Шпацір №1

шпацір Журнал про незвичайну Україну

№1/2015

2

Гезде і генде…1 Чому ми обрали для назви нашого журналу саме галицький діалектизм? Україна – незвичайна країна. Це унікальний конгломерат мов і говірок, культур, традицій і світоглядів. Кожен її куточок самобутній і неповторний. І саме ці самобутності ми намагаємось віднайти і висвітлити на сторінках журналу «Шпацір». До того ж, є у цьому слові щось таке аристократичне, трохи старомодне, але привабливо-ностальгійне. Проте, із назви журналу аж ніяк не випливає, що ми писатимемо виключно про Львів, Галичину чи Західну Україну. Зовсім ні! Сподіваємось, що географія нашого проекту охопить усі регіони, міста, селища та села нашої незвичайної України, і навіть ті, де ще не ступав кросівок найзатятішого туриста. Аудиторія журналу «Шпацір» – це мандрівники і краєзнавці, яких вже не здивуєш Личаковом, уманською «Софією» чи давньоруськими храмами Києва. Ми націлені, перш за все, на висвітлення маловідомих пам’яток та місцин. Тому у цьому журналі Ви радше знайдете знімок якоїсь, нікому невідомої церквиці на Вінниччині, аніж фото Львівської Опери, виконане з класичного ракурсу. Тож, облиште свої буденні справи, дістаньте з верхньої полиці старенький рубцак2, взувайте зручні ходаки3, і гайда з нами на шпацір4 сторінками нашого журналу! З глибокою повагою до кожного нашого читача, команда журналу «Шпацір».

1 2 3 4

- тут і там (гуц); - рюкзак (гуц); - взуття (гуц); - прогулянка (гал.).

3

Куди помандруємо у номері?

3................................................ ГЕЗДЕ І ГЕНДЕ (вступне слово до читача) УКРАЇНА НАЙ-НАЙ...

6 ……………………………………………...............Україна най-най: три сюжети Про найшвидший гол в історії європейського футболу, «найампірніший» проспект України та перший у світі пам’ятник Джону Леннону – читайте у рубриці.

МІСТА

10 ………………………………………….. Місто чайок, човнів і козацького духу «Місто Перемоги» – так перекладається назва цього населеного пункту з грецької. Тут досить багато стареньких будиночків, безліч чайок і, навіть, є своє «море»!

СЕЛА

28

……………………………………………………В обіймах норовливого Пруту

Запрошуємо вас на шпацір найдовшим селом України!

МІСТИЧНЕ

36 …………………………………………………… Україна містична: три сюжети Пропонуємо відвідати разом з нами три містичні місцини, що розташовані у двох сусідніх містах Подніпров’я.

ОСОБИСТОСТІ

40 …………………………………………….… «Знаем ли мы украинскую ночь?» Історія про те, як українська ніч підкорила Петербург.

URBAN EXPLORATION

48 ………………………………………………………………… Вмираючий Інгулець Є поселення процвітаючі, є мертві, а є – вмираючі… Саме до таких належить Старий Інгулець, колись затишне шахтарське містечко, а нині забутий всіма житломасив, що тихо і непомітно помирає на південній околиці Криворіжжя.

4

СЕЛА

58 …………………………………………………………….. «Зіркові» села України А чи знаєте ви, скільки у нашій державі населених пунктів із промовистою назвою Червона Зірка? Ми порахували. І залюбки розкриємо вам цю «таємницю»!

АРХІТЕКТУРИ

60 ………………………………... Шедевр Бернардацці в «Південній Пальмірі» Готично-романтична витівка архітектора Бернардацці в Одесі.

5

Україна най-най..

Найшвидший гол в історії професійного футболу А чи знаєте ви, що найшвидший гол в історії європейського професійного футболу (якщо брати до уваги офіційні матчі) був забитий українцем, і саме в Україні? Це сталося в останній день серпня 2008 року, на матчі Першої Ліги Чемпіонату України між командами «Кримтеплиця» (із смт Молодіжного) та «Фенікс-Іллічовець» (село Калініне). Автором диво-голу став півзахисник кримської команди з Молодіжного Роман Войнаров-

ський. Він завдав удару по воротах суперника одразу ж після стартового свистка, прямо із середини поля. Причому зробив це настільки вдало, що голкіпер «Фенікса» не встиг зорієнтуватися і врятувати свої ворота. Таким чином, гол був забитий вже на 4-й секунді матчу! Цей матч спровокував дуже багато суперечок між фанатами і футбольними експертами. Зокрема, деякі з них переконували, що зараховувати такий м’яч не можна було, адже він був забитий футболістом з першого доторку (тобто, без розведення м’яча гравцями). З іншого боку, це правило на той час вже було скасоване.

«Найампірніший» проспект України Проспект Леніна у Запоріжжі, за деякими джерелами, вважається найдовшим у Європі. Хоча, це доволі спірне твердження, і звідки ростуть ноги у цього міфу – достеменно незрозуміло. Бо навіть у тому ж таки Харкові є Московський проспект з більшою довжиною, не кажучи вже про інші мегаполіси Європи. Так чи інакше, проспект імені Леніна пронизує майже все місто, починаючись біля головного вокзалу «Запоріжжя І», і закінчуючись аж біля греблі ДніпроГЕСу. Загальна довжина його – понад 10 кілометрів. Якщо статус «найдовшого проспекту Європи» і викликає деякі сумніви, то інший рекорд, архітектурний – є абсолютно беззаперечним. В межах центральної частини проспекту (від універмагу «Україна» і аж до греблі) було ство-

рено найбільший в Україні ансамбль в архітектурному стилі сталінської неокласики (ампіру). За красою і помпезністю з ним може зрівнятись хіба що київський Хрещатик… Десятки будівель-«сталінок» найвищого ґатунку з вежами, апсидами, колонами, різьбленими карнизами та соцреалістичними скульптурами – прикрашають проспект Леніна у Запоріжжі. Цікаво, що під час німецької окупації частина міської магістралі носила ім’я Адольфа Гітлера. Свою ж сучасну назву проспект отримав у 1952 році. Проте, чи є вона доречною нині? Можливо, краще було б назвати проспект Хортицьким, або Дніпровським? Нещодавно на сайті Запорізької міської ради з’явилось опитування громадської думки щодо перейменування проспекту. Там запоріжцям були запропоновані чотири варіанти назви: Соборний, Козацький, Вознесенівський або Петра Сагайдачного.

7

Україна най-най..

Перший у світі пам’ятник Джону Леннону Дуже дивно, що пам’ятників Джону Леннону, легендарному учаснику «Ліверпульської четвірки» та кумиру мільйонів, так мало встановлено на нашій планеті. Є вони лише у Ліверпулі (ну, звісно), Лімі, Гавані, Нью-Йорку, Вільнюсі… А ще – у Могилеві-Подільському! До того ж, саме в українському місті було встановлено перший у світі пам’ятник генію ХХ століття. І відбулась ця подія ще наприкінці 80-х. Як же таке могло статися? Існує напівжартівлива версія: нібито одному місцево­ му скульптору дали завдання витесати з каменю невеличкий бюст Володимира Ілліча. Але майстер був трохи глухенький і почув не «Леніну», а «Леннону»… Звісно, це лише потішна легенда. Наша скромна команда спеціально виру­ шила до прикордонного міста на Дністрі, аби на власні очі побачити цей незвичайний пам’ятник. Прибули ми до Могилева-Подільського о 8 ранку, подолавши непрості сто кілометрів траси М21 (суцільні ями) від Вінниці. Центр міста вже о цій ранній порі «бурлив» і «вирував». Тут, як відомо, знаходиться міст «Дружба», що з’єднує Україну з Молдовою. Близькість кордону відчувається тут дуже гостро: величезний ринок, далекобійні фури, колоритні вози, запряжені кіньми і завантажені яблуками, валютчики-міняли з товстими пачками українських і молдавських грошей… В пошуках гарячого чаю ми натрапили на дивакувату кав’ярню (без вивіски). Заклад хоч і не працював, проте його власниця люб’язно запросила нас всередину і приготувала кави. Дізнавшись про мету нашого приїзду, жінка дуже збадьорилась і почала комусь активно телефонувати. Через деякий час до кав’ярні зайшов чоловік, який виявився однокласником тих дивакуватих подільських «бітломанів», які й вирішили увіковічнити постать Леннона у своєму рідному місті. Наш

8

співбесідник в усіх деталях розповів нам цю дивовижну історію. Отже, усе було так: троє випускників однієї з місцевих шкіл (назвемо цих героїв: Андрій Левін, Борис Горецький і Влад Первачук) захотіли подарувати своєму рідному місту скульптуру. Вирішено було увіковічнити «ікону хіпі» – Джона Леннона. Цю ініціативу на диво добре сприйняв і директор школи, і секретар місцевого райкому комсомолу. Втілювати задум взявся місцевий скульптор Олексій Альошкін. Все йшло чудово: невдовзі скульптура була готова. Але, незважаючи на перебудову і загальну лібералізацію режиму, владна машина ідеологічної пропаганди та цензури все ще діяла. Монумент явно прийшовся не до смаку більш високим партійним чинам і у день урочистого відкриття пам’ятника вони вчинили страшний ґвалт, вимагаючи його знищення. Символічно, що в цей самий час Олексій Альошкін закінчував виводити на постаменті фразу «Дайте світу шанс!». Наступного дня хлопці зняли пам’ятник

і у розпачі повезли його топити у Дністрі. Проте їх перехопив директор міського краєзнавчого музею. Скульптуру він забрав до себе в музей (на той час він розташовувався в старовинній церкві Святого Миколая), де вона і пережила остаточний розпад СРСР. Вже за Незалежності її повторно встановили у центрі міста. Подякувавши чоловікові за розповідь, а власниці – за гарячу каву, ми вирушили на пошуки власне пам’ятника. Він знаходиться у сквері, що також носить ім’я «генія епохи». Сквер облаштували у 2012 році стараннями американської волонтерки Далайни Вільямс. Проте нині він виглядає, м’яко кажучи, не дуже презентабельно: сміття, бур’ян­и і лавки, що давно «просять» ремонту. Сам же пам’ятник виглядає надзвичайно символічно: скульптура Леннона не випадково зображена у вигляді язичницького ідола.

P.S. До речі, Йоко Оно дуже розчулилась, коли побачила фото пам’ятника своєму чоловікові з Могилева-Подільського. Хоч вона і гадки не мала, де, в яких закапел­ках планети, знаходиться це дивакувате місто!

9

Місто чайок, човнів і козацького духу

І я бачив, як сонні чайки Виринали із вод псевдоморя, І кричали протяжно і гучно Чи то з розпачу, чи то від горя. У дворах досихали майки, В коробках – додивлялися сни, Поки я оминав дірки люків, Пробираючись до води…

Міста

... «Перетинаючи степовi простори, оминаючи чепурнi хатки приднiпровських сiл, електричка неквапливо в’їжджає до мiста козацької слави. Нiкополь зустрiчає сонячною погодою i симпатичним молочно-кремовим фасадом свог­о вокзалу з чотирма парами білих колон при вході. За ними, усіх подорожніх вітає герб мiста, де на небесному, синьому тлi зображено козака-вершник­а iз шаблею в руках, що стрибає (чи то летить?) над днiпровими хвилями».

Нікополь: історія та сьогодення

У XIX столітті у Нікополі активно вирощували… ананаси! У спеціальних оранжереях, звісно. Ось уривок з листа купця Нікіфора Драгунцова: «В Никополе и других здешних местечках не только дешевой чечуги и осетров купить можно. Приходилось мне видеть и ананасы, ничем от заморских не отличающиеся, которые местные жители выращивают, в том числе и для продажи…».

12

Нiкополь – невелике мiсто на Днiпропетровщинi, затиснуте мiж неосяжним Степом i таким же безкраїм полотном Каховського водосховища. На привокзальнiй площi завжди панує провінційна тиша i розмiренiсть. У затiнку розлогих тополь сумирно чекає своїх пасажирiв автобус № 9, який попрямує до центру. Сівши у нього, вже за десять хвилин можна доїхати до краєзнавчого музею – скарбницi iсторичних та географiчних вiдомостей про мiсто. Небагато хто знає, що воно є найстарiшим в областi, а його зародження тiсно пов’язане з козацькою добою. Почалося усе 1530-го року, коли козак Микита заснував пере­ праву через Днiпро – Микитин Рiг. Починаючи з 1636-го на цих землях вже iснувала козацька Сiч, яку також називали Микитинською. У 1647-му, перед початком національно-визвольної вiйни, сюди при­­був Богдан Хмельницький. Роком пiзнiше саме тут його було об­рано гетьманом. Та недовго тривали славнi козацькi часи: в 1709 роцi за на­ ка­зом Петра I Микитинську Сiч зруйнували. А через деякий час Катерина II заходилася будувати на березi пристань iз форте­ цею Слов’янськ (проте остання iдея так i не була реалiзована). Меш­канцi новоспеченого мiстечка займалися здебiльшого риба­ ль­­ством i торгiвлею. В 1782 роцi Слов’янськ перейменовано у Нi­ко­поль – «мiсто перемоги» в перекладі з грецької. До речі, стела на честь богині перемоги Ніки прикрашає кільце на розі проспекту Трубників і вулиці Електрометалургів. Сучасний Нікополь – це важливий економічний та транспортний центр Подніпров’я з населенням близько 120 тисяч жителів. Основу промисловості міста складають два заводи: «Ніко­польсь­ кий феросплавний» і «Нікопольський Південнотрубний». З іншими міс­та­ми та регіонами країни Нікополь зв’язує залізниця (ді­лянка Апос­толове – Запоріжжя), а також автодорога національного значен­ня Н 23 «Кіровоград – Запоріжжя». Звісно, є у місті і свій річковий порт, з якого регулярно (в теплий період року) курсує пором на інший берег Каховки – до Кам’янки-Дніпровської. Оглянувши експозиції міського краєзнавчого музею (за адре-

сою вул. Електрометалургів, 46а) і вiдтворюючи в уявi найяскравiшi епiзоди нікопольської історії – час рушати на безпосередні оглядини міста та його iсторичного центру. До речі, на подвір’ї музею знаходиться солідна колекція кам’яних баб та інших артефактів для поціновувачів «сивої давнини».

Нікопольський залізничний вокзал

Річпорт

13

«Стара пошта у Нікополі» (автор: Олександра Євдокимова)

Нікополь: архітектурний нарис міста Той, хто опиняється у Нікополі уперше, завжди дивується, наскільки багатою є архітектурна спадщина цього міста. В цілому, в його історичному ядрі збереглося не менше сотні будівель дореволюційного віку. На жаль, велику частину історичного центру було по-варварськи знищено радянськими будівничими. Замість старих дореволюційних будиночків тут у другій половині ХХ столітя виросли безликі масиви з панельних п'ятиповерхівок. Тим не менше, за кількістю збереженої архітектури дореволюційного віку Нікополь, в межах своєї області, поступається лише Дніпропетровську. Всього в межах міста налічується 20 пам’яток архітектури (щоправда, місцевого значення). Є у Нікополі і одна архі­тектурна пам’ятка національного значення – храм Різдва Богородиці. Але він знаходиться на околиці, і ми «відвідаємо» його трохи пізніше. Зараз же спускаємось вулицею Шевченка (вздовж якої росте величезна кількість вишень!) просто до кварталів старого міста.

14

Старе місто Старе місто розташовується на так званому Нікопольському мисі. Воно умовно обмежене вулицею Дідика з півдня та вулицею Кріпака – з півночі. Від вулиці Дідика до Каховки «струмочками» спускаються численні провулки з доволі поетичними назвами – Тихий, Таврійський, Кривий… Усім їм не менше 200 років, між іншим. Проте найцiкавiшою в старому мiстi є Микитинська вулиця (колишня Катеринославська), на якiй збереглося чимало будинків кінця ХIХ – початку ХХ столiття, збудованих у так званому пiвденноукраїнському цегляному стилі. Свого часу це була перша вулиця у місті, вимощена бруківкою. На Микитинській вулиці є декілька красивих будівель, що варті нашої уваги. Це, перш за все, дім купця Тимофєєва з невеличкою вежею над входом (вул. Микитинська, 3), гімназія мадам Штіфель на розі з Херсонською вулицею (нині медучилище), дім купця Гусєва (вул. Микитинська, 25). В дореволюційні часи Катеринославську вулицю прикрашали два красені-храми. Спасо-Преображенський собор (1898 року бу­ д­і­в­­ни­­ц­­т­ва) зберігся, на щастя, до наших днів. Другий храм – СвятоПокро­вський (1795 року) був знищений комуністами у 30-х роках. Він зна­­ходився практично на березі Дніпра, саме там, де пізніше було розбито сквер з пам’ятником Леніну. Про те, як виглядала ця споруда, ми можемо тепер дізнатися лише зі старих фотографій.

Провулок Таврійський У 30-х роках ХХ століття в Нікополі більшовицька влада зруйнувала Свято-Покровський собор. На його місці згодом розбили сквер і встановили істукан Ілліча. У 2014 році пам’ятник вождю світового пролетаріату теж було знищено. Яскравий доказ циклічності історичного процесу?

15

Міста

Один з будинків у Старому місті

Микитинська ж виводить нас до самого серця Нiкополя, на маленьку i затишну площу Богдана Хмельницького, яку войовничо оглядає кам’яна постать гетьмана. Неподалiк встановлено скромний гранiтний пам’ятний знак, напис на якому свiдчить, що саме в цьому мiсцi iснувала славна Микитинська Сiч. Площа раніше носила назву Базарної, і зовсім невипадково. Тут здавна був базар, а наприкінці ХІХ століття на площі збудували велику будівлю критого ринку за принципом трьохнефної базиліки. «Шопа» – так прозвали її нікопольчани. Нині

16

ж ця грандіозна і, безперечно, знакова для міста будівля перебуває у занедбаному стані. Як, зрештою, і багато інших споруд Старого міста…

Iз площi Богдана Хмельницького можна потрапити просто на набережну, до берегiв Днiпра. Одразу розумiєш, чому його тут називають Каховським морем. Блакитнi простори справдi безкiнечнi – протилежного берега майже не видно, лише реактори Запорiзької атомної загрозливо виринають iз лiтнього марева по той бiк водойми.

… «Тут, на березі могутньої ріки, одразу в уявi постає вiн — Богдан... Щойно обраний гетьманом, стоїть у центрi сiчового майдану i гострим пронизливим поглядом озирає тих, хто довiрив йому долю України. I ось він змахує рукою – i всi за мить уже на конях, iз занесеними над головою шаблями мчать уперед, наввипередки з гарячим степовим вiтром. Мчать вони над синiми хвилями на боротьбу за вiльну Україну, за свiтле майбутнє...». Набережна у Нікополі довжелезна: майже на 8 кілометрів розтягнулась вона від річкового порту і аж до селища Новопавлівка. Прогулюючись по набережній, можна побачити ще одну цікаву пам’ятку Старого міста. Це напівзруйнована масивна будівля пивзаводу Штекеля. Так, так! У Нікополі з 1888 по 2002 рік вирблялося пиво! Нині ж на території старовинної пивоварні хазяйнує приватна фірма «Відродження», активно розбираючи на цеглинки деякі будівлі. Цей факт збурив місцеву громадськість, нікопольці стали на захист своєї пам’ятки. Щоправда, компанія обіцяє не чіпати історичну будівлю

пивзаводу, що внесена до переліку культурної спадщини. Ба, навіть, божиться, що вдихне у неї нове життя. Ще багато гарних історичних будівель можна побачити, якщо пройтися вулицею Херсонською, Запорізькою, Дідика та Сірка. Та й просто прогулюватись вуличками та провулками Старого міста – одне суцільне задоволення. Старий Нікополь зумів зберегти провінційний дух рибальського портового містечка кінця ХІХ століття. Тут і сьогодні можна розмірено крокувати по старовинній бруківці, слухаючи крики чайок і милуючись човнами на горизонті.

Сходи на дамбу-набережну

17

Міста Соцмісто Соцмістом називають окремі житлові райони у великих містах пострадянського простору. Невід’ємні атрибути такого району – це парк, стадіон, палац культури, лікарня і неодмінний пам’ятник Ле­­ні­ н­у. Ще однією характерною рисою будь-якого радянського соц­­міста є його архітектура у стилі сталінського ампіру (неокласика, сталіанс). Усі ці колони, ніші, арочні вікна, гострі шпилі, а також візерунчас­та фасадна ліпнина – роблять прогулянку по соцмісту доволі приємною. Соцміста у Радянському Союзі зводились у 30-50-х роках ХХ століт­­ т­я за типовими планами. Є вони у ряді українських міст, зокрема, і у Нікополі. Нікопольське Соцмісто виросло там, де раніше були поля кукуру­ дзи. Деякий час цей район залишався територіально від­ірваним від решти Нікополя. Зі старим містом Соцмісто зрослося лише у 70-х, коли було зведено ЦУМ, будівлю міськради і закладено сквер навколо неї. Головною віссю нікопольського Соцміста є проспект Трубників (спочатку він носив не надто лаконічну назву – Перша Продоль­­­на вулиця). У середині минулого століття вздовж проспекту проходи­­­­ла залізнична гілка, по якій робітників поїздами доставляли до Південно­трубного заводу. Пізніше, з розвитком автобусного транспор­­­ту у місті, потреба у залізничному сполученні відпала і колію демонтували. Нині ж на її місці знаходиться зелена бульварна алея – прекрасне місце для неквапливих міських прогулянок.

Проспект Трубників. Раніше на місці цього бульвару проходила залізнична колія

18

Соцмісто. Дім зі шпилем

Роком народження Соцміста у Нікополі можна вважати 1935-й. Тоді серед «голого» степу були збудовані перші чотириповерхові будинки для трубників. Однією з найцікавіших споруд Соцміста є 25-а школа, що була зведена у 1936 році за індивідуальним проектом. Не менш привабливо виглядають і так звані нікопольські будинки зі шпилями.

У проекті «ГИПРОМЕЗа» щодо нікопольського Соц­міста записано: «...характер архитектуры принятых типовых двух- и трехэтажны­х домов - обилие террас и балконов, уютность их расположения, возможность их озеленить вьющейся зеленью, как нельзя более подходит к условиям жизни южного города, каким и является Никополь…».

19

Міста Таємниці нікопольських підземель Нікопольські катакомби… Більшість істориків не вірить у їх існування. Проте, за свідченнями старожилів, усе старе місто порізане густою мережею численних підземних ходів невстановленого віку. Деякі з них навіть спускались під землю і ходили тунелями, у яких, імовірно, переховувались махновці в буремні роки початку ХХ сторіччя. Деякі журналісти навіть створили мапу нікопольських підземель. Осно­вою для неї стали свідчення і розповіді місцевих жителів. Судячи з цієї карти, майже всі підземні ходи сходились в одній точці на території сучасного парку Перемоги. Дослідники припускають, що саме на цьому місці колись існувало невелике укріплення. На жаль, більша частина нікопольських підземних ходів обвалилась внаслідок розбудови міста у середині ХХ століття. Інші катакомби затопило водами Каховського водосховища. Проте таємниці нікопольських підземель залишаються нерозкритими і ще тільки чекають на своїх авантюристів-дослідників.

У 2002 році краєзнавці виявили на старому нікопольському цвинтарі могилу Вольдемара Антоні – відомого анархіста і ідейного вчителя Нестора Махно. У свої 19 років саме він створив у Гуляйполі підпільну революційну організацію, одним з членів якої був і майбутній «Батько». Свої останні роки Антоні провів у тихому провінційному Нікополі, де й помер у 1974 році.

Історичні райони Нікополя Що ж, центральну частину Нікополя ми вже оглянули, тепер час відвідати його околиці. Мова піде про Лапинку та Сулицьке – історичні місцевості міста, що колись були окремими поселеннями.

Сулицьке Сулицьке – історична місцевість в західній частині Нікополя. Поселення було засноване наприкінці XVIII століття як слобода. На сучасній карті міста до Сулицького можна вднести територію, що розташована західніше вулиці Псковської. Центральною спорудою цього району міста, без сумніву, виступає церква Різдва Богородиці. Це одна з найстаріших будівель у Нікополі. Що цікаво, у церкви є дві дати її народження. Одна (1812 рік) вказана на охоронній табличці пам’ятки. Іншу ж (1822 рік) можна побачити в дозвільній грамоті на будівництво кам’яної церкви у Сулицькому. Причину такого 10-літнього хронологічного розбігу історики поки пояснити не можуть. Церква збудована

20

На північній околиці Сулицького, біля одного з ресторанів, нещодавно було встановлено пам’ятник Йосипу Шору – ­місцевому шахраю, з якого був списаний знаменитий образ Остапа Бендера.

з цегли, потинькована і пофарбована в небесний колір. Архітектурний стиль строго класичний: із заходу прибудована прямокутна дзвіничка, а зі сходу виділяється округла апсида. Входи до храму оформлені трикутними фронтонами, що підтримуються масивними білими колонами. Якщо пощастить зайти усередину, то можна побачити в інтер’єрах церкви унікальні для Нікопольщини розписи XIX століття. Окрім церкви Різдва Богородиці, є у Сулицькому ще одна цікава місцина. Це старе кладовище, що розташоване на початку вулиці Войкова. Тут ще можна відшукати залишки старовинних козацьких хрестів.

Лапинка Ще одна історична місцевість Нікополя займає досить велику частину сучасного міського простору між Сулицьким і парком Перемоги, на південь від вулиці Херсонської. Саме тут розташований Нікопольський річковий порт. Через усю Лапинку, з заходу на схід, простягається найдовша вулиця міста – Лапинська. Вона налічує понад 500 приватних будинків!

Церква Різдва Богородиці в Сули­цькому памятка архітектури національного значення

Мешканці такого великого села як Лапинка, звісно, мали свій храм. Церква Іоанна Дамаскіна була збудована у середині XIX століття і знаходилась на розі сучасних вулиць Котельникової і Лапинської, на території колишнього Будинку відпочинку. На початку 1940-х років в стінах храму розмістили склад боєприпасів, через що будівля невдовзі злетіла в повітря. У 2005 році археологи розпочали розкопки, аби відшукати фундамент церкви Іоанна Дамаскіна. Фундамент вони віднайшли, проте під час роботи виявили й іншу, більш сенсаційну знахідку. Це були фрагменти черепа і довжелезні (до 8 сантиметрів) зуби невідомої тварини. Виявилось, що це рештки доісторичного бегемота! Так, так, не дивуйтесь… Річ у тім, що на початку кайнозою клімат нашої планети був набагато теплішим. А це значить, що територія сучасної Нікопольщини цілком нагадувала тоді типову африканську савану. А чому б не поставити невеличкий пам’ятник бегемотику на місці археологічної знахідки?

Дореволюційний будиночок на Лапинці

21

Міста Троїцьке повстання 1919 року Саме на Лапинці розгорілось Троїцьке повстання 1919 року – червона сторінка нікопольської біографії. І не тому, що пов’язана з більшовизмом. Червона – від крові… Більшовики, щойно окупувавши українські землі, відверто знущались над місцевими жителями. Зокрема, у селян активно відбирали продоволсьтво і вивозили його до Москви. Не оминула ця біда і Нікополь. Але тут ще жеврів справжній козацький дух вольностей і свободи. «Червоні» вирішили провести загальний опис майна нікопольчан, проте аж ніяк не сподівались зустріти такий опір селян… Повстання розпочалось 8 червня, якраз у день Святої Трійці. Московських реквізиторів нікопольчани зустріли шаленим вогнем. Як результат – в полоні опинилось майже шість сотень більшовиків, 16 з них були розстріляні. Натхненні перемогою, нікопольці почали формувати свій невеличкий військовий загін під синьо-жовтим стягом. Проте не встигли – 16 червня на місто кинули цілу армію на чолі з бронепоїздом. Повстання було жорстоко придушене, близько тисячі заколотників загинули. Очевидці з жахом згадували той день: місто, по суті, було залите кров’ю. У 2013 році в Нікополі, на території парку Перемоги, було встановлено скромний п­ам’ятник на честь жертв Троїцького повстання 1919 року.

Декомунізація по-нікопольськи Цікаво, що процеси декомунізації у Нікополі розпочались ще задовго до того, як це стало загальноукраїнським «мейнстрімом». Ще років десять тому тут почали перейменовувати вулиці. Саме тоді з нікопольських вуличних табличок зник цілий ряд назв радянської доби. Так, проспект Леніна на Соцмісті став проспектом Трубників, вулиця 40-річчя Жовтня - вулицею Героїв Чорнобиля і т.д. Повернулись на міську мапу і деякі історичні назви вулиць, зокрема, Лапинська, Херсонська, Довгалівська. У 2014 році нікопольці активно підтримали всеукраїнську акцію під назвою «Ленінопад». В місті не змогли встояти двоє з трьох «Іллічів». Останнього, найбільшого, Леніна вирішіили не чіпати, але розмалювали його в патріотичні кольори. Вийшло, до речі, досить креативно і красиво.

22

Нікополь – рекреаційнотуристичний центр. Порожні мрії чи цілком реальна перспектива? Нікополь – місто, на перший погляд, суто індустріальне. Воно славиться своїми промисловими гiгантами – трубним та феросплавним заводами, однак маловiдоме з туристичного боку. Справдi, згадки про нього важко знайти в путiвниках, сюди не приїздять ескадрони екскурсiйних автобусiв, а на вулицях не чути клацання фотокамер... А дарма! Бо мiсту, виявляється, є що показати i про що розповiсти. Чи може Нікополь стати справжнім туристичним центром Дніпропетровщини або, навіть, всієї України? Це цілком реально. Принаймні, ресурсна база для цього є. Проте для початку місцевій владі (і креативному класу міста) варто зробити кілька першочергових заходів: • розробити програму реставрації (порятунку!) Старого Нікополя; • позакривати дірки від каналізаційних люків (аби поодинокі туристи, оглядаючи міські пам’ятки, не почали відкривати таємниці нікопольських підземель); • почати «розкручувати» своє місто та його туристичний потенціал у ЗМІ (сподіваємось, що перший крок в цьому напрямі вже зробив наш журнал).

На думку архітектора Василя Повстюка, нікопольська історія ці­ кавіша і багатша ніж запорізька. Однак різниця в тому, що в За­поріжжі її змогли роз­крутити, а от у Нікополі – ні.

Вікна в домі купця Гусєва. На жаль, будівля руйнується

23

Міста

Крім цього, Нікополь може стати і повноцінним курортом (принаймні, обласного масштабу). Для цього тут вже є усе необхідне: чудові піщані пляжі і лагідне Каховське море. А кмітливі місцеві газди могли б здавати відпочивальникам кімнати біля «моря» і вигадувати для туристів всілякі розваги. От чи відмовились би ви від романтичної вечірньої риболовлі на старому дерев’яному човні в кількох кілометрах від берега? Врешті-решт, розвиток будь-якого міста багато в чому залежить від активності і креативності місцевих громад. Ми ж дуже сподіваємось, що туристи таки почнуть цікавитись цим провінційним, проте дуже колоритним містом на Дніпрі з багатющою і цікавою історією.

Візерунчасті цегляні ворота - ще одна «фішка» Нікополя

… «Давно вже минула легендарна козацька доба, вiдгримiли, вiддзвенiли шабельним дзвоном славні походи. Але дух козацький зостався. Вiн блукає вуличками старого мiста, проблискує в очах нiкопольчан, шумить днiпровськими хвилями. Вiн просто живе у цьому мiстi!».

24

7 речей, які неодмінно варто зробити у Нікополі: 1. Скуштувати сушеної рибки на березі Каховського моря.

2. Посидіти на теплому парапеті Набережної, милуючись панорамою Запорізької АЕС на протилежному березі.

3. Покататись на поромі «Нікополь Кам’янка».

4. Скупатись у Каховському водосховищі на одному з міських пляжів.

5. Повернутись на машині часу у XIX століття, блукаючи по старовинним провулкам Старого міста.

6. Знайти та сфотографувати усі «будинки зі шпилями» у Соцмісті.

7. Пошукати входи в загадкові нікопольські підземелля.

25

26

27

28

В обіймах норовливого Пруту 29

Села

…Вже вечоріло, коли потяг, випірнувши з чергового гірського тунелю, опинився в широкій долині. В ній, на яскраво-зеленому тлі карпатських лук розкинулось пістряве мереживо микуличанських садиб. Десь на самому дні долини, поміж будинків і пасовищ, сріблястою ниткою проблискував Прут. Але сонце в горах сідає швидко, і долину почали стрімко заповнювати сутінки, поступово ховаючи чудові краєвиди від спраглих очей подорожніх. Згодом «згас» і Прут…

Найдовше село України В Українських Карпатах, у самому серці Гуцульщини розкинулось це село. Сказати, що воно мальовниче – це майже нічого не сказати. Бо ж шаблонними путівниковими епітетами описати його красу просто неможливо. Треба лише приїхати і побачити на власні очі…

30

Мало хто знає, що Микуличин є найдовшим селом в Україні: своїми хуторами тягнеться воно на 20 кілометрів у гори. Ще за часів Австро-Угорщини вражало воно своїми розмірами. Поселення має багату історію, витоки якої сягають часів Галицько-Волинського князівства.

Ще тоді Данило Галицький нагородив землями в долині Пруту князя Микулу. В середині ХІІІ століття у Карпатах було створено кілька сторожових постів, серед яких і Микулин пост, що згодом став великим селом.

Оглянути пам’ятки – і на пиво!.. З пам’яток села можна оглянути мурований залізничний вокзал 1893 року, а також сільський цвинтар, на якому збереглися польські кам’яні хрести й надгробки ХІХ століття. У центрі села не можна не помітити дерев’яної споруди – церкви Святої Трійці, зведеної у 1863 році в найкращих архітектурних традиціях цього регіону. До речі, дзвіниця церкви у старих австрійських путівниках зазначалась як найгарніша на всій Гуцульщині. Село дивує безліччю ажурних капличок при дорозі, приваблює своїми людьми – надзвичайно хазяйновитими і гостинними, вражає красою своїх садиб. Адже кожна микуличанська

хата – то справжній витвір мистецтва! А ще у Микуличині є своя броварня! Проте туристам не варто шукати тут величезних промислових споруд по типу фастівської пивоварні «Зіберт». Місцеве пиво «Гуцульське» варять у невеличкому дерев’яному будиночку обабіч траси, проте на дорогому угорському обладнанні. Броварня випускає всього чотири сорти пива, серед яких (на думку редакції журналу) найсмачніше – «Медове». До слова, мед для нього отримують із власної пасіки броварні.

Ліси, водоспади, каньйони… Та все ж, головна принада Микуличина – це довколишня природа: Карпатські гори, що гігантськими синіми хвилями тягнуться аж до самого обрію, річка Прут, яка заворожує безтурботною грайливістю, зрештою, чисте карпатське повітря, настояне на соковитих травах і витримане у смерекових лісах. А ліси Карпат! Темні, фантастичні й трохи

31

Женецький водоспад

моторошні – то ідеальна декорація до будь-якого казкового фільму. Підведеш очі – і здається, що височенні стрункі красуні-смереки змикають свої крони десь аж під самісіньким небом, у білих пухнастих хмарах. Більшість туристів приїздить сюди взимку, проте й в інші пори року відпочинок тут залишає безліч позитивних спогадів. Можна піти у гори, щоб поблукати лісовими стежками та послухати справжні музичні хіти у виконанні гірських струмків і потічків. Можна видертись на одну з численних диво-полонин, назбирати букет різнокольорових квітів, наїстись досхочу малини, ожини та чорниць. Або ж просто впасти горілиць у зелену м’яку траву і насолоджуватись спогляданням неповторних карпатських ландшафтів. Якщо ж прогулятись в сторону хуторів на східній околиці села, вздовж Прутця-Чемегівського, то можна побачити, як гірська річка створила тут

32

справжній шедевр – глибокий каньйон посеред лісу! Наймальовничіше місце каньйону знаходиться якраз під старим дерев’яним мостом, де річка з обох боків затиснута скелями 10-метрової висоти. В іншому ж кінці Микуличина (на межі із селом Татарів) всі путівники закликають відвідати Женецький водоспад, один з найвищих в Українських Карпатах. І хоч дістатись туди можна лиш пішки (а йти треба п’ять кілометрів), воно того варте! Сотні водяних струменів падають одним потужним потоком з 12-метрової скелі, розбиваючись унизу міріадами блискучих бризок. Можна годинами милуватися водоспадом і відчувати, як дивним чином відновлюються сили, витрачені на тривалий перехід.

Корови під дощем: естетика споглядання Якщо є час і бажання, можна оглянути сусідні міста і містечка, серед яких уже доволі розкручений туристичний бренд Яремче, Коломия

з єдиним у світі музеєм писанок, українська нафтодобувна столиця Надвірна. А ще – Татарів, Ворохта, Верховина… Проте буває, що небо зранку затягує важкими сірими хмарами. Та й то не біда, адже тут можна залюбки, просто з відчиненого вікна, дивитися на дощ, слухаючи його дзвінке дріботіння об дахи. В такі дні тут зовсім немає метушні: під дощем спокійно пасуться корови… І лише Прут кудись поспішає, оминаючи валуни, створює чудернацькі візерунки на своїй поверхні і, доповнюючи дзвін дощових крапель, виконує казкову заколисуючу мелодію. І тоді ти розумієш, що все ж є на світі місце, де можна по-справжньому відпочити серцем, очистити думки і, можливо, стати трохи кращим, вищим… І довго ще потім снитимуться, і плавні обриси синіх гір, і зелені полонини з копицями сіна, і трохи сумні карпатські дощі, і кам’янисті береги Пруту – непередбачуваного, норовливого і, водночас, такого лагідного.

33

Села

34

35

Містичне

Загадкове «Королівство».

Дніпропетровськ

На вулиці Короленка, в кількох кварталах від знаменитого будинку Хрєннікова (готель «Україна»), знаходиться, мабуть, наймістичніший об’єкт Дніпропетровська. Це цілий ансамбль із кількох закинутих, напівзруйнованих споруд колишньої міської лікарні № 1, прозваний у народі «Королівством» (певно, від назви вулиці, на якій він знаходиться). З цією лікарнею пов’язано безліч страшних легенд та історій. Одна з них говорить, що пацієнти ночами не раз чули плач давно вбитої тут і непохованої дитини. Саме через це у лікарні траплялись різні неприємності, часто помирали хворі. Інша легенда розповідає, що в період війни лікарню закрили, проте її працівники збунтувались і почали вбивати хворих, а згодом і один одного. Після цього випадку у будівлі відбувались дуже дивні речі, а сама вона кілька разів горіла. У вікнах закинутої лікарні і зараз, в нічний чи вечірній час, можна іноді побачити дивне люстрове світло, хоча електрику тут відключили давно. Також у лікарні є так званий «нульовий рівень» − це темні підвали, спускатись у які наважиться далеко не кожен. Адже на нижній рівень, як відомо, спускали безнадійних хворих, а також трупи, тому підвали лікарні буквально «кишать» привидами і духами померлих.

36

37

Дім зі шпилем.

Дніпродзержинськ Так званий «дім зі шпилем» – наймістичніша будівля міста Дніпродзержинська (Кам’янського). Саме з ним пов’язана одна з наймоторошніших міських легенд. У одній з квартир цього будинку (під самісіньким шпилем) жив талановитий художник, разом зі своєю сім’єю. Він натхненно малював, створював десятки чудесних полотен. Проте ані суспільство, ані мистецька еліта міста не оцінили його творчості. Жодну зі своїх картин художник так і не зміг продати. Не стерпівши такої долі, митець у розпачі вбив свою дружину і дітей... Хтозна, так все було насправді чи ні, але у квартиру художника під шпилем так ніхто більше і не заселився. Стоїть вона сьогодні пусткою, і лише вітер навідується в це по­­хму­ р­е місце, проникаючи крізь розбиті шиб­ки. Час від часу з порожньої квартири долинає

38

тихий жіночий спів або звуки дитячих дзвіночків. В кінці 90-х років місцевий хлопчина, гуляючи, забрів у цю химерну квартиру. Через деякий час він вибіг звідти з криками і посивілим волоссям. Кажуть, хлопець і досі лікується у психіатричній лікарні. Після цього випадку комунальники наглухо закрили вхід до «нехорошої» квартири залізними дверима з надійним замком. Сам будинок був спроектований у 1949 році на місці старого цвинтаря села Кам’янське.

Монастирський острів. Дніпропетровськ Острів Монастирський на Дніпрі – це ще одна повна загадок місцина. З парку Шевченка на острів можна потрапити по дуже красивому пішохідному мосту. Вважається, що він знаходиться якраз над розломом кристалічного щита, і місце на середині мосту енергетично дуже позитивне. Тут можна загадувати бажання, і вони обов’язково здійсняться. Сам острів біоенергетики та спеціалісти з аномальних явищ одностайно називають потужною енергоінформаційною зоною. За легендою, прямо під пам’ятником Шев-

ченку знаходиться підземний грот, в якому зберігається напівпрозорий мінерал блакитного кольору – так званий «Кристал Знань». Крім цього, на одній з алей, що відходить від пам’ятника Кобзарю, кілька разів на тиждень з’являється зона розриву хрональних полів, що нібито відкриває прохід у пара­лельні світи. Правда це чи вигадки – вирішувати вам. В будь-якому разі, Монастирський острів у Дніпропетровську і справді володіє незрозумілою і дивною атмосферою, що притягує сюди екстрасенсів, різноманітних контактерів і просто творчих людей з усіх усюд.

39

«..Знаем ли мы украинскую н

В 1876 році на виставці в Петербурзі було виставлене полотно, яке одразу ж викликало здивування та суперечки у відвідувачів. Хтось просто захоплювався побаченим, а хтось роздивлявся з цікавістю і, навіть, з розгубленістю, відчайдушно намагаючись розгадати секр­ет вдало виконаного трюку…

40

ночь?..»

41

Особистості

Назва картини, що була виставлена в Петербурзі: «Українська ніч». І ніякого трюку (принаймні магічного) в ній немає. Просто автору вдалося настільки точно і неперевершено відобразити кольори нічного пейзажу в місячному сяйві, що здавалося, ніби перед очима не картина, а справжня дійсність. Особливо недовірливі глядачі навіть намагалися знайти приховану лампу за картиною, яка, на їх думку, і створювала цю таємничу та реалістичну атмосферу степової ночі. Місцеві газети писали, що створеною ілюзією місячного сяйва художник перевершив навіть самого Айвазовського. Митцем, чия творчість стала сенсацією, був Архип Іванович Куїнджі. Грек за походженням, він народився в бідній родині в селищі Карасівка, яке тепер знаходиться в межах сучасного Маріуполя. В кінці сучасної вулиці Торгової у місті раніше стояв будиночок його батька. Але батьки Куїнджі рано померли, і вже в десять років майбутній художник був змушений покинути школу і найматися на різну дрібну роботу.

При цьому Куїнджі постійно малював. А матеріалом для цього заняття слугувало все, що тільки потрапляло йому під руку. Так, під час роботи у одного хліботорговця, його талант помітили і порадили йому поїхати навчатися мистецтву до Айвазовського. В 15 років Куїнджі вирушив до Феодосії. Проте навчання обмежилося розтиранням фарб та оформленням парканів за дорученнями учня Айвазовського Адольфа Фесслера. До речі, достеменно невідомо, чи бачився Куїнджі з Айвазовським взагалі, проте перебування в школі художників дозволило митцю відкрити для себе неповторні морські пейзажі, які пізніше вилилися в десятки етюдів. Невдовзі Архип Куїнджі повертається додому та працює ретушером в Маріуполі, згодом – в Одесі. Але пізніше все-таки вирішує поїхати до Петербурга, аби вступити до Академії мистецтв. Він мав надзвичайне бажання вчитися та якось проявити себе. Але з першого разу йому не вдається стати студентом Академії. Втім, КуїДім Куїнджи в Маріуполі (фото С. Дудіна)

42

«Степ», 1875 р.

нджі не покидає свого задуму і повторює спроби здати іспити. Паралельно із цим він багато працює над своєю майстерністю, і на академічній виставці з’являється його картина «Татарська сакля в Криму». Після цього йому надається звання некласного художника та дозволено в третій раз спробувати свою вдачу на іспитах. Його ім’я стає відомим після участі в пересувних виставках разом з художниками-передвижниками: Рєпіним, Крамським, Васнецовим. Спілкування з цими митцями відобразилося у творчості Куїнджі реалістичними сюжетами. Деякі з них присвячені рідній місцевості: «Чумацький шлях в Маріуполі», «Степ», «Степ на тлі». Багато сюжетів митець брав також з петербурзьких та кримських пейзажів, а картина «На острові Валаам» стала першою роботою Куїнджі, яку для своєї колекції придбав Третьяков. Всі полотна Куїнджі, попри їх реалістичність, відрізнялися особливою чуттєвістю та розумінням зображеного. Але одного разу, в своєму прагненні до точності в пейзажах, Куїнджі перевершив самого себе. На п’ятій виставці передвижників з’явилася картина «Українська ніч» яка відкрила новий етап в творчості художника та зробила його неймовірно відомим. За допомогою інтенсивних тонів та додаткових кольорів пейзажі стали справжніми, настільки, що разом із захопленням викликали збентеження у поціновувачів мистецтва. Наступні дві картини «Ліс» та «Вечір на Україні» мали аналогічний ефект. Іван Крамськой, наприклад, коментуючи картину «Вечір на Україні», сказав: «… Я совершенный дурак перед этой картиной… Я вижу, что самый свет на белой избе так верен, что моему глазу так же утомительно на него смотреть, как на живую действительность…». Полотно Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі» стало ще одним сенсаційним твором, який і зараз нікого не залишає байдужими. Як і в «Українській ночі» автор зумів зробити світло надзвичайним! Це була виставка однієї картини, новина про яку поширилися ще до офіційного показу. Весь культурний бомонд Петербургу мріяв якнайшвидше побачити її. Куїнджі навіть відкривав, на якийсь час, двері своєї майстерні бажаючим задовольнити свою цікавість. Так, побачивши картину в майстерні художника, князь Костянтин Костянтинович одразу ж її придбав.

Передвижники – учасники творчого обєднання Товариства пересувних художніх виставок. Створене воно було в 1870 році, в Петербурзі і охоплювало значну кількість художників тодішньої Російської Імперії , серед яких були: І. Ю. Рєпін, І. І. Шишкин, А. І. Куїнджі, Валентин Серов, В. І. Суріков, А. М. і В. М. Васнецови, В. Є. Маковський, О. К. Саврасов, І. І. Левітан, та ін. Художники-передвижники протиставляли свою творчість офіційному академізму, розвивали жанр портрету, побутової картини та краєвиду.

43

Особистості

«Місячна ніч на Дніпрі»,1879 р. На картину краще дивитись знизу під невеличким кутом.

Цілеспрямований за натурою, Куїнджі проводив кожен день у своїй майстерні, вишукуючи нові прийоми та експериментуючи з кольоровою палітрою. Використовував він і знання фізики, отримані від професорів Петрушевского та Менделєєва. Одного разу Дмитро Менделєєв разом з передвижниками випробовував пристрій для вимірювання чутливості ока до кольорів. Куїнджі в цьому експерименті виділився найтоншим відчуттям відтінків. В 1889 році звання художника Академії мистецтв доповнюється ще й званням вчителя. Архип Куїнджі вчить осмислювати побачене перед тим, як переносити його на полотно, цінує самостійність думки, навіть дозволяє влаштовувати на заняттях творчі диспути. Даючи пораду учням, він говорив: «Сделайте так, чтобы иначе и сделать не могли, тогда поверят». Куїнджі піклується про своїх учнів і поза

44

робочим часом, допомагаючи їм в усьому. А для шліфування їхніх вмінь влаштовує на своїй дачі в Криму майстерню. Вільна і творча манера викладання робить його улюбленцем серед студентів Академії. Останні часто втікали від інших вчителів на заняття саме до Куїнджі. До речі, саме через це він втратив дружбу з художником Іваном Шишкіним. Навчалися у Архипа Івановича Микола Реріх, Вільгельм Пурвіт, Костянтин Вроблевський. Учні запам’ятали його чесним та суворим, але, водночас, зворушливим та співчутливим. Після своєї критики він завжди переживав, чи не занадто різкими були слова, тому одразу поспішав підбадьорити людину. Він був справжнім філософом та знавцем життя. Не любив виправдань і говорив: «… объяснить-то все можно, а вот ты пойди да и победи». Реріх багато писав про нього у своїх спога-

дах. В одному з епізодів він змальовує Куїнджі дуже працьовитою людиною, наводячи діалог художника зі службовцем, що бідкався на дефіцит часу: «– Семья, служба мешают искусству.

– Сколько вы часов на службе?- спрашивает художник.

– От десяти утра до пяти вечера.

– А что вы делаете от четырех до десяти?

– То есть как от четырех?

– Именно от четырех утра?

– Но я сплю.

– Значит, вы проспите всю жизнь. Когда я служил ретушером в фотографии, работа продолжалась от десяти до шести, но зато все утро от четырех до девяти было в моем распоряжении. А чтобы стать художником, довольно и четырех часов каждый день». Після оприлюднення картини «Місячна ніч на Дніпрі», художник досягнув своєї пікової популярності. Після цього він вирішує працювати для себе, не виставлятися більше, і лише через 20 років дозволяє друзям відвідати свою майстерню. Він не хотів, щоб його запам’ятали «колись» талановитим. Адже Куїнджі вважав, що «співати треба, поки голос є».

Архип Куїнджи вирізнявся особливою любов’ю до птахів. Зазвичай, десь опівдні він виходив на дах свого будинку, щоб погодувати крилатих. Нерідко доводилося йому лікувати хворих тварин. Карикатурист Щербов вважав це чудовим матеріалом для своєї роботи і зобразив художника, який ставить клізму вороні на даху. Щоправда, після цієї карикатури Куїнджи та Щербов більше не спілкувались.

45

Зліва на право: «Вечір на Україні» 1901 р. «Степ з вітряком на тлі» 1875 р. «Чумацький шлях у Маріуполі» 1875 р. «Схід сонця» 1890-1895 рр. «Рибалки на Чорному морі» 1900 р. «Море.Крим» 1898 -1908 рр. «На острові Валаам» 1873 р. «Північ» 1879 р. Фон: «Хвилі» 1870 р.

46

47

Urban exploration

Вмираючий Інгулець Є поселення процвітаючі, є мертві, а є – вмираючі… Саме до таких належить Старий Інгулець, колись затишне шахтарське містечко, а нині – забутий всіма (в тому числі, місцевою владою) житломасив, що тихо і непомітно помирає на південній околиці Криворіжжя. Однак саме це місце може стати об’єктом паломництва для так званих екстремальних туристів та усіх, кого приваблюють занедбані урбаністичні ландшафти.

Фото: Максим Кондратьєв

48

Саме Старий Інгулець став метою нашої сталкерської вилазки. Звісно ж, напередодні подорожі ми перелопатили Інтернет в пошуках корисної інформації про цю місцину. Проте окрім кількох десятків фотографій та однієї статті більше нічого не знайшли. Але й цих скудних матеріалів вистачило, щоб наші спраглі до пригод очі загорілися. Отож ми (семеро криворізьких сталкерів), озброївшись картами, фотокамерами, GPS-навігатором та гарним настроєм, одного квітневого ранку вирушили в дорогу. Добирались ми досить довго, з кількома пересадками. Не дарма ж бо місто Кривий Ріг є найдовшим в усій Європі! Та ось, нарешті, пересідаємо в останній автобус – старенький червоний «Ікарус», що мчить нас на південь, до Інгульця. Власне, житловий масив «Інгулець» складається з двох частин: західної (це так званий Новий Інгулець – сучасний мікрорайон з розвине-

ною інфраструктурою та більш ніж 50-тисячним населенням, що був закладений у 60-х роках) та східної (той самий Старий Інгулець, що веде відчайдушну, але нерівну боротьбу за існування з наступаючими хвостами і кар’єром Інгулецького ГЗК). Дорогою я уважно дивлюся у вікно автобуса, постійно звіряючись з картою. Нарешті, праворуч помічаю необхідний орієнтир – велике, витягнуте уздовж траси кладовище, і даю друзям сигнал: «Пора виходити!». Червоний «Ікарус» прямує далі, лишивши на зупинці постаті сімох затятих мандрівників. Зразу перед нами – вуличка Гарібальді, що спускається вниз, до перших садиб Старого Інгульця. Але ми туди не поспішаємо: бо ж прямо за нашими спинами, як свідчить табличка, знаходиться геологічна пам’ятка природи місцевого значення – кар’єр «Візирка». Знайшовши вузеньку стежинку, спускаємось вниз і невдовзі зупиняємось, вражені панорамою, що відкрилась нашим очам.

Кар’єр «Візирка».

49

Urban exploration

Рука Максима (фотографа нашої експедиції) інстинктивно потягнулась до фотоапарату. Перед нами розкинувся затоплений кар’єр зі стрімкими урвистими схилами. Колись тут добували залізну руду, і це був один з перших кар’єрів на південному Криворіжжі (закладений у 1897 році). Особливо вразила кольорова гама «Візирки»: яскраво-червоні брили залізистого кварциту фантастично виглядали на смарагдовому тлі кар’єрного озера. Захопившись фотографуванням кольорових контрастів «Візирки», ми ледь не забули про час. Треба було повертатись, адже все найцікавіше ще було попереду. Видершись нагору, проминули вже знайому нам автобусну зупинку, перетнули трасу і рушили в напрямку селища. Спочатку Старий Інгулець справив на нас досить приємне враження: старі будинки, акуратні садиби, навколо яких – охайні садочки. Словом, селище аж ніяк не було схоже на «вмираюче». Проте ми ще не знали, що побачимо далі… Крокуємо вулицею Гарібальді. Праворуч, при дорозі, бачимо скромний пам’ятник на

Парадний вхід до колишнього маєтку Махоріно

50

честь родини Демиди, члени якої трагічно загинули від рук нацистів в роки окупації міста. Далі зліва нашу увагу привертає двоповерховий старенький будиночок з бузковими стінами. Це колишній маєток «Махоріно», який був збудований тут ще наприкінці ХІХ століття. Будинок добре зберігся і зараз в ньому мешкає кілька сімей. Вхід до єдиного під’їзду ховається за гіллям двох височенних розлогих ялин. Не можемо втриматись від спокуси зайти в середину дому. Тягнемо за ручку важкі дерев’яні двері (які, напевно, збереглися ще з дореволюційних часів) і опиняємось в порожньому напівтемному під’їзді. Нас зустрічає, вмостившись на широкому підвіконні, дивний чорний кіт з дуже моторошним поглядом. На другий поверх ведуть сходи, повністю дерев’яні, навіть балюстради з перилами – і ті з дерева. Піднімаємось вгору, з кожним кроком прислухаючись, як казково риплять під нами столітні сходинки. Фотографуємо інтер’єри і виходимо у двір. Ще трохи порозглядавши ззовні красиві вхідні двері, невдовзі вирушаємо далі...

І ось тут починається найцікавіше! Якщо спочатку Старий Інгулець здавався нам звичайним селищем, то далі, все частіше почали з’являтись нежилі садиби, рештки якихось громадських споруд, закинуті магазини… При дорозі бачимо порожній постамент колишнього пам’ятника. Доки ми розмірковуємо, чия ж постать тут могла стояти, на постамент вже видерся Андрій – зайняв вакантне місце і вже вимагав сфотографувати його в різних позах. Пройшовши ще кількадесят метрів, бачимо перед собою найбільшу і, певно, найцікавішу споруду Старого Інгульця – 4-поверховий

житловий дім (гуртожиток) в стилі конструктивізму. Він був збудований у далекому 1929 році. У свій час в цій будівлі розташовувалась школа, пізніше – училище. На одному з балконів і досі проглядається радянський напис: «Да здравствует наша Великая Советская…». Одразу за гуртожитком стоїть будівля старої 4-поверхової школи. Проте дитячого сміху і метушні на подвір’ї немає, так як вона вже давно не діє. Стоїть порожньою мовчазною пусткою в центрі селища, зустрічаючи випадкових перехожих дірками-вікнами. Зараз від будівлі лишився лише один каркас зі стін: даху вже давно немає, а дерев’яні перекриття згоріли і обвалилися. Якщо підняти голову високо вгору – на верхівці фасаду школи ще можна розгледіти ліпні фігури дітей-піонерів і радянську емблему з червоною зіркою. Знаходимо центральний вхід до школи. Поруч з ним помічаємо в заростях чагарнику ще один порожній постамент (судячи з усього, Старий Інгулець раніше був рекордсменом за кількістю пам’ятників на одиницю площі). Заходимо всередину. Блукаємо по коридорах, засипаних уламками цегли, уявляємо, як колись ними бігали з класу в клас школярі, і поважно ходили серйозні вчителі. Тим часом угорі, над нашими головами загрозливо звисають «щупальця» арматури з рештками бетону, стирчать залишки обгорілих дерев’яних брусів. Наступний об’єкт на нашому маршруті – місцевий парк. Хоча зараз важко назвати ці захаращені сміттям «джунглі» – парком… Здаля помічаємо біля входу в паркову зону якийсь пам’ятник. Підійшовши ближче, бачимо, що це скульптура шахтаря – своєрідний символ колишнього міста Інгулець. Цей гіпсовий пам’ятник був встановлений тут ще на початку 50-х років, і, на диво, зберігся до наших днів. В самому центрі селищного парку колись красувався величний палац культури, який служив чудовим місцем відпочинку і засобом культурного розвитку місцевих шахтарів-трудівників. Нині, дивлячись на руїни і рештки будівельних конструкцій на його місці, важко уяви­ ти, що колись він тут взагалі був. Від палацу культури вціліла лише одна стіна.

51

Залишки ліпнини на фасаді старої школи Балкони конструктивістського будинку в Старом­у Інгульці виглядають досить гротескно

52

Блукаючи по руїнах палацу, ми надибали кілька цікавих знахідок – елементи декоративної ліпнини, якою були прикрашені інтер’єри будівлі. Неподалік, у заростях, можна побачити ще одну цікаву споруду – підземний погріб. Звісно ж, ми спустились і туди. Льох довжиною близько 10 метрів був викладений з вапняку. Нас вразила температура повітря у ньому – вона була відчутно нижчою, ніж на поверхні. Зробивши невеличкий привал біля мальовничих руїн, ми рушили далі. Протягом всієї нашої подорожі, праворуч від нас неприступною стіною височіли відвали Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату. Одразу ж згадався один з творів видатних російських фантастів. Дійсно, Старий Інгулець нагадував «приречене місто» з однойменного роману братів Стругацьких, оточене з одного боку високою стіною, по той бік якої було неможливо потрапити… За парком вулиця Гарібальді переходить у вулицю Надії. І назва ця є дуже символічною, якщо взяти до уваги ті умови, в яких опинились місцеві жителі. Вулиця була забудована ще у 20-х роках двоповерховими будинками із шліфованого вапняку. У них немає ані води, ані каналізації, люди тут і досі гріються за допомогою пічного опалення. Кварцитова 30-метрова стіна праворуч від нас дещо знизилась, і ми вирішили подолати її саме тут. Адже на іншій стороні на нас чекала ще одна цікава місцина. Пройшовши повз

залишки селищного ринку, ми опинились біля підніжжя відвалу. Зібравшись із силами, почали дертись вгору по хиткому і слизькому камінню. Кілька непростих (і доволі екстремальних) хвилин підйому, і ми – на вершині! І який же неповторний краєвид відкрився нашим очам згори! Унизу, із яскраво-зеленого шатра розлогих дерев, то тут, то там виглядали дахи стареньких будиночків. Трохи далі синьою ниткою блищала степова річка Інгулець в оточенні верб. А ще далі, аж біля самого горизонту, широко розкинулось (повністю виправдовуючи свою назву) селище Широке. Спустившись з відвалу, ми рушили на південь по невеличкому насипу. Раніше по ньому проходила Інгулецька гілка Єкатерининської залізниці. Пройшовши десь з кілометр, ми опинились в останній і найцікавішій точці нашого маршруту. Це так званий «мертвий квартал», що налічує близько десяти вуличок. Офіційна назва селища – Степове, хоча в народі прижилася назва «Отвод». Раніше це був типовий шахтарський житломасив, закладений на початку 50-х років минулого століття. В ньому виросло кілька поколінь гірників, що працювали на місцевій шахті «Центральна». Протягом більш ніж пів століття тут вирувало повноцінне життя: в селищі працювали дитячі садки, школи, клуби і магазини. Але… Розширення кар’єру Інгулецького ГЗК поставило під сумнів існування цього житломасиву.

53

Urban exploration ПАТ «Інгулецький ГЗК» звернувся до Криворізького міськвиконкому з заявою про намір відселити жителів і знести всі житлові будинки в селищі Степове. І Криворізький міський виконком своїм рішенням від 14 березня 2012 року офіційно дав на це дозвіл. Таким чином, долі сотень мешканців селища виявились неважливими для керівництва комбінату, націленого на отримання надприбутків. Ми увійшли до селища і були шоковані тим, що побачили. Нас зустрічали порожні, зарослі бур’яном вулиці, напівзруйновані будинки дивились на нас вибитими вікнами і величезними дірками в стінах. Усюди – пустка і руїна, така собі Прип’ять у мініатюрі. В західній частині кварталу кілька будинків ще збереглися цілими. І в деяких квартирах тут ще й досі живуть люди! Нам вдалось поспілкуватись з місцевими жителями. З розмови ми дізнались, що більшість жителів «Отводу» вже виїхали, лишилось У цьому будинк­у, станом на 2012 рік, ще жили люди!

близько десяти сімей. Ці люди ведуть відчайдушну, але безнадійну війну за право залишитись тут. Задля справедливості треба сказати, що інгульчанам, яких виселяють, комбінат запропонував квартири в новобудовах на Новому Інгульці. Проте можна собі уявити, як не­про­ сто людям покидати свій будинок, рідний двір, у якому вони прожили все своє життя! У одного чоловіка з числа «залишенців» навіть сльози наверталися на очі під час розмови з нами. Поблукавши ще трохи моторошними вуличками, поміж скелетів напівзруйнованих будинків, ми вийшли на центральну площу «Отводу». На ній знаходиться біла будівля колишнього палацу культури – досить акуратна і доглянута, у порівнянні з іншими спорудами селища. Ми дуже здивувались, коли дізнались що в цій будівлі нині розташувалася православна церква!

54

Православна церква у колишньому будинку культури (нині вже знесена)

Ось він, винуватець передчасної смерті селища Степового - карєр Інгулецького ГЗК

55

Urban exploration

Ось так: в селищі, де немає ні магазину, ні пошти, ні аптеки, є вели­ ка діюча церква. Мабуть, молитися богу – це єдине, що залишається мешканцям «вмираючого» житломасиву… Вже покидаючи «Отвод», ми помітили на стінах одного з порожніх будин­ків сумні написи фарбою, залишені колишніми мешканцями селища. Ці написи, повні смутку і розпачу, стали, хоч і сумним, проте змістовним завершенням нашої незвичайної і дуже емоційної подорожі.

P.S.

Цей текст був написаний ще у 2012 році. Тоді у селищі «Отвод» ще жевріло життя. Нині ж воно зовсім згасло. Кілька геть порожніх, напівзруйнованих будинків і купи будівельного сміття – це все, що залишилось від колись затишних шахтарських ву­ли­чо­к.

56

57

Села

«Зіркові» села України А чи знали ви, що в нашій країні – аж 12 населених пунктів із назвою "Червона Зірка"? Що цікаво, лише в одному з них кількість жителів перевищує 500 чоловік. Загалом же, українці чомусь не дуже хочуть жити в населених пунктах з такою «милозвучною» і «оригінальною» назвою. Збіг? Ось повний перелік «Червоних Зірок» на теренах України з географічними адресами цих сіл та кількістю мешканців (подано у дужках): с. Червона Зірка, Апостолівський район, Дніпропетровська область (248 чоловік) с. Червона Зірка, Великоновосілковський район, Донецька область (154) с. Червона Зірка, Бердичівський район, Житомирська область (41) с. Червона Зірка, Поліський район, Київська область (99) с. Червона Зірка, Міловський район, Луганська область (106) с. Червона Зірка, Баштанський район, Миколаївська область (83) с. Червона Зірка, Снігурівський район, Миколаївська область (690) с. Червона Зірка, Баштанський район, Миколаївська область (83) с. Червона Зірка, Балтський район, Одеська область (6) с. Червона Зірка, Біляївський район, Одеська область (258) с. Червона Зірка, Хмельницький район, Хмельницька область (140) с. Червона Зірка, Бахмацький район, Чернігівська область (3).

58

Треба відзначити, що серед цих сіл є доволі цікаві екземпляри. Саме про них і піде мова далі… Так, Червона Зірка, що у Міловському районі Луганщини, є крайнім східним населеним пунктом України. В цьому невеликому селі, що представлене однісінькою вуличкою, мешкає близько сотні чоловік. Переважно це аварці, що переселились сюди із Дагестану у 90-х роках. Тутешні «червонозоряни» виживають за рахунок тваринництва, продаючи молочні продукти власного виробництва. А от Червона Зірка Бахмацького району Чернігівської області претендує на звання най-

менш заселеного села держави. У ньому, станом на 2012 рік, проживало всього три людини! Хоча, чи залишився хоч хтось у селі на сьогодні – невідомо. Бо ж востаннє нога «чужинця» (а саме журналіста Ростислава Мартинюка) ступала тут ще у 2010 році. Проте найцікавішим з даного списку є, мабуть, село Червона Зірка, що на Дніпропетровщині (Апостолівський район). Форма цього села повністю відповідає його назві: в плані – це ідеальна п’ятикутна зірка. Хоча, як справедливо зазначив один з підписників нашої спільноти у соцмережах, форма села більше схожа на будівлю американського Пентагону.

Село Червона Зірка на Дінпропетровщині і справді має форму зірки

59

Архітектури

Шедевр Бернардацці в «Південній Пальмірі» Прогулюючись ідеально розпланованими кварталами старої Одеси, ми раптом помітили, за легким мереживом платанового гілля, обриси дивовижної споруди. Що це – готика, романтизм, модерн, чи просто смілива «сталінка» – так одразу і не скажеш! Незвичайна і трохи химерна будівля була спроектована відомим архітектором Олександром Бернардацці для Нової Одеської Біржі. Знаходиться вона на розі сучасних вулиць Буніна та Пушкінської. Сьогодні ж в ній розміщується Одеська філармонія. Олександр Бернардацці – російський архітектор швейцарського походження, що працював здебільшого на теренах Молдови. Ось така от солянка! У наших південно-західних сусідів Бернардацці взагалі вважається ледь не наці-

60

Внутрішнє подвір’я Одеської Біржі

ональним героєм. Проте і в Україні геніальний майстер залишив свій яскравий слід. Зокрема, і у «Південній Пальмірі». Олександр Бернардацці народився у 1831 році в П’ятигорську, у родині архітектора, який це місто і збудував. Син повністю повторив шлях свого батька: вже у молодому віці він став головним архітектором Кишинеу і залишався на цій посаді майже 30 років. Про цей період життя архітектора його біографи згодом напишуть так: «Бернардацці приїхав у велике село, а залишив по собі – красиве європейське місто». Понад тридцять архітектурних шедеврів спроектував він у молдавській столиці. Бернардацці був палким прихильником класицизму в архітектурі. Однак у своїй творчості він часто використовував елементи і готики, і ренесансу. Якраз усі ці три стилі прослідковуються в будівлі Одеської Біржі…

61

Архітектури

Будівництво розпочалось у 1894 році і обійшлося міській казні у майже один мільйон руб­ лів! Нова Біржа стала другою за вартістю (після Оперного театру) будівлею Одеси. Перед архітектором поставили непросту задачу, що стосувалась акустики головної зали. Великі гроші, як відомо, люблять тишу. Тому торгові брокери не хотіли, аби їх ділові розмови чули конкуренти. І Бернардацці якнайкраще впорався із цим завданням. В якому ж стилі зведена Нова Біржа у Одесі? Хтось побачив у ній риси мавританського стилю, хтось – італійського ренесансу. А от Вікіпедія категорично стверджує: «неоготика». Одне очевидно: швейцарський архітектор у своєму творінні втілював риси венеційського Палацу дожів. Особливе оформлення вікон будівлі – яскраве тому підтвердження. Та й узагалі, вікна Бернардацці вкрай важко не впізнати! Дивна річ: Нова Біржа будувалась, щоб стати комерційним центром Одеси. Але зовсім скоро ця будівля перетворилась на значний

62

культурний осередок приморського міста. В свій час у головній залі Біржі читав свої вірші Маяковський, співав Шаляпін… Не менші таланти виступають тут і сьогодні.

Оформлення вікон - своєрідний авто­ граф відомого архітектора

«ШПАЦІР» Краєзнавчо-туристичний журнал № 1, грудень 2015 р. Над номером працювали: Головний редактор: Антон Савчук Тексти: Антон Савчук, Аліса Панасенко Фото: Олександра Євдокимова, Максим Кондратьєв, Антон Савчук Малюнки: Олександра Євдокимова Верстка та дизайн: Аліса Панасенко На обкладинці: «Старий Нікополь», Малюнок О. Євдокимової На форзаці: «У карпатському лісі», Фото О. Євдокимової Наш сайт: http://shpacir.wix.com/shpacir E-mail: unusual.ukraine@gmail.com Періодичність виходу: 4 рази на рік Використання будь-яких матеріалів видання – лише з посиланням на журнал. Відповідальність за точність географічних назв, імен, прізвищ та історичних фактів несуть автори публікацій. © Журнал «Шпацір»

63

Шпацір