Готи над
Гнізною Володимир Тиліщак
ГгНІЗНОЮ Володимир
Тиліщак
ОТИ над
Таємниці давнього некрополя
Київ Смолоскип 2018
УДК: 94(477)(02.062)+904(477)
Давні племена готів, що зруйнували Римську імперію, певний час мешкали на українських просторах. Вони разом з іншими етносами залишили по собі археологічну черняхівську культуру, а також багато таємниць і загадок. Сучасні археологи, розкопуючи давні пам’ятки, намагаються їх розгадати. Звідки готи примандрували і коли та чому покинули ці благословенні землі? Хто навчив їх виготовляти високоякісний гончарний посуд? Чому вони руйнували могили своїх родичів? Зрештою, як вони виглядали і скільки їх було? А також: чи міг римський центуріон стати готським вождем і коли на Поділлі з’явилися перші християни? Про ці та інші загадки, що розкрилися археологам у ході досліджень давнього некрополя на берегах річки Гнізни на Поділлі, і йдеться у книзі. Для широкого кола читачів, передусім тих, хто цікавиться минулим України. Видано за часткової підтримки Тернопільської обласної державної адміністрації та Тернопільської обласної ради. В оформленні обкладинки використано фотокопію картини «Черняхівський натюрморт» Богдана Ткачика. ISBN 978-617-7173-91-4
© Володимир Тиліщак, 2018 © «Смолоскип», 2018
Вступне слово
Ц
я археологічна історія почалася спекотного літнього дня, 24 липня 1973 р. Краєзнавець Роман Закоршмяний, директор початкової школи із невеликого села Чернелів-Руський Тернопільського району, завітав до завідувача відділу давньої історії Тернопільського обласного краєзнавчого музею Ігоря Ґерети з новиною про археологічні знахідки в рідному селі. За словами краєзнавця, кілька днів перед тим, під час копання ями для підвалу одного з будинків на новій вулиці села, «бульдозером вигорнено стародавні посудини». Того ж дня 35-річний археолог вибирається до Чернелева-Руського. Він уважно обстежив викопану яму, ретельно оглянув знахідки. Довкола гостя почали збиратися селяни та в розмові згадувати, що неподалік попередніми роками не один раз викопували давні речі чи людські кістки. Так було відкрито нову археологічну пам’ятку, що в науку увійшла під назвою Чернелево-Руський могильник. Він розташований на північній околиці сучасного села, на пагорбі з промовистою назвою «Могилки». Ігор Ґерета невідкладно розпочинає готувати рятівну археологічну експедицію. І вже у серпні повертається до Чернелева-Руського для проведення розкопок. У місцях, де, за словами чернелівчан, були давні могили, археолог заклав п’ять невеличких розкопів. У них було досліджено шість давніх захо
Вступне слово
ронень. Пізніше виявилося, що вони належать до різних епох. Але пам’ятка надзвичайно зацікавила тернопільського дослідника, і він вирішує її повністю розкопати. Надалі могильник став центральним місцем археологічних досліджень Ігоря Ґерети. Він, попри зайнятість та різноманітні музейні, мистецькі та громадсько-політичні справи і клопоти, майже щороку з експедицією виїжджав у Чернелів-Руський для проведення розкопок. На час розкопок на більшій частині території пам’ятки розташовувалася автозаправка тодішнього колгоспу. Західна окраїна могильника і сьогодні зайнята сільськими городами, а через південно-східну проходить дорога до сусіднього села, яке віднедавна називається Соборне. Дорогу у другій половині 1980-х рр. було заасфальтовано.
Сучасний вид на давній могильник у с. ЧернелівРуський. Фото С. Підмогильного
Вступне слово
Знахідки з ЧернелевоРуського могильника в експозиції Тернопільського краєзнавчого музею
Загалом тернопільський археолог провів у Чернелеві-Руському 26 польових сезонів, за цей час розкопавши понад 315 давніх могил. Серед них було 24 поховання давньоруського часу, два поховання поморської культури раннього залізного віку (ІІ ст. до н. е.), одне — можливо, епохи бронзи (ІІ тис. до н. е.). Найбільше ж, понад 290, було розкопано поховань черняхівської культури пізньоримського часу (ІІІ—IV ст. н. е.). І до сьогодні розкопана Ігорем Ґеретою в Чернелеві-Руському пам’ятка залишається найбільшим за кількістю розкопаних поховань могильником черняхівської культури на території України. Черняхівська культура — одне із найяскравіших археологічних утворень на території України і є відображенням суспільства, що було унікальним для того часу. В основі своїй багатоетнічне, воно було відкри
Вступне слово
те до всього нового, особливо до здобутків античної цивілізації. Нові технології (як, наприклад, гончарство, орне землеробство, плуг, ручні жорна, млини), продукти і вироби (вино, скляний посуд, гроші), та навіть розваги, що приходили з півдня, стали повсякденністю у черняхівському суспільстві. Тогочасні Середнє Подніпров’я і Подністер’я, як «новий світ», притягували до себе різних шукачів щастя з досить віддалених земель. З пам’яток черняхівської культури відомі вироби і центральноєвропейського, і балтійського, і навіть скандинавського походження. Така відкритість сприяла й толерантності суспільства у світоглядній, релігійній сферах. На черняхівських некрополях сусідять поховання, здійснені за обрядами і трупоспалення, і трупопокладення. Одним із ключових елементів поховальних обрядів більшості цих груп було супроводження небіжчика приношеннями з їжею, що археологічно фіксуєть
Розкопки могильника в Чернелеві-Руському. Фото І. Ґерети, 1995 р.
Вступне слово
ся знахідками у могилах посуду, передусім мисок і горщиків. У черняхівських могилах археологи також знаходять деталі одягу і прикраси, знаряддя праці та предмети побуту. Основою добробуту тієї спільноти були хліборобство, ремесла й торгівля. Значне багатство у ІІІ ст. також приносили грабіжницькі виправи до римських провінцій. А пізніше — імперські виплати за дотримання миру та платня найманцям на службі в Римській імперії і, можливо, посередництво у торгівлі рабами з тією ж імперією. Більшість дослідників зіставляють черняхівську культуру у часи її розквіту з відомою із писемних джерел легендарною «державою Германаріха». Останній польовий сезон І. Ґерета провів у Чернелеві-Руському у 2000 р., проте історія досліджень пам’ятки не завершена. Фахівці, що опрацьовують розкопані на могильнику знахідки, і надалі виявляють надзвичайно цікаві свідчення і наукові факти, які розкривають таємниці минулого або ж, навпаки, ставлять перед дослідниками нові питання. Ким були ті давні поселенці, що залишили по собі могильник? Які імена носили? Звідки вони прийшли? Коли і чому залишили ці благословенні місця? Про що вони мріяли і яким богам поклонялися? Чому вони творили саме такі речі і вироби? Ці та багато інших питань продовжують цікавити археологів та істориків. Тому матеріали могильника і сьогодні аналізують вчені й повертатимуться до них неодноразово у майбутньому. У цій книжці увазі читачів пропонуються окремі висновки, до яких прийшов автор та інші археологи в ході вивчення здобутих Ігорем Петровичем Ґеретою матеріалів, а ще більше гіпотези, побудовані на основі цих матеріалів. Сподіваюсь, що Тобі, читачу, вони будуть цікавими, хоча не можна й виключати, що подальші дослі дження можуть внести свої корективи у ці висновки і
Вступне слово
гіпотези. Адже історія досліджень уже не пам’ятки, а матеріалів могильника триває. І нас чекатимуть нові відкриття. Хочу щиро подякувати усім друзям і колегам, які підтримували мене й допомагали у створенні цієї книжки. Особлива подяка Тамарі Ковальчук, яка витратила багато свого часу, щоби допомогти озна йомитися із матеріалами пам’ятки у фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Також надзвичайно вдячний за поради і матеріали, які допомогли зробити книгу кращою, Олегові Петраускасу, Оксані Гопкало, Сергію Підмогильному, а також Зої Ільчишин. Але за неточності й помилки, які могли закрастись у текст книжки, провину несе виключно автор.
10
На шляху в Ойум
П
огожого осіннього дня майже 1800 років тому на вкритий травами пагорб біля річечки, яку сьогодні називають Гнізною, вибралася невелика валка возів і людей. Замилувавшись краєвидами, мандрівники вирішили тут оселитись. Свої нові домівки спорудили на похилому схилі, ближче до води. А на вершині пагорба стали захоронювати мертвих. Так виник могильник, який у ХХ ст. буде розкопаний археологами і увійде в археологічну науку за назвою сучасного села — Чернелів-Руський. Ми не знаємо, і навряд чи вже дізнаємося, кого першим поховали на цьому цвинтарі. Можливо, це була жінка, яку поховали у великій могилі на вершині пагорба. В археологічній документації її поховання зафіксоване під № 261. А можливо, першими небіжчиками у новому селищі стали діти, що не ви тримали тягарів мандрівки. І їх поховали у могилах, яким археологи присвоїли номери 111, 255. Зрештою, ми не знаємо, як звали тих поселенців. Але окремі сторінки їхньої історії, що не записана у жодних літописах, можна відтворити завдяки археологічним дослідженням. Ми можемо здогадуватися, звідкіля вони примандрували і представниками яких етносів вони були. Ці таємниці привідкрити допомагає знайдений у залишених давніми поселенцями могилах глиняний посуд. До винайдення чи освоєння 11
На шляху в Ойум
гончарного круга його у кожній родині ліпили руками. Така кераміка, як правило, не входила до складу престижних речей. Тож, як відзначають археологи, у більшості випадків перенесення тих чи інших форм ліпного посуду у просторі означає і відповідне пересування його виробників та власників. Ліпну кераміку із найраніших поховань Чернелево-Руського могильника археологи поділяють на три групи. Першу і найчисленнішу з них складають переважно брунатні миски, кухлі та глеки. За своїми формами вони дуже нагадують кераміку вельбарської культури з території Польщі. Друга група ліпного посуду з могильника також має північно-західне походження. Але її витоки пов’язані з традиціями іншої — пшеворської — культури. Це, зокрема, дуже специфічні миски із вгнутим денцем. Вони виліплені руками, без допомоги гончарного круга, але мають добре пролисковану поверхню блискучого чорного відтінку. І третя група ліпного посуду — груболіпні
12
Річечка Гнізна сьогодні. Фото С. Підмогильного
На шляху в Ойум
Ліпна кераміка вельбарських типів із Чернелева-Руського
горщики із горбкуватою поверхнею. Характерною рисою цих посудин є домішки шамоту (подрібненої кераміки) до глини, з котрої їх виготовляли. Вироблені за такою технікою горщики були характерні для місцевої людності як попереднього, так і пізнішого, слов’янського, часу. Тож навіть такий поверховий аналіз ліпної кераміки з найраніших поховань могильника дає змогу припускати, що більшість переселенців, які створили громаду черняхівської культури в Чернелеві-Руському, у першій половині ІІІ ст. прийшли з ареалу вельбарської культури з-над Вісли і Західного Бугу. Сотню років перед тим їхні предки на берегах Вісли і Балтійського моря були відомі античним авторам як один із малих народів під іменем гутонів. А у ІІІ ст. на території сучасної України вони вже знані римлянам як небезпечні супротивники — готи. Готи — один із небагатьох давніх народів північної і східної Європи, що отримав докладно писану 13
На шляху в Ойум
Горщик «сарматського типу» з поховання № 131 ЧернелевоРуського могильника. Горщики схожих форм відомі й у київській культурі Середнього Подніпров’я
історію. Її уклав у VI ст. видатний вчений того часу, міністр остготського королівства на території сучасної Італії, Касіодор. А до нас вона дійшла у переказі візантійського історика готського походження Йордана. Його робота має назву «De origine actibusque Getarum» («Про походження та історію готів»). Більше відома скорочена форма її назви — «Getica». Ця історія готів складена не лише за тогочасними писаними документами, а й за народними переказами (піснями, легендами). І за цими готськими переказами, що були зафіксовані згаданими пізньоантичними авторами, предки готів на чолі з королем Берігом переселились на південний берег Балтійського моря зі Скандинавії. Через «п’ять поколінь» король Філімер повів їх далі — «у землі Скіфії, котрі на їх мові називалися Ойум». Ці оповіді перегукуються зі встановленими археологами даними про вельбарську археологічну культуру та її розвиток. Ця культура сформувалася у першій половині І ст. н. е. у басейні нижньої Вісли та на балтійському узбережжі. Її носії виробили свої характерні типи посуду, прикрас, інших речей. 14
На шляху в Ойум
Особливими були поховальні обряди. На відміну від своїх сусідів, що майже виключно спалювали мерців, готи також могли захоронювати і неспалені тіла. Тож на їхніх могильниках часто сусідили трупоспалення і трупопокладення. Також археологи вже давно відзначили, що у похованнях вельбарської культури майже немає виробів із заліза. Вочевидь, існувало своєрідне табу на покладення залізних речей і зброї у могили та у потойбічному готському світі не було місця для заліза. Саме цією ритуальною особливістю пояснюється відсутність знахідок зброї у вельбарських похованнях, на відміну від їхніх сусідів — носіїв пшеворської культури. Проте це аж ніяк не применшувало готської во йовничості. Упродовж ІІ ст. пам’ятки вельбарської культури поступово займають межиріччя Вісли і Західного Бугу та на схід від нього. Одночасно деякі території на нижній Віслі пустішають. У ході переселень вельбарці відтіснили на захід, за річку Віслу, носіїв пшеворської культури, у яких дослідники вбачають інший германський народ — вандалів. А на Волині вони ж потіснили носіїв зубрицької культури, у яких археологи вбачають або венедів, або ж бастарнів. Детальніший археологічний аналіз дозволяє віднайти той регіон, звідки вирушили майбутні чернелівські поселенці. Допомагають у цьому особливості поховальних обрядів могильника. У ЧернелевіРуському мертвих захоронювали майже виключно за обрядом трупопокладення. Це для черняхівської і вельбарської культур досить незвично. Для цих культур характерними є так звані біритуальні могильники. На них одночасно ховали як тіла померлих (трупопокладення), так і рештки спалених мерців (трупоспалення). Причому у вельбарській культурі ІІ ст. на могильниках переважали кремації. Але наприкінці ІІ ст. в Грубешівській улоговині біля Західного Бугу з’явилась невелика вельбарська спільнота, яка 15
На шляху в Ойум
16 Чернелево-Руський могильник в Атласі історії України (Київ: Картографія, 2012. С. 24)
На шляху в Ойум
практикувала захоронювання своїх мерців здебільшого за обрядом трупопокладення. Відомий польський археолог, професор Люблінського університету Анджей Коковський розкопав могильники цієї групи в Городку над Бугом (у польській вимові — Грудек Надбузький) та в Масломичах (Масломенч). Пам’ятки цієї спільноти в археологічній науці об’єднані назвою масломенчська група. Могильники у Масломичах та в Чернелеві об’єднує як домінування трупопокладень, так і наявність у їхніх центральних частинах великих ділянок без поховань. Можливо, це були спеціальні майданчики, де здійснювалися поховальні обряди. Близькість у поховальних обрядах та у плануванні пам’яток дає змогу припускати, що саме вихідці з території масломенчської групи із Західного Побужжя і заснували нову громаду на місці сучасного села Чернелів-Руський. Готські громади, які у першій половині ІІІ ст. з’являються на Волині і на Поділлі, включають також вихідців з інших спільнот, за дотепним висловом А. Коковського, «натуралізованих, силою чи добровільно, готів». Не є винятком і Чернелів-Руський, де разом з готами громаду створювали й вихідці із пшеворської культури та окремі представники, а скоріше, представниці місцевого населення. Таке поєднання різних культурних елементів сприяло швидшому відмиранню давніх традицій. Зароджувалися нові вподобання, уявлення і смаки. Це і привело до формування нової культури й нової спільноти. Її ми знаємо як археологічну черняхівську культуру. Але залишається питанням, що ж спонукало готів у першій половині ІІІ ст. покинути нещодавно освоєні ними землі Західного Побужжя і рушити на Поділля. Йордан, переповідаючи готські перекази, називає перенаселення головною причиною мандрівки. «Коли там виросло безліч люду, а правив лише тільки п’ятий після Беріга король Філімер, син Гадаріга, то він 17
На шляху в Ойум
ухвалив, щоб військо готів разом з сім’ями рушило звідти», — говорить готський історик. Але, можливо, були й додаткові, так би мовити, «політично мотивовані», причини переселення готів на землі сучасного Поділля. Окремі скупі натяки на це є в історичних джерелах. Той же Йордан, говорячи про події першої половини ІІІ ст., відзначає, що готи «хоча і жили віддалено під управлінням своїх королів, були федератами римської держави і отримували щорічну винагороду». Про виплати готам того часу згадує у своїй історії й інший сучасник Йордана Петро Патрикій. Під 230 р. він помістив інформацію про посольство народу карпів до намісника римської провінції Мезія. Войовниче плем’я вимагало від імперії таких же, як 18
Окремі речі з одного із найраніших поховань № 111 Чернелево-Руського могильника черняхівської культури. Фото О. Петраускаса
На шляху в Ойум
і готам, виплат: «Чому готи отримують від вас стільки грошей, а ми не отримуємо?» Мінофіл (римський намісник) відповідав: «В імператора багато грошей, він дарує їх тим, хто просить у нього». Карпи на те: «Нехай і нас вважає в числі прохачів і дає нам стільки ж: ми кращі за готів», — так переповідав зміст переговорів візантійський історик. Достатки Римської імперії завжди спокушали її сусідів. Довколишні племена, яких римляни називали варварами, користались будь-якою можливістю, щоб увірвати собі хоча б крихти цих багатств. Тож безпека кордонів була найбільшим обов’язком і найбільшим клопотом римських імператорів. Імперія для цього використовувала як свої військові сили, так і золото та срібло. Виплати вождям насправді були достатньо дешевим способом уберегти провінційні міста та вілли від грабунків і руйнувань. Імперською стратегією було протиставляти одні племена іншим. Римляни знаходили «клієнтів» поза межами імперії, котрі за виплати стримували своїх сусідів від нападів на багату імперію. Рим, як, зрештою, і всі імперії усіх часів, у стосунках зі своїми сусідами завжди сповідував принцип «поділяй і вла дарюй». У першій половині ІІІ ст. у Нижньому Подунав’ї найбільший зовнішній клопіт римляни вбачали у племенах карпів та бастарнів. Карпи на той час мешкали на схід від Карпат, у басейні річки Прут. Бастарни проживали північніше, на території сучасної України. Дехто з археологів з ними пов’язує пізньозарубинецькі пам’ятки або ж зубрицьку культуру. Щоправда, інші у носіях цих культур вбачають венедів, предків слов’ян. Але це окрема дискусія. Тож повернемося до готських справ. Віддалені готи не становили безпосередньої загрози римським кордонам. Але як союзники імперії могли бути стримувальним фактором для інших племен. Тож не виключено, що римляни «винайняли» 19
На шляху в Ойум
готів для спостереження і контролю за неспокійними сусідами — карпами і бастарнами. І саме ця обставина і повела готів ближче як до земель, зайнятих цими племенами, так, в результаті, і до кордонів імперії. Вочевидь, готи старанно виконували свої зобов’язання перед імперією. Наприклад, навіть після відмови римлян виплачувати «стипендію», карпи кілька років не наважувалися переходити римський кордон. Пізніше готські дружини взяли участь у поході римської армії на Персію у 242—244 рр. Але все змінилося, коли римляни припинили виплати готам. І про це у наступній оповіді.
20