ДАВНЬОЇ ПОДКАРПАТСЬКОЇ РУСИ Леґенды приказкы оповідкы од Митра Попа
Ивана Бинячовського и Мигаля Чикивді
~1~
ЛЕҐЕНДЫ ДАВНЬОЇ ПОДКАРПАТСЬКОЇ РУСИ Леґенды приказкы оповідкы од Митра Попа
Ивана Бинячовського и Мигаля Чикивді
~2~
ВСТУПНОЄ СЛОВО: ßъ началѣ ƃѣ Ϲлóво, и Ϲлóво ƃѣ къ БóгƔ…[Спершу было Слово, и Слово было у Бога…]. Сисю фразу Иоанна Криститиля знавуть усі истинні христіяни, бо несе она в собі дуже глубокий філософсько-історичный смысл. Слово в шилиякых його формах існує многі мілійоны году – од момента появы Чоловіка на Зимли. Існує и у формі казок, леґенд, переказов. А письмо появилося приблизно 6.000 году тому назад. Зато фраза Иоанна Криститиля є аксіома, яку доказовати не треба. Иппен так, як не треба доказовати, што было ßъ началѣ – казки и леґенды як часть усної народної творчости, вадь письмо. Леґенда появилася в началі еры Исуса Христа (н.е.) в Стародавньому Римі и уєнно из казками и переказами сталася частьов історії, памнятьов минувшины народа, края, най и специфічнов, не дуже точнов, но дуже інтереснов. Леґенда трактуєся, як невеликий переказ наполовину казкової біоґрафії люди, животных, дерев и як переказ, поязаный из конкретнов особов авадь из містом (напримір, русинська леґенда про короля Матяша, леґенды про мараморошську ропу, які подавуться в книжці, и т.д.). Леґенда, як видиме, при потребі має якийись історичный авадь топоґрафічный характер. И такі леґенды у нас сохранилися, бо передавалися из поколіня на поколіня, из файты на файту, раз усно, а пак и писемно, и опстали в памняти потомкув діла того, обысьме ся дачому из них научили. Опстали они не лем в назвах гатара и поля, яруги и болота, хоть яруги и болота часто ся и мінявуть – раз из-за погоды, клімату, а ищи булше из-за людського безуму. Именно чилядь много ~3~
понищила того розумного, історичного. Зато пилуймеся записати в історію нашого краю вшитко інтересноє, што лем ся ставало из нашима предками. Бо памнять курта, и што ся типир истратить, діти наші вже го не найдуть. Наші предки лишили нам немало поучительных історій, легенд, казок, написаных самым житьом. Через казки и легенды наші предки з нами говорять, повчавуть нас и варувуть од бідьі, гибы кажуть: сокотіться, діти, будьте розумні, учіться на наших хибах, не повторюйте їх. Може, не вшитко так было в житю, як нам говорять казки и легенды, но на то нам Бог и дав розум, обы сьме прочитали казку ци легенду и зробили собі з ниї вывод. Процитуву нашого ученого Гіядора Стрипського, який каже: «…исторіѣ служить кажда оповідка, в першом рядѣ из уст народа записана, без огляду нато, ци смутна, ци подхлѣбуеся нам, ци повість нам правду просто из моста. Треба, абы лиш была трефною, вѣрною. Есть в людськом кешервешном житю доста и горя и смутку, бо не жиеме с самыми фиглями та веселостями, тому и не кладу вагу на саму лиш веселость… Смакуе нам раз у раз и розсміятися, бо тото – як Русин каже – дуже служить на «трунок», т.е. абы страва добре переварилася в жолудку…Не забывайме, что не е такой побрехеньки, в котрой не крыли быся зернятка правды…». Зато чисть и хвала авторам сиї книжки, котрі не поліновалися позбирати наші русинські леґенды, потрудитися дамало над нима и издати книжков. Ініціатором сиї інтересної книжки быв Иван Бузаш (Бинячовськый) из Буштина, який свойим проектом заінтересовав Михайла Чикивдю из Свалявщины и ~4~
Митра Попа (Страбічово-Ужгород). Авторы досудилися, ош напишуть леґенды так, як їх їм приказовали – Иван у Марамороському варіянті нашого языка, Михайло посвалявськи, а Митро по-мукачевськи из невеликима змінами у правопису, бо истинно нашого правопису ищи не маєме. Зато леґенды и написані нашим живым говоровым языком. Бо, як казав уже споминаный Стрипський: «Наш людовый язык то такое, як причина або квас: покладеш его в корыто, зараз тото зачне от него рости. Нуж, из причины того нашого языка зачала рости и наша литература…». Часто мож учути, ош наша історія – русинська історія - ищи не написана, хоть и пишеся ныні на історичні темы немало. Другі кажуть, ош уже вшитко писано-переписано, и писати уже ніпрошто. Но давайте побзерайме довкола себе: мы всі в історійи жиєме, історія - и дуже інтересна - є довкола нас, но, на жаль, мы даколи за ню забываєме; а што забудеш, з того вже ся не научиш нич. Мож легко порозуміти д-ра Стрипського, котрый ищи у 1920-х рр. доказовав, як важно записовати історичні назвы, котрі «…старые и новые вандровники…надавали своей селитьбѣ, и вокругъ селища рѣкам, горамъ-долинамъ, лѣсамъ-озерамъ, ораницамъ и косницамъ...» бо, як ученый каже: «Часто слышати у насъ: не имѣемъ писанныхъ памятниковъ колонизаціи нашего Подкарпатья. Я осмѣляюсь супроти сего твердити противоположность и кажу: имѣемъ ихъ! Они крыются въ именахъ нашихъ ораницъ, потоковъ, горъ, лѣсовъ и т.д. по селахъ; а всѣ они записаны в людской памяти и задержались такъ, въ неизменномъ ~5~
видѣ ажъ до нашихъ временъ еще из тѣхъ часовъ, коли данное село заосновалось…Чего не находитъ въ межевыхъ названіяхъ, можетъ ити по ихъ примѣру и дальше: най прослѣдить на-чудо богатый языкъ нашихъ селянъ обширнѣйше: тамъ, изъ величезного сего богатства можетъ себѣ найти цѣлу языкову скарбницу. И такъ они имѣютъ частью заполнити недостатокъ въ писанныхъ грамотахъ…вотъ, се есть задачею того, кто хочетъ плекати и розвивати народный языкъ…Прежде всего свой языкъ узнавати»!.. Як видиме, д-р Стрипський дуже цінив слово, язык, переживав за історичну памнять. Тут варта спомнянути ищи два моменты, хоть они не дуже и удносяться до леґенд, но они суть історичні факты. Колись наші вӱвчарівучарі робили зарізки на боті-поплюванику, які означали имня ґазды и число його овець /худобы/. Як вучарі тото «читали» - єден Бог знає? Другий інтересный факт из нашої історії, но уже не дуже давньої, но котрый веде нас на много тисяч году назад. У Стародавньому Римі, коли ищи лем унайшли письмо, писали на деревляных таблічках, які змащовали воском (папірь ищи не быв). Што інтересно – деревляні таблічки, такі як у Стародавньому (!) Римі, хосновали ученики и в наших вошколах. Правда, не з горазду, и не тисячі году тому назад - было тото у кризисні 20-ті роки. ХХ віку., коли ся кончила перша світова война и не было папірю, з чого мож бы было робити тийки. На таких таблічках наші ученики писали т.н. «ґріфликами» - написаноє «ґріфликом», коли го вже не треба было, стиралося и писалося новоє. У тому, што наші ученики и в кризисні роки мали на чому писати и чим писати, мала заслугу русинська ґреко~6~
католицька цирьков, Чехословакії…
а
не
Міністерство
школ
Казки, легенды и переказы суть специфічнов памнятьӧв минувшины народа. Побзерайме довкола себе и увидиме, што мы в історійи жиєме, історія - и дуже інтересна, є довкола нас, но на жаль, мы даколи за ню забываєме, а што забудеш, з того ся вже нич не научиш. Діла історії є дуже специфічный источник – стара топоґрафічна мапа. Уже давно неє дерева сереґ поля, и ярок нерозумна чилядь довирьху засыпала смітьом, и муст через ярок розбитый неуками, и болото з безуму знищили, а на топоґрафічнув мапі тото вшитко жиє, екзістує.
Тото вшито врокаши и складать історичну памнять народа, котру не годен знищити нико... Сися історична памнять передавалася у леґендах и казках из поколіня на поколіня, из файты на файту, раз усно, а пак и писемно, и опстала в памняти потомкув діла того, обысьме ся дачому из них научили. Опсталася она не лем в назвах гатарів и полів, бо яруги и болота тоже стародавні назвы мавуть (хоть и мінявуться - зависимо от погоды, клімату). Правда, час, а ищи булше людський безум, много понищили того розумного, історичного. Пилуймеся записати в істӧрію нашого края вшитко, што лем ся ставало из нашима предками. Бо памнять курта, и што ся типир истратить, діти наші вже го не найдуть.
~7~
Димитрій Иванович Поп Філолог-славіст, спеціальность чеський язык и література, кваліфікація переводчик, учитель руського языка – закончив Ленінґрадський універзитет в 1968 р.; учитель словацького языка – сертифікат універзитета Матєя Белла, Баньська Быстриця (Словацька Республіка), 2006. Автор учебника чеського языка діла украйинських студентӱв, написав шор книжок з історії нашого русинського народа, монографії за наші замки и каштілі и за нашу деревляну цирькӱвну архітектуру. Составив триязычні русинсько-украйинсько-руський и русько-украйинсько-русинський словарі, русинський фразеолоґічный словарь, першый словарь русинських синонімӱв. В даный час робить над орфоґрафічным словарьом нашого языка. Голова Обласного русинського научного общества.
. ~8~
ТРІЧІ ИСТРЕБЛЕНОЄ СТРАБІЧЬОВО (Записано уд Василя Короловічя (Дідулиного)
Доста часто на старых наших топоґрафічных мапах стрічаться назва пӧля “Селище“. И віки вже нико не жиє в тому “Селищю“, чесно кажучи, мало ко вже й задумуєся над тым, чому поле такоє имня має, а назва жиє. Жиє, бо записана в істӧрію. Є такое поле и недалеко уд днишнього села Страбічова, на граници з боркосӱвськима полями. Є дуже інтересна, хоть и драматичьна, леґенда за поле “Селище“ (назва “Селище“ з віками перейшло у “Селищі“ – так ся поле называть и ныні). Но кідь історичні документы першый раз упоминавуть село Страбічово за 1466 ый наш пра-предок р., то леґенда переносить нас на двасто рӧкӱв назад, у час татарської навалы на Європу. Ци так оно было, ци не так, голову за вто не дам, айбо розкажу вам тоту леґенду так, яким ї чюв. “...Сталося тото у тринадцятӱм віці. То быв страшный вік не лем діла подкарпатських русинӱв, но и діла многих їх сусідӱв. Татарська буря пронеслася над Восточнӧв Європӧв, уничтожила и змела ушитко на свӧму пути, што лем мож было уничтожити, пак ся розділила повкреме и пӱшла через Карпаты на Запад. И хоть удділяли нашкрай од Восточної Європы майже непроходимі горы, айбо звістка про песиголовцьӱв, што уничтожавуть ушитко на свӧму пути, прийшла в Карпаты скорше, ги татары. Русины, сись миролюбный народ, раз што не мали з чим поставитися прӧтӱв татарӱв, а другий раз - было їх намного и намного менше ги песиголовцьӱв. Зато лишали они свої селищя, збирали манатки й худобу, и йшли подале у хащу, де їх не видко было и не чути. Айбо кідь и мижи татарами были хитряки, кӧтрі за дӧвгий час, што бродили нашим крайом, навчилися помалы й порусинськи говорити. Зато, коли натрафляли на пӧрӧжньоє селище, татары не йшли нараз гет, а заходили в ліс и на всі боки гӧйкали (а в лісі голос далеко чюти): ~9~
“Анцьо, Марьо, Иване, Василю, вертайтеся домӱв, татары вже пӱшли гет, неє їх“. Многі простаки віровали сьому, бо хотіли камайскорше вернутися домӱв, айбо майчастіше ставалося так, ош трафляли они не до свойих хижок, а в руки татарӱв. Зато лишили были своє селище у час татарськӧї навалы и предки днишньых страбічӱвцьӱв. Їм ся дуже не хотіло лишати файноє місто, бо стояли їх хижки на березі повноводої яруги посереґ ліса, котрый быв діла них, як доброє поле діла земледільця - кормив не лем чилядь, но и худобу. И зимы їм ся нішто было бояти, бо дрӧв довкола было доста. А в ярузі, ко ся не ліновав, годен быв доста рыбы наймати. Най и не легко жили наші предки, но ниґда не голодовали. Татары як набрели на пӧрӧжньоє и тихоє селище, не пӱшли нараз гет, а попровбовали учаловати люди из лісу, бо было видко, ош лем недавно они тут ищи были. Майголосні из татарӱв зайшли мало углуб ліса и начали гӧйкати на всі боки: “Анцьо, Марьо, Василю, Митре, пӧйте домӱв, татары вже пӱшли гет“. Поєдні люди, на свӧю голову, повіровали сьому гойкоту, но як лем ся вказали из ліса, нараз были имині песиголовцями. А ко ся противив, того татары истребляли. Тоті, што опставалися у лісі, гибы вчули, ош штӧсь недоброє ся стало из їх сусідами, кідь тоті їх не кличуть уд сӧбі. И досудилися они втікати уд біды камайдале. Но так як уже ся змирькало, чилядь дале ни йшла, переспала у лісі в страху нÿч, а надонне, начим лем ся розвинніло, упрягли волы у тиліги, изогнали в купку маргу, стара чилядь и діти посідали на тиліги и помалы, потихиньки, обы їх нико ни чув, рушили гурі лісом у бÿк восхода сöнця. Помалы ишли хащöв цілый динь, бо путе у лісі ни было, лем пішники доста ширöкі, што їх звірька утоптала. Пöпöлунню пирийшли у лісі єнну суху не дуже ширöку яругу, на биризі кöтрöї была угоріта трава и старезный згöрітый дуб, у котрого ударив грÿм (за сесе чилядь назвала яругу «Выгарь»-«выгорітоє місто»). А понадвичюр ліс ги бы ся мало сперед нима розступив, и ~ 10 ~
протисія сіся перепуӝєна уйшла на красну прогалинудолину из доста великöв яругöв, воды кöтрöї у яри и у восени по виликих дождях стікалися у недалекоє болото. Изыйшлася старшина, та й пöчали думати, што дале чинити. И досудилися так: кідь до рана песигöлöвці не натрафлять на їх слід и ни будуть їх переслідовати, тут ся опстануть и коло сиї многоводнöї яруги-болота пÿчнуть правити новоє селище. Хöть и фарадлована была чилядь и доста голонна, айбо огинь не клали и істи не варили, ай убыйшлися молоком, што крихту надойили, и повкладовалися спати, кöму де ся полюбило – діти коло матерьÿв, а хлöпці и люди розмістилися у лісі дöвкола прогалины-долины, ги стража. Рано їх розбудило сонце и пöтячоє цвіріньканя. Вöздух быв ищи доста ядрый, пöвный лісовых запахÿв, дыхалося легко и файно – было видко, öш буде красный динь. И сиринчливый, бо хлöпці, кöтрых загнали прÿйтися потихи по лісу, прислухавучися, ци ни чути даґде песигöлöвцьÿв, вернулися и пувіли, öш окрем звірьки и пöтят, у лісі ниє нич. Чилядь пöрöзуміла, öш песигöлöвці боялися заблудитися в хащи, бо привыкли были до степу, зато їх и не переслідовали. Начали люди думати-гадати, што їм дале робити. Віділо їм ся, öш сіся долина коло пöвноводного болота мижи густöв хащöв буде їм добрым містом діла бываня, бо тут ся мож и уд врагÿв спрятати. Досудилися, öш на першый раз тут ся опстануть и пÿчнуть сöбі хижки-зимлянки правити, бо є з чого было та й міста было доста. Сесе ушитко слухав и майстаршый дідо з дöвгöв білöв бородöв, слухов тихо, без слова, а коли люди ги бы ся договорили, öш тут, на долині коло болота опстануть, пöчав говорити за свöю прабабу, котра світ віділа мало иншак, ги другі люди, и много говорила за нечисту силу, кöтру притігавуть яругú и болота, де она майбӱлше и перебывать – чилядь чогось нараз ушитка побзерала у бӱк болота. Но нико не казав нич, лем коли ся розыйшли, кождый пöчав збирати своє чибря и ладитися в путь. Коли дідо увідьӱв, öш уже ся ~ 11 ~
усі изобрали, дав знати, öш час рушати – перекрестив сперед сöбöв путь, и чилядь рушила гурі лісом помалы на восход сöнця. Прогалину в лісі, де они пробыли два дны и хöтіли тут селище своє правити, так и назвали – «Долина». («Долина» - сесе є історична назва невеликого страбічӱвського поля). пöля. Ишли доста дöвго, цілі два дны, бо путе ни было, а понадвичур другого дня ліс сперед нима ги бы ся розступив и чилядь увіділа величезноє, усхлоє за много вікӱв болото, котроє помалы само по сöбі пöчалося заносити глинöв и ставати величезнöв прогалинöв. Коло прогалины у лісі фараллована чилядь у спокойи и переночовала, но опставати тут не дуже їм ся хöтіло, зато рано, як наскоро пофрыштиковали, загнали двох хлöпцьӱв побзерати, ци доправды ушитко болото сухоє. Коли ся хлöпці вернули, они пувіли, öш суш доправды тверда аж до того ліса, што доста далеко сперед сöбöв видять. И чилядь сміло пӱшла дале по сухӱв прогалині, котра пак пӱзнішше стала пöльом и была названа Суш. Ишли цілый динь, а понадвичюр чилядь увіділа сереґ густого лісу на малӱм грунку красну велику прогалину, убгороӝєну густым рÿным доста восоким кöрчÿвльом, за яким было чути людú – у лісі голос далеко чути. Недалеко уд прогалины была широка яруга, пöвна чистöї воды, де плавало много усякöї рыбы. Досудилися дале не йти, тут ся изоперти и побзерати, ко там ґаздує за городинöв. Малі хлöпці пробралися аж до «городины» побзерати, што ся за городинöв робить. Прибігли назад и пувіли, ош там доста много хижок, помижи хижками люди хöдять и кождый штöсь робить. А гöвöрять люди ги бы по-нашому. Старшина ся досудила загнати уд тым людьом єдного лиґіня, обы ся дÿзнав, што за чилядь там жиє. Коли ся лиґінь з бідöв прÿбрав крÿз городину в село, то увідьÿв сперед сöбöв здоровезного хлопчиска из бинґӥвшом. Тот го зазвідав, вÿткіль є и што тут глядать, и не чекавучи отвіта, махнув му рукöв, обы ишöв за ним. Хлопчиско з бинґӥвшом повÿх го до старого діда, што ся бавӥв из ~ 12 ~
малыма дітьми - сокотӥв їх коло хижки, што стояла сереґ села и была мало бÿлша, ги другі. Дідо изась го зазвідов, што тут робить, а коли го услухов, мало подумов, пак му пувÿв, обы ниґде не йшöв и чеков го тут. За пару минут вернувся з двома старшыма людьми, кöтрі изась услухали лиґіня, пак му пувіли, обы ся вертов тым путьом, котрым прийшöв сюда и пувÿв свойим людьом, най идуть ýздöвж городины из кöрчÿвля аж у другий кониць села, бо лем там суть малі ворота, через кöтрі мож зайти в село. Коли прúйшла чилядь увыйшла у село, нараз їх усі обступили и пöчали звідати, ко вни и де йдуть. «Долиняни» віділи, öш село сесе иншакоє, ги у них было, усяды запораєно и хижки стоять рӱно зашором (зимлянок тут уже не было), а худоба має місто у сиґилиті аж у далекӱм кÿнци сільськöї площі, куда и чилядь ходить – село сесе тутишня чилядь называла Череник. Дідо їм пак казав, öш жила тут ищи його прабаба, и прабабина прабаба, а може и тöї прабабы прабаба, бо прабаба му приказовала за розумный и робӱтный народ, котрый ся назывов кельты и жив у нашӱм крайи дуже давно и много чого нам лишив інтересного… И село сесе кельты заосновали и прияли уд собі словян, што недалеко улісі у зимлянках жили. За назву села дідо їм розказав цілу притчю: «Коли словянська чилядь, што ї прияли уд собі кельты, розклалася на нÿч у новӱм селіщи, дві майстарші бабы, што знали ворожити, наварили из многих трав напÿй (трáвы усе были при них, бо они не лем ворожили, но травами и лічили, кідь треба было) и пÿшли побрызкати городину з боку лісу – изчирити ї – заворожити, обы ни звірька, ни враг, ни чужак не мав силы чинити біду селищови. Из того часу тото поле, убгороӝєноє городинöв из живых корчÿв, называться Череник, бо «изчерено». Череник сміло мож назвати першым містом, де пра-пра-прадалекі предки днишньых страбічӱвцьӱв уєнно из кельтами уладили собі сереґлісу ~ 12 ~
файноє місто діла бываня, котроє по-типирӱшньому назвали бы-сьме селом. Може тото иціле было нашоє майпершоє село, бо за першішшоє істӧрія не споминать… Дöвгий час жила чилядь у Черенику в мирі и спокойи. Што ся пак там стало, што истребило село, яка біда заставила чилядь лишити Череник, ниґда ся не дÿзнаєме, бо ни істöрія, ни леґенда нич нам за тото не говорить. Не знати, и коли чилядь лишила Череник. Єдина памнятка, што ся уд нього опстала, тото є ӟвӱн из числом «1594», што гонно служити доказом того, ош у 1954 р. ищи тут жили люди и была у селі цирьков. Ӟвӱн сись урыли свіні у XIX віці на полю, котроє ся дниська называть Череник. Леґенда лем каже, ош гурі лісом, на восток, чилядь не йшла, бо там недалеко уд них было видко на вирьху самотньöї горы, што ся здоймала над рӱнинöв, великий замок, а коло нього уже ся помалы правив вариш, названый Мункачь…
Из Череника чилядь пӱшла мало дульÿв на запад. Нидöвго йшли, бо доста скоро натрафили сереґлісу на файну прогалину коло яруги, де ся изопелли и пöчали ї обживати – узначили кождому єдному місто діла хижкизимлянки, и мíсто діла хреста сереґ села, бо христіяни были, и ймилися до роботы. И дітьом найшлася замота, бо треба было маргу дозерати, и ягоды, грибы на зиму збирати. За тыждінь зимлянки были укопані й укрыті, хрест дубовый поставленый сереґ селищя, худоба й собі місто опреділила, та й пӧчали люди помалы звыкати до нового житя. И лем подаколи дако спомнянув за страхи, што были пережили їх далекі предки. На новӱм місті людьом ся спершу вело дуже дубрі, бо місто было доста сиринчливоє – нöві поколіня, што вже тут уросли, за «селищі», за татарÿв-песиголовцьÿв, за страхи, што были пережили їх далекі предки, знали лем из переказÿв. За роботöв, за замотöв люди якöсь и забыли ~ 14 ~
за назву села. Здогадалися за сесе у єдно сято, коли ся изыйшли коло хреста, обы ся помолити, поговорити, досудитися за дашто (такий быв ву них сохташ – у сято сходитися коло хреста). У сись динь у селі появӥвся якийись видÿцький чілядник и пöчав звідати, куды вÿн прийшöв и як ся село называть. Уд його слÿв люди ги бы прозріли, до них лем типир дÿйшло, öш за дöвгі роки они так и не дали селови назву. Пöчали люди думати-гадати, як бы сесе сиринчливоє місто, де было їх село и де їм ся уже так дöвго дубрі вело, назвати. А треба пувісти, öш уже ся появили мижи нашöв чилядьöв и мадяри, та дакі їх файні слова наша чилядь пöчала хосновати, ги свöї. А мадяри мнöгі наші слова и сöбі пöчали хосновати – так тото у світі иде, єден народ уд другого усе дашто зычать, у вакуумі жити не мож, ізольованыма опставуться лем нарушитілі законÿв. Пöчала чилядь перебирати усякі файні слова, обы свöму селу имня дати, айбо ани єдно не штімовало, не любило їм ся. Видӱцький чілядник зазвідов, öш ци ни знавуть люди, што їх прадіды тут, на сьӱм місті, найшли, и учув нечеканый отвіт: сиринчю! И бöв мижи нашöв русинськöв чилядьöв єден мадяр, кöтрый ся залюбив до нашої дьÿвки и уженився на ньÿв, хöть тото дуже ся рідко ставало, бо и наші хлöпці на мадярських дьÿвках рідко ся женили – так тото є по цілÿм світі, бо кождый народ хöче усокотити свöю файту. Мадяр не знав дубрі по-нашому говорити, та й каже: «Айно-айно, сись місто є болдоґ», што значить помадярськи «щасливоє». И другі люди пуддержали «свого» мадяра, айбо вбы їм лекше было уговöрьовати тоту назву, змінили ї на «Бöвдоґованю». Ци дöвго у «Бöвдöґовани» село было, ци нидöвго, и што заставило наших предкÿв лишити и сесе місто – нико типир пувісти не годен, бо ни в істöрійи нич ни написано, ни усного переказу-леґенды неє, як было тритьый раз «стреблено» село предкÿв днишньых страбічьӱвцьӱв, котроє они называли «Бöвдоґованя»… ~ 15 ~
Прÿйшли віки. Давно неє села Бöвдоґованя, но назва єдного пöля у восточнÿв части страбічӱвських земель так ся и называть – «Бöвдоґованя». Што заставило люди лишити и сесе місто, мож ся лем здогадовати. У сільськӱм літопису автор так пише: «Позднѣйше люде переселилися про заразну хвороту пестис (мор - чума) на теперѣшное мѣсто. В сем часу больше не было обывателей, як 30 фамилый, которѣ в великой згодѣ и любви жили. Про великое заводненіе и не уродность землѣ люде дуже худобно жили як земледѣльцѣ...». Из Бöвдоґовані рушила тота немнога чилядь, што опстала, просто на запад и доста скоро натрафила на дöбрі яруги и досудилася дале не йти. Коли ся старші люди розыйшли по ближньых лісах побзерати, што тут є и што росте, часть из них скоро уйшла на єдну красну долину, котра на западі ги бы ся кÿнчала пöвноводым болотом. И опстала тут чилядь наохтема, и є типир тут село Страбічово, обыватілі котрого мусіли трічі міняти своє містобываня, бо трічі ся истребляло. И досудилася чилядь, ош у памнять ушиткого пережитого їх предками, у памнять трьох стребленій їх селищ, новоє село треба назвати - Страбічьово.
Леґенды и казки нерідко несуть прийдешньым поколіням часть истинної давньої істӧрії. А страбічӱвцям опсталися не лем леґенды за давню істӧрію села, но и матеріальна історична памнятка за пережитоє предками стребленіє селищ їх предкӱв - ӟвӱн из 1594 року, што го урыли свіні дись у XIX віці на полю, котроє ся называть “Чєреник”, за якоє говорилося вышше. Надпис на тӱм ӟвоні гласить: “В мирі Господа Великого. 1594”. Тот ӟвӱн и типир є на страбічӱвськӱв ґреко-католицькӱв церви – чилядь го назвала Полянчя, бо было найдено на полю.
~ 16 ~
CTPАБІЧӱBCЬKOЄ “БІЛОЄ БОЛОТО“ (Записано уд В.Короловічя)
Бідный наш подкарпатський русин, ачинь ниґда в жизни не мав серенчі. То татары-песиголовці пронесуться крайом, ги буря, то мор на люди и на худобу надыйде, то паны ся межи собӧв трӧщать, а в народа кожа на пличох тріщить, то державу собі не тоту убереме - лем вбы сьме усе даку біду мали; што інтересно: ушиткі cиci каламыйки, y яких за своє дӧвгоє существованіє (ачинь майдӧвжоє из ушитких сусідӱв) перебывав наш подкарпатський русин, передавалися у леґендах и казках из поколіня на поколіня, из файты на файту, раз усно, а пак и писемно, и опстали в памняти потомкӱв діла того, обысьме ся дачому из них научили. Опстали они не лем в назвах гатарӱв и польӱв, бо яруги и болота (хоть и мінявуться - зависимо от погоды, клімату) тоже стародавні назвы мавуть. Правда, час, а ищи бӱлше людський безум, много понищили того розумного, ~ 17 ~
історичного. Пилуймеся записати в істӧрію нашого края вшитко, што лем ся ставало из нашима предками. Бо памнять курта, и што ся типир истратить, діти наші вже го не найдуть. Жив и в селі Страбічові, што недалеко уд Мукачева, дуже інтересньш чоловік - казкарь Василь Дідулин (Короловіч). Што тот того знав из істӧрії нашого края! Посеренчилося и мені не раз го слухати. Переказав ми дідо и леґенду за Білоє болото, котру починав так: “Неспокӱйноє было житя у наших предкӱв, не лем тяжкоє, но и доста опасноє. Усокотишся уд неприятеля пан оббере; пана убшвінглюєш — мор прийде; а вже тоту кӱстяну из острӧв косӧв ищи ниґда нико не обманув, хиба лем у казці дурный Иван и в спӱванці такӱв: А Смирть прийшла, Мене дома не найшла, А я была на балі, У челленӱм кабаті… (чех. кabát – віґан-сукман)
“Кустяна“ косила єден час страбічӱвцьӱв, ги добрый косарь молодиньку траву - бывало, по дві-три хижі нарано опставали заперті: нікому было їх утворити - за нӱч ушиткі повмирали. Сусіды боялися уд таким хижам и пудходити, и лем єден хлопчиско на имня Кӧвбин (такий широкий ги высокий - чисто ги кӧвбіця), не боявся нич, возив мертвых на возі у кирийтіш и прятав їх по-христіянськи; тым часом, коли Кӧвбин вӱз мертвых на вӧзі, а пак загрібав у яму, цирькӱвник Петро чесно выповняв свӧю функцію - ӟвонив у всі ӟвоны – провоӝяв так у послідню путь помершых и думав ӟвонами удогнати уд села коллеру. Комашню по мертвых нікому было чинити… ~ 18 ~
Єден рано Кӧвбин видить, ош опстала заперта и хижа його ліпшого цімборьі - кума Василя Лукичі. Не боячися нич, не позеравучи ни нашто, пӱшӧв Кӧвбин до кумової хижі. А там пять чиляди мертві лежать - двоє його хресникӱв-близнят, баба їх та й його кум и кума. Аж му ся запаморочило в голові уд того, што увідьӱв. Стиснув пястуки свӧї, ги довбенки, и сам не збаг, як на цільый голос загӧйкав: “Гадино проклята, я тя з-пуд чорної зимлі найду!“ Запер двирі и не тямлячися, пӱшӧв помалы до цирькӱвника, обы тот ишӧв ӟвонити. Пак запряг коня, поклав пятьох мертвых у бирьфы, и помалы, усе ищи не вірувучи, ош кого везе, идучи попила кобылы, рушив из страшным тирьхом у бӱк кирийтіша. Изопер вӱз коло деревляної церкви. Убернувся на хрест, перекрестився, помолився за упокой душ усопшых, загӧйкав цирькӱвникови, обы го тут дочекав коло церкви, и рушив дале. В кирийтіши яма уже была укопана - копав ямы єден дідо на имня Беба - видӱцький быв чилядник, вӱдкіль і коли прийшӧв у село, нико не тямив, жив у хижчині коло ліса, дозерав сільську маргу, а коли треба было, копав ямы в кирийтіши. Типир - ци треба было, ци не треба каждый динь укопав єдну яму, и каждый динь тоту яму треба было. Кӧвбин склав мерців у єдну яму, загрӱб, зробив горбик над зимльӧв, забив у свіжу зимлю хрест, што наскоро вчинив, помолився и пішӧв помалы назад. Ишӧв попила кобылки, бо не дуже му ся хотіло сідати в бирьфы, де ищи ферталь сперед сим лежало пять мертвых. Коло церкви чекав го цирькӱвник Петро, котрый сам боявся заходити до хижі, де коллера ищи недавно ґаздовала. Айбо на сись раз не удпирався, бо знав, ош схоронив Кӧвбин фамілію не лем свого кума, но і ліпшого цімборы, за упокой душі яких треба ся ищи й помолити, та й не гріх и упити децо. Кӧвбин не раз бывав у кума, знав, ош у того все є припрятана фляшка палінчины; легко найшӧв фляшку и уйшӧв из хижі. ~ 19 ~
Намістилися з Петром пуд турнацом. Помолилися, як то велить наш звычай христіянський, пак упили по штомплику за представившіся душі. Тихо сиділи: каждый думав свою думу. Ци довго сиділи ци недовго, ци много пили ци немного, раз лем гибыся прочюнили, бо вже й темніти ся пӧчяло. Петро неборак великого ґаздӱвства не мав, зато и не дуже переживав, ош час так марно задарь опусто збывать. А Кӧвбин и собі быв спокӱйный, бо коника давно приязав у хліві. И сіна му у яслі доста вер. Коли фляшка была помалы допита, вже ся й стимніло. Хлӧпці встали, помолилися, як гонни были, и уйшли помалы на улыцю - їм обом треба было йти у єден бӱк. Не встигли они ступити и дисять ступлярьӱв, як увіділи посперед себе высоку, суху панію у білых лахах из чьорнӧв косӧв на пличьови - уже до когось ишла, проклята. И така злость Кӧвбина имила, што аж му ся ӟвізды змерехкотіли у вочах. Петро-цирькӱвник, як увідів білу панію із косӧв, из страху нараз кудысь щез, а Кӧвбин урвав штафийту из майближої городины и, гӧйкавучи-ривкавучи на цілый рот, побіг за білӧв панійӧв. Тота як учюла, як увіділа, ош біжить за нив якоєсь страшило, ги кӧвбічиско, а ищи й из страшным гӧйкотом, та такий страх на ниї прийшӧв, што не знала, куды ся діти, та из страху - в людські керты (а было тото якраз напротӱв церкви), кертами уд лісови, на Долину - у яруги, а з яругӱв - у болото. Панійи назад вертатися не мож, бо Кӧвбин недалеко вже гулюкать: “Забю тя, паскудницьо, потрощу, перевалю!”; но ити и вперед, у воду - не дуже ї кортіло, бо болото - не орсаґ. Верла панія косу, обы ся хоть дамало одкупити, айбо кідь Кӧвбин на тото не дає нич - біжить, лату держить над головӧв двома руками и фурт лем гулюкать: “Забю тя, забю тя!” Та такого страху в панію нагнав, што тота и лахи из себе зверла, и цоркотячьи кӱстками (бо тото лем быв самый живый скелет), не думавучи нич, полізла ~ 20 ~
далше в болотяну вӧду. Та дӧкіль Кӧвбин на березі ламав її кӧсу, рвав цуря білоє, што из ся зверла, живый скелет, тота босорканя, йӧйкавучи й ревучьи, помалы щезла пуд водӧв - болото навіки спрятало її тайну. Кӧвбин на цубатки пӱрвав білі лахи та ищи їх и запалив, поламав, потрощив кӧсу, вер за панійӧв и штафийту, и фараллованый, ги бы укосив міреша, пӱшӧв помалы домӱв. Из того часу Страбічьово не знало страху из коллеры, а болото, што было колись у лісі, на Долині, одтовды называлося “Білым”. И быв тото чудесный природный водозаборник, де и в канікýл - у саму спеку, вода была постудена, и любо ся в ньӱв было сполокати. И рыбы мож было там мало наймати. И качка дика мала де спрятати своє гніздо, а чапля й бузьок и собі поживу там гонни были найти. Тото вшитко было, бо межí людський безум немає – тот безум, што уничьтожив страбічӱвськоє Білоє болото, назывався «совецька меліорація». Типир на місті природного водозаборника Білого болота коло Страбічьова, росте колячьник. МУТВИЦЯ-ОЗЕРО Натура наша така, што мы починаєме віровати у Господа Бога, у Царство и пекло, у гріх товды, коли вже у біду трафиме. Наші предки лишили нам немало поучительных історій, легенд, казок, написаных самым житьом. Через казки и легенды наші предки з нами говорять, повчавуть нас и варувуть од бідьі, гибы кажуть: сокотіться, діти, будьте розумні, учіться на наших хибах, не повторяйте їх. Може, не вшитко так было в житю, як нам говорять казки и легенды, но на тото нам Бог и дав розум, обы сьме прочитали казку ци легенду и зробили собі з неї вывод. Легенда, котру мы вам подаєме ниже, записаву 1958 році в с. Нижні Ворота (Нижні Верецькі), Воловецького району, Митро Поп, а одредаговала ї у воловецькому говорі …. Пересоляк, яка ся родила и провела своє дітство у Нижньых Верецьких. Туй, на ~ 21 ~
єдному невысокому бережку, на його вирьху, є невелика мочарь - малоє озерце, зароснутоє сашом. Звуть го люди Мутвиця-озеро. Лем на середині озерця є вода, а из воды стырчить камінь, так, ги бы тот камінь из воды ріс авадь держався на воді, ги колода. Більше на сьому вирьху мочаря неє, люди собі тут мали дарабчики землі и орали їх. Як ся зробило Мутвиця-озеро, легенда говорить так: “Жив у Нижньых Верецьких єден бідний нерозумный чоловік, и мав він на тім вирьху невеликий дарабчик землі, но не мав, чим ї зорати. А ярь того року была на чудо красна. Великдинь припадав на начало мая, и заможніші люди, што мали волы вадь коні, ищи до Великодня поярьовали, єден сись неборак не встиг свій дарабчик зорати, бо окрем того, ош не мав чим, ищи и выпити любив - говіня не держав - а як упив, та вже й роботы з нього нич не было. А годен бы быв поорати й понадвичур. Думав-думав тот нерозумный бідняк, як зорати свого дарабчика, та й придумав на свою біду такоє: на Великдинь, подумав він, орати не буде нико, та й попросить у сусіда волы, изоре свій дарабчик. Сусід го й шкодовав, ош немає изорано, айбо й так го одговорьовав, обы не орав на Великдинь, бо Бог му годен и не одпустити такий гріх великий. Айбо кідь раз чоловік согрішить, його уже тягне й дале грішити - не послухав грішник свого сусіда. И тым часом, коли він из жонов мали быти в церкви сятити пасочку, и крихту сыра, мало й солонинки, и писанку даяку, а може и шовдаря дарабчик, они ся мучили з волами на своїв грішнів землици. Якóсь дарабча з бідов изорали, чоловік, змученый и упрітый, розпряг волы, вер їм мало сіна и сів коло них на теплу зимлю спочити. Жона, и собі змучена, присіла коло нього, зняла вышиваний ручник из кошарчика, постелила го на траву и розклала на нього мало паски, пару писанок, крихту печеного сыру, солонинки дарабчик - ушитко, чим їх сусіды спомогли. Чоловік узяв пініцірь - малый ножик, што все носив го из собов, покрутив у руках паску, бо не дуже й тямив, ош ~ 22 ~
треба ї спершу перекрестити, а пак так різати, відрізав малый окраєць и дав волам (такий русины мають звычай - давати сяченоє и худобі), порізав солонину, сыр, жона почистила писанки, потом ся неборята помолили, и лем узяли у руки несяченоє - зимля, ги бездна, утворилася пуд нима, и вшитко - чоловік и жона, волы, плуг и борона, и само изораноє на Великдинь поле - ушитко загучало ги бы в зарву. А на місті изораного дараба учинилося озеро, глубокоє, кажуть, ги без споду, а посереґ озера, над водов -камінь стрычить, у котрый перетворилися плуг и волы. Из воды, окрем каміня, саш стрычить - тото у сашовиня обернувся кербач. А за жону и чоловіка до днись не знати нич. Бо ниґда гріх не не лышаться без кары. Дану легенду воловецьким говором одредаговала Наталя Курах, родом из Нижніх Верецьких, за што красно їв дякуєме.
ТОТИ, ШО НЕ ПОНЕСЛИ ХРЕСТ (СКЕЛЯ КОХАННЯ) Недалеко від Рахова, коло села Берлибаш (Костилівка), на високі голі каміннисті горі, шо підоймаєси над вулицев, на самому ї верху, стоїт деревльиний хрест; чорний від годів, нахилений, якис смутний. Хто і коли го там поклав – ніхто не знає. А легенда нам каже так: «Колис давно, коли гори Карпати були вкриті густими нипролазними лісами, в глуши їх тихо умирала стара лісова звірка і де си родили гірські голосні потоки, шо на рівнині робилиси повноводними ріками, коли в небі карпатському літали силні беркути, а всюди в водах було повно риби – тогди жили в одному селі (село си притулило до беріжка коло звора) Иванко і Марічка. Їх ~ 22 ~
молоді серця тьиглиси одно до другого, як трава ид сонцю. Айбо мижи ними стояв горов злий і недобрий Маріччин вітчим. Була пізня осінь, дожджьова, студена. Дзвони малої деревльиної церкви вже третий раз кликали нарід на вечірню. Люди, учувши дзвін, оберталиси на схід, ирстилиси, брали крисані, а баби і жони – гарасьинкифустки, і йшли помале до церкви. Лиш у двох хатах не збиралиси до церкви – якис смуток і тривога держьили людий дома. То були хати, де жили Иван і Марічка, які обоє були напівсироти. Марічка сиділа на лавици під вікном, заревана, а над нев стояв грізний вітчим, сердитий і злий. «Віддашси за того, за кого ти зирчу, - гойкав вітчим над біднов сиротов. – За пеленками ти забудеш за свого копила, забудеш наохтеменський». «Ніґда-шуга го не забуду!» - вірвалоси від Марічки. І, не ждучи, шо на це зирче вітчим, попри него вітром віскочила на вулицю. Айбо вітчим нараз побіг за нев. А у другі хаті, на кінци села, була тривожна тишина: мама Иванкова зострахом позирала, як си бідний сиротьи молит, ставши перед образом Божої Матери на коліна – на нему було видко, шо ніяка Божа сила не годна би го тепер відговорити від того, шо задумав. Сердитий вітер метав у вікна жмені студеного дожджю, пломінь свічки від вітру ніби си гнув, перепужений, і мамине серце, чуючи якус біду, мало не пукало з жьилю. Коли Иванко скінчив молитву, єму си причуло, шо то не вітер і не дожджь реве, а єго люба Марічка. Нараз устав, наскоро си переирстив і, не кажучи мамі ані слова, не беручи крисаню, вібіг на вулицю і побіг ід церкві – тамки вни мали си стрітити з Марічков. Иванко біг, а вітер ніби хапав го за лейбик, метав у очи студений дожджь, як би го хотів сперти – і не годен був. ~ 24 ~
Иванко скорше серцем вчув, чим очима увидів заревану Марічку. Яка так само, як, він, не видьичи дожджю, не чуючи вітру бігла напротів свої долі – изийшлиси коло церкви, обіймилиси, притулилиси одно д другому і, не кажучи ні слова, бо давно вже всьо було договорено, пішли помале д каміннисті горі. Вни вже не раз там сиділи, дгорі, позирали відти на село. Рішали свою долю. І твердо рішили: будут разом жити! Вни, сиротьи, не знали, шо злий вітчим Марічки за ними слідив. І коли вни вже стояли наверху, обдуваємі сердитим вітром, обмиваємі студеним дожджєм, до них си здалеку донесло – раз мамине: - Иванку мі, де ти, сину? А вітак учули майже коло себе сердите вітчимове: - Я вас і туй найшов, нищьисні! Вітчим сердито гаркнув на Марічку: - Марш т хаті, бо амінь ти зроблю! – і пішов просто д ні. Иванко став му на дорозі і твердо зрік: - Не кивайте ю! Дайте нам покі, - просила Марічка, - я і так Иванка не лишу! Вітчим злосно гаркнув: Но як ти го не лишиш, то він тьи лишит! І з усеї сили трутив Иванка з скали. Марічка в страху ймиласи за руку Иванка. аби го вдержьити, айбо не збирувала, і обоє полетіли з скали. Від тогди та скала називаєси «Сирітська дольи», і не одна пара приходила суди, аби си помолити за двох вбитих – за тих, шо не понесли сві хрест». По-гуцульськи одредаговала прекрасна гуцульська поетеса Оксана Йонаш-Тодер, котрів дуже красно дякуєме за пропаганду гуцульського язика.
~ 25 ~
МАДЯРСЬКИЙ КОРОЛЬ И РУСИНСЬКИЙ СИЛАК
Быв-де-не-быв еден добрый мадярський король. Имня му было Матяш, а писався Корвін. Много про сього доброго мадярського короля народ наскладав файных и розумных леґенд-казок. У многих из них є дуже велика часть правды - не лем у тых, де король ги бы перебирався у ветешноє платя и наймався до свойих богатых панӱв служити, обы на свойӱв кожи учути и увідіти, як богачі чистувуть просту чилядь – тоту чилядь, позад котрої они и суть богачами. Є много за Корвіна иншых інтересных леґенд, єдну з яких мы вам и переповіме ниже.
...Благословенный є наш край Подкарпатський, благословенні и народы, што тут живуть - и русины, и їх сусідьі - мадяри, румуны, словаки... Благословенні они всі Господом Богом на праведні и добрі діла! Майже ош так. Бо за свӧю дӧвгу-предӧвгу істӧрію перебываня на єднӱв малинькӱв чудеснӱв територійи они ниґда мижи собӧв не войовали, каждый из них жив и жиє собі чесно и спокӱйно на удведенӱв Богом части нашого края и не думать збытковатися над свойим сусідом, твердо памнятать, ош Кесарю - кесарьово, Богу - Божое, а народови - народное. На тӱм стойить світ! Айно, ушитко вказує на то, ош край наш є Богом Славленный - и його положеніє усамӱм сирцю Європы, и народы-трударі, што тут живуть, и неописуєма краса його природы - отпечаток Божої Славы. ~ 26 ~
Благословенна наша русинська зимля! Та чому товды, Господи, часто кара нас не гонна минути? Майже, ош тото відів и знав и мадярський - та й наш вӱн быв тоже король Матяш Корвін. Відів и знав, ош многі силні державы Європы (турки, австріяки) бються за свӧї інтересы чомусь далеко уд свойих границь - у нашӱм крайи. Бывало, по таких битках ищий потята лишали наш край - так страшно упозіровав. А люди го не лишали! Люди жили, поновляли вшитко розрушеноє и спаленоє, родили малых русинчят - и забывали за біды. И надіялися, думали, ош бӱлше такого не буде. И удумовали діла себе, беручи дашто и из жизни, красні леґенды за добрых и розумных корольӱв, котрі бы вчинили так, обы бӱлше наш край ниґда ся не нищив. ...Раз лем насунулася хмара турицька на Мадярщину, айбо изась через наш русинський край. Тяжко йшли кӧні хащями без путя, и встигла варта донести про навалу чужинцьӱв королю Корвіну. Не спав король єдну нӱчь - думав. И динь думав, што робити, як прекрасный край усокоти уд біды, бо изась лем у нас была бы битка. И коли, фараллованый уд тяжких думок и бденія за дві ночи, на тритю мало задрімав, приснив му ся чудный сон: довкола нього Ангелы изыйшлися и стали радитися, як королю помочи - айбо раз го не будили. Король ги бы відів и чюв совіт небесного войинства. Коли ся пробудив - довкола вже никого не было, лем якась неземна тишина стояла у його корольӱвських покоях, и біла, легка як перо, якась мняка неземна тонинька тепла смуга тяглася не уд сӧнця через оболок в покої, а нарубы - гибы з покойӱв тяглася до сӧнця. Нараз ~ 27 ~
король и не порозумӱв, ци быв то сон, ци тото вшитко было наяву. Матяш Корвін зажмурив вочи - айбо й так гибы відів коло себе тото вшитко Божоє войинство, и чув їх голосы, котрі помалы гибы уддалялися уд нього, и послідньоє, што король порозумӱв, были слова: “Сохрани край и народ свӱй. Силак ти в тӱм поможе! Силак-русин!”
А треба пувісти, ош были в Корвіна и одборні вояки - його корольӱвська ґарда (“сыны мӧї”, як любив їх называти король). И русины мижи нима были, и мадяри, и другі народности, но всі были “сыны мӧї”. Всі хлӧпці были, ги намальовані, стӱчні, силні и смілі. Но майсилный и смілый з-помижи них быв наш фаттьӱв из Салдобоша на имня Павел Киниж, “силак”, як го мижи собӧв прозывали хлӧпці. Знав тоту прозывку и Матяш Корвін.
До рана король бӱлше не спав, фурт думав, што тото гонно было значити: “силак ти в тӱм поможе!” Но рано, коли му розвідка донесла, ош турки на граници стали и гибы роздумовали, што дале робити, блиснуло му в голові - уговорити турицького пашу непроливати крӧв задарь опусто, а у двобойи майсильнішых рішити вшитку битку. Загнав гонця до паші, ош ци тот согласиться на такоє, а сам дӧвго говорив из свойима вояками-катонами за вшитко, лем не за битку.
~ 28 ~
Коли ся гонець вернув и доповів, ош паша на тото пристав, бо має єдного вітязя ги гору, король Матяш хоть и тямив слова Ангелӱв про силака - ушитких перезвідав, ко бы ся хотів бити из турком. И учув голосноє, як грӱм: “Én vagyak!” („Я“ - по-мадярськи – хибá не за такі поступки мадярський князь Ференц ІІ Раковці у ХVIIІв. назвав наш народ русинський GENS FIDELISSIMA – самый преданый)! Наші хлӧпці мижи собӧв говорили по-русинськи, айбо мижи мадярами - по-мадярськи. Махнув король рукӧв, ош дубрі, и заєдно дав знати, вбы затихли (но гордости за свойих хлопцьӱв не годен быв скрыти — само му ся серце радовало). Учинився король, ош мало думать, пак помалы, обы вшиткі Павлы, што мижи вояками были, наладилися душевно на битку, проговорив: “Павел... Киниж!” 3помижи голосного розчарованя ушитких, учувся радӱсный голос салдобоського фаттьова Павла, єдного из ліпшых Матяшовых катонӱв - Павла Кинижа: “Én vagyak!” И за недовгу годину наш Павел почався бити з турком не на живот, а на смирть, про котру, треба пувісти, нашому вітязю й на гадці не было, бо бився вӱн не за себе вадь за свого короля, но за свӱй русинський край и народ, што там проживать.
Дӧвго, страшно, айбо чесно ся били два храбрі вітязі: комісійи, котра ся складала из представительӱв обох вӧськ и мала слідковати, обы ся били по правилах, нішто было в ході битки робити. Лем накониць, коли нашому Павлови чюдом якӧсь удалося ухопити турка попуд обі силы, надняти го мало и гепнути, шмарити ним так, што тот уже и встати не годен быв, комісія признала, ош Павло Киниж побідив. ~ 29 ~
Громогласноє “Йӧв, йӧв–гура-а-а” рознеслося над Корвіновым вӧськом, коли проголосили Павла побідитільом, и на знак сього пудняли му увирьх обі руки. Неборак - побіжденый турок, коли ся мало прочуняв и порозумів, ош змінити уже нич не мож, досяг свӧю криву саблю- ятаґан, што ся валяла коло нього, и при вшитких розрізав собі черево, бо такий быв у них звычай - за ганьбу платити животом. А нашого Павла покликав уд собі король Матяш и зазвідав го, ош чим бы го за таку статочность годен вознаградити. Айбо тот не хотьӱв нич, лем пувӱв: “Королю мӱй, нич ми не давай - ни золота, ни стрібла, ни гроши, лем тот колодязь из Шандруського гатара, из котрого тіче солена вода. Айбо так го дай, обы ушиток Мараморош брав ропу задарь, а другі ніт”. И написав король на шовковӱм полотні ґрамоту свӧю золотыма буквами. Тото пісьмо на полотні ищи й днись є дись у Салдобоши. А вадь у Хусті.
А може у Вышкові. Кідь го, правда, бурі істӧрії, што ся не раз ищи потому проносили над нашим красным многострадальным крайом, не завелли кудысь у небытіє.
~ 30 ~
Иван Иванович Бузаш (Бинячовськый) Русинськый поет — публіцист, патрійот, цінитель и зберач народных звыку и фолклора сріберної Карпатської Руси! Из 2012 года, член Тячовського районного общества подкарпатськых русинов, Митець Тячовщины… Из 2015года, член Союза русинськых писателю Закарпатя, пак избраный членом Правления Союза русинськых писателю Закарпатя, (Карпаторусинського — літературного общества). Из 2020 года, член Президиї Народної Рады русинов Закарпатя. ~ 31 ~
ИСТОРІЯ ИЗ МОГО ДІТИНСТВА Исторія из мого дітинства, коли я ище быв дітваком, не давала мині покуй за многі годы, гі тямка за старого діда Циля-подертуна, сяк го звали у селови и-за його бабы, Анны подертані. Овта його манера бисідованя произвегла на мене не абы якоє впечатлениє, и усталася у моюй памняти навхтема гий бы ся там запекла. Погруженый из усьов копоньов у свої мысли, вун нервозно курив піпу набиту домашьньым довганом самосадом, никаючи як льопоче габами Тиса. Прилягши пуд густый зарінковый корч, я коло нього, выдці файно глипіла уперта-гора Нересен, и часть давнього пути якый веде ид розбитому мостови, из того боку уже Романія, но колись овты ушиткі землі были наші, зажурено утвітив ми старый подертун. Тамкы и до типирь жиє чилядь яка приказує по-нашому. Як по-нашому??? – Як наші? Звідую го... – Так, именно так, дітваку наші! До дниська за Тисов жиют потомкы честованого Подкарпатського народа, наші русины! Наші братя!... Наша бідована сарака чилядь. Чудно ми... Я унь роздявив папулю уд интереса, бо страшно любив им слухати бисіду про старину. Так ся затягло, што мы, и не замітили як сонце упало за горы, и у тому красному зареві виднілася уся муць и сила Ґутинського хребта (ґруни) не проходимых густых дибрю, уключаючи у тот животворящый пейзаж гору Супунку, Варгидь и ряд май малых ґрунь, де колись за даликі панські часы стояв величный Вышковськый замок, (Vishk-var), из леґенд-оповідок знаєме, ош вун быв задовго до ~ 32 ~
Хустського, и што го зтерли з лиця-земли пийсєголовці (монґолотатары). Исе Мараморош! Моє давньоє рудноє село у долині, там де Теребля упадат у Тису. Туй им ся уродив, туй им урос, выдцім подав ся у світ за серинчов. Гі колись приказовали тай ище до типирька приказуют у нас у народі: За довгым рубльом. Но айбо овта мучительна тягусть за домувством, перебировала. Выдкы я муг віщовати? Што моя серинча туй! Што лишинь туй, я єсмь я! Я, як піціцька цятка свого карпаторусинського народа, из которым туй жию, и туй колись умру… На всьо воля Божа!!! Сисе пак я порузумів, погодя май из годами… Мытарив им ся по всьому світу, за чужі ґотары, у чужі державы, айбо аж нияк не муг им найти овтот душевный покуй, овто блаженство, якоє маю туй, на сюй земли, на земли мойых предков, на моюй любимуй роднуй русинськуй земли. Муй не повторимый край, край нашой файты, край мого нянька и мамкы. Моя отцюзнина! Моя сята Рутения! Моя колыска, што ня дала тай убайчила на сийсь білый світ! Сякого похожого краю, даґде у цілум світі не є, тай не буде про мене ниґда шуга. Сріберна Подкарпатська земля, край Мараморош, из горами-долами, из быстрыми студеными ріками и потучками, де по хамничу кышит усяков звірьков. А потята?… Як співат туй потята... Змагливо ище до днины, одно по сперед одне. Боже Милостивый тать исе Рай! Якым, наш наруд обдаровав сам Всемогущый Господь Бог! Хвала тебі Боже наш, Хвала тебі! Ныні и присно и вовікы віков... Амінь! ~ 33 ~
Благодатна земля кышіла худобов, по селах чилядь держала буголы, волы, коні, коровы, козы, стрыжкы, якых было удосталь почти у кажьдьому обысти, уже не говорячи за птицю, яка слободно блудила по стернянках и принимала купилі у потучках набитых рыбов и всяков живностьов. Дідо подертун дозирав калгозну маржину, чередарьовав у ганьдяши, ходити не бировав, мав скажині ногы, ище замолоду заробив субі битюг коли робив у Печорі на сплаві. Завфермош гамішный пришляк ото видів, и змиловався над старым, уділив му калгозного старого кегешного коня. (На тубі Боже што мині нигоже), ай ище наказав сокотити, бо чивдырь видав ипный, ище послужит. Правді у вуз го не запрігали, боялися што здохне саракый, так вун субі и скручововався из калгознов маржинов, то туй то там. Сам по собі. Имня му было тямню як типирь, «Орлик». Подертун мав коло ся ище двох ренґелованых псу остряку, фокстеру, які были навучині убертати коровы аж бігом, (єдного звали дунчі, другый фекете), уд мадярського слова чорный, иппин вун такый и быв, чорный як букс, як овта тінта.
За нашов бисідов мы й не замітили, як прийшов час гнати маржину на вечурню дуйку. Діду Цилю, кажу му: Баци прийти и завтра? Тать приходи сынку, поможеш ми гнати скот у шинкы, за Тису, там ми ся видит паши май бурше. - Добре діду, добре. Ай ци дасте ми ся пронести хуть на Орликови?... Но тать, дам ти, бизувно ош айно, мині не шкода, чого бим ти не дав, видав ты лиґінище рузумный, лиш обись го сыне не гнав читаво у загудь, бо йтак ледве ходит. ~ 34 ~
Уд той радости я біг думу ань хапав им ся неба. Коло хыжи помуг им мамі обыйти худобу, птиці вер спувкандыря зерна, пак у кухни літьнюй повичиряв писульками пудбитыми на сметані, ухопив конц солонины тай дарабчик домашнього хліба, и гайда гурі на обуруг спати, де сіно из отавов пахне… Што не передаш ниякым словом. Вичирієся, небо усыпане звіздами, довкола фрішнота!… Подекуды гавконят не угомонні псы, село погружаєся у потемок, уд измореної денної суєты. Засыпаю… Бо завтра до днины вставати. Сяка в ня тямка до тых далекых діточых літ, байдиковати было ніколи, тай не дуже й мож было, бо старшина нас привучали фурт до роботы из малку, ци овто дозерати корову з телятьом, ци пасти гуси, ци ище щусь. Попри сього каждьый літньый динь, сохтовали сьме усьов сусідськов дітвацьков ґлийдов бити лопту до ночи, вать у полудне бічи купатися на Тисянськых затонах, ци на Теребильськых булькатися ґалабанях, туманными заранками ракашом у хащу на грибы. Косити сіно тай отаву, пак сушити, гребсти у валувници, складовати у пластя, фурт робити, на паях ци на ґолдах.
Сякый муй живот, у селови, сятив бы ся, аж не робиш тай не маєш! Сяк казав муй няньо, царствіє му небесноє. Тот час давно ся минув, воистину прекрасный простый час… Час дітинства! Мися видит, ош тогды люде были якісь май прості и добродушны, не были черствыма и злыма ги ныні, нись межи людьми не є уже тої любви и чести што была колись. А шкода… Ися исторія «правда» из мого дітвацтва и послужила ми пак діла написаня ипен сього стиха, якый вам туй и представляю. ~ 35 ~
СЕРДЕЧНЫЙ КРИК Як им быв дітваком, Все любив им до днины, Из саминького рана, Докы сонце встає, Бічи босым туды… По зеленых долинах, Там де Тиса из гур, Свої воды несе. И туды по хамничу, У тых дибрях просторных, Звірьков диков кышыт, Птиця гнізда снує, Йсе ми рудна земля, У Карпатськых сих горах, И такої як моя, Бурше в світі не є. Я давно не дітвак уже, И годы ся минули, Помінялося всьо, Не лиш туй - но и там… Мамко моя бідована, Земле моя русинська, Я навхтема тубі, Своє серце уд'дам!
~ 36 ~
ЯК УМЕРЛЫЙ ЧОЛОВІК ДО ЖИВОЇ ЖОНЫ ХОДИВ Слава Исусу Христу — Слава Навікы Богу, Вать… Дай Боже Доброй Днины — Дай Боже Здоровля честована чиляде! Як молитва до Господа «Отче Наш» Добрый сохташ од нашых вірных предков якый сокотиме до днись. Ися правдоподобна легенда переказовалася из рода в род у каждюй русинськуй файті ипиниць час много перетер из того, но што ся встало овто туй ся й дало. Ийсе ся стало дуже давно у долині горной Тисы сідого Марамороша. У нашум русинськум селови нашої срібляної карпаторусинської земли у давні часы коли живот простого чилядника русина быв тяжкым і скрутым жилося як ся могло. Жив быв єден молодый ґазда звали го Щефан устудоватый тай мав си за жону роботящу ґаздиньку Маріку, побралися і пала їм ся од тюткы Фіці не величка стара хыжчина из торназом учинена из дубового бруса крыта шынґльов, хлів діля худобы из боку кошара діля вуцьок тай куз, колышня на дрыва из плах а за колышньов мудра пивниця буркована из тисянського тяскуника умурована якымась майстрами вандруниками тым брильом Бог знає коли. Попри сего мали ще малый млин из валилом на потуці яке ся фурт казило деся водило повно дуговатого струга из чого мали не абы якый прожиток-кильчих. Каждый чилядник дашто приносив увмісто цовлинґу, ~ 37 ~
простяча не дуже й мали у овты часы грийцарю, та пак и несли каждый што могли і што было обы спікльовати зерно на муку, вать упольокати велахы, джергы вать домоткані покровці у валиловськуй піннуй фыркотящуй крутели. Мали й земли читаво «ґолду», за яку Тячуськым панам платили коблину, тай не малу, та хосновали як тому подабат каждый дарабчик, увтот тяжкый час чилядь сеґіняшня жили як могли ко як муг а не ко як хотів. Земля ся каждый гуд гнойила ато й по два раз, масным маржинськым гнойом, якого было фурт пуд хлівом читаві пласты завто й уддячовала нашому чилядникови усяков усячинов і багатов городинов. Мелаями, ріпов, фасульов, бураком, дыньов, цибульов, часныком, огурком, парадичков, пахнячым укропчиком тай ище много чим. Трудиш тай маєш як ся каже… Рясні яблони, груші, сливы, розчахалися по буйных ухоженых ґаздувскых садах. Каждьоднишня робота што заморьовала до семого пота не давала умерти из голоду простякам, земля про сийсь народ фурт родила хосенный урожай, мали фест у ізлишестві брынзы молока сметаны мняса солонины и всього што Бог даровав за ни легкый упертый труд, бывало што й пудзаробляли на базари у Тячові вать Сиґоті, там могли у жиду які там мали личні манафактуры дашто уміняти вать прикупити… Так і жили саракі. Діти не мали —чомусь не дав Бог. Ни далеко за другов ґруньов жив Щефанув шовґор Петро, Марічин брат, жив сам, жона го лишила куй го швабы забрали на войну, зобрала нагле из хыжи усі пожиткы які туды обоє нажили, дітий обох за руку і галадила до Урмезива до матери а пак ся уддала за старого нидуйдавого пысляковатого новтароша, тот ї зчаловав давно, ще куй ся нанимала до нього служницьов, из ним і найшли на оборозі другоє дітинча так што Петро й гадкы не мав. ~ 37 ~
Жив самый як сирохман пудзаробляючи то туй то там та пак часто заходив помочи зятьови Щефанови у ґаздувстві, бывало нанимався на цілый тыждинь у Тячово до жида на роботу од якої хосна ніґда не было бо жид быв скупый і платити не хотів, давав Петрови яке ніяке їдло і вся платня. По ниділях Щефан из Маріков до днины красно удіті у ручно чіпковане из домотканого полотна шматя, обуті у чіношні кожані постолы пиловали на службу Божу! Спущаючися дулу филиями попри мелаї попри потук пак попри старый зарослый ожиньом тимитув ид давнюй церькви што при манастыри де служив колись юй отиць, обы молится Господу Богу як тому подабат, дяковати за каждю прожиту днину, здоровля і дары які ся їм дали, які приобріли. Без Бога й не до порога. Уберталися думу у полудне весилі радуючися житьови и туй чистуй любви што цвила помежи них. Читаво ся любили но дітий мати не могли. Пуд крутов горов за зворами смерековый выгнутый уд вітра ловґош де росте при сонячных лучах налите янтарьом сочне солодке грезно, ийзабела из кадарьков из якого пак чинится пахняче черлене вино, розлите по дубовых ґелетках половину из якого повезут манахам на манастырь до Грушова, де го уміняют на свіжо умняцьканый посоняшниковый олуй тай поґачі які пахнут далеко-далеко на кіломийтры од Менчула ань до самой грубой і величной уд той не повторимой красоты — красоты нашой рудной Руськой горы, што мадяре называют на своюй бисіді Говерлов студенов лийдянов горов. Грушувскі манахы знаются бізувно на тому ділови, на олуй тай поґач туй идут приобрісти не лишинь русины, ай мадяре, волохы тай иньшакый чесный Божый народ што здавна помежи нас туй жиє, не далеко по варишах і селах. ~ 39 ~
Мараморош май велика жупа за Австромадярськой манархії, туй было всього… Безкраї мішані хащі де дост усякої звірькы тай дикой птиці, студині быстрі рікы потуча і родникы повні усякой живной рыбы, буркуты булькотят кирницями увздовж доруг а у Златуй Слатині на тот час была май груба у Мараморошськуй долині копанка де ручно копали біле злато суль, названа дівчачым имньом Конигунда, сяк звали доньку мадярського короля Бийлы якый частинько туй любовав приходити на вадаску што про вадасу ніґда не была задарішньов. Соли тай ропы у сюй долині было читаво по всюды. Такый субі земный Рай — што годовав тай годує сийсь бідованый народ, народ што ся гордо кличе од свого предка од діда-прадіда карпацькым русином. Наша русинська суль из Марамороша смачно солила увсю Європу яку бокораші Тисов на бокорах сплавляли до Солнока а удтідь пак урвом ся смычила бідоваными прихожанами сиротюками до самого Рима бо увсі путя як казали давно, сходилися там. Щефан быв не дуже убагливым чоловіком, айбо добрым, любив вандрувницькі співанкы.
Ей винко, винко черленоє, Ко тя буде пити, Ко тя винко буде пити, Як я пуйду в зимлю гнити, Гей я гой! Правді быти мав хыбу на здоровля, тот битюх передав муся од його вутця, няньо му мав иппин таку саму хыбу што го ийзіла у молодому віці куй Щефанко быв ище у пеленках.
~ 40 ~
Овта паскудна хворь - задуха точила го каждый динь усе май читаво ай ї ся не мож нияк позбыти, ани уводному коргазі не было од ниї спасу. У сякый час Маріка фурт наспівовала сумні співанкы: Йой Щефене Щефаночку, На тобі ружечка, Боліла ня тай щей буде, За тобов душечка. Ой я красні співаночкы, Й не позабывала, Што ня мамка навучила, Як ня колысала. Як ня мамка породила, Тай позолотила, Вбы я свого суженого, Читаво любила. Русины из давна мали сохташ паровати субі деривища. Каждый субі у пуслідню путь ручно майстровав домовину яка пак ждала свого шору на пуді на тот час коли надыйде овта година. Такый быв порядок, яке сь субі учинив у втому тя й попровадять у вічность на тот світ. Щефан субі удяловав из сухой дубовой фошты што ся закрывало увзуб на чопы, у притисянськых русинськых селах сякый сохташ быв из покон віка. Житя ошпарьом кыпіло жили не тужили, ай фурт бановали бо не мали діточок та од сього ся обоє йзідали. На всьо воля Господа! Казав Щефан сідаючи у хыжи за стул. ~ 41 ~
Перед тым обизательна молитва «Отче Наш» пак погар свого домашнього вина, лишинь так имнялися до фрыштика, бо пак бы ити на обыстя де ждала проклята тяжка робота. Маріка была доньков Юры подертого, церькуникапаламаря якый умер у хащи заготовляючи сухе жирдя сухостой обы пак извести волами дулу ид хыжи, та межи чилядьов ходила така бисіда што гій бы убила го там якась ґута, страшна смирть. На самум ділі лиш Бог сятив быся знає як то ся стало, бо тіло так ій не найшли, бизувно го звірота яка туды замордовала вать роздерла. Ци ярь на двурі ци осінь Щефанко од битюга бідує, дыху ниє і спасу тоже, нич не помагат. У сийсь час Маріка гій мула робит мотат за двох, тягне сарака ай розрыватся у слызах никаючи як кінує любимый юй муж. Ходила сама у хащу збирати дикый мед, сушила ґозы из якых пак чинила мужу лік од якого му бывало крехты полівляло.
Тай туй пришло літо, довкола всьо зазеленіло зацвило, фрішнота… Маріка ся до днины подала до Хуста на базарь обы купити буголячого молока што несла там чилядь из Велятина без якого Щефан ни муг быти ани дня, так го читаво любив. До нидавна ходила до Урмезива там буголу фест, но сталася из нив пришта по дорозі стріла стару циганку та овта юй навінчовала велику біду станеш каже скоро нибого молодицьо удовицьов, вун уд тя умре но буде до тя приходити обы з тобов жити. Идеш на грома обы тя побив циганко удтяла юй Маріка та од того бурш там и не ходила, но убернувшися из Хуста прийшла думу і застала свого Щефана мертвым на подлаши пак спомнила слова старої куструбатої циганкы яка фурт файчила піпу і порозуміла што овта ї вучасть не минула.
~ 42 ~
Куплянка з молоком вупала из рук і вуллялося залившы стелині из каминя піщаника ґарадичі. Присівшы на подлаш коло мужа Маріка читаво заревала. Господи муй Боже… — Господи! Пак зашто сяке мині Боже муй Боже. Щефанови было всього 45. Посходилися близькі і сусідове спомочи у приготовлениї до похорона, Циль кривоокый из пуд Бущиньського горба из Петром помыли тіло привділо го у шматя яке ся удівало сугубо лиш на сяткы, гепнули ним у деривище, нно… Туй го маєш, запалили свічкы і зачалася молибінь. Давно похорон справляли лиш на тритю сутку послє смерти, отспівали як тому подабат і повезли на возі у темитув аж под саму Капуну і там под коравым грабом загребли поклавшы му тесаный дубовый хрест. Покойся з миром Щефане дорогый… Справили комашню і всьо. Сяк Маріка стала удовицьов было юй читаво тяжко бо нияк ся не могла измирити из тым што Щефана бурш ниє, ниє го! Усталася сама бідуля бідовати коло такого великого ґаздувства, што чинити?
— Што типирь чинити? Йой Щефане Щефане на когось ня лишив? Человіче любый, на кось ня лишив? Та што типирь маю чинити?!... Помилуй ня Господи, Щефане вбернися ид мині… Вбернися, вбернися Щефане ревала як дощь Маріка. Но чилядь ї придупреждала не реви так, ай варуйся од того бо вун ся вберне… Не слобудно так ревати… Не слобудно. Но Маріка не могла удержати слыз. Сіла тай думат си як жити дале? Туй половину худобы яло бы спродати ~ 43 ~
бо сама ся не справлю думат си. Банованя за Щефаном рвало юй душу й серце каждю минуту. И туй по прошествиї дивьятин на обыстю зачали проісходити якісь нипонятні дивні діла, якась страхота і фурт лиш попуночи аж докы не запіют кугуты. Причувалося Маріці што по двурци кось ходит, удпират хлів, лускат, скрепче, цорконит тай худоба стала быти не спокуйнов од того, коровы ймили у пуночи рыкати, волы ймили дупцьовати, вуцькы перепужені у кошарі збилися у оден ракаш, коні рыгочут гий бы здуріли, а старый клепоухый пес Дунчі урвався из кованого ланца галадив дись навхтема. Другой ночи стався ище май страх, Маріці ся зачуло гий бы кось ґаздує по хыжи, а пак гий бы кось из нив лігат у постіль і спит так гі человік із жонов, од того лячного страху до самої днины лиш молилася айбо толку од того ниякого не было. Палила свічкы но свічкы таке гий бы кось задував из страшеннов силищов, а на рано всьо ставало на свої міста таке гий бы нич і не было, гий быся нич і не стало. И сяк было за цілый тыждинь, а пак і на другый докы Маріка не розказала братови Петрови якый ся каждый динь навідовав обы даштось помочи сестрі по хозяйству. — Иди небого у манастырь до Лукы провидця каже Петро, тот ти порадит што тай як маєш чинити. Маріка од страху обідньов днинов у читвирь побігла у манастырь обы там казати што ся діє у ниї на обыстю тай у хыжи, та коли манах стариць вислухав Маріку тай каже юй, слушай чадо ты маєш велику біду, біда твоя єсть у тум што твуй недавно умерлый человік приходит до тебе обы жити з тобов… — Маріка зумліла од учутого, стариць подав канчув студеной кирничной воды… — Пей чадо!... Пей! ~ 44 ~
— Не бойся нич!.. — Господи Помилуй, Помилуй!!!
Спаси Господи
Господи
— Не бойся кажу ти!... Не бойся!
— Та што маю робити укажте ми отче. Што мині робити як быти? И стариць каже єй: Маєш стати молодицьов, а твой брат Петро женіхом діля тебе. — Та што вы таке кажете отче… Найся не приказує, Господи заваруй што бым жила из свойым роднім братом? Тать ци овто не гріх? — Не гріх кажу ти чадо — Не гріх, бо жити из ним не потребно, не мусиш жити из ним, но мусиш из ним стати женіхом і невістов. Уразумелась што толкую тебі чадо, мусиш… Ты і брат твой Петро женіх і невіста. Сей ночи у пуночи одіньтеся парадно як женіх і невіста, сядьте у хыжи за стол і запаліт три свечі і ждіть, послє пуночи он явится у людской подобе…Грозный і сердітый од ярости, но ты не бойся нич, когда он до тебе заговорит голосом отвітиш єму спокойно, роби што сказано і указав Маріці на двирі, иди с міром чадо і не бойся, Господь защітит тебе. Но Петру брату свому скажи дабы молчал як рыба бо худо буде. Спаси Господи. Маріка прибігла думу і нараз выбралася до брата обы му розказати што юй толковав стариць. Той же ночи так і учинили, привділися красно як женіх і невіста сіли за стул, запалили свічкы і перепужены од страху ждут. Туй у пуночи чуют грим, стук, скрежет грозный голос Щефана і двирі одпераются…Но Петро чомусь його не видів і не чув, лишинь видів овто чудо як ся самі двирі на хыжи розпростерли… Страх над ними тоды мав велику силу.
~ 45 ~
И туй умерлый Щефан заговорив до Марікы: Як овто, жоно, таке годно быти, обы ты, удовиця, побиралася из свойым братом… Як?... Ци овто є гудно??? Но Маріка запамнятовала што і як юй наказовав манах, сходу тричі перехрестилася і отвітила єму трясучися од боязни. — А ци овто гудно умерлому чоловікови приходити до живої жоны і жити из нив?... Гудно?! Послє сих слув, што указала Маріка, облік Щефана нараз щез і учинилася велика буря, та така што деривля увертало из коріньом, вітер читавый до днины войотив свистав і свистав, а пак з кугутами стало тихо. И бурш умерлый не приходив терзати покалічену Марічену душу. Из того часу много воды Тисов утікло, у наш край пришли чехы што учинили читаво много про наш народ, а пак по прошествії нісколько дисятков году пришли і комуністы, мы зачали жити по новому у великому могучому государстві СССР, зимлі канєшно од чиляди забрали у калгоз а многых за непослушаниє стратили вать заперли у темницю. И совіцькі лісникы обхожуючи свої владєнія пудойшли до розваленого зарослого трапетняками обыстя, ай чудовалися куй из старої перекривленої набук из цуравов стріхов хыжі довгані уйшла уд ним старинька горбата бабка што держучися однов руков за жердину указала што юй 107 году, овто была Маріка донька паламаря што з того часу жила при убитум залишенум обыстю у повному одиночестві яку пак выдтідь доправили у дом діля пристарілых де овна супукуйно прожила ище 3 годы пак спочила і было юй 110 году. Того обыстя из хыжов давно вже там ниє, а саме овто місто чилядь обходит дисятов дорогов, лиш подеколи грибникы приказуют гий бы тамкы у глухуй ~ 46 ~
хащи дикого Марамороша пораз мож учути як страшно реве якыйсь чоловік котрого ніґда нико не видів.
Брат юй Петро послє тої ночи подався до Сигота де ся спив і умер од палинкы утопившыся в болоті. Ци йсе было ци не было в дійсности типирь бизувно уже твердити не годен нико, но як гласит наша приказка: У каждюй легенді є долька правды яку м чув не раз од старої чиляди. ПРИШТА ЗА РОГАТУ БОСОРКАНЮ
Річ у сюй оповіди пуйде за молодого станувного лиґіня из вирхьнього Марамороша на имня Циль Мигалюв, и за молоду рогату босорканю яка ся кликала Аннов, Анничков, (про босоркань рогы овто была велика рідкусть, бо у основному май бурш їх было безрогых), рогы могли мати лиш овты босоркані што ся уродили од ~ 46 ~
босоркані и од самого чорта, (не мав бы моци), другым то ся передавало од рукы. Коли умерала стара босорканя, та доты не могла спочити, докы не передала из ся овто вшитко молодуй файнуй дівці, яку си полюбила и убрала, взявшы ї муцно за руку. Такых молодиць варе як задурьовали ид умерающуй немочнуй босоркані. Так ся й ставало, ци правда ци нет, овто нико не знає, (но сяк ся передавало бисідов у разных оповідях). Рогатых босоркань днинов дано видіти лиш сященникови, который у церькви на службі видит ушиткых сільськых босоркань, каждьоє село у Марамороши їх має ипен доста, але казати за них не сміє никому, бо годны го задушити вать скітити до смерти. Рахує ся ош у котрої рогы май грубі, вать закручині дулу, овто дуже зла и опасна босорканя, котрої ся треба варовати, бояти, але кобы чилядник знав де упаде, та вербы си там охапок сіна вать соломы. Так дав Бог, нам не дано знати навперед, ай через увсьо мусиме пруйти каждьый, як нам написано и уготовлено от самого нароженя и аж до кончины. Анна из матірьов Ержійов жила на Тони, («Тоня» страшноє обыстя на млаці, де фурт пропадала панська и людська худоба, босорканськоє коло). Стара Ержія кажут была ще май нищаснов босорканьов, ош могла ся метати у корову вать у буголицю, мордуючи бывало и до смерти, путнику што вандровали путями, вать п’яниць сирохману што блукали попувночи. Знала удбирати од коров молоко, вать казити сметану. Май опасным было овто, што могла хуть кого вд`гуркнути (зочити), од чого не раз и умерали. Жили самі не далеко вд села Урмізьова што попуд Капунов (Капуна гора не природного происхождения), де си причастили місто босоркуны, босоркані, и всяка лячна бісовська нечисть. Казали старі люде ош туй у сих містах колись давно была велика різанина, было великоє гучноє спиланя из пийсєголовцями (монґолотатарами) и ~ 48 ~
місныма жителями Ruthenami, (Ruthen) у переводі з латынськой переводится як «русин». Ипен знаєме ош русины дуже давно заселили исі прекрасні карпатські зимлі, задовго до приходу туй угру и другых кочовых народов, што пхалися туй у поисках май мудрой серинчи и прожитка. Лиґінище Цильо, быв файный и станувный, Бог обдаровав го розумом, муцьов и добродушнов безобіднов натуров. У файті Цилю читаво любили и честовали, бо здубный быв у всьому, фурт усьим тко не попросит помагав, ци на обысти, ци на ґолдах, ци варе де… Циль быв у всьому остряк! Бывало як овдіне ся у білу домоткану сорочку и ґаті, натягне на ся чорный лайбик, на голову красаню у якуй з боку фурт было забито перо из фазана, на черевови туго затягне черес на чотыри затігачкы, а на ногы як обує нові недавно куплені на базари у Сиготі постолы. Та як ся пруйде гурі селом… Боже… Увсі дівкы ся за ним роздявляют, та за ним никают! И кажут си про себе: Йой бо красный се фатьовик, сийсь Цилько! Ий бо файный, ай не цюльованый ище…Та хоть и не кажи! Каждю ниділю молодьож пуд гудьбу, збирала ся на танці, а май часто то было на вичурницях де ся збирали вшиткі и дівкы и хлопці, де бывало лущили пасулю, сукали мелай, а дівкы в основному скубли піря вать мотали нитку из вуцюї шерсти, ци из конопли, бо то ся давно всьо чинило ручно. Вти всі дійства проходили гучно, пуд гудьбу из танцями и співанками, бывало не раз доходило й до буйок. Вичурниці, вто ипен, мож так уповісти, у тот час, овто быв єден выход про лиґіню тай дівчат, де ся овни могли познакомити, обы пак ся поберати. На вичурницях ся фурт трафляли буйкы межи лиґінями, не раз бывала й різанина, (поножовщына). Цильо Мигалюв быв из такої файты што не любилися бити, старався из буйков не мати нич, хоть ушиткі ~ 49 ~
сільські фатьовы боялися Цилька, тай не лиш сільські, бояли го ся видав и видіцькі. Кобы не сийсь трафунок…
Сталося исе на вичурницях у цинтрі села, коло жидувської корчмы, у хыжи у Гафії Щефанової, хлопці не могли поділити дівку яку хотіли брати на таниць, зачалася буйка, а пак у ход пушли и ножі. И так вбы ся стала різанина, тай годно быти што й смирть, кобы не Циль. Зайшовшы до хыжи Циль розметав лиґіню у стороны гі піря, повдберав уд них ножі, и висвистав каждього по пыску. Пак наказав сидіти тихо, вать кывати з паном Богом на салаш (думу). До кунця вичурниць быв супукуй! Ися буйка якраз ся и зачала позад Анничкы, бо дуже красна была биштія. И тогды пак сам Циль узяв на крученый таниць Анну, та так муся полюбило танцьованя тай убыйманя, што запав на ню, влюбився у Анничку до безтямы. После вичурниць провюх ї думу на «Тоню» попри Лупоркы, так ся называт потук што тече там не далеко од тої тяжкої місцины. Была осінь… Роботы ся покончали, впсталося ждати зиму. Пак через тиждинь на вичурницях у старої Штольцяні Цилько увже быв из Аннов у ракаши, яка старалася не пускати го до танцю из другыма дівками, вать недай Бог убы из нима став сам приказовати. Анна нараз мінялася на лице и дуже была не довольна и зла, ревновала го до ушиткых. На вичурницях быв єден закон: Коли дівка упустила из рук веретено, вать упало од ниї не нароком, тогды її лиґінь має ї поцюльовати при всіх, што Анна й робила постоянно. Циль дурів за нив, влюбився читаво не знаючы вто што Анна приворожила го, од того ся читаво мучив, не было му ни їдіня ни сна. Овдин раз ишовшы попри церьквы, вуйшов му на стрічу пуп, тай каже му: Сыне лишися гет тої дівкы, бо овна нечиста, будеш мати из нив біду! Затям си йсе… ~ 50 ~
И туй му сященник удкрыв ся, хоть и не слобудно было: Я куй у церькви на службі несу часу из причастьом (дарами), тогды вижу ушиткых сільськых босоркань, и старых и молодых. Но та знай… Межи нима є и твоя Анна, айно, айно! Не треба овна тубі, сокотися и варуйся, бо инак згынеш. Но Цильо и чути нич не хотів, сміявся из нього, бо знав ош сященник полюбляє упити, тай щей як! На тому й никого не слухав. Но тай раз, коли Циль прийшов пузно думу из вичурниць, зайшов тихо до хыжи, тай ляг си на лавици застеленуй покровцьом спати, пуд голову скрутившы свуй чінушный лайбик. И туй через даякый час имив у снови читаво стогнати и зревовати, так што отиць го мусив нагле розбудити. — Што ся стало ниборе? Ачий тя якась босорканя зчалювала? Господи Помилуй! Приснило му ся ош його Анничка, имила го за гыртанку тай душит го… Сяк из того всього Циль имив обходити Анну дисятов дорогов, зачав уже й прислухатися што у селі чилядь приказує, за Анну и її стару маттір Ержіку. Пруйшло не мало дну тай місяцю, но тай раз лиш серед літа, куй Цилько вбернувся думу з косалова, куды из свойым вутцьом тай братями нанималися до пану, косити наділы, бо зналися на тому перфектно, тай овто ище быв даякый доход, де мож было заробити ґрийцарі, авать якый кильчих. Прийшовшы на вичурниці де го вже ждала Анничка, вун зайшовшы до хыж сів сходу, та не коло ниї, а сів коло Юлины Пиньтьової. Юлка Пиньтьова тож была нівроку, файна читава гупаниця. Господи, коли Анна исе увиділа та негадала бы їх была обох роздерти, пумінявшыся нараз у лицьови, аж зафырчала од злости. ~ 51 ~
Сяк и сиділи робившы вид ош не видять один одного. Туй уже и настало попувночи, Анна зобралася и пушла гет, помахавши грозно перстом Цильови тай Юлині, тым дала їм обом порозуміти, ош чекайте вы мало, ниборятка… Провьюгшы Юлку думу, Цильо потихы обзераючися дулу филийом, прислухаючися до каждього шороху из страхом ишов ид хыжи. Нуч выдалася звіздянов. Циль рішив спати не у хыжи, обы не будити никого из свойых, (а ляжу думат си на оборозі). На оборозі, свіжо-усушеноє пахнячоє сіно, тай воздух туй фрішный, «фрай одным словом». Вуліз гурі, и пудтяг луйтру пуд саму бантину, вбы дако не заліз. З оборога довкола виділася файно — ночна панорама Мараморошськой Ґутинськой ґруни (Ґутинського горного хребта). И туй ище не всиг заспати, як чує якусь мару, од того охопив го великый страх! Думат субі што вто? И вітра вроді не было, а туй на тубі, вітер ся нагле зняв, та не вітер, а вітрище цілый. Ей бо лякота… Най ся неприказує! Знявшы голову гурі, Цильо увидів Анну, яка литіла на огняному кужильови. Изойшовшы на зимлю прямо коло оборога, забила кужиль у зимлю, и из усьої силы имила мыкати сіно из оборога, розмітуючи од злости у всі бокы, говорячи до Циля: (поть сюды гамане, поть сюды!). Но думат субі Циль, туй ми зараз кониць, ися ня такой умертвит! Зачався молити, але не муг припомнити од страху ни єдну молитву, ани єдну. Страх великоє діло!!! Стало му не пособі од того, очи налилися слызами, думат субі всьо, туй муй кониць. И раз чує як запів сусідськый кугут… И нараз тишина. Пак ище раз за кукурікав, ище раз... ~ 52 ~
Село ся имило пробуждати, вже чути было де не де, и худобу по сусідськых хлівах, такой такой туй днина. Мовчкы перепуженый никат из оборога на Анну, а вта як имила войотити, шипіти, дупцьовати, скалити зубы, йойкати, забігала сюды-туды, пак ухопила из зимлі свуй босорканськый кужиль, и политіла на нюм туди удкы ї принесло. Циль ся тряс, и благодарив Господа Бога за своє спасениє. До сходу сонця, изліз из оборога, поникав довкола, перехрестився. А оборуг стойит не кынутый, сіно всьо на місті так гі было. Почухтав копоню, стало му чудно, ба што йсе было? (Гі бы было, гі бы й не было). Чудо тай годі, босорканя розметала такуй тритину оборога, раз, а вун ти стойит цілый, и не слідно коло нього нич. Зайшов до хижы, отиць уже не спав, поклонив муся як подабало: Слава Исусу Христу! — Дай Боже Добрый Рано няньку! Сів на ладу коло вутця, тай имив розказовати, што ся з ним трафило. Отиць сидів, файчив піпу набиту довганом и слухав, а пак му й каже: Но ци видиш сыне ниборе, не хотів ись слухати што ти ся казало, та ще маєш серинчу од Бога, што так ся всьо закончило, што так ся вбыйшло, могло быти й инак. Спаси Господи! Днинов уйшовши у село, Цильо робив вид ош нич ся не стало, отиць наказав му вбы не смів никому нич казати.
Не довго з того часу й воды утікло. Анничка нагле умерла, (та ходили межи чилядьов слухы, ош коло її диривища зуйшлися из усиї округы, усі босоркані, босоркуны, хащуниці, повітрулі, чорти, бісы, болотяникы, и всяка Морошанська нечисть. Мати юй Ержія пак дись навхтема пропала, а хыжа де жили из часом розвалилася сама пособі. На тум місті пак была калгозна ферма, але не довго, бо фурт ся чиляди ~ 53 ~
там штось привижало, вать штось причувало. Типирь овто місо давно заброшено и поросло не прохудным вербльом и ожиньом. Кажут ош и звірька выдты тіче, оминаючы овту не добру — прокляту місцину. Цилько Мигалюв прожив довгоє не легкоє житя, але так ся не з кым и не побрав, бо не муг си найти таку жунку пуд себе, босорканя го прокляла, фурт му казала: Аж не будеш муй, та не будеш ниґда не чый. Сякі слова можеме чути од жун ци дівок и нись, але не можеме знати истинної суті сказаного. Бо слово є, як доброє так и лихоє. ПРО ШАНДРУСЬКОГО РОПАРЯ — ПИЙСЄГОЛОВЦЯ
Читаво много сякых придуманых а може и не придуманых (настоящых) леґенд знає наша чилядь. И моя мамка дав бы юй Бог здоровлічка тай кріпости, розказовала ми такі всякі оповідкы за старі часы и овту нечистоту што блудила хамничом понад Тисов по зворах у Морошанськых хащах Тереблянськой долины, што я й не знав и ниґда м не чув про такоє, бо овты розказы не ~ 54 ~
пуддаються здоровому мышлению и смыслу у нишньый час, но у каждуй такуй опувіди, розказови ци леґенді, є цятка правды. Ийсе я си сяк думаю. Тямню як казали ош куй пушли из свойым няньком (мойым дідом), у хащу на дрыва, та куй забрыли межи зворами, гий бы поблудили, прибився до них якыйсь грубезный чорный пес, ище каже ош чудно ім было, ба чый? Тай удкіть ся взяв? Але пес не пес, а штось похожоє межи псом и вовком. Посеред хащи, куй довкола ни души. И туй псина ся взяла, ай якась чудна страшезна встаючи догоры на задні лабы. Што за мара? Псище роздявив слинаву пащеґу и тихо никав за нами, гибы штось хотів нам казати, вать дашто просити од нас. Айбо нич, вергли сьме му дарабу хліба тай половичну скыбку солонины, та пес то схопив тай утік од нас у дибря лиш слід му ся впстав, слід май грубезный ги у вовка бизуно, але што у нюм было особенным? Овто што перидні лабы в него были гибы май довгі од задньых, читаво кустляві и мускулисті гі в чилядника. Оповив нас якыйсь не понятный страх! Ош што исе такоє было, не понятноє и ниґда не чуваноє. Минувся час, и за овто ся забыло, мало што годно быти, кобы ни єдна пришта, яка ся стала у Шандрові коло колодязя из ропов. Давно суль было не так и просто роздобыти, хоть было у достатку по всьому краю от Златины (Солотвина) и аж пуд саму Верховину, но про простых русину была доступна тулко ропа, из якої уварьовали суль, так и жили. Землі были панські и всьым управляли паны. По пути д колодязьови куй пудойшли з возом май близько, пудходит ид мамці якыйсь чулувічище, и каже юй: — Я тя знаю нибого! — А мамка ся звідат, та выдкы ня годны сьте знати? — Ци тямиш?... (каже юй), — Як гурі у хащи, дала сь ми хліба з солонинов? ~ 54 ~
— Я ни забыв! Мамка из дідом унь поципиніли попріли од страху. Завто си годны сьте начиряти ропы кулько лиш повезете. Ропа чиряла ся из колодязя такым субі деривляным чирялом. Биріт на здоровля, удтяв ропляник… Ропляник, овто чулувік назначеный паном, никати за порядком пиля колодязя з ропов, якый подаколи ропу сохтовав и продавати вать міняти на харч. Та невстигли з ним и заприказовати як вун їм гепнув повну ґелету ропы на вуз, онь кунь ся кегешный саракый мало не спудив, бо иньшак ропу и не мож было везти, вать ґелетами, вать серидьньома коновками. Ишли тко як муг, з возами, на конях вать на волах запряжених у ярмо. Штось Марічко дітино мині не добре, каже дідо мамці, ба яку овто гія мати силищу убы ґелету повну з ропов усадити на вуз. На овто гія чотыри ай пьять ипных лиґіню вбы высадили на вуз, а сийсь сам єден ся справив, ачий из «кротону» видать буде. Най ся не приказує. Кротонами, называли тых лиґіню што мали непонятну выдкы величезну муць, читаву силу, што могли легко пьястьов у чоло убивати быка, гнути на шиї жилізні шаранцы, вать розгынати куньські пудковы. Вто были фатьовы…Айно! Ипениць слухав им мамчину оповідку роздявленый, та не дуже мися й вірило ош овто годно быти такоє у действительности. Та не може быти. Нись у сякоє нико й не повірит, будут ся лишинь сміяти, бо як кажут моя мама, нись нечистота увже не по хамниках ци хащах, нись нечистота на чиляди… Баци? За того чулувіка ропаря, што ся вбертав на псавовкуна, много ходило леґенд, подейковали старі люде ош вун у Марамороши не єден, было їх казали такых вовкуну фест. А сего пак май погодя у Салдобоши убив дідо млинарь, коло водяного млина, у пувночи забившы у грубезного страшного псища ошвилу, та коли на днині ~ 56 ~
пушов ся поникати, нараз му удняло річ… На земли увись у кырви, из ошвилов у килюхах лежав мертвым ропляник из Шандрова. Из переказу мойой мамкы, яка нам фурт из братями прич оповідала сякі пришты, але мы были бітанґами тай не дуже сьме возпринимали її розказы за правду, но страх од того присудствовав и бывало брав своє. Записано мнов 11.06.2015 года, у вирхьнюм Марамороши, у селі понад Тисов што ся кличе Бущином. ГАДЯ З ДІВОЧЫМ СЕРЦЬОМ
У старому селови понад Тисов, на горбі, жила ни добра зависна жона, на имня Иляна, была дуже читаво свадлива. Якусь один раз куй ся свадила из старов бабов Цильов сусідков сталася из нив ни добра пришта, ввергло нив ид земли, а куй пришла до тямы стара юй спомогла ся пудняти и прокляла такым казаньом: ~ 57 ~
— «А Богдай бісь вмісто дітинчати уродила гадину». Иляна была беременна. И так ся стало через ни виликый час Иляна уродила гадя, та вбы ніко ни видів и обы ся ни дузнав про сийсь страшный реґемент она ото гадя увергла на сусідськуй городині обы ї скітити, но гадя ся счокло дись у жаливнику. Но тай уд того часу доста читаво утікло воды, у сусідкы Ержікы Мигальової донькы тої бабы Цилі што прокляла Иляну пудрус сын Иванко, якый ся фурт любив бавити коло Иляниної хыжи, вун ото й доникав што пак переказав своюв матери, но Ержія му ни вірила. Дітвак ниґда ни брехав бо ни знав што ото таке, брехати из старшинов, тай доказовав каждьый раз матери што ота гадюка вылізат из пуд Иляниної хыжи коли вун там ся бавит і зачинат коло нього водити таниць, а як ся натанцює жалосно тіче у діру што пуд хыжов. Но и якусь у файну днину куй Иляны ни было на обысти, Ержіка ся затайила за корчом дирбивускы и рішила чекати абы увідіти што ото за гадя таке, но гадя так и ни вулізло, от того си Ержіка и подумала што лиґінище си сесе понавдумововав. Туй пришло времня Иван урос став справным лиґіньом, и перед тым куй за ним мали прийти мадярські рекруты обы го брати до войська гадина улізла до нього, вун косив отаву на подолку и гий бы му щусь хотіла выказати свойыми жалосныма очима, вун ся читаво напудив, хотів было косов зарубати гадя, но иппин у тот час гий бы му щусь рукы одняло, а гадина паскудно зашипіла упулюючи страшизні очи на Ивана супукуйно скрылася у густых ґозах. Ут того часу бурше ї Иван ни видів. Ивана удвезли далеко од хыжи у мадярщину, де вун и нюс свою службу у войську на благо Австромадярьської империї. Но и якусь старшый офіцір утправив Ивана и из ним ище пару пудкарпацькых хлопу у хащу на дрыва. ~ 58 ~
Узяли сокыры и газу. Навбаляли буча, понароблині измучині сіли попочити, туй Иван и каже: Иду ниборятка глядати дись воду, якусь кирницю обы нам начиряти питя. Найшов посеред хащи у зворі кирницю а над тов кирницьов читава грубезна брылина, величезный каминь скаляк, а на тому камени сидит гадина, ота гадина што вд ньому фурт улізала из пуд Иляниної хыжи. Иван поціпінів од страху ни розоміючи як ото так гонно быти, дийствітелно ото была ота сама гадюка. Сповзла Иванови пуд ногы и зачала танцьовати гий там колись давно, пошипуючи, вывалюючи роздвоєного языка из мерьскої пащеґы. Ба як ото так? Иван тихо стояв ни розуміючися што ся из ним діє, тым времньом на ото дійство надыйшли хлопы рекруты які уже йськали Ивана журячися ба деся вун дів, што го так довго ниє. Пудойшли май близько увіділи Ивана тай оту гадину што ся скручововала довкола нього. Провбаловали ї убити, но гадюка шустро скочила Иванови на шию и закрутилася в ожовку, Иван ото того лабы там и простяг, умер, а гадюка так утікла што хлопы коли ся спохватили її уже нигде ни было, дись ся забила помежи скалисте хащове брыля. Так Ивана мертвого на циганському возі поскрипуючи штранґами привезли у корпус войська де го нагле рішили хоронити у тимитові на окрайині якогось мадярського села. Ержіці маттери Ивана дали знати што її сын у войську умер уд якогось тяжкого ни уліковного битюга. Коли ися ни добра новость найшла Ержію, она зобрала у жибиловку даякі сріблякы які лиш мала у хыжи, бесагу на пличі и рішила пуйти на груб сынови. Добиралася дуже тяжко то на возах то пішкы, но за два тыжні ни легкої дорогы пришла у ото село де быв похороненый її дітвак, її дорогый сын Иванко, якый вурос без вутця, и ни знав што таке вутцьовська ласка, Ержіка го уростила як лиш была гонна, вун быв чесным, ~ 59 ~
порядным, роботящым лиґінищом. Пришла на груб и упала дулулиць ревучи захлысаючися в слызах. Як чує ткось ї знимат из гроба, мамко, мамко вставайте гурі ни ревіт, пудняла голову, перед нив стояли два молоді рекруты. Як пришла до тямы, хлопы юй и кажут, мы знаєме от чого ваш сын умер, вун ни быв бітіжным його задушила гадюка, яка ище гадюка? Чудно зазвідала заревана Ержія. Гадюка го задушила у хащи, тать яка ище до фраса гадюка? Назат ся позвідала Ержія. Гадюка коло нього тянцьовала. Пак му ускочила на шию и задушила го, от того нараз и спочив. Ержіка ни встояла от учутого и упала на сыру зимлю без памняти, так гий снуп. Хлопы ї пудняли, куй пришла до тямы, та звідат ся назат, ба ци ота гадина коло нього танцьовала и пошиповала гий бы штось приказовала? Айно гий бы дашто з ним приказовала – утвітили юй перепужены хлопы. Лиш тогды до Ержії дуйшло што сын юй казав правду. На другу днину з рана рішила ити до старшого офіціра, просити го обы звав попа вбы роскопати груб, на што ся офіцір яло согласив. Яке было чудо куй роскопали груб, утягли диривище розчинили го и увіділи на Ивановых грудьох мертву гадюку, оту саму гадюку што ид ньому у дітинстві улізала из пуд Иляниної хыжи, оту саму што го задушила у хащи далеко от рудного края. Ут тогды пруйшов даякый час, Ержія ся змирила из тым што ся стало, но ота тягусть за сыном рвала юй її материнське серце раз од раза, фурт ся молила, пак ревала пак назат ся молила ни находячи си сопокою и міста. И якось раз коло потука куй прала цуря, пудойшов ид нюй старый манах, выдкы вун ся там узяв? Но тай каже юй: — Слухай жено знаєме што сына ти задушила гадина, но ото бісь знала, гадина ни проста, ото гадина з дівочым сирцьом «половична». ~ 60 ~
— Што вы таке кажете? Як ото половична? - звідат го Ержіка. — Так, половична, гадюка из дівочым сирцьом, яка полюбила твоє чадо, твого сына Ивана, пак го й задушила, ото гадя — дівча было прокляте ище у утробі маттери си, яка ся звала Илянов свадливов, и тот гріх є на вас, куй исе доказав и нараз пропав гий бы го й ни было. Ержіка си думат Господи Боже, ба што исе было? Пришла думу из польоканым шматьом, розметала го по плетеных завьялых порепаных плотах обы ся сушило, тай туй уже вичур час спати, перехрестилася тричі перед иконов, помолилася вичурні молитвы и лягла на ладу застелену товстезныма джерґами так и заспала… И приснився юй сон. У тум снови увіділася юй файна молода дівка, читаво файна як ружа и каже юй: Я донька Иляны, уродилам ся гадинов бо ня прокляла ваша мати колим ище была у утробі. Ержіка з ревом ся схопила из лады и тоды юй прийшов на гадку тот час, бо она была свідком того всього. До днины рішила пуйти до сусідкы Иляны вбы просити прощеня, но так и ни успіла, зайшовшы до хыжи застала Иляну мертву. Повдна чилядь каже што исе така субі леґенда, но старі люде кажут што правда. Леґенда ци ни леґенда ко вто типирь знає, но памнятати твердо гія одно: Ни пожелай ближньому біды, бо розплата як кажут ни загорами. Таке оно наше житє. ГУРЬКЫЙ ЖИВОТ
Коли Микулу изтерзаного досмерти привезли из поля на возі думу, Гафія не розуміла ся, што ся из нив діє. В голові ся крутило, серце ковтало, боліло и ныло, у очох помутніло и од того упала ид земли гій плаха. Баба Циля довго ї приводила до тямы, а коли привегла, тогды першов мысльов Гафії было: «Боже, Боже, що я буду чинити без нього? Як буду жити? Четверо піціцькых ~ 61 ~
діточок, такых як потятка, ще й п`яте на пудході. Та пак кто тым діточкам істи даст? Куй няня уже ни мают.» Гафія была удданичков ладнов на цілоє село.Чорнявка, косы як два праникы, очи грубі но дуже добрі, сама порядна и добродушна. Файна як ружа косиця. Так и утопився у її очох Микула. Як ї ввидів нараз сватове заслав. Вун тоже быв леґінище красный на усьо село. Здоровый як дуб, ни одна молодиця за ним збановала, но вун полюбив Гафію. Тай она му утвітила тым самым. А як сарака чекала оту днину, коли сватове од Микулы мали прийти, у оболокови лиш сиділа, вызирала сюды-туды, молилася, абы, не дай Бог, ни передумав. А коли увиділа, що идут, из радости аж пудскаковала, бо так читаво хотіла за Микулу ся уддати. Такой справили свальбу, и пушли жити на сусідньоє село, там мали нанашщину стариньку хыжку, нанашка давно тамкы ни жила, мытарилася по манастырях бо ни любила мірської суєты. Микула чулувік добрый, супукуйный, роботящый, и діточкы у них файні здорові и рузумні удалися. Гафія до роботы як огинь и в хыжи, и коло хыжи порядок, так як подабат ипнуй ґаздыні. Усьо як у людий, як приказуют, жий поживай и добра наживай. Лиш ни довго было того добра. Так нагле й умер саракый на польови, годы мав ни Бог зна які великі, гурькый світ. Чилядь ходила и пошіптовалася межи собов: «Серце бітіжноє, ни удержав.» Но Гафія того уже ни чула. Похоронила Микулу, айбо діточкам раду якусь давати гія. Закотила рукавы и до роботы. Бо тко вмісто ниї робити буде? Ой Боже муй Боже! Тко вбы віщовав що така біда ся стане? Пуд весну уродила дівочку, сірооку, біляву, на Микулу похожу. Роботы ся прибавило, ище й дітину бавити гія. Правді быти, оно малинькоє супукуйноє, лежит у колысці пуд`язануй на бантинах и тихинько угукає, щусь субі приказує из ангеликами.А як до ниї ~ 62 ~
заприказовати, нараз удкрыват оту малиньку папульку і вшкіряєся. Весна уже вовсю запахла ворґонов на цілу улицю. Усьо ожило, од того всього аж дух запирало. Діти бігали на стернянці коло хыжи бавили лопту. Аж ткусь из дітий закричав : «Мамко, мамко, наш нянько иде!» Гафія бігом до капуры, боса убігла обы никати. Йой Господи баци направду? Перехрестилася раз, у другый, пак у тритьый раз, приникалася и увиділа высокого, стройного чулувіка. Чистый Микула! Гафії серце забилося, заковтало од страху. Но ото быв ни її Микула. Зайшов у двур: Слава Исусу Христу! — Няньку, няньку! - пудбігли до нього усі четверо діточок. Чулувік обыйняв діти і став щусь утягати из жеба: «Нате исе вам». Гій бы знав, гій бы віщовав странник, што так ся з ним стане. Діточкы уд радости убліпили чужого и стали обнимати. Сама малинька Оленка ни сміло зазвідала: — А ци будеш ся ты из нами бавити? — Тать де ни буду, - буду ушкірився пришлый, и якось так ся закрутило, затягло што вун ся устав, і жив умісті из нима. Звався Мигальом, помагав коло хыжи, робив як вул, приюток му дали у хлівци. Из того часу минув гуд.
—Гафійо будь ми за жону. Гафія глипнула на нього: Як?... — Я тя люблю Гафіє тай усьо. Тай ци годен буду лишити такых шіковных рузумных діточок? Ньит! Шуга ніґда ньит! — Добре Мигалю, най ми Бог простит, - утвітила Гафія, - буду ти за жону, айбо ци не лишиш ня пак. Тко тебе знає? ~ 63 ~
— Не лишу тя Гафійко, не лишу, бо читаво тя люблю. Люблю и всьо! Она пудыйшла до нього, тихинько присіла утерла слызу из очий. Ворґона пахла на цілый двориць. А дітвора од радости скакала, войотила так, што вшитко ходило ходуном. Од іхнього вшкіряня весна стала ище май красна! Такый вун живот сирохманськый, вбы знав чилядник де впаде та бештеловав бы свую жизню инак, айбо того знати никому не дано, хаба що Всевышньому. Бо на всьо воля Божа.
ЗА ХУСЬКЫЙ ЗАМОК Ладьо Цийпеш, Князь волошськый, Кажут быв доста й лиґінь, До типирь у Хуськум замку, Бродит му горбата тінь. Бастійон тот мав ся файно, У ошколі вчили нас, Кажут Пиньтя из канона, Стрілив в нього чисто раз. Бізунь трафив там де треба? ~ 64 ~
Григорь з тым ни фіґльовав, Пламня было унь до неба, Тот му брате добре дав. Вто нико гий бы не видів, Айбо кось колись казав — Гий бы замок грум из неба, За гріхоту покарав. Щося стало там тогды?! У страшні оты годы? Нигда правды нам ни знати, Мы лиш можеме гадати… Кажут Цийпеш до типирь, Ходит через хуську бирь, То ся вкаже вовкодавом, То ся вберне як випирь. Дика звірька за годы — Тіче выдтык ко куды, Місто там тяшке — ни чисте, Там довкола вдны хресты. Муцный замок быв колись, Сяк гий бы писали дись, Айбо правды нам ни знати, Всталося лишинь гадати. Ци вто Пиньтя го розбив? Ци громище поразив?… Муры до типирь стоят, Бывим видівим на очи, Понад Хустом высочат — Кажьдю днину и що ночи. Може казка може быль, Вто нико уже ни вкаже, Хуськый замок на горі, Правду нигда ни розкаже.
~ 65 ~
БИНЯЧУСЬКІ БОСОРКАНІ-БЛИЗНИЦІ
Ися исторія ся стала колись дуже давно: Жили субі на Бинячуськум, (дараб панськой земли), дві дуже красніпрекрасні близниці, Анця тай Маріка Гафії Микуловоі. Читаво любили як и другі дівкы, ходити на вечурниці де частинько дерли рянды на покровці, перебирали вовну, сукали мелай, вадь скубли піря. Айбо Анця тай сестра юй Маріка при такых дійствах постоянко ся кудись водлучали из тойи хыжи де ся тоты вечурниці як бы справляли, особенно май послє пуночи. Но тому нітко не приділяв особого внімания, окре`м Ивана Юры Степового. Трафилося так, што одного зимнього студеного вечора послє Водохрещи дітвакы и лиґіні сиділи на вечурницях у Иляны Пусьтяничкы, прягли, співали усякі співанкы, веселилися, фіґльовали и фурт никали на двирі, ба коли уже прийде тот, самый фіґлярный лиґінь, мож казати у усьому приселку, змагливый Иванко Степув. Уже ся и зажурили, ба што го так довго ниє, баци щусь ся стало? Вднеси Господи! Баци задержався коло вутця на портоши, де тот сокотив панську хащу (ліс), якый пак май погодя бокораші кучковали у бокоры обы сплавити у мадярщину. Бизуно ош так?! ~ 66 ~
Зима тот гуд была ипна, снігу навалило до коліна, містами й бурше, а Тиса тріщала од леду. Раз лиш, тай чуют попуночи гуркот на ґанку. Но тай кажут Андрійови Сухомлинови, иди Андрійку неборе поникай, ба што там за ґута изгриміла. Андрій быв лиґінь ого-го, файный, здоровый як бык, косьтяник, не раз из вутцьом си сплавляли бокоры из Бинячуськых портошу аж до самого Солнока. Андрій удопер двирі, уйшов на ґанок, запалив лампу, там окромя двох дубовых ґелет бульше не было нич, лиш студеный зимный вітер посвистовав фырконячи од Тисы, продуваючи до самого кусьтя. Зайшов до хыжи тай каже: Бизуно вітрище якусь шерпинтьовку убалив, що была завішена на ставни. И у голову бы ім не прийшло, што овто Иван заліз у одну из ґелет бо давно оту не добру бисіду од чиляди чув гій бы Гафіїны дівкы босоркані. Но тай задумав субі, як бы овто діло привартовати. Туй час попуночи, Анці тай Маріці щусь не добре, щусь не сидится, не співатся, щусь ім не штимує, очима пулят зыркают и сюды и туды, тай раз устали нагле обыдві, тай ид двирьом, тать сидіт ище з нами, Анце... Маріє... Де вы так поскоро пилуєте? Де ся збираєте? Заговорила до них ґаздиня хыжи Иляна. Но они уперто прут вон, тай од того не став іх нико сперати, идете, та идіт субі. Натягли на ся гуні, тай за поруг. Иван на ґанку у ґелеті сидит и не дыше сиротюк, тай думат субі, ба што буде дале? Сестры як уйшли из хыжи имилися радити на ґанку, туй Маріка каже: — Но што Анцьо? Час, ци йдеме? — Идеме, отвітила Анця. А що бісь меси узяли за чивдыря? — Еге туй є порожні ґелеты из пуд капусты, одну из них и возьмеме, - каже Маріка. — Тать най буде! - вишкірилася Анця. Лишайме свої кужилі гурі плотом, обы нам не заважали у дорозі. ~ 67 ~
Пак имилися до бочкы обы потихы укачати на двориць, вбы ни тко не учув. — Маріко лепава, ба што така тяжка ися ґелета, бизуно розкысла? —Тихо будь сомарко, обы нас ни тко не чув, прошептала через зубы сердито Анця. Сіли окрайцями стеген по побоках дубовоі ґелеты, махнули платами, туй щось нагле зашуміло и зачало знимати ґелету гурі выше хыжи, а пак ище выше и выше, Иванови онь дых приперло, над тяг ся, тай никат летят у сторону горы Супункы, що навпротив села Урмизьова, утямився бо увидів Капуну. Нуч ся выдала ясна, звіздяна, фрішнота… Як чує коли Анця заговорила до Марікы: — Чуєш нибого Маріко, ци не видит тися ош мы поздеме, тай коня сьме убрали неваловшного, но та не бай, наші нас ждут и без того. У них и гадкы не было, що из ними у місті у ґелеті летит Иван. Туй сестры ище раз изтрясли свойими платами, щусь лихо пробурмотіли таке што у Ивана онь мандраж по тілови пушов. Думат ба ци скоро уже прилетять, имили го брати страшинні страхы, зачав бановати, но зобрався духом и раз за разом молився у собі, обы му Господь дав мудрости, силы и терпіня выбратися живым из рук нечисти. Увалив щи крехты голову Иван заципинів, пуд ними были зелині хащі, а де сніг? Думат субі Иван, туй щусь не вто?! Коли близници розширили своі плати, ґелета зачала ся потихы спущати на зимлю. На земли дівкы изскочили из ґелеты гій бы іх щось потяло, знялися гій повітрулі закрутилися и кудись пропали, счохлися у момент. Иван у тому страхови трясучися имив ся журити, што дале? Што буде дале? Што з ним буде? Божечку муй Боже, спаси ня грішного и недостойного раба твоєго! Повторяв хрестячи ся неперестанно, бо знав добре, што ~ 67 ~
бісиці гонні го легко знечтожити, звести вадь просто задушити. Уліз вони з ґелеты, пуд ногами зелена трава. Кый фрас, як сяке гонно быти? Туй видит перед собов рясный сливовый сад, а сливы такі гій пясти, солодкі-солодкі, думат субі Иван куй так ся уже стало, буде што буде, наберу я слив раз такі лакомні, набив повну пазуху и айда назат у ґелету. Туй як завіяло, як потягло… Як затрясло… Появилися сестры, изморені, бліді, захекані як писята, сіли сходу по боках, махнули платами, ґелета знялася удорвалася од земли и политіла. Иван перепуженый до смерти слухав як помежи собов приказовали дві куструбаті сестры, як ім было добре з трьома ґутарями, из повітрулями тай з упырями из сусідськых сел. Вшкірялися мерско, віскали, фыскали одна на одну, Иван замер, и не дыхав… Оминули з вітерцьом довкола гору Супунку, пролетіли попри Варгедь, пак понад самов Тисов, понад водов, и лиш тогды Иван увидів рудный приселок, деривляні убогі хыжкы криті шынгльов, а подекуды и соломов, од того му стало на души мало май легко. Чує радят ся, што будут казати дівкам на вечурницях, што іх так довго не было. Туй Анця й каже: Но тать што? Укажеме были сьме дома та помагали сьме мамці набирати пряжу у ничилници тай у бердало. «Ай най буде, - отвітила Маріка, - так и укажеме». Ґелета з нима сіла прямо перед ґанком, выдкы и полетіла, потиху щусь прошептали, и ґелета потихы сама стала на овто місто де стояла, ухопили своі кужилі з пуд плота, и забігли сміючися до хыжи, де у вовсю было чути красні русинські співанкы, співанкы Марамороша. Иван тым часом уліз из ґелеты тричи плюнув через ліве плече, перехрестився, обтряс на собі надраґы, и зайшов потиху до хыжи. Усі дівкы ся зрадовали куй увиділи Ивана, бо знали што вун принесе ім якоісь ~ 69 ~
новызны, ци щусь веселого. Ун мало посидів, упив канчув челленого вина, тай потому й каже: Ци хотіли бісь те дівкы істи слив? — Иване тать у нас того добра сушеного є Богу дяковати доста, - отвітила му Олена. А Иван тогды й каже: —Тать не сушениць, а свіжозорваных. Туй Юлина Циля Недуйдавого узыватся: — Та што ты Иванку золотику, из нами говориш солодкый муй на збыта, де ты відів сливы типирька? Иван устав и зачав роздавати из пазухы сливы усім попорядку, файні, стиглі, сочні, повдна ище из зеленими листочками на хвостиках. Туй го маєш, чудо тай готово! Обы не віділи на своі очи, ниґда бы и не вірили, но брали тай іли іх, бо дуже были фіномні. А близниці глипали одна на одну клацали зубами, и задумалися од того играючи скулами. Тым часом дівкы имилися одзвідововати од Ивана выдкы у нього свіжі сливы тай ищей у зімі. — Не дам ся узвідовати, - каже Иван, проговорив у голос так гій бы притяв! Но тай туй уже зараз світає, имилися збирати ко субі, треба потихы кывати ид хыжи на салаш, думат си Иван, лиш мало зачекаю най си пуйдут раз Анця из Маріков, бо докы кугуты не запіли не зводили з нього очий. Выходит вон и постовпів, довкола ни души, лиш дві сестры босоркані стоят гурі перелазом, як вун порунявся из нима, туй Маріка й каже му: — Иване, бісь язык держав за зубами, не смієш никому казати што сь видів сиі ночи, бо будеш мати велику біду, - и зафысіла на нього чисто як гадина… Чув ись гамане?! И пушли субі думу. З того часу дуже много воды Тисов утікло, Иван ся зостарів та своє слово додержав. Та сталося так, што одного літа коли близниці робили у хащи коло сіна, ни ~ 70 ~
зтого ни зсього, убив іх грум, и лиш тогды чилядь узнала, што они были босорканями. Мати ім Гафія тоже была босорканя, мала на чолови велику чорну потріскану бородавицю тай была из хвостом, сяк поговорьковали гій бы рыбакы, ош виділи дись у пуночи, як ся купала гола у Тисі. Но айбо, она шкоды великоі чиляди не чинила, хаба што могла удобрати од коровы молоко. Кажут коли умелла, та была дуже читава буря. Чулувіка юй Петру Калина убив сокыров якыйсь пяниця, казали ош вун быв пийсьоголовиць што метався у пса. Иван Степув дожив до глыбокой старости, до 95 году, и пак переказовав исю пришту свойым онукам и правнукам, тай сусідськуй дітворі яка ся фурт збирала на лавици діда Мигаля Кривопыского, краснов нидільнов Божов днинов, послє службы, обы послухати казкы про усяку нечисть яка из Мараморошськых хамнику перебралася у приселкы и села мучити чилядь. Но окромя діти, ни тко му ни вірив, бо усі го мали за ипного фіґляша, якый запросто муг придумати хоть яку страшну исторію.
ИЛЯНКА СИРОХМАНКА Попуд горов Супунков, що коло Нересена у Марамороши, мало гий бы у зворови стойит субі на удшибі старинька хыжка, горожена плетеным плотом из завялого фаршиня, давно ни знала ґаздовської рукы. На бережку коло потучка якый упадає у Тису, такой туй старый розваленый од давности водяный млин, были колись годы?, фунґовав на усю силу. Из усьойи округы привозили зерно обы спікльовати на муку, была й сто гудня олуйниця, свіжым боґачом пахло унь у долину. Мало май у подолку было грубезне валило, де польокала ~ 71 ~
чилядь своє цурача, велахы, покровці, тай усяке домашньоє шматя. Типирь усьо запущеноє, ниє ґазды обы за тым дозерав... Колесо изогнило, жолоба по якых гурконіла кирнична студена водичка, порозсипалися, хаба що лиш вітер бітанґа одиноко свище у шпары по скрипуючи ни мащеныма дверми. Типирь уже ни кому ни нужен. Бо ниє пути у исі дальні ґруні, у исі дибрі. Повіньов измыло усі дорогы, усталася чилядь удорвана од світа, так и жиют, молодьож уся утікать у варош, устаются лишинь старі нимочні люде. Бовту ниє, ниє нич! Довкола одны горы, но айбо из Божов помочов якось ото йде, хуть живот туй и нилегкый. Туй жиє удовиця Аксиня, хижа на бережочку, коло дубового давного хреста, ни величка з торназом, деривляна, крыта драницьов, коло хыжи як подабат хлівиць тай колышня, ище є чурь, для усякого добра. Аксиня має крехты городины, садит там киндирицю, мало ріпки тай пасульок, ище якісь туды дынькы по краю, ґаздує сарака одинока уже ни один гуд, бо діда юй скосив битюг, умер, ни раз мокнув туды голодный по хащах на панськых роботах сиґінь, та так собі и заробив гертиґу. Діточок Бог йим ни дав, так и ґаздує собі саминька, тай довкола ни души. Май близькі сусідове аж гинде, там за звором, за дальньов ґруньов. Аксиня ґаздыня ипна держит козу коло хыжи, тай має туды ни абы якусь птицю закрыту у царині обы звірота хащуська ни сказила. Иньшакыми годами было заплелася ґута бы ї побила из лисицьов та передушила усю птицю, нашкодила навойотила читаво биштія челлена. Бывало дись и вовци скручововалися пуд хлівом, чули козят, та дуже ся лакомили на свіжатинку, но Аксиня баба грум, за своє горов... Ныні до днины паде, осінь сего года лячна, студена тай вітряна, так унь пробирать до самого кусьтя. Аксиня наклала у шпор ватры набила повно буча най горит, и парує ся ити обходити ґаздувство, уйшла на ґанок, а вон ~ 72 ~
як из відра, горы покрыті білов пеленов чисто дымом. Одкрыла скрипучі перекошині двирцятка що на ґанку тай чує. Господи Боже муй!? Присята Богородице Діво! Баци збігля якоєсь, баци якась нечисть вднеси Господи. Имилася крестити, и слухати, пак ото дітинка реве? бизуно дітинка? Ба удкідь ся туй узяла, йой сарачка. Тай реве все май читаво, Аксиня глядат ба де є?... Де тот діточый рев що розбудив осінню ранішьню дождьливу днину. Иде у вздовж старого плетеного плота попри тычок, що зметані мыґлов ид оборогови, тай видит на зимли у цуравых обмотках дітинка піціцька, промокло сараке до ниткы. Пудняла ї остро из зимли а вно сараке реве онь захлысаться, замерзло тай бизунь голодноє... Ба тко сякоє нилюдство соворив??? Ба що за мати така? подумала си Аксиня и прижала мале ид груди обзираючися довкола, но кругом тихо ни души. Лиш дощь у одну скальку гібы ся небо сьої днины урвало. Задуркало закалатало серце старої удовиці оципиніла уд страху, як ся годно такоє стати? обы уверечи дітинча гий пся... Боже піціцьке яке, бизуно цундра вандровниця пудверла дітинку гий онучу. Ни мала бысь моци, бизувно без сердечна якась фрайирка. Воліла поковтати у двирі обы ни лишати дітинча на улици умирати. У Аксининуй голові ото нияк ся ни укладовало, як ото мож сотворити такоє? кой ото гріх не спасенный! Най ся ни приказує. Помилуй Господи! Забігла до хижы быстро изверла из ся мокре прилипле до тіла цурача, натягла на ся суху свиту, тай имилася остро розчиньовувати обмоткы у які замотана дітинка, перепеленала у суху ширинку, та поклала на постіль межи пышні ушиті у ружах парны. Піціцька заспала. У хижы файно тепло, лиш курится из дымаря од єловых сухых дрыв, у углу світит лампа пудвішена на бантині. ~ 73 ~
— Слава тебі Господи, - вздохнула Аксиня и стала перед иконов Присятої Богородици Дівы до молитвы. Дякую тебі Причиста Маріє Діво за молитви які тобов учуті, Благословенна ты в женах!... Благословен плод чрева твоєго! Перехристила ся тричи и присіла на ладу горі оболоком, а на дворі студинь, пустота, лиш дощь плеще и плеще без перестанку. Осінь молодиця днись затяглася білым студеным туманным шлаєром. Уйшла на двур обы погодовати бігом своє ґаздувство. Наверла на пличі стару куфайку на ногы ґумійові чуні и подалася у хлівиць, Подойила козу, набила повні яслі свіжої пахливої отавы, за одно верла куричкам ширпинтьовку суканої киндирици и бігом обзираючися до хыжи. У шпорі потріскуют дрыва, из краю у канчув Аксиня нальляла молочка, обы ся спарило, на таблы верла крехты ріпы, най ся пече. Благодать Господня изойшла...
Измиловалася надо мнов, подумала баба, и утерла слызу из очий од тойи радости, що ище ни як ни могла повірити що сталося великоє чудо. Буду ї звати Илянков, най росте здорова у серенчи, ни уддам ї никому шуга, и прилягла з боку коло дітины. — Илянко, Илянко, золотинька моя дітинко, укутала ї теплым велахом, спи піціцька мамчина. Тай сама собі коло ниї потихы закімарила. Бо зараз бы уставати годовати Иляночку. Материнська серинча. Блаженна любов, яка ся трафила на склоні тяжко бідованого прожитого живота, у лякотну мерску осіньню погоду. Саме небо послало живу дітинку удовиці на радость. Аксиня иде у цирьков лиш на Великдинь из сусідами на возі обы посятити пасочку, так як путь занимать пув дня, а до май близького манастыря гія йти такой цілу днину. ~ 74 ~
Бідна Подкарпатська чилядь, уживає як лиш гонна, мараморошці простый народ, ниє примхливый, супукуйный и порянный. Благо що ни далеко вучарник. Вучарі помагают бабі Аксині фурт, ци сыром, ци вурды принесут, ци повен ловор мелайної мукы на токан, а она їм сухых грибу усякых, яфыну, камнянок, тай ґозу на чай, од усякого битюга, ищей накаже як пити гія, тай здоровлічка їм просит од Господа постоянно. Хвала Богу має всьо, лиш щастя тай доли не было. Докы ни найшла попуд плотом Илянку. Так ся мало стати, и так ся стало!
Пруйшов ни один годик докы Илянка уросла и стала помагати Аксині по ґаздувствови, уросла файна чорно ока з довгыма косами як ружа Божа, усі лиґіні у долині хотіли бы мати таку молодичку за жону. Но а ота котра ї породила і увергла гий пся ни указалася бульше шуга, та од того и ни знала Илянка що баба Аксиня ни її родна мати. Но она ї любила читаво, трепетно як свою май дорогу, котра ї убайчила, уколысала и уростила Илянку сирохманку. А сусідове знали, но хранили тайну перед Господом, бо раховали що так буде май добре, и ни ошиблися ани раз.
Илянка честує свою мамку и типирь уже она за нив никат, обхожує за нив як за дітинков, бо май родної як Аксиня ни має у цілум білум світі. Сяка она материнська серинча сятила бы ся.
~ 75 ~
БУЩИНСЬКІ ПЛОТОГОНЫ — БОКОРАШІ
Бущинські бокораші: Наш карпаторусинськый край навхтема славився хащов яка усе была возстребована не лиш у мадярщині но и у другых Европейськых державах. Умісті із лісом у Европу поставлялася суль из нашых Мараморошськых копалинь, у овты часы такі поставкы раховалися май дешиві. Бущино мало дуже справне выгодноє географічноє положеня ще з зачатка XVII — столітя яке стало свого рода перевалочнов базов діля транспортіровкы по Тисі дерева и соли далеко за межи краю, у мадярщину, у Вары, Солнок, Сеґед і Токай. У Бущині были два так звані портоші де кучкованый ліс скліповали у бокоры и готовили до сплаву по Тисі у мадярщину, пуслідньый бокор пушов по Тисі у далекому 1959 годі, и з того часу сплав прекратився повностьов. Такі товарні склады — портоші были: Оден на Бинячовах почти под самов горов Варгедь, у приселку Бинячово были учинені склады – амбары діля соли у якых подлаш ~ 76 ~
быв выстеленый из плесканцю (выбуркованый річным каминьом), як указує документ (талмута) у 1792 годі соляна домінія у Ронеску уклала договор з мадярськым графом Телекі про передачу сиі ділянкы зимли ім на хоснованя, що было и учинено, назывка Бинячово (Benishov) гий бы походит от имени одного заможного жида Бені якый мав ни мале слово перед Австромадярськов елітов, з часом назывався Бинячов, Бинячово, там же быв учиненый бовт из корчмов діла потреб бокорашу, а другый портош быв не доходя Вышкувського моста, на мілери — ростоці за долинов де ся всий и сортовав. На Бинячовськум портоши кучковався тот ліс котрый сплавлявся по ріках Тиса и Тересва, а на мілери тот котрый ишов в основному ріков Теребльов. Щодо Лісової управы, панські должностя занимали Австромадяры які ся читаво знали на лісному ділови. В скорому часови Бущинськый Гандал и приселок Бинячово стали в Териблянськуй долині своєрудным пунктом транспортіровкы лісу и соли. Так ся зачала у Бущині Лісова управа, якых у нашому карпаторусинському крайи было три. Пак у 1881 годови управу переименовали в Бущинську лісову дирекцію державных лісу и маєтков Мараморощины. Деяка ни велика чась дерева перевозилася куньми и волами на лісопилный завод на розпиловку якый уже у Бущині на тот час повным ходом фунґовав. Бригады бокорашу — плотогону формовалися в основному из бідных русинськых файт, Бущина, Теребла, Салдобоша ныні Стеблівка, и Крайникова. Каждьов бригадов бокорашу керонив керон, одна бригада мала од чотырьох и бурше бокорашу. Бокорашом муг быти не каждьый чилядник, треба было мати одмінне здоровлє и навыкы так що ни каждьый пудходив до такої опасної роботы. ~ 77 ~
Бущинські бокораші котрі были керонами: Дуйчак Мигаль, Монич Митро, Мадай Иван, Микита Мигаль и Роман Юра. Наше Бущино славилося цілима династиями бокорашу исе были файта Дуйчаку: Мигаль, Андрій, Цильо, Митро и Иван. Файта Коршинськых: Мигаль, Андрій и Цильо. Файта Богачику: Митро, Петро, Циль, Иван. Файта Микульцю: Юра, Мигаль, Иван и Петро. Файта Пийтеру: Мигаль, Петро, Митро, Цильо. Файта: Оросу: Цильо, Юра тай Иван. Ище Роман Юра из сыном Иваном. Келемен Мигаль, Бабич Иван, Цех Микула, Маркуш Иван, Паш Иван (Пиньтя), Миговка Мигаль, Попович Юра, Шпряха Иван, Грицюк Цильо. На портошах Бущина формовалися бокоры из двох — трьох дараб по 60-70 кубометров кругляка у каждьому, бо зачиная из Бущина Тиса была май повноводна спокуйна и май широка. Обычно коли ишов сплав по Тисі из Раховщины, сплавлялися бокоры ни бурше одної-двох дараб, так же само и по ріці Тересва изза іхньої остроты. Перед каждьов отправков бокору обізательна молитва, пак ся розходили по бокорах и газу, управляли бокором двоє весловых «опайничу». Обычно сплав у мадярщину занимав один світовый динь, но трафлялося и бурше. Самым опасным раховав ся проход под мостами, бо подеколи бокор цыпляв лабу и його нараз нагле потоком воды розвертало у поперек Тисы, а ище гурше бокор розбивало на части. От того що бокораші отвічали повностьов за сохранность и доставку ліса, мусіли приставати на мілину обы имити и скучковати усьо до кучи у кайлакы. Сезон сплаву зачинав ся з ярьов зразу после Великодня и кончався подеколи місяцьом децембром, бывало и у новембрі, аж были морозы Тисов тюк сай якый читаво заважав сплавови. Думу из мадярщины бокораші обычно верталися перед Руздвом, ішли на попутных возах вадь пішкы, коли як ся получало. За сезон робилося по 12-15 рейсу. Так що ~ 78 ~
наші бокороші усе были при грошах и могли субі позволити загулы у корчмах цілыма сутками. Ни раз про них складали и співанкы. На чисть нашых Бущинськых бокорашу — плотогону у центрі села в 1983 годі быв встановленый памнятник лісорубу-бокорашу, иніциатором став бущиниць Иван Васильович Бонґар якый фактично настояв обы даный памнятник стояв у центрі нашого селища, за що му низькый поклон од усих бущинцю. Хочу добавити, ош за Австромадярськый період на бокорах из бокорашами ходили и піряникы які отвічали за цілосность доставкы, як лісу так и соли. ПРИШТА ЗА БОСОРКУНСЬКОЄ ҐОЛЕСО Мараморош величный край, и світлый и темный, и чистый и нечистый, де не раз вандровав Ладьо Цийпеш (волошсько Трансильванськый биров, якого у народі кликали ґраф «Дракула» грозный ґазда давньых Мараморошськых земиль и всього што на нюй было. Всьо што было на земли у воді и у небі. Бо ийсе всьо было у його владениях. Територія де чилядь и до типирька переказує множество увсякых леґенд, приказок вадь оповідок, за увсякых босоркань, босоркуну, вовкуну-пийсєголовцю, топляку тай увсяку нечисть, што блудила попувночи хащами ґрунями и долинами, чалуючи, мордуючи, водячи, пужаючи и дурячи путников вандруников. Завто и днись годны сьме видіти придорожні Хресты што встановлены у зачаткови вадь куньцьови нашых сел ци варошув. Нашы предкы знали, де Хрест там нечисть не має такой силы гій у фізешах, хащах, попри путю ци коло рік, де запросто могли звегсти з розуму вадь замордоавати на смирть попавшого им у рукы заблудшого одинокого чилядника. У всюй леґенді пуйде бисіда за босоркунськоє ~ 79 ~
ґолесо якоє у попувночи повдна чилядь виділа не лиш у Марамороши, виліли го ий на Верховинськых полонинах и на мадярськых землях ай и в долинах Пряшовщины. Ийся пришта стала ся у долині старого Марамороша у часы коли Тисов и Терибльов ище сплавляли ся бокоры. Дідо Григорь убернувся из Билґії де батрачив простым робутником на панськых шахтах. Саракый наш бідованый карпаторусинськый народ, мусив скітатися по світу варе де, обы заробити даяку купіку убы прогодавати свою файту, робили всягде и на любых роботах. Не даром кажут ош наш народ постройив пув світа…Бо так оно и є. Се є гурька правда. Тяжкі часы, у діда Григоря было дивять діти, семеро лиґіню и дві дівкы, баба му на имня Міця (Маріка) ниґда не сиділа дома, фурт у панськых роботах, вадь у швабу, вадь пускалася по жидах. За роботу паны в основнум платили харчами, но подаколи рощитовалися и ґрийцарьом. Той ночи, а нуч ипен была не читаво темнов, звіздянов, дідо Григорь вуйшов на ґанок обы по файчити піпу, а май бурше ся мириґовав за свойыма сынами бітанґами, што подалися на вичурниці до дівок на другоє село, бывало докы вшыткі не будут у хыжи, доты дідови сна не было. Журив ся. Час попувночи, баба Міця вуроблена давно спит на ручно учиненуй постели, на солможакови набитум пахнячов соломов, укрыта товстыма джерґами. Дідо тягнучи піпу, сів на ґарадичу што была утесана из каминя піщаника, верши пуд гузицю покровчик (давно вшыткі ґарадичи стелили из тесаного брыля) обычно пуд ґанок стелили дві вадь и три ґарадичи, но бывало дись и бурше. Паланкы плетені из завялого жирдя фаршиня, якоє рубали на річищах попри кашиць, чинили из вербы, зарінкы ай ище из ліскы. Дідо Григорь нервозный, двох май старшых планіт не є, а завтра бы до днины вставати и ити на Кугутовы у хащу готовити дрыв на зиму, хаща ~ 80 ~
на Кугутовах в основнум густа дубова, краями трепетняк якый брали на дрыво. Мож было. Нуч тиха… Докурившы дідо подався было ити до хыжи, И раз лиш, туй штось муся гибы причуло, Але ньит… Горсаґом чує гуркот, гибы вуз гримит. Пудойшов до плота тай тихо присів, приникаєся у втот бук, и думат си, ба выдкы у попувночи годен быти вуз? Баци цигане? Ипен сяк сохтовало быти… Но думат си дідо, бизувно цигане, бизувно были дись штось красти ачий, от нещасникы паскудні. Но думат си, типирь хочу видіти ба што за єдні? Ай коли пудняв голову май гурі, потерп! Што за ґута до грома? Боже… Што за мара? Горсаґом ґаджулялося ґолесо, деривляноє ґолесо из воза. Єдно у попувночи! Закованоє у жилізному обручі, староє чорноє ґолесо. Ба што исе такоє? Дідови пересохло у гыртанці. Сякоє чудо не видів ніґда, хоть и дись колись за сякоє чув, але не вірив. А туй на тубі… Заперло му дых од страху! Ґолесо ся ґаджуляло ипен руно, дідо ся не врозумів и не муг повірити тому што видів. За ґолесом лишинь задуло и всьо. Легкый вітериць и ґата. На рано дідо пуднявшысь из постели, май наперво пушов никати сыну, ци вшыткі у хыжи. Вандруникы спали ракашом, гі малі діти. Но спіт ище мало, докы мати не учинит даякый фрыштик, а пак подйом до роботы, зараз вы будете чути свою новту, псы бы вам губы лизали, пробурмотів про себе старый. Убернувся ид бабі, Но так каже юй… Ош так и так, виділо му ся. Но баба Міця упулившы перепужены очи, лиш крестила ся, и фурт повторяла: — Вднеси Господи… Вднеси Господи… Вднеси Господи!… Ты діду неборе видів босоркунськоє ґолесо, ай маєш велику серинчу, завто што тя не у видів босоркун, якый гурі на тум ґолисі сидів. Та ты што… Дідо побілів и трычи вер на ся Хрест! Господи Милостивый… Слава тебі!!! ~ 81 ~
Як переказовала у оповідках стара чилядь, такі стрічі человіка из нечистым часто кончалися діля челядины бідов (казали так, ош потяло го)… Про діда тогды скончило ся слава Богу добре. Його тверда віра у Господа Ийсуса Христа спасла го!... Як писано у Писаниї по вірі вашуй да будет вам! Без віри мы вшыткі стаєме черствыма, злыма и бездушныма.
Да Воскреснет Бог… И расточат ся вразе его! Спаси нас Господи!... Огради нас силой, Чеснаго и Животворящего, Твоєго Хреста!
Сохрани нас от всякого зла. Во имя Отца и Сына и Сятаго Духа! Дана оповідь записана мнов из слов мойой мамкы, якуй переказала бабка, а бабці прабабка. Было исе у долині де Терибля упадає у Тису, у приселку Бинячово, якоє колись было Урмізювськым. Именно иза сякых пришт наша чилядь клала си деривляні тесані дубові Хресты, коло обысть, у дворах, на розпутях, на зачатках ци в кунци сел вадь варошув, обы увсяка Морошанська нечись не мала силу пакостити и войотити. Вірю, ош у тому штось и поправді є.
~ 82 ~
Чикивдя Михаїл Васильович Русинськый поет, публіцист- зберач народного фольклора; колумніст в Обществі русинськой літературы. Член Свалявського Общества Подкарпатськых Русинов (2016), Союза русинськых писатилӯв Закарпатя (2017), Національної спілки журналістів України (2020). У 2021. Рōцї дӯстав ступень бакалавра еколōґії в Дрогобицькӯм ДПУ им. Ивана Франка. Выдав пять зборникӯв поезії, три історичнї роботы, два зборникы зобраных давных спӯванок тай колядок тай унікальный зборник акростихӯв. Зборник «Голосы Русинського Марамороша», общый, ракашом из И. Бинячовськым и С. Тудовші. Асися книжечка є тринадцятов, за шором у автора. ~ 83 ~
БОСОРКАНІ Ни л`юблю село,коли вичиріє, И у потемку уже што сь ся діє: Єднї на ґатар идит ся збирати, Другі у стайню - молоко забирати.
Усяды, по хащи, іх ōлинї нōсят, Понад село, на хмарах ся вōзят. А по гранк`ах лиш бубнавт, гудут, У вōрōсï, вшиткі, свальбовати идут. На перехрьостках тай пӯд мостами, Кӯлько усякых є межи нами! И туйкы ты мусиш, хло, гадковати, Убы ся такым ни дати збытковати. Ни люблю село, кōй у ночи, Што сь тя кыне, на пути, по плечи. Но м`очи такі ни будут вже мати, Кидь ся чил`ядьня буде причащати. Ни люблю село, и ганьба за вто, Ож много ся н`ечисти у нас розвело. Сякых бы взяти и доста сятити, Убы ни могли никуды ходити. ЯК ВӰЧАРІ ОВИЦЬ ГЛЯДАЛИ Вӯчарство ищи не так давно, было єдно из главных занять нашого народа. Знаєме вшиткі, яка была тяжка робота вӯчаря. На полонині, де дуже часто пōхмура погода и брōдят дикі звірї, было ся не легко держати и сокотити цілоє стадо. И много рас было так, ош авать сильна туча, авать вōвци выдпужовали часть стада и вӯцї губили ся по полонинах и гранках. ~ 84 ~
Тоды, убы узнати, ош де ся нахōдят вӯцї, люди ишли, убы выдкрыти Савтырю (Псалтырь) у чорнокнижника (авать бōсуркуна). У нього даже гōнні были знати, ош ци выдшкодує якымось способом їм тота утрата. Такі чорнокнижникы были у Кушници ( имня го ся забыло) и у Букӯвци, кōмітату Береґ, звати го было Игнат. А процес тōї ворожбы проходив так. Пострадавшый вӯчар выдкрывав в любōму містї Псалтырь, пак чорнокнижник брав та читав ōту стурінку из псалмом, котра ся была трапила чōлōвіку. А пак за куртōв паузōв казав правду (ōто, що «увідїв). За исю услугу брав єдну кōруну. За сих двох людий дуже файно знали по селах, и ходили ид ним пōзьвідати щōсь, авать порадити ся, кить трапила ся біда. ЧŌМУ У СІНОКОСЫ ФУРТ ДОЩИТ?
Быв им учора первый динь коло сїна. Ищи при кōшіню захмарило ся и зсыпів дрӯбный дощ. А пак попōлудню, з бōку полонины, читаво забурмасило ся и нипӯдло гриміло. Хōть, Богу дяковати, убыйшло. Давно, наша чилядь, за частї тучі у період сінокōсӯв, казала доста фіґлярно. Ож Апостол Петро зазвідав Господа, де най паде дощ. Христос пувів му: «Там де прōсят!» Айбо Петро нидōчув и причуло му ся: « Там де кōсят». И сяк типирь фурт из неба, то просто пужат, то даколи красно уллє дощ. Тоды гия ни мало ся набігати, изобрати усьо у пласты, авадь кагаты тай што мож укрыти. И доста пӯдло, кōй дощ приллє лише скошену траву, бо пак пōлӯв ни мож выдорвати. Ищи и типирь тко иде из косōв та кажут му: « Идеш косити та нарвеш дощ». Сяк на усякі случаї живота, у нашого народа усе были «пояснення». ~ 85 ~
ВОДЯНИК-КОРЧМАРЬ У народных вірованнях, водяникы ōто вōдні містичнї истоты, кутрі май часто любили силити ся пиля водяных млинӯв, пӯд мостами, у ріках и озер. У динь ōни, ги и остальна нечистота спали, айбо кōй приходили годины, та яли вылізати из воды та ходити помостах, пиля рік, озер, дуже часто пиля млинӯв, де чикали на свōю жертву. Старі русины Березникӯв казали, ош водяниками были жиды. Также у русинськӯй демонолōгії жидӯв, кутрі были корчмарями, пōвязовали из ночниками. Чōму именно жиды? Стара чилядь каже, бо ōни были нехрещині. Хōтя по вірованнях, усі тко быв нехрещеный чилядь пōвьязовала из нечистōв силōв. Про водяникӯв є єдна истōрія, яку м чув сам и хōчу ї туй написати. Чōлōвік цілый динь талантовав у хащи из дрывами, а пак понадвичӯр вернув ся думӯв, заів, мало припочив и дорадив ся пӯти мало у жидӯвську кōрчму, на центру. Прийшōв, корчмарь-жид налляв му децу, єднудві и такуй зачав бисіду. Так посидів, поговорив и пӯшōв пак думӯв. Ліг спати, айбо тōї ночи не спало му ся нич. Думат си, ош кить уже негоден уснути, та пӯде у кōнюшню (конюшня находила ся ниже школы) та дасть кōньом воды. Зобрав ся, пӯшōв. Якрас тоды были уже «страшні годины». Были у кōнюши двое кōнюв. Узяв ґазда відро и спустив ся ид ріці, убы зачирити воды. Айбо чим лиш хōтів чиряти та щōсь го вхопило и яло тягнути у вōду. Чōлōвік изусьої силы стара вся вырвати ся: копкав нечистое ногами, бив то відром, то ножом, що мав при сōбі, вхопив пак сокыря та убараняв ся ним. Леґдвылеґдвы выдбив ся. Ōта истота утікла гет у вōду. Уже было ґаздови не до кōнюв, пилувчи ся пōбӯг думӯв. Пак рано прōбудив ся и пӯшōв у кōрчму. Айбо сього дне, щōсь корчмаря-жида не было. Замість нього робила му жона. «Де ти ґазда», - звідав чōлōвік, айбо ~ 86 ~
жидка не казала нич. Коли пӯшла зачирити, ци принисти палинкы, учув чōлōвік из другōї комнаты, тяжкый слабый голос корчмаря. Стало му дуже интересно та зайшōв у ōту кōмнату. Позират вӯн, а там на постили лежит жид, страшенно побитый, леґдвы живый. Тоды нарас му стало понятно, що го сий ночи у вōду тягнуло. Тот увідів чōлōвіка и слабым голосом сердито пувів: «Добре ти лиш єдно, бо там окрім тебе ищи двое кōнюв было, та не мав им такōї силы, а инак ты бы свое відів!». Така истōрія про жида-корчмаря, котрый у динь жив, ги обычный чōлōвік, а уночи ставав водяником. Ищи єдно ся доказуе народное вірованя, ош кōй особ є троє, тоды нечисть не має такōї силы, бо боит ся Трōйці. Также на кониць добавлю, ож млинарі мусіли "догōвōрьовати ся" из водяниками, убы ōты не робили їм біды у млинах. Тōму приносили в жертву кугута чорного цвіта, авать цапа. Убы усокотити ся выд водяника, треба носити при сōбі дащо сяченое. ЯК ЧОРНОКНИЖНИК СЯ ВЫДДЯЧИВ Стало ся тото было у літї, у кӯзьбы. Чилядь косила по вшиткых гранках, сушила сїно, а пак го змітовала у копицї тай оборогы. Пак кōй наставала зима, та на санях тягли сїно дōмӯв, на стайню, ци до чуре. У єдного ґазды могло быты й пару кӯсниць, бо худобы треба было много мати, убы прожити. Тоты сїнокосы, ги правило, были далеко выд опшаря, по высокых горах. Вшитка рунина тай файна май земля была панська, а простый руснак мусїв бідовати. А было тото єдного літнього дне. Ни знати як звати было ґазду тай ґаздыню и дїти їх, лиш сись ся розказ лишив. Каже чилядь, ож исе чиста правда. Ґазда помалы косив, а ґаздыня из дїтьми розтрясовала валкы. Пак пӯшли, кōй роса спала, потрясли у жōлōбку пласты. Дōкі ~ 87 ~
пōпудносили на ношах пластя, попригрібали путї, порозтрясовали усьо тай добіли до пулудня.
Ґазда ищи узяв кōсу та яв вӯльхы убкōшовати, а ґаздыня верла пару буль на грань, пекла солонину тай такуй тōв мастьов, што текла з солонины, цяпкала на скыбкы хліба. Сякый стандартный руснацькый пōлуденок. Зобрали ся усї ид вацкови, яли їсти. Туй позиравут выйшōв из хамника якыйсь дїдик та напряму кӯсницьов иде ид ним. Кōй пӯдыйшōв май близько та яв казати: «Дайте ми, будь те дōбрі, мало ся воды напити, убы дуже бы'м пив». Ґаздыня зачирали у бляшку, та дала дїдови. Айбо што быв исе за дїдо? Босый, у чорных нагавицях, старӯй білӯй сōрōчцї, а пӯд рукōв у нього была книжка у чōрнӯй облōжцї.. Што за книжка, ни знати. Дїдо быв бородатый, сїдый, ги зима, без клибанї. Ґазда зачав быв звїдати, ож выдкі сись низнаный дїдик прийшōв, куды ся дале выладив, айбо вӯн чинив ся, ож ни чує звіданя. Кōй ся напив воды зачав дяковати. Ґаздыня го перибила та почала кликати ид вацкови. Каже: «Пōйте сюды дїдику, ид вацкови. Адде хōть булю изїсти». Старый низнаный гōсть ōтвітив: «Дякуву вам дуже красно, айбо я ни хōчу їсти. Дуже'м хōтїв воды пити, та дякуву, ож дали сте ми ї. На та завто, ож зробили сте ми доброє дїло, та я вам ся выддячу. Зараз ся велика туча зачне, буде дуже гріміти тай віхор страшный прийде, айбо вы ся ни бӯйте нич. Идіт збирайте сїно в пласты, та прячте ся пуд колибу, ци на ōбурӯг. А тото, што скошено, ни журіт ся, ни приллє». Як исе пувів, так ся обернув и пӯшōв у хамник, выдкі й прийшōв. «Ба што йсе за єден?» - зачав си думати ґазда. Ниґда шуга го ни видїв, а туй выдкі сь ся узяв. Но туй яли замічати, ож зачало дуже страшно парити, ōнь нїчим дыхати стало. Из бōку полонины яло ся бурмасити.Страшнї чōрнї хмары шікōвно зачали ~ 88 ~
пӯдходити ид гранкам, де было читаво людськых сїнокōсӯв. «Йōй, правду дїдо казав, пōйме сїно збирати!» - пувіла ґаздыня, и вшиткі вхопили ся до матаргы, а выдты у жолобок ид сїну. Збирают сїно, а так уже яли блискати, так гриміти, штō ōнь страшно стало. Уже были дись дві годины, а так яло тимнїти ся, ги увичирі. Тот страх словами ни перидасти, лиш віровало ся, ож нич ся пӯдлого ни стане. Споминали, як казав дїдо, ож біда їх убыйде. Як зобрали пласты, через минуту уже яло сыпіти, а дале, ги небо ся урвало, кōй улляло! Тото, ги біла стїна ся учинила, нич ни біло видко. Доты ґазда ужє выліз на сїно, на оборога, а ґаздыня из дїтьми спрятала ся пӯд колибōв. Зачав свистати страшный віхор, гриміло так, ги бы ишōв фронт. Віхор вырывав дерева, нїс сїно, забирав оборогы тай копицї. Блискавиця єдна за другōв била в землю. Ōнь мороз пō кōжи иде, лиш си за тото пōдумати. Через годину туча яла май слабнути, яла проходити. Из нив утих и віхорь. Ґазда увидїв, ож усьо стихло, та изліз из оборога. Изліз, позират, а туй чудо. Вшиткі пласты стōят на містї, а в жōлōбку, лиш даґде ся лишив мокрый паллаґ! Тко сякоє видїв?! Чудо тай готово! Догадав ся вӯн тоды за дїдōві слова, и ни мало за тым дяковав. Де бы туй ни дяковати, кидь біда його кӯсницї ся ни кынула, а у другōй чиляди віхор вшитко сїно пōнїс, порызрывав оборогы. Буря прилляла пōлӯв так, што ни мож траву грабльома выдорвати! Біда велика ся стала. Лише єдну кӯсницю тота біда убыйшла. Сяк дїдочорнокнижник выддячив ся ґаздам з а вто, ож дали му ся воды напити. ЧŌЛŌВІК-ВŌВКУН
Было тото лїто, сїнокосы. Чōлōвік из жōнōв, пӯсля сята, пӯшли на кӯсницю и там талантовали из сїном. Розтрясли кагаты тай пару пластӯв, а пак чōлōвік пӯшōв ~ 89 ~
косити, а жона паровати пōлуденок. Закі у ний быв час та ищи розтрясовала валкы. Кōй уже ся дōпікали булї, намащинїбылискыбкы тай нарізана солонина, жона закликала чōлōвіка. Каже, убы ся лишав уже кōшіня, а най иде ид вацкови. Выдыхат ся та мож уже буде їсти. Чōлōвік прийшōв ид вацкови, айбо ни сїв си припочити, ай ухопив кандирь та каже: «Ты жоно сїдай та їж, а я пӯду наскоро та свіжōй воды из кырницї принесу». Жона го хōтїла перирадити, ож убы раз їв, а пак так пӯде, лиш чōлōвік ї ни слухав, а выладив ся на вōду. На останок пувів: «Ану, нибого, кидь ид тōбі вōвк прийде, та убы сь го ся ни бояла, вӯн ти нич ни пувість, ни бӯй ся». Пувів исе та пушōв си. Жона яла думати си, ож до чого туй вōвци, тко чув, убы вōвкы, посеред білого дне, ид вацкови прийшли? Жōна пōдусїгала булї, та зачали їсти. А чōлōвіка ї ни є, та ни є. «Ба де ся дїв?», - думат си. Туй побыло мало часу, позират ōна, а ид вацкови краде ся вōвк. Такый грубый а сїрый. Вӯн почав ити прямо ид жōнї, а вна ся напудила, вхопила ушливы, та яли ними бити го. Вōвк ся розсердив и почав скакати, кусати ї, айбо, Бōгу дяковати, вдало ся жōнї ся выдбити. Вōвк утїк гет. У ґаздынї ся упстала подерта рука тай из єдного бōку, віґан быв роздертый. Мало побыло тай указує ся на кӯсници ґазда. Што треба было пувісти, ож прийшōв из сухым, пустым кандирьом. Айбо жона му тото й ни замітила. Зрадовала ся, убняла чōлōвіка си, та почала розказовати, ож як дōкі го ни было, леґдвы ся выд вōвка вборонила. Чōлōвік ся розсердив тай каже: «Пак ци я ти ни казав, ож убы сь ся ни бōяла, нич бы ти быв ни пувів». Туй жона замітила, ож чого сь її ґазда быв побитый, слїдно было. Та яла го звїдати, ош што ся стало, де ся так побив. «Упав'им у зарву, кōй им ишōв ид кірници, та побив им ся», - тихо й сердито в отвіт пувів чōлōвік. Туй бы ся было на сьому й кӯнчило, лиш приздріла ~ 90 ~
ся, а у нього межи зубами червенї ниткы. А ниткы тоты из її віґана! Туй до ниї й дӯйшло, ож тото быв ни простый вōвк ай вōвкун. А вōвкун тот її чōлōвік! Што пак дале было ни ясно. Ци жили ōни двоє, ци ньет. Ткō сь розказовав, ож жона го пак лишила, айбо як дале было точно низнає нитко. ЯК ЧŌЛŌВІК ВŌВКУНОВИ ПŌМӮГ
Стало ся тото давно, дись у хащи Боржавськōй долины. Зачали ся кӯзьбы. Чōлōвік ся дорадив пӯти увичирі. Захолода прокосити ся ид хыщинї, оборогови; поубкōшовати де треба. А пак до потемку ищи бы ся мало воксило. Як ся дорадив, так и зробив. Усьо красно попрокōшовав, перипочив, а пак пӯшōв ищи ид хамникови косити. Ищи ся видко, а укосит мало ищи мало, та благо буде. Но чим дале, тым май яло тимнїти. Думат си чōлōвік: «Доста. Днись уже'м итак мало вкосив. Завтра ранинько устану, поклиплю кōсу, та буду помалы косити, захолода». Прийшōв ид хыщинї, розоклав си огне, убы на вичирю спечи си солонину ищи ид тōму, што жона му наладила. Мало ся ищи пōкрутив пиля вацка, розположив ся, а пак сїв на кōвбицю та яв си печи солонину. Уже потемок настав. Ни видко ся было нич, лиш пиля огне мож было дашто выздріти. Но учув чōлōвік, якый шум, ги бы ся ткō сь краде. Май ся попризирав, а тото быв вōвк. Видко было, ож ишōв дуже тяжко. Мож пувісти ни ишōв, а леґдвы ся тягнув на передных лабах. Дуже близько пӯдыйти ид чōлōвікови ни смїв – бōяв ся, видко было по ньому. Увидїв ґазда, ож вōвк страшно погрызеный, а из єднōй лабы му ся дуже му текла крōв. Чōлōвік почав из ним говорити, ги из чилядньом, зачав кликати ид сōбі. Туй чудо, вōвк, ги бы тоже чōлōвік, усьо рōзумів, пӯдыйшōв ид ньому. У перву очирідь ґазда ~ 91 ~
периязав звірьови лабу, а пак дōпік солонину та їв, и вōвкови митав. Пак му на останок урізав ищи дараб и пӯшōв у хыщину спати. Израна прōбудив ся, выйшōв на двур. Видит, ож того раниного уорашнього звіра уже ни є. Чудно му было й до типирь, ож што тото ся стало учора. Пак поклепав кōсу и зась пӯшōв косити ид хамникови, де вчора зачав быв. Пак выдты прокосив ся ид стуршу тай жōну му якраз на кӯсницю выйшла. Чōлōвік лишив ся кōшіня и шікōвно пӯшōв ид жōнї тай розказав, вшитко што ся з ним было стало. Прӯйшло пак пару рōкув. Тота истōрія из раненым вōвком ся забыла. А єдного рōку стало ся так, ож у тōму селі, де жив чōлōвік быв дуже ниврожай. Через спеку ни вродило нич. Сяк было у каждōму гӯрськōму селі, тōму ніґде было зерна, ци хōть кіндирицї купити. Тōму запряг ґазда кōнїв та пӯшōв май на нижнї села, што в долинї были. Хōтїв там хōть міх зерна си дōмӯв купити. Як прибыв, та почав глядати, тко бы му зерна продав. Пак дӯйшōв до базара и там яв позирати, де быси прикупив. А єден чōлōвік, што продавав на базарі попризирав ся на нього та зачав казати: «Пойте до мене дōмӯв, я вам зерно продам, кӯлько вам треба». Пӯшōв ґазда на тото опшаря, там го файно приняли. Пак повичиряли и пувіли чōлōвікови, убы ся лишав спати, бо быв вичӯр, а дōмӯв ся вертати далеко, та нӯч го застане. Ни дуже хōтїв ся лишати, ганьбив ся, айбо пак периночовав. Дōпузна ищи сидїли двоє людий, говорили за пōля, кōшіня, ґаздӯвства – вшитко.
Рано устав чōлōвік, пофрыштиковав и выйшōв на двӯр. Позират вӯн, а двӯрци уже загруженый пōвнōй вӯз зерна. Ниборак, кōй тото увидїв, та яв казати казати: «Тать де сьӯлько много. У мене ни буде тӯлько гроши заплатити». Місный ґазда лиш ся засміяв та каже: «Минї ~ 91 ~
нич ни треба платити. А исе за тото, ож спасли сте ня были». «Я вас спас? Коли'м годен быв вас спати, кидь учора'м вас у первый раз увидїв», - зачудовано говорив в отвіт чōлōвік. А ґазда зерна на тото пувів: «Ци тямите, як на сїнокōсї ид вам погрызеный вōвк прийшōв, а вы му лабу периязали тай сытно нагодовали? Тото быв я. Кидь бы тоды ни вы, та загрызли бы ня другі вōвкы, а так мав'им спасїня. Тко бы быв пōдӯмав, ож того вечора тото быв ни просто вōвк, ай вōвкун. Но май што чудно, ож чōлōвік и ни надїяв ся, ож за тōту пōмӯч сяк му ся выддячит. НЕЗНАНЫЙ ВОЯК Стало ся тото было уже при Совітськӯй власти. Тоды, кōй вшиткі землі, што мав наш бідный русинськый народ забрали кōмунїшты тай їхнї «шісткы», кōй чилядь мусїла ладити дві копицї у колгосп, а хыба єдну сōбі. Тото быв такый час, ож кидь на пōлю, жона кōрōві буряну нажне, а з тым ї застанут, та уже ї гōднї были судити, тай ни дасти мізерну кōлгōспську платню. Было у нас сякоє и не раз. Бідовала чилядь, а ткō сь си жив. Тко такоє видїв, ож у літї ни мож было си сїна дōмӯв привезти. Тать де, хыба у зимі. Дōкі кōпицї у колгосп ни здаш, доты и ни думай штō сь робити. А на отаву ни мож ся было й надїяти. Чим ся покосит, та на тоты кӯсницї гнали кōлгōспські вӯцї. Так тото было, чилядь тямит.
Чиляди треба было робити тото краццїї, што типирь ся видит каждоденным простым дїлом. Сяк Иван Петрӯв из жōнōв си Марійōв дорадили ся у ночи пӯти си на кӯсницю, та у вōзї привезти си сїна. Бо худобы дома было читаво: коровы, телицї, кōнї, а годовати марину дачим треба. Но та ци ни мусїли, ги злōдїї, самі выд себе сїно красти, убы дома єчим было худōбу годовати. Благо єдно, ож сїнокӯс быв у на рунинї, пиля потока, нидалеко выд пусліднїх хыж, тōму мож было помалы йти. ~ 93 ~
Закликали сусїду Мигаля та пӯшли помалы, кōй ся стимнїло. Из гӯркōв бідōв натирьхали на вӯз мало сїна и пӯшли дōмӯв. Ни так ся бōяла тоды чилядь нечистōй силы, ги тōї власти. А ипен ни так власти, а ги свойих, кōтрі легко гōднї были завдати. Но стало ся тōй ночи тото, ож Иван из Марійōв тай сусїда Мигаль, увидїли такоє, што простыми словами убяснити было ни мож. Ишли ōни помалы путьом, а ниже, на старōму рōзпутю, де уже рідко чилядь ходила, а путї яли заразтати, увидїли чōлōвіка. Тоды якрас настав быв місяць, так ся было видко, ги в динь, тōму увидїли ōни ож тот чōлōвік быв убратый у воєнну фōрму. Тото быв якый сь солдат. Айбо ба тко? Спиршу ся перипудили были, думали си, ож ткō їх присокотив. Айбо такоє думаня выдпало, кōй увидїли, ож у того незнаного солдата очи світят ся, горят, ги грань. А стōяв вӯн на самōму рōзпутю. Ниґда шуга ищи ōни такоє ни видїли, хōтїли лиш єдно – чим май скоро дӯйти дōмӯв. Тōты ōчи, што гуріли у солдата, ги бы пекли, спальовали Ивана и всїх, тко из ним быв. Страх їх заставляв кывати ся, пӯдганяти кōнї. Уже їм было єдно, ож може їх датко в селі увидит. Хōтїли єдно – благополучно дӯйти дōмӯв. Бо тко такоє видїв, убы у чōлōвіка гōріли й світили ся очи. Нечисть тото. Ни задирь кажут, ож усяка нечисть на рōзпутях ся водит, ай ищи бӯльше на такых, де чилядь уже ни ходит. Прийшли дōмӯв, та пак й ни розгружали сїно, а сидїли у хыжи тай думали, ож што тото было. Айбо ни говорили нич за того солдата. Ни свōбӯдно. Пак Мигаль пӯшōв си дōмӯв, а ґазда из ґаздыньов, рано, до дне, измитали сїно до чуре, убы нитко ни увидїв го у вōзї. Та што тото было ци тко тото быв низнає й до типирь нитко. Айбо говорила й друга чилядь, ож тоже подобноє видїла, ипен на тōму рōзпуттю, на кōтрōму видїли Иван из Марійōв тай сусїда їм Мигаль.
~ 94 ~
КОРОПАНЯ Стало ся тото было по Великōдню. У ґазды Мигаля у стайни было пару свиний, корова, телиця тай двоє телят. Пиля хыжі дсота читаво землі, де быв город тай сад. Дуже тото красно, бо вшитко было при руцї. Хыжа была на рунинї, пиля малого гӯрського потока, у кōтрый ся вприрал ипару сотин города, де садили ся булї тай вся погороднина. А зад хыжі починав ся берег, де быв насаженый сад: яблунї, дичкы, вōлōські ōріхы тай много чого иншого. У двӯрцьови, ги у каждого порядного ґазды росло вино, грезно. Датко й завидїв Мигальови, ож на якōму ся фанōму містови постройив, што кӯлько є читаво землі, де мож садити, а сад такый великый, што худōбі не лише зеленого є накосити, ай пару пластӯв сїна насушити. А отаву косит и чотыри раз на рӯк. А за садком уже ся починат, хамничок и хаща. Через тот хамник є путь и тым путом мож за пӯв годины выйти на кӯсницю сього ґазды. Там у Мигаля сут два оборогы тай хыщина. Сїнокӯс тот доста руный, даґде споховый из жолобком. Файно ся там косит, тай ни далеко выд ити выд опшаря. Но мало'м выдыйшōв выд темы. Што тото ся было стало по Пасцї? Опшаря у Мигаля тай у жоны му Меланы усе было в шōру. Робили, айбо завто й мали. Тай худōбы ни было Бог знай кӯлько, айбо їм діля живота было доста й тōй маржины, што мали. Мелана была добра ґаздыня.Кōвпотила, кохала худōбу, а завто фест молока у хыжи мала. Пак изнимала сметаны, была масла, сыра кляґала, робила бузок. Усього было доста.
Тай Бōгу дяковати! Корова тай телиця ся украс єдна за другōв утелили были, та молока было доста, айбо и кōвпӯт три раз на ~ 95 ~
динь. Но туй така ся стала напасть, што деспет. Што корова, што телиця в силу периставали давати молока. Из каждым дньом было май хуже. Спиршу того молока якраз было доста, убы телята напойити, а пак дӯйшло до того, ож и телятам ни заходило. А вымя їм так упухло, што жаль было позирати. А по самых дӯйках што сь червеноє избило. Кликав Мигаль дохтора маржинського, но тот што сь прōбовав вчинити, айбо ни помогло. Но што тото ся годно было стати?
Но так ся стало, ож єдного вечера, Мелана ни лягла си спати, а ищи пӯшла у хыщину та варила там токан свиням, убы го зайшло и на нидїлю. Сидїла уже у хыщинї, пӯдмітовала дрōв у шпор, убы уже токан закыпів. Дорадила ся ищи худōбі по навилкови сїна на нӯч веричи. Видкрыват двирі на чурьови, позират, а у чурьови коропаня! Коропаня така груба, ги плита, а чорна, ги угиль. Якраз ї Мелана застала, кōй стōяла уже на пōрōзї до стайнї. Жона ся напудила, но вхопила ушливы та почала ними бити жабу-коропаню. Тот галаман учув из хыжі ґазда, та прийшōв ид жōнї, видїти, ож што ся стало. Жаба уже тоды выскчила была на двӯр та скакала дōріжкōв ид дрыварни. Мигаль наскоро выхопив ушливы выд Меланы, та здїв ними коропаню. Здїв, а пак пӯшōв у крайку, та вер ї у пōтӯк. Мелана ся ни мало напудила, бо знала, ож што тото ся стало. Знав и Мигаль та пувів, як на місто ушливы клав: «За молоком прийшла была. Завто у нас худоба у сякōму шōру, бо ися ни єдну нич прискакала была». Ґаздыня лиш в ōтвіт пувіла: «Ба кōтру сь исе, Мигалю, издїв? Сих днӯв будеме знати, видав». Ни видав, а узнали пак точно. Ни прӯйшли и три дны, як учули, ож умерла єдна баба, што жила ни далеко выд їхнього ґаздӯвства. А кōй учули, ож котра точно, та уже ни сумнївали ся ни цяткы.Ōна їм біду робила. Та ци лише їм? Ни до єдных ся на опшаря пхала. Айбо уже ~ 95 ~
доходила, ци май точно пувісти, доскакала. А худōбу пак яло периходити. Вӯмля рōзпухло, через пару суток молоко ся прибавило. РУСАЛЬНА ПЯТНИЦЯ Тот динь кличе ся «русальна пятниця», и наш народ має нись свōї звыкы тай ретуалы. Хōчу нарас перийти до назвы. Чōму «русальна» пятниця сяк ся кличе, выдносно нашых карпаторусинськых традицій, точно пувісти ни мож. У демонолоґії Подкарпатя, а кидь быти май точным, у верховинськōй и долинянськōй части краю «русалка» - ōто дух помершых нехрищеных дїти. У другых реґіонах краю стрічат ся и вирсія, ож тото дїти, авадь старші люди, кōтрі ся утопили. Айбо из другым тирміном годен им ся ни согласити, бо у карпаторусинськūй демонолоґії такых ищи выднōсят до утōплиникӯв.
До сього дня проста чилядь паровала ся так. Навпроти каждых дверий и вōзурūв клали щōсь сяченоє, ōбкурьовали хыжу, стайню, ōбы нияка нечисть ни могла зайти на опшаря. У пятницю наші люди узяли си, ож ни мож робити на гōрōді, на пōлю и мыти цуря. Ни мож робити на пōлю, бо по народных переказах, сякого пятничного дне, пӱшли были люди копати булі на поле, айбо ни з того ни з сього, вмоминті, прийшла величезна туча и наробила страшнōй біды. Тōму так ся руснацька чилядь взяла, ож днешного дне, до сякóї роботы добирати ся ни треба. А цуря ни мож мыти, бо вірили, ож днись ґаздами у ріках тай потоках є ōты, тко там перибыват. Но май дуже исе «сято» у нарōді звязано из травами, зілями. У Марамōрōшськӯй части Подкарпатя, исе май великый зіляный динь, айбо треба пувісти, ож ищи и май вōрōжільный. Бо ōкрім прōстōй чиляди, што збирала си ростины дїля себе, май читаво збирати хōдят ~ 97 ~
босорканï. Ōни збиравут лише такі травы, які мōжут хосновати, ōбы пак шкодити людьом. За народными переказами, дуже часто босрокань видїли голыми. Ōни ходили групами, збирали травы и говорили заклятя. А ōбы ōто нич ни пōдіяло треба было їх пристрітити. Но лише на вто треба было дуже смілого чōлōвіка.
ЯК ЧОРТА ГРӮМ УБИВ Стара чилядь каже, ож кōй дуже гримит тай блискат, кōй туча тя застала дись у хащи, а мож ся хōтьде прятати, лиш ни дай Бог ся прятати пӯд дерево. Бо як приходит буря, та тото сятый Илля мече блискавицї у фраса, котрый май часто ся пряче зад дерева. Казали ищи давно, ож фрасы навōдят тучу, а сятый Илля возит ся по небу, тїрят іх, мече у них блискавицї. Годен впогадити хōть-де, де ся спрячут, и нич ни пōшкудує. Легко годно быти, ож попаде у чилядня. Та давно у хащи, авадь у пōлю, ни бігли, ни прятали ся зад дерев, бо вірили, ож дись там годен чорт ся прятати, та убє блискавка такуй и чōлōвіка. ~ 98 ~
Тоже ни мож было ся прятати пӯд оборогом. Варовали ся псӯв тай мачок, бо чорт годен быв у них ся перечинити, убы го ни упознати. Чув'им такый розказ, ож як єден хлопчище, звати го было Иван, пӯгнав быв на тōлōку коровы пасти. Быв там выд самого рана, а попōлудню захмарило ся, яло парити, тай прийшла туча. Почало страшенно блискати, та Иван, убы ся спрятати , дорадив ся пугнати коровы у крайку, де ся хамник зачинат. Там ся спрятав зад старōй трепеты. Айбо ни побыло и пять минут, та як лусне! Блискавка впогадила ипен туды, де ся хлопчище прятав. Шість кōрӯв убило нараз, а Ивана выд удара выдрелло набока. Увичирі чилядь пӯшла го глядати, бо уже потемок наставав, а його ни было тай ни было. Найшло го пак на тōлōцї. Убпаленый, потрепаный, айбо ищи дыхав. А пӯд трепетōв, пиля убитōй худōбы увидїли великоє болото смолы тай копыта из хвостом. Ушитко што ся лишило выд чорта!
Ни задерь люди говорили, ож кōй Илля цїлит ся у чорта, та никого ни пошкудує, тко буде пиля нього. Так ся стало из Иваном, котрый мав серенчу выжити.
~ 99 ~
ВІХОР ПŌВІШЕНИКА Нашоє село находит ся в долинї, миж высокыми гранками, кōтрі фурт сōкōтят нас выд грубых віхōрӯв. Вітру ниґда ни вдає ся зробити нам читаво біды, бо горы ни давут, зпиравут го. Но раз стало ся у нас было так, ож віхор страшенно віяв, ōнь свистав за пару днӯв. Нияк ся ни годен быв сперти. Тоды читаво біды быв наробив: знимав стріхы, пōнїс копицї, ламав драбанї, оборогы. Што ся лиш ни стало было у тот страшный час. Тко тото тямит, та розказує, ож страшный віхор ся почав ни з того, ни з сього. На небі ни было ни єднōй хмары, нич ни віщовало, ож годна ся начати туча. Вітер тоды и мало ни колысав листя на рӯсках дерев. Пōвный штїль. Но туй як раз, учув ся на цїлоє село страшный свист, як што сь дуркне, зареве! Позират чилядь, а из бōку звōрӯв иде біла стїна. Тото уже паде дощ, йде буря. А из нив страшный віхорь, кōтрый из сōбōв принїс и град. А што побило погороднину побило, нїшто й казати. Кулько ищи инакōй ся біды наробило! Чилядь йойкат, така біда. Што робити? Айбо туй што дале. Буря прӯйшла, а віхорь ни периходит. Віє а віє, ōнь свестит. Сяк первый динь. Другый…Тритїй! Дӯйшло до чиляди, ож исе што сь ся стало, ож ни просто сяк вітер віє. Ниґда ~ 100 ~
шугами такого ни было, убы сяк дōвго віяло, свистало. Тай исе плюс до вшиткого, лиш у єднōму селі! У другōму, котроє май дальше на чотыри кілометры было. ниякого віхоря й близько ни Яла чилядь думати, ба што тото є, што бы робив? Ни знали через што сяк ся стало. Тай кидь бы и знали, а вітер як зōпрут. Ни годен простый чōлōвік зоперти сяку стихію. Прийшло пак кōму сь у гōлōву пӯти на тритьоє село до єдного старого чōлōвіка, убы тот дашто нарадив. Знали го, як чорнокнижника. Айбо ни раз вӯн помагав чиляди. Сяк ся стало й тоды. Прийли ид ньому пару людий тай розказали вшитко, што ся стало. Просили, убы дашто нарадив, бо біда ся робит. Но вӯн нараз пōрузумів, ож што ся стало. Великый істōрію у тōму ни было. Пувів людьом, ож тото ткō сь ся завісив из їхнього села, та завто його душа, котра стала нечистōв, сяк реве, вōює. Треба їм пӯти у тот бӯк, выдкы прийшла туча тай віхōрь, там найти пōвішеника. Як го найдут, та убы го такуй нараз зняли, та пӯд тым деревом закопали, де ся завісив. Тоды вшитко віхорь утихне, а пак прӯйде. Як пувів дїдо, так изробили. Лиш ци легко ся тото вдало. Єдным ся видїло у селі, ож вітер прийшōв из єдного бōку, другым из – другого. А вӯн як віяв спиршу, так и тоды. Та ану, у такōму страшнōму вітрови, ходи по хащи, глядай. Найшло пōвішеника, ōнь через два дны. Дōвго ся затягнуло гляданя. Тото ся місный вӯчарь завісив, ни снив бы ся. Выще звора, як из Петровых ям ся спущати, на кӯсници, де Палко Прокōпӯв косив. Зняли го из граба, тай такуй го пӯд ним закопали. И уже через годину вітер став утихати, а до вечера й сліда му ни было. Треба пувісти, ож пропав мōтуз пōвішеника. Кōй зняли вӯчаря, а кōсь узяв мōтуз сōбі. Бо люди вірувт, ож тко такый мōтуз буд мати, того ни буде лишати серенча цїлый земный живот. ~ 101 ~
ЯК НЕЧИСТЬ ОВИЦЬ ПӮГНАЛА Старый вӯчарь Иван за цїлый живот, май много быв по гранках тай полонинах, ги дома. Выд малого пӯшōв быв помагати ватажити, а пак до старости вӯчарив. Вӯчарив закі бировав, айбо здōрōвля уже ни тото, уже дома си сидит, выддыхат. Ни раз розказовав за тажкый живот на полонинї. Ни раз вōвци поженут вӯцї, та пак їх треба за пару днӯв по хащах глядати. А было так, ож туча страшна прийде, тоже из страху ся рōзбіжат. Тоды їх доста спирай, дакōтрым ся итак удасть утікнути, а пак їх глядай.
Но май страшноє, што из ним ся было стало за живот, тото як єднōй ночи вшиткі вӯцї выд нього пропали. Кидь правду казати, та потōму ся и лишив вӯчарства. Най доста каже, ож уже старый та завто. Знаєме читаво вӯчарӯв, што й ни такі старі, а ищи байлувт від яре до осени на полонинї выбыти. Тоды мав пӯдлый трафунок, за котрый пораз розказує. ~ 102 ~
Стало ся тото было, кōй пӯгнав быв вуцї на бока Ковальвого. На тōму бōцї было читаво міста, де мож было ватажити. Єґде там овиць гнати тай май файно, ги на полонинї, бо близько до села. А уже старōму Иванови тото было якраз добре. Близько и будцкы из урдōв дōмӯв привадити тай, кидь штō сь, на динь, дōмӯв изыйти. Но тōту нӯч ни забуде ниґда. Позганяли вӯцї в загōрōду, подойили. Пак каждый ищи ся занимав свойив рōбōтōв: єднї помагали из молоком нарабляти, ткō сь паровав вечирю. Треба пувісти, ож кроме Ивана, было там ищи троє вӯчарӯв. Уже, кōй усьо доробили, повичиряли, та лягли си припочити, бо рано у три годины уже бы уставати.
Но туй уже пōпӯночи пōвставали вӯчарі, бо псы почали дуже скуліти, ни знали де ся спрятати. Натягли ся тко из колибы, тко из хыщины, а што сь гримит, иде. Так, ги бы бубнало. Ци тото й по правдї бубнало, ни знати. Бо там ни пōрōзумієш. По тōму страшнōму звуку стало їм ясно, ож тото ишло ни штō сь єдно, а было того читаво. Но што йшло ни увидїли, бо ōнь у очи їм яли іскры сапати. Так ся поперепужали. Спрятали ся, та лиш си думавут, кобы їх ни кынуло. Їх тото ни кынуло, прӯйшло. Бубнало тото гриміло ищи дōвго, айбо чим май дале, тым май слабый звук быв. Выдыйшли пак далеко, бо уже вӯчарям нич ни чути было. Уже усьо прӯйшло, айбо итак ся бояли выйти на двӯр. Тать де! Кӯлько живут, айбо сякоє ищи ни видїли. Пак и ни спали до рана. Кōй ся розвиднїло, выйшли на двӯр та ōнь йōйкнули: ни єднӯй вӯцї ся ни лишило, ни слїда, ни нич! Псы тоже пōвтїкали. Де ся дїли ни знати. Айбо біда до псӯв. Де ся вӯцї дїли? ~ 103 ~
Ни єднōй ни є, а было їх сто сорок. Иван и другі люди, прийшли мало у себе, та зачали дїяти. Май молодого выладили у село, убы розказав и привів пōмӯч, а другі зобрали ся такуй нараз глядати. Ниякого хӯсна из того гляданя ни было. Ни было абсолютно нич! Кулько читаво было овиць, а за ними и сліда ни є. И из села прийли люди, ходили помагати глядати, айбо нич. Ходили пак ид такым, што знавут розказати, айбо и тоты ни гōднї были штō сь увидїти. Пропали вӯцї тай готово. Ткō сь пак у селі пувів: «Ейбо тото свальба ишла, ож тӯлько из сōбōв худобы узяли. Доста ся, видав, наїли, щесли бы, Бог дай!» А старый дїдик-вӯчарь ни казав нич. А што му было казати? Лиш выд тоды бойит ся ити у хащу. Лишив ся вӯчарства, каже, ож уже ни бирує ходити. Но пак та нич, будеме му вірити на слово. ЯК ЧŌЛŌВІК БОСОРКАНЮ ЗАСТАВ Ни знати, як типирь. Айбо давно чилядь казала, ож у каждōму селі є по пару босоркань, а у май великых – дись до дисять, а може и бӯльше. Знаєме, ож сут ōни врōдженї, кōтрі ся уже вродили босорканями тай вчинї – кōтрі набіли тōї злōї силы.
Каждый знає, ож така жона годна ся перечинити у пса, мачку, жабу, авадь другу нечисту звірку. Хōдят ōни на шабаш, май часто на гатарах миж селами, но тай у людські стайнї молоко выд кōрӯв забирати. Исе перераховано лиш пару «талантӯв», кōтрі мавут босорканї. Зōпрō ся на тōму, ож гōднї ōни выд коровы молоко забрати. Догадав'им ся за єден розказ. У Тōнія Піряника коровы перестали были, у єден час, молоко ~ 104 ~
давати. Пропало від них тай готово. Тай ни так, ож были тїльнї, авадь дашто. Ньет. Штō сь їм похыбіло. Ни знав бы дōкӯнця Тōній, ож што тото ся стало, бо кликав и дохтора маржинського, айбо нич ни помагало. Айбо єднōй ночи вшитко ся узнало.
Ни спало ся ґаздови тоды, а уже была пӯзня ōсїнь, студино было. Дорадив ся, кидь ни спит, та пӯде ищи дрōв принесе, убы уже огинь ни выгас. Пӯшōв у дрыварню, набрав. А пак ся чого сь дорадив ищи зайти у стайню увидїти худōбу. Зайшōв удну, та ōнь вер сōбōв: у стайни дойила кōрōву Поланя Лысянська. Тото молода жона, што жиє у гурішньому бōцї села. Што ищи треба пувісти, была ōни пōвнōстю гола. Тото робит ся спіцяльно, бо нагота їм помагат при вōрōжіню, лиш исе вже друга тема. Ōчи Тōнійови ōнь вылізли на чоло. Ни знати точно через што май бӯльше. Ци завто, ож увидїв гōлу Пōланю, ци завто, ож застав ї, як выдбират молоко выд маржины му. А ōна, заклята бы, яла ся ид ньому сміяти, та казати, ож най лиш мовчит, никōму ни каже, ож што с стало. Ōбіцят, ож выддячит му ся. Но Тōні ся захмурив, як залав, кōй узяв ушливы, та кōй ними ударив мōлōду босорканю! Лиш загриміла на землю! А пак узяв палю, што стōяла пиля двери, та номай нив ї бити. Так ї бив, што сяк ачий ищи нитко никого ни бив. Бє, бє, а ōна так ревещит, што заходит ся. Леґдвы выд нього утїкла, убив бы быв ї там. Ни знати пак, ци мстила му Поланя завто, ци ньет, айбо уже молоко выд Тōнійōвōй худобы ни пропадало ниґда.
~ 105 ~
НӮЧНЇ ВЫДДАНИЦЇ
Ни задерь чилядь наша говорит, ож нїщо поночи ходити, бо ищи на нечисть натрапиш. Авадь ищи хуже приведеш ї ид опшарю. Кажут выд пӯноче та до трьох кōгутӯв нечисть ходит. Айбо є й така, што ищи май скоро ходити починат. Даґде сут міста, де зайде сонце, та уже ся прōбужат нечистота. Тото особенно міста самоубиства тай погрибіня нихрещеных дїти. Кōй зайде сонце, настане потемок, та ни принято ся уже кланяти. Особенно чиляди, кōтру ни упознаєш. Бо усяко тото годно быти. Хōть-кого сь годен пристрітити. Особенно на межах, мостах тай рōзпуттях. А тото уже ни фіґлі. Кōй нагле натрапиш на кого сь, та знаєме, ож треба казати: "Всякоє дыханія вохвалит Господа". Кидь в отвіт учуєме: " И я хвалю!", - тоды мож ни периживати. Айбо, кидь нич ти ни ōтвітят, та треба выдты ити гет, де сь ся выладив. Ити тай ни убзирати ся. Убы што сь лиш ни чув, ни треба ся убернути. Бо убернеш ся, иззаду ни буде ~ 106 ~
нич, а тото вже стане спереду тебе. А там пак най Бог заварує. Што ищи главноє, ни мож у ночи говорити из кымōсь, кого ни знаєш. Даже из тым кого знаєш, кидь стрітив'ись го там, де вӯн ни мав быти. Бо уже чилядь говорила, як єден лиґінь пӯшōв быв из якымись дївками гостити ся, а пак прōчунив ся у хащи, пиля зарвы. Ни знати чій тото быв хлопчище, лиш быв на селі, у чайнӯй, а пак пōпіночи выладив ся уже дōмӯв. Як ишōв, та на рōзпутю стрітив, яку сь выдданицю. Што тото была за єдна? Такуй у гōлōву ни приходит. Ōна ид ньому пӯдыйшла, та яла казати: "Йōй, куды ты, лиґіню идеш?" На што лиґінь, звати го, видав, было Иван, пувів: " Иду дōмӯв уже". Но тота выдданиця як приступила ид ньому та яла казати, ож тать де, куды так скоро. Каже: "Пōй ты изōмнōв, адде нидалеко ми цімборашкы, та пӯдеме ся гостити ворохом". Иван глипнув най. И ишōв бы, айбо чуствує, ож што сь ни вто. Тай ищи ї ниґда ни видїв. Выдкі ся туй узяла, каже, ож ищи туй сут якісь. Каже: "Пак ишōв бы'м. Айбо ты выдкі? Чія?". Тота нӯчна выдданиця ся засміяла, та пувіла: "Ты пōй, та пōвім ти, будеме ся знакомити". Треба было Иванови ся обернути, та йти чим май скоро гет, дōмӯв. Айбо усї сього страхы ся притупили, та пӯшōв пōпӯд руку из тōв дївкōв, котра Бог знає выдкы ся такуй там узяла. Кидь бы быв ни выпившый, та може бы быв и выздрів, ож у його нōвōй цімборашкы єдно око єдного цвіта, а другоє инчакого. До того очи были мало кōсі тай пусті, ги мертві. На лицю была бородовка, а сама тварь їй дуже бліда. Ой, нибоже, треба было ити гет, такуй нич ни говорити, айбо де туй. Ид Меланї, ги ся ōна назвала, тай Иванови прийшли ищи дві молодицї. Ги бы ся из вōздуха пōявили, айбо ци увидїв тото хлопчище. Пӯшōв из ними, фіґльовав, а ōни ся, пропали бы, сміют ид ньому сміют. Хлопчище, ги у тьмі пӯшōв и ни рōзуміє ся, де тото иде. Тай єдно му. ~ 107 ~
Нич на тото ни дає, ож пӯшли уже далеко за село, у хащу. Ни замітив, ож чого сь ся видко, ги у динь. Ай гостит ся гостит из молодицями. А є чим! И мнясо курячоє, свинськоє; грезно, яблыка, а пют вино. Голова ся крутит, тьма. Но туй у єден момент, вмісто дївочого сміху учув страшный рев. Тото у первый раз кōгут запїв. Вмісто парадных выдданиць, пиля Ивана ся вказали страшнї, мерскі бабищі- босорканї. Кōй їх увидїв, вмоминтї му ся знидобрило тай упав в оморок. А тоты, щезли бы, реско сōбōв закрутили, та пропали. Побыло мало часу, Иван ся прōбудив, прийшōв в себе. Добре, ож ни кынув, ни вер сōбōв выд страху. Бо лежав ипен пиля зарвы, там бы ищи мало, та упав бы. Точно бы ся стратив. Сїв си сиґінь, имив ся за корча, трясе ся выд страху тай здрит на тото, што ся лишило з гостины. Лиш вмісто вина у склянцї, была велика бляжка из крōвльов, замість курячого мняса - мачачі кӯсткы, а замість свинського шōвдыря балеґа. Як пак дӯйшōв дōмӯв тай што чинив, ни знаєме. Айбо точно уже пак поночи ни ходив. БОСОРКАНЯ ПИСЬСЬӮЙ ПОДŌБІ Устав Иван ищи ранинько, до дне. Бог знає, што так ся рано прōбудив. А уснути уже ни годен. Сон ся ни вертат. Та што туй робити? Уже ни спати, айбо й ни вставати кōвпотити. Ги ся каже, ни туды ни сюды. Айбо наш руснак у супокōю ни буде, ни полежит си, ни выддыхне. Та прийшло му у гōлōву сяк чинити: уставати, ити ся помалы збирати, та ити выще кӯсницї си дрōв наготовити. Итак дома такōй роботы ни є, а жона ачий пōкувпотит. Як ся дорадив, так изробив. Жōну такуй ни зганяв. ~ 108 ~
А нашто? Най спит, а вӯн ся сам збере. У гатіжак поклав си пару буль, цибулю, урізав скыбку хліба тай дараб солонины. Стандартно, ги у вшиткых нашых людий. Дома мало перикусив, вер дашто у рот, убы го пак ни млойило. За тым убрав ся, узяв из хыжины інструмент, и пӯшōв си з Богом. «Господи помагай» - прошептав Иван, перихристив ся тай пӯшōв си путьом, пиля потока. Ни изганяв Иван Марію, жōну си, ни завто, убы дӯспала, ай того, ож куды бы ся прōбудила, та точно бы го ниґде ни пустила. Такуй низашто. Тко видїв у потемку ходити. Ищи ся ни розвиднїло. Кōгуты ищи точно ни піли. Айбо Иван такый чōлōвік, што ни дуже вірит у тото, а жона му навборот – страшно ся бойит нечистого. Чōлōвік на тото каже так: «Кӯлько'м ходив поночи, а ищи'м ниґда такоє ни видїв». Ни віровав вӯн тай нич ся ни бōяв. Выйшōв уличкōв ид мостови, перийшōв го, пак другым путьом гурі берегом, а пак на подину. Відты путиком через тōлōку, ид хащи. Відты, издалеку, село ни видко. Дись-не-дись брящат світла. Потема ищи, што казати. Айбо Иван позират пӯд ногы, та помалы иде. Дӯйшōв до хащі, та туй ищи май тьма, ги в селі. Туй уже дӯйшōв до великого гӯрського потока. Моста ни є, мусай ити вōдōв. Айбо лиш дӯйшōв до середины, а пиля нӯг му указав ся пес. Пес ни лише выліз из воды, такуй пиля Ивана, а й такуй жӯнськым голосом загōйкав на нього: «А куды? Куды йдеш?!» Иван ся напудив, кōпнув го, та такуй нараз ся вернув на берег. Пес заскулів тай яв говорити: «Ийōй, но зараз ти буде! Загрызу тя гет! Выд мене ни втїкнеш!» Як пувів, пōвертїв ся, и зачав выходити на берег ид чōлōвікови. Айбо Иван ни задирь казав, ож ни бойит ся, хōть уже пōвіровав, ож што сь такоє є. Пувів псови твердо а спōкӯйно: «Загрызеш ня? Тать убы сь ня якōсь ни попахав!» Вхопив плиту, та вер у того водного звіря. Прямо му впогадив у гучок. Пес страшно зайōйкав, упав у вōду, котра го понесла май дульӯ, у борбало. Позират Иван, а выдты, на ~ 109 ~
другый берег, выходит жона. Уна нараз пōбігла, бо там вода дуже глубока. А хōтїла ити ид Иванови. Была ōна пōвнōстю гола, а из чола їй сильно текла крōв. Нич лиш пōвторяла: «Йōй зараз ти буде! Йōй. Я ти дам!» Айбо чого сь ся уже топтала на єднōму містї, а вōду ни периходила. Пак глипнула на дарабчик сōнця, што ся уже указало из-за гранкы, помахала кулаком на чōлōвіка, та ги віхор, утїкла у хамник. Упознав ї Иван. Тото Поланя была из лемацького бōку. Давно, кōй лиґінив, тай ходив ид ньӯй, байловав фрайировати ся. Вів ї пару раз дōмӯв, а пак через гранкы ся гет вертав. «Йōй пропала бы и фула! - гōйкнув у слїд Иван тай добавив – што сь сука, вто сука, сама сь си фурму указала». Но й на дрыва му треба ити. Дорадив ся у другого бока ити. Адде май близь. Віхор сухі букы навбаляв, та того си нарізати. А Поланя тота, сщезла бы, хōтїла ид ньому ити, лиш уже ни мала мочи – кōгуты яли піти… Нидавно цімбор ми казав, Ож люди ся бōяли Бога! Молили ся, ходили в Цирькōв, Бо была Віра чесна й строга. Но пиля того й нечистоты, Фурт наша чилядь ся бōяла. И як выд ний ся вбараняти - Тото в нас кажда хыжа знала. Но а типирь ся нич ни бōят! Ни вірят в Бога, а ни в фраса. И чинит каждый си, што хоче, Лиш вірят в грōші - сяка раса. Брихня тай зависть - вшитко зло, Вмісто любови в нас, у грудьох. Типирькы нечисть ни в хащах, Типирькы нечисть вже пō людьох!
~ 110 ~
НЕЧИСТА СИЛА У НАРОДНЫХ ВІРОВАНЯХ СЕЛА БЕРЕЗНИКЫ Rusyn Literature Society/ Общество русиньской літературы
Я ся уродив у селі Березникы, село у Вирхньому Мараморошови, колись было у составі Дōвжанського ōкругу. Фактично исе села Боржавськōй долины. Выд малого я чув дуже читаво розказӯв выд чиляде про нечисту силу, а май бӯльше за босоркань. Май читаво'м ся наслухав, коли быв такый час, ож усї хыжні были по роботах, а я каждый динь быв у прабабы. Май часто тото была зима, кой до бабы ся сходили вшиткі її цімборашкы, та зачинали бисїдовати за ланку, кōшіня и дуже часто за нечисту силу. У них, и у другых обыватилӯв села, образовали ся вірованя на щот сий містичнōй темы. Сякі нарōднї вірованя были у давнину и ідеально ся сохранили до днешного часу. Треба замітити, ож много ся звыкӯв, обрядӯв пōміняло у живōті руснакӯв села, айбо вірованя в нечисту силу, на чудо, всокотили ся. Чōму сяк ся стало, пувісти'м ни годен. Давно, што люди ни рōзуміли, ни гōднї были поняти, што тото є, та нараз списовали на якісь містичнї, чōрнї силы. Типирь, кōй научно много чого мож пояснити, мало бы рōзвіяти данї вірованя беризнян, айбо так ся ни стало. Приміром, за бзину казали, ож тото чортовоє дерево, ож пӯд нив чорт спит, та ни дай Бог, лігати пӯд нив. Сяк казали, бо цвіт бзины дуже затїгат, годен вызвати алерґію, авадь напросто буде буліти выд нього голова. Чилядь ни могла пояснити чого сяк ся стає, тōму придумала и вірила, ож тото усьо дїла нечистōй силы. И типирь люди, мож пувісти інстиктивно варувт ся бзины, ни садят ї пиля опшаря, ниґда пиля ний ни ставут припочити. У Березниках, як и у каждōму селі, сут міста, які принято называти нечистыми, котрых ся люди варувт, и ~ 111 ~
у ночи старавут ся їх убходити, авадь туді ни ити. Тото є рōзпутя, де по народных вірованях, часто бродит нечистоє, авадь там стойит выд пӯночи до 3. кōгутӯв. На розпуттях также, кōй заходит сонце, ворожат, ллют там, убы чилядня забрыло та мало хвōрōту. Межа має свōю містичну силу. И у динь на межи дорогы, сотин, опшаря, ни мож си сїдати припочити, бо ōна ни є людська, а иншых сил. Тōму чилядь бойит ся пхати у межу, кōй кладе городину, стройит дащо, и так дале. На мосты тоже мавут моч злі духы. Ōни гōднї на мостови перестати та замордовати чилядня, бо самі "живут пӯд мостом". Май містчиноє місто, тото є малый мӯст пиля млина, де розказувут, ож дуже часто видят мōлōду, яка там ся была утопила, а типирь бродит на тӯй теритōрії. Млин тото тоже є такоє місто, де нечиста сила ся водит. Давно млинарі фурт проносили у жертву чорного кōгута, ги бы укладали дōгōвӯр, убы духы ни мішали млинови фунґовати.Ясно, ож за тыны (тимитовы) ни треба и писати. Чим заходит сонце, та на теритōрію тына уже ити ни мож.Треба спомнити и за вōднї обєкты, як пōтӯк, зворина, ріка, кырниця. Кōй иде ся у хащу, та находит ся пиля путе, ци на кӯсници кырниця, та ни мож нараз пити из ний воды. Спиршу треба трічі веричи на ний хрест, та лише так пити. А коли зайде сонце, та уже ни мож пити из ний вōду, хōть и дуже хочеш. На тых містах у хащи, де ся датко завісив, авадь найшли тїло, де ни ясно, як чилядня умерло,ци є вто самогубиць, та мечут пару копачикӯв, так ги откуп завто, ож заходит ся на їхню теритōрію. Опасными сут также міста убийства. Бо душа убитого доты буде на тōму містови, докы ни судило ся было чōлōвікови умерти свойив смертьов. А типирь мож перейти и до нечистōй силы. Треба ~ 112 ~
пувісти, ож дводушникӯв тай босоркань наша чилядь выділят навкреме выд другых злых духӯв, по причинї, ож тото были люди, які пак звязали ся из нечистьов. Пōвноцїнными представителями сут водяникы, вōвкуны, фрас, блуд тай пōвітрулі. Дводушниками у нас называют тых людий, кōтрі у динь талантувут, ги другі, а кōй ляжут спати, та прōбужат ся їх злый бӯк, темна сторона и заставлят бродити поночи, дōкі кōгōты тричі ни запівут. Ōни мавут два сердця, и кōй умиравут та умират лише єден бӯк, а другый, также из сердцьом, убстає ся живым. Через исе двōдушник по смерти ходит поночи, стойит на рōзпутях, чекат свōю жертву, убы замордовати. Тōму сякых, кōй провадят у тын, та спиршу пōяжут ногы драчом, тай посыпавут битым склом тай маком, убы поночи ни ходили чинити біды, а збирали скло тай мак. Инако кажучи, убы мали иншу рōбōту. Босорканї. Нарōднї вірованя про босоркань у Березниках, ипен такі, ги у другых селах Боржавськōй долины, Марамороша тай другых реґіōнӯв Подкарпатя. Є їх два виды: врōдженї тай вченї. Врōдженї сут май опаснї, ōни уже ся рōдят такыми тай мавут май читаво мочи. Вченї – исе жоны, кōтрі были нормальнї, а пак через ōпридїленї ретуалы стали босорканями.Каждый тыждинь, ци місяць, в зависмости выд періода, чинят шабаш по хащах тай на гатарах, межи селами. Справлявут там усякі танцї, ōрґії из фрасами, ґōлі збиравут травы, нōсят ся на ōлінях (на рогах). Также выдбиравут выд кōрӯв молоко, исе єдно из май главных їх занять. Гōднї ся перечинити у мачку, авадь коропаню (жабу), убы ся запхати у стайню. Ōкрім сього ворожат и чинят инчаку біду чиляди. На вид ни будут ся різнити выд другых жӯн, айбо гōднї мати такі ознакы, як ōстрі, злі, часто кōсі очи, бородавку на лицьови, низдоровый цвіт кōжі и инше. Фурт ся у них рōдят хвōрі, жōвтōваті ~ 112 ~
дїти. Водяникы. У народных вірованнях, водяникы ōто вōдні містичнї истоты, кōтрі люблят силити ся пиля водяных млинӯв, пӯд мостами, у ріках. У динь ōни, ги и остальна нечистота спалят, айбо кōй прихōдят годины, та янут вылізати из воды та ходити по мостах, пиля рік. Дуже часто ōни сут пиля млинӯв, де чикавут на свōю жертву. Годнї ся перечиняти у псӯв.Старі русины Березникӯв казали, ош водяниками были усї євреї. Чōму именно євреї? Старша чилядь каже, бо ōни были нехрещині. Хōтя по вірованнях, усі тко быв нехрещеный, чилядь пōвьязовала из нечистōв силōв. Айбо у селі быв свого рода антисимітизм, через тото, ож євреї у Березниках жили на самых файных містах, мали читаво землі, мали бōвты, ґешефтовали, а прōсті русины бідовали. Тōму и зачала чилядь вірити тото, ож ōни сут нечистьов. На типирь у селі ни є и єдного єврея, а вірованя у водяникӯв ся убпстали. За водяника ми прабаба розказала истōрію.
Чōлōвік цілый динь талантовав у хащи из дрывами, а пак понадвичӯр вернув ся дōмӯв, заїв, мало припочив и дорадив ся пӯти мало у жидӯвську кōрчму, на центру. Прийшōв, корчмарь-жид налляв му децу, єдну-дві и такуй зачав бисіду. Так посидів, поговорив и пӯшōв пак дōмӯв. Ліг спати, айбо тōї ночи не спало му ся нич. Думат си, ож кидь уже ни годен уснути, та пӯде у кōнюшню (конюшня находила ся ниже школы) та дасть кōньом воды. Зобрав ся, пӯшōв. Якрас тоды были уже «страшні годины». Были у кōнюши двоє кōнюв. Узяв ґазда відро и спустив ся ид ріці, убы зачирити воды. Айбо чим лиш хōтів чиряти та щōсь го вхопило и яло тягнути у вōду. Чōлōвік изусьої силы старав ся вырвати ся: копкав нечистоє ногами, бив то відром, то ножом, що мав при сōбі, вхопив пак сокыря та убараняв ся ним. Леґдвылеґдвы выдбив ся. Ōта истота утікла гет у вōду. Уже ~ 114 ~
было ґаздови ни до кōнюв, пилувчи ся пōбӯг дōмӯв. Пак рано прōбудив ся и пӯшōв у кōрчму. Айбо сього дне, щōсь корчмаря-жида ни было. Замість нього робила му жона. «Де ти ґазда», - звідав чōлōвік, айбо жидка ни казала нич. Коли пӯшла зачирити, ци принисти палинкы, учув чōлōвік из другōї комнаты, тяжкый слабый голос корчмаря. Стало му дуже интересно та зайшōв у ōту кōмнату. Позират вӯн, а там на постили лежит жид, страшенно побитый, леґдвы живый. Тоды нарас му стало понятно, што го сий ночи у вōду тягнуло. Тот увидїв чōлōвіка и слабым голосом сердито пувів: «Добре ти лиш єдно, бо там окрім тебе ищи двоє кōнюв было, та ни мав им такōї силы, а инак ты бы своє видїв!» Вōвкуном у Березниках называли чōлōвіка, што у ночи, ни по воли, перечиняв ся у вōвка, а пак сходив у село и чинив читаво біды по людськых опшарях. Май много мочи мав, кōй наставав пōвный місяць. Но треба и пувісти, ож межи усїма нечистыми, вӯн ни так много чинит біды ипен людям, май часто нападат на худōбу. Має такі ознакы, як и по другых реґіонах краю. Фрас, авадь, чорт за народными вірованями, ходит выд пӯночи до трьох кōгōтӯв. Його місто, тото сут межі тай толокы. Годен ся перечинити у коня. Вид має такый, як и у другых реґіонах Подкарпатя, чого сь иншого у вірованях Березникӯв ни є. Кōй заходит соне, та у нас принято ни лати у чорта, убы го ни кликати ид сōбі. Блуд тай пōвітрулі. Блуд тай пōвітруля рахуют ся злыми духами, кōтрі мают силу и у динь. Блуд май часто перестає 1.-2. людий у пōлю, авадь хащи и зачне ними водити так, што люди ни будут ся рōзуміти де сут, будут за пару годин фактично ходити кругами на єднӯй теритōрії и ни рōзуміти ся. Инак може быти, ож чōлōвік ни буде ся рōзуміти та из єднōй гранкы перийде гет на другі, дуже далеко. ~ 115 ~
Авадь буде ити та фурт буде на єднōму містови. Убы ся выд сиї силы вырвати, треба было зверичи из ся цуря та взятии го на ся навборот тай молити ся Отче наш. Пōвітруля часто ся чинит на рōзпутях, коли вітру на двōрі и ни є. Часто ї видїли пиля тына, кōй ся иде на другу нидїлю пӯсля Великōдня тай восени. Вбы ся ї всокотити, кидь перестала, та треба ся также молити Отче наш. Коли нечиста сила май активна. На вто сут опридїленї дны. Мож пувісти, ож фурт выд пӯночи та до трьох кōгōтӯв. Выд 12. годин та до 1. мавут май бӯльше силы, тōму тоды люди старавут ся ниґде ни ити, а перечекати "страшнї годины". Дакōтрі злі духы прōбужавут ся и зачинавут бродити чим лиш сонце зайде.Май бульше мочи мавут на Юря, тоды й читаво ворожат босорканї. На Русальню пятницю из воды выхōдят злі духы, тото сут потопленикы, авадь нехрещенї дїти. Айбо вірованя у них, в Березниках, ни є сильноє. Май бӯльше люди вірят, ож сий ночи дуже пōвно мочи мавут босорканї. Ōни тоды збиравут травы тай чинят чиляди біду. На Ивандиль босорканї збиравут ростины, зіля, кōтрі пак будут хосновати діля шкоды при вōрōжінню. Также у літї, по хащи, иде свальба. Там босорканї свальбувут из чортами тай иншōв нечистьōв. Май велика ознака сий свальбы, ож идут ōни дуже скоро тай шумно. Дуже чути, як голосно бубнавут. На останок треба пувісти, ож у другых селах бывшого Дōвжанського ōкруга, ни є водяникӯв, но сут вірованя в бōсōркунӯв тай чорнокнижникӯв.
~ 116 ~
ЯК СЯ ВБАРАНЯТИ ВЫД НЕЧИСТŌЙ СИЛЫ Rusyn Literature Society/ Общество русиньской літературы У первōму назōрі написав'им быв, про вірованя в нечисту силу в Березниках. У єднōму из сел гōрішньої Боржавы. За народными вірованями у селах Вирхнього Марамороша сут містичнї міста, якых ся люди варувут. Уже'м писав ōж тото є: рōзпутя, межа, мосты, тимитовы, млины и вōднї обєкты. Усїх селах бывшого Дōвжанського ōкруга сут вірованя у двōдушникӯв тай босоркань. Айбо така нечисть, ги водяникы, ночникы, авадь чорнокнижникы у єднōму селі будут, а у другōму уже ньет. Приміром, у Сухӯй вмісто віровань про водяникӯв, будут вірованя про чорнокнижникӯв. Так'им мало нагадав, што было у первōму назōрі, убы мож файно подасти матеріал, што ся буде кывати другого назора. Туй я напишу, ож як ся вбараняти выд нечистōй силы, тых злых духӯв, кōтрі сут, за народными вірованями, у селах гōрішньōї Боржавы, а ипен у Березниках. Зачну из хыжі, опшаря. Чим ся покладе хыжа, та віруючі православнї, авадь греко-католицькі русины, знавут, ож треба кликати священика та робити домосятїє. Домосятїє ищи треба робити, кидь у хыжі фурт ся ставут якісь трафункы, авадь усьо ся у нїй перирабляло, та зась треба освячовати. У хыжи мавут быти іконы тай сячена вода, котра ни рас ся сятит за рӯк. Май "сильна" и буде платна тота вода, штос я сятила на Вōдōщі. На Макōвія ся посятит мак тай сӯль, што тоже треба сокотити дома. Треба пувісти так, ож сячена вода, свічкы, сӯль из маком, прōскур, ладан, сяченї на Цвітнї ниділю шуткы мают быти у каждӯй хыжи. Руснакы знавут, ож тот нӯж, што ся ним різала на Великдинь паска, треба забити у пōрӯг чуре, авадь стайнї, убы босорканї ни могли зайти, та выдобрати молоко выд худōбы. Сяк наші люди старали ~ 117 ~
ся всокотити маржину выд них.Вечером, перед такыми днями, ги Русаля, авадь Ивандиль, знала чилядь посыпати опшаря (по межах ґаздӯвства), убы ниякі злі духы, ни могли зайти. Што робити, кидь треба ти даґде ити у ночи? Треба пувісти, ож як зайде сонце, уже настане потемок, та ни треба бы ходити поночи, а кидь уже ходити, та треба бы ни єднōму, а трьом. Тоды нечисть ни має такōй мочи. Туй ся указує симвōлізм цифры три, што симвōлізує Трōйцю. Из сōбōв фурт треба мати штōсь сяченоє. Тото може бытии дора из церкви, хрестик на шиї, дарабчик прōскура ци штōсь инше.У ночи ни бажано ся кланяти людям, кōтрых стрічаш на улици, ліпше си прӯйти. Бо кидь ся поклониш, а в ōтвіт нич ни учуєш, та буде значити, ож тото чилядня (ци ни чилядня) уже штō сь ни доброє талантує. Кидь тя нагле штōсь пристрічат на рōзпутю, пиля тына, чуєш, ож штōсь за тōбōв иде, авадь видиш што сь нидалеко выд себе нипонятноє, та треба пувісти: "Всякоє дыханіє да вохвалит Господа". Кидь тото простый чōлōвік, авадь так пувісти, ни злый дух, та має ти ōтвітити:" И я хвалю!". Кидь в ōтвіт нич ни чуєш, та треба ити де идеш, ни убзирати ся, старати ся дӯйти чим май скорше. Завто и казала стара чилядь, ож треба из сōбōв мак з сӯльōв носити, убы, кидь сяк ся стане, та зад себе тым посыпати. Так ни мала бы нечисть дōступу до чōлōвіка. Ни мож ся у ночи знакомити из кымōсь. Май бӯльше исе ся кыват молодых. Хлопчищови, кидь стрітит файну дївку, а ни буде ї знати, тко ōна, та ни треба ся вести на тото, убы из нив говорити, знакомити ся. Ги правило, ōна перва зачни бисїду. За народными вірованями, тото годна босорканя ся перечинити на красну дївку, убы пак хлопчища заминити на шабаш, на гатар, ци на їхню свальбу. Сяк ипен и дївцї ни мож вести бисїду из хлопчищом, бот ото годен ся фрас у чōлōвіка изробити. Кōй чōлōвік иде такыми містичными містами, ~ 117 ~
ги рōзпутя, мӯст и тд., та, убы ся всокотити выд ворожок, ци злых духӯв, мече на них хрест. Бажано рōзпутя убходити, ни ити на такі міста. А выд пӯноче до єднōй годины ни треба никуды ити, а ліпше перечекати, бо тоды нечиста сила май читаво силы має. Ōтдїльно треба написати про містичноє місто наміт, выд слова "намитати". Исе місто, де было вчинено самоубийство, через пролив крыве, авадь пōвішеня. Уже'м писав, ож душа пōвішеника доты буде на містови самоубийства, докы їй ся судило было прожитии земный живӯт, тōму злый дух туй буде до того часу активный. Чōму злый дух? Тōму, бо при самоубийстві, ангелхранитиль лишат чōлōвіка, а його місто занимат дявол, кōтрый пак ним и управлят. Май точно ни чōлōвіком, а його душōв. Даколи пōвішеника такуй и хоронили на тōму містови, де ся вӯн завісив, айбо у днешный час ньет. Чōлōвік, кōй зайде на наміт, та дащо мече на нього выд себе, рӯску, каміниць, ци што сь инше, сяк ся выдкуплює, ож зайшōв на його теритōрію, што и служит про чōлōвіка защитōв.Медоты варованя выд двōдушникӯв тай самогӯбцїв єднакый. Кōй умрут, ногы тай рукы язали їм драчом, убы поночи ни мӯг ходити. Посыпали сӯльов из маком, убы ни мав силы людям шкōду робити, а поночи мак збирав. Даколи треба было пробивати сердце осиковым колом, бо читаво біды ся по селу робило.Треба пувісти, ож ростины руснакы часто хосновали про варованя выд злых духӯв. Тото є мак, осика, ги уже сте прочитали. Годен бытии тимян, листя из котрого хосновали, убы убкурьовати опшаря тай худōбу. Боят ся го дуже босорканї, на тото опшаря ōни ни зайдут. Также босорканї боят ся часныку тай сяченōй воды. Тōму люди носили из сōбōв зубок часныка.А як ся вбараняли выд злых духӯв? Выд вōвкуна ся вбараняли, ги выд обычного вōвка. Инакых метōдӯв ни было. Били го тым, што ся лиш пӯд рукы попадало. Пак израненный вōвкун ~ 119 ~
зась перечиняв ся на чōлōвіка.Убы ся всокотити выд фраса, помагав часнок. Много ищи є метōдӯв выд нього. Тото, по факту, є вшитко сяченоє: мак, шуткы, вода, сӯль, ладан и инше. Убы ся всокотити выд водяника, треба мати из сōбōв дащо сяченоє, веричи на нього хрест. Млинарі, кōтрым мусай было май часто"контактовати" из водяниками, пӯдписовали из ним контракт – приносили у жертву чорного кōгута. Убы млин фунґовав, тай ōни ни мішали.Блуд ся бойит соле тай огне. Кидь рōзумієш, ож водит тя, та треба зверичи из ся цуря, та взяти ги нарубы, а ōбӯв пōміняти из єднōй ногы на другу. Проти пōвітрулі поможе, кидь нӯж сяченый на Великдинь, забити у зимлю, де ōна є. Выд сих двох помагат молитва "Отче Наш". Треба пувісти ищи про звыкы нашых руснакӯв. Кōй ся робит причина на паску, та ґаздыня на ний клала шуткы, што ся сятили на Цвітну нидїлю, убы всокотити выд нечистōй силы. Тай вшиткі двирі тай возоры мали быті закрыті, убы из сквозняком нич до хыжі тоды ни зайшло. Кōй наставала туча, бура и дуже бив грӯм, та у хыжи ся палила свічка, што ся сятила на Стрітеня, убы туча проходила. Также у церкви тоды били у дзвоны. Вірили, ож звук дзвона може розогнати хмары.Но на останок треба пувісти, ож исе усьо сут лише нарōднї вірованя. Чуднї наші люди. Сут ōни дуже віруючі, айбо за єдным разом страшно вірувут и бōят ся нечистōй силы тай усякыми методами ся выд ний убаранявут. Єдно што май сильно помагат чōлōвікови – ōто причастя. Чōлōвіка, што фурт ся спōвідат и причастат, убыйде, нидокыне ся вшитка зла сила, йōму ся бōяти ніщо.
~ 120 ~
СЕРДЕЧНО ДЯКУЄМЕ БОГУ СЯТОМУ И ТОМУ ЧИЛЯДНИКОВИ ШТО ПУДПОРОВАВ НАМ
ФІНАНСОВО ВЫДАТИ СИЙСЮ КНИЖЕЧКУ А ТАКЖЕ ОБЩЕСТВУ РУСИНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРЫ ЗА СХОСНОВАНЫЙ МАТЕРІЯЛ
З честованьом МИТРО ПОП ИВАН БИНЯЧОВСЬКЫЙ и МИГАЛЬ ЧИКИВДЯ
Верстка проста типографічна Формат А-4 Дизайн обложкы Віктор Гордеєв Тираж 100 шт.
~ 121 ~