Тетяна та Сергій Дзюби. «Вірші ста мовами світу». 5 том, 1 частина книги. Канада

Тетяна і Сергій Дзюби. Вірші ста мовами світу. – Канада: Нове Світло; Міжнародна літературно-мистецька Академія України, 2022. – Т. V. – 1303 с. Том п’ятий

Тетяна і Сергій Дзюби – народні поети України, всесвітньо відомі автори, адже їхні книжки успішно друкуються за кордоном різними мовами. «Цікаво, як Тетяні, яка надихається повсякденням, вдається творити такі напрочуд майстерні філософські, глибокоемоційні вірші, вирвані з сірості й повторюваності життя? Вона дивовижно трансформує тінь у світло завдяки променям своєї уяви. Її творчість позначена самовимогливістю, інтелектуальністю, тривогою за наше буття, любов’ю до природи і людства, яке відчуває все більший дефіцит ніжності і духовного співтовариства, – переконаний один із перекладачів книг цього прекрасного творчого подружжя українців із Чернігова, видатний болгарський поет Димитр Христов. – Вірші Сергія Дзюби носять у собі потужний заряд із думок і пристрастей, фантазії та реальності. Його поезія то чуттєво інтимна, то гостросоціальна, то грайливо іронічна, то глибоко ностальгійна. Його вірші –сповідальні й душевні, однак водночас у них вплетена жорстока конфліктність часу, що ставить людину перед вибором у цьому різноликому світі, де кожен із нас шукає рідні душі, любов і родинне гніздо, гідну роботу й друзів».

ISBN 978-966-399-629-5

Моїй дорогій дружині Тетянці з любов’ю та ніжністю присвячую. Сергій Дзюба

На обкладинці: Чернігів. Катерининська церква та стародавня гармата на Валу.

© Тетяна і Сергій Дзюби, тексти, 2022

Сергій Дзюба: «Я – звичайна людина, тому зовсім не переймаюся Книгою Гіннесса…»

Що сказати про Сергія Дзюбу? Він – не заздрісний і добрий, настільки взагалі доброю може бути людина. І це – письменник! Знаю його, здається, років сто, і увесь цей час він буквально дня не може прожити без книжки. Щороку читає понад 400 романів, поетичних збірок, творів для дітей... Звик трудитися без вихідних і відпусток, а щоб трохи відпочити, із задоволенням ходить пішки: щодня, завжди та за будь-якої погоди, «накручує» по десять кілометрів… Він постійно обливається холодною водою. А навесні, влітку і ранньої осені купається в Десні: нещодавно відзначив День Незалежності п’ятикілометровим запливом… Але найбільше Сергій і його чарівна дружина – письменниця, науковець (доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік),а ще журналіст та перекладач Тетяна Дзюба прославилися неймовірним, як для українських літераторів, міжнародним проектом «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби ста мовами світу». З цього й почалася наша розмова. – Сергію, у тебе й Тані – немало публікацій за кордоном. Всесвітньо відомі письменники з усього світу перекладають ваші поезії. Наразі вірші Тетяни і Сергія Дзюби перекладені вже ста мовами світу й надруковані в провідних газетах і журналах 70 держав. За кордоном вийшло понад 50 ваших книг. І не лише поетичних, бо зараз активно перекладаються твої, Сергію, гостросюжетні романи… З чого все почалося? Як виник такий дивовижний проект? – Думаю, кожному письменнику хочеться, щоб його твори перекладали іншими мовами. На Заході це – звична справа, особливо щодо перекладів англійською. Тільки-но знайомишся з успішним європейським літератором, як він уже цікавиться: «А ти публікувався англійською? Хто тебе переклав і де це надруковано?». У моїх нових друзів вірші перекладені десятьма –двадцятьма мовами. Письменники в Європі активно спілкуються між собою, постійно зустрічаються на цікавих імпрезах та книжкових ярмарках у різних країнах – в Німеччині, Швейцарії, Франції, Великобританії… Їм зовсім нескладно, за першої-ліпшої нагоди, з’їздити до Праги, Софії чи Варшави. Практично всі відомі зарубіжні поети та прозаїки побували у США, і не раз...

у скандинавів і поляків є нам чому повчитися! На жаль, поки що українські можновладці так і не доросли до усвідомлення таких понять, як національна ідентичність, українська культура, українська література тощо. Тобто вони абсолютно не розуміють, що в літературу потрібно так само вкладати кошти, як, наприклад, у спорт. Адже просто не привчені читати! Тому наразі у нас –єдиний вихід… – Спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих!

– Авжеж. Тут для мене взірець – Ігор Павлюк, котрий, по-моєму, має шанси стати справді всесвітньо відомим українським поетом. У нього вже є чудова англомовна збірка віршів, яка вийшла в солідному американському видавництві, а ще поетичні публікації в авторитетних літературних журналах Великобританії. Напередодні війни в Санкт-Петербурзі вийшла його книжка віршів російською мовою. Я написав на неї рецензію з промовистою назвою «Єсенін. Висоцький. Павлюк». Настільки був щиро вражений і неповторною лірикою Ігоря Павлюка, й бездоганними перекладами! Читав і його цікаву збірку польською… Одне слово, молодець! Нас із Танею почали перекладати з легкої руки видатної письменниці, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Віри Вовк, яка вже багато років мешкає в Бразилії. Пані Віра з власної ініціативи переклала добірку наших віршів португальською та німецькою мовами для антології сучасної української поезії, яка вийшла в Ріо-де-Жанейро. Згодом з’явилися переклади англійською (дякуємо нашому виданому поету, співзасновнику легендарної Нью-Йоркської групи Богданові Бойчуку та письменниці з США Любі Ґавур), французькою, іспанською, італійською, фарсі, грецькою, шведською, норвезькою, фінською, японською, китайською, корейською, німецькою, казахською, словацькою, болгарською, албанською, сербською, хорватською, македонською, боснійською, чеською, литовською, івритом, грузинською, вірменською, білоруською, удмуртською… Ігор Павлюк, Євгенія Більченко та Володимир Ільїн гарно переклали наші вірші російською (і в довоєнний час було багато публікацій у Російській Федерації). А молоді та обдаровані науковці з Яґеллонського університету в Кракові Роксана Кжемінська, Анна Тилютка і Маріанна Хлопек-Лабо взагалі виявили бажання перекласти польською нашу поетичну книжку. Так згодом і виникла наша з Тетянкою книжка «Розмова чоловіка і жінки» – польською та українською). Це й була перша ластівка…

– Тому їх і друкують та розміщують на популярних порталах. Додам, що всі ці переклади – наголошую, безкоштовні. Тож за кордоном побачили світ більше тридцяти наших книжок. А в Канаді вийшов поки чотиритомник «Вірші 60 мовами світу». Там є всі переклади на той час, а також біографії та світлини перекладачів. Проект охопив усі континенти, кілька сотень людей. І ми тепер активно мандруємо світом, уже побували в багатьох державах, де презентуємо наші книжки різними мовами. Зокрема, нам дуже сподобалося в Казахстані, Німеччині, Болгарії, Чехії, Хорватії, Польщі, Литві, Білорусі… – Так, це - дуже цікаво! А як ти взагалі знайомишся із зарубіжними письменниками? – Головне, почати, а далі, переконавшись, що ми – люди нормальні і з нами можна співробітничати, вони зазвичай самі пропонують колег з інших країн – своїх приятелів. Там же письменники активно між собою спілкуються і жодні кордони їм не заважають!.. Тому дякуємо відомим поетам: українці Анні Багряній, яка мешкає в Болгарії, її чоловікові – видатному болгарському поетові Димитру Христову, а ще албанцеві Єтону Келменді, іранцеві Сограбу Рагімі, видатному грузинському і українському поету, науковцеві, дипломату Раулеві Чілачаві, популярному польському письменникові Войцеху Пестці, Олександру Кабанову (одному з найталановитіших російськомовних поетів), Інзі Крукаускене з Литви, боснійці Сеіді Беганович, удмурту Петру Захарову, чудовим білорусам Михасю Пазнякову та Лілії Бондаревич-Черненко... Немало посприяли македонська письменниця Віра Чорний-Мешкова, голова Спілки українських письменників Словаччини та головний редактор літературного журналу «Дукля» і українського дитячого журналу «Веселка» Іван Яцканин. Неабияк допомогли перекладачі художньої літератури: невтомна Ріта Кіндлерова – чешка, а скільки зробила для пропаганди української літератури в Чехії! (фахівці надзвичайно високо оцінюють її роботу, зокрема переклад романів Оксани Забужко), доктор філософії з Греції Фотіні Папаріга, Шауль Рєзнік та Адіф Екроні з Ізраїлю, Ееро Балк із Фінляндії, норвежець Дагфінн Фолдйой (перекладач популярних нині романів Михайла Булгакова та Бориса Акуніна), японець Хіроші Катаока – кандидат філологічних наук (дисертацію захистив в Україні), вірмени Гурген Баренц (живе в США) та Наіра Давоян, чехи Мілан Грабал і Петр Каліна, а ще – українці Всеволод Ткаченко, Сергій Борщевський, Іван Бондаренко, Юрко Позаяк, Надія

пригодницькі книжки, мелодрами, документальні повісті та радіофільми на історичну й військову тематику…

– Неймовірно! І як на все це реагує дружина?

– Думаю, вона вже трохи звикла  Власне, я ніколи не збирався робити з цього якусь сенсацію. То моя внутрішня потреба. Врешті-решт книги – мої, кому хочу – тому їх і присвячую. Та декому з літераторів-чоловіків це чомусь не подобається…

– Ну, ясно чому! Це дуже імпонує їхнім дружинам – така вірність, ніжність, шляхетність… Взагалі, ти – якийсь надто позитивний, як для письменника, і це, з точки зору чоловіків, – підозріло! – Однак я переконаний, що письменник має бути позитивним: жити за Божими заповідями й спати зі спокійною совістю. Тому, як правило, головні персонажі моїх книжок – справжні чоловіки, здатні на героїчні, благородні вчинки: заради Батьківщини, коханих жінок, а інколи й зовсім незнайомих громадян. Взагалі ж, я – цілком звичайна, нормальна людина, тому зовсім не переймаюся Книгою Гіннесса. – Але ти прагнеш виокремитися, придумати щось нове. Наприклад, випустив книжки у комплекті з радіокнигами, де говорять не актори, а реальні люди – безпосередні учасники всіх цих дивовижних історій. Тобто з твоєю допомогою вони відтворюють пережите, адже персонажі книг грають самі себе! – Я тоді почав працювати на радіо, і мене просто захопила ця ідея. Ще раз переконався, що життя – значно цікавіше за будь-яку вигадану виставу чи кінофільм. Причому ми не завжди працювали в студії – нерідко вирушали безпосередньо туди, де трапилася та чи інша пригода. Це неабияк допомагало моїм героям, адже вони – не професійні актори. Але в знайомій обстановці люди, які, по суті, вперше говорили в мікрофон, раптом «розкривалися» і починали блискуче імпровізувати! Власне, і наш роман-серіал для дітей «Потягуськи» ми зі співавторкою – письменницею Іриною Кулаковською – готували спочатку лише для радіо, записуючи п’ятирічних малюків у дитсадку. За кожен запис усі юні учасники отримували від мене банани. Радіосеріал звучав в ефірі практично щодня –протягом двох років! Його безупинно хвалили та лаяли, проте байдужих не було. Виконавці головних ролей одразу ж стали «зірками». Вони підросли, пішли

кіно, служать у театрах (саме так вони й висловлюються: актори служать, а, скажімо, підводники ходять морями-океанами), також працюють у редакціях провідних українських газет та журналів. А, наприклад, Олександр Ткаченко тепер – міністр культури, донедавна був народним депутатом, генеральний директором популярного телеканалу «1+1». От ми з ним колись змагалися в КВН… Звичайно, не мені судити, але радіо «Новий Чернігів» було популярним (ми також працювали і в ефірі радіо «Мелодія»). Тому досі не розумію, чому чернігівська міська влада його закрила. Хіба ріжуть курку, котра несе золоті яйця?! – До того ж, у своїх книгах (і радіокнигах) ти чудово розповідаєш про Чернігів та його мешканців – популяризуєш рідне місто на увесь світ! Разом з Оленою Терещенко і композитором Ярославом Музикою створив прекрасну «Пісню про Чернігів», яку співає Віктор Гембара. От, справді, немає пророка у своїй Вітчизні… – Я люблю Придесення! І люди тут є надзвичайні, про яких просто гріх не написати. Тому, що б не трапилося, продовжуватиму свою справу. – Втім, серед твоїх персонажів – немало й відомих людей! – В основному, це – письменники, кіноактори, художники, музиканти, науковці, космонавти, військові, спортсмени… Звісно, спілкувався з нашими політиками: президентами, прем’єрами, спікерами, народними депутатами, однак ті інтерв’ю не для книг. Українські політики, по суті, не розмовляють, а виголошують гасла. Подібна риторика не витримує випробування часом. А в книжках має бути добре і вічне. – Ти спілкувався з Георгієм Ґонґадзе – незадовго до його загибелі… – Так, тоді, у 2000-му, я очолював громадську організацію журналістів «Чернігівський медіа-клуб» Інтернет не був таким популярним. Принаймні сам я ним не користувався. Проте друзі показали мені ксерокопії матеріалів з «Української правди». Той автор вирізнявся безперечним талантом, а ще –сміливістю, інтелектом та почуттям гумору. Захотілося більше дізнатися про нього. Ми ж тоді мало не щотижня проводили творчі зустрічі з відомими й цікавими людьми, тому й запросили Георгія завітати до Чернігова на отаку дружню імпрезу. Він одразу погодився і незабаром приїхав – життєрадісний, усміхнений, вишуканий у манерах, на диво молодий, попри участь у війні й важке поранення. Ми легко перейшли на «ти». Своє ім’я – Георгій – він вимовляв через «Ґ».

що Георгій уже звик до публічності. Він виявився невичерпним джерелом інформації. Вражали його життєвий досвід, простота й водночас –гідність та волелюбність, колоритний грузинський темперамент і вишукана українська мова. Звичайно, не обійшлося й без дискусії. Як відомо, у 1991 році Георгій Ґонґадзе брав участь у антиурядовому повстанні в Тбілісі проти тодішнього

президента цієї країни Звіада Гамсахурдіа. Бо Ґія називав його диктатором, пояснював, що Гамсахурдіа узурпував владу й люто переслідував політичних опонентів, до яких потрапив, як «ворог народу» (під № 28), і тато Георгія –Руслан Ґонґадзе – відомий грузинський режисер-кінодокументаліст. Проте нам складно було повірити, що Звіад Гамсахурдіа, котрий на той час вважався символом свободи та демократії, син видатного письменника Константіне Гамсахурдіа (автора одного з моїх найулюбленіших романів –«Десниця великого майстра») – кривавий диктатор, як стверджував Георгій. Тим більше, тоді у Чернігові мешкав в еміграції близький соратник Звіада Гамсахурдіа – колишній депутат грузинського парламенту, класик сучасної грузинської літератури, кінорежисер, актор і журналіст Гурам Петріашвілі, який зовсім інакше розповідав про антизвіадистський заколот у його країні і дуже негативно оцінював діяльність промосковського ставленика Едуарда Шеварднадзе… – Георгій щось говорив про свої стосунки з Олександром Морозом? – На пряме запитання: «Ти – людина Мороза?» він відповів, що працює виключно на себе, як вільний, незаангажований журналіст. Звісно, у нього є власна громадянська позиція, тому й бореться з несправедливістю, критикує владу. Адже ЗМІ повинні контролювати дії можновладців, гостро реагуючи на їхні ганебні вчинки. Тому з політиком Олександром Морозом «Українська правда» конструктивно співробітничала, але Мороз не був роботодавцем. Ми поцікавилися у гостя: чи він не боїться, оприлюднюючи компромат на президента Леоніда Кучму та його оточення? Ґія похитав головою, і почав спокійно розповідати, що за ним стежать якісь підозрілі особи, однак це аж ніяк не вплине на об’єктивність матеріалів у його інтернет-виданні. Відверто кажучи, ніхто з нас і гадки не мав, яка небезпека чатує над Георгієм Ґонґадзе. Так, в Україні опозиційним журналістам погрожували, але їх не вбивали… – Сергію, ти читав книгу відомого письменника-дисидента Віктора Єрофєєва «Енциклопедія російської душі»? Про неї багато дискутують – і в Росії, і в Україні. Єрофєєв відверто розмірковує про трагедію своєї нації, саркастично висміюючи її недоліки… – Читав – правда, не в оригіналі, а в перекладі Василя Шкляра, який побачив світ у видавництві «Ярославів Вал». Я навіть тоді занотував деякі висловлювання

а те, що могли запросити (теж мені, знайшли кого: північних дикунів!), не впоравшись із собою, це точно. Як же важливо вміти не справлятися із собою, не бути жандармерією власної особистості! Усі з собою справляються, причісують власні інстинкти, стрижуть нігті, читають газети, а ми не справляємося. Ні з собою, ні один з одним. Ми вище за це.

Проте й інші теж із нами не справляються. Варяги не впоралися. Царі дали маху. Навіть Петро Перший не впорався. Бо бороди голив, стрільцям голови рубав, хуй у царя стояв, а нічого не вийшло. Росію час, нарешті, колонізувати Як Африку Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати «дякую» і «будь ласка». Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звісно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося. Попросити, щоб росіян колонізували… Без усіляких потурань… Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі… Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом… Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться… Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. А ще носять божественний одяг бубу з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?». Безперечно, написано талановито, тому книжка й стала бестселером. Однак надто зневажливо росіянин Єрофєєв відгукується про співвітчизників! Так, звісно, видатний меценат Євген Чикаленко теж інколи не витримував, називаючи у хвилини відчаю земляків «підлою нацією»… Але він віддано любив Україну – не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені: навіть свою землю продавав, щоб знайти гроші на випуск української газети! Власне, є українці і є «хохли» – люди, які ганьблять своє, національне. За походженням вони – начебто українці, однак із тих чи інших причин перетворилися на манкуртів – персонажів роману Чингіза Айтматова. Наші класики (Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш…) засуджували «хохлів», проте ніколи не паплюжили Україну. А Віктор Єрофєєв зневажає свою Вітчизну. У нього росіяни – втілення зла на землі! Підступні, свавільні, облудні, нахабні, тупі, жадібні, жорстокі, заздрісні, байдужі, продажні, ліниві… Почитати Єрофєєва – ну, просто виродки якісь! І все це написав росіянин. Як же треба ненавидіти свою націю, щоб отак

патріотом Грузії. Це – нормально. А те, що робить «господін» Єрофєєв… Є такий вислів – «п’ята колона». Це – про нього. Зрозумій правильно – є втілення світового зла – Путін, про якого навіть згадувати не хочеться, але дії «царя» рішуче засудили в Росії Борис Акунін, Ельдар Рязанов, Андрій Макаревич, Лев Дуров та ще багато їхніх громадян. У мене в Росії є чудові друзі, з якими, попри все, я продовжую спілкуватися.

Бо політики своїми недолугими діями роз’єднують народи, а справжня, гарна література навпаки об’єднує людей. Це – моя думка, нікому її не нав’язую. – Що ти зараз читаєш? – Вірші поета Ігоря Губермана, який щиро любить Україну. Мені там сподобалося про політичну ситуацію:

Одна мечта всех краше и светлей, Одну надежду люди не утратили –Что волки превратятся в журавлей И клином улетят к ебени матери!

Спілкувався Василь Слапчук, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин Луцька і Волині

Нові переклади мовами світу

Знай наших! Вірші українців переклали в Дагестані –аварською та каратинською мовами

Народний поет Республіки Дагестан Баху-Меседу Расулова нині переклала добірку віршів відомих українських поетів Тетяни і Сергія Дзюби аварською та каратинською мовами. Аварська мова – рідна для більшості аварців, котрі мешкають в Дагестані, на півночі Азербайджану, північному сході Грузії та в Туреччині. Взагалі, аварці – найчисельніший народ сучасного Дагестану. Каратинська мова – це мова каратинців, народу, який також живе в Дагестані. «Ми шануємо творчість всесвітньо відомого, великого аварського Поета Расула Гамзатова, тому нам надзвичайно приємно, що наші вірші в перекладі народного поета Дагестану Баху-Меседу Расулової зазвучали тепер аварською – мовою Расула Гамзатова, автора геніальної пісні «Журавлі», книжки «Мій Дагестан» та багатьох інших відомих творів. Також добре, що наші з Танею поезії талановито перекладено й каратинською, якою теж пише Баху-Меседу Расулова. Отож на сьогодні наші вірші перекладені 72 мовами народів світу, – прокоментував подію президент Міжнародної літературномистецької Академії України, редактор газети «Чернігівщина», письменник і журналіст Сергій Дзюба. – Я також із радістю переклав українською чудові вірші народного поета Республіки Дагестан Баху-Меседу Расулової, думаю, вони сподобаються шанувальникам поезії в Україні».

Аварською:

* * *

Гьаб даимлъиялъул гIарцул хъатиниб гьурщун биччараб рас ххалей йиго яс. Гьелъ кодоб ккун буго моцIролаб гьоркьо. МатIуялъуб гьумер халлъулеб буго Херай гIаданалъул, жиндирго гуреб. Берзул балагьиги рукIкIалабиги… РикIкIалъун бихьула, огь, гIолохъанлъи.

Каратинською:

* * * Гьаб боанлIоб гIурмилI гIарсилI хъатуйни Бугьура гъабдайдя чIикорой яше. Коади бикке идя борцIIолалI гьакьу. МатIуйни инлъилIда гьаъанч1е багIа Гьаиндайдя гьекIоб, хоабхоабкIел суроб.

Українською:

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка

і Жінку.

Аварською:

* * *

ХъахIилаб ралъад бакьулъ ХъахIал кьураби руго. Кьураби-къадаз къвал бан Бакьулъ чIинкIиллъи буго. ХIавал магIу гIадинаб рикIкIадаб чIинкIиллъуда чIана хIикматаб бакъан ХIава, ГIадам рижизе.

Каратинською:

* * *

ХъайлI релъач1о бакьилъи ГьацIарай кьедай идя. Кьедалдал соре биккоб чIикороб макIоа идя. ХIавалI маъао чIIидас бац11адоб чIинкIилъеря руштIа хIекматоб бакъан ХIава, ГIадам бажоалъа.

Українською:

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

Аварською:

* * *

ГIумру халатаб гьабе, Хъвадари дагьлъизабе. Зобалазул мунагьал ругилан ГIайиб ч1ваге.

Каратинською:

* * *

ГIурми бехелаб гагьа, Хъвардобалдела микIа, ГIайб гебисе решиноар, ГьолъилI мунагь идакье.

Українською:

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

Аварською: * * *

ГIодулей берцинай яс, ТIелхазда магIил гарал, Жавгьараллъун кенчIолел Гьезде урхъарал нурал.

Каратинською: * * *

Хъадой чIикорой яше, Гире боанлIоб маъа. Жавгьар цахъда кунчIорай Гьордахъ урхъуха цIорцIин.

Українською:

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

Аварською: * * *

ГIадамал, хъудуге,

Гьарулеб буго Ралъдахъ гIенеккизе Квалквал гьабуге.

Каратинською:

* * *

Хада идя, гIанди, Андуке бигъи. Релъалал басиндоб Анлъалъа итя.

Українською:

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Аварською: * * *

Жинда гIайиб ккараб Лъимер кинигин БукIнилI чIун букIине Гитараялъе ЗахIмалъулеб буго Басралъаниги.

Каратинською:

* * *

БукIункь1а гьерчIIе бигъе ГIайб беккуб макIе цахъда БикIоалъа захIмат идя Бехарлъалал гитара.

Тетяна Дзюба

Українською:

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

Аварською: * * * Вокзалалда халкъгун хъуй… Къоялъ къолъикI гьабуна Халалъана рагIадал нилъ сардиде рачунел, Маххул нухлул рельсазда релъараб рагIад бахун Вокзалалде рачIуна чамгIалал гIолил ясал –Жакъасеб г1умруялъул анна каренинаби. Жидер мурад тIуразе цо сардил болжал бугел, БукIинесеб-аралъул пикраби гьаруларел.

Каратинською: * * *

БакъанилIи заман. Вокзал, хъуй, халкъе. Релъадас къарувар микъай годорай Анччаби рошбадалI рехелалъейдя, Рехеллъер рельсада ралъиндя идя. Гьорай анччудагал бахьуда гьардир ИлIиб заманалIай каренинади Мурадди тIобайдя гьобай аннадал Рагьакьулъил… цебел пикру гьачIевха.

Українською: * * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані,

І

не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

Аварською:

* * *

СихIкъотIи букIина хьулазул кьераб ТалихIалъул кьераб букIина хIалхьи. ГъотIодаса бортун кIихIи бекараб

ГIеч квина кIигояз – рокьи бергьараз. ГIаркьалабалъ яхчун гIодулей Х1ава Гьезда йихьиларо ва йичIчIиларо.

Каратинською:

* * *

ХъуйгьачIелъер бикIоас хорордалI кьераб, ХIалхьер-рахIат бикIоас талихIолI кьераб. Рошилагал тIаре, кIедаге хъабоб Г1ече къамас рокьул г1ужя идолол. Гьалибал екъеша рошила кIусой ХIавалI хъар анлъибчIе, гьой гьаимичIе.

Українською: * * * Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

Аварською: * * *

НекIсиял сагIтазул сали кинигин ЦIам чвахулеб буго заман борцунеб.

Гьелъ бухIизабула, ругънал ссудула.

Цинги рикIкIалъула ралъдаде сверун. РакIалдещвеязул карачелаца

КIирикIула ралъдалъ… Къокъабго талихI

Тезе ккола ралъад, ракьалдалъидал ГIадамаца гIумру гьабизе кколеб.

Ралъад даим цIамхIалаб…

Каратинською:

* * *

Секьесай сагIатдалI соро цахъада ЦIай чваххе боиндя заман басиндоб.

ЦIIайл хIавайдя черхел идяб ругъунел. Хири чIIидалъевха, цIIай релъар сорда. Боам ракIоарцIоанилI гарачендалIи Оъабдангил гьорге рахIат бикIуда…

Бахьоалъа баккуда релъал бешдавха, ГIадандилол унщя гейдангил гIурми.

Релъа гьиндагIаги цIигьам бик1уда…

Українською: * * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

Аварською: * * *

Ханзабазул ясал даим маргьабаз

ГIантазе щолеллъи бихьизабула.

Каратинською: * * *

ГIурус мугьадалIи ханщубай яши

ГIантабай кунтIалоа баиндя даим.

Українською:

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Аварською:

* * *

Телефоналъ кIалъала дун лъалелщиназухъе КватIараб сардилъ, радакь –гьел кьижараб гIужалда. Дун жидехъ «кIалъарайлъи» телефоназ бицуна, Дий раг1изе бокьараб руцIунчIеялъ бицуна.

Каратинською:

* * *

Релъада кватIерилъи, рагьакьу беланчIенгил Гъода телефонягал биъидолохархъоаре. Белана телефондал басиндя ден «гъоелъер», Дия анлъалъа къораб басиндя андукерил. Аварською та каратинською мовами переклала народний поет Республіки Дагестан Баху-Меседу Расулова Баху-Меседу Расулова (Дагестан) Баху-Меседу Расулова – народний поет Республіки Дагестан, прозаїк та перекладач. Автор 50 книжок поезії, прози й публіцистики, перекладених багатьма мовами. Пише аварською, російською та каратинською мовами. Добірка її вибраних віршів увійшла до міжнародного поетичного збірника «Планета поетів» (Латвія, м. Рига, 2012).

Народилася в Дагестані, у високогірному с. Карата. В 1987 р. закінчила Літературний інститут імені Максима Горького. Її творчість високо оцінив знаменитий Расул Гамзатов. Лауреат премії імені Олександра Грибоєдова (2011). Нагороджена Золотою медаллю «Імам Шаміль», Почесним дипломом Спілки письменників Азербайджану (м. Баку, 2012), Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ-Чернігів, 2020), Почесною грамотою Республіки Дагестан та іншими відзнаками.

враз трюки, Аби я вціліла, як радить наука. Неспокій – щомиті, прямую канатом! Ціль вибрано, тож не потрібно стогнати Під «наглядом» давніх кавказьких вершин І цих «скам’янілих», хоробрих мужчин.

Мекка

О, Мекка! Хвилюється море людське. Уперше відчула я чудо таке…

Країни, народи та раси – єдині, Подібне побачиш ти тільки в Медині.

Тут сонце пустелі безжально палає, Холоне від трепету кров в диво-краї. Омиті сльозами, просвітлені лиця, Що линуть натхненно в духовну столицю.

Якби ж то народи всіх вір і релігій Знайшли в своїм серці ворота довіри.

Згадали прапращурів роду людського, Й братами вважати себе стали знову!

Давній сенс

Погомонять із квітом усім… Бджоли в свій повертаються дім.

Воском створюють обриси букв В інституті бджолиних наук…

Побувавши в далеких краях, В Дагестан повертаюсь і я.

І з любов’ю тут передусім Зводжу Словом довіри я дім.

Бджоли хворих лікують повік, Бо незмінна ця творчість у них.

Слово зцілює – гарна ідея, В цьому сенс і роботи моєї!

Любов землі і неба

Між небом і землею, як на мене, –Любов – взаємна, пристрасно-шалена!

Й гірських вершин чарівний дивосвіт

Аж до небесних тягнеться орбіт…

А небеса, мов лебедина зграя, Хмаринами вершини обіймають;

І довго плачуть запашним дощем, Лишаючи невисловлений щем.

Аж раптом – буря почуттів, і вмить Оркестр небесний пристрасно гримить!

Птахи вогненні – блискавки довкіл, І солодко тремтить травневий бір…

Та землю вже цілують небеса –В єднанні тім веселка воскреса.

Пробуджує природа щедро, знов В серцях людей пригаслу вже любов!

Відродження людства

Дав Бог же народитись вдруге –Пустив людей на Арарат, Куди ковчег героя-друга Причалив з вірою в стократ! А Мекка? То було уперше –Довічна Господу хвала: Адам себе враз перевершив, І Єва рід наш зачала… Пробач, Всевишній, та чи треба Заблудлим шанс давати цей, Щоб безрозсудно, мов амеби, Брати утнули апогей?!

Невже історія – безсила

Бодай чомусь навчить синів?

Чи самовпевнені, що крила Тут вкотре виростуть, мов гнів?!..

Місячний вечір

У місячнім промінні сяє бір –Аж синьо-золотий його убір.

Не скрипни в тиші, гілко, не хитни, –Звірята бачать кольорові сни.

Блищить озерце – манить між дерев Красою легендарних королев.

І місяць, як в люстерку, крізь віки Позаздрить враз коханню диваків.

Ключ від щастя

Я мріяла про справжнє щастя, Але не знала, в чім воно?! В хоромах, статках? Не ледащо, Та не знаходила руно… Я шпетила себе і долю, Страждала, мов підбитий птах. І цим постійно, мимоволі, До щастя заступала шлях. У розпачі думок облудних, Які з’являлися щодня, Аж півстоліття – на розпутті: Куди не ступиш – лиш стерня!

А він був поруч, як і небо, І лиш після пекельних круч Духовним поглядом… у себе Я віднайшла чарівний ключ.

Українською переклав Сергій Дзюба

Салтинська ущелина (Салти, квітень 1904). Озеро Кезенойам.

Нові переклади віршів Сергія і Тетяни Дзюби азербайджанською мовою

Сергій Дзюба / Serhii Dziuba

Cadugər haqda ballada

Bir dəfə kefim saz idi Masada milçək əsnədi... Birdən Panna təşrif etdi –Pəncərəmdən külək əsdi.

Qoymağa soyuducu seçmək (O, bir tank kimi, səs edir), Soruşdu o nəzakətlə, hər şey qaydasındadırmı? Cadugərlə üzləşdinmi?

Söyləndi yağlı, dodaqları ilə, Dili dəniz düyünütək bağladı: necə? Mənim mənzilimdə – ayaqyalın bir xanım Sanki küləkləri əliylə sıxır!

Bir şahzadə kimi xalıdan keçdi: «Əzizim, rahatca, indi nəfəs al... Axı evdə su ilə bağlı çətinliyim var, Sadəcə qəlbimi yumaq istərəm»

Bir milçək sanki yuxuya getdi, İndi qonşularda sakitdir daha; Panna iki saatdır yuyunmaqdadır! Yaxşı ki, xanımım qohumlardadır...

…

Hər şey göz yaşla çıxdı, bu başqa məsələ! Sevincdən ağlayıb yer süpürürəm. «İstini, soyuqu hiss eləmişəm, Qadıntək özünü yenə hiss etdi.

Bir igid haqqında danışacağam, Nəzakətli şirin cəngavər haqda...» «Və düşündüm: Ukraynaya bir şan da, Qazanmışam, buna görə xoşbəxtəm!»

Балада про відьму та екстаз (бувальщина)

Був час, коли усе вже по цимбалах, І муха позіхала на столі... Аж раптом в гості пані завітала –Влетіла у кватирку на мітлі. Обрала холодильник для посадки, Дарма що той, мов танк, задеренчав, І чемно запитала: «Все в порядку? Ти що – ніколи відьми не стрічав?!»

Я щось заплямкав вражено губами, Морським вузлом зв’язало язика: У мене вдома – зовсім гола дама, Та ще й мітлу тримає у руках!

Вона ж пройшлась граційною ходою: «Та що з тобою? Чом, герою, зблід?! У мене, друже, кепсько із водою, Я хочу лиш помитися, як слід...» ... Давно яєчня на плиті схолола, Сусід уже сусідку від любив, А пані в ванні – дві години – гола! Все ж добре, що дружина у батьків... Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче, Мітлу свою від збудження скубе: «Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе! Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім...» І я подумав: «Слава Україні! Ну хоч одній, на диво, догодив».

* * *

Mən sonuncu şeirimi. Bir zamanlar yazacağam Qocalığı yaşamaram payızın yarpağı tək Öz yoluma düşəcəyəm Bəlkə belə asan olar. Sən narahat olma, Mən səninlə görüşə onsuzda gələcəyəm.

Məbəddəki, cəlbedici nazik şamtək. * * *

Упали листья на дорогу, Они упали, им легко... Татьяна Гнедаш

Колись я напишу останнього вірша і не доживу до старості: впаду собі на дорогу осіннім листям і мені буде легко. Не хвилюйся. Я все одно прийду на побачення з Тобою, зваблений тоненькою свічкою у храмі…

Yuxu Mən bir şair olub, Min il yaşadım Amma sonda hər şey bitdi. Yalnız ayağımın izi, qalmışdı qum üzərində Bir gün gəldi o da itdi Сон І був я поетом, І жив тисячу років… А потом усе минуло: Тільки відбитки Твоїх ніч На піску. Озеро Гьойгьоль (Азербайджан).

* * *

Mənə çox təəccüblüdür: Günəşi rəsm etmişəm, Amma o istilik verir.

* * *

Mənə çətin: Ulduzlar düşür, Amma arzular bitib.

* * *

Mənə yaxşıdır: Portulaq yaxşı rəng verir. Sanki mənim məzarımda.

* * *

Дивно мені: намалював сонце, а воно гріє.

* * *

Тяжко мені: падають зірки, а бажання закінчилися.

* * *

Добре мені: красиво цвіте портулак на моїй могилі.

* * *

Qarın şappıltısı zalım çovğun ilə, Dünyadakı sehrilərin anası. Açıq səma ilə uçduq qolbusa O ağ apostolun uşaqları biz.

Ardınca atıldı gün sarı yanaqıyla, Gülməkdən qan qızartdı dodaqları. Donmuş üfüq yaxınlaşırdı sanlki, Uzaqlaşan isti Kubanın şəkli

Tuurist jurnalında bir ulduz parlar, Həftə içi boz paltoları təks edir. Sarmat qadınların düz yolu kimi Kosmos – kompas ülgücündən krçirir.

Qarın şappıltısı zalım çovğun ilə –Dünyadakı sehrilərin anası. Açıq səma ilə uçduq qolbusa O ağ apostolun uşaqları biz.

* * *

Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи. Як розтане швидко цей зимовий дим –Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу

Крізь шинельних буднів непохитний стрій? … Не сахайсь закляклих серед степу

Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.

Полозки санчат – півусмішки.

Ми з планети круглої в небо їхали.

Звісно, білі ангели – діти трішки.

* * *

Bu gün sən kefdən ayılıb gəldi. İblisli qurumuş bir çələnglərdə Məzarlıqda bitmiş çiçəklər verdi, Müqəddəs əsrlər naminə deyil.

Yeni qalxmış o yüksəkliklərə Qarğanın yalnız sinəsi düşür. Ay Victoria, dua etginən sən də Yalanı əli ilə qoruyur büzür. Əllləri də yalanlarla doludur, Yalanlarla, palanlarla doludur. Günəşin də ləkəsində cücərir: Paslı çovdar tortlarında qovurur.

Günəbaxanlar boyunlarını qaldırır: Quzu bıçaq üçün sanki yerilkir. Tərəddüdlük xəyanətdən pisidir. Mənaları dəyanətin hisidir.

Pomada qanı, yaradana həmd olsun, Manjetdə günəbaxanın qanı. Sərxoş çirkinin üstündən hıçqırır Zəfər yanlara süründü. Ar olsun.

Oğlan raqatqadan nişan alıbdı. Sobada Tanrısına. Bu gün sən kefdən ayılıb gəldi.

Ти сьогодні прийшла з похмілля У зів’ялих пожухлих вінках. Віддавало цвинтарем й цвіллю, А не славою у віках.

У розкопану свіжо вись Груддям падає вороння. Ох, Вікторіє, помолись Й затулись рукавом від щодня.

Тут, на стеблах жовтавих, сонячних, Проростає у небо олжа. Підіймають голови соняхи, Як жертовне ягня до ножа.

А вагання – жахніші зради, А деталі затруть сюжет. Цей кривавий відбиток помади –І порожній рукав до манжет.

П’яні схлипи за переможеними І за тими, хто переміг… Хлопчик «цілиться» заворожено У знайомий сусідський сміх. Ти сьогодні прийшла з похмілля…

Чарівне село Киш в Азербайджані.

* * *

Qalarsan sən yalnız qatar yolu tək. Talehin qəddar cayanaqlarında, Ahanı qaraçı ağ daş slonundakı, Uşağı tərpədib, tabutu tutub.

Sən sürüşkən bəzəkli, keramik və incə, Hamar bir daş üstü yazılmamışdır. Bir yarışda dönüş əlamətisən Tərəfimdən bütün keçid etmişdir.

Mandalada sədaqət və inam, iç-içə, Körpə qələm budaqlarına bənzər. Naxış qızıl kölgə kimi tunc olur, Bir hindunun bədəni oxrası kimi.

Roza xanım kimi əlində iynə, Zəhərin beril ilə olan yer hanı. Sevgi bir zombi. Sevgi bir Golemdir. Sevgi öldürən robotdur.

Залишишся лиш візерунком вокзальним На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча.

Ти – лиш візерунок химерний і тонкий У храмі прощання й вчорашнього чаю. Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням. Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць Втамовує спрагу любов наша – Голем*, А світло – жагу невидющих зіниць.

* Голем – штучна людина, яка, на відміну від міфічної, не створена з глини, а є породженням людського розуму та праці (фантастичне гіперболізоване відображення пошуків у цьому напрямі алхіміків і кабалістів). У домівці свого «автора» Голем виконує всіляку важку роботу, – відбиток мрії, що людина у такий спосіб звільниться для творчості. Вийшовши з покори, стає страшним і некерованим.

Gözəllik haqda Ballada

Gəlirsən gecə yarı, göydə yandırıb ruhları, Sənin bir damlan ilə – yeddi boğa – dəli olur, Məsafədən də qara sanki o hər yerdədir, Bucephalus, Simargl düzüb yarasa qanadları.

Xəstəxanalar və sünbülləri sən saymağa gəlirsən, Bir xanım döşlüyütək sakitliyi pozaraq. Sən mənim şəhərimi antik tərzdə bəzədin,. Sən kimsən? Qraver? Xaron? Kapitan? Don Juan? Ya Mühasibsən?

Gəlirsən sən seçimsiz bir seçimli olaraqdan, Müstəntiqlər də gizli belə qərar çıxarır. Bir sözlə hökm verir dərhal yeddi kilsədən Quru küləktək gəlib, Çöldə olan şəhərə. Çağlayan çölü əvəz edib, Sən yovşan gətirirsən. Bürümüş zınqırovu hər tərəfi, hər yeri: – Bu, bizim qəbiləmizdir!

Bağlayırsan özünü sonsuz zamansızlığa, Cinayətə tələsən qaçan bir motiv kimi.

Балада про Перелесника

Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі а капельним співом над соборами сімома, як на відстані подиху чорно і всюдисущо розпросторює крила пес летючий Сімаргл. Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі, штиль розколюєш диханням і танками свіч. Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі, у некрополі осені з вічністю віч-на-віч.

Ти приходиш, як вибір без вибору, ти приходиш – так справджують вироки за печатями сімома, повкидавши ключі у вирій чи сховавши на дні безокому, Перелесником, перелячищем, цокотом по бруківці підків – на щастя, по розколинах дзвону – на сполох, ти вплітаєшся у позачасся, як мотив уплітаєшся в скоєне.

Мавзолей Моміне Хатун у Нахічевані.

Poçt vaqonu

Submarina vaqonu. Çayın dadı. Çörək ətri. Və bir topa bulud ilə eyləyir mübarizə, Pambıq konfettək yumşaq səmada göy üzərində

Ayrılığı, yorğunluğu mərhəməti aparır, Və sənin bu səsinlə də kənarında hər şey dolub –İndi parlaq kəlamlarda, çılpaq həqiqətlərdə, –Qütb məhvumunu da sanki bir sap ilə ölçür Bir boğaz teldə açılır.

Rəngli hərflərlə dolu zərflər bukülmuşdur. Ayrılmış rəflərində lütf sanki hökm sürmüşdür. Vera adlı bələdçi qız orada əbədi yatır. Əsgər pivəsi. Və avara siyənəyi.

Kağız sürətli uşaq qayığıtək. Sumbrina voqonu Beatles inamı Gecə dayanacaqda Geridə qalmaq üçün harada. Поштовий вагон

У вазах дворів – білі гілочки безу, Тополі зганяють із неба хмарини. Листи відпливають в замріяну безвість –Південно-сліпучі легкі субмарини. Згасає мелодій розчулений голос В ошатних бравадах та істинах голих, І сонця прощально-усміхнений лик Змітає із площі старенький двірник.

Розкришений в букви цей день у конверті, У зірочки безу, що щастя віщують. Пливуть «субмарини» в вагоні обдертім, Де бомжі і мрії, обнявшись, ночують.

* * *

Zaman sanki duzla sızır Qədim saatlardakı qum kimi Yanıb, bişib, yanıqlar da,

Buğlanaraq, həll olubdr Dənizə də çevrilibdir. Hansı ki həmişə qalxır Xatirə dalğaları ilə. Bir narahatlıq – uzun müddət deyil: Axı insanlar quruda yaşayırlar Hardakı duzlu dəniz var...

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

Salomeya

Hara gedəcəksən? Tarana? Ya da Rəqsə?

İnam üçün hamı tək, səlib yürüşlərinə?

Göyümtül laxtalanmış, qan qar paltarlarında. Köhnə sual: bir söyl sən bəs kimə tapırsan?

İohanın kəlləsi legionerin məcməyində, Rəqs et, Salomeya: qan ki heç su deyil. Qan atomlı bir məhlul vəy a bir iksirdir, Rəqs et Salomeya: sən hələ də bir gəncsən.

Və hələ də məstliyi sən hələ yaşamamısan...

Timpanlar. Lalələr. bəlalı hərəkətlər.

Qarda bandajlı stamen Qırmızı güllərindir. Karantin həftəsonu –Məktəblər üzrədir: Tütək klarnetləri öyrənməyə lüzum yox! «Qardaşının casusu olma saqın sözüm yox» –Mən dua eyləyərkən, tərəzi yellənirdi. ya əlindən – qanlı lardakı –Əl bombası saatı sürüşdü.

Timpanları döydülər – amma o kəsilmədi, Gəzən bu sükutluğa üstünlük vermək gərək. Vaxtım bitəndən sonra axı kim olacağam?

Bir fincançı? Tərəziçi? Rəqsçi?

Hara gedəcəksən? Yaxşı, Sən hara gedəcəksən? Bir yazıq olduğumu düşmənlərim də bilirlər. Lalələr də açılır. Və qarlar əriyir. Və qan yağışı seyrəldir. Rəqs et, Salomeya. Rəqs et, Salomeya ... Rəqs et, Salomeya!

Саломея

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?

Блакитна кров льону у білих одеж. Одвічне питання: камо грядеш? Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода, Від неї нерони хмеліють. Танцюй, Саломеє, бо ти молода І ще не спізнала похмілля…

Тимпани. І ковзко й непевно ступні. Червоно – на сніг і на сум без причини. На святки у школах тепер вихідні, Лункі, мов «Кларнети» Тичини. «Ти сторожем братові тільки не стань», –Благаю. Схитнулися шальки, Мов твій, Саломеє, догідливий стан І ледь закривавлені пальці.

Та били тимпани – і він не почув Чи зріс корчмарем для скитальців? А ким мені бути, як стрінуть дощі: Таріллю, главою чи танцем?

І з ким ти порадишся, куди підеш? Так добре, аж ворог жаліє. Від краю до краю, від меж і до меж Неспинний танок Соломії.

* * *

İsti batareyaların bir hasarı, Qar fırtınalarından qoruya bilmir. Qış təbiətdə öz rəsmini çəkir Buz bədəndə, sanki şüşə gövdədə.

Ardınca görünən bu sahələr, Yağış islanıb nəmlənib soyuyub. Qütb buzu, kimin möhkəm izidir Yalnız balıq bunu əzbərdən bilir.

Bu şərab əlavə olunmayıb, –Yalnız üzümü hər kəsə bəllidir

Yağış və qarın heç vecinə deyil Necə düşmək göylərdən yerə gərək:

Manna? Bomba? Ya daki bir Qradtək?

Ancaq mənim üçün – heç fərqi yoxdur, Xəncər kürəyimə hardan sancılar Qəlbdə olanı dərdi başa vuranda, Sonra bu baş üəyindən qan olar.

* * * І цей штахетник батарей, Що від зими набігів не рятує, І білі квітники лілей, На вікнах висіяні всує, Облиш дощам, що прийдуть вслід, Холоднозорі і незглибні. Що водограй – лише політ Достоту знати тільки рибі, Що нерозбавлене вино Достоту знати винограду. Дощу і снігу заодно Є змога випадати градом.

А нам – ніяк… Ніяк… Лови Меча блискуче рвійне скерцо, Якщо душа не сягне голови, То голова впаде до рівня серця.

Kimerik ağ saçlı hacılar

Alçı göydən sanki yerə uçdu, Ağ sərin qoxusuyala qoxurdu. Çörək kimi onu yarı böldülər... Kilsələrin yanı günah doludur.

Ağlıq, kətan parıltısı bərq vurur: Çörəyim və şərabım belə qoxur. Və zəng dibinə söykənmək istəyir Buxarlanır ayağımın izləri.

Şəfəq nuru ilə hər kəs parıldar, İnsan könlü yalnlz yayda ayılar.

Telegramı oxumağa çalışdım, Nə sən, nə mən, nə də biz ayıldıq. Eyni zamanda iki. Körpülərin üstündə Ayaqda, ilhamlanmış və yüngül, Qışı qoruyanlar da qar adamlarıdırla... Bədənlərin molekuly buxarlanaraq uçdu –Keramik ağ saçlı qrimçilər.

Примарні білі пілігрими

Із неба сипалась старезна штукатурка І пахло ладаном, і тіні від повік Надвоє переломлювали вік… Святих церков округлість грішна І грішна сяйна білизна. Так пахла ладаном моя вина І дзвони добивалися до дна Твоїх загублених слідів, Як день на банях відрадів І впала паморозь сумна. Давно розведено мости І телеграми відблукали, Та ходим поряд я і ти Холодними сніговиками. Примарні білі пілігрими…

* * *

Zaman it kimi amma hey sulanır. Ayaqlarınızın altında uzanır. Bir saniyə incəcəcik sızldayır, Anma mərasimitək qarşılayır. Nəticənim xüsusiyyətləri var Bir nöqtəyə itələyir, Yollar, Özü də yalnızca gecə vaxtı. İşıqlar tamamən söndürüldükdə, –Bir dəqiqəlik sükutla yaxındır.

Mən sənə baxıram

Rublevin gözü ilə, –İtlər, fənərlər və yollar ilə Gecələr, maşınlar və siqnallar ilə Dünyadakı hər kəs ilə Saniyələr dayandı. Əks nəticə... İnam tərzi – retro kostyumlar. Ümid yalnız xəyal etdi Moda kilometrləri Rəngli paltarlar. * * *

Час, неначе собака, ласкавий, Лягає під ноги. Тонко скиглить секунда, Упавши в колодязь чекання.

Перспектива – завершені В крапку дороги. Крапка – це щось сумне, Мов хвилина мовчання.

Я на тебе дивлюся Очима Рубльова, Не боюсь, що учора і взавтра Реальніші стали сьогодні.

Перспектива зворотня… Як сукні мої старомодні. А надії все сниться Вбрання кольорове.

on alıcısını götürürəm. Mən yalnız o nömrələrə zəng edirəm əzbər bildiyim nömrəyə. Yalnız uzun bir zil səsi eşidirəm. Məhz bu anda nəyi eşidirsən Uzun müddət istədiklərimi Ancaq «Allo!» səs verin Sizi narahat edirəm.

Агшин Алієв народився 16 листопада 1977 р. в с. Ляж Ленкоранського району Азербайджану. Він закінчив історичний факультет Ленкоранського державного університету. Відомий поет, прозаїк та науковець. Автор шести книжок (історичних романів, віршів) і понад ста наукових статей. Його твори перекладені й опубліковані багатьма мовами. Крім рідної азербайджанської, знає перську, турецьку та російську мови. Лауреат IV Євразійського фестивалю «LiFFt» (премія «Золотий вінок», 2019). Учасник літературного фестивалю в Колумбії. Переможець фестивалю «LiFFt» (2020). За власний творчий доробок та популяризацію української літератури нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературномистецької Академії України (2021). Лауреат Міжнародної літературної премії імені Генріха Бьолля (Німеччина, 2021).

Сергій Дзюба переклав твори Агшина Алієва українською.

Притчі Вічне життя

Важко захворіла красуня Земля. Ніби ще й молода планета – якихось чотири з половиною мільярди років виповнилося, а вже так журно, тривожно на душі! Авжеж, у Землі, як і у всіх планет, є душа. Ніби вічна та безсмертна, як запевняє дядечко Всевишній… Однак вона ж не на картині намальована –болить і страждає по-справжньому, і немає на те ради! Бо хто матінку Землю невдовзі доконає? Її дорогі, рідненькі діти – Божі створіння, люди, які давно вже поводяться не по-божому. Зраджують, нищать матусю вогнем і мечем, й одне одного, немов навіжені. Ще й обурюються, що їй непереливки, шукають рай, який начебто колись втратили. Хоча здавна рай і пекло живуть на Землі. Просто того раю вже майже не лишилося, а ось пекла – скільки завгодно, особливо в людських душах, які спустошено деренчать, наче зіпсовані годинники, й потайки радіють чужому лиху, немов чорти. То як таких врятують любов і краса? Заздрість, жадібність і продажність ще правлять тутешнім світом. А люди – недружні, підступні та самотні в своїх ненаситних дикунських зграях. Втім, людина переконана, що завжди знайде, де оселитися. Ось хоча б на Марсі. А що – цілком нормальна планета! Червоненька, як кров, необжита. Та тільки-но поткнулися туди прибульці, як Марс одразу ж оскаженів: «Ану, забирайтеся, доки ще цілі! Чи не такі, як оце ви, знищили колись мої чарівні поля, неозорі гори та бездонні океани, мої заможні міста й мальовничі села?! Геть». То, виявляється, на Марсі вже мешкали якісь розбишаки, що вкоротили йому віку, залишивши лише випалені, криваві землі та нещасну душу? Що ж, пошвендяла людина до Венери, Нептуна, Сатурна та інших цікавих планет, проте скрізь їй лише тицяли дулі межи очей – мовляв, немає дурних. Досить, надивилися вже на усіляких недолугих приблуд, від яких – жодної користі, натомість, як не війни, то всесвітні потопи… Спробувала людина пошукати щастя далеко від домівки, чимчикувала зірками, галактиками, всесвітами, тисячі років змарнувала, та так нічого й не виходила. Не зігрілася під чужими світилами. І як була вкрай самотньою, так і постала перед самим Сонцем. Впала навколішки, заходилася благати про порятунок. «Попри все, ти – поки що не безнадійна, – трохи потеплішало світило. – Проте, як же це ти досі не збагнула, що все лихо – в тобі: носишся з ним, як дурень зі ступою!.. А насправді, – досить лише впустити в свою душу світло, навчитися міркувати тільки по-доброму й бачити лише прекрасні сни. І коли ти почнеш змінюватися на краще, поліпшуватиметься й навколишній світ».

Людина послухалася мудрої поради – повернулася до матінки-Землі, попросила у неї пробачення. І тепер намагається жити достойно. Дай, Боже, їй працелюбності, терпцю та людяності!

Нелегкий вибір

Чудове літечко невпинно завершувалося, і птахам, котрі не могли жити без благодатного тепла, потрібно було якомога швидше вирушати в далекі краї. Втім, так сталося, що в одному ластів’ячому гніздечку було неспокійно. Матуся-ластівка буквально місця собі не знаходила – треба вже вирушати, а її дітки-ластів’ята досі не навчилися літати, як не старалися. Що ж робити? Тому й вирішила поговорити зі своїми крихітками відверто: – Дітоньки мої, ви так і не можете злетіти в небо, а зовсім скоро погода тут зміниться, стане дуже холодно й не буде що їсти. Потрібно рятуватися від лютої зими, летіти в чарівні та теплі краї. Втім, я можу спробувати врятувати лише одне з вас – узяти собі на спину. Буде нелегко, та я постараюся долетіти до омріяної мети, незважаючи на свою втому й усі труднощі такої мандрівки. На жаль, інші двоє, які лишаться тут, у гніздечку, незабаром загинуть. Тому я хочу поцікавитися у вас, кого маю зараз порятувати? – Мене! – одразу ж вихопилося пташеня, яке виглядало дорослішим і задерикуватим. – Адже з усіх трьох саме я заслуговую на такий порятунок, як найбільший, найсильніший та найсміливіший! – До чого ж тут сила? – здивувалося інше пташеня. – Хіба сила чогось варта без розуму? Натомість я – обачніша, хитріша, дотепніша, одним словом – краща. І в дорозі, люба матусю, мої здібності не раз стануть тобі в пригоді. Інше пташеня сумно дивилося на своїх братика та сестричку й мовчало. – А ти що, маленьке, не хочеш жити? – збентежено запитала матінка. –Скажи щось… – Дорога матусенько, любі братику й сестричко, так, я теж хочу жити. Як і ви, я дуже люблю усміхнене, погідне небо і лагідне сонечко, неймовірно барвисту веселку та запашні квіти і яскраву зелену травичку. Та найбільше я люблю усіх вас. Тому не хочу, щоб мій порятунок означав чиюсь загибель… Вирішуй, матінко, я не ображаюся ні на кого й зичу вам здоров’я та любові, добра і удачі.

собі заможний добродій. Мав дбайливу дружину і чуйних дітлахів. Тому жив і не тужив, був веселим і не жадібним. За потреби, допомагав своїм близьким, друзям та просто хорошим людям, які потрапили в біду. Та ось і його спіткало лихо – несподівано збанкрутував… Й одразу ж ставлення до нього змінилося. Бо дехто з сусідів навіть порадувався таким обставинам, усе

повторював: «Авжеж, хто високо літає, – низько падає!» Втім, добродій не опустив руки, ще більше працював і сподівався на диво. І ось одного разу його родина скромно поснідала, аж раптом дружина страшенно налякалася, аж вискочила на стілець… Бо з кутка вибігла мишка, спритно вхопила шматочок сиру і чкурнула в нірку, яка, виявляється, раптом з’явилася в їхній оселі. «Негайно забий цю кляту діру, щоб жоден сіроманець сюди більше не потрапив!» – почала вимагати ошелешена жіночка. Натомість на підлозі щось ураз яскраво зблиснуло. Чоловік неквапливо підійшов і… вражено підняв справжнісіньку золоту монету! Після цього він щедро наклав до тарілки рештки їхнього сніданку і поклав біля нірки, лагідно подякувавши несподіваній сіренькій гості за її подарунок. Тоді більше нічого не сталося. Та вже під час обіду мишка з’явилася знову, спокійно поласувала сиром і залишила на підлозі ще одну золоту монету! Так тривало щодня й невдовзі добродій повністю розрахувався з усіма своїми боргами. Більше того, він почав жити ще заможніше! Та це не давало спокою його заздрісному скнарі-сусідові, котрий від отакого неймовірного та радісного порятунку навіть ночей не досипав, усе гадав: «Як же йому вдалося врятуватися з такої халепи?» Нарешті не витримав – запитав у щасливчика. І той щиро розповів про дивовижну гостю, яка щодня приносить йому в обмін на улюблені ласощі золоті монети! Тож вражений сусід мерщій побіг додому та й викопав у власній оселі нірку, поклав до тарілки сир і заходився годинами та днями й ночами чекати такого ж золотого дива, втрачаючи терпець. Ох і знудьгувався, доки нарешті з нірки обережно виповзла мініатюрна мишка. Любо поглянула на смачний гостинець, тихенько взяла шматочок, пискнула-кивнула-подякувала і хутко, непомітно звідти зникла, не лишивши на підлозі нічогісінько. Розсердився скупий чолов’яга, почав щосили тупати ногою біля нірки, вимагаючи золота, проте наразі нічого не сталося… Тоді невгамовний сусід хвацько розбив-зруйнував стіну, вишукуючи мишачий слід, і таки натрапив на «обійстя» сіроманки, та лише спіймав облизня, – горщик, у якому раніше були золоті монети, виявився зовсім порожнім. Це настільки допекло скнару, що той буквально закам’янів на місці! Тож нині кожен, хто побажає, може приїздити сюди та подивитися на химерну статую, яка, мов опудало, стоїть та відлякує ворон поблизу начебто звичайного будинку, та послухати повчальну бувальщину, яка вже перетворилася на одну зі славетних місцевих легенд. З азербайджанської переклав Сергій Дзюба

Міжнародне співробітництво

Вірші Тетяни і Сергія Дзюби перекладені алтайською мовою

Міжнародний проект «Твори Тетяни та Сергія Дзюби 70-ма мовами світу» успішно продовжується. У Сергія Дзюби вийшла книжка віршів «Гріх любити неталановито!» в Німеччині (поезії українця переклав німецькою мовою відомий письменник Генріх Дік). У Киргизстані надрукована збірка поезії Тетяни та Сергія Дзюби «Веселка на віях» киргизькою мовою (вірші творчого подружжя переклав видатний киргизький письменник Айдарбек Сарманбетов). Вже виданий популярний роман-серіал Сергія Дзюби «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер» у Канаді та Казахстані. І ось – ще одна приємна новина. Поезії Тетяни та Сергія Дзюби наразі чудово переклав алтайською мовою відомий алтайський поет Кулер Тепуков. Він народився 1952 року в селі Салд’ар Онгудайського району. Закінчив Літературний інститут імені М. Горького. Автор книжок поезії, прози і творів для дітей та перекладач світової класики. Українською мовою вірші Кулера Тепукова перекладав видатний поет, Шевченківський лауреат Ігор Римарук. Алтайська мова (колишня назва ойротська) – мова алтайців, корінного населення Республіки Алтай у Російській Федерації. Належить до тюркської групи мов. Літературна алтайська ґрунтується на південному алтайському діалекті. Має чимало спільних фонетично-морфологічних та синтаксичних рис з іншими тюркськими мовами, зокрема з киргизькою. Алтайською мовою прекрасно перекладений «Заповіт» геніального Тараса Шевченка. А тепер маємо і переклади віршів сучасних українських поетів. Це – 68 переклад поезій Тетяни та Сергія Дзюби.

Сергій Дзюба

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

Кӧс кылбыгар кайаларга курчаткан, талайга меҥдебеген ынаарды тудуп алгадый, Еваныҥ кӧзиниҥ јажына тӱҥей ол ыраак ортолыкта, кӱӱ –турлу тапты Эр кижни ле Ӱй кижини јайаарга.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити

Чоловіка і Жінку.

* * *

Кӧп јажагар, ас бичигер, је бу тӱбекте Теҥерини бурулабагар.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Ыйлаган јаражай: кирбиктерде кӧстиҥ јажы солоҥыдый мызылдайт.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Улустар, сурайдым, араайзар –талайдыҥ тыныжы угулбайт.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * *

Толукта эски гитарага балагадый кӱч анда турарга.

* * * В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко. Татьяна Дзюба

* * * Вокзалдыҥ табыжыла кӱн тӱгенди –Тӱнге ӧчӧшкӧндий Рельстар чылап кӧлӧткӧ чӧйилди. Анна каренинадый Болорго турган келиндерге Уур-кӱчтерин ундыырга Таҥ атканча ла ӧй артат.

Тетяна Дзюба * * * День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку. * * *

Ижемјиге тӱҥей тымык келер, Ырыска тӱҥей амыр келер, Алама тӱжер, эки башка јарылар, Јарымдарын оныҥ сӱӱшкендер амзаар,

Авитаминозты ундып, Еваныҥ ыйын Бӱрлер ажыра олор кӧрбӧс.

І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Ӧй тус чылап сызылат, Јебрен сааттыҥ кумагы чылап, Чагат, ӧртӧйт, тырмайт, Оноҥ ыраап – јоголот Талай болуп чайбалат, Ондо јакшы јайкадарыҥ Эске алыныштыҥ толкуларында.

Је јаҥыс ла узакка эмес, Кижиге јер керек. Кайда талай – анда тус….

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Каан-кыстар јӱӱлгектерге барат, – деген Калыктыҥ учурлу сӧзи бар.

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Телепон согодым, Меге таныш номерлерге. Кем де телепон албай, каруу бербезе, Озодо угарга сананганымды Јаҥыдаҥ ойто тыҥдайдым.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Алтай тилге Кӱлер Эзендик уулу кӧчӱрген Алтайською мовою переклав Кулер Тепуков

Кулер Тепуков (Республіка Алтай): «Немов людина, кедр тужив…»

Видатний алтайський поет Кулер Тепуков народився 1952 року в селі Салд’ар Онгудайського району. Закінчив Літературний інститут ім. Максима Горького. Автор книг поезії, прози і творів для дітей та перекладач світової класики.

У 2020 р. К. Тепуков нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України, котра нині об’єднує письменників і науковців із 157 держав, – за власний творчий доробок, визначний внесок у світову літературу та високохудожні переклади віршів сучасних українських поетів алтайською мовою. Українською мовою поезії Кулера Тепукова також перекладав лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігор Римарук. Кулер Тепуков переклав вірші відомих українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби алтайською мовою. Пропонуємо вашій увазі поезії видатного алтайського письменника в перекладі Сергія Дзюби.

Місяць і дівчина

Місяць і дівчина – кров молода –В річці стрічаються знов… Трепетно пестить їх тиха вода, Ніби всевишня любов.

Світ неймовірно, мов крига, скреса; Душу, вітриську, облиш… Падають зорі: з ріки – в небеса, –Вимрій бажання хутчіш!

Музика тиші, миттєвість століть, Ночі свята простота… А місяченько, як мак, променить –Юнці бентежить уста.

Спокій ясний огорнув береги Ніжністю янгольських віч…. Тільки хвилюються в чарах ріки Дівчина, місяць і ніч.

Почув ридання в кризі днів, В безлюдних горах-снах, –Немов людина, кедр тужив, Що не прийшла весна.

Вічнозелений. Наче цар, Могутній. Що трава?.. Та як серед похмурих хмар Надія зігріва!

– Життя – мітла... – Е, не крути, А приказку затям: Не все, що зметено з путі, –Лише дрібне сміття. Коли вийшла заміж за іншого...

Від злив і граду рятувало грізних, Тепер лиш сум навіює мені... Побачень свідок – листячко берізки Не розпустилось нині навесні. * * *

Продзвеніли в небі журавлі. Серед рідної стою землі. І на плечі, мов богатирі, Клунки хмар закинули старі Хати, – все покурюють в туман І чекають, що ось-ось – зима. З алтайської переклав Сергій Дзюба

Вершини світової поезії «Десь у хмаров’ї ховається щастя сотої диво-звізди!»

Пропонуємо вашій увазі вірші видатного алтайського поета Кулера Тепукова в чудовому перекладі лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігоря Римарука.

Сота зірка Схили дрімають. Вітрищем-куйоном вибило з ока сльозу. Я на верхів’ї – веселий і юний. Стійбище бачу внизу.

Не заважали б ви, хмаро і ноче, зорі лічити ясні! Але почув я: бабуня шепоче давнє повір’я мені: «Хлопчику, зорям не знайдено мірки, їх рахувати не слід: лиш доберешся до сотої зірки –лопне твій бідний живіт!»

Ні, не лякавсь я небесного лику –мудрій бабуні на зло. Сотої ж зірки ніколи не кликав, сходив з вершини в село... Плинуть літа... І, хоч як мені гірко, щоб не накликать біду, до дев’яносто дев’ятої зірки я свій рахунок веду. Тільки даремно чигають напасті –я пам’ятаю завжди: десь у хмаров’ї ховається щастя сотої диво-звізди!

* * *

Засни, кохана... Уві сні забудь мене, забудь важкі, суворі дні –усе земне.

Снів безкордонна далина відкрилась знов: туди печаль не долина, ані любов.

Засни... Не пам’ятай пропаж, добра і зла –вже місяць, як недремний страж, припав до скла.

Останні вісті

В ефірі – позавчора, вчора, нині –тривога... Навіть в паузах вона. Безумний світ... Над ним на волосині висить остання світова війна. Із гуркотом, немов гірська лавина, летить у ніч табун радіохвиль, а згодом, як годинникова міна, поклацують у тиші страх та біль.

Ну як тут не зітхнути: вранці-рано добрався син до приймача, і враз –пустун дворічний, крихітка кохана! –під музику танцює!.. –ніби час для танців і для сміху...

Люди, люди! Невже ж бо вам пояснювать мені: віддам життя – хай тільки син не буде на тій останній світовій війні!

Кулер Тепуков

Українською переклав Ігор Римарук

Вірші українців перекладені африканською мовою амхара

Вірші відомих українських поетів із Чернігова Сергія і Тетяни Дзюби нещодавно перекладені африканською мовою амхара. Це – державна мова Ефіопії. Переклад здійснив член ефіопської діаспори в Україні Алемайху Медханіте. – Задумуючи цей міжнародний літературний проект, ми, звісно, хотіли, щоб наші вірші перекладалися й популярними африканськими мовами. Не маловідомими діалектами й говірками, яких в Африці – сотні, якщо не тисячі, а саме державними, національними мовами, – прокоментував подію Сергій Дзюба. – Отож нині маємо переклади вже трьома африканськими мовами, це – бамбара (Малі), амхара (Ефіопія) і фула (синонімічні назви – фульбе, пулар, фульфульде), поширена в Гвінеї, Гамбії, Сенегалі, Малі, Нігерії й Мавританії. Щодо мови фула існує багата літературна традиція ще з часів Середньовіччя (переклад чудово зробив віце-консул Республіки Гвінея в Україні, президент ВГО «Африканська Рада в Україні» Іса Діалло Садіо). Тож ми щиро дякуємо всім перекладачам та громадському діячеві, голові правління ГО «Українська ініціатива», членові Міжнародної літературно-мистецької Академії України Юрієві Косенку! Таким чином, тепер твори українців Сергія і Тетяни Дзюби перекладені 70-ма мовами світу й опубліковані в 50-ти країнах, за кордоном вийшли 30 їхніх книжок різними мовами. Зокрема, побачили світ книги в Чехії «Дощ із твоїми очима» (чеською та українською мовами) і в Білорусі «Місто Зима» (білоруською), над якими працювали висококваліфіковані перекладачі, вчені, знані поети Мілан Грабал та доктор мистецтвознавства Петр Каліна (Чехія); і поет, лауреат Національної літературної премії Білорусі Михась Пазняков. У Казахстані і Канаді нині надрукована казкова, пригодницька трилогія Сергія Дзюби «Душа на обличчі» (три романи), котра вже викликала значний резонанс (загальний наклад становить на сьогодні 200 тисяч примірників). Сенсаційною вийшла книжка віршів Сергія і Тетяни Дзюби «Колись ви вигадаєте нас» в’єтнамською мовою, яку переклали поетеса До Тхі Хоа Лі та

Ак Вельсапара «Помста роду Лисиць». Також Сергій Дзюба, Ярослав Савчин і Олег Гончаренко переклали українською збірку віршів білоруського поета Михася Пазнякова «Тепло ромашкової завії». Презентації за участю Тетяни і Сергія Дзюби та Михася Пазнякова відбулися в Україні й Білорусі. Ярослав Савчин

Поезії Сергія Дзюби мовою амхара

Поезії Тетяни Дзюби мовою амхара

Вірші українців перекладені андійською мовою Приємна новина надійшла з Дагестану – щойно поезії відомих українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби побачили світ у перекладі андійською. Здійснив переклад знаний поет Ахмед Халілулаєв, котрий пише рідною андійською і аварською мовами. Андійська входить до складу авароандо-цезьких мов (нахсько-дагестанська сім’я). Поширена серед андійського народу в західній частині Дагестану, в основному, в долині річки Андійське Койсу (Ботлихський, Цумадинський, Ахвахський і Шамільський райони) та північного заходу Азербайджану (Закатальський район), після 1950-х років значна частина жителів переселилася в рівнинний Дагестан. Це – 73 переклад віршів Тетяни та Сергія Дзюби мовами світу, які надруковані в 50 державах. Сергій Дзюба * * *

Орсилъи хъотухъи гьокьу риччидду МичIи багъу еши лъинибол рохор МатIудочIу сседу зуди йигъиблъу Гьагъорссу гьоллъибо энлъиги хомхол ГьарчIом гьаркIуллоё гьоллъие кIирир Рикъимаша хомхол сейло йешкаллъи

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

ЧIонилссол гьаркIобил тенгизигассол КьурибачIу бокьу къинтIилъирола ГьацIа хомхолула Гьаваллъигасси Чвахунносса ламдур биссичIукку лъен Дуняллъи рагьалло гьагъидя бикIо. Руххиб магъануди рикIор риччила ГьекIало ЕшкIало жIиду сабаблъи.

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

Воккудо вохуллохъи Хъвародо дан мичIигу БулъибкIоллъол айибол Гьилласишло щароссуб.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

ЕкIулосси багъу ешулъи Битом ниду кIирила ЦIобор цIаллъибо гьагъоб Гьелло илагьи буккуб.

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Халгъи биссил колъол илъоголлъибул Дибо дан анлъиду ибла бедоссу.

Люди,

будь ласка, тихіше, –не чути моря.

Гьакъулъи бикIунула Зуди бигъир гитаруй Волъиду ругьунлъирсси МочIищуйгагу реччин. *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба

Гьор зубуло рулон чIачIадиргужа Анччу бехулалъиб бехъо ригьило. Чомулгулло ешил чомул Анналал Сер релъоллъийсугу жиел егъуссуб. *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку. * * *

Бигъидябу багъу хьулалъи заман Бигъидя талихIи лъорлъоб заманно Бахо гьогъулоду чIе хъабиб инчи

Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

ЗаманучIукку цIонно чабя Сурлъи саатучIукку сургагу. Ссимкьолло ц1атолло тIулу режолло Онщило талхъуно лелотобгагу Тенгизулъи илъу авчорсигагу Анищшалъи коллир вусинно даим Амма, пайда ибгъи гьебеб колъисси Гьедебул лелолла денгу гьолъугу Рекъуб тенгизуло хивалол сорду Дилъу реккуб цIоннлъол гъунадало чIон. * * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль... * * *

Ханибадайул ешбол Тухолуй йукIудялъир Седуссади рулъирсси Гьумгассилолъи жIижа. * * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість. * * *

ВугьуцIугу валидду рокIорхъи дибо цIинял. Тарихала рисолло телепонула денни

Валибшди лерцIоллурий вохуккуролалъиду Ден гьажIати вукIоссур дибо гьинжIе кIиррадо. * * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Андійською переклав Ахмед Халілулаєв

Про перекладача: Поет Ахмед Халілулаєв народився в селі Гагатль Ботліхського району Республіки Дагестан. Пише вірші рідною андійською та аварською мовами. Велика добірка його віршів андійською увійшла до колективний поетичний збірник «Аманат» (м. Махачкала, вид-во «Алеф», 2020 р.). До цього збірника увійшли поети, котрі пишуть мовами невеликих корінних народів Дагестану. Упорядник, редактор та меценат книжки – народний поет Дагестану БахуМеседу Расулова.

А зараз пропонуємо читачам добірку віршів поета Ахмеда Халілулаєва українською мовою в перекладі Сергія Дзюби.

Ахмед Халілулаєв: «Господь цілує ваші руки…»

Вік Туман – довкола та сльота… Все дме вітрисько гордий!

І тілу, яке гнуть літа, Нелегко у негоду.

Що вгледиш з-за туманних брам, Міцних, немов могила?.. І важко стомленим очам Без краєвидів милих.

Душа сумує чи трава? Бреду в пітьмі, безкрилий…

Невже природа відчува Мої літа похилі?

Дещицю б сонечка мені, Немов бальзам – на рани! Роки минули осяйні, Згубилися в тумані.

Та годі зрозуміти зміст Цих сліз-краплин останніх. Не думати б про падолист

І судний день-прощання…

Чи прощення? Якби ж я знав,

Що доживу і зможу! Сльоза скотилась у рукав, Немов надія Божа.

Матусі

Такі терплячі, незлобливі, Витримували всі незгоди, –В хустки закутані, на диво, Не розгубили віри й вроди!

Мов золото, кізяк збирали, Щоб грілись ми в зимові ночі… Нужда, а діточок – немало! Тендітні плечі їх жіночі

Зуміли в нас вселити диво, Готуючи старанно їжу; Хоч лампа скніла вередливо, І темрява скрадалась хижо.

Сухий кізяк – в холодну днину Нас рятував, неначе фея. І тихе вогнище, родинне, Було прекрасною зорею!

Невтомні руки, не сталеві, Встигали скрізь – ласкаві, жваві. І сіяли – мов королеви, І хмиз носили нелукаво. Траву косили на болоті Й матраци набивали знову, –На них, немов на позолоті, З’являлись дітлахи в любові.

Андійки, попри скруту, муки, Ви сяяли серцями ясно. Господь цілує ваші руки, Такі натруджені й прекрасні!

Моя мова

Як забути цю мову, святу, чарівну, Що отримав з колиски від рідної нені?

Із грудним молоком я її осягнув, Відчував, наче диво, небесне знамення.

Як забути молитви ласкавих бабусь, Задушевні розмови з ясними піснями? Та не буде щасливої долі комусь, Хто цурається мови, як милої мами!

Сином, донькою кликали нас у селі Старші люди – так тепло, турботливо, ніжно… Та без рідної мови – немов без землі, Не розквітне душа, як жаданий підсніжник.

Бо розвіються статки, посади – мов дим, Заблукають серця, мов сполохані вівці… Хтось народ наш тепер називає малим, Тільки душі – великі у справжніх андійців! Українською переклав Сергій Дзюба

Вірші Сергія і Тетяни Дзюби перекладені ерзянською мовою

Ерзянська мова належить до фіно-волзької підгрупи фіно-угорських мов уральської сім’ї. Вивчення ерзянської мови розпочалося з кінця ХVІІ століття, з’явилися лексичні та текстові матеріали ерзянською мовою. В ХІХ столітті складені перші граматики ерзянської мови Г. К. Габеленца та Ф. І. Відемана. Особливо плідною була діяльність знаного фінського мовознавця Г. Паасонена, що на рубежі XIX і XX ст. написав ряд капітальних досліджень з мордовської лінгвістики. Вивченню ерзянської мови велике значення надавав академік О. Шахматов, який опублікував у 1910 р. фундаментальну працю «Мордовська етнографічна збірка».

Сергій Дзюба

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

Ерзянською мовою (кирилицею):

Свалшканть сиянь кедькель лангсо

вишка тейтерне сурсемесэ ковонь судри черензэ ды чаманзо а неи наян чавачамасо:

Тосо ваннмозо ды асодавикс Aвань сормавкстнэ.

Ерзянською мовою (латиницею):

val kant si a ke ke lan so vi ka te terne sursemes kovo su ri čerenz dy čamanzo a nei najan čavačamaso: Toso vannmozo dy asodaviks va sormavkstn . * * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку. Евань сельведьтнень томбале, усиясонть, конань кутмордызь ашот кевпандотне истя, теке снартнить неймапенть кундамонзо, зярдо сон чуди иневедентень,

кекшни моролувось –Цёрань

ды Тейтерень чачтамга!

va se ve tne tom ale, usi asont, kona kutmor a ot kevpan otne istä,

teke snartnit ne mapent kun amonzo, zär o son ču i ineve ente ,

kek ni moroluvo –öra dy e tere čačtam a!

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

Кувать эряк, ламо иля сёрмадо ды иля чумовто Менеленть пежетьнесэ.

Kuvat räk, lamo ilä sörmado dy ilä čumovto enelent pe etnes .

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку. Ранги мазыйка: сельмечерензэ эрьгекерькссэ сельведень мендизь пазоньчирькенть.

Rangi mazyjka: se mečerenz eke kss se ve e men i pazo či kent.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

Ломатть, Каштмоледе, энялдан А маряви иневедесь.

omatt, Ka tmole e, näl an marävi ineve e .

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Гитарась ужосо, ташто – ташто, вишка эйдинекс, стака аштемс.

Gitara u oso, ta to – ta to, teke jdine, staka a tems.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку. Чись потась вокзалонь гармидерэкс –Ды сулейтне кувалгадсть киужокс, Конат ветить вень ношкапес. Трокстыть эйсэст каренинэнь аннатне,

Вешнить проблемань витнемат, конат валскес ёмить.

i pota vokzalo armi er ks –sule tne kuval a st kiu oks, Konat vetit ve no kapes. rokst t s st karenin annatne, Ve nit pro lema vitnemat, konat valskes omit. *

буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

Ды ули каштмолема кемемань тюссо, Ды ули сэтьмечинть тюсось уцяскань, Ды пры умаресь, кавтов лазови, Пелькснэнь сэвсызь кавто вечкицят, Ды а несызь тарадтнэнь удалдо рангиця Еванть, Кона сюды эсь умонь авитаминозонть.

Dy uli ka tmolema kemema tüsso, Dy uli s tmečint tüso ucäska , Dy pry umare , kavtov lazovi, Pe ksn s vs kavto večkicät, Dy a nes taradtn udaldo rangicä vant, Kona südy umo avitaminozont.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника,

Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

Шкась сотави салтсо Кода чуварось ташто шкаловитнестэ,

Пици, пани, ацирьгавты. Мейле васолгады, солы, –Ды велявты иневедекс, Конасонть вечкеви нурсемс Лецтнемань толкунтнэсэ.

Ве мелявтомась – а кувать, Ломатне эрить модалангсо, Косо иневедесь – салт.

ka sotavi saltso Ko a čuvaro ta to kalovitnest ,

Pici, pani, aci avt . Mejle vasolgady, soly, –velävt ineve eks, Konasont večkevi nursems ectnema tolkuntn s .

Ve melävtoma – a kuvat, omatne rit mo alan so, Koso ineve e – salt.

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

Инеаватне свал топодить превтеметненень, –Истя кортыть раськень инепревтне.

Ineavatne sval topo it prevtemetnene , –Istä kort t ra ke ineprevtne.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Гайгстнян телефонтнэва, Конатнень номертнэ свал прясон, Сестэ, зярдо кияк монень а веньксты. Ансяк истя маряви се, Мезенть учат марямонзо пек умок.

Gajgstnän telefontn va, Konatne nomertn sval präson, Sest , zärdo kijak mone a ve ksty. Ansäk istä marävi se, ezent učat marämonzo pek umok. Ерзянською мовою переклав Боляєнь Сиресь (Олександр Болькін) Про перекладача: Боляєнь Сиресь – український громадський діяч, ерзянський поет та перекладач, Інязор ерзянського народу, голова товариства ерзя в Україні «Erźań val» («Ерзянське слово»), співзасновник громадського руху «Вільний Ідель-Урал». Лауреат Ерзянської літературної премії (2014). Народився 7 травня 1958 р. у Саранську. Важливу роль у становленні ерзянської ідентичності Боляєня Сиреся відіграла його бабуся по батьківській лінії – Мотрона Олексіївна Бутяйкіна, яка оповідала своєму онукові казки, легенди та міфи про ерзянський народ і його героїв. Зростав у Мордовії. У 1978 році переїхав до України. Служив на Житомирщині. Згодом пішов на навчання до Київського інституту ВПС. Тут, в Україні, відчув поштовх до національного самоусвідомлення. Сиресь Боляєнь створив у Києві товариство «Erźań val» («Ерзянське слово»), яке об’єднало ерзян та їхніх нащадків у столиці України. У рамках діяльності товариства Сиресь зміцнює українсько-ерзянські зв’язки. Зокрема, перекладає ерзянською українські пісні та українську поезію. Пише до газети «Ерзянь Мастор». Учасник Революції гідності. В останні, найнебезпечніші дні, був на Майдані разом із сином та друзями. Ще до того, на Банковій, був жорстоко побитий «беркутівцями». Одержав чотири глибоких рани на голові, тріщину черепа, струс мозку, три зламаних ребра. З початком війни на Донбасі їздив до зони проведення АТО як волонтер. Пізніше був мобілізований до лав 10-ї гірсько-штурмової бригади Збройних Сил України, брав участь у бойових діях. 21 березня 2018 року Боляєнь, разом із татарським соратником Рафісом Кашаповим, українським фіно-угористом Ростиславом Мартинюком, у Києві, в прес-центрі «Главком», провели брифінг, на якому заявили про створення громадського руху «Вільний Ідель-Урал».

Неодноразово порушував перед владою Республіки Мордовія проблему русифікації ерзян – клопотав про посилення ролі ерзянської мови в усьому суспільстві; зокрема, просив Міністра культури Мордовії дублювати світову кінокласику державними мовами республіки: ерзянською та мокшанською. Пропозиції Боляєня не одержали підтримки влади, однак викликали жваві обговорення в середовищі корінних народів РФ. 13 липня 2019 року, в Ерзяно-Мокшанії (Республіці Мордовія) Рада старійшин (Атянь Езєм) таємним голосуванням обрала головного старійшину – Інязора. Ним став Боляєнь Сиресь. 12 вересня 2019 року, в Києві, у Будинку профспілок, відбулася урочиста церемонія приведення до присяги нового лідера ерзянського національного руху. Кшуманцянь Пірґуж – попередній Інязор, який обіймав цю посаду з 1999-го, вручив своєму наступникові колар – нагрудний знак, котрий символізує

Нашого цвіту – по всьому світу!

Чарівний сюрприз з Ірландії

Вірші відомих українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби перекладено ірландською мовою. Перекладачка Сінеад Ні Сколла (Sinead Ni Scollaigh) відгукнулася на ідею і зробила все належне, щоб колоритна поезія українців зазвучала й чарівною ірландською. А посприяли українська поетеса, автор пісень Надія Постемська-Краукліс і композитор Йонас Краукліс, литовець за національністю, котрі мешкають у цій державі. Також допомогла директор української школи в Дубліні Надія Іваннікова. Це – вже 75 переклад творів українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби мовами народів світу. «І цей пречудовий міжнародний проект буде продовжено, – коментує Сергій Дзюба. – А поки що готується вже п’ятий том наших із Танею віршів різними мовами, котрі не увійшли до чотиритомника, виданого в Канаді. Це –нові переклади, які з’явилися останнім часом. Ще до п’ятого тому увійдуть і наші нові переклади творів відомих зарубіжних авторів українською мовою. Ошатний п’ятий том незабаром побачить світ в Україні та Канаді. Книжка налічує понад 700 сторінок. До речі, це – моя 12 книжка в нинішньому році. Загальний наклад моїх нових цьогорічних книг, котрі вже вийшли в 2020-му в Україні, Німеччині, Італії, Канаді, Казахстані та Киргизстані, становить 60 тисяч примірників. Втім, цього року вдалося знову перевидати й дещицю моїх поетичних та прозових книжок, котрі друкувалися раніше. Це – ще 140 тисяч примірників… Взагалі, загальний наклад усіх моїх ста книг, створених і виданих протягом життя, на сьогоднішній день – понад два мільйони двісті тисяч примірників. Однак читачів – принаймні вдвічі більше, адже твори постійно друкуються в газетах та журналах і в Україні, і за кордоном. Я вже й не кажу про Інтернет, соціальні мережі, які нині дають буквально необмежені можливості. Це – добре, бо рідна держава письменникам практично зовсім не допомагає… А так, завдяки міжнародним проектам, є реальний резонанс, і я відчуваю себе професіоналом. До того ж, завдяки Міжнародній літературномистецькій Академії України, в усьому світі потужно популяризується зараз наша українська література». Сергій Дзюба ( erhii ziu a)

* * * Is ar lámh airgead na síoraíochta a shuíonn cailín óg ag cíoradh a cuid gruaige le cíor faoi sholas na gealaí Ní fheiceann sí a haghaidh sa scáthán guagach, ach bean anathnid le roic ag stánadh uirthi.

* * *

На сріблястій долоні вічності

маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

Ar oileán iargúlta le carraig geal bán timpeall uirthi, is féidir bun na spéire a ghabháil muna ritheann sé isteach san fharraige Is ansin a tháinig an ceol ar dídeán agus rugadh fear ‘s bean.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * *

Mair i bhfad Scríobh go hannamh ‘S ná cuir locht do pheaca ar neamh.

* * *

Живіть довго, пишіть мало

і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Is brónach an rud é áileacht

A súl – mealann feabhraí fliuche bogha báistí.

* * *

Заплакана красуня: вії

намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

A dhaoine uaisle Le bhur dtoil, bígí i bhur dtost Ní féidir liom an fhairraige a chloisteáil.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше, –не чути моря.

* * * Seasann seanghiotar go trom sa chúinne ar nós páiste.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба (Tetiana Dziuba)

* * *

D’imigh an lá le callán stáisiún an iarnróid agus d’éirigh na scáile chomh fada leis na ráillte, a leagadh amach i ndorchadas na hoíche Trasnaíonn mná iad, na Anna Kareninas uilig oirbhearnacha atá faoi cheilt ó fhadhbanna an tsaoil go breacadh an lae.

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку. * * *

Tiocfaidh ciúnas, dáth an dóchais Tiocfaidh síochán, dáth an áthais Titfidh an t-úll, scoilte go cothrom An dá leath ite ag leanúin. Ní thabharfaidh siad Éabha ag caoineadh taobh thiar dena craobhacha faoi deara agus í an mallú a seanscorbach. * * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись

Súnn salann na haimsire cosúil le gaineamh ó sheanchlog. Dónn sé ‘s ansin léann sé san fharraige. Ní i bhfad, faorar Toisc nach creatúir an talaimh muid agus tá salann san fharraige.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Is minic a thiteann banphrionsa i ngrá le amadáin de réir an bhéaloideas

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Glaoím na huimhreacha nach bhfuil agam de ghlanmheabhair, ag an am nuair nach bhfreagraítear an fón. Is ansin a chloisim an teachtaireacht bhí de shíor uaim.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Собор Христа. Собор святого Патрика.

Дублінська голка і пам’ятник Джиму Ларкіну. Статуя Джеймса Джойса. Пам’ятник Моллі Малоун на Графтон-стріт. Святий Патрик.

Вірші українців уперше перекладені мовою каннада

Вірші відомих українських поетів Сергія і Тетяни Дзюби перекладені мовою каннада, в Індії. І це – взагалі перший переклад творів українців цією чарівною мовою! Таким чином, вірші творчого подружжя з Чернігова вже перекладені 80-ма мовами народів світу. Сергій Дзюба теж переклав українською вірші індійського поета з мови каннада. Каннада (наголос на першому складі) – це мова з дравідійської родини, якою розмовляють на півдні Індії понад 38 мільйонів людей, в основному, у штаті Карнатака. Це – офіційна та адміністративна мова цього штату. Вона використовує складове письмо, яке теж називається каннада Перші записи цією мовою датуються серединою першого тисячоліття. Основу літературної мови каннада у X столітті заклав поет Пампа. Хоча каннада не належить до індоєвропейських мов, санскрит суттєво вплинув на неї. А запозичення із санскриту здебільшого належать до сфери релігії, абстрактних та наукових понять. А деякі військові терміни каннада запозичила з мов хінді (гінді) й маратхі. Публікуємо переклади віршів Сергія та Тетяни Дзюби мовою каннада. Перекладач – відомий поет М. С. Венката Рамайя (M. S. Venkata Ramaiah) з Індії А познайомив із ним творче подружжя українців відомий письменник із Непалу Сантош Кумар Покхарел. Сергій Дзюба (Serhii Dziuba)

Тетяна Дзюба (Tetiana Dziuba)

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * * Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

* * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів. Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять,

У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

А зараз ми пропонуємо вам вірші відомого індійського поета в перекладі Сергія Дзюби.

М. С. Венката Рамайя (M. S. Venkata Ramaiah) «Дівчину вдихаєш, як підсніжник!»

Народився в місті Мандья (штат Карнатака, Індія) 7 червня 1943 року. В 1963-му успішно захистив докторську дисертацію в Бангалорі. Служив у Національному інституті молочних досліджень Бангалору, а також у Карналі на посаді інженера. Працював консультантом у приватній компанії, а також в Університеті Каннада, у Хампі. З 1998-го редагує літературний журнал «Bizz Buzz». Видав три свої поетичні збірки, упорядкував вісім антологій. Учасник багатьох міжнародних фестивалів в Індії, був почесним гостем фестивалю в Осаці (Японія, 2014). Публікувався також у поетичному збірнику в Румунії. Про його непересічну творчість надруковані ґрунтовні наукові статті. Мешкає у Бангалорі, в Індії. Світові Ти мчиш кудись, неначе божевільний, –Блукач самотній, привид-корабель; І тісно людям, душно душам вільним Між зраджено сплюндрованих земель. Серця лісів, садів, річок – в тривозі: Як жити тут, рости, цвісти, текти? І небеса вже дихати не в змозі, Бо вісь земну розхитують чорти! Як повернутись, Боже, до природи?

Знайти себе чи втрачений Грааль?.. Зірки зникають, мов малі народи; Смердять моря, зачаєні в печаль.

Як розуму нарешті не зміліти, Вціліти знов на роздоріжжі вір? А істина хвилюється у житі, Як неприборканий, вразливий звір. Перше кохання

Кохання перше – незабутній Дар: Цнотливе, тепле, неймовірно ніжне; Воно тебе підносить аж до хмар, І дівчину вдихаєш, як підсніжник!

Як хочеться торкнутися її –Так трепетно, ледь-ледь, мов ненавмисне; І навіть сни – неначе солов’ї, Весняно ваблять, як чарівна пісня. … Літа згасають – тихо, мов зірки; Та пригадаю, аж роса – на вії: Було, коли торкавсь її руки І личко заціловував у мріях! З мови каннада переклав Сергій Дзюба

Відхана-Соудха (Бангалуру, Індія)

Міжнародний проект: «Твори 80-ма мовами світу» Подарунок із Кавказу

Поезії Тетяни та Сергія Дзюби перекладені карачаєво-балкарською мовою, а вірші народного поета Кабардино-Балкарської Республіки Муталіпа Беппаєва – українською!

Народний поет Кабардино-Балкарської Республіки Муталіп Беппаєв переклав вірші відомих українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби карачаєво-балкарською мовою. Нині поезії творчого подружжя з Чернігова опубліковані в популярних газетах і журналах 50 країн, на всіх континентах. За кордоном вийшли 30 їхніх книжок, відзначених почесними нагородами. Карачаєво-балкарська мова (або карачаєвська, балкарська) – це одна з тюркських мов, мова карачаївців та балкарців. Належить вона до Кипчацької групи тюркських мов. Поширена загалом у Карачаєво-Черкесії та КабардиноБалкарії, а також – у Середній Азії, Туреччині, у країнах Близького Сходу. Сьогодні нею розмовляють сотні тисяч людей. Основні діалекти: карачаєво-баксано-чегемський («ч»-діалект, основа літературної мови) та верхньобалкарський («ц»-діалект). Писемність: у 19201924 рр. – на основі арабського алфавіту, у 1924-1936 роках – на основі латиниці, а з 1936 року – кирилиці. Карачаєво-балкарська – одна з державних мов Карачаєво-Черкеської та Кабардино-Балкарської республік. У Карачаєво-Черкеській Республіці вона називається карачаєвською (къарачай тил), а в Кабардино-Балкарській –балкарською (малкъар тил). Сергей Дзюба

* * Ёмюрлени кюмюш къол аязында Ай таракъ бла Гитче къызчыкъ Чачын тарай Жагъынлы кюзгючюкде уа Ёз бетин кёралмай:

Анда-къыз къарамлы Тырмылы Белгисиз Къатын.

Сергій Дзюба

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя: Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

Чыммакъ-акъ къаяла Къучагъына къысылгъан, Хауаны кёз жашларыча, Узакъ айрыкам, Тенгизге къачырмай, Тутала умутун, Жерин тапды Музыка –Жаратырча Эркегырыу, Тиширыу да.

* * * На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * *

Кёп жашагъыз, Аз жазыгъыз: Терслемегиз Кёкню Гюняхда.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * * Жилямсырагъан ариука: Кирпикледе Кёз жаш инжиле Тейри къылычны хайран эте.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * * Адамла, Тилейме, шошуракъ –Тенгиз солуу жетсин.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * *

Мюйюшде эски Гитарагъа, Тюз сабийгеча, Сюелген нечик къыйын.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Татьяна Дзюба

* * *

Кюн жутулду вокзал тауушда –Ауанала ёсе, темир жоллача, Ашхам битикге элткен. Аланы тиширыула чёрт-чёрт ёте, Гитчерген анна каренинала, Алагъа гъурушхалыкъдан къутулуу –Танг аласына дери бериле.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

* * *

Шошлукъ да болур ышаныу тюрсюнлю, Тынчлыкъ да болур насып тюрсюнлю, Алма да тюшер, экиге бёлюне... Аланы насыплы сюйгенле ашарла, Кесини эрттегили авитаминозун къаргъай, Бутакъла артында кёрюнмей сытыла, Хауа.

* * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані,

І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Замандан агъады туз, Тюз бек эски сагъатладан юзмезча, Кюйдюре, ачыта, бишире. Артда уа узая-эрий, Тенгизге айлана. Алада игиди учаргъа –Эсгериу толкъунладача, Жарсыугъа – заман аз, Адам жашагъаны ючюн жерде, Тенгиз болгъан жерде-туз… * * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів. Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль... * * *

Къачан да патчах къызы диммогъа жетежек, –Дейди Нарт сёз.

* * * Королівни завше діставались дурням, –переконує народна

мудрість. * * *

Телефонла бла сёлешеме, Кёлден билген номерлериме, Жалан да чолпуну киши да алмагъан ууахтыда, Эшитирге боллукъда, Эрттеден эшитирге кюсеген затынгы. * * * Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно. Карачаєво-балкарською мовою переклав Муталіп Беппаєв Про перекладача:

«Заман» («Час»).

голова Спілки письменників Кабардино-Балкарської Республіки. Народний поет Кабардино-Балкарської Республіки. Автор понад 10 книг віршів балкарською, російською й татарською мовами. Заслужений працівник культури КБР. Лауреат Міжнародної премії імені Махмуда Кашгарського. Живе і працює в Нальчику. Батько двох доньок і сина.

Пропонуємо Вашій увазі вірші Муталіпа Беппаєва українською – в майстерному перекладі Сергія Дзюби.

Колесо

Ми в силуетах «чарівних» коліс Побачимо ураз змертвілий ліс… Та лис (вогнем обпалена краса) Ще молиться, благає небеса!..

Ціна рядка

Як меч лиха, Як смерть душі, –Ціна рядка У тім вірші.

Метушня

Вірша вітер прочитав І умить затих між трав. Ніби осягнув ураз Марність метушливих фраз.

Ельбрус До друзів – у Стамбул, Париж… – щасливий! Вдивляюся у кожного – і диво Приємно на обличчях зустрічати –Ельбруса рідну, дорогу «печатку».

Тарасові Шевченку

Безсмертям окриляють нас Глибокі вірші про Кавказ. Не згасне у серцях зоря, Тарасе-Батьку, «Кобзаря»!

Поети

Поспішають поети –Все хутчіш та хутчіш… У вогні силуетом Тліє начебто вірш

(Мерзнуть літери-віти), А повинен же гріти!

Фуга безсмертя

Мільйони років Мене несли інші, Мільйони років Я ріс, Вбирав у себе інших. Мільйони років Мене несли мільйони Найрізноманітніших істот. Крізь товщі

Мільйонів років Я ріс, вбирав у себе інших, Змінювався змістом, формою. Проростали мільйони життів

Одне крізь одного в мене…

Мільйони років Мене несли інші… З мільйонів річок Серед галактик і світил Виріс я в безкінечність…

У мені тепер, Наче зірки в небі, Вмістилися всі, Хто досі жив у світі; Так я Вміщався В усіх, Хто жив до мене…

Українською переклав Сергій Дзюба

Передмова Інь і янь у поезії В Киргизстані побачила світ книга віршів Тетяни і Сергія Дзюби «Веселка на віях»

Тетяна Дзюба, Сергій Дзюба. Веселка на віях : Вибрані вірші киргизькою та українською мовами / Киргизькою переклав Айдарбек Сарманбетов. – Киргизстан, Бішкек: Міжнародна громадська Академія Поезії, журнал «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»); Україна, Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2020. Я безмежно радий, що мені випала честь відновити літературні зв’язки між Киргизстаном та Україною, які були втрачені впродовж трьох останніх десятиліть. Так, народна мудрість і цього разу не помилилася, промовляючи,

література. Геніальні Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, котрі відзначилися великим внеском у становлення нашого спільного духовного простору, всієї світової літератури. Взагалі, справжня, талановита література об’єднує народи, адже для неї не існує ані кордонів, ані рас, ані інших перепон, не має значення соціальний статус людей. Ось із такою благородною місією знову поєднати киргизів та українців і представляють власні сучасні вірші двоє обдарованих українських поетів

Тетяна та Сергій Дзюби, твори яких я переклав киргизькою мовою. Чудовий проект цього вже всесвітньо відомого українського подружжя з Чернігова з радістю підтримала й наша Міжнародна громадська Академія Поезії. Хоча вірші Тетяни і Сергія, які виходять нині під однією обкладинкою, дуже не схожі між собою… Тобто вони – безперечно, напрочуд талановиті, однак кардинально різні за світовідчуттям і стилем. Втім, друкуються разом, адже така ідея цього унікального, неймовірного, дивовижного міжнародного літературного проекту – відомі письменники з багатьох держав перекладають вірші українців своїми мовами. Проект виявився справді успішним – щодо цього подружжя українців із Чернігова, лауреати багатьох найпрестижніших літературних нагород, звісно, утримують пальму першості. Отаку, на перший погляд, незвичну конфігурацію двох чудових поетів французький філософ Дельоз називав 1+1 і вважав, що саме в подібній дивомножинності можна зберегти свою неповторну індивідуальність. Адже вірші непересічних авторів з’являються поруч лише в момент друку книжки. Якщо ж говорити про їхню творчість, то кожен працює окремо, вільно, незалежно. У читачів закономірно виникає питання, які індивідуальні особливості поетів Тетяни та Сергія Дзюби і в чому полягає основна різниця між ними? Думаю, ознайомившись з їхньою творчістю, більшість читачів погодиться, що у віршах Сергія превалюють загальнолюдські цінності та велике кохання, а в поезії Тетяни яскравіше вирізняються саме національні особливості, вона – більш вишукана, модерна, камерна. Втім, звісно, не все так однозначно… Адже обидва вони належать до покоління, яке в середині 80-х подорослішало і з радістю сприйняло майбутні грандіозні зміни в житті: перебудову, розвал Союзу та парад суверенітетів, а ще – дикий, однак ринок, за яким манили гласність і свобода, змога читати та дивитися, що забажаєш. Ця обставина (дух такого собі глобалізму) особливо, безмежно розширювала їхнє сприйняття, що й зараз відчувається у творчості обох поетів. Це – час великих змін, котрий червоною ниткою проходить у багатьох їхніх віршах, як, взагалі, в історії наших пострадянських народів. Але поети з України вражають своєю неповторною, потужною, чарівною проникливістю. При цьому вони так мудро і совісно розмірковують про час, в якому живуть, і напрочуд оригінально знаходять своє місце в ньому. Безперечно, це – Дар, велика удача, справжнє щастя! Чесно кажучи, мало кому таланить настільки тонко відчувати та співчувати, як це блискуче вдається Тетяні та Сергієві! І, звісно, такі душевні, небайдужі вірші – це їхнє багатогранне

Ваш клятий рай, моя пекельна лють

Згортаються, неначе крапля крові…

І вже в душі – нічого, крім любові.

Та віршів, що за хвилями ідуть.

А ось – дуже глибока і прониклива поезія Тетяни Дзюби:

* * *

Залишишся лиш візерунком вокзальним На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча.

Ти – лиш візерунок химерний і тонкий У храмі прощання й вчорашнього чаю.

Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням. Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць Втамовує спрагу любов наша – Голем, А світло – жагу невидющих зіниць. Основна тенденція нашого часу – я думаю, синтез, злиття філософії та літератури, коли одна переходить в іншу, створюючи безперервний діалог у світовому літературно-мистецькому процесі. І творчість українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби – яскраве й переконливе підтвердження цього. Ми маємо справу з новою літературою ХХI століття у різноманітних її проявах, якій притаманне інтегральне світовідчуття: синтез науки, релігії і мистецтва. Також привертає увагу і дивовижна форма цих віршів, яка виходить за межі звичних канонів – вільна, почуттєво «розкріпачена». Перед нами – двоє чарівних, вишуканих та несхожих світів, об’єднаних в одне ціле. Як інь і янь, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну. Чоловіче та жіноче. Розум і почуттєвість, філософія та література, наука і культура, мистецтво та глибока мудрість життя. Справді, прекрасний і дивовижний дует. Гармонія, яка стверджує нову поетичну сутність і Всесвіт людини в ній. Ласкаво запрошую у чудовий світ поезії українських друзів! Айдарбек Сарманбетов, генеральний директор Міжнародної громадської Академії Поезії

Киргизстану, головний редактор журналу «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»), письменник, лауреат міжнародних премій

Котормочудан Поэзиядагы эки дүйнө

Бөтөнчө, кийинки 30 жылдан бери кан буугандай токтоп калган Украина поэзиясын кайрадан кыргыз журтчулугунда жандандыруу удулу келип турат. «Ат айланып, казыгын табат» деген калетсиз накыл белем. Мурда мектептен тартып баарыга жакшы тааныш атактуу Т. Шевченконун, М. Гоголдун мекенинин адабиятынын үзүлүп калган учугунун кайра улануусу билгенге жакшы жышаан. Анткени, алыскы элдерди жакындаткандардын көч башында адабият, маданият турары жалпыга жакшы белгилүү. Эми, ошол, байгер адабияттын эки бирдей көрүнүктүү калемгери бизге мейманчылап келип олтурушат. Китепте украиналык эки акындын – Сергей менен Татьяна Дзюбалардың чыгармалары камтылганы менен экөө дүйнөтаанымы, айтар өзгөчө сөзү барлыгы жагынан эки башка авторлор. Жубайлар ондогон жылдардан бери бирге, удаалаш чыгуу менен өз чыгармаларын мүмкүн болушунча көптөгөн дүйнө элдерине жеткирүү максатын коюп, аны ишке ашыруунун үстүндө аракеттенип келишет. Бул, өздөрү ойлоп тапкан эл аралык долбоор жалпы окурман журтуна жагып, колдоо таап, ушул кезге чейин эч бир атаандаштарын алдына чыгарбай келет. Көчмөн доордогу мындай көрүнүштү француз философу Жиль Дилёз 1+1 деп атап, ушундай жуптук биригүүдө гана адам өзүнүн жеке касиеттерин сактап, коргоп кала алат деп эсептеген. Анынсыңары, эки акын китеп чыгаруу учурунда гана биригишкени болбосо, турмушта ар кимиси өз турмушу менен өз бетинче алектенип келишет. Экөөнүн ортосундагы айырмачылыктар барбы, болсо

поэзиясында кызыл сызыктай өзөк болуп тепчипп, экөөнү тең түйшөлтүп турат. Акындардын чыгармачылыгынын өзгөчөлүгү тууралуу учкай баа бере кетүүчү жагдай: алардын классикалык жанрларда жазуудан сырткары бизге жакшы тааныш, француз адабиятынан таркаган ак ыр – верлибр жанрына айрыкча басым жасашкандыгы. Бул, мүмкүнчүлүгү кенен, ошого жараша түйшүктүү ыкма экендиги белгилүү. Аны эки акын тең жогорку деңгээлде өздөштүрүшкөн. Албетте, деңгээли бийик акындарга мүнөздүү, ошол эле кезде алардан күтүлгөн зарыл: жашоонун жалгандыгы, адам баласынын чексиз дүйнөааламда ээлеген орду, тагдырына туш келген замандын оош-кыйыштары, мекен, аруу махабат... тууралуу философиялык ой-бүтүмдөр акындарды түйшөлтүп, ой тегирменинде дайыма калчанып келет. Өз заманын, андагы өз ордун көрө билип, даана жаза албаган акын, чыныгы акын эмес. Бул, озуйпасын аткарууда Сергей да, Татьяна да кыйла ийгиликтерге жетише алганы көрүнүп турат. Ошону үчүн экөө тең көптөгөн мамлекеттердин кадырлуу сыйлыктарына арзып, аларды жеңип алууга татыктуу болушкан. Алардын заманга көз карашы ар бир ырында кээде жакындан, кай бирде алыста күйгөн шам чырактай дайыма бүлбүлдөп жанып турат. Аны байкап, сезе билүү гана керек. Адабиятта дайыма кызуу сөзгө айланган акындык бекем позиция деген ошол. Ал болбосо канчалык жазмакер болсо дагы турмуштун кубаты зор айлампасында адашып калган көптүн бири, кадыресе акындардын катарында жөөлөшүп жүргөн калемгер болуп калары анык. Эки акын тең окурмандарына өзүлөрүнүн инсандык терең ойбүтүмдөрүн – жашоо философиясын, бири-бирине болгон аруу сезимдерин эч таңуулабастан сыйда гана тааныштырып коюну, ошонусу менен «алтын ортону» туу тутушкандыгы менен өзгө акындардан айырмаланып турушат. Поэзия аларга – баары, жашоо, өмүр маңызы. Татьяна Дзюбанын абдан терең жана жалындуу ырлары: Ырларымды кумга чийип калтырамын –Аны кайда алып кетет толкундар? Бу жалганда – бүтпөс куюн алаамат

Коштошууда, кечээкиде эмнең бар. Өтүп кеттим, эчтемеден коркпойм го! Адалдыктын, ишеничтин жолу шар, Ак никенин шакегинен чыкпасмын.

А бул оймо – чийиндер го арзыбас: Индеецтин денесине тартылган, Азыткы гүл... Өчүрсөң да арылбас, Кудугундай закымдардын тартылган Азгырыктан Голем гана куткарар, Сокурлуктан жарык гана кутултар.

Анан ырлар, толкунду ээрчип бараткан. – деп, Сергей аны өзү ырастап жатат.

Бул китептен биз ХХI кылымдагы жаңыча, кеңири алкактагы илимдин, диндин жана искусствонун жуурулушкан бирдиктүү көз карашына күбө болобуз. Көбүнесе эркин, уйкаштыктан сырткаркы, сезимтал дүйнө ачылып туру. Алдыбызда эки, бирок бир бүтүндүккө бириккен дүйнөнүн астанасы ачылып турат. Акыл жана сезим. Илим жана маданият. Искусство жана турмуш менен чыгармачылыктын терең накылы. Керемет, сырдуу кош дүйнө. Ажайып ааламдагы поэзия дүйнөсүнүн улуулугу, шайкештиги. Булардын баарын бул китепти окуган поэзия ышкыбоздору айттырбай баалай алышат деп ойлойм. Ошондой ак тилек менен кыргыз тилине алгач которулуп, жыйнагы сунушталып жаткан украиналык таланттуу, заманбап акындар Сергей Дзюба менен Татьяна Дзюбанын ой-дүйнөлөрүнө – поэзия дүйнөсүнө кош келиңиздер деп айтмакчымын. Айдарбек Сарманбетов, Эл аралык сыйлыктардын лауреаты, Кыргызстандагы Эл аралык коомдук Поэзия Академиясынын башкы директору

Про перекладача:

Айдарбек Імангазійович Сарманбетов

(Киргизька Республіка)

Прозаїк, драматург, журналіст, перекладач. Народився 8 червня 1953 року в селі Караой Іссик-Кульського району. Закінчив КДНУ за фахом – журналіст. Працював у ЗМІ та відповідальним секретарем Спілки письменників Киргизької Республіки. Член Національної спілки письменників, Спілки журналістів Киргизької Республіки, Об’єднання спілок письменників тюркомовних держав «Євразія» (Туреччина). Академік громадської Академії культури, науки, освіти і бізнесу Кавказу. Генеральний директор Міжнародної громадської Академії Поезії. Головний редактор журналу «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»), прес-секретар Спілки товариств дружби та співробітництва із закордонними країнами. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Лауреат міжнародних літературних премій тюркомовних країн імені Махмуда Кашгарі (ТЮРКСОІ, Євразія, 2008, 2012), «Вічна дружба» (Казахстан, 2010), Міжнародної премії імені М. Кашгарі (Азербайджан, 2018) і багатьох премій Киргизької Республіки. Відмінник культури КР. Нагороджений медалями ТЮРКСОІ та Євразії, Лермонтовського комітету РФ; К. Отарова, К. Кулієва, Абая (Казахстан); Махмуда Кашгарі (Азербайджан); відзнакою «Вінок Слави» (Німеччина) та ін. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (Україна) – за визначну творчу діяльність (2020). Нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2020).

Його історичний роман «Неспокійне століття. Карга аке» в 2019 році був висунутий на здобуття Державної премії імені Токтогула КР. Пише киргизькою і російською мовами. Автор 32 художніх книжок. Редактор більше ста книжок вітчизняних та зарубіжних авторів. Його власні книги видані в Туреччині, Китаї, Татарстані. Оповідання Сарманбетова перекладені українською, російською, турецькою, китайською, казахською, уйгурською, туркменською, азербайджанською, гагаузькою, татарською та іншими мовами. Переклав твори російських, турецьких, єврейських, азербайджанських, казахських, балкарських, татарських, алтайських та гагаузьких письменників киргизькою мовою. У 2020 р. в перекладі Айдарбека Сарманбетова побачила світ книга віршів відомих українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби «Веселка на віях». В Україні вийшла книжка прози Айдарбека Сарманбетова «Людина без Батьківщини» в перекладі Сергія Дзюби і Володимира Віхляєва.

Катмарынан катарлардын кардыгып... Эч коркпогун тоңгонуна аялуу, Балбал таштай – ишке ашпаган кыялдын.

Кар мамыгы – бурганактын элпеги, Чанаа сызат жымыңдаган из кенен... Жерден жумур биз асманга кеткени, Периштелер, наристедей, биз менен.

Тетяна Дзюба

Акомодація до

* * *

часу

Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки.

І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи. Як розтане швидко цей зимовий дим –Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу Крізь шинельних буднів непохитний стрій? … Не сахайсь закляклих серед степу Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки.

Убакытка таазим

Өзүнүн 19-жашына жетпей калган сүрөтчү Сергей Полякка

Иттер качып, эргежелдер чарчашкан, Саргыч кардай сагындырат ал батист Алаканда чың болоттой сарыккан, Манжаларды өрттөп барат аббатис,

Сейилбактар унут калган борбордо –Эль Греко мольбертинде тартылган, Салтанаттын шаңы өңдө, ортодо, Пенделердин не болору айтылган.

Колдор жана көз караштар, дагылар Жалган дүйнө, чын дүйнөгө жол салган... Автопортрет сүрөтүндө бар алар, Кайгы тунган көзүн тигип караган.

Тери беткап жаап калган жүзү лак –Кар саргарган, көргөзмөдө – амалсыз... Бизге баасы – эки алманын, апарзан! Пастель түсү – чөлдөрүндөй тарыхтын.

Сүрөтүндө жеткен ошол жашына Бырыш басып – өлөрүнө аз калган. Жылдыз толуп турган менен алыста Ай нурунда өмүр өчүп бараткан.

Акомодація до часу Художнику Сергію Поляку, який не дожив до власного 19-

Того, що збудеться назавтра. Недалеко

Рука і погляд, і останній, третій, Шлях між асфальту манівців.

Вони ховалися в його автопортретах, З очима і засмагою мерців.

На шкіру масок і лакованість облич Пожовклий сніг, на вітражі нескорені, А нам ціна – два яблука, облиш Тони пастельні для пустель історії.

Десь на картинах він дожив до дня, До зморшок, до заключного фрагменту.

Там тільки зоряна, та, все одно, стерня, Там просто місячно в зими рисорджименто.

Художник Сергій Поляк

Картини Сергія Поляка

Триптих

Батьки – Федір Олександрович та Софія Гаврилівна

Батарейден эч пайда жок суукта, Кыш сыйкырын тың жандыра албаса, Аппак кыроо оймо салат ыр ырдап, Терезеге, эрип эле калбаса,

Жамгыр келет, кезек бергин ага да, –Муздак жылдыз төгүп алсын чачыла. Шаркыратма – учкан суу го болгону, Балык билет анын сырын катыра. Шарап кандай, барбы анын мандеми, Жүзүм сезет, таза туруп, ачыган. Жамгыр, кар да чындап ээликсе Добул түшүп, салат дайым калайман.

Бизге – болбойт, карман, качпагын Жан дүйнө күйүп түгөл өлбөсүн, Акылга ийбей арасаттуу ал башын Жүрөгүндө, армандуу калып өчпөсүн *

І цей штахетник батарей, Що від зими набігів не рятує, І білі квітники лілей, На вікнах висіяні всує, Облиш дощам, що прийдуть вслід, Холоднозорі і незглибні. Що водограй – лише політ Достоту знати тільки рибі, Що нерозбавлене вино Достоту знати винограду. Дощу і снігу заодно Є змога випадати градом. А нам – ніяк… Ніяк… Лови Меча блискуче рвійне скерцо, Якщо душа не сягне голови, То голова впаде до рівня серця.

Дөө жөнүндө баллада

Жанга жарык чачкан кезде арбайлар, жарым түндө, келесиң сен, ырың менен ыйлатып чиркөө жактан; капкараңгы тозоктой – көрүнбөйт баары батып түнгө, канат жаят Симаргл кушу – ит баштуу кайып учкан.

Сен келесиң жараттарды, мунарларды санамакка; кыйратат демиң мунарларды, шам бийи бүлбүл жанган. Силкесиң шаарды, толкун сымал чайпаган кемелерди, күз күмбөзүндө, түбөлүктү бетме-бет тосуп чыккан.

Сен келесиң, кайрылып, тандаганга аргаң калбай; сен келесиң – дал ошондой өкүмдөр өктөм келет: ыргытып ачкычты кайдадыр, кайра таппагандай же катып тереңдикке, түбү жок чөгүп кетет. Дөөнүнбү, желмогузбу, дүбүртү такалардын таштак жолдо – бакытка, дүңгүрөп добулбастай, өрүлөсүң өтмүшкө, сыбызгыдай күйүт чалып, өзүң курган тозоктун кордугундай. Балада про Перелесника

Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі а капельним співом над соборами сімома, як на відстані подиху чорно і всюдисущо розпросторює крила пес летючий Сімаргл.

Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі, штиль розколюєш диханням і танками свіч. Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі, у некрополі осені з вічністю віч-на-віч. Ти приходиш, як вибір без вибору, ти приходиш – так справджують вироки за печатями сімома, повкидавши ключі у вирій чи сховавши на дні безокому, Перелесником, перелячищем, цокотом по бруківці підків – на щастя, по розколинах дзвону – на сполох,

ти вплітаєшся у позачасся, як мотив уплітаєшся в скоєне.

* * *

Жашоо кыйнайт оору салып, ашып түшүп шайтандан, –Жаркын жүздүн өңү өчөт, жылдызы тоңуп, бозоруп. Оюң кетет: кезек келди, чөйчөк менен кылтакка, Убакыт да бүт чаташат, кыз чачындай оролуп.

Күн да, түн да терезеден саат оңдойт, чыкылдап, Түшү сымал кечте жатып, таттуу уктаган жоокердин. Терезенин жылчыгынан кыз тургансыйт шыкаалап, Кудум куштай кырмызы жаап иконага. Үстүндө Кызыл барик. Алкымында жамгыр жүүттөй тамактап, Мыкаачынын колу кысат, кечирим бербей өтүкчүгө. * * * Коли життя зійде на біль, не самоти, а сатани, Знайомий вибарвиться

Буйругуңдан узун болбос сапарлар. Жашыл кийип, тура албаган үйүндө. Түн ортосу, үлүл окшош терметет Эртең кушмун нур сайылган көөдөнгө.

Нымдуу, салкын аска турат сүрдөнүп, Ак чардактар чаркылдашып учушкан. Көз ирмемде. Кырка кесип санакты –Хазарлардын тыйынына тунушкан:

Киммер жолу, өрттөп салган башатты! Жылан сымал кумурада сөз жатат; Жылтылдаган, тынбай күйгөн Чыгыштан Каган кылыч жоготулган мурдатан, Мейкининде өзү кыргын салышкан.

Триптих

I

Всі мандри – не довші за мантри. Молюском в зелених портах Гойдається північ, а завтра –Підстрелений променем птах.

Скелясте, зволожене крижмо, Із криком зачаєних чайок. Мить. Відлік, мов нитку, відріжмо. –Хозарська чеканка за чаєм

Обпалить шляхом Кіммерії. Слова заповзають у мушлі –І вперто на Сході жевріє Каганський загублений ніж В сузір’ї загублених душ.

II

Анадолдон келсем керек – Анатолий кызымын, тумар таккан, көп ичинде Танямын, кечил болуп, же ордодо калармын?

Динсиздерге, айтып берем до-вера 1 ны (асман күйүп, кол куурайга көнүккөн) ашыгыма жете албастан капамын жакындарга жол кесилген, өрттөлгөн.

1 Дини бөлөктөрдө, «із до-вірою» (укр.) – мында сөз оюну, украинче «довіра» – ишенимди билдирет. II

Я, либонь, із Анатолії – Анатоліївна, амулетом, третьою шкірою, Танею, загумінною чи престольною стану?

По-язичницькому, із до-вірою, (хмиз збирають, – а небо палеве) припадаю, чому ж із ірію найрідніших вертання спалено?

III

Келбетиңе уу чөп өсүп жармашкан, Денеңе да шербет тынбай агылып! Үнсүздүктү куруткунуң мылтыктан, Ала жипти шуруларга айлантып. Өзүм келем само-бранка1 сыяктуу, Келип калды калитанын майрамы... Маңдайларда кызыл жарат оболу, Ойлор оңуп, мээлер дагы бош калды. 1 Сөз оюну: самобранка, «бранка» (укр.) – туткун. Бул жерде – өз эрки менен келген туткун маанисинде.

Омелою прирослі постаті. У тілах сокорух живий.

Змуміюй тло мовчання пострілом, Із мотузки коралі звий.

А з’явлюсь я сама, само-бранкою, В свято вашої калити, Як на лобі червоною ранкою Мозок виквітлий стре світи…

жер тоңголок

аяз күчөп

өзгөрмөлүү өзгөлөр септери-аппак

аруу кыздар койкоюшуп

жаз каадасын күтүшөр жашыл чайып жылдыздар

жашыл карап, жашыл көз манжалар да жашыл түс ооз – така, издер дагы боёлгон

баары башка, бийлегендей

жашыл жылан жалмагандай

жашыл сепил күткөн сымал көз жумууга күч жетпей... *

земля в шкоринці перетлілих холодів в передчутті нових реінкарнацій крохмальний посаг непорочних дів по швах розповзся для весняних грацій

зірки зливають хлорофіл зеленотремно зеленокосо зеленооко і пальці вмочені в зеленку тремо і вуст підківка і слідів бароко і мить непевна мов танок зеленозмієвий зелений замок перемовк за перестрашеними віями

Саломея

Кеңеш берди кимиси, каякка кадам таштайсың?

Ак киймиңде агып калган көгүш кан. Эзелки суроо бардыгынын: «Өзүң эмне каалайсың?» И... Иоанн – башы калган, дене жок.

Саломея бийле эми, кан эмес го, суу деген, Канга тойгон нерондор бүт мас болгон. Саломея бийле эми, самаганга жеткенден Мастыгыңды сезбей калгын коштолгон...

Дүбүрөшөт. Араң басып, тайгалак. Кызыл чайып, өңүндө жок кайгыруу. Ыйык мектеп – эми бизге дем алыш, «Кларнет» сыздап, жин ургандай азалуу. «Кароолчу болбо агама сен, жашырын», –Жалынам сага. Тараза кайда чайпалды, Солкулдап белиң азгырмалуу, акырын... Канжалаган манжаларың, көзүң качат жарыктан.

Дүбүрт күчөп, укпай калды, алагды, Түнгө калган селсаяктар, жумшадыбы коркуткан? Ким боломун, жамгыр күндүз капыс төккөндө: Жолбашчыбы? Же бийлейинби мен аларга кошулуп?

Кимдин сөзүн угасың да, эми кайда барасың?

Душманың да аяп турат, боор ооруп. Жер үстүнүн баары жамгыр, жазгы жаан, Жүүт кыздын жин ургандай бийи го. Саломея

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?

Блакитна кров льону у білих одеж. Одвічне питання: камо грядеш? Глава Іоанна – на таці. Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода, Від неї нерони хмеліють. Танцюй, Саломеє, бо ти молода І ще не спізнала похмілля…

Тимпани. І ковзко й непевно ступні. Червоно – на сніг і на сум без причини. На святки у школах тепер вихідні, Лункі, мов «Кларнети» Тичини.

«Ти сторожем братові тільки не стань», –Благаю. Схитнулися шальки, Мов твій, Саломеє, догідливий стан І ледь закривавлені пальці.

Та били тимпани – і він не почув Чи зріс корчмарем для скитальців?

А ким мені бути, як стрінуть дощі: Таріллю, главою чи танцем?

І з ким ти порадишся, куди підеш? Так добре, аж ворог жаліє. Від краю до краю, від меж і до меж Неспинний танок Соломії.

Гастон Бессьєр. Саломея (1914)

Күмүш кымкап – Мономахка чоң олжо. Дин жок болсо, коркунуч да жок болот.

Ак кар жааса – дин ырына огожо. Жарык жокто, түн көрүнбөй, жоктолот

Ошол тапта кызыл короз көзүң оёр, кыйкырып. Тирүүдөн эмес, корк Кудайдан, сары санаадан. Күз чокунат жат үн салып жайдак калган талаада: «Жаңыртайын, Кудай колдо, жолду жашынган;

Бардык издер – бузук кандай өңсүз, кор болду, Жыйнап алып кечээ жааган аппак карды – сенейдим». Күз таштабас, бир туугандай болбодукпу! Аян айтат жылсанак: күтүп алгын Николайдын келишин...

Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха. Там, де немає, мій друже, віри – немає страху. Сніги лягали, нерівні, білі, – псальми пророчі. Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.

А треті півні склюють зірниці вогнем і криком. Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих. Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій пустелі: «Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю, Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія, Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію». Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи, А календар віщує інше: стрічай Миколи…

Кыш ашыгат – бүгүн муз да, эртең жок, Күмүштөлгөн, мөңгүлөрдөн суу агат. Чакырбагын, улубагын санаадан, –Кайра албайсың, жан талашпа, жаз калат.

Көк муз сыңар арстанын көрүп ал, Хрусталдан букалардын буттары... Суук тушап салган анын буттарын, Күмүш кыроо чыккыс кылган аларды.

Кудай күнү – ээлеп алган дүйнөнү, Анда биздин жашырынган тилектер. Туулганбы, тирилгенби жаңы жыл? Май айың да капыс келер, тирилер. Кар бүртүгү эркелетет ийнимди. Термометр улам өсөт, өйдөлөп: Убакыт да сымап менен жарышат Кайрылгыстай, алга өрдөп, жөрмөлөп.

Кол сермесем катып калды капыстан, Жоону тоскон айкел окшоп – Мамайдай. Карлар, караан жанга баткан кусалык Бейиш окшоп кыш да кетти кайрылбай.

* * *

Ця зима витіка обіруч, Повз сріблястим розмаєм. І не клич її, і не руш, –Не повернеш, немає.

Леви сині у неї на подив, У биків кришталеві копита. Забиває морозом подих Пересвіженість оковита.

У кватирку різдвяних небес Перешіптані вкотре бажання. Народився рік чи воскрес, Як трава у травні?

Білі нетлі торкають плече. Підростає термометра розтин. Час нуртує, як ртуть, тече, Вперто, врозтіч, вперед, наосліп.

Уривається помах руки. Мов лубок з козаком Мамаєм, Силует із сніговиці – ти, А зими не повернеш, немає.

* * *

Бул – түш. Күн. Перейма1 Учат куштар Кудаларды матап салып, Акыркы фокус Жең ичинен Жолдорду сууруп чыгып.

Бул – түш. Күн. Перейма. Төгүшөт музыканттар Алтын түсүн Бийге чык, Кыйшаңдаган, Шаңдуу; Колукту – кыш.

Бул түш – Күн жөнүндө. Кемтиги жок Тоңгон күндү сүрөттөй Көчүрмөлөйт. Кабыгында Жаңгактын –Өбүшкөн Сүрөттөрү.

Бул – уйкулуу күн Ойногон күлкү менен. Өтүгүн сунат Кайненеге... Таарынган азыткыдай

Ал качып жөнөйт Жулуп алып колунан Өтүктү, түнгө.

1. Перейма – үйлөнгөн жубайлар чиркөөгө киреринде акы доолай турган аркан тосмой салты. Кээде ал жерге икона менен нан коюлат. Жаш жубайлар өбүшүп, иконаны өөп, нандан ооз тийишет да балдарга белек беришет. Украиналыктардын перейма тууралуу ырларында бир жутум горилка арагы үчүн колуктуну чыгарып жиберген жигиттерди жактырбагандары айтылат

* * *

Це – сон. Сонце. Перейма. Птахи злітають З короваю. Сватів бинтують, Шлях виймає Останній фокус З рукава.

Це – сон. Сонце. Перейма. Музики Ллють жовтаве Світло В танок розхристаноОсліплий, А нареченою – зима.

Це – сон про сонце. Без огріхів Його скалькує змерзлий день. Під скаралущею горіхів –Флюорографія легень.

Це – сонне сонце сміхом грає. Підносять тещі чобітки… Як юхта скривджено втікає У мародера з-під руки.

Жердеги адамдардын бардык ой-тилектери жана аракеттери дайыма жамандыкка бурулуп, өтө бузулуп кеткенин көргөн Жараткандын чыдамы биротоло түгөнөт. Ал: «Адамдарды жер үстүнөн жок кыламын, анткени аларды жаратканым үчүн катуу өкүндүм» – деди. Нух гана Жаратканга жага алды... Балдарга арналган Библиядан

Бул троллейбус – ковчег, анткени, жумушуна ашыкканды куткарат кезектеги качырга окшош немени; кеч гүлдөргө калаа толуп, шаңданат караңгыны мээлегендей чырактар.

Күн каалгып парашютчан жоокердей, жогортодон гөртурмушка карайт ал; бейгамдыктан чачыраган жебедей

ачуу азот нервден кача житишет.

Ал, аянтта – азыркы Нух келатат; сейилдетип таза иттерди кайрадан, тозок окшош майдын иси урат асфальтталган примустун астынан.

Таңда чыккан гезиттердин биринде –машакаттар, эскиликке ууланган... эсиңдеби библиянын өкүнүү эстедиңби, ал...

Дүйнө өжөр, ачкөз келет ошондой, Жакшырбастан ойноп бүтпөйт төлгөсүн: Синоптиктер салды дагы тамаша; Эртең дагы ташкын деди, чөгөсүң.

Всевишній бачив, наскільки велике розтління людей на землі – всі помисли і дії їх направлені на зло у будь-який час. Терпець Йому увірвався. Він сказав: «Знищу з обличчя землі людей, бо я розкаявся, що створив їх». Ной заслужив прихильність Господа… З Біблії для дітей Цей тролейбус – ковчег, що врятує, можливо, від спізнення на роботу, подібну до вічних черг, осипається місто квітами пізніми ліхтарів блідолицих, націлених в смерк. День завис парашутною тінню легкою над мишвою щоденних дрібних гризот, із розбризканого супокою випаровується нервів їдкий азот.

Ген, на площі чергового Ноя, знов вигулюють чистих псів, пахне пеклом чи то смолою з-під асфальтових примусів. У маркій газеті ранковій –перетравлена суєта… пам’ятаєш біблійне розкаяння? пам’ятаєш його, пам’ята…

Світ від створення не добрішає, вперто грає в своє лото, у синоптиків – гумор вішальників: обіцяють вкотре потоп.

* * *

чалгыны кемпир чыңаган шилтейт улам аарыны кыйнап жабышкан, чалгысын шилтейт шамалга туман сындуу

көйнөктө эмес сыры да –кебинде тамыры терең эгинде

жашынат терең жай колдору кир гүлдөр шай

чаба албайсың

аларды өчүр чырак чыңасын кемпир чалгыны

* * *

клепає стара косу і косить хитає сумління осу і коси за вітром пускає тьмяні

у савані не в сарафані ховає глибше стерні літо

руки ледве брудні і – пустоцвіти яких косити сенсу немає стара косу клепає…

* * *

Денелер жабышты: зымдарга тикенектүү, ырылдап иттей, тамагы буулгандай; ый...

Учкаяк кандай жепжеңил түс капыстан тикенеги сайып алды розанын!

Шамалдын желбиреги – афишалар –илинди эсиме жай жатышар...

* * *

Тіла чіплялись за колючий дріт, За псячий хрип, мов крізь розпухлі гланди. Який стрімкий і невагомий цвіт На шпичаки свої накинули троянди.

А вітер пелюстки – афіша за афішею –Розвішував між пам’яттю, Між пам’яттю і тишею…

* * *

Түн ортодо кара теспе шылдырттайт... Шайтан алсын, сураганым... Күтүп тур Йориктин баш сөөгүнөн мастан кесеси

Идиш кылып кызыл шарап буйруптур.

Жазды экен кандай азап маңдайга Тандыр кызып, убакыт да аптаптуу. Сыйкырчынын чапанына садага–Шумдук кечти калтырыптыр азаптуу.

* * *

Чагарники розчахнутих чекань, Чорнющі чотки, зчитані черницями. Учвал, крізь чорторий, – чекай На черепи і чарку чарівниці.

Чолом чи чоботом – черлено Черінь чадить червоним часом. На чорнокнижницькім чекмені Пречистої вечері частки.

Янголи. Фрагмент вівтаря Рогіра ван дер Вейдена

Назик колуң фарфорду да жашытты. Газел ырың тополошуп кордолгон... Ким бирөөлөр тырмак менен тытышты Көмүр бетин. Чакчелекей тордогон.

Бош орун жок. Аларда, Каин кантип Адамды алдап ута алган, –Уруулардын касиети жоголгон. Бу көмүрбү же жаратпы тытылган?

Сүрөт – жара, элестерби томсоргон?

Чокулуптур мөлтүр чие көздөрү: Шүүдүрүм жеп, аарчый албайт аларды, Каин болсо өңгөлөрдөй, көзөлдү

Жетсе болду. Кычкыл жамгыр, борщубу Төгүлгөндөн талаа ташып толгону, Газелдер да качып кетти карматпай Сөзүң жетпей, колуң куру калдыбы.

Назик колуң фарфорду да жашытты, Саади айткан дейт ырдап андайды...

* * *

Не руки – вигини фініфті. Глосарій пам’яті, газелі… Студені задубілі нігті Над графіті. Відсутність стелі. Відсутність простору. Відсутність просто, Як Каїн псевдо взяв Адам –І рід позбувсь гормону росту. Це – графіті чи рваний шрам?

Розкриті труни чи пюпітри? У вишень видзьобані очі: Роса не виїсть і не витре, А Каїн, як усі, лиш хоче Провікувати. Епоха кислих дощів і борщів Запінилась лугом аж до нейтральності, Газелі розбіглись. І ти не посмів Догнати вустами, настигнути пальцями.

Не руки – вигини фініфті, А кажуть ще, що Сааді…

* * *

Баш жазчыдай бүгүн келдиң досторго Башыңдагы гүлчамбарың солуган. Көрүстөндүн көгөрүңкү жыты урат, Көздөрүңдө атак-даңкың калбаган.

Казылган жаңы көргө бу Каргадай каргып кетерде. Ах, Виктория чокунчу, Өчтү деп мени эсепте.

Күн тийген сары чөптөрдө, Бой созот көккө олжалар. Күнкарама күнөс жүзүндө, Бычактан корккон козулар. А саткындык – жанды жейт, Кызыксаң чыгат майда кеп. Так салган кызыл помада, Көйнөктүн аппак жеңин жеп.

Жеңилгендер жашып ызалуу, Жеңген биз да, баары сумсайып... Таңданып, «мээлейт» бала да Коңшусу күлсө каткырып.

Баш жазып бүгүн келгенсиң... *

Ти сьогодні прийшла з похмілля У зів’ялих пожухлих вінках. Віддавало цвинтарем й цвіллю, А не славою у віках.

У розкопану свіжо вись Груддям падає вороння. Ох, Вікторіє, помолись Й затулись рукавом від щодня.

Тут, на стеблах жовтавих, сонячних, Проростає у небо олжа. Підіймають голови соняхи,

Як жертовне ягня до ножа. А вагання – жахніші зради, А деталі затруть сюжет. Цей кривавий відбиток помади –І порожній рукав до манжет. П’яні схлипи за переможеними І за тими, хто переміг… Хлопчик «цілиться» заворожено У знайомий сусідський сміх. Ти сьогодні прийшла з похмілля… Володимир Гарбуз. «Скіф. Предок із Минулого»

Ассоциациялар

Ушул тамчы түпкө жетет. Көөдөй түнгө нурун кадайт шамчырак Тагдыр болсо сокур болгон небактан, Биздин түшкө кире берет саксактап. Керебеттин олтурат да четине Уктап жатсаң колду алып астейдил

Чийин салат кайрадан, Күндүз көрбөй аларды. Ай жаңырса айыпсыз

Күнөөлүүдөй: Орогунан ничке айдын Күтө берет курмандык. Ушул тамчы түпкө жетет, Муздак дагы тынбаган; Сокур тагдыр каны сымал, Кайдыгер ал. Мейли аны, шыпкай ичип салалык! Досум менин Арлекин, Эч санаасыз акыным, Экөөбүздүн алдыбызда, Биз көрө элек замандар, Тагдыр канча калчаса да Жашала элек көп жылдар, Али таза сааттар.

Асоціації

Ця крапля точить північ. У ночі чорний креп Ліхтар вбиває цвяхи світла, І доля, що давно осліпла, Заходить, спотикаючись, у сни. Сідає скраю ліжка І по руці заснулих Проводить нові лінії, Що вдень не розібрати. А повний місяць Знов чекає страти Об серп молодика. Ця крапля точить вічність, Холодна і в’язка, Як кров сліпої долі.

А в нас іще доволі І снів, і непомічених сивин, Непрожитих років, Непроклятих годин.

* * *

Бекеттеги эскерүүнүн бириндей Кала берет бүктөмүндө тагдырдын, Ак кийинген цыган аял жалмаңдап Көрүнгөндүн айтып жүрөт тагдырын.

Алакандын чийиндери оймо го Коштошууда, кечээкиде эмнең бар. Өтүп кеттим, эчтемеден коркпойм го! Адалдыктын, ишеничтин жолу тар, Ак никенин шакегинен чыкпасмын. А бул оймо – чийиндер го арзыбас: Индеецтин денесине тартылган, Азыткы гүл... Өчүрсөң да арылбас, Кудугундай закымдардын тартылган Азгырыктан Голем1 гана куткарар, Айымдардын тузагына кабылган Сокурлуктан жарык гана кутултар.

1 Голем – жасалма адам, мифтик түшүнүктөн айырмаланып, ылайдан жасалган эмес, ал, адам акылы менен эмгектин (алхимиктер менен каббаллистердин фантастикалық кыялы) аркасында жаралган. Өз «авторунун» үйүндө Голем бардык оор жумуштарды аткарат – адам ошентип, чыгармачылыгы үчүн эркиндикке жетише алат деген тилектин түшүмү. Эгерде ал баш ийүүдөн чыгып, ээ бербей кетсе өтө коркунучтуу жана кийинки аракеттери белгисиз.

Празька репродукція Голема

Залишишся лиш візерунком вокзальним На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча.

Ти – лиш візерунок химерний і тонкий У храмі прощання й вчорашнього чаю. Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням. Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць Втамовує спрагу любов наша – Голем1 , А світло – жагу невидющих зіниць. 1 Голем – штучна людина, яка, на відміну від міфічної, не створена з глини, а є породженням людського розуму та праці (фантастичне гіперболізоване відображення пошуків у цьому напрямі алхіміків і кабалістів). У домівці свого «автора» Голем виконує всіляку важку роботу, – відбиток мрії, що людина у такий спосіб звільниться для творчості. Вийшовши з покори, стає страшним і некерованим.

* * *

Иванушка,иничегим, Бул туяктан ичпечи… Эл жомогунан

Пастык, достум, жаман иш, Пастык, жалаң декаданс. Жыртык асман жабуусунда Жылдыз көрүү ренассанс.

Андан наркы, кыйырларда, Жапан издер калыптыр?! Йети, чочко, аттарыбы Терең изин салыптыр.

Коко тикен таажысындай, Нике тойдун шамчырагы Кызарып мас мандалактай Кыйнайт улам баарысы.

Жамгыр жууган жараттарын, Алы кантип жетти экен! Ээрчип алды ойсокелер. Өлгөндү да тирилткен.

Кылымдар – эзген соттордой, Жаагында сакал алынбай... Кыйнабай жүрсүн уяты, Пайгамбарды-Ыйсадай.

Ал көтөргөн ыйыктыгын жонунда, Чырым деп биз айткандай. Дүйнө тарых. Биринчисин алгыла, Тому анын архивдерден табылган...

Кечте гана келди шамал, Жомоктордой. Дервиш жандай! Жыртылган кийми дал-дал –Коновкиден1 ичти шыпкай. 1 Узакка сакталбай турган суу куюп жана ташуу үчүн мурда колдонулуп келген үй ичиндеги челек сымал идиш, ал чоң кружкага – коновка (же кандейка) окшош болгон. Капкактуу коновкалар азыркы графиндей, капкагы жоктору кумура катары колдонулган. Жуунганда коновкадан колго суу да куюшкан.

* * *

Не пий, братику Іванку, водиці з копитця… Народна казка

Занепад, мій друже, занепад, Занепад, тяжкий декаданс. На схилі зотлілого неба Одна паперова звізда.

А далі, на скреслій долині, Його невпізнанні сліди.

Не йєті, не коні, не свині Залишили ямки біди.

Терпкої, як терен вінцевий, І п’яної, як чебреці, Хисткої, мов свічка вінчальна В зомлілій нервовій руці.

Дощами набряклі повіки. Зіниці – свічада – сліпці… Услід прошкували повії Й оживлені ним мерці.

В’їдалися пилом століття В неголену впалість щоки. Не стане вам совість боліти, Апостоли-жебраки.

Він ніс на плечі свою святість, Яку нарекли хрестом. Всесвітня історія. Перший піднятий З архівів том…

Сліди проявились надвечір, як дітям читали казки. Бруднив юродивий речі –Вустами сушив коновки.

Билип алдым бир жолкуда тез эле, Сопсоо деген кагазым да бар эле, Үйдөгүлөр өлдүң дешти жоготсоң Кайрылбагын, соо калбайсың тимеле.

Шаар – таш боор, басылбаган жөтөлү, Каштандардын ачык турат жан оту. Бүгүн гана – биринчи суук түшкөнү. Күлүүгө кеч. Же убагы болдубу?

Көпүрөлөр желип бүткөн небак да Забын кылган жылдар, коммун, морлору... Алгач ирет, чертилемин олдоксон; Кылы кылдым – убай-санаа, ойлорду. Жаңылбадым – ошентсе да тумандай, Көзүм күйбөйт, чабылбаган кылычтай...

Каштандардын чанагында апаппак –Жаз шамынын чагылышкан отундай.

Клио ким – саткын катын ал талпак, Көзгө илбей, каретада ойноду... Колуңду бер, күбө болуп сол жактан, Соттор күтөт, жаныбызды койбоду.

* * *

Одного разу впізнавши, При довідці, що здоровий, Втрачаєш його назавше, На стигмах злякавшись крові.

А місто – в гірких родзинках, В полудних очах каштанів. Сьогодні – уперше зимно І смішно тобі востаннє.

Каміння бруківок «з’їли» Роки, байстрюки й комуни. Це – вперше, тому – несміло, А струни – печалі струни.

Тут похибка неможлива:

Дзеркальність відсутня віч, У білих очах каштанів Відбитки весняних свіч.

Вождями розбещена Кліо, Карета в іржавому бруді.

Ти – свідок, рука твоя зліва, На нього чекають судді.

Володимир Гарбуз. «Поклик. Софія Київська».

* * *

Шамал ороп жалбырактан тамеки, Морлор түтөйт махоркадай буралтып. Булуттарга шуру болуп оролгон, Төмөнүндө жамгыр барат басаңдап.

Ак куулар ачып асман ажарын Жомоктордун дүйнөсүнө баратат. Сепсиз кыздай күздүн деми басылды Жок дегенде шуру калтыр, таап алат...

Цыган сымал ийин силкип үмүттүү –Соңку жылкы белегиби ал ролу? Эски кийген ханайымы күдүктүү, Жарабастыр ханын унтуп койгону?

* * *

Січе вітер листя на тютюн, Самокрутки палять димарі. Долі дощ звивається, як в’юн, Дощ – намисто біле – угорі. Гуси-лебеді твої парчеві шати Понесли в краї своїх казок. Як без віна, осене, змогла ти? Перлів мокрих розгубивсь разок. І тремтять, немов циганські, плечі, І дарує рік останню роль. Королево, у вбранні старечім, Де ж твій неодягнений король?

* * *

Шүүдүрүмдөр бүгүн недир өзгөчө –

Көзгө саят ийне чачып койгондой. Үнсүздүгүң нени каалайт бөтөнчө, Телефонго катылганбы ойлонбой?

Таразадай кайра тартып, алмаштыр, Ар бир сөзүң ойлон дагы эстегин, –Үнсүздүктүн атланттай салмагы Тыңшап көргүн, Ошол жактан Менин оюм билесиң.

Бул телефон менин ичкен тамагым, Булак суусу, Күткөндөргө, Чарчап бүткөн Жолоочуга кудукмун. * * *

Краплі роси удень –Розсипані голки, що колють очі. Скажи, чого твоє мовчання хоче, Заховане у трубці телефонній? Переверни її. Як на терезах, Позважуй кожне слово –Дізнаєшся, яка атлантова вага Мовчання.

І говори туди, Де чуєш голос. І слухай там, Де звук не виринає. Цей телефон –Моє захрипле горло, Яке на мову зболено Чекає.

Шарап, чөйчөк, тосттор дагы токтогон, Сөздөр бүткөн кагаздарда катылган, Ойлор гана, тээ алыстан бүлбүлдөйт... Түштөй баары, сөздөр жеңил айтылган. Сунган колдо жылтылдаган жылдыздар –Жакшы шарап калбай барат шыпкалып. Шарап, чөйчөк... Аста күтөт меймандар. Шыбыр күчөп, көздөр супсак карашып...

Ана, түштү колдон, кетти кокус чачырап, Азгырмалуу чындыктын нак шишеси. Дасторконго жая берди шарап, кап! Сыр жашырбай, шыпкай гана ичерде, Чындык сөздөр чыгар кезде, жок шарап.

* * *

Вино, бокал і тост непроголошений. Слова, немов шпаргалки-папірці, В думках тремтять. Сузір’я у руці –Хороших вин автограф канонічний. І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний. Вино, бокал… Та посуд істини Умить розбивсь на друзки. Вина на скатерті розсипані пелюстки. А тост – за істину. Шкода – нема вина…

* * *

Дүйнө деген тартылган зым, Сенден мага чубалган Аралап өтүп жылдыздарды Үзүлүп кайра, уланган.

Дүйнө деген тартылган зым, Анда жаным жашырба Чындык менен бир күнөөңдү Тек айтарым, түк катпа.

Дүйнө – чексиз, абайла Адашасың, таппайсың, Телефондон жаңылгандай, Туңгуюкка кулайсың.

Дүйнө деген тартылган зым, Дарчы болом мен анда; Жаңылса кокус телефонум Келгени ажал заматта.

* * *

Світ – намотаний дріт, Що від тебе до мене Пролягає крізь зорі І розбиті шляхи.

Світ – намотаний дріт, У якому не треба Розпорошувать істин І ховати гріхи.

Світ – безмежний, у ньому Загубитися просто, Помилитися номером І зірватись униз.

Світ – намотаний дріт, Де іду акробатом я, Де простий телефон –Це смертельний карниз.

Почта вагону

Айланада ак сирендер дүйнөсү. Ар кай жерде бой созушат теректер. Каттар учат белгисизге кыялдай –Жарык окшоп, жеңил желектер.

Үнү өчүп элжиреген ырлардын Төрөпейил, же жылаңач сөздөрү, Коштошордо күлгөн күндүн жарыгын Чал шыпырат, күлүп кыйды көздөрү.

Күкүмдөлүп, күн салынып каттарга, Сирень менен бакыт ташып баратат... Жатса дагы эски, тешик кепеде, Бомж жатат бир кыялды кучактап.

Поштовий вагон

У вазах дворів – білі гілочки безу, Тополі зганяють із неба хмарини. Листи відпливають в замріяну безвість –Південно-сліпучі легкі субмарини.

Згасає мелодій розчулений голос В ошатних бравадах та істинах голих, І сонця прощально-усміхнений лик Змітає із площі старенький двірник.

Розкришений в букви цей день у конверті, У зірочки безу, що щастя віщують. Пливуть «субмарини» в вагоні обдертім, Де бомжі і мрії, обнявшись, ночують.

Режиссёр кадап секиге тыйынды анан башталат жаңы театрдык сезон.

Азыр, мына Бузулат бирдемеси сценарийден Улуу урматтуу коюучунун, баардыгын башкарган; залда сени –мен секиде, же тескери башынан. Бизди эми бөлө албайт гөртурмуштун шарттары...

Классиктердин арбагына тийишпейбиз, сен да эми чакырбайсың Офелия деп, тамга тандап жупуну бир ат табасың, Угулган андан Шоокуму музыканын.

Жаштыгымды мен сага ойноп берем, сен болсоң мага адалдыкты, төрт ирет кооздоп чыгат жасалганы табигат...

Анан болсо каттар калат, Кадимки эски билеттердей, спектаклдин текстинен ыргыган, пайдасыз калган афишадай,

сүрөттөр, саргарган кар, тапталган оору, жасалга, бир аздан соң,

түбөлүккө бизди жабар соңку жабуу.

Режисер приб’є до сцени монету і почнеться вкотре театральний сезон. Та на раз щось переплутається у сценарії Всевишнього постановника, де завше панувало: ти в залі –я на сцені, та з точністю до навпаки. Нас не розділятиме більше рампа житейських умовностей…

Ми не станемо тривожити тіні класиків, ти не зватимеш мене Офелією, А з нот-літер складеш звичайне ім’я, щоб почути у ньому приховану музику.

Я зіграю тобі свою юність, ти зіграєш мені свою вірність, природа чотири рази перефарбує декорації…

Опісля залишаться листи, немов квитки на старий, викинутий з репертуару спектакль, фото, як невикористані афіші, поруділий сніг, підтоптаний біль, рампа та ще трохи часу,

доки нас назавжди розділить завіса.

Күздү эстеген күн

Күйүп кетти, күз, титиреп, анан кычырап жука муздун терезеси.

Алыстады, чачып өлгөн куураган жалбыракты –жылдыз эмес, чоктой күйгөн коңуздар, чакырышкан ысыкка эмес, аппак кышка.

Ана дагы чуркап өттү апакай

сокур чычкан чочуркаган аяр тыңшап, улам жыттап муздаган тили менен биздин колду, бетти жалап.

Саргарган чынар жалбырагы Туптунук, жылтыр көлчүк түбүндө жатат ал –эскерүү күнү күздүн, али учуп кете элек эскерүүлөр...

А кыш болсо балапандай жомоктогу түрү суук өрдөктүн, толо элек жатып күчүнө,

кирсемин дейт табигаттын ээн, жалгыз жүрөгүнө.

А кыш болсо кубалады илгичинен күтүп жатып, үшүгөн демисезон пальтосун, анан дагы кары акындай каргылдаган үнү менен шамалдын созуп кирди узак ырын.

День поминання осені

Вона догоріла, осінь, пішла, здригнувшись і хруснувши тонкими вікнами неміцного льоду. Віддаленіла, посіявши мертве пожухле листя –несправжні гарячі світлячки, що кличуть не до тепла, а в зиму.

Вже й білий сніговий хорт пробіг, сторожко дослухаючись та принюхуючись, торкаючись мокрим прохолодним язиком наших рук та облич.

Жовті кленові хрестики

під прозорою слюдою калюж –день поминання осені, день необлетілих споминів…

А зима, мов гидке каченя, що ще не вбралося в пір’я, все намагається влізти до спорожнілого самотнього серця природи.

А зима проганяє з вішалки, вичікуючи завмерле, демісезонне пальто і, наче старий акин, захриплим голосом вітрів заводить довгу пісню.

* * *

Поэзия доору өтүп баратат Дүйнөдөгү күз жалбырагы сыяктуу Көтөрүнүп кайгылардын чынарын.

Поэзия доору өтүп баратат, Келе жатат жамгырлардын мезгили, Ойлор басып оор тумандуу Баштагыдай кыял бербей. Кызыл жалын күздүн кечинде Өрттөнүшөт үмүттөр. Сөздөр болсо уйкаштыкты эңсеген, Жыл кырында, Турналардын канатында кайрадан –Кетип барат, чоочун таңга. Жамгыр доору ыр саптарын жуушат...

* * *

Пора поезії минає. Рядки у світ осіннім листям Несуть кленову гіркоту. Пора поезії минає, Іде пора дощів. Думок важкі грозові хмари Більш не мережить світло мрії. На осені вогнях багряних Горять надії. І слово, кинуте у риму, Мабуть, востаннє Летить на крилах журавлиних В чуже світання. Пора дощів рядки змиває…

Бекеттин чуусу менен, күн да батты –Көлөкөлөр узарган темир жолдой, Кою түнгө такалта алып барчы. Кесип өтөт аларды аялзаты, Майдаланган каренина анналар, Арылууга аларга көроокаттан Таңга дейре алышкан кепили бар. *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

Жымжырттык толсун үмүт түстүү, Боёлгон бакытка тынчтык болсун, Тең экиге бөлүнүп алма түштү, Сүйүшкөндөр бөлүп жесин аларды, Көрүшпөстөн ыйлап турган Еваны, Бак артында каргап жаткан алманы.

буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

Сарыгат убакыт туз чыланган, Эски сааттан куюлган кум сыңары, Ачыштырып, куйкалап, жанга батат. Жок болот анан, байкалбай эрип берып. Айланат ак деңизге, Термелип жатсаң жакшы анын Эскерүү толкунунда.

Аттиң ай, узакка эмес, Адамдар жашайт кургак жерде, Ал жакта деңиз – туз... * * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Канбийкелер дайыма олжо болгон макоолорго –ырастайт элдик акыл.

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Профессор Доуэлдин башынын тарыхы –Баарын билет, бирок үн чыгарып, айтып берүүгө жарабайт.

* * *

Історія – голова професора Доуеля: все знає, але не воліє говорити.

* * *

Бизге кайда жакшы болсо ошол жак мекен, Бирок, жаман жери, үйдө гана бакыт деген.

* * *

Там батьківщина, де нам добре, та все біда, що добре тільки вдома.

* * *

Ойлорду бекетте солуп жатышкан селсаяктардай түрткүлөп ойготуу керек Алардын декабристтерге эч тиешеси жок.

* * *

Думки доводиться розштовхувати і будити, як стомлених бомжів на вокзалі, –і жодної причетності до декабристів.

* * *

Бактылуулар менен сааты туураларга гана жакшы.

* * *

Добре щасливим і тим, у кого годинники справні.

* * *

Чаламын телефондон Номурларга жатка билген, Тутканы бирөө албай койгон Убакытта, Уга аласың, качандыр укпай калган Жоопторду унчукпаган.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно

«

Чернигов бекети» топтомунан

Бейадистин балладасы

Поэзияны туюу үчүн керек жымжырттык. Кокус эмес, паузанын талкаланган шакектери, Өзүңдү сезип кичирейген жан алгычтай, Бир колдоп ойногон фортепианодо, Экинчиси кыйратып жаткан өзү олтурган отургучту. Жымжырттыкты билесизби, чокунуунун ырындай? Жалгыздыктын, оорунун суусундугу, тынчтык делген?

Сүйөмүн мен ошондой жымжырттыкты, ырларын менин Татьянамдын акылгөй, жаш акын Лина Костенконун ырын дагы. Бечара акындары эки миңинчинин! Көбүнесе жай гана айтышат алар өзүнүн жаштык кезин. Бирок да өтө сулуу, эң назик колдору урматтуу Аялдардын, бүт дүйнөнүн өбүүсү үчүн сунулган, ал деген сүйүү эмес, ал – поэзия. Философ жаны – музыкадай таза дагы кол жеткис. Мен сүйөмүн Кудайды жана сезем анын барлыгын –жадакалса шыкалган троллейбуста да. Ошондуктан сейрек барам храмга. Бөтөнчө майрам күндөрүндө. Анткени анда куру сүрөөн. Ал мага түшкө кирет, эзели ойдон чыкпайт. Аны менен сүйлөшүү мага кызык, Макул болом же келишпей коёмун. Драматургияны Ал талдай билет. Өмүрүмдүн акыркы көз ирмемин аябай билгим келет! Жалгыз гана Татьяна тууралуу көп ойлоном.

Дал ошондой, мен сүйүүнү сүйөмүн. Баары айтат, бул дүйнөдө сүйүү жана поэзияда адис болбойт. ошондуктан мен – даана бейадисмин. Алтургай сүйөмүн мен Украинаны,

саясый саткындыктын, тоноолордун жана граждандык согуш жыттанып турганында, акын деген бөлүнүп кетпөөсү керек өзүнчө, Жерде өзүн ааламдын бөлүгү сезип жашоосу керек.

Бирок мен дайыма эле кармана бербейм

жалпы сөздү, «керек» деген, ал анткени, сүйсөм керек бекем, өзүмдү. Ананчы! Жарык маанай жанмын мен: ак көңүл да, таланттуу да, жупуну...

Дегиңкиси, элестетип сүйүнөмүн, бир күнү Куурчакты көрсөтөмүн силерге, колдон келет! –сүйлөгөндү билген куурчак алтургай анча-мынчаны да сезе алган –туулгандан тартып өлгөнчө.

Эстеликке калтыргыңар келер балким силер мени –аквариумда алтын пейил балыктай: а балким мен тилегиңердин бирин орундай алармын же шумдуктуу мунарамдан боюм таштап кетермин сиз айткан туура, ошону менен жинди дүйнөгө?

Абдан ачуу шарапты бир күн ичесиң да жатарсың төшөгүңө – маанилүү эмес, ким менен. Бир ирет дат баскан авто сезерсиң сен өзүңдү, жердей жалгыз экинчи Топон суунун алдындагы.

Балким, мени дал ошондо саал кызганарсыз, сүйгөн дагы жек көрүшкөн көптөрү. Же үйдөгү бир буюм болбой койгом, жөн эле ойлорсуз. Кызык: качандыр бир кезекте мени сөзсүз ойлойсуз... Бирок ал... жалган болот...

Сергій Дзюба

Колись я напишу останнього вірша...

Моїй прекрасній дружині Тетянці, Тетяні Дзюбі, з великою любов’ю та ніжністю присвячую і цю книгу.

Зі «Станції Чернігів» Дещо про любов справжнього непрофесіонала

Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець. Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій з самотності і болю, який у нас називають спокоєм?

Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані і мудру поезію молодої Ліни Костенко. Бідні юні поетки 2000-х! Часто вони лише переказують молодість. Але найкрасивіші, найвитонченіші руки її величності Жінки, підставлені для поцілунків усьому світу – вже не кохання і ще не велика поезія. Душа філософа – щира і водночас недоторкана, як музика.

Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму.

Особливо на великі свята. Там суєтно.

Він сниться. Я без кінця думаю про Нього.

Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії.

Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя! Більше я думаю тільки про Таню.

Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал.

Я навіть Україну люблю – хай їй грець! І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена. Мабуть, у нинішні смутні часи, часи політичного лицемірства й гіркого запаху громадянської війни, поет повинен не зриватися на фальцет, жити на Землі, проте у Всесвіті.

Тільки я не завжди пристаю на це універсальне слово «повинен», бо доволі люблю себе. Ще б пак! У мені – стільки позитиву: я – добрий, більш-менш талановитий і дуже скромний.

Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття –розміром від народження до смерті. Можливо, ви схочете мати мене напам’ять –як акваріум із рибками золотої ментальності. Раптом я роздмухаю хоч одне ваше бажання чи викинусь зі своєї химерної вежі у ваш правильний світ? Інколи ви випили б найгіршого вина і лягли в ліжко – не так вже

іржавим авто,

як Земля напередодні Потопу.

тоді ви трішки позаздрите мені, якого любило й ненавиділо стільки інших. Просто ви подумаєте, що я ніколи не був купою металевого брухту. Дивно: колись ви неодмінно вигадаєте мене… І це буде неправда.

Мастан жана магдыроо тууралуу

(Болгон окуя)

Бир жолу баары бир эле, Чымындар да столдогу магдырап... Мейманчылап мастан келди капыстан –Шыпыргысын минип алган камчылап.

Терезеден муздаткычка түз конду (Ал танкадай жактырбады дырылдап). «Жакшысыңбы? Көрбөдүңбү мастанды?» Деген кемпир менден сылык сурады.

Кемшеңдеген, аңырайган, оозу бар, Тили буруу булдуруктап: кылтыңдайт. Үйүмө келди мына – аял жылаңач Шыпыргысын колго кармап жылмаңдайт!

Ханышадай басат төркү килемде: «Коркпо менден, мырзам, дем алгын... Суу калбаптыр менин үйүмдө, Мен болгону жуунууга келгемин»

... Балды эңсеп, чымын небак уктаган, Коңшулардын урушканы басылган; Жылаңач кемпир – эки сааттай ваннада! Кудай жалгап, төркүнүндө аялым... «Мына, жыргал!» Мастан чыгып кубанды. Шыпыргысы колдо дайым кыйдынын. «Ысыгы да, муздак суусу бар экен1 , Кайра сезип аялдыгым, жыргадым, Баарына айтам чын мырзанын бардыгын, Кичипейил, түшүнүктүү адамдын...» Мен ойлодум: Украина жашасын, Бир аялга мен да бир жол жаккамын!

1 90-чу жылдары СССР ыдырагандан кийин бүтүндөй Украина боюнча электр кубаты, жылуулук, муздак жана ысык суу жалпы өчүрүлө турган.

Балада про відьму та екстаз

(Бувальщина)

Був час, коли усе вже по цимбалах, І муха позіхала на столі... Аж раптом в гості пані завітала –Влетіла у кватирку на мітлі. Обрала холодильник для посадки, Дарма що той, мов танк, задеренчав, І чемно запитала: «Все в порядку? Ти що – ніколи відьми не стрічав?!»

Я щось заплямкав вражено губами, Морським вузлом зв’язало язика: У мене вдома – зовсім гола дама, Та ще й мітлу тримає у руках!

Вона ж пройшлась граційною ходою: «Та що з тобою? Чом, герою, зблід?!

У нас, у Львові, кепсько із водою, Я хочу лиш помитися, як слід...» ... Давно яєчня на плиті схолола, Сусід уже сусідку від любив, А пані в ванні – дві години – гола! Все ж добре, що дружина у батьків... Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче, Мітлу свою від збудження скубе: «Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе!

Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім...» І я подумав: «Слава Україні! Ну хоч одній, на диво, догодив».

Відома письменниця, колишня скандальна журналістка Лада Лузіна на світлинах – в образі відьми та в реальноиму житті.

* * *

Көздөрүм – күз, ак кар баскан саамайды, Бирок дагы жайга умтулам, жасанып.

Сизди сүйүү – күнөө дешет, сүйбөй коюу адалбы? Кудай берсе, кантип турам карманып!

Ыйык күз да адам сыңар күнөөлүү Карылыкты алдайм деген сабылуу... Анда неге бир ааламга буюрган Жылдыз сыры, түбөлүктүү айлануу?

На віях – осінь, в косах – перший сніг, А очі прагнуть молодого літа… Хотіти – гріх, і не любити – гріх, І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно… Одна метагалактика покірна: Космічний біль і безкінечний круг.

Василий Слапчукка1

Кайра келдик: догмадан эски – дубага, Бизди берет жерге – кедей, жесир төбөлгө: Бүгүн жеңди, эртең келбес кайра да... Чындык – күнөө, чымчык каны төгүлгөндөй чөптөргө. Дүйнө окуйт жаназасын, иконалар үндөбөй, Үстүбүзгө Чырым коёт – акыркы сөз айтышат... А биз болсо – силердейбиз, жатып калган үшкүрбөй: Шамал өөп көзүбүздөн, жылдыздар талап алышат? 1 Василь Слапчук – атактуу украиналык акын, Тарас Шевченко атындагы Украинанын Улуттук сыйлыгынын жана көптөгөн эл аралык сыйлыктардын лауреаты. Жаш кезинде Афганистанда согушкан жана оор жаракат алгандан кийин баса албай калган. Бирок, кайраттуулугу аркылуу жан кыйнаган ооруну жеңип, университетти бүтүргөн, кандидаттык диссертациясын жактаган, дээрлик дем алышсыз иштейт, эки баласын тарбиялап өстүргөн. Эли Окуджавадан кем сүйбөгөн, кичи мекени Луцк менен Волындын Ардактуу атуулу.

Відомий український письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин Луцька і Волині Василь Слапчук.

Василеві Слапчуку*

І знову ми прийшли до філософських мес, Нас віддають землі солом'яній вдові: Сьогодні переміг, а завтра не воскрес… Де істина там гріх, як золото в крові. Нас відшепоче світ іконками з Отцем, Поставить нам Хрести мовляв, в останню путь… А ми, немов живі, все всує про оце: Нас виклюють вітри чи зорі розберуть?

* Василь Слапчук – ветеран війни в Афганістані, письменник, науковець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька та Волині.

Таняга

Жаныбыз скрипка: чаңда жаткан, Бирде кейип, бирде бийик нотада. Жыл санаба – болгону бир кыл, анан, Сүйчү мени жинди болуп жумада.

Жан – жапакеч: үй, жарыкты эңсеген, Саякаттап саптан тартып поэмага орошкон. Биз жок жерде жакшы болсун, мейличи,Сүйчү мени Париж менен Сан-Ремодо!

Сен эс алгын, роза сыңар үзбөймүн, Одиссейге көкүлүм гана окшошкон... Сен жанымдын Кудайысың түгөйүм, Табыналы, жылдыздардай тогощкон.

Тетяночці

Душа – мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах. Ти ще струна – не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу.

Душа – як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. Ти знаєш: благодать – де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь – мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб – від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї.

* * *

Гольфстрим агымындай мухиттин –

Түшүнүшөт эркиндикти аялдар. Табигаттын азабына окшошот –Шайкештиги жоктой эч алар.

Күнөөсү үчүн тартылышат жазага, Айбын сезбей алмашылган көйнөктөй... Бирок кыздар тартылышат пилатка Пилаттарды – атамекен сүйгөндөй.

* * *

Всі мрії жінок про свободу –Нестримні, як води Гольфстріму. Жінки потерпають від вроди –Вночі. Мов Христос. Невловимо.

І будуть нескінчені страти –Невинні, як зміна білизни… Жінки приросли до пілатів. Пілати – це ніби Вітчизна.

Володимир Гарбуз. «Багатоликість жінки».

Жашыбыздын июлунда олуядай келебиз, Билебиз деп өзүбүздү көңүл ток. Азгыра албас алтын, күмүш, байлыгың, Бизге эми Кудай керек, кубат жок.

Чынар бактуу шаар карып, Багдаддай. Бош денеден Десна дагы эрибейт. Күнөөбүздү кайра жуудук. Кубанышты кедейлер. Чындык деген сасык тумоо, түк кетпейт.

Жашыбыздын июлунда түндөр келет чыдамсыз, Кылымдаган кызганычтан кээде маспыз, тереңбиз, Кыштай болуп... Бирөө бизге кайрымсыз, Аппак кардай, түштөгүдөй, ишенели ага биз.

* * *

У липні наших літ ми – наче ясновидці, Які про себе все дізнались до рубця. Коли по горло – світ. І спогадів – по вінця. І хочеться знайти не манну, а Отця.

В старому місті лип спокійно, як в Багдаді. Не плавиться Десна від розімлілих тіл. Знов змиємо гріхи. І жебраки нам раді… Ми істини, мов грип, рознесемо довкіл.

У липні наших літ – ще закороткі ночі, І біла заздрість лип – столітніх, ще п’янких! Є дещо до зими. Хтось нас іще не хоче… Повіримо в свій міт, як у прийдешній сніг.

Күтүү

Бакытымдан байкабапмын ак карды. Анда менден көк жөтөлүм кетпеди. Моцарт дагы бөлмөдөгү басылды –

Дайым кызуу, элестеткен селкини.

Келе элексиң жумушуңдан али сен, Төшөгүмдүн этегинде жүйрө басып олтурчу, Ыйлабайсың, келгени жок тааныш дем Делөөрүгөн, демди басып коюучу.

Мен эркинмин азырынча, жинденем, Пилат сымал күбө дагы өтпөймүн... Борщуң менен кара нанды жылдырган, Эрдиң эмес, колуңду мен өбөмүн.

Чекання

Не випав сніг – щасливий, ніби мить. Мені не стало легше від бронхіту. І Моцарт у кімнаті не звучить –Такий п’янкий, як жінка незужита.

Як Ти, що ще з роботи не прийшла, Не сіла тихо на краєчок ліжка, Не плакала і не горнулась трішки До іншого далекого тепла. І я, такий нескараний, лихий, Не свідок, а Пілат тієї муки, Одержу не смолу, а борщ смачний, І поцілую не вуста, а руки.

Свята Тетяна

Ал көрдү бизди, баарыбызды. Дал жердиктей, жапжашыл. А балким, ал эместир... Жөпжөнөкөй – Жаңы жыл.

Сыйкырдуу бир кар Сени мага кайырган –Үшкүрүгү үнсүздүктүн, Мөмө болбо, татпаган?..

Він нас побачив. Всіх. Таких земних. Зелених. А може, це не він… А просто Новий рік…

Один чарівний сніг Спіймав Тебе для мене, І геніально зміг Мовчати сніговик.

* * *

Алаканга тосуп алып ак таңды, Адамдардай көзүн ачат дарактар. Канышадай жер да жаркып, теңата, А биз болсок алмабакта тулпарлар.

* * *

Розплющать очі людяні дерева, І приймуть ранок на свої долоні. І вже земля – неначе королева. І ми з Тобою – в яблуках. Мов коні.

Ааламга мен наристедей тигилем, Чын кечилге – ачылгандай кең храм! Жок, болгону жамгыр экен, бийлеген, Көз карашың бүгүн бербейм, мен аган.

Бүгүн баары салтанаттуу, керемет, Адам колу жасагандан бүт артык! Ооба, жамгыр кадимкидей, сезилет, Жанга жакын, эгизимдей, ал анык.

Це – просто дощ, а Ти – така красива! Таку Тебе створив для мене день. Я знав Тебе, сто років знав до зливи… Мені б себе не бачити лишень.

Дивлюся, як дитина із колиски, Немов чернець, який прийшов у храм. Це – просто дощ. І небо зовсім близько, Та я йому Твій погляд не віддам.

Так урочисто, ідеально зримо, Щиріше всіх шедеврів і уяв! Це – просто дощ із карими очима, І ні краплинки я не змарнував.

Биз таанышканбыз

Студенттик жатакананын Ашканасында Ашмалтайы чыккан, Бирок Сени мен Храмдан тапкандаймын Небак эле.

Дубаны түшүнбөймүн Чокунам жыргап бирок, Ал анткени Ыйсага карап, Сенин жүзүңдү көрөм. Окшошсуң экөөң Бирок эми – силердин кимиңерди Көбүрөөк сүйөм?!

* * *

Ми познайомились на обшарпаній кухні у студентському гуртожитку, але, здається, я завжди знав Тебе у храмі.

Я не розумію молитви і хрещусь, мов блаженний, бо дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя. Ви разюче схожі! Хто ти? Невже все життя я буду нести хрест цієї страшної і захоплюючої таємниці?

Покохавши Тебе, я прийшов до Нього, але кого з вас я маю тепер любити більше?!

* * *

ата-энем бийге чуркап түшүштү

бардыгынан эң ажайып жуп эле түгөнбөгөн тангону баары сүйүшчү терең, жеңил айдай дегеле

таң атканда экөө үйгө кайтышып мен төрөлгөм периштенин үйүндө бүткүл дүйнө жаңырып жекшембиде наристенен алгач ырын энем гана билчи эле

баары жаңы, энелер эми бийлешпейт а биз болсок акындарбыз улгайган ошентсе да кайткым келет бала кезге жүр Танюша, бийге түшөлүк

мама з татом полетіли на танці і були такою красивою парою і кохало їх нескінченне танго таке глибоке як легені місяця а потім одразу під ранок пішки в будинок янголів де я народився були неділя і всесвіт крику лиш мама знала то перші вірші тепер є мами які не танцюють і ми з тобою всього лиш поети чомусь я хочу в оте дитинство давай Тетянко літати на танці

Таке недоторкане небо Тут тіні своєї боїться, В кватирку шепоче, дивне, Що Ти ще народиш бога.

Я сплю. Мені добре спиться, Коли Ти заходиш в мене. А місто живе, як востаннє. І п’є нашу кров. Потроху.

Десь ранок чекає біло… А хто там іконно на шибках?! Я стільки про Тебе знаю, Що, мабуть, не знаю нічого.

Натхнення (фото Валерія Інютіна)

Сурабагын: сүйөмбү сени? Тийип көрчү колума –Июлдагы деңиз сымал кучактаган жылуу, сыйкырдуу, Сөздөр эмне? Ал – түбөлүк. Бу жалгандан кетчилерге... Кооз сөзгө уста эмесмин, жеңил-желпи жалгандуу.

Сурабагын: сүйөмбү сени? Биздин деңиз түшкө кирсин –Кумарлуу кудай, азгырык ыйык, жээги чексиз ойлордун. Сөз болсо... Алар куштай. Тутулган жеңил, алсыз: Капасында, – жашоо жалган, анан ачуу «кош болгун». Сурабагын: сүйөмбү сени? Деңизден али чыга элекпиз... Медузалар артык келет ырларынан тойлордун. Сөздөр эмне? Түтүн. Купаланын багы сымал элебиз: Алар гүлдөйт! Бирок, аны көргөн барбы, ойлонгун.

Не питай чи кохаю – доторкнись до моєї долоні: Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні. А слова – це для вічних: для тих, кого більше не буде. Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів.

Не питай чи кохаю – хай насниться Тобі наше море: Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань. А слова – тільки птахи: так легко їх можна спіймати В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай». Не питай чи кохаю – ми ще навіть не вийшли із моря: Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ. А слова – може, є: наче папороть, що на Купала Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов.

Боёшту мени бөлөк түскө, эми мен энесиндей болуп калдым өгөйдүн, күнөөсүз болсо дагы, уялууга милдеттүү кандай, кайда гана жүрбөсүн.

Ошентсе да, ким болбосун мени сүйсө кандай гана болсом дагы аныкы болот элем чындап күйүп зор бакытта, а чынында баарыңарды сүйөмүн:

Жалгызымдай, кайталангыс, азырынча ээлене элек, андан улам терең дагы сырга толгон азгырма. Мен сизди азгырамын, көзүм түшкөн сулуудай!

Мен сизге жалгашамын, жана бардык сапарларда жанымдын бир бөлүгү бирге жүрөт сиз менен. Сиз үчүн тооп кылам, монашкадай, сезгичекти качандыр бир кезекте колуңузду сезимтал, наздуу денемде. Бир болобуз дайыма!

Азыр болсо кармаңыз да кол баштыкты жөнөңүз келечекке –биздикине... Эстеңиз анан: кандай күн болсо дагын, кандай жол, перрон ортобузда болушпасын,

сиз – мыктысыз ов!

Муну айткан мен –сиздин бекет – «Чернигов» * * *

Мене пофарбували в інший колір і я тепер почуваюсь, мов покритка, яка нічим не завинила, але мусить соромитися всього, що сталося.

Проте тому, хто зможе любити мене і такою, я віддаватимуся ще з більшою пристрастю та насолодою, бо справді кохатиму кожного з вас: Мов єдиного та неповторного, досі незайманого, а тому сповненого глибокої і чарівної таємниці. Я щоразу зваблюватиму вас, як жадана дівчина!

Я ставатиму вами, і в усіх мандрах ви матимете дещицю моєї душі. Я молитимуся за вас, мов черниця, аж доки одного дня

Відчую, як ви знову торкаєтеся мого пружного і невгамовного тіла. Ми завжди будемо разом! А зараз тримайте свої валізи та вирушайте в наше майбутнє.

І пам’ятайте: що б не трапилося, які б колії та перони не були між нами, ви найкращі! Це кажу я, ваша станція «Чернігів». Ось такий красивий залізничний вокзал у нашому Чернігові. * * * Күн батты, жыл да бүттү өбүлбөгөн эми сен башталасың, өбүлө элек, –апакай денең менен, ырларың да апаппак. Мен кайрадан ишенемин: бул – башталыш, баары аппак,

аласы жок... чырактын жалынындай, секунддар үлпүлдөшөт, оттуу сезимдерим, кайрадан үлбүрөшөт эриндериң.

Скінчився день, скінчився рік, ти починаєшся: вже не цілована, ще не цілована –тілом білим і білим віршем.

Я знову вірю, що то початок: одразу начисто –і без чернетки… мов вогник свічки, тремтять секунди, а десь над ними тремтять уста.

Сен чочуба Мен келемин баары бир, жолугууга Сени менен, үлпүлдөгөн жалындай –храмда өчпөй күйгөн.

Упали листья на дорогу, Они упали, им легко... Татьяна Гнедаш

Колись я напишу останнього вірша і не доживу до старості: впаду собі на дорогу осіннім листям і мені буде легко. Не хвилюйся. Я все одно прийду на побачення з Тобою,

зваблений тоненькою свічкою у храмі…

«Менин ыйык издерим, тозоктой дуулдашат...» топтомунан

* * * Кар жана алма жыттанат күн, кар жана алма күн жыттанат, бирөөнүн өмүрү –ыйык жер, цыганыбыз биз анын... З циклу «Святі мої ноги пекельно гудуть...» * * *

Сонце пахне снігом і яблуками, сніг і яблука пахнуть сонцем, чиєсь життя –земля обітована, а ми – цигани. З Прем’єр-міністром Індії Індірою Ганді, яка у 80-х завітала до Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Учушат короодо чабалакейлер –жерге тийип-тийбей: ар биринин оозу кан тиштенгенден, чаңдан, корккон көздөрү, бозорушкан –сыйкырлуу куурчак театрынын азоо актёрундай, күнөөсү үчүн бирөөнүн жазаланган. Ал көздөргө аралжы боло албаймын, көздөрүн көрүп турсам дагы, кудум эле инокиндей жерде жок монастырдын, чын эмес жайдын боштугунда кичиргенин байкап турам, чабалакей кебетеси кудум эле гүппактын короосунда колдорунан асылган аскерлердей... * * *

Висять ластівки на подвір’ї –біля самої землі: у кожної –кров із прикушеної губи і очі, сірі від пилу та страху, –очі неслухняних акторів містичного лялькового

театру, поглумлених за чиїсь гріхи. Я не можу допомогти цим очам, хоч витримую їхній погляд, і, ніби черниця

неіснуючого монастиря, спостерігаю, як меншають у порожнечі несправжнього літа ластів’ячі фігурки підвішених за руки солдатиків на подвір’ї гарнізонної гауптвахти.

Зі знаменитим кардіохірургом, філософом та письменником, Героєм України Миколою Амосовим, – після його операції на серці моя матуся прожила ще понад сорок років. Я взяв інтерв’ю у Миколи Михайловича, яке надрукував у часописах і своїй книжці прози та інтерв’ю «Троянці».

Серед моря і риб кохаємось, теплі та ніжні, востаннє.

Потім станемо морем і рибою, та прийматимем інших коханців з холодного берега.

студентів Київського державного

Тараса Шевченка. Я був на цій незабутній зустрічі. Найбільше всіх нас вразило, що видатний вірменин спілкувався українською мовою. Бо тоді, у 80-х, в Києві, більшість мешканців говорили російською, зокрема й на факультеті журналістики, який я все-таки закінчив, повернувшись на третій курс із війська… Однак Сергій Параджанов, уже в той час, не боявся бути собою та від усієї душі любити Україну! Він прославив на увесь світ українське кіно, проте тільки посмертно отримав звання народного артиста України та Шевченківського лауреата. Вибачте нас, Сергію Йосиповичу!

* * *

Увійди в мене голосом пораненої скрипки –тут відчинено.

Я хочу померти під парасолькою Твого болю.

* * *

Алгачкы кар болуп келишиңди –азырынча жатышат күтүп, жадатканча: неге силер бу жерликтер, акыркы демин күтүп кардын азап тартып келесиңер?

* * *

З’явитися першим снігом доки чекають і піти –доки не набрид: для чого вам, тутешнім, мучитись останнім подихом блаженного снігу? З популярним кіноактором В’ячеславом Тихоновим (м. Київ, 80-ті). Інтерв’ю з В’ячеславом Васильовичем надруковане в газетах і журналах, та в моїй книжці прози і публіцистики «Троянці».

* * *

Деңизден кармап алдым сулуу жанды –кайсыл бир кыялкечтин унтулган жанын...

Жээкке алып чыксам, Өлүптүр аның.

* * *

Спіймав у морі красиву душу –забуту душу якогось романтика. Виніс на берег, а вона – мертва.

Ілюстрація до циклу іронічних верлібрів «Між нами, привидами».

* * *

Назик манжалар

укпас үчүн жалынганын азап тартып, коштошуп жаткан алчалардын.

* * *

Тонкими пальцями обережно, аби не дуже замаститись кров'ю, виймаємо з достиглих вишень непотрібні кісточки життя.

Велика миска повна тихого крику, затискаємо вуха гучними словами, щоб не чути молитов цих вишень, які йдуть від нас.

Түшүмө кирди бир ирет чоочун калаа, көңүл ачып алмакка –аткылап кирдим баарын ырларым менен алчанын данегиндей...

Эми мага келишет түркүн адам Баштарына өсүп чыккан алчалар Алардан бүтүндөй бакча толду. Машакатка арызданбайт эч качан, жемелейшпейт менин ак ырымды сыр алдырбай жүрөт алар дегеле тамашалап койгондой кайдагы бир барон Мюнсхаузен.

Эмнегедир уяламын. Анткени мен аларды машакатка салып койдум. Бирок мен алчаларды абдан сүйөм да! Мен болгону өткөндөрдү данектүү ыр менен аткамын. Анда эмнеге алча дарактуу бул сулуунун жүзүндө – көз жаш?

Балким ал мени жек көрөт чыгар? Же... сүйөбү?! Кудай ай, кандай гана коркунучтуу эңсөө бирге болууну! * * *

Одного разу мені наснилось незнайоме місто і я вирішив трішки побешкетувати –ходив і стріляв навкруги вишневими кісточками своїх віршів. Тепер до мене приходять різні чоловіки і жінки, на головах яких повиростали вишневі дерева. Я вже знаю цілий сад таких людей. Вони не скаржаться на свій клопіт, не лають мої верлібри і взагалі поводяться

дуже ґречно, – ніби з ними пожартував якийсь барон Мюнхгаузен.

Мені чомусь соромно. Адже через мене ці люди мають певні незручності. Але ж я так люблю вишні! І я стріляв у моїх перехожих тільки кісточками добрих віршів. Чому ж тоді на обличчі цієї прекрасної жінки з вишневим деревом сльози? Може, вона все-таки ненавидить мене? Чи кохає?! Боже, як небезпечно хотіти бути Тобою!

Жубайыма

Көржеме электробритва да наалыган дайым жашоого, тажатпайт мени, кайдыгер мелтиреген күзгүдөй –ал чынчыл!

Кел, азга чыгалы да жердин чындыгынан, аруулукту сүйөмүн мен Сенин колуңдагы, алар тартат мени окшоштурбай эч кимге.

Дружині

Навіть буркотлива електробритва з її постійними скаргами на життя не стомлює мене так, як впевнений спокій дзеркала –воно занадто об’єктивне!

Та, наперекір вадам земного реалізму, я святкую витонченість Твоїх рук, які вміють малювати мене іншим.

Бир жолу эки ирет кирдим мен бир дайрага, анын денесинде кетүүгө эрип, Ошондо, мен, Ааламга азгырылган кепкенедей кызыл от планеттен балалыгым көрдүм өзүмдүн –

каратору балакай, максаттарын кысып алган төшүнө.

«Кайрылып келдим мен, кабыл алгын!» –деп, кыйкырчы эриндерим,

«Сенин күлкүң бөтөнчө экен Айрыкча көздөрүң чоң адамдай Биздин планеттер ойлошот эки башка орбитада, Сени менен тагдырлаш болгум келбейт!» –

деди, аркасын салып мага, балалыгым. Мен ошентип, айрылгамын, эки жол киргем дайрага.

... Кадимки түштөр калды, чалдыбар чыккан. Чанда гана ойгоном эми балакайдын үнүнөн кызыл от планеттеги. * * *

Одного разу двічі я ввійшов у одну й ту ж річку, щоб назавжди розчинитись в її тілі. І тоді, пронизаний Космосом, на крихітній рубіновій планеті побачив своє дитинство –Чорнявого хлопчика,

який міцно притискав до грудей мої мрії.

«Я повернувся! Прийми мене!» –хотіли кричати губи, та лише безбарвно поворухнулись і по-зрадницькому заклякли. «У тебе пожмакана посмішка і нестерпно дорослі очі.

Наші планети думають про різні орбіти, я не хочу бути з тобою!» –

дзвінко озвалось дитинство, сіло до мене спиною, і я втратив річку, у яку ввійшов двічі… … Залишились звичайні підтоптані сновидіння.

Та дуже рідко мене будять привіти з рубінової планети.

Ілюстрація до мого містичного оповідання «Ловець снів».

Гүл жөнүндө баллада

Мен эңседим караңгыны, кетүүнү баарынан кечип, чөлдө тентип. Жырткычтар менен ымалаштым тажап, чарчагандан. Калың төшөк алдында Жүрөкзаада, бүрүшүп жаттым.

Атайлап эмес –чыйрыккамын. Акылымдан айныгамын, жүз акындай. Бир ой менен да коргоно албагамын. Чакыргамын жардамга Иисусту колума кармап алып алсыз жүрөгүмдү.

Сен коркуп, ойгонгонсуң ошондо жалындаган Гүл болуп, кучакташ үчүн мени мага сиңип кетүүгө.

Самагамын жылуулукту, сулуулукту, түштөрдү, чын чыгуучу. Таң калычтуу –биз уктап кетер элек.

Балада про квітку

Я прагнув пітьми, пустки, пустелі.

І був знайомим звіром із відчаю і втоми. І лежав під трьома ковдрами скоцюбленим, сполоханим створінням. І це не було парадоксом –

я замерзав. І божеволів, мов сто поетів, і не міг спромогтись вичавити бодай думку. І кликав на поміч Ісуса. І стискав у пригорщі кволе серце. Ти злякалась. І прокинулася великою Полум’яною Квіткою, щоб прийти до мене і розчинитись пелюстками. Хотів тепла, краси, снів, що збудуться. І це не було парадоксом –ми засинали…

* * *

Асман келди карагайга, сүйүшкөн аруу жанга: берейин деп ак батасын.

Адамдар асманды кармап алды тебелешип кыялдарын.

Анан асма – гамак жасап, керип салды ортосуна карагайдын.

* * *

Небо прийшло до сосен. Замріяне – до закоханих: благословити.

Люди схопили небо і вичовгали його мрії. А потім – гамак зробили. І розп’яли – між сосен.

* * *

Күмүш чайган алакандын отунда түбөлүктүн, секелек кыз олтурат чачын тарап, айлуу тарак менен күзгүдөн сынчыл, Өз жүзүн көрө албай карап:

Күзгүдөн тиктейт көзү жана бырыш баскан Аялдын чоочун өңү.

На сріблястій долоні вічності

маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

* * *

Алыскы аралда Обо эненин көз жашындай, кысылган кучагында апаппак аскалардын, кармап алса колдон келсе теребелди, деңизге качып кетпесе, жолун тапкан музыка –жаратууга Эркек менен Аялды.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * * Узакка жашагыла, аз жазгыла айыптаба Асманды айбыңарга.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Ыйлайт сулуу: кирпиктери акактай көз жаш менен күн чубакты арбап кетти.

* * *

Заплакана красуня: вії

намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Адамзаты, суранам, акырынчы –угулбай жатат деңиз.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * * Эскирген бурчтагы гитарага бала окшоп, туруу кыйын.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

* * *

Кичинекей кар баланын

түшүнө кирет кышта эненин сүтү.

* * *

Крихітному сніговичку

сниться зимно молоко жінки.

* * *

Түштөрүң сенин мени –адам, эриндериң эркек, көздөрүң – акын кылат.

* * *

Твої сни роблять мене чоловіком, губи – гурманом, а очі – поетом.

* * *

Жер чынында тоголок –бириккенде Сенин эки жарты томпогуң.

* * *

Світ справді круглий –два Твої півкола.

* * *

Кыялың Сенин Эйфель мунарындай кондуруп коёр балким жалгыз учакты ултаң ага мен жашынып алгам!

Ейфелева вежа Твоєї гордості все-таки дозволить приземлитись самотньому листку-літачку. А там я сховався!

* * *

Үндөрү өткөн кыялдардын сыр айтат мага түн ичинде, мен Сага жанталашам жанашууга –шыбырап.

* * *

Голоси давніх мрій говорять вночі і я прагну доторкнутись до Тебе –пошепки.

* * *

Бактылуу мышыктардын обонунда, тордолгон пардалардын толкунунда, кумарлуу манжалардын, марттагы жылдыздардын коштоосунда азгырам сени кыялымдын ырлары болушуңа.

* * *

Блюзом щасливих котів, бризом прозорих фіранок, пелюстками пальців березневих зірок спокушаю Тебе стати віршем моєї мрії.

* * *

Денеме менин тамга салып, өпкөн жерлериңе көйнөк кийгиземин. * * *

Одягаю сорочку на Твої поцілунки, вкарбовані в мою шкіру. * * *

Жаным – аппак, Көлөкөсү – капкара, Мен – Сенминби? * * * Душа – біла, її тінь – чорна, а я – це Ти.

Мої близькі – Вадим, Оля та Мартін. Люблю їх!

* * *

Эми сен жоксуң, күн жамал кыз, а менин манжаларым мурдагыдай сылап жатат келберсиген денеңди.

Карачы, мен жаныңдамын –тилалчаак, жылуу жел. Мени алып, терметчи, бала сымал: уктайын күндөй магдырап алаканыңда Сенин, селки.

Я – в Празі, одному з найкрасивіших міст світу (фото Тетяни Дзюби).

* * *

Ти зникла, сонячна дівчинко, а мої пальці пристрасно гладять довершену матерію Твоєї шкіри.

Поглянь, я поруч –ручний теплий вітер. Візьми мене і заколиши, мов немовля: сонячно засну на Твоїй долоні, дівчинко…

Түш Акын элем, Жашагам миң жыл... Анан баары өттү: Издерим гана Кумда калды. Сон І був я поетом, І жив тисячу років… А потім – все минулося: Тільки відбитки Твоїх ніг На піску.

Кызык мага: күндү тартсам, жылытпады.

* * *

Дивно мені: намалював сонце, а воно гріє.

* * *

Кандай оор мага: жылдыздар учуп түшөт, тилектерим түгөнгөн.

* * *

Тяжко мені: падають зірки, а бажання закінчилися.

Кандай жагымдуу мага: татты гүл ажайып мүрзөмдө өсүп турса.

Добре мені: красиво цвіте портулак на моїй могилі.

Качан мени жалгыздык, үшүтүп, сөөгүмө өткөн кезде, душманым келет менин; тааныбайм аны, кийиминен дагы.

Бүгүнкү душманым рыцарга окшош; мыскылдабайт мени, жемелеп жебейт ойлоп да койбойт арамдыкты, тек гана гана сунуштады кылыч менен согушууну. Мен билемин, жашаймын каалагандай, душманыма жакпагандай бузамын анын мыйзамдарын; чарчадым мен, өлтүрүүнү каалабайм аны.

Бирок, менде кайрадан аргам жок: калчылдаган кош колума катуу кысып куралды мерес чабуулду баштайм; эми биз – эгиздейбиз, куйкалап барат көзү теримди менин.

Бирок мен карабаска аракет кылам көздөрүнө душманымдын –мени жалгыз кызыктырат канкор музыкасы биздин кылычтардын;

ал басылат азга гана, Тең салмак сактай албай соккудан кулаганда,

жыгылам жерге; душманым бирок, абдан айкөл, пайдаланбайт

менин алсызымдан; күтүп турат, мен качан эсиме келеримди.

Алтургай көмөктөшөт туруума менин (азамат!); душманым менен сыймыктанам –башка шартта кыйышпас, жакын дос болмокпуз, азыр болсо менин колумдан келет аны өлтүрүү.

Эң башкысы, алаксыба калаанын шоокумуна –алакачма автолордун дөңгөлөк чууларына, алардан абайлагын капыстан өлүп калба. Анүстүнө, бул сырдуу буйткада, биздин эрөөл –толук коопсуздукта, –душманым гана бул жакка билет жолду... айкашы кылычтардын тажатып салды мени;

Айра албай калдым эми канды терден, бирок да өжөрлөнө улантуу керек бийибизди, качан гана жаңыргыча акыркы нота; жайында баары – соңку эрөөл оор келет дайыма! Сайылды кылыч мага жай жана ишенимдүү, жер эңкейип

эчен ирет жутуп алды бетимди...

– Кандайсың? Чыда, жакында келем, – сооротот аял, телефон туткасында. – Жайында баары, – кобуранды душманым, –эми баары башка болот...

– Эмне дейсиң, о кудайым? –тынчсызданды телефондон... түш эмес бул: жерде жатты денеси барчаланган душманынын.

Ал анын өзү экенин таныбады... баш тарта алмак эмес.

* * *

Коли самотність, неначе крижана холоднеча, пронизує мене до кісток, приходить мій ворог. Я ніколи заздалегідь не можу впізнати його в обличчя і не знаю, як він буде одягнений.

Сьогодні мій ворог схожий на середньовічного рицаря. Він не глузує з мене, не дорікає і навіть не намагається

плести інтриги, а просто пропонує битися на мечах.

Я знаю, що живу зовсім не так, як цього прагне мій ворог, бо щодня порушую його закони. Я стомлений і не хочу його вбивати, Але у мене знову немає вибору: судомно стискаю обома руками страшну зброю і нападаю першим. Тепер ми – нерозлучні і його погляд обпікає мою шкіру. Проте я намагаюся не дивитися в очі своєму ворогові –мене цікавить лише моторошна музика наших мечів. Вона стихає тільки на мить, коли, Втративши рівновагу від сильного удару, я опиняюся на землі. Але ворог – надто шляхетний, аби скористатися моєю безпорадністю. Він чекає, доки я нарешті прийду до тями, І навіть допомагає мені підвестися. Молодець! Я пишаюся своїм ворогом –за інших обставин ми могли б стати найкращими друзями. А зараз я ще здатний його вбити.

Головне, не відволікатися на лемент міста –ні скрипіння гальм відчайдушних автівок, ні суєтні кроки перехожих не повинні призвести до фатальної помилки, яка коштуватиме мені життя.

Тим більше, що тут, у цьому дивному закапелку, наш поєдинок –у цілковитій безпеці. Лише мій ворог знає сюди дорогу! Ці обійми мечів зовсім виснажують мене,

І я вже не можу відрізнити поту від крові. Та мушу затято продовжувати наш танок, доки не пролунає остання нота. Все гаразд – ці двобої завжди були нестерпно важкими!

Меч увійшов у мене спокійно та впевнено. Земля кілька разів хилитнулася назустріч і поглинула моє обличчя… – Як ти? Потерпи, я скоро буду, – втішала жінка у слухавці.

– Звісно, – ледь ворухнув губами мій ворог. –Тепер усе буде інакшим… – Що ти маєш на увазі? –занепокоїлися у слухавці. Ні, це був не сон: на підлозі лежало понівечене тіло його ворога,

Люблю сидіти і ловити ґав –Світ скурвився в щілину під комодом: Усе несправжнє – влада та погода, І той дідусь, що з хмарки помахав. Люблю лишати вірші на піску –В які світи їх хвиля забирає? Тут сонячні зайці, немов Мазаю, Рятують душу, стоптано важку. Ваш клятий рай, моя

Соңку сөз ордуна

Кадырлуу Сергей, Таня! Тагдырдын жагымдуу буйругу менен көзмө-көз болбосо да сыйкырлуу Поэзия дүйнөсү аркылуу таанышып калган Сергей менен Татьянага ак жол каалайм. Бөтөнчө, заманбап, жаш ырларыңардан улам силердин бир сапарды көздөгөн аруу түгөйлөр экениңерге ишендим жана суктандым. Бара жаткан сапарыңар байсалдуу, кармашкан колдоруңар бекем болсун! Поэзиянын чексиз, сыйкырлуу дүйнөсүндө дагы да кездеше турган жолдор бардыр. Мен ага дайыма дилгир, куштармын! Силердин алыстагы досуңар Айдарбек САРМАНБЕТОВ Замість післямови

Дорогі Сергію і Таню! Ми поки що не знайомі особисто, однак, із Божої ласки, здружилися, завдяки вашому прекрасному світу Поезії. Мені, як і вам, людям творчим, також подобається доторкатися до сокровенних почуттів Особистостей. А з ваших віршів я з білою заздрістю дізнався, що ви – достойні одне одного, як чудові люди та прекрасні поети, по-справжньому закохане подружжя. Хай береже вас Господь! Сподіваюсь і впевнений, що ваша чарівна Поезія дасть змогу зустрітися нам іще не раз. Ваш далекий друг Айдарбек САРМАНБЕТОВ

Твори Айдарбека Сарманбетова українською Дерево розбрату

– Дідусю! Наше дерево рубають! Той... цей... Акмат! – забіг до оселі схвильований молодший онук і наполохав увесь будинок. Старійшина Бектур лежав і спокійнісінько читав книжку, тож нічого не збагнув із плутаної мови хлопчика й здивовано втупився в нього: – Про що ти говориш? Хто?.. Про яке дерево мова?.. – підвів голову з помітним занепокоєнням. – Те... що... посередині... Бектур, передчуваючи недобре, відклав книгу, незграбно підвівся, взув чоботи та почимчикував надвір. Ну, так і є Адже він лежав у будинку і сам чув, як долинають із вулиці удари сокири, й деякий час навіть прислухався – не розумів, що б це могло означати. Виявляється, сусід Акмат із тріском рубав висохле старе дерево, яке здавна відігравало роль кордону між двома дворами. Ага, такий задоволений, засукавши рукави, в одній сорочці, серйозно взявся за роботу. Подивися лише на цього безсовісного, ще й безцеремонно повісив своє старе дрантя на гілці яблуні, яка розташовувалася неподалік! Бадьориться, наче рубає своє дерево!.. – Ти дивися, щоб предки твої... Що ж ти твориш?! – розлютився Бектур і хутко, широкими кроками підійшов до сусіда. Але той навіть уваги не звернув, хоч би глянув у його бік! Мабуть, не почув, все-таки тугий на вухо... До того ж, саме в той час по трасі шумно прогуркотіли одна за одною кілька вантажівок. – Гей, туговухий! Я питаю, навіщо ти рубаєш це дерево, навіть дозволу ні в кого не спитавши? Що за спішка така?! Оскільки, витягнувшись на повний зріст і замахуючись сокирою, Акмат не відреагував, розлючений Бектур щосили штовхнув сусіда в плече А той, мабуть, від несподіванки і нестійкого становища, похитнувся та впав на бік. Ще й як впав! Адже випив перед роботою великими ковтками максим – вариво

Тож у

животі

на землі… – Ой, лишенько, вбивають!!! – пролунав несамовитий жіночий крик із сусіднього двору. – Він уб’є його, проклятий!.. А може, вже убив!.. То була дружина Акмата – Зуура. Грубезна, чорна, як сажа, загалом, злюка. В аулі немає жодної жінки, яка б змогла позмагатися з нею в буйстві. І ось, із розгорнутими полами квітчастого плаття, які розвивалися, вона, мов дебела гуска, перевалюючись, побігла до чоловіків. Акмат, який звалився від поштовху сусіда, ще нічого не зрозумів, – із досадою, розгнівано дивився знизу вгору на Бектура, бо не мав сили одразу піднятися з землі, вкритої травою, що тільки-но почала проростати. Все ж таки старість... До того ж, він ще й був череватим. Лежачи на боці, спершись ліктем об землю, сусід віддихався. Озирнувся – обличчя його стало

напруженим, землистого відтінку. Він просто не міг збагнути, що тут сталося (чому невідомо звідки взявся Бектур, з криком збив його з ніг?!), і від цього дуже розлютився. Бектур, у свою чергу, кинув гнівний погляд на поверженого сусіда, ніби хотів його з’їсти, і коли той почав вставати, зігнутим пальцем відчутно вдарив по потилиці, вигукнув: – Хай будуть неладні твої предки! Скажи, чому ти рубаєш моє дерево, га?! Міг би попередити, обмовитися бодай одним словом?! Все-таки я господар цього дерева!.. Адже не ти його посадив... Припини! Щоб твої предки в труні перевернулися... – промовивши це, Бектур знову повалив Акмата на землю. Мало того, що сусід із тремтячою головою і бородою з диким криком неждано збив його з ніг, – тепер ось, мов дитину, постукав по потилиці та знову розпластав біля дерева! Це остаточно вивело Акмата з себе. Спираючись на руки дружини, що підбігла й дбайливо підхопила його під пахви, він, важко дихаючи і крекчучи, ледь встав і різким рухом обтрусився. – Що тобі треба?! Не лякає мене твоя цапина борідка!.. Якщо я з повагою ставлюся до тебе, як старшого... Що, треба обов’язково так себе вести?!. Чому ти мене штовхнув?!. – Він, здавалося, ось-ось накинеться на сусіда, розлютившись. – Я ж тебе не чіпав!.. А ти уявив про себе казна-що!!! Така його виклична відповідь ще більше розпалила зазвичай тихого й незлобивого старого Бектура. – Та що ти патякаєш? Щоб твої предки!.. Як кажуть, дочка, завагітнівши, мати свою лякає... Мало того, що рубає моє дерево, так ще й лається! Що, з’їсти мене хочеш?! Ти дивись... – Бектур від образи ковтав слова, задихався від люті та крові, що раптом ударила в голову, тож роздратувався ще дужче. Зазвичай холоднокровний, коли він інколи скаженів, то потім насилу міг заспокоїтися. Бився не на життя, а на смерть. Тому друзі його поза очі називали «контуженим». – Та щоб вас, аке!.. Що за витівки?!. – дружина Акмата устряла в суперечку. – Мало не вбили його! Чим ми завинили?! Адже й справді з повагою до вас ставилися... Розлючені старигані не

пальцем ткнути в лоб Акмату, але той встиг відвернутися. Бектур був незграбним, проте доволі сильним, і його вказівний палець, пройшовши повз чоло, уперся, мов кілок, у сусідове тім’я, викликавши біль. Акмат не втримався: – Твою матір!.. – скрикнув він, занив. Зазвичай такі лайки були його улюбленим набором слів, і матюкався він, ніби так і треба. Але цього разу образа боляче зачепила Бектура, у нього було таке відчуття, що встромили шило у виразку.

– Та що ти кажеш?! Щоб бог тебе покарав!!! – Бектур підстрибнув, ніби спіймав шалену кулю. – Як можна так висловлюватися, га?! Ти ж виріс, приймаючи їжу з рук моєї матері, а говориш таке, щоб твої предки!.. –Бектур, мов беркут, вчепився Акмату в потилицю і потім різко відштовхнув. – Рятуйте! Убивають!.. – дружина Акмата пронизливо закричала, закриваючи свого чоловіка, який, зігнувшись і постогнуючи, припав до землі. – Люд-и-и!.. Допоможі-і-ть!.. Убива-а-ють! – Ти дивись-но, замахнувся на мою матір! Негідний!.. Тебе самого мати народила чи хто, скотиняко?!. Акмат усвідомив, що він, сам того не помічаючи, допустив непрощенну помилку. І розгубився... Як же могли вирватися ці бридкі слова, щоб тобі?.. Здавалося б, він і так повторював їх по сто разів щодня – стосовно друзів, дітей, ніби приказку, але тепер, у цій ситуації, вони явно були недоречні. Збили з пантелику, засліпили... І насправді, скандал ще більше розростався з-за цієї лайки. Засмучений, як ніколи, через зганьблену честь покійної матері, Бектур із силою заніс ногу, щоб ударити Акмата в груди. Той, усе ще зігнувшись, безпорадно лежав на землі, і якби не захистила підоспіла ззаду дружина, його б розплющило від удару, ніби спущений м’яч. Аякже, якби велетень майже під два метри зростом, ширококостий, що носить нехай і не сорок п’ятий розмір взуття, але сорок четвертий точно, – якби він потрапив у ціль своїм величезним, грубим чоботом, то нічого доброго з цього б не вийшло. Навіть якби ребра не зламалися, мало б не здалося… Підоспіла дружина Бектура була досить міцною жінкою. Підхопивши під руку чоловіка, вона потягнула його додому: – Годі вже, досить... Не втрачай своєї гідності перед старшими і молодшими! Що скажуть люди?!.. Але її розсерджений чоловік, не погоджуючись з дружиною, гарячкував: – Хіба можна терпіти його витівки? Мало того, що рубає моє дерево, так ще й вилаяв мою матір... Щоб твої предки!.. І ти теж, сором який! Не чіпай дерева! – Досить, старий, що скажуть невістка

ними, обережно обнюхуючи чоботи і штани. Мабуть, господар зачув із вулиці шум і заглянув сюди по дорозі: – Репетуєте, все ніяк не можете перекричати один одного, чути на всю округу. То яке лихо трапилося?.. Бектур, побачивши Токтомамбета, відчув полегшення, що знайшлася нарешті людина, якій можна розповісти про свою образу.

– Хіба так можна?!.. Ось цей безрідний... Мало того, що, не спитавши мене, рубає без дозволу моє дерево, так він ще й вилаяв мою матір... Послав я його предків, куди треба!.. Ви ж чудово знаєте, що це дерево посадив мій батько... після повернення з війни... – зазвичай Бектур, коли хотів міцно висловитися: «щоб твої предки...», ковтав останні слова, але цього разу рішуче додав: «послав, куди треба». Авжеж, розлютився не на жарт. Акмат, бліднучи, не зронив жодного слова. Зате його дружина лютувала: – Та що ви таке кажете, аке, я ж своїми очима бачила: ви прибігли, з розгону збили людину з ніг... А що було б, якщо б він вдарився головою об камінь, га? Вбився б!.. Мало що могло трапитися. А раптом би проштрикнув груди гострою гілкою, що тоді?!. – Але ж нічого не розбито, навіть богу він не потрібен... Навіщо йому така тупа голова, краще б розбилася!.. – Мммм, значить, сталася неблаговидна справа... – задумливо промовив Токтомамбет, скориставшись на мить тишею, що запанувала. З батогом у руці, злегка схилившись над гривою коня, він, здавалося, не знаходив відповідного рішення, щоб усіх заспокоїти… Адже він – всетаки зі старого радянського активу, за становищем йому потрібно було щось сказати. І треба ж, жодного підходящого слова на думку не спадало… Збуджений Бектур, розмахуючи, як нерідко в таких випадках, руками, з жаром вигукнув: – Я пам’ятаю, коли був дитиною, у киргизів огорож не було, батько посадив це дерево якраз для того, щоб воно відігравало роль кордону між нашими будинками! Весь аул знає! Тепер – щоб він не бачив материнської ласки, рубає ні з того, ні з сього!.. – старий ніяк не міг замовкнути. – А я думав, що кордон – цей арик... До того ж, дерево стоїть ближче до нас... – буркнув Акмат, у якого раптом розв’язався язик. – Не міг, чи що, просто сказати! Не збиваючи з ніг... – роздратуванню його не було меж. Бектур, помітивши, що Акмат ще щось хоче промовити, випередив: – Я не один і не два рази говорив, але ти мене не слухав, туговухий! І що мені треба було робити? Я що, буду стояти, доки дерево не звалиться?! І цей арик вирив я, хотів одразу за деревом провести, але твій заскорузлий батько був проти, шкода було йому лікоть землі... – слова Бектура, вимовлені зневажливим тоном, мабуть, зачепили за живе. – Досить! Не говори так про

почистив, нагодував – чи не так?! Пізніше зарізав барана, поєднував шлюбом із цією жінкою, у тебе тоді не було навіть паршивого козеняти... Тепер забув, так? Від жиру бісишся, нічого не бачиш! Халамидник... Знову почався ґвалт. Двоє чоловіків кричали, не слухали один одного, лаяли давно померлих предків, які, треба думати, перевернулися у своїх могилах. Так, непристойно все це було, переборщили. У такій ситуації жоден киргиз не став би стояти спокійно! Сусіди, родичі, збожеволівши, поривалися дістати один одного, готові накинутися один на іншого, між тим, як їхні дружини, голосно кричучи і голосячи, відтягали своїх чоловіків... Як кажуть, захопившись, поступово можна опинитися «в обіймах»… Слово за слово, а в результаті розгорівся ще більший скандал! Почали збиратися люди... Акмат, який зазвичай вів себе скромно та ніколи не заперечував родичу, волав: – Та я ситий твоїм деревом по горло, зроби собі труну з нього, твою мать!.. – йому тепер було вже все одно. Бектур кричав у відповідь: – Зроби краще труну своїй дружині-пройдисвітці! Нехай це буде моєю милостинею вам!.. Твою мать... – через злість він не стримувався, продовжував конфузитися. Та, що була його невісткою і намагалася вести себе скромно перед ним, дружина Акмата, тепер уже теж не залишалася осторонь: – Щоб я тебе в могилі бачила, гниль, жердина незграбна... Щоб я впоралася на твою голову!.. Де ти побачив пройдисвітку в мені?! – вона зовсім втратила совість. Тільки стримана старенька Бектура все ще намагалася втихомирити їх. Якби й вона вдарилася в лихослів’я, вступилася за чоловіка, то тоді б їхнім старим не уникнути бійки, і самі жінки потягали б одна одну за волосся. Нічого доброго це не обіцяло Почувши гамір, сусіди та перехожі, – всього десь із десяток жінок і чоловіків – вже валандалися у дворі. Родичі, які стояли поруч із порушниками спокою, вдавали, що намагаються їх заспокоїти, проте, під час загострення пристрастей, кожен починав вболівати за ту чи іншу сторону, і врешті-решт люди не помітили, як самі виявилися втягнутими в розбірки. – Досить, Зукеш! Ну, що такого сталося? Припиняй, ну... – Безсовісний, як він міг таке сказати?!. – прихильники Зуури завзято атакували Бектура. – Ганьба тобі!.. – То ми – пройдисвіти?!.. – Еже, зупиніть вашого чоловіка, інакше... Хто знає, може, тому, що не мав поняття, як їх зупинити, або ж згадавши про свої справи і відчувши, що від нього пуття мало, старійшина Токтомамбет сильно стьобнув батогом свого коня і поїхав з поля бою… – Гей, Акмат, чому не поважаєш свого старшого родича, що за витівки?! Чи є в тебе, крім нього, інші родичі, які б тебе так облагодіяли, га? – Мати твою, ти, туговухий! Стули пельку, бо – Хіба Бектур добре вчинив? Якщо так, остудіть його!..

– Іди звідси!.. – Чого ти штовхаєшся?! – Не бери низ, зазвичай він буває гнилим... – хтось давав поради з приводу рубки високого дерева, що досі стояло

– Авжеж, розколоти низ у тебе сил не вистачить... – Треба б рубати обережніше, раптом не в той бік – і прямо на будинок впаде... – Потрібно було зверху краном притримати... – Прокляття!.. – Сволото незграбна, якось, коли моє ягнятко вбігло в його двір, то він йому ногу зламав! Пам’ятаєте це?!. – вигукнув Качкин, сусід Бектура через два будинки. Пригадавши минулу образу, він став дорікати, скориставшись ситуацією, і висловив усе, що накипіло на душі. Його підтримав кривий Асан: – Торік, посварившись із моїм сином через поливну воду, він відібрав у нього кетмень, та так і не повернув... Поверни зараз його! Люди помалу кучкувалися. Сусіди Бектура, які мешкають наприкінці вулиці, Аманай і Бейшебай, заходилися наскакувати один на одного, наче півні: –... Що зі мною зробите, га?! З’їсте мене?!.. – Разом з Акматом заплатите за того мого віслюка! Виявляється, Аманай згадав свого загубленого років п’ять-шість тому віслюка… – Акмат тоді сторожував ріллю селян, і ось вирвалася назовні давня затаєна образа. Тоді в аулі ходили чутки, начебто Акмат і Бейшебай тишком-нишком продали на стороні осла, який блукав околицею. Ці чолов’яги в школі разом училися, і їхні стосунки були досить теплими, приятельськими Власне, у такій ситуації чого тільки не згадаєш... Конфлікт розростався. Жінки і чоловіки, що розділилися на два табори, скупчувалися групками по двоє-троє і вступали в словесну «баталію» один з одним, штовхалися. Ніхто нікого не слухав! Пригадавши всі свої старі образи, вони розбиралися зараз, хто в чому винен. І вже забули, що сварка почалася через висохле дерево. Навіть Бектур і Акмат залишилися без уваги, десь збоку... Було сказано-переказано все, що на душі накопичувалося роками; все, що раніше таїлося, мов камінь за пазухою, й раптом вихлюпнулося вмить. Отож тепер тут стояв божевільний шум-гам. Ніхто навіть не намагався заспокоїтися, втихомирити інших. Втім, якщо б хтось і захотів, все одно нічого б не вийшло, тільки б ще «на горіхи» дісталося... Ніхто нічого не бажав слухати. А нові люди одразу ж завзято долучалися до сварки. Рідня, друзі, сусіди, знайомі... Взагалі, мешканці аулу майже всі один одному – якісь родичі, близькі та далекі, – як не рідні, то двоюрідні й троюрідні, по батьківській чи материнській лінії... Тобто, по суті, чужих тут не було. Однак скандал, що почався незабаром після полудня, не припинився навіть із настанням вечора.

Діти, худоба, вечеря і побут у всіх просто зникли з голови. Мукання корів, бекання овець навіть не було почуто... Нарешті чи то вже словесна перепалка набридла, чи ще що, проте люди перейшли до дії: жінки почали дряпати одна одну, а чоловіки полізли в бійку. Якраз у цей час пролунало: – Щоб вас бог покарав, вгамуйтеся! Досі не втихомирилися, чи що?! –якби не гучний вигук старійшини Токтомамбета, що враз прогримів над юрбою, хто знає, коли і чим би все закінчилося... Старійшина давно завершив свої справи і повертався назад додому. Його від’їзд удень ніхто так і не помітив. – А що це ти тут загубила, дурепа?!.. Тільки тебе ще не вистачало!.. Ану марш додому! – Токтомамбет побачив свою беззубу стару й суворо пригрозив їй батогом. І та, боязко озираючись, зіщулившись, пішла геть. Токтомамбет, ще не втративши своєї енергійності, горланив наказовим тоном – адже як-не-як він колись був бригадиром. Люди зупинилися в ступорі, все-таки його, Токтомамбета, шанували. Хто знає, що б міг накоїти розпалений натовп! Щонайменше, розбили б одне одному голови, ну, а жінки подряпали б одна одну... Знавіснілий Акмат тільки-но збирався наїхати на свого старшого родича, і, погрожуючи, кілька разів люто замахнувся на Бектура Добре ще, що удари не досягли мети, адже відстань була недостатньою. І до того ж, дружини відтягали обох. Якби удар прийшовся куди треба, то, щонайменше, були б вибиті зуби, пролилася б кров... Ось до чого доводить така ворожнеча! Ніхто не очікував від Акмата подібного! Не даремно ж кажуть, що в тихому болоті чорти водяться... – Не приведи, боже! Вистачить, нарешті, ану вгамуйтеся, доки не пізно! Подивіться на себе: ви, чоловіки, уподібнилися жінкам, а жінки –худобі... – Токтомамбет несхвально дивився на присутніх і сердився сам Дехто наразі вже отямився, збагнув, що все-таки передав куті меду. Тож натовп поступово заспокоювався. «Опритомнівши», односельці замовкали... – Ви що, хочете розбрату через одне висохле дерево?!.. – продовжував Токтомамбет. – Зовсім

між нами!.. – Токтомамбет ураз хльоснув коня по шиї і пришпорив, пустився риссю за своєю старою, котра дрібними кроками брела, перелякана, додому: – Розійдіться! Не стійте, мов бовдури... Негідники!.. Жодна людина з цього натовпу, хоча б заради пристойності, з аксакалом не попрощалася. Через запеклу сутичку, гамір, хапання одне

одного за комір, збуджений народ досі не міг заспокоїтися, й тому всі стояли злі та розгублені. Ніхто не зрушив із місця. – Та пішов ти, знайшовся мені мудрець... – кинув хтось. Цей хтось, мабуть, мав зуб на Токтомамбета, може бути, затаїв давню образу. Хоч прямо він і не посмів нічого сказати, але за відсутності старійшини, поза очі, скривдженого прорвало. Ні в кого не було бажання рушити з місця. Всі стояли, немов укопані, наче бариги, що не встигли щось урвати. Бектур і Акмат теж не розслаблялися, адже кожен не хотів залишатися без заступників. А якби хтось і вирішив піти з поля бою, то про нього сказали б, що совість заїла, тому й чкурнув Отож люди не наважувалися розійтися – справа була саме в цьому, в показній честі. Мудрі слова аксакала не почули, і слова даремно з вітром рознеслися полями… Люди не сприймали слушних порад – навпаки, як у горловину порожнього глечика, в них проникали брудні плітки... Поки всі стояли, невиразно бурмочучи, неподалік з’явився Таштан, який їхав верхи і помітно погойдувався на коні з боку в бік. Він був п’яний, мов чіп. Через затуманену свідомість узагалі не уявляв, куди їде й що робить. Його гніда йшла звичною дорогою, погойдуючись разом із ним, щоб не дати господареві впасти і привезти додому цілим… З самісінького ранку Таштан із друзями не вилазили з крамнички, доки остаточно не пропили всі грошики, які залишалися від «обмивання» бичка, проданого два дні тому… І ось, не маючи можливості похмелитися, Таштан їхав похмурий і злий. Аж ось побачив, що у дворі Бектура стовпилися люди. – М-м-м-м-ік… – пробурмотів-гикнув він, не в змозі зрозуміти, для чого зібралося стільки народу. Відкинувшись у сідлі, спантеличено втупився в юрбу. Та, як не старався, примруживши очі, ніби шукав овець у тумані (як у минулі часи, коли працював чабаном), не міг розрізнити, хто є хто, бо в голові у нього не прояснювалося: – Щ-що ста... лося, га?.. Чи не пом-мер хтонебудь?.. Потім йому на очі потрапила власна дружина, яка жовчно щось комусь доводила в натовпі. Таштану здалося, що у відповідь на неї теж хтось наїжджає, й несамовито смикає… П’яному кров ударила в голову! Він – усетаки чоловік, тож повинен заступитися за свою другу половину. – Чу! – голосно наказав він коневі, вперіщив і сильно пришпорив. Від несподіваного удару і п’ят, що ввіткнулися в бік, кінь злякався, рвонув із місця, кинувся у двір, ледь не підім’явши під себе юрбу – Гей, мать вашу!.. Чого це ви при... пристаєте до м-моєї дружини, га?! – Таштан, не розрізняючи людей, заходився шмагати батогом направо і наліво, по будь-кому: – На тобі, на тобі! У-ух, які... Ви маєте претензії до... моєї дружини, га?! Зібралися тут... І ті, хто

Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках Один дурень – десяти мудрецям рівня?! –ось як виходить На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також залишивши своїх дружин, одними

Айдарбек Сарманбетов

Крапля море створює. Автор

Краплинки думки У кожного – своє... Йду стежкою, розмірковуючи про життя. Раптом побачив мурашку під ногами. Повзе своїм шляхом із величезною ношею на спині. І ця травинка – в п’ять разів більша від самої мурашки. Бідолаха! Займається своєю справою. З жалю до цієї крихітної істоти, щоб не задавити, я переступив через неї. Проте ледь не впав! Мабуть, мураха зраділа: «Слава Богу, що отой велетень мало не гепнувся на мене!» – і поспішила своєю дорогою, прямуючи до сімейства. Звідки їй знати, що я – такий же смертний, як і вона, і теж маю турботи задля виживання. А я запишався тим, що зробив щось добре, і в прекрасному настрої покрокував далі. Несподівана смерть

Літо в розпалі. У дворі – спекотно, неначе в лазні. Я сидів на тахті й нудьгував… Раптом з’явилася нахабна велика муха та закружляла довкола мене, торкаючись носа і вух, ніби заграючи зі мною. Я від злості зосередився і хвацько вперіщив по ній мухобійкою. Однак зненацька прилетіла інша муха й теж потрапила під мухобійку. Так бідолахи знайшли свою нікчемну смерть. Мені подумалося, що люди – теж такі... Радість Маю оригінального родича Аскара, який

син, навіть влаштував конкурс серед рідних та друзів, щоб дати йому ім’я. І що? Врешті-решт я сам вибрав досить незвичайне ім’я – Баястал. А моя дружина та близький друг Усен наполягали, що цей вибір – невдалий, бо такого імені взагалі не існує. Тож я вибрав інше ім’я...

Тепер із зими 1998-го я мешкаю в селі «Маловодне». Виявилося, що первинна назва цього села – «Баястал». Ось тобі й на! Життя – це поїзд Років десять щодня добираюся на роботу в Бішкек потягом. Пасажири в ньому – різні: старі, молоді, чоловіки і жінки, зі своєю ношею – малими й великими клунками, пакетами та валізами… Настрої – теж різні: то радісні, то сумні. Хтось хворіє, а хтось навпаки аж пашить здоров’ям… Колоритний вагон рясніє різноголоссям: то шепіт, то гучний гамір… Тук-тук – трудягиколеса дружно б’ються об рейки, а подорожні продовжують свій шлях. Десь «висипаються» пасажири з поїзда, а їх місця враз ніби сиротіють. Хтось не встиг вчасно, тож біжить слідом за потягом, махає рукою, вигукує: «Стій!» Та куди там... Не зупиняється ця безсердечна залізяка-машина. А я тут ніяк не зустріну вдруге одну прекрасну незнайомку! Як жаль –щемить серце і все чекає... Мені здається, що життя – таке, як цей поїзд, що все поспішає й прагне до невідворотної безодні. Мимоволі... Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами. І раптом: – Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син... – Дякую, – відповів сумно. Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей. – Троє синів і донька, – неохоче відказав

Гніздо

Почув схвильовані пташині голоси і виглянув надвір. Оце так! Поруч звели гніздо ластівки, бо прагнуть бути ближче до людей, шукають захисту. І їхні кумедні, гарненькі жовтодзьобі пташенятка тільки-но з’явилися на світ. Авжеж, не тільки людина, а все живе шукає надійний захист! Прикрість Як заходжу в автобус, то, за нашим звичаєм, молодь одразу ж встає і поступається місцем. Є совість. Радію, що у нас росте морально виховане, шляхетне покоління. Адже багатство народу – це його моральні підвалини. Однак, коли вже й дівчата встають і пропонують свої місця: «Дядьку, сідайте!», відчуваю прикрість і задаю собі питання: «Невже моя молодість пройшла?»

Їм невтямки, що за такою зовнішньою старістю, у мене в грудях б’ється гаряче серце, яке у чоловіка не старіє ніколи. Так і хочеться закричати: «Я ще молодий!»

Згадалося, як одного разу промовив «майстер на всі руки» (музикант, співак, поет, художник та водій) Казакбай Абдишев: «Життя, виявляється, проходить непомітно, а серце не старіє».

Воістину так. Думки та бур’яни

Після зливи мій квітник густо заріс бур’янами. Тож я почав зі злістю оберемками виривати їх із корінням, щоб знову не виросли. Подумав: «Оце б вирвати отак усіх паразитів суспільства, як ці бур’яни, з корінням, позбутися їх назавжди!» Я ніби зганяв свою злість на всіх отих паразитів, вириваючи трикляті бур’яни… Якби ж то! Веління долі Відомий дитячий письменник Муса Жангазієв, незважаючи на восьмий десяток років, завжди бігав голим торсом, займався йогою, взимку купався

Дух Манасу Чесно кажучи, я так і не дочитав цілком і детально наш незрівнянний епос «Манас», просто неосяжний за величиною. Читав уривками. Але знаю весь сюжет і зміст епосу. Як? Я навчився вільно читати і писати ще в дошкільному віці. Пам’ятаю, як мій батько і дід Дорду, також інші старці збиралися в нашому домі й слухали «Манас» у моєму читанні. Заповітний тритомник епосу в синій палітурці був надією і любов’ю людей, які вкотре змушували мене читати та перечитувати епос голосно і виразно. Виявляється, цей воістину видатний пам’ятник духу міцно засів у моїй душі ще з дитинства. Ось у чому – моє багатство і моя перевага над тими, хто ще не знайомий із «Манасом»! Мова птахів Надворі стояла рання весна. Одного разу я почув жалібне цвірінькання пташки. Мені здалося, що їй загрожує якась небезпека… Так і є: незнайома чорнява пташечка хоробро перепиняла шлях значно більшому птаху, котрий хижо атакував її гніздо. Пташечка відчайдушно захищала свою домівку! Втім, як тільки ворог відступив, залишив у спокої цю мужню пташку, її тривожне цвірінькання вмить припинилося. Я знову нагострив вуха, чекаючи продовження. Та ні, все стихло. Лише віддалік лунав безтурботний спів іншої пташки, задоволеної своїм життям. Ось тоді я згадав слова свого покійного друга Шаршенбека: «З часом я став розуміти мову птахів… Виявляється, ми – такі ж істоти, як і ці пернаті. Дарма вважаємо, що розумніші за них. Гординя переповнює людей, і дуже ми відійшли від природи». Я тоді посміявся над його словами й сказав: «Ти, друже мій, трошки сходиш із розуму, облиш такі філіппіки». Він мав рацію! Виявляється, якщо уважно прислухатися, можна цілком збагнути сенс і добре зрозуміти будь-який звук тваринного

щоразу вигадував нове. Мене, трирічного хлопчика, батько садив на коліна і давав тримати зубами голівку комуза під час гри на інструменті. Пам’ятаю, я навіть засинав, куснувши комуз, відчуваючи його вібрацію всім тілом і душею. І хоч мій талант справжнього музиканта так і не прокинувся, але моя душа живе разом із духом та мелодіями батька й мого народу.

Коли мені сумно або обсідають тривожні думки, я беру комуз та лину в неосяжні далі батьківської мрії. Таємниці води... Наше диво-озеро Іссик-Куль здавна овіяне сакральною таємничістю, сповнене особливою енергетикою. А чому? – запитував себе довгі роки. Коли я прочитав у 2007-му результати багаторічних скрупульозних досліджень японського вченого Масару Ямото «Таємниці Води» – про те, що цей рідкий мінерал має чудову здатність накопичувати інформацію звідусіль і, залежно від середовища, змінює структуру та характер, я був щиро вражений. Адже від характеру музики, квітів, молитви, вода змінює властивості й може стати фактором цікавих подій. Наприклад, зцілити безнадійно хворих людей або навпаки стати для когось отрутою… Отже, якщо крапля води здатна змінювати свій характер та впливати на організм або цілий соціум, то можна уявити, як величезне озеро-море ІссикКуль, глибиною близько 700 метрів, впливає на долі людей! Тільки як стародавні киргизи дізналися про такі дивовижні властивості води – без жодних потужних комп’ютерів та мікроскопів? Кров і гени Киргизи здавна казали, що кров і гени визначають характер людини. Тож слова «шляхетний рід» характеризують інтелігентну людину, а вислів «погана матка» – «маминого синка»… Які ж глибокі слова! Але ця глибина відкрилася лише в ХХ столітті, після успішних відкриттів в області генетики. Мені здається, слово «ген» недарма співзвучне нашому слову «кан» – кров... Проте як киргизи дізналися про генетичні особливості крові, не маючи ніякого обладнання? Знамення матері Коли радянська влада тільки почала поширюватись у нас, прийшли європейські звички, іноді

цигаркою, незважаючи на сильний кашель. Я жалів її. Вона сама кілька разів спробувала кинути, але не вийшло. Потім, коли я повернувся з армії, то побачив, що вона облишила цигарки… Неймовірно! Я дуже здивувався й поцікавився: як це вдалося? – Синку, – відповіла вона, – ти мені кілька разів наснився і увесь час просив кинути палити, інакше образишся… Одного разу я прокинулася і все

– відтоді взагалі не курю, й задавнений мій кашель трохи відпустило. Отака радість.

Після цього вона прожила ще років тридцять. Матуся, напевно, сильно скучала за мною, тож і виконала моє велике прохання уві сні Ось яке велике серце Матері!.. Не цінуємо справжнє багатство

Є у мене сусід, який дуже часто симулює: «Ой моя голова, ой так спина болить!», докучаючи своїм близьким. Навіщо? Адже кожна мить життя – дорога і неповторна! Залишивши це буття, як і всі, самотньо лежатимеш у темній та холодній могилі, де немає ні світла, ні повітря, ні твоїх рідних, котрі житимуть далі, без тебе. Якби симулянти, шукаючи співчуття близьких, помітили б знесилених, сліпих, безногих інвалідів, які навіть не можуть самостійно їсти та ходити в туалет! А таких хворих людей – немало довкола… От би тоді, помітивши цих стражденних, усілякі симулянти збагнули б, що нічого скаржитися, бо поки що цілком щасливі. Виявляється, маємо справжнє, безцінне багатство, але не цінуємо... Про гори Гори – це душа киргизів! У крові та серці кожного киргиза живуть і співають гори. Здавна саме гори рятували киргизів від лютих ворогів. Так завжди говорив мій дідусь. Під час своєї служби в Казахстані я сильно скучав за нашими горами: довкола – лише сумний, неозорий степ. Порожньо... Тож, коли повертався додому й побачив здалеку силуети рідних гір, я щосили, від усієї душі, заспівав народну пісню про дорогі моєму серцю гори, де виріс та розкошував. Аж розплакався від щастя, навіть забув на мить про матусю, яка мене чекала. Інтелігентні тварини

їжу або викрадати зі столу. Обидва стережуть мене, лягають поруч зі мною. Хоч я їх цьому не вчив. – Ну й котяра ж у тебе, друже! – щиро дивуються сусіди. – І взагалі, всі твої тварини – такі ввічливі та чистенькі, ніби ти тільки тим і займаєшся, що увесь час дресируєш їх. Однак насправді ти ж цим зовсім не переймаєшся!.. А виглядають вони при цьому, як справжнісінькі аристократи! Проте звідки у них подібні звички? Лише всміхаюся у відповідь: – Гени… Хто б міг подумати? Їжджу на роботу щодня повз гуртожиток № 2 нашого університету. І завжди дивлюся через вікно на милу для очей стару будівлю гуртожитку… Те спекотне літо 1970 року врізалося в мою пам’ять, як романтичне. Ми, абітурієнти, приятелі й водночас суперники, вдень читали, наполегливо готувалися до іспитів. А ночі проводили на жорстких кріслах, поклавши під голову скромні валізки, попри постійні гоніння міліцейських патрулів. Або йшли в якісь недобудовані приміщення, клали червону цеглу, стелили зверху газети і вмощувалися там, рятуючись від нічних перевірок. Отримати місце в гуртожитку було майже так само складно, як одержати квартиру! Тож зубрили, мріяли стати письменниками і журналістами… Тоді мені й не снилося, що наразі настане час і я редагуватиму урядові й парламентські видання, працюватиму з такими грандами, як Т. Усубалієв, Б. Осмонов, О. Текебаєв, М. Султанов та Д. Сооронбаєв; отримаю міжнародну літературну премію імені великого Махмуда Кашгарі, також стану переможцем багатьох міжнародних конкурсів, лауреатом премій Киргизстану, України, Кавказу, Росії, Азербайджану, Казахстану Тоді і в найсміливіших мріях не думав, що, як відповідальний секретар Національної спілки письменників Киргизстану і заступник народного поета Омора Султанова, сидітиму поруч зі знаменитим Ч. Айтматовим, вітатимуся за руку з нашими великими аксакалами-академіками Т. Сидикбековим і Х. Карасаєвим, яких вивчав у підручниках. Пізніше я збагнув, що мрії та правильно поставлені цілі ведуть

сучасників, з котрими пролетіла моя бурхлива молодість, однак які вже, на жаль, відійшли у вічність. Так само, як жовте листя ніколи більше не вкриє гілки дерев, тепер уже ті чудові люди не повернуться до нас. Їхні полум’яні життя згасли назавжди.

Поява нових поколінь – не що інше, як неминуче повторення нашого неписаного закону: поступися місцем молодим, новій порослі. Всі, хто нині живе, коли-небудь полине в засвіти. Жорстока закономірність! Шаную усіх людей, які живуть, ніби не знають, що одного разу настане їхній кінець. А ось чому йдуть із життя молоді люди, не розумію… Видіння Коли народився мій молодший, довго не міг дати йому ім’я. Раніше у мене народилися троє синів. Цього разу ми з дружиною чекали донечку, та... Два дні пройшло, як виписали додому, а імені ще немає. Повернувшись із роботи на заводі, стомлений, ліг спати і швидко заснув. Хоча ніби й не спав, адже бачив кімнату, меблі та речі зверху, зі стелі. Раптом крізь вікно навпроти поважно з’явився сивобородий худорлявий старий, надто вже знайомий... Зупинився переді мною, зависнув у повітрі. Я хотів встати і привітатися з ним, як належить молодому, але він, ніби беззвучно, владно наказав: – Та лежи і не ворушися! Я мимоволі погодився. А він почав дорікати мені: – Чому досі не даєш ім’я своїй дитині? Батько ти чи ні? Що ти за тато такий?! Я почав виправдовуватися – мовляв, не можу підібрати потрібне ім’я. Тоді гість несхвально поглянув на мене: – Не бреши! Кого ти збираєшся обманювати? Батько дитини повинен піклуватися про ім’я майбутнього нащадка ще з появи в утробі матері, з часу його зачаття!.. Недобре... Втім, я вірю в тебе. Гаразд, назви його Акбаром. Амінь, – і старий одразу ж розчинився в повітрі. Прокинувся я, лежачи на підлозі – звалився з дивану. Дружина стояла переді мною вражена: – Що з тобою, любий? Ти так крутився та стогнав!.. Коли я їй розповів про своє видіння, вона за звичаєм нашвидкуруч почала готувати корж у маслі. Ми помолилися за душі предків і назвали синочка Акбаром. Що ж, інколи

Прокинувшись уранці, не знав, куди себе подіти. Крім, «Бережи моїх дітей, о Боже!», більше нічого не міг промовити. Через три місяці безвинно загинув мій молодший синочок – Акбар То які ж сили попереджають людей про біду? Чи існують духи? За що Вищі забрали мого двадцятирічного сина? Ось тоді я й згадав про давнє видіння після його народження… Невже забрав його той старець, що прийшов тоді до мене й наказав терміново дати ім’я? За що?! А я ж думав, його береже янгол-охоронець. Забрали сина... Де та вища справедливість, властива Богу? Закон природи З дитинства я помітив одну цікаву закономірність – щодо верховенства чоловіка. Мій батько був чабаном. Коли виводили овець і кіз зі стійбища на пасовище, завжди на чолі худоби був еркеч – козел-шляхопровідник. Він же постійно вів овець та кіз із пасовища на стійбище. Худоба слідувала тільки за ним, буквально нікуди – без цього еркеча. А кінський табун завжди веде і оберігає жеребець. Курник – у повному підпорядкуванні півня Наївне запитання: «Чому так?» Виявляється, самець – від природи голова, провідник і захисник усієї зграї, череди, отари, сім’ї. Однак тепер, із приходом гендерної демократії, роль чоловіка в родині надто мінімізувалася, тож авторитет глави сім’ї впав. Тому в таких будинках зараз руйнуються родини. Порушилася злагода і в народі! Адже порушився Великий Закон Природи – верховенство чоловіка, очільника сім’ї. Генії Загалом, вся творча братія – дивний народ… Особливо киргизи, як мені здається. Всі, кому не лінь, вважають себе мало не пупом землі і такими собі «невизнаними геніями». Головне, всі знають, що генії народжуються один –на мільйон людей. Та, як мухи довкола

підвозять

вулиці Фучика. Там, біля світлофора, останнім часом з’явився підліток, який узагалі не може ходити. Тому він просить милостиню. Зранку сидить на своєму візку й чекає. І, на відміну від колишньої прохачки –тітоньки-таджички, цей юнак не чіпляється наполегливо до перехожих

Він навіть не дивиться в очі людям, а сором’язливо сидить, схиливши голову. Ніби переживає через свою інвалідність та вибачається перед нами. Ми періодично допомагаємо йому, хоча ззаду кваплять інші водії. Весь час я хвилююся, що наразі не зможу підтримати хлопчину І ось, сьогодні знову сидить він. Благо, не було транспорту спереду, та ззаду машини вишикувалися в чергу й почали сигналити. Доки я збирався витягнути гаманець, син похапцем згріб у пригорщу купюри, які лежали в «бардачку», і цю безладно зім’яту купку грошей швиденько вручив хлопцеві. Той поглянув на Азата своїми стомленими очима і тихо промовив: – Хай благословить Вас Аллах! У його погляді я відчув глибоку подяку, в голосі – безмежну щирість. А також – невисловлений смуток, що він – не такий, як ми, і через своє каліцтво не може їздити на машині. У мене – клубок у горлі, а на очі виступили сльози… Хоча, звісно, я відчув гордість – за великодушність і шляхетність мого сина: ось він – рідний спадкоємець, справжній нащадок добрих справ наших предків! Втім, я постарався приховати свій погляд. І чому Бог створив людей нерівними?

Поклик крові

Дивуюся силі та спроможності великої і святої матері-природи. Одного разу окотилася наша кішка і вивела на світ двох кошенят. Але невдовзі вона раптом залишила цей світ. Закопали її. А ті пискляві дитинчата – такі ніжні і безпорадні! Ледве вдавалося їх нагодувати – соскою з молоком. Через кілька місяців одне кошеня неабияк здивувало мене. Дивлюся, цей крихітний ще котик зловив мишу і тримає в зубах. Коли я наблизився до нього, він аж «загарчав», ніби захищаючи свою здобич, як завзятий звір. Здавалося б, ніхто його змалечку не вчив, як саме полювати на мишей і потім захищати власні трофеї. Як же ця малесенька істота перейняла звички своїх пращурів, що тривають мільйони літ еволюції? Отже, в крові «сидить» інстинкт мишачого полювання! Це, напевне, тому, що кров – рідина, а вода –носій інформації. Можливо, все у людини передається через кров: її характер, звички,

Хто б заперечив, якщо пропонує начальство повеселитися!.. Сидячи в машині-мрії – у чорному джипі, я відчув блаженство гарної їзди. Завітали в казковий ресторан «Стара фортеця», де обслуговують дівчата-красуні і лунає, радує душу чудова музика. Одне слово – рай! Для заможних панів Потім ми грали в більярд, відвели душу міцними напоями. Начальник раптом стрепенувся: – О, вже час! Мені треба терміново забрати дітей зі школи. А зранку знову клопоти, – забідкався він. Я ж був на сьомому небі від щастя. «Одне гарне частування для бідняка – рівнозначне середньому достатку в житті» – говорить приказка. Додому мене доставили на тому джипі. Чи багато людині треба?.. Так я блаженно міркував, коли побачив знайомого безхатька-волоцюгу, який порпався в смітнику. Мабуть, цей бідолаха шукав що-небудь поїсти, або порожню пляшку, аби здати за копійки. Комусь – напевне, рай, а комусь – пекло і на цьому світі... Наразі багач, мій начальник, пожинає плоди свого розуму? Втім, бідний волоцюга був посвоєму спокійним та умиротвореним… Думаю, він також інколи почувається щасливим. Може, навіть щасливішим за мого заможного начальника! Боже, сонце світить всім однаково. Але з народження одним судилося стати багатшими, а іншим – біднішими Волоцюга впізнав мене і поважно вклонився, відступив із мого шляху. Багач-начальник гордовито від’їхав на своєму дорогому авто… А хто я між ними, якому по-різному висловили повагу настільки різні люди? Можливо, найбагатший – це я?! «Бешкетниця» Наймолодша і найсолодша з усіх дітей – моя п’ятнадцятилітня донька Меєрім. Одного разу «вкусила» так, що не забуду ніколи. – Бешкетнице, налий-но татові чаю! – пожартував я, як завжди, сидячи за робочим столом. – Хвилинку, батьку-бешкетник… – промовила у відповідь. Помітивши мій збентежений погляд, із невинною посмішкою відказала: – А що ви наразі дивуєтеся? Хто ж батько «доньки-бешкетниці»?

– Знову те саме… Перестаньте сперечатися, упертюхи! Один за іншого розумніший! Невже ви не можете знайти спільну мову? – не витримує наших дискусій моя дружина. Втім, я потай радію, що ось росте добродій, який міцно відстоюватиме власні переконання в житті. Нехай навіть помиляється, але має свою думку! Отже, син шукає себе. Це – позиція переможця! Все одно йому пощастить у житті, адже успіх любить наполегливих. Натомість кепсько чоловікові, що швидко здає позиції й хилитається, неначе маятник. Мета життя

У молоді роки міркував: «Чому я народився на білий світ?! У чому мій обов’язок, моя місія, якщо людині призначено вмерти один раз?!» Це були найболючіші питання. А тепер мені здається, людина живе заради лише кількох слів, сказаних уже після смерті: «Він був хорошою людиною». Авжеж, життя дається тільки заради цього. Бо, якщо скажуть: «Він був поганим», людина перевернеться у могилі!

Жук Дошкільням я пас овець у горах, бо мій батько був чабаном. Цілими днями я бродив по горах і долах, пізнаючи цей світ. Чомусь мені подобалося гратися з жуками-скарабеями. Вони ж постійно скачують в кульки… кізяки! І так цілий день невтомно вовтузяться… Що з тими кізяками ці жуки роблять? Мені було невтямки Природа їх так запрограмувала, що, попри перешкоди, ці невтомні трудівники штовхають ношу в обраному напрямку. Найчастіше вони отак і залишаються під тими своїми кульками. Але, головне, ніколи не звертають з обраного шляху! З цікавості я намагався повертати їх у зворотній бік, а вони все одно не відмовлялися від свого орієнтира. Тільки б їм було що штовхати, «сізіфам» крихітним...

й не снилися циркачам. Тож хоч набивали собі ґулі та синці, азарт від катання на снігу не зникав. Тепер, уже на шостому десятку років, згадую минуле й тужливо заздрю своєму дитинству. Перейшов екватор життя – та й котишся все швидше вниз,

як

тих санчатах! Час так швидко летить, що його прискорення не залишає жодного шансу навіть озирнутися, щоб зібратися з думками...

Душа «Ніщо не з’являється з нічого, а з того, що є, нічого не зникає…» – так стверджують науковці. «Все від Бога…», – промовляють священики. Тільки куди подінеться душа, коли людина залишить цей світ? Хто ж покаже місце її перебування і, взагалі, знайде нарешті відповіді на всі ці давні запитання? По-моєму, душа людини – як свічка. Доки горить – світить, залежно від своїх можливостей. А коли догорає – немає її. Зникає! Жінкознавство Спробуй перемогти – доведи протилежне тому, що говорить дружина, посперечайся з приводу її настанов. Не вийде!.. Отож розумні чоловіки й не намагаються перемогти своїх жінок. Тому, доки наші благовірні не будуть задоволені, чоловіче населення –нещасливе. Я виконую 99,9999... відсотків того, що каже моя дружина. Проте ніколи нічого не роблю на сто відсотків! Ось ту мільйонну, мільярдну частку я виконую самостійно. А інакше, що в мені чоловічого?!

Націоналізм

Кожна людина – частинка свого народу. Хоче вона цього, чи ні. Така природа. З’явився із земного праху, то й підеш назад туди. Я – теж такий… Тому дякую Всевишньому Творцеві за те, що створив мене киргизом. Втім, бути істинним киргизом – досить складно.

Самообман

Якось увечері замислився. Але не зміг осягнути глибину однієї думки. Зрештою, я припинив міркування і ліг спати. Здається, зрозумів, що багато думати – марно… Мабуть, нести тягар думок теж шкідливо, адже смертному не дано нічого змінювати. Все – суєта суєт. Бо наразі вирішується в Небесній Канцелярії. Тісний світ Здавна люди говорили: «Що користі

О, Боже милостивий, пожалій своїх смертних створінь!

Моя гідність

Іноді заздрю навіть бджолам і мухам. Не можу вільно літати, як вони… Зате думки мої – стрімкіші, ніж усі найшвидші літуни. Благослови, Аллах, моє людське надбання!

Благородство

Як згадаю свої дитячі мрії, так мене огортає смуток, що не зміг досягти їх. Хочеться заплакати, навіть убити себе. Але рідкісні хвилини спогадів про мої добрі діяння рятують мене.

В ім’я чого живу?

У молоді роки я думав, що у мене – нескінченне, вічне життя… Часто замислювався, навіть переживав, як я витрачатиму, використовуватиму такий життєвий ресурс?! Коли непомітно приповзли мої сімдесят, я усвідомив, що був лише одним із простих смертних і не встиг зробити що-небудь велике та героїчне. Можливо, доля моя така... Відомо, приходить час дивитися правді в очі. Як я наразі прожив, зумів виправдати заповіти предків? А може, запитуючи раз-по-раз отак себе, я намагався все-таки щось виконати? Можливо, в цьому й полягає мій життєвий подвиг?.. Запрошення Якось запросив мене на міжнародний форум до Туреччини керівник Союзу Євразійських письменників – вельмишановний Якуб-Бей. Я подумав: чи гідний такої високої честі, що

Авжеж, коли немає іншого виходу, доводиться брехати. Ну, що ж я міг йому сказати, коли ця людина зовсім не розуміє, в чому полягає сенс життя?

Старість

Тільки після 60 років я почав усвідомлювати слова людей похилого віку, незрозумілі мені в дитинстві, які говорили, що в старості мучить безсоння. Великий Всесвіт так чи інакше впливає на життя і долі людей, незримо і послідовно. Живемо, радіємо, сумуємо, насолоджуємося й відчуваємо муку, народжуємося та вмираємо – і так безкінечно. З’являються часом пророки і святі, які залишають за собою великі вчення; з’являємося і зникаємо – прості смертні, встигнувши залишити після себе скромні здобутки, своїх нащадків; переживаємо, що приходить час, і невблаганна смерть забирає нас, усіх по черзі; зате народжуються все нові покоління на білому світі. Міркуєш про всі ці події та явища, й долає тебе безсоння. Отак і настає старість, коли старіють і думки твої, коли тобі цілий світ стає тісним, примножуючи страждання...

Кінець світу?

Наша Земля-Матінка все більше страждає, не витримує людство, котре плодиться і множиться у її лоні. Всі хочуть урвати від Матінки: добре жити, харчуватися, одягатися, насолоджуватися благами цивілізації, але при цьому людям усього замало. Планета стає все тіснішою, а природа – все біднішою. Невже настає Апокаліпсис? Кожен третій у світі – китаєць, але Китай – годувальник і постачальник значної частини людства: від Євразії – до Америки. Що б ми робили, якби не працьовиті китайці, і що ми можемо тепер без них? Прийшов час: якщо чхне Китай, то здригнеться увесь світ! Закон рівноваги Мудрий вислів пращурів «рівний

політ, з гідністю вимахуючи могутніми крилами, і невдовзі зник із поля зору. Шкода, що таке дивовижне видовище навряд чи більше повториться. Подумалося, що коли-небудь я також розчинюся в бездонному небутті Тому до тієї миті треба встигнути зробити якомога більше добра. А ось яким чином?..

Горілчані обставини

Горілку п’ють дурні безмірно, доходячи до свинства. Розумні ж п’ють цю «вогняну воду» з горя, що життя коротке, так і не досягнувши бажаного. Недоумство та неосяжність таємниці Життя – теж трагедія. Бідність – велика перепона для досягнення мети Тому інколи доводиться пити Багатство Мабуть, багатство також п’янить смертного. Незрілий розумом багатій не визнає навіть Бога, веде неправедний спосіб життя, купається у розкошах і стає чванькуватим. Бо забуває, що народжений, як усі інші люди, тому тільки жменя землі дістанеться після смерті. Фортеця Приятель-поет Замірбек Іманалієв – для мене «байку», по-старшинству. Він каже: «Називай мене по імені, адже всього рік-другий різниця між нами». А я вперто повторюю: «Ні, Ви все-таки старші за мене». Щоб не зраджувати традиції батьків, тримаюся, мов фортеця. При зустрічі, або коли прийме на груди хоч сто грамів «того дружка», Замірбек байку телефонує і задає одне й те ж питання: «Ну як ти там? Атакує дружина твою фортецю?» Це так, жартома. «Та ні…» – звично відповідаю я. Але іноді, заради того, щоб почути його жарти далі, кажу: «Здається, намічається наступ». Тоді він на повному серйозі верещить: «Ти що, ніколи не здавай фортецю живцем! Здаси – вважай, пропав назавжди!.. Потім ніколи вже не повернеш! Ці жінки постійно атакують, щоб завоювати наші фортеці!

Вірші Тетяни і Сергія Дзюби кхмерською мовою

Сергій Дзюба

Тетяна Дзюба

Про перекладача кхмерською мовою:

Ук Дара Чан народився в Камбоджі. Коли владу в цій країні захопили червоні кхмери, котрі розпочали терор проти власного народу і знищили половину населення своєї держави, репресій зазнала і його родина. Дар Чан змушений був мешкати і виживати у непролазних джунглях, серед недружніх племен, які навіть не знали державної кхмерської мови. Єдина зброя – ніж, усе, що дозволили взяти з собою. Тоді йому виповнилося чотирнадцять, але мав піклуватися про маму і сестру в нелюдських умовах… З арбалетом та саморобним списом полював на буйволів, диких свиней, невеликих тигрів, кобр. Був таким удачливим мисливцем, що в племені його вважали чаклуном. Коли підріс, з автоматом у руках боровся проти режиму червоних кхмерів. А коли цю владу було повалено, повернувся з мамою і сестрою у Пномпень. З двадцяти висланих у джунглі аристократичних сімей вижили лише три... У столиці юнака – за виняткові здібності – зарахували до факультету графіки

Статуя Будди в храмі Байон. Ілюстрація до кхмерської казки. Кабоджійські в’єтнамці провінції Сіемреал.

Вірші Сергія і Тетяни Дзюби перекладені кумицькою мовою

Як відомо, твори народних поетів України Тетяни та Сергія Дзюби вже перекладено 75 мовами народів світу. Зараз у Канаді готується п’ятий том нових перекладів їхніх віршів, обсяг якого – понад 800 сторінок. Наразі сталася ще одна приємна подія – кумицька поетеса Нур’яна Асланова переклала вірші українців своєю рідною кумицькою мовою. І це –76 переклад творів українців мовами народів світу. А посприяв відомий узбецький поет із Таджикистану, автор більше 20 книг Хасан Гаюбов. Кумицька – рідна мова кумиків. Офіційно цією мовою розмовляють 460-500 тисяч людей, які мешкають у Дагестані та Чечні. Вона входить до переліку шести літературних мов Дагестану. Цією мовою видається газета «Йолдаш».

Сергій Дзюба (Сергей Дзюба)

* * *

Даимликни гюмюш аясында, гиччи къызъяш тарай башын ай таракъ булан. Амма оьзю гюзгюде назлы, Бетин гёрмеге болмай.

Онда ону къараву бар, бюрюшмеси башгъа уллу Къатынны.

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

Бир атавда, йыракъдагъы, гёзьяшыдай Гьаваны, акъ ярланы къучагъында къысылгъан уфукъ гьызны болар йимик тутмагъа, яшынмаса денгиз артда... Сыйынмагъа ер тапгъан Йыр –Эргиши булан Къатынгишини яратмакъ учун.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * * Кёп яшагъыз, аз языгъыз, гюнагьларда Кёкню айыпламагъыз.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * * Йыламсырайгъан гёзел,

Минчакъдай яш гёзюнде. Энемжаяны оьзюн Сукъландыргъан оьзюне.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * * Адамлар, тилеймен, астагъыз –эшитилмей къавгъадан денгиз.

* * * Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * * Мююшде къомузгъа эсги, Эретурмагъа четим –Яшгъа йимик, Къалгъан янгыз ва етим.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба (Татьяна Дзюба)

* * *

Шыплыкъ – тюсюндеги умутну, Насип – рагьатлыкъны ренкинде, Бёлюнюп тюшер жабаргъа алма, Яртыларын ашап, сюйгенлер тояр, Йылагъан Гьаваны бутакъ артында

Оьз ягьсызлыгъын эс этмейли къояр.

* * *

І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Заман агъа туз йимик, Къайыр йимик сагьатдагъы бырынгъы.

Гюйдюре, яллата, жан ачытдырып, Арек тая сонг денгизге айланып. Эсделикни толкъунунда гьарсиллетип болагъан.

Кёп аз заман экени яман, Адамлар къуруда яшайлар.

Денгиз бар ерде – туз...

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Пача къызлар гьар къачан да авлиялагъа тюше, –Халкъ сынаву эте шогъар шагьатлыкъ.

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість. * * *

Телефондан сёйлеймен Номерлеге мен гёнгюмден билеген, Заманларда, гётережек бирев ёкъ. Шулай вакъти тюгюлмю биз Эшитеген эшитмеге сюйгенни. *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Кумицькою мовою переклала Нур’яна Арсланова

Про перекладача кумицькою мовою: Нур’яна Гасанівна Арсланова-Ідрісова

Поетеса, перекладач, журналістка. Народилася 12 вересня 1989 року. Закінчила Дагестанський державний університет (філолог). Працювала редактором в Буйнакській газеті «Халкъны сеси» («Голос народу»). Нині працює вчителькою кумицької мови та літератури в Махачкалі. Нагороджена на конкурсах «Кращий учитель рідної мови» в 2017 та 2018 роках (м. Махачкала). «Людина року» (МКО «QUMUQLAR», 2018). Учасник Першого форуму молодих письменників тюркського світу (м. Стамбул, Туреччина) та XII Фестивалю тюркської поезії (Казахстан, Туркменістан).

Перша публікація – в колективному збірнику віршів «Зустріч біля джерела» (2012). Перша власна книжка – «Аямдагъы гёбелек» («Метелик на долоні», 2014). Переклала книгу видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» кумицькою мовою. У 2019-му побачила світ нова збірка віршів Н. Арсланової «Далилим ёкъ юрекден башгъа» («Доказу немає, крім серця»). Зараз її вірші перекладені вже 13-ма мовами, зокрема українською, російською, англійською, німецькою, турецькою. Рада директорів Спілки письменників та істориків Центральної Азії «Янгі Овоз» нагородила Нур’яну Арсланову медаллю «Туран Бірімдігі». З 2017 року – член Спілок письменників та журналістів Росії. Заміжня, матір трьох дітей.

А зараз пропонуємо вам вірші Нур’яни Арсланової українською мовою в перекладі Сергія Дзюби

Нур’яна Арсланова: «Не обламай мені надії крила!»

* * *

Поет – актор, що проживає роль В сонеті кожнім, мріях про свободу, –Душі його болять мільйони доль, З пером до аркуша на сповідь знов приходить. Співала

Лише один герой у серці й мріях. А де він у рядках – чарівний птах? Ми з музою самі не розумієм…

Коли ж у вирій відлетить душа, У строфах тіло житиме на світі; В пустелю лиш перетворю вірша, Якщо джигіт забуде про піїта. * * *

Неначе кінь, що лине до зірок, Лечу додому – з трепетом, мерщій; Все притискаю до грудей квиток, І знову – світлий спокій на душі. А ночі оксамит – мов квіт у лузі, Який до болю дорогий мені; Там – чоловік і донечки, і друзі, –Без них – нестерпно тут, на чужині!

Таких розлук із близькими боюся, Цілую неню подумки в щоку; Вдивляється у небеса матуся –Хвилюється, як завжди, за доньку. Тривожний погляд (раптом що помітить?), Не тчуть їй зорі килим у цю мить… Лиш матінка одна у цілім світі Зі мною разом, як завжди, не спить.

Розправлю крила з літаком натхненно –Окрилена тепер душа, мов птах, Тому що найрідніша в світі неня З молитвою чекає на вустах!

часом – власна доля… Терплю

Хай чорні дні, мов пні, за виднокрай, І кришаться, як хліб, нетлінні «мощі»… Лише благаю, доле, не чіпай Близьких, що за життя моє дорожчі! Українською переклав Сергій Дзюба Посприяв українцям і відомий узбецький поет із Таджикистану Хасан Гаюбов. Пропонуємо його вірші українською мовою в перекладі Сергія Дзюби.

Хасан Гаюбов народився 1968 року в місті Турсунзаде. Автор понад двадцяти книжок. Пише узбецькою й таджицькою мовами. Вірші наразі перекладені українською, російською, англійською, німецькою та іншими мовами. Переклав вірші українських, таджицьких, російських, а також –тюркомовних поетів узбецькою. Нині готує до друку збірку віршів Сергія і Тетяни Дзюби узбецькою мовою. Хасан

Хасан Гаюбов: «Щастя бути на землі Поетом»

Вдячність

Я вдячний долі – за вітри та віру, За всі роки – суворі і прекрасні, Дитячий сміх, натхнення неймовірне, За Боже світло, що в душі не гасне!

За матінку, мов сонце, наймилішу, За любомудрого, як місяць, тата, –Їх світлі лики – в серці і у віршах, І в снах, скарбами спогадів багатих.

За чарівні світанки, гори й ріки, Сади, кохання веселкові злети, За Батьківщину, що в душі – навіки, За щастя бути на землі Поетом!

Жар-птиця Жар-птиця ніжна, чарівна, Предивна пташечко жадана!

В солодких снах твій спів луна… Де ти тепер, моя кохана?

Хай пролетять, як дні, літа, Ти, пташко, – в кожному віконці; Така ж, мов янгол, молода, Пречиста, як роса на сонці!

Та істина (мов світ, стара) Враз юнаку відкриє очі, –Ти створена з мого ребра, І я – слуга та бог водночас.

У ті часи

Ми іншими були раніш –Дзвінкими й гарними, мов рими; Бо не молилися на гріш

І прагнули роси, не Риму…

Чудес хотілося щодня,

Веселкою пройтись босоніж; І люди навкруги – рідня, А ми – до сонця, наче сонях!

Жили, неначе мудреці, І не хотілося старіти… Пожовкле фото у руці Хвилюється, неначе жито.

Ти танцювала

Ти танцювала, мов богиня –Нестримна, юна, невагома! Я ж – раб, що на галері гинув, –П’янів від мрії, не від рому.

Як народилася у танці –З небес зійшла чи вийшла з моря; А я лиш почувався бранцем, Немов любов – найбільше горе.

Ясніла, як коштовна рима, А я тьмянів самотнім Вієм… На мить зустрілися очима –Вітрило здійняла надія!

Рубаї

* * *

Перемога в любові, – говорить мудрець, –В доброті, благородстві, кришталі сердець; Хай краса буде в Слові, не в силі жаскій. Хто без зла переміг – той найкращий боєць! * * * Уставай, не лінуйся, неначе тюлень, Май улюблені справи завжди на щодень. І як тільки збагнеш, що життя – не рутина, Ти забудеш про розпач – прудкий, мов олень! Українською переклав Сергій Дзюба

Чарівний Непал

Вірші відомих українських поетів Тетяни і Сергія Дзюби прекрасно перекладені непальською мовою. А Сергій Дзюба переклав українською добірку віршів знаного поета з Непалу Сантоша Кумара Покхарела.

Непал (Федеративна Демократична Республіка Непал) – цікава держава в Гімалаях, у Південній Азії. Саме в цій чарівній, мальовничій країні є гора Джомолунгма, найвища в світі – 8848 метрів над рівнем моря. Тож видертися на її вершину – це заповітна мрія багатьох альпіністів, сміливців-відчайдухів з усіх континентів. Взагалі, Гімалаї – найвищі гори на Землі, вони займають шість сьомих території Непалу. Власне, в Непалі знаходяться 8 із 14 вершин світу. Можете собі уявити? Нині в цій державі мешкає понад 30 мільйонів людей, які розмовляють 123 мовами та діалектами! Втім, державна мова – непальська (непалі). Релігії – індуїзм та буддизм. Непал – єдина країна в світі, де індуїзм визнано державною релігією. На півдні Непалу, в місті Лумбіні, у VI столітті до н. е. народився засновник буддизму Сіддгартха Ґаутама (Будда). Віруючі обох провідних релігій живуть між собою мирно, не конфліктують. А ще Непал – єдина держава в світі, де збереглися традиції і монастирі добуддистської релігії Бон-по. Також практикуються древні обряди анімізму, шаманства і чаклунства. Непальська мова поширена в Непалі (нею розмовляє майже половина населення цієї держави), Бутані, Індії та М’янмі. Вірші відомих українських поетів Тетяни і Сергія Дзюби непальською мовою чудово переклав знаний поет із Непалу, магістр індійської літератури Сантош Кумар Покхарел. І це – 78 переклад їхніх

А ось – ці вірші у такому ж порядку рідною українською: Сергій Дзюба

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * * В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

* * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися

На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Прапор і герб Непалу.

Сантош Кумар Покхарeл (Непал) «На руки вже проситься світ, як забуте дитя…»

Сантош Кумар Покхарел – відомий поет та перекладач із Непалу. За спеціальністю він – інженер-будівельник гідроенергетики (магістр). А також – магістр індійської літератури. Автор п’яти книг. Знає рідну непальську, хінді, англійську, російську та французьку мови. Публікувався також бенгальською та угорською. Його нова книга «Казки Ельдара Ахадова» була представлена, зокрема, на Міжнародному книжковому ярмарку в Німеччині – у Франкфурті. Вірші опубліковані також в антологіях і на багатьох популярних порталах. На Всесвітньому конгресі поетів у 2019 р. в Бхуванешварі він, єдиний, представляв Непал. Упорядник Всесвітньої антології поезії «Міжнародний літературний форум. Випуск перший» (2021). Переклав вірші українців Тетяни та Сергія Дзюби непальською мовою. Лауреат Міжнародної літературної премії «Eternity» (Бхуванешвар, Індія, 2018), відзнак Всесвітнього конгресу поетів (2019), Міжнародної премії за творчість від Освітнього фонду Махатми Ганді (Махараштра, Індія, 2019), Міжнародної літературної премії «LIFFT Євразія» (поезія, срібна медаль, 2020). Посол миру (2020). Лауреат Міжнародної літературної премії імені Лесі Українки (Україна, 2021). Нагороджений Почесною медаллю Франческо Петрарки (Італія, 2021), Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2021). Має двох чудових доньок.

Без Тебе

Творив поезію жадану, Щоб, наче музика, летіла, Понад горами, океаном, –Стрімка, дзвінка та легкокрила.

Лиш головного не вдалося –Наповнити вірша Тобою: Чарівним голосом, волоссям, Що розтікалося б рікою.

Жагуче гарними очима (Які не в змозі описати!) –З глибоким світлом, невловимим; І серцем, чуйністю багатим.

Вірш існував – порожнім дзбаном, Зів’ялим листям, ніби тінню… Бо не було у ньому панни, Твого цілющого проміння.

Він впав, мов сніп чужого сіна, Кривлявся недоладним гримом; Здавався надто невразливим, Глевким, неначе вірш без рими.

Щось відбувалося на сцені –Снували ролі… Фарс чи драма? Тримав поет синицю в жмені –Втікало небо з журавлями.

Мов уві сні, коли не спиться, Скнів за лаштунками, безликий, Що не губив пера жар-птиці І вкоротив якогось віку.

Примара у коштовній рамі, Теплом весняним не зігріта… Вірш без любові – просто яма, В якій не сяють первоцвіти.

Я – спокійний

Я – спокійний, як двері, що мають надійні замки, А довкола туманом і тишею спокій завис;

Контролюю себе, наче камінь, годинник чи спис, І виполюю дивні, непрохано смутні думки.

Не пускаю у душу, аби не стоптався каблук, Ну, самотній, як перст… Тільки хто тут, скажіть, не хижак? Світ розлуками, попелом, порохом наскрізь пропах, –Підкрадається морок і моститься поруч, як друг.

Закуняємо враз, як досвідчені, злі вояки, –Без облудливих фраз провалюся в прокурену ніч… Та й забуду про вас, тож не стане Його протиріч; І нелічені вівці не будуть хапати з руки.

Хтось, як бог, засинає. Рахує людей чи ворон, Підгодовує мрії, вишукує райські путі… Лиш Творець неквапливо блаженствує на самоті: Вічність теж нестабільна – комусь потрапляє в полон.

Та природа всміхається – туркотом див на даху, Свіжим трепетом тіл, неспокійним, манливим життям! Хтось навшпиньках підходить і ніжно цілує в щоку –І на руки вже проситься світ, як забуте дитя. Обміняйте мою щедрість…

Обміняйте щедрість, друзі, я прошу, будь ласка, –На веселку в чистім лузі, дивовижну казку, Вишню, зорями розквітлу, золоту трембіту, Сонях чарівного світла, задушевне літо. Сон – глибокий, молодечий у сільській хатині… Звабливі дівочі плечі, оченята сині, Зайчик сонячний – на личку, кіс духмяна злива. Теплі спогади – як річка, вічна, незрадлива!

Обміняйте щедрість, прошу, на літа щасливі, Щоб для часу-листоноші став не так вразливим; Не втрапляв у хижі сіті, клюнувши на «шару», Просто жив – як степ і вітер… І, немов почвара,

В пазуху не клав цеглину, клянучи пів світу; Щоб не заздрив – богу, глині, дітям, небу, житу… Щоб мене любили рими і не клявсь віршами, –Щоби не сконав від гриму, нелюбові й слави.

Народжений Тобою

Не клянуся, що помру за Тебе. Власне, а навіщо помирати? Ти – єдина: сонце, місяць, небо, Зорі, всесвіт, доля, світло, свято!

В радості та горі, ніби вічні, Любимо – між небом і землею… І не треба замовлянь магічних: Просто будь – довіку будь моєю.

Тишею, довірою, росою, Пташкою, дорогою і кленом… Я – немов народжений Тобою, Ти – неначе створена із мене!

Сонячна, вродлива, як богиня, Мов дитина, щира і тендітна; Неймовірна, як веселка, іній, Берегиня, мальвами розквітла.

За любов не виганяють з раю, За вірші не виштовхнуть до Лети… Тисячі разів Тебе кохаю, Як іще не снилося поетам!

Слов’янська врода

Немов скарби, місця, де побував: Чарівні землі, вулиці, оселі… Гостинні душі – людяні, веселі, Оази барв, палаци снів і трав!

Як зараз, бачу, ніби ворожу, Дівчаток, найвродливіших у світі, Що лебеділи, розцвітали в квітні, І джмеликом хотілось – за межу…

Як дихалося легко на землі, Як вільно мандрував я небесами… Краса слов’янська – нині за горами, Але зорею сяє у імлі! Чи легко бути поетом?

Сьогодні я не народився віршем, Кудись чкурнули всі примхливі рими… І музикою не здавалась тиша, А Муза посміхалась невловимо.

Як мандрівник, що заблукав у лісі, Чи воїн у незримому полоні, Шукав себе, неначе голку, в стрісі, В криницях снів, розпачливо бездонних.

Снував у часі – змореним безхатьком, Хотів тепла – скоріше вийти з тіні; Здавався старшим – за ріку і батька, Що русло загубив своє нетлінне…

– Чи легко бути тут, скажіть, поетом?

– Авжеж, коли диктують – бог чи вітер.

– А лиш отак – без голосу і лету?

– Простіше, мабуть, Землю народити!

З непальської переклав Сергій Дзюба

Долина Барун. Озеро Пхоксундо (Непал).

Гірський хребет Аннапурна. Рисові поля на терасах.

Храм Чангу Нараян (Непал)

Вірші українців вперше перекладені мовою орія Цікава, неймовірна новина: вірші відомих українських поетів Сергія і Тетяни Дзюби вже перекладені мовою орія. І це – взагалі перший переклад творів українців цією чудовою, милозвучною мовою! Орія – індоєвропейська мова, якою розмовляють близько 35 мільйонів мешканців індійського штату Одіша. І це – одна з 22-х офіційно визнаних мов Індії, котра має власне письмо. Вона належить до групи новоіндійських мов. Тож нею спілкуються в штаті Одіша та в прилеглих районах чотирьох сусідніх індійських штатів, зокрема у Західному Бенгалі. Найдавніші літературні пам’ятки сягають XIII ст. Сучасна літературна мова починається з творчості Факірмохана Сенапаті. Власне, його разом із Радханатхом Раєю та Мадхусуданом Рао називають великим тріумвіратом орійської літератури. Мовою орія видається близько 600 періодичних видань. Отже, публікуємо переклади віршів Сергія і Тетяни Дзюби

(Serhii Dziuba)

Translation of Serhii Dziuba’s poems in Odia by Smt Sabita Satapathy Odisha (INDIA)

А тепер – ці ж вірші рідною українською мовою. Сергій Дзюба * * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя: Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * * В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба

* * * День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

* * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів. Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Рам Мандір у столиці штату Одіша – Бхубанешварі.

офіційно визнаних мов Індії, котра має власне письмо. Вона належить до групи новоіндійських мов. Тож нею спілкуються в штаті Одіша та в прилеглих районах чотирьох сусідніх індійських штатів, зокрема у Західному Бенгалі.

Найдавніші літературні пам’ятки сягають XIII ст. Сучасна літературна мова починається з творчості Факірмохана Сенапаті. Власне, його разом із Радханатхом Раєю та Мадхусуданом Рао називають великим тріумвіратом орійської літератури. Мовою орія видається близько 600 періодичних видань. Сабіта Сатапаті гарно переклала мовою орія вірші відомих українських поетів Сергія та Тетяни Дзюби. До речі, це – взагалі, перший такий переклад творів українців мовою орія. А Сергій Дзюба переклав вірші чудової поетеси з Індії українською.

Навіки разом

Коханий, у розлуці не журися: Ти завжди поруч, як вода і хліб, Як сонечка ранковий, добрий німб, Що обіймає з чарівної висі.

Ти – мій, як бог, а я – навік твоя, Безмежно вдячна і тобі, і долі! Ми перейшли це неозоре поле, Щасливі та глибокі, мов земля.

Ти – дивовижний, справжній, як ріка, Горнуся ніжно, спрагло берегами.

Пречисті зорі любляться над нами, А тиша – заціловано п’янка…

Наш оберіг – палкий любові птах: Ясні, красиві, неймовірні, вічні… Мій янголе, це – тільки потойбіччя, Твоя душа – у мене на вустах!

Краса

Краса щомиті зберігає нас, Рятує, поспіша на допомогу; Дива – довкола, мов гриби, за рогом, Їх треба лиш відчути повсякчас.

Найбільший скарб, блаженство – це краса!

Вона – у людях, щедрих, найдобріших; У дітях, домі, соняхах і віршах, В мінливо загадкових небесах.

Оголена танцюю під дощем, В екстазі від цілющої любові…

Ось джерело – прекрасне, наче мова, Молюсь на тихий, милий мій Едем!

А квіти мироточать, як святі, Немов оркестр, бринять на видноколі. Птахи кружляють, трепетні, як долі Чи душі, невагомо молоді.

Народжуюсь веселкою і полем, Нестримно розчиняюся в красі… Життя – мов зайчик сонячний в руці, Його не марнуватиму ніколи!

З мови орія переклав Сергій Дзюба

Місто Пурі (штат Одіша, Індія). Рам Мандір у столиці Бхубанешварі.

Поезії Тетяни і Сергія Дзюби –чудовою тиндинською мовою!

Поетеса Саліхат Хасанова з Дагестану переклала вірші відомих українських поетів із Чернігова Тетяни та Сергія Дзюби тиндинською мовою. Поезії українців сподобалися їй оригінальною метафоричністю, неповторною чарівністю і прекрасним почуттям гумору. Це – 74 переклад творів Сергія і Тетяни мовами народів світу. Сергій Дзюба

* * *

Асилъа релалъи хъаай гьиндая, Мукlутуй макlйалъи илъилълъа мичlа Боццулъа гьакьула сери матlула, Илъилълъа гьай гьегьуб ягьо йикlола. риб гьаа ияй илъилълъа гьакlйа, Гьекlуй гьаккуйлъилълъа букlукlуб гьайи.

* * *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

Дуниял балалъила, Релъалълъи бакьи гьини, Хlава илуб маагуб, Гьацlар бесиби ийай, Гьацlаб кьва бакьахъооб Хъайлълъа регьан гьай ийай

Гьури букlоб бакъанха Битlа бухьоли ийай, Дунелъла бижанилъа Квитlавкlйа гьаккуб гьаям.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * *

Пумру бехалалъо, хъвааб дагьилъо, Гlаям игьабасса ми регьанала.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Хъайуй бецануй ягьа, малъа гьекъуцан решто, Арахунлъо шабдаяй, гьакьуя кьери булълъо.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Гьаям ди бисихъа хаа ияли, Ху бетая релъа анлъа гьикlйили.

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * *

Кьураб гитаралъа бигьа гьикlйили, Балилълъи бигъилъа макlйанлъамухъа.

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко. Тетяна Дзюба

Зебу булълъо, вокзаллъа ху бетlо, Анччу рехалалъо рельсабимухъа Беццуб релъалъи рейлълъар. Белъааб ияй ягьи, кйануб анни каренини, Овуб къваралъар булълъоя, Кванлъарахъалъа белълъоя.

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

Бецануб къаялъи талыгь баали, Бисиха бацlала бисса биххали, Рогьилълъо эчила гьаччи бахали, Кlегьо хъабдо белъо уриб бисали Бекъи бекъанаса къаной об эчи, Рокьи бухьубарди талыгь ийобди, Гьеэгьи овуба гьакlучlи хери, Эчи къочой хъаяй ехарай Хlава.

І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,

Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Пикйилъа сагlатулълъо Пикйимухъа чвадота, Къару заман белълъаяй Жаво,жибдо ццамухъа. Хелва батlалъоталъи, Релъа булълъооталъи Релъалълъа карачанди Уриб ариб бахала Букlаб къару ракlвалълъи, Ракlвалълъа дарумухъа, Къару къагьар гьикйили, Гьаям гьикйуб балъвали.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника,

Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

Гlабдалшулъа йихьва ханщуй ягьала. Басар ияй гьаямлъа.

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

Ракlвачlи ийоб номерхъа, Уна де телефонхъа.

Трубка гьецалеб букlо, Анлъаай дилъа къочаб. * * *

Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Тиндинською мовою переклала Саліхат Хасанова Про перекладача: Саліхат Хасанова народилася

Сергій Дзюба також переклав вірші Саліхат Хасанової українською.

Саліхат Хасанова: «В серці моєму – тривога всесвітня…»

Скажи, жінко

– Жінко чудова, про що твої думи? – Про наймиліше – увечері й зрання: Світ без любові – то пастка із суму, Діти красиві – лише від кохання.

– Жінко чарівна у сонячнім квітні, Тільки сердечко все крають замети… – В серці моєму – тривога всесвітня, Щоб не скорилася пеклу планета.

– Жінко пречиста, знов чорна дорога Стелиться воїнам – юним, вразливим… – Маю в душі я родину і Бога, Хай вбереже нас Господь, наче диво! – Панно прегарна, навіщо тримати Світ у турботах, неначе в кожусі?

– Так, я піклуюсь, бо жінка і мати, Тож за цей світ разом з Богом молюся.

Басай гьаккуй гьаям

Басай гьаккуй гьаям элай ракlвалълъи Билъила цера бигьуб гьаб заманалъи. Диб ракlвалълъи рокьи, рокьи бетlооб, Бетlвигьидай гьаям гьари ущила.

Басай гьаккуб гьаям элай ракlвалълъи Баххо белълъа ийоб гьаб дунелъила. Диб ракlвалълъи угъал, угъал бетоя, Аха булъигьидай гьаб дунелъилълъа.

Басай гьаккуб гьаям элай ракlвалълъи, Рагъи-гъуйи къагьар гьаб къарулъини. Ракlвалълъи Аллагьав ва мукlур макйи, Аллагьащви цlино ретакьай илълъир.

Басай гьаккуб гьайм дулъа эгьлалай, Гьаб дунелъилълъа угъал игьилъа. Эгьилъала букlа де илла ияй, Макйалуб тlалаб – илулълъа нилъи.

Матусине щастя

Спить немовля в колисці, В пічці печеться хліб… Все – до ладу, до місця, Вдома – любові німб!

Ось прокидається диво, І оченята сяйні Так неймовірно, щасливо Дивляться в душу мені.

Ніжно беру на руки Миле своє дитя, І забуваю муки –Світлим стає буття.

Ніби матуся до мене Горнеться з висоти…

Діти, цінуйте НЕНЮ Понад усе в житті!

Иллулъа кечl

Рекйани кьихо макйа, Печилълъи бежа тата. Огьой гьвалълъа мицалъар, Талыгьилълъа гьикйалъар.

Оба билёли макйи, Ора рахоли гьакйа. Гьаб дунел гlаламда, Бахо белълъо иллулъа.

Иллви квайила белъо, Макйачlи обба игьо. Ракlвалъи букlаб агъал,

Белъо тlири бухелъи.

Иллви игьеса гьаям, Гьикйи гьаб дунелълъила. АЛАГЬАЩВИ цlинакьай, Илла балълъубса гьаям.

День Перемоги

Наче кров загиблих на війні, Червоніють тихо маки в полі… І стою в задумі на роздоллі –Битви грім ввижається мені.

Душі тих, що відлетіли в ирій, Ніби поруч, тут, – без рук, без ніг: Почорнілі у жаскім вогні, Кулями прострілені на виліт.

Билися до скону, мов орли (А за них, дітей, молилась мати), –Щоб надію всім подарувати, У бездонну землю полягли.

Промовляють зболено сюди Із небес – до нас, нащадків кволих, І благають вберегти від мору Ці квітучі, людяні світи: «Ми не дожили до сивини, Дітлахів не колисали рідних… Мертвим воякам найбільш потрібно, Щоб живі не бачили війни».

День Победы

Дунелълъа рагъилълъи гьаччи тlинуб гьерилъо Чичур макабалълъа мигъ бецlо ияй, Авлахъ лъегьо ийоб гьерилълъи гьини, Гъооб регьаначlи гьикьи ийай де.

Рагъилълъо беэсса илълъиб милъича, Дичlи сери ияй кьерила игьо, Себи бегвалъ гьикйуб себи гъаж гьикйуб,

Бечlатlуб лагакйа цlади цlагьуби.

Илълъа хвасарлъила рагъилъ белълъуби, Илълъа цlунийота гlумру гвааби, Ватlан цlино бичlаб героизаби, Тушманщуха данди щула бигъуби.

Ови баса ийай белълъуб рагъилълъа, Индуба гьаабса къваралъабалълъа. Балилаай ийай оби илълъихъа, Бештабаса тlокlаб об балагьикьо. Саліхат Хасанова

Дюни бархану Сари-Хум. Зима в Дагестані.

Вірші українців перекладені уйгурською!

Приємна новина надійшла з Казахстану, де добре знають та шанують творчість відомих українських письменників Тетяни і Сергія Дзюби. А тепер уйгурський поет Абдулжан Азнабакієв переклав вірші українців уйгурською мовою. Це – 70 переклад творів Сергія і Тетяни мовами народів світу. Однак міжнародний проект, який викликав значний резонанс у багатьох державах, продовжуватиметься. Зокрема, незабаром з’явиться збірка віршів творчого подружжя з Чернігова киргизькою мовою. Готуються нові книжки Тетяни і Сергія арабської, перською, французькою, македонською… Уйгури – народ тюркського походження, це – корінний народ Східного Туркестану, тепер – Синьцзян-Уйгурського автономного округу Китайської Народної Республіки. Загальна чисельність уйгурів перевищує 10 мільйонів людей, які живуть також в інших тюркських державах, зокрема в Казахстані, як Абдулжан Азнабакієв – уйгурський поет і викладач із казахської мови та літератури. Уйгурська мова належить до карлукської (чагатайської) групи західної гілки тюркських мов. Сергей Дзюба * * *

Мəңгүлүкниң күмүч алиқинида бир қизчақ ай тариғи билəн тариниду вə һəм назинин əйнəктин өзиниң чирайини көрмəйду. У йəрдə натонуш аялниң көзи билəн қоруқлири намайəн. Сергій Дзюба *

На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя: Там її погляд

і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

Чимəнликни, наванда у деңизға қечип кəтмисə, тутувелишқа болар

аппақ ғар ташларниң қучиғида қисилған Һава аниниң көз йешидəк

жирақ аралда музыка маканини тапқан –Əркəк билəн Аялни яритиш үчүн.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море, знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка і Жінку.

* * *

Көп яшаңлар, аз йезиңлар һəм Көккə əйип сениңдə дəп гуна артмаңлар.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Көзи яшқа милəнгəн гөзəл: кирпиклири көз йеши мончақлири билəн һасан-һүсəнни сеһирлигəн.

* * *

Заплакана красуня: вії

намистинками сліз прихилили веселку.

* * *

Адəмлəр, тиничлиниңлара, өтүнимəн –Деңиз авазлирини аңлап қалай!

* * *

Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * *

Булуңдики гитара бала кəби, униңға тик туруш қийин.

* * *

В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Татьяна Дзюба

* * *

Вокзалниң вараң-чуриңи билəн күн чекинди, Вə һəм көлəңкүлəр түнниң булуң-пушқақлириға апиридиған Рельслар охшаш узарди. Улардин аяллар өтиду, Майдиланған Анна Карениналар. Уларға қийинчилиқлардин қутулуш үчүн Пəқəт таң шəпиғиғичə имтияз берилгəн.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку.

* * *

Шуңа, үмүт асасида тиничлиқ орнайду, Шуңа, бəхит асасида қанаəт орнайду. Шундақ қилип, алма дəриғидин йəргə чүшүп, иккигə қақ йерилиду. Униң йеримини бəхитлик ашиқлар йəп қойиду Вə һəм өзиниң кона авитаминозиға қарғиш ейтқан, Көз

* * *

Вақит туздəк ақиду Əң кона саатлардин аққан қум кəби.

Көйдириду, ялқунлиниду, ағиритиду. Һə, кейин жирақлишар – ерип Вə һəм деңизға айлинип. Шуңа хатирилəр долқунида Анда-мунда һодуқуш тамашə.

Хоп, бəс, бу узаққа созулмайду. Чүнки, адəмлəр йəрдə туриду

Тузи бар деңизида...

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника, Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль... * * *

Мəликилəр һəрқачан ахмақларниң əнчисидə қалған, –Хəлиқ даналиғи Шуниңға ишəндүриду. * * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * * Номерлирини ядқа билидиған телефонларға Һечким ногəйни көтəрмəйдиған вақитта Хəвəрлишимəн. Пəқəт шу чағда улардин Көптин бери аңлиғуң кəлгəн нəрсилəрни Аңлайсəн. * * * Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

тилиға тәрҗимә қилған Абдулҗан

мовою переклав Абдулжан АЗНАБАКІЄВ Художній переклад – основа діалогу культур Така істина яскраво виявляється в унікальному поетичному феномені –творчості українських поетів Сергія і Тетяни Дзюби. У своїй філософській ліриці вони – дивовижно різні й водночас естетично і духовно поєднані, напрочуд цікаво доповнюють та продовжують одне одного. Це – настільки неповторна, невловима, чарівна магія, яка буквально заворожує, адже існує попри всі наші земні проблеми! Вірші Сергія і Тетяни вже прекрасно перекладені відомим казахським поетом Ауезханом Кодаром. У Казахстані успішно вийшла їхня поетична книжка «Остання кочівля любові». Також надруковані книги Сергія Дзюби «Душа на обличчі» (казкова, пригодницька трилогія – три романи), веселий серіал для дітей «Потягуськи» (створений спільно з Іриною Кулаковською) та гостросюжетний роман-серіал «Справи детектива Самарцева.

переклав українською мовою добірки віршів

Ауезхана Кодара і Нурлана Джилкішиєва, а також –прозу відомого казахського письменника Роллана Сейсенбаєва: в Україні вже надруковані книги Р. Сейсенбаєва «Нічні голоси. День, коли обвалився світ» (переклали Сергій Дзюба та Олег Гончаренко) й «Мертві блукають пісками» (в перекладі Сергія Дзюби, Тетяни Сидоренко, Олега Гончаренка та Ярослава Савчина). А нині Сергій Дзюба переклав українською мовою добірку віршів уйгурського поета Абдулжана Азнабакієва. Сергій і Тетяна Дзюби вже тричі побували в Казахстані, в Алмати, й цікаво, тепло, душевно написали про свої

незабутні враження від кожної з подорожей (всі вони опубліковані в книжці Сергія Дзюби «Замість щоденника. Міжнародна діяльність 2013-2019 років»). Наразі маємо добірки віршів Тетяни та Сергія Дзюби, котрі Абдулжан Азнабакієв переклав уйгурською мовою. Ці переклади справляють прекрасне враження! Перекладачеві вдалося передати уйгурською вишукану мудрість та доброзичливу душевність українців, чарівну неповторність їхніх модерних поезій, глибини любові, ніжності, проникливості. Справжня поезія, сповнена національного колориту та патріотичності. Водночас Абдулжан Азнабакієв переклав твори українців максимально точно, дуже близько до оригіналів. Безперечно, таке міжнародне співробітництво – надзвичайно важливе, адже

Переклади українською

Абдулжан Азнабакієв: «Уйгурською ніжно присвячую мові вірші»

Уйгурський поет, викладач казахської мови та літератури. Народився 5 грудня 1986 року в Казахстані, у Алматинській області, в селі Гайрат. Нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України за власний творчий доробок та популяризацію української літератури. Побажання

Лунай, розпросторюйся, мово великих степів, Правічна, батьківська колиска народу мого! І понад усе я б на білому світі хотів, Щоб ти не мовчала, ніколи, і мала всього

В достатку. Щоб квітла моя Астана, Ясна, золота, дивовижна і мудра, мов дзвін! У цілому всесвіті – ти, веселкова, одна; Прийми ж від поета синівський, шляхетний уклін. О, мово моя, ти Аллахом навіки дана, Щоб міг оспівати я матінку-землю свою; Бо рідні казахські простори п’янять без вина, Красу твою спрагло, джерельно та росяно п’ю.

Така мелодійна, як музика тисяч сердець, Проста і велична, і рівна у космосах мов! Хай завжди з тобою, святою, – Всевишній Отець, І, з Божої ласки, – проникливо чиста любов. Найбільший мій скарб, ти – і сонце, і місяць – в душі, Назавжди – в крові, як і люба моя Астана. Уйгурською ніжно присвячую мові вірші, Безсмертний, допоки у серці моєму луна!

Символ Сходу

Пізнавши мудрості землі, Створив свій всесвіт для народів. Мій давній предок – Кашгарі* –Став символом ясного Сходу.

Його «Диван» – скарби епох, Блищить алмазами-словами... Він – мови справедливий бог, Що, крізь віки, завжди із нами!

* Махмуд ібн аль-Хусейн ібн Мухаммед аль-Кашгарі (народився у 1028 чи 1029 році в місті Барсхан, на південно-східному березі озера Іссик-Куль, в державі Караханідів – рік смерті невідомий, можливо, 1101 або 1126, в Опалі, поблизу Кашгара) – знаменитий тюркський філолог та лексикограф. Прославився завдяки своєму «Зібранню тюркських мов» («Диван лугат аттурк»), видатній тюркській енциклопедії.

Народ уйгурський мій

Своєю знаний добротою, Творець дванадцяти мукамів*, Томів історії достойний, Величний, мужній, нелукавий І працелюбністю – святий, –Такий народ уйгурський мій.

Огуз-каган**, звитяжний Тато, Якого славим перемоги, І Кашгарі, і землероби... Героїв справжніх тут – багато, Хто чесно має хліб і сіль, –Такий народ уйгурський мій. Садир Палван*** – могутній воїн, І Назугум**** – співачка волі, І Касімі...***** – це шлях героїв, Творців, що не корились долі. Не схилить голову мерщій, –Такий народ уйгурський мій. _________________________

* Дванадцять уйгурських мукамів – це об’єднаний цикл протяжних музично-поетичних творів і шедевр середньовічного уйгурського мистецтва; синтез традиційних народних пісенно-інструментальної музики і танців, фольклору та професійної поезії.

** Огуз-каган або Огуз-хан – легендарний герой-предок тюрків-огузів. З XIX століття більше використовується, як літературний персонаж. Хоча деякі дослідники-сходознавці ототожнюють його з реальною історичною особою – Моде, засновником імперії Хунну та її правителем (шаньюєм) з 209-го – до 174 рр. до н. е. *** Садир Палван – народний герой та поет, один з очільників уйгурського повстання 1864 року в Ілійському краї.

**** Назугум – одна з улюблених героїнь та поетес уйгурського народу, сенсом життя якої стала мужня боротьба за свободу своїх співвітчизників.

***** Шейх д-р Султан бін Мухаммад аль-Касімі правив еміратом Шарджа, був членом Верховної Ради ОАЕ. Автор наукових праць та п’єс на історичну тематику. Українською переклав Сергій Дзюба

Чарівне озеро Тяньчі. Сіньцзян-Уйгурський район у Китаї.

Вірші українців – африканською мовою фула Мова фула (синонімічні назви – фульбе, пулар, фульфульде) поширена в Африці – у Гвінеї, Гамбії, Сенегалі, Малі, Нігерії, Мавританії. Щодо неї існує багата літературна традиція ще з часів Середньовіччя. Цей переклад зробив віце-консул Гвінеї в Україні, президент ВГО «Африканська Рада в Україні» Іса Діалло Садіо.

Serhii Dziuba

* * *

E nder ngurdan abada, hidhen e saai newre kaalisi Dyiwun baggun No santhyita sukundu mun Santhyirgal nandungal e lewru E ka nder ndaarorgal waylindirayngal (sanakuyaa gal)

Kun alaa e yiude yeeso makkun ngon Ka nder ndaarorgal, ko kun yii kon E nyudhagol guri yeeso ngo o yii ngon Holliikun debbo mo kun yiaali haa hande I mo kun anditaali

* * *

Ka Suriiré Woddhitornde wa gondhi Yumma Hawaa woddhitori, Dheddhiraandé dyogital giggol (fiilande) (Hurnitoraande petoy), Petoy dyalbukoy, hara koy wuminay si a ndaarii koy, No nandita wa si telen dhon, ontigi nangay

Ka Leydi fotti e Kammu Si tawii ontigi dogiraali ka Maayo, Kun hebhiidhon ka kun fattoo Gimol –Fii no kun moyyhinira Duhiidho E Suddiidho.

Wuuree ngurndan dyuutudhan, Windee seedha Kono non wota on toonyu kammu ngun Fii hakkeedyi (boneedyi ko wadhu dhon kon) * * *

Dyiwo labaadho hibbii gondhi (Dyiwo no wulla nyedhee hibbee)

Mbaymbaykoodyi makko dhin No e tobbhe tobbhe gondhi Ko nanditi wa Yarooru Ndiyan

* * *

Dyamaa, Dyentee seedha, mi dyeedyii on –Maayo ngon alaa e nanaade.

* * *

Sobbhundu Nhenheeru Nawyundu, korooru, No nandita e boobohun Ko Karahan Darorta.

Tetiana Dziuba

* * *

Nyallal ngal no munnyanaade sonkoodyi i doguudyi yhawra-dyolda ka Gaaru –Fewndodhoo non, dhowdiidyi dhin dyuutii haa i no nandita e Dhate Wayaadi Mo dyokkiidhi haray hay nokku o fokkitaali sabu maddyere dyemma. Dhen dhate wayaadyi, ka Sonnaabhe fottata, Nanditubhe wa anna karinina, kono hara ko tosokoy Kono bhe fowtoto seedhe fee sondyaadyi aduna, beru dyemmahunkun, ka fadyiri on feenyi woo bhe fuddhtoto.

* * *

E ndayngu Tamawu (Tamau) adday bhuttu e neweende ka bhernde, E ndaygu on bhuttu bhrnde adday weltaare e giggol, E fewndo dhon, Yalageere nden futtay, nde lanhyito pethyoy dhidhoy Fetthyere aranere nden, yidhindirbhe, hara bherdhe mabbhe no bhuubhi, nyamay nde, Hara bhe andaali wondema Nene (Yumma) Hawa e gondhi muun no sudhiti ka thyaloy, O hudhuno oo weli-laba ko kanko tigi o weemannoo.

* * *

Saai (Waghutu)on ni siibhaade (bhennude) Lamdhan Wan Ndyaareeri ndin siirta (saama) ka nder ebbhirde waghutuudyi bhurnde mawnude nden, Sunnay, muusay, wulay e atthyay bhattatere Si neebhii nettii, nden bhattatere hobbhitoto – muta (wayloo) ma munthyitoo E wayloo wonta mayo

Maayo, ka tawata no foti fubbagol, fidya Bedhi maayo ngoy andintinay saiidyi weldhi feyyhudhi Ninsedhen fow ko ko tawi kon, kun waghutuhun weltaare e fidyindaaru no rabbhidhi pot, Fii hondhun, bhay Yimbhe bhen ko ka hoore leydi wuuri hinaa ka nder maayo, Ka mayo – Landhan no woodi…

Arsike (Laamu) dogay dyokka Komoodyo. (Dyonnu Toori modhoowo ndi!) Dhun ko maaku (Kongol) mokobaabhe timmubhe e holaabhe. *

Mi nodday ka Talifon Bhe mi anditi talifon mun bhen fow Waghutu (Saai), ka tawata hay e goot dyaabitaaki, ko fewndo dhon tun non wawumi hedhitaade bhe, mi nana Ko faaladhaa nanude gila neebhii.

Ka haala Pular firai en Diallo Issa Sadio, Guinee Conakry

Індія стала ближчою!

Вірші українців Тетяни та Сергія Дзюби перекладені мовою хінді. А Сергій Дзюба вже переклав українською вірші відомих поетів із Непалу, Бангладеш і Таджикистану.

Хінді (гінді) – одна з найпоширеніших мов у світі, адже нею постійно спілкуються 245 мільйонів людей! Хінді посідає за популярністю нині п’яте місце – після арабської, китайської, іспанської та англійської мов. Тепер це –державна мова Індії. Отже, вірші Сергія і Тетяни перекладені 77 мовами. І дуже приємно, що знаний поет із Непалу Сантош Кумар Покхарел прекрасно переклав мовою хінді вірші відомих українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби. Втім, особливо чарівно поезії українців зазвучали у виконанні Мадхубан Чакрабарті (Madhuban Chakrabarty) з Індії – це популярна телеведуча, декламатор віршів і перекладач мовою хінді.

Про себе шановна пані Мадхубан розповіла так: «Із самого дитинства чарівна поезія стала для мене місцем кохання. Поверталася зі школи о другій половині дня та сідала читати збірки віршів. Завжди раділа книжкам, котрі виходили за рамки шкільного підручника. Читала й часописи, які наша родина передплачувала. Адже мої батьки теж дуже любили читали книги: вірші, оповідання, романи, і все це стало мені в нагоді у дорослому віці. Я вступила до університету – вивчала образотворче мистецтво. Потім почала вивчати музику, в першу чергу – класичну (магістерську дисертацію захистила саме з класичної музики). А далі я поїхала на Крайній Південь, до Хайдарабаду, де п’ять років працювала репортером новин на популярному телеканалі. Повернулася до Калькутти та занурилася у вивчення класичної музики. Завдяки знанню бенгальської мови, вступила до компанії «Соні» –трудилася там програмістом. А згодом почала працювати ведучою новин на популярному телеканалі «Калькутта ТВ» у програмах «Доброго ранку» і «Небо». Тепер отримала цікаве запрошення на популярну телепередачу –отак і мандрую… Мрію про щось нове. Відчуваю зараз велике бажання та натхнення! А гарну поезію люблю й досі, тож із задоволенням декламую улюблені вірші. Отже, я залюбки переклала мовою хінді прекрасні віршів народних поетів України Сергія і Тетяни Дзюби». Також посприяли перекладу поети Резауддін Сталін (Бангладеш) та Абдукаххор Косім (Таджикистан), вірші яких Сергій Дзюба гарно переклав українською. Національна квітка Індії – лотос.

Кумар Покхарел (Непал) А ось – ці вірші у такому ж порядку рідною українською: Сергій Дзюба * * * На сріблястій долоні вічності маленька дівчинка розчісує коси місячним гребінцем і в примхливому люстерку не бачить свого обличчя:

Там її погляд і зморшки незнайомої Жінки.

* * *

На острові, далекому, мов сльози Єви, стиснутому обіймами сліпучо-білих скель так, що можна спіймати горизонт, якщо він не втікає у море,

знайшла прихисток музика –щоб народити Чоловіка

і Жінку.

* * *

Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах.

* * *

Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку.

* * * Люди, будь ласка, тихіше –не чути моря.

* * * В кутку гітара, старенька-старенька, як дитина, стоїть важко.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –І тіні стали довгими, як колії, Що ведуть у тупик ночі. Їх перетинають жінки, Здрібнілі анни кареніни, Котрим вибавлення від проблем Гарантоване лише до ранку. * * * І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви,

Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *

Час просочується сіллю, Як пісок із найдавнішого годинника,

Пече, випікає, ятрить. А потім даленіє, розчиняється, –І стає морем, У якому добре гойдатися На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго, Бо люди мешкають на суходолі, Де море – сіль...

* * *

Королівни завше діставались дурням, –переконує народна мудрість.

* * * Дзвоню по телефонах, Номери яких знаю напам’ять, У час, коли ніхто не підніме трубки. Тоді тільки можна у них почути те, Що хочеш почути так давно.

Неймовірне, містичне видовище – мужні заклинателі змій в Індії.

Раджа Раві Варма. Shakuntala. А зараз – переклади українською мовою віршів Резауддіна Сталіна та Абукаххора Косіма.

Резауддін Сталін (Бангладеш)

«Чекаю воскресіння, як Ісус, У цьому світі, де недолюбив!»

Відомий поет Резауддін Сталін народився 22 листопада 1962 року в Джесорі, Бангладеш. Він отримав ступені бакалавра економіки та магістра політичних наук в університеті Даккі, працював 35 років в інституті Назрул, був заступником директора. Популярний телеведучий та знана особистість у Бангладеш. Вірші створює мовою хінді. Його поезії перекладені багатьма мовами. Автор більше ста книжок. Засновник та керівник Центру мистецтв. Головний редактор літературної організації «Magic Lonthon». Його відзначено багатьма нагородами, зокрема преміями Дарджилінга

Дуель через палець

Дівчина Ліза порізала пальчик –Вітер зелений усім розповів, –Цей уже зранку набачився див: Вітру не боляче – мабуть, не плаче…

Може, не заздрить звабливій красі, Здатній найважчу зрушити брилу? Лезо підступно скривдило милу –Раптом сахнулося в ніжній руці.

В нашому світі – немало гризот: Чавить людей – і яке кому діло?.. Тільки дізнався й мені заболіло –Враз розпанахало душу, мов чорт! Крапелька крові на пальці – як мак, Чиста сльозинка на личку привітнім… Байдуже лезу і холодно світу –Знуджений, прагне дорослих розваг:

З потом і кров’ю сумних вояків, Небом, що зраджено ходить за нами… Котяться миті – важкі, мов цунамі, Снігом, що знов за богів червонів. Вбивство ніколи не стане малим: Душі на милицях – снами у гості… Я протестую. І хтось в високості Раптом відчує, пізнає мій гнів!

Пальчик дівочий – тоненький такий, Та граціозний, як прима балету… Лезо хизується, тільки вендета Кличе рішуче мене на двобій.

Тож не зупинять пітьма та вогонь: Як не маскується ворог під друга, Він не сховається, марні потуги, –Я на дуель викликаю його!

Стіна та порожнеча

Кружляють дні та ночі навкруги, А я все не відходжу від стіни, –Химерні тріщини, неначе береги, Нагадують про доленьку мені.

Перед очима в борознах – віки, Котрих стає все більше, як і снів; Мчать коні, вже без вершників, баскі, Дзвенять мечі, скривавлено ясні.

Тінь імператора чи чорного раба … І мстивий реп’яшок у спориші: «Поете боягузливий, ганьба, –Якась стіна припала до душі!

Мій череп – навіть мармуру міцніш, А ти – давно порожній, ніби дзбан», –Застряг в мізках, неначе кволий вірш… Мовчить стіна прокляттям давніх ран. Лиш кроманьйонця згорблена хода, І мумія – незаймана до нас… Завмер папірус підло, як удав, –Мов кролика, гіпнотизує час.

Мойсея кроки глухнуть вдалині, Я власноруч несу Ісуса Хрест… Як страшно помирати уві сні, Як солодко дізнатися – воскрес!

І знову головою – до стіни, До тріщини – немов до вівтаря… Лиш небо повертається з війни, І молиться над вишнями зоря.

Плач, Юдо, ненаписаним рядком; Стіну, як Макбет, обіймай умить… Припни журбу галерним ланцюгом, –Від себе порожнеча захистить?!

Остання сцена

Враз завітав до брата Біль – з родиною: Приїхав з діточками та дружиною. Далекою ця подорож була –Аж десять миль до нашого села… Біль – Миру наймолодший брат, Тож тільки й мріяв мати у стократ, –Отримати жадав (не дивина!) Свою від Миру часточку майна.

Вечеряв Біль, всміхався залюбки, Їв сочевицю, рис – на всі смаки… Садиби Миру братик не хотів, Як і отих вгодованих бичків. Дружині б наступати на граблі –Заволодіти клаптиком землі, Що Болеві належав, отже – їй, Тому оце й нагрянули мерщій.

Бо безземельні досі, у боргах… А Мир живе, неначе падишах, І Доля йому стелить (адже Мир!) Розкішно дивовижні килими. Мир на світанку – все-таки до справ: Землі дещицю їм лиш обіцяв, Вручив бичка і глечика допіру, –Хай неохоче, а заради миру. Бичок – старенький, глек – ледь не тече, І висне знов обіцянка плащем… І схрещуються погляди рідні –Осудливі, стривожені, сумні. Розстануться, як в морі кораблі: Війни не буде, миру і землі… І назавжди – це зрозуміло всім –Зачинений для брата отчий дім. Клубок у горлі – зашморгом, сльоза Вмить по щоці ковзнула в небеса… Брати прощались – мирно, на віки, А душі тіні кидали важкі.

Я – поле…

Як хочеться шляхетності мені, І чистоти незайманих снігів!

А в світі – журно, хмари навісні –Так лиховісно, атомно. І див

Мільйони літ, здається, не було, Красі вже не скоряються і сни… Тож не рятують гусаки село, Як Рим колись – від глуму дикунів.

Тут квітку часу розпинає біль, Кінь «Герніки» – прокляттям Пікассо; А небезпека – гримом звідусіль, Байдужість душить мороком ласо.

Снують пекельні звірі у хатах… Кого Матісс врятує чи Роден? І паморочить безнадії шлях: Зустрінемо бодай вчорашній день?!

Постанемо у вирі суєти Та люті божевільної юрби? На Гімалаїв пік душа злетить, Чи кине виклик полум’ю ганьби?!

Я – поле, ви відкрийте лиш мене, Вуста зволожить клятва осяйна… Майбутнього недоля не верне, Позаду – тільки пам’яті стіна. Зачитана пустеля – до дірок, В’язниця мозку, серця, почуттів… Хто визволить – красуня, всесвіт, Бог? Посвятить в чари, як завжди хотів?

Квітучим садом, бджілкою молюсь За всіх, хто прагне не пітьми, а див. Чекаю воскресіння, як Ісус, У цьому світі, де недолюбив!

Самотній моряк

Холоне серце: місяцем – у рів, Ця подорож – задовга, наче ніч…

Стою, мов скеля, серед протиріч І з острахом шукаю берегів.

Спинився час, немов старенький пес, Що стільки натерпівся від людей…

Моряк самотній – як маяк удень, В безмежжі, що закінчується десь.

Незаймано втікає горизонт, Байдужий до розпачливих думок… Хворіє тиша, світиться, як Бог, Та що їй до усіх моїх гризот?

До пошуків жаданого тепла У затишку ласкавих, ніжних рук… Воскресне сонце, прийде, ніби друг, Погомонить – розсіється імла.

І оживу, злечу, неначе птах, Над чорним плесом сумнівів, невдач! Акулам не дістануся на харч, Що, мов кати, зринають на очах.

І віроломна втома омине, Не заскородить серце крадькома; Не перетворить на пустий туман Спокійного, бездушного мене.

Який солодкий берега міраж, Рукою дотягнуся, допливу… Але, коли відчую наяву, –Подякую човнові (вірний страж!),

Тій, що чекала тисячі ночей, Тому, хто долю досі не згасив… Я помолюсь, пробачу ворогів, І – знову в море, наче Одіссей!

Українською мовою переклали Сергій Дзюба та Михайло Блехман

Абдукаххор Косім (Таджикистан) «Гірська ріка – це течія поета…» Поет Косімов Абдукахор Сатторович (псевдонім – Абдукаххор Косім) народився 27 січня 1965 року в Таджикистані, у радгоспі-технікумі імені Куйбишева Вахшского району. Освіта – вища педагогічна. Служив в армії. Відомий поет, автор пісень, перекладач, журналіст. Відмінник освіти та науки Таджикистану. Відмінник культури Республіки Таджикистан. Автор 12 книг і більше ста пісень таджицькою та російською мовами. Представлений в Антології сучасних євразійських письменників (20192020), антологіях: «Поетичні Голоси світу – 2020» (Мексика); «Спогад» ХХХ Міжнародного поетичного фестивалю «Меделін» (Колумбія); «Світ Гогьоші» (Японія); Всесвітній поетичній антології (Непал); та в понад 20-ти поетичних збірниках

у різних державах.

Євразійського літературного фестивалю «Ліффт» (він срібний призер – Азербайджан, Баку, 2019); Міжнародного фестивалю поезії Меделін (Колумбія, 2020); «Writers Festival International Cape Comorin Club-India» (Індія); переможець Першого Всесвітнього конкурсу поезії супутникового телебачення (Гран-прі – Китай, м. Пекін, 2020); переможець Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє («Діамантовий Дюк» –Україна, м. Одеса та Німеччина, м. Франкфурт). Його нагороджено медаллю Сергія Єсеніна (2020), орденом Махатми (2020), Міжнародною літературною премією миру (Німеччина, США, 2021), Міжнародною літературною премією імені Мацуо Басьо (Японія, США, Німеччина, 2021).

Відзначений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, учених, журналістів, митців та громадських діячів із 60 держав, – за власний творчий доробок і популяризацію української літератури. Вірші Косіма перекладені багатьма мовами: українською, англійською, іспанською, китайською, хінді, французькою, німецькою, португальською, сербською, португальською, турецькою, азербайджанською, перською тощо. Головний редактор газети «Хідоят» Народно-демократичної партії Таджикистану. Співголова літературної ради Асамблеї народів Євразії, член Академії Російської літератури.

Газель

В бажанні лик побачить Твій, я деревом дивлюсь і сохну. В обіймах неймовірних мрій, чеканні див, – дивлюсь і сохну. Хоч сутність Бога – плин надій: безмежний, вічний, неземний… Як віти гладять вітровій, отак і я – дивлюсь і сохну. З коріння висохлого, знай, ще буде паростків врожай, –Ясних, квітучих днів розмай, – а поки я дивлюсь і сохну. Терплячість ця п’янить мене, бо щастя – небо осяйне! Гілля до сонця гомонить, танцює! Я – дивлюсь і сохну. Водограй Крізь пальці сплинув водограй, як коси милої водночас. Неначе показала рай – водою облила водночас. Тріпнула косами – і край: розбилось серце, мов кришталь, І тут же – миттю воскресай, бо нею скроплений водночас! Чарівно зникла, та душа – у пошуках того вірша, І світла сонячний розмай однак залишився водночас. Та невловимий горизонт забрав дещицю цих щедрот, І чашу, сповнену прощань, ударив скелями водночас. Схвильований, як водограй, шукаю скрізь, немов Грааль, –Прекрасно поманила в гай, та знов пішов ні з чим водночас.

Зелена країна спогадів

Країна дивних спогадів – зелена, І скрізь життя: фрагменти, мов кіно, –Трагікомедія, поема? Сцена: Мого кохання сад – плекав давно! Зі смутку – темний ліс, густий, мов хащі… Жеребчик на поляні чарівний –Дитинство бачиш, наче рай пропащий;

Ти на краю, над прірвою, постій. Спинись, замри… І час притлумить рани, Хай вовком виють сумніви невдач; Лиш про матусю спогади жадані Приносять в душу світла помаранч. На горизонті враз заходить сонце, І оживають тіні давніх п’єс, –Таких химерних спогадів віконце Рятує серце зболене твоє. Я – гірська ріка

Гірська ріка – це течія поета: Б’юсь об каміння, лину за межу… Та все ж долаю всі падіння-злети, Бо долею своєю дорожу. Хоч іноді міняють русла люди, Щоб зрошувати і поля, й сади, –Жаданий поклик долі не забуду, Як оберіг, що виручить з біди.

Течу у жилах і дерев, і квітів, –В усьому, що довкола гомонить… Живу для вас: як річка, хмарка, вітер, –Душею не спиняюсь ні на мить!

Вальс закоханих Романс

Кохання вальс танцюєм під дощем, Вдивляємося пристрасно у очі; Кружляємо в обіймах з вітерцем, Сховавшись під густим покровом ночі. Прошу я нічку лагідну: «Не йди, Дай час насолодитись почуттями…» Ми всесвітом мандруєм, молоді, І ніби Бог кружляє поруч з нами. О, як жаданий кожен доторк, крок, Неначе мить чи вічність ми знайомі! Отак би довго танцювати вдвох, Мов дві зорі, – натхненно, невагомо.

Храм Брахідеешварар. Президентський палац.

Акшардхам найбільший індуїстський храм у світі. Мечеть Джама-Масджид, найбільша мечеть в Індії.

Переклади віршів С. і Т. Дзюби чеченською

Сергій Дзюба Переклад Тамари Сангарієвої

* * * * * *

На сріблястій долоні вічності Дато кераюкъан азалехь маленька дівчинка розчісує коси жима йоI шарйо месаш місячним гребінцем беттасин ехкаца і в примхливому люстерку хуне куьзгана чохь не бачить свого обличчя: ца го шен юьхь-сибат: Там її погляд Цигахь цуьнан хьажар і зморшки харшанаш незнайомої ца бевзу Жінки. Зударий.

* * * * * * На острові, ГIайре тIехь далекому, мов сльози Єви, генарчу, Хьаван бIаьрхиш санна стиснутому обіймами мара къевлина сліпучо-білих скель бIаьрзе – кIайн тархаш так, що можна спіймати горизонт, ане лаца мегар долуш, якщо він не втікає у море, нагахь санна и хIордане йоьдуш яцахь, знайшла прихисток карийна тIеэцар музика – мукъам –щоб народити кхолла Чоловіка Стаг а, і Жінку. Зуда а.

* * * * * * Живіть довго, Дахалаш дукха, пишіть мало язделаш кIеззиг і не звинувачуйте Небо Стигал бехке ма елаш у гріхах. къиношна. * * * * * * Заплакана красуня: Йилхина хаза йоI: вії бIаьрганегIарш намистинками сліз бIаьрхийн тютеш прихилили веселку. саттийна стелаIад.

* * * * * * Люди, будь ласка, Адамаш, доьху аса, тихіше, – меллиша, –не чути моря. ца хеза хIорд.

* * * * * * В кутку гітара, Сонехь гитар бу, старенька-старенька, тиша-тиша, як дитина, бер санна, стоїть важко. хала лаьтташ.

Тетяна Дзюба Переклад Тамари Сангарієвої

* * * * * * День відступив вокзальним гармидером – Де юхадели гулцIенна гIовгIана –І тіні стали довгими, як колії, IиндагIаш дахдели некъаш санна, Що ведуть у тупик ночі. Буьйсенга дуьгуш долу. Їх перетинають жінки, Уьш зударша хеда до, Здрібнілі анни кареніни, Жимабелла Анна Каренинаш, Котрим вибавлення від проблем ПаргIат бовлар баланех Гарантоване лише до ранку. Iуьйренга бовлалца бен доцуш.

* * * * * *

І буде тиша кольору надії, Тийналла хир ю сатийсаман басахь, І буде спокій кольору щастя, ПаргIато хир ю ирсанан басах, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Бужур бу Iаж охьа, ши ах хилла, Його половинки з’їдять щасливі закохані, Эханаш юур ю ирсе безабеллчара, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Хаалур яц генаш тIехь йилхина Хьава Яка прокляла свій давній авітаміноз. НеIалт аьлла йолу шен авитаминозан

* * * * * * Час просочується сіллю, Хан туьхех чекхйолу, Як пісок із найдавнішого годинника, Ширачу сахьтан гIум санна, Пече, випікає, ятрить. Йотту, кхорзу, йегайо. А потім даленіє, розчиняється, – ТIаккха дIайоьду, дIайолу, –І стає морем, Хуьлу хIорд, У якому добре гойдатися Хехкалуш шена чохь На хвилях спогадів. Дагалецамийн тулгIенашкахь. Шкода тільки – недовго, Халахета – дукха ца лаьтта, Бо люди мешкають на суходолі, ХIунда аьлча адамаш лаьттахь деха, Де море – сіль... Мичахь бу хIорд – туьха…

* * * * * *

Королівни завше діставались Зуда-паччахь гуттара кхочу сон дурням, – ташна, –переконує народна дуьйцу халкъанан мудрість. кхело. * * * * * * Дзвоню по телефонах, Телпонийн зIе туху, Номери яких знаю напам’ять, Лоьмарш дагахь хуучеран, У час, коли ніхто не підніме трубки. Цхьаммо а телпо схьа ца оьцучу хенахь. Тоді тільки можна у них почути те, ТIаккхий бен царна чохь хезар дац, Що хочеш почути так давно. Дукха хенахь дуьйна хаза лиинарг.

З нових книжок, виданих за кордоном

З книги Тетяни і Сергія Дзюби «На острові, далекому, мов сльози Єви…» (Сербія, сербською та українською мовами, перекладач Рісто Василевскі) ЖИВОТНИ И ПЕСНИЧКИ САПУТНИЦИ Ево једног лепог песничког приноса, заједничког венца двоје угледних украјинских песника и животних сапутника, Тетјане Дзуба (1966) и Сергија Дзуба (1964). Међу корицама заједничке књиге На острву удаљеном као Евине сузе ... У издању смедеревске Арке, у библиотеци бираних наслова и аутора Логос – Светови. Књига се појављује у двојезичној верзији, на украјинском и српском језику. Преводилац је знани песник Ристо

украјинској култури. Такође, активни су судионици вишесмерне и живе међународне песничке узајамности, чему доприносе преко објављивања књига и публикација, превода и међународних песничких фестивала. Аутори су више књига, које су преведене на бројне језике. Тетјану и Сергија, изблиза сам управо упознао на једном међународном песничком фестивалу, прошле године код Лужичких Срба у Будишину. Крајем јуна ове године, поново смо се дружили са лужичкосрпским и другим песницима у Лужици. Уверио сам се у сродност њихових људских и песничких бића, узајамну брижност и пажњу, ослоњеност једног на друго. Њихова веза потврђује се се на посебан начин, делимично заогнута неким нарочитим тајанством. Заједно и појединачно исказују нарочите љубавне и душевне односе, примерене управо давним Плутарховим речима: «Душа заљубљеног живи у туђем телу». Ове сродне душе, тако ми се учинило, блиско повезује двоструко љубавно пијанство, налози срца и чари поезије. Без могућности целовитијег увида у песништво Тетјане и Сергија, а на основу утисака са песничких манифестација или краћег избора из њихове поезије, није лако донети поузданији и уверљивији суд њиховим дометима. Међутим, очито се ради о пажње вредним и упечатљивим песничким индивидулностима, са занимљивим и богатим стваралачким биографијама. Комплементарним у сваком погледу. Што показује и овај песнички избор, са готово подједнако уврштених песама. О коме следе два кратка записа.

1. Песме Тетјане Дзуба су углавном кратке, густог ткања, састављене од речи које су директно преточене у мисао. Већином су без наслова, означене звездицама; испеване у слободном стиху, са унутрашњим ритмом и благом римом. Она је песник фиксираних атмосфере и ситуација, времена и простора, наде и безнађа, у чијем је средишту човек. Биће које осећа и мисли. Песник мудрости и искуства, контраста и ухваћених тренутака. Биће које у стваралачкој осами исказује своја емоционална стања, интроспекцијски свој духовни и душевни живот. Промишља себе и свет, интеракцијски однос из личне и универзалне перспективе. На њеној песничкој тастатури су стварни и имагинарни, па и метафизички тренуци, које муњевито скенира око и у песме уводе и обликују речи, са широким и дубоким семантичким потенцијалом.

са горчином у бићу

субјекта («Време кише спира стихове»). Заокупљена је вишим смислом живота и љубави, природе и људског постојања. Пева о пролазности, о животу који је каткад као позоришна представа. О годишњим добима, пре свега о јесени, која просејава «мртво / увело лишће», и зими, која «покушава да уђе / у опустошено / усамљено срце / природе». Реч о једној од ретких насловљених песама, «Дан сећања на јесен», у којој су лепо вариране промене у природи и људској души, вечни феномен пролазности, односи живог и мртвог.

Најразвијеније фактуре је триптих «Море», сложена и густа песма, са полифоним спектаром различитих асоцијација. Подсећа на неке изузетне песме великих светских песника и потврђује сав раскош и снагу певања и мишљења Тетјане Дзуба. Она је као раширена фреска, са богатством симболичних и метафоричних наноса. Песма у којој се варирају, суптилно и снажно, феномени понашања природе, у овом случају мора («чудесни посао / водене стихије»), подстичући поливалентне доживљаје и осећања у бићу песничког субјекта, па и другог живог света. Понајпре, елегичне и сетне («Море је таласима ваљало тугу»; «Море је јечало на разне начине»; «Носталгија је / страшна ствар»...). У неким густо тканим и сасвим кратким стиховима, налазимо блистава поетска зрнаца украјинске песникиње. Као у овим: «Кестен паде / и отвори / душу». Друга два примера изузетно промишљене филозофеме: «Домовина је тамо где нам је добро, / али лоше је што нам је добро / само код куће». Или: «Историја – глава професора Доуела - / све зна, али не жели / да говори». Не упуђују ли нас ови алегориски искази на нека актуелна стања украјинске драме! И не само проживљене и ововремене. Слична песма, са алегоријским и ироничним набојем, закључује овај део заједничке песничке књиге. У атмосфери јесени и суморног општег стања («полумрак Европе»), снажно су евоциране ремнисцеције о историјским контроверзама украјинске историје. И овај краћи избор из песништва Тетјане Дзуба, потврђује да је она аутентична песникиња, изузетног креативног и мисаоног потенцијала.

2. Песник Сергиј Дзуба уме и има шта да каже, да потврди своју стваралачку персоналност, а не да буде само у нечијој сенци. И његове песме, слично Тањиним, већином су без наслова. Али су развијеније структуре, са римом и белим стихом, наизменично. Он директније, вербално, износи своја осећања и свој лични став, које његова сапутница вештије скрива у песмама. Пева, пре свега, о љубави, под којом се, превасходно, подразумева једна особа, која је у центру и његовог песничког свемира. Као да следи речи великог Виктора Игоа: «Свести цео свемир на једну особу – то је љубав». Пева, међутим, и о љубави у најширем и најуниверзалнијем значењу ове речи. Па и оној праисконској, прворођеној и болној: «На острву / удаљеном као Евине сузе». Или љубави, између оца и мајке, из чијег се лунарног жара, «у дому анђела», родио песник («мама је знала да је то мој први стих»). Песник повезује љубав, тело и стих, као есенцију смисла живота. Исказује љубав и бол према своме граду, Чернигову, као и страх «од сусрета с Очевим наранџастим лицем» («Боле мисли, јесен на калдрми оставља траг»). Веома је развијена и суптилно дозирана тастатура емоција и готово узвишених, тананих осећања, његовим песмама љувеним. Неприкривених вибрација душе, као у оводној песми посвећеној Тетијани: «Душа као виолина»; «Душа попут риме».Или, љубав према баки и комуникација са светом оностраног, метафизичка («као да сам разговарао са анђелом»). Танане и лепе поетске евокације, преломљене су кроз ретровизоре душе. Пре

свега љубавне, било да су «истина, сан, фатаморгана». У триптиху «Пољупци», градирана је скала осећања, у стварном и универзалном, духовном смислу: «Пољупци-песници, / који верују у Бога, / страсно, готово нестварно / творе Хармонију. Уврштене су и песме ширег и универзалније алегоријског регистра, са иронијским маркирањем актуелних друштвених прилика («Балада о вештици и екстази»). Или, песма о глобалној ововременој драми, бесмисленој борби за богатство и новац, којима се највише људске вредности поништавају («Опет у очима трун од метка?»). У другој, «Балада о цвету», апострофиран је очај и драме песничког субјекта. Ево тих кључних стихова: «Стремио сам у мраку, / празнини, / пустоши. / И претворио се у звер / од умора и очаја». Због чега је присутна и перманентна жудња за љубављу, топлином и сигурнијим ослонцем. У понуђеном избору из поезије Сергија Дзубе има, као и код Тетјане, више саасвим кратких песма, правих поетских кристала. У којима се филозофемично исказују поуке и упозорења: «Живите дуго, / пишите мало / и не оптужујте Небо / за грехове»; «Људи, /молим вас тише – / не чује се море»; стања: «Уплакана лепотица: с трепавицама / с кристалима од суза / заклонила / дугу»; «Чудно ми је: / нацртах сунце, / а оно греје». Са посебном поентом у песми «Сан», коју вреди, такође, навести у целини: «И ја бејах песник, / и живех хиљаду година... / А онда све мину: // Само отисци Твојих ногу / осташе у песку». Леп је издавачки дар објављивање и на српском језику поезије Тетјане и Сергија Дзубе, животних и песничких сапутника. Који деле песничке заносе и радости, усхите и туге. Негују и јавно показују своју двоструку, узајамну љубав. А понајвише од свега, такав је утисак, обоје заљубљеници у оно што на књижевном пољу чине. Коме односу добро пристају ове Аристотелове речи: «Од свих стваралаца песник је најзаљубљенији у своје дело». Мићо Цвијетић Об’єднані життям і творчістю

близькі літературні й творчі амбіції. Вони – не лише чудова пара та прекрасні письменники від Бога, але й мають широкий спектр занять та інтересів у повсякденному житті. Літературна критика, наукові та перекладацькі роботи, журналістика, видавнича справа та редагування – все це невелика частина їх спільних або особистісних зацікавлень. Вони мають, не тільки прагнення популяризувати свою поезію за кордоном іншими мовами, але й водночас сприяють появі нових іноземних письменників у рідній українській культурі. Вони – також активні учасники різноманітних видів сучасної літературної співпраці, таких як: участь у міжнародних поетичних фестивалях, видавництво та публікація книг, наукових статей і перекладів. Автори численних книг, перекладених багатьма мовами. Я ближче познайомився з Тетяною та Сергієм торік, у Німеччині, в гостях у лужицьких сербів, на одному з міжнародних поетичних фестивалів у Будишині. А наприкінці червня цього року ми вже разом навідалися до Лужиці, до серболужицьких поетів. Тоді, я переконався у спорідненості їхніх людських і поетичних ідеалів, побачив справжню турботу та увагу один до одного. Як мені здалося, їхній зв'язок – особливий, несхожий на інші та наповнений неповторною таємницею буття. І як пара, і як окремі особистості вони – яскравий приклад по-справжньому щирих та душевних стосунків. На жаль, в мене немає можливості повністю осягнути та цілком зрозуміти творчість Тетяни та Сергія. Адже дуже важко надати об’єктивну та авторитетну оцінку їхньої діяльності, спираючись лише на особисті враження з поетичних читань та хрестоматійних вибраних поезій. Між тим, очевидно, що Тетяна і Сергій – це справді талановиті творчі індивідуальності з багатим життєвим досвідом. Безсумнівно, вони доповнюють один одного у будьякому випадку, що і підтверджує ця збірка, в яку входять вибрані вірші обох поетів.

1. Поезії Тетяни Дзюби зазвичай короткі, щільної структури, побудовані на алегоричних та асоціативних чинниках. Більшість віршів – без назви, написані верлібром, із внутрішнім ритмом, та «м’якою» римою. Вона – поет людського буття, життєвих обставин, часу і простору, надії та журби. Авторка описує існування, яке відчуває й осмислює самостійно. Поет мудрості та досвіду, яскравих контрастів і

буття, що миттєво помічається читачем. В одному надзвичайно гарному вірші, написаному в елегійному тоні та атмосфері осінньої туги, Тетяна розмірковує над долею часу і поезії («Пора поезії...») Вона ототожнює похмуру природу з гірким буттям ліричного героя («Пора дощів рядки змиває»). Поетесу цікавлять питання кохання, природи та вищого призначення людського існування. Дуже часто Тетяна

пише про швидкоплинність життя, яке іноді так схоже на театральну виставу. Про пори року, частіше про осінь, яка просіює «мертве / зів’яле листя», про зиму, яка «намагається влізти / до спорожнілого / самотнього серця / природи» Мова про один із характерних для поетеси віршів під заголовком «День поминання осені», в якому надзвичайно точно відображені варіації природних та душевних змін, вічний феномен швидкоплинності буття та протиставлення життя і смерті. Найрозвиненішу фактуру можемо побачити у триптиху «Море». Це –складна й доволі «щільно» написана поезія, з поліфонічним спектром різноманітних асоціацій. Цей вірш – немов прекрасна фреска, з багатою символікою та метафоричною образністю. Він нагадує нам знані вірші відомих світових поетів і підтверджує грандіозність та силу поетичного таланту Тетяни Дзюби. Це – поезія, в якій чергуються субтильність і сила, розкриваються феномени природних сил (тут моря «дивовижна робота...»). Ці образи пробуджують зазвичай елегійні та меланхолійні переживання у житті ліричного героя («Море хвилями котило сум...). Дивовижний талант та філософські думки української поетеси проявляються у всіх її віршах, незалежно від їх розміру. Як, наприклад, у цьому: «Каштан упав – / розкрилася / душа» Або ж: «Там батьківщина, де нам добре, / та все біда, / що добре тільки / вдома» та «Історія – голова професора Доуеля: / все знає, але не воліє / говорити». Чи не наштовхують ці алегоричні образи на роздуми про сучасну українську трагедію? Схожий, іронічний та алегоричний вірш завершує цю частину спільної книги подружжя. Адже серед сумної осінньої атмосфери та почуття туги («присмерку Європи) виникає ремінісценція на тлі історичних контроверсій українського минулого. Цей короткий огляд творчості Тетяни Дзюби дає нам зрозуміти, що вона – письменниця з унікальним мисленням та творчим потенціалом.

2. Поет Сергій Дзюба майстерно володіє пером, словом та, безумовно, наділений творчою індивідуальністю і неповторністю. Вірші його, як і дружини Тетяни, переважно не мають заголовку, з розвиненою структурою, римою або ж навпаки без неї, так звані білі вірші. На відміну від своєї дружини, яка надає перевагу алегоричності, поет більш прямо та відверто говорить про свої почуття та думки. Здається, що автор наслідує слова великого Віктора

і до дружини, так і в більш

широкому сенсі. У його поезіях можемо побачити як вічне

світле кохання («На острові, далекому, мов сльози Єви…»), так і неповторну любов батьків до дитини: «лиш мама знала то перші вірші», і відчуття ніжності та святості батьківського дому («мама з татом полетіли на танці»). Сенсом життя для поета є взаємодія між коханням, людиною та віршем. Однак трапляються у його творчості й поезії, де описана глибока, болісна любов до міста – рідного Чернігова: «Спи, моє місто, надійний мій ворог і друг, – / нас іще довго одними сльозами вмиватимуть дні / з

помаранчевим ликом Отця. / І до нестерпних судом ми хотітимем жити» («Чернігову»). Інтимній ліриці поета притаманні складні й водночас тонкі емоції, надзвичайно високі та сердечні почуття. Наприклад, вступний вірш, який автор присвячує Тетяні, переповнений щирими почуттями і голосом душі: «Душа – мов скрипка...»; «Душа – як рима...». Також ми бачимо зворушливу любов до бабусі й приклади метафізичної поезії з неземною фабулою: «наче з янголом порозмовляв...» («коли в домі немає чого читати...»). Особливі та посправжньому талановиті слова воскрешають у пам’яті найщиріші спогади і потяги душі, в першу чергу – інтимні, які – «правда, сон, марево...». У триптиху «Поцілунки» автор розділяє відчуття на справжні, універсальні та духовні: «Поцілунки-поети, / які вірять в Бога, / палко, до нестями / творять Гармонію». У книзі можемо знайти й вірші значно ширшої тематики. Часто вони пронизані іронією та висміюванням сучасного суспільства («Балада про відьму та екстаз»). Або ж вірші, присвячені глобальній проблемі людства –боротьбі за владу й гроші, які безжалісно нищать усі духовні цінності: «Знову піщинка кулею в оці!» («Наше життя – боротьба з срібняками»). В «Баладі про квітку» автор демонструє відчай та життєву драму героя: «Я прагнув пітьми, / пустки, / пустелі. / І був знайомим звіром / із відчаю і втоми». Тож ми бачимо, що в книзі присутні як сум, так і жага кохання, тепла та міцної опори й підтримки. Як і у творчості Тетяни, у Сергія Дзюби є безліч зовсім коротких, але надзвичайно талановито написаних віршів-перлин сучасної поезії, в яких автор звертається до філософських питань, повчань та застережень: «Живіть довго, / пишіть мало / і не звинувачуйте Небо / у гріхах»; «Люди, / будь ласка, тихіше, – / не чути моря»; станів: «Заплакана красуня: / вії / намистинками сліз / прихилили / веселку»; «Дивно мені: / намалював сонце, / а воно гріє». Апогей думок філософської тематики простежується у вірші «Сон»: «І був я поетом, / І жив тисячу років... / А потім – усе минулося: / Тільки відбитки Твоїх ніг / На піску»». Тож сьогодні ми радо презентуємо вам сербською мовою творчість Тетяни та Сергія Дзюби – двох талановитих українських літераторів. Розповідь про них

Сербською переклав Рісто Василевські

Сергиј Дзуба (Украјина)

* * *

Мама и тата одоше на плес и тамо беху прекрасан пар бескрајно занетим тангом дах им постаде лунарни жар ујутро рано стигоше пешице у дом који за дом мог рођења слови беше недеља, чуо се кликтај до Бога –само мама је знала да су то моји први стихови

Сада само ретке мајке плешу а ти и ја смо песници само а волео бих као у детињству Тетјанка дедер на плес хајд'мо.

* * *

Ајфелова кула Твог поноса ипак ће дозволити да слети усамљени лист-авион. Ја сам се тамо сакрио! СУНЦЕ И ја бејах песник, живех хиљаду година...

А онда све нестаде: Само трагови Твојих ногу осташе на песку

* * *

Дан се завршио, вика је престала, ти почињеш: још нељубљена, још нељубљена –

с белим телом и с белим стихом.

Поново верујем да је то почетак: почетак од нуле –без концепта... Као упаљена свећа трепере часи а изнад њих подрхтавају усне.

* * *

Живот је кратак – само трен имам и још о слободи и вечности сањам. У њих храбар неко урониће знам, да у животу потражи своје лице и стигне до неке ведре суштинице. Ја имам једва за со и хлеб, жену за свакодневље и празнике, Иконицу – да будем увек с Богом, са ореолом знаним крваве слике и своје песме, којих није много.

Панично стреми мој глас, ка мислима овоземаљским, а свете ноге – с болом немалим, иду за вама – него за ким, кад сте ме ви на пут звали. * * *

Чудно ми је: нацртах сунце и оно грије * * *

Тешко ми је: звезде падоше, жеље нестадоше. * * *

Лишће паде на путу и већ му је тамо лако.... Татјана Гнедаш

Кад будем написао последњу песму, не доживевши старост: пашћу на путу као јесење лишће и биће ми лако.

Немој бринути. Ја ћу ипак доћи да се сретнем с Тобом, привучен танком свећицом у храму... * * *

Небо сиђе до борова очарано – до заљубљивања: да би благословило.

Људи га уловише, снове му погазише. Потом га у лежаљку положише и између борова разапеше.

Град, који машта о небу и одушевљава се његовом лепотом, сада ради као инквизитор, марљиво му брише плавет отровним пољупцима.

Небо, које је у загрљају града не узвраћа на његову љубав, јер воли само Сунце, и сада се гаси и мучи болно да сакрије сузе верности.

Сергиј Дзуба (Пирјатин, Полтавски регион, 1964), је познати украјински песник и писац Радио је као новинар, уредник, издавач, преводилац, научни радник. Дипломирао је журналистику на Државном универзитету „Тарас Шевченко” у Кијеву. Живи у граду Чернигову, где је био дописник регионалних и националних медија, заменик главног уредника и главни уредник више периодичних публикација, председник Черниговског медијског клуба, руководилац пресс службе Обласне владе за културу, директор Издавачке куће „Черниговске чари”. Од 2000. године председник је друштвене организације „Черниговски интелектуални центар”, који окупља 157 главних уредника, дописника, новинара штампе, радија и телевизије, као и писце и научне раднике. Такође, председник је Черниговске градске организације

Савеза украјинских новинара, руководилац Школе за младе таленте и Черниговског обласног књижевног студија, председник Комитета за доделу међународне књижевне награде „Николај Гогољ”. До сада је објавио више од 100 књига – поезије, прозе, књига за децу и публицистичка дела, од којих неке у коауторству с познатом украјинском песникињом и супругом, Тетјаном Дзубом Написао је 36 радио драма и компоновао песме многих украјинских и страних песника. Стихови су му превођени и објављивани на више од 75 језика. Члан је Националног Савеза књижевника Украјине; лаурет више значајних националних и међународних књижевних награда – у Украјини, Немачкој, Белорусији и Аустралији. Превод и белешка о аутору Ристо Василевски

Сербською переклав Рісто Василевські

Тетјана Дзуба (Украјина)

* * *

земља у кори стинуте свежине с предосећањем новог препорода и миразом девице са уштирканим рухом попуцаће с пролећном жеђи

звезде цеде хлорофилне вене зеленокосо и зеленооко и прсти упијају зеленило усне – потковице у барокном стилу

тренутак је чудан као зеленозмијски плес зелени камени дворац ћути испод згранутих трепавица

* * *

Врх иња борових грана Сунце баци још хладан зрак, да се отараси зимског дана

* * *

Поезији време пролази. Стихови доносе на свет горчину јесењег кленовог лишћа.

Поезији време пролази.

И наступа време кише. Светле снове не везу тамни облаци туге. У ватрама јесењим

горе прошаране наде. Бачене речи-риме, вероватно последњи пут лете с крилима ждралова

ка туђем освиту. Киша спира стихове сетне.

Онај сусрет беше случајан, није могуће да је постојала

некаква законитост. Она изврће чувену максиму: Нисмо живели дуго, ал се истог дана родисмо. То је висећи катанац на вратима изнутра. Пауза усред ћутње. Парадокс или оксиморон. Ону мрвицу од огромног хлеба вечности можеш лако избрисати, да је бациш са стола памети, да је раскомадају они који звижде понедељком и петком... Али ти немој журити с тим, у сваком оксиморону има више истине, него тривијалних фраза. У њему је суштина с призвуком неправедности. Ја знам да ми верујете упркос томе што смо се већ срели.

* * *

Домовина је тамо где нам је добро, али проблем је у томе што нам је добро само код куће.

* * *

Кестен паде и отвори душу.

* * * Свет је клупко жице које се ваља

од мене до тебе трагом звездане прашине.

Свет је клупко жице у коме не треба одмотавати истину, непризнати грех.

Свет је бесконачан, без оријентира. Лако је у њему изгубити се и пасти за трен

Свет је клупко жице за акробате, телефонска жица смртоносни крик.

* * *

Овакве јесени још није било од када је свет саздан. Позлаћене реке снују ждралове, њиховог повратка дан, као јато гусака с јужним ветром. Траже да урадим немогуће. Судбина – просјакиња у магли диже ковитлац, сиво лишће туче Она је туђа, од мене заборављена, сломљена, рамена повијених од туге, час се сакрива, час се појављује час твојим очима тражи друге.

* * *

Михољско лето је сећање. Будућем, које је прошлост, можеш да се вратиш, газећи по сивој паучини.

* * *

Стигло ти је празно писмо без повратне адресе и печата, из њега је испао бели лист, којим си заклонио кишно небо

и још – оркестар сунчевих зечића расуо је сјај наоколо.

Али, тада се појавила жена с вечито намештеним осмехом –потпетицом је самоуверено згазила сунчев зрак. Постаде тихо и сиво –диригента задеси катастрофа.

Ујутру жена с вечито зеленим осмехом однесе на поправку једну ципелу али јој је нису примили

и она сада шепа, и све чешће стижу јој тешки коверти с мојом повратном адресом.

Ти избацујеш из њих зарђала слова и проклињеш кишно време.

БИОГРАФСКА БЕЛЕШКА

Тетјана Дзуба (Брусница, Черновецка област, Украјина, 1966) je песникиња, есејиста и књижевни критичар. Завршила је студије журналистике на кијевском Националном универзитету „Тарас Шевченко” и последипломске студије на Институту за књижевност Украјинске академије наука. Члан је Националног Савеза књижевника Украјине. Аутор је збирке песама „Прилагођавање времену” и научних студија: „Таленат као мера значаја”, „Жеђ народа и жеђ за Отаџбином”, „Новинарство друге половине XIX и почеткa XX века: модел националног

Книга видатного сербського поета Рісто Василевскі „Серце кола” у перекладі українськорю мовою Серце кола : Оди та інші вірші. – Українською мовою з сербської переклали: Сергій Дзюба, Олена Дзюба-Погребняк (перекладачі-упорядники, редактори та керівники проекту), Анастасія Сирота, Анастасія Гойса, Дарія Соколова, Яна Сергатюк, Юлія Шаповал, Марина Москаленко. Машина часу від чарівника зі Смедерева

«городину», уява добродія Рісто витворює щось зовсім інакше, неймовірне, неповторне і водночас напрочуд привабливе, мудре та людяне. Бо мало не в кожному рядку – цікаві, дотепні, проникливі афоризми, глибокі філософські максими, дивовижно образні порівняння, метафори та алюзії: «Щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував…» – ось так: ємко, несподівано, влучно та свободолюбно! Бо ж можна вимудрувати цілий філософський трактат, довго й плутано розтікатися мислю по древу, завзято й банально товкти повсякчас воду в ступі, вибудовувати всілякі дуже химерні,

покручені, беззмістовні лабіринти з якихось випадкових слів, – і називати все те творчістю… А можна, виявляється, одним лаконічним рядком висловити своє найбільш сокровенне, душевне, омріяне! Їй-богу, геніальна фраза, яка, безперечно, є життєвим кредо поета. Мислення Рісто Василевскі не має кордонів – таке враження, що його вірші живуть собі та мандрують зі швидкістю світла, пронизують простір, наче благодатне сонячне проміння. Поет мешкає в чарівно мальовничому сербському місті Смедерево, яке стало для нього таким же рідним, як і мала батьківщина – затишне македонське село Наколец, і водночас – у дивовижно неозорому, магічному всесвіті. «Щоб ми сягнули зірок, які зовсім поруч…» – ще одне щире одкровення від добродія Рісто на підтвердження моїх слів. Адже зорі для нього – це не якісь там суто абстрактні, віддалені на мільйони світлових років, холодні й бездушні світила, а такі живі, трепетні, пульсуючі згустки справжніх віршів, наших найзаповітніших бажань, а ще віри, надії та любові. Можливо, це –душі наших близьких, про яких ми пам’ятаємо, адже люди живуть на Землі саме стільки, скільки зберігаються в пам’яті рідних і друзів. А можливо, «розібрані» зорями, душі близьких пам’ятають про нас… Просто ми чомусь не звикли зачудовано-захоплено підводити голови, щоб роздивитися таке прекрасне нічне небо, помилуватися ним, відчути себе частиною великого Всесвіту. Втім, про це не забуває поет! А ще він знає, що найбільші дива трапляються зовсім поруч, головне, навчитися відчувати їх, немов білі гриби в лісі. А ось фрагмент цікавого вірша Рісто Василевскі «Ода матері»: Якби Всевишній мав Її, хто знає, як виглядав би цей світ… Можливо, Її турбота, котру вона б із Ним розділила, не допустила б людського зла; й ми тоді не стали б назавжди найгіршою, найзапеклішою та найжорстокішою всесвітньою зброєю.

Я не знаю, що сталося б, якби наш Всевишній мав рідну матусю. Однак яка дивовижна, незвично парадоксальна думка! Як таке може бути? Добродій Рісто – безперечно, інтелектуал, високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, з власним, унікально непересічним досвідом. Тож він мислить, як великий учений. Та, попри все, висловлюється доволі просто й зрозуміло, принаймні будь-яка людина з вищою освітою такі його поетичні міркування збагне. Тому поезія Василевскі – напрочуд цікава, дійсно неповторна, духовно філософська та проникливо лірична, інтелектуальна й водночас – дивовижно проста, мов вітер та веселка, дерева й квіти, сонце і місяць. Тому такі вірші, думки та почуття непересічного автора з Балкан знайдуть відгуки в серцях і душах багатьох українських читачів! Що мені ще дуже подобається? Вільна, розкута поетична манера Рісто Василевскі, яка, однак, не перетворюється на хаос. Адже цей світ Майстра –напрочуд гармонійний! Митець використовує найрізноманітніші літературні прийоми, але при цьому має свій неповторний авторський стиль (що дуже важливо для будь-якого поета), тож його влучні, дотепні афоризми і максими не просто запам’ятовуються – їх хочеться цитувати! І буквально за однимєдиним рядком, за яскраво крилатою фразою можна впізнати самого автора. То він пише такі собі сучасні оди, стилізуючи їх до начебто звичних колись, але давно призабутих панегіриків. Втім, це блискучий літературний прийом! Бо насправді оди Рісто Василевскі не мають нічого спільного з уже традиційними прославляннями можновладців. Ось, наприклад, фрагмент з «Оди майбутньому»: Щоб зима стала літом, а ріки текли вгору і над своїми руслами; щоб ліси росли з попелу, а земля не знала свого дна; щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував, бо, справді, навіщо?!

Аби Всевишній лише дивився, як світ змінювався, зникав і водночас ріс, і вірив Йому, спраглий до життя; щоб тільки потім, нарешті, хтось збагнув: корінь може змінити форму, але не суть свого дивного існування. Ода тому Майбутньому,

яке на дещицю життя збагне, що вікно у світ не можна лише розчахнути, зірвавши засуви, коли все там тримається на доброму слові, а людство тисне на нього з усіх боків, невидющими очима роздивляється.

Здається, чарівник зі Смедерева вже винайшов власну машину часу, і для нього немає жодних проблем, аби мандрувати в наше далеке минуле та невідоме майбутнє! Сильне враження на мене справили, зокрема, його історично поетичні подорожі – «Про папір, азбуку та Кирила», «Про Симоніду» (дивовижну долю наймолодшої сербської королеви), «Про вождя без голови» (вірш, присвячений легендарному Карагеоргію – керівникові сербського повстання проти Османської імперії), «Про Теслу» (видатного винахідника)… Це – і проникливо зворушливі вірші, присвячені колегам-поетам: Борисові Пастернаку («Розмова про один лист»), Брані Петровичу («Розмова про Брану»), трагічній долі знаменитого Мильковича («Розмова про себе та Мильковича»)… Цікавий і вірш про зустріч знаних письменників, учасників міжнародного з’їзду «Дні та ночі літератури» у Бухаресті, з прем’єрміністром Румунії Адріяном Настасе, який гостинно запросив митців на вечерю і довго вів змістовну розмову з ними («Розмова про одну вечерю»). Думаю, один із найглибших і найбільш хвилюючих віршів – «Розмова про батьківський вибір місця для домовини», коли ще живий тато обирає та показує своєму синові місце, де хоче бути похованим… Процитую останні рядки: Я – ні живий, ні мертвий, іду за ним та киваю головою, –так, ніби мені зрозуміло навіть те, що чекає мене… але глибоко в душі уявляю картину з якимсь каменем, що на верхівці Гори хилиться то до одного, то до іншого Озера, дивиться прямо у небо, і не дозволить, щоб нас хтось викорчував.

Сумно? Так. Але і цей вірш про розважливу мудрість людини похилого віку не пригнічує, а розчулює. Як і багато інших людяних, світлих (хоча й інколи дуже болісних!), по-справжньому патріотичних поезій Рісто Василевскі.

Дякую, дорогий Рісто, за високу честь – перекладати книжку Ваших віршів. Я щасливий, що Ви є в моєму житті! Сергій Дзюба, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, письменник, перекладач, критик

Моїй Ліляні, якій зобов’язаний кожним куточком повноти душі, і своїй доньці Анні, Єлені, Даркові і Горану, онуці Анжелі, які дружньо підтримують мене. Рісто Василевскі

I. «Все з неї створено і до неї вертається…» (з сербської мови переклали Анастасія Гойса та Сергій Дзюба) Ода Богу Боже, наскільки ти добрий! Ти дав людині свою подобу, а вона шукає іншу себе, все далі втікаючи від Тебе, стає наразі ні на що не схожою. І коли Тобою найбільше клянеться, робить це зазвичай через інших, від страху перед ними, аніж через чисту любов до Твоїх чеснот та законів життя!

Боже, наскільки Ти премудрий! Адже поділився розумом з усіма, а не лише з кимось одним, хто потім неодмінно подумав би, що мудріший навіть за Тебе.

Боже, який же Ти умілий! Повелів усім самим плодитися і множитися, й знаходити шляхи до істини, доки не постануть нарешті перед її обличчям.

Боже, який же Ти майстер!

Кожному дав мірило, котрим можна послуговуватися і доводити, навіть смерті, що може бути як нагородою, так і карою Твоєю.

Хвала Богу, який нікому не вказав мети й часу, доки це триватиме; котрий знаходиться над усім, тож не дозволить, аби подумали, що житимуть без Нього.

«Так» матерії

Серцевина. Яйце. Тріск. Основа всіх основ.., відомих і невідомих, що беруть свій початок просто з нуля і суми всього. Шкаралупа, стійка до полум’я і льоду, достатньо міцна, аби витримати їх навіть тоді, коли ті зіштовхуються та змінюються, перетворюються в непримітний пил чи щось зовсім інше. Серцевина, в якій зароджується життя, свідомість і розвивається душа; формується пам’ять, аби ніщо не було забуто (особливо народження та ефемерна смерть). Все з неї створено і до неї вертається; причина й панацея всіх змін –усередині та зовні, основа Божого (нашого) дивосвіту. Вона має свою мову, яку людина розуміє менше, ніж саму себе. Хвала матерії,

яка постійно змінюється, жваво рухається, оригінально думає, натхненно творить, хоч здогадується, що це, зазвичай, нікому не потрібно!.. Ода порожнечі

Колиска і єдине місце для всього, відкритий простір для кожної неповторної форми; тут і відбувається все зрозуміле та незбагненне: народжується, формується, створюється, відшукує чи не знаходить собі місце –для того, аби через певний час (короткий проміжок, століття, життя) переселитися бозна куди, і знову ж таки, лише в її межах.

Вічна і таємничо незбагненна, однакова зовні та всередині, вона не стала мірилом, яким би можна було щось справді осягнути, –так надійно й майстерно огортає нас! Однак форми кожної матерії, всі галактики, які пливуть у ній, наче недостиглі фрукти, –то лише її тимчасові мешканці: мають свій шлях, та ніколи поза нею. Хвала порожнечі –пращурові повноти, без якої не було б нічого з того, що наразі існує. Хвала рівновазі всього, що триває, й отією неймовірною самодостатністю відроджує наш Всесвіт!

Ода голосу

Голос – це магія, що надихнула Слово і послужила Богові, аби пояснити Себе та природу, яку Він несуєтно, реально створив.

Почувши себе, пробудив Слух і Дух, сформував мову, що довго намагалася перетворитися в Символ, який можна розгледіти у будь-якому дзеркалі, в будь-якій літері та мові. Змінював форми, налагоджував усі тони і співзвучності, залежно від уміння інших, залишаючи свої відбитки на піску, глині або камені, вигадуючи такі дивовижні способи запам’ятатися нам, вкарбуватися назавжди.

Поєднуючись із подібними до себе (так само, як і з невідомими), намагався призвичаїтися; а коли йому це раптом не вдавалося, мудро погоджувався: ще хтось або щось має бути між ними, –це наразі як проста штукатурка між огрому усіляких цеглин. Він помирав із кожною зниклою мовою і народжувався з кожною відродженою, й лише в ній розквітав повнотою і мав писемну форму, відображену в нашій свідомості; однак, походячи з природи, був занадто захоплений людяністю,

і ніби забував про Всесвіт. Йому ніколи не вдавалося перетворитися на загальний Символ, гідний мови світу, перебігу часу, глухого шепоту галактик, руйнування та проникнення світових кіл, сили припливу і відпливу хвиль, переміщення повітряних потоків, просочення і циркуляції води, Пробудження та поширення болю, мовчазного оголошення поривів, знищення бачених шалених картин, підняття й опускання стягу, оновлення насіння, розповсюдження аромату, тлумачення незримого, але існуючого…

Перетворившись у найбільше вміння Людини, він залишає слід, як і ми залишаємо за собою свій, –із бажанням, аби він наразі поширився всюди.

Ода свідомості

Джерело – дельта, дельта – джерело… ніхто наразі не знає, де її джерело, а де дельта! Без форми, і все формує; без власного сліду, й усюди залишає сліди; ніхто не знає, хто її до того спонукає, і що їй заважає; аби раптом чогось не накоїла, –принаймні для цього

небагато й треба… Ширина її – безкінечність, а глибина відчутна лише тоді, якщо когось раптом підійме умить над собою… хто знає, якими хвилями вливається в кожну людську істоту? що змушує її не спати, коли хоче, аби залишилося все так, як наразі є?!

Спостерігає за вогнем, шукає осередок життя у воді, відстежує рухи в небі і на землі, спрямовує погляд на невловимі речі, від яких сама втекла... Хвала свідомості, бо без неї нічого б не існувало; все б зруйнувалося, адже не знайшло б свого місця!..

Ода словам

Слова – джерело життя.* Починаються в безумстві. Хтось їм визначає шлях, довжину, голос, звук… Зі своїм значенням вони вливаються в Мову, неначе в Море, яке межує з усіма океанами світу. Слова – незримий матеріал, з якого зводяться міцні будівлі: зв’язки між людьми і часом; надія і віра; та навіть сама історія, котра має справжнє обличчя,

незважаючи на те, яким його хтось бачить тоді, коли знаходиться в когось на службі…

До чого вони доторкнуться, те зможуть обпалити; а якщо захочуть, то пробудять, відродять, підіймуть і вознесуть; або ж опустять так, як цього тут не зробить жодна чорна землиця.

Слова – вибухова зброя! Гримлять за трибунами та торгують за зеленими столами, глушать простори й розправляють вітрила, випускають влучні стріли та викликають катаклізми, народжують героїв, або ж затьмарюють їхню славу.

Слова – це скарб, якому немає ціни, а також інструмент для всього. Вони розкривають двері душі, руйнують мури серця, відображають природу –навіть ту, яка можлива лише у наших мріях.

Хвала чарівним словам, котрі захищають себе від усілякого зла, відчувають і пояснюють правду, що (якою б вона не була!), спонукає людину йти власним шляхом.

* Цитата з вірша В. Попе

Ода воді

Вода – це магія, яка не помирає, котра сама себе створює. Це – тіло, що саме підтримує себе в усіх формах; кельма, яка наводить лад у всьому нашому світі; це – пуповина, котра наразі все тримає в купі.

Вода – меч, який сам собі наполегливо прокладає дорогу; це – дзеркало, де все видно, хоч би і було чимось забруднене; дивовижна нірвана, що може вмить, несподівано занапастити –себе та все інше… Вода – невидимий ключ до всіх існуючих замків; смола, яка може все зруйнувати, або раптом оживити; це – світло, здатне все осяяти; і нею Господь ходить, –тому ні справжня віра, ні хрест повік не загубляться!

Вода – це взагалі всі ми, що протікаємо наразі тут: від миті свого народження –до самої несподіваної смерті; це ми – крізь коди та гени знову сюди повертаємося, і з нею продовжуємо своє земне, таке буремне життя.

Ода матері

Якби Всевишній мав Її, хто знає, як виглядав би цей світ…

Можливо, Її турбота, котру вона б із Ним розділила, не допустила б людського зла; й ми тоді не стали б назавжди найгіршою, найзапеклішою та найжорстокішою всесвітньою зброєю.

Наші свідомість і вчинки були б зрозумілішими; а чиста, світла, невагома душа, не заплямована зрадою та необтяжена гріховною спокутою, жила б у щасливій гармонії зі здоровим, розумним і міцним тілом!.. Бо в материнському лоні все чарівно зароджується і розвивається аж до самої нашої появи в цьому світі; живлені Її таким цілющим молоком, відчуваємо оту святу рівновагу, якої всі ми так підсвідомо прагнемо.

Любов братів і сестер не визначалася б ненавистю, яка є її протилежною стороною і все руйнує своїми сумнівами; навіть смерть, можливо, мала б зовсім інше ім’я…

Хвала, матусю наша мила, переселена у вічність з якої не втекти.

Ода молоку

Частина сяйва і всього іншого, що ми бачимо, що бачить нас; у що віримо, чию присутність відчуваємо, –навіть тоді, коли цього не хочемо. Як тільки народжується, одразу ж усе живить, від нього усе й росте. Молочний шлях –це лише одна його дійка, з якої воно цідиться і робить нас сильними; і ми вже зараз розуміємо, що колись доведеться пояснити тим, хто буде після нас. Земля ним вигодувана; і воно живить усе інше, й оновлює наше життя, –навіть і тому, що схильне до іншої чарівної форми… Хвала молоку – невидимій ниті, що з’єднує і робить зримими простори, й наші тіло, думку і дух; аби ми більше розуміли загальну сутність та залишили її непотьмареною іншим, –байдуже, де вони зараз, і коли вона їм знадобиться.

Ода хлібу

Він сам себе посіяв і зберіг, щоб усі інші могли сіяти все інше, збирати врожай та підтримувати життя, пам’ятаючи про час, який не визнає меж. Його паросток зародився з благодатної зернини та зі щирої Божої ласки, –стебло його пестив час, колосся вигодували мрії, без яких досі не світає жоден благословенний день. На столі він – справжній господар, адже сіль та вино –це тільки його звані гості, а пряності та все інше – то лише додатки, без яких можна обійтися; та тільки з ним погляд –просвітлений, а думка –вільна і сама собоюопікується. А хто його не матиме, той не знатиме миру та спокою, надії вигодувати нащадків, чути їхні юні, веселі голоси. Святий оберіг кожної оселі, адже в ньому – стільки життя працелюбних Сіячів, які вічно продовжують себе.

Слава духмяному Хлібу, який рятує стражденних й іноді навіть крихтами може зцілити сумні очі, і втамувати голод усіх, хто цього справді бажає!

Ода тілу … бережімо, бо так завжди: ще ненароджені, свідомо та навіть цілеспрямовано піддаємо його всім випробуванням. Ми відмовляємо йому в праві бути тільки тілом, котре вже звільнене і від ніби зайвих бажань, наче б то дивних пороків… а ще нечестивих пристрастей; думок, що підривають його зсередини; слів, які можуть вразити його зовні; вчинків, котрі замащують потоками жиру та дюнами підступного цукру, навіть вапном безуму.

Даємо йому свободу, водимо кудись, лише б не стало на свій шлях, котрий є, можливо, саме нашою ліпшою дорогою. Отож знову, знову, знову надокучаємо?! йому

отрутами, плодами,

від яких уже відмовилася матінкаприрода, ґрунтом, по якому тут небезпечно ходити

без спокус для життя, і цим повітрям, якого ??! наразі ??! навіть наче й немає, зовсім нічим! дихати. Хвала змученому тілу, яке отут нас такими, як є, при- -ймає, і яке нас… у пісок часу вписує, як його істинну сутність. Ода серцю

Серце – тюк, нав’ючений справами з голови й природними матеріями, що їде бездоріжжям, неначе безголовий кінь. Серце – опора, на яку спирається дерево життя, з котрого розгалужується гілля, яким визначається видима краса всякого кореня. Йде, куди його ноги носять,

і куди воно ноги веде; чинить те, що наказує чужа совість, і ніколи не перестає виконувати свою щоденну працю, без якої б усе зупинилося.

Серце – свічка, що миготить червоним, і осяває наше тіло; а коли вона все ж згасає, з нею гасне всяке існуюче для нас світло.

Хвала серцю, яке все витримає, аби лише знову зберегти кожне нове, безцінне, неповторне життя!

Ода плоду і сімені

Бог – це дивовижне сім’я, Бог – це чарівний плід, Бог – це сім’я власного плоду і чудо-плід власного сімені!.. Взагалі, яким же було перше сім’я найпершого земного плоду? –Звісно, родючим.

Насправді, все живе зазнало стільки змін, що просто не впізнає отого свого початку; а все мертве не встигло пояснити достеменно механізм свого існування, адже це відомо лише плоду Непізнаного та сімені Незрозумілого...

Хвала плоду Невідомого та сімені Незнаного, бо, власне, тільки завдяки їм

можна, врешті, дістатися тут, на Землі, до всього Відомого, і навіть збагнути нас самих!.. тож від самої своєї появи на цім світі блукаємо поміж Ними у дивних пошуках… себе. З сербської мови переклали Анастасія Гойса та Сергій Дзюба

II. «Щоб ми сягнули зірок, які зовсім поруч…» (з сербської мови переклали Анастасія Сирота і Сергій Дзюба)

Ода артефактам І тоді, коли вони – не наші, ставленням до них залишаємо слід, –у загальному минулому зберігаємо відбиток себе. Над їхніми орнаментами та формами тремтить наш погляд, руки тремтять, доки з фрагментів створюємо ціле, яке збережемо для інших. Про них, однак, найбільше турбується час, –складає над ними шари живого листя, піску та глини, покриває їх патиною тривання, щоб зберегти від невідомого майбутнього. Ода артефактам, ланцюгу-предтечі нитки Аріадни, без якого ніхто не може повернутися на прапочаток, звідки проглядається Весь Шлях, –Визначає далі точки руху,

немов частину світла, котру найбільше розуміє і в якій найяскравіше сяє.

Ода темряві

Бо завжди є дві сторони: темна та світла, ніч і день, –а як інакше?

Темрява – справді глибока, і світло пробивається крізь неї, щоб нарешті, немов душа, вийти на обличчя

Пітьма поглинає пам’ять, події, картини мистецтва, –наче гойдалка уяви, трішки смерть, аж доки повертається життя.

Темряві залишаємо сни, щоразу стираємо їх дещицею примхливої реальності. З насіння пітьми ростуть таємні плоди і годують нас, спраглих недомовленості.

Темрява вкотре змінює нас: рятує від рутини буднів, заколисує болі-страждання; лиш боїмося поглянути їй у вічі.

Ода темряві, з якої ми вийшли, куди знову повернемося, неначе в уявну вічність.

Ода шляху

Думки про дорогу пробуджують, відкривають простір; бо все починається з Творця і вертається до Нього, –це нерозривні стосунки.

Стежки, прокладені в снігу, втопчуть неприручені звірі та люди, які мали б із ними порозумітися, щоб усвідомити себе, справжніх.

Невидимі шляхи ведуть до неба, аби ми сягнули зірок, котрі – зовсім поруч, і ліпше роздивилися те, від чого вічно втікаємо. А дорога в прийдешнє незмінно прямує вперед, не дбаючи навіть про впертий, непоступливий, химерний час.

Ода шляху, який торує наша свідомість; авжеж, земля, повітря, простір, –таки не безмежні, однак досі належать усім.

О, так – цьому тернистому, дивному, неймовірному, зоряному шляху, якого насправді нікому з нас… не варто боятися!

Ода вісникам

Повинні були з’явитися водночас із Творцем, аби першими повідомити звістку про Його існування, добрі справи та мудрі поради, яких варто дотримуватися, –щоб усе мало своє місце, і ніхто Його волі не перешкоджав.

Пізніше повсякчас: пильнували, передчували, вчасно бачили та повідомляли про все, що відбувається, –навіть тоді, коли цього ніхто не хотів

Повідомляли про перемоги та поразки, війни через які залишилися лише вони, –дивні свідки, сумнівні, аби застерегти, переконати, засвідчити, порадувати й перемогти страх інших; та іноді вони змінюють світ – навіть тоді, коли отой котиться шкереберть, –до пекельної безодні…

Часом траплялися вісники, які, навіть усупереч своєму бажанню, приносили нещасливі, чорні звістки, безпричинно поширювали брехню; закінчували життя на стовпах сорому, шибеницях та інших місцях страти –на відміну від тих, хто знав, але не вмів вчасно змовчати. Ода вісникам, які, попри все, знають міру; здатні осмислити почуте й побачене, і віднайти потрібні, правильні слова,

аби погані звістки менше ранили, а гарні не затьмарювали розум надмірною пихою, збиваючи нас із пантелику, на манівці

Ода вісникам, які вкотре відтерміновують таку невблаганну матусю смерть, дивом укоськують її амбітні потуги на самому краєчку неминучих, нових, проте не надто бажаних метаморфоз.

О, так – усім нам, в яких росте сім’я вісника, але своїми незримими плодами нікому й нічому не заважає цвісти згідно зі своїм призначенням, нікого та нічого, слава Богу, не отруює. Ода людському знанню Наші дивовижні вміння заохочують до праці речі, створені не лише задля добробуту; і перший людський

крок, зовні такий ще невпевнений, був напрочуд вагомим, як усі наступні, –

Рухи крізь час та простір, котрі спрямовували дух, вимальовували своє довкілля і повсякчас майстерно зміцнювали його чарівною цеглою допитливості; облагороджували

Віру, Надію та Любов, –адже тільки так можна прожити в природі. Все, що відбувалося далі, –це справи наполегливого пізнання, як і те, що тягнуло нас назад –через неосвіченість.

О, так – людському знанню, яке не озирається на те, хто скільки знає, скільки кому належить, –усе служить світові, долаючи кордони та межі; о, так – нашому спраглому пізнанню, що перевершить усе – заради минулого та майбутнього!

Ода потребам

Потрібно цінувати зачаття в материнській утробі, у кожній кісточці плоду, в турботливо підготовленому диво-скарбі сімені; перший дотик пам’яті про наше буття, що поєднує початок і кінець усього. Треба хвалити народження, багатоголосся звуків,

що передує будь-якій музиці, теплу розмову, яка зцілює душу, добрі слова, що нас не ранять, називання і розуміння речей, а також – поезії, без якої світ був би таким же нещирим, наче плакальниця біля чужої труни.

Варто поважати тривалість, сенс якої відкриє дорогу будь-якому іншому сенсу; картини, що нагадують інші, значно кращі від них; спонукати чужі досягнення (на які кожен може покластися), а ще більше – свої, на які можуть покластися всі інші.

Потрібно любити й смерть, коли вона настане, –так, щоб нікого живого не принизила; тільки до неї не потрібно залицятися, доки не скаже, що буде опісля!

Ода морю Весні Ацевській

Море здіймається, ламає чорні дзеркала, крихкі узбережжя

перетворює на дно; розбурхана утроба пересуває все зі свого місця, викидає на поверхню.

Пробуджується інший світ: і давні потопельники не можуть засвітити ліхтарі на затонулих кораблях; плавають душі померлих, котрі свідомо віддалися фатуму, тільки-но відчувши мілкість часу, в якому вони жили. Тіла, розчиненні сіллю, роз’їдають очі; голоси чайок розривають простір і знову пірнають у море, щоб угамувати голод нащадків!.. Враз море відступає, забирає з собою все, що викинуло на вразливий берег раніше, –мимоволі побачене і навіть неусвідомлене відносить в інший бік, щоб наступного дня, знову повернути назад. Ось така безкінечна круговерть, доки раптом, одного разу, цей химерний, давній ланцюг не розірветься!

Ода ранку

Небесне молоко заллє примхливу ніч, і пробудиться життя, струшуючи крихти враз призабутих снів…

Ранкова птаха, гордо осідлає дах, тримаючи в дзьобі окраєць щедрого сонця, –о, благословенна мить! І станеться справжнє диво, неповторне своєю красою; аж час замре молитовно, щоб потім, оговтавшись, звично текти крізь пальці. Погляд всотуватиме все, чого досягне; і в цій ідилії раптом мимоволі, тихцем, прокинеться думка про найпотаємніше – смерть.

Бо хутко промайне день, і стоптаний, пошарпаний вечір легко здасться на поталу новій, п’янкій, свіжій, немов наречена, ночі... Ода ранку (о так – попри все!), ніжному голосу відродження і зміни всього сущого; коли здається, що буквально на очах створюється світ.

Ода піску

Пісок – це скарбниця всього короткочасного, бо написане на ньому одразу відображується

у дзеркалі небес.

Однак, через такий крихкий, нечіткий зв’язок із Землею, жодного сліду не лишиться, на який можна послатися чи вдруге покликати когось.

Тендітну красу розвіє вітер; тож сенс сакрального змісту понесе тільки писар чи той, хто застане його випадково, перед вторгненням хвиль.

Втім, якби не ця мінливість, чи був би наш світ справжнім, –без таємниці, яку невгамовні припливи та відпливи вкотре вхоплять своїми вустами?!

Але ніщо не зникає назавжди, навіть в обіймах моря-океану чи в химерній галактиці поета, –повертається з вирію, мов птах, доки ми спрагло шукаємо себе. О, так, пісок – то мій брат; затишна гавань, в яку кожен може зайти та відпочити, –перед тим, як попрямувати до своїх джерел.

Ода пращуру

Хто –пращур Творця?

Ода тому предкові, який не лишив жодного сліду, хоча колись таки існував, щось знав і навіть створив нашого Творця. О, так – усім, хто пройшов, як і він, і проклав свій шлях, –навіть такий, який ще тільки відкриють!

Ода поетові Никиті Станеску

Земний Орач, як завжди, невтомно працює на Небі, просіює зарозумілості; і щоразу бачить водночас два обличчя однієї людини, які шукають одне одного, й одне в одному знаходять відмінності та прикрі вади. Бачить дві натхненні руки одного створіння, котрі ліплять досконалу форму; а наприкінці одна з них її пошкоджує, – для того, щоб не випала слава іншій, –аби досконалість раптом не знеособила всесвіт. Бачить дві половини одного дивовижного тіла: одна сіє плоди, а інша

заздалегідь готується до «сніданку під травою», шукає відбиток левової лапи на замерзлому піску пустелі

Одна славить домашню змію, водночас інша тільки й чекає, коли та нарешті втратить свою жаску отруйну голову.

Одна заходить до Храму, бачить Бога в кожній тріщині, –на давній стіні часу та розуму лікує будь-яку душевну рану; а інша хулить Його через трохи коротшу ногу, яка видає каліку, на спільному людському шляху у начебто зганьбленій сфері...

Два різних ока однієї голови, два таких ненадійних свідки, –один відчуває мелодію листя, а інший вливається в музику мови. О, так – поетові, який знає: того, що він бачить, –ще зовсім недостатньо, аби всі помітили; але, попри все, прямує далі

Ода світлу

Коли щось себе створило, аби найліпше розгледіти, тоді це – світло.

Всякому іншому прикріпило тінь, щоб його і по ній впізнавали, коли хоче від нього віддалитися чи щось від себе сховати.

Мороку залишило щупальця самого себе, аби шукати і знаходити; та великі очі без голови, що виганяють із себе страх. Немає точки, якої не доторкнеться, прихованого місця, котрого не знайде, жодного кутка, куди не зазирне; але шанує найбільшу таємницю –початок нашого життя.

Незбагненно примножується, таке чарівне у дзеркалах вод; і враз витворює місток-веселку, щоб перейти босоніж річку, та робить світ світлим і святим. Ода світлу, що поширює таке благодатне та щире тепло, на якому бентежна душа сягає небесної високості, залишаючи світло на землі.

О, так – світлу, яке постійно мовчить і нічого не просить для себе, навіть свого відблиску в усьому.

Ода рушниці

Берданка, кременева зброя, рушниця, одностволка та двостволка, напівавтоматична, автоматична, карабін, снайперська гвинтівка; крагуєвка, збройовка, вінчестер, «Smith & Wesson», CZ-USA, Classic, «Brno Rifles», «Effect»...

Спадкоємиця багатьох речей для позбавлення чужих життів: дубини, кам’яних піків, кинджалу, мечів, отруєних стріл, списів, затуплених та гострих сокир, вогнищ, гільйотин, шибениць…

Предтеча зброї, що перевершує всі очікування вбивці: кулемета, бомби, бомбардувальника, вогнемета, авіаносця, підводного човна, ракетних систем, які ловлять одна одну…

Біля плеча, що борсається в болоті, на грудях невідомих героїв і поряд із мертвими захисниками, – це вона, незмінна наречена звитяжних перемог і гірких, жахливих поразок.

У шафах музею – глибока тиша, та, тільки-но зачувши людський гамір, вона, надійний свідок минулого, щиро прагне участі в прийдешньому О, так – тій справжній рушниці, яка раптом повернеться проти всього, чого досі навчилася, що успадкувала, супроти всього, чому передувала,

здійснюючи зло в чиїхось руках, –рушниці, яка захистить невинність!

Ода терпінню

Терпіння – це вдалий спосіб стосунків між людьми й тваринами, на якому ґрунтується порядок; інакше світ перетвориться на кашу, де все раптом змішається докупи й нікого та нічого не можна буде впізнати.

Терпіння – частина рівноваги між відомими і досі незнаними галактиками та всесвітами, між тілами та всередині них, причому незалежно від того, кому воно належить. Терпіння – то дещиця відображення кожного з нас у кривому дзеркалі, –і наразі неважливо, наскільки кожен ним задоволений; адже тут головне –наскільки все це вимагає від нас... іще більшого терпіння!

Терпіння – поєднання непоєднуваного, таких різних особистостей і речей, –без нього просто нічого не вдасться, і чварам не буде кінця. Ода терпінню, яке хоча й принижене, іноді нібито позбавлене сенсу, розуму та відваги, –але ні перед чим не відступить, ні перед ким не схилиться, –заради високої, шляхетної мети.

О, так – терпінню, котре будує мости, стирає межі між берегами; у зіткненні речей демонструє мудрість, і своєю виваженою силою мирить та облагороджує.

Ода смерті

Смерть – сестра життя, найвища точка, з якої його найкраще видно; тут усе закінчується, аби створити прийдешнє.

По-сестринськи стежить за кожним кроком, але не втручається у справи; доки одного разу не настане час, призначений нею.

Однак сукно спогадів –цупке, як ніколи; і кінець стає початком наступних образів, що претендують на власне справжнє буття. Напоює соками, зберігає проникливо вічну циркуляцію, –не віддається нікому, і жодним спокусам не піддається, щоб ні перед ким не відступити.

Ухиляється від дріб’язку, суєти, буденності; але не стомлюється від найважчих недугів, бо готова до ризику та відповідальності за кожен неминучий результат. Смерть – дбайлива мітла у вправних руках: щоразу позбувається ветхого тіла, а душа розпросторюється

з полегшенням над світом.

Ніколи не проґавить свого часу, бо не можна спізнюватися; мужня, самовіддана, спокійна, –розуміє тишу, як молитву; нічого зайвого – лише один рух крилом. Ось така вона – милосердна, рятівна, вірна, вічна, єдина, надійна, тиха, турботлива, –справжня, якою її брат-життя завжди пишається!

З сербської мови переклали Анастасія Сирота і Сергій Дзюба

III. «Щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував…» (з сербської мови переклали Анастасія Сирота і Сергій Дзюба)

Ода майбутньому

Щоб зима стала літом, а ріки текли вгору і над своїми руслами; щоб ліси росли з попелу, а земля не знала свого дна; щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував, бо, справді, навіщо?! Аби Всевишній лише дивився, як світ змінювався, зникав і водночас ріс, і вірив Йому, спраглий до життя; щоб тільки потім, нарешті, хтось збагнув: корінь може змінити форму, але не суть свого дивного існування. Ода тому Майбутньому, яке на дещицю життя збагне, що вікно у світ не можна лише

розчахнути, зірвавши засуви, коли все там тримається на доброму слові, а людство тисне на нього з усіх боків, невидющими очима роздивляється.

Авжеж, усе може бути інакшим, але як бути з душею? і чи людина – гідна природи, яка її беззахисно оточує? бо можна спрогнозувати траєкторію астероїдів і комет, але не порухи палкого серця та вразливої, невагомої душі.

Однак все-таки добре знати, що у нас, крім ілюзій снів, химерних передбачень пророків і рясних фантазій політиків, попри справжні, гіркі біди, є своє дивовижне Майбутнє, –єдина надія, варта сподівань, фундамент усього сущого.

Про суть Суть – це істина першої придуманої крапки, в яку встромлений циркуль, щоб намалювати коло, і все помістити в нього. Ядро всього, з чого починається та крапка і все після неї; і вісь, довкола якої збирається матерія, котра нас по-різному оберігає та підтримує, а її захищає, – щоб вона залишилася недоторканною навіть у найбільших спокусах. Елемент, довкола якого нестримно крутяться думки, неначе навколо осі; що розташований у центрі духу, в самому серці свідомості, –

адже все починається з неї, і все повертається до неї.

Оте «між» – просто шлях, який потрібно пройти; щоб від утоми і зношеності струсити менш важливе, суєтне, без чого людина… нібито не може.

Однак сутність Бога, часу та простору, природи та її законів, нас самих, –настільки загадкова, що до неї неможливо наблизитися... –мабуть, вона не відкривається нам, щоб ми не збезчестили її, як і все інше в людському житті. Про папір, азбуку та Кирила

Було це схоже на папір, що тонуло під вагою твого пера, Кириле, в той час, як ти творив азбуку, наче різьбяр по дереву; і тепер це – святе небо, на якому Твої Літери сяють, немов зірки. А стала дверним замком, через який ми зазирнули в час, аби побачили, скільки не знаємо; щоб дізналися, скільки знаємо й показали іншим, –скільки вони можуть отримати і самі бажають знати.

З – замок, де тліє наш дух, в який ми прийняли Боголюдину, щоб наблизити до Нього наші Але, Весни та Велеси; – щоб показати Йому: наскільки ми – Його, настільки і Він – наш, і наскільки ми свої – на своєму.

Буки палахкотять у нашій свідомості, аби попередити, –були б ми ще… глухими до всього, що відбувалося б із нами, без нас, – щоб перенести нас у свідомий стан сну про все довкола. Веди не хочуть схиляти голову ні перед латинами, ні перед іншими, які прагнуть бути голосними, бажаючи всього – попереду нас, –з багатством, викраденим із чужих домівок і вмурованим у їхні фундаменти, котрі обов’язково розсиплються, коли прийде час, –адже кожному – своє… Той папір, оті аз, буки, веди, покривають твою могилу, Кириле, як наше розуміння про Твій шлях та про наш – власний шлях, Костянтине, – щоби всі ми лишилися назавжди – в Світлі, у пам’яті всього майбуття, наш великий друже-філософе!

Про Симоніду* На честь її народження звучали молитви, перед іконами дванадцятьох апостолів

горіли свічки, щоб їй остання й найдовша, та, перед іконою апостола Симона, Святого Петра, визначила ім’я, – так тоді робилося… Викинута просто з дитячої безтурботності, з гнізда, в якому вона, єдина, відгукувалася жіночим голосом, ураз перейшла

в п’яте шлюбне королівське ліжко, щоб кров’ю своєї невинності заплатити за отой мир між Сербським двором і своїм татом, царем Землі, у пошуках захисту, –наразі так тоді було треба… Обезчещена дівчина, більше господарка-коханка, ніж дружина, без дітей, стала захисницею фальшивих пророків та ласунів; потім огорнулася в чернечу рясу, щоб стерти земні сліди та зробити їх священними, –отак тоді все сталося. Юна краса визначила її долю: з життя вона перейшла на фреску, а з фрески враз піднялася в небо; щоб скам’яніле серце, наче яке небесне тіло, кружляло всесвітом, вічно сяяло, такою своєю жахливою доленькою –вселяло острах усім іншим, – так тоді продовжувалося.

Сліпота настала пізніше –тоді вона побачила… темряву, в котрій загубилася, коли їй – якийсь нехрист на оцій стіні, уже мертвій, виколупав смутні очі.

* Симоніда Палеолог (1294-1345) , наймолодша сербська королева. Їй було лише п’ять років, коли тато, візантійський імператор Андронік Палеолог, відправив її до сербського двору. Маленька принцеса стала запорукою миру і нареченою Стефана Уроша Другого Мілутіна, якому було майже 50 років (він кілька разів одружувався і мав дорослих дітей). Вінчав їх архієпископ Охридський Макарій навесні 1299 року. Це був єдиний випадок в історії, коли сербський правитель одружився на доньці візантійського імператора. Після смерті свого чоловіка, королева стала черницею, присвятивши себе Богу. Така її незвичайна доля та краса надихнула багатьох художників. Також на її честь названий астероїд. Про вождя без голови Караджорджу*

Якби він знав, що це йому коштуватиме голови, вождь ніколи б не закликав вбивцю стати кумом. І знову б підіймав повстання, що лежали на серці, а вимагали їх час, земля, душа; знову б, можливо, втратив голову, але почесно, як і личить білому вождю у чорний час – та на білому коні!..

І заснув би радше на мечі, з якого все видно, ніж у прохолоді дерева, що кидає тінь та… ховає сокиру за обличчям ката. Якби він усе це знав або лишень відчув, то кума відправив би у бій із ворогами іншої віри, – щоб їм відрізати голови, дізнатися, як же досягати слави, а не ганьби та сорому, – поки тим ворогам носить на підносі саме його голову. Він не знав,

не був достатньо на сторожі, як і ніхто з тих часів; тож його кров не змогли змити, – ані дощ забуття, ані плавна Морава.

* Караджордж (сербською Карађорђе) – Георгій Петрович Карагеоргій, або просто Карагеоргій (1762-1817) – керівник Першого сербського повстання проти Османської імперії, засновник династії Карагеоргійовичів. У 1817 році він таємно прибув у Сербію для підготовки нового повстання, домовився про це з Мілошем Обреновичем. Однак уночі з 13 на 14 липня, поблизу села Радовань, біля Смедерева, був підступно вбитий людьми Обреновича. Відтоді почалася боротьба за владу між двома династіями Карагеоргійовичів і Обреновичів, яка тривала понад сто років.

Про Теслу*

Знав Тесла, що все пішло від Початку:

всі дороги, які б не були, куди б не вели та куди б не приводили.

Звідти з’явилася і думка про Таємницю, –заінтригувала, з малих років заохотила зрілість рухатися вперед, –йти, доки вистачає духу, щоб утекти від «нічого», насправді далеко дійти!

Коли ж доторкнеться до Безкінечності, тоді видимі та невидимі нитки стануть струнами, що розширять обрій, аби оце все осягнути, – Космос, Час, Силу, котра ними керує, шукає розум, який все ж пояснить,

зробить її близькою собі. Той, хто ці струни приручить і не триматиме лиш для себе, може говорити через них, нам передавати силу своєї думки і благородне світло, яке осяює Світ-Свідомість, як єдина Вітчизна, де б він не був: у Ліці чи Преспі, на Трафальгарській площі або в Сміляні... Знав Тесла, що чистий дух ніколи не зверне зі шляху, через який пройшло Все; а коли б збагнули Таємницю, яку не можуть осягнути Всі, не знали б, що робити з нею, або обернули б проти всіх, і не можна було б це змінити. Ось чому багато що довелося замовчувати, сховати в шифрах і незрозумілих речах, які хтось –інший, надто близький до його розуму, колись таки відгадає. Тесла знав, що ще не час завершити Коло, яке так чи інакше закриється, –тільки-но потрапить у нього і… знову вийде з нього, кудись вирушить – у будь-якій іншій та живісінькій формі. * Нікола Тесла (1856-1943) сербський та американський винахідник і фізик. Походив із сербської сім’ї, згодом став громадянином США. Тесла найбільш відомий своїми винаходами у галузі електрики, магнетизму та електротехніки. Зокрема, йому належать винаходи змінного струму, поліфазової системи та електродвигуна зі змінним струмом. Був ключовою фігурою при побудові першої гідроелектростанції на Ніагарському

водоспаді. Одиниця вимірювання магнітної індукції в системі СІ названа на честь дослідника. Під кінець свого життя він усе більше ставав відлюдником. Помер від серцевої недостатності у готелі. Попри велику кількість патентів, на момент смерті був у боргах. Про варварів

Варварам непотрібно звідкись приходити; можуть народитися вони серед нас, жити з нами, навіть бути в одному ліжку; просто їх із народження вчили тому, чого не навчено нас, встановивши незриму оту межу, яку нам важко переступити.

Так стають вони найближчими до зла, і те, що коять, подобається їм, – можливо, вони не вважають це злом; але ж усі конфлікти та війни, які приходили ззовні чи починалися зсередини, – наскільки їх викликали інші, настільки приймали й ми. Не через те, що ми були ними; не через жертв, яких ми не бажали; обличчя варвара ніхто не бачить у дзеркалі, в якому ти сам відбитий; найкраще його видно в іншому, як і зброю найліпше помітно… в чужій руці! Про свою смерть ніхто не говорить, як про чужу, особливо про ту, близьку, хто б її нам не спричинив; ніхто не визнає злочин, який зроблено іншому, – кожен зазвичай виправдовує це тим, що його вчинив, – так варвари існують поміж багатьох інших варварів.

Про річку, якої не буде

Стою біля річки, якої не буде, все більше занурююсь у живий мул.

Витече кудись ця могутня вода, віднесе з собою водяне дихання, все життя з ним пов’язане; вип’є її, можливо, яскраве сонце, як сильна спрага поглинає краплі; втопить її, можливо, могутня рука, що підриває знизу, і розтягує її в ширину, аби вся розплилася у щось невідоме. Дерево, під яким я стою і спостерігаю за кораблями, що тонуть під вагою і годують береги зеленню, –висохне на розжареному піску; дно відкриється, з нього виринуть дивні місця, які давно залишили життя, щоб підкоритися природі; злинуть верхівки колишніх дзвіниць, роззявлять рота покинуті та неясні черепи, заговорять глибоко закопані таємниці, і все стане чимось іншим. Мости стануть дугами на небі, тож тільки з притч знатимуть, чому служили; у їхній високій і прозорій тіні хотітимуть спочинку вперті шукачі, які всією її довжиною вслухатимуться в подих нового джерела, щоб у неї та в себе вдихнути життя… Цієї річки не буде –вип’є її наша з вами байдужість!

Про воду, знову

Матрац – кораблям, подушка – мертвим душам, що полишають тіла і здіймаються в небеса.

Не пам’ятає джерело, в котрому зачата перша її крапля, як створити річку, що з’єднає океаном земне з небесним.

Не думає про те, як впадати, хоча це неминуче –пірнути в землю або злетіти в небо.

Могила кораблів, як недобачене у снах плавання, процвітає зі штормом, бризкає на береги світу та чистить їх від бруду; хоча на дні її – багато мулу і нашої отруйної зневаги. Через її темні вікна ледь проникає світло, в її яскравих краплях проблискує сяйво всієї краси.

Крутячись навколо осі, яка поєднує світи живих та мертвих, розчиняються речовини, котрі зазвичай ми виявляємо пізно, аби ними утримувати рівновагу.

Лише ті, кому не вистачає, знають, наскільки дорогоцінним є її дотик; лише ті, хто втомився на гарячому піску, можуть сказати, наскільки вона цілюща.

Ось чому й сам Бог, коли створював світ, із лави зайшов у неї

і послав сина хреститися в ній.

Іноді я занурююся в неї і намагаюсь зрозуміти, як вона виглядає в іншому світі; й, відповідно до її плину, визначаю час та простір, якими кружлятиму вічно.

Про жінку

Лежала голою на розпаленому піску, віддалена від безлічі голосів з моря та материка, гортала химерну книгу.

Тіло було осяяне сонцем і мерехтіло у світлі, як водоспад чистої гірської води.

Перелічував імена, якими б міг догукатися до неї; намагався безпомічно потрапити в її думки; направляв хвилясті дотики до її найніжніших місць, котрі не можуть витримати, щоб не видати себе, якщо до них трохи доторкатись.

Вона не захищалася, але приховувала знаки, що їй подобається моя близькість.

Незадовго до заходу сонця, коли моя тінь зовсім розтягнулась і накрила всю її красу, –вона озирнулася, загадково посміхнулась і… повернулася іншим боком тіла. Немов відчула стискання моїх рук на грудях, пилок подиху на вустах;

щоб охолонути від них, ступила у пізню воду і запливла в круговерть.

Звідти долинуло лише дзюрчання води… і сплюснуло все моє єство!

Про хрест Церкві святого Андрія Первозваного, Подуєво

Не дивися в землю, молодице на божому крилі.

На землі, яка століттями кровоточила, кожна крапля крові затьмарює погляд та сили іновірців, які все ще шукають своє ім’я, але думають, що старші за всіх. Вони ніколи не будуть на хресті, на ньому й раніше ніхто з них не був; лише хочуть твій принизити, зменшити отой зв’язок із сонцем, бажаючи якомога швидше до пекла.

Подивися в небо, Вічна, –так дивилися святі і лишились на всі часи.

Вони горіли у пожежах і знову воскресали в церквах та стінах, але ніколи не зникали з пам’яті!.

Лише себе не забрудни, Свята, –покажи кожному чисту рясу, честь, на яку і Сам Бог може рівнятися.

Над тобою – небесні хрести, які тільки Він бачить, об’єднуючи їх із твоїми основами.

Нещасна!

Розмова про читання або Маргариту

Із третьої мови Маргарита читає книгу двома іншими –македонською та сербською.

Літери переганяють одна одну, переплітаються «ч» та «дж»; вона їх підлаштовує під свою мову, щоб звучали для неї природніше, аби могла пояснити їх іншим.

Між коротким сном та розмовою з подорожнім четвертою мовою, заглиблюється Маргарита в книгу; на її обличчя злітають дивовижні метафори-метелики, її очі покривають вуалі болю, які випромінюють вірші, наче вона – їхнє продовження. Подорожує час автобусом, невдовзі розіб’ється на всі частини світу; візьме з собою засуджених на перо, які знайшли в Софії тимчасовий притулок, щоб залишити частину себе, –дещицю, про яку пізніше довго думатимуть. Маргарита читає книгу і входить у чиєсь життя, яке стає... її в’язнем.

Болгарія, Варна – Софія, 13 червня 2008 року.

Розмова про один лист

На моєму столі, під потертим склом, простягнувся лист із сімома жилками, з дев’ятьма втиснутими печатками природи, зірваний із самородного дерева, на порозі будинку Бориса Пастернака, у галасливому Передєлкіні.

Роздивляюся руку, яка його зірвала та зберегла від неминучого гниття, перервала шлях до його кореня, який знизу живить сам Пастернак.

Рука тремтить, ніби тримає Борисову, наче крізь неї витікає вся його мудрість.

Відводжу очі від картини з Пастернаковою Терасою, колись неозоро широкою, а зараз зухвало заповненою, –з високими огорожами, воротами, стінами, через які немає куди глянути і добре слово спрямувати.

Мовчить і сам Борис Пастернак, знає: голосу померлого до живих не долинути, –на повідомлення звідти ніхто не відповість.

Розмова про натхненну людину

Добродію щось привиділося на стовбурі дерева, поквапився роздивитися оту дивну білизну; не встиг навіть оговтатись, а на стеблі – похоронка з його ім’ям! Зупинялися перехожі, жваво переміщали його з однієї історії в іншу; а деякі – начебто бачили того добродія опівдні, коли повертався з річки: у погляді – таке чудне,

дивне віддзеркалення води, ніби то – плавець, який поститься...

Інші впізнали в ньому людину, що твердо стоїть на ногах; веселуна, котрий поспішає, обходить місця й офіси, сповнений надії, щоб потім піти, навіть без будь-якої віри в… повернення. А треті свідчили про його заглибленість і мудрування, які надто рідко хто розумів; інколи він переходив вулицю, – немов другу частину світу. Інші давали йому відбиток свого життя, й так захищалися –і від його, і від своєї долі. А він уже дійшов, може, туди, куди збирався, або мимоволі хотів, але про це не бажав нікому розповідати. Залишив тільки слід –похоронку, котру змиває дощ; яка час від часу знову білітиме й просто зі стовбура все приваблюватиме чужі погляди, аби враз упізнати себе –чорних.

Розмова про Брану*

Мій приятель Брана Петрович надіслав мені листівку, пише з лікарні.

Вірші про вертикальне життя пише, лежачи; дивиться на зламану ногу, підвішену на вішалку, майже на небосхил.

Уявляю ту картину: неспокій уже поступово втихомирився, товариство поменшало, голосний звук затих, а в горлі стало наразі сухо –сниться «Шуматовац»!

Тільки голова його залишилася такою ж тямущою, хоча й без своєї другої половини, –ноги, яка її носить!

Також пише: – Приїжджай, брате, не треба нічого з собою приносити; ми ж тільки розділимо те, що нам і так належить!

Я, втім, готую пропозицію, –поспішаю до Белграду.

У кімнаті – одній та другій, його чомусь немає, однак – нема і в інших!.. Це – знак, що мені більше і не треба шукати,

адже я повинен знати, де його знайду.

І добре, що так, –бо тільки з отого місця ми можемо продовжити близькість життя, яке хоча б кудись нас та й приведе.

Все одно, чи є те кудись, – смерть!

* Один із найбільших сербських письменників.

Розмова про себе та Мильковича*

Прийшов сюди, так мало знаючи про себе, та майже нічого – про інших і схожих на тебе, Бранко; легко взявся за «Вогонь і нічого», як за химерний стовбур власних слів, –не/спроможність говорити…

Тільки пізнав мистецтво пов’язувати обставини та розплутувати вузли Вишивальниці Віршів, той стовбур із болем застогнав, –немов поранений звір, над прірвою долі. Найтяжче було його кореню, який ще не може відгадати, хто закрутив навмисно, зав’язав вузол навколо твоєї сильної шиї на слабкій гілці, щоб і тебе, і її тим принизити. Зараз уже сам перетворився на корінь та стовбур, на який усі спираються, –щоб стати своїми;

і бережеш гілки, аби їх ніхто не зрізав, і, що найважливіше, не збезчестив листя

Носиш тягар, бережеш час своєї поезії!

* Видатний сербський письменник, трагічна смерть якого, навіть через 70 років, – непояснена.

Розмова про одну вечерю

Немає Ісуса, немає Апостола, ніде немає сліду Юдиної тіні; трапеза обраних з обох боків кишить від запаху та розкоші цієї землі... і – погрожує перетворитися у нічне безсоння, яке тільки під ранок розвіється.

Ситі пригодами, кожен пов’язаний зі своїм куточком світу, поети згадують Балкани та Палестину, південні та північні землі… і новітні плями на хутрі Сходу; палять моральні свічки, які нічого не затінюють, але не можуть багато зробити. Ніхто з них не вознесеться так, як возносилися святі, і не заслуговують того своїм запереченням; але всі прикидаються одним голосом, який би раптом усе змінив. Але голос Адріяна*

повен сили, – щоб освітити багато мороків, нічого не пропускає, не дає, аби вони

повірили в те, що думають; отож дійдуть до інших крайнощів –буцімто їхніми словами можна занадто далеко сягнути в оновлені такого світу та людей.

Для цього, втім, потрібно набагато більше –і дещо інше!

Бухарест, 26.09.2003.

* Адріян Настасе, прем’єр-міністр Румунії, прийняв відомих письменників –учасників міжнародного з’їзду «Дні та ночі літератури» у Бухаресті (де був і автор цих рядків), запросив їх на вечерю і довго вів змістовну розмову.

Розмова про один іспит

Молода студентка, викладачі середньої школи (яких найняли, щоб освітлили сторінки чужої книги), мати та батько, молодша сестра, –всі різних схильностей та уподобань, важливих для життя, –роками готуються до іспиту, що перевершує можливості та всі їхні потреби. Топчуть статистичні й предикативні формули, екзистенціальні вирішення систем лінійних одиниць, співвідношення еквівалентності, кардинальні числа і тавтології, інверсійні матриці, аксіоми вибірок, різноманітні біноми та іноми… –заповнюють їм дані, не виходять з їхніх снів.

Вплутується щось, чого і викладач наразі не знає, через що й сам не склав би

іспит, як і не складає його перед студентами, коли дає їм неправильну задачу, вимагаючи її вирішення.

Проте для нього немає вже значення, чого він не знає, –важливо те, що хтось інший знає, аби було видно, наскільки він кмітливий у загальному морі неосвіченості.

Взагалі, він усе переймає від інших, а вимагає, аби йому приписувалося, начебто він вигадав корінь свого та всього існування і науки, якою займається, –отже, вимагає, аби для себе й для нього хтось інший вивчив і склав життєвий іспит.

Розмова про батьківський вибір місця для домовини

Неквапливо, того дня, коли огортає всесвітній смуток і так нестерпно дошкуляє біль, бо раптом щось сталося, а більше через те, чого не сталося, – мій батько відкриває скриню: «От на цій ковдрі, в тих черевиках і в тому одязі проведеш мене… – все спаковано, не забудь чогось; головне, окуляри, без яких уже не можу бачити молодість, що її разом поховали, котра росте у вічному мороці. І пальто матері, що тоді забули… ключ від скрині – в цій кишені, а ключ від хати буде захований над вхідними дверима, в які немає кому іншому ввійти;

не хвилюйся за посуд, столові прибори, стільці, –все упорядковано, за електрику і податки сплачено, а папери –на володіння майном складені правильно, – зараз підемо на цвинтар, виберемо місце, де я нарешті заспокоюся».

Іде батько повільним кроком –прямо, ніби до життя; показує руками наліво та направо, наче шукає ключі, аби відчинити порожні будинки, в які давно заселився час, тільки щоб обрушити їх… до фундаменту; повільно скидає напівланцюг-напівмотузку, відчиняє ворота цвинтаря й хреститься перед зачиненою і мовчазною церквою.

Обидва запалюємо свічки на могилах найрідніших, цілуємо їхні світлі фото за життя; потім він озирається навколо себе, шукає місце для вічного спочинку: «Не буду отут, не буду й отам, –тут поховано забагато болю, а там –не хотів би його ще більше додати… у тіні горіху – холодно, про це годі й думати; біля польового туалету – ні, навіть випадково!.. О, тут можна було б!» –вимірює батько місце кроками, ніби будує фундамент майбутньої нашого оселі… Я – ні живий, ні мертвий, іду за ним та киваю головою, –так, ніби мені зрозуміло навіть те, що чекає мене… але глибоко в душі уявляю картину з якимсь каменем,

що на верхівці Гори хилиться то до одного, то до іншого Озера, дивиться прямо у небо, і не дозволить, щоб нас хтось викорчував.

Наколець, 10 квітня 1995 р.

Розмова про речі, яких мені не вистачає

Будинок на вулиці, розпросторений на всі боки; з вікном на воду, яка дихає, і квіткою з пилком дерев, котрі в ній відображаються.

Тут – куток, який можу назвати своїм, –зі столом, де зручно сидіти наодинці; покличу пісню, відгукнуся на її заклик, і зроблю її плодом, який збагатять інші. У саду – дерево з Батьківщини, з кроною на цілий світ, із поглядами предків на верхівці, з гніздом на гілці, на яку спрямовані погляди їхніх нащадків.

Гойдалка, де гойдається час, щоб провітрити наш розум, –наперекір собі, ніби наперекір життю, яке ледь пам’ятає те, що тоді сталося.

Гавкіт собаки, що заповнює двір; відбитки черевиків на траві, –знак того, що все залишає слід,

надаючи місце чомусь іншому.

По кімнатах розміщене життя, яке прирівнюється до сну, –вертаюся до себе й до того, що б я тут хотів побачити…

Все інше у мене є. Навіть хвороби, які я успадкував, і ті, які мої нащадки успадкують.

Опромінення, (пр)освітлення

Картина, початок Перед картиною «Пробудження каменя» Григорія Чемерського

Око, яке свідомо зупинилося, –картина Початку. Все більше на небі, ніж на Землі, і в ще закрученій магмі, де все виникають створіння, котрим так треба отримати форму. На блакитній світлині, заповненій хмарами, переплетеній зеленою кров’ю, видніється, мабуть, Бог, який руками тримає небо, а поглядом створює світ (можливо, Той, який відірвався від Нього), –і все хоче Його знищити.

На корі магми, що дозріває й починає переймати обличчя

природи, сидить, напевно, першостворений Батько живих істот; а козоногий Пан, духом перетворений в Орфея, дудкою

пробуджує камінь, на якому почнеться майбутнє.

Камінь – зуб із коренем затверділої магми, з тілом граніту, ще справляється зі звуком флейти, та вже чинить опір потоку, що лине. У магмі все ще пізнаються ключі для всіх речей і від усіх воріт; а на самому дні, задля прийдешнього, вже прокидаються птахи, риби і тварини, – з яких, можливо, все й розпочалося. Початок перенесено –на полотно, на якому створюється інший світ.

Яйце

Має бути чиїмось –того, від кого взяло свій початок і кому, власне, повинне належати. Зв’язок між двома світами: того, який іде, і того, що приходить на зміну. І хоча не відчувається, в ньому зачаївся майбутній голос; і хоча він спокійний, в ньому вирує наступний хід; хоча й не видно, але у ньому зібрано все, що потрібно бачити, –вигадує та впорядковує, чимчикує вперед-назад, у безмежну даль, до всього зникаючого. Мов найбільша таємниця, у ньому заховане яйце іншого яйця, яйце наступного яйця і, врешті-решт, яйце,

яке змінить світ наперекір усьому.

Кушадаси, Туреччина, 23 липня 2003 р.

З сербської мови переклали Анастасія Сирота і Сергій Дзюба

IV. «У повітрі залишається тільки відбиток твого обличчя…» (з сербської мови переклали Сергій Дзюба, Яна Сергатюк, Марина Москаленко та Юлія Шаповал)

Час, фрески

Постарілі фрески часу, відображення

пануючих законів Землі, Людини.

Подавлені пліснявою, чарами підземного озера, де завжди живуть янголи.

Ясновидці сумнівних звісток, вершники, виснажені двобоями, святі з вагами і мечами.

Придворні блазні з безнивинними обличчями, –говорять мовою своїх предків.

Угорі, немов небо розп’яте, наша Праматір зі стурбованим поглядом спостерігає світ.

Війни без переможців, гроти з нашими останніми

повідомленнями.

На стінах звисають прикраси – про нашу красиву смерть, про кохання, про все.

Мідний посуд з коштовним орнаментом, із давньою витонченістю; оповіді про Каїнів та Авелів, шоломи із забутих битв…

Гра Звук пробудженої тиші кличе до гри зі своєю долею.

Гравці, спокушені сяйвом, виносять на показ свої голови. В руках живий годинник показує їм інший час.

Усе рухається до прийдешнього.

Очі, розкидані по кутках, біжать поперед ніг азартних гравців. Ніби гілки осені, летять кінцівки, відкинуті від тіла, –Потрапляють у вікна і звідти знову

поспішають до гри. Киплять чола на стінах; ритм, як чорний тамтам, стає все сильнішим…

Хто виживе в цій грі, сягне найвищих висот, –буде знак, що все записано.

Метелик, доля

Метелик і я –єдине життя в кімнаті.

Літає він довкола свого сонця, далекий від думки, що то – осередок смерті. Я вже давно ввійшов до кола світлості часу; та ніяк не знайду шлях, яким лікується вогонь, що палить мене зсередини.

Метелик і я –найближчі до смерті життя.

Шлях, доля

Коні з крилами на світанку приходять і до твоїх дверей.

Покидаєш милу

з поцілунком на обличчі, звичні речі, і тихо вирушаєш у путь. Міцна рука Всевишнього тримає тебе, кличе у невідоме.

Ось ти і не доріс до завтра: невагомий, позбавлений турбот, кумедно зачиняєш двері. За собою повсякчас заплутуєш слід, яким ідеш.

У повітрі залишається тільки відбиток твого обличчя.

Еквілібристи

Руками, хапаючи повітря, нечутними ногами, мудрими головами, роками – до старості, через пробуджені небеса, тягнуться до гори, –до свого Олімпу чимчикують.

Потім отримують: свої народи, власні війська, печаті для кожного покарання, таємниці малих людей, підземні аеродроми, бомби для сотні світів, шляхи для будь-якої пригоди.

Далі:

натягують шпагат, по ньому непевно ступають, втрачають рівновагу; та вправно балансують між людиною й людиною, народом і народом, землею та небом.

Згодом: роздають чарівні дари, населяють кожен куточок; і водночас п’янять, заворожують таких довірливих нас своїм дивовижним умінням. Потім швидко схиляються в один бік, миттєво виманюючи у нас спазм, розпачливе зітхання, вигук, молитву; згинаються в іншу сторону –і ми знову болісно зітхаємо.

Тоді чужою рукою запалюють умить далекі, великі вогні, за якими раптом печально рахуємо: своїх мертвих, порожні краї, висохлі ріки.

Судомно стискаємося до самісінької крапки, однак занадто слабкі для гарної смерті… тим часом уже без нас розпинають міцні канати і починають зовсім нову, химерну гру.

Черепаха

Повільне проминання часу стислося в її рухах. Глибокі борозни, схожі на зморшки дубової кори, розповідають про довголіття самотності.

Повільний, неквапний хід, –хатина в безупинному русі; панцир на грудях дарує безпеку і схильність до безтурботності. Лише отвір, її таємний сховок на хребті землі, охороняє спину від будь-якої небезпеки, –

Доки вона сама дивиться смерті прямо в очі.

Змія З гори, на якій ми зводили будинок, Дунай вився, немов розгорнутий срібний гердан*, як лісовий полоз – догори спиною,

підставленою до сонця; а велика заводь річки буйним розмаїттям заповнювала мальовничу долину.

Завжди, коли ми, чимчикуючи, проминали її лігвище, змія одразу шипіла поруч, або повзла крізь стебла трави, –це був знак, що вона – тут, і нас помітила.

Одного разу ми пішли таки іншим шляхом, крізь подвір’я великого сусіднього будинку, –де мурували оті кам’яні стіни та облицьовували їх гладкою плиткою; й сіли на бетонну плиту, аби дати відпочинок своїм кісткам і повернути втрачену силу.

Вона, неспокійна, не витримала: з високо піднятою головою, висолопивши язика, звиваючись довгим тілом, щоб показати свою красу та силу, виповзла до нас і спробувала здивувати.

Ця зустріч вийшла дуже несподіваною та сповненою страху, –побачивши шоковані обличчя, усвідомивши свою фатальну помилку, налякана нашим неприродним жахом, вона шаснула в хату під горою цементу…

Це був кінець гри:

скидаючи мішок за мішком, відсікаючи їй кожен вихід, ми таки знайшли її, сховану на дні, з безпорадною та беззахисною

головою – під якимсь картатим сувоєм. І ця нова зустріч із переможеною змією, з її зовсім іншим –жалюгідним, немічним поглядом, найбільше схвилювала нас, сповнила справжньою звірячою жорстокістю.

* Гердан – прикраса.

Нестерпна доля

Колись на той світ прибували легко: власне, Гермес був єдиним, а дорога – надійна та добре знана. А звідти можна було повернутися, якщо, звісно, не повторювати жахливу Орфеєву помилку, коли він визволяв свою кохану Евридіку.*

Треба ж було знати смиренні слова, одягти їх у повільну музику і ними розтопити серце каменю, яким зачинені двері Аїда. І йти, не озиратися назад, доки не буде, нарешті, подолано фатальної межі між смертю та життям. Зараз до пекла веде багато шляхів, і всі вони заповнені подорожніми, яких не захищають ні янголи, ні божий спів земних священиків. Зараз сучасні, суворі Гермеси подорожніх ведуть здалеку, зі своїх таємних сховків, зі своїх публічних трибун.

І в цьому всеохопному натовпі не можна почути чийсь голос, не можна розпізнати звернення Евридіки, яка нас уже давно молить про порятунок. Нестерпна ця наша доля: настільки ми забуті життям, настільки ж підвладні смерті!

* Чудовий співак Орфей жив у Фракії, а його дружиною була прекрасна німфа Евридіка. Та щастя тривало недовго – одного разу Евридіка загинула від укусу змії. Щоб повернути кохану, Орфей спустився в похмуре царство померлих. Він зачарував своїх дивовижним співом бога Аїда і його дружину Персефону. Тож розчулений володар підземного царства погодився відпустити бранку, однак з однією умовою: Орфей повертатиметься нагору, до сонячного світла, вслід за богом Гермесом, а Евридіка йтиме за співаком. І при цьому Орфей жодного разу не повинен озирнутися назад. Інакше назавжди втратить свою дружину. Славетний співак погодився, та вже біля самого виходу з підземного царства не втримався й озирнувся, і тієї ж миті Евридіка зникла (міфи давньої Греції).

Пил Падає пил на темну землю (з якої почалися матерія, простір і час), на черв’яка (з якого виникли звірі), на звіра (від якого походить людина).

Падає пил на перший слід людини (коли вона переслідувала звіра), на тяжкий поступ звіра (доки він топтав черв’яка).

Падає пил на заборонене яблуко, на перших коханців, прогнаних; на перші вістки з полювання, на вогонь, викресаний кременем. Падає пил на перші сокиру та лук, на лезо під горлом ягнятка, на стіл таємної вечері, на лепет і мову, на красу. На непостійну карту світу

падає пил і припорошує минуле; нас усіх припорошує пилом: рослини, ліси, поля та роки життя

Земля вперто продовжує свій рух, і коло дивовижно розкручується (все далі, неймовірніше та нестримніше).

Підкорюються чарівні світила, а пил падає, і настає темрява; залишається лише прах предків, дещиця їхніх кісток у пітьмі.

Так щомиті оновлюється людина; і відлітають вічні, невагомі душі, позбавлені своїх звичних шат невблаганним маятником часу.

Чи ми колись нарешті отямимося, вистромлюючи голови (крізь ґрати переслідувань, обмежень і перешкод, крізь давно втрачений обрій), –Щоб свій прах і себе вберегти для якогось прийдешнього часу, для якогось іншого, кращого, більш гідного світу?

Обід Сидимо собі за столом і їмо. Поруч – смерть: ми – на покуті, а вона ніби скраєчку, і обриси її, немов розмиті та губляться… У наших мисках парує мускус, шматки тварини плавають у них, як мертві частини тіл потопельників; ми їх спокійно ловимо – внутрішньою силою, своїми поглядами та виделками… Власне, ніхто з нас не пам’ятає криків, коли смерть завітала на трапезу, –ми просто уникаємо її дивного погляду; ці очі, як завжди, напрочуд проникливі: начебто дивляться в небеса, однак реагують

– буквально на кожну зміну довкола… Ніхто з нас не пригадує її скрадливих кроків і раптової появи, – ніби втекла від погоні.

Ніхто не пам’ятає здригання і, врешті, падіння; ніхто не пригадує зблиску ножа, здійнятого в повітря, встромленого у серце, в утробу, в життя. Ніхто ніби й не бачить, що сама смерть – за столом! Мовчки тамуємо свої голод і спрагу, та потім –їмо – дзенькіт посуду, дзюрчання вина… Якась нова, незнана сила струмує крізь наші пори, неймовірно загострює всі почуття і рухи. Ніхто не згадує приборкання землі, лісу, нетрів; сіяння, довгого очікування, важкого збирання; вдячних сліз, котрі скрапують у глибині винограднику; молитовної тиші, лагідного потріскування поліна… Ніхто не здригнеться від того, що все, до чого торкаються за столом наші тремтячі руки, давно вже належать отій кістлявій, непроханій гості. Вона наче й не квапить – куди ж ми подінемося?!

Взагалі, зовні все виглядає цілком спокійно –сидимо собі й повагом, тихо, чемно обідаємо, як одна дружна, працьовита, чуйна родина; а що на душі моторошно, то це – з незвички… Ну, хоча б натякнула, клята, чому наразі прийшла, до кого тепер несподівано пригорнеться? Авжеж, ніхто з нас достеменно не знає, коли пригощатиме цю примхливу пані. Речі Хата, яка гріється на сонці, стілець, на якому я гойдаюсь, стіл, за яким я обідаю, –це все мертві речі; вікно, крізь яке я спілкуюся з природою, постіль, в якій я спочиваю і роками старію, облудно вірячи в те, що реконструюю світ, горнятка, які міняю через їхній вигляд, ручки, письмове приладдя, прибори, зношений одяг, –авжеж, усе це

належить минулому.

Лише я і моя домашня змія, яка щоранку повзе у свій світ, обманюємо себе майбутнім, хоча добре знаємо, що йому – давно не належимо.

Підйом

Стану однією ногою на Пелістер, стану іншою ногою на Галічіцу, –ступатиму м’яким снігом, холодитиму долоні. Зігну голову, проорю пальцями волосся, наче ліс, зачерпну воду з озера і бризну її на обличчя.

Дочекаюся сходу сонця (вода стишиться); довго вдивлятимуся: порівнюватиму себе та тінь, розпростерту на дні, як віддзеркалення позаземного бога. Поміж мною і тінню –крижане дзеркало, біля якого розтяглася підківка……….. сіл маленьких, які вже стали розореним пустищем.

Перед головними

воротами міста ще несуть варту воїни, перетворені на мул. Отже, тут і було те побоїще Самуїлове, тут розсипані перли очей його сліпих воїнів!

Під моїми стопами пробиваються рослини, їхні паростки пестять мої пальці, стебла колосяться, лоскочуть, всюди в полі зріє урожай. На моєму тім’ячку танцюють промені сонця, обличчям стікають джерельця поту, свідомістю кружляє заразне минуле. Ох, якби ж не цей час, якби чорне завжди чорним не повторювалося; я б доскочив швидко до Егейського моря, зустрівся б там зі своїм сонячним побратимом, і заспівав би з ним пісню величальну, аби нас чули всі небеса Землі.

Яблуко

Почавши зріти, таке відкрите, соковите та солодке, воно перетворилося на чудо, приємне оку кожного. Коли Адам потягнувся за ним,

то вчинив гріх, який легко прощається і саме тому завжди повторюється.

На заручинах і весіллях

воно блищить на вершечках стягів, як простромлене серце амура, і стає знаком плодючості, передчуття дитячого плачу.

Зігріте надрами, воно лікує й охороняє від будь-якого болю та підступної рани. Оті малі люди, котрі повсякчас живуть у ньому, –наразі зовсім невидимі та нечутні. Вони – у постійному зв’язку з райським змієм, який охороняє ключі від скрині, де зберігається вся та краса. Хто вміє з ними домовитися, отримує доступ до щастя та радості; йому будуть відкриті всі двері на небі та на землі, –він зможе опинитися на будь-якому боці одразу.

Запитання

Гілки, серед яких ми виросли, де впевнено звелися на ноги, –це – дійсно гілки, чи, може, коріння дерева, розпростертого в повітрі?

Взагалі, що таке коріння? –дивовижно густе плетиво,

яке випускає паростки, чи це – гілки дерева, розчепірені під землею?

І якби не всі ті гілки та стебла, чи наше небо так само міцно трималося б за землю? і чи земля без коріння зараз була б пришпилена до неба?

Що таке, врешті-решт, стовбури, яри, урвища, жерла вулканів?

Чи вони – клинці неба в землі, або свердла землі у повітрі? чи це така кровоносна система глибоко підземного задуму та світло-небесної свідомості?

А, власне, хто й кого насправді захищає: гілки – життя, чи коріння –смерть? Чи дерева пов’язують між собою життя та смерть? і що від чого живиться: земля – з повітря, чи повітря – із землі?

Думка

Без форми й матерії пов’язує всі часи.

Без тіла і крил якнайдалі летить.

Без дзьоба та зубів найгостріше кусає.

Без губ і рук найкраще цілує й пестить.

Вона не має ніг, не знає доріг; але все здолає – всюди встигне.

Не існує стіна, здатна її зупинити, Чи перешкода, здатна її сповільнити.

Хто її має –не знає її джерела.

Хто її втрачає, не дізнається, де її позбувся.

Ті, хто за нею слідують, часто можуть далеко дійти.

А ті, хто в ній сумніваються, іноді йдуть іще далі.

Без неї – взагалі, нічого не може статися.

А з нею – можливо все, у всіх світах. Найважче її впізнати та – прийняти.

Найлегше воювати з нею і – все втратити.

Найбільше вона згадує про смерть.

Нерозлучна з нами – все життя, доки не проведе… у засвіти.

Смедерево, 1 вересня 2002 р.

O – це досконала форма, відполірована зовні та зсередини, що округлює цілісність та демонструє наповненість.

Матерія пульсує під обручем, терпить його тиск, опирається будь-якій зміні зсередини.

O відрізняється від будь-якого іншого знаку: котиться, немов колесо, бачить, як око.

Проміниться, неначе планета; охоплює, ніби загадковий, осяяний ореол; пов’язує, мов перстень.

Нею можна на все зіпертися, але не на неї саму: проникнути всередину –нереально, а зовні – все слизьке.

Той, хто все-таки потрапить усередину, буде захищений від усього; однак мусить зректися будь-якої свободи.

Крапка

Менша від мурахи, більша від планети, бо роздивляється внутрішнім оком.

Щось існувало перед нею, щось нею закінчиться; аби щось інше почалося, якщо віднайде сенс початку.

Стежить за зайвими словами; відсікає порожні, безладні

фрази, з яких вивітрюється життя.

А коли втрачено сенс, збирає думки докупи і не дає, аби ми суєтно плескали язиками.

І як би навіжений час не шарпав її в круговерті, не бив та безжально згинав, –вона досі непорушна.

Така маленька, крихітна, але непоступлива крапка, –самодостатня, немов ядро землі.

Лише в колі життя вона не знає, кому належить; не відає, де тепер її точне, справжнє місце. Тому вона лаконічно підпирає саме той неозорий край, який дивовижно пов’язує її з Господом Богом. Поїхали у Преспу

У сутінках, на світанку, будь коли поїхати у Преспу, в Охрид; щасливо подолати всі засідки й застави; прибути навіть голим, босим і голодним, ситим роками й війнами; осяяним білизною дівочих рук, які, геть безсило, падають на полотно, пісок та гаряче каміння.

Обережно спускатися донизу Бабою, Галічицею, крутою стежкою, гострим гребенем, –співаючи зі страху, від голосів і виття звірів, що кладуть лапи на чоло дорогої жертви, і вищиряють зуби, – знак, котрий віщує смерть…

а тоді – схрестити руки та затамувати подих і скочити на велику кудлату хмару, яка обіймає ліс.

І плисти над річкою чи озером, понад таємними барлогами й печерами, в яких собі мешкають люди та звірі… заночувати подалі від чар під мирним, святим небом; та пити воду з монастирського джерела, яке сягає від дна озера – до глибини душі! І співати, пити з торговцями вино, м’яти ногами подароване дівчаче полотно, танцювати коло з Білянами, Косарами; забути про каральну ніч Самуїла та очі воїнів, червоні перлини крові, котрі все стікають стрімкою стежкою донизу, в такий бездонний яр. І лягти спокійно в саду, мов колись давно, –на камінь в узголів’ї, на постіль болотяну; пестити кістку, крізь яку свище вітер, –ріг, яким починається й закінчується полювання; і дивитися, як воскресають давні предки з обличчями нащадків-синів, прекрасних дочок, що спускаються донизу горою з пасовиськ, після багатих ночей із чабанами. І сказати: плід, дерево та його корінь мають щось від мого черепу, від моєї душі; потім забути про ніч, день, пусті балачки; людей – у горщиках, пробірках, зоопарках; про зовсім нещодавні та далекі події; про безсмертні міста, в яких чути опіум часів; як і про черв’яка у серці зеленого лісу. І саме так, п’яно та збуджено, чекаючи світанку, засяяти, мов сонце чи місяць-молодик!

З раю

З раю ми шукаємо рай… тому його ніде й не знаходимо; в Адама та Єви було лише яблуко, отож вони вчинили тільки один гріх; а от ми, з багатством

плодів, не знаємо, до кого долучитися, змушуємо страждати себе й інших.

З раю ми шукаємо рай, і так відчиняємо двері пекла; взагалі, Атлантида нам –пересторога, і вона ж наразі не впала з неба, а відламалася від Землі, – повернулась до витоків, до самісінького першопочатку нашого – такого неймовірного – буття…

І туди ж

зникли міста, могутні народи та їхні жерці, які хотіли надто багато знати про інших, а про себе не знати нічого. З раю ми шукаємо рай, пробуємо все, що доступне оку, вуху, розуму; що бачимо – не помічаємо, хочемо бачити те, що й інші; тим, що дано, перенаситилися, –прагнемо того, що дано іншим. Ми розв’язуємо війни; проводимо битви, чий переможець

наперед визначений, навіть як не вийде на поле бою, –бо завжди приходить із майбутніх часів. З раю ми шукаємо рай, інакші світло, темряву, істину, хоч навіть до цих не звикли; предків із неба взагалі не хочемо мати в друзях, натомість

відбираємо в них усе, що є; хоча не знаємо, що нам робити з тим, що маємо самі.

З раю ми шукаємо рай, а поза ним – Сенс, Слово, Мову, котрі ніколи не зможемо збагнути, як не зрозуміли й оті, наші… З раю ми шукаємо рай, забуваючи, що Отець не послав би Сина ні жити в пеклі, ані безнадійне пекло рятувати.

4 вересня 2004 р.

Чекаємо на віз у Лапові

Подорожні, стомлені керманичі, нарешті загублені вночі, дрімають із порожніми очима, розстеляють сон на столах, –їхні душі вже давно прибули до далеких місць призначення, якими зараз подорожує жаданий сон…

Мертві рухи, мирне дихання, –тіні поснулих, як сама смерть… у повітрі – невагомі комахи та байдужі, важкі випари вина; неживі комахи вкривають знекровлені світильники.

У кутку, за стіною диму, поет дихає віршами, –бореться за подих

вічності; товста хмара цупкого смороду заповзає йому в очі, –на чоло, вкрите втомою.

Порожні, самотні дороги, наче все навіки вимерло і зовсім забуло про день, –ніби зараз існує лише смерть; тільки іноді завивають пси і моторошно кричать нічні птахи… а возу досі немає, аби повіз нас, мертвих, у життя. Стан облоги Змирися з тим, що відчуваєш і тут бачиш (хоча то – не обман): спокійно увімкни радіо, відкрий газету, оживи екран, –не зрікайся своїх звичок; бо все повторюється, і це – знак: навіть те, що занадто довго триває, раптом втрачає значення… Сягни рукою, доторкнися до нього, подаруй умиротворену посмішку, –не ставай частиною загального страху; адже в його погляді – стільки довіри, що на твою руку можна покластися; не руйнуй ту надію – тоненьку нитку, яка вас обох тепер так дивовижно і проникливо пов’язує! Зберігай одухотворене обличчя, надто не квапся, – навчи його мужності та терпінню, щоб міг розпізнати найсуттєвіше і повсякчас діяв обачно, –навчи, де сховатися, як оборонятись, аби найліпше захиститися від смерті, що вже спрагло зависла зовсім поруч, у повітрі,

немов плід на слабкій гілці.

Попий молока і спробуй заснути –хтозна, чи буде коли бодай задрімати завтра, у час облоги!

Охоронець поля

Треба тепер охороняти: поле, хліби та птахів, і течію води – від джерела до заводі, врожай… восени варто стати хортом; зануритися під землю –берегти насіння плодів; чи злетіти в повітря й стежити за прийдешнім.

Призначте мене охоронцем – авжеж, придбайте: бінокль із чохлом, аркан, зашморг зі шкіри звіра, –доведеться ж прив’язувати когось до стовпа чи міцно припинати до найважчого каменя, аби, попри все, зберігався жаданий порядок. І що ви думаєте? таки почули! бо дали мені: рушницю та ножа, а ще – всю владу довкола; спокійно сказали: гаразд, добродію, охороняй, –поле; цей клаптик землі, створеної з піни морської та повітря; а головне, пильнуй себе… Пройшло багато племен – і не зачепили його! лише зачудовано фотографували з усіх боків; хтось подарував красиву мапу, де добре видно: поле, далі – ріки, озера, моря, розхристані ліси… все відкрила ця мапа, немає де сховатися.

Сказали мені: гей, чоловіче, побережи очі свої! показали: численні межі та кордони, навіть у повітрі; спостерігаю за ними, й увесь перетворююся на око, –і наяву, й уві сні; дивлюся, думаю-гадаю: що за мана?

взагалі, кому вони, такі начебто непорушні, потрібні?

Я стільки разів їх перетинав – в уяві та насправді, відкрито й таємно, однак завжди повертався до них, як до надійного джерела, дороговказу свідомості; та відчуваю: мені тісно тут, на полі, наче тій каменюці за пазухою; адже потрібні: широчінь, простір, світ… Та що вдієш – отож беру зброю, цілюся – ген за межу, в чиюсь надто довірливу спину й беззахисне життя; чатую на кожен череп, погрожую і рішуче відповідаю на всі ті погрози; владно демонструю декому свої хижі, безвідмовні зуби, геть усі, – дивіться, мені не шкода! Ніхто не жартує – кожен охороняє своє поле! власне, а як інакше? – від чогось, від когось; тому століття минають, а все залишається на своєму місці: гори і поля, кущі та дерева, й увесь поки ще такий неозорий всесвіт…

Однак нам, людям, увесь час кортить чужого: порушуємо кордони, знову захоплюємо межі, –з битвами і кров’ю, вкотре – крізь битви і кров! тож далі охороняю поле: знаю чиє, знаю чому, –я лише прикидаюся... Гра головою У мене є голова та земля, до якої прагну (немов кріт на світлі). Небо мене оманою п’янить (неначе дурман), голос відволікає (від безпорадного крику) і наповнює хоробрістю (кличем, який розливається повітрям), що я все врятую і збережу.

Сонце то здіймає мене (у височінь), то кидає на землю (холодить чоло моїй тіні).

У повітрі легко все відчуваю (кожен рух, запилення

квітів, шелест лісу); у землі легко до всього торкаюся (до кісток предків, черепів, завмерлого звуку мертвих тіл); у воді легко бачу кожен слід (амфор, джерел, давніх атлантид).

Отож усе це доступно: оку вуху руці і уяві. У мене є голова та годинник, який вимірює час (і все фіксує), живить пульс (кожен нерв і кожну думку), палить багаття, пожирає тлін і мститься (всьому, що опиняється на шляху); іноді пожне любов, віджене спазм, відчує смерть, порушить свою вісь і затремтить (як палиця в руках кривдника). У мене є голова. Я сплю і бачу сни, прокидаюся й роздумую, мрію (мудрішаючи), що прокладаю шлях, приборкую звірів, лікую (вправно) травами; так я опиняюся в іншому лісі, в якому все інакше. Тому я важко засинаю, легко прокидаюся й завжди мушу починати все спочатку (мов Сізіф, котити той камінь угору). У мене є голова. Є своя зірка, але часто я не розумію її знаків (і тому блукаю); її плач смішить мене, її усмішка печалить (граюся з нею, як зі змієм). І, якщо зможу це (перебороти), то дійду далеко; а якщо мені це не вдасться, отже, я надто далеко зайшов!

Друг

Дім відчинений, миски з супом (парують) і стравою (з першого полювання) чекають. Камін розпалений, у небо кидає відблиски, освітлює простір, показує шлях… Друг, чи він прийде? Зі знайомим виразом обличчя, поораним чолом, розширеними зіницями. Зі страхом від стрімкого польоту у вись (як Ікар). Від падіння у прірву (мов Данте).

Отож, друг, чи прийде? Я чекаю. Я приготувався. У мене пульсує кожен нерв. Розлад? Ні! Лише невелика втома, якийсь плин свідомості –до чогось невідомого; обман совісті. Миски й далі парують, я їх підігріваю. Чекаю, чи подолає друг усі дивовижні засідки століть, чи пройде він усе-таки ті надто підступні, різні перешкоди?

Тамую лють механічних істот, підтримую вогонь колишньої віри, відкриваю коди усіх часів, відчиняю небесні ворота. Вмикаю сигнал, чую: корабель запізнюється через температуру повітря. Плавиться машина, виходить із ладу пам’ять… Отож, знову робота: день, наповнений кнопками; програми – від 00 до 00 годин, –цілісінька вічність!

Друг, де він? На нього чекають: суп (уже парує) і страва, яка заповнює кімнату своїм ароматом (з першого полювання). Дім сяє від світла; я все вичистив сонячним пилосмоком, скасував урочистості на планетах, вийшов на повітря (немов уперше). Чекаю… На що я взагалі сподіваюся? Я не вірю у кінець

прибуде)?!

Темрява знову спадає, час минає. Мене охоплює страх, тож мушу вирушати в дорогу (далі). Якщо, все ж таки, він прийде, на нього чекають: дім, суп, відрізаний шматок здобичі, – нехай друг принаймні буде ситим, доки шукає; доки мене одного разу не знайде... З сербської мови переклали Сергій Дзюба, Яна Сергатюк, Марина Москаленко та Юлія Шаповал V.«Повертаю час – шар за шаром…» (з сербської мови переклали Сергій Дзюба і Дарія Соколова)

Тіло, дух (шкіра) усе в ній – видиме й невидиме; можна доторкнутися (ззовні та зсередини), – рожеве, тремтливе, засмагле; біле, мов білок; чутливе до світла й крихке на холоді (наче кришталик льоду); з температурою 36,6°, вище; звикле до радості, вразливе до суму; занадто лякливе (до будь-чого); ховає (біль і гіркоту), але не приховує (злість, усяку зміну), – все дивовижно спаяне нитками, майстерно зв’язане суглобами та утверджене кістками; все тут у правильному порядку і в досконалій гармонії, в остаточно природному вигляді, мов дух необхідності. (рука)

всі частини можу зміряти: зверху, знизу, під будь-яким кутом, – до добра та зла, до темряви та світла; наказую руці рухатися, і вона це виконує: враз розтинає повітря або в’яже петлю, встановлює приціл і наставляє пальці вилами; витирає край дзеркала, в якому бачу стомлене, часто настрахане обличчя; вона обіймає матір, пестить дружину, веде дитину, виносить мертвого чи встромляє підло ножа, вириває зуб; б’є в стіну, в бубен, у церковні дзвони; вмить прямує до магми, до чорного краю прірви або відганяє страх, відсуває загрозу й обезчещує простір.

(ноги)

я скеровую ноги в дорогу, вони рушають та доходять скрізь (близько і далеко): видираються на скелю, зариваються в мул, протистоять усякій злій дійсності (або – одразу підкошуються); потім знову узгоджують свої рухи (з хрестами чи синьою корою мозкового тіста); підкоряються всякій забаганці, та заплітаються, спритно втікають від переслідування, та часто й визволяють мене з будь-якої небезпеки чи приводять у самісінький центр – усього; підламуються (зі страху), тремтять (з радості) та й уклякають (від немічності); ховають мене або викривають, чи говорять – замість обличчя, з якого неможливо щось прочитати; вони звалять мене колись у бездонну прірву або піднімуть ураз до чистого світла. (очі) вигадую крапку в просторі і раптом помічаю її, – мої слухняні очі одразу пояснюють форму, відміряють відстань, зміцнюють намір, коректують напрямок руху, сенс занурення, – і в кожній сцені неодмінно знаходять дві сторони (обличчя та виворіт), за кожною стіною відчувають спрагле життя, а за кожним життям уявляють невизначений шлях; увиразнюють миті (часу і рослин, душі й смерті), рахують річниці (всьому існуючому); та дарують несподівані зустрічі; наближають колір, суворе обличчя природи; віддаляють туман, розсіюють завислі хмари, прибирають із дороги заблукані тіні; примарні химери пам’яті замінюють картиною совісті. (рот)

кажу: мертві ці краї, цей клімат – жорстокий; тож я почуваюся самотнім – як же мені існувати, щоб нарешті розірвати оті пута? або перетворитися на хробака, спантеличеного правдою, що день темніший від ночі, й усе відбувається на межі темряви та світла?!! бо реальність – така, що її вже неможливо стримати: б’є невидимим мечем, розсікає простір і тіла, кусає, цілує відкриті рани, бадьорить і говорить правду в будь-який час; та проникає в груди, прискорює серцебиття, освітлює думку; й повірить їй одинак, засуджений на смерть, усякий проклятий, кожен правитель, коли його скинуто з престолу. (дух) тільки дух, перетворений на думку, на невидиму нитку, яка пов’язує все, блукає понад тілом і поза кінцівками; я не можу вказувати йому той шлях, слід, за яким він

тягнеться крізь персні дня і ночі, крізь час і повітря, через вікна старих будинків; як падає в землю і як втікає у всесвіт, чи гуляє стародавніми місцями: через запаси пам’яті, ті кам’яні письмена і таємні рукописи; й як він отримує неймовірні знання про наше далеке прийдешнє та досі не відкриті повітряні простори, як дивовижно відчуває кожну невидиму рану?

Одвічний плід У безпечній старості хочу лишити щось по собі, дещицю себе.

Саджаю одвічне фруктове дерево, шукаю корінці, прищеплюю вибране стебло, впорядковую крону.

Шукаю місце в часі, де посаджу моє деревце; копаю яму – досить простору для всього його майбутнього.

У ній я знаходжу: старе взуття брата; клаптик маминої сукні, яка мені допомагала впізнати те плаття безпомилково, навіть у своїх спогадах.

Проглядає частинка сита, на краях якого ще видно відбитки пальців прабабусі; відчуваю її обійми, схожі на запах хліба, яким я годую своїх дітей.

Люлька діда ще димить, хоча вогонь у ній уже давно згас, бо немає кому курити.

А ось – і давніші знахідки: руків’я сакрального ножа, шматок глиняного горщика, кінчик спису, рештки шпорів, позеленілий мідний глечик.

Камінь, схожий сокиру... –у світлі каганця з іншого світу, я все це відклав убік, начебто й досі охороняю себе.

Опускаю корінь, випрямляю дерево, повертаю час –шар за шаром; так обережно ступаю, щоб не потурбувати чийсь сон. Усе це зміцнюю всепам’яттю, поливаю вседумкою, щедро доповнюю всевідчуттями... З речами знайденими рухаюся вперед, щоб те деревце не випередило мене. Смедерево, 5 грудня 2004 р.

Тіло – це Дім (вірші з рукопису)

Вічний вибух

Вибух все ще осідає; ніщо не має остаточної форми, бо вітер часу змінює все, та й сам бажає знайти притулок. Зірки ще холодні;

все, що приходить Звідти, має сенс, тільки-но Внизу розпочинається пожежа, за яку відповідає небо.

Горять поля, ліси, люди; особливо люди, чий дух перетворюється заздалегідь на… смолоскип, що розбурхує те пекельне полум’я довкола й ніколи в ньому не згорає.

Невідоме шукає вихід, пов’язаний із кінцем; а відоме не знає, куди подітися, й де воно наразі знаходиться.

Все, до чого торкається, вітер часу, німіє, змінює форму (ані збагнути, ані пояснити), перетворюється на первісну крейду. І дивно, що з отієї крейди, з нашого пізнього попелу, осаду та пилу, з’являються крапля, яка говорить, і паросток цупкого коріння, що враз заявляє право на майбутнє.

Яка сага відновлення та сила повторення!.. ось тільки ніхто до кінця

не збагне: а в чому, власне, сенс?

Тіло, в якому потрібно жити

Тіло – це будинок, який придбано, тож його потрібно підтримувати все життя, щоб передати іншим; міра, котра постійно зростає, аби в ній зріло та достигало й оте, що не має міри: дух і душа, свідомість і совість, думка та розум, навіть зло, здатне його зсередини і ззовні роз’їсти й перетворити на непотрібний попіл, або в спогад, який кожен хоче швидше забути.

Не голова, але тіло визначає сенс існування, – навіть голови, яка начебто зверхньо керує ним, зазвичай необачно, всупереч собі… створене не зі своєї волі, досить покірно приймає народження та смерть, і щось середнє, якщо хоче.

Кожне тіло – єдине, як один ключ до свого життя; притока, що впадає у всі води, проте ніколи не відкриває власне джерело, адже його ніхто інший не знає.

Тіло ще до народження поділене – на те, що належить землі, і на оте, що належить небу; й постійно думає про повторюваність, і ще більше повторюється, – по суті, завдяки цьому, в ньому й тримається дивовижне життя.

Відчуває, бачить, годується, пізнає всі сторони світу, завжди живе з іншим і залишається собою; помиляється, сподівається, довіряє комусь більше, ніж собі і так витримує

навіть те, що його б скосило на першому кроці. Тіло це – стовбур, час його постійно витесує, –а воно розпросторюється вгору сіє насіння довкола себе, щоб ніхто не забув про нього.

Тіні Усе має свою тінь і не може відокремитися від неї; однак ніхто не має тіні, якою власноруч міг би керувати, навіть ненавмисно, жартома.

І все-таки вони – неначе рідні: на землю, немов на полотно, переносять наші контури та без слів повторюють кожен порухів двійників; і вони – чужі, адже у всьому залежать від гри світла, котре створює щось незбагненно інше, та водночас знову демонструє й оте наше безтілесне єство, і розмір, який змінюється залежно від примхи погоди, кута огляду та... нашого місця в часі і просторі.

І жодній тіні ніхто нічого не може ані закинути, ані додати, якщо це не зробить той, хто її, власне, представляє супроти своєї волі. І все, що б не сталося, повторюється беззвучно,

навіть коли хтось залишиться без голови, невидимого серця і своєї вічної душі. Неначе пильні шпигуни, супроводжують нас вдень і вночі, та враз проникають у беззахисні сни: аж до останньої миті, коли хтось стає пилом, або потрапляє на небеса, щоб звідти безжурно променіти та інших перетворювати на їхні тіні.

Тільки погляд Де не ступнемо, щось нас бентежить; і жоден похід не повторює перший, –раптом змінюються краєвиди, хоча, здається, шлях – той же самий, як і напрям...

Завжди втручаються: інша деталь, голос і шум, та й, власне, сенс мети; прискорюється чи сповільнюється крок – через одну з уже начебто бачених і пережитих сцен; втім, додаються інші, до яких потрібно ще звикнути, з якими треба зростати або старіти. Це найбільше бентежить тих, хто й так кепсько дає собі раду; тому що не усвідомлює, наскільки стрімкий пил часу, як легко все вкриває, особливо – гарну пам’ять і наше минуле.

Немов усе сталося вчора, здається, ось рипнули двері,

прочинилися на мить, щоб ми доторкнутися до минулого життя.

Тільки погляд... а здається, що все пройшло, раптом змінилося, стало іншим і чомусь зовсім інакшому належить. Мангалія, Румунія, 23 вересня 2003 р. Сміх Був таким бадьорим, веселим та життєрадісним, дзвінким і безтурботним, усім щедро дарованим, як собі самому. Мов радісне щебетання пташки, проникливий сонячний промінь, чиста, цілюща, джерельна вода та незаймана, чарівна квітка... ... Тепер, за брамами кордонів, я дивлюся на спустошені місця, проходжу повз осиротілі оселі й занедбані, печальні сади. Хочеться душевності, щирості, а їх ніби й сліду не лишилося, –раптом начебто сяйне на мить, а то – лише хижий зблиск меча. І не знаєш, що більше вразило: чийсь гостро пронизливий біль, чи тихий, нечутний, скорботний, непоказний, згорьований плач... Розрослася гіркота безликими, посіріло бляклими обличчями, стомлено змученими кроками, очікуванням чогось невідомого.

І що ж мені наразі залишається? змиритися й повернутися назад,

щоб потім безнадійно говорити про ще одну жорстоку поразку?!

А сміх, який іноді тут лунає, приходить здалеку, заразний, і має вагу байдужого свинцю, котрий лише чавить і отруює.

Це більше схоже на глум, до якого тепер мусимо бозна стільки звикати, –для того, щоб вижити, якими б хворими не були, і, попри все, пережити це, як чуже незаслужене покарання.

2 вересня 2004 р. Не маю, кому вірити

Не маю, кому вірити, бо ніхто нікому не вірить, –може, тому що живемо довго, і все почали втрачати; у нас усе менше друзів, саме тому і нас у них –все менше й менше.

Неначе ми – самі винні, ніби прийшли з чужої волі, з’явилися бозна звідкись, щоб посіяти насіння тут і пустити своє коріння, аби вознестися стовбуром, могутнім, як сам час!..

Минуле від нас виривається, і відвертається майбутнє, в якому шукають себе ті, хто лише думає: від них усе тільки-но починається; тому багато хто від нас уже віддалився і зараз хоче

Себе і нас зректися, – так само, як відреклися від наших предків, що збудували Лепенський Вір, дивилися в ці небеса з Кокіна; витесували перші літери в скелях, втискали їх у Вінчанську і Вінічку глину, малювали Охридські письмена

І поширювати їх серед інших, щоб стати святими і вічними могилами, за які багато хто тепер бореться...

Жахливі та божевільні у вчинках, свідомо провокують наш гнів, через який стаємо тими, ким не були; вступаємо в наперед програні бої; забавляємося їхніми хибними істинами, замість того, щоб захищати і будувати свої власні; у наших будинках

Ми сидимо за їхніми столами, і за ними їмо хліб із наших рук; ми п’ємо їхню воду з наших джерел, –ми починаємо забувати, де ми...

Немає кому вірити, тому що ніхто нам не вірить; лишається тільки віра в себе, або думка, що в загальному чистилищі, яке готується, у кожного відберуть чуже і кожному повернуть своє!

Ось такий обнадійливий кінець, такий прапор

усіх зрад життя.

Святий вірш

Кожен може почути його, однак тільки в собі.

Має слова і сенс, срібні нитки та канву, сонячні водоспади й сузір’я, сльози і усмішки, злети та падіння, радісні миті й удари темряви...

Дзюрчить, як річка, шумить, неначе ліс, співає, мов вітер, тече, ніби кров, захоплює незбагненним.

Манить співати разом; але, якщо це робити, десь губиться, щось надщерблюється, або зникає сенс. Ось чому кожен носить його в собі, і ніхто не може написати; бо духу не можна торкнутися, і надію не можна підкорити, і ця пісня чи вірш не оживе за повелінням.

Це флюїд, який має наше тіло і душу, тож і вмирає з кожним із нас, не залишаючи й слідів: ані своїх, ані наших.

Воїн

Перша світова, друга, потім, напевно, третя... –багато попереду, між собою, для інших, проти інших, знову між...

Потім земну хлібину і примарну славу хтось, вимахуючи знову ножем, ділить тупим вістрям зі ще свіжими плямами чужої крові, і фальшиво ідентифікує з хлібом Христа.

Він є, а більше нічого… тупіт його важких кроків повертає раптом у минуле; тоді й майбутнє – це простір, який не соромиться нічого, бо, мовляв, що вже тепер втрачати? з посіяного насіння, як із з магми, завжди зростають нові воїни. На площі – пам’ятники, придорожні знаки край шляху, списки з іменами на табличках... час від часу пахнуть ароматом квітів, нагадують про їх душі, які досі витають у високості, чи, може, набувають іншої дивовижної свідомості.

Адже всі засвіти – насправді єдиний світ, де можна жити без воєн і примарних битв, і де не буває переможців; бо все це, без винятку, –то спрямована супроти людини, її єдиного

життя, брехня…

Ми є, а більш нічого?!

але всьому настає кінець, бо неможливо передбачити власну долю… чи можливо?! навчитися розпізнавати її знаки: як дитина, що вивчає мову батьків, розгадати і змінити лихе майбутнє?..

Скласти завчасно ті химерні кубики нереалізованих іще кимось картин із неясних голосів, барв і тіней… наразі збагнути те незбагненне, бути готовим до відповідальності, добром відчинити всі вікна простору та жити так, немов справді маємо крила і не маємо ворогів.

Нероба

Спостерігає, як усе створюється, проте сам наразі не бере участі; носить у собі забагато втоми якогось предка, чи, можливо, не має, кому та що залишити, одним словом, самодостатній: світ для нього – те, що він бачить; приймає лиш те, що милує його око і не вимагає зробити вперед бодай крок, аби підійти до чогось надто близько, навіщо? так і живе – тихо, наче рослина, якій найліпше – між стовбурами дерев, котрі змінюють цей світ –від кореня; дають плоди, які він має, хоч нічого не робить – ні для їх коріння, ні для їхньої крони; він – птах, здатний полетіти, лиш не помічає

цього.

Арарат Б. Симоняну

Арарат – дещиця пам’яті, вершина ймовірного порятунку, коли не можна обрати між льодом і вогнем, посухою та повінню, і на котрі навіть колись не було волі нашого Всевишнього, а тільки – людська…

Арарат – нагадування про Потоп, неймовірний вихід для всього; тож, якщо ви йдете у правильному напрямку, станете твердо на свій ґрунт і достатньо наблизитеся до вершини, не спокушаючи силу – ані Неба, ані Землі…

Арарат і на відстані зберігає надію кожному, хто погляне на нього, – навіть стрімким кораблям, які моляться, щоб порятуватися – від примхливої небезпеки…

Арарат – маяк у минуле; і хоч досі доноситься його такий дивний подзвін, він – просто символ, мертвий пам’ятник, який насправді нічого не означає для нових примх сучасної природи.

Ірод

І(род)* – це не рід… Він каже Нерону: «Ти не занурюйся в тінь свого Риму, адже немає рими, якою ті злодіяння можна… оспівати».

– (O)співати? – запитує Нерон… Зло – неприродне, та ми щоразу впускаємо його разом із гнівом, пихою, заздрістю чи страхом…

Тому воно проникає й вибирає свій стіл, знову викладає у нашій кімнаті отой химерний посуд, тоді поспішає приготувати тісто.

Який вмілий, підступний майстер: щоб солодкоїжки так солодко їли, і зло собі все розросталося, й сягнуло хоч і до найвищих та найсвятіших небес!..

Дарма, що там ще досі їздить ота чарівна, всевидяща колісниця; і святий Ілля – вгору та вниз, вниз і вгору!.. – жене своїх уявних та прудких коней.

Мандрує скрізь колісницею, й тільки гучним громом може щось виправити та повернути комусь справжнє обличчя.

* Ірод сербською мовою прочитується як І(рід).

Доки

Свідомість втрачає Значення через усе, що бачить у своєму дзеркалі. Пам’ять лине туди-сюди, вона чіпляється за минулі, пережиті та перечуті сцени, все менше вірить у майбутнє; віддається летаргії, яка всьому зменшує цінність.

Таємні містерії стають усе загадковішими в того, хто хоче спокусити ними й заплутати світ істиною про нього самого.

Брехня все змінює, спотворює, аби всі повірили. Хмари в небі створюють літачки, які дехто не розпізнає, то й не вважає їх своїми, скільки б вони не з’являлися. Темні сили вкотре залишають опісля себе пустку, яка можливо триватиме століттями, аж доки не згадаємо про свою людяність і знову не одужаємо; бо такі хвороби зринають з непам’яті, тому неможливо зцілитися звичними ліками; й дехто користується з цього, аби з чужих смертей будувати ті вежі підступної облуди, щоб усі довірливі постійно мешкали отам, у путах тліні. Бо пекло – не за небокраєм, а тут, на землі, ми самі його й створили, непомітно, увесь оцей тераріум; і вислизає вже світ, втрачає минуле, тепер та завтра; мовчить не знає своєї сили, яку має, щоб повернути втрачений рай. З сербської мови переклали Сергій Дзюба і Дарія Соколова Рісто Василевскі