ДОКУМЕНТ ТА ОБРАЗ ЕПОХИ Спогади Світлани Кириченко вражають багатством змісту і стилем. Змісту інформаційного, ідеологічного, політичного (і політологічного!), соціального, психологічного, естетичного. Географія спогадувань — Україна, Росія, республіки Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії, принагідно — світові події. Хронологія — українське ХХ століття (його визвольні пориви), зокрема епоха національного пробудження і руху в 60–80-ті роки, шістдесятництво і дисидентство (численні унікальні свідчення про її провідні постаті), світоглядно-психологічна колізія поколінь — проблема «батьки і діти», морально-ідеологічний «плюралізм» у середовищі носіїв компартійного самодержавства (КДБ, державно-партійне чиновництво і його ідеологічна обслуга). Культурний контекст твору багатющий. І все це — на професійному рівні. Автор — людина багатого інтелекту, органічного історизму у сприйнятті подій та явищ («Я чую тут плин історії...»), непохитної внутрішньої свободи, широких і глибоких духовних запитів, ідейно наснажена, як громадянин активна, цікава до життя і людської особистості. Вона діє невтомно й цілеспрямовано, сприймає світ у всьому його багатстві й різноманітності, відтворює переживане й пережите у всій конкретності й цілісності процесу, ситуацій, осмислення і почувань. Не тільки власних, а й інших «людей не зі страху» — і страху також, і тих, хто творив цей страх чи підживлював його. Поряд із відомими персонажами доби бачимо десятки рядових її творців, виписаних як індивідуальності колоритно, без ідеологічних упереджень. Тобто перед нами справжній художній твір. Широкого епічного засягу, з виразним епічним образом у центрі. Твір без жодного домислу і водночас пластичний, змістом і композиційно цілісний. Лаконічний у слові і просторий смислом і стилем. Він — неоціненний документ та образ епохи. Епопея новітнього українського національного пробудження та опору окупаційній владі, імперській тоталітарній системі. Сага українського духу. Поява спогадів Світлани Кириченко — подія в культурній та суспільнополітичній історії України. Юрій Бадзьо
1972 Завідувач відділу Інституту літератури, де я працювала від початку до кінця 60-х, знав, що його звуть «флюгером» (чи не з легкої руки Леоніда Коваленка?). Не заперечував, не ображався, принаймні зовні. Одного разу сам завів мову зі мною: «…Згоден, флюгер. А ви знаєте, що то таке — місяць за місяцем чекати арешту? Щовечора кладеш біля себе клунок з білизною та сухарями і навіть до ліжка не можеш лягти — легше сидячи біля дверей. Вслухаєшся: ось скреготнули перед будинком [Харківським будинком письменників]1 гальма, гупають чобітьми по сходах. На якому поверсі, біля чиїх дверей зупиняться? Коли сходить сонце, падаєш мертвим на постіль». Що лишалося від людської душі (і що лишалося в ній?) після таких ночей? Люди і в нормальних, здорових суспільствах поводяться по-різному, є натури боязкі від народження, за сприятливих обставин вони можуть розпрямитися, дихаючи вільним «суспільним повітрям». У пореволюційні радянські десятиліття найперше — під корінь — було винищено тих, що трималися незалежно або хоч прагнули того. А далі пішли на погибель і мільйони інших, перед ким така дилема не встигла й виникнути. Чи мали страх і ладні були зігнутися, чи ні — їх ніхто не питав: в ОСО2 друкували довжелезні списки на розстріл і не мали часу й потреби на індивідуальне приглядання. Так ішла селекція, виводили нову породу «ускомчела» (скорочені слова, як і скорочені на голову, на власну думку — люди, були в моді: «усовершенствованный коммунистический человек»)… 1966 року в Києві вийшов перший роман Романа Андріяшика. Він називався «Люди зі страху». І. Січень. Дзвінок Новий, 1972-й, рік ледь не заскочив нас посеред вулиці. Яскраве багатолюдне котиполе наших щедрівницьких ватаг (ми називали то колядуванням, хоча ходили по людях, співали осучаснених щедрівок на вулицях, у метро, трамваях увечері 31 грудня3) в останні два роки трохи притишилося. 1 Тут і далі у квадратних дужках, а також примітки на сторінці — від автора. 2 ОСО — Особое Совещание (НКВС). 3 На Різдво колядували тільки вдома. «Партійно-комсомольський актив», дружинники пильнували, щоб ніяких ознак різдвяних святок не було. Навіть ялинки в установах, у робочих кімнатах — за розпорядженням партбюро — працівники
10
Світлана Кириченко. Люди не зі страху
1971-й прийшов до нас під знаком загибелі, за місяць перед тим, Алли Горської. Надто свіжою була ця могила, надто болючою рана. Колядування з початку 60-х зароджувалось, оформлялося, надихалося — для мене, для кола моїх друзів — саме в її оселі на вулиці Репіна. (Були в Києві й інші осередки, інші ватаги). Алла — головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок — душа й енергія нашого колядництва. Хіба лише його? 31 грудня 1971-го ми приєдналися до колядницького гурту, що його вів Микола Плахотнюк, уперше з обома дітьми — одинадцятилітнім Сергієм і чотирирічною Богданкою. Доти Даня була глядачкою: в попередні роки приходили з нею цього вечора до Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича і там, у його кабінеті, граючись — і гріючись — на широкій тахті, слухаючи невтомного оповідача-господаря, чекали приходу колядників. Його помешкання не тільки в цей, відносно спокійний, час, а й після чорного 72-го не оминали новорічної ночі щонайменше три-чотири ватаги. Надалі ситуація кардинально змінилася: міліціонери, які в середині 60-х приязно всміхались у відповідь на задерикуваті жарти нашого веселого чортика в яскраво-червоних гетрах — Надійки Світличної (адже вчорашні сільські хлопці!), а ми їм щедрували, — під 1973-й, забачивши чоловіків у смушевих шапках (а ще як із вусами!), жінок, запнутих квітчастими хустками, прикипали до нас сторожкими поглядами, вистежуючи, до кого йдемо. Бувало, підходили з вимогою «предьявить документы», а то й кидали в міліцейську машину, відвозили «в участок для установления личности», вихоплювали й ламали довгі палиці з різдвяними зірками, траплялося, що й били когось, затягнувши в підворіття. Ми давали собі раду й за таких обставин: розтягувалися на цілий квартал — по одному, по двоє; хлопці, виготовивши розбірні палиці, несли їх у портфелях; хустки, маски, зірка — у жіночих господарських сумках: ідуть собі звичайні заклопотані кияни (ще й мовчали, щоб не чули «несільської» української мови). І тільки зійшовшись на потрібному поверсі, під дверима «пана-господаря», прибирали вигляду різдвяного гурту. Але то — попереду, починаючи з наступного 31 грудня. У ніч під 72-й ходили ще спокійно, у повному спорядженні. Не було вже Павла Тичини, до якого завертали в 60-х. Незабутній спогад: разом із Лідією Петрівною він зустрічає нас біля порога, запрошує до вітальні, уся його постава упродовж колядування випромінює святочну врочистість, у якийсь мент його голос вплітається в наші голоси і ми примовкаємо, щоб не заглушити цього сріберного небесного звуку… А тоді ді стає з футляра кларнет, награє на ньому мелодію наступної колядки… У ті хвилини з нами був Голуб-Дух, натхненний творець Сонячних кларнетів, відходило в безвість, осипалося, як мертве листя, усе те, що в радянські часи спотворило чарівну гармонію унікального таланту. мусили розібрати не пізніше 5 січня. Саме так було в Інституті філософії 1971–1972 років.
Частина І. ВИПРОБУВАННЯ
11
І до Миколи Бажана не зайшли. Суспільна атмосфера набирає передгрозової барви: чи зрадіє іменитий представник офіційної еліти київській «шпані», як називав нас, незалежну молодь, інший академік — Іван Білодід? Ми й раніше не вельми затишно почувалися в Бажанових покоях: відсторонена зичливість господарів прокладала між нами невидиму грань, хоча й шампанським нас пригощали, і коробку дорогих цукерок клала до нашого міха дружина Миколи Платоновича. Краще оминути, не псувати йому й собі новорічного настрою. Наостанок завітали до ректора Політехнічного інституту у висотному будинку, де внизу містилася «Технічна книга», — на розі Леніна й М. Коцюбинського. Звідти буквально бігли: залишалося зовсім мало часу до «ударів кремлівських курантів». Через дітей ми не могли піти разом із товариством на новорічне гостювання. І додому не встигали. Зате оселя Бориса Дмитровича — поряд. Тому й рушили до нього. …«Будьмо, пане-товаришу Юрію!»1 — стрункий, з тонким шляхетним обличчям під хвилястою сивиною господар підняв опівночі кришталевий келих… Посеред ночі, уже вдома, вклавши дітей спати, ще цокнулися келишками вдвох: «Хай буде нам добрим 72-й. На щастя». Хотіли в те вірити. Але спокою в душі не було. Загибель Алли не могли сприйняти інакше, як розправу — з тією, яка чи не найвиразніше, завдяки своїй орлиній поставі також, уособлювала виклик Системі. То — сигнал нам, попередження: ваш час минув. Порядок у країні буде наведено. Рука чекістів тверда. Зовсім недавно: збігала сходами з сьомого поверху нашої «ковбаси» (так ми називали будинок Відділення суспільних наук Академії наук на Кірова, тепер Грушевського, 4) — мене перестрів Іван Світличний. Як постійно в останні роки, з важким чорним портфелем у руці. «Маєш час трохи пройтися? — до мене. — Подихаємо снігом». Понад сім років, як Іван полишив ці довгі коридори — спочатку Інституту літератури, потім — філософії. Скільки наслухалися Івана їхні стіни… Він і зараз заходить, але рідше. Наше спілкування, так само густе, перемістилося до домівок, до бічної кімнатки книгарні «Сяйво», де господинею Віра Семенівна, у недільні вилазки до лісу, на засідання перекладацької секції в Спілці письменників (керував нею Григорій Кочур) — останнього притулку спілчанського вільнодумства. Підтримував мене під руку, як піднімалися широкою алеєю від «Пів ника»2 до будинку Верховної Ради. Рипів сніг під ногами. «Наче заєць хрумкає капусту», — засміялася до Івана. Бо, відколи його знаю, він ходить у ранзі зайця: дарують йому зайців на день народження і вітальні листівки шукаємо для нього з зайцями та зайчатами. «А знаєш, Іванку, восени ми відсвяткуємо 1 Юрій, переважно, як уживалося, Юрко — Юрій Бадзьо. 2 Кав’ярня на розі вул. Кірова й Петровської алеї, неподалік од центрального входу до стадіону «Динамо».
12
Світлана Кириченко. Люди не зі страху
п’ятнадцять років нашого знайомства. Солідний ювілей», — не вгавала я, радіючи і сонячному зі снігом дневі, і своєму супутникові. Іван притис мою руку щільніше до себе. І сказав дуже рівним, буденним голосом: «Я мав зустріч із полковником [чи підполковником? — не пам’ятаю] КГБ1. Конфіденційну. Він попередив, що готуються арешти. Отак, Світонько. Треба бути готовими. Передай Юркові». — «А ти, Іване? Ти — готуєшся? Що несеш зараз у цьому портфелі? Треба ж почистити вашу хату від самвидаву». — «Це неможливо. Та й не треба. Самвидав був криміналом у 1965-му. А зараз його стільки… Ти б бачила, який «видáв» тримають відкрито вдома москвичі. Право на інформацію утверджувати треба нам, і саме так — легалізуючи самвидав. Це має бути відвойоване нами». Переповіла нашу розмову Юркові. Ми згадали випадок улітку. Якось Іван каже Юркові: полковник КГБ2 запропонував мені прогулятися з ним за місто, сказав, що можу взяти з собою ще когось. Поїдеш? Поїхали вчотирьох: водій-кагебіст, Іван, Льоля3 і Юрко. На Десні «господар» і Йван відразу відпливли далеко вбік, Юрко з Льолею хлюпалися неподалік берега. Про їхню розмову в Юрка з Іваном ніколи не було згадки. У нас самвидаву вдома мало. Два машинописи — українською й російською — Дзюбиного «Інтернаціоналізму…», теж машинописний — курс лекцій з історії української літератури Миколи Зерова, фотокопії двох поетичних збірок Б. І. Антонича, подаровані колись нам Горинями, верстка Ліниного «Зоряного інтеграла», оправлена в тверду брунатну палітурку: коли цю збірку було зарізано й набір розсипано, а друкарі порятували кілька примірників, ми виграли її на черговій лотереї, яку часто влаштовували в катеемівському товаристві4. Дві машинописні збірки поезій Василя Стуса — «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар». Останню Василь приніс нам у грудні — перед від’їздом до моршинського санаторію: «Оце уладнав. Почитайте. Яка доба — така й назва». Кілька дорадянських видань М. Грушевського і М. Костомарова. Це — кримінал? До кого виносити? Може, ще й не справдиться попередження. Адже чутки про боротьбу у верхах за і проти арештів української інтелігенції ходять не перший рік. З розповіді Юрка знала: коли Дзюбі два роки тому запропонували — де? — хоча б частково покаятися, і він радився з найближчими друзями — зачитав їм проект своєї заяви, ішлося про те саме: Шелест5, маючи на руках 1 У наш час ми казали тільки «КГБ», «кагебісти», навіть «кагебе» в середньому роді, ніколи — «КҐБ» чи «КДБ». 2 Уже в незалежній Україні з’ясували, що це був полковник республіканського КДБ Леонід Георгійович Каллаш. 3 Дружина Івана Світличного Леоніда Павлівна. 4 Від КТМ — Клуб творчої молоді, що діяв у Києві у першій половині 60-х років. 5 Перший секретар ЦК КПУ Петро Юхимович Шелест.
Частина І. ВИПРОБУВАННЯ
13
покаяння «головного українського націоналіста», зможе переконати Мос кву в непотрібності каральної акції, такою ціною відвернемо арешти або хоча б виграємо час. (Товариші Дзюбині, що зібралися тоді в помешканні одного з них1, благословили Івана на той перший відступ. Не підтримав Василь Стус, міркуючи, шукаючи інших можливостей; однозначно проти був Бадзьо). Останні два роки особливо часто іскрило грозовими розрядами. Улітку 1970-го заарештовано — невдовзі після попередньої відсидки — Валентина Мороза. І неймовірно жорстокий присуд, як на наш досвід 1966-го, — чотирнадцять років «особливо суворого режиму»! Про те, що тоді ж ішли інші арешти в середовищі української інтелігенції — Івана Сокульського на Дніпропетровщині за колективного листа молоді на захист Гончаревого «Собору», Миколи Горбаля на Тернопільщині за написання поеми «Дума» — ми й не знали, їхні імена прийшли до нас через кілька років. Того ж 1970-го на місце «ліберального» голови КГБ УРСР В. Нікітченка («Це людина, з якою я все-таки міг говорити», — казав Іван, як вийшов зі слідчого ізолятора КГБ навесні 1966-го) Москва прислала свого ставленика В. Федорчука. Почерк нового «залізного Фелікса» виявився швидко. Тетяна Цимбал розповідала про шалені нападки на Івана Гончара, наприкінці 70-го йому заборонили пускати відвідувачів до своєї оселі-музею. Від Леопольда Ященка знали, яким жорстоким переслідуванням, шантажеві піддає влада учасників хору «Гомін». У 1971-му «Гомін» розігнали, його організатора виключили зі Спілки композиторів. Невдовзі новий арешт — лікаря й наукового працівника, дружини Святослава Караванського Ніни Строкатої (Одеса). Наростання репресивної атмосфери відчув на собі і Юрко. Його не друкували кілька років — після виключення з партії в 1966-му, а в 1970-му «Віт чизна» несподівано дала дві його великі статті — про творчість Євгена Гуцала і Валерія Шевчука. Проте на третій з цієї ж Юркової серії про молоду українську прозу, присвяченій творчості Володимира Дрозда2, стався збій: протягом усього 1971-го журнали один за одним («Вітчизна», «Дніпро») брали її, а через деякий час відмовлялися друкувати. Нарешті підготували до друку в «Жовтні», схваливши на редколегії, і знову — зняли, без пояснень. *** 5 січня ми зійшлися в Надійки Світличної: її Яремі сповнилося два роки. Ціле попереднє літо дівчата й хлопці, серед них і Юрко, ходили до Надійки на толоку: половину розваленої сільської хатини на Кіровоградській вулиці чи провулку поза Байковим цвинтарем, яку Надійка купила, бо не мала 1 Валерія Шевчука, що мешкав тоді на вул. Леніна. 2 Цю статтю без змін надруковано через 24 роки у часописі «Слово і час» (№ 11–12 за 1994 рік).