ОЛЬГА ВОЛИНСЬКА
ЛЮБОВ ЗА ГРІШ
Київ «Смолоскип» 2021
УДК 821.161.2’06-311.2
За мотивами реальної історії, яка трапилась у провінційному українському містечку влітку 2012-го. Посеред білого дня зі шкільного подвір’я зникає дванадцятирічна сирота Люба. Журналістка Уляна розпочинає розслідування, але не підозрює, що школярка — лише одна з багатьох дівчат, які стали здобиччю серійних злочинців. Чи вдасться героїні розплутати клубок викрадень і повернути Любу?
© Ольга Волинська, 2021 ISBN 978-617-7622-28-3
© «Смолоскип», 2021
Це була найгірша робота у світі. Уляна слухала в піввуха, а рука cама тягнулася до олівця. За кілька хвилин у блокноті, якраз під статистикою смертності від алкоголізму та назвою нової фінансової піраміди, на самому мізинчику сторінки, з’явилася дивна істота. Очі витрішкуваті, мов більма світлофора; на голові — матінко рідна! — вибух на четвертому реакторі; лоб високий, з рівними смужками — наче слідами від грабель; а усмішка — що й не збагнеш: чи співчуває тобі, чи насміхається… Ну викапаний журналіст! У залі для пресконференцій висіла задуха. Навіть мухи в кутку пластикового вікна мліли від спеки. За масивним столом, мов на троні, сидів начальник управління освіти Береза та нескінченно довго, похитуючи важким м’ясистим обличчям, гугнів про харчування у школах. Він був схожий на свіжий круасан, який розпирало від малинового джему. Береза розтягував слова та випльовував на голови журналістів нестерпні канцеляризми і штампи. Зібралося не більше десятка кореспондентів і кілька телекамер. Акули пера відверто нудьгували, перешіптувалися та писали короткі, сповнені п рофесійного
відчаю пости в соціальних мережах. Високі та котигорошки, пузані й такі, що «від вітру хиляться», — майже всі мали натреноване око та річні запаси іронії і сарказму. Холериків було видно здалеку — аж скло дзвеніло в шибках від їхнього реготу, а інтроверти ховали себе так глибоко, що й не знайдеш. Уляна мовчки спостерігала за купкою медійників із пузатими блокнотами та ручками від спонсорів. Вони ж, дотримуючись ієрархії, вдавали, що її не існує. «Тут, у великому місті, усе так, — закипала Уляна, малюючи у блокноті ще одну витрішкувату істоту. — Куди не глянь, усі метушливі та заклопотані, мов павуки по кутках. Кожен пряде свою долю байдуже до інших. Усе знають, нічому не дивуються та холодні, наче зимові яблука з погреба, — щелепи зводить! Так, тут усі такі… Хоча ні, Максим не такий». Журналіст із її редакції, але без холодного леза в очах. Як вперше глянула — забула своє ім’я… Максим на паркетні інтерв’ю не ходить. Де там! Він — пташка високого лету. Пише викривальні розслідування, матеріал до яких збирає місяцями. Як давно вона мріє хоча би про один такий репортаж! Усього один, але щоб аж дух перехоплювало, щоб усі павуки зі стелі попадали, але… Береза розпинався — очей від доповіді не відривав. Торохкотів, мов порожня каструля, начищена до блиску. Уляна з відчаєм думала, що на повноцінну новину марудний монолог краватківця аж ніяк не тягне. Максимум — два рядки в газеті. Два, або й навіть один. Нарешті Береза виплюнув у зграйку журналістів останнє лушпиння доповіді та вдав, що готовий до найдошкульніших питань. Знав, що таких не буде, тож був спокійний, мов колорадський жук. Плескав
6
короткими крильцями вій і кидав у гурт журналістів зухвалі стріли. А питань і справді було небагато: кілька банальних міркувань, пара очікуваних уточнень та одне питання повз город — і в залі зависла тиша. Береза задоволено потер підборіддя та застукав нетерпляче ногою в крокодиловому черевикові. Уже збирався з ляскотом закрити папку з пістрявим багатослів’ям, коли почув перед собою тихий голос: — Що ви приховуєте? Речник перестав тупотіти ногою та роззявив рота. За десять років роботи на тепленькій посаді таке з ним сталося вперше. Його метушливий погляд, пострибавши по обличчях, спинився на молодій журналістці, яка сиділа навпроти. — На що ви натякаєте? — Ви кажете, що збільшили фінансування, але чому меню стало простішим, порції — меншими, а батьки, як і раніше, доплачують із власної кишені? — У вас неправдива інформація. — Тоді скажіть правдиву, — голос Уляни став трохи впевненішим. — Чому ви обрали постачальника із сумнівною репутацією? — Ви що, робите замовний матеріал? — Як він може годувати всі школи міста, коли проти нього відкриті дві кримінальні справи за розтрату бюджетних коштів? У цей момент одразу три мухи на підвіконні задоволено потерли лапками. Чиновник сидів червоний, мов прищ. — Не можете відповісти? Може, тоді скажете, як трапилося, що співзасновниця компанії, яка дивним чином виграла всі ці тендери, — ваша дружина?
7
То був нокаут. Шкіряні черевики дрібно затрусилися. З обличчя Берези відхлинула кров, і він став блідим, аж зеленим. Чиновник безпомічно відкривав риб’ячого рота, але всі потрібні слова від вигляду зухвалої журналістки перелякано застрибали назад. — Я вам дам письмову відповідь, — вичавив Береза й підвівся, мало не перевернувши стола. Оператори вимкнули камери та здивовано обернулись у бік Уляни, наче бачили вперше. Вона закрила блокнот і ще раз поглянула на Березу. Той знову почервонів, наче несправний світлофор, і вхопився за склянку з теплою водою, не помічаючи, що в ній плаває зморена спекою муха.
8