Slovo_40

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

ЗМІСТ

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

УГКЦ в підпіллі З проповіді отця Миколи Костюка 29 жовтня 1989 року в львівському храмі Преображення Господнього ...............................2 УГКЦ – шлях до легалізації Ігор БРИНДАК ...............................................................3 Спогади про підпілля УГКЦ .......................................5 «Свобода немислима без жертви...» Інтерв’ю з Мирославом МАРИНОВИЧЕМ ....................9 «Ми не можемо сьогодні жити в підпіллі... Місія нашої Церкви полягає в тому, щоб бути примиренням та об’єднанням українського суспільства» Інтерв’ю з єпископом Глібом (ЛОНЧИНОЮ) ..............11

подих скинії «Верхратська Діво, витай нам, Царице наша, витай нам…» Іван САВЧУК ..............................................................15 Чудотворне місце в Биличах Микола ВИТІВський ...............................................17

на гранях часу Про вандалізм і вандалів Дмитро Сенейко ................................................. 21 Батурин – гетьманська столиця Андрій Василиків .................................................. 24

Вісник УБНТ Пневматоаґійне значення цеону у візантійській традиції о. д-р Роман ВАСИЛІВ ............................................. 28

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії головний редактор: Олег Шепетяк заступник редактора: Сергій Паламарчук літературний редактор: Уляна Міщук верстка та дизайн: Микола ВИТІВСЬКИЙ дизайн обкладинки: Роман Кіх відповідальний за розповсюдження: Роман Кіх адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

e-mail: redakcia.dds@gmail.com тел/факс:(03244) 2-17-04

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005. Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

семінарія Духовна семінарія як спосіб наслідування спільноти апостолів Ростислав ПРИРІЗ ...................................................... 33 «Добре було би мати семінарію на Сході...» Інтерв’ю з Донецько-Харківським екзархом владикою Степаном (Меньком) ................................ 36 «Йдіть і навчіть не тільки галичан, не тільки українців, не тільки слов’ян…» Інтерв’ю з ректором Дрогобицької Духовної Семінарії о. д-ром Мироном Бендиком .................... 39 «Пізнання Божої Любови у Христі Ісусі та свідчення про Нього є справжньою метою навчання в семінарії» Слово преосвященнішого владики Юліяна (Вороновського) ................................ 41 «Я готовий бути там, де мене призначить на служіння Бог» Інтерв’ю з першокурсниками ................................... 43

Проєктний вигляд патріяршого собору Воскресення Господнього

Семінарійна хроніка ................................................... 47

1

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Угкц в підпіллі

З проповіді отця Миколи Костюка

29 жовтня 1989 року в львівському храмі Преображення Господнього в празник Царя Христа на Святій Літургії, під час якої проголошено неправочинність і неканонічність так званого Львівського собору 1946 року1

Від редакції «Сьогодні доречно пригадати події тих років, щоб вміти належно оцінити свободу, яку зараз маємо» У вересні цього року Українська Греко-Католицька Церква відзначала двадцятиріччя виходу з підпілля. Пропонуємо шановним читачам нове число нашого часопису, присвячене цій історичній події. На сторінках часопису Ви матимете можливість прочитати спогади єпископів, священиків і мирян, котрі пережили страшний період підпілля, залишившись вірними своїй Церкві до кінця, незважаючи на терор з боку радянської влади, а також ознайомитися з думками владики Гліба (Лончини) та колишнього політв’язня Мирослава Мариновича щодо пройденого УГКЦ двадцятирічного шляху свободи з поглядом, зверненим в майбутнє. Духовна семінарія – спосіб наслідування спільноти апостолів Добігає до кінця рік, проголошений Синодом Єпископів УГКЦ Роком християнського покликання з особливим наголосом на священичому покликанні. Семінарія є середовищем, в якому плекається священиче покликання. Переглянувши це число «Слова», Ви знайдете цікавий матеріял про духовну семінарію як таку, про Дрогобицьку Духовну Семінарію зокрема, ознайомитеся з думками Донецько-Харківського екзарха владики Степана (Менька) та ректора Дрогобицької Духовної Семінарії о. д-ра Мирона Бендика стосовно можливости створення духовної семінарії на теренах Великої України («за Збручем»).

2

«Ми – в Церкві опісля 43 років розлуки. Ми, обсміяні і обпльовані, – у Церкві, яку нищили і загнали у підпілля. Зараз і вмерти не шкода. (…) (…) Ісусе, дякуємо Тобі, що Ти дав нам ласку втриматися і Тебе в серцях наших пронести через увесь цей гіркий час переслідувань і терпінь. Пронести Його через усі спокуси і відкинути їх. (…) (…) Ласка Божа допомогла та осилила нас і дала нам можливість молитися тут разом. Несіть свої бідні і часом слабенькі серця в цю нашу церкву і в усі церкви у цілій нашій Україні. Несімо їх гідно і наповненими любов’ю. І нехай від цієї хвилі ніколи брат брату не дорікає, що ти не був такий, як я, не дорікаймо один одному, що хтось тримався, а хтось ні. Це все скороминуще. А найважливіше те, що ми нині разом, і ми – в Церкві, немов у Раю. А в Раю так буде, що всі ми будемо разом і не будемо ділитися. І слава Богу, що серце наше залишилося неподіленим, що хоч як ворог не ділив нас на усякі секти і віри, а ми в дусі своєму залишилися єдиними. Слава Богу за ту нашу духовну єдність. (…) (…) Неподільне серце є. І дай Боже, щоб таким нерозділеним воно увійшло до Царства Небесного, де чекає на нас усіх наш Цар – Господь Бог Ісус Христос»2. АСУЛ, ф. 17, спр. 20, DVD 84 (цит. за: Неділя Царя Христа. // Патріярхат ч. 5, вересень-жовтень 2009).

2 АСУЛ, ф. 17, спр. 20, DVD 85 (цит. за: Неділя Царя Христа. // Патріярхат ч. 5, вересень-жовтень 2009).

1

Угкц в підпіллі

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Історична довідка

УГКЦ – шлях до легалізації

Ігор БРИНДАК

У

2009 році виповнюється 20 літ з часу легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні доречно пригадати події тих років, щоб вміти належно оцінити свободу, яку зараз маємо. УГКЦ була ліквідована в 1946 році в результаті Львівського псевдособору. Насправді ж цей так званий собор був тільки формальним прикриттям для здійснюваних широкомасштабних репресій (розпочалися ще 11 квітня 1945 року із арешту єрархії, а після «собору» продовжилися) проти греко-католиків. Внаслідок репресивних акцій УГКЦ зазнала значних втрат, однак не була цілком знищеною, хоч і опинилась в підпільному становищі.

1963 року тодішній Митрополит Йосиф (Сліпий) перед вимушеним виїздом з Радянського Союзу уділив єпископські свячення о. Василеві Всеволоду Величковському, котрий очолив катакомбну Церкву до того часу, коли у 1969 році був заарештований і через три роки ув’язнення депортований із СРСР. З 1969 року аж до самої легалізації підпільну Церкву очолював Митрополит Володимир (Стернюк). У роки заборони українські греко-католики неодноразово намагалися домогтися у влади дозволу на реєстрацію своїх громад, але щораз отримували відмову. У 1982 році було створено Ініціятивну групу захисту прав вірних і Церкви, яку пізніше було перейменовано на Комітет захисту прав УГКЦ (його очолювали Василь Кобрин і Йосиф Тереля). Це об’єднання через органи самвидаву публікувало матеріяли про факти релігійних переслідувань греко-католиків у Радянському Со-

юзі. Окрім того, в українській діяспорі постійно підіймались голоси на захист переслідуваної Церкви з боку як духовенства, так і різних українських об’єднань. Особливо активно виступав у цій справі блаженніший Йосиф (Сліпий). Переломним для катакомбної УГКЦ став 1987 рік. Саме тоді розпочалися чудесні події в селі Грушів, що на Дрогобиччині, які сприяли тому, що це село дуже швидко стало центром паломництва з цілого тодішнього Радянського Союзу, незважаючи на протидію влади. Це спричинило зацікавлення релігією в атеїзованому суспільстві. На фоні такого релігійного піднесення в серпні 1987 року група вірних греко-католиків, очолювана владикою Павлом (Василиком), оголосила про свій вихід із підпілля і написала листа до влади з проханням зареєструвати їх. Однак влада довгий час ігнорувала таке прохання вірних, а в партійній пресі поновилася кампанія з дискредитації українських греко-католиків. А на час, коли в 1988 році відзначався ювілей 1000-ліття хрещення Руси-України, то в СРСР вже поступово змінювалося ставлення до Церкви і релігії загалом, припинились релігійні переслідування. Проте греко-католики надалі залишалися в нелегальному стані. Незважаючи на це, вони, користуючись послабленням тиску з боку державних органів, проводили відкриті богослужіння з нагоди ювілею. Подекуди влада перешкоджала організовувати і відправляти ті богослужіння, а до їх організаторів вживала адміністративні покарання. Однак це не зупиняло вірних – на захист УГКЦ лунало все більше голосів як в Україні, так і за її межами.

3

Історична довідка

Йосиф Сліпий

Василь Всеволод Величковський

Володимир Стернюк

Мирослав Іван Любачівський

4

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Угкц в підпіллі

Услід за релігійним відродженням українців поступово відбувалось і національне. У Львові почали проходити мітинги із закликом до захисту не тільки Церкви, але й національних прав українців. На масових зібраннях з’являлась національна символіка, яка до того часу була суворо заборонена владою. У 1989 році вірні греко-католики стали групами виїжджати до Москви і влаштовувати на Арбаті ланцюгове голодування на захист своєї Церкви. Тим самим вони привернули до себе увагу росіян-демократів. На захист УГКЦ виступили, зокрема, відомий правозахисник Андрій Сахаров і журналіст Володимир Рожков, який вперше серед московських ЗМІ опублікував у часописі «Огонёк» об’єктивну інформацію про УГКЦ.

11 вересня 1989 року у Львові відбулась величезна маніфестація з вимогою надати свободу УГКЦ. Дозвіл на проведення цієї маніфестації дав тодішній міський голова Богдан Котик. Митрополит Володимир (Стернюк) з тієї нагоди видав пастирський лист, в якому закликав вірних до спокою і витримки, застеріг від проявів будь-яких насильницьких дій, зокрема спроби самовільного захоплення катедри Святого Юра. Маніфестація пройшла мирно; в часі її проведення на площі Святого Юра було відслужено Літургію. Подібні заходи також відбулись в Івано-Франківську, Тернополі та инших містах Західної України. 29 жовтня 1989 року парох церкви Преображення Господнього о. Ярослав Чухній під час Божественної Літургії замість Патріярха Московського пом’янув Папу Римського. Таким чином парохія Преображення Господнього стала першою церквою, яка перейшла до греко-католиків.

1 грудня 1989 року в Римі відбулась зустріч Михайла Горбачова з Папою Римським Йоаном Павлом ІІ. (Варто зазначити, що й раніше Святіший Отець через дипломатичні канали порушував питання про легалізацію нашої Церкви). Після тієї зустрічі радянська влада офіційно дозволила реєструвати греко-католицькі громади. До слова, таким чином став греко-католицьким і храм Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі 19 грудня 1989 року.

12 квітня 1990 року Львівська обласна рада ухвалила передати катедральний собор Святого Юра Українській Греко-Католицькій Церкві. Першу архиєрейську Святу Літургію в цьому храмі було відправлено 19 серпня 1990 року. Цього ж, 1990 року, відновлено Львівську Духовну Семінарію; навчання спочатку відбувалося в храмі Преображення Господнього, а пізніше – в смт. Рудно, що неподалік Львова, на території колишнього піонерського табору «Гренада». 31 березня 1991 року повернувся в Україну Глава УГКЦ Мирослав Іван (Любачівський). У тому ж таки році відбувся розпад Радянського Союзу, Україна стала незалежною державою, в якій УГКЦ, як і иншим конфесіям, надано релігійну свободу. Ось таким був шлях до виходу з підпілля УГКЦ. На жаль, не всюди процес легалізації катакомбної Церкви відбувався безболісно, в багатьох населених пунктах мали місце міжконфесійні сутички за право володіння храмами. А в ті буремні роки підпілля тисячі греко-католиків, як мирян, так і духовенства, віддали своє життя за свободу Церкви і народу. Нам же належить пам’ятати про їхні подвиги, оберігати та помножувати те, що ці люди потом і кров’ю здобули.

Угкц в підпіллі

спогади

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Спогади про підпілля УГКЦ

Іван Гель, політв’язень, колишній голова Комітету у справах захисту УГКЦ:

Підготували Андрій КОМАР і Микола ВИТІВСЬКИЙ за матеріялами офіційного інтернет-сайту УГКЦ http://www.ugcc.org.ua та інтернет-версії газети Високий Замок (23.09.2009 №171(4065) www.wz.lviv.ua

«Було

чітке розуміння того, що якщо буде Українська Греко-Католицька Церква, як втілення, як вираз духовности і національної свідомости українців, то обов’язково, раніше чи пізніше, ми здобудемо й державність. Тому сьогодні, через двадцять років, з висоти цього часу стає зрозумілим те, що релігійний рух за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви був одним із найбільш масових, найпотужніших і невід’ємною складовою загального суспільно-політичного, або державницького процесу кінця 80-х – поч. 90-х років ХХ століття. Духовність Української Греко-Католицької Церкви, виплекана і митрополитом Андреєм (Шептицьким), і патріярхом Йосифом (Сліпим), і «Просвітою», дала колосальні результати самопосвяти і самопожертви»1.

«Б

оротьба за легалізацію УГКЦ почалася ще в 1946 році, коли священики підпільно починали правити Служби Божі та уділяти вірним Святі Тайни. 1987 року, коли більшість політв’язнів повернулися з таборів, постало питання: “Як бути, що робити?” І ось, 17-го липня, на мій 50-й день на­родження, у мене зібралося понад двадцять недавніх політв’язнів зі своїми родинами. Поки гості бавилися, ми разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем сіли у стодолі та почали над цими питаннями думати. Вирішили, що треба відновити “Український вісник”. В’ячеслав Чорновіл залишився відповідальним редактором, Михайло Горинь – його заступником, а я – відповідальним секретарем. 6 серпня 1987 року вийшов номер журналу. Кілька днів перед тим владика Павло (Василик), 22 священики і миряни – всього 182 особи – підписали звернення до Святішого Отця Йоана Павла ІІ про вихід нашої Церкви з підпілля. Це був перший етап боротьби за легалізацію. Після цього кроку вже не можна було повертатися назад. Але режим ще був сильний: коли в Литві, Латвії, Естонії та Закавказзі розвивався національний рух, українське суспільство ще “спало”. Працювала лише горстка людей.

Іван Гель З кінця 1987 року по травень 1988 було зібрано понад двадцять тисяч підписів за легалізацію УГКЦ.

1 листопада 1987 року греко-католицькі священики разом із вірними молилися на могилах січових стрільців і вояків УПА. Вони акцентували на вихованні в народу національної свідомости, подоланні почуття страху. Люди ще були “паралізованими”. З часом такі панахиди і молебні почали відправлятися частіше. 1988 року, коли відзначали 1000-ліття хрещення Руси, відбулося масштабне богослужіння в Зарваниці. 10 липня в Соборі Святого Петра у Римі Святіший Отець разом з Мирославом Іваном (Любачівським) відправили богослужіння перед українською діяспорою, тоді ж масштабне святкування відбулося у Грушеві, на Дрогобиччині. 17 вересня 1989 року сталася кульмінація цих подій – Церква, хоча й ослаблена і неструктурована, тріумфально вийшла з підпілля»2.

5

спогади

«М

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Угкц в підпіллі

Владика Тарас (Сеньків), єпископ-помічник Стрийської єпархії:

и стали свідками таємниці Христа. В ГрекоКатолицькій Церкві Христос мовби відтворив Свою історію, історію Свого життя, тому що прийшов, яко Той, Хто дав, у свій час, українському народові в особі Церкви не тільки духовний, але, можна сказати, й державницький, політичний провід. Потім був засуджений і був розп’ятий, але попри це все воскрес. Це маніфестація Божої сили в нашій Церкві. І, напевне, це знамення, що вона, Церква, в майбутньому має виконати якусь особливу місію. І не тільки в сенсі національному, а в плані розвитку українського суспільства, його християнізації, можливо й щось більше, що скривається в Божому Провидінні. В будь якому разі, легалізація Української Греко-Католицької Церкви – це відповідь на всі ті закиди, звинувачення або неповагу, котрі вона отримала з боку як держави, так і політичних, та й на жаль, і церковних кіл. Нас називали зрадниками, нас називали «помилкою», а в кращому разі – «мостом між Сходом та Заходом». Але ми не є ні одним, ані другим, ані третім. Ми – здійснення предвічного Божого задуму, котрий очікує, що в площині української культури, українського суспільства, котрі презентують слов’янський світ, відродиться, буде жити і матиме велике майбутнє церковна спільнота, котра зуміє поєднати в своєму житті, в своїй історії все те, що на нинішній день розділяє Східну і Західну Церкву»3.

Владика Тарас (Сеньків)

Владика Йосиф (Мілян), єпископ-помічник Київської архиєпархії: «П

ідпілля… Дуже часто питають: “Чи ви не боялися?” Я думаю, що хіба хворий не боявся, а кожна здорово мисляча людина, очевидно, боялася. Але це був якийсь такий великий час, коли ти мусів всеціло віддатися Господу Богу, коли ти розумів, що ніхто тебе не збереже, чи ти був монахом, чи кандидатом на священика, чи молоденьким священиком. Тобто «машина» була надто страшною, надто грізною, і «очей» її було так багато всюди і в кожному закутку, що від неї практично сховатися не можна було. А якщо й можна було якось вижити, сховатися і служити своїй Церкві, своєму народові, то хіба тільки виключно віддавшись всеціло Богові. І Бог був твоїм щитом, охороною, заборолом, що тебе не зловлять, не посадять і не знищать. Мені здається, що тоді віра і в нас, священиків, і в мирян була инакшою, була міцнішою, бо коли Господь дає хрест, Він дає більше Своєї благодаті, сили, щоб нести цей хрест»4.

6

Владика Йосиф (Мілян)

Угкц в підпіллі

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

спогади

Владика Ігор (Возьняк), Львівський архиєпископ: «У

1965-66 рр. мій батько, який за освітою був вчителем, налагодив зв’язки з греко-католицьким духовенством, і в наше село (Липиці Миколаївського району, що на Львівщині) почали приїжджати священики на підпільні Служби Божі. Мені запам’ятався уже покійний отець Михайло Винницький. Він чотири рази був засуджений та ніколи на це не нарікав. Завжди говорив: “Вірте, що наша Церква воскресне”. У Липиці приїжджали також о. Василь Вороновський, о. Іван Юзьків, о. Володимир Сухий. Прибували ввечері, найчастіше восени, коли дні були короткими. Їх хтось зустрічав і супроводжував до домівок, які постійно змінювалися. Потрібно було вважати на “язики”, які могли донести інформацію в сільську раду. Служби Божі відправлялися переважно вночі – неголосно, щоб не чули “зайві вуха”. Після цього священики йшли сповідати хворих. Люди давали їм гумові чоботи, бо восени часто падали дощі та було багато болота. Як правило, о шостій ранку їх вже не було в селі – їхали першим автобусом»5.

«Найчастіше

ми старалися служити вночі, коли було тихо, тоді ми людей збирали. Люди приходили, сповідались і причащались, ми і хрестили, і вінчали, по-різному було… Я часто їздив в село Драганівка, де збиралися люди на молитву. Мене туди запрошували сестри-василіянки, там також були місцеві сестри. Вони мене познайомили з мешканВладика Ігор (Возьняк) цями села і я завжди туди приїжджав, найдовше – це на одну ніч. Люди приходили старші, але й дітей також брали і, очевидно, що вони завжди готувалися до цього, бо майже всі присутні сповідалися, а на Службі Божій причащалися. Година сягала далеко за північ, не раз все відбувалось прибл. з 2-ої до 3-ої години ночі. Пам’ятаю таке село на Тернопільщині – Добре Поле. Ми, троє священиків, поїхали одного разу туди, а це був час Великого посту. Дуже багато тоді прийшло людей… Там ми були до самого ранку, аж вже світало. Пам’ятаю, ми ще ходили до хворих людей і обслужили ціле село. Тоді нам дуже гарно це вдалося…»6

«С

тавши священиком, я відправляв підпільні Богослужіння у селі Добре Поле на Тернопільщині. Якось напередодні Великодніх свят ще з двома священиками ми зібралися в одному помешканні. Людей прийшло щонайменше вісімдесят. Усі піднесено співали. Після Літургії ходили сповідати хворих. Під ранок нас нагодували парафіяни, і ми щасливо дісталися додому»7.

о. Віталій Дуткевич, синкел у справах монашества Львівської архиєпархії: «У

1983 році у Стрию ми мали реколекції для ченців і священиків василіянського чину. Вони відбувалися в нашому підпільному монастирі, але так

сталося, що про це місце нашої зустрічі довідались. Отець Єронім Тимчук, котрий тоді проводив для нас реколекції, вже подав нам необхідні науки,

7

спогади

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

і ми сіли за вечірню трапезу. І ось тоді увірвалися у хату (це був приватний будинок) працівники міліції і особи у цивільному одязі, почали обшук, почали запитувати, чому ми тут зібралися. Звичайно, кожен змушений був дати якесь пояснення, чому сюди прибув, кожен повинен був дати відповідь, але таку, щоб нікому не зашкодити: один одному, а передусім нашому отцеві-настоятелеві. І так сталось, що брат Пахомій, котрий мешкав тоді в цьо-

Угкц в підпіллі

му монастирі, був кравцем за фахом. Ось тоді мені спало на думку сказати міліції, що прийшов сюди, оскільки хочу пошити собі костюм, а у Львові треба дуже довго чекати на пошиття, і мені дали адресу в Стрию, щоб звернутися до цієї людини у цій справі. Звичайно, що в працівників міліції і спецслужб це викликало іронічну усмішку, але ми змушені були щось казати»8.

о. Ярослав Чухній, парох храму Преображення Господнього: «Д

ім, в якому я виховувався, був греко-католицьким. Моя бабця через отця Амврозія Лотоцького свого часу була представлена Митрополиту Андрею (Шептицькому) як побожна сестриця, яка допомагала Церкві. За цю працю її нагородили натільним хрестом, який вона ніколи не знімала. Це було пам’яттю про Греко-Католицьку Церкву у нашому домі. Коли я відчув покликання стати священиком, пішов вчитися у православну семінарію, але підтримував зв’язки з підпільним греко-католицьким духовенством. Великий вплив справив на мене Митрополит Володимир (Стернюк). Він ствердив у моєму серці добрий намір – повернутися в лоно УГКЦ. Моя родина, в яку я увійшов як зять, завжди була греко-католицькою. Вона приймала підпільних священиків і брала участь у Літургіях. Події 17 вересня 1989 року були живим поштовхом, іскрою, яка запалилася в серцях тих, хто давно чекав на зміни. Це було внутрішнє торжество, яке переживали люди. Вже 29 жовтня 1989 року парафія Преображення Господнього першою у Львові відкрито заявила про свою належність до УГКЦ» 9.

http://www.ugcc.org.ua Високий Замок (23.09.2009 №171(4065), www.wz.lviv.ua 3 http://www.ugcc.org.ua 4 http://www.ugcc.org.ua 5 Високий Замок (23.09.2009 №171(4065), www.wz.lviv.ua 6 http://www.ugcc.org.ua 7 Високий Замок (23.09.2009 №171(4065), www.wz.lviv.ua 8 http://www.ugcc.org.ua 9 Високий Замок (23.09.2009 №171(4065), www.wz.lviv.ua 1 2

8

о. Ярослав Чухній

Угкц в підпіллі

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

інтерв’ю

«Свобода немислима без жертви...» Інтерв’ю з Мирославом МАРИНОВИЧЕМ, віце-ректором Українського Католицького Університету, правозахисником, засновником «Міжнародної амністії» в Україні, колишнім політв’язнем і членом Української Гельсінської Групи Розмовляла Олеся ПАСТЕРНАК (Оригінальну версію інтерв’ю читайте у «Високому замку» 19.09.2009 №168(4062), а також на офіційному інтернет-сайті http://www.ugcc.org.ua/868.0.html)

УГКЦ

Оцінку історичним подіям дає час. З часу виходу УГКЦ з підпілля минуло 20 років. Що можна сказати про цей період в історії?

П

очну з фрази, яку часто повторює історик отецьдоктор Борис Ґудзяк. УГКЦ у середині ХХ століття і в другій його половині була найбільшою соціяльною інституцією, яка чинила опір комуністичному режимові. Двадцятиріччя виходу з підпілля – це лише підбиття Мирослав Маринович підсумків, це той рубіж, яким ми відділяємо епоху мучеництва, жертви від епохи життя у свободі. Свобода немислима без жертви – так влаштований світ. Я стикнувся з тим, що сьогодні молоде активне покоління вважає, що епоха мучеництва відійшла. Молодь думає: «Щоб чогось досягти, достатньо скласти добрий проєкт, знайти спонсорів, а жертва – необов’язкова». Розумію, чим викликана ця позиція, такий спосіб мислення. Але він суперечить глибинній основі земного світу, який побудований на жертві. Христова жертва це лише підтвердила. Невже Бог не міг накинути людству якусь щасливу дорогу? Він послав Свого Сина, щоб через жертву – механізм, закладений у природі людства, – переконати всіх у тому, що потрібно вибирати саме такий шлях. Жертва УГКЦ – це плата за правильний шлях, який вона обрала тоді та обирає тепер. Для мене дуже важливо, що ця Церква не поклонилася злу – антихристу, апокаліптичному кесарю, який був ідентичний апокаліптичному звірові. І це той приклад, яким можна пишатися сьогодні, розповідати студентам, що за будь-яких, навіть за найстрашніших суспільно-політичних обставин, в умовах найстрашнішого терору можна і треба опиратися злу. Історія є надзвичайно цінною для виховання молодих людей. Вона вчить, що жертва УГКЦ не була даремною.

Чому, на Вашу думку, радянська влада пішла на цей крок – заборонила УГКЦ?

П

ереглядаючи документи цього періоду, звернув увагу на те, що радянська влада прекрасно знала, що такої Церкви, як за часів Андрея Шептицького, вона вже не допустить. Влада очікувала, приглядалася і сподівалася, що, можливо, греко-католики зроблять те, що зробила Російська Православна Церква – поклоняться, визнають її. Знаковим був візит архимандрита Климента Шептицького до Москви з делегацією Греко-Католицької Церкви. Тодішній Кремль зрозумів, що ці люди вишколені, що живуть у зовсім иншому моральному світі й не підуть на жодні компроміси. Єдиний вихід позбутися їх – знищити. Від духовенства вимагалося цілковитого послуху.

Який Ваш особистий досвід підпільної Церкви?

Я

не був членом підпільної Церкви, але захищав її в документах Української Гельсінкської Групи, і за участь у ній був покараний – позбавлений волі впродовж десяти років. Мій дідусь, Йосиф Маринович, був греко-католицьким священиком. У 1945 році його заарештували, і під тиском влади він перейшов у православ’я. За цим стояв намір, як тоді казали, «зберегти те, що можна». Дідусь був учасником знаменитого Львівського псевдособору 1946 року. Формально він перейшов у лоно Російської Православної Церкви, і разом з ним вся родина. Але пам’ять про насильство над ним жила в родині, і як тільки в Україні настала релігійна свобода, люди могли вибирати конфесійну приналежність, вона повернулася до Греко-Католицької Церкви.

9

інтерв’ю

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Чи має сучасна Церква бути готовою до таких подвигів, які звершала підпільна Церква?

Ц

ерква завжди має бути готовою до свідчення. Воно протиставляє Церкву князеві світу цього, тому що Христова наука є не від нього. Церква, яка чітко дотримується свідчення Христової віри, обов’язково буде встрявати в конфлікти зі світом. Наприклад, УГКЦ чи не єдина в Україні виступила зі зверненнями-протестами проти невиплати людям зарплат. Це – чітка соціяльна функція. У такий спосіб Церква свідчить проти несправедливості, яку допускає влада, – маніпуляції державними коштами. Під час Помаранчевої революції усі церкви виразно заявили про порушення громадянських виборчих прав народу, що є порушенням законів Божих. Це – також свідчення про правду. І влада повинна думати, як на це реагувати. Слава Богу, в умовах релігійної свободи і демократії за такі заяви духовенство і вірних не переслідують. Але в комуністичний час за це карали.

Угкц в підпіллі

20 років тому було велике духовне піднесення, а зараз відчувається спад духовности. У церквах говорять про кризу і брак покликань. З чим це пов’язано?

К

оли є опір, людина його помічає і починає з ним боротися. Коли його немає – розм’якає, охолоджуєть­ ся. Ця риса притаманна всім. Мені пригадується час моєї молодости, коли всупереч волі влади на Різдвяні свята всі ходили колядувати. Мені пригадуються 1988-89 роки, коли тільки відчинялися двері свободи. Все місто було на вулиці – колядували натхненно і радісно. І це не якесь богослов’я чи вища філософія, це – те, чим живе народ. Подивіться тепер на Львів у час Різдвяних свят – містом ходять вертепи, але духовного піднесення немає. Люди йдуть до родичів, сідають за столи і там «зависають». Українці – м’які, «слабохарактерні»; вони звикли казати: «Не чіпайте мене, і я не буду чіпати вас»; але як тільки стороння сила починає травмувати їхній дух, вони протестують – гуртуються і демонструють свій громадянський опір. Чому так є, не знаю.

Як, на Вашу думку, можна вийти з цієї духовної кризи?

М

и повинні освоїти третій вид реакції на проблему – шлях конструктивної боротьби. Перший – мовчання – українці опанували: вони бачать несправедливість або кривду, мотають усе на вус і нічого не роблять для того, щоб ситуацію змінити. Другий вид реакції на проблему – бунт. Кривда, не зустрічаючи опору, доходить до безмежжя, і люди зриваються, бунтують: беруть у руки каменюки і виходять на вулиці. Третій вид реакції – коли вони бачать проблему і цивілізованими методами намагаються її вирішити. На жаль, такий підхід у нас не спрацьовує. Коли люди не довіряють жодним політичним силам, цю довіру може повернути дорога ціна за певні переконання – жертва. Вона привертає увагу і об’єднує. Наприклад, до того, як Ющенка отруїли, його сприймали як одного з політиків, людину слабку. Коли народ побачив, що цей чоловік вміє жертвувати і, незважаючи на цю жертву, далі стоїть на своєму, йому повірили. Політична ситуація перейшла в моральну – почалася боротьба добра і зла. В Україні постане проблема: яка політична, громадська чи, може, церковна сила підніме гасло морального очищення і буде готова заплатити за це дорогу ціну. Якщо така сила знайдеться, вона завоює симпатію народу.

Кілька років тому осідок УГКЦ було перенесено до Києва. Не всі галичани це сприйняли. Наскільки виправданий такий крок?

В

ін цілком виправданий, причому з усіх міркувань. По-перше, унія була прийнята у Києві, а не у Львові. Коли вона підписувалася у 1596 році, саме Львів її не визнав. Тому немає жодних сумнівів, що центр Греко-Католицької Церкви має бути у столиці. Центральні осередки всіх релігійних організацій знаходяться в Києві. УГКЦ була єдиною, яка його тут не мала. Це створювало незручності, оскільки у столиці зосереджені влада, центральні державні інституції. Раніше блаженнішому Любомиру, щоб зустрітися з Президентом чи Прем’єр-міністром, потрібно було їхати кілька годин, тепер – лічені хвилини.

10

Що стосується галичан, то їм треба продовжувати цінувати епоху мучеництва, жити її духовним багажем, але варто перестати пасивно пожинати плоди цієї епохи. В уяві галичан Церква-мучениця є престижною. Треба закотити рукави і працювати самим. Двадцять років минуло, потрібно знову завойовувати серця людей і їх утримувати. У Церкві з’являються опозиційні групи, а це означає, що вона має багато роботи. Можливо, на користь їй піде те, що осідок не є так близько – потрібно буде працювати над тим, щоб Галицька митрополія залишалася відомою і престижною.

Угкц в підпіллі

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

інтерв’ю

«Ми не можемо сьогодні жити в підпіллі... Місія нашої Церкви полягає в тому, щоб бути примиренням та об’єднанням українського суспільства» Інтерв’ю з єпископом Глібом (ЛОНЧИНОЮ), Апостольським адміністратором Екзархату для українців-католиків у Великобританії, про місію УГКЦ, особливості релігійного життя діяспори, обрядові питання, патріярхальний устрій та инше в житті УГКЦ Розмовляла Тетяна ЛУЦИК (Оригінальна версія інтерв’ю на сайті http:// www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/interview/article;31186/)

Упродовж свого служіння в УГКЦ владика Гліб (Лончина) обіймав різні, але дуже важливі посади в Церкві: духівника в семінарії, викладача, Голови Патріяршої курії, Літургійної Владика Гліб (Лончина) комісії, аташе в Апостольській нунціятурі в Києві, був Апостольським візитатором для греко-католиків в Італії, Ірландії та Еспанії, Уповноваженим для монаших справ Патріяршої курії. Владика мав змогу побачити Церкву з різних сторін, побачити і почути різні питання та проблеми, водночас стати свідком низки радісних свідчень, які скріплюють та вселяють надію. На сьогодні єпископ виконує нове служіння – від 2 червня 2009 року владика Гліб (Лончина) – Апостольський адміністратор для українцівкатоликів Великобританії. На порозі нового служіння ми звернулися до владики Гліба з проханням поділитися досвідом та баченням Церкви, яка цьогоріч святкує 20-ліття виходу з підпілля. Ваше нове призначення – Апостольський адміністратор для Екзархату українців-католиків Великобританії. Які цілі насамперед ставите перед собою у виконанні цього призначення?

П

ершочерговою ціллю мого служіння буде допомога нашій Церкві на цій території земної кулі, допомога людям, які там проживають, у їхньому духовному житті, а також – допомога священикам, намагання задати напрям та надати підтримку їхній душпастирській праці. Відвідуватиму осередки, де є наші церкви, парохії, намагатимусь ознайомитися з їхнім життям там. Глибше вивчивши це життя та його потреби, знатиму, на що далі повинен особливо звертати увагу. Щодо пріоритетів, то, звичайно, це катехизація, – щоб відбувалася наука віри для людей, не тільки для дітей, а й для дорослих. Гадаю, що на це взагалі потрібно звернути велику увагу всюди.

УГКЦ є специфічною Церквою в плані географічного розташування: значна частина її вірних, душпастирів перебуває за межами території України. Очевидно, що Церква – єдина, проте в кожному реґіоні служіння є різним, різними є вірні, їх погляди. Ці обидві частини Церкви – за кордоном і в Україні – ще повинні відкрити для себе одна одну. Ви вже мали досвід праці з вірними за кордоном, зокрема в Італії, Ірландії. Як би Ви охарактеризували вірних УГКЦ там, їхні прагнення, поставу в Церкві у порівнянні з ситуацією в Україні?

П

о-перше, слід сказати, що у багатьох країнах за кордоном є велика кількість українців, та не всі ходять до церкви. Загалом Церква охоплює лише невеликий відсоток українців. Що ж до тих, хто ходить до церкви, то вони дуже цінують змогу мати своє богослужіння, хоч би раз на тиждень, чи навіть раз на місяць. Адже вони – в чужому морі, і мають потребу в тому, щоб почути свою Літургію, своєю мовою молитися. Очевидно, що вони моляться кожен день, багато з них під час тижня відвідують латинські церкви, та особливо радісною для них є можливість мати, хоча б зрідка, Літургію у візантійському обряді.

11

інтерв’ю

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

В Україні, можливо, багатьом важко це зрозуміти, адже маємо багато церков, можемо при кожній нагоді бути на богослужінні, тому инколи можемо й недооцінювати таку можливість. Вірні нашої Церкви за кордоном живуть серед инших можливостей. Їх приклад учить і нас цінувати те, що маємо. Водночас наші громади за кордоном не мають такого розвиненого парохіяльного життя, як в Україні. Тут ми можемо розвивати різні види діяльности: і катехизаційні гуртки, і біблійні, і спільноти «Матері в молитві», і організації, такі як «Обнова», «Українська молодь Христові» тощо. Ми маємо змогу це робити, адже тут ми на своїй землі. Там люди працюють цілими тижнями, непоодинокі випадки, коли вони мешкають там, де працюють, бо працюють по домах і не мають змоги виходити та спілкуватися при своїй церкві. За кордоном душпастирська праця поза Службою Божою – обмежена. Цей факт ускладнює наше душпастирство.

Можна сказати, що відродженню УГКЦ у ХХ ст. сприяла та допомогла плеяда пастирів, вихованих за кордоном. Чи є на сьогодні потреба УГКЦ в Україні підтримати Церкву за кордоном, навіть певними формами мирянського апостоляту?

Б

езсумнівно. Ми повинні підтримувати одні одних. Церква завжди дбала про своїх дітей, які виїжджали за кордон, і сьогодні продовжує це робити. Чому існують наші церковні структури на Американському континенті, на Австралійському, в Европі? Тому що Церква, дбаючи про вірних, посилала туди душпастирів, монахів і монахинь, які розвивали церковне життя на цих територіях. Нащадки, народжені на цих землях, продовжують цю працю. Тому і на сьогодні наша Церква в Україні, яка має багато священиків і багато покликань, може і має допомагати нашим вірним, які виїжджають за кордон.

Владико, очевидно, що «за кордон» – поняття надто узагальнене. Церква, наприклад, на Американському континенті та в Европі також різниться. Якщо парохіяни першої – люди більш утверджені на цій землі, уже проживають там кілька поколінь, то в Европі Церква представлена зазвичай заробітчанами, так званою четвертою хвилею еміґрантів. Як різниться служіння у цих середовищах вірних? Чи важливим є у такому служінні акцент, зроблений на національній приналежності Церкви, чи він відходить, певною мірою, на задній план?

Н

айважливішою є єдність Церкви в Україні разом з нашими єпархіями та екзархатами у світі. Український елемент важливий настільки, наскільки він є зрозумілим, допоки ще люди говорять рідною мовою, що робить легшими можливості порозуміння. Але в

12

Угкц в підпіллі

багатьох країнах асиміляція пішла вперед, й існують наші парохії англомовні, чи еспаномовні, чи якісь иншомовні. Але втрата мови ще не означає втрати свідомости того, що їхні предки походять з української землі, що їхня Церква є Східною Католицькою Церквою. І саме це нам треба плекати насамперед: нашу східну візантійську духовність, де б ми не були у світі.

На сьогодні багато хто оцінює Західний і Східний християнські обряди з погляду географії, натомість, як демонструють численні приклади, питання обряду все менше залежить від географічного чинника. Є помісні православні Церкви, які мають свої центри на Заході. І паралельно з думкою, що східний обряд на Заході – це певний малочисельний чужинець, який завжди слабко блимає, існує реальність, що показує, що на географічному Заході б’ють джерела Сходу (маю на увазі Східну Церкву). Який Ваш погляд на узгодження таких думок?

Р

ізниця Схід-Захід стосується радше початків, витоків, пов’язаних зі Східною Римською імперією (Візантією) та Західною Римською імперією (Римом). Крім них, є ще инший, дальший Схід – Сирійський, Халдейський, Малабардський, Маланкарський… Сьогодні ж світ – мовби одне село, люди проїжджають усю земну кулю, мешкаючи в різних країнах, зберігаючи в цих країнах свій обряд, свою культуру, чим збагачують загалом країну, в якій живуть. Звичайно, жити у своїй країні і плекати власну духовність і культуру є відмінним від того, щоб зберігати їх за межами своєї держави. Це, що можна зберегти, дуже важливо зберігати і ділитися з иншими, дати иншим пізнати нашу Церкву, наш обряд, наші традиції. Усе це разом збагачує людину, оскільки воно є пошуком Бога за посередництвом різних культур.

Чи можна сказати, що Східний обряд на Заході має не лише перспективу консервування, а, навпаки, – перспективу розвитку?

Т

ак. І багато є такого, чого й ми можемо почерпнути від инших; слід не лише зберігати, але й розвивати.

Владико, Ви виховувалися не в українському суспільстві. Своє служіння в УГКЦ також розпочали за кордоном. Коли Церква вийшла з підпілля, і Ви приїхали в Україну, чи змінилися Ваші погляди на розвиток Церкви, чи ситуація, яку Ви побачили тут, змусила Вас певні речі, які сприймали до приїзду по-одному, переосмислити?

Х

оч народився і виростав я не в Україні, проте всетаки – в українському середовищі, в українській сім’ї. Моє життя, чи то в Америці, чи Італії, завжди було

Угкц в підпіллі

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

зосередженим довкола української громади. Моєю історією була історія України, моєю культурою була культура України. Та ж земля, де я виростав, була, так би мовити, набутою («прибраною») батьківщиною. Коли я приїхав в Україну, я лише включився в історичний процес, який тут відбувався: Церква саме вийшла з підпілля, і потрібно було ділитися тим, що мали. Наш монастир на той час перенісся до Львова, і кожен з нас почав виконувати те служіння, до якого був навчений. Я викладав, був духівником у семінарії. Тепер же Церква розвивається: маємо свій католицький університет, семінарії, власні викладацькі сили. Це наповнює мене радістю, адже цікаво бачити, як Церква відроджується, як підпілля, з якого вона вийшла, не знищило її, а, навпаки, зміцнило. Найкращим свідченням того є кров ісповідників і мучеників.

Феноменом залишається підпільний період УГКЦ. Церква по обидві сторони кордону жила, але ці сторони слабко контактували, не знали одні одних. І ось 20 років тому вони знову з’єднались, не будучи, проте, ніколи роз’єднаними духовно. Чи на сьогодні не існує суперечностей у поглядах на розвиток Церкви між представниками цих частин? Адже часто вихідці з підпілля обстоюють ідею більш закритого розвитку, у певних кроках очевидний страх, породжений попереднім досвідом.

Я

можу зрозуміти людей, які є прихильниками таких поглядів, адже вони жили в страшних обставинах. Жити в підпіллі, а потім виходити з нього, є складно. Та, все-таки, як би там не було, це є потребою часу. Ми не можемо сьогодні жити в підпіллі. Мусимо усі над собою працювати, докласти зусиль, щоб розвиватися духовно. Адже остаточно нашою основною метою є бути з Богом, жити Божим життям. Зовнішні структури повинні допомагати нам. Коли маємо парохії, деканати, єпархії, це повинно нас спонукати до поглиблення нашого духовного життя, використовуючи можливості, якими сьогодні володіємо; це – літургійне життя, вільний вибір покликання, реколекції, прощі, видання, можливість вільно спілкуватися. Треба вміти пристосовуватися до нових обставин, а не замикатися в минулому.

Владико, якими були Ваші перші кроки в УГКЦ, Ваше знайомство з єрархами, участь у відродженні студійського монашества?

В

еликий вплив на мене мав Патріярх Йосиф (Сліпий). Це була непересічна особистість. Для мене є привілеєм те, що я міг його знати, спілкуватися з ним, бачити, як він живе, вчитися від нього і отримати Божу благодать, бо саме він у монастирі дав мені облечини і схиму, уділив єрейські свячення. Завдяки йому в мені дозріла свідомість, прищеплена ще батьками й учителями, не лише приналежности до традиції, але й до великого народу та його історії – аспект, на якому Патріярх Йосиф завжди сильно на-

інтерв’ю

голошував. Він сам був посередником між Церквою в Україні, яка мусила мовчати, і Церквою в діяспорі, в якій виростало моє покоління. Для нас було важливо зберігати нашу Церкву за кордоном через важкі обставини, в яких вона жила в Україні. Ми намагалися підтримувати її, молячись за наших переслідуваних сестер і братів та інформуючи инших про їхню долю. Ми жили тією дійсністю. Наше життя не було замкненим у монастирі. Ми завжди мали розвинену свідомість нашої єдности з Церквою в Україні.

Вихід Церкви з підпілля був явищем несподіваним, хоча й надзвичайно очікуваним. Яскравою у цьому контексті є постать Патріярха Йосифа, який після 18 років ув’язнення віднайшов стільки сили для праці в таких умовах і працював, не зневірюючись, цілеспрямовано, хоча ніщо не віщувало швидкого краху системи.

В

ін був переконаний, що зло не може тріумфувати і що мусить прийти день воскресіння. Звичайно, ніхто не міг передбачити, що це трапиться так скоро. Я уявляв собі, що хіба буде війна, а тоді настане новий лад у світі і зміниться ситуація в Україні! Але сталося так, як сталося, і це було даром Божої благодаті для нас. А Патріярх Йосиф мав це бачення, він готувався до цього і готував нас, і сам у своєму «Заповіті» просив, щоб його прах перенесли назад в Україну. Навіть щодо видань УКУ в Римі, які публікував упродовж 1960-1980-их років, то 50 примірників він завжди велів відкладати в «залізний фонд», призначений для України. Ми не дуже оптимістично на це дивилися. Звичайно, виконували те, що казав Патріярх, але були скептично налаштовані, мовляв, може, за 50 років ці книжки і «заїдуть» в Україну – такою була наша думка. Але Патріярх був твердо переконаний у швидкому часі здійснення, це була його пророча візія, яка насправді здійснилася.

УГКЦ на сьогодні має уже розвинуту структуру в Україні. Як Ви бачите на сьогодні її місце та місію в Україні?

Я

думаю, що місія нашої Церкви полягає в тому, щоб бути примиренням та об’єднанням українського суспільства. Примиренням, щоб одні одних уважали за братів і сестер, щоб не було ворожнечі в нашому народі між конфесіями, бо це не за духом Христа і не є на користь нікому. Примирення потрібне також для зраненого людського духа. Комуністична система зруйнувала людину; тепер треба її зціляти, відбудовувати її почуття гідности. Це один із пріоритетів Церкви. Инший полягає в тому, щоб бути об’єднуючим чинником. Ми – східні католики, з’єднані з Апостольським Престолом. Таким чином, ми є прикладом Церкви, яка зберігає свою традицію, а водночас перебуває в церковній єдності. Бо нема церковної єдности без

13

інтерв’ю

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

стосунків з Апостольським Престолом. Христос заснував свою Церкву на «скелі» – на святому Петрі. Ми віримо, що Христова Церква втілена у вселенській Церкві. Але вселенська (католицька) Церква – не означає латинська! Хоч членів латинського обряду є набагато більше, ніж нас, усе ж таки Католицька Церква не ототожнюється з латинським обрядом. І тому ми, зберігаючи наш обряд, нашу Помісну Церкву в сопричасті з Римським Апостольським Престолом, вказуємо на дорогу сопричастя Церков.

Назва Церкви поєднує два поняття «греко» та «католицька». Часто вірні та деякі священнослужителі наголошують на якомусь одному з цих двох понять. Зокрема, наголошуючи на терміні «католицька», стверджується наше занедбання стосунків з Ватиканом. Ви певний час працювали в нунціятурі. Як Ви бачите стосунки УГКЦ з Ватиканом та Ватикану з УГКЦ? У цьому контексті зроджується також питання патріярхату, яке і на сьогодні викликає чимало різких суджень, констатацій, що Ватикан недооцінює жертви УГКЦ за єдність з Апостольським Престолом, догоджуючи Московській Патріярхії.

П

онад усе ми цінуємо наше сопричастя з Апостольським Престолом. З иншого боку, правдою є те, що існують різні труднощі у стосунках східних католицьких Церков (не тільки нашої) з Апостольським Престолом, адже немає життя без труднощів, а людини – без гріха. Труднощі треба долати, удосконалювати наше розуміння сопричастя Церков. Але стосунків, проте, не можна ніколи руйнувати через непорозуміння чи коштом нашої католицької ідентичности та нашої єдности з Апостольським Престолом. Це стосується і питання патріярхату. Звісно, ми хотіли б, аби якнайшвидше настало його визнання. Але нам найперше слід бути собою, вже будувати свій патріярхат, жити ним, підтримувати його, а визнання колись-таки прийде. Патріярх Йосиф казав, що якщо один Папа не визнає його, то це зробить инший. Ми ж маємо над тим працювати, щоб себе утверджувати і жити, як східна католицька помісна Церква.

Владико, наступне запитання уже стосується обов’язків, які Ви виконували, перебуваючи на посаді Голови літургійної комісії УГКЦ. На Вашу думку, чи не є актуальним для УГКЦ сьогодні потребазаклик пізнати свій обряд, коли спостерігається, що кожна парохія намагається укладати свій устав щодо певних зовнішніх правил оформлення нашої віри? Адже це питання ділить християн, хоча не має ніякого стосунку до суті віри.

Д

умаю, що тут нам може допомогти історія та наука Церкви. Історично склалося так, що християнство ми прийняли від Візантії, отож ми є християнами візантійського обряду і маємо обов’язок цей обряд

14

Угкц в підпіллі

цінувати та розвивати. А Церква, особливо впродовж останніх десятиліть, зокрема устами Другого Ватиканського Собору, виявляє цінність традицій і обрядів східних католицьких Церков, заохочує плекати і розвивати їх, а там, де ці Церкви через різні обставини занедбали якісь аспекти свого обряду, Церква каже їм повертатися. Отож у питанні обряду маємо ясний та чіткий напрямок, на який нам вказує вселенська Церква, на підставі нашого історичного досвіду. Усе ж таки в нашій історії були і великі впливи латинського обряду. Цього не можна заперечити. Для деяких людей латинські елементи, які ввійшли в наш обряд, набрали уявлення правдиво греко-католицьких. Склалося так, що цей златинізований обряд почали вважати питомим. Тому насамперед потрібно зрозуміти себе, що наш обряд є візантійським, східно-католицьким, таким, як і в православних Церквах. Проблема виникає, коли дехто догматизує латинські елементи, каже: має бути тільки так, а не инакше. З иншого боку, важлива й толерантність. Зазвичай, я причащаю людей, які підходять і стоять, це ж характерне для нашого обряду. Але, коли хтось клякне, то я не відмовлю йому у причасті. Такі обрядові питання, як клякати чи не клякати під час причастя, не мають ділити людей. Якщо людина підходить до причастя, вона хоче Христа прийняти. Не важливо, прийме Його навколішки, чи стоячи, важливо прийняти Його з чистим серцем, повним любови. Але людей слід виховувати в любові до свого східного обряду, щоб вони його плекали і розуміли. Різні (хоч не всі!) латинські елементи, які ввійшли в наш обряд, не виявляють нашої духовности у всій своїй красі. Звичка є замалим аргументом, щоб щось виправдовувати. Треба бути свідомими своєї історії і того, ким ми є.

...Нашою основною метою є бути з Богом, жити Божим життям Життя церковного єрарха та життя монаха – як це поєднуєте для себе, як вирішуєте питання рівноваги поспіху та тиші, яке різною мірою, але є актуальним для кожного в епоху поспіху та намагань йти в ногу з часом, його вимогами?

Н

адзвичайну вагу має час, виділений на молитву. Це час для самоти з Богом. Для себе вранці перед Службою Божою намагаюся відслужити утреню, часи, Святе Письмо прочитати, а ввечері – вечірні богослужіння і духовне читання. Вдень, направду, є стільки роботи і занять, що легко можна розгубитися, тому слід відкласти все инше і виділити час на молитву, бо потрібно бути сам на сам з Богом. Це важливо не тільки для духовенства чи монашества, але і для мирян, щоб почути, що Господь хоче нам сказати, і щоб дати Йому нашу згоду.

Подих скинії

ікона

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

«Верхратська Діво, витай нам, Царице наша, витай нам…» Іван САВЧУК

Щ

е з часів появи християнства на наших землях вшанування Пресвятої Богородиці відіграє велику роль в духовному житті українського народу. Про це свідчить, наприклад, святкування празника Покрови Пресвятої Богородиці та инших богородичних свят, зведення перших руських храмів на честь Богоматері, велика кількість ікон Богородиці, багато з яких – чудотворні.

І

конографія Матері Божої в Україні має певні особливості: деякі з ікон є копіями грецьких, а инші – новими, самобутніми витворами, які значно різняться від грецьких. Мистецтвознавці та богослови, зазвичай, виокремлюють шість головних типів ікон Богородиці 1 : 1) Одигітрія, або Провідниця (та, що вказує дорогу), 2) Милування, 3) Знамення, або Просторіша від Небес, 4) Оранта (та, що молиться), 5) Неустанної помочі, або Богородиця Страстей,

Крехівська ікона Богородиці

6) Престол Премудрости, або Неопалима Купина. В Україні найбільш поширеним типом ікони Богородиці є Одигітрія. До цього типу можемо віднести такі ікони Матері Божої: Зарваницька, Гошівська, Крилоська, Погонська, Далешівська, Лученцька, Лисецька, Нижнівська, Фрагська та инші.

Р

озглянемо докладніше вид ікони Богородиці Милування. Цей тип ікони остаточно сформувався і поширився після періоду жорстокого іконоборства. Зображення-прототип такої ікони зберігається у катакомбах Присціли (ІІ ст.) в Римі; на ньому видно як Марія та маленький Ісус ніжно обіймаються. Цей іконописний тип зображає вияв любови між Матір’ю та Дитиною-Ісусом. На іконі Син ніжно пригортається до Матері, Котра Його голубить; Їх єднає щира любов і прихований, тихий смуток, бо Ісус і Марія знають, що Син Божий прийшов у світ для того, щоб потерпіти страшні муки за людство (пор.: Йо.12:27). Пречиста Діва добре пам’ятала пророцтво праведного Симеона про те, що Її душу прошиє меч, тобто терпіння (див.: Лк.2:35). Вона зображена у глибокій задумі, бо зберігає Боже Слово у своєму серці. Одним з основних мотивів цієї ікони є наголошення на людськості, тілесності Ісуса Христа та Богородиці. Инший мотив – милосердя та лагідність Ісуса Христа та Марії, якими сповнена історія спасіння світу. Саме до цього типу ікон належить Верхратська чудотворна ікона Божої Матері, яка сьогодні знаходиться у Святомиколаївській обителі отців-василіян у Крехові, що на Жовківщині.

1

Історія цієї ікони доволі давня. Про її походження можемо довідатися з монастирських рукописів, які знаходяться в архіві отців-василіян у Львові.

Я. Креховецький. Богослів’я та духовність ікони. Львів, 2008, с. 232.

15

ікона

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Ікона Матері Божої була принесена до церкви Верхратського монастиря із Замостя в 1682 році, і з того часу вона прославилася чудами на всю Україну. Тодішній парох Верхрати о. Андрій Свидницький запросив із монастиря двох священиків до своєї парохії на празник Положення Чесної Ризи Пресвятої Богородиці: о. Теофіла Вітошинського та о. Йоіла Ковальського. В ту ніч, а саме опівночі, о. Й. Ковальський збудив зі сну отця-пароха, сповістивши, що монастирська ікона Пресвятої Діви «плаче». Священики, швидкоруч накинувши на себе одяг, вийшли з хати, і, прямуючи до храму, вже здалеку побачили, що монастирська гора та цілий ліс були осяяні яскравим світлом. Попід горою зібралося багато людей, споглядаючи небачене, дивовижне явище. Всі дивувалися, але ніхто не відважувався приступити до сяючої гори. Наважившись, під проводом ченця всі увійшли до монастирської церкви і побачили, що там сяяло світло перед іконою, а обличчям Божої Матері спливали два струмочки кривавих сліз. Ті сльози текли безперестанку впродовж чотирьох тижнів. З того часу ця ікона стала чудотворною. Згодом Львівський єпископ Йосиф (Шумлянський), побачивши на власні очі сльози Пресвятої Богородиці, вислухавши численних свідків чуда, архиєрейською грамотою від 6 липня 1688 р. офіційно проголосив Верхратську ікону Богоматері чудотворною. У 1808 р., внаслідок скасування австрійським цісарем Йосифом ІІ Верхратського монастиря, чудотворну ікону Пресвятої Богородиці урочисто, процесійно перенесли до Крехівської василіянської обителі. Храмовий престіл перед цією іконою декретом Папи Римського Лева ХІІІ наділено привілеями відпустів. Після ліквідації радянською владою монастирів, у тому числі й Крехівського, чудотворну ікону Матері Божої у 1949 р. було передано до церкви св. Параскеви, яка стоїть на Підзамче (Львів). З відродженням УГКЦ і Василіянського Чину в Україні чудотворну ікону Матері Божої разом із збереженими дарами-вотами (це підвішені на іконі хрестики, медальйончики, вервички, ювелірні вироби тощо, які залишали вірні, сподобившись вислухання молитов Богородиці і зцілення) влітку 1990 р. перенесено до храму святого Онуфрія, а потім з урочистою процесією – до василіянської монастирської церкви св. Миколая в Крехові. Відпусти у Крехівському монасти­р і відбуваються на свято «теплого» Миколая і празник Преображення Господнього.

16

Подих скинії

Чуда, які відбувалися з тих часів до сьогоднішніх днів, важко злічити. Про багато з них записано отцями-василіянами у спеціяльній книзі. Наприклад, лише до 1794 року таких чудес було більше 150! Багато людей, сподобившись зцілення або иншої чудесної допомоги молитвами Богородиці Верхратської, підтвердили це присягою і власноручним підписом у цій, так званій, Книзі чудес Верхратської чудотворної ікони Божої Матері. З незліченних оздоровлень звернемо увагу лише на два. Перше – це зцілення Белзького воєводи Антіна Потоцького у 1761 році. Він мав важку хворобу ніг, часто не міг навіть самостійно рухатись. Лікарі не в силі були вилікувати недугу. Однак Воєвода мав у серці щиру віру та надію на поміч Пресвятої Богородиці. Одного дня, посповідавшись і причастившись, він гаряче молився перед Верхратською іконою, благаючи вилікування. Божа Мати вислухала його моління – після молитви він став цілком здоровим і щасливий повернувся додому. Друге чудо сталося в Горбовині (присілок Крехова) в 1909 році. У мешканця цього селища Онуфрія Горшка важко занедужала одинадцятилітня донька Олександра. Однієї ночі, коли дівчинка тяжко мучилася вже, як усі вважали, в передсмертних болях, уся родина палкими молитвами благала в Небесної Неньки перед іконою Верхратської Діви зцілення для дитини. Богородиця зглянулася на їх прохання, під час молитви рідних Олександра міцно заснула, а вранці прокинулася здоровою.

Література: 1. Н. Вояковський. Шляхами наших прочан. Львів,1998.

2. І. Ортинськй. Під Твою милість прибігаємо. Роздуми про історію та суть Марійської побожності. ІваноФранківськ, 2000.

3. Я. Креховецький. Богослів’я та духовність ікони. Львів, 2008.

4. Н. Шамардіна. Українська ікона ХV-ХVІІ століть. Львів, 1994.

Подих скинії

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Чудотворне місце

святиня

в Биличах

Биличі: - Лютовиська сільська рада; - поштовий Індекс – 82030; - перша письмова згадка про село – 1437 рік; - загальна площа – 203 га; - кількість населення – 927 осіб; - храм святих безср. Косми і Дам’яна, побудований у 1863 році; - каплиця Покрова Пресвятої Богородиці, освячена 1994 році; - відстань до районного центру – 36 км; - відстань до м. Самбора – 18 км; - відстань від автобусної зупинки села Биличі до каплиці Покрову Пресвятої Богородиці – 2,5 км.

К

оли Дніпро ревучий став українським Йорданом і в його водах святий князь Володимир Великий хрещенням обмив русичів із поганства, одразу знайшли наші пращури у Пресвятій Богородиці Матір, Покров і Заступницю. Немає жодної історичної доби, в якій не знаходили б місце вияви найглибшої пошани Пречистої Діви Марії українцями і численні свідчення в нашому народі про материнську опіку, піклування та заступництво Богородиці. Історія розповідає про численні чуда і поміч Матері Божої, зокрема в часи нападу ворогів. Керманичі і провідники нашого народу не раз намагалися заручитися допомогою Пресвятої Діви Марії. Так, наприклад, Ярослав Мудрий 1037 року в храмі Благовіщення на Золотих воротах в Києві урочисто, як князь, віддав увесь український народ в опіку Божій Матері. У тяжких хвилинах зверталися до Діви Марії, просячи помочі й заступництва, руські князі та воїни; під Її милість прибігали козаки зі своїми отаманами й гетьманами; а провід геройської Української повстанської армії 30 травня 1947 року проголосив празник Покрови Пресвятої Богородиці офіційним святом УПА. Скільки в Україні існує святих богородичних місць! Скільки чудотворних ікон Божої Матері знаходиться в українських храмах! До них, як і колись в давнину, приходять прочани, шукаючи заступництва й допомоги, розради й утіхи, зцілення від духовних і тілесних хвороб у Тієї, Котра є «всіх скорбних радістю і пригнічених заступницею». Одне з таких святих місць знаходиться поблизу с. Биличі, що на Старосамбірщині. За переказами, там колись об’явилась Божа Матір, освятивши джерело, яке з того часу стало цілющим. Зцілення трапляються і сьогодні, а до маленької каплички, що стоїть біля джерела, приїжджають тисячі паломників. На жаль, про історію цього чудотворного місця не маємо багато відомостей, і багато хто навіть не знає про існування чудотворного билицького джерела. Саме тому пропонуємо шановним читачам до уваги цю статтю, в якій йдеться про історію чудотворного джерела, що неподалік Билич, про події, які там відбувались, про каплицю, в якій моляться і селяни, і прочани тощо.

Микола ВИТІВСЬКИЙ

Н

Дещо з історії

а жаль, не маємо жодних письмових свідчень про те, коли це джерело прославилось чудом вперше. За переказами мешканців Билич, на тому місці колись давно об’явилася Пречиста Діва Марія; кажуть, що саме тоді й з’явилося цілюще джерело. Розповідають, що за часів панщини сталося перше оздоровлення (принаймні, перше відоме людям). Джерело знаходилось на панському полі, а сам пан мешкав у сусідньому селі Чижки. Дочка цього чоловіка була незрячою. І ось одного дня, коли пан був біля свого ставу, дочка чомусь

попросила служницю провести її до «студеньки» (джерела), що на їхньому полі за Биличами. Прибувши туди, вона напилася води, обмила обличчя і раптово прозріла. Після цієї чудесної події пан відпустив частину поля, щоб люди могли вільно приходити до цілющого джерела, а на тому місці за свої кошти збудував невеличку каплицю. І з тих пір сюди потягнулись прочани. Період після Другої світової війни характерний нелюдською ненавистю владних структур до християнства, переслідуванням за віру, руйнуванням храмів... Проте

17

святиня

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

люди не відрікались Христа, попри все вірили в Бога, потаємно збирались на богослужіння, не припиняли відвідування святих місць, щоб молитися там і за себе, і за рідних, і за весь народ. Люди надіялись на Божу допомогу, вірили, що Господь переможе, що не триватиме вічно безбожний державний лад, що Господь винагородить наш народ великою благодаттю за вірність і мучеництво; і ніхто не забував про могутній Покров Божої Матері. Отож не переставали люди ходити й до Билич і молитися там, просити заступництва та помочі у Цариці Небесної; і кожен отримував «по своїй вірі»… Як не дивно, за переказами людей, саме в той «безбожний» час (період панування радянської атеїсти­чної ідеології) на джерелі поблизу Билич відбувалося дуже багато чудесних зцілень. На жаль, це ніхто не фіксував на письмі, а тому на сьогодні мало відомо про всі ці чуда. Однак про деякі зцілення довідуємось від мешканців села або ж від тих прочан і молільників, які відвідували чудотворне джерело.

Богородиця турбується про майбутніх священиків

(історія оздоровлення о. Михайла Волошина3)

У

Биличах отримав зцілення священик Михайло Волошин. У дитинстві о. Михайло (а він – четверта дитина в сім’ї) був слабким і хворобливим. Мати маленького Михайла була стурбована тривалими недугами сина. Отож одного разу поїхали вони з сином до Самбора за порадою до одного старенького священика-католика, і він сказав їм поїхати до Билич, щиро помолитися там з вірою та надією на оздоровлення хлопця. Послухались вони й поїхали, а коли повернулись додому, то Михайло сам попросив їсти, на великий подив матері, адже до того часу хлопець майже нічого не міг їсти; ось так поступово Михайло одужав. Ставши дорослим, Михайло Волошин став священиком, присвятивши своє життя Богові.

З оповідання Ярослави Людкевич-Сітко «Джерельце»1

П

ро чудесні оздоровлення, що відбувались у Биличах, ходять різні перекази. Про одне із таких оздоровлень розповідала Ярослава Людкевич-Сітко; вона написала оповідання про чудо в Биличах під назвою «Джерельце». Життєвий шлях цієї жінки доволі нелегкий: свого часу вона була членом ОУН, пережила заслання, однак попри все не втратила віри в Бога, залишилась щирою християнкою і справжнім патріотом. Оповідання пані Ярослави – це твір, який в художній формі описує реальних осіб, справжні події і місця; тому воно і є джерелом цінної інформації про чудо­ творне місце в Биличах. Певний час до джерела ніхто не приходив, воно було сильно забруднене, і тоді його прочистив один чоловік, жінка котрого зцілилася джерельною водою. Щасливий чоловік спорудив нову капличку. В оповіданні «Чудо в Биличах» розповідається, що в роки Другої світової війни цю капличку зруйнували військові, які проходили неподалік. Одного з них, Семена, прови­діння Боже пізніше ще раз привело в Биличі. Його спіткало нещастя – народився сліпий син; військовому почали снитися сни, які сповіщали, що сина треба привезти до того джерела, яке він з товаришами засипав; він так і зробив. Якими ж були Семенові здивування і радість, коли його син прозрів, вмившись цілющою водою! Тоді щасливий батько власноруч розчистив джерело і залишив мешканцям села кошти на відбудову каплиці.

Зцілення від астми

(з розповіді Розалії Маньковської2)

Р

озалія Маньковська, мешканка с. Колодіївка Тисменецького району, що на Івано-Франківщині, хворіла астмою і дуже терпіла від цієї недуги. В Биличі пані Маньковська приїжджала зі своїми друзями, греко-католиками, з надією на оздоровлення. Розалія при­їжджала сюди сім разів протягом п’яти місяців, і з кожним разом почувалася набагато краще. А коли вона одужала повністю, то й надалі продовжувала приїжджати в Биличі двічі на рік. Розалія пожертвувала на каплицю чималі кошти від себе, а крім того, ще й збирала пожертви зі свого та сусідніх сіл. Вона, як вірна і щира християнка, з великою вдячністю Господу та Божій Матері молилася на першій за часи комуністичного панування урочистій Службі Божій у Биличах у 1988 році.

18

Подих скинії

Зцілення дівчинки зі Стебника (з розповіді Галина Плюдри4)

П

ро оздоровлення своєї дочки оповідає нам Галина Плюдра з міста Стебника (ортографія та стиль оригіналу – прим. авт.): «Захворіла моя дочка (5 років). Я звернулася до лікарів м. Стебника. Після огляду дитини лікар чомусь дав направлення до Львова. У Львові я з дитиною попала на прийом до кандидата медичних наук п. Зайцевої. Дочка пройшла обстеження, здала аналізи. Після результатів аналізів п. Зайцева покликала мене і сказала: “Мені жаль, мамо, вашої дитини, але в цілому Союзі допомоги для неї немає. У неї рак крові. Хочете – залишайте її в лікарні, але гарантії на її виздоровлення я ніякої не даю. Більше шести місяців ваша дочка не проживе”. Прибита горем, я з дочкою повернулася додому. Їй справді з кожним днем ставало гірше. Я вже втрачала всяку надію. Якось одна жінка порадила мені поїхати до с. Биличі, де є каплиця Матері Божої в лісі, а біля неї криничка. Я послухалась. Приїхала, дуже щиро молилася, просила Матері Божої за свою хвору дитину, набрала додому води з тої криниці. Давала доньці пити, обмивала її. На це святе місце я їхала щомісяця. Час ішов. Як молотом по голові били слова: “Більше як шість місяців вона не проживе”. Пройшло шість місяців, а доньці почало робитися краще. Згодом хвороба відступила зовсім. Дочка закінчила школу. Поступаючи на навчання в училище, проходила в м. Стебник медогляд. Прийшла в кабінет лікаря на прийом. Лікар прочитав її прізвище і мимоволі сказав: “А ти жива”. Дочка якось незрозуміло відповіла: “Та жива”. Удома почала мене розпитувати, чому її так запитав лікар. Я все тоді розповіла своїй дочці. Це був той лікар, що давав їй тоді направлення до Львова. Я твердо вірю, що Билицька Мати Божа врятувала життя моїй дитині». Ярослава Людкевич-Сітко. Джерельце. Оповідання про чудо в Биличах. Львів, 2002.

2 З рукопису Богдана Василика. (Інформація з рукопису опрацьована автором статті).

3 Там само.

4 Чудотворне місце в Биличах. Упор. о. Микола Витівський. Трускавець, 2002.

5 З рукопису Богдана Василика. (Інформація з рукопису опована автором статті).

1

Подих скинії

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

святиня

Билицька каплиця

(із записів Богдана Василика, мешканця Билич5)

П

ро будову Билицької каплички та її історію вперше почав записувати Богдан Василик. Йому, як і Ярославі Людкевич, згадуваній вище, завдячуємо тим, що маємо зафіксовані на письмі відомості про це чудесне місце. З рукописів Богдана Василика довідуємось, що його життєвий шлях був нелегким, і що Билицька святиня відіграла значну роль у від­ найденні цим чоловіком душевного спокою і влаштуванні справді християнського життя. Богдан був одружений з росіянкою і 14 років мешкав у Саратовській області Калінінського району (Росія); в них з дружиною народилися два сини – Олег і Сергій; проте від шлюбу дружина, на жаль, відмовилась. Повертався Богдан на рідну землю сам… Спонукуваний заохоченням своєї матері, він вирішив поїхати до чудотворного джерела в Биличі. Вперше побував там у серпні 1982 року. Саме в Биличах він зміг відновити душевний спокій і мир в серці. У своїх записах Богдан розповідає, що каплицю у Биличах не один раз руйнували, а також, що її кожного разу відбудовували добрі люди. У селі говорять, що теперішня каплиця – аж дев’ята. Про історію однієї з каплиць, побудованої у 70-х роках ХХ ст., пише Богдан Василик (ортографія та стиль оригіналу – прим. авт.): «До каплиці під’їхав кран, військова машина. Зачепили тросами каплицю, підняли, завантажили на цю машину і повезли до Хирівської військової частини. Це було під вечір. Рішення, що робити з каплицею, залишили на ранок. Хто спав тієї ночі, а хто й ні... Каплиця була на машині. Добрі люди розібрали по частинах і тихенько винесли із території військової частини та на фірах повезли до с. Катино. Зранку солдати діста­ли наказ будь-що віднайти каплицю. Але цей наказ вони не змогли виконати. Стоїть ця каплиця по сьогодні в с. Катино Старосамбірського району. Місце для неї вибрали теж у ліску, і біля неї добра водиця, чиста, як кришталь, поблискує-струмить...

…З 1984 року я з іншими людьми їздив до Билич. Ми розчищали ліс, вирубували кущі довкола каплиці... По селах поповзла чутка, що каплицю обстріляли. Я в це не хотів вірити. У черговий раз ми поїхали знову до Билич. Як завжди, пішли до каплиці помолитися. Я не повірив своїм очам! Вся каплиця була продірявлена кулями. Стріляли по образах! На моє здивування, жодна фігура на образах не була пошкоджена. Земля перед каплицею була встелена гільзами з автомата і пістолета... Люди з Билич відремонтували каплицю, пофарбували. Але знайшлись два недовірки і спалили її. За це їм було обіцяно ліс на будівництво власної хати. Через коротенький час ці “горе-герої” загинули в автокатастрофі… …Ми знову поїхали до Билич, щоб там попрацювати на славу Божу. Побачили страшне згарище – каплиця згоріла дотла. В цей день робота не йшла. Ми майже не говорили між собою. Води із кринички напитися не можна було – забруднена соляркою. Кілька разів ми вичерпували воду. Тут, біля згарища, ми вирішили почати будувати нову капличку. На цей раз розбірну. Будували ми її в глибині лісу. Одного разу приїхало “вище начальство”, конфіскували будівельний матеріал, а нас на перший раз покарали штрафом. Та через певний час ми знову взялися добудовувати каплицю...» Велика шана і подяка тим людям, котрі, ризикуючи своїм життям, відновлювали Билицьку каплицю і доглядали чудодійне Богородичне джерело. Завдяки їм, ми, їх діти та онуки, можемо сьогодні черпати Божу благодать і просити молитовного заступництва Богородиці, очікуючи звільнення від духовних і тілесних недуг, прославляючи Господа Бога і Пречисту Його Матір, Діву Марію, на святому місці біля Билицького чудотворного джерела.

Визначні події в Биличах

К

оли ще Греко-Католицька Церква була заборонена і переслідувана радянською владою, 5 червня 1988 року на Билицькому джерелі вперше за часи комуністичного панування греко-католицькими священиками відкрито (непідпільно) відправлено урочисту Службу Божу, котра присвячувалась 1000-літтю хрещення Руси-України. Про цю незвичайну подію, як про важливий крок на шляху до повернення прав Українській Греко-Католицькій Церкві, на весь світ сповіщало радіо «Свобода». З нагоди цього свята біля каплички було встановлено хрест, який досі там стоїть і свідчить про хресний шлях нашої Церкви і народу. Сама ж каплиця теж стоїть, проте служить як спові­даль­ниця, оскільки біля неї зведено нову – храм Покрову Пресвятої Богородиці. Будівництво нової церковці було завершено в 1993 році, а освячено її 16 жовтня 1994 р. Чин освячення здійснив правлячий архиєрей Самбір­ сько-Дро­­­гобицької єпархії Юліян (Вороновський), а співслужили священики: тогочасний Старосамбірський декан о. Микола Витівський, о. Володимир Юрга з м. Добромиля та тодішній билицький парох о. Микола Дочемінський. З того часу в Билицькій святині щорічно відбувалися відпустові богослужіння деканального рівня. На святкування 400-ліття Берестейської унії 1996 р. біля чудотворного джерела в Биличах на богослужіння зібралось кілька тисяч вірних. На згадку про цю подію перед новою каплицею встановлено хрест із пам’ятною медаллю.

Як Пресвята Богородиця «розчистила» потрібне для прощі місце від дерев

Н

е можна оминути увагою ювілейний 2000 рік. З нагоди великого ювілею відбувались прощі до відпустових місць Самбірсько-Дрогобицької єпархії єпархії. У своїх проповідях владика Юліян (Вороновський), правлячий архиєрей, закликав вірних взяти якомога активнішу участь у цих молитовних заходах, серед яких була і проща до святого місця в Биличах. Так, 25 червня, в Неділю всіх Святих, відбулась Билицька проща. Пізніше єпископ Юліян підкреслив, що «вона перевершила всі наші сподівання щодо кількости прочан (прибл. 30 тисяч – прим. авт.) і стала свідченням щирої любови до Бога і віри у заступництво Пресвятої Богородиці». Напередодні визначе-

19

святиня

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

ної дати проведення прощі селом пронісся страшний ураган. З лівого боку церковці не території площею в кілька гектарів дерева лежали, немов скошена трава. Декого навіть почали долати сумніви, чи вдасться вчасно провести роботи з розчищення місця довкола каплиці. У бесіді організаторів прощі з лісничим, стало зрозуміло, що немає потреби переносити прощу на инший день: його очі горіли бажанням допомогти в цій святій справі. Окрім того, священики із сусідніх парохій звернулися до людей, заохочуючи їх до помочі, і людські руки зробили те, чого очі жахалися: велику площу біля каплиці було розчищено від завалів. Ніщо не стало перешкодою для прочан. Цілу ніч із суботи на неділю тривали молитви, лунали побожні пісні, а священики сповідали людей; неподалік було розпалено вогнище, біля якого представлено підготовану завчасу чудову програму для молоді. Ніхто не нарікав на дощ, який час від часу докучав, навпаки – обличчя всіх сяяли радістю. У неділю, з самого ранку, кількість прочан почала збільшуватись. На архиєрейській Службі Божій число вірних сягало приблизно 30 тисяч. Уся розчищена від повалених дерев територія була зайнята людьми – такого ніхто не очікував; і аж тоді всі зрозуміли, що це Пресвята Богородиця «передбачила» таку кількість прочан і тому «розчистила» потрібну площу від дерев. До слова, ті стрункі смереки і ялиці, що росли біля самої каплиці, залишились неушкодженими і прикрашають благодатне місце вічнозеленими барвами своїх крон і сьогодні. Не ушкоджено ані меншу, ані нову, більшу, каплицю, хоч навколо першої, ювілейної, каплички лежали повалені дерева. Це, мабуть, була найбільша за чисельністю проща в істо­рії цього відпустового богородичного місця. Та й слава Господу, адже це був ювілейний рік – 2000 років від народження Її Сина! На славу Божу, для багатьох прочан це паломництво стало справжньою прощею: упродовж цих двох днів більшість присутніх прийняли Святі Тайни Сповіді та Євхаристії. Це були направду святі й благодатні дні, подаровані Господом за молитвами Діви Марії.

Подих скинії

ли єпископи Юліян (Вороновський) та Ярослав (Приріз). Число прочан становило близько 6-7 тис. осіб. Варто зауважити, що як в суботу, так і в неділю у святковій молитовній програмі взяли активну участь діточки з храму святого апостола Андрія Первозванно­ го, що належить до парохії Покрову Пресвятої Богородиці м. Самбора. Вони представили невеличкий, але чудовий виступ-концерт у двох частинах – перша, суботня, присвячувалась відданню свята П’ятдесятниці, а друга, в саму неділю, – Покрову Пресвятої Богородиці. Ось так діти разом з дорослими прославляли Господа і Пречисту Діву Марію, Божу Матір.

Розмова з п. Іллею

Цьогорічна проща до Билич

І

в наші дні прощі до Билич відбуваються двічі щороку: в Неділю всіх Святих та на свято Покрову Пресвятої Богородиці. Зокрема, цього року відбулась проща 14 червня, у Неділю всіх Святих. Ще в суботу прочани вирушили з м. Самбора пішки до села Биличі, щоправда, погода не сприяла – падав дощ. Проте в неділю був погожий день, і вірні з вдячністю Господеві молилися на архиєрейській Святій Літургії, яку прави-

Мені особисто там, в Биличах, дуже сподобалось… Вдалося поспілкуватись із місцевими людьми, зокрема з паном Іллею, і пощастило дізнатись про деякі чуда зцілення та дещо з історії цього святого місця; ці відомості й використано у статті. А ще в церковці Покрову Пресвятої Богородиці знаходиться ікона Матері Божої, але вона має свою історію, про неї ще колись згадаємо…

До слова

В

ідвідування святих чудотворних місць приносить велику користь для здоров’я душі й тіла. Безперечно, прощі до святих місць сприяють щирому покаянню, духовному зростові, глибшому зануренню в життя у Христі – це і є основна їх мета, а під дією Божої благодаті зникають і тілесні недуги, руйнуються всі підступи зла, людина почувається щасливою, перебуваючи в любові Господній. Ніколи не слід забувати, що шукаємо ми не видовищ, а саме зцілення і Царства Небесного. Зауважмо, що по-євангельськи слово «зцілення» означає визволення від гріхів і оздоровлення душі й тіла. Тому надіятись на Божу допомогу потрібно в по­каянні та участі у Святих Таїнствах Сповіді, Євхаристії та инших, живучи справді по-християнськи. Крім того, потрібно розуміти, що кожен храм також є чудотворним місцем. Адже там присутній сам Господь Бог, зокрема у Пресвятій Євхаристії, там ми молимося разом з усіма Святими, котрі враз із Матір’ю Божою заступаються за нас, випрошуючи у Господа прощення гріхів, зцілення від недуг і благодаті для праведного життя в Христі.

20

на гранях часу

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

суспільні проблеми

Про вандалізм і вандалів

… У вересні 2007-го лише за кілька днів більш ніж 60 могильних пам’ятників у Вінниці вщент розбили й осквернили вандали. Жінка, котра прийшла навідатися до могили свого чоловіка, знепритомніла… Приїхавши на місцеве кладовище, голова обласної ради помер на місці від розриву серця… За інформацією http://www.33channel.vinnitsa.com/r05-26-10.php

Можливо, ми і не повели б мову про вандалізм, якби останнім часом це явище інтенсивно не проникало в Україну, відбиваючись на поведінці українців, а надто – української молоді. У цій статті розглянемо вандалізм, його причини, наслідки для духовного та суспільного життя особи і людства в цілому. Дмитро СЕНЕЙКО

В

андалізм (від лат. vandali), згідно з поданими у сучасних тлумачних словниках визначеннями, – це беззмістовне руйнування чи осквернення об’єктів матеріяльної культури, творів мистецтва, історичних пам’ятників тощо1. Саме слово походить від назви давньогерманского племені вандалів, яке розграбувало місто Рим у 455 р., знищивши багато пам’ятників античної і християнської культури. Вандали відрізнялися особливою жорстокістю: вони не тільки руйнували святині, але прагнули зробити це особливо жорстоким, навіть принизливим, шляхом. У XIX ст. це слово вживалося для позначення руйнування чи псування кимось витворів мистецтва та пам’ятників архітектури2. З точки зору сучасних наук (психології, соціології), поняття вандалізму має ширше значення. Як зазначає у своїй праці про вандалізм Анастасія Скороходова, науковий співробітник Соціологічного інституту Російської Академії наук, вандалізм – особливість внутрішнього стану і зовнішніх дій людини, що виражаються у руйнуванні3. Иншими словами, вандалізм – це різноманітні види руйнівної поведінки: від засмічення парків і толочення газонів до розгрому магазинів під час ма-

сових безладів4. Саме тому значення цього терміну поширилося і на повсякденні прояви хуліганства. Отже, цим словом стали характеризувати псування приватної, спільної власности, поломки інвентарю в навчальних закладах, обладнання в транспорті, нанесення малюнків і написів на стіни та ин5. Цікаво, що більшість психологів визначають вандалізм переважно як чоловічий феномен6, і більшість актів вандалізму здійснюється молодими людьми, що не досягли 25 років7. У соціологічних опитуваннях на тему вандалізму8, проведених серед школярів, було виявлено, що підлітки, схильні до вандалізму, мають приблизно однаковий інтелектуальний рівень з усіма своїми однолітками, проте успішність перших у школі набагато гірша. Подібні закономірності можна спостерігати і серед студентської молоді. Отже, успішність, а також рівень спілкування й сприйняття підлітка збоку оточення – чинники, які передбачають вандалізм у його поведінці. Ще одним важливим соціяльно-психологічним «збудником» вандалізму є конфлікт з батьками, вчителями або викладачами, а також наявність друзів, котрі

21

суспільні проблеми

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

на гранях часу

полюбляють що-небудь руйнувати і нищити. Ось результати одного із досліджень9: серед п’ятиста європейських підлітків віком від 12 до 18 років, затриманих правоохоронцями за вандалізм, більшість злісних вандалів перебували в т. зв. кризовій життєвій ситуації; 58% з них не цікавилися батьки; вони погано навчались у школі, а їх друзі також є «важкими підлітками»; 96% підлітків-вандалів регулярно вживали алкоголь або різні наркотики, а 48% вживали і те, й инше. Зауважмо, що добра успішність у школі є чинником, що знижує схильність до вандалізму серед підлітків. І хоча більшість сучасних вандалів становлять підлітки, було б помилкою вважати вандалізм виключно підлітковим явищем.

Вандалізм з точки зору психології й соціології

З

алежно від домінуючого мотиву в актах вандалізму, психолог С. Коен10 виділяє п’ять причин таких агресивних дій. Пропонуємо розглянути їх тому, що в коренях цих причин криються духовні проблеми.

1. Привласнення. Основний мотив руйнування – матеріяльна вигода.

2. Ідеологічний вандалізм. Руйнівник переслідує соціяльні або політичні цілі. Об’єкт руйнування має яскраво виражений символічний сенс. Наприклад, за період з 1917 року зруйновано 25-30 тис. церков і соборів, близько 500 монастирів, знищено не менше 20 млн. ікон, близько 400 тис. дзвонів11. Варто зазначити, що такого вандалізму примусово навчали наших предків, батьків ще з 1917 року, на очах у котрих, чи й їхніми руками, руйнувалися Божі храми. Тоді це вважалося мало не за честь.

3. Вандалізм як помста у відповідь на образу, наклеп тощо.

4. Вандалізм як гра. Різновид такої поведінки поширений серед дітей та підлітків і розглядається як

можливість «піднестися» в очах однолітків шляхом прояву сили, спритности, сміливости.

5. Злісний вандалізм. Зумовлений почуттями ворожости, заздрости, неприязні до инших людей і задоволення від спричинення шкоди. Доповнимо загальне уявлення про вандалізм иншою класифікацією його мотивів, представлену психологом Д. Кантером12: 1. Гнів. Руйнівні дії пояснюються відчуттям досади, переживанням нездатности досягти чого-небудь; може бути спробою подолати стрес.

2. Нудьга. Причина – бажання розважитися. Мотивом виступає пошук нових вражень, гострих відчуттів, пов’язаних із забороною і небезпекою.

3. Естетичне переживання. Спостереження процесу руйнування приносить задоволення.

4. Бажання впливу на суспільство. Вандалізм може виступати як засіб самоствердження, перевірки можливости свого впливу на инших, привернення уваги до себе тощо.

Реакція держави

В

ерховна Рада України 19 березня 2009 року прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення відповідальности за наругу над місцями поховання)»13. У ньому за вандалізм передбачено штрафи, обмеження свободи терміном від 6-ти місяців до 3-х років. Дії руйнування і шкоди, вчинені із застосуванням насильства, згідно з політичними, ідеологічними мотивами, причинами расової, національної або релігійної нетерпимости, ворожнечі або ненависти щодо певної соціяльної групи, караються обмеженням свободи терміном до п’яти років або позбавленням волі на той же термін. Якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки, то передбачається покарання у вигляді позбавлення свободи на термін від п’яти до дванадцяти років.

Корінь вандалізму й агресії – в людському гріху і його наслідках

Х

то ж ті люди, які наважуються чинити вандалізм, наругу й осквернення святих місць, культурних пам’яток чи дрібніших, однак не менш значущих руйнувань? Що змушує дітей чи дорослих виявляти агресію до инших живих істот чи предметів? Початковий етап життя кожної людини проходить в середовищі родини. Неналежне духовне виховання дітей і відсутність свідчення власним життям про живого Бога, а ще – застосування батьками суворих фізичних покарань або, навпаки, їхня байдужість щодо дитячих провин пов’язані з можливою агресивною поведінкою юного покоління в майбутньому. «На поміч» також часто приходять сучасні ЗМІ.

22

Перегляд глядачами сцен насильства й агресії, які, на жаль, дуже часто транслюються телебаченням, украй негативно впливає на духовність та психіку людини. Наприклад, як зазначають психологи й медики, збиток, який наноситься особі, при цьому рівносильний курінню і раку легенів14. Підлітки й дорослі дивляться телепередачі, грають у відеоігри з елементами насильства. Ведення виключно такого способу життя затьмарює Божу присутність для людини в її житті, любовне й співчутливе ставлення до инших; породжує озлобленість і неспокій, від яких до агресії, неспокійної поведінки та злочинної діяльности – один крок.

на гранях часу

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Багато дітей проводять перед телевізором в середньому по три години щодня, тоді як більшість сучасних телепередач, серіялів, фільмів та відеоігор відображають акти вандалізму. Не знайдемо сімейного будинку, квартири, гуртожитку без телевізорів, комп’ютерів і приставок для відеоігор, однак усі ці засоби останнім часом служать не лише для добра. Часто через їхні екрани в людські душі закрадається спра­вжнє зло. Наприклад, тематикою більшости відеоігор є війни, жорстокість і вбивства, де вони зо-

бражені як нормальна, навіть природня, людська поведінка. І це все пропонується дітям, підліткам і молодим людям, котрі, часто шукаючи правди, несвідомо знаходять її викривленою у сучасних ЗМІ, віртуальних розвагах тощо. Однак така агресивна, протиприродня поведінка – вираз біди, хвороби, які закорінені в глибині наших думок, почуттів, цілого внутрішнього світу, того, що називаємо серцем. Це все руйнує психіку людини, особливо в дитячому віці, виробляє схильність до зла, витісняє почуття Христового миру в наших душах. Ім’я йому – гріх і занедбання власного духовного життя й щирих стосунків з Богом.

суспільні проблеми

Що може бути страшніше, коли через внутрішню черствість, відсутність покаяння, небажання вести духовне життя в людей не залишається відчуття святости й трепету в серці перед Господом і Його творінням?! Адже будь-яка річ, яка через Боже натхнення людськими руками була створена для добра людини, знищується, плюндрується… Ось як зневага инших, їхнього таланту і праці, злість, ненависть і жадоба підмінюють Бога і Його любов як найцінніший дар людству. Все, що створили инші, не можна за своєю примхою взяти і знищити. Якщо це сталося, то сучасним «вандалам» варто подивитися на свій вчинок по-иншому, а саме: молитовно, через Святу Церкву та Її Таїнства звернутися до Бога і покаятися. Останнє варто також зробити й перед людьми, котрі, використавши Богом даний їм талант, вклали свою працю, зусилля й час, тобто власне життя, в знищені «вандалами» речі. Гнів, злоба, агресивність як наслідки гріхопадіння, зникають в міру поглиблення нашого духовного життя. Засоби їх подолання усім відомі й універсальні: зосереджена молитва, постійне відвідування Божого храму й участь у церковних богослужіннях, Святих Таїнствах, читання й роздумування над духовною літературою. А ще – активна мистецька, спортивна, иншого роду діяльність чи зацікавленість, постійна зайнятість творчою, корисною працею. Це допоможе позбавитись залежности від зла і поселити Бога в серці, слідуючи за Ним у житті. Нас очікує важка духовно-психологічна боротьба у подоланні залежности від гріховних бажань і злих нахилів. «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:20), – каже Господь до Своїх учнів, отже, Він – з нами в наших радощах і труднощах. Справжнє людське життя – це черпання Господнього миру у Його Церкві, любовне бачення Бога у своїх ближніх і світі.

Див.: Вандализм // http://mirslovarei.com/content_soc/VANDALIZM-2177.html. Див.: Скороходова А. С. Вандалізм //http://student.km.ru/ref_show_frame.asp?id=FEFA08BA4B2D412C88F0AA41B7005372.

3 Див.: там само.

4 Див.: там само.

5 Див.: там само.

6 Пор.: там само.

7 Пор.: там само.

8 Пор.: Байбакова О. Вандализм и граффити как одна из форм проявления девиации среди молодежи // http://www.humanities.edu.ru/db/msg/41640.

9 Див.: там само.

10 Пор.: там само.

11 Див.: Кантоністова А. Вандалізм – стиль життя сатаністів чи хвороба нашого суспільства? // http://www.33channel.vinnitsa.com/r05-26-10.php.

12 Див.: Скороходова А.С. Вандализм // http://student.km.ru/ref_show_frame.asp?id=FEFA08BA4B2D412C88F0AA41B7005372.

13 Див.: http://prochurch.info/index.php/news/more/14646.

14 Див.: Вандализм в СМИ приводит к агрессии нации // http://www.health-ua.org/news/2247.html.

1 2

23

історія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

на гранях часу

Батурин – гетьманська столиця Підготував Андрій Василиків за книгою В. Вечерського «Гетьманські столиці України», Київ, 2008 р.

Цього року ми відзначали 300-ліття Полтавської битви. Батурин як гетьманська столиця відіграв важливу роль у цих подіях. Адже це місто переходило з рук в руки, бачило багато воєн, боїв, пережило різанину 1708 р., зруйнування… Батурин багатий на історико-культурні пам’ятки. Чого лиш варта меценатська діяльність гетьманів Івана Мазепи та Кирила Розумовського. Тому варто ще раз поглянути на історію України, зокрема на історію Батурина, пригадати визначних діячів того часу, вшанувати полеглих в багатьох трагічних для нашого народу подіях.

Щ

Нова столиця – Батурин

е до занепаду Чигирина на Лівобережній Україні з’явилася нова гетьманська столиця – Батурин. Це сталося в час гетьманування Петра Дорошенка. 1668 р. він призначив своїм представником на Лівобережжі чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя воювати проти поляків і вирішувати свої особисті проблеми. Коли розпочався наступ московської армії на Лівобережжя, місцева козацька старшина, не маючи достатніх військових сил, щоб відбити цей напад, підкорилася Москві й обрала на старшинській раді під Новгородом-Сіверським Дем’яна Многогрішного гетьманом Сіверським. На вимогу московського уряду 3 березня 1669 року у Глухові в присутності високопоставлених царських представників бояр Григорія Ромодановського та Артамона Матвеєва відбулася козацька рада, на якій Многогрішного обрали гетьманом України з дотриманням усіх формальностей. Фактично ж, він отримав владу тільки над лівобережною частиною України. Тоді ж було укладено новий договір Гетьманщини з Москвою – так звані Глухівські статті. Вони в основному підтверджували Березневі статті 1654 р. й визначали правовий статус України у складі Московської держави, хоч дещо обмежували централізаторську політику царизму в Україні. На Глухівській раді постановили, що новою гетьманською столицею буде Батурин.

А

Дещо про заснування та історію міста

рхеологи свідчать, що Батурин та околиці були заселені ще в V тисячолітті до Р.Х., а в XI – XIII ст. тут було давньоруське місто з дерев’яними укріпленнями, знищене під час монголо-татарської навали в 1240-х рр. На місці цього старого покинутого городища в 1620-х рр. і було засноване місто Батурин. Існує версія, що заснування міста пов’язане з польським королем Стефаном Баторієм, і його назва утворена від прізвища короля. Проте ця думка, хоча й дуже поширена в літературі, не витримує критики, оскільки в часи правління Стефана Баторія Чернігово-Сіверщина входила до складу Московського царства, тож польська влада нічого не могла робити на цих теренах. З 1620-х рр. цими землями заволоділа Польсько-Литовська держава. Активне заселення реґіону розпочалося тільки після Деулінського пере-

24

мир’я 1618 р. між Польщею та Московським царством, за яким усі ці території офіційно відійшли до Польщі й стали прикордонними. Крім Батурина, до прикордонних міст-фортець цього краю належали Конотоп, Кролевець, Глухів, Новгород-Сіверський. У 1625 р. Матвій Стахурський, розпорядник лівобережних маєтностей великого польського магната Олександра Пісочинського, з дозволу польського короля збудував прикордонний Батуринський замок на високому правому березі Сейму. За ним закріпилася історична назва «Литовський замок», а в описі Батурина 1654 р. його названо «панським двором». Батурином володіли польські магнати: спершу коронний підскарбій Юрій Зтечина, в 1630 р. – стародубський староста Павло Тризна, з 11 лютого 1631 року – бобруйський староста Петро Тризна. У листо­

на гранях часу

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

паді 1632 р. Батурин (замок і фортецю) захопило і спалило московське військо, після чого його відбудував новгород-сіверський староста Олександр Пісочинський. У березні 1635 р. Батурин перейшов у власність коронного канцлера Речі Посполитої Юрія Оссолінського, а пізніше – до магнатів Любомирських. Батуринці брали участь в козацьких повстаннях Павлюка 1637 р. та Острятина 1638 р. У 1648 р. батуринські козаки здобули замок і фортецю, перебили шляхту, яка там ховалася. Наступного року Батурин вже був сотенним містом Чернігівського полку. З 1654 р. Батурин мав право місцевого самоврядування (магдебурзьке право); керівним органом був міський магістрат. 7 лютого 1654 р., після Переяславської ради, 360 батуринських козаків, 275 міщан, 31 представник козацької старшини, 4 земські старости й бурмистр присягнули на вірність московському цареві. Слід взяти до уваги, що до присяги притягалося тільки доросле самостійне населення чоловічої статі.

П

історія

Батурин в 1655 р. дуже потерпів від пожежі, проте швидко був відбудований, осо­бли­ ­во фортеця і замок. Ці укріплення виявилися на той час настільки міцними, що польська армія, яка в 1664 р. намагалася завоювати Лівобережну Україну, йду­чи до Глухова, не змогла взяти Батурин. 1666 р. в батуринському замку розташувався московський воєвода Тимофій Клокачов з гарнізоном стрільців. Навряд чи це сподобалося батуринцям, бо на початку лютого 1668 р. вони повстали, перебили московських стрільців, а воєводу Клокачова полонили й відправили у Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка.

Батурин в часи правління гетьмана Дем’яна Многогрішного

ід час правління гетьмана Дем’яна Многогрішного Батурин остаточно перетворився на гетьманську столицю вже на початку 1670 р., коли з Москви було отримано царський указ на підтвердження рішень Глухівської ради. Многогрішний одразу ж узявся за модернізацію батуринських укріплень, проте не встиг довести цю справу до кінця; роботи тривали 15 р. і завершилися аж за часів наступного гетьмана – Івана Самойловича. Попри самостійницьку позицію лівобережного гетьмана, серед тодішнього козацтва багато хто вважав Многогрішного зрадником, котрий відступився від свого провідника – законного гетьмана Петра Дорошенка. Сам Дорошенко, хоча й вів таємні переговори з Многогрішним, вжив дуже серйозних заходів для знищення його авторитету: на прохання Дорошенка підтриманий турецьким султаном Константинопольський патріярх Методій на початку 1670 р. проголосив Многогрішному анатему (відлучення від Церкви) «за похищение гетманской булавы», як писали давні історики. У змові проти гетьмана, яку очолив генеральний суддя Іван Самойлович, велику роль відіграв командир батуринського загону московських стрільців Григорій Нєлов. Саме до Д. Многогрішного в ніч з 12 на 13 березня 1672 р. прийшла група змовників, напали, поранивши в бійці, що зав’язалася, закували в кайдани і закрили рот кляпом, після чого таємно вивезли з Батурина до Москви, сховавши на возі під овечою шкурою. У Москві страту гетьмана замінено довічним засланням до Сибіру. Таким чином Дем’ян Многогрішний став першим керівником Української держави, засланим до Сибіру. Але не останнім. Символічно, що через 15 р. такою самою виявиться доля й керівника заколоту проти Многогрішного – наступного гетьмана Івана Самойловича. Гетьман Многогрішний настільки довіряв Самойловичу, що передав йому 1668 р. свій власний уряд, з якого він вибився в гетьмани – полковництво чернігівське. Самойлович багато в чому продовжив політику своїх попередників: прагнув абсолютної влади, хотів об’єднати під своїм впливом Лівобережну і Правобережну Україну. Тому й вступив у боротьбу проти конкурента – правобережного гетьмана Петра Дорошенка. За це пізніше Т. Шевченко, який дуже шанував Дорошенка за його державотворчі змагання, назвав І. Самойловича «дурний Самойлович». 1674 року на старшинській раді представників 10 правобережних полків в Чигирині Самойловича таки визнали гетьманом Правобережної України, але вповні він зміг обійняти владу тільки після повторного зречення Дорошенка в 1676 р.

З

Гетьман Iван Самойлович і Батурин

а гетьманування Самойловича на Лівобережжі відродилися і почали бурхливо розвиватися економіка й культура, розпочалося коштовне велике муроване будівництво, зокрема соборів у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Глухові, Густинському1 і Мгарському монастирях. Але водночас саме за цього гетьмана завершився тривалий процес остаточного підкорення Москвою Української Церкви, яка 1686 року перейшла під владу Московського патріярхату. У зв’язку з невдачею погано підгототовленого спільного походу української і московської армій проти Криму на початку літа 1687 р. старшинська опозиція за сприянням представників московського уряду в похідному таборі на р. Коломак в липні 1687 р. заарештувала гетьмана, звинувачуючи його не лише в самоуправстві й різних урядових зловживаннях, а навіть у таємних зносинах з Кримським ханом і в державній зраді. Тож на Коломацькій раді Самойловича скинули з гетьманського уряду, обравши нового гетьмана Івана Мазепу.

1

Про Густинський монастир читайте в попередньому числі нашого часопису (Слово, 2 (39), червень-серпень 2009).

25

історія

«В

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

на гранях часу

Батурин – столиця Івана Мазепи

ід Богдана до Івана не було гетьмана» – така приказка побутувала в Україні. Справді, Хмельницький і Мазепа – одні з найвизначніших політичних і суспільних діячів України ХVІІ століття. Мазепа був людиною винятковою навіть для тих неординарних часів. Шляхтич, котрий виріс при дворі польського короля Яна Казимира, замолоду об’їздив з освітньою метою всю Европу. Він – поліглот, бо знав десять мов, причому найдосконаліше володів мовою тодішнього міжнародного спілкування – латиною; творець і керівник величезної розвідувальної мережі, що охоплювала мало не всю Европу; майстер шифрування, знавець цифрових кодів, мав кілька таємних резиденцій для особистого спілкування з агентами; великий полководець і водночас поет, тонкий лірик, блискучий оратор, колекціонер, бібліофіл і музикант. Найкращу пам’ять Мазепа по собі залишив як меценат. Царські щедроти зробили з нього одного з найбільших багатіїв Европи, проте значну частину своїх багатств він віддав на розбудову духовних, культурних та освітніх закладів. Був покровителем Київської академії (тепер – Києво-Могилянської), засновував школи і колегії, будував монастирі й храми, опікувався книгодрукуванням. За словами ректора Києво-Могилянської академії, а пізніше – митрополита Теофана Прокоповича, за Мазепи Київ перетворився на «Новий Єрусалим». Меценатська діяльність гетьмана мала міжнародний масштаб й ознаменувалася унікальною акцією: 1708 р. в м. Алеппо, що в Сирії, коштом Мазепи було видано Євангеліє арабською мовою для близькосхідних християн-арабів. Під час гетьманування Мазепи протягом 1687-1709 рр. московсько-українські стосунки вступили у вирішальну фазу. Своїм політичним і дипломатичним хистом, високою культурою він підніс авторитет гетьманської влади. За гетьманства Івана Мазепи Батурин досяг найбільшого розвитку. Гетьманська столиця потребувала відповідних укріплень. Востаннє батуринський замок ґрунтовно реконструювали в 1669-1684 рр. Це підтверджують результа­ ти новітніх археологічних досліджень. У 1700 р. на прохання Мазепи Петро І скерував з Москви для роботи в Батурині знаменитого архітектора Дмитра Аксамитова. Саме в цей час в Батурині будувалися муровані адміністративні й житлові будівлі, палац Мазепи на Гончарівці. Іван Мазепа, навчений гірким досвідом своїх попередників, котрих арештовували й видавали Москві найближчі соратники, вирішив не мешкати в самому Батурині, в Литовському замку, а створити собі окрему заміську резиденцію на Гончарівці, за 2 км на південь від міста. Тут, край високого берега Сейму, він збудував великий, майже трикутний в плані замок, оточений ровом, що мав глибину 2,8 м при ширині 6 м, і овалом заввишки 1,5 м з п’ятьма бастіонами, з яких один, наріжний, чудово зберігся.

Р

Батуринська різанина 1708 р. – знищення Батурина і вбивство його мешканців

ік 1708 став переломним не тільки в історії України, а й Батурина. Восени 1708 р. події Північної війни між Швецією і Москвою докотилися до Сіверщини. Московські війська заступили дорогу шведському королеві Карлу ХІІ, не пустивши його вглиб своєї країни ні через Менськ, ані через Смоленськ. Шведи почали пробиватися на Москву через Стародуб, але цю міцну фортецю також встигли захопити війська московського царя Петра І. Тоді Карл ХІІ, маючи з Мазепою таємний договір, рушив на Гетьманщину, сподіваючись від союзника всебічної допомоги. Козацька старшина підтримала свого провідника, тож в неділю вранці 4 листопада 1708 р. гетьман І. Мазепа разом із старшинами, очолюючи невелике військо, рушив із Батурина на з’єднання зі шведами. Зустріч Мазепи з Карлом ХІІ відбулася вранці 6 листопада над Десною в с. Горки, що неподалік Новгорода-Сіверського. Того самого дня спочатку царський генерал Меншиков, а тоді й Петро І дізналися про союз мазепинців із шведами. Гарячково шукаючи виходу з цієї несподіваної ситуації, Петро І в універсалах від 7 і 8 листопада одразу ж висунув версію «Мазепа – зрадник». Крім цього, цар видав наказ зібрати провідників козацтва і приневолити їх негайно вибрати нового гетьмана. Це був зручний спосіб, бо новий, вірний цареві гетьман міг би підірва-

26

ти авторитет Мазепи в очах шведів. Петро мав навіть конкретного кандидата – Данила Апостола, миргородського полковника. Але з’ясувалося, що цей царський кандидат також увійшов у союз зі шведами. Частина московських військ під командою Меншикова і Голіцина за наказом царя мала захопити гетьманську столицю Батурин, де було багато зброї і різних припасів, особливо пороху. Мазепинці, очолювані полковником Чечелом і генеральним осавулом Кенігсеком, завзято боронилися. Проте 13 листопада після нетривалої облоги й кількох штурмів, завдячуючи підступу та зраді, Батурин було захоплено, а всіх його оборонців, як і мирне населення включно з жінками й дітьми, жорстоко вбито. Батуринська різанина 1708 р. нині розцінюється як один з ключових моментів тогочасних українсько-російських стосунків. Багато істориків вважають цю трагедію першою з цілої серії актів геноциду, вчинених Москвою проти українського народу. Незвичайну дикість батуринської різанини, навіть з огляду на суворі воєнні звичаї, які на початку ХVІІІ ст. панували в цілій Европі, відзначили багато иноземців, сучасників тих подій. І ця незвичайність полягала саме в поголовному нещадному винищенню всіх, включно з жінками й дітьми, духовенством і ченцями. Розгромлений Батурин спорожнів на довгі роки. Життя жевріло тільки в передмістях.

на гранях часу

У

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

історія

Гетьман Кирило Розумовський – довічний власник Батурина

Конотопському краєзнавчому музеї зберігається текст ще одного опису Батурина, датованого 1760 р. Його складено у зв’язку з пожалуванням Батурина «в вечное и потомственное владение сиятельственному графу Кирилу Григорьевичу Розумовському». Гетьман Кирило Розумовський дуже любив Батурин, прагнув його відбудувати, перенести сюди вже свою гетьманську резиденцію, заснувати тут університет і, навіть, зробити «в малом виде Петербург». Проте попри великі зусилля гетьмана та його оточення, незважаючи на укази прихильної до Розумовського дочки Петра І імператриці Єлизавети Петрівни, Батурин не вдалося відродити як значне місто. Кироло Розумовський збудував тут муровану Воскресенську церкву, величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції, який залишився незавершений у зв’язку зі смертю замовника, заснував чимало великих промислових підприємств: цегельню, лісорізку, млини, завод із виготовлення кахлів, суконну мануфактуру, шовковичний сад. Але після його смерти в 1803 р. Батурин занепав, перетворившись на велике село.

З

Святині Батурина

агалом в Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, але більшість з них були маленькими домовими церковцями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири будувалися гетьманським коштом: 20 тис. золотих було виділено на спорудження мурованого Троїцького собору, 4 тис. – мурованої Миколаївської церкви, яка в 1708 р. ще не була закінчена, і 15 тис. золотих – на зведення двох дерев’яних храмів: Воскресенського і Покровського. Троїцький семибанний собор був дуже великим. Поряд з ним стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як «Мазепин стовп». Миколаївська церква, будівництво якої розпочалося в 1696-1698 р., також була великою: її увінчували п’ять бань, і була вона схожою на собор Круп­ ницько-Батуринського монастиря. Дерев’яний Воскресенський храм стояв на території Литовського замку. Жодна з цих церков, на превеликий жаль, не збереглася.

Крупницько-Батуринський Миколаївський монастир

П

облизу Батурина, на протилежному березі річки Сейму, розташований Крупницько-Батуринський Святомиколаївський монастир – один з найстародавніших доби Гетьманщини. Його історія невіддільна від історії Батурина як гетьманської столиці. Час заснування монастиря точно не встановлено. Вважається, що він існував ще в домонгольську добу. В ХVІ ст. його відновили «по давньому сього місця запустінні». А 1636 р. грамотою канцлера Речі Посполитої і власника Батурина Єжи Оссолінського за монастирем затверджено село Обмачів, що лежить майже навпроти обителі – на лівому березі Сейму. Серед побожних жертводавців і добродітелів монастиря знайдемо імена не лише гетьманів Богдана та Юрія Хмельницьких, Івана Мазепу, а й чернігівського, згодом київського воєводи Адама Киселя. Вони видавали насельникам цієї обителі універсали на маєтності й захищали від бувалих козацьких сваволь. Усі монастирські маєтності були остаточно затверджені царською жалуваною грамотою 1689 р. Цей монастир дуже шанували запорозькі козаки й українська шляхта. З ним пов’язане побожне служіння двох видатних українців. У 1682-1683 та 1686-1692 рр. настоятелем монастиря був святий Димитрій Ростовський (Туптало), котрий саме там написав «Житія святих». А упродовж 1709-1712 рр. настоятелем Миколаївської обителі був славетний український гравер Іларіон Мигура, один з найвизначніших культурних діячів кола Івана Мазепи, викладач Києво-Могилянської академії. Первісно всі монастирські споруди були дерев’яними. У 1680 р. коштом генерального судді Івана Домонтовича замість дерев’яного зведено мурований хрещатий Миколаївський п’ятибанний собор – центральну споруду комплексу. За типом це класичний храм доби найвищого розквіту архітектури українського відродження. Інтер’єр

храму увінчував розкішний п’ятиярусний позолочений іконостас початку ХVІІІ ст. Під собором розміщувалася крипта, в якій ховали визначних представників козацтва та монахів. Мурована надбрамна дзвіниця була важливою місто­ будівною домінантою, яку і зараз добре видно з обох берегів і з заплави Сейму. З її висоти відкривається вигляд на два шляхи, що ведуть до монастиря. Збудувано її досить пізно (прибл. 1823-1825 р.) з використанням будівельного матеріялу мурованих споруд, зруйнованих Меншиковим у 1708 р. під час зруйнування Батурина. У 1853 р. з огляду на небезпеку обвалу дзвіницю розібрали до підмурків, а потім збудували наново на тому самому фундаменті за зразком надбрамної дзвіниці Максаківського монастиря. На південь від дзвіниці стоїть мурована церква Преображення Господнього, збудована 1803 р. замість дерев’яної. Собор і багатющу монастирську книгозбірню, в якій знаходилась навіть Острозька Біблія, видана 1581 р. славетним Іваном Федоровим, знищено 1930-х рр. за розпорядженням комуністичної влади. До складу сучасного монастирського комплексу входять: дзвіниця, трапезна церква, настоятельський корпус. Монастир включено до складу Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». З початку 1990-х рр. там відроджено жіночий монастир, і з того часу тривають відбудовчі роботи. До складу заповідника входять також палац останнього Гетьмана України Кирила Розумовського, Воскресенська церква, яка є усипальнею Розумовського, рештки земляних валів Мазепиного замку на Гончарівці. Заповідник до 2006 р. був підпорядкований Управлінню Чернігівської облдержадміністрації, а тепер – Міністерству культури і туризму України.

27

доповідь

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

вісник УБНТ

Пневматоаґійне значення цеону у Візантійській традиції Доповідь о. д-ра Романа Василіва

Г

рецький термін: «πνεàμα -τος, -το» в перекладі україн­­ською мовою означає Дух. Саме тому в аналізі проблематики присутности теплоти в Божественній Літургії необхідно підкреслити роль Святого Духа в усіх сакральних діях, які звершує священнослужитель. Варто звернути увагу також і на богословське значення тих символів та знаків, які несуть пневматологічне навантаження і підкреслюють нашу східну ідентичність як ідентичність пневматоаґійну. Розвиток пневматології, тобто науки Церкви про Святого Духа, розпочався з часу появи духоборчої смути, тобто єресі, прихильники якої заперечували Божество Святого Духа. Представників цієї єресі прийнято називати «пневматомахами». Свята Церква була змушена захистити правильність віри і дефінітивно засудити це єретичне вчення на Соборі у Константинополі (381 р.), визнаючи рівноістотність Святого Духа з Отцем та Сином як правило або догму християнської віри (regula fidei). Роль Святого Духа в житті Церкви особлива, адже Церква є Містичним Тілом Христа, а Дух Святий є «душею» Церкви. Святий Дух безнастанно діє у Церкві, оживлює її, тобто анімує, немов той вітальний (життєвий) організм для спасіння всього людства, і провадить всіх вірних до Царства Небесного Отця. Візантійська Літургія через усі літургійні знаки підкреслює тринітарну присутність Бога, Який діє в історії спасіння. Одним із таких знаків є цеон, який вказує на присутність Третьої Особи Божої, тобто Святого Духа в спасаючому ділі Бога. Обряд теплоти, який є лише символом Святого Духа, (все инше в Божественній Літургії є реальністю), був вилученим із богослужбової практики отцями Замойського Синоду, які хотіли показати свою ідентичність з сирійсько-антіохійською духовністю, якої ми є безпосередніми спадкоємцями (варто пам’ятати, що св. Йоан Золотоустий прибув до Царгорода з Антіохії). Антіохійська школа завжди вирізнялася духом раціоналізму, а олександрійська – алегоризмом. Отці Замойського Синоду ставили собі запитання: а чи вживали християни Ранньої Церкви доливання теплої води до освяченої Чаші? Чи в ментальності християн сирійської духовности, які в переважній більшості були семітами, сприймався такий обряд теплоти? Розбавляння вина – це один із елементів греко-римської культури в релігійній площині. Для семіта – це нонсенс, абсурд. Якщо хтось із греків чи римлян хотів пиячити, то просив налити йому вина «під скіф», тобто нерозбавленого, мотивуючи це вживанням вина нашими пращурами.

28

У м. Львові 2-3 січня 2007 р. Б. проходив з’їзд богословів УГКЦ. Рішенням вказаного з’їзду було звернення до Синоду УГКЦ, в якому подано прохання про перегляд та скасування постанов Синоду УГКЦ № 21 від 16-31 травня 1992 р. Б. щодо дотримання рішень Замойського Синоду (1720 р.), затверджених найвищою владою Церкви – Папою Бенедиктом XIII в 1724 р. Розглядаючи пропозиції вказаного з’їзду богословів, вважаю таке звернення передчасним, тому що ці питання повинна вирішити Патріярша Літургійна Комісія, Патріярша Догматично-Канонічна Комісія, які б мали виявити підстави вказаних рішень, богословськи обґрунтувати необхідність внесення таких кардинальних змін, оскільки документи Замойського Синоду невивчені та лише недавно оприлюдненні в УГКЦ. Це рішення стосується також обряду теплоти, який був вилученим із богослужбових рубрик нашими попередниками, тобто отцями Замойського Синоду. Чи було це проявом «латинізації», як звикли кидати ярлики сучасні богослови? Але ж впровадження обряду теплоти і є проявом греко-римської ментальности в літургійній площині. Поява обряду теплоти має свої історичні корені і відноситься до Константинопольської (візантійської) гілки східного обряду. Впровадження обряду теплоти в Божественну Літургію хоча і було прийняте з практичних міркувань, проте отримало своє богословськє обґрунтування та різноманітні тлумачення. Вживання теплоти в Православній Церкві є одним із гасел відмінности від Католицької та Унійної Церков, набравши в останні століття змісту одного з літургійних атрибутів православ’я, поруч з епіклезою. Теплота Духа Святого представляє Самого Духа Святого та Його дію у Божественній Трапезі. Факт вливання теплоти не перед, а вже після освячення Святих Дарів, вказує на те, що Тіло Хри­ стове є животворним і після смерти, а Кров і вода, які приймають з вірою причасники, завжди подають Святого Духа. Історично-богословське підґрунтя обряду теплоти у Візантійській Літургії Чин теплоти, введений після V Вселенського Собору (553 р.), (священик перед Причастям вливає у чашу зі Святою Кров’ю трохи теплої води) був пов’язаний з дискусією в епоху Собору щодо питання про те, в якому розумінні Тіло Христа «не побачило тління» (Пс. 15:10)1. Головною підставою

вісник УБНТ

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

цього була необхідність утвердження вчення, що від Тіла Христа, мертвого в людській природі не відступив Святий Дух, а тому Воно залишилось у гробі нетлінним, бо не розлучилося з Божеством; саме цим Тілом ми причащаємося як Тілом Заколеного Агн­ця. Висловлене у такій формі вказане вчення ще раз підтверджувало догми IV Вселенського Собору в Халкидоні про воплочення Божого Сина, Який з’єднав у Собі Божественну та людську природи. Таке розуміння нетлінности Господнього Тіла, Яке не роз’єдналося з Божеством, відкриває зв’язок між епохами імператора Юстиніяна та Микити Стифата, який пізніше утверджував обряд теплоти та подавав богословське обґрунтування цього звичаю. Якщо на Сході нетлінність, дарована Христом, – це постійна тема церковного славословія, то на Заході догми віри, які захищав імператор Юстиніян, так і не стали загальноприйнятими2. Відсутність обряду теплоти у Вірменській Літургії Трульський Синод (692 р.) засудив вірменську практику звершення Євхаристії на вині, не розведеному водою, у правилі 32-ому. У цій постанові Отці Трульського Синоду посилалися на апостола Якова і святого Василія Великого, які «письмово передали нам таїнственну священнодію, уклали обряд в Божественній Літургії з води і вина сполучали святу чашу», про Золотоустого ж говорять, що «він своїй Церкві, над якою йому було повірено пастирське правління, передав додавати до вина воду». Трульський Синод відбувся в імператорській палаті Юстиніяна ІІ в Константинополі в 692 р. На цьому Синоді було прийнято 102 правила (канони). Жоден канон Трульського Синоду не фігурує в канонічному праві Католицької Церкви як правило Вселенського Собору. Таким чином, відлучення або піддання анатемі вірменського духовенства нелегітимне. Щодо богословських підстав та богословських формулювань, то необхідно заперечити вказані фа­ кти, бо ані апостол Яків, ані святий Василій Великий, ані сам святий Йоан Золотоустий не уклали обряду теплоти. Звинувачення у нововведеннях в богослужіння Безкровної Жертви не за адресою, тому що сам обряд теплоти був нововведенням. Богословсько-літургійні підстави вживання цеону Свята Церква завжди вірила, що всі Святі Таїнства звершуються і виявляють свою дію через зішестя Святого Духа. Щоб показати дію Святого Духа у Найсвятішому Таїнстві Господньої Трапези, прийнято і встановлено доливати до чаші теплоту як образ Святого Духа3. Те, що тепла вода вливається у чашу не раніше, але вже після освячення Святих Дарів, то цьому

доповідь

є причина. Церковні історики з’ясовують, що Тіло Христове було Животворне і після смерти, а Кров і вода, які всім, хто з вірою причащається, завжди подають Святого Духа. Святий Дух названий Христом «водою живою» в розмові з жінкою-самарянкою (Йо. 4:10-14). Иншим разом Він каже: «”Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його”. Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто увірував у Нього» (Йо. 7:38-39). Ці слова Спасителя про «воду живу», якими Він зображує Духа Правди і Який зійшов на апостолів у свято П’ятидесятниці також у виді вогню, Свята Церква захотіла показати у Пресвятому Таїнстві Євхаристії, вводячи обряд теплоти як символ дії Святого Духа. Слуга Божий Патріярх Йосиф Сліпий наголошував, що у Візантійській Літургії існує особлива практика, яка виражає відношення Святого Духа до Євхаристії, нею є цеон, тобто вливання теплоти до Пресвятої Крови в чашу (це є своєрідною особливістю візантійського обряду). При цьому виголошуються слова, які вказують на те, що це теплота Святого Духа. Однією з версій виникнення обряду теплоти дослідники вважають христологічні суперечки. Необхідно зауважити, що св. Кипріян Карфагенський підкреслює внутрішню єдність Церкви саме вченням про Євхаристію: «Святі Тайни, і насамперед Євхаристія, є єдністю Бога і людства. Щоб вино стало Кров’ю Христовою, воно повинно бути сумішшю вина і води, тому що там є Бог і Людина; і також, щоб хліб став Тілом Христовим, повинні бути і мука, і закваска» (Посл. 63, 13)4. Натомість о. Кирило Корелевський5 вважає, що введення обряду теплоти було зумовлено з cуто практичних міркувань: щоб перешкодити процесові замерзання рідкої субстанції Крови в Причасному Потирі в зимовий період часу, який відзначається особливою суворістю клімату в гірській місце­вості Малої Азії. Аналогом цьому є практика Західної Церкви, де в холодних храмах під час звершення Літургійного Жертвоприношення довкола Чаші розкладали спеціяльно нагріті рушнички, або навіть ними вкутували сам Потир. Від церков Каппадокії цей звичай з часом розповсюдився на територію всієї Візантійської імперії, адже ця практика знана у візантійських літургіях вже з VІІ ст. (окрім вірменської)6. Вода, згідно слів Миколи Кавасили, символізує любов і заслуги святих, котрі єднаються із заслугами Христа, представлених Святою Кров’ю Христа у Пресвятій Євхаристії. Під час Літургії бачимо Різдво Христа, Його Смерть і Воскресіння, а вже в обряді теплоти – і звершення діла відкуплення, тобто Зіслання Святого Духа на апостолів. Тому теплота є також символом Церкви, яка приймає Святого Духа через Причастя Святих Дарів.

29

доповідь

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Однозначно, що гаряча вода або теплота не переістотнюється, але тільки єднається з акциденціями вина7. Саме тому кард. Т. Шпідлік твердить, що так як вода єднається з Пресвятою Євхаристією, так і ми поєднані зі Спасителем, коли приймаємо Його Тіло. Кардинал продовжує, цитуючи св. Сергія Радонєжского, що Пресвята Євхаристія супроводжується полум’ям: полум’я в чаші, полум’я в причасниках, весь вівтарний простір повний полум’я. Саме тому необхідно додавати теплоту, яка повинна символізувати те духовне полум’я Святого Духа, воно-бо очищує душу кожного вірного і всієї вселенної8. Яке ж іще символічне значення вливання теплоти до чаші? Молитви цього обряду не дають нам повної відповіді на це питання. До того ж у грецьких і слов’янських літургійних рукописах вони дуже різняться. Псевдо-Герман в обряді теплоти вбачає символ того, що на хресті з пробитого боку Христа витекла кров і вода. А так, як наше життя випливло з пробитого боку Христа, тому і обряд відбувається перед Святим Причастям. Слід зауважити, що Українська Греко-Католицька Церква також виносила свої рішення та постанови щодо вживання теплоти в нашому обряді. Так, Замойський Синод (1720 р.) в артикулі про богослу­ жіння постановив: «Святий Синод зупиняє через важливу причину і відмовляється від звичаю у Східній Церкві – до освяченого вина в чашу після освячення доливати теплу воду перед Причастям»9. Отож, практикований звичай доливання теплоти усунуто, не подаючи причин і обґрунтування такого рішення. Проте в Євхологіоні (Рим 1754), виданому для католиків греко-візантійського обряду під час понтифікату папи Бенедикта XIV, міститься обряд теплоти. Кодекс Барберіні приписує священикові взяти часточки освяченого Хліба та опустити їх в чашу. Форма множини «часточки» вказує на те, що причасників було багато. Під час цього священик говорить: «Для повноти Духа Святого». Ця формула вперше зустрічається у вірменському перекладі Літургії святого Йоана Золотоустого, який датується VІІІ ст. Про теплоту, натомість, в Кодексі нічого не сказано. Очевидно, що цей обряд не був загальнопоширеним. Існують спис­ки текстів Божественної Літургії навіть з ХІV ст., в яких обряд теплоти не згадується10. Під час XV урочистого засідання Львівського Архиєпархіяльного Собору (1941 р.) в присутності Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького було проголошено 71 літургійне правило щодо впорядкування Служебника УГКЦ. В правилі 58-ому сказано: «Якщо б уживалося теплоти, то тут необхідно вставити рубрику: І [диякон], взявши теплоту, мовить до ієрея: Благослови, владико, теплоту. А ієрей благословляє і мовить: Благословенна те-

30

вісник УБНТ

плота Святих Твоїх завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь. Диякон хрестовидно вливає трохи теплоти до святої чаші, мовлячи: Теплота віри повна Духа Святого. Амінь. Диякон, відставивши окріп, стає трохи оподаль»11. Вказане правило Львівського Архиєпархіяльного Собору (1941 р.) дає священикові вибір щодо вживання теплоти. Проте питання про теплоту і надалі не було залишене поза увагою. Воно розглядалося пізніше і на Львівському Архиєпархіяльному Соборі (1944 р.). Митрополит Андрей Шептицький дав своє бачення щодо цього питання. Він вважав, що «репіди, теплоту Святого Духа та Пс. 33 з “Достойно єсть” та відпустом “Слава Тобі, Христе...” належить уживати при більших торжествах, а наразі це можна опускати»12. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Львові в днях 16-31 травня 1992 р., зазначає, що для збереження послідовности в літургійному житті нашої Церкви літургійні постанови Замойського Синоду залишаються зобов’язуючими. На практиці бачимо инше, бо в «Чині Священної і Божественної Літургії» (Львів 2003) і надалі є обряд теплоти. Окрім того, в «Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков», виданою Конгрегацією у справах Східних Церков за підписом префекта цієї Конгрегації Ахілле кардинала Сільвестріні та її секретаря архиєпископа Мирослава Марусина, сказано: «Обряд теплоти (додавання теплої води в чашу перед Святим Причастям), який існує у Церквах, що походять з константинопольської гілки, і, на жаль, забутий у деяких Греко-Католицьких Церквах, повинен бути відновленим»13. Вірменська літургійна традиція. Аргументи Вірменської Церкви за відсутність додавання води до освяченого Вина Найважливіші відомості про вживання вина для євхаристійної відправи можна почерпнути, прослідковуючи за суперечками, які із VІ ст. точилися між візантійцями і яковитами з одного боку, та вірменами – з иншого. Вірменська Церква з часів свого самостійного існування почала жити інтенсивним національним життям. Не можна забувати, звичайно, що впродовж двох століть (від введення християнства і до Вагаршападського Собору 491 року) Вірменська Церква знаходилася під патронатом Константинополя. Цей культурний вплив візантійської традиції не міг залишитися безслідним. Прикладом чого є Константинопольський та Понтійський євхаристійні канони, які наклали відбиток на літургію вірмен. Проте всупереч візантійській церковній традиції са­ ме вірмени не додають води до вина. При цьому вони посилаються на устав їхнього апостола Григорія Про-

вісник УБНТ

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

світителя, але часто мотивують це чисто символічно. Історики вважають, що такий звичай був запроваджений у VІ ст., коли обірвався зв’язок між вірменами та державною Церквою. У 632 р. імператор Іраклій домігся, щоби вірмени додавали до вина воду, але вже у 648 р. знову було відновлено старий звичай. Яків Едеський (633-708 рр.) закидав вірменам: «Тому ви і подібні до юдеїв, бо... жертвуєте незаквашений хліб і нерозведене вино»14. Трульський Синод (692 р.) в 32-ому правилі засуджує використання у вірмен нерозведеного вина у Пресвятій Євхаристії. Із раннього періоду цих супе­ речок відоме перше свідчення про додавання теплоти до Святої Крови. Згідно з цим свідченням, обряд теплоти походить із VI ст. Оскільки вірмени не доливали до вина навіть холодної води перед Анафорою, то від них навряд чи можна було очікувати схвалення додавання гарячої води після Анафори. Ймовірно, вони вважали, що нерозведене вино символізує життя воскреслого Христа, вільного від смерти і тління, причому вода (як і закваска) для них символізувала тлінність. Як твердить професор Б. Л. Дзекіян, глибшою причиною того, що вірмени не додають воду до вина, є те, що вживання нерозведеного вина сягає своїм корінням семітської традиції, у якій доливання води до вина є неприйнятним і з якою вірмени поєднані кровними вузами15. Для візантійців додавання води у вино означало, що Святі Таїнства являють образ (як їм і належить) не тільки воскресіння Христа, але і Його смерти. Можливо, що додавання гарячої води після освячення Дарів було лише доповненням холодної води перед ним. Холодна вода символізувала смерть, а гарячу можна було визнати символом воскреслого життя. Існує думка, що за цим звичаєм стоїть вчення афтартодокетів, ультрамонофізитів, на бік яких схилявся під кінець життя Юстиніян. Вони проповідували, що кров і вода, які витекли з пробитого списом боку Христа, були теплими, оскільки він, будучи Богом, насправді не помер. Початково, в часи введення цього обряду, теплота могла виражати якраз цю віру, а пізніше її тлумачили по-иншому. Все це відбулося набагато пізніше, а впродовж останніх століть ніякого пояснення цій дії, мабуть, не було16. Вірмен неодноразово схиляли до прийняття обряду доливання води до освяченого Вина. Це відбувалося зі сторони чи то візантійців, чи римлян. Кожного разу, після насильного впровадження цього обряду, через деякий час вірмени скасовували його, бо це суперечило їхній семітській ментальності. Варто підкреслити, що всі унії залежали від політичної потреби держави. Коли вірменський цар Леон хотів обійняти царський трон і отримати царську корону, то бачив необхідність підтримки західної сторони і тому ініціював у 1198 р. при підтримці Григорія VІ

доповідь

Апірата, Вірменського Католікоса з Сіс проголошення унії між Римом та Вірменською Церквою. Але ця справа мала велику опозицію зі сторони вірменського клиру. Варто зауважити, що на Синоді в Сіс у 1251 р. папа Інокентій ІV за посередництвом своїх легатів переконав вірменську сторону прийняти догматичну правду про походження Святого Духа від Отця через Сина (Filioque). Екуменічні діялоги з Вірменською Церквою продовжувалися в Сіс у ХІV ст. В цей період зі всіх ше­ сти Синодів (1204, 1243, 1251, 1307, 1342, 1361 рр.) найголовніші чотири об’єднавчі були проведені в Сіс та Собор в Адані (1316 р.). На двох Соборах: у Сіс (1307 р.) та Адані (1316 р.) учасники Соборів спонукали Католікоса Григоріса Анавардзечі відмовитися від політичного впливу царя та підписати унію з Римом. Підписуючи унію з Римом в 1307 р., вірмени прийняли зміни в Літургії: 1. Доливання води у вино у Святій Літургії.

2. Миропомазання проводить тільки єпископ.

3. Єлеопомазання згідно римської моделі. Собор у Сіс в 1342 р. вирішував питання відмінностей, які є притаманними Вірменській Церкві. Католікос Міксітар лер Грнечі (1341-1355) в діялозі з представниками латинської сторони захищав ортодоксійність та літургійне благочестя своєї Церкви. Після Католікоса Міксітара лер Грнечі уряд обійняв Месроп лер Артадзечі (1359–1372), який також просив Римську сторону зрозуміти їхню церковну автентичність, особливо коли це стосується відсутности обряду доливання теплоти чи змішування вина з водою перед Анафорою. Проте після перемовин вірмени неодноразово погоджувалися з Апостольським Престолом, підписуючи унію, визнаючи примат папи та важливість обряду доливання води до вина. На сьогоднішній день вірмени не вживають теплоту під час звершення Святої Літургії, як це робили тоді, коли їхня Церква була незалежною від впливів чи то церковних, чи державних. Висновок Проблематика обряду вживання теплоти впродовж усієї історії Церкви була на вістрі полеміки під час унійних переговорів між різними партикулярними Церквами та Центром. Богослужбовим обрядом вживання теплоти визначали ортодоксійність послідовників тієї чи иншої Церкви. Практичне вживання теплоти, яке було закорінене в ментальності або культурі тих чи инших народів, відкидувалося иншими Помісними Церквами, які були виховані в иншій культурній спадщині. Пізніші богословські пояснення, якими зодягали, мовби порфірою, цей обряд, не сприймалися і відкидалися більшістю духовенства тої чи иншої Помісної Церкви. Варто додати, що літургійне благочестя, щодо обряду вживання теплоти, виховує у вірі і вивчен-

31

доповідь

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

ні догматів Церкви. Літургійне благочестя повинно бути основоположним під час семінарських вишколів майбутніх священиків, бо воно прекрасно розкриває вчення Вселенських Соборів. У цій публікації здійснено спробу проаналізувати історичні корені появи вказаного обряду вживання теплоти, його богословський аналіз та прищеплення цього обряду в доктринальні концепції Церкви. Було подано вчення Отців Церкви про теплоту, постанови Соборів та Синодів. Також розглянуто проблематику вірменської Святої Літургії, в якій відсутній обряд теплоти. У статті представлено головні аргументи за вживання теплоти та аргументи вірмен проти вживання теплоти, яке пов’язане з їхніми семітськими коренями та семітською культурою. Постанови Замойського Синоду, які вилучили обряд вживання теплоти, не повинні носити на собі ярлик латинізації, бо це богословська помилка. Мудрість наших попередників полягала в тому, що вони шукали першоджерела літургійних практик. Для них обряд вживання теплоти був «нововведенням», а це було причиною того, що його вилучили із літургійних рубрик. Аналізуючи постанови Замойського Синоду, отець Роман Шафран твердить про їх важливість щодо правд віри, церковної дисципліни та освіти

вісник УБНТ

духовенства. Хоча у справах обряду було введено деякі зміни, проте вони сприяли розвитку Київської Церкви. Діяльність Синоду у Замості слід «оцінити позитивно»17. Досвідчені та освічені Отці Замойського Синоду шукали найкращий варіянт богослужбових рубрик, аналізуючи як слов’янські, так і грецькі тексти рукописів. Розбіжність цих богослужбових рукописів, їхнє пізнє походження та невідповідність сирійсько-антіо­ хійській духовній традиції, спадкоємцями якої ми є, спонукали Отців Замойського Синоду до «очищення обряду». Сучасні богослови намагаються очистити наш обряд (який уже очищений Отцями Замойського Синоду) за зразком Московських Служебників і Требників і ввести недоречні, а часом й помилкові, практики. Це помилка. Прикладом цього є те, що Російська Православна Церква зараз перебуває в гострій полеміці щодо вживання «Тропаря третього часу» під час звершення Анафори. Російські богослови намагаються його усунути, але єрархія піддає таке «вільнодумство» карним санкціям. У нашому обряді це питання вирішене. Але питання «обряду теплоти» необхідно вивчати для встановлення його ідентичности в нашому обряді. Тільки після цього можна приймати рішення щодо його толерування, відкидання чи обов’язкового сприйняття і вживання.

K. BORNET, Les explications Byzantines de la Divine Liturgie, Paris 1965, 201-202.

J. MEYENDORFF, Christ in Eastern Christian Thought, Crestwood, New York 1987, 69-91.

3 ВЕНИАМИН АРХИЕП. НИЖЕГОРОДСКИЙ И АРЗАМАЗСКИЙ (КРАСНОПЕВКОВ), Новая скрижаль. Объяснение о Церкви, о Литургии и о всех службах и утварях церковных, Почаев 2003, 247.

4 Пор. ŚW CYPRIAN, List 63, 13, в: Eucharystia pierwszych chrześcijan, Kraków 1997, 161.

5 К. КОРОЛЕВСЬКИЙ, Рим і обрядово-літургічні дискусії у Патріаршій Київській Вселенській Церкві між двома світовими війнами, Львів 2002, 293-294.

6 Пор. П. ВАСИЛІВ, Актуальність вчення про Пресвяту Євхаристію у творі Патріарха Йосифа Сліпого «Про Святі Тайни» (De Sacramentis), Івано-Франківськ 2007, 208–209.

7 Пор. Й. СЛІПИЙ, Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і кардинала «Про Святі Тайни» (De Sacramentis), Рим 1975, 296-297.

8 Пор. Т. ŠРІDLIK, La spiritualité de l’Orient chrétien, II, La prière, OCA 230, Roma 1988, 353–378; пор. Т. ŠРІDLIK, Lo Zèon. Pentecoste del vino eucaristico, Estratto dagli Atti IV Convegno Pastorale. Il Mistero del sangue di Cristo e la catechesi, Roma 1991, 105–108; пор. A. A. HACKEL, Sergij von Radonesh, Münster 1956, 145.

9 «Inhibet Santa Synodus gravem ob causam, et abrogat toleratam in Orientali Ecclesia comsuetudinem ad consecratas calicis species, aquam tepidam effundendi post consecrationem, ante communionem»; Провінційний Синод у Замості 1720 р.Б.//Постанови, Івано-Франківськ 2006, 169.

10 Х. УАЙБРУ, Православная Литургия. Развитие евхаристического богослужения византийского обряда, Москва 2006, 147.

11 Собор 1941 [в]: Протоколи засідань Львівських Архієпархіальних соборів 1940-1944 рр., Львів 2000, 118-119.

12 Собор 1944 [в]: Протоколи засідань Львівських Архієпархіальних соборів 1940-1944 рр., Львів 2000, 420.

13 Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков, Львів 1998, 63; пор. П. Василів, Актуальність..., 210 – 214.

14 Пор. П. ВАСИЛІВ, Актуальність вчення про Пресвяту Євхаристію у творі Патріарха Йосифа Сліпого «Про Святі Тайни» (De Sacramentis), Івано-Франківськ 2007, 208.

15 Пор. B. L. ZEKIYAN, Les disputes religieuses du XIV siècle. Préludes des divisions et du statut ecclésiologique postérieur de l’Église Arménienne, в: Actes du colloque les lusignans et l’outre mer. Poitiers – Lusignan 20-24 octobre 1993. Auditorium du musée Sainte – Croix – Poitiers, Poitiers – Lusignan 1993, 312, (305 – 315).

16 Пор. Х. УАЙБРУ, Православная Литургия. Развитие евхаристического богослужения византийского обряда, Москва 2006, 111.

17 Р. ШАФРАН, Синоди Києво-Галицької Митрополії (1596–1991). Організаційно-душпастирський аспект, Львів 2008, 122.

1 2

32

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

духовна семінарія

Духовна семінарія як спосіб наслідування спільноти апостолів

І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним.

Метою семінарії є підготовка кандидатів до священства, які покликані осягнути святість життя... Йосиф Сліпий

Лк. 5:11

Ростислав ПРИРІЗ

Н

аведена в епіграфі цитата з Євангелія чудово зображує дію апостолів у відповідь на покликання їх Ісу­сом Христом. Його заклик перемінює вмить їх серця: вони залишають, «кидають» все і йдуть за Ним. Почувши цей голос, апостоли, не замислюючись, залишили свою працю, весь попередній стиль життя, навіть рідних і пішли невідомо куди. Це свідчить радше про відчуття серцем, а не розуміння, до чого їх кличуть. Так Господь, входячи в повсякденне життя людини, кличе її до чогось більшого. Вона не відразу усвідомлює це, але якщо йде за покликанням, то Той, Хто кличе, поступово розкриває їй місію на землі. Це видно у житті апостольської спільноти. Хоч апостоли так рішуче пішли за Христом, проте як довго вони не розуміли свого покликання, як часто зневірялися, хоч і були свідками численних чудес. Однак, отримавши дар Святого Духа, рознесли вістку про Ісуса (Євангеліє) по всій землі, «на край світу» (Пс. 19:5). Цьому передував певний час їх перебування поруч з Ісусом, час утвердження у вірі і щораз більшого усвідомлення свого покликання. Гадаю, що таке роздумування над покликанням апостолів найкраще скаже, чим є семінарія насправді. Адже до розуміння такої установи як семінарія можна підійти і з иншого боку, бо сьогодні вона виглядає як навчальний заклад. У цій публікації прагнемо, сягаючи до біблійних джерел та історії, сказати більше про цю інституцію, її місце та значення у місії Церкви.

Що таке семінарія?

С

лово seminarium походить від латинського seminare – сіяти і означає наукову установу, що має за мету виховувати у якомусь духовному напрямі1. Патріярх Йосиф Сліпий писав, що в семінарії «вихованці є під наглядом проводу і живуть за правилами, щоб підготуватися до майбутнього звання. Називано так (семінаріями – прим. авт.) передусім установи, в яких виховувалися майбутні священики і вчителі»2. Подібно про семінарію говорить і Синод Єпископів нашої Церкви: «Духовна семінарія – це виховна установа, в якій живе спільнота тих, хто пішов за покликом Христа для служіння в Його винограднику. Метою семінарії є підготовка кандидатів до священства, які покликані осягнути святість життя через зріле ставлення до Бога, Христової Церкви, суспільства та до себе самих»3.

Дещо з історії

П

ерш ніж говорити про існування семінарії сьогодні, спробуємо заглянути в історію, з’ясувати, якою вона була колись. Адже такий спосіб підготовки до Святого Таїнства Священства, який маємо зараз, є результатом змін й удосконалень, які відбувалися впродовж століть. «На початках Церкви Святий Дух безпосередньо впливав на вибір священиків, тому вони не відчували потреби природної підготовки. Натомість пізніше, коли утворилися християнські громади, вони самі видавали з себе духовенство»4. Тобто первісні християнські громади обирали тих, хто визначався праведним життям, знанням Святого Письма тощо. Після Медіоланського едикту, коли Церква набула легального статусу, то кандидатів до священства почали обирати з-посеред монахів, хоч залишалася і давня практика обрання з-поміж мирян.

33

духовна семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Такий спосіб застосовувався і в Середньовіччі, але зпоміж мирян обирали рідше. Початком існування семінарії сучасного типу можна вважати Тридентський собор 1536 р. Тоді кардинал Рігенальд Полє запропонував заснування єпархіяльних семінарій. Собор зобов’язав кожного єпископа відкрити семінарію, а також чітко намітив ціль семінарій, зовнішній і внутрішній порядок та засоби, такі як: щоденна Літургія, сповідь, призвичаєння до праці, порядку, послуху5.

На наших землях

В

иховання духовенства на українських землях йшло тією самою дорогою, що й у Візантії та Заході. Вже Володимир Великий запрошував учителів із Греції, Корсуня і Болгарії та наказував навчати бояр­ ських дітей, хоч це ще не була, як у Візантії чи на Заході, школа для підготовки молодого духовенства, але загалом для поширення освіти. З поширенням християнства на Русі виявилася нестача священиків. Для цього князь Ярослав Мудрий наказував брати в Новгороді старших мирян і синів священиків та підготовлювати їх до священнослужіння. Основний склад тодішнього духовенства становили сини священиків, яких вдома підготовлювати самі батьки. До ХVІ ст. спеціяльних установ для виховання клиру, подібно як на Заході, в нас не було. Однак у другій половині ХVІ ст. з’явилися засновані єпископами й капітулами катедральні школи, призначені виключно для виховання духовенства. На противагу до цих шкіл не­з’єднані братства стали засновувати братські школи, серед яких на перше місце вийшла Київська. Петро Могила перетворив її на Академію (сьогодні це КиєвоМо­гилянська академія). Характерною рисою цих шкіл було, крім вивчення церковнослов’янської та грецької мов, плекання візантійського обряду і співу. Після укладення Берестейської унії було засновано грецьку Колегію святого Атанасія в Римі, яка стала зразком для пізніших українських духовних семінарій. Але назагал у XVI-XVII ст. вплив уніятських шкіл був невеликий через те, що до них записувалося мало учнів. У XVIII ст. дуже розвинулися василіянські школи. Також єпископи намагалися засновувати семінарії. А Замойський синод 1720 р. вирішив, щоб в кожній єпархії нашої Церкви була семінарія. 1779 р. відкрито семінарію у Львові. Крім того, існували Галицька, Кам’янецька, Барська і Перемишлянська семінарії6.

Семінарія сьогодні

П

атріярх Йосиф Сліпий свого часу писав: «В сучасних семінаріях і колегіях чисті типи затираються, а кожна з них вибрала для себе метод найбільш відповідний, виробляючи і заховуючи при цьому власну традицію»7. Сьогодні семінарія існує як навчальний заклад, на перший погляд, як один із багатьох: студентів зараховують методом академічного відбору, потім іде навчання як форма підготовки. Щоб зрозуміти, чому так є, потрібно знову сягнути до першоджерел. Апостол Павло у Листі до Тимотея застерігає: «Рук надто поквапно не клади ні на кого» (І Тим. 5:22). Він закликає

34

семінарія

Тимотея, свого учня, якого настановив єпископом Ефесу, не поспішати з рукоположенням, тобто уділенням Таїнства Священства. Звідси очевидно, що має бути певний період підготовки, випробування. Час перебування і навчання у семінарії – це можливість глибше відчути та розвинути своє покликання, нагода для належної підготовки до Таїнства Священства. Як говорить Синод Єпископів, «способом існування семінарії є спільне життя, за якого семінаристи набувають такого досвіду, що його отримала спільнота дванадцятьох апостолів, зібраних навколо Ісуса Христа»8. Поглянувши на семінарію із цієї точки зору, можемо зробити висновок, що її організація сьогодні як навчального закладу відходить на другий план, порівняно з самою ідеєю її створення, коли в центрі є Ісус Христос, Котрий кличе і гуртує довкола себе новітніх апостолів. Їм Він доручає величну місію – голосити Царство Боже «всякому творінню» (Мр. 16:15). Ось така спільнота сьогодні і називається семінарією. Семінарійна спільнота йде тим самим шляхом, який пройшла спільнота апостолів і який сьогодні носить назву «формація». Коли говоримо слово «формація», то зовсім не маємо на увазі певні стандарти чи норми, яких слід досягти, але формування зрілої, відповідальної особи християнина. Такий розвиток можливий лише у спільноті. Саме в ній семінарист переживає близькість стосунків з Богом. Це супроводжується глибшим пізнанням себе, ближнього і Бога. Про це так говорить синод: «Спільнота є середовищем, що забезпечує необхідні соціальні зв’язки, завдяки яким кожен семінарист осягає особистісну зрілість, адже людина за своєю внутрішньою природою є соціальним буттям і без відносин з іншими ані не може жити, ані виявляти своїх дарів»9.

Виховання і навчання

В

иховний процес включає в себе духовність, послух, братню любов, дисципліну і відпочинок10. Варто детальніше сказати, що таке духовність. Це також більше скаже про те, чому семінарія називається «духовна». За Святими Отцями людина проявляє себе у трьох вимірах: тіла, душі й духу. Шлях уподібнення людини до Бога (обожнення) пролягає через поступове й дедалі більше одухотворення та розвиток особи, а семінарія покликана створювати для цього якнайкращі умови. Духовність, яку плекають у семінарії, пов’язана із священичим служінням. Метою духовного виховання є допомогти молодій людині в кожній хвилі життя шукати зустрічі з Богом. Сенс духовного виховання полягає в тому, щоб кандидати у священство навчились жити у безперервній єдності з Богом Отцем через Його Сина Ісуса Христа у Святому Дусі11. Поряд із духовним вихованням у семінарії плекається й інтелектуальний розвиток. Ці два чинники тісно взаємопов’язані. Духовне життя є підставою богословлення. По-иншому це можна сказати так: «Вірую, щоб розуміти». Отже, інтелектуальний розвиток допомагає глибокому осмисленню таїнств віри.

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

духовна семінарія

На останок хотілось би наголосити на екзистенційній підставі семінарії. Полягає вона у величі дару священства, який є виявом безмежної Божої любови до нас. Це, без сумніву, найбільше служіння на землі. Ось як про нього говорить святий Йоан Золотоустий: «Священичий уряд здійснюється на землі, але належить до ряду чинів небесних. І це цілком справедливо, тому що не людина, не ангел, не архангел, не якась інша сотворена сила, а сам Утішитель заснував цю гідність, і людей, ще тілесних, зробив представниками ангельської служби. Тому той, хто священнодіє, повинен бути таким чистим, наче стояв би в небі посеред небесних сил»12.

Світлини з життя спільноти Дрогобицької Духовної Семінарії

P. S.

Пригадую, коли почав відчувати перші прояви покликання і цікавитися більше семінарією, то багато про що дізнавався саме з часопису «Слово». Тому, мабуть, ця стаття зацікавить насамперед тих, хто відчуває у своєму житті Боже покликання до священства. Розумію також і те, що описати докладно про семінарійне життя у такій публікації неможливо. У цій ситуації залишається тільки процитувати євангельські слова: «Ходіть та подивіться» (Йо. 1:39).

Див.: Йосиф Сліпий. Греко-Католицька семінарія у Львові. Львів1935, с. 264. Там само.

3 Напрями підготовки кандидатів до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві. Київ 2009.

4 Йосиф Сліпий. Греко-Католицька семінарія у Львові. Львів1935, с. 261.

5 Див.: там само, с. 262-268.

6 Пор.: там само, с.262-291.

7 Там само, с.268; з цією думкою патріярха Йосифа перегукується погляд о. д-ра Мирона Бендика на сучасний стан духовної освіти і виховання в УГКЦ, зокрема в семінаріях (чит. інтерв’ю на с. 39 цього числа «Слова»).

8 Напрями підготовки кандидатів до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві. Київ 2009, с.33.

9 Там само, с. 34.

10 Див.: Семінарійний устав Дрогобицької Духовної Семінарії.

11 Див.: Напрями підготовки кандидатів до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві. Київ 2009, с.45.

12 Напрями підготовки кандидатів до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві. Київ 2009, с. 43.

1 2

35

семінарія на сході

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

семінарія

«Добре було би мати семінарію на Сході...»

Інтерв’ю з Донецько-Харківським екзархом владикою Степаном (Меньком) Розмовляв Сергій ПАЛАМАРЧУК

Владико Степане, чи існує, на Вашу думку, перспектива створення духовної семінарії УГКЦ на Сході України?

Ц

е питання розглядалось на кількох Синодах1 в Україні, а також на окремих зустрічах єпископів, котрі служать на теренах Східної України. Крім того, це серйозно обговорювалось нами з блаженнішим Любомиром. Звичайно, добре було би мати семінарію на Сході, адже це розв’язувало би декілька проблем. Перша з них – пошук і придбання житла, оскільки ті священики, котрі приїжджають із західних теренів, зовсім не забезпечені житлом, водночас майже всі вони одружені, і за таких умов, звичайно, житло стоїть на першому місці. А семінарист зі Східної України після закінчення семінарії може працювати в тому реґіоні чи районі, з якого походить. Друга проблема: семінаристи жили би в «своєму» середовищі, притаманному їх менталітетові. Слід розуміти, що менталітет мешканців Східної України певною мірою відрізняється від менталітету людей в західних областях України. Відомі випадки, коли вихідці зі Східної України, провчившись по три роки в семінарії, чомусь залишали її. Напевно, не могли зжитися з місцевими семінаристами… Думаю, що таке питання на часі. Адже наш екзархат займає 1/3 території України, а це 18 млн. людей. Якщо би з цих областей Східної України знайшлись кандидати, які бажали би присвятити себе євангельському служінню на цих теренах, то, звичайно, розв’язалось би багато проблем. Отже, я вважаю, що така семінарія на Сході України потрібна.

36

Владика Степан (Меньок)

Якщо б на сьогодні йшла мова про створення духовної семінарії УГКЦ на східних теренах України, то в якому реґіоні чи місті Ви вважали б за доцільне її відкрити?

Ц

е повинен бути якийсь центр, куди б можна було легко і доступно дістатись як викладачам, так і студентам. Хоча підійшла би й околиця якогось великого міста. Звичайно, на перспективу хотілося би, щоб семінарія була в Києві. Але Київ – це столиця, і там дуже важко знайти земельну ділянку чи вести якесь будівництво. Маємо приклад будівництва нашого собору в Києві, яке триває вже досить довго. Я би пропонував Харків, це також центр, там багато університетів, освітніх закладів тощо. В Харкові ми маємо гектар землі, на якій будуємо храм, і цю територію можна використати. Донецьк я не розглядаю як варіант, що підходить. Там буде важко знайти відповідне місце для семінарії. Це буде проблематично, бо в Донецьку маємо три зареєстровані парохії, для яких державна влада виділила земельні ділянки. Треба й це враховувати. Отже, бачимо такі перспективи – Київ або Харків. Я вважаю, що це найбільш відповідні міста.

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Якою Ви бачите таку семінарію? Окресліть, будь ласка, в загальних рисах.

Я

не вважаю, що це повинна бути велика семінарія, але максимум на 15 осіб. Нам би вистачало такої кількости. Така семінарія повинна починатися з простого спільного способу життя. У цій спільноті спочатку міг би бути хоча б один духовний наставник, який міг би придивитись упродовж року до кандидатів. Це дало б позитивний результат, адже за рік можна скласти докладну характеристику будь-кому із кандидатів, якщо цим займеться добрий духовний провідник, який розуміється, крім иншого, і в психології. А таких людей можна знайти, наприклад, серед тих, хто раніше працював у семінаріях. Водночас перший рік може бути і катехитичними курсами, загальною підготовкою (щось подібне існує у Львівській Духовній Семінарії), а потім можна вибирати гідних кандидатів і приймати рішення про прийняття на стаціонарне навчання. Що стосується професорського складу, то, звичайно, на місці ми його не сформуємо. Хоча деякі дисципліни могли б читати і місцеві викладачі, однак для викладання більшости богословських дисциплін доведеться запрошувати професорів із Заходу.

Які особливості, на Вашу думку, повинна мати духовна семінарія УГКЦ на Сході?

Н

е думаю, що така семінарія повинна чимось особливо відрізнятись від вже існуючих. Богословська освіта має свою визначену програму. Можливо, у вихованні та підході до місцевих людей… Для них, я вважаю, потрібна більша духовна підготовка. Наприклад, в монаших згромадженнях існує новіціят, коли упродовж року до кандидата можна приглянутися, і, якщо він не має певних змін, йому необхідно більше часу для підготовки. Місцеві люди не мали релігійного виховання, і це не їх вина. Тут, на Сході, часто в радіусі 100 км навіть маленької церковці немає, а на Заході в кожному селі храм або каплиця. Їм потрібно дати глибше релігійне виховання, дати можливість краще усвідомити, ким вони є. Цікаво, що, коли люди вперше зустрічаються з молитвою, знайомляться з Богом, вони змінюються і мають серйозний підхід до духовности. На Заході щодо цього часто визначальну роль відіграє звичка. А тут коли люди зустрічаються з цим вперше, глибоко і щиро занурюються у віру, хочуть більше дізнатися про неї, пізнати Бога, і якщо є добрі духовні наставники, то й результат добрий. До цих людей треба ставитися з більшою любов’ю і розумінням, що вони не мали релігійного виховання.

семінарія на сході

У східній семінарії могли би бути вихідці зі Східної чи Центральної України, які знають менталітет цих людей, і вони змогли би прикластися до формації семінаристів, такі особи відповідали би за формацію. Думаю, що варто підбирати таких людей, які ментально, культурно ближчі до мешканців центральних і східних теренів України.

Наскільки високим має бути рівень підготовки священика для служіння на східних теренах України?

Т

ут священик мусить буди ерудованим, а й навіть мати вищий рівень освічености, ніж на Заході України, тому що тут він стикається з різнорідними проблемами, зустрічається з носіями різних культур, спілкується з представниками протестантських напрямів та инших релігій. Йому слід володіти ґрунтовними знаннями як з догматики, так і з еклезіології, щоб гідно представляти нашу Церкву та арґументовано відповідати на різні питання і закиди. Це дуже важливо, адже часто люди цікавляться такими речами, які священику буває важко пояснити. І це надзвичайно прикро і неприємно для нас. Отже, я вважаю, що тут рівень підготовки священика має бути дуже високим.

Владико, Ви свого часу були ректором Львівської Духовної Семінарії. На що би Ви хотіли звернути особливу увагу в галузі підготовки майбутніх священнослужителів УГКЦ?

Н

а те, на що зверталося увагу на Синоді – на місіологію. Потрібно готувати священиків-місіонарів не тільки для служіння на Сході Україні, а навіть і поза територією України, наприклад в тій самій Росії. Буває, що людина вчиться в семінарії і не задумується над майбутнім. А через кілька років для єпархії, в якій знаходиться та чи инша семінарія, може бути надмірна кількість випускників – і що робити з ними? Необхідно зробити наголос на місіонерській підготовці. Я вважаю, що, починаючи вже з 3-го курсу семінарії, студентів, які хотіли би служити на місійних теренах, треба готувати у відповідному напрямі. Крім того, охочі повинні самі зголоситись і визначитись, в яких екзархатах чи єпархіях вони хочуть служити. Тоді вони могли б готуватися під опікою тих владикординаріїв, і семінаристи могли б приїжджати, наприклад, на літні табори, організовувати різні заходи з молоддю, допомагати священикам на парохіях тощо,

37

семінарія на сході

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

тобто поступово входити в курс життя обраної для служіння території. Це перспективно. Для священичого служіння за кордоном повинна бути спеціяльна підготовка. Ті семінаристи, які бажають служити поза межами України, повинні вже в семінарії вивчати мову, культуру країни, для служіння в якій готуються. Так можна уникнути багатьох труднощів, переїхавши для місійної діяльности в обрану країну. Я думаю, що в семінаріях вже запроваджують таку програму, бо на одному з Синодів затверджували рішення ввести місійну програму2. Однак постає питання: хто викладатиме місіологію? Адже місіологія – це специфічний курс, складний предмет, він охоплює багато богословських предметів, які мають стосунок до пастирської діяльности, до євангелізації та катехизації. До речі, протестанти також мають свою місіологію, і вона має щось спільне з нашою. Я думаю, що можна було б співпрацювати і з протестантськими професорами. Однак спеціялізація з місіології повинна бути в наших закладах.

семінарія

що мають поїхати в певну країну на служіння і вже вчать мову. Слід зазначити, що вони готові до місійної діяльности вже при вступі. Натомість в Україні семінаристи часто не можуть визначитися навіть на останньому курсі навчання, де хочуть служити, і не раз суто практично вибирають для себе щось таке, що для Церкви може не принести жодної користи.

Що б Ви побажали всім семінаристам у Рік християнського покликання з особливим наголосом на священичому покликанні?

Д

орогі семінаристи! Якщо ви отримали і відчули покликання до священства, то підтримуйте і розвивайте його в семінарії, і багато моліться. Покликання – це дар, даром даний, його просто випросити не можна, а можна тільки вимолити, і тому потрібно про-

Владика Степан в Дрогобицькій Духовній Семінарії

А чи могла би семінарія на Сході бути центром підготовки священиків для місійного служіння, наприклад, в Росії?

Т

ак, могла би бути. Але, мені здається, це повинно вирішуватися не в семінарії на Східній Україні, а в одній із вже існуючих семінарій, в якій хотіли би готуватися до місійної праці. Наприклад, у Римі існує такий монастир, який називається «Лицарі Христа», де вчаться і готуються до місійної діяльности. Це дуже суворий монастир, але попри це є багато покликань до нього. Їх семінаристи заздалегідь знають,

38

сити в Бога ласки витривалости в своєму покликанні. Вам слід знати, що в священичому житті можуть бути труднощі, але ніколи не боятися цих труднощів. Адже ми, священнослужителі, голосимо Слово Життя, і люди, які слухають це Слово, навертаються, починають вірити, і їх життя та мислення кардинально змінюються. Це для нас, особливо тих, хто працює на місійних теренах, приносить велику духовну радість. Але таку радість відчуватимете тільки тоді, коли будете служити людям з повним відданням.

Синод – законодавчий орган Церкви – прим. ред. В Дрогобицькій Духовній Семінарії читається курс з місіології.

1 2

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

семінарія на сході

«Йдіть і навчіть не тільки галичан, не тільки українців, не тільки слов’ян…»

Інтерв’ю з ректором Дрогобицької Духовної Семінарії о. д-ром Мироном Бендиком Розмовляв Сергій Паламарчук

Отче Мироне, чи існує, на Вашу думку, перспектива створення духовної семінарії УГКЦ на Сході України?

Б

езперечно, існує така перспектива. Час здійснення і втілення в життя ідеї семінарії Греко-Католицької Церкви на Сході України прямо залежить від досягнення Церквою на тих землях певного ступеня зрілости. Очевидно, що Церква, яка 15-20 років тому тільки там виникала, не мала ще такого рівня, щоб можна було мріяти про семінарію. Однак ми є свідками структурного розвитку нашої Церкви на Сході, Півдні та Центрі України. Там вже існують не лише екзархати, але й Київська архиєпархія. Це, безумовно, ознаки дозрівання Церкви. І, властиво, з точки зору найближчої перспективи, найбільш сприятливою для створення такої семінарії стає та структура, яка вже є архиєпархією. Певно, за нормальних умов Церкви, кожна єпархія, а тим більше архиєпархія, повинна би мати свою семінарію. Екзархати переживають процес розвитку (сама назва про це свідчить), але коли структурується з екзархату єпархія, то це створює об’єктивні підстави реально говорити про перспективи створення семінарії.

о. д-р Мирон Бендик Церкви творчо врахувати в житті семінарії (та й цілої Церкви) на Сході дещо иншу ментальність українціввірян поза Галичиною. Ми маємо семінарії в Галичині, маємо традицію їх ведення. Однак коли виникає семінарія в зовсім инших обставинах, безперечно, це творчий виклик для Церкви. Ось тому для нашої Церкви відкриття такої семінарії буде означати, що вона збагачується цілком новим досвідом і реально стає Церквою усіх українців, а не тільки галичан.

Якщо б на сьогодні йшла мова про створення духовної семінарії УГКЦ поза межами західних областей України, то в якому реґіоні чи місті Ви вважали б за доцільне її відкрити? Прокоментуйте, будь ласка, Вашу відповідь

Які перспективи для УГКЦ загалом відкриє, на Ваш погляд, створення духовної семінарії УГКЦ на Східній Україні?

Д

ля нашої Церкви духовна семінарія на східних землях є чудовою нагодою заявити про власний духовний та інтелектуальний рівень і потенціял Церкви. Адже неможливо створити і вести семінарію, якщо немає відповідних кадрів (викладачів, адміністрації). Своєю чергою, якщо Церква ще не досягла певного рівня зрілости, то й семінарія, попри назву, не буде повноцінною. Тому до певного часу було передчасно говорити про створення семінарії поза Галичиною. Тому перше, про що свідчитиме створення семінарії на Сході, – це досягнення Церквою належної підготовки, а друге – можливість для

В

арто сказати про мінімальний і оптимальний варіянти щодо цього. Оптимальний варіянт – це відкрити в перспективі декілька так званих реґіональних семінарій. Це могло б приблизно відповідати структурі сьогоднішніх екзархатів, тобто одна семінарія могла би бути призначена для східного реґіону і знаходитись, умовно кажучи, в Донецьку чи Харкові, инша – для південного, наприклад в Одесі або Херсоні, і ще одна – для центрального реґіону, скажімо, в Києві чи в його околицях. Такі реґіональні семінарії – кожна по-своєму – віддзерка-

39

семінарія на сході

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

лювали би відмінну дійсність, адже про Схід України не можна говорити монолітно, його треба бачити в специфіці реґіонів, які між собою значно різняться. Мінімальний варіянт. Враховуючи труднощі організаційного, кадрового характеру при створенні семінарії, можна було би покласти початок такій семінарії, географічно розмістивши її поза межами Галичини, проте недалеко від Збруча, наприклад у Кам’янціПодільському. Там міг би відбутись перехідний етап до створення реґіональних семінарій. Адже на цьому «майданчику», з одного боку, на початку можна використовувати викладачів із Галичини, а з другого боку, набувати досвід праці й творення зовсім иншого статуту, иншого розпорядку в самій семінарії. Це була би своєрідна змога поекспериментувати, а тоді на підставі цього проміжного досвіду, враховуючи досягнення і помилки, створювати семінарії в реґіонах.

Т

Як Ви вважаєте, які особливості повинна мати духовна семінарія УГКЦ на Сході України? Можливо, Ви маєте певні пропозиції щодо організації духовної освіти та виховання майбутніх священиків на Східній Україні?

ак, я можу дещо сказати, спираючись на практичний досвід праці в колегії патріярха Мстислава в Харкові (це вже понад 15 років), і маючи певне, мінімальне, враження, що то є Схід, або Слобідська Україна. Мені здається, що, задумуючи таку семінарію, потрібно поставити кілька важливих принципів, а саме: приймати до семінарії не тільки неодружених, але й одружених кандидатів до священства, а вікові рамки приймання до семінарії розширити від 18 приблизно до 40 років (знаємо, що в Галичині ця межа сягає 30-ти річного віку). Крім того, паралельно із семінарійним курсом потрібно було би передбачити курс воцерковлення для дружин семінаристів, майбутніх їмостей. Знаємо, що специфіка буття на Східній Україні така, що є багато щиро віруючих, але недостатньо воцерковлених людей. І для того, щоб сім’я, чоловік якої піде в семінарію, виростала до священичої сім’ї, й потрібно, напевно, щось таке передбачати і включати у програму; можливо, і не тільки для дружин семінаристів, але й навіть для членів їх родин, щоб таким чином відродити відчуття священства на рівні покликання цілої священичої родини, а не лише одного з неї. Крім того, можна було б думати про заснування вищого духовного закладу УГКЦ, тобто не лише про семінарію, а й про вищий навчальний заклад. Це можна уявити як, наприклад, участь нашої Церкви, її спеціялістів у відродженні й діяльності богословського факультету Києво-Могилянської академії. Позаяк колись академія і була академію, бо мала богословський факультет, а зараз є лише імітація терміну

40

семінарія

«академія» – все є, що завгодно, крім богословського факультету. З иншого боку, стоїть широке питання: яким має бути такий вищий духовний навчальний заклад. На мій погляд, там мали би намагатись викладати саме київську духовну, богословську, літургійну традицію, а якщо так, то це, безперечно, має бути екуменічна за характером співпраця спеціялістів, богословів із Церков, котрі належать до київської традиції. Ось так, на мою думку, у певній системі мала би виглядати організація духовної освіти та виховання майбутніх священиків на Сході України.

Поділіться, будь ласка, Вашим поглядом на сучасний стан духовної освіти і виховання в УГКЦ. На які аспекти цієї ділянки церковного життя потрібно звернути увагу в наш час?

К

оли говоримо про сучасну духовну освіту УГКЦ, то ми стаємо свідками такого етапу її розвитку, на якому починається становлення власних богословських шкіл, які мають певні особливості та відмінність у традиціях. Бази кожної з семінарій, які в нас є, (а це і кадровий потенціял, і досвід) стають на якісно вищий ступінь. Отже, відбувається дуже цікаве і відрадне явище творення богословських шкіл. Разом з тим, зауважуючи ці тенденції, важливо пам’ятати, що ціле богослов’я УГКЦ має надзавдання, спільне, об’єднуюче завдання всіх богословів і богословських шкіл, і воно полягає у дослідженні, засвоюванні та розвитку київської традиції, яка є спільною не лише для грекокатоликів, але й для православних українців. Можна сказати, що первинних богословських шкіл у нашій Церкві вже існує, як мінімум, чотири. Кожна з них повинна пам’ятати про відповідальність за цей спільний внесок, який у майбутньому може стати спільною платформою для створення єдиної, як зараз люблять казати, помісної Київської Церкви.

Т

Що б Ви побажали всім семінаристам у Рік християнського покликання з особливим наголосом на священичому покликанні?

ут справа не тільки в році, бо рік прийшов і рік мине, а покликання залишиться. І в цьому сенсі, незалежно від року та його особливостей, місія апостолів, доручена Христом, завжди актуальна. Христові слова «ідіть і навчіть всі народи» є найкращим побажанням, і я можу лише приєднатись до цього. Що я маю на увазі під словами «усі народи»? Це – місійне побажання, тобто йдіть і навчіть не тільки галичан, не тільки українців, не тільки слов’ян… І цей перелік можна продовжувати. Це моє побажання для братів як нашої, так і всіх инших семінарій української Церкви.

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Слово владики Юліяна

«Пізнання Божої Любови у Христі Ісусі та свідчення про Нього є справжньою метою навчання в семінарії»

Дякуємо батькам наших семінаристів за те, що виховали дітей, за те, що благословили їх на служіння Церкві Божій.

Слово преосвященнішого владики Юліяна (Вороновського) з нагоди початку нового навчального року в Дрогобицькій Духовній Семінарії (1 вересня 2009 р. Б.)

К

ожна євангельська розповідь, подія, про яку ми чуємо або читаємо, – це не просто спогад про те, що Господь наш Ісус Христос сказав або вчинив, про те, яким Він був. Сказано бо у посланні до Євреїв: «Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13:8). Тож Євангеліє – це розповідь про те, ким є Господь для нас тут і тепер, це звернене до нас слово, це заклик. Розпочинаючи новий навчальний рік у семінарії Святою Літургією, ми почули про те, як колись Господь «вийшов на гору й покликав тих, що їх Сам хотів» (Мр. 3:13а). А сьогод-

ні й ви, дорогі брати-семінаристи, зібрані тут великим, особливим покликанням на служіння Господеві в Його винограднику. Кожного з вас Господь привів сьогодні до цієї святої обителі, і кожного з вас зокрема, тому що «Сам хотів». Сказано далі у Євангелії: «…і вони підійшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому» (Мр. 3:13б-14а). Господній поклик має бути почутим, кожне покликання вимагає відповіді. І вашою відповіддю на дар покликання нехай стане сумлінне навчання в семінарії – це ваша дорога до Нього, це той Божий талант, який потрібно примножити. А вірність нашому покликанню виявляється щодня: в щирості вчинків, у смиренному служінні, в послусі настоятелям та старанності в навчанні. Саме вона чинить нас вибраними слугами Господніми. Вас, як і дванадцятьох апостолів, Господь вибрав, «щоб були при Ньому, та щоб їх посилати із проповіддю» (Мр. 3:14б). Немає зростання у вірі, немає правдивого пізнання Бога без перебування при Ньому, при Господі нашому Ісусі Христі. Тож саме молитва, спільна і осібна, постійне та вдумливе читання Слова Божого є перебуванням у стіп Божественного Вчителя. Це і є правдивим джерелом мудрости та сили священичого служіння. З молитви все випливає і до неї ж прямує; без молитви слабне покликання; пустими і безплідними стають всі наші знання та вміння, та й саме наше служіння втрачає свій зміст. Адже Господь каже: «Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15:5).

41

Слово владики Юліяна

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Кожен з вас уже зараз є відповідальним за тих, до кого будете послані з проповіддю Слова Життя. У кожному вашому кроці, кожному здобутку вам належить бути свідомими, що люди вас чекають, чекають Слова Істини, мудрої поради, щирої розради та доброго духовного ліку. Для них ми живемо та вчимося. Пам’ятайте, що тих людей Божих, ваших братів і сестер, до яких вас буде послано, ви обділяєте тим, що тут не вивчили, ким тут не стали, ви їх того позбавляєте.

...тих людей Божих, ваших братів і сестер, до яких вас буде послано, ви обділяєте тим, що тут не вивчили, ким тут не стали, ви їх того позбавляєте. Ми, як і учні та апостоли, покликані привести людей до пізнання Бога в Христі словом проповіді у Дусі Святому, розбудити ним «сплячі» покликання та сумління. Бо ж каже святий апостол Павло: «Як же призиватимуть Того, в Кого не увірували? Як увірують у Того, що Його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: “Які гарні ноги тих, що благовістять добро!” ... Тож віра – із слу­хання, а слухання – через слово Христове» (Рим. 10:14-15, 17).

...пізнання Божої Любови у Христі Ісусі та свідчення про Нього є справжньою метою навчання в семінарії... Не зволікайте, вчіться проповідувати, бо це і є найперше наше покликання – звіщати Добру Новину. Натомість без слова проповіді найвеличніше таїнство перетворюється в незрозумілий ритуал. Проповідь – це свідчення про «…Слово життя, – а життя об’явилось, і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й нам явилося» (І Йо. 1:1б-2). Все життя священика повинно стати таким свідченням, такою проповіддю. Проповідь – це неначе дзеркало душі священика, в ній відображається все, чим він насправді живе і чого прагне. Для до-

42

семінарія

брої проповіді не досить тільки знання риторики чи якихось технік, не досить навіть просто багато читати. Бо що ми можемо сказати людям про Бога, якщо тільки знаємо про Нього, а Його ж – не спізнали? Ось це пізнання Божої Любови у Христі Ісусі та свідчення про Нього є справжньою метою навчання в семінарії та змістом усього нашого священичого служіння. Цього шукаймо, до цього слід нам прагнути.

Проповідь – це неначе дзеркало душі священика, в ній відображається все, чим він насправді живе і чого прагне. Тож молімося сьогодні разом, браття, щоб усвідомлювати відповідальність за наше велике та святе покликання, щоб бути вірними йому в усіх обставинах нашого життя.

...наше покликання – звіщати Добру Новину.

Водночас хотів би скласти подяку всім тим, хто прилучився та завжди прилучається до того, що семінарія живе та розвивається, зростає і прикрашається, зокрема: отцю-ректору, проректору, викладачам, префекту бр. Василю Чаві та духівникам. Молимось сьогодні й за всіх жертводавців та працівників, за їх жертовне служіння та старання щодо утримання цього Дому Премудрости Божої в чистоті, порядку та добробуті. Дякуємо батькам наших семінаристів за те, що виховали дітей, за те, що благословили їх на служіння Церкві Божій. Ваші сини ще потребують вашої підтримки, але насамперед їм потрібне ваше розуміння та безперестанна молитва, щоб вони були гідними дітьми своєї Церкви та народу.

...без молитви слабне покликання... А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.

семінарія

перший курс

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

«Я готовий бути там, де мене призначить на служіння Бог»

«Радіємо, що певний відсоток цьогорічних вступників складають освітою, бо це свідчить про їхній зрілий вибір священичого служіння».

особи

з

вищою

о. д-р Мирон Бендик

Євангельське читання 1 -го вересня Мр. 3:13-19

П

отім вийшов на гору й покликав тих, що їх Сам хотів, і вони прийшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому, та щоб їх посилати із проповіддю; і дав їм владу виганяти бісів. Призначив Він дванадцятьох: Симона, якому дав ім’я Петро; Якова, сина Заведея, та Йоана, брата Якова, й дав їм ім’я Воанергес, у перекладі – Сини грому; Андрія, Филипа, Вартоломея, Матея, Тому, Якова, сина Алфея, Тадея, Симона Кананія, та Юду Іскаріота, що Його і зрадив.

43

перший курс

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

семінарія

Коли і чому Ви прийняли рішення про вступ до семінарії? Ярослав Цікало: Важко сказати, коли конкретно я прийняв таке рішення, проте подібна думка вже давно мене не покидала, а поштовхом для остаточного прийняття рішення стали єрейські свячення мого брата. Роман Гром: Змалку я є постійним членом церковної спільноти своєї парохії. Не можу сказати, коли саме прийшла до мене така думка… Я просто молився, а Бог дарував мені таку благодать. Іван Дочемінський: Я зростав у священичій сім’ї, і саме там мені прищепили любов до Бога, яка й спонукала мене до вступу в семінарію. Іван Ковальчук: Мені не вдасться назвати точний день чи годину, ба й навіть причину… Можу сказати точно лише те, що таке рішення росло паралельно зі мною аж до самого вступу в семінарію. Денис Богатко: Я зробив такий вибір відносно недавно через своє навернення і призадуму над життєвими цінностями, над моїм місцем у Божому плані спасіння світу. Андрій Кобільник: Рішення про вступ до семінарії визрівало в мені поступово. Я з дитинства ходив до церкви, прислуговував. Це мені дуже подобалось, тож згодом я вирішив, що хочу бути ще ближче до Бога і більше Його пізнати. Олег Затварський: Подібне рішення я прийняв приблизно в сьомому класі. Причиною стало бажання присвятити своє життя Богу і ближнім. Андрій Лінинський: Я народився 28 серпня, коли, як ми всі знаємо, святкуємо Успення Пресвятої Богородиці. Раніше я, можливо, не усвідомлював, який дарунок зробив мені Господь в день, коли подарував життя. Я маю на увазі особливу опіку Небесної Матері. Саме вона, я впевнений, чувала наді мною і привела до Греко-Католицької Церкви, де я мав можливість послідовно зростати у своєму духовному розвитку. Згодом в мені народилося бажання стати священиком. Я вступив до семінарії і сподіваюся, що Господь через заступництво Пречистої Діви Марії допоможе мені успішно навчатись і благословить, щоб я був хорошим і ревним священиком.

Денис Богатко

Олег Затварський

Андрій Кобільник Чого Ви насамперед прагнете здобути протягом навчання в семінарії? Роман Гром: Мабуть, найпершим моїм завданням є намагатися виправляти всі свої негативні риси, які призводять до гріхів, і здобувати чесноти. Ярослав Цікало: Я хочу отримати досвід життя у спільноті, щоб у майбутньому служінні не втратити для Христа жодної душі. Андрій Лінинський: Усі ми маємо прагнути до святості. А святість, на мою думку, здобувається через покору, жертовність, доброту, любов до Бога і ближнього. Не осягнувши цього, не зможемо бути добрими душпастирями, тому саме такі та подібні риси я прагну в собі розвивати. Андрій Кобільник: Протягом навчання в семінарії я прагну стати більш відповідальним, поміркованим і розсудливим. Денис Богатко: Прагну отримати провід у духовному зростанні, навчитися жити у спільноті та засвоїти ті знання, які необхідні, щоб моє майбутнє священиче служіння принесло плід. Олег Затварський: Я хочу збагачуватися духовно, зростати в молитві, а також плекати в собі послух.

Які риси хочете найбільше в собі плекати, щоби бути хорошим священиком? Денис Богатко: Гадаю, що хорошому священику, перш за все, слід бути відкритим до всіх людей, йому потрібно вміти розуміти їх проблеми, потреби та любити їх всім серцем. Саме цього я і хочу навчитися, щоб, озброївшись необхідними знаннями та Божим благословенням, вести людей до спасіння. Роман Гром: Безкорисливу любов до Бога та ближніх. Саме це, на мою думку, має бути рушійною силою у служінні священика. Олег Затварський: Я би хотів набути рис євангельського Доброго Пастиря… Андрій Лінинський: Священик – обличчя Церкви у тому селі чи місті, де він служить. Тому повна посвята себе Богові та ближнім є, на мою думку, основною рисою, яку потрібно в собі плекати. Андрій Кобільник: Я вважаю, щоб бути добрим священиком, потрібно плекати три головні риси: послух, покору й розважливість. Саме на них я хочу акцентувати увагу в своєму духовному рості.

44

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

перший курс

Що, на Вашу думку, відрізняє семінариста від світського студента? Іван Дочемінський: Думаю, семінариста від світського студента відрізняє його особливе священиче покликання, а ще – послух. Олег Затварський: Семінарист пожертвував багатьма «привілеями» світського життя, зокрема студентськими, щоб здобути Божі «привілеї» та чесноти задля служіння Богові та ближнім. Денис Богатко: Найбільшою різницею між семінаристом і світським студентом є послух, на мою думку. Роман Гром: Навчання у семінарії мало чим відрізняється від навчання у світському вищому навчальному закладі, проте повсякденна спільна молитва оберігає від різноманітних спокус. Андрій Кобільник: У житті семінариста все базується на послусі, а також на ньому лежить значно більша відповідальність. Йому потрібно відмовлятись від всього того (часто недоброго), що світському студентові доступно в будь-який момент, адже майбутній священик має бути прикладом для инших.

Ярослав Цікало

Андрій Лінинський

Ви бажали би присвятити своє майбутнє служіння місійній праці чи служінню на рідних теренах? У якій саме ділянці душпастирства Ви бачите себе в майбутньому? Андрій Лінинський: Ісус, йдучи проповідувати, казав апостолам: «Іди за мною». Таким чином, апостоли Петро, Андрій, які були рибалками, кинули все й пішли за Ним, пішли у невідоме, сповнене багатьох випробувань майбутнє. Таким є і священиче покликання, яке ми приймаємо, незалежно від усіх випробувань чи труднощів, що нас, напевне, чекають. Так історично склалось, що багато наших земляків знаходяться зараз далеко від рідних теренів. Часто в душах тих людей можна побачити духовну пустиню, вони потребують духовного наставника-батька (священика). Тому для мене не важливо, де саме здійснювати своє служіння, головне, щоб воно принесло якомога більше користи для України і народу та щоб у ньому прославилось Боже ім’я. Іван Ковальчук: Своє служіння я готовий здійснювати там, де зволить єпископ, адже його воля є вираженням Господньої волі щодо мене. Іван Дочемінський: Я готовий бути там, де мене призначить на служіння Бог. Денис Богатко: Кожна людина має свою особливу місію в житті, а тим більше священик, тому я в цьому питанні покладаюся на Бога і Його святу волю. Мені б хотілося максимально ефективно використати у служінні свої здібності й таланти. Якщо мої духовні наставники та викладачі побачать мене гідним до місійної праці – я готовий. Ярослав Цікало: Я готовий присвятити себе тій ділянці душпастирства, де моє служіння найбільше буде потрібно. Щодо місійної праці, то це залежатиме від волі єпископа і моїх духовних наставників. Олег Затварський: Я бажав би здійснювати своє служіння на рідних теренах, бо й тут ще багато праці…

Розкажіть, будь ласка, якими були Ваші переживання, коли Ви дізнались, що зараховані до семінарії. Олег Затварський: У цей момент моє серце, радісно і часто б’ючись, виривалось із грудей. Я ще ніколи в житті не був таким щасливим. Ярослав Цікало: Окрім великої радости, яку в той момент, мабуть, відчув кожен, я ще раз переконався, що мій вибір був правильний. Андрій Лінинський: Слухати, як читають результати вступних екзаменів, завжди важко, а особливо тоді, коли переживаєш це третій раз. І тому, коли чуєш як зачитують імена та прізвища новеньких семінаристів, а твого немає, на очах тане надія і мимоволі приходить думка: «Невже знову?..» Проте саме в цей момент я почув своє ім’я та прізвище, і радості моїй не було меж! Тому й не дивно, що спочатку я не до кінця все усвідомлював, не вірив, що це нарешті сталось. Одразу ж хотілося поділитися своєю радістю зі всіма, хто був поруч, з рідними, з духовними наставниками, адже не кожного дня здійснюється одна з найзаповітніших твоїх мрій. Іван Ковальчук: Коли я дізнався, що поступив, то зрозумів, що Господь дав мені шанс бути священиком, а також переконався у правдивості свого покликання. Роман Гром: Спочатку мене переповнювали різні емоції, але коли усвідомив, що я – семінарист, то відчув себе по-справжньому щасливим. Іван Дочемінський: Дізнавшись про те, що я став частиною семінарійної спільноти, я насамперед подякував Богові, бо саме Він привів мене сюди. Також у цей момент я зрозумів, що тепер повинен внести і свою частку для утвердження християнської віри на землі. Андрій Кобільник: Коли оголошували результати і я дізнався, що поступив, то спочатку не до кінця усвідомлював усе, що сталось. Мене переповнювала радість, але водночас і сум торкнувся мого серця, бо ж деякі мої друзі не поступили...

45

перший курс

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

семінарія

Роман Гром

Іван Дочемінський

Іван Ковальчук

Поділіться, будь ласка, своїми першими враженнями життя і навчання в семінарійній спільноті. Андрій Кобільник: Коли я прийшов до семінарії, мені було трішки лячно. Я переживав, бо не знав, як мене сприймуть. Проте старші брати поставилися з повагою і любов’ю до нас, щиро прийняли у свою сім’ю, за що я їм дуже вдячний. Роман Гром: Я відчув, що тут справді плекаються й духовні цінності. Іван Ковальчук: Мої перші враження дуже позитивні: потрапив, здавалося, у чуже середовище, а відчуваю себе як вдома. Андрій Лінинський: Найперше мене дуже позитивно вразила духовна обстановка, коли я втретє постукав у двері семінарії. Будучи лише кілька днів у такій атмосфері, де усі брати – одна велика духовна родина, я зрозумів, що це мій другий дім, і що тут є всі можливості не тільки навчатись, але і краще пізнати Бога і духовно зрости. Тому щиро дякую ректорату, який побачив в мені щире бажання послужити Богу у священстві. Рівно ж дякую і братам, які прийняли мене у свою спільноту, а я, в свою чергу, старатимусь брати активну участь у житті семінарії, а по одержанні Св. Тайни Священства, якщо на це зволить Бог, і в житті Церкви та України на Божу славу і спасіння душ. Денис Богатко: Найперше мене вразив братський дух серед семінаристів. Потрапивши у стіни семінарії, відразу відчуваєш різницю між світом, що назовні, та цією спільнотою. Щирість і відкритість, що тут панують, відразу зігрівають серце. Ярослав Цікало: Це спільнота, в якій насправді перебуває любов, що проявляється, зокрема, у взаємній підтримці та розумінні. Іван Дочемінський: Відчуваю себе частиною однієї великої семінарійної родини. Олег Затварський: Мене вразила привітність братів-семінаристів… У навчальному процесі дуже сподобалося, як гарно і зрозуміло кожен викладач подає свій предмет.

46

Підготував Микола ВИТІВСЬКИЙ

семінарія

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

семінарійна хроніка

01.09.09 р. Б. – після літніх канікул семінаристи зібралися у стінах рідної alma mater. Новий навчальний рік традиційно розпочався торжественною Літургією, яку очолив кир Юліян (Вороновський). Спасибі Владиці за його тепле батьківське слово та архиєрейське благословення.

05.09.09 р. Б. – Дрогобицьку Духовну Семінарію відвідав о. Жанфранческо Колцані, професор богослов’я Папського Університету Урбаніянум. Отець взяв участь у вечірні, яку очолив владика Ярослав (Приріз). Опісля у приміщенні актового залу семінарії студенти мали змогу поставити свої запитання гостеві.

08.09.09 р. Б. – в актовому залі семінарії відбулося засідання Дрогобицького осередку УБНТ. З доповіддю про обряд теплоти виступив о. д-р Роман Василів

14-17.09.09 р. Б. – реколекції для семінаристів провадив о. Василь Оприско,ЧНІ. Прислухаючись до теми реколекцій «Повірити Ісусові», ми розважали над Євангелієм від Марка. Дні ду­хо­вної обнови завершилися Молебнем до Пресвятої Богородиці, а відтак ректор семінарії отець Мирон Бендик від імени семінарійної спільноти висловив подяку отцю-реколектанту.

23.09.09 р. Б. – посвячено образ покровителів семінарії – священномучеників Северина, Якима та Віталія. Цю велику ікону поміщено у відреставрованому навчальному корпусі.

23-24.09.09 р. Б. – у Зарваниці, одному з святих місць нашої землі, студенти семінарії взяли участь у міжнародній конференції на тему «Ікона та іконічність в Україні на початку ХХІ ст», котру організовано Українським Богословським Науковим Товариством.

47

семінарійна хроніка

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

семінарія

27.09.09 – на празник Воздвиження Чесного Хреста з нагоди 20-ої річниці виходу нашої Церкви з підпілля та 120-ліття з дня народження священномученика Северина Бараника брати-семінаристи разом з єпископами нашої єпархії, духовенством та мирянами взяли участь у хресному ході Дрогобичем, пом’янувши також усіх невинно убієнних за волю і долю нашої Церкви та народу.

27.09.09 р. Б. – у стінах семінарії упродовж кількох днів перебував секретар Конгрегації Східних Церков високопреосвященніший архиєпископ Кирил (Василь), читаючи реколекції для священнослужителів єпархії та відвідуючи наші парохії.

13-14.10.09 р. Б. – братство «Введення в храм Пресвятої Богородиці» здійснило прощу до монастирів у Підкамені та Почаєві. Попри «сюрпризи» погоди, яка замела все довкола снігом, братчики, помолившись у цих святинях, щиро вдячні Небесній Цариці за покров.

01.10.09 р. Б. – в актовому залі семінарії відбулась конференція для семінаристів з архиєпископом Кирилом (Василем).

02.10.09 р. Б. – з рахунком 5:2 закінчився товариський футбольний матч між командами нашої семінарії та семінарії василіян у Брюховичах.

13.10.09 р. Б. – на черговій конференції Дрогобицький осередок УБНТ порушив проблему так званих «підгорецьких отців». З цікавою та змістовною доповіддю виступив о. д-р Мирон Бендик.

48

18.10.09 р. Б. – святкування покровських козацьких забав цьогоріч організували другокурсники. У цікавих і неординарних змаганнях найкращі результати показали «козаки» шостого курсу. Дякуємо організаторам та вітаємо переможців! Підготував Андрій КІТИК

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009