Slovo_41

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЗМІСТ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

«Бажаємо читачам нашого “Слова” зустрітися із Живим Словом не лише на сторінках часопису, а й у глибині серця» Сергій ПАЛАМАРЧУК ...................................................2 «Слово» – один із способів проповіді відвічного Божого Слова ..............................4

СУЧАСНІ ЗМІ «Священик і душпастирство в цифровому світі: нові засоби масової інформації на службі Слова» Послання Папи Бенедикта ХVІ з нагоди Дня засобів масової інформації .............................. 8 Віра не стане кібернетичною Витяги з інтерв’ю з «отцем» Ватиканського Інтернету архиєпископом Клаудіо М. Челлі ....... 10 Святий Франциск Сальський – покровитель журналістів ................................................................. 10

№ 1 (41) СЛОВО / січень-квітень, 2010 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії головний редактор: Олег ШЕПЕТЯК заступник редактора: Сергій ПАЛАМАРЧУК літературний редактор: Уляна МІЩУК верстка та дизайн: Микола ВИТІВСЬКИЙ дизайн обкладинки: Олег БІСИК, Роман КІХ відповідальний за розповсюдження: Роман КІХ e-mail: redakcia.dds@gmail.com тел/факс:(03244) 2-17-04

Блаженний Яків Альберіоне – апостол сучасної євангелізації о. Кшиштоф БУРСЬКІ ............................................... 11

адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

В одній руці Біблія, а у другій – газета: вигляд сучасного священика Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ .......................................... 13

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005.

УГКЦ СЬОГОДНІ «Бог каже: ,,Хочете? – Маєте’’…» Інтерв’ю з Патріярхом Любомиром ..................... 15 «Те, що у Москві вперто називають “розгромом трьох православних єпархій”, – було насамперед відновленням історичної справедливости та реалізацією греко-католиками свого права» Інтерв’ю з професором Олегом ТУРІЄМ ............... 19

НА ГРАНЯХ ЧАСУ Інтернет – середовище євангелізації? Тарас СЕНЦІВ ............................................................ 22 Нові технології, нові стосунки. Сприяння культурі пошани, діялогу, дружби Послання Папи Бенедикта XVI на Всесвітній день суспільних комунікацій (2009 р.) ............................ 25 Вони називають себе «емо» Дмитро СЕНЕЙКО ..................................................... 28 Учень, що його любив Ісус Ростислав ПРИРІЗ .................................................... 32 Світлини першої сторінки обкладинки Олега БІСИКА На другій сторінці обкладинки ікона св. Йоана Богослова

Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

Отець Андрій Бандера – вірний душпастир і патріот Микола ЦИБ ................................................................. 34 Воцерковлення – шлях людини до Бога о. Ігор ЦМОКАНИЧ ...................................................... 37

ПОДИХ СКИНІЇ У світі власних імен Ігор ШУМЕЙ ................................................................. 39 Глиняни – «Галицький Люрд» Андрій КІТИК ............................................................... 44

Житіє святого Константина Переклад зі старослов’янської з коментарями о. прот. Івана ГАВАНЬО ......... 49

СЕМІНАРІЯ Семінарійна хроніка ..................................................... 54 Рідна мова Вірш С. ВОРОБКЕВИЧА ......................................... 56

1

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Шановні читачі! З нагоди 10-річчя «Слова» пропонуємо Вам ювілейне число нашого часопису, присвячене сучасним ЗМІ та єванеглізації за їх допомогою. Напочатку вашій увазі запропоновано думки учасників редколегії «Слова» і головного редактора щодо семінарійного часопису зокрема і релігійної преси загалом. Часопис містить два послання Папи Бенедикта ХVІ, написані на Всесвітній день суспільних комунікацій 2009 та 2010 років. Папа подає погляд Католицької Церкви на сучасні засоби масової інформації та зв’язку (мобільні телефони, Інтернет та ин.), розглядає перспективи, переваги і небезпеки користування ними. Одне з послань поміщене в рубриці «Молодь», оскільки, за словами Папи, молодь краще розуміє, який величезний потенціял криється в нових засобах масової інформації. Тема здійснення євангелізації в Інтернеті розглядається в одній статті під назвою «Інтернет – середовище євангелізації?», у котрій автор спробував висвітлити перспективні та проблематичні питання інформаційних ресурсів Інтернету, зіставляючи їх з інтересом Церкви до Всесвітньої мережі. Проблеми друкованих видань УГКЦ висвітлює директор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський у публікації «В одній руці Біблія, а у другій – газета: вигляд сучасного священика» («Патріярхат», № 2 (411) 2009). У кількох статтях, дорогі читачі, ви дізнаєтесь дещо із життя святих покровителів працівників ЗМІ, зокрема св. Франциска Сальського та Якова Альберіоне. А євангелистові Йоану Богослову, небесному заступникові всіх, хто має справу зі словом, і покровителю редколегії «Слова», присвячена окрема публікація. Спроба глянути на ім’я людини через призму Слова як одного з найдавніших, наймістичніших і найтаємничіших символів людства здійснена у статті викладача нашої семінарії Ігоря Шумея «У світі власних імен», у котрій, між иншим, містяться поради стосовно вибору імени новонародженим. Окрім того, рубрика «УГКЦ сьогодні» подає до уваги інтерв’ю з Патріярхом Любомиром та професором Олегом Турієм, у котрих заторкнуто, зокрема, проблеми стосунків Римо-Католицької, Російської Провославної та Української Греко-Католицької Церков, а також подано думку Патріярха стосовно президентських виборів. Рубрика «Особистість» ознайомить нас із життям і служінням батька Героя України Степана Бандери, греко-католицького священика Андрія Бандери, котрий загинув мученицькою смертю за Віру, Церкву і Батьківщину. 10 липня цього року виповнюється 69 років з дня його загибелі (розстрілу радянською владою). Постуляційний центр УГКЦ готує матеріяли для відкриття справи зачислення о. Андрія Бандери до лику блаженних. Про молодіжну субкультуру емо можна дізнатися в рубриці «Молодь». В инших рубриках ви знайдете цікаві відомості про святині в Глинянах, питання воцерковлення та ин. Житіє Константина (закінчення) знаходиться в розділі «Подих скинії». На прикінцевих сторінках часопису, як звичайно, розміщено ілюстровану світлинами хроніку останніх семінарійних подій. Щиро сподіваємося, що це число «Слова» виявиться цікавим для вас!

2

«Бажаємо читачам нашого “Слова” зустрітися із Живим Словом не лише на сторінках часопису, а й у глибині серця» Дорогі читачі! асамперед щиро дякуємо Вам за те, що читаєте наш часопис. Це означає, що ми досягли своєї «першої» мети – зацікавили Вас. Проте основна мета діяльности редколегії «Слова» – поділитися з Вами своєю вірою, досвідом християнського життя, а справжнім сенсом існування «Слова» є проповідь Євангелія. Адже в публікаціях на різні теми автори намагаються знайти місце для Слова Божого, неначе «підсолодити» чи додати євангельського «смаку» простій, рутинній інформації, а иншими словами, – просвітити, наповнити її світлом Євангелія. Віримо, що спричиняємося до не просто благородної, але й святої справи, бо ж покликання людини – робити світ кращим, переображувати, освячувати цілий Всесвіт, подарований нам Творцем, наповнювати його добром, любов’ю. Освячення ж неможливе без Святого, тому й назва нашого часопису говорить про Святе Боже Слово. Це воплочене Слово, розп’яте і воскресле, і вічно живе… Слово, яке любить нас аж до самопожертви, саме Воно вчить нас любити і жити. Це Слово промовляє до кожного серця, яке приймає Його: «Сьогодні будеш зі мною в Раю». Щиро бажаємо читачам нашого «Слова» зустрітися із Живим Словом не лише на сторінках часопису (сподіваємось, вони допоможуть в цьому), а й у глибині серця.

Н

Ц

Виникнення і розвиток часопису «Слово»

ього року часопису «Слово» виповнюється 10 років. Часопис розпочав своє існування у 2000 році з благословення ректорату Дрогобицького Єпархіяльного Катехитичного Інституту Пресвятої Трійці та ініціятиви семінаристів. На початках він видавався меншим форматом (А5) як місячник (його можна вважати експерементальним виданням). Згодом, з січня 2001 року, титул змінився на щомісячний журнал (з 2002 р – часопис) Дрогобицького Єпархіяльного Катехитичного Інституту. Часописом Дрогобицької Духовної Семінарії «Слово» стало з вересня 2003 року, коли богословський факультет Дрогобицького Єпархіяльного Катехитичного Інституту виокремився в самостійну структуру під назвою Дрогобицька Духовна Семінарія блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія. Саме тоді часопис вперше вийшов у кольоровій обкладинці. Формат А4 застосували до «Слова» уже з осені 2002 року. Початкова кількість сторінок становила 12-52 формату А5, поступово зростаючи. У форматі А4 первісна кількість строрінок складала 16-24, поступово піднявшись до сталої кількости 40 сторінок (лише декілька

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

номерів вийшло з 44-ма сторінками). З грудня 2007 року редколегія часопису поставила перед собою вимогу: один номер «Слова» має становити не менше 44 сторінок А4, відкриваючи перспективу збільшення обсягу журналу. І тепер в плянах, витримавши цю вимогу, працювати над якістю матеріялу і, по можливості, побільшити кількість сторінок і наклад, котрий досі не складав більше 1500 примірників, а також розширити простір розповсюдження часопису, котрий на сьогодні включає в себе лише деякі райони Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Важливим завданням є і внормування регулярного щоквартального виходу журналу.

Р

Формування редакційної спільноти «Слова»

едакційну колегію «Слова» здебільшого складали семінаристи. На початках один з них почергово був відповідальним за випуск, а з часом, коли ініціятивна група сформувалась у справжню і постійну редколегію, було обрано головного редактора – семінариста Степана Стецика. До «первісної» редколегії входили семінаристи Микола Пишкович, Роман Федько, Василь Гой, Олег Сподар, з часом до них долучилися Ігор Бараняк, Любомир Григель, Олег Шепетяк (теперішній головний редактор часопису), Тарас Рисей, Олег Чупа, Юрій Мартинюк. Це був перший редакційний колектив «Слова», завдяки котрому й виник місячник і розвинувся в часопис.

2001 року редакція журналу дещо змінилася, головним редактором став семінарист Василь Чудійович, до випуску наступного числа «Слова» це служіння перейняв Андрій Осередчук (семінарійний префект), а редколегію складали семінаристи Михайло Лесів, Тарас Рисей і Олег Чупа, згодом до них пристали Михайло Олійник, Михайло Білецький, Андрій Косар, Олег Цимбалюк. Це була, так назвемо, друга редколегія. Третє покоління редакційної спільноти «Слова» була такою: головний редактор – проректор семінарії о. Григорій Комар, а до складу редколегії прилучились Дмитро Наконечний, Володимир Кравців, Любомир Ференс, Андрій Циб, Василь Вербіцький, Олег Зинич, Ростислав Дучак, Степан Бобер, Дмитро Сенейко, Сергій Паламарчук, Юрій Мартинюк (залишився ще з

Д

первісного колективу), Юрій Сільник (займався дизайном обкладинки у 2006-2007 рр.), Володимир Олексяк (відповідав за економічні питання і розповсюдження). У свій час (хто довше, хто менше) в редакційній колегії працювали Андрій Бунь, Андрій Сов’як, Дмитро Горнакевич, Ярослав Крижановський та инші. Зауважимо, що кількість членів редколегії не була постійною (і такою чисельною, як описують попередні рядки), оскількі старші семінаристи закінчували навчання, а нові, молодші, вступивши до семінарії, поступово долучалися до діяльности у «Слові».

2007 року головним редактором часопису «Слово» став випускник нашої семінарії доктор філософії Олег Шепетяк. Це, якщо так можна сказати, вже четверте покоління редколегії часопису, котре є чинним дотепер, за винятком тих семінаристів, які закінчили навчання. До числа сьогоднішньої редакційної спільноти входять: Сергій Паламарчук, Роман Кіх, Микола Витівський, Ростислав Приріз, Дмитро Сенейко, Олег Бісик, Андрій Кітик, Роман Славич, Михайло Балко, Антон Борис, Петро Сюсько, Володимир Богенчук, Петро Маковецький. Кандидатами на заміну випускників є Іван Савчук, Микола Циб, Роман Назар. Істотний внесок у розвиток часопису вклали віряни, котрі були літературними редакторами. До них належать викладач семінарії Ігор Шумей, філологи Іванна Рижан, Ігор Войтко і Уляна Міщук (теперішній літературний редактор). Щира подяка їм!

Кілька рядків про діяльність редколегії

іяльність учасників спільноти часопису «Слово» відбувається наступним чином. Існує постійне фіксоване членство в редколегії, котра регулярно перед випуском нового числа і за необхідності збирається на обговорення попередніх публікацій і визначення теми наступного номеру, і тоді хтось бере на себе відповідальність написати статтю, инші – зібрати необхідну інформацію чи знайти й опрацювати цікавий матеріял для опублікування. До речі, на останніх зборах, вирішивши присвятити це число часопису 10-річчю «Слова», члени редколегії урочисто проголосили своїм небесним покровителем св. євангелиста Йоана Богослова, котрий є для кожного з нас прикладом і вчителем щодо проповідування Слова Божого.

Р

«Слово» – релігійно-суспільний часопис

ектор Дрогобицької Духовної Семінарії о. д-р Мирон Бендик у статті «Дитя росло літами і ласкою», присвяченій 10-річчю семінарії, зазначав: «часопис “Слово” маємо намір розвинути до рівня серйозного богословського періодичного видання»1. Проте цей намір не зреалізовано, оскільки «Слово» від початку свого існування є релігійно-суспільним часописом. Окрім того, на думку редколегії, зусиллями семінаристів нелегко створити богословський часопис справді високого рівня, бо ж дописувачами чи укладачами матеріялу є студенти семінарії, а не вчені-богослови. Однак у журналі є рубрика «Вісник УБНТ», в котрій вже кілька номерів поспіль друкуються доповіді членів Дрогобицького осередку Українського Богословського Наукового Товариства (на жаль, у цьому числі «Слова» вона відсутня). Ця рубрика, можливо, стане поштовхом до створення окремого богословського видання нашої семінарії спільно з УБНТ. Це й може бути реалізацією задуму про серйозне періодичне богословське видання. Зазначимо, що навіть за таких обставин маємо намір залишити в «Слові» рубрику, в якій поміщались би одна-дві статті такого характеру.

3

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

Н

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Дещо про актуальність матеріялів часопису

а сьогоднішній день є вельми актуальним розгляд суспільних проблем в релігійному ракурсі. Серед круговерті продукції сучасних ЗМІ лідерство наполегливо здобувають недруковані способи (Інтернет, телебачення, радіомовлення). Та й загалом, писати і читати сьогодні чомусь стає не модно. Взявши до уваги надзвичайно інтенсивний розвиток новітніх інформаційних технологій, засобів масової інформації, можемо зрозуміти, наскільки важливо зберегти чистоту і святість так званого друкованого слова. Не секрет, що існуючі друковані видання (як й инші ЗМІ) не завжди подають правдиву, гідну людини інформацію, не говорячи вже про присутність в них християнського духу любови, взаємопошани тощо. І всі ці видання функціонують, звичайно ж, в суспільстві. Найбільшу популярність має розгляд саме соціяльних, особистих і релігійних питань, а друкована продукція не тільки торкається проблем, але й подає способи їх «вирішення», часто дуже прості й доступні. Ось тому християнський релігійно-суспільний часопис (і не тільки «Слово») має шанс і місію прикластися до плекання друкованого слова і наповнення його Євангелієм, вкладаючи в нього не просто цікаву інформацію, але «добру новину» для душі, яка допоможе християнинові далі крокувати шляхом віри2.

Щ

На закінчення

иро дякуємо нашим попередникам і засновникам часопису, бажаємо наснаги, творчих злетів теперішнім учасникам редколегії, і закликаємо наступників продовжувати благородну і святу справу «Слова», не боячись невдач і помилок, а сподіваючись на допомогу Всевишнього, чиє Слово намагаємось проповідувати. Нехай Господь вкладе в серця кожного з нас Своє творче і живе Слово, щоб з повноти сердець промовляли уста і викладався на папері досвід духовного життя.

Від імени редакційної колегії релігійно-суспільного часопису «Слово» заступник головного редактора Сергій ПАЛАМАРЧУК

о. д-р Мирон Бендик. Дитя росло літами і ласкою // Слово, Дрогобич 2006, № 3 (28), с. 5.

2 Пор.: Анкетування, відповіді Антона Бориса, с. 7.

1

4

собів о п с з і н и од «Слово» – ідвічного проповіді в ова л С о г о ж о Б До уваги читачів пропонуємо думки семінаристів, учасників редколегії «Слова», і головного редактора щодо семінарійного часопису зокрема і релігійної перси загалом

Олег Шепетяк, головний редактор часопису

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Часопис «Слово» є одним з небагатьох журналів релігійного спрямування у вітчизняному інформаційному просторі, який видається з ініціятиви студентів. Працювати в редакції цього журналу означає мати унікальну можливість глибоко переживати актуальні релігійно-суспільні проблеми сучасности, брати участь в одному з найбільш творчих способів проповіді Слова Божого, тісно пов’язаної з сучасними проблемами та потребами. Молода команда редакції та широкі кола охочих читачів дають надію на гарні перспективи часопису. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Засоби масової інформації, присутні в житті кожної людини, впливають на формування її світогляду та життєвої позиції. На жаль, далеко не всі ЗМІ несуть позитивне послання та конструктивно впливають на своїх читачів або глядачів. Християнину инколи важко віднайти серед світської преси те, що змогло би будувати та укріплювати його релігійний фундамент, позитивно впливати на його життєвий шлях. Релігійна преса повинна дати орієнтир для осмислення інформації, змалювати справжні проблеми та запропонувати аналіз цих проблем у християнському світлі.

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Це означає проповідувати Слово Боже, адже майже в кожній статті, торкаючись певної теми, ми намагаємося показати євангельську перспективу. А проголошення Доброї Новини – це покликання не тільки семінариста чи священика, але й кожного християнина. «Слово» – ще один спосіб поділитися своєю вірою, ще одна «мова», на яку «перекладаємо» Євангеліє. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у Сергій Паламарчук, житті християнина?

– Подібна до ролі Євангелій, апостольських позаступник головного редактора слань у первісному християнстві. У цих священних писаннях «молоді» християни знаходили правду. Ось так і сучасна християнська преса покликана проголошувати істину. Як апостоли проповідували серед пануючої тоді поганської культури, так і сучасні християни-працівники різноманітних засобів масової інформації покликані доносити Слово Господнє до людського серця серед вирію інформаційних потоків, котрі в наші дні, на жаль, часто зневажають людську гідність, життя, пропагують насильство і поширюють неправду. Саме тому й варто звертати особливу увагу на християнську пресу. Підтримуючи її, спричиняємося до проповіді Євангелія, християнських цінностей, а купуючи продукцію, яка містить в собі і пропонує иншим неправдиву, неморальну чи просто безсенсовну інформацію, поширюємо у світі зло. Хто за кого, нехай кожен відповість сам.

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Я пишаюсь тим, що є членом спільноти «Слова». З одного боку, я маю можливість збагачуватись інтелектуально, поглиблючи свої знання, розширювати світогляд. З иншого боку, мені дано прекрасну можливість брати участь у євангелізації, і чудовим засобом для цього є кожен номер нашого часопису. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Очевидно, що роль релігійної преси є дуже великою у справі євангелізації широкого кола читачів. Писане слово не може цілковито замінити усного, проте воно є достойним і, Микола Витівський безсумнівно, необхідним його доповненням. На мою думку, Церкві належить використовувати всі сучасні засоби масової інформації (друковані видання, телебачення, Інтернет тощо). Я згідний з твердженням святого апостола Павла: «Горе мені, коли я не благовістую Євангелія». Ці слова стосуються не лише усної проповіді священика в храмі, адже часто людей потрібно привести в церкву. Саме для цього і може послужити релігійна преса, вона може бути «педагогом», провідником до Церкви, а відтак і помічником у духовному зрості.

Ростислав Приріз

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Найперше, розцінюю свою участь у роботі редакції «Слова» як ще одну можливість служити тому Слову, що «було споконвіку» (Йо. 1:1) і «оселилось між нами» (Йо. 1:14) – Ісусові Христові. «Слово» – один із способів проповіді відвічного Божого Слова. Для мене це також можливість розвивати вміння висловлювати власні думки, додаткове середовище духовного та інтелектуального збагачення, а ще – захоплююча і цікава праця.

5

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Для мене така унікальна можливість означає двояку річ: зростання індивідуально в інтелектуальному й духовному аспектах і перебування у спільноті творчого колективу редколегії нашого часопису. Діяльність у «Слові» стимулює до розширення кругозору і зацікавлень актуальними сучасними суспільно-релігійними проблемами й питаннями, з якими зустрічається людство і на які не може не реагувати Церква крізь призму Христового Євангелія. Окрім того, бути членом редакції «Слова» – честь і можливість долучитися до урізноманітнення діяльности нашої семінарії, а водночас відповідальність, адже висловлене Дмитро Сенейко тобою у статті читає Церква, Божий народ. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Релігійна преса своєю роллю в житті християнина наближена до мети проповіді священика під час Божественної Літургії. Подібно, як із проповіді, так і зі змісту релігійних часописів, кожен має шанс почерпнути те, що може збагатити його духовне життя, укріпити на шляху до святости, запевнити, що пройдені кроки були правильними, або й виявити, що вони були хибними. Якось чув парафраз одної приказки: «Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу, хто є ти». Гадаю, що від нашого зацікавлення багатством християнської церковної спадщини залежатиме, наскільки будемо мати право називати себе християнами. А ще читання публікацій на духовну тематику знайомить читача з осмисленням й переживанням духовного життя иншими людьми, і це важливо.

Володимир Богенчук

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Особисто для мене бути членом редакції – це велика відповідальність. У сучасному світі кожен має можливість почути багато цікавого та важливого із ЗМІ. А я, будучи членом редколегії «Слова», маю можливість, підготувавши статтю, подати читачам щось цікаве зі сфери релігійно-суспільного життя, пропонуючи в тому числі й свої думки як семінариста. У наш час, напевно, кожен переглядає багато різних теле-, радіопередач (релігійні – не виняток), має можливість читати часо­писи, подібні до нашого «Слова». До наших послуг відкривається можливість як проголошувати, так і зустрічатися з не просто релігійним, а євангельським словом у будь-якій галузі ЗМІ. А проголошення Слова Божого – це і є місія редколегії «Слова».

Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Надзвичайно важлива. Поряд з теле- і радіомовленням релігійна преса – це ще одна можливість підтримувати у вірі християнина і достукатись до кожного серця, яке ще не пізнало Бога, щоб промовити Слово Життя.

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Це велика відповідальність. Адже ж від кожного з нас вимагається серйозне опрацювання певного матеріялу, щоб його доступно подати і щоб кожна людина могла чимось зацікавитись. Це честь – ділитися своїми думками з оточуючими. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Кожен християнин «матеріял» для свого духовного росту черпає насамперед зі Святого Письма, зі Слова Божого. А роль і завдання релігійної преси, на мою думку, повинні бути подібними.

6

Михайло Балко

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЮВІЛЕЙ «СЛОВА»

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Це можливість поступово реалізовувати та розвивати своє покликання сівача Божого Слова. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Зараз ми живемо у своєрідному інформаційному коловороті й волею-неволею обертаємося в ньому. Сприймаємо те, що нам пропонується сучасними ЗМІ, починаємо цим «дихати». І тому християнська релігійна преса виконує захисну функцію в цій сфері. Християнин може знайти там «пристановище і опору» у «розбурханому морі інформації».

Роман Славич

Антон Борис

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Для мене це означає брати активну участь у житті семінарії, можливість ще більше спілкуватись із співбратами та обговорювати цікаві, актуальні суспільно-релігійні теми сьогодення. Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Мені здається, що у релігійній пресі людина може знайти відповіді на особисті питання, на які часто не можуть відповісти друзі чи батьки. Ось такі статті стануть для людини не просто цікавою інформацією, але «доброю новиною» для душі, і це допоможе християнинові далі крокувати шляхом віри.

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Участь у діяльності редколегії «Слова» забирає немало сил, але завжди відкриває щось нове, цікаве і корисне, тому я радий, що маю можливість працювати у редакції «Слова». Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Засоби масової інформації, зокрема друковані, впливають на уподобання і світогляд людей. Важливо цікавитися саме християн­ ською пресою, бо вона намагається дати відповіді на актуальні проблеми сьогодення у світлі євангельського Слова, і, водночас, допомагає знайти шлях до Бога.

Іван Савчук

Андрій Кітик

Що для Вас означає бути членом редакції «Слова»?

– Це насамперед можливість промовити і бути почутим. З иншого боку, на членах редакції лежить значна відповідальність. Для мене участь у праці редакції – це маленька іскорка Слова Божого, яка може спалахнути великим полум’ям в серці читача. Та й взагалі, писати – це можливість промовити не лише сьогодні, але звернутись навіть до прийдешніх поколінь. Так, завдячуємо, наприклад, Митрополитові Андрею Шептицькому за його «Пастирські листи» та инші твори, а заглибившись до джерел нашої віри, дякуємо святим апостолам і євангелистам за записані Євангелія. Ось така місія всіх, хто пише – передати свій досвід, насамперед досвід зустрічі з Христом!

Яка, на Вашу думку, роль релігійної преси у житті християнина?

– Сучасний світ позначений інтенсивною глобалізацією, шаленим розвитком засобів комунікації, ЗМІ. Велику роль у такому світі відіграє й друкована преса, вона помітно впливає на формування людської думки. На жаль, в наш час в ЗМІ часто присутня неморальна інформація, яка негативно впливає на формування особистости, особливо молодої, і загалом деформує шкалу моральних цінностей. Тому роль релігійної преси полягає в альтер­нативному протистоянні таким негативним процесам. Але основною її метою є привернути людину до Біблії – Слова Божого, «преси», яка проголошує істину.

7

СЛОВО ПАПИ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

СУЧАСНІ ЗМІ

Священик і душпастирство в цифровому світі: нові засоби масової інформації на службі Слова (послання Бенедикта XVI з нагоди 44 Дня засобів масової інформації, з незначним скороченням)1 Як і щороку, у свято святого Франциска Сальського – одного з покровителів журналістів та засобів масової інформації, Папа Римський оголосив своє послання на Всесвітній день ЗМІ, який цього року відзначатиметься 16 травня. Цьогоріч він відбудеться вже 44-й раз.

Т

ема цьогорічного Всесвітнього дня ЗМІ – «Священик і душпастирство в цифровому світі: нові засоби масової інформації на службі Слова» – влучно співпадає з Роком священства (цей рік в Римо-Католицькій Церкві проголошено Роком священства – прим. ред.) і ставить на перший план роздуми на тему тієї обширної і делікатної сфери душпастирства, якою є комунікація і цифровий світ, де на священика чекають нові можливості властивого виконання послуги Слова і для Слова. Сучасні засоби масової інформації вже давно стали частиною звичайних засобів висловлювання церковних спільнот, а також встановлення контактів у вужчому колі і знайомства у більш широкому обсязі. Швидкий розвиток і вагомий вплив ЗМІ на суспільство роблять їх щораз важливішими і кориснішими у священицькому служінні. Основним завданням священика є проголошення Христа, Слова Божого. (…) Говорить сам апостол Павло: «Письмо бо каже: “Кожний, хто вірує в нього, не осоромиться” … Бо “Кожний, хто призове ім’я Господнє, спасеться.” Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують в того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?» (Рим. 10:11, 13-15). Цифровий світ, створюючи та даючи людству для використання засоби, що надають нескінченні можливості комунікації, відкриває великі перспективи, реалізуючи актуальний заклик св. Павла: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор 9:16). Таким чином, поряд з поширенням цих засобів відповідальність за проголошення Слова не тільки зростає, а й стає все актуальнішою та вимагає більш дієвої і результатив-

8

ної праці. Таким чином, священик знаходиться ніби на початку «нової історії», оскільки чим більше сучасна технологія дозволяє створювати інтенсивні зв’язки, а цифровий світ розширює свої кордони, тим більше священик повинен зайнятися цим, щоб використовувати медіа для служіння Слову.

Чим більше сучасна технологія дозволяє створювати інтенсивні зв’язки, а цифровий світ розширює свої кордони, тим більше священик повинен зайнятися цим, щоб використовувати медіа для служіння Слову. Однак поширена багатомедійність і різноманітна «клавіатура» цієї ж комунікації можуть таїти в собі небезпеку вживання продиктованого, в основному, звичайною потребою виявлення своєї присутности, і помилкового розуміння щодо користування мережею лише як простором, який потрібно зайняти. Тим часом, від священиків вимагається вміння, будучи присутніми в цифровому світі, одночасно зберігати вірність євангельському посланню. Священики повинні відігравати роль аніматорів спільнот, які висловлюються вже зараз, найчастіше багатьма «голосами», що виходять з цифрового світу, і проголошувати Євангеліє, використовуючи, окрім традиційних методів, можливості нового покоління аудіовізуальних засобів (фото, відео,

СУЧАСНІ ЗМІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

анімації, блоги, веб-сайти), що відкривають незнані до цього часу можливості для діялогу і засоби, корисні для євангелізації та катехизи. Завдяки сучасним засобам інформації священик зможе показати життя Церкви й допомогти людям відкрити правдиве обличчя Христа сьогодні, поєднуючи вміння доцільного і вмілого використання цих засобів, набуті в процесі формації, відповідної богословської підготовки та міцної священичої духовности, яка повинна бути безперервною розмовою з Господом. Більше ніж хороші вміння працівника ЗМІ, священик у зіткненні з цифровим світом повинен показати своє консекроване серце, щоб внести духа не лише у свою душпастирську працю, а й у безперервний комунікаційний струмінь «мережі». Крім того, у цифровому світі має бути видно, що турбота люблячого нас Бога у Христі не є чимось, що належить до минулого або навіть ерудиційною теорією, а конкретною і реальною дійсністю. Душпастирство в цифровому світі насправді повинно показати людям нашого часу і загубленого нинішнього людства, що «Бог є близько, що у Христі ми всі належимо один одному» (Бенедикт XVI. Звернення до Римської Курії з нагоди різдвяних побажань // L’Osservatore Romano, 21-22 грудня 2009 р., с. 6).

Дорогі священики, нехай Господь зробить вас ревними проповідниками Доброї Новини також у новому «ареопагові», який сьогодні створюють засоби масової інформації. Хто краще, ніж Божа людина, може розвинути і втілити в життя, завдяки своїй компетентності в галузі нових цифрових ресурсів, душпастирство, яке зробить живим і актуальним Бога у сьогоднішній дійсності та покаже релігійну мудрість минулого як багатство, з якого потрібно черпати знання, щоб гідно переживати сьогоднішній день і у відповідний спосіб будувати своє майбуття? Завдання богопосвячених осіб, що працюють у засобах масової інформації, полягає у прокладанні шляху для нових зустрічей, у забезпеченні високої якости людських контактів і турботі про людей та їхні нагальні духовні потреби, вказуючи людям, що живуть в цю «цифрову» епоху, знаки, необхідні для пізнання Господа. Це чинить можливим виховання їх для очікування надії і наближення до Слова Божого, яке спасає і сприяє всебічному розвитку людини. У такий спосіб воно зможе «виплисти на глибину» після багатьох подорожей, які створює густе переплетення автострад, що проходять в кіберпросторі, і підтвердити право присутности Бога в кожну епоху, щоб через нові форми порозуміння Він мав можливість іти дорогами до міста і затримуватися на порозі домівок та людських сердець, щоб ще раз сказати: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним, і він зо Мною» (Од. 3:20).

СЛОВО ПАПИ

З Євангелієм у руках і в серці потрібно повторити, що настав час, щоб надалі готувати дороги, які ведуть до Божого Слова, не забуваючи оточити особливою турботою тих, хто шукає, щобільше – намагаючись розпалити цю турботу як перший крок євангелізації. Пастирське піклування про світ цифрових технологій полягає в тому, щоб узяти до уваги також тих, хто не вірить і має глибоко у серці невисловлене бажання абсо­люту та істини, тому що нові засоби дозволять іти на контакт зі сповідниками инших релігій, з невірую­ чими та з особами инших культур. Подібно до того, як пророк Ісая зміг уявити собі дім молитви для всіх народів (пор.: Іс. 56:7), можна припустити, що мережа може бути ніби «двором язичників» у Єрусалимському храмі – навіть для тих, хто ще не знає Бога.

Цифровий світ відкриває великі перспективи, реалізуючи актуальний заклик св. Павла: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор 9:16). Розвиток нових технологій і весь цифровий світ в широкому вимірі є великим багатством для людства загалом і для людини зокрема у винятковості її буття та поштовхом до конфронтації і діялогу. Одночасно вони також відкривають великі можливості для вірних. Жодна з доріг не має і не повинна бути занедбаною тими, хто в ім’я Воскреслого Христа зобов’язується бути щораз ближче до людини. Таким чином, нові засоби масової інформації дають насамперед священикам з погляду душпастирства нові та необмежені перспективи, які мобілізують їх до того, щоб оцінити вселенський вимір Церкви для створення широкої і конкретної спільноти, для того, щоб бути в сьогоднішньому світі свідками нового життя, яке народжується зі слухання Євангелія Ісуса, Сина Предвічного, який прийшов до нас, щоб нас спасти. Але ми не повинні забувати про те, що плідність священичого служіння випливає, перш за все, з Христа, Якого зустрічаємо і слухаємо в молитві; Якого проголошуємо свідченням свого життя; Якого пізнаємо, любимо і прославляємо в Таїнствах, а особливо в Євхаристії та у Таїнстві Покаяння. Ще раз запрошую Вас, дорогі священики, з мудрістю осягнути ці надзвичайні можливості, які дають сучасні ЗМІ. Нехай Господь зробить вас ревними проповідниками Доброї Новини також у новому «ареопагові», який сьогодні створюють засоби масової інформації. З цими побажаннями я прикликаю на вас опіку Божої Матері та святого Настоятеля з Арс і з любов’ю уділяю кожному своє апостольське благословення. Ватикан, 24 січня 2010 року, свято св. Франциска Сальського Послання можна прочитати на сайті Релігійно-інформаційної служби України (RISU) за адресою: http://www. risu.org.ua/ua/index/projects/masmedia/34147/ 1

9

СВЯТІ ПОКРОВИТЕЛІ

Віра не стане кібернетичною

СУЧАСНІ ЗМІ

Святий Франциск Сальський– покровитель журналістів

За матеріялами католицького сайту Milites Christi Imperatoris (www.christusimperat.org/uk/node/23867) Всесвітній День комунікації (Всесвітній День ЗМІ) встановив Павло VI в 1967 році у відповідь на побажання Отців II Ватиканського Собору присвятити один день в році медіа і бачення їхнього завдання з католицької точки зору. Вперше такий день відбувся 7 травня 1967 року. Папа тоді оголосив з цієї нагоди спеціяльне послання. Цей звичай швидко прижився, і в наступні роки, аж до сьогодні, Католицька Церква відзначає раз на рік Всесвітній День комунікації з власним гаслом і посланням Папи.

«Немає

загрози, що священик, котрий користується цифровими технологіями, стане всього лиш віртуальною фігурою, ані що віра із істинної зміниться на кібернетичну», – запевняє архиєпископ Клаудіо Марія Челлі в інтерв’ю для «L’Osservatore Romano» у зв’язку з оголошенням послання на цьогорічний 44-ий Всесвітній День комунікації. Голова Папської Ради у справах соціяльної комунікації нагадує, що «від священика не вимагається, щоб він був професіоналом у сфері комунікації, але вірним і завзятим слугою Божого Слова». «Я скажу більше: ефективність комунікації залежатиме власне від вірности і любови, яку він виявлятиме стосовно вірних», – підкреслює єрарх, котрий є «отцем» ватиканського Інтернету. Архиєпископ Челлі додає, що «комунікують тоді, коли мають що сказати». «У цьому сенсі священик унікальний, оскільки має послання, яке для нього стало життям. Його завданням є також комунікація – тобто дати можливість иншим брати участь в цій радості. … Правда вміє прокладати собі дорогу у світі медіа, хоча він настільки диференційований і часто складний», – говорить архиєпископ Челлі. На запитання, як він оцінює присутність Папи Римського в YouTube, голова ватиканської Ради говорить, що «вона (присутність Папи – прим. ред.) проникає у життя величезної кількости осіб і установ; помножується через різноманітні сайти, доступна для тих, хто шукає його слова».

10

За матеріялами католицького сайту «Католицький медіа-центр» (catholic-media.org)

C

помин про св. Франциска Сальського, єпископа і Вчителя Церкви, покровителя католицьких журналістів і письменників Католицька Церква відзначає 24 січня. Св. Франциск Сальський народився 21 серпня 1567 року в Савої. Його батько тішився здібностями свого обдарованого сина і тому дав йому ґрунтовну освіту, спочатку в коледжі у Рош, потім в Аннесі та Парижі й згодом – у Падуанському університеті, де він вивчав богослов’я і право. У 1593 р. він був висвячений на священика. У 1594-1598 рр. було опубліковано його трактати про Церкву, які отримали велику популярність. В апостольському посланні Папи Павла VI з нагоди 400-річчя від дня народження св. Франциска його названо «перлиною Савої і Швейцарії», а його ідеї – співзвучними рішенням II Ватиканського Собору. Св. Франциск Сальський говорив про необхідність передання віри за допомогою катехизації, видання літератури, а в наші дні – і за допомогою засобів масової інформації. Церква вважає своїм обов’язком звіщати спасіння також і за допомогою ЗМІ, про що свідчать документи II Ватиканського Собору.

СУЧАСНІ ЗМІ

СВЯТІ ПОКРОВИТЕЛІ

Блаженний Яків Альберіоне – апостол сучасної євангелізації о. Кшиштоф БУРСКІ Скорочено, повну оригінальну версію опубліковано в католицькому часописі «Credo» (на інтернет-сайті часопису «Credo» публікація розміщена за адресою: http://www.credo-ua.org/2009/05/1478/)

З

асоби масової інформації стали сьогодні однією з найважливіших сфер людського життя, яка постійно розвивається. Під їх впливом у світі та людській культурі виникають кардинальні зміни. Тому Церква у своєму навчанні багато уваги приділяє загрозам, що з них випливають. Але медіа дають нам також нові можливості, які можна використати для добра людини. Виклик медіа добре зрозумів італійський священик блаженний Яків Альберіоне (1884-1971 рр.), засновник десяти згромаджень та інститутів, які створили Родину Святого Павла. Він задовго до ІІ Ватиканського Собору зауважив потребу використовувати медіа для євангелізації і цій меті присвятив усе своє життя. Для о. Альберіоне сучасні мас-медіа – це канали, через які пливе Божа благодать. Їх роль можна порівняти зі шматком Христового плаща, через який перейшла чудесна сила, повертаючи здоров’я жінці, що страждала на кровотечу (див.: Мр. 5.25-34). Медіа за своєю природою – нейтральні засоби. І це від людини залежить, як вони будуть використані: з доброю метою чи злою. Ідея використання медіа у справі євангелізації у о. Альберіоне народилася під час нічної Євхаристійної адорації на зламі XIX i XX віків, коли йому було 16 років. Осяяний світлом Гостії, він відчув себе зобов’язаним вчинити щось нове для людей нового століття. Він зрозумів, що потрібно бути «апостолами сьогоднішнього дня», які звертаються до людей сучасною мовою, щоб Євангеліє Христа могло достукатись до усіх людей. Ця сучасна мова – це мова медіа: преси, кіно, радіо, телебачення, Інтернету.

У сучасному світі не достатньо лише амвону. Сьогодні потрібно використати для Євангелії всі сучасні засоби. Для о. Альберіоне «Господня година» вибила 8 вересня 1913 року. Цього дня єпископ Альби попросив його зайнятись дієцезіяльним тижневиком «Gazzetta d’Alba», що в цей час переживав серйозні негаразди. Робота в часописі вимагала редакторів, друкарів, колпортерів. Тому о. Альберіоне почав шукати та приймати на роботу хлопців. Поставивши собі за мету проповідування Слова Божого за допомогою преси, 20 серпня 1914 року він заснував в Альбі «Школу друкарства малого робітника», яка дала початок новому законному згромадженню під назвою «Товариство святого Павла», а через рік виник жіночий орден «Дочки святого Павла». Місія паулістів – євангелізація за допомогою медіа, це головне завдання, якому підпорядковується духовне життя та життя спільноти.

11

СВЯТІ ПОКРОВИТЕЛІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

За словами Альберіоне, видавниче апостольство (сьогодні ми б його назвали медіальним апостольством) – це проповідування, що стоїть на одному рівні з традиційним усним проповідуванням. У сучасному світі не достатньо лише амвону. Сьогодні потрібно використати для Євангелії всі сучасні засоби. А коли технічні засоби використовуються для євангелізації, вони втрачають свій винятково світський характер і отримують сакраментальний вимір. Ця концепція часто знаходила втілення у висловлюваннях блаженного Якова, який вчив, що друкарська машина, мікрофон, екран – це наш амвон, а друкарня, кімната з продукцією, ефірна кімната – це наша Церква. Отже той, хто хоче сьогодні бути з Ісусом, не може обмежитись тільки проповіддю з амвону, але має використовувати також медіа, щоб так, як Ісус, ставати «світлом світу» (Мт. 5:14).

А коли технічні засоби використовуються для євангелізації, вони втрачають свій винятково світський характер і отримують сакраментальний вимір. З ініціятиви Якова Альберіоне в Італії почали видаватись книги та часописи, приміром, «Vita Pastorale», «La Domenica», «Il Giornalino» i «Famiglia Cristiana» – сьогодні це тижневик, що видається мільйонним накладом, і є прикладом польського часопису для сімей «Magazyn Familia», що видається в Польщі від квітня 2008 року.

Друкарська машина, мікрофон, екран – це наш амвон, а друкарня, кімната з продукцією, ефірна кімната – це наша Церква. Для потреб апостольства, крім багатьох видань Біблії, о. Альберіоне заснував у 1937 році «Міжнародне Католицьке Біблійне Товариство», діяльність якого спричинилася до найновішого перекладу Святого Письма, здійсненого паулістами у 2008 році. Також о. Яків покликав до існування кінематографічну студію «Sampaolo Film» (один з перших фільмів «Abuna Messias» отримав головну нагороду на фестивалі у Венеції), а також багато радіостанцій у різних куточках світу.

12

СУЧАСНІ ЗМІ

За словами блаженного Якова Альберіоне, першою справою, що розповсюджується за допомогою медіального апостольства, має бути Біблія. У Святому Письмі є увесь зміст, якого потребує людина. Там є правди віри, приклади моральности та молитви. Тому Біблія завжди повинна бути прикладом апостольства. Слово Боже потрібно перекладати сучасною мовою, щоб його могло зрозуміти якнайбільше людей. Сучасний апостол послуговувався таким гаслом: «Говорити про все, але по-християнськи». Тобто усю дійсність потрібно інтерпретувати у християнському дусі. Використання в апостольстві найкращих технічних засобів дозволяє переповідати Євангеліє тією мовою, яку сучасна людина найбільше розуміє і вважає своєю. На сьогодні паулісти виконують своє апостольство за допомогою Видавництва Святого Павла, зосередженому в Ченстохові, яке друкує книги, диски, фільми, пресу і так звані медіальні міні-засоби (календарі, листівки, закладки тощо). Їх зміст полягає у поширенні безпосереднього тексту Святого Письма або ж такого, що з нього випливає. Отець Яків Альберіоне вважається одним з найбільших засновників інститутів богопосвяченого життя в минулому столітті та передвісником медіальної євангелізації. За заслуги перед Церквою Папа Павло VI відзначив його орденом «Pro Ecclesia et Pontifice».

Говорити про все, але по-християнськи. Яків Альберіоне помер у Римі 26 листопада 1971 року. 27 квітня 2003 року Папа Іван Павло ІІ зачислив його до блаженних і подав вірним як приклад для наслідування. Заснована Альберіоне «Родина Святого Павла», сьогодні налічує близько 18 тисяч членів. Паулістів у всьому світі є сьогодні понад тисячу, вони працюють у 27 країнах. Харизма паулістів, так само, як і харизми инших чернечих згромаджень, – це дар Святого Духа для Церкви. У «Товаристві Святого Павла» кожна апостольська справа народжується з молитви, передусім на Святій Месі та адорації Пресвятого Таїнства. Уся «Родина Святого Павла» також неустанно молиться за апостольство засобів масової інформації. Це допомагає у виборі тем і їх опрацюванню, які, згідно з Божою волею, покликані змінювати життя людей. Таким чином, плоди праці паулістів стають благодатними, їх Господь використовує для спасіння всього людства.

СУЧАСНІ ЗМІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ПРО ЗМІ УГКЦ

В одній руці Біблія, а у другій – газета: вигляд сучасного священика Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ директор Релігійно-інформаційної служби України Статтю опубліковано в часописі «Патріярхат» (№ 2 (411) 2009)

С

Час втрачених можливостей?

итуацію у сфері церковної журналістики в Українській Греко-Католицькій Церкві багато в чому можна порівняти з біблійною історією про закопані таланти. Років 15 тому, за словами світських журналістів, УГКЦ мала найкращу в Україні церковну пресслужбу, радіо, друковані видання, не було конкуренції серед инших конфесій. Але за ці роки не відбулося такого зросту, який пройшов в инших Церквах. УПЦ (МП) має свій ТРК «Глас», який транслюють через супутник, численні та якісні веб-ресурси, радіо й телепрограми. Далеко вперед пішли молоді протестанти, які вже розпоряджаються багатопрофільними медіа-холдингами, що вийшли на міжнародний рівень. В УГКЦ, звичайно, існують свої численні ЗМІ й виникають нові, але мені зараз хочеться також згадати про ті проєкти, які зникли, але свого часу були вдалі: АРІ, газета «Арка», «Вірую», альманах «Київська Церква». І проблема не лише у грошах, як це часто арґументують. Бо якщо знаходяться гроші на дорогі авта, то можна знайти і на це, що є значно потрібнішим для служіння Церкви. Часто проблема полягає в нерозумінні потреби і можливостей засобів масової комунікації та нерідко легковажному підході до справи засновників. Група провідних фахівців розробила на прохання Блаженнішого Любомира концепцію інформаційної діяльности УГКЦ. І хоча вона здобула схвальну оцінку фахівців і затвердження Синоду Єпископів, проте її так і не було представлено широкому загалові. Щось подібне і з Комісією соціяльної комунікації – жодна инша Церква в Україні не має такої комісії. Але коли вона організовувала навчання для працівників церковних інституцій із залученням хороших медіа-

спеціялістів, то зголошувалося до участи лише кілька церковних «піарщиків». Ще гірша ситуація з приватними ініціятивами в Інтернеті, зокрема, з блогами. В Україні близько сотні православних священиків мають свої блоги. І часто їх веб-журнали – це нова кафедра сучасного душпастиря. А ось блоги греко-католицького клиру можна перелічити на пальцях і, здається, однієї руки. Нарешті, справді абсурдна ситуація – ми єдина велика Церква, яка не має центрального пресового органу. Хоча, зі слів Блаженнішого Любомира, він нам не потрібен… На сьогодні, як слушно зауважують експерти, медіаринок УГКЦ, крім кількох проєктів, цілком замкнувся в собі й у певному розумінні застиг на низах. Єпархіяльні видання переважно не мають своїх повноцінних редакцій, тримаються на ентузіязмі окремих осіб. Тоді, звісно, вони не можуть охоплювати весь спектр роботи, а свої шпальти заповнюють матеріялами з инших видань. Тиражі далекі від самоокупности, а розміри переважно не перевищують 8-12 сторінок. Для порівняння: багато єпархіяльних видань УПЦ (МП) мають понад 16 чи навіть 24 сторінки. Але важливіше инше – взята за правило сіризна, нецікавість цих видань, результатом чого стає незначний їх вплив на паству. А загалом, чи доходять ці видання до віддалених парафій, чи продаються і чи поширені парафіяльні видання? Чув неодноразово, що процес може відбуватися у «добровільно-примусовій» формі. Як на мене, найбільша біда криється у неготовности протистояти інформаційним атакам та застосовувати антикризовий піар. Пам’ятаю, як в одній львівській жовтій газеті (якої вже немає) з’явилися дві статті: проти патріярха Лю-

13

ПРО ЗМІ УГКЦ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

СУЧАСНІ ЗМІ

бомира і про конфлікт у сестер Йосафаток. Статті мали шалений успіх серед читачів, більшість з яких не вірили в усе, що там написали, та все ж зерно сумніву щодо осіб, на яких було здійснено інформаційний напад, було посіяно. Тим більше, що не було кампанії матеріялів із спростуваннями чи инших належних контрзаходів. І я чув таку думку, що ці публікації негативно вплинули на кількість нових покликань до монастирів. Нині агресивну інформаційну пропаганду проти проводу УГКЦ ведуть підгорецькі самосвяти. Церква впроваджує пасивне споглядання поважних проблем.

З

Нові перспективи

і слів керівника Департаменту інформації УГКЦ о. Ігоря Яціва, ситуація в медіа-сфері нашої Церкви покращується. В єпархіях починають працювати фахові прес-секретарі, на головному сайті більшає інформації з місць, і хоча проблемною залишається справа фінансування Департаменту, все ж його робота стала помітнішою. А завдяки підтримці Інформаційної ради (до якої на запрошення Блаженнішого Любомира увійшли провідні медіа-спеціалісти) УГКЦ пропонує нові цікаві проєкти, зокрема, комплект дисків із записами інтерв’ю Глави УГКЦ. Розгортає діяльність і згадана Комісія, яка вже пропонує інтерактивне навчання для своїх членів. Зі слів о. Павла Худа, який очолює мас-медійну комісію, започатковано цікаві проєкти, які мають значно покращити якість журналістики і активізувати діяльність церковних ЗМІ. Існує ініціятива об’єднання католицьких журналістів. Звичайно, ініціятиви зверху не даватимуть резуль-

Слово Боже, почуте молодою людиною в Інтернеті, газеті чи по телебаченню, спонукатиме її увійти у храм не туристом, а особою, що прагне живого спілкування з Богом. татів, якщо їх не підтримують самі журналісти та редактори. Медіа-освіта стає необхідністю для будь-якого душпастиря, який не перетворився на виконроба. Український Католицький Університет пропонує різні форми навчання для охочих вивчати релігійну журналістику. Найуспішнішими, як на мене, є дитячі й молодіжні проєкти «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», «100 талантів», а також мультимедійні проєкти видавництва «Свічадо», зроблені з иншими інституціями. Увага до юного читача є особливо важливою з огляду не лише на те, що це майбутнє Церкви. У нас втрачена культура читання, особливо під впливом поширення електронних ЗМІ. А якісні в оформленні й цікаві за змістом дитячі журнали заохотять дітей до читання періодики. Як слушно зауважив Петро Дідула, за якийсь час читачі цих видань шукатимуть продовження у формі дорослої преси. Тому є реальні виклики й потенційні читачі.

14

«Свічадо», попри широкий спектр цікавої літератури, вже кілька років освоює мультимедійний ринок, за яким велике майбутнє. Днями було презентовано диски з Літургією, адаптовані для людей з вадами слуху чи зору, підготовлені Катехитичною комісією УГКЦ. За цим напрямком засобів соціяльної комунікації велике майбутнє. Неодноразово чув побажання від батьків з великих міст (яким завжди бракує часу), що є потреба у дисках з комп’ютерними програмами з християнської етики, з катехизації. І цікавих нових проєктів можна перелічувати ще немало. Звичайно, тут не обійтися без якісного суспільного видання. Це справді може бути поліконфесійний проєкт, зроблений спільно греко- і римо-католиками. Останні також зараз розширюють свою медіа-присутність в Україні. І знову ж таки, найцікавіші проєкти є або молодіжними, або дитячими, наприклад, проєкти капуцинської «Клара-Студіо» з Вінниці. Церква напрацювала велику кількість соціяльно зорієнтованих документів. Але хоча вони й виходять великими збірниками, у т. ч. українською мовою, проте практичне вчення Церкви так і залишається недоступним для ширшого читача. Доказом цього є масові явища хабарництва, абортів, безвідповідальної політичної діяльности та инші суспільні гріхи. Таким чином, суспільний тижневик (це оптимальний, хоч і наразі малоймовірний формат) був би відповідним рупором Церкви (одної чи кількох). І нинішня ситуація в Україні та світі лише підвищує потребу такого видання. Значна кількість богословів могла би знайти свою реалізацію в Інтернеті, зокрема у блогах. Думаю, що православні священики, web-душпастирі могли би поділитися досвідом. Також є потреба в неофіційних веб-форумах для приватного спілкування на християнські теми. Попри песимістичний вступ, я налаштований більш ніж оптимістично. Щодня під час роботи в РІСУ я зустрічаю великі потреби в якісній релігійній інформації, Слові Божому, пораді, дискусії і т. п. Слово Боже, почуте молодою людиною в Інтернеті, газеті чи по телебаченню, спонукатиме її увійти у храм не туристом, а особою, що прагне живого спілкування з Богом. Мабуть, у це важко повірити, але нагода достукатися до сердець щораз зростаючої кількости молодих людей значною мірою зводиться до тих можливостей, які створюють ЗМІ, особливо в мережі Інтернет.

УГКЦ СЬОГОДНІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ІНТЕРВ’Ю З ПАТРІЯРХОМ

«Бог каже: ,,Хочете? – Маєте’’…» Інтерв’ю з Патріярхом Любомиром Розмовляла Наталія Лебідь, журнал «Главред», 09.02.10 (www.glavred.info/archive/2010/02/09/105157-3.html) В інтерв’ю шановні читачі ознайомляться з думками Патріярха про те, як Бог дивиться на нового Президента України, коли слід вчасно йти з керівної посади, про єдину помісну Церкву в Україні, про «ситуацію на заході України» з «насильно відібраними православними храмами» та ин. Господь Бог, за думками Патріярха Любомира, лише раз «втрутився» у «президентські вибори», коли послав пророка Самуїла до ізраїльського народу з настановою обрати собі за царя Давида. Відтоді Творець спостерігає за процесом, не накидаючи народу правителів. Господь знає, хто очолить українську державу, але це не означає, що Він сам особисто «голосує» за того чи иншого кандидата. Бог просто дозволяє електорату привести до влади того, кого, згідно з бажанням більшости, ЦВК оголошує переможцем. Бог любить і шанує людську свободу.

«Твердження про те, що греко-католики буцімто відібрали насильно православні церкви, є абсолютно неправдивими. Вони просто повернули їх до власника» Владико, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріярхату митрополит Іларіон заявив нещодавно, що «головною перешкодою для зустрічі патріярха Московського і Всія Руси з Папою Римським є ситуація на Заході України». Він вмотивував це тим, що буцімто 500 православних парафій на Заході України були передані УГКЦ. Чи справді так було?

Ц

ей закид щодо неможливости зустрічі між Папою Римським і Патріярхом Московським повторюють безліч разів. Останнім часом – взагалі доволі інтенсивно і часто. І в цьому немає нічого нового. Бо й за попереднього патріярха те саме говорили. Давайте повернемось до історії. У 1946 році радянський уряд за наказом Сталіна вирішив ліквідувати нашу Церкву. Для цього організували і провели псевдособор, де було інсценізовано діяльність ініціятивної групи, яка нібито запропонувала відректися від Берестейської унії і повернутися до лона «матірної» Російської Православної Церкви. Священики, зігнані насильно до храму Святого Юра, проголосували за те, що вони цю пропозицію приймають. А єпископи наші були вже рік як заарештовані. Тобто жодний наш єпископ не брав участи у цьому заході. Саме тому ми його називаємо «псевдособором». Після цього зібрання почалася ліквідація Церкви, і сталося так, що наші храми було передано Московському Патріярхату. 1989 року радянський уряд дозволив знову реєструвати греко-католицькі громади...

Не без втручання Риму, наскільки про це відомо...

Т

одішній президент СРСР Горбачов поїхав до Папи Йоана Павла ІІ і знав, що у Римі йому поставлять питання: а що з греко-католиками? Тож радянський уряд десь за тиждень перед відвідинами видав ту директиву щодо реєстрації. Але що сталося? Якщо люди у якійсь громаді казали, що хочуть залишатися у Православній Церкві, їх не перереєстровували. А близько тисячі громад одразу сказали про те, що хочуть повернутися до Греко-Католицької Церкви. Були місцевості, де громади поділилися. Подекуди почалися конфлікти, нерідко інспіровані місцевими партійними ідеологами, що ставили собі за мету за будь-яку ціну перешкодити процесу відродження нашої Церкви. Ці конфлікти були доволі драстичними, прикрими, доходило навіть до кровопролиття – билися люди у церквах. Почали шукати розв’язку, инколи знаходили її, почергово використовуючи один і той самий храм. Сьогодні число конфліктних місцевостей є мінімальним, бо там, де були конфлікти, почали будувати другу церкву. Попри все слід підкреслити, що твердження про те, що греко-католики буцімто відібрали насильно православні церкви, є абсолютно неправдивими. Вони просто повернули їх до власника. І ми в листах до високопоставлених осіб зазначаємо, що такі твердження почули, але де тому докази, що це – ваші храми? Прошу, нехай хтось дасть тому докази – завірені, достовірні, бо ми таких не знаємо.

15

ІНТЕРВ’Ю З ПАТРІЯРХОМ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

УГКЦ СЬОГОДНІ

Може, варто було б зустрітися з Патріярхом Кирилом і все йому пояснити? Чи така зустріч неможлива?

М

и залюбки зустрічались би на добросусідській базі. Але існують деякі труднощі. Якщо патріярх не може з Папою зустрітися, як він може зустрітися зі мною? Ми відкриті для зустрічі, для розмов, але без публічних, розтрублених по цілому світі закидів, що не мають доказів. Бо инакше дуже тяжко зібратися для якоїсь розумної, спокійної розмови.

«Я не маю жодної претензії до того, щоб глава єдиної помісної церкви походив з греко-католиків, православних більше» І не тільки для розмови. За таких умов взагалі важко починати будь-яку спільну справу. Тому я й не розумію, про яку єдину помісну Церкву може йтися, якщо тільки між греко-католиками та православними Московського Патріярхату існують претензії, образи тощо. Але давайте спочатку уточнимо дефініції: що вкладаєте в поняття «єдина помісна Церква» особисто Ви?

Д

ивіться: Ісус Христос створив єдину Церкву. Ми всі кажемо: вірую в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Через наші людські немочі, через наш гріх ми поділилися на безліч різних частин: є католики, є православні, є протестанти – всі вони християни... Остаточний ідеал – у тому, аби ми всі повернулися до первісної єдности. Ця єдність не мусить бути одноманітністю. Ми розійшлися між собою: хтось ближче, хтось далі. Ми є дуже близькими з православними, і досить далекими – з протестантами, хоча і з ними спілкуємось на підставі хоча б того, що читаємо одну й ту саму Біблію і хочемо поводитися одне з одним як брати. Тим паче, ми є близькими з українськими православними – маємо спільне хрещення з часів святого Володимира. Шлях до єдности не є легким – різні нарости ускладнюють нам просування впродовж століть. Є різні стереотипи, які нам накинули, але це можна подолати при наявності доброї волі. Ми, власне, не є чотирма окремими Церквами, ми є чотирма гілками однієї Церкви. Як виглядатиме наново об’єднана Церква? Напевно, що не так, як за часів Володимира, але ми ще не знаємо, як вона виглядатиме, ми тільки мріємо, щоб вона була єдиною. Якісь розв’язки ми знайдемо...

І все-таки: які розв’язки ви сподіваєтеся знайти? Коли два вищі навчальні заклади зливаються в один, вони проходять певний момент уніфікації. Їх, зрештою, очолює один ректор. Якщо відштовхнутися від цього прикладу, давайте хоча б висвітлимо «керівне» питання: хто може посісти престол об’єднаної Церкви?

М

и на сьогодні маємо практично чотирьох предстоятелів – митрополита Володимира, патріярха Філарета, митрополита Мефодія і мене (глави – відповідно – УПЦ МП, УПЦ КП, Автокефальної та Греко-Католицької Церков – прим. авт.). Якби ми насправді знайшли дорогу до єдности, то тільки один із нас був би предстоятелем. Кого оберуть? Я не маю жодної претензії, щоб глава Церкви походив з греко-католиків, православних більше... Ми вийшли з однієї історії, маємо ту саму мову, іконопис, музику, у нас безліч спільного, і ми маємо бути свідомі цього. Існують труднощі суто людського характеру, які необхідно подолати. Щодо прикладу, який ви подаєте. Провід буде той самий, тільки він буде вже не на лівому березі, не у Володимирському чи Успенському соборах, а сидітиме він у Святій Софії, бо то є наша церква, наша спільна церква, наша мати.

Це – чудова перспектива, але важко повірити у єднання вашої Церкви з Московським патріярхатом, який вперто називає греко-католиків «уніятами», а Київському патріярхату взагалі донедавна відмовляв у праві на існування. Які можуть бути шляхи подолання розбіжностей між людьми, які вперто не чують одне одного?

О

т ви зараз чудово сказали: ми ще не чуємо одне одного, але все є можливим, коли ми хотітимемо цього. Буває так, що люди сваряться. От розсварилися брати: батьки їм залишили спадщину, а вони через неї затіяли чвари. Але минає час, і вони кажуть: чекайте, але ж ми брати, то що, ми будемо і надалі ворогувати? Примирімося! Жиймо разом, будьмо разом. Для нас надзвичайно важливим є перш за все налагоджувати щораз тісніші братерські зв’язки з Церквами-сестрами Володимирового Хрещення в Україні, а вже тоді спільно міркуватимемо, як вибудовувати наші стосунки з иншими християнськими центрами. Чи це є можливим? Я думаю, що так. Але на це потрібна добра воля усіх.

16

УГКЦ СЬОГОДНІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ІНТЕРВ’Ю З ПАТРІЯРХОМ

Гаразд, владико, дозвольте запитати про инше. Преса розтиражувала вашу заяву щодо того, що ви залишаєте престол УГКЦ. Це так і є?

Н

і, я сказав так: краще передати теплою рукою. Бо передати владу можна по-різному. Можна вмерти, і тоді потрібен наступник. Можна тяжко захворіти, й тоді хтось мусить прийти і посісти твоє місце. А можна спокійно, добровільно – крок за кроком – передати уряд (йдеться про керування Церквою – прим. авт.). Люди в моєму віці чомусь мають схильність або вмирати, або хворіти (сміється). То чому не передати уряд спокійно? Це ж не означає втекти від Церкви... Я не є незаступимим, напевно, є ліпші від мене. І мені від того буде спокійно. Бо я вже не молодий, і безліч речей мені дається важко. Є певний досвід, це правда, але з урядом пов’язані обов’язки, які мені вже тяжко сповняти, а далі буде ще тяжче. Тож я хотів би передати уряд, а сам – робити щось инше, помагати в Церкві, бо в печері я не ховатимусь. А навіть якби я пішов у печеру, то це також є добрим – молився би цілий день за Церкву.

Н

Ви думали про кандидатуру наступника? і, конкретно про кандидатуру не думав. То обирає Синод, є певна процедура, а я нікого не обираю.

Ми не мали перед собою двох ангелів, але мусили обирати. Кожен вибір є ризикованим... На президентських виборах, які щойно відбулися, ви закликали громадян у жодному разі не ставити позначку в графі «проти всіх». Це, відверто кажучи, не всім сподобалось. Адже «проти всіх» – це також вибір, також позиція...

Н

асамперед хотів би зазначити, що офіційна позиція нашої Церкви щодо другого туру виборів була висвітлена у Синодальному Зверненні, і в цьому документі є подвійний заклик: голосувати відповідально і молитися про Божу поміч для народу в цей нелегкий час. Ці фундаментальні принципи залишаються незмінними. Церква не накидає ніякої розв’язки нікому і шанує людську свободу, залишаючи кожному Богом дане право жити і здійснювати вибір згідно зі своїм сумлінням. Що ж до згаданої вами графи «не підтримую жодного кандидата», то я вважав за потрібне звернути увагу на небезпечну тенденцію, пов’язану з таким голосуванням, а не наказувати комусь чи забороняти комусь щось – я собі такого права не приписував і не приписую. Насправді така графа існує, і держава це дозволила. Але в чому полягає проблема? Ми відбули перший тур, де було 18 кандидатів, і кожен громадянин, який тверезо мислить, свідомий свого обов’язку, за когось голосував. Із тих вісімнадцятьох двоє осіб мають найвищий відсоток, і, згідно з нашим законодавством, ми маємо зробити наступний крок і обрати з-поміж них найкращого. Ми маємо бути послідовними: якщо є вибори – маємо обирати. Принаймні ті, хто голосував за

инших кандидатів, мусять поважно застановитися над тим, чому більшість надала перевагу двом переможцям першого туру. Якщо комусь ці двоє не подобаються, то все одно більшість виборців готова довірити тим особам кермо держави. Тому варто бути послідовними у дотриманні засад демократії і прийняти такий чесний вибір більшості. Голосуючи «проти всіх», ми віддаємо иншим право обирати нам Президента. Не кажучи вже про те, що хтось міг би голосувати «проти всіх» спересердя, з озлоблення, що не пройшов «його» кандидат чи аби не брати відповідальности за наслідки виборів. А це зовсім не є ознакою зрілости. Є люди, які хочуть втекти від самих себе, щоб потім казати: я, мовляв, ні за кого не голосував. Але в тому і полягає громадянська зрілість: щоб взяти на себе відповідальність. Ми не маємо перед собою двох ангелів, але мусимо обирати – свідомо, зріло обирати. Мені закидали, що я схиляюсь на той чи инший бік. То не є правда. Я був за те, щоб ми врахували ту обставину, що більшість громадян готова і обиратиме одного з двох. Це не виключає формального права окремих осіб голосувати «проти всіх», але це виключає їх самих з процесу вибору.

Вісімнадцять кандидатів з першого туру – не арґумент. То й що з того, що їх було багато? Всі вони здебільшого – «старі обличчя», політики кучмівської доби... Кількість наявна, а якості нема...

А

чому ніхто не подбав про те, щоб були нові люди? Де ті люди? Чому вони нічого не робили? Чому сиділи й споглядали, замість того, аби створювати нові партії, висувати нових кандидатів? До виборів слід готуватися заздалегідь, і то не тільки кандидатам, а й

цілому суспільству. Може, це звучить парадоксально, але вибори не відбуваються в день голосування, вони є підсумком певного процесу, який проходить суспільство, і неминуче відображають ступінь його громадянської зрілости.

17

ІНТЕРВ’Ю З ПАТРІЯРХОМ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

УГКЦ СЬОГОДНІ

Усе в гроші впирається, владико. А в цілому світі – що, инакше? Грошей потребують усі, бо бути кандидатом – нині річ коштовна, але гроші не обов’язково мати в кишені, гроші можна збирати. Якщо люди взяли б та й сказали: ми хочемо нових людей, то можна було б і гроші знайти. Але ж люди нічого не робили – чекали, чекали, а тепер не можемо нарікати, але мусимо взяти певний урок для себе з тих виборів.

Під час президентських перегонів священиків Православної Церкви Московського патріярхату звинувачували у тому, що вони агітували за Януковича. Утім, подібні закиди лунали й на адресу ваших священнослужителів. Хіба що в цьому випадку йшлося про иншого кандидата... Дивіться: я маю від Господа Бога мандат – проповідувати Євангеліє. І це – мій обов’язок. Але я не маю мандату казати людям: голосуйте за того чи иншого: ангел мені не з’явився і не оголосив, що я маю піти і сказати людям, за кого їм голосувати. Якщо хтось почуває, що він такий мандат має, то він помиляється. Може, він з якоїсь причини відчуває, що так було би правильно. Але наш Синод такого не робить. До мене надійшов лист від Петра Писарчука (керівника Львівського обласного осередку Партії реґіонів, який звинуватив УГКЦ у тому, що вона агітує за Тимошенко – прим. авт.), і я написав йому відповідь, де ще раз виклав позицію нашої Церкви. Я також звернувся до владик з проханням нагадати священикам, щоб вони дотримувалися постанов Синоду щодо виборів. Хоча я не можу виключати випадків, що окремі душпастирі зловживають своїм священицьким авторитетом.

Ненавмисно? Хтозна. Можливо, хтось і робив спроби підкупу… Нам про це нічого не відомо.

Писарчук конкретні приклади наводив? Ні. Він тільки навів слова, які було сказано, і ці слова були досить образливими та неприйнятними ані з людської, ані з християнської точки зору. Він стверджує, буцімто наші священики таке говорять. Але не дав відомостей про те, що такий-то отець у такому-то селі казав...

Але могло таке бути? Не маємо доказів цього, але остаточно не можемо цього й виключати. У кожному разі зі свого боку ми ще раз перестерегли наших священиків перед висловлюваннями, негідними священнослужителів. Сподіваємося, що вони прислухалися до нашої остороги.

Владико, якщо вся влада – від Бога, то наш нинішній Президент – також від Бога?

М

и не маємо приписувати Богові наші акти. Бог каже: «Хочете? – Маєте...» Розглянемо історію зі Святого Письма. Ізраїльський народ вийшов з єгипетського полону і захотів обрати собі царем Саула. Господь Бог сказав: «Якщо вони так хочуть... Я хотів бути їхнім володарем, але вони хочуть мати людину за царя – нехай мають». Саул, на жаль, не дуже добрим вдався. Тоді Господь послав пророка Самуїла і сказав йому знайти у Вифлиємі Давида, бо Божа воля була у тому, щоб Давид став царем. І пішов Самуїл, і знайшов Давида, бо Самуїл, бачите, мав такий «мандат»... І Давид сів на царство і будував Ізраїль як людина, обрана Господом. А у подальшій історії Ізраїля були різні царі, які до того довели, що врешті-решт Ізраїль пішов у вавилонську неволю. Господь Бог знав про це, але більше

Ізраїлю не посилав нікого, нікого не називав поіменно. Тож сьогодні ми не можемо говорити, що обрали особу, яку хотів Бог. Таким був Божий допуск, а не Божа воля. А це не є одним і тим самим. Божа воля – коли Бог так хоче. А Божий допуск – коли Бог дозволяє. Візьміть поняття гріха. Хіба Бог хоче нашого гріха? Ні, не хоче. Але якщо ти хочеш грішити, пам’ятай, якими будуть наслідки. Господь Бог як ніхто зберігає для нас людську свободу. Немає на світі жодної держави, яка б так боронила нашу свободу. Тому не можна казати на того чи иншого президента, що він є Божим помазаником. Чи хотів його Бог насправді, чи ні – то тільки Господь знає. У тому, що саме Бог допускає когось до влади, немає сумніву. А от чи він цю людину хоче – це цілком інша річ.

Віктор Ющенко був доволі лояльним керівником, зокрема, й щодо питань свободи слова, свободи віри... Ви очікуєте змін – позитивних чи негативних – після обрання нового Президента?

Ц

ерква не загине, Церква йтиме далі. Так само, як і Україна. Як воно буде – побачимо. Я тим не журюся. Надто багато залежить від нас самих – як ми себе будемо поводити і як громадяни, і як християни. Це все – спекуляції і певне політиканство: розмови про те, чого ми мусимо сподіватися. Ми не йдемо назад, до радянського режиму, до Сталіна... Там мало на що можна було розраховувати, там була би повна загибель. Але тут – не така ситуація. Ми можемо про щось здогадуватися, над чимось замислюватись, але вибір вже зроблено. Кожен вибір є ризикованим – така вже його природа.

18

УГКЦ СЬОГОДНІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ІНТЕРВ’Ю

«Те, що у Москві вперто називають “розгромом трьох православних єпархій”, – було насамперед відновленням історичної справедливости та реалізацією греко-католиками свого права» Інтерв’ю із завідувачем кафедри церковної історії Українського Католицького Університету професором Олегом ТУРІЄМ Оригінальну версію інтерв’ю дивіться на сайті Релігійно-інформаційної служби України (http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/comments/31854/)

В

осени 2009 року під час офіційного візиту до Ватикану керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) Московської Патріярхії Волоколамський архиєпископ Іларіон (Алфєєв) у розмові з Папою Римським Бенедиктом XVI (18 вересня) і кардиналом Леонардо (Сандрі), префектом Конґрегації для Східних Церков (17 вересня), наголосив на необхідності конкретних Олег ТУРІЙ практичних кроків для «кардинального покращення ситуації в Західній Україні». Стосунки між православними та греко-католиками в Україні архиєпископ Іларіон назвав основною перешкодою для діялогу між Російською Православною та Римо-Католицькою Церквами. Очільник ВЗЦЗ Московської Патріярхії не оминув нагоди використати і традиційне для Російської Православної Церкви обвинувачення на адресу греко-католиків: «насильницький розгром трьох православних єпархій Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської». У цьому інтерв’ю такі арґументи та обвинувачення архиєпископа РПЦ коментує історик, професор Олег ТУРІЙ, завідувач кафедри церковної історії Українського Католицького Університету.

Н

Скажіть, будь ласка, наскільки виправданими з погляду історії є заяви архиєпископа Волоколамського?

а жаль, і цього разу новий керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріярхату під час свого першого візиту до Риму повторив тези, які ось уже впродовж 20 років є головними в ідеології та риториці проводу Російської Православної Церкви у її ставленні до відродження Української Греко-Католицької Церкви. Саме ця обставина легалізації засудженої на мовчання Церкви здебільшого подається як головна причина «погіршення» православно-католицьких взаємин (так, нібито вони раніше були «добрими»...) та як своєрідний «камінь спотикання» у продовженні офіційного екуменічного діялогу (немовби РПЦ у ньому так само зацікавлена, як і Римо-Католицька Церква). Виходячи з такої логіки, Московська Патріярхія вважає вихід УГКЦ з катакомб та відновлення її легального статусу після десятиліть тоталітарної заборони виявом «католицького прозелітизму» або ж, послуговуючись фразеологією того ж тоталітарного режиму, навіть актом «агресії Ватикану». Тому ось уже два десятиліття у Москві не перестають повторювати про «розгром трьох православних єпархій» і вимагати від Римського

Апостольського Престолу «повернути» втрачені душі й території та «якнайшвидше вирішити це питання». Не треба особливої фантазії, щоб здогадатися, що таке «остаточне вирішення», за тією ж мілітаристською логікою Московського Патріярхату, мало б означати повернення до статусу quo antes, тобто до попереднього стану, коли РПЦ вважалася «найрівнішою з-поміж рівних» релігійних спільнот Радянського Союзу, а Української Греко-Католицької Церкви на цих теренах офіційно не існувало. Печально відомий перефразований вислів з тих часів: «Нема Церкви – нема й проблеми!» Отже й вирішення цього питання так, як це пропонує владика Іларіон, означало б чергове насилля над свободою віровизнання і над свободою вибору людей, чого Ватикан, навіть якби дуже цього хотів, просто не може зробити. Ця справа не належить до компетенції папської курії, а є суверенним правом громадян України. Очевидно, що й справжніх адресатів подібних закликів Московського Патріярхату належить шукати де завгодно, лише не в Римі (та, сподіваюся, також не в Києві).

19

ІНТЕРВ’Ю

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Зрозуміло, що така логіка є щонайменше безпідставною. Бо криза Російської Православної Церкви і втрата Московським Патріярхатом своїх впливів у Західній Україні пояснюються насамперед тим, що ці впливи тут були здобуті сумнівним способом, за допомогою насилля радянської влади над сумлінням вірних. І відродження Української Греко-Католицької Церкви не було, так би мовити, якимось «десантом» ватиканських «командос» на «канонічній території» РПЦ, а реалізацією свого права та вільним вибором тих людей, які не переставали належати до УГКЦ, незважаючи на її заборону, їхніх нащадків та тих, хто відчував свою історичну пов’язаність з цією Церквою або ж бачив у ній можливість для реалізації своїх пробуджених релігійних переконань.

Криза Російської Православної Церкви і втрата Московським Патріярхатом своїх впливів у Західній Україні пояснюються насамперед тим, що ці впливи тут були здобуті сумнівним способом, за допомогою насилля радянської влади над сумлінням вірних. Очевидно, що в багатьох випадках цей вибір мотивувався і невдоволеністю станом справ у тій же РПЦ, до якої більшість вірних у Західній Україні «зарахували», не питаючись їхньої на те згоди, та яка, в очах тих самих вірних, була скомпрометована співпрацею з тоталітарним атеїстичним режимом. Таким чином, те, що у Москві вперто називають «розгромом трьох православних єпархій», – було насамперед відновленням історичної справедливости та реалізацією греко-католиками свого права, яке навіть за «найсправедливішою» радянською конституцією належало усім громадянам і домагання якого стало одним із вагомих рушіїв процесу демократизації в СРСР та здобуття незалежности України. Другий, можливо, ще більш драстичний для Москов­ ського Патріярхату аспект цієї проблеми, з яким він тим більше не може змиритися, полягає в тому, що втрата Російською Православною Церквою своїх впливів у Західній, а згодом – і в усій Україні не була лише проблемою католицько-православного протистояння. Адже «розгром трьох православних єпархій» після 1989 року аж ніяк не означає, що в Галичині зникло православ’я. Радше навпаки – українські православні не хотіли більше ідентифікувати себе з Церквою, яку вони з різних причин не могли вважати своєю. Иншими словами, православ’я в Галичині існує, лише пред­став­ле­не воно здебільшого в инших еклезіяльних формах, тобто у структурах инших Православних Церков – Автоке­ фальної чи Київського Патріярхату. Як, зрештою, ні�коли не припиняли свого існування в лоні УПЦ (МП) повсякчас згадувані «три православні єпархії», пред-

20

УГКЦ СЬОГОДНІ

стоятелі двох з яких навіть втішаються титулом архи­ єписко­па. Про який «розгром» тоді йде мова? Загалом же, кількість православних парафій у Західній Україні на сьогодні є більшою, аніж вона була на момент легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Отже, ті люди, які були і хочуть надалі залишатися православними, мають для цього всі можливості та не мають жодних перешкод, чого аж ніяк не скажеш про статус греко-католиків та «неканонічних» православних юрисдикцій на теренах самої Росії. Цього у Москві чомусь вперто недобачають. Можливо, тому, що ось уже 20 років так ревно переймаються потребою «кардинального покращення ситуації в Західній Україні». Для Московського Патріярхату дуже важливо було б застановитися над своєю історією, поглянути на проблеми (реальні та надумані) не лише з перспективи власних інтересів (так, як вони їх розуміють), але й у контексті власного історичного розвитку. Спроба шукати винуватця своїх труднощів за власною огорожею, вимагати від когось вирішення своїх проблем означає, що й оновлений провід РПЦ не має ні нових підходів щодо оцінки минулого й актуального становища, ні нових пропозицій та арґументів для його покращення. Наступний важливий аспект, який, на мою думку, присутній в усій цій риториці, полягає в тому, що Московська Патріярхія і надалі безпідставно пов’язує питання так званого «уніятизму» з існуванням Унійних, тобто Греко-Католицьких Церков. Насправді, як це переконливо показують Блаженніший Патріярх Любомир і його співбрати в єпископському служінні в Посланні до 60-ї річниці насильницької ліквідації УГКЦ радянською владою, болячка «уніятизму», тобто бажання зрости коштом иншої Церкви, характерна не лише для історії Католицької Церкви, а й для самого Московського Патріярхату. Саме таким «уніятським» способом, лукаво замаскованим під «возз’єднання», було зневажено право греко-католиків на своє еклезіяльне життя в Західній Україні після Другої світової війни, з чого не забарилася скористатися РПЦ: подібним чином до Московського Патріярхату було приєднано православні єпархії, які ніколи раніше не належали до його юрисдикції. Потрібно розрізняти поняття «уніятизму», як невластивого методу поєднання, і питання права Унійних Церков, тобто Східних Церков, які перебувають в сопричасті з Римським престолом, на існування та вільний розвиток, на чому наголошується, зокрема, у Баламандському документі. Ці дві речі просто треба відокремити. Не все, що називалося унією, було продиктоване щирим бажанням відновлення християнської єдности. Так само не все, що підпадає під категорію «уніятизму», є наслідком конкретних церковних уній. Говорячи образно, співвідношення «унії» та «уніятизму» можна порівняти зі співвідношенням таких слів, як «сила» та «насилля». Адже далеко не все, що робиться із прикладанням сили, можна вважати насиллям. Останнє якраз і є невластивим застосуван-

УГКЦ СЬОГОДНІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ням сили. Наприклад, те, що ми підіймаємося з ліжка і йдемо до праці також коштує нам (більших чи менших) зусиль, але чи можемо ми це кваліфікувати як вияв насилля, навіть якщо вставати не дуже хочеться і праця не приносить повного задоволення? Тому речникам Московського Патріярхату нарешті слід було б пояснити, чому вони так наполегливо вишукують сліди «уніятизму» де завгодно, лиш не у власному «городі». І яку кращу модель досягнення церковної єдности вони можуть запропонувати християнським спільнотам, окрім «навернення розкольників» та «якнайшвидшого вирішення» проблеми «уніятів» шляхом заперечення їхнього права на існування?

«Розгром трьох православних єпархій» після 1989 року аж ніяк не означає, що в Галичині зникло православ’я. Радше навпаки – українські православні не хотіли більше ідентифікувати себе з Церквою, яку вони з різних причин не могли вважати своєю. Як відомо, саме Українська Греко-Католицька Церква офіційно заакцептувала Баламандські домовленості (про офіційну реакцію церковної Москви на цей

ІНТЕРВ’Ю

документ, попри риторичні апеляції до окремих його пунктів, нічого не відомо) та засудила «уніятизм». Єрархія УГКЦ та пов’язані з нею наукові інституції й поодинокі дослідники докладають великих зусиль для критичного пізнання й переосмислення власної історії, з’ясування обставин укладення та конкретних наслідків (зокрема і прикрих) різних церковних уній. Можна лише сподіватися та молитися за те, щоб у лоні РПЦ з’явилося справді нове покоління пастирів та богословів, які б перестали займатися вишукуванням скалок в очах ближніх, а мужньо й поважно взялися за колоду власної гордині й непримиренности. І ще один момент, який не може не викликати занепокоєння, – владика Іларіон знову пропонує Римові «дружити проти»: чи то «секулярного світу», чи «різних протестантських спільнот» під, здавалось би, дуже благовидним підтекстом захисту «традиційних християнських цінностей». Зайве говорити, що подібна риторика дуже вже нагадує словесну еквілібристику навколо горезвісних «альянсів» і «пактів», які супроводжували вибухи двох світових воєн у минулому столітті. А, окрім того, у пам’яті тих, хто ще пригадує трохи ближчі часи «розвинутого застою», ці заклики проводу РПЦ не можуть не асоціюватися з не менш розрекламованою тоді «барьбой за мір ва всьом мірє», та тільки не у власній державі та в її взаєминах із близькими й далекими сусідами.

Важливим у цьому контексті є також правдиве висвітлення історії Берестейської унії. Реальні кроки щодо цього робить надконфесійна міжнародна комісія, членом якої Ви є. Як би Ви охарактеризували поступ у цьому напрямку, адже консенсус щодо цього питання є дуже важливим?

П

раця будь-якої міжцерковної групи є динамічним і досить складним процесом. Найважливішими чинниками тут є атмосфера, в якій ця праця відбувається, та здобуті результати, які пізніше мають вплив на формування цієї атмосфери. Я дуже позитивно оцінюю саму ініціятиву такого проєкту, який полягає в тому, щоб очистити наші знання про конкретну історичну унію (а не «уніятизм» загалом) від пізніших оцінок, щоб нарешті ми могли встановити, про які речі можемо говорити як про конкретні факти, а що залишається питанням суб’єктивної інтерпретації тієї чи иншої сторони. Досягнення консенсусу довкола фактів і обмежить поле для спекуляцій навколо конфесійних оцінок. Завершено уже перший етап роботи і, принаймні, та частина тексту, де йдеться про передумови та процес укладання унії в Римі та Бересті у 1595-1596 роках, узгоджена всіма залученими сторонами і невдовзі має з’явитися друком. Ми намагалися простежити хід і логіку дій акторів кінця XVI ст., знайти у джерелах мотивації їхніх вчинків, виходячи насамперед з тодішнього контексту, а не з пізніших трактувань. У зв’язку з цим стає зрозумілим, що Берестейська унія не була якоюсь винятковою чи поодинокою спробою церковного поєднання, що і її прихильники, і ті, що перейшли в

опозицію до неї, щиро прагнули єдности й не бажали поділу Церкви. Щобільше, суперечки, а згодом і розкол Київської митрополії відбувся не тому, що хтось не хотів поєднання, а тому, що різні сторони бачили його

Потрібно розрізняти поняття «уніятизму», як невластивого методу поєднання, і питання права Унійних Церков, тобто Східних Церков, які перебувають в сопричасті з Римським престолом, на існування та вільний розвиток, на чому наголошується, зокрема, у Баламандському документі. по-різному та категорично наполягали на «правильності» свого бачення, не враховуючи або й ігноруючи арґументи иншої сторони. Можливо, у цьому й полягає один з головних уроків цієї історії для нашого сьогодення.

21

ІНТЕРНЕТ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Інтернет – середовище євангелізації? За матеріялами дипломної роботи випускника Дрогобицької Духовної Семінарії Тараса Сенціва на тему «Участь засобів масової інформації у сучасній євангелізації на прикладі офіційних інтернет-сайтів традиційних українських Церков (УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП)» (Дрогобич, 2007)

І

нтерес Церкви до Інтернету – це одна з форм вияву її уваги до засобів масової інформації загалом. Церква вважає, що ЗМІ є результатом історично обґрунтованого наукового прогресу, завдяки якому людина у своїх здобутках «…є новим виявом Божої величі та плодом його невимовного провидіння. А що більше зростає потуга людей, то й ширшою стає їх відповідальність чи то одиниць, а чи й громад»1. Отже, підхід Церкви до засобів масової комунікації в основному – позитивний. Це можна зауважити у таких документах: декрет «Inter mirifica», Послання Римських Пап Павла VI, Йоана Павла II і Бенедикта ХVI з нагоди Всесвітніх днів комунікації, душпастирська інструкція Папської комісії «Communio et Progressio», душпастирська інструкція «Aetatis Novae», «Етика в комунікації» – документ Папської Ради. Усі ці документи, у яких йде мова про євангелізацію в масмедійній культурі, стосуються й Інтернету. На початку третього тисячоліття християнства людству доступне користування всесвітньою мережею Інтернет, яка передає інформацію негайно. На сьогодні цією мережею користується багато людей в домашніх умовах, на роботі, у школі, вищих навчальних закладах і спеціялізованих наукових лабораторіях2. Позаяк проголошення Благої Вісті людині, котра вихована на мультимедійній культурі, потребує уваги до особливостей засобів масової інформації, то сьогодні Церкві необхідно навчитися розуміти Інтернет з його позитивами і негативами. Це важливо для ефективного спілкування з людьми – особливо з молоддю, яка з головою занурена в освоєння нових технологій3, а також і для того, щоб навчитися раціонально користуватися всесвітньою мережею. «Для Церкви новий світ кіберпростору – це заклик до великої пригоди, якою стане спроба використати нові можливості для того, щоб сповіщати євангельське послання»4. Мас-медійні засоби надають християнству величезні переваги і можливості, адже відбувається обмін

22

інформацією про події в церковному житті, про різні напрями соціяльного служіння її окремих осіб тощо. Перевагою Інтернету є негайна і безпосередня участь у користуванні важливими джерелами релігії і духовности – бібліотеки, музеї, документи Церкви, праці Отців Церкви, музичні та мистецькі шедеври і наукові дослідження5. Інтерактивність мережі спостерігається під час роботи з новинами, адже, на відміну від инших видів ЗМІ, завдяки їй можна досягнути найвищого ступеня оперативности, тобто не потрібно чекати на наступний вихід теле- чи радіопрограми. Новина, що поміщена на сайті, стає миттєво доступною для користувача в будь-якій точці світу. А Церква може допомогти всім людям доброї волі – католикам і не католикам – вибираючи і передаючи важливу інформацію за допомогою всесвітньої мережі. Інтернет має відношення до різних видів діяльности Церкви: євангелізації, катехизації та инших форм навчання, передачі новин та інформації, апологетики, управління, а також і до деяких форм пастирської опіки і духовного проводу. Та все ж він не здатний прищепити людині глибокий, особовий досвід спілкування з Богом, бо, пропонуючи багато цікавих речей, не ідентифікує їх із цінностями даної особи6. Тобто віртуальна реальність мережевого простору не може замінити собою реального міжособового спілкування, дійсности таїнств і Літургії, проповіді Євангелія, зверненої до окремої людини, та все ж Інтернет може доповнювати їх, збагачуючи духовне життя користувача. Документ Папської ради у справах соціяльної комунікації зазначає, що серед усіх засобів комунікації (телеграфу, телефону, радіо, телебачення), які упро-

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

довж півтора століття поступово зменшували вплив часу і відстані на спілкування людей, Інтернет – найновіший і найбільш впливовий засіб медіа, який з кожним днем збільшує і без цього великий вплив на людину, народи і національні спільноти7. З кожним роком до мережі Інтернет підключається все більше користувачів, а в Україні за останні роки завважується особливий прогрес у цій сфері, і ця тенденція буде і надалі зростати8. Можемо зауважити, що в православному середо­ вищі, мається на увазі УПЦ МП, на початку творення «православного Інтернету» його сприймали як «диявольський винахід»9. Проте, подолавши ці уперед-

ження, УПЦ МП вийшла не тільки на досить високий, але й якісний рівень. Використовуючи Інтернет, Церква (і не тільки православна) реалізовує себе у місіонерській діяльності, а також виконує дане Христом завдання – проголошення Слова Божого з покрівель домів (пор. Мт. 10:27). Однак православний протоєрей Григорій Коваленко звертає увагу на ще одну річ: «проблема полягає не в тому, щоб інтернетизувати Церкву, а в тому, щоб воцерковити користувачів Інтернету»10. З кожним роком кількість інформації в глобальній мережі збільшується. Портали і сайти пов’язані між собою гіперпосиланнями, а також різними пошуковими системами і каталогами, загальними і спеціялізованими, які спрощують доступ користувача до необхідної інформації. Завдяки цим можливостям, багато хто користується Інтернетом як глобальною енциклопедією, у якій можна знайти відомості з будь-якої

ІНТЕРНЕТ

галузі науки, культури чи духовности11. У сучасному інформаційному світі це створює значні переваги. Інтернет миттєво охоплює весь світ, він не прив’язаний до якогось одного центру, а інтерактивний, і його можливості безмежні й загальнодоступні скрізь, через те що будь-хто, маючи необхідне обладнання і деякі технічні навики, може активно увійти в мережевий простір. Інтернет дає можливість зберігати анонімність, спілкуватися і обмінюватись думками з иншими людьми, бути активним учасником чи пасивним спостерігачем в інформаційному світі12. Инший бік цього явища – розвиток надмірного індивідуалізму, який, у свою чергу, виливається у певну форму анархізму, адже про Інтернет шириться думка, як про «чарівну країну кіберпростору», де існує один закон: повна особиста свобода з будь-якими формами самовираження13. Це одна з небезпек, що підстерігає пересічного користувача у всесвітній мережі. Гідною відповіддю є не втеча чи замикання, а свідома й активна присутність у веб-світі, бачення себе господарем, котрий здатний не тільки механічно споживати, а й творити інформацію, професійно і самостійно оперуючи її потоками14. Важливою функцією віртуальної мережі є її інтерактивність. Інтернет пропонує різні форми інтерактивности: від простих – участь в опитуваннях, коментуванні статей – до більш складних: дискусії на форумах і конференціях, веденні мережевого щоденника, пошуку необхідних послуг чи праці, а також участь у розробці «відкритих» ресурсів і енциклопедій15. Ці можливості можуть забезпечити створення україномовних електронних бібліотек богословських і літургічних текстів, ширше подати електронні версії проповідей, катехитичні матеріяли, посилання на електронну версію Біблії та веб-сторінки инших помісних Церков. Иншою можливістю місійної праці в Інтернеті є праця з електронними бібліотеками. Ця послуга покликана до збереження і розповсюдження цифрових копій пам’ятників світової культури, науки і духовности.

23

ІНТЕРНЕТ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Під час роботи з інформацією в середині мережі Церква зустрічається із недоліками Інтернету. Зважаючи на його позитивні риси, не можна забувати про негативи, адже з кожним днем збільшується вплив Інтернету на людину16. Користувач цього засобу виявляє проблему, коли зустрічається з реальністю відчуження і витіснення людини, втягування її у фальшиві спільноти; коли подається низьке і недостойне у фальшивій величі, тобто Інтернет, замість сприяти навчанню, спричинює втрату часу17. Відносна простота і дешевизна праці є прерогативою Інтернету. Однак, відсутність обмежень, контролю й відповідальности за інформацію, що поширюється, створює ще одну небезпеку. З’являється можливість для розвитку «віртуальних церков», які насправді обмежуються невеликою групою людей без певного місця проживання. Імітація релігійної і пастирської діяльности, володіння політичною демагогією, вправність веб-майстрів і стилістів можуть створити таким «церквам» досить пристойний імідж, приваблюючи користувачів18. Иншою проблематичною ділянкою Інтернету є існування інформаційних ресурсів, що пропагують насилля, порнографію і різко критикують релігійні спільноти. У документі Папської Ради у справах соціяльної комунікації про це мовиться так: «Отож засоби со­ ціальної комунікації, що могли б правити за дійове знаряддя єднання і порозуміння, можуть часом ста-

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

вати розсадниками спотворених поглядів на життя, сім’ю, релігію, мораль – поглядів, що відображають зневагу до справжньої гідності та призначення людини»19. Часто люди намагалися використати Інтернет з його можливостями у своїх цілях, хоч сам він є нейтральним знаряддям, яке може принести багато користі людству20. «Веб-сторінки мають стати посередниками євангелізації Божого люду, а не тільки наслідком самодостатньої праці»21, – цю думку висловив єпископ Ігор (Ісіченко) на науково-практичній конференції «Духовні цінності в сучасному інформаційному світі та український вибір». Сьогодні Церква виходить на незвичайний майдан віртуального простору, де позбувається звичайного для себе середовища, стає вразливою на зовнішні позитивні і негативні впливи, але, водночас, відкриває для себе нову авдиторію. Зустріч із цією реальністю є вагомим чинником для Церкви щодо усвідомлення своєї ідентичности22 і нового осмислення здійснення свого покликання йти і голосити Слово Боже. Адже євангелізації потребують усі люди без винятку. Одні через те, що ще не чули про Христа, инші потребують оновлення своєї віри у Спасителя. Євангелізувати можливо, використовуючи сучасні методи, при цьому зберігаючи зміст Благої Вісті, який у всі часи є незмінний.

Душпастирська конституція про церкву. Gaudium et Spes, с. 536. Див.: І. Пелехатий. Сучасні мас-медіа як «нова євангелія» світу // www.ugcc.org.ua/ukr/church_in_action/sobor/3rd/program (12 жовт. 2006).

3 Пор.: Іван Павло ІІ. Інтернет – новий форум для проголошення Євангелія, c. 419.

4 Там само, с. 418.

5 Див.: Папська Рада у справах соціальної комунікації. Етика в комунікації, с. 374.

6 Пор.: І. Пелехатий. Сучасні мас-медіа як «нова євангелія» світу // www.ugcc.org.ua/ukr/church_in_action/sobor/3rd/program (12 жовт. 2006).

7 Див.: Дж. П. Фоулі. Етика Інтернету // www.catholic.ru/lib/ethics.html (26 лют. 2007).

8 Див.: А. Дудченко. Благовестие в сети Интернет: проблемы и перспективы // www.archiv.orthodoxy.org.ua/page-2078.html (05 берез. 2007).

9 Пор.: А. Дудченко. Благовестие в сети Интернет: проблемы и перспективы // www.orthodoxy.org.ua/ru/node/2717 (05 берез. 2007).

10 Г. Коваленко. Наши дети и современный мир глазами православных СМИ // www.archiv.orthodoxy.org.ua/page-590.html (05 берез.2007).

11 Див.: А. Дудченко. Благовестие в сети Интернет: проблемы и перспективы // www.orthodoxy.org.ua/ru/node/2717 (05 берез. 2007).

12 Див.: І. Ісіченко. Інтернет у суспільному служінні сучасних українських Церков // www.uaoc.org.ua/innews/2006/Internet. htm (26 лют. 2007).

13 Див.: Дж. П. Фоулі. Етика Інтернету // www.catholic.ru/lib/ethics.html (26 лют. 2007).

14 Див.: І. Ісіченко. Інтернет у суспільному служінні сучасних українських Церков // www.uaoc.org.ua/innews/2006/Internet. htm (26 лют. 2007).

15 Пор.: А. Дудченко. Благовестие в сети Интернет: проблемы и перспективы // www.orthodoxy.org.ua/ru/node/2717 (05 берез. 2007).

16 Див.: Дж. П. Фоулі. Етика Інтернету // www.catholic.ru/lib/ethics.html (26 лют. 2007).

17 Пор.: І. Пелехатий. Сучасні мас-медіа як «нова євангелія» світу // www.ugcc.org.ua/ukr/church_in_action/sobor/3rd/program (12 жовт. 2006).

18 Пор.: І. Ісіченко. Інтернет у суспільному служінні сучасних українських Церков // www.uaoc.org.ua/innews/2006/Internet. htm (26 лют. 2007).

19 Душпастирський відгук. Порнографія та насильство в засобах соціальної комунікаіції // Церква і соціальна комунікація: найголовніші документи Католицької Церкви про пресу, радіо, телебачення, Інтернет, та інші медіа / упор. і наук. ред. М. Перун. Львів 2004, c. 164.

20 Див.: Дж. П. Фоулі. Етика Інтернету // www.catholic.ru/lib/ethics.html (26 лют. 2007).

21 І. Ісіченко. Інтернет у суспільному служінні сучасних українських Церков // www.uaoc.org.ua/innews/2006/Internet.htm (26 лют. 2007).

22 Див.: І. Ісіченко. Інтернет у суспільному служінні сучасних українських Церков // www.uaoc.org.ua/innews/2006/Internet. htm (26 лют. 2007).

1 2

24

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

МОЛОДЬ

. и к н у с сто би і ж в у о р н д , , гу огії о л л о я і н д х е , Нові т урі пошани 43-й т ь а н л I у V к X дикта 9 р.), 0 0 2 ( и Бене рияння й

Сп

Пап )1 каці і и я н н м у н я м а н л о н к че (пос пільних чними скоро с у с ь ій ден з незна сесвітн

В

Дорога молоде! Пропонуємо вашій увазі це послання Папи Бенедикта XVI, в котрому йдеться про сучасні засоби зв’язку: мобільні телефони, Інтернет, про перспективи, переваги і небезпеки on-lineнового спілкування і дружби та про багато що инше.

Дорослим слід навчитися розуміти і цінувати можливості, що їх цифровий світ пропонує для спілкування

Н

ові цифрові технології у теперішній час викликають ґрунтовні зміни в моделях спілкування та міжлюдських відносинах. Ці зміни особливо помітні серед молодих людей, які виросли в тісному контакті з новими технологіями зв’язку і тому невимушено себе почувають у цифровому світі, який часто видається чужим для багатьох із нас, дорослих, які, навпаки, повинні були б навчитися розуміти і цінувати можливості, що їх цифровий світ пропонує для спілкування. У цьогорічному Посланні моя думка особливо скерована до тих, хто становить так зване цифрове покоління: мені хочеться поділитися з ними деякими ідеями щодо використання незвичного потенціялу нових технологій для сприяння розумінню і людської солідарности. Ці технології є справжнім даром для людства, і тому ми маємо прямувати до того, аби, створені ними блага, служили всім людям і спільнотам, особливо найбільш знедоленим та слабким.

Д

Мобільні телефони, комп’ютери та Інтернет – це засоби нової культури спілкування

оступність мобільних телефонів і комп’ютерів разом з глобальним охопленням і проникненням Інтернету відкрила цілу низку засобів комунікацій, які дозволяють практично миттєво посилати слова і зображення в найдальші та найбільш ізольовані куточки світу: така можливість була нереальною для попередніх поколінь. Саме молодь зрозуміла, який величезний потенціял криється в цих нових засобах масової інформації для зміцнення зв’язку, комунікацій і взаєморозуміння між окремими особами та спільнотами, і використовує їх для спілкування зі своїми друзями, для пошуку нових друзів, щоб створювати спільноти і мережі, шукати інформації та новини, а також ділитися своїми ідеями та думками.

Ця нова культура спілкування має багато переваг: сім’ї мають можливість підтримувати контакт, навіть будучи розділеними великими відстанями; студенти й дослідники мають більш швидкий і легкий доступ до документів, джерел, наукових винаходів і тому, перебуваючи в різних місцях, можуть працювати разом, щобільше, інтерактивний характер нових засобів масової інформації сприяє більш динамічним формам вивчення і спілкування, що стає причиною суспільного прогресу. Розвиток нових технологій з погляду їхньої ефективности і надійности відбувається з дивовижною швидкістю, тому їхня популярність у користувачів не повинна нас дивувати, оскільки вони відповідають фундаментальному бажанню людей спілкуватися

Послання можна прочитати на сайті католицького часопису «Credo» за адресою: http://www.credo-ua.org/2009/05/1443/ 1

25

МОЛОДЬ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

одне з одним. Це прагнення спілкуватися і приятелювати закладено в самій людській природі, воно не виникло лише у відповідь на технологічні інновації. У світі біблійного послання воно повинно розглядатися передусім як відображення нашої участи в комунікативній та об’єднувальній любові Бога, який прагне зробити зі всього людства єдину сім’ю. Коли ми бажаємо наблизитися до инших, хочемо пізнати їх краще і дати їм пізнати нас, то відповідаємо на заклик Бог-заклик, закарбований в нашій природі, адже ми створені на образ і подобу Бога – Бога комунікацій і спілкування.

Саме молодь зрозуміла, який величезний потенціял криється в цих нових засобах масової інформації…

Прагнення зв’язку та інстинкт спілкування, які так очевидні в нинішній культурі, є насправді не більше ніж сучасним проявом фундаментальної і надійної схильности людей вийти за межі свого «я» та увійти в спілкування з иншими. Відкриваючи себе иншим, ми заспокоюємо нашу глибинну потребу і стаємо більш людяними. Любов – це те, заради чого Бог нас заду-

Т

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

мав. Звичайно, я не кажу про короткі, поверхневі відносини; я говорю про справжню любов, серцевину морального вчення Ісуса: «І будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією­ думкою твоєю й усією силою твоєю … Будеш лю­ бити ближнього твого, як себе самого» (Мк 12:30-31). У цьо­­му світі, роздумуючи про значення нових техно-

Слід уникати розповсюдження слів і зображень, що зневажають людину, вилучити все, що веде до розпалювання ненависти і нетерпимости, принижує красу та інтимність людської сексуальности, експлуатує слабких та беззахисних. логій, важливо брати до уваги не тільки їхню безсумнівну здібність сприяти міжлюдським контактам, але й якість змісту, що розповсюджується за допомогою цих засобів. Я хотів би закликати усіх людей доброї волі, що беруть активну участь у формуванні оточення цифрових комунікацій, зобов’язатися розвивати культуру пошани, діялогу і дружби.

Обов’язок шанувати гідність і цінність людської особистости

ому всі, хто трудиться у сфері виробництва і розповсюдження змісту нових засобів, не можуть не відчувати обов’язку шанувати гідність і цінність людської особистости. Якщо нові технології повинні служити на благо людства і суспільства, то ті, хто користується ними, мають уникати розповсюдження слів і зображень, що зневажають людину, вилучити все, що веде до розпалювання ненависти і нетерпимости, принижує красу та інтимність людської сексуальности, експлуатує слабких та беззахисних.

Н

Діялог між людьми з різних країн

ові технології відкрили також дорогу до діялогу між людьми з різних країн, культур і релігій. Нова цифрова арена, звана кіберпростором, дозволяє зустрічатися і знайомитися з цінностями і традиціями инших людей. Однак для того, аби ці зустрічі були плідними, поряд з умінням уважно слухати потрібні чесні і коректні форми висловлення.

Любов – це те, заради чого Бог нас задумав. Діялог має будуватися на щирому і взаємному бажанні правди, в цілях сприяння розвитку взаєморозуміння і допустимости. Життя – це не просто послідовність фактів та набування досвіду, воно, швидше, є пошуком істинного, доброго, прекрасного. Власне

26

з цією метою ми робимо свій вибір, виконуємо свою волю і саме в цьому, тобто, в істині, добрі та красі знаходимо щастя і радість. Ми не повинні дозволяти собі бути обманутими тими, хто просто шукає споживачів на ринку недиференційованих можливостей, коли вибір стає сам в собі благом, новизна видає себе за красу, а суб’єктивний досвід займає місце правди.

Прагнення спілкуватися і приятелювати закладено в самій людській природі, воно не виникло лише у відповідь на технологічні інновації.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

МОЛОДЬ

Дружба on-line. Поняття дружби і нові технології

У

лексиконі соціяльних мереж, що виникли нещодавно, відродилося поняття дружби. Це поняття є одним з найшляхетніших осягнень людської культури. У дружбі і через дружбу ми ростемо й розвиваємося як люди. Саме тому справжня дружба завжди вважалася одним з найбільших багатств, яким тільки може володіти людина. Саме тому потрібно бути уважним,

… ми створені на образ і подобу Бога – Бога комунікацій і спілкування. щоб не вульгаризувати поняття й досвід дружби. Було б сумно, якщо би наше бажання підтримувати і розвивати дружбу on-line здійснювалося коштом нашої реальної участи у житті нашої сім’ї, близьких і тих, з ким ми зустрічаємося щоденно на роботі, в школі, у вільний час. Коли бажання віртуального спілкування стає нав’язливим, людина себе ізолює, припиняючи відносини у суспільстві. У результаті в неї також викривляються моделі відпочинку, мовчання і роздумів, необхідних для здорового розвитку людини. Дружба – це велике людське благо, але вона позбавлена своєї цінности, якщо розглядається як ціль сама в собі. Друзі повинні підтримувати й підбадьорювати одне одного у розвитку своїх дарів і талантів, а

також у тому, щоб служити суспільству. У цьому контексті приємно відзначити появу нових цифрових мереж, які намагаються підтримувати людську солідарність, мир і справедливість, права людини, повагу до життя і благодійність. Ці мережі можуть допомагати розвивати форми співпраці між народами у різних гео­ графічних і культурних контекстах, даючи їм можливість поглибити загальнолюдські цінності та почуття колективної відповідальности за загальне добро. Тому ми повинні прямувати до того, аби цифровий світ, в якому можуть бути створені такі мережі, був світом справді доступним для усіх. Майбутнє людства зазнає серйозної втрати, якщо нові засоби комуніка-

У лексиконі соціяльних мереж, що виникли нещодавно, відродилося поняття дружби. ції, що дозволяють ділитися знаннями та інформацією найшвидшим і найефективнішим способом, не будуть доступні тим, хто сьогодні в економічному і соціяльному значенні знаходиться на узбіччі суспільства, або ж ці засоби тільки будуть сприяти збільшенню безодні, що відділяє бідних від нових мереж, які розвиваються на службі інформації соціялізації людини.

Молоді католики! Папа поруч з вами у своїй молитві та з благословенням! Хочу закінчити це Послання зверненням до молодих католиків, щоб закликати їх нести в цифровий світ свідчення своєї віри. Дорогі мої, я прошу вас відчувати себе зобов’язаними нести в цей новий комунікативний та інформаційний простір цінності, на яких спирається ваше життя! В часи ранньої Церкви апостоли

Справжня дружба завжди вважалася одним з найбільших багатств, яким тільки може володіти людина. та учні принесли Благу Звістку про Ісуса в грецькоримський світ: тоді для євангелізації, щоб вона була плодоносною, вимагалося тонке розуміння культури і звичаїв тих поганських народів, аби порушити їхній розум і серця. Тепер же проголошення Христа у світі нових технологій передбачає поглиблення знань про них для їх використання. Власне вам, молодим, що так легко і невимушено володієте цими новими засобами комунікації, належить вирішувати завдання євангелізації цього «цифрового континенту». Візьміть на себе труд з ентузіазмом проголошувати Євангеліє

вашим ровесникам! Ви знаєте їхні страхи і надії, ви знаєте про те, що їх надихає і розчаровує: найдорогоцінніший дар, який ви можете їм дати – це розділити з ними «благу вість» про Бога, Який став людиною, тер-

Було б сумно, якщо би наше бажання підтримувати і розвивати дружбу on-line здійснювалося коштом нашої реальної участи у житті нашої сім`ї, близьких і тих, з ким ми зустрічаємося щоденно… пів, помер і воскрес, щоб спасти людство. Серце людини тужить за світом, в якому панує любов, де дари є загальними, де створюється єдність, де свобода знаходить своє значення в правді та де ідентичність кожного реалізується у важливому спілкуванні. На ці надії може відповісти віра: проголошуйте її! Папа поруч з вами у своїй молитві та з благословенням! Ватикан, 24 січня 2009 року, свято св. Франциска Сальського

27

МОЛОДЬ

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

ют ь

се бе

«е мо »

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Во

ни

на

зи ва

Хто з нас не бачив підлітків або ж дорослих, одягнених в чорно-рожевий одяг, зі значками, чорним чубком, що закриває ділянку одного ока, з блідим обличчям і підведеними очима. Можливо, такими є більшість із наших друзів, якщо й не усі. Вони емоційні, не стримують своїх відчуттів (хоча віддають перевагу смутку), умовно чи реально страждають від недосконалості світу, наявності зла у ньому і мріють про велику і чисту любов... Дмитро СЕНЕЙКО

Н

а вулицях сучасних міст, серед руїн старих кварталів чи місць, де ні на хвилю не зупиниться пересічна людина, можна зустріти таких людей. Вони називають себе емо. Назва походить від англійського слова emotions1. Переклад цього слова відомий усім – емоції, відчуття. Із цього неважко здогадатися, що вияв емоцій – головне правило, основна ціль життя й діяльности прихильників цієї субкультури. Часто емо – депресивний підліток, якого легко можна зранити, котрий своєю чутливістю і безпосередністю нагадує дитину. Саме тому вони і називають себе емо-кідами (з англійської – емо-дітьми). Основні кольори в одязі й вигляді – чорний та рожевий – демонструють нехитру філософію: чорний можна трактувати як символ жорстокого світу, а рожевий – яскравий, забавний дитячий колір. Своєю внутрішньою поставою та зовнішнім виглядом вони демонструють дитину, яка знаходиться серед похмурих, нерозв’язаних проблем і не може їм протистояти.

28

Свій початок емоманія бере з музики. Остання сьогодні складається з різних підвидів, але спочатку під назвою емо існував єдиний альтернативний музичний напрям, що супроводжувався важкою гітарною партією та сильним сольним людським голосом. Співак мав на меті відверто і безперешкодно поділитися із слухачами власними відчуттями та світобаченням, що виражалося у вокалі, який то злітав до крику (коли, здавалось, людина от-от зірве голос), то опускався до тихого шепоту, як власного, так і всієї зібраної молодіжної аудиторії на концерті. А сьогодні для молоді емо-музика, якщо так можна сказати, є одним з етапів перевірки себе самого (-ї): якщо вона тебе зворушила, і ти навіть просльозився (-лася), слухаючи слова або звуки емо-пісень, значить, ти – справжній (-ня) емо (або з англійської – true-еmо – тру-емо). Хоча сьогодні приналежність до цього молодіжного руху характеризується також рядом инших ознак.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

МОЛОДЬ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Згідно з неписаними правилами, які поширені серед таких людей, тру-емо повинні бути стрейнджерами (від англ. strangers), тобто иншими, приходнями, чужинцями, пропагувати здоровий спосіб життя, на кшталт: «ні» тютюнопалінню, алкоголю, наркотикам і дошлюбним хаотичним статевим зв’язкам. До речі, за цією ознакою можна відрізнити true від not true. «Якщо зустрінете підлітка з ніг до голови в емо-атрибутиці, але з цигарою і пляшкою, то знайте, це – not true, не справжній емо. І його червоні заплакані очі – швидше за все результат спілкування з ріпчастою цибулею»2. Тобто, існують паразити, які запозичують із цієї субкультури тільки оригінальний зовнішній вигляд, однак цінності й манера поведінки – кардинально инші.

Н

емо і н ь л и Чи сх тва? с б у г о до сам

е зважаючи на поверхневість і наївність, в емо-культурі є темні плями, однією з яких – ставлення емо до самогубства. Тому що емо «схильні до самогубних типів поведінки»3. Такі випадки непоодинокі. Автор цієї статті особисто бачив у 4-х із 9-и знайомих йому представників емо на руках шрами від порізів (знаки від спроб вбити себе, перерізавши собі вени на руках). А причини цього – спосіб життя й мислення, насаджений співак ами-організаторами цього молодіжного руху, тексти пісень яких часто містять тему відходу з життя як альтернативу до існуючого зла й проблем. Додає масла у вогонь і кримінальна хроніка, де иноді в біжучому рядку новин читаємо інформацію типу: «Дівчинка-емо вчинила самогубство...» Цікаво, що говорять самі емо про добровільне заподіяння собі смерти? На одному з емо-сайтів4 поміщена досить цікава інформація, в якій ідеться про самогубство. Ось що написали учасники форуму на цій веб-сторінці: «Суїцид – це справа слабких і лузерів, тоді як боротьба – доля сильних»; «Безглуздо обривати своє життя через хвилинну слабкість. Навіть страшно уявити, що буде з рідними і близькими людини, яка покінчила життя самогубством. Безвихідних ситуацій не буває, а суїцид нічого не вирішить. І взагалі, дорогі емо, припиніть показуху слова “суїцид”, яке нібито має свідчити про те, що ви – тру!»; «З одного боку, їх можна зрозуміти: у критичні моменти їм приходить на думку тільки самогубство, й иншого виходу вони не бачать»; «Дати б їм стусана доброго, щоб порозумнішали і більше не думали про суїцид, не засмічували б культуру емо…»; «Прикольно! Тоді потрібно створювати партію “антисуїцид”. Прямо як санітари лісу – ходиш і копаєш усіляких суїцид-чуваків...»

Ч

Ду

хол и с п а мк

ога

ому в молодіжних культурах часто присутні мотиви смерти? «Щоб відповісти на це питання, – говорить психолог Наталія Зеленська, – потрібно врахувати, що учасники тієї або иншої субкультури – це молодь віку 14-16 років. Саме на ці роки життя підлітка припадає найбільша кількість спроб самогубства. Подібне питання дуже складне і глибоке, але можна сказати, що це пов’язано з пошуком себе, з життєвими мотивами, з тяжінням до всього містичного…»5. Якщо ж брати загальну статистику підліткових суїцидів6, то серед причин, що їх викликали, перше місце займають алкоголь та наркотики, друге – т. зв. контроль свідомости, промивання мозку7, які мають місце в деяких сектах, якщо підлітки-самогубці належали до них. Що ж до самогубств серед емо, то для них вони – частина стилю життя, але не перебудова мислення й світосприйняття. До суїциду звертаються при наявності розчарувань у навколишній несправедливості й невикорінному злі, при відчутті безвиході у житті. Це ті нові погляди на світ і себе самого, ті нові цінності, з якими людина зустрічається, ставши емо, ґотом тощо. Чому у підлітків виникає потреба бути прихильником якої-небудь субкультури? «Тут є декілька чинників. Одним з них є наше суспільство, в якому панують певні культурні й етичні цінності, але вони не реалі­зовані до кінця, незважаючи на прийняті державними органами влади молодіжні програми та гуманітарну освіту. Складається наступна ситуація: підліток не знаходить виходу або адекватного вирішення своїх проблем, а це і є основою для розвитку субкультури. У пошуках відповідей він йде до емо. Инший чинник – сім’я. Сьогоднішні діти часто інфантильні; батьки вважають за краще самі виконати певну дію, а не привчити до неї дитину (наприклад, витерти порох). Це затримує процес дорослішання, внаслідок чого дитина не може приймати самостійних рішень. А якщо врахувати, що сьогодні батьки постійно зайняті і на підлітка вже просто не вистачає часу, то складність його становища стає зрозумілою: сам він нічого зробити не може, а батькам вирішувати його проблеми ніколи...»8.

29

МОЛОДЬ

іва п с о щ Про емо?

ють

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Є ще одна ре-

альність, яка здатна сформувати думку про емо як підлітків з суїцидними схильностями. Про неї вже дещо згадувалося вище. Ця реальність – їх пісні. І до них варто прислухатися уважніше. Про що вони? Чи дійсно про самогубство? Серед доступних автору цієї статті музичних композицій у стилі емо не було пісень із подібним змістом. Але там містилися рядки про вбивство, хоч у кожному окремому випадку слід брати до уваги контекст. Дуже часто згадка про смерть супроводжується темою любови, безвихідности. Але досить пригадати Ромео і Джульєту, щоб визнати, що любов і смерть – теми в багатьох культурах досить близькі, і вже явно не емо поклали початок цієї традиції. А мотиви смерти, чорного кольору, хвороби, добровільного відходу з життя з’являлися упродовж історії не один раз. Кожен може пригадати епоху перелому XIХ-ХХ століть, творчість Бодлера у Франції з його знаменитими Квітами зла або англійських прерафаелітів з їх естетизацією смерти та переходу до неї від життя, любов’ю до того, що за межа­ ми земного існування. Або ж Ніцше з його філософськими образами смерти, звідки молода людина шкідливо для себе зачерпнула самовбивчі мотиви мислення і відчай. Відразу хотілося кілька слів сказати про якість текстів. Пісні емо9 цікавлять нас лише з огляду питань, які ставить перед собою молодь: якщо вона слухає цю музику і ці пісні, значить, у них є щось близьке для неї. Виявилось, що найстрашніше – це «…побачити усередині себе порожнечу…» (американська група емо Origami). І хоча це боляче, але, проте, «… біль ніколи не уб’є тебе. Тримай себе в руках!» У піснях присутня віра в те, що людина може залишатися собою – для цього потрібно лише скинути з себе удавання, зробивши невелике зусилля. Є в них і спосіб розтопити темряву, що оточує тебе, і цей шлях зовсім не веде до петлі на шиї чи до кухонної скриньки з ножами: «Стаєш ти на коліна, і тане пітьма. Зустрічай неба блакить, народження ранку. Не думай, що все вирішить доля…» («Моє сердце справа»). Кульмінація пісенних пошуків автором цієї статті виплила в знайдених словах пісні російської групи емо «Лінія»: «І скільки б мені не дав Бог, я братиму від життя всі його хвороби, всі радощі. І хай не буде абсолютного щастя, я знаю; я навіть пам’ятаю чітко кожну секунду, яка дарувала мені радість…»

30

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

вне о х у д і ї Емоці тя жит

«Наявність згубних наслідків унаслідок неконтрольованих відчуттів і пристрастей сприяла тому, що на емоції почали дивитися з підозрою і недовір’ям, – пише у своїй книзі “Православне етичне богослов’я” архимандрит Платон (Ігумнов). – Проте необхідність емоцій для людського життя настільки очевидна, що здається безглуздо приглушувати їх, орієнтуючись тільки на негативний бік їхніх проявів»10. Можна сказати, що завдяки емоціям людина живе і діє: «Без них вона була б подібна до думаючої машини, яка, володіючи пам’яттю і логічним розумом, не здатна ні відчувати, ні бажати, ні здійснювати якунебудь творчу діяльність»11. Емоції властиві людині, як і багато инших її якостей. Але який погляд на емоції людини має Христова Церква? Яке значення мають людські відчуття для духовного життя й спілкування з Богом? Що краще – відкрито виражати свої почуття, чи у жодному випадку їх не показувати? Архимандрит Платон пи­ ше, що «… впродовж людської історії ми зустрічаємося з двома протилежними переконаннями про емоційне життя людини: стоїчним і гедоністичним. Стоїчний ідеал розумної людини не дає місця емоціям. У своїй досконалості вона повинна бути нечуттєвою, байдужою як до насолоди, так і до страждання. І навпаки: для гедонізму насолода і страждання є головними орієнтирами в житті. Мудра людина повинна прагнути до насолоди як до вищої життєвої цінности й уникати страждання як найбільшого зла. Християнський погляд на емоційне життя людини враховує ці дві крайнощі. Господь наш Ісус Христос, як справжня й досконала Людина, переживав те, що властиве людському єству. Він відчував не тільки жагу, втому, голод, але й усі ті етичні відчуття, які були властиві Його Боголюдській природі у всій її повноті. Христос співчував, жалів, радів, дивувався, праведно гнівався, відчував печаль і скорботу. Він із справжнім реалізмом зустрічав все те, що пропонувало Йому навколишнє життя, і ніколи не був байдужим до людських радощів, страждань і скорботи»12. Будь-який людський вчинок своїм корінням проходить крізь емоції. Наприклад, відчуття жалю, що виникло в душі милосердного самарянина, спонукало його проявити діяльну участь в долі людини, яка потрапила в біду. Також за допомогою емоцій ми здатні сприймати й розрізняти добро і зло, уловлювати внутрішній стан иншої людини, давати інтуїтивну оцінку подіям, що відбуваються, окремим особам і їх вчинкам та діям.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Однак не варто довіряти цілком як власним емоціям, так і почуттям инших людей. Чи завжди вони хороші порадники? Як наслідок гріхопадіння, у людини з’явилася здатність, тяга до гріха, яким часто підігрують наші емоції, і навіть більше, ніж розум чи серце. «Як невід’ємний елемент у структурі особи, – відзначає архимандрит Платон, – відчуття призначені виконувати важливу місію в духовному формуванні людини. Бог сприяє її виконанню через Свою благодать. Оскільки в Христі була виправдана вся людина, з її здатністю мислити, відчувати й вибирати через свобідну волю, кожній людині в житті Церкви дається достатня благодать для контролю над почуттями, для їх очищення і освячення…»13. Тобто брати собі на озброєння можна тільки контрольовані, преображені активним духовним, церковним життям емоції, але лише як допоміжне знаряддя у самореалізації та стосунках з иншими. Зрештою, емоції повинні бути підкорені волі й розуму.

В

льтуу к б у с Плюси мо? ри е

агомий плюс субкультури емо – ці підлітки не є байдужими. Вони вміють переживати за себе, за инших, співчувати... Але на одній різноманітній гамі відчуттів далеко не просунешся. Без Христа важко відчути твердий життєвий ґрунт під ногами. Бажання бути хорошим без Христа нам не під силу. Не можна підійнятися самому на високу гору людської праведности й досконалости як власної, так і всього навколо. Силою невидимої Божої благодаті, яка дарується через наше покаяння в Христовій Церкві в Святих Таїнствах, які скріплюють нашу молитву й поступ у духовному житті, можливе осягнення святости – мети життя кожної людини у Бозі та єдиної справжньої досконалости. Лише тоді Господь через Своїх Святих змінить через нас усе недосконале, наслідково-гріховне у навколишньому світі та міжлюдських стосунках.

У

т Для ба

МОЛОДЬ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ьків

будь-якої субкультури є своя тривалість життя. Цілком можливо, що через кілька років про емо ніхто і не пригадає. Вік емо-кідів переважно закінчується 17-18 роками, а потім, як правило, вони переосмислюють себе самих, починають цікавитися глибшими і серйознішими речами. Однак не варто чекати всі ці роки бездіяльно. З дитиною потрібно говорити «тут і тепер», ділячись із підлітком своїми думками й побажаннями, а головне – батьківською турботою й переживаннями. Тоді емоманія може навіть далі бути нормою життя, однак, відмовившись від рожевих значків і довгих чубків, підліток збереже характерне для емо ставлення до дійсности. Тобто сприйматиме все на рівні емоцій. Емоція ж, як відзначив архимандрит Платон, – це «… результат недоліку або відсутности певної інформації про зовнішнє середовище, незнання, що зробити і як учинити»14. Тобто чим більше буде у молодої людини знань про життя, чим глибшою стане здатність аналітично мислити, тим менше місце в його житті займатимуть емоції.

«Батькам же не варто нав’язувати дитині свої принципи, якими б добрими вони не були, – відзначає Наталія Зеленська. – Ні до чого позитивного це не приведе. Дитина почне глибше занурюватися в субкультуру і сприймати інформацію, яка випливатиме з неї, як єдиноправильну. Але тут є один момент. Якщо діти мають досвід релігійного життя, то у них, як правило, до підліткового віку формується чітка система цінностей. І навіть якщо воцерковлена молодь вступить у будь-яку субкультуру, то її сприйняття нового світогляду все одно проходитиме крізь призму попередніх, в конкретному випадку – християнських цінностей. Тому, перш ніж давати настанови рідного емокіда, треба зрозуміти цю субкультуру, з’ясувати, в чому її шкідливість, деструктивність. Розмовляти з людиною про те, що він чи вона робить не так, можна, тільки чітко орієнтуючись в її культурі. Про свою ідеологію підлітки охоче говорять. Треба з’ясувати, що підліток думає з того чи иншого приводу, і намагатися виправити, змінити його помилкові цінності. Але спокійно, доброзичливо, з любов’ю. Без лайки і погроз…»15.

Т

За

підсу ь т с і м

мку

ак, чесність, щирість, порядність, на яких акцентують емо, потрібні у житті. Але цього мало. Як сказав Клайв Люїс, «… моральність необхідна; але життя в Бозі, до якого ми закликаємо, просто поглинає, вбирає її. Ми повинні народитися заново. Все кроляче в нас повинно зникнути: і те, що ріднить нас з похітливим кроликом, і те, що ріднить нас з кроликом відповідальним, порядним, пристойним. Шерсть вилазитиме з кров’ю, і, знемігши від крику, ми раптом виявимо те, що було під шкіркою – Людину, Сина Божого: сильного, мудрого, прекрасного і радісного…»16.

Див.: Движение на три буквы. Новое хобби московских подростков – плакать от любви // http://emoclub.info/ na3bykvy.html.

2 Див.: там само.

3 Див.: Новоселова Е. Девушка и смерть. Почему в современных молодежных субкультурах так часто звучит мотив добровольного ухода из жизни // www. rg.ru/2008/03/26/emo.htm.

4 Див.: www.emo-heart.ru/forum/61-98/-13.

5 Див.: Орлова А. Симптом одиночества. Почему дети становятся эмо и готами // www.nsad.ru/index.php7is sue=50%C2%A7ion=10005&artide=W89.

6 Див.: там само.

7 Див.: там само.

8 Див. : там само.

9 Прочитати тексти пісень емо-груп та прослухати їх можна на сайті http://emo-styie.ru/music/bands/.

10 Див.: Платон (Игумнов), архимандрит. Православное нравственное богословие // http://nravbogoslovie. orthodoxy. ru/platon.html#Toc50599269.

11 Див.: там само.

12 Див.: там само.

13 Див.: там само.

14 Див.: там само.

15 Див.: Орлова А. Симптом одиночества. Почему дети становятся эмо и готами // www.nsad.ru/index.php7is sue=50%C2%A7ion=10005&artide=W89.

16 Див.: Льюис К.С. Человек или кролик // Пока мы лиц не обрели. Санкт-Петербург 2006, с. 27.

1

31

СВЯТІ ПОКРОВИТЕЛІ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Учень, що його любив Ісус Це той учень, який оте свідчить і який оте написав, і знаємо, що його свідчення – правдиве. Йо. 21:24 ...приймає тебе, що припадаєш, той, хто прийняв тебе, як ти припав до грудей... Тропар апостолу Йоану

Ростислав ПРИРІЗ

Х

оч не називаємо імени особи, про яку йтиме мова, проте відразу стає зрозуміло, про кого маємо намір оповідати – це святий апостол і євангелист Йоан Богослов. Його особа надзвичайно привертає до себе увагу не тільки своєю загадковістю, харизматичністю, але насамперед тим, що є для нас ще одним прикладом святости. Розважаючи над його життям, задумуємося над тим, що таке святість, як її осягнути. Святий – це той, хто пройшов життєвий шлях, здійснюючи головне своє покликання – богопізнання і богоуподібнення. У житті святих це проявлялося в любові, добрих вчинках, служінні, жертовності. Їхнє служіння і творення добра не закінчилося з їх земним життям. Святі продовжують заступатися за нас своїми молитвами, предстоячи перед Богом. Кожен з них свою діяльність в житті намагався присвятити Богові, своєю працею Йому служити. Тепер, коли святий прославлений на небі, то люди, які займаються подібною діяльністю, вважають його своїм заступником. Редакція нашого часопису своїм покровителем обрала святого апостола Йоана Богослова. Чому саме його? Можна було б відповісти: слідуючи традиції, адже Йоан Богослов вважається покровителем письменників, редакторів, книговидавців, иншими словами, всіх, хто має справу зі словом. Але причина тут не у данині традиції. У пролозі до свого Євангелія Йоан говорить про Слово і тим прагне пе-

32

редати правду про ікономію воплочення. За це він і названий Богословом. Тому просимо його опікуватися нашим «Словом». З нагоди цього приглянемося до особи святого Йоана Богослова – апостола, євангелиста, дівственика і улюбленого учня.

Хто цей учень?

У

Євангелії від Йоана з-поміж багатьох епізодів, про які не згадують инші євангелисти, особливо привертає увагу вислів: «Учень, що його любив Ісус» (Йо. 21:7). Знавці Святого Письма инколи називають його просто улюбленим учнем. Автор Євангелія від Йоана не називає імени цього учня, лише вкінці Євангелія вказує, що цей учень є автором, «який написав оте» (Йо. 21:24). З тексту Євангелія можемо зробити висновок, що його автор – наочний свідок тих подій, про які описує, зокрема страстей і воскресіння. «І той, який бачив, свідчить те, і правдиве свідчення його; і він знає, що говорить правду, – щоб ви теж увірували» (Йо. 19:35). У Першому посланні Йоана це висловлено так: «що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися» (І Йо. 1:1). У цих словах міститься особисте пережиття очевидця описуваних подій, досвід його зустрічі та перебування поруч з Ісусом. Стають очевидними мотиви, що спонукали його пи-

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

сати, та палке очікування відповіді читачів (тобто нас). Нас захоплює пошук цим учнем Бога, його пізнання в Ісусі Господа, яке він називає увіруванням, його непохитне сповідування своєї віри, його проповідь. Він вказує на Особу Христа, і при цьому його особа за­лишається непомітною, неначе ховається в тіні. Можливо, ми ніколи й не ставили собі питання про особу автора Євангелія, це здавалося само собою зрозумілим. Але все ж таки хотілось би дізнатися, хто є цей улюблений учень? Уперше зустрічаємося з Йоаном в Євангелії тоді, коли він зайнятий своєю звичною працею: разом з братом Яковом та батьком Заведеєм лагодять сіті. У той час біля Галилейського моря проходив Ісус і, як оповідає євангелист Матей, «їх покликав» (Мт.

4:21). На основі епізоду Йо. 1:35-391 вважають, що Йоан Богослов був учнем Йоана Хреститиля і одним з тих двох його учнів, що пішли за Христом. Походив Йоан Богослов з Витсаїди, був сином Заведея і Саломії, родички Богородиці, рідним братом апо­ стола Якова старшого. Йоан був одним із трьох найближчих учнів Ісуса. Разом із Петром і Яковом був свідком воскресіння дочки Яіра, Преображення, був з Ісусом у Гетсиманському саду. Під час тайної вечері він схилив свою голову на груди Спасителя. Він єдиний з апостолів йшов слідом за Ісусом хресною дорогою на Голготу. Під хрестом Ісус віддав йому в опіку свою Пресвяту Матір, чи радше всіх нас в його особі віддав в опіку своїй Пресвятій Матері. Найбільше вражає, як Йоан оповідає про те, як зайшов до порожнього гробу «і увірував» (Йо. 20:8). Був він тоді разом з Петром, відречення і навернення якого був свідком. Разом з Петром був і при зустрічі з воскреслим Ісусом на Генезаретському озері. Апостол Павло називає його стовпом Церкви (див.: Гал. 2:9). Згідно передання, після успення Пресвятої Богородиці святий Йоан поселився в Ефесі, де, очевидно, й написав Євангеліє. У часи переслідування християн імператором Доміціяном, за свідченням Тертуліяна, Йоана було вкинуто в казан з гарячою олією, звідки він вийшов неушкодженим. Згодом його заслано на острів Патмос, де він написав книгу Одкровення. Після смерти Доміціяна повернувся у Ефес, де помер у час правління імператора Траяна приблизно у столітньому віці. Про євангелиста Йоана Богослова можемо дещо дізнатися й з инших джерел. Наприклад, у контексті дискусії про святкування Пасхи Полікрат Ефеський у листі до папи Віктора згадує про могилу, яку у ранній традиції пов’язували з Йоаном Богословом. За свідченням блаженного Єроніма, у глибокій старості, коли Йоанові вже було важко говорити, він тільки

СВЯТІ ПОКРОВИТЕЛІ

повторював такі слова: «Возлюблені діти, любіть одне одного». Святий Йоан Золотоустий зазначає, що апостольство Йоана було утверджене в Азії, де були всі секти філософів, щоб Євангеліє з більшою славою восторжествувало над заблуканнями і щоб світло вийшло звідти, звідки розійшлося стільки неправди.

Богослов і євангелист любови

С

еред инших євангелистів лише Йоан носить титул «Богослов». У найзагальнішому визначенні цього поняття – це той, хто має дар споглядання Пресвятої Трійці. Говоримо про дар, бо ініціятива належить Богові. Це Він промовляє своє Слово, яким постає світ. Слово Отця – це Син Божий – друга Особа Пресвятої Трійці. Для спасіння і обожнення людини Син Божий стає людиною і Слово Отця лунає у словах Ісуса Христа. Його слова дійшли до нас завдяки євангелистам. Особливість Йоана в тому, що він не просто передає нам слова Ісуса і події з його життя, але й свої роздуми, пережиття, свій досвід споглядання Бога. Йоан – Богослов, бо в Ісусі Христі побачив Сина Божого, Слово Отця. Символічний є жест схиляння Йоана до грудей Ісуса. Можливо, за цю близькість до серця Христового його називають євангелистом любови. Йоан найбільше з усіх євангелистів говорить про любов, відкриваючи тим, що є правдива любов.

«Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов» (І Йо. 4:7-8). «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (І Йо. 4:16). «Хто не любить, той у смерті перебуває» (І Йо.3:14). «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові» (І Йо. 4:18). «Любов же в тому, щоб жити за його заповідями» (ІІ Йо. 1:6).

«Другого дня знову стояв Йоан там, ще й двоє з його учнів. Угледівши ж Ісуса, який надходив, – мовив: “Ось Агнець Божий”. Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом. Обернувшися ж Ісус і побачивши, що вони йдуть, мовив до них: “Чого шукаєте?” Ті ж йому: “Равві, – що в перекладі означає: Учителю, – де перебуваєш?” 39. Відрік він їм: “Ходіть та подивіться.” Пішли, отже, і побачили, де перебуває, і того дня залишилися в нього. Було ж близько десятої години» (Йо. 1:35-39).

1

33

ОСОБИСТІСТЬ

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

Отець Андрій Бандера

–

вірний душпастир і патріот Микола ЦИБ 11 грудня 2009 року виповнилося 127 років з дня народження греко-католицького священика Андрія Бандери, а 10 липня 2010 року – 69 років з дня його насильницької смерти (розстрілу радянською владою). Важливо, щоб збереглася в пам’яті народу світла постать о. Андрія Бандери. Адже його життя і служіння стало прикладом і уосіб­ ленням долі тисяч греко-католицьких священиків, які загинули мученицькою смертю за Віру, Церкву і Батьківщину. І саме тому Постуляційний центр УГКЦ готує матеріяли про життя і діяльність цього душпастиря на розгляд Конгрегації у справах святих у Ватикані, яка після ретельного вивчення документів розгляне справу зачислення о. Андрія Бандери до лику блаженних.

Родина – середовище духовно-патріотичного зросту Андрія Бандери

А

ндрій Бандера народився 11 грудня 1882 р. в м. Стрию (на Ланах), де на той час проживали його батько Михайло і мати Євфросина з дому Білецьких. Для родини Бандерів побожність і патріотизм були традиційними рисами. Любов до Батьківщини підсилювалась позитивними прикладами визначних суспільно-політичних діячів, котрі не раз гостювали у Бандерів. Серед таких були, зокрема: посол до парламенту Австро-Угорщини Ярослав Веселовський, активний діяч Галицької кооперації Павло Глодзінський, скульптор Михайло Гаврило, виходець зі Східної України. Це позначилося, очевидно, на вихованні та формуванні зрілої духовно-патріотичної свідомости Андрія Бандери.

Студентські роки Андрія Бандери

А

ндрій закінчив Стрийську гімназію 1901 р. і продовжив навчання на богословському факультеті Львівського університету. Із запалом приступивши до навчання в університеті, молодий студент через свою допитливість додатково відвідував лекції з філософії, сільського господарства та кооперації. До того ж він був завзятим книголюбом. Зі студентських літ Андрій Бандера бере активну участь у суспільно-політичному житті Галичини. Він був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, ще в юному віці вступив до Національно-демократичної партії, працював у Калуській філії сільського господарства, провадив роз’яснювальну роботу серед селян у період виборів до Австрійського Парламенту та Галицького Сейму.

Андрій Бандера – добрий пастир (священиче служіння)

П

ісля студій А. Бандера одружився з Мирославою Глодзінською, дочкою священика, а 1906 р. й сам прийняв священичий сан з рук Митрополита Андрея Шептицького у Львові. Згодом став сотрудником на парохії села Старого Угринова на Калущині, а з 1913 р. о. Андрій сам стає парохом сіл Старий Угринів та Бережниця. Саме в той час у Старому Угринові відновлено після пожежі храм В’їзду Господнього в Єрусалим. Парохіяни відгукувалися про о. Андрія Бандеру як про доброго пастиря, який захищав бідних і не брав грошей за треби. Парох багато працював з вірянами, заохочував селян до читання літератури, надаючи книги з власної бібліотеки. Про цього священика згадують як про справжнього пастиря, який у будь-яку пору дня чи року пішки долав десятки кілометрів заради допомоги потребуючій душі. Більше дбав про матеріяли для відбудови зруйнованих під час війни селянських хат, аніж про власний дах над головою.

34

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

К

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

ОСОБИСТІСТЬ

Капеланське служіння о. Андрія Бандери в лавах УГА

оли 1919 р. було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, о. Андрій Бандера був на посаді посла Української Національної Ради ЗУНР у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) від Калуського повіту. З початком українсько-польської війни в 19181919 рр. і під час Чортківської офензиви Андрій Бандера, залишивши дружину Мирославу з дітьми у пароха Ягольниці, тестя свого брата Йосифа, добровільно вступає до лав молодої Української Галицької Армії. Там священик став капеланом 9-го полку 3-ї бригади

2-го корпусу УГА. Капелан о. Андрій, як і десятки инших священиків, своїм служінням, молитвою та власним прикладом підносили українських стрільців і старшин на дусі. А священикові-капеланові у війську було нелегко, адже випадало бачити багато людських страждань і смертей. Не лякаючись хвороби, о. Андрій сповідав і причащав не лише ранених вояків, але й хворих на тиф, внаслідок чого і сам переніс цю страшну недугу. Проте, з Божої милости, залишився живим.

Початок хресного шляху о. Андрія Бандери

У

літку 1920 р. після невдалого для українців завершення національно-визвольних змагань о. Андрій Бандера повернувся додому до Старого Угринова, принісши потай захований під одягом капеланський синьо-жовтий прапор. Цей прапор у таємному місці зберігався до 1989 р., потім – у сільській церкві, а тепер – в експозиції музею Степана Бандери. Восени того ж року о. А. Бандера знову стає парохом, зазнаючи утисків від польської влади: упродовж року щосуботи отець був змушений «відмічатися» в поліції. Незабаром отця спіткали важкі терпіння й випробування: померла від туберкульозу горла 34-річна дружина, залишивши вісьмох дітей, а невдовзі померла ще немовлям наймолодша донька Мирослава. Отець Андрій залишився сам на сам з сімома дітьми в той час, коли найстаршій дочці було 15, а наймолодшому синові Богдану – 2 роки. Проте, навіть будучи вдівцем, попри особисте горе, сумлінно виконував священичі обов’язки і залишився не тільки добрим пастирем, але й безстрашним патріотом.

Про цього священика згадують як про справжнього пастиря.

1928 р. українські політичні сили, особливо УВО (Українська військова організація), почали активну підготовку до відзначення 10-ї річниці Листопадового зриву. З цієї нагоди було заплановано впорядкувати могили січових стрільців і воїнів УПА, створити символічні могили в кожному місті й селі, щоб ушануванням пам’яті полеглих Героїв оживити в народі національно-визвольну ідею. Діяльну участь у цій акції взяв і

В

о. Андрій Бандера. Отож, як бачимо, він черговий раз долучається до нової хвилі визвольних змагань. Так, 4 листопада на парохії в селі Бережниця ревний душпастир відправив молебень на могилі січових стрільців. У палко виголошеній проповіді о. Андрій закликав вигнати поневолювачів зі своєї землі, а в кінці почав пісню на слова Івана Франка, яку підхопили всі присутні: «Не пора, не пора, москалеві й ляхові служить». А тим часом у ніч з 3 на 4 листопада було розклеєно листівки УВО, у яких містився заклик до народу повалити польський уряд і визволити Галичину (це була робота Степана Бандери, сина Бережницького пароха). Поліція інкримінувала о. Андрію порушення громадського порядку та виступ проти існуючої влади й завела на нього кримінальну справу, яку все ж було закрито за недостатністю доказів аж у липні 1929 р. Під час слідства о. Андрій Бандера наголошував, що це не була якась політична акція, а молебень за полеглих борців за волю України. Проте невдовзі, а саме у 1930 р., священика Андрія Бандеру разом з сином Степаном знову заарештувала польська влада за підготовку зустрічі Митрополита Андрея Шептицького з парохіянами. Однак після владнання цієї справи невтомний душпастир й надалі залишився ревним захисником свого поневоленого народу. У січні 1931 р. в Бережниці у місцевому костелі поляки так принизливо і зневажливо говорили про українців, що це призвело до сутички з греко-католиками, очолюваними своїм парохом Андрієм Бандерою. Внаслідок цього було розпочато ще одне слідство, яке тривало понад два роки і було припинене в листопаді 1933 року.

Нова хвиля арештів і смерть о. Андрія Бандери

осени 1939 р. у Галичину прийшли більшовики «визволяти» братів-українців. Передбачаючи репресії, ОУН під проводом Степана Бандери декілька разів доручала підпільникам переправити о. Андрія Бандеру з дітьми за кордон, а саме в Мюнхен (де тоді й перебував сам керівник ОУН). Проте о. Андрій відмовився від переїзду, мовляв: «Що буде моїй громаді,

то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права, і не маю права, як патріот український, лишати громаду». На пропозицію переправити хоча б дітей відповів: «Діти будуть зі мною, нехай діється Божа воля». На репресії не довелося довго чекати. 22 травня 1941 р. о. Андрія Бандеру і його двох дочок, Марту та Оксану, заарештували енкаведисти. У Станіславові на свяще-

35

ОСОБИСТІСТЬ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ника було заведено кримінальну справу. П’ятого дня після арешту отця Андрія відправили до Києва в 3-тє управління НКДБ УРСР. Слідство вів уповноважений 3-го відділу молодший лейтенант держбезпеки Войцехівський. З протоколів дізнаємося, що о. Андрій говорив про себе такі слова: «Офіційним членом ОУН я не був з релігійних мотивів. Погоджуючись з принципом, що кожна влада від Бога, я є симпатиком українських націоналістів. Сам ніякої участи в ОУН не брав, хоч мені відомо про практичну діяльність ОУН в західних областях України і за кордоном». Допити тривали до початку липня 1941 р. Передбачаючи свій близький кінець, дивлячись смерті у вічі, добрий пастир не засу-

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

джував нікого і не просив катів про помилування. Члени трибуналу винесли смертний вирок за 54-ою статтею Карного кодексу УРСР людині, в діях якої не було ані краплі злочину, натомість усі звинувачення були побудовані на неперевірених свідченнях, здобутих, зокрема, внаслідок нелюдських тортур над священиком. За два дні, а саме 10 липня 1941 р., о. Андрія Бандеру розстріляли… І тільки у 1992 р. родина Героя дізналася про долю свого батька і отця; того ж таки року прокуратура незалежної України визнала священика УГКЦ Андрія Бандеру невинним в інкримінованих йому більшовиками злочинах.

Діти о. Андрія Бандери – патріоти та страдники за Батьківщину

З

абігаючи наперед, зазначимо, що життєвий шлях о. Андрія, як і цілої родини Бандерів, є яскравим уосібленням трагічних сторінок історії України ХХ ст. Життя не шкодувало й дітей о. А. Бандери – усі вони або загинули, або зазнали жорстоких переслідувань і страждань. Старший із синів, Степан, став провідником ОУН. Він неодноразово був ув’язненим у польських в’язницях, і навіть засуджений до страти, яку за-

Життя і служіння о. Андрія Бандери є прикладом і уосібленням долі тисяч грекокатолицьких священиків, які померли мученицькою смертю за Віру, Церкву і Батьківщину. мінили, однак, на довічне ув’язнення; в період з 1941 до 1944 р. пережив фашистський «Саксангауз», а далі – чужина й постійне «полювання» на нього працівників радянських органів МГБ-КДБ. 15-го жовтня 1959 р. Степанові Бандері заподіяно смерть рукою агента радянських спецслужб у Мюнхені (Німеччина). Инші два

З

Ім’я о. Андрія Бандери сьогодні

авдяки старанням Митрополита Андрея Шептицького сьогодні в Центральному історичному архіві у Львові зберігаються численні матеріяли про життя і діяльність о. Андрія Бандери. До них належать: метрика про хрещення, документ про висвячення, матеріяли про навчання на богословському факультеті Таємного Львівського Університету. З архівних документів дізнаємося, що о. Андрій Бандера був здібною і талановитою людиною. Митрополит Андрей Шептицький високо оцінював душпастирську діяльність о. А. Бандери, адже він був не лише ревним священиком, але й дбав про культурно-просвітницьку діяльність, вболівав за збереження української мови та історії, збереження українського церковного обряду тощо. За результатами останніх досліджень, встановлено родинні зв’язки Степана Бандери по материнській лінії з блаженної пам’яті Патріярхом Мирославом Любачівським.

36

сини о. Андрія Бандери, Василь і Олександр, загинули в німецькому Освенцимі 1942 р. Василь Бандера був членом ОУН, а після проголошення української держави 30.06.1941 р. був співробітником Обласної управи в Станіславові, у свій час йому довелося бути в’язнем польської Берези Картузької. Олександр Бандера, також член ОУН, був доктором політекономії. Ще один син, Богдан, загинув у 1943 році на Миколаївщині у селі Піски. Дочки о. Андрія Бандери постраждали не менше, аніж його сини. Їх заарештували одночасно з батьком у 1941 р. Одна з них, Марта, провела в радянських таборах усе подальше життя і померла у 1982 р. у селищі Сухобузіно Красноярського краю (те­пе­рішня Російська Федерація). Инша донька, Володимира, втративши в ра­дянських таборах Мордовії чоловіка, священика Теодора Давидюка, формально була звільнена 1956 р., але й надалі зазнавала переслідувань з боку владних струк­тур аж до кінця 90-х років ХХ ст. (навіть у паспорті поряд із прізвищем чоловіка була дописка «Бандера», ніби тавро). Володимира померла 2001 року Наймолодша з дочок о. Андрія, Оксана, переживши довголітні заслання, які тривали з 1941 до 1989 р., ніби «на зло» вже не існуючій ворожій системі, мешкає у Стрию, а 22-го грудня 2009 р. відзначила своє 90-ліття.

Місце поховання о. Андрія Бандери, як і десятків тисяч знаних і незнаних героїв нації та мучеників Церкви, невідоме. Однак важливо, щоб збереглася в пам’яті

…і сам залишився вірним Богові, Церкві та Батьківщині, і дітей своїх виховав у такому ж дусі жертовності. народу світла постать о. Андрія Бандери, який у важкі часи випробувань і сам залишився вірним Богові, Церкві та Батьківщині, і дітей своїх виховав у такому ж дусі жертовності. Один з них став символом національно-визвольних змагань України ХХ ст.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ВОЦЕРКОВЛЕННЯ

Стан релігійности українського суспільства, або декілька слів про воцерковлення вірних і нову євангелізацію Ігор ЦМОКАНИЧ

Р

ізні соціологічні дослідження релігійного становища українського суспільства виявляють, що його більша частина представляє себе членами так званих «традиційних» християнських Церков, тобто визнає себе православними, греко- та римо-католиками. Так, наприклад, 26 березня в УНІАН було презентовано результати досліджень релігійности українців у рамках Міжнародного проєкту соціяльного дослідження (ISSP). За даними опитування, 53% українців визначили себе як таких, що завжди вірили та вірять у Бога. 39% вірних віднесли себе до трьох православних конфесій, а 44% назвали себе православними, не вказуючи конкретної конфесії. 8% українського суспільства є греко-католиками, а 1 % – протестантів. Проте ці ж дослідження констатують певний парадокс: в суспільстві порівняно малий відсоток тих, хто вважає себе вірними якоїсь конфесії чи визначає себе практикуючими (такими, що беруть регулярну участь у літургійному житті своєї спільноти). Можна дискутувати про співвідношення між кількістю номінальних та практикуючих християн у тій чи иншій конфесії, проте ця проблема гостро стоїть перед кожною із традиційних церков в України. Щобільше, слід підкреслити, що й не кожний із т. зв. практикуючих усвідомлює зміст свого покликання як християнина. Такий вірний визнає свою приналежність до певної конфесії, але не усвідомлює себе справжнім її членом, не є воцерковленим. Тут мається на увазі усвідомлення того, що таке Церква Христова в Божому задумі спасіння, осмислена та активна участь у служінні Церкви. Варто зауважити, що «успішність» Церкви, якщо так можна висловитися, не ототожнюється з кількістю вірних.

М

Причини труднощів воцерковлення вірних

ожна знайти та навести багато причин, проте значно важливіше проаналізувати їх та визначити, що є справді причинами, а що – тільки наслідками. Так, наприклад, часто вказується на сучасне секуляризоване постмодерне суспільство: на глобалізацію, негативний вплив сучасних мас-медіа, релятивізм життєвих цінностей, споживацький матеріялізм, інтенсивний розвиток новітніх релігійних течій та езотеричних рухів тощо. Для багатьох вірних і пастирів різних конфесій це – ознаки «останніх», апокаліптичних часів. Однак хибною є думка про те, що Церква зустрілась з чимось новим, що «раніше так не було». Звичайно, суспільство значно змінилося: виникли нові технології, повстали нові культурні та соціяльні феномени. Проте насправді стан сучасного суспільства мало чим відрізняється від того суспільного середовища, в якому проповідували апостоли, росла первісна Церква. Зустріч і співіснування різних культур, релігійних вчень, разюча соціяльна різниця, моральна деградація багатьох верств суспільства і влади – це деякі спільні моменти, присутні в давньому і сучасному суспільстві.

37

ВОЦЕРКОВЛЕННЯ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

Як і в апостольській та святоотцівський час, так і зараз церковні спільноти зустрічаються з подібними труднощами та небезпеками: церковні поділи та фальшиві вчителі, вимушені «компроміси» з поганським середовищем та лібертинізм, надмірні апокаліптичні очікування, розчарування в обітницях Христових, протистояння спільнот, занепад моральности, соціяльна нерівність... Новий Завіт і християнське богослов’я розвивалось саме у такому середовищі, і тому саме у Святому Письмі та в Святоотцівькому Переданні слід шукати розв’язання сучасних проблем, приглядаючись до того, як це робили святі апостоли та Отці Церкви.

С

Нова Євангелізація

лід визнати, що в наш час в українському суспільстві, зокрема, перед традиційними церквами труднощі воцерковлення стоять особливо гостро, але й инші церкви шукають шляхи розв’язання цих проблем. Знаковим і важливим у цій перспективі є II Ватиканський Собор. Важливими є т. зв. процеси повернення до джерел та оновлення, започатковані цим Собором, а також увага до пошуку нових підходів і методів проповіді Євангелія та до ролі мирян у цьому. В пособоровий час в Католицькій Церкві виникли та розвинулись різні біблійні та пасторальні рухи, мирянські організації, тобто все те, що зазвичай визначається як Нова Євангелізація, хоча, по суті, новими є тільки методи і контекст. За декілька останніх десятиліть у Західній Церкві виробились певні підходи та методи, відповідні програми, збагатився досвід. На жаль, Українська Греко-Католицька Церква знаходилась осторонь цих процесів аж до виходу з підпіл-

38

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

ля. Згодом здійснювалися спроби запозичити та запровадити нові методи євангелізації і в нас. Наприклад, створювались мирянські рухи та організації тощо. Проте дуже часто це було механічне перенесення чужого досвіду в инший контекст без відповідної адаптації до нашого богословсько-літургійного життя. Без такого укорінення в богословсько-літургійний досвід нашої Церкви навіть найбільш дієві на Заході методи у нас залишатимуться штучними та малоефективними. Проте справжня причина труднощів воцерковлення вірних, на нашу думку, полягає не тільки у нестачі програм чи недосконалості методів євангелізаційного служіння Церкви. Хоч ми й можемо говорити про певний поступ, адже вже існують певні програми і опрацьовані методи цього служіння, їх ефективність суттєво обмежується кризою проповіді на конкретній парохії. Тож зараз, як і раніше, Церква стоїть перед покликанням відкрити словом проповіді людям можливість пізнання Бога в Христі, розбудити євангельським словом «сплячі» покликання та сумління. Задумаймось над висловленням святого апостола Павла: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро! ... Тож віра із слухання, а слухання через слово Христове» (Рм. 10:14-17). Саме проповідь священика відкриває зміст Святого Євангелія для вірних певної парохії в конкретному контексті її життя. Проповідь є першим і необхідним кроком воцерковлення вірних і передумовою ефективної євангелізації, тобто проголошення Доброї Новини, до чого Церква і покликана.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

ІМЕНА

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

У світі власних імен У пропонованій статті ми спробували глянути на ім’я людини через призму Слова як одного з найдавніших, наймістичніших і найтаємничіших символів людства. Земляни на сьогодні створили надпотужні комп’ютери, заглибилися в атомне ядро, космос, але так і не наблизилися до розкриття загадки, як, де і коли виникло слово. Адже система слова (мови) не піддається формалізації, алгоритмізації (у своїх творчих аспектах).

З іменем ти – primus inter pares (перший із-поміж однакових) Латинське прислів’я

Ігор Шумей

С

Історія вибору імени дитини

віт цей сотворений Богом, і ми завжди повинні пам’ятати, що живемо у Божому світі. Господь з нами є усюди: і на образах у нашій оселі, і в молитвах, і у нашому імені. Бог знає кожну людину від самого початку її існування, ще до того, як вона побачить денне світло. Про це переконливо говориться устами Йова у текстах Старого Завіту: «Хіба не Той, що створив мене, створив і його в лоні? Хіба ж не Той самий сотворив вас в утробі?.. Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім’я» ( Йов.31:15). Історія вибору імени дитини, як і визначення її віку, у різних народів різна. У стародавньому Китаї новонародженому в метрику разом з іменем дописували один рік життя, що свідчило: вибір імени і внутрішньоутробний період життя є важливим і найбільш вирішальним етапом життя людини. А у деяких народів Латинської Америки новонародженого визнають дитиною щойно у віці двох років, лише тоді він одержує ім’я і вважається членом родини. Яке Твоє ім’я, хто Твої батьки, де живеш, як називається Твій край? – запитують при будь-якій зустрічі чи знайомству. Такі перші питання, що їх «чужі» дорослі ставлять, зазвичай, дітям, і до відповіді на які ми заздалегідь їх готуємо, обираючи дитині ім’я. Яке Твоє ім’я? – це вже визначення одного з множини подібних, це «я» серед «нас» і «їх», це – те, що утверджує особу на горизонтальній площині і одиницю в родоводі, тобто на спадкоємній вертикалі. Питання «яке Твоє ім’я» є давнім і якщо не синхронним, то, у всякому разі, не набагато молодшим від часу виникнення самих особових імен. Так само і запитання «що це за оселя?», «що це за край?», «як на-

зиваються ця ріка, ці гори чи озера, моря?», «як звуть Твій народ?» Коли ж почали найменовувати окремих людей і називати географічні об’єкти, нам точно не відомо. Зате з певністю можна сказати, що готові назви і сам спосіб назвотворення прийшли в писемний період з дописемного вже з устояними моделями. Найдавніші пам’ятки релігійного письменства, з яких згодом започаткується і красне письменство, фіксують низки власних імен. Власні імена nomina propria є молодшими від загальних nomina appelativa, і утворилися вони тоді, коли з’явилася потреба індивідуалізації будь-якої особи. Система імен, що побутує сьогодні в українського, російського та білоруського народів, формувалася протягом багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря. Звичайно, були в людей імена і до прийняття християнства. Їх підказували, здебільшого, різні обставини родинного життя. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного – Неждан, Нечай, перший син діставав ім’я Одинець, третій у сім’ї – Третяк і т. ин. В іменах відображалися певні риси людей (Буян), пора року, коли дитина з’явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імени, спільного із назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) та ин. Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням наших пращурів, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від дії злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами функціонували і двоосновні з компонентами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Милослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Ратибор та ин.

39

ІМЕНА

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Сучасні імена українців

У

складі сучасних імен дослідники виділяють візантійські християнські імена, або імена християнського календаря, запозичені разом із введенням християнства на Русі у X ст. Ці канонізовані (узаконені) Церквою і зафіксовані у спеціяльних книгах (святцях) імена давалися під час хрещення. Візантійські імена, крім давньогрецьких, охоплювали давньоримські і давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської епохи підтримували торговельні і культурні зв’язки. До візантійських імен належать, наприклад, популярні на Україні імена Іван, Олексій, Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина. На українському мовному ґрунті вони набули специфічного звукового оформлення, обросли різноманітними варіянтами і вже давно не сприймаються як запозичені. Канонізовані Церквою імена на території сучасної України приживалися поступово. Як зазначає дослідниця словотвору актової мови Л. Л. Гумецька, незважаючи на поширеність церковних імен у XIV-XV ст., слов’янські особові назви не виходять з ужитку. Иноді одна й та сама особа є носієм церковного і слов’янського імени. Паралельне вживання таких імен засвідчують історики мови і в XVIII ст. Сьогодні імена умовно можна поділити на такі загальні групи: 1) давньоруські – Володимир, Всеволод, Ростислав, Людмила та ин., у тому числі кальки з грецької мови типу Богдан, Віра, Надія, Любов і окремі імена скандинавського походження, що побутували в Древній Русі – Ігор, Олег, Ольга;

2) імена, запозичені із західнослов’янських і південнослов’янських мов: Ванда, Ружена, Власта, Квітослава та ин; 3) нові імена, які почали з’являтися після жовтневого перевороту, коли Церква була відокремлена від держави і батьки давали дітям імена, що виходили за межі канонічних. Імена-неологізми поповнювалися за рахунок назв квітів: Лілія, Піонія тощо. Іменами ставали слова типу Геній, Ідеал, Ідея, Новела, Іскра та под. Як показує мовна практика, перевірку часом витримали далеко не всі такі імена-неологізми 20-х років ХХ ст.; 4) імена, запозичені із західноевропейських мов типу Альберт, Арнольд, Артур, Вільгельм, Франц, Жанна, Елеонора та под. Їх поширенню сприяли популярні твори зарубіжної художньої літератури, преса, радіо, кіно. Так, на честь героїнь трагедій Вільяма Шекспіра дівчаток називали Дездемоною, Джульєттою, Офелією, на честь героїні опери Джузеппе Верді «Травіата» – Віо­ леттою та ин. Надмірне захоплення иншомовними іменами, що було характерне для 20-30-х років ХХ ст., уже в 40-х роках різко спадає; 5) індивідуальні імена-новотвори, які виникають у колі тієї чи иншої родини. До таких, наприклад, можна віднести ім’я Вальжанна, згадане у творі І. Григурка «Ватерлінія»: – А Вальжанна – це хто з таким чудним ім’ям? – Донька. Ім’я – подвійне. Жінка хотіла Жанною назвати, а я Валентиною. Вирішили піти на компроміс. У наші дні переважна більшість імен, якими називають новонароджених, належить до системи традиційних імен, успадкованої від попередніх поколінь, але естетично відшліфованої.

Територіяльні особливості українських імен

С

пільна для всієї України система імен має на окремих територіях свої особливості. В силу ряду історичних, політичних та географічних факторів деяка специфіка імен помітна на західноукраїнських землях. До складу імен, які функціонують серед корінного українського населення, особливо на межі з иншими етнічними реґіонами Закарпаття, увійшли угорські запозичення (Йовшка, Пішта, Фері, Імрі, Тібор, Гіза, Жужа), чеські (Божена, Власта), польські (Юзик, Броня, Кася), румунські (Даць, Флорій, Думіка, Никора, Ляна, Нуця), німецькі (Вілі, Руді, Герміна, Герта, Йоганка) та ин. На Буковині виділяється група імен, не властивих иншим територіям України: Теофій, Дністрян, Донекій, Філомена, Арманія, Фонета та ин. У середовищі українців також зустрічаються молдавські імена: Віоріка, Лівія, Родіка, Філінія, Манолія і под. У більшості українських словників імен вони не фіксуються.

40

У вживанні загальнонаціональних імен на території різних діялектів відображаються відповідні місцеві фонетичні та морфологічні риси. Наприклад, у деяких говірках південно-західної групи ім’я Дмитро звучить як Гмитро, Марися як Маришя; Ілько, Омелько, Антін – як Гилько, Гомелько, Гантін. Орудний відмінок чоловічих імен типу Микита, Кузьма, Микула має в середньокарпатських говорах закінчення -ом (Микитом, Кузьмом, Микулом) замість -ою (Микитою, Кузьмою, Микулою); у східнокарпатських і покутсько-буковинських говорах зустрічаються усічені кличні форми Марі, Гафі, Мико (замість Маріє, Гафіє, Миколо) та ин. Існують також деякі діялектні відмінності і в творенні варіянтів імен. Зростання культурного рівня народу, посилення зв’язків міста й села сприяють нівеляції діялектних особливостей у сфері найменування, унормуванню загальнонаціонального репертуару імен.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ІМЕНА

Варіювання імен

І

мена в залежності від ситуації мовлення можуть виступати у найрізноманітніших видозмінах. Поруч з офіційними повними документальними іменами існують розмовно-побутові (скорочені, чи усічені, здрібніло-пестливі та згрубіло-зневажливі) їх варіянти. Явище варіянтности властиве і документальним іменам. Загальнонаціональні варіянти документальних імен виникли у процесі освоєння давніх запозичень і відображають взаємодію літературно-книжної та усно-розмовної традицій у розвитку української мови. З основних фонетико-морфологічних явищ, що створюють варіянти цього типу, можна назвати: а) чергування голосних звуків (Антон – Антін, Никон – Никін; Єремія – Ярема; Єфим – Юхим; Євсей – Оверкій, Оверко; Уліян – Юліан; Влас – Улас, Мойсей – Мусій); б) чергування приголосних звуків (Амвросій – Амбросій; Устин – Устим, Панфіл – Памфіл; Парфен – Пархом, Пархім; Фадей – Тадей, Феодосія – Теодозія, Стефан – Степан; Фома – Хома, Фотинія – Хотина); в) скорочення початку чи кінцівки імені (иноді – і початкової, і кінцевої частин): Ігнатій – Ігнат – Гнат, Іларіон – Ларіон, Гликерія – Ликера, Анастасій – Анастас, Арсеній – Арсен, Прокопій – Прокіп та ин. Число варіянтів чоловічих імен (частина з них належить до розмовного фонду) поповнюють типові для української мови утворення на -а, -о, -ко, -аш (-яш), -ош: Олексій – Олекса, Лавр – Лавро, Лев – Левко, Герасій – Герасько, Григорій – Грицько, Зіновій – Зінько, Ілля – Ілько – Ілаш, Лука – Луцько – Лукаш, Дорофій – Порош, Єрофій – Ярош та ин.

У жіночих документальних іменах найпоширеніше варіювання закінчень -ія, -а(я): Арсенія – Арсена, Дарія – Дор’я, Євгенія – Євгена, Лукерія – Лукера, Наталія – Наталя, Парасковія – Параска тощо. Великою фонетичною і словотвірною різноманітністю відзначаються розмовно-побутові варіянти імен. На різних територіях України, крім спільного фонду цих варіянтів, якими користуються усі представники нації, існує і свій набір скорочених, здрібніло-пестливих та згрубіло-зневажливих найменувань. Дослідник імен сучасних говорів Закарпаття П.П.Чучка констатує, що 270 імен, які функціонують серед українського населення цього краю, реалізуються у 2200 варіянтах. Наприклад, 70 варіянтів має ім’я Ганна, серед них і місцеві: Аннуца, Анда, Анцина, Аньча, Ганизя, Ганішка, Ганьча, Низя, Онизя, Онуша та ин. Понад сто розмовно-побутових варіянтів імени Іван засвідчила дослідниця Л. В. Каракалія в буковинських говорах. Деякі з них виникли в процесі багатові­ко­вих контактів українського народу з молдавським, як-от: Івануца, Івон, Івоніка, Івонел. Пор. ще варіянти імени Марія: Маріука, Марікуца, Маріуца, Маріца, Маріучка, Марійора, Марцьола тощо. Місцеві риси мають розмовно-побутові імена й инших реґіонів нашої держави. Здатність імен до варіювання не завжди береться до уваги під час оформлення документів, що викликає ряд небажаних явищ: у документи потрапляють повні імена у місцевій звуковій оболонці; замість повних імен фіксуються розмовно-побутові усічені варіянти; у документах однієї і тієї ж особи зустрічаються різні варіянти імени тощо. Це неминуче призводить до юридичних ускладнень.

Як українці називають дітей в наш час

Н

айновіші дослідження, проведені на території України, дають уявлення про ті процеси, що відбуваються у найменуванні новонароджених нині. Є підстави констатувати повну відсутність соціяльної диференціяції особових імен на Україні, інтенсивне зближення міського і сільського іменного репертуару. Очевидне прагнення батьків до збагачення, оновлення сучасного складу імен, що значно звузився у порівнянні з попередніми поколіннями. І в містах, і в селах чітко окреслюється група панівних імен, окремі з яких можуть у той чи инший рік відрізнятися частотою реєстрації, заступатися иншими, але сама група імен-улюбленців різко вирізняється на тлі імен обмеженого чи поодинокого вжитку. Лідерство по всій Україні тривалий час тримають імена: Андрій, Віктор, Віталій, Володимир, Дмитро, Євген, Ігор, Олег, Олександр, Сергій, Юрій; Ірина, Людмила, Марина, Наталія (Наталя), Олена, Ольга, Світлана, Тетяна. Останнім часом до імен масового поширення долучилися: Максим, Роман, Руслан; Алла, Валентина, Вікторія, Ганна (Анна), Інна, Оксана, Юлія. Не обійдені увагою батьків, хоч використовуються рідше, ніж вищезгадані, імена Анатолій,

Антін, Богдан, Вадим, Валерій, Василь, Владислав, В’ячеслав, Геннадій, Григорій, Костянтин, Леонід, Микола, Мирослав, Назар, Павло, Петро, Станіслав, Тарас, Ярослав; Галина, Віра, Катерина, Любов, Лариса, Лідія, Лілія, Марія, Надія, Яніна. Помітно, що основною тенденцією розширення сучасного іменного репертуару є активізація вживання імен традиційного вітчизняного фонду. Молоді батьки відновили у своїх правах призабуті імена: Арсен, Артем, Гліб, Данило, Денис, Єгор, Іван, Ілля, Інокентій, Кирило, Микита, Остап, Платон, Родіон, Тимофій; Анастасія, Антоніна, Дарія, Євдокія, Єлизавета, Марія, Соломія, Уляна, Ярина, хоч такі традиційні імена, як Георгій, Клим, Лев (Левко), Марко, Степан, Федір, Яків; Зінаїда, Зіновія, Зоя, Марта, Мар’яна, Поліна, Раїса, Софія, Таїса, Таміла, Тамара новонароджені дістають порівняно рідко. У пошуках свіжих імен, які б вирізнялися на тлі масових, подружні пари звертаються також до імен з виразним поетичним забарвленням типу жіночих Зорина, Зоряна, Калина, Маїна, Раїна, Сніжана, Юнія, Розалія. Оновлюється іменний репертуар і за рахунок запози-

41

ІМЕНА

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

чень з мов инших країн, зокрема тих, до яких спостерігається масова еміґрація українців: Італії, Еспанії, Португалії тощо. Поширеними вкрапленнями є зарубіжні імена: Альберт, Едуард, Еміль, Ернест; Анжела, Анжеліка, Елеонора, Еліна, Ельвіра, Ельза, Емма, Еріка, Жанна, Жанетта, Іоланта, Сабіна тощо. Основними мотивами, які в наш час визначають обрання імени для немовлят, є: 1) родинна традиція, за якою сина чи доньку називають іменем батька, дідуся, матері, бабусі чи когось із близьких родичів; 2) вшанування дитини іменем видатних осіб, літературних персонажів, кіногероїв, спортсменів тощо; 3) милозвучність імени, його легкість у вимові. Більшість із популярних жіночих імен, наприклад, має «лелійні» сонорні звуки [л], [н]: Алла, Аліна, Ганна (Анна), Наталія (Наталя), Олена, Ольга, Світлана, Юлія, Яніна. На тлі спільних тенденцій сучасного найменування людей, властивих трьом східнослов’янським народам, проявляється деяка своєрідність у функціонуванні імен на Україні. Вона найбільш очевидна у сфері жіночих імен: подружні пари досить часто звертаються до жіночих імен, утворених від чоловічих (Адріана, Богдана,

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Василина, Віталіна, Володимира, Іванна, Леоніда, Михайлина, Павла, Романа, Руслана та ин.); активізується вибір давньоруських і слов’янських складних імен з компонентами -мир, -слав: Дзвенимира, Дзвенислава, Златослава, Зореслава, Квітослава, Мирослава, Ярослава та под. В український іменний репертуар широко входять імена, пов’язані з конкретними історичними особами, з видатними діячами української культури. Багато юних громадян дістає ім’я Богдан на честь Богдана Хмельницького. Переважно на Україні побутує ім’я Роксолана (Роксоляна), яким було названо у XVI ст. українську дівчину Настю Лісовську (вважають, що воно буквально означає «русинка»), захоплену в рабство кримськими татарами і продану в гарем турецькому султанові. Ставши дружиною Сулеймана І, Роксолана відігравала значну роль у політичному житті Туреччини того часу. Усе частіше зустрічається у ролі документального ім’я Леся, яке батьки дають дівчатам на честь видатної поетеси Лесі Українки, набули значного поширення й імена Тарас, осяяне славою і генієм Тараса Шевченка, Оксана і Соломія, що увічнюють пам’ять про українських чарівниць співу – Оксану Петрусенко і Соломію Крушельницьку.

Естетика імени, або як назвати свою дитину

Е

стетика імени передбачає не лише розмаїття імен, красу їх звукової оболонки, багатство похідних варіянтів, якими можна висловити ніжність до своїх дітей, а й те, як поєднується обране ім’я з батьківським, як пасує до прізвища. Важко, зокрема, припасувати иншомовне чи виразно «поетичне» ім’я до вітчизняних форм по батькові та колоритних прізвищ, і це стає об’єктом дошкульного глузування. Можна згадати героїнь гуморески Остапа Вишні «Сумні веселощі» Музу Сидорівну Непідтикану і Немезиду Кіндратівну Полудрабок чи слушне зауваження Федора Маківчука: «Часом декотрі папаші з мамашами як підберуть уже своєму нащадкові ім’ячко, то тільки держись. Скажімо, прізвище в нащадка типове українське Макітра, а ім’я йому притулили чисто англосакське – Джон. От і виходить такий собі чудернацький гібрид «Джон Євлампійович Макітра». Варто також приглядатися, чи не викликає якихось небажаних асоціяцій поєднання ініціяльних літер і, звичайно ж, слід пильно стежити за тим, щоб у документи не потрапляли імена, по батькові та прізвища, написані без дотримання правил правопису (Валентіна Іллінішна Деріземля замість Валентина Іллівна Дериземля, Пьотир Андреєвич замість Петро Андрійович та ин.). Досить часті прояви батьківського суб’єктивізму, що доходить до бездумної примхливости («Запишіть дочку Вікою. Моя дитина! Як хочу, так і назву!»), випадки байдужости, а то й простої безграмотности осіб, які оформляють документи, змушують звернути особливу увагу читачів на юридичні вимоги до найменування людей, на питання, яке має назву «ім’я і право».

42

Особове ім’я – це юридично зафіксоване слово, за допомогою якого (разом із формою по батькові та прізвищем) здійснюється індивідуалізація, чи, як кажуть фахівці, легалізація особи. За існуючими в нашій країні законами, батьки зобов’язані зареєструвати дитину протягом місяця після її народження. Зафіксована в актовій книзі і в свідоцтві про народження тричленна формула має бути точно відтворена в наступних документах особи. Порядок присвоєння імени новонародженому визначається на державному рівні. До вибору імени батькам слід ставитися з усією відповідальністю, щоб не довелося їх дітям у майбутньому порушувати питання про зміну імени в юридичному порядку, адже працівники рагсів не мають права виправляти ім’я немовляти в актових книгах і свідоцтвах про народження у тих випадках, коли батьки спершу за взаємною згодою обрали ім’я, а потім розчарувалися в ньому. Під час реєстрації дітей нерідко виникають конфлікти між батьками і працівниками рагсів, зокрема тоді, коли батьки безпідставно пропонують фіксувати недокументальні варіянти імен. Мають рацію ті державні працівники, які відмовляють батьків від реєстрації замість повного імени його скороченого чи пестливого варіянтів на зразок: Алик, Жора, Вітя, Віка, Надя, Шура. Хоч деякі із скорочених імен стверджені словниками-довідниками як документальні (Ціна, Ліля, Неля і под.), носії таких імен, особливо дорослі, відчувають незручність у багатьох життєвих обставинах. По-перше, їм досить часто доводиться відповідати на запитання: «А яке ж Ваше повне ім’я?», по-друге, скорочені

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

чоловічі імена не завжди придатні для того, щоб ним називали по батькові. Для маленького хлопчика, наприклад, ім’я Алик, яке так подобається нині батькам, цілком годиться у колі сім’ї і серед друзів. Дорослого ж чоловіка називати Алик Володимирович не дуже зручно, а величати його дітей (стане ж він колись батьком!) Миколою Аликовичем чи Ольгою Аликівною вже зовсім незвично. В побуті на Україні називають Аликами Олексіїв, Олегів і Олександрів, одним із цих імен і слід реєструвати хлопчиків у документах, залишаючи ім’я Алик для неофіційного вжитку. На непередбачені ускладнення наражають своїх синів батьки, які вимагають реєстрації імени Жорж, Жора замість Георгій. Особливої уваги потребує реєстрація прізвищ. Підміна навіть однієї літери викликає серйозні юридичні ускладнення. Неприпустиме варіювання прізвищ на зразок Касяненко, Касьяненко, Кас’яненко, Касіяненко у документах однієї особи. Процесові нормалізації вживання імен на Україні, становленню єдиної системи імен сприяють словники особових імен, які співвідносять загальномовні документальні (паспортні) і розмовно-побутові варіянти імен. Одним з перших таких словників був словник «Крестные имена людей», що вийшов у 1909 році як додаток до четвертого тому «Словаря української мови» за редакцією Б. Д. Грінченка. У 1954 році в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР було створено (укладачі Н. П. Дзятківська, С. П. Левченко, Л.-Г.-Скрипник) і надруковано за редакцією члена-кореспондента АН

О

ІМЕНА

УРСР І. М. Кириченка «Українсько-російський і російсько-український словник власних імен людей», який став основою для наступних чотирьох доповнених і уточнених видань (1961, 1967, 1972, 1976). З доповненнями і змінами ці словники перевидаються і сьогодні. Найновішим виданням є «Словник українських імен» І.І.Трійняка, виданий видавництвом «Довіра» 2005 року. Народження дитини для більшості батьків, є великим випробуванням, яке не можна зрівняти ні з чим у житті. Серед безлічі приємних турбот, що виникли, постає і питання вибору імени немовляти. Розгорнімо ж сторінки словника-довідника і пориньмо в таїну СловаІмени, бо Словом своїм сотворив Бог цей світ, бо Слово – це Син Божий. Саме Слово обрав Він ім’ям для себе. Даймо ж і ми дитині таке ім’я, яке б ніколи не дозволило їй відцуратися мови народу, мови, яка є його життям і світлом. Инколи цілком добровільно обираючи ім’я для дитини, ми, не усвідомлюючи відповідальности за збереження родової пам’яті, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити. В українського народу споконвік існувала прекрасна традиція, пов’язана з обранням імени для дитини, а саме, – звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. Першого сина називали іменем діда, а другого – іменем батька. Давши дитині ім’я свого батька чи матері, ми не лише виявимо цим любов і повагу до них, а й продовжимо життя імени у колі своєї родини, створимо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти та онуки.

На закінчення

номастика будь-якого народу, в тому числі й українського, завжди представляє конгломерат різномовних елементів, тому постійно буде привертати увагу дослідників, захоплюючи можливостями проникнення у глибину віків. Через власні імена відбувається розгадка таємниць чи загадок історії народу, непрочитаних сторінок історії краю, які даватимуть відповіді на запитання: хто ми, звідки йде наш родовід, хто і коли дав нам особові ймення, хто найменував географічні об’єкти нашої країни, хто, коли і як назвав наші села і міста, хто дав назву країні, в якій живемо, назву нашій Батьківщині. На нашу думку, Слово – це воістину – Все (Гармонія, Енергія, Інформація, Краса). Слово – це і Му-

дрість, і Думка, і Творчий Дух, і символ духовного Оберега нації. Сучасні словники фіксують такі усталені означення до лексеми «слово»: Слово злагоди, миру; золоте, віще, пророче, живе; добре, чесне; вітальне, прощальне, напутнє, сильне, красне, нове, тверде, образне. Водночас слово може бути: лихе, погане, марне, пусте, вбивче, криве, гріховне, облудне. У сучасній літературі, фольклорі «калинове слово» – це символ материнської української мови. Слово водночас є символом знання, пробудження самосвідомости людства. Не випадково Т. Г. Шевченко збирався на сторожі «рабів німих» поставити саме Слово.

Література 1. Симфонія на Старий і Новий Заповіт. Біблейська місія СЕО.

2. Аллеф Зор. Путь сияния // Методы высшей магии. Москва, 1995.

3. Потапенко Г., Дмитренко М. Словник символів культури України. Київ, 2002.

4. Потапенко О. Всеслов’янська молитва // Відродження. 1996, № 4, с. 49-50.

5. Степанов Ю. Кілька гіпотез про імена букв слов’янського алфавіту у зв’язку з історією культури // Вопросы языкознания.

1991, № 3, с. 27.

6. Увійду в дім Твій. Літургійний буквар. Упорядник о. мгр. Микола Витівський. Дрогобич, 2004.

7. Фурдуй Р., Швадчак Ю. Чарівність таємниці. Київ, 1992.

43

СВЯТИНЯ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ПОДИХ СКИНІЇ

Глиняни – «Галицький Люрд»

В Україні існує не одне відпустове місце і не одна чудотворна ікона (Зарваниця, Крехів, Унів, Грушів тощо). Одні з них більше відомі, инші – менше. Однак кожне з них має свою давню і славну історію, в котрій Бог проявив Свою благодать настільки явно, що й сьогодні безліч людей зціляються на таких місцях, молячись перед чудотворними образами Матері Божої, вмиваючись джерельною водою, засилаючи свої молитви під небесний престол Господа Бога, отримують благодать прощення гріхів і духовне та тілесне зцілення. До числа таких святих місць належить маленьке галицьке містечко Глиняни, котре розташоване на теренах Золочівського району Львівської області. Старовинне і мальовниче, храми котрого сповнені Божої благодаті, стоїть воно і свідчить, що Бог – наш Господь, Він милосердний і обдаровує Своєю ласкою всіх, хто цього щиро бажає. Андрій КІТИК У цій публікації мова піде про Глиняни – «Галицький Люрд».

Дещо з історії

Г

линяни – одне з тих найдавніших міст Галичини, які лежали на воєнно-торговому шляху до Чорноморських портів Магдебург-Краків-Перемишль-Київ. На цьому шляху також виникли такі міста Львівщини, як Мостиська, Судова Вишня, Городок та й сам Львів. Назва Глинян, за народними переказами, походить від слова «глина», оскільки там чомусь саме з неї будували хати, хоча довкола й був ліс. Через Глиняни в давнину проїжджали каравани купців, йшли війська на бої з турками і татарами. У Глинянах українські князі, воєводи та королі Речі Посполитої робили остаточний огляд своїх військ перед вирішальними битвами. Територія теперішніх Глинян, за даними археологів, була заселена вже в період верхнього палеоліту – 20 тис. років тому. Історик Олексій Маркевич зазначає1, що тут досі залишаються недосліджені поховання трипільської культури. Перші письмові згадки про це містечко з’являються в часи панування галицького князя Ярослава Осмомисла (1150-1180 рр.). А за князя Данила Галицького Глиняни зруйнували татари. Однак упродовж 1260-1270 рр. князь Лев Данилович відбудував їх знову.

44

У Центральному державному історичному архіві Львова зберігається документ, який засвідчує, що Глиняни є одним з перших серед міст Руського королівства, які отримали Маґдебурзьке право. Дозвіл на отримання цього права надав Петрові Сіделю, першому міському старості Глинян, сандомирський воєвода і генеральний староста Галицької Русі Іван Тарнавський. Цей привілей, потверджений польським королем Владиславом Ягайлом, підписано 12 травня 1397 р. Набуття містом Маґдебурзького права означало виокремлення його із загальної адміністративної державної системи і підпорядкування безпосередньо королівській владі. Водночас містові надавалось 100 франконських ланів земельних угідь (1 лан – 25 га). (Для порівняння: стільки ж землі надавалось Львову за привілеєм з 1368 року). З них 2 лани було надано Церкві (римо-католицькому костелу), а 6 ланів – для забезпечення міського війта. Однак до ХVІ ст. глинянським міщанам вдалось загосподарювати лише 25-28 % з наданих ста ланів.

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

СВЯТИНЯ

Згадки про деякі Глинянські храми та священнослужителів2

У

1411 р. після Грюндвальської битви в Глинянах перебував польський король Владислав Ягайло та литовський великий князь Вітольд, там вони мали перемовини і вчинили суд над архиєпископом Гнізненським Миколою Куровським. Через 4 роки, 2 жовтня 1415 р., король видав наказ про призначення на місцеву парохію священика Константина. А майже через 150 років до Глинян належали вже два храми – Святого Миколая у самому місті та Успення Пресвятої Богородиці в передмісті. Парохом в обох церквах був о. Іван (прізвище невідоме). 1562 р. польський король Зигмунд ІІІ надав йому привілей, згідно з яким т. зв. долішня церква Успення Пресвятої Богородиці підпорядковувалась як дочірня храмові Святого Миколая. Згодом, 5 травня 1633 р., король Володислав IV підтвердив цей привілей. Ці факти не з’ясовують, котрий з цих храмів виник раніше, хоч документально підтверджують існування дерев’яної церкви Успення Пресвятої Богородиці в Глинянах на межі другої половини XVI сттоліття та першої половини XVII ст. Наприклад, науковці Інституту «Укрзахідпроектреставрація» датують вівтарну та центральну частини цього храму XV століттям. А державна люстрація3 1621 р., яка, між иншим, вказує на існування у Глинянах 3-х синагог, 2-х руських храмів і 1-го римо-католицького костела, називає храм Успення Пресвятої Богородиці «старою церквою». Натомість в описі візитації 1763 р., який уклав священик Микола Шадурський, вказується, що давніше збудованою є головна міська церква Святого Миколая, а долішня, Успення Пресвятої Богородиці, була зведена коштом міщан 1749 року. (До речі, в цьому описі згадується ще й третя, передміська церква Богоявлення, яка датується 1737 р.). Можливо, храм Успення у 1749 р. було суттєво реставровано чи перебудовано,

або ж добудовано до нього певні частини. При цьому могли бути використані придатні елементи попередньої, старішої будівлі, зокрема вівтарна та центральна частини, що пояснювало б як дати у документах згаданої візитації, так і матеріяли досліджень Інституту «Укрзахідпроектреставрація». Слід зазначити, що головна міська церква на час візитації перебувала в поганому стані і в 1786 р. її розібрали, а парохію разом з назвою Святого Миколая перенесли до Успенського храму. У 1818 р. Святомиколаївська церква перетерпіла ремонт, а в 1894 р. на її первісному місці зведено мурований храм Святого Миколая, після чого долішній церкві повернули давню посвяту – Успення Пресвятої Богородиці. Із опису Успенської церкви від 23 січня 1805 р. дізнаємося, що вона перебувала в доброму стані «на підвалинах і восьми стовпах дубових під ґонтовим дахом»4. Однак із плином часу храм зазнає природного руйнування, і в 1930-х рр. його визнано аварійним, припинено повсякденне відправляння богослужень, а тільки раз на рік там виставляли плащаницю. Попри все, цей Глинянський храм сьогодні належить до найвиразніших і добре збережених пам’яток українського народного дерев’яного зодчества. Завдяки свідомій позиції громади і священнослужителів пощастило уникнути незворотних змін у вигляді храму, зберегти унікальні твори мистецтва. Останнім часом вживаються заходи, щоб феномен української дерев’яної церковної архітектури було внесено під охорону ЮНЕСКО як визначний культурний здобуток.

Опіка Божої Матері над храмом Успення5

Б

ожі знаки, які звемо чудами, засвідчили особливу турботу Господа і Пресвятої Богородиці про церкву Успення у Глинянах від часу її заснування та освячення аж досі. Храм непорушно стояв на глинянській землі століттями, попри нищівні татарські та турецькі навали, несподівані пожежі, і, переживши експансійне польське та австро-угорське панування, свідчить усім про Божу славу й сьогодні. Давнє минуле старенької церкви оповите легендами. Переказують, що сюди приходив помолитися за щасливу долю українського народу гетьман Іван Мазепа, а два старезні ясени на подвір’ї посадив сам Богдан Хмельницький. Під час руйнівних пожеж, які не щадили жодної споруди, ця церква (дерев’яна!) повністю уціліла. Найбільша пожежа сталася 1886 р. (за иншими джерелами – 1867 р.)6. Тоді цілковито згоріло все середмістя і навіть инший храм в передмісті Глинян (на його місці у 1891 р. було збудовано церкву Святої Анни). Під загрозу підпадав й Успенський храм, але Божа сила і Пресвята Богородиця захистили його. За переказами, під час пожежі, коли

вогонь брав приступом церковні стіни, над куполом з’явилась постать Божої Матері. І першою це зауважила, як не дивно, єврейська жінка. Старожили Глинян Марія Гроностальська (1916 р. н.), Тетяна Польна (1916 р. н.) та Ольга Фарміга (1911 р. н.) оповідають7, що їм про це розповідали їхні бабусі, які були свідками тієї страшної пожежі та Божого чуда появи Діви Марії над куполом храму. За їхніми словами, Божа Матір з’явилась у голубій суконці з рожевим відтінком і розпростерла руки над храмом. Полум’я валом накочувалося на храмові стіни і одразу відсахувалося назад. І коли все навколо погоріло, цей храм залишився неушкодженим. Усе ж таки із плином часу і ця церква зазнає природного руйнування, як зазначалось наприкінці попереднього розділу статті. У 1935 році постало питання про те, аби храм Успення розібрати. Збереглися написані священиками документи, які засвідчують, що храм справді був аварійним і міг завалитися купол. Проте Господь Бог і Пречиста Діва подбали про святиню і цього разу.

45

СВЯТИНЯ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ПОДИХ СКИНІЇ

Образ Розп’яття Ісуса Христа

У

старенькій церкві знаходиться запрестольна ікона Розп’яття Ісуса Христа. Про її походження, як зрештою і про минуле самого храму, оповідають легенди. У записах мешканця Глинян Стефана Гроностальського (1906-1996 рр.)8 згадується про те, що він, будучи малим хлопцем, чув від свого діда (а його дід – від свого діда) про те, що гетьман Богдан Хмельницький подарував храму Успення Пресвятої Богородиці образ Розп’яття Ісуса Христа. Вдячні глинянці помістили його над престолом у вівтарі. Згідно з цією версією, вік цієї ікони перевищував би на цей час 350 років, проте фахівці-реставратори за стилістичними та технічними особливостями датують сьогоднішню запрестольну ікону Христового Розп’яття кінцем XVIII століття, отже їй дещо більше 200 років.

Чудотворне відновлення ікони Розп’яття

Н

а самий Святвечір, 6 січня 1936 р., приблизно о 5 годині вечора три семирічні дівчинки – Ізабелла Новак, Ярослава Паньків та Богдана Маркевич, бавлячись поблизу Успенської церкви, побачили крізь вікно вогонь у вівтарній частині храму. Дівчатка почали зазирати всередину через шпарки у дверях. Пізніше одна з них, Ізабелла, згадувала, що це світився старий, почорнілий від часу образ Розп’яття. Инша дівчинка казала, що світло було то сильніше, то слабше, начебто у нафтовій лампі хтось то скручував, то підкручував ґніт. Перелякані діти поспішили повідомити паламаря Івана Ціслецінського, який мав ключі від церкви. Тремтячими руками паламар відкрив храм, а коли поглянув на запрестольний образ, на його очах з’явилися сльози і він почав гаряче молитися, а через деякий час поспішив на дзвіницю і дзвонив, як на пожежу чи якусь несподівану небезпеку. А коли вже сонце заходило, міщани поспіхом збиралися довкола храму, а дорогою одне одному переказували, що в церкві сталося диво. Перед образом одні слізно молилися, инші голосно співали релігійні пісні, а почорніле від часу тло Розп’яття увесь час сяяло кольоровим райдужним світлом.

Очевидиця цього чуда, мешканка Глинян Михайлина Демчишин, згадує: «Зима була морозна, безсніжна. Після Св. Літургії ранком в храмі св. Миколая багато людей говорили про дивне світло, що загорілося в старій церкві. Я пішла туди теж подивитись. Царські ворота були зачинені. Кругом брудно. Храм ніхто не прибирав, бо в ньому не служилось. На образі й у вівтарі нависало багато павутиння. Я побачила, як по образу спочатку знизу доверху, а потім зверху донизу проходило надзвичайно ясно-жовтого кольору, ніби сонце, дуже сильне сяйво. Образ тоді був зовсім темний. Саме

46

розп’яття Ісуса Христа неможливо було побачити, так все почорніло. За три дні образ став із темного дуже блискучий, а світло продовжувало сяяти так три тижні… Пам’ятаю, як літом 1936 р. відбувся перший відпуст на свято Пресвятої Євхаристії. Із ближніх сіл прийшли процесії. Вівтар зробили надворі і там відправляли св. Літургію. На Успення Пресвятої Богородиці я тримала хоругву. Привезли фірою на костилях 17-18 років молодого хлопця. Після Літургії я бачила, як цей хлопець йшов без милиць, котрі тримав високо над головою і голосно кричав: „Люди! Я здоровий! Бог мене вислухав”. Я була, як приїжджала польська комісія із Кракова. Вони довго оглядали все і засвідчили, що людська рука там не торкалась. Потім Андрей Шептицький прислав комісію зі Львова»9. Згодом, на запит настоятеля храму о. Володимира Левицького, до Глинян приїхали три львівські священики, котрі мали з’ясувати, що ж відбувається в місцевому храмі. Збереглися тексти протоколів опитування свідків та огляду образу Розп’яття від 11 червня 1936 року, які підписали: крилошанин Митрополичої Капітули о. д-р Василь Лаба, гімназіяльний професор о. д-р Гавриїл Костельник, квестор Богословської Академії о. Петро Козіцький. Священики документально засвідчили, що образу не торкалася людська рука: «Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Пресвятої Діви Марії в Глинянах. Насамперед на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з дуже виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає, як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на дуже багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися. Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби... Цей образ Розп’яття, цілком певно, старший як 100 літ, а як виказує його фотознімка з 1933 року, він був до Різдва 1936 року зовсім темний»10. Так було засвідчено чудесне самовідновлення образу.

12 червня 1936 р. інженер Володислав Заморський, провівши детальні дослідження церкви Успення та відзначивши її пам’яткову цінність, підтвердив аварійний технічний стан. Проте розбирати храм уже ніхто й не збирався.

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

СВЯТИНЯ

Глиняни – відпустове місце

В

ідомості про різдвяне чудо у Глинянах передали до Риму. Невдовзі Папа Римський Пій ХІ коронував ікону Розп’яття Ісуса Христа і, на прохання Митрополита Андрея Шептицького, грамотою від 18 травня 1938 року надав церкві право на проведення відпустів на свята Вознесення Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Йоана Хрестителя, Успення Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста. Згодом Митрополит Андрей Шептицький надав церкві право проведення 12-ти відпустів на рік. З того часу люди з усіх-усюд здійснювали паломництва в Глиняни. Було заведено спеціяльну книгу, до якої настоятель храму о. Володимир Тим’як записував випадки зцілення, які почали відбуватися перед чудотворною іконою. Упродовж лише 1936-1939 років відбулося приблизно 3 000 оздоровлень. За кошти, зібрані під час відпустів, ще перед початком Другої світової війни відремонтували стареньку церкву. Так у 1937 році перед входом до храмового подвір’я спорудили дзвіницю. І досі гості Глинян піднімаються драбиною до головного дзвона, аби прочитати напис: «На славу Божу жертвували Степан Леськів і жена Катерина з Куліцьких в честь відновлення образа в Глинянах»11 .

Спроба зневаження образу і кара за це

П

ісля війни настали роки духовного занепаду, а влада не була зацікавлена у збереженні пам’яті про Галицький Люрд, як не раз називали Глиняни. Отця-пароха Володимира Тим’яка заарештували, церкву перетворили на музей килимарства. От лише золотавий запрестольний образ Розп’яття так ніхто зняти й не наважився, його просто завісили грубим полотном. Розповідають, якийсь радянський майор Некрасов намагався зірвати ікону. Але щойно торкнувся її, як впав непритомний, а з рота пішла піна. Двоє солдатів, витягнули безбожника з церкви за руки, швидко сіли разом з ним в машину і подались геть. Вістка про це швидко розлетілась Глинянами, і більше ніхто не насмілювався знімати образ. А люди, хоч і не було священика і, попри заборони з боку влади, приходили до храму, самі відчиняли його і спільно молилися.

Глинянське Розп’яття і зцілення в наші дні

Н

а сьогодні багато прочан приїздять до оновленого образу Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа і отримують благодать чудесного зцілення. Ознайомимося з розповіддю однієї молодої дівчини, мешканки Золочівського району (скорочено, стиль і мова збережені – прим. ред.): «Це сталося зовсім несподівано, коли я зовсім такого не чекала. Колись для мене церква була простим приміщенням, де просто всі люди моляться, але після того випадку в мене змінилася думка, як і змінилася я сама. У липні 2005 року сталося так, що я дізналася, що в мені є зло. Тому з батьками я почала їздити в церкву, де займаються екзорцизмом (вигнанням бісів). Перший раз я поїхала, як вже казала, у липні 2005 року, а другий раз – у серпні. Було в ті моменти дуже важко: я кричала, мною кидало і з рота ніби виходило полум’я. В Глинянах є старенька церква, куди я завжди ходила на молебень. Мої батьки попросили священика, щоб наді мною відчитував молитви після молебню. Два рази священик наді мною відчитав; другим разом, пам’ятаю, я чомусь під час відчитування почала плакати. І от коли священик відчитував молитви 3тій раз, зі мною сталося щось неймовірне. Я добре запам’ятала цей день, бо якраз у моєї подруги було день народження – 23 вересня, п’ятниця. Я почала кричати, мною кидало, я робила дивні різкі рухи, рвала на собі волосся, було просто жахливо. Священик і ще одна жіночка тримали мене, робили знаки хреста. Спочатку вони думали, що це був звичайний приступ, який уже бував у церкві, але я кричала (хоч як це було важко), що це не приступ, просила, щоб сестра, яка була присутня, покликала маму.

… Я зі сльозами на очах благала перед чудотворним образом про Господнє милосердя. Я чула, як це зло із жорстоким сміхом говорило страшні слова: що я є його, що воно не вийде з мене... Мені тоді було дуже страшно, я молилася, благала і говорила: “Господи, тільки Ти мене можеш врятувати! Благаю, забери від мене це зло, я хочу бути із Тобою!” … І тут я, вся вимучена, із закритими очима впала і “перейшла” Царські Ворота. Мені стало так добре, легко як ніколи. Я опинилася на якісь зеленій галявині, де кругом квіти, зелена трава, щебет птахів, голубе небо і яскраве сонце. На галявині лежав великий камінь, а на камені сидів Ісус Христос. Я стояла біля Нього на колінах, а моя голова була на Його колінах, і Він лагідно доторкався моєї голови Своєю рукою. При Його дотику мені ставало ще краще. … Я лежала, трохи вже рухалася, тому намагалася пояснити батькам, щоб мене не рухали я – жива. … Тут я відкрила очі, зарухалася, була ще з Ісусом… Мені помогли встати, я добре отямилася. Батьки запитали чи можу я йти, я відповіла, що так. Була ніч, ми йшли помалу додому. Але я, коли закривала очі, бачила Ісуса… Я лягла спати, в думці я ще бачила Спасителя, але коли на другий день прокинулася, нічого такого вже не було. Був простий, звичайний для мене день. Цей випадок залишиться в моїй душі на все життя, бо я пережила неймовірне. І головним є те, що я зрозуміла – треба просто вірити і надіятись на Божу допомогу, коли чогось потребуєш. Якщо душа молиться, вірить і надіється, Господь завжди почує її і подасть помічну руку!»12

47

СВЯТИНЯ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ПОДИХ СКИНІЇ

Чудесне відновлення розписів у храмі Святого Миколая

У

наші дні чуда відбуваються і в глинянському храмі Святого Миколая. У 1962 році, коли Глиняни були районним центром, храм закрили (поряд з ним знаходився райком комуністичної партії). У закритій церкві повирізали всі ікони і влаштували в ній місце для розведення нутрій, а згодом зробили склад, і тоді її зовсім занедбано. Попід куполами «свистів» вітер, скрізь було сміття, бруд, зробилось навіть болото, а місцями проростала трава та кущі. Немовби гніваючись на таку несправедливість, унікальний розпис 1932 р., нанесений відомим у Галичині маляром Северином Борачеком, почав поступово наче втягуватися в стіни – кольори зблідли, а контури стали невиразними, і з часом окремі фрагменти фресок уже не можна було розрізнити. Храм було реставровано і знову відкрито аж у 1989 році. Кілька років тому помітили, що бліді церковні стіни почали насичуватися фарбами. Сьогодні деякі фрески мають досить насичені та яскраві кольори. У вівтарі храму нещодавно підмальовано стіни. І, на диво, давні зображення пробиваються навіть крізь нову фарбу. Священик Дмитро Майкут, настоятель глинянських святинь, розповідає: «Ми викликали фахівців “Укрзахідпроектреставрації”, Академії мистецтв, звернулися у нашу ГрекоКатолицьку Церкву, у відділ сакрального мистецтва. Комісія, яка приїздила оглядати стіни, не змогла пояснити, що відбувається»13. З кінця 2000 року на розписі Борачека несподівано почали з’являтися ще й инші зображення: круглий лавровий вінок і хрест усередині. Наразі таких знаків у храмі шість. Фахівці неспроможні пояснити такий «саморозпис» храмових стін.

І

сторія Глинян багата і славна, повна чудес і знаків, які вказують на Божу опіку про це містечко, про тутешні святині, та й про весь український нарід. Глинянські чуда спонукають нас пам’ятати, що Господь нас любить, що він шукає нас і знаходить. Так, Син Божий колись став Сином Чоловічим, став людиною, щоб зустрітися з нами, щоб зійти аж в глибини Аду і звідти вивільнити людський рід. Так і сьогодні Божа благодать стає присутньою між нами і в нас, а виявом цієї присутности стають Божі храми (і не тільки в Глинянах), чудотворні (і не тільки) ікони та відпустові місця. Однак потрібно пам’ятати, що Господь нас шукає не заради того, щоб нас здивувати чудом, зціленням чи яким-небудь видовищем, а тому що дуже нас любить і бажає бути з нами, і щоб ми були щасливими. І прикро, коли у цих намаганнях Бога привернути до Себе нашу увагу ми вбачаємо лише незвичайну подію, яка задовільняє нашу цікавість і урізноманітнює сіру буденність… А ще більш прикро, коли хтось сам шукає таких сенсацій і видовищ, забувши про Бога, котрий нас не просто чекає, а шукає, а ми в той час задовольняємося лише «чудами», забуваючи, що найбільшим чудом є наша зустріч з Богом…

о. Дмитро Майкут. Глиняни. Пам’ятка прочанину. Львів, 2006, с. 4. За матеріялами: о. Дмитро Майкут. Глиняни. Пам’ятка прочанину. Львів, 2006, с. 4; інформаційний буклет «Глиняни»; ітернет-сайт Львівської Архиєпархії (http://www.ugcc.lviv.ua).

3 Люстрації – періодичні описи державного майна для обліку прибутків у Польщі (ХVI-ХVIII ст.), у Литві, Білорусі та на Правобережній Україні (ХVIII-ХІХ ст.) (див.: Універсальний словник української мови. Тернопіль, 2007).

4 Ітернет-сайт Львівської Архиєпархії (http://www.ugcc.lviv.ua).

5 За матеріялами: о. Дмитро Майкут. Глиняни. Пам’ятка прочанину. Львів, 2006; інформаційний буклет «Глиняни»; Галина Миць. Диво на Свят-вечір // Інтернет версія газети «Високий Замок» за 01.2003 (див.: http://www.wz.lviv.ua/pages. php?ac=arch&atid=15923).

6 Галина Миць. Диво на Свят-вечір // Інтернет версія газети «Високий Замок» за 01.2003 (див.: http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=15923).

7 о. Дмитро Майкут. Глиняни. Пам’ятка прочанину. Львів, 2006, с. 12.

8 Там само, с. 10.

9 Там само, с. 14.

10 Галина Миць. Диво на Свят-вечір // Інтернет версія газети «Високий Замок» за 01.2003 (див.: http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=15923).

11 Там само.

12 о. Дмитро Майкут. Глиняни. Пам’ятка прочанину. Львів, 2006, с. 19-23.

13 Там само, с. 29.

1 2

48

ПОДИХ СКИНІЇ

ЖИТІЄ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЖИТІЄ КОНСТАНТИНА Місяця лютого 14 Житіє і життя й подвиги Святого отця нашого Константина Філософа, Першого наставника й учителя слов’янського народу. Благослови, отче. Закінчення, початок у попередніх номерах

Цесар, скликавши собор, запросив Константина Філософа, познайомив його з цією справою та сказав: «Філософе, знаю, що втомлений ти, але саме тобі належить йти туди, бо справи цієї ніхто не зможе звершити, тільки ти». Відповідав Філософ: «Тіло моє втомлене та й хворий я, але піду туди з радістю, якщо є в них букви для їхньої мови». І відповів йому цесар: «Дідусь і батько мій та багато інших шукали їх і не знайшли, як же можу я знайти їх?» Філософ на це: «Хто може записати на воді бесіду і (хто захоче) набути слави єретика?» Знову відповів йому цесар із дядьком своїм Вардою: «Якщо захочеш, то може тобі дати (їх) Бог, який подає усім, хто просить без сумнівів, і відкриває тим, хто стукає»1. Пішов Філософ та за старим звичаєм став на молитву разом з іншими помічниками. І невдовзі відкрив йому їх Бог, Який вислуховує молитви рабів своїх, тоді склав письмена та почав писати слова Євангелія: «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» та інше2. Зрадів цесар і прославив Бога зі своїми радниками, послав його з багатьма дарами, написавши Ростиславу таке послання: «Бог, що хоче, щоб кожен прийшов до пізнання істини і досяг більшої гідності, побачивши віру твою і старання, сотворив і нині в наші літа – об’явивши букви для мови вашої – те, чого не було дано (нікому) з перших часів, щоб і ви були зачислені до великих народів, які славлять Бога своєю мовою. Отож ми послали до тебе того, кому Бог об’явив їх, мужа пречесного та благовірного, книжника й філософа. Прийми ж дар цей, що цінніший і більший від усього срібла та золота, і дорогоцінного каміння, і всього проминаючого багатства, й піди з ним поспішно утвердити (це) діло і всім серцем шукати Бога. Та не відкинь всезагального спасіння, але піднеси усіх, щоб не лінувались й стали на шлях істини, щоб і ти, привівши їх старанням своїм до пізнання Бога, прийняв за це воздаяння у цьому віці і в майбутньому за всі ті душі, що повірять у Христа Бога нашого від нині й до кінця (часів), і залишив пам’ять про себе у майбутніх поколіннях як великий кесар Константин»3.

XV. А коли дійшов до Моравії, прийняв його Ростислав з великими почестями та зібравши учнів, віддав їх йому навчати4. Невдовзі переклав увесь церковний чин та й навчив їх і утрені, і часам, і обідній, і вечірні, й повечірній, і тайній молитві. І відкрились за пророчим словом вуха глухих, щоб почули слова книжні та зрозумілою стала мова недоріких. І зрадів Бог (бачачи) це, а диявола було посоромлено5. Коли ж почало розповсюджуватись Боже вчення, одвічний злий завидник, диявол, не бажаючи терпіти це добро, увійшов у знаряддя своє і став піднімати багатьох (проти святого), нашіптуючи їм: «Це не служить прославленню Божому. Якщо б це було угодним йому, то хіба він не зміг би так сотворити, щоб (вони) із самого початку, записуючи письменами мову свою, прославляли Бога? Але ж він (вибрав) тільки три мови: єврейську, (грецьку й латинську), якими й належиться віддавати хвалу Богові». Так говорили латинські й франкські архиєреї з єреями й учнями, коли боровся з ними як Давид з іноплемінниками, перемагаючи їх словами книжними, назвав їх триязичниками і (пилатниками), бо Пилат так надписав на (хресті) Господньому6. І не тільки таке говорили, але навчали ще й іншому безчинству, говорячи, що під землею живуть люди з великими головами, а все гаддя є творінням диявола, і якщо хтось вб’є гадюку, то будуть йому за це відпущені (усі) дев’ять гріхів, а якщо хтось людину вб’є, то нехай три місяці п’є з дерев’яної чаші, не торкаючись скляної. Не забороняли ні жертв приносити за старим звичаєм, ні брати без кінця (нових) шлюбів7. Усе як тернину вирубав і спопелив вогнем словесним, кажучи: «Пророк звіщає про це: Принеси Богові жертву хвали і знеси до Всевишнього молитви твої. Жінки ж юності твоєї не відпускай (від себе), адже, якщо, зненавидівши, відпустиш її, безчестя накриє бажання твої – говорить Господь Вседержитель. І оберігайте дух ваш, і нехай не залишить ніхто з вас жінки юності своєї. І ви робили те, що ненависне мені, за що Бог був свідком між тобою і жінкою юності твоєї, яку ти залишив, а вона – подруга твоя і жінка завіту твого. І в Євангелії говорить (Христос): Ви чули, що сказано давнім: не чужолож. А я кажу вам, що кожен, хто дивиться на жінку з пожаданням, уже прелюбодіє з нею в серці своєму. І знову: Кажу вам: хто розведеться з жінкою своєю, окрім провини любодіяння, той примушує її прелюбодіяти, і хто візьме (собі) відпущену чоловіком, той прелюбодіє. І апостол сказав: Якщо Бог поєднав двох людей, то хай не розлучаються»8.

49

ЖИТІЄ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ПОДИХ СКИНІЇ

Ось так 40 місяців провів у Моравії і пішов рукоположити учнів своїх. По дорозі прийняв його Коцел, князь панонський, і дуже вподобавши слов’янські букви, навчився їм і дав (йому) близько п’ятдесяти учнів, щоб навчились їх, і велику честь виявив йому, і провів його далі9. І не взяв, за словом євангельським, як в Ростислава, так і у Коцела ані золота, ані срібла, ані чогось іншого, окрім їжі. Тільки випросив в обох дев’ятсот бранців і відпустив їх (на волю)10.

XVI. Коли був він у Венеції, зібрались проти нього латинські єпископи, попи і чорноризці, як ворони на сокола, і піднесли триязичну єресь, кажучи: “Скажи нам, як це ти тепер створив для слов’ян письмена і навчаєш ними, а їх не винайшов раніше ніхто інший: ні апостол, ні папа Римський, ні Григорій Богослов, ні Єронім, ні Августин? Ми ж знаємо тільки три мови, якими належить прославляти Бога з допомогою (особливих) письмен, єврейську, грецьку і латинську”11. Відповідав їм Філософ: “Чи не йде дощ від Бога однаково на всіх, чи не сіяє для всіх сонце, чи не однаково всі ми вдихаємо повітря? Як же ви не соромитесь тільки три мови визнавати, а всім іншим народам і племенам волите бути сліпими й глухими? Скажіть мені, навіщо робите Бога немічним, начебто Бог не міг дати (народам письмена) чи завидником, наче б він не хотів дати? Ми ж знаємо багато народів, що володіють мистецтвом письма і віддають хвалу Богові кожен своєю мовою. Відомо, що такими є: вірмени, перси, абхази, грузини, согдійці, готи, авари, турки, хозари, араби, єгиптяни, сирійці і багато інших. Якщо ви цього не хочете зрозуміти, то нехай будуть вам суддею (слова) Книг. Адже Давид взиває, проголошуючи: “Співайте Господу вся земля, співайте Господу пісню нову”. І знову: “Воскликніте Господу, вся земля, співайте й веселіться і оспівуйте”. Або в іншому місці: “Вся земля нехай поклониться і нехай оспівує тебе, нехай співають імені твоєму, Всевишній”. І ще: “Хваліть Бога всі народи, похваліть його всі люди”. Або: “Всяке дихання нехай хвалить Господа”. В Євангелії (Йоан) зазначає: “Скільки їх прийняло (його), дав їм владу бути дітьми Божими”. І знову він: “Не про цих тільки прошу, а й про тих, хто увірував у мене за словом їх, хай будуть всі єдино, як ти, Отче, - в мені, а я – в тобі”. Адже й Матей голосить: “Дана мені всяка влада на небі і на землі. Отож ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і навчаючи їх зберігати все, що я заповідав вам, і ось я з вами у всі дні до кінця віку. Амінь”. А Марко проголошує: “Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє усьому творінню. Хто увірує й охреститься - спасенний буде, а хто не увірує - засуджений буде. А для тих, хто увірує, прийдуть такі знамення: іменем моїм будуть виганяти бісів, будуть говорити новими мовами”. Він мовить також і про вас: “Горе вам, книжники, фарисеї, лицеміри, що закриваєте перед людьми Царство Небесне, бо ви самі не входите і тих, хто хоче увійти, не впускаєте”. І знову: “Горе вам, книжники, що взяли (собі) ключ до пізнання. Самі не входите і тим, хто хоче увійти, забороняєте”. А Павло сказав коринтянам: “Бажаю, щоб ви всі говорили мовами, але краще – щоб пророкували; адже той більший, хто пророкує, ніж той, хто говорить мовами; хіба що хтось пояснює, щоб Церкві було на збудування. Тепер же, брати, коли прийду до вас і буду говорити мовами, то яку користь вам принесу, якщо не говоритиму вам або відкриттям, або знанням, або пророцтвом, або повчанням? Бо й бездушні речі, що видають звук, - чи то сопілка, чи арфа (гуслі), - якщо не звучать по-різному, то як зрозуміти, що грає або що звучить (що пищить, що гудить)? Бо якщо й сурма дасть непевний (неясний) звук, то хто готуватиметься до бою? Так і ви: якщо язиком не вимовите зрозумілого слова, то як дізнатися, про що йдеться? Ви будете говорити на вітер. Хоч справді є багато мов у світі, та жодна з них не без значення. Отже, якщо не розумію значення слів, то буду чужинцем для того, хто говорить; а той, що промовляє – чужинцем для мене. Так само і ви, оскільки прагнете духовних дарів, - просіть, щоб мати їх щедро на збудування Церкви. Той, хто говорить мовами, хай молиться, щоб умів пояснити. Бо коли молюся мовою, молиться мій дух, а мій розум без плоду. Як же тоді бути? Помолюся духом – помолюся і розумом; заспіваю духом – заспіваю і розумом. Бо коли благословляєш духом, то як після твоєї подяки скаже «амінь» той, що є на місці простої людини? Адже не розуміє, що ти говориш! Ти добре дякуєш, але інший не зростає. Дякую Богові, що більше за всіх вас розмовляю мовами. Але в Церкві волію п’ять слів сказати своїм розумом, щоб і інших навчити, ніж десятки тисяч слів незрозумілою мовою. Брати, не будьте розумом дітьми. Будьте дітьми щодо зла, а розумом ставайте досконалими. У Законі записано: Іншими мовами й іншими вустами заговорю до цього народу, але й тоді вони Мене не послухають, - каже Господь. Тож мови є знаком не для вірних, а для невірних; а пророцтво не для невірних, а для вірних. Коли зійдеться вся Церква разом і всі говоритимуть мовами, а ввійдуть туди прості або невіруючі люди, то хіба вони не скажуть, що ви збожеволіли? Коли ж усі пророкують, а ввійде якийсь невіруючий або простий, то його всі звинуватять і всі засудять; отже, приховане в його серці виявиться - він упаде ниць, поклониться Богові, заявляючи, що справді є Бог між вами. Як же тоді бути, брати? Коли сходитеся, кожний з вас має псалом, має навчання, має мову, має відкриття, має пояснення, - то все нехай служить на збудування. Якщо хто говорить мовою, говоріть по двоє або, найбільше, по троє і то по черзі, а один нехай пояснює. Якщо ж не буде того, хто пояснює, нехай у Церкві мовчить, а говорить собі та Богові.

50

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЖИТІЄ

Пророки ж нехай промовляють по двоє або по троє, а інші хай розмірковують. Коли ж іншому з тих, що сидять, буде відкриття, то першому слід замовкнути. Бо всі можете один за одним пророкувати, щоб усі навчалися і всі втішалися. Адже духи пророків коряться пророкам, тому що Бог не є Богом безладдя, але миру... Бо то – Господня заповідь. Коли хто не розуміє, - хай не розуміє. Тому, брати мої, майте ревність пророкувати, та не забороняйте говорити мовами. Але все нехай відбувається пристойно і організовано (все ж нехай буде благовірно і згідно з чином)”. І знову промовляє: “І кожна мова нехай проголосить, що Господь – Ісус Христос на славу Бога Отця”. Амінь”12. Такими словами і багатьма іншими засоромив їх і залишив.

XVII. Коли довідався про нього Римський папа, то послав за ним. І коли дійшов він до Риму, вийшов сам апостолик Адріан назустріч йому з усіма городянами, несучи свічки, бо дізнались, що він несе мощі святого Климента, мученика і папи Римського13. І тоді Бог почав творити чудеса, розслаблений чоловік тут зцілився, а багато інших позбавились різних недуг. Так само і полонені, призвавши святого Климента, визволились від тих, хто полонив їх. А папа, прийнявши слов’янські книги, посвятив їх і поклав у церкві святої Марії, що називається Фатне. Співали ж над ними літургію. А потім звелів папа двом єпископам, Формозу й Гаудеріху, висвятити учнів слов’янських. І коли святили їх, тоді співали (вони) літургію в церкві святого Петра слов’янською мовою, а наступного дня співали в церкві святої Петроніли, і третього дня співали в церкві святого Андрея, а потім ще й у великого вчителя народів Павла апостола - в церкві вночі співали святу літургію по-слов’янськи над святим гробом, маючи собі для допомоги Арсенія-єпископа, одного із семи єпископів, і Анастасія-бібліотекаря. А Філософ із своїми учнями безнастанно за це гідну хвалу віддавав Богові14. Римляни постійно приходили до нього, розпитуючи його про все, і подвійне, і потрійне пояснення приймали від нього. Якийсь єврей також приходив і сперечався з ним, і сказав йому одного разу: “За розрахунком років, ще не прийшов Христос, про якого мовлять книги й пророки, що він народиться від діви”. Філософ, розрахувавши йому всі роки від Адама за поколіннями, витончено показав йому, що (уже) прийшов, і скільки років пройшло з того часу до сих пір, і, навчивши його, відпустив.

XVIII. Муки напали на нього, і він почав хворіти. І коли вже багато днів поспіль переносив свою важку недугу, побачив одного разу явлення Боже і почав співати: “Про тих, хто сказав мені: увійдемо в дім Господній, - звеселився дух мій, і серце зраділо”15. І зодягнувся у чесні свої ризи і так перебував увесь день, радіючи й промовляючи: “Тепер я не слуга ні кесарю, ні комусь іншому на землі, тільки Богові Вседержителю. (Не був) і був, і буду навіки. Амінь”16. Наступного дня зодягнувся у святий чернечий образ і, прийнявши світло до світла, обрав собі ім’я Кирило. І у цьому образі пробув п’ятдесят днів17. І коли наблизилась година його, прийнявши мир, перенестись у життя вічне, підняв до Бога руки свої і сотворив молитву зі сльозами так промовляючи: “Господи Боже мій, ти, що сотворив ангельські всі чини і безплотні сили, і розвернув небо, і заснував землю, і все суще привів з небуття до буття, ти, що завжди й усюди вислуховував тих, хто творить волю твою, боїться тебе і зберігає заповіді твої, внемли молитві моїй і збережи вірне стадо твоє, до якого ти приставив мене, нездібного і недостойного раба твого. Ти, що спасаєш усіх від всякої безбожної і язичницької злоби і від всякого язика єретичного, просторікуватого і злостивого, який злословить проти тебе, зведи триязичну єресь і дай своїй Церкві зростати численністю (людей) і, поєднавши всіх у однодушності, зроби із них людей досконалих, єдиних думкою про істинну віру твою, правих сповідуванням. Надихни серця їх словом твого вчення. Адже це твій дар, що ти прийняв для проповіді євангелія Христового нас, недостойних, готових на добрі діла, творячи угодне тобі. Тих, що ти дав мені як твоїх, тобі віддаю. Скеровуй їх сильною десницею твоєю, покрий покровом крил твоїх, і нехай усі хвалять і славлять ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь”. І, поцілувавши усіх поцілунком святим, сказав: “ Благословенний Бог наш, що не віддав нас, як здобич, зубам невидимих ворогів наших, але зруйнувались сіті їх, і збавив нас від загибелі”. Так і спочив у Господі, а було йому сорок два роки, чотирнадцятого дня лютого індикту другого літа від створення всього світу 6377. Звелів же апостолик усім грекам, які перебували в Римі, а також римлянам усім, зібравшись із свічками, співати над ним, і такий похорон зробити йому, як роблять самому папі. Так і зробили. А Методій, брат його, прохав апостолика, кажучи: “Мати взяла з нас клятву, щоб того з нас, хто першим на (Божий) суд піде, переніс брат у свій монастир і там поховав”. Звелів же папа положити його в раку і забити її цвяхами залізними, і так тримати його сім днів, поки готувались в дорогу. Сказали ж апостолику римські єпископи: “Оскільки Бог, хоча й ходив він багатьма землями, сюди його привів і тут душу його забрав, то належить йому лежати як чесному мужеві”. Сказав апостолик: “Ось за святість його і любов поховаю його у моєму гробі у церкві святого апостола Петра, порушивши римський звичай”. Відповідав же брат

51

ЖИТІЄ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ПОДИХ СКИНІЇ

його: “Якщо вже мене не послухали і не дали мені його, якщо буде вам угодне, хай буде покладений у церкві святого Климента, із яким сюди прийшов”. Звелів же апостолик так і зробити, і коли знову зібрались єпископи всі і ченці, і всі люди, щоб з почестями провести його, і хотіли положити його у могилу, сказали єпископи: “Витягніть цвяхи з раки, подивимось, чи цілий він і чи не забрано якусь частину його”. І багато трудились, і не могли з Божої волі витягнути цвяхи з раки. Так з ракою і положили його до гробу з правого боку від вівтаря у церкві святого Климента, де тоді почало відбуватись багато чудес. Побачивши це, римляни стали ще більше почитати святість його, і, написавши над гробом ікону його18, стали запалювати лампаду над ним удень і вночі, хвалячи Бога, який подібно прославляє усіх, хто славить його, бо йому і слава, і честь навіки. Амінь19.

Дід Михаїла ІІІ – імператор Михаїл ІІ (820-829 рр.). Спроби створення слов’янської азбуки в 20-40 роках розпочались, коли Візантії нарешті вдалось укріпити свою владу над слов’янським населенням Македонії, а були пов’язані з організацією його християнського життя. Адже вважалось, якщо християнська проповідь не буде закріплена автохтонним письмом, то вона або не матиме успіху або породить єресі.

2 Такими словами починається текст євангелія від Йоана. Євангельські тексти існували у збірках двох видів. Один з них – “четвероєвангеліє”, де були повністю поміщені усі тексти чотирьох євангелій у певному порядку: Матея, Марка, Луки та Йоана. Другий – так зване “євангеліє апракос” – збірник уривків з євангельських текстів, поміщених у тій послідовності, у якій вони читались під час богослужінь впродовж церковного року. Цей збірник розпочинався з першого розділу “Євангелія від Йоана”, який читався на Великдень. Константин написав і передмову до перекладу “євангелія апракос”. Вибір для перекладу “євангелія апракос” свідчить про прагнення святих братів “просвітити” якнайширші верстви слов’янського населення.

3 Порівняння агіографом князя Ростислава з римським імператором Константином Великим, який своїм Медіоланським едиктом від 313 року визнав християнство офіційною релігією імперії, свідчить про те, що християнство вже давно існувало на слов’янських землях. Ростиславу ж, як пізніше й київському князю Володимиру, випала честь утвердити “праву віру” на державному рівні, а не просто охрестити підданих.

4 В Італійській легенді такий почесний прийом пояснюється тим, що святі брати принесли із собою мощі св. Климента і євангеліє, перекладене слов’янською.

5 Перелік усіх богослужень “церковного чину” свідчить про те, що Константин переклав текст візантійських богослужень, а не латинського обряду. “Тайна молитва” – це літургія св. Йоана Золотоустого, яка остаточно закріпилась у візантійському обряді саме з ІХ століття.

6 В уста диявола вкладено заперечення німецького духовенства проти діяльності святих братів у Моравії. Сформульована точка зору, що можна приносити Богові хвалу лише трьома мовами – єврейською, грецькою і латинською – склалась на латинському Заході у VII столітті під впливом вчення Ісидора Севільського, який у своїх “Етимологіях” (ХІ, 13) об’явив ці три мови “святими”. Ісидор бачив у євангельському тексті Лк 23, 28 свідчення особливої переваги “святих мов” над иншими.

7 “Люди з великими головами” – калька з грецької άνθρωποι μακροκέφαλοι. Цими слова в еллінській античності називали так званих антиподів. За вченням пітагорейців, на одному боці кулевидної землі живуть люди, а на протилежному боці – антиподи. Люди відокремлені від антиподів непрохідним океаном, і встановити зв’язок між ними ніколи не вдасться. Більшість християн негативно сприймала вчення про антиподи. Одні, відкидаючи вчення про сферичність землі, інші ж тому, що це вчення суперечило християнській тезі про те, що Христос прийшов спасти усіх людей на землі. Однак у середовищі англійського та ірландського духовенства ще існували прихильники цього вчення. У другій половині VIII століття вчення про антиподи було принесено на територію Баварії ірландськими місіонерами. Зокрема, таких поглядів дотримувався ірландець Вергілій, який став зальцбургським єпископом і пізніше був звинувачений у єресі перед Римським папою Захарієм. У ЖК знаходимо свідчення про те, що подібні уявлення були поширені серед баварського духовенства ще у ІХ столітті. Це пояснювалось тим, що античне вчення про антиподи змішалось на німецькому ґрунті з язичницькими уявленнями про виходи у “підземний світ”. Таким чином, агіограф висміює духовно-культурний стан німецького духовенства, недостатню інкультурацію німецького християнства та, водночас, низьку моральну свідомість.

8 Парафраза біблійних цитат: Пс 49, 14; Мал. 2, 15-16, 14; Мт 5, 27-28, 32; 19, 6.

9 Цей вислів ЖК має важливе доповнення у тексті Італійської легенди: “взяли з собою декількох із своїх учнів, яких вважали гідними отримання єпископського сану”. Підтвердженням цьому можна вважати і намір святих братів повернутись додому після завершення місії. Таким чином, мета їх подорожі полягала в тому, щоб, висвятивши у єпископи учнів, дати Моравії церковну організацію, створення якої домагався Ростислав, відправляючи посольство у Константинопіль. Виникає запитання: куди пішли святі брати для висвячення учнів? Стосовно цього існує кілька версій.

1) Брати пішли у Венецію, щоб звідти кораблем повернутись у Константинопіль і там здійснити обряд посвячення.

1

52

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

ЖИТІЄ

Однак на час виїзду братів з Моравії у Візантії відбулись зміни, які робили неможливим висвячення учнів. Болгарський цар Борис у 866 році звернувся у справі християнізації країни, розірвавши зв’язки з Константинополем, до папи Римського і Людовика Німецького.

2) Брати від самого початку йшли до Риму, адже везли мощі св. Климента саме сюди. З Італійської легенди дізнаємося, що коли папа Миколай І дізнався про успішність проповіді братів у Моравії, то “викликав їх до себе апостольським листом, щоб прийшли до нього”.

3) Брати намагалися висвятити своїх учнів у Аквілейського патріярха. Як на підтвердження цієї тези дослідники посилаються на участь патріархату у християнській місії VIII століття на слов’янських землях, також посилаються на сліди культурних впливів в архітектурі великоморавських церков. До того ж імена Ростислава і його племінника Святополка є вписаними на порожніх листках у рукописі євангелія, яке вважалось написаним св. Марком і зберігалось у Чівідалі – резиденції аквілейських патріярхів.

4) Святі брати розраховували висвятити учнів у “градського” патріярха з резиденцією у Венеції, який мав у своїй юрисдикції Істрію разом із слов’янським населенням. Крім того, градський патріярхат перебував під патронатом Римського папи і займав стосовно франків незалежну позицію.

10 Запропоновані Коцелом багаті дари святим братам свідчать про те, що, як вважали брати тоді, вони назавжди покидали Моравію і Панонію, і тому Коцелові слід було віддячитись за працю.

11 У виступі латинських єпископів у Венеції звучать ті ж аргументи, що висувались проти братів і німецьким духовенством. Новим є лише посилання на найбільші авторитети, визнані чотирма “великими учителями”: Амвросія Медіолянського, Августина, Єроніма і Папу Римського Григорія Великого.

12 По-суті, Промова Константина – це трактат на захист слов’янської писемности, в якому обґрунтовано та оправдано закономірність її появи а також богослужінь слов’янською мовою. Дехто з дослідників вважає, що аргументи Константина було використано у написанні бул папами Адріяном ІІ і Йоаном VIII (880). Промова складена на основі парафраз біблійних цитат: Пс 95, 1; 97, 4; 65, 4; 116, 1; 150, 6; Йо 12, 1; 17, 20-21; Мт 28, 18-20; Мр 16, 1517; Мт 23, 13; Лк 11, 52; найбільшої – 1 Кор 14, 5-33, 38-40; Фил 2, 11. Велика цитата з апостола Павла свідчить про те, що Константин вважав Павла попередником своїх ідей. Відверто уподібнюється Константин до Павла у службі святому: “инь бо обретеся Павелъ детелми”.

13 “Апостолик” – “apostolicus”, апостольський, наступник апостолів, рівний апостолам – назва, яку ЖК і ЖМ використовують поряд з іншим терміном – “папа”, “папеж” – для означення Римського єпископа. Термін “папа” використовується для означення римських єпископів взагалі, в тому числі й тих, що померли задовго до моменту описуваних подій. А термін “апостолик” є позначенням титулу “папа”, який несе служіння у часі подій і приймає рішення на основі своїх “апостольських” повноважень. Братів до Риму викликав папа Миколай І, який помер 13 листопада 867 року, а зустрів – новий папа Адріян ІІ, який заступив на престол 14 грудня цього ж року.

14 Формоз – єпископ Порто – у 866 році папський легат в Болгарії. Арсеній – єпископ Орто, член постійної ради при папі із семи єпископів найближчих до Риму дієцезій, з якої згодом розвинулась колегія кардиналів – апокрісіарій Адріяна ІІ. Син Арсенія Елевтерій викрав дочку папи, внаслідок чого Арсеній змушений був втікати на південь Італії, де у вигнанні через деякий час помер. Отож, висвячення слов’янських учнів і урочисті богослужіння слов’янською мовою в римських церквах, у яких Арсеній брав участь, відбувалися до 8 березня 868 року – часу вигнання. Анастасій, племінник Арсенія, – бібліотекар, глава папського архіву і канцелярії, перекладач грецьких творів та Житій святих латинською мовою. У посланні Анастасія до Карла Лисого (875) згадується про те, що він був присутній на бесідах, під час яких Константин знайомив представників римської спільноти з творами ПсевдоДіонісія Ареопагита. Анастасій називає Константина великим мужем і учителем апостольського життя, мужем великої святости, найученішим мужем. Прохання братів заснувати на слов’янських землях окрему церковну структуру поза рамками німецького єпископату відповідало папським інтересам задля угамування надмірних автономістичних настроїв франкської єрархії у місії на слов’янських землях. Коли на прохання болгарського царя Бориса Людовик Німецький скерував до Болгарії єпископа Пассау Германаріха, папські легати Формоз і Павло змусили його відійти, і болгарська Церква була безпосередньо підпорядкована Римові.

15 Пор. Пс 121, 1.

16 Парафраза типового надпису на античних надгробках ουκ ήμην εγενομην – ουκ εσμαι. Змінивши останню частину, автор ЖК надав античному вислову християнського змісту, замінивши його песимістичний висновок сповідуванням віри у вічне життя.

17 Слова ЖК “приим свът к съвету” трактують по-різному. Слово “съвет” приймають у значенні “совіт” – обіт і перекладають: до одного обіту приєднав другий; до обіту чернецтва – обіт схими.

18 Мощі св. Кирила вважались втраченими. Під час наполеонівських війн латеранський канонік Лоренцо Маттей з мотивів безпеки заховав мощі у себе в домашній капличці. Пізніше про це забули. Аж у 1963 році їх знайшов домініканець Леонард Бойл у палаці родини Антічі-Маттей. Господиня маєтку подарувала частку мощів Папі Римському Павлу VI 14 жовтня 1963 року. Через три дні мощі було урочисто перенесено до базиліки св. Климента і покладено у вівтарі св. Кирила і Методія, спорудженому єпископом І. Штросмайєром.

19 На відміну від багатьох агіографічних творів, де чудесам при гробі святого надавалось особливої уваги, у ЖК про них сказано дуже коротко, а головний акцент зроблено на тому, що Константин був визнаний святим самим папою Римським. Це важливий момент у тодішній полеміці послідовників святих братів з франкськими місіонерами на слов’янських землях.

53

СЕМІНАРІЙНА ХРОНІКА

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

СЕМІНАРІЯ

1 грудня 2009 р. Б. – семінаристи взяли участь в урочистостях з нагоди 20-річчя повернення катедрального храму Пресвятої Трійці в лоно УГКЦ.

4 грудня 2009 р. Б. – семінаристи-кандидати у члени Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці» разом зі своїм духівником о. Григорієм Комаром відслужили панахиду на могилі о. Ісидора Дольницького, засновника Братства, на Личаківському цвинтарі у Львові.

5-6 грудня 2009 р. Б. – відбулися нічні чування і святкування з нагоди празника Введення в храм Пресвятої Богородиці та постриження нових членів Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці». Опівночі розпочалася торжественна Літургія, яку очолив духівник однойменного братства Львівської Духовної Семінарії о. Орест Демко. Після Служби Божої відбувся чин освячення води. Наступного дня опівдні владика Юліян (Вороновський) здійснив постриг нових членів Братства. Празник традиційно завершився концертно-мистецькою програмою та святковим обідом.

9 грудня 2009 р. Б. – в семінарійному актовому залі відбулася зустріч семінаристів з Апостольським візитатором для українців в Італії та Еспанії єпископом Діонізієм (Ляховичем). Владика порушив одну з найактуальніших сьогодні душпастирських тем – проблему місіології.

17 грудня 2009 р. Б. – до семінарії завітали видатна українська композиторка Леся Дичко та її чоловік Євген Махновець, дослідник життя і творчости Артема Веделя. Напередодні семінарійний хор «Оранта» мав змогу виконати для гостей один із творів Лесі Дичко «Благослови».

18 грудня 2009 р. Б. – традиційно ввечері, напередодні празника Святого Миколая, студенти 3-го курсу представили семінарійній спільноті й гостям театралізоване дійство, яке завершилось зверненням владик Юліяна (Вороновського) та Ярослава (Приріза) до присутніх та, звичайно, врученням подарунків від святого Миколая.

18 січня 2010 р. Б. – в Навечір’я Богоявлення після зимових вакацій семінарійна спільнота зібралась за святковою трапезою, Йорданською Святою вечерею, разом з єпископами Юліяном (Вороновським) та Ярославом (Прирізом). А перед вечерею, після освячення води, преосвященніші владики окропили приміщення семінарії йорданською водою, відвідуючи кожну кімнату семінаристів.

54

19 січня 2010 р. Б. – опівночі у катедральному соборі Пресвятої Трійці розпочалася Божественна Літургія, в якій взяли участь семінаристи.

СЕМІНАРІЯ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

СЕМІНАРІЙНА ХРОНІКА

22 січня 2010 р. Б. – опісля молебня до Пресвятої Богородиці відбулося Загальне засідання Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці», в ході якого обрано нову Управу Братства у складі: голова – Руслан Гедз, заступник голови – Тарас Буричко, секретар – Андрій Гладкий, скарбник – Андрій Бунь, духівником, згідно з бажанням братчиків, залишився проректор семінарії о. Григорій Комар. Нехай Вседіва Марія допомагає Управі та всім братчикам у ревному служінні та виконанні своїх обов’язків на славу Божу і на добро ближнім.

27 і 29 січня 2010 р. Б. – до семінарії з різдвяним вертепом завітали діти із сиротинців «Оріана» (Борислав) і «Оранта» (Дрогобич), якими опікуються дрогобицькі семінаристи.

30 січня 2010 р. Б. – охочі семінаристи взяли участь у поїздці на гірсько-лижний курорт «Плав’є», де чудово провели час, спускаючись із засніжених гір. Сповнені позитивних вражень і приємною втомою, вдячні ректоратові за організацію прекрасного відпочинку, усі щасливі і радісні повернулися до семінарії.

31 січня 2010 р. Б. – семінаристи побували у дрогобицькому храмі Віри, Надії і Любови, в котрому відбулися Божественна Літургія та панахида за полеглих Героїв Крут, разом з парохіянами та військовослужбовцями вшанували полеглих Героїв спільною молитвою.

4 лютого 2010 р. Б. – семінарійний гурт «Quo vadis» приготував для студентів та викладачів подарунок: творчий вечір. Група репрезентувала широкий і оригінальний репертуар. Дякуємо учасникам гурту за чудовий концерт і бажаємо подальшого розвитку та високих досягнень.

Підготував Андрій КІТИК Світлини Олега БІСИКА

55

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

РІДНА МОВА Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Тілько камінь має. Як ту мову мож забути, Котрою учила Нас всіх ненька говорити, Ненька наша мила? Як ту мову мож забути? Та ж звуками тими Ми до Бога мольби слали Ще дітьми малими; У тій мові ми співали, В ній казки казали, У тій мові нам минувшість Нашу відкривали. Мово рідна, слово рідне, Хто ся вас стидає, Хто горнеться до чужого, Того Бог карає. Свої його цураються, В хату не пускають, А чужії, як заразу, Чуму, обминають. Ой тому плекайте, діти, Рідну руську мову, Вчіться складно говорити Своїм рідним словом! Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Але камінь має!

56

Сидір ВОРОБКЕВИЧ

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010

№ 1(41) СЛОВО / січень-квітень, 2010