Шпацір №2 by Unusual Ukraine

Шпацір №2 2016

журнал про незвичайну Україну

Гезде і генде…1 Чому ми обрали для назви нашого журналу саме галицький діалектизм? Україна – незвичайна країна. Це унікальний конгломерат мов і говірок, культур, традицій і світоглядів. Кожен її куточок самобутній і неповторний. І саме ці самобутності ми намагаємось віднайти і висвітлити на сторінках журналу «Шпацір». До того ж, є у цьому слові щось таке аристократичне, трохи старомодне, але привабливо-ностальгійне. Проте, із назви журналу аж ніяк не випливає, що ми писатимемо виключно про Львів, Галичину чи Західну Україну. Зовсім ні! Сподіваємось, що географія нашого проекту охопить усі регіони, міста, селища та села нашої незвичайної України, і навіть ті, де ще не ступав кросівок найзатятішого туриста. Аудиторія журналу «Шпацір» – це мандрівники і краєзнавці, яких вже не здивуєш Личаковом, уманською «Софією» чи давньоруськими храмами Києва. Ми націлені, перш за все, на висвітлення маловідомих пам’яток та місцин. Тому у цьому журналі Ви радше знайдете знімок якоїсь, нікому невідомої церквиці на Вінниччині, аніж фото Львівської Опери, виконане з класичного ракурсу. Тож, облиште свої буденні справи, дістаньте з верхньої полиці старенький рубцак2, взувайте зручні ходаки3, і гайда з нами на шпацір4 сторінками нашого журналу! З глибокою повагою до кожного нашого читача, команда журналу «Шпацір».

1 2 3 4

- тут і там (гуц); - рюкзак (гуц); - взуття (гуц); - прогулянка (гал.).

Куди помандруємо у номері? 3........................................................ ГЕЗДЕ І ГЕНДЕ (вступне слово до читача)

УКРАЇНА НАЙ-НАЙ...

6…………………………………………….................. Україна най-най: два сюжети У цьому номері ми підібрали для вас рекорди із присмаком Далекого Сходу. У рубриці йтиметься про шматочок Японії в Києві та шматочок Китаю в Черкасах.

ЕКСПЕДИЦІЯ

10 ………………………………………............... Уламок Азії в українському місті Цікава прогулянка по одному з найколоритніших міських районів в Україні.

МІСТА

20 ……………………………………………………...............Місто жовтого кольору «Уранова столиця СРСР» – так називали це місто раніше. «Місто козацької слави» – так часто називають його нині. Пропонуємо відвідати невеличке місто, що скромно притулилось на самому краєчку Дніпропетровської області.

СЕЛА

32 …………………………………………………….............. Український Айєрс-Рок Білокузьминівка – типове село на Донеччині, із населенням близько 600 чоловік. Хоча, стоп… Зовсім нетипове. І зовсім не звичайне! Адже над типовими сільськими вуличками нависають стометрові білосніжні скелі.

АРХІТЕКТУРИ

42 ……….……………….…...... Архітектурне відкриття в парку «Олександрія» В білоцерківському парку «Олександрія», всього в 200 метрах від мегапопулярної серед туристів колонади «Луна», знаходиться не менш цінна архітектурна пам’ятка. Проте вона надійно «ховається» за поржавілим парканом та занедбаними чагарями.

МІСТИЧНЕ

52 ………………………………………………… Україна містична: чотири сюжети На цей раз пропонуємо вам відвідати разом з нами чотири містичні місцини. Дві з них розташовані у столиці, а ще дві – набагато нижче за течією Дніпра.

АРХІТЕКТУРИ

56 ……………………………………………………….....Еліо Сала: химери з бетону Запрошуємо наших читачів на незвичайну архітектурну прогулянку, по слідам видатного італійського скульптора!

БЛОГИ

68 ………………………………........................................ Пригоди Алмаза в Україні Восени минулого року нашу країну відвідав мандрівник із далекої Киргизії Алмаз. Чи сподобалось йому у нас? Які міста він відвідав під час своєї мандрівки, та які емоції пережив?

Україна най- най...

Найбільший буддистський храм А чи знаєте ви, що на берегах Дніпра розташований найбільший у Європі буддистський храм? Він був збудований у місті Черкаси ще на початку 90-х років. Хоча, за однією легендою, обитель буддистів існувала на цьому місці ще сім тисяч років тому. Храм «Білий Лотос» розташований неподалік від Черкаського Національного університету, в ста метрах від берега ріки. Існує ще одна легенда щодо цього місця. Вона розповідає про незвичайний древній камінь, що був знайдений при закладці фундаменту споруди у 1988 році. На камені ніби то був зображений сам Будда у масці воїна. Окрім молитов та самовдосконалення, черкаські буддисти з храму «Білий Лотос» із задоволенням займаються екскурсійною діяльністю. Так, туристів запрошують відвідати чайну церемонію, або ж спеціальні уроки з написання китайських ієрогліфів. Цікаво, правда ж? Крім цього, при храмі регулярно проводяться заняття з йоги та медитації. На подвір'ї храму є так звані "місця сили". Всього їх п’ять, і біля кожного з них, за традицією, туристи обов’язково загадують бажання. І навіть незважаючи на те, що однією з фундаментальних засад буддизму як такого є відмова від усіляких бажань.

Україна най- най...

Найдовша алея сакур Бажаєте побувати у Японії, не покидаючи при цьому межі Києва? Тоді завітайте до парку Кіото, що знаходиться у Деснянському районі столиці. Тут можна побачити справжню 5-метрову пагоду, що була подарована Києву японським містом Кіото. До речі, і сам парк закладався садівниками з Країни Сонця, що сходить. У 2011 році парк став ще більш знаменитим! Адже у ньому була висаджена алея сакур, яка стала найдовшою в Україні. Цей факт вже зафіксований Національним реєстром рекордів. Довжина алеї складає 987 метрів, на ній було висаджено 360 японських дерев. Деякі джерела також стверджують, що київська алея сакур є найдовшою в усій Європі. На даний момент в парку Кіото можна нарахувати 15 сортів сакури, що відрізняються високою морозостійкістю. В майбутньому тут планується висадити й інші традиційні для Японії рослини. Як відомо, сакура – це важливий символ для кожного японця. Зображення квіток цієї рослини можна зустріти на старовинному японському одязі, головних уборах, гербах міст. Цвітіння ж дерева є загальним національним святом у цій країні.

Уламок Азії

в українському місті

Експедиція

Цей історичний район у центрі Сімферополя можна вважати одним з найцікавіших, найколоритніших в усій Україні. Називають його по-різному: Старе Місто, Ак-Мечеть, Нахалівка, Шанхай… Що ж у ньому такого особливого?

Колорит Як не крути, сумна роль випала цьому місту… Роль «перевалочної бази» для туристів та рекреантів, що поспішають до моря і пальм. Вже не одне десятиліття Сімферополь лиш проводжає усіх їх приреченим поглядом. Зрідка він звертається до пузатих чоловіків та заклопотаних жіночок, обвішаних дітлахами, дорожніми сумками і пляжними парасолями, запрошуючи тих хоча б декілька годин приділити древньому «місту користі». Адже йому є що їм показати! Проте його, зазвичай, не чують… Але ті мандрівники, що таки вирішують піти «проти течії», і заглиблюються в старовинні

квартали Сімферополя, ніколи про це не жалкують. Деяким щастить ще більше, і вони знаходять Ак-Мечеть. Пощастило і нам познайомитись із цією екзотичною місциною. Блукаючи заплутаними вуличками цього колоритного району, може на мить здатися, що ти потрапив десь до Туреччини чи до Центральної Азії. Або ж якимось чином перенісся на 500600 років в минуле і опинився у Середньовіччі. Бо ж тут – справжнісінькі нетрі з малоповерхових будинків, сараїв та інших незграбних споруд. Над головою загрозливо нависає густе мереживо дротів, а вулиці щедро пощерблені

глибокими ямами, в яких застрягають навіть автівки. Хоча, стоп. Звідки ж у Середньовіччі автомобілі?

Минуле За однією з версій, життя на цьому місці жевріло ще за часів Неаполя Скіфського – столиці скіфської держави впродовж від ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. н.е. Саме тут селилася біднота древнього міста. Наприкінці XV століття біля підніжжя Петрівських скель осіли вже татари, давши початок поселенню Акмесджит. Його планування, з численними короткими і викривленими вуличками, було типовим для східних міст. Саме в Ак-Мечеті була облаштована резиденція калги (другої після хана людини у ієрархії Кримського ханства). Вона включала в себе

грандіозний палац на двісті кімнат, а також красиву мечеть. На жаль, жодна з цих споруд не дожила до наших днів. У XVII столітті це колоритне поселення відвідав мандрівник Евлія Челебі. Його надзвичайно вразив той факт, що місцеві мешканці чудово розумілись на традиціях та канонах православ’я, але геть не розбирались у ісламській релігії. Наприкінці XVIII століття, коли Крим став частиною Росії, було прийняте рішення створити на основі містечка Ак-Мечеть нове губернське місто. Тоді й почалася розбудова Сімферополя. Зараз Ак-Мечеть є лише частиною великого міста. Проте до ХІХ століття, як зазначали мандрівники, Ак-Мечеть і Сімферополь були помітно відособленими один від одного, і жили своїми окремими життями.

Експедиція

Сучасне і майбутнє Ще до окупації Криму місцева влада Сімферополя виношувала думки перетворити Ак-Мечеть на повноцінний екскурсійний об’єкт, створити тут туристичну стежку, на зразок тієї, що вже існує у Євпаторії. Проте, після анексії півострова риторика місцевих владних «еліт» кардинально змінилась. Тепер вони заявляють про наміри знести Старе Місто і створити на його місці новий багатоповерховий мікрорайон. «Трущобы городу не нужны. Это вовсе не красит Симферополь» – ось так недвозначно висловився у 2014 році Генадій Бахарєв, так

званий голова міської адміністрації. Звісно ж, проблем у цього міського району – купа. Це відсутність нормальної каналізації, антисанітарія, активна торгівля наркотиками, розбиті дороги… Звісно, набагато простіше (дешевше) зрівняти усе це з землею, аніж наводити лад, реставрувати, зберігати, як це робиться у розвинутих країнах Європи. Як воно буде далі – побачимо. Радує те, що місцеві жителі категорично проти зносу Старого Міста. Вони справедливо зазначають, що його треба не знищувати, а рятувати.

Караїмська кенаса

Експедиція Пам’ятки Більша частина забудови Ак-Мечеті датується XIX і XX століттями. Проте тут є і більш давні будівлі. Серед таких – мечеть Кебір-Джамі, збудована ще у 1508 році. Непроста, героїчна біографія у цієї будівлі! За свою історію вона й горіла, і кілька разів перебудовувалась, якимось дивом збереглась наприкінці XVIII століття, після анексії Кримського ханства Росією… А у 1930-х сакральну споруду перетворили на склад.

«Дім з ліліями»

Відновили свою святиню кримські татари вже за часів Незалежності. Караїмська кенаса – ще одна унікальна пам’ятка цього історичного району. Її можна відшукати на Караїмській вулиці. Збудована у 1896 році. Караїми – це один з корінних народів Криму. Їх релігія ґрунтується на Старому Завіті, який кожен віруючий має читати та інтерпретувати сам, та поєднує у собі риси іудаїзму, ісламу і християнства. Караїмів в Україні на сьогодні лишилось всього кілька тисяч. Тому готично-мавританська кенаса у Сімферополі прогнозовано пустує і потроху руйнується. Колись будівлю увінчувала Зірка Давида. Нині ж на її місці геть недоречно красується «красная звезда», почеплена комуністами у 30-х роках. А ось на вулиці Єфремова знаходиться чи не найцікавіша з громадських будівель Ак-Мечеті. Це так званий Будинок з ліліями, що відрізняється неабиякою фото- та кіногенічністю. У радянські часи він часто потрапляв до об’єктивів професійних кінокамер. Збудували дім на початку ХХ століття. За однією з версій, за часів Російської імперії в ньому розташовувався публічний дім (або як сказали б французи – бордель). Хоча сучасні мешканці будинку, а також краєзнавці переконані, що це лише вигадка. Будівля має кілька цікавинок. По-перше, на головному фасаді можна розгледіти своєрідні прикраси – дві чавунні лілії. А між другим та третім поверхом, під декоративним балкончиком, заховався маленький крилатий дракон.

Експедиція

Мечеть Кебір-Джамі

Коти і дроти Географічно Ак-Мечеть обмежена вулицею Пролетарською, Чехова, Єфремова і Курчатова. І уся ця територія чомусь надзвичайно приваблює котів! Вони тут геть усюди: на підвіконнях, карнизах, балконах, вапнякових парканах… І всі вони дивляться на тебе якось нахабно-зневажливо, усім виглядом своїм наче промовляють: «Чужинцям тут не місце!». Дуже часто ак-мечетівські коти влаштовують веселі гонитви з переслідуваннями по дахах стареньких приземистих будиночків. А побігати і пострибати їм тут справді є де!

Ще одна знакова риса району – це його всюдисущі дроти: електричні, інтернетні та ще хтозна-які… Ніби якийсь величезний урбаністичний павук виходить щоночі і обплітає старовинні звивисті вулички своїм чорним павутинням. Зазвичай, краєзнавцям міські дроти неабияк дошкуляють. Адже вони заважають якісно сфотографувати фронтони старих будинків, скульптури на дахах, чи ще якісь деталі міського ландшафту. Проте тут, у Ак-Мечеті, все зовсім навпаки. Так і хочеться відшукати ракурс, де б цих дротів було якомога більше. Бо ж де ще таку екзотику сфотографуєш?

Місто жовтого кольору

Міста

Про Жовті Води, напевно, чули усі українці. Хоча б через дві речі: знамениту Жовтоводську битву 1648 року і... через уран. "Уранова столиця СРСР" – так називали це місто раніше. "Місто козацької слави" – так часто називають його нині. До речі, на міському гербі Жовтих Вод можна побачити і шмат уранової руди, і дві перехрещені козацькі шаблі…

Трохи географії, трохи історії… Місто Жовті Води скромно притулилось на самому краєчку Дніпропетровської області. До речі, одразу за вулицею Маршала Будьонного, що обмежовує місто з заходу, починається вже територія Кіровоградщини. Воно зовсім невеличке, має біля 50-ти тисяч жителів. Адміністративно місто включає у себе ще й два віддалені селища – Водобуд і Веселоіванівку.

Місто компактне, тому оглянути всі його визначні місця (а вони є!) можна за 3-4 години. Для тих же, хто забажає лишитись тут на довший час, є аж 2 готелі: "Ювілейний" (на вулиці Парковій) та готель "Під ялинками" (з більш затишним розташуванням, направду в затінку старих ялинок на площі Чайковського). Дата заснування населеного пункту, який

спочатку називався Жовтою Рікою – 1895 рік. Бурхливий розвиток поселення розпочався в середині ХХ століття, коли тут знайшли значні поклади уранової руди. Вже у 1957 році поселення офіційно стало містом. Кумедно, але головний комбінат міста, що займався видобутком уранової руди, за радянських часів тотальної конспірації іменувався "заводом фосфатних добрив". Нині він зветься "Східний ГЗК", проте видобуток уранової руди тут вже не ведеться. СхідГЗК зараз лише випускає урановий концентрат. Проте спадщину комбінат залишив по собі жахливу: спотворені кар'єрами і відвалами землі, а також грандіозний за масштабом відстійник рідких радіоактивних відходів, що розміщений в балці в кількох кілометрах південніше міста. Його площа – 25 гектарів! І подібні за розміром радіоактивні відстійники є лише в США. Екологи робили заміри радіоактивності поблизу жовтоводського відстійника і наміряли там 0,875 мР/год (для порівняння: біля саркофагу ЧАЕС цей показник

становить 0,763 мР/год). Крім славнозвісного (або сумнозвісного) комбінату, в місті діє ще кілька підприємств, серед яких варто виділити місцеву фабрику штучного хутра, що є лідером в Україні у цій галузі. До речі, символ московської Олімпіади 1980 року "Олімпійський Мішка" був виготовлений саме на цій фабриці. А копія "Мішки" нині дбайливо зберігається в жовтоводському краєзнавчому музеї. Але досить історії. Час розпочати віртуальну прогулянку містом!

Від автовокзалу до парку Основною в'їзною брамою до міста слугує автовокзал (поїздом у Жовті Води не потрапити). При знайомстві з будь-яким містом, найміцніше запам'ятовується, зазвичай, перше побачене. Вийшовши з автовокзалу, турист, на жаль, опиняється в сірому безликому мікрорайоні з типових дев'ятиповерхівок, зведених

Міста

нашвидкоруч у 80-х роках. Не дай Боже, опинитись тут у похмуру осінню погоду – тоді враження про місто буде не найкращим. Головною віссю цієї частини міста є вулиця Кропоткіна, на якій, щоправда, немає нічого цікавого. Хіба що, кинеться в очі своєрідне оздоблення балконів (культ "Олімпійського Мішки" в Жовтих Водах), або ж досить красиве мозаїчне панно на стіні міського пологового будинку. Ця жвава міська артерія виводить на вулицю Маяковського, де знаходиться єдиний вуз міста – Інститут підприємництва "Стратегія" (готує економістів, програмістів тощо). Головний корпус вишу виглядає досить таки футуристично. Одразу ж за жовтоводською "alma-mater" починається досить милий і доглянутий Дитячий Парк. Тут є непоганий стадіон, спорткомплекс з літнім басейном, тенісні корти, ставки з непоганим пляжем, а також велика дитяча фортеця, на якій полюбляють проводити свій безтурботний час малі жовтоводці. Якимось дивом збереглися навіть радянські атракціони. Інститут підприємництва «Стратегія»

З парку до центру Крізь шикарну неокласичну арку із Дитячого парку можна вийти прямо у центр міста – на вулицю Богдана Хмельницького. Ця двохрядна вулиця не може не сподобатись: провінційна і умиротворена, вона максимально точно відображає загальну атмосферу всього міста. Вулиця починається мініатюрним пам'ятником гетьману Хмельницькому, а закінчується – пам'ятником Олександру Пушкіну. Взагалі, центр Жовтих Вод – це справжній музей-заповідник сталінської неокласики. І справді, важко пригадати на теренах Дніпропетровщини таке ж місто, яке б володіло таким великим і цілісним ансамблем будівель в єдиному архітектурному стилі – стилі сталінського ампіру. Ще одна цікава деталь: геть усі будівлі в центрі Жовтих Вод – виключно жовтого кольору. Місто тримає свою марку! Вулиця Хмельницького виводить нас на несподівано широку і порожню площу Миру (колишня назва – Леніна). З одного боку площі

ще недавно стояв Ленін (ідола зняли з постаменту у лютому 2014 року), а з іншого можна побачити красиву неокласичну будівлю колишнього кінотеатру "Мир" (нині тут - елітне кафе "Старе місто"). Будівля особлива ще й тим, що в ній у 1987 році відбувся концерт Віктора Цоя – пам'ятна як для провінційного міста подія! Західніше від площі Миру знаходиться парк Слави. Аби потрапити до нього, треба обійти помпезну і дуже красиву будівлю міського палацу культури. Грандіозна споруда, що є домінантою центральної частини міста, була зведена в 1957 році за проектом архітектора О.В. Александрова. Центральний фасад прикрашений величним фронтоном на 8 масивних білих колонах, що увінчаний скульптурою богині родючості. Чудові також і інтер’єри палацу, що прикрашені розписами, мармуром, кольоровим склом. До речі, якщо вірити Інтернету, то у жовтоводського ПК є кілька ідентичних двійників: один у Росії, інший - у Словаччині. Палац культури Східного ГЗК

Міста

В самому ж Парку Слави багато пам'ятників і пам'ятних знаків. Але найвідоміший і найвеличніший з них – це, звісно, монумент «Героям визвольної війни». Це найбільший потрійний кінний монумент в Україні. Пам’ятник зображує трьох вершників – Богдана Хмельницького, Івана Богуна та Максима Кривоноса. Він був відкритий у 1991 році. Монумент встановлено на насипному кургані, а загальна його висота складає 11,5 метрів. Якщо повернутись на вулицю Хмельницького і пройти ще трохи далі на північ, можна опинитись на вулиці Петровського, яка тягнеться з заходу на схід майже через усе місто. Саме на ній знаходиться один з головних туристичних об'єктів міста – Скіфський курган. Висота кургану – 8 м., він належить до епохи неоліту. За переказами, саме з цього кургану у 1648 році Богдан Хмельницький спостерігав за ходом жовтоводської битви. У 1957 році курган був укріплений опорною стіною з природного каменю і прикрашений горельєфом з епізодом жовтоводської битви. Як відомо з курсу історії, битва під Жовтими Водами відбулася 1648 року. Це була перша перемога українського війська у національно-визвольній боротьбі 1648-1654 років, в якій армія Богдана Хмельницького разом з татарами завдала нищівної поразки польському війську коронного гетьмана Потоцького.

Монумент «Героям визвольної війни»

Курган Богдана Хмельницького

Але, як свідчать новітні історичні дослідження, сучасне місто з історичною битвою пов'язує лиш назва. Зокрема, історик І.Стороженко наводить докази того, що битва відбулась на 15 км. східніше від сучасного міста, ближче до міста П'ятихатки. Справа у тім, що там теж є річка Жовта. І саме біля тієї Жовтої річки розпочалась велика битва. На користь цього свідчать і археологічні знахідки в тому районі – кулі, деталі возів, кості коней. Виявляється, в локалізації битви історики довгий час спирались не на ту Жовту річку! Але це аж ніяк не означає, що в сучасного міста Жовті Води треба відібрати статус "міста козацької слави". Потрібно лише зробити деякі історичні корективи. Якраз напроти кургану знаходиться Жовтоводський краєзнавчий музей з доволі багатими музейними колекціями. Музей носить ім'я Ю.І.Пригожина – місцевого історика і його засновника. Пройшовши трохи далі вулицею Петровського, можна побачити православний храм Святої Трійці, який, щоправда, не має якоїсь архітектурної чи історичної цінності. Раніше це був зовсім не храм, а кінотеатр імені 300-річчя возз’єднання України та Росії. Потім до білоколонної будівлі прибудували дві незграбні бані і нарекли колишній кінотеатр храмом. Якщо пройти вулицею Петровського ще далі на схід, можна потрапити до селища Водобуд.

Жовта ріка

Міста

Селище Веселоіванівка. Затоплений кар’єр

Від Водобуду до Веселоіванівки Річка Жовта, від якої отримало назву й саме місто, – це невеличка річка, що розмірено несе свої малі води до Інгульця. Вода у ній і справді має жовтуватий відтінок – через продукти окислення залізистих кварцитів, виходи яких розмиває ріка. Ці місця навіть татари у свій час називали «сари су», що перекладається як «жовта вода». Там де закінчується вулиця Петровського – починається гаражний кооператив. Одразу за ним знаходиться дуже видовищний об'єкт – відпрацьований кар'єр загальним об'ємом в 1 кубічний кілометр! Через свої грандіозні розміри кар'єр не підлягає рекультивації. Навколо кар'єру можна побачити й численні залишки шахтних споруд – сліди колись бурхливого гірничодобувного життя міста. Селище Водобуд з півночі обмежене колією і старим залізничним мостом через Жовту річку. Одразу за мостом починається мальовничий Краснокутський Ліс, зелений масив площею біля

130 га. Із деревних порід в ньому домінують клен, в’яз та дуб. Ліс має густу мережу стежок та галявин. А за лісом весело розкинулась Веселоіванівка! Тут турист зможе відшукати ще один (вже третій за рахунком) пам’ятник гетьману Богдану. А недалечко від нього знаходиться найцікавіша туристична атракція Веселоіванівки – це два старих залізорудних кар'єри Веселоіванівського рудника, що виник тут ще у 1895 році. Нині ж ці кар'єри затоплені і використовуються місцевими жителями як прекрасне місце для відпочинку і риболовлі. Саме тут, на краю цього гранітного урвища, доречно буде завершити наше знайомство із Жовтими Водами. Містом з багатою історією, жовтими будиночками, трьома пам’ятниками одному гетьману і глибокими антропогенними «ранами», що лишились від часів «уранової лихоманки».

Текст і фото – Андрій Харьковий

Український Айєрс-Рок

Села

Білокузьминівка – типове невеличке село на Донеччині, із населенням близько 600 чоловік. Хоча, стоп… Зовсім нетипове. І зовсім не звичайне! Адже над типовими сільськими вуличками нависають стометрові білосніжні скелі. Геть не степовий виходить пейзаж!

Білокузьминівські скельні оголення — геологічна пам’ятка природи місцевого значення. Знаходиться вона в Костянтинівському районі Донецької області, біля села Білокузьминівка. Статус пам’ятника природи цій місцині було надано рішенням облвиконкому ще в 1972 році. Площа пам’ятки – 0,35 га. З 2004 року скельні оголення верхньої крейди входять до складу регіонального ландшафтного парку «Краматорський». Тому спершу декілька слів про нього.

Села

«Краматорський» – регіональний ландшафтний парк у Донецькій області. Створений у 2004 році рішенням Донецької обласної ради з метою збереження унікальних природних ландшафтів. Станом на 1 січня 2007 року, загальна площа парку сягає 1738 гектарів. Складається з чотирьох резерватів: «Біленьке», «Пчьолкінські скам’янілі дерева», «Камишеваха» та «Білокузьминівський».

Саме Білокузьминівський резерват є найцікавішим. Тут на поверхню виходять крейдові породи останнього періоду мезозойської ери. Таким чином, місцевим крейдяним скелям понад 90 мільйонів років. Раніше, коли я приїжджав на Донбас, то і гадки не мав, що тут може бути така краса. Зазвичай, з вікна поїзда видно лише металургійні комбінати і терикони, а тут Донецький кряж в усій своїй красі. Цікаво! А ось і вид на скелі здалеку. Ліворуч біля ставка – моє місце ночівлі.

Села

Гра світла і тіні. Насуваються хмари... Після цього знімку я повертаюсь назад в табір на ночівлю, сподіваючись познімати скелі на світанку. Але не склалося… Весь наступний день було похмуро.

А ось класичний яр. Цей знімок можна сміливо відсилати в редакцію для публікації в підручнику з фізичної географії для 8-го класу.

Нарешті піднімаюсь на скелі. Скельні ерозійні останці сягають у висоту 25 метрів. Краєвиди зачаровують. Чудесно виглядає ранкова Білокузьминівка. Формування даних скель відбувалось в чистих і теплих морських водах з вапняних скелетів невеличких морських організмів. На скелях чітко видно вертикальні біло-сірі вкраплення. Чорні плями – це мох. Білокузьминівські скелі практично позбавлені рослинності. Лише на краю осипів є кілька лугових і посухостійких видів: це лютик, клевер, герань лугова. Потрібно бути дуже уважним під час прогулянки по ущелинам. Крейда дуже м’яка і розсипчаста. Один невдалий рух і... Біля підніжжя скелястих гір розташована велика кількість ніш, вибоїн, є навіть великі і малі печери. Милуватися цими скелями можна хоч цілий день, а краєвиди звідси відкриваються просто казкові.

Текст: Антон Савчук Фото: Катерина Ципенюк, Антон Савчук

Архітектурне відкриття в парку «Олександрія» Пам’яті Віктора Чепелика присвячується…

В білоцерківському парку «Олександрія», всього в 200 метрах від мегапопулярної серед туристів колонади «Луна», знаходиться не менш цінна архітектурна пам’ятка. Проте вона надійно «ховається» за поржавілим парканом та занедбаними чагарями. І поступово руйнується…

Архітектури

Ми й самі не знали про існування цієї будівлі, хоч не раз шпацірували цим чудовим парком. Випадково побачили її знімок на одному з місцевих форумів і відверто здивувались: та це ж чистий український модерн! Ще більше вразила дата спорудження будівлі – 1929 рік. Ця архітектурна знахідка настільки нас зацікавила, що ми не могли про неї не написати. Отож…

Короткий екскурс в УАМ Асиметрія, великі акцентовані вікна, декор із використанням народних мотивів та рослинних орнаментів – це саме ті «лакмусові папірці», які дозволяють ідентифікувати український архітектурний стиль (скорочено - УАМ). Стиль, додавання до якого приставки «так званий» є відвертим кощунством. УАМ народився на початку ХХ століття. Найбільшими його центрами стали міста Полтава та Харків. «Іконою» даного стилю справедливо вважається будинок Полтавського губернського земства, а його «батьком» – зодчий Василь Кричевський. Архітектор вклав у своє творіння шість років життя. Після завершення будівництва та оздоблення будівлі Полтавського земства у 1908 році, потужна хвиля українського модерну розлилася від Львова і аж до Кубані. Звісно, подібні народно-модернові «витребеньки» в архітектурі не подобались ані прибічникам «единой и неделимой», ані червоним більшовикам. З приходом радянської влади УАМ був просто змушений піти у підпілля. Як справедливо зазначав Віктор Чепелик, після 1925 року «на архітектуру все сильніше починають впливати соціальні вимоги доцільності та ощадливості, котрі сприймались як веління

часу». Насправді ж, український архітектурний стиль пройшов усі кола пекла радянської імперії зла. Його критикували, цькували, нищили, врешті, намагались просто викреслити із історії. І усе це – через нахабну оригінальність і аж надто акцентовану народність стилю. Не солодко було й архітекторам – прихильникам українського модерну. Одних змусили визнати хибність своїх попередніх творчих пошуків. Деяких «прописали» у концтаборах, аби не мозолили очі і не псували своїми модерновими витівками раціональне і строго функціональне обличчя радянської архітектури. Так чи інакше, УАМ дожив аж до початку Другої Світової війни. Чи не найяскравішим зразком українського модерну (вірніше, його видозміненої, замаскованої форми) в радянський період є перший корпус Лісотехнічного інституту (1927 рік), що знаходиться посеред Голосіївського лісу у Києві. Архітектор Дмитро Дяченко неймовірно вдало вписав будівлю в довколишній ландшафт, сміливо використавши при цьому національні особливості української архітектури. Звісно, пробачити таку нахабність йому не могли. Аби уникнути арешту, Дмитро Дяченко разом з

Як впізнати український модерн? Характерні риси стилю: • скошені шестикутні (трапецевидної форми) вікна; • дахи із заломами; • башточки з крівлями шатрового типу; • відкриті галереї, що нагадують піддашки українських дерев’яних церков; • використання майоліки, рослинних орнаментів, кручених колон та інших елементів.

Вікна українського модерну Фото Катерини Ципенюк

родиною втік до Москви. Вже там його згодом затримала спецгрупа НКВД. Сміливий архітектор загинув у саратовському концтаборі в 1942 році… А от останнім відлунням УАМу дослідники називають будівлю готелю «Україна», що розташована у Луганську. Вона була збудована одразу після закінчення війни. Цілком прогнозовано, архітектора Йосипа Каракіса за цей проект звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». На щастя, вже відомий на той час зодчий відбувся, за його ж власним висловлюванням, «легким переляком».

Модернова витівка Даміловського Як бачимо, деякі зодчі відчайдушно намагались зберегти УАМ, маскуючи його під стилі, до яких радянська влада відносилась лояльно (під конструктивізм чи неокласику). Але й радянські цензори були не дурні і вправно виявляли подібні спроби архітекторів. Проте, як виявилось, бували й виключення. Саме одним із таких прецедентів і є дивакувата будівля , що збереглася на теренах парку «Олександрія» у Білій Церкві. Підпільний дослідник УАМ Віктор Чепелик за радянських часів по крихтам збирав інформацію про пам’ятки цього стилю, складаючи єдину і цілісну мозаїку. У його праці «Український архітектурний модерн» ми знайшли згадку і про будівлю, що нас зацікавила. Виявилось, що це

Архітектури

насосна станція колишнього водогону, що використовувався за призначенням аж до початку 2000-х років. Що цікаво, його було збудовано на фундаменті ще старішого водогону, який забезпечував водою палац та решту споруд Браницьких (колишніх власників парку «Олександрія»). Як же так сталося, що в часи глибокої радянщини (1929 рік) в 70 кілометрах від Києва була зведена будівля в стилі УАМ? Причому, архітектор зовсім не намагався замаскувати, приховати риси небажаного стилю, сміливо виставивши їх напоказ. Тут ми чітко бачимо і вікна трапецевидної форми, і дахи з заломами, і шатрову башточку зі шпилем… А над центральним входом архітектор ще й залишив напис: «19281929». Щодо достовірності дати спорудження, вказаної на фасаді будівлі, сумніватись не доводиться: цей же рік будівництва зазначає у своїй книзі і Віктор Чепелик. Автором проекту комплексу очисних споруд водогону у парку «Олександрія» є інженер та архітектор Микола Олександрович Даміловський. Звісно, ми почали детально вивчати життєпис зодчого.

Дах правого крила будівлі

Віктор Васильович Чепелик (1927-1999) – відомий дослідник спадщини українського архітектурного модерну, член Української Академії архітектури, автор 185 наукових праць. Стиль УАМ ґрунтовно почав вивчати у 60-х роках, не дивлячись на системну протидію режиму. Віктор Чепелик так і не встиг за життя систематизувати весь свій зібраний матеріал в єдину монографію. Це сталося вже після його смерті. У 2000 році світ побачила книга «Український архітектурний модерн».

Арочне вікно на рівні цокольного поверху

Інженер, педагог, архітектор… Микола Даміловський народився в останній день 1880 року в старовинному селі Козацьке, що на Чернігівщині, в родині дзвонаря та служителя місцевої церкви. Отримав прекрасну освіту, з відзнакою закінчивши у 1909 році Інститут цивільних інженерів у Петербурзі. Тобто, зі своєю майбутньою професією хлопець визначився ще в юні роки. У ранній біографії Даміловського знаходимо кілька дуже цікавих моментів. Так, одну зі своїх архітектурних практик майбутній зодчий проходив у Полтаві, на будівництві Полтавського земства Василя Кричевського, про яке ми вже згадували у цій статті. Згодом, по закінченню інституту, працював асистентом у Олександра Вербицького, якого також відносять до прихильників УАМ. Тоді зрозуміло, хто саме прищепив Даміловському симпатію до стильових форм українського національного стилю.

Архітектури

Будівля водогону у Кривому Розі Малюнок В.Чепелика

З 1911 року архітектор вже сам створює декілька проектів для міста Києва. Це були як інженерні споруди, так і житлові будинки. У 1918 році Микола Даміловський виступив одним із ініціаторів створення першого в Україні Архітектурного інституту, в якому потім і працював професором. У 20-х роках архітектор зосереджує свою практичну діяльність на будівництві залізничних об’єктів та інженерно-гідротехнічних споруд. Згідно з біографічними відомостями, що подаються Центральним державним архівом літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ), М.О. Даміловський створив два індивідуальні проекти для насосних станцій водогонів у Кривому Розі (1927 рік) та Білій Церкві (1928-1929 роки), вирішених у стильових формах українського модерну. Вже навесні 1930 року ми бачимо прізвище архітектора в списку з 45 обвинувачених по так званій «справі СВУ». Важко повірити у те, що архітектурні «витівки» Даміловського у двох українських містах залишились непоміченими. Напевно, всевидяще око радянської репресивної машини розгледіло риси українського національного стилю навіть крізь густе гілля вікових дерев парку «Олександрія»… На щастя, архітектор відбувся у цьому процесі «малою кров’ю», пробувши під арештом лише шість місяців. Після звільнення Микола Даміловський працює у Київській філії інституту будівель, пише декілька ґрунтовних праць, займається проблемами комунального будівництва. Споруд у стилі УАМ вже не будує… В 1934 році Даміловський також очолював спеціальну комісію, що мала дослідити можливість перебудови зруйнованих споруд Межигірського монастиря під дачі Постишева, Косіора та інших представників кривавої радянської «еліти». Видатний український зодчий помер у березні 1942 року. Похований разом зі своєю дружиною Надією на Лук’янівському цвинтарі.

«Справа СВУ» – сфабрико ваний і показово-гучний процес, у якому на лаві підсудних, нібито за участь у міфічному (вигаданому НКВД) «Союзі Визволення України», опинилось 45 осіб. Четверо з них отримали серйозні вироки: 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією. Головними цілями сфабрикованого «процесу СВУ» було створення підґрунтя для масових репресій проти української інтелігенції, а також дискредитування і згортання політики українізації, яка проводилась протягом 1920-х років.

Сучасний стан білоцерківської пам’ятки Модернова пам’ятка розташована в центральній частині парку, на березі річки Рось (одразу за Поповичевим ставом). Територія оточена парканом, проте ближче до берега ріки в ньому можна відшукати солідну діру, яка дозволить підійти безпосередньо до будівлі. Сама будівля в плані неправильна, асиметрична. Дах її покритий листовим залізом. Праве крило споруди увінчане елегантною башточкою з крівлею шатрового типу, і прикрашене маленьким декоративним балкончиком (нині

він напівзруйнований). Ліве крило спотворене химерною прибудовою більш пізнього віку. Видно, що невідомі «майстри» намагались змавпувати загальний стиль будівлі формою вікон. Наскільки безглуздо і незграбно це виглядає, можна побачити на знімку. Також зверніть увагу на якість цегли в оригінальній будівлі та у прибудові. До речі, архітектор М.О. Даміловський наголошував на важливості використання матеріалів найвищої якості у будівництві житлових та інженерних споруд.

Загальний вигляд будівлі Фото Катерини Ципенюк

Архітектури

Стан, у якому перебуває пам’ятка на сьогоднішній день, можна назвати критичним. Вікна місцями вибиті, деякі перекриття обвалились, а на дахах вже повиростали кількаметрові берізки! Всередині будівлі треба бути вкрай обачними: сходи іржаві і вже серйозно прогнили. Навколо споруди теж варто ходити обережно, бо у густій траві можна не помітити відкриті дірки-колодязі. Будівля насосної станції водогону в парку «Олександрія», судячи з усього, не входить до списків архітектурних пам’яток, а тому державою не охороняється. Пам’ятка справді вмирає на очах, і про її збереження треба було думати ще «учора». А зберегти її – необхідно. Бо ж не так багато в нашій країні будівель, зведених у стилі українського модерну, що вже казати про ті з них, що були збудовані за радянських часів.

Всередині будівлі Фото Катерини Ципенюк

P.S. Була архітектурна «витівка» Даміловського у парку «Олександрія» спонтанною? Чи, може, це був свідомий і цілеспрямований акт для національно-культурного відродження України? Тепер сказати важко. Проте необхідність збереження цієї унікальної споруди ні в кого не має викликати сумнівів.

Містичне

Таємниці парку Шевченка. Дніпропетровськ

Центральний парк Дніпропетровська – парк імені Шевченка – приховує у собі декілька цікавих та містичних легенд. Центральним об’єктом парку є Потьомкінський палац (кінець XVIII ст.) – одна з найцінніших архітектурних пам’яток колишнього міста Катеринослава. У місті досить популярною є версія про те, що під палацом і парком існує густа мережа підземних ходів та лабіринтів. Ці підземелля, згідно з легендами, населені численними привидами – в них нібито лиши-

лись душі перших будівничих Катеринослава, які померли від важкої, каторжної праці під час зведення палацу та закладки фундаменту Свято-Преображенського собору. Крім того, цілком можливо, що в цих таки підземеллях поховані й останки самого князя Потьомкіна, який помер у 1791 році. Час від часу, в підземному світі парку з’являється самотня фігура князя, що блукає коридорами, мріючи про велич ілюзорної «третьої столиці», яка так і не була втілена у життя…

Диявольський дім. Дніпропетровськ В центральній частині Дніпропетровська, на вулиці Дзержинського розташований так званий «диявольський дім». Це старенький триповерховий будинок під зловіщим номером «13». Але таку назву дім отримав не лише через свій номер, а й внаслідок моторошних історій, що із ним пов’язані. Якщо високо підняти голову, то на фасаді будівлі можна розгледіти медальйон із зображенням циркуля і молотка. Це, як відомо, традиційні масонські символи. Ця деталь екстер’єру породила в народі легенду про чорні масонські меси, що проводились за цією адресою. Згідно однієї легенди, в будинку і досі живуть духи принесених в жертву масонами юнаків та дівчат. За іншою легендою, десь під будинком знаходиться величезний секретний підвал, в якому похований колишній його власник, разом із дружиною. Якщо ж роздивитись оформлення будівлі, то можна легко повірити в усі ці легенди та історії. Головний фасад охороняє рогатий сатир та шість химерних валькірій. Цікаво, що поруч із «диявольським» домом знаходиться так званий «Будинок щастя» (місцевий ЗАГС). Досить колоритне сусідство!

Містичне

Лиса Гора. Київ

Лиса Гора, без жодних перебільшень, є наймістичнішим об’єктом української столиці. Вона височіє на правому березі річки Либідь (в районі станції метро «Видубичі») і обмежена з заходу проспектом Науки, а зі сходу – Столичним шосе. Сьогодні на цій горі дуже люблять збиратись толкіністи, неоязичники, адепти різноманітних молодіжних субкультур, а також просто люди, що шукають натхнення чи гострих відчуттів. Чим же вона усіх так приваблює? Важко перелічити усі легенди, пов’язані із цим місцем. Кажуть, що на Лисій Горі неможливо сфотографуватись – знімки обов’язково вийдуть засвіченими або розмитими. Якщо прогулюватись тут на самоті, то можна почути в себе за спиною шепіт на незнайомій мові. А ще це «чорне місце» неабияк притягує до себе бажаючих звести рахунки з життям: така собі Аокігахара по-київськи! «Лысая Гора под Киевом служит сборищем всех ведьм, кои тут по ночам отправляют свой

шабаш» – ось як цей об’єкт описував свого часу Володимир Даль. Поговорюють, що сучасні столичні відьми полюбляють збиратися тут і в наші дні. Київська Лиса Гора впливає на психіку людей, причому, на одних позитивно, а на інших – негативно. Про це говорять цілителі, біоенергетики, психологи. У XIX столітті для солдат, що несли варту в тутешньому Лисогірському форті, навіть видали окремий припис, який наказував «…не боятись сторонніх незрозумілих шумів та звуків». Окрім своєї містики, Лиса Гора може бути цікава і для звичайного, буденного туриста. Так, тут можна оглянути високі земляні вали та тунелі фортеці, збудованої у 1870-х роках. Привертає увагу й язичницьке капище з дерев’яними ідолами. Найсміливіші ж можуть прийти на гору в ніч на перше травня, коли тут збирається на свій щорічний шабаш всіляка нечисть – як земна, так і потойбічна.

«Замок Барона». Київ Так званий Замок барона Штейнгеля (вул. Ярославів Вал, 1) – це одна з будівель, яку можна сміливо відносити до групи київських пам’яток-важковаговиків. Її можна поставити в один ряд із Будинком з химерами, Миколаївським костелом чи Національною оперою… Окрім цього, будівля є абсолютним рекордсменом у столиці за кількістю домислів та міських легенд. Перш за все, зовсім випадково у власники цього готичного будинку приписали Штейнгеля – знаменитого барона, мецената і масона. Він ніколи тут не жив, і не має ніякого відношення до його спорудження. Проте міські легенди, як відомо, народжуються і поширюються дуже швидко. І назва «Замок Барона» намертво закріпилась за цим будинком. Насправді ж дім цей належав заможному поміщику Підгорському, що забажав звести для себе справжній замок у центрі Києва. Під еркером будинку можна побачити двох химер – крилатих істот з лев’ячими головами. За легендою, вони охороняють вхід до «замку», і можуть проклясти будь-якого непроханого гостя. Існує ще одна цікава легенда. У цьому будинку ніби то колись був Чеський клуб, до якого у 1915-1917 роках любив навідуватись Ярослав Гашек. Одного разу він за щось дуже сильно образився на членів клубу і, виходячи з будинку, прокляв його. Можливо, саме тому будівля сьогодні пустує?…

Еліо Сала:

химери з бетону

Усі будівлі, про які йтиметься у цій статті, мають дві спільні риси. Поперше, усі вони були зведені на зламі XIX-XX століть. По-друге, кожну з них оздобили і прикрасили руки одного майстра – Еліо Сала.

Текст: Антон Савчук Фото: Антон Савчук, Оля Чорнобай

Архітектури

Скульптор-новатор з Мілану «Розумітись на сучасному мистецтві зовсім не важко. Якщо витвір висить на стіні, то це живопис. Якщо ж навколо нього можна обійти – це скульптура» Том Стоппард

Еліо Сала (1864 - 1920) – талановитий міланський скульптор. До слова, саме так правильно читається прізвище майстра: САЛА (із наголосом на перший склад). Кияни ж свого часу для благозвучності дещо спотворили це прізвище, перетворивши його на Саля (із наголосом на останній склад). Наприкінці ХІХ століття скульптор був запрошений до Санкт-Петербургу для оформлення одного з княжих палаців. Проте, виконавши всі роботи у столиці тодішньої імперії, Еліо Сала не повернувся до Італії. Почувши, що у Києві шукають майстрів для оздоблення будівлі міського музею, він направляється саме туди. У Києві майстер знайомиться з епатажним архітектором Городецьким, і це знайомство на довгі роки визначає його творчу долю. Цей талановитий тандем зодчого і скульптора пода-

рував українській столиці не одну знакову будівлю. А сам Сала надовго затримався у Києві, і, навіть, відкрив тут свою власну майстерню. Цікаво, що у Еліо було три брати. Двоє з них також були митцями (художник і ліпник), а третій був фехтувальником. У Києві скульптор жив на Хрещатику (у готелі «Європа»), та на вулиці Інститутській, у будинку під номером 14. Еліо Сала був першим у Києві (та й в усій Російській імперії), хто використав цементну сировину для виготовлення скульптур. Раніше міські ліпні прикраси відливались з алебастру. Цемент, у порівнянні з ним, значно вигравав у міцності. Отже, запрошуємо наших читачів на незвичайну архітектурну прогулянку, по слідам видатного італійського скульптора!

Зупинка перша: Художній музей (вулиця Грушевського, 6) «Якщо доведеться обирати поміж художників, беріть ліпше скульптора. Ці теж п’ють, проте вони набагато міцніші і якісь по-тваринному бадьорі» Марта Кетро Наша віртуальна екскурсія розпочинається на вулиці Грушевського, з будівлі Національного художнього музею України. Саме ця споруда стала першим творчим плацдармом для італійського скульптора у місті Києві. Еліо Сала подав і свої ескізи на конкурс проектів з оздоблення новозбудованого Владиславом Городецьким музею старожитностей та мистецтв. І вони були визнані комісією най-

доречнішими. Італієць працював над музеєм більше семи років. Як результат – фронтон будівлі був прикрашений грандіозною композицією, на кутах музею оселились крилаті істоти грифони, а парадні сходи отримали своїх бетонних охоронців – двох величезних левів. Всі ці скульптури Сала збереглися до нашого часу. Щоправда, один з левів сильно постраждав у 1918 році, під час обстрілів Києва

більшовиками. На щастя, тварина з цементу була відреставрована. Оздоблювати Київський музей старожитностей Еліо допомагали його брати. Скульптурні роботи Сала дуже сподобались архітектору Городецькому. Можливо, саме через левів?

Адже відомо, що Городецький був затятим мисливцем і буквально марив у той час африканськими сафарі. Хтозна… Так чи інакше, в найближчому майбутньому неординарний зодчий довірить саме Сала оздобити свої чергові архітектурні творіння.

Зупинка друга: Національний банк України (вулиця Інститутська, 9) «У кожній брилі мармуру ховається скульптура. Треба лише зуміти вилучити її звідти» Еміль Кроткий Наступна будівля, оздоблена Еліо Сала, була зведена у 1906 році за проектом архітектора Олександра Кобєлєва (Городецький теж подавав свою заявку на участь у конкурсі, проте не склалося). Спочатку будівля банку мала лише два поверхи. Третій і четвертий надбудували значно пізніше, вже у 30-х роках. Чим же прикрасив Сала головну штаб-квартиру української банківської системи? На будівлі Нацбанку ми бачимо маскарони з лев’ячими головами і, знову ж таки, грифонів. Постаті крилатих левів розташовані по усіх чотирьох кутах будівлі, на рівні другого поверху. Ці скульптури з’явились тут зовсім невипадково. Адже грифон здавна вважається символічним охоронцем скарбів та грошей. На мініатюрних балкончиках четвертого поверху найуважніші можуть зауважити скульптури двох рибин з доволі агресивним виглядом. Проте їх виготовив вже інший майстер у 1934 році.

Архітектури

Зупинка третя: Будинок з химерами (вулиця Банкова, 10)

«Під невиразним лютневим небом будинок за номером 10 на вулиці Банковій мав доволі похмурий вигляд… Химери на фасаді наче поривалися навздогін летючим хмарам, плакали вологою, що стікала з їхніх очей, пащ, рогів…» Із книги Олеся Ільченка «Місто з химерами»

Оздоблення будинку Городецького стало, мабуть, самою знаковою подією в професійному житті Еліо Сала. Зодчий звів його для себе, попередньо побившись об заклад з іншими знавцями архітектурної справи, що він зможе збудувати житловий дім на такому стрімкому крутосхилі. Будинок під номером десять на Банковій буквально «обліплений» різноманітними скульптурами! Усі їх виготовляв Сала, проте за ескізами власника дому. Дивлячись на головний фасад чудернацької будівлі, важко побачити край даху – він повністю зайнятий скульптурами: рибами, жіночими постатями, жабами, бутонами й стеблами морських рослин. Тут же голови диких тварин – слонів, антилоп, носорогів та жирафів (ще один натяк на неабияку симпатію Городецького до Африки). Інтер’єри будинку виглядають більш стримано. У їх оформленні Еліо допомагав його брат – Євгеніо, який розмалював плафони у кімнатах. Трохи осторонь від будівлі, на невеликому постаменті встановлена окрема скульптурна композиція під назвою «Бій орла з пантерою». Біля її основи можна відшукати цікаву деталь: автограф, залишений скульптором («E. Sala, 1902»).

Архітектури

Фото О. Чорнобай

Зупинка четверта: кенаса караїмів (Ярославів Вал, 7) «Архітектура завжди має бути скульптурною, а скульптура - архітектурною» Еміль Бурдель

Кенаса для караїмів, збудована в старій частині столиці Владиславом Городецьким, є наступною зупинкою на нашій прогулянці. Міланський скульптор оформив фасади будівлі, а також її інтер’єри. Високохудожнє ліплення із того ж таки цементу чудово підкреслило мавританський стиль незвичайної споруди. Цікаво, що Сала оформив водостоки кенаси у вигляді лев’ячих голів, із хижих пащек яких стікала дощова вода. На превеликий жаль, ця колоритна деталь будівлі не збереглася.

Архітектури

Зупинка п’ята: будівля Національної опери України (вулиця Володимирська, 50) «Скульптор повинен виражати у своїх творах стан душі» Сократ На зламі століть Еліо Сала працює над оформленням ще однієї важливої для Києва споруди – будівлі нового оперного театру. Тут, на стінах пишної споруди театру можна побачити численні рослинні орнаменти та геометричні елементи. Головний фасад театру цілком доречно прикрашений парою крилатих муз, а на даху зручно розмістились вже звичні нам грифони, міцно тримаючи у лапах позолочену ліру – атрибут поезії та творчості.

Як бачимо, Еліо Сала дуже полюбляв грифонів – цих міфічних крилатих істот. Їх часто використовують в архітектурі, зокрема, в якості символічних охоронців чогось або когось. Не важко здогадатись, що грифони на Нацбанку охороняють фінансові скарби, на художньому музеї – мистецькі та історичні коштовності, а от на будівлі оперного театру – скарби нематеріальні, культурні. До речі, на даху театру можна побачити ще по парі грифонів з щитами на грудях.

Фото О. Чорнобай

Архітектури

Зупинка шоста: костел Святого Миколая ( Велика Васильківська, 75) «Часом скульптура змушує задуматись: це камінь перетворився в людину, чи людина – у камінь?» Силован Рамішвілі Тепер переходимо до оглядин сакральних споруд, до яких також приклалась талановита рука італійського майстра. Одна з них – неготичний костел Святого Миколая, що усіх вражає своїми височенними шпилястими вежами, традиційно-готичними вікнами та надзвичайно пишним ліпним декором. Саме останнім і займався Еліо Сала. Майстер симетрично прикрасив фасад костелу численними скульптурами. Тут можна побачити Архістратига Михаїла із мечем, постаті апостолів, а також Богоматір з дитиною. Бокові портали споруди прикрашені рельєфами. Один з них зображує загибель Святого Войцеха, на іншому ж – сцена із хрещенням князя Ягайла.

Зупинка сьома: костел Воздвиження Святого Хреста (місто Фастів) «Я беру брилу мармуру і відтинаю від неї усе зайве» Огюст Роден Ще один прекрасний неоготичний шедевр знаходиться у місті Фастів, в 70-ти кілометрах від Києва. Це Свято-Воздвиженський костел, який, скоріш за все, також оздобив Еліо Сала. Споруда будувалась протягом 1903-1911 років. Її центральний та бокові фасади прикрашені цементними скульптурами та барельєфами. Найбільша барельєфна композиція «Христос благословляє дітей» розташована під центральним вікном-трояндою. Перебуваючи в українській столиці, Еліо

Сала втілював в життя і більш дрібні проекти. Це були, зокрема, скульптурні композиції на міських цвинтарях. Одна з робіт Сала збереглась на Новому Байковому кладовищі. Талановитий італійський скульптор покинув Київ лише з початком Першої Світової війни. Помер Еліо Сала на своїй батьківщині у 1920 році, лишивши майже всі свої творчі здобутки на чужині. Але ж справжнє мистецтво не має національності і не знає державних кордонів…

«– Фігури на будинку, його інтер’єри – просто жарт, коли хочеш. Гра фантазії… – Хворобливої фантазії! – Їх робив Еліо Сала…» Із книги Олеся Ільченко «Місто з химерами»

Блоги

Пригоди Алмаза в Україні Текст і фото: Алмаз Диіканов

Восени минулого року нашу країну відвідав мандрівник із далекої Киргизії Almaz Dyikanov. Чи сподобалось йому у нас? Які міста він відвідав під час своєї мандрівки, та які емоції пережив? Далі викладаємо мовою оригіналу записи Алмаза, взяті з його сторінки у Facebook.

Привет… Я – Мака (меня так назвала мама в детстве, потом стали называть друзья-приятели). Хотя, как и у всех нормальных людей, у меня есть и имя, и фамилия, и даже отчество… Я, типа, путешественник из Киргизии… Был в Сингапуре, Японии, Южной Корее, Индии, Турции, Дании, Германии, Литве… И кажется где-то еще… Не помню…) А еще Узбекистан, Казахстан и Россия… Мне 45 лет, а я до сих пор хочу повидать весь мир… Пожить немного в Европе; посафарить в Африке; посигарить на Кубе с чиками; в Австралии помечтать о Новой Зеландии, глядя на кенгуру с бумерангом за пазухой; а в Новой Зеландии повоевать с маори против немаори; в Океании выяснить, кто ж, в конце концов, съел Кука; в Штатах поиграть на гитаре на улицах Нового Орлеана с обкуренными блюзменами; на Карибах отыскать следы капитана Блада; в Южной Америке не заблудиться в горах Патагонии или Кордильер, или не быть укушенным какой-нить ползучей, или летающей, или прыгающей гадостью в джунглях Амазонии… Украина… Ничего не знаю толком о ней! Стыдно, друзі, стыдно мне. Окромя Тараса Бульбы или «Ты ж мене пидманула», оказывается, практически ничего не знаю… А, ну и еще, пожалуй, Наташу Королеву – кто ж ее не знает? Хочу увидеть и понять самих украинцев – обычаи, порядки, культуру… Мне посоветовали западные маленькие городки типа Ужгорода, Тернополя, Черновцов… Львов, разумеется. Тут все так смешано-намешано, микс из народов и культур. В Одессе рулят евреи, или как? Почему говор одессита обычно с еврейским акцентом? Здесь же особняком Киев – мать городов русских. Почему же «мать» русских находится за пределами русских, а Киевская Русь, центр древней Руси, стал вдруг Окраиной? Мне, азиату, трудно понять многое, но очень хочется увидеть, по крайней мере, и вкусить.

Блоги

20. 09.15.

Первые часы в Украине просто супер! Нет времени даже что-то написать в статусе, все время в движении... несмотря на то, что аэрофлот потерял и ищет мой багаж, и я хожу небритый, в водолазке с кожаной курткой в руке и с кожаной за плечами, а на улице 30 градусов жары...

21. 09.15.

Привет всем... Много писать нет возможности... Вкратце... Украинцы чрезвычайно милые и приветливые люди... Невероятно гостеприимные... Веселые и позитивные... Грустных и хмурых рож мало... Абсолютное большинство на меня смотрит с нескрываемым любопытством и интересом (девушки улыбаются, заглядывают в глаза невзначай...). Спешат помочь – очень отзывчивые... Киевлянин, летевший со мною, тащит меня к себе домой и кормит меня кофе. Потом помогает мне адаптироваться в городе, покупает мне местную «симку». Потом доводит до метро и, как полагается ангелу-хранителю, исчезает, пожелав успеха. Sergii Kudiashov, для которого я незнакомый и чужой человек, сильно помогает мне своими связями и благодаря ему, у меня здесь появились новые друзья. Сегодня я впервые встретился с ним, и с его очаровательной девушкой Олей... Они показали мне свою частичку Киева и взгрели меня картой автодорог и приличным рюкзаком. Однокашница Natasha Natali взгрела меня футболкой, так как мой багаж пока еще ищется... Здесь мало азиатов. За три дня встретил здесь всего трех-четырех. Много смеха на улицах... Много беременных... Очень любят свою родину. Ценят и уважают свою культуру, обычаи, язык... Я много здесь общался и покамест фашистов-националистов не встречал... Более того, в Киеве большинство говорит по-русски...

22. 09.15.

Встреча с одноклассницей.... Жила-была девочка. Девочка была активистка; висела на доске почета; кажется, она была круглая отличница; короче, девочка была примерная. Но самое главное, девочка была жгуче красива и обаятельна... Все, на этом история закончилась... иногда, учиться в параллельных классах означает жить в параллельных пространствах и мирах, которые никогда не пересекаются... Потом она уехала на Украину. Нам тогда было по 12 лет, кажется... Natasha Natali , моя однокашница, такая же красивая и обаятельная, демонстрирует на самом высшем уровне знаменитое киевское

гостеприимство... Мы побывали на Воздвиженке – сравнительно недавно появившемся районе Киева с дорогими особняками, гуляли по Андреевскому спуску и видели дом Булгакова, были на Подоле... В голове словно ожили и шли где-то рядом полковник Най Турс, офицерье и петурра, и бедные жиды, которых где-то тут рубили... Где-то тут брал «бухло» из-под полы бравый Мышлаевский... короче, эмоциями меня взорвало и переполнило... Мы посетили собор Святой Софии, где по преданию венчался Ярослав Мудрый, побывали на литургии в другом, кажется Андреевском храме. Здесь везде история, ребята... К чему ни прикоснись... Наташа показала сирень, которой 300 лет... Также есть дуб, который видел Богдана Хмельницкого... А еще киевляне – прикольщики, здесь есть разные забавные места, например, памятник Ежику в тумане, сделанный из шурупов; а еще есть кот, сделанный из одноразовых вилок... прикольно! Закончился вечер суперским ужином дома у Наташи, в кругу ее семьи. Наташин муж любезно и очень вкусно приготовил поесть, и мы говорили о – догадайся с двух раз! – разумеется, о политике, в том числе... О бессовестной лжи российской пропаганды, о Майдане и о многих других вещах...

25. 09.15.

27. 09.15.

В городе Умань как минимум один квартал скупили израильтяне... Настоящие, прям прям оттуда, и со всеми причиндалами: вьющиеся волосы от виска, не помню как они называются, типичный прикид – ортодоксы, короче... Получился как бы кусочек Израиля с вывесками на иврите, магазинчиками, кафешками, отелем... Первый раз видел 3-4 летних малышей-мальчиков с еврейскими шапочками на головах... Местные, я так понял, туда не ходят без надобности. Хотел пофоткать и снять видео, выложить сюда... но... встретился с откровенно хамским отношением к себе и подруге, которая и показывала мне свой город и этот в частности квартал... Какое-то высокомерие, вперемешку с наглостью... тупая низкопробная борзота... Израильские «мырки», короче... «Мырки» в переводе с кырг. – это быдло, чернь... Видимо и такое бывает – Мырки с Израиля... Быстро растут, в смысле, строятся... Богатые, сравнительно с местными... и откровенно колонизаторское отношение к местному населению... не все, разумеется, такие, не все, но как минимум некоторые...

Ребята, аааааллилуйя!!! Я в Одессе!!! Город-легенда, город-праздник, город-труженик и город-герой...

Блоги

1.10.15.

В поезде «Одесса – Винница» пробивает на думки... Украина и Кыргызстан – это две страны, имеющие как минимум 70-ти летнюю историю дружественных взаимоотношений, экономических и политических связей и пр., и пр. Поэтому, я с удовольствием участвовал и буду участвовать в разных неполитических маршах, типа Марша вышиванок (вышитых рубашек), где море песен и речёвок патриотического характера, типа, «Одна едина – соборна Украина!» или «Вышиванку надеваешь – Украине помогаешь!» под флагами дружественной Киргизии страны. Патриотизм и национализм – это не фашизм и не нацизм... Фашисты и нацисты – это те, кто считают свою нацию лучше, выше, чище других народов... Ведь будь украинцы фашистами-нацистами, то тогда затоптали бы меня тут в первый же день за то, что у меня другой цвет волос и разрез глаз; затюкали бы меня за незнание украинского языка; высмеивали бы за то, что я не знаю элементарных вещей, например, того, что «Слово о полку Игореве» относится к Киевской Руси; Илья Муромец – это Киево-Печорская лавра; Ярослав Мудрый, крещение Руси – это Киевская Русь... Украина и Кыргызстан чем-то похожи: за последнее десятилетие

накопили какой-то опыт по части революций, например, Оранжевой и Тюльпановой... Что сделала Украина со своей революцией, и что сделал Кыргызстан со своей – это другой вопрос, но... Украинцы сегодня – это граждане одной страны: этнические украинцы, русские, евреи, поляки, венгры, беларусы, татары и т.д. Общая беда их объединила...

1.10.15.

Винница... «А я сегодня один, я – человек-невидимка, я сажусь в уголок и сижу, словно в ложе, и очень похоже, что сейчас будет третий звонок... И мое поведение назовем наблюдением» (А. Макаревич)... Вышел на улицы Винницы, гуляю, собираюсь съездить и увидеть Вервольф – ставку Гитлера. Первое впечатление - взрыв количественный красивых девчонок, одетых, ухоженных как надо. Конечно же, в Украине в целом с этим ну просто очень и очень хорошо!

6.10.15.

Никогда, Никогда, Никогда, никогда не путешествуйте с большим чемоданом и гитарой за спиной... Особенно если переезжаешь с места на место в течение 1-2-3-4 дней... Особенно, если ты захотел попробовать автостоп или хичхайкинг... Особенно в незнакомом городе, который вообще не входил в лист желаемых визитомест... Будешь ходить, и материться, идти и материться, спотыкаться и материться, вспоминать по матери тех, кто посоветовал тебе взять гитару и материться, вспоминать покупку чемодана и материться опять... Итак, Хмельницкий... Я здесь очутился по собственной глупости, прозевав вчера вечером дизель-электропоезд на Каменец Подольский... Автостоп... Как много в этом слове... В первый раз я проехал почти что автостопом от Киева до Умани, я заплатил там чуть-чуть, поэтому «почти», но по всем правилам простоял, голосуя большим пальцем руки вверх, и в итоге доехал в шикарной легковушке с комфортом... Вообще, говорят, что всех путешественников хранит Бог... Тем, кто выходит на большую Дорогу, начинает невероятно везти, им сопутствует удача, а также попадаются хорошие люди, причем массово и в уникально-штучных экземплярах...

Блоги

Мне грех жаловаться, так как в моем случае именно так все и происходит... Я не знаю, где я сегодня буду ночевать... Посмотрим, куда приведет Дорога... В этом ведь весь кайф!

10.10.15.

Люблю случайные знакомства на перекрестках Вселенной. Люблю встречи и разговоры с людьми, которых, скорее всего, видишь в первый и последний раз... В Дороге часто такое... В Каменец-Подольском познакомился с Катериной Маленко из Севастополя... Тоже приехала в короткий отпуск попутешествовать по Украине. Мы провели вместе всего один день, но расставался я с ней тяжело, как будто вместе где-то долго учились, и пришло время выпуска... Вместе пошли смотреть замок, исследовали его таинственные коридоры и переходы... Потом искали в городе старые дома и дворы... каких-нибудь 12-17 столетий... Столько в Каменце буквально сказочных сюжетов, фантастических пейзажей... Кажется, они караулят тебя за каждым неказистым поворотом вымощенных древними булыжниками улиц и переулков... Застывшее в камне время... Здесь где-то стопудово есть дверь в Нарнию... Старинная кованая дверь, или ворота в субпространство иных материй... в Сказку... Открылась одна такая дверь особняка 1753 года, кажется... И оттуда вышел... самый натуральный швед Jahn Sveningsson из самой натуральной Швеции! Он был с подругой Татьяной, хэндмейдершей и дизайнером, которая гостеприимно распахнула перед нами ворота 18 века во двор особняка, где обитают особые люди Каменец-Подольского – художники, мастера-рукодельники... Мы увидели во дворе чувака, который делает средневековое оружие – мечи, щиты, шеломы и т.д. Чувак величественно вел себя чисто по-чувачьи, небрежно не обращая внимания на нас... Это совершенно потрясающий двор с офигенной панорамой города, с лестницей-спуском... там особая творческая атмосфера... творческие «пиплы», существа с других галактик... Татьяна также любезно показала нам башню времен, наверно, Батыя, где жили и работали кузнецы – ковали... Возле дворов, на перепутье путей, местами есть колонки... те самые, чугунно-металлические, которые нажмешь, и они воду дают... у нас они вымерли лет тридцать назад... Боже, какой же это кайф, словно привет из детства... Мы гоняли во дворах в футбол и бегали пить воду к таким вот колонкам... Расставаясь с Катей, мы договорились утром на следующий день пойти на мессу и послушать орган в старинном костеле Петра и Павла... И, как и полагается в Дороге, следующий день был уже Другим Днем... В моем следующем дне мы уже не встретились, но в нем были

Черновцы, столица Буковины, а в ней – иные, тоже абсолютно милые, люди, украинцы... Но это уже совершенно другая история...

23.10.15.

Не нашел я в Украине фашистов... не на-шел... Нету их в повседневной жизни тут... Националисты, которые на мой взгляд патриоты – есть; а вот с фашистами это явно перебор... Эдак и Курманжан Датку раннюю можно фашисткой обозвать... Больше месяца я в Украине... говорю по-русски; выгляжу, как азиат; веду себя, как дома и чувствую себя комфортно... ни один украинец не сказал мне что-то типа: "Украина – для украинцев!" или "черножопый", или "косоглазый"; не попрекнул незнанием украинского языка... За россиянина меня несколько раз принимали, при этом менялось отношение ко мне и становилось суше, формальнее, но оставалось неизменно вежливым. Купил «бандеровку» и хожу по Киеву так... Ловите фото местного бандеровца, кому обещал... Правда, это больше на солдата Квантунской армии похоже...

Блоги

28.10.15.

Спасибо огромное, Украина и украинцы, за гостеприимство и поддержку... Почти полтора месяца я путешествовал в этой красивой благословенной стране, где живут хорошие, добрые и сильные люди... Я был в Киеве, Умани, Одессе, Виннице, Тернополе, Збараже, Хмельницком, Каменец-Подольском, Черновцах, Мукачево, Великом Березном, Ужгороде и, наконец, во Львове... Ездил автостопом (пробовал), маршрутками, автобусами, электричками, поездами... Гулял и днем, и ночью, и с друзьями, и в одиночку – и везде чувствовал себя в безопасности... там очень мирные сами по себе люди...

30.10.15.

Некоторые недосказанные вещи об Украине. Винница. Экскурсия в параллельные миры... Дворы... дома... подъезды... Блуждания в лабиринтах дворов, каких-то переплетениях ходов, улочек, переулков... Мы явно где то уже нырнули в субпространственный временной тоннель, а вышли непонятно где... Некоторым домам уже больше ста лет, некоторым около 150 лет, а некоторые и вовсе на 200-летние тянут... Совершенно неформатный беспредельный внепространственный рейд по поздневечерней Виннице... Я уверен, что днем такие ходы и улочки не найдешь... просто наверно не существует этих спусков, проходов в гаражах, лестниц с убитыми ступенями... потому что это какая то сказочная мистерия, поток доброго Фэнтэзи, гиперпространственный и временной Ништякович... Это когда ты – сталкер, и можешь листать и рассматривать Время, как фотки на планшете твоей подруги... увеличивая каждую деталь... Остановившееся и застывшее Время. Его можно потрогать... Где то здесь, в этих старых подъездах с широкими деревянными ступенями, ощущается его мощный пульс: он то пропадает, теряется, то появляется вновь, безукоризненно ясный... надо просто прикоснуться к стене этого древнего сарайчика или посмотреть на мост через Южный Буг именно с этого балкона именно этого дома, а может просто оторопело очутиться в тупике среди гаражей, заборов... Несмотря на то, что люди приходят и уходят, сменяют прописку и место жительства, дворы и дома остаются теми же приютами чьих-то судеб. Не меняют окраску, хранят тот же запах... Такая же атмосфера чьего-то чужого уюта... В подъездах может висеть портрет какой-то дамы в шляпе из цикла "Чехов. Дама с собачкой. 18-19 века"... А может и не висеть, но стопудово почти в каждом подъезде живет какой-нить кот... и для него там поставлена спецпосуда для еды... Номенклатурные же тут коты в Виннице... Да и в Одессе тож... И в Умани, и в Киеве... «Эх, хорошо котам в Украине» – вскользь думаю я, перешагивая через ажурную, очень четкую и контрастную тень ветки дерева от фонаря на асфальте, и, ныряя в темень иноземного, инопланетного, чуждого мне,

очередного двора... Подглядывания в чужие окна, кусочки чьих-то жизней... Идем из темноты на огонек чьей-то жизни, как ночные мотыльки... Отблеск оконного света на лице... Дикий бесстыжий восторг, если удается подсмотреть что-то интересное... Словно украли чью-то энергию... мы – ночные вампиры, питающиеся эпизодами и фрагментами чьих-то жизней... неустановленные зрители каких-то непоставленных квартирных перформансов...

«ШПАЦІР» Краєзнавчо-туристичний журнал № 2, лютий 2016 р. Над номером працювали: Головний редактор: Антон Савчук Тексти: Антон Савчук, Almaz Dyikanov, Андрій Харьковий Фото: Антон Савчук, Андрій Харьковий, Оля Чорнобай, Катерина Ципенюк Малюнки: Аліса Панасенко Верстка та дизайн: Аліса Панасенко На обкладинці: «Коти Ак-Мечеті», Обробка: А. Панасенко На форзаці: «Київські пагорби», Фото А. Срібного Наш сайт: http://shpacir.wix.com/shpacir Facebook: https://www.facebook.com/nezvychainaua/ VK: https://vk.com/unusual_ukraine E-mail: unusual.ukraine@gmail.com Періодичність виходу: 4 рази на рік Використання будь-яких матеріалів видання – лише з посиланням на журнал. Відповідальність за точність географічних назв, імен, прізвищ та історичних фактів несуть автори публікацій. © Журнал «Шпацір»

Шпацір