Світлана Лісовська КОНТЕМП by Smoloskyp

Світлана Часи, коли роман був переносним дзеркалом на великій дорозі, відійшли в минуле. Сьогодні світ радше розглядає себе у віршах — мов у бічних та заднього виду автомобільних дзеркальцях чи жіночих пудреницях. Читаючи «Контемп» Світлани Лісовської, я думаю, скільки романів мусила б написати авторка, щоб розповісти історії, які вона розповіла в цих віршах. Втім, її збірка — це не лише наративні вірші, сповнені реалій сучасного світу. Це ще й любовна лірика, вірші, присвячені мистецтву, особливо музиці, але так само й малярству, а також вірші, що відкриваються на таємниці трансценденції. Це багатоголоса поезія: іронія і самоіронія співіснують у ній з ніжністю, а верлібри контрапунктовані віршами силаботонічними. Певні теми повертаються в цьому томі, як музичний мотив: вірші, присвячені Чернівцям (не можу про них не згадати, бо це одне з тих місць на світі, які я люблю найбільше), розповідають не так історії, як Історію. Сучасна українська поезія у жіночому виконанні має для мене багато імен: Богдана, Галина, Любов, Марія, Маріанна, Наталка — це якщо обмежитися тими, чиї вірші я перекладав. Дуже тішуся, що до цього переліку додається нове — Світлана. Богдан Задура

Ангелові що серед людей i Паулю що серед ангелів

 У зливі щільній і важкій, як у ящику з набоями. Повітрю немає чим дихати, відносна вологість — тисяча відсотків, Відносність відносна — тисяча і один. Завжди все можна змінити. Загорнутися у смерть від болю, свого чи того, що навколо, Вона розкаже багато, вистачить на все життя. Або Сісти з філіжанкою кави під самим снігом і думати, Що все чудово. Не брати слухавки. Дякувати і Спускатися слизькими сходами, не залишивши чайових. Або гуляти березневим берегом, поруч із морем о сьомій. Стягувати рукави на пальці; дивитися дуже далеко — всередину себе; Торкатися сережок камертоном, перевіряти лад, грати. Чекати на телефонний дзвінок, говорити «…я чекала, я скучила…», Жалітися на погану акустику, обіцяти щось придумати. Думати про дозвіл запису у Вірменській церкві, Розуміти, що хвиль там не буде і вітру на струнах не буде, тож Висипати всі набої і привезти хоч трохи весняного моря, для звуку.

Карпатська мелодія Вчора йшла по вулиці в сірих джинсах, чорній майці І коричневих окулярах (мої улюблені кольори). Хлопчик, що їхав на сонячній стороні автобуса, Усміхнувся мені привітно, Хоча вигляд мав стомленого ловеласа, На всі свої тринадцять років. Знайшла гривню, складену вчетверо. Заліпила в неї жуйку, коли зустріла нашу першу вчительку. Наша перша вчителька знає про нас усе, Але меншість із того все ж правда. Довго стояла навпроти неї, поки вона говорила, І слухала тихо, Як по той бік вулиці бідний чоловічок Грав на сопілці.

Dip House Пошию собі сукню про філософів особливо про того кого люблю найбі л ьше Різатиму тканину і зшиватиму і для ґудзиків місце крейдою намалюю коли на кожному з них згори донизу електричним сяйвом літери засвітяться разом іменем у розум променем

Юрг Старий саксофоніст каже другові Тихим, хрипким, видихаючи дим: «Дружина захворіла, просить грати, коли я вдома. Ніколи не просила. Щоб я грав чи був удома. А тепер. Розумію. Що За все життя так і не Зробив для неї нічого. Навіть заграти як слід не можу. Горло кригою, як ополонка, затягується, Не можу проковтнути… так і не Кинув палити, вона ще сорок Років тому просила кинути, А я і досі… не вмію доглядати за Рослинами, стежити за часом — Контролювати його, як видих цього диму, Навіть пошту ніколи не перевіряв, Не сплачував рахунків, не готував сніданків, Навіть сіль не знаю де шукати, Якщо на столі нема».

АRD У Чернівцях народився Фрайбурзький симфонічний на ім’я Арден, мав три вісімсот, п’ятдесят шість, родимку біля вуха. Його маму звали Елізабет, як і мою бабусю. Його батька звали Альфред, як і мого дідуся. Все складалося добре: кольорові іграшки На чорно-білих фото все одно були кольоровими, очі синіми, І ще через декілька років можна було і закохатися У першу вчительку і прийняти присягу на вірність Під Богом, від смичка, на нотах, у гарячці… Але Арден народився в Чернівцях, і це означало, Що він житиме для цілого оркестру одразу за Австрією, Що після Будапешта, якщо плисти проти течії Дунаю.

Чернівці інші Тут радянські поштові контейнери, вони позначені, У них не можна жити, не сперечайся. Моя бабуся ще дитиною працювала на кухні, в театрі, Ночувала у сцені за Вільямом, на великому ліжку (доки його не забрали переплавляти на зброю). На дванадцять років отримала взуття у подарунок І місце для снів по вулиці Ґете. Потім Знову забрали навіть верхівку Темплю, Ті, що мали до Ґете більший стосунок, Ніж ці контейнери, але не думай про це, Я не хочу у цьому районі… Далі, мова знову змінилася, час змінився. З моди вийшли реглани, мова знову змінилася, Про червоне співали пісні, звичайно, не всі, Всім не вдається співати, ходили у сірому, Її мама почала палити.

Сон закоханого провідника На тілі дня, який ледь прокидається, Відчуваю твою присутність. Навіть коли втримуюсь сто років тому, На даху — в похилій долоні міста. Скоро почнеться Перша, чужа, світова, Останнє, що я побачу… А зараз лише потяги За чотири квартали звідси, Хочуть притомності моїй свідомості, Моєму майбутньому — сенсу, який не Потребує майбутнього. Ми з димарями домовилися Не розпадатися на цеглинки Раніше вибуху, хоча однаково Передчуваємо зсуви туману, Розбризкування музики, Танення льоду на Вивісках власних споруд, Всі слова пишуться угорською, Якщо це твоя рідна мова, Але з усіх слів тіло дня Каже мені: «Досить! Пасажири чекають на каву, Що розгойдується». І лише тіло мого серця Говорить мені лиш про тебе.

І це все, що я маю: Декілька ліхтарів, Ходом по вулиці мого будинку. З них зимою заживлює сніг, Коли тепло лупцюють зливи, Коли туман — конусні, астральні, Напівпрозорі пам’ятники моїм снам Чекають світанку, щоб розвіятись. І це все, що я маю… Дерев’яні скрині на цвинтарі Ховають усі щирі, пошкоджені спогади, Як старовинні фото, А я, у своїх, у трохи Подовжених кроком подорожах, Умиваюсь холодним потом, Коли пригадую інших фотографів, Яких уже немає поряд, Яких уже немає поряд. І це все, що я маю… Друзі — затиснуті між життям І життям молодшим На декілька мрій — Насправді такими не є. Часом вкладаю в них трохи себе, Вкладене повертається. Привітанням на Новий Рік. І це все, що я маю.

Хільм Вітражне скло ніжне і тепле, І я хочу стати малюнком на ньому. Стояти рівно, може, кимось зі святих. Тоді б я не пив, і не згадував кожного разу Твої прохання не пити. Моя душа виривається, Раніше моя душа не хотіла, не могла вийти з тіла, Яке ти любила. Не існувало нічого, Крім мого слуху і твого голосу. Але тепер, коли ти більше не приходиш, Ні співати тут, ні говорити зі мною, Коли радості мені не мати від очікування, І твій одяг так само зотлів, Де шукати життя? Куди йти за твоїми словами? З якого попелу визбирати сльози? Всі до єдиної. Твої всі до єдиної.

Сьогодні Сідаю під стіною. Дивлюсь на прозору арфу спеки, Що струнами тремтить від дороги вгору. Решта всередині мене замість темряви чи позолоти. Так слухаю й море, що бачу лише я, І хвилі зупиняються біля твоїх кроків, Там, де ти є, бо про себе я не думаю, Полюбивши ці будинки, що прикривають мене зі спини, Щоб мені було безпечніше не думати про себе. Полюбивши вітер метрополітену і його переходів, Де в червні полуницями пахне і сходи обабіч Червоним соком липким намуляні. Полюбивши цей звук, що змінює напрямки руху, Ніби дерево, яке ще не знає, чи більше росту віддати корінню, чи листю. Полюбивши себе за таку неподолану прикрість, Забувши всі свої страхи, йду І перестаю тримати зелену монетку, Яку й під язик не покладеш.