Slovo 34

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

№4 (34) СЛОВО /грудень-лютий, 2007-2008 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії головний редактор: Олег Шепетяк заступник редактора: Сергій Паламарчук літературний редактор: Іванна Рижан верстка та дизайн: Андрій Бунь, Сергій Паламарчук дизайн обкладинки: Юрій Сільник набір текстів: Петро Сюсько, Сергій Журавчак, Павло Гачан, Дмитро СЕНЕЙКО відповідальний за розповсюдження: Володимир Олексяк адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

e-mail: redakcia.dds@gmail.com тел/факс:(03244) 2-17-04

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005. Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

СЕМІНАРІЯ Братство «Введення в храм Пресвятої Богородиці » Віталій СОКРУТА..................................................41

творчість

Різдвяний етюд Олег ЗИНИЧ................................................................43

ЗМІСТ

Народження Христа – відродження людини Іван НАЗАР..........................................................2 Милосердя у Різдві чи Різдво у милосерді Дмитро СЕНЕЙКО..............................................4 «Карітас багатий тим, що несе із собою почуття любови» Інтерв’ю з о. І. Козанкевичем........................7 Різдво – найдивовижніше і найулюбленіше свято в усьому християнському світі Андрій СОВ’ЯК..................................................10 Святий Миколай-Чудотворець – великий служитель Божої благодаті Іван САВЧУК.....................................................14 Значення і розвиток вертепу Ростислав ДУЧАК............................................15

ПОДИХ СКИНІЇ Дати свят як екуменічна проблема Володимир БОГЕНЧУК.......................................17 Єресь та помилка у світлі Нового Завіту та відчутті ранньої Церкви Тарас РИСЕЙ.........................................................19 Сповнім вечірню молитву нашу Господові Андрій ЦИБ............................................................22 Таїнство Покаяння Андрій БУНЬ..........................................................24 Про чудотворну ікону Божої Матері Одигітрії Іван НАЗАР............................................................26 Храм – куточок раю на землі Михайло БАЛКО...................................................27

НА ГРАНЯХ ЧАСУ Вісники любови Іванна РИЖАН......................................................29 Молоді люди запитують Дмитро СЕНЕЙКО......................................................33 Релігійні рухи Дмитро Горнакевич................................................35 Храм Різдва Пресвятої Богородиці с. Верхнє Висоцьке..............................................3 З історії творчих взаємин двох видатних українців. До 120-річчя від Дня народження Василя Барвінського(20.02.1888 - 09.06.1963) Галина ПАНКЕВИЧ..............................................39

1

свято

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Народження Христа – відродження людини

Діва днесь преістотно родить, і земля вертеп Неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви за звіздою подорожують, бо ради нас родилося дитя мале – предвічний Бог. Кондак Різдва.

2

Іван НАЗАР

У

ся атмосфера Христового Різдва овіяна подихом таїнственної ночі: вертеп, в якому лежить на сіні Боже Дитятко, незвичайна поява таємничої зірки, прихід трьох мудреців зі Сходу, благовістування ангелів і поклін пастушків, а також яскраво освітлені ялинки, спів колядок – усе це вириває нас із сірої буденщини і переносить у світ краси, світ нашого дитинства і молодости. Воплочення Божого Сина – це основна правда всього християнства. Воно є підвалиною Христової Церкви, cвятих таїнств та літургійного прославляння Бога. Без воплочення Ісуса Христа між Богом і людьми і досі існувала б нездоланна прірва, і спасіння було б недосяжним. Святий Атанасій Великий у своїй науці на Христове Різдво зазначає: «І домик, в якім родить Діва, приймає вид церкви, де жертовником – ясла, служителем – Йосиф, дияконом – пастирі, священиком – ангели, архієреєм – Господь, престолом – Діва, чашами – материнські груди, одіжжю – очоловічення, віялами

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

– херувими, дискос – Святий Дух, а Отець – воздух, який покриває дискос»1. Святкування Христового Різдва – це не тільки якийсь спомин про те, що сталося колись давно, але щось, що діється і тепер. Це незбагненне таїнство, яке повторюється з року в рік. Ми разом з ангелами, волхвами і пастушками стаємо учасниками цієї щасливої події та радісно з усім Всесвітом величаємо: «Сьогодні Христос Рождається!». Хтось може зауважити, що це якась побожна фантазія або поетичне перебільшення, бо те, що було, минуло і ніколи не вернеться. Так є у людському світі, але не у Божому Царстві, яке явилось на землі в Ісусі Христі. Святий апостол Павло твердить: «Ісус Христос той самий учора, сьогодні і навіки» (Євр. 13: 8). Ця повсякчасність Ісуса Христа віддзеркалюється також і в Його Церкві, і в наших літургійних святкуваннях. У різдвяному читанні Апостола чуємо: «Як настала повнота часу, послав Бог Сина свого» (Гал. 4: 4). Це означає, що в Ісусі Христі час знайшов свою кульмінаційну точку, своє звершення. Спасіння людства стає дійсністю. Увесь подальший історичний процес – це лише поступове втаємничення людського роду у нове життя в Ісусі Христі. Тому Різдво Христове – це не релігія минувшини, ані не мертва традиція, яка ніколи не старіється, бо її змістом є сам Христос. Кожне Різдво – це новий початок, це новий «Схід з неба», це «невечірній день» Божого Царства. Христове Різдво – це народження Божого Сина, воплочення Другої Особи Пресвятої Трійці, прихід на землю Спасителя, Котрий дарує нам нове, вічне життя. Часом чуємо думки, що Христос, ставши людиною, покинув велич і славу Неба, щоб тут, на землі, ділити з нами турботи земного життя, і в цьому упокоренні Ісуса Христа виявляється безмежна любов Бога до людського роду. Це все, безперечно, правда. Однак не можемо забути, що в наших богослужбових текстах і гимнах зустрічаються й инші, глибші думки про сенс Христового воплочення. У Різдвяній літургії підкреслюється той факт, що новонароджене немічне Немовля, покладене у вифлеємські ясла – це Всемогутній Цар неба і землі, Котрий зволив узяти на себе подобу смертної людини, що це народився Предвічний Бог. Упокорення Ісуса Христа – це тільки один аспект Різдвяного таїнства; набагато важливішою правдою є те, що воплочений Христос залишається й надалі з’єднаним зі своїм Небесним Отцем: «Сьогодні Вифлиєм прийняв Того, Хто повсякчасно сидить з Отцем» (стихира Утрені празника). Убогий вертеп,

свято

в якому народився Спаситель, стає місцем зустрічі двох світів – земного й небесного. Так пізнаємо, що Христове Різдво – це, власне, не пониження Бога й не розлука Його з Небом, але піднесення землі до Неба й благодатне відродження людини до нового життя. «Небо і земля сьогодні з’єдналися через народження Христа, сьогодні Бог прийшов на землю, а людина вийшла на небо…» – ось у цих словах святкової литійної стихири криється весь сенс і радісна новина Христового Різдва. Ті самі думки знаходимо в наших колядках, а це є доказом органічного пов’язання українського фольклору з християнською вірою: «Щоб землю з небом в одно злучити, Христос родився, славіте!». Різдво – це не тільки таїнство народження Божого Сина, але також і чудо відродження людини до гідности Божої Дитини. Цю безмежну ласку цілковитої внутрішньої переміни, дар «нової людини» Господь дає кожному з нас. Ми ж покликані цей дар у собі розвивати і співпрацювати з Богом. Це не значить, що емоційно та інтелектуально маємо знизитись до рівня дитини, натомість маємо з безмежною довірою ставитися до Бога, як до люблячого батька, цілковито усвідомлювати обмеження власного розуму, з покорою сприймати незбагненні, таїнственні правди Божого Об’явлення та мудрі шляхи провидіння. Стверджуючи про відродження людини через воплочення Ісуса Христа, варто також звернути увагу на дуже важливий факт: «людина» – це не просто розумна істота, а жива особа, котра є членом своєї родини – Церкви. Відновитися у новонародженому Ісусі Христі – значить оновити себе. Мета Христового Різдва – обожнення людського роду: «Слава і хвала тому, що родився на землі і обожив істоту земнородну» (Утреня, сідальні). Народження Христа в людському тілі відкриває перед нашими очима ще й иншу важливу правду: воплочений Христос ототожнюється з кожною людиною. Всі наші життєві шляхи знаходять своє освячення в події Вифлеємської ночі, в Бозі, Котрий став людиною.

1

Юліян Катрій. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк 1982, с. 315.

1. Іванків Євген. Український християнський схід. Чикаго 1992, с. 25-36.

2. Катехизм Католицької Церкви. 2002, с. 132-134.

3. Катрій Юліян. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк 1982, с. 315.

4. Тайна, яку звершуємо. 2 ч. Львів 2003, с. 44.

3

милосердя

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Милосердя у Різдв і чи Різдво у милосерді? ! , який , и т і д уд ми віси С и тканина о п д і Що в асив с тін одягну ти гаєш б я р прик ь т ого що пишно вд го т то с й замі у, ти, яки , зодягну о, н ж та люди , а на бра ся байду а ш й коне іт т я, диви єш гнити, о я м у лах ці до звол єш, золот у и д пшен о не наго ю, а на ? г л бідно єш у зем зважаєш икий. а л е зарив женого н асилій Ве д Св. В скрив

Дмитро СЕНЕЙКО

Р

іздвяний час, зимові церковні свята, свята вечеря і стоголосся українських коляд, морозяне мереживо вечорів, голосне «Христос рождається» із уст мільйонів радісно піднесених людей, загальнолюдська акція милосердя до ближнього і відродження бажання творити добро… Цей час божественний, по-особливому рідний і незабутній. Які лише слова можемо використати для опису цього незвичайного періоду Різдвяних свят, а перед ними ще – Пилипівського посту, особливо дня святого Миколая! Але чи достатньо ми сприймаємо ці свята, чи достатньо беремо, черпаємо від них те, що вони нам пропонують, що несуть від самого живого у Трійці єдиного Бога? Спробуємо поглянути, яким невичерпним багатством вони жевріють, до чого залишаємось байдужими і чого часто-густо навіть не помічаємо…

«Іди, продай своє майно і роздай бідним» (Мт. 19:21)

Л

юдство споконвіку боялось, не сприймало цих слів Божого Сина Ісуса Христа, уникало, нехтувало ними і пояснювало їх найрізноманітнішими версіями. «Бо кожен відступає від науки Господа нашого Ісуса Христа, захищає власні думки, погляди і переконання, і кожен хоче радше правити всупереч Господу, ніж підкорятися Йому», – пояснює св. Василій Великий. Однак ситуація для нас, сучасних людей, уже не та, що була до народження живого Бога у світ. Диявол і досі здригається, що перед людьми знову і знову, особливо в часі Різдвяних свят, постає можливість визволитись з-під його влади, злого впливу, від якого – наша смерть і тління тіла; визволитися від нещастя і страждання, справжньої несвободи і страху, зробити революційний, впевнений крок у бік добра. Людство

4

шукає власного, постійного щастя у житті: чи то молода людина у коханні, розвагах, чи то дорослі і літні люди у накопиченні багатств і достатку – але воно у чомусь иншому, далеко від цього. «Отже, не Господь – твій учитель, не Євангеліє ти взяв собі за зразок для життя, а сам для себе створюєш закони». Саме через цикл Різдвяних свят, у святковій лінії від свята святого апостола Пилипа до св. Миколая і Христового Різдва із Богоявленням свята Церква через проповідь священнослужителів і тексти богослужінь намагається прокричати на увесь світ: «Постійне людське щастя може бути у святості кожної людини, яка можлива у Церкві і через Церкву, через її святі таїнства (Сповідь, Євхаристію…) та участь у богослужіннях, у творенні добра і милосердя».

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

милосердя

Милосердя і творення добра – внутрішній зміст, суть і одне з найважливіших значень цього незвичайного кола Різдвяних свят. Люди настільки звикли до цих двох слів – «добро» і «милосердя» – що якось механічно сприймають їх і, щонайголовніше, ними не живуть. Не біймося зізнатися собі, якими ми є… А хіба це нас стосується?.. Хіба голод, холод та обдертий, зношений одяг, крізь який просвічується синюватого відтінку змерзле тіло бездомного юнака, а рука його, здається, всохла від незліченних годин простягання і прохання про милостиню – не його власна справа і тема для роздумів та переживань?.. Що нам до сиротинців? Нехай про них піклується держава!..

– Геть, мерзотнику, ледарю нещасний, іди працювати куди-небудь, нема чого задурно жебракувати!.. На тобі двадцять копійок (20 коп.), нехай заспокою совість, бо не дозволяє попри тебе, нещасну, з дитиною на такому морозі, просто так пройти, «гризе» мене вона!..

– Як працювати, якщо з ампутованою ногою, позбавленого освіти і фаху на роботу не приймають через хронічну бідність?! Що 20 коп., якщо скувала смертельна хвороба?! Ось такими подібними думками, словами і діями люди й самі, не усвідомлюючи того, відмежовуються від власного, постійного щастя, від можливости бути щасливим, святим, любити єдиного Бога у Пресвятій Трійці та всіх людей. Свята Церква взиває, кричить церковними дзвонами, богослужіннями, діяльністю своїх організацій до творення добра і милосердя. А людська гординя, брак лагідности і смирення уже чатують напоготові: «Яке нам діло до церковних „Карітасу“, „Назарету“, „Різдвяної свічки“?» Після такого лінивства і нехтування всіма і всім немає перешкод у наших думках, а може, і у словах, доречно додати ще наступне: «Яке нам взагалі діло до инших людей?.. Церкви?.. Бога?».

Х

«Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас…» (Мт. 6:1)

очемо бути щасливими завжди, святими, наслідувати Христа у наших словах, вчинках, думках і за приклад життя взяти Його Євангеліє – творімо добро і милосердя! Дарма, що надворі «тріщить» мороз, а зимові хуртовини замели всі шляхи – у наших оселях тепло, затишок і святкова атмосфера, всі зібрані за переповненим столом, так що, здавалося б, чого ще потрібно… Але чи справді всі? Господь через Церкву апелює до людського егоїзму: «Якщо б ти одягнув голого, віддав хліб голодному, якщо б твої двері були гостинно відчинені для кожного, якщо б ти став батьком для сиріт, співчував немічному… Хіба шкодував би за залишками майна, якщо б змалку ділився зі злидарями?». У проповідях священнослужителів чуємо заклик давати зі своєї доброти, любити ворогів, робити добро тим, хто нам чинить зло. Чому ж так не діємо? Чому ще досі не розуміємо, навіщо це робити? Коли даємо без повернення, уподібнюємося до Бога, Котрий віддав свого Сина на смертельну жертву заради того, щоб показати приклад, як жити свято і щасливо та боротись із диявольськими підступами.

Боже милосердя до людей і світу безмежне – це надія. Ми надіємось, і це – Його дар. Єдине, чим за це можемо віддячити Творцеві – дати тому, хто є у Бога, тобто вбогому, бідному і потребуючому. Спогляньмо реально на життя: зі світу, який у Божому Провидінні наполегливо й терпляче підтримує благодать Пресвятої Трійці, без якої останній, безперечно, давно б «потонув у темряві» щоденних проблем, Бог частогусто нічого не отримує. Бо Він – Любов (1 Йо. 4:8), бо Він – «благий і чоловіколюбець», бо Він – Убогий, Він живе в убогих людях… «Хто, отже, що зробить одному з цих найменших, те Мені зробить» (Мт. 25:40). Добрі вчинки пов’язані з милосердям, яке є справжнім і приносить людям щастя і Божу благодать лише тоді, коли воно сповнене добра і безкорисливости. Чому афішуємо, «трубимо» в усі ЗМІ, коли, наприклад, 30% прибутку своєї корпорації віддамо на дім пристарілих людей? Це не християнство, це гординя і язичництво. Давай так, щоб лише Бог знав, бо Господь через твою гординю не знає «… а то не матимете нагороди в Отця, що на небі» (Мт. 6:1).

Д

орогий читачу! Ти незабаром святкуватимеш Різдвяні свята як християнин. Їх мета – допомогти тобі зустріти живого Бога у богослужіннях Церкви, поглибити спілкування з Ним через молитву і Євхаристію. Це не лише зустріч із родиною навколо святкового столу, або ж розваги, алкогольне сп’яніння і непередбачувані подальші дії. Якщо у Божому храмі, в уважній приватній молитві, чи на спільному богослужінні, чи то на будьякому відтинку твого життєвого шляху ти раптом чуєш: «Продай своє майно й роздай бідним, щоб мати шлях до вічного блаженства», – ти не відходь, вдаючи, що не розумієш, не чуєш цих слів, заглушуючи їх у хаосі своїх думок, однак ледь чутно запитуючи назустріч у нікуди: «Як будемо жити, якщо полишимо все? На що перетвориться життя, якщо всі візьмуться продавати все і відмовляться від маєтностей?». Знай, напевне, що цими словами «…випробовується твоє серце, наче на терезах, до чого воно має схильність – до істинного життя чи до насолод, розваг, безвідповідальності і байдужості цього світу. Розсудливий здатен усвідомити, що багатством ми володіємо лише як розпорядники, а не як ті, які мають право ним насолоджуватися. І люди, що від нього відмовляються заради ближніх, бідних і потребуючих, мають радіти, неначе поступаються чужим, а не позбавляються власного. Чому ж ти засмучуєшся?» (св. Василій Великий). Див.: Василій Великий. Про Суд Божий // Гомілії. Львів 2004, с. 18. Див.: Василій Великий. До багатіїв //Гомілії. Львів 2004, с. 110.

3 Див.: Василій Великий. До багатіїв //Гомілії . Львів 2004, с. 100.

4 Див.: там само, с. 103.

1 2

5

милосердя

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Післямова...

Д

обро, милосердя... Диявол і досі здригається перед цими словами, які призводять до його поразки і зменшення впливу на людей, і всіляко протидіє. Тому не дивно, що людей сьогодні хвилює питання, чи дійсно милосердя, проявлене до того чи иншого бідняка, буде результативним, «принесе плоди» як ближньому, так і самим жертводавцям. Чи буде кожне проявлене милосердя і співчуття до вбогого прямим наслідуванням нашого Господа Ісуса Христа і життям згідно з його словами, коли часто-густо зустрічаємося із таким явищем сучасности, як «жебрацький бізнес», перебіг значних сум грошей через жебрацтво на «помічених» точках біля багатолюдних храмів чи монастирів, створення навіть цілих структур і бізнес-організацій у цій ділянці? Це правда, що часто вбогого і знедоленого просто використовують чи змушують займатись подібним обманом, проте часто самі бідняки свідомо, з власної користи стають активними «працівниками» таких бізнесових «фірм». Якщо ж ревно бажаємо виконати слова і настанови Ісуса Христа заради власної святости для щастя ближнього і себе, сміливо творімо милосердя, залишаючи усю відповідальність і чесність за потребуючими. Із нашого боку оцінюватиметься щирість, відвага і радість, з якою «годували, напоїли, зодягнули, прийняли, провідали» Христа в убогих людях (пор. Мт. 25, 31-46). А найкраще – принести свої пожертви до дієвих благодійних церковних організацій, як-от «Карітас», «Віра і світло», «Червоний хрест», які скористаються нашою допомогою у потрібному напрямі. Чи, може, схочемо проявити власну ініціятиву і заснувати свою!? Якщо ти – християнин, то ти передусім – мужня і непасивна людина перед лицем зла і гріха як браку добра. Не бійся, відважся творити добро, творити милосердя завжди, у будь-який час і пору. Хай творення цих двох речей не обмежується для тебе лише цим особливим циклом Різдвяних свят.

Цікаво, що… (для допитливих) Різдвяне коло християнських свят відкриває Пилипівський піст, який, як вважає свята Церква, є обов’язковою духовно-фізичною підготовкою до свят Різдва нашого Господа Ісуса Христа та Богоявлення (хрещення Христа і відкриття Бога як Трійці Осіб – Отця, Сина і Святого Духа). Різдво називають ще «мала» або ж «зимова» Пасха, бо цьому святові, як і Воскресінню, передує 40-денний піст. Назва «пилипівка» походить від свята св. ап. Пилипа (27 листопада), після якого у наступний день починається Різдвяний піст. Духовне значення його і важливість та сама, що й Великої Чотиридесятниці, тому у цей час варто жити так, як у передпасхальний період.

6

Ти хочеш, щоб до тебе ставилися милосердно? Будь милосердним до ближнього (св. Йоан Златоуст). *** Нехай ліва рука не знає, що робить твоя права, щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі (Мт. 6: 2-4). *** …Джерело зла – марнославство, а джерело добра – милосердя… (Франсуа Рене де Шатобріан). *** Найкраще у добрих справах – бажання їх приховати (Блез Паскаль). *** Життя таке коротке. Поспішайте робити добро (Олександр Довженко).

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

інтерв’ю

«Карітас багатий тим, що несе із собою почуття любови» Отець Ігор Козанкевич

Отче Ігоре, очевидно, що «Карітас» проводить вагому працю у нашій єпархії, однак передусім хотіла б запитати про те, якою є його місія? о. І. Козанкевич: Я бачу місію «Карітасу» у таких кількох пунктах. Найперше, згідно з нашим статутом, – це допомога найбільш потребуючим особам, незалежно від віровизнання, статі, політичних поглядів чи національности. Допомога найбільш потребуючим особам – це, відповідно до історії, яку розповів Ісус, прообраз милосердного самарянина (Лк. 10: 29-37). Тобто милосердний самарянин не питався його, цього побитого, напівмертвого: звідки ти?, що ти маєш?, чи ти ходиш у греко-католицьку церкву? і чи ти взагалі мені віддячишся потім? Він просто йому допоміг. Друге – це виховувати почуття милосердя і соціяльної відповідальности передусім у наших вірних, а також усіх людей, котрі проживають у нашому регіоні, на території нашої єпархії. Що я маю на увазі? Нашим завданням є не тільки зібрати кошти, матеріяльні речі і передати їх потребуючим, а, насамперед, виховати у людей почуття милосердя і тоді ми як організація не будемо настільки потрібними, адже люди допомагатимуть із особистої ініціятиви. Зустрівшись на вулиці із потребуючим, завжди знайдуть спосіб, як йому допомогти. Є, однак, речі, які не в змозі виконати одна окрема особа. При благодійному фонді «Карітас СДЄ УГКЦ» діє реабілітаційний центр для узалежнених від алкоголю і наркотиків «Назарет». Цього не може собі дозволити жодна парохія, тому що для створення

Напередодні Різдвяних свят, а особливо святого Миколая, починаємо задумуватись про тих, хто потребує. Політичні партії чи инші організації масово розвозять подарунки у сиротинці і, здається, що святого Миколая, це єдиний день у році, коли ми є милосердними. Насправді ж, милосердя та допомога иншим мали б бути для нас щоденним ділом. Сьогодні хочемо розповісти про Благодійний фонд «Карітас», що діє у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Про його завдання та місію ділиться директор цього фонду – о. Ігор Козанкевич. реабілітаційного центру потрібні великі кошти, значні ресурси на його утримання. У зв’язку з цим, третьою місією, чи завданням, яке я бачу для «Карітасу» єпархії, є координування роботи цих маленьких, парохіяльних «карітасів», а також наша допомога у тому, чого вони не в змозі зробити самі, тобто якісь великі проєкти, допомога загальноєпархіяльного значення.

Які ж способи, на Вашу думку, є найефективнішими у плеканні цієї чесноти – милосердя? о. І. Козанкевич: Я думаю, що є кілька

способів, якими можна достукатись до серця. Передусім – власний приклад. Коли ми щось робимо, комусь допомагаємо, за цим спостерігають инші. Вони, бачачи нас, вчаться, часом наслідують. Другий – донесення інформації: буклети, розповіді, письмові свідчення. Ще один – через волонтаріят. До нас приходять волонтери, котрі вчаться, придивляються і несуть цю ідею иншим людям. Також це можна здійснити через наші акції, наприклад, акцію «Різдвяна свічка». Ми розповсюджуємо Різдвяну свічку, збираємо пожертви. У людей, відповідно, виникають запитання: що ж це за пожертва. Це теж один із способів навчання. Також акція «5 копійок». [Акція відбувається у школах Дрогобича. Діти можуть скласти пожертви для потре-

7

інтерв’ю

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Робота з дітьми-інвалідами буючих дітей. Ці пожертви символічні – 5 коп. – прим. ред.] Однак ми збираємо, наприклад, від 100-150 грн., які роздаємо у цій же ж школі потребуючим дітям. Так ці діти змалку вчаться допомагати иншим.

коли ти до нього прийдеш. Тому дуже хотілося б, щоб люди, котрі приходять до нас у «Карітас», відчували, що ми раді їхньому приходові. Щоби вони почули від нас: «Добре, що Ви до нас прийшли. Ми раді, що Ви до нас прийшли». Щодо милостині. Ми нічого не візьмемо із собою у небо, ніякі багатства: ні золото, ні діаманти, ні будинки, ні найкращих марок авто. Ми їх не заберемо із собою. Єдине, що належить нам, – це те майно, яке ми роздали бідним, його заберемо. Для мене це дуже вагомий аргумент, який спонукає допомагати людям. Що стосується тих, котрі просять, їм варто збагнути також і те, що ми не несемо жодних зобов’язань перед ними, отож, і претензії їхні не зовсім слушні. Тобто навіть якщо хтось кине 10 копійок – дякуємо, просто дякуємо за те, що ця людина взагалі звернула увагу, що не пройшла повз і не вдала, що не бачить. Друге – це молитва за тих, хто допомагає. Нам слід молитися, щоб люди хотіли допомагати, а також за тих, хто уже допоміг. Моліться повсякчасно – і це буде найважливіше, що ви можете зробити.

Тобто «Карітас» пов’язаний із милосердям та милостинею. Її, своєю чергою, треба вміти не лише давати, але й приймати. о. І. Козанкевич: Милосердя для мене це щось більше, аніж просто милостиня. Люди не завжди потребують грошей. Більше навіть, ніж грошей, вони потребують, щоб хтось їх підтримав на дусі, щоб не критикував. Щоби ми, обминаючи тих, хто жебрає на вулиці, не докоряли поглядом за те, що: «стоїть тут на моїй дорозі» – а несли надію. Щоб ми дарували тій людині тепло. Бо найважче людині жити без мети, коли вона не бачить суті життя, коли почувається нікому не потрібною. Якщо ж хтось нею зацікавиться: «слухай, а як ти себе почуваєш?» – це, часом, більше, ніж просто якихось 50 копійок чи гривня. Тому, найперше, чого прагне досягти наша організація, щоб люди, котрі сюди приходять, відчули цю любов, відчули, що хтось ними цікавиться. Навіть якщо не допоміг нічим матеріяльно: ліками, чи будь-чим иншим, чого ці люди потребують, то принаймні їх вислухав, постарався зрозуміти. Знаю, що за кордоном відкривають спеціяльні консультативні пункти слухання. Пункт слухання – це місце, де люди збираються для спілкування, щоб «виговоритися» тому, хто здатен їх слухати. Пригадую пісню зі словами: «Важливо, аби вдома хтось тебе чекав». Важливо, що є десь хтось, хто тебе чекає і завжди радий,

8

Поїздка дітей із потребуючих сімей у табір (Польща) У такому контексті «Карітас», на вашу думку, краще розуміти не лише як інституцію, а як справу усієї Церкви, усіх вірних? о. І. Козанкевич: Тут варто збагнути, що таке карітас взагалі. Карітас

– це любов милосердна. Любов. Її не можна замкнути в рамки якоїсь структури. Але для того, щоб цю любов перевтілити у практичні дії, потрібна така структура як «Карітас». Любов виражається у чомусь. Між иншим, виражається в слуханні. Щоби хтось слухав, потрібне приміщення, мусить бути опалення в цих приміщеннях, мусить бути людина, належно підготована для того, щоб вміти вислухати. Тобто ця любов виражається в чомусь. Також вона виражається в матеріяльній допомозі. Тому «Карітас» існує як благодійна організація. Але сама структура може дуже швидко перетворитись в інституцію, яка не буде мати нічого спільного з карітасом, якщо не буде постійного натхнення, яке випливає з любови. Якщо ж хтось приходить до нас і, наприклад, жертвує 100 грн. зі словами: «Я би хотів аби це йшло на

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

інтерв’ю

допомогу старшим людям чи комусь иншому», – це і є для нас тим натхненням. Це творить почуття радости з того, що ми робимо. Инша справа: якщо десь у державному бюджеті передбачені кошти на допомогу потребуючим і їх просто сухо перечислили, без емоцій, ми ці гроші так само сухо передали бідним, а вони так само отримали їх, наче подачку, – це зовсім инші речі. Карітас багатий тим, що несе із собою почуття любови. Карітас без жертвенної любови неможливий, він перестає бути Карітасом.

Ви згадували про Різдвяну свічку, акцію, яка дуже тісно пов’язана із Різдвяними святами. Якщо можете, розкажіть про неї більше. о. І. Козанкевич: Різдвяна свічка є дуже символічною.

Вона несе світло, згоряє, даючи иншим світло. Світло – це завжди якась радість, це правда, прозорість, коли є світло, ми бачимо, що відбувається. Тому свічка – це не просто спосіб зібрати допомогу. Свічка є чимось більшим. Більшим – це значить знаком присутности любови. Ми можемо просто купити свічку на ринку, де за таку ціну вона буде красивішою, якіснішою чи більшою. Однак наша мета – не бізнес. Вона у вихованні почуття милосердя, щоб люди не просто на свят-вечір вечеряли (сіли і наїлись, бо цілий день постили, тому ввечері треба добре поїсти), але щоб усе це супроводжувалось радістю, радістю з того, що ми ще комусь допомогли. Склавши пожертву для бідних через цю свічку, людина відчуває, що вона немовби запросила на Вечерю ту дитинку. [Кошти, зібрані під час акції, передаються потребуючим дітям – прим. ред.] Це символічна пожертва (бо сьогодні 4 грн., які ми просимо пожертвувати, це не є якийсь маєток, щобільше, враховуючи вартість і виготовлення свічки тощо). Ідеться про те, щоб люди виховували в собі християнську любов, культуру християнства. Можна, звичайно, зачинитись у своїй домівці і думати: мені тепло, мені добре, і почувати себе християнином. Можна тоді споживати Різдвяну

Реабілітаційний центр “Назарет” Вечерю без Христа. Тобто вона може бути просто такою гарною традицією – наприклад, гарно повечеряти в цей вечір. Хотілось би нас усіх у цей вечір об’єднати. І, власне, нас об’єднує любов, виражена хоч би в цій свічці, яка є у кожній хаті, яка запалена саме в цей день. Ми єднаємося у спільній милосердній справі, спільній любові, спільному Карітасі. Ми єднаємось, і ця людина, котра отримує в цей вечір подарунок від нас чи якусь підтримку на вечерю відчуває, що вона є у родині, що вона не самотня, не відкинута. Але є разом з иншими, про неї хтось дбає, пам’ятає і жертвує, готуючись до Святої Вечері.

Дякую Вам за розмову, отче. Напевне напередодні Різдвяних свят Ви маєте якісь особливі побажання для наших читачів. о. І. Козанкевич: Моєю мрією є, щоб усі люди, передусім вірні нашої Церкви, але також всі инші люди стали люблячими волонтерами. Тому що можна, звичайно, дати гроші, але якщо ми знайдемо час хоча би раз у тиждень, раз у місяць і прийдемо на годину, дві, чи на кілька годин і подаруємо себе для инших людей – це більше від будь-яких грошей. Навчімося радіти успіхові инших людей, тобто викорінюймо заздрість. У нас панує хаос, і в державі, і в суспільстві, що бідну, потребуючу людину не помічають, бо є важливіші справи, є політика, треба вибрати парламент, чи щось инше, а потребуючі… Але вони є сьогодні, і вони сьогодні живуть. Поки почне працювати новий парламент, їх уже може й не бути. І, можливо, це останній момент, коли ми можемо подарувати їм радість із цього життя. Тому, я думаю, важливо, щоб на чільному місці була людина, особливо та людина, яка сьогодні потребує. А все инше – і парламент, і Карітас як структура, потрібні тільки для того, щоб тій людині було добре. Жодна структура не може заступити нам людину як особу. Перед наближенням свят Миколая та Різдва хочу побажати усім стати як діти: довіритись Богові, опертись на Бога. Усі справи трішки призупиняти, щоб мати час на те, аби побути разом із найближчими особами, з дітьми, чоловіком, жінкою, батьками, мати час на друзів, просто поговорити, щоби навчитися якоїсь нової колядки, поколядувати. Бажаю, щоби святий Миколай у кожному з нас ожив, дозволити йому жити в нас. [БФ «Карітас СДЄ УГКЦ» проводить благодійну акцію «Св. Миколай у кожному з нас», кошти з якої будуть використані для дітей з особливими потребами]. Дозволити собі цього року комусь щось пожертвувати, так, непомітно, щоб ніхто нас не бачив, не писав про нас у газетах. Просто взяти і комусь допомогти. Також бажаю залишити в цьому році всі справи, якісь трагічні, болючі, катастрофічні чи безвихідні. Залишити їх у цьому році і нехай вони нас більше не турбують у Новому році. Розмовляла Мар’яна Коркуна Щасливого Різдва! БФ «Карітас СДЄ УГКЦ»

9

різдво

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Різдво – найдивовижніше і найулюбленіше свято в усьому християнському світі Різдво – найдивовижніше і найулюбленіше свято в усьому світі. Ми, українці, найбільше очікуємо його приходу. Це свято приносить нам тепло і радість у кожну родину. Радість, яка триває вже понад два тисячоліття і пригадує нам воплочення Господнє – Його Різдво. Наш народ за час свого існування збагатився багатьма різними обрядовими дійствами: колядки, вертепи та самі ж приготування до свята, про яке ми так багато знаємо. Поряд з українськими традиціями є ще й инші, які по-різному святкуються і мають свій певний колорит. Ось як відзначають Різдвяні свята в деяких країнах Європи. Андрій Сов’як Італія Різдво в Італії святкують у ніч з 24 на 25 грудня як тихе сімейне свято. У італійців навіть є прислів’я: «Natale con tuoi, Раscа соmе vuоі», тобто «Різдво – з сім’єю, а Великдень – з ким хочеш». В Італії на Різдво не прийнято ходити в ресторани напередодні, тобто ввечері 24 грудня. Італійці збираються сім’ями, готують традиційні страви і подарунки. Деякі родини опівночі йдуть на урочисту месу, але багато хто святкує вдома, у храм вирушають вранці. Серед традиційних різдвяних страв – міланський панеттоне (хліб, схожий на паску), панфорте ді Сіена (мигдалеві тістечка), індичка, домашні капеллетті (особливі пельмені з начинкою з м’яса і сиру, зварені на курячому бульйоні), кампоне (фарширована свиняча нога з картопляним пюре), трюфелі і копчений лосось. На новорічному столі обов’язково повинні бути горіхи, чечевиця і виноград – символи здоров’я і благополуччя. Зберігся старовинний і небезпечний для перехожих звичай – викидати з вікон старі меблі і непотрібні речі. Чим більше викинеш речей, вважають італійці, тим більше багатства принесе новий рік.

10

Франція У «країні мушкетерів» під різдвяну ялинку прийнято ставити сантони – дерев’яні або глиняні фігурки святих, волхвів і ангелів. Діти залишають на ніч порожні черевички, щоб Пер Ноель (французький Миколай) наповнив їх подарунками. Разом з Пером Ноелем приходить і Пер Фуете (негативний герой), котрий карає неслухняних дітей. У кожній французькій провінції існують свої різдвяні традиції. В Провансі, наприклад, що на півдні Франції, 24 грудня о 7 вечора прийнято сідати за сімейну різдвяну «маленьку» вечерю. На стіл подається курячий бульйон з локшиною, тріска, запечена в духовці з цибулею та оливками, жирна качка, фарширована трюфелями. Меню святкової вечері завершує гарбузовий пиріг. Під кінець старший член сім’ї запалює камін, традиційно скропивши гілки фруктових дерев (груші, вишні або оливи) вином або оливковим маслом. Господиня будинку пече гарбуз, у якому, впродовж Різдвяної меси, варитиметься суп. Уся сім’я іде у церкву, де розігрується вистава (щось на зразок українського вертепу). Після повернення починається «велика вечеря». Стіл накривають трьома обрусами (по одному для кожної іпостасі Трійці – Отця, Сина і Святого Духа), прикрашають трьома свічками і різдвяними гірляндами з троянд. Ця вечеря складається із семи страв. Перше – гарбузовий суп, коли ж його з’їдають, господиня гасить одну свічку і знімає перший обрус, заздалегідь струсивши на другий крихти і шматочки хліба, що залишилися.

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Друга страва – равлики, відварені в бульйоні і приправлені томатом. Потім подають в’ялену тріску або мюле з оливками і смаженою цибулею, далі – цвітну капусту, селеру і артишоки з соусом з анчоусів і салат із часником. Завершальна страва – десерт із тринадцяти складових, котрі символізують тринадцять учасників Тайної Вечері (12 апостолів і Христос). Перед десертом господиня гасить другу свічку і знімає другий обрус. Традиційний десерт складають коржики на оливковому маслі з квітами апельсину, біла нуга з горіхами, чорна нуга з медом, сушені фіги, родзинки, горіхи, виноград, груші, апельсини, мандарини, гарбузовий пиріг. До десерту подають вишневу настоянку. Коли ж усі наситяться, господиня знімає третій обрус, зв’язує з нього вузол і несе бідним гостинці.

Німеччина Різдво (Вайнахт) – головне і найулюбленіше свято німців, підготовка до якого починається ще за місяць до нього. Відзначається в ніч з 24 на 25 грудня. Різдву передують чотири Адвенти (тижні посту). 1 грудня батьки дарують дітям календар з двадцятьма чотирма маленькими кишеньками, в яких заховані шоколадні фігурки, іграшки, наклейки і квитки на різдвяні вистави. Щодня до самого Різдва дозволяється відкривати по одній кишеньці і отримувати невеликий подарунок. За місяць до Вайнахту відзначають перший Адвент. Цього дня на прикрашеному вінку запалюють першу з чотирьох свічок. Близьких друзів запрошують покуштувати «штоллен» – дріжджовий кекс із запашними прянощами, родзинками і цукатами. За тиждень настає другий Адвент, і на вінку запалюється друга свічка. Потім до неї додається третя, а в останню передріздвяну неділю – четверта. Напередодні першого Адвента відкриваються різдвяні базари. За грудень німці витрачають чи не найбільше грошей, ніж за весь рік. У різних містах до самого Вайнахта працюють сотні ярмарок, але найстародавніший і найпопулярніший за традицією – різдвяний базар в Нюрнберзі. Всі німецькі міста готують для різдвяного базару свої сувенірні кухлі, забарвлення і малюнок яких щорічно змінюються. У грудні святкують і День святого Ніколауса. Діти залишають черевички перед дверима в дитячу кімнату, щоб добрий Ніколаус наповнив їх солодощами і горіхами. Дорослі, заглянувши цього дня в магазин, теж можуть отримати в подарунок від Ніколауса яку-небудь милу дрібничку. А на Різдво дітей обдаровує німецький «Дід Мороз»

різдво

Тріумфальна арка в Парижі серед різдвяних гірлянд

– Вайнахтсман, котрий замінив кудлатого, страшного, старого Кнехта Рупрехта, що карав різками неслухняних дітей. Вайнахтсман напихає подарунки в шкарпетки, розвішані на дверних клямках або над каміном. У старовинні часи вважалося, що напередодні Різдва кожну сім’ю відвідує ангел Крісткиндель на крихітному оленеві, навантаженому солодощами й іграшками. Один із атрибутів свята – різдвяна ялинка. Перші, ще не прикрашені різдвяні ялинки з’явилися в Німеччині у 8 столітті. Згідно з переказом, святий Боніфацій (місіонер) під час проповіді про Різдво, бажаючи переконати друїдів (місцеві поганські племена) в тому, що дуб не є недоторканним деревом, зрубав його. При падінні дуб повалив на своєму шляху всі дерева, окрім молодої ялини. Тоді Боніфацій вигукнув: «От і буде це дерево деревом Христа». Надалі Різдво в Німеччині відзначали посадкою молодих ялин. З 17 століття з’явився звичай прикрашати різдвяну ялинку фігурками і квітами, вирізаними з кольорового паперу, яблуками, вафлями, позолоченими дрібницями і цукром. Традиція прикрашати ялинку пов’язана із райським деревом, обвішаним яблуками. У перший різдвяний ранок усі ідуть на різдвяну месу в церкву, святково прикрашену пухнастими ялинами. Після різдвяної служби сім’ї збираються за святковим столом. Традиційні різдвяні страви – гусак з яблуками і пиріг з горіхами, марципаном і родзинками. Різдво прийнято зустрічати серед найближчих людей, цього дня відбувається церемонія обміну подарунками, яка називається бешерунг. Два перші різдвяні дні проводять удома, у колі сім’ї, а в дні святок у багатьох регіонах, особливо в Баварії, вулицями проходять процесії ряджених, обличчя яких вимазані сажею або сховані під різноманітними масками.

11

різдво

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Великобританія Різдво у Великобританії святкується лише з 596 року, коли св. Августин Кентерберійський започаткував його святкування в цих землях. До традицій належить коротка промова королеви. Перед тим, як зібратися за святковим столом, уся сім’я йде у церкву. Діти замовляють собі подарунки, записуючи їх назви на картках. Потім кидають їх у камін. Дим з труби каміна символізує, що все збудеться. Щоб піддати Різдву колориту, англійці співають пісні – carols – різдвяні колядки. На загал, Різдво є родинним святом, коли всі збираються на традиційну різдвяну вечерю.

Де ж він, Санта-Клаус? Данія Різдво в Данії відзначають в ніч з 24 на 25 грудня. Підготовка починається за два місяці до свята. На вулицях і площах з’являються гірлянди, червоні сердечка з паперу і шовку і солом’яні козлята. Вікна прикрашають різноколірною ілюмінацією, а в Копенгагені мер міста запалює вогні величезної ялинки, яку данцям дарують їх сусіди – норвежці. За місяць до Різдва данці ставлять на стіл вінок з ялинки або ялівцю, на який встановлюють 4 білі або червоні свічки. Щотижня запалюють по одній свічці, провіщаючи наближення свята. За два тижні до свята прибирають будинок, печуть пироги і особливі булочки, готують вина і різні напої. Дуже важливо випекти стільки різдвяного печива, щоб вистачило пригостити всіх друзів і сусідів. До Різдва прикрашають ялинку або ялицю, иноді гілку сосни чи ялівцю. Роблять це таємно від дітей. На різдвяне дерево зверху прикріплюють національний прапор, внизу вішають маленькі прапорці. Для прикраси будинку часто використовують солом’яних тварин: козлів і свиней. Серед подарунків і прикрас найпопулярнішими є солом’яні фігурки козла, півня і голуба, їх часто ставлять на різдвяний стіл або підвішують до стелі. Ці фігурки пов’язані зі скандинавською міфологією. Так, наприклад, козел

– атрибут бога-громовержця Тора. Починаючи з 22 грудня, влаштовують дитячі свята з хороводами навколо прикрашеної кулями, бантами і свічками ялинки. Вручення подарунків відбувається ввечері 24 грудня. Подарунки прийнято загортати і запечатувати червоним воском, вкладаючи всередину вірші або приказки про вживання подарунка. Із настанням свята, в Данії запалюють мільйони свічок. У цей час данці спалюють більше свічок, ніж усі жителі Європи разом узяті. Різдвяна вечеря починається о сьомій вечора. Крім традиційного шампанського, на стіл подають глег – суміш кориці, гвоздики, вина і води. Головна святкова страва – качка з яблуками. Опівночі на стіл ставлять величезну миску солодкої рисової каші. На дно миски кладуть мигдаль: якщо він попадеться незаміжній дівчині, то наступного року її чекає весілля, всім иншим горішок провіщає щасливий і вдалий рік. Одна з різдвяних розваг – катання на санках із сосновими факелами. Факели потім кидають у багаття, розведене на церковному подвір’ї, вогонь гасять лише на світанку. Наступний день проводять у сім’ї. Ходити в цей час у гості не прийнято – вважається, що так можна винести щастя з дому. Проте якщо гість все-таки приходить, його пригощають пивом.

Чехія Різдво у цій країні відзначають в останній день Різдвяного посту, тому до появи першої зірки (тобто приблизно до 6 години вечора) не можна нічого їсти. Згідно з легендою, якщо суворо дотримуватися цього звичаю і поводитися добре, то можна побачити Золоте порося, яке приносить щастя. Фігурки поросят продаються в Чехії на всіх різдвяних базарах, там же можна придбати і щасливу гілку омели. Звичай вішати на двері або вікно омелу чехи перейняли від кельтів. Чеський Миколай – Мікулаш – приходить до дітей ще до Різдва, в ніч з 5 на 6 грудня. Супроводжують Мікулаша ангел у білосніжному одязі і кошлате чортеня. Хорошим дітям він дарує фрукти і солодощі, а хуліганам та неробам – картоплину або шматок вугілля. Напередодні Різдва вся сім’я бере участь в приготуванні різдвяного печива, якого повинно вистачити не тільки на всю сім’ю, але й на гостину для сусідів. Різдво прийнято відзначати удома, цього вечора ніхто не повинен залишитися один, тому самотніх людей запрошують друзі, знайомі і сусіди. Різдвяні подарунки дітворі приносить маленький Ісусик (по-чеськи Ежішка). Він роздає подарунки хорошим дітям.

12

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Головна страва різдвяної вечері – запечений короп. Звичай їсти коропа на Різдво отримав розповсюдження в Чехії у 19 столітті. За декілька днів до настання свята на вулицях з’являються величезні дерев’яні бочки з відгодованими коропами. У Празі, 24 грудня, перш ніж сісти за стіл городяни з дітьми традиційно приходять на берег Влтави, де їх чекають продавці живої риби. Куплених цього дня коропів, проявляючи милосердя, відпускають у річку. Різдвяний свят-вечір називається у Чехії Днем щедрости. Близько 6 вечора всі сідають за стіл, на якому, за традицією, повинно бути дев’ять страв. Трапезу відкриває юшка з голови коропа, потім подають смаженого коропа з картопляним салатом. Замінювати коропа морською рибою вважається поганою прикметою: щастя може поплисти далеко в море. Під кожну тарілку «на щастя» кладеться луска від коропа, до неї можна додати дрібну монету. Иноді луску ховають у гаманець і носять із собою весь рік.

різдво

Різдвяна ялинка у Відні, Австрія

Швейцарія До Різдва швейцарці починають готуватися за місяць до свята: на спеціяльний столик кладуть вінок із гілок та квітів і щонеділі ставлять у нього по свічці. Поява четвертої свічки означає настання Різдва. Іграшки, дзвіночки і банти для прикраси ялинки в кожній сім’ї прийнято робити самим. Відкриває свято церковна різдвяна меса, що проходить у всіх містах і селах. Релігійні різдвяні співи продовжуються і удома, біля святкової ялинки. Традиційні святкові страви – лосось і печеня. На десерт подають величезні пампушки – рінглі і гарячий шоколад. Подарунки дітям вручає Крісткиндель – білосніжний ангел в короні. Перед його появою дзеленьчить срібний дзвоник. У кожному швейцарському селі існують свої різдвяні традиції. Так, наприклад, в селі Цифен у свят-вечір влаштовується парад неодружених, коли всі неодружені чоловіки проходять селом у темних зношених пальтах і в чорних картонних циліндрах заввишки більше шести футів. Найвищий неодружений, що очолює процесію, несе на жердині закопчену ганчірку. В селі Халлвіл сім дівчаток-підлітків, перевдягнутих у «Різдвяне дитя», і його шість супутників відвідують увечері всі сільські сім’ї. Вони приносять із собою пиріг або печиво для дітей і співають різдвяні пісні.

Різдвяні гірлянди у Нью-Йорку, США 1. www. chasipodii.net.

2. www. sde. org.ua.

3. www. h. ua. story.

Сільська різдвяна ялинка в Колорадо, США

13

миколай

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Святий МиколайЧудотворець великий служитель Божої благодаті Іван САВЧУК

П

остать Святого Миколая, єпископа Мир Ликійських, великого чудотворця ІV століття зоріє сьогодні кожному крізь віки. Не знайдемо такої людини, котра б не чула про святого. Він є близьким і дітям, і дорослим. Щороку цикл зимових свят розпочинається із вшанування цього подвижника. В усьому світі малеча разом зі своїми батьками з нетерпінням очікують приходу цього святого, котрий упродовж цієї «чарівної ночі» відвідує дітвору. Мабуть, ніхто не заперечить, що найкращим спогадом дитинства є свято Миколая, коли вранці, під своїми подушками, ми знаходили подарунки. Дехто навіть писав листи до святого, в яких просив здоров’я, ласки, Божої опіки для своїх рідних і близьких, чи просто хотів отримати подарунки. Шкода, що, виростаючи, ми забуваємо, що Миколай і надалі є нашим заступником і опікуном перед Богом. Тому завжди через його посередництво можемо звертатися до Творця і будемо вислухані. У наш час існує чимало різних оповідань, легенд, віршів, кінофільмів, які багато розповідають про життя святого і його милосердя. Проте знайдеться небагато таких, котрі б об’єктивно змальовували його життя: що він робив і для чого себе посвятив. Чимало фільмів образ Миколая подають неправдиво, чи спотворено, називаючи його то Санта-Клаусом (Америка, Європа), то Дідом Морозом (Росія). Ці назви не мають нічого спільного з ним, бо були вигадані як продукт заміни в епоху відступництва чи атеїзму. Отже, спробуймо з’ясувати появу Діда Мороза і Санта-Клауса та у чому їх подібність зі святим Миколаєм.

14

Дід Мороз – це радянський персонаж. Його вигадали наприкінці 1930-х років як альтернативу святому Миколаєві, бо такі поняття, як «святий» та «чудотворець» в умовах розвитку атеїстичної держави стали неадекватними. Та й важко було вигадати якусь кращу заміну для святкування тисячолітньої традиції, тому цей образ і «усучаснили», позбавивши його всілякого натяку на релігійність. Отож, приходить Дід Мороз не у Різдво, а в Новорічну ніч у супроводі чарівної онуки Снігуроньки і дарує дітям своєрідне шоу, а подарунки складають під ялинку. Поява Санта-Клауса має подібну історію, але з’явився він набагато раніше, ніж у XVI столітті. Справа в тому, що до того часу європейські країни також шанували святого Миколая – чоловіка, який прославився своїми добрими вчинками. Однак після лютеранської реформації протестанти спалили його образ (в Протестантській Церкві заборонено вшановувати святих чи почитати мощі). Та чи можна заборонами зупинити людей? Так народилась инша постать, котра нагороджувала малюків подарунками – Клаус. Деякі філологи дотримуються думки, що «Санта-Клаус» – «зашифроване» скорочене ім’я Миколая: «Klaus» замість «Nikolas». Німецькі діти і нині отримують від святого Ніколаса подарунки 6 грудня. Образ сучасного Санта-Клауса доволі молодий. Саме в Америці він став найпопулярнішим у 19 столітті. Американці люблять шоу – нічого не вдієш. Безліч віршиків, пісень, казок, а згодом мультики, фільми, а тепер реклами, де Санта рекламує напої та солодощі, – все зводиться лишень до бізнесу, чи до короткотривалої акції, яка проводиться з

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

метою піднесення іміджу. Тому вбога, дуже вбога та подарункова радість!.. «Мамо, – якось, ще в «застійні» роки запитала у своєї матусі донечка, – а чому до деяких дітей приходить справжній Дід Мороз, а не справжній отець Миколай?» «То до тих дітей, – відповіла їй мама, – які вже не вірять». Справді, святий отець є живим прикладом віри. Святий апостол Яків промовляє: «Віра, коли діл не має мертва сама в собі. Як тіло без душі мертве, так само віра без діл мертва» (Як. 2:17, 26). Тому Миколай старався виконувати діла милосердя. Стверджують, що у тому місті, де жив Миколай, був один чоловік, доволі багатий, але згодом, через якісь нещасливі обставини, дуже зубожів. Він мав трьох дочок, які славилися своєю красою. Родина перебувала у злиднях, а доньки підростали. Тоді батькові, який ще не був християнином, спало на гадку пожертвувати честю своїх дочок і таким чином роздобути гроші на прожиття. Бог відкрив це Миколаєві, і він вирішив зарадити лихові. Взявши чималий вузлик із золотом, уночі дістався до будинку, де жив той чоловік, відчинив тихенько вікно й кинув вузол. Можна тільки уявити радість батька, коли, розв’язавши торбинку, він знайшов те, заради чого хотів віддати на ганьбу своїх дочок. На ці гроші батько видав свою старшу дочку заміж. За деякий час Миколай знову прийшов у будинок і кинув вузлик із грошима для другої дочки. Чоловік вирішив підстерегти свого жертводавця. Довго не довелося чекати. Як тільки він почув дзвін металу, швиденько вийшов із кімнати і наздогнав у нічних сутінках людину у священичій рясі, низько вклонився їй і заходився щиро дякувати. Миколай порадив дякувати не йому, а Богові, й узяв у чоловіка клятву нікому не розповідати про нього... Святий Миколай чинив за словами Ісуса Христа: «Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права, щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне віддасть тобі» (Мт. 6:34). Святіший отець Бенедикт XVI у своїй енцикліці «Deus caritas est» («Бог є любов») пише, що милосердя є виявом любови, найбільшим проявом любови є задум Отця, Котрий посилає свого Єдинородного Сина у світ для спасіння людства. А Христос цієї любови навчає апостолів, яку вони передають своїм наступникам і поширюють по всьому світі. У ранній Церкві перші християни жили у спільноті, яка опікувалась кожним вірним. Доказ цього знаходимо у Новому Завіті: «Всі віруючі вкупі усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Ді. 2:44-45). Милосердя Церкви є виявом «спільноти любови», до якої належить святий Миколай, котрий своїм життям вчить любови до Бога, ближнього та є нашим покровителем перед Богом.

вертеп

Значення і розвиток вертепу Ростислав Дучак

З

има… Вечір… На небі з’явилася перша зірка. Пролітає біленький, ніжний, наче пух, сніг… Мороз, ніби пензлем, роз­ малював вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені снігом. Нерухомі, білі, не­ мов кришталеві, стоять вони, як у казці, і сяють самоцвітами від першого променя січневого сонця… Десь далеко чутно про­ низаний святковістю спів. Цей спів є особливим, різдвяним. До нас наближається вертеп. Дійство, без якого ми б не відчули гармонії і величі Різдва Христового. Кожна нація, народ, навіть будь-яка соціяльна група має свої звичаї, що вироблялися століттями й освячені віками. Звичаї народу – це прикмети, за якими нація вирізняється не тільки в сучасності, а й в історичному минулому. Незважаючи на занепад старих традицій, вертепи залишаються улюблени­ ми формами мистецького вираження різдвяної радости. Вертеп – це свого роду театр, у якому акторами стають усі охочі. Це дійство, яке відображає дитячу щирість та зрілу віру, віру в народження Господа нашого Ісуса Христа. Вертеп – це своєрідний простір, якого не торкається час. Вертепні сценки, хоча й змінюються з часом, у своїй суті передають містерію і величність Різдва. Міняються літературні та сценічні форми, однак незмінною залишається основна вістка, про яку розповідають ангели, пастухи, царі. Головна мета вертепу – благовістити про народження Христа, привітати глядачів із Різдвом, новорічними святами. Ангели, Волхви, Пастухи, Ірод, Смерть, Чорт – ось головні персонажі вертепу. Нерідко у виставу вводили й инших дійових осіб, залежно від авдиторії, змінювали сюжет. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та «мандрівні дяки», згодом – мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні Церкви, у східнослов’янських народів від самого початку він мав тісний зв’язок із народною театральною культурою. Вертепом спочатку вважали таку коробку-хатку, яка, зазвичай, була невеликих розмірів і ще мала назву «шопка». Згодом, вона почала нагадувати елементи селянської хатки. Вертеп, з яким ходили колядувати в Західній Україні, був невеликим за розмірами і нескладним за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або храм. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали

15

вертеп

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювали примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур. У Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступав як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, який обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені такі верте­ пи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Український вертеп веде свій родовід від барокових інтермедій, які у XVII – XVIII ст. на українські землі прийшли із Західної Європи. Їхніми носіями та популяризаторами були студенти й викладачі колегіумів та академій – освітніх закладів, які активно засновувались чернечими орденами, – та світські правителі в період католицької контрреформації. В історії літератури відомі численні сценки, які зображали шкільне життя, так звані «шкільні драми». Головною родзинкою інтермедій був гумор, з яким самі автори розповідали про своє життя та мандри. Переважно, це були бурсаки та мандрівні дяки, котрі, демонструючи такі смішні сценки перед глядачами, випрошували для себе трохи харчів чи грошей. На такому тлі постали й духовні драми, які були особливо популярними в єзуїтських колегіумах. Основна тематика тих сценок – біблійні сюжети. В українському варіянті духовних драм та інтермедій велику роль відіграв фольклорний елемент. Навіть, передаючи біблійні історії, відомі й невідомі автори вплітали в сюжет побутові сценки та соціяльні мотиви. Не були також рідкістю сценки, які відображали непрості міжетнічні стосунки в Україні XVII – XVIII ст. У другій половині XVIII ст. інтермедія почала занепадати – на зміну їй прийшов вертеп. Кінець XVII – початок XVIII ст. можна вважати початком нової доби лялькового театру. Він одразу «ввійшов у моду»: спочатку ляльковий театр слугував для забав при дворах визначних осіб, а згодом поширився в народі. Як окремий різновид лялькового театру, постав вертеп, який поєднав духовні містерії та сценічну гру. Таким у Західній Європі він з’явився у XVI ст., а звідти прийшов через Польщу в Україну. Вертеп, з яким ходили студенти, бурсаки, а згодом і ремісники та селяни по хатах найзаможніших господарів, – це велика, до чотирьох метрів висотою і до трьох метрів шириною дерев’яна коробка, виготовлена з тонких дощок та картону. Сама назва «вертеп» є символічною, адже церковнослов’янською це слово означає земляну печеру, в якій народився Ісус Христос. Коробка була поділена на два поверхи. Горішній поверх представляв Вифлеєм. Тут відбувалися події лише релігійного змісту, пов’язані з Різдвом: сцени з ангелами, пастухами. Внизу, в центрі, стояв трон Ірода, а збоку висів дзвінок, у який дзвонив паламар. Підлога – встелена хутром, щоб не було видно щілин, які розходилися вусібіч і по яких виконавець водив ляльки.

Він стояв за задньою стіною коробки і озвучував мовлення ляльок, відповідно до ролей дійових осіб. Инколи, під час вистави, за сценою співав молитви й духовні канти хор, або ж скрипаль грав на скрипці, під мізику якої співали й танцювали ляльки. Немає достатньо даних, щоб визначити час, коли вертеп уперше з’явився на території України. Вчені припускають, що перші вертепні дійства походять із Західної України. Іван Франко опублікував копію із «Псалма на Різдво Христове» з 1738 р., що може свідчити про існування вертепу в Україні вже наприкінці XVII ст. У «Псалмі» розповідається, як низка людей парами несуть подарунки новонародженому Христові. Поодинокі вислови та згадки про таких ремісників, як гонтарі, про годівлю овець і деревообробний промисел вказують на те, що вірш складено в прикарпатських околицях. Таким чином, бачимо, що вже наприкінці XVII ст. вертеп здобув у народі популярність, зберігаючи форму шкільної драми в духовній частині дійства та форму інтермедії в імпровізованих веселих сценках із картинами щоденного життя й народного побуту. З часом вертеп із лялькового театру переродився у справжній вуличний театр. Ляльки зникли, і всі ролі почали виконувати живі актори-аматори. Сценки стали рухливішими, а сюжети – емоційно насиченішими. Була ще одна перевага, яка у «живому» вертепі збереглася аж донині: будь-яке вертепне дійство за своєю природою інтерактивне і передбачає жваве спілкування між акторами та господарями, що, очевидно, неможливо без імпровізації. Дійові особи у вертепі можна умовно поділити на постійні та змінні. Це повною мірою відповідає двом джерелам походження вертепу – духовній містерії та інтермедії. У поважну, «містерійну» канву вертепу вплітаються такі дійові особи, як Три Царі, Ангели, Пастухи, Йосип, Ірод – справжні біблійні персонажі. Майже в кожному вертепі також є Чорт, Смерть, Воїни, Циган – персонажі, котрі свідчать про народні домисли до біблійних оповідань, а також відображають міжетнічні та соціяльні стосунки. У вертепній виставі основними діями волхвів та пастухів є поклоніння Христові та принесення Йому дарів. Окрім того, загальний стан вертепу зазнав значного впливу історичних умов ХХ ст., а саме – атеїзму, внаслідок чого релігійна частина вистави втратила свого глядача. Зрештою, ставити її стало неможливим через заборону на вертепні дійства. Спочатку заборонили канонічну релігійну виставу. Вертепники продовжували грати другу частину, доводячи, що ніякого стосунку до Різдва вона не має. Згодом заборонили й комедійну частину. Так чи инакше, але п’єса все ж таки була пов’язана з Різдвом. У Західній Україні традиція не переривалася: вертепники у Львові грали у масках, щоб їх не впізнавали. Отже, можемо ствердити, що вертеп – це дійство, яке вносить радість, мир і спокій у кожну оселю. Різдво Ісуса Христа є найвеличнішим святом українського народу і взагалі усього християнського світу. Це звістка про народження Того, Хто дарував нам нове життя, звільнив від гріхів. Це велике таїнство боговоплочення. Христос, прийшовши у світ, відкрив нам шлях до Неба.

Література: 1. Баканурский А. Украинский фольклорный театр: от истоков до народной драмы. Одесса 1993.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Харків 2004.

3. Курочкін О. В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. Київ 1978.

4. Макаров А. Світло українського бароко. Київ 1994.

5. Юрковський Г. Волинські містерії // Кінотеатр. № 1. Луцьк 1997.

16

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

літочислення

ДАТИ СВЯТ ЯК ЕКУМЕНІЧНА ПРОБЛЕМА Володимир Богенчук

М

абуть, немає людини у світі, котра б у певний період свого життя не торкнулась проблеми календаря. Люди різних релігійних вірувань, національности, кольору шкіри, жителі різних континентів рано чи пізно зустрічаються із цією проблемою. Тут намагатимемось розкрити значення того, яке місце займає календар у нашому життібутті, історію виникнення та розвиток календаря, різницю святкування дати Пасхи та багатьох свят як екуменічну проблему. В Україні храм, богослужіння, займають чільне місце в житті людини. Тому все життя і побут були тісно пов’язані з богослужбовим календарем. Дні, які мали певне важливе значення для християнина, зв’язувались не з числом чи місяцем, а з пам’яттю того чи иншого святого. Церковний устав визначав не тільки порядок і структуру богослужень, але й організовував увесь побут, і завдяки цьому життя на­ було благодатного просвічення. Християнський календар – це комбінація древнього юдейсько-вавилонського місячного року та звичного для давніх єгиптян і римлян сонячного року. Незмінні християнські празники вираховують за давньоримським сонячним роком, причому так звані місяці цілком відірвані від справжнього руху Місяця і служать лише як штучний поділ сонячного року. Од­ нак Великдень і всі пов’язані з ним свята залежать від древнього юдейського місячного та сонячного ка­ лендарів. Загалом літочислення походить від «юліянського календаря, що його ввів Юлій Цезар у 46 р. до Христа. Цей календар настільки точний, що його можна вва­ жати першою вдалою спробою літочислення; він на­ стільки зближається з астрономічними процесами, що був дійсний для всього християнського світу аж до 1582 р.»1. Хто ж задумав зробити перерахунок років від дня народження Ісуса Христа? Сьогоднішня західна хронологія відстає від традиційного православного календаря на 8 років. На превеликий жаль, сама дата Різдва була невірно вичислена в шостому столітті за­ хідним монахом Діонісієм Малим. Його підрахунки і лягли в основу західних календарів, хоч багатьма вченими були засуджені2.

Все-таки в юліянському календарі була похибка на 11 хвилин 14 секунд на рік, які за 128 років ста­ новили вже один день. Таким чином, розбіжність між календарним і астрономічним часом у XVI ст. зросла на 10 днів, а весняне й осіннє рівнодення на­ ступили на 10 днів раніше, ніж це мало б бути за відліком часу. Календарну реформу здійснив папа Григорій XIII (1572-85) 1582 р. Після цього за 4-им одразу настало 15 жовтня. Щоб запобігти новим роз­ біжностям між астрономічним і календарним роками, уведено уточнення щодо високосного року: рік, який завершував століття, не міг вже більше бути високос­ ним, хіба що четвертого століття. Запровадження григоріянського календаря приз­ вело до неузгоджень між християнами. Німецькі протестанти прийняли його аж 1700 р., англійські – 1752 р. Східні Церкви дотримувалися юліянського календаря. Різниця між григоріянським і юліянським календарями залишалася сталою аж до 1700 р. Через нове григоріянське правило про високосний рік різни­ця між двома календарями становить 13 днів. Це стосується і визначення дати Великодня, бо дату рівнодення вираховували по-різному. Григоріянський і юліянський спосіб вираховувати дату Великодня відрізняються вже тим, що весняне рівнодення за старим стилем випадає на 13 днів пізніше, ніж за новим. Позаяк Григорій XIII виправив підрахунок місяців, то до дати за старим стилем треба додати ще 4 дні. «Дуже часто православних вірних бенте­ жить те, що за григоріянським календарем дата Великодня збігається з датою жидівської Пасхи або навіть випереджує її. У православних календарях, відповідно, враховують дату жидівської Пасхи і завж­ ди Великдень святкують пізніше. Якщо за звичайними підрахунками Великдень збігається з жидівською Пасхою, то православну Пасху переносять на тиждень»3. Через те що григоріянський календар точніший, секуляризовані держави ввели його у XX ст. навіть там, де були православні Церкви, наприклад, як Радянський Союз 1923 року. Це зігнорувала Пра­ вославна Церква й залишила в себе юліянський календар. Результатом було цілковите відокремлення від громадянського року. Це стосується також і Ук­ раїнської Греко-Католицької Церкви, особливо на

17

літочислення

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Заході, у діяспорі. За ініціятивою екуменічного пат­ ріярха Мелетія IV Метаксака в Греції 1924 р. ввели названий його іменем «Мелетіянський змішаний календар», за котрим усі сталі дати обчислюють за григоріянським календарем, а Великдень і всі залежні від нього свята – за юліянським. Незважаючи на суперечності цього мішаного календаря, через введення якого в Греції були розколи (старокалендарники – палайомерологіти), він набув значного поширення серед православних. Це стосується Константинопольського, Олександрій­ ського, Антіохійського, Грузинського, Румунського та Болгарського патріярхатів4. Після реформи 1582 року тривало протистояння Східної і Західної Церков: якщо повнота весняного рівнодення трапила-

ся 22 березня, то вона, об’єктивно, є весняною. В першу неділю по цьому Католицька Церква святкує Пасху. Православні ж стверджують, що святкування Пасхи перед єврейською є неможливим. Отже, гри­ горіянський календар – недосконалий і неточний, вони його не приймають, святкують Пасху в неділю після єврейської5. Також хвиля реформи породила бурю протестів і жорстоку полеміку, зокрема серед вчених. Ширилися твердження, нібито григоріянМ. Кунцлер. Літургія Церкви. Львів 2001, с.505-506. А. Кураєв. Школьное Богословие. Москва 1997, с. 161.

3 М. Кунцлер. Літургія Церкви. Львів 2001, с.505-506.

4 Там само, с. 505-506.

5 І. А. Климишин. Основи Пасхалії. Івано-Франківськ 2005, с.45.

6 Там само, с.105.

1 2

18

ПОДИХ СКИНІЇ

ський календар астрономічно необґрунтований, що це усього лиш «спотворення юліянського календаря». З’явилися чутки про близький «кінець світу», які поширювали протестанти, вважаючи, що «краще розійтись з Сонцем, ніж зійтися з папою»6. Святий євангелист Йоан у книзі «Об’явлення» стверджує про «дерево життя, що приносить два­ надцять плодів, на кожний місяць подає плід свій, і листки дерева – для уздоровлення народів» (Од.

22:2). Відповідно і наш церковний календар – це благодатне дерево життя, котре щедро наділяє своїми духовними плодами щодня, тижня, місяця й року. Хто бере живу участь у календарних святах, то в його серці церковний рік зродить щедрі плоди: плоди віри, надії й любови до Бога і ближнього, плоди духа молитви, жертви та чеснот, без яких немає правдивого християнина. Отже, наш церковний календар щораз більше наближатиме нас до Христа та перемінюватиме у Христі. Як Христос є осередком церковного календаря, так Христос має бути осердям нашого життя.

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

духовність

ЄРЕСЬ ТА ПОМИЛКА У СВІТЛІ НОВОГО ЗАВІТУ ТА ВІДЧУТТІ РАННЬОЇ ЦЕРКВИ Тарас РИСЕЙ ермін «єресь», як зазвичай подають наукові Т словники та енциклопедії, походить від грецького слова airesis, що означає вибір, вибраний стиль думок , 1

обрання кращого2. На означення людини, котра вміє вибирати, у грецькій мові зустрічаємо прикметник airetikos, відповідником якого в єврейській мові є слово aher3. Виглядає, що первинно цей термін не носив негативного значення і означав «инший», «відмінний». У Септуагінті це слово означало «вибір кращої жертви Богові» (Лев. 22:18,21) або «краще вільне вирішення» (I Мак. 8:30). Першими, кого Святе Письмо називає єретиками, як це не парадоксально, були саме християни (Ді. 24:14). Апостол Павло у Першому посланні до Коринтян вживає це слово у наступному сенсі: «Бо так треба, щоб між вами були суперечки (airesis), аби виявилися між вами й досвідчені» (І Кор. 11:19)4. У Новому Завіті єретиками також називають тих, хто був приналежний до окремого юдейського релігійного напряму, наприклад до фарисеїв. Так, апостол Павло стверджував про себе наступне: «Я жив фарисеєм за найдокладнішим вченням (airesis) нашої віри» (Ді. 26:5)5. Ряд подібних прикладів у своєму «Біблійному словнику» наводить В. Вихлянцев: «Садукеї, вчення яких в основному співпадало з ученням фарисеїв, але відрізнялося лише невизнанням воскресіння та Ангелів, були для них єретиками (Ді. 5:17; 23:8), хоча обидва учення перебували в рамках закону Мойсея. Ап. Павла фарисеї назвали представником Назорейської єресі (Ді. 24:5), позаяк не визнавали Ісуса з Назарету Месією, боячись підриву засад свого власного вчення. Але і саме вчення фарисеїв в Ді. 15:5 названо єрессю (по відношенню до християнства), бо деякі з фарисеїв, котрі повірили, стали наполягати на виконанні закону Мойсея, а також і інших віруючих з язичників»6. Однак уже з перших століть нашої ери цим терміном почали таврувати усіх людей, котрі заперечували чи перекручували очевидні істини про Христа. І, як бачимо, знадобилося не так багато часу, щоб другорядне значення цього терміну стало домінуючим і швидко набуло загрозливого відтінку, врешті-решт стаючи синонімом слова «ворог»7. Отож, у Новому Завіті це слово почало вживатися для характеристики згубної науки, «яку розповсюджують лжеучителі» (2 Пт. 2:1) – цей текст дасть початок пізнішому розумінню єресі, а також «“фальшивих братів”, які розбивають єдність Церкви» (Ді. 20:30; Кол. 2:18, Гал. 2:4)8. Проте, як наголошено в енциклопедійному словнику «Християнство», єресь – це не розкол, а також її потрібно відрізняти від «ненавмисних помилок в догматичному вченні, які виникли внаслідок того, що те чи інше питання на даний час не було розглянуте і вирішене самою Церквою»9. Чим була зумовлена поява єресей у І-ІІ століттях? Дуже влучно це зауважує церковний історик Тальберг, цитуючи відомого дослідника тих часів

– Смирнова: «У появі єретиків, які спотворили божественне незмінне вчення християнської Церкви є певна послідовність і система, а саме – сходження від спільного до приватного»10. Вільям Барклі, наче до всього вищесказаного, додає, що єресь рідко бувала цілковитою брехнею і зазвичай виникала внаслідок особливого підкреслення одного аспекту істини11. В енциклопедійному словнику «Християнство» також знаходимо цікавий поділ джерел походження християнських єресей: 1) небажання юдеїв та поган […], які прийняли християнство, остаточно розлучитися зі своїм попереднім релігійним і філософським світоглядом і прагнення скомпілювати в одне ціле старі доктрини з новими християнськими […]; 2) прагнення більш сильних умів поставити християнське вчення […] на один рівень з філософським світоглядом античного світу, обґрунтувати його філософськими та діалектичними методами останнього […]; 3) самобутнє богословствування християнських учителів на основі Святого Письма і чистих начал розуму […]12. І, наче на підтвердження слів Христа, що в Царстві Божому разом з пшеницею до останнього дня жнив буде рости і бур’ян, вся історія Божої Церкви є пронизана постійно виявленими і осудженими Церквою лжевченнями – єресями13. Ернест фон Добшюц на підтвердження того, що в І столітті вже існували єресі, наводить уривок з Першого послання апостола Йоана: «Із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б були належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші» (І Йо. 2:9). Згідно з ним, ці слова скеровані проти лжевчень, які були небезпечні

19

духовність

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

тим, хто спотворював саме вчення вищезгаданого євангелиста. Для християн-язичників вчення Йоана про те, що Бог є світло, а християни – діти світла (І Йо.

15), а також, що Творця потрібно ще пізнати (І Йо. 2:3) і народитись від Нього, щоб Його споглядати, неначе єдинородний Син (І Йо. 3:2), трактувалось дещо поиншому. Як тлумачить фон Добшюц, «їм здавалося, що мова йде про світлову природу Бога, і лише той, хто носить у собі її частинку, може проникнути в таїнственну сутність Бога»14. Також спостерігаємо спотворення єретиками і морального вчення Йоана. На думку тогочасних лжевчителів, позиція пресвітера, що «християнин не повинен робити гріха», свідчить про абсолютну безгрішність людей, які належать до дітей світла: що б вони не робили – гріха не мають15. Автор послання робить все, щоб остаточно відділитись від інакомислячих, щобільше, він вимагає від своїх спільнот, щоб ті відкидали всіх, хто є ненадійний в основному пункті християнського віровчення і навіть відмовляли у братньому привітанні (ІІ Йо. 10)16. Чудову ілюстрацію цих відносин знаходимо у свідченні Полікарпа, яке подає Іриней Ліонський: «І є ті, що чули від нього [йдеться про Полікарпа], що Іван, […,] прийшов у лазню і, побачивши в ній Керинта, вибіг з неї не миючись і сказав: втечемо, щоб не впала лазня, тому що в ній ворог істини, Керинт. І сам Полікарп при зустрічі з Маркіоном, який спитав його: чи „знаєш мене“, відповів: „знаю первістка сатани“. Таку обережність мали апостоли і їх учні, щоб навіть у слові не мати спілкування з ким-небудь з тих, які спотворювали істину, як і Павло сказав: „Людини єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знавши, що зіпсувався такий та грішить, і він сам себе засудив“ (Тит. 3:10-11)»17. Хто такий цей Керинт? Церковний історик, Іван Хома, подає, що це єврей, котрий після прийняття християнства навчав, що між Христом (Логосом, Словом) та Ісусом існує онтологічна різниця. Христос злучився з людиною Ісусом у момент Йорданського хрещення, а при схопленні юдеями покинув його. Саме проти цього єретика, твердить Хома, є звернений пролог Євангелія від Йоана, де Слово стає тілом18. Однак, на думку фон Добшюца, ті лжевчення з Йоанового послання не є ще гностичною єрессю, попри всі очевидні схожості у вченні19. Зі всього вищесказаного уже можемо зробити висновок, яким було ставлення християн до людей, котрі відходили від тієї істини, що несла Церква. Тут ми вперше зустрічаємось із поняттям християнської ортодоксії: «Починаючи з апостольських часів Церква претендувала на роль єдиної хранительки віровчення, яке прийняла від Христа, і засуджувала те, що розглядалося нею як відхилення від християнської ортодоксії»20. Тому, як стверджує С. Дж. Холл «У ІІ ст., […] будь-яке заперечення сприймалось як заблудження. Соборну Церкву протиставляли сектам, яких називали єресями. […] Загальноприйнята думка, яка бере початок від Іринея і Тертуліяна, пов’язує єресь із новизною. Євангеліє, яке апостоли одержали від Христа, було чистим і завершеним. Помилки з’явилися тоді, коли люди захотіли його “вдосконалити”»21. Ставлення ранніх Отців Церкви до єретиків, задля збереження чистоти віровчення, були далекими від поблажливости. Так, уже згаданий Полікарп Смирнський називав Маркіона «породженням диявола», натомість Ігнатій Антіохійській вбачав у єретиках отруйні рослини або звірів у людському виді; Юстин та Тертуліян були переконаними, що вчення єретиків вщеплені їм ворогом роду людського; Феофіл Антіохийській порівнював їх із безплідними і скелястими островами, через які розбиваються кораблі, а Оріген говорив, що вони подібні до морських розбійників, котрі запалюють на скелях вогні, щоб заманити на них судна, які шукають безпечної гавані22.

20

ПОДИХ СКИНІЇ

Про ставлення ранніх християн до єретиків дізнаємось також із творів святителя Ігнатія Антіохійського, котрий помер бл. 107 року. Христологія цього отця Церкви тісно пов’язана із полемікою проти докетів (гностиків), які відкидали матеріяльний аспект боговоплочення. Пишучи тралійцям листа, він закликає їх не слухати лжевчень, які б говорили про Христа, що Він не «вийшов із роду Давида від Марії, істинно народився, їв і пив, істинно був засуджений при Понтії Пилаті, істинно був розп’ятий і помер, … Який істинно воскрес із мертвих […]» (до Тралійців, 9)23. Бачимо, що історичність Ісуса, як втіленого Бога, Який народився, вмер і воскрес задля нас, лежала в основі православного вчення І століття. У цьому ж листі Ігнатій називає єретиків безбожниками та невіруючими24. Чітку дефініцію меж ортодоксії та єресі знаходимо також і в першого значного християнського богослова Тертуліяна з Африки, котрий жив і творив на переломі ІІ і ІІІ ст. Згідно з ним, «будь-яке вчення, що узгоджується з ученням цих корінних апостольських церков […] безперечно є істинним, адже воно є прийняте церквами від апостолів, апостолами від Ісуса Христа, Ісусом Христом від Бога, а, звідси, кожне інше вчення повинне бути неправдиве, осоружне істині» (Опрокинення єретиків, 21)25. Також Тертуліян дає і характеристику єресі, називаючи її ученням людським і бісівським, а розповсюдників – людьми, «котрі не вміють нічого іншого робити, як лише руйнувати»26. У цього автора, як і в Ігнатія, на чільному місці виступає т. зв. regula fide – правило віри Церкви, згідно з яким, можна порівнювати будь-яке християнське вчення. Це правило, яке так схоже на сучасний Символ віри, згідно з Тертуліяном, ми успадкували від апостолів, котрі були очевидцями Христа. Ось як висловлюється він у своєму творі «Про проскрипцію єретиків»: «Однак, якщо Правило зберігається в своєму незмінному вигляді, то запитуй і міркуй, проймися всією пристрастю допитливості. І, якщо тобі щось здається або двозначним чи затемненим неясністю, то, звичайно, завжди знайдеться який-небудь вчений брат, який буде обдарований благодаттю знання, хтонебудь, хто обертався серед досвідчених; шукаючи разом з тобою, […] визначить, нарешті, що краще тобі перебувати в невіданні, щоб ти не дізнався того, чого не повинен (бо ти дізнався вже те, що повинен був дізнатися). Віра твоя, – говорить Він, – спасла тебе (Лк. 18:42), а не начитаність у Писанні. Віра поміщена в Правилі; у ній ти знаходиш закон і спасіння за дотримання закону»27. Однак найбільшим поборником єресі у ІІ столітті став святий Іриней – єпископ Ліону, котрий заняв катедру 177 року. Як стверджує С. Дж. Холл, саме він «спробував оприділити основи істинного християнства, щоб відрізнити його від єресі». З цією метою твориться фундаментальна книга із назвою «Проти єресей»28. Існує припущення, що до написання цієї праці його підштовхнули успіхи послідовників гностичного вчення Валентина в Галії, котрі своєю проповіддю нанесли значний відхід від істинної віри членів пастви Іринея. Потрібно зазначити, що гностицизм, за висловом А. Юліхера, «був союзником, який нав’язався християнству у ІІ ст. і серйозно погрожував його існуванню. У старих списках єретиків перераховується більш кількісний перелік лжевчителів-гностиків, ніж відоме нам для того часу число учителів, які є визнані Церквою […]»29. «Ідеологію цих рухів, – підкреслює Холл, – Іриней назвав “лжеіменним знанням” (І Тим. 6:20) і пояснив їх появу відхиленням від первинної початкової істини, яку апостоли прийняли від самого Ісуса Христа»30. Цікаво зазначає відомий російський історик В. Болотов, котрий стверджує, що слово «єресь» «в найбільш древній період церковної історії відносилось особисто до гностиків, тому що інших єретиків у той час у переліку не було. Цих єретиків можна було прийняти в церкву лише через хрещення. Виняток

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

був тільки тоді, коли єретик ще перед відступництвом був охрещений ортодоксалами»31. Особливістю гностиків було те, що вони, для збільшення власного авторитету, запевняли, що своє вчення черпають безпосередньо з апостольського живого передання. Так, гностик Валентин, як зазначає А. Пантелєєв, «посилався на Тевду, супутника апостола Павла […], Василід вважав себе учнем Главка, тлумача ап. Петра і слухача Павла. Вони стверджували, що тільки їм відоме справжнє, таємне вчення Христа і, отже, вони і лише вони є справжніми християнами»32. З иншого боку, підкреслює инший дослідник А. Амман, вони висловлювали «засвоєну ними істину з таким виглядом, ніби самі її створили, ніби вона їм належить»33. Щоб розбити переконання єретиків, Іриней переконано навчає, що якщо б в апостолів було якесь подібне «тайне» знання, вони б неодмінно передали його тим, кому найбільше довіряли і поставляли на чолі церков – єпископам34. Також, щоб остаточно протиставитися єретикам, єпископ Ліону тричі формулює вчення соборної Церкви, яке отримав від апостолів. Це і є те «правило віри» (regula fides) – вираз, який запропонував Тертуліян35. Згідно з прот. Йоаном Меєндорфом, гностики і християни на перший погляд є дуже схожими, однак у своїй суті відрізняються докорінно. Відмінність між першими і другими полягає в тому, яким чином здобувається це таємниче знання. Якщо для гностиків воно здобувається виключно на індивідуальному рівні, то для християн – воно належить цілій Церкві36. Також иншим доказом лжевчення гностиків для Іринея, на що вказує Меєндорф, було існування багатьох передань, «на відміну від одного істинного церковного вчення, яке опирається на єдине “передання апостолів, яке є відкрите в цілому світі”»37. Носієм цього передання, без сумніву, є Церква. Також у «Патрології» Сагарди знаходимо 4 пункти відмінностей між християнами і гностиками, які випливають із твору Іринея «Проти єресей», а це: 1) дуалізм, як найбільш фатальне заблудження всіх систем; 2) фантастичне і довільне тлумачення Святого Письма; 3) невластива моральна 1 Див.: Христианство. Энциклопедический словарь, т. 1. Москва 1993, с. 534.

2 Див.: А. Кураев. Догмат и ересь в христианском предании // Вопросы философии, 1994 (№9), www.philosophy.ru/library/vopros/31.html станом на 18 жовтня 2006 20:27:49 GMT. 3 Пор.: Ворота єретиків // www.heretics.com/gates.htm станом на 17 жовтня 2006 14:06:08 GMT. 4 Пор.: Ворота єретиків // www.heretics.com/gates.htm станом на 17 жовтня 2006 14:06:08 GMT. 5 Энциклопедия «Кругосвет» // www.krugosvet.ru/articles/24/1002415/ 1002415a1.htm станом на 19 жовтня 2006 16:11:56 GMT. 6 В. Вихлянцев. Библейский словарь. Коптево 1994, www.pravoslavieto. com/docs/ru/eres_bibslov.htm.

7 Пор.: Ворота єретиків // www. heretics.com/gates.htm станом на 17 жовтня 2006 14:06:08 GMT. 8 Encyklopedia katolicka, t. VI. Lublin 1993, с. 751-752.

9 Христианство. Энциклопедический словарь, т. 1, с. 534.

10 Н. Тальберг. История Христианской Церкви. Москва 2001, с. 57.

11 Пор.: У. Баркли. Евангелие на каждый день // www.krotov.info/libr_ min/b/barclay/ioan_01.htm.

12 Христианство. Энциклопедический словарь, т. 1, с. 534-535.

13 Пор.: Йозеф Лортц. История Церкви. Древность и средние века, т. 1, Москва 1999, с. 79.

14 Э. фон Добшюц. Древнейшие христианские общины. Культурноисторические картины // Раннее христианство, т. 1, Москва 2001, с. 534.

15 Пор.: там само.

16 Пор.: там само, с. 535.

17 И. Лионский. Против ересей, кн. ІІІ, гл. 4 // www.krotov.info/library/i/ iriney/vers_3.html.

18 Див.: І. Хома. Нарис історії Вселенської Церкви. Рим 1990, с. 78.

19 Пор.: Э. фон Добшюц. Древнейшие христианские общины. Культурно-исторические картины, с. 535.

духовність

практика; 4) протиставлення людей духовної і матеріяльної природи38. Також Іриней Ліонський дуже виразно висвітлює суть єретичного вчення, цитата: «Деякі відкидаючи істину, вводять лжевчення […], які, як говорить Апостол, “радше спричиняють сварки, ніж Боже утвердження у вірі” (І Тим. 1:4); хитро удаваною пристойністю вони спокушають розум недосвідчених і, спотворюючи вислови Господа та погано тлумачивши те, що сказане добре, полонять їх […]»39. Бачимо навіть методи, якими єретики провадять свою місію у поширенні лжевчення: «Помилка не показується одна сама по собі, […], але, хитро вбравшись в принадний одяг вона досягає того, що за своїм зовнішнім виглядом для недосвідчених видається більш істинно ніж сама істина […], так як вони говорять подібно до нас, а думають відмінно […]»40. Також прослідковується і реакція самих єретиків, коли хтось починає їм доводити їхню неправоту: «Коли викривають (єретиків) через Писання, то вони звертаються до звинувачень самих Писань, ніби вони неправильні, не мають авторитету, відмінні за викладенням, і (говорять), що з них істина не може бути відкрита тими, хто не знає передання. […] Бо кожний з них, будучи абсолютно змінного напряму, не соромиться, спотворюючи учення істини, проповідувати себе самого […]. Отже, виходить, що вони не погоджуються ні з Писаннями, ні з переданням. З такими-то людьми, любий друже, ми повинні боротися, – людьми, які, подібно до змій, прагнуть звідусіль вислизнути»41. Отож, переглянувши усі основні постулати святого Іринея, можемо ствердити, що завдяки йому християнство відстояло свої основні позиції та остаточно поставило грані ортодоксального вчення. У річищі всього вищесказаного зрозумілими стають слова дослідника єретичних вчень М. Поснова, який підкреслив, що саме «християнство стало тією скалою, об яку розбився бурхливий потік гностицизму, розтікся окремими струмками, щоб поступово загубитися в глибині віків»42.

Энциклопедия «Кругосвет» // www.krugosvet.ru/articles/24/1002415/ 1002415a1.htm станом на 19 жовтня 2006 16:11:56 GMT. 21 С. Дж. Холл. Учение и жизнь ранней Церкви. Новосибирск 2000, с. 55.

22 Пор.: Энциклопедия «Кругосвет» // www.krugosvet.ru/articles/24/ 1002415/1002415a1.htm станом на 19 жовтня 2006 16:11:56 GMT. 23 Цит. за И. Мейендорф. Введение в святоотеческое богословие. Киев 2002, с. 19.

24 Пор.: там само, с. 29.

25 Цит. за там само, с. 53.

26 Цит. за там само, с. 54.

27 Тертуллиан. О прескрипции еретиков // www.krotov.info/library/t/ tertull/contrum.htm.

28 С. Дж. Холл. Учение и жизнь ранней Церкви, с. 82.

29 А. Юлихер. Религия Иисуса и начала христианства до Никейского собора // Раннее христианство, т. 1, Москва 2001, с. 264.

30 С. Дж. Холл. Учение и жизнь ранней Церкви, с. 82.

31 В. Болотов. Лекции истории древней Церкви, т. ІІ. Москва 1994, с.

383.

32 А. Пантелеев. Из истории религиозной жизни II в.: гностическая пропаганда // www.krotov.info/history/02/panteleev.html.

33 А. Амман. Путь Отцов // www.krotov.info/history/04/kern/page05.htm.

34 Пор.: С. Дж. Холл. Учение и жизнь ранней Церкви, с. 82.

35 Пор.: там само, с. 84.

36 Пор.: И. Мейендорф. Введение в святоотеческое богословие, с. 29.

37 Там само, с. 38.

38 Пор.: Н. Сагада, А. Сагада. Патрология. Санкт-Петербург 2004, с. 489.

39 И. Лионский. Против ересей, кн. І, 1 // www.krotov.info/library/i/iriney/vers_3.html.

40 И. Лионский. Против ересей, кн. І, 2 // www.krotov.info/library/i/iriney/vers_3.html.

41 И. Лионский. Против ересей, кн. 3, гл. ІІ:1-3 // Ранние Отцы Церкви, с.627-724, Брюссель 1988, с. 629.

42 М. Поснов. Дохристианский гностицизм, с. 125-170 //Гностики, или «о лжеименном знании». Киев 1996, с. 170.

20

21

Молитва

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

ПОДИХ СКИНІЇ

Сповнім вечірню молитву нашу Господові

Як минув день, дякуй Господеві, що дав нам сонце для праці в час дня і світло на освячення в час ночі та на інші життєві потреби. Св. Василій Великий в честь муч. Юліти. Андрій ЦИБ (продовження, початок у попередньому номері)

П

ісля мирної єктенії на Вечірні гимном звучить псалом «Блажен муж...». Візантійські богослови, зокрема св. Симеон Солунський, вбачали у цьому псалмі натяк на Христа як на Образ істинної «праведности». Воплочене Боже Слово було правдивим «Блаженним мужем». Важливо також, що, проказуючи слова псалма і слухаючи його, віруючий щоразу знову постає перед вибором життєвого шляху. Ще в апостольські часи проповідь, звернена до людей, котрі вступають у Церкву, починалась словами: «Є дві дороги: одна – життя, і одна – смерті; велика відмінність між цими двома дорогами»1. Під заголовком «Господи, візвав я до тебе ...» розуміємо чотири псалми: 140 – «Господи, візвав…», 141 – «Голосом моїм до Господа візвав я…», 129 – «Із глибини візвав я до Тебе, Господи ...» і 116 – «Хваліть Господа, всі народи…». Домінантою тут звучить «візвання», а з иншого боку – почуття, чи стан людини. Це благання виражає тугу людини за Богом, спілкування, перебування з Ним. Замість дарів на вівтар вона приносить Господу своє молитовне благання. Усі ці псалми, окрім того, що замінюють старозавітню матеріяльну жертву на новозавітню духовну, ще звернені до страждаючого і переможного Спасителя, особливо деякі, як наприклад: «Виведи із темниці (гробу і аду) душу мою», або «Мене ждуть праведники, доки нагородиш мене» (праведні в адi чекали, чим закінчиться Христова місія). У псалмах «Господи, візвав я» старозавітній зміст поступово переходить у новозавітній. У передостанні стихи цих псалмів вплітаються церковні пісні, так звані стихири. Цей навперемінний спів означає узгодження Старого Завіту з Новим, котрі доповнюють один одного. Кожна стихира – це, насправді, молитва, зодягнена в поетичні шати. Тому в них присутня загальноприйнята схема: спонука молитви – прославлення Бога, прохання. Споріднення між Вечірнею і Святою Літургією прослідковується зокрема в обряді входу. І в Літургії, і у Вечірні, як пояснює св. Симеон Солунський, завданням ходу є, «щоб від Божого Престолу отримати благодать». У Літургії приносяться дари хліба і вина, а на Вечірні – слова молитов і кадило2.

22

До цих пір служителі входили дияконськими дверима, сьогодні – торжественно входять Царськими. Цей вхід символізує прихід Світла (Христа) в темряву (світ). Вхід відбувається через Царські двері, як через лоно Пресвятої Діви ввійшов Ісус Христос у світ, щоб спасти людей. Цей вхід добре підкреслює зміна темряви на світло. Обряд кадження, вдруге на Великій вечірні з литією в часі співу «Господи, ввізвав» нагадує старозавітні жертви, що приносились Ягве після упадку прародичів: означає наші молитви, які заносимо Богові. Ця покутуючо-благальна частина Вечірні очікує вже Месії, Котрий ввійде із супровідними піснями. Цей вхід чудово підкреслює зміна в храмі темряви на світло – (вмикається більше світла), що підсилюється співанням гимну «Світло тихе»3, який показує прихід в історію спасіння світу і подяку за дар життя, прославлення через нього Божого Сина. Сьогодні гимн «Світло тихе» – це суцільна пісня. Цей гимн можна поділити на три окремі частини: 1.«Світло тихе… Ісусе Христе».

2.«Прийшовши на захід сонця… Святого Духа – Бога».

3.«Достоїн єси у всі часи оспівувати…ввесь світ славить Тебе». Прокимен – грецькою «попереджуючий». Мовою Вечірні, прокимен – це вибраний стих із псалмів, який співається перед читанням Святого Письма. Загалом усі прокимени прославляють Всемогутнього Бога. Дещо инший зміст має «Господь воцарився, у красу зодягнувся». Тут знаходимо спорідненість між Вечірнею і Святою Літургією. «Господь воцарився…» взято з 92 псалма, який колись входив у склад Святої Літургії, на цьому місці була сьогоднішня Проскомидія – обряд приношення Дарів. Залишки цього знаходимо в Літургії св. Якова. Цей псалом ввійшов у спадщину, яку перші християни прийняли з синагогального служіння. «Господь воцарився» співали ізраїльтяни в суботу у синагогах на означення Господа Бога в усій повноті Його влади. Перед читанням Святого Письма, на Вечірні служитель виголошує «Премудрість». Цим підкреслює

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

важливість того, що читається, яке є понад людську мудрість «премудрість», це Божа мудрість. Давня традиція Церкви, опираючись на Святе Письмо в кожній молитві, заслуговує великої похвали. В Конституції про Літургію «Die verbum» (100) II Ватиканського Собору доцінюється значущість Біблії в житті Церкви. Звідси беруться читання, на проповіді вона пояснюється, співаються псалми, за біблійним натхненням народжуються молитви й літургійні пісні. Далі священик або диякон виголошує єктенію, яку називають «наполегливою», «усиленою», але найбільш відомою її назвою є «сугуба». Нею Церква закликає вірних до наполегливого благання з визнанням, що тільки єдиний Бог може дати нам помилування. Що більшого може бути, ніж батьківське прощення та помилування. Далі слідують прохання за церковну єрархію, за народ, за владу, військо, за присутніх людей, котрі очікують від Бога великого милосердя, за тих, хто чинять милостиню і за всіх православних християн. Трикратне «Господи помилуй», як відповідь народу за прошення сугубої єктенії, походить із стародавніх часів і служить для вираження найбільш щирої, глибокої молитви. Завершується єктенія прославою трьох осіб Пресвятої Тройці. Наступною молитвою, яку сповнює Церква під час Вечірні, є «Сподоби Господи». Хоч цей гимн сьогодні є суцільною молитвою, однак у перші сторіччя християнства це були окремі стихи і їх вибрано з різних місць Святого Письма, за винятком першого, який є вступом, що змінюється в залежності від пори дня (вечір, ніч, ранок). Першою молитвою християнина з настанням вечора є не порушити гармонію вечірньої Божої хвали: «Сподоби... вечір без гріха...», як це відстоювали три юнаки, вкинуті у розжарену вогнем піч (Дан 3:26), «Благословен єси, Господи...». Життя у гармонії з Творцем переходить у більш глибшу молитву про Божу любов: «Нехай буде, Господи, милість твоя на нас...» (Пс.

32: 22). Слова Пс. 118: 12: «Благословен єси Господи...» є змістом головного прохання – бути при Божій милості. Цей текст псалма повторюється тричі, зверненням до Осіб Пресвятої Трійці (Отець – навчить; Син – врозумить; а Дух Святий – просвітить). Завершення з прохання є знову ж таки в Божій милості (Пс. 137: 8). Вираз: «Тобі належить хвала.., слава..» пригадує виголос великої єктенії, який був самостійно укладений християнами на славну пісню Святої Тройці. «Сповнім вечірню молитву Господові». Сам вислів: «доповнім молитви» говорить про те, що ця єктенія є доповненням попередніх молінь, їхнім завершуючим акордом. У перші сторіччя християнства цим місцем закінчувалась Вечірня. В «Апостольських постановах» знаходимо опис цієї заключної частини вечірніх молінь. Після того, як відпущено оглашенних, дия-

Молитва

кон виголошував: «Спаси і піднеси нас, Боже, твоїх християн. Ставши, просім у Господа Його милосердя і змилування, ангело – начальника миру, добрих і корисних речей, кончини християнського життя, вечора і ночі тихомирної і безгрішної, всього часу нашого життя бездоганного просім. Самі себе й один одного живому Богові через його Христа передаймо»4. Метою останньої частини вечірньої відправи є розбудити в молільників покаянного духа, що осягається за допомогою молитовних і обрядових засобів. До перших належать стихири, литійні молитви, трисвяте, тропарі і 33-ій псалом. До других – литійний похід, благословення хлібів, відпуст. У цих потрійних рамках обрядового вислову знаходиться й укладається весь молитовний зміст, панівним тоном якого є покаяння. Цю частину Вечірні називають литією або всеночним. Насправді це два моменти, які тісно між собою пов’язані, бо разом виникли ще в історичну давнину. Слово «литія» із грецької означає спільну, щиру молитву, або від (літаі), що означало б прохання, благання. Під час литії священик і вірні йдуть до притвору. Притвор – це місце стояння оглашенних, каянників. Ми, подібно до блудих синів, просимо про помилування. А, з иншого боку, місія Церкви – принести світло тим, котрі ще не просвічені, не пізнали Христа. Литійні стихири оспівують празничну подію чи особу святого, чий празник ми святкуємо. Після стихир слідують дві молитви: «Сподоби, Боже, людей твоїх і благослови насліддя твоє…». Згадуються всі святі, котрі з нами моляться, також поминається празник чи ім’я святого, покровителя храму. У другій молитві поминаємо церковну єрархію: вселенського архиєрея, патріярха, єпископа та инших. Після цього люди співають «Киріє елейсон», що з грецької означає «Господи помилуй». Кінцевий виголос позначається словами Пс.64:6: «Вислухай нас Боже, Спасителю наш, надія всіх в кінці землі і в морі далекім…». Слова виголосу визнають Божу владу і запевнення про непохитну надію на милосердя Всевишнього. Після закінчення молитви, вірні підходять ближче до тетраподу. Обрядові форми повернення литійного походу в храм колись тісно пов’язувались з головоприклонною молитвою. Вірні повертались до престолу «на схід» – це символізувало Воскресіння, так повертались богомольці з піснею на устах, нею була «воскресна стихира», подібно як і сьогодні, під час входу в храм утреньої Пасхи. Під час входу співається «стихира на стиховні». Щодо їх змісту, то вони дуже схожі на ті, що на «Господи, візвав». «Нині відпускаєш». Метою цієї останньої частини є впровадження християнина в есхатологічний початок Небесного Царства. Це має відбутись за посередництвом найдавнішого гимну Вечірні: «Нині відпускаєш» (Лук.2:29-32). (продовження у наступному номері)

Вчення XII апостолів, ч 1. Львів 2002. о. Р. Головацький. Пояснення богослужінь. Львів 2002.

3 Весь текст Вечірні взято із молитовника «Прийдіте поклонімся». Львів 1998.

4 о. Р. Головацький. Пояснення богослужінь. Львів 2002.

1 2

23

Таїнства

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

ПОДИХ СКИНІЇ

Гріх – це, насамперед, образа Бога, розірвання сопричастя з Ним. Він, водночас, шкодить співпричастю з Церквою. Тому покаяння – це не лише відновлення сопричасної єдности з Богом, але і примирення з Церквою, що виражає і літургійно здійснює це таїнство.

Таїнство Покаяння Андрій БУНЬ

Л

юдина, согрішивши, перестала бачити головну мету свого життя. Але запитаймо себе: якою ж вона є? Чи сьогодні задумуємося над тим, який сенс нашого життя? Часто ставимо перед собою різні цілі: хтось хоче здобути освіту і стати хорошим спеціялістом, хтось намагається будь-яким шляхом збагатитися. Таких і подібних прикладів можна навести безліч. Проте не це є головною метою нашого з вами життя. Успадкувати Царство Боже – ось те, до чого ми покликані як сини Отця. Як людина може осягнути Царство, якщо вона чинить гріхи? У сам день Свого Воскресіння Ісус Христос приходить до апостолів, котрі були зібрані в домі, «дихнув на них і сказав їм: Прийміть Святого Духа; кому відпустите гріхи, відпустяться їм, а кому задержите, задержаться» (Йо. 20:22). Сам Христос установив таїнство Покаяння, яке очищує душу грішника навіть від найтяжчих провин та творить його Божою дитиною, гідною вічного щастя на землі і у небі.

24

ПОДИХ СКИНІЇ

У

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

же в «Дідахе» (твір апостолів про християнське життя) знаходимо два сакраментальні елементи, а саме: Сповідь є таїнством: «На зібранні скажеш твої гріхи, та не розпочинай ніколи твоєї молитви в нечистій совісті. Це є дорога життя» (4:14). Можливо, йдеться про публічне визнання гріхів перед спільною молитвою. «Зібрані у день Господній, ламайте хліб, говорячи подяку після визнання ваших гріхів, щоб ваше приношення було чистим» (14:1). Спочатку практика визнання гріхів відбувалась перед своїм братом у Христі, проти котрого була провина. Якщо примирення не відбулось, то втручалася третя особа як свідок та «тритейський суддя», якщо ж і це не допомагало – втручалася уся спільнота. На початку Церква була досить категоричною стосовно осіб, котрі вчинили важкі провини, а особливо до тих, хто покинув християнську віру або

Таїнства

став єретиком. Канон 11 І-го Вселенського Собору в Нікеї (325 р.) передбачає ряд суворих покарань для відступників, котрі хотіли повернутись у лоно Церкви. Етапи повернення в Церкву були такими: спочатку каянники три роки мали бути слухачами разом із оглашенними, потім – ще сім років перебувати в стані глибокого покаяння (молитися на колінах із поклонами), опісля вони допускались до молитви з народом, але без можливости брати участь у жертвоприношенні упродовж двох років. Були каянники, в обов’язки котрих входило стояння поза храмом і прохання про молитву тих, хто входив у храм. Тут ідеться про «просячих». Инші ж входили у задню частину храму та слухали Літургію Слова – «слухачі». «Служителі» служили упродовж усієї Літургії Жертви, але не могли приймати Причастя.

Я

кщо наша совість обтяжена гріхом, який позбавляє свободи і миру, то єдиний лік – це Покаяння. Ті, хто приймають таїнство Сповіді, приймають від Божого милосердя прощення гріхів і знову стають членами Церкви, від якої віддалялися через гріхи. Ми не повинні боятися визнавати навіть найважчі провини тому, що їх визнаємо перед самим Господом. Важливим є іспит сумління, коли необхідно оцінити кожен наш вчинок. Нестача добра і милосердя стосовно ближніх з нашого боку теж є гріхом. Покаяння – це початок і умова християнського життя. Наше життя – це метафоричний образ «парасольки і дощу», де дощ – Божа благодать, котра спадає на всіх людей, а парасоля – гріх, котрий закриває від благодаті людину. Покаяння – дар Божий, а не людська дія. Остання ж закінчується на усвідомленні своєї немочі. В притчі про блудного сина подається подальший розвиток покаяння як дороги до Отця, тут покаяння – це постійне повернення, рух та дорога до Бога.

Т

аїнство Покаяння відбувається в храмі в присутності одного священика. Священик є посередником між людиною, котра кається, і нашим Господом Ісусом Христом. У святому таїнстві Сповіді присутній сам Христос: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я там я серед них» (Мт. 18:20). Насамперед потрібно сердечно й уважно помолитися до Святого Духа і Божої Матері, щоб допомогли нам добре приготуватися до цього святого таїнства та якнайкраще висповідатися. Покаяння заохочує людину добровільно прийняти: у серці – жаль, на устах – визнання, у своїй поведінці – глибоку покору або плідне покутування. Багато гріхів приносять шкоду не лише нам, але й ближньому. Треба зробити все можливе, щоб цю шкоду виправити (наприклад, віддати вкрадені речі, повернути добру славу того, на кого був зведений наклеп). Навіть звичайна справедливість вимагає цього.

К

рім того, гріх ранить й ослаблює самого грішника, як і його зв’язок з Богом і ближнім. Розрішення усуває гріх, але не усуває всього безладу, спричиненого ним. Грішник, звільнений від гріха, повинен ще цілковито відновити своє духовне здоров’я. Отже, він має зробити щось більше, щоб виправити свою провину: він повинен «відшкодувати» відповідним способом або «спокутувати» свої гріхи. Це «відшкодування» також називається «покутою». Покута, яку накладає сповідник, повинна брати до уваги особистий стан того, хто кається, і мати на меті його духовне добро. Наскільки це можливо, вона повинна відповідати важкості і природі вчинених гріхів. Нею може бути молитва, якась жертва, діла милосердя, служіння ближньому, а особливо – терпляче прийняття хреста, який ми несемо. Покута дозволяє нам уподібнитися до Христа, Котрий один спокутував усі наші гріхи раз і назавжди. Вона дає можливість нам стати співспадкоємцями Христа Воскреслого, «якщо ми страждаємо разом із Ним», тобто покутуємо (Рим. 8:17). Добра сповідь і щира покута – це спасіння душі.

25

ікона

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Про чудотворну ікону Божої Матері Одигітрії

ПОДИХ СКИНІЇ

Іван НАЗАР

У

продовж багатьох століть наш народ почитав Пресвяту Божу Матір як нашу Провідницю. Ще з давніх-давен кожен, хто вирушав у далеку дорогу, йшов спершу у храм і, припавши на коліна перед іконою Божої Матері, просив Її, щоб була йому провідницею в дорозі, щасливо довела до мети подорожі і допомогла успішно повернутись додому. Богородиця є провідницею у житті кожної людини упродовж усього нашого земного шляху: у хвилинах проминаючих радощів і втіх, коли треба прийняти рішення, якою дорогою іти: чи це служіння Богові у духовному сані, чи хочемо вибрати инший стан як життєву дорогу до мети, окреслену нам у Божому Провидінні. Та все ж, який би не був наш життєвий стан, хочемо завжди запевнення, що ця, обрана нами дорога життя, справді є «спасительним путем» для нашого як земного, так і вічного життя. Помічницею і заступницею у цьому є наша Божа Ненька. Тільки під Її покровом можемо спокійно дійти до мети життя, хоч би й було воно розбурхане хвилями пристрастей і земних спокус. Ось чому в житті нашого народу чудотворна ікона Божої Матері Одигітрії так шанована. Це одна з найдавніших ікон Пресвятої Богородиці в Україні. Як зазначають учені-іконописці, цю ікону ще за життя Божої Матері написав св. євангелист Лука. Стверджують, що він, на прохання перших християн, написав три ікони Пресвятої Богородиці з дитятком Ісусом на руках. Коли ікони були вже готовими, святий Лука приніс їх до Матері Божої, щоб почути Її думку. Пречиста відповіла: «Від нині ублажатимуть мене всі роди» (Лк. 1:48). Ця ікона спершу перебувала в одному із храмів м. Антіохії на Близькому Сході, поміщена там для її побожного почитання першими християнами. Відтак її перевезли у Єрусалим ще до V ст., коли Євдокія, жінка візантійського імператора Теодозія Молодшого, надіслала її із Єрусалиму у Константинопіль і віддала своїй сестрі, св. Пульхерії, котра помістила святиню в новозбудованому Влахернському храмі, де вона довший час перебувала. Тут ікона Божої Матері прославилася багатьма чудами. У каноні Пресвятої Богородиці лише загальними фразами згадано про чудотворну діяльність Божої Матері в Її святій іконі, званій Одигітрія. Її славлять як ту, що допомагала в терпінні, була охороною для міст і сіл під час ворожих наступів, непоборною заступницею для христолюбивого війська, яке боролось за Божу

26

правду і право народу. Божа Матір через свою ікону була заступницею покривджених, охороною проти злоби ворогів, і земних, і пекельних, рятувала всіх, хто тільки у молитві підносив руки до Неї і просив милости для свого спасіння. Сюди, до Влахернського храму, до своєї ікони Божа Мати привела якось двох сліпців і оздоровила їх. З того часу цю святиню названо «Одигітрія», що означає «Провідниця». Для тих, хто вирушав у далеку дорогу, особливо в морське плавання, відправляли особливий Молебень до Пресвятої Богородиці Одигітрії у Влахернському храмі. Є ще одне пояснення назви чудотворної ікони Божої Матері Одигітрії, а саме: ця ікона певний час знаходилася на березі о. Мармара, у монастирському храмі Путеводителів. Ті, хто плив морем, мали звичай приходити у цей храм і молитися «напутнє і путиводительство», тобто просити про опіку і благословення на щасливу дорогу. Звідси назва монастиря та ікони Богородиці. Цю ікону брали із собою грецькі царі у воєнні походи.

1453 року турки завоювали м. Константинополь та порубали на шматки ікону Божої Матері Одигітрії, яку, як вже згадувалося, згідно з усною традицією, написав св. Лука ще за життя Пречистої Діви. Копія Одигітрії двічі прибувала з Константинополя в Україну. Вперше її привезла грецька царівна Анна, дружина св. Володимира Великого 987 року. Жінка одержала цю ікону від своїх братів Константина і Василія і привезла її у Київ як найцінніший скарб, як свою Провідницю в дорозі. Другий раз копію ікони Божої Матері Одигітрії привезла 1046 року донька грецького царя Константина Мономаха,

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

якою він благословив свою дитину на подружжя із чернігівським князем Всеволодом. Сама ж вона благословила цією святою іконою свого сина Володимира Мономаха, коли останній ішов на Київ, щоб посісти великокняжий престіл. Подальша доля цієї святині нам невідома. Відомо лише, що наші князі брали її у воєнні походи, коли захищали рідну землю. Вона, як у Константинополі, так і в Чернігові, а відтак у Києві прославилася багатьма чудами. Ікону Матері Одигітрії, яку принесла з Константинополя Анна, дружина св. Володимира Великого, у час правління князя Ярослава Осьмомисла було перенесено у м. Галич, а 1213 року за короля Данила Галицького ця святиня знайшла своє місце у храмі св. Івана під Високим Замком у Львові. Однак 1260 року дочка угорського короля Белі – Констанція, дружина князя Лева Даниловича, випрошує у князя для себе ікону разом із храмом і монастирськими будівлями і передає усе це латинським монахам-домініканам. Як відомо, Римський папа Григорій ІХ 1234 року вислав їх на місійну працю в Україну. Акт передачі чудотворної ікони та инших речей відбувся 1270 року. Княгиня Констанція побудувала дерев’яний храм неподалік від Високого Замку, у який і перенесено цю святиню, а біля храму збудовано монастир для отців-домінікан. Упродовж 1627 року духовна комісія перевірила і затвердила чуда, які діялись при цій іконі. 14 серпня 1749 року Львівський римо-католицький архиєпископ Микола Вижицький окремим декретом вдруге затвердив чуда і ласки, якими славилася ікона Одигітрії. 1787 року Апостольська столиця надала відпуст для тих, хто почитав Божу Матір перед цією святинею.

1 липня 1751 року ікону коронували. Акт коронації здійснив архиєпископ Микола Вижицький за участю українського, польського та вірменського духовенства.

1754 року вийшла друком книга монахів-домінікан про чудотворну ікону Божої Матері Одигітрії польською. Автори збірки отець Климент Хадкевич і отець Лев Уляновський назвали свою працю «Гасло Слова Божого». Слід згадати, що у Римі є храм, який називається «Санта Марія д’Їтрія», де знаходиться справжня ікона Божої Матері Одигітрії. У США єдиний храм Матері Одигітрії знаходиться у м. Буфероло, штат Нью-Йорк. Ця старовинна ікона завжди нагадуватиме нам про те, з яким натхненням вона вказувала нашим князям правильний шлях перемоги над ворогами як земними, так і духовними.

1. о. Вояковський Н. Шляхами наших прочан. Львів 1998, с. 105-111.

2. о. Катрій Ю. Перлини східних отців. Львів 1998, с. 341-343.

храм

Храм - куточок раю на землі

Михайло БАЛКО

Д

ім Божий або храм – це величава будівля, в якій збирається люд Божий на богослужіння і молитву. Перші християни таємно збирались в оселях когось із них, а часто в будинках патриціїв на ламання хліба. Також переховувались у катакомбах, де на могилах мучеників творили молитву. Після легалізації християнства, яке відбулося 313 року за імператора Констянтина Великого, на гробах мучеників і цвинтарях почали споруджувати храми. У храмі, крім Божественної Літургії, Утрені, Вечірні, священнослужителі уділяють вірним святі таїнства, через які на людей спливає Божа благодать. Свята Літургія – джерело духовного життя, лікар людських душ і, щонайважливіше, – це засіб богоспілкування, яке людина втратила внаслідок гріхопадіння у раю. Отже, храм, де відбуваються богослужіння, є священним місцем, у якому християни вступають у живе спілкування з Богом. У молитві і безкровній жертві людина зустрічається з Господом. У місце, де перебуває живий Бог, необхідно входити з великим благоговінням, зі страхом

27

храм

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Божим та чистотою душі і тіла. Храм є святим місцем, переображеним куточком раю на землі. Основна мета храму – поширювати царство Боже серед людей і привести нас до нього. Наші храми звернені престолом на схід. Яка ж символіка цього звичаю? Святе Євангеліє називає Ісуса Христа «світлом з висоти» (Лк.1:78). І Він сам говорить про себе: «Я світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло сонця життя» (Йо. 8:12). Святий Климент Олександрійський це звернення на схід під час молитви пояснює так: «Тому, що схід є означенням початку дня і звідти більшає світло, яке первісно засвітило із темряви, і для тих, що блукали в незнанні, настав день пізнання правди і наче їм зійшло сонце, тому то молитви проказуємо у сторону сходячого сонця». Святий Августин про цю практику висловлюється так: «Коли стаємо до молитви, то повертаємося на схід, звідки сходить сонце, і не тому, наче б там тільки був Бог, а в інших частинах світу його не було, – Він всюди присутній не простором місця, але маєстатом своєї могутності, – але тому, що наш розум звертається до чогось шляхетнішого, тобто до Господа». Рай також знаходився на сході. Через гріх Адама ми його втратили, однак через другого Адама – Ісуса Христа, нашого Спасителя є можливим повернення у «стан перебування у раю». Тому звернення на схід нагадує нам життя наших прабатьків у раю, гріхопадіння і вигнання з раю. Св. Григорій Ніський про це висловлюється так: «Коли повертаються на схід, то не тому, що Бог тільки там мав би бути, бо Він є всюди, але тому, що на землях Сходу була наша первісна батьківщина, Рай…». Ісус Христос народився, довершив відкуплення людського роду і вознісся на небо на Сході. Отож, звернення на схід під час молитви має справді глибоку символіку. З тієї причини, за обрядом нашої Церкви, храми своїми вівтарями повернені на схід. Людина йде певним шляхом до Бога, який можна поділити на умовні частини. Першим кроком є шлях людини з дому до храму. Цей шлях підкреслює життєвий вибір людини. Не випадково храм розділений на три частини: притвор (бабинець), храм вірних, святилище. Отже, людина, зробивши перший крок, опиняється у притворі. Притвор у давнину був відділений від храму вірних стіною, яка мала троє дверей. Притвор був призначений для тих, хто готувався до хрещення, а також для тих, хто відбував покуту (каянники). Людина, стоячи у притворі, опиняється перед вибором: чи я готовий (готова) стати дитиною Божою і увійти у християнську спільноту, чи ні? Вона вибрала шлях до Бога, але ще на нього не ступила. Стоячи у притворі, людина бачить, що відбувається в самому храмі і що потрібно, щоб увійти в нього. Вона знайомиться з певними правилами життя Церкви, чує Боже Слово, починає усвідомлювати значення Святої Літургії та молитви. Притвор є символом остаточного життєвого вибору людини. У

притворі близько знаходяться вхідні двері, а отже, є можливість вибору: можна передумати і, нікому не заважаючи, вийти із храму, повернутися у світ. Після ознайомлення з життям Церкви, ми робимо наступний крок у напрямку Бога – крок з притвору у храм вірних. Так наше дотеперішнє життя перемінюється і уподібнюється до образу Господа – «від слави у славу» (2 Кор. 3:18), залишаючи позаду турботи цього світу і прямуючи до майбутнього життя, в якому оглядатимемо Бога «обличчям в обличчя» (1 Кор. 13:12). Входячи у храм вірних, ми входимо у спільноту людей, вчимося бути спільнотою, сприймати всіх присутніх як братів і сестер і любити їх, як Христос любить нас. Стаючи спільнотою, ми повинні «єдиним розумом, єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім’я Твоє Отця і Сина, і Святого Духа…». Також, під час Літургії, вірні моляться за тих, хто перебуває у притворі перед вибором, щоб Господь помилував їх, «відкрив їм Євангеліє правди і приєднав до Церкви». У храмі ми стаємо одним тілом, одним стадом, щоб прийти до Господа разом. Ще один важливий крок – це хід до тетраподу. У передній частині храму вірних розташовано маленький стіл, який називається тетраподом. На ньому покладено ікону для почитання, яку змінюють відповідно до празників церковного року, хрест та свічки. Під час певних церковних богослужень на тетрапод кладуть Євангеліє. Хід до тетраподу – це «вітання» господаря дому, Господа нашого поцілунком. Нова єдина спільнота, одне стадо, одне тіло, йдуть разом до Христа – до вівтаря, де приймають Святе Причастя. Євхаристія є точкою зустрічі людини з Богом. Вона освячує наше серце, наповнює його Любов’ю. Майже наприкінці Літургії чуємо заклик священика: «В мирі вийдім!». Це означає, що потрібно вийти в любові з миром і нести цей мир із собою у світ, щоб инші, дивлячись на нас, бачили приклад доброго християнина і пізнавали Христа. Ми, під видом хліба та вина, приймаємо істинне Тіло й істинну Кров Спасителя, щоб увійти в Царство Небесне і мати вічне життя. Прообразом Церкви і кожного храму є «ковчег Ноя», який врятував світ від загибелі. Ось так і в Церкві знаходимо порятунок, а кожен храм є для нас таким «ковчегом», який переправляє нас крізь житейське море у Нове Життя – Царство Небесне. Усвідомлюючи величність, святість храму – місця, де у своїй особливій ласці невидимо присутній сам живий Бог, у нас не виникатиме питання: як поводитись у храмі, куди скеровувати наше серце і волю – це буде випливати із нашого нутра і стане живим свідченням поступового росту у Бозі.

Література : 1. о. Юліян (Катрій). Наша християнська традиція. Львів 2007, с. 178-181.

2, Як поводитися у храмі. Порадник богомольця / упор. Тарас Шманько. Львів 2006, с. 7-13.

28

ПОДИХ СКИНІЇ

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

роздуми

фото Ігоря Цмоканича

Вісники любови Іванна Рижан

Б

урхлива течія життя нестримно несеться вперед, немовби наздоганяючи час, котрий теж невпинно відраховує свій лік. Неможливо полічити, скільки разів поспіль ти стрічав вранішні світанки і милувався вечірнім заревом, скількох людей, котрі зустрічались у тій стрімкій течії життя, ти обдарував посмішкою, підтримав на перекатах, підставив своє плече, коли часом бракувало сил, щоб плисти далі, а чи, може, навпаки, забрав від себе і того, хто поруч, цю прекрасну можливість: «бути всім для всіх», а натомість вибрав образу, гнів, байдужість..? Важливо вирватись на хвилю з цього нестримного руху вперед, вирватись із часу, котрий постійно нам щось диктує та узалежнює від себе, – і пристати до якоїсь затишної місцини, зупинитись, прислухатись, придивитись, заглибитись у себе… Там, у глибині нашого серця, ми напевно помітимо щось дуже важливе – инших: тих, котрі і далі борсаються у річищі життя, котрі потребують допомоги тих, хто зупинився, щоб переосмислити суть цих перегонів. У тиші серця голос Божий одразу дасть нам відповідь: «ДАРУЙ ЇМ!». Якщо ти зміг почути Мене у цій круговерті і галасі, прийняв Мій дар тобі, пізнав справжню вартість життя, то ти тим більше відповідальний за тих, котрі у вирі, котрі потребують дару пізнання, вміння помічати на полотні світу Божі сліди, а вони є повсюди: природа носить у собі відблиск Божої краси та завершеної гармонії; людина, з усією своєю неповторністю та неординарністю як найдосконаліше творіння Бога є тією, сотвореною на «Його образ та подобу», остання з яких – це прояв випереджуючої любови Бога до нас, яка покликає людину уподібнитись, тобто особово та особистісно дорости до Його «подоби»; однак найповніше узріти Бога тут, на землі, ми можемо у очах дитини: у чистій, щирій і глибокій криниці, в якій відбито світло істини Того, Хто неосяжний, незбагненний, неповторний, незрівнянний – Инший. Господь кличе – і людина йде. І байдуже, що той, з ким ти починав свій шлях, пливе уже далеко попереду. Ти співчутливо розумієш, що біг скінчиться, і людина врешті почує себе і збагне найважливіше: твоє багатство – не блискуча освіта, не вправляння розуму у досягненні знань, і, врешті, не твоє «містечкове» щастя, за яке ти часом твердою рукою руйнуєш те, що є чистим і справжнім, усвідомлено завдаючи болю передусім собі; багатство – це твої вчинки, дії стосовно инших, це мудрість помічати у чудовій Божій мозаїці кожного, уміння віддати кожному належне. Тільки у цілості та єдності цього шедевру, який ми називаємо сім’єю, спільнотою, світом, можлива якнайповніша реалізація тебе як людини, адже лише з висоти Божого погляду на нас можливо правильно оцінити важливість і значущість найменшого, найхимернішого камінця цієї величної мозаїки. Розпалене вогнище зігріває лише тоді, коли кожен вкине у нього своє поліно, без джерела вогню навіть найрозпеченіша вуглина приречена на повільне згасання. Христос – це джерело, ми ж ті, хто приходить звільнитися від своєї сирості. Божий вогонь висушує кожне серце – і воно займається та горить з иншими, часто різними, але такими ж люблячими. І саме у такому спільному горінні уся неповторність, унікальність та гармонія життя.

Любов – це велике почуття, і воно може жити лише у великих душах. Митр. Теодосій (Дикун).

Ти розумієш… Любов – твоя відповідь і дар кожному, хто забув, як тепло бути (у Бог им). Ми, люди, в боргу одні перед одними. Ми винні одне одному • трохи більше розуміння, трохи менше байдужости; • трохи більше співчуття, трохи менше осуду; • трохи більше чуйности, трохи менше черствости; • трохи більше тепла, трохи менше холоду; • трохи більше ЛЮБОВИ.

29

Християнське милосердя – Божий дарунок людям. Христос повчає нас і досі живими словами: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5:7). Любов, яка щоденно незримими струменями спливає на нас від Бога, нероздільна з любов’ю, яка має горіти у наших серцях до ближнього. І не питаймо Христа: «Хто мій ближній?», а радше запитаймо у себе: «Хто мене, як свого ближнього, потребує?». Любов, про яку говорить Христос, подібна до живого потоку, що виходить від Бога, проходить через людей і до Нього повертається. Це життєвий зв’язок, що простягається від людини до її ближнього і до Бога. Хто перериває цей зв’язок у якомусь місці – руйнує все. Кожен із нас потребує милости. Осуджуючи, ми забуваємо, що все те, що ми маємо, є милостинею і дарунком для нас від Бога і людей, котрі чинять нам добро, дарують його. Милосердя вчить входити в ситуацію, розуміти, вибачати, а значить, всеціло забувати образу. Воно дає кожній людині ще один шанс, ніколи не викреслює нікого з-поміж инших. Любов до ворогів найбільше вимагає прощення і милосердя, а це означає – відновлення миру, злагоди і цілости в любові. Цей стан миру і є щастям, про яке ми усі мріємо, за котрим гонимось часом до кінця свого земного життя так і не збагнувши, що ось сьогодні, тут, на цьому місці, я щасливий з тим, що маю, з тими, котрі біля мене. Нам треба всього-навсього зупинитись, вслухатись у тишу свого серця. Воно дозволяє кожному бути собою. Дарувати милосердя – означає не обставляти своїми умовами і причинами. Любов-милостиня виникає з досвіду спілкування з Богом. Св. Йоан Золотоустий повчав: «Милостиня є наукою із всіх наук, училище її на небесах, а вчитель її не людина, а сам Бог». Бути милосердним – це уміти подарувати себе иншим, послужити ближньому тим, що остаточно і не є твоїм, котре ти також отримав у подарунок, не сплативши жодного рахунку за свій дар. Безкорисливість – прикмета такого милосердя.

30

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Вдова «вкинула більше від усіх» (Мр. 12: 43-44), бо «усі кидали з свого надміру, вона ж з убозства свого все, що мала». Щирість – дарувати настільки, наскільки на це спроможне наше серце. «Нехай ліва рука не знає, що робить твоя права, щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6:3-4). Святий Миколай-Чудотворець, архиєпископ Мир Лікійських, був чудовим прикладом вияву безкорисливого, щирого і таємного милосердя. Уся наша трихотомічна сутність – дух, душа і тіло – створена Богом так, щоб ми виявляли свою любов і дарували її. Розум і воля людини виявляють нашу духовну позитивну спрямованість на творення добра; у серці, яке, серед иншого, є вмістилищем нашого духовного світу, горить любов до Бога і ближніх, котра постійно потребує свого прояву; тіло, зокрема руки, є засобом, через який ми можемо проявити свою любов до иншого. Лише сопричасна єдність цих трьох, скерована нашою доброю волею, дозволяє людині рухатись у напрямку Бога (рука, долонею догори, яка готова приймати Божий і людський дар та щиро ним ділитися з иншими), чи, навпаки, – вибирати злу можливість, використовуючи Божі дари і тим обділюючи, забираючи у себе та инших можливість росту у Бозі (рука, долонею вниз, що готова тільки брати, забирати, горнути до себе, але не готова давати, ділитися з иншими). Погляньмо на нашу землю, багату, щедру. Вона віддає людям свої плоди і свої надра, і це відповідає Божому задумові творіння. І якщо людина віддає свої здібності, талант, любов іншим, то теж відповідає Божому задумові. І, навпаки, коли людина намагається все затримати лише для себе, то вона себе тратить, як людина – образ і подоба Божа. Та допомагати треба так, щоб хотілось брати цю допомогу. Тобто, не тільки увійти у світ «людини в потребі», але й допомогти їй з нього вийти. І вийти так, щоб залишити їй відчуття свободи, а не відчуття боржника перед тобою. Тільки в такому випадку про тебе можна сказати, що твоя мораль написана не на кам’яних таблицях, а на скрижалях твого серця. Уміти подарувати иншому частину свого світу, свого таланту, свого часу, своєї уваги, свого співчуття та розуміння, частину свого життя – ось справжня безсловесна подяка, яку ми можемо скласти нашому Творцеві. Християнське милосердя слід, однак, відрізняти від філантропії (людинолюбства), тобто благодійництва, допомоги і покровительства нужденним. Філантропія, натомість, суттєво відрізняється від меценацтва, яке сприяє розвиткові науки і мистецтва, та спонсорства, що допомагає потребуючим задля реклами та власної слави. Тому Христос повчає: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих вчинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця Вашого, що на небі» (Мт.6:1). фото Ігоря Цмоканича

роздуми

№4 (34) СЛОВО /грудень-лютий, 2007-2008

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№4 (34) СЛОВО /грудень-лютий, 2007-2008

роздуми

Дари, якими ми можемо поділитись з иншими, мають також і своє матеріяльне вираження. Уміння виявити до людини свою любов, увагу, повагу з давніх-давен проявлялось у вигляді подарунку, за допомогою якого люди виокремлювали когось важливого для них серед инших. Кожен дар – це свідчення любови, уваги, поваги, ввічливости. Щоразу, коли ми збираємось до когось у гості, у нас виникає проблема: який вибрати подарунок, яка його мала б бути вартість, чи доцільно дарувати саме той, що ми задумали? Упродовж життя та розвитку суспільство прийняло певні норми щодо форм дарування подарунків, їхнього призначення та доцільности. Треба пам’ятати одне правило: бажання зробити приємне – завжди цінніше за бажання вразити кого-небудь своєю щедрістю. Не слід також дарувати те, що нам самим не подобається, в надії, що це сподобається тій особі, котру ми обдаровуємо. Тим, у кого багата фантазія, вишуканий смак легше дорадити у цьому делікатному питанні самому собі. Однак для тих, у кого ці якості відсутні, етикет пропонує декілька порад: • Не потрібно дарувати дорогих речей. Подарунки, які є для нас «не по кишені», ставлять у незручне становище того, кому ми їх даруємо.

• Не варто обмежуватись також яким-небудь дріб’язком.

• Не варто дарувати гроші, це може багатьох образити, бо свідчить про те, що людина, котра дарує, не цікавиться або не хоче цікавитись уподобаннями того, кому дарують.

Приємно, коли подарунок є несподіванкою, підібраний відповідно до смаку тієї чи иншої людини. Поганий подарунок гірше, ніж відсутність його взагалі. Чим дальша спорідненість – тим важче вибирати подарунок. Якщо дружина може подарувати чоловікові сорочку, шарф, рукавички, то дальнім родичам предмети туалету дарувати не рекомендується. Усі подарунки діляться на два підрозділи: сувенірні (книги, гаманці, ручки, усілякі дрібні предмети) та цінні (художні та ручні вироби, годинники, сервізи тощо). Універсальними подарунками є квіти та книги. Однак і тут є ряд зауваг, які варто зазначити: • Ніколи не даруймо книги невідомого нам змісту. Це, однак, не означає, що ми маємо перечитувати кожну придбану книжку, але поцікавитись коротким змістом – зобов’язані.

• Не дозволяється підписувати книгу – це право автора.

• Особа, котра отримує подарунок, має дивитись на гостя, який дарує, а не на піднесену річ.

• Якщо подарунок не дуже сподобався, не подаваймо вигляду, і це зовсім не заклик до лицемірства – ми не повинні забувати найголовнішого: про нас турбувались, хотіли зробити приємне.

• Вихована людина ніколи не дарує речі, які сама одержала у подарунок, або ті, які вважає невдалими.

• Дарувати варто без надмірної афектації, скромно, просто, з гідністю.

• Не прийнято залишати в подарунку касовий чек.

• Будь-який дарунок, піднесений людині, має бути нею розгорнутий, а не байдуже відкладений убік.

• Нескромно виглядає людина, котра перебільшено виявляє свої емоції з приводу подарунку. Вихована людина, приймаючи чи даруючи дарунок, дякує з однаковою сердечністю за скромний чи коштовний.

• Не рекомендується одразу «пускати в діло» певні даровані речі: електроміксер, наприклад, адже вони можуть виявитись несправними, а це засмутить того, хто дарував. Наступного дня прилад можна обміняти у магазині.

• Якщо хтось прийшов без дарунку, вітаємось так само приязно, як і з иншими. Маємо виявити такт, щоб гість не відчув себе незручно.

• Якщо двоє чи троє принесли однакові речі, ні в якому випадку не слід демонструвати наше невдоволення чи іронію.

• Якщо з якоїсь причини певний дар прийняти не можемо, недоречно обмежуватись заявою: «Ні, я не можу цього прийняти!» або «Ні, що ви, залишіть краще собі!» Такі заяви – шлях до конфліктів. Обов’язково подякуймо та аргументуймо причину відмови.

• Якщо ми з кимось знаходимось у невирішеному конфлікті, то загладжувати його подарунком безтактно, адже будь-яка проблема вирішується у щирому і доброзичливому спілкуванні.

• Квіти слід дарувати, тримаючи їх у лівій руці, права залишається вільною для рукостискання чи вітання.

• Принесені квіти обов’язково ставлять у вазу, а не відкладають куди-небудь.

Саме мистецтво дарувати квіти вимагає особливої уваги. Квіти символізують людські почуття, думки, прагнення. На Сході існує ціла наука про значення квітів, про мову цих чарівних красунь. Постійно прагнучи прекрасного, людина звертає свій зір та погляд на квіти – різнокольорові земні даруночки нам від Бога. Уміння дарувати квіти – це велике мистецтво. Квіти, які ви даруєте, свідчать не тільки про ваш смак, але й підкреслюють ваше ставлення до того, кому ви їх даруєте. Саме даруванню квітів людство з давніх-давен надавало особливої уваги. Квіти як подарунок слід вибирати дуже ретельно: вони мають відповідати віку, статі та стану здоров’я того, кому ви їх хочете подарувати. Залежно від ступеню близькости, фарби міняються від інтенсивно червоних до пастельних, відомих як нейтральні.

31

роздуми

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Дітям дарують квіти дрібні й ніжні, складені в маленькі, округлі, різнобарвні, теплих та радісних тонів букетики. Вони повинні бути гарним доповненням до барвистих іграшок або коробки цукерок. Дорослим частіше дарують букети на довгих стеблах. Молодим жінкам підносять так звані шляхетні квіти – троянди. Яскравих, вогняно-червоних квітів, як правило, не дарують поважним та одруженим жінкам: такий дар розцінюють як палке визнання в коханні. Орхідея доречна для подарунку дорослій жінці. Жінкам старшого віку можна дарувати всі шляхетні квіти, у тому числі лілії та хризантеми пастельних, спокійних тонів. Чоловікам, зазвичай, дарують квіти одного кольору і на довгих стеблах: переважно це гвоздики. Загалом, квіти чоловікам дарують рідко, зазвичай на Дні народження. Нареченим підносять білі квіти – символ чистоти та невинности. Особливої уваги вимагає підбір квітів для хворих людей. Це повинні бути найкращі квіти, які тільки можна купити, адже той, хто погано себе почуває і не може вийти з дому, дуже радітиме прекрасному. Однак потрібно пам’ятати, що квіти із сильним запахом, такі, як конвалія, біла лілія поставлені біля ліжка хворого, можуть стати причиною головного болю. Під час відвідування лікарні не рекомендується дарувати білі квіти, позаяк білий колір там у надлишку, такі квіти ще більше посилюватимуть почуття зневіри. Краще дарувати ошатні і барвисті квіти, але без сильного запаху.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Усі квіти, призначені для подарунку, повинні бути упаковані в тонкий папір, передусім з практичною метою: запобігання ушкодженням, впливу вітру та морозу, яскравого палючого сонця. Переносити квіти слід бутонами вниз, а ось підносити у подарунок – розгорнутими, суцвіттям вверх. Щоб зробити правильний вибір подарунку, варто достеменно знати коло інтересів тієї чи иншої людини, щиро цікавитись її внутрішнім світом. Власне ця турбота про людину, намагання врахувати її особистість, індивідуальність цінується дуже високо. Адже кожен дар, котрий адресований нам, ми цінуємо і бережемо не тому, що його функціональні якості відповідають нашим потребам у цей час, чи тому, що цей подарунок гарно виглядає у інтер’єрі нашого дому, а тому, що навіть найдрібніша річ, подарована нам людиною, котра є важливою у нашому житті, нагадує про увагу і любов цієї особи. Найпромовистішим прикладом того, як слід приймати та з пошаною берегти дари, є наша Небесна Мати – Пресвята Богородиця. З покорою та смиренним серцем, з коротким висловом згоди, не виставляючи жодних правил і умовностей, вона прийняла Господа у свій «храм», берегла і мовчазно споглядала цей Дарунок, берегла його до часу, поки не сповнилась воля Отця, поки Дар виявився настільки великим, щоб кожна людина, котра живе на землі, могла прийти і причаститись цього Живого Дару, з Котрим нам легко жити, легко і вмирати. Уміти прийняти Божу ласку, уміти поділитись нею з ближнім, віддати усього себе, з дарами і талантами, які Бог нам подарував, до кінця, на служіння ближньому – ось наша відповідь і наш дарунок Богові, ось наше християнське «миле серце».

Усі ми – наче старі інструменти, запилюжені, понищені. Але можемо зіграти божественну мелодію. Досить лишень одного дотику Майстра. «Боже мій! Ти шукаєш мене? Чого-бо хочеш від мене? У мене немає нічого, що могла б тобі дарувати. Від часу нашої останньої зустрічі нічого не відклала для Тебе. Нічого… Жодного доброго вчинку. Бо була надто втомлена. Нічого… Жодного доброго слова. Бо була надто смутна. Розчарування життям, нудьга, непотрібність…

- Даруй! Втрата терпіння, бо день за днем спливає безсенсовно. Прагнення відпочити, позбутись обов’язків та зобов’язань, байдужість до добра, яке повинна вчинити. Втома від Тебе, мій Боже!

- Даруй! Оспалість душі, докори сумління… Потреба щастя, вразливість, що виснажує, страждання через те, що є така, як є, на жаль…

- Даруй! Неспокій, сумнів. Господи, Ти наче сміттяр ходиш і збираєш непотріб. Що хочеш збудувати з нього, Господи?

- Царство Небесне!»

Марі-Ноель

Література: 1. Білик Е. В. Сучасна енциклопедія етикету: 1000 правил і корисних порад. Донецьк 2005, с.163-173.

2. Скляренко В.М., Панкова М.О. Етикет: дитяча енциклопедія. Харків 2006, с. 146.

32

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

молодь

Дорога молоде! До твоєї уваги нова рубрика під заголовком «Молоді люди запитують…» Ідеш туманним вечірнім парком, зустрічаєш молодь, яка сміється, розмовляє, сумує на бічних алеях, і не можеш не почути часто повторюваних майже кожною молодою людиною запитань про неї саму і світ, який оточує її. Як жити правильно і знайти справжнє, постійне щастя? А справжнє кохання аж до смерти? Чи варто вживати алкоголь і наркотики?.. Мимоволі відчуваю, як починаю сам ставити подібні запитання перед лицем невідомого майбутнього. Часто підлітки отримують на них суперечливі відповіді, особливо коли вони чують їх від різних психологів, а в гіршому випадку – Свідків Єгови, представників New Age та инших сект, які так активно заманюють і «зомбують» сучасних, розгублених і наляканих, невпевнених у своєму завтрашньому дні людей. Ми, молодь, живемо у «важкі часи» і, мабуть, найбільше це відчуваємо. Впевнений, що знайти правильні відповіді на ці та инші подібні запитання допоможе знання Божого слова з Біблії, яке перегукується із подібними темами. Сподіваємося, усі наступні рядки допоможуть тобі, дорога молоде, знайти відповіді на питання, які тебе хвилюють.

Молоді люди запитують... Дмитро СЕНЕЙКО Запитання 1-ше: Чи варто вживати алкоголь у нашому, та й, взагалі, у будь-якому віці?

К

оментар:

Твої ровесники сьогодні чимало випивають, незважаючи на вікову заборону продажу алкоголю. У телепередачах, фільмах, на сторінках Інтернету вживання алкоголю зображується у привабливому світлі. Можливо, і ти починаєш бути, як усі: вживаєш алкоголь у різних кількостях, чи то через зв’язки з компанією друзів, і тому починаєш випивати та зловживати спиртним, щоб мати визнання ровесників, чи просто заради цікавости, або ж, щоб напитися, а смак випитого часто навіть не має для тебе жодного значення. Якщо вживати алкоголь у помірній кількості, це може приносити задоволення. «І вино веселить серце чоловіка» – навіть співаємо на вечірні у 103 псалмі. Однак від помірности до сп’яніння і втрати контролю, володіння, панування над собою – один крок, одна мить. Зловживання спиртними напоями призводить до серйозних проблем: починаючи від конфліктів з батьками, які чомусь не погоджуються із твоїм веселим настроєм, спричиненим надлишком алкоголю в крові, чи то з вчителями і міліцією, та закінчуючи погіршенням безцінного Божого дару – здоров’я – і… передчасною смертю. Психологічна дія алкоголю така: випивши, людина переживає емоційне

піднесення внаслідок того, що алкоголь пригнічує почуття тривоги. Вона відчуває легкість, їй здається, що всі неприємності і турботи залишились позаду, а то й, взагалі, зникли. Проте через кілька годин, коли заспокійливий вплив алкоголю минає, почуття тривоги знову охоплює тебе – але вже не так, як раніше. Воно стає набагато сильнішим, і ти відчуваєш ще більше занепокоєння та напруження. Отже, алкоголь ніколи і нікого ще не позбавив почуття тривоги, а навпаки, він підсилює її. Коли його дія закінчується, ти враз розумієш, що життєві проблеми нікуди не зникли.

33

молодь

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Дехто заявляє, що алкоголь додає сміливости. Один друг автора цієї статті був настільки сором’язливим, що не міг підтримати навіть найпростішої розмови. Але якось він зробив для себе відкриття, заявивши иншим: «Ви знаєте, вчора після кількох чарок у мене нарешті розв’язався язик і зникли всі страхи. Я познайомився з Оленою!». Однак варто зауважити, що ця людина поки що ще не стала зрілою, адже таким можна бути лише тоді, коли свідомо, з Божою благодаттю, почерпнутою у молитві та святих таїнствах Христової Церкви, власними силами вирішуєш проблеми, а не втікаєш від них через алкоголь, як це у даному випадку зробив він. Навчившись долати труднощі в юності, ти будеш краще підготований до проблем дорослого життя – це усім давно відома істина, аксіома, перевірена досвідом мільйонів людей. Слава Богу, друг автора цієї статті зрештою зрозумів, що в кінцевому результаті алкоголь не допоміг йому перебороти сором’язливість. А коли взяв у свої руки иншу «зброю», про яку йтиметься згодом, ситуація змінилася. Вражаюче, але впродовж короткого часу він впевнено заявив: «Знаєш, мені здається, я подолав у собі всі страхи спілкування з иншими. Не вживав ні краплі. Зав’язати розмову з иншими з кожним разом стає все простіше. Набридло мені це постійне похмілля!». Думаю, аж ніяк не новинкою для молодих читачів буде і наступна думка. Коли наркотики (у тому числі алкоголь) стають засобом вирішення конфліктних ситуацій, людина ніколи не навчиться самостійно справлятися із труднощами. Наскільки ж краще сміливо зустрічати життєві труднощі (які б вони не були) і вирішувати проблеми без допомоги алкоголю чи наркотиків!

В

ідповідь: В останню ніч свого земного життя

наш Господь Ісус Христос пережив надзвичайно важке випробування. Його зрадили, заарештували, неодноразово допитували і фальшиво звинуватили. Після безсонної ночі, фізичних мук, катувань і насміхання Його повели на смерть, на розп’яття (Лк.

22: 47-23: 25). Згодом запропонували вино, змішане з речовинами, які впливають на психіку. Цей напій мав притупити Його почуття та полегшити страждання. «Давали Йому пити вина, із миррою змішаного, але Він не прийняв» (Мр. 15: 22). Такими радикальними діями Ісус Христос хотів повністю володіти своїми почуттями і свідомо стати перед випробуванням. Він не намагався втекти від реальности, як це часто у паніці, нервах, численних наріканнях і… вживанні алкоголю, наркотиків тощо… робиш ти. Ніколи не пий для того, щоб утекти від проблем або набрати сміливости. Чим швидше ти навчишся не відступати перед життєвими труднощами, тим легше буде тобі їх долати. А от емоційно себе заспокоїти, знайти мир і натхнення, впевненість у діях і вчинках можна найкраще у щирій

молитві до Пресвятої Трійці, Отця, Сина і Святого Духа, чи то, переступивши поріг Божого храму, на спільному богослужінні, чи у тиші й увазі приватної молитви. Лише через щиру розмову з живим Богом, якою є молитва, наш Творець зможе подарувати тобі свою невидиму благодать для вирішення всіх труднощів і проблем. Її, так необхідної для життя і боротьби з гріхом і неправильного ставлення до життя, немає в алкоголі, наркотиках, екзотичних молодіжних рухах тощо. А от у постійному прийманні Пресвятої Євхаристії можна по-новому глянути на життя і спільноту людей, котрі тебе оточують. Святе Причастя Божого Тіла і Крови приносить тобі Христову святість через Святого Духа, Третю Божу Особу, яка невидимо змінює «твій храм», твоє серце, особу кожної людини. Ось де є можливість нашого щастя і впевнености у завтрашньому дні – у молитовному спілкуванні з люблячим Богом, у Христовій Церкві та її святих таїнствах. Як Божий образ і подоба, гідні в очах Творця, поважаймо не лише власне життя, але й життя инших людей.

А чи знаєте ви, що… Пияцтво – це надмірне споживання спиртних напоїв. Алкоголізм – це непереборний потяг до спиртних напоїв. Проте не кожен, хто напивається, є алкоголіком, а також не всі алкоголіки напиваються. Водіння у нетверезому стані – основна причина смерти молодих людей віком від 16 до 24 років (звіт про державну молодіжну конференцію на тему «Алкоголь і водіння автотранспорту» за 1994 рік у США). В автокатастрофи, причиною яких є водіння у нетверезому стані, підлітки потрапляють у чотири рази частіше, ніж инші водії. Якщо упродовж години (або менше) водій вип’є дві пляшки пива (по 0, 33 літра), то його реакція сповільниться на 0, 4 секунди. Коли ж він рухатиметься зі швидкістю 90 кілометрів за годину і необхідно буде різко загальмувати, то його шлях буде на 10 метрів довшим, ніж у тверезому стані, і саме цих 10 метрів може не вистачити, щоб уникнути аварії. Підліток п’яніє від меншої кількости алкоголю, ніж доросла людина. Молоді переважно мають меншу вагу, ніж дорослі, а чим менше людина важить, тим менше у її тілі рідини, яка розбавляє спожитий алкоголь. І ще: чим вища концентрація алкоголю в крові, тим більший ступінь сп’яніння. Небезпечно покладатися на свої почуття. Під впливом алкоголю людині здається, що вона добре себе почуває і контролює ситуацію, але насправді вона не до кінця володіє собою.

34

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

релігія

Останніми роками досить ускладнилось життя в європейських посткомуністичних країнах. Відбулися зміни в економіці, політиці, мисленні й системі цінностей. Наслідки цих змін кожен із нас більш чи менш болісно досвідчив у власному житті. Сьогодні християнин уже не наражається на брутальне, хоч і примітивне, переслідування державного апарату, як це було в часи Радянського Союзу. Йому загрожує радше небезпека виглядати смішним, якщо захоче дотримуватися і декларувати свою віру в щоденному житті, навіть якщо він не робитиме цього демонстративно, а просто не дозволятиме топтати християнські цінності. Християнин також щораз частіше стикається з різноманітними релігійними і парарелігійними пропозиціями і мусить оцінити їх у світлі свого довір’я до Христа.

Релігійні рухи Дмитро горнакевич

Щ

оденно ми зустрічаємося з найрізноманітнішими проявами релігійної та парарелігійної поведінки. Вони характеризуються різними ступенями усуспільнення. Наприклад, читачі якогось часопису, присвяченого магії, творять набагато вільнішу суспільну структуру, ніж в будь-якій релігійній організації. Родней Старк і Вільям Сімс Бейпбридж, виходячи з різних ступенів організації, виділили три рівні релігійних структур:1 авдиторна релігійність, клієнтурна релігійність і релігійний рух. Авдиторна релігійність об’єднує читачів якоїсь книги, часопису, принагідних слухачів конференції на релігійну чи парарелігійну тематику. Особа, котра поширює певне послання, не займається згуртуванням своїх слухачів. Клієнтурна релігійність є вищим ступенем організації і базується на відношенні терапевт-клієнт. Прикладом можуть бути різні ворожбити, професійні маги, астрологи. Трапляється, що хтось починає вважати себе цілителем, ясновидцем, називати себе магом і вирішує об’єднати свою клієнтуру. Тоді постає релігійний рух, який має складнішу структуру, ніж групи попередніх рівнів. Рух має визначену єрархію, резиденцію, усталену доктрину і культ, а також видає часопис або принаймні внутрішній інформаційний бюлетень. Релігійні рухи можна поділити на такі три частини. Західні. Це ті, що відділилися від однієї з трьох гілок традиційного християнства, заперечуючи основоположні доктрини, наприклад, вчення про Трійцю, боголюдську природу Господа Ісуса Христа, особливу роль Діви Марії у боговтіленні тощо. Вони активно використовують Біблію, вибираючи з неї конкретні цитати, даючи їм своє пояснення. Східні. Вони грунтують свої погляди на східній релігійній філософії – індуїзмі, буддизмі, конфуціянстві тощо. Біблія не є головною священною книгою для

східних культів і сект, а лише однією з книг, яка часто займає останні місця в ряді їхніх священних книг. Ісус Христос є, на їх думку, одним із богів, великим пророком. Християнство винесене східними культами й сектами за дужки їхніх концепцій, як придаток до східної філософії. Змішані західно-східні культи і секти, або культи Нового часу. Справді, це нове явище в панорамі релігій – спроба об’єднати релігійну ментальність Далекого Сходу, засновану на існуванні багатьох богів і духів, із християнським монотеїзмом – вірою в єдиного Бога. Змішані культи і секти використовують для свого «вінегрету» не тільки далекосхідні вірування в переселення душ, а й певні положення таких монотеїстичних релігій східного походження, як юдаїзм та іслам. До всієї цієї мішанини вони додають також окремі положення християнської релігії. У наш час, коли, мовлячи словами святого апостола Павла, «настали скрутні часи» і люди стали «самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, наклепники, батькам непокірні, невдячні, безбожні, без любові, непримирливі, осудливі, розбещені, жорстокі, недобролюбні, зрадники, нахабні, бундючні, більше розкошолюбні ніж боголюбні, вони мають вигляд побожности, сили ж її відреклися» (2 Тим. 3:2-5), – ці люди, шукаючи нової духовности, відповідної своїм запитам, із захопленням приймають згадані культи і секти, особливо змішаного західно-східного типу. Типологію нових релігійних рухів, запропоновану Массімо Інтровіне, можна було б назвати типологією чотирьох «ні»2. Кожне наступне «ні» визначає певний тип нових релігійних рухів, чимраз більше віддалених від християнства. Ці чотири «ні» – це відкинення доктриною даної групи: 1) Церкви, 2) Христа, 3) Бога, 4) релігії. Отож, пригляньмось до цих етапів поступового віддалення від християнства.

1) Церква – ні, Христос – так. До них відносяться рухи юдеохристиянського походження. Ідеологія цих рухів, як правило, перенасичена ентузіязмом, поєднаним з нетерпимістю до инших релігійних груп. Сюди належить ціла гама відгалужень, які походять із протестантизму, наприклад,

35

релігія

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

різні варіянти адвентизму чи неопентекосталізму. Сюди також входять дуже відомі рухи, як наприклад, Свідки Єгови і мормони. У цю категорію можна також віднести різні секти католицького походження – маріавітизм та групи, пов’язані з різними антипапами.

2) Христос – ні, Бог – так. Рухи цього кола часто визначаються як групи східної орієнтації. Їх розвиток у Європі започатковується Французькою революцією і триває в різних формах донині. Ці рухи розвивають різні типи східної містики, базуючись на суфізмі, буддизмі чи індуїзмі. Вони визнають існування абсолютної Істоти, відкидаючи, однак, особливу роль Христа. До них належать Харе Крішна, Брахма Кумаріс, Магікарі тощо. В межах цього кола знаходяться також синкретистські течії, наприклад: Церква єднання Муна, теософські та антропософські напрями.

3) Бог – ні, релігія – так. Релігійні рухи цього кола пропонують, здавалось би, парадоксальне бачення релігійности без Бога, в якій Бог, навіть якщо не відкидається всеціло, то виконує роль вторинну. Ці рухи, найчастіше, особливо наголошують на розвитку людських можливостей внаслідок терапії або квазітерапії. Прикладом такого руху є Саєнтологія або ж Silva Mind Control. Сюди також слід віднести різні уфологічні культи, як наприклад: Aetherius Societi, Mark-Age, а також прорелігійно налаштовану частину Нью Ейдж (New Age).

4) Релігія – ні, священне – так. Щодо цих рухів, як зазначає Массімо Інтровіне, важко вживати визначення «релігійний» у вузькому значенні3. Тут швидше йдеться про «магічні рухи». Без сумніву, якесь розуміння священного (sacrum) в них є, хоч воно принципово відрізняється від релігійного. Завдяки магічним ритуалам, члени цих груп прагнуть маніпулювати надприродними силами, намагаються змусити їх виконувати свою волю. До цього кола належать усі форми окультизму, ініціяційної і церемоніяльної магії (розенкройцери, масони), спіритизму, аж до неочорнокнижиицтва і сатанізму. Дійсність нових релігійних рухів складна. Це виклик для Церкви і кожного християнина. Християнам слід ефективно відповісти на цей виклик, потрібно остерігатися спрощених оцінок і нерозважних дій. Можна назвати чотири основні причини масового припливу дезорієнтованих в питаннях віри людей щодо культів і сект. Інтелектуальна: людина думає і шукає своє місце в цьому житті і у вічності (ці роздумування і пошук дані Богом), культи ж і секти дають дуже впевнені, хоча й неправильні відповіді на її інтелектуальні запити; емоційна причина: заснована на нетерплячих пошуках частиною людей негайної відповіді на свої проблеми й ситуації (наприклад, смерть у родині, стреси, конфлікти, безробіття, розлучення), а культи й секти негайно пропонують готові, легкі, але цілковито помилкові рішення; соціяльна приПйотр Йордан Словінський. Релігійний вінегрет. Львів1999, с.7. Пйотр Йордан Словінський. Релігійний вінегрет. Львів 1999, с.8.

3 Пйотр Йордан Словінський. Релігійний вінегрет. Львів1999, с.9.

1 2

36

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

чина: цілеспрямована праця місіонерів з культів і сект із певними соціяльними групами (хворими, бідними, безробітними, бездомними, малоосвіченими), направлена на експлуатацію їхніх соціяльних потреб, наприклад, під виглядом опіки над хворими провадиться збір коштів, організовуються фонди тощо; духовна причина: розраховує на прихід у культи й секти тих, хто не твердий у своїх переконаннях, слабко орієнтується в найважливіших доктринах християнства, хто блудить і шукає вигідної для себе релігії; ці «духошукачі», непевні і мляві у своїх переконаннях, стають «здобиччю» культів і сект, але не надовго, бо одна їм швидко набридає і вони шукають иншої, нібито кращої, поки не опиняються біля «розбитого корита». Якими б не були причини, мотиви нашого відходу від Церкви, потрібно пам’ятати, що саме в Церкві отримуємо повноту відповідей на духовні запити. Ми – християни. Чи варто нам шукати духовного збагачення поза Церквою і християнством? Роздумаймо над тим, що таке Церква. Церква – це боголюдська спільнота, в котрій, окрім людей, присутній сам Бог. Боголюдськість Церкви виявляється у Святій Євхаристії. Саме у Святому Причасті відбувається найближча зустріч людини і Господа. Люди ж, покидаючи Церкву, часто задовольняють свої власні потреби й запити: поваги, порядности, кидають лихі звички, але втрачають щось дуже важливе – участь у Святій Євхаристії. Ось так, вступаючи в певну релігійну громаду поза Церквою, людина часто набуває зовнішньої порядности, натомість, відлучає себе від Церкви і Євхаристії. Окрім того, часто з’являється впевненість у спасінні лише через участь саме в цій організації. Однак Ісус Христос чітко промовляв: «Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу Його останнього дня» (Йо. 6:54). Без Євхаристії немає життя! А про тих, хто пропонує щось краще, ніж те, що є в Церкві, Христос говорив: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а в середині – вовки хижі» (Мт.7:15). Такі «пророки» можуть пропонувати все, однак ніколи не дадуть життя, яке отримуємо від самого Бога, а в Церкві це відбувається у святому таїнстві Євхаристії. Для тих, хто обізнаний з проповіддю Христа, не достатньо просто вірити, щоб спастися, адже і диявол вірує: «Ти віруєш, що Бог один? – Добре робиш. І біси вірують, та тремтять» (Як. 2:19). Важливим і необхідним є послух Христові та Його Церкві. Апостолам Ісус Христос казав: «Хто вас приймає, той Мене приймає; а хто мене приймає, той приймає Того, Хто Мене послав» (Мт. 10:40). Спадкоємицею святих апостолів і є Церква. Отже, перед тим, як залишити Церкву, потрібно глибоко задуматись над тим, чого ми шукаємо, чого нам не вистачає, і ще раз спробувати пошукати те саме в Церкві. Література: 1. Католицька Церква і протестанти. Івано-Франківськ 2001, С.125.

2. Словінський Пйотр Йордан. Релігійний вінегрет. Львів 1999, с.7-10.

3. Степовик Дмитро. Релігії, культи і секти світу. Київ 1997, с. 127-129.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

наші храми

Храм Різдва Пресвятої Богородиці

В

Храм Різдва Пресвятої Богородиці, с. Верхнє Висоцьке

ерхнє Висоцьке – це гірське село, розташоване на березі річки Стрий. Храм Різдва Пресвятої Богородиці – найдавніша культурна споруда Турківщини, розташований він на давньому торговому шляху «Руська путь». Історія цього шляху сягає доби неоліту, тобто понад 200 років до Христа. Стверджують, що саме цим шляхом прийшло в Галичину християнство на межі VIII-IX століть. Дата будівництва храму невідома. Перші згадки сягають 1507 р., проте храм збудовано значно раніше. Спершу на його місці стояла давня мурована каплиця, котру спорудили монахи. Вона поєднувала в собі релігійні та оборонні функції. Про це свідчать грубі, муровані з річкового каменю високі стіни, завтовшки 1-2 м, та маленькі високо вмонтовані віконечка. Згодом добудовано наву і бабинець. Саме тоді храм набув традиційної тридільної бойківської форми, в основі якої – хрест. Ризниця та захристія тут відсутні. Після добудови храм зберіг своє культове та оборонне значення. Проте храм недовго задовольняв потреби села. 1800 року добудовано притвор, який мав на меті продовжити бабинець і тим збільшити кількість вільного простору. Про це свідчить наявність двох хорів: перші було вмонтовано над бабинцем вздовж нього. У добудованому притворі також було споруджено невеликі хори. Старі, натомість, залишились на своєму місці і є там до сьогодні. Цього ж року здійснено реставрацію цієї культурної пам’ятки: розібрано дзвіницю над бабинцем і зроблено суцільний, двосхилий, наметовий дах над притвором, бабинцем і навою. Вівтарна частина залишилася у своєму первісному вигляді. Дах був вкритий «гостям» (дерев’яна покрівля), яке згодом замінили цинковою бляхою. У храмі зберігся чотириярусний різьблений позолочений іконостас XVIII ст., виконаний у стилі українського бароко. Однак сам вівтар датований 1770 роком. Упродовж 1933-

1939 років парохами у селі були отці Грабець Саламон та Тимотей Марко.

1937 р. проведено повторний ремонт та оновлення храму. Коли розпочалася Друга світова війна, храм було замкнено. В той час у селі відчинено храм православної громади. В часи підпілля (1961-1990 роки) його знову замкнули. З 1991 р. храм функціонує як парохія Української Греко-Католицької Церкви. Цього ж року утворено Верхньовисоцький деканат. У роки відродження нашої Церк­ ви парохом даної парохії був о. Іван Куцик. Його наступниками – отці Сергій Ільницький, Микола Калитчак, Микола Крецул та теперішній настоятель храму отець Ярослав Паруна. Побутує легенда про каплицю та джерело, які знаходяться неподалік храму. Усна історія стверджує, що близько 300 років тому проходила цими краями жінка з донькою. Донька була сліпою і весь час плакала. Це засмучувало матір. Підійшовши до джерела, вони вирішили відпочити: напилися свіжої води, а матір ще й обмила обличчя доньці. Через деякий час дівчина почала прозрівати. Мати здивувалась і, про всяк випадок, ще раз обмила її обличчя. Донька стала бачити ще краще. Так вони промивали очі певний час, аж поки дівчина повністю не прозріла. На радощах мати з донькою збудували маленьку капличку, котра простояла до кінця XIX ст. У перші роки XX ст. повернувся з США односельчанин – п. Ярослав Шукость. Він, побачивши розвалену капличку, вирішив спорудити нову, муровану. Вона простояла до 90-х років, і час зруйнував її. Тоді церковна громада вирішила знову будувати нову. Кошти на її спорудження виділило місцеве селянське господарство, головою котрого був п. Мирон Мачківський. Будівництво здійснила бригада під керівництвом пана Олега Шипіди. Організаційну роботу виконав п. Богдан Височанський.

24 вересня 1994 р. було освячено відновлену каплицю біля храму. 1998 року селянське господарство виділило кошти на облаштування інтер’єру каплиці. Праці, пов’язані з цим, виконали майстри з м. Стрия.

37

наші храми

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Напередодні 2000-ліття християнства, а саме 5 листопада 2000 року каплицю та джерело вдруге освятив преосвященніший владика Юліян (Вороновський), єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Цього ж року до храму було прибудовано «веренду» (веранду). У селі існував монастир сестерйосифіток. Монастир знаходився неподалік від старенької церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Сестри допомагали отцю-пароху в парохіяльній діяльності: вишивали самі, навчали вишивати і шити жінок села, в захоронці катехизували дітей. Після приходу радянської влади 1939 року у Західній Україні вивезли у Сибір двох монахинь, а в монастирі відкрили школу. Під час німецької окупації монастир відновив свою діяльність. Знову почала

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Каплиця над джерелом п. Теодозія Шипіда п. Роман Гембич

діяти дитяча захоронка. Збереглася навіть світлина дітей захоронки разом із сестрою-йосифіткою. Після ліквідації УГКЦ 1946 року монахинь вивезли у Сибір, а у приміщенні монастиря відкрили школу. Церкву закрили, позаяк знаходилась близько біля школи і приваблювала школярів. Якийсь час монастирський будинок займали прикордонники. Потім його розібрали, щоб не було і сліду від монахинь-йосифіток. Але Згромадження відродилося і сьогодні розквітає, зокрема на Львівщині. При храмі існує церковне братство, головою якого є п. Василь Цуцик. Члени братства: Микола Надич, Василь Надич, Микола Височанський, Едуард Височанський, Андріан Височанський, Іван Комарницький, Василь Жавко, Іван Лях, Любомир Гуляк. Святі Літургії прикрашає своїм співом церковний хор, а головним дяком є п. Євген Шипіда. У давні часи храми не обліковувались, тому храм увійшов у список галицьких парохій ХІІХVІ ст., котрий підготувала Львівська духовна академія 1939 року.

38

Біля храму збереглися залишки кам’яного муру XVI століття. Споруда потребує серйозних археологічних досліджень, з метою встановлення дати заснування цього храму. Редакція часопису щиро дякує о. Ярославу Паруні, декану Верхньовисоцького деканату та настоятелю цього храму за надані історичні джерела, а також п. Роману Гембичу та п. Теодозії Шипіді за усну розповідь.

с. Верхнє Висоцьке Матеріял зібрали Ігор Мисан та Василь Комарницький. Упорядкував Тарас Войтко

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

особистість

З історії творчих взаємин двох видатних українців. До 120-річчя від Дня народження Василя Барвінського (20.02.1888 – 09.06. 1963) Галина Панкевич

Н

ерідко, на жаль, серед нашої інтелігенції можна почути думку про те, що начебто християнство наклало негативний відбиток на ментальність українців: безвольність, м’якотілість (дозволяємо «орачам їздити по спинах»), деякі инші риси, що спричинили багатовікову бездержавність народу. Відповідно виникає запитання, чому ж тоді Благовість Христа, яка принесла розквіт, відчуття гідности й добробут багатьом європейським народам, могла зашкодити нашому національному благопо­ луччю? Очевидно корінь проблеми гніздиться в тому, що наше християнство в багатьох випадках дуже поверхове, часто функціонує номінально, як зовнішня вивіска, за якою нуртує поганство у формі сучасного ідолопоклонства: індивідуалізм, егоцентризм, близору­ ке мислення, пов’язане з нехтуванням інтересів навко­ лишніх, громади, суспільства.

2008 року маємо можливість вільно вшановувати 120-ту річницю від дня уродин талановитого компо­ зитора, педагога, піаніста В. Барвінського, котрий щиро намагався в житті втілювати передусім такі християн­ ські чесноти, як: чесність, смирення, скромність, віру та оптимізм. Його дружні взаємини з багатьма митцями, а зокрема видатним діячем нашого музичного мистецтва Станіславом Людкевичем служать зразком високої культури, взаємоповаги, солідарности між українцями. «Стосовно ж рівновеликих постатей української музичної культури – Станіслава Людкевича та Василя Барвінського, то хочеться ствердити взагалі унікальний факт в історії – принаймні кілька вікової європейської, – дружби, толерантності та співпраці між двома яскравими особистостями»1. Старовинний родовід Барвінських має значні заслуги в розвитку нашої духовності науки, освіти, шкільництва. Від галицького бібліографа І. Левицько­ го довідуємося, що цей рід походить із села Барвінок, що побіля Дуклі (повіт Кросно), яке було заселене русинами-лемками2. Започаткував родинну хронікулітопис Іполит Барвінський (1831-1881) – греко-ка­ толицький священик, парох села Нестеровці на Тернопільщині, продовжив – Володимир Барвінський

… знаю, що я пишу свої твори кров’ю мого серця, і саме тут я чую більш, чим в чому іншому свою силу. В. Барвінський.

(1850-1883) – засновник української газети «Діло» (дядько композитора), а завершив 1958 року діяльний член Наукового товариства ім. Шевченка – Богдан Барвінський (1880-1958). Особливе місце в генеаголічному дереві Барвінських належить церковному діячеві, професору, ректору Львівського університету, крилошанину греко-католицької митро­ поличої капітули Мартину Барвінському (17841865). Цікаво, що батько композитора, Олександр Барвінський (1847-1926) – політик, педагог, один із засновників НТШ, разом із митрополитом Шептицьким побував 1902 року на авдієнції в папи Лева ХІІІ з нагоди 25-річчя його понтифікату3. Стверджують, що справжній інтелігент може з’явитися лише в сьомому поколінні. В. Барвінський, будучи таким, гідно продовжив традицію своїх пращурів, які самовіддано трудились над пробудженням українського духу в Галичині. Першою вчителькою музики малого Василя стала його мати Євгенія – жінка яскравого мистецького обдарування. Спочатку Барвінський навчався у Львівській консерваторії, а згодом – 1907 року виїжджає у Прагу для продовження музичних студій. Його празьким професором був визначний педагог і композитор Вітезслав Новак (18701949). Останній активно спричинився до виховання деяких инших українських композиторів, зокрема Н. Нижанківського, М. Колесси, З. Лиська, Р. Сіморовича. Уже в час перебування в Празі молодий Барвінський зарекомендував себе серйозним композитором, пі­ аністом, музикознавцем та педагогом. За кордоном він популяризує українську музику, включаючи у програми і наші нев’янучі перли – народні пісні. Саме з влаштування одного такого концерту, який відбувся в червні 1914 року, розпочалася тісна багаторічна співпраця з «патріярхом» галицької музики – Станіславом Людкевичем. Останній пильно стежив за розвитком талановитого музиканта. «Коли перед 30-ти роками Василь Барвінський двадцятилітнім хлопцем появився на естраді Львівської філармонії як піаніст і композитор, пригадую собі добре, від естради повіяло чимось свіжим… Тепер уже розумію

39

особистість

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

добре причину й сенс цього мого інстинктивного враження від перших творів Барвінського. Це ж тоді саме родилася і будилася вперше у нас в Галичині оригінальна українська фортепіанно-камерна музика, яка в Лисенка та інших піонерів нашої музики не встигла ще дійти до повного виразу і виявити своє оригінальне обличчя»4. Станіслав Пилипович відзначав не тільки цікаві сольні виконавські інтерпретації свого молодшого побратима, але й надзвичайно інтелігентну манеру Барвінського-кон­ цертмейстера (як відомо, піаніст акомпанував таким співакам: Р. Менцінському, С. Маслюку, О. ЛюбичПарахоняк, А. Остапчуку; виступав ансамблево з віолончелістом Б. Бережницьким, скрипалем Є. Перорецьким)5. У празький період був створений один із найбільших творів композитора «Українська рапсодія», яку, за порадою Людкевича, Барвінський відсилає на конкурс симфонічних композицій у Львові (журі музичного товариства ім. М. Лисенка відзначило рапсодію І-ю премією). Після відходу Людкевича на фронт (1915), Барвінський з великою неохотою погоджується по­ вернутись у Львів, щоб зайняти посаду директора Музичного інституту ім. М. Лисенка, який очолював до 1939 року. А 1939-1941 та 1944-1947 рр. він – директор і професор Львівської консерваторії ім. М. Лисенка. У ювілейній статті, присвяченій 30-річчю творчості композитора, Людкевич, між иншим, написав: «Але коли в оглядах діяльності композитора підносимо та славимо ту незвичайну працездатність його на різних полях поза його музичною творчістю, то нам, мабуть, уже від самого перечислення його праць як музикантагромадянина мусить стати ніяково, і встає перед нами сумнів, чи таку, хоч би найпотрібнішу громадську працю повинен талановитий музика-композитор…»6. Очевидно, культурна заангажованість, універсалізм Барвінського живилися передусім його патріотичними почуттями. Коли 1930 року Наукове товариство імені Шевченка започаткувало видання першої української енциклопедії, Василь Барвінський став її активним дописувачем. Статтю про новий етап в історії нашої музики він розпочав з високої й, водночас, об’єктивної оцінки творчости свого відданого приятеля: «Зворотною точкою в розвитку української музики не тільки Галичини, а й Наддніпрянщини була поява Станіслава Людкевича…»7. Радянська влада внесла суттєві корективи в життя західноукраїнської інтелігенції. З грудня 1947 року почалася хресна дорога Василя Барвінського, котрого під час відрядження арештовують, а потім відсилають у Мордовію. Деспотична система «розділяй і володарюй», якій вдалося злякати й зігнути багатьох дітей України, не змогла перекреслити щирої й справжньої дружби між Барвінським та Людкевичем. До честі львівських музикантів важливо згадати один документ 50-х років, підписаний, серед инших, і Людкевичем, в якому обстоюється порядність визначного композитора й висловлюється просьба повторного перегляду його справи8. На початку 1958 року з підірваним здоров’ям «композитор без нот» (творчий доробок Барвінського було спалено) повертається разом із дружиною додому.

40

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Богдана Фільц, батьки котрої теж були репресованими, тепло згадує пам’ятний день відновлення справедливости, коли на засіданні поновлювали у складі спілки композиторів шановного маестро9. Проте «хрущовська відлига» тривала недовго, і щира радість вітчизняної еліти виявилась передчасною. Барвінський умів спокійно й мужньо приймати удари долі, глибоко усвідомлюючи, що праведне й чесне життя не звільняє від страждань, терпіння та принижень. У листі до онуки М. Лисенка він зі смиренням писав: «… твори мої стали тепер мертвими нотними картинами – і, мабуть, є чиясь директива мене як композитора цілковито ігнорувати… То я в тому не чую ніякої образи… і знаю з історії музики, що в свій час не визнавали таких гігантів, як Й. С. Бах, Моцарт, таких геніальних композиторів, як Ц. Франк і багато инших. Куди ж мені піднімати претензії з приводу затискування моєї і так нечисленної творчої спадщини»10. Вищезгадана онука Лисенка Рада (Аріадна) Остапівна, мати якої працювала секретарем Барвінського, характеризувала композитора як надзвичайно чуйну, співчутливу й ввічливу людину. Він неодноразово допомагав коштами бідним студентам, часом роздаючи всю свою зарплатню. Окрім великого й ніжного серця, у Барвінського було гостро розвинене почуття справедливости й чеснота мужности. За три місяці до відходу у вічність, фізично слабкий, матеріяльно незабезпечений, але духовно загартований життєвими труднощами, він написав листа академіку О. Корнійчуку (на той час Голові урядового республіканського комітету по преміях ім. Шевченка). На його думку, першою почесною премією повинен бути нагороджений М. Лисенко, як «… найбільш всебічний інтерпретатор творів Шевченка, основоположник української національної – у новочаснім того слова значенні – музики»11, а наступною – автор монументальних композицій на тексти Кобзаря – Станіслав Людкевич (як відомо, першою та другою преміями були відзначені компо­ зитори Платон Майборода (1962) та Георгій Майборода (1963)). Це інтелігентне, високоморальне послання не втратило своєї актуальности до сьогодні. Упродовж тривалого часу, незважаючи на посмертну реабілітацію (березень 1964 року), ім’я і спадщина композитора свідомо замовчувались. Завдяки зусиллям вітчизняних та діяспорних му­ зикантів в останнє десятиліття твори Василя Барвінського, наче фенікс із попелу, поступово повертаються у життя. Так, зокрема, вченому із США, Роману Савицькому молодшому вдалося віднайти «Українські народні пісні», «Три прелюдії», концерт для фортепіано і симфонічного оркестру. Неодноразово композитор звертався до духовної тематики: 12 пісень з «Богогласника» (з присвятою А. Шептицькому), «Урочиста кантата» на слова В. Масляка (з приводу повернення у Львів митрополита Андрея), збірка колядок та щедрівок для фортепіано, псалом Давида №94 для баса і фортепіано, дві обробки народних колядок для голосу, фортепіано і скрипки: «Що то за предиво», «Ой, дивнеє народження», «Отче наш» та «Богородице Діво» для мішаного хору. Як славний син України, композитор з болем у серці

семінарія

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

сприймав її драматичну долю. Він нагадував землякам про сміливість та безстрашність, з якою ті повинні черпати науку М. Лисенка, не побоюючись за можливі наслідки та шануючи національну честь і культуру. Захоплюючись музою Чайковського (українця за походженням і характером музики), Барвінський у листі до О. Лисенка писав: «До Київської консерваторії я маю деякі претензії за те, що вона не зуміла чи не захотіла здобути для себе названня ім. М. В. Лисенка. Я з безмежною любов’ю і обожанням відношусь до П. І. Чайковського, але де, як-то в Києві повинна була бути консерваторія ім. М. В. Лисенка…»12. Найціннішим багатством кожного народу є його святі особистості. Життя композитора, як і його старшого побратима С. Людкевича, – ще один приклад важкої, тернистої, але, водночас, красивої боротьби за істину та досконалість.

братство

Братство «Введення в храм Пресвятої Богородиці»

Плекайте в своїх серцях набожество до Пресвятої Богородиці і то аж до кінця вашого життя, бо то буде вам певною запорукою вічного спасіння. О. Ісидор Дольницький.

Віталій СОКРУТА

О

В. Грабовський. Музикознавчі дослідження та публіцистика Василя Барвінського // Василь Барвінський. З музично-письменницької спадщини. Дослідження, публіцистика, листи / упор. В. Грабовський. Дрогобич 2004, с. 9.

2 Див.: О. Кравець. Славний галицький рід. №4, березень. Соломія 1998.

3 Див.: Діло. №232.1902.

4 С. Людкевич. Василь Барвінський (у 30-ліття музичного діяльності) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 1. / упор., ред.., вст. стаття і примітки З. Штундер. Львів 1999. С. 365.

5 Див.: Музичний огляд // Громадська думка, ч. 150. 1928.

6 С. Людкевич. Василь Барвінський (у 30-ліття музичного діяльності) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 1. Львів 1999. С. 367.

7 Див.: Українська загальна енциклопедія. Львів 1932, т. 3. С. 501.

8 Див.: Л. Філоненко, В. Сенкевич. Рукописи не горять // Барвінський Василь. Три прелюдії. Дрогобич 2006, с. 4-13.

9 Б. Фільц. Спогади про композитора В. Барвінського. №4 (березень). Соломія (Тернопіль) 1998.

10 Василь Барвінський. З музично-письменницької спадщини. Дослідження, публіцистика, листи. Дрогобич 2004, с. 189.

11 В. Барвінський. Голові Урядового республіканського комітету по преміях імені Т. Г. Шевченка академіку О. Є. Корнійчуку // Василь Барвінський. З музичнописьменницької спадщини. Дослідження, публіцистика, листи. Дрогобич 2004, с. 221.

12 Василь Барвінський. З музично-письменницької спадщини. Дослідження, публіцистика, листи. Дрогобич 2004, с. 195.

1

тець Ісидор Дольницький уважав, що найкращим способом приготування до священства є особлива набожність до Пречистої Діви Марії. Підставою та джерелом сили для цього виховання є приклад життя та чесноти Марії в час її перебування в Єрусалимському храмі. Так, на його прохання, 25 грудня 1884 р. митрополит Сильвестр Сембратович просив благословення у папи Лева XIII на заснування братства, на що папа з радістю погодився. Через деякий час, 23 червня 1885 р., митрополит урочистою грамотою канонічно започаткував братство під назвою «Введення в храм Пресвятої Богородиці». Метою заснування братства стало наступне: «щоб члени його, в часі перебування свого в семінарії, найкращим способом виховувались в дусі побожности, і щоб потім, вийшовши з неї, в світі могли словом і ділом поділитись тим духом з іншими. Подібно як Марія під діланням Божої ласки і під наглядом священиків приготовлялась до високого достоїнства Божого Материнства, до якого призначило її Боже Провидіння»1. На сьогодні братство має матірний осередок у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа і дочірній – у Дрогобицькій Духовній Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. У нашій семінарії братство «Введення в храм Пресвятої Богородиці» з’явилося з приходом о. Григорія Комара, котрий із 2001р. став духівником братства. Установче зібрання відбулося 2001 р. у свято Сорока Севастійських мучеників і день кончини засновника і духівника братства о. Ісидора Дольницького. Тоді ж відслужено Молебень до Пресвятої Богородиці. З того часу щоп’ятниці братчики (члени братства) збираються разом і підносять свої молитви до Богородиці, Небесної Матері і Заступниці.

1 о. І. Дольницький. Братство Воведенія П. Богородиці вь Сіменищи Львовско-Рускомь и начерк житя П. Богородиці при храмі Ієрусалимскомь зь одповідними Поученями моральними для членовь Брацтва. Львів1895, с. 40-41.

41

братство

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

В старих роках зродила Анна в світ Мале дівча, Марією назвавши. Носивши доню, знала заповіт, Привівши в храм, лишила там назавжди.

Чи легко було матері з дитям Розлуку нести, зовсім розставатись, Чи й цій Малій змагатися з життям В три роки в силі було зоставатись?

Та Бог в опіці тримав це маля, Водив за руку в дивнії простори, В Нім Батько був і Матір в Нім була, Вдягнув Дівча у одяг із покори.

семінарія

Крім молитви, піднесення духовного рівня студентів семінарії, підтримування і плекання їхнього духовного життя, братство також займається місійною та харитативною діяльністю. Щороку братчики впродовж різдвяних, пасхальних та літніх канікул відвідують із місіями терени ДонецькоХарківського, Одесько-Кримського екзархатів КиєвоВишгородської архиєпархії (Фастів, Київська обл.), а також були вісниками Доброї Новини для християн Казахстану (Караганда, Астана), Росії (Нижньовартовськ, Сургут). Харитативна діяльність проводиться у сиротинцях (Лаврів, Нагуєвичі, Борислав), будинках пристарілих (Підбуж, Самбір), реабілітаційному центрі анонімних алкоголіків АА «Назарет» у с. Рихтичі. У день празника Введення в храм Пресвятої Богородиці відбуваються щорічні урочистості з нагоди постригу нових семінаристів у члени братства. Святкування розпочинаються у переддень свята нічними чуваннями. Наступного дня всі очікують приїзду владики та гостей. Досить цікавим є чин прийняття у братство. Єпископ постригає кандидатів, даючи цим своє благословення, і укріплює батьківським словом, в якому наголошує на відповідальності братів щодо молитви та діяльности. Разом із цим пригадує, що ми повинні завжди прибігати за допомогою до нашої Небесної Покровительки, бо, як мовиться: «ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла». Саме це намагається плекати братство у семінарії, щоб потім семінаристи, майбутні священики, поширювали почитання Марії серед християн.

Добро у Ній, і чистота й краса, Немає гріх й маленької шпаринки, Щоб в Ній знайти його, нема знавця, А хто б шукав, хай кається щосили.

Любов у Ній, що міри їй нема, Її усю так Богу дарувала, Із вірним серцем прийняла Христа, Ісуса-Бога світу породила.

42

Ікона братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці»

творчість

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

етюд

й и н я в д з д і Р етю Олег ЗИНИЧ ... Вселенная, веселися... ... Бог від Діви днесь родився...

– Хто це так файно колядує? Прошу, прошу до хати. Старечі очі світилися радістю, намагаючись угледіти в підбіленій снігом темряві гостей.

– Чи чули, браття, за таку новину, Ірод завзявся на Божу Дитину... Два молодечі голоси переливалися з тріскучим морозом, відбивалися від засніжених гір та дзвеніли чистим святовечірнім повітрям. Нараз, трохи стишивши колядку, прочинили двері і, обтрушуючись зі снігу, переступили поріг. Темні постаті сором’язливо стали посеред кімнати. Пахло розстеленою соломою, свічкою, грибами...

– Христос ся рождає!

– Сла... діти?... – розширені зіниці здивовано, з острахом вдивлялися в молоді постаті.

– Зі святом вас, мамо.

– Іване... Васильку... – тремтячі руки метушаться, поправляючи хустину, – як добре, що ви прийшли... Хлопці ніяково переминалися з ноги на ногу..

– Ви самі? Мати не відповіла. Задумливо дивиться.

– Як я вас давно бачила... Сідайте до столу, я зараз...

– Мамо, нічого не треба, ми не голодні.

– Дайте подивитись на вас, ви так змінилися... Іван зупинився поглядом на сивому пасмі волосся, що вибилось з-під хустки на пооране зморшками обличчя.

– Хе-хе, дітинко, та ж мені ще трохи й сотка. А ви, Слава Богу... Старенька хотіла щось сказати, але затнулась. Василько розуміюче посміхнувся.

– Ми такі, як були тоді...

– Йой, мамко, – схопився Іван, – та ж ми вас ще не привітали, а Миколая вже минуло, – і зачав:

Ой хто, хто Миколая любить, Ой хто, хто Миколаю служить, Тому святий... Мати всміхнулася: пам’ятали, як колись малими бігли зранку до неї, вітаючи з уродинами, а заодно вихваляючись подарунками від святого Миколая.

– Дякую, дякую.

– Мамо, – зненацька зупинився син, – а правда, що зараз люди милосердніші? Мати трохи розгублено дивиться.

– А-а, так, ...аякже...

– І дарують одні одним подарунки?

– Та дарують. Дуже багато.

– О, як файно, – втішився Василько, але одразу посмутнів. – А тоді люди були якісь скупі, чи бідні... − Ні, дітинко. Тоді люди теж були добрі. Пам’ятаєш? Тоді був так само Святий Вечір, як хлопці з лісу прийшли до ґаздів вечеряти. Красно заколядували. Іван був тоді за старшого. Помолившись, сіли до столу. Навіть попри всю напругу відчувалася святочність вечері... Нараз загримали в двері, вбіг сусіда: – Хлопці, облава...

43

етюд

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

Хтось зрадив, хоч всі були ріднею... Втекли тільки двоє, а Іван, як старший, лишився до кінця. Зраненого його тягли конем дорогою до сільради, залишаючи на снігу кривавий слід. А потім відвезли у район – там він сконав у ямі з вапном. ... – Пам’ятаєш?..

Люди були милосердні. Одні біля сільради вкривали закоцюблого рядном, ризикуючи опинитись поруч, а инші доносили на Святий Вечір і їхали наступного дня у район – дивитись чи вапно вже роз’їло тіло родича... ... – Так, мамо, були й добрі люди. Іван дивиться на світлину під склом, з якої усміхається він з Васильком...

... То був найбільший жаль для матері. Вона знала, що це станеться, але смертельно боялася цієї миті. Василько – наймолодший з усіх дітей – був її втіхою. Завжди веселий, співчутливий, товариський, любив співати співаночки... ... Про нього казали, що він невловимий. Про його голос, співанки ще й досі ходять легенди – так само, як і про його хоробрість. Молодий, з дівочим рум’янцем, але рішучий і винахідливий повстанець. НКВД марно намагалось його схопити. Тоді пішли иншим шляхом. ... Василька вбив товариш, коли вони 1952 року, переслідувані «ястребками», пробивалися до своїх людей. Вранці, як Василько, схилившись, вмивався біля криниці, товариш вистрілив у потилицю. Дарма, що були друзями з дитинства – велику силу має «юдин гріш»... ... – Васильку, пам’ятаєш Штефанову Надійку? То вона тоді йшла дорогою, як тебе привезли на млакуцвинтар. Змилосердившись, сиротя, над тобою: спека, рої мошкари – накинула на твоє личко хустину. Так і не дійшла до дому...

44

творчість

– Мамо, нас отець вчили колись: «Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть» і ще: «Немає більшої любові ніж хто життя своє віддасть за друзів своїх». Ми так і робили за Словом Божим. А як зараз: як вільна Україна, мабуть, люди щасливі, помагають одні одним краще жити, правда?

– Аякже, – гірко посміхнулася мати. – Ми тепер вільні, збулася, діти, ваша мрія. Всі щасливі – кожен зі свого щастя. І помагають одні одним – щоб не був хто більш щасливий, ніж йому належить. Файно є, лиш мають одну гризоту – всі кажуть, що вони наші, свої, українці, а як дійде до урядів, то вже воно якесь і не таке. Не можуть поділити: кому кожух, а кому куфайка...

– Мамо, а чому всюди так тихо, ніхто не колядує, не йдуть від хати до хати, щоб всі славили Бога?

– Бо подерлися тоті святочні мешти, – (сміється).

– Кожен має свого бога.

– А кому моляться?

– Тому, що про тіло дбає і все дозволяє. Сини переглянулися.

– А як вам, діти, чи добре там є?

– Добре, мамко, лиш Іван у ноги мерзне, бо якісь люди, як забирали з могили огорожу з нержавійки, розбили плиту. Нащо їм того?

– Не знаю, дітинко, може про свій упокій дбають.

– Йой, мамко, – пожвавішали сини, бо вже світало, – давайте ми вам ще заколядуємо та підемо далі, ще до инших святкувати Різдво. Якщо тут не знаходять часу, то ми будемо славити Бога. Все затихло. Коли старенька розплющила очі, нікого вже не було. Мати всміхнулася – на серці було легко, а в голові ще відлунювала колядка. Вдарив дзвін, скликаючи люд на Службу Божу, і старенька, вдягнувшись, пошкандибала до ґанку. «Шкода. Що це був тільки сон», – подумала, взявшись за клямку дверей. Коли відчиняла, погляд мимоволі ковзнув підлогою – на розстеленій зночі соломі лежали клапті снігу...

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008

№ 4 (34) СЛОВО / грудень-лютий, 2007-2008