27 емігрантів, які прославили Україну by #tobm

Тернопільська обласна бібліотека для молоді Інформаційно-бібліографічний відділ

27 емігрантів, які прославили Україну До 27-річчя незалежності України

Біобібліографічний покажчик

Тернопіль-2018 2

УДК 01 Д 22 27 емігрантів, які прославили Україну [Текст] : біобібліогр. покажч. / Упр. культури Терноп. облдержадмін. ; Терноп. обл. б-ка для молоді ; інформ.бібліогр. від. ; уклад. І. Грицишин. – Тернопіль: [б.в.], 2018. – 102 с. У даному виданні подано історії 27 українців, які прославили нашу державу на весь світ. Покажчик адресовано широкому загалу читачів, усім, хто цікавиться українською історією, наукою, мистецтвом. Редактор: З. Біла Відповідальна за випуск: Л. Гук Комп’ютерний набір: І. Грицишин Дизайн обкладинки: П. Гук

Тернопільська обласна бібліотека для молоді, 2018 Адреса: м. Тернопіль, вул. Нечая, 29 Контактні телефони: (0352) 52-64-49, 25-97-05, 25-97-15 https//tobm.org.ua/ E-mail: yothlib@ukr.net

Від укладача Так склалося, що в результаті складних історичних подій мільйони українців роз'їхалися по світу в пошуках кращого життя, а іноді і просто заради виживання. Як наслідок, у багатьох країнах утворилися багатотисячні українські діаспори, які зберігали пам'ять про українські корені, прищеплювали дітям любов до України, її мови та традицій. На чужині наші співвітчизники займали важливі державні посади, підкорювали світ кіно, музики, високої моди і технологій, здійснювали епохальні наукові відкриття, літали в космос та робили важливі наукові відкриття для людства. Пропонуємо вам історії 27 українців, які прославили нашу державу на весь світ. Доповнюють видання іменний та географічний покажчики. Даний покажчик адресовано широкому загалу читачів, усім, хто цікавиться українською історією, наукою, мистецтвом.

Архипенко Олександр

Олександр Архипенко – один із найвідоміших скульпторів ХХ сторіччя, засновник кубізму в скульптурі. Олександр Архипенко народився 30 травня 1887 року у Києві. У 1902-1905 роках хлопець навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений у листопаді 1905 за участь в учнівському страйку. У 1906 продовжив навчання мистецтву у Сергія Світославського. У 1906 у Києві разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку власних творів. У цьому ж році переїхав до Москви, де продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури. У 1908 році переїхав до Парижа і продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. Оселився в колонії художників «Вулик» разом із художниками Володимиром Барановим-Россіне, Сонею Делоне, Натаном Альтманом – вихідцями з України. Там познайомився з А. Модільяні, А. Годьє-Бжеско та іншими. У 1910 відкрив у Парижі власну школу, ввів у скульптуру нові естетичні елементи – моделювання простору, вглиблені форми і прозорість. Вже тоді скульптор шукав оригінальні форми, прагнув поновому зображати реальність, але не знаходив підтримки 5

ані серед московських викладачів, ані паризьких. У той час Пікассо започаткував нову течію кубізму в живописі, а українець переніс цей стиль у скульптуру. Скульптору виповнилося 23 роки, а виставка його робіт уже мандрувала Європою, але публіка ще не завжди була готова сприймати такий стиль, проте резонанс у Європі йому був забезпечений. У 1920 році Архипенко став першим українцем, що взяв участь у Венеційському бієнале. Через рік відкрив свою школу у Берліні, і продовжив експерименти. Замість класичних бронзи та мармуру, у скульптурах використовував дерево, скло, метал, а часом розфарбовував роботи. Після того як його виставка побувала у Нью-Йорку, О. Архипенко теж вирішує податися з дружиною у США. Через 5 років він отримав американське громадянство. Творча спадщина Олександра Архипенка налічує понад 1000 скульптур, картин і творів живопису. Його скульптури і картини зберігаються у 48 музеях (в тому числі Київському та Львівському музеях українського мистецтва), у приватних колекціях. Митець також займався викладацькою діяльністю в 17 університетах і мистецьких навчальних закладах та у п’яти заснованих ним школах мистецтв (Париж, Берлін, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго). Був членом журі виставкових комітетів, учених рад багатьох музеїв та університетів, серед них таких як музей Метрополітен у Нью-Йорку, Пенсільванська академія мистецтв, Інститут Карнегі, Бостонський музей образотворчого мистецтва. І хоча з Україною Архипенка розділяли тисячі кілометрів, він не втрачав контакти з вітчизняними митцями. Розробляв пам’ятники Франку, Шевченку та князеві Володимиру, а довідавшись, що в Україні голод, віддав одну зі скульптур на головний приз лотереї, аби передати виручені кошти жертвам. 6

Помер Вудлон.

у Нью-Йорку, похований

на кладовищі

Література Гайдар Ю. Український ґрунт Олександра Архипенка [Текст] / Ю. Гайдар // Літературна Україна. – 2014. – 23 січ. – С. 1, 13. Олександр Архипенко [Текст] : альбом / упоряд. Л. І. Масловська. – Київ: Мистецтво, 1989. – 200 с. : іл. – Текст укр., рос. мовами. Сидор-Гібелінда О. Українці на Венеційській бієнале: сто років присутності [Текст] / О. Сидор-Гібелінда. – Київ : Наш час, 2008. – 303 с. – (Невідома Україна).

Воргол Енді

Енді Воргол або Андрій Варгола – всесвітньо відомий американський митець українсько-лемківського походження, один із засновників поп-арту та культова постать в історії сучасного мистецтва. Художник, ілюстратор, дизайнер, скульптор, письменник, продюсер, кінорежисер, видавець, колекціонер, залишив по собі величезний творчий спадок і ще за життя став легендою. 7

Енді Воргол народився 6 серпня 1926 році в місті Піттсбург, у сім’ї емігрантів першого покоління, вихідців з лемківського села Микова. Юлія Варгола, мати Енді, мала надзвичайний художній хист: майструвала з консервних бляшанок та гофрованого паперу квіти, вишивала картини за лемківськими мотивами та на релігійні теми, розписувала писанки. Саме мати дала поштовх розвитку талантів сина. У вересні 1941 року, закінчивши початкову школу, Енді розпочав навчання у Вищій школі Шенлі в Оукленді. У період з 1945 по 1949 рік навчався в рідному місті в інституті Карнегі, спрямованість якого – технологічні спеціальності, вивчав комерційне мистецтво. Навчався Енді Воргол завжди добре і часто був незрозумілий вчителям і однокурсникам. У той час він повністю відповідав стереотипу генія. Відразу після закінчення навчання зважився виїхати до Нью-Йорка. Спочатку Енді оформляв вітрини магазинів, робив листівки та плакати, потім працював художникомілюстратором в різних журналах, у тому числі і «Vogue». Перший успіх йому принесли малюнки для взуттєвої компанії «І. Міллер» із зображенням взуття, намальованого чорнилом із спеціально зробленими ляпками. На початку 60-их років Енді захопився темою американських продуктів. Його прості, на перший погляд, примітивні малюнки – банки «Кока-коли» та консерви томатного супу «Кемпбелл», чи навіть просто символ долара у різних варіаціях стали культовими. Художник миттєво став сенсаційно відомим. Фірмовим стилем Воргола були портрети знаменитостей у техніці шовкографії – повторення одного й того ж зображення. Першим був малюнок обличчя зірки Мерилін Монро. Одне й те ж обличчя у різних неймовірних кольорах – саме з цим дотепер асоціюється Воргол у більшості людей. Згодом митця зацікавив 8

соціалістичний агітпроп, і він у своїй манері намалював купу портретів китайського диктатора Мао Цзедуна, чимало варіацій на тему серпа та молота, команданте Че тощо. Сотні людей мріяли побачити себе на його полотнах, тисячі марили про знайомство з ним. У 1980-ті роки до Воргола прийшов комерційний успіх. Фірма Absolut Vodka обрала його картину для своїх реклам і це принесло ще більше слави. Останньою серією робіт, створеною Ворголом була серія портретів британської королеви Єлизавети. Помер Енді Воргол 22 лютого 1987 року у НьюЙорку. Творча спадщина Воргола була настільки великою, що розпродаж його майна на аукціоні «Сотбі» в НьюЙорку затягнувся на 9 днів. Загальна вартість проданого майна склала 20 мільйонів доларів. Митець створив близько 10 тисяч робіт: фотографії, картини, ілюстрації, скульптури, інсталяції, кінофільми, книги. Література 24 емігранти, які прославили Україну на весь світ [Текст] // Українське слово. – 2017. – 6-12 верес. – С. 8-9. Килимник Ю. За що світу варто сказати спасибі українцям [Текст] / Ю. Килимник // День. – 2010. – 28 квіт. – С. 6. Розпродаж його творів на аукціоні «Сотбі» тривав 9 днів [Текст] // Шкільний світ. – 2013. – № 4. – С. 18-19.

Гаврилишин Богдан

Зазвичай, коли згадують ім’я Богдана Гаврилишина, говорять про те, що цей чоловік був «одним із найвпливовіших українців світу», «видатним економістом», «консультантом урядів», «засновником бізнес-освіти»… Насправді ж, Гаврилишин – більше ніж громадський діяч та економіст. Він – український герой, адже його життя схоже на сценарій фільму, епізоди якого подекуди тримають у напруженні не гірше, ніж у гостросюжетному фільмі. Богдан Гаврилишин народився 24 жовтня 1926 року у селищі Коропець на Тернопільщині. Три роки хлопець навчався у початковій школі в с. Жизномирі, згодом – у Бучацькій державній гімназії, яку після приходу радянської влади перетворили на середню школу. З вересня 1941 року навчався у Чортківській та Дрогобицькій гімназіях. Під час Другої світової війни у 1944 році сімнадцятирічного Богдана вивозять до Німеччини на примусові роботи. У 1945 році він перебуває у таборі для переміщених осіб, а 1947 року виїжджає до Канади, де працює лісорубом, потім офіціантом і стає першим з повоєнних емігрантів, який вступив до Університету Торонто. 10

У 1952 року Б. Гаврилишин отримав диплом інженера, а у 1954-му – диплом магістра. Пропрацювавши в міжнародній компанії три роки, був направлений на навчання до Міжнародного інституту менеджменту у Швейцарії. У 1960 році розпочалася багаторічна педагогічна діяльність Богдана Гаврилишина. Вісім років він керував навчальними програмами в Міжнародному інституті менеджменту в Женеві, викладав курси з економічного розвитку, світового бізнесового середовища, керування міжнародними операціями та державного управління. Згодом став директором цього навчального закладу й керував ним 18 років. Водночас Гаврилишин не полишав громадської діяльності. У 1972 році його обирають членом Римського клубу, у 1973 – членом Міжнародної академії менеджменту, у 1975 – членом Світової академії мистецтва та науки. У 1976 році Гаврилишину присвоєно ступінь доктора економіки Університету Женеви, почесного доктора права Йоркського університету (Канада) 1984 року та Університету Альберти (Канада) в 1986 році. Згодом доктор він отримує почесну відзнаку (Engeneering Hall of Distinction) Університету Торонто (Канада). Богдан Гаврилишин створив Міжнародний центр перспективних досліджень, Міжнародний інститут менеджменту в Індії, опісля – в Україні (1990). Став співзасновником Європейського форуму з менеджменту у Давосі (тепер Світовий економічний форум). Був консультантом компаній General Electric, IBM, Unilever, Phillips, радником кількох країн. Богдан Дмитрович мав високий міжнародний авторитет був знаним консультантом з питань державного управління та міжнародного бізнесу, виступав доповідачем, модератором і головою на міжнародних 11

наукових конференціях та семінарах у понад 70 країнах світу. В науковому доробку вченого понад 100 статей з проблем менеджменту, освіти в галузі менеджменту, економічного та політичного середовищ. Написав дві книги, одна з них – «Дороговкази в майбутнє – до найбільш ефективних суспільств» - набула світового визнання і видана вісьмома мовами. З кінця 1988 року доктор Гаврилишин присвятив свою діяльність Україні. Він ініціював заснування Академією наук України та МІМ-Женева спільного підприємства – Міжнародний інститут менеджменту в Києві (МІМ-Київ), який першим у колишньому СРСР почав готувати магістрів бізнес-адміністрування. До 2013 року очолював Наглядову раду Міжнародного інституту менеджменту. За активної участі та організаційної допомоги Богдана Гаврилишина в 1989 році в Україні було створено Міжнародний благодійний фонд «Відродження», що фінансувався Джорджем Соросом. З початку діяльності фонду і до 1998 року науковець очолював Наглядову раду цієї громадської організації, головною метою якої став розвиток в Україні засад громадянського суспільства в культурній, освітній, науковій та соціальній сферах. У 2010 році Богдан Дмитрович заснував благодійний фонд, фінансував програму «Молодь змінить Україну», у рамках якої понад 80 груп молодих людей їздили в освітні відрядження в економічно розвинуті країни. У 2011 році у Києві була видана друга книга спогадів Гаврилишина – «Залишаючись українцем». У цій книзі Гаврилишин розповідає про свій цікавий і надзвичайно насичений життєвий шлях, перед читачем постають важливі події, активним учасником яких був автор. Помер Богдан Гаврилишин 24 жовтня 2016 року у Києві. 12

Великий українець Богдан Гаврилишин був не лише великим економістом і громадським діячем, а й взірцем мудрого наставника для майбутніх поколінь. Література Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє [Текст] : до ефективніших суспільств / Б. Гаврилишин. – Київ : Основи, 1993. – 238 с. *** Висоцька С. Він залишив слід в історії України [Текст] / С. Висоцька // Вільне життя. – 2017. – 13 січ. – С. 2. Гаврилишин Богдан Володимирович – економіст, політолог, футуролог, громадський діяч [Текст] // «Журавлина» книга [Текст] : Терноп. укр. зах. діаспора : словн. імен. Ч. 1 : А-Ї / упоряд. Б. Мельничук, Х. Мельничук. – Тернопіль : [б. в.], 1999. – С. 105. Гаврилишин В. Від лісоруба – до радника президентів: уроки життя Богдана Гаврилишина [Текст] / В. Гаврилишин // Наш день. – 2016. – 19-25 жовт. – С. 9. 24 емігранти, які прославили Україну на весь світ [Текст] // Українське слово. – 2017. – 6-12 верес. – С. 8-9. Дубровик-Рохова А. Хто і чим врятує Україну – уроки Великого Українця [Текст] : до сороковин відходу у вічність Богдана Гаврилишина / А. Дубровик-Рохова // День. – 2016. – № 2-3 груд. – С. 15. Надія і сподівання [Текст] // Шаров І. 100 сучасників: роздуми про Україну [Текст] / І. Шаров. – Київ : Преса України, 2002. – С. 59-64.

Новосядлий Б. Людина з планети майбутнього [Текст] / Б. Новосядлий // Свобода. – 2006. – 18 жовт. – С. 5. Проживши три чверті свого життя поза межами України, він завжди і всюди представлявся: «Богдан Гаврилишин, українець» [Текст] : не стало нашого земляка, одного з найвідоміших економістів світу // Нова Тернопільська газета. – 2016. – 26 жовт.-1листоп. – С. 6. Сташко Ж. Богдан Гаврилишин – найвпливовіший українець у світі [Текст] : цікаві спогади й життєві факти / Ж. Сташко // Краєзнавство, географія, туризм. – 2018. – № 4. – С. 4-12. The Ukrainians: історії успіху [Текст] : 20 інтерв'ю про успіх, ініціативу та відповідальність / упоряд. Т. Прокопишин, В. Бєглов, І. Березніцька. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2015. – 255 с.

Гніздовський Яків

Українсько-американський митець Яків Гніздовський більшу частину життя провів за межами Батьківщини. Завдяки талантові і наполегливій праці він здобув 14

визнання, світову славу і нині вважається одним із найвидатніших графіків ХХ століття. Народився Яків Гніздовський 27 січня 1915 року у селі Пилипче, що на Тернопільщині. Талант до навчання у хлопця проявився ще змалечку, тож після закінчення сільської школи батьки відправили його вчитися до Чортківської приватної гімназії ім. Маркіяна Шашкевича. Гімназія належала до системи зразкових середніх шкіл Українського педагогічного товариства. З 1933 року навчався у Львівській духовній семінарії. У 1938-му у Львові вийшла книжка «Стародавні перекази» з 10-а ілюстраціями Якова Гніздовського. Навчання не вдалось закінчити – почалась війна. Молодий художник не зміг уже повернутися до Галичини. Воєнні роки він провів у Хорватії, де вчився в Загребській академії мистецтв. Наприкінці війни опинився в Баварії, де перебував у таборі для переміщених осіб біля Мюнхена. Свої враження від таборового життя Гніздовський зобразив 1948 року на картині «Скитальці» («Переміщені особи»). У 1949 році Яків Гніздовський переїхав у США, оселився в місті Сент-Пол (Міннесота). Потім був переїзд до Нью-Йорка і найважчі пошуки в житті – пошуки власного мистецького шляху. Переселившись у дешеву неопалювану квартиру в Східному Бронксі, зайнявся творчістю. Незважаючи на обставини, які не завжди складались на його користь – художник постійно працював. Бувало, не маючи грошей на полотно, малював на старій мішковині. Замість дощок і естампів використовував дешевий лінолеум. Проте мистецтву віддав увесь свій талант, присвятив усе життя, створивши чудові роботи в техніці дереворізу, ліногравюри й офорту. Малював художник і екслібриси, й книжкові обкладинки, ілюстрації (збірка Стенлі Кюніца «Творець відображень», збірка оповідань А. Лотоцького «Козак Байда», «Слово о полку Ігоревім», збірки поем Івана Драча 15

англійською мовою, збірки В. Симоненка, Б.-І. Антонича тощо) й поштові марки. Але саме дереворити зробили Якова Гніздовського відомим у мистецьких колах Сполучених Штатів, принесли йому заслужене визнання і славу. Спадщина Якова Гніздовського налічує сотні картин, більше 300 гравюр (ксилографії, офорти та ліногравюри). Дві його картини – «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» в свій час прикрашали кабінет президента США Джона Кеннеді в Білому домі. Значну частину життя Яків Гніздовський провів за межами України, але завжди контактував з українськими організаціями США і Канади. Він писав: «Я ніколи не почував себе емігрантом. Я вважав себе туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну і не завжди має для цього бодай мінімум засобів». Яків Гніздовський помер 8 листопада 1985 року. Він просив повернути його по смерті в Україну. Заповіт митця було виконано. У 2005 році на церемонії перепоховання художника у Львові тодішній посол США в Україні Джон Е. Гербст зазначив: «він ...повертається на свою Батьківщину, залишаючи в Америці велику культурну спадщину». Єдиним музеєм життя і творчості Якова Яковича Гніздовського в Україні є шкільний музей на його малій батьківщині, в селі Пилипче Борщівського району. Музей став місцем, де трепетно бережуть пам'ять про славетного земляка. А екскурсоводами є самі школярі, які з великою любов’ю розповідають гостям про майстра та його твори. 27 січня 2015 року, в 100-ліття від дня народження художника, на Тернопільщині стартував ювілейний Рік Якова Гніздовського. Його ім'ям названо вулиці у Львові, Тернополі та Борщеві. Національний банк України ввів в обіг ювілейну пам'ятну монету. Відбулися виставки робіт видатного графіка в Києві, Львові, містах Тернопільщини. 16

Видано каталоги виставок. Опубліковано десятки статей та мистецьких розвідок про майстра. Література Абліцов В. Талант, визнаний світом [Текст] : (80річчя з дня народження Я. Гніздовського) / В. Абліцов // Голос України. – 1995. – 1 лют. Авраменко О. Велич Якова Гніздовського [Текст] / О. Авраменко // Укр. слово. – 2004. – 7-13 лип. – С. 15. Антонович-Рудницька М. Реквієм Якову Гніздовському [Текст] / М. Антонович-Рудницька // Сучасність. – Мюнхен, 1986. – Ч. 4. – С. 44–51. Антонович-Рудницька М. Яків Гніздовський [Текст] / М. Антонович-Рудницька // Образотворче мистецтво. – 2004. – № 3. – С. 28-31. Бубній П. Відомий і невідомий Яків Гніздовський [Текст] / П. Бубній // Русалка Дністрова. – 1995. – №. 1. – С. 4. Бубній П. Гніздовський Яків Якович (27.01.191508.11.1985) – графік, живописець, скульптор [Текст] / П. Бубній, І. Дуда // ТЕС. – Тернопіль, 2004. – Т. 1. А-Й. – С. 371-374. Бубній П. Дивосвіт Якова Гніздовського [Текст] / П. Бубній // Вільне життя. – 2005. – 3 верес. – С. 5. Бубній П. Його знає світ [Текст] : (80-річчя художника Я. Гніздовського) / П. Бубній // Свобода. – 1995. – 31 січ. Бубній П. Український соняшник у Білому домі [Текст] : (про Я. Гніздовського) / П. Бубній // Вільне життя. – 1990. – 29 трав. Бубній П. Хто знав Якова Гніздовського [Текст] / П. Бубній // Західна Україна. – 1992. – № 25.

Бубній П. Яків Гніздовський: відомий і незнаний [Текст] // Тернопілля’95: регіон. річник. – Тернопіль, 1995. – С. 373–382. Бубній П. Яків Гніздовський: довга дорога додому [Текст] : 100-річчю з дня народж. митця присвячено / П. Бубній. – Тернопіль : Терно-граф, 2014. – 39 с. : іл. Вандзеляк, Г. У рамках «Року Якова Гніздовського» [Текст] / Г. Вандзеляк // Свобода. – 2015. – 30 січ. – С. 4. Велиган Я. Повернення [Текст] : (виставка творів Якова Гніздовського) / Я. Велиган // Вільне життя. – 1990. – 5 черв. Виставка з нагоди 100-річчя від дня народження українсько-американського мистця Якова Гніздовського [Текст] / авт. ст. Н. Собкович, Р. Ференцевич. – Київ : [б. в.], 2015. – 55 с. Гніздичківський М. За прикладом славного земляка [Текст] : [до 93-ї річниці з дня народження Я. Гніздовського] / М. Гніздичівський // Свобода. – 2008. – 1 берез. – С. 6. Гніздовський Я. Масова механічна репродукція [Текст] / Я. Гніздовський // Хроніка’2000. – Київ, 2000. – Вип. 39–40. – С. 209–218. Гніздовський Я. Пробуджена царівна [Текст] : уривок з того, що не буде ніколи написане / Я. Гніздовський // Русалка Дністрова. – 1995. – № 1. Гніздовський Яків – художник [Текст] // «Журавлина» книга: тернопільська українська західна діаспора: словн. імен / упоряд.-ред. Мельничук Б., Мельничук Х. – Тернопіль, 1998. – Ч. 1. – С. 144. До 100-річчя Якова Гніздовського [Текст] : [про кн. «Яків Гніздовський : довга дорога додому»] // Літературний Тернопіль. – 2015. – № 2. – С. 66. Дуда І. Борщівщина літературна, мистецька, наукова [Текст] : [відомості про худож. Я. Гніздовського] / І. Дуда // 18

Літопис Борщівщини : іст.-краєзн. зб. / ред. І. Скочиляс, М. Сохацький. – Борщів : Джерело, 1994. – Вип. 5. – С. 80. Дуда І. Митці-тернополяни в діаспорі [Текст] : графік, живописець і скульптор Яків Гніздовський / І. Дуда // Тернопіль. – 1994. – № 2–3. – С. 24. Дуда І. Яків Гніздовський. Повернення мистця [Текст] : (до 100-річчя уродин) / І. Дуда // Літературний Тернопіль. – 2015. – № 1. – С. 128−132. Заморська Л. Художник, що підкорив світ [Текст] / Л. Заморська // 20 хвилин. – 2010. – 1-2 лют. – С. 13. Золотнюк А. Яків Гніздовський – абсолютний художник [Текст] / А. Золотнюк // Вільне життя. – 2015. – 4 лют. – С. 12. Іщенко О. Ікони Якова Гніздовського [Текст] / О. Іщенко // Історичний календар’2000. – Київ, 1999. – Вип. 6. – С. 338–339. Карачко С. Галицький птах з американською ознакою [Текст] : [про Я. Гніздовського] / С. Карачко // Музеї України. – 2011. – № 3. – С. 18-19. Карпович В. «Аристократ української графіки» [Текст] / В. Карпович // Русалка Дністрова. – 2010. – Ч. 1. – С. 4. Кошелівець І. Третій вимір [Текст] : (про Я. Гніздовського) / І. Кошелівець // Київ. – 1991. – № 8. – С. 160 – 164. Лешко Я. Яків Гніздовський : маляр, графік [Текст] / Я. Лешко // Артанія. – 2010. – № 1. – С. 130-137. Мадзій І. Галицький майстер, який вразив світ [Текст]: [Я. Гніздовський] / І. Мадзій // Вільне життя. – 2011. – 18 берез. – С. 8. Маричевська О. Живопис Якова Гніздовського: епоха, час та людина [Текст] / О. Маричевська // Образотворче мистецтво. – 2013. – № 1. – С. 92-95.

Машлянка Б. «Світової слави графік» повернувся на рідну Тернопільщину [Текст] / Б. Машлянка // Місто. – 2005. – 23 лют. – С. 6. Мельник О. Повернення [Текст] : [про укр. художника Я. Гніздовського, який жив і працював у США, вихідця з Тернопільщини] / О. Мельник // Уряд. кур’єр. – 2005. – 16 груд. – С. 9. Мельничук Б. Його «Соняшник» цвіте у Білому домі [Текст] / Б. Мельничук, В. Уніят // Тернопіль вечірній. – 2011. – 26 жовт. – С. 8. Митець українського зарубіжжя [Текст] : 27 січня виповнюється 95 років від дня народження Я. Гніздовського // Шкільна бібліотека. – 2009. – № 12. – С. 64-66. Нікітіна Ю. Тернопільщина відзначає 100-річчя від дня народження Якова Гніздовського [Текст] / Ю. Нікітіна // Номер один. – 2015. – 4 лют. – С. 15. Оленич Л. Майстер витончених ліній [Текст] : [графіка Я. Гніздовського] / Л. Оленич // Вільне життя. – 2015. – 30 січ. – С. 6. Певний Б. Світової слави (Я. Гніздовський) : [Текст] / Б. Певний // Дзвін. – 1990. – № 10. – С. 145-151. Певний Б. Щоб вітер не завіяв слідів [Текст] : (Я. Гніздовський) / Б. Певний // Україна. – 1990. – № 25. – С. 12–14. Пенькало І. Гравюри українського художника прикрашають Білий дім [Текст] : днями виповниться 100 років із дня народження відомого у світі майстра різця і пензля Якова Гніздовського / І. Пенькало // Урядовий кур`єр. – 2015. – 24 січ. – С. 10. Пенькало І. Мої вівці заблукали аж до Індії [Текст] : до 100-ліття з дня народження Якова Гніздовського / І. Пенькало // Голос України. – 2015. – № 7 лют. – С. 12.

Пенькало І. Художник світової слави [Текст] : до 100річчя з дня народження Я. Гніздовського / І. Пенькало // Вільне життя. – 2014. – 3 жовт. – С. 6. Петрашик В. Яків Гніздовський [Текст] / В. Петрашик // Образотворче мистецтво. – 2008. – № 4. – С. 46-47. Питляр О. Молодість Якова Гніздовського [Текст] / О. Питляр // Русалка Дністрова. – 1998. – Ч. 14. – С. 4, 7. Повернення Якова Гніздовського [Текст] // Демократична Україна. – 1995. – 7 лют. Проців О. Яків Гніздовський – всесвітній геній з Тернопілля [Текст] / О. Проців, І. Гаврищак // Медична академія. – 2015. – 21 трав. – С. 11. Ранніт А. Яків Гніздовський – український гравер [Текст] / А. Ранніт // Сучасність. – Мюнхен, 1985. – Ч. 9. – С. 46–55. Роздобудько І. Яків Гніздовський: шкода праці того, хто хоче малювати свідомо [Текст] / І. Роздобудько // Родослов. – 1992. – № 15 – 16. – С. 3. Сиротинська Н. Релігійне малярство Якова Гніздовського [Текст] / Н. Сиротинська // Історія релігій в Україні. Матеріали XIV-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 11 травня 2004 р.). – Львів, 2004. – С. 127-132. Собкович Н. Яків Гніздовський: «Я ніколи не почував себе емігрантом» [Текст] / Н. Собкович // Тернопіль вечірній. – 1996. – 27 лист. Собкович Н. Зірка його життя [Текст] : (укр. художник Я. Гніздовський) / Н. Собкович // Вільне життя. – 1995. – 10 лют. Собкович Н. Релігійне малярство Якова Гніздовського [Текст] / Н. Собкович // Історія релігій в Україні. Матеріали XIV-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 11 травня 2004 р.). – Львів, 2004. – С. 132-137. 21

Соняшник на осонні: Яків Гніздовський [Текст] : метод. рек. до 100-річчя від дня народж. Якова Гніздовського (1915-1985) / Департамент культури, релігій та нац. Терноп. облдержадмін. ; КУТОР «Терноп. обл. б-ка для молоді» ; автор-уклад. С. Воробель ; ред. З. Біла. – Тернопіль : [б. в.], 2015. – 31 с. Собкович Н. Релігійне малярство Якова Гніздовського [Текст] / Н. Собкович // Літопис Борщівщини. Вип. 11. – Борщів, 2006. – С. 71-74. Степовик Д. Пробудження царівен [Текст] : гравюри Якова Гніздовського із США прибули на Україну / Д. Степовик // Культура і життя. – 1990. – 13 трав. Степовик Д. Соняшник на осонні [Текст] : (про Я. Гніздовського) / Д. Степовик // Наука і культура. Україна. – Київ, 1990. – Вип. 24. – С. 346–355. Степовик Я. Яків Гніздовський [Текст] : внесок у сакральне мистецтво США / Я. Степовик // Всесвіт. – 1998. – № 7. – С. 160–166. Стецько В. Яків Гніздовський: повернення в Україну [Текст] / В. Стецько // Соломія. – 2015. – № 1. – С. 3. Сторіччя Якова Гніздовського [Текст] // Літературна Україна. – 2015. – № 16 лип. – С. 16. Татаренко В. Повернення [Текст] : (про Я. Гніздовського та виставку його полотен у Держ. музеї укр. образотвор. мистецтва) / В. Татаренко // Літ. Україна. – 1990. – 31 трав. Хаварівський Б. Повернення Якова Гніздовського [Текст] / Б. Хаварівський // Тернопіль. – 1995. – № 1. – С. 34–35. Хохляк М. 100 років від дня народження Якова Гніздовського [Текст] : [укр. графіка, живописця] / М. Хохляк, Є. Фалендиш // Література до знаменних і пам`ятних дат Тернопільщини на 2015 рік : бібліогр. покажч. / Департамент культури, релігій та національностей Терноп. облдержадмін., Терноп. обл. 22

універс. наук. б-ка ; уклад. М. Пайонк ; ред. О. Раскіна, Г. Жовтко. – Тернопіль : Навч. кн. – Богдан, 2014. – Вип. 25. – С. 36-40. Чорпіта О. Художник світової слави [Текст] : (до 90річчя з дня народження Якова Гніздовського) / О. Чорпіта // Свобода. – 2005. – 5 лют. – С. 6. Яків Гніздовський [Текст] // Юнак. – 1965. – № 6. – С. 2. Яків Гніздовський : геній із Тернопільщини [Текст] // Шкільний світ. – 2017. – № 8. – С. 1–4. Яків Гніздовський : «Життя людини – тільки недосконалий відблиск її власної мрії» [Текст] : бібліогр. покажч. / Департамент культури, релігій та національностей Терноп. облдержадмін., Терноп. обл. універс. наук. б-ка ; уклад. Л. Оленич. – Тернопіль : Підруч. і посіб., 2015. – 191 с. – (Родом з України ; Вип. 9). Яків Гніздовський, 1915-1985 : графік, маляр, кераміст, есеїст [Текст] // Визначні постаті Тернопілля : біогр. зб. – Київ, 2003. – С. 53-55.

Горовиць Володимир

Володимир Горовиць народився 1903 року в Києві в сім’ї музикантів Тож не дивно, що майбутній маестро вступив до консерваторії, коли йому було лише дев’ять. 23

Хлопчик годинами просиджував за інструментом і в 10 років вже грав усі твори Вагнера. Сам вивчив від початку до кінця деякі опери Римського-Корсакова, Чайковського, чим вразив педагогів і батьків. Горовіц грав віртуозно, темпераментно, знав усі твори улюблених авторів. 1914 рік назавжди змінив життя родини музиканта. Щоб допомагати сім’ї матеріально, він достроково закінчив консерваторію. Отримавши документи про освіту, став виступати з концертами. Дебютував у 1920 в Харкові. Незважаючи на важкі часи, молодий піаніст мав величезний успіх. Віртуозне володіння інструментом захоплювало публіку. За неповні півтора року освоїв фантастичний за обсягом репертуар. В одному тільки Петрограді протягом 1922-1923 років він виконав 23 концерти, що складалися з одинадцяти програм, а з жовтня 1924 по лютий 1925 дав 20 концертів, у програмі яких було 155 творів. У вересні 1925 року Володимир Горовиць отримав можливість виїхати до Німеччини (офіційно він від’їжджав на навчання). В Європі він швидко завоював популярність як концертуючий піаніст. У 1927 році Горовиць був обраний радянською владою представляти Україну на інавгураційному Міжнародному конкурсі Шопена, але піаніст вирішив залишитися на Заході і тому в конкурсі участі не брав. З 1928 року проживав у США (1944 року отримав американське громадянство). Практично все життя Володимир Горовиць вів активну концертну діяльність. Його репертуар був надзвичайно широкий – від творів Доменіко Скарлатті до творів Сергія Прокоф’єва, значне місце у репертуарі займали також авторські транскрипції популярних творів. Гра Володимира Горовиця вирізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою. 24

На піку слави Горовиць несподівано пішов зі сцени і не виступав майже 12 років. Та піаніст не марнував час вдома, а грав, вивчав нові твори, відшліфовував техніку. Звістка про те, що Горовиць вирішив знову повернутися до слухачів, спричинила справжній фурор. Тоді на його концерт-повернення у «Метрополітен-опері» (1965 р.) зібралися представники світової музичної еліти, вони були приголомшені як геніальною віртуозністю маестро, так і надзвичайно складним і багатим репертуаром, яким не міг похвалитися жоден тогочасний піаніст. Його гастрольний графік по Америці та Європі був розписаний на рік уперед. Наприкінці життя Володимир Горовиць отримав найвищу американську нагороду – Медаль Свободи (1986). З 1962 по 1989 рр. отримав 24 премії «Ґреммі» Американської академії звукозапису, що є однією із найпрестижніших нагород у сучасній музиці, яку можна порівняти із премією «Оскар» у кінематографі. Також піаніст багато гастролював: двічі побував у Росії, Японії, знов об'їздив Європу. Він грав до кінця життя. Свою останню платівку Горовиць записав за кілька днів до смерті. Помер Володимир Самуїлович Горовиць 5 листопада 1989 року в Нью-Йорку, похований у Мілані. За словами біографа Горовиця, він часто згадував Україну. Одного разу, граючи у складі англійського оркестру, розлютився і сказав: «Я українець і покажу англійцям, що таке темп». У Києві на знак пошани до талановитого краянина проводять Міжнародний конкурс видатних піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Він відбувається кожні два роки. Перший такий конкурс проведено у 1995 році.

Література Зільберман Ю. Романтик століття [Текст] : [В. Горовиць] / Ю. Зільберман // Музика. – 2004. – № 1-2. – С. 30-32. Київська симфонія Володимира Горовиця [Текст] : 1 жовтня 2003 р. виповнилося 100 років з дня народження видатного піаніста // Обрій. – 2003. – № 39. – С. 22. Масол Л. Українці у світовому мистецтві [Текст] / Л. Масол // Мистецтво та освіта. – 2004. – № 3. – С. 59-60. Мєднікова З. «Геній інтерпретації» [Текст] / З. Мєднікова // Музика. – 1995. – № 1. – С. 24-25. Поліщук Т. Володимир Горовиць: «Я ніколи не граю однаково» [Текст] / Т. Поліщук // День. – 2001. – 7 черв. – С. 5. Поліщук Т. Життя, присвячене фортепіано [Текст] / Т. Поліщук // День. – 2002. – 1 жовт. – С. 6 Талант за межею розуміння [Текст] // Nota. – 2003. – № 2-3. – С. 20-25. Фещенко О. Останній великий романтик [Текст] / О. Фещенко // Україна. – 1999. – № 4. – С. 24-25. Чигиринець А. Пам’яті В. Горовиця [Текст] / А. Чигиринець // Українська культура. – 1997. – № 8-9. – С. 12.

Делоне Соня

Перша жінка, персональна виставка якої пройшла в Луврі, законодавиця мод, жінка, яка разом з чоловіком створила мальовничий стиль «симультанизм» – все це про відому художницю Соню Делоне. Народилася Соня Делоне (Сара Штерн) 14 грудня 1885 року в Градизьку (Полтавська губернія) в родині фабричного управителя. Її дитинство пройшло серед української природи, яка наповнювала дівчину життєвою енергією. Батьки Сари померли дуже рано і дівчинку забрав у свою сім'ю дядько по матері Анрі Терк, який мав адвокатську практику в Санкт-Петербурзі, тому зміг дати Сарі прекрасну освіту та виховання. Під час шкільних канікул дівчинка подорожувала Європою, відвідувала музеї Франції, Німеччини, Італії. Ще навчаючись у гімназії у Санкт-Петербурзі, Соня вирізнялась гострим аналітичним розумом. Хоч батьки бачили в ній майбутнього математика, вчитель креслення помітив незвичайне сприйняття дівчинкою навколишнього світу, бачив, як гарно вона малює і домігся того, щоб Сара навчалася у художніх школах. Спочатку вона опановувала 27

мистецтво в Академії витончених мистецтв у Карлсруе (Німеччина). Коли Сарі виповнилося двадцять років, вона поїхала у Париж, аби зануритися у творче життя тодішньої мистецької столиці Європи. Мисткиня бере собі псевдонім Соня Терк і приєднується до руху кубістів. У 1910 році Соня виходить заміж за відомого художника Робера Делоне, який поділяє її ідеї. Разом з чоловіком Делоне розробляє принцип так званого живописного орфізма, заснованого на ефектах руху, що виникає при зіставленні контрастних кольорів. Крім орфізму, подружжя Делоне вважали основоположниками авангардного напряму «сімультантизм». Соня одночасно з художніми експериментами пошила собі в стилі сімультантизму сукню і оформила інтер’єр власного будинку. Перша світова війна змусила подружжя у 1914 році переселитися з Парижа до Іспанії, згодом до Португалії. Соня вирішує заробляти на життя своїми роботами ужиткового мистецтва. Навіть неспокійне оточення та матеріальні труднощі не згасили інтерес до мистецтва. І хоча всі турботи про сім'ю були на плечах Соні, вона залюбки творить, без проблем переключаючись з одного виду діяльності до іншого: створює моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, силуети автомобілів, театральні костюми, тче килими, ілюструє книги, займаєтся керамікою та вітражами. В Іспанії Соня знайомиться С. Дягілевим, бере участь у його антрепризі (костюми до балету «Клеопатра» на музику А. Аренського, 1918). У 1920 р. Соня Делоне створила костюми для опери «Аїда» для театру Лісео у Барселоні, де використала, як і в костюмах для «Клеопатри», безпредметний декор. Саме вона запропонувала сучасним леді змінити бісер і пір’я на мінімалістичні пальто і сукні прямого крою з геометричним принтом. Представники Будинків моди Yves 28

Saint Laurent і Missoni зізнавалися, що саме ця українка стала їх музою. Після повернення до Франції у 1920 році Соня розробляє малюнки до тканин для ліонських фабрик. У 1924 році вона спільно Ж. Хеймом відкриває «Симультанистський бутік» (який увійшов до складу Міжнародної виставки декоративного мистецтва в Парижі 1925 року), де демонструвались моделі ділових, вечірніх та спортивних суконь з тканин авангардного типу – з крупними кольоровими візерунками, розрахованими на те, що вони пасуватимуть до аналогічних декоративних ритмів модних інтер'єрів. У 1964 році Соня Делоне стала першою жінкоюхудожницею, яка удостоїлась персональної виставки у Луврі. У 1975 році авангардистку нагороджують орденом Почесного легіону. А її робота під назвою «Сонечко» потрапила на ювілейну франко-англійську марку. Пояснюючи свою творчість, Соня Делоне наголошувала, що її любов до яскравих кольорів родом з дитинства. «Це фарби мого дитинства, барви України. Спогади про сільське весілля з сукнями в червоних і зелених тонах і кольоровими стрічками», – згадувала модельєр. Померла 94-річна Соня Делоне 5 грудня в Парижі. Її роботи зберігаються в найбільших і найпрестижніших музеях світу. А в Паризькому національному музеї сучасного мистецтва – Центрі Помпіду – її мистецьким шедеврам відведено цілу залу. Література 24 емігранти, які прославили Україну на весь світ [Текст] // Українське слово. – 2017. – 6-12 верес. – С. 8-9. Чернов А. Жовті соняшники із чорними серцями [Текст] : основоположниця абстрактного мистецтва Соня 29

Делоне-Терк народилася в Градизьку / А. Чернов // Слово Просвіти. – 2016. – 14-20 січ. – С. 15.

Джус Володимир

Багатий американський промисловець-винахідник, власник фірми «Джус Фестепер Ко Інк» і фабрик в Англії, Франції й Канаді, фундатор і президент Українського інституту Америки, «український Генрі Форд» – це все про видатного українця Володимира Джуса. Володимир Джус народився 5 січня 1895 року в селі Чернихівці на Тернопіллі у заможній селянській родині. Змалку хлопчик наполегливо навчався у школі. Маючи вроджений талант до творчої праці, захоплювався усім, що стосувалося техніки: машинами, знаряддям тощо. У непрості роки перед початком Першої світової війни, як і тисячі українців, Володимир Джус, усупереч волі батька, емігрував до Канади, а звідти через кілька місяців переїздить у США. На чужині його очікувала тяжка праця по 12 годин на добу, вивчення англійської мови та навчання на різних курсах, щоб отримати кращу роботу. Вже у 1922 році йому вдалося запатентувати один з перших своїх винаходів, який спрощував роботу на 30

токарному верстаті. Тривалий час працював на Американській фабриці літаків і моторів у Фірмінгдейлі, штат Нью-Йорк. Авіаційна індустрія захопила Джуса, він вніс багато пропозицій і зробив чимало винаходів, що стосувалися механічної частини літаків та обладнання. Володимир, маючи певний досвід, вирішив спроектувати механічний замок, який відповідав би трьом головним вимогам: міцності, надійності і простоті. Незабаром перші зразки закріплювача були готові і після успішного випробування почали застосовуватись у виробництві. За невелику нагороду дирекція фабрики пропонувала Джусу запатентувати цей винахід від її імені, та, отримавши відмову, звільняє його з роботи. Неймовірно, але у розпал Великої депресії (1932) талановитий винахідник мріє про власну справу – випуск своєї продукції на своїй фабриці. Титанічна працьовитість і наполегливість Володимира Джуса дали результат – на Говлей-авеню у Вест-Айсіпі постала його «Фабрика закріплювачів». Він патентує свій винахід у США, Франції, Англії й інших країнах. До кінця 1930-х років фірма Джуса перетворилася на великий завод з мільйонними прибутками, оскільки його «замок» уряд США визнав стандартним для всіх типів військових літаків, які випускалися в країні. У роки Другої світової війни підприємство мало величезні замовлення для авіаційної промисловості США та Англії. Приміром, у 1943 році воно працювало цілодобово, понад 500 робітників випускали щомісяця 15 мільйонів закріплювачів. Володимир Джус, заробивши великі статки на своїх винаходах, жив скромно, жертвуючи значні суми на підтримку українства, адже відомий американський промисловець завжди залишався українцем. Він заснував і фінансував Український інститут Америки (1948 р.) – інституцію, яка допомогла українцям на чужині зберегти рідну мову, національну культуру та традиції. Серед 31

основних завдань інституту, викладених у його статуті, наприклад, такі: «допомога у формі стипендій та позичок на студії молодим українцям для здобуття вищої освіти; допомога українським емігрантам влаштуватись у новій батьківщині і достосуватись до умов американського життя». Український інститут Америки, фундатором і президентом (1952) якого був Володимир Джус, функціонує і досі. Помер Володимир Джус 19 червня 1964 року. Його корпорацією нині керує внук Теодор, який, як і його дід, любить Україну. Рональд Лоренс Берн присвятив геніальному винахіднику Джусу, якого назвав «українським Генрі Фордом», книгу «Творчий американець». У ній автор із захопленням розповідає про українця, який без престижної освіти, вчених звань і почесних нагород, лише завдяки інтелекту, працьовитості та вірі у власні сили і правильність обраного шляху, зміг здійснити «американську мрію» : здолавши неймовірні труднощі, став багатим і успішним. Література Липовецький В. Володимир Джус [Текст] / В. Липовецький, В. Шендеровський // Визначні постаті Тернопілля: біогр. зб. / уклад. О. Бенч, В. Троян. – Київ : Дніпро, 2003. – С. 710-71. Вони прославляли та прославляють... Тернопільщину [Текст] // Позакласний час. – 2010. – № 12. – С. 55-60, 6974. Липовецький В. Український Генрі Форд [Текст] / Липовецький В., Шендеровський В. // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 208. – С. 11.

Каринська Варвара

Першою жінкою, що отримала Оскара, стала українка Варвара Каринська – модельєр із Харкова. Вона народилася 3 жовтня 1886 року у Харкові в сім’ї харківського купця-мільйонера Андрія Яковича Жмудського. Дівчинка з дитинства не розлучалася з голкою та ниткою. У 1908 році вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина іншого заможного харківського промисловця, але її чоловік помер у 1909 році, через кілька місяців після народження їхньої доньки Ірини. Невдовзі Варвара знову вийшла заміж за видатного харківського адвоката-криміналіста М. Каринського. З успішним розвитком його правничої практики 1915 року сім'я Каринських переїхала до Москви, де Варвара придбала простору квартиру. Практика Каринського процвітала, а Варвара тим часом цілковито віддалася мистецтву. Вона була господинею салону, в якому приймала інтелігентну публіку, яка приходила після перегляду театральних чи балетних вистав. Варвара розвивала власну художню техніку, де використовувала комбінацію шматків кольорової шовкової марлі з 33

фотографіями та малюнками. Темою її перших робіт був балет. Після тривалого самовдосконалення виставила 12 робіт у популярній московській галереї і мала успіх – як матеріальний, так і в критиків. Після Лютневої революції опинилася із сім’єю в Петрограді – за місцем призначення чоловіка. Але почалася громадянська війна, яка розлучила подружжя назавжди: чоловік втік за кордон, а вона залишилася. Незабаром поштовою листівкою Варвара сповістила його про розлучення і вийшла заміж за Володимира Мамонтова, представника відомої купецької родини. У в 1921 році переїхала до Москви й оселилася на Тверському бульварі в будинку, що раніше належав її родині. Там вона відкрила в двох кімнатах, що залишилися після націоналізації, школу художньої вишивки, а також ательє з пошиття дорогого одягу і чайний салон, де збиралися художники, літератори і представники партійнодержавної еліти. Після революції та громадянської війни в Росії емігрувала до Німеччини, потім переїхала до Бельгії, а згодом до Парижа, де працювала з відомим живописцем і театральним декоратором Андре Дереном, художником і режисером Сальвадором Далі, авангардистом 20-го сторіччя Марком Шагалом та багатьма іншими відомими митцями. У Нью-Йорку її називали Барбара. Для вистав Джорджа Баланчина – грузинського хореографа, який поклав початок американському і сучасному балету, Каринська робила майже всі костюми. Баланчин називав харків’янку «Шекспіром костюма», від якої залежить половина успіху балетної вистави. «Шотландська симфонія», «Лускунчик», «Сон літньої ночі», «Па де де Чайковського» – загалом Каринська створила костюми до майже 50-ти балетів. І зробила переворот у балетній моді. 34

Це саме вона запропонувала один із п’яти існуючих до цього часу варіантів балетної пачки, що увійшов в історію під назвою «пачка Баланчина–Каринської», і звільнила балерин від необхідності танцювати в довгих важких костюмах. Коротенька спідниця з широких воланів (Powder Puff Tutu), яка максимально відкриває ноги танцівниць і тріпоче при кожному їхньому русі − дизайнерський винахід саме нашої співвітчизниці, якому донині ніхто не знайшов прийнятної альтернативи. Коли Варвара Каринська отримала пропозицію створити костюми до фільму «Жанна Д’Арк», за її плечима вже була робота майже в десяти голлівудських картинах. У розкішному вбранні дизайнерки на кіноекрані красувалися Марлен Дітріх, Гарі Купер, Полетт Годар, Вів’єн Лі та багато інших зірок. Весь одяг до фільму, включаючи костюми для масовки, Варвара та її молода помічниця Дороті Джекінз шили і плели вручну. Створена колекція настільки точно відповідали тій історичній епосі, що і в акторів з’явилося нове розуміння своїх ролей. Картина одразу заграла новими фарбами і, зрештою, отримала дев’ять нагород американської Кіноакадемії. Один з «Оскарів» дістався і дизайнерам одягу. Відома харків'янка прожила майже сто років. Померла у Нью-Йорку в 1983 році. Ім’я Варвари Каринської добре відоме поціновувачам балету та знавцям історії моди світу, але, на жаль, тільки недавно про неї заговорили в Україні. Тепер у Харкові на будинку, де жила Каринська, є меморіальна дошка, у місті проходить названий на честь геніальної майстрині фестиваль моди і театрального костюма, а також створено фонд її імені.

Література Салімонович Л. Варварина «нетлінка» [Текст] : [про Варвару Каринську] / Л. Салімонович // Україна молода. – 2010. – 16 квіт. – С. 19.

Кістяківський Георгій

Видатний фізик Георгій Кістяківський народився 18 листопада 1900 року у Києві в знаній інтелігентній українсько-єврейській родині. Середню освіту Кістяківський здобув у приватних школах Києва та Москви. Коли стався більшовицький переворот, хлопець вступив до лав Білої армії, оскільки не сприйняв владу більшовиків. Служив спочатку в піхоті, потім у танковому підрозділі. Був заарештований, але втік до Криму, звідти перебрався до Туреччини, згодом до Сербії. Там уже жив його дядько, який порадив юнакові отримати вищу освіту і надав матеріальну підтримку. У 1921 році Кістяківський вступив до Берлінського університету. За три з половиною роки пройшов повний курс навчання. У 25 років захистив докторську дисертацію під керівництвом Макса Боденштайна (видатного фахівця в галузі фізичної хімії, 36

який уперше дослідив механізм ланцюгової реакції). Маючи рекомендації цього вченого, Георгій Кістяківський отримав направлення на навчання до професора Принстонського університету Х. С. Тейлора. Його перша фундаментальна праця «Фотохімічні процеси» (1928) була опублікована під іменем Джордж Кістяковський. У 1930 р. він отримав професорську посаду в Гарвардському університеті (Бостон), де працював до пенсії. Г. Кістяківський був членом американського Комітету національної оборони (1940-1944). Науковим керівником Манхеттенського проекту був призначений відомий фізик-ядерник Роберт Оппенгеймер, а Георгій Кістяківський очолив відділ вибухових речовин і ракетного палива, створив детонатори до перших атомних бомб. З 1957 Кістяківський – радник президента США Д. Ейзенхауера у справах національної політики і техніки. У 1959-1961 рр. він — спеціальний помічник президента США Д. Ейзенхауера з питань науки і технології, голова Президентського наукового консультативного комітету та голова Федеральної ради з науки та технологій. З 1962 по 1965 рік очолював Комітет з питань науки, техніки та державної політики Національної академії наук США (COSEPUP) і був її віце-президентом з 1965 по 1973 рік. Г. Кістяківський став одним з найвідоміших і найуспішніших учених-українців. Його розробки в галузі вибухових процесів можна порівняти з винаходом динаміту Альфредом Нобелем. За свої наукові досягнення вчений був удостоєний у США медалі «За заслуги», медалі Свободи, медалі Академії наук (як і українці Феодосій Добжанський та Ігор Сікорський), інших престижних відзнак. Георгій Кістяківський помер 17 грудня 1982 року в Кембриджі. Архів видатного вченого зберігається у Гарвардському університеті. 37

Література Григорчук М. До 70-річчя атомної бомби : український слід [Текст] / М. Григорчук // Київ. – 2015. – № 7-8. – С. 133-142.

Кошиць Олександр

Олександр Кошиць – видатний український диригент, композитор, вчений-етнограф, засновник і керівник Української республіканської капели. Значну частину життя він жив за кордоном, пропагуючи українську музику. Завдяки його зусиллям світ дізнався про Україну, український народ зі своєю прадавньою історією, високою музичною культурою й традиціями. Народився Олександр Антонович Кошиць 31 серпня 1875 року у с. Ромашки Канівського повіту на Київщині в сім’ї священика. Невдовзі батько переїхав на нову парафію в с. Тарасівку Звенигородського повіту, яке фактично стало для Олександра батьківщиною. З ним він пов'язаний і життям, душею і спогадами. У 1911 р. йому запропонували вести клас хорового співу в Імператорському музичному училищі, а потім і в консерваторії. Через рік Олександр Кошиць – диригент 38

театру Миколи Садовського, де ставить опери «Утоплена» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, відновлює «Гальку» С. Монюшка та «Енеїду» М. Лисенка, ставить ряд оперет і пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Казка старого млина» С. Черкасенка та ін. З 1919 р. за дорученням Голови Директорії Симона Петлюри Олександр Антонович організовує Українську республіканську капелу й того ж року виїжджає у велике гастрольне турне по країнах Європи, а потім – Північної та Південної Америки. Своїм хором Олександр Кошиць зумів закохати в Україну цілий світ. Численні слухачі обох континентів, навіть не розуміючи мови, буквально з перших звуків поринали в українську стихію, починали усвідомлювати її красу і багатство. У 1922 зі своїм хором О. Кошиць виїхав у турне до Америки. Хор мав грандіозний успіх у США, Аргентині, Уругваї, Бразилії; визначною подією був виступ хору Кошиця в Нью-Йорку в 1922 році, де вперше був виконаний «Щедрик» М. Леонтовича, який згодом став популярним у всьому світі. У 1926 митець оселяється у Нью-Йорку, де працює над вихованням нових диригентів, провадив музичні курси; пише церковні твори (5 літургій, окремі співи), займається обробкою народних пісень. Американська фірма «Вітмар і син» видала в обробці Кошиця сорок дві українські народні пісні. Ці пісні, як і виступи Українського національного хору, змусили американців звернути увагу на розвиток акапельного співу в США, якого раніше тут майже не існувало. Визнанням великого авторитету митця в музичному світі стало присудження йому у 1936 році ступеня почесного доктора філософії Українським університетом в Празі. 39

Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 року у Вінніпезі, де й похований. Олександр Кошиць увійшов в історію світового мистецтва як один із найвидатніших митців, якому судилося здійснити місію посланця України до народів світу. Він розширив обрії світової культури, збагативши сферу її виконавства. До звершень Олександра Антоновича належить розкриття перед світом образу рідного феноменально обдарованого народу та його найцінніших надбань – волелюбності, поетичного світовідчуття, рідкісної краси пісенності, у якій відбилася його душа. Література Кошиць Г. Спогади [Текст] / Г. Кошиць. – Київ : Рада, 1995. – 387 с. *** Бурбан В. «Співай, Україно, співай, щебетушко!» / В. Бурбан // Культура і життя. – 2005. – 5 жовт. – С. 4. Головащенко М. Олександр Кошиць і його хор як вісник світової слави української пісні [Текст] / М. Головащенко // Народна творчість та етнографія. – 2004. – №4. – С.80-85. Головащенко М. Світова слава лицаря української пісні [Текст] : [Олександр Кошиць] / М. Головащенко // Пам'ять століть. – 2009. – № 1-2. – С. 142-149. Головащенко М. Феномен Олександра Кошиця [Текст] / М. Головащенко // Культура і життя. – 2000. – № 1. – С. 3. Гончаренко О. Зустріч з Олександром Кошицем [Текст] : [укр. комп. і диригент] / О. Гончаренко // Українська музична газета. – 2014. – № 2. – С. 12. 40

Грищенко Т. А. Велична постать майстра. Олександр Кошиць [Текст] / Т. А. Грищенко // Мистецтво та освіта. – 2015. – № 4. – С. 58–59. «З піснею через світ...» [Текст] : до 140-річчя від дня народження О. А. Кошиця (1875-1944) // Календар знаменних і пам`ятних дат. – 2015. – № 3. – С. 67-75. З українською піснею по світу [Текст] // Боднарук І. Між двома світами / І. Боднарук. – Донецьк, 1996. – С. 5761. Зайцев П. Спогад про Олександра Кошиця [Текст] / П. Зайцев // Народна творчість та етнографія. – 1997. – № 1. – С. 66-73. Захарчук О. Чарівник хорового співу [Текст] / О. Захарчук // Дзвін. – 2015. – № 9. – С. 125–127. Зорівчак Г. Ф. «Є люди, мов зорі...» (Про Олександра Кошиця) [Текст] / Г. Ф. Зорівчак, С. М. Літвінова // Історія в школі. – 2008. – № 11-12. – С. 28-30. Калуцька Н. «Тарасівські пісні» в етнологічній та мистецькій діяльності Олександр Кошиця [Текст] / Н. Калуцька // Народна творчість та етнографія. – 2001. - № 3. – С. 107-111. Королева Н. Боян української пісні [Текст] / Н. Королева // Культура і життя. – 2002. – № 36-38. – 16 жовт. – С. 6-7. Королюк Н. Корифей української хорової культури ХХ століття [Текст] / Н. Королюк. – Київ : Муз. Україна, 1994. – 288 с. Лащенко А. Олександр Кошиць повертається [Текст] / А. Лащенко // Музика. – 2006. – № 1. – С. 4-7. Листи з Америки О. Кошиця [Текст] / передм. М. Головащенко // Музика. – 1991. – № 1. – С. 20-22. Матійко О. Пісня-журба Олександра Кошиця [Текст] / О. Матійко // Освіта. – 2001. - № 3-4. – С. 14.

Неєдли З. Олександр Кошиць – диригент і педагог [Текст] / З. Неєдли // Мистецтво та освіта. – 1997. – № 2. – С. 61-63. Пархоменко Н. Празький заспів у світових концертних подорожах капели Олександра Кошиця [Текст] / Н. Пархоменко // Український світ. – 1998. – № 4-6. – С. 26-27. Педан Ю. Феномен Олександра Кошиця [Текст] / Ю. Педан // Дніпро. – 2007. – № 7-8. – С. 128-137. Савчук Г. Славетні імена [Текст] : (до 100-річчя від дня народження О. Кошиця) / Г. Савчук // Мистецтво та освіта. – 2006. – № 4. – С. 61-63. Співочий посланець України. 125 років від дня народження О. А. Кошиця // Знаменні і пам’ятні дати : Календар, 2000. – Київ, 2000. – С. 199-201. «Чародій української музики» : до 125-річчя від дня народження О. А. Кошиця [Текст] // Календар знаменних і пам’ятних дат, 2000. ІІІ квартал. – Київ, 2000. – С. 95-99. Чекан О. Вразлива муза Олександра Кошиця [Текст] / О. Чекан // Україна молода. – 2004. – 23 бер. – С. 13. Чернецький Є. Кошиці [Текст] / Є. Чернецький // День. – 2013. – 14 черв. – С. 6. Чи знаєте ви, хто такий Олександр Кошиць? [Текст] // Корсун Л. Евріка на все життя / Л. Корсун. – Київ, 2010. – С. 143-162. Шподарунок Н. Маестро з Божою іскрою [Текст] / Н. Шподарунок // Божий сіяч. – 2015. – серп.-верес. – С. 11. Щириця П. Місіонер української культури [Текст] / П. Щириця // Україна молода. – 2000. – 20 верес. – С. 13.

Кузнець Саймон

Майбутній економіст зі світовим ім’ям Саймон (Семен) Кузнець народився 30 квітня 1901 року у Харкові. Коли хлопчику було шість років, його батько, який займався торгівлею, виїхав у США і мав намір забрати туди свою родину. Однак Перша світова війна та революція зруйнували його наміри. У Харкові Семен навчався в реальному училищі, успішно закінчив гімназію і встиг протягом двох років повчитися на юридичному факультеті Харківського університету, де в той час викладалися економічні дисципліни. З перших днів навчання в університеті він захопився вивченням економіки, що згодом стало справою всього його життя. У 1922 році разом із своїм старшим братом Соломоном переїхав до батька у США. Ставши громадянином США, він через рік закінчив Колумбійський університет, одержав ступінь бакалавра, а в наступному – магістра з економіки. В 1926 р. захистив докторську дисертацію на тему «Циклічні коливання: роздрібна й оптова торгівля у США, 1919-25 рр.». Відтак молодого вченого запросили до однієї з престижних наукових 43

установ Америки – Ради з досліджень у галузі соціальних наук. З 1927 р. він працював у Національному бюро економічних досліджень. У 1930 р. вийшла його ґрунтовна праця «Столітня динаміка виробництва та цін», яка викликала широкий резонанс у наукових колах. На основі праць вченого було розроблено стратегію, що дала змогу США подолати економічну кризу 30-х років. Саме він встановив довгі хвилі (20-22-річні періоди зростання технічного прогресу, населення і національного доходу) темпів економічного зростання низки країн, які названі «циклами Кузнеця», а для країн, що розвиваються, існує економічна закономірність, названа «законом Кузнеця». Ще в 60-х роках минулого століття він першим з економістів розкрив роль людського фактора як однієї з важливих складових економічного зростання, стверджуючи: найбільший капітал країни – це її люди з їх майстерністю, досвідом і спонуканнями до корисної економічної діяльності. Понад 20 років, починаючи з 1969 р., С. Кузнець займався науково-педагогічною діяльністю як професор Гарвардського університету, викладав у Пенсильванському університеті, університеті Джона Гопкінса, був обраний почесним доктором ряду інших університетів. У цей же час з’явилася друком одна з головних книг вченого — «Капітал і американська економіка», що містить історикостатистичний аналіз основних тенденцій економічного розвитку США як результату руху капіталу за майже столітній період. Нобелівську премію вчений отримав у 1971 році за свою «емпірично обґрунтовану інтерпретацію економічного зростання, яка привела до нового й поглибленого розуміння економічної й соціальної структури і процесу розвитку». Помер Саймон Кузнець 8 липня 1985 року в Кембриджі. 44

Література Ковальчук В. Саймон Кузнєц – український економіст з берегів Потомаку [Текст] / В. Ковальчук // Вісник ТДТУ. – 2006. – № 2. – С. 209-215. Кузнець Саймон Сміт – лауреат Нобелівської премії з економіки 1971 року [Текст] // Довбенко М. В. Видатні незнайомці / М. В. Довбенко. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 33-39. Саймон Кузнець [Текст] // Левченко О. С. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна [Текст] / О. С. Левченко. – Тернопіль : Лілея, 2000. – С. 108-113. Саймон Кузнець – економіст з України, який навчив світ рахувати ВВП [Текст] : видатні економісти української діаспори // Економіка в школах України. – 2017. – № 9. – С. 28–34

Лифар Серж

Серж Лифар – талановитий балетмейстер, неперевершений танцівник, видатний українець, який зробив величезний не тільки в національну, а й у світову 45

художню культуру. Народився Сергій Лифар 2 квітня 1905 року у Києві в багатій аристократичній родині з козацьким корінням. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її київська балетна студія «Школа руху» і стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави. У 1922 Ніжинська емігрувала до Парижа, де співпрацювала зі знаменитим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких і Лифаря. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста «Російського балету». Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф'єва, Аполлона й Івана Царевича в «Аполлоні Мусагеті» та «Жар-Птиці» Стравінського сам Дягілєв скаже: «Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету». Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря. Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «ГрандОпера». Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму». З початком Другої світової війни театр не припинив роботу: так само активно проходили репетиції та вистави, 46

трупа їздила на гастролі. Лифар не лише очолює театр, створює нові хореографічні постановки, а й рятує від загибелі, не даючи нацистам його підірвати. На початок 50-х років припав новий творчий злет майстра. Сергій Михайлович наполегливо працював над створенням сучасного стилю, збагачував класичний балет цікавими відкриттями, звертався до музичних творів композиторів усього світу. У 1955 році з нагоди 25-річчя роботи в Гранд-опера та за видатні досягнення в галузі мистецтва С. Лифаря нагородили Золотим черевичком – найвищою нагородою в балеті. У 1956 р. Сергія Михайловича обрали керівником Національного центру Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО, а в 1957 р. Лифар став одним з організаторів Першого міжнародного з’їзду театральних діячів Європи як голова французької секції танцю та музичного театру. У 1958 Лифаря звільняють із театру. Він не вірить, що це остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не зміг йому допомогти. Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. У 1972–1975 роках виставки картин Лифаря мали велику популярність: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення. Серж Лифар помер 15 грудня 1986 року, поховали його у Франції, на пам’ятнику, що встановили на могилі, за бажанням митця написано: «Серж Лифар із Києва». Протягом усього життя балетмейстер не забував про Україну, мріяв її побачити, однак за часів Радянського Союзу дорога додому була для нього закрита. Його ім’я повернулося із забуття уже в незалежній Україні: у 1994 р. на його честь було організовано Міжнародний конкурс балету, що швидко набув світової популярності й одержав патронат Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО. Дружина 47

Сергія Лифаря передала безцінні речі майстра до музеїв України. У 2004 році Київській муніципальній академії танцю було присвоєно ім’я С. Лифаря. Література Балабко О. Невідомі листи Сергія Лифаря [Текст] / О. Балабко // Молодь України. – 2010. – 5 жовт. – С. 3, 4. Герей В. Сергій Лифар: танець-життя [Текст] / В. Герей // Українське слово. – 2017. – 26 квіт.-1 трав. – С. 12. Лукашев В. Ікар з берегів Борисфена [Текст] / В. Лукашев // Культура і життя. – 2008. – 4 черв. – С. 6. Майко І. Синій птах балету [Текст] : [до 110- річчя Сергія Лифаря, укр. балетного танцівника і хореографа ] / І. Майко // Україна молода. – 2015. – 1 квіт. – С. 13. Масол Л. Українці у світовому мистецтві [Текст] / Л. Масол // Мистецтво і освіта. – 2004. – № 3. – С. 60-61. Мельник О. Сергій Лифар : «Українець до кінця» [Текст] / О. Мельник // Українська газета. – 2007. – № 10. – С. 6. Нестримний Ікар [Текст] : до 110-річчя від дня народження Сержа Лифаря (1905-1986) // Календар знаменних і пам`ятних дат. – 2015. – № 2. – С. 31-42. Поліщук Т. Блудний син [Текст] / Т. Поліщук // День. – 2008. – 2 квіт. – С. 7. Серж Лифар: «І в Парижі я мріяв про Київ…» [Текст] // Музика. – 1994. – № 4. – С. 18-21. Серж Лифар [Текст] : (1905-1986) – танцівник, балетмейстер, теоретик балетного мистецтва // 100 найвідоміших українців / під. заг. ред. Ю. Павленка. – Київ: ОСМА, 2015. – С. 580-585. Серж Лифар (Лифар Сергій Михайлович) (1905-1986) [Текст] : [танцівник, балетмейстер] // Видатні українці : 48

Культура. Мистецтво. Освіта / М. І. Преварська. – Київ : Велес, 2016. – С. 193-196. – (Гордість і слава України). Сингаївський Я. Любов до мистецтва танцю [Текст] / Я. Сингаївський // Обрій. – 2005. – № 12. – С. 12. Станішевський Ю. Забутий велетень [Текст] : українець С. Лифар – гордість європейської культури / Ю. Станішевський // Культура і життя. – 1994. – 28 трав. Шаповал О. Гармонія музики і танцю [Текст] / О. Шаповал // Музика. – 2002. – № 3. – С. 12-14. Яновська Л. Завжди казав – я українець [Текст] : нові подробиці з життя Сергія Лифаря та його рідних – немов його зустріч і з ними і з нами / Л. Яновська // Урядовий кур’єр. – 2012. – 27 січ. – С. 10.

Мазуркевич Михайло

Відомий голлівудський актор Майкл Мазуркі (Михайло Мазуркевич) був уродженцем Тернопільщини. Він народився 25 грудня 1909 року у селі Купчинці Тернопільського повіту в родині Юліана та Анни Мазуркевичів. Коли хлопчикові минуло шість років, батьки переїхали до Америки у м. Коговз, що недалеко від НьюЙорка. Тут він вчився у початковій школі при церкві св. 49

Петра і Павла. Завдячуючи своїм батькам, Михайло не забув української мови і на все життя зберіг добре її знання. Ще школярем цікавився різними видами спорту. Успіхи у спорті відкрили йому двері до вищої школи. У 1930 році закінчив коледж, став студентом правознавства у Фордгеймському університеті. Одночасно працював контролером у одній із фірм. У тридцятих роках виступав у професійних баскетбольних і футбольних командах, але перевагу віддав класичній боротьбі. Ще у коледжі став членом драмгуртка і виступав у щорічному «Кінстер Шоу», наслідуючи артистку Неллі Лінінг. Згодом родина Мазуркевичів переїхала на постійне проживання до Каліфорнії й оселилась у провінції Глейден, що біля Голлівуду. В цей час хлопець звернув на себе увагу під час фестивалю борців з усієї Америки, де, ставши переможцем, був нагороджений Золотою Чашею. Якось під час змагань в Лос-Анджелесі, на яких були присутні артисти і директори різних кіностудій, на нього звернув увагу режисер Дж. Штернберг і запропонував «тест» перед камерою і мікрофоном. Це й принесло Михайлові перший контракт. Дебютував він у Нью-Йорку в одному із фільмів. Успіх у трьох наступних фільмах зробив його відомим актором. Відтоді нашого земляка запрошували на головні та інші важливі ролі у багатьох фільмах. Так Михайло Мазуркевич став Майком Мазуркі. У 1943 року Мазуркі знявся в 11-и повнометражних фільмах. Утім, режисерів Мазуркі приваблював насамперед як виконавець ролей бандитів-мафіозі. Особливо він запам’ятався в такій ролі у фільмі популярного голлівудського режисера, українця за походженням, Едуарда Дмитрика «Вбивство, моя мила» (1944). Успішна кінокар’єра Мазуркі 40-их років продовжилась і в 50–60-х. Йому перепадали ролі не тільки 50

бандитів, убивць та інших негативних персонажів, а й позитивних героїв у вестернах, комедіях, потім – у серіалах, брав участь у телешоу. За понад 50 років роботи в Голлівуді актор знявся в 151 фільмі, у 115-ти грав головні або помітні ролі другого плану, а в чотирьох навіть сам себе. Найвідомішими з кінокартин за його участі є знамениті «У джазі тільки дівчата» та «Цей шалений, шалений, шалений світ» видатного кінорежисера Стенлі Крамера. Помер Мазуркі (Михайло Мазуркевич) у Каліфорнії, був похований у місті Глендейл. Не забули його й після смерті. У 2005 році йому було присуджено Державну премію з боротьби, а найкращі фільми з його участю регулярно йдуть на екранах світу. Майка знали і шанували в Українському Культурному центрі в Лос-Анджелесі. Як свідчать друзі Мазуркі, він до самої своєї смерті мріяв ще хоч раз побачити батьківщину. Література Голлівудський актор народився у Тернополі? [Текст] // Нова Тернопільська газета. – 2006. – 24-34 трав. – С. 11. Дуда І. Мазуркевич Михайло (Маркіян) Юліанович (Майк Мазуркі; 25.12.1909 – 9.12.1992) – американський кіноактор, спортсмен [Текст] / І. Дуда, Б. Пиндус, В. Хома // Тернопільський енциклопедичний словник. В 4-х т. – Тернопіль, 2005. – Т. 2. – С. 42. Михайло Мазуркевич [Текст] // Хома В. Літературно– мистецька Козівщина / В. Хома. – Тернопіль, 2003. – С. 40– 41. Подуфалий В. Михайло Мазуркевич – артист Голлівуду [Текст] / В. Подуфалий // Свобода. – 1992. – 1 лют. – С. 8.

Максвелл Роберт

Роберт Максвелл – мультимільярдер, медіамагнат, власник лондонських видань. Народився 4 березня 1924 року в селищі Солотвино Закарпатської області в бідній багатодітній єврейській родині. Справжнє його ім’я – Гох Мехел Гершович, яке потім, до речі, він змінював шість разів, і вже зараз відомий нам як Роберт Максвелл. Коли в 1939 р. Радянська армія перейшла кордон між Польщею та СРСР, батьки змінили йому ім’я на німецьке Ян Людвиг Хох і відправили у Францію. Там він служив у війську як Іван Леслі дю Мерьє, а коли був перенаправлений до Британії, колеги-військові знали його вже як Леслі Джонса. Подорожуючи майже 3 роки по Європі, в 1941 році Роберт осів у Великій Британії і почав працювати вантажником на військовій базі, згодом шифрувальником, а пізніше – офіцером розвідки. Воював у Північній Африці, за що отримав від королеви почесний хрест. Це дало йому можливість отримати британське підданство, так як іноземцям такі нагороди не давали. В березні 1945 року він востаннє змінює ім’я на вже відоме нам Роберт Максвелл. Через 2 роки після війни демобілізується і на виділені британським урядом десять тисяч фунтів стерлінгів за участь у війні купує своє перше видавництво під назвою «Пергамон-прес», яке 52

спеціалізувалося на науковій літературі. Так почався його медіабізнес. За п’ять років роботи маленької компанії Максвелла продукцію видавництва можна було купити вже в 125 країнах світу. У 1978 році Роберт Максвелл вирішив відвідати батьківщину . Побачивши, в якому стані знаходиться його рідне село, Роберт запропонував 60 мільйонів доларів для налагодження благоустрою, та керівництво відмовилося від такого дару, аргументувавши це тим, що і самі можуть дати собі раду. Як згадує біограф медіамагната, він був дуже задоволений теплою зустріччю односельчан, проте розчарований соціальним станом людей. Роберт Максвел був настільки енергійною людиною, що одночасно вів декілька справ і був одноосібним власником своїх компаній. Відомим всьому світу він став завдяки серії книжок «Світові лідери». До 1991 року в його володінні були найбільші лондонські газети: «Daily Mirror», «Sunday mirror», «New Yor daily news», журнал «People», видавництво Macmillan Publishers (США) і телекомпанія «МТV-Європа». В подальшому він навіть планував створити кооперацію з відомим в наш час медіамагнатом Сільвіо Берлусконі. Проте не судилося. 5 листопада 1991 року Роберт Максвелл помер за дуже дивних обставин. Похований Роберт Максвелл в Єрусалимі, на Оливковому кладовищі, де поховані всі відомі євреї. Література Мащенко І. Медіа-магнат із Солотвина [Текст] / І. Мащенко // Дзеркало тижня. – 2002. – 7 верес. Нитка В. Закарпатець, який став англійським лордом [Текст] / В. Нитка // Голос України. – 2010. – 12 черв.

Малевич Казимир

Казимир Малевич – художник-авангардист, визначний діяч українського авангарду, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. Казимир Малевич народився 11 лютого 1879 року в Києві у багатодітній сім’ї. У 1890 році батька перевели по роботі на Харківщину. Тут Казимир закінчив п’ятикласне сільськогосподарське училище. Безсумнівно, на Харківщині, де Малевич проживає у віці від 12 до 15 років, він мав можливість побачити українське село, його культуру та ремесла. Із 1895 до 1896 року Казимир навчався в Київській мистецькій школі М. І. Мурашка у Миколи Пимоненка. Потім родина Малевичів переїжджає в Курськ, де Казимир створює гурток любителів мистецтва. Восени 1904 року Малевич вирушив до Москви, де відвідував заняття в Московському училищі живопису ліплення і зодчества. Подальші роки були сповнені творчого піднесення. У 1911-14 р.р. художні роботи Малевича успішно експонувалися на виставках товариств «Московський салон», «Союз молоді», «Синій вершник» 54

(Мюнхен), «Віслючий хвіст», «Бубновий валет», а також Салону незалежних у Парижі. У грудні 1913-го в Петербурзькому «Луна-парку» відбулася прем’єра опери «Перемога над Сонцем», декорації та костюми до якої створив К. Малевич. Пізніше він стверджував, що саме під час роботи над оперою йому спала на думку ідея «Чорного квадрата». 1915 р. Казимир Малевич взяв участь у першій футуристичній виставці «Трамвай В». Художник виставив 39 картин під назвою «Супрематизм живопису». Власне, на цей час припадає створення нового потужного напрямку в авангардистському мистецтві – супрематизму, засновником якого став Малевич, автор маніфесту «Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм». Своєрідним живописним маніфестом супрематизму став всесвітньо відомий «Чорний квадрат» (1915) Картину виставили 1 січня 1916р. в Петрограді. Вона мала шалений успіх і відтоді увійшла до скарбниці світових шедеврів. 1916 рік був одним із найплідніших і найуспішніших у творчій біографії Казимира Малевича. Він виступає з лекціями на тему супрематизму, бере участь у виставці «Магазин» та показує 60 супрематичних полотен на виставці «Бубнового валета», створює товариство «Супремус» і готує до видання однойменний мистецький журнал. Влітку 1917-го очолює художню секцію Московської ради солдатських депутатів, у жовтні обирається головою товариства «Бубновий валет», а в листопаді військово-революційний комітет призначає Малевича комісаром з охорони пам’яток старовини. У листопаді 1919-го Казимир переїздить до Вітебська. Керує майстернею в Народному художньому училищі, яке очолює Марк Шагал. У грудні в Москві відкривається перша ретроспективна виставка – «Казимир Малевич. Його шлях від імпресіонізму до супрематизму». 55

Роботи художника з великим успіхом експонуються в Берліні, Варшаві, Дассау та інших містах Європи. У 1928 році К. Малевич повертається до Києва, де викладає в художньому інституті. 1929 р. – виставка творів живопису і графіки К. Малевича» у Третьяковській галереї, тоді ж – у Цюриху; 1930 р. – в Берліні, Відні, Києві. Тим часом радянський маховик репресій починає набирати обертів. У Державному інституті історії мистецтв ліквідують відділ, яким керує К. Малевич. Згодом його взагалі звільнили з інституту – як позапартійного. Восени 1930-го ГПУ заарештовує Малевича як «германського шпигуна». Щоправда, у грудні того ж року він вийшов на волю, однак здоров’я незворотньо втрачене. Помер Казимир Малевич 15 травня 1935 року в Ленінграді. У вересні 2012 р. Київрада ухвалила рішення про перейменування вулиці Боженка на вулицю Казимира Малевича. Саме на цій вулиці, колись – Бульйонській – народився великий митець. Література Горбачов Д. Сім явищ, що пов’язують Казимира Малевича та Україну [Текст] / Д. Горбачов // Паросток. – 2016. – № 4. – С. 57-60. Казимир Малевич [Текст] : (1878-1935) художник, теоретик авангардового живопису // 100 найвідоміших українців / під. заг. ред. Ю. Павленка. – Київ : ОСМА, 2015. – С. 421-428. Киянин зі світовою славою : Казимир Малевич (18781935) // Шкільний світ. – 2010. – № 8. – С. 17-18. Малевич Казимир Северинович (1878-1935) [Текст] : [худож., педагог] // Видатні українці : Культура. Мистецтво. Освіта / М. І. Преварська. – Київ : Велес, 2016. – С. 217-222. – (Гордість і слава України). 56

Малевич Казимир Северинович. Художник, засновник суперматизму [Текст] // Діячі науки і культури України : нарис життя та діяльності. – Київ, 2007. – С. 271275. Папета О. Невідомий Малевич [Текст] : до 125-річчя від дня народження / О. Папета // День. – 2004. – 20 лют. – С. 8. Пугач О. Казимир Малевич [Текст] : до 140-річчя від дня народження / О. Пугач // Культура і життя. – 2018. – 2 лют. – С. 13. Сидор-Гібелінда О. Українці на Венеційській бієнале: сто років присутності [Текст] / О. Сидор-Гібелінда. – Київ : Наш час, 2008. – 303 с. – (Невідома Україна). Стрілець Л. І. Художній дивосвіт Казимира Малевича [Текст] : [виховний захід] / Л. І. Стрілець // Шкільна бібліотека. – 2014. – № 11. – С. 83-84. Шлях від імпресіонізму до суперматизму [Текст] : Казимир Малевич (1879-1935) / підгот. О. Гайламака // Шкільний світ. – 2012. – № 32. – С. 17-20.

Мамут Євген

Євген Мамут – американський і український фахівець з кінематографічних спецефектів, аніматор, лауреат премії «Оскар». Хоча народився Євген Мамут у Ташкенті (1942 р.), та дитинство і юність провів у післявоєнному Харкові. У цьому місті, закінчивши середню школу, працював токарем на експериментальному заводі Харківського політехнічного інституту (ХПІ), потім навчався в будівельному технікумі, здобувши спеціальність «інженерелектрик». Хлопець мав намір стати студентом ХПІ, але здійснив його тільки через чотири роки, відслуживши в армії матросом на Тихоокеанському флоті. У 1971 році Мамут як дипломований фахівець, що, до речі, вже мав два авторські свідоцтва за новий спосіб вимірювання неелектричних величин, почав працювати на кіностудії при ХПІ, де разом з молодим колективом ентузіастів створює експериментальні, зокрема стерео- та електронноанімаційні фільми. Також Євген Мамут − один із творців знаменитого ефекту з фільму «Матриця»: ефектні стрибки та падіння героїв, які наче зависають у повітрі на кілька секунд, вдалося відобразити на екрані за допомогою 122 кінокамер, 58

розташованих по колу. Крім того, відомі його спецефекти для реклами і мультфільмів, розроблені та реалізовані в ті часи, коли ще не було сучасних комп'ютерних технологій. Інша культова робота українця – реклама «Renault», в якій він використав так званий «ефект резини», коли машина в кадрі розтягувалася на поворотах. На той час це був надприродний ефект. На практиці потрібно було використати 1200 смужок, що в потрібний час перекривали кадр. За чверть століття роботи у Штатах Євгенію Мамуту вдалося долучитись до створення спецефектів у багатьох оскароносних картинах – «Брудні танці», «Матриця», «Куди приводять мрії», «Суддя Дред». У 2002 році разом з дружиною Іриною Борисовою він відкрив музей анімації та спецефектів, де розкривають усі секрети професії. Література Євген Мамут: «Свій «Оскар» я віддав у музей» [Текст] // Експрес. – 2017. – 23-2 берез. – С. 15. Підгора-Гвяздовський Я. Про нас у Голлівуді [Текст]: [українці - голлівудські зірки] / Я. Підгора-Гвяздовський // Українська культура. – 2013. – № 9-10. – С. 69-71.

Молодожанин Леонід (Лео Мол)

Леонід Молодожанин – скульптор українського походження відомий під псевдонімом Лео Мол. Його діяльність у галузі станкової і монументальної скульптури високо оцінена у багатьох країнах світу. Народився Леонід Молодожанин 15 січня 1915 року у містечку Полонне у родині гончарів. Сім’я Молодожаниних була небагата і тому коли хлопцю виповнився рік, подалася на заробітки до Сибіру. Згодом перебралися на Кавказ, до Нальчика. З дитинства у Леоніда виявилися здібності до малювання, та й батько навчив хлопця працювати з глиною. Отож не дивно, що юнак обрав професію скульптора, у 1936 році вступив до Ленінградської академії мистецтв. У 1940 році студент Молодожанин створив перші свої роботи – погруддя композиторів П. Чайковського та О. Бородіна для Ленінградської консерваторії. Дипломною роботою стала скульптурна композиція «Вівчарі» з погруддям кабардинського поета Панчева, яку наприкінці 1941 року 60

мали відлити у бронзі в Нальчику. Але цьому завадила війна. Опинившись на окупованій території, Леонід як остарбайтер потрапив до Австрії, а згодом у Німеччину. Там молодий хлопець працював за фахом та, виявивши високий рівень майстерності, отримав ліцензію на право працювати самостійно та студіювати у Берлінській академії мистецтв. В Німеччині Леонід зустрів свою майбутню дружину Маргарет, з котрою після закінчення війни переїхав на її батьківщину – у Голландію. Тут він організував свою керамічно-гончарну майстерню і довершив мистецьку освіту в академії в Гаазі. У 1947 році Л. Молодожанин під псевдонімом Лео Мол відкрив першу персональну виставку. У 1948 році молодий скульптор потрапляє до Канади, оселяється у Вінніпезі – «столиці української діаспори». Саме там він здобув світове визнання, став академіком Королівської академії мистецтв, почесним доктором трьох університетів. Особливе місце у творчості митця посідає образ Тараса Шевченка. За його проектами споруджено пам`ятники Шевченкові у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Прудентополісі. Надзвичайно плідно працював Лео Мол у галузі скульптурного портрета – виконав погруддя Ейзенхауера, Черчілля, Діфенбейкера, кардинала Йосифа Сліпого, митрополита Іларіона, Андрія Сахарова, папи Павла VI, папи Івана XXIII тощо. Лео Мол активно працював і в інших галузях образотворчого мистецтва. Йому належать чудові малярські та графічні твори, він майстер вітражу і мозаїки. Роботи Лео Мола знаходяться в постійних колекціях Мистецької Галерії в Гамільтоні, в Канадській колекції МакМайкл в Клейнбурґ, Онтаріо; в Мистецькій Галерії в Торонто; Мистецькій Галерії Вінніпегу; Ривередж Фундації, Калгарі, Алберта; Пітер Вайт Галерії Банг, 61

Алберта; Ватикан, Італія. В приватних збірках в Канаді, США, Англії, Німеччині, Італії, Нідерландах. Відзначений нагородами за скульптурну працю: нагородою в змаганнях на ескіз пам’ятника покійного Роберта Бордена, Оттава, 1953; закупними нагородами в Мистецькій Галереї Гамільтону в 1957 і 1959 роках; почесною згадкою в Музеї Образотворчих Мистецтв в Монреалі, 1956; другою нагородою в змаганнях на проект пам’ятника Т. Шевченкові, Вінніпег, 1959; медаллю Споріднених Мистецтв Королівського Архітектурного Інституту Канади, 1960; першою нагородою в змаганнях на проект пам’ятника Т. Шевченка, Вашингтон, Д.К., 1962; нагородою Якова К. Стоне за античну фігуру на 50-й Щорічній Виставці Об’єднаних Мистців Америки, НьюЙорк, 1963: медаллю Століття від Канадського уряду, 1967; першою нагородою на конкурсі на найкращий проект пам’ятника Т. Шевченка, в Буенос Айрес, Аргентина, 1969. У 1989 році майстра нагороджено найвищою державною нагородою Канади – Орденом Канади. У 2000 році з його скульптура «Лісоруби» з’явилась на канадській поштовій марці. Побувати в Україні Леоніду Молодожанину вдалося лише в перші роки незалежності. У 1992 році скульптор подарував Національному музею Тараса Шевченка горельєф «Гайдамаки», скульптуру «Марія» та модель пам’ятника Т. Шевченкові, що знаходиться у Вашингтоні. Ім’я скульптора, знаного у всьому світі, нарешті стало відомим і на Батьківщині. У 2001 році Лео Мол був відзначений державною нагородою України – орденом «За заслуги». У жовтні 2007 Лео Мол та його дружина Маргарет передали в дар Україні частину творчого доробку, серед яких графічні твори, фотографії і документи, а також моделі пам’ятників, які знаходяться в багатьох країнах світу. 62

Відійшов у вічність легендарний український скульптор Лео Мол 4 липня 2009 року на 95-му році життя. Він зробив величезний внесок для популяризації української культури на міжнародній арені, гідно представляв світові красу української культури та вказував на роль України у світовій цивілізації. Література Мистецтво української діаспори [Текст] : повернуті імена. Вип. 1. – Київ : Тріумф, 1998. – 382 с. Нотатки з мистецтва [Текст] = Ukrainian Art Digest : груд. 28 / Об-ня мистців українців в Америці від. у Філядельфії. – Філядельфія : Об-ня митців українців в Філядельфії, 1988. – 80 с. Степовик Д. Скульптор Лео Мол [Текст] : життя і творчість / Д. Степовик. – Київ : Мистецтво, 1995. – 223 с. : іл.

Палагнюк Володимир

Він був першим і залишився єдиним українським актором-«оскароносцем». Володимир Палагнюк народився 18 лютого 1919 року у Латімер-Майнз, що у штаті Пенсильванія. Там осіли його батьки, уродженці Галичини, 63

там тато працював шахтарем, через шкідливу роботу захворів на рак легень і передчасно помер. У сім'ї виховували шестеро дітей. Володимир був третім. І він також міг повторити долю батька, адже юнаком пішов на роботу у вугільні копальні. Але чоловік не затримався там – зайнявся професійним боксом і навіть встановив рекорд: здобув 15 перемог поспіль, 12 з яких шляхом нокауту до завершення четвертого раунду. Під час Другої світової війни добровольцем записався в армію, був пілотом військового літака. Осколок снаряда розірвав йому обличчя до невпізнанності, тож опіки шкіри довелося латати пластичними операціями. Зате в 30 років, коли Паланс пішов в актори, саме ця груба зовнішність підкорювала продюсерів. Найчастіше йому пропонували ролі холоднокровних ковбоїв або суворих поліцейських. Після участі у боях і демобілізації у 1944-му Палагнюк, користуючись пільгами для колишніх вояків, вступив на факультет акторського мистецтва Стенфордського університету. Підробляв у ресторанах кухарем, офіціантом, продавцем содової, охоронцем, фотомоделлю. Здобувши ступінь бакалавра, Володимир деякий час працював репортером The San Francisco Chronicle і на радіо. Одначе його долею стало акторство. Уперше чоловік зіграв у 1947-му у п'єсі «Трамвай «Бажання» на Бродвеї. Спершу Палагнюк виступав під псевдо Паланські, але зрештою змінив його на Паланс. Дебютом Паланса у кіно стала стрічка «Паніка на вулицях» 1950 року. Далі були «Прикрі узгір'я» і «Раптовий страх». За третю роль у кіно Паланса номінували на «Оскар». Він став одним із найвідоміших виконавців характерних ролей другого плану. Зрештою, Паланс став лауреатом премій «Золотий глобус» та «Еммі». А от «Оскар» до нього прийшов у 1992му. Причому не за роль лиходія, а за комедійну роль Керлі 64

Вошборна у стрічці «Міські піжони». Тут українець зіграв ковбоя. Коли дійшло до вручення, 72-річний актор продемонстрував захопленому залу свою відмінну фізичну форму, відтиснувшись від землі на одній руці. Після того Джек Паланс зіграв ще у 10 стрічках. Востаннє – у 2004му. Джек пишався українським походженням: знав українську мову, історію, любив співати рідні пісні, виступав під час відкриття пам’ятника Шевченку у Вашингтоні. Джек Паланс був головою правління митецької благодійної фундації «Фундація Тризуба», яка надавала фінансову допомогу акторам і митцям, які демонстрували досягнення української культури (включно з кіномистецтвом) у цілому світі. Актор двічі відвідав Україну: у 1996 році, у складі американської делегації з надання дітям Чорнобиля гуманітарної допомоги; та у 1997 році брав участь у кінофестивалі у Ялті. Помер актор 10 листопада 2006 року в Монтесіто у Каліфорнії. Література Кіндрась К. Остання роль «піжона» з українською душею [Текст] : [Джек Паланс] / К. Кіндрась // Українська правда. – 2006. – 14 лист. Підгора-Гвяздовський Я. Про нас у Голлівуді [Текст] : [українці – голлівудські зірки] / Я. Підгора-Гвяздовський // Українська культура. – 2013. – № 9-10. – С. 69-71. Яремчук А. Урок гідності [Текст] : [актор В. Палагнюк] / А. Яремчук // Українська культура. – 2004. – № 8. – С. 22.

Романків Любомир

Любомир Романків – учений у галузі електроніки, провідний науковець компанії IBM у галузі комп’ютерних технологій, винахідник. Любомир Романків народився 17 квітня 1931 у місті Жовква на Львівщині. У 1944 р. він з батьками емігрував до Мюнхена. Згодом сім'я переїхала до Канади, де Любомир Романків у 26 років закінчив знаменитий Університет Альберти, потім магістратуру, ставши доктором наук в галузі металургії та матеріалознавства в кращому технічному вузі США – Массачусетському технологічному інституті. У 1962 році Любомир Романків почав працювати у всесвітньо відомій компанії IBM і першим у світі розробив магнітні головки, на які можна було записувати інформацію. Над цим же завданням ламали голову ще дев’ять інших компаній, втім, лише виходець з України мав суттєву перевагу – він один розбирався в хімічній інженерії, електрохімії та металургії одночасно. Спочатку ці головки були завбільшки з квасолю. І команда Романківа працювала до тих пір, поки їх розмір зменшився до товщини однієї волосинки. Цей винахід 66

зробив переворот в комп’ютерній індустрії і допоміг здешевити зберігання цифрових даних. Першим користувачем технології був Стів Возняк. Він придбав маленький жорсткий диск, який IBM випустила на ринок. В результаті вони зі Стівом Джобсом отримали можливість зробити свій перший ПК – Apple-1. У березні 2012 року Романків введений в Зал національної слави США, є одним з десяти винахідників (разом зі Стівом Джобсом) удостоєним такої честі. Любомир був активним діячем Пласту, Начальним Пластуном (головний пластун в світі), всебічно сприяє розбудові Пласту в Україні. Член президії Світового конгресу вільних українців. Романків понад 70 років живе за кордоном, має канадське громадянство, але Україну називає найважливішою для себе країною. 27 вересня 2013 Любомир Романків став почесним громадянином рідної Жовкви. Література Дубровик А «Любомир Романків: «Перші диски, які ми створили, купив Стів Возняк. Згодом він зробив перший комп'ютер… I лише потім Стів Джобс розвинув технологію» [Текст] / А. Дубровик // День. — 2013. – 9 жовт.

Сікорський Ігор

З ім’ям нашого славного співвітчизника, видатного авіаконструктора ХХ століття Ігоря Івановича Сікорського пов’язані унікальні і несподівані досягнення конструкторської думки, які неодноразово виводили світову авіацію на новітній технологічний рівень. Народився Ігор Сікорський у Києві в родині доктора медицини Івана Олексійовича Сікорського. Батько, лікарпсихотерапевт, автор численних праць з психіатрії та психології, виховував Ігоря за власною методикою, розвиваючи у ньому міцну волю і наполегливість у досягненні мети. Мати майбутнього авіаконструктора – Марія Стефанівна – приділяла велику увагу всебічному розвитку сина. Саме від неї Ігор вперше почув про літальні апарати Леонардо да Вінчі. Політ на повітряному кораблі в дитинстві наснився хлопцеві і став його життєвою мрією. Ігор Сікорський навчався в Першій Київській гімназії, Морському кадетському корпусі СанктПетербурга. Прагнучи присвятити себе авіації, в 1906 році поїхав до Парижа вчитися в технічній школі Дювиньо де Лано. Саме там юнак зробив перші кроки в повітроплаванні й захопився ідеєю вертикального злету машини в небо. За рік він повернувся до рідного Києва й 68

вступив до Київського політехнічного інституту, щоб здобути освіту, яка стала основою його майбутньої кар’єри. В рідному місті Сікорський розпочинає побудову першого гелікоптера. Його витвір мав дивовижний вигляд: дерев’яна клітка стояла на підлозі без шасі, з одного боку містився двигун, а з іншого – знаходилось місце пілота. Зверху кріпився гвинт. Гелікоптер так і не піднявся в повітря, але конструктор відчув, як машина рветься вгору і кличе його за собою. Ігор знову їде до Парижу, звідки привозить двигуни «Анзані», які можна встановлювати на аероплани та гелікоптери. Сікорський вирішує поки що залишити побудову гелікоптерів і зайнятися аеропланами. Декілька років активно працював, створивши три літаки. 17 травня 1911 року відбувся перший політ і хоча тривав він лише 4 хвилини, це був величезний прорив в розвитку авіації. На літаку С-5 І. Сікорського запросили на військові маневри, де його помітив цар. Відтоді ім’я молодого конструктора стало відомим. Гарні, сприятливі для продуктивної роботи умови, добре оснащені майстерні, кваліфікований технічний персонал і, головне, кошти, надані в його розпорядження, дали змогу Сікорському у стислі терміни випустити цілу серію нових типів аеропланів. Наприкінці 1912 року він розробляє і подає до практичного втілення проект «великого апарата» «Гранд». Наступної весни цей вражаючий своїми розмірами і новаторськими вирішеннями літак здійснює численні перельоти. Влітку на ньому встановлюють в один ряд чотири потужні двигуни, і 25 серпня велетень, названий «Російським витязем», сідає в Красному Селі, де саме проходив огляд військ Петербурзького військового округу. «Російський витязь» не знає аналогів, йому належать світові рекорди за вантажопідйомністю, тривалістю польоту й висотою. Подальше вдосконалення цього літака привело до 69

створення чотиримоторного «Іллі Муромця», який піднявся в небо у грудні 1913 року. Багатомоторні повітряні кораблі принесли Сікорському заслужене світове визнання й авторитет. На батьківщині авіаконструктор стає національним героєм. У двадцять п'ять він − кавалер ордена Святого Володимира IV ст., високої нагороди Російської імперії. Але із середини 1917 року робота практично припинились, конструкторські й креслярські служби обезлюдніли, цехи завмерли. Давалися взнаки брак коштів і революційний хаос. Все це змушує його на кардинальний крок. Скориставшись запрошенням французького уряду, який мав наміри розгорнути військове літакобудування для боротьби з Німеччиною, в березні 1918 року авіаконструктор відпливає з Мурманська за кордон. Це не була втеча. Це радше були сподівання професіонала. Але вони не справдились: запрошення виявилося пустими словами, роботи не було. У 1919 році І. Сікорський переїжджає до Сполучених Штатів Америки. За океаном на нього теж ніхто не чекав. Чотири роки він перебивається випадковими підробітками. Тільки у 1923 р. вдається створити групу із колишніх співвітчизників, причетних до авіації. Вони стають кістяком літакобудівної фірми «Сікорський Аероінженіринг Корпорейшн». Перший літак вдається зібрати через рік, і то де − у занедбаному курятнику. Далі справа пішла на краще. Посильну допомогу надавали земляки. Відомий композитор Сергій Рахманінов дав фірмі п’ять тисяч доларів і організував рекламу. З 1925 по 1928 роки компанія побудувала вісім типів літаків. Великої популярності у світі набула «Амфібія» С−38. Вона літала над Карибським морем, у Центральній та Південній Америці. Модель «Амфібія» С−42 встановила два світових рекорди, проклала повітряні траси через Тихий океан. 70

Наступній «Амфібії» С-43 Сікорського належить 4 світові рекорди. Тим часом у світі з’являються гелікоптери. Маючи багатий досвід та фінансування уряду США, Сікорський повертається до їх побудови. До Сікорського гелікоптери могли злітати, але не могли літати, тобто здійснювати цілеспрямований політ. Геній аеронавтики Сікорський знайшов рішення, завдяки якому ці літальні апарати стали керованими. 14 вересня 1939 року конструктор здійснив перший у світі керований політ на гелікоптері. Незабаром він одержав ліцензію пілота вертольота США за номером 1. Схема цієї машини вважається класичною, згідно з нею побудовано понад 90 % гелікоптерів усього світу, проте тоді більшість авіаконструкторів вважали її безперспективною. Після двох років напружених випробувань, у 1942 р. був створений дослідний двомісний гелікоптер С-47, взятий у серійне виробництво. Він був єдиним гвинтокрилом країн антигітлерівської коаліції, що використовувався на фронтах Другої світової війни. Поступово з’явилися сучасніші легкі гелікоптери Сікорського. Особливий успіх мав повоєнний С-51. Він широко використовувався у багатьох країнах для бойових дій та у цивільних роботах, в операціях з порятунку людей. За своє життя І. Сікорський одержав понад 80 різних почесних нагород, призів та дипломів, серед них медалі Давида Гугенхайма, Джеймса Уатта. Його ім’я вписано в Національний зал слави винахідників. У 1948 Ігорю Івановичу було вручено рідкісну нагороду – Меморіальний приз братів Райт, а в 1967-му – Почесну медаль Джона Фрица за науково-технічні досягнення в галузі фундаментальних та прикладних наук. Також І. Сікорський був почесним доктором багатьох міжнародних університетів. Закінчив свій земний шлях геній авіації 26 жовтня 1972 р. в американському містечку Істоні, штат 71

Конектикут, на 84-му році життя. конструктора і поховали.

Там

видатного

Література Бакуменко О. Геній авіації [Текст] : до 125-річчя від дня народження І. Сікорського / О. Бакуменко // Дати і події. 2014: перше півріччя : календар знаменних дат / Нац. Парлам. Б-ка України; уклад. В. Кононенко. – Київ : [б. в.], 2013. – № 1(3). – С. 108–112. Басенко А. Крилата слава українського емігранта [Текст] / А. Басенко // Зрослись душею, сплелись корінням / упоряд. М. Рубанець. – Київ, 2008. – С. 52–60. Брюховецька Л. Місто має пам’ятати [Текст] / Л. Брюховецька // День. – 9-10 квіт. – С. 16. Галич О. «Капелюх» Сікорського В. Даниленка: біографія, квазібіографія, художній роман? [Текст] : [критика] / О. Галич // Слово і час. – 2016. − № 7. – С. 12−21. Засновник важкої авіації [Текст] : до 110 річчя // Календар знаменних і пам’ятних дат, 99. – ІІ квартал. – Київ, 1999. – С. 64–68. Згуровський М. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі [Текст] / М. Згуровський // Дзеркало тижня. – 2008. – 5 квіт. – С. 15. Ігор Сікорський (1889–1972) [Текст] // 100 видатних українців. – Київ, 2006. – С. 379–383. Кривда М. Найвідоміші винаходи наших співвітчизників [Текст] / М. Кривда // Голос України. – 2016. – 23 серп. – С. 6. Окрилені мрії киянина. Ігор Сікорський (1889–1972) [Текст] // Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України / Г. Мельничук. – Київ, 2005. – С. 252–254.

Сікорський Ігор (1898−1972) : [Текст] // 100 найвідоміших українців. – 2-е вид. – Київ: Орфей, 2002. – С. 458–462. Сікорський Ігор Іванович [Текст] // Шаров І. Вчені України: сто видатних імен / І. Шаров. – Київ, 2006. – С. 368–372. Тимченко С. Духовно-філософська творчість Ігоря Сікорського [Текст] / С. Тимченко // Світогляд. – 2008. – № 6. – С. 22–27.

Стефанишин-Пайпер Гайдемарі

Американська астронавтка українського походження Гайді Стефанишин-Пайпер народилася 7 лютого 1963 року у Сент-Полі, Міннесота, США. Батько Гайді СтефанишинПайпер має українське походження. Михайло Стефанишин народився в селі Якимів Кам'янко-Бузького району на Львівщині. У молоді роки емігрував до США, одружився з німкенею, але виховував дітей в дусі українських традицій. У 1980 році дівчина закінчила середню школу ДерамГол, була активним членом Пласту та відвідувала пластові табори. Навчалася в Массачусетському технологічному інституті на машинобудівному факультеті. У 1985 році вступила до Військово-морських сил США: пройшла 73

вишкіл у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида). 1 травня 1996 прийнята до корпусу американських астронавтів (NASA-16) як кандидат на політ у складі місії. 1998-го закінчила підготовку та прийнята до Відділу астронавтів NASA: спочатку член групи, що займалася спорядженням астронавтів у день відльоту; згодом у відділі, що займається діяльністю астронавтів у відкритому космосі (EVA Branch). 27 лютого 2002 вибрана спеціалістом місії STS-115, старт якої було заплановано на весну 2003. Проте після катастрофи шатлу «Колумбія» старт кілька разів переносився. Перший політ здійснила 9-21 вересня 2006. Час перебування у космосі становив 11 днів 19 годин 6 хвилин та 35 секунд. Після успішного завершення космічного польоту мужня астронавтка вперше відвідала Україну, побувала у Києві, Львові, на батьківщині свого батька. Першу жінкуукраїнку, яка здійснила політ до зірок, приймав президент України Віктор Ющенко. З 2013-2015 роках астронавтка стала старшим офіцером у Південно-Західному регіональному центрі технічного обслуговування Військово-морського флоту США. Мала у командуванні більше 1500 військових, а у розпорядженні - мільярд доларів для обслуговування та покращення кораблів Тихоокеанського флоту. Була відзначена як один із найефективніших керівників, під час її роботи усі показники було поліпшено. Гайді-Марія Стефанишин-Пайпер двічі нагороджена медаллю Navy Commendation Medal, двічі – медаллю Navy Achievement Medal, медаллю Meritorious Service Medal та орденом Княгині Ольги третього ступеня («за мужність і відвагу, виявлені в освоєнні космічного простору, зміцнення дружби між українським та американським 74

народами»). Вона – член Американського товариства інженерів-механіків. Література Гайді Стефанишин-Пайпер у Космосі [Текст] // Вісті Комбатанта. – Торонто-Нью-Йорк, 2006. – Ч. 4. – С. 25. Гороховський А. Вдруге полетіла до зірок [Текст] : бесіда з астронавткою Г. Стефанишин-Пфайфер / А. Гороховський // Дзвін. – 2008. – № 11-12. – С. 90-92. Новий Яричів матиме свою астронавтку [Текст] // Свобода. – 2006. – 16 верес. – С. 7.

Субтельний Орест

Легендарний український історик Орест Субтельний народився 7 травня 1941 року в Кракові в родині українських емігрантів. Разом з батьками він емігрував до США, де в 1965 році закінчив Темпльский університет у Філадельфії (США). Також навчався у Віденському та Гамбурзькому університетах. Через 8 років, в 1973 році, отримав ступінь доктора філософії в Гарвардському університеті, захистивши дисертацію «Неохочі союзники: Відносини гетьмана 75

Пилипа Орлика з Кримським ханством та Оттоманською Портою, 1710-1742». Субтельний був серед першої групи аспірантів в Інституті українських досліджень Гарвардського університету. З того часу він написав шість книг зі східно-європейської і української історії та безліч статей. Після отримання ступеня доктора він почав викладати в Гарварді на історичному факультеті. З 1976 року продовжив викладацьку кар'єру в Гамільтонському коледжі в Нью-Йорку, де пропрацював до 1981 року. У цей період при підтримці Української вільної академії наук опублікував роботу «Листи Івана Мазепи», а в 1981 році у видавництві Колумбійського університету надрукував монографію «Мазепинці: Український сепаратизм XVIII ст.». У 1982 році він став професором кафедри історії та політики в Йоркському університеті в Торонто, де пропрацював до кінця життя. У 1986 р. виходить у світ монографія «Проблема влади у Східній Європі: Іноземний абсолютизм і місцева знать. 1500-1715». У 1988 році видавництвом Торонтського університету вперше була опублікована його книга «Ukraine: A History» (Україна: Історія), яка до цього часу вважається одним із кращих посібників з національної історії. У 1991 році книга була опублікована українською мовою і кілька разів перевидавалася. «Ukraine: A History» була визнана однією з найбільш впливових і важливих книг, які були опубліковані Університетом Торонто за 100 років його існування. Вона була перекладена п'ятьма мовами. Наприкінці існування Радянського Союзу, праця викликала величезний ажіотаж і стала настільною для багатьох українців. Вона висвітлювала саме ті моменти української історії, які навмисно приховували радянські історики. Помер Орест Субтельний 24 липня 2016 року. Він був людиною, яка не лише вперше познайомила українців з їх реальною історією, а й відкрила Україну західному світу. 76

Література Ванат І. «Україна: історія» – книжка, яка стала бестселером [Текст] : [про історика Ореста Субтельного] / І. Ванат // Вільне життя. – 2016. – 19 серп. – С. 3. Головльова Г. Орест Субтельний – історик і людина [Текст] / Г. Головльова // Нова освіта України. – 1992. – № 3. – С. 32-33.

Улам Станіслав

Видатний математик Станіслав Улам народився 13 квітня 1909 року у родині відомого львівського адвоката Юзефа Улама. З дитинства Станіслав мав схильність до математики – уже в 12 років він слухав лекції у Львівській Політехніці і згодом став її студентом. Його професором був видатний математик С. Банах. У мемуарах «Пригоди математика» Улам, завжди гордий рідним містом, писав: «З нинішньої перспективи Львів може здатися провінційним містом, але це не так. Лекції вчених регулярно проводилися перед широкою публікою. Серед тем лекцій були про нові відкриття в астрономії, про сучасну фізику, теорію відносності, про Фройда і психоаналіз. Ці лекції відвідували адвокати, лікарі, бізнесмени та інша публіка». 77

У 1929 році тоді ще студент Станіслав Улам опублікував свою першу статтю, в 1932-му він захистив магістерську, а рік потому – докторську дисертацію. Незабаром молодий вчений познайомився з Джоном фон Нейманом – видатним американським математиком, що зробив величезний внесок у розвиток квантової фізики, теорії множин, інформатики та ін. Між Нейманом і Уламом зав’язалося листування, а в 1935 році Нейман запросив свого молодого колегу на роботу в Принстонський університет. Для Станіслава почалося життя між двома континентами. Йому було гірко розлучатися з батьківщиною, проте він розумів, що фашизм неминуче розповсюджується по Європі, і залишатися у Львові просто небезпечно для життя. Востаннє Станіслав Улам відвідав Львів у серпні 1939 року, за тиждень до початку Другої світової війни, після чого разом з молодшим братом Адамом остаточно до США. У 1940 році Станіслав Улам став доцентом Вісконсінського університету. А через три роки Д. Нейман залучив колишнього львів’янина до американського атомно-водневого проекту, де вже працювали А. Ейнштейн, Е. Ферма та багато інших видатних фізиків і математиків. У лабораторіях Лос-Аламоса С. Улам відповідав за опрацювання математичної моделі фізичних процесів (разом з угорцем фізиком Е. Теллером, який розробив термоядерну технологію імпульсу вибухового ефекту). Ці двоє емігрантів з Європи і стали «батьками» американської водневої бомби. Працюючи над атомно-водневим проектом, С. Улам запропонував технологію використання ядерного палива для космічних польотів і розробив «метод Монте-Карло», котрий полягав у застосуванні в математиці методів статистичного опрацювання довільних результатів. Згодом цей його винахід успішно використали у програмуванні. 78

Завдяки «методу Монте-Карло» С. Улам здобув визнання та популярність колег – математиків світу. Львів’янин працював у Лос-Аламосі до 1965 р. Пізніше він прийняв запрошення очолити кафедру математики в Колорадському університеті. З часом став і професором біоматематики в цьому ж вузі. Також читав лекції в університеті Флориди. Створення водневої бомби, численні математичні новації – далеко не єдині наукові досягнення вченого. У 1960-х Улама також залучили до розробки космічної технології і космічного корабля «Оріон». Також Станіслав Улам плідно працював у галузях біології та програмування. Крім того він написав декілька книг математикофілософського характеру, а також автобіографічну книгу «Пригоди математика». Помер Станіслав Улам 13 травня 1984 року у місті Санта-Фе. Література Улам Станіслав Мартін [Текст] // Хорошевський А. Проект «Україна» [Текст] : галерея нац. героїв / А. Хорошевський. – Харків : Бібколектор, 2012. – С. 175-177.

Хавкін Володимир

Володимир Хавкін − легендарний бактеріолог, імунолог і епідеміолог, який створив першу вакцину проти чуми та холери. Народився Володимир Хавкін в Одесі 15 березня 1860 року в єврейській родині. Навчався у початковій єврейській школі (хедері), пізніше − у 1879 році − закінчив російську гімназію в Бердянську. У 1884 році закінчив Новоросійський університет в Одесі, де його вчителем був відомий вчений Ілля Мечников, який значно вплинув на зацікавленість Хавкіна зоологією. У 1884 році Володимир Хавкін закінчив університет екстерном, захистив дисертацію і одержав учений ступінь кандидата зоології. Через своє єврейське походження молодий вчений не мав можливості проводити наукові дослідження на батьківщині і вирішив виїхати за кордон. Спочатку Володимир Хавкін вирушив до Швейцарії, а потім до Лозанни, де вступив на посаду приват-доцента Лозаннського університету. У 1889 році Володимир виїхав до Парижа. Видатний учений-мікробіолог Ілля Мечніков допоміг йому знайти роботу бібліотекаря, а потім посаду наукового співробітника у всесвітньо відомому 80

Пастерівському інституті. На той час Луї Пастер уже створив вакцини проти сказу і сибірської виразки. У кінці ХІХ століття у світі бушували смертельно небезпечні хвороби: холера та чума. Володимир Хавкін захопився розробкою протихолерної вакцини й поставив перед собою велику мету — знайти спосіб порятунку людства від цього важкого захворювання. Він проводив експерименти на морських свинках та кроликах, вводячи їм мікроби хвороб, щоб розрахувати необхідну для профілактики дозу. Головними дослідженнями Володимира Хавкіна були роботи в галузі захисту людського організму від інфекційних хвороб за допомогою сироваток і вакцин. Саме Хавкін створив першу ефективну вакцину проти холери, протестувавши її ефективність і безпечність... на самому собі. Медицина того часу не мала ліків проти холери, і навіть найвидатніші вчені не знали, яким чином можна перемогти цю катастрофу. Тому, коли в Парижі Володимир Хавкін продемонстрував своє відкриття, першими його привітали найбільші вчені Луї Пастер та Ілля Мечников. До речі, так сталося, що в цей період в Росії спалахнула епідемія холери. Хавкін запропонував безкоштовно передати свою вакцину, щоб зупинити епідемію і... отримав відмову. За три місяці від епідемії в Росії загинуло близько 300 тисяч людей... На жаль, Іспанія і Франція, де також були відзначені осередки епідемії, не довіряючи «невідомому російському вченому», відмовилися від його вакцин. А ось влада Великобританії зрозуміла, яке колосальне значення у світовому масштабі має відкриття Хавкіна. Вони дозволили доктору випробувати вакцину у своїй колонії − Індії, країні, яка наприкінці позаминулого століття була практично повністю уражена холерою. Епідемія забирала сотні тисяч життів. 81

На початку 1893 року Хавкін як державний бактеріолог прибув до Індії, де за два роки налагодив виробництво вакцини. Він особисто вакцинував більш ніж 42000 осіб. У підсумку серед тих, хто отримав вакцину, смертність і захворюваність на холеру скоротилися в десятки разів. З того часу вакцина Хавкіна почала масово вироблятися. Вона застосовується і сьогодні в модернізованому вигляді. Не менш значним був внесок нашого земляка в боротьбу з чумою. У 1896 році епідемія найстрашнішої в історії людства хвороби вразила Бомбей − друге за величиною місто в Індії. Влада попросила доктора Хавкіна допомогти, і той відразу ж відгукнувся, створивши першу в світі ефективну вакцину проти чуми. Так само, як і при тестуванні вакцини від холери, спочатку засіб проти чуми Хавкін випробував на собі. І тільки після того, як переконався в безпеці ліків, почав масово виробляти їх. Знову наш земляк особисто бере участь у вакцинації населення й одночасно створює в Бомбеї невелику лабораторію по боротьбі з чумою. За сорок років було щеплено − і тим самим врятовано від болісної смерті − більше тридцяти п'яти мільйонів чоловік! Згодом створена Хавкіним в Бомбеї лабораторія стала найбільшим у Південно-Східній Азії дослідницьким центром з бактеріології та епідеміології. А з 1952 року офіційно називається Інститутом імені Хавкіна. У 1897 році королева Вікторія нагородила вченого одним з вищих орденів Британської імперії. На честь нього в Лондоні був даний прийом, на якому були присутні найвизначніші англійські медики. В Індії його шанують як божество, називаючи так само як і Ганді, Махатмою – тобто «батьком нації», а також «великим білим цілителем». Його іменем назвали 82

створений ним інститут у Бомбеї – найбільший центр з вивчення чуми і холери у Південно-Східній Азії. Володимир Хавкін помер у Лозанні 28 жовтня 1930 року. День смерті Хавкіна став в Індії днем глибокої національної жалоби. Це був справжній геній, що зміг протистояти смертельним хворобам і врятував людство від холери та чуми. Література 24 емігранти, які прославили Україну на весь світ [Текст] // Українське слово. – 2017. – 6-12 верес. – С. 8-9. Кривда М. Найвідоміші винаходи наших співвітчизників [Текст] / М. Кривда // Голос України. – 2016. – 23 серп. – С. 6.

Цісик Квітка

Квітка Цісик – відома блюзова та оперна співачка, виконавиця популярних та українських народних пісень. Пісня «Ти світло мого життя», яку вона виконала до однойменного фільму, отримала у 1978 році «Оскар» і «Золотий глобус» в категорії «Найкраща пісня до фільму». 83

Народилася майбутня співачка 4 квітня 1953 року в Нью-Йорку у сім’ї Іванни та Володимира Цісиків, післявоєнних емігрантів із Західної України, які назвали дівчинку Квіткою. Її матір була родом із Коломиї, батько – знаменитий концертний скрипаль, який навчався у Львівській консерваторії і потім викладав в Українському музичному інституті Америки. Саме він вчив Квітку грати на скрипці з п’ятирічного віку. Після школи дівчина вступила до державного університету Нью-Йорка на клас скрипки. Проте через рік залишила університет і була прийнята в Mannes School of Music, де під керівництвом хранителя віденської оперної традиції професора Себастіана Енгельберга отримала знання з вокалу та відшліфувала свій голос – колоратурне сопрано. Навчання закінчила в 1974 році. Ще студенткою Квітка почала працювати, оскільки потрібно було оплачувати навчання та допомагати родині. Тоді вона і подалася в шоу-бізнес та дуже швидко зарекомендувала себе як досконала вокалістка в будьякому музичному стилі. Квітка обрала псевдонім Кейсі (Kacey – за першими літерами її імені та прізвища). Її почали навперебій запрошувати до роботи над своїми альбомами поп– та рок-зірки (Майкл Болтон, Боб Джеймс, Лінда Ронстад, Роберта Флек, Девід Санборн, Карла Саймон, Мікіо Масуо, Квінс Джонс, а з Майклом Джексоном Квітка співала в одному хорі). Паралельно з творчою роботою в студії та на сцені Кейсі була зайнята і в комерційних проектах. Дуже швидко вона стала найбільш оплачуваною виконавицею рекламних джинглів. За допомогою її акустичного співу створювали собі імідж корпорації Coca-Cola, American Airlines, NBC, CBS та інші. З 1982-го і до своєї смерті Кейсі Цісик залишалася єдиним голосом компанії Ford Motors. Американці порахували, що їхню Кейсі прослухало понад 22 мільярди людей. Приблизно стільки разів 84

прозвучали в ефірі та записах різноманітні музичнорекламні твори, де вокальні партії виконувала Квітка Цісик. Статуетку «Оскар» співачка отримала в 1978-му році за пісню до фільму «Ти світло мого життя». Оскароносну пісню «You Light Up My Life» згодом заспівала Уїтні Х´юстон. На церемонії нагородження Цісик сказала: «Моя мрія збулася. Я отримала статуетку за красиву пісню, співаю її англійською, а душу вкладаю українську». Попри шалену популярність в Америці в душі Квітка Цісик завжди залишалася українкою і тужила за своєю етнічною батьківщиною. Співачка приїхала на батьківську землю у 1983 році – перший, і як виявилося, останній раз, не виступала з концертами, про які так мріяла, адже в той період її пісні були заборонені в Україні. Свою любов до України співачка втілила у своїх піснях : в 1980 році вона випустила україномовний альбом «Квітка» або «Пісні з України». Через дев’ять років вийшов її другий альбом «Два кольори». Сама Квітка говорила, що ці альбоми не були бізнес-проектами – це був подарунок усім українцям, у якій би частині світу вони не жили, музика для душі, пам'ять про батьківщину. Альбоми зібрали цілий вінок нагород у Канаді, а в 1990 році були номіновані на «Греммі» у категорії «Сучасна народна пісня». У творчих задумах Квітки був запис ще одного альбому з колисковими для дітей. Проте передчасна смерть перервала усі плани співачки. Квітка Цісик померла 29 березня 1998 року, не доживши декілька днів до свого 45річчя. Унікальний тембр співачки, її напрочуд елегантна манера виконання, бездоганна мова полонили серця мільйонів українців. Хто хоч раз почув голос цієї співачки, ніколи не забуде її, наче вона знала якусь таємницю, спільну для кожного людського серця. 85

Література Вергеліс О. Квітка на асфальті: голос Америки – душа України [Текст] / О. Вергеліс // Дзеркало тижня. – 2008. – 25-31 жовт. – С.1,18. Володарка «Оскара» і рекламний голос [Текст] : [Квітка Цісик] // Україна молода. – 2010. – 6 берез. – С. 13. Глібчук У. Ліричний маніфест свободи Квітки Цісик [Текст] / У. Глібчук // Дзеркало тижня. – 2006. – 25 лют. Горак Р. Журавлі відлетілі... [Текст] : есеї про Квітку Цісик та її рід / Р. Горак // Дзвін. – 2018. – № 1. – С. 72-117. Жук О. Наша американська Квітка [Текст] / О. Жук // Україна молода. – 2008. – 22 жовт. – С. 6. Кравчук Р. Квітка, що торкнулася серця та душі українців у всьому світі [Текст] / Р. Кравчук // Гетьман. – 2013. – № 4-5. – С. 60−61. Маслій О. Навіть без звання народної артистки Квітка Цісик завжди матиме любов і повагу українців усього світу [Текст] / О. Маслій // Нова Тернопільська газета. – 2013. – 10-16 квіт. – С. 9. Матуш І. Квітка Цісик жила у США, а її душа – в Україні [Текст] / І. Матуш // Свобода. – 2013. – 5 квіт. – С. 8. Мельник О. Вона зачаровувала своїм голосом континенти [Текст] / О. Мельник // Урядовий кур`єр. – 2013. – 4 квіт. – С. 12. Незабутня Квітка України [Текст] : до 60-річчя від дня народження Квітки (Кейсі) Цісик (1953−1998) // Календар знаменних і пам’ятних дат. - 2013. – № 2. – С. 4751. Позняк-Хоменко Н. Квітка на медалі [Текст] : земляки легендарної Квітки Цісик започаткували іменну медаль співачки / Н. Позняк-Хоменко // Україна молода. – 2014. – 7-8 листоп. – С. 3. 86

Позняк-Хоменко Н. Унікальна Квітка [Текст] : сьогодні Кейсі Цісик, визначній амер. співачці укр. походження, могло б виповнитися 60 років / Н. ПознякХоменко // Україна молода. – 2013. – 4 квіт. – С. 12. Савків Т. Весняна Квітка [Текст] / Т. Савків // Наш день. – 2016. – 23-29 берез. – С. 8. Тимуршаєва Н. Два кольори Квітки Цісик [Текст] / Н. Тимуршаєва // День. – 2008. – 23 жовт. – С. 8. Чаус О. Записки ботаніка [Текст] : [Квітка Цісик] / О. Чаус // Україна молода. – 2010. – 3 квіт. Шелест М. Співала, мов янгол [Текст] / М. Шелест // Літературна Україна. – 2010. – 19 серп. – С. 8. Худицький В. Журба і пісня Квітки Цісик [Текст] / В. Худицький // Дзеркало тижня. Україна. – 2013. – 6-13 квіт. – С. 11.

Шарпак Джордж

Джордж Шарпак (Георгій Харпак) – французький фізик українського походження, лауреат Нобелівської премії з фізики. Георгій Харпак народився 1 липня 1924 року в містечку Дубровиці на Рівненщині у єврейській родині. Раннє дитинство провів серед звичайних українських селян, про що згодом згадував у своїх спогадах. 87

Семирічним Георгій зламав ногу і лікар порадив батькам звернутися до фахівців у Варшаві. Так почалися мандри по світах. Пошуки кращої долі змусили родину виїхати до Палестини, потім до Франції, оселитися у Парижі. Там ім’я Георгія зазвучало як Жорж Харпак. Георгій розпочав навчання у середній школі. У 1938 році підліток вступив до ліцею Святої Луїзи в Монпельє, де його застала Друга світова війна. 19-літнім Георгій Харпак вступив до Руху Опору, за що його арештували й кинули до фашистського концтабору Дахау. Протягом року його життя висіло на волосині, але він вижив завдяки знанням мов. Після війни Жорж отримав громадянство Франції, закінчив ліцей, здобув ступінь бакалавра у вищій гірничій школі. Під час навчання в коледжі Де Франс відвідував лекції Фредеріка Жоліо-Кюрі, працював у його лабораторії, експериментальна фізика захопила молодого вченого. У 1955 році Жорж Харпак отримав ступінь доктора наук у галузі ядерної фізики. З 1959 року він почав працювати в Європейському центрі ядерних досліджень у Женеві. Вченому доводилося часто виїздити за кордон, читати лекції. Тут він і зітнувся з проблемою: прізвище Харпак іноземцям було важко вимовляти. Так з’явився Жорж (Джордж) Шарпак, який згодом став членом Французької академії наук, почесним доктором чотирьох найшановніших університетів світу. У 1964 році Шарпак винайшов знамениту мультиелектродну пропорційну камеру – «камеру Шарпака», що стала прототипом детектора часток, який використовують у сучасних велетенських прискорювачах. У 1992 році йому було присвоєно Нобелевську премію за розробку детектора елементарних часток. Сам Жорж Шарпак так пояснив своє відкриття: «Це невелика штуковина 10 на 10 сантиметрів, яка принесла мені світове визнання, оскільки з'єднання цього детектора з 88

комп'ютером збільшує швидкість збору інформації в мільйони разів». Сьогодні без «детектора Шарпака» не обходиться практично жоден експеримент у фізиці високих енергій. Цей винахід був революційним і в розумінні перспектив радіовивчення людського тіла, в т. ч. при дослідженні структури ДНК і пошуку ракових клітин. Після аварії на Чорнобильській АЕС Жорж Шарпак прагнув допомогти в діагностиці опромінених людей, проте радянська влада демонстративно відмовилася від подібної допомоги. В одному зі своїх інтерв'ю нобелівський лауреат сказав: «Якщо не стелиться шлях на українську територію, то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить – з власного серця». Жорж Шарпак помер 29 вересня 2010 р. у Парижі. Література Георгій Шарпак [Текст] // Левченко О. С. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна [Текст] / О. С. Левченко. – Тернопіль : Лілея, 2000. – С. 113-118. Килимник Ю. За що світу варто сказати спасибі українцям [Текст] / Ю. Килимник // День. – 2010. – 28 квіт. – С. 6.

Яцик Петро

Петро Яцик, потрапивши в еміграцію до Канади в середині ХХ століття, зумів не лише стати мільйонером за рахунок чесного ведення бізнесу, а й увійшов до числа меценатів, які чи не найбільше зробили для розвитку науки та культури, історії та друкованого українського слова в північноамериканській еміграції. Народився Петро Яцик 7 липня 1921 року в селі Верхнє Синьовидне, нині Сколівського району на Львівщині. Закінчив звичайну 7-річну школу, вчився на сільськогосподарських та залізничних курсах. Батьки Петра померли і він, як найстарший, узяв на себе утримання родини. У роки Другої світової війни допомагав воїнам УПА. Працював помічником машиніста. Не чекаючи розправи чекістів, виїхав на Захід. Мешкав спочатку у Німеччині, де закінчив технічно-господарський інститут у Регенсбурзі. У 1949 р. 28-річний Петро прилетів до Канади й, стоячи в аеропорту Монреаля із сімома доларами в кишені, присягнув: «Я буду мільйонером і будуватиму свою Україну тут!». Він працював на різних роботах, торгував 90

книгами, меблями, згодом перейшов у житлове будівництво, яке в той час було однією з найнеобхідніших галузей господарювання. Згодом заснував своє підприємство з будівництва житлових комплексів та промислових об’єктів, яким керував з великим розумінням справи. З часом став найбагатшою людиною Канади та найбільшим українським меценатом. З кінця 50-х років П. Яцик почав направляти значні кошти на реалізацію різноманітних наукових та культурних проектів української діаспори. Він став першим меценатом багатотомної «Енциклопедії українознавства», що видавалася у повоєнні роки. П. Яцик був обраний почесним доктором права Гарвардського університету, входив до Надзірної ради Колумбійського університету, став науковим консультантом Альбертського і Торонтського університетів. Найбільш відомим проектом, профінансованим Яциком, стало видання англійською мовою «Історії України-Русі» М. Грушевського. На переклад і друк цієї монументальної праці меценат пожертвував 15 млн. дол. Благодійницька діяльність зробила Петра Яцика знаним серед українців західного світу. Його обрали почесним доктором права Гарвардського університету, він входив до Наглядової ради Колумбійського університету, був науковим консультантом Альбертського і Торонтського університетів. Яцик вперше виступив із пропозицією проведення в Україні мовного конкурсу серед молоді. Цю ідею підтримала Ліга українських меценатів, що об’єднує представників бізнесу багатьох країн світу. Вони надали спонсорську підтримку в проведенні конкурсу та нагородженні його переможців. Вагомий внесок у фінансування конкурсу зробив сам Петро Яцик. Петра Яцика не стало 1 листопада 2001 р. Але його ім'я живе в численних добрих справах. Життя цього 91

видатного мецената – яскравий приклад того, як українець зміг не тільки успішно опанувати бізнес за кордоном, а й допомогти своїй країні. Література Великий меценат і подвижник на українській ниві [Текст] : до 90-річчя від дня народження П. Яцика // Календар знаменних і пам’ятних дат. – Київ, 2011. – № 3. – С. 27-33. Для чого народжується людина (Петро Яцик) [Текст] // Слабошпицький М. Не загублена українська людина / М. Слабошпицький. – Київ, 2004. – С. 356-369. Петро Яцик [Текст] // Видатні постаті в історії України ХХ ст. – Київ, 2011. – С. 368-389. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним [Текст] / М. Слабошпицький. – Київ : Рада, 1994. – 174 с.

Іменний покажчик Антонич Б.-І. 15 Альтман Н. 4 Аренський А. 27 Архипенко О. 4-6 Баланчин Д. 33 Банах С. 76 Баранов-Россіне В. 4 Берлусконі С. 52 Берн Р. 31 Богомазов О. 4 Боденштайн М. 35 Болтон М. 83 Борден Р. 61 Бородін О. 59 Борисова І. 58 Вагнер Р. 23 Варгола Ю. 7 Возняк С. 66 Воргол Е. 6-8 Гаврилишин Б. 9-13 Гевара Ч. 8 Гербст Дж. 15 Гніздовський Я. 13-22 Годар П. 34 Годьє-Бжеско А. 4 Голль де Шарль 46 Гопкінс Дж. 43 Горовиць В. 22-25 Далі С. 33 Делоне Р. 27 Делоне С. 4, 26-28 Дерен А. 33 Джеймс Б. 83 93

Джексон М. 83 Дженкінс Д. 34 Джобс С. 66 Джонс Л. 51 Джус В. 29-31 Джус Т. 31 Дітріх М. 34 Дмитрик Е. 49 Добжанський Ф. 36 Драч І. 14 Дягілєв С. 27, 45 Ейзенхауер Д. 36, 60 Енгельберг С. 83 Енштейн А. 77 Жмудський А. 32 Жоліо-Кюрі Ф. 87 Каринська В. 32-35 Каринський М. 32 Кенеді Д. 15 Кістяківський Г. 35-37 Кошиць О. 37-41 Крамер С. 50 Кропивницький М. 38 Кузнець С. 42-44 Купер Г. 34 Кюніц С. 14 Леонтович М. 38 Лисенко М. 38 Лифар С. 44-47 Лі В. 34 Лінінг Н. 49 Лотоцький А. 14 Мазуркевич М. 48-50 Максвелл Р. 51-52 Малевич К. 53-56 94

Мамут Є. 57-58 Мамонтов В. 33 Мао Цзедун 8 Масканьї П. 38 Мечников І. 79 Модільяні А. 4 Мойсеєнко О. 32 Молодожанин Л. 59-62 Монро М. 7 Мурашко І. 53 Монюшко С. 38 Нейман Д. 77 Ніжинська Б. 45 Ніжинський В. 45 Нобель А. 36 Оппенгеймер Р. 36 Палагнюк В. 62-64 Пастер Л. 80 Петлюра С. 38 Пимоненко М. 53 Прокоф’єв С. 23, 45 Римський-Корсаков М. 23 Романків Л. 65-66 Садовський М. 38 Саймон К. 83 Санборн Д. 83 Сахаров А. 60 Світославський С. 4 Симоненко В. 15 Сікорський І. 36, 67-72 Січинський Д. 38 Скарлатті Д. 23 Сліпий Й. 60 Сорос Д. 11 Стефанишин-Пайпер Г. 72-74 95

Стравінський І. 45 Субтельний О. 74-76 Тейлор Х. 36 Теллер Е. 77 Терк А. 26 Улам С. 76-78 Улам Ю. 76 Ферма Е. 77 Флек Р. 83 Форд Г. 29 Франко І. 5 Фройд З. 76 Хавкін В. 79-82 Хейм Ж. 28 Х’юстон У. 84 Цісик В. 83 Цісик К. 82-86 Чайковський П. 23, 33, 59 Черкасенко Д. 38 Черчилль У. 60 Шагал М. 33, 54 Шарпак Д. 86-88 Шевченко Т. 5, 60, 61, 64 Штернберг Д. 46 Ющенко В. 73 Яцик П. 89-91

Географічний покажчик Австрія 60 Аргентина 38 Баварія 14 Барселона 27 Бельгія 33 Бердянськ 79 Берлін 5, 55 Бомбей 81, 82 Борщів 15 Бостон 36 Бразилія 38 Буенос-Айрес 60, 61 Варшава 55, 87 Вашингтон 60, 61, 64 Венеція 46 Верхнє Синьовидне 89 Вест-Айсіп 30 Відень 55, 74 Вінніпег 39, 60 Вітебськ 54 Гаага 60 Гарвард 36, 43, 74,90 Глендейл 50 Градизьк 26 Давос 10 Дассау 55 Дрогобич 9 Дубровиця 86 Єрусалим 52 Женева 10, 87 Жизномир 9 Жовква 65 Загреб 14 97

Індія 10, 81 Іспанія 27, 80 Істон 70 Кавказ 59 Канада 9, 29, 61, 65, 89 Канни 46 Карлсруе 27 Кембридж 36, 43 Київ 4, 11, 22, 24, 35, 45, 47, 55, 67 Клейнбург 60 Коговз 48 Коломия 83 Коропець 9 Краків 74 Красне Село 68 Крим 35 Купчинці 48 Курськ 53 Ленінград 55 Латімер-Майнз 62 Лозанна 79, 82 Лос-Аламос 77 Лос-Анджелес 5, 49 Львів 14, 15, 76, 83 Микова 7 Мілан 24 Монпельє 87 Монреаль 89 Монтесіто 64 Монте-Карло 46 Москва 4, 32, 53 Мурманськ 69 Мюнхен 65 Нальчик 59 Німеччина 33, 60 98

Нью-Йорк 5, 6, 7, 8, 14, 24, 30, 34, 38, 75 Одеса 79 Онтаріо 60 Оукленд 7 Париж 4, 5, 27, 28, 46, 68, 80, 87, 88 Петроград 23, 33, 54 Пилипче 14, 15 Піттсбург 7 Полонне 59 Португалія 27 Прага 38 Прудентополіс 60 Регенсбург 89 Ромашки 37 Росія 24, 80 Санта-Фе 78 Санкт-Петербург 26, 67 Сент-Пол 14 Сербія 35 Солотвино 51 США 42, 69 Тарасівка 37 Ташкент 57 Тернопіль 15 Торонто 9, 60, 75, 90 Фірмінгдейл Франція 51, 80 Харків 23, 32, 34, 42, 53, 57 Цюрих 55 Чернихівці 29 Чикаго 5 Чортків 9, 14 Швейцарія 10 Японія 24 99

ЗМІСТ Від укладача Архипенко О. Воргол Е. Гаврилишин Б. Гніздовський Я. Горовиць В. Делоне С. Джус В. Каринська В. Кістяківський Г. Кошиць О. Кузнець С. Лифар С. Мазуркевич М. Максвелл Р. Малевич К. Мамут Є. Молодожанин Л. Палагнюк В. Романків Р. Сікорський І. Стефанишин-Пайпер Г. Субтельний О. Улам С. Хавкін В. Цісик К. Шарпак Д. Яцик П. Іменний покажчик Географічний покажчик

3 4 6 9 13 22 26 29 32 35 37 42 44 48 51 53 57 59 62 65 67 72 74 76 79 82 86 89 92 96

100