Віктор Кравченко. Я вибрав свободу (уривок)

Віктор Кравченко

Я В И Б РА В С В ОБ ОД У с п о га д и

Київ «Смолоскип» 2021

У вівторок по обіді я поїхав на лани, де жінки чистили качани кукурудзи і складали їх на вози. Я приєднався до роботи і пісень на кілька годин, насолоджуючись фізичною працею. Хоч я став на тверду позицію, але не був упевнений, що зміг стримати Аршинова. Це невпинно гризло мене в думках. Тут, на ланах, я міг забутися. Жінки вдавали, що їх веселить моя аматорська робота, однак їм явно було приємно, що «уряд» опустився до їхнього скромного рівня. Сутеніло, коли я в’їхав у село з кількома товаришами. Раптом ми всі зрозуміли, що щось відбувається. Усюди стояли купки схвильованих людей. Жінки плакали. Я поспішив до сільради.

— Що сталося? — ​спитав я міліціонера.

— Ще одна облава на куркулів, — ​відповів він. — ​Ця брудна справа, схоже, ніколи не закінчиться. Сьогодні вранці приїхали люди з ГПУ і райкому. Біля будинку зібрався великий натовп селян. Міліція намагалася їх розігнати, але вони поверталися. Чулися прокльони. Кілька жінок і дітей істерично ридали, вигукуючи імена своїх чоловіків і батьків. Це була сцена з кошмарного сну. Усередині будинку Аршинов розмовляв з працівником ГПУ. Обидва вони посміхалися, обмінюючись жартами. На задньому дворі скупчилося близько двадцяти селян, молодих і старих з клумаками на спинах. Деякі з них плакали, інші стояли насуплені, покірні, з безнадією в очах. Отже, це й була «ліквідація куркулів як класу»! Багато простих селян відірвали від рідної землі, позбавили всього майна і відправили у далекі табори на лісоповал чи іригаційні роботи. З якоїсь причини в цьому випадку більшість сімей залишилася. Їхні крики сповнювали повітря. Вийшовши з сільради, я побачив, як два міліціонери вели селянина середнього віку. Було очевидно, що його побили: обличчя чорно-синє, у ході відчувався біль, розірваний одяг свідчив про боротьбу. Я стояв там засмучений, присоромлений, безпорадний. Раптом закричала нелюдським голосом якась жінка. Всі подивилися в напрямку цього крику, і кілька гепеушників побігли до неї. Простоволоса жінка тримала в руках підпалений жмут пшеничних колосків. Не встигли до неї добігти, як вона кинула палаючий жмут на стріху хати, яка миттєво спалахнула полум’ям.

178

— Безбожники! Душогубці! — ​в олала ошаліла жінка. — ​М и працювали все життя на цю хату. Ви не матимете її. Хай вогонь її забере! — її крики раптом перетворилися на божевільний сміх. Селяни кинулися до палаючої хати і почали витягати звідти речі. У цій сцені було щось дуже моторошне, нереальне — ​вогонь, волання, очманіла жінка, селяни, яких тягли по грязюці й зганяли докупи, наче худобу. Найбільш химерним для мене було те, який вигляд мали Аршинов та офіцер ГПУ, котрі дивилися на все спокійно, ніби це було рутиною, а полум’я хати було багаттям для їхньої розваги. Я стояв посеред цього збентежений, тремтячи, ледве контролюючи свої почуття. Мене охопило імпульсивне бажання стріляти — ​у когось, щось, аби розрядити нестерпне емоційне напруження. Ніколи раніше чи пізніше я не був так близько до втрати розуму. Я пошукав під пальтом револьвер. У ту мить чиясь сильна рука схопила мою руку. То був мій господар, Ступенко. Можливо, він здогадався, що в мене на думці.

— Не карайтеся, Вікторе Андрійовичу, — ​сказав він. — ​Якщо ви зробите якусь дурницю, то зашкодите собі й не допоможете нам. Повірте, я стара людина і знаю. Тримайте себе в руках. Краще не завдати клопоту, бо все одно це понад ваші сили. Ходімо додому. Ви бліді, як стіна. Я вже звик до цього. Це ще нічого. Великі облави минулого року були ще гірші. Вдома я ходив по своїй вузькій кімнаті туди і назад у зростаючому збудженні та відчаї. Я планував протестувати проти дій Аршинова в райкомі партії. Але тут представники райкому разом із працівниками ГПУ вдавалися до такого самого насильства. Чи є якась надія, що я знайду більше розуміння в обкомі? Підозра, що ці жахіття не випадкові, а заплановані й санкціоновані найвищою владою, пустила паростки в моїй душі. Того вечора вона переросла в переконаність, яка позбавила мене надії. Цей сором було легше терпіти, коли я міг звинувачувати Аршинова та інших окремих індивідів. Від сильної втоми я заснув, не роздягаючись. Коли я розплющив очі через кілька годин, Сергія не було в ліжку. Це мене занепокоїло, я кинувся у двір, потім у сад.

— Хто там? — ​п очув я голос Сергія і помітив блиск револьвера. Він сидів на лаві під вишнею.

179

Я опинився біля нього одним стрибком і вирвав зброю з його правиці. Сергій затулив обличчя руками, його тіло здригалося від ридань.

— Ти дурень, — ​сказав я, — ​і слабак. Я зовсім не пишаюся тобою. Кому ти допоможеш, застреливши себе? Це дурниця. Це не відпо­ відь, Сергію. Ми мусимо залишитися живими і робити все, що можемо, аби полегшити долю наших російських людей. Якщо ми знищимо себе, залишаться лише Аршинови. Він трохи заспокоївся і глянув мені прямо у вічі.

— Вікторе Андрійовичу, я бачив усе і все зрозумів. Політично я на голову вище, аніж був. Не варто обманювати себе. Сама партія винна в негуманності, насильстві, убивстві. Гарні фрази в наших промовах — ​це лише камуфляж жахливої реальності. Чи заради цього мій добросердний батько працював усе своє життя? Чи це те, у що я вірив, коли вступав до партії? Я вмовив його лягти спати. Але жоден з нас не міг заснути. Ми говорили про те, що побачили. Це цілком відповідало тому, що ми чули раніше, і ми не могли більше ставити під сумнів правдивість «антипартійних чуток». Ми були раді, коли старий постукав у двері і сказав: — Час уставати, товариші. Святковий обід відбувся того дня за планом, але в ньому не було радості. Спогади про облаву на куркулів гнітили всіх нас. Мої стосунки з Аршиновим залишилися строго офіційними. Я написав довгий детальний звіт про його поведінку і надіслав до обкому партії. Після масових арештів кілька впертих залишенців «добровільно» вступили до колгоспу. І кожен пуд зерна в селі було доставлено — ​теж «добровільно». Ці люди явно вирішили зустріти голод удома, аніж виселятися в невідоме. У багатьох випадках селяни просили дозволити їм продати худобу, яка в них залишилася, навіть хатні речі, аби купити зерно в містах і виконати вимоги держави. Місцеву церкву перетворили на зерносховище, і коли воно наповнилося, Аршинов був тріумфатором. Він вихвалявся своїми успіхами і не втрачав нагоди підколоти Цвєткова.

— Дивіться, як я роблю, і вчіться, — ​торочив він. — ​Проблема в тому, що ви не знаєте, що означає більшовицька твердість. Наближався день нашого від’їзду. Аршинов повідомив, що він залишиться ще на п’ять днів, аби зробити кінцеву перевірку. Я не мав сумнівів, що він залишається, щоб зібрати «докази» проти 180

нас із Цвєтковим. В останній день у колгоспі я готував дані для свого підсумкового звіту.

— Тепер, коли зібрано врожай, думаю, ви можете вирахувати, що ви отримаєте за свою роботу, — ​звернувся я до членів правління.

— Так, ми вираховували і вираховували, — ​сказав голова, сумно хитаючи головою. — ​Виходить близько 1200 грамів зерна за кожен день роботи кожного колгоспника. Ми працювали лише частину року, і цього має вистачити на селянина та його родину на цілий рік. Як розтягнути 1200 грамів, аби прогодувати родину до нового врожаю, знає лише Бог і, може, ваша партія…

— Гадаю, що ми всі помремо з голоду, — ​кинув інший гірко. Можливо, він не мав цього на увазі буквально. Як він міг знати, що майже все населення села Підгородне буде знищене голодом наступного року? Як він міг знати, що влада забере навіть ту невелику кількість зерна, на яку вони мали право за свою роботу? Ми попрощалися з селянами як друзі. Вони виявили справжню прихильність до нас із Цвєтковим. Наші господарі теж щиро шкодували, що ми їдемо. Під час прощальної вечері старий Ступенко приніс велику пляшку вишнівки, викопану на задньому дворі і все ще забруднену землею.

— Я зберігав це, хай допоможе мені Бог, для важливої події, — ​ сказав він. — ​Я подумав, що коли видаватиму заміж свою дочку або коли помру, хай люди вип’ють вишняку і скажуть добре слово про мене. Але я вирішив, що на честь вашого від’їзду поставлю на стіл найкраще, що маю. Тож вип’ємо за наше здоров’я і за спасіння нашої бідолашної страдницької країни. Після вечері ми заспівали старих українських пісень, а дружина Ступенка, посміливішавши після ковтка міцної вишнівки, розповідала ностальгійні історії про легендарних героїв тими самими словами, які вона чула від своєї бабці. Дніпропетровський обком був ніби задоволений моєю роботою. Але я ні в кому не міг пробудити активний інтерес до мого звіту про Аршинова.

— Так, він має недоліки, — ​сказали мені, — ​але хіба ми всі їх не маємо? На його користь можна сказати, що він отримує результати! Я написав листа до московської газети «Правда» про випадок брутальності, який дискредитує партію на селі. Лист залишився без відповіді і не був надрукований.

181

Пробувши довгий час на селі, я серйозно відстав у навчанні. Щоб наздогнати, довелося працювати ще важче, ніж завжди. Що глибше я занурювався в технічні книжки, то менше часу мав на болісні думки та сумніви. Робота стала заспокійливим снодійним, яке я приймав великими дозами.

4 Під час війни існує відчутна різниця між тими, хто побував на фронті, і тими, хто залишився вдома. Її не можна подолати більш докладною інформацією чи живим співчуттям. Ця різниця міститься не в розумі, а в нервах. Комуністи, безпосередньо занурені в жахи колективізації, були, отже, міченими людьми. Ми мали рубці. Ми бачили привидів. Нас можна було визначити за нашою мовчазністю, за тим, як ми уникали розмов про «селянський фронт». Ми могли обговорювати це між собою, що ми з Сергієм і робили після повернення, але було марно говорити про це з непосвяченими. З ними ми не мали спільного словника досвіду. Я не маю на увазі, звичайно, аршинових. За будь-якої політичної системи існують жандарми і кати. Я маю на увазі комуністів, чиї почуття не були повністю притлумлені цинізмом. Хоч би як ми намагалися, але арифметика звірств — ​тисяча жертв сьогодні, аби забезпечити щастя ненароджених тисяч завтра — ​не мала сенсу. Нам було важко виправдати терор на селі. У січні 1933 року на засіданні ЦК партії Сталін повідомив країні, що колективізацію переможно завершено. «Режим колективного господарства зруйнував незаможництво і бідність на селі, — ​сказав він. — ​Десятки мільйонів бідних селян піднялися до стану безпеки. За старого режиму селяни працювали на поміщиків, куркулів та спекулянтів… працювали і жили бідно, роблячи інших багатими. За нового режиму колективного господарства селяни працюють на себе і свої колгоспи». Згідно з газетним звітом, присутні на засіданні заглушили його слова бурхливими оплесками. Делегати вигукували: «Хай живе великий і мудрий батько і вчитель, товариш Сталін!»

182

Читаючи стенограму, я думав про Підгородне та його тероризоване населення… про Аршинова, який бив селян… про божевільну жінку, котра підпалила свою хату… про людей у дранті, яких зганяли на задній двір, щоб відправити на заслання. Як і кожна людина в Україні, я знав, що голод, такий же катастрофічний, як і той, десятирічної давнини, вже поширюється землею суцільної колективізації та «щасливого життя». Ні, нас не могли заспокоїти слова Сталіна. Аби відновити віру чи принаймні не піддатися відчаю, ми мали відвести очі від села і подумати про інші аспекти загальної картини. «Досягнення індустріалізації», наприклад, «піднесення революційної хвилі в капіталістичних країнах».

— Ви знаєте, Вікторе Андрійовичу, — ​сказав мені Сергій, — ​я прочитав багато разів виступ товариша Сталіна на січневому пленумі ЦК партії. Мене кидає в дрож від того, що він сказав про село. Тепер селяни «вільні», «бідність зникла з села». Після того, що ми з вами бачили!

— Але щодо індустріалізації, Сергію, це інша історія. Скільки нових заводів, шахт, ливарень, гребель, електростанцій! Чудово відчувати, що ми крокуємо вперед семимильними кроками. Ми не будемо більше колоніальною, відсталою країною. Навіть в Америці кваліфіковані інженери продають на вулицях шнурки для взуття і яблука, а ми з тобою вчимося, бо нашій країні потрібно більше інженерів. Там — ​безробіття; а тут — ​брак рук, щоб виконати всю роботу.

— Все одно, Вікторе Андрійовичу, я не можу забути страхіття Підгородного.

— Я теж, Сергію. Партійні лектори на зборах первинних та районних парторганізацій втовкмачували нам у голову промову Сталіна. Ціна висока, говорили вони, але подивіться на нові підприємства, що ростуть, як гриби. «Магнитострой» 73, «Днепрострой» 74. Харківський тракторний завод, Нікопольський металургійний комбінат, десятки 73 «Магнитострой» (рос.) — ​будівництво Магнітогорського металургійного комбінату (1929–1934 рр.)

74 «Днепрострой» (рос.) — ​будівництво елекростанції Дніпрогес у Запоріжжі (1927–1932 рр.)

183

інших. У той час як навколишній капіталістичний світ загрузав у кризі за кризою, радянський світ соціалізму йшов уперед. Наші кризи були пов’язані зі зростанням, а не з розпадом. Занепад світового капіталізму, кінець його «тимчасової стабілізації» були великою розрадою для російської потуги. Наші зменшені харчові запаси ретельно розподілялися пайками. На селі шаленів голод. В’язниці, ізолятори та концтабори заповнювалися «ворогами народу». Треба було ліквідувати тисячі інтелігентів — ​інженерів, урядовців, навіть відомих комуністів — ​як саботажників й «агентів іноземних урядів». Але міжнародний робітничий клас був готовий повстати! Як сказав Сталін, «успіхи п’ятирічного плану мобілізують революційну силу робітничого класу в усіх країнах!» І потім, рівно через двадцять три дні після промови Сталіна, у Німеччині до влади прийшов Гітлер! Булька нашої втіхи луснула перед нашим обличчям. Роками вся радянська пропаганда виділяла Німеччину як першу капіталістичну країну, котра наслідує радянський приклад. Удень і вночі моральний дух нашої партії підтримувався цієї візією. Німецькі соціал-­демократи, ці «прихвосні буржуазії», були банкрутами, а комуністична партія збирала мільйони голосів. Отже, не дивно, що ми були приголомшені. Кілька днів ніхто не знав, що думати. Потім машина офіційної пропаганди запрацювала на повну силу. Крізь партійні маси прокачали офіційне пояснення, узгоджене у вищих московських колах. Високопосадовці виступили на обласних зборах, нижчі посадовці передали звістку на районному рівні, пересувні агітатори донесли її до найдрібніших партійних осередків. По суті, нам сказали, що тріумф фашизму в Німеччині є насправді замаскованою перемогою світової революції. Це — останній рубіж капіталізму, його смертельна агонія. Настав кінець гримасам парламентських клоунів фальшивої демократії. Капіталісти не можуть контролювати невдоволення народних мас навіть за допомогою соціалістичних і ліберальних поплічників і змушені вдатися до неприхованого терору через фашизм.

— Німецький фашизм є передовим загоном світового капіталізму, — ​пояснював промовець в інституті. — ​Капіталізм нарешті скинув маску. Перед робітниками постає чіткий вибір між фашизмом і комунізмом. Хто може сумніватися, що вони виберуть? Радянський 184

Союз стоїть на самоті як твердиня проти фашизму, і пролетаріат усіх країн з нами. Муссоліні в Італії, Гітлер в Німеччині, товариші, є передвісниками нашої революції. Показуючи справжнє обличчя сучасного капіталізму-­фашизму, вони підштовхують маси до усвідомлення правди. У нашому гаслі «Що гірше, то ліпше» — ​сила. Отже, поразку в Німеччині перекрутили на щось на кшталт перемоги п’ятирічного плану. У близькому колі, у наших кімнатах, ми, далебі, не були такі впевнені. Зрештою, соціал-­демократів і лібералів, навіть реакційних профспілкових діячів знищували разом з комуністами в Німеччині. Чи не було в цій тезі партії якоїсь хиби? Чи було так необхідно витрачати наші зусилля на боротьбу з соціалістами і демократами, коли разом ми могли б стримати нацистів? Чи це справді неминуче, що капіталістичні країни, особливо Англія, приєднаються до гітлерівської Німеччини проти Росії в прийдешній війні? Аби відповісти на ці запитання, ми могли спиратися лише на обмежену та суперечливу інформацію, яку нам надавав уряд. Іноземні газети і журнали були заборонені. Щоправда, партійцям через спеціальні бюлетені дозволялося знати більше, аніж пересічним громадянам, але наша розумова дієта була вибіркова й «оброблена». Лише дурень міг сумніватися в тому, що навіть наші вищі конфіденційні новини суворо дозувалися і здебільшого препарувалися. Більшості комуністів була не до вподоби авторизована версія удару Гітлера. Відбуваючись у критичний момент історії, вона поглибила тугу, яка поширювалася серед відданих партійців. Внутрішня партійна преса зловісно просторікувала про «поразницькі настрої», які необхідно викорінити. Закладався фундамент для великої «чистки» партії, аби відсіяти перебірливих, тих, хто сумнівається, тих, хто ситий по горло кров’ю і стражданнями.