Слово №42

ЗМІСТ

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

батьки і діти

День батька Роман НАЗАР ...............................................................2

«Діти – це не “напасть”, а великий Божий подарунок!» Інтерв’ю з багатодітним батьком, священиком Миколою ВиТІВСьКиМ .......................4 «Дорога молоде, не бійся дару батьківства» Інтерв’ю з багатодітним батьком, священиком Йосифом СЛАВиЧеМ ......................... 6 «Сім’я – це батьки і діти, благословенні Богом» Інтерв’ю з багатодітним батьком, священиком Василем БАРНОЮ .............................. 7 Роздуми про українську матір і виховання дітей Антон БОРиС ............................................................. 8 Жінка в різних культурах. Біблійний погляд на жінку Ростислав ПРиРІЗ .................................................... 11

уГкц сьоГодні

«Церковне життя УГКЦ є дуже інтенсивним» Інтерв’ю з Андрієм ЮРАШеМ Підготував Jakiv Tys ................................................. 14 «Руйнуючи довкілля, людина порушує заповідь “Не вбий”» Інтерв’ю з Володимиром ШеРеМеТОЮ Підготував Jakiv Tys ............................................. 16

на Гранях часу

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010 Видається з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії головний редактор: Олег ШеПеТЯК заступник редактора: Сергій ПАЛАМАРЧУК літературний редактор: Уляна МІЩУК верстка та дизайн: Микола ВиТІВСьКиЙ дизайн обкладинки: Олег БІСиК, Роман КІХ відповідальний за розповсюдження: Роман КІХ адреса часопису: часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100.

e-mail: redakcia.dds@gmail.com тел/факс:(03244) 2-17-04

Часопис спирається на «Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів» Українського Католицького Університету, 2005. Редакція може не поділяти поглядів автора. Рукописи не повертаються і не рецензуються. Використання наших публікацій вимагає посилання на часопис.

екологія футболу, або Щоб бажання перемоги не було вищим від порядности о. д-р Михайло ДиМиД ............................................ 18 Отець Василь Шевчук – вірний душпастир і капелан УПА Микола ЦиБ ............................................................... 22 Павло Чубинський – вчений, поет, громадський діяч Ростислав ПРиРІЗ .................................................... 26

подих скинії Святий Дух – Дух істини, Божа Особа чи безлика сила? Микола ВиТІВСьКиЙ Сергій ПАЛАМАРЧУК ............................................... 29 У чому полягає хула на Святого Духа, або Чи загрожує нам гріх фарисеїв і книжників? Сергій ПАЛАМАРЧУК ............................................... 31 Символіка води в літургійному житті Церкви д-р Олег ШеПеТЯК .................................................. 33

Житіє святого Методія Переклад зі старослов’янської з коментарями о. прот. Івана ГАВАНьО ....... 36

вісник убнт Доктрина і процедура в УГКЦ о. д-р Михайло ДиМиД .............................................. 41

сеМінарія Хто такий святий? Чи потрібно бути святим сьогодні? Думки семінаристів ................................................... 47 «Впродовж останніх років провадилась колосальна праця. …хоча перспектив для росту ще багато» Інтерв’ю з о. Олегом ЧУПОЮ, колишнім заступником головного редактора часопису «Слово» ..................................................... 48 У Дрогобичі відбулась Перша конференція представників семінарійних ЗМІ ............................... 50 Семінарійна Хроніка .................................................... 51

1

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

ка ь т а б День Особу батька завжди поважали і шанували в нашій та инших культурах. Про важливість і значення дару батьківства в сім’ї та суспільстві загалом годі й говорити. Першою ідеєю, яка стоїть за словом «батько», є ідея народження і виховання, і вона не применшується лише до фізичного виміру, але стосується й культурної та духовної сфери людського життя. Виходячи саме з такого розуміння батьківства не дивно, що на сьогодні День батька відзначається більше, ніж у 60-ти країнах світу (!), у тому числі й в Україні. Незважаючи на розбіжності в датах святкування1, суть Дня батька повсюди залишається незмінною.

Роман НАЗАР

Дещо з історії Дня батьтка

С

воїм корінням ідея відзначення Дня батька сягає американського містечка Спокан (штат Вашинґтон, США). Саме там 1909 р. Сонора Смарт-Додд, одна з шістьох дочок, котрі залишились у свого батька напівсиротами після смерти матері, хотіла якось по-особливому віддячити своєму татові Вільяму Смарту за сповнене любов’ю виховання. Сонора в особі свого батька хотіла відзначити й вшанувати усіх батьків міста, які виховали своїх дітей, незважаючи на життєві труднощі та негаразди. Завдяки підтримці місцевої влади свято спочатку заплянували на 5 червня, день народження Вільяма Смарта, але, у зв’язку з недостатнім приготуванням, його перенесли на 19 червня. Так, поряд із Днем матері свято День батька стало щорічним місцевим празником. Саме тоді почався 63-річний шлях до визнання Дня батька загальнонаціональним святом. У 1924 р. Джон Калвін Кулідж, тридцятий президент США, підтримав ідею Сонори, вбачаючи неоціненну виховну роль цього дня у зміцненні стосунків між дітьми і батьками та усвідомленні батьками своїх обов’язків щодо дітей. Проте Конґрес прийняв резолюцію про необхідність піднесення Дня батька до статусу національного свята аж через 32 роки, у 1956 р., а законопроєкт про офіційне загальнонаціональне святкування Дня батька кожної третьої неділі червня прийняв инший президент США, Ліндон Джонс, у 1966 році.

День батька в Україні

Д

осить недавно ідея Дня батька почала втілюватись і в Україні. Так, у жовтні 2006 р. представники молодіжної громадської організації «Міжнародний Центр Батьквства» започаткували в нашій країні т. зв. Громадську ініціятиву «День батька», у рамках якої до Президента України Віктора Ющенка було відправлено лист з пропозицією запровадити свято День батька на державному рівні. У Львові, Кіровограді та Дніпропетровську представниками різних громадських та релігійних організацій у 2007 р. було проведено форуми на тему «Роль чоловіка як

2

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

батьки і діти

батька в сім’ї та суспільстві». А в наступному, 2008 р., було обговорено ідеологічну складову наявности такого свята в українському календарі. Але, у зв’язку з економічними та політичними перипетіями в нашій державі, ця ідея досягла свого втілення лише 18 вересня 2009 р., коли Всеукраїнський громадський комітет з підтримки сім’ї та відповідального батьківства оголосив третю неділю вересня Всенародним Днем батька в Україні2. Щодо самого відзначення цього свята в Україні, на жаль, немає одностайности, оскільки, якщо посилатись на проєкт Закону України «Про державні свята»3, День батька слід відзначати 3 лютого.

Значення Дня батька для нас

І

дея Дня батька і шлях її втілення є символом нелегкого, часто жертовного, однак прекрасного й величного батьківського покликання. Велич і глибину батьківства оспівано в народній творчості й виражено у християнській традиції. А сам День батька ставить перед собою одним із перших завдань таке: привернути увагу суспільства і членів сім’ї до проблем батьківства та й сім’ї в цілому. Як зазначав міністр України у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко: «Поряд зі святкуванням Дня сім’ї, Дня матері, Дня захисту прав дитини встановлення офіційного відзначення Дня батька в Україні стане визнанням високого статусу тата в суспільстві і в родині, того неоціненного значення, яке має Батько для кожного з нас»4. Адже саме сім’я є наче горнилом і кузнею суспільства, саме тут починається формування молодої особистости. На прикладі батька, його розумних рішень, порад, плекання прадідних звичаїв, у співпраці з матір’ю виховуються діти. День батька, як і День матері, наголошує на особах, які формують фундаментальну складову суспільства – сім’ю. За словами Юрія Павленка, це свято покликане воскресити в народу ідеал батьківства, поновити вже дещо знівельоване відчуття пошани «сивого батьківського волосу і натруджених рук». Визнання високого статусу батька паралельно стане визнанням цінностей та ідей, які несе в собі це незміриме слово «батько». Ідей, які своїм значенням охоплюють і пронизують усі сфери буття людини. День батька покликаний стати наче точкою зупинки, бо закликає звернути увагу на суть батьківського покликання, яке в першу чергу є даром. Бути батьком – це не збіг обставин, але місія життя. Як зазначав Папа Римський Лев XIII, влада батька в родині – це наче дзеркало і відбиток Божого авторитету. Батько бере участь у творчій силі Бога і покликаний бути співтворцем і знаряддям Божого батьківства. Це підкреслює св. ап. Павло: « …згинаю коліна перед Отцем, від якого бере

ім’я все отцівство на небі і на землі» (еф. 3:14-15). День батька призначений наче зупинити нас у життєвому русі, скеровуючи наш погляд на «джерело всякого батьківства» – Небесного Отця (еф. 3:15); цей день вшановує і ставить у центр уваги особу батька, а також заохочує батьків свідчити у своїх сім’ях, насамперед дітям, Бога як люблячого Батька. Адже залежно від батьківського авторитету дитина отримує відповідний образ Бога і відповідне ставлення до Нього. Батько впливає й на виховання духовности в молодої особи, адже Боже батьківство – це любов, служіння, воно пильнує і боронить нас від лиха, безмірно любить. Звернімо ще раз свою увагу на корені самого Дня батька, нехай і в нас, як колись в Америці, цей день стане поштовхом для підтримки батьків-одинаків. Окрім того, поряд із Днем матері та Днем захисту прав дитини це свято може стати ще одним з рушіїв для розвитку більшої опіки над дітьми-сиротами, в котрих образ батька викривлений браком справжньої батьківської любови та уваги. Таке свято відкриває нам багато ідеалів і ставить ще більше завдань, водночас нагадує про обов’язки.

День батька в Грузії, Італії, еспанії відзначають у березні, у Німеччині – у першу неділю червня, в Литві – у другу неділю червня, в Польщі – у серпні, а у Бразилії та Австралії – у вересні.

2 http://uk.wikipedia.org/wiki/День_батька#.D0.94.D0.B5.D0.BD.D1.8C_.D0.B1.D0.B0.D1.82.D1.8C.D0.BA.D0.B0_.D0.B2_.D0.

A3.D0.BA.D1.80.D0.B0.D1.97.D0.BD.D1.96.

3 search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JE2QT00A.html; ua.korrespondent.net/ukraine/293315/; old.cerkva.info/category/cerkva_ _derzhava/page/21/; www.ukrslovo.com.ua/work/archive/2007/50/26.html.

4 http://www.kmu.gov.ua/sport/control/uk/publish/article;jsessionid=55467E1ACE405266B8E89460E218A3E6?art_id=109146&cat_id=45327.

1

3

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

«Діти – це не “напасть”, а великий Божий подарунок!» «Шістьох набагато легше виховувати, ніж одного»

Сім’я Витівських

Інтерв’ю з багатодітним батьком, священиком Миколою ВиТІВСьКиМ Розмовляв Микола Витівський

Що таке сім’я, на Вашу думку?

– Кожен з нас природно з’являється на світ у сім’ї. Тому можна сказати, що саме сім’ї завдячує сам факт бути людиною. Коли ж у цій появі на світ людина не має сім’ї – це завжди є бентежним і болісним виявом. Із перших сторінок Святого Письма бачимо, що сім’я – це Богом установлена форма існування людини. Ця форма отримала благословення від Господа одночасно зі створенням людини. «І сотворив Бог людину на Свій образ, на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бт. 1:27). Так була створена перша сім’я. І одночасно Адам і Єва, а через них і кожна людина, отримали завдання від Творця: «Наповнюйте землю». Природне призначення людини – зберігати життя на землі, а подружжя в його ідеальній суті є здійсненням цього надзвичайного призначення. Сім’я стає колискою любови і життя. Сім’я – це привілейоване місце для любови. Сім’я вчить основних істин співжиття, пошани до старших, опіки над слабшими. Сім’я – найбільш досконалий соціяльний центр, здатний подолати будь-які важкі удари. Сім’я – це найменша, але найважливіша клітина суспільства. Досвід учить, що цивілізація і міцність народів залежить, насамперед, від стану їхніх сімей.

Прокоментуйте, будь ласка, тезу «сім’я – домашня церква».

– Цю тезу висловлює Апостол народів у своїх посланнях. Її повторюють пізніше Святі Отці. У розумінні св. Йоана Золотоустого сім’я також є «малою Церквою». Він говорить: «Якщо управлятимемо так своїм

4

домом, то станемо спроможними до управління і Церквою, тому що дім – це “мала церква”». У Катехизмі Католицької Церкви зазначено, що сам Христос бажав народитися і зростати в лоні пресвятої Родини Йосифа і Марії, які, мабуть, й були першою домашньою Церквою. Власне, завдяки цьому сьогоднішня Церква є «Божою родиною». Крім того, у Катехизмі сказано, що від самого початку ядро Церкви становили ті, хто з усім своїм домом увірував у Господа, і тому саме вони були тими християнськими острівцями життя у світі невіруючих. Отож сам Богочоловік мав родину, але треба сказати, що Він не був просто членом свого Святого Сімейства: будучи правдивим Богом і Людиною, він є творцем кожної сім’ї і законодавцем священного встановлення родини. Таким чином, кожна християнська сім’я проголошується домашньою Церквою (Рим. 16:5; І Кор. 16:19; Кол. 4:15) і отримує таку ж святість, яку має Церква – Тіло Христове у Новому Завіті. Повторюючи за святим апостолом Павлом тезу про те, що сім’я – це домашня Церква, варто запитати себе: що це означає для мене? У першу чергу, це говорить нам про єдність кожної родини з Христом, яка повинна бути нерозривною, подібно як Церква, будучи тілом Христовим, не може існувати без Нього. Життя сім’ї повинно бути духовним і благодатним, виховувати дітей у святості, тому що Церква є святою. Таким чином, можна впевнено сказати, що роль кожного члена домашньої Церкви становить собою подібність до духовного служіння в Церкві. Кожна особа у той чи инший спосіб священнодіє у своїй християнській сім’ї, подібно до священнослужителів у Божому храмі. Варто додати, що в ідеалі сім’я – це першопочаткова клітинка церковного тіла, цеглинка церковної будівлі, яка єднає обох – родину і Церкву – в одне ціле. І власне, щоб стати домашньою Церквою, родина повинна володіти деякими діями та ознаками Церкви. Саме з розуміння родини як «малої церкви» випливає значення молитви і Святого Письма в сімейному житті. Ось що про це каже св. Йоан Золотоустий: «Моліться спільно. Разом ходіть до церкви, а вдома розмовляйте про те, що там було прочитане і сказане». Сім’я повинна бути місцем спільних молитов чоловіка та жінки з дітьми, щоб вони просвітлювалися спільно через читання Слова Божого – Біблії. Євхаристія – це весільна трапеза Церкви, літургійне сопричастя між Богом і вірними. У ній доповнюється і стверджується християнське подружжя як зв’язок з Христом, входження з Ним у заповіт любови. Велике єднаюче значення спільного столу. Принаймні раз на день. Саме за таких умов формується відчуття єдиного психологічного простору, де окреме я кожного члена родини ніби дифузує у спільне «Ми». Родинний стіл – це сакраментальний символ єдности родини. Важливим є також збагнути, що під титулом сім’ї як домашньої Церкви мається на увазі Церкву не як споруду чи організацію, але як живу спільноту, як спіл-

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

кування людини з Богом: людей єдиних в Отці через Сина в Дусі Святому. Саме в цьому значенні всі ми покликані стати Церквою, але найбільше це стосується сім’ї, тому що, саме в ній людина народжується і виростає у вірі, вчиться відкривати і любити Бога, який у своїй сутності є сам сім’єю. Він має батьківство Отця, синівство Сина і любов Духа Святого, тобто всі необхідні відносини, які творять сім’ю.

Що для Вас означає бути батьком?

– Кожне подружжя покликане до продовження роду, бо мета двостатевости – передавання життя в любові. Покликання бути батьком пов’язане з усвідомленням бути головою, опікуном і годувальником родини. Батьківство пов’язане з відповідальністю формувати розум, волю і характер власної дитини. Батько повинен бути для дитини ідеалом усього, що чоловіче, лицарське, тверде і загартоване до життя. Він для дитини – символ авторитету, сили, мудрости, знання й досвіду. Усвідомлюю велику відповідальність, оскільки постать батька є надзвичайно важливою для усіх наших дітей, а особливо для трьох синів, яких Господь нам подарував.

Поділіться своїми переживаннями, коли Ви вперше стали татом.

– За самою своєю природою установа подружжя і подружня любов спрямовані до народжування й виховання дітей, якими вони немов увінчуються. У нашому подружжі ми мали певне випробування. Три роки очікували на цей «плід любови». Аж 3 березня 1991р. Б. я отримав дияконські свячення і як нововисвячений диякон того ж дня поїхав з дружиною на цілонічні чування у село Верхні Гаї, де була фігура Фатімської Матері Божої. Рівно через 9 місяців, 3 грудня 1991 р. Б., ми стали батьками. Це було переживання великої радости, як знак милосердя Божого та Його благословення. Покликання до батьківства не зводиться до того, щоб мати дітей, але щоб виконувати батьківські функції, бути мамою і татом. Тоді все ж було присутнє і чисто людське захоплення й гордість, що маємо власне потомство і тепер у нас справжня сім’я.

Що, на Вашу думку, є найбільш необхідним для доброго виховання дітей?

– Для «доброго виховання дітей» потрібні три чинники: Бог, «добре вихований тато» і «добре вихована мама».

Що Вам з дружиною найбільше допомагає у вихованні дітей?

– Пам’ять про те, що у шлюбі ми вступили в завіт одне з одним і з Богом. Хтось цей завіт гарно проілюстрував на прикладі рівностороннього трикутника. Бог на вершині, а чоловік і дружина – в основі у відповідних кутах. Коли чоловік і жінка стають ближчими до Бога, вони стають ближчими одне до одного. Коли між батьками бракує згоди, то це гостро відчуває дитина, яку це дуже ранить. Гідне пошанування батьками один одного є найкращим прикладом до наслідування для дітей.

батьки і діти

Постійно пам’ятаємо про те, що наші шестеро дітей є передовсім Божими дітьми, за них ми несемо відповідальність перед Творцем. Виховуючи своїх дітей, як це не парадоксально звучить, ми теж багато чому можемо вчитися в них. Перші релігійні кроки наших малят вражають своєю щирістю. Їхнє безпосереднє, ненадумане сприйняття Бога вчить і нас справжньої віри. Поки в домі малі діти, ми можемо щодня вчитися в них справжньої християнської любові. Де є любов, все инше буде додане.

А як Вам вдається поєднувати священиче служіння і обов’язки батька?

– Священича сім’я – це «життя у скляному будинку». Між священиками виробився влучний термін – «життя під мікроскопом». Кожен крок, кожне слово когось із числа сім’ї пароха помічається, оцінюється, порівнюється із наукою, яку він проповідує. Сусідська сім’я перша схоче наслідувати життя священичого подружжя, а від неї ланцюговою реакцією це розходиться по усій парафії. Водночас тією ж ланцюговою реакцією розголошується осуд, коли вірні бачать невідповідність слова й діла. Тому віковічна традиція одруженого священства є могутньою зброєю, одночасно величною й підступною, взірцевою й відштовхуючою. Бути добрим одруженим священиком – поняття інтеґральне. Воно включає в себе: бути добрим сім’янином, педагогом, психологом, господарем, добрим сусідом, доброю людиною… Усі ці аспекти служать для найкращої проповіді Слова Божого, здатної преобразити парафію. У моєму священичому служінні сім’я завжди є моєю підмогою. Дякую Богові за мою прекрасну дружину і за те, що у нас не одна дитина, а шестеро. Шістьох набагато легше виховувати, ніж одного.

Що б Ви порадили семінаристам, які задумуються над створенням сім’ї та народженням дітей?

– Усвідомити важливість приготування до священичого подружжя, роль і місце дружини священика. Священик покликаний власною ревною працею, благодаттю Святого Духа, отриманого в Таїнстві Священства, розбудувати Церкву Христову. Завдяки своїй «домашній церкві», на прикладі власного подружжя, власної сім’ї священик вже не розповідає теорію про Царство Боже на землі, а показує його реалізацію. Одружений священик через своє природне батьківство стає справжнім духовним отцем ввіреної йому християнської спільноти. Тому моліться, щоб Господь дарував Вам добрих супутниць у житті і відповідних помічниць у Вашому майбутньому священичому служінні. А ставши християнським подружжям, не бійтеся ставати батьками. Адже подружжя, відповідно до Божого задуму, є основою ширшої спільноти – сім’ї, родини. Діти – це не «напасть», а великий Божий подарунок!

5

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

«Дорога молоде, не бійся дару батьківства» Поділіться, будь ласка, своїми переживаннями, коли Ви вперше стали татом.

- Радості не було меж, тим більше, що первісток – син! Що, на Вашу думку, є найбільш необхідним для доброго виховання дітей?

о. Йосиф Славич з одним із синів Інтерв’ю з багатодітним батьком, священиком Йосифом СЛАВиЧеМ Розмовляв Роман Славич Що таке сім’я, на Вашу думку?

- Тут хочу навести рядки з книги Буття: «Так-то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бт. 2:24). Спираючись на ці слова, я думаю, що сім’я – це спільнота чоловіка та жінки. Найпершою і основною рисою цієї спільноти повинна бути любов. На неї, як на фундамент, лягають цеглинки, які будують міцну сім’ю – взаєморозуміння, терпеливість, повагу один до одного, взаємну підтримку, вміння прийняти «тягар» иншого і допомогти його нести, до чого й закликає нас св. апостол Павло, повчаючи: «Носіть тягарі одне одного» (Гал.6:2). Прокоментуйте, будь ласка, тезу «сім’я – домашня церква».

- Дитина – це найбільший дар Божий – дар нового життя. Думаю, передумовою доброго виховання дітей є наша відповідна постава до них. І ми, батьки, повинні, приймаючи дитину як Божий дар, дорожити нею. А коли будемо дорожити даром, то звідси випливатиме все инше, необхідне для доброго виховання наших дітей. Що Вам з дружиною найбільше допомагає у вихованні дітей?

- Любов і молитва. Чи слід, на Вашу думку, якимось чином поділяти обов’язки в сім’ї у вихованні - Думаю, що мама повинна бути більше в колі сім’ї. На батька ж лягають клопоти забезпечення сім’ї та инші. Це, так би мовити, сімейна симфонія – дружини більше стосується внутрішній, а чоловіка – зовнішній бік сім’ї. Проте це не повинно означати поділу сім’ї на «сфери впливу». А як Вам вдається поєднувати священиче служіння і обов’язки батька?

- Як я вже сказав, сім’я – це спільнота. Однак така - За своєю суттю священиче служіння є тим самим спільнота не обмежується чоловіком, жінкою і дітьми: батьківством, але духовним. Недарма люди звертаютьвона включає ще Особу иншого – Бога. Він є творцем ся до священика: «Отче!». У моєму життєвому досвіді спільноти. На образ Пресвятої Трійці створена сім’я – священство допомагає батьківству, збагачує його. У як сопричастя осіб. Звідси можемо говорити про сім’ю ранніх часах християнства священиком чи єпископом як домашню Церкву – середовище зустрічі, спілкуван- здебільшого ставали одружені чоловіки. Тоді вважалоня, любови, буття осіб. Що ж би характеризувало цю ся, якщо чоловік є добрим батьком, чоловіком, добре Церкву? Насамперед спільна молитва – спілкування управляє своєю домашньою церквою, то він буде доосіб, з яких починає будуватися спільнота. Спільне брим отцем і для тієї Церкви, де здійснюватиме свящечитання Святого Письма – пізнання Слова Божого та ниче служіння. втілення Його у своє життя. І також кульмінаційний момент – активна участь у таїнственному житті Церкви, Що б Ви порадили молодим людям, і семінарисяке найкраще проявляється у споживанні Тіла і Крови там у тому числі, які щойно задумуються над створенням сім’ї та народженням дітей? Господа Нашого Ісуса Христа, тобто у Святому При- Пам’ятаймо, що ми є всі дітьми Отця Небесного. часті. Будьмо Йому послушні, через сповнення Його Волі. Що для Вас означає бути батьком, а тим Все, що Бог посилає нам, – це дар Його любови нам. паче багатодітним? Не біймось прийняти цей дар, ну, і не забуваймо благо- Чесно кажучи, над цим ніколи не задумувався (у дарити Бога за нього. суспільстві більше говорять про маму). Думаю, що Дорога молоде, не бійся дару батьківства; дорогі бути батьком, тим паче багатодітним – це відчуття від- семінаристи, не журіться, як поєднати священиче слуповідальности за свою сім’ю. І ще додам: не плануйте, жіння й батьківство. Нехай сумніви не беруть гору у скільки будете мати дітей; доручіть Богові планування. вашому житті. Пам’ятайте, що Бог є сильніший за всі Він – найкращий інженер. Нам належить лиш викону- земні обставини, потрібно лише довіритися Йому. Певати цей Божий план, йти за Його премудрим заду- ребувайте у Божій любові. Нехай Господь благосломом. вить вас!

6

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

«Сім’я – це батьки і діти, благословенні Богом»

Інтерв’ю з багатодітним батьком, священиком Василем БАРНОЮ Розмовляв Василь Барна Сім’я Барна Що таке сім’я, на Вашу думку?

- Сім’я – це батьки і діти, благословенні Богом. Прокоментуйте, будь ласка, тезу «сім’я – домашня церква».

- Сім’я є домашньою церквою тоді, коли в ній є місце для Бога. Що для Вас означає бути батьком, а тим паче багатодітним?

- Бути батьком – це, незважаючи на кількість дітей, яких дарував Бог, відповідати за них. Поділіться, будь ласка, своїми переживаннями, коли Ви вперше стали татом.

- Переживань не було – була радість! Що Вам з дружиною найбільше допомагає у вихованні дітей?

- Власний добрий приклад для дітей. Багато працюємо фізично, і часто молимось разом з дітьми. Чи Ви якимось чином поділяєте обов’язки з дружиною у вихованні дітей?

- Я у сім’ї скоріше «адміністратор», а на дружині лежить основна «виконавча» роль у справі виховання дітей; я «керую» процесом. А як Вам вдається поєднувати священиче служіння і обов’язки батька?

- Священиче служіння тісно пов’язане з сім’єю. У сім’ї разом працюємо і разом молимося. Коли я в храмі, всі діти зі мною; вони також беруть участь у богослужіннях. Що б Ви порадили молодим людям, і семінаристам в тому числі, які щойно задумуються над створенням сім’ї та народженням дітей?

- Що б не радив, кожен має свій особливий шлях до Бога, і яким би не був цей шлях, його треба долати. Молитва – основний помічник на будь-якому життєвому шляху. Коли молимось, усім керує Бог.

7

про Матір

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

батьки і діти

Роздуми про українську матір і виховання дітей У

сім’ї двоє дітей: дворічна Софійка і чотирирічний Ромчик. Хлопчик «завідує» гаражем, у нього велика колекція автомобілів, які він, на основі власних спостережень і почутого від старших, розрізняє за моделями. Ромчик охоче працює з конструктором. З кубиків складає різні геометричні фігури, захоплюється иншими технічними іграшками. Софійка велику увагу приділяє догляду за лялькою. Розчісує та одягає, вкладає її спати, водночас прагне допомагати мамі наводити лад у квартирі, готувати їжу тощо. Отже, ще в ранньому віці у Ромчика проявився інтерес до діяльности, що здебільшого пов’язана з роботою чоловіків, а в Софійки – виразне материнське покликання, закладене Богом і природою, успадковане від матері. Із соціяльною зрілістю дівчата стають більш чутливими до своєї совісти, відповідальнішими за свої вчинки, а почуття майбутнього материнства дедалі більше наповнює їхню душу і породжує «мажорні» мрії, пов’язані з народженням і вихованням дітей, з виконанням місії української матері. А в чому ж полягає ця місія?

Антон Борис

Материнство і виховання дітей в Україні сьогодні

Б

ез перебільшення можна стверджувати, що материнство вимагає постійної мужности, тривалого переживання і хвилювання за долю своїх дітей. Часто тривога за свою дитину спонукає переосмислювати зміст виховання дітей у сім’ї – цієї найвідповідальнішої праці. Виховання дитини – нелегка праця. Це праця без вихідних, що вимагає не хвилинного, а постійного напруження розуму, почуттів, готовности приймати негайні рішення, брати на себе повну відповідальність. Однак маємо визнати, що в умовах затяжної економічної кризи в Україні, при відсутності всебічного соціяльного захисту населення, матері дуже важко виконувати свої функції. За даними першого Всеукраїнського перепису населення, який відбувся 5 грудня 2001 року, в Україні проживає 48 млн. 457 тис. осіб. Відповідно 26 млн. 16 тис. – жінки (53,7 %) і 22 млн.

441 тис. – чоловіки (46,3 %)1. І хоч тривалість життя жінок довша, ніж чоловіків, вона в Україні значно нижча, ніж у деяких европейських країнах. Материнська смертність в Україні в 4 рази вища, ніж у Швейцарії, Норвегії, Канаді. А смертність малюків у 2-3 рази вища, ніж у европі. Вражає і кількість жінок, котрі страждають безпліддям – 868 тисяч, або 68 осіб з кожної тисячі. Серед звільнених з роботи 62,6% – жінки, майже 6 тисяч жінок працюють на важких роботах, заборонених законодавством.

8

Тривожним є й те, що мільйони молодих матерів щороку перебувають на заробітках в инших країнах. Вони там часто доглядають чужих дітей, а своїх залишають напризволяще, на жаль… Вражає і такий факт: соціологи стверджують, що українська мати на виховання своїх дітей використовує в середньому 16 хвилин на день. Для порівняння: американські матері витрачають щоденно на виховання 1 год. 23 хвилини, французькі – 2 год. 15 хвилин. І тому не дивно, що наші діти відчувають дефіцит спілкування з матір’ю. Вони хочуть почути від своєї матері похвалу, підтримку, розраду і пораду, співчуття, а не тільки орієнтуватися на «світ речей», який може витіснити все духовне. Незважаючи на все це, українська мати зберігає свою чарівність і привабливість, вона залишається незамінною вихователькою своїх дітей. Сьогодні актуальними є слова В. Сухомлинського, який у праці «Народження громадянина» наводив роздуми дівчини – майбутньої матері: «Я мушу бути мудрою, строгою і обачливою... Я мушу бути в сто раз мудрішою від чоловіка – батька моїх дітей, бо в місії продовження роду людського, збереження й примноження духовних багатств людства природа поклала на мене незрівнянно більшу відповідальність, ніж на нього»2.

батьки і діти

про Матір

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Українська мати – джерело любови до рідного краю

Б

ути матір’ю надзвичайно важко. Адже традиційно мати в українській родині не тільки народжує дітей, доглядає їх, а й водночас є носієм ласки та ніжности, доброти і милосердя, любови й відданости. Нам усім слід пам’ятати, що саме від матері починається життя, народ і Батьківщина. Наші матері вписали славні сторінки в героїчну, а подекуди і трагічну історію. Вони вистояли в грізні роки голодомору, їхніми кістками вистелені простори Сибіру і Півночі Росії, їх катували під час допитів у катівнях КДБ, але вони вистояли. За будь-яких обставин українська мати є чистим джерелом, з якого живиться дитина з першого подиху і до останніх років свого життя. Мати назавжди прищеплює у серце дитини відчуття краси рідного краю та чарів материнської мови. Ніхто не має такої сили впливу на дитину, як мати, ніщо у світі не може зрівнятися з ласкою її духу, який вона передає своїм синам і донькам.

Українська поезія та фольклор про матір

М

ожливо, Тарас Шевченко ніколи й не став би генієм української нації без впливу пісень своєї матері – Катерини Бойко. Образ матері він підніс аж до небес: У нашім краї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим! А з якою теплотою згадує Іван Франко свою матір – Марію Кульчицьку. У вірші «Пісня і праця» він писав: Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. З глибоким почуттям любови до матері писала Марійка Підгірянка у вірші «Для тебе, нене»: Біг я на поле, зелене поле, Дорога нене! Нарвав квіточок, перших свіженьких, Для тебе, нене! Глянь, ще на рясті, біленькім рясті, Роса студена! Цей квіт у дарі, за твої труди, Для тебе, нене! Великою повагою до матері, котра народжує і виховує дітей, віддає їм сердечну любов, наповнені цілі пласти українського фольклору. Особливо багаті за змістом у цьому пляні різні афоризми: «У дитини заболить пальчик, у матері – серце», «Мати однією рукою б’є, а другою гладить», «У кого ненька, в того голова гладенька», «Мати – це корінь життя», «Добра мати – найкраща у світі пам’ятка», «Люди подібні до листя дерев, а материнство – коріння їх», «Без батька сирота, без матері – подвійна», «До людей по розум – до матері по серце», «Діти, які мають матір, – щасливі». Звичайно, для кожної дитини її мама серед усіх людей найкраща, найдорожча, найближча. Тому мамине слово від народження дитини проникає в її серце, душу, а мамині колискові пісні облагороджують немовля, віщують йому долю на майбутнє. Пам’ятаю, як мама

мого друга наспівувала колискові пісні немовляті: Спи, дитино, спи, очка зажмури. Можеш, рибко, тихо спати, Над тобою твоя мати шепче молитви, Спи, дитино, спи. Ніжністю, теплотою, милозвучністю відзначається і така колискова пісня: Мати сина колихала, Колихаючи співала: «Ніч надходить, треба спати, Коло тебе рідна мати. Я тебе нагодувала, І сповила, і приспала, Колишу тебе, співаю, Спи, дитино, баю-баю». А чи знає сьогодні молодь цей особливий фольклорний жанр, позначений високим світосприйманням, неповторною гамою мелодійного звучання – колискову пісню? Молодим матерям варто пам’ятати, що під колисковий спів виростали захисники України, видатні вчені й представники творчої інтеліґенції, хлібороби та робітники, просто добрі люди. Людина, вихована на маминій пісні, ніколи не вчинить лихого, не вкраде, не образить, не зрадить, і збереже святий образ матері. Багаторічний в’язень сталінських концтаборів, відомий поет з Борислава Іван Гнатюк тепло згадував свою маму у вірші «Ностальгія»: А я у неволі – Колимській юдолі – Караюся, наче У пеклі на дні,– Я мов на розп’ятті Пригадую матір І чую, як плаче Вона по мені.

О хмарко весела, Як будеш у села Нести над землею Жагу грозову – Скажи Україні, Що я на чужині Лиш матір’ю й Нею Живу.

9

про Матір

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Джерела виховання дитини

М

атеринська українська мова, передана з маминим молоком, та й все духовне й культурне надбання народу: національні та релігійні традиції, родинні звичаї, поезія, фольклор тощо – усе це бездонна криниця мудрости, розуму і багатства душі українського народу, на основі чого й треба закладати основи формування патріотичних почуттів і духовности. Родовідна пам’ять також є глибоким джерелом для виховання патріотизму і духовности. У давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть від сьомого коліна3. Цифра ця досить солідна, якщо, скажімо, в кожного з нас є два дідусі і стільки ж бабусь, то, скориставшись арифметичною прогресією, неважко підрахувати, скільки історичних пращурів пам’ятали нащадки. А за кожною такою особою стояли цікаві історії, реальні події.

Родовідна пам’ять дає можливість забезпечити духовну і національну спадкоємність поколінь. Отож дуже важливо, щоб сьогодні у кожній родині з ініціятиви матерів (а ініціятива матері завжди знаходить підтримку в родині) створювалися сімейні літописи. Адже ми живемо в час відродження української держави, української духовности, і дуже важливо, щоб прийдешні покоління знали внесок кожного у розбудову незалежної соборної України. Також слід звертати увагу на родинні книгозбірні. Сьогодні є достатньо видрукованих підручників, посібників і монографій з історії України, повернулися до нас твори заборонених письменників. Вони повинні зайняти чільне місце в домашній бібліотеці.

Що потрібно дошкільнятам від матері?

«Поговори зі мною, мамо!» Цього хочуть не тільки малюки, дошкільнята, але й школярі різних класів, різного

віку. Дошкільнята чекають від мам порад щодо підготовки до школи, адже це велика подія для дітей та їхніх батьків, велике свято в кожній родині. Кожна сім’я сподівається, що її першокласник стане зразковим учнем у навчанні й поведінці. Однак шкільне життя вносить певні корективи в ці пляни, надії. І часто ці корективи пов’язані з тим, що діти як слід не підготовані до школи. Гадаємо, що зусилля матері та й инших членів сім’ї повинні бути спрямовані на те, щоб словом і залученням дітей до практичної діяльности звертати увагу на інтелектуальний розвиток дітей, на їх моральне і фізичне виховання, на психологічну підготовку до навчання в школі. І тут теж слід звернутися до народної педагогіки, адже вона схвалює: Розум і силу, Знання, працю милу, Науку, освіту, Усмішку, подібну цвіту, Хоробрість і мужність, Гарну вдачу, мудрість, Совість і чесність, Гуманність і чемність, Вірність, чуйність і надійність. Підготовка до школи – це й підготовка до творчої праці, до ширших і витончених стосунків із людьми. Вступ дитини до школи – це початок нового періоду в житті. Практика показує, що в молодшому шкільному віці саме мати залишається незамінним опікуном і вихователем. Як свідчать діти, в основному матері допомагають їм у підготовці уроків, на батьківські збори теж переважно ходять мами. Основним організатором домашньої побутової і господарської праці є мати. Тому дуже важливою є турбота матері про те, щоб їхні діти в родинах були вихованими і працелюбними.

Кілька слів наостанок Сьогодні багатьох юнаків і дівчат хвилює стан нашої культури, державотворення, економічні та соціяльні процеси. І тут живе слово матері, сформоване з чистих джерел національно-духовного фонду, покликане стати на сторожі. Пам’ятаймо, що дитина – найбільша цінність української родини, вона має право на національне й духовне виховання, а тому завдання як матері, так і батька – задовольнити це право. Дітям і молоді потрібно йти назустріч, допомагати їм стати справжніми громадянами України. І тоді вони пронесуть через усе життя образ найріднішої, найулюбленішої людини – своєї матері. http://uk.wikipedia.org/wiki/Перепис_населення_України_2001_року. В. Сухомлинський. Народження громадянина.

3 http://www.ukrlib.com.ua/sochm/printout.php?id=593.

1 2

10

Статтю підготвано за матеріялами мережі Інтернет і публікації Марії Хомів «Становлення материнства, як дару» (http://mamusi.org.ua/index.php/ditu)

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

про жінку

Æiíêà â ðiçíèõ êóëüòóðàõ. Áiáëiéíèé ïîãëÿä íà æiíêó

Чи не найважливішим критерієм культури якого-небудь народу є його ставлення до жінки. Проте статус жінки у суспільстві не завжди був однаковим. Відносини між чоловіком і жінкою залежали від змін історичних періодів. Навіть у межах однієї культурної епохи окремі спільноти чи прошарки суспільства мають своє суб’єктивне ставлення до жінки. Якщо звернутися до коренів цього питання у культурному пляні, тобто до початків творення певних культур, то слід зазначити, що язичницькі народи не особливо акцентували увагу на відмінностях між чоловіком і жінкою. За їхніми уявленнями, ця відмінність була продовженням космічного порядку1. Виходячи з цього, людство формувало різні моделі поведінки і соціяльні статуси чоловіка і жінки. Вони, звичайно, не всюди однакові, а відмінність їх залежить від прийняття Божого об’явлення тим чи иншим народом, адже справжня культура кожного народу твориться його відповіддю на Божий задум стосовно нього.

Ростислав ПРиРІЗ

Жінка в давньому суспільстві грецької та римської культури

У

продовж історії існували як матріярхальний, так і патріярхальний устрої суспільства, які змінювали один одного. На початку першого тисячоліття панував переважно патріярхальний суспільний лад, у якому спостерігається дискримінація жінки. Яскравими прикладами патріярхального суспільства є грецьке і римське. У грецькому патріярхальному суспільстві жінка не мала права доступу до освіти, а її роль обмежувалась домашнім вогнищем. Греки шанували сім’ю, яка мала бути відображенням олімпійського ідеалу. Основним призначенням жінки в такій сім’ї було народження потомства. Для дружин заможних греків дім, фактично, був в’язницею. Повсякденну домашню роботу, яка дозволила б спілкуватися з иншими людьми, виконували раби, тому мало які жінки наважувалися виходити з дому без своїх чоловіків. Більшість шлюбів у Давній Греції готувалися батьками. Зазвичай, батько обирав чоловіка для своєї дочки. Після одруження жінки вважалися власністю чоловіків, і від них очікували повної покори. Як і в більшості инших народів, основною метою шлюбу для грецьких чоловіків і жінок було народження синів, котрі мали продовжити рід.

11

про жінку

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

батьки і діти

У римській культурі велике значення надавалося сім’ї, і всі права жінки розглядалися тільки в контексті сім’ї. Основною суспільною одиницею всередині роду була велика патріярхальна сім’я. Вона включала в себе голову сім’ї, його жінку, дітей і внуків. Жінки, виходячи заміж, втрачали зв’язок зі своєю сімейною спільнотою і вступали в патріярхальну сім’ю чоловіка, хоча при цьому зберігали своє дошлюбне родове ім’я. Жінці заборонялося покидати свого чоловіка. Чоловікові ж заборонялось продавати жінку в рабство під загрозою покарання. Жінка вважалася власністю чоловіка і отримувала право на свою власність тільки після чоловікової смерти. У заможних жінок було більше волі, але й вони мали підкорятися чоловікові. Неслухняність, зазвичай, каралася. Тільки заможні жінки отримували освіту, а єдиною жіночою професією було акушерство, хоча така соціяльна діяльність здебільшого не практикувалася, бо суперечила розумінню жінки як матері та берегині домашнього вогнища. Таким чином, на підставі цих двох типів супільства можна зробити висновок, що у патріярхальному суспільстві жінка часто є «тінню» свого чоловіка, її значущість звужується лише до сімейних обов’язків.

Жінка в мусульманстві

У

сучасному світі характерною за своїм ставленням до жінки є мусульманська релігія. За ісламом, в якому сформувався ідеал жінки під впливом Корану, найперша сфера її діяльности – домашнє господарство. Вона призначена передусім для дому, родини. Така роль вважається в ісламі почесною. З точки зору цієї релігії, багатоженство гуманне й моральне, позаяк допомагає розв’язати проблеми жіночої самотности, сирітства та инші. Коран дозволяє мусульманину мати до чотирьох дружин одночасно. Але таким правом він може скористатися лише тоді, коли в змозі забезпечити справедливе й рівне ставлення до всіх дружин. Чоловікмусульманин не повинен віддавати перевагу одній дружині перед иншими. Соціяльний бік цього питання полягає в тому, що чоловік зобов’язаний створити гідні умови життя усім своїм дружинам, забезпечити потреби кожної з них у житлі, їжі, одязі, підтримці здоров’я. Однак це доступне далеко не кожному, тому полігамні шлюби в сучасних мусульман дуже не часті. Вважається, що жінці необхідні знання, адже навіть сам пророк Магомет приділяв час навчанню жінок. Проте освіта має бути обмежена рамками, які б не порушували б основної функції жінки. Дружина може користуватися всіма своїми правами і претендувати на забезпечення й увагу з боку чоловіка, лише коли вона слухняна й виконує свої обов’язки. У разі потреби чоловік може повчати й навіть карати свою дружину. Таке трактування жінки як менш вартісної стосовно чоловіка спричинило протистояння у стосунках між чоловіком і жінкою. Тепер жінка прагне у всьому бути на рівні з чоловіком. Це прагнення отримало своє вираження у феміністичному русі. Відразу ж виникає запитання: якою в цій ситуації має бути позиція християнина? Для нас, християн, найважливішим буде поглянути на це питання у світлі Божого Одкровення, яким є Святе Письмо. Тільки там можемо знайти правдиву відповідь.

Жінка в давньому юдаїзмі та біблійний погляд на жінку Розгортаючи Біблію, відразу ж зустрічаємося з відмінністю між правдивим тлумаченням жінки і тим, яке витворила своїм мисленням людина, відійшовши від Бога. У багатьох релігіях жінка ототожнюється з землею, Біблія ототожнює її з життям: ім’я Єва, що визначає її суть, походить від слова «життя». Жінка не тільки дає початок життю суспільства, а також є матір’ю усіх живих. Жінка, створена з тіла Адама, має таку саму, як і він, природу. На підставі цього уривку зі Святого Письма про створення людини Церква вчить про рівноправність чоловіка і жінки. Перше подружжя Адама і Єви, яке було вираженням ідеалу Божого задуму, базувалося на взаємодоповненні чоловічої і жіночої статі в межах моногамної спільноти. Чоловік і жінка рівною мірою наділені гідністю Божого образу2. Прагнення панування однієї статі над иншою – це, значною мірою, відхилення від моделі гармонійного співіснування, установленого Богом для чоловіка і жінки в межах подружжя.

12

батьки і діти

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Загальнолюдська сутність чоловіка і жінки однакова. Будучи чоловіком і жінкою, обидві статі є образом Божим. Обидвох Бог наділив однаковою гідністю й такими самими невід’ємними правами. Бог однаково є для чоловіка і жінки закличним, люблячим і діяльним Творцем3. Папська енцикліка Івана Павла ІІ «Про гідність жінки» описує вплив гріхопадіння на єдність між чоловіком і жінкою: «Гріх розбиває ту первісну єдність, якою людина пишалася в умовах первісної справедливості: єдність з Богом як джерелом єдності власного внутрішнього “Я” й у взаємовідносинах чоловіка й жінки, нарешті, у ставленні до зовнішнього світу, до природи»4.

Відразу після гріхопадіння Адама і Єви, Бог дав обітницю, що потомство жінки колись розчавить голову змія. Здійсненням цієї обітниці є воплочення Сина Божого – Ісуса Христа. З Його приходом визначилася справжня роль жінки. Однак упродовж цього часу очікування Месії роль жінки залишатиметься обмеженою. У кодексах Ізраїлю й инших стародавніх народів правовий стан жінки прирівнювали до стану неповнолітніх: її значення у суспільстві визначалось функціями материнства. Водночас Ізраїль вірив у Бога Творця, котрий затвердив принципову рівність жіночої і чоловічої статі. Теоретично це проповідувалось, але не мало практичної реалізації в житті, бо жінка-єврейка розглядалась як

про жінку

щось недосконале. У такому типі суспільства толерувалося багатоженство, звичай утримувати жінок-наложниць. У «Мішні», пізній збірці усіх приписів і тлумачень щодо юдейського способу життя, знаходимо дозвіл на утримання аж 5 дружин, за умови опіки чоловіка їхнім матеріяльним становищем. Лише візантійський імператор Теодозій ІІ своїм наказом 393 року проголосив нелегальною практику багатоженства серед юдеїв5. Жінка в ранніх біблійних текстах, зокрема у формуванні останньої заповіді Декалогу, розглядалася як власність чоловіка, якою він міг одноосібно розпоряджатися. У багатьох епізодах Старого Завіту спостерігаємо доміну­вання чоловіка над жінкою. Ось деякі з них: якщо чоловік запідозрив жінку у подружній зраді, то жінка мала проходити через принизливий обряд (жінка аналогічного права не мала); жінки мали право на спадок тільки тоді, коли не було спадкоємців по чоловічій лінії; ініціювати розлучення міг тільки чоловік; батько мав право продати в рабство власну дочку; дівчину-рабиню господар міг взяти собі за наложницю або віддати її як законну дружину своєму синові. У випадку, коли син візьме собі другу дружину, він повинен був подбати про матеріяльне становище першої. Також коли пророки намагались зобразити відступництво народу від Бога, то прирівнювали його до зрадливої дружини. Подружня невірність дружини своєму чоловікові розцінювалась як образа чести чоловіка і як посягання на підвалини суспільного устрою ізраїльського суспільства. Жінка не брала офіційної участи в культі, не виконувала священичих обов’язків. Заміжню жінку не згадують серед тих, хто суворо повинен дотримуватися посту в суботу. За межами культу Закон стає на захист жінки, особливо в її особистому житті, адже жінка – джерело плідного життя на землі. У Книзі Приповідок читаємо: «Хто знайшов жінку, знайшов добро велике, й від Господа одержав ласку» (Прип. 18: 22). Жінка – образ премудрости Божої (Прип. 8: 22-31); у жінці проявляється сила Бога, Котрий через слабку зброю утверджує славу Свою. Однак яким би не був прекрасним цей образ, він ще не показує найвищої вартости жінки. Тільки Христос до кінця утверджує і освячує справедливу цінність жінки. Це, насамперед, Його народження від жінки. А ще пригадаймо, що воскреслий Христос з’явився найперше жінкам – Марії Магдалині та иншим. Папа Іван Павло ІІ повчає, що материнством Марії Бог визнає «гідність жінки в найбільш можливій і довершеній формі»6. Тому Богородиця є тим ідеалом, до якого повинна наближатися у своєму житті кожна жінка.

Пор.: Элизабет Бер-Сижель. Служение женщины в Церкви. Москва 2002, с. 32. Вісник Інституту Родини і Подружнього Життя Львівської Богословської Академії. № 3. Львів 2002.

3 Йозеф Кардинал Гьофнер. Християнське суспільне вчення. Львів 2002.

4 Апостольський Лист Святішого Отця Івана Павла ІІ Про гідність жінки. (15.08.1988р.)

5 Вісник Інституту Родини і Подружнього Життя Львівської Богословської Академії. № 3. Львів 2002, с. 9.

6 Апостольське послання Папи Івана Павла ІІ від 22 листопада 1981 року Про завдання християнської сім’ї в сучасному світі.

1 2

13

церковне життя

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

уГкц сьоГодні

«Öåðêîâíå æèòòÿ ÓÃÊÖ º äóæå �íòåíñèâíèì» Інтерв’ю з Андрієм ЮРАШеМ, одним із найвідоміших українських релігієзнавців. Підготував Jakiv Tys (Ориґінальну версію інтерв’ю див. на порталі релігійних новин SoborNews за інтернет-адресою: http://www.sobornews.org/index.php?option=com_k2&view=item&id=415:andrij-jurash-%C2%ABcerkovne-zhittya-ugkc-je-duzhe-intensivnim%C2%BB, станом на 15 лютого 2010 16:36)

Ц

Як Ви оцінюєте активність церковного життя в УГКЦ на тлі українських Церков Володимирового хрещення за останній рік?

ерковне життя УГКЦ є надзвичайно інтенсивним. Для кожного соціолога релігії абсолютно очевидно, що під цим оглядом УГКЦ випередила инші традиційні Церкви в Україні. Сьогодні УГКЦ розвивається не кількісно, а якісно. Кількісні параметри зростання УГКЦ домінували до середини 90-х рр. Церква дуже швидко подолала шлях екстенсивного відновлення своєї інфраструктури на всіх рівнях. Вона не лише досягла довоєнного рівня, а й перевищила його. На відміну від більшости традиційних Церков, які до сьогодні знаходяться на етапі екстенсивного розвитку – ще триває процес збільшення кількости їхніх вірних та організаційних структур, УГКЦ уже давно працює на иншому рівні. Свідченням того є перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, існування успішного освітнього середовища, харитативна діяльність. Такий розвиток УГКЦ має своє пояснення. Ця конфесія є найпоширенішою саме на Західній Україні, а на Сході її присутність епізодична. УГКЦ досить швидко освоїла територію свого традиційного поширення, де їй стало тісно, і вона вийшла на всеукраїнський рівень. Відбулося повернення до Київської церкви та київської традиції. Крім того, абсолютна більшість вірних УГКЦ де-факто потрапила під вплив комуністично-атеїстичної ідеології вже після Другої світової війни, коли не було таких жорстоких масових переслідувань та безбожних п’ятирічок, як в 30-х рр. На Заході України і за радянських часів зберігалася духовність та функціонувала мережа релігійних організацій (хоча і Московського Патріархату). За часів радянської влади деканати РПЦ на Західній Україні мали більше парохій, ніж єпархії на Сході. Водночас існувала підпільна церква, що стала базою для відновлення УГКЦ, до розбудови якої матеріяльно і кадрами долучилася потужна греко-католицька діяспора.

14

Андрій Юраш

Які події минулого нашої Церкви стали, на Вашу думку, основою для такої структури, якою вона є зараз?

Т

очкою відліку в житті УГКЦ став похід 17 вересня 1989 р. Потужними зрушеннями також стали перенесення праху патріярха Йосифа та приїзд Папи Римського. Однак основою успішного розвитку УГКЦ є копітка праця духовенства та мирянських організацій.

Які тенденції простежувалися в церковному житті УГКЦ протягом 2009 року?

В

УГКЦ усе очевиднішою стає її орієнтація на поширення на Сході України та зміцнення києвоцентричности. Явним вираженням цього стала єпископська хіротонія у столиці Владики Йосифа Міляна. иншим проявом є участь УГКЦ у діяльности Всеукраїнської Ради Церков, посилення видимої присутности УГКЦ в центральних ЗМІ, все більша зацікавленість Церкви у вирішенні соціяльних проблем. Другою тенденцією є боротьба та неформальна дискусія з кількома опозиційними групами («традиціоналісти», очолювані о. Василем Ковпаком, і так звані догналівці, чи «підгорецькі отці»), які народилися в середовищі УГКЦ. Причиною виникнення цих груп став

УГКЦ сьогодні

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

вплив плюралістичного суспільства, який ще раніше торкнувся Українського православ’я і спричинив поділ на три основні конфесії. Факт існування цих опозиційних груп свідчить про те, що в УГКЦ є люди, які мають різні бачення діяльности Церкви, її ідентичности. Ці групи, однак, не є рівноцінними церковній потузі УГКЦ.

Що стало передумовою виникнення цих груп?

Я

думаю, що існування таких груп не свідчить про прогалини в церковному розвиткові УГКЦ, а радше про вже констатований вище вплив плюралістичного суспільства. Сьогодні досягнути повної уніфікації не можливо. Це те, що дає нам ідеологія лібералізму, за принципами якої функціонує сьогочасне українське суспільство.

Чи сучасна зовнішня політика УГКЦ є, на Вашу думку, успішною?

З

овнішня політика УГКЦ детермінована реальними обставинами, в яких Церква розвивається. В Україні УГКЦ виявила чимало жестів доброї волі відносно Української Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ), тобто до Церкви, яка спричинилася до її ліквідації. УГКЦ показала досі не знані в Україні моделі примирення й порозуміння. Таким чином, вона засвідчила великий рівень християнських чеснот і прагнення до нелицемірного миру. Так, кардинал Любомир неодноразово звертався до львівської влади з проханням надати місце для будівництва катедрального храму УПЦ. Однак такі дії УГКЦ не викликали належного відгуку в УПЦ. Як наслідок, греко-католики переорієнтувалися на відносини із двома иншими православними конфесіями та на активну участь у діяльності Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Це викликало ряд звернень до Ватикану з боку УПЦ. Проте Ватикан виявився неформально (без демонстрування зовнішніх елементів підтримки) толерантним до цієї зміни зовнішньої політики греко-католиків. В українському суспільстві домінує орієнтація на автентичні українські цінності, і в цьому контексті УГКЦ бачить себе партнером Церков, які орієнтуються на такі самі цінності.

Чи призведуть відносини УГКЦ із православними конфесіями до її участі в утворенні єдиної помісної Церкви?

О

дна справа співпраця, а инша – утворення єдиної Церкви. Для євхаристійного поєднання потрібен єдиний погляд на принципові богословські питання. УГКЦ часто бере участь у спільних молебнях з різних нагод, але жодного разу не було євхаристійного співслужіння. Українцям важливо, щоб Церква була проукраїнською, і байдуже – православна вона чи грекокатолицька. Тому, я думаю, відповідний діялог буде. І УГКЦ прагне цього діялогу. Однак перейти богословський рубіж буде дуже складно. Для УГКЦ єдність з

церковне життя

Римом є фундаментальною духовною цінністю, тоді як православні Церкви будують свою ідентичність на опозиції до Ватикану. На Півночі та Сході України знаковим елементом православної свідомости є саме антика­толицькість. Отже, сьогодні існує велика різниця в цьому принциповому питанні. На сьогоднішньому етапі я не бачу механізмів для вирішення відповідної проблеми. Занадто довго українські Церкви існували окремо, а тому такі різні рівні свідомості та еклезіологічні цінності передавалися з покоління в покоління. Зрештою, сьогодні неможливе абсолютне порозуміння навіть серед православних юрисдикцій.

У

Як сприймають УГКЦ Церкви Володимирового хрещення?

країнська Православна Церква Київського Патріярхату (УПЦ КП) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) ще в середині 90-х рр. задекларували визнання УГКЦ спадкоємицею Київської Церкви. Натомість для УПЦ сам факт існування УГКЦ став найбільшою проблемою. Жодні церковні переговори не відбувалися без згадки про так званий «розгром трьох православних єпархій в Україні», тобто відродження УГКЦ. Однак ті православні, які зорієнтувалися на утворення єдиної помісної Церкви в Україні, пройшли суттєву ціннісну еволюцію. Вони також вийшли з православного середовища РПЦ і на перших етапах не розуміли місії та суті УГКЦ. Проте в другій половині 90-х рр. і УПЦ КП, і УАПЦ побачили, що вони ідеологічно, культурально є набагато ближчими до УГКЦ, аніж до УПЦ. Ця тенденція згодом лише посилилася. Греко-католиків і києвоцентричних православних єднає набагато більше, ніж православних києво- та москвоцентричної орієнтованости між собою. Себто головна лінія поділу в українській церковній спільноті пролягає не в конфесійній площині, а в площині ідеологічно-цивілізаційній.

Я

Яких заходів сьогодні варто вжити для активного розвитку УГКЦ у майбутньому?

думаю, що УГКЦ уже дуже багато зробила для цього. Такої потужної богословської школи, яку створила УГКЦ, не має жодна инша українська Церква. Другий момент полягає в тому, що УГКЦ не орієнтується на конкретних політиків. Ще на початку 90-х рр. було вирішено співпрацювати з різними проукраїнськими політичними силами, але не підтримувати конкретних осіб. Зараз цю позицію поділяють також инші києвоцентричні Церкви. Третій момент – це активна соціяльна діяльність. В Україні інтенсивною соціяльною діяльністю займаються також протестанти, але їхні структури є локальнішими, з одного боку, а з другого боку, ці структури суттєво розпорошені в масштабах усієї України. Отже, сьогодні УГКЦ слід працювати над удосконаленням і поглибленням тієї діяльности, яку вона вже здійснює. При цій нагоді не хочу говорити про недоліки, бо дуже часто те, що сьогодні здається недоліком, завтра може виявитися благом.

15

довкілля

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

уГкц сьоГодні

«Руйнуючи довкілля, людина порушує заповідь “Не вбий”» Інтерв’ю з Володимиром ШеРеМеТОЮ Підготував Jakiv Tys (Оригінальну версію інтерв’ю див. на порталі релігійних новин SoborNews за інтернет-адресою: http://www. sobornews.org/index.php?option=com_ k2&view=item&id=549:volodimir-sheremetarujnujuchi-dovkillya-ljudina-porushuje-zapovid%C2%ABne-vbij%C2%BB, 15 квітня 2010 08:53)

На останню екологічну конференцію ООН до Копенгагену разом із лідерами світових держав прибула делегація з Ватикану. Питання глобальної екологічної катастрофи турбує не лише керівництво зникаючих островів, світові екологічні організації, але й насамперед Церкву. Про ставлення Української Греко-Католицької Церкви до глобальної екологічної проблеми розповідає очільник екологічного бюро УГКЦ Володимир Шеремета.

×îìó Öåðêâà òóðáóºòüñÿ ïðî åêîëîã³þ?

З

гідно з ученням Папи Венедикта XVI, відповідальність Церкви за створіння випливає з її віри. Церковне вчення трактує навколишнє середовище, землю та всіх її мешканців як Боже створіння, яке довірене людям на відповідальне управління. Про екологічне покликання людини – «порати і доглядати» (Бут 2:15) – йдеться вже у перших главах Святого Письма. Таке біблійне уповноваження «доглядати», аж ніяк не може означати руйнування свого довкілля, його виснаження, забруднення, спустошення чи перетворення у сміттєзвалище, що, на превеликий жаль, дуже часто має місце в сьогоденні. Щобільше, висловлюючи турботу про довкілля, Церква піклується насамперед про людину, яка є невід’ємною складовою організму Божого створіння – природи. У Посланні з нагоди Всесвітнього дня миру (1 січня 2010 р.) папа Венедикт навчає про відповідальність Церкви за природу. На думку Папи, автентичним завданням Церкви є «зберегти для всіх дари Бога-Творця – землю, воду і повітря, а насамперед, захистити людину від небезпеки самознищення».

16

Рівень забруднення довкілля досяг критичної межі, і, відповідно, ми стаємо жертвою екологічно безвідповідального способу життя та діяльности. Ми дихаємо отруєним повітрям, п’ємо забруднену воду та споживаємо продукти харчування, вирощені на забрудненій землі. Фахівці констатують також вплив людства на розбалансування кліматичної системи, внаслідок чого зростає частота та руйнівна сила природних катаклізмів. Частішими стають шторми та буревії, все частішими та більш затяжними стають хвилі нестримної спеки та посухи, що чергуються із надмірними опадами та повенями з катастрофічними наслідками. Наслідки негативного впливу людини на довкілля за принципом бумеранга повертаються до нас у вигляді багатомільярдних економічних втрат та підриву добробуту суспільства. Безперечним є також вплив якісного стану довкілля на здоров’я людей. Так, згідно з даними ВООЗ, 24% захворювань дорослих та 33% дітей спричинені екологічним фактором.

уГкц сьоГодні

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

довкілля

×è º ãð³õîì áåçâ³äïîâ³äàëüíå ñòàâëåííÿ ëþäèíè äî äîâê³ëëÿ?

Б

езвідповідальне руйнування природи належить до однієї з найважчих категорій гріхів, а саме до суспільних гріхів, що кричать до неба, (див.: Іван Павло ІІ, Ecclesia in America, № 56). Таким чином, Церква ставить цей гріх в один ряд із гріхом навмисного вбивства людини та иншими найтяжчими злочинами проти людини і суспільства. Забруднюючи та руйнуючи довкілля, людина порушує заповідь «Не вбий». При цьому йдеться не тільки про знищення живого світу флори та фауни, про вимирання багатьох біологічних видів чи руйнування цілих

екологічних систем. Забруднюючи навколишній світ, людина безпосередньо чи опосередковано наражає на небезпеку власне здоров’я та життя, а також життя та здоров’я инших людей. Виснажуючи ресурси планети, які годі відновити, забруднюючи та спустошуючи землю, окремі люди та цілі нації порушують заповідь «Не вкради». Таким чином, вони зазіхають на Божі дари, отримані для спільного користування всього людства, включно з майбутніми поколіннями. Наші нащадки, як і ми, мають право на чисте, здорове та безпечне довкілля.

Ùî Öåðêâà ìîæå ³ ìຠðîáèòè äëÿ çàõèñòó

Ж

òà çáåðåæåííÿ äîâê³ëëÿ?

иття та діяльність Церкви має за мету прославу Бога, спасіння людини та освячення світу. Таке служіння відбувається у трьох основоположних вимірах, а саме у сфері проголошення спасительного Слова Бога (катехизація, євангелізація), сакраментально-літургійного життя та практичної діяльности, що є свідченням Віри. Що це конкретно означає? екологічна катехизація має за мету формування віри в Бога-Творця, з якої проростає і глибоке та стійке почуття християнської відповідальності за довкілля як Божого створіння. У процесі екологічної катехизації вірні дізнаються, що відповідальне ставлення до природи є свідченням християнської віри, а безвідповідальна поведінка людини є гріхом. Головними джерелами екологічної катехизації є Святе Письмо, твори Отців Церкви, а також сучасне соціально-екологічне Вчення Церкви. Церква провадить екологічну катехизацію через недільні, святкові чи принагідні проповіді, на уроках християнської етики або ж шляхом катехизації різних вікових груп. Священик має розказати правду про Бога-Творця і навчити піклуватися про Його дари природи.

À ÷è ³ñíóº åêîëîã³÷íèé âèì³ð ó ë³òóðã³éíîìó

Г

ñëóæ³íí³ Öåðêâè?

оворячи про екологічні компоненти сакраментально-літургійного життя Церкви, найперше треба згадати святі тайни Євхаристії та Примирення. У перекладі з грецької мови слово «Євхаристія» означає «подяка». У Євхаристії Церква унаочнює, що світ належить Творцеві, і ми з вдячністю передаємо його назад Творцеві за допомогою священичої дії Христа, який є головою Тіла Церкви. Почуття вдячности Творцеві інтеґрує в собі елементи зобов’язання та відповідальної поведінки. Якщо відбувся гріх проти Божого створіння, то необхідна свята тайна Сповіді. Цілісне примирення з Богом має включати також регулярний екологічний іспит сумління,

тобто перевірку своєї повсякденної поведінки у сфері довкілля на її відповідність Божій волі. Сповідь передбачає пробудження жалю за вчинений гріх, а від душпастиря очікується накладення на «екологічного грішника» прикладної покути, яка сприятиме його цілому екологічному наверненню. Під поняттям екологічної дияконії маємо на увазі свідчення християнської віри через бережливе та відповідальне ставлення до довкілля. Правильна екологічна поведінка є також сповненням заповіді любови до инших людей та майбутніх поколінь, життя яких великою мірою залежатиме від якісного стану планети, яку вони від нас успадкують...

17

про футбол

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

на Гранях часу

Åêîëîãiÿ ôóòáîëó, àáî Ùîá áàæàííÿ ïåðåìîãè íå áóëî âèùèì âiä ïîðÿäíîñòè

Футбол все більше стає інструментом виховання етичних і духовних життєвих цінностей. (вислів Папи Римського Бенедикта XVI 10 жовтня після закінчення традиційної загальної аудієнції, див.: http://www.intv.ua/article/29594/) Михайло ДиМиД Статтю опубліковано 20 квітня 2010 за інтернет-адресою: http://www.risu.org.ua/ua/index/blog/~Dymyd/35276/ (блог о. Михайла Димида)

Д

митро і Олько мають по 9 років, і вони пішли зі мною на футбол. Це було у Львові 15 квітня 2010 р., коли львівські «Карпати» вітали донецького «Шахтаря». За дві години отроки почули стільки поганих слів, що за ціле своє, правда, коротке життя не чули! Дмитро нарахував, що було сказано мінімум 70.000, максимум 100.000 поганих слів. Цифри могли бути й иншими, але це не важливо, дитина хотіла сказати, що їх було багато, дуже багато. Для унаочнення події шукаю порівняння і думаю про те, що називають «чорною месою». Колись Ігор Калинець писав про «Богослужіння в храмах і на стадіонах». Бо насправді люди збираються на молитву по храмах, прикликають Божу силу, повторюючи «Господи, помилуй» чи «Подай, Господи». Це їх, звичайно, ушляхетнює і відкриває їхнє серце до любови і служіння своєму ближньому. На стадіонах відбувається свого роду «служіння» за допомогою поганих слів, які називають «матом». Вони регулярно повторюються і творять «молитву», але не до Бога. Слово має функцію як творчу, так і руйнівну. Словом Божим був утворений світ, словом Христос воскресив доньку Яіра, воскресив Лазаря. Слово Боже як грім, воно ламає кедри ливанські і переносить гори

18

з місця на місце. Натомість лайливе слово не тільки спотворює обличчя, викривляє уста того, хто мовить. Воно має конкретну руйнівну дію в суспільстві. Виявляється, лайливі слова здавна вважалися богохульством і осуджувалися мислячою частиною суспільства. У XVІІ ст. мандрівник евлія Челебі зауважує такі найпопулярніші лайливі слова серед українців: чорт (дідько), свиня, собака… Поступово табуйована лайка в окремих прошарках суспільства стає нормою поведінки: наприклад, у радянській армії, у сталінських таборах, на допитах у тюрмах НКВД і КҐБ; у середині ХХ ст. лайка стала автоматичною ознакою робочого класу, а не «вшивої інтеліґенції». Ця трансформація лайки продовжується і зараз, але… Суспільство цивілізоване дуже відрізняється від постсовєтського. Наприклад, для німця чи француза образливим є слово «брудний», бо у них важливим елементом культури вважається фізична чистота. Для росіянина і американця характерні згадки геніталій в лайці, для японця вже саме порушення порядку слів у реченні – це ознака образливого тону. Натомість вислови типу «зґвалтуй свою маму» або пропозицію мужчини зґвалтувати иншого собі подібного homo sapiens

на Гранях часу

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

породила здичавіла орда манкуртів (манкурт – персонаж із твору «Плаха» Чінгіза Айтматова. Людина, позбавлена національної свідомости і пам’яті, методом нелюдських катувань).

Футбол – це ніщо инше, як гра. Гра є для того, щоб скріплювати суспільство через приватне і соціяльне виховання людей. Страждають не тільки діти. Мені 50, і я теж терплю, коли відчуваю, як подібна «лексика» зашкалює, хоч вона й формально не стосується мене. Це мене хвилює до того ступеня, що кожного разу переношу духовно-тілесну наругу і велике бажання після такого стресу прийняти теплий душ. Якщо я сам, це ще менш боляче, але коли знаходжуся разом із дітьми, чуюся в безвиході і співвідповідальним за занечищення їхньої душі. Для повного зрозуміння патової ситуації, в якій тоді знаходишся, можна собі уявити ось що: ґонорова публіка в чистій святковій одежі приходить на якусь подію, наприклад, до театру, а тут один… декілька… инших глядачів починають витягати зі своїх пластикових торбинок заховане болото і ним шпурляти на «негативного» персонажа, який конче потрібний для всякої трагедії чи навіть комедії. Чи ті, що кидатимуть болотом, не хляпатимуть «ненавмисно» на своїх сусідів, які прийшли до театру в чистій одежі? Бо ж очевидно, що не мали вони по-иншому одягатися, наприклад, у маскувальні халати. Ну, я собі уявляю кілька можливих сценаріїв розвитку подій у театрі, що сталося б зі мною, якби я почав кидати болотом в артистів. Спочатку мені сусіди звернули б увагу, чемно, але гостро. Потім, якби я обляпав декількох жінок (що було б неминучим, оскільки віддаль до артистів немала, а рідина має властивість розливатися і хляпати), то вони зразу почали б шуміти, відкривати свої торбинки, шукати мокрі серветки, щоб повитиратися. Їхні культурні чоловіки, втративши терпець, не бажаючи зірвати театральне дійство, шукали б очима вільних місць, де б делікатно пересісти. А оскільки ми б продовжували кидатися болотом, то инші би почали вже вигукувати, щоб ми перестали, а оскільки вистава тривала, артисти теж були стурбовані якоюсь надзвичайною діяльністю в залі, а очевидно, і болотом. А ще, якби культурні чоловіки, що ніколи не жбурляють болотом, побачили, що не

про футбол

мають, де втекти від такого роду висловлення наших емоцій, самі б взялися нас утихомирювати. Спосіб, яким би вони це вчинили, залишаю вашій фантазії. Як стадіон, так і театр призначені для свобідних людей, які розуміють, що «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого», як про це писали англійський філософ Джон Локк і американський пастор Мартін Лютер Кінґ. Не випадково у Греції на Олімпійських іграх атлети вправлялися ще й у риториці і красномовстві, демонструючи гармонію тіла і духу. Коли глянути на сенс і красу ігор – це, в першу чергу, є величезною культурою душі і гармонією духовних та фізичних сил людини – «в здоровому тілі здорова душа». Очевидно, що одне впливає на інше, і може бути, що «душа, та часто буває не варта гроша» (Іван Франко) – і, як писав Григорій Сковорода до юного Михайла Ковалинського: «Якщо ти здоровий, я радію; якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість – це здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким пороком, не може бути веселою».

Вигукування поганих слів як свого роду підтримка власної команди і «заклинання» противника існуватиме доти, доки це иншими допускається. Справжні вболівальники не повинні толерувати такого забруднення свого духовного простору. Для того, щоб не проклинати темряву, а запалити свічку, яка її прожене, слова Сковороди є дуже важли-

19

про футбол

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

вими. «Веселість» і «дружба» – це два складники здорової поведінки, яку треба пропагувати як альтернативу літанії поганих слів, що виходять з уст (і сердець), як у казці про «жаби, які вискакують із нашого рота». Футбол – це ніщо инше, як гра. Гра є для того, щоб скріплювати суспільство через приватне і соціяльне виховання людей.

на гранях часу

Приватно – тобто треба вміти шанувати себе і бути гідною людиною. Ми це називаємо самоповагою. Щоб таке уможливити, потрібно працювати над своїм характером, над собою. А це самодисципліна.

го забруднення свого духовного простору. Найгіршим є те, що в українській мові називається «матом» і який глибоко принижує людську гідність жінки. Часто також вигукуються расистські вислови, які принижують людину. Треба при тому пам’ятати, що так як всі пси належать до собачої породи, так само всі раси людей до людського роду. Матері і чорношкірі – це люди! Тому як на приватному, так і на суспільному рівні потрібно звертати увагу на неприпустимість повторного вигуку слів, які несуть у собі негативну енергію. Вони забруднюють і зневажають усіх – тих, які їх вигукують, тих, на адресу яких вони висловлюються і тих, які їх чують. Сумніваюся, що це можливо, коли лише звертати на це увагу і показувати пальцем на довкілля. Думаю, що тут потрібна загальна, клубна та особиста ініціятива людей, яка полягатиме в тому, щоб із споглядання футбольних матчів творити свято. Для цього треба зразу домовитися, що «свято» походить від «святий» і визначається цими людськими діями, які підносять її дух до Господа. Це те, що Сковорода називав «веселість» і «дружба»…

Суспільно – це так, як на одному подвір’ї можна домовитися, що сміття не будемо викидати з балкону, а спільно закупимо контейнер і погодимо із комунальними службами про його регулярне вивантаження. Для того треба зрозуміти потребу спільної дії, організуватися, прикластися до кишені, а згодом відносити сміття в контейнер. Послідовне вигукування поганих слів як свого роду підтримка власної команди і «заклинання» противника існуватиме доти, доки це иншими допускається. Справжні вболівальники не повинні толерувати тако-

Потрібно, щоб клуби чітко заявляли своїм уболівальникам, що вони мають приходити на стадіон, аби підтримувати свою команду і спортивну гру, а не щоб обзивати чи зневажати команду суперника чи суддів. Треба написати десять принципів поведінки вболівальника, підтримки своєї команди, реакції на несподіваний «неприйнятний» розвиток спортивного поєдинку, як поборювати в собі страх перед програшем власної команди… щоб бажання перемоги не було вищим від порядности.

Футбол – це ніщо инше, як гра. Гра є для того, щоб скріплювати суспільство через приватне і соціяльне виховання людей.

20

на гранях часу

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Потрібно творити фан-клуби чесних вболівальників, які б мали окрему атрибутику і самі не боялися показувати приклад цивілізованої радісної свідомої товариської спортивної поведінки. Вони мають розглядати кожну ситуацію крізь призму великої гри і таким чином себе виховати і принести вітер злагоди тим, хто підвладний впливам, і в позитивній атмосфері вони стануть добрими, а в злій не зможуть приборкати внутрішних демонів.

Уболівальники мають приходити на стадіон, аби підтримувати свою команду і спортивну гру, а не щоб обзивати чи зневажати команду суперника чи суддів. Велика гра – це не щось нове, а наприклад, метод виховання пластунів. Як пише Юрій Старосольський: «Як у кожній грі – у ній і ціль – в ідеї, і правила гри – в законі, і людина, що грає, і методи “тренінгу” грання, і – вкінці – стиль гри». У чому ціль нашого вболівання, ходіння на стадіон? Які непорушні правила підтримки футболу на стадіоні? Якою людиною має бути вболівальник і як доходити до такої поведінки, яку ми самі вибрали як ідеал? Вкінці – яким буде наш стиль, щоб ми не ховалися в анонімності, а чітко брали на себе відповідальність і тим самим відрізнялися від инших – були провідниками, щоб вже з нашого зовнішнього виду бачили, хто ми є. Чи фанати і більшість уболівальників «Карпат» чи «Шахтаря», які творять у своїх реґіонах окрему соціяльну групу, до того спроможні? Думаю, що після відповідної спільної постанови це можливе, инакше краще

Краще б такого видовища, що перетворює шляхетне заняття футбол – на колективне виливання помиїв одні на одних – не було. б такого видовища, що перетворює шляхетне заняття футбол – на колективне виливання помиїв одні на одних – не було. У тому мають бути зацікавлені футбольний клуб – керівництво, гравці і вболівальники, а також суспільні й політичні міські організації. Особливо, коли готуємося до Євро-2012 у Львові і Донецьку!

про футбол

Шляхетність – це теж навчити вболівальників із гордістю і задоволенням вітати конкурентів. Справді, неприємно слухати, коли коментатор оголошує імена гравців команди гостей, і стадіон це супроводжує ви-

Потрібно творити фан-клуби чесних вболівальників, які б мали окрему атрибутику і самі не боялися показувати приклад цивілізованої радісної свідомої товариської спортивної поведінки. гуками «фу». Уявіть весілля, де б так вітали гостей! Це – неприпустимо, неспортивно, негостинно… Навчімося вітати спортивних конкурентів оплесками, бо ж вони прибули, щоб нас розважати, щоб наша команда мо-

гла з ними змірятися силою, щоб панувала краса спортивних змагань… Так чинімо, щоб нам було радісно і йти з дітьми і до храму, і на стадіон. Щоб вони не були знаками протилежних вартостей і поведінки, а доповненням у піднесенні людини до високих ідеалів, до краси, до любови, до Бога. Якщо так поводяться на инших стадіонах, це не причина наслідувати те, що нижче нашої гідности. Творімо нашу власну суспільну культуру футболу, щоб ми могли стати гідним 12-им гравцем на полі.

21

особистість

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

на Гранях часу

Отець Василь Шевчук – вірний душпастир і капелан УПА Микола ЦиБ Ім’я цього священика ще буквально до недавнього часу було невідомим та й зараз відомостей про нього не надто багато. Знали його здебільшого під псевдо, оскільки він був капеланом в лавах Української Повстанської Армії, підтримуючи патріотичний дух воїнів і зміцнюючи в них Христову віру. Отець Кадило, або Пластун, як його називали повстанці, був серед вояків УПА не просто священиком, а й справжнім побратимом, оскільки переживав разом з ними військові будні та бої, труднощі, небезпеки, втрати бойових товаришів і близьких людей… Майже ніхто серед повстанців не знав справжнього імени о. Кадила. Однак у 13-му томі Літопису УПА йдеться про Перемишльський курінь УПА, створений 1945 року у складі 26-го Тактичного відтинку УПА під назвою «Лемко», де під псевдо «Кадило» й згадується капелан цього куреня о. Василь Шевчук.

Дитинство та формування світогляду Василя Шевчука

М

айбутній повстанський капелан народився у Стрию на самому початку ХХ ст. – 12 серпня 1903 року у великій сім’ї судового урядника; Василь став одним із семи дітей Івана та Уршулі Шевчуків. Згодом, коли Василеві було 7 років, сім’я Шевчуків переїхала до Дрогобича і замешкала на вулиці Сніжна (сьогодні – вул. Петра Сагайдачного). У 1915 році 12-літній Василь Шевчук вступив на навчання до державної гімназії в Дрогобичі, де навчався 3 роки. Середню школу закінчив у державній гімназії Перемишля, де й склав матуру (випускний іспит) 5 жовтня 1923 року. Дитинство і юність хлопця припали на незвичайний час, а саме на роки, сповнені героїчною національновизвольною боротьбою січового стрілецтва, Української Галицької Армії, проголошення Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, злучення УНР і ЗУНР в одну державу, діяльности Української Військової Організації (УВО). Це був час палкого зростання патріотизму як серед інтелі-

22

ґенції і духовенства, так і серед инших суспільних прошарків. Безумовно, все це впливало й на формування світогляду, і виховання патріотично-національних почуттів юного Василя Шевчука. До того ж, патріотичному вихованню майбутнього капелана сприяла позиція самих батьків, борців за волю України: батько старанно прищеплював Василеві любов до рідного краю, а мати, дочка дириґента церковного духового оркестру, вихована монахинями-василіянками, дбайливо плекала в синові духовність. Василько зростав нестримно охочим і допитливим до навчання. Ще від юних літ майбутній душпастир неначе гартував себе до боротьби за незалежність дорогої України. Тож після закінчення середньої школи Василь постановив стати греко-католицьким священиком, а 1923 року вступив до духовної семінарії в Перемишлі. На четвертому році студій батько Василя помер, заповідаючи синові опікуватися молодшими братами й сестрами.

на Гранях часу

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

особистість

Рукоположення Василя Шевчука та початки душпастирства

Н

авесні 1930 року Василь Шевчук закінчив духовну семінарію, і 30 березня того ж таки року Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський рукоположив його у священичий стан. Першу Службу Божу отець Василь Шевчук відправив 6 квітня 1930 року в дрогобицькому храмі Пресвятої Трійці (сьогодні це катедральний храм Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ). На початках нововисвячений душпастир служив у селах Дорожеві та Мединичах на Дрогобиччині, а згодом у селах Грушатичах біля Добромиля, Смереківцях біля міста Горлиці, Павлокомі поблизу міста Динів, Пятковій Руській поряд з містом Бірча на Лемківщині. Скрутні матеріяльні умови змушували родину Шевчуків жити в помешканні о. Василя і постійно переїжджати на нове місце його служіння. Це було можливим, оскільки він був неодруженим священиком і не мав власної сім’ї. Саме завдяки його старанням сестри й брати душпастиря здобували освіту.

Громадська діяльність і священиче служіння о. Василя Шевчука

У

парохіяльному служінні о. Василь Шевчук ніколи не залишався осторонь громадського життя. Він був одним із активних учасників товариства «Просвіта», організовував селян до культурно-громадського життя, закликаючи відвідувати, наприклад, читальні, крім того, він сам керував хорами. Ревний душпастир мав високий авторитет серед вірян не тільки як священик, а і як патріот та активний громадський діяч і просвітитель. Парохіяни одразу відчували патріотичні настрої молодого священика. Кожна проповідь о. Василя і виступи в читальнях були спрямовані на підняття національної свідомости та підвищення грамотности сільського населення. Священик-патріот багато говорив про прагнення і потребу українського народу до державної незалежности, за яку потрібно вболівати і боротися аж до самопожертви. Селяни любили о. Василя, і він мав великий авторитет серед парохіян, а його поява була справжнім

святом для будь-якого села. Та це й не дивно, адже о. Василь, служачи вірним, не зважав ані на час, ані на перевтому чи стан здоров’я, ніколи не залишав часу тільки для себе. На початку Другої світової війни, із приходом гітлерівських військ о. В. Шевчук підтримував зв’язки з українським національно-визвольним підпільним рухом. Слід зазначити, що на початку 1945 року від поляків загинуло кілька греко-католицьких священиків у різних селах: 3 березня в Павлокомі – о. Володимир Лемцьо, 5 березня у Вільшанах – уся родина священика Копистянського (ім’я невідоме), 11 квітня у Берізці – о. Олександр Білик, 15 квітня у Скопові – о. Іван Дем’янчик, у Бабичах – о. Анатолій Сембратович, в Ідебках – о. Орест (прізвище невідоме). Таким чином, багато українських парохій залишилося без священиків. Отже, й о. Василь Шевчук внаслідок цих подій був змушений переховуватися від польської боївки з сусідньої Дилялови, а пізніше – від енкаведистів і польської міліції.

Служіння о. Василя Шевчука як капелана УПА

З

аповітною мрією о. Василя Шевчука було капеланство в УПА. Ще коли формувалася дивізія «Галичина», о. В. Шевчук намагався потрапити туди капеланом, та з якихось невідомих причин йому це не вдалося. Проте незадовго він все-таки стає капеланом повстанського куреня полковника Коника. Так, Боже покликання і велика любов до свого народу спонукали його виконувати священичі обов’язки у війську; він відчував серцем, що в той непевний і нелегкий час борцям за волю і кращу долю України священик конче потрібний, тому й подався в лави УПА. Водночас о. Василь зовсім не забував про вірних, які залишалися по селах, не раз він під охороною бійців УПА

пробирався до різних сіл, щоб послужити вірянам, позбавленим священичої опіки. Такі «душпастирські вилазки» відбувалися зазвичай у негоду або й вночі задля кращої конспірації; тоді о. Василь і сповідав вірних, і правив Службу Божу та уділяв Святі Таїнства і необхідні треби. Тоді ж він і отримав серед повстанців псевдо Кадило, а в документах іменувався по-иншому – Пластун. Від того часу о. Кадило разом із вояками переносив усі труднощі в походах, боях, ворожих облавах, був справжнім повстанцем, хіба що без зброї в руках. Скромністю, витривалістю і відданим служінням капелан Кадило заслужив авторитет як серед рядових повстанців, так і серед командування. Він ніколи не

23

особистість

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

падав духом, а на проповідях і під час товариських розмов усіх підбадьорював. Повстанське життя багатьох надзвичайно виснажувало – довгі переходи і тривалі бої, надто нікчемне харчування (повстанці часто залишалися по кілька днів тільки на воді, лісових ягодах і грибах) багатьом давалися взнаки. Не винятком став і о. Василь: тяжко захворівши, очевидно, запаленням легенів, він залишив сотню, зупинившись в одного римо-католицького священика у словацькому селі Грубов недалеко від Кошиць. Цей вчинок арґументував небажанням бути тягарем для вояків. Учасник УПА в Закерзонні Іван Кривуцький (псевдо Аркадій) згадує про отця Кадила: «Я знав його особисто, був з ним кілька разів, від квітня до кінця вересня 1945 року. Він був такий жвавий, активний, веселий… Люди його всі шанували. Він відправляв Служби Божі різним сотням – “Бурлаки”, “Ластівка”, “Хріна”, “Громенка”… Його всі любили, а у сотнях – тим паче»1. Без отця Кадила не відбувалося жодне релігійне, національне свято чи урочистості. У своїй книзі спогадів Юрій Борець розповідає про відзначення Свята зброї, яке відбувалося таким чином: «На площі пролунала голосна команда, і всі помарширували до місця

на Гранях часу

свята. Отець Кадило біля прибраного зеленню престола відправляв Службу Божу, співав хор із сотні повстанців із ближніх сіл. Святочна проповідь курінного капелана викликала сльози. Бо таку проповідь міг виголосити тільки священик-патріот, а це був священик, який поховав десятки своїх друзів-вояків і священиків»2. Ось уривок з однієї проповіді на Свято зброї о. Кадила, записаний у згаданій книзі: «Сьогодні у нас велике свято під покровом Матері Божої, покровительки нашого війська. Лише тоді, коли на стороні нашого народу будуть наші оборонці зі зброєю, народ буде жити вільно. Сьогодні наш народ переживає страшні диявольські тортури від наших безбожницьких сусідів. Лише на теренах де наша зброя не допускає ворога, живемо українським життям. Лише в теренах, пильнованих нашою повстанською зброєю, маємо свою Церкву. Такі вільні і веселі обличчя, які я бачу тут сьогодні є ще в інших місцях, де перебувають наші оборонці зі зброєю»3. Загалом священики своєю присутністю в УПА допомагали бійцям зберігати міць духу, витривалість і мужньо переносити терпіння, а також, що найголовніше, підтримували їхню віру і духовне життя. Військові капелани, і о. Кадило в тому числі, сприяли тому, що молоді повстанці гідно долали усі військові труднощі.

Важкі часи для повстанців

Н

евдовзі після сумнозвісної операції «Вісла», у червні 1947 року, відділ УПА, в якому перебував на той час о. Кадило, отримав наказ від Проводу ОУН і командування УПА здійснити рейд на Захід. Таким чином, 17 червня 1947 р., о 4 годині ранку, сотня Громенка перейшла кордон між Польщею та Чехословаччиною. Це був довгий прорив до Західної Німеччини, важкий та небезпечний. У той час між Польщею, Чехословаччиною та СРСР була домовленість, згідно з якою збройні сили цих держав вели цілеспрямовану боротьбу з УПА. У Словаччині інтеліґенція та селяни досить прихильно ставилися до повстанців, а молодь

часто навіть просилася до її лав. Та зовсім инша ситуація була з комуністами, які всі сили спрямовували на знищення рейдової сотні. Чеська армія разом із службою безпеки та спеціяльними каральними загонами контролювали чеські населені пункти. Доступ упівцям до сіл, де вони могли б отримати допомогу та підтримку місцевого населення, став просто неможливим. Вояки УПА фізично виснажувались, буквально пухли з голоду, і через набряклі ноги доводилося навіть розрізати халяви чобіт. Харчувалися переважно лісовими ягодами та джерельною водою.

Знущання над отцем у в’язниці та виконання смертного вироку

3-го травня 1948 року о. Кадила схопили чеські органи безпеки і разом з иншими заарештованими повстанцями інтернували до Польщі. Отця Василя Шевчука ув’язнили у Ряшівській в’язниці (Ряшів – теперішній Жешув, пол. Rzeszów, воєводське місто у Польщі). Польські слідчі як тільки могли знущалися над священиком, принижували його людську й священичу гідність. Дуже часто в камеру його, загорнутого у рядно, просто приносили непритомного після тортур і побиття й кидали на кам’яну долівку. А коли в’язням роздавали їжу, то

24

священик повз по неї навколішки, бо на ноги просто не міг звестися. У камері, в якій перебував о. Василь, сиділо ще більше десятка в’язнів. Головним з них був бандит з Перемишля, на прізвище Вайда. Хоч він і був кульгавим калікою, проте відзначався нечуваною жорстокістю та садизмом. Вайда часто розважався, примушуючи отця навколішки «везти» його на спині до туалету або ж прогулювався так «верхи» по камері. Згодом нелюда Вайду вбили самі співкамерники, не витримавши його знущань.

на Гранях часу

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Отець Кадило пробув у в’язниці недовго. Микола Терефенко, один із в’язнів, згадує, як у липні 1948 року в тюремній лазні на бетонній стіні хтось видряпав цвяхом хрест і написав: «Отець Кадило – кара смертю», а поруч – теж хрест та ім’я якоїсь жінки. Це зробив хтось із ув’язнених, бо такі настінні написи були своєрідною тюремною хронікою. В’язні, побачивши ці написи, зрозуміли, що священика засудили до смерти. Ряшівський районний військовий суд над о. Василем Шевчуком відбувся 8 червня 1948 року, а вирок виконали 13 вересня (на жаль, досі в архівах не знайдено самого вироку чи його копії). Завжди лагідне і привітне, втомлене обличчя о. Кадила запам’яталося на ціле життя всім, хто його знав… У чому могли звинуватити польські судді нашого священика через три роки після закінчення війни? Напевно, згадали, що йому «не поталанило» загинути від

особистість

рук польських силових структур на початку 1945 року, як багатьом иншим священикам. За що ж було вбито українського священика? За любов до своєї країни? За християнські священичі обов’язки, які він виконував в українському війську? Що було причиною? Ненависть? Страх? Помста? Без сумнівів, вбивці просто боялися цієї людини в рясі, з відкритим, спокійним обличчям, глибоким і вольовим поглядом, міцно і рішуче стиснутими устами, з яких не вирвалося жодного нарікання, благання про пощаду чи прокльону. Так, вони боялися, бо відчували його духовну міць і значущість. Вбиваючи священиків, безбожники гадали, що таким чином зможуть знищити духовну і національну свідомість народу. Та не сталося так. Саме завдяки знищеним, замордованим священикам, таким, яким був о. Василь Шевчук, народ черпає сили по нині для зміцнення своєї віри.

Ім’я о. Василя Шевчука сьогодні

К

апелан УПА Кадило, о. Василь Шевчук, став мучеником за віру християнську і за свій український народ, показавши своєю жертовністю та щирим і палким патріотизмом приклад справжнього героїзму та подвигу, приклад відданої любови до ближніх, приклад боротьби зі злом аж до самопожертви. За цей подвиг о. В. Шевчука і багатьох, подібних йому, слід заслужено вшановувати, схиляючи голови перед славними іменами, і плекати пам’ять героїв-борців за правду і свободу як Церкви, так і Народу.

На закінчення

Я

к бачимо, на долю українського народу та Церкви випало чимало випробувань. І тільки завдяки Христовій вірі, яка не слабшала, не маліла і виявилася незнищенною українська нація вистояла, піднялася з руїни держава і Церква. Можна з упевненістю сказати, що так сталося завдяки Божому Провидінню і стійкости багатьох священиків, котрі в часи лихоліття залишалися вірними високим духовним ідеалам, Батьківщині, Церкві та Христові, не побоявшись страшних випробувань, переслідувань та смерти. Саме Христова віра, основою якої є любов, передбачає такі поняття, як жертовність, милосердя, доброзичливість до всіх і, врешті-решт, любов до ближніх і до рідного краю, тобто патріотизм. Це все не просто поняття, це – ідеали християнського життя, які потрібно виховувати в собі і ними жити.

Публікацію підготовано за матеріялами: 1. Іван Кривуцький. Отець Василь Шевчук (спогади) // http://www.kapelanstvo.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=79&Itemid=87.

2. Григорій Дем’ян. Василь ШеВЧУК – о. «Кадило» (Із статті в газеті «Шлях перемоги» 1994, 5 лютого) // www.ukrcenter.com/ library.

3. Роман Пастух. Повстанський капелан воскресне в пам’ятнику (Із статті в газеті «За вільну Україну» 1997, 5 квітня) // www. ukrcenter.com/library.

4. Роман Пастух. Полеглий на полі слави воскрес у пам’яті краян // www.ukrcenter.com/library.

5. Володимир Пастух-«Швейко». Із спогадів про капелана о. Кадила // www.ukrcenter.com/library.

6. Омелян Цилюпа. Із спогадів про о. Кадила // www.ukrcenter.com/library.

7. Степан Костик. Отець Кадило – капелан Української Повстанської Армії // www.ukrcenter.com/library.

8. Оксана Сайко. Отець Василь Шевчук – капелан УПА «Кадило» // http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/xx_st/shevchuk/.

Цит за: Оксана Сайко. Отець Василь Шевчук – капелан УПА «Кадило» // http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/xx_st/shevchuk/.

2 Цит за: Там само.

3 Цит за: Там само.

1

25

особистість

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

на Гранях часу

Ïàâëî ×óáèíñüêèé – â÷åíèé, ïîåò, ãðîìàäñüêèé ä³ÿ÷ У процесі вивчення своєї історії в народі формується усвідомлення своєї ідентичности і патріотизму. У такому дусі народ як нація особливо пам’ятає і вшановує пам’ять тих людей, які своєю працею долучилися до примноження духовного і культурного багатства свого народу. Деякі з них були настільки жертовні, що посвячували для блага народу ціле своє життя, терплячи при цьому великі труднощі, поневіряння, заслання, навіть віддавали своє життя. Що є причиною такої посвяти? Мабуть, було б замало говорити про такий подвиг тільки на рівні гуманізму. Чи не є приклад такого життя сповненням заповіді любови: віддати життя своє за друзів (Пор.: Йо. 15:13)? Таким, сповненим жертовности, любови до свого народу було життя великого українця Павла Чубинського. Присвячуємо ці сторінки для того, щоб оповісти про його нелегке життя і значення його особистости для української нації. Найбільш промовистим внеском тут є, звичайно, його вірш «Ще не вмерла Україна», як і ціле його життя, сповнене посвяти і жертви.

Ростислав ПРиРІЗ

У

семи кілометрах від Борисполя був хутір Чубинський. Звідси й походив козацький рід Чубинських. Як свідчать історичні джерела, у ХVІ столітті цей рід опинився на Волині. Вже дід Павла Чубинського повернувся на Київщину, купив землю в Борисполі. Тут і народився Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя на Київщині (на той час Переяславського повіту Полтавської губернії) в сім’ї бідного дворянина. Мав двох сестер і двох братів.

НАВЧАННЯ І СТУДеНТСьКІ РОКи

Н

авчався в Переяславському повітовому училищі, у Другій київській чоловічій гімназії, після того закінчив університет у Петербурзі. В студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Там зійшовся із Шевченком, захоплювався ним й у чомусь повторив долю поета.

26

1861 року закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, захистив у Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержав учений ступінь кандидата правознавства.

на гранях часу

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Знову в Україні

Громадська діяльність

У

літку 1861 р. повернувся до Києва, де працював учителем. Повернувшись в Україну, впродовж 18611862 років пише статті для журналу «Основа», що видавався у Петербурзі за редакцією В. М. Білозерського. Цей журнал був єдиним легальним виданням у Росії, що виходив українською мовою. На його сторінках пуб­ лікувались поряд із творами ліберального характеру твори українських письменників демократичного спрямування. Як юрист, Павло Чубинський вважав за обов’язок допомагати селянам, які тоді звільнилися з кріпацтва й мали багато клопотів із власністю на землю. Товаришував із молодими українофілами – Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Олександром Кістяківським.

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в «Громаду», серед перших членів якої був Павло Чубинський. Проти «Громади» невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Тієї осені 1862 року Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став згодом національним гимном.

Арешт і поневіряння на чужині

20-го

жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Чубинський вимагав слідства, адже звинувачення були смішні: відвідував могилу Шевченка та «пил водку с простолюдинами и распевал возмутительные малороссийские песни». Слідства так і не було. Чубинського арештували й вислали в Архангельську губернію. Про те, як велося Павлові Чубинському на чужині, найкраще розповість написаний ним тоді лист: «Мені хотілось би бути там, де всі близькі серцю, де рідне поле, де співа соловей, де криниця з вербою зеленою. Де всю ніч співають дівчата. А тут – лишенько. Вісім місяців зима, да й літо хтозна-яке, скрізь болото та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а як почуєш, так таку, що лучче б не слухав... Гірше те, що не знаєш, коли повернусь додому». На засланні Павло Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах. Здобувши довіру, він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну.

особистість

І

мператорське Російське географічне товариство влаштувало експедицію для вивчення України. Очолив її Павло Чубинський. За три роки зібрав дуже багато матеріялу, який склав семитомник «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конґресі в Парижі. На початку 70-х років XIX ст. українська інтеліґенція дістала можливість відновити свою діяльність. Павло Чубинський разом з В. Антоновичем, М. Драгомановим, О. Русовим, М. Зібером, С. Подолинським таємно створили гурток «Стара громада», що дістав таку назву, аби відрізнити його від численних нових громад, що охоплювали студентів. «Стара громада» особливо прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молоде покоління. Із найавторитетніших діячів українського національного руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду як центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» усієї України, до складу якої увійшов Павло Чубинський. Завдяки Павлові Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ вважають започатку­ ванням нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську.

Антиукраїнська політика уряду і друге заслання П. Чубинського

Н

ауково-просвітницька та культурницька діяльність української інтеліґенції привернула увагу царських чиновників. Особливо їх занепокоїло посилення громадсько-політичної та революційної активности суспільства під впливом географічного товариства. У травні 1875 р. М. Юзефович (голова Археографічної комісії) надіслав до Петербурга листа, в якому повідомляв, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з’являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамаччини». У зв’язку з цим він пропонував царському урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних дій, які б могли викоренити причини такого явища. М. Юзефович висунув ідею ліквідувати Київське відділення Російського географічного товариства і висловився, що доки М. Драгоманов і П. Чубинський будуть тут, «ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи». У результаті цих доносів у 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію, яка досить швидко дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на

27

особистість

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

на Гранях часу

простонародному українському говорі – це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії».

18 травня 1876 р. Олександр II видав указ (відомий також як емський указ) у пункті 10 якого зазначалось: «Закрити на невизначений термін Київський відділ Імператорського географічного товариства... і допустити потім відкриття його знову, з наданням місцевому генерал-губернаторові права клопотатися про його відкриття, але з усуненням назавжди тих осіб, які скільки-небудь сумнівні у своєму чисто російському спрямуванні», а в пункті 11 вказано: «Негайно вислати з краю Драгоманова й Чубинського, як невиправних і позитивно небезпечних у краї агітаторів» (на полях указу було дописано: «вислати з краю із забороною в’їзду в південну губернію і столицю, під таємний нагляд»). Після цього указу було ліквідоване відділення і Павло Чубинський був змушений виїхати з України. У 18771879 рр. він працював у Петербурзі. СМеРТь НА БАТьКІВЩиНІ І ПАМ’ЯТь НАЩАДКІВ

Н

авесні 1879 р. повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби помер. 26 січня 1884 р. у Києві завершилося нелегке життя великого українця – Павла Чубинського. Поховали його на рідному хуторі поблизу Борисполя. Прощалися з ним в тій самій церкві на Подолі, де колись прощалися з Тарасом Шевченком. На жаль, будинок, де проживав Павло Чубинський, не зберігся. Лише одна бронзова меморіяльна дошка з барельєфним портретом у місті Борисполі нагадує про великого поета, вченого і громадського діяча. Також невеличка табличка на фасаді приміщення телефонної станції (бульвар Тараса Шевченка, 18) містить тільки коротку інформацію про те, що у Другій київ-

ській гімназії навчався автор українського гимну Павло Чубинський. Навіть камінний надгробок з його могили опинився в 1930-х рр. у підмурівках колгоспної комори. Відновлено могилу 1990 року. Але і в такій ситуації ми не маємо права забути, що далеко не багатий Павло Чубинський за особисті кошти викупив авторські права на неопубліковані за життя твори Т. Шевченка, в результаті чого вони дійшли до читачів. Що саме Чубинський за власний кошт купив будинок для видатного, але бездомного кобзаря Остапа Вересая і що платою за успіх української експедиції стали борги, зроблені задля науки.

Ç історії написання гімну…

Н

айяскравішим виявом патріотичних почуттів Павла Чубинського стало створення ним 1862 р. вірша «Ще не вмерла Україна», який став українським національним гімном і передає патріотичні прагнення українського народу середини XIX ст. Пісню «Ще не вмерла Україна», вважають деякі дослідники, запозичено з «Єще Польска нє зґінела» – сучасного польського гимну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, як почув вперше цю польську пісню, а саме 1862 року в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тому місці дім № 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу слободу». На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, був надрукований у львівському часописі «Мета» і покладений на музику священиком Михайлом Вербицьким. Уперше цей твір як гимн виконаний 1864 року в українському театрі у Львові. Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіянтів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: «Ще не вмерла України і слава, і воля».

1917 року «Ще не вмерла Україна» став державним гимном, хоч тоді його ще не було затверджено на рівні законодавства. Згодом комуністична влада взагалі відкинула вірш Чубинського як ідеологічно «неправильний». Вже 1992 року цей твір став Державним гимном України. 2003 року Гимн України було скорочено до першого куплету і приспіву.

28

подих скинії

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

наШа віра

Святий Дух –

Дух істини, Божа Особа чи безлика сила? людей,

Можливо, нам доводилося зустрічати котрі намагалися, відкриваючи сторінки Святого Письма, переконати нас у тому, що Святий Дух не є Божою Особою. Справді, деякі сучасні релігійні організації, наприклад, Свідки Єгови, виразно заперечують божество та особовість Святого Духа, переконуючи всіх, що Святий Дух – всього лиш безособова сила, яку Бог використовує, щоб звершувати Свою волю, надихати чи спонукати людей на добродіяння, охороняти від зла тощо. Вони вважають, що ця сила подібна до електроструму, радіохвиль або магнітного поля, иншими словами – це просто Божа сила, яка притаманна всемогутньому Богові, яка від Нього походить, «випромінюється». Подібну силу мали на увазі герої Голлівудської кінострічки «Зоряні війни», «благословляючи» одне одного словами: «Хай Сила буде з тобою!» Пропонуємо шановним читачам здійснити маленький екскурс у Новий Завіт, щоб зрозуміти, хто правий – Ісус Христос, святі євангелисти, апостол Павло, Церква Христова чи сучасні «духоборці».

Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. Мт. 12:31

Микола ВиТІВСьКиЙ Сергій ПАЛАМАРЧУК

Звернімося до Нового Завіту

Д

еякі переклади Нового Завіту, зокрема т. зв. переклад Нового Світу1, нехтують написанням з великої літери двох слів у словосполученні «Святий Дух». Так, наприклад, у книзі Буття цей переклад зазначає,

що «Божа творча сила» ширяла над водами (Бт. 1:2). Проте, незважаючи на такі неточності цього перекладу, навіть у ньому можемо знайти свідчення на користь особовости Святого Духа.

Святий Дух – сила чи особа?

У

будь-якому перекладі Нового Завіту знайдемо стишки, в яких написано, що Святий Дух говорить (Ді. 13:2), дає свідчення (Йо. 15:26), чує (Йо. 16:13), відчуває смуток (Іс. 63:10) тощо. Новозавітня книга Діянь апостольських (Ді. 5:3-4) показує, що обманювати

Святого Духа – це те саме, що обманювати Бога. Говорити, свідчити, чути, відчувати кривду, обман – це прикмети саме особи, а не жодної иншої речі чи явища. Поставмо собі запитання, як можна обманювати якусь силу? А як сила може відчувати кривду чи обман?

Хула на Святого Духа

І

сус Христос говорить про хулу на Святого Духа, кажучи: «Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось скаже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому

світі, ні в тому» (Мт. 12:31-32). Що ж це означає? Невже гріхи проти самого Бога можуть бути прощеними, а гріх проти «якоїсь» сили – ні? Виглядає, що ця сила вища і святіша, аніж сам всемогутній і найсвятіший Бог. А може, це не просто «сила»? Варто над цим замислитись.

Святий Дух – Утішитель і Учитель правди

В

ідкриваючи апостолам тайну про близький відхід (вознесіння), Господь Ісус Христос втішав їх словами: «І проситиму я Отця, і дасть Він вам иншого Утішителя, щоб з вами був повіки, Духа істини...» (Йо. 14:1617а). Тут Христос називає Утішителя иншим відносно

Себе. Ісус Христос віддаляється від світу (возноситься на небеса), але не залишає його. Якщо Утішитель-Святий Дух є инший стосовно Ісуса Христа, то Він рівний Ісусові, оскільки приходить замість Нього утішати, навчати, настановляти на всю правду (пор.: Йо. 16:13).

29

наШа віра

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Ось що говорить Ісус Христос про Святого Духа-Утішителя в Євангелії від Йоана: «Утішитель, Святий Дух, якого Отець в моє ім’я зішле, той навчить вас усього і все нагадає, що Я сказав вам» (Йо. 14:25); «Тож коли зійде той Дух істини, Він і наведе вас на всю правду... І прославить Він Мене, бо з Мого візьме і звістить вам» (Йо. 16:13,14).

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа

О

станні слова Господа Ісуса, звернені до учнів, згідно з Євангелієм від Матея, такі: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:19-20). Господь запевняє, що Він з нами по всі дні аж до кінця віку, і після вознесіння Господа Ісуса Христа «місію» утішати, навчати, наставляти на правду «виконує» Святий Дух; так триватиме до Другого пришестя Христового (до кінця віку). Окрім того, Христос ставить Святого Духа в один ряд з Отцем і Сином (в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа), це також свідчить про рівність трьох Божих Осіб.

Святий Дух заступається за нас

Л

ише визнаючи особовість і божество Святого Духа, можемо зрозуміти сенс повчань апостола Павла на зразок: «Дух допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рим. 8:26). Усі ми, за заповітом Господа нашого Ісуса Христа, хрещені в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, маємо дар Божий – допомогу Святого Духа у немочах наших, у молитві та й уцілому житті, бо навіть тоді, коли ми в суєті життєвій забуваємо, не можемо чи не вміємо молитися, Дух Святий в серцях наших молиться до Отця, взиваючи: «Авва, Отче!» (Гал. 4:6). Нехай же з нами і в нас завжди перебуває Святий Дух, і благословення Боже нехай буде над нами в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

За матеріялами: 1. David A. Reed. Jehovah’s Witnesses Answered Verse by Verse. Baker Book House 1997 (сopyright 1986 by David A. Reed, рublished by Baker Books).

2. Александр Дягилев. Свидетельства Священного Писания. Конспект для полемики со Свидетелями иеговы (www.antiCEKTA.ru).

Переклад нового світу – переклад Біблії, котрий був виданий Свідками Єгови і має широке використання в їх релігійній діяльності.

1

30

подих скинії

Вірую в Духа Святого, Господа животворящого, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий Святий Григорій Богослов про Святого Духа як Особу Пресвятої Трійці «Старий Завіт проголосив виразно Отця, менш ясно – Сина. Новий Завіт, об’явивши Сина, в певній мірі показав і божество Духа. Тепер Сам Дух перебуває між нами і нам чіткіше проявляє Себе Самого. Справді, доки ще не визнано божества Отця, було б необережно відверто проповідувати Сина та, доки божество Сина ще не було прийняте, додавати Святого Духа як додатковий “тягар”, якщо дозволено буде так сміливо висловлюватись... Саме шляхом тихого поступу і переходом “від слави до слави” світло Трійці заясніє ще повнішим блиском». Св. Григорій Богослов, Богословські проповіді, 5, 26

Катехизм Католицької Церкви про віру у Святого Духа «Вірити у Святого Духа означає визнавати, що Святий Дух є однією з Осіб Святої Трійці, єдиносущний з Отцем і Сином, “рівнопоклоняємий і рівнославимий із Отцем і Сином”». Катехизм Католицької Церкви, 686 «“Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься” (Мт. 12:31; Пор.: Мр. 3:29; Лк. 12:10). Немає меж Божому милосердю, але хто добровільно відмовиться з покаянням прийняти від Бога милосердя, той відкидає прощення гріхів і спасіння, дане через Святого Духа. Така закам’янілість може призвести до остаточного непокаяння і вічної загибелі». Катехизм Католицької Церкви, 1864

подих скинії

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

наШа віра

Ó ÷îìó ïîëÿãຠõóëà íà Ñâÿòîãî Äóõà, àáî ×è çàãðîæóº íàì ãð³õ ôàðèñå¿â ³ êíèæíèê³â?

Сергій ПАЛАМАРЧУК

Х

улою на Святого Духа, яка не прощається людині, називається гріх спротиву пізнаній Божій правді. Таку назву зустрічаємо в Катихизмі християнської віри1 серед переліку гріхів проти Святого Духа. иншими словами можемо назвати цей гріх як наполегливий і свідомий опір Богові. У цьому грісі людина не просто грішить, але й безупинно свідомо і наполегливо чинить опір Богові, який бажає її навернення на Божий шлях любови і правди. У цей гріх впали фарисеї і книжники, сучасники Ісуса Христа, цей гріх загрожує і людям наших днів. Спробуймо з’ясувати, що ж це за спротив і чим відрізняється хула на Святого Духа від инших тяжких гріхів.

У чому полягає гріх фарисеїв і книжників?

Ф

арисеї і книжники відкидали все, що робив і говорив Ісус Христос. Їхньою реакцією на слова та дії Спасителя була не зміна поведінки, але, навпаки, підступні напади на Нього. Вони чули слова Христа, бачили чуда, зцілення і знаки, але не відкривали свого серця, хоч Дух Святий спонукав їх до навернення. Навіть тоді, коли знали (бачили ж бо і чули!), не вірили. Ось це і був спротив пізнаній Божій правді, це і була хула на Святого Духа.

Вороги Ісуса Христа наполегливо приписували чуда, які Він здійснював силою Духа Святого, нечистому духові Вельзевулу. Просвічений Святим Духом народ, який бачив незвичайні діяння Господа Ісуса, дивувався і мовив: «Чи не є часом цей [Христос], син Давида?»2 (Мт. 12:23). А книжники і фарисеї так не говорили. Вони, свідомо і завзято відкидаючи благодать Святого Духа, явлену наочно в чудах Ісусових, заявляли: «Отой [Христос] не инакше

31

наШа віра

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

виганяє бісів, як тільки Вельзевулом, князем бісівським» (Мт. 12:24; пор.: Мт. 9:34; Мр. 3:22). Отже, замість прийняти Христові повчання і змінити своє життя, закам’янілі серцем юдеї все більше ненавиділи Божественного Вчителя, відкидали Благовість Господню. Закам’янілість книжників і фарисеїв стала особливо явною, коли Ісус Христос воскрес. Навіть тоді вони відкинули Господа. Святий євангелист Матей свідчить, що після Христового воскресіння «деякі зі

подих скинії

сторожі прийшли до міста й оповіли первосвященикам про все, що сталося. Вони, зібравшись із старшими та скликавши нараду, дали воякам досить грошей і звеліли: “Скажіть, що Його учні прийшли вночі й викрали Його, коли ми спали. А як почує це правитель, ми умовимо його, й він не буде вас турбувати.” Вони ж, узявши гроші, зробили так, як їх навчили. І рознеслася про це чутка поміж юдеями – аж по сей день» (Мт. 28:11-15).

У чому полягає різниця між хулою на Ісуса Христа і хулою на Святого Духа?

Б

уває хула на Сина Божого і хула на Святого Духа (пор.: Лк. 12:10). Перший гріх – це плід людської немочі, другий є явним відкиданням благодаті Святого Духа і Божого милосердя. Різницю між хулою на Ісуса Христа і хулою на Святого Духа добре пояснює священик Костянтин Островський: «Буває, людина є зануреною в темряву невірства, і тому хулить Христа, але коли Дух Святий розвіює цю темряву, то людина кається… Тоді хула на Христа йому легко прощається. Але

буває й по-иншому: Дух Святий розвіює темряву, і людині прояснюється істина, тоді людина стоїть перед вільним вибором: повірити Святому Духові, який указує їй істину, і тим пошанувати Його або відкинути Боже покликання, не повірити Святому Духові і тим похулити його. Така хула не прощається людині ні в цьому віці, ні в майбутньому з очевидної причини: людина свідомо і вільно (точніше сказати, свавільно) відкидає своє спасіння і неначе випереджує для себе Страшний суд»3.

Чому всякому, хто скаже слово на Сина Людського, прощено буде, а хто скаже хулу на Святого Духа, тому не проститься вовіки (пор.: Лк. 12:10)?

Х

ула на Святого Духа вовіки не проститься людині тому, що цей гріх полягає у свідомому жорсткосерді й наполегливому відкиданні Божого покликання до любови, правди і святости та й, зрештою, до спасіння. иншими словами, суть цього гріха в тому, що людина, бачачи Божу правду, любов, милосердя, терпіння, і навіть чуда, не просто не розкаюється у своїх гріхах, але навпаки ще більше грішить, робиться жорстокою і надалі піддається злу. Бог не прощає тим, хто свідомо і цілком добровільно бажає грішити.

Свобода – цінний Божий дар, який з усіх творінь має лише людина, і Господь не відбирає Свого дару назад. Хочеш грішити – твій вибір, але пам’ятай, що гріх призводить до смерти, і то смерти вічної. Натомість покаяння відкриває двері вічного і щасливого життя кожному, хто увірує і щиро прагне святости. Немає покаяння – немає й прощення, нерозкаяний грішник – непрощений грішник. Тому-то й Катихизм християнської віри4 настановляє, що нерозкаяність аж до смерти – гріх (хула) проти Святого Духа.

Наостанок

Н

а закінчення залишається заохотити всіх користати з допомоги Святого Духа, бо ж: «Дух допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рим. 8:26). Нехай Святий Дух просвічує кожного з нас Божою правдою, надихає нас на добродіяння і допомогу ближнім, нехай спонукає нас все більше прагнути спасіння і святости, і нехай Господь, Животворящий Дух Святий, спочиває в наших серцях. За матеріялами сайту «Католицька богословська сторінка» (http://www.teologia.pl/ros/tr11-04а.htm) Катихизм християнської віри.1990, с. 207. Сином Давида давні юдеї називали очікуваного Месію.

3 Константин Островский. Умереть нам не удастся // http://www.wco.ru/biblio/books/ostrovl/Main.htm (переклад автора).

4 Катихизм християнської віри. 1990, с. 207 1 2

32

подих скинії

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

обряд

Ñèìâîë³êà âîäè â ë³òóðã³éíîìó æèòò³ Öåðêâè

Олег ШеПеТЯК

О

дним із основних символів літургійного життя християнських спільнот є вода. Цей символ проходить золотою ниткою через усю Біблію та християнську обрядовість. З водою пов’язано багато важливих моментів історії спасіння та основні події духовного життя християн. Згадка про воду знаходиться вже в перших віршах книги Буття в контексті опису творіння світу. Біблія починається словами: «На початку сотворив Бог небо й землю. Земля ж була пуста й порожня та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами» (Бт.1:1-2). Вода тут зображається місцем присутности Святого Духа у сотвореному світі. Звернення гаґіоґрафів (біблійних письменників) до теми води в перших віршах Біблії та піднесення її до статусу місця особливої Божої присутности навіки визначила виняткову роль води в біблійно-християнській культурі та в літургійно-духовному житті християн. Тема води порушується також в описі п’ятого дня творіння. Тут вода постає місцем, у якому зароджується життя: «Тоді сказав Бог: Нехай закишать води живими створіннями...» (Бт.1:20а). Зі сказаного в першій главі книги Буття про воду у християнській традиції були зроблені висновки про винятковий статус води як символу Божої присутности та символу життя. Однак названі символи води не вичерпують усього її значення в історії спасіння. Сьома глава книги Буття описує початок всесвітнього сорокаденного потопу, в якому вода була основним чинником найбільшої трагедії людства: «Цього дня прорвались усі джерела великої безодні й небесні загати розімкнулись, і лив дощ на землю – сорок днів і сорок ночей» (Бт. 7:11b-12). Вода, яка є місцем особливої Божої присутности та джерелом життя, стає каральним мечем, знаряддям у Божих руках, за посередництвом якого Творець знищив гріх та його наслідки. Цікавим фактом в описі потопу є те, що вода не

знищила усього життя, і навіть окремі його види. Бог наказав Ноєві взяти до ковчегу представників усіх видів живих організмів, «щоб зберегти живим насіння по всій землі» (Бт. 7:3b). Вода не знищила й Ноя та його сім’ю. Ноєві було збережене життя не тільки задля збереження людського роду на землі, а перш за все через його праведність, бо «Ной був чоловік праведний і досконалий між сучасниками; він ходив з Богом» (Бт. 6:9). Вода не могла знищити життя, яке породила. Вона також не могла знищити праведність і святість. В описі потопу вода зображається не символом жорстокости та нищення, а символом відродження первозданної чистоти та очищення від гріха, який руйнує святість творіння. Вода – це знак смерти гріха, очищення від усього, що не відповідає Божому промислу, та відродження нової людини до нового життя. Схожий до потопу символ зображений і в описі переходу ізраїльського народу через пустелю під час виходу з Єгипту. Книга Виходу змальовує подію переходу ізраїльтян через Червоне море. За Божим наказом Мойсей здійснив чудо – розділив море, щоб ізраїльтяни змогли пройти морем як по суші. Коли ж у море увійшли єгипетські вояки, то вода їх знищила. У розповіді про вихід Ізраїля з Єгипту біблійні автори вкладали символічне значення виходу людини з гріховного рабства. Вода відображає межу, на якій закінчується гріховне, рабське життя та зароджується вільне життя в Божій благодаті. Вона є смертю для гріха та народженням для святости, кінцем старого та початком нового. Ці основні значення води знайшли своє відображення у літургійно-духовному житті євреїв віддавна. Велика частина П’ятикнижжя Мойсея присвячена культовим приписам для священнослужителів та вірних. Вода в цій релігії відігравала основну роль завжди, коли йшлося про очищення. Наприклад, в

33

обряд

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

одній із глав книги Чисел описується обряд культового очищення людини, яка занечистилася дотиком до мерця. Щоб очиститися, потрібно було обмитися «водою очищення» (Чис. 19:11-22). Вода як символ особливої Божої присутности використовувалася у старозавітній релігійній практиці в обряді поставлення священиків. У книзі Виходу наводяться приписи, за якими Мойсей повинен був поставити до священичого служіння Арона та його синів. Серед настанов про приготування кандидатів до священства сказано: «Арона ж і синів його приведеш до входу в намет зборів та й обмиєш їх водою» (Вих. 29:4). Це був обряд очищення, без якого не можна стати на служіння Богові. Вода була необхідним атрибутом кожного богослужіння. Неодмінним елементом приготування до богослужіння було сакральне омивання. Ніхто нечистий не може приступити до Божого жертовника. Той, хто зневажив цей припис, ризикував бути покараним смертю. Вода ж має здатність змивати гріх. «Мусять обмивати руки свої та ноги, щоб не померти. Нехай буде це для них установою віковічною, для нього [Арона – прим. ред.] та його нащадків, у їхніх поколіннях» (Вих. 30:21). Поряд зі священиками, якими могли бути тільки нащадки Арона, у старозавітній релігії існував ще один, нижчий чин священства – левіти, якими ставали ізраїльтяни з покоління Леві, сина Якова-Ізраїля. Обряд їхнього посвячення описаний у книзі Чисел. Необхідним елементом цього обряду також є вода: «Промовив Господь до Мойсея: Візьми левітів з-поміж синів Ізраїля та очисть їх. Та ось що мусиш з ними вчинити, щоб їх очистити: покропи їх водою, яка очищає гріхи...» (Чис. 8:5-7а). Прикладів сакрального використання води у Старому Завіті безліч. Як символ особливої Божої присутности та очищення від гріха в культовій практиці вона використовується для сакрального омивання та освячення. Свої старозавітні значення вода зберігає і в Новому Завіті. Найважливішою подією новозавітної історії спасіння, пов’язаною з водою, було Хрещення Ісуса Христа в Йордані. У розповіді про Хрещення з рук Йоана Хрестителя виокремлюються кілька моментів. Святий Йоан хрестив людей покаянням. Це хрещення не можна ототожнювати з Хрещенням як однією зі Святих Таїнств у християнському богослов’ї та обряді. Хрещення від Йоана Предтечі було актом покаяння. Йоан був людиною, яка своєю місією поєднувала Старий і Новий Завіти. Він останній пророк Старого Завіту та Предтеча Христа, воплочення якого стало початком Нового Завіту. Новий Завіт – це епоха здійснення Божої обітниці, даної людині при вигнанні прародичів Адама і Єви

34

Подих скинії

з раю; це епоха, на яку очікувало все людство як на звершення кульмінаційного моменту історії спасіння; це момент відновлення повноти союзу Бога і людини. Уся ізраїльська культура, в основі якої була старозавітна релігія, ґрунтувалась на очікуванні приходу Месії та приготуванні до нього. Покликання Йоана Хрестителя полягало в тому, щоб сповістити людству радісну новину про здійснення найвищих надій та здійснити останній акт приготування. Оскільки кожна важлива подія в релігійному житті Ізраїля супроводжувалась покаянням та очищенням від гріхів, містичним виявом якого було обрядове омивання у воді, то зрозуміло, що й найважливіша подія у релігійному житті людства повинна супроводжуватися покаянням та омиванням від гріха. Це й було зроблено Йоаном Хрестителем при Хрещенні в Йордані. Євангелист Матей, описуючи Хрещення від Йоана, наголошував на покаянному значенні цього образу: «Тоді виходили до нього Єрусалим і вся Юдея, і вся околиця йорданська і приймали хрищення від нього в річці Йордані, сповідаючись у своїх гріхах» (Мт. 3:5-6). Иншим важливим моментом розповіді про Хрещення в Йордані є Хрещення Ісуса Христа. Ісус Христос – Син Божий – не потребував хрещенняпокаяння. Він безгрішний, а тому й не має від чого очищатись. Розуміючи це, Йоан Предтеча відмовляється від хрещення. Однак Ісус наполягає. Хрещення Ісуса має протилежне значення, ніж хрещення юдеїв. Вода протягом усієї історії спасіння очищала людей від гріха, забираючи в себе все людське зло. Христос, охрещуючись, не залишає у воді свій гріх, оскільки Він його не мав, а забирає з води всі гріхи людства, щоби згодом знищити їх своєю кров’ю на хресті, остаточно звільнивши нащадків Адама від влади зла. Саме тому Йоан Предтеча називає Христа Агнцем Божим, «який світу гріх забирає» (Йо.1:29b). При Хрещенні в Йордані відбувається ще одна визначна подія – явлення Пресвятої Тройці. Син Божий хрестився у воді, Дух Святий явився у вигляді голуба, а Бог-Отець промовив слова: «Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мр. 1:11b). Богоявлення при ріці Йордан підсилило значення води як місця особливої присутности Бога. Біблія – основа всього християнства, його догматичної та моральної доктрини, а також і обрядового життя вірних. Вода, яка відігравала особливо важливу роль у старозавітній релігії, отримала не менше значення і в християнстві. Серед випадків використання води у християнському обряді необхідно відзначити два основні. Перше – вода як матерія Святого Таїнства Хрещення. У Церкві Христовій існує сім Святих Таїнств. Усі вони були встановлені для допо-

Подих скинії

№ 3 (40) СЛОВО / вересень-грудень, 2009

моги вірним у досягненні благодаті та Царства Божого. Першим зі Святих Таїнств є Хрещення. Оскільки воно уможливлює прийняття инших Таїнств, то його вважають основним. Його завданням є введення людини в Церкву. Кодекс Канонів Східних Церков (ККСЦ) визначає Таїнство Хрещення так: «У хрещенні людина через омивання природною водою з призиванням імені Бога Отця, і Сина, і Святого Духа звільняється від гріха, відроджується до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви, яка є його Тілом» (Кан. 675 §1). У наведеному визначенні ККСЦ присутні всі елементи, символізм та духовно-містичне значення яких сформувались у Святому Письмі. Першим важливим аспектом Хрещення є те, що його необхідним елементом є вода. Її не може замінити жодна инша речовина. Архимандрит Гавриїл, розмірковуючи про Таїнство Хрещення, писав: «Видиму сторону Таїнства Хрещення складає освячена особливим священнодійством проста, чиста вода як особлива і незмінна речовина для Таїнства, як найвеличніший з елементів, частково тому, що при створенні світу вода була місцем перебування Святого Духа»1. Необхідним моментом Хрещення є промовляння слів: «Хрещається раб Божий/раба Божа (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь», що відповідає наказу Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19). Не менш важливим наслідком Хрещення є звільнення від гріхів. Як у Старому Завіті під час усесвітнього потопу вода змила гріх людства, так і Хрещення у християнстві змиває гріхи та його наслідки. Хрещення поєднує в собі смерть старої, грішної, приземленої людини і народження нової, святої, піднесеної до небес. Ю. Катрій, розмірковуючи про Хрещення, писав: «Це занурення було символом смерти, похорону і воскресіння Христа, а також символом вмирання для гріха, подолання його сили та воскресіння до нового життя»2. Паралелі між смертю і воскресінням Христа та смертю старої і народженням нової людини у Хрещенні у перші століття християнства проявлялися в тому, що хрестили лише в неділю Пасхи. Новохрещені члени Церкви протягом пасхального тижня одягалися тільки в білу одежу як символ чистоти, спричиненої очищенням хрестильною водою. На знак пам’яті про це пасхальний тиждень досі називають світлим. При Хрещенні людині надається ім’я. Практика зміни імени при входженні людини в особливо близький контакт з Богом широко використовувалась

обряд

і у Старому Завіті. Зміна імени символізувала зміну внутрішньої сутности людини. Хрещення як занурення у воду, тобто в місце особливої присутности Бога, вбиває і нищить все грішне, освячує людину та дарує їй якісно нове життя. Цей кардинальний перехід від грішного до праведного стилю життя виражений в обряді відречення від сатани та єднання з Христом. Хрещення в ім’я Пресвятої Тройці кардинально відрізняється від хрещення від Йоана в Йордані. Якщо хрещення від Йоана було символом покаяння та очищення від гріхів як приготування до зустрічі Месії, то Хрещення, встановлене Христом, є актом входження в Церкву як у містичне Тіло Христа задля досягнення спасіння. Христос казав: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них» (Мт. 18:20). Ця обіцянка визначає еклезіяльний характер спасіння. Спасіння можливе тільки в церковній спільноті. Хрещення ж є актом входження в Церкву. Неабияке значення в житті Церкви має і свята вода. У кожному чині освячення використовується освячена вода. Окроплення освяченою водою з молитвою очищає речі від усіх негативних нашарувань та привносить в них Боже благословення. В українській традиції обов’язкове урочисте освячення води відбувається двічі на рік. Перше відбувається на свято Богоявлення на знак пригадування Хрещення Христа в ріці Йордан. Друге – в перший день Успенського посту (14 серпня за новим стилем, 1 серпня за старим стилем). У цей день Церкви київської традиції літургійно святкують Хрещення Київської Руси князем Володимиром Великим 988 року. Підсумовуючи символіку води, наведемо слова відомого богослова Олександра Шмемана: «Основа життя, животворна сила – і основа смерти, сила руйнівна: таким є двоякий образ води в релігійному світогляді людини... Вода – це символ очищення, чистоти і тому відродження та відновлення»3.

Архимандритъ Гавріилъ. Руководство по литургикђ или наука о православномъ богослуженіи. Тверь: ТипоЛитографія Ф.С.Муравьева, 1886. С.79.

2 Катрій Ю.Я. Наша християнська традиція. Львів, 1999. С. 165.

3 Шмеман А. Водою и Духом. О таинстве крещения. Москва, 1993. С.45.

1

35

житіє

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Подих скинії

ЖИТІЄ МЕТОДІЯ1 Місяця квітня 6 дня Пам’ять і Житіє отця нашого та вчителя Методія, Архієпископа Моравського Господи благослови, отче2 Початок, продовження у наступних числах І. Бог благий і всемогутній, який сотворив з небуття до буття усе видиме і невидиме та прикрасив всякою красою, про яку якщо хтось стане розважати, то, роздумуючи повільно, частково зможе збагнути й спізнати того, хто сотворив таких чисельних і дивовижних істот. Адже за красою й величчю сотворінь роздумами пізнається їхній Творець3, якого оспівують трисвятим гласом ангели і (якого ми) усі правовірні славимо у Пресвятій Тройці, сиріч Отця, і Сина, і Духа Святого, у трьох Іпостасях, яких називаємо Особами, але в єдиному Божестві. Адже перед усіма віками, поза часом, понад усяким розумом і безплотних (сил) розумінням, як звіщає Премудрість, Отець родив Сина: «Перед усіма пагорбами родить Мене»4. І в Євангелії само Боже Слово промовляє пречистими устами, воплотившись в останні часи нашого ради спасіння: «Я в Отці, і Отець у Мені»5. Від того ж Отця, як сказав сам Син Божим гласом, й Дух Святий ісходить: «Дух істинний, Який від Отця ісходить»6. Як звіщає Давид, Бог сотворив усяке створіння: «Словом Господнім небеса утвердились, і від подиху уст його вся сила їх. Бо Він промовив – і постали, Він звелів – і утворились»7. Перед усіма створив людину8, взявши порох від землі, а від себе вдихнув животворним подихом душу. Коли ж дав їй розуміння слів і свободу волі, увів її у рай, встановивши їй для випробовування заповідь, щоб, якщо збереже її, залишилась безсмертною, якщо ж порушить, померла смертю з волі своєї, а не з Божого веління. Коли ж побачив диявол, що їй виявлено таку честь і визначено те місце, з якого він упав з-за своєї гордині, то вчинив так, що й вона порушила заповідь. І (Бог) із раю прогнав людину і засудив на смерть. І з того часу почав диявол спокушати підступом і лихими намірами рід людський, проте Бог у своїй великій любові і милосерді не полишив до кінця людини, але кожного року і всякого часу вибирав мужів і показував людям їх діла і подвиг, щоб усі, уподібнюючись до них, спонукались до добра. Таким був Енос, що з надією першим став призивати ім’я Господнє. А згодом Енох, угодивши Богові, був перенесеним (на небо). Знайдено і Ноя праведним у роді його, і він врятувався від потопу в ковчезі, щоб знову сповнилась і окрасилась земля (живим) творінням Божим. Авраам після розділення язиків, коли всі впали у заблудження, Бога пізнав і був названий другом (Божим) та й обітницю прийняв: благословенні будуть всі народи із сімені його. Ісаак, на подобу Христа, був піднесеним на гору (для принесення) у жертву. Яків знищив ідолів тестя і бачив ліствицю від землі до небес, якою сходили й підносились ангели Божі, а при благословенні синів своїх пророкував про Христа. Йосиф накормив людей у Єгипті, проявивши себе (чоловіком) Божим. Про Йова Овситидинського Книги звіщають, що праведним був, справедливим і непорочним – був підданий іспиту, перетерпів його й отримав благословення Боже. Мойсей з Аароном з посеред єреїв Божих був нареченним богом фараона, він піддав мученням Єгипет і вивів (звідти) Божих людей, вдень ідучи за світлою хмариною, а вночі – за вогняним стовпом, і море розділив, і (вони) пройшли по сухому, а єгиптян потопив; в пустелі безводній напоїв людей водою і наситив хлібом ангельським та птицями; після того, як розмовляв із Богом лицем до лиця, як може людина говорити з Богом, дав людям Закон, написаний перстом Божим. Ісус Навин після війни з ворогами розділив між Божими людьми землю. Судді також одержали багато перемог, отримавши милість від Бога. Самуїл поставив і помазав цесаря за словом Господнім. Давид смиренням своїм був (істинним) пастирем народу і навчив народ Божим пісням. Соломон, Богом наділений мудрістю найбільше від усіх людей, багато добрих повчань із притчами створив, хоча сам не (у всьому) наслідував їх. Ілля голодом затаврував злобу людську і мертвого юнака воскресив і словом зніс з неба вогонь, спопеливши багатьох, і жертви спалив чудесним вогнем, нечестивих священиків перебив та зійшов на небо на колісниці вогняній і конях, дарувавши учневі подвійного духа. Єлисей, взявши його милость, вдвоє більше чудес сотворив. Решта пророків, кожен у свій час, про чудесні діла, які відбудуться, пророкували. Після них великий Йоан, посередник між Старим і Новим Завітом, став хрестителем і свідком Христа та проповідником живим і мертвим. Святі апостоли Петро й Павло з иншими учнями Христовими, пройшовши по всьому світу як блискавка, освітили всю землю. Після них мученики кров’ю своєю змили скверну, а спадкоємці святих апостолів, похрестивши цесаря, багатьма подвигами й трудами сокрушили язичництво. Достохвальний Сильвестр з трьомастами вісімнадцятьма отцями, взявши собі на допомогу великого цесаря Константина і Собор перший скликавши в Нікеї, Арія переміг і прокляв його та єресь його, що він підняв проти Пресвятої Тройці, як колись Авраам із трьомастами вісімнадцятьма слугами розбив царів і прийняв благословення, хліб та вино від Мелхіседека, царя Салимського, який був священиком Бога Всевишнього. Дамас і Григорій Богослов зі ста п’ятдесятьма отцями і з великим цесарем Феодосієм у Царгороді потвердили святий Символ (віри),

36

Подих скинії

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

житіє

(що починається словами): вірую в єдиного Бога, – і відсікли (від тіла Церкви) Македонія, і проклявши його і хулу його, яку говорив проти Святого Духа. Целестин і Кирило з двомастами отцями та другим цесарем (Феодосієм) в Ефесі сокрушили Несторія з усіма заблудженнями, що їх він висунув проти Христа. Лев і Анатолій з правовірним цесарем Маркіяном і шестистами тридцятьма отцями прокляв в Халкедоні безумство й заблудження Євтихія. Вигілій з богоугодним Юстин(іан)ом і зі ста шістдесяти п’ятьма отцями, скликавши V Собор, і дослідивши, де яке заблудження причаїлось, прокляли (його)10. Агафон, апостольський папа, з двомастами сімдесятьма отцями і з достойним цесарем Константином, коли на шостому Соборі піднялись великі заворушення, прогнали усіх заколотників і прокляли й Теодора Саранського, Сергія і Пірра, Кира Олександрійського, Гонорія Римського, Макарія Антіохійського та инших приспішників їхніх, а християнську віру, утвердивши в істині, укріпили. ІІ. Після них усіх Бог милостивий, який хоче, щоб кожна людина спасенною була й досягнула пізнання істини у наші часи заради нашого народу, яким ніхто й ніколи не турбувався11, сподвигнув на добре діло нашого учителя – блаженного Методія. Якщо порівняємо його за всіма його чеснотами й подвигами з кожним поміж угодників цих, то не осоромимось, бо з одними він був рівним, від инших дещо меншим, а ще від инших – більшим, тих, хто прославився словом, перевищував ділами, а тих, хто прославився ділами, – перевищував словом. Усім їм уподібнившись, став втіленням усіх їхніх чеснот: страху Божого, дотримання заповідей, чистоти тіла, наполегливости в молитвах і святости, слова сильного і смиренного, сильного для противників і смиренного для тих, хто приймає повчання; запеклости і лагідности, милости і любови, пристрасти й терпіння; він став усім для всіх, щоб усіх привабити12. Був же він з обох сторін не з поганого, але доброго і чесного роду, ізначально відомого Богові й кесарю і всій Солунській землі, на що вказував і зовнішній вигляд його. Ось чому і перші (вельможі або греки)13, які з дитинства любили його, бесідували з ним як із рівним, доки кесар, (довідавшись) про меткість (ума) його, доручив йому управляти слов’янським князівством14, скажемо, ніби передбачаючи, що пошле його до слов’ян як учителя і першого архиєпископа, щоб він навчився всіх слов’янських звичаїв і помалу звик до них. ІІІ. Коли ж провів він у князюванні багато літ і збагнув даремність життя цього, то змінив прагнення до земної тьми думками про небо, бо не хотів (своєї) благородної душі засмутити тим, що не залишається навіки15, і, обравши зручну нагоду, позбавився князювання та й пішов на Олімп16, де проживають святі отці, постригся й зодягнувся в чорні ризи17. І підкорявся покірно, і виконував усі правила чернечого життя, захоплюючись (читанням) книг.

IV. Настав же такий час, і послав цесар за Філософом, братом його, щоб пішов до хозарів і узяв його собі на поміч. Були ж там євреї, що сильно хулили християнську віру. Він же прорік, що готовий померти за віру християнську, і не ослухався, а пішов і служив як раб меншому братові, підкоряючись йому. Він молитвою, а Філософ словами одержали над тими верх і засоромили їх. Коли ж цесар і патріярх18 довідались про подвиг його, такий пригожий для Божого шляху, то вмовляли його висвятитись на архиєпископа на почесне місце, де є потреба у такому мужеві. Коли ж не захотів він, (усе таки) примусили його і поставили ігуменом у монастирі, що називається Поліхрон19, а дохід його – 24 мірки золота, а отців у ньому більше семидесяти.

V. Сталось тими днями, що Ростислав, князь слов’янський, із Святополком20 послали з Моравії до цесаря Михаїла, звертаючись21: «Ми Божою милістю здорові, і прийшли до нас учителі від італійців, греків, німців22 та й навчають нас по-різному, а ми, слов’яни, люди прості, і немає в нас нікого, хто б наставив істині і дав знання. То ж, добрий володарю, пошли такого мужа, який наставить нас на всяку правду»23. Тоді цесар Михаїл звернувся до філософа Константина: «Чи чуєш, Філософе, ці слова? Ніхто инший зробити цього не зможе, окрім тебе. Ось даю тобі дарів чимало та й іди, взявши із собою брата свого ігумена Методія. Адже ви солуняни, а солуняни усі розмовляють чисто по-слов’янськи»24. Тоді не сміли відмовитись ні перед Богом, ні перед цесарем за словом святого апостола Павла, який проголошував: Бога бійтесь, цесаря почитайте25. Вислухавши про цю велику справу, вони віддалися молитві разом і з тими, що думки були такої ж, як і вони. Ось тут і об’явив Бог Філософові слов’янське письмо. І той, швидко створивши письмена і склавши (з них) бесіду (євангельську), відправився в Моравію, взявши із собою Методія. І почав знову покірно служити Філософу і навчати разом із ним. І коли минуло три роки26, повернулись з Моравії27, навчивши учнів.

VI. Коли довідався про таких мужів апостолик Миколай, то послав за ними, бо хотів їх побачити, як ангелів Божих28, і освятив учення їхнє, поклавши слов’янське євангеліє на вівтарі (собору) святого Петра Апостола29. І висвятив у попи блаженного Методія30. Було ж багато таких людей, що осуджували слов’янські книги, стверджуючи, що відповідно до надпису Пілата, почепленого ним на хресті Господньому, не належить жодному народові мати свої букви, крім євреїв, греків і латинян. Апостолик же прокляв їх, назвавши пілатниками і триязичниками31, а одному єпископу, який хворів тією ж недугою32, звелів висвятити з поміж учнів слов’янських трьох у попи, а двох – у чтеці33.

VII. Пройшло багато днів, і Філософ, відходячи на суд Божий, сказав брату своєму Методію: «Ось, брате, були ми з тобою парою в одній упряжці й орали одну й ту ж борозну, і я на полі падаю, звершивши день свій. А ти дуже полюбив гору34, але не смій заради гори залишити учительство своє, бо чим иншим зможеш краще досягнути спасіння?»35 VIII. Коцел послав до апостолика з проханням, щоб відпустив до нього блаженного Методія, учителя нашого. І мовив апостолик: «Не тільки тобі одному, але й усім тим землям слов’янським посилаю його учителем від Бога і від святого апостола Петра, першого намісника (Христа на землі)36 і держателя ключів від Царства Небесного»37. І послав його, написавши таке послання38: «Адріан, єпископ і раб Божий, – Рос-

37

житіє

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Подих скинії

тиславу, Святополку і Коцелу. Слава у вишніх Богові і на землі мир, і в людях благовоління. Почули ми про вас духовну (радість)39, якої гаряче очікували з бажанням і молитвою ради вашого спасіння, як сподвигнув Господь серця ваші шукати його, і показав вам, що не тільки вірою, але й благими ділами належить служити Богові, бо віра без діл мертва, і відпадають ті, хто вважає, що знає Бога, а ділами відрікається від нього. Адже ви не тільки у цього святительського престолу просили вчителя40, але й у благовірного цесаря Михаїла, щоб він послав вам блаженного філософа Константина з братом, поки ми не були готові (допомогти). Вони ж, довідавшись, що ваші землі знаходяться під владою апостольського престолу, не вчинили нічого суперечного канонам, а прийшли до нас і принесли із собою мощі святого Климента. А ми, відчувши потрійну радість, задумали, дослідивши, послати в землі ваші, висвятивши разом з його учнями, Методія, сина нашого, мужа досконалого розуму і правовірного, щоб навчав вас, як ви просили, викладаючи вашою мовою книги і звершуючи41 (нею) усі церковні обряди, і зі святою месою, точніше – службою, і з хрещенням, як розпочав (це вже) Константин милістю Божою і молитвами святого Климента. Якщо й хтось инший зможе висловлюватись достойно і правовірно, то нехай буде це святим, благословенним Богом і нами, і всією Вселенською й апостольською Церквою, щоб легше навчалися ви заповідям Божим. Хіба що зберігайте один звичай, щоб під час меси спочатку читати євангеліє й апостол по-латині, а потім – по-слов’янськи. Хай сповниться слово Писання, що хвалитимуть Господа всі народи, та инше: “І всі стануть глаголати про велич Божу різними мовами, якими подасть їм віщати Святий Дух”42. Якщо ж хтось із тих учителів, які збиратимуться у вас і улещуватимуть слух, щоб від істини відвертати до заблуджень, почне, насмілившись, вносити до вас розлад, ганьблячи книги вашою мовою, хай буде відлученим не тільки від Причастя, але й від Церкви, доки не виправиться43. Бо це – вовки, а не вівці, і належить за плодами пізнавати їх та остерігатись їх. А ви, чада возлюблені, скоряйтеся вченню Божому і не відриньте церковного навчання, щоб насправді стали тими, хто поклоняється Богові, Отцю нашому небесному з усіма святими. Амінь». І прийняв його Коцел з великою честю44, і знову послав його до апостолика, і (із ним) 20 мужів з іменитих людей, щоб висвятив йому (його) на єпископа Панонії на стіл святого Андроника апостола, (одного) із сімдесяти, – і сталось так45. ІХ. Згодом старий ворог46, ненависник добра й супротивник істини, зворохобив проти нього серце недруга моравського (,) короля47, з усіма єпископами48, (які закидали): «У нашій окрузі навчаєш»49. Він відповідав: «Я й сам, якби знав, що вона ваша, пройшов би мимо, але вона належить святому Петру. Насправді ж, якщо ви через свою заздрість і жадібність переступаєте старі кордони, порушуючи канони і перешкоджаючи вченню Божому, то бережіться, як би ви, стараючись кістяним тім’ям (голови) пробити гору залізну, не розлили мізки свої»50. Ті промовили до нього зі лютістю: «Зле тобі буде». Він відповів: «Я промовляю істину перед цесарями і не соромлюсь51, а ви вчиняє(й)те наді мною свою волю, адже я не кращий від тих, хто у великих муках утратив життя за те, що говорив правду». І коли вже достатньо слів було сказано, і не змогли заперечити йому, процідив король крізь зуби: «Не втомлюйте мого Методія, адже він спітнів уже як біля пічки». Той відповів: «Так, володарю, зустріли якось люди спітнілого філософа і спитали його: “Чому так пітнієш?”» А той промовив: «Із невігласами сперечався»52. Ось так посперечавшись, розійшлись, а його заслали у Швабію і тримали там два з половиною роки53. Х. (Звістка про це) дійшла до апостолика. Коли він про це дізнався, то послав клятву на них, щоб усі єпископи короля не співали меси, тобто служби, поки затримують його54. Отож відпустили його, сказавши Коцелу: «Якщо він у тебе перебуватиме, то не позбавишся нас по-доброму»55. Але вони не уникнули суду святого Петра, бо четверо із цих єпископів померло56.

Позначки: 1 Існує 15 списків Житія Методія ХІІ – початку XVIII століть. Відмінності між списками дуже незначні. В дужках подано пояснювальні слова.

2 Пролог до ЖМ, який займає четвертину тексту, – це суцільний трактат з трьох частин. Перша частина – короткий виклад основних принципів християнського вчення про Тройцю, створення світу і людини та гріхопадіння. Друга частина – короткий огляд біблійної історії. Третя частина – це огляд історії християнства, де основне місце займає перелік хронології шести Вселенських Соборів. Подібного вступу твори візантійської агіографії не знають. Дослідження Ф. Гривеца засвідчили, що за змістом і структурою перша і третя частини трактату-вступу близькі до так званого сповідування віри, яке повинні були складати духовні особи на вимогу влади у тому випадку, коли під підозрою опинялось їх правовір’я, а також при вступі на престол Глави Помісної Церкви. Безсумнівно, що таке сповідування віри Методій складав при призначенні його у 869 році архиєпископом Панонії, а згодом у 880 році, коли був викликаний до Риму та звинувачений німецьким духовенством у неправовірності. ЖМ писалось в атмосфері жорсткої боротьби в Моравії між учнями Методія і німецьким кліром. У цих умовах учні Методія не випадково поклали за основу введення до ЖМ «сповідування віри» свого учителя, яке двічі було схвалене в Римі.

3 Пор. Прем. 13,5.

4 Пор. Притч 8,25.

5 Пор. Йо 14,11.

6 Пор. Йо 15,26.

7 Пс. 32, 6, 9.

8 Короткий огляд біблійної історії є аналогічним подібним оглядам у похвалах Григорія Богослова Василію Великому і Атанасію Великому.

9 Перелік хронології шести Вселенських Соборів був предметом уважного вивчення дослідників, які намагалися визначити на його основі ставлення Методія до імператора, візантійського патріярха і Римського папи. Відмічено, що при його складанні було використано джерело грецького походження, але у текст його було внесено зміни з метою показати главенство римських єпископів у Вселенській Церкві. Це видно з того, що, по-перше, у переліку не згадано Нікейського Собору 787 року,

38

Подих скинії

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

житіє

який в ІХ ст. у Візантії визнавався Вселенським, а в Римі ні. По-друге, у переліку ЖМ серед учасників соборів на перше місце завжди поставлені римські папи, у той час як в аналогічному переліку у посланні Фотія до болгарського царя Бориса це місце відведено константинопольським патріярхам. По-третє, у переліку ЖМ імператори стоять на останньому місці як помічники пап в організації Соборів, у той час як у візантійських переліках імператори завжди стоять перед иншими учасниками. Водночас у переліку єретиків, засуджених VI собором, поміщено ім’я папи Гонорія, що притаманно для візантійської традиції, у той час як Рим намагався уникати цього факту. Таким чином, автор ЖМ демонструє позицію слов’янської Церкви, яка не підтримувала Фотієвого протистояння Римові і, водночас, дотримувалась східнохристиянської богословської оцінки церковної історії.

10 Пор.: 1 Тим 2,4.

11 Ці слова дослідники розглядають як доказ того, що автором ЖМ був слов’янин, зокрема наступник Методія – русин Горазд.

12 У тексті використано поєднання кількох цитат з похвали Григорія Богослова Атанасію Великому.

13 В оригіналі читається слово «пърьци», яке перекладають як «гърци», тобто «греки». При такому читанні текст підтверджував би слов’янське походження Методія. Инше трактування слова опирається на паралельне місце з Похвального слова Кирилові та Методію, де читається «владыками бысть любим». Звідси думка, що замість «пърьци» має читатись «пърьви» – калька з грецької οι πρώτοι, тобто «перші мужі» Солуні.

14 Термін «князь» старослов’янською відповідає грецькому «архонт». «Архонтіями» у балканських володіннях Візантійської імперії були території слов’янських політичних заселень, включених у склад імперії, але ще не охоплених типовою військовоадміністративною організацією. З джерел ІХ ст. відомі два види таких архонтій: одні очолювали особи із слов’янського середовища, призначені імператором, а инші – поставлені імператором греки.

15 Цитата з похвали Григорія Богослова Атанасію Великому.

16 Один з центрів візантійського чернецтва в Малій Азії.

17 Цікаве доповнення до ЖМ дає служба Методію: «оставив род и отьчьство, подроужие и дети… в пустыни изволи с святыми отьци жити». Методій – чернече ім’я святого, його ж мирське ім’я невідоме. Можна хіба вважати, що воно починалось з букви «М».

18 Патріярхом на той час був учитель Константина – Фотій.

19 Монастир з такою назвою знаходиться в Малій Азії на південь від Олімпу.

20 Святополк – племінник Ростислава, в кінці 60-х років ІХ ст. – удільний князь, згодом правитель Великої Моравії (871-894рр.). В Італійській легенді ініціятором посольства виступає лише Ростислав, у ЖК – Ростислав «со своими князьями». Висунення в ЖМ на перший план Святополка було пов’язане з боротьбою між учнями Методія і німецьким духовенством у середині 80-х років. У цій боротьбі, для перебігу якої важливе значення мала позиція моравського правителя, доцільно було нагадати Святополку, що Методій прийшов до Моравії на його прохання.

21 Текст «Послання Ростислава» в ЖМ суттєво відрізняється від тексту ЖК (XIV). У ЖМ відсутній мотив необхідности поширення християнського віровчення «своєю мовою». Замість цього наголошується на тому, що учителі, які прийшли в Моравію з різних країн, навчають по-різному, і тому Моравія потребує справжніх знавців віровчення. В умовах тодішньої боротьби у Моравії одним із звинувачень, що висувались опонентами послідовникам Кирила та Методія, було те, що вони служать слов’янською мовою, а це, мовляв, заборонено Римським престолом. Однак булла папи Стефана V Святополку від 885 року, де міститься повний перелік висунутих німецьким духовенством звинувачень, а також опис боротьби у Житії Климента, показують, що на першому місці у цій боротьбі стояло питання про «правовірність» Методія та його учнів у зв’язку з тим, що вони відмовлялись визнавати додатки до Символу віри, внесені франкським духовенством. Звідси й прихована тенденція в ЖМ підкреслити «правовірність» святих братів, протиставивши їх иншим «учителям», які не дотримуються правильної віри.

22 Учителі «від німців» – баварські місіонери, «від італійців» («влах») – ймовірно місіонери з Аквілейського або Градського (Венеціанського) патріярхатів. «Греки» – вочевидь грецькі священики з Далмації, яка підлягала владі візантійського імператора, або з Північної Болгарії.

23 Вираз є наслідком поєднання двох євангельських цитат з Йо. 16,13 і Мт. 3,15.

24 Важливе свідчення про характер етнічних відносин в районі Солуні в середині ІХ віку.

25 Пор.: 1 Пт. 2,17.

26 Стосовно часу перебування святих братів у Моравії історики мають дві точні дати: 1) січень 861 року – час обрітення мощів св. Климента, коли Константин перебував у Херсонесі дорогою в Хазарію, 2) кінець грудня 867 року – час прибуття святих братів до Риму, яких запросив папа Миколай І (помер 13 листопада 867 року), а прийняв папа Адріан ІІ (зійшов на престол 14 грудня 867 року). У проміжку між цими двома подіями відбулись ще й инші події: поїздка Константина до хозарів і повернення у Константинопіль, прибуття моравського посольства, від’їзд братів до Моравії, перебування деякий час у русинів (угрів) до закінчення франксько-моравської війни (серпень 864 року, за повідомленням Фульдських анналів), місія у Моравії і перебування при дворі панонського князя Коцела, подорож з Панонії до Венеції і перебування у цьому місті, зрештою, подорож з Венеції до Риму. Існують три свідчення, які дозволяють здійснити уточнення подій цього відрізку часу.

1) ЖК, XV – брати пробули в Моравії 40 місяців (три роки і 4 місяці), після чого виїхали до Коцела.

2) Італійська легенда, VII – брати пробули в Моравії чотири з половиною роки (без згадки про їх перебування у Коцела та Венеції).

3) ЖМ, V – брати вийшли з Моравії після трьох років перебування (про подорож до Коцела та перебування у Венеції не згадано). Отож розбіжність термінів незначна в ЖК і ЖМ, але досить велика між Житіями та Італійською легендою – один рік. Тому більшість дослідників вважає правильним датування двох Житій. Виходить, що святі брати мали б прибути до Моравії приблизно у кінці літа 864 року. А так як посольство мораван у Константинопіль прибуло напередодні військових дій, то це міг бути тільки 863 рік. Саме в кінці цього року болгари просили хрещення від Візантії. Сама місія мала б вирушати з Константинополя наприкінці зими 864 року і прибути до теренів північної Болгарії (кордон з Туркією-Угрією) на початку весни. Отже, місія могла перебувати серед русинів від шести до чотирьох місяців. Територія була вільною, бо мадярське нашестя розпочалось тільки між 898-902 роками.

27 «Повернулись з Моравії» – ці слова свідчать про намір братів після закінчення моравської місії повернутись у Візантію.

28 Внесені автором ЖМ, порівняно з текстом ЖК та Італійською легендою, слова «хотів їх побачити як ангелів Божих» можуть свідчити про найвищу оцінку діяльности святих братів Римським престолом 29 Насправді, «освятив учення їхнє» папа Адріан ІІ. Відбулось це, згідно з ЖК, у церкві S. Maria Maggiore. «На вівтарі святого Петра Апостола» для автора ЖМ означає вищий авторитет Римського єпископа.

30 Насправді, йдеться про висвячення Методія на єпископа, адже священиком він був ще у Візантії. В Італійській легенді мовиться про висвячення «in sacerdotium», а не «in presbyterium», що й вказує на єпископство Методія.

31 У ЖК немає згадок про суперечки при папському дворі стосовно слов’янської писемности, хоча про них свідчить сам факт неодноразових хитань у позиціях різних пап. Авторові ЖМ важливе инше – показати, що сам папа засудив противників слов’янського християнства.

32 Йдеться про єпископа Порто Формоза, як про це докладніше мовиться у ЖК.

33 За Італійською легендою та Житієм Климента, учні Кирила і Методія стали священиками і дияконами.

34 Гора Олімп з монастирем Поліхрон, де Методій був настоятелем перед великоморавською місією, і куди брати мріяли повернутись, – символ віддалення від світу.

35 Передсмертне звернення Кирила до брата є переробкою цитат з похвали Григорія Богослова Василію Великому.

36 У старослов’янському тексті є слово «настольник», яке радше вказує на те, що Римський єпископ є наслідником Петра, а не намісником Христа.

39

житіє

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

Подих скинії

37 Константин і Методій ратували перед папою за створення самостійної церковної структури, яка охоплювала б Панонію і Велику Моравію. Слова папи «посилаю його учителем від Бога і від святого апостола Петра» вказують на благословення Слов’янської Церкви вищим церковним авторитетом, а не призначення Методія папським легатом в структурі Римо-Като­ лицької Церкви. Якщо й визнавати Методія папським легатом, то тільки по відношенні до латинського духовенства у слов’янських землях. У цей час, за повідомленням Бертинських анналів, Людовик Німецький знову провадив війну з Ростиславом, тому Коцел, як васал Людовика, не міг виступати від імени Ростислава і змушений був просити єпископа тільки для своїх земель.

38 Латинського оригіналу булли досі не знайдено.

39 Цей вираз часто зустрічається в тодішніх папських буллах.

40 Звернення Ростислава за єпископом до Константинополя було мотивоване тим, що тодішній папа Миколай І підтримував Людовика Німецького у його війні проти Ростислава.

41 ЖМ писалось після виходу у світ булли папи Стефана V у 885 році, де заборонялись богослужіння слов’янською мовою, тому автор наголошує на первинному дозволі папи Адріана ІІ.

42 Пор.: 2 Тим. 4,3-4.

43 Дехто вважає, що таке суворе покарання, про яке мовиться у буллі, стосувалось осіб, що не бажали визнати повноважень Методія як «учителя» і папського легата у слов’янських країнах.

44 Важливі відомості про перебування Методія в Панонії містить так зване «Conversio bagoariorum et carantanorum». Це записка про заснування Зальцбургського архиєпископства, його місіонерської діяльности в Хорутанії і серед панонських слов’ян та створення на цих землях церковної організації, підпорядкованої Зальцбургові. Трактат було написано для архиєпископа Адальвіна як матеріял для порушення справи про перегляд Римом своїх постанов стосовно включення слов’янських земель до юрисдикції баварської церковної провінції. Як зазначено у записці, після прибуття Методія в Панонію архипресвітер Ріхпальд, який очолював латинську церковну структуру, змушений був від’їхати до Зальцбурга. З прибуттям Методія здійснення богослужінь латинською мовою припинилося.

45 Андронік, один з сімдесяти учнів Христа, вважається у ранньохристиянській традиції засновником митрополії з центром у Сирмії, місті, що було у IV столітті центром римського правління на Балканах, а єпископ Сирмії був митрополитом Панонії та Іллірика. Після зруйнування Сирмії аварами в 582 році сирмійська митрополія фактично припинила своє існування, але формально скасованою не була. Поставлення Методія «на стіл святого Андроніка» з канонічної точки зору означало відновлення її діяльности після тимчасової перерви. Акт відновлення сирмійської митрополії був кроком до реалізації Римом колишнього статус-кво, який існував ще до заселення Балкан слов’янами, коли Іллірик, Мезія, Македонія та Фессалія підпорядковувались владі папського престолу. Таку позицію чітко висвітлив папа Миколай І у посланні від 860 року до імператора Михаїла ІІІ. Такий спосіб перебудови церковної структури в басейні Дунаю – не створення якоїсь нової церковної адміністративної одиниці, а відновлення формально не скасованої старої – дозволяв і Римові, і слов’янським князям нехтувати зазіханнями баварського духовенства на панонські і всі слов’янські землі, оскільки вони дотримувались не постанов вищої церковної влади, а рішень Карла Великого. Це підтверджує текст звернення папи Йоана VIII у 873 році до Людовика Німецького, де стверджується, що Панонія завжди перебувала під безпосередньою владою папського престолу згідно з постановами соборів та історичними документами. А там, де ведеться мова про прерогативи Риму, строк давности не діє. Реалізації цього задуму сприяли тодішні міжнародні умови. Похід Людовика Німецького в Моравію у 869-870 роках, за свідченням Бертинських анналів, не мав успіху.

46 Диявол.

47 Існують два способи прочитання цього тексту: «короля» віднести до «моравського» або, поставивши між цими словами кому, у «королі» вбачати Людовика Німецького – «ворога моравського». Першу версію заперечують з огляду на те, що, мовляв, слов’янські правителі завжди титулувались князями, хоча історія знає застосування цього західноевропейського титулу до правителя Білої Хорватії, чи, за означенням імператора Константина Багрянородного, Туркії.

48 Після повернення Методія з Риму в 870 році відбулись події, які різко змінили ситуацію у Середній Европі. У Великій Моравії спалахнула боротьба за владу між Ростиславом і Святополком. Святополк, визнавши себе васалом Східнофранкського короля, зумів схопити Ростислава та видав його німцям. Використовуючи ситуацію, німці захопили землі Ростислава. Тоді ж до їх рук потрапив і Методій. На східний німецький кордон прибув король Людовик, після чого розпочався суд над Ростиславом, який виніс князю смертний вирок. Однак за вказівкою короля смертний вирок скасували, замінивши його осліпленням Ростислава. Вочевидь, саме тоді відбувся і суд над Методієм за участю баварських єпископів.

49 Баварські єпископи, вважаючи Велику Моравію і Панонію частинами своєї церковної провінції, звинуватили Методія у самовільному вторгненні на територію чужої дієцезії. Такі дії засуджувались 13-м каноном Антіохійського, 3-м каноном Сардикійського і 2-м каноном ІІ Вселенського соборів. Ці канони забороняли єпископу переходити межі чужої дієцезії і виконувати на її території пастирські обов’язки. За порушення канонів винуватцеві загрожувала втрата сану. Таким чином, Методій звинувачувався в одному з найбільш серйозних порушень церковної дисципліни.

50 Сенс відповіді Методія в тому, що спірні землі входять у склад сирмійської дієцезії, яку ніхто не ліквідовував, і тому, здійснюючи свою діяльність на цій території, баварські єпископи припустились по відношенню до її законного єпископа – Методія – того ж злочину, у якому звинувачували його. Вказівка Методія на те, що спірна територія належить «святому Петру», тобто перебуває під безпосередньою юрисдикцією папського престолу, мала на меті показати незаконність влаштованого над ним суду. Як архиєпископ і папський легат, який діє на території, безпосередньо підпорядкованій Римові, Методій був особою підсудною тільки папі, а не баварському синоду. У буллі папи Йоана VIII від 873 року чітко вказано, що Методій домагався, «як навчають святі канони», щоб його судив сам папа.

51 Пор. Пс 118,47.

52 Парафраза диспуту Василія Великого з аріянами, поміщеного в «Історії Вірменії» Фавста візантійського з V століття. Суперечка велась у присутності імператора Валента, який симпатизував аріанам. Коли Василій переміг у суперечці, Валент побачив, що той спітнів, і запитав: «Що сталось, чому ти так спітнів?» На що Василій відповів: «Двох свиней і одного осла я поганяв такою довгою дорогою, а ти запитуєш, чому я спітнів?»

53 Синод баварських єпископів виніс Методієві обвинувачувальний вирок, який передбачав позбавлення його сану і ув’язнення в монастирі. З точки зору церковного права, вирок був незаконним, однак вирішальне значення мали инші рації: німці не хотіли допустити створення в Моравії самостійної церковної структури. У буллі папи Йоана зазначено, що Методія утримували під відкритим небом під час суворих морозів і сильних дощів. В’язню вдалось налаштувати до себе братію монастиря. Ченці, перебуваючи з Методієм у приязних стосунках, дозволили йому зв’язатись з Римом. Брати навіть записали ім’я Методія у свої богослужбові пом’яники.

54 Про втручання Риму на користь Методія свідчать численні булли папи Йоана до Карломана, сина Людовика, легата Павла Анконського, єпископів Анно з Фрейзінгена і Германаріха з Пассау. Папа об’явив незаконними усі постанови баварського синоду як такі, що суперечать нормам канонічного права, вимагаючи, щоб Методій був негайно звільнений і допущений до виконання своїх пастирських обов’язків.

55 Коцел був тією особою, яка інформувала папський престіл про долю Методія. Погроза Коцелу від баварських єпископів свідчить про те, що, погодившись на звільнення Методія, вони не хотіли допустити його у Панонію. За свідченням Зальцбургських анналів під 874 роком, Детмар, Архиєпископ Зальцбургський, посвятив церкву графа Хозвина в Птуї – князівському місті Коцела, названого Хозвином. Вочевидь, Коцел не зміг протиставитись натиску німців, визнавши церковну залежність від них.

56 Адальвін зальцбургський помер 14 травня 873 р., Германаріх – 26 грудня 874, Анно фрейзінгенський – 9 жовтня 875.

40

вісник УБНТ

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

доповідь

Доктрина і процедура в УГКЦ Доповідь о. д-ра Михайла Димида, виголошена на засіданні Дрогобицького осередку УБНТ у Дрогобичі 13 квітня 2010 р. Б.

Михайло Димид

В

ідомий український богослов із Канади, о. Петро Ґаладза любить повторювати: «східні католики не мають природних союзників»1. І справді, вони дуже рідко виступають на найвищих міжцерковних форумах виключно від свого імени, а як поодинока помісна Церква. У далекому 1990 р. Патріярх Константинопольський Димитрій І заявляв: «Велика Церква Константинополя готова до спілкування з Українською Греко-Като­лицькою Церквою за умови, що та виступатиме тільки від себе»2. УГКЦ – Церква, яка де-факто ігнорується на міжцерковному рівні, бо православні вважають її зрадницею, а римо-католики – недостатньо підпорядкованою своєму римському патріярхатові, вірність якому їй постійно закидають3. Факти свідчать, що до II Ватиканського Собору історичні відносини між Римським Апостольським Престолом і Київською митрополичою Церквою, яка ввійшла в римський патріярхат 1596 р., почасти були запереченням її окремої еклезіяльно-богословсько-канонічної ідентичности. Про це монахиня Софія Сеник писала так: «Слова папської конституції: “Ми дозволяємо, допускаємо і розрішаємо” характеризують загальний тон Magnus Dominus – милостиве прийняття верховною владою під свою руку смиренного прохача»4. Так, наприклад, маємо дві версії Кобринського собору 1616 р. – свою і римську, як і маємо поки невідомо де складені документи, подані соборовим отцям у Замості 1720 р. і Львові 1891 р., щоб в їхньому імені та їхніми руками їх прийняти5. Сам час тривання соборів закороткий, щоб прочитати і проаналізувати самі документи та додатки до них, вже не кажучи про якесь обговорення, обмін критичними думками тощо. Однак варто зазначити, що не вся історія відносин цих Церков була негативною. Так у взаємозв’язку Церков Сходу і Заходу, як і Церков Києва і Риму, треба вміти розпізнавати позитивні та негативні сторінки. Першенство Римського Архиєрея допомогло втримати внутрішню греко-католицьку єдину обрядову сутність, повільно відтворюючи дивовижну її теперішню еклезіяльну єдність6. Це теж допомогло їй стати наднаціональною Церквою, яка дала народження иншим Церквам, хоч вона ще не спромоглася відповідно поміняти найменування від українського на київське7. Як пише Адам Де Вілла в статті «Східнокатолицьке бачення папства» у Лоґосі, влада папи над Східними Церквами – це «skandalon» згідно пояснення слова апостолом Павлом в Посланні до Коринтян, де записано: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган» (І Кор. 1:23). Справді, в деяких моментах, щодо яких не всі згідні, це першенство спричинилося до внутрішнього київського роз’єднання і тим змінило унікальну особистість цієї Церкви. Одним це дало світлі перспективи Царства

Божого, иншим затьмарювало його. Папство – це також дар і благословення8 для Східних Церков, яке їх неодноразово захищало від ідеологічного переслідування. Внаслідок підпорядкування Київської Церкви римському патріярхатові 1596 р. і практичним утво­ренням альтернативної Церкви – анти-папської 1620 р., у вірній Церкві наголос був поставлений на ковчезі спасіння, який зібраний довкола євхаристійної трапези, очолюваної наслідником Петра. При тому хрещальна еклезіологія, яка є підставою для визначення ідентичности євхаристійного товариства, була забута і підмінена юрисдикційними та ексклюзивістичними поняттями. Для виправлення цієї ситуації потрібно доповнювати євхаристійну еклезіологію хрещальним підходом до цього таїнства9. Нині Київські Церкви повинні переосмислити покликання Володимирового хрещення для визначення способу свого євхаристійного спілкування. Це спілкування має бути на основі помісности, але також, як пише митрополит Йоан (Зізіулас), кінонії, що отримується через реальне спілкування між Церквами10. Хрещення дає силу Духа для творення Євхаристії в певній громаді, але громада не може існувати сама по собі, якщо вона не діялогує з иншими громадами на місцях спільного перебування. Оскільки «соборність помісної Церкви обумовлена спілкуванням», для того, щоб реалізувати такі принципи «необхідні адекватні структури для спілку­ вання»11. Ці структури будуть настільки наповнюватися змістом і відтворювати повноцінне почуття єдиної християнської громади, наскільки буде рости усвідомлення хрещального покликання кожного християнина. Глибше усвідомлення свого хрещення приведе до глибшого спілкування в Євхаристії – до повноцінного тво­рення Церкви, бо ж Церква є євхаристійним товариством, яке народилося з єдиного хрещального організму. Оскільки Київська митрополича Церква сама вирішила приєднатися до римського патріярхату і мала на це повне право, вона таке ж саме має право нині усвідомлювати свою повну богословсько-канонічну окремішність від цього патріярхату для віднайдення своєї внутрішньої єдности, але без того, щоб це було причиною для зменшення койнонії – братніх контактів із Римською Церквою та її першоєрархом. 11 липня 1977 р. в листі на ім’я президента Папської Комісії для Ревізії Кодексу Східного канонічного права кардинала Йосифа Парекаттіла патріярх Йосиф Сліпий писав: «Кожна Східна Церква, зокрема, коли ідеться про патріярхат чи верховне архиєпископство, є за­ конною одиницею зі суверенною природою. Ці прикмети мають найти вислів також в тому, що вона має мати своє власне канонічне право». В иншому місці

41

доповідь

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

цього листа патріярх Йосиф додає: «Незрозумілим є, що суть ієрар­хічної структури Східних Католицьких Церков у відношенні до цілої Церкви не стала відзначеною висловом “автономія”, яка, очевидно, включає найвищий провід Римського Архиєрея»12. Щоб таке сталося насправді, потрібно максимально аплікувати всі вже прийняті богословські та канонічні положення самої Церкви, щоб дійсно бути тільки самим собою. Наприклад: постанови соборів і синодів щодо патріярхату не виконуються. Пригадаймо собі: у 2002 році Собор Церкви одноголосно проголосив Українську Греко-Католицьку Церкву патріярхатом, і в результаті цього визначного рішення Синод єпископів попросив в папи Івана Павла II благословення на вже проголошений патріярхат13. В 2004 р. Іван Павло II підкріпив ідею патріярхату заявивши, що «поділяє прагнення» Української Церкви14. Але чи скористала Церква з цієї відкритої чесної позиції? Ні! Досить глянути на офіційний журнал «Благовісник Верховного Архиєпископа», щоб зрозуміти все про цю справу, а особливо, коли його порівняти із журналом «Le Lien» братньої Греко-Мелхітської-Католицької Церкви15. Потрібна теж пам’ять! 18 липня 1982 р. в документі під заголовком «Звіт про Українську Католицьку Церкву в Україні» патріярх Йосиф писав: «1. Згідно з еклезіологією Східньої Церкви УКЦ є “Екклезія партікуларіс суі юріс” (помісна Церква з власним правом) у вселенській Церкві. Себто: а) вона є в повному розумінні католицькою як до свого внутрішнього, так і до свого зовнішнього католицтва, бо вона має повноту християнської віровизначеної спадщини і зберігає свою поєднаність з Петром; б) вона в повному і справжньому розумінні православна, бо вона зберігає і обороняє передану спадщину Господньої благовісти Отців Церкви і Вселенських Соборів з часу перед трагічним роздором поміж Сходом і Заходом. Не без теологічної підстави визначено віру української Церкви, раніша назва якої була Еклезія Рутена у відрізненні від Еклезія Московіта чи Еклезія Русса, як “фідес ортодоксо-католіка” (православно-католицьке віровизнання), щоб виразити повноту її християнської віри; 2. УКЦ є в повному розумінні східньою Церквою, себто вона має: а) власний східній обряд візантійського зразка; б) власну церковну мову; в) власну схід­ньо-цер­ ковну богословську спадщину; г) східньо-церковну з іншими східніми Церквами спільну літургію; ґ) власні серед українського народу розвинені літургійні звичаї, чим ця Церква відрізняється від інших східніх Церков візантійської християнської сім’ї; д) власну форму набожности – благочестя; є) власне церковне право і власну форму ієрархічного порядку при виконуванні міністеріум пасценді ет реґенді (уряду пастирства і управи). Підсумовуючи треба сказати: УКЦ є де-факто і де-юре (фактично і правно) помісною Церквою у повному розумінні цього слова»16. Такі та инші наші починання слід самим виконувати і впроваджувати. Для цього кожній Церкві потрібно, зокрема, створювати процедуру для відносин з иншими17. Найкраще, щоб це була спільна справа, ратифікована поодинокими синодами. Це зараз особливо важливе у відносинах УГКЦ із Римським Престолом. В значній мірі справою процедури могло б зайнятися церковне право.

42

вісник УБНТ

Але для висвітлення цієї теми пропоную знову повернутися до повчань патріярха Йосифа, який писав: «Тому неправильним є такий кодекс, що має формально бути спільним для всіх Східних Католицьких Церков без згляду на помісну Церкву і її законодавство. Спільним кодексом хочеться заперечити законодавство Помісної Церкви і це є противне духові Соборового Декрету про Східні Церкви Другого Ват. Собору. Хоч це правда, що такий кодекс був би матеріяльно ідентичний для таких Церков, власна ідентичність української католицької Церкви для прикладу – вимагає, щоб приготований Комісією кодекс був оголошений нашою Церквою окремим легальним актом. Спільний кодекс все створить проблеми і комплікації. Існують “Східні Церкви”, а не “Східна Церква”. Проголошення такого кодексу не є актом самого римського Архиерея, але колегіяльним розвитком – Папи, Патріярха чи Верховного Архиєпископа і Синоду кожної Східної Церкви. Колегіяльність заряду Церквою, славна спадщина християнського Сходу, була відновлена для цілої Церкви Вселенським Ватиканським Другим Собором і відповідає також нашим часам»18. Щодо партикулярного права, то так, як воно зараз написане, це не право УГКЦ, а додаток до ККСЦ для УГКЦ і це все не належить до духу і плоті Київської Церкви. З цього приводу ще в 2000 р. так висловився єпископ Юліян (Вороновський): «Необхідно визначитися концептуально: або ми хочемо й далі продовжувати застарілу уніятську модель залежности і підчинення иншій Церкві-Сестрі, якої ми є лише несамостійною “частиною” (pars) або ми закладаємо в канони екуменічну модель єдности як сопричастя рівних Церков-Сестер і вперше пропонуємо задовільну канонічну розв’язку проблеми єдности Церков Сходу і Заходу в єдиній Вселенській Церкві»19. Далі продовжував: «[Вважаю]20, що даний проєкт партикулярного права є протизаконний і однобічний». І справді, з т. зв. партикулярним правом діються дивні історії, і ця остання, що після першої невдалої спроби його проголосити в 2003 р. (задля відсутности декрету проголошення від патріярха), і друга спроба на початку 2008 р. теж не вдалася через значні процедурні помилки. Це твердження базується на констатації таких фактів: 1. Появилися два різні офіційні документи проголошення партикулярного права – один у невластивому місці у «Віснику Києво-Галицького Верховного Архиєпископа» із одним текстом про «152 канони [...які] знову вступають у дію»21, другий – у «Благовіснику Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара»22 із другим текстом про «146 канонів [.. .які] знову набирають чинності»; 2. Один і другий документ підписано 12 грудня 2007 р. і вони передбачають «дію» чи «чинність» «канонів партикулярного права» від 14 (1) січня 2008 р., коли мінімальний термін входження в дію цього роду закону становить два місяці від дати публікації в офіційному, для того передбаченому, журналі, тобто «Благовіснику…»23. Синод 2007 р. міг також запропонувати инший спосіб проголошення закону, якщо хотів, згідно кан. 111 ККСЦ. Натомість, як «Вісник… 4», так і «Благовісник… 7» вийшли 2008 р. і тим самим не надали формальних двох місяців чи, навіть, місяця, що зазначений у самих документах, для підготовки Церкви прийняти новий закон;

вісник УБНТ

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

3. Слово «знову», яке маємо в цих двох документах, вводить у блуд, бо не ґрунтується на якомусь попередньому декреті, про що заявляли такі автори, як доктор Томас Немет і єпископ Давид (Мотюк), і це відзначав сам патріярх Любомир; 4. Зміст самих канонів у багатьох випадках містить необґрунтоване відсилання до компетенції правлячого архиєрея, а це зміщує силу тяжіння законодавчої влади від синоду єрархів до місцевого єпископа, що є анти­ конституційним в східній Церкві, йде проти природи Церкви і з цієї причини анулює дію самих законів; 5. Так само два документи відкликаються до синодів, до яких були внесені зміни пізнішими синодами, а Синод 2007 р. не голосував знову і не надавав мандату для можливого проголошення патріярхом «канонів Партикулярного Права». УГКЦ потребує своєї Кормчої Книги, в якій були б вказані її джерела, закони, а теж закони Римського Престолу для неї і припустимість їх застосування чи дії на основі місцевого (помісного) закону, який є тим, який визначений в античних соборах і статутах Православних Церков. Треба нам Кормчу Книгу, основану на нероздільній традиції Київської Церкви в дусі семи Соборів і спільно прийнятних пізнішими напрацюваннями трьох гілок внутрі розділеної Церкви. Те, що процедурний підхід нинішньої УГКЦ є плачевним, можна зрозуміти і з регулярних (підкреслюю: «регулярних») ситуацій прямого римського втручання в її внутрішні справи. Найбільш явний приклад – це призначення своїх адміністраторів, як у випадках Любомира (Гузара) після смерті патріярха Мирослава Івана в 2000 pоці24, Дмитра (Григорака) для Бучача в 2007 р. після вигнання єпископа Іринея (Білика)25 чи Тараса (Сеньківа) в 2010 р., коли його призначено Апостольським Адміністратором на розсуд Святого Престолу (ad nutum Sanctae Sedis) Стрийської єпархії УГКЦ26. Як і колись при Берестейських порозуміннях у 1596 р., так і тепер українські греко-католицькі єпископи є в ролі прохачів і з цієї причини не завжди відчувають своєї залежности. До цієї невідповідної залежности я відношу і поїздку ad limina Apostolorum до Риму для поклоніння в 2008 році27. Єромонах Герве Леґран пропонує укладати процедурний підхід для міжцерковних відносин на основі Сардійського собору із 343 р. Має бути забезпечене повне право поодинокої Церкви вирішувати у всіх інстанціях свої справи, як теж має бути пошановане право кожного відкликатися до наслідника Петра в останній інстанції не для осудження, але для свого роду касаційного суду, щоб просити про новий розгляд справи перед новим трибуналом з можливістю додати папського суддю до колегії суддів. Сардійський собор визнаний Східною і Західною Церквами, в канонах 3, 4 і 5 визнає право відклику до Риму єпископа, якого засудив власний синод28. Римський Архиєрей має право відкинути позовну заяву єпископа, або, вивчивши справу, повернути її до синоду для нового перегляду. Иншими словами, тут вказано на істину, за якою потрібно розглядати проблеми всіх першоєрархів разом29. Наприклад, неприпустимо для УГКЦ, що їхній первоєрах не є частиною найвищої влади Церкви згідно сучасного ККСЦ (кан. 43-48). Неможливо зрозуміти в такому випадку і роль першенства Глави УГКЦ. Також не можна зрозуміти роль першого єпископа (Римського) без синодальности, в якій були б присутні глави поодиноких своєправних помісних Церков.

доповідь

Практичними кроками для реалізації наших думок могли б бути: 1) остаточне вживання титулу «патріярх» у всіх сферах УГКЦ будь-де у світі; 2) визнавання вільного стану православних для укладення шлюбу із католиками згідно рішення православної сторони30 і взагалі відміна терміну «мішане подружжя», коли йдеться про шлюб між католицькою і православною сторонами; 3) вибирання і проголошення єпископів без так званої консультації (дозволу) із Римом; 4) обрання і проголошення власного патріярха; 5) висилання до всіх патріярхів світу Визнання Віри новообраного патріярха; 6) розвиток процедурного права щодо відносин з Римом у всіх справах; 7) укладення своєї нової Кормчої Книги; 8) вирішення своєї назви згідно хрещальної еклезіології; 9) праця для пам’яті – і для цього потреба постійного синодального богослова, синодального каноніста31, як також постійного секретаря патріяршого собору; 10) припинення відновленої звички звертатися до римських управлінь чи суддів32. Для УГКЦ, яка багато видала документів про єдину Київську Церкву33 і яка б мала бути посередником для єдности католиків і православних, важливим є, щоб православні повірили в її слова. Якщо УГКЦ заявляє, що єдність може бути віднайдена на основі перших сімох соборів34, то вона має виробити кілька конкретних схем для поступового втілення такої програми. Деякі православні, як вже покійний архиєпископ Всеволод (Майданський)35, були б дуже чуйними до таких знаків, щоб крок за кроком усувати вопіющі розходження, які існують між богословсько-доктринальними принципами і канонічними правилами в УГКЦ36. Як зазначає Герве Леґран, – «доктринальне зусилля має проводити до процедурного наслідку»37. Питання самоідентифікації УГКЦ як вчора, так і сьогодні актуальне та приводить до нелегких міркувань, бо справа йде про розшарування колективної особистости, яка стосується питань богослов’я, духовности і правопорядку та яку треба визнати як існуючу складову цього церковного організму. Найцікавіше, що УГКЦ живе в такому подвійному підпорядкуванню думок вже століттями. З цього випливає, що є можливим бути такою Церквою. Такий феномен кожен називає по-різному. Одні вважають це звичайним самобутнім розвитком східного християнства, який має стати посередником для наближення Східної і Західної Церков, инші бачать в тому страшну хворобу на Христовому тілі, яка має бути вилікувана. Якою б не була УГКЦ, вона має діяти як Церква, а це значить – випромінювати світло Христове на землі і вже тут бути відблиском Царства Божого. А це в першу чергу стосується того, як проголошував патріярх Григорій III папі Венедиктові XVI, щоб православні побачили і повірили, що «можна жити в нутрі Католицької Церкви життям, яке могло б бути прийняте православ’ям; жити повною і глибокою східною православною традицією в повному сопричасті із Римом»38. А цей шлях варто провадити і довершувати через впровадження нашої відкритої доктрини в конкретні виміри нашого щоденного церковного і міжцерковного спілкування.

43

доповідь

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

вісник УБНТ

Позначки: A. DeVille. An Eastern Catholic Approach to the Papacy // Logos 50 (2009) с. 419-427, с. 419. Всеволод (Майданський), архиєпископ. Усі ми брати. Львів 2006, с. 59.

3 Змішуючи «католицькість» і «римськість». Про пише архиєпископ Всеволод (Майданський) у праці «Усі ми брати», Львів 2006, 2006, с. 317.

4 С. Сеник. Передумови Берестейської унії // Основні Документи Берестейської унії. Львів 1996, с. 5-47, с. 33.

5 М. Dymyd. Edizioni е versioni dei concili di Kobryn, Zamosc’ e Lviv (Facoltà di Diritto Canоnico Orientale – Esercitazione per la Licenza), Roma 1985.

6 Із точки зору юрисдикційної приналежности, зараз фактично є три українські греко-католицькі Церкви, кожна з яких по-инакшому підпорядкується римському центру – українська територія, крім Закарпаття, підвладна патріярхові із своїм синодом, Закарпаття підвладне власному єрархові, а діяспора підвладна Конгрегації для Східних Церков.

7 Див.: P. Galadza. The Structure of the Eastern Churches: Bonded with Human Blood or Baptismal Water // Pro Ecclesia 17 (2008) с. 373-386. Також див.: P. Galadza. Element of a Vision for the Effective Synthesis of Universal Primacy and Conciliarity // Logos 50 (2009), с. 413-418.

8 A. DeVille. An Eastern Catholic Approach to the Papacy // Logos 50 (2009), с. 419-427.

9 X. Эриксон. Церковь в современной православной мысли – Крещальная экклесиология // Портал «Богослов.Ru» // http:// www.bogoslov.ru/text/637866.htmll.

10 J. Zizioulas. Being as Communion. Crestwood NY 1985, с. 133. В укр. мові див.: Зізіулас Йоан, митрополит. Буття як спілкування: Дослідження особистісності і Церкви. Київ 2005, с. 276.

11 X. Эриксон. Церковь в современной православной мысли – Крещальная экклесиология.

12 Лист Блаженнішого до Кард. Парекаттіл // Благовісник Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси ХІІІ-ХV (1977-79). Кательґандольфо біля Риму 1977-79, с. 239-241.

13 Звернення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви до вірних щодо результатів Третьої сесії Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви, що проходила у червні-липні 2002 року // Благовісник Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара 3 (Львів 2003), с. 77-80.

«1. Патріярхат. Учасники Собору одноголосно заявили, що вважають проголошення Патріярхату нашої Церкви доленосним кроком для дальшої її діяльности. Взявши до уваги пропозицію представників нашої Церкви з усіх усюд, Єпископи під час Синоду визнали, що Патріярхат є природним етапом у розвитку нашої Церкви та відповідає постановам Другого Ватиканського Собору, і одноголосно звернулися до Святішого Отця, щоби він своїм авторитетом затвердив це рішення. У намірі проголосити Патріярхат важко переоцінити одностайність єпископату, духовенства і мирян, яка стала свідченням особливого натхнення Святого Духа, що у єдності і мирі звертається до всіх вірних нашої Церкви. Попри існування опозиції звідусюди, ми впевнені, що виконуємо Божу волю, висловлену і підтверджену на Другому Ватиканському Соборі, та сподіваємося на позитивне вирішення цієї справи». Див. також: Документи Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня – 4 липня 2002 року. Львів 2002.

14 Слово Івана Павла II до членів Постійного Синоду УГКЦ (3 червня 2004 р.) // http://old.ugcc.org.ua/ukr/patriarchat/documents/ article;866/l: «Я поділяю Ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це у молитві як і в терпінні, очікуючи дня, визначеного Господом, в якому я, як Наступник святого Апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку. Тим часом, як Ви добре знаєте, Ваше прохання серйозно вивчається, також у світлі оцінок інших христианських Церков».

15 Благовісник Верховного Архиепископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара 8 (Львів 2008) містить «Документи Апостольської Столиці» на с. З-40, а щойно потім поміщені «Документи Паріаршого Синоду Української Греко-Католицької Церкви», а тоді – «Документи Верховного Архиепископа Української Греко-Католицької Церкви». Коли взяти: Le Lien (Hors- série: mai 2008): Numéro Spécial: Rome, то в тому номері виключно присвяченому «церковному візиту до Ватикану» і «паломництву до гробів святих апостолів Петра і Павла» поміщене слово папи Венедикта XVI на с. 29. В иншому номері: Le Lien. Revue du Patriarcat Grec-Melchite-Catholique 2008 (1-2) немає ніякого ватиканського документа, а в Le Lien 2009 (1-2) є проповідь Венедикта XVI про св. Апостола Павла на с. 67.

16 Звіт Блаженнішого Патріярха Йосифа про українську Католицьку Церкву в Україні // Благовісник Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси ХІІІ-ХV (1980-84). Кательґандольфо біля Риму 1980-84, с. 156-170.

17 H. Legrand. Pour une approche procédurale de la primauté romaine // Istina LIII (2008), c. 23-46.

18 Лист Блаженнішого до Кард. Парекаттіл // Благовісник Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси XIII-XV (1977-79). Кательґандольфо біля Риму 1977-79, с. 239-241.

19 Юліян (Вороновський), єпископ. Лист Блаженнішому патріярху Мирославу-Івану, Главі УГКЦ, Синоду Єпископів УГКЦ № 2000/1014 із 14 липня 2000 р.

20 В оригіналі – «рахую».

21 Вих. Р-07/529. ДЕКРЕТ. На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа і на добро ввіреного нам Божого люду. Амінь. БОЖОЮ МИЛІСТЮ І В ПОВНОМУ СОПРИЧАСТІ З РИМСЬКИМ АПОСТОЛЬСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ ЛЮБОМИР, Верховний Архиепископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви, Високопреосвященним і Преосвященним Владикам Всечесним Отцям духовним, Преподобним Ченцям і Черницям та Мирянам помісної Української Греко-Католицької Церкви ПРОГОЛОШУЮ і ОПРИЛЮДНЮЮ 152 канони партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви (146 канонів, апробованих на Синоді Єпископів УГКЦ 2001 року й опублікованих у Благовіснику Верховного Архиєпископа УГКЦ за 2001 рік, та 6 канонів, апробованих на Синоді Єпископів 2002 року). Ці канони знову вступають у дію 14 (1) січня 2008 року Божого, у празник Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа й Святого Василія Великого, Архиєпископа Кесарії Кападокійської, і залишаються дійсними до відкликання. + ЛЮБОМИР (ГУЗАР), Верховний Архиепископ УГКЦ, диякон Миколай Сулима, віце-канцлер Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ. Дано в м. Києві, при Патріяршому соборі Воскресіння Христового, 12 грудня 2007 року Божого // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископа 4 (Київ 2008), с. 52.

1 2

44

вісник УБНТ

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

доповідь

ДЕКРЕТ ПРО ПРОГОЛОШЕННЯ ПАРТИКУЛЯРНОГО ПРАВА УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ. На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Трійці, Отця, і Сина, і Святого Духа і на добро ввіреного нам Божого люду. Амінь. Божою милістю і в повному сопричасті з Римським Апостольським Престолом ЛЮБОМИР, Верховний Архиепископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви, Високопреосвященним і Преосвященним Владикам, всечесним отцям духовним, преподобним ченцям і черницям і мирянам помісної Української Греко-Католицької Церкви проголошую і оприлюднюю 146 канонів партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви, апробованих на Синоді Єпископів УГКЦ 2001 року й опублікованих у Благовіснику Верховного Архиепископа УГКЦ за 2001 рік. Ці канони знову набирають чинності 14 (1) січня 2008 року Божого, у празник Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа й Святого Василія Великого, Архиепископа Кесарії Кападокійської, і залишаються чинними до відкликання. Дано у Києві, при Патріяршому соборі Воскресіння Христового, 12 грудня 2007 року Божого. + ЛЮБОМИР, Верховний Архиепископ УГКЦ, диякон МИКОЛА СУЛИМА, віце-канцлер Курії Верховного Архиепископа УГКЦ // Благовісник Верховного Архиепископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара 7 (Львів 2007), с. 64.

23 Це згідно Партикулярного Права – канон 15.

24 «On Saturday, December 23 [2000], it was made public that he appointed: – Bishop Lubomyr Husar M.S.U., as apostolic administrator “sede vacante et ad nutum Sanctae Sedis” of the major archbishopric of the Ukrainians» // Holy See Press Office Vatican Information Service // http://visnews-en.blogspot.com/2000_12_28archive.html.

25 «Appointed Bishop Irynej Bilyk O.S.B.M. of the eparchy of Buchach of the Ukrainians, Ukraine, as canon of the papal basilica of St. Mary Major. – Appointed Fr. Demetrius Hryhorak O.S.B.M., pastor and superior of the monastery of St. Basil the Great at Lutsk, as apostolic administrator “sede vacante et ad nutum Sanctae Sedis” of the eparchy of Buchach of the Ukrainians, Ukraine» // http://visnews-en.blogspot.com/2007 07 30 archive.html.

3 декрету призначення єпископа на крилошанина можна довідатися, що він вже емерит Бучацький, і Бучач вже осиротілий: Іриней Білик, ЧСВВ, Канонік Папської Базиліки Святої Марії Більшої // http://canonic.org.ua/dekret-pryznachennia.html.

26 Assenso alla dichiarazione di impedimento della sede eparchiale di Stryj degli Ucraini (Ucraina) e nomina dell’amministratore apostolico ad nutum Sanctae Sedis.

II Santo Padre ha dato il Suo assenso alla dichiarazione di impedimento della Sede eparchiale di Stryj degli Ucraini (Ucraina), canonicamente fatta dal Sinodo dei Vescovi della Chiesa Greco-Cattolica-Ucraina, a causa delle condizioni di salute di S.E. Mons. Julian Gbur, S.V.D., in conformita al Can. 233 § 1 del ССЕО.

II Papa, accogliendo la proposta del medesimo Sinodo, ha nominato Amministratore Apostolico ad nutum Sanctae Sedis della Sede impedita di Stryj degli Ucraini (Ucraina) S.E. Mons. Taras Senkiv, O.M., al presente Vescovo titulare di Siccenna e Ausiliare della medesima Circoscrizione Ecclesiastica // Rinunce e nomine, 20.01.2010 // http://212.77.1.245/news_services/bulletin/news/24989. php?index=24989&po_date=20.01.2010&lang=fr#ASSEN SO ALLA DICHIARAZIONE DI IMPEDIMENTO DELLA SEDE EPARCHIALE DI STRYJ DEGLI UCRAINI (UCRAINA) E NOMINA DELL’AMMINISTRATORE APOSTÓLICO AD NUTUM SANCTAE SEDIS. 27 Папа Римський Венедикт XVI так говорив: «Ваше Блаженство, Достойні Брати в Єпископстві, Я справді радий приймати Вас сьогодні, на завершення Вашого візиту ad limina Apostolorum. Серйозні й об’єктивні причини перешкодили Вам спільно здійснити це паломництво до Престолу святого Петра. Останній візит «ad limina» греко-католицьких єпископів сягає 1937 року. Тепер, після того, як вашій Церкви наново віднайшли повну свободу, Ви прибули сюди, щоб представити відроджені, повні віри спільноти, які ніколи не переставали відчувати себе в повному сопричасті з Наступником Петра. Ласкаво просимо, найдорожчі Брати, до цього дому, в якому завжди підіймалась щира і неустанна молитва за улюблену Греко-Католицьку Церкву в Україні. В особі достойного Кардинала Любомира Гузара, Верховного Архиепископа КиєвоГалицького, якому дякую за зворушливі вислови любові, з якими він звернувся до мене від Вашого імені; в особі Апостольського Адміністратора Мукачівської Єпархії візантійського обряду; і у Вас усіх, я з приємністю вітаю ваші спільноти, невтомних священиків, богопосвячених осіб і всіх тих, які з посвятою виконують душпастирське служіння для добра Божого Народу. Зі звітів про ситуацію у ваших Єпархіях та Екзархатах я зміг спостерегти, якими великими є Ваші зусилля задля того, щоб постійно підтримувати, зміцнювати і справджувати єдність та співпрацю у ваших спільнотах, щоб змогти разом вийти назустріч викликам, які стосуються Вас як Пастирів, і які є в центрі Вашої турботи і Ваших душпастирських планів. Тому подивляю Вашу великодушну діяльність і невтомне свідчення, які даєте своєму народові й Церкві» // Visita “Ad limina Apostolorum” dei presuli della Chiesa Greco-Cattolica dell’Ucraina, 01.02.2008 // http://212.77.1.245/news_services/bulletin/ news/21616.php?index=21616&lang=fr#DISCORSO IN LINGUA UCRAINA. 28 Канон 3. Що єпископ не має йти до іншої єпархії не будучи там запрошений; що єпископ не має просити посередництва єпископа приналежного до іншої області; що треба користати із відклику до Риму. Єпископ Госіюс каже: Треба теж конечно додати, що, нехай ніхто із єпископів не приходить з однієї області в іншу область, в якій є свої єпископи, хіба тільки запрошений єпископською братією, щоб у такому випадку не виглядало, що ми закриваємо двері братерській любові. Належить і це вирішити, що, якщо в якійсь області, єпископ мав би скаргу на свого брата в єпископстві, ніяка з двох сторін не має кликати єпископів із іншої області, щоб розсудити непорозуміння. Якщо однак, хто із єпископів, думає, що був засуджений у справі, яка на його думку не є поганою, а праведною, до тої міри, що суд повинен повторитися, якщо це подобається вашому милосердю, вшануймо пам’ять апостола Петра, і нехай самі судді напишуть до Юлія, єпископа Римському, щоб, якщо потрібно, знову скликався суд у складі єпископів сусідної області, і нехай він сам пришле посередників. Але якщо не можливо справу знову судити – а це йому належить вирішувати чи справу треба знову переглянути, – то це що було один раз присуджене немає ставитися під сумнів, але, що виголошений вирок буде потверджено. Канон 4. Що не треба призначати іншого на престол зложеного єпископа, перед тим ніж єпископ Риму, відклик до якого внесений, не виголосить свого вироку. Єпископ Гавденціюс каже: Якщо це виглядає добрим, потрібно додати до цього рішення повного милосердя, яку ви прийняли, що якщо якийсь єпископ, судом єпископів, що знаходяться у сусідній області, позбавлений сану, і претендує, що ще має докласти інші докази для свого захисту, то не потрібно поставляти наступника на його місце, хіба коли єпископ Римський, пізнавши справу, виголосить свій вирок щодо того питання.

22

45

доповідь

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

вісник УБНТ

Канон 5. Якщо якийсь єпископ оскаржений, і зібравшись єпископи цієї самої області його скинуть із його гідності, а він, оскаржуючи вирок, вдасться із відкликом до блаженного єпископа Римської Церкви, якщо цей схоче почути його, і визнає праведним відновити розгляд справи, то нехай зволить написати до суміжних тій області єпископів, щоб вони ретельно і в подробицях перевірили усі обставини, і виголосили суд про справу, за переконання в істині. Але якщо хто претендує, що його справа має знову бути вислухана, і, на його просьбу, Римський єпископ уважатиме добрим від себе послати пресвітерів, треба додати, що буде владою цього самого єпископа Риму, у справах де вважатиме добрим і відповідно вирішить діяти, вислати осіб, які носитимуть авторитет того хто їх прислав, осудять справу разом з єпископами місця. А якщо уважає що це, що було зроблене є достатнім для впізнання і вирішення справи про даного єпископа: він поводитиметься згідно своєї дуже благої думки. Єпископи відповіли: Це що було сказано приймаємо. (Переклад автора на основі: Canons du Synode de Sardique // Pédalion // http://membres.multimania.fr/orthodoxievco/ecrits/canons/sard.htm).

29 H. Legrand. Pour une approche procédurale de la primauté romaine // Istina LІІІ (2008), c. 23-46.

30 Таку пропозицію висуває єромонах Герве Леґран в статті: H. Legrand. Pour une approche procédurale de la primauté romaine, c. 45.

31 Щодо різних неточностей і непослідовностей в синодальних документах УГКЦ – це звичайна річ, якщо немає синодального богослова і каноніста з мінімальним мандатом на п’ять років і відповідним офісом і зарплатою, який слідкує за послідовністю термінології, взаємозв’язком одних рішень із попередніми рішеннями єпископів і тими документами, законодавствами, світоглядами, богослов’ю, що приймається за основу діяльности своєї Церкви. Потрібно, щоб жодне рішення не змогло потрапити на розгляд Синоду без попередньої докладної експертизи сталих фахівців.

32 Див. напр.: Декрет наказу виконання вироку з карою великої екскомуніки Архиєпископа Львівського Ігора (Возьняка) із 14 листопада 2007 р.: «Після отримання 13 листопада 2007 року (Вх. ЛВ 07/1193) виконавчого декрету від Колегіального Трибуналу Конгрегації Доктрини Віри у карному процесі священика Львівської Архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви Василя КОВПАКА, ДІЮ ЗГІДНО З КАН. 1340 §1 КОДЕКСУ КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ І НАКАЗУЮ ВИКОНАННЯ ВИРОКУ, що Колегіальний Трибунал Львівської Архиєпархії у першій інстанції у карному процесі КС-02-05 священика Львівської Архиєпархії УГКЦ Василя КОВПАКА виніс 14 липня 2006 року, а Колегіальний Трибунал Конгрегації Доктрини Віри у другій інстанції, розглянувши апеляцію від 1 серпня 2006 року священика Львівської Архиєпархії Василя КОВПАКА від вище згаданого вироку і на засіданні 30 жовтня 2007 року, вболіваючи про добро Церкви, а також духовне добро окремих вірних і в Ім’я Пресвятої Тройці, призиваючи поміч Святого Духа, визнав правові і фактичні аргументи вироку від 14 липня 2006 року та потвердив цей вирок, яким визнано священика Василя КОВПАКА винним у вчинені злочину схизми та винесено кару великої екскомуніки». // http://www.ugcc.lviv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=831&Itemid=44. Натомість ось, що ми читаємо на офіційному сайті УГКЦ, під заголовком «Історія судового процесу щодо “підгорецьких отців”»: «Кодифікаційна комісія Кодексу Канонів Східних Церков мала виразне бажання встановити, щоб кожна Східна Церква мала здатність організувати власні трибунали в такий спосіб, щоб вони могли розглядати справи в усіх ступенях судочинства аж до остаточного вироку із збереженням «звернення до Римського Архиерея», що є винятковим випадком і не становить справжньої апеляції (див.: Nuntia 3 (1976) 23) що і відбулося із набиранням чинності ККСЦ (1 жовтня 1991р.)» // http://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews[pS]=1221223073&tx_ ttnews[tt-_newsl]=248&tx_ttnews[backPid]=200&cHash=7c244fb7e0.

33 Любомир (Гузар). Один Божий Народ у краї на Київських горах. Слово Блаженнішого Любомира, Митрополита КиєвоГалицької митрополії УГКЦ, з нагоди започаткування повернення осідку Митрополита до Києва. (13 квітня 2004 р.) // hnp://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;23;383/. Любомир (Гузар). Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви. (6 вересня 2004 р.) // http://mail. google. com/a/ucu.edu.ua/?ui=2&ik=982bb7d04c&view=att&th= 11 f8e712b6ea2f83&attid=0.1 &disp=va h&zw. Меморандум Української Греко-Католицької Церкви Помісності Київської Церкви (Процесу творення єдиної помісної Церкви). (21 січня 2008 р.). // Вісник Києво-Галицького Верховно Архиепископства № 5 (Київ 2008) с. 7-9.

34 Див.: Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви, Київ, 26 квітня 2008 р. Б. // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиепископства. № 7, с. 16-19. На основі віри Церкви, висловленої в перших сімох вселенських соборах Церкви, визнають «дійсність і благодатність Святих Таїнств..., і як наслідок, правосильність ієрархічних структур усіх Церков київської традиції». Така логіка дозволяє вписувати «Імена предстоятелів Церков-сестер київської традиції в диптихи кожної з них». «Із визнання Церкви Христової сопричасною спільнотою Церков випливають такі дії на шляху до створення єдиної помісної Церкви в Україні: 1. Церкви київської традиції взаємно визнають себе Церквами-сестрами.

2. На підставі літургійного Символу віри Церкви визнають сповідування кожною з них однієї й тієї самої віри семи Вселенських Соборів.

3. Церкви визнають дійсність і благодатність Святих Таїнств у кожній з них і, як наслідок, правосильність ієрархічних структур усіх Церков київської традиції. Імена предстоятелів Церков-сестер київської традиції записуються в диптихи кожної з них. Предстоятелі Церков поминають одні одних на Великому вході Божественної Літургії».

35 Всеволод (Майданський), архиєпископ. Усі ми брати. Львів 2006.

36 Звернення Кир Ігоря (Возьняка) до священнослужителів Львівської Архиєпархії УГКЦ стосовно участі у спільних священнодійствах (communicatio in sacris) // http://www.uucc.lviv.ua/index.php?option=com content&task=view&id=4373&Itemid=441.

37 H. Legrand. Pour une approche procédurale de la primauté romaine // Istina LIII (2008), c. 23-46.

38 Adresse de S.B. Gregorios III à S.S. Benoit XVI // Le Lien (Hors-série: mai 2008): Numéro Spécial: Rome, c. 25-27.

46

сеМінарія

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

дуМки сеМінаристів

³?

îäí ? ã é î ü è ò ñ ÿ â ì ÿòè èé ñ â ê ñ à ò è ò î ó ò Õ áíî á ³ ð ò î ï ×è Думки семінаристів

Але -різному.е нацький: о е п в и о т к а іс в М о ц о Петр тий – на відп ання можа б бу ти такою: свяиве Господь; т и п е ц а іж –Н огл поселився а сягнула повідей м одна з відд людина (!), в якійлаву цього світ у,того Духа. сампере яка здобула не с натхненням Свя мати «залюдина,и духовности під «сьогодні», щобна, яка довершин на, яку потребуєвятий – це люди ші так і не Це люди знову ж таки, с людьми, щоб ин іями ДНК втра». І иншим ставати відуальними нос покликані помагає ися просто інди. Ми ж, люди, всі оля Божа: залишилючими роботами авло навчав: «В чи дума тими! Апостол П). бу ти свя ваша» (І Сол. 4:3 святість Петро Сюсько: – Сучасний світ спрагли людей та й Іван Савчук: води. Людпиотребує їх , як сухасзвятих е , м с п л – Христос у я о в нені Божої ти, здатні з святосу м п ін о и дібнитися д сіх нас закликає бу т т и л ице нашої з на краще т о а е б м с раз і подобу о Небесного Отця, и святими, щоб якн инших у баж тати натхненням лі а який є свят Не можна с ми сотворені. им, бо ж нйабільше Святі – цаенні бу ти добрішимид.ля к а за Його т и, що святи Церквою і зо справді Бо живі ікони й – б р л а и ж ж ш і е е н л и к ю т й на ікон Христа, «п ой, хто к ів та іспо ди, на землі, осли» вони тепервідників віри, котрих і,н адже в житті було беазнонізований ведного жцие не просто вчителі неба той, хто зав моляться за нас з ус іхто не пам’ятає поім ліч мученисамі живу т ття, а його свідки, правідкриває двжди каже Богові «таіма святими в небі. Сенно, але всі – це людинь таким життям. Св вони к Святий пееррі свого серця для Гос», незважаючи на обвсятий – це її можу ть о а, яка любить і проятий пода. е тавини, і ж иває дуже бл бажає їх збе и розбиваютьбражати, її часто ранщає; зь к р і е с г т т о и с і у погл нк прагне поділ переслідую їй серце, глузують з ять, итися своїмибити, і не залишаєиїхз Богом і більш за все т ь н е її ї, д тільк , о а с в ідом життя вона прод любити і в Христі з ии для себе, але на, котра свпсім прощає. Це – ловжує ншими. любов’ю до овнена Святим Духюдилюбов на и всіх , вона «виливає»ом і Роман Славич: покірний, лнших. До того ж, св цю налі, як Отець я а т г и ред Богом ідний, смиренний й истові слова: «Будьте дойско Хр мо дай ига Пр – – це людина, яка Христос. і ближніми, як сам пеналий» (Мт. 5:48). Святи ско до ий сн бе не ваш га. Святий, перед тим Ісус ться бу ти подібною до Бо Будьмо свя гає ма вить на у ом всь у якусь проблему, завжди ста и ит ріш требуємо с тими! Як же ж ми ви чи ти би зро сь як що бив Бог?» до Матері Тьогодні людей, подіб пооліття тому собі питання: «Якби це зро е н р и е х з и та блажен часності ще два тисячду су в ті Папи Ри сти то свя у еб тр по ть, слова ж о А ї ой п пр влячи: «Небо і земля хто живе Хрисчи не так? мського Йоана Павлам’япророкував Христос, мо13 й, то а ІІ, це :31). Святий – мої не пройду ть» (Мр. , як вчив і жив сам Ісус Христос. так ве жи , ом ов Сл м Антон Борис: ви то – Слово святий з арамейської мови тому, що він, глибоко відчуваючи Бож перекладають як инший. Чому инший? На мою думку, не так, як всі. Святий кожну подію у у любов, у певних життєвих сит уаціях реагує по-иншому, житті сприймає як Божий дар, і том тоді, коли инші нарікають. Святий люб у дякує Богові навіть віть тим, кому ніхто не прощає. Він мовить навіть тих , кого инші ненавидять, вміє прощати наі радіє разом з ближніми, він завжди чить і молиться, коли инші когось осуджують, він плаче той, хто приймає Божу любов до свопростий, щирий та відкритий для инших. А ще святий – це го серця і ділиться з нею усіма. Сьогодні потрібно бути святим, це – покликання кожного християнина.

47

«слово»

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

сеМінарія

«Впродовж останніх років провадилась колосальна праця. …хоча перспектив для росту ще багато» Інтерв’ю з о. Олегом ЧУПОЮ, прес-секретарем Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, колишнім заступником головного редактора часопису «Слово». Розмовляв Олег БІСиК

ßê ³ êîëè Âè ïî÷àëè ïðàöþâàòè íàä ÷àñîïèñîì «Ñëîâî»?

Б

рати участь у праці над часописом я розпочав у 1999 році, коли навчався на 1-му курсі. Пригадую, що якось отець-ректор під завершення обіду оголосив про започаткування семінарійного часопису та запросив долучитись до цього усіх охочих. З нашого курсу, окрім мене, до часопису долучилися Тарас Рисей (тепер капелан Самбірської лікарні) та Михайло Лесів (тепер префект у Львівській Духовній Семінарії). Усі троє ми продовжували працювати у часописі «Слово» до завершення навчання у семінарії. Відтак за кілька днів усіх охочих працювати у часописі о. д-р Мирон Бендик, ректор семінарії, зібрав у ректораті, і так відбулося перше зібрання редколегії. Зараз важко достеменно пригадати, але, мабуть, не помилюсь, коли скажу, що хтось із студентів 4-3-х

о. Олег ЧУПА курсів мали бути обов’язково у редакції часопису. Це було зрозуміло, оскільки очолити часопис тоді мав представник 4-го курсу (5-го і 6-го тоді ще не було), а 3-й курс повинен був готуватись, щоб пізніше перейняти «естафету». Тому з нас, першокурсників, мало що тоді вимагалось, адже ми були добровольцями.

ßê³ áóëè ïåðø³ âðàæåííÿ â³ä ðîáîòè?

О

дними з перших матеріялів, поданих особисто мною у «Слово», були інтерв’ю з о. Василем Вороновським та о. Марком Блазою. Їх ми записували разом з Михайлом Лесівим. Перші враження від праці були двоякими. З одного боку, було багато радості з того, що спілкуєшся зі священиками, з якими до цього часу не мав нагоди чи, навіть, сміливости заговорити. З иншого боку, поступово починав розуміти серйозність справи, яку робиш, адже часопис читали викладачі та студенти (перші роки часопис розповсюджувався у внутрішньому колі семінарії). Відповідно твоя праця, без сумніву, недосконала, ставала об’єктом критики. Тому до наступних матеріялів доводилося підходити більш відповідально, зваживши попередні помилки. Загалом це полягало у тому, що ми намагалися не братись за тематики, у яких не відчували себе впевнено. Такими були початки праці нашого курсу у часописі. У 2003 році, коли головним редактором часопису став о. Григорій Комар, проректор семінарії, мене при-

48

значили його заступником. Того ж року ми зважились розпочати повноформатний друк «Слова», який до цього часу друкувався на звичайному принтері. Цей крок був логічним продовженням праці попередніх років. З того часу почалося народження «у болях» нового «Слова»: формування рубрик, створення дизайну та верстки, пошук літературного редактора, друкарні тощо. З огляду на те, що часопис позиціонувався як релігійно-суспільний, на зібранні редколегії було вирішено розділити його на два тематично незалежні розділи. Після кількох днів роздумів було обрано наступні назви: «Подих Скинії» – для матеріялів релігійної тематики та «На гранях часу» – для матеріялів суспільного змісту. До певної міри багато творчих задумів у той час давались нам досить легко, оскільки більшість редколегії становили студенти нашого курсу, а це: Михайло Лесів, Тарас Рисей, Андрій Косар та Михайло Олійник. Як однокурсники, ми мали велику кількість часу, щоб постійно обговорювати творчі плани, щось додавати, щось міняти.

сеМінарія

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

«слово»

ßêèì Âè òîä³ áà÷èëè «Ñëîâî»?

Я

кщо говорити про бачення «Слова», то варто зазначити, що головний його курс формували викладачі під час зібрань вченої ради. Це були підвалини, на яких студенти могли розпочинати творчу працю. Окрім цього, ми постійно прислухались до порад викладачів щодо якости статей, щодо того, яку проблематику варто висвітлити. Це була корисна співпраця для студентів. Ми багато навчилися від наставників. Одним із ключових завдань «Слова» було висвітлювати як духовну, так і суспільну проблематику. Тут виникло багато труднощів щодо класифікації матеріялів, тому, окрім двох розділів, ми спробували запровадити рубрики та їх дотримуватись. инші проблеми полягали у послідовності розташуванні матеріялів,

тобто мала бути якась стала послідовність розташування статей. Таким був наш погляд на структуризацію часопису. Отримавши відгук на перші номери «Слова», виникла потреба шліфування стилю статей, частина з яких була написана занадто складною мовою і відтак була незрозуміла для широкого кола читачів, серед яких почав розповсюджуватися часопис. Отож з кожним номером наголошувалося на потребі написання матеріялів у науково-популярному стилі. На жаль, тоді ми до кінця не вміли розпізнавати його ознаки і відповідно писати. Вже тепер я розумію, як наблизити автора до написання у такому стилі (хоча це все індивідуально), але тоді у нас було багато «промахів» у цьому напрямку.

×è â³äð³çíÿºòüñÿ çàðàç «Ñëîâî» â³ä òîãî, ÿêå òâîðèëè Âè?

П

ерше, що впадає у вічі, коли береш до рук «Слово», це те, що часопис «потовстішав» фактично удвічі. Це тішить, адже вказує на те, що впродовж останніх років провадилась колосальна праця. З иншого боку, така кількість матеріялів вимагає пильної уваги щодо їх впорядкування та постійности такого порядку. У цьому руслі думаю, що варто ще шукати оптимальну модель для «Слова». Бачу також, що значно покращилась якість друку та верстки. Без сумніву, теперішнє «Слово» є більш досконалим, ніж «Слово» 2003-2004 рр. Хоча перспектив для росту ще багато…

Íà ÿêó îö³íêó Âè á îö³íèëè ÷àñîïèñ? ² ÿêèìè êðèòåð³ÿìè êåðóºòåñü ïðè öüîìó?

Я

кщо оцінювати за 10-бальною шкалою, то я б оцінив на «8». Критерії оцінки дуже прості. За 10 умовно беремо ті можливості, які студенти мають, навчаючись у семінарії. 1 бал, який вартувало б наздогнати, – це переосмислення рубрик та відповідно розташування матеріялів. Сюди б я відніс також побажання щодо науково-популярного стилю, який є своєрідною стрілою, що має влучити у мішень – «широке коло читачів». Пишучи таким стилем статтю, ви доносите вузькоспеціялізовану тематику до необізнаного з нею читача. Потрібно ставити собі запитання: що мій читач може знати і розуміти, а що йому потрібно додатково пояснити. Ще 1 бал має надолужити верстка. 7 років тому, коли розпочалася верстка «Слова» для повноформатного друку, за основу я взяв один популярний на той час всеукраїнський часопис. За 7 років у дизайні та верстці сучасних видань відбулася своєрідна революція. Дизайнери сьогодні велику увагу приділяють т.зв. інформативній графіці (таблиці, цікаві факти, статистика, біографії, енциклопедичні довідки, ілюстрації тощо), яка є невід’ємною складовою науково-популярного стилю. Ця інфографіка спрощує сприймання статті читачем. Нещодавно переглядав відеоматеріял, в якому розповідалося про те, як одному з провідних европейських газетних дизайнерів завдяки тільки зміні оформлення друкованих видань вдавалося збільшувати кількість читачів на 20-30%.

×è äîïîìàãຠÂàì äîñâ³ä ïðàö³ ó «Ñëîâ³» â ðîáîò³ ïðåñ-ñåêðåòàðÿ íàøî¿ ºïàðõ³¿? Безперечно. Праця у «Слові» дала багато творчих імпульсів, які згодом розвинулись у певні навики, без яких сьогодні було б важко здійснювати працю прес-секретаря.

Ùî ïîðàäèòå ñüîãîäí³øí³é ðåäêîëå㳿? Хочу побажати постійного прагнення вдосконалювати часопис, уміння ставити перед собою творчі плани та виконувати їх. Хай Господь у цьому Вам допомагає!

49

сеМінаріЙна хроніка

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

сеМінарія

У Дрогобичі відбулась Перша конференція представників семінарійних ЗМІ 7 травня у Дрогобицькій Духовній Семінарії відбулася Конференція представників семінарійних ЗМІ «10 років релігійно-суспільному часопису “Слово”». Такий захід проходив уперше та був присвячений 10-річчю часопису «Слово» – друкованому виданню Дрогобицької Духовної Семінарії. У конференції взяли участь представники таких духовних греко-католицьких семінарій: Дрогобицька (релігійно-суспільний часопис «Слово»), Львівська (католицький часопис «Пізнай Правду»), Тернопільська (представники прес-служби семінарії), Ужгородська (часопис «Пора жнив») і Брюховицька семінарія отців-василіян (християнський молодіжний часопис «Господь і я»). Конференцію розпочато спільним молебнем редакційної спільноти часопису «Слово» і гостей до святого апостола і євангелиста Йоана Богослова (молебень відбувся в каплиці Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці» Дрогобицької Духовної Семінарії, а очолив його о. Олег Чупа, прес-секретар СамбірськоДрогобицької Єпархії, випускник семінарії і колишній активний учасник редакційної колегії часопису «Слово»). Опісля в актовому залі семінарії розпочалося пленарне засідання, під час якого виступили: ректор семінарії о. д-р Мирон Бендик, котрому належить ініціятива створення семінарійного часопису, головний редактор «Слова» д-р Олег Шепетяк, випускник семінарії і колишній учасник редколегії часопису, попередній головний редактор «Слова» проректор семінарії о. прот. Григорій Комар, а також колишній заступник головного редактора о. Олег Чупа, прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Доповідачі наголошували на важливості церковних друкованих видань, за допомогою яких здійснюється проповідь Слова Божого. Слід зазначити, що XIX-XX ст. для УГКЦ позначені існуванням різноманітних періодичних церковних видань, в яких, окрім богословських питань, висвітлювались суспільні теми. Відтак семінарист Сергій Паламарчук, заступник головного редактора «Слова», розповів про 10-річний шлях розвитку часопису, демонструючи присутнім примірники найперших чисел «Слова», а о. Олег Чупа у своїй промові поділився спогадами про заснування часопису і перші спроби праці над ним. До слів привітання під час пленарного засідання долучився голова Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці» Дрогобицької Духовної Семі-

50

нарії семінарист Руслан Гедз, котрий представив внутрішньосемінарійний інформаційний бюлетень братства «Восхожденець», а також Марія Жук, представник молодіжного християнського часопису Самбірсько-Дрогобицької Єпархії «З любов’ю у світ», представивши своє видання. Далі слово мали представники инших духовних семінарій, котрі поділилися досвідом друкованого слова та діяльности в галузі ЗМІ у своїх навчальних закладах. Усі учасники конференції були однозгідними у тому, що подібні спільні зустрічі мали б стати регулярними, а на заключній нараді прийнято резолюцію, серед пунктів якої найголовнішими є наступні: - ініціювати проведення щорічних конференцій представників семінарійних ЗМІ з метою обміну досвідом, співпраці, підвищення якости та ефективности праці, пошуку та опанування нових методів євангелізації за допомогою ЗМІ; - за пропозицією представників католицького часопису «Пізнай Правду» (Львівська Духовна Семінарія) ІІ Конференцію представників семінарійних ЗМІ провести у 2011 р. у стінах Львівської Духовної Семінарії Святого Духа в рамках святкування 15-ї річниці заснування часопису «Пізнай правду»; - відповідальність за організацію ІІ Конференції представників семінарійних ЗМІ покласти на представників католицького часопису «Пізнай Правду» (Львівська Духовна Семінарія); - за пропозицією представників Тернопільської Вищої Духовної Семінарії внести до порядку денного ІІ Конференції представників семінарійних ЗМІ розгляд питання про створення асоціяції семінарійних ЗМІ в Україні.

сеМінарія

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

сеМінаріЙна хроніка

7 березня 2010 р. Б. Від храму Пресвятої Трійці відбувся хресний хід, у якому взяли участь семінаристи, а н азавершення ходу владика Юліян (Вороновський) освятив наріжний камінь під будівництво нового храму поблизу лікарні на вул. А. Шептицького.

9 березня 2010 р. Б. В актовому залі семінарії відбулося чергове засідання УБНТ. З доповіддю на актуальну тему «Схід і Захід України: антагонізм чи шанс для нового синтезу національної ідеї» виступив п. Мирослав Маринович.

15-17 березня 2010 р. Б. Великопосні реколекції для семінаристів цьогоріч провів єромонах Аліпій (Федун), колишній випускник, а згодом і префект нашої семінарії.

22 березня 2010 р. Б. Братство «Введення в храм Пресвятої Богородиці» відзначило 106-у річницю смерти свого засновника, слуги Божого о. Ісидора Дольницького, засилаючи свої молитви до Господа за його прославу.

1-4 квітня 2010 р. Б. Семінаристи взяли участь у торжественних пасхальних богослужіннях в катедральному соборі Пресвятої Тройці.

12 квітня 2010 р. Б. Після великодніх канікул студенти повернулися на навчання. У цей день у семінарійній каплиці на молитовне почитання було виставлено чудотворний образ Розпяття Христового з Глинян. Біля ікони відбулися цілонічні чування.

13 квітня 2010 р. Б. На черговому засіданні УБНТ з доповіддю на тему «Доктрина і процедура в УГКЦ» виступив митр. прот. доктор Михайло Димид, заторкнувши тему стосунків Київської Церкви і Римського Апостольського Престолу.

15 квітня 2010 р. Б. Відбулася зустріч семінаристів з заступником керівника відділу Відділу УГКЦ у справах душпастирства у силових структурах України о. Любомиром Яворським. Разом з о. Любомиром до нашої семінарії завітали семінаристи Львівської Духовної Семінарії, котрі представляли семінарійний Центр душпастирювання військовослужбовців святого Георгія Побідоносця.

16 квітня 2010 р. Б. До семінарії завітав д-р Михайло Петрович, представивши студентам Семінарії ліценціятську програму з літургійних наук УКУ.

23 квітня 2010 р. Б. Семінаристи мали нагоду побувати на духовному концерті у храмі Пресвятої Тройці. Виступав хор з Польщі.

51

сеМінаріЙна хроніка

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

сеМінарія

25 квітня 2010 р. Б. В стінах семінарії вперше відбулася інтелектуально-розважальна гра «Що? Де? Коли?», ініціяторами організаторами якої стали семінаристи Іго курсу. Дякуємо першокурсникам і бажаємо їм наснаги, нових творчих злетів і досягнень.

29 квітня 2010 р. Б. Семінаристи взяли активну участь в організації та святкуванні Академії пам’яті митрополита Андрея Шептицького у Дрогобицькому педагогічному університеті.

4 травня 2010 р. Б. Для семінаристів виступив хор теоретиків і піаністів Дрогобицького музичного училища ім. Василя Барвінського зі своєю програмою духовних творів.

6 травня 2010 р. Б. Зі змістовною доповіддю під заголовком «Україна між Сходом і Заходом: стара тема на инший лад» на чергових зборах товариства «Бойківщина» виступив гість зі Львова п. Ярослав Грицак, аналізуючи історичний розвиток і перспективи української нації і культури.

7 травня 2010 р. Б. В нашій семінарії відбулась І Конференція представників семінарійних ЗМІ «10 років релігійно-суспільному часопису “Слово”»

8 травня 2010 р. Б. З нагоди Дня матері семінаристи представили для найдорожчих їм людей вокально-інструментальне дійство «Мамина днина». Завершилося святкування Молебнем до Пресвятої Богородиці з проханням про благословення для матерів.

9 травня 2010 р. Б. Традиційно у другу неділю травня, в День матері, семінаристи взяли участь у пішій прощі до Небесної Матері, Пресвятої Богородиці, прославленої у чудотворній Грушівській іконі. Божественну Літургію відправили єпископи Юліян та Ярослав, а своїм співом торжественне богослужіння супроводив семінарійний хор «Оранта».

52

11 травня 2010 р. Б. «Морально-етичне вчення Дмитра Туптала в контексті української духовної традиції» – цю тему в рамках чергового засідання УБНТ висвітлив о. Тарас Коберинко, викладач семінарії.

Підготував Андрій КІТиК Світлини Олега БІСиКА та Андрія ГЛАДКОГО

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010

№ 2 (42) СЛОВО / червень-серпень, 2010