Slovo_36

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ЗМІСТ

Звернення Патріярха Любомира...................2 Звернення Патріярха Любомира...................4 Таємниці хрещення Руси-України Ігор БРИНДАК...........................................................6

№1 (36) СЛОВО /червень-серпень, 2008 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії головний редактор: Олег Шепетяк заступник редактора: Сергій Паламарчук літературний редактор: Ігор Войтко верстка та дизайн: Андрій БУНЬ, Сергій Паламарчук дизайн обкладинки: Роман Кіх набір текстів: Петро Сюсько, Сергій Журавчак, Павло Гачан, Дмитро СЕНЕЙКО відповідальний за розповсюдження: Володимир Олексяк адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

e-mail: redakcia.dds@gmail.com тел/факс:(03244) 2-17-04

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005. Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

Кілька слів про покликання Дмитро СЕНЕЙКО....................................................8 Що означає бути християнином? Ростислав ПРИРІЗ............................................10 Поклик до святости........................................12

ПОДИХ СКИНІЇ Сповнім ранішню молитву нашу Господові Андрій СОВ’ЯК......................................................14 Перспективи розвитку київського богослов’я о. прот. Іван ГАВАНЬО.......................................16 Житіє святого Константина. Переклад зі старослов’янської з коментарями о. прот. Івана ГАВАНЬО........20 Таїнство Священства Петро СЮСЬКО.....................................................23 Діти в храмі Михайло БАЛКО...................................................26

НА ГРАНЯХ ЧАСУ Хрещення немовлят Дмитро Горнакевич................................................27 Хресні батьки Роман СЛАВИЧ.....................................................28

СЕМІНАРІЯ

Подружжя і дівитство: конфронтація чи гармонія Василь ДЕМКІВ....................................................30

Семінарійна хроніка............................................41

Святий Юда Тадей - опікун у безнадійних й розпачливих обставинах життя. Ярослав КРИЖАНОВСЬКИЙ..............................33

«...твердо йдіть обраним шляхом» (цьогорічні випускники Семінарії відповідають на питання і діляться роздумами про навчання і духовне життя)................................43

Антін Крушельницький та його педагогічна спадщина. До 130 - річчя від Дня народження (04.08.1878 - ...1937) Галина ПАНКЕВИЧ....................................................35

1

звернення

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

патріярха

Звернення Блаженнішого ЛЮБОМИРА, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви з нагоди тисяча двадцятої річниці Хрещення Київської Руси

Дорогі в Христі!

Ц

ього року офіційно відзначаємо 1020-ту річницю Хрещення Київської Руси. І хоч це не вповні кругла дата, варто звернути на неї увагу. Урочисті святкування, присвячені тисячоліттю хрещення, у 1988 році відбувалися в Москві, бо так було вигідно окупантам України. Сьогодні, коли ми є господарями власної землі, можемо розпоряджатися нашим часом. Таку знаменну подію, як Хрещення Київської Руси, треба було відзначати вже десять років тому, але, можливо, ще тоді ми були не вповні до того готові. Тепер, думаємо, настав слушний час. Хрещення, яке було обов’язковим для тодішньої держави, хоч, цілком природно, не було всюди здійснене одночасно, спонукає нас призадуматися. Передусім ми повинні у цей ювілейний рік усвідомити, що офіційне державне хрещення – це не початок християнства на території України. Християнство було знаним в Україні майже від його початків і поширювалося через своїх і чужоземних торговців та подорожніх. Цікавим для нас є розповідь – загальновідома як легенда, але, можливо, не цілком позбавлена історичних підстав – про перебування святого апостола Андрія на київських горах. Сьогодні важко науково довести достовірність тих відвідин, однак факт, що щось таке закарбувалося у свідомості наших предків правдоподібно ще далеко перед офіційним прийняттям християнства, не може бути випадковістю. Часто, представляючи історичний розвиток нашого народу, твердять, немовби християнство стало причиною утворення Київської держави. Радше навпаки, вже існуюча Київська держава стала великою і сильною, бо прийняла християнство. Християнство, з одного боку, стало чинником, який надав цій державі

2

особливого характеру, свідченням чого, для прикладу, була відсутність смертної кари у законодавстві та властивої для поганських часів геополітичної агресії. А з другого боку – завдяки прийняттю християнської віри Київська Русь могла нав’язати широкі безпосередні стосунки із усіма державами Європи, свідченням чого є подружні зв’язки дітей князя Ярослава в різних кутках тодішньої Європи. Сьогодні можемо сміливо стверджувати: Київська Русь, як і її прямий спадкоємець – Українська держава, є європейською державою не тільки тому, що знаходиться на цьому географічному континенті, а головно тому, що дуже високою мірою, незважаючи на татарські та комуністичні лихоліття, зберегла християнські вартості, які характеризують насамперед духовну, а вже потім політичну культуру Європи. Офіційне християнство, яке свідомо плекали найвизначніші державні провідники упродовж століть, ґрунтовно просякло нашу культуру. Виключити християнство – означає зруйнувати нашу культуру дощенту. Таку мету ставив перед собою комуністичний режим, намагаючись досягти її через переписування на свій лад наших літературних творів, руйнування надбань архітектури та іконописного мистецтва тощо. Він завдав глибоких ран, але не вирвав Бога із людських сердець. Сьогодні нашим великим завданням є відбудувати наші храми, належно їх розписати, очистити художні твори всіх родів від безбожницької зматеріялізованої халтури. Немає найменшого сумніву, що християнство було домінантною релігією у формуванні культури нашого народу, однак упродовж першого тисячоліття християнської ери вже також існували відомі на території сучасної України инші монотеїстичні релігії. І сьогодні наша держава не є суто християнською, але це не означає, що святкування 1020-ї річниці прийняття християнства як офіційної державної релігії є святом лише для нас, християн. Прибічники инших світових релігій повинні радіти разом з нами, бо для кожної щиро віруючої людини сам факт, що народ вірує, тішиться своєю вірою та сумлінно і послідовно старається бути релігійним, є достатньою підставою поділяти загальну радість. Україна сьогодні є багатоконфесійною. Однак, це не є свідченням її безбожництва. Різні щодо часу та наміру соціологічні опитування, проведені професійними організаціями, подають відрадну інформацію, що, незважаючи на жахливі роки комуністичного режиму, в народі збереглася пам’ять про Бога і про

патріярха

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Христа. Так, для прикладу, цього року понад чотири п’ятих населення України заявили, що для них Великдень – це свято, а не просто вихідні. Знаючи, що далеко не всі громадяни України належать до християнських Церков, ми повинні звернути увагу на таку заяву і дуже серйозно застановитися, як тим людям, які не належать до організованих релігійних кіл, повніше представити Божу науку. Саме ювілейний рік має спонукати християнські Церкви до цієї важливої справи, щоб він не обмежився тільки святкуванням, бо останніми десятиліттями в Україні з’явилося багато релігійних новоутворень, які, відповідаючи на ту чи иншу релігійну потребу людини, притягують її до себе, однак не здатні людину вповні задовольнити. Натомість християнство є не відповіддю на поодинокі потреби людського життя, а цілісною релігією, яка охоплює всі види людського життя і не повинна бути представлена фрагментарно. Тому християнські Церкви повинні звернути на це особливу увагу й усім тим, хто зберіг лише поверхово, може, навіть тільки через якісь зовнішні звичаї пам’ять про Христа, представити Його та Його науку в повноті, щоб допомогти їм знову відкрити для себе релігійну сторінку людського існування. Ювілейний 1020-й рік є для цього чудовою нагодою. Такі надзвичайно важливі аспекти життя нашого народу, як державна політика, наука, мистецтво – все те, що творить культуру, не може бути єдиною темою роздумів упродовж цього ювілейного року. Підставою святкувань є наші зрілі, свідомі, задіяні у практичному житті релігійні переконання. Якщо ми про це не пам’ятатимемо, то всі важливі аспекти особистого, родинного, суспільного, а особливо державного життя можуть втратити свою життєдайну цінність або стати іграшками геополітики. Відзначення Хрещення Київської Руси повинно нагадати нам про ще один дуже важливий аспект, який здійснюється у нашому житті, коли ми щиро і глибоко приймаємо правди християнської релігії, а саме – про свободу духу. Всякі тоталітарні режими упродовж віків поборювали християнство, бо вони боялися свободи. Щось подібне властиве й усім псевдорелігіям, які сковують дух людини, позбавляючи її можливости свобідно, зріло перевірити свій зміст. Типовою ознакою спотвореної релігійности є почуття страху. Багато з нас ще дуже чітко пам’ятає імперію, яка володіла мільйонами людей, занурюючи їх у почуття безнадійного страху. Упродовж століть

звернення

різного роду псевдорелігійні рухи або навіть неправильно зрозуміла правдива релігія старалися контролювати своїх прибічників через це негативне почуття і в такий спосіб нібито вести їх до Небесного Царства. Таке часто трапляється ще й сьогодні у спільнотах, які видають себе за релігійні, але полонять своїх членів страхом. Тому, якщо хочемо цього року бачити християнську релігію у всій її красі, треба через її правильне розуміння подолати всілякі форми страху, якими різні сили хотіли б ув’язнити дух нашого народу. Жоден свідомий громадянин України не сміє сумніватися важливости Хрещення, здійсненого за дорученням святого рівноапостольного князя Володимира для Київської Руси та сьогоднішньої України. Ми знаємо, що наші предки цю знаменну подію відзначали дуже урочисто, в міру своїх можливостей і обставин, щоп’ятдесят років, бо добре усвідомлювали всебічне значення цього акту. Однак ми, розуміючи зміст і властиве значення акту більше ніж тисячолітньої давнини, повинні відзначати його щороку, і то не тільки зовнішньою помпезністю, а й нашим щоденним життям. Не можна допустити, щоб воно було забруднене політичними міркуваннями чи розрахунками. Ми мусимо втримати його принаймні на тому духовному та релігійному рівні, з яким Хрещення відбувалося 1020 років тому і намагатися з року в рік на підставі того, що сталося з нашим народом за часів святого князя Володимира, робити щорічне святкування дедалі святішим, як належить справжнім його спадкоємцям не тільки за тілом, а й передусім за духом. Дорогі в Христі, вітаймо ініціятиву урочистого святкування Хрещення Київської Руси. Це саме Боже провидіння нагадує нам про те, що в житті кожного із нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого народу та всієї нашої держави найважливіше – бути з Богом. Не проґавмо цієї важливої нагоди. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим. Гляньмо на всіх людей очима віри. Пам’ятаймо, що це – наші брати і сестри у Господі, хоч би ким вони були, і треба врахувати їхні права та шанувати їхню гідність, як Божих дітей. Виявляймо до них свою зичливість. Святий рівноапостольний князь Володимир за якимсь особливим натхненням із неба поставив нас на шлях, що веде до Бога. Нехай ніщо із цього шляху нас не зіб’є. Відречімося від сатани та всіх його діл! З’єднаймося з Христом та поклонімося Йому!

Христос воскрес! Від імени Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви

+ Любомир Дано у місті Києві, при соборі Воскресіння Христового, 7 травня 2008 року Божого, 1020-го від Хрещення Руси-України

3

звернення

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

патріярха

Проголошення вірним Української Греко-Католицької Церкви 2008 року Божого Роком християнського покликання Всечеснішим і преподобним священнослужителям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі братам і сестрам Дорогі у Христі!

1. Життя людини дуже багатогранне. Хотілось би замислитись над усіма його аспектами, але це неможливо, тому в церковному, як і у світському житті ми присвячуємо окремі роки особливим темам, що їх уважаємо важливими для повнішого розуміння нашого життя в певний час. Так, рік 2007 ми присвятили темі молоді, бо в ньому мав відбутися Патріярший Собор на тему «Молодь у Церкві третього тисячоліття». Роздумуючи над тематикою року, що минув, та над її важливістю, ми, Владики Української Греко-Католицької Церкви, зібрані на Синоді у вересні – жовтні 2007 року, вирішили звернути особливу увагу вірних нашої Церкви на тему покликання. Вживаючи у щоденному спілкуванні слово «покликання», ми маємо, звичайно, на думці священичий і чернечий стани. Та й у наших церквах, коли молимось за покликання, також майже завжди вказуємо винятково на ці дві категорії. Не бажаючи жодним чином понизити дуже особливий характер покликань до священнослужіння й монашества, наш Синод мав на меті у 2008 році звернути увагу Церкви на покликання в широкому значенні цього слова, тому окреслюємо його тему словами «християнське покликання», щоб охопити всі можливі роди покликань, якими Небесний Отець обдаровує своїх дітей.

2. Бажаю від імени єпископату Української ГрекоКатолицької Церкви не тільки формально, офіційно розпочати 2008 рік як Рік християнського покликання, а й загально окреслити проблематику, яку охоплює ця тема. Передусім, хочу звернути вашу увагу на численні роди покликань, відкритих для нас, на саме поняття «покликання» як Божого дару і на нашу відповідь, яку ми повинні дати на Господнє запрошення. Крім того, доручаю єпархіяльним і митрополичим комісіям в Україні та на поселеннях опрацювати цю широку тематику відповідно до їхніх завдань, щоб наприкінці цього благословенного року ми змогли отримати не тільки збірник із описом проведених заходів, а щось значно більше – своєрідний дороговказ, як ми повинні ставитися до свого покликання.

3. Тема покликання стосується кожного з нас особисто. Кожен із нас через своїх батьків отримав від Господа дар життя. Це означає, що ми народилися з Божої любові, що Він хоче, аби ми існували. І кожна людина, як витвір Божої любови, є неповторною, єдиною; кожна людина має призначення чи якесь особливе запрошення від Господа Бога посісти певне місце в людській спільноті і на тому місці за допомогою всіх инших Господніх дарів терпеливо виконувати своє завдання, щоб почути від Нього слова: «Слуго добрий і вірний, у малому ти був вірний ... увійди в радість пана твого» (див. Мт. 25:21). Такі Господні слова повинні бути заключним акордом нашого життя.

4

4. Господь Бог, Творець Всесвіту і кожної людини, заздалегідь, ще перед нашим народженням, передбачає для нас якесь місце в житті людської спільноти, в тому просторі й часі, які Він вибрав для нас. Прекрасним прикладом цього є життя пророка Єремії, про якого кажуть: «Перш ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив» (див. Єр. 1:5).

5. Тут також варто згадати про роль, яку в житті й покликанні кожної людини відіграють її батько та мати, бо вони також виконують своє дуже важливе покликання. Часом люди дещо легковажно ставляться до подружнього життя, як до чогось буденного, нецікавого, мовляв, людина одружилася, не стала кимсь важливішим – священиком чи монахом. Це неправильний підхід. Бути батьком чи матір’ю, а насамперед творити християнське подружжя – це вже покликання. Коли в християнській сім’ї народжується дитина, батьки повинні серйозно поставитись до того, що Господь доручає їм, цьому чоловікові й цій жінці, належно виховати цю дитину і допомогти їй у свою чергу пізнати своє покликання, докласти зусиль, аби вона усвідомила, що має в житті особливе місце, особливе завдання. Опрацювати проблематику глибокого усвідомлення власного покликання з боку батьків і виховання до покликання дітей запрошуємо Митрополичу Комісію у справах сім’ї.

6. Відтак, підростаючи, дитина починає замислюватися над тим, що їй робити у житті, планує, як можна втілити свої бажання, свої ідеали. Вона може бути покликаною до священства, монашества чи, як найчастіше буває, до виконання безлічі инших завдань, що їх потребує людська спільнота, аби задовольнити всі свої оправдані потреби. Це немовби друга надзвичайно важлива фаза, коли людина приймає рішення щодо свого життєвого шляху. У цей період життя зроджується усвідомлення власної гідности, вартости, як повноцінного члена людської спільноти, як когось, кому доручено виконати особливе завдання, що його ніхто инший не виконає. На цьому етапі важливо зрозуміти, що це не вибір способу заробітку грошей, а щось значно глибше й цінніше, що, з одного боку, приносить людині задоволення, а з иншого – дає змогу виконати те завдання, яке приготував для неї Господь. Цією дуже широкою проблематикою повинна зайнятися Комісія у справах молоді.

7. Питання покликання не можна вважати закритим, коли людина вже вибрала якийсь життєвий шлях і починає ним іти. Покликання – це виклик, який потрібно гідно прийняти, довести до завершення відповідно до тої людської гідности, якою Господь її наділив. Його треба виконувати витривало, не «перескакуючи» лег-

патріярха

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

кодушно з одного шляху на инший, особливо якщо це впливатиме на буття инших людей. Над цією темою має попрацювати Комісія у справах мирян.

8. Проблематика покликання охоплює все життя народу й Церкви. Це велике поле, на якому відкривається безліч можливостей соціяльного служіння Церкви, праці для спільноти, що може виявлятися в різноманітний спосіб і в різних професіях. І кожне це завдання, хоч би яке воно було – більше чи менше помітне – важливе для гармонійного задоволення всіх потреб спільноти. Цю ділянку, крім вищевказаних комісій, доручаємо Комісії у справах культури.

9. Освіта, наука, культура в широкому розумінні створюють атмосферу здорової спільноти, в якій задоволені всі основні потреби людського життя. У зв’язку з тим, що кожна людина здійснює своє завдання на широкому тлі спільноти, потрібно залучити до роботи Комісію «Справедливість і мир», яка б розглянула стосунки людей як членів суспільства і носіїв права.

10. Отже, покликання – це надзвичайно широка тематика, навіть якщо розглядати її лише в рамках життя мирянина. Безумовно, тут треба згадати про ще один важливий елемент – покликання мирянина освячувати світ. Над цим повинна працювати комісія, яка вчить нас глибше пізнавати правди нашої віри – Комісія в справах катехизації, а також відділ, який займається виробленням богословського розуміння нашого існування, його походження й мети на підставі Божого об’явлення.

11. Словом, перелічені комісії у тісній співпраці повинні створити образ того шляху, що ним ми мали б рухатися вперед і досягати такого стану, в якому знайшли б себе, зрозуміли би своє місце й усвідомили, що здійснюємо своє покликання для служіння ближнім. Здається, досі нам бракувало такого розуміння зазначеної теми, змісту життя людей, яких ми називаємо мирянами.

12. Крім «життя у світі», є ще два види покликання, опрацьовані значно краще. Перше – покликання до священства. Це особливе покликання від Господа для служіння спільноті. Священик покликаний не тільки для того, щоб освячувати свою душу, а передусім, щоб служити людям. Для розуміння цього покликання священик має бути солідно підготовленим: прагнути духовного зростання, мати відповідний рівень освічености, поглиблювати свою культуру. Зі свого боку, люди, яким він служить, повинні розуміти цінність священства, виявляти до цього стану життя відповідну пошану, заохочувати й підтримувати у їхніх стараннях

звернення

тих молодих людей, у яких виявляє себе покликання до священства. План плекання священичих покликань, виховання їх до всебічної зрілости, підтримка їх у належному сповненні священнослужіння доручаємо Комісії в справах освіти і життя священика.

13. Крім покликання до священства, Господь Бог кличе душі в особливий спосіб бути свідками життя з Богом і в Бозі. Це монахи, монахині – люди, які публічно через свої обіти заявляють, що вони бажають бути носіями чеснот, дуже важливих для християнського життя і будування християнської громади. Таке покликання має два аспекти. З одного боку, це праця над собою, щоб євангельські правди якнайкраще здійснювалися в житті даної особи. А з другого боку, щоб через молитву і виконання євангельських правд служити прикладом для цілої громади, освяченням через молитву, зразком через богоугодне життя. Инколи люди впевнені, що жити побожно, виконувати всі Божі заповіді неможливо. Богопосвячене життя, яке відповідає певним правилам окремої монашої спільноти, має переконати людську спільноту, що євангельські заповіді не є понад наші сили, що ми можемо їх здійснювати, звісно, з Божою допомогою. У прадавній традиції нашої Церкви богопосвячені особи уважаються немовби самим серцем християнської громади. Забезпечення належного трактування покликання до богопосвяченого життя на всіх рівнях нашої церковної громади та підтримку в здійснюванні цього покликання доручаємо опіці Комісії в справах монашества.

14. Замислившись над різними аспектами християнського покликання, думаю, що кожен із вас тепер зрозуміє, чому єпископи Української Греко-Католицької Церкви, зібрані на Синоді, вибрали цю тему на рік, що сьогодні починається. Тому просимо всіх Вас, шановні й дорогі члени нашої Церкви, більше й глибше застановлятися над змістом і важливістю розуміння християнського покликання та усердно молитися, щоби Божі дари покликання, так щедро розсипані в нашому народі, приносили належний плід. Нехай ніхто з нас не злегковажить у собі чи в ближньому цього Божого дару. Різні комісії, які ми перерахували вище, та всі инші, які займаються різними аспектами нашого церковного й суспільного життя, своєю відданою працею повинні підтримувати всі заходи, які будуть служити, щоб від початку свого життя і аж до його завершення ми могли якнайкраще поблагодарити Бога за Його дар покликання, послужити ближньому й освятити власні душі і світ навколо нас.

Благословення Господнє на вас! В імени Синоду Єпископів

+ Любомир Дано 1 січня 2008 року Божого у місті Києві, при Патріяршому соборі Воскресіння Христового Всечеснішим і преподобним священнослужителям УГКЦ доручаємо включити при відправі Святих Літургій до сугубої єктенії таке прохання: «Ще молимось за всіх людей, щоб дане їм Господом покликання охоче приймали, за нього Богові щиро дякували, його сумлінно та витривало сповняли та Богові й людям ним радо служили».

5

Хрещення руси

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Таємниці хрещення Руси-України

О

Ігор БРИНДАК

Н

аша держава готується відзнач ти 1020-літній ювілей прийняття

християнства. Останні роки ряд вчених, як українських, так і зарубіжних, уважно вивчаючи історичні джерела, все біл ше зауважують, що історія прийняття нашим народом християнства містить в собі ряд загадок і багато в чому не відповідає традиційному тлумаченню цих подій. Про деякі з таких таємниць, які зауважили вчені, ми і поговоримо.

6

сновну інформацію про християнізацію нашої держави черпаємо з літопису «Повість временних літ», ще відомого під назвою «Літопис Нестора». Вся складність полягає в тому, що цей літопис не є твором виключно Нестора. Завершував і переробляв його пізніше ігумен Видубицького монастиря Сильвестр – грек за походженням. В пізніші століття літопис зазнав ще декілька редакцій, тому важко сказати, що в літописі написано конкретно Нестором, а що ні. Також не відомі всі першоджерела, якими користувався Нестор. Щодо загадок, то вони починаються вже від Аскольдових часів, коли згідно думки більшости істориків відбулось перше Хрещення Руси. Вся справа в тому, що в «Повісті» поряд з Аскольдом завжди згадується його брат Дир і традиційно їх прийнято писати разом. А ось арабські джерела пишуть щось зовсім инше. Вони згадують, що коли в 930-х роках арабські купці відвідували Київ, то там, згідно їх свідчень, князював князь Аль-Дір. Нагадую, що 930-ті роки – це вже час після смерти князя Олега. Тобто, послідовність князів мала би бути иншою, ніж подає «Повість». Згідно Нестора (незважаючи на те, хто літописи редагував, тут і надалі вживатимемо традиційну назву), княжа лінія йшла наступним чином: Аскольд і Дир разом, пізніше Олег, пізніше Ігор. Якщо брати арабські хроніки, то виходило б так: Аскольд – Олег – Дир – Ігор. Наступна загадка стосується часу правління князя Ігоря. Власне, в час його князювання літопис Нестора вперше згадує наявність у Києві християн. Коли 943 року князь Ігор укладав мирний договір з Візантією, то, згідно нього, Русь уже ділилася на хрещену та нехрещену. Як вказував договір, християни, котрі були в княжому війську, мали скласти присягу у київському храмі св. Іллі. Отже, в Києві вже існував храм і, логічно, мали б бути священики. Однак, знову ж таки, невідомо: хто вони, звідки і коли збудовано церкву. Дружина князя Ігоря – Ольга, котра правила після його смерти, була християнкою і навіть стала святою. Це загальновідомо. Якщо ж поглянути на історію її життя, то і там можна зауважити ряд білих плям. Для більшости українців ім’я княгині Ольги здебільшого асоціюється з розповіддю про її криваву помсту древлянам. Попри все, ця історія занадто суперечлива. Коротко нагадаю читачам. Древляни вбили чоловіка

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

княгині – князя Ігоря за те, що він хотів взяти з них данину більшу, ніж вимагав звичай. Після вбивства древляни послали до Ольги одне за одним аж три посольства. Всіх їх княгиня вбила підступним способом: перше посольство Ольга запрошує помитися в лазні, яку разом з послами всередині підпалила, других послів слуги княгині несли, за їх власним проханням, у човні, пізніше вкинули їх з човном у велику яму і засипали землею, третє посольство княгиня запрошує на бенкет, де послів закололи мечами. Однак дивним є сам факт посилати кожного разу нових послів, коли відомо, що попередніх вбито. Крім того, в історії цих посольств насправді описано давньослов’янські поховальні обряди. В дохристиянській Русі деяких покійників обмивали в лазні, клали в човни, на яких або спалювали, або пускали за течією (тому виглядає дуже фантастично, щоб самі посли про це просили). І, нарешті, на честь покійників влаштовували бенкети, звичай, який на Україні поширений до сьогоднішнього дня. Ще більш незвичним виглядає історія знищення Ольгою древлянського міста Ікоростиня. Згідно «Повісті» Ольга просить у мешканців міста, як данину, голубів і горобців. Отримавши їх, прив’язує до ніг птахів запалену паклю і повернувшись назад, птахи спричиняють пожежу, від якої згоріло все місто. В ХХ ст. вчені спробували проекспериментувати цю «Помсту Ольги», привязуючи до ніг птахів запалений гніт. Виявилось, що з вогнем вони ніколи не летіли до своїх домівок, а найчастіше – до води1. Так, уся ця історія з помстою Ольги древлянам виглядає дуже і дуже сумнівною. Не менш складною є справа хрещення Ольги. «Літопис Нестора» подає, що Ольга прийняла хрещення під час візиту в Царгород 954 року, начебто візантійський імператор бажав на ній одружитись, а вона сказала, що неохрещенна і погодилась охреститись за умови, що імператор стане їй хресним батьком, а пізніше сказала, що з похресницями не одружуються. Натомість, візантійська хроніка Костянтина Порфірогенета пише, що Ольга прибула в Царгород вже християнкою і в її придворній свиті був священик. Історія навіть зберегла його ім’я – Григорій. Стосовно княгині Ольги, то є важливий момент цілого її князювання, на який рідко хто звертає увагу. Однак він говорить дуже багато, а саме: в час її правління ані руські, ані зарубіжні літописці не зафіксовують жодних воєн (якщо, звісно, не враховувати цієї сумнівної історії з древлянами). Для Х ст. це було великою рідкістю. В будь-якому иншому народі таку історію написали б золотими літерами. А у нас?... Ще за життя Ольги і після її смерти князював її син Святослав. Його правомірно можна вважати творцем першої української імперії і першим козаком. Адже, за свідченням очевидців, він носив вуса, оселедець,

хрещення руси

і кульчик у лівому вусі. Мало хто знає, що, крім титулу київського князя, він ще титулувався царем болгарським. Частина болгар підтримувала його в боротьбі за царський престол. В Болгарії воювали між собою дві партії: проруська і провізантійська. Одна з них сама запросила Святослава, щоб відбити претензії Візантії. Але нас зараз буде більше цікавити релігійний аспект. Як відомо, «Повість временних літ» пише, що Ольга декілька разів вмовляла свого сина прийняти хрещення, але він згідно «Повісті» постійно відмовлявся, посилаючись на те, що його не зрозуміє дружина (в значенні «військо»). Окрім того, існують деякі инші свідчення. 1601 року в Італії чернець слов’янського походження Мавро Орбіні видав «Історію слов’янських народів», опубліковану на підставі старих слов’янських літописів, які, на жаль, до нашого часу в оригіналі не збереглися. Так ось, там, коли пишеться про руських князів, то зазначається наступне: «По смерті Ольги правив її син Святослав, який пішов стопами матері у вірі і благочестивому житті»2. Якщо вірити цій інформації, то Святослав теж був християнином. До того ж існує ще один факт: коли Святослав правив у Болгарії, то карбував там монету із своїм ім’ям. Так ось – на цій монеті було зображено Ісуса Христа3. Сам факт того, що болгари проголосили його царем, багато про що свідчить, адже Болгарія на той час вже була християнською державою майже 100 років, і навряд чи болгари хотіли, щоб ними правив поганин. Після Святослава залишились три його сини: Ярополк, Олег і Володимир. Про належність до християнства Ярополка існує ряд свідчень, про Олега інформації немає, і лише Володимир був активним представником поганської реакції, але він не був законним сином Святослава. В подальшому ж, як знаємо, він теж прийняв хрещення. Не менш загадковим є походження окремих церковних термінів, які побутують в нашій мові. Перед тим, як їх розглянути, пригадаємо ще один епізод з «Літопису Нестора», а саме той випадок, коли до Володимира приходили різні місіонери. Серед них були і німецькі. Згідно «Повісті» Володимир відправив їх геть. Хоча існують свідчення, що з Німеччиною активно контактували Ольга і Ярополк4. Але цікавіше инше, а саме: слово «церква» в українську мову прийшло з німецької «кірхе», бо в грецькій і в латинській це слово звучить «еклезія». Також є в нашій мові слово «хрест». По-грецьки «стаурос», а по-німецьки «кройц», що є перекладом з латинської «крукс». Яке з цих слів найближче до української вимови? Отож, як бачимо, історія хрещення нашої держави може по праву називатися «детективом на тисячу років».

Див. В. Гинда. Сказки патриотов // Кореспондент, 2008 (№ 17), с. 50. А. Бушков. Россия, которой не бьло // Миражи и призраки, Москва 2004, с. 82.

3 о. Дем’ян Богун. Християнство в Україні. Львів 2002, с. 19-20.

4 о. Дем’ян Богун. Християнство в Україні. Львів 2002, с. 17-22.

1 2

7

покликання

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Кілька слів про покликання…

Людина тому є людиною, бо здатна і покликана обирати добро Дмитро СЕНЕЙКО Покликання і вибір – дві найхарактерніші ознаки особистости

П

окликання мають всі люди, подібно як наділені життям, здоров’ям, талантом. Останні три ми звикли називати дарами, часто навіть і не замислюючись чи забуваючи, звідки їх отримали, від кого вони виявляють нас як особистостей і навіщо взагалі були даровані. Отже, покликання – це дар від люблячого Творця кожній людині як неповторній, унікальній особистості. А ще воно – це нескінченна можливість. Наприклад, коли грішимо і через це отруюємо собі життя (часто й не усвідомлюючи цього), то завжди покликані (тобто є можливість) до покаяння й святости. Той, Хто любляче покликав нас до буття, кличе до активного життя і творчости у добрі й любові. Тобто, людське покликання передусім є християнським за характером. Адже Бог прагне, щоб у нас прокинулось любовне ставлення до Нього, до вічного спілкування з Ним у щасті й радості теперішнього й майбутнього віку…

8

Кожне людське життя не безцільне, адже будь-яка людина у ньому покликана до певної мети. Нам, людям, властиве покликання, яке, між иншим, тісно пов’язане із нашим щастям і спасінням. Мабуть, єдиними найщасливішими у світі людьми були Адам та Єва, а з ними – і всі Господні святі. А такими вони стали і сьогодні поміж нами є тому, що спілкувалися з Богом і завжди продовжують це робити, і через це вміють помічати, відчувають своє покликання, а з ним – Боже благословення на щастя. Але сучасні діти – справді СУЧАСНІ, адже є залежними (рабами) свого часу-диктатора, не хочуть бачити й не бачать, що кожної миті свого життя стоять перед вибором. Ми завжди, майже щосекунди, щось вибираємо, здійснюємо певний вибір. Отже, наше завдання – постійно перебувати у контакті-зв’язку з тим, хто кличе, хто пропонує нам якесь цікаве «життєве завдання». Адже потрібно добре «почути» і здійснити правильний вибір, а з ним – і власне покликання. «Та навіщо таке помічати й чути?» – запитаємо. Одні скажуть, що в світі є набагато більше важливіших справ, а спостерігати за таким собою, своїм вибором, «відчитувати» своє життєве покликання до чогось вищого і кращого – марна і пуста справа. Чому не можна просто жити і насолоджуватись цим й не ускладнювати собі надто життя такими думками? Краще порозстрілювати віртуальних ворогів у популярній комп’ютерній грі чи позаздрити бойовій техніці Стівена Сіґала на екранах телевізорів, кінотеатрів тощо. Але ми вибираємо і без цього не можемо жити, здійснюємо своє покликання, яке є дуже відповідальним, бо визначатиме нас і подальший хід нашого життя. Ми покликані – і тому вибираємо, як жити, що творити: свій стиль, улюблені речі, місце праці, тип поведінки та инше. Що нас спонукає до цього, що є причиною вибору? Чим керуємось, вибираючи навіть кохану людину у житті? Чи нас кличе щось? А, може, Хтось? У наступних рядках спробуємо розібратись. У серці, де є місце для багатьох, немає місця для одного

Н

адто складне постало перед нами питання, вкрай важко буде розібратись у ньому, адже доведеться глибоко «копнути» у себе, зачерпнути свій багатий внутрішній світ. Здається, покликання, поштовх до вибору йде саме звідти, зсередини, із цієї «глибини», що всередині нас. Саме там знайдемо джерело всього, що задумуємо і творимо. Не вірите?! Чи не мають свого внутрішнього походження наші таланти, раптове натхнення, яке ще називаємо «музою», «вмінням», а ще «добром» і «злом»?.. Не будемо мудрувати, як більшість розгублених на цій межі філософів, знайдемо справжнього помічника на шляху «до себе», звернемося до Бога, попросимо відповіді у Святого Духа, Котрий устами апостола

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Петра відповідає нам: «homo cordis absconditus», або «людина серця таємнича» (1 Пт. 3:4). Ось куди «копатимемо» – в людське серце, звичайно, аж ніяк не фізіологічне, не робитимемо розтин, а зазирнемо крізь часто пустий, неконтрольований нами потік думок, до якого звикли і майже ніколи не помічаємо, а слідуємо за ними, туди, глибше, зібравши всю увагу на тому, що одне і єдине будемо шукати в нашому незбагненному внутрішньому світі. Там, за цією «ширмою» різних помислів, є щось незрозуміле, тихе, темне, здавалося б, пусте, але надзвичайно хвилююче і незвичне… Це і є славнозвісні «ми», «я» як особа, образ Божий (пор. Бут.

1:26) у постійному зв’язку, перебуванні з Богом. Саме тут поєднується наш зовнішній світ (тілесність) із внутрішнім (можемо назвати цей світ «душею», «духом», але найдоцільніше – «людською особою», «Божим образом і подобою», «серцем»). Тобто тіло – Божий дар і частинка Його образу й подоби у нас. Але там, усередині нас, де мирно і приємно, цікаво і трепетно після тривалої зосередженої молитви-розмови з Богом раптом розумієш, що у цій «темній пустелі» хтось промовляє нелюдськими словами (і то безперестанно), а ми раптом починаємо шкодувати, що не чули цього «голосу» раніше. Відчуття ці, мабуть, инакшим чином і неможливо передати, як тільки цими обмеженими і неточними словами: «внутрішній голос», «промовляє» тощо. Значить, там є хтось живий, Той, хто бажає з нами спілкуватись і безперестанно, з повагою, терпеливістю і безмежною любов’ю чекає на відповідь, вільного прийняття Його пропозицій і творенні добра й любови. Ось так незвично, божественно, трепетно і благодатно до нас промовляє Святий Дух. Він мешкає в кожному з моменту прийняття Святих Таїнств Хрещення і Миропомазання, з Ним протягом життя мали б в уважній молитві спілкуватись ми, а в Дусі через Христа і з Отцем, беручи участь у Його божестві (пор. Еф. 1:9) (через Пресвяту Євхаристію). А ми, почуттєві та емоційні, звернені увагою на зовнішні речі, не знаємо, не контролюємо себе і те, що відбувається у нас всередині. Ось що втрачаємо, будучи такими, недуховними. Живемо роздвоєно, не знаючи, що робиться всередині, куди напрямлений наш внутрішній світ, а тілесно прямуємо в нікуди. Роздвоєність внутрішнього і зовнішнього світів людини, а тому й страх, гріхи й гріховні неконтрольовані звички – Бог явно не для такого створював нас! Саме від Святого Духа, а не невідомо звідки, раптом знаходимо і починаємо відчувати у собі силу, енергію, натхнення, які самі по собі не можуть приходити від якоїсь речі, випадку, збігу обставин, «такої долі». Вони любляче даруються лише живою особою – Богом, Котрий мешкає в нас і усе це передає Своїм улюбленцям заради щастя та обоження (тобто досягнення святости і Божої подоби). Своєю чергою, Його сила стає джерелом бажання, яке, стикаючись із конкретним життям, обставинами, речами чи людьми у Ньому, допомагає обрати щось або когось. Але, напевне, існують і виключно наші бажання, підкоряючись яким, можемо по-своєму реалізувати наше високе покликання, особливо коли перебуваємо у гріхах, не розуміємо сили і значення покаяння, християнства загалом і люблячого Бога. Часто слі-

покликання

по підкоряємося диявольським спокусам, адже наше християнське покликання і така ж життєва позиція – постійний предмет заздрости, нападів і боротьби з боку злих сил, противних нам і Богові. Вибираємо і живемо в грісі, тому навколо нас і з’являється зло, за появу й поширення якого несемо відповідальність лише ми, як вільні особи. Усе, що було створене Богом, дуже добре (пор. Бут. 1:31), але не те, що входить, а те що виходить із нутра людини – те оскверняє її (пор. Мт. 23:25-27), а разом із нею – і навколишній світ, тип життя і відносин у ньому. Слава Богу, протягом життя маємо невичерпний шанс пересвідчитись, чого варті внаслідок нерозкаяности в гріхах неправильне здійснення Божого покликання і наш власний вибір та бажання, протилежні Одкровенню Бога і його покликанню для кожного. Зло, несправедливість і страждання в навколишньому світі, наркотики, алкоголізм, куріння, проституція і порнографія, явище молодіжних субкультур і «попсове» мистецтво, маніпуляція народжуваності через аборти, тисячі заморожених ембріонів маленьких людей, які призначені для скальпеля «осліпленого сонцем науки сліпцянауковця», як влучно писав французький письменник ХІХ ст. Віктор Гюґо, – ось що з’явилося в результаті Адамового вибору колись у раю, ось що аналогічне відбувається зі світом і нами внаслідок нашого вибору в теперішніх часах. Думаю, що кожен може вписати ще безліч прикладів того, що з’являється через наші дії, натхненні лукавим. Доки будемо продовжувати обирати гріх і поширювати зло, нехтуючи й не йдучи за нашим «небесним» покликанням до святості і гармонії з Богом, ближніми і навколишнім світом?

Вибираємо і живемо в грісі, тому навколо нас і з’являється зло, за появу й поширення якого несемо відповідальність лише ми, як вільні особи. Найгірше із страждань – не знати, яке прийняти рішення

В

иразно момент людського вибору помітний при виборі професії. Погодьтеся, що у цей момент кожен, напевне, є найщирішим із внутрішнім собою, із Святим Духом, Який живе у нас, від Якого линуть всі наші життєві енергії, спонукання та натхнення. Як тоді прислухаємося до себе чи до ближніх, переживаємо, щоб не помилитись у виборі, враховуємо і зважуємо всі «за» і «проти», а мудрі люди, спостерігаючи за нами під час цих трепетних і відповідальних хвилин, скажуть лиш одне: «Він зробив те, що йому підказало серце…» Народна мудрість! Дійсно, люди саме у цей момент є справжніми собою, часто навіть не підозрюючи, що люблячий, бажаючий спілкування Бог своїм натхненням підштовхує до правильного вибору:

9

покликання

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

вступити у той чи инший університет, вибрати те чи инше місце праці, обов’язково народити на світ дитину, одружитися, відкрити найпотаємніші порухи серця тій чи иншій особі, тобто, зробити будь-який дріб’язковий або найвагоміший життєвий вибір, здійснивши так через Бога покликання до щастя, перетворення світу та спілкування Творця й людей між собою. Так людство отримує своїх геніїв, рушіїв, потенціял для невмирущости у монахах, священиках, журналістах, економістах, політиках, школярах, студентах і всіх особистостях, які зробили у житті, навіть у дріб’язковій ситуації правильний, добрий вибір. Людина тому є людиною, бо здатна і покликана обирати добро, бо живе і працює, молиться і творить добро. Тоді стаємо гідними свого вибору, подарованого у внутрішньому натхненні Богом. Чи не так?!

...покликання – це дар від люблячого Творця кожній людині... А ще воно – нескінченна можливість.

Прикро, коли все трапляється навпаки. Тому у житті кожного з нас таким важливим є прагнення і осягнення святости. Для цього варто вміти у молитві, у кожному моменті, при кожному вдиху і видиху так спілкуватись із Всевишнім, щоб виразно відчути вибір, від якого не лише нам, але й усім людям стане краще жити і прославляти свого Небесного Батька. Не розчаровуйтесь, якщо не вийде одразу через «океан» спокус і нездоланних зайвих думок при перших спробах зосередження уваги на Бозі у молитві. Прислухаймося до себе, до инших людей, щоб не помилитись у малому чи великому життєвому виборі. Це можна відчути, лише варто прикласти духовних зусиль. Адже Бог знає, де кожному, Своєму сину си Своїй дочці, буде найкраще, де він чи вона себе здійснять, де зможуть стати справжніми людьми – святими. І ось останнє: наша святість через уподібнення до Нього, у молитві в Церкві та Святих Таїнствах – те найбільше, до чого нам дає натхнення живий Бог усередині нас. Святість – це постійне перебування з Богом: звідси наше щастя, наповнення Божою благодаттю і життя за Божим Словом; це коли невмістимий Бог замешкає у нас. «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20). Це – наше найбільше, незбагненне покликання і найкращий життєвий вибір, адже не є вибором чогось, неживого, мертвого і минущого, але Когось, живого і люблячого. Тобто, наше найбільше покликання – не до чогось, а до Когось. Задумаймось на мить, куди прямуємо у своєму житті!..

10

Що означає

«Християнин» означає «носій помазання», «месіянська людина» – той, хто бере участь у помазанні Месії. Походить це слово від імени Христос, але не в тому значенні, що Він є засновником християнства. Перші християни себе так не називали. Вони називали себе братами, учнями... Апостол Павло називав християн «святі». Відомо, що погани Антіохії дали членам Церкви, яка народжувалася, назву «християни» (Ді.11:26), оскільки їх вважали учнями якогось «Хрестоса». Вони не знали справжню етимологію терміна «християнин», який походить від слова «хрістос», що означає «помазаний» – той, хто прийняв помазання.

Ростислав ПРИРІЗ

Л

юдина, створена на образ і подобу Божу, має у собі глибоке прагнення до Бога, тугу за Ним. Це – внутрішня туга за щастям, джерелом якого є сам Бог. Перебувати близько біля люблячого Бога – це найцінніший скарб, якого шукає людина. Таке прагнення міцно вкорінене в серцях усіх людей. Це завдання не накинуте зовні, а породжене природною схильністю прагнути Бога, яка є всередині людини. Життя з Богом веде до цілковитого обоження людини. Вже живе не людина сама в собі, а Бог у ній. Господь прагне, аби внутрішній світ людини був образом Його доброти і любови. Як бачимо, мета людського життя – це, насамперед, покликання до життя з Богом. Про це говорить апостол Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20). Як «нова людина» у Христі, християнин покликаний об’явити цю «новизну» у всіх галузях свого життя. Початковим етапом християнського життя є навернення, яке полягає у відмові від гріха і прямуванні до святости. Це – невпинне прямування до мети життя кожного християнина – життя з Богом. Щоб це здійснити необхідно знайти себе у правді, тобто, глибоко себе пізнати. Самопізнання допомагає усвідомити становище, у якому в цей момент перебуваємо, і водночас знайти потребу виходу із цієї ситуації. Самопізнання – це процес, який потребує часу і є необхідним на кожному етапі християнського життя. Самопізнання є не тільки результатом зусиль людини,

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

покликання

бути християнином?

Як я був полюбив вас, так любіте й ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати. Йо. 13,34-35.

Ми звемося християнами, бо колись у Таїнстві Хрещення народилися до нового життя у Христі, пережили нове створення, а у Таїнстві Миропомазання отримали Святого Духа. Християнство – це, насамперед, життя, нове життя, дароване Христом. Спосіб життя християнина, його діяльність у повсякденнму житті має джерелом нове життя. Нова заповідь Христа відкриває правдиву суть християнського покликання – любов. Ця заповідь любови є основою, змістом усього християнського життя. Саме велика любов християн один до одного завжди викликала зацікавлення, подив, захоплення... Проповідь Євангелія, яка була засвідчена цією любов’ю, навертала цілі народи і вони ставали християнськими. Ми сьогодні живемо у світі, де майже всі довкола є християнами. Однак варто замислитись, чим є християнство для нас: досвідом віри чи даниною традиції? Якщо зазирнемо в історію Церкви, побачимо, що у різні епохи слова «бути християнином» сприймалися по-різному. Бути християнином перші три століття означало «терпіти переслідування, ув’язнення, тортури, смерть...» Після Медіолянського едикту ситуація змінилась на протилежну: бути християнином стало вигідно, престижно, модно, оскільки ним стає сам імператор. У цій статті ставимо запитання, яке потребує сучасної відповіді. Отже, що означає бути християнином сьогодні? Надзвичайно важливо у сучасному світі вказати, яким має бути достовірний стиль християнського життя.

не суто інтелектуальним пізнанням, а пізнанням духовним, пізнанням серця. Це – просвітлення, яке одержує людина внаслідок благодаті Святого Духа. У самопізнанні віднаходимо у собі гріх, який нищить і веде до смерти. Через гріх зникає розуміння сенсу життя, на передній план виходить внутрішній неспокій, відчуття самотности, страх за майбутнє. Це хвороба, яка нищить, убиває почуття власної гідности та посилює недоброзичливість до инших. Гріх – це зло, за яким стоїть диявол, котрий намагається знищити план Божий щодо людини. Усвідомлюючи існування гріха в собі, а також спостерігаючи його наслідки, можна усвідомити, що таке гріх за своєю суттю. Боротьба з гріхом – це наступний, дуже істотний елемент становлення духовного життя. Ця боротьба має бути безперервна. Внутрішня переміна може відбутися тільки тоді, коли людина віднайде себе в правді і розпізнає в собі стан внутрішньої хвороби. Після такого усвідомлення гріха потрібно його відкинути. Визнання гріха – перший етап його відкинення. Наступним кроком є прагнення бути відкритим на дії Бога. Відкинення гріха – це повернення до особистого зв’язку з Богом. Одним із проявів навернення є здатність пробачати, яка свідчить про те, що серце вільне від гніву, жалю й ненависти. Його наповнює дух любови. Наступними проявами наверненя є прагнення святости. Прагнення досконалости робить нас готовими до самовідречення. Таке прагнення має пронизувати думки й серце християнина. Воно має бути сповнене тугою за Богом, инакше можна дуже легко піддатися знеохоченню і спокусам.

11

покликання

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Після відкинення гріха своє життя маємо наповнити чеснотами. Життя в чеснотах – це віддзеркалення Божого образу. Дуже важливу роль в нашому житті відіграє молитва, оскільки людина ослаблена гріхом, тому потребує сили і Божої допомоги. Молитовне життя християнина повинно постійно розвиватися, стаючи зрілішим, бо є необхідним засобом, що служить осягненню найвищої мети – освячення. Завдяки молитві Святий Дух може просякати в глибини серця і таким чином задовольняти духовний голод, який відчуває людина. Молитися – це означає бути постійно готовим до невпинної боротьби з пристрастями. Завдяки молитві можемо їх перемогти. Важливими засобами, що допомагають досягти освячення є Святі Таїнства. Завдяки участі у таїнствах оздоровлення людини від хвороби гріха є повнішим, бо благодать, яка діє в них, зміцнює її у творенні добра і водночас дає силу перемагати зло. Завдяки участі у Святих Таїнствах духовне життя християнина більше активізується. Вони посилюють прагнення поєднатися з Богом і допомагають розвиватися чеснотам.

Життя в чеснотах – це віддзеркалення Божого образу.

Такою є загальна картина хритиянського життя, основана на вченні святого Василія Великого. Наука Святих Отців є актуальною і сьогодні, проте все ж таки варто кілька слів сказати про сучасність. Однією з найбільших бід сьогодення є секуляризація. Оцінюючи сучасну добу, особливо потрібно звернути увагу на секуляризацію науки, суспільної, політичної, культурної та виховної діяльности. Їй характерна відмова від усього Божого, вічного в людині. Виникає ця відмова з розуміння світу, як самодостатнього, не потребуючого Бога, Він стається непотрібним, навіть перешкоджає. Як бачимо, секуляризм підкреслює пізнавальну велич людського розуму і оминає надприродний елемент, прямуючи до його заперечення. Таким чином він перетворюється в ідеологію світу без Бога. Людське життя тоді стає скероване до дочасного. Применшується значення творчости, яка стає служницею раціональних потреб людини. Сучасна позиція позитивізму дала поштовх споживацькій і гедоністичній культурі, в якій правдива мета людського життя відсувається на задній план. Тому сьогодні так важливо не бути полоненим цими заниженими мірками покликання людини. Бути християнином – це свідчити своїм життям, вчинками, поведінкою про Христа, в Котрому правдива мета всіх людей, і Котрий є віддзеркаленням справжнього покликання кожного, бо у Його житті Бог об’явився найповніше.

12

Поклик до святости

М

оральність та етика є загальновживаними термінами у нашому суспільстві, однак за значеннями своїми вони суттєво різняться. Зазвичай під моральністю розуміють мірки особової поведінки (поведінка статей), тоді як слово етика, як правило, використовується при обговоренні професійної поведінки, наприклад, медична чи бізнесова етики. В инших ситуаціях моральна та етична поведінки є зовнішнім вираженням внутрішніх переконань про природу людського існування. Із цих внутрішніх переконань у людей формуються цінності, які вони виражають у слові та вчинку, а ті, свєю чергою, впливають на спосіб їхньої поведінки. Оскільки не кожен погодиться щодо природи та цілі людського існування, то й не кожен погодиться з тим, що є моральним та етичним. Навіть усередині одного й того самого суспільства можуть бути підгрупи, погляди яких розбігаються з поглядами більшости, принаймні стосовно окремих точок зору. Майже кожен має певні шаблони поведінки, проте вони дуже часто не є самобутніми. Існує безліч етичних систем у сучасному світі. Одні інтуїтивно походять від великих мислителів античности, инші пов’язані з філософами пізніших віків, ще инші покладаються на докази сучасних емпіричних наук (антропологія, психологія, соціологія тощо). У той час, коли їхні спостереження та висновки можуть різнитися, більшість людей, котрі наслідують етичні системи, бачать моральність як ту, що випливає з глибоких роздумів над світом і тим, як ми живемо в ньому. Коли ми, християни, говоримо про те, як жити моральним життям, то відштовхуємося від инакшої перспективи, тієї, що є в Об’явленні. Ми справді намагаємось роздумувати над тим, як наша злука з Богом у Христі впливає на спосіб нашого ставлення до инших людей та світу. Ми, як віруючі, розглядаємо моральність більше як розширення наших відносин з Богом, з Його одкровенним задумом щодо творіння, ніж як спостереження створеного світу. І, таким чином, наші роздуми будуть починатися з Доброї Новини про те, що Бог робить при творенні і відтворенні людської особи. З огляду на те, що ми визнаємо Богом даний дар свободи співдіяти або не співдіяти з Ним у нашому освяченні, ми будемо звертатись до питань гріху та аскетизму у світлі божественної благодати. Ми також побачимо, як віруючий, котрий свідомо живе своє життя у Христі, може дорости до розпізнавання Господнього шляху серед багатьох можливостей, з якими ми зустрічаємося і які визначають нашу поведінку. Врешті-решт, ми намагатимемось застосувати цей погляд до кількох часових проблем, з якими ми зустрілись віч-на-віч в Америці ХХст.

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

покликання

Створені на образ Божий

П

салмопівець болюче запитує, кажучи: «... то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш?» (Пс. 8:5). Чому людство є настільки важливим у задумі Божому? Миттєву відповідь на запитання псалмопівця також можемо знайти у Писанні, особливо у книзі Буття, де читаємо такі Божі Слова: «Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу» (Бут. 1:26). Неповторність людського роду в тому, що він створений Богом для відображення Його Божества у творінні. Якщо людство створене на образ і подобу Божу, то ми, краще розуміючи Бога, краще розуміємо людську природу, яка формує нашу моральну позицію. Повернімось до перших трьох розділів Буття, щоб якнайближче поглянути на Божу природу і на те, як ми наголошуємо, що образ Божий, який є в нас, стосується наших природних здібностей та здатностей, котрі відображають Його. Таким чином, ми бачимо в книзі Буття Бога, Котрий творчо виражає Себе через саму Свою волю, котра настільки сильна, що Він покликає речі до існування з нічого: «Нехай буде... Сотворімо...» Бачимо, що ми також маємо подібні здатності до творчости і до вибору. У цьому ми відображуємо, як думають деякі Отці, божественний Образ. Другою характерністю Бога, про яку згадується в книзі Буття, є здатність розпізнавати, судити та оцінювати. Дивлячись на творіння, «Бог побачив, що воно було добрим... Бог благословив сьомий день». Будучи створеними на Його образ, посідаємо подібні якості. Ми можемо висловлювати оцінку, подяку, проникливість або подив щодо того, як ми роздумуємо над світом, що є навколо нас. «У цьому, – вчили Отці, – є щось Боже». Роблячи крок вперед, бачимо, що книга Буття зображає Божу природу таку, яка включає те, що ми можемо назвати сенсом моральности: потреба робити добро. Бог бачить Адамову самотність і діє відповідно до того, що бачить: «Не добре людині бути самою, сотворю їй поміч». Ми створені на Образ Божий, здатні боротись за те, що вважаємо добром, і діяти правильно. З усіх властивостей Божих, що зображені у Писанні, одна – найважливіша. У Новому Завіті Неосяжний окреслюється як Любов. Отож, ми також здатні любити, виокремлені як один із компонентів Божого творіння, що може відображати Бога любови.

Отці навчають, що «подоба Божа», з одного боку, стосуються тієї неповторної Божої схильности чи властивости, яку найчастіше у нашій традиції зображають як святість. Серцем того, що означає бути Богом, є святість. Це ознака, яка відрізняє Бога від усього Його творіння. Спорідненою із Божою святістю є Його праведність, або спосіб поведінки. Було сказано, що праведність і святість – це як жар і вогонь. Вони не є цілком ідентичними, проте вони і не є окремими. Святість вказує на Божу Неповторність; праведність – це спосіб поведінки святого, бо «Бог, святий у справедливості, появить свою святість» (Іс.

5:16). Як чудово, що людство покликане жити за Божою подобою і бути таким, як Той, що є поза всяким порівнянням. Наші властивості покликані віддзеркалювати Його властивості, і, таким чином, моральність для християн є не просто боротьбою за те, що, як ми вважаємо, є добром, але за те, що є добром для Бога. А це – Божий задум щодо нас: віддзеркалювати Його образ у наших здібностях, і Його подобу у наших якостях і діях. Знаємо, цей задум був зруйнований гріхом. Розповідь про гріхопадіння говорить, що перші творіння намагались бути подібними Богу, але не через наслідування Його мірок праведности, а через знайдення своїх власних. Хоч гріх і пошкодив Божий образ у нас, однак він все-таки у своїй глибині залишився недоторканим. Отож, ми маємо здатність бути такими, як Бог, але будучи вражені гріхом настільки, наскільки є, ми не в змозі здійснтити цю здатність у нашому житті лише власними наполегливими зусиллями. Трагедія цього спотворення найочевиднішою є у самих Писаннях. Раз-у-раз Бог сходить до людства в любові, кличучи його до особливих відносин із собою, постійно виражаючи це в угодах Старого Завіту. Відкриваючи себе успішно Ноєві, потім Авраамові, а згодом й Ізраїльському народові, Бог продовжує сходити до людства. Він береже людство від знищення в потопі, започатковує святий народ у Авраамі, і, пам’ятаючи свій Завіт, визволяє його від рабства через Мойсея, започатковуючи для нього шлях до святости через Закон. Однак, оскільки людська природа залишилася враженою, навіть цей шлях святости не міг осягнути подобу для людства, навіть у випадку великих постатей Старого Завіту. «І всі вони, дарма, що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони без нас не осягли досконалість» (Євр. 11:39-40).

13

покликання

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Відновлені у Христі Б

ожий план не міг вічно бути на марґінесі. Це був задум, який мав би бути здійснений і який врешті-решт виразився в Ісусі, Божому Сині, воплоченому Логосі, Котрий «вчинив свою людськість єдиною зі своїм божеством незмішанно, незмінно, нероздільно» (коптське погоджене твердження щодо христології), виявляючи таким чином божественну подобу у Своїй людськості. Святе Письмо, роздумуючи над досвідом Бога, Котрого люди пізнали у Христі, називає Його «образом невидимого Бога» (див. Кол. 1:15), саме тим, чим мав стати храм. Початковий задум Бога щодо людства сповнився у Христі, Котрий досконало відображає образ і подобу Бога. Адже, як сказав Ісус до свого учня Филипа, «хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо. 14:9). Ісус із Назарету є досконалою людиною, котра повністю сповнила Божий задум щодо людства; Він є серцем Нового Завіту, Божим завдатком для відновлення нашої природи. Ми постійно стверджуємо цю істину в нашій літургії, в анафорі св. Василія Великого, яка, мабуть, є найяскравішим вираженням усієї віри: «Він є образ Твоєї благости, печать рівнообразна, що в собі являє Тебе Отця». В давнину печаті ставились на воску, вони містили на собі образ царя, щоб засвідчити правдивість документів. Образи на цих печатях були часто необробленими, схильними до обмежень в матеріялах і мистецьких здібностях. Тим не менше, Христос є досконалою подобою Отця, незважаючи на обмеженість нашої людської природи, оскільки він завжди є повністю єдиним зі Своїм Отцем. Отож, метою приходу Христа поміж нас було здійснення задуму Отця щодо людства, осягнення подоби. Але це нове творіння не закінчилося у Христі: воно перейшло до нас, подібно, як наша фізична людськість і наша зіпсутість переходять до нас від наших прародичів. За словами св. Іринея, Бог став людиною, щоб людина могла стати божественною. Як ми стали спільниками зіпсутої людськости Адама, так і – спільниками повноти Ісуса. Отож, християнин – це той, чия недосконала і зіпсута людська природа відновлюється через участь у досконалій обожествленній людській природі Христа: прищеплена до Христа, як гілка на винограді (див. Йо. 15:1-5). І знову анафора св. Василія Великого висловлює це стисло для нас: «Ставши співобразним до тіла смирення нашого, щоб нас співобразними створити до образу Слави Своєї». Отці називали цей процес уподібнення до Бога через Христа терміном «обоження». Наприклад, св. Максим Ісповідник казав, що християнин повинен стати живою іконою Христа, єдиним з Христом і самим Господом, додаючи, «щоб сказане не видавалось для когось перебільшенням». Таким чином, для цих Отців наслідування Христа не було простим наслідуванням Його вчення чи дій, але було ставанням з ним єдиним цілим в істинний та органічний спосіб. Божа дорога вже не є для нас дотриманням закону, але ставанням божеством через участь у божественних енергіях через стягання Духа Святого.

14

Переклав з ангійської Олег ЧУПА за виданням Raya, Joseph M. McKees Rocks.

Shown to Be Holy: An Introduction to Eastern Christian Moral Thought. Pennsylvania 1990.

ПОДИХ СКИНІЇ

Сповнім Андрій СОВ’ЯК

У

треня – богослужіння, яке належить до добового кола. На відміну від Вечірні, вона не розпочинає день, але служиться перед Літургією. Якщо головною суттю Вечірні є очікування приходу Ісуса Христа, Сина Божого, то основним змістом Утрені – спілкування з Христом уже воскреслим. У давнину ранішні моління не були пов’язані з синагогальними відправами. Їхніми творцями переважно були побожні люди (перші єпископи, священики, монахи). Відтак чернецтво спричинилося до їхнього розвитку. Тим часом місцеве духовенство, збираючи народ на молитву в єпископських храмах (катедрах), створило власний тип ранішніх відправ. Так протягом перших чотирьох століть формуються два види ранішніх відправ: монашого і міського духовенства. Монаші ранішні відправи були закінченням нічного чування, а в єпископських церквах вони розпочиналися на світанку, щоб зі сходом сонця співати великий гімн: «Слава на висотах Богу». Отож, ці дві традиції злилися воєдино під впливом великих літургійних реформ у процесі синтезу, даючи в результаті одну відправу, яку називаємо Утренею. В Утрені виразно вимальовуються дві частини: троїчна – звеличення Пресвятої Тройці та христологічна, в якій вшановуємо Господа нашого Ісуса Христа. Перша частина складається з початкових виголосів, шестипсалмія, утренніх молитов, мирної єктенії, «Бог – Господь» (церковний гімн) з тропарями та різновидів катизм (читань уривків псалмів). Друга частина розпочинається читанням Євангелія, потім слідує ряд молитов, утреній канон, хвалительні псалми із стихирами. Утреня розпочинається виголосом: «Слава Святій, Одноістотній, Животворящій і Нероздільній Тройці, завжди, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.» «Слава святій…» – це найстародавніша молитва прославлення Пресвятої Тройці, яка знаходиться в усіх пам’ятках християнської давнини. Саме вона сягає початків історії Церкви. До виголосу «Слава Святій…» додаються такі слова: «Господи губи мої відкрий, і уста мої сповістять хвалу Твою» (Пс. 50:17). Цей стишок висловлює прохання про окрему ласку, щоб, за прикладом ангелів, гідно прославляти прихід Ісуса Христа на світ, усвідомлювати велич діла спасіння людського роду. Після виголосу слідує читання псалмів: 3, 37, 62, 87, 102, 142. Цих псалмів є шість і тому прийнято називати їх «шестипсалмієм». У«шестипсалмії» виражається з одного боку велич Бога, а з другого – гріховність людини. Для того, щоб наблизитися до Бога і спілкуватись з Ним, потрібно очистити душу і серце від всякої скверни. Для того Церква подає 6 псалмів, які

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

молитва

ранішню молитву нашу Господові насичені глибоким покаянним характером: «Господи, вислухай молитву мою, почуй моління моє в істині твоїй, вислухай мене в правді твоїй.» (Пс. 142:1). Коли настає час читання псалмів, у храмі гасять свічки. Це робиться з двох причин: а) щоб очі наші не відволікалися; б) щоб зосередити вірних на одинці з Богом і своєю душею, де вони могли б з умиленієм, сокрушеним серцем, бачити свою тварність (недосконалість) і просити в Бога святости. Священнослужитель упродовж «шестипсалмія» читає утренні молитви. Ці молитви складено близько VIII ст. Деякі дослідники кажуть, що були ще древніші зразки молитов, яких, на жаль, немає на сьогодні. Ці молитви, як твердить відомий літургіст М. Аранс, укладалися за взірцем єврейських молитов («мідраш»). Спершу було 13 молитов, потім відбулись кілька літургійних реформ, які зменшили число молитов до 12. В наших часословах (літургійна книга) маємо лише 11 молитов, бо дев’ята – це та сама молитва, яку читається перед Євангелієм на Св. Літургії.

1-ша молитва є подякою Богові за те, що підняв нас із ложа і вклав у наші уста слова хвали. Просимо у Гоcпода про допомогу, щоб завжди йому служити й хвалити невимовну Його доброту. Молитва ця загалом побудована на думках і висловах з псалмів: «Дякуємо Тобі, Господи, Боже наш, що підняв нас із постелі нашої і вклав в уста наші слово хвали…і дай нам, що зі страхом і любов’ю завжди Тобі служимо, хвалити несказанну Твою доброту».

2-га молитва розпочинається словами пророка Ісаї: «душа моя вночі до Тебе прагне», бажаючи осягнути спасіння. Просимо, щоб Господь прислухався до молінь свого народу і благословив його. «Благослови людей твоїх і освяти спадкоємство твоє: мир світові твоєму даруй, церквам твоїм, священикам, владі, і всім людям».

3-тя молитва розпочинається словами Ісаї, але подальше прохання адресоване Богові, щоб Він навчив нас Своєї правди, щоб нас духовно просвітив, а кроки наші спрямував на шлях мирний. «Просвіти наші духовні очі, щоб ми не заснули в гріхах на смерть. Віджени всяку мряку від сердець наших, даруй нам сонце правди і охорони життя наше знаменням і печаттю Святого Твого Духа». Прохання 4-ї молитви звернені до Творця, Котрий наказав світлу засяяти з темряви. Наші величання і моління підносимо до Нього, щоб Він виявив нам Своє милосердя й учинив нас синами дня і Своїми спадкоємцями. «Пом’яни, Господи, за багатством ласк Твоіх усіх людей, що є і моляться з нами і всю братію нашу на землі, і на морі, і на всякому місці володіння Твого».

5-та молитва звеличує Бога, невичерпну скарбницю різноманітних Його дібр. В Господі є милість, тому просимо, щоб Він прийняв наші моління. «Скарбе добра, джерело невсихаюче, Отче святий, Чудотворче всесильний і Вседержителю!».

6-та молитва є подякою Спасителеві душ наших. Ми поклоняємось Його величному імені, працюємо над спасінням душ наших і молимось Йому без упину. «Дай нам ласку й силу, щоб ми стали гідними співати Тобі розумно й молитися безупинно та в страсі і тремтінні над нашим спасінням працювали при заступництві Христа Твого».

7-ма молитва – звернення до Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він дав нам ласку відкрити наші вуста і відчувати Божі добродійства і те, щоб Святий Дух навчив нас молитися. «Бо молитися як слід не вміємо, якщо Ти, Господи, святим Твоїм Духом не навчиш нас. Тому молимося Тобі: Даруй і прости, якщо ми згрішили …».

8-ма молитва має риси нічної відправи, бо молимось, щоб Господь не дав нам заснути. Просимо, щоб поблагословив всі наші діла і вчинки, щоб ми могли хвалити Його навіки. «Прийми благання наші, моління, визнавання, нічні служби і даруй нам, Боже, віру бездоганну, надію впевнену, любов нелицемірну».

9-та переповідає Давидову покаяну молитву, є символом 50-го псалма: «Тож, Владико, помилуй з великої милости Твоєї нас, що в чимало гріхів впали, і за багатством ласк Твоїх очисти беззаконня наші, бо перед Тобою згрішили ми, Господи, що невідомі й таємні речі серця людського знаєш, і єдиний Ти маєш владу прощати гріхи».

10-та молитва розгортається дуже врочистим зверненням до Творця розумних істот і духів. «Прийми наші посильні величання з усіма Твоїми творіннями і збагати щедрими даруваннями Твоєї ласки. Бо перед Тобою згинається всяке коліно: на небі, на землі й під землею, і все, що живе, і все створіння оспівує неосяжну Твою славу, бо Ти Бог правдивий і вельми милостивий».

11-та молитва є молитвою подяки, в якій дякуємо за те, що Господь обдарував нас денним світлом, просимо, щоб Він просвітив наш розум і допоміг нам осягнути вічне життя, в якому ми й будемо насолоджуватися Його недоступним світлом. «Хвалимо, співаємо, благословимо і дякуємо Тобі, Боже батьків наших, бо Ти забрав тінь нічну і явив нам знову світло денне… Просвіти розум наш і почування всі зберігай, щоб як удень ходили ми пристойно шляхом заповідей Твоїх і дійшли до життя вічного, і стали гідними насолоджуватися недоступним Твоїм світлом».

15

духовність

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ПОДИХ СКИНІЇ

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КИЇВСЬКОГО БОГОСЛОВ’Я

Іван Гаваньо

П

ершим питанням розвитку українського, за назвою Церкви – київського, богослов’я є питання ідентичности. Ідентичність богослов’я означає сукупність виявів богопочитання, богословлення, духовного життя, культури та канонічної дисципліни Церкви, яка протягом століть перебуває на конкретній території і, через тривалу взаємодію з культурами свого оточення, набула певних, притаманних саме їй, рис наведених виявів1. Ідентичність богослов’я можна окреслити як особливий витвір Святого Духа, який надихає християнський народ виражати єдину Христову віру своєрідним способом співдії для побудови й скріплення будівлі, що росте у святий храм у Господі, на житло Бога в Дусі (пор. Еф. 2:21). Таким locus theologicus, джерелом богослов’я, яке адекватно втілює Передання в життя Церкви, є літургійна ідентичність Київської Церкви. Тому першочерговим завданням на шляху розвитку сучасного київського богослов’я є літургійне відродження Церкви, а також пов’язане з ним відновлення пасхально-радісного благочестя. Другим питанням богословського розвитку є визначення специфіки, особливости, неповторности київського богослов’я у скарбниці вселенського. Точніше кажучи, це питання «внутрішньої католицькости» київського богослов’я. У цьому аспекті існує чимало труднощів. Адже, за визначенням деяких богословів, київське богослов’я, як східне католицьке, є еклектичним2. Справді, якщо сприймати поняття «східне католицьке» абстрактно, як певну загальну назву, не розглядаючи його в помісному вимірі, то таке визначення може бути частково слушним у тому сенсі, що: – по-перше, богослов’я різних Східних Католицьких Церков є своєрідним «збірним» явищем на тлі латинського та православних (у конфесійному розумінні) богослов’їв; – по-друге, еклектизм на рівні богослов’я конкретної східної католицької Церкви виявляється в прийнятті синтетичної форми, напрацьованої иншим богослов’ям, для рефлексії власного богословського матеріялу. У цьому ж аспекті слід розуміти і «явище» східного католицького богослова, вихідця з латинської традиції. Такий богослов, досліджуючи «инший» богословський матеріял як об’єкт свого чи то духовного, чи наукового зацікавлення, синтезує його у формі, котра апріорі притаманна такому богословові, його богословській традиції загалом. Це також еклектика. Існує ще одне джерело еклектичности, коли «католицьке» є привнесеним у «східне» ззовні, прикладом чого слугує процес, який в історії УГКЦ отримав назву латинізації. Небезпека такого еклектизму очевидна. Проте київське богослов’я завжди виявляло потужну життєздатність у творчому вмінні преображення «католицького», як привнесеного в «католицьке», яке є імпліцитним,

іманентним «східному», а отже, вмінні переходу від еклектики до синтезу. Еклектичність долається не відкиданням иносинтетичних форм, а їх адсорбцією – переосмисленням цих форм і вираженням їх у дусі власної ідентичности. У цьому аспекті київське богослов’я в своїй сутності завжди залишалось «католицьким» в помісності, а також помісним в католицькості. Конкретним прикладом підміни понять – сприйняття особливости київського богослов’я як прояву еклектики – може бути оцінка, яку московські богослови дають могилянському богослов’ю. У їхньому розумінні (вияві московського богословлення) внутрішня «католицькість» києво-могилянської традиції сприймається як «латинський полон східного богослов’я»3. Ось чому сучасні богослови Київської Церкви покликані до глибокого вивчення історичного втілення «католицькости» київського богослов’я, здійсненого, відповідно, у двох традиціях – Берестейській та Могилянській. Берестейська традиція реалізує київську «католицькість» в унії з Римом. Могилянська традиція (персоніфікована початково в особах єпископа Балабана та князя Острозького), у принципі, не заперечуючи унії, відмовляється від її здійснення (радше – вичікує) з остраху перед домінацією «латинської католицькости». Цей острах був небезпідставний: історично унія зійшла до рівня «уніятизму». Проте вичікування в остраху перед «зовнішньою католицькістю» втягнуло Українське православ’я, за висловом митрополита Андрея Шептицького – «насиллям переможців»4, в антикатолицький табір. Щодо остраху, то дійсно, поза еклезіяльним статусом Київської Церкви в сопричасті з Римським Престолом, «уніятизм» найбільше позначився на богослов’ї: «внутрішню католицькість» стала витісняти «католицькість ззовні»; київське християнство в Унійній Церкві втрачало свою ідентичність. Проте проблема богословської ідентичности характерна й для Українського православ’я, але вже в сенсі втрати його «імпліцитної католицькости». Однак проблема домінування «латинської католицькости» в київському берестейському богослов’ї не така грізна, як проблема «набутої антикатолицькости» в Українському постмогилянському православ’ї. У київському богослов’ї «католицькість ззовні» витісняє «внутрішню католицькість», але не знищує її. Приходить час – і питома риса оживає, пробивається й навіть постає збагаченою, більш органічною, синтетичною. Взірці цього – мислення митрополита Андрея Шептицького та богослов’я патріярха Йосифа Сліпого. У Заповіті Патріярх Йосиф Сліпий наголошує на «первородному гріхові» своєї Страдницької Церкви, причиною якого вважає: «Насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, вплив чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви…»5.

Пор.: Петро Галадза. Літургійна ідентичність УГКЦ. // Там само, с. 73. Див.: Роберт Тафт. Східне католицьке богослов’я – чи існує воно? // Богословія, Львів 2001 (№ 65), с. 188-192.

3 Пор.: Георгий Флоровский. Пути русского богословия. Париж 1988, с. 52.

4 Пор.: О. Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей – благовісник єдности. Мюнхен 1961, с. 81.

5 Заповіт Патріарха: Патріарх Йосиф, 17. 02. 1892 – 7. 09. 1984. – Львів 1995, с. 10.

1 2

16

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Сьогодні нам важливо усвідомити, що означає заклик патріярха Йосифа «бути собою» саме в ділянці богослов’я, щоб у Таїнстві Нествореного Буття знайти ліки для зцілення рани цього «первородного гріха». Це заклик і до правдивої оцінки власної історії, і до відповідальности перед сучасними викликами. Богослов’я розділених братів – римо-католиків і православних – можна окреслити як «класичний світогляд», що призвело до того, що вони почали вважати власний досвід, власне бачення не просто нормативним, а універсальним. Принадами класицизму були його єдність, абсолютність і непомильна певність у власній правоті. Класичний світогляд виключає можливість діялогу, оскільки «инший» за визначенням вважається нецивілізованим, неосвіченим. При такому підході питання про «східне католицьке богослов’я» навіть не поставало6. Для православних східного католицького богослов’я не може бути, бо греко-католики, як заблукалі, не можуть творити автентичної богословської думки, оскільки не є «автентичними еклезіяльними спільнотами». Насправді ж київське богослов’я плекає віру, що можна одночасно жити в повноті православної традиції і втішатися повнотою католицького сопричастя. Київське богослов’я – це східне православне, але не в конфесійному значенні, богослов’я, яке оперте на принципі сопричастя з Римською Церквою. Саме з цього сопричастя випливає дуже важливий наслідок: там, де римо-католики і православні розходяться в поглядах, греко-католики повинні дивитися на цю розбіжність як виклик, як на складне завдання виявити комплементарність (неузгодженість) позицій. Київське богослов’я на тлі зіткнення позицій можна окреслити розмовними словами «так, але», які є квінтесенцією всієї патристичної думки. На аргументи дуже раціонального, систематизованого, схильного до легалізму римо-католицького богослов’я греко-католицький богослов має із зрозумінням відповісти спокійним: «так, але». І на доводи православного богослов’я, опертого виключно на містичну інтуїцію, греко-католицький богослов, із сприйняттям, спокійно має відказати: «так, але»7. Принцип «так, але» допоможе визначити догматичну, зокрема, еклезіологічну особливість київського богослов’я. Основний богословський феномен Київської Церкви в тому, що вона зуміла при відмінному від Риму сповідуванні віри зберегти єдність із ним, спільність віри. Для Київської Церкви ніколи не були каменем спотикання ні питання першости Римського єпископа, ні проблема Філіокве. Такого досвіду (а це святоотцівський досвід) не зберегли розділені Церкви-сестри: вони ототожнювали віру, таїну віри, її повноту та істинність із сповідуванням, точніше – із способом богословлення. Тому й займали стосовно християн инших традицій або «деструктивну» позицію, благословляючи їх знищення, або «ексклюзивістичну», відмовляючи «иновірцям» у благодатности їхніх Церков. На цьому тлі «унійне» ділання Київської Церкви було новим словом у пошуку єдности Церкви Христової, воно стало значущим кроком у подоланні церковного ексклюзивізму8. Відмінність двох християнських традицій: східної, особливо візантійської, і західної – латинської – відображає, насамперед, проблема Філіокве. Тим часом як Схід роз-

духовність

починав своє богословлення з троїчности Божих Осіб, Захід – з єдиної божественної сутности. В основі Нікейсько-Константинопольського Символу віри лежала саме «особова» логіка, тому в ньому й не могло бути Філіокве. Пізніша вставка слів «і Сина» до тексту Символу була мотивована полемікою з усе ще активним на Заході (в Іспанії) аріянством. Участь Сина в походженні Святого Духа, на думку латинських богословів, наголошувала на Його божественності. При всій справедливості критики Філіокве східна християнська сторона не враховує цього полемічного аспекту, забуваючи, що все богослов’я в основі своїй є полемічно мотивованим. До того ж, за скалкою не бачать ока – факту, що позитивним було саме введення в літургійну практику Заходу Нікейсько-Константинопольського Символу віри – дітища східно-християнського благочестя. Для Київської Церкви питання сповідування Філіокве має мати принципове значення. Нам слід усвідомити, що введення до Символу віри Філіокве було фактом богословського еклектизму (некритичного змішання різних богословських методологій). Якщо тепер ми говоримо про власне помісне богослов’я (київське), то маємо відмовитися від Філіокве. Недаремно в Служебнику вставку «і Сина» взято в квадратні дужки, що вказує на можливість випускати її з богослужіння. До речі, те, що Символ віри має сповідуватися по-східному, усвідомлюють і чільні представники Римо-Католицької Церкви. Саме так відправляв Божественні Літургії Папа Римський Іван Павло ІІ під час візитів до Риму Константинопольського і Румунського Патріярхів, саме так подано Символ віри у ватиканському документі Dominus Iesus. Однак, використання греко-католиками слів «і Сина» у Символі віри мало й колосальне педагогічне значення: якщо православні конфесії вбачають у Філіокве відмінність у вірі між Православ’ям і Римом, то ми визнаємо спільність нашої віри. Для нас відмінність у сповідуванні віри не стала приводом для відчуження у вірі. Така позиція нашої Церкви є свідченням і вираженням її справжньої вселенськости та зрілої помісности. До того ж, ні західне, ні східне сповідування догмату про Пресвяту Трійцю не розкриває в повноті таїнства життя трьохособового Бога. Істина є і в тому, і в иншому богословському підході, але не вичерпується ними. Єдности віри не слід досягати зливанням в одне двох різних богословських традицій, що, до речі й неможливо здійснити. Проте старання наближувати відмінні традиції шляхом богословського діялогу необхідне. Таким чином, лише розрізнення між вірою і способом її сповідування може стати дієвим критерієм пожвавлення екуменічного діялогу між християнським Сходом і Заходом. Не таємниця, що саме ототожнення віри зі сповідуванням віри, надихаючи й надалі церковний ексклюзивізм, робить, по суті, безплідними сповнені показної тактовної ввічливости екуменічні засідання. До того ж, наближення різних традицій, по-перше, знімає неприйнятну поставу богословського компромісу, вдало названого в екуменічних колах «фальшивим іринізмом», а по-друге, дозволяє побачити справжнє «православ’я» поза «концептуалістичними межами» Церкви. Лише такий підхід відкриває екуменічну перспективу9.

Див.: Мирослав Татарин. Що таке східне католицьке богослов’я? // Богословія, Львів 2003 (№ 67, кн. 1-2), с. 58. Див.: Андрій Чировський. Православні в сопричасті з Римом: антиномічний характер східного католицького богослов’я. // Там само, с.

101-113.

8 Див.: Юрій Аввакумов. «Уніятизм» чи «унійна ідея»? Обрядові питання між Заходом і Сходом та їхня роль у ґенезі концепції між церковної унії // Богословія, Львів 2004, (№ 68), с. 52-67.

9 Див. Андре Боррелі. Екуменізм і Православ’я. // Богословія, Львів 2004, (№ 68), с. 92-106.

6 7

17

духовність

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Здавалось би, саме на таку перспективу вийшли сторони діялогу – православні і римо-католики – у Баламандській угоді, визнаючи свої Церкви посестрами. Насправді ж, поняття Церкви-сестри й тут обмежене, позначене старим ексклюзивізмом, хіба що «розділеним на двох». Адже право зватися Церквою-сестрою відібрано від усіх греко-католицьких Церков. І хоча в документі Баламанду слово «уніятизм» ужито феноменологічно, без зневажливого відтінку, однак ним позначають «істори­ чне явище, яке полягає в приєднанні до Риму початково православних спільнот»10. Насправді ж, це не Церкви є «уніятськими» – уніятським є розуміння феномену унійних Церков. Зокрема, Київська Митрополія ніколи не переставала бути «православною» в глибинному значенні Передання – і вона ніколи й не була «православною» в конфесійному сенсі. Унійний досвід Київської Церкви – це спроба виходу за рамки ексклюзивістичних поділів, спроба реалізувати в умовах християнського розколу «інклюзивну» помісність у соборності. Дійсність показує, що до такого розуміння не дозріла ще жодна з Церков11. Еклезіологія східної християнської традиції, виключно якою визначається ідентичність УГКЦ, основана на «lex credendi» Нікейсько-Царгородгодського Символу віри і будується на трьох основних поняттях: помісности, сопричастя і соборности. Патріярх Йосиф Сліпий чітко сформував учення про помісність УГКЦ як Київської Церкви в сопричасті з Папою Римським – носієм Петрового служіння, служіння єдности Христової Церкви. Помісність Церкви живиться тісним, органічним поєднанням християнського та національно-культурного елементів. Помісність – це своєрідний «перихорезис» християнського і культурнонаціонального. Саме через богословську освіту Церква і Народ входять поміж собою у «перихорезис» (із грецької – взаємопроникання, буквально – танок; у святоотцівській традиції означав «танок» любови, обмін любов’ю Осіб Пресвятої Трійці)12. Богослов’я постає з діялогу між культурними цінностями й релігійним досвідом. Отже, щоб обговорювати київське богослов’я, треба розпізнати цю динаміку й звернутися до чинників, з яких складається основоположна культурна матриця, треба розмірковувати над культурним контекстом, у якому конфігурується богослов’я. Богослов’я підтверджує релігійний досвід еклезіяльної спільноти, з якої воно постає, і допомагає їй у поєднанні цього досвіду з культурними питаннями чи проблемами. Однією з причин негативного сприйняття унійних Церков є поширена думка, що унії творилися під зовнішнім церковним та політичним тиском. Тому дуже важливо показати внутрішні мотиви генези унії. Сміливо можна сказати: на богословську арену повинен вийти новий чинник – етнокультурний, етнопсихологічний, зрештою, національний. Аргументація з позицій тільки «теоретичного» богослов’я не є достатньою для повної мотивації унійних процесів13. У світовому християнстві спостерігаються два крайні підходи у ставленні до взаємозв’язку національного і церковного. Зведення національного чинника лише до культурного аспекту на Заході привело до, по суті, кос-

ПОДИХ СКИНІЇ

мополітичного християнства, яке не знає поняття помісности Церкви. На Сході, натомість, поняття «помісний» збіглося з поняттям «національний». Процес автокефалізації помісних Церков привів, по суті, до церковного філетизму. Усе це – плоди ексклюзивізму: або вселенськість без помісности, або помісність без окресленої соборности Церкви. Штампове окреслення християнської конфесійности веде й до стереотипів у накресленні геополітичної карти Європи. Згідно з теорією геополітика Семюела Гантингтона, границі сучасних цивілізацій збігаються з межами міжконфесійних поділів. Правдиве загалом спостереження, але побудоване на церковних ексклюзивістичних штампах, воно приводить до хибних висновків. Зокрема, Україна опиняється за такого підходу в зоні міжцивілізаційного розламу між західно-християнською і православною цивілізаціями. Тут немає місця для Церкви-особи – Київської Церкви, – тут взаємодіють абстрактні структури католицтва і православ’я. Вирватися з лещат стереотипів (еклезіяльних і геополітичних) можна лишень через утвердження, радше – відродження, ще однієї, третьої, самобутньої європейської цивілізації – середньо- чи центральноєвропейської. В осерді її – Україна, духовну спадщину якої зберігає Київська Церква14. Можна впевнено констатувати: це відродження розпочалося, воно рішуче набирає сил. Адже саме київське благочестя, продершись крізь вікові наноси инокультурних впливів, своїм могутнім імпульсом надихнуло українські «помаранчеві» події в листопаді – грудні 2004 року15. Ось чому основним завданням київського богослов’я є праця на досягнення подвійної єдности: на церковній ниві та в національному бутті. Державна зрілість, національна єдність, клімат екуменічного діялогу в межах розділеної Київської Митрополії – усе це служитиме розвиткові й процвітанню громадянського суспільства в Україні, сприятиме поліпшенню добробуту та духовному зростанню українців. Завдання богослов’я – свідчити про можливість творчого й гармонійного поєднання віри і розуму і нерозривність зв’язку між служінням правді й свободою людини. Ще одним важливим завдання богослов’я є плекання християнського світогляду, у рамках якого християнин зможе оглядати дійсність. Богослов’я має відповісти на виклик постмодернізму з його Пілатовим питанням: «Що таке істина?», – запропонувавши альтернативну постановку цього питання і персоналістичний пошук відповіді на нього, який відштовхується від глибокої інтуїції, що істина – не «щось», а «Хтось». Не саме знання, а розуміння існування, розуміння звідки походить і куди йде людина, розуміння глибин і висот, яких людина може осягнути, – ось мета і зміст богослов’я. Богослов’я покликане стати творцем оазису в усе ще десакралізованому, без- чи антиособовому посткомуністичному кліматі України, – оазису, де людина віднайшла б себе і своє майбутнє. У геополітичному сенсі Україна завжди вважалася територією зіткнення цивілізацій, за визначенням Семюела Гантингтона – «західно-европейської» і «східно-православної». Звідси очевидна й паралель міжконфесійних «зіткнень» двох «ексклюзивістських» християнських

Мішель Ставру. Виклики уніятизму: Православний погляд // Там само, с. 79-91. Див.: Єдиними устами, але чи єдиним серцем? Навколо питання патріархату УГКЦ // Там само, с. 172-197.

12 Пор.: Іван Гаваньо. Інавгурація УКУ. // Там само, с. 291.

13 Див.: Леонід Тимошенко. Унієзнавство на зламі століть: Спроба порівняльної рецензії монографій Б. Гудзяка і М. Дмитрієва // Там само, с. 125-140.

14 Див.: Олег Баган. Про духовно-цивілізаційні та геополітичні основи України // Там само, с. 141-171.

15 Див.: Аналітичний огляд «помаранчевих» подій: Релігійний аспект // Там само, с. 209-295.

10 11

18

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

традицій – латинського Заходу і православного Сходу. У зіткненні цивілізацій політичні й еклезіологічні процеси так переплелися, що годі визначити первинність котрогось із них. Історично склалося так, що юрисдикційно територія залежности від імперського центру збігалася з «канонічною територією» впливу «церковного центру»: в обох випадках ішлося про «територію підпорядкування». Доля України відома: упродовж століть вона була «землею»16 без власної «території». Ніхто не рахується з такою «землею»: у могутніх геополітичних «тектонічних» зсувах її ігнорують, відкидають на маргінес історичного розвитку. Проте саме таке заперечення української «землі» – парадокс, уподібнює її до відкинутого євангельського каменя. За визначенням о. Івана Гриньоха, Україна, а з нею і її християнська традиція, зрештою – Київська Церква, без своєї «території» стає «землею реалістичного думання»17. Адже посеред конфесійного протиставлення в середовищі київського християнства народжується нова парадигма – «територія сопричастя» цивілізаційної відкритости, християнської любови. Цю парадигму засвітили наші християнські світочі й рівноапостольні князь Володимир і княгиня Ольга, освятили мучеництвом Борис і Гліб, «кодифікували» берестейські отці. Парадигма світила і світить, попри всі труднощі її історичного втілення: ліквідації чужинцями нашої державности та церковної помісности, намагань позбавити нас духовно-культурної ідентичности. Ця «територія сопричастя» почала наростати після, здавалось би, повного знищення Київської Церкви на Львівському псевдособорі 1946 р., з каплиці студитського монастиря в Кастельгандольфо біля Риму, яка підлягала юрисдикції суто патріярха Йосифа Сліпого й де він беззастережно висвячував одружених священиків своєї Церкви «на поселеннях». Церква не могла жити відповідно до своєї віковічної традиції, бо була без «власної території», підлягала праву «господаря канонічної території». У 80-х роках минулого століття ця «територія» збільшилася на величину площі невеликої квартири у Львові, у якій мешкав місцеблюститель Глави УГКЦ Кир Володимир (Стернюк) і де продовжував висвячувати священиків для своєї Церкви «без території»18. Розпад радянської імперії ознаменував відродження української державности, а з ним – повернення Київській Церкві її «власної території». Однак, ця територія може стати «канонічною» лише будучи окресленою помісним правом. А помісне право для свого формування вимагає визначеної території самоуправної Церкви19. Вихід з цієї «апорії території» – у поверненні до джерел, у шляху до повноти помісности, до повноти сопричастя. Джерело помісного права не в якомусь даному ззовні праві, воно – в здійсненні Євхаристії як тайни Нового Життя. Право – справжнє втілення літургійного порядку життя помісної Церкви20. Українська Греко-Католицька Церква, спадкоємиця Київської Церкви, долає канонічні «апорії» в живому дозріванні до повноти своєї помісности21.

духовність

Отож сучасне київське богослов’я покликане: – бути критичним. Йдеться про чесність і відкритість супроти инших голосів та инших можливостей. Воно повинно визнати, що впродовж століть, а певною мірою і досі, ухилялось від справжньої ідентичности і служило пригнобленню; – чесно поглянути на минуле, витлумачити свою історію й дати їй оцінку з точки зору автентичности; – бути діялогічним, а як таке – екуменічним; – бути патристичним, віддзеркалюючи здатність великих учителів патристичної доби авторитетно й щиро промовляти до своєї культури з перспективи своєї віри. Київське богослов’я мусить бути інкультурованим, щоб відображати досвід народу у Воскреслому Господі; – бути літургійно-сакраментальним, тобто вкоріненим у спільний духовний досвід Церкви, досвід спільноти як «причасника» містичного Тіла Христового. Саме тому воно покликане відображати літургійно-сакраментальну презумпцію, що світ наповнений силою, несотворенимиенергіями Триєдиного Бога. Східнохристиянська спадщина в українській богословській традиції – це життєдайне джерело, яке прийдешні науковці повинні розчистити, з якого їм черпати, яким живитися. У цьому полягає суть українського богословського «аджорнаменто». Сьогодні багато говориться про особливу рису Київської Церкви – прагнення подвійного сопричастя: з одного боку – з латинським Заходом, а з иншого – з православним Сходом. Тому природно, що богословська традиція Церкви покликана зростати у притаманному їй подвійному богословському й інтелектуальному сопричасті. Очевидно, що інтелектуальне сопричастя з богослов’ям Заходу не означає якогось внутрішнього роздвоєння. Сопричастя не «затирає» ідентичности, а навпаки, будує та розвиває її. Лише богослов, який твердо закорінений у своїй традиції і живе нею, може глибоко, щиро й відкрито спілкуватися з иншим, відмінним від себе. Христос, бувши причасником життя Божого, став причасником життя людського. Він був єдиним посередником між Богом та людьми завдяки реальному подвійному сопричастю життя без змішання та зміни, але й без розділення та розриву між ними. Можливо, на долю саме нашої, української богословської науки випало завдання пережити в собі цю істину Халкедонського догмату і тим звершити свою вселенську місію22. Відродження нашої Церкви – це насамперед час для нового піднесення київського богослов’я, у тому числі його «органічної католицькости», через богословський еклектизм – до богословського синтезу. Ми є свідками цього цікавого, напруженого, творчого процесу. Биття його пульсу відчутне у зростанні молодих богословів Київської Церкви. Сини та доньки Східної Церкви, збагачені синтетичною богословською формою наших західних братів римо-католиків, творять східне католицьке богослов’я: ми можемо сповідувати нашу віру «перед народами», воістину збагачуючи тим вселенську богословську спадщину.

Див. означення Київської Руси «землею» в: Повість врем’яних літ. Київ 1989. О. Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей – благовісник єдности, с. 76.

18 Див.: Сергій Келегер. Одружені священики в Східних Католицьких Церквах // Богословія, Львів 2003 (№ 67, кн. 3-4), с. 93-94.

19 Див.: Йосиф Андріїшин. Партикулярне право Церкви свого права: проблеми і перспективи для УГКЦ // Там само, с. 15.

20 Див.: Йоан Зізіулас. Інститут синодальности: історичні, еклезіологічні та канонічні проблеми // Там само, с. 34-38.

21 Див.: Михайло Димид. Думки про Церкву // Там само, с. 57-70.

22 Див.: Святослав Шевчук. Ідентичність української богословської науки у світлі Заповіту Патріарха Йосифа Сліпого // Богословія, Львів 2002 (№ 66, кн. 3-4), с. 128-138.

16 17

19

Житіє

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ПОДИХ СКИНІЇ

ЖИТІЄ КОНСТАНТИНА1 Місяця лютого 14 Житіє і життя й подвиги Святого отця нашого Константина Філософа, Першого наставника й учителя слов’янського народу. Благослови, отче. І2. Бог милостивий і щедрий, бажаючи покаяння людського, щоб усі були спасенні і прийшли до пізнання істини, бо не хоче смерті грішників, а покаяння і життя3, хоча й була б (людина) більш за все схильною до зла, не дозволяє роду людському відпасти через слабкість, піддатись спокусі диявольській і загинути, однак у всі віки і часи не перестає творити нам велику милість як ізначально, так і нині, спочатку через патріархів і отців, опісля через пророків, а згодом - через апостолів і мучеників та праведних мужів і вчителів, вибираючи їх з цього клопітного життя. Бо знає Господь своїх, хто є його, як сказано: «Вівці мої глас мій почують, і я знаю їх, і називаю їх по імені, і йдуть за мною і даю їм життя вічне»4. Як зробив (і) для нашого покоління, піднісши нам такого вчителя, який просвітив народ наш, бо ум був затемнений слабкістю, а ще більше - хитрістю диявола, і не хотіли (ми) ходити у світлі Божих заповідей5. Житіє ж його, хоча й коротко переказане, показує, як (все) було, щоб той, хто хоче, почув це та став наслідувати його, приймаючи бадьорість і відкидаючи лінощі, як сказав апостол: «Будьте подібні до мене, як і я до Христа»6. ІІ. У граді Солуні7 був один муж, багатий і доброго роду на імення Лев, що мав сан друнгарія під (началом) стратига8. Був він благовірним і праведним, зберігаючи всі заповіді Божі, як колись Йов. Живучи з дружиною своєю, народив сімох дітей9, із поміж них же був наймолодшим, сьомим, Константин Філософ, наставник і вчитель Існує 48 списків ЖК (ЖК – Житіє Константина) XV – початку XVIII ст. У дужках наводяться пояснювальні слова. Перший розділ ЖК є звичайним для візантійських житій прологом, де обґрунтовується необхідність створення житія, щоб той, хто дізнався про життя святого, міг уподібнитись до нього. Особливістю прологу є відсутність звичних для творів такого типу авторських зізнань стосовно труднощів розкриття теми чи особливих причин, які спонукали автора до написання твору.

3 Початкова фраза є монтажем цитат, взятих з різних місць Святого Письма: Йоіль 2, 13; 1 Тим 2, 4; Єз 33, 11, – до яких автор додав слова “бажаючи покаяння людського”.

4 Пор. Йо 10, 27.

5 Житія св. Кирила і Методія густо зіткані з цитат із Св. Письма, наведених дослівно або довільно з пам’яті, а також скорочено відповідно до контексту оповіді. Зокрема, у словах “ходити у світлі Божих заповідей” пов’язано два біблійні вислови: “ходити у світлі” (Іс 2, 5; 50, 11) і “ходити у заповідях” (Єз 38, 15; 2 Йо 6).

6 Пор. 1 Кор 11, 1.

7 Солунь – Фессалоніка, сучасні Салоніки – місто на узбережжі Егейського моря. У ІХ ст. – одне з головних міст Візантійської імперії.

8 Це повідомлення ЖК має важливе значення для визначення соціального стану агіографічного героя. Візантійська імперія ІХ – Х століть ділилась на військово-адміністративні округи – “феми”, на чолі яких стояли стратиги. Однією з таких “фем”, заснованих у ІХ ст., була “фема” Фессалоніки. Єрархія військових властей “феми”, згідно з джерелами ІХ-Х ст., була такою: стратиг – турмарх – друнгарій – коміт. Коміти були командирами невеликих військових загонів, друнгарії стояли на чолі значно більших одиниць – “другів”, які могли налічувати до тисячі чоловік. У Проложному Житії Кирила грецький термін “друнгарій” замінено слов’янським “сотник”.

9 Число 7 займає визначне місце в Житії Константина: у Лева було семеро дітей, Константин був сьомим з них; батьки 14 років (двічі по сім) жили разом як брат і сестра; семирічний Константин бачив віщий сон; коли йому сповнилось 14 років, помер батько; сам Константин помер на 42-му році життя (6 разів по сім) 14-го лютого; папа Римський звелів тримати тіло померлого впродовж семи днів у раці.

1 2

20

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

житіє

наш. Коли ж породила його мати, віддали його годувальниці, щоб годувала його, але дитя ніяк не хотіло взяти чужі груди, а тільки материнські, аж поки не наситилось10. І було це за задумом Божим, щоб добра поросль доброго кореня не оскверненим молоком згодована була. Згодом добрі ці батьки домовились не жити одне з одним, утримуючись, і так проживали в Господі, як брат і сестра, більше 14 років, допоки не розлучила їх смерть, ніяк не порушивши цієї постанови. Коли ж (Лев) мав іти на суд (Божий), плакала матір малятка цього, примовляючи: «Ні про що не турбуюсь, тільки про єдине це малятко, як буде влаштоване?» Він же промовив до неї: «Вір мені, жінко, надіюсь на Бога, що дасть йому Бог такого отця і опікуна, який опікується усіма християнами». Що й збулося11. ІІІ. Коли ж дитині було сім років, бачив він сон і розповів (про нього) батькові й матері, сказавши, що стратиг, зібравши усіх дівчат нашого граду, промовив до нього: «Вибери собі з поміж них, кого хочеш, в подруги, на поміч (тобі) і ровесницю свою». Я ж, розглядівшись і роздивившись усіх, побачив одну прекраснішу за всіх, із сіяючим ликом, прикрашену золотими намистами й перлами і всією красою, ім’я ж її - Софія, тобто Мудрість, і я її обрав»12. Почувши такі слова, батьки сказали йому: «Сину, зберігай закон отця твого і не відкидай настанов матері твоєї, бо заповіді закону – це свічадо і світло. Скажи ж премудрості: сестрою мені будь і мудрість пізнай для себе. Адже премудрість сяє сильніше від сонця, і якщо приведеш її собі в подруги, то з нею уникнеш чимало зла»13. Коли ж віддали його до навчання книжного, успішним був у науках більше від усіх учнів завдяки пам’яті та високому умінню, так що всі дивувались. Одного разу, за звичаєм синів багатих людей забавлятись полюванням, вийшов з ними в поле, взявши із собою яструба, і коли пустив його, із волі Божої піднявся вітер, підхопив його і поніс. Хлопчина з того часу засумував і два дні не їв хліба. (Так) Бог милостивий чоловіколюб’ям своїм не бажаючи, щоб звик він до мирських справ, легко упіймав його, як колись оленем упіймав на полюванні Плакиду, так і цього – яструбом14.

Два важливі доповнення до інформації ЖК про батьків Кирила подає “Успення Кирилове”, де зазначено, що Константин “родом з болгарин”, а також наведено ім’я матері – Марія. Відштовхуючись від цих повідомлень, болгарські дослідники Житій висловлюються на користь слов’янського походження святих братів.

11 Вказівка батька Кирила на опікуна всіх християн оперта на тому, що таким вважався візантійський імператор як глава всіх християн на землі. Ця згадка є показовою для впливу тодішньої візантійської християнсько-політичної теорії на те середовище, у якому виникло Житіє. Джерела ІХ століття відзначають звичай імператорської сім’ї опікуватись дітьми померлих воєначальників.

12 Розповідь про чудесний сон склався під впливом творів великого богослова і християнського письменника IV ст. Григорія з Назіанзу, які були улюбленими у солунських братів. Саме Григорій в одному зі своїх віршів описує явлення йому двох красунь Ціломудрості і Мудрості (Софросіне і Софії), які привели його до духовного життя. В основі тексту лежить цитата з Приповідок Соломона: “Скажи Премудрості – ти сестра моя”. “Сон” Константина немов пристосовано до візантійських обставин ІХ століття, коли поширеними були так звані “конкурси красунь”: всіх красивих дівчат з усієї країни скликали до столиці, щоб з посеред них імператор чи його спадкоємець могли вибрати собі наречену. Автор Житія через цей сон образно підтверджує любов Константина до філософії і вибір ним дівицтва ще з дитинства.

13 Промова батьків є мозаїкою цитат з книги Приповідок і Премудрості Соломона: Прип 6, 20; 6, 23; 7, 4; Прем 7, 29.

14 Євстатій Плакида – римський воєначальник, який навернувся до християнства, коли під час полювання йому з’явився олень з хрестом між рогами. Цього святого особливо почитали на Олімпі, у Вітинії, де у монастирі довший час перебували Кирило та Методій.

10

21

Житіє

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ПОДИХ СКИНІЇ

Помисливши в душі про суєтність життя цього, покаявся, примовляючи: «Чи таке це життя, де замість радості приходить печаль? З цього дня стану на інший шлях, що кращий від цього, і в хвилюваннях життя цього днів не потрачу». І сидячи в домі своєму, взявся за навчання, вивчаючи напам’ять книги святого Григорія Богослова15. Зробив на стіні знамення хресне і написав похвалу святому Григорію так: «О, Григорію, тілом – людино, а душею – ангеле! Ти, будучи тілом людиною, проявив себе ангелом. Уста твої, як один із серафимів, Бога прославляють і всю вселенну просвітляють правої віри наставлянням. Так і мене прийми, припадаючого до тебе з любов’ю й вірою, і будь мені просвітителем і вчителем». І так хвалив Бога. Коли увійшов у світ багатьох роздумів і високих думок (Григорія) і не міг збагнути їх глибини, то впав у сум великий. Був же там один чужинець, що знав граматику. Прийшовши (Константин), благаючи і до ніг припадаючи, звернувся до нього: «Зроби добро, навчи мене мистецтву граматичному». Той же, закопавши свій талант, сказав йому: «Не трудись, хлопчику. Дав я собі клятву нікого не вчити цього у своєму житті». А хлопчик, зі слізьми кланяючись, йому відповів: «Візьми всю мою долю в домі вітця мого, що належить мені, тільки навчи мене». А (коли) той не схотів його слухати, пішов додому і перебував у молитвах, щоб сповнилось бажання серця його. Невдовзі ж Бог сповнив волю тих, що бояться його. Бо почувши, правитель цесаря, що зветься логофетом, про красу його та мудрість, старанність у науках, властивих йому, послав за ним, щоб учився з цесарем16. Хлопчина ж, дізнавшись про це, з радістю пустився в дорогу і на шляху став на коліна, і сотворив молитву, кажучи: «Боже отців наших, Господи милостивий, який словом усе сотворив і премудрістю своєю створив людину, щоб володіла сотворінням твоїм, дай мені мудрість, що перебуває на краю престолу твого, щоб, пізнавши, що угодне тобі, я досяг спасіння, бо я раб твій і син рабині твоєї». І до цього промовив усю решта молитву Соломона, а піднявшись, сказав: «Амінь»17.

Твори Григорія Богослова (330-383) були улюбленим чтивом святих братів, тому у Житіях міститься чимало парафраз отця Церкви. Тринадцять Слів Григорія було перекладено старослов’янською мовою ще в ІХ ст.

16 Йдеться про логофета Теоктиста, всесильного першого міністра при дворі візантійської імператриці Теодори і неповнолітнього імператора Михаїла ІІІ у 40-х – на початку 50-х років ІХ століття. У 856 році під тиском брата Варди Теодора змушена була зректись світу і піти в монастир. Михаїл народився у 836 році; йому сповнилось шість або сім років, коли до Царгорода прибув Константин; правив він до 867 року, і був усунутий з трону Василієм І, засновником македонської династії.

17 На думку деяких дослідників, ця молитва є віршем, написаним самим Константином на основі біблійних текстів: Прем 9, 1-2; 9, 5, 4, 10, 19; Пс 115, 7.

15

22

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Таїнства

Таїнство Священства

В

дивляючись у глибокий колодязь історії, можемо спостерегти, як у всі часи люди гостро відчували прірву, яка існує між нами і Богом. Саме тому для встановлення зв’язку з Божеством через жертвоприношення, а також для взивання про прощення до Нього і виявлення та сповіщення Його волі в багатьох релігіях існувало священство. Це, передусім, були люди, вибрані з громади, яким вона доручала особливі й відповідальні повноваження. Серед єврейського народу були священики. Бог вибрав одне з дванадцяти колін – левітів, які були призначені для літургійної служби. У такий спосіб Господь готував людей до приходу Христа. Проте, незважаючи на щирі чисельні жертвоприношення, внаслідок людської немочи і слабкости ця жертва, як відповідь людства Богові, не в силі була наблизити людей до Нього. І тільки сам Господь Ісус Христос, воплотившись, зміг смертю на хресті принести одну і єдину жертву примирення. Як універсальний священик для людства, Він живе в Церкві, продовжує діяти через Своїх священиків. Саме тому мета і призначення священнослужителів – бути перехрестям, на якому люди зустрічаються з Богом.

Петро СЮСЬКО

Ц

ерква знає два роди священства. Перше з них – священство мирян, під яким мається на увазі благодатне освячення, яке отримує кожний член церковної спільноти у Святих Таїнствах. Це освячення здійснюється дією Святого Духа, Котрий посвячує християнина в члени Церкви – таїнственного Христового Тіла. Яскраве вираження великої гідности кожного християнина знаходимо в словах апостола Петра: «А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа... Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло» (I Пт. 2:5,9). З цих слів бачимо, що кожен християнин покликаний поширювати Боже Царство через свою працю на Господню славу, добрий приклад свого життя, прийняття Святих Таїнств, молитву і жертовну любов.

Новозавітня основа священства

П

окликання священика Церкви має свої корені в первосвященичому служінні самого Христа Спасителя і може бути назване його продовженням. Сам Господь вибрав святих апостолів, яким дав право здійснювати Святе Таїнство Євхаристії, кажучи: «Чиніть це на мій спомин» (Лк. 22:19). Тільки єпископи і священики, як спадкоємці апостольського служіння, можуть приносити Богові цю безкровну жертву спільноти віруючих. У день воскресіння Господь дає їм право відпускати людям їхні гріхи, мовлячи: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20:22-23). Ось ще один заповіт Христа: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...» (Мт. 28: 19). У Церкві існує два види свячень (особливі церковні обряди): нижчі й вищі. Всіх їх уділяє єпископ. До нижчих належать свічконосець, чтець (співець) і піддиякон, а до вищих – диякон, священик і єпископ. Слід, однак, не забувати, що лише останні три з вище перелічених ступенів відносяться до Таїнства Священства.

23

Таїнства

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ПОДИХ СКИНІЇ

Три ступені священства

З

історії Церкви довідуємось про те, якою великою є потреба в особливих людях. Мається на увазі таких осіб, на котрих Божою благодаттю через свячення надається високе право і святий обов’язок проповідувати Євангеліє, підтримувати в парохіянах свідомість дарованих Христом свободи від гріха і синівства Божого.

Священик

Єпископ

З

начення грецького слова ejpivskopo~ (наглядач, блюститель, охоронець), від якого походить назва цього ступеню священства, вказує на адміністративні права і обов’язки, притаманні єпископу. Також треба сказати, що єпископ є іконою (образом) Бога-Отця в Церкві. Тільки він має повноту священства і є прямим наступником апостолів. Дванадцять учнів Христа були першими єпископами в Церкві, котрі своїм наслідникам передали апостольську владу для того, аби ті продовжували її звершувати аж до дня, коли Господь вдруге прийде у славі. Повнотою влади, крім уділення инших Святих Таїнств, лише він може висвячувати священиків. Єпархіяльний єпископ має повноту влади на цілій території своєї єпархії. Юрисдикцією (дозвіл від єпархіяльного єпископа, митрополита чи патріярха) священики і диякони виконують священнодійства в межах певної території. Хіротонія (висвячення) єпископа відбувається за участи трьох инших єпископів у день якого-небудь празника. Єпископські свячення відбуваються через спеціяльний чин (обряд) положення рук і молитви. З єпископських риз характерними є саккос, омофор і митра.

24

С

лово грецького походження prwto~ («протос») означає «євхаристійний предстоятель», старійшина, пресвітер, священик». Ігнатій Антіохійський в Посланні до Магнезійців закликає: «Нічого не робіть без єпископа і пресвітерів» (гл. VII)1. Згадки цього єрархічного ступеню знаходимо в Діяннях апостолів (11:30; 14:23; 15:4,6; 16:4; 20:17) і в деяких апостольських посланнях (Як. 5:14; I Тим. 5:17,19; Тит. 1:5). З тієї причини, що єпископ неспроможний виконати всі духовні обов’язки у своїй єпархії, він від імени Церкви висвячує помічника – пресвітера (священика). Останній має владу і право священнодіяти на певній території (парохії), на яку його призначає єпископ. Священик, діючи від імени Христа, звершує Його жертву від цілого Божого народу і приносить її Господові. Пресвітер, як і єпископ, може уділяти Святі Таїнства, за винятком священства (рукоположення). Вищими духовними титулами священика є протопресвітерство і митрофорність, а характерним одягом – єпитрахиль і фелон. Якщо через якесь порушення церковного правопорядку священика (в т.ч. і диякона чи єпископа) суспензують (позбавляють права священнодіяти), він, залишаючись у своєму сані, не має права виконувати священнодійств, аж поки певна церковна кара не буде з нього знята. У випадку, якщо би покараний священнослужитель все ж таки виконував священнодійства до зняття суспензи, то вони вважаються недійсними перед Богом і Церквою, а сам служитель чинить важкий гріх.

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Рукоположення

Диякон

З

апостольських Діянь довідуємося про те, як це Святе Таїнство уділили через покладання рук сімом достойним чоловікам, котрі тоді отримали перший ступінь священства – дияконат. Їх первісним служінням була опіка над ближніми, особливо хворими, немічними і потребуючими. «І поставили їх перед апостолами і, помолившись, поклали на них руки» (Ді.

6:6). Сьогодні диякон виконує функції помічника архиєрея і священика. Він ще не звершує Таїнства Євхаристії. Його вищий духовний титул – архидияконство (протодияконство), а характерний одяг: дальматика і орар.

Церковні вимоги

У

Східній Церкві, як і в Західній, дияконами, священиками і єпископами можуть бути тільки чоловіки, які мають відповідні умови для цього служіння. Святе Таїнство Священства може прийняти кожен охрещений чоловік, котрий досягнув певного віку, якого вимагає церковне право (23 роки для диякона і 24 – для священика)2. Однак можливі винятки з правила, згідно з дозволом єпископа. Окрім того, кандидат на свячення повинен мати добровільне бажання прийняти цю Святе Таїнство. При висвяченні на диякона і священика звертається увага на його духовний рівень, інтелектуальний вишкіл (відповідний рівень богословських знань), отримані впродовж виховання і навчання в семінарії, а також фізичне і психічне здоров’я3. Перший Вселенський собор, який відбувся у 325 р. в Нікеї, займався питанням безженности духовенства. Остаточно воно було вирішене аж у 680-681 рр. на VI Вселенському соборі, згідно рішення якого тільки єпископи повинні бути неодруженими. Кандидатам у диякони чи священики залишено свободу: вони мають право перед свяченням (рукоположенням) вибрати подружній або безженний стан. З плином часу у Західній Церкві закріпився звичай безженного духовенства. Священики чи диякони, які стали вдівцями, не мають права вдруге одружитися. У Святому Письмі говориться про те, що на початках християнства деякі жінки були дияконисами, тобто готували до хрещення і хрестили з доручення єпископів та священиків дорослих жінок – т. зв. катехуменок. Згодом потреба в них зникла через те, що був заведений звичай хрестити немовлят. Слід сказати, що ніде у Святому Письмі й усному Переданні Церкви не згадується про те, що якась жінка була єпископом чи священиком. Римо-Католицька Церква з IV ст. почала висвячувати у диякони, священики і єпископи тільки неодружених чоловіків. Але за рішенням II Ватиканського Собору дозволено висвячувати на постійних дияконів жонатих чоловіків (з умовою взірцевого сімейного життя).

Таїнства

У

всіх таїнствах жест покладення рук означає прикликання і сходження Святого Духа. Під час Літургії священик прикликає Святого Духа зійти на зібраних у храмі вірних і на Дари (хліб і вино). Подібно відбувається і в час сповіді. Але найбільш торжественним чин покладення рук є при звершенні Таїнства Священства. Святий Дух наповнює священика і наділяє благодаттю здійснювати реальну присутність Христа в Церкві. Сам Спаситель у Таїнстві Священства діє через своїх посланців. Покладення рук має важливе символічне значення, і його походження стосується до сивої давнини. Вже в епоху ізраїльських патріярхів цей жест був знаком благословення. У такий спосіб Яків на смертному ложі передав своїм дітям і внукам благословення, а колись цей самий обряд здійснив над ним його батько Ісаак, і Мойсей після виходу з Єгипту саме рукоположенням передав владу і місію своєму насліднику Ісусу Навину. У Новому Завіті Господь часто кладе руки на дітей, благословляючи їх, на хворих – для зцілення, на померлих, щоб воскресити їх. У Діяннях апостолів Петро, Йоан, а особливо Павло, звершують положення рук на тих, котрі готові прийняти Святого Духа і служити Церкві. Так виникає звичай рукоположення дияконів, про який ми вже згадували. Суть цього жесту, який означає передачу влади, отриманої апостолами від Христа, коментує Павло в посланнях до Тимотея і Тита: «З тієї причини пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх» (II Тим. 1:6). Ці обидва учні, котрі були першими єпископами, в свою чергу були відповідальні за покладені місії на своїх наслідників: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів» (Тита 1:5). Однак ап. Павло застерігає не робити це необдумано: «Рук надто поквапно не клади ні на кого» (I Тим. 5:22). З часів апостолів дар Духа передається з покоління в покоління. Ця безперервна «естафета» народжує нових єпископів, священиків і дияконів. А вони, в свою чергу, поширюють дари Духа на инших, покликаних до Святого Таїнства Священства. Наша Церква має окремі молитви для висвячення єпископа, священика і диякона. На початку молитви висвячення на священика є такі характерні слова: «Божественна благодать, що завжди лікує те, що немічне, і доповнює те, чого бракує, робить цього благоговійного диякона (ім’я) пресвітером». Рукоположення має два головні наслідки: уділяє особливу ласку Божу і викарбовує в душі того, хто приймає його, незнищиму печать священства.

Настольная книга священнослужителя. Том VIII. Святоуспенская Почаевская Лавра 2005, с. 29.

2 Кодекс Канонів Східних Церков. Рим 1993, с. 409.

3 Там само, с. 407.

1

25

храм

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Діти в храмі Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне. Мт. 19:13.

Церковні дзвони скликають вірних на молитву до храму. Багато людей можуть проігнорувати цей заклик і не піти на богослужіння. Людина може бути відсутня в храмі з різних причин, наприклад, хвороби чи праці. Багато батьків можуть додати до цих причин ще й дітей, яких ніби то не можна залишити вдома самих і не можна взяти з собою. Що ж на це каже Господь? «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне» (Мт. 19:13) – такими словами звертається Ісус Христос до своїх учнів, щоб вони полегшили доступ дітей до Нього. Учні спочатку не пускали дітей до Учителя, вважаючи чомусь, що вони надокучатимуть Господові та обтяжуватимуть Його. Насправді ж Ісус бажав спілкуватися з дітьми, благословляв їх (див. Мт. 19:13-14). Задумаймося, чому Христос висловився саме так про дітей: «…таких Царство Небесне» (Мт. 19:13)? Чи варто приходити на богослужіння з маленькими дітьми? Як поводитись в такому разі? Як реагувати на присутність дітей у храмі?

Михайло БАЛКО

С

вяте Євангеліє розповідає, що Марію, Мати Ісуса, у чотирирічному віці було посвячено на служіння Богові в Єрусалимському храмі, а маленького Ісуса Марія і Йосиф принесли в храм для посвячення Богові (про це нагадує празник Стрітення ГНІХ). Сьогодні ж Церква не забороняє дітям перебувати у храмі, а навпаки заохочує молодих батьків приходити на богослужіння з дітьми. Нам слід приводити дітей незалежно від їх віку в храми на богослужіння. Великою втіхою для Церкви є присутність в храмі вагітних жінок, бо дитятко в лоні матері, вже будучи особою, спілкується з люблячим Отцем. Важливо допомагати дитині ставати на шлях богоспілкування вже з самого початку її життя, а починається воно з моменту зачаття. Поставити молоду особу на праведний християнський шлях і провадити її ним від зачаття до зрілости – це обов’язок батьків, а також хресних батьків. Як поводитись в храмі з дітьми кщо беремо на богослужіння дітей, то слід пам’ятати, що час їх присутности в храмі має бути співмірним з їхніми можливостями. Батьки повинні пильнувати, щоб діти поводилися належним чином: не шуміли, не бавилися, а привчалися благоговійно ставитися до святинь та знали, якою має бути поведінка в храмі. Однак, слід зауважити, що Спаситель не гнівається від плачу чи сміху малих дітей, але, напевне, навіть втішається і милується малечею. Він бажає, щоб до Нього приходило багато дітей, щоб вони ставали Його дітьми.

Я

26

ПОДИХ СКИНІЇ

Тому коли в храмі під час відправи малі діти сміються чи плачуть, починають бавитися, не потрібно гніватись, адже сам Господь не гнівається на них. Задумаймося, наскільки дріб’язковими є дитячі пустощі порівняно з нашими «дорослими» гріхами. Адже дитина не свідомо під час перебування в храмі бавиться чи сміється. Вона радіє з того, що відчуває любов Отця, Котрий є на небі, хоче йому послужити, але так, як ще не свідома, то милує своєю радісною поставою Ісуса Христа. Все ж необхідно спробувати заспокоїти дитину, якщо вона голосно плаче, щоб не заважати зосередженню инших людей. Також потрібно не тільки перед богослужінням, але й вдома пояснювати дітям, що храм – це святе місце, а не звичайний будинок, кімната чи дитячий майданчик і там треба поводитись по-иншому. Звичайно, немовлятові цього не поясниш, але більш старшим дітям треба в міру їх можливостей. Щодо немовлят, то навряд чи правильно стверджувати, що вони зневажають святе місце плачем, адже це – немовлята і свої почуття виявляють саме через плач або сміх. Господь радіє з присутности немовлят в храмі, милується ними, коли ті плачуть, сміються чи сплять. Щоб ми не робили, робімо з любові, берімо приклад з Господа – Він з великою любов’ю ставиться до дітей, а також і нас по-батьківськи любить. Якщо молимося з любов’ю, то сміх чи плач немовлят не викликатиме в нас негативних почуттів, невдоволення, гніву тощо. Якщо ж намагаємось допомогти старшим дітям правильно поводитись в храмі, то робімо це також з любов’ю, а не зі сваркою і криком. Ісус Христос з малого віку запрошує до зустрічі з Ним усіх дітей. Ця зустріч відбувається у Пресвятій Євхаристії. Дитину потрібно причащати від самого хрещення. Слід зауважити, що Причастя належить до трьох містагогійних таїнств (Хрещення, Миропомазання і Євхаристія), які уділяються одночасно і вводять людину в Церкву Христову. В наших храмах діточок до Причастя пропускають наперед, «бо таких Царство Небесне» (Мт. 19:13). Для дітей це буде найперший і найкращий вияв присутности Бога і вияв Його любови. Батьки повинні стати живим прикладом для своїх дітей. Важливим у вихованні маленьких дітей є приклад батьків. Християнин має регулярно відвідувати богослужіння, разом з сім’єю молитися зранку і ввечері, перед їжею, а також у кожній важливій життєвій ситуації. Поступово дітей треба навчити основних молитов «Отче наш» і «Богородице Діво», а також молитися з молитовника (в наш час існують спеціяльні молитовники для дітей) і слухати Святе Письмо не тільки в храмі, але й вдома. Церква зі свого боку намагається створювати умови, щоб діти могли стати повноцінними її членами і добрими християнами. З цією метою організовуються літні табори, різноманітні поїздки, зустрічі, гуртки тощо. На багатьох парохіях діють недільні чи катехитичні школи для дітей та молоді. Інформацію про це можна отримати у парохіяльного священика. Отже, стараймося побачити в наших дітях добрий плід нашого виховання і стати добрими батьками, як Йосиф і Марія для Ісуса чи богоотці Йоаким і Анна для Богородиці. Не будемо байдужими до долі наших дітей, бо в їх руки передаємо нашу Церкву і державу. Станьмо, як діти, бо «хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві. Хто приймає дитину в моє ім’я, той мене приймає» (Мт. 18: 4-5).

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

наша віра

хрещення немовлят

Таїнство Хрещення необхідне для кожної людини, котра приходить на світ: «Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже» (Йо. 3:5). В цьому уривку зі Святого Письма вказується на необхідність бути хрещеним кожному, хто бажає спастися. Напевно, багато з нас не раз роздумували над питанням, чому ми хрестимо дітей? Чи не нав’язуємо дітям свого вибору, коли несемо немовля до Церкви, щоб його охрестити? Який сенс має хрещення, коли воно уділяється особі, яка ще не може зрозуміти, що з нею відбувається і зробити свій власний вільний вибір: прийняти Христа чи відкинути Його? Дмитро ГОРНАКЕВИЧ

Щ

об дати відповідь на це, спочатку маємо відповісти на запитання: ким для нас є Бог? Чи Він є Тим, Хто може з нами спілкуватися тільки через наш розум, через наше сприйняття світу, чи Він, як Всемогутній, може знайти тисячу способів, як до нас промовити? Инше питання: чи можемо сказати, що людина пізнає Бога завдяки власному досвіду, розумінню того, що Бог існує? В деякій мірі, так. Часто і філософи, які жили ще в дохристиянські часи, завдяки спогляданню сотвореного світу і захоплюючись законами, які панують у Всесвіті, доходили до висновку, що має існувати Законодавець, Котрий ці закони встановив і гарантує їх стабільність. Це були генії думки. Але й вони, збагнувши існування Бога, зупинялися, бо усвідомлювали, що щось більше про Бога осягнути не зможуть, це поза можливостями їхнього розуму. Святі Отці і Церква говорять про одкровення Бога, завдяки якому Творець промовляє до людини і відкриває їй Себе. Це одкровення важко збагнути за допомогою лише розуму. Отже, Бог може спілкуватися з людьми через одкровення. Але як воно відбувається? Як ми можемо сприймати Його? Людина може спілкуватися з Господом на особовому (сердечному) рівні, і саме на такому рівні Він найбільше відкривається і там якнайповніше можна зустрітися з Богом. Адже Бог є Особою, а людина, Його образ і подоба, також є особою. А діти хіба не є особами? Звичайно є, і ще незаплямованими гріхами, а, отже, тими, хто найбільш готовий до зустрічі з Богом, найбільш відкритий для Нього! Тому Церква вчить і закликає батьків хрестити немовлят, якомога швидше знайомити їх з Господом, щоб на них зійшла ласка і благословення Боже, щоб вони могли зростати разом з Ним і фізично, і духовно. Дехто може запитати: «А як же віра? Чи можливе хрещення без віри?» Ні, неможливе. Але хто сказав, що дитина не має віри? Вона її має і отримує через инших людей, котрі цю віру мають – хресних батьків. У Святому Письмі декілька разів зустрічаємо випадки, коли люди зцілялися і спасалися не виявляючи безпосередньо власної віри, а вірою людей, які їх оточували і любили. Наприклад, випадок, який описує Євангеліє, коли до Ісуса принесли розслабленого. «Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: “Сину, відпускаються тобі твої гріхи”» (Мр. 2:5). Коли ж померла донька Яіра, Христос сказав саме йому: «Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться» (Лк.

8:50). Також приємно вразила Ісуса віра римського сотника, котрий просив у Нього оздоровлення свого слуги (Лк. 7:2–10). І це бажання Месія виконав не вірою самого хворого, а завдя-

ки вірі иншої людини. Ось так спасалися вірою ближніх. Подібно відбувається і в хрещенні немовлят: вірою батьків і хресних батьків заручається віра молодої особи. Ісус у Євангелії говорить до своїх учнів: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне» (Мт.

19:14). З цього уривку бачимо, що Ісус любить дітей, прагне бути і спілкуватися з ними. Безсумнівно, Він прагне їхнього спасіння і хоче бачити їх у Царстві Небесному, наголошуючи: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3). Справді, важко повірити, що Месія не хотів би дарувати немовлятам ласки Божого синівства, а ми позбавля-

27

наша віра

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ємо їх цього, кажучи, що «не можна хрестити дітей, доки вони не зможуть свідомо це обрати». Практика хрещення немовлят не виникла нещодавно, а існувала вже з самих початків християнства, хоч і не була загальним правилом. Наприклад, у Святому Письмі говориться про апостола Павла (див. 1 Кор. 1:16; Ді. 16:14-15; 16:33), котрий хрестив цілі родини, де очевидно були й діти. Святий Іриней, котрий жив між 140 і 204 рр. писав: «Ісус прийшов спасти всіх. Через нього народилися знову з Бога немовлята, молодь і старі» («Проти єретиків», книга друга). Оріген (185-255 рр.): «Церква прийняла від апостола традицію також хрестити щойно народжених» (див. коментарі Орігена на Послання ап. Павла до Римлян). Святий Кипріян 258 р. писав: «Що ж торкається дітей, яких на твою думку не треба хрестити на другий чи на третій день після народження, але подібно до старозавітнього обрізання не швидше ніж на восьмий день, то ця річ виглядає для нас (зібраних) на нашому Соборі зовсім инакше. Всі ми вважаємо за краще ні одної народженої людини не позбавляти милосердя й ласки Божої. Всі люди – діти й дорослі – однакові для Бога і рівні щодо років і зросту перед ним. Наші роки мають значення тільки для цього дочасного світу, для нас, що живемо в часі, а не для Бога. Ласка Божа дається не по мірі літ і зросту, але по любові (див. Гал. 2)... Тому ми думаємо, що нікому не можна перешкоджати в одержанні ласки й кожний повинен бути допущеним до хрещення. Єдиною перешкодою може бути тяжкий гріх, але дитина нічим ще не згрішила, а в хрещенні відпускається їй не власний, а чужий гріх... І тому на нашому Соборі запало таке рішення: не можна нікого усувати від хрещення... особливо новонароджених дітей...» (Лист до Фіда). Читаючи Старий Завіт, можемо побачити праобраз хрещення у юдейському обряді обрізання. Це була заповідь Бога ізраїльському народові, яку останній зобов’язувався виконувати. Господь заповів своєму народові здійснювати цей обряд восьмого дня після народження. Бог не вимагав очікувати дозрівання дітей, щоб вони зробили свій вибір посвячувати себе Богові чи ні, а наказував здійснювати обрізання в перші дні після народження. Християни перейняли і преобразили цю практику, і в нас також існує традиція хрестити дітей восьмого дня після народження, хоч це не є категоричною вимогою. Отож, дуже важливо і потрібно увести немовля у богоспілкування в Церкві Христовій через Таїнство Хрещення. Звичайно, не маємо забувати про дітей і в процесі їх зростання, а завжди допомагати їм в міру можливостей розуміти Божі правди, якими керуємось упродовж земного життя. У спілкуванні з дітьми завжди маємо пам’ятати, що ми відповідальні за них. У Святому Письмі знайдемо слова: «Настав малого на добру путь, – навіть як постаріється, не зверне з неї» (Прип. 22:6). Хрестячи немовлят, сприяємо їх зростанню під опікою Господа, Богородиці, всіх святих і Церкви. А що може бути краще для дитини, коли вона має таких покровителів? Від батьків залежить дуже багато, але дитина має значно більше можливостей осягнути щастя, живучи в Христі особисто.

28

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Хресні Роман СЛАВИЧ

В

перші часи християнства, людина, котра бажала стати християнином і вступити в церковну спільноту, заявляла про цей намір настоятелю Церкви. Хтось з вірних цієї громади представляв таку людину перед Церквою і настоятелем. Таким чином, він ставав поручителем цієї людини. Зараз таких поручителей називають хресними батьками або кумами, в Требниках їх названо восприємниками. Слово «кум» походить з латинської, а в нас прийнялося як «хресні батьки». Воно означає лише сполучник «з», тобто тих, хто є з похресником. Місія поручителя полягала в тому, що він свідчив перед всією громадою, що його підопічний є людиною відповідальною і гідний бути християнином. Але на цьому їхня функція не закінчувалася. Хресні батьки ставали духовними родичами похресника і опікувались ним, вели його впродовж подальшого життя. В наш час, коли в основному хрестять немовлят, хресні батьки виконують особливу роль у звершенні Таїнства Хрещення. Зараз нам не потрібно особливого переконання, що діти, яких хрестять, мають особисту віру, яка б мала передувати Таїнству Хрещення. Проте Церква, допускаючи такі хрещення, впевнена, що в момент хрещення віра хрещальника не відіграє активної ролі. Ми не можемо стверджувати, що хрестячи дітей, ми порушуємо їх свобідну волю. А віра, що є умовою звершення таїнства, заручається вірою батьків і хресних, які є членами Церкви. Щодо цієї віри святий Кирило Єрусалимський висловлюється так: «Віра має таку силу, що не один тільки віруючий спасається нею, але і другі спасаються по вірі інших. Розслаблений в Капернаумі не був чоловіком віруючим, проте мали віру ті, які принесли його і спустили через покрівлю дому» (Пор. Мр. 2:4-5). Хресні батьки відповідальні за зростання хрещальника у вірі та воцерковленні. Сповнюючи сумлінно свої обов’язки і несучи сумлінно відповідальність за похресника, вони великою мірою допомагають батькам у вихованні дитини. Батьки не завжди мають можливість вповні займатися релігійним вихованням своїх дітей. Хресні батьки можуть допомогти краще, ніж будь-хто. Хрещення означає не тільки прихід до Христа і входження у церковну спільноту, є не лише початком християнського життя, але й закликом до святости. Функція хресних батьків, яка полягає у вихованні та духовній опіці, є необхідною. Вони повинні підходити до цього вміло та поступово. Хресні батьки повинні подавати дітям правди християнської віри та моралі у простій і доступній для дітей формі. Дозріваючи, дитина стає більш свідомою, в її житті продовжується виховання у вірі. Хресні батьки повинні запалювати

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

батьки і підтримувати у дитині вогонь віри. Таким чином, у підлітковому віці християнина ці близькі люди можуть відіграти важливу чи навіть головну роль у вихованні та воцерковленні. Спілкування молодої людини зі старшим має нести в собі більш дружній і повчальний характер і бути передаванням віри від серця до серця. Бачимо яка велика відповідальність кладеться на хресних батьків. На жаль, в сьогоднішній час інституція хресного батьківства затратила своє первинне значення та зводиться до гарного ритуалу. Це призводить до того, що багато людей, навіть самі хресні батьки, не розуміють свого покликання та відповідальности перед Богом і Церквою. Самі християни, не будучи практикуючими, вибирають сьогодні хресних батьків не згідно бачення Церкви, а за власним уподобанням. В сучасних умовах знайти відповідальних хресних батьків є непростою справою. Ними повинні бути лише особи, які належать до Церкви і є практикуючими християнами. Хресні батьки мають бути обізнаними у справах віри, а в майбутньому здатними разом з иншими родичами поступово навчати похресника християнської віри. А для цього потрібна катехизація хресних батьків. Вони, будучи одними з головних учасників таїнства, повинні пройти приготування, яке виражається не лише в шаблонному чи систематичному навчанні, але в особистій молитві та зразковому житті. Сам підхід до приготування хресних батьків мав би полягати у вдосконаленні і розвитку їх як особи. Це означає, що у своїй підготовці їм потрібно робити головний акцент на особистій молитві, на збагаченні духовного досвіду, на вмінні бути прикладом, «сіллю землі» і «світлом світу». Хресні батьки повинні розуміти, що катехизація – це не тільки навчання віри, але й прояв цієї віри у вчинках. Тому хресним батькам потрібно глибше ознайомитися з вченням Церкви про хрещення дітей та їх роль в цьому. Побачити подальший шлях їх покликання бути хресними батьками так, щоб їхні слова і обіцянки, дані у Таїнстві Хрещення, були у майбутньому підтверджені відповідними вчинками. У старовину був тільки один кум: для хлопця – чоловік, а для дівчини – жінка. У нашій Церкві існує звичай мати двох кумів, їх вибирають батьки дитини. Підсумовуючи сказане, визначимо, хто може стати хресним батьком чи матір’ю. Отже, хресними батьками можуть бути особи, котрі: - прийняли три містагогійні таїнства (Хрещення, Миропомазання і Євхаристію) і належать до Церкви; - призначені до хресного батьківства самим похресником чи його батьками, опікунами, а якщо таких нема, то священиком (проте у виняткових ситуаціях можли-

ве хрещення без хресних батьків, тоді сам священик вважається хресним батьком новоохрещеного); - не є батьками (фізичними) похресника чи в подружжі з ним; - не були покарані карою екскумуніки, суспензи, а також усунення чи позбавлення права виконувати завдання хресних батьків; - мають відповідний і дозволений Церквою вік: хресний батько – 15 років, а хресна матір – 13. Не можуть бути хресними батьками: особи монашого стану; невіруючі і неохрещені; психічно хворі люди; розлучені. Окрім того, подружжя не може бути хресними батьками однієї і тієї ж дитини. З моменту хрещення настає духовне споріднення між хресними батьками та похресником, а також між хресними батьками та батьками (фізичними) дитини. Тому церковні закони забороняють шлюб між цими людьми, тобто хресний батько (матір) не може взяти шлюб з похресницею (похресником), також не може одружуватися хресний батько (матір) з матір’ю (батьком) дитини, поте через поважні причини з дозволу єпископа ці особи можуть одружитися. Церква благословляє шлюб між хресним батьком та хресною матір’ю, дітьми хресних батьків та дітьми їхніх кумів (батьків похресника). Ще раз підсумовуючи все написане, можемо сказати, що хресні батьки повинні обиратись не тільки за бажанням самих батьків дитини, але й відповідати вимогам Церкви, бути людьми воцерковленими, щоб могти вести у вірі малюка в час самого таїнства, та бути проводирями в подальшому житті похресника, свідчити Христа, не лише порадою, але і власним життям.

29

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Подружжя і дівицтво: конфронтація чи гармонія І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.

Бт. 1:27.

Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом. Бт. 2:24.

аведені в епіграфі цитати свідчать, що поділ на статі, статева приналежність і любов є Божим творінням, Божим задумом. Чоловік і жінка у їхній єдності (а не поодинці) є образом Божим. Створення жінки з Адамового ребра «плоті від плоті і кости від костей» є аналогією відвічного родження єдиносущного Слова з Отцевого лона, а людська статева любов як найглибша і найтісніша (бо у ній віддає себе цілу, з духом душею і тілом – иншій) є аналогічним відображенням спілкування Божих Осіб у Пресвятій Тройці (грецькою – «perichoresis»). Тому ця любов є плідною і з неї народжується нове життя – нова особа. Наш Господь і Спаситель Ісус Христос, піднісши своєю присутністю в Кані Галилейській подружжя до рівня таїнства та наголосивши на його нерозривності, відкликається на цей початок. Святий апостол Павло зве подружжя «великою тайною» та використовує його як образ відносин Христа і Церкви. У старозавітніх книгах Бог неодноразово представлений як наречений, а Ізраїль, Донька Сіону, як невіста. На підставі цього богослови трактують Пісню пісень, окрім її прямого значення, як алегоричне представлення весільних відносин Бога і людини. Таким чином, християнство у своїй суті та у своїх витоках завжди належно оцінювало і оцінює людську статевість та подружжя. Однак, крім подружжя, в Церкві Христовій існує инший спосіб розкриття себе на шляху доростання до Царства Небесного. Мова йде про дівицтво. Саме воно в парі з подружжям творить два рівноцінні шляхи життя християнина в земній дійсності. Будучи взаємодоповнюючими, ці дві дороги заслуговують на однакову шану і благоговіння у ставленні до них, позаяк творять повноту можливостей, у якій може віднайтись кожна особа, життєва мета котрої – дозрівання в любові до Бога і уподібнення до Нього. Проте гармонійному співжиттю цих двох дійсностей впродовж історії християнства часто загрожували односторонні, а отже, хибні і неправдиві погляди, які призводили

до утворення псевдовчень, що в однобічному порядку надавали абсолютну перевагу одній із можливих форм перебування в межах Христової Церкви: чи то подружжю, чи то дівицтву. Для нас взірцем у ставленні до різноманітних побутуючих поглядів щодо подружжя і дівицтва нехай будуть біблійні істини, які абсолютно рівноцінно і одинаково позитивно розглядають ці два стани, а також традиція Церкви, упорядниками і передавачами якої стали св. Отці, християнські мислителі і письменники. Саме на них зосередимо нашу увагу. Найперше застановимось над тими правдами, які подають сторінки Святого Письма стосовно нашого питання, а згодом здійснимо невелику історичну подорож у творчість деяких св. Отців і християнських мислителів, котрі розглядали і присвячували свої праці питанням подружжя і дівицтва. Отож, сам Христос представлений у кількох притчах в образі нареченого: притча про дів, притча про весільний бенкет у царського сина. Христос називає себе женихом. Проте Ісус, мовлячи про гідність подружжя, говорить також про особливе покликання бути скопцем задля служіння проповіді Євангелія. Також ап. Павло каже: «Я бажав би, щоб усі люди були, як і я [неодружені – примітка автора], та кожен має свій особливий дар від Бога, один – такий, а другий – інший» (І Кор. 7:7). Апостол народів у своїх листах під натхненням Святого Духа чітко розкриває питання подружжя і дівицтва. Висловлюючи глибину стосунків у подружжі, Павло пише: «Коріться один одному у Христовім острасі. Жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова жінки, як і Христос Голова Церкви, свого тіла, якого він Спаситель. А як Церква кориться Христові, так у всьому й жінки – своїм чоловікам. Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зо словом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непо-

Василь ДЕМКІВ

Н

30

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

рочна. Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла; бо хто любить свою жінку, себе самоголюбить. Нхто ж ніколи не ненавидів свого тіла, навпаки, він його і піклується ним, як Христос Церквою, бо ми – члени тіла його. Тим то покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву. Нехай же кожний з вас зокрема любить свою жінку так, як себе самого, а жінка нехай поважає чоловіка» (Еф. 5. 21-33). З иншого боку, Павло є співцем дівицтва, не протиставляючи його подружжю, виражає при цьому певні переваги дівицтва у служінні Богу. «Я ж хочу, щоб ви були без журби. Хто не жонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений. Так само й жінка незаміжня, і дівиця клопочеться про Господні справи, щоб бути святою і тілом, і духом, а заміжня клопочеться про справи світу цього, як догодити чоловікові» (І Кор. 7:32-34). Однак, тут необхідно ствердити, що апостол не дорікає чоловікам, котрі піклуються про своїх жінок, не осуджує дружин через те, що вони прагнуть догодити своїм чоловікам, а радше стверджує, що їхні серця розділені між любов’ю до Бога і любов’ю до свого чоловіка і через обов’язки подружнього стану їм важко знайти час, щоб роздумувати над божественним. Адже обов’язок подружнього стану чітко вимагає: бути поєднаними взаємними узами як в радості, так і в смутку. Поряд із ап. Павлом, котрий вів дівственне життя, маємо приклад ап. Петра. Йоан Ліствичник наголошує, що саме Петру були дані ключі Царства Небесного, котрий не був дівственником по плоті (Євангеліє згадує, що він мав тещу, а очевидно й жінку), але був чистим. Отже, бачимо, що величні світочі Церкви Христової, якими є св. ап. Петро і Павло, несуть нам правду власним прикладом про рівність дівственників і одружених, котрі служать у винограднику Господньому. Подальший розвиток і осмислення цього питання в історії Христової Церкви можемо проаналізувати у творах християнських мислителів і авторів. Передусім слід зазначити, що всі ці думки, крім глибоких розважань, є похідними щодо богоодкровенної істини, проілюстрованої на сторінках Святого Письма. Як пише англійський католицький письменник Гілберт К. Честертон, «Церква горіла найчистішим вогнем ціломудрія, вона умертвляла плоть, але різниця (між Церквою та всіма тими, що протиставляли ці дві дійсності через вивищення однієї, серед них маніхеї, гностики) була від того не меншою, а більшою... Чоловік міг день і ніч стояти на стовпі і вславитися аскезою. Але вартувало йому сказати, що світ бридкий, або що одружуватися гріх, як його засуджували за єресь». Натомість, хибні погляди на подружжя і статевість не залишились без впливу. Вони поширилися в Церкві на рівні духовенства і вірних і утворили певну думку щодо цих питань. Такі думки хоч не завжди співпадають з Христовими словами, однак инколи знаходили своє відображення у творах християнських авторів.

Св. Августин (354-430 рр.) у «Сповіді» нарікає на свою похітливість, розуміє зв’язок із жінкою як рабство і «липкий клей насолоди», а окрасою чеснотного подружжя вважає «впорядковане сімейне життя і виховання дітей». Він не згадує про подружню любов та про її велич. Щоправда, св. Августин, згадуюючи свою нешлюбну жінку, матір його сина Адеодата, говорить, що «його серце приросло до неї» та що коли її відірвали від нього, то його серце «розірвали і воно кровоточило». Ми можемо трактувати ці слова як слова любови, проте сам св. Августин у них не вкладає цього значення. Важко, зичайно, аналізувати поставу Августина у цьому питанні і шукати її причини. Проте більшість коментарів наголошують на причинах такого ставлення Августина, а саме: атмосфера язичницького Риму, яка осквернила все, пов’язане зі статевістю, а також його особисте невпорядковане життя до навернення. Якусь роль щодо цього питання відіграли, мабуть, і його колишні маніхейські погляди. Правда, говорячи про стриманість, яка відкрилась йому в гідності ціломудрія, св. Августин вказує на те, що пізніші автори назвуть «подружжям з Христом». Всепоглинаюча любов до Бога у нього є підставою стриманости. Однак створюється враження, що любов до Бога та любов до жінки є для нього взаємовиключними. Негативне ставлення до подружжя мав Тертуліян (155-220), християнський мислитель і письменник. Його жорстка категорична моральна постава не давала можливости оцінити скарб, який несе християнське подружжя. Зрештою, ця позиція привела його до єресі монтанізму, яка негативно ставилась до подружжя. Але, крім цих поглядів, у період становлення і перших кроків Церкви Христової більшого захисту, очевидно, потребувало дівицтво. Інститут подружжя належав до сфери громадського права, тому був більш закорінений у свідомості людей. Богослови не вважали за потрібне окремо обговорювати його. Звідси святоотцівська традиція не створила розвинутого і детально розпрацьованого богослов’я подружжя. Дівицтво ж, попри спорадичні прояви у Старому Завіті і в стародавньому світі загалом, було новим явищем для поганського світу і тому потребувало особливої апології. Багато Отців ранньої Церкви восхваляли дівицтво: достатньо згадати імена Климента Римського, Ігнатія Антіохійського, Орігена, Климента Олександрійського, Методія Олімпського. У IV ст. окремі трактати про дівицтво пишуть Атанасій Великий, Василь Анкирський, Григорій Богослов, Іван Золотоустий, Єфрем Сирін – на Сході, Амброзій Медіолянський і Августин – на Заході. При цьому в IV ст. не з’явилось жодного твору, який би ґрунтовно осмислював подружжя. Неодноразово теми подружжя заторкувались у зв’язку із дівицтвом і там воно по-богословськи осмислювалось. Також питання подружжя згадувались у дисциплінарно-канонічному аспекті, зокрема Гангарський собор (бл. 340 р.) видав серію правил проти тих, хто, практикуючи дівицтво, погорджує подружжям або принижує його. Сам факт появи цих правил вказує на те, що ставлення до подружжя

31

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

в християнському середовищі було неоднозначним, часто траплялися крайнощі. У цей період на увагу заслуговує трактат св. Методія Патарського (IIIст.) «Бенкет десяти дів». У ньому міститься обширна розгорнута апологія дівицтва як наслідування образу життя Ісуса Христа, однак ми знаходимо там декілька сторінок посвячених богословському обґрунтуванню подружніх стосунків між чоловіком і жінкою. Зокрема, розкривається думка про те, що це спілкування, ці стосунки є дійством на образ Божий, позаяк через них сам Бог-Творець створює нові людські істоти, чоловіче сім’я стає «причасником Божественній творчій силі». Зразком у богословленні на цю тему є «Слово про дівицтво» Григорія Богослова (IV ст.). Григорій, базуючись на ґрунті філософії, подає християнське бачення подружжя і дівицтва. Наголошуючи на позитивному аспекті подружжя, Григорій підкреслює, що завдяки ньому зберігся людський рід. Григорій використовує образ ріки у представленні людського роду. Ріка людського роду через смерть зупинила б

Людина є образом Божим, тому любов є її основним покликанням.

свій рух, висохла б, але через подружжя вона постійно поповнюється новими водами, які забезпечують їй довготривале існування. Святі Отці, зокрема Григорій, вбачають у подружжі не просто засіб збереження людини, але надають йому спасительного значення. Подружжя розглядається першою чергою як особовий зв’язок, а не природний. На особовому рівні це засіб спасіння. Христос прийшов у світ через подружжя, і перше, що він відновив, зробив засобом спасіння, освятив це – подружжя. За Григорієм, подружжя послужило прикрасою землі, а дівицтво – прикрасою Божого Неба. Осмислюючи образи подружжя і дівицтва, Григорій не протиставляє їх, але вказує на відмінності. Подружжя, на думку Григорія, не віддаляє від Бога, а наближує подругів. Перебувати у подружжі важче, ніж у дівицтві. Подружжя порівнюється до «великого корабля», який потребує більшої благодаті, більшої допомоги Божої. Чому подружжя «більший корабель», ніж дівицтво? Воно потребує більше зусиль, більше турбот про дітей, жінку, а це збільшує потребу частішого і глибшого звернення до Бога, щирої молитви. Чим більше відчуття присутности Бога в подружжі, тим більша любов і між собою, і до Бога. Окреслюючи, у свою чергу, дівицтво, Григорій висловлюється: «Дівицтво – це прекрасний дар нашого життя, дар, світліший від золота, дар тим, у кого любов до дівицтва відкинула земне життя, піднімаючи звідси крила їхнього ума до Найвищого Бога». Отже, дівицтво – це дар Божий, харизма. Дівицтво можна реалізувати тільки благодаттю Божою.

32

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Продовжуючи нашу історичну подорож із зупинкою у Середньовіччі, подивимось на епохальну постать Римо-Католицької Церкви св. Тому Аквінського (XIIIст.), для якого подружжя, без сумніву, є добром. Згідно з його вченням, у подружжя є три цілі: діти, взаємна допомога, лік від пожадливости. У свою чергу, оспівуючи дівицтво, Тома дарує йому найпоетичніші епітети, стверджуючи, що «дівицтво нагороджене атрибутом найвищої краси». Тому, за словами Пія XII, його приклад зачаровує і є дивовижним доказом того, що влада духу над тілом – це результат божественної допомоги і знак випробуваної чесноти1. Революція поглядів на любов і статевість приходить з постатю Дітріха фон Гільдебранда (XIX-XX ст.). Що він вніс у розуміння статевости? Це було глибшим усвідомленням вічного і незмінного «скарбу» істини у вченні Церкви. На відміну від багатьох поширених думок, Дітріх твердить, що саме любов творить найглибше і найвластивіше ядро подружжя. Він стверджує, що так як подружжя сутнісно є спільнотою любови, у якій, згідно із словами Спасителя, «двоє стають одним», то навіть таке подружжя, яке не має дітей з причин, які неможливо усунути, не втрачає через це свого значення і внутрішньої краси, бо освячується подружньою любов’ю і прославляє Бога як найвища спільнота любови. Не менш глибоке осмислення і розуміння християнського подружжя висвітлює сучасник фон Гільдебранда, наш славний мислитель і митрополит Андрей Шептицький, і тим ілюструє розвиток цього питання у нашій Церкві. Життя наречених у дусі святого Таїнства Подружжя митрополит розглядає як один із шляхів досягнення вірними вічного спасення. Він намагається донести вірним такий погляд на християнське подружжя, згідно з яким сімейне життя є тим середовищем, у якому досвідчується глибина Божої відкупительної любови. Підсумувати цей невеликий огляд можна думками блаженної пам’яті Папи Івана Павла ІІ, котрий присвятив численні твори проблематиці любови, статевости та подружжя. Папа розпочинає із твердження, що людина є образом Божим, тому любов є її «основним покликанням». Існує два особливі шляхи, за допомогою яких можливо здійснити покликання до любови у житті. Один з них полягає в об’єднанні з Христом у таємничій безшлюбності «задля Царства Небесного», инший – це подружня любов. Ця любов охоплює все людське єство, тіло і душу, усі сили серця, волі і тіла. Далі за своєю сутністю ця любов є плідна. А плідна подружня любов знаходить своє вираження у дитині. У своїй повноті любов чоловіка і жінки, котрі зберігають її чистоту, є аналогією і наочним віддзеркаленням стосунків між Богом та Його улюбленою Церквою. Отож, гармонійно усвідомлюючи ці дві дійсності (подружжя і дівицтво), в жодному разі не протиставно, нам залишається віднайти свій шлях, до якого ми покликані, і в ньому здійснити спасіння та допомогти в цьому ближнім. Документи католицької церкви про шлюб та сім’ю. Львів 2002.

1

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

особистість

Святий Юда Тадей – опікун у безнадійних й розпачливих обставинах життя Ярослав Крижановський

О

дним із 12 Христових апостолів був св. Юда Тадей. У Святому Письмі згадується про нього перший раз тоді, коли наведено імена всіх дванадцятьох апостолів (Мт. 10:3). Иншу згадку про нього знаходимо в Євангелії від св. Йоана з нагоди Тайної Вечері. Тоді Христос сказав: «Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об’явлю себе. Юда ж – не Іскаріотський – мовить йому: “Господи, що таке сталося, що не світові, а нам ти себе об’явиш?” Ісус же озвався до нього, кажучи: “Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло”» (Йо. 14, 21-23). Про апостольську працю цього апостола після вознесіння Ісуса Христа маємо стародавнє передання, що він проповідував християнство в Юдеї, Самарії, Ідумеї, Месопотамії, Лівії, Персії, де разом зі св. апостолом Симоном Зилотом (Кананієм) прославив Господа мученицькою смертю. Він належить до тих мужів, котрих Святе Письмо називає «братами Господніми». За стародавнім християнським переданням св. Юда Тадей був сином Клеопи, брата св. Йосифа Обручника, і Марії, двоюрідної сестри Пресвятої Богородиці. Крім Юди, мав Клеопа ще трьох синів: Якова, Симона та Йосифа і дві доньки: Марію й Саломію. Саломія була жінкою рибалки Заведея і матір’ю Якова та Йоана. Усі вони були Христовими двоюрідними братами. Про це згадує св. євангелист Матей: «Як же Ісус скінчив ці притчі, пішов звідти. Прибувши у свою батьківщину, він навчав їх у їхній синагозі, так що вони дивувалися і говорили: “Звідкіля у нього ця мудрість і сила чудодійна? Хіба він не син теслі? Хіба не його мати зветься Марія, а його брати: Яків, Йосиф, Симон та Юда?”» (Мт. 13, 54б – 55). Христові двоюрідні брати називалися: Алфеєві сини – Яків Молодший, Симон Зилот і Юда Тадей, а Заведеєві – Яків Старший та Йоан Богослов.

Хто хоче жити без людської зради, Хай завжди слухає Тадея поради. У всякому горю Він дасть допомогу Над ворогами принесе перемогу. Хай і пекло на кого повстане Тадей завжди в обороні стане. Відгонить смуток, відчай і розпуку, Простягне свою допоміжну руку… Слова з пісні-молитви до св. Юди Тадея. Перед їхнім покликанням на апостолів Христові родичі не були захоплені ні Ісусом Христом, ні його святою справою. Навіть тоді, коли Він покликав їх на своїх апостолів, їх не так захоплювала ідея Христового царства «не з цього світу», як скоріше мрія про прогнання римлян та відбудову давнього ізраїльського земного царства Давида й Соломона. Пізнати це можна зі слів апостола Юди Тадея, котрий ще на Тайній Вечері питав Христа: «Господи, що таке сталося, що маєш нам об’явитися, а не світові?» (Йо. 14:22). Він був незадоволений, що Ісус Христос говорив їм під час Тайної Вечері лише про духовні речі і нічого не згадував про відбудову Юдейської держави, де й вони, Христові родичі, надіялися посісти вагоме місце. Юда Тадей, як і инші апостоли, згодом змінив свій погляд на цю справу. Але для цього треба було хресної дороги і Голготи, Воскресіння і зіслання Святого Духа, щоб перемінити їхні дочасні погляди і бажання та піднести їх до повного розуміння слів Господньої молитви: «Нехай прийде царство твоє». З якою живою вірою в Христа і щирою, готовою до найбільшої жертви любов’ю спішив згодом св. Юда проповідувати добру новину про Небесне Царство! Тоді він був уже справжнім апостолом Божого Сина, що вірив у Нього, любив Його та погеройськи віддав своє життя за його славу і наше спасіння, бо наша віра збудована й на його апостольській праці.

33

особистість

С

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

2-го липня (19 червня) вшановуємо пам’ять св. апостола Юди Тадея

в. апостол Юда Тадей залишив, згідно традиції, нам одне Послання, яке написав, мабуть, уже після зруйнування Єрусалиму (70 р. по Р. Хр.). В ньому він застерігав вірних перед єресями, про які писав св. Петро в своєму 2-му Посланні. Св. Юда виступає також проти фальшивих провідників: «Любі, докладаючи всієї пильности написати вам про наше спільне спасіння, вважаю за конечне написати вам, щоб заохотити вас до боротьби за віру, раз назавжди передану святим. Бо до вас просмикнулися деякі люди, що були здавна призначені на засуд: безбожні, які благодать Бога нашого обертають на розпусту й відрікаються від нашого єдиного владики і Господа Ісуса Христа. Я хочу нагадати вам, – хоч знаєте все, – що Господь, визволивши людей з Єгипетського краю, згодом віддав на погибель тих, які не вірували. Ви ж, любі, що будуєтеся вашою найсвятішою вірою і молитеся у святім дусі, бережіть себе самих у любові Божій, очікуючи милости Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя. Тих, що вагаються, старайтеся переконати» (Юд. 1:3-5; 20-22). Що стосується імени Юди Тадея, то він названий так за традицією, сполучаючи разом два різні імена. Справді, тоді як Матей і Марко називають його просто «Тадеєм» (Мт. 10:3; Мк. 3:18), Лука зве його «сином Якова» (Лк. 6:16; Ді. 1:13). Прізвище «Тадей» має незрозуміле походження і пояснюється або як виникле від арамейського «іасісіа», що означає «душа», тобто прізвище в даному випадку означало б «великодушний», або як зменшувальне від грецького імени «se to;n Qeovn» – «твого Божого». Про нього повідомляється небагато. Лише Йоан приводить його репліку, звернену до Ісуса під час Тайної Вечері. Тадей говорить Господеві: «Гоподи, що таке сталося, що не світові, а нам ти себе об’явиш?» (Йо. 14:22б). Це питання має велику актуальність, яке ми також задаємо Господеві: чому Воскреслий не явив Себе у всій славі своїм супротивникам, щоб показати, що переможцем є Бог? Чому Він явив Себе тільки Своїм учням? Відповідь Ісуса загадкова і глибока. Господь говорить: «Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14:23б). Це означає, що Воскреслого слід бачити, відчувати серцем, так, щоб Бог міг створити обитель в нас. Господь не виявляє Себе, як якийсь предмет. Він бажає увійти до нашого життя і тому Його явлення – це явлення, що залучає в себе і припускає відкрите серце. Тільки так бачимо Воскреслого. Юді Тадею було приписано авторство одного з Послань Нового Завіту, які називають «соборними», оскільки вони адресовані не якійсь певній помісній Церкві, але ширшому колу вірних, «покликаним, любим у Бозі Отці і збереженим Ісусові Христові» (Юд.

1:1). Головна мета Послання – застерегти християн від усіх, хто для виправдання власної розбещености і щоб збити з шляху инших братів, неприйнятними навчаннями приводять як доказ милостивість Бога, вносячи розбрати в Церкву. «Нехтують Божою владою» (Юд. 1:8), – так називає Юда їх вчення і «цінні»

34

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

ідеї. Самих же мрійників він порівнює навіть із занепалими ангелами, і, використовуючи сильні вирази, говорить, що вони «Пішли дорогою Каїна» (Юд. 1:11). Далі нещадно клеймить їх: «Вони – підводні скелі на бенкетах ваших, які живляться безсоромно з вами й самих себе випасають; хмари безводні вітрами гнані; дерева, що пізно восени безплідні, двічі померлі, вирвані з корінням; люті морські хвилі, що власним соромом шумують; зорі блукаючі, яким пречорна темрява збережена повіки» (Юд. 1:12-13). Сьогодні ми, мабуть, непризвичаєні до такої полемічної мови, яка, проте, говорить нам щось важливе, що посеред всіх спокус, всього перебігу сучасного життя нам слід зберігати ідентичність нашої віри. Зрозуміло, в цілях прощення, діялог початий II Ватиканським Собором, слід, поза сумнівом, продовжувати з твердою постійністю. Але цей, такий необхідний, шлях діялогу не повинен дозволити нам забути про борг, подумати як слід про головні і невід’ємні риси нашої самобутности і завжди підкреслювати їх. З иншого боку, необхідно пам’ятати, що ця самобутність вимагає сили, ясности і мужности перед лицем суперечностей світу, в якому живемо. Тому Послання продовжується так: «Ви ж, любі, що будуєтеся вашою найсвятішою вірою і молитеся у святім дусі бережіть себе самих у любові Божій, очікуючи милости Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя. Тих, що вагаються, старайтеся переконати» (Юд. 1:20-22). Послання завершується такими прекрасними словами: «Тому ж, хто може зберегти вас від занепаду і поставити перед славою своєю непорочними в радості, єдиному Богу, спасу нашому, через Ісуса Христа, Господа нашого – слава, велич, сила і могутність перед усіма віками і нині й по всі віки! Амінь» (Юд. 1:24-25). Чудово видно, що автор цих рядків живе в повноті своєї віри, до якої належать такі великі реалії, як етична досконалість і радість, довіра і, врешті, хвала, завжди керуючись лише добротою нашого єдиного Бога і милосердям нашого Господа Ісуса Христа. Тому, хай Юда Тадей допомагає нам безнастанно відкривати і невпинно жити красою християнської віри, уміючи свідчити про неї твердо і разом з тим спокійно. У постмодерну епоху звичай вшанування св. Тадея починає широко розповсюджуватися. У каплиці Матері Божої Переможниці при духовному закладі ім. св. Казимира у Вільні по вул. Вількомірській знаходиться прекрасна старовинна ікона св. Тадея Чудотворця. До цієї ікони щорічно прибувають паломники звідусіль, щоб зложити в такий спосіб подяку за благодать і заступництво, або просити допомоги. Варто однак зауважити, що культ св. Тадея чимало потерпів через однакове ім’я з Юдою Іскаріотським. І тому, силою цього факту, Ісус Христос хоче винагородити свого двоюрідного брата за довге забуття. Отож, хто в найбільш важких життєвих обставинах звертається з вірою до цього святого, обов’язково отримує мир у душі та підтримку, щоб нести свій хрест радо, у згоді з Божим Провидінням. Це Божа воля, щоб ми в цих надзвичайно суперечливих часах прибігали саме до нього у складних справах і в людському розумінні повністю безнадійних.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

особистість

Антін Крушельницький та його педагогічна спадщина. До 130-річчя від Дня народження (04.08.1878 -...1937) Галина Панкевич

Ш

Історіє! Віншуй нам довго жити, Запричащатись Правдою, Добром! І. Сеник. історії взагалі та власного

анобливе ставлення до народу зокрема, завжди вважалось прикметою високої культури. З Божої ласки минув час вульгарних спотворень історичних фактів, намагання втиснути їх в Прокрустове ложе тої чи иншої ідеології. Прийшла благодатна пора для «голодних і спраглих правди» розпочати студіювання нашого минулого об’єктивно, мудро, без жодних крайнощів, як самоїдства, самобичування – з одного боку, так вивищування, самовихвалянь – з иншого. Будь-які піднесення, досягнення, успіхи рівнозначно, як і помилки, невдачі, втрати можуть стати великою школою, хоч иноді дуже болісною, духовного зростання як окремої особи так і цілого народу. Адже історія, як казали давні мудреці, – вчителька життя. На сьогоднішній день формування оптимістичного світобачення, яке полягає в тому, що національні гени – незнищенні, а відродження, воскресіння народу можливе, незважаючи на жодні зовнішні перепони, є доленосним для українців. Сповнений виважености та любови погляд на всі драматичні сторінки та перипетії історичного розвитку допомагає знову і знову починати з початку й таким чином просуватись вперед. Майже уся родина А. Крушельницького, відомого педагога, письменника, перекладача (дружина, дочка, четверо синів, невістка) була знищена сталінським тоталітарним режимом. Проте всіх Крушельницьких стерти з лиця землі не вдалося. Цей рід відомий ще з ХV ст. і походить із села Крушельниця Тустанської волости. З плином часу родовід розгалузився на Крушельницьких-Чулкевичів та Крушельницьких-Ставниковичів. Власне з першої гілки походить родина адвоката Володислава Крушельницького, батька майбутнього просвітителя. Народився Антін в невеличкому мальовничому містечку Ланьцут (тепер територія Польщі). Навчався в Перемишльській гімназії, потім, з перервами, – на філософському факультеті Львівського університету. В гімназіях Ярослава, Коломиї, Станіслава, Бережан, Городенки, Рогатина та ин. галицьких містечок (влада часто перекидала «невигідного професора») викладав українську, грецьку, латинську мови, географію та історію рідного краю. Автор наукових статей та художніх творів з педагогічної тематики. А. Крушельницький розглядав освіту як могутню зброю в боротьбі рідного народу проти національного та соціяльного поневолення. Продовжуючи справу І. Франка, розвиваючи його педагогічні ідеї, Антін Крушельницький правдиво змалював надзвичайно незадовільний стан школи та освіти на західноукраїнських землях в кінці ХІХ-на поч. ХХ ст. Шкільна реформа 60-70 рр., за якою освітні справи в Галичині повністю переходили в компетенцію польської шляхти, сприяла політиці соціяльно-економічного поневолення, культурного пригноблення нашого народу. В А. Крушельницький. Просвітницький реферат. Коломия 1909, с. 22. Там само, с. 23.

1 2

Антін Крушельницький «Просвітньому рефераті», подаючи статистичні дані кількости неписьменних в Коломийському, Городенківському, Богородчанському, Печеніжинському, Косівському та Надвірнянському повітах, Антін Крушельницький прийшов до висновку, що на кожних сто людей населення приходиться буквально декілька грамотних. «Се такі страшні числа, що просто годі вірити. Аби на 100 людей у повіті було письменних 11, а 89 не вміло ні читати, ні писати – се нечуване»1. Далі автор зазначає, що 1900 року «... на 3080443 українців читає і пише 558677, пише 62359, а таких, що ані читають, ані пишуть, значить цілком безграмотних анальфабетів, є 2459410, або на кождих 100 українців в Галичині 79 анальфабетів, а тільки 21 грамотних»2. В особливо занедбаному стані перебувала народна школа. Часто шкільна влада відмовлялась давати кошти на будівництво й ремонт шкільних приміщень, намагаючись усілякими способами гальмувати розвиток народної освіти. Незважаючи на те, що в австрійському шкільному законі проголошувались принципи обов’язкового початкового навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років, багато дітей, допомагаючи батькам у їх важкій праці, не відвідувало занять. Крім того, розпорядженням від 13 січня 1893 р. початкові школи були поділені на школи міського й сільського типів. Школи першого типу призначались, як правило, дітям із матеріяльно забезпечених сімей і давали можливість своїм випускникам продовжувати навчання в середніх навчальних закладах. Закінчення сільської школи не давало жодних

35

особистість

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

прав на вступ до инших навчальних закладів. 1906 р. шкільна влада, ідучи на подальше обмеження доступу селян до освіти, негласним розпорядженням заборонила приймати дітей з села у міські школи. Такий стан початкової школи, як писав А. Крушельницький, «...спинював доступ освіти до широких мас нашої нації, не тільки що не помагав творити діяльного громадянина й робітника у всіх царинах життя, – він ліг великою перешкодою для нашого громадянства до користування вищим ступінем освіти середньою школою, вищою освітою взагалі»3. Характеризуючи безвідрадний стан народної школи, ворожої життєвим інтересам народу, і водночас порівнюючи її з народним шкільництвом самодержавної Росії, письменник писав: «Народне шкільництво в Австро-Угорщині, (обмежене головно в Галичині до одно- й найвище двокласових шкіл), при дуже слабкій підготовці вчителя до його великого завдання, при переважаючій більшості чужого для нації вчителя, при всіх його зусиллях повести працю так, щоб на зверхній вигляд вона знаходила признання у шкільного зверхника інспектора – поляка, тож вивчення шкільних дітей кількох патріотичних польських пісень та дрібки з польської історії, – воно в остаточному висліді оставляло по собі в душах молоді велике ніщо, зовсім так, як російська нижча початкова школа»4. В дещо кращому становищі, в порівнянні з початковою освітою, перебували в Галичині й на Буковині середні навчальні заклади. Перед Першою світовою війною тут було 8 державних середніх шкіл з українською мовою викладання, утраквістичні відділи в 2-х польських гімназіях, 8 приватних українських гімназій. Однак доступ до них через високу платню був дуже обмежений для дітей трударів. Суттєвими недоліками в цих навчальних закладах педагог вважав занедбання фізичного й особливо трудового виховання, катастрофічну відірваність змісту навчання від життєвих потреб, а також заборону на читання періодичних видань (як відомо, на початку ХХ ст. активно ширились ідеї соціялізму, матеріялізму). Часто, не маючи змоги отримати відповідної державної посади, випускники гімназій, відчужені від фізичної праці, до якої не виробили почуття шанобливости, скочувались в провалля безнадії. На думку А. Крушельницького, збільшення приватних класичних гімназій в Західній Україні входило в суперечність з вкрай низьким економічним становищем простого народу. «Хвилина залишення більшості молоді середньої школи з патентом – свідоцтвом “зрілості”, – це хвилина прощання з найважчим кошмаром, який мучив її вісім років життя!»5. Драматичні картини стану школи й освіти на західноукраїнських землях змалював письменник в ряді художніх творів. Важка, безрадісна наука, знущання вчителів з бідної дитини зображені в дещо автобіографічному нарисі «Непотріб» (збірник «Світла і тіні», 1900), який перегукується з ранніми оповіданнями Івана Франка на шкільну тематику. Близькими за ідейним змістом до цього твору є нариси «Лекції педагогії», «§§» (зб. «Із книги життя», 1906), а також оповідання

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

«Два світи» (зб. «Пролетарі», 1899). Іван Білинський – центральна постать повісти «Буденний хліб» – обдарована молода людина, котра прагне досягти високого інтелектуального розвитку, через матеріяльні нестатки, а також виснажливу науку в гімназії й університеті, підриває здоров’я й хворіє туберкульозом. Не як про розсадник культури й світла, духовну святиню згадує Іван про університет, а як про інституцію, що «...посадила на своїх вівтарях демагогів, шальвірів [шахраїв – примітка Г. Панкевич], магів, політичних злочинців, наукових облудників, темні сили чорного царства – які поставили собі метою поганити, зневажати науку...»6. Після розпаду Австро-Угорської імперії землі Західної України були окуповані Польщею. Повівши жорстокий курс на повну денаціоналізацію українців, нова влада організовувала, так звані, «пацифікації», під час яких по-варварському знищувались школи, бібліотеки, культурноосвітні заклади. В одній із статей педагог Крушельницький наводить такі цифри: «...в 1927 р. число українських шкіл, у наслідок практичного стосування “кресового” шкільного закону С. Грабського [міністра освіти – примітка Г. Панкевич], впало: у Східній Галичині на 690, в Західній Галичині на 80, на Волині на 4, на Поліссі – щезло до нуля. Разом остало українських вселюдних шкіл у Польщі 774»7. До 1931 р., як вказує далі автор, ліквідовано 2888 українських шкіл. У цей період значно посилились репресивні методи щодо учнів середніх шкіл. Тодішня преса свідчить про непоодинокі випадки дитячих самогубств. Молоді люди, які дозволяли собі відверто висловлювати власні думки, відмінні від загальноприйнятих, карались нерідко тюремним ув’язненням. Подаючи стан школи й освіти на західноукраїнських землях в кінці ХІХ-на поч. ХХ ст., висвітлюючи політику правлячих кіл в галузі шкільництва, письменник-педагог збагатив наукове надбання історії народної освіти в Україні, сприяв боротьбі за її демократизацію. Називаючи тодішню школу «кузнею сліпого послуху», що випускає «бездушних і бездумних манекенів»8, А. Крушельницький пропонує замінити старокласичні гімназії на життєздатні загальноосвітні професійні заклади. Надаючи особі вчителя домінуючу роль у формуванні дитячої особистости, А. Крушельницький висуває свій ідеал щиро відданого педагогічній справі вихователя, борця за краще майбутнє народу. В художніх творах письменник-педагог яскраво вимальовує образи народних просвітителів, подвижниківгуманістів. Говорячи про потребу «...дати кожному чоловікови нагоду бути добрим», вчитель історії переконує, що «...діти спосібні на геройські діла, лише треба затронути в їх серцях ту найкращу струну»9. Директор гімназії Андрій Кульчицький (з роману «Біг у сутінках»), очевидно, висловлює думки суголосні самому автору твору: «Я зрозумів, що школа повинна витворювати індивідуальності, а творити вона зможе їх тоді, коли правдою для учня буде не те, що сказав йому вчитель, тільки те, що він сам –- під непомітним керуванням учителя зможе пізнати, перевірити й, пе-

А. Крушельницький. Шкільне питання на Україні // Нова громада, Відень 1923 (№ 1), с. 56. Там само, с. 55.

5 А. Крушельницький. Слово до розгубленої молоді // Нові шляхи, Львів 1931, с. 25.

6 А. Крушельницький. Буденний хліб. Рубають ліс. Львів 1960, с. 128.

7 А. Крушельницький. На манівцях «берестейщини» і «пацифікації» // Нові шляхи, Львів 1931 (№ 3), с. 353 8 А. Крушельницький. На нові шляхи. На порозі нового громадянського року // Нові шляхи, Львів 1930 (№ 9), с. 334.

9 А. Крушельницький. §§ // Із книги життя. Львів 1906, с. 118.

3 4

36

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

ревіривши, здобути твердо на все життя, як незахитну правду, бодай до певної міри, поки досвід не принесе нових правд. Таке шукання правди власним досвідом – дає певність у власне знання, вказує шляхи шукання правди, дає віру у власний авторитет, здобутий досвідним знанням, дає певність у винайдення виходу з кожного становища, як його тільки шукатиметься. Школа має навчати способів шукання, має закріплювати в мізку молодої людини певність, що шукання завсіди веде до здобуття успіху»10. З 1909 року Антін Крушельницький очолював створену в Коломиї «Видавничу Спілку Українського Вчительства». Її накладом з’явились «Український альманах», шкільні підручники, народні історичні читанки. Перейшовши через різні перепони, «Видавнича Спілка» домоглася дозволу на відкриття книгарні. Ця спілка значною мірою була причетна до поширення рідної книжки і газети, які до того часу практично не мали доступу в широкі кола суспільства. Крушельницького як педагога-практика не задовольняли існуючі шкільні підручники. Він почав активно працювати над добором текстів і укладанням навчальних книжок. Ще в листі від 30 грудня 1906 року А. Крушельницький ділиться з І. Франком, суспільно-політична діяльність котрого була для нього зразком, своїми задумами стосовно видання серії хрестоматій-підручників. У зв’язку з переведенням педагога на нове місце роботи цей задум не вдалося відразу здійснити. І лише 1909 р. Крушельницький отримав дозвіл на видання серії «Вибрані твори українського письменства». Всього вийшло чотири таких випуски, два з яких присвячені творам І. Франка. Подальшим кроком у напрямі створення навчальної літератури було укладання читанок для середніх шкіл. У Львові 1911 р. вийшла «Руська читанка для 1го класу середніх шкіл», яка відразу привернула увагу прогресивних педагогів. Вказуючи на окремі недоліки видання, один із тогочасних рецензентів П. Карманський зазначає: «В кінці діждалися наші наймолодші, радше учителі української мови в гімназіях читанки! Була вона в нас і дотепер, та про неї краще й не згадувати... Нова читанка професора Крушельницького є справді новою і змістом і виглядом»11. Наступного 1912 року виходять ще дві читанки для 2-го і 3-го класів гімназії, а також підготована до друку читанка для 4-го класу. Цікаво, що у своєму проєкті упорядник прийняв назву «українська читанка», але оскільки рецензент і репрезентант шкільної крайової ради наполягали на назві «руська», Крушельницький був змушений з цим погодитись. При створенні читанок педагог ставив перед собою певну мету, яку обґрунтував в одній з методичних розробок. Проаналізувавши її, переконуємось, що рідному письменству Крушельницький надає першорядну роль серед усіх шкільних предметів. На його думку, підручник з літератури повинен виховувати любов і повагу до свого народу, пробуджувати національну самосвідомість. Великого значення укладач надає зовнішньому вигляду підручника, у тому числі й ілюстраціям, для роботи над якими Крушельницький запросив відому художницю Олену Кульчицьку. А. Крушельницький. Біг у сутінках // Нові шляхи, Львів 1930 (№ 3), с. 67. П. Карманський. Шкільні підручники // Наша школа, Львів 1910, с. 40.

12 А. Крушельницький. Дужим помахом крил. Т. 1, Львів 1992, с. 32.

особистість

Прийнявши пропозицію керівництва УНР зайняти посаду міністра освіти, А. Крушельницький навесні 1918 року переїхав спочатку з Городенки в Кам’янецьПодільський, а згодом – у Відень, щоб повністю присвятити себе укладанню українських підручників. Завдяки його зусиллям у Відні побачили світ вісім читанок, тут же вчений впорядкував антологію європейського письменства для української школи. Як свідчать архівні матеріяли, А. Крушельницький, прагнучи подати землякам економічну допомогу, передає до каси «Голодна Україна» 10 тисяч корон.

1925 року педагог-письменник повернувся з еміграції на батьківщину, де одразу ж стає на шлях рішучої боротьби проти асиміляторської політики польського уряду. В середині 1934 р. А. Крушельницький разом з багатьма иншими представниками західноукраїнської інтелігенції, яким на той час було створено нестерпну атмосферу для вільної творчої праці, прийняв трагічне рішення і від’їжджає з усією родиною в Харків, тодішню столицю Радянської України. Проте через півроку А. Крушельницького, як і його товаришів по перу, було підло й ганебно звинувачено в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади. 17 грудня 1934 року синів Крушельницького Івана і Тараса розстріляно в Києві, дружину Марію Слободу, видатну акторку, ученицю Марії Заньковецької, примусово виселено з квартири. 1935 року вона дістала інфаркт і померла в одній з харківських лікарень. Упродовж весни і літа 1935 року Крушельницькій з дочкою Володимирою (лікар-дерматолог, співробітник Харківського медінституту, канд. мед. наук) та двома молодшими синами Богданом (працював економістом у колгоспі під Харковом) й 19-тирічним Остапом примусово працювали на будівництві Біломорканалу. Жахливого 1937 року велика група радянських письменників, здебільшого українських, прощались з життям на Соловках. Серед них був і Антін Крушельницький. Пережили лиху долю лише дві невістки А. Крушельницького. Дружина Тараса – Стефанія разом з новонародженою Марією була вислана до Курська. Зараз онука письменника Марія Крушельницька – піяністка, педагог, професор Львівської національної музичної академії. Друга невістка, піяністка Галина Левицька, через хворобу не поїхала в Харків. Її доньку Ларису на запит польського уряду через організацію «Міжнародний Червоний Хрест» було відправлено з Курська до Львова ще до 1939 р. Тепер Лариса Іванівна, як і її двоюрідна сестра, мешкає у Львові. Вона – доктор історичних наук, вивчала проблеми археології, до недавнього часу працювала директором Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Антін Крушельницький належав до тих надзвичайно працездатних та національно свідомих інтелектуалів, хто щиро, згідно власних переконань бажав добра та щастя своєму народові. Головний герой роману «Дужим помахом крил» Павло Заячківський розмірковує над проблемою, яка була єрархічно найважливішою для самого автора: «Як? Яким способом? На якому шляху здійснити мають те, що вибуяло розкішно в їх душах? Як перетворити ідею в діло? Яким шляхом піти, яким способом довести до збудування своєї держави?»12.

10 11

37

молодь

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

коли н и ч о х ити д о к ш а з оже м і н у? е м м о н е с а ж ч в у е Н по-с ь с и т и розваж

и тинг й е р і ь» ус для молот ю ’ б « ні ання уальністю пов’яза т и п за а акт ни також ітлити у ібні т д о п ю іст . Во ися висв н і Ці і е н р д и о г л ш за по людей сьо и намага налу. й кі м ерах жур дих я , і, і неха т и с о м м д и о о н ол го з т дніх твоїй м я за днів тво е у р , е е ч п а т по серце, дій, юн ає щас

Ра е твоє є зазн б о е в т т е е н ц очі… сер уди тяг о чарує твої к , и д і 1:9. а; щ Проп. 1 юнацтв за тим,

Що можна ск які пропонує назати про найрізноманітніш авколишній св для мене? іт? Чи корисні розваги, і вони

Чи забороняє Бог розваги?

????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????

Дмитро СЕНЕЙКО

М

ожливо, нам, молодим, будуть цікавими такі думки. Якщо вам траплялось бувати у клубах, диско-барах чи проходити повз них, то зрозумієте мою думку. Тоді ви мали б чути гучну музику і бачити миготіння вогнів. Бувало, що й навіть притискалися носом до вікна і з заздрістю уявляли, як тим людям, що всередині, весело. Чи раптом помічали перед входом у розважальний заклад плакат чи бігборд із рекламою про виступ у його залі суперпопулярного співака, співачки чи музичного гурту, але з різних причин не могли бути присутніми на цьому «концерті року». Тоді з часом ваше бажання розважатися разом із друзями ставало настільки сильним, що ви не могли думати про щось инше!.. ...Мабуть, такі епізоди з такими почуттями мали чи матимуть місце у нашому житті. Неодноразово доводилось чути думку молодих людей про те, що, будучи християнином, людина, особливо молода, втрачає можливість добре провести час за допомогою найсучасніших розваг і найновіших модних їх форм і видів, які повсюдно пропонує у численних рекламах сучасний світ. «Церква, Бог, священики забороняють…»

– паразитує така думка серед більшости молодих людей, але вона неправдива, безпідставна і стереотип-

38

на. По-перше, Бог, Церква нічого не забороняють, а навпаки – ними цінується людська гідність і свобода як дві найосновніші ознаки людини як Божого образу і подоби. А якщо зі сторони священнослужителів инколи почуємо критичні слова про те чи инше шкідливе явище людського суспільсьва в сьогоденні, це є апеляцією до нашої совісти, і Церква не наказує, але радить і наполягає на подоланні й відкиненні того, що може зашкодити людині, її стосункам з Богом, щастю з иншими тощо.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Повернемось до нашого запитання… Ти хочеш подивитися фільм, про який стільки говорять, а, наприклад, батьки не радять чи не дозволяють, кажучи, що у ньому багато насильства і розпусти. Або ти бажаєш піти туди, де збирається молодь, і повеселитися з однокласниками, друзями, бо так роблять усі «нормальні» хлопці й дівчата. Але хтось із близьких тобі людей попереджає, та й вже тебе «дістав» через те, що постійно «скиглить», про їх погане, згубне для тебе товариство. Чи тобі хочеться піти на вечірку, на якій буде хлопець (дівчина), котрий (котра) тобі небайдужий (-а). Але мама з татом тут як тут із своїм настирливим «ні»! Тобі здається, що однокласники можуть іти з дому і вертатися, коли їм заманеться, бо в них ліберальні батьки, які насправді можуть бути зайняті більше роботою чи кар’єрним зростом, ніж власними дітьми. І на кілька хвилин ти навіть починаєш мріяти для себе про таких батьків і навіть нарікати, чому твої не такі, як бажаєш. Чому инші можуть до світанку розважатися на концертах і вечірках і їхні батьки не мають нічого проти? Можливо, ти починаєш заздрити їхній свободі. Зовсім не хочеш займатися там чимось поганим, шкідливим для тебе й инших. Просто тобі хочеться хоч иноді розважитись... Якщо бажаєте, можна згадати ще про безліч прикладів із життя, коли нам чомусь не радять, навіть забороняють відвідувати розважальні центри, та й загалом розважатись і відпочивати з друзями. Чому така несправедливість? Чи має вона своє пояснення? Чи, може, ми дечого не зауважуємо чи забуваємо про щось вкрай важливе для нас? У бажанні розважатися немає нічого поганого. Розваги і відпочинок є виявом бажання людиною щастя й активного пошуку гармонії з собою і навколишнім світом, що прекрасно розуміє люблячий Творець: «Радій, юначе, у твоїй молодості, і нехай серце твоє зазнає щастя за днів твого юнацтва; іди, куди тягне тебе твоє серце, за тим, що чарує твої очі…» (Проп. 11:9). Проте нам одразу ж мало би прийти на думку усвідомлення того, що Бог чи ще за життя, чи після переходу до Нього спитає нас про відповідальність за наші вчинки. Тут, отже, варто подивитися на розваги в зовсім иншому світлі. Люблячий Бог не осуджує людей за приємне й корисне проведення часу, однак важко назвати людину справжнім християнином, коли та любить розваги, тобто зосереджує усе своє життя тільки навколо них (пор. 2 Тим. 3:10-11). «Гони тугу з твого серця й віддали від себе лихо» – радить Бог через натхненних ним біблійних авторів (див. Проп. 11:9), однак далі дається пересторога узалежнення від розваг, особливо коли вони є спокусою та джерелом гріха, перешкодою для Божого благословення і щастя: «… але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить… Але і молодість і чорний волос – марнота» (Проп. 11:9-10).

молодь

Чи не залишається у тих, хто нестримно віддається розвагам, опісля «тусовок» нічого, крім почуття спустошености і розчарування? Напевне, боїмось признатись собі у цьому, бо така думка може перешкодити піти на чергову вечірку або концерт. Та й ми під час розваг та відпочинку, особливо в їх сучасних формах, можемо потрапити у рабство гріха... І чудові враження типу: «...ми слухали класні сучасні пісні у виконанні репера Jay-Z (P.S. це так, для прикладу), танцювали до знемоги, їли смачні страви і сміялися до сліз...», – можуть легко перетворилися у слова внутрішньої муки розчарування і сліз: «...але хтось приніс сигарети, марихуану. Потім з’явився алкоголь. Після цього все пішло шкереберть... Наша розвага закінчилась розпустою, аморальністю... Зізнаюся: відтоді я почуваю себе пригніченою і жалюгідною...». Наскільки легко сьогодні, особливо в добу проголошення фальшивої свободи людини, яка часто розуміється поверхнево, неправильно (напротивагу християнству), у час вседозволености та аморальности як нормальних, природних і через те приємних і корисних стосунків, молодіжні вечірки можуть перетворитися у дику «гульню» (пор. Гал. 5:21)? А ще коли особливо це модно, сміливо, від-

...ми слухали класні сучасні пісні..., танцювали до знемоги, їли смачні страви і сміялися до сліз..., але хтось приніс сигарети, марихуану. Потім з’явився алкоголь. Після цього все пішло шкереберть... Наша розвага закінчилась розпустою, аморальністю... Зізнаюся: відтоді я почуваю себе пригніченою і жалюгідною... З розповіді «потерпілої».

...хіба обов’язково потрапити в міліцію, заразитися венеричною хворобою або пережити «ломку» після вживання наркотиків, щоб зрозуміти, наскільки дорого доводиться розплачуватися за... такі «розваги»...

39

молодь

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

крито, без жодної турботи про наслідки впливу на инших, зображено у суперпопулярних серед молоді американських фільмах, наприклад, «Американський пиріг» (будь-яка частина із 6-ти!), чи у відеокліпах вітчизняних або ж иноземних. Відпочинок і розваги насправді є цілим мистецтвом. Хто зна, чи ми у підлітковому віці можемо похвалитися тим, що це мистецтво знаємо і вміємо його використовувати для отримання справжньої приємности й задоволення. Відпочинок і розваги, насамперед, корисні тим, що несуть спілкування між людьми, яке так часто нехтується у сучасному світі. Зайдіть у будь-яке кафе чи бар, подивіться на людей навколо столиків, за барними стійками – вони мовчать або ж повністю зайняті переглядом чогось, здавалося б, цікавого на плоскоекранному телевізорі, підвішеного до стелі. Або ж повністю заглиблені у суперкольоровий екран свого надсучасного мобільного. При цьому на кілька годин, а то й на весь вечір, забувається і нехтується особа (чи особи), котра (чи котрі) сидить (-ять) напроти і, можливо, чекає (-ють), поки ми звернемо хоч найменшу увагу на неї (нього, них), на щиру розмову або просто на звичайні цікаві слова з нашого боку, адже нас люблять і поважають.

Гони тугу з твого серця й віддали від себе лихо. Проп. 11:9.

Н

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

«Молодь побудувала власне суспільство, – пише Патриція Херш у свої книзі «Відокремлене плем’я». – Це не просто група однолітків. Це – відокремлене (від дорослих) суспільство, в якому панують свої закони, принципи, цінності, бажання і норми поведінки». Це правда. Але хіба обов’язково потрапити в міліцію, заразитися венеричною хворобою або пережити «ломку» після вживання наркотиків, щоб зрозуміти, наскільки дорого доводиться розплачуватися за такий, здавалося б, незалежний, повний свободи «молодіжний світ» і за такі «розваги»?! Життєвий досвід будького з свідомих молодих людей засвідчить те, що саме таким (тобто пиятикою, «розбірками», арештом, розпустою тощо) найчастіше закінчуються гучні вечірки, зустрічі випускників, «тусовки» та инше. Прикрі слова, але молодь забула, не знає взагалі, що таке розваги, відпочинок і веселощі, неправильно їх розуміє і використовує. Скажіть, як можна назвати нормальною супроводжувану сотнями непристойних слів (вживання яких є гріхом, бо вони спотворюють Божий дар мови і спілкування) розмову між молодими людьми, під час якої вони заглиблені у мобільний, випивку, куріння, наркотики? Що доброго у такій розмові і перебуванні разом? Невже дізнаємось щось нове, збагачуємо корисним досвід, отримуємо справжню, тривку радість від перебування у колі друзів чи знайомих?

…але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить… Проп. 11:10.

«Якби життя складалося тільки з розваг та відпочинку, ми би просто втомилися від такого життя»1

аш Господь Ісус Христос не мав нічого проти розваг. Наприклад, будучи на весіллі в Канні (а що за весілля без смачної їжі, музики, танців та приємного спілкування?!), Він навіть посприяв тому, щоб воно пройшло успішно, чудом перетворивши воду на вино (див. Йо. 2:3-11). Але своїм прикладом Господь показав, що людське життя не може складатися лише з розваг. Якщо маємо їх на першому місці, яке б місце мав у нашому житті Бог, спілкування з Ним, прагнення святости й обоження людини, у яких і є справжнє людське щастя? Християни – це, передусім, люди, котрі наслідують Христа і Його спасительне життя, тобто живуть згідно Євангелія, яке закликає присвячувати більшість свого часу духовности і чеснотливости. Виконання Божої волі, спілкування з Творцем, учнями та спраглими Бога людьми приносило Ісусові справжню радість, яку годі порівняти зі скороминущим задоволенням, яке можна отримати від розваг у сучасному світі. У порівнянні з духовним життям, невимовною радістю від богоспілкування, відвідування богослужінь та творення добра й милосердя, «масові тусовки» і розваги є марною тратою дорогоцінного, швидкоплинного часу, а ще – неправильним шляхом життя і пошуку щастя. Дозволю собі написати останнє… Твоє бажання розважитись – це добре, гідне поваги й розуміння бажання, але роби це із розумом, виявляй врівноваженість, щоб це не призвело до гріха, втрати спілкування з Богом і Його Святою Церквою. Вважай, щоб їх важливість не замінили якісь гучні, тим більше гріховні розваги, адже це може зашкодити тобі і твоїм ближнім.

Між иншим

І

снує багато корисних розваг, які ніколи не принесуть відчуття розчарування, нудьги і спустошености. А от які це – завдання подумати для тебе, дорога молоде! Скажу лиш одне: все починається від самих нас, нашої уяви, творчости і вміння трохи напружити розум і пофантазувати, що бездоганно вміє кожний, без винятку, особливо молодий! Якщо серед членів твоєї сім’ї немає звичаю разом відпочивати і розважатись, то не лінуйся і не бійся взяти ініціятиву в свої руки і сам (-а) запропонуй батькам, як можна спільно провести час. Спробуй (і обов’язково вийде!) придумати щось цікаве для сімейних прогулянок або инших розваг...

40

Мабуть, цей афоризм вже чули багато з читачів, проте автор його невідомий.

1

семінарія

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

9.03 – 12.03.08 р. Б. – великопосні реколекції провів брат-єзуїт Андрій Зелінський.

13.03.08 р. Б. – гостем семінарії став о. Іван Цихуляк, настоятель парохії м. Бердичів Кеєво-Вишгородської архиєпархії. Він поділився досвідом служіння на теренах Центральної України.

хроніка 12.03.08 р. Б. – чин посвячення Євангелія та риз здійснили отець-ректор Мирон Бендик та отець-проректор Григорій Комар.

31.03.08 р. Б. – вже не вперше в гостях семінарії побував о. Василь Говера, апостольський візитатор для українців-греко-католиків у Казахстані.

41

хроніка

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

семінарія

24.04 – 4.05.08 р. Б. – пасхальні канікули. В цей час деякі семінаристи перебували на парохіях Східної України.

10.05.08 р. Б. – семінаристи організували для матерів концертну програму з нагоди Дня матері. На святі виступав семінарійний хор «Оранта» та вокально-інсрументальний ансамбль «Quo vadis». Свято закінчилося молебнем до Пресвятої Богородиці і святковим обідом.

11.05.08 р. Б. – відбулася проща до с. Грушів. За давньою традицією cемінаристи взяли участь у ній. Архиєрейську Літургію очолив владика Ярослав (Приріз), а співав семінарійний хор «Оранта».

16.05.08 р. Б. – семінарійну спільноту відвідав апостольський візитатор для українців в Західній Європі владика Гліб (Лончина).

16.05 – 18.05.08 р. Б. – частина семінаристів взла участь у прощі до Унева.

17.05 – 18.05.08 р. Б. – в стінах нашої семінарії засідала робоча група з написання катехизму УГКЦ.

42

Підготував Роман СЛАВИЧ

семінарія

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Цьогорічні випускники Семінарії відповідають на питання і діляться роздумами про навчання і духовне життя.

випускники

«...твердо йдіть обраним шляхом»

Що спонукало Вас вступити до семінарії? Микола НЕЧИПОР: Покликання від Святого Духа. Ярослав БУНЬО: Добрий приклад одного священика і бажання стати таким, як він. Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Мені вже неодноразово приходилось чути таке запитання. Відповідь словами «люблю Господа Бога і хочу бути працівником в Його винограднику» була б невичерпною. Про покликання до священства важко відповісти кількома словами. Думаю, також важко було б відповісти поєту, чому він пише гарні вірші. Василь КУЦИК: Перша причина – це Боже провидіння, друга – моє бажання бути в ближчих стосунках з Господом. Зараз пригадуються відчуття близкости до Бога, миру, спокою і любови, які переживаю, перебуваючи в храмі. Микола НЕЧИПОР

Що Ви здобули впродовж навчання і життя в семінарії? Микола НЕЧИПОР: Насамперед, певний ступінь зрілости і досвід благодаті. Ярослав БУНЬО: Певні богословські знання, відчуття відповідальности та пунктуальности. Навчився сприймати і любити всіх людей такими, якими вони є. Почав глибше розуміти, що таке молитва, та й загалом сформував свій теперішній світогляд. Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Збагатився і духовно, і інтелектуально. Зрозумів, що маємо за все дякувати Богові. Василь КУЦИК: Глибокі знання, які допомагають краще пізнавати Бога, ближніх і світу, а також досвід духовного життя.

Ярослав БУНЬО

Чи бажаєте продовжити навчання після закінчення семінарії? З чим це пов’язано? Микола НЕЧИПОР: Так. Вчитись ніколи не пізно. Ярослав БУНЬО: Вчитися треба ціле життя, і я не виключаю такої можливости для себе в подальшому житті. Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Бажаю продовжити навчання в галузі пасторального богослов’я.

Чи маєте Ви світську освіту? Якщо ні, то чи хотіли би мати? Микола НЕЧИПОР: Так, незакінчену вищу філософську освіту. Ярослав БУНЬО: Не маю. Для того, щоб бути священиком, світська освіта не відіграє вирішальної ролі. Проте світ ХХІ ст. ставить перед Церквою все нові виклики (виклики часу), а щоб адекватно на них відповідати, необхідно користуватись всілякими знаннями. Ось тому, якщо служіння вимагатиме від мене таких знань, з радістю здобуду їх.

43

випускники

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

Які риси, на Вашу думку, має плекати в собі священик найбільше? Микола НЕЧИПОР: Найголовніше – смирення, страх Божий, а також відповідальність. Але це все марне без любови. Ярослав БУНЬО: Думаю, що любов, терпеливість, смирення. Лише той, хто любить, зможе щось зробити для ближніх. А щоб щось робити, потрібно терпіння. Зрештою, кожен добрий вчинок не чиниться завдяки лише нашим зусиллям і старанням, а завдяки Божій благодаті. Це треба смиренно визнавати.

Якій ділянці душпастирства ти своє служіння?

Ви

бажали

б

присвяти-

Микола НЕЧИПОР: Думаю, місіонерській діяльності. Але мене дуже цікавить, так зване, мирянське лідерство.

Василь ВЕРБІЦЬКИЙ

Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Одиноким і неповносправним особам, щоб разом з ними вчитись радіти життю.

На яку ділянку рішній час?

душпастирського

служіння

необхідно

звернути

найбільше

уваги

в

тепе-

Микола НЕЧИПОР: Не відповідаю категорично, але часто – на душпастирство самих душпастирів. Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Кожна ділянка душпастирства є важливою і потребує окремої уваги.

Що Ви, як випускники, побажаєте молодшим семінаристам? Микола НЕЧИПОР: Відваги та оптимізму! Ярослав БУНЬО: Мабуть, терпіння і працьовитости. А ще – наснаги у навчанні і ревности в молитві. Робіть все, щоб потім не шкодувати за змарновані роки. Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Любіть молитву, читайте Святе Письмо щодня – і тоді ви зможете якнайкраще здійснити своє покликання. Василь КУЦИК: Дорогі брати! Коли ми з вами поступали в семінарію, нас переповнювали прекрасні почуття, як неможливо описати словами. Не забувайте про них, але бережіть їх в серцях і оживляйте їх словами Євангелія: «Чи не палало наше серце в грудях, коли він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання?». Бажаю успіхів, великих досягнень і Божого благословення на все це, а також миру, спокою, відданої і щирої праці, а головно – любови, бо «з того усі спізнають, що мої ви учні». Будьте добрими і працьовитими!

Що Ви побажаєте молодим людям, котрі щойно обирають свій життєвий шлях? Микола НЕЧИПОР: Вміти зауважити, що життя прекрасне! Ярослав БУНЬО: Просіть Господа про допомогу у пізнанні свого справжнього покликання, а тоді сміливо обирайте і твердо йдіть обраним шляхом. Василь ВЕРБІЦЬКИЙ: Ніколи нічого не бійтесь. Зрозумійте своє покликання, «шукайте і знайдете». Моліться Господу – і Він допоможе вам не тільки знайти та зрозуміти своє покликання, але й у всьому иншому.

44

Василь КУЦИК

Василь КУЦИК: Українська мудрість каже: «Як постелиш, так виспишся». Дорога молоде, обирайте такий життєвий шлях, на який вкаже вам серце. Пам’ятайте, що «де буде ваш скарб, там буде і ваше серце». Якщо серце підноситимете до Бога, то віднайдете і здійсните своє покликання у житті. Підготував Сергій ПАЛАМАРЧУК

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008

№ 2(36) СЛОВО / червень - серпень, 2008