінка».

Женя-професор гучно ляснув книгою і переможно подивився на ошелешеного Юрка.

— У-у-у! Я бачу, Ромео розстроєний?

— Слухай, Женю, а не бреше ця твоя книга?

— Ха! Ну, носися зі своєю казочкою. Знаєш, що тут ще написано? Оця твоя кривобока Джульєтта була такою гадиною. Навіть законного наслідника, свого пасинка, не допускала до трону.

Посиділи мовчки.

— Знаєш, професор, іди ти зі своїми книгами.

— Ну, не сердься, чого ти? Видумав я чи що?

Юрко сховав книгу за пазуху, вийшов на вулицю. Підняв комір

191

пальто, посунув додому.

Де-не-де хиталися ліхтарі, вихоплювали з густої темряви мереживо осінньої мряки.

«А таки бреше Женіна книга, — думав Юрко. — Хіба не буває таких книжок? Подумаєш, понатягував усяких талмудів і хвастає. Професор…»

Сіяв нудний дощ…

1981 р.

192

О сьомій, після роботи

Це був звичайний приміський поїзд. Темно-зелені вагони

швидко всотали з перону натовп з його портфелями, сумками й

торбами. Поприбігали й ті, хто звик з’являтися за дві хвилини до

відправлення поїзда. І нарешті, вже після того, як рушили, хтось

зірвав стоп-кран, і на підніжку вагону стрибнув з привокзальних

кущів останній щасливчик.

Букін прилаштувався дуже зручно. Найліпші місця в цьому колись плацкартному вагоні були в глибині купе, за столиком, де

Букін і вмостився. До того ж, з правого боку. Ця звичка зосталася

з часів щоденних поїздок електричкою в столичне місто. Там поїзди йшли двоколійною дорогою, біля лівого вікна раз по раз торохтіли зустрічні електрички, а біля правого було трохи тихше. На цій закутній одноколійній дорозі ніякого зустрічного руху, звісно, не було, але звичка — друга натура. Отже, місце було зручним. Як і вагон — передостанній, де було порівняно вільно. Букін давно вивчив порядки в приміських поїздах. Менше людей набивалось хіба що в перший і останній вагони, але там вічно стояв густий картярський гармидер.

Їхали чоло-

віки з ближніх сіл, котрі роками каталися на роботу в місто. Ледве впавши на звичні місця, вони всю дорогу різалися «в підкидного».

В купе у Буніна всілося вісім чоловік. Біля протилежного вікна, по обидва боки відкидного столика, сіли хлопець з дівчиною. Хихикаючи

й перешіптуючись, вони тут же відключилися від вагонної метушні.

На одній лаві з Буніним влаштувалася пара, схоже, з племені службовців. Мужчина з жіночкою їхали, видно, з якоїсь наради, бо одразу

ж впряглися у звичну розмову: що сказав у доповіді Іван Іванович, як «зрізав» когось Петро Петрович, якими змінами пахне в облуправлінні і які новини обсмоктувались у перервах в буфеті й курилці.

На протилежній лаві, скраю, присів худорлявий чоловік років сорока, в синій сорочці і прим’ятому сірому костюмі. Чоловік мовчки встромився у свіжий номер «Футбол-Хокею».

Поруч возсідала повна червонощока селянка. Закинувши

клунки на верхню полицю, вона весело припрошувала всім сво-

193

їм виглядом: «Поговорімо про що-небудь, люди добрі, на язиці

швидше ж доїдеш».

І нарешті навпроти Буніна, за цим же столиком, сиділа дівчина

в чорному светрику, з розпущеним по плечах волоссям, без зайвої

косметики на обличчі. Сиділа тихо, перебираючи очима сусідів.

Поїзд набирав хід. Вечоріло. Увімкнули світло. Молода парочка біля протилежного вікна не помічала нікого, окрім себе. Сусід Буніна сипав фразами, щось доводячи своїй супутниці:

— А я йому: ви не дуже-то розмахуйтеся зі своїми реформами, щоб не вихлюпнути з помиями й дитину.

«Господи, подумав Букін, нахапався якихось біблейських фраз, так хоч би їх не коверкав».

— Звичайно, — підтакнула дама. — Василь Степанович надто вже заходився: викорінимо, говорить, дідівські методи. А діди нерідко були розумнішими од нас.

Букін відвернувся до вікна і побачив відображення дівчини в чорному. Дістав з портфеля кілька куплених сьогодні книг.

— Читайте, — байдуже простягнув дівчині томик модного поета. — Веселіше буде їхати.

Вона мовчки взяла книгу.

Дівчата Букіна цікавили. В дорозі він зустрічав їх багато: серйозних і насмішкуватих, розумних і пустопорожніх. Він чекав від них якогось маленького чуда, пригоди, чекав дівчини цікавої, незвичайної. І тому полюбляв легенький словесний блуд.

Ні, Букін зовсім не зраджував, навіть подумки, своїй дружині, вічно заклопотаній, з наспіх підфарбованими очима, а взагалі-то простій і добрій. Він не зраджував своїм звичкам, своєму дому. Там, вдома, все було добре, спокійно і надійно. Всі речі лежали, стояли і висіли на своїх місцях. Можна було із заплющеними очима взяти зі свого місця в столі кухонний ніж і ополоник, зняти з їх законного гвіздка ножиці, без зайвих пошуків знайти сірники чи віника. Кімнатні капці вночі завжди стояли у Букіна біля дивану, на якому він спав. Вранці він вставав не на ліву ногу і не на праву, а на обидві разом і точно в капці.

Так само на роботі у Букіна телефон стояв неодмінно зліва, перекидний календар справа, а письмове приладдя — посередині.

194

І все ж, Букін у свої тридцять два роки ще чогось чекав — чудного, цікавого, незвичайного.

… Поїзд мчав у вечір. Букін підвів очі й набрів поглядом на червонощоку селянку. Відводити очі було вже незручно.

— З гостей, тьотю? – запитав Букін.

— З гостей, — весело підхопила селянка. — Оце вийшла на пенсію, тепер катаюсь до онуків.

— І як онуки, приймають? – одірвався од «Футболу» сусід.

— А чого не приймати. Батьків вони тільки й бачать, що по дорозі в дитсадок і назад. Все ніколи погуляти з дітьми.

— Бідні. А я от знаходжу час погуляти з сином, — сказав Букін.

Дівчина в чорному глянула на нього. Букін ніколи не приховував у дорозі, що він одружений. «Жінка – не стінка, одсунеться», хихикнула якось у поїзді одна з попутниць, фізіономію якої він забув на другий день.

— Ви знаєте, у мене три зяті і всі такі зайняті, — захищалась селянка. — А онуки аж пищать, як баба приїде.

— Особливо як баба з клунками, — кивнув чоловік з «Футболом».

— Ой, і не кажіть. Як же його не привезти курочку чи сметанки.

Мені старшої моєї чоловік говорить: «Ви у нас середняк: сумка

спереду, клунок ззаду, а самі посередині».

— От дає, — усміхнувся чоловіку з «Футболом». — А я тоді, виходить, «кулак», цебто куркуль. Цю ніч на кулаку на вокзалі продрімав. Учора приїхав, дружка провідати, та серед ночі. Думаю, чого людей будити, з’явлюся вранці.

— І що, ніде було прилаштуватися на ніч? – поспівчувала селянка.

— А й ніде. Воно б і на вокзалі нічого, тільки от подрімаєш годинку — піднімає міліціонер: куди їдеш, чого лежиш? Потім прибирали в залі, всіх на перон викурили.

Дівчина в чорному полистала книгу, поклала на столик.

— Спасибі.

— Подобається? — запитав Букін.

— Так собі. Дещо я читала в журналах.

— Ви, часом, не вчителька?

— Ні, — дівчина дивилась у вікно.

195

«Чорт забирай, сприймає мене за якогось вагонного ловеласа, подумав Букін. Прикро. Про що б ще запитати?»

— А ви взагалі яких поетів любите?

Запитання залишилось без відповіді, бо дівчина роздивлялась

щось на столику. Букін придивився і в тьмяному блиску вагонних

світильників побачив, що столик обдряпаний всілякими написами: «Тут був Вася», «П.Н.В. – дурочка», «Привіт з Уралу». Були ще зразки іншого типу, те, що називають вуличною лайкою, хоч пишуть ці слівця, як правило, не по вулицях, а в приміських поїздах і туалетах, де, видно, безпечніше.

Помітивши, що Букін теж дивиться на столик, дівчина спохопилась і відповіла:

— Я в поезії не дуже. Зараз багато таких віршів, що нічого не зрозумієш.

— І не кажіть. От наприклад…

В цей момент увагою пасажирів заволодів якийсь німий. Молодий чоловік, худий, ретельно поголений, зупинився в купе і розклав на столику саморобні листівки.

— Почім? — жваво поцікавилася селянка.

Німий підняв вказівний палець: карбованець за штуку.

Всі з інтересом взялися роздивлятися товар — ілюстровані календарики на наступний рік. Підійшла навіть молода парочка від протилежного вікна. Дівчина вибрала календарик з портретом популярного кіноактора. Інтелігент купив перекидний календар з портретами Сталіна.

З сусіднього купе просунули гривасті голови кілька хлопців. Один щось шепнув німому, той розуміюче кивнув і дістав з портфеля колоду карт. Букін хотів, було, показати її сусідці, аж раптом побачив, що кожну карту прикрашає гола дівка.

Одну карту взяла й селянка, але тут же, наче перелякавшись, повернула німому: — Безсовісні, придумають же таке.

Німий зробив заспокійливий жест : мовляв, не хвилюйтеся, тьотю, підберемо щось і для вас. Дістав кілька листівок і подав селянці. На листівках красувалися лебеді, русалки, прилизані, закохані пари. Внизу віршики:

196

«Веселья час и боль разлуки

хочу делить в тобой всегда.

Давай пожмем друг другу руки

и в дальний путь на долгие года».

Листівки зацікавили й чоловіка з «Футболом». Він взяв одну і поважно зачитав:

«Тоня — роза, Тоня — цвет, Тоня — розовый букет.

На букете можно спать, Тоню можно целовать.»

І тут же єхидно додав:

— Це майже, як, вибачте, в туалеті на вокзалі.

— Ге-ге-ге! — дружно заіржали гривасті хлопці, а один мовив:

— Ні, ви, дядю, даремно. Гарні вірші. Правда, краще б так:

«Можно букет целовать,

А на Тоне можно спать.»

— Хлопці, що ви хуліганите? — встряв інтелігент.

Задоволені, хлопці повернулися у своє купе. Селянка зібралася, було, купити листівку з русалками, але розстроїлась чи то від карт, чи од віршиків і мовчки одвернулася. Німий зібрав свої

пожитки, пішов далі.

Букін призабув, на чому обірвалася його розмова з дівчиною.

Та й розмова ця ніяк не клеїлась. Якийсь час їхали мовчки.

Дорогу дещо пожвавила поява контролерів. У сусідньому купе

у двох веселих хлопці білетів не виявилося. Контролери повели «зайців» у службове купе.

— Страмовище, — задоволено мовила селянка. — Не знайшлося сорока копійок на білет.

— Якби ще й висадили на першій станції, — докинув інтелігент.

— Прозівали хлопці, — сказав чоловік з «Футболом». — А то б на дах чкурнули, дарма, що сьогодні холодно.

— Ой, що ви кажете, — озвалась селянка. — Недавно моя сусідка їздила до сина. Так у них там був такий випадок. Їхав один

хлопець на вагоні. Сидить собі спиною вперед і не помітив, як поїзд в’їхав під міст. Хлопцю голову так і знесло по самі плечі.

— Який жах, — тихо мовила дівчина в чорному.

197

— Невже міст був так низько?— здивувався Букін.

— Не знаю, кажуть люди.

Проходом поверталися «зайці», трохи спітнілі, червоні, але веселі.

— Заробили по троячці, — буркнув інтелігент.

— Та у них троячки за душею нема, — заперечив чоловік з «Футболом». — Злупили з хлопців по карбованцю, і всі у виграші.

В сусідньому купе у хлопців чувся веселий гомін, цокотіння пляшки об склянку.

— Чого тільки не надивишся в дорозі,— сказав Букін дівчині.— Ви часто їздите?

— Ні, нечасто.

— А я частенько. То відрядження, то просто роблю вилазку в місто, по магазинах, книг купити.

Підкріпившись, хлопці з сусіднього купе заспівали під брязкіт гітари частівки: «Старый хрыч Иван Кузьмич приобрёл себе «Москвич». Налетел на тягача — ни хрыча, ни «Москвича».

Знову зацокотіло пляшкою об склянку, і пішли пісні розхристанішого ґатунку.

В купе у Букіна спершу прислухалися до веселого співу, потім робили вигляд, що не чують. Нарешті веселі сусіди заспівали таке:

«Как на фестивале две старушки сра… А что? Ничего: сразу танцевали.»

Тут уже Букін не стерпів, зазирнув у сусіднє купе і сказав:

— Хлопці, можна трохи тихіше?

— А що таке, дядю? – озвався якийсь тип.

Це «дядя» змазало Букіна, ніби мокрим квачем по фізіономії.

Ставати «дядею» він не хотів ніяк. Довго не міг звикнути, коли на вулиці, в магазині чи автобусі до нього зверталися: «скажіть, мужчино», замість колишнього «хлопче» або «молодий чоловіче».

Стримуючи себе, Букін сказав:

— Я говорю, тихіше. Люди ж їдуть.

198

— Совість треба мати, співають таке, — буркнув комусь інтелігент.

Букін повернувся на місце. Пісні трохи стихли.

«А то розспівалися, солов’ї вагонні», подумав Букін і обережно

зиркнув на дівчину в чорному. «Цікаво, чула вона, як той віслюк

ляпнув на мене «дядя»?»

Від міста минули вже три чи чотири станції. «Хвилин з двадцять, і приїду», байдуже подумав Букін.

У кінці вагону почувся тужливий спів. Голос повільно наближався, і Букін зрозумів, що проходом іде якийсь жебрак.

Був це середнього зросту чоловік, вдягнутий у щось темне, зношене. На його неголеному обличчі порожньо світилися очі.

правій руці він тримав картуз, лівою обережно намацував дорогу.

Жебрак співав щось довге й монотонне, як молитва: «Прости, мати, що родився, що народ весь возмути-гився…» Тяглася і тяглася безкінечна «душещипатєльна» пісня про блудного сина, котрий, багато накоївши у своєму грішному житті, кається перед людьми, перед матір’ю. А матері шкода своє пропаще дитя і вона просить людей: «Одпустіть ви сина мово, сина мово, нещасно-во…»

Селянка, скривилась, шморгнула носом і опустила жебраку в картуз кілька монет.

— Благодарствую, шановні громадяне, — завчено мовив жебрак.

Інтелігент і дама теж кинули по монетці.

— Благодарствую, шановні громадяне.

Пісня потяглася далі.

— Гарно співає, — хмикнув чоловік з «Футболом».

— Не дай бог так заспівати, — сказала селянка.— Хто подасть

божому чоловіку, а хто й посміється.

— Божий чоловік! — скипів Букін. — Та він у церкві востаннє був, як хрестили.

— Од гарного життя не заспіваєш, — заперечила селянка. – А ви дали б гривеник, не обідніли б.

— Я, тьотю, з принципу ніколи таким не подаю, — мовив Букін.

Жебраків він перебачив усяких. Ходила якось пара: він худю-

199

щий, вона разів у два повніша. Ці дуже гарно співали на два голоси щось схоже на псалми. Ще один бродив з гармошкою, на яку була пригвинчена консервна банка для монет. Той співав частівки, все більше політичні: про атомну бомбу, про Ліван і Чилі.

Про жебраків розповідали всілякі історії. Худий, нібито, як тільки нажив старцюванням чималі гроші, вигнав свою співмешканку і взяв у дім сімнадцятилітню дівку. Так чи ні, але повну жінку Букін бачив якось у місті, на церковній паперті, де вона співала вже в один голос.

Розмова пішла довкола жебраків.

— А я вам кажу, цей «божий чоловік» гребе по п’ятсот карбованців на місяць, — доводив селянці чоловік з «Футболом». – Нехай збере карбованця з вагона. Та десять вагонів. От і червінець за якусь годину.

— Легко ви чужі гроші рахуєте.

— Так це ж ваші гроші. На ваших мідяках наживається.

— Чого ж влада їм дозволяє? – втрутилася дама.

— Хто їм дозволяє? – заперечив чоловік з «Футболом». – Хіба за всіма угледиш? Ми ж з вами і влада. Сидимо от, мовчимо.

— Яка я влада? – сказала селянка. — Колгоспна баба.

Сусід знехотя махнув рукою і встромився у «Футбол».

— Подихати чи що? — Букін підвівся з місця. — Не бажаєте? —

звернувся до чоловіка з «Футболом».

—Та щось ні…

Букін подався в кінець вагона. Смикнув тугі двері, вийшов у тамбур. Він ледве не наштовхнувся на сутулувату постать. В тамбурі стояв жебрак і зосереджено лічив гроші.

Букін здивовано подивився на жебрака, і раптом на нього накотилася злість. Боліла голова після сьогоднішнього ідіотського і, як виявилося, зовсім непотрібного відрядження, після біганини по магазинах, після довгого осіннього дня, який чомусь ніяк не закінчувався.

Втупившись на картуз з грішми, Букін голосно запитав:

— Як виручка?!

Жебрак здригнувся і, повернувшись, похапцем вигріб у кишеню решту грошей.

Вони стояли один навпроти одного, похитуючись в такт поїзду. Букін раптом побачив, яке у чоловіка стомлене і потемніле облич-

200

чя. Жебрак натяг картуза на голову і мовчав, дивлячись кудись у вагон. Букіну стало не по собі. Він озирнувся і побачив чоловіка, вдягнутого майже так само неохайно, як і жебрак. Чоловік увійшов у тамбур, причинив двері.

— Льоша, — нарешті сказав жебрак. – Чого він хоче?

Льоша втупився у Букіна, довго щось обдумував, нарешті вичавив:

— Чого пристаєш до нещасної людини?

Дерев’яне обличчя наблизилось до Букіна настільки, що він ясно відчув кислий запах дешевого гидотного вина.

— Я не пристаю. Я нічого не говорив, — мовив Букін, притиснутий до дверей тамбура.

— Ти його знаєш? – прокричав Льоша жебраку.

— Звідки?

— Дивись: інтелігент, при галстуку.

Льоша вхопив за галстук так, що у Букіна звело подих.

— Ти чого слідом лазиш?

«В парі ходять, собаки, подумав Букін. Уб’ють же і під поїзд кинуть. Такому рилу що людину вбити, що муху…»

Думки безладно товклися в голові. Чомусь пригадалася розповідь селянки про випадок під мостом, примарився поїзд, що вилітає з-під мосту, а на даху вагона — людина з відрубаною головою.

Льоша дихав противним винним перегаром.

Букін раптом ясно зрозумів, що світ набагато ширший, ніж він собі уявляв. Цей світ не вкладався в рамки семінарів і звітів, конференцій і соцзобов’язань, кошторисів і відряджень. В цьому світі були люди, яким на все оте абсолютно начхати. Так само, як і на блоківську Незнайомку і на леонардівську Мону Лізу. Посмішку Джоконди ці люди якщо й бачили, то не в Луврі і навіть не на книжкових репродукціях, а хіба що на етикетках дешевого одеколону, наліплених запопадливим діячем

ширпотребу. Проте, ці люди ходили з Буніним по одній землі, штовхалися в одних магазинах, а зараз ось стояли поруч, в одному тамбурі.

ще Букін пошкодував, що не може двома ударами розчистити

дорогу до рятівних дверей у вагон. Він так шкодував тепер, що

котрий рік в одній з книжкових шаф стоїть невідкриваною куплена

колись книга «Уроки самбо», що який уже раз ніяк не збереться

«з понеділка почати нове життя» — прокинутися о шостій ранку,

201

пробігти три кілометри по сонному містечку, зробити зарядку і погратися гантелями, які, наче, десь були в коморі.

Втім, у голові вже плуталося інше. «Ну, стукну я їх. А завтра-післязавтра ця сволота знайде мене і приб’є. Треба жити, щоб боротися з ними. І боротися розумно, а не стрибати, як цап на стінку. А, може, братику, просто злякався? Жити захотів? Але чи варто чіплятися за життя, коли по ньому повзають отакі гади?»

Думки стрибали, як заєць, обкладений гончими.

Все розрішилось саме собою. Льоша відпустив галстук, хитнувся вперед-назад і цикнув:

— Ти… дивись! – повернувся до жебрака. — Пішли. Все в порядку. Ти цього не бійся.

Двоє зникли в гармошці переходу між вагонами, що стрибала й торохкотіла на рейках.

Букін стояв, сторопіло дивлячись на щойно зачинені двері. Потім поправив галстук…

— Покурили? — весело запитала селянка.

— Я не курю, — буркнув Букін і зручніше вмостився у свій куток.

1981 р.

202

Сесія

— Так ти не знав, що я вчуся і в інституті культури? Правда, я майже нікому в нашій групі не говорила. Тут така справа, можна сказати, незаконна: у двох інститутах взагалі-то вчитися не можна.

Ти й правда не знав? Нічого дивного. Якась у нас група недружна. Кличуть одне одного на прізвища: Потапов, Гавриленко… Сказано, заочники.

Ой, якби я розказала тобі все про себе! Справжній роман. Я ж в наш педагогічний як потрапила? Після школи заявляю старим: піду на завод. Батько: іди, якщо в голові нема, з твоїми оцінками якраз на завод. А я, знаєш, школу закінчила хоч і без медалі, але в атестаті всього дві четвірки. Словом, торгувались ми, сперечались, і в інститут не пішла, і на завод теж. Вступаю в технікум при нашому комбінаті. Знаєш? Ага, значить, закінчую технікум, влаштовуюсь технологом на комбінаті. З дому — ні копійки.

Думаєш, у мого батька нема грошей? Ого! Він у мене — я тобі не казала? — в інституті викладає, щось по електроніці. Ще й в

обчислювальному центрі прилаштувався на півставки. Кандидат наук, в журналах друкується. Я, каже, інтелектуальний пролетарій, грошей можу видобути зі своєї голови, скільки треба.

А мама! Ти не знаєш моєї мами. Хто вона? Перукар. Чого ти так іронічно посміхаєшся? Непрестижна професія? Ах, ти навпаки — грошовита? Як ото провідники на залізниці, котрі на одних порожніх пляшках гребуть грошей… Так от, про мамулю. Вона у мене модний перукар. Є і свіжа копійка. Але мама не з отих рвачів, які за карбованця в нитку витягнуться. Вона зробить жінці гарну зачіску й радіє. Каже, я з будь-якої жінки можу зробити таку красуню, що власний чоловік закохається. А щодо грошей, мама так говорить: чого це я і якийсь халтурник та будемо порівну заробляти?

Взагалі, батьки у мене дивні. От таке візьми. Нас у сім’ї четверо — дві сестрички і два брати. Уже було два хлопці, а мати: хочу дочку! Батьки їхні, це, значить, мої діди й баби, головами хитають: куди його третє? Батько мій недавно інститут закінчив, квартира — сісти ніде. Коротше, повезли маму в лікарню, а вранці сюрприз

203

— двійня! Ми з сестричкою народилися. Батько як дізнався, не придумав, що робити. З радощів чи з переляку.

Смішні у мене батьки. Ага, так я заговорилася, найсмішніше

почалося після технікуму. Батько говорить: захотіла на свій хліб, з чим тебе і вітаю. У моїх старих, правда, гроші як припливають, так і спливають, але допомогти могли б. Тоді я теж свою натуру показую, кажу: що ти мене лякаєш, проживу на свої. Словом, погарикались ми, я за бебехи і в комбінатівський гуртожиток. Там ще в управлінні носом закрутили: «не полагається», мовляв, гуртожиток, у вас батьки в місті. А я знаєш яка настирлива? За себе, у профком, до директора. Коротше, поселилась, а згодом вибила собі й кімнату.

І як одержала я першу зарплату, що ж його, думаю, й купити? Поїхала в універмаг і купила транзисторного радіоприймача. Решту відклала, дотягти до зарплати. І «дотягла». Знаєш, як ото здуру: підеш у місто, що не ступиш — карбованець. Словом, до зарплати ще три дні, а у мене тридцять копійок за душею. Піти до своїх? Боже збав. Треба було б у дівчат позичити, але якесь таке зло взяло на всіх. От, я, значить, прикинула: тридцять копійок — вийде хлібина і батончик. Розділю і якось з водою дотягну. День пройшов — нічого. Другий — нормально. Їсти, правда, хочеться, але терплю. І от під вечір іду зі своїм транзистором по парку, дивлюся — вітер несе тротуаром якийсь зелений листок. Що за чудо? На гроші схоже. Я за нього — і очам не вірю: п’ятдесят карбованців! Тут уже в мене дитяча звичка спрацювала: давай нишпорити очима по тротуару. І що ти думаєш? Неподалік, збоку так, лежать у траві ще дві півсотенні.

Не віриш? І ніхто не вірить, як розказую. А я тоді і в бога трохи повірила, подумала: є щось таке в природі, пожаліло мене, голодну. Мені взагалі щастить.

Слухай же. Відпрацювала рік на комбінаті. Все нормально. З батьками мирне співіснування. Якось влітку приходжу до них і говорю: вступаю в педінститут. Батько одразу: а ще куди, може, в консерваторію, ти ж у нас талант? Це він до того, що я і музичну школу закінчила. Хіба я тобі не говорила? Смійтесь, кажу, а хоч би й в консерваторію. І ти знаєш, майже так і вийшло. Вступаю,

204

значить, в наш педінститут, а через рік потрапляю в інститут культури, на вечірнє. Думаєш, це так просто? Тут ціла історія.

комбінатівському палаці культури я займалася в музичній

студії, на баяні грала. Виступаємо якось на міському фестивалі.

Я в ударі. Граю Баха. Потрапляю в переможці, приз, грамоту вручають. А головне — знаходить мене після концерту якийсь тип. Я, говорить, викладач інституту культури. Ви, каже, професіонал, у вас талант. Ну, я сиджу, цвіту, а він заливає далі. У нас, мовляв, восени всесоюзний конкурс, от де вам би виступити. Так я ж, говорю, не вчуся у вас в інституті. Киває: це діло поправиме. Словом, все утряслося, на осінь я в інституті.

Їдемо на всесоюзний конкурс. Приїхали, аж тут новина: програма конкурсу розтягнута, і журі вирішило скоротити на солістах. Викреслили й мене. І раптом — я говорила, що мені щастить — захворів наш баяніст з дуету. Мене тут же вписують у програму. Сідаємо і з ранку до вечора репетируємо кляту «пассакалію ре-мінор». І можеш собі уявити: нашому дуету дали перший приз! Хочете, концерт дам? Класику. А, якась у нас група недружна.

Раз у півроку зібралися на сесію, і хто куди. Очманіти ж можна від конспектів. Днями кажу Люсі Талашко: пішли вечором у ресторан, до екзамену ще два дні, вивчиш. А вона: ти що, та мій чоловік як дізнається, що я на сесії по ресторанах ходжу! Подумаєш, кажу, наче у мене чоловіка нема. Заберемо його і підемо втрьох. Ні в яку! Так ти гадав, що я незаміжня? Обручки я майже не ношу. І хіба

це прикмета? Зараз і незаміжні начеплять і носять. Знаєш, хто у мене чоловік? Болгарин. Янек. Красивий, чортяка.

Мужчина, не те, що зараз, прости господи. Слухай, що він якось утнув. Ідемо з театру. Народу довкола! А Янек мій зупиняється, кладе мені руки на плечі й посміхається на всю вулицю. Я йому: ти що, Яню, людей скільки. А він: Лідо, я люблю тебе. Бере мене на руки й несе до самого дому. П’ять кварталів. Я спершу вищала і молола ногами, аж збила капелюха у якогось солідного пана. Бачу, той крутить пальцем коло виска: мовляв, чокнуті. А я вчепилась у Янекову шию, і, господи, так мені гарно стало. Тікаймо, кричу, бо вб’ють!

Я з ним як познайомилась. Янек у нас викладає в інституті

культури. Прислали з Болгарії, по культурному обміну. Як тільки

205

з’явився в інституті, дівчата за ним так і давай пасти очима. Молоденький викладач, симпатичний такий, по-російськи балакає не гірше нас з тобою. І тут доручають йому вести наш струнний

оркестр. Я ще ж і на домрі граю. Приходить він на репетицію, в оркестрі майже самі дівчата. Кожна тут перед ним: хи-хи, ха-ха, викаблучуються. А він такий уже, маестро, паличкою диригентською по нотах виляскує: «Дівчата, прошу уваги». Ну, й бог з тобою, думаю, мені ж не сімнадцять, щоб тут тобі зуби лупити. Встромилася в ноти, а на нього – зирк. То в ноти, то на нього. Ти в оркестрі ніколи не грав?

Якось увечері застав він мене в порожньому класі: я проганяла фуги на баяні. Уже зібралася додому, аж заходить. Ледве лобами в дверях не стукнулись. Стоїмо, дивимось одне на одного. Я з баяном, як дурень із ступою. Янек тоді й каже: Лідо, яке у тебе волосся красиве. І гладить по голові. Врізати б йому, так руки зайняті, баян в оберемку. Тоді він мовчки забирає баян, ставить на стіл і цілує мене так, що голова обертом. А я шепчу: пустіть, бо декану пожаліюсь.

Словом, одружились ми невдовзі. Весільна подорож у нас була — краще не придумаєш. По Болгарії. Янек повіз мене батькам показати. Старі у нього в такому містечку живуть, свій будиночок, виноградник, кози. Курорт. Батькам я сподобалась. І моїм старим Янек теж сподобався. Правда, батько хмикнув: ти вічно щось та утнеш.

Отакі-то діла. Повернулись ми сюди, сидимо оце і думу думаємо: чи йому тут залишатись, чи мені за ним — у Болгарію. Та щось придумаємо.

Поки що недавно одержали кооперативну квартиру. Мене ще

й на чергу не хотіли ставити в кооператив, я тоді не була заміжня.

У нас на комбінаті розкричалися: мовляв, молода ще, одиначка, у неї кімната в сімейному гуртожитку. І знаєш, хто галасував найбільше? Наш замначальника цеху. Ох і тип. Залицяльник. Перший час, було, як тільки яка п’янка-гулянка, так і треться коло мене. Анекдот якийсь сексуальний розкаже, гидоту всяку. Або охкає: з вашою зовнішністю, Лідіє Василівно, хіба по цеху ходити? Якось приперся увечері. Сиджу, читаю, аж дзвонять. Відчиняю двері —

206

стоїть наш зам при повному параді, ще й пакунок під рукою. Я дивлюсь зневажливо так, за поріг не пускаю: «Вам кого?» Мнеться, аж губи облизує, наче пересохло йому. Мабуть, чекав на інший

прийом. Каже: «А де Квакін живе?» «На третьому поверсі, — кажу, — в сорок п’ятій». Та ну його. Слава богу, я недавно перейшла на іншу роботу. Чого з двома інститутами сидіти на комбінаті? Знаєш, хто я тепер? Референт в обласному товаристві книголюбів. Інтелігентна робота. Хочеш, виб’ю якусь дефіцитну передплату. Коротше, поставили тоді мене на чергу в кооператив. Дядько мій слово закинув. Ти що, не знаєш мого дядька? Професор Калашников, у політехнічному викладає. Я раніше до нього часто навідувалась. Там і американці бувають, дядькові колеги. На коктейль якось потрапила. Інтересні такі, ці американці. А взагалі, прості, компанійські. І я з ними просто. Подумаєш, із-за кордону.

Говорю, «гуд бай, містер Хінклі».

О, і тобі «гуд бай». Забалакалась. Мою електричку подали на посадку. Я тут в мікрорайоні живу, на околиці. Красота. Ну, привіт. До зимової сесії.

…Вона взяла невеликий потертий чемодан, сітку-авоську з кефіром і ковбасою і побігла на перон. Завтра їй на роботу. Вдома, напевно, чекає швейна машинка і гора термінової роботи. Вечорами Ліда підробляла шитвом. На зарплату друкарки заготконтори і материну пенсію не розбагатієш навіть в їхньому районному містечку, окрім якого Ліда бачила хіба що оце галасливе місто, де ми зустрічались двічі на рік. По сесіях.

1982 р.

207

Збори

—Ну що, товариші, звітну доповідь закінчено, — сказав головуючий. — У кого будуть які запитання? Нема? Тоді перейдемо до обговорення звітів місцевкому і ревізійної комісії. Першим у нас записався виступати товариш Скачко.

«Зараз скаже: я, наче, не записувався?» — подумав Либа.

— Я наче не записувався, — сказав Скачко, картинно посміхаючись і поволі підводячись зі стільця.

Присутні дружно запосміхалися. Ця сцена повторювалася на кожних звітно-виборчих зборах. Скачко був штатнім виступаючим. — Товариші, — почав Скачко. — Як бачимо зі звіту місцевкому та й ревкомісії, наш колектив провів певну роботу за звітний період. Усвідомлюючи свій обов’язок і виконуючи свої зобов’язання, ми домоглися непоганих результатів.

Скоро Либа знову закуняв, краєм вуха ловлячи добре натренований голос Скачка.

— В цьому немала заслуга… доклав своїх зусиль… дієве змагання між відділами… побільшало у нас… і одночасно зменшилась кількість… є ще, звичайно, і невирішені проблеми… при злагодженій роботі всього колективу… словом, я вважаю, товариші, що наш дружній колектив справиться з поставленими перед ним завданнями.

— Так, товариші, — тіпнув Либу голос головуючого. — Далі у нас записалася виступати завідуюча відділом нижчестоячої документації товариш Мохова.

Ні, Либа був твердо переконаний, що путнього оратора з жінки не вийде. Ще як у неї папірець перед носом, то якось прочитає, а як своїми словами – так не второпаєш, чого вона хоче. Найгірше, що й не задрімаєш під цю ляскотню.

Ну, нічого. Ще пару «орателів» і головуючий оголосить, що є пропозиція припинити дебати. За себе Либа не боявся, його не піднімуть, бо він майже ніколи не виступає на зборах.

— Слово має завідуючий відділом комплектування товариш Павлюк. Приготуватися товаришу Ревку.

208

«О, інша річ, подумав крізь дрімоту Либа. Любо-дорого послухати».

— За підсумками змагання серед організацій системи наш колектив у третьому кварталі зайняв почесне четверте місце…

дружно включившись… в процентному відношенні це становить… привести в дію резерви… були б ще вищими, якби краще працював наш організаційний відділ.

Либа розплющив очі.

— Я, звичайно, не маю на увазі товариша Либу чи ще когось, — продовжував Павлюк, — просто тут потрібно продумати організацію праці.

«Що таке? – Либа ніяк не міг розчуматися од дрімоти. — Що він плете?»

— Візьміть таке. Документ за номером, — Павлюк зазирнув

у папірець, — дві тисячі сто сорок вісім, від шістнадцятого нуль

дев’ятого поточного року, був оформлений аж двадцять першого

числа, хоча надійшов він вісімнадцятого.

— Вісімнадцятого була п’ятниця, — пригадавши, не стерпів

Либа. — Закрутились і не встигли. А тоді вихідні…

— Не перебивайте, товаришу Либа, — сказав головуючий. —

Дамо і вам слово.

—Так от, товариші, — вів далі Павлюк. — Звичайно, це, може, й дрібниці, але в нашому діловодстві дрібниць не повинно бути. Адже це документи. Я не хочу сказати, що в нашому відділі комплектування нема недоліків…

«От і сказав би про себе», подумав Либа.

— Але у нас так уже заведено, що все проходить через оргвідділ і тому…

«Господи, знову взявся за мій відділ». Далі Либа уже наставив

вуха і не пропускав ні слова. «От, Павлюк, от Іуда. Знайшов, де вкусити. На профзборах. У присутності представника з управління. Іч, як стеле. Починає про двері, а кінчає оргвідділом. Скоро й погоду на мене спре. Ви, мовляв, винні, що другий день дощ».

— Ці недоліки треба усувати найближчим часом, — тарабанив Павлюк.

«Ну, гад. Ніколи б не подумав. Перед відвідувачами мало не впоперек згинається: «Здрась-сьтє вам!» Усім піддакує. Недаром

209

Ревко про нього склав такий анекдот. Кажуть, буцімто, Павлюку: «Сьогодні середа?» А він: «Ну, ясно, середа». «Так, значить, сьогодні четвер?» Він тоді: «Так точно, четвер».

— Я вважаю, що це в загальних інтересах…

«Який же це в нього шкурний інтерес? Щоб мітив на моє місце? Чого ради? Ставка у нас однакова. А чи не мостить місце для свого зятя? То-то, цей гевал часто сюди заникує».

— Я думаю, товариші правильно сприймуть дружні зауваження. Це піде на користь загальній справі. У мене все. Ага, роботу місцевкому пропоную вважати задовільною.

— Так, товаришу Либа, ви щось хотіли сказати? — запитав головуючий. — Сміливіше, товариші. Звітно-виборні, все-таки. Підсумки року, так сказать. Прошу, товариш Либа. Приготуватися товаришу Ревку. — Товариші. Наш відділ вніс певний вклад у загальний доробок. — Всередині у Либи кипіло і рвалося назовні, але він поки що стримував себе. — Наші успіхи — результат уваги з боку адміністрації і особисто Павла Васильовича, а також громадських організацій. Немало зусиль доклав і наш невеликий відділ, який я очолюю. Є у нас і свої недоліки… тобто невирішені проблеми. Візьмемо, наприклад, організацію праці, зв'язок між відділами. На тому тижні надходять до нас папери з відділу комплектування. Так в них стільки порушень правил діловодства!

— Бюрократи, — муркнув Павлюк. — Поля їм на папірцях видались вузенькими.

— Хочеться нагадати, товариші, що це не папірці, а документи. Варто сказати і про порушення трудової дисципліни. У нас ще не вивелися факти ходіння по магазинах в робочий час. Особливо бігають деякі працівники відділу комплектування…

— Ага, тільки нас і видно. Бо кабінет найдальше од виходу, — сказав Павлюк.

— Товаришу Павлюк. Ми вам давали слово, — встряв головуючий.

— …і ряду інших відділів, — закінчив Либа.

— Х-хе! Про своїх мовчить, — хекнув Павлюк.

— А ще, товариші, я хочу сказати, що ми мало буваємо на місцях. Випхати когось у відрядження — ціла проблема.

210

—Сам штани протираєш по кабінетах, — крикнув хтось репліку. «Видно, котрийсь з Павлюкових», відзначив Либа і продовжував:

— Недавно товариш Павлюк їздив у відрядження. Побував, так сказати, на місці. І що ви думаєте привіз? Імпортну кришку для унітазу. Каже, в такому хуторі купив, де про унітаз і не чули.

— Регламент, — смикнули ззаду.

— Прошу слова, — рвався Ревко.

—Товариші! Всі бажаючі виступлять, — головуючий стукав олівцем по столу. — Прошу тиші! І регламент. Говоріть коротко і по ділу.

— Хай не подумають тут, що я зводжу рахунки з відділом комплектування, — сказав Либа. — Але треба ж бути об’єктивним. А то

в чужому оці сучок бачать… —Точно! – підхопився Ліщук з відділу планування. — Товариш Либа правильно казав, що збори треба проводити в неробочий час.

Либа наче такого й не казав, але у Ліщука була дурацька звичка посилатися на неіснуючі цитати. В курилці він міг бовкнути, приміром, таке: «Ти, Вася, правий. Я б давно заборонив торгувати на базарі вином на розлив». І Васі нічого не залишалось, як піддакувати, попихкуючи цигаркою.

— Я думаю, товариші, — забасив Ревко, самочинно взявши слово, — що ходити по магазинах в робочий час негарно.

— О, сказав! – схопилась Думанська з відділу обробки. — Будеш зівати, так дулю з маком висидиш. Коли в магазині щось викинуть, то що я не маю права на десять хвилин збігати? Я і у вихідний прийду, як треба, відроблю своє.

— Товариші, — вгамовував пристрасті головуючий. — Вихідні для відпочинку. Місцевком повинен за цим слідкувати.

— При чому тут місцевком? — спитала Думанська. — Я сама член місцевкому.

Головуючий винувато подивився на представника з управління і застукав олівцем:

—Товариші! Давайте порядок, порядок. Говоріть організовано. Хто має слово?

Либа, який, було, присів, схопився і напав на Думанську:

— Бач, вам і слова не скажи. По магазинах і чоловік міг би походити. Все одно днями стовбичить під пивбаром.

211

— Ви мого чоловіка не зачіпайте, — попередила Думанська.

— Галю, не підходить чоловік — так розведись, — загув Ревко.

— А ти на мені женишся?

Присутні дружно зареготали.

«Так його, бугая», подумав Либа. Ревка він недолюблював. Теж мені, біла ворона. Ставить з себе. Недавно запирхав проти іменин. У них це діло справляють гуртом. Вранці іменинника вітають листівочкою на спеціальному стендику «З днем народження». А

під кінець роботи в одному з кабінетів маленька вечеря. Пригощає іменинник. А йому голова місцевкому конвертик з грішми: всі скидаються по два карбованці. Раніше купували подарунки.

Так хіба всім угодиш? Одній дурепі подарували дороженні духи і різьбу по дереву. Духи вона за тиждень вихлюпала на себе. А за різьбу другий рік кривиться: «Ну й подаруночок. Я на цій дошці капусту кришу». Бреше, мабуть.

Так от Ревку не сподобалися іменини. Каже, скільки не пий за одним столом, дружнішими не станемо. Упросили -таки, як красну дівицю. Так він за столом що утнув. Тости проголошували по черзі. Випили за жінок, за погоду, за середу і квартальний звіт. А Ревко встав і каже: «Вип’ємо за те, щоб ми ненавиділи одне одного разів у два менше». Всі на нього: луп! Перепив чи що? А він далі: «Звичайно, може, треба б випити за те, щоб ми аж полюбили одне одного. Але я, товариші, реаліст. І те, за що я піднімаю тост, уже було б великим досягненням».

Що тут скоїлось! Всі загаласували: розумник знайшовся. А Ревко ввічливенько так розкланявся, за капелюха й додому. Проспався і на другий день приходить, наче йому хоч би що.

—А чого б нам, Галю, не оженитись, — гиготів разом з усіма Ревко.

— Ти зі своєю впорайся, — Думанська завелася всерйоз і жартів не сприймала.

—Товариші! Це якийсь базар! – калатав олівцем головуючий.

Всі говорили разом – хто стоячи, хто сидячи. Кожен кричав про своє, що у кого муляло.

— Я зроду не виступала на зборах, а сьогодні скажу, — крикнула прибиральниця Марпетрівна. Звали її не то Марія Петрівна, не то Марфа Петрівна. Толком ніхто не знав і її величали дружньо

212

— Марпетрівна. — Я людина проста, що думаю, те й кажу. У Івана Івановича, себто у товариша Павлюка, підлога довкола кошика

вічно засипана лушпинням. У нього така звичка: сидить і насіння

лускає. А тоді кидь в куток — і повз кошик.

«Дай йому чортів», задоволено подумав Либа.

— От чистіше всього у відділі товариша Либи. Культурні

люди. Правда, учора взяли у мене щітку для одягу і кудись

приткнули. А вона ж на мені числиться. Я ж не настачусь на

свою зарплату.

«Ну, карга, приплете і щітку на збори, подумав Либа. Треба їй завтра купити двадцять щіток».

— Я думаю, товариші… — підвівся Либа.

Хтось боляче ляснув його лінійкою по задниці.

— Ну, це вже школярство. Чортзна-що.

Либа ображено присів.

Гармидер наростав. Либа із задоволенням відзначив, як Ревко гахнув Павлюка по голові товстенною папкою, мовивши: «До тебе, гад такий, мораль не доходить». Ліщук взяв за петельки якогось новенького з відділу постачання і, тіпаючи того, аж з постачальника сипались ґудзики, кричав: «Правильно казав товариш Павлюк, хоч він і порядна свиня, що природу треба берегти!

А то на одного зайця розвелось по три мисливці».

Лише дехто вів себе вельми спокійно. Почкай з відділу координації застелив на колінах газету і байдуже вечеряв. Нарізав шматочками апетитне сало і уплітав його з цибулею. Либі страшенно захотілося сала.

В кутку за шафою хтось розлого хропів. Двоє приляпували на портфелі в доміно.

Але це були поодинокі островки в морі пристрастей.

Раптом заверещав дзвінок:

— Др-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-!!!

Дзвінок нагадував ревіння магазинної сигналізації.

Люди притихли. Ревко поспіхом почав зав’язувати свою папку.

Ліщук одпустив нещасного постачальника. Почкай замотав сало з цибулею в газету. Поволі, а потім все швидше всі посунулися до виходу.

213

Дзвінок верещав дедалі голосніше.

Люди побігли. Штовхаючись. Наввипередки. Дехто не міг протовпитися до дверей і пробував вилізти через вікна. Останньою

вискочила президія, бо була найдальше од виходу.

За хвилину зал спорожнів. Либа стояв посеред перекиданих стільців, примерзши ногами до підлоги.

Дзвінок захлинався…

… Либа розплющив очі і з ненавистю подивився на будильник. Була сьома година ранку. Час вставати і збиратися на роботу.

1981.

214

Трампапам

Цієї осені світ захворів фігурним катанням. Після роботи Колюша нашвидку вечеряв і всідався перед телевізором. Невдовзі він уже розрізняв подвійний «тулуп» від «сальхова» у два з половиною оберти (в більше обертів ще не стрибали). Акуратно заносив у зошит оцінки, виставлені фігуристам. Його неабияк обурило, коли на чемпіонаті світу улюблену пару відсунули аж на третє місце. Написав був гнівного листа, доводячи, що його пара гідна, як мінімум, срібла. Лист, правда, залишився невідправленим, бо Колюша не знав, кому його надіслати.

Весна покінчила з фігурним катанням, зате підвернулася епопея снігової людини. Таємничий «йеті» заполонив ефір, газети і журнали. Колюша був абсолютно впевнений, що «йеті» існує, просто ретрогради-вчені бояться з цим погодитися. Він так і написав у журнал «Наука и жизнь», активним читачем якого зробився останнім часом.

З «йеті» Колюша познайомився в телевізійному Клубі мандрівників. Після кожного випуску він зафарбовував на контурній карті країни, де побував слідом за кінокамерою, і скоро білих плям майже не залишилось. Правда, Колюша цілком справедливо написав на телебачення, що йому вже втретє показують Японію, зате жодного разу він не був у Гренландії і на Галапагоських островах.

Було, здається, літо, і на газетних кіосках з’явився інтригуючий напис «Спортлото». Головний виграш — п’ять тисяч карбованців. Коля точно не знав, нащо йому гроші, але знав точно, що вони йому потрібні. П’ять тисяч можна було наскладати й самому, але хіба що років за тридцять п’ять. Тому з кожної зарплати Коля купував по два-три білети і майже завжди майже вигравав. Нарешті, приховавши від дружини квартальну премію, купив сто білетів. Виграв три карбованці, пішов у пивбар і вдарився у філософію. Звісно, лотерея: хочеш виграти сто карбованців — треба, щоб сто простаків програли по карбованцю. Всі це знають і всі грають у надії потрапити не в простаки. Та й правила хитромудрі: сиди, чекай того тиражу. От, якби зразу і щоб гроші в руки.

215

Як на замовлення, по місту зарясніли афіші з написами «Лотерея «Спринт». Тремтячими руками Коля розривав білет за білетом і вдивлявся в мереживо напису. Найчастіше там значилось

«Без виграшу». Якось виграв п’ять карбованців, яких вистачило

якраз на десять білетів. П’ять копійок на автобус позичив у котроїсь жалісливої тьоті. Але це дрібниці. Головне — надія. Надія на те, що підійдеш до столика з лотереями однією людиною, а відійдеш — ні, відлетиш! — зовсім іншою.

Відлетів Коля в лікарню. Трапилося таке. Підійшла до лотерей бабуся, взяла один білет, розірвала, повертіла в руках і мовила: «Що воно ото написано: автомобіль ГАЗ-24?» І викинула білет у ящик для сміття. Після того, як ящик рознесли на друзки, Колю витягли з-під самого споду любителів лотерей. Бабця приклала до його гарячого лоба суху прохолодну долоньку і сказала: «Перепало, синок? Я ж пожартувала».

Більше в азартні ігри Коля не грав. Залишилась надія хіба знайти що-небудь на дорозі. Якось біля магазину знайшов десять карбованців. Але гроші, а слідом радість від знахідки, швидко вивітрилися. Натомість прийшов страх за майбутнього загубленого червінця. Зроду Коля не губив ні карбованця, а тут, за теорією ймовірності, знайшовши, повинен був і загубити. І ця загроза підточувала його.

Загроза страшніша виконання. Один з шахових законів. А шахи — копія життя, і Коля полюбив їх міцно-міцно. Спершу захоплювався задачами і етюдами. Засвоїв «перекриття Новотного», «таск Бабсона», «ретропат» і скахографічні задачі. Потім перейшов на практичну гру. Коли дружини не було вдома, Коля догравався з сусідом до того, що починав ходити чужими фігурами. Тоді вночі йому плелося, що він біжить химерно освітленим полем у чорну і білу клітинку, а за ним плигає величезний шаховий кінь. Зовсім як у драмі Шекспіра, здається?

Тим часом на газетні й журнальні сторінки, на радіохвилі й телеекрани виповзла нова сенсація — Нессі! Страшило в шотландському озері Лох-Несс існує, в цьому не було жодного сумніву. Вечорами, зачинившись у своїй кімнаті, щоб не заважав дитячий ґвалт, Микола обкладався журналами й газетами, робив виписки і складав картотеку. Після ретельного аналізу, із застосуванням

216

дедуктивного методу Шерлока Холмса Микола побудував власну, абсолютно оригінальну гіпотезу Лох-Неського чуда. Детальний виклад її надіслав у «Литературную газету», вірним читачем

якої зробився в останні роки.

Після Нессі феномен Бермудського трикутника був Миколі задачкою для першокласників. Він давно розгадав цю таємницю і зверхньо спостерігав, як вчені мужі, журналісти й липові очевидці схрещують шпаги в пошуках істини.

Десь за рік після весілля Миколиного старшого сина світ заполонив Кубик Рубіка. Єдине, що злило Миколу, — як це він сам не міг придумати таку просту і захоплюючу гру. Тепер залишалося грати. Тим паче, що повсюдно створювалися клуби Кубика Рубіка, проводилися чемпіонати двору, вулиці й світу, журнали друкували спеціальні уроки. Проблема була в тому, що після поворотів середнього шару орієнтація Кубика змінювалась, а отже, згідно міжнародних правил, необхідно було, після складання візерунку, повертанням всього Кубика повернутися до початкової орієнтації центральних граней. Не дивлячись на те, що Микола добре засвоїв баріон, мезон, кварк, антикварк і трицикл, йому довго не давалась одна задачка. І простенька ж, нібито, — циклічна перестановка трьох бортових кубиків верхнього шару і попарне обертання — а от розв’язати її вдалося нескоро, десь на другий рік після весілля молодшої дочки і народження онука.

О цій порі Микола Петрович дуже зацікавився філіппінською хірургією. Інтерес був чисто теоретичний. Дякувати богові, на здоров’я він не скаржився, бо вже років сім активно бігав підтюпцем. Дуже допомагала і улюблена книга «Популярная медицинская энциклопедия», а особливо журнал «Здоровье», ювілейним 20-мільйонним передплатником якого зробився Микола Петрович. Як шкода, що він не читав цей журнал змолоду. Інколи там друкувалися сенсаційні повідомлення. Наприклад, якщо тебе вкусила гадюка, ні в якому разі не можна припалювати рану і зупиняти джгутом кров. Микола Петрович з жахом подумав про ті сотні і тисячі вкушених гадюками, котрі померли із-за свого неуцтва.

Те ж саме аеробіка. Побачивши по телевізору струнких дівчат

у смугастих гетрах, Микола Петрович з сумом констатував, що

217

такі енергійні «па» йому вже не під силу. А якби аеробіку придумали в пору його молодості? Та він прожив би нехай і не 900 років, як біблійні пророки, але три пенсійні віки одміряв би точно. А тут — однократний пенсіонер, і щось коле в лівому боці.

Ну, нічого, зате і вдень, коли вже не треба йти на роботу, по телевізору показують силу-силенну цікавих передач. А там листоноша принесе свіжу пошту, а там треба б надіслати якесь капосне запитання на телепередачу «Що? Де? Коли?» Потім «почитати» онукам телевізором вечірню казку. А там — новий день, нові турботи. Життя кипить...

… Колюша лежав на чудовій галявині посеред зеленого моря трав і буйного червневого квіту. У верховітті, здається, берези шелестів легенький вітерець. Прямо перед очима хиталась якась красива квітка, схожа на торшер, — не то ромашка, не то звіробій. Гостро і пряно, зовсім як імпортний шампунь, пахли лісові трави. Щось замуляло під головою, і Колюша, розсунувши траву, здивовано побачив, що приліг прямо на гриб, гарненький, лакований, як сервант, грибок, — підберезник чи, може, лисичку. Затьохкала у верховітті якась лісова птаха, мабуть, соловей чи лелека.

В непередаваному блаженстві Колюша випростався на траві, глибоко вдихнув густе чисте повітря і — помер. В якихось шістдесят два роки. І це було так жахливо. Адже буквально за місяць по тому світ заполонила нова гра — Трампапам. Відкривались клуби, проводилися чемпіонати двору, вулиці й світу, уроки Трампапам транслювались по вісімнадцятій програмі телебачення. А Колюша ніколи в житті так і не зіграв у Трампапам.

1985 р.

218

І тоді він написав.

Господи, як давно це було:

ще зовсім маленькими були ці каштани біля входу в кафе, тихе затишне кафе, де плакала в руках сивого повного цигана

крихітна старовинна скрипка, самотньо перешіптувалися закохані парочки, моторно снував між столиками молодий бородатий кельнер з білозубою посмішкою, і стояв тонкий дух трохи припаленої кави;

ще п'янило вранці свіже повітря, ще легко вставалось з прохо-

лодного ліжка, ще посміхалися очі відчайдушно красивим жінкам,

і нечутною музикою була сповнена природа;

але все вже кимось навіщось було зумовлено, і вже товпи -

лися у байдужій черзі роки, і попереду був сумний спогад про

їх першу зустріч в осінньому парку, коли вона жартівливо мо -

вила : "ось бачите, нам по дорозі", а по дорозі було-то всього

двісті метрів; і попереду був спогад про їх останню зустріч в

цьому маленькому кафе, де плакала скрипка, сяяв усмішкою бородатий кельнер, і парував тонкий дух припаленної кави; і обоє вони розуміли, що пора закінчувати гру, і чекали чогось, чого, напевно, не буває, і вона простягла якийсь клаптик паперу і попросила написати що-небудь на згадку, а він дивився на цей листок, пробуючи згадати щось веселе, безтурботне, і раптом сплив рядок простенької пісеньки, і ще не знаючи, що довго-довго, багато років не зможе позбавитися від цього рядка, він написав "Мадам, уже падає листя".

21.09.1987.

219

Туга

Дощ

Він зайшов у телефонну будку, причинив двері і, не дивлячись

на диск, набрав навмання сім цифр.

—Так. Я слухаю. Що ж Ви мовчите? Я слухаю.

—Добрий вечір.

—Здрастуйте. Хто Ви?

— Вибачте, заради бога. Не кладіть слухавку. Я Вам все поясню. Розумієте, мені погано.

—Розумію.

—Та як Ви можете зрозуміти? Вибачте, будь ласка, не гнівайтеся. Ми розмовляємо вперше в житті. Я не знав і зараз не знаю Вашого телефону. Просто набрав сім перших-ліпших цифр.

—Цікаво.

—Дуже. Я Вас розбудив?

—Ні. Я дивилася телевізор.

—Ви зараз одна?

—Так.

—А взагалі?

—І взагалі.

—Дивно. У Вас такий красивий голос.

—Я й сама дуже красива.

—Не обманюєте?

—Ні.

—Що ж Ви одна?

—Я не одна. Телевізор ось, телефон. Ви на іншому кінці дроту. Цікаво, далеко це?

—Не знаю. Може, поруч, може, на іншому кінці міста.

—Так що з Вами?

—Довго пояснювати. Погано мені, розумієте?

—Я все розумію. Шкода, не можу допомогти.

—Ну чому? Мені вже легше.

—Так просто?

—У світі все просто. Говоріть же що-небудь.

220

—Навіть не знаю, що? Хочете, почитаю вірші?

—Хочу. Будь-які вірші.

—«У лісі, ой у темному…»

—Чудово.

—«Де ходить хитрий лис…»

—Далі, будь ласка.

—«Росла собі ялинонька…»

—Унікальні вірші.

—«І зайчик з нею ріс.»

—З дитинства не чув кращих віршів. Скільки Вам років? Даруйте, коли Ви народилися?

—Давно.

—В цьому столітті?

—Ні. До нашої ери. Адже й правда, я якась нетеперішня.

—А я нетутешній. З іншої Галактики.

—І як Вам на Землі?

—А як Вам в нашому столітті?

—Смішний Ви.

—Смішний. І мені так весело. Хочете, вовком завию?

—Я хочу Вас бачити.

У трубці запищали короткі гудки. Немов прокинувшись, він

дивився на холодний безсловесний телефон, а вогкий вітер хльостав по стеклах телефонної будки.

19.11.1987.

221

Мелодії

* * *

Задощило на душі, На півнеба йдуть дощі.

На півтуги, на півліта, на півдолі, на півсвіту.

А півдолі — десь під сонцем, А півсвіту — чисте небо.

І блукаю — де я, хто це?

І бреду в дощах до тебе.

Задощило на душі, На півнеба йдуть дощі. Півнадії, півобману, Напівщастя, півомана.

А надія десь не гасне. А омана стане щастям. Задощило на півнеба, і бреду в дощах до тебе.

10.07.2001.

* * *

Не спокушай мене, любов, Без тебе легше в цьому світі. Нема страстей, нема намов, Немає снів несамовитих. Холодний спокій на душі, Холодний дощ, холодні квіти. І неприкаяні вірші Не будуть тугою дзвеніти.

222

Не спокушай мене, любов, Мені так добре в одиноті, я ледве-ледве-но прийшов

до нечеканої свободи.

Не розлюбивши, розлюблю, холодний дощ остудить кров.

І неприкаяно молю: «Ти спокушай мене, любов.»

15.05.2001

А вже випито вино, вже свіча погасла.

Розлюбив я Вас давно, зоре моя ясна.

Ех, раз, іще раз, полюблю до смерті Вас.

як стане вже світать, знову буду забувать.

Занавішене вікно, на замках ворота. Розлюбив я Вас давно, забуваю всоте.

Ех, раз, іще раз полюблю до смерті Вас.

А як стане вже світать, Знову буду забувать.

Обірвалось стремено, кінь промчався полем. Розлюбив я Вас давно, десь посіяв долю.

Ех, раз, в останній раз полюблю до смерті Вас.

223

* * *

А як стане вже світать, Знову буду забувать.

20.06.2001.

Ходить літо, ходить літо, чудо-літо, обсипає зелен-трави буйним квітом. І русалчині забави, теплі вогнища Купави, і очей твоїх відьмарські малахіти.

Ходить літо, ходить літо, чудо-літо.

Ти стоїш, ранковим променем облита.

Я хотів від тої хати на край світу утікати

Та нікуди вже від тебе не подітись.

Ходить літо, ходить літо, чудо-літо.

Ще надії полинами не повиті.

Ще птахи не відлітають, ще я вірю, що кохають.,

ще іду, іще бреду самотнім світом.

224

* *

Ненаписане

* * *

Тут лише я й моя самотність, нікого більше і не треба.

* * *

За вітрами, за снігами

повертаюсь знов до мами.

І в холодний синій вітер

чисті зорі знов засвітять.

* * *

Такі завіяли сніги, такі замети на душі.

І як спасіння ти прийшла

крізь віховії вікові.

* * *

На паперті життя.

Бредемо навмання, як ті кочівники.

* * *

Падають стиглі груші...

* * *

Сном безгрішного грішника я засну на осонні.

* * *

Ні з ким цокнутись келихом.

225

* * *

Алергія. Квітне липа. Алергія. Сипле дощик.

* * *

Не прощаймося довго, я іду ненадовго. Перехрестим дорогу

на моє вороття.

Не прощаймося зовсім. Заколисує осінь

Невідчуваним досі нетутешнім життям..

* * *

Мій вірш, написаний печаллю, його вітри холодні косять, впаде до ніг твоїх прощально, як жовтий лист із клена в осінь.

226

Частина третя

Вогник

“В один прекрасний вечір не менш прекрасний чиновник…”

Так, здається, починають класики? І далі, вже з іншої “опери”:

“опинився в губернському місті N.”

Але тут потрібні суттєві уточнення. Наш чиновник був молодим, а “молодий чиновник”, погодьтеся, звучить якось дивно і

взагалі архаїчно. То ж назвемо його інспектором. І опинився він зовсім не в губернському, цебто обласному, навіть не в районному центрі і навіть не в центрі сільради, а в звичайнісінькому хуторі

на шістдесят дворів. Інспектор приїхав сюди, щоб скласти Довідку для Засідання.

Він був ще настільки наївний, що вірив у значимість Довідок і не

навчився писати їх по телефону. Правда, уже не настільки наївний, щоб затрачати на це цілий день, тому й заїхав на хутір попутно, під вечір.

Люди прийняли інспектора привітно, як чоловіка “з району”.

Інспектор сміливо, не шкодуючи нових черевиків, заходив у корівник, здоровкався за руку з фуражирами, по-простецьки балакав про життя-буття. Побував у кількох дворах, у медпункті, клубі, магазинчику. Скарг було напрочуд мало. Лише в магазині жінка побідкалась, що давно не завозять господарчого мила. Інспектор майже твердо пообіцяв їм мило і подумав, що хутірські аборигени — люди взагалі-то невибагливі. Врешті, відсутність деяких комунальних благ компенсується тут прекрасним краєвидом безкраїх луків, чистим повітрям і аж неправдоподібною тишею.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лаврвийшла замiж. Але подумала i вгамувалась. Чужий вiн менi i нiкочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

В такому ідилічному настрої інспектор прямував до останнього об’єкту перевірки — початкової школи, що привітно біліла в саду. Завідуючою і єдиним педагогом тут працювала молода вчителька, заміжня, але зараз без чоловіка. Все це інспектор уже

227 4

знав і з цікавістю чекав зустрічі з колегою, закинутою в цю глушину. Інспектор за фахом теж був педагогом.

В порожній школі і була лише вона, тендітна, схожа скоріше на старшокласницю.

Вони оглянули єдину класну кімнату, перейшли в малесеньку вчительську. Просто й невимушено вчителька зраділа, дізнавшись, що він колега. На щастя, вони вчилися не в одному інституті, вона взагалі була приїжджа, і він подумав, що це навіть краще, бо спільні спогади, знайомі — все це якось би змазало відчуття таємничості й несподіваності цієї зустрічі.

Коли за вікном посутеніло, вони разом, мимоволі, простягли руки до вимикача, і, перш ніж спалахнула лампочка, його рука на мить опинилась на її руці.

Любові з першого погляду не буває, закоханість з першого погляду чатує на кожному кроці. Так, інспектор закохався. Він уже втратив нитку розмови, уже лише слухняно усміхнувся, коли вчителька раптом сказала:

— Та ви ж, мабуть, голодні? Підемо пити чай.

Перейшли через коридор у маленьку квартирку вчительки. Вона метнулась на кухоньку, а він став роздивлятися її скромну кімнатку, яка могла б видати майже порожньою, але доброго затишку надавали їй світло-зелені шпалери, саморобна поличка з десятком книг, білі хризантеми у вазі. Стіни не були заліплені фотографіями й картинами. Зате поміж вікнами білів аркуш цупкого паперу — жіночий портрет олівцем. Сказати, що це портрет господині, було б не зовсім точно. Але він дивився на цю чарівну жіночу голівку на фоні якогось абстрактного космічного пейзажу і прагнув вловити, що тут все-таки від його нової знайомої? Погляд! Її погляд з портрета, який він відчував тепер на собі невідривно.

Та ось і вона, з чаєм, домашнім печивом і вишневим варенням.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

Благодатний вечір опустився на землю. Вони сиділи по обидва боки столу і говорили, говорили. Йому так не хотілось думати, що треба їхати звідси, повертатися у свою порожню квартиру.

228 4

— Будь ласка, не дивіться на мене так, — раптом мовила вона.

І тут же, миттю змінивши тон і погляд: — Ви любите вірші?

Вірші? Він знав їх безліч. Прочитав кілька, таємниче-щемливих.

— Читайте ще, — вона слухала тихо, уважно.

оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лавр-

— Ні, тепер ваша черга.

Вона прочитала коротенький, у дві строфи, вірш, дивний якийсь, дилетантський, але чимось затишний і щирий, як і вся оця

кімната, весь цей осінній вечір.

— Ще читати? — Прочитала ще кілька таких віршів.

— Вибачте, це не ви написали?

— Ні, мій чоловік.

Це слово прозвучало вперше і чомусь так несподівано для нього, що він ніяк не наважився повторити його, а запитав:

— Де він зараз?

— У закордонному відрядженні. Він інженер. Іноді ні з того, ні з сього пише ось такі вірші. Або портрети. Його робота, — вона

кивнула на стіну. — Правда ж, не схоже? А він: “Я тебе бачу такою”.

—Ні, він правий: схожа.

— Ну, прощаємось? Ви підкріпились? Візьміть ці хризантеми

дружині. Вона любить хризантеми?

… В машині, вдихаючи солодкі пахощі хризантем, він ще раз озирнувся на виїзді з хутора, спробував відшукати у ланцюжку

вогнів ті двоє вікон.

1981 р.

вийшла замiж. Але подумала i вгамувалась. Чужий вiн менi i нiкочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

229 4

Осінньої печалі спогад

— Тут не зайнято?

— Ні, сідайте, — Віктор забрав з сидіння портфель і посунувся до вікна.

Дівчина в легкому коричневому пальто і синіх брюках сіла поруч. Автобус рушив.

За вікнами пропливали переліски, зелені клапті озимини, сірі поля, подзьобані картоплекомбайнами.

Стояла осінь. Уже кілька годин Віктор їхав у міжміському автобусі, спостерігаючи цей пейзаж, що іноді розбавлявся селами й містечками з одноманітними сірими автостанціями.

Він скоса поглянув на супутницю. Та сиділа з виразом якоїсь апатії та суму на стомленому тонкому обличчі. «Не красуня, але щось в ній є», подумав Віктор, дивлячись на просте і, як прийнято говорити, «правильне» обличчя дівчини. «Чому тільки вона така невесела?»

— Хочете, я вам погадаю?

Дівчина через силу посміхнулась, подала руку:

— Гадайте. Я бачу, вам нудно їхати.

Віктор взяв руку, подумки відзначивши, яка вона тонка й холодна, і з таємничим виразом на обличчі почав роздивлятися лінії на долоні. Потім наплів щось про «дорогу дальню», «казенний дім», про дітей і гроші.

— Ви, часом, не до чоловіка їдете?

— Вгадали, — просто сказала вона, забравши руку й полишивши на Вікторовій долоні спогад холодного дотику. — Я їду до чоловіка на побачення. В тюрму.

«Оце нагадав», подумав Віктор і запитав:

— Давно він там?

— Чотири місяці. Ще рік і два місяці залишилось. Шофер він у мене, за аварію потрапив.

«Ну, ясно, випив хлопець і налетів на когось. Ще легко й відбувся».

230 4

Може, нiколи й не було його, отого спекотного дня в Гiдропарку, куди ми втекли з наївною надiєю пiдготуватися до екзамену.

Автобус швидко поглинав асфальтову стрічку. Із-за хмар вихопилося сонце, стало якось просторіше, веселіше.

— Правда ж, і настрій краще, як сонце вигляне, — мовила дівчина.

— Ви ніби читаєте мої думки.

I ти вчив мене плавати, а я вищала, як дикунка, бо досi не бачила нiчого бiльшого од нашої Рокитянки, яку i жаба перескочить, а оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лаврських круч, здавався менi океаном.

— Не одному ж вам гадати. А я, знаєте, хорошу погоду люблю

ще

й по-своєму. Бо я агроном. Правда, колишній.

— Чому колишній?

— Не працюю уже півроку. З дитиною сиджу.

— Син чи дочка?

— Синок. Такий малюсінький.

Говорили про всяку всячину — про кіно, про гриби, цьогорічні

дощі. Дівчина хвилинами оживала, затим знову впадала в мовчанку. За порожніми розмовами, як тінь за плечима, висіло її горе.

— Ще погадати чи що? Вас звуть Таня, вам двадцять три роки.

— Оце здорово!

Віктор задоволено посміхнувся. Вона, мабуть, не помітила, що

хвилину тому назвала в розмові своє ім’я. Вік він угадав.

— А знаєте, як я заміж вийшла? Приїхала після технікуму в село. Подружилась з одним хлопцем, шофером. Якось лежу в хазяйки на печі, читаю. Аж заходить Ваня мій, а з ним його дружок Федя, теж шофер. Сіли ми до столу, ставлять хлопці пляшку шампанського, балакаємо про те, про се. А тоді Іван і каже: «Виходь, Таню, за мене заміж». Мені чомусь так смішно стало. То це ви, кажу, свататися прийшли? Не рано про це балакати? Бачу, надувся Іван, як сич. А Федір смикає за рукав: пішли, мовляв. З Ванею у нас так все й розклеїлось. Ну, та він хлопець веселий, пережив. Одружився недавно. А заміж я за «свата» вийшла, за Федю. З’являється тижнів за два після того «сватання». Йдемо, каже, на танці? Ну, й пішли… Знаєте, нас якось повело одне до одного. Ми жодного разу навіть не посварились за ці два роки. Чудно, правда?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

«Чудно, нащо вона мені все це розказує?»

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

— Таню, розкажіть про своє село, роботу.

— Що тут розказувати? Як вирішила я після школи в агрономи, ви б почули, який крик зняли батько й мати: ми весь вік у гною і

231 4

ти хочеш? Не пустимо, дочкою звати не будемо! А я своє: пустите і дочкою зватимете. Ще й сестру підбила. Вона за рік після мене школу закінчувала. Кажу: поїдемо, Валю, разом вчитимемося. А

вона, як телятко, дивиться так і каже: ну, поїдемо. Знаєте, як ото після школи: атестат ухоплять, а куди йти – не знають. Тепер бурчить на мене, піддурила, каже. Який з її агроном? А все я винна. Ну, от скажіть, чому ми, сестри, такі різні?

«Чому у неї такі тонкі руки?»

— Ви мене слухаєте?

— Що ви, слухаю. Про сестру розказуєте?

— Так я й кажу: куркулі ви, Валю. Це сестрі з чоловіком. Вона уже теж заміжня. Ви, кажу, хазяйство розвели, як поміщики, світу

за ним не бачите. А зять: ось машину купимо, так побачимо. Торік поїхали ми з чоловіком до них у гості. З райцентру автобуса якраз не було, то ми на таксі. Сестра аж злякалась: ти тридцятку

на таксі викинула?! А я сміюся: мені ж вас, куркулів, швидше хотілось побачити. Перед цим що вийшло. Приїхали ми, а у сестри нема нікого вдома. І сидить здоровенний собака на ланцюгу. Як загарчить! Я дістаю йому шоколадну цукерку. На, значить, тільки не гавкай. Він змолов, а за хвилину знову: гав-гав! Отак півкоробки цукерок з’їв, клятий, поки сестра прийшла.

«Де це я вичитав: тримати жінку за руку треба так, щоб ні ви, ні вона цього не помічали чи робили вигляд, що не помічаєте». Віктор взяв її за руку.

— У мене холодні руки, — просто сказала вона.

— Я зігрію, — так само просто, забувши про дипломатію, мовив Віктор. Вона не забрала руки.

— Про роботу запитуєте? Працювати можна. У нас від зими новий голова колгоспу, молодий, меткий такий. Важко тільки йому, працювати нікому. Зате, слава богу, старого голову вигнали. От уже упирався, так не хотілося з нагрітого місця. У нього на книжці тисяч тридцять грошей, районне начальство у сватах і кумах. Але є таки правда на світі. Не минулому йому. Він років три тому пастуха вбив. Той задрімав, а корови влізли в посіви. Наскочив голова, слово по слову, тоді вихопив у дядька батога і батожищем по голові. Дядько поойкав днів два й помер. А голова зумів

232 4

викрутитися. Зате мого чоловіка посадив. Той йому сказав щось впоперек слова, і пішло…

Таня притихла.

руці. Жовто-зелена стрічка лісосмуги, шум автобусного мотора і тихий голос.

— Чоловік мій з рейсу їхав уночі. Якась машина засліпила його, і він полетів у канаву. Перекинувся, машину розбив об дерево. Ледве дійшов додому. Білий, як стіна, голова розбита. Як я перелякалась! А наші нещастя тільки-но починалися. Підправився Федя, аж приходить повістка. Голова колгоспу в суд подав.

Федя ж і спиртного в рот не брав перед тією аварією, і машину

за свої гроші відремонтував. Не допомогло. Засудили до виправних робіт. Добре вже, хоч не в тюрму. Вислали чоловіка у місто, і я слідом. Правда, голова залишав, каже, мовляв, чоловік скоро

повернеться, я й не хотів такого. Ні, кажу, спасибі вже. Словом, стали ми городянами поневолі. Чоловік на будові підсобником, я санітаркою в лікарні. Живемо на квартирі, дитинку чекаємо. Я вже й не рада, що воно зачепилося, а Федя своє: сина хочу.

Автобус зупинився. Водій оголосив зупинку на десять хвилин. Пасажири вилазили з насиджених місць, сунули до виходу. На вулиці огорнуло густе надвечірнє повітря.

— Нащо вам все це розказую? Хіба вони треба здоровій людині чужі болячки?

Таня дивилась повз Віктора на сіру смуг дерев, що знову замиготіла обабіч автобуса.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

— Нічого й розказувати. Народився син. Такі важкі пологи були, хоч і дитина малюсінька, всього два п’ятсот. Я лежала, ледве жива. Днів три боялися дати дитину до грудей. Дізнався, значить, чоловік, що я в лікарні, примчав того ж дня. Ой, біда та й годі. Вийшла з пологового будинку, а свекруха новину: Федю посадили. Я у місто, в міліцію. Аж мені розказують таке. У чоловіка підписка про невиїзд, а він зірвався тоді до мене в село — я ж вдома народжувала. Зірвався, не взявши дозволу. Йому приписали

це любов?

втечу, й за грати. Я в сльози: кажу, вибачили б на перший раз. А

мені: ти, дівко, не реви, хай не бігає, мов шалений, і взагалі, тут

недавно була комісія, сказали, що мало порядку, порозпускали…

233 4

Її тонка рука лежала у Вікторовій

Таня довірливо прихилилась до Вікторового плеча. Він розгублено гладив її руку. Хотілось зробити цій маленькій тендітній людині щось велике й добре, сказати найкращі слова, які чомусь не приходили в голову.

— Знаєте, Таню, врешті все пройде. Повернеться ваш чоловік, син виросте.

«Господи, що я мелю? Яка банальщина!»

— Звісно. Але я останнім часом всього боюся. Страх якийсь. Я вже і в прикмети стала трохи вірити.

— Так і в добро вірити перестанете.

— Толку, що я раніше все бачила в голубому тумані. Думала, довкола всі такі добрі. Боляче було обпікатися. От, візьміть роботу. Подобається вона мені. Але в перші місця в колгоспі до того, бувало, доходило, що матюкатися хотілось. Які нерви треба. Ви знаєте, як зараз у селі робити? А в добро я вірю. Тільки всяке воно — у кого на словах, у кого на ділі. Недавно зустрічає наш новий голова. Чого, каже, зажурилась, що рано женилась? Це у нього приказка така. З першого числа, говорить, виходь на роботу. А я думала, мене вже й забули. Хотіла, було, до батьків поїхати, а там ще три роти — братики в школу ходять. Та й свекруху не можу одну зоставити.

— Значить, все утрясеться?

— Боюся ще якогось нещастя. Доля у мене трохи з’їхала.

— Десь я вичитав, що людині для щастя потрібні всього три речі: здоров’я, кохання і улюблена справа.

— Невже? Так у мене ж все це є, а от ви мені не позаздрите. Видно, треба ще трішки удачі, долі, значить… Боже мій, як він хотів сина…

Темніло. Віктору хотілось, щоб ця дорога не кінчалась, щоб без кінця миготіло у жовтому світлі фар шосе, тепло дихали труби автобусного опалення, і легка рука із золотою весільною обручкою довірливо лежала в його руці.

Вдалині, за пагорбами, жевріли вогні великого міста.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

— Я ніколи вас більше не побачу, Таню.

— Хтозна. Світ великий, але тісний.

— А ви молодець. Не один чоловік розкис би на вашому місці.

234 4

— Що ви втішаєте?

Розжалобила я вас своїми бідами.

«Я ніколи тебе не побачу. Я ніколи тебе не забуду». Чиї ж це вірші? Здається, Вознесенського? Ну, причому тут… «Я ніколи тебе

не побачу…” Я не хочу тебе загубити.»

— Скоро приїдемо. Куди ви зараз, Таню?

— Переночую в якомусь готелі або на вокзалі. А завтра на автобус і в колонію. Бідний мій чоловік, висох, мабуть, там. Я йому такі борщі варила.

— Знаєте що, ні в який готель ви зараз не потрапите, хіба що по знайомству. Зайдемо до мене, перепочинете, а я подзвоню по деяких готелях. У мене є знайомі.

— А що скажуть у вас вдома?

— Я живу один.

Далі був гамірний автовокзал, багатолюдне, прошите електровогнями місто. В таксі їхали мовчки. Всі розмови ніби полишились там, у міжміському автобусі…

— Ось тут я і живу, — Віктор увімкнув світло. — Прошу, сідайте.

Таня сіла на диван, обвела поглядом кімнату. Дві шафи, забиті книгами, телевізор, радіола, письмовий стіл у кутку і обідній посеред кімнати. На стінках — гравюри, чеканка.

— Нічого, затишно.

— Не дуже. Ви посидьте хвилин десять. Я збігаю вниз, в гастроном, куплю чогось перекусити. Ось увімкну телевізор. А потім подзвоню в якийсь готель.

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

«Який готель! К бісу готель». Віктор біг сходами з сумкою в руці. Він не знав, що робитиме далі. Просто, хотілося, щоб цей вечір був якомога довшим. Просто, боявся, що загубить в людському вирі цю тендітну й сумну дівчину, яка так вразила його чимось особливим, непередаваним. В гастрономі купив пляшку шампанського, ковбаси, плавленого сиру. Довго прицінювався до розмальованих коробок з дорогими шоколадними цукерками, врешті взяв одну. Пригадав розповідь Тані, як та годувала собаку шоколадом. Цікаво, чи віддав би він собаці пів-коробки шоколаду?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

Засапавшись, збіг на третій поверх. — Таню!

235 4

Жодної відповіді. Віктор увійшов до зали. Нікого. Лише на екрані телевізора трясеться якийсь естрадний ансамбль.

Пішла. Навіть не виключила телевізора. В готель? Який там

готель в такий час. Правда, така і на вокзальній лаві переночує.

Помчатись на вокзал, пошукати?

Віктор опустився в крісло, відчуваючи, що шукати вже нічого. Раптом помітив на столі клапоть паперу. Незнайомим почерком було написано: «Не треба мене втішати».

Миготів телевізор, сипав брязкотом електрогітар. Люстра м’яко поливала світлом книжкові шафи, столи, радіолу — всю його прибрану, красиву, порожню кімнату.

1981 р.

236 4

Трагіфарс на 2 дії

Дійові особи

Паоло, Павло Петрович Чумак, 60 років, доктор наук, професор, член-кореспондент, директор наукового інституту.

Олівія, Ольга Багмут, 55 років, його дружина, актриса.

Кет, Катя, 35 років, сучасна жінка.

Боб, Борис, 35 років, молодик «без певних занять» з певними

заняттями.

Мішель, Михайло, 60 років, земляк і друг дитинства Паоло, лікар.

Галла, Галя, 30 років, домоправителька, покоївка і т. д. в домі Чумаків.

Місце дії — заміська вілла Чумаків. Час дії — серпень, перша

дія — субота, вечір і ніч, друга дія — неділя, ранок. Дії проходять без антракту.

Дія перша

Простора веранда. Посередині — журнальний столик, довкола плетені лозяні стільці, ліворуч також плетене крісло-качалка, зліва і справа — двоє дверей. Всі персонажі входять з правих дверей, виходять у ліві.

На веранді Галла, щось обдивляється, поправляє. До веранди наближається Боб.

Б о б. Мадам!

Г а л л а (холодно). Мадемуазель.

Б о б. О, вибачте, соррі, пшепрашам — мадемуазель, міс, фройляйн, синьорита, панна…Е…

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

Г а л л а. Галла…

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Б о б. Боб (уклін). Чи то направду маєток доктора, директора, член-кора, майже академіка і майже лауреата пана Чумака?

237 4

В е ч і р н є т а н г о

Г а л л а. Спершу скажи, як ти сюди потрапив? Як відчинив «калітку»? І чому не гавкав собака?

Б о б. «Калітку», себто, по-нашому, хвіртку, я відчинив так, що

й собака не гавкнув. Але все ж, я туди потрапив?

Г а л л а. Зараз перевіримо, чи саме ти сюди потрапив? Нам учора телефонували щодо преси. Твій «мандат»?

Б о б (порпається в сумці на плечі, дістає пластикову картку). Проше, панно.

Г а л л а (уважно читає). Курочка Борис Михайлович, фотокореспондент журналу «Світ зірок». То це ти (звіряє фото й оригінал)?

Б о б. Точно так, мадемуазель. Я. Він же — Боб Крук. Саме це є моїм навіть не псевдо, а творчим ім`ям. Якщо панна читає наш журнал...

Г а л л а. Боже збав. Я читаю тільки телевізор та Інтернет.

Б о б. Нема проблем! Я не вилажу з Інтернету, тобто там я — і там, і сям.

Г а л л а. Вас мало бути двоє.

Б о б. Моя колежанка ще в дорозі. Мабуть, застрягла в корках.

Хоч вона така, що може їх і перелетіти.

Г а л л а. Цебто як? Наче відьма на мітлі?

Б о б. Ну, вона доволі симпатична відьма.

Г а л л а. Дурниці, жінки не бувають симпатичні.

Б о б. Окрім Вас, мадемуазель.

Г а л л а. Я не те мала на увазі, і ніколи ні з ким себе не порівнюю. Просто кажу, що жінки можуть бути ким завгодно, а не «симпатичними».

Б о б. Наприклад?

Г а л л а. Наприклад, тими, що дають, і тими, що беруть.

Б о б (дещо сторопіло). Ви про що?

Г а л л а. Про то. Я не сказала — «віддаються». І нічого заводити мене на інтимні манівці.

Б о б. О, якраз про це. Одна моя колежанка якось каже мені: «Знаєш,у мене все інтимне життя — це робота». А я їй: «Не зрозумів? Чи ти на роботі займаєшся інтимом, чи робота замінила тобі інтимне життя?»

238 4

Г а л л а. Жінки завжди з тобою такі відверті?

Б о б. Сам не знаю, чому. Я такий тихий, спокійний. От, приміром, ви ж теж відверто скажете, панно Галло, — в достоличному

житті вас, мабуть, звали Галя?

Г а л л а. Припустімо. Годі нам базікати. Ваша з пані відьмою

кімната уже підготовлена. Ви ж замовляли одну кімнату?

Б о б. Вас це дивує?

Г а л л а. Мене мало що дивує. Ради Бога, називайте це «цивільний шлюб» чи «сожитєльство», ми не малі діти.

Б о б. Але декого це може здивувати.

Г а л л а. Кого?

Б о б (спохопившись). Це я так, абстрактно, не конкретно щодо

нас з колежанкою. А, може, нам так просто зручніше працювати?

Г а л л а. В ліжку? Звичайно, зручніше. До речі, у нас прості дерев`яні, але чудові ліжка, екологічні. Ближче до природи.

Б о б. Ностальгія пана доктора.

Г а л л а. Про хазяїв або добре, або нічого.

Б о б. Цікавий варіант відомої приказки.

Г а л л а. А ось і хазяї.

Входить Олівія. Побачивши Боба, на мить зупинилася в дверях, потім опанувала себе.

О л і в і я. Добрий день, пане журналісте. Це ж ви і є? Галло, так?

Г а л л а. Він, пані Олівіє, я перевірила документ. Курочка Борис, по-батькові забула.

О л і в і я. Нічого, пан ще молодий для по-батькові.

Б о б. Доброго дня, пані Олівіє. Радий бачити зірку сцени й екрану, але, зізнаюсь, не сподівався. Читав, що ви зараз у Франції на зйомках.

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

О л і в і я. Яка Франція? Ми побули там «перельотом», трохи більше доби, роздивлялися натуру. А поки що Францію знімаємо в Бердичеві. (Галла виходить.)

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

Б о б. У мене таке враження, що це не двоє дверей, а двоє вух. І за ними весь час хтось підслуховує.

239 4

О л і в і я. Це вибрики мого чоловіка. Нещодавно надумав перепланувати цю батькову віллу. Знайшов десь п’яничку-архітектора, котрий заявив, що він великий оригінал і зробить тут все по-інакшому. Нічого особливого не зробив, окрім цього дивного колообігу. За цією верандою — галерея, по ній всі ходять зліва направо, цебто за годинниковою стрілкою. Сюди входять з правих дверей, виходять у ліві. Чоловік усе життя жив за годинниковою стрілкою, тобто правильно.

Б о б. Ви з чоловіком скрізь — у пресі, на радіо, телебаченні, Інтернеті. Не коробить, коли іноді пишуть: «Олівія Багмут, дружина професора Чумака»?

О л і в і я. Ніскільки. Нехай його коробить, коли пишуть: «Паоло Чумак, чоловік Олівії Багмут». А де ж ваша прекрасна половина?

Б о б. Половина нашого творчого десанту в дорозі. Кет скоро буде.

О л і в і я. Ну, то поспішіть лаштувати ваше сімейне кубелечко.

Ви ж замовили одну кімнату?

Б о б. Спішу, лечу. Поки що — до відзєння, адью, орревуар, пані, мадам, сеньйоро.(Йде).

Входить Мішель.

М і ш е л ь. Вітаю, Олівіє. Я не запізнився?

О л і в і я. Вітання, Мішель. Лікарі запізнюються, лише коли констатують смерть.

М і ш е л ь. Жарти у тебе. Слухай,чому це Паоло так нагально нас зібрав?

О л і в і я. Як чого? На свій день народження, притому, ювілей.

М і ш е л ь. Я не забув. Але ж день народження у нього післязавтра, в понеділок. Чи ми почнемо, як сільські весілля, від сьогодні й на три дні, а то й тиждень?

О л і в і я. Пригадую, ти завжди був доволі байдужий до випивки.

М і ш е л ь. Що ти ще пригадуєш?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

О л і в і я. Багато що. Наприклад, як ти прийшов на мій день народження, мої, прости Господи, всього-на-всього 20 років.

М і ш е л ь. Я ще тоді, як початкуючий лікар, проконсультував твою маму. Сказав, що у неї просто перевтома від роботи.

240 4

О л і в і я. Що ти ще тоді говорив?

М і ш е л ь. Що лікарям біля неї нема чого робити і що взагалі

твоя мама у свої 46 років виглядає, як твоя старша сестра.

О л і в і я. Що ще говорив?

М і ш е л ь. Пожартував, що мама ще могла б народити тобі

сестричку чи братика.

О л і в і я. Що ще?

М і ш е л ь. Хіба я все пригадаю?

О л і в і я. А ти пригадай. Коли ми танцювали.

М і ш е л ь. Я сказав, що не вмію танцювати, бо непарні ноги — одна права, одна ліва.

О л і в і я. Старий, як світ, жарт. Що ще тоді сказав?

М і ш е л ь. Що люблю це танго.

О л і в і я. Що ще?

М і ш е л ь. Ще?

О л і в і я. Так, ще!?

М і ш е л ь. Сказав: «Виходь за мене заміж».

О л і в і я (моментально). Я згодна.

М і ш е л ь. Це ти кажеш там, у тій двокімнатній квартирі на четвертому поверсі? У тому тисяча дев’ятсот …отому році?

О л і в і я. Я тут, у цій віллі, у дві тисячі … цьому році…

М і ш е л ь (спантеличено). У тебе в кіно дуже просто відмотати кіноплівку назад.

О л і в і я. В кіно зараз нема жодних плівок. У комп’ютері, на моніторі все легко «відмотується» курсором «мишки».

М і ш е л ь. Знаю, у мене в клініці самі комп`ютери. І ми тепер у дві тисячі…році.

О л і в і я. І ти вже два роки, як вільний.

М і ш е л ь. Не руш цього.

О л і в і я. Вибач. Я завжди поважала твою покійну дружину, але нічого не треба «відмотувати». Ми живемо далі.

М і ш е л ь. І ти теж вільна? Давно?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

О л і в і я. Інколи здається, все життя. А інколи — від сьогодні, з цієї хвилини. (Виходить).

241 4

Входить Кет.

К е т. Доброго дня.

М і ш е л ь. Вам теж.

К е т. Я Кет, журналістка. З журналу «Світ зірок».

М і ш е л ь. Мішель, друг Паоло. Вас уже чекають.

К е т. Чула. До речі, ви можете бути героєм наступного числа нашого журналу.

М і ш е л ь. Дякую за честь, звичайно, але я не публічна особа, не доктор наук і не кінозірка.

К е т. Не відмовляйтеся одразу. Тим паче, люди дуже цікавляться темами здоров`я. А ви ж теж «зірка» у своїй царині.

М і ш е л ь. Але така звичайнісінька біографія. Народився, хрестився, вчився, трудився. Труджуся. А щодо цікавості людей, то, на жаль, вони цікавляться не здоров`ям, а «про здоров`я».

К е т. От, розмовляю зі світилом медицини, і ні про що запитати щодо свого здоров`я.

М і ш е л ь. Вам так здається? Дай то Боже.

К е т. Сумніваєтеся у моєму здоров`ї?

М і ш е л ь. Ніскільки. З вашого вигляду бачу, що не просто гарна, а й цілком здорова молода пані.

К е т. Лікарі теж кажуть компліменти? Не лише діагнози.

М і ш е л ь. Щодо діагнозів. Учора бачу, стоять на тролейбусній зупинці дівчатка, власне, підлітки, і смокчуть цигарки. Я намагаюся в таке не втручатися на вулиці, а тут не стерпів. Кажу їм: «Дівчатка, хто б курив, але не ми, чорнобильські трупи. У кожного по десять діагнозів, тільки ще не встановлених». Як каже один мій колега, «Нема здорових, є необстежені».

К е т. Ви песиміст.

М і ш е л ь. Я реаліст. Знаєте, досить одного аргументу, щоб довести, що людина — ніяка не «гомо сапієнс», тобто не «істота розумна». Цей аргумент — люди курять.

К е т. Може, перед вами «куряща»?

М і ш е л ь. То я — «перед вами» — маю змінювати свою думку?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

К е т. Ви — праведна людина і, очевидно, в житті не курили.

М і ш е л ь. Я многогрішна людина, як і всі ми. Але курити кинув ще в першому класі, у сім років.

242 4

К е т. Ого!

М і ш е л ь. І точно на мій день народження. Знаєте, яку гидоту, недопалки, ми, сільські хлопчаки, тоді курили? І я пропалив жаром від недопалка новеньку сорочку, яку мені вранці подарувала мама. Відтоді жодної цигарки. Звісно, не через сорочку.

К е т. Як цікаво! Але ви такий небагатослівний.

М і ш е л ь. Навпаки. Я сьогодні щось багатослівний, як для лікаря. А взагалі я ж не філолог і не актор, як мої добрі давні друзі Паоло і Олівія.

К е т. Ви давно їх знаєте?

М і ш е л ь. Паоло з народження. Ми народилися і виросли не просто в одному селі, а на одній вулиці, через дорогу. Олівію знаю 35 років.

К е т . Щось про них скажете? Для нашого журналу.

М і ш е л ь. Тільки найкраще. Але — не змушуйте. Я й сам не люблю, коли говорять не мені, а «про мене». Ви ж братимете в обох інтерв`ю, з перших вуст.

К е т. Щось мені трохи неспокійно з цим інтерв’ю. Якийсь не такий день.

М і ш е л ь. День звичайний, навіть чудовий серпневий день, фініш літа. Втім, мені самому щось сьогодні некомфортно. Може, впливає ця магічна цифра — 60. Саме стільки Паоло післязавтра.

А мені — теж невдовзі.

К е т. Чудова цифра. Вважайте, вам двічі по 30.

М і ш е л ь. А ви не лише красива, а й мудра жінка.

К е т. Це комплімент чи здивування?

М і ш е л ь. Це комплімент здивування. Та я маю зараз деякі справи. (Виходить).

Входить Паоло

П а о л о. Нарешті. Доброго дня, Кет.

К е т. Доброго дня, пане Паоло. Страшенні автомобільні корки при виїзді з міста.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

П а о л о. Нічого. У нас попереду багато часу, цілий довжелезний вечір і ще довша ніч.

К е т. Пан професор налаштувався на всенощну?

243 4

П а о л о. Як карта ляже, як говорить мій колега. А щодо корок?

Що поробиш — мегаполіс, мурашник. Втім, дещо можна б і зробити. Скажімо, трохи почистити цей Вавилон.

К е т. Як саме і від кого?

П а о л о. Виселити всіх, хто приїхав сюди в останні років зо 20. Назад, у Бердичів, Жмеринку, Козятин, Хацапетівку. А чого мають безлюдніти ці славні містечка?

К е т. Вам, звісно, це не загрожує. Ви у столиці майже сорок років. А от я підпаду під «чистку». І двадцяти років «стажу-мешкання» не маю, і приїхала «з Хацапетівки».

П а о л о. А звідки, якщо не секрет?А то, напевно, ви вже маєте на мене ціле досьє? А я про вас і вашого колегу — нічого.

К е т. Ну, це ж природно. Саме ви — зірки нашого журналу «Світ зірок». Про «Хацапетівку» я сказала, звісно, умовно. У мого містечка милозвучна старовинна назва. Південне місто, з абрикосами і акаціями. Порівняно з цим столичним кагалом, звичайно

ж, глушина. Але інколи мені так хочеться туди повернутися.

П а о л о. Та вас, мабуть, тримає тут родинне життя?

К е т. Я розлучена. Ніщо таке тут не тримає.

П а о л о. Така чарівна пані і самотня?

К е т. Я не самотня.

П а о л о. Мало не забувся: Боб.

К е т. Я не про нього. У мене є син.

П а о л о. Вибачте, що згадав про Боба. Ми цивілізовані люди, я в таке не втручаюсь.

К е т. Я теж перепрошую, але маю зателефонувати. У нас попереду дійсно ще багато часу. (Виходить).

Входить Боб.

Б о б. Доброго дня, пане Паоло.

П а о л о. Вітаю. Вже влаштувалися?

Б о б. Якнайкраще. У вас тут райський куточок. «Вдалині від галасу міського…»

П а о л о. Бачу, любите поезію. Приємно, як для молодих людей.

Б о б. Молоді — не такі вже молоді.

244 4

П а о л о. Ну, Бога гнівите. Мені б ваші роки. Б о б. Знаєте, я колись прочитав у одного автора: «Тільки нерозумна людина хоче бути молодшою, ніж є». Спершу не второпав: як це так, всім же, наче, хочеться бути молодшими. А потім дійшло: це ж абсолютно безглузде бажання. Ти не станеш навіть на день молодшим, ніж є.

П а о л о. Не повернеш навіть сьогоднішнього ранку. А ви, Боб, трішки й філософ.

Б о б. Життя — суцільна філософія. О, це вже я заговорив афоризмами. Майже як один мій колега, у котрого на всі випадки є якийсь афоризм. Наприклад, «Пляшка відкорковується вгорі».

П а о л о. Дуже глибокомудро. Ще щось згадаєте?

Б о б. Можна. «Лише у порожньої пляшки видно денце». Глибинна мудрість, до самого дна.

П а о л о. Ага, щодо пляшок. Піду, віддам Галлі вказівки по вечері.

Б о б. Галла — це ваша…

П а о л о (швидко). Покоївка, економка, домоправителька, як писали у старовинних романах.

Б о б. Служниця.

П а о л о. Можна сказати, друг сім`ї.

Б о б. Друг, друг... Щось таке пригадую.

П а о л о. Щось це вас зацікавило? Ох ці журналісти. Але дійсно маю розпорядитися щодо вечері. (Виходить).

Входить Кет.

К е т. Вітаю. Яка реакція на наше спільне поселення?

Б о б. Очікувана. Ти нічого не забулася?

К е т. Ти нічого не забувся?

Б о б. Вибач за зайве запитання. Але дійсно треба добре підготуватися. Ретельно перевірити всі папери, фото. Проколу не повинно бути. Ти вже привіталася з об`єктом? Як у нього настрій?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

К е т. Такий же, як і той, що ти щойно зафіксував. Ви теж мило побесідували?

Б о б. Про все потроху. Але головна бесіда буде пізніше. Як і домовилися — я йду першим.

245 4

К е т. Йди. Правда, у мене сумніви — чи отямиться він після твого удару настільки, щоб почати залицятися до мене?

Б о б. Ти не знаєш бабників?

К е т. Я знаю бабників і надто добре. Але ситуація нестандартна.

Б о б. Діятимемо експромтом. Хай живе імпровізація!

все-таки актор.

К е т. Схоже, і я у нашому Комбінаті стаю актрисою.

Б о б. Дивися, тільки не заграйся.

К е т. Хтось іде. Зникаю. (Виходить).

Входить Олівія.

О л і в і я. Нащо ти привіз сюди цю стерву?

Б о б. О, мадам! Який текст! По-перше, не я її, а вона мене привезла. Ти забуваєш, що це не я, а Кет — зірка нашого журналу. А я так, при ній: фотографуватиму вашу з чоловіком сімейну ідилію.

О л і в і я. А по-друге?

Б о б. По-друге, ніяка вона не стерва, а доволі симпатична жінка і мій друг.

О л і в і я. Уже «друг»?

Б о б. Не зрозумів?

О л і в і я. Забуваєш класику, любий. Це у Чехова, в «Дяді Вані»: жінка стає другом у такій послідовності — спершу знайома, потім коханка, потім друг.

Б о б. Дійсно, забуваю.

О л і в і я. Отож, любенький. Перечитуй. Ти все-таки ж актор за професією. Правда, давно не граєш.

Б о б. Я граю щодня.

О л і в і я. Ну, добре. А одну кімнату, з одним, хоч і великим ліжком ви теж замовили, як друзі?

Б о б. Мадам ревнує?

О л і в і я. Можеш спати з ким завгодно.

Б о б. Що значить — «спати»? Чому цей термін став синонімом до — «займатися сексом»? Інколи доходить до безглуздого: «Він кохав її тричі на ніч». Це замість чесного «трахав».

О л і в і я. А що, можна «спати» і не?..

246 4

Я ж

Б о б. Звичайно. У моєму грішному житті були аж дві такі ситуації. Перша — в пору моєї глибоко наївної студентської юності. Товариш по кімнаті в гуртожитку люб`язно зник на ніч. Далі все примітивно. Коли подруга була вже у моєму ліжку і повністю «розібрана», мені раптом дещо в ній не сподобалося. І бажання, точніше жадання, як відрубало.

О л і в і я. А друга ситуація?

Б о б. Це вже значно пізніше. Ми з колежанкою опинилися у відрядженні. А організатори семінару чомусь вирішили, що нас треба поселити в одному номері готелю.

О л і в і я. У цій теж тобі щось не сподобалося?

Б о б. Що ти! Подобалося все, вона була на десять років молодша од мене і така заманлива.

О л і в і я. То що було далі?

Менi iнодi здається: багато з того, що було в моєму життi, я просто бачила увi снi. Бо невже то була я? Невже все те було? Ти такий делiкатний, що нiколи не розпитував, як це я у свої тодiшнi двадцять рокiв уже «сходила» замiж? Банальна iсторiя.

Б о б. Далі — у неї заклинила «блискавка» у джинсах. Уявляєш, каже, що заклинило, і не може зняти джинси. Так і проспала поруч зі мною в ліжку, у джинсах. Другого дня, на семінарі, як ні в чому не бувало, ходить, водить стегнами у цих же джинсах, а я дивлюся на неї і мимоволі згадую ці джинси у ліжку. Звичайно, збрехала мені.

О л і в і я. У тебе, мабуть, тоді, вночі. сталися полюції чи ти зайнявся онанізмом?

Б о б. Мадам, нащо такий натуралізм? Я тільки хотів сказати, що «спання» — це не синонім сексу. От, наприклад, ми ж з тобою

жодного разу «не спали»…І взагалі давай змінимо тему.

О л і в і я. Дійсно. Останнім часом про секс говорять більше, ніж потрібно, а займаються ним менше, ніж варто. (Лунає танго. «Танго Солов`я». Гучно, заклично.)

Б о б. Мадам, запрошую на танго.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

(Виходять на середину кону, стають у позу. Танцюють. Пристрасно, аж надто еротично, навіть як для танго. В цей час входить Паоло. Спостерігає за танцюючими. Вони, звичайно, помітили його, але не звертають жодної уваги.)

це любов?

П а о л о (аплодує). Браво, браво! Хоч сьогодні на паркет. В Аргентину, на фестиваль танго.

247 4

(Музика стихає. Танцюючі зупиняють свій пристрасний танець.)

Б о б. Мадам, бардзо дзєнькує, данке шьон. До побачення, до відзєння, орревуар.(Виходить),

П а о л о. Таке танго краще танцювати у ліжку.

О л і в і я. Ти на старості надумав ревнувати? Чи не запізно?

П а о л о. Бути дурнем, простаком і телепнем — ніколи не пізно. То, схоже, це правда?

О л і в і я. Що саме?

П а о л о. Оте саме. Твій роман, чи, як говорили колись, — адюльтер з цим жевжиком.

О л і в і я. А це правда — твій роман, точніше, романчик, новелка з цією Галлою? Власне, я навіть не запитую.

П а о л о. Без коментарів.

О л і в і я. А що тут коментувати? Сивина в бороду, навіть умовну, — біс в ребро.

П а о л о. Навзаєм: зморшки під очі — біс межі ноги.

О л і в і я. Як культурно з вуст доктора-професора! Тобі не набридло це, особливо в останні роки?

П а о л о. І не лише в останні. Схоже, такою помилкою було одруження на тобі.

О л і в і я. Може, нашою помилкою — наше одруження? То чи варто й далі жити одне з одним у якості «помилки»? Діти вже виросли, якраз час розлучитися.

П а о л о. Може, й час. Вийдеш заміж за Мішеля, із запізненням, правда, на 35 років, але, як кажуть, краще пізно…

О л і в і я. Залиш у спокої Мішеля, свого друга дитинства і, схоже, єдиного справжнього друга. Ну, а ти, часом, не збираєшся одружитися з Галлою?

П а о л о. Вона не така примітивна, як ти вважаєш, і по-своєму нещасна.

О л і в і я. От і пожалій. А може, вже накинув оком на цю кралечку Кет?

П а о л о. Давай продовжимо цю розмову завтра вранці. До речі, щодо Кет, я маю негайно підготуватися до інтерв’ю.

О л і в і я. А вона вже підготувалася? Тобто, вдягла нову еротичну білизну?

248 4

П а о л о. Слухай, це вже якийсь клімакс. Хоч начебто рано?

Розходимося, бодай на годну-дві. Виходять.

З`являються Боб і Галла

Б о б. Ти робиш успіхи.

Г а л л а. Це ти їх робиш. Я не роблю нічого, найперше — щодо

шпигування за хазяями. Просто, ти винюхуєш усе з півслова, а тоді домальовуєш свої вигадки.

Б о б. А я що — просив тебе шпигувати за хазяями, особливо

за Паоло? Просто, у ліжку такі мужчини, ще й на шостому десяткові, бувають інколи дуже відвертими.

Г а л л а. А я потім переповідаю цю відвертість у твоєму ліжку.

Тебе це не коробить — з ліжка в ліжко?

Б о б. Нітрохи. Навіть якщо ти заявиш, що переспала (дивиться

в зал) з усіма присутніми.

Г а л л а. То що я маю робити сьогодні?

Б о б. Абсолютно нічого. Лише вчасно подавай на стіл і не ляпни чогось зайвого.

Г а л л а. Це значить, як ти вважаєш, зовсім не розтуляти рота.

Б о б. Я так не вважаю. Ти менша простачка, ніж вдаєш. Столичне життя тобі явно на користь. Як мама?

Г а л л а. Дивно, що цікавишся. Схоже, дійсно сьогодні якийсь

незвичайний день. Мама на місці, в Балабаївці. І наша Балабаївка на місці.

Б о б. Слухай, тобі не набридло тут служити? Може, пошукаєш інший варіант.

Г а л л а. З якого дива?

Б о б. Ну, хоча б задля переміни ліжка. Жартую, жартую… Просто пан Паоло може раптом збанкрутувати.

Г а л л а. Він і так давно живе на гонорари дружини.

Б о б. Маю на увазі — як мужчина і великий діяч.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Г а л л а (підозріло). Ти щось затіваєш. Не марно приграв сьогодні з цією… Б о б. …Колежанкою. А ти подумай щодо «переміни місць». Можу посприяти.

Г а л л а. Чи не у твою віллу?

249 4

Б о б. У мене ніколи не буде вілли. Навіть якщо будуть такі гроші. І великих грошей теж. Маю інше хобі: спортивний азарт. І вивчення людських екземплярів. Щось я сьогодні надто відвертий.

Іду, щоб не забалакатися, моя любенька. (Виходить).

Входить Мішель.

Г а л л а. Ви влаштувалися?

М і ш е л ь. Дякую, Галло, все нормально. Видно турботливі руки.

Г а л л а. А вдома як? Вибачте, що запитую?

М і ш е л ь. Нічого, я звик: і вдома звик, і до того, що інколи запитують.

Г а л л а. А чи не взяли б мене на службу?

М і ш е л ь. Ким? Не знав, що ви медик. Хіба санітаркою?

Г а л л а. Я не медик. Ви не зрозуміли, на службу — цебто на роботу у ваш дім.

М і ш е л ь. Не повірите, але я ще впоруюсь сам. А вам, часом, не нудно все це? В якості покоївки, економки, домоправительки, ключниці?

Г а л л а. Тільки не ключниці. Статки хазяїв у надійному місці. І це правильно.

М і ш е л ь. Все ж, ця служба доволі монотонна, як для молодої пані.

Г а л л а. Пані не така й молода. Якраз час для паузи в житейському морі. А це вимагає спокою. Так що не нудно. (Несподівано). Ви могли б на мені одружитися?

М і ш е л ь. Теоретично міг би. Як каже східна мудрість, «Колись може статися все». «Все» — дуже містке поняття, але і «колись» — також. Так що, може, у якомусь наступному житті ми, можливо, імовірно, теоретично…

Г а л л а. …І практично…

М і ш е л ь. …Одружимося. Цікавий сьогодні день, не вперше чую щось несподіване.

Г а л л а. Може, я пожартувала.

М і ш е л ь. Жартувати з мужчинами — ризиковано.

Г а л л а. А з жінками — небезпечно. Але я забалакалася. А ще чимало клопотів. (Виходить).

250 4

Входить Паоло.

П а о л о. Добре, що приїхав. А то мені чомусь не дуже ком-

фортно. Може, ота цифра — 60.

М і ш е л ь. Ну й що?

П а о л о. Наче недавно було 50 і 45. Пригадуєш, як ми ранньої

весни пішли на луг, до Десни, зрубати десь у прибережних хащах

кілька протяжок на ремонт паркану? Це ж було років з 15 тому, а наче вчора. А тепер прикинь 15 років уперед: нам буде по 75. Притому, кажуть, наступні роки пролетять набагато швидше, ніж стільки ж попередніх.

М і ш е л ь. Щось тебе сьогодні тягне на філософію. А життя таке просте.

П а о л о. Звичайно, тобі, медику, видніше. Знаєш, який був найщасливіший період мого життя? Одразу після армії.

М і ш е л ь. Ти тоді написав мені список книжок, які хотів би мати при тодішньому книжковому дефіциті. Я дещо тобі діставав, мав можливість.

П а о л о. Чимало з тих книжок я так і не прочитав за наступні майже сорок років. Деякі досі стоять на полицях із закладками, як у гоголівського Манілова, здається, на дванадцятій сторінці. А знаєш, чому я назвав ті перші післяармійські місяці найщасливішими? На контрасті. Шалене відчуття волі — після армійського

«єдіноначалія» і «єдінообразія».

М і ш е л ь. От, цього ти дійсно ніколи не любив, вічно сперечався, бунтував, навіть якщо потихеньку, в міру можливого.

П а о л о. Мене не муштра військова обтяжувала, не така й важка, не «тяготи» військової служби. А оце саме «єдінообразіє».

Ходити треба ось так, підстригатися отак, у тумбочці отут мають

лежати конверти, стільки-то штук, а отут зубна паста і щітка. Як безсловесні роботи…А ми хоч і селюки, але не роботи. Пригадав твого батька.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

М і ш е л ь. Він помер майже водночас із твоєю матір`ю.

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

П а о л о. Якось розговорилися з ним про війну, наші з тобою батьки її ще прихопили наприкінці, зовсім молодими. Ну, думаю, дядько Микола, простий селянин, колгоспник, фермівський тру-

251 4

дяга, зараз почне пригадувати, як ішли в атаку «За Родіну, за Сталіна». А він мені несподівано: «Катюги вони, Сталін і його сталінці. Стільки невинних людей знищили». Ого, думаю, от тобі й простий сільський дядько.

М і ш е л ь. Я все це знав, але не балакав зайвого. Ти ж постійно ліз на пригоди.

П а о л о. Мене ж занесло у так зване інтелектуальне середовище. Мабуть, од любові до читання, з самого малку. Але яка то виявилася суєта суєт отут, у столиці, те, що просто поглинало роки. Мені нащось конче треба було вступити до престижного iнституту, закiнчити аспiрантуру, захистити дисертацiю, вигідно одружитися, вибити квартиру, побувати у закордонному вiдрядженнi, гасати по театральних прем’єрах, регулярно читати «Литературную газету», товстi журнали i моднi книги, завести потрiбних знайомих, робити вiзити, вести довгi лiберальнi балачки за коньяком, займатися бiгом пiдтюпцем i аутогенним тренуванням, вмiти посперечатися про вбивство царевича Димитрiя, Атлантиду, схiдну фiлософiю, «снiгову людину», Нессi i фiлiппінську хiрургiю. I ще безлiч разiв потрiбне було те, що не треба i що раптом — комусь, чомусь — виявлялося потрiбним, i я переконував себе, що воно потрiбне й менi.

М і ш е л ь. Мабуть, ти гадаєш, що в медицині цього нема? Може, не в такій формі і трохи подалі від інтелектуального болота.

П а о л о. Не просто болота, а багна. Як занурився в нього, то зустрівся з таким…Коли у нашому академічному інституті мені запропонували вступити до Спілки письменників, я спершу віднікувався, згадав Сковороду, котрий на пропозицію стати «стовпом науки» відповів, що там і без нього багато стовпів неотесаних. Я

ніколи не міг зрозуміти, чому в цій спілці понад тисячу так званих письменників, з яких половина — тут, у столиці. Потім мене, зовсім ще молодого науковця, нащось долучили до написання панегірика одному вельможному «писателю». А я здуру написав, як бачив, розкритикував того, кого належало хвалити. Мене тут же звинуватили, мовляв, дилетант, не вчитався, не збагнув сутi. А суть не треба одкопувати, суть — це те, що вiдкривається саме. Суть цiєї книги була в її нездарності.

252 4

М і ш е л ь. Я пам’ятаю ту історію. І чим я міг тобі допомогти з твоїм гарячкуванням? Хіба порадив менше метушитися.

а о л о. Звичайно, ти був правий. Мені невдовзі паскудно помстилися. Написали «донос» у відомі органи. Там була зі мною специфічна розмова, по-їхньому — профілактика. Дуже ввічлива, але з конкретними запитаннями: «Де взяв? Кому давав?»

М і ш е л ь. Самвидав?

П а о л о. Так, звичайно. Зараз все це сто разів опубліковане, увійшло в шкільні програми: заборонені речі Стуса, Симоненка, Ліни Костенко, лист Солженіцина з’їзду письменників і так далі.

Але тоді це була стаття така-то кримінального кодексу: «хранєніє

і распространєніє», антирадянська агітація і пропаганда. Навіть

якщо дав почитати якійсь одній-єдиній людині. Навіть якщо взагалі нікому не показував, але ж «хранєніє». Від великих неприємностей мене врятувало, мабуть, те, що цього самвидаву ходила тоді серед інтелігенції, студентів сила-силенна.

М і ш е л ь. Але все ж, «Де взяв? Кому давав?»

П а о л о. Знаєш, якось я прочитав книжку про Михайла Лермонтова.

М і ш е л ь. Кажуть, він був геніальніший від Пушкіна.

П а о л о. Можливо. Пригадуєш, якого сильного вірша він написав на смерть Пушкіна? «Вы, жадною толпой стоящие у трона, свободы, гения и славы палачи».

М і ш е л ь. Уявляю, якби в часи Брежнєва ваш брат-письменник написав: «Вы, жадною толпой стоящие у Лени», і далі за текстом. Мабуть, засланням на Кавказ би не відбувся.

П а о л о. Так от, коли вірш дійшов до імператора, і Лермонтова викликали у предтечу нашого КДБ, він тут же розкаявся в написаному. Як сказано у тій книжці, «він не став удавати героя там, де його не було». Принаймні, чесно.

М і ш е л ь. Ти теж не став?

П а о л о. Не став. Але дещо переглянув у своїй житейській суєті. М і ш е л ь. Її поменшало?

П а о л о. Не знаю. Ось з цим висуненням на лауреата Великої

премії. Мене переконують, що я її гідний, потім я сам себе в цьому переконую, а далі починаю думати, а може, це теж суєта?

253 4

М і ш е л ь. Ти гідний цієї відзнаки. Невже хочеш, щоб її, замість тебе, отримав якийсь нездара?

П а о л о. Але звідки таке відчуття, що ця премія потрібна більше комусь, не мені? А натомість комусь дуже мулятиме, якщо я дійсно її отримаю. Інколи так хочеться кинути все до біса і повернутися в наше село над Десною, в мою батьківську хату.

М і ш е л ь. У наше бідне, злиденне і чудове дитинство. «Ми всі — родом з дитинства». Це ж Екзюпері?

П а о л о. Не прибідняйся, ти, пане лікарю, знаєш літературу не гірше багатьох докторів-професорів, може, й од мене. Знаєш, тобто відчуваєш.

М і ш е л ь. У тебе зараз важливе інтерв’ю. Готуйся, а завтра почнемо святкувати. (Виходить).

Входить Боб.

Б о б. Дозвольте?

П а о л о. Ми маємо з Кет записувати інтерв’ю. Зйомки ж назавтра.

Б о б. Знаю. Кет зараз буде. А ви чогось не дуже привітні?

П а о л о. Навпаки, я ці дні якраз «з привітом».

Б о б. Ну, так будьмо джентльменами. Маю до вас невеличку

справу, перш ніж писатимете інтерв’ю. Власне, пропозицію. Пропоную вам відмовитися від номінації на Велику премію.

П а о л о. Ви пропонуєте? Чи, може, ще хтось? І який це має стосунок до вашого журналу?

Б о б. Жодного.

П а о л о. На кого ви працюєте?

Б о б. На КПП.

П а о л о. Якщо я ще не забувся армійську термінологію, правильніше б щодо КПП говорити — де працюєте? На КПП, Контрольно-пропускному пункті.

Б о б. А я ще не забувся шкільну граматику, і не соромно навіть перед доктором філології і професором. Я дійсно працюю в КПП. Втім, можна сказати й так — працюю на кого, на КПП. Це не Контрольно-пропускний пункт, хоча, в якомусь сенсі теж — не пропускати щось кудись. Наш КПП — це Комбінат Потрібних Послуг.

254 4

Правда, злі язики називають його — Комбінат паскудних послуг, але ми не ображаємося.

П а о л о. Що ж хочуть ці ваші МИ?

Б о б. Я озвучив.

П а о л о. У такому разі, що я за це матиму, за відмову від номінації?

Б о б (пише щось на папірці й посуває до Паоло). В національній валюті, ми ж з вами патріоти.

П а о л о. А якщо я й так відмовлюся від номінації?

Б о б. Дуже благородне з вашого боку зізнання. Ви ж могли б добре заробити на цьому.

П а о л о. Не потрібні мені ваші паскудні гроші.

Б о б. Не такі й паскудні, враховуючі вашу зарплату і натомість ваші…деякі потреби.

П а о л о (задумавшись). А якщо я навпаки — відмовлюся від пропозиції і номінуватимусь?

Б о б (пише ще раз і показує Паоло). Тоді ось ця сума.

П а о л о. Не розумію: значно менша сума. І за що саме?

Б о б. По-перше, це уже в інтернаціональній валюті. По-друге, це ви маєте її нам заплатити, тобто нашому КПП. За те, що ми, в разі вашої номінації, не станемо дещо оприлюднювати.

П а о л о. Це шантаж?

Б о б. Це раціональна пропозиція.

П а о л о. Тоді ваш всезнаючий КПП очевидно ж, знає, що я і близько не маю таких грошей.

Б о б. Продайте цю віллу.

П а о л о. Ви так само знаєте, що вона не моя, а Олівії, спадщина від батька.

Б о б. Від академіка Багмута. Звичайно, знаємо. Але ж у вас прекрасна квартира в столиці, плюс хата в селі. От вам і житло, дача.

П а о л о (різко). То не дача, а батьківська хата. А тут все належить Олівії, навіть оцей стіл.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

Б о б. Пані Олівія погодиться продати цю віллу. З її гонорарами вона швидко заробить на нову. Продасть. Задля спокою, сімейного вогнища, врешті, щоб уникнути скандалів.

255 4

П а о л о. Скандали акторам лише «в масть», чим більше — тим краще. Але що ж таке ваш Комбінат паскудних послуг міг би оприлюднити?

Б о б (дістає з сумки течку, а з неї кілька аркушів паперу, простягає Паоло). Скажімо, ось цей документ.

П а о л о (читає, дедалі уважніше, довга пауза). Я вважав, це давно знищено.

Б о б. Як написав класик, наш земляк: «Рукописи не горять». «Доноси» теж. До речі, а як нашою мовою «донос», пане докторе філології? Ось приклад того, що в якісь моменти така-то мова поступається іншій. Ну, не придумаю, як по-нашому. Не «донєсєніє» ж, то вже інший термін. Звісно, оригінал там, де треба, але це точнісінька копія з вашого оригіналу, написаного власноруч. Ксерокопія, як було б раніше, а зараз, у епоху комп’ютерів, — скан. Тобто, оцифроване, відтак легко і просто вкидається в Інтернет.

а о л о. Воно чогось варте для шантажу? Це ж і не «донос», це «пояснення». Без жодних наступних «пояснень» і дійсно «доносів». Такого писалося знаєте скільки? Такі були часи.

Б о б. «Часи не обирають, в них живуть і помирають». Забувся, чий це вірш. Все-таки, подібні «бомаги» дещо зіпсують ваш героїчний імідж.

П а о л о. Я ніколи не корчив із себе героя. А ви цинік. Хоча, дивлюся на вас, і чомусь бачу у нас щось спільне.

Б о б. Звісно ж, є спільне. Наприклад, спільний жіночий статевий орган.

П а о л о. Що-що?

Б о б. Те саме, відтак, можемо плавно переходити до другої теми шантажу, як ви це називаєте. Чий саме «орган»? (Дістає з течки кілька фотознімків). Можу гарантувати честю циніка, що це не монтаж, не фото-шоп. Скоріше, секс-шоп. І не кінопроби, хоч зізнайтеся, ви подумали зовсім про іншу пані, нашу спільну, як би це сказати… Як бачите, тут не я з тою пані, а ви з іншою.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

П а о л о. Паскуда.

Б о б. Це, звісно, не про мене?

П а о л о. Стерва.

256 4

Б о б. Такі слова теж є у словниках і навіть у лексиконі доктора філології.

П а о л о. Коли я маю дати відповідь?

Б о б. Завтра.

П а о л о (повільно). Завтра… Завтра, мабуть, я дам відповіді

на чимало запитань.

Б о б. Тоді все гаразд. Поки прощаюсь. Тим паче, зараз прийде Кет.(Виходить).

Світло на кону трохи пригасає. Паоло, мов заворожений, сидить за столом, дивиться в зал. Тихо-тихо лунає якесь танго.

Входить Кет.

К е т. Я невчасно? Але ми домовилися. П а о л о (отямившись). Так, звичайно. Проходьте, прошу, сідайте. (Натискає в столі якусь кнопку, посеред столу випливають

з-під низу пляшка коньяку і дві чарочки). Винахід мого архітектора. (Наливає по чарочці). За знайомство!

К е т . Так, саме за знайомство!(Випивають).

П а о л о. Може, ще по одній?

К е т. Тоді довелося б ще й по третій, а це вже зайве. Кажуть, по дві не можна, точніше, парну кількість п`ють лише на поминках.

П а о л о. А, може, у мене поминки?

К е т. У вас післязавтра день народження, ювілей.

П а о л о. А завтра? Перед післязавтра ще ж має бути завтра, у кого воно буде. Втім, поки що ми — в сьогодні. Що ж, працюємо? Правда, ви уже маєте на мене ціле досьє. У своєму КПП. Тільки не заперечуйте. Ви ж разом працюєте на це КПП.

К е т. Я працюю в журналі «Світ зірок». Мої публікації ви там

бачили, можливо, й читали. Якщо вам цікаво.

П а о л о. Цікаво. Наприклад, знати щось і про вас, а то ми не на рівних. Знаю тільки, що ви родом з невеликого південного міста. К е т. З абрикосами і акаціями.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

П а о л о. А знаєте, я колись, уже після інституту, служив в армії у такому ж місті, з абрикосами і акаціями. Гарне південне місто, де подалі від центру, на справжнісіньких сільських «одноповерхових»

вулицях, влітку абрикоси опадають з віт прямо на троту-

257 4

ари, у палісадниках буяє море квітів, і веранди оповиті зеленою лозою винограду. Інколи так хочеться перенестися в те місто і в той рік. (Гладить Кет по голові). Яке у вас гарне волосся.

К е т. Облиште, я все це добре знаю. Спершу гладять волосся, потім рука мужчини, начебто мимоволі, повзе все нижче, до іншого волосся.

П а о л о. Який натуралізм.

К е т. І збочення. Вибачте, ви ефектний мужчина, але у нас це дійсно було б збочення.

П а о л о. Не розумію. Що — природне на тлі збочень уже виглядає збоченням?

К е т. Зараз зрозумієте. В одному інтерв’ю, і це не досьє, просто я ж готувалася до зустрічі, ви сказали, що в другому поколінні у вас самі мужчини, сини, а у третьому — самі дівчатка, три онуки.

П а о л о. Точно так, пані.

К е т. Трохи не так. Ви сказали, що, крім синів, хотіли мати й доньку, а от у третьому поколінні — ще й онука. А ви можете зараз уявити, що когось з них у вас менше, а когось більше?

П а о л о. Знову не розумію.

К е т. У вас не два сини, а один. Відтак — не три онуки, а одна.

П а о л о (ошелешено). Це знову з досьє?

К е т. Ваш старший син, той, що в Америці,— не ваш син. Відтак, дві його доньки — не ваші онуки. Втім, ви про це давно здогадувалися.

П а о л о. Про те, що його батько…

К е т. Ні, зовсім не той, про кого ви зараз подумали. Інший. Може, Вам потрібні якісь підтвердження?

П а о л о. Від вашого Комбінату паскудних послуг? Плював я на ваші досьє.

К е т. А ви так на хвилюйтеся. Тим більше, натомість у мене для вас і дуже гарна вість. Подивіться ось це (простягає аркуш паперу).

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

П а о л о (сторопіло, поволі читає). «Маріє, я одружуюсь. Хотів би виграти в цю лотерею. Правда, в лотерею всі не можуть виграти, такі її умови. Але я сподіваюсь.» Звідки це у вас?

К е т. У нас є все. Так ви впізнали свій почерк, хоч і давній, юнацький. Це ваш лист. Копія, звичайно, але з оригіналу. Скан.

258 4

П а о л о. Який можна виставити в Інтернет…

К е т. Ніхто цього не виставлятиме. Це не компромат, це вирок

долі. Отже, ви програли в цю лотерею?

П а о л о. Все ж, звідки це?

К е т. Від мами. Я сказала вам, що наш гіпотетичний роман

був би збоченням. Він був би інцестом. Я — донька Марії. І ваша донька.

П а о л о. Що?! Ваша… мама, тобто, Марія, тоді написала моїй

сестрі, з якою дружила, що вийшла заміж десь через півтора роки після нашої останньої зустрічі. Тої самої, коли я був у неї вже після демобілізації. І ніякої дитини перед заміжжям у неї не було.

К е т. Вона збрехала, коли писала вашій сестрі, а відтак збрехала і вам. Жінкам інколи треба брехати, щоб бути правдивими перед собою.

П а о л о. Я вам не вірю. Ви теж щось хочете?

К е т. Абсолютно нічого. Хіба що хотіла нарешті побачити вас. Та ще повідомити, що в другому поколінні маєте доньку, а в третьому — онука. Моєму синові вже 12 років.

П а о л о. Я вам не вірю.

К е т. Потрібні ще якісь підтвердження?

П а о л о. Не треба нічого. І, власне, яка різниця, вірю я вам чи

ні, правда це чи ні. Як сказав один мудрець, це правда, бо може бути правдою, і неправда, бо не може бути правдою. А знаєте, дійсно уже все рівно, лотерея завершилася, принцип її простий, як двері: щоб хтось виграв, більшість мають програти. Ви можете мене залишити?

К е т. Ви нас давно залишили.(Виходить).

Паоло закам`яніло сидить за столом, порожньо дивиться у зал.

Світло поволі пригасає. Тривала, на кілька хвилин, пауза, аж до початку другої дії. В напівтемряві тихо звучить попурі з танго: те ж «Танго Солов`я», «Бризки шампанського», «Дощ іде».

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

259 4

Дія друга

Перша і друга дії — без антракту.

Там же, в тих же декораціях. Ранок. На веранді всі, крім Паоло.

М і ш е л ь. Нащо Паоло зібрав нас у таку рань?

О л і в і я. Я вже давно не дивуюсь йому. Мабуть, це буде репетиція ювілею.

Г а л л а. Пані Олівіє, то мені подавати на стіл?

О л і в і я. Зачекаймо пана Паоло. Встигнеш.

Боб і Кет тихенько розмовляють між собою.

К е т. Як ти гадаєш, все буде нормально?

Б о б. Безумовно. Все за планом. Учора він ще трохи комизився, але врешті збагнув, що краще поступитися. Хоча десь мені видалося, що йому вже все це байдуже.

К е т. А я своїм фінальним зізнанням, здається, добила його остаточно. Було таке враження, що це для нього — як постріл.

(В глибині дому лунає постріл. Всі завмерли.)

М і ш е л ь. Всі залишайтеся на місцях. Так буде краще для вас самих…При розслідуванні. (Швидко виходить у глибину дому. Кілька хвилин всі сидять, як закам`янілі. Повертається Мішель).

М і ш е л ь (до Олівії). Звідки у Паші пістолет?

О л і в і я. Звідки я знаю. Зараз пістолет можна купити у бабусь на Бесарабському ринку.

М і ш е л ь. Де в домі аптечка?

О л і в і я. То ще потрібна аптечка?

М і ш е л ь. Ти не зрозуміла. Потрібна валеріанка, валокордин, барбовал і таке інше.

О л і в і я. Нащо? Тут (звертається в зал) нема слабко нервових, істеричних. (Натискає кнопку, зі столу випливають пляшка коньяку і дві чарки). Врешті, ось найкраща валеріанка. Ого, пляшка почата, якесь хтось надпило.

М і ш е л ь. Ти ще не все знаєш.

О л і в і я. Я знаю ВСЕ. Що б ти зараз не сказав, для мене не буде нічого нового.

К е т. (До Боба). Який жах…Я щойно говорила про «постріл». Наче накаркала.

260 4

Б о б. Виходить, плакали наші грошики.

К е т. Як ти можеш…І хіба то були наші гроші.

Б о б. А комісійні?

Г а л л а (розгублено). Пані Олівіє, то мені шукати нову роботу?

О л і в і я. Як хочеш. Я не проганяю. Втім, мабуть, шукай. Чесно

кажучи, Паоло був для тебе вже дещо підстаркуватим. Але на твій вік старих пердунів вистачить. (До Мішеля). То що, пане лікарю, викликаємо «швидку»? Чи й поліцію? Так, здається, належить?

Входить Паоло. Притому, не з правих, а з лівих дверей.

П а о л о. Всім вітання!

О л і в і я. Ти вийшов з цих дверей?! Пішов проти годинникової

стрілки?!

П а о л о. Плював я на стрілки. Галло, а чому стіл не накритий?

Де святковий сніданок? (Бере зі столу пляшку коньяку). Оце і все частування? І те хтось надпив. Люба Олівіє! Дорогі мої гості! Я запросив вас, панове, щоб повідомити, що завтра народжуюся. Але

зібрав на два дні раніше. Хотілося ще трохи побути з вами в статусі «п`ятидесятника». Тобто, сьогодні мені ще 50 з гаком, правда, чималим, майже 10-річним. Учора був чудовий вечір, який продовжився в чудову ніч. Але якщо хтось вважає, що він мене цю

ніч здивував, ошелешив, мушу його розчарувати. Щось подібне я

передбачав. Бо настає момент, коли ти не тільки «передбачаєш», а й, дозвольте неологізм, — «назадбачаєш». Тобто, коли бачиш

кілька десятиліть назад і бодай один день наперед. І я радий, що цей день настав і що я з вами, такими різними, цікавими.

М і ш е л ь. Слухай, Пашо, відбудь завтра свій ювілей і гайнемо

в наше село.

П а о л о. Та хоч сьогодні. Можу нічого тут, у цьому Вавилоні

на Дніпрі, й не відбувати. В серпні у нас в селі чудова пора спілих

яблук, ожини на луках.

М і ш е л ь. І перших грибів. І риболовлі. Олю, приєднуйся.

О л і в і я. Із задоволенням.

Б о б. Пані Олівіє, а як же ваші зйомки у серіалі?

О л і в і я. Бердичів зачекає. Можу і я хоч раз піти проти годин-

никової стрілки? А у хлопців у селі дійсно зараз чудово.

261 4

Г а л л а. Пане Паоло, я миттю несу все на стіл. І візьміть мене хоч на день у ваше з паном Мішелем село. Я хочу піти по ожину.

О л і в і я. Звичайно. В авто Мішеля всі помістимося. Так само, як і у батьківській хаті Паоло. Правда ж, любий?

К е т. І ми з Бобом теж хочемо. У нас своє авто. Можна?

П а о л о. Можна. Сьогодні всім усе можна, як і загалом у цьому чудовому житті.

Всі виходять на середину кону. Стають в шеренгу. Справа наліво — Паоло, Олівія, Боб, Кет, Галла, Мішель. Почергово кожен робить крок вперед і говорить.

П а о л о. Неправда, що я все життя жив за годинниковою стрілкою.

О л і в і я. Неправда, що я зраджувала СВОЄМУ чоловікові.

Б о б. Неправда, що я поганий. Я хороший. Я такий (у зал), як ви всі.

К е т. Неправда, що я — донька Марії.

Г а л л а. Неправда, що я переспала (в зал) з УСІМА присутніми.

М і ш е л ь. Неправда все, що ми тут чули.

П а о л о. Неправда!

О л і в і я. Неправда!

Б о б. Неправда!

К е т. Неправда!

Г а л л а. Неправда!

М і ш е л ь. Неправда?!

Лунає «Танго Солов`я».

П а о л о. Танго…

О л і в і я. Танго!

Б о б. Танго!!

К е т. Танго!!!.

Г а л л а. Танго?

М і ш е л ь. Танго…

Стають у пари: Паоло і Кет. Мішель і Олівія. Боб і Галла.

Танцюють. Танцюють.. Танцюють…

Завіса. Грудень

262 4

2017 р.

П а л

а ц

Ж і н о ч а н о в е л а

Присвята Їй

У сяйві її тіла тьмяніло полум’я свічок. Китайська середньовічна поезія.

Двохсотлітні липи і клени цілували Її листям крізь шиби вежі старовинного Палацу. Вона смачно прокинулася. Її тілом милува-

лися лише оте листя і птахи на деревах та в небі.

За кілька хвилин була уже внизу, в парку. Між Нею і м’якою ранковою травою смарагдового газону був лише тоненький халатик.

Тепер Вона дивилася не згори вниз, а знизу вгору, не крізь шиби в

парк, а з парку на шиби, які ховали кімнату, з якою Вона провела ніч. …Вона опинилася в цьому Палаці, в цьому парку, в невеликому старовинному містечку цієї країни майже випадково. Опинилася, облетівши чарівною відьмочкою на мітлі і облітавши літаками пів-Європи. А ось тут знайомі Її Друга (у котрого знайомі були, схоже, в кожному куточку Польщі), ці досі Їй незнайомі

знайомі

гарантували замєшканнє на кілька днів у цьому дивовижному Палаці. І ось Вона тут…

Перед цим Друг заявив, що не зможе завезти, закинути, занести Її сюди

на руках особисто.

Бо бардзо заєнти. Ну, це, швидше всього, збрехав, що так уже дуже зайнятий. Бо хоч і є успішним журналістом, але себе цінує вище од своєї роботи, яку, втім, якось умудряється ще й непогано виконувати.

До речі, одного разу він заявив, начебто кожна людина бреше

в середньому 10 разів на день. Або, кажучи м’якше, говорить неправду чи не зовсім правду. При тому, як це комусь не дивно, жінки так роблять значно рідше чоловіків, хоч ті і грішать на них щодо цього. Жінки говорять не зовсім правду 8 разів на день, чоловіки брешуть неправду 12 разів. А в середньому по 10. Після такого підрахунку Вона почала мимоволі стежити за своїм язиком і впевнилася, що до жіночої «норми» благополучно не

263 4

дотягує. А коли іноді й говорить щось таке не таке, то лише во благо або жартома.

Нині ж Друг точно збрехав. Мабуть, злякався своєї дружини, ревнивої, як пес. Третьої, здається. Чи вже й з цією розлучився?

Останнім часом Вона якось не встигала слідкувати за сімейними сагами Друга.

З цією останньою (?) Друг познайомив їх кілька років тому, коли пасія ще не була його дружиною. Познайомив, як завжди, оригінально:

— Знайомся, це моя майбутня колишня дружина.

Спрогнозував, любенький, і це. Втім, пасія й вухом не повела на цей напівжарт.

А то, було, Друг запропонував Їй стати «останньою жінкою його життя». Тут Їй стало трішки лячно. Втім, Друг одразу заспокоїв: зовсім не йдеться, що він упокоїться у Неї на руках, з усіма подальшими клопотами, правда, за це зоставить Їй у спадок свої статки (доволі розтринькані, як вона здогадувалася). А ще він заспокоїв Її, що, у свою чергу, він же не стане останнім мужчиною Її життя.

Врешті, всі ці милі перипетії так і зосталися не то жартом, не то серйозним жартом. Вони залишилися добрими друзями, спокійно пройшовши усі стадії жінки до статусу друга. Як там у Чехова: «Жінка стає другом мужчини в такій послідовності: спершу знайома, потім коханка, потім друг». Якийсь час Їй здавалося, що і йому так здавалося,— чи не виконати б їм цей роман-романс ще раз, «на біс»? Та потім Вона резонно вирішила: жінці не варто опинятися в тому ж ліжку вдруге.

Друг, у свою чергу, колись серйозно-зажурено побідкався Їй, що

хоч свого часу і перечитав стільки всього, але надто пізно натрапив на афоризм Броніслава Нушича: «Свою автобіографію я довів до одруження, бо вважаю, що у мужчини після одруження уже немає автобіографії». На це Вона розраяла його, сказавши, що не завжди випадає жити за афоризмами й розумними цитатами.

Друг і привів Їй цього хлопця. Сказав, що це його друге Я (чи не позашлюбний синок? — було, подумала Вона), що це пів-нього, цебто пів-Друга, і взагалі це він, Друг, у свої 20 років.

264 4

Хлопець не був зовсім незнайомим Їй. Він мешкав у сусідньо-

му дворі, цебто будинку. Студентствував і потроху підробляв, щоб додати якусь копійку в родину, в якій були старша сестра і

їхня мама, миловида розлучена жінка віком «від 40-а».

хлопця було дивовижне як на сьогодні ім`я — Марко. «Маркові що? Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє», написала поетеса. Цей Марко грав не на скрипці, а на смартфоні з навушниками, увімкнутими в мізки. І, мабуть, це було все, чим він уподібнювався ровесникам. Все інше у нього було іншим, ніж у інших.

Він був дуже неуважним. Приміром, витирав ноги, не заходячи

в приміщення, а виходячи з нього. Але ж витирав, на відміну від багатьох. А що таким чином, то, мабуть, вважав, що під небом чистіше, ніж під дахами.

Марко товаришував з дядьКолею, котрий мешкав якраз над Нею, поверхом вище. Це було теж дивне товаришування, адже дядьКоля був рівно втричі старшим од Марка. 60-річний розлучений кавалєж, він уже, чи ще, спокійно дивився на жінок, натомість

мав двоє захоплень — риболовлю і футбол, звісно, як вболівальник. Цих захоплень Марко абсолютно не поділяв, але гостював у дядьКолі часто. У Неї, було, промайнула думка, що Марко умисне ходить у гості нагору, щоб, спускаючись вниз, якось натрапити, як Вона виходить з дому чи повертається сюди.

Друг, привівши до Неї Марка, запевнив, що він буде дуже ко-

рисним у різних побутових пригодах. Дійсно, коли Вона якось

спалила фен і була вже зібралася купувати новий, Марко якимось

побитом відремонтував спалений.

Він з першого приходу в дім ніяково запевнив Її, що не на-

биватиметься у друзі Її доньці й синові, хоча б тому, що значно

старший від них. Значно — це на кілька років, але в такому віці це дійсно значно.

Марка була дивовижна здатність до якихось несподіваних фраз. Якось запитав: «У Вашого собачки є мобільний телефон?»

Її собачку, заморського імені якої він ніяк не міг запам`ятати, він

почергово називав іменами відомих європейських жінок-політиків — президента, прем’єра, канцлера. Дякувати Богові, що не котроїсь з королев.

265 4

Так чи є мобільний телефон у Її собачки? Вона була так заскочена цим запитанням, що, не втримавшись, розсміялася. А він спокійно пояснив: «Учора увечері я набирав Вам, але так і не додзвонився. Може, Ви вигулювали собачку? То мені захотілося зателефонувати їй. Вона б сказала, чи Ви її вигулюєте, чи, може, пішли на побачення.»

Тут уже Вона відійшла від сміху і грізно заявила: «Я можу ходити на побачення, але моя собачка ніколи не проговориться тобі, до кого саме.»

В цю мить Вона подумала, що таки ж молодша його мами…

…Цей Палац, а загалом старовинна дворянська садиба (як і належить, поруч з Палацом — парк, озеро) — все це було у власності тутешньої філії якоїсь столичної наукової установи. До цієї власності входили ще кілька корпусів сучасної забудови. А Палац слугував у філії чимось на кшталт невеличкого готелю. Кілька кімнат на горішніх поверхах були затишними, за суттю, готельними номерами для заїжджих учасників усіляких конференцій і такого іншого та й просто для приїзду на відпочинок засмиканих столицею науковців. Вона обрала собі не просто кімнату горішнього третього поверху, а кімнату в одній з двох веж Палацу. Кімната, до того ж, виявилася дворівневою, то ж Вона миттю злетіла на другий рівень, на рівень птахів і крон дерев. Це було супер! Крім того, в цю пору початку літа Палац був порожнім, як, власне, і все обійстя. А у вихідні, цебто чиїсь вихідні, бо у Неї всі дні стали однаково легкими і вільними, Вона взагалі залишалася в Палаці сама.

Одного ранку пішла до невеличкого озера в глибині парку. В цю ранню пору, в яку Вона ніколи не прокидалася ТАМ, вдома, над гладінню озера ще клубочився легенький туманець, парувала тиха вода. Посеред озера плавали дикі качки.

На тому березі сидів з вудками рибалка, скуйовджений і трохи сонний неозначеного віку чоловік, втім, доволі привітний хлоп. Це все Вона роздивилася, коли підійшла ближче. Бо в Ній раптом прокинулися якісь гени не так і далеких — всього на два покоління назад — сільських предків. А, може, щось ще й давніше, з матріархату. І Їй страшенно захотілося зловити рибу. Тільки чим і як?

266 4

Рибалка наче вгадав Її бажання і простягнув одну зловлену рибу, доволі велику, більш як на долоню. Вона потримала цю прохолодну рибину в руці і навіть сфотографувала на телефон. «От я й зловила, принаймні рибалку», весело подумала Вона. Та й хлоп, схоже, вже впіймався на гачок звабливої українки. Він посміхнувся і мовив:

— Гди пані хце, то ту може і компацца. В тим єзьорє бардзо мєнка вода.

Ну, купатися в халаті Вона не могла, «в без нічого» теж. Скупається пізніше. А що в озері дуже м`яка вода, повірила на слово. Хоч воду і кохання ліпше відчути на собі.

Марко, виявляється, пише вірші. Одного вечора довго і плутано читав їй телефоном якісь свої дивні й незрозумілі, либонь, і йому самому, вірші. Потім сказав: — Я краще Вам це все напишу. Тільки не читайте ці вірші, як наші викладачі в університеті. І не смійтеся, просто я ось так пишу.

Він дійсно з`явився за кілька днів зі своїми віршами. І так вийшло, що якраз напередодні Її від`їзду. Звідки він дізнався про цей

від’їзд? Не від дядьКолі ж, хоч той знає навіть про те, що ще не відбулося, говорячи про це, як про доконаний факт. Невже дізнався від Друга, своєї копії?

— Ви, мабуть, уже не повернетеся сюди ніколи,— ледве переступивши поріг, мовив своє чергове дивне запитання-судження. Вкотре ошелешена ще одним таким випадом, Вона знову не придумала, що тут відповісти. Цей патлатий сумний хлопак чомусь вгадав Її потаємне. Те, що Їй інколи так не хочеться повертатися в дещо. В ці навіть не клопоти, навіть не метушню, навіть не суєту суєт, а щось убогіше. В ці будні, сяк-так покроплені вихідними. В цю казенну установу, де Вона була керівником колективу, майже всуціль жіночого. Врешті, колективу звичайних, нормальних колежанок, навіть попри те, що вони постійно підшукували чи приклеювали Їй чергових коханців. Так, наче Вона сама не могла

б з цим впоратися. Тільки свисни, як каже дядьКоля.

Вона приречено розуміла, що в цьому світі, схоже, нереально вирватися з колообігу СПРАВ, — нарад з велемудрими доповідями, конференцій, планів, звітів і кошторисів.

267 4

Але що він таке торочить, цей Марко? Куди і «накуди» це Вона їде? Ага, то він же прийшов з віршами. Вона злякалася, що зараз із потіпаної сумки Марка з`явиться товстелезний гросбух з його

поезіями. Однак, Марко простяг Їй лише маленький аркуш.

— Це Вам, на згадку. Тут всього два рядки.

Вона глянула на ці рядки, нашкрябані рукою, що більше звикла до клавіатури комп’ютера, втім, нашкрябані все ж ручкою.

— Прочитайте потім,— попросив Марко. І мовчки пішов.

Вона стійко витримала довжезну паузу годин у дві і вже перед сном прочитала ці два рядки:

«Спасибі Вам за Вчора.

А Завтра — буде Завтра»

У двері кімнати тихенько пошкрябало.

— Увійдіть.

Двері прочинилися. На порозі, в ранковому світлі, що лилося крізь шиби Палацу, стояв Марко. Цибатий і патлатий, з тою ж ніяковою усмішкою.

Їй захотілося вщипнути себе, щоб прокинутися. Це було якесь дежа-вю, чи мана, чи роздвоєння. Або, як каже дядьКоля, «повний капєц».

— Пшепрашам, пані, дзєнь добри. Мам на імьон Марек.

…Марек був студентом філії воєводського вишу у цьому містечку. В маєтку він підпрацьовував, щоб додати якийсь ґрош у родину, в якій, крім нього, були старша сестра і мама, миловида, розлучена полька віком «від 40-а». Тато Марека колись десь кудись якось зник. Родина, як і більшість поляків, не бідувала і не розкошувала.

Марек щось робив по догляду за Палацом і загалом маєтком, а також допомагав у побиту тимчасовим гостям філії. До Неї теж був приставлений по службі. «На той випадок, якщо я спалю фен», посміхнулася Вона сама собі десь за день-два після знайомства з Мареком.

З нього був також непоганий екскурсовод — пшеводнік. Він дуже любив своє старовинне містечко. Власне, воно було звичайним, але лежало на дуже історичному обшарі північно-західної Польщі, де колись зародилося її королівство. Марек охоче розповідав їй про забитки гісторични міста і околиць.

268 4

Інколи вони разом спацерували містом. Рано-вранці машини комунальної служби мили тротуари якимось розчином. Вдень вулиці були майже порожні. А ось увечері, особливо у вихідні, були

повні люду. Юрба пливла туди-сюди, а згори на неї гляділи з балконів статечні сімейні пари. Марек взагалі-то був веселим хлопаком. Правда, інколи на нього находила меланхолія, і він міг заявити таке:

— В нашим мясцє, проше пані, ніц чеґось такеґо. Тилько два

косцюли, два цментажи, чтердєсьцє склепув і єден Марек

Вони швидко порозумілися, спілкуючись обома мовами. Вона

на льоту схоплювала цю начебто й близьку, але своєрідну мову, з багатьма шиплячими, які хтось не дуже сприймає, а Їй вони якраз подобалися. І миттю вхопила, що Марек перелічує у своєму місті два костьоли, два цвинтарі, сорок магазинів і одного-єдиного ось такого Марека.

…Мобільний телефон Вона колись назвала дебільним. Він хапає тебе за барки в найнесподіваніший момент. Однак, щось вдіяти з цим було непросто. Поволі стаєш смартфонозалежною.

Дзвінок, тобто мелодія Моцарта, пролунав у Палаці пізно увечері. Так пізно інколи міг телефонувати Друг.

— Вєчур добри, найяснєйша пані. Лежиш?

— Звичайно.

— І вже другий тиждень. Здається, їхала на п’ять днів?

— Коли здається, хрестяться.

— І спльовують. Між іншим, тут є новини. Маю тобі пропозицію.

— Сподіваюсь, не руки і серця?

— Гірше. Тут вимальовується один цікавий проект, міжнародний.

— Я вже у міжнародному проекті. Поговоримо, коли повернуся. Якщо повернуся. Так що, любенький, добреґо ці вєчора, до відзєння, до зобачення.

Марек інколи її дивував. Несподіваними запитаннями. Але ось це?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

— Ілє пані ма лят?

Ну, це вже занадто! Європейський хлопак, називається. Таке зухвальство! Запитувати у жінки про її вік.

269 4

Марек спохопився, зрозумівши, що сказав дурість: — Пшепрашам, алє пані така млода і пєнкна, же виґльонда, як моя старша сьостра.

А цього Вона вже не могла стерпіти. Стала в позу розгніваної

класної дами і, дивлячись йому просто у вічі, відрізала:

— Ніе вєм, і лє лят ма твоя сьостра, але вєм докладнє, же мам тилє лят, ілє ма твоя матка.

Польською мовою кімната — покуй. Може, ще й тому Вона так звикла до цієї кімнати в піднебессі, на рівні з кронами і птахами, що тут — покуй, спокій.

Втім, цієї ночі заснула не одразу. Винен Марек. Виявляється, пише вірші. Спершу читав Їй телефоном цю поезію дивною сумішшю двох мов. А сьогодні під вечір приносить клапоть паперу, на якому авторучкою нашкрябано розхитані рядки.

— Тилько попроше пані, нєх нє чита тераз. Лєпєй пшед снем.

Перед сном, так перед сном. Цей хаотичний вєрш спершу видався їй якимось кросвордом. Потім почала вловлювати реалії

містечка, з його косцюламі, цментажамі, склепамі і єдним такім Мареком. Закінчувався вірш так:

«І рано, як співають птахи,

там нас будив косцюльний подзвін

по ружни боки теґо звону.»

Врешті, прийшов і тихий сен, сон, у якому вона несподівано майже літала, як справді літала у снах дитинства.

А ранком, під подзвін недалекого костьолу, їй марився хтось невідомий, розділений з нею цим косцюльним подзвонем.

За Календарем друїдів Вона Кипарис. Вперто чинила опір цьому календареві, тому, як він характеризував Її. Десь в Її генах сидів чортик самостійності, непокори й нескорення будь-яким авторитетам, навіть древнім друїдам. Невже це дійсно Вона? «Ці люди відзначаються стрункою поставою і привабливою зовнішністю. Представники цього знаку цінують в житті кохання і родину. Вони товариські, мають багато творчих талантів. Добре розвинута інтуїція допомагає людям цього знаку уникати помилок і обирати в житті вірних друзів. Їх недоліки — зайва легкість характеру і поступливість.»

270 4

Невже це про Неї? Та на біса їй та «струнка постава»? А втім, нехай буде, це нині рідкість. А от «творчі таланти й інтуїція» точно

зараз небагато варті. Натомість це що — лише два недоліки? Їй

захотілося шукати у собі щось інше, інше, інше, особливо недоліки.

Он Друг за цим же Календарем друїдів народився в День берези, єдиний такий день року. Не марно ж його так притягують

жінки. А що значить — «притягують»? Вони його чи він «притягується» до них?

Щось Вона заплуталася у двох соснах, яких, до речі, тут і нема. Заплуталася в цих деревах, джевах.

Отже, Вона — Кипарис. Правда, жодного кипариса тут, на північному заході Польщі, теж і близько не було. То як його прихилятися до неіснуючого дерева?

А Вона всі ранки віддавалася оцьому ритуалу: обнімала дерево. Отак-от припадала в ранковій неймовірній тиші саме до цього дерева, навпроти вікон Її покую, і мовби чула його всім єством. Якось не звертала уваги, до якого ж дерева припадає. Одного ранку підвела голову і глянула на крону. Це був клен. Власне, наймогутнішими і найдревнішими деревами парку й були саме клени і липи. Першого ж ранку Вона обрала це дерево навмання. Виявився клен. Може, випадково?

Вона обнімала клен. Липу — це було б щось лесбійське. А клен? Того ранку Вона ніби зросталася з цим двохсотлітнім деревом. І раптом так жагуче відчула момент зачаття в собі себе іншої — тої, що завше буде молода, красива, здорова, спокійна, іронічна, несуєтна, наївна і вперта. Вона й була, Вона і є такою, але водночас в Ній народжувалася інша, якась інша така.

«Тихо ллється з кленів листя мідь». Але ж це буде колись, пізніше? Чи, може, життя не має ні початку, ні кінця?

Червень — літо в розвої, липень — мліє, серпень — пригасає.

А Вона ж у якій порі? Зараз самісінький початок червня. Початок літа, початок життя…

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Допоможе Їй хто ж, як не Марек. Знести Її речі вниз (скільки там тих речей), донести їх з парку на вулицю, до міського автобуса. На вокзал добереться сама.

271 4

мовив, як завжди, ніяковіючи:

— Я теж од`єжджам. Тилько ютро.

— І куди їдеш завтра?

— В Нємци.

— Надовго в цю Німеччину?

— Ніе вєм. Може, на рок чи пувтора. Хце заробіць якісь пєньонзи для родзі ни.

— А навчання?

Мареку, схоже, не було що відповісти. Сказав інше:

— Ніе мам чеґось презентоваць пані на пожеґнаннє. Тилько от, ботелєчка води мінеральней. То бардзо добра польска вода, жрюдляна і зі мна.

— Джерельна й холодна? Чудово! Але зараз не питиму, юж в поцьонґу. А то від холодної води інколи паморочиться голова.

— А цо то значи — «паморочиться»?

Вона знала, що польською це буде, в певному сенсі, «зврут ґлови».

— Марек, це дуже складне українське поняття. Ти ще молодий.

— Для чеґо пані так? Ніе єстем млоди, єстем юж стари.

— Ну добре, старий, дзєнькує ці за вшистко.

— Жеґнайцє.

— Чому «прощайте»? До відзєння.

Уже в потязі пригадала, що забула у Палаці, в покую, одну побутову дрібничку, куплену на Її прохання Мареком.

«Значить, повернуся!»

…Заквакав будильник смартфона. Раніше у неї був і сам будильник, на батарейці. Але якщо вже падати у смартфон, то все далі. Квакало, звісно, не так, як жабки у весняному ставку, а противно.

Втім, нема лиха без добра. Будильник вихопив Її із заплутаного ранкового сну, де плелися СПРАВИ — наради, конференції, плани, звіти і кошториси.

Слідом у смартфоні — мелодія Моцарта. Друг.

— Ві там пані!

— Я ще сплю.

272 4

Марек явно хотів Їй сказати щось таке не таке. Врешті,

— Як приємно втрапити дзвінком прямо пані у ліжко. Слухай, я придумав нове слово.

— Ще не стомився придумувати?

— Нізащо. Так от, увечері говорять «На добраніч». А зараз я говорю тобі одним словом — «Надобранок».

— Дзєнькує пану.

— Ну, кажи: як поїздка?

— Де Марко?

— Впізнаю: запитанням на запитання. А Марка нема. І ніколи не було. Тобі привиділося.

— Щось забагато ввижається.

— Кажу ж, то був другий Я, цебто я у 20 років.

— І де він, той ти у 20 років?

— Там, у моїх 20-ти роках?

— А як серйозно?

— У цьому світі ще є щось серйозне? Ну, добре. Він виїхав, другого ж дня після твого від`їзду.

— Куди й чого?

— У Польщу. На заробітки.

— А навчання?

— Життя навчить.

Їй пригадався

прощальний

вірш Марка. Як це буде польською?

Останні дні Вона ловила себе на тому, що інколи починає думати польською. Або, принаймні, шукає, як буде цією мовою те чи інше слово.

Поляки не звертаються одне до одного на «Ви», тільки на «Ти», чи пан або пані, панна, якщо дівчина. То як же це буде?

«Дзєнькує ці за Вчорай.

А Ютро — бендє Ютро».

— Якась пауза? То все ж, як поїздка?

— Пану длуго чи крутко?

— Коротко. У світі й так забагато слів.

— Коротко? Спасибі за Палац…

20. 06. 2019. р.

Перемишль, Польща — Чернігів, Україна

273 4

Р о м а н Р о м а н у

У Андре Моруа є «Листи незнайомці». У Цвейга — «Лист незнайомки». Може, це спроба чогось подібного?

Вечір. Шопен, грає Юнді Лі. Сальваторе Адамо — «Падає сніг». Тріо Маренич — «Маки червоні». Челентано — «Confessa». Веласкес — «Бесаме мучо». Шарль Азнавур. Джордже Мар`яновіч, Радміла Караклаїч. Гітара. Старовинні циганські романси.

Років 30 з лишком тому, в часи Перебудови (цікаві були часи), я читав чимало літературних журналів, і українських, і «Москва»», «Новый мир» та інше. Тоді до нас прийшла, повернулася велика й закрита до цього, заборонена література.

І ось в одному нашому журналі прочитав прозу під назвою «Біла Шапочка». Виявилося, це фрагмент роману Володимира Винниченка (теж повернутого в наше читання політемігранта) «Записки Кирпатого Мефістофеля». Тоді ще мене зацікавила й винниченкова лексика, київська мова початку ХХ століття.

І ось учора, окрім всякого, найбільше читав саме це. При тому, не всуціль весь нудний роман про нашу гнилу (ще чи вже тоді) інтелігенцію того часу, а вибірково. Саме фрагменти про Білу Шапочку (роман і побудований фрагментами), про цю загадкову (як згодом виявилося з сюжету, пустопорожню і хижу) київську дівчину, в яку раптово закохався головний герой роману. Щось таки повело мене повернутися до цієї прози, цього сюжету.

Новела, яка вам запам`яталася, називається «Вербові калачики», як символ втраченого в житті. Це, мабуть, найбільш автобіографічне у мене. Взагалі щодо автобіографічності. Її не варто розуміти спрощено, як белетризовані епізоди життя автора. Але це автобіографічне в тому сенсі, що, крім дійсно якихось епізодів

274 4

Л и с т и н е з н а й о м ц і

життя автора, головне — це було в його житті, автор це бачив, чув, знає, це було з людьми, котрих він зустрічав.

Весняний день у новелі (звісно ж, це Чернігівський Вал) — це

точний епізод мого життя. Поза тим днем — дофантазоване, окрім епізоду мого нещасного походу на якусь фабрику. Фінал у стилі О. Генрі — абсолютна фантазія. Але все разом — вийшла

сумна новела про лотерею життя, в яку ліпше не грати.

До речі, «південне місто з абрикосами і акаціями», реальне

теж, з`явилося ще раз у моїй п`єсі «Вечірнє танго».

Загалом же я «прочитуюся» у своїх творах, звичайно ж, опосередковано. Навіть у великому оповідання «Стіна», зі значним

автобіографічним елементом, у цій поліфонічній паралельній

оповіді-сповіді чотирьох персонажів. Тут я є навіть у обох жіночих образах, але в більшості, звичайно, у двох чоловічих, найперше

— це Поляков.

В цьому оповіданні цікавий заключний епізод — червневий

нічний свіжий дощ, на гарячі пристрасті героїв. І є одна чудова

фраза «Струни дощу танцювали на асфальті». І далі про одночасні пахощі того, що не може бути одночасним: бузку, липового цвіту і спілих яблук. Але я так це відчув.

«Якось у неї промайнула думка: «Може, ми далеко зайшли?». І тут же інша: «Ми ще нізвідки не вийшли». З несвободи — точно.»

Я ніколи не страждав і не страждаю на синдром Бобчинського. Пригадуєте знаменитий «Ревізор» Гоголя? Там чиновники, сприйнявши Хлєстакова за справжнього ревізора, звертаються до нього з уклінними прошеніями. І тут здивував Бобчинський.

Він попросив Хлєстакока лише сказати в Петербурзі вельможам, а при нагоді й самому імператору, одне-єдине: що в такому-то місті живе Бобчинський. І все.

Між іншим, цей синдром доволі поширений, особливо у творчому середовищі.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

Я повністю відстав від нашої сучасної літератури. Одну модну

авторку кинув читати на перших же матюках. Те ж саме і ще од-

275 4

ного дуже модного — після першого ж живописання оббльованої профури, котра лежить гола на балконі під розвішаними її ліфчиком і трусами. Може, я натрапляв не на ті твори?

Але ось дивлюся на полиці бібліотеки нові видання. Збірник оповідань. 11 авторів. Правильніше — авторок. Бо при всій фемінізації нашої та й зарубіжної літератури, тут уже рекорд — 11:0 на користь жінок, авторок. І начебто не побачив, що це «жіноча збірка», ні, звичайна. В анотації «скромно» сказано, що це твори «кращих українських авторів». Жодного імені не знаю. Значить, відстаю безнадійно.

Ось ще один збірник. Щодо авторів — 23 жінки, 6 чоловіків. Майже повна фемінізація! Якщо років 100 тому на 10 авторів було дві чи жінки серед класиків — Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська (можна ще згадати якісь імена), то нині серед новітніх класиків на 10 авторів 6 чи 7 жінок. Досить глянути на полиці нових видань. Чи то мужчини спилися, чи атрофувалися розумово, чи не всі авторки є авторками. Допускаю, що комусь з жіночок «їхні» книжки «пишуть» своїми грішми багатенькі чоловіки чи коханці.

А ще ось таке явище, коли літератор за якісь 10 років видає 10 чи 15 книг. На зустрічі зі студентами один модний нині автор похвалився, що видав — на той момент — понад 30 книг. На що почув цікаву репліку із залу: «А Гоголь — сім». Я не проти видань, якщо людині пишеться. Головне, щоб це не було «нетримання слів»: по 2 — 3 книги на рік.

Взяв прочитати книжку (в «оригіналі перекладу»): Милан Кундера, «Невыносимая легкость бытия», одну з культових у 80-ті роки. Мене порадувало, що це невелика книжка. І що це Чехія. Адже Чехія — це Чапек, Гашек, Ян Неруда. Між іншим, мій улюблений літературний герой — Бравий вояк Швейк. Улюблена книга — «Місячний камінь» Уілкі Коллінза, а улюблений твір — Лесина «Лісова пісня». Книгу Карела Чапека «Рік садівника» я колись не просто перечитав, а перебрав по слову в рік, досить складний для мене. Ну, от тепер Мілан Кундера. Інтелектуальна проза? Що ж, ще раз занурюся в неї, після роману Маркеса «Сто років самотності»,

276 4

єдиної книги, яку прочитав тричі, бо вперше не зрозумів майже нічого, вдруге вже щось, втретє — таки щось.

Інколи буває така втома, відчуття, що все це роблю, перебуваючи на острові. Добре хоч, що населення цього острова ще не втратило глузд, може, тому, що населення це — я один. Відтак позбавлений синдрому «думати натовпом».

Так набридає все життя ходити «за годинниковою стрілкою».

Вчені говорять, що кожна людина має на планеті в середньому

по 6 двійників. Сумарно виходить по 7 абсолютно однакових зовні

людей. Це майже ніщо на 8 мільярдів землян. І майже ніхто з них

за своє життя так і не зустріне свого двійника. Імовірність цього вкрай мала. Але все ж існує. То ж якщо ви раптом зустрінете начебто мене, котрий вас не впізнає, значить, то був мій двійник.

У Пушкіна є геніальна парадоксальна фраза про волю і щастя: «На свете счастья нет, но есть покой и воля». Тут загадка, що первісне: душевний спокій, від якого — воля, чи воля, від якої — спокій душі.

Увечері вкотре дивився, переглядав на YouTube, спектакль «Дерева вмирають стоячи». Це «моя» Іспанія. Автор — Алехандро

Касона (1903 — 1965), відомий іспанський драматург ХХ століття.

А та п’єса — краща у нього, написана у 1949 році і тоді ж вперше поставлена в столиці Аргентини (ще одна моя вічна любов) Буенос-Айресі. Відтоді вона обійшла театри світу.

Переповідати виставу марно. Але я про саму зав’язку напруженого сюжету. Дівчина у відчаї хоче покінчити самогубством, прийняти смертельну дозу снодійного. Вона поки що лежить на підлозі дешевенького убогого готельного номера, де мешкає, лежить, навіть не зачинивши двері. І раптом, розплющивши очі, бачить поруч букет чудових троянд. Хтось його непомітно заніс і поклав біля неї. А в букеті — записка. Одне-єдине слово «Завтра». І додана адреса, куди вона може прийти завтра, якщо сьо-

277 4

годні подолає свій розпач. Вона приходить. І в її житті, в якому, здавалося б, присутні «пізно» «все», «шкода», настає Завтра, де вона, виявляється, потрібна не лише собі, а й іншим. Друге життя, насправді — інше життя.

Цей пакет весь у цікавій рекламі, французькій. Наприклад, Париж рекламує чудові жіночі корсети. Правда, їх продають у 1912 році, але, можливо, ми там саме тоді побуваємо.

Вкотре дивлюся «Варшавську мелодію» Леоніда Зоріна. Блискуче!

В`яз — дерево, дуже чутливе до чистоти довкілля, екології. В моєму селі ці дерева ще ростуть. Цей в`яз — у моєму дворі, я посадив його, коли мені було 7 років.

Інколи так хочеться з`їхати звідусіль і «звідусіх» у своє село і свою хату, щоб не бачити багато що і багато кого.

«Як не сумно в цьому незрозумілому світі, він все ж прекрасний.» (Бунін).

«Коли часто говорять про минуле, значить, воно проминуло». (Ремарк).

Яка геніальна фраза в романі Болєслава Пруса «Лялька»: «Щастя кожен носить в собі».

Мені дуже подобається Олег Даль, а його краща роль — у фільмі «Отпуск в сентябре», за п’єсою «Утиная охота» чудового драматурга Олександра Вампілова, котрий у 35 років, у 1972-му, потонув у Байкалі. Або блискучий телеспектакль Ленінградського БДТ (Товстоногов) «Ханума». Це комедія Цагарелі, Грузія, початок ХХ ст., блискуча гра акторів, красива грузинська музика і декорації в стилі Ніко Піросмані. Зі вступом — чудовим віршем Орбеліані. Все це дивився лише на відео. Але дещо і в самому

278 4

театрі. Велике враження від вистав «Ажаніцца — нє журыцца», білоруські водевілі, та «Зацюканы апостал» Макайонка — в Мінському театрі ім. Купали, а також «Візит старої пані» Дюрренмата

у Київському театрі ім. Франка.

Мені сьогодні чомусь ніхто ні в чому не вірив. Може, треба було

б сказати щось таке, щоб або зовсім не повірили, або (парадокс)

раптом повірили всьому?

Телефон — це дубофон, дубовий ерзац спілкування. Є псевдо і для мобільного телефона: «дебільний».

Я не лукавлю, говорячи, що допускаю, що в чомусь помиляюсь. Бо постійно в сумнівах, як і належить «гнилій інтелігенції», як нас часто називають. Й інколи заздрю людям, котрі мають твердокам’яні чи дубові переконання. З одного боку, сумніви убезпечують від «думання натовпом», підмекування тим чи тому, хто гучніше мекне. З іншого — постійне відчуття, що ти якийсь «не весь», не цілісний.

Сьогодні я посадив у своєму селі ще шість дерев, вишень. І це

головне. І вище нашого мишачого вовтузіння і суєти.

Чудовий роман Цвейга «Нетерпіння серця». Цікавий психологічний твір про неймовірне кохання дівчини-інваліда до світського красеня-офіцера.

Щодо одного з сучасних авторів, не можу второпати, нащо оця стилізація під народну мову, її так зване «відтворення»? Це

коли сільський дід, персонаж оповідання, говорить, скажімо, ось так: «Чолов`єк существо азартнеє. Поєзда, самольоти, машіни

прідумалі чолов’єкі. Жонка тоже азартна. Однак, весь єйо азарт направлений на челов`єка і сем`ю.» Або ось це: «Ух!»— кажє гріб, колі вілазіт із зємлє».

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

Я прекрасно знаю цю поліську говірку, хоч у отому творі, здається, не Чернігівщина, але у нас це є також. Сам нею говорив

279 4

до 19-ти років. Але коли почав писати прозу, то щодо оповідань з життя свого села, розумів, що це не документалістика, а художній твір, проза. І нема чого гратися, «відтворюючи» наші дифтонги «куань», «вуал», «ліес», «сіено», замість «кінь, віл, ліс, сіно» або діалектизми. До речі, щодо останніх. Якось я почав складати словничок слів, які вживаються лише у моєму селі і їх не зрозуміють уже в сусідньому. Назбиралося з десяток. А в сусідніх селах є свої такі слівця. Так от, дійсно герої моєї прози говорять інакше, ніж їхні сільські прототипи. Але це ж типізація. І зрозуміло, в моїй прозі це умовна мова моїх земляків. Але їхня українська сутність передається, має передаватися, не такими примітивними способами, які просто «короблять» зір і сприйняття мало не в кожному абзаці.

Не треба зайве щось говорити, й не стільки щоб не «палитися», а просто. Хемінгуей радив: краще письменнику щось не договорити, ніж перебалакати. А ще є китайська мудрість: «Несказане слово — твій раб, сказане — твій господар».

Вкотре дивлюся польський фільм «Панни з Вілько» Анджея Вайди, за повістю Ярослава Івашкевича, однією з тих книг, які прочитав із захопленням. Яка тонка, філософська повість! Як гарно грають знаменитий Даніель Ольбрихський і відомі польські акторки, у тому числі дружина Вайди Крістіна Захватович, а також Майя Коморовська, Анна Сенюк, Станіслава Целінська, француженка Крістіна Паскаль.

«Він не міг не бачитися з нею і не міг бачитися».

Без зустрічей нема прощань. І наскільки радісні перші секунди зустрічі, настільки ж сумні секунди останні. І от яке відчуття сильніше — перше чи друге? Радість зустрічі чи сум прощання?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

«Я все забув». Так починається вірш одного поета. «Я все забув. Усе віддав тобі. А ти ішла крізь спалене й забуте». І далі поет так детально називає все, що він «забув», що стає зрозуміло, як

280 4

саме він «забув». «Мабуть, нам іще рано — забувати». Це вже моє. І, мабуть, я щось надто часто говорю слова — мабуть, може, можливо, схоже, начебто.

Інколи дивлюся польські фільми в оригіналі, щоб не забувати

мову. Вчора дивився фільм «Tam i z powrotem» («Туди й назад»),

знятий у 2002 році. Драма-детектив. Час дії — Польща 1960-х років, тоталітарний режим, майже як в СРСР. І два головні герої, невгодні режиму, які прагнуть вирватися з комуністичної Польщі на Захід. Лікар і художник. Блискучий акторський дует. Першого грає Януш Гайос (Janusz Gajos), другого Ян Фрич (Jan Frycz), дуже відомі актори польського театру і кіно. Як завжди, й сильна, насичена музика

«Віддивився»

першу серію фільму «Фріда». США-Канада і добре що Мексика. 36-річна мексиканська зірка Сальма Хайєк нормально грає 18-річну Фріду. Фільм 2002 року, може, до нас дійшов

трохи пізніше. Фільм не справив на мене особливого враження.

Добре показані Мексика, над якою нависає, навіть на мапі, Америка, США, порівняно безтурботний міжвоєнний час, богема, талант, алкоголь, любов, вірність, зрада, секс, лесбіянство. Повний набір.

Але такий фільм може справити враження, лише якщо зіставляєш його з власним життям, притому, доволі спрощено, вишукуючи паралелі. Після такого фільму мені захотілося вас пожаліти, та жалість — почуття собаче: жаліти варто бездомних котів і собачок.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

У геніального Буніна в його блискучій книзі новел про любов «Темные аллеи», а це понад 30 новел, і книгу він писав у свої 70 — 74 роки в еміграції, для мене чомусь найближча одна з найбільших новел «Наталі». І там є одна неймовірно глибока фраза (в оригіналі така): «Нет несчастливой любви».

це любов?

Займався найкращою у світі справою — доглядом за своїм садом у селі. І саме там сьогодні зародилася моя нова п`єса. Ось

281 4

фраза з неї: «Якщо у жінки є собака, у неї нема чоловіка; якщо у жінки є чоловік, у неї є собака».

Білоруський ансамбль «Пісняри» співає українською мовою знаменитий польський Полонез Огінського «Прощання з Батьківщиною». Виконання просто чудове на всіх трьох мовах, білоруською, українською, польською.

Дочитав перший том чотиритомника Стефана Жеромського, котрий у польській літературі ніскільки не менш значимий, ніж Генрик Сенкевич.

А ще Тадеуш Доленга-Мостович, дуже популярний письменник Польщі міжвоєнного часу. Автор знаменитого роману «Знахар», за яким Єжи Гоффман зняв ще знаменитіший фільм. Тадеуш народився у Вітебській губернії Білорусі, що тоді була в складі Польщі. Був і журналістом у Варшаві. Встиг написати більш як 10 романів, хоч прожив усього 41 рік. У вересні 1939 року, при початку світової війни, коли на Польщу напали Німеччина і СРСР, він, будучи польським офіцером, загинув, був убитий радянськими військовими.

Відомий сатиричний роман Доленга-Мостовича «Кар`єра Никодима Дизми» я вже читав. Із задоволенням подивився і знятий за ним польський багатосерійний телефільм.

Почав шукати ще щось. У бібліотеці виявилося кілька його книг, причому й нові, адже в останні роки письменника знову почали активно видавати. Я взяв роман «Три серця». Дуже цікавий. Польща початку ХХ століття, сюжет не менш напружений, ніж у «Знахарі».

Суть роману «Три серця», якщо коротко, така. Жінка пробує стримати, зупинити, загасити, викреслити з життя це кохання. Мужчина — не пробує нічого, йому все зрозуміло, без різних сумнівів. В романі — любов, родинні таємниці дворян, столична богема. І стільки тонких психологічних моментів, фраз-афоризмів, гумору, особливо в описанні богеми. І вкотре переконуюсь: ну нащо мені читати писання наших новомодніх?

282 4

І я думаю. «Я думаю. Я просто думаю» — каже сільський філософ Фабіан у видатному фільмі Івана Миколайчука «Вавилон ХХ», де Іван — режисер, сценарист, виконавець цієї головної ролі, зробив музичний ряд.

Мабуть, краще я почитаю. Нечуй-Левицький, Доленга-Мостович, Набоков, Джек Лондон (досі не прочитав «Мартін Іден»).

Давно хочу перечитати «Собор», адже я дивився на сам Собор

півтора роки у «південному місті з абрикосами й акаціями», коли служдив там в армії. У Марії Конопніцької, класика польської літератури, є чудова повість-казка «Про гномиків і сирітку Марисю».

Колись читав спершу сам, потім доньці. А ще - Карел Чапек, Честертон.

«Як добре, коли у людини є дім. І допоможи, Господи, всім безпорадним і безпритульним.» (Тургенєв).У вас є такий дім?

Дивився польський фільм «Рись» (1981 р.), ще один за твором Ярослава Івашкевича. Дивився в оригіналі, хоч не так уже й знаю польську мову. Але тут було мало тексту й чітко мовленого.

Головний герой — молодий ксьондз сільського костелу в час окупації, Другої світової війни. В костел таємно приходить молодий партизан, якому дано завдання застрелити зрадника, одного з селян. Прийшов, щоб священик зняв з нього гріх майбутнього вбивства. Ксьондз знає того чоловіка і не впевнений, що той зрадник. Навпаки, селянин таємно переховує маленьку єврейську дівчинку, за що загрожує розстріл німцями. Священик говорить хлопцеві, що той до кінця життя і загалом вічність буде мучитися спогадом про неправедне вбивство. Хлопець наполягає.

Тоді священик береться сам виконати вирок, щоб гріх, який мав би мучити хлопця, перейшов на нього. Бо то буде гріх, визначений не людьми, а Богом. Що було далі?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

А яка чудова гра двох молодих тоді акторів — одному 30, іншому 20 років. Нині то відомі польські актори, знімалися у Вайди. Гра очей героїв, гра мовчання. І музика — пассакалія Баха.

283 4

Я прочитав цю звичайнісіньку новелу Д., яка викликала хвилю захоплення коментаторів, котрі, видно, мало що читали еротичного. Натомість, зараз, миттєво, назву з пів десятка речей. Ще у

20 років, в армії, я прочитав книгу «Три влечения», Юрія Рюрікова. Роман Хемінгуея «По кому подзвін», сцена Джордана з іспанською дівчиною. Вставна новела — щоденник донського офіцера з «Тихого Дону» Шолохова. Чимало середньовічної літератури, про яку воздихателі модного Д., видно, й не чули. Ще можна було б згадати знаменитий «Декамерон» Бокаччо (14 століття), дещо подібне одної з європейських королев. Врешті, арабський

фольклор «Тисяча і одна ніч», деякі інші доволі фривольні тексти, у тому числі давні українські.

Та ось вам і наша література, той таки роман Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля». Видана ще на початку 90-х чудова збірка еротичної прози українських класиків «Український Декамерон», за якою Олег Бійма зняв 10-серійний еротичний серіал «Острів любові», 10 окремих фільмів. Тоді, в середині 90х, ці фільми показували по телебаченню о 2 годині ночі. Врешті, блискуча книга новел Буніна «Темные аллеи».

Щодо чудової цнотливої української секс-еротики. Я згадав Олега Бійму, його перший український еротичний серіал, ще 1995 — 1996 років. Ось що саме екранізовано, як було сказано, «за сюжетами», тобто творами про любов наших письменників. «Острів любові», Олександр Олесь. «Сон», Марко Вовчок. «Природа», Ольга Кобилянська. «Вирок», Марко Черемшина. «Киценька», Іван Франко. «Дияволиця», Гнат Хоткевич. «Поєдинок», Михайло Коцюбинський. «Заручини», Володимир Винниченко. «Наречена», Могилянський. І з сучасних авторів — «Блуд», Євген Гуцало.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Бійма лише в одному 1993 році зняв дві сильні екранізації по романах Івана Франка «Пастка» (5 серій), «Злочин з багатьма невідомими» (7 серій). Перший фільм — по роману «Перехресні стежки», який я прочитав, за порадою нашої сільської бібліотекарки, у 16 років і який мене просто вразив. Другий — по роману «Основи суспільності», теж цікавому. В першому фільмі в головних ролях — Богдан Ступка, Анатолій Хостікоєв, Ольга Сумська

284 4

(а наприкінці кожної серії аж на кілька хвилин якась неземна музика Володимира Гронського). В другому — Олексій Богданович.

Зінаїда Дехтярьова.

Та й це не все. Ось ще фільми — екранізації Біймою таких п’єс: 1988 — «Блакитна троянда», Леся Українка; 1990 — «Чорна пантера та Білий ведмідь» та 1991 — «Гріх», обидві — Винниченко.

І нарешті справжня еротика — фільм 1998 року «Пристрасть» (3 серії), за повістю Марка Вовчка «Павло Чорнокрил». У головних

ролях — незабутній Сергій Романюк і зовсім тоді молода, красуня Світлана Прус, родом з Прилук. Там ще грає Костянтин Степанков. Зйомки йшли в Качанівці.

На одному-єдиному прикладі екранізацій Олега Бійми хочу сказати, що почитателям нинішніх новомодніх письменників, тим, хто мліє від звичайного етюду Д., варто б, не кажучи про інше, почитати хоча б ту ж таки українську класику.

З нового роману. «Поки що не хочу, точніше — не можу, ще точніше — не маю сил, відтак — не можу, відтак — не хочу поки що вас бачити.»

Літній театр у Королівському палаці «Віланув» у Варшаві. У

2007 році я слухав там, у переповненому залі, легендарну співачку Славу Пшибильську у її тодішні 76. Незабутньо! Я після концерту брав у неї і її чоловіка невелике інтерв’ю. Чоловік пригадав роки навчання в Київському університеті і те, як вони в студентському хорі співали «Реве та стогне Дніпр широкий», і заспівав це українською.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

А я читаю, і з величезним задоволенням. Одночасно — значить, щовечора почергово, по 10 — 15 сторінок кожної, але всі три книжки в один вечір. Етель Ліліан Войнич, «Зніми взуття твоє». Флобер, «Мадам Боварі». Ремарк, «Три товариші». Англія, 18 століття, Франція 19-те, Німеччина 20-те.

це любов?

Ще маленький екскурс у польську екстраду. Zbigniew Kurtycz & Maciej Maleczuk «Cicha woda» — так набирається в YuoTub.

285 4

Шлягер варшавських кабаре «Тиха вОда». А Збігнев Куртич — король кабаре. Народився у Львові у 1919 році в родині музиканта, помер у Варшаві 30 січня 2015 року, майже у 96 років. Це концерт в Ополе, 2005 рік, святкування 80-річчя Польського радіо. Пану Збігневу 86 років, а як співа! Мацей Малєнчук — популярний нинішній співак. І чудова реакція залу на пісню, якій більше років, ніж більшості глядачів.

З величезним задоволенням дивлюся в Інтернеті концерт з Ополе. Це невелике польське місто називають столицею польської пісні. Адже вже понад 50 років поспіль (!) тут проходить Всепольський фестиваль польської пісні. У грандіозному Театрі пісні.

А оцей концерт на черговому кількаденному фестивалі був особливим, у вересні 2017-го. Це було 50-річчя фестивалю.

А саме цей концерт був ювілейним ще й ось чому: поляки відзначали 50-річчя на естраді Марилі Родович. Грандіозно. Їй тоді було 72. Цікаво, що при початку концерту, після двох перших пісень у виконанні ювілярки, виступив гість з України — гурт Kozak System («Козак Систем»). Виконали польською мовою «пшебой», тобто «хіт». Блискуче. Зал танцював.

Ось посилання в YouTub Koncert «Wariatka taczy — 50 lat na scenie». Jubileusz Maryli Rodowicz Opole 2017.

Майже на завершення концерту знову була Україна: Мариля виконала знамениту пісню «Гей, соколи!», про Україну і написану в Україні, написав її текст поляк з Вінничини Тимко Падура, котрий мріяв про незалежні Польщу і Україну, тоді поневолені. Та це не все. Десь у другій половині концерту, але явно не стомившись, Мариля хвацько станцювала в дуеті з одним танцівником іспанський танець. Зал був «на вухах».

Ремарк, його деякі тільки недавно опубліковані романи, а не лише «канон» 5-книжжя: «На Західному фронті без змін», «Час жити і час помирати», «Тріумфальна арка», «Три товариші», «Чорний обеліск». Зараз, і чомусь вперше, читаю «Три товариші». Але не так давно читав якраз менше відомі і також чудові романи письменника, зокрема. «Тіні в раю».

286 4

З нового роману. «Він був одружений так, як вона була заміжня. Вона була заміжня так, як він був одружений».

Одним з батьків-засновників нової Польщі був Ігнацій Падеревський, видатний польський композитор і піаніст, прем`єр-міністр у 1919 році, дипломат. Народився в селі Курилівка на Вінничині, помер у 1941 році, у віці 81-го року, в еміграції в США, у Нью-Йорку. Нам би таких композиторів-прем`єрів.

Увечері прочитав у Фейсбуці про те, що саме читати, щоб полюбити Укрліт. Добре хоч, що про класику, а не Сучукрліт. Хто така авторка списку — не маю поняття, відтак чого це я маю прислухатися до неї. Двадцять інших людей запропонують свої списки, з іншими творами нехай навіть цих письменників. І розумні люди іронічно ставляться до подібних списків, рейтингів. Врешті, добре, що зайве привернуто увагу до нашої літератури. Все ж, для цікавості пройшовся по цьому списку, глянув, що читав саме з цих творів? Котляревський, Гоголь, Квітка-Основ`яненко, Франко, Кобилянська,

Коцюбинський, Леся Українка, Йогансен (навіть! і саме ту модернову повість), Куліш, Вишня. Начебто, немало. Хоча чи не по кожному автору можу запропонувати інші твори. Наприклад, блискучий роман Івана Франка «Перехресні стежки».

Винниченко,

Дивлюся виставу «Любовне коло», Соммерсет Моем. Який англійський гумор! Стільки дотепності, тонких спостережень. «Краще мучитися від любові, ніж від порожнечі її відсутності». «Ніколи не повертайтеся туди, де ви були щасливі». «Я в шлюбі ніколи не зраджувала...В душі».

Варшава, Старе Місто, Stare Miasto, — це щось неймовірне. Бродив там годинами: екскурсія в Королівський палац, милувався Віслою, заходив у храми, слухав музикантів, дивився картини вуличних художників.

287 4

Ще в старших класах прочитав видатний роман древньої китайської літератури «Речные заводи» (в російському перекладі). Величезний том. Між іншим, улюблена книга Мао Цзедуна.

У Євтушенка є чудовий рядок, в оригіналі — «Не лет»!

Ryszard Rynkowski — Za Mlodzi, Za Starzy Співає Ришард Ринковскі, «За молодий, за старий». Музика: Ришард Ринковскі. Слова: Яцек Циґан, В кліпі — Варшава, в тому числі Королівський парк Лазєнки. Я був з донькою на його концерті у Варшаві у 2002 році, у червні, увечері, в Старому Місті, на площі поряд з Королівським палацом.

Півтори години, співав зі своїм ансамблем. Пісні — свої, на слова Яцка Цигана. Море людей, щось неймовірне.

Книжка про фільм «Покаяння» («Покаяние»). Геніальний грузинський фільм Тенгіза Абуладзе, 1987 рік. Грузинське кіно взагалі дуже сильне. Картина — один з символів Перебудови. Книжка дуже цікава. Повний сценарій фільму, інтерв’ю режисера, доволі нешаблонне, великий фото ряд.

Шопен, Концерт № 1 для фортепіано з оркестром. Марта Аргеріх. Варшавський симфонічний оркестр. Зал Варшавської філармонії. 27. 08. 2010.

Фредерік Шопен, Балада № 1. Виконує Володимир Горовіц.

Казки Андерсена я читаю і зараз, перечитую, як і все інше.

Є письменники, які діють магічно-заколисуюче при нинішніх житейських колотнечах і суспільних неврозах. У мене це — Андерсен, Екзюпері, О. Генрі, Мопассан (романи), Агата Крісті (як не дивно), Чехов (п`єси), Марк Твен, Джером (не лише про трьох у човні, а загалом), Чапек, Марія Конопніцька (повість-казка «Про гномів і сирітку Марисю»), ще дехто. Відкриваєш на будь-якій сторінці і заспокоюєшся від суєти.

288 4

Йду

центру

торичного — Старего Мяста. Це вулиця Краківське Передмістя, що веде туди. Ось Костьол Святого Хреста, де похоронене серце Шопена, за його заповітом. Поруч пам`ятник Миколаю Копернику. А ось два пам`ятники видатним письменникам, вони за якісь кількасот метрів один від одного. Височезний, навіть дещо помпезний «помнік» Адамові Міцкевічу. П`єдестал, постамент, — уже сам по собі величний пам`ятник. І ось неподалік — Болєслав Прус, автор знаменитого роману «Лялька». Яка ж відмінність між пам`ятниками! Болєслав Прус взагалі без п`єдесталу. На початку скверика, наче вийшов прогулятися. Він і прогулювався тут, мешкав неподалік. Зі своєю собачкою, яка теж — пам`ятничком, поруч. А далі по цій же вулиці — пам`ятні дошки на честь героїв роману Пруса, на будівлях, де вони «мешкали». Звісно, умовно, але яка любов поляків до цього роману!

2019 — 2020 рр.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

289 4

чарівною Варшавою, з нинішнього

міста до її іс-

Додаток до Роману Роману «Листи незнайомці»

Р і к а Вони вибрели з-поміж дерев, трав і кущів лози на берег ріки, на піщану косу. Людей тут, «купальників і засмагальників», майже не було. Лише на поваленому чи занесеному сюди повінню сухому величенькому стовбурі дерева сиділа пара, а за кілька метрів, у воді, брьохалися їхні трійко діток. Особливо кумедним був найменший, зовсім голенький хлопчачок. Вона дивилася на нього якимось захопленим поглядом, що Він тут же помітив. І сказав іноземною, але цілком зрозумілою мовою:

— Очєві сьцє, єще нє хцеш биць млодей бабцей? Теди гди в пшишлосьці бендєми міець таке мале дзєтко, бендєш пузьнєй маткоу.

— А ви — бардзо старим ойцем.

— Ну куди ж мені подіти свої роки.

— Хочу бродити по воді, по цій косі.

— Вашу руку, пані! Ні, праву, ближче до моєї лівої, до мого серця, якщо воно ще є. Ми ж маємо брести проти течії!

— Так у житті цікавіше?

Вони побрели. Вона по воді, Він по піску, і, може, це була єдина різниця між ними. Запитала:

— Чому вам смішно?

— Дивлюся у ваші очі, і ось вірш, білоруською:

«Над гетай пераправаю паромнаю

Ліхтар да розных рознасцяў ахвочы. Такія вашы вочы бессаромныя, Ну хто ў іх сення зазірнуць захоча?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Як добра тут збягаюцца дарогі, Як мы далека ад жыццевай прозы.

Я б адпусціў і вас, і вашы ногі, Але ж і я таксама нецвярозы!”

290 4

Звісно, вони не могли сьогодні захмеліти, випивши по чарчині вишневої наливки, якою Вона пригостила Його й себе в кафе.

Розділивши чарчину, як і належить, на три тости. Вони, ці тости, були навдивовижу різноманітні, бо, звук у звук, тричі повторили

ці шість слів: «За нашу зустріч у цьому світі». І ці тости були — за

те, що було, а не так, як це роблять зазвичай, подаючи тости, як замовлення в ресторані, замовлення на те, що буде. Що буде —

для них було другорядним, порівняно з тим, що вже було, — їхня

зустріч у цьому дивному світі.

Вони святкували Його день народження. Якщо рахувати за

принципом «другий день свята, третій», то насправді це був 28-й

день Його дня народження. Але яка різниця? Тим паче, коли Вона

заявила: «Я пригощаю». Йому залишилося тільки спантеличено

мовити: «Взагалі-то, нормально, коли пригощає іменинник. Але у

ненормально нормальних буває й не таке.»

…Вона бродила, зі все більшим замилуванням широкою рікою, липневим днем, м`якою водою. Нарешті, добродилася:

— Хочу купатися.

— То в чому річ? Ах, пані не взяла купальник. Між іншим, я пропонував. Мабуть, інколи мені варто не пропонувати, а наказувати.

— То що робити? Хочу купатися!!!

— Завжди є варіанти. У вас їх аж два: купатися без нічого або

у всьому.

Перший варіант, схоже, відпадав, бо Вона, щоправда, дещо

замислившись, мовила:

— Он, за кількасот метрів, пішохідний міст, по ньому — люди.

Хтось сфотографує і виставить в Інтернет. Між іншим, нас обох, поруч. Не кажучи вже, що ми тут не самі. То, може, — «в усьому»?

На Ній були: вище талії — тоненька світла блузочка, крізь яку світився чорний ліфчик, нижче — красивенькі, картасті, «в обтяжку», штанці, трохи під коліна, так що Вона зовсім їх не намочила, бродячи косою.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

Схоже, Вона обирала другий варіант — «у всьому». І розмірковувала сама з собою:

— Але за годину — зустріч з подругою в кафе. То як там я буду

в мокрих штанях?

291 4

Про блузку не сказала нічого.

А Він раптом подумав, що це ще не все, що коли Вона така ж навіжена баламутка, як і Він, то точно зараз гайне у воду в чому є.

Рікою промчав моторний човен. За кілька секунд на косу накотилася від нього череда хвиль, омиваючи пісок. Коли хвилі стихли, Він став писати на піску Її ім`я. «Хвилі від наступного човна його змиють», подумав Він. І тому сам, плавно нагортаючи воду на напис, розмив його.

— Я стер ваше ім`я з мого життя.

— Хіба це можливо?

— Звичайно, неможливо.

Він раптом помітив, що на лівому зап`ясті бракує годинника. Розшукав його в кишені джинсів, куди закинув, якось підсвідомо знявши з руки. Підсвідомість точніша свідомості. Він запевне хотів зупинити час: цей липневий день, цю Її посмішку, цю піщану косу і буйнозелень дерев і кущів, навіть цю ріку. Витяг годинника

з кишені:

— Як же набридли ці годинники, цей поспіх секунд, хвилин і років. А, може, ось так?

Вона не встигла з жодним словом, як Він, розмахнувшись, закинув годинника в ріку, на бистрину течії.

— Ви хочете сьогодні мене добити, — злякано сміючись, тільки й мовила Вона.

— Смішний я, правда?

— Навіжений останній романтик.

— Як і ви. 22. 07. 2019 р.

292 4

—Ви будете сьогодні у нашому місті?

—Наполовину.

Він мав на увазі, що буде пів дня.

оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лавр-

—Цебто як — наполовину?— засміялася Вона. — Одна половина тут, друга десь іще?

—А яка моя половина вам краща? І я про поділ мене не впоперек, а вертикально. То ліва чи права?

—Права.

—Ну, ясно, вам, жінкам подобається в мужчинах сила, а не почуття.

—А що — вони у вас є?

—А раптом у мене серце справа?

—Та нема його у вас ні справа, ні зліва. Тому й такий дерев`яний.

—О, тоді поділюся впоперек, і верхня половина буде дерев`яна. І хочу, щоб у мене був такий чудовий ніс, як у Буратіно.

—Вам пасуватиме. Ви будете тоді «невідпорний кавалєр» — жодна жінка не встоїть.

—А що, Буратіно таки закохався у Мальвіну?

—Ніскілечки. Ще й глузував з неї та закоханого у неї П`єро.

—Хочу бути П`єро.

—Але ж я не Мальвіна.

—Все одно буду закоханий у вас, як у казці, — назавжди.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

293 4

Пінг-понг

Вірші до Роману Роману

2019 рік

оцей Днiпро, перехрещений

***

Іще не одцвіло латаття

На синім плесі за селом. Та догорає десь багаття, і зорі гаснуть над чолом.

***

Пізніх ранетів краса первозданна. Пізня любов як омани замана.

Яблуні квіт завесніє нам знов, лиш одцвітає ця дивна любов.

Снігом завіє її і сади, й не повернутися, мабуть, туди.

Та хоч оманою так обпечусь, яблуні цвіту ізнов помолюсь.

***

мостами i вдягнутий у зелень Лаврвийшла замiж. Але подумала i вгамувалась. Чужий вiн менi i нiкочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

Я вас люблю. Чому — не знаю. І день, і ніч себе картаю, останнім дурнем називаю і перехворіти жадаю на цю пропасницю любові, щоб полюбити вас ізнову. ***

Я б радо обійняв хоч Вашу тінь, Але й вона втікає із обіймів.

294 4

***

2020 рік

Ходімо на ріку, ми знов туди не підем, і вкотре пропливе без нас її вода. Ходімо у сади.

туди ми теж не підем, і прошумлять без нас п’янкі вітри в садах.

Ходімо в нікудИ, в нікУди — найпростіше, не заблукаєш там в казковому житті.

В «нікудах» — благодать, там жити спокійніше, І там і ти, і я, обоє — в самоті. ***

Я ще не цілувався так жагуче, як нині із тобою уві сні. Та прокидатись так було болюче, що все лише наснилося мені. ***

оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лаврвийшла замiж. Але подумала i вгамувалась. Чужий вiн менi i нiко-

Я закохався у чарівну відьму, так схожу трохи чимось на тебе. Кажу їй: «На мітлі разом поїдьмо». Вона ж чкурнула в небо голубе.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Помчався я услід, як ненормальний, за хвіст ловив, як рибку золоту. …Прокинувся — аж сам лежу у спальні, і відьма-рибка мариться в поту.

295 4

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

Нехай вам грець, бісівські сновидіння.

Піду в пивбар і там нап’юсь, як чіп.

На світ дивлюсь крізь кухлів мерехтіння,

невже від відьом-рибок я осліп?

***

Ви спокусили мене сирником, смачнішим навіть і од вас.

І був би я останнім дурником, якби відмовився хоч раз.

Така смачненная спокуса дорожча од усіх жінок. Ходжу тепер козирним тузом, не треба бігати в шинок.

Бо на столі — таке смакіття, що аж облизуюсь, як кіт. Прокинувся… Яке жахіття: суха скоринка на обід…

***

Я осліп від любові

і оглух від кохання, і здурів,безголовий,

кожен раз — наостаннє.

***

Ви красива, як чудо, як овечка й коза.

То ж шукати не буду, де така ще краса. Стукнусь лобом об вас

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

і наб`ю собі гулю, і отримаю враз

чи то кулю чи дулю.

296 4

***

Дивлюсь я на небо крізь віти густії. Забув і про тебе, й дурацькії мрії.

***

Рахую дні, порожні без тебе, якби не був я повсякчас з тобою.

***

Я вже вичах од вас, вийшов дур з голови. Тільки щось повсякчас у очах лише ви.

***

Я доторкнусь до вас — лише в постелі.

Тепер же — хай торкаються вас вітер, хмарки і теплі води у купелі, пташиний спів і фантастичні квіти.

***

Між нами — стільки несказАнного, між нами — тільки несказАнне.

Чи небом,чи обманом даного?

Чи боязне, а чи жадане? ***

-Де ви?

-Далеко, далеко, далеко.

-Чи долітають туди хоч лелеки?

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

-Не доліта навіть ваша любов.

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

-Так поверніться хоч птахом ізнов.

297 4

Бардівські пісні

Чайковський, «Пори року. Жовтень»

Жовтий колір — прощання Жовтий колір — життя.

Запізніле кохання, і нема вороття.

Із оман не-Любові у оману Любов

повертаюся знову попрощатися знов.

Жовтолиста сльоза у притихлому сквері. Відшуміла гроза.

Зачиняються двері.

Багряний падолист у тумані світання, як незнайдений міст у щасливе кохання. 14. 05. 2020.

298 4

***

І хмеліє вино, і хмеліємо ми.

А любові давно відшуміли громи.

В безлюбовнім хмелю так чудово обом. Чарку трунку наллю за похмільним столом.

Прохмелились, як скло, на тверезу любов. Охололо тепло. Вгамувалася кров… 23. 05. 2020.

Липень

Духмяний подих липи. Хмеліє голова. І нам малює липень оманливі слова.

Що жити нескінченно, ще довше нам — любить, що буде незбагненна між нами кожна мить.

А дні усе коротші, хай на пташиний скік. І гаснуть наші ночі, яким згубили лік.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Та всупереч намовам, що їх торочить світ, повернемося знову у той липневий квіт.

15. 08. 2019

299 4

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

***

На руїнах любові, романтичних, як казка, ми зустрінемось знову, без неприязні й ласки.

Без очікувань марних, без наївної мрії.

Потиск рук незугарний, ні сльозинки на віях.

Заморозимо пам’ять. «Будь здоров». «Будь здорова». Тільки чому ж так манить

На руїни любові?

06. 04. 2021.

***

Колись, а чи ніколись, як стрінемося знову, продовжим нашу повість, перервану розмову.

Шампанське вже не грає, ні холодно, ні тепло. Пройшли повз двері раю і оминули пекло.

Блаженна серединка, об стерню не вкололись. Не кольори — відтінки. Колись, а чи ніколись.

Січень 2022.

300 4

***

Наше літо

Роман у віршах

Проходить літо. За ним життя. Проходить дощ і проходить спека.

Вечірнє сонце пройма віття, і креслить небо крильми лелека.

В червневих травах (медовий смак)

зомлієш вранці, укрита небом.

І прочитаєш у сині знак:

нічого більше в житті не треба.

А нас дійма суєта суєт, і потонули ми в інтернеті.

Хоч все так просто, як птаха лет, як дощ, як червень на цій планеті. 25.06. 2020.

Ми з тобою їдемо в нікУди.

У нікудах — тиша й благодать.

Там ніхто нікого вже не буде

обнімати й знову залишать.

Там для нас обох нема різниці, з ким ти йдеш і з ким я десь іду.

Відгриміли грози й блискавиці

в рано облетілому саду.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

Заблукали на чужих порогах, і спіткнулись об чужі сліди.

І печально, що по цих дорогах

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом це любов?

ми прийшли з тобою в нікуди. 27. 06. 2020.

301 4

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

***

ч н о - е р о т и ч н о — п и я т и ч н е Впали очі в декольте, у розкішні груди.

Тільки щось воно не те: від інтиму — нудить.

Щось таки воно не так: ні на гріш бажання.

Може, з неба віщий знак — похмелитись зрання?

Чарка краще чи жінки?

Хто підкаже, люди?

Ой, дурні чоловіки: між двох сосен блудим. Я таки тебе забув. Переміним тему.

Тільки ж… погляд потонув в декольте твоєму. 08. 07. 2020.

***

Все було у нас з тобою зайвим, навіть те, що, мабуть, не було. Обмінялись поглядом прощальним.

Зимним вітром почуття змело.

Помовчімо хоч би на прощання, нащо знову стільки зайвих слів?

А потрібних слів про те кохання так ніхто сказати й не зумів. Кожна зайва зустріч — зайвий спогад. Заблукали у своїм житті.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Та чомусь таки бентежить здогад: самі собі — зайві в самоті.

10. 07. 2020.

302 4

І р

о н і

Ми чокнулися розумом.

Щось із мізками сталося.

Це — як по стерні босому, щоб все не забувалося.

оцей Днiпро, перехрещений мостами i вдягнутий у зелень Лавр-

Чи щоб скоріш забулося?

Ступні у кров роздряпані.

Що не збулось, що збулося. По горло в бруд заляпані.

Засуджені, обпльовані

цим праведним оточенням. На лобі намальовані

несексуальні збочення.

Та всім єством не збочених, затюканих, ославлених

ми дивимось без розпачу

на фарисеїв праведних.

17.07. 2020

Питань нема. Є тільки жаль

за наше чудернацьке літо.

Це навіть не смішна печаль, це щось, дурманом оповите.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

Це щось розумне і дурне, таке, що «можна» і «не треба».

Та й те мине, і те мине.

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

як наше літо, крите небом.

303 4

***

Ч е р н і г і в , л и п е н ь ***

***

Це місто порожнє без тебе. Це місто порожнє з тобою, якщо ти далека, як небо, а я обійнявся з журбою.

Цей дощик пройшов стороною.

Цей край оминають лелеки.

Це місто порожнє з тобою, якщо ти і близько й далеко.

***

«Безпрограшна лотерея»

з безвиграшними квитками.

Та йду я на цю алею зіграти у «раптом» з Вами.

А раптом — квиток щасливий? Давай-но ще раз зіграю.

І станеться раптом диво, якого вже не чекаю. 18. 07. 2020.

***

Русалка в озері купалась, луска блищала золота.

І перед лісом роздягалась

від зачіски і до хвоста.

Вона ж зовсім мене не хоче, ну нащо їй старий цей пень?

Хіба знічев’я залоскоче, щоб не пропав намарне день.

І я тепер такий холодний, полишу цей казковий ліс. Я ж на русалок не голодний, то лиш в ребро ударив біс.

22. 07. 2020.

304 4

***

«Не щастить у картах — пощастить в коханні». Тільки ж — бита карта, і нема кохання.

Приказка чудова!

Та які ж тут жарти, коли ходиш знову не з тієї карти. 24. 07. 2020. ***

«Я радий тебе бачити». Все інше — менш важливе. Словами не означити те, що зоветься — Диво.

От тільки так замучило болюче запитання: сильніше радість зустрічі чи смуток на прощання?

І, видно, смутком плачено, якщо живемо — Дивом, від «Радий тебе бачити» — до «Всього Вам! Щасливо!»

25. 07. 2020

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

305 4

Зима серед літа, і літо зимою. Надії не вбито, коли я з тобою.

Коли перед світом святі ми і грішні, коли ми забули омани колишні.

Коли розминулися з цею журбою Надії не вбито, коли ти зі мною.

Хай кажуть: ми не пара і що танцюєм дарма. Але любовним чаром серця нам обпекло. 29. 07. 2020.

306 4

***

Котиться літо у осінь, день вечорами зачах. Помандрували — і досить, в нами ж навіяних снах.

В нами придуманій казці байдуже і без жалю поворожім на ромашці, де вже немає «люблю».

Тільки наївна надія думку плекає одну: може, вернутись зумієм

з осені в нашу весну? 02.08. 2020

Прощай? Воно не болісне, прощання, як почуттів і попіл догорів. А кожна наша зустріч — як остання, потоне у тумані тоскних днів. 04.08. 2020. ***

Це ніколи не пізно — запізнитись на мить. Недоспівана пісня «у кудись» відлетить.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

Недонаш поцілунок. Недоспілі жита. Недопізній дарунок.

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Недонаше життя. 04. 08. 2020.

307 4

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

***

Ми не потрібні одне одному. Забула все ти у мені. Забув і я в жару холодному

всі наші незбагненні дні.

Забув цей постріл вій лукавий, забув зелений зблиск очей, забув ходу твою, поставу, цю руку — на моє плече.

Напів- на чверть скупі обійми, і з переляком — дотик рук, і ті надії безнадійні, і нечеканий серця стук.

Твій усміх дивно неймовірний, що аж морозом пробере. Твоє волосся непокірне, у чорне схоплене «каре».

Не наснимося в снах ми жодних, у цій химерній ворожбі.

Ми не потрібні одне одному. Потрібні десь? Комусь? Собі?

06. 08. 2020.

308 4

Болиш ти мені. Залиш ти мене.

Пощезни в думках, як щезла у снах, як зникла навіч, як сонце у ніч, як попіл багаття, розвіяний в прах.

І холод між нами холодних долонь. Залито дощами невчасний вогонь.

То ж спокій мені неодмінно прийде.

В химерні ці дні благодать упаде.

І вже без жалю ти мені відболиш.

І тихо молю: здаленій і залиш. 08.08.2020.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

309 4

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом ***

310 4

четься

на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом Зміст ЧАСТиНА ПЕРША . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Вересень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 «Стамбул — Константинополь» . . . . . . . . . . . . . . . 82 Зять . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 Вербові калачики 117 Стіна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 Лиска . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 «Я любила тебе позавчора…» . . . . . . . . . . . . . . . . 150 Кораблик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Наруга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156 Наодинці зі світом 158 Українські одновірші . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164 Іспанські мотиви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 Апокрифи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 Листя світлої печалі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167 ЧАСТиНА ДРУгА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 Щедрий вечір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 Бабине літо 175 Зустрічі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185 Портрет цариці Шумеру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189 О сьомій, після роботи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 Сесія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203 Збори . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 208 Трампапам 215 Туга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219 Дощ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220 Мелодії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222 Ненаписане. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225

кинутися

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Вогник ..............................227

Осінньої печалі спогад ....................230

Вечірнє танго ..........................237

Палац ..............................263

Листи Незнайомці. Роман Роману .............274

Вірші до Роману Роману ...................294

Бардівські пісні . ........................298

Наше літо . ...........................301

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хо -

четься кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

311 4

Літературно-художнє видання

АНТОНЕНКО

Петро Якович

ВЕЧІРНЄ ТАНГО проза, поезія

Книга видана за сприяння Міжнародної Фундації

імені Івана Багряного і Товариства Української Мови (США).

Голова Фундації і Товариства – професор Віра Боднарук, скарбник Фундації – Олексій Коновал. Автор висловлює велику вдячність спонсорам за сприяння у виданні книги.

Підписано до друку 26.01.2023 р. Формат 60 х 84/16 Папір офсетний № 1. Друк офсетний.

Ум. фарб. – відб. 18,20. Ум. друк. арк. 18,20. Обл. вид. арк. 18,32. Зам. № 20226. Наклад 250 прим.

Бачиш, яка я стала грамотна й серйозна? Iнодi так і хочеться кинутися на шию якомусь бовдуру i уявити: а раптом

це любов?

Видавництво:

ПАТ «Поліграфічно-видавничий комплекс «Десна» 14000, м.Чернігів, проспект Перемоги, 62 Свідоцтво: Серія ДК № 4292 від 02.04.2012 р.

312 4