Історія перша. Свєтік. Жучко, mon amour У неї є мрія. Зранку в університетських коридорах темно й тихо. Темряву й тишу Свєтік ненавидить скільки себе пам’ятає. Якби ж то була змога, думає вона, люто длубаючи ключем у вередливому замку, ніколи б не приходила на роботу першою. З’являлася б уже опівдні, як он сама Райка, шефиня. Приїжджати щодня на таксі точнісінько на велику перерву — ото круть! Не те, що кожен Божий ранок пертися до чергових по ключ, а потім нігті собі ламати… Кафедра зустрічає Свєтіка тими ж осоружними напівпотемками, тишею, а на додачу ще й задушливим запахом крейди. Ще навіть не клацнувши вмикачем, вона навпомацки хапає з тумби біля дверей освіжувач повітря й щосили тисне на кнопку. Звичні ванільно-кокосові пахощі оповивають кабінет. От тепер можна й попрацювати. Але спершу… Старенький кафедральний комп’ютер вантажиться чи не десять хвилин. Коли він вмикається нарешті, Свєтік не може стримати розчулену посмішку. 32
— Масюсю! Масюпончику мій! — каже вона ніжно. — Привіт, жучко! З робочого столу на Свєтіка дивиться її мрія. У мрії — очі-намистинки, що висяюються з-під лискучих, наче в диснеївської мультяшної принцеси, локонів. У мрії — охайні ніжні вушка й зворушливий носик, схожий на велику темну родзинку. У мрії — пишне, як у середньовічної іспанської інфанти, ім’я, й родовід, довжина якого змусила б ту інфанту накласти на себе руки із заздрощів. За документами мрію звуть Жюльєтт-Кларіса де Помпадур-Крімі-Карамель-Чарм. Карамель у тому переліку, з точки зору Свєтіка, конкретно зайва, бо геть якась теє… не елітна. Усе решта її влаштовує — так, як можуть влаштовувати назви зірок на небі чи повний перелік титулів тої ж таки іспанської інфанти. Адже сама Свєтік все одно називає свою мрію Жучкою. Жучка — це, щоб ви знали, ніяка не власна назва. Жучка — це складна світоглядна категорія, значення якої є настільки всеохопним, що розповсюджується на всі сфери Свєтікового існування. Тільки це слово придатне для позначення складного коктейлю відчуттів, який нуртує у невеличкій душі університетської лаборантки. 33
От жучки, думає вона, перевіряючи за списком у нотатнику, хто з дівок-викладачок вже здав гроші на Раїсин день народження, а хто ще й досі бариться. (Баряться, як правило, ті самі, Юля з її хирлявою малою й доцент Чорна, якій просто ліньки зайвий раз підніматися на кафедру). Жучки, блін… сказано ж було в понеділок гроші принести… я що, з власної кишені докладати мушу? Жучка, зітхає Свєтік подумки, коли красуня Олена на великій перерві демонструє дівкам каблучку-ланцюжок-кульчики — черговий презент від чергового ж таки інтернет-залицяльника. Ну, жучка… круто влаштувалася… це ж уміє дехто… Жуууучка, кривиться Свєтік зневажливо, споглядаючи, як пришелепкувата Аліса на власному горбі пре з дому магнітофон, аби поставити студентам якесь ідіотське аудіювання. Ото нєфіг робити цій кретинці… правильно Раїса про неї каже, мовляв, із дурки випустили, а вилікувати забули. Жучка, словом… Масюсічку, голубить Свєтік поглядом янгольське створіння на екрані монітору. Масюпончику, гарнюнчику, кицю солодка!!! Жученько моя! — видихає ніжно, відчуваючи, як у ретельно підфарбованих очах закипають сльози любові й безнадії. 34
Щодо безнадії — то, хоч як прикро, аж ніяке не перебільшення. Адже невагоме йоркширське диво коштує не просто грубі гроші — за ЖюльєттКларіссу правлять стільки, що аж нулі в тому числі одразу не перелічити. Воно й зрозуміло — родовід, титули, звання… Але проблема в тому, що навіть звичайне цуценя без усіх цих витребеньок вартує кілька Свєтікових зарплат. Річних. А ще ж і придане треба — не залишати ж дитину голою-босою… Будиночок, посуд, ліжечко, гребінці й заколки, сукенки й дощовичок, як ото по телевізору показували, в йорка Брітні Спірс такий… І корм треба суперпреміум, і вітаміни, і шампунь… не перелічити. Немає у житті щастя, думає Свєтік похмуро, крізь зуби вітаючись із дівками-викладачками, що одна за одною залітають до кафедри з блискітками ранкового снігу на пальтах і дублянках. Їхнє цвірінькання страшенно її дратує. Немає в житті щастя… от для таких мантіпах, як Спірс, є, а для нормальних дівчат, як от сама Свєтік, — катма. До Брітні у Свєтіка особливе ставлення. Річ у тім, що вона на неї схожа. Ну, тобто, Свєтік на Брітні. Чи Брітні на Свєтіка — це як подивитися. Завжди була схожа, а відколи Свєтік пофарбувала коси, з яскравої чорнявки 35
перетворившись на вершкову білявку, — то й взагалі вони з Брітні стали наче близнючки, розлучені в дитинстві з чиєїсь лихої волі. І лишень одна між ними істотна різниця: Брітні може купити собі Жюльєтт-Кларісу де Помпадур, а Свєтіку — хвіст від облизня. Про облизнів, до слова. Дзвінок на першу пару пролунав вже чверть години тому, дівкивикладачки розбіглися нарешті «віддаватися дєтям» (це так Мар’яна каже з кафедри сучмови, ще й ляскає себе затиснутим п’ястуком по долоні, демонструючи, як вони отим «дєтям» віддаються). Райка, начальство дорогоцінне, їхня кафедральна величність, раніше, ніж опівдні, все одно не прибуде. А отже, поки ніхто над душею не стовбичить, можна влаштувати собі релакс. Кави он хоча б випити… Поки чайник форкає й чмихає, закипаючи, Свєтік уважно продивляється форуми й сайти розплідників — їхні адреси зберігаються в неї в окремому файлику просто на робочому столі. Ларка — секретарка першого проректора — розповіла, що сестра її подруги отаким-от чином отримала омріяне мопсеня, випадково натрапивши на оголошення про відбракованих цуценят на сайті заводчика. Свєтік відтоді щодня пантрує на двох десятках порталів, відстежуючи 36
оновлення. Але чи то через те, що некондиційні йорки трапляються рідше за мопсів, чи то тому, що тер’єрчиків із очима не того кольору й вухами хибної довжини одразу присипляють, користі з її полювання поки що жодної. Відступатися, менше з тим, Свєтік не збирається. Адже чим вона гірша за Брітні?.. Тим часом, закипає нарешті чайник. Наповнюючи по вінця кінву з кудлатою мармизкою йорка на боці, Свєтік згадує, що улюблене «Рафаело» закінчилося ще вчора, а нову коробку вона не купила. Халепа, авжеж, але не смертельна — адже в дівок по шухлядах, певна річ, знайдеться, чим підживитися. Нишпорити по викладацьких столах Свєтіку подобається. Скажи їй хтось, що вона чинить щось негарне, вона б лишень розсміялася цій людині в обличчя. Адже столи чиї?.. Університетські. А точніше, кафедральні. А отже, все, що дівки по шухлядах столів зберігають, теж автоматично стає кафедральним. Тобто — спільним. І користуватися ним може, як Раїса каже, «увесь наш дружний пєдагагічєскій калєктів». До того ж, Свєтік теє… не зловживає. Так, по дрібничках: цукерочку, шоколадку, чаю пакетик… А того року в плаксійки Олесі натнулася 37
випадково на суперський новий записничок — грубенький, із рожевими сторіночками й цуценятами на обкладинці. От скажіть мені, нащо Олесі ті цуценята? Хіба що доньці купила, але на чорта ж тоді на кафедру приносити, спокушати? Тож сама й винна… Найкумедніше, що Олеся потім тих цуценят у Свєтіка мільйон разів бачила — й нічо, змовчала. Отже, не так записничок їй і потрібний був… Цього разу, втім, зі здобиччю сутужно. Навіть у Вітасі в шухляді — лишень пролетарські вафлі «Артек», куштувати які Свєтіку не спало б на думку, навіть якби вона помирала з голоду. Галетне печиво ж Анни-Марії, хай навіть і французьке, можна взагалі не брати до уваги. Але нічого. На такий випадок у Свєтіка передбачено запасний варіант… Цього разу, перш ніж братися до справи, вона завбачливо зачиняє на ключ двері зсередини. І лише після цього заходиться інспектувати володіння Самої. Де саме в начальства зберігаються смаколики, Свєтік добре знає. Адже стільки разів на власні очі бачила, як зникають в надрах полиць коробки з цукерками в ошатному подарунковому папері. За рік добра того збирається стільки, що хоч цукерню відкривай. 38
Тож, якщо стратегічний запас і поменшає трохи, нічого не станеться. Зі знанням справи Свєтік передивляється коробки й бляшанки, і, після недовгих вагань зупинившись на швейцарських трюфелях, складає увесь солодкий скарб назад до шафи, відчиняє кафедру й всідається пити каву. Смак шоколадного дива дещо примирює її з недосконалістю навколишнього світу, в якому йоркширські тер’єри передбачені лишень для безголосих нездариськ. Тим паче, що попереду — улюблена Свєтікіна розвага — рольовка. На всеукраїнському студентському форумі попри те, що пари в розпалі, відвідувачів повно. Ще б пак, тепер, коли в усіх аудиторіях є Wi‑Fi, а в кожної жучки — смартфон, у шмаркатих з’явилося чимало засобів збути час нудних лекцій… З довжелезного списку вишів Свєтік обирає альма-матер і, залогінившись, одразу йде до свого улюбленого розділу — рейтингу викладачів. Підфорум «англійська мова»… Ну й що в нас тут? На першому місці, авжеж, мадам власною особою. Ще б пак — минулого семестру її кафедральна величність домовилася з нав39
чальним відділом, аби заліки в усіх групах їй поставили в комп’ютерних класах замість звичайних аудиторій. «Зарах.» у заліковці в обмін на коментар на форумі — нічогенький бартер. Невдоволених не було. Зате тепер он відрив у шістсот голосів із гаком від другої позиції… …на якій, авжеж, знов це пришелепкувате неподобство, ця несповна розуму ідіотка Аліса. Передивляючись коментарі, Свєтік бридливо кривиться. Що там у неї за групи, мазохісти одні, чи що? Вона їм аудіювання всякі ставить, кіна змушує дивитися, з граматикою досікується, а вони їй у любові освідчуються? Хворі, їй-Богу… Від перегляду усієї цієї захопленої фігні, адресованої кафедральному посміховиську, у Свєтіка псується настрій. Але від цього — вона знає це напевно! — існують прості й ефективні ліки. Відкривши форму нового допису на сторінці в чуперадла, Свєтік, охоплена праведним гнівом, заходиться дріботіти по клавіатурі — так швидко, як тільки дають змогу нові, два дні тому нарощені кігтики. Натиснувши декілька хвилин потому кнопку «Відправити», вона почувається просто суперово. А що такого? Хай тепер ця жучка мізки собі сушить, що то за Просто студентка 40
вважає її «занудою з тарганами». Свєтік подумки нагадує собі сьогодні надвечір відправити на Алісину сторінку ще один допис, цього разу буцімто від «Справедливого студента», і йде дивитися, що там коїться на сторінках в інших кафедральних дівок. Протягом наступної години вона розважається на всі сто. На сторінці в першої кафедральної красуні Анни-Марії з’являється коментар «Кльовиє сіські, ябвдул» від імені Студента Васі; доценту Чорній,старій шкапі,Соціолог Таня радить «Убєйсяабстєну, шапокляк», а вічно зарюманій Олесі якийсь ДєдМазай пропонує свої послуги на предмет «вилити переляк». Але найсмачніша, найсолодша Свєтікова мішень лишається насамкінець. Піднадивши бойовий дух ще одним трюфелем, вона береться до справи. «Нормальна чудачка. Пари як пари», — вважає така собі Лариса, що вирішила поділитися власними враженнями від навчання у групі Горшкової Раїси Олександрівни, проф., д. пед. н. і зав. каф. англ. мови. «Фуфло! На парах замість вчити — байки править!» — не згоден із Ларисою якийсь Політолог; перш ніж відправити коментар, Свєтік ще раз перевіряє, чи увімкнений анонімайзер. 41
«Сам фуфло! Вона на бали не жмудиться і не присікується!» — відповідає Політологу така собі Гарнюня (анонімайзер працює, як треба, і Свєтіка охоплює азарт). «Це вона не жмудиться?!!! Лишень своїх тягне!!! А іншим дулю!!!» — знов обурюється настирний Політолог і для певності додає смайлик. Дулю, щоправда, Свєтік не знайшла, тож доводиться обмежитися просто невдоволеною пикою. «А ти скажи, що в тебе шнурки круті перці. І все буде чікі!:)))» — радить ображеному Політологу досвічений Експерт. Втім, тему крутих батьків розвинути як годиться Свєтік не встигає — лунає дзвоник на велику перерву. Ці сорок хвилин для Свєтіка — ну просто, як любить казати подружка Мар’яна (та, що з сучмови), «вирваниє годи». Мало того, що на кафедру набивається повно народу, бо кожна викладацька жучка прибігає випити кави… — так ще й одразу починається її, Свєтіка, нещадна, просто-таки рабовласницька експлуатація. Одній завдання роздрукуй, іншій відомість видай, третя замовлення до бібліотеки просто в руки пхає, у четвертої у розкладі помилка… А ще ж треба контролювати, чи 42
всі журнали навантаження позаповнювали й гроші на колективні потреби поздавали… Словом, крутиться Свєтік, як та вивірка в колесі, не продихнути. А найгірше те, що подяки за всі її зусилля, ставлення людського від цих жучок не дочекатися. От, припустімо, сьогодні жодна ляля про Свєтікову обновку — анічичирк. А обновка, між іншим, гожа: штанці-джеґінси, вузькі-вузесенькі, з відстроченими золотою ниткою кишенями. Сама Брітні, щоб ви знали, на фотках у свіжому Cosmo в таких самих. У Свєтіка навіть кращі: не блякло-сірі, а яскраві, під леопарда. Розкішні штанці. І що? Жодна жучка не похвалила. Хіба що Аліса, коли зранку по підручники заходила, бевкнула про якусь Вандербільдіху, яка «помре від заздрощів». Що то за Вальдербільдіха така, Свєтік не в курсі, тому на Алісині слова не зважає — що з причинної взяти… А от те, що інші дівки мовчать — вона їм цього не подарує… Роздратування руба стоїть у горлі, й від того неймовірно кортить утнути щось отаке, просто щоб знали. Свєтік собі в задоволенні не відмовляє й оголошує, що на канцтовари здати треба не по сто гривень, а по сто п’ятдесят. Але особливої розради це не приносить. Тому вона на додачу сповна відривається на плаксійці Олесі, 43
розписавши їй чотири пари замін на четвер — Олесин методдень. Головна кафедральна нюня, отримавши бланк розпорядження, слухняно його підписує й звично йде плакати в куточок. Свєтік, якій ця жертовна покірливість повертає гарний настрій, знову всідається за комп’ютер. Отак значно краще! Після дзвоника на третю пару, коли кафедра знову порожніє, Свєтік уже почувається до кінця ощасливленою. Судячи з того, що начальство на великій перерві не з’явилося, шефиня вирішила сьогодні сачканути. А отже, можна розслабитися й спокійно займатися власними справами. От, наприклад… Що «наприклад», Свєтік вирішити не встигає. — Ти сама? У двері зазирає Татка, секретарка Росинанта — ну, тобто декана Олексія Вікторовича. Вигляд у неї такий, що Свєтік одразу розуміє — є справа. «Справа» заходить на кафедру за Таткою слідом. Втім, «заходить» — не вельми доречне означення. Вона припливає велично й неквапом, замітаючи підлогу берегом сріблястого хутряного манто, в ореолі якихось складно вигаданих парфумів, від яких у Свєтіка одразу починає нестерпно свербіти в носі. 44
Студентська муттер, розуміє вона, на позір оцінюючи хутро, червоний шкіряний клатч і рукавички того ж кольору. Сума виходить нічогенька. На таких мадам за вісім років своєї роботи Свєтік надивилася донесхочу. З’являються вони, як правило, під кінець триместру й усі проблеми вирішують виключно з Росинантом або ж із Райкою. Викладацька справа після того маленька: виставити у відомість і до заліковки ті бали, про які було домовлено. Але зараз Росинант вже третій тиждень сидить на якомусь семінарі в Іспанії, а шефиня влаштувала собі вихідний. То якого…? Татка з-за спини в розкішної мадам робить якісь таємничі знаки: витріщає очі, киває на стелю й смикає бровами. Втім, розбиратися у її міміці Свєтік не збирається. — А Раїси Олександрівни зараз немає, — сповіщає вона офіційним тоном. — У неї методдень. Відвідувачка кривить губи — це має тлумачитися як посмішка — й дивиться кудись повз Свєтіка. «Кудись»? — аякже ж. На монітор комп’ютера вона дивиться, на якому зрадницьки блимає різнокольоровим баннером сторінка йоркширського розплідника. Потім переводить 45
погляд на леопардові Свєтікові штанці — й усміхається, цього разу по-справжньому. — Я думаю, ми й без Раїси Олександрівни впораємося, — каже вона. …І Раїса Олександрівна тут дійсно абсолютно ні до чого. Висолопивши від зосередженості кінчик язика, Свєтік критично роздивляється результати власних двадцятихвилинних зусиль. — Закрутка не схожа, — резюмує за її плечем Татка. — І в «ер» хвостик довший. — Сама бачу, — каже Свєтік невдоволено й підсуває до себе чистий аркуш. Примружившись, вдивляється в бланк відомості дворічної давнини — й за мить хвацько виводить разочок хитромудрих закарлючок. Милується ними кілька секунд і зводить питальний погляд на замовницю. — Нуууу…. Начебто…. Наче схоже… — каже та з сумнівом і озирається на Татку. — Як викапаний, — рішуче виносить вердикт та. — Давай ще потренуйся кілька разів, щоб закріпити… Не вчи вченого, думає Свєтік самовдоволено й, примірявшись як слід, виводить ще декілька 46
закарлючок. Я свою справу знаю. Ще в школі з усієї паралелі до мене бігали, щоб замість батьків у щоденнику… теє. Руку за ті роки так набила, що хоч чий автограф тобі забацаю. Ото вже проблема, думає Свєтік, вкриваючи аркуш підписами своєї колишньої колежанки, зануди Мирослави, яка рік тому вискочила заміж за американця й перебралася до Штатів. Перший клас, друга чверть: виправити у відомості й заліковці «задов.» на «відм.», поставити Миросьчин підпис, а потім завірити його Райчиним «виправленому вірити» й кафедральною печаткою. Печатка — онде вона, в горішній шухлядці столу; карлючки її кафедральної величності вона навчилася копіювати ще декілька років тому. От лишень у Мірки, зарази, підпис, наче в британської королеви… Фігня-справа, думає Свєтік, охайно вписуючи чужим почерком у спеціальне поле внизу сторінки «Виправленому вірити». Ну хочете ви той червоний диплом — буде вам без трійок, теж мені… Власниця хутряного манто й червоного клатча прискіпливо вдивляється по черзі то у відомість, то у заліковку — й нарешті поблажливо киває. — Ювелірна робота, — каже задоволено. Знову дивиться на Свєтікових леопардів, а потім — на 47
увімкнений дисплей комп’ютера, звідки спостерігає за подіями Жюльєт-Кларіса де ПомпадурКрімі-Карамель-Чарм. — Ну й скільки зараз коштує йорк? — питає повільно. Свєтік мовчить цілих десять секунд. А потім називає суму. Після того, як за Таткою й відвідувачкою зачиняються двері, Свєтік деякий час сидить незрушно, усвідомлюючи. Аж потім переможно ляскає себе по обіп’ятих леопардовою красою круглих колінках і довго ущасливлено зітхає. — Жучко!!! — каже вона й усміхається вражено й загрозливо ніжно. — Ах ти ж… Ах ти ж жучко!!!
48