Слово 43

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ЗМІСТ

ТЕМА НОМЕРУ

Дрогобицької Духовної Семінарії № 3 (43)/вересень-листопад, 2010 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ головний редактор: Роман АНДРІЙОВСЬКИЙ заступник редактора: Ростислав ПРИРІЗ літературний редактор: Іванна РИЖАН верстка та дизайн: Роман ГРОМ дизайн обкладинки: Олег БІСИК Роман КІХ Відповідальні за розповсюдження: Роман КІХ Роман ІЛЬНИЦЬКИЙ світлини: Андрій ГЛАДКИЙ

ДЛЯ ЛИСТУВАННЯ

адреса: Часопис «СЛОВО» вул. Данила Галицького, 2 м. Дрогобич, Львівська обл., 82100. електронна пошта: slovo@dds.edu.ua тел/факс: (+3803244) 2-17-04 Часопис виходить чотири рази на рік з благословення ректорату Дрогобицької Духовної Семінарії блаженних священомучеників Северина, Якима та Віталія. Часопис спирається на український правопис схвалений Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України та Міністерством культури і мистецтв України (2007). Погляди, висловлені в авторських публікаціях, можуть не збігатися з позицією редакції. Редакція залишає за собою право редагувати і скорочувати подані матеріали. Рукописи редакція не рецензує і не повертає. При передруку посилання на часопис «СЛОВО» обов’язкове.

10 Божих Заповідей: що нового? Дмитро СЕНЕЙКО ............................................................2 Божі Заповіді: лабіринти людського сприйняття о. Олег Зинич .....................................................................5 Ідолопоклонство, або «один проти всіх» Петро МАКОВЕЦЬКИЙ ....................................................7 Плагіат, корупція, клептоманія – вади сучасного суспільства Іван САВЧУК ......................................................................8 Головна Заповідь, або декілька слів на тему любові Антон БОРИС ..................................................................10 Святий день Михайло БАЛКО ..............................................................12 Святі Отці про Заповіді ..................................................13

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Роздуми у передвиборчий час Блаженніший ЛЮБОМИР (Гузар) .................................14 Не вбий, або декілька слів про найжахливіше слово – аборт Інтерв’ю з о. Тарасом РИСЕЄМ .............................................16 Лише діти знають, чого хочуть... Микола ВИТІВСЬКИЙ ................................................................18 Християнська педагогіка у вихованні учнівської молоді д-р Мирон ВАЧЕВСЬКИЙ ..........................................................23 Герої Базару – символ національного повстання Роман НАЗАР ..............................................................................27 Отець Северин Гнатюк – тихий мученик Старосамбірщини Микола ЦИБ ................................................................................30

ПОДИХ СКИНІЇ

Огляд історії українського іконопису диякон Михайло ОЛІЙНИК .......................................................32 Що ми знаємо про Святу Літургію? Проскомидія Роман СЛАВИЧ ...........................................................................36 Дорога Христових Заповідей, чи дорога багатства? Володимир БОГЕНЧУК .............................................................39 Святиня у Крилосі Іван КОМАРНИЦЬКИЙ ...............................................................41 Житіє святого Методія Переклад зі старослов’янської з коментарями прот. Івана ГАВАНЬО ...................................................43

ВІСНИК УБНТ

Характерні риси аскези та молитви святого Йосафата Кунцевича о. Олег ЧУПА ....................................................................47

СЕМІНАРІЯ

«Я з дитинства хотів посвятити своє життя служінню Богові» Першокурсники про своє покликання .......................49 Що означає для Вас зберігати Божі Заповіді? Думки семінаристів .......................................................53 Літопис .............................................................................55

1

БОЖІ ЗАПОВІДІ

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

10 Áîæèõ Çàïîâ³äåé:

ùî íîâîãî? « å áî ëþáîâ Ö äî Áîãà: áåðåãòè éîãî çàïîâ³ä³. À çàïîâ³ä³ éîãî íå òÿæê³» (² Éî. 5, 3).

Дмитро СЕНЕЙКО

У

же в преамбулі до цієї статті, де звертаємося до Вас, дорогі читачі нашого часопису, хочеться болісно зітхнути. Дарма, що мільйони бібліографічних даних можна зібрати на тему 10 Божих Заповідей, дарованих понад дві тисячі років тому, а вони все ж є поверхневими, незрозумілими, чужими для сучасної молодої людини в її такому строкатому, розгубленому, розпорошеному на мільйони думок і справ на секунду житті. Сьогодні у світі т. зв. старозавітній Декалог все частіше трактують як правила, які обмежують свободу та незалежність людини, що, відповідно, просто заважає жити. Наше завдання – у кількох наступних абзацах показати, чому не можемо відкласти його на поличку, як пережиток минулого і лише історичну спадщину людства, як, наприклад, висловлювання Будди, Конфуція чи будь-який навіть геніальний твір сучасного автора, над яким замислились, помилувались влучністю висловлювання – і забули. До чого закликає нас Господь сьогодні, тут і тепер, через Свої 10 Заповідей?

1: Передусім, зрозуміло, що реальність цих заповідей є свідченням про Божественну любов Господа до людства. Вони даровані Богом людині незалежно від того, бажає вона їх виконувати, чи ні. Їх дієву присутність у людському житті можна порівняти із загальновідомим законом Ньютона. Задумаймося: до того, як цей вчений відкрив всесвітнє тяжіння – існувало воно, чи ні? А якщо б Ньютон його не відкрив

2

– існувало б? Очевидно, що так. Те саме з Божими Заповідями. Їх дія не обмежується тим, чи знають про них люди, усвідомлюють і приймають їх, чи ні. Вони просто «працюють» у цьому світі. Саме на кровній жертві свого Сина Бог підписав родовий союз із людьми, котрі вірять у цю жертву, приймають і вшановують її. Заповіді ж не лише вказують людині на її правдивий життєвий шлях, а й дозволяють пізнати Того, Хто їх дає. Для нас, учнів Христа, Декалог не є безликим набором правил, а служить для зближення людини до Бога і Його життя. Отож, сенс цих Заповідей не зводиться лише до розрізнення між добром і злом, допустимим чи недопустимим. Найголовніше – самі Заповіді є рядками Святого Письма. Писання – це не лише книга, текст, а, передусім, Божа присутність у словах і текстах, які були записані біблійними авторами під Його натхненням. Бог став присутнім серед нас, першим проявив ініціятиву. Залишилось нам прийти на зустріч з Ним і завжди перебувати у Його присутності. Як? Молитовно читаючи ці рядки, як і всі інші богонатхненні тексти Книги Книг. Лише так з’являється шанс зрозуміти їх по-богословськи, збагнути життєву необхідність та актуальність.

:

2:

!

,

-

Першою причиною того, чому людині були дані 10 Заповідей, була пересторога людства перед самознищенням. Без Закону і відповідальності за його порушення на планеті панував

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

би хаос, мінімум – анархія і безлад. Саме тому закономірним є те, що на підставі 10 Заповідей написані всі Конституції країн світу, незважаючи на те, усвідомлювали це їх творці, чи ні. Після створення людини, Бог дає їй лише одну Заповідь. Згідно з логікою біблійних авторів, вона містить у собі всю повноту задуму Творця про світ та людину і полягає в тому, що людина повинна прийняти встановлений Богом етичний світопорядок. Відмова від куштування плодів із «дерева пізнання добра і зла» означає, що людина не претендує на владу над тим, що у світі є добром і веде до життя, а що є злом і веде до смерти. Даючи цю заповідь, Творець дарує людству можливість прийняти і виконати її або відкинути і порушити. Реальність вибору своєю чергою творить духовну свободу людини. Коли ця перша і єдина заповідь була порушеною людьми, Бог послідовно пропонує людям інші, конкретніші заповіді,

БОЖІ ЗАПОВІДІ

і духовний стани, підпорядковуючи їх невідомим силам? Як популярно сьогодні у щоденниках друзів чи особистих анкетах писати, що він чи вона – «стрілець» або «близнюк», або «терези»! Чи всенародно проголошувати, що нинішній рік – рік свині або щура!!! І люди в це вірять!!! Ось до такого приниження Божої і власної гідності та забуття може дійти людина, котра не знає Бога. Вона, «вінець всього, що живе», оголошує себе комахою, плазуном, ким завгодно, тільки не тим, ким була створена, – образом і подобою живого Бога. А все тому, що, згідно з вченням Святих Отців Церкви, вона є тілом, душею і духом, маючи на кожному з цих рівнів, відповідно, свої тілесні, душевні й духовні потреби. Останні з них може задовольнити тільки Святий Дух. Однак якщо ці взаємини між людським духом і Ним перервані, то у людини час від часу з’являються стани, які вона називає «депресіями». Вони приходять, позаяк її серце не виповнює любов Творця.

...на підставі 10 Заповідей написані всі Конституції країн світу, незважаючи на те, усвідомлювали це їх творці, чи ні.

пов’язуючи їх виконання з відновленням втраченого ними життя. Мабуть, кожен із нас порушував одну з 10 Заповідей. Наприклад: «Не кради». Коли нам стверджують: «Я не крав», то запитаймо: «Чи ти списував контрольну роботу в дитинстві?», вже не кажучи про інші істотні крадіжки. Або: «Не май інших богів, крім Мене». Як щодо космічних об’єктів – Божих створінь – які стараннями безбожних людей перетворились на знаки зодіаку, що «крадуть» нашу віру в Бога і через астрологічні прогнози впливають не лише на наше життя, але й на психічний

Або ж у своїх спробах будувати безбожне суспільство людина неділю – день прослави і подяки Богові – теж привласнила для власної вигоди. Замість: «Пам’ятай день святий святкувати» – це час загальної торгівлі у всьому світі. Вона має місце у всіх великих містах, магазинах і на ринках, а сучасні торгові центри і комплекси набувають ще й статусу розважальних, стаючи місцем поклоніння чому завгодно і кому завгодно, тільки не Богові. Сьогодні зачинений в неділю магазин сприймається, як прикре непорозуміння і упущена можливість щось купити або щось вигідно продати. Мабуть, саме непомірна любов до розваг і супутні їм купівля-продаж привели сьогодні весь світ до фінансової кризи. «Тридцять срібняків» і до сьогодні залишаються найбільш конвертованою валютою. Людина має поклонятися Богу. Ми потребуємо Його, відчуваємо, що наше життя не належить нам, воно – від Когось, яке, як дар нам, лише Хтось може підтримувати. Сьогодні під цим «Хтось» розуміємо все, що завгодно. Ідолопоклонство завжди заподіюватиме людині проблеми і вестиме до самознищення. Кожна нація мала і має свого «бога», і це приводило і приводить до воєн. Щобільше: ідолопоклонство веде до сексуальної розбещеності, внаслідок чого приходить багато фізіологічних та морально-ідеологічних хворіб, від яких вимирають цілі нації.

3

БОЖІ ЗАПОВІДІ

№№3(43) 3 (43)СЛОВО СЛОВО/ вересень-листопад, / вересень-листопад,2010 2010

Божі Заповіді актуальні ще й тому, що вони – основа людського добробуту та щастя. Тому кожна Заповідь – це не лише те одне речення, яке ми читаємо в старозавітніх книгах Виходу та Второзаконня. Перша, друга, третя – і так аж до десятої охоплюють усю палітру людського життя і часу, в якому воно протікає. Чи це тисячоліття тому, коли їх розуміли по-своєму, чи сьогодні, у дану хвилину, яку і в якій себе усвідомлюємо, – завжди вони є конкретною відповіддю на наш духовний, життєвий запит перед власною совістю, прийнятим рішенням, яке ми здійснюємо у думках, чи в дії.

3:

–

Як важко не було б це зрозуміти, але це справді так. Людина створена для того, щоб жити з кимось, служити йому. Якщо не Бог стає об’єктом її поклоніння, то ним неодмінно буде хтось інший, включаючи і саму себе. Спорожніле святе місце людської душі обов’язково заповниться чимось несвятим, і ця закономірність є постійною, чи у часи Каїна, чи сьогодні, де людство, яке хоч і живе у достатку, але стоїть над безоднею. Воно хоче жити й бути щасливим без Бога і Його Заповідей. Маємо Інтернет, телебачення, автомобілі, літаки, телефони, атомну енергію, модерні помешкання; ми опанували землю, море й повітря; але залишаємось моральними жебраками, бо все те нас не вдовольняє, не робить щасливими, а, радше, віддаляє, аніж наближає до щастя. Тому бачимо мільйони нещасливих, розчарованих, безнадійних і знеохочених до життя людей.

...перед нами – нелегке, творче завдання: молитися Божими Заповідями у своєму житті. Божі Заповіді актуальні ще й тому, що вони – основа людського добробуту та щастя. Немає у світі людини, котра не бажала б бути щасливою. Молоді й старі, бідні і багаті, вчені та невчені – усі прагнуть щастя. Однак воно можливе лише тоді, коли завжди будемо дозволяти Богові бути присутнім у кожному епізоді життя. Із цією метою Він дав нам 10 Заповідей, які мають стояти на сторожі нашого щасливого життя.

4

ТЕМА НОМЕРУ

Американський генерал Мек-Артур при капітуляції Японії наприкінці Другої світової війни визнав: «Тільки повернення до християнських засад може врятувати людство від страшної загибелі. Коли не буде війни з Богом, тоді не буде війни між народами». Без цих Заповідей нема щастя для людини, родини, суспільства, народу, нема доступу до неба. «Як хочеш увійти в життя, – каже Христос до кожного з нас, – додержуй Заповідей» (Мт. 19, 17). Тому перед нами – нелегке, творче завдання: молитися Божими Заповідями у своєму житті. Хоч старозавітній Декалог і відображає рівень моральної свідомості тогочасних людей, ми завжди маємо у складному житті сучасного світу доповнювати їх свідомістю Христа і Його Євангелія. 10 Заповідей – непорушна основа, на які оперся сам Господь у своєму вченні. Він поглиблює сенс багатьох етичних Заповідей, а в Нагірній проповіді вказує, що жорстокість й аморальність згубні вже тоді, коли народжуються в серці людини, а не тільки тоді, коли виявляються у її вчинках. Подібно й ми, на основі Декалогу, глибоко роздумуймо над власною позицією в кожній ситуації нашого життя. З точку зору християнства, головна мета людства – це слідування до Бога і все більша реалізація в суспільному житті Божих Заповідей. І тоді, як стверджують російські богослови, світова спільнота перетвориться в Боголюдство. Сенс життя кожної людини полягає у самозаглибленні, у постійній праці над собою, подоланні своїх негативних рис, емоцій, переборенні самої себе, досягненні своєї Божественної глибини і відчуття єдності з усім світом і Богом. Людина стає Боголюдиною. Це дуже тяжкий і тернистий шлях, наповнений стражданнями, але наш Творець, Котрий любить нас, допомагає в усі моменти нашого життя, щоб ми змогли подолати всі труднощі і жити з Ним у безмежній гармонії та любові. правыппвпвывпвапвпвыапваыпвпорлроол

Цікаво, що...

Після Другої світової війни в Голландії засновано спільну акцію католиків і протестантів під гаслом: «Поворот до Божих Заповідей!». Цю акцію повинні підхопити всі християни світу, їхній клич нехай стане й нашим особистим, родинним, національним кличем. Тоді запанує у світі Бог і Його Заповіді й сповняться слова Писання: «Щасливий народ, якому Бог – Господь!» (Пс. 144, 15).

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

БОЖІ ЗАПОВІДІ

Божі Заповіді: лабіринти людського сприйняття

о. Олег ЗИНИЧ

Ж

иття має свій неповторний шлях. Він не схожий на смак екзотичного манго, не притаманний порослим мохами сирам – залишмо їх гурманам. Не подібний до «смаку» банківських рахунків. Це, радше, замінники смаку. Імітація. Насправді смак життя є набагато ціннішим. Це знають ті, хто хапається з усіх сил за його ефірні силуети, знаючи вже виголошений діагноз-вирок і будучи вже пронизаним метастазами. Це знають жінки, котрі погодились на аборт. Це знають… Зрештою, мали б знати всі, хто отримав Дар Життя. Якщо цей дар робити, щоб успадкувати життя вічне?» оповитий вірою, то шанси знати життя ста- (Мк. 10, 17), тобто повертається до першоють ще більшими. Саме знати. Не відчувати джерел. чи просто смакувати, як улюблений салат. І Якщо в житті немає справжніх орієнтирів не плутати «знати життя» з емпіризмом. Зна- – то людина часто губиться. А що ж є «блати життя, його смак – це спілкуватися з Бо- го»? «Учителю благий…» – це вже крок нагом, з ближнім. Повнота ж його – осягнути зустріч Істині. Однак крок ще у пітьмі: «Чого життя вічне. називаєш мене благим? – сказав Ісус до нього.

– Ніхто не благий окрім одного Сучасна людина, на жаль, Бога». Той, хто не усвідомив, не часто прагне щось робити, Знати життя, його що перед ним Господь, не може особливо, щоб успадкувати життя вічне. Стереотип? Можсмак – це спілкувати- вповні знати БЛАГО. Дотримування Божих Заполиво… Виплеканий прогресуся з Богом, з ближнім. відей, про які йдеться в діалоючою індиферентністю і критичною позначкою «кипіння» Повнота ж його – осяг- зі Христа з юнаком, є умовою осягнення Царства Божого. Як меркантильних амбіцій. Коли нути життя вічне. ставиться сучасна людина до тільки споживати життя, своє Десяти Заповідей? Опитувані інших, коли органи травлення замінюють функції мозку, або останній ня свідчать про неодностайність серед людей спрямовує все своє єство на виключно реф- щодо Декалогу1. Умовно розділимо їх на чолекторну діяльність, тоді залишаються три тири групи.

1. Значна частина, особливо молодь, варіанти: сприймають Заповіді Божі як заборону: Перший – людина бездумно чи в метушні «Не». Їх асоціативність зводиться до того, розтринькує або, кажучи поширеним приміщо життя християнина схоже на тривалу тивним сленгом, «хаває» життя. Варіант другий – шукає черговий рецепт ! «еліксиру молодості». Опитування проводилось з 20 червня по 10 липня 2010 р.Б. В опитуВаріант третій: «Учителю благий, що мені ванні взяли участь 280 респондентів на території Львівської області.

5

БОЖІ ЗАПОВІДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ТЕМА НОМЕРУ

мандрівку електропотягом, машиніст якого Максимові Ісповіднику: «Мета заповідей в постійно оголошує: «Не перешкоджати руху, тому, аби звільнити ум від непоміркованосне притулятися до дверей, забороняється ті і ненависті й привести його до любові до зривати стоп-кран, викидати сміття, не…, Нього (Спасителя) та до ближнього, від якої не…, не…». Єдине право – купити квиток і народжується світло святого діяльного пізїхати. Єдине право християнина, на думку нання». цієї групи, – бути ним і до«Дивна річ» – дотримутримуватися Божих Заповання Божих Заповідей не Можна прожити все жит- означає бути християнивідей.

2. Абсолютна протитя, але так і не пізнати його ном у повноті всього сенсу. лежність – ригористичне смаку, мандруючи сипучи- Адже і юдеї, котрі видали сприйняття. Навіть неХриста на розп’яття, дотрими пісками пустелі у по- мувалися Божих Заповідей. вдоволеність! «Чому так мало?» Звідси спроба вишуках оазису, забуваючи Адже і сучасна секуляризанайти «нові» заповіді і дії спричинена не стільки підвести очі, щоб побачити ція чи речі, які підпадають під атеїстами чи людьми інших вершину, де чекає зі скри- вірувань, як особами, котрі категорію гріха. Своєрідна гра, яка закінчується або дотримувались Божих Зажалями Бог. відмовою від неї, або доповідей, але, що важливо, ходить до абсурдних тверне вловлювали їх суті. джень. Наприклад, зачислення деяких хворіб до гріха: СНІД, цероз печінки, цукровий діабет тощо.

3. Сприйняття Божих Заповідей без особливого ентузіазму, дотримування їх, не вдаючись до їх «розшифрування». Ця група найбільша серед усіх опитуваних. Саме тут можна почути: «Я нікого не вбив, не вкрав, не запалив, отже, я не маю ніяких порушень». Саме тут небезпечна поверховість сприйняття Божих Заповідей, християнства і Бога.

4. І, нарешті, четверта група – адекватне

сприйняття Божих Заповідей та періодична туга, своєрідна «анемія» за Богом: «Учителю, я вже те дотримував змалку» (Мк. 10, 20). Що об’єднує перші три групи? Найперше – нерозуміння мети та суті Декалогу. Яка ж мета? Нормування відносин з Богом і ближнім? Квиток у Царство Боже? Цікаве і більш повне трактування належить святому

6

Мало виконувати Божі Заповіді, потрібно усвідомити, прийняти їх Дар, відчути і зрозуміти отой острах Мойсея і вміти ці заповіді прийняти, щоб відчути себе не пасажиром електропотягу «Життя», але бути по-справжньому щасливим. «Якби ж то в них та було таке серце, щоб мали острах передо мною та й завжди пильнували всіх моїх Заповідей! Вони були б щасливі, вони самі й діти їхні повіки!» (Втор. 5, 29). Суть Божих Заповідей не у формальному їх виконанні, що не відрізняється в такому випадку від дотримання державних законів, які навчились легко обходити й порушувати привілейовані й звичайні громадяни, а в духовному наповненні їх, чуванні з ними. Це дозволяє вийти поза рамки формалізму, щоб стати ще на крок ближче до Христа. Як стверджує святий Максим Ісповідник: «Одне ми чинимо для Бога за заповідями, а інше не за заповідями, а як добровільне приношення». Пригадаймо: «Одного тобі бракує: піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною» (Мк. 10, 21). Однак цього часто так і не стається: «Той же, зажурений тим словом відійшов геть засмучений…» (Мк. 10, 22). Можна прожити все життя, але так і не пізнати його смаку, мандруючи сипучими пісками пустелі у пошуках оазису, забуваючи підвести очі, щоб побачити вершину, де чекає зі скрижалями Бог.

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

�äîëîïîêëîíñòâî, àáî «îäèí

БОЖІ ЗАПОВІДІ

ïðîòè âñ�õ

,

Петро МАКОВЕЦЬКИЙ Кожному відомо, що згідно з правилами «сучасного» життя релігія є приватною справою. Для «розмов про Бога» відведено неділі та храмові празники. Якщо ж комусь заманулося залучити Бога у всі аспекти свого життя, то ця людина, безперечно, релігійний фанат! Кожен із нас часом може впіймати себе на такому ставленні. Цілком нормально визнавати Бога в деяких проявах життя, але щоб у всьому!? Так поступово агностицизм і арелігійність стають «новою релігією», котра у багатьох державах набуває статусу офіційної та дискримінує усі інші релігії.

Ц

«Я – Господь, Бог твій,… нехай не буде в тебе інших богів крім мене» (Вихід 20, 2-3).

що їй вигідно в це вірити. Тоді кому потрібне хрисе є першою Заповіддю Декалогу. На сьотиянство, з його щоденним подвигом, милосердям, годні вона є однією з найактуальніших. яке, знову ж таки, є невигідним? Найгірше, що ми Сучасне суспільство є світським за хазвикаємо до такого життя і з часом вже не хочемо рактером, тобто «від світу цього». Нині кожен вибирає, у що або у кого йому вірити. Із кожним днем змінюватися. І що тут вдієш, коли люди щиро перевсі хочуть чогось нового, чогось модного, ексклю- конані, що служать Богові, беручи в неділю участь зивного, особливо – в справі релігії. Зважаючи на це, у Божественній Літургії, а упродовж тижня дають, не йдеться про спасіння душі, а лише про імідж, зо- чи самі беруть хабарі, поводяться кон’юнктурно та внішню оцінку. Натомість Христос навчає: «Ти ж, лицемірно?... У таких випадках найкраще прогляколи молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою дається унікальність християнства, бо Христос людвері й молись Отцеві твоєму…» (Мт. 6, 6). Непре- бить кожну особу на землі і всіх кличе до спасіння. стижна така духовність? Треба шукати щось модні- Тому апостол Павло застерігає нас, кажучи: «Не даше?... І люди шукають, а якщо суспільство перетво- вайте місця дияволові…» (Еф. 4, 27). рюється на споживача, то релігія стає продуктом. Зазвичай так є, що ми всі служимо Богові лише на Позаяк є попит, то й пропозиція словах, а ділами свідчимо протине забариться, причому не одна, а лежне. Для того щоб в цьому перетисячі… Тим більше, що покупець ...якщо суспільство конатися, достатньо лише кожномає право вибирати, а якщо захоче перетворюється на му проаналізувати власну систему – то й усе попробувати. Тоді як ровартостей і поглянути, на якому зуміти слова апостола Павла: «Не споживацьке, то релімісці стоїть Бог, а на якому влада, вподібнюйтеся до цього світу…» гроші і т. ін. Відразу стає зрозумігія стає продуктом. (Рим. 12, 2), якщо світ виглядає талим: кому ми служимо. Однак на ким привабливим? Чому б не бути якому б місці у нашому житті не такими, як усі? І, справді, світ як матеріальне тво- був Бог, Він все одно стукає у наші серця. Рано чи ріння є добрим, бо створений Богом. Але «світ», як пізно ми починаємо відчувати спрагу за Божественсистема цінностей, згідно з якою джерелом благ є не ним, бо людина не здатна заспокоїти душу іншої Творець, а творіння, «світ», як психологія спожива- людини. Однак, щоб дістатися до джерела Істини цтва, – є безбожним! Світ поглинає нас, присипляє і Життя, треба йти проти течії, а це – важко. Тому нашу увагу, через що починаємо мислити типови- Господь нас і створив вільними, щоб ми могли самі ми споживацькими категоріями. У підсумку сенс вибирати, куди йти, і, вибравши, не нарікали на нашого перебування на землі зводиться до «вигід- Нього. Недарма ж український гурт «Океан Ельзи» но-невигідно». Людина може вірити в найабсурдні- співає: «Хіба хтось казав тобі, що буде легко?...». шу філософську чи релігійну концепцію лише тому,

7

БОЖІ ЗАПОВІДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ТЕМА НОМЕРУ

Ïþàþ³àò,êîðóïþ³ÿ,êþåïòîþàí³ÿ– âàþè ñóþàñíîþî ñóñï³þþñòâà Іван САВЧУК

Л

юдина, як вінець Божого творіння, покликана оволодівати і користуватися тими благами, які сотворив Господь. Усе в цьому світі: сонце, земля, з усім її багатством, моря й річки і те, що знаходиться в них, є для добра людини. Бог творить тільки добре і хоче, щоб це творіння було для служіння ближньому та задоволення власних потреб. Кожен, приходячи у світ, отримує від Бога дар, талант, котрий використовує для добра свого та своїх ближніх. Проте від моменту гріхопадіння бачимо, що людина починає цей дар через свою злу волю використовувати не для добра, а для шкоди та руйнування. Щобільше, починає паразитувати на комусь іншому, тобто своєму ближньому, і не тільки на тому, котрий поруч із нею, але й на прийдешніх поколіннях. Споживає понад міру те, що їй необхідно для власних потреб. Отож, вичерпуються ресурси, з яких мають користати наші діти і внуки. Ізраїльський народ, перебуваючи в пустелі, споживав манну, яку їм давав Господь. Проте Він заповів, щоб кожен збирав ту міру, яка є йому потрібною на день для споживання (див. Вихід 16). Так забезпечував себе перед тим, щоб не потонути у власних лінощах й захланності, а бути щедрим і зичливим. Сьогодні живемо в добу науково-технічного прогресу, великого розвитку кібернетики, економіки. Здавалося б, суспільство дійшло до свого апогею, проте і далі ми є свідками соціальної нерівності, особливо в країнах третього світу, де одні живуть заможно і наживаються на інших, хоча таке часто можемо спостерігати і в деяких країнах колишнього Радянського Союзу. Тут справджуються слова Христа про те, що бідних завжди маємо з собою (пор. Йо. 12, 8). Це означає, що завжди будуть люди, котрі потребуватимуть нашої допомоги, опіки, поради. Саме через них, через готовність їм послужити ми проявляємо своє милосердя і любов. Але як реагувати, коли бачимо, що одна людина використовує весь потенціал і вміння іншої? При цьому наживається на її праці, не даючи змоги ближньому реалізувати себе як особистість. Хтось може набувати собі світової слави, суспільного статусу, наукового ступеню, при цьому не докладаючи майже ніяких зусиль із власного боку. Однією з ланок для осягнення омріяної мети є привласнення чужої інтелектуальної праці. Трохи заглибившись в історію, можемо знайти декілька способів приховування авторського імені: псевдоніми, аноніми, містифікацію, астроніми, криптоніми, апокрифи, плагіат. Причини, які примушують автора ховати своє «обличчя», можуть бути різними, і на цьому ми не зупинятимемося, бо це тонкощі психології творчості. А от плагіат, який набув у нашому суспільстві катастрофічного поширення, – не можемо залишити поза увагою.

8

Плагіат – оригінальний спосіб «ксерування» Оригінальний переклад цього слова із латинської українською – «викрадення». Однак найбільше вражає те, що плагіат набув до деякої міри легалізації. У будь-якій книжковій крамниці на почесному місці можна побачити книжки на кшталт «100 найкращих творів з української літератури», «Розв’язання 1000 задач із фізики», «Усі домашні завдання для 10 класу», «10000 рефератів з історії» тощо. Працюють видавництва, сотні людей віддають свої сили та енергію… на поширення плагіату, банальне списування. Зрозуміло, що такими «рефератами» насичений Інтернет. Та це все – для школярів. А ось для студентів існують спеціальні фірми, в яких можна замовити контрольну, курсову, дипломну роботу на будь-яку тему і з будь-якої галузі знань – зрозуміло, за певну платню. Заможні люди, котрі обіймають високі посади, мають змогу придбати тексти монографій, дисертацій і стати ще більш шанованими «професорами». Цікавим є той факт, що майже вся наша «еліта» у стислі терміни, не відволікаючись від безпосередньої роботи і бізнесу, написала дисертації. Кожна людина, котра хоч трохи обізнана з процесом написання серйозної наукової праці, добре знає, скільки сил, часу й енергії необхідно віддати цій праці. Без відриву від адміністративного керування, зробити це просто неможливо. Правда, іноді спалахують суперечки в науковому середовищі, але вони швидко згасають, позаяк довести плагіат можна лише маючи велике бажання та докладаючи зусилля. Найчастіше такого бажання ні в кого немає, так як задоволеними залишаються всі учасники цього процесу: одні отримують гроші за свою працю, інші – позитивні оцінки в школі, дипломи про закінчення вищого навчального закладу, атестати кандидата, а то й доктора наук. Це навіть не плагіат у його буквальному значенні, це – суто пострадянське ноу-хау, адже ніде у світі такого немає. Ось тільки в головах «покупців» не залишається нічого. Наука тупцює на місці, профанується вартість вузівського диплому, наукового ступеню тощо. Кого тільки породить такий «сон розуму»? З іншого боку,

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

сотні талановитих людей працюють на таких замовників. Вони змушені займатися напівкримінальним бізнесом, бо не можуть зреалізувати себе, заробити гроші на пристойне життя в інший спосіб. Про авторське право ніхто й не згадує, його нібито й не існує в нашій державі. Та це все лише один бік медалі. З іншого боку, трапляються випадки, коли такі плагіати затверджуються і приймаються, як доволі оригінальні дослідження. При цьому їх справжній автор про це не здогадується, хоч попередньо його працю ніхто навіть належно не оцінив. Це позбавляє людину доброго імені. Вкрасти можна не тільки майно, але й очорнити людину, а назад їй добре ім’я вже важко повернути.

Корупційна «ментальність» Для успішного затвердження такої праці потрібен хабар. Так виступає ще один елемент корупційної системи: я хоч і негідний, але через великі фінансові можливості буду мати те, чого захочу, байдуже, що не маю до цього ніяких вмінь і навичок. При цьому людина навіть не задумується, що стає злодієм, бо краде чужу власність. Корупція і хабарництво вже настільки увійшли в ментальність і спосіб життя людини, що викорінення її тепер вимагає великих зусиль. Хоч це є суспільною проблемою, але кожен повинен її вирішення розпочати з себе. Часто спостерігаємо за випадками, коли людина для того, щоб не стояти в черзі півгодини, готова заплатити, щоб піти першою, хоч нікуди не поспішає і зовсім не переймається іншими, котрі там також чекають. Так усе починається з малого: простого і банального списування в школі, а розростається до великого шахрайства і обману. Так маленька крадіжка переростає в пограбування і то настільки, що стає способом життя людини. Вона настільки входить у психологію, що видається цілковито нормальним і прийнятним станом речей. Тут хотілося б розповісти про ще одного «черв’яка», який точить наше суспільство – недугу, що зветься клептоманією.

Клептомани: прості злодюжки, чи духовно незрілі особистості? Найперше з’ясуємо етимологічне значення самого слова. Клептоманія (від грецького klepto – краду та mania – безумство – захопленість, пристрасть) – патологічне сильне бажання вкрасти що-небудь, що, зазвичай, не супроводжується потребою мати вкрадений предмет. Розглянемо сутність цієї проблеми з психологічної точки зору. Крадіжка у клептоманів – не спосіб вирішувати свої психологічні проблеми і не спосіб збагачення за рахунок інших. Для клептомана важливий сам акт крадіжок, який є агентом емоційної залежності, та спосіб зняти дискомфорт і внутрішнє напруження. Для клептомана важливим є саме злодійство, яке супроводжує особливий психоемоційний комплекс. Вкрадені речі їм не потрібні. Вони їх просто складають. Справжні хворобливі причини, заховані глибоко в підсвідомості, звичайно, формуються ще в ранньому дитинстві. Не плутаймо клептоманію зі звичайною крадіжкою. Клептоманія – це патологічна одержимість здійснювати крадіжки, що виникає імпульсивно, як напад. А злодійство – дія продумана, спрямована на придбання матеріальних цінностей, і для декого це єдиний спосіб заробітку. Клептоманічна крадіжка, зазвичай, не переслідує матеріальної вигоди: вкрадений

БОЖІ ЗАПОВІДІ

предмет клептоманові абсолютно не потрібний. Однак порив вкрасти – нездоланний, причому при завершенні акту крадіжки клептоман відчуває задоволення, яке можна порівняти із задоволенням наркомана, котрий отримав дозу наркотику (він спочатку живе, щоб колотися, а потім колеться, щоб жити). Згодом, у стані фрустрації, він може згорати від сорому або мучитися від почуття провини, але в ті долі секунди, поки триває момент крадіжки, людина, схильна до клептоманії, – на вершині блаженства, на піку гострих відчуттів. Підсумовуючи, можна прийти до висновку: злодію важливий результат, а клептоману – процес. На даному етапі клептоманів не так просто виявити. Не всі клептомани можуть бути затриманими на місці злочину і не всі потрапляють у руки правосуддя. Західна статистика показує, що клептоманами є приблизно 5% магазинних злодіїв. Клептоманією страждають близько 0,05% людей, тобто це явище вкрай рідкісне. Решта: 20% – невмотивовані крадіжки (пов’язані з прихованими мотивами поведінки, внутрішніми психологічними конфліктами, депресіями). До прихованих мотивів можна додати ті випадки, коли тінейджери крадуть, щоб самоствердитися, пройти ритуал «посвячення у доросле життя», а також із почуття юнацького опору або бажання «пошикувати» перед своєю компанією; 5% випадків крадіжок скоюють люди, котрі перебувають у стані відчаю; 70% усіх крадіжок –звичайні злодії з метою привласнення чужого майна. Звичайні злодії, що свідомо обрали цю професію, комфортно почувають себе в ній серед кримінального світу і навіть пишаються тим, що вони саме злодії. Відчувають тривогу тільки в момент крадіжки або після неї, коли опановують думки, що їх можуть зловити або зловлять. Клептомани після короткочасної ейфорії відчувають стан фрустрації, докори сумління, позаяк насправді є чесними людьми, далекими від кримінального світу. Але не красти вони теж не можуть. Клептоманів, як правило, відрізняє низька самооцінка, почуття самотності і підсвідоме бажання відплати за те, що вони такі погані. З усього вищесказаного можемо ствердити, що ніхто клептоманом не народжується. Так само як ніхто не народжується злодієм, вбивцею, волоцюгою, шахраєм. У міру свого духовного і фізичного розвитку, через певні потрясіння і збочення, людина може вибрати неправильний шлях, піти не тією стежкою, що нею заповідав нам іти Господь. Найсумніше, коли цей шлях є вже добре протоптаним попередниками і нам здається, що не варто робити інакше, якщо всі так роблять. Чинять так тому, що не є в злуці з Богом, їхнє серце нечисте, бо одурманене злими помислами, пристрастями є в їхньому полоні. Лише чисте, просвічене серце може побачити свої хиби і промахи, а, будучи в єдності з Господом, здатне їх подолати і сказати їм «Ні», а Богові – «Так». Лише так підемо дорогою Христа та виконаємо Його заповіт: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! (Йо. 13, 34). А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» (Мт.

5, 44). Не робімо ближньому того, чого не хотіли б для себе, і провадьмо все творіння Господнє до його преображення і прославлення.

9

БОЖІ ЗАПОВІДІ

№ 3(43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ТЕМА НОМЕРУ

Антон БОРИС

Н

а дворі стояв осінній день. Сонце яскраво світило, але вже так не гріло. Воно все більше ховалось за хмари, які навівав вітер. Гарний день для прогулянки. Ідучи вулицею, душу зачаровує осіння барва дерев, захопливий танок листя, що падає на землю. І ось у такий день на одязі з’являються краплі першого осіннього дощу. Так, через декілька хвилин, почалась справжня злива. Люди заметушились: хтось ховався від дощу, хтось говорив про близький прихід зими, а хтось нарікав. Серед метушні увагу привертає пара двох молодих людей. Вони ховались від раптової зливи під маленькою парасолею. Та не це головне. Найбільше увагу привертав їхній погляд, яким вони обдаровували одне одного. Хлопець і дівчина наче щось говорили на відомій лише їм мові. У цей момент позаду почулись слова: «Яка гарна пара! Відразу видно, що закохані…». А ще хтось додав: «Дивись, як в них народжується любов!!!». А й справді, це лише початок. Тож розпочнемо і наші роздуми на вічну тему – тему любові. Із звучанням слова «любов» відразу пригадується велика кількість книг, пісень та знятих фільмів на цю тему. Видається, що вже не маємо чого більше додати. Однак продовжимо наші роздуми про любов. Незважаючи на велику кількість літератури і фільмів, не помічаємо однорідності у висвітленні теми любові. Натомість її сприймають найрізноманітніше. Хтось любов возвеличує і підносить до небесних висот, а інший приземлює та знецінює її. Ми можемо говорити про любов між батьками і дітьми, любов до Батьківщини,

10 10

до своєї роботи, до друзів, любов до ближнього та до Бога. Звідси бачимо, що є різні види любові. Не випадково ця стаття розпочинається наче якийсь роман. Не випадково було звернено увагу на погляд однієї пари. Адже саме з погляду і починаються наші стосунки. Побачивши Єву, Адам промовив: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут. 2, 23). Така зустріч поглядів є даром Бога. Як бачимо, з одного погляду Бог може запалити в наших серцях любов. У людини є вибір: розвивати погляд в любов, чи ні. Якщо ми відповідаємо «Так» на Божий дар любові, то наступає етап зустрічей. На цьому етапі є певна особливість, на яку варто звернути увагу. Вона полягає в тому, що є багато молодих пар, котрі думають, що їм, ще не одруженим, вже можна жити інтимним життям. Однак свята Церква є проти такого зв’язку до шлюбу. З цього приводу можна почути велику кількість невдоволень і запитань. Поставмо і собі найпоширеніші з них. Чи Церква своїми вимогами не отруює нам все найкраще, що є в житті? (таку думку має дуже мала частина людей – авт.). Чи розуміння любові Церквою має щось спільного із загальнолюдським досвідом любові, чи, радше, навпаки, суперечить йому? Відразу зазначмо, що ні, і що така любов не є злою, тільки її часто перетворюють у знаряддя власного задоволення, насолоди. Виключно в такому розумінні любові людина втрачає власну гідність, даровану їй Богом. Її тіло служить для миттєвого задоволення. Зважаючи на такий підхід, ми любимо тільки тіло, а не людину з її «позитивами» і «негативами». Тому Церква прагне нам показати правдиве значення інтимної любові і хоче очистити її від нашарувань егоїзму. Таке відповідальне завдання має

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3(43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

не лише Церква (духовенство), але всі люди. Це не є відмовою від любові, а показуванням правдивої величі інтимної любові (еросу). Вона є вершиною подружнього життя, його короною. Знаємо, що подружній зв’язок Бог благословив ще в раю: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Звідси, інтимна любов є виконанням Божого благословення, тобто в шлюбі вона є Богом благословенною. Поза подружжям це є виконання моєї власної волі, яка часто керується егоїстичними принципами бажання і насолоди. Однак якщо не брати до уваги духовної точки зору на це питання, а говорити виключно в категоріях людських, то більшість людей жаліє про дошлюбні інтимні стосунки. Люди, котрі не зводять любов до «ліжка», розуміють, що вона є чимось більшим, ніж просто задоволенням. Звісно, це не означає, що їм недоступне глибше сприйняття любові. Постає запитання: звідки навчитись такого глибшого, інакшого сприйняття любові. На думку автора, цього важко навчитися на дискотеці, в нічному клубі, чи в колі ровесників, але десь-інде – можливо. Найпершою вчителькою любові є сім’я. Саме сім’я є місцем, де дитина, як на словах, так і на прикладах батьків вчиться любити. Тому в батьків є велике і дуже відповідальне завдання – навчити дитину любити себе, ближнього і Бога. Дуже важливо є показати дитині Божу любов, навчити відчувати цю любов у кожен момент її життя. Дитина, котра мала добрих, турботливих батьків твердо може ступати дорогою життя. Вона з легкістю відмовиться від чарки горілки, наркотиків, не палитиме «за компанію», відмовиться від дошлюбних стосунків, тобто не боятиметься бути іншою в колі ровесників. Якось друг автора сказав: «Хтось курить і думає, що модний, а я думаю, що модний, тому що не курю». Однак запитаймо себе, батьки: чому дитина не спокусилась на ці принади?! Відповідь проста: бо відчувала щиру, турботливу і небайдужу підтримку, яка називається батьківською любов’ю. Це і є, мабуть, перше і дуже загальне значення виразу «люби себе», тобто не нищ своєї молодості і себе чи то алкоголем, чи то тютюном, чи то наркотиками. Отже, людина вчиться любові в спільноті сім’ї, а пізніше цю науку може продовжити в спільноті Церкви. Першим кроком до глибшої любові є відкинення власного егоїзму і відкриття іншої людини, її внутрішнього світу. Любов тепер стає піклуванням про іншу особу, вона не шукає вже більше для себе, а, навпаки, шукає радості, добра для коханої людини. Така любов поступово стає готовою на самопожертву. У ній навіть не постає питання про зраду чи невірність. Отже, ерос або інтимна любов, яка є чуттєвою, в міру наближення до іншої людини щораз-то менше зосереджуватиметься на собі і щораз-то більше перейматиметься тим, до кого звернена, даруватиме себе, бажатиме жити для іншої людини. Саме тут і починається глибша любов, яку ще називають «агапе» або жертвенною любов’ю. Такої жертвенної любові навчив нас Ісус Христос та багато інших людей, котрі наслідували Його

БОЖІ ЗАПОВІДІ

приклад. Отже, як бачимо, любов є не тільки почуттям, а чимось набагато глибшим. Вона постійно розвивається. Наша любов росте на колінах, коли ми споглядаємо хрест, який показує нам любов Христа. Отож, любов є даром Божим, який закладений у природу людини і який та покликана пронести крізь усе життя. Даруючи любов, ми виходимо за межі власного егоїзму і відкриваємося на іншого і, що найважливіше, – на Бога. У Святому Письмі богонатхненний автор називає Бога Любов’ю (пор. І Йо. 4, 16). Із тих слів можемо зрозуміти, Хто є джерелом моєї любові, чому я вмію любити. А відповідь проста: Бог першим нас полюбив, Він любить нас навіть тоді, коли ми Його не любимо. Він любить нас такими, якими ми є, а не за добрі чи недобрі діла. Отже, Бог є джерелом моєї любові, і я вмію любити, бо Бог мене першим полюбив і наповнив моє серце любов’ю. У чому проявляється Божа любов до нас? Відповідь знаходимо у Святому Письмі: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). А Христос навчає: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13). Отже, наша любов має дорости до любові жертвенної. Однак у нас може виникнути цілком логічне запитання: як мені любити Бога, Котрий є невидимим? Відповідь знову дає Святе Письмо: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (І Йо.

4, 20). Звідси видно нерозривний зв’язок між любов’ю

до Бога і любов’ю до ближнього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого» (І Йо. 4, 21). Любов до ближнього є любов’ю милосердною, яка проявляється в конкретному випадку і потребує моєї участі тут і тепер. Як бачимо, любов є критерієм життя і її ніколи і ніхто до кінця не зможе пояснити, бо «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (І Йо. 4,16).

11 11

БОЖІ ЗАПОВІДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ТЕМА НОМЕРУ

Ñâÿòèé äåíü «Öå äåíü, ùî éîãî ñòâîðèâ Ãîñïîäü, âîçðàäóºìîñÿ ³ âîçâåñåë³ìñÿ â í³ì» (Âîñêðåñíà Óòðåíÿ. Ïñ. 117, 24).

Михайло БАЛКО

У

першій книзі Святого Письма зустрічаємося з розповіддю, яка описує створення Богом світу. З кожним новим днем у світі поставало щось нове: небо, земля, день, ніч, небесні світила, рослинний та тваринний світ, а вершиною усього творіння стала людина. І, як читаємо у книзі Буття, по закінчені творіння Бог спочив: «Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був» (Бут. 2, 2). У Старому Завіті днем відпочинку була субота. На горі Синай Мойсеєві було вручено кам’яні таблиці, на яких написано 10 Заповідей Божих. Одна з них про день суботній: «Пам’ятай про відпочинковий день, щоб святити його. Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє. День же сьомий – відпочинок на честь Господа, Бога твого; не робитимеш ніякого діла сам, ані син твій, ані дочка твоя, ані раб твій, ані рабиня твоя; худоба твоя, ані чужинець, що перебуває в твоєму добрі. Бо шість днів творив Господь небо і землю, й море, і все, що в них, а сьомого дня відпочив; тим і благословив Господь сьомий день і освятив його» (Вих. 20, 8-11). Самі ж євреї дуже свято ставились до суботи. У цей день уникали будь-якої праці, а також приносили жертви Богові. Полишення праці і приношення жертв були нерозривно пов’язані в один день – суботу, який називаємо святим днем. У Новому Завіті днем відпочинку стає вже не субота, а неділя. Чому? Апостоли святкування останнього дня тижня, тобто суботи, перенесли на неділю. Ісус Христос у неділю славно воскрес із гробу, давши владу апостолам відпускати гріхи. У неділю Святий Дух зійшов на апостолів. Цей день, за висловом Св. Отців, є «восьмим днем». Це день воскресіння, який став

12

першим днем нового творіння, непідвладного смерті. Неділю ми також називаємо «малою Пасхою». Тому на Нікейському соборі 325 року було наголошено на тому, що молитви у цей день слід творити стоячи, позаяк така постава є виявом пасхальної радості і перемоги життя над смертю. Що ж означають слова: «Пам’ятай день святий святкувати»? У цей день кожен християнин передусім повинен брати участь у Св. Літургії, а по-друге, утримуватись від фізичної праці. Святість належить не тому чи іншому дневі, а найперше – Богові, бо лише Він – святий. Цей день є для того, щоб ми, покинувши все, пішли у храм віддати честь і хвалу Богові. Тому й день, присвячений Господові, відрізняється від інших і прожити його варто інакше, свято, не зостаючись при щоденних справах (звідси й назва: «неділя» – від «не ділай»). Митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі до вірних «Про покаяння» навчав: «День святий має бути цілий Господеві Богові посвячений, а не має обертатись на роботу». Цей день був створений Богом для того, щоб людина могла відпочити від важкого робочого тижня, присвятити його духовній праці, що пов’язане зі спасінням її душі. У сучасному світі життя стало настільки швидким, що люди часто забувають про святість неділі, про те, що цей день посвячується Господу Богові. Посвята ж у тому, щоб відкласти всі наші буденні справи, скинути з себе буденний одяг і зодягнутись у славу Христового воскресіння. Прийшовши у храм, дякуймо Богові за прожитий тиждень, за отримані блага і просімо благословення для майбутньої праці. Найголовнішим центром у Святій Літургії є Пресвята Євхаристія, що її приймаємо у Святому Причасті.

ТЕМА НОМЕРУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Інколи людина знаходить різні причини для того, щоб не піти у храм, не прийняти Христа у своє життя. Натомість свята Церква називає декілька причин, які звільняють християнина від недільного обов’язку. Серед них – неможливість фізична: хвороба, вагітність. Також тих, хто працює на фабриках, підпорядковується адміністративним законам та правилам. Важливою причиною є також діла милосердя: піклування про хворих вдома або в лікарнях; допомога ближнім у несподіваному нещасті. Проте від недільного обов’язку аж ніяк не звільняє та обставина, що хтось є дуже втомленим не після важкої тижневої праці, а від учорашнього «відпочинку», дня народження, дискотеки… У цей недільний день християнин повинен творити добрі діла для тіла й душі ближнього. Звичайно, нам слід творити добро щодня, без винятку, проте цей обов’язок особливий у дні Господнього відпочинку. У неділю, взявши участь у Святій Літургії, маємо більше часу на нашу приватну молитву та читання Святого Письма. Недільний спокій безпосередньо пов’язаний із єдністю та любов’ю в родині й добрим вихованням дітей. «Очевидна річ, – говорить митрополит Андрей Шептицький, – що святкування неділі приносить превеликі і преважливі користі для морального життя. Зберігання третьої Божої Заповіді береже людей від пересадного зайняття матеріальною стороною життя… Недільний відпочинок для робітників має також превелике значення у вихованні дітей. Робітникові, зокрема такому, що працює на більших фабриках, неділя нагадує обов’язки і радості родинного життя, виховання дітей та потіху, яку приносять батькам добре виховані діти. До виховної сили Церкви належить і те, що в неділю й свята сходяться усі в церкві, як діти однієї родини сходяться в домі батька. Багаті та вбогі, вчені і звичайні люди, старі й молоді через мудрий провід Церкви зближаються між собою. Церква всім пригадує їхні взаємні обов’язки та голосить закон любові. Приступаючи разом до Пресвятої Євхаристії, християни вчаться уважати себе взаємно, за братів пам’ятати, що не той достойний, хто має дорожчий одяг, а той, хто достойніший в очах Всевишнього Бога» («Про святкування неділі»). Багато хто забув про третю Божу Заповідь, її важливість, щобільше, про її дотримання. Святкування неділі – найстарша і священна християнська традиція, адже походить від самих апостолів. Тому для всіх нас участь у недільній Літургії та недільний спочинок мають бути чимось природним, очевидним, просто потребою нашої душі й тіла. Пам’ятаймо, що недільний обов’язок є не тільки церковним, але також Божим законом, а Божий закон не знає ані винятку, ані звільнення. Отже, хоч би ми з важливої причини не могли виконати свого недільного обов’язку, то все-таки й тоді зобов’язані святкувати неділю, наприклад, через часте згадування про Бога, довшу молитву, побожне читання, пам’ятання про вічні правди, обережність у розмові та поведінці. Не шукай тисячу причин, а «Пам’ятай день святий святкувати»!

БОЖІ ЗАПОВІДІ

Святі Отці про Заповіді Святий Василій Великий:

“Хто зберігає всі Заповіді й творить з них немов гармонійну симфонію той, на мою думку, грає Богові на десятиструнній арфі”. Преподобний Єфрем Сирійський:

“Хто зберігає Заповіді, той любить себе, а хто нехтує ними, той шкодить своїй душі”. Святий Марко Подвижник:

“Христос, Бог наш, дарував досконалу благодать Духа Святого тим, що охрещуються. Стає ж вона явною в них, коли вони сповняють Заповіді, «аж поки ми всі не дійдемо до єдності в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4,13)”. Преподобний авва Доротей:

“Зберіганням Заповідей очищується душа”. Преподобний Ісаак Сирійський:

“Тим, котрі прагнуть досконалості, потрібно зберігати всі Заповіді, тому що сокровенне ділання скріплює душевну силу”.

13

СЛОВО ПАСТИРЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Ðîçäóìè ó ïåðåäâèáîð÷èé ÷àñ Блаженніший ЛЮБОМИР (Гузар), Глава УГКЦ «Щасливий народ, Господь якого – Бог» (Пс. 144, 15).

П

еред кожними виборами, хоч про який рівень ідеться, ми звертаємося до вірних нашої Церкви та до всіх людей доброї волі з кількома закликами. По-перше, з проханням про молитву – за нашу державу Україну та за щасливий перебіг виборчого процесу. По-друге, ми закликаємо вірних нашої Церкви і всіх, хто хоче наше слово почути, щоб не легковажили правом голосування. По-третє, ми закликаємо всіх, хто за характером своєї державної служби несе відповідальність за проведення виборів, забезпечити чесне та безперешкодне волевиявлення народу. Оскільки ми знову увійшли в період підготовки до виборів, я хочу поділитися з вами, виборцями та кандидатами на посадові місця, своїми роздумами щодо цього. У житті християнського народу вибори – це дуже важливий державний акт і як такий, на думку нашу та всіх віруючих людей, не повинен відбуватися без відклику до Господа Бога, Володаря світу та історії. Доконче важливо, щоб ми поручили самих себе та всю нашу державу Його святому провидінню. Для нас молитва має ключове значення, бо такі важливі історичні моменти (як і цілком буденні) ми не сміємо відбувати без молитви до Бога. Спілкування з Господом Богом є надзвичайно важливим у цей час. Поручати Богові нашу державу і наш народ у передвиборчий час не значить вимагати від нашого Творця, щоб Він сповнював те, що ми, люди, вважаємо для себе корисним; щоб Він прийняв наші розв’язки, наші програми чи улюблених нами кандидатів. Молитва у передвиборчий (як і в будь-який інший) час означає, що ми поручаємо себе і все наше життя в руки Премудрого і Предоброго Небесного Отця, бо все, що стається (а це значить, що походить з Його предобрих Батьківських рук), є вочевидь нам на користь, навіть якщо не є нам до вподоби. Молитва – це

14

не ще один засіб у виборчому процесі. Це акт довір’я до Небесного Отця, який усе робить для добра своїх дітей і у своїй всемогутності вміє обернути нам на користь навіть те, що тимчасово може виглядати для нас невдалим. Вибори – це один із суттєвих елементів народовладдя, тобто демократії. Це такий державний устрій, при якому владу в державі здійснює народ – безпосередньо чи шляхом делегування частини влади вибраним представникам. Тому в основі народовладдя лежить свідомий, добре обґрунтований і відповідальний вибір вільних громадян. Кожне слово тут має свою вартість і сутнісне значення. Терміном «демократія» легко зловживають – пригадуєте, як пропагандисти Радянського Союзу переконували весь світ, що ця держава найбільш демократична? І сьогодні ми не завжди правильно вживаємо цей термін. Багато держав різної політичної моделі, не виключаючи й України, подають себе як демократичні. А що, властиво, є демократією? Європейська демократія народилась у стародавній Греції та означає, що вибір з боку народу є вирішальним чинником в урядуванні. Існують різні форми правління: монархічна, республіканська, олігархічна й навіть диктаторська. Всі вони діяли впродовж історії, і прихильники кожної з них можуть наводити більш чи менш позитивні аспекти того ладу, який обстоюють. Декому навіть здається, що позитивною формою є диктатура, бо обіцяє легку й коротку дорогу до розв’язання життєвих проблем і цим приманює невторопних людей, що обертається дуже поганими наслідками для всіх. Демократія, побудована на праві вибору з боку вільних і мудрих громадян, є чи не найважчою формою врядування, але, якщо її здійснювати сумлінно, є водночас найбільш тривалою і справедливою. Існують дві небезпеки для справжньої демократії:

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

СЛОВО ПАСТИРЯ

перша з них – це непошанування волі народу, а друга вони пам’ятають, що власне завдяки таким людям по міс– непошанування народом самого себе. Сьогодні в Укра- тах і селах нашої держави може настати справжнє громадїні існують обидві небезпеки: виборчим правом народу ське благо. Великий руйнівний вплив на ефективність і приваблилегковажить як влада, так і сам народ, і в цьому проявлявість виборів має й обман виборців. Часом створюється ється справжня криза демократії. У цей передвиборчий час виборці повинні докласти враження, що головна думка сучасного українського завсіх зусиль, щоб їхнє голосування було свідомим, добре конодавця спрямована лише на те, щоб ще раз перекроїти обґрунтованим і відповідальним, бо це буде запорукою виборчий закон і цим забезпечити своїй політичній силі справжньої, повноцінної демократії. Тому кожний гро- максимальні виграшні шанси. В хід ідуть спроби усунути небезпечних суперників з поля змамадянин повинен докласти зусиль, гання й уникнути чесної боротьби, щоб добре пізнати кандидатів, яким оскільки вона може дати «непрогноделегуватиме частину своєї влади, Молитва – це не ще один зовані» результати. Часом в останню усвідомити справжні потреби своєї мить міняються правила виборчого засіб у виборчому процесі. місцевості, а також розуміти та врапроцесу, що ставить небажаних суховувати інтереси всієї держави. КоЦе акт довір’я до Небесноперників у невигідне становище. Все жен повинен запитати себе, що він у го Отця... це є не що інше, як обман виборця. міру своїх сил може зробити для заОбманом слід вважати також нереагального блага. лістичні виборчі партійні програми, Багато хто в народі невдоволений які мають гарні «вивіски», але здійснити які практично взагалі процесом виборів, у яких вони не бачать сенсу. неможливо. Так, недавно мені довелося почути з уст одного громаЯкщо Церкви та релігійні організації завжди остерідянина: “Мені все одно – я не буду голосувати». Боляче гають виборців, щоб не зневажали своє виборче право і усвідомлювати, наскільки безвідповідальним є таке ставне продавали свої голоси, то наскільки більшим лихом є лення до виборів. Бо відчуття, що від мого вибору нічого купівля голосів! Бо це не лише прямий злочин перед законе залежить, є наслідком не якоїсь хибності виборів взаном, а й спокушання людей до гріха. Рівно ж злочинною є галі, а суто людських і гріховних маніпуляцій. Але ж злофальсифікація результатів голосування, яка здійснюється вмисники маніпулюють людськими голосами саме тому, через лукаві маніпуляції зі складом виборчих комісій, різщо бачать у них силу! Тому ситуацію можна виправити ні «технології» накручування голосів за якусь одну парне бойкотом виборів, а правильним і відповідальним готію чи кандидата, нечесний підрахунок бюлетенів тощо. лосуванням за належного кандидата. За те щоб здобути Така фальсифікація спотворює не лише результати, а й виборче право, наші батьки та діди, які були свідомими сам зміст голосування. І навіть якщо комусь вона й пригромадянами, навіть жертвували своїм життям. Злегконесе тимчасову «перемогу», на цьому позірному «успіху», важити цим правом сьогодні означає виявити крайню правдоподібно, не буде спочивати Боже благословення, а непошану до їхньої жертви, а ще – знехтувати можливісвідтак плоди його будуть скороминущі. тю забезпечити своїм нащадкам гідне життя. У час виборів (особливо вже після голосування) у різІ справді, голосуванням людина виражає свою житних повідомленнях чи статтях ми часто знаходимо слова тєву позицію, свої прагнення, свої переконання, своє «боротьба», «перемога», «невдача». На перший погляд, бачення майбутнього країни, в якій живе сама і в якій йдеться про опис спортивних змагань. Після уважнішоживуть чи житимуть її діти. Можна без перебільшення го прочитання годі уникнути враження, що це зведення сказати, що через усвідомлений, зрілий, вільний і демоз фронту бойових дій: хтось перекратичний вибір разом із постійною міг і здобув впливову чи прибуткота дієвою участю у громадсько-поліву посаду; комусь це не вдалося, і тичному житті людина співтворить ...якщо боротьба дійсно кажуть, що він зазнав невдачі. Уся майбутнє своєї держави. Тому, ставвелася за посади та притермінологія має присмак завзятого лячись із байдужістю до цього права протистояння і суперництва. Однак або ж топчучи його потуранням безбуткові позиції, то варякщо боротьба дійсно велася за позаконню і корупційним діям, ми самі то зробити висновок, сади та прибуткові позиції, то варто закладаємо міну під наше і наших назробити висновок, що насправді нещо насправді невдачі щадків майбуття. вдачі зазнав увесь народ, бо кандиТому наш вибір мусить бути конзазнав увесь народ... дати змагалися не за його благо, а за кретним і відповідальним. Це виособисті корисливі інтереси. Все це магає від нас, громадян, немалого свідчить про дуже низький рівень духовної та політичної зусилля, бо треба здобутися на справжню громадянську культури. Чи так повинно бути? Напевно ні! І тут особлисвідомість, подолати свою байдужість чи своє лінивство, во промовистими і вартісними для нас є ті випадки, коли не піддатися спокусі продати свій голос за гроші, продокандидати, маючи Бога в серці, стараються обійняти повольчі дарунки або за вигідну посаду, забуваючи давню літичні посади й позиції, щоби послужити народові, а не остережну приказку: «Бійся данайців, що дари прино– щоб «послужитися» народом задля власної вигоди. сять!» У місцевих виборах 31 жовтня серед багатьох кандидаЯкі небезпеки чигають на нас у суспільно-політичному тів на посади чи на депутатські крісла, напевно, немало житті? Це передусім жадоба грошей. Ні для кого не є табуде людей віруючих, зокрема і греко-католиків. До цієї ємницею, яку руйнівну роль цей порок відіграє у діяннях групи кандидатів я і хотів би звернутися на завершення державної влади. Люди, обізнані з політичними реаліями, своїх роздумів. твердять, що жадоба грошей на місцевому рівні є навіть Кожний кандидат старається згуртувати довкола себе захланнішою, ніж на вищих площинах. Це значить, що якнайбільше число виборців. Це цілком природно, бо в віруючий кандидат на політичну кар’єру, який хотів би цьому й полягає мета всієї виборчої кампанії. Кандидати опанувати цю пристрасть, мав би бути майже «героєм». шукають собі виборців серед церковних людей, оскільки Проте хай не сумніваються ті, хто відважується вступити свідомі того, що з-посеред усіх суспільних установ саме в політичне життя, що таким справді можна бути. Нехай

15

ІНТЕРВ’Ю

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Церква втішається найбільшою довірою. Вони також часто звертаються до священиків, представляючи себе віруючими людьми, навіть якщо їх ніхто не бачив у церкві на богослужіннях. Знаючи, якою авторитетною для людей є позиція священика, кандидати просять його замовити за них добре слово перед парафіянами, а ще краще – з проповідальниці закликати їх молитися за того чи іншого кандидата як за надійну людину. Високо цінуються фотографії з групою мирян, ще більше – зі священиком, і найбільше – з якимсь єпископом. Духовенство – єпископів чи священиків – запрошують на свої виборчі віча чи на партійні з’їзди з проханням поблагословити і виголосити якесь привітання. Що можна сказати про такі заходи? На жаль, все це межує з використанням Церкви у своїх політичних цілях. Можна допустити, щоб підтримку в такій формі мав кандидат, який є справді віруючим, послідовно активним у церковній громаді членом, але і це не завжди є доречним. Кандидати, які мають якесь поняття про цінність молитви, цілком природно самі моляться і прохають інших про молитву. Якщо це прохання щире і походить із правдивого внутрішнього переконання, воно заслуговує на похвалу. Цілком інакше треба розцінювати поведінку тих, хто звертається з проханням про молитву до духовенства чи чернецтва, виходячи з кон’юнктурної користі чи з суто земного уявлення, що ці люди мають якийсь особливий, майже магічний зв’язок із небом. І зовсім уже карикатурними у ставленні до Бога є твердження про якісь особливі об’явлення чи, можна б сказати, Божий палець на користь якогось кандидата. Це вже межує з заграванням із виборцями та з маніпуляцією уявою побожних, хоч і мало свідомих людей. Посилання на релігійні вартості ті чи інші кандидати мали б доводити відповідною поведінкою, бо саме в ній проявляється моральний характер кандидата. Не треба боятися говорити про релігійні вартості, не треба соромитися бути релігійною людиною, бо щира релігійність має дуже велику цінність, зокрема і в політичному житті. Знаємо з історії минулого століття, що після моральної руїни, яку спричинила Друга світова війна, Західна Європа економічно, політично, а головно духовно відродилася завдяки таким глибоко віруючим державним мужам, як Конрад Аденауер, Роберт Шуман й Альчідо де Ґаспері. Сьогодні Україна, яка ще є у процесі відродження після безбожницького лихоліття, потребує людей саме такого формату. Ми пишаємося тим, що українська культура закорінена в християнстві. Є у нас великий християнський потенціал, і в цьому полягає наша надія на повноцінне відродження. Вище ми перелічили чимало небезпек, які чигають на нас у суспільно-політичному житті. Вони діють як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівнях, і кожен, хто входить у владу, має розуміти, що, з одного боку, отримує великий шанс відповідально і творчо дбати про добро загалу, але, з іншого – входить у «зону ризику». Все ж, не слід дивитися на покликання політика винятково в категоріях якоїсь неподоланної приреченості: чимало залежить від самої людини та від її сумління. Опанувати гріховні пристрасті та спокуси може кожен, а як християнин – кожен і повинен це зробити. Отож вибори та голосування повинні стати для всіх періодом святкового піднесення, коли народні обранці складають свої обітниці служити народові вірою й правдою, а самі люди обдаровують своїх обранців шаною та довірою. Тоді й буде над цим краєм Боже благословення. Опубліковано у: «Дзеркало тижня» № 37 (817) 9 - 15 жовтня 2010

16

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

НЕ ВБИЙ,

АБО ДЕКІЛЬКА СЛІВ НАЙЖАХЛИВІШЕ СЛОВО –

ПРО

АБОРТ!

Інтерв’ю Інтерв ’ю з о. Тарасом Рисеєм

Людство усвідомлює вартісність людського життя, а тому поступово відмовляється навіть від страти злочинців. Проте справжньою ганьбою суспільства ХХІ ст. залишається легалізоване вбивство людей – аборт. Позаяк головною темою цього номеру часопису є Божі Заповіді, ми вирішили зустрітись з о. Тарасом, котрий у своїй душпастирській діяльності багато спричинився до того, щоб люди усвідомили, що заповідь «Не вбий» стосується також і ненародженої дитини. Отець Тарас Рисей – випускник Дрогобицької Духовної Семінарії (2005 рік). У 2007 році одержав священичі свячення з рук преосвященнішого владики кир Юліяна (Вороновського). Вивчав східне богослов’я в Українському Католицькому Університеті. Зараз – настоятель храму св. Пантелеймона при міськрайонній лікарні м. Самбора – Отче Тарасе, важливою ділянкою Вашої душпастирської праці є порятунок життя ненароджених дітей – запобігання абортам. Чому саме цією проблемою Ви вирішили зайнятись так активно?

– Якщо чесно, то ця думка прийшла до мене ще під час навчання у семінарії. Просто в один момент дуже сильно заболіло у серці від усвідомлення того, наскільки цинічно та безжально поводяться із тими, котрі ще зовсім нічим і ні перед ким не завинили. Завжди говорив собі так: «А, може, колись вбиті абортами діти стали би добрими священиками, вчителями, провідниками нашого народу… чи просто промінчиками у темряві цього світу, але їм завчасно заплющили очі… Навіки!». Ще страшніше ставало тоді, коли з жахом розумів, що виконавцями цих диявольських

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

наказів (усміхненими катами) погодились добровільно бути люди святого покликання – матері та лікарі. Тому й не дивно, що, ставши священиком, та ще й лікарняним капеланом у м. Самборі, відчув обов’язок діяти негайно, щоб хоч трішки змінити цю плачевну ситуацію…

– Кого Ви вважаєте своїми союзниками у цій боротьбі?

– Гадаю, що найпершим союзником є сам Господь, адже ця війна ведеться, предусім, супроти Нього… Молячись щоденно на Літургії (у лікарняному храмі) за навернення усіх гінекологів та їхніх помічників, ми з вибраним народом простягаємо руки до Творця і дозволяємо Йому діяти у нашій історії. Також союзниками вважаю всіх тих, котрі на поклик серця зуміли сміливо вголос вигукнути: «НІ АБОРТАМ!». А їх є досить багато: священики, молодь-волонтери, викладачі, лікарі, матері і всі-всі-всі, хто не проходить мимо цієї загальнолюдської трагедії…

– Які найважливіші акції Ви зорганізували? Розкажіть про них детальніше.

– Восени, 25 вересня 2008 року, відбулася багатолюдна студентсько-шкільна мирна акція-протест «Хрестовий похід – молодь за життя» (на фото). Це було справжнє диво. Ніхто б і не подумав, що у нас так багато однодумців. Мета цього дійства була чітко визначеною: достукатись до сердець і пробудити глибинне покаяння не лише у лікарів-гінекологів та легковажних матерів, а й усього народу, який мовчить, знаючи, що за їхніми спинами коїться узаконене вбивство найніжніших створінь – наших українських дітей. Взимку, 12 лютого 2009 року, у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, разом із спільнотою «Матері в молитві» провели акцію для старшокласників, яка носила назву: «Ні – абортам!». Тут також не було де яблуку впасти. Діти мали можливість і помолитись, і послухати потрібні настанови, і зробити правильні висновки на все життя. А вже навесні, 25 березня 2010 року, при лікарняному храмі святого великомученика Пантелеймона створився молодіжний рух із назвою: «Подаруй мені, МАМО, життя!». Напередодні цього дійства, у м. Самборі, біля Педагогічного університету та Ратуші були розміщені спеціальні плакати із соціальною християнською рекламою, гаслом яких було: «СКАЖИ «НІ» АБОРТАМ ВЖЕ СЬОГОДНІ!» (на фото). Тут вони знаходилися упродовж півроку. Також цього дня, у Народному домі для всіх школярів міста відбувся показ справді феєричної вистави, яку поставила христи-

ІНТЕРВ’Ю

янська молодь міста, про те, наскільки жалюгідним є явище абортів у нашому суспільстві. По її завершенні зал аплодував стоячи, виявляючи своє захоплення та щиросердечну підтримку.

– Чи бачите Ви уже певні плоди власної праці-боротьби?

– Першими плодами був великий неспокій з боку тих, коті цим займаються та захищають аборт. Одні обурювались, мовляв, що то за «ксьондз» і чому нас вчепився, інші називали мене фанатиком, а деякі – дякували, що нарешті з’явилась здорова реакція Церкви на очевидний прояв геноциду ХХ-ХХІ століть. Згодом почав дізнаватися і про те, що, після проведених акцій, деякі місцеві гінекологи різко відмовилися від свого звичного ганебного ремесла. Цього року вперше почув подяку і від матерів, котрі, ідучи робити аборт або за консультацією «найманих вбивць», зустріли «Хрестовий похід – молодь за життя» та наче прокинулись від жахливого сну. Повернувшись додому – прийняли чітке рішення: дозволити своїм дитяткам жити на цій землі. Приємно і те, яке сьогодні налаштування мають молоді люди м. Самбора. При випадкових зустрічах ці особи дають зрозуміти, що з огидою ставляться до абортів і ніколи б не зважились на щось подібне. Бачачи такі речі, радію, що зерно поволі, та все ж починає проростати…

– На Вашу думку, з якою категорією людей треба працювати найперше: молоддю, лікарями, батьками, вчителями..?

– Моральне зіпсуття, яке спостерігається довкола, гадаю, торкнулося не якихось певних категорій, а усього народу, тому й працювати потрібно з усіма. Інша справа, якими методами робити це. Хтось говорить, що потрібно залякувати, наголошуючи на плачевних наслідках цього злочину; комусь, навпаки, більше до вподоби висвітлення позитивних якостей дару материнства та вартостей життя; деякі переконані, що достатньо молитви, замість гордого покладання на власні зусилля. Список подібних побажань ми могли б зробити великим-превеликим… Українці це, справді, вміють. Однак, на мою думку, потрібно не так балакати (висуваючи в повітря все нові методи), як реально працювати, адже «навіть вода камінь точить». Взагаліто, в житті намагаюсь керуватись таким гаслом: «Ти тільки почни, а Господь допоможе!».

– Що Ви порадили б тим, котрі хочуть займатись подібною діяльністю?

– Найперше, ніколи і ні перед ким не боятись називати речі своїми іменами, а також не зупинятись на досягнутому, аж поки аборт на державному рівні не проголосять злочином супроти людини та Бога. Звичайно, що будуть і труднощі, адже якщо ми йдемо за Христом, то будьмо свідомими й того, що Його дорога веде спочатку на Голготу, і аж тоді – до Воскресіння! Однак ми не самотні – з нами Бог, а тому переможемо неодмінно!!! Розмовляв Олег Бісик

17

СЛОВО ДО МОЛОДІ

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Лише д¶ти знають, … ь т у ч о х о чог

Дуже часто нам, як висловився французький письменник П’єр Данінос, «настільки складно жити просто і настільки просто жити складно». Ми ускладнюємо собі життя в тих моментах, коли ситуація того зовсім не вимагає, зосереджуємось на деталях, не бачачи суті. Очевидно, нам бракує в такі моменти простого і дитячого погляду на речі, адже і тут можна застосувати слова Христа: «Будьте як діти». Саме тому спробуймо віднайти автентичний сенс і спосіб життя очима дитини. Для цього можна без вагань опертись на твір славетного французького письменника минулого століття Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц», який, будучи казкою, одночасно є і «підручником життя». Тож постараймось поглянути на себе, на Бога, на світ і стосунки з іншими людьми у новому ракурсі …

Микола ВИТІВСЬКИЙ

І

снує дуже велика різниця між розумом і мудрістю. Від того, чи людина багато знає – не завжди безпосередньо залежить те, чи вона є мудрою. Очевидно, одним із ключів до філософії, богослов’я, зрештою, і до тієї життєвої мудрості, про яку йде мова, є творчий підхід. На жаль, рідко можна щось подібне побачити в сучасному секуляризованому світі. Люди завжди кудись поспішають, не мають часу і бажання роздумувати над усім, що бачать, чують… Часто бракує фантазії, що нею так гарно ми всі володіли, коли ще були дітьми. Дуже часто це і є коренем проблем духовних. Людина все намагається довести раціонально, розумом, в тому числі й Бога. Проте Бог перестане бути Богом, якщо ми зможемо осягнути Його обмеженим людським розумом. Є певна межа, до якої доходить людський розум і яку перейти не може. Саме там починається віра. Звичайно, віра і фантазія – різні речі, проте опираються на спільну думку: не все осягається розумом. Так і ми часто не доходимо до суті речей, бачимо лиш зовнішні деталі: нас не цікавить, чи

*Для ілюстрацій використано акварелі Антуана де Сент-Екзюпері на планеті живе Маленький Принц, а цікавить, чи ця планета – «Астероїд В612»; ми бачимо капелюх, коли це «слон в удаві»; бачимо коробку, а дитина бачить в ній живе створіння – «баранця», як це бачив і Маленький Принц. Тим-то недарма Сент-Екзюпері пише, що лише діти знають, чого хочуть, бо вони не зосереджуються на зовнішньому, життєві клопоти сірих буднів ще не стали для них основним сенсом життя, а отже, вони й найбільше відкриті на Бога. Проте в процесі доростання всі буденні проблеми, клопоти накладають свій відбиток на людину. Тому вартує періодично робити паузу і осмислювати: що доброго ми зробили за останній період життя, чим збагатили себе, чим допомогли іншим, а що, навпаки, зробили недоброго і що треба намагатися виправити…

Турбота про душу відкриває можливість споглядання Бога Своє життя вартує завжди переосмислювати, задумуватись над собою. Подібно навчав свого часу великий давньогрецький філософ Сократ, як про «турботу про душу». Тобто до такої потреби людина дійшла силою свого розуму. Звичайно, сьогодні християнство також не перестає говорити про неоціненну вартість людської душі: «Що бо людина може дати взамін за власну душу?» (Мр. 8, 37). Сам Христос встановив для нас Св. Тайну Сповіді. Бог в особі священика прощає гріхи всім, хто щиро з них кається. Це своєрідне очищення від усього бруду, який накопичується в людині; це очищення, про яке говорили ще ті ж грецькі філософи – «катарсис», і про яке вже інкультуровано говорили й Святі Отці Церкви… Св. Йоан Золотоустий також акцентує увагу на турботі про власну душу в той час, як ми дуже часто бачимо всі

18

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

СЛОВО ДО МОЛОДІ

помилки інших, але своїх не зауважуємо: «Досліджуй всі гріхи душі твоєї, вимагай від неї, зі всією строгістю, детального звіту та скажи їй: навіщо ти відважилася робити те і те?»1. Наша душа є своєрідною маленькою планетою, на якій і жив Маленький Принц. Так ось: там завжди проростали баобаби і з часом вони просто знищили б цю маленьку планету, якби Принц їх не викорінював. Аналогічно він мусив і прочищати маленькі вулкани, які були там. Це дуже гарний образ, позаяк спонукає і нас завжди стежити за своїми звичками, думками, пристрастями, щоб не було вже занадто важко їх позбутись, якщо закоріняться в нашій душі. Натомість, викорінивши все недобре, насаджуймо завжди щось добре, щоб бува не сталось, як говорив Христос в одній із притч (Мт. 12, 43-45). Бачимо, що біси із притчі у ще більшій кількості повернулись в оселю, з якої були вигнані, але яка, однак, залишилась порожньою…

Наша душа є своєрідною маленькою планетою, на якій і жив Маленький Принц. Саме так людина як Божий образ осягне і Божої подоби, так вона зможе споглядати Бога. Маленький Принц, живучи на дуже маленькій планеті, любив переставляти крісло, на якому сидів, щоб якнайдовше споглядати захід сонця, насолоджуватись спогляданням краси цього небесного світила. Подібно й ми покликані до постійного споглядання Бога, краси Його обличчя і свідчення Його присутності у кожному моменті нашого життя. Отже, таке переосмислення себе, очищення відкриє наше серце для Бога і, безперечно, буде мати позитивний відбиток у наших стосунках з іншими людьми.

Людина у світі Роздуми над місцем людини у світі, в історії, в суспільстві є неперервним етапом історії людської думки. Про це як говорили, так говорять і будуть говорити, подібно як і про існування чи неіснування Бога. Це питання ставить собі і французький письменник. Він відкриває у творі різні моделі життя та відносин у суспільстві, до яких так часто, на жаль, людина схиляється. Подорожуючи планетами, Маленький Принц зустрічає різних людей та спілкується з ними… «Король»… Людина, котра живе сама на своїй планеті завжди кимось хоче керувати. Позаяк самоціллю для Героя стала влада, а не добробут тих, над ким він має володарювати (тобто навіть служіння їм), то очевидним і зрозумілим є його самотнє життя на своїй планеті. Скептично про таких людей висловлювався навіть Вольтер: «Безмежно маленькі люди мають безмежно велику гордість». Така людина завжди закрита на світ і на людей, бо завжди сприймає себе вищою, а тому є одинокою. Дуже гарно писав про такий стан св. Йоан Ліствичник: «Коневі, коли біжить один, здається, що він на крилах летить; але коли мчить з іншими, тоді зауважує повільність свою. Порівнюй себе з кращими – й уникнеш зарозумілости»2. Король є осліплений гординею, а «гординя – убозтво душі, яка гадає, що багата, і, перебуваючи в темряві, вважає, що бачить світло»3. «Шанолюб»… Людина, мета якої – слава від людей. Її не можна вповні назвати гордою, бо вона не має чим горди-

тись, не має за що мати славу. Шанолюб є марнославним, позаяк він, нічого не досягнувши, прагне, щоб його постійно вихваляли. Марнославство – дуже важка проблема, з якою зустрічається кожен, хто намагається духовно зростати… Недаремно велику увагу звертали на нього і Святі Отці. Зокрема, св. Йоан Ліствичник пише: «Хто став рабом марнославства, той веде подвійне життя: одне назовні, а інше – внутрі, одне – на самоті з собою, а інше – на людях»4. «П’яниця»… Постійною метою життя такої людини є забуття в алкоголі. Такий образ автор наводить недарма. Це дуже велика проблема сучасного суспільства. Мається на увазі не виключно алкоголізм, адже проблема є набагато глибшою… Проблема ця – бажання втекти від світу, від себе, від Бога, від життя, яке врешті перетворюється на існування. У людини відбувається підміна понять (подібно як «ножиці цін» в економіці). Перше місце займає все те, що допомагає втекти від світу: алкоголь, наркоманія, комп’ютерні ігри тощо. Усі ці явища для великої частини суспільства стали «золотим тільцем». Проте це псевдобоги, тому й можемо цей гріх пов’язати з ідолопоклонством, порушенням першої Заповіді Божої. «Ділок» був завжди чимось зайнятий, він міг і сам не розуміти, що робить і навіщо, але він завжди «щось робить».

19

СЛОВО ДО МОЛОДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Такий тип людей ніколи не має часу на молитву, сім’ю, друзів. Такі люди, зрештою, не мають часу жити… «Географ», про котрого оповідає автор, також багато в чому дивна особистість. Він постійно сидить і складає карти різних далеких країв, місцевостей, планет, хоч сам ще ніколи не покидав свого письмового столу… У світі, на жаль, багато таких «псевдовчених». На побутовому рівні це нівелює вартіть людського слова. Тоді вже важко зрозуміти, кому вірити в тому чи іншому питанні, коли кожен впевнено стверджує, що він правий. Отже, теорія може не завжди збігатись із практикою, тому говорити слід те, що ми досвідчили, а не видавати власне припущення за істинне твердження. «Ліхтарник» – одна з найоригінальніших осіб з усіх згаданих. На перший погляд, він єдиний, хто робить якусь корисну роботу – запалює і гасить ліхтар відповідно із заходом і сходом сонця. Проте парадокс в тому, що і його планета дуже маленька. Відповідно він був змушений повторювати цей цикл чи не щохвилини. Це дуже гарний образ людини, котра дотримується всіх законів (державних чи Божих), виконує всі накази, але зовсім не осмислено, не розуміючи сенсу своєї діяльності. Можливо, це звучатиме жорстоко, але така людина може перетворитись на безініці-

...таких ліхтарників у світі є мільйони, імен яких ніхто не знає, але саме вони є основою добробуту на землі... ативного «робота-виконавця»… Вона дотримується «букви Закону», не розуміючи «духу Закону». З іншого боку, таких ліхтарників у світі є мільйони, імен яких ніхто не знає, але саме вони є основою добробуту на землі; вони є тією міцною, хоча й нікому не відомою опорою світу. Ми покликані завжди намагатись знаходити своєрідний баланс між першим і другим підходом. Висвітлює Антуан де Сент-Екзюпері і одну з проблем стосунків людей у суспільстві. Автор використовує ще один гарний образ… На конференції, де більша частина

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

присутніх – представники європейської культури, виступає турецький вчений… Його промови ніхто й не вислухав, позаяк він був одягнений «по-своєму». Вислухали і навіть схвалили його ідеї лише тоді, коли той переодягнувся. Так автор висвітлює велику ваду суспільства, яке «судить по одягу, а проводжає по розуму» і то не завжди… Дуже часто люди не прислуховуються до ідей, слів, не звертають уваги на вчинки, а зупиняються на створеному апріорі стереотипу стосовно тієї чи іншої особи. З цим, на жаль, часто зустрічаються священики, семінаристи. Іноді дуже важко подолати міцно встановлені стереотипи, щоб люди самі виявили бажання слухати. Тут, з одного боку, є заклик до суспільства загалом і до кожного зокрема, щоб не мислити стандартними схемами і не піддаватись на провокації часу. З іншого – це звернення до людини, кота хоче донести іншим певні ідеї (сюди можна віднести і духовних осіб, які благовістують Євангеліє). Ще Святі Отці подали нам прекрасний приклад поширення християнства, який полягає в тому, щоб подавати всі його ідеї інкультуровано, «переодягнути» їх, як переодягнувся турецький вчений, щоб донести певні вагомі думки. Тобто брати до уваги треба середовище, до якого хочемо звернутись, і в ті чи інші поняття, що для нього звичні, вкласти новий, потрібний зміст.

Кілька думок про дружбу «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», – вчить народна приказка. І, водночас: «Не суди людину за її друзями, в Юди вони були ідеальними», – писав французький поет і філософ Поль Валері. То які ж мають бути засади справжньої дружби? Найбільш неправильною, але, на жаль, так часто присутньою підставою «дружби» є корисливість. Польский письменник Кароль Бунш писав: «Краще ворог безкоштовно, аніж друг за гроші». Дружба, як одна з форм вияву любові, завжди мала б бути безкорисливою. Користь людина часто може вбачати не лише в матеріальному забезпеченні «друга». Сюди може належати будь-який інший аспект: його авторитет, посада і т. ін. Основним рушієм дружби має бути не бажання отримати якусь користь, а навпаки – принести користь другові. Лише тоді й ми зможемо збагатитись, а це збагачення найцінніше – духовне. Поняття дружби у творі висвітлюється також у дуже привабливій образній формі – прирученні Принцом лиса. Хлопчина ніяк не міг зрозуміти: який сенс у тому, щоб когось приручати. Процес приручення тут є образом дружби. У світі багато подібних хлопчиків, як і багато лисів. Проте від моменту приручення Принц став для лиса єдиним таким хлопчиком, як і лис був для хлопця виокремленим із мільйонів подібних. Тут важливо помітити ще один аспект: ні Принц, ні лис не

20

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

СЛОВО ДО МОЛОДІ

ідеалізували один одного, вони стали «єдиним хлопчиком» і «єдиним лисом» один для одного попри одночасне усвідомлення, що таких, як вони, у світі багато. Суть і сенс цього зауваження в тому, що дуже часто, на жаль, люди мають властивість впадати в крайнощі: ідеалізують когось, що потім неминуче веде до розчарування – «популярних» тепер депресій; або ж не хочуть бачити в іншому ніяких позитивів, не бачать у ближньому Божого образу і цим уже нівелюється вартість дружби. Тому важливо зрозуміти, що суть дружби, як і будь-якого вияву любові взагалі – в самопожертві: «Ми відповідаємо за тих, кого ми приручили», – підсумовуємо думку Сент-Екзюпері.

Стосунки між закоханими особами… Існує дуже багато спільних рис між дружбою та коханням, тому намагатимусь не повторюватись у тому, що вже було сказано вище, бо все це стосується і стосунків між з а коха н и м и людьми. Проте є кілька окремих аспектів, ще не згаданих, про них і роздумаємо нижче. Можна по-різному і значно ширше розглядати взаємини Принца і його квітки троянди. У цій статті розглянемо їх як стосунки закоханих осіб хоча б тому, що прототипом цієї Принцової троянди була кохана дружина Антуана де СентЕкзюпері – красуня Консуело. Хлопчина доглядав за квіткою, дбав про неї, виконував усі щонайменші її побажання; весь сенс його життя на своїй планеті зводився до турботи про неї. Проте згодом, він розчарувався у такому «сенсі життя» через всі її капризи та інші дрібніші чи серйозніші недоліки. Розвіявся туман його уявного ідеалу про свою улюбленицю, на що приречені всі штучно вимріяні людиною ідеали. Врешті хлопчина покидає свою планету і вирушає в мандри. Цей епізод є дуже важливим, адже свідчить про ще не зрілу любов. Щось подібне між хлопцем і дівчиною називаємо словом «захоплення». Уся проблема полягає в надмірному ідеалізуванні один одного, а ці ідеалістичні уявлення приречені на крах. На цьому етапі дуже багато молодих пар допускаються однієї і тієї ж помилки: закриваються удвох у своєму вузькому життєвому просторі, весь вільний час хочуть проводити виключно удвох, часто забувають про друзів, рідних, про весь світ і навіть про Бога… Така «закохана» людина не бачить перед собою нічого, весь її кругозір є обмеженим і зведеним виключно до обличчя коханої/го, яке заступило собою весь світ. Натомість вони мали б стати один біля одного і спільно дивитись в одному напрямі, спільно пізнавати світ. Адже жоден із них не є людиною ідеальною, бо таких не існує. Навіть якщо вони один одного і доповнять усіма присутніми у них позитивами – ідеал залишиться все одно недосяжним… Покликанням кожної молодої пари якраз і є постійно спільно прямувати до цього ідеалу – постійно зростати духовно. Саме це згодом стане хорошим фундаментом для заснування християнської сім’ї і християнського виховання дітей.

Ще один важливий момент. Тільки згодом, після того як Принц покинув свою планету, свою квітку, він почав цінувати те, що мав… Подібно і квітка зовсім по-іншому подивилась на все, що робив для неї хлопчик. Це риса людської психології, яка присутня в кожного з нас: часто ми цінуємо те, що мали, лише тоді, коли це втрачаємо… Так Адам і Єва втратили рай, не цінуючи Божого їм дарунку, а оцінили лише тоді, коли були його позбавлені. Ця риса закладена більшою чи меншою мірою у кожному їх нащадку. Як тільки ми зустрічаємось із найменшими труднощами – починаємо нарікати, не розуміючи, що це частина нашого життя.

«Люди на твоїй Землі вирощують п’ять тисяч руж в одному садку… і не знаходять того, що шукають… А те, чого вони шукають, можна знайти в однісінькій ружі, в одному ковтку води… Та очі цього не бачать. Треба шукати серцем», – каже Антуан де Сент-Екзюпері устами Маленького Принца. Згодом зрозумів і Принц важливість квітки у його житті. На Землі він побачив поле подібних троянд, і всі вони були як та, його «єдина». На перший погляд, вартість його улюблениці мала б нівелюватись, але саме тут Принц навпаки зрозумів її неоціненність. Хоч у світі є безліч однакових троянд, а його троянда не є нічим кращою чи гіршою, та для нього вона є особливою, бо за нею він доглядав, її оберігав і захищав, турбувався про неї, полюбив її… Звідси антиномія, парадокс: він розуміє, що вона є однією з багатьох, але продовжує залишатись для нього тією «єдиною». Так і кожна закохана людина не повинна ідеалізувати іншу, а розуміти, що це така сама особа, здатна на такі ж помилки, за що й має любити її ще більше. Разом вони покликані до постійного спільного духовного зростання, неперервного прямування до того недосяжного Ідеалу, Котрим є Бог…

21

СЛОВО ДО МОЛОДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Смерть

Питання смерті, життя після смерті, воскресіння… завжди є актуальними для всіх, позаяк людина завжди стремить до чогось містичного. Про смерть тіла та безсмертя душі говорили ще грецькі філософи, наприклад, Платон чи Арістотель; воскресіння мертвих – основна тема суперечки юдейських сект фарисеїв та садукеїв; смерть як продовження життя – одна з догм християнства. Погляньмо на ще один підхід людини до смерті… Образ смерті людини у творі представлений як повернення Маленького Принца на свою планету. Відбулось це за «посередництвом» мудрої гадюки. Тут важливим є своєрідна стоїчна постава хлопця до смерті. Він спокійно і врівноважено її сприймає. Натомість багато людей охоплені панічним страхом перед смертю і шукають сотні способів продовжити собі життя, зберегти молодість, жити вічно… Св. Йоан Ліствичник писав: «Як хтось сказав, – «неможливе для людей діло, щоб сьогоднішній день ми провели благочестиво, якщо не думаємо, що це останній день нашого життя»5. І, справді, дивовижно, що і язичники висловили щось схоже на це; адже і вони вважали, що любомудріє полягає в «помислі про смерть». Прикладом може послужити вчинок античного філософа Сократа, котрий був поганином, безперечно, але його ідеї й ідеї його учнів були згодом використані Святими Отцями для інкультурації християнства, проповідування Євангелія, зокрема для греків. Сократа було несправедливо засуджено на смерть і він мав випити отруту. Старець міг виправдатись перед судом завдяки складеній для нього промові ритора Лісія. Міг також уникнути кари завдяки друзям, котрі пропонували внести за нього 30 мін срібла. Міг Сократ і просто втекти без перешкод, адже для цього також були друзями створені всі умови. Все це було зовсім не важко з зовнішньої точки зору, проте неможливо з точки зору совісті, яка не дозволяла філософу так вчинити. Сократ все життя вчив про законопослушність як обов’язок кожного громадянина містадержави Афін, тому тепер він відкидає всі можливі способи уникнути кари, хоч вона й була незаслуженою. У філософії це згодом назвали «етичний парадокс», згідно з яким Сократ буде стократно винагороджений Богом. Аналогічно й Ісус Христос свідомо і свобідно пішов на незаслужену смерть, якої міг без жодних перешкод уникнути…

До слова…

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Про це багато писали і Святі Отці, ведучи мову про «пам’ять смертну». Святий Йоан Ліствичник також акцентує на ній свою увагу, але зазначає, що не варто впадати в крайнощі: «Не кожне бажання смерті достойне схвалення. Декотрі люди, силою звички втягнені в прогрішення, бажають смерті через смирення; другі не хочуть покаятися і призивають смерть з відчаю; інші ж не бояться її тому, що в гордості своїй почитають себе, як безпристрасних; а бувають і такі, (якщо тільки в нинішній час такі знайдуться), які, під впливом Духа Святого, бажають свого відходу звідси»6. Всім людям варто зрозуміти, що боятись треба не смерті, а гріха. Адже для людини, душа якої не заплямована гріхом, смерть – перехід до кращого життя – до вічного споглядання Бога, до вічного пізнання Його. Саме через гріх людина схильна боятися смерті. Тому варто боротись із гріхом, а не шукати сотні способів уникнення смерті. Швидше навпаки: «У всіх ділах твоїх пам’ятай про твою кончину – повіки не згрішиш» (Сирах 7, 36). Так, звичайно, ми не завжди користуватимемось повагою у світі, бо відкидатимемо всі його принади; не завжди будемо стояти високо в очах суспільства, бо відкинемо всі щоденні насолоди, спокуси… За це і засудили Сократа, бо він був «не такий». За інші вартості в житті помирали всі християнські мученики. Недаремно британо-ірландський поет і письменник Оскар Вайлд писав: «Якщо хтось говорить правду, то рано чи пізно його виведуть на чисту воду». Проте це повинно ще більше додати нам впевненості, бо свідчить, що ми на правильному шляху. А смерть варто сприймати, як повернення до «своєї планети», повернення до Того, Хто нас створив…

Підсумовуючи вищесказане, зазначмо, що можна було б набагато більше говорити про кожний із наведених аспектів та й, взагалі, висвітлити ще багато інших, не менш важливих думок, присутніх у творі… Проте, хай вони стануть темою для індивідуальних роздумів кожного, до чого і хотілося б усіх заохотити… На завершення варто згадати епізод, коли гендляр пропонує Маленькому Принцові спосіб щодня економити годину часу, яку люди витрачають, щоб іти до криниці. Дуже глибоку відповідь дав хлопець, мовляв, якщо він матиме годину вільного часу, то просто піде до криниці. Тож завжди варто жити кожним моментом свого життя, глибоко переживати кожну мить, адже «дні віку нашого сімдесят років, а як при силі вісімдесят років», як мовить псалмопівець… Вибираймо «кращу частку» і не лінуймось прибігати до бездонної і невичерпної криниці, якою є спадщина Святих Отців, якою є Святе Письмо, якою є сам Бог…

Примітки: Св. Йоан Золотоустий. Про цікавість Св. Йоан Ліствичник. Ліствиця духовна. Слово про гордість, 34 вірш.

3 Там само, 16 вірш.

4 Там само. Слово про марнославство, 17 вірш.

5 Там само. Слово про пам’ять про смерть, 24 вірш.

6 Там само. Слово про пам’ять про смерть, 8 вірш.

1 2

22

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

СЛОВО ДО МОЛОДІ

ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜÊÀ ÏÅÄÀÃÎòÊÀ Ó ÂÈÕÎÂÀÍͲ Ó×ͲÂÑÜÊί ÌÎËÎIJ Мирон ВАЧЕВСЬКИЙ доктор педагогічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України

У статті досліджується актуальне питання виховання учнівської молоді під впливом релігійних традицій, які дозволяють на основі християнської етики прищеплювати молодим людям поняття моралі, людських вартостей, важливість молитви, діл милосердя...

Р

озглядатимемо християнську педагогіку, як головний чинник на сучасному етапі розвитку суспільства та виховання в учнівської і студентської молоді високої культури, яка може формуватися, взоруючись на високі загальнолюдські моральні вартості. У сучасній педагогіці існує багато пропозицій і підходів до вирішення проблем виховання і розвитку учнівської молоді. Їх можна трактувати по-різному. Тут варто зазначити роботу професора О. Вишневського, в якій автор глибоко досліджує та розкриває питання проблеми виховання учнівської молоді на християнських засадах. Традиційно християнська стратегія виховання дає відповідь: головним джерелом мотивації позитивної поведінки людини може бути лише «віра в Бога», що надає сенсу нашому життю і пояснює головну таємницю – Таїну Буття. Усі добрі і злі вчинки людини походять із її серця. Але без віри і релігії відчинити двері до нього і щось змінити – неможливо. Зазвичай під «вірою» розуміють певний духовний стан, коли людина готова визнавати дійсним щось

таке, що само собою не є очевидним, не може бути засвідченим або доведеним, а, отже, – можна піддати сумніву. Віра в Бога, наприклад, це визнання Його існування і непомильності Його Авторитету. Поняття віри можна визначити і як переживання, зумовлене відчуттям присутності Вищого Начала, що існує реально, спрямовує наше існування і надає йому сенсу. До віри людина приходить не через раціоналістичні спекуляції, на які здатні далеко не всі люди, а через інтуїтивне прозріння, через духовне пізнання. Саме тому віра однаково доступна і неписьменному, і вченому. Стан віри не залежить від культури чи освіти людини, а від духовності та її виховного впливу на учнівську молодь. Релігія сприяє формуванню молоді через свої засоби: молитва, добро, любов до ближнього, чого нас навчає і виховує Церква. Поєднує в собі вербальні (раціоналістичні), так і позавербальні (містичні) канали взаємодії зі світом, спілкування з Богом через молитву. Утверджуючи віру людини через молитву, релігія цим утворює надійний фундамент моральності і виховання людини. Віруюча людина сприймає мораль для себе, як систему правил життя. Вона вивчає моральність, доброчесність людини, дає правильне розуміння добра і зла. «Релігія виховання – це наука про добро і зло людських учинків або про те, у чому ж добрими чи злими є наші вчинки стосовно певної мети», – як стверджує О. Огірко. Традиції національного виховання молоді у дусі моралі, високих естетичних чинників, любові до ближнього вивчалися багатьма українськими дослідниками і показані авторами: Вишневський О.І., Васянович Г.П., Онищенко В.Д., Вачевський М.В., Мадзігон В.М., Примаченко Н.М., Євтух М.Б., Черкащина Т.В., Кекош О.М., Огірко

23

СЛОВО ДО МОЛОДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

О., Примаченко Н.М., Тхоржевська Т.Д. «У свідомості українців релігія завжди є живим чинником. Вона глибоко пронизує звичаї та обряди, поєднує суто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. Взірцем такого поєднання в нашій історії є «Повчання Володимира Мономаха дітям», настанови Отців Церкви, філософія Г. Сковороди та П. Юркевича, вся творчість Т. Шевченка, а в наші дні щонедільні проповіді священослужителів у храмах під час Літургії чи інших релігійних Богослужінь», – зазначає О. Вишневський. Варто зазначити, що відвідування храму є необхідністю для вихованя молоді. Ця потреба була в людей усіх часів і народів. Тому і храми, вівтарі і святилища зводили по всій землі, розташовуючи їх у наймальовничіших місцевостях: у центрі міст, на вершинах гір, на ситкових берегах, на пагорбах і в полях, на островах. І там, де залишила свій відбиток людська цивілізація, найпрекрасніші будівлі – це церковні храми, в яких здійснюється богослуження, як норма віри, як частина Традиції, що породжена дією Святого Духа у Церкві, є нормою віри, джерелом та взірцем для життя. Людина не може змінити його на власний розсуд, ставитися до нього, як до простої забавки або відкинути його, як щось недоречне. Літургія призначена для служіння у суспільстві. Вона не є якоюсь декорацією для приватної молитви, як і не повинна бути заміною особистого духовного життя людини. Оцінюючи духотворну силу природи, життя, науки і релігії, видатний вчений-педагог К. Ушинський стверджує, що «найбільшу формуючу силу простого народу має Церква. Вона із своїми зовнішніми формами сповненими глибокого смислу, так би мовити, схоплює людину із зовнішньої її сторони з тим, щоб потім піднести її на вищий ступінь самосвідомості. Вона промовляє, вчить молитви, розвиває почуття людини до милосердя, доброти, поваги до іншого, розумової сили для того, щоб спинитись на самих формах. Не прийняти форму за сутність і не спинитись на самих формах, не дібравшись до зернини». Зазначимо, що трактування віри в Бога, як передумови становлення моральності людини, оголює гострі практичні проблеми стосунків освіти і Церкви. В їх основі лежить виховання людини, освіта знаннями, державна політика в тій ділянці, що грунтується на Конституції України, на врахуванні типу традицій, особливостей духовного складу народу, реальних потреб. Віруюча людина сприймає мораль для себе, як імператив. Моральність, що не підтримується вірою в Бога, завжди виявляє тенденцію до занепаду. Християнська релігія добре адаптована до соціального життя. Вона визнає усю систему вартостей національного виховання і органічно доповнює людину високими моральними цінностями. Вартувало б також відзначити в історичному і системному курсі Філософії вислів відомого вченого, професора В. Скотного, де він зазначає, що Релігія є одним із найдавніших, найважливіших феноменів духовного буття всіх народів. Вона пронизує мало не всі форми земного життя людини, визначає його орієнтири. У релігійній свідомості під час її становлення на перший план виступили духовні проблеми, викликані розвитком соціальних форм життя: співвідношення добра і зла; проблема справедливості, совісті; наявності або відсутності моральних вартостей, їх абстрагування; питання про смерть і безсмертя людини. Бачення сучасної дійсності і усвідомлення трагічних

24

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

наслідків бездіяльності і хибних антигуманних, антилюдських, антиособистісних принципів розвитку бездуховного суспільства приводить до необхідності визнання глобалізації проблем сучасної педагогіки. За твердженням Жуковського В. М., сьогодні все більше українських учених-педагогів усвідомлює і визнає, що християнські вартості, християнські морально-духовні засади – це порятунок нації. Важливою передумовою виховання освіти-навчання підростаючого покоління на християнських духовно-розумових і морально-духовних засадах є давня християнська традиція в Україні, яка впродовж стоправыппвпвывпвапвпвыапваыпвп

Як небесним тілам Бог дав сталі закони, так і людям дав закони або заповіді, згідно з якими вони повинні жити. Заповіді Божі – це універсальний моральний закон людства, це дороговказ до Царства Небесного, це дорога до нашого спасіння, до виховання учнівської молоді. правыппвпвывпвапвпвыапваыпвп літь продемонструвала свою високу життєвість. «Уже тисячу років культурно-освітня і педагогічна думка в Україні розвивається на основі християнської традиції та пов’язана зі своїм доленосним першоджерелом – Біблією», – відзначають Г. Васянович та В. Онищенко. Із Біблії священики під час богослужінь читають притчі, які пов’язані із Божими Заповідями – моральною основою життя людини. «Як небесним тілам Бог дав сталі закони, так і людям дав закони або заповіді, згідно з якими вони повинні жити. Заповіді Божі – це універсальний моральний закон людства, це дороговказ до Царства Небесного, це дорога до нашого спасіння, до виховання учнівської молоді. У щоденному житті людина має справу із законами держави, яких не дозволено порушувати різноманітними вказівками, попередженнями, зокрема, знаками руху на дорозі під час переходу. Ці заборони спрямовані на те, щоб не пошкодити здоров’ю людини. Усі вони для нашого добра. Позаяк Бог дуже любить нас, то дає такі норми, перестороги, поради, вказівки – Божі Заповіді, що навчають нас, як робити добрі діла і остерігатися зла, допомагають осягнути щастя», – стверджує О. Огірко. У процесі навчання учнів чи студентів учитель завжди може привести приклади, які носитимуть в собі виховний характер, пов’язаний і християнською релігією та сучасною діяльністю. Доцільно навести приклад для виховання учнівської молоді і про таланти, які господар дав своїм слугам. Цей приклад із Біблії підводить до сучасного підприємництва. Хто кмітливий в бізнесі – може збільшити свої достатки і дати іншим. А хто не вміє працювати із фінансами – не в змозі примножувати багатство ні для себе, ні

СЛОВО ДО МОЛОДІ

для суспільства. Відзначаючи дисертатську роботу над здобуттям вченого ступеня «кандидата богословських наук» священика Зіновія Жолобака, в якій автор висвітлює переконливі аргументи християнської педагогіки, дає чітке визначення християнської педагогіки, звернення сучасного педагога до обгрунтування педагогіки з релігійної точки зору не є проблемою знання, теорії або розуму. Це вибір серця, інколи важкий, навіть для глибоко релігійних педагогів. Найчастіше це пов’язано з тим, що вихователі принцип свободи вважають вищим щодо різних обгрунтувань. Визнання абстрактної свободи і побоювання всякого «насильства над особистістю» в кінці XX століття є страхом історичним, який породжений «згадкою» про тоталітаризм недавнього часу і схоластичний підхід до освіти, який переважав як у світських, так і в духовних школах, починаючи із Середньовіччя, і особливо проявив себе з кінця XIX і початку XX століття. Тоталітаризм не тільки гнобив людину в її практичній, професійній діяльності, але і намагався поширити свій вплив на її свідомість, волю і почуття. Схоластика зверталася не до сутності явищ життя, а до форми, не допомагала орієнтуватися в духовному світі. Вона служила методом безособової трансляції знань, в тому числі і знання про духовний світ. Заслуговує на увагу монографія професора Тетяни Тхоржевської, в якій автор достеменно розкриває необхідність християнського виховання в українській педагогіці та вплив християнства на становлення педагогічної науки. У даній праці відзначено, що Україна ніколи не була країною ізольованою, завжди була включеною у світові процеси і оцінювати її історію поза загальними процесами розвитку ніколи не вдавалось і не вдасться. Християнська релігія зосереджена на розвитку виховання учнівської молоді в Україні. Варто зазначити, що у радянській історії педагогіки не було прийнятним звертатися до часів с та н о в л е н н я християнського виховання: більш властивим було згадувати про недоліки християнського виховання середньовічного періоду та протиставляти їм педагогічні надбання епохи Відродження, з гуманістичними тенденціями й поверненням до античних традицій. Для того щоб ідея загального навчання могла здійснитися, мали пройти довгі віки еволюції людства, визріти необхідні економічні та інші умови. Першою та найнеобхіднішою умовою було закріплення у свідомості людей ідеї людини як такої, ідеї просто людини, а не члена певної

25

СЛОВО ДО МОЛОДІ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

привілейованої касти. Ідея загального навчання не могла стати надбанням людства на зорі його існування. Окрім релігійної еволюції, потрібні були ще й належні економічні умови для реального здійснення загального навчання та виховання молоді. Ще правыппвпвывпвапвпвыапваыпвп

«Є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народи,

–

це

ідеал, що подає нам християнство...» К. Д. Ушинський правыппвпвывпвапвпвыапваыпвп однією великою перепоною можна вважати відсутність книгодрукування. Тому першим заходом на шляху повернення до ранньохристиянських традицій стала необхідність кожному віруючому сприймати Слово Боже не тільки з вуст церковнослужителів, а безпосередньо через Біблію, писану рідною мовою. Природним продовженням думки про право кожної людини вивчати Святе Письмо стала вимога здійснення загального навчання в рідномовній школі. Це стало етапом великої історичної значущості не тільки в релігійному житті, але й у розвитку педагогіки, як науки про навчання та виховання учнівської молоді будь-якого народу. Вважаючи народність та його історичні традиції найпрекраснішим створінням Божим на землі, з джерел якого повинно черпати своє натхнення виховання, великий педагог К.Д. Ушинський підкреслював: «Є тільки один ідеал досконалості, перед яким с х и л я ють с я всі народи, це ідеал, що подає нам християнство». Усе, чим людина, як людина, може й повинна бути, цілковито виражено у божественному вченні. Вихователеві залишається перш за все і в основу всього поставити вічні істини християнства. Воно дає життя й указує найвищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла й усякої істини. Це невгасимий світоч, що за ним повинен прямувати розвиток кожної народності й усяке істинне виховання, що йде разом з народністю».

26

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Âèñíîâêè Визначення основ християнської духовності, певних орієнтирів на шляху навчання і виховання учнівської та студентської молоді переконливо доводить, що найефективнішим способом виховання молоді є релігія та християнські засади впливу на молодь в дусі високих моральних цінностей, етикету, спілкування, якщо процес виховання грунтується на загальноприйнятих Божих Заповідях. Від початку людської цивілізації виникла гостра необхідність знайти те цілісне і тверде обгрунтування можливості і здатності побудови особистого і суспільного процесу виховання. З часом цей процес не тільки затвердився, але набрав ясних форм і різних напрямків. Сьогодні ми маємо можливість пізнавати і усвідомлювати, якими цінностями керувалися наші давні попередники при визначенні пріоритетів педагогіки. Хочеться відзначити, що, з усією повагою до надбань людської цивілізації та вироблення методики виховання учнівської та студентської молоді до високих ватостей, лише християнство: християнське вчення про Бога, християнська мораль, християнська антропологія надає педагогіці цілісного характеру, глибинної сутності і абсолютного значення, і, що ще важливо зауважити, надає можливості сформувати християнську педагогіку, як особливу науку. Використана література:

1. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. Дргобич 2006.

2. Васянович Г.П., Онищенко В.Д. Ноологія особистості. Львів 2007.

3. Вачевський М.В., Мадзігон В.М., Примаченко Н.М. Основи економічних знань 10-11 клас. Підручник. Центр навчальної літератури 2004.

4. Вачевський М.В., Мадзігон В.М., Примаченко Н.М. Промисловий маркетинг формування професійної компетенції у майбутніх маркетологів. Підручник. «Кондор» 2009.

5. Євтух М.Б., Черкащина Т.В. Культура взаємин. Підручник. ГДПІМ 2008.

6. Кекош О.М. Таїнственість впливу молитви на виховання молоді у процесі навчання. Молодь і ринок 2007.

7. Огірко О. Християнська етика. Навчальний посібник. Львів 2007.

8. Примаченко Н.М.,Вачевський М.В. Маркетингова культура в підприємництві. Навчальний посібник. Центр навчальної літератури 2005.

9. Тхоржевська Т.Д. Православне виховання в історії педагогіки України. Монографія. «Фенікс» 2008.

10. Тайна, яку звершуємо. Львів 2003.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ІСТОРІЯ

Ãåðî¿ Áàçàðó – ñèìâîë óêðà¿íñüêîãî ïîâñòàííÿ Роман НАЗАР

У

всіх народів є ціла низка свят, які оспівують подвиги борців за краще та щасливе майбутнє своєї держави. Календар же української історії просякнутий кров’ю синів-героїв, що жертвували своїм життям для майбутнього своєї нації, щоб власним прикладом виховувати нові покоління захисників Батьківщини. Одні з таких лицарів, на прикладі яких будується світогляд, культура та виховання нації – герої Базарської трагедії. На перший погляд, пройдений ними шлях може виглядати безглуздим, тому що вже на початках виглядав самогубством. Деякі історичні джерела називають рейд військ УНР походом відчаю… Можливо, за законами логіки, коли співвідношення сил різниться в декілька разів, можна так розцінювати. Однак любов до своєї Батьківщини, яка не вкладається в закони логіки, а підносить до висот самопожертви, поклала на їхні рамена важкий та окровавлений хрест свого народу, який вони гідно пронесли у своєму подвигу. Українське повстанство стало символом життя нації XX ст.1, який і до сьогодні викликає жах, що так і не зник, та й навряд чи зникне зі свідомості антиукраїнських сил. Саме тому сьогодні тема визвольних змагань, зокрема УПА 40-50-х років XX ст., так непокоїть окремі верстви населення. Однак мало кому відомо, що свій лицарський дух, незламність і витривалість вони виковували на прикладі повстанців-попередників – героїв Базару, учасників II Зимового походу армії УНР. Однією з передумов так званого в історії II Зимового походу була політика тодішньої Радянської влади щодо України та її народу. Впродовж 1920 - 1921 рр. Радянська влада проводила

«Коли я впаду …, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце…» Ю. Горліс-Горський «Холодний Яр» жорстку політику «воєнного комунізму»2, яка йшла в парі з каральними акціями та примусовим вилученням хліба й продуктів харчування в українських селян. Це стало однією з основних причин голоду 1921 - 1923 рр.3 на теренах Полісся. Така політика породжувала масові спротиви серед населення, спалахували повстання локальними групами, однак стихійного повстання проти обкрадання червоноармійців не було скоординовано. Повстанці відбивали обози з награбованим майном і хлібом, блокували залізничне сполучення, чинили напади на комісарів і більшовицьких активістів. У Польщі на той час в інтернованих військах Української Народної Республіки не згасав дух боротьби і у січні 1921 року там було засновано Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ) на чолі з генерал-хоружним Ю. Тютюнником4. Завданням штабу була підготовка загального повстання в Україні проти окупаційного більшовицького режиму. За даними ППШ, в окупованій Україні на той час діяло 42 великі партизанські загони. За даними ж Радянської розвідки: «…загальна кількість бандитів досягла 40 тис. чоловік». У липні 1921 року біля Польського кордону розмістилися війська Червоної армії, завданням яких було проведення каральних акцій щодо мирного населення та мобілізація молоді в лави Червоної армії. Закінчення Польсько-Радянської війни укладенням Ризької

Пам’ятний хрест на могилі «Героїв Базару»

27

ІСТОРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

мирної угоди5 дозволили Росії посилити боротьбу проти повстанців і, так нищачи та ліквідовуючи підпільні групи повстанців у містах та селах, до осені 1921 року рух практично був придушений жертвою більш як 30 тис. українців (отамани та рядове військо). Отож, за чисельністю жертв, сміливо можемо стверджувати, що це не були спалахи «банд», а всенародна боротьба українського народу за свою свободу та незалежність. Натомість політика польської влади щодо присутніх у її військових таборах інтернованих військ УНР була лицемірною та подвійною. З одного боку, Польщі була вигідною боротьба УНР проти більшовицької Росії. Для неї Україна була стратегічним буфером, що закривав шлях СРСР до Польщі, а отже, – життєво необхідною. З іншого боку, Польща не могла, та й не хотіла йти проти Москви. Все, на що вона спромоглася, – вести боротьбу з більшовизмом із-за плечей війська УНР. Та все ж таки Польща допомогла військам УНР і навіть погодилася звільнити з таборів 2 тис. інтернованих українських воїнів з певними для себе зобов’язаннями6. Проте і така політика Польщі була подвійною, адже, з одного боку, польській владі була вигідною боротьба України проти більшовиків, як вже зазначалося вище, а з іншого – вона намагалася позбутися зі своєї території організованої сили, яка могла підтримати визвольні змагання галичан. Попри деякі затримки та перенесення початку походу I Української Повстанської Армії, він все ж таки розпочався наприкінці жовтня 1921 року. Позаяк наступ планувався за трьома напрямками, відповідно і були сформовані три воєнні групи. Першою в наступ перейшла Бессарабська група I УПА (342 чол.) під командуванням уславленого отамана А. ГулогоГуленка. Вони переправилися через річку Дністер та накреслили свій шлях до Одеси. Основним завданням їх маневру була імітація «основного наступу» для того, щоб відволікти увагу від справді основної Волинської групи. З цим завданням вони впорались. Проте через деякий час, під натиском супротивника, 9 листопада група зазнала чималих втрат і змушена була відступити на терени Румунії. Наступною естафету повстанського військового плану прийняла Подільська група (700 чол.) під командуванням М. Палія. Група з безперервними боями пройшла 1,5 тис. км., розбиваючи загони Червоної кавалерії, і, як було заплановано, мала згодом об’єднатися з основною Волинською групою.

28

Шлях для Волинської групи, яка була основою повстання, торувався ще з 20 вересня 1921 року (повстання розпочалося в кінці жовтня) загоном генерала Нельговського, завданням якого було налагодження зв’язку з повстанськими загонами Волині для подальшого їх влиття у повстанські загони I УПА. Однак у важких умовах переслідування ворогом загін втратив можливість виконати покладене на нього завдання. Основна Волинська група (900 чол.) під командуванням уславленого Ю. Тютюнника вже 7 листопада здобула Коростень, але втримати місто не змогла.

Юрій Тютюнник Під натиском переважаючих сил ворога, група відступила на північ. Як свідчать учасники рейду: «Не було дня, майже не було години, щоб не було бою». Втратилася будь-яка надія з’єднатися з Подільською групою Палія (хоч, як не парадоксально, обидві групи сходилися в одному бою проти більшовиків під с. Леонівкою, самі цього не підозрюючи.) Тому Тютюнник вирішує припинити подальше просування вглиб України і повернутися до тодішнього Польського кордону. Та шлях назад позначився безперервними переслідуваннями більшовицькою кіннотою, голодом, непідготованістю до морозів, перевтомою в постійних боях. Майже беззбройне українське військо жило лише єдиною надією в боротьбі за волю своєї країни.

17 листопада 1921року – день, що позначився останнім, але героїчним боєм I УПА під с. Малі Міньки, в районі м. Базар. Група потрапила в оточення більшовицької ватаги Котовського. У вирі бою понад 400 повстанців поклали своє життя у боротьбі за майбутню свободу Батьківщини, а 359 чоловік було забрано в полон, яких до дня суду утримували

НА ГРАНЯХ ЧАСУ Примітки: УПА 40-50 рр. XX ст. Її основи заклала ще так звана в історії I УПА, учасники II Зимового походу армії УНР, членами якої були герої Базару.

2 «Воєнний комунізм» – здійснювані більшовиками з середини 1918 (в Україні з 1919 року) по березень 1921року соціально-економічні перетворення на підконтрольній їм території колишньої Російської імперії. В основі цієї політики була закладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення приватної власності, націоналізації підприємств, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним.

3 Голод 20-х рр. XX ст. був спричинений засухами та неврожаєм, що в 1921 році охопили найважливіші зернові регіони Росії – Поволжя і Північний Кавказ, а в Україні – її південні степові райони. Також катастрофічне становище було на Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одесі, Миколаївщині і Харківщині. Протягом багатьох десятиліть в історичних працях стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Так оголошувалося тоді і перед Західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю Південну та Північну (звідки масово вивозився хліб на експорт ) Україну, – Москва мовчала. Про це заявляв лише уряд УНР, звернувшись із проханням про допомогу голодуючому українському населенню.

4 Ю. Тютюнник народився 20 квітня 1891 року в селі Будище, Київської губернії в родині колишніх кріпаків. На військову службу вступив з 1913 року, брав участь у Першій світовій війні, а по створенні УЦР взяв активну участь в українізації частин Російської армії. Ге1

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

в місцевому храмі м. Базару Житомирської області та у двох синагогах. Лише незначній частині групи, близько 100 чоловік, разом з Ю. Тютюнником вдалося повернутися за Радянсько-Польський кордон.

21 листопада 1921 року полонених вивели за село біля вже наперед викопаного рову, який мав стати оселею спочинку героїв України. Зачитавши постанову «п’ятірки» про їхній розстріл як «ворогів народу» (хоч сам наказ датований 22 листопада), запропонували перейти на бік червоноармійців. “ … Всего перед чрезвычайной комиссией (пятеркой) предстало 443 чел., остальные умерли от ран до прихода комиссии или находились в тяжелом состоянии. Руководствуясь велением революционной совести, основываясь на всем выше изложенном и дабы предупредить новые подобные преступления, при участии оставшихся на территории соседних с нами государств бандитов всех оттенков и показать всему капиталистическому миру и его наймитам, что власть Советов беспощадно карает всякого покушающегося нарушить ее мирную работу, Чрезвычайная Пятерка постановляет:

Проте вибір справжніх борців був інакшим… Вони обрали смерть із надією, що майбутні покоління вшанують своїх героїв, кров’ю яких просякнута наша земля. Останнім словом полеглих героїв Базару до ворога і до майбутнього української нації стали слова: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…», звучання яких обірвали кулі більшовицьких багнетів. Ці слова вперше здійснилися 1941 року, коли ОУН ухвалила рішення відзначати двадцяту річницю подій під Базаром. «Це свято мало виявити і для тодішнього фашистського окупанта волю українського народу до самостійного життя та бути пробою революційної зрілості і готовності народу до активної боротьби» – зазначалося в агітаційних брошурках. У той же день, 21 листопада, вже 20 років опісля геройського подвигу Базарців на їх могилах відслужили панахиду та у світлі нової, тепер уже фашистської окупації, осмислили досвід їх боротьби. Цього ж дня, по закінченні свята під Базаром німецькі агенти почали «висліджувати» окремих людей,

котрі брали в ньому участь. Фашистська влада провадила масові арешти національно свідомої еліти народу. Так приклад героїв Базару породив нових борців та нові героїчні змагання. Сьогодні на місці поховань героїв стоїть пам’ятний хрест і меморіальні таблиці з іменами полеглих, зведені 2000 року за кошти української діаспорної спільноти у Великій Британії. З Біблії знаємо, що благодатним виявом того, що Бог провадить свій народ в історії були земля і царство, які єврейському народові часто доводилося здобувати (кн. Ісуса Навина, Суддів). Адже Бог, даруючи, у своєму дарі завжди покликає людину до співпраці, до союзу. І ця вістка Біблії, хоч і пов’язана з певним народом та окреслена часом, не вичерпується ним, але лунає крізь віки до багатьох. У світлі сказаного бачимо, що і український народ прагнув і ще й досі прагне цього благодатного дару Бога, щоб не втратити поклику й благословення, яке було промовлене на Київських пагорбах ще устами апостола Андрія. Наші герої, можливо, інколи вповні цього і не усвідомлюючи, закликали народ до відповіді на Господній поклик, вселяючи у нього вже втрачену надію. Їх місія не проходить і не минає в часі, вони до сьогодні словом своєї жертви закликають до пробудження український народ на шляху його історії. Але запитаймо себе сьогодні кожен зокрема: чи гідні ми такої жертви, чи продовжуємо подвиг батьків сьогодні? Як часто нині з уст того ж таки українського народу можна почути слова зневаги про жертви героїв, навіть про Україну, як державу. Як гірко звучать слова, коли негативні риси характеру ототожнюються з ментальністю українського народу. Користолюбність та сліпе споживацтво вкладене в слова: «А що дала мені Україна?» вимагають чогось, нічого в неї не привнісши. Сьогоднішній патріотизм дуже часто зводиться до синьо-жовтого стягу і вишиванки. Тому звертаймо наш погляд і слух до прикладу героїв української історії, щоб навчитися від них самопожертви, витривалості та любові до свого народу. Приносімо до Богородиці, яка крізь віки була незмінною покровителькою борців за Українську державу, свої гарячі молитви, щоб охороняла наше життя під своїм покровом та заступалася своїми молитвами за нас перед своїм Сином, а нашим Господом Ісусом Христом. Слава Україні! Героям Слава!!!

ІСТОРІЯ рой I та II Зимових походів УНР. 1923 року заарештований більшовиками і згодом висланий у Москву, де і прийняв смертний вирок 20 жовтня 1930 року.

5 Ризький мир – угода підписана у Ризі 18 березня 1921 року представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі – з іншого, який формально закінчив Польсько-Радянську війну 1919-1920 рр., санкціонувавподілукраїнських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та, фактично, анулював Варшавську угоду 1920 року.

6 Зобов’язання Польського уряду: а) згодився на організацію Головного Повстанського Штабу у Львові; б) зобов’язався постачати необхідні засоби для штабу та його станиць; в) дозволив використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну; г) обіцяв видати документи на безкоштовний переїзд залізницею для службовців Штабу. Та, попри зобов’язання, не надав навіть необхідної кількості коней, озброєння та спорядження.

Використана література: 1. Ярослав Файзулін, Віталій Скальський. Перемоги Українськоїреволюції:ДругийЗимовий похід армії УНР. Київ 2008.

2. Наталія ПолонськаВасиленко. Історія України // Україна в добу Директорії. Т 2. Мюнхен 1976.

3. Володимир Сергійчук. Як нас морили голодом // Голод 1921-1923 рр. Київ 2006.

4. К. Федевич. Галицькі Українці у Польщі 1920 – 1939рр. Київ «Основа» 2009.

5. Герої Базару житимуть у віках, в: “Самостійна Україна”, № 43 (440) (www.cym.org/ ua/kyiv/news/geroi_BAZARU. asp).

29

ОСОБИСТІСТЬ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

Îòåöü Ñåâåðèí Ãíàòþê

–

òèõèé ìó÷åíèê Ñòàðîñàìá³ðùèíè Микола ЦИБ

В

історії нашої Церкви є багато оборонців своєї віри. Чимало з них сміливо йшли на муки і смерть, щоб дати свідоцтво вірності Богові і своїй Церкві. Їх намагалися зламати різними тортурами, залякували муками, а коли це не допомагало, придумували найрізноманітніші знущання, наслідком яких були каліцтва і смерть. Так засвідчували свою віру незчисленні знані і незнані мученики. Інші наслідували святого апостола Павла, котрий вважав, що померти мученицькою смертю краще для нього, однак для оборони і підтримки інших – краще жити. Були в історії Церкви й інші, ісповідники віри, котрі упродовж багатьох років були переслідувані за свої переконання. У постійних утисках перебували й ті, хто їм допомагав. Це також мученики, але тихі. До таких тихих мучеників належав і блаженної пам’яті о. Северин Гнатюк.

Æèòòºïèñ î. Ñåâåðèíà Народився о. Северин Гнатюк 28 грудня 1918 року в с. Савчин Сокальського району Львівської області в заможній, національно свідомій родині. Був наймолодшою, шостою дитиною у сім’ї. За проханням п’ятирічного Северина мати відвела його до школи, в якій він виявляв кращі знання за старших від нього однокласників. Закінчив гімназію шістнадцятирічним юнаком і відразу 29 серпня 1935 року вступив на новіціат у Крехівський монастир. По тому навчався в Кристинополі (сучасний Червоноград), Добромилі, Лаврові, Крехові і вже через два роки, 25 квітня 1937 р. складає перші монаші обіти. 11 липня 1942 року брат Северин складає торжественні монаші обіти перед Чудотворною іконою Богородиці, яку після багатьох років переховування знову було повернено у Кристонопіль. Незважаючи на початок Другої світової війни, братові Северину все ж таки вдалося закінчити філософсько-богословські студії.

30

ijÿëüí³ñòü î. Ñåâåðèíà ÿê äóøïàñòèðÿ

27 грудня 1942 року в Перемишлі, в Катедральному храмі Різдва Івана Хрестителя був поставлений в сан священства єпископом-помічником Перемиської єпархії Григорієм Лакотою (нині блаженним). 1944 року о. Северина було направлено в Добромильський монастир, де до другого приходу більшовиків у Галичину виконував священиче служіння, надавав духовну опіку вірним довколишніх сіл: П’ятниця, Тарнава і Поляна.

Íàñë³äêè Ëüâ³âñüêîãî ïñåâäîñîáîðó äëÿ ÓÃÊÖ Після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 року почалося гоніння священиків, нищення та закриття храмів, насильницьке запровадження російського «православ’я», підпорядкованого державним органам. Це були воєнні часи. Німці, гнані радянською армією, верталися на захід. Сталін запроваджував щодо Церкви, особливо Греко-Католицької, царську політику. За часів Російської імперії там, де ступала царська армія, була переслідувана Греко-Католицька Церква. Зробив так і Сталін. Ще війна не закінчилася, а вже підготований радянськими спецслужбами зрадник о. Гавриїл Костельник поїхав у Москву. Митрополит Йосип Сліпий вислав його з іншими представниками митрополії, щоб налагодити відносини Греко-Католицької Церкви з державою і держави із Церквою. Після повернення делегації у Львів не минуло і три місяці, як усі наші єпископи були заарештовані, а церковна влада передана о. Костельникові. Арешти продовжувалися. Не обминула більшовицька навала і Добромильський монастир.

НА ГРАНЯХ ЧАСУ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Ïîíåâ³ðÿííÿ, ñòðàæäàííÿ òà ñìåðòü î. Ñåâåðèíà

За відмову прийняти російське православ’я о. Розумійко, ігумен Добромильського монастиря, був висланий на 25 років заслання в Сибір. Обов’язки ігумена лягли на плечі о. Гнатюка. Його викликали у райком партії, у відділ з релігійних справ, вимагаючи «підписати православ’я». Після категоричної відмови о. Гнатюка, було опломбовано церкву, бібліотеку, всі приміщення монастиря. Отець Северин не мав де жити, бо монастирі в Крехові, Кристинополі, Лаврові були вже закритими, а його родинне село після операції «Вісла» відійшло до Польщі і про його родину не було ніяких відомостей. Однак, як гласить народна мудрість: «Світ не без добрих людей». О. Северина прийняла одна родина у с. П’ятниця, хоча і наражалась на переслідування. Господиня цієї християнської родини – Ольга Волошин – прийняла його на проживання, хоч у тій хаті жили ще і мама, і сестра, і двоє маленьких дітей. Вона клопоталася, щоб виробити прописку для о. Северина, але у відповідь чула лише погрози тюрмою за те, що опікується «уніатом». За домом, де проживав о. Северин Гнатюк, завжди спостерігали агенти КГБ. Щотижня, інколи два-три рази на тиждень прокуратура, міліція, КГБ проводили систематичні обшуки. Так о. Северин опинився під домашнім арештом. Обшуки і допити підірвали стан його здоров’я. Крім нервових хворіб, він почав втрачати зір. Добрі лікарі допомогли виробити довідки про те, що о. Северин не придатний до далеких подорожей, тому влада не могла вивезти його в Сибір. Незважаючи на нелюдські умови, загрозу неволі, матеріальні нестатки, о. Северин підпільно служив людям з навколишніх міст і сіл, котрі звертались до нього з духовними потребами. При закритих вікнах і дверях хати він хрестив дітей, вінчав наречених, служив Літургії… Крім того, о. Северин готував дітей до Святого Причастя, багато працював з молоддю, підготовляв і навчав майбутніх підпільних священиків (серед них: оо. Удича, Пихуніва, Шереметко, Михаїла і Богдана Волошина). Відомо, що о. Северин Гнатюк зцілював людей своїми молитвами, за його допомогою оздоровилося багато людей, хоч лікарі були безсилі. У 1962-63 роках, коли вийшов закон про «тунеядство», згідно із рішенням районної влади, о. Северина мали вислати у Казахстан на примусові роботи. Щоб уникнути цього, отцеві треба було влаштуватися на роботу в колгосп, бо не було більше ніякої праці. За цих обставин голова колгоспу терміново скликав управу і отця прийняли в колгосп, назначивши садівником (за це пізніше голова отримав догану). Отець Северин дуже старанно виконував свої обов’язки садівника так, що сад став одним із найкращих в районі, бо від нього колгосп отримував найбільші прибутки. Як наслідок, обласне управління по садівництву призначило о. Гнатюка районним інспектором по садівництву. На новій роботі

ОСОБИСТІСТЬ

о. Северин міг спілкуватися з людьми, заходити в гості до інших, сповідати, вінчати молодих людей, спілкуватися з молоддю, навчати… Проте попередні важкі умови життя давалися взнаки. Здоров’я о. Северина погіршилося: цукровий діабет, глаукома. Після операції на очі – остаточно втратив зір, отримав параліч ніг, а тому знову був змушений лежати у ліжку. Найважче о. Северин переживав сліпоту, не маючи можлиості ні читати, ні писати. Усі старання лікарів були безуспішними. Хоч о. Северин і був важкохворим, однак ніколи не нарікав на свій стан. Любив повторювати, що згоден з волею Бога, Котрий хоче випробувати його віру до кінця, Котрому присягнув на вірність та заради Кого відрікся від усяких земних благ. Терплячи сильні болі, переносив їх без нарікань.

23 березня 2004 року, прийнявши Найсвятіші Тайни, відійшов у вічність. Тіло поклали в землю дожидати воскресіння мертвих, а душа повернулась до дому Отця Небесного, щоб почути з уст Христових: «Прийди слуго добрий і вірний, увійди в радість Господа твого і там молися за тих, кого залишив на землі: за дім Волошинів, за села П’ятницю, Тарнаву, Поляну, Добромиль, за поширення і закріплення католицької віри і за Державу українського народу». Похоронено о. Северина Гнатюка на монастирському цвинтарі у м. Дрогобичі. На похороні були присутні три єпископи, численне священство, монахи і монахині, котрі прийшли попрощати та супроводити у останню путь свого співбрата та учителя. Було й чимало вірних, котрим він служив, молився, давав духовні науки, був духовним отцем, навчаючи бути вірним Христові і Його Церкві.

Ïëîäè ä³ÿëüíîñò³ î. Ñåâåðèíà ñüîãîäí³ Отець Северин був дуже освіченою людиною. Він вільно володів п’ятьма іноземними мовами – польською, німецькою, грецькою, латинською, староєврейською. У часі підпілля самостійно вивчив англійську, французьку і російську мови. Писав вірші та оповідання. Отець дуже гарно малював (написані ним ікони досі збереглися). Робив переклади з іноземних мов і готував конспекти для навчання священиків у підпіллі. Також мав гарний голос і навчав священиків літургійного співу. Саме на прикладі таких вірних служителів Христової Церкви ми мали б формувати свою ієрархію вартостей. Сьогодні є вже багато осіб, котрі прагнуть увіковічнити особу о. Северина в монументальних спорудах. Це проявилося зокрема в тому, що рішенням сесії Старосамбірської районної ради, яка відбулася 22 червня 2010 року, Тарнавській ЗСШ І-ІІ ступенів присвоєно ім’я о. Северина Гнатюка. Пам’ять про цього духовного вчителя і наставника, Людини з великої літери буде вічною!

31

ІКОНА

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ПОДИХ СКИНІЇ

ОГЛЯД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ІКОНОПИСУ ×àñòèíà ² (Õ-ÕV ст). Початок, продовження в наступних номерах

диякон Михайло ОЛІЙНИК

І

сторія українського церковного мистецтва має сьогодні потребу в новому погляді на неї і вимагає нових підходів до кращого її висвітлення з мистецького і богословського боку. Сучасні публікації базуються, в основному, на українських дослідженнях першої половини ХХ ст. та працях радянських вчених періоду 50–80-х років ХХ ст. В останні десятиліття приділяють увагу українському іконописові й польські мистецтвознавці. Проте зарубіжні дослідники часто не прив’язують наш іконопис ані до української культури, ні до Київської Церкви, ні до держави Русі-України, лише до території, оперуючи при цьому географічними, власно придуманими назвами: «южная иконопись», «малоІл. 1 «Архангел Гавриїл» ікона молільного чину з росийская /галицкая иконопись», «ікони Малопольщі», храму Воздвиження, м. Дрогобич, XV ст. «подкарпатска / карпатска ікона». Такі дослідження, звичайно ж, не можуть адекватно висвітлювати всі процеси розвитку українського церковного малярства і бути об’єктивними. Щоб збагнути принципи розвитку та місце і роль українського іконопису в мистецькій спадщині Вселенської Церкви і світової культури, коротко зупинимося на історії зародження і розвитку християнського сакрального мистецтва.

²êîíîïèñ ó Ñõ³äí³é òà Çàõ³äí³é Öåðêâ³ Використовуючи культурно-мистецькі надбання Єгипту та Античної Греції, іконопис втілив у мистецькій формі нові ідеї – християнські. Основну вагу у творенні і формуванні молодого християнського мистецтва, що зародилося ще в римських катакомбах, взяла на себе Візантія. Воно розвивалося вже з V ст. та здобувало певні досягнення як в східній, так і західній церковній традиції. Під безпосереднім впливом Візантійської культури західний іконопис з самого початку виявляв своє

32

самобутнє обличчя, втілюючи основні підходи власного богослов’я. Спочатку ідеї західної традиції втілювали грецькі майстри у храмах Равени, Риму, Венеції. Пізніше під візантійським впливом творилося середньовічне мистецтво інших країн Європи. Своїми особливостями виділялося романське та ґотичне мистецтво країн Італії, Іспанії, Німеччини, Франції, Чехії та ін. Після великого розколу 1054 р. в XI – XIV ст. творчі сили Візантійської культури ще змогли проявити деякі здобутки в розвитку іконографії в період Македонського та Палеологівського ренесансів. Але вже з кін. XIV ст. Візантія стрімко втрачала свої імперські позиції. Тому візантійці намагалися

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

зберегти свої культурно-церковні надбання1. Додалося ще й існування різних єретичних рухів, котрі спотворювали віровчення. Через «неправильний» іконопис неправдива наука могла проникати в маси віруючих і бути загрозою православного віросповідання2. З огляду на це, в останні десятиліття свого існування Візантійська імперія намагалася контролювати церковне мистецтво і зберегти іконопис у мистецькій формі XIV – XV ст. Таким чином, у XV ст. піддаються канонізуванню усі правила творення ікони у Візантії. З живого творчого процесу іконопис у більшості випадків стає копіюванням канонічних взірців. Ікона стає предметом спомину, а не живим богословієм в реальному часі3. Ще раніше іконопис був принесений візантійськими майстрами на Балкани, у Грузію та Вірменію. У більшості країн, де з самого початку разом із церковним впливом був і політичний вплив Візантії, домінувало і візантійське мистецтво. Іконопис у цих країнах не отримав особливого розвитку і затримався до нашого часу переважно у провізантійській мистецькій формі XV ст. Сакральне ж мистецтво Західної Церкви розвивалося в ногу із розвитком європейської культури. Воно отримувало свіжі імпульси для нових творчих вирішень богословських завдань, що поставали в кожній часовій епосі. Романське та готичне мистецтво набувало свого характерного обличчя (твори Чимабуе, Джотто, Дуччо, Сімоне Мартіні). Однак західна церковна культура, залишившись без важливого культурного джерела, втратила іконічне розуміння церковного мистецтва. Через те мистецтво іконопису в наступні століття, від епохи Ренесансу (XV ст.), в Західній Церкві зникло, точніше перетворилося з іконопису на живопис релігійної тематики.

ІКОНА

ніколи не відрізнявся щодо його приналежності до різних, згодом розділених частин-конфесій поділеної Церкви, тому можемо назвати його іконописом Київської Церкви. В історії іконопису Русі-України можна відзначити основні віхи Київського богословського синтезу, що виявляв у своїй суті екуменічні змагання і культурні підйоми в житті Київської Церкви: синтез часів XІV – XV ст., період другої половини XVІ ст. (Берестейської унії), XVІІ – середини XVІІІ ст. (Могилянський синтез), синтез кінця ХІХ – ХХ ст. (митрополита Андрея і патріарха Йоси-

²êîíîïèñ äîìîíãîëüñüêî¿ Ðóñ³ Ще задовго до падіння Візантії іконообраз мав змогу з ХІ ст. розвиватися на Русі. Там він отримав свіжий живильний грунт в новоохрещеній багатій самобутній культурі. Русь-Україна географічно і культурно займала центральноєвропейське місцерозташуваня. Національно-ментальні особливості Русі-України робили її відкритою і сприйнятливою для культур Сходу і Заходу. Богослов’я Київської Церкви являло собою особливий синтез класичних Східного і Західного богослов’я на основі місцевої духовно-культурної традиції4. Цей синтез проявився в усіх ділянках богослов’я, церковної культури і, зокрема, церковного мистецтва. Українці не цурались досягнень як Сходу, так і Заходу, але творчо їх переосмислювали через призму власної самобутньої культури і духовності. Іконопис Русі-України розвивався і намагався бути актуальним для свого часу, використовуючи культурно-мистецькі досягнення Сходу і Західної Європи. При тому українська ікона майже завжди творилася за принципами іконічності сакрального мистецтва. Крім того, український іконопис

Іл. 2 «Спас Яре око» ікона митр. Петра Ратенського, І пол. XIV ст. фа). Богословський синтез завжди відображався в іконописі. Розміщення осередків іконопису в Україні залежало від політично-економічного становища окремих міст та їх культурного розвитку. Тож іконописні школи почергово розміщувались у Києві, Галичі, Перемишлі, Самборі, Львові, Вишні, Посаді Риботицькій, Жовкві, відповідно до періоду розквіту цих міст. Через відсутність збережених творів та історичних документів не маємо змоги прослідкувати розвиток чи зародження іконопису в Західній Україні, де було християнство і були (за літописними свідченнями) ікони, ще задовго до офіційного хрещення Русі. Якщо і були такі осередки чи окремі іконописці в той час, то, найвірогідніше, їх мистецтво мало в основному візантійські риси, що характерне і для мистецтва Русі ще й в ХІ – ХІІІ ст. У домонгольській Русі найбільшими духовно-

33

ІКОНА

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

мистецькими центрами були Києво-Печерська лавра і Софійський собор, тому дослідники вказують на можливе існування у Києві в ХІ – ХІІІ ст. двох іконописних осередків. Християнське мистецтво Київської Русі, як мовилось вище, було візантійським за характером, маючи ще зовсім мало русинського. Але поступово, з часом київський іконопис набував щораз-то більше власних національних рис. В іконописі Новгорода, Ярославля, Твері, Москви, Пскова, що брали свій початок, як вважають, із київського іконопису, через деякий час почали проявлятися самобутні особливості, пов’язані з власними культурними традиціями, світоглядом і ментальністю.

ПОДИХ СКИНІЇ

українських іконах XIV – XV ст. зауважуємо багато спільних рис. Виїхавши на терени сучасної Росії, Петро Ратенський у першій половині XIV ст. будував та оформлював у дусі галицького церковного мистецтва московські храми7. Вищезгадані його ікони зберігаються у Москві, а сам митрополит почитається в Московській Церкві як святий.

²äå¿ ³ñèõàçìó â ³êîíîïèñ³ îñòàííüî¿ ÷âåðò³ X²V ñò.

У цей історичний період настають сприятливіші умови розвитку малярства на території Західної України. Західноукраїнські майстри працювали на території Польщі. Вони розписували латинські святині в дусі східного (київського) іконопису8. У 1393 р. група руських майстрів на чолі з Владикою розписували на замовлення короля Ягайла костел Св. Хреста на Лисій Після падіння Києгорі (на Вавелі), в кова, державне, церковне ролівській опочивальні і мистецько-релігійне Краківського замку та життя перемістилося у Сандомирській землі і Га лицько-В о линськ у в низці інших святинь державу, продовжуюна сучасних теренах чи київські традиції. В Польщі і Росії9. княжі часи іконописУ час так званого ні осередки існували у Передвідродження в великих містах: Києві, іконописі Русі-України Белзі, Галичі, Володиспівіснували різні намирі Волинському та в прями. Один із них був монастирях. у дусі завершеної стадії Літописи зберегли пануючого у Візантії небагато імен іконопалеологівського реписців цього часу. несансу (утвердження Найстарші з відомих ідей ісихазму). До цієї українських іконодоби належать ікона писців належали до «Мінеї-святці» з Явори духовенства. Петро та мініатюри КиївськоРатенський, будучи го Псалтиря 1397 р.10 ігуменом Ратинського Сучасний дослідник монастиря, займався Іл. 3 «Спас в силах» ікона з с. Тур’є, XV ст. ікон Лев Скоп припусіконописанням. При кає, що їх авторами є відвідинах митрополи11 том Максимом монастиря, Петро подарував йому іконописці Перемиської єпархії . Особливістю іконопису Палеологівської доби ікону Богоматері. Згодом Петро Ратенський став 6 останньої чверті XІV ст. було вираження ідей ісКиївським митрополитом у 1308 – 1326 роках . Збеихазму. Характерними рисами мистецтва цього режені на сьогодні його твори: ікона Ісуса Христа, названа «Спас Яре око» (іл. 2) та ікона Божої Ма- періоду є м’яке світлотіньове моделювання ликів і тері «Одигітрії» (зараз збережена її пізніша копія) підкреслення індивідуальних рис та неповторність побудови постатей, їх динаміки і місця в компози– іл. 4. ції, що спонукає звернути увагу на образ кожного У XIІІ – XIV ст. через несприятливі суспільсвятого, без підкреслення головних фігур12. Це тенно-політичні та економічні обставини церковне денції до більш реалістичного зображення, ніж симмистецтво не мало змоги широко розвиватися на воліко-алегоричного, відроджуючи мистецтво антисвоїй території. Тому від середини XIII ст. українчного еллінізму з реальною красою тілесного світу ські майстри працювали далеко за межами своїх та підкресленням індивідуальності особи. Прекраскраїв. У кінці XІІІ – XIV ст. більшість галицьких 13 не – у відносинах людини і Бога . В Росії цю добу майстрів виїжджали на роботу у північні землі: завершив грецький іконописець Феофан Грек14. Новгород, Москву. Через те в новгородських та

²êîíîïèñ Ðóñ³ ñåðåäèíè X²²² - ê³íöÿ X²V ñò.

34

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Іл. 4 «Одигітрія» копія ікони митр. Петра Ратенського, кінець XIV - І пол. XIV ст. Інші пам’ятки мистецтва другої половини XIV ст. засвідчують, що наша тодішня церковна культура була зорієнтованою і в бік західноєвропейського мистецтва, отримавши риси пізньороманського та ранньоготичного стилів. Однією з такого типу пам’яток є монументальні розписи із XIV ст. у мурованій церкві на Закарпатті – Горянській Ротонді. Отож, в межах Західної України ікони різнилися між собою і стильовими ознаками, і манерою виконання, і композиційними схемами.

ІКОНА

священику іконописцеві Гайлеві, котрий виконував розписи в Краківській, Сандомирській та Серадзькій землях16. 1409 р. київський маляр чернець Антоній працював над розписом соборного храму у Пскові17. У перемиських ґротських книгах також згадуються малярі Мартин (1443 р.), Матей (1446 – 50 рр.), Русин Дрогобич (1442), Федір (1489, 1501), Андрій (1497), Федір Горошко (1520, 1541). Навколо окремих іконописців формувалися колективи майстрів. Поки не було створено спеціальних цехів, малярі входили до складу змішаних цехових об’єднань. Найстаршим був краківський, заснований у 1410 р. У таких цехах на Західній Україні до кінця ХVІ ст. не було конфесійного поділу, разом працювали католики і православні. Майстри перемиської єпархії оформлювали і латинські святині в дусі східного церковного живопису за короля Ягайла в першій половині XV ст. (стінопис Троїцької каплиці замку міста Любліна початку ХV ст.) Починаючи із середини XV століття, маємо більше іконописних пам’яток, які вже виразніше вкладаються в окремі групи, вирисовуючи діяльність іконописних майстерень18. Припускають, що одна із таких іконописних шкіл Перемиської єпархії в другій половині ХV – початку ХVІ ст. була в Сяноку19. З неї походять збережені на сьогодні ікони з Дальови, Флоринки, Крампної, Мшани, що на Лемківщині, Моління зі Стрілок, Нерукотворний Образ із Терла, що на Бойківщині20, (іл. 5), та із с. Ковиничі біля Самбора. Ще одна майстерня в другій половині ХV ст. працювала в Перемиській і Холмсько-Белзькій

Ìèñòåöòâî Ðóñ³Óêðà¿íè â ÕV ñò. Із початком XV ст. образи святих узагальнено подібні, однотипні, переважає символізм15. Ікони XV ст. мають риси готичного стилю, що існував у Європі на століття раніше. Для нього характерні складні поєдІл. 5 «Спас нерукотворний» ікона з храму с. Терло, XV ст. нання кольорів, індивідуалізовані образи святих, певний психологізм і напруженість єпархії. Іконописці цієї школи написали ікони з образу, гострі і динамічні елементи одягу і оточен- молільного чину церкви Воздвиження в Дрогобичі (іл. 1) та Св. Параскеви м. Белза, намісну ікону ня. У XV ст. архівні документи зафіксували більше Богородиці з Грушева. Зазвичай, у цей час, насамперед монастирі імен тогочасних малярів. Багато з них належало до духовенства, як уже згадуваний митрополит Петро були осередками іконописання. Патріарх ДимиРатенський. У 1426 р. король Ягайло своєю грамо- трій Ярема припускає існування ще однієї іконотою дарував парохію на перемиському передмісті писної школи у Верхратському (де виховувався

35

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКИ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010 № 3(43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Петро Ратинський) та близькому до нього монастирях в Поповій Дуброві та ямщицькому, а можливо, і в Перемишлі. Їх доробок – ікони першої половини XV ст. з с. Радужа: Миколая, Богоявлення, Вознесіння, Зіслання Святого Духа. Мабуть, такого ж походження ікона Св. Параскеви з с. Кульчиці. Ці ікони несуть відбиток романізуючого впливу, хоч їхня стилістика вже в дусі західноєвропейського готичного мистецтва. За подібністю творів можна окреслити ще одну своєрідну школу, яка діяла протягом ХІV – ХV ст. в Лаврівському, Спаському монастирях, а можливо, і в недалекому від них Перемишлі. Цьому сприяв статус міста і близьких до нього монастирів як резиденції Перемиських єпископів. Серед творів цього осередку: ікона Христа з Малнова біля Мостиськ, та з с. Тур’є (іл. 3) кінця ХV ст., ікона Св. Параскеви з Явори біля Турки. Однією з показових пам’яток того часу є ікона Св. Юрія зі Станилі (поблизу Трускавця) та Кропивника, ікона «Собор Йоакима та Анни» цього ж майстра, а також ікона святої Параскеви з Ісаїв (Турківщина). В іконописі другої половини XV – початку XVI ст. спостерігаємо риси національного мистецтва. Воно, шукаючи власні підходи, синтезувало в собі також західноєвропейські досягнення, хоча у своїх основах ще залишалося досить провізантійським.

ПОДИХ СКИНІЇ

Примітки: 1 Бельтинг Х. Образ и культ. История образа до эпохи искусства. (переклад за вид. 1990 р.). М. 2002. с.44.

2 Лазарев В.Н. Византийское и древнерусское исскуство. (Статьи и материалы). Москва 1978. с. 55 -56.

3 Бельтинг Х. Образ и культ… с. 44.

4 Гаваньо І. Перспективи розвитку Київського богослов’я // Слово (36). 2008. с. 16.

5 Мнева Н. Е. Искусство Московской Руси. М. 1965, с. 10.

6 Літопис Руський. К. 1989. с. 91.

7 Свєнціцька В. Історія українського мистецтва. Т. 2. К. 1967, с. 213.

8 Свєнціцька В. Історія українського мистецтва. Т. 2. К. 1967, с. 213.

9 Драган М. Українська декоративна різьба. Київ. 1972. с. 75.

10 Скоп Л. Ікона «Мінеї-святці» з церкви Св. Миколая з с. Явора // Бюлетень 9 Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Л. 2007. с. 58.

11 Там само.

12 Там само. с. 61.

13 Бичков В. В. Малая история византийской естетики. Киев. с. 370.

14 Лазарев В. История византийской живописи. М. 1986. с.

227.

15 Скоп Л. Ікона «Мінеї-святці» з церкви Св. Миколая. с. 59.

16 Грушевська М. Причинки до історії руської штуки в давній Польщі. – ЗНТШ Т. 51. с. 5- 6. (за Жолтовський М. Український живопис 17 – 18 ст. - К. 1978, с. 55.

17 Собко Н. Словарь русских художников. Спб. – 1893. Т. 1.

– С. 308.

18 Ярема Д. Іконопис Західної України, с. 451.

19 Ярема Д. Іконопис Західної України 12 – 15 ст. Львів 2005, с. 424.

20 Ярема Д. Іконопис Західної України 12 – 15 ст. Львів 2005, с. 415.

Ùî ìè çíàºìî ïðî Ñâÿòó ˳òóðã³þ?

Ïðîñêîìèä³ÿ «Ось я обід мій зготував: зарізано волів та підгодовану худобу все готове, ідіть на весілля» (Мт. 22, 4)

Роман СЛАВИЧ

Н

Ëiòóðãiÿ i @âõàðèñòiÿ

аведеними в епіграфі словами з євангельської притчі Ісус Христос запрошує всіх нас взяти участь у «весільному бенкеті», який відбувається щонеділі у храмі, та не лише кожної неділі, але щодня. Цим «весільним бенкетом» є Божественна Літургія. Сьогодні, подібно як і в притчі, одні відкидають це запрошення, інші ж його приймають і з радістю йдуть на цей бенкет. Причиною такої неоднозначної реакції на Боже запрошення є належне (або

36

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010 № 3(43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

неналежне) наше розуміння та сприйняття Святої Літургії. Часто можемо почути різні «відмовки», як наприклад: «я можу і вдома помолитись», а хтось іде або «на власне поле», або «до свого крамарства», а дехто взагалі з насмішкою ставиться до запрошення. Проблема прихована у нерозумінні важливості Божественної Літургії. Слово «літургія» з грецької λειτουργία – означає спільна справа. Тоді це слово означало всенародне вирішення якихось питань того чи іншого полісу (міста). Святі Отці стали використовувати його для означення євхаристійного зібрання – ламання хліба. Тому в нашому випадку Літургія – всенародне Богослужіння, під час якого за участі вірних приноситься Безкровна Жертва Тіла і Крові Господа Нашого Ісуса Христа1. Це зустріч Бога і людини, Творця і Його творіння. Ініціатором цієї зустрічі є Бог, Котрий запрошує нас взяти участь у бенкеті – Трапезі, що зветься Євхаристією. Що ж таке Євхаристія? Насамперед, це одне із семи Святих Таїнств. Що ж таке Святе Таїнство? Вже стало класичним визначення Таїнств, котре знаходимо у катехизмах: це – встановлені Ісусом Христом видимі знаки, що дають нам невидиму Божу ласку (благодать). Існують й інші вияснення, але до кінця вони не зможуть охопити того, що ж це таке – Таїнство. Таїнство не можна зрозуміти. Його можна лише пережити, відчути на власному досвіді. Наше християнське життя здійснюється через Святі Таїнства. Микола Кавасила так про це навчає: «Священне життя твориться з допомогою святих таїнств»2. Та й, справді, щоб стати членом Церкви Христової, ми повинні прийняти святе Хрещення, завдяки ньому ми отримуємо дар нового життя, яке дає нам Христос. А далі, з допомогою інших Святих Таїнств, маємо можливість підтримувати та розвивати це нове життя, подібно як новонароджена дитина для подальшого свого існування потребує їжі та інших необхідних умов. Завдяки Святим Таїнствам, ми стаємо причасниками Божого життя, яке, власне, і є цим Христовим даром нового життя – життя в Бозі. Згаданий вже св. Микола Кавасила називає життя у таїнствах життям у Христі. Позаяк серцем Божественої Літургії є Пресвята Євхаристія – Тіло і Кров нашого Спасителя, то сама Літургія за своєю природою є таїнственною. Вченілітургісти умовно поділяють Літургію на три частини: Проскомидія, Літургія Слова та Літургія Жертви. Але повернімося до теми, з якої починали наші роздуми, – «весільний бенкет». Якщо ми вирішили йти на

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКИ

весілля, то, мабуть, відповідно приготуємося: одягнемо чистий святковий одяг, причепуримося, візьмемо подарунок і намагатимемося не запізнитися. Аналогічно зробімо певне приготування до Літургії. Цим зовнішнім жестом розпочинається перша частина Літургії – Проскомидія, яка своєю метою якраз і має відповідне приготування вірних, священнослужителя, а також всього необхідного для Літургії. Проте нам варто подбати, насамперед, про внутрішній аспект, стан нашого духа. Позаяк ми приготовляємося стати причасниками Трапези Господньої, то повинні привести у належний стан наш дух, тобто очиститися від гріхів, особливо тяжких, у святому Таїнстві Покаяння. Загалом кожен християнин мав би щодня робити іспит сумління і за наявності тяжких гріхів іти до Сповіді.

Ïðîñêîìèäiÿ ÿê æåðòâà

Головним завданням Проскомидії є приготування Чесних Дарів – хліба і вина – до євхаристійного приносу. Приготовані на початку Літургії Дари під час Анафори перемінюються у Тіло і Кров Христові. Слово «проскомидія» (від грецького προσκομίζω), означає «приношення», «пожертва». У цьому і полягає суть Проскомидії. В часи раннього християнства вірні приносили на Літургію різні дари і жертвували їх Господеві. Таким дарами могли бути олива, мед, різні продукти, і, звичайно, хліб і вино (бідні приносили навіть і воду). З цього видно, що неважливо, скільки коштує дар, – основним тут є вияв жертви. О. Мелетій Соловій, пояснюючи стародавню практику жертвування дарів для Божественної Літургії, пише: «Частина з тих жертвуваних приносів служила для літургійних цілей, себто як євхаристійні дари, а решту використовували для гостин любови, так званих агап»3. Священнослужитель вибирав із принесених дарів хліб і вино для Євхаристії, а решту залишали для агап. Це приношення дарів виражало глибокий жест жертви – вірні жертвували приноси Господеві і своїм ближнім. Вони виявляли і засвідчували цим свою християнську любов, адже однією з рис любові є жертвенність – вміння чимось поділитися, зробити комусь приємність. Та, насамперед, це вияв уваги і пам’яті про нашого ближнього, про Бога. Це є ознакою нашої небайдужості до чиїхось проблем, потреб, і готовності допомогти. Жертвенна любов – засвідчення, визнання нами факту, що людина, котра поруч – наш ближній, і що ми його приймаємо у своє життя. По відношенню до Бога – це визнання Його Нашим Отцем. Так твориться спільнота Церкви, на чолі якої є Христос, а ми – вірні між собою брати і сестри. Жертвування дарів показує основний аспект Літургії – Жертви Христової. Через жертву зі свого боку зможемо

37

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКИ

№ 3(43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

зрозуміти Жертву Христову, принесену за всіх нас. Причиною цієї Жертви є безмежна Божа любов до своїх дітей, свого творіння. Від нас же залежить: прийти і прийняти плоди цієї Жертви для нашого спасіння, чи відкинути їх. Також завдяки цим пожертвам вірних утримувалися церковні спільноти, духовенство, вбогі, сироти, вдови, каліки. Це був вияв любові вірних до своєї Церкви.

Ùî òàêå äàð?

Варто поділитись декількома думками про поняття дару. Дар не є самодостатнім, але завжди пов’язаний із особою даруючого. Коли ми дивимося на подарунок – згадуємо того, хто цей подарунок подарував. Отож, у дарах, принесених на Літургію, були представлені самі вірні. Зважаючи на це, особливого значення набуває поминання імен на Проскомидії. Саме поминання бере свій початок з ранньохристиянських часів, коли вірні складали дари за себе, за відсутніх, потребуючих, а також за померлих. Така практика поминання живих і померлих на Проскомидії існує й досі і відбувається так: священик вирізає з просфори більший чотирикутний шматок (навколо витисненої печатки з написом ІС ХС НІ КА), який зветься євхаристійним Агнцем. При вирізуванні Агнця, священик промовляє слова пророка Ісаї: «Як овеча на заколення ведено його» та інші. Ці слова говорять нам про добровільність Христової Жертви. Вирізавши Агнця, священик мовить: «Бо візьметься від землі життя його». Це означає, що Христос-Богочоловік, прийнявши нашу людську природу, став одним із нас, і Він був принесений у Жертву за нас і «нашого ради спасіння». Далі священнослужитель вирізує частичку меншу за Агнця, але більшу за інші, промовляючи: «На честь і пам’ять преблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії» – і кладе її праворуч Агнця. Цим підкреслюється визначне місце Богородиці у звершенні спасіння людського роду, адже за Її згодою Христос-Богочоловік прийшов у світ і став людиною. Після того ієрей вирізує дев’ять частичок на честь святих: ангелів, пророків, апостолів, святих монахів і монахинь (преподобних отців і матерів), чудотворців (і безсеребреників), батьків Пречистої Діви Марії Йоакима та Анну і святих храму та дня. Опісля слідує поминання живих – спершу церковної єрархії, потім згадує тих, за кого подали намірення, а також за інших. При поминанні кожного імені вирізується окрема частичка. Після цього поминаються померлі,

38

ПОДИХ СКИНІЇ

спочатку за ктиторів (доброчинців) і фундаторів даного храму. В кінці ж священик кладе частичку і за себе, мовлячи: «Пом’яни Господи, по багатьом щедротам Твоїм і мою недостойність, і прости мені всяку провину, вольну і невольну». Поминання Богородиці, святих, живих та померлих відображає той факт, що всі вони беруть участь у Жертві Христовій, у ділі спасіння. У цьому також вбачаємо творення Церкви – Тіла Христового – навколо Христа-Агнця. Звідси випливає всесвітній, космічний характер Літургії, яка долає час і простір. У ній поєднані всі люди та не лише вони, але й усе творіння, яке представлене у хлібі і вині. Отож, Літургія являє космічний масштаб спасіння, яке здійснює і подає нам Господь Наш Ісус Христос.

ßê öå âiäáóâà@òüñÿ ñüîãîäíi? Сьогодні вищезгадане приношення дарів відбувається через пожертви на тацу, в грошовому еквіваленті. Ці пожертви, які вірні складають на Церкву, служать для забезпечення храму різними церковними потребами для богослужіння, та іншими побутовими потребами, пов’язаними із внутрішнім устроєм храму. Поминання відбувається так: записуємо імена живих чи померлих на картці (інтенції), до неї долучаємо нашу добровільну жертву і подаємо для поминання на Євхаристійній Літургії. Господнє запрошення на «весільний бенкет» залишається завжди актуальним і зверненим до кожної людини. Бог очікує нашої відповіді і відповідного кроку: прийти і зірвати плід з дерева життя (і жити), або продовжувати шлях Адама і Єви. А щоб удостоїтися причастя цього дару нового життя, ми мали б подбати про відповідний «весільний одяг». Цей одяг – наша, особиста і загальна Проскомидія. Тому сприймаймо її як інтегральну, невід’ємну частину Божественної Літургії.

Примітки: 1 о. Юліан Катрій. Божественна Літургія – джерело святости. Львів 2009.

2 Микола Кавасила. Пояснення Божественної Літургії. Львів 2007.

3 о. Мелетій М. Соловій. Божественна Літургія. Львів 1999.

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3(43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

СВЯТЕ ПИСЬМО

Дорога Христових Заповідей,чи дорога багатства?

17. Коли він вирушив у дорогу, прибіг один, упав перед ним навколішки й почав його питати: «Учителю благий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» 18 . «Чого називаєш мене благим?» – сказав Ісус до нього. – «Ніхто не благий, окрім одного Бога. 19 . Заповіді знаєш: Не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривдь, шануй твого батька та матір.» 20 . Він же у відповідь мовив до нього: «Учителю, я вже те дотримував змалку.» 21. Тоді Ісус, поглянувши на нього, вподобав його і сказав йому: «Одного тобі бракує: піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною.» 22 . Той же, зажурений тим словом, відійшов геть засмучений, – мав бо великі багатства. Мр. 10, 17-22

Володимир БОГЕНЧУК

Ц

е одна з найяскравіших та найбільш захоплюючих історій Євангелії від Марка. Ця розповідь є також у Євангелиста Матея (Мт. 19, 16-26). Марко оповідає, що хтось (у Матея – це юнак) підбіг до Ісуса і впав перед Ним на коліна, демонструючи цим довір’я до Христа та своє справжнє бажання отримати від Нього цілковито правдиву відповідь на важливе для нього запитання. Для Христа важливим було прагнення юнака, котрий бажав віднайти істину. Це проявлялося в його бажанні заглянути в глибину закону, не обмежуючись його зовнішнім виконанням. Найперше в цій розповіді варто звернути увагу на те, як цей чоловік прийшов і як зустрів його Ісус. Він підбіг і впав перед Ісусом на коліна. Є щось загадкове в цьому молодому багатому аристократові, котрий падає на коліна перед бідним пророком з Назарету. «Учителю благий, – розпочинає він розмову, звертаючись до Ісуса, а Ісус відразу заперечує йому, – Ніхто не благий, окрім одного Бога». У візантійського автора ХІ

ст. Теофілакта Болгарського в коментарі на цю частину читаємо: «А чому Христос відповів йому: «Ніхто не благий»? Тому що цей чоловік підійшов до Христа, як до звичайного чоловіка і як до одного з багатьох вчителів. Христові слова можна перефразувати приблизно так: якщо ти вважаєш мене благим, то в порівнянні з Богом ні один чоловік не є благим. Крім того, Господь дає йому ще одну науку: якщо він хоче з кимось порозмовляти, то говорити має прямо, без погорджування, а корінь і джерело благодаті один – Бог». Ісус немовби хотів охолодити його молодий, запальний ентузіазм. Іншими словами Він сказав: «Зупинись та подумай, Мені не потрібні люди, котрих жене до мене якийсь тимчасовий порив, захоплення, яке дуже часто швидко згасає». Ісус радить спочатку про все вдумливо розважити. Подруге: «Не можна стати правдивим християнином тільки через сентиментальну любов до Мене. Подивись на Бога!». Проповідь чи катехиза передбачають передачу християнської істини через людину, котра проповідує. Наставник повинен завжди скеровувати увагу не до себе, а до Бога, так як це робить Христос. («Чого називаєш мене благим?»

39

СВЯТЕ ПИСЬМО

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

– сказав Ісус до нього. – «Ніхто не благий, окрім одного Бога»). Ця частина Святого Письма також унікальна тим, що ніде більше так чітко не показується і не розповідається про дуже важливий елемент християнської віри – одного тільки виконання Заповідей є замало. Ісус промовляє Заповіді, виконання яких потрібне для доброчесного життя. Молодий чоловік, не вагаючись, відповів, що він це дотримував змалку. Звернімо увагу, що з названих заповідей (за винятком однієї), всі вимагають від людини утримання від чогось і стосуються тільки сімейних відносин. Якщо поглянути з цієї точки зору, то молодий чоловік сказав: «За все моє життя я не зробив нікому нічого злого». Але запитання звучало по-іншому: «Кому ти зробив добро?». Можна сказати, що запитання звучало дуже гостро: «Що доброго зробив ти ближньому всім своїм багатством, всім тим, що ти міг віддати?». Суть християнства полягає в тому, щоб не тільки уникати зла, але творити добро. І в тому значенні молодий чоловік, як і багато з нас, був далеко не на висоті. Ісус дає йому шанс, кажучи: «Покинь життєві вигоди і багатства цього світу. Візьми все, що у тебе є, і пожертвуй для ближніх, тільки тоді ти успадкуєш правдиве щастя тепер і у вічності». Але молодий чоловік не зумів цим шансом скористатися. У нього було велике багатство, проте йому ніколи не спадало на думку роздати його. Він ніколи не крав, не обманював, але і не був щедрим, не жертвував нічим. Згідно з нашим баченням, порядна людина та, котра не забирає в іншої, не краде… Однак справжній християнин це той, хто ще і допомагає іншим. Насправді Ісус питає: «Наскільки тобі потрібне правдиве християнство? Чи прагнеш його настільки, щоб віддати заради нього своє багатство?». На це молодий чоловік, відповів: «Я прагну його, але не настільки». Ісус поглянув на цього юнака... Цей погляд говорив про багато. Найперше – про любов. Це був не сердитий, а любовний погляд. У ньому був заклик до непростого вчинку, подвигу. Цим

40

ПОДИХ СКИНІЇ

поглядом Христос намагався вирвати людину з її зручного комфортного життя і спонукав ризикнути, щоб стати правдивим християнином. У чому полягає цей ризик? – А в тому, що у світі, де матеріальне так часто переважає над духовним, людина вибирає, передусім, кар’єру, лише на другому місці вона, можливо, думає про допомогу ближньому, а ще дальше стоїть питання віри та Бога. Тому важко і навіть ризиковано залишити все і піти проти всіх. Також у тому погляді Христа був смуток. Це великий смуток – бачити, що людина свідомо відмовляється стати тим, ким би могла стати, тобто правдивим християнином, і у котрої для цього були всі шанси. Євангелист Марко детальніше говорить про винагороду, яка очікує вірних послідовників Христа. Він каже, що ця винагорода двояка: тимчасова і вічна (євангелист Матей говорить тільки про вічну винагороду, в майбутньому житті). Віруюча людина отримає у стократ більше за те, від чого ради Христа відмовилася: вічне життя, або вічне блаженство. Звичайно, що під новим домом, батьками, братами варто розуміти духовні блага. Вірні, котрі пішли за Христом і розірвали для цього зв’язок зі своїми рідними по тілу, віднаходять нове життя по духу. Є ще один дуже важливий аспект християнського відречення. Це відречення не тільки від дібр цього світу, але також і від гріху та його наслідку в нашому житті. Блаженний Теофілакт Болгарський у своєму коментарі про цього роду відречення пише: «Але той, хто молодий (недозрілий) по духу, легковажний, нерозумний, хай теж продасть своє «майно», тобто: гнів і пожадливість віддасть, відкине бісам, котрі вбогі, падші від всякого багатства та благодаті, бо відпали від ласки Божої, і потім нехай наслідує Христа. Бо тільки той може наслідувати Христа, хто відкидає багатство гріхів, які є насліддям бісівського поріддя. Відвернутися від зла – це значить відкинути гріховне багатство бідним, і створити чудо – наслідувати Христа і нести Його хрест».

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

СВЯТИНЯ

Святиня у Крилосі Одна з визначних, але маловідомих в Україні святинь знаходиться в селі Крилос. Це місце прославилося великою і славною історією. Якщо уважніше приглянутися до цієї історії, то можна побачити тут особливе Боже благословення і заступництво Пресвятої Богородиці, яке проявилося через Чудотворну ікону.

Іван КОМАРНИЦЬКИЙ

Äåùî ç ³ñòîð³¿

К

оли ми говоримо про давній Галич, столицю Галицького, а згодом – Галицько-Волинського князівств, маємо на увазі не сучасне місто Галич, а саме село Крилос Галицького району. Саме тут, у Крилосі, знаходиться більшість пам’яток археології, архітектури та історії літописної столиці. Разом з історичним центром Галича: Галицьким замком, музеємскансеном в Крилосі, храмом святого Пантелеймона у Шевченковому та костелом кармелітів у Більшівцях вони утворюють національний заповідник «Древній Галич». Найдавніша літописна згадка про Крилос датована 898 роком. Тут була князівська столиця, укріплена потужними оборонними валами (які збереглися до сьогодні) та фортеця, оточена глибокими ровами. Найдавнішими пам’ятками, які дійшли до наших днів, можна вважати Василівську каплицю (1500 р.), збудовану на фундаменті Успенського собору (1157 р.), і Успенську церкву (1586 р.). Місце розташування головної святині княжого Галича упродовж довгого часу було невідомим. Її руїни шукали і в сучасному Галичі, й на високому березі річки Лімниці, і в Крилосі на місці Успенського храму. Дуже близько до розкриття таємниці собору підійшов дослідник Й. Пеленський, який у 1911 році зробив пробні

розкопки біля Успенського храму в Крилосі. Але, остаточно, пам’ятку локалізувала лише 25 липня 1936 року експедиція Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, якою з благословення митрополита Андрея Шептицького керував славетний археолог Ярослав Пастернак. Учений два роки поспіль закладав розвідкові траншеї на Крилоському городищі, й тільки сонячний липневий день 1936 року став сенсаційним: лопата робітника Дмитра Михальчука натрапила на масивний мур з тесаних кам’яних блоків. Це був перший слід фундаменту старого Катедрального собору княжого Галича. Виявилось, що він за розмірами (32,5х37,5 м) лише на півтори метра за шириною та довжиною менший від найбільшого київського храму – Св. Софії, а за багатством оздоби та просторовим розташуванням він не поступався жодній найвизначнішій святині того часу.

Êàïëèöÿ Ñâÿòîãî Âàñèë³ÿ òà õðàì Óñïåííÿ Ïðåñâÿòî¿ Áîãîðîäèö³ На фундаментах Успенського собору було зведено каплицю Св. Василія. Збудували її з блоків давньоруського храму. Понад сторіччя цей невеличкий храм разом із дерев’яною надбудовою та дзвіницею був центральною

41

СВЯТИНЯ

святинею Галицької митрополії. Каплиця, як і інші храми Галичини, потерпіла від нападу військ Ібрагіма Шайтана-паші. У каплиці зберігали рукописи, стародруки та документи. Під час артилерійського обстрілу 1915 року каплицю було частково зруйновано, а цінні документи, що стосувалися історії нашого краю, на жаль, не збереглися. Кам’яну частину пам’ятки частково відреставрували у 1975 та 1988 роках. Каплиця Св. Василія, яка була першим музеєм історії давнього Галича, має цінні архітектурні деталі: нішу-вівтар та оригінальне кругле віконце (люнет), яке збереглося з малої абсиди літописного Успенського собору. Неподалік фундаменту Успенського собору нащадок боярського роду Марко Шумлянський 1586 року побудував церкву Успення Пресвятої Богородиці. Для побудови храму він використав кам’яні блоки і пластику з Успенського собору. Як пам’ятка про будівництво, над хорами у храмі зберігся замурований камінь з гербовим знаком єпископа. Він має вигляд вістря стріли з двома літерами А-С по боках. Велику мистецьку вартість має західний портал храму, фланкований двома пілястрами та завершений фронтоном, тимпан якого оздоблений різьбленою в камені композицією «Успення Богородиці».

Відреставрована Успенська церква сяє на сонці позолоченими хрестами. Чудовою її окрасою є іконостас, який виконав визначний майстер українського живопису початку ХХ ст. Антон Манастирський, а також – Крилоська Чудотворна ікона Божої Матері. Оригінальною пам’яткою давньогалицької кам’яної пластики ХІІ ст. є вирізьблене у північній стіні притвору церкви зображення казкової істоти – крилатого змія-грифона. Також у Крилосі є пам’ятка архітектури XVIII ст. – митрополичі палати. Тут розміщувалася літня резиденція митрополита Андрея Шептицького. З 1938 року за ініціативою владики та доктора археології Ярослава Пастернака відкрито музей історії давнього Галича, який згодом і розмістився в колишніх Митрополичих палатах.

42

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

«Ìå÷ ³ Ðàëî» Першим зустрічає туристів пам’ятник-символ «Меч і Рало» (1985-1987), що вис о ч и т ь на К р и л о с ь к і й горі. Пам’ятник споруджено в урочищі Прокаліїв сад – місці, де в княжі часи пролягала перша лінія оборонних валів.

×óäîòâîðíà ³êîíà Ìàòåð³ Áîæî¿ Êðèëîñüêî¿ 1157 року, коли був освячений собор у княжому Галичі, князь Ярослав Осмомисл подарував церкві ікону Пресвятої Богородиці. З того часу вона стала покровителькою галицьких князів та їх нащадків. За переказами, у ХІІІ столітті князь Лев переніс галицьку ікону у Львів, де вона прославлялася чудесами. За іншими свідченнями, Крилоська Чудотворна ікона перебувала в Галичі аж до ХVІІ століття. Під час одного з турецьких нападів, коли храм згорів, ікону знайшли в лісі, поблизу с. Сокіл й перенесли її у найближчий монастир. Стараннями єпископа Йосипа Шумлянського Чудотворну ікону на початку ХVІІІ ст. знову повернули у Крилос, де вона, переживши численні пожежі й руйнування, перебуває й досі. Зі щедрих пожертв оздоровлених галичан 1773 року для ікони справили срібний оклад. З того часу в Крилосі дуже часто відбуваються прощі, щонайменше тричі на рік (7 липня - Різдво Івана Хрестителя, 28 серпня – празник Успення Пресвятої Богородиці, та 27 вересня – на Воздвиження Чесного Хреста) спішать тисячі прочан з усієї Галичини, щоб поклонитися Пресвятій Марії й попросити Її заступництва. Сюди, на Крилоську гору, часто приїжджали галицькі митрополити: Сильвестр Сембратович, Андрей Шептицький. Відкриття 1936 року Ярославом Пастернаком решток Катедрального Успенського собору ще раз засвідчило, що Богородиця і далі опікується Галичем-Крилосом. 2006 року ікону, стараннями парохіян, відреставровано, а 28 серпня того ж року Блаженніший патріарх Києво-Галицький Любомир Гузар на празник Успення Пресвятої Богородиці коронував її. Тисячі паломників приходять у Крилос, щоб помолитися до Пресвятої Богородиці і випросити у Неї різних ласк для душі і тіла собі і рідним. Однак не всі паломники вертаються з цього святого місця з тими дарами, про які просили Богородицю. Багато з тих, котрі йдуть, чекають чуда від самого місця, але всі чудеса стаються від нашої віри і палкої молитви. Чудо має спочатку статися у нашій душі, а тоді вже виразитися через тіло, а святе місце у Крилосі спонукає нас до внутрішньої переміни.

ПОДИХ СКИНІЇ

ЖИТІЄ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ЖИТІЄ МЕТОДІЯ Місяця квітня 6 дня Пам’ять і Житіє отця нашого та вчителя Методія, Архієпископа Моравського Господи благослови, отче Закінчення, початок у попередньму номері

Текст Сталось же тоді, що моравани, переконавшись, що німецькі попи, які проживали серед них, не хотіли їм добра, але умишляли лихе проти них, прогнали (їх) усіх1 і до апостолика послали: “Як раніше батьки наші прийняли хрещення від святого Петра, то й нам дай Методія, архієпископа й учителя”. І одразу послав його апостолик2 . І коли прийняв його князь Святополк з усіма мораванами, доручив йому усі церкви і духовних по всіх містах3. З того часу почало сильно зростати вчення Боже, а духовні стали помножуватись по всіх містах, язичники ж – вірити в істинного Бога, відрікаючись від своїх заблуджень. Тим паче, що і моравська країна почала розширювати свої кордони у всі сторони і перемагати ворогів своїх, не зазнаючи невдач4, як це вони й самі завжди розповідають5.

XI. А був у нього й дар пророцтва, бо багато пророкувань його збулось, про одне чи два з них тут розповімо. Дуже могутній язичницький князь, який панував на Віслі6, ганьбив християн і шкоди завдавав їм. Пославши до нього, (Методій) застеріг: “Сину, добре було б тобі охреститись зі своєї волі на своїй землі, щоб не бути охрещеним насильно у полоні на чужій, (коли так станеться), згадаєш про мене”. Так і сталось7. Одного разу Святополк знову воював з язичниками, та не мав успіху і зволікав, послав до нього, коли наближалась меса, точніше – служба святого Петра8, звертаючись: “Якщо пообіцяєш мені, що святий Петрів день з воїнами своїми проведеш у мене (в церкві), то, вірую в Бога, невдовзі віддасть їх тобі (у руки)”. І сталось так9. Один дружинник, дуже багатий – радник (князя), одружився на своїй купетрі10,

Коментар 1 Про припинення діяльності німецького духовенства в Моравії ведеться мова у петиції баварських єпископів папі Йоану ІХ у 900 році, де цю подію пов’язано з вигнанням із Моравії німецьких графів. Повстання мораван призвело до того, що вже до кінця 871 року німці покинули Моравію, на чолі якої стояв Святополк.

2 Виступу папського престолу на користь Методія передували повстання мораван і вигнання німецького духовенства з Моравії. У 873 році Людовик Німецький змушений був вести мирні переговори з об’єднаними силами мораван і чехів. Однією з умов під час переговорів було звільнення Методія. Крім того, моравани звертались у цьому питанні й до Риму. Втручання папи саме тому досягло успіху, що Моравія зуміла завдати поразки німцям.

3 Особливо виділяючи Святополка, автор ЖМ хотів зазначити, що Методій прийшов у Моравію за його ініціативою. Наголошення на цьому було дуже важливим в атмосфері боротьби, яка розгорнулась у Моравії після смерті Методія. “Духовні” – в оригіналі використано термін “стрижники”, тобто “клірики”. Поява цього терміну пов’язана із звичаєм латинських духовних осіб вистригати волосся на маківці. Латинські церкви знаходилися тільки у слов’янських містах та розміщувались у замках-фортецях. Саме звідси походить і назва слов’янською мовою латинських церков – “костел”, яка походить від лат. Castellum – фортеця.

4 Маються на увазі успішні походи Святополка на сусідні язичницькі слов’янські племена. Логіка міркувань агіографа очевидна: трудами Методія Моравська Церква досягла свого розквіту, внаслідок цього стала зростати і могутність моравської держави. У цьому міркуванні містилась і пересторога: не слід зрікатись тих, завдяки кому держава досягла величі. У ХІ розділі цю думку конкретизовано прикладами, які показують, що тільки прихильність до істинної християнської віри приносить успіх, а тих, хто ухиляється від неї, чекає погибель.

5 На думку деяких дослідників, ці слова свідчать про те, що автор ЖМ не був мораванином.

6 Згідно з даними польських дослідників, район поселення племені “віслян”, на чолі яких стояв “дуже сильний” князь, охоплював землі Малої Польщі в басейні верхньої Вісли з центром у Кракові.

7 Князь віслян, який нападав на моравські землі, був розгромлений Святополком і, потрапивши у полон, змушений був охреститись.

8 Слова ЖМ про “мшу святого Петра” чеський дослідник Й. Вашица розглядає як свідчення про особливий тип богослужінь, які служились у Моравії за Методія. Доказом цього для Вашиці послужили хорватські глаголичні міссали, які містять значну кількість так званих “богемізмів” – висловів, притаманних моравській говірці. Однак сучасні дослідження доводять поверховість таких припущень.

9 Підтекст цього епізоду пов’язують з тим, що після підписання мирного договору між Моравією і Східнофранкським королівством у Форхгеймі в 874 році в Моравію повернулись німецькі духовні особи, які служили літургію по-латині і домагались заборони її служіння по-слов’янськи. У цій боротьбі Святополк схилявся на бік німецького духовенства, про що свідчить відома фраза з адресованого йому послання папи Йоана VIII: “Якщо тобі і твоїм суддям більше подобається слухати меси латинською мовою, постановляємо, щоб для тебе служили меси по-латині”. Тому Методію і доводилось докладати зусиль для того, щоб під час головних свят Святополк і його воїни були присутніми на слов’янському богослужінні. Прихований зміст цього епізоду полягає у тому, що Святополк досягав успіхів тоді, коли ходив слухати богослужіння до Методія, а не до його франкських супротивників. В ситуації боротьби, яка розгорнулась після смерті Методія, такий спогад мав очевидну політичну спрямованість.

43

ЖИТІЄ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

точніше – ятровій11, і (Методій) багато наставляв і повчав, і втішав їх, але не міг розвести12, бо дехто, видаючи себе за служителів Божих, таємно розбещував й тішив їх заради майна їхнього і зовсім відвів від Церкви13. Тоді він сказав: “Настане час, коли не зможуть допомогти їм ці облесники, і стануть вони пригадувати слова мої, але вже не можна буде нічого зарадити”. І раптово, як відступив від них Бог, впала на них напасть, так що не можна було знайти місця (супокою) їх, неначе вихор підхопив їх прах і розвіяв14 . Траплялось і чогось багато іншого, подібного до цього, і він у притчах тлумачив усе це.

XII. Стародавній ворог, ненависник роду людського, не міг стерпіти всього цього і підняв проти нього декотрих, як Дафана й Авірона проти Мойсея15, одних – відкрито, а інших – таємно, тих, що занемогли хіопаторською єрессю16 і зводили до себе слабких із праведної дороги, просторікуючи: “Папа дав владу нам, а цього велить вам прогнати (разом з) його вченням”. Коли ж зібрались усі люди моравські, звеліли прочитати перед ними (папське) послання, щоб усі почули про його вигнання. А люди, як звичайно, всі засумували і затужили, що позбавляються такого пастиря й учителя, крім слабких, яких (ця) олжа привела в рух як вітер – листя. Коли ж зачитали грамоти апостолика, то знайшли, що там написано: “Брат наш Методій – святий і правовірний, і апостольську справу звершує, і в руках його від Бога та престолу апостольського всі слов’янські землі, і кого він прокляне, хай буде виклятим, а кого благословить – хай буде благословенним”. І осоромлені розсіялись з ганьбою, мов туман117.

XIII. Але на цьому не припинилась злоба їх, то й примовляли: “Гнівається на нього цесар, і якщо схопить його, то не збереже життя свого”18 . Бог же милостивий, не бажаючи, щоб через це хулили раба його, вложив у серце цесарю, бо серце цесаря завжди перебуває в руці Божій19, щоб послав грамоти до нього: “Чесний отче, дуже бажаю бачити тебе. То ж вчини милість і потрудись (прибути)

44

ПОДИХ СКИНІЇ

10 У старослов’янському оригіналі стоїть термін “купетра” – від лат. “compater”. На думку Вашиці, мова ведеться про шлюб між хресним батьком і овдовілою матір’ю похресника. Такий шлюб між “духовними” родичами був заборонений 53м каноном Трульського Вселенського Собору.

11 “Ятрова” – невістка, братова дружина.

12 У глаголичному тексті під назвою “Клоцовий збірник” міститься проповідь, авторство якої приписується Методію, у якій християнам забороняється одружуватись з “кумами” , бо “все це прокляли святі Вселенські Собори, відкидаючи й князів, які бачать таке безчинство і не карають їх,... і прокляли їх, прирікши до вічного вогню”. Ця вказівка на князів, які не бажають карати винних і понесуть самі за це покарання, дозволяє зрозуміти, чому Методій не зміг розвести подружжя: вони знайшли захисток і підтримку у Святополка. Автор ЖМ замовчує це, бо під час написання Житія все ще розраховував прихилити моравського князя на свій бік.

13 Згадані “дехто” – це німецькі священики, яких автор ЖМ звинувачував у прихильності до язичницьких шлюбних звичаїв. Про це свідчить і Житіє Климента (Охридського), де сказано, що коли франки не змогли перемогти Методія у богословських суперечках, то “придумав нерозумний народ франкський відпускати все грішникам без труда і покаяння при одній умові, що ті погодяться з їх навчанням і дозволять їм вести порочне життя задля успіху свого спотвореного вчення”.

14 Парафраза Пс 102, 16. Сенс цього епізоду в тому, щоб на прикладі покарання, яке настигло знатного моравського вельможу, показати моравській знаті, що ті, хто не слухає Методія і прислухається до порад його франкських супротивників, приходять до погибелі.

15 Пор. Чис 16, 1-35.

16 У грецькому богослов’ї цим терміном позначали єретиківмодалістів, зокрема послідовників Савелія – крайнього модаліста ІІІ ст., які ототожнювали першу і другу Особи Пресвятої Тройці: Отця і Сина. Грец. Син – Іо, Отець – Патир, зливаючи обидва імена, одержували “іопатир”. У ІХ ст. цей термін було застосовано Фотієм до латинників у зв’язку із вченням про Filioque – сходження Святого Духа від Отця і Сина. У ЖМ маються на увазі німецькі священики в Моравії, які дотримувалися такого Символу віри.

17 Описаний епізод стосується кульмінації конфлікту між Методієм і німецьким духовенством, який відбувався у 879-880 роках і у який були втягнуті князь Святополк і папа Йоан VIII. Німецьке духовенство, на чолі якого стояв священик Віхінг із Швабії, звинувачувало Методія в тому, що, на противагу папській забороні, він продовжує відправляти богослужіння слов’янською мовою та ухиляється від визнаного Церквою вчення. Святополк передав скарги німецького духовенства на розгляд папи. В результаті папа Йоан у 879 році викликав Методія і Віхінга до Риму, дослідив справу і видав у 880 році буллу для Святополка. Перед тим Святополк просив папу поставити Віхінга єпископом у Нітрі. Саме так моравський князь, бажаючи припинити конфлікти, хотів розвести супротивників через надання їм для служіння різні території держави. Папа задовольнив це прохання. Методій же не тільки звільнився від закидів у неправовір’ї, але й знову був потверджений архиєпископом з правом служіння слов’янською мовою. Методій прибув до Риму у той момент, коли папа знаходився у непростій ситуації. Політика папи в Італії, скерована на зближення з Візантією та приховано ворожа до правителів Східнофранкського королівства, зіткнулась із серйозною опозицією у самому оточенні папи. Ця опозиція посилилась з приходом в Італію Карла Товстого, італійського короля з 880 року. У цих умовах Віхінг знайшов підтримку багатьох осіб з папського оточення, які обіцяли йому добитись засудження Методія. Повернувшись до Моравії, Віхінг став поширювати чутку про засудження Методія як нібито за постановою папи. Але надіслана булла розвіяла мрії Віхінга. Булла приписувала німецькому духовенству цілковитий послух Методію. При цьому папа використав текст 35-го апостольського канону, згідно з яким єпископам “кожного народу” було велено мати старшого серед них і нічого не здійснювати без його відома. Не дивно, що автор ЖМ навів саме ті місця булли, які надавали Методію повноваження Глави Церкви. Методій і використовував буллу проти своїх супротивників.

18 Автор ЖМ підкреслює намір німецького духовенства протиставити незалежну церковну діяльність Методія з політикою Візантії, яка теж, як і франкська політика, була скерованою на експансію з допомогою місіонерської діяльності. Йдеться про візантійського імператора Василія І, засновника македонської династії (867-886).

19 Пор. Притч 21, 1.

20 Існує чимало версій стосовно візиту Методія у Констан

ПОДИХ СКИНІЇ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

до нас, щоб узріти тебе, поки ми ще на цьому світі і молитву твою приймемо”. І коли одразу він прийшов туди, прийняв його цесар з великою честю і радістю20, і вчення його схваливши, затримав собі з-поміж учнів його попа й диякона з книгами21. І всі бажання його сповнив, чого він тільки не хотів – ні в чому не відмовив, і, обдарувавши та приласкавши, провів знову зі славою на престол його. Так само й патріарх.

XIV. На всіх своїх дорогах він потрапляв у чимало халеп від диявола: в пустелях – від розбійників, на морі – від хвиль, (піднятих) вітром, на річках – від раптових смерчів, так що сповнилось на ньому слово апостола: біди від розбійників, біди на річках, біди від лжебратії, у трудах і подвигах, у частому бдінні, голоді та спразі та в інших печалях, про які згадує апостол22 .

XV. Згодом відкинув усю даремність світу і відложив печаль свою на Бога. А до того, посадивши з-поміж учнів своїх двох попів-скорописців23, хутко переклав за шість місяців повністю всі книги (біблійні), крім Макавейських, із грецької мови слов’янською24, почавши з березня місяця до двадцять шостого жовтня25. Закінчивши, достойну хвалу й славу віддав Богові, який подав йому таку благодать і успіх. І приніс святий возношення тайне з клиросом своїм, відсвяткувавши пам’ять святого Дмитрія27. Адже тільки Псалтир і Євангеліє з Апостолом та вибраними службами церковними переклав спочатку з Філософом27. Тоді ж і Номоканон, що означає правило закону, і книги отців переклав28 .

XVI. Коли ж прийшов в дунайський край король угорський29, то захотів побачити його, і (хоча) дехто говорив й припускав, що не відійде від нього без мучень, пішов до нього; він же, як і належить володарю, прийняв його з честю, славно і з веселощами. І побесідувавши з ним, як і належить таким мужам вести бесіди, відпустив його, обласкавив його і поцілував з дарами великими, промовляючи: “Поминай мене завжди, чесний отче, у святих молитвах твоїх”.

XII. Коли ж, таким чином, відхилив усі

ЖИТІЄ

тинопіль. Дослідники допускають, що в імперської адміністрації були наміри повернути Моравію у зону візантійського впливу. Щодо мети подорожі з боку Методія, то існують гіпотези, що: 1) вона була інспірована Римом задля того, щоб Методій став посередником обох сторін у справі досягнення згоди у розмежуванні сфер впливу на Балканах; 2) Методій, не розраховуючи на підтримку Риму, хотів знайти точку опори у боротьбі з німцями і став на шлях розриву з Римом; 3) Методій прагнув досягти фактично незалежного становища від Риму і Константинополя. Частина земель, які обслуговував св. Методій, належала до юрисдикції Риму (Велика Моравія, Панонія, Іллірія), а частина північної Болгарії, яку хрестили святі брати ще в 863 році по дорозі до Великої Моравії (Підтисся, Підкарпатська Русь, Біла Хорватія – Бойки), належала як новозасновані місійні землі візантійському патріарху. Після 880 року Болгарія внаслідок угоди Риму з Константинополем за патріарха Фотія відійшла під юрисдикцію Риму. Так було досягнуто історичного компромісу, яким завершились довготривалі суперечки про юрисдикцію Болгарії. Обидві сторони були задоволені, а найбільше – болгарський цар Борис, який мав своїх власних слов’янських місіонерів. У “Вченні Отців” з гори Афон, яке збереглось у Кодексі з ХІІ століття в монастирі св. Пантелеймона, вказано, що архиєпископ новонаверненої Русі був безпосередньо залежним від константинопольського патріарха аж після того, як християнство прийняли болгари, моравани та іллірійці. З цього випливало, що єпископ Підкарпатської Русі перебував спочатку під юрисдикцією св. Кирила (згодом – св. Методія), і тільки дещо пізніше, коли на Русі було засноване самоправне архиєпископство, воно було підпорядковане константинопольському патріарху. Цей стан тривав аж до 880 року, коли Болгарія була підпорядкована Римові.

21 Це важливе свідчення зацікавлення імператора Василія І слов’янськими книгами. У Житії Наума розповідається про те, як після смерті Методія його учні були продані у рабство єврейським купцям і доставлені на невільничий ринок у Венеції. Там вони були викуплені з рабства імператорським послом і доставлені у Константинопіль, де їх тепло прийняв Василій.

22 Парафраза ІІ Кор. 12, 26-27. Переносячи на свого героя опис страждань, які перетерпів апостол Павло, автор ЖМ, тим самим, прирівняв Методія до нього. Таке уподібнення міститься у службі Кирилу та Методію: “обритеся новый Павьлъ, премоудре, вьсь мир Богови приобрите”.

23 Вираз “попи-скорописці” деякі дослідники вважають підтвердженням того, що у первісному вигляді Житіє було написане глаголицею. Адже після числівника “два” використано замість двоїни форму знахідного відмінка множини – “попы скорописьця”. Причина цього пов’язана з тим, що буква “в” у глаголиці має числове значення 3, а в кирилиці – 2. Під час переписування Житія з глаголиці на кирилицю буква “в” була сприйнята як число 2, а форма іменника залишена у множині.

24 У Проложному Житії Кирила і Методія вказано, що Методій переклав усіх біблійних книг 60. За переліком канонічних книг Біблії у Номоканоні, перекладеному Методієм, вказано на 33 старозавітні і 27 новозавітних. Переклад Біблії Методія не зберігся.

25 Це місце теж вважають доказом первісного глаголичного тексту ЖМ. Адже від березня до кінця жовтня – 8 місяців, а не шість, як записано у кириличному тексті. Справа в тому, що глаголичній букві “зіло” відповідає число 8, а кириличній – 6.

26 Св. Великомученик Дмитрій був патроном Солуні – рідного міста Методія.

27 Найдревніший список Апостола апракос – Енінський – відноситься до ХІ століття. Тим же століттям датується і найдревніший старослов’янський список Псалтиря – Синайський.

28 Це був переклад Номоканону, складеного константинопольським патріархом Йоаном Схоластиком (565-577 рр.). Дослідники збереженого в Устюжській Кормчій (ХІІІ ст.) старослов’янського Номоканону показали тісний зв’язок словника тексту з лексикою моравського періоду, вплив західнослов’янських говірок та використання термінів, характерних для моравської правової і латинської церковної термінологій. При цьому зазначається, що Методій значно переробив візантійський текст, виключивши з нього майже третину канонів. Стосовно книг “отців”, то під ними можна розуміти як збірник Житій, так і проповіді святих отців Церкви.

29 Це місце ЖМ викликало у дослідників найбільше сумнівів. Адже хоча у другій половині ІХ ст. й почалось поступове переміщення мадярських племен з Північного Причорномор’я на територію Середньої Європи, і окремі вожді із своїми загонами могли у 80-х роках ІХ ст. з’являтись на моравських

45

ЖИТІЄ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

звинувачення з усіх сторін і закрив уста велеречивих30, завершив ходу (життя) і зберіг віру, очікуючи праведного вінця31, і тому, що так угодив Богові, був возлюблений ним32 . Став наближатися час прийняти упокій від страстей і нагороду за багато трудів. І запитали його, промовляючи: “Про кого думаєш, отче і вчителю чесний, з учнів твоїх, хто був би наступником в учительстві твоєму?” Показав же їм на одного з найвідоміших учнів своїх на ймення Горазд, мовлячи: “Ось із вашої землі вільний муж, добре знає латинські книги, правовірний. Це буде в згоді з Божою волею і вашою любов’ю, як і з моєю”33. Коли ж на Цвітній Неділі зібралися всі люди, він увійшов до церкви, (хоча) і був недужим, молився за благословення цесаря й князя, духовних і всіх людей, і провістив: “Пильнуйте мене, діти, до третього дня”. Так і сталось. Третього дня на світанку промовив: “У руки твої, Господи, душу мою вкладаю”34, - і на руках єрейських спочив 3 дня місяця квітня 3 індикту 6393 літа від сотворення всього світу35. Учні ж, приготувавши його до погребу і віддавши йому достойну честь, відслужили службу церковну по-латині, по-грецьки й по-слов’янськи і положили його в соборній церкві36, і приложився до отців своїх і патріархів, пророків, апостолів, учителів і мучеників37. Коли ж зібралась безмежна кількість людей, провели його зі свічками, оплакуючи доброго учителя і пастиря, чоловіки і жінки, малі і великі, багаті й бідні, вільні та раби, вдови та сироти, чужинці й місцеві, хворі й здорові – всі, (оплакуючи) того, хто став усім для усіх, щоб усіх притягнути38 . А ти, свята і чесна главо, в молитвах своїх поглянь з висот на нас, що прагнуть до тебе, позбав від усякої напасті учнів своїх, вчення поширюючи, а єресі проганяючи, щоб, проживши тут достойно до нашого звання, ми стали з тобою як твоє стадо по правиці Христа Бога нашого, вічне життя приймаючи від нього. Бо йому і слава, і честь навіки віків. Амінь39.

46

ПОДИХ СКИНІЇ

кордонах, перше нашестя, за Повістю временних літ, відбулось у 902 році, та й жодного короля у мадярів бути не могло. Тому це місце трактують по-різному: 1) відбулась зустріч Методія з вождем одного з мадярських племен, але пізніший древньоруський переписувач, якому було відомо про “угорських королів”, замінив первісне слово – “князь” чи “воєвода” – на “король”; 2) польський вчений Брюкнер вважає, що у первісному тексті було слово “король”, а додано – “угорський”. Переписувач додав прикметник “угорський”, знаючи, що на цих землях панують “угорці”. Невідомим королем дослідник вважав франкського короля Карла ІІІ Товстого, який, за свідченням Фульдських анналів, у 884 році зустрічався із Святополком на річці Тульн (біля Відня). З ним міг бути і Методій. Крім того, факт, що король просив благословення у Методія, красномовно свідчить про те, що він був християнським правителем, а не мадяром-язичником. Однак дослідники не враховують ворожості франкських правителів до Методія, у зв’язку з чим сумнівним було б прохання короля-латинника про благословення. У ЖМ яскраво простежується схема: вороги Методія розповсюджують про нього наклепи, що, мовляв, якийсь правитель гнівається на нього, але особиста зустріч Методія з правителем спростовує усі чутки. Першим у ряду таких правителів стоїть папа Римський, за ним іде імператор – світський глава християнської “ойкумени”, а після нього – “король”, християнський, але, вочевидь, не франкський правитель. Тоді чий же? Єдина версія – східно-християнський правитель. У той час такий правитель міг бути тільки у росів-русинів, тобто справжніх угрів, а не пізніших мадярів, які привласнили автохтонну назву для своїх правителів у пізньому Середньовіччі.

30 Парафраза Пс 62, 12. У наведеній агіографом біблійній цитаті міститься натяк на конфлікт, який відбувся незадовго до смерті Методія між ним і Віхінгом. Внаслідок перемир’я між Святополком і Карлом ІІІ у 884 році та зближення між ними, німецькі духовні особи знову почали закидати Методієві різні звинувачення. Зокрема, німці приписували Методію єресь у невизнанні Філіокве та у впровадженні візантійських богослужінь слов’янською мовою. Конфлікт завершився тим, що Методій відлучив Віхінга від Церкви. Стриманість автора, який не згадує про це, зумовлена тим, що Святополк не схвалив такого кроку Методія.

31 Пор. 2 Тим 4, 7.

32 Пор. Прем 4, 10.

33 Горазд, ставши наступником і послідовником Методія на посту Глави Церкви, продовжив боротьбу з німецьким духовенством. Вкладена агіографом в уста Методія характеристика Горазда спрямована моравській знаті, адже він був вигідним для них як людина з їх середовища, а не чужинець. До того ж знання латинських книг дозволяє Горазду утримувати зв’язок з Римом, прихильність якого була важливою для Церкви і Святополка.

34 Пор. Лк 23, 46.

35 885 року.

36 На точніше місце захоронення Методія вказує Проложне Житіє: “Лежитъ же въ велицаи црькви моравьстеи о левую страну в стени за олтаремъ святыя Богородиця”. Проте ніде не названо міста, у якому поховано Методія. Лише у чеських рукописах XIV ст. є повідомлення, що столицею Великої Моравії і водночас резиденцією Методія був Велеград – сучасне місто Угерське-Градиште. Інша версія – столиця була у дослідженому археологами городищі біля Мікульчиць (територія Східної Словаччини, заселена русинами).

37 Цитата з похвального слова Григорія Богослова Атанасію .

38 Парафраза з Похвали Григорія Богослова Василію Великому .

39 У заключній молитві окремі вислови запозичені з похвальних слів Григорія Богослова, однак основний змістовий акцент – прохання про заступництво святого за учнів і вигнання єретиків – не має аналогів і є відображенням ситуації боротьби, у якій писалось Житіє. Існують паралельні місця у службі Методію, написаній Константином Преславським: “Тя има, отъче, земи Моравскаа стену твръду, ею же побеждаем еретикы”. Однак у службі є нюанс, відсутній у ЖМ: “Тя молим Мефодие, святителю славне, разгнаное еретикы стадо свое схрани”. Відсутність у ЖМ мотиву про зібрання уже розігнаної єретиками пастви засвідчує, що Житіє написано тоді, коли в Моравії ще тривала боротьба учнів Методія з німецьким духовенством.

ВІСНИК УБНТ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ДОПОВІДЬ

Характерні риси аксези та молитви св.

Йосафата Кунцевича о. Олег ЧУПА

Д

уховність св. Йосафата у церковній традиції УГКЦ, як правило, розглядалась крізь призму його мученицької смерті. Без сумніву, це було спричинене спершу беатифікаційним, а опісля канонізаційним процесом. Мученицька кончина святого за єдність Церкви, а відтак чудесні оздоровлення та навернення за заступництвом св. Йосафата, були для духовенства та вірних Київської Унійної Митрополії очевидним свідченням істинності шляху, котрим пішла єрархія під час Берестейської Унії. Не вагаючись, ствердимо, що такий підхід до постаті святого був оправданим: сам Йосафат неодноразово засвідчував, що бажає і готовий, якщо на це Божа воля, стати мучеником за Христа. Духовність та містичний досвід св. Йосафата дослідники, зазвичай, оминали своєю увагою.

Духовно-містичному життю подвижників Церква завжди приділяла особливу увагу. Сам подвижник подає перше осмислення свого духовного досвіду. Завершальне сприйняття відбувається Церквою за благословенням єрархії. Проте між досвідом містика та канонічним судженням єрархії обов’язково присутнім є тлумачення та уважне осмислення цього досвіду з боку богослова. Це велика відповідальність, влучно окреслена католицьким екзистенціалістом Габріелем Марселем: «Ми не можемо дозволити собі сьогодні «сократівський» пошук істини – вільне та невимушене блукання по метафізичних просторах. У релігійній системі не можна толерувати «свободу думки»: дуже важливі питання тут вирішуються. Помилка богослова може згубити душі тисяч людей». У 1994 р. у видавництві «Свічадо» виходить друком невелика за обсягом брошура Софії Сеник «Духовний профіль свящмуч. Йосафата Кунцевича». У короткому дослідженні авторка показує, що дотеперішній погляд на духовність св. Йосафата варто переглянути. Що важливо, у дослідженні Сеник ми не знаходимо якихось нових досі не відомих джерел. «Найбільш нові» документальні джерела – це відомі дослідження та описи рукописів св. Йосафата російськими істориками другої половини ХІХ ст. Приклад Софії Сеник засвідчив, що на основі доступних для загалу дослідників даних, можна докорінно змінити усталений погляд на особу св. Йосафата. У книзі російського історика Флавіана Добрянського «Описания рукописей Виленской Публичной библиотеки, церковнославянских и руських» знаходимо вказівку на те, що у Виленській бібліотеці на той час (1882р.) була збірка рукописів руки св. Йосафата Кунцевича. Серед творів, які переписував св. Йосафат, знаходимо твір, що традиційно приписують Симеону Новому Богослову, «Трие суть образа молитвы», а також «Устав скитской

жизни» Ніла Сорського. Перший твір – «Про три способи молитви» – є одним із ключових у пізній східній християнській духовності. У досить доступний спосіб автор вказує, як вберегтись від фатальних помилок (психічних розладів, самогубства) в молитовному житті. Тим паче, на цей твір часто посилаються православні автори, коли порівнюють західну містику зі східною. У творі «Про три способи молитви» Симеон Новий Богослов описує два помилкові шляхи молитви та один вірний. «Коли хто-небудь стоїть на молитві та руки, й очі разом з розумом звертає до неба, а розум уявляє божественні думки та небесну красу, ангельські чини, обителі праведних – іншими словами, все, що чув з Писання, збирає в розумі під час молитви – він спонукає свою душу до палкого бажання божественного, явно вдивляючись в небо. Буває й так, що у нього течуть сльози з очей, і потрохи починає наповнюватись гордістю серце, вважаючи те все, що відбувається, божественними відвідинами, і молячись, щоб постійно перебувати в такому стані. Це признак духовної омани, адже добро перестає бути добром, якщо здійснюється не належним чином». Таким є перший спосіб молитви – звісно, помилковий. Як свідчать співкелійники, св. Йосафат часто перебував на самоті у роздумах про божественне. Це могло бути в келії чи у каплиці св. Луки. Такі роздуми, звані богомисленням, добре відомі аскетичній традиції і вони вважаються частиною християнського подвигу. Через добрі думки аскет очищував себе від спокусливих помислів. Окрім того, богомислення навчає подвижника думати не хаотично, але по чітко заданій лінії: уривок зі Святого Письма, Божі Заповіді, фрагменти церковних молитов. Для прикладу, палестинські монахи читали уривок зі Святого Письма. Пізніше роздумували над ним доти, доки не доходили до суті сказаного. Якщо залишались якісь незрозумілі моменти, про них запитувано на спільних зустрічах з духовним отцем, або ж у співбрата

47

ДОПОВІДЬ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

однодумця. Однак існувало чітке розрізнення між молитвою та богомисленням. Симеон Новий Богослов застерігає сприймати такий стан душі як благодатний, позаяк це є чистим плодом людської фантазії. Очевидно, що св. Йосафат, переписуючи цей твір, вважав його важливою духовною пересторогою і, відповідно, остерігався зазначених помилок. Тим паче, якщо б св. Йосафат був схильний до такого роду містичного досвіду, то, очевидно, про це було б зазначено у беатифікаційному процесі. Адже подібний містичний досвід був притаманний на той час західним містикам. Другий спосіб молитви Симеон Новий Богослов описує так: «Коли розум, зосереджуючись та збираючись з думками, намагається їх забути, а інколи турбується думками, інколи ж уважний до молитви, яку промовляють уста; інколи охоплений пристрастю, знову починає примусово себе зосереджувати, то неможливо тому, хто так боротьбу провадить коли-небудь умиротворитись або ж увінчатись перемогою. Такий подібний на того, хто воює вночі, який чує голос ворогів і отримує рани, однак не бачить хто вони і звідки приходять». Симеон називає це темрявою розуму. Окрім того, такі часто вва-

Знаємо, що стосовно ставлення до ближніх, Йосафат намагався досконало сповнити заповідь любові. Його співбрати жартували, що якщо хочеш стати приятелем Йосафата – стань його ворогом. жають себе великими духовними провідниками. Як бачимо, тут зображується подвижника, котрий провадить внутрішню боротьбу. Саме до цієї боротьби закликає у своєму уставі Ніл Сорський, застерігаючи, що зовнішнє подвижництво безплідне без внутрішнього. Тому й Симеон зазначає, що другий спосіб молитви перевищує перший настільки, наскільки ніч при повному місяці краща за беззоряну ніч. Отож, в описі третього способу молитви св. Симеон Новий Богослов зазначає, що все-таки бракувало другому. Перше, що потрібне, – це строгий послух, а також чиста совість, яка безпосередньо пов’язана з першою умовою. Совість потрібно берегти стосовно до Бога, до духовного отця, людей та предметів. «Перед Богом слід берегти совість, щоб не робити того, що не провадить до Бога. Перед отцем духовним – щоб робити те, що він каже, нічого не додаючи від себе та не віднімаючи. Стосовно людей – не робити іншому того, що сам не любиш. Стосовно речей – не зловживати їжею, питтям та одежею; іншими словами, робити все немов перед Божим лицем так, щоб совість не докоряла». Зі свідчень беатифікаційного процесу дізнаємось, що всі ці згадані умови – послух та збереження совісті – св. Йосафат взявся сповнювати після вступу у Виленський монастир. Отож, Йосафат клопоче в ігумена про духівника для братії. Зі Супрасльського монастиря присилають старенького отця Симеона. Пізніше його сповідником став Геннадій Хмельницький, який був молодшимза Йосафата на 2 роки. Вони були товаришами ще до вступу в монастир. Святий сповідався, практично, щодня. Те, що іспит совісті займав важливе місце в його житті, бачимо з його порад для вірних у катехизмі. Він радить робити це щовечора. Постать духовного отця в житті святого була вагомою. Він інколи жартував, що бажав би прив’язати духівника до свого монашого ременя, щоб мати його постійно поруч.

48

ВІСНИК УБНТ

Знаємо, що стосовно ставлення до ближніх, Йосафат намагався досконало сповнити заповідь любові. Його співбрати жартували, що якщо хочеш стати приятелем Йосафата – стань його ворогом. Після вступу у монастир св. Йосафат відразу розпочинає провадити інтенсивне подвижницьке життя. Заданого ритму, як свідчать його співкелійники, він дотримувався до кінця свого життя. Зокрема святий починає вживати до пиття лише воду, обмежує себе у їжі та сні, спить на голій землі. Вже будучи ігуменом, він спить 2-4 години на добу. Як свідчить один палестинських авв у розмові з св. Касіаном Римлянином, на власних тілесних можливостях без сприяння благодаті такий ритм щодо сну подвижник здатен витримати не більше півроку (як правило, набагато менше). Взимку Йосафат ходить босоніж, аж поки не обморожує ноги. Носить волосяницю, залізний пояс. Упродовж перших 3-х років не покидає території монастиря. На завершення опису третього способу молитви св. Симеон говорить про його суть – зведення розуму у серце. Про це також зазначає в уставі Ніл Сорський. Цим шляхом подвижник, котрий очистився від пристрастей, досягає вершини духовного життя – глибокого споглядання. На досить цікаву розповідь, яка привідкриває нам таємницю глибини молитви св. Йосафата, натрапляємо у свідченнях слуг, що були при його архиєпископській палаті. Однієї ночі вони пішли услід за своїм архиєреєм, котрий у цю пору ходив у катедру на молитву. У храмі побачили Йосафата, осяяного променями світла, що виходило з ікони, а його тіло піднеслось угору. Цікаве свідчення про молитву Йосафата подає Яків Суша, холмський єпископ та біограф священномученика. Подамо тут дослівний переклад цього уривку, який не зауважує жоден дослідник життя Йосафата. «Існує у Східній Церкві звичай, який відомий людям, при творенні знаку хреста промовляти слова: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Амінь» – творячи при цьому поклін з прихиленням своєї голови до землі. Так відбувається благочестиве та смиренне поклоніння Божій величі. Цю молитву Йосафат повторював тисячу разів щоночі та щодня. Вживаючи цю гостру, немов спис, зброю для уст,

У храмі побачили Йосафата, осяяного променями світла, що виходило з ікони, а його тіло піднеслось угору. він додавав одне слово: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Крім того, мав звичай так молитись не лише під час нічних чувань, але й під час сну знову і знову цю молитву повторюючи . До того ж, це занотував один юнак, який згодом став відомим монахом – Симеон Яцкевич, – котрий випадково якось зайшов у келію св. Йосафата, коли той перебував у сні». Суша вказує на практику св. Йосафатом Ісусової молитви. До того ж додає, що святий робив додаток до звичних слів молитви – «грішного». Як зауважує Софія Сеник, цей додаток рекомендує робити Ніл Сорський. Отож, тут прослідковується очевидний вплив його Уставу на Йосафата. Завдячуючи свідченням беатифікаційного процесу, агіографам та збереженим рукописам св. Йосафата, ми отримуємо більш-менш достовірний портрет подвижницького та містичного життя Йосафата Кунцевича. Це дозволяє ствердити, що перед нами аскет-містик, святість якого збудована на основі аскетичної традиції своєї Церкви.

СЕМІНАРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ПЕРШИЙ КУРС

«ß ç äèòèíñòâà õîò³â ïîñâÿòèòè ñâîº æèòòÿ ñëóæ³ííþ Áîãîⳇ»

Цього року за підсумками вступних іспитів на перший курс семінарії було зараховано 13 студентів. До семінарійної спільноти долучилася нова генерація сучасних апостолів Слова. Так називаємо наших першокурсників, адже вони доклали чимало зусиль для того, щоб стати семінаристами. Причиною ж того став голос Божого покликання, який кожен відчув у своєму серці. Студенти розповідають про діяння Боже в їхньому житті, а також про перший досвід семінарійного шляху приготування до священства:

“...роки навчання в семінарії – це не просто роки студій та виховання, але, і це найважливіше, час для глибшого пізнання Христа...” –

з проповіді преосвященнішого владики кир Юліяна (Вороновського) з нагоди початку 2010 - 2011 навчального року в Дрогобицькій Духовній Семінарії.

ßê çàðîäæóâàëîñü Âàøå ïîêëèêàííÿ? Микола Мисів

Моє покликання зароджувалось з раннього дитинства. Оскільки мій батько є священослужителем, то намагався змалку прищепити мені любов до Бога, ближнього... Також навчав мене катехизму, що, на мою думку, мало велике значення у прийнятті рішення.

49

ПЕРШИЙ КУРС

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Мар’янТопорович

СЕМІНАРІЯ

Микола Мисів (с. Хлиплі)

Народився 28 серпня на свято Успення Пресвятої Богородиці. Переконаний, що від першого дня життя маю особливе заступництво Матері Божої. З дитинства ходжу до церкви, молюся, з дев’яти років прислуговую у вівтарній дружині.

Юрій Ковалів

Моє покликання почало зароджуватись, мабуть, після того, як почав прислуговувати в храмі біля священика. Його слова, звернені до нас, мали великий вплив на мене.

Юрій Маціборко

Моє покликання до священства зароджувалось поступово. Змалку хотів стати священиком, та згодом зрозумів: «Щоб стати священиком – потрібно своє життя присвятити Богові, Церкві Христовій і своєму народові».

Юрій Ковалів

(с. Гродище)

Êîëè ³ ÷îìó Âè ïðèéíÿëè ð³øåííÿ ùîäî âñòóïó â ñåì³íàð³þ? Андрій Китинський

Бажання вступити у семінарію зародилось у 15 років. Це сталося після сповіді, коли повертався з храму додому. По дорозі звернув до річки. Саме тут я отримав якусь ясність щодо свого рішення.

Микола Лутчак

Із дитинства хотів посвятити своє життя служінню Богові. Проте твердо вирішив вступити в семінарію в останні роки навчання в школі. З Божою ласкою мені це вдалося.

Володимир Москаль (с. Зимна Вода)

Володимир Москаль

Остаточним поштовхом для прийняття рішення про вступ у семінарію була минулорічна поїздка в Тезе, під час якої я познайомився із семінаристом.

Петро Гром

Остаточне рішення про вступ у семінарію прийняв уже давно. Ще дитиною брав приклад з батька, котрий є священиком, захотів піти його стопами. У зрілому віці утверджувався у своєму покликані стараннями отця-пароха, батька і молитвами до Бога про покликання.

Юрій Ковалів

Рішення про вступ у семінарію прийняв уже давно, кілька років тому. Чому вирішив вступати? Відчув у собі поклик до священичого служіння.

Андрій Китинський (с. Летня)

50

СЕМІНАРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ПЕРШИЙ КУРС

×îãî õî÷åòå îñÿãíóòè óïðîäîâæ íàâ÷àííÿ â ñåì³íàð³¿? Тарас Жеплінський

Найбільше, що я прагну здобути в семінарії – це залишити всі свої негативні риси і виплекати в собі такі, які притаманні доброму священику.

Тарас Гринаш

Петро Гром (м. Дрогобич) Тарас Гринаш (с. Модричі)

ßê³ ðèñè ïðàãíåòå â ñîá³ ïëåêàòè, ùîá áóòè äîáðèì ñâÿùåíèêîì? Тарас Жеплінський

Щоб бути добрим священиком, прагну плекати в собі такі риси, як послух, вірність Богові і Україні, смиренність і чуйність.

Мар’ян Топорович

Прагну плекати такі риси, як віра, надія і любов.

Петро Гром

Щоб бути хорошим священиком, на мою думку, потрібно Тарас Гринаш бути відкритою і доброю людиною, а ще – любити Бога і ближнього. Ці риси я прагну плекати в собі.

Упродовж навчання в семінарії прагну здобути якнайбільше знань для майбутнього душпастирського служіння, а також збагатитися в молитві, щоб пізніше навчати людей у молитві прославляти Бога у Святій Трійці Єдиного. Також хочу студіювати богословські науки.

Микола Лутчак

Священик повинен бути взірцем для парохіян, тому, на мою думку, потрібно плекати в собі послух, розуміння і розважливість.

Петро Войтович

Своїм основним завданням у семінарії маю бажання виправити свої негативні риси і розвинути позитивні, а також осягнути хороші знання.

Юрій Маціборко

Упродовж навчання в семінарії прагну духовно збагатитись, зростати в молитві і плекати в собі послух.

Петро Войтович

Священик – це особистість, в кого повинні бути розвинені всі хороші риси. Але свою увагу я звертаю на такі, як любов до ближнього, повна посвята і безмежна любов до Бога.

Тарас Гринаш

Щоб стати добрим священиком, хочу плекати в собі риси доброти, любові, а також поваги до ближнього. Це потрібно для того, щоб гідно служити Богові і йти за Ним. Ще хочу навчитися ввічливості для того, щоб знаходити спільну мову з людьми і спонукати їх до молитви.

Мар’янТопорович (с. Воля)

Тарас Жеплінський (с. Вороблевичі)

51

арас Гринаш

ПЕРШИЙ КУРС

СЕМІНАРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

Ïîä³ë³òüñÿ, áóäü ëàñêà, ñâî¿ìè âðàæåííÿìè ïåðøèõ äí³â æèòòÿ ³ íàâ÷àííÿ â ñåì³íàð³éí³é ñï³ëüíîò³. Володимир Москаль

Найперше мене вразив дух, який перебуває у стінах семінарії: справді відчувається, що тут одна сім’я. Також дуже позитивно вразила кухня.

Роман Лупак

(с. Монастирок Лішнянський)

Микола Лутчак

(смт. Східниця)

ßê³é ä³ëÿíö³ äóøïàñòèðñòâà Âè õîò³ëè á ñåáå ïîñâÿòèòè? Володимир Москаль

Зараз мені ще важко дати відповідь на таке запитання, служитиму там, де покличе Господь.

Мар’ян Топорович

Мені найбільше сподобалися духовні наставники, котрі нас провадять, і викладачі, які розумно викладають предмети. Ще мене вразила підтримка семінаристів.

Петро Войтович

Мої перші враження важко описати, але вони були лише позитивними. Відчув єдність, побожність і справжню братерську любов, яка є в семінарії.

Роман Лупак

Багато часу приділяється молитві.

Андрій Китинський

Бажав би здійснювати своє служіння поза межами Галичини, а, можливо, навіть і поза межами України.

Тарас Жеплінській

Хочу служити в такій ділянці душпастирства, в якій буду найбільше потрібен.

Микола Мисів

Некультурна, неосвічена, нетвереза молодь – проблема як духовна, так і суспільна. Бачачи таку молодь, у мене набігають сльози на очі, бо з нею не бачу майбутнього. І щоб цього не було, я намагатимусь з усіх сил повернути її назад, щоб Тарас Гринаш вона йшла до світла, а не до темряви.

Микола Мисів

Життя в семінарії чудове! Тут дуже відчувається любов до ближнього, до молитви, до Бога. На мою думку, якщо б таке життя було в усьому світі, не було б ні вбивства, ні насильства.

Юрій Ковалів

Вражень перших днів навчання і життя у семінарійній спільноті є справді багато. Тут я побачив справжню братерську любов. Ніхто не ставить себе вище за іншого, а розуміє, що всі ми рівні, бо є синами одного люблячого Отця.

Андрій Китинський

Уже з перших днів перебування в семінарії, відчув підтримку старших братів, котрі з любов’ю прийняли мене у велику семінарійну спільноту.

Юрій Маціборко (м. Дргобич)

Петро Войтович (м. Дрогобич)

52

Руслан Стецик (м. Стебник)

Тарас

СЕМІНАРІЯ

с Гринаш

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ДУМКИ СЕМІНАРИСТІВ

å ö – ³ «Çàïîâ³ä íàêëàå í , à ë è ð ê å ë à , î ì ð ÿ ê ÿ , ³ í äå , ó ò å ë ç ÿ ë äàðîâàí³ ä òó…» î ü ë î ï ÿ ë ä

Своєю суттю Заповіді є виявом любові Бога до людини, піклуванням про її спасіння. Це ще виразніше підкреслює постійний Божий заклик упродовж усієї історії спасіння до зберігання цих Заповідей. Приймаючи його, людина тим самим виявляє свою любов до Бога: «Любов же в тому, щоб жити за його заповідями» (ІІ Йо. 1, 6). Ось як вона виявляється у наших викладачів та студентів:

ñ à Â ÿ ë ä º à ÷ à í ç î î Ù ? ³ ä ³ â î ï à Ç è ò à ã ³ ð çáå о. Ігор Цмоканич, викладач біблістики

Перш за все, Божі Заповіді – це не збірка наказів та заборон. Водночас, Заповіді є чимось більшим за певне морально-етичне вчення, систему релігійних приписів чи за принципи поводження людини серед собі подібних... Вони, насамперед, є запрошенням до Завіту, тобто Союзу з Богом, запрошенням до спілкування та сопричастя з Ним, і, водночас, – умовою цього Завіту. Саме тому вони не є тягарем зобов’язань, але, радше, обітницею життя. Як влучно коментували юдейські книжники, Заповіді – це крила, не накладені, як ярмо, але даровані для злету, для польоту; не щоб людина їх носила, а вони – людину. Подібно, Заповіді та блаженства Нового Завіту не є приписами, як жити зараз, щоб потім опинитись у Царстві Божому. Ні, вони є закликом тут, на землі, вже зараз жити, як у Божому Царстві, за Його законами і так, стаючи його закваскою, преображувати світ.

53

ДУМКИ СЕМІНАРИСТІВ

СЕМІНАРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ії Ігор Бриндак, викладач істор Церкви огу життя.

дор Для мене це означає вибирати и завдяки БоЖиття і, загалом, Всесвіт виникл ують. А життя жому слову і завдяки Йому існ чи ми це слокожного з нас залежить від того, онання Божого во виконуємо, чи ні. Власне, вик овідей, і є з наслова, тобто зберігання Божих Зап е до життя. шого боку вибором дороги, яка вед

Руслан Гедз, VI курс

П е т р о Сюсько, VI курс

Людина щаслива тільки тоді, коли любить і є любленою. А всі Заповіді зводяться до одного – любові, якої кожен із нас є спраглий. Сповняючи Заповіді, почуваємося щасливими, блаженними, наповнюємось Божим Світлом, яке випромінювали святі. Господь прославляється в нас, коли любимо інших. А ми, виконуючи Божу волю, задум, освячуємось та виявляємо свою любов до Небесного Отця.

Через Заповіді Божі бачу мудрість Бога, тому що вони є актуальними до сьогодні. Наш Бог є настільки делікатним і люблячим Батьком, що лише три Заповіді Декалогу стосуються Його самого, а інші сім – дані для Блага людини. Щодо мене, Заповіді є Життям, Свободою і засобами для остаточної мети життя – обожнення (наскільки можливо бути подібним до Бога, звісно, не лише своїми зусиллями, а через Його благодать). Я намагаюся жити з Богом не за законницьким, юридичним ладом, а як з люблячим Батьком. Нам часто здається, що це якісь заборони, наче Бог нас хоче в чомусь обмежити. Але це не так, бо все, що створене, створене для добра людини, в , II курс й и к ь с н и ін Л тому числі і Заповіді. Переступаючи їх, людина ій р д Ан Як це Закон законів. немовби сама стає законодавцем і тим самим відБожі Заповіді – стородовж багатьох кидає Бога. Так чинячи, залишається сам на сам свідчать факти, вп зало створити свої ну аг пр о зі своїми проблемами, а через те є нещасливою. тв дс лю літь у не таті ніколи і ніком Важливо, щоб ми це розуміли і жили виключкони. Але в резуль Божий закон – Заити но згідно з Божою волею, цілковито віддаючи є вдалося переверш Життя. Що означа н ко За себе в Його руки. А Господь знає, що робить. и, вд ра П кон переня Заповідей? Це, Встаючи зранку, промовляймо: «Нехай буде для мене зберіган Його, и Бога, любити воля Твоя». і дусім, прославлят все, що мав, маю за у ом Й ти ва дяку ории скарб на небі, тв буду мати, збират ства ває двері до Цар ти ключ, що відкри Небесного.

Денис Богатко, II курс

Перша думка – зберігати закон. Та, мабуть, це примітивне розуміння Заповідей Божих. Це незріла віра. Св. Василій Великий зазнач ає: «Заповідь Божа – це вічне жи ття. А Божі обітниці є для тих, що зберігають закон». Святий апо стол Павло пише: «А що ніхто зак оном не оправдується перед Богом, то це ясно, бо «праведни й з віри буде жити» (Гал. 3, 11). Том у виконання заповідей – тільки мінімум, котрий від нас вимагаєть ся і котрий готує нас до чогось біл ьшого. Для мене Заповіді Божі – це формула щастя, дочасного на землі і вічного у небі. Однак викона ння Заповідей має бути не зі страху чи як виконання угоди, але зі смиренної любові до Божої Прему дрості.

54

Підготував Ростислав ПРИРІЗ

СЕМІНАРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ЛІТОПИС

1 вересня 2010 року торжественною Архиєрейською Літургією у Дрогобицькій Духовній Семінарії розпочався новий навчальний рік. Із цим святом привітав семінаристів єпископ Самбірсько-Дрогобицький, преосвященніший кир Юліан (Вороновський). Уже традиційно після Літургії владика посвятив підрясники для студентів другого курсу. Окрім того, семінарійна спільнота рада вітати у своїх стінах 13 нових семінаристів, котрі успішно склали вступні іспити.

2 вересня гостем нашої семінарії був екзарх греко-католиків у Греції, високопреосвященніший кир Дімітріос (Салахас), котрий прибув в Україну для участі у Синоді єпископів УГКЦ. Основною темою його промови до семінаристів було заохочення до вивчення канонічного права, яке, як підкреслив владика, нерозривно пов’язане з літургійним життям та догматично-богословським вченням Церкви. Після конференції кир Дімітріос разом із семінаристами взяв участь у Вечірній, а відтак розділив спільну трапезу та уділив усім своє архиєрейське благословення.

7 вересня між семінаристами розпочався чемпіонат із футболу.

55

СЕМІНАРІЯ

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

ЛІТОПИС

10 вересня розпочались заняття у Малій семінарії та на Підготовчих курсах при Дрогобицькій Духовній Семінарії.

12 вересня семінарійний хор «Оранта» супроводив своїм співом свято сестер-служебниць у м. Трускавці з нагоди посвячення відновленого дому та 110-ої річниці їх діяльності у цьому місті. Радість сестер розділили численні гості, серед яких були преосвященніші владики Юліан (Вороновський) та Ярослав (Приріз), головна і провінційна настоятельки Згромадження, численні сестри-служебниці з усієї України, монахи і монахині інших чинів, священики, миряни.

14-17 вересня у семінарії відбулися реколекції – дні духовної обнови. Цьогоріч їх проводив о. Петро, монах студійського уставу Унівської Святоуспенської Лаври. Для братів це була добра нагода для призадуми, розважання над Святим Письмом, також була можливість приступити до сповіді чи духовної розмови з отцем-реколектантом. Щиро вдячні о. Петрові за його науки та жертовність.

17 вересня на черговому засіданні УБНТ з надзвичайно цікавою доповіддю на тему: «Москвофільство в Галичині» виступив о. Олег Чупа.

18 вересня семінаристи старших курсів розпочали збірку пожертв для семінарії в деканатах нашої єпархії. Дякуємо жертводавцям та запевняємо про наші молитви.

21 вересня у семінарії відбулися цікаві за своїми звичаями вибори нового декана. Традиційно цю посаду обіймає семінарист V курсу. Цього року булаву отримав Андрій Мельничук. Редколегія приєднується до численних вітань та побажань новому деканові.

29 вересня. Час від часу у семінарії відбуваються так звані «цікаві зустрічі», тобто зустрічі з цікавими, непересічними людьми, котрих, попри їх діяльність у різних сферах суспільства, вирізняють віра і патріотизм. Одним із таких гостей був доктор і професор Київської Академії наук п. Василь Шендаровський. Упродовж тривалого часу він вивчає внесок українських вчених у світові наукові досягнення. Виступивши з лекцією на тему: «Переклади Святого Письма українською мовою», професор запропонував переглянути фільм про одного з перекладачів Біблії та світочів тогочасної науки, доктора Івана Пулюя. Дякуємо шановному гостеві за його цікавий виступ, щирість і відкритість.

56

Підготував Андрій КІТИК

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010

№ 3 (43) СЛОВО / вересень-листопад, 2010