Без права на Батьківщину by #tobm

Тернопільська обласна бібліотека для молоді Інформаційно-бібліографічний відділ

Без права на Батьківщину: Кримські татари: історія, культура, звичаї, традиції, обряди

Інформаційний дайджест

Тернопіль, 2019 2

94(477) Б 39 Без права на Батьківщину: кримські татари: історія, культура, звичаї, традиції, обряди : інформ. дайджест / Упр. культури Терноп. облдержадмін. ; Терноп. обл. б-ка для молоді ; інформ.-бібліогр. від. ; уклад. І. Грицишин. – Тернопіль: [б.в.], 2019. – 52 с. У виданні подаються відомості про історію, звичаї та культуру кримськотатарського народу, його видатних представників.

Редактор: З. Біла Відповідальна за випуск: Л. Гук Комп’ютерний набір: І. Грицишин Дизайн обкладинки: Н. Далевська

Тернопільська обласна бібліотека для молоді, 2019 Адреса: м. Тернопіль, вул. Нечая, 29 Контактні телефони: (0352) 52-64-49, 25-97-05, 25-97-15 www.http//tobm.org.ua/ E-mail: yothlib@ukr.net

Від укладача Кримськотатарський народ,

що з

XV століття

проживав на півострові Крим має складну та трагічну долю, адже зазнавав утисків протягом багатьох століть. Однак, незважаючи на постійні репресії та заслання, зрештою депортацію з етнічної території, кримські татари завжди виявляли вміння мобілізуватися та національно організовуватися. У незалежній Україні саме вони були найорганізованішою та найнадійнішою проукраїнською силою в Криму. У цьому виданні представлена корисна інформація про непросту історичну долю кримських татар, їх постійну незламну боротьбу за право жити на своїй історичній батьківщині. До сьогодні ця боротьба триває. Незважаючи на трагічну історію, цей волелюбний народ створив унікальну культуру, має цікаві традиції, звичаї й обряди. Кримські

татари

залишаються

відданими

своїм

національним цінностям і символам. У виданні представлено такі розділи: «Історія кримськотатарського народу», «Традиції, звичаї та обряди кримських татар», «Довга дорога додому: депортація 4

кримських татар із Криму у 1944 р.», «Ісмаїл Гаспринський – видатний кримськотатарський просвітник», «Видатні постаті кримськотатарського народу». Видання адресоване широкому колу читачів, усім, хто цікавиться історією та культурою кримськотатарського народу.

Розділ народу «Ми

І.

не

Історія

спільнота

кримськотатарського

кримських

татар,

кримськотатарський народ, який живе на своїй землі. Ми навіть не національна меншина, а корінний народ Криму» (Мустафа Джемілєв) Кримські татари сформувалися як народ у період Кримського ханства – держави, яка існувала на півострові від 1441 до 1783 року. Вони вважають себе нащадками різноманітних народів, що проживали в Криму в різні історичні епохи. У

1783

році

внаслідок

перемоги

Росії

над

Османською імперією Крим був окупований, а потім анексований цією державою. Це було початком доби в історії кримських татар, яку вони називають «чорне століття». Утиски з боку російського самодержавства та експропріація

землі

кримськотатарських

селян

спричинили їхню масову міграцію до Османської імперії. 6

Інтенсивні українсько-кримськотатарські контакти в політичній та військовій сферах почалися, коли гетьман Богдан Хмельницький уклав договір із кримським ханом щодо

допомоги

національно-визвольній

боротьбі

українців проти Речі Посполитої. Стосунки кримських татар і українців розвивалися і в економічній сфері. Приміром, соляні озера Криму, що були ханською власністю, годували і козаків Запорізької Січі. Кримська сіль мала попит на європейському ринку, козаки купували її у кримських татар досить дешево, отримуючи зиск від реекспорту в європейські держави. Навзаєм козаки надавали кримським татарам можливість випасати коней на українських землях. Попри періоди протиріч і збройних конфліктів кримські татари і козаки неодноразово допомагали одні одним в біді. За свідченням історика Дмитра БантишКаменського, один із затятих супротивників сусідньої мусульманської держави, кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко, дозволив кримцям кочувати на українській території, коли в степах ханства була посуха. ХХ століття виявилося буремним для корінного населення Криму. Кримські татари боролися за свою державність,

Михайло

Грушевський,

як

голова 7

Української Центральної Ради, особисто надавав їм усіляку підтримку в національному самовизначенні. Своєю чергою Мусульманський Виконком Криму висловив солідарність із самовизначенням українського народу. Після того як З’їзд поневолених народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917 року, висловився за територіальну

автономію

Криму,

Центральна

Рада

надіслала кримським татарам привітання: «Ми вітаємо вас із Кримом, тому що бачимо там життєві сили. Можете керувати Кримом так, як вам заманеться». Першим головою уряду проголошеної в грудні 1917 року

Кримської

народної

республіки

став

Номан

Челебіджіхан. Він виступав за рівноправ'я всіх народів, що живуть у Криму: «Наше завдання – створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч». Проте влада більшовиків, встановлена в Петрограді 25 жовтня 1917 року, не визнала кримськотатарський уряд і досить швидко поклала край існуванню молодої республіки. У січні 1918 року більшовики захопили Сімферополь, заарештували Челебіджіхана і розстріляли його. 8

Та це стало лише початком проблем кримських татар за радянської влади. У 20-ті роки Сталін спробував втілити в життя ідею Леніна про створення в Криму єврейської республіки. Так званий план «Кримська Каліфорнія» передбачав відселення корінних мешканців півострова. У той час у СРСР чималу роль відігравала американська благодійна організація «Джойнт», головним завдання якої була допомога євреям. У 1929 році «Джойнт» і уряд СРСР підписали угоду про фінансову допомогу, за умовами якої американці виділяли 900 тисяч доларів щороку протягом десятиріччя для переселення на півострів і облаштування там євреїв. Проект призвів до протестів корінних мешканців. Кримські татари нападали на поїзди, якими єврейські переселенці прибували на півострів. Заколоти змусили Сталіна визнати на засіданні Політбюро, що «Кримська Каліфорнія» не дає країні нічого, крім міжнаціональної ворожнечі. З відвоюванням Криму в 1944 радянська влада депортує

кримськотатарський

народ,

також

інші

національні меншини (болгар, вірмен, греків тощо), після чого в 1945 скасовує статус автономної республіки. Надалі Крим входить до складу РРФСР як Кримська область, з 9

якої в 1948 виведено Севастополь, що надалі отримує статус міста державного підпорядкування. До України (тоді - УРСР) Кримську область було передано у 1954 році згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР. Одночасно з Кримською областю до складу УРСР увійшов також і Севастополь, що було закріплено в Конституції УРСР 1978 року. Передача Кримської області і Севастополя до складу УРСР була викликана гострою господарською потребою, близькістю до УРСР, зручністю забезпечення півострова водою (будівництво ПівнічноКримського

каналу),

електроенергією,

продукцією

«материкової» частини УРСР, необхідністю інтенсифікації повоєнної відбудови тощо.

Література Абдулаєва Г. Свобода останнього слова : становище жінки у Кримському ханстві [Текст] / Г. Абдулаєва // День. – 2015. – № 10-11лип. – С. 11. Військова справа та війни доби Кримського ханату [Текст] : [політ. іст. Північного Причорномор'я] // Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів» : 10

воєнна історія України від давнини до сьогодення / авт. кол.: Б. Черкас, О. Сокирко, А. Плахонін [та ін.]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – С. 187-230. Галенко О. І. Східна Європа XVI – XVIII ст. на карті османського історика Мегмеда Різи [Текст] / О. І. Галенко // Український історичний журнал. – 2014. – № 5. – С. 3348. Гладун

О.

М.

Оцінка

демографічних

втрат

кримськотатарського народу внаслідок депортації 1944 року [Текст] / О. М. Гладун, О. П. Рудницький, Н. В. Кулик // Демографія та соціальна економіка. – 2017. – № 2. – С. 11–28. Грабовський С. Вийти за межі стереотипів [Текст] : [кримські татари] / С. Грабовський // День. – 2016. – 2021трав. – С. 29. Гулевич

В.

П.

Кримське

ханство

Північне

Причорномор'я в період правління Гаджи Гірея (1442-1466 рр.) [Текст] / В. П. Гулевич // Український історичний журнал. – 2014. – № 6. – С. 4-28. Бикова Т. Б. Крим, перебіг основних доісторичних та історичних подій на півострові Крим [Електронний ресурс] / Т. Б. Бикова // Інститут історії України. Національна Академія наук України. – Електрон. текст. та граф. дані. – 11

Режим. доступу:

http://resource.history.org.ua/, вільний. –

Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Опубліковано: 2008. – Перевірено: 6.05.2018. Бикова Т. Б. Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини [Текст] / Т. Б. Бикова // Український історичний журнал. – 2017. – № 4. – С. 47–68. Бикова Т. Кримськотатарський аспект національної політики Кремля у Кримській АСРР (1921–1928 рр.) [Текст] / Т. Бикова // Український історичний журнал. – 2018. – № 1. – С. 98–125. Кандим Ю. Не заросте травою поле бою… / пер. Ю. Косенко [Текст] / Ю. Кандим. – Ічня: ПП «Формат», 2017. – 363 с. Кралюк П. Союзники по нещастю: українськокримськотатарські відносини у ХХ ст. [Текст] / П. Кралюк // Аль-Калям : зб. наук. праць УЦІД. Вип. 8 / ред. кол.: С. В. Ісмагілов, І. А. Козловський, І. Хамза [та ін.]. – Вінниця : Нілан, 2018. – С. 94-114. Крим: Дорога тисячоліть [Текст] / упоряд. В. А. Сидоренко. – Сімферополь : Таврія, 2001. – 304 с. Кримське ханство [Текст] // Історія України. – 2018. – № 4. – С. 17-21. 12

Кримський ханат [Текст] // Горєлов М. Є. Держава і цівілізація в історії України: монографія / М. Є. Горєлов, О. П. Моця, О. О. Рафальський. – Київ: ЕКО-ПРОДАКШН, 2009. – 980 с. Кримський ханат як держава та його місце в історії світовій та українській [Текст] // Нариси з історії дипломатії України. – Київ, 2001. – С. 208-215. Полканова А. Кримські караїми – караї [Текст] / А. Полканова // Світогляд. – № 6. – С. 10-23. Романько О. Кримськотатарський національний рух і його політичні взаємини з Німеччиною у період Другої світової війни [Текст] / О. Романько // Мандрівець. – 2011. – № 4. – С. 34-41. Тюркські народи: татари, кримчаки, кримські татари [Текст] // Лозко Г. Етнологія України : філос.- теорет. та етнорелігієзнав. аспект / Г. С. Лозко. – Київ : АртЕк, 2001. – 304 с. Яворська, А. Анексія Кримського ханства російською імперією у XVIII ст. і початок еміграції кримських татар [Текст] / А. Яворська // Наука і суспільство. – 2016. – № 9/10. – С. 15–21.

Розділ ІІ. Довга дорога додому : депортація кримських татар із Криму у 1944 р. Я знайду, я знайду свій шлях додому, Хоч важко буде йти крізь спогадів шалену втому… (Джамала) Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один з найбільших злочинів радянського режиму. Цей день в Україні відзначають щорічно, в річницю депортації кримськотатарського народу 1944 року. Постановою Верховної Ради України від

листопада 2015 року визнано, що депортація з Криму кримських татар, - це геноцид кримськотатарського народу. 18-20 травня 1944 року бійці НКВС за наказом з Москви зігнали до залізничних вагонів майже все кримськотатарське населення Криму і відправили в Узбекистан 70-ма ешелонами. Це примусове виселення татар, яких радянська влада звинуватила у співпраці з нацистами,

стало

однією

найшвидше

проведених

депортацій в історії людства. 14

Після створення СРСР у 1922 році Москва визнала кримських татар корінним населенням Кримської АРСР в межах політики коренізації. У 1920-х роках татарам дозволяли розвивати свою культуру. В Криму були кримськотатарські

газети,

журнали,

освітні

заклади,

працювали музеї, бібліотеки і театри. Кримськотатарська мова, разом із російською, була офіційною мовою автономії. Нею користувалися понад 140 сільських рад. У 1920-1930-х роках татари складали 25-30% від усього населення Криму. Однак у 1930-х радянська політика щодо татар, як і щодо інших національностей СРСР, стала репресивною. Спочатку було розкуркулення і виселення татар на північ Росії і за Урал. Потім насильницька колективізація і Голодомор 1932-33 років. А тоді – чистки інтелігенції в 1937-38 роках. Це налаштувало багатьох кримських татар проти радянської влади. Основна фаза насильного переселення відбулася протягом неповних трьох діб, почавшись удосвіта 18 травня 1944 року і закінчившись о 16:00 годині 20 травня. Всього з Криму депортували 238 500 людей – майже все кримськотатарське населення. Для цього НКВС залучив понад 32 тисячі силовиків.

Офіційною причиною насильницького переселення стало звинувачення всього кримськотатарського народу в державній зраді, «масовому винищенні радянських людей» і колабораціонізмі - співпраці з нацистськими окупантами. Такі аргументи містилися в рішенні Держкомітету оборони про депортацію, яке з’явилося за тиждень перед її початком. Однак історики називають інші, неофіційні причини переселення. Серед них той факт, що кримські татари історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, яку СРСР у той час розглядав як потенційного суперника. У планах Союзу Крим був стратегічним плацдармом на випадок можливого конфлікту з цією країною, і Сталін хотів перестрахуватися від можливих саботажників і зрадників, якими він вважав татар. Службовці НКВС заходили до татарських помешкань і оголошували господарям, що через зраду батьківщини їх виселяють з Криму. Щоб зібрати речі, давали 15-20 хвилин. Офіційно кожна сім я мала право взяти з собою до 500 кг багажу, однак реально дозволяли забрати значно менше, а іноді – взагалі нічого. Людей

вантажними автомобілями

відвозили

до

залізничних станцій. Звідти на схід відправили майже 70 16

ешелонів з наглухо зачиненими товарними вагонами, що були переповнені людьми. Під час переїзду загинули близько 8 000 людей, більшість з яких – діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага і тиф. Деякі люди, не витримавши страждань, божеволіли. Все майно, що залишилося в Криму після татар, держава присвоїла собі. Більшість татар відправили до Узбекистану і сусідніх із ним районів Казахстану і Таджикистану. Невеликі групи людей потрапили в Марійську АРСР, на Урал і в Костромську область Росії. За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років. Через брак чистої води, погану гігієну і відсутність медичної допомоги серед депортованих поширювалися малярія, жовта лихоманка, дизентерія та інші хвороби. Новоприбулі не мали природного імунітету проти багатьох місцевих хвороб. Переважну більшість кримських татар перевезли до так

званих

спецпоселень

–

оточених

воєнізованою

охороною, блокпостами й огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували трудові табори, а не 17

поселення мирних людей. Приїжджі були дешевою робочою силою, їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах. В Узбекистані вони обробляли бавовняні поля, працювали в шахтах, на будівництві, заводах і фабриках. У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВС виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув’язнення. Ще до депортації пропаганда розпалювала серед місцевих жителів ненависть до кримських татар, тавруючи їх як зрадників і ворогів народу. Діти переселенців могли отримати освіту російською або узбецькою мовою, але не кримськотатарською. До 1957 року були заборонені будь-які публікації цією мовою. З Великої радянської енциклопедії вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт. Після виселення з півострова татар, а також греків, болгар і німців, у червні 1945 року Крим перестав бути автономною республікою і став областю у складі РРФСР. Південні райони Криму, де раніше жили переважно кримські татари, спорожніли. Наприклад, за офіційними 18

даними, в Алуштинському районі залишилося лише 2600 мешканців, а в Балаклавському – 2200. Згодом сюди почали переселяти людей з України і Росії. На півострові провели «топонімічні репресії» більшість міст, сіл, гір і річок, які мали кримськотатарські, грецькі чи німецькі назви, отримали нові, російські імена. Серед винятків – Бахчисарай, Джанкой, Ішунь, Саки і Судак. Радянська влада знищувала татарські пам’ятники, спалювала

рукописи

книжки,

перекладені

кримськотатарською. У мечетях відкривали кінотеатри й крамниці. Режим спецпоселень для татар проіснував до епохи хрущовської десталінізації – другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді. Протягом 1950-х і 1960-х років татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. Поступово

кримським

татарам

вдалося

домогтися

розширення своїх прав, однак неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року.

За чотири наступних роки на півострів повернулася половина всіх кримських татар, що жили тоді в СРСР – 250 тисяч людей. Повернення до Криму корінного населення було

складним

супроводжувалося

земельними

конфліктами з місцевими жителями, які встигли освоїтися на новій землі. Великих протистоянь все ж вдалося уникнути. Новим викликом для кримських татар стала анексія Криму Росією в березні 2014 року. Дехто з них під тиском переслідувань покинув півострів. Іншим російська влада сама заборонила в'їзд на півострів, в тому числі лідерам цього народу Мустафі Джемілєву і Рефату Чубарову.

Література Депортація кримських татар у запитаннях і відповідях [Електронний ресурс] // BBC NEWS. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: https://www.bbc.com/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Опубліковано: 18.05.2015. – Перевірено: 06.05.2019.

Дзюбенко-Мейс Н. Довга дорога додому [Текст] : кримські татари і українська політика / Н. Дзюбенко-Мейс // День. – 2014. – 16-17 трав. – С. 14. Злочини без терміну давності [Текст] : День пам'яті жертв геноциду кримсько-татарського народу // Шкільна бібліотека. – 2017. – № 4. – С. 49-51. Короленко Б. Кримські депортації: від Єкатерини ІІ до Сталіна [Електронний ресурс] / Б. Короленко // Український інститут національної пам’яті. – Електрон. текст.

та

граф.

дані.

–

Режим.

доступу:

http://www.memory.gov.ua/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Перевірено: 06.05.2019. Пагіря О. Депортація кримських татар у травні 1944 року [Електронний ресурс] / О. Пагіря // Територія терору: публікації. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: http://territoryterror.org.ua/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Перевірено: 06.05..2019. Руденко М. Кримські татари: народ-мученик [Текст] : [депортація татар із Криму в 1944 р.] / М. Руденко // Голос України. – 2016. – 18 трав. – С. 1, 4.

Розділ ІІІ. Традиції, звичаї та обряди кримських татар «Творча діяльність народів, які населяли півострів з епохи палеоліту, не просто передувала формуванню кримськотатарського

мистецтва,

органічно

включалася у процес цього формування, становила безпосередню передісторію культури кримських татар» (Н. Акчуріна-Муфтієва) Звичаї та обряди кримських татар тісно пов’язані із релігією, яку сповідує цей народ – мусульманством. Одним із

найголовніших

мусульманських

свят

кримськотатарського народу є Курбан байрам. Воно починається на десятий день місяця і святкують його впродовж чотирьох днів. У ці дні всі заможні мусульмани ріжуть козу, вівцю, верблюда або бика, залежно від фінансових можливостей. М’ясо вони роздають бідним, самотнім людям похилого віку, сиротам. Також кримські татари святкують такі свята як Хидирле́з – головне весняне свято; Дервіза – свято осені та врожаю; Наврез – свято початку нового року; Ораза Байрам. Значне місце в кримськотатарських традиціях займає народження

смерть.

Похоронні

обряди

яскраво 22

відображають вірність ісламу і деяким стародавнім віруванням народу. Кримські татари сприймають смерть як завершення земного життя. Старше покоління ще за життя починає

готувати

все

необхідне

для

проведення

поховального обряду. А саме певну суму грошей для поминок і виконання всіх ритуалів. Вмираючого не можна залишати одного на передсмертному одрі. Поруч завжди є літні люди, члени сім’ї та родичі. Для обряду запрошують муллу, тобто людину, яка добре знає ритуали поховання. Якщо людина померла до обіду – потрібно поховати її в той же день до заходу сонця. Якщо після обіду – вранці наступного дня. Особливе місце серед усіх обрядів кримських татар займають обряди, пов’язані з народженням дитини. Сенс цих обрядів полягає у збереженні здоров’я і життя матері та дитятка. Кримські татари розповідають про вагітність тільки найближчим людям, а коли це вже занадто помітно, то жінці варто менше бувати на людях, таким чином берегтись від злого ока. За традиціями перші 40 днів матір і дитину ізолюють від усіх сторонніх, крім найближчих людей, тим самим захищаючи їх від небажаних наслідків. називається Цей період в народі називають «Чіллі», за межі будинку мама 23

вперше виходила на сороковий день, щоб у джерела набрати води. Муллу запрошують не пізніше як за 10 днів після пологів, він здійснює обряд наречення малюка. «Езан ади» – наречення дитини. Найчастіше ім’я вибирають мати і батько, але не можна давати дитині імена своїх батьків. Обов’язковим для кримських татар є обряд обрізання – сюннет. Він виконується в непарні роки народження хлопчика – найчастіше в 3, 5, 7 років. Кожен мусульманин повинен через цей обряд пройти, адже він вводить його в ряди чоловіків і є доказом мужності. Цей день дуже важливий і проходить урочисто з читанням обов’язкових молитов і запрошенням гостей. Цікавим та колоритним є весільний обряд кримських татар. До весілля довго готуються і збирають посаг – ніша, джіез, богьчаси, для оздоблення житла – донатма. Також готується все для пригощання гостей на весіллі, а це – родичі та друзі – приблизно 250 осіб, а іноді й більше. Колись посаг в кримськотатарських сім’ях починали збирати, коли дочка тільки починала підростати. У ньому повинен бути весільний подарунок нареченому, який складався з 9 найменувань (верхнього одягу, рушників, носових хустинок, кисет і т. п.). Дівчата, які вже були на виданні, вишивали цей набір. Їх цьому навчали вдома, 24

передаючи тим самим всі секрети кримськотатарської вишивки. Перед тим як вирішити одружитись, молоді люди повинні порадитися з батьками і попросити їх дозволу. При ухваленні рішення батьки молодих знайомляться, щоб переконатися в порядності сім’ї. Якщо вони родичі до 7 коліна з боку батька або до 5 коліна з боку матері, то їм не можна одружуватися. За кілька тижнів до весілля відбувається укладення остаточного

договору

скріплюють

молитвою.

між Від

сторонами, нареченого

який до

потім батьків

нареченої їде три представники з подарунками для неї і її рідних. А батьки нареченої готують подарунки для іншої сторони. Наступним кроком є нікях – мусульманський обряд одруження.

Для

цього

повинен

бути

наречений

нареченою і свідки, а також родичі. Місцевий мулла при свідках запитує в нареченої і нареченого, чи згодні вони стати подружжям, але ставлять це питання нареченій тричі, так як зазвичай сором’язливі наречені відповідають на третій раз. Після згоди мулла оголошує про укладення нікяха.

Щодо національного одягу кримських татар, то за часів Кримського ханства татарські чоловіки й жінки носили однакове вбрання. Поверх сорочки вони одягали кафтан із вузькими рукавами, який застібали до шиї. Спідній одяг обмежувався широкими шароварами. На ноги вдягали сап'янні жовті шкарпетки і туфлі. Влітку надворі носили жупани зеленого кольору, а взимку –

хутрові

шуби. Чоловіки голили голови, на які одягали червоні суконні тюбетейки, а поверх них – високу круглу або чотирикутну шапку з неширокою овечою оторочкою. Жінки заплітали волосся у дві коси, які завивали навколо голови; дівчата заплітали багато дрібних кіс, які звисали за спиною. Коли жінки чи дівчата виходили з двору, то ховали обличчя за кісеями. Глибоке культурно-релігійне коріння має традиція покривати голову, носити головний убір. Колись головний убір кримської татарки складався з махрами (або марами), тобто покривала, яке одягають поверх шапочки (фес) або хустки. На самій махрамі завжди розташовувався тканий, витончений орнамент, зроблений шовковими або лляними нитками. Колись махрама обов’язково входила в посаг нареченої. Якщо вона була багатою, то повинна була мати 26

200-250 рукодільних махрами або чадри, якщо бідніша – то 70-80. У весільному обряді махрама також відігравала особливу роль. Навіть під час весільної вечері в будинку нареченого всім жінкам дарували красиві покривала.

Література

Аблямитова

Л.

Символические

аспекты

национального крымскотатарского костюма в свадебном обряде [Текст] / Л. Аблямитова // Народна творчість та етнографія. – 2008. – № 1. – С. 24–31. Акчуріна-Муфтієва Н. Етнографічні дослідження кримськотатарського

житла

[Текст]

Н.

Акчуріна-

Муфтієва // Народна творчість та етнографія. – 2005. – № 1. – С. 92–96. Ачкуріна-Муфтієва Н. Килимарство й виробництво з вовни у кримських татар [Текст] / Н. Ачкуріна-Муфтієва // Народна творчість та етнографія. – 2007. – № 2. – С. 80–87. Акчуріна-Муфтієва

Н.

Ювелірне

мистецтво

кримських татар / Н. Акчуріна-Муфтієва // Образотворче мистецтво. – 2013. – № 3. – С. 106-107.

Гуменюк

О.

Рекрутчина

та

еміграція

кримськотатарському фольклорному епосі [Текст] / О. Гуменюк // Слово і час. – 2017. – № 5. – С. 69-78. Звичаї обради кримських татар [Електронний ресурс] // Інформаційний центр кримських татар. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: http://cidct.org.ua/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Перевірено: 06.05.2019. Кримські татари: історія, культура, звичаї, традиції, обряди

[Електронний

ресурс]

Вінницька

обласна

універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: https://library.vn.ua/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Перевірено: 06.05.2019. Хайруддінов,

М.

Виховання

дітей

кримськотатарській родині [Текст] / М. Хайруддінов // Початкова школа. – 2001. – № 5 . – С. 45–49.

Розділ IV. Ісмаїл Гаспринський – видатний кримськотатарський просвітник «Об'єднуйтеся у думках, мові та справах» (Ісмаїл Гаспринський) Ісмаїл Гаспринський був одним із найвідоміших педагогів-реформаторів кінця XIX – початку ХХ ст. Вплив його ідей позначився на підготовці і проведенні реформ та розробці проблем кримськотатарської школи, створенні перших національних підручників. Зачинатель справи просвіти кримськотатарського народу і її лідер, Ісмаїл Гаспринський присвятив життя справі єднання традиційної духовності з передовими досягненнями європейської культури, чим здобув заслужений авторитет серед усіх ісламських народів. Ісмаїл

бей

Мурза

Мустафа-огли

Гаспринський

народився 8 березня 1851 р. у кримському селі Авджикой у сім’ї офіцера. Першу освіту І. Гаспринський отримав вдома та

початковій

етно-конфесійній

школі

(мектебе).

Продовжив своє навчання у Сімферопольській казенній чоловічій гімназії (1861-1862), у воронезькому військовому 29

навчальному закладі, а потім в Московській військовій гімназії. Не закінчивши навчання, він повернувся до Криму, де склав відповідні іспити й став вчителем початкової міської школи. З 1871 перебував у Франції. У 1874-1875 мешкав в Османській імперії. Закордонні подорожі вплинули на формування світогляду І. Гаспринського. Після навчання в Російській імперії та мандрів Європою, в нього почала формуватися думка про нагальну необхідність термінових реформ духовного життя мусульман, які базувалися б на поєднанні

досягнень

християнських

та

науково-технічного

збереженні

оновлених

прогресу релігійних

принципів ісламських народів. Враження від мандрів стали основою

сюжетів

майбутніх

художніх

творів

І.

Гаспринського. Серед

численних

громадських

справ

найважливішими І. Гаспринський вважав народну освіту. За його ініціативою зі скромного місцевого бюджету були виділені кошти на відкриття чотирикласного училища для дітей різних національностей, а також на придбання навчальної літератури для незаможних учнів. Усе своє свідоме життя І. Гаспринський займався літературно-просвітницькою

діяльністю.

Література, 30

журналістика, наука, зокрема педагогіка, перекладацька справа, видавнича робота, громадська діяльність – ось сфери плідної різнобічної праці цієї талановитої людини. Також І. Гаспринський впродовж багатьох років був міським головою в Бахчисараї. Письменницький

талант

І.

Гаспринського,

що

найповніше розкрився в останній чверті XIX ст., зробив його патріархом нової кримськотатарської літератури. Його

перу

належать

повість

«Африканські

листи»,

написаний в епістолярному жанрі роман «Листи Молли Аббаса

Франсові»,

історичне

оповідання

«Дівчина-

левиця», містична новела «Лихо Сходу», «Французькі листи», «Сонце зійшло» та інші художні твори. Пізніше Гаспринський розкривається в жанрі політичної есеїстики – на початку XX ст. його нариси й есе були видані двома збірками – «Російське мусульманство» та «Російськосхідна угода». В цілому творча спадщина просвітника налічує

десятки

літературних

творів

тисячі

публіцистичних праць. Активно займався І. Гаспринський і науковою працею, зокрема у сферах історії, етнографії та писемної культури свого народу. У 1887 р. він входить до науковокраєзнавчої організації Криму – Таврійської губернської 31

наукової архівної комісії, в якій виконав значну роботу з пошуку й вивчення літературних пам'яток середньовічного мусульманського Криму. 1908 року І. Гаспринський організував у Єгипті видання газети «Аль Нахда» («Відродження») арабською мовою.

своїх

творах

та

численних

публікаціях

Гаспринський різко виступав проти великодержавної політики

Російської

імперії,

проти

асиміляції

та

зросійщення кримських татар. А гостру мовну проблему пропонував розв’язати просто і мудро: «Кожен має знати ту мову, якою написані закони держави». У квітні 1883 року він розпочав видання в Бахчисараї газети «Терджиман» (Перекладач), яка довго залишалася єдиною тюркської газетою в Росії. Газета, що стосувалася найбільш злободенних тем життя людей, друкувалася кримськотатарською та російською мовами. Спочатку це був тижневик, а потім газета виходила і три рази в тиждень, і щодня. Вона проіснувала до самої смерті Гаспринського в 1914 році, а потім ще чотири роки виходила під редакторством його сина – Рефата. Крім того, ним видавалися щотижнева газета «Міллет» («Нація»), журнал

для

жінок

«Алем

нісван»

(«Світ

жінок»),

редактором якого була його дочка Шефіка Гаспринська. 32

Ним видавався журнал для дітей «Алем субьян» («Мир дітей») кримськотатарською мовою, а також гумористичне видання «Ха-ха-ха!». На рубежі 1907-1908 рр. у Єгипті І Гаспринський виступив з ідеєю міжнародного конгресу мусульманських народів. У 1910 році авторитетна група вчених із Франції висунула кандидатуру Ісмаїла Гаспринського на здобуття Нобелівської премії. Її підтримали відомі письменники з окремих країн мусульманського Сходу, які наголошували, що ім’я І. Гаспринського «стоїть в ряду найбільших мислителів і просвітителів Сходу». Помер видатний просвітник 11 вересня 1914 року, похований у Бахчисараї.

Література Абібулаєва Е. Внесок І. Гаспринського у розвиток національної

освіти

навчання

кримськотатарського

народу [Текст] / Е. Абібулаєва // Рідна школа. – 2003. – № 6. – С. 66-69. Динікова

Л.

Ісмаїл

Гаспринський

–

видатний

кримськотатарський просвітник [Електронний ресурс] / Л. Динікова // Національний технічний університет України 33

ім. І. Сікорського. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу:

https://kpi.ua/, вільний. – Загол. із тит.

екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Опубліковано: 11.06.2014. – Перевірено: 6.04. 2019. Ісмаїл Гаспринський (1851-1914) [Текст] // 100 найвідоміших українців. – 2-вид. – Київ: Орфей, 2002. – С. 292-296. Ісмаїл Гаспринський – гордість кримськотатарського народу [Електронний ресурс] // Іслам в Україні. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: https://islam.in.ua/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Опубліковано: 20.03.2015. – Перевірено: 6.04. 2019. Левченко О. С. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна [Текст] / О. С. Левченко. – Тернопіль : Лілея, 2000. – 280 с.

Розділ

Відомі

постаті

кримськотатарського народу Сусана Джамалдінова (Джамала)

Сусана Джамаладінова більш відома як Джамала або Jamala – українська співачка кримськотатарського та вірменського походження, народна артистка України, переможниця 8-го міжнародного конкурсу «Нова хвиля» та 61-го пісенного конкурсу «Євробачення». Виконує пісні в стилях джаз, соул, фанк, фолк, поп та електро, а також бере участь в оперних постановках і шоу.

Сусана народилася 27 серпня 1983 року у м. Ош Киргизької РСР у родині кримського татарина Аліма Джамаладінова та вірменки Галини Тумасової. Незабаром родина переїхала до Мелітополя, а наприкінці 1980-х років – до села Малоріченське, що під Алуштою. Зростала вона в родині музикантів – мати працювала викладачем у музичній школі, а батько – диригент за освітою. Змалку Сусана брала участь у різноманітних дитячих конкурсах, як-от: «Зоряний дощ» (1992), «Живі джерела» (1993). У 1992—1998 роках навчалась гри на фортепіано у музичній школі № 1 міста Алушти, після закінчення якої вступила до Сімферопольського музичного училища, а відтак – до Національної музичної академії України, що в Києві,

де

здобула

академічну

музичну

освіту.

На

випускному екзамені вона виконала партію Віолетти з опери «Травіата» італійського композитора Джузеппе Верді та дістала найвищу оцінку, отримала диплом із відзнакою. Сусані довелось вибирати між класикою і джазом. Вона надсилала власні записи до Цюрихського оперного театру. У той період вона вже мала пропозицію пройти стажування у славетному оперному театрі «Ла Скала», що в Мілані, і вже вирішила обрати оперу, як неочікувано 36

надійшла пропозиція взяти участь у 8-му міжнародному конкурсі «Нова хвиля». Перемога у цьому відомому пісенному конкурсі стала переломною у кар’єрі співачки і зробила її відомою. У другій половині 2013 року Джамала взяла участь у кампанії «MTV EXIT» із протидії торгівлі людьми. Як оповідач вона знялась у документальному фільмі «Життя на продаж», у якому розповіла історії трьох трудових мігрантів родом з України. Навесні 2014 року Джамала отримала премію «Red Apple Awards» у номінації «Art» за внесок у розвиток культури й зміцнення миру. Восени вийшла на екрани кінокартина «Поводир» українського режисера Олеся Саніна, у якій Джамала зіграла роль акторки та співачки драматичного театру в Харкові Ольги Левицької. Ще до виходу фільму в кінотеатрах співачка представила пісню «Чому?», яку присвятила пам'яті українських кобзарів та лірників, знищених у СРСР на початку 1930-х років. Осінню 2014 року Джамала, Андрій Хливнюк та Дмитро Шуров записали пісню «Злива», яку представили напередодні річниці початку Революції гідності в Україні на

тематичному

форумі

Мистецькому

Арсеналі,

присвяченому подіям на Майдані. Пісня стала музичною 37

композицією до фільму «Зима, що нас змінила» та проекту «ТСН» - «94 дні. Євромайдан очима ТСН». Важливим етапом у житті співачки стала участь у Міжнародному пісенному конкурсі Євробачення у 2016 році. На ньому вона представила пісню «1944», на написання якої її надихнула розповідь прабабусі про трагедію, яка сталася з кримськотатарським народом у 1944 році. З цією піснею Джамала здобула перемогу. Весною 2018 року співачка отримала всеукраїнську премію «Жінка України-2017» у номінації «Шоу-бізнес» та премію «ELLE Digital Awards» у номінації «Персона з найбільшою кількістю інформприводів». Література Джамала 1944 [Текст] : пісня Джамали / Джамала // Літературна Україна. – 2016. – 19 трав. – С. 1. Львова І. Хто така ця Джамала? [Текст] : [укр. співачка] / І. Львова // Експрес. – 2016. – 19-26 трав. – С. 3,10. Торба В. Тріумф Джамали: новий шанс [Текст] : [Євробачення-2016] / В. Торба // День. – 2016. – 17 трав. – С. 6, 12. 38

Фещенко Є. Лаври Джамали [Текст] : «Євробачення – 2017» проходитиме в Україні / Є. Фещенко // Україна молода. – 2016. – 17 трав. – С. 12.

Мустафа Джемілєв

Джемілєв Мустафа Абдулджеміль – один із лідерів кримськотатарського народу, правозахисник, політичний та громадський діяч, провідник кримськотатарського національного руху, дисидент. Народився 13 листопада 1943 року в Криму, який у той час перебував під німецькою окупацією. Після приходу радянських військ, 18 травня 1944 року, разом з усім кримськотатарським 39

народом

Мустафа

та

його

сім'я

були

депортовані

радянською владою до Узбекистану. До дванадцяти років Джемілєв

разом

зі

своєю

сім'єю

проживав

під

адміністративним наглядом в Андижанській області. У 1955 році вони переїхали до міста Андижан, а вже наступного року – до Мірзачуєва. У віці 16 років Джемілєв, працюючи токарем на Ташкентському авіаційному заводі, брав

участь

нелегальній

молодіжно-студентській

організації «Спілка кримськотатарської молоді», куди входили кримськотатарські студенти та робітники. У Спілці Мустафа очолив «Історичний відділ» й виступав перед публікою з історичними доповідями про свій народ. Проте вже за кілька місяців діяльність організації перервалася. 8 квітня 1962 року спілку розігнали, а керівників, Ахмета Асанова, Марата Омерова та Сеїт-Амзи Умерова, заарештували. Джемілєва звільнили з роботи, за ним почався нагляд КДБ. Згодом він працював слюсарем та електрослюсарем

на

Мірзачульському

ремонтно-

механічному заводі у Ташкентській області. 1962 року Мустафа

вступив

на

гідромеліоративний

факультет

Ташкентського інституту інженерів іригації та механізації сільського господарства.

З 1960-х років М. Джемілєв брав активну участь у кримськотатарському національному русі. ТВ боротьбі проти СРСР, в якому за 27 років своєї правозахисної діяльності (1966-1983) Джемілєва арештовували 6 разів, він отримав сім судимостей, провів в ув'язненні 15 років за «поширення поглядів, що ганьблять радянський устрій». У 1969 Мустафа Джемілєв стає одним із засновників правозахисної «Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР»,

від

імені

якої

боровся

за

права

кримськотатарського народу, насамперед за його політичну реабілітацію і повернення на історичну батьківщину, до Криму. Цієї мети вдалось досягти лише в 1989 р., коли почалося масове повернення кримських татар на півострів. У травні 1989 року була засновано «Організацію кримськотатарського національного руху» й Мустафу Джемілєва було обрано головою цієї структури, що проіснувала до травня 1991 року. Того ж року Джемілєв, повернувся з родиною до Криму в Бахчисарай. 6 червня 1991 року на скликаному вперше після 1917 року національному

з'їзді

кримськотатарського

народу

–

Курултаї – Мустафа Джемілєв був обраний головою Меджлісу кримськотатарського народу.

8 листопада 1995 року Джемілєву була присуджена щорічна міжнародна премія у галузі прав людини, заснована турецьким містом Ізмір. Його ім'ям названі парк та вулиця в Анкарі, вулиці у місті Сунгурлу та у деяких інших турецьких містах, лекційний зал у Сельджуцькому університеті та бібліотека Університету Кириккалє. У березні 1998 року Мустафа Джемілєв обраний народним депутатом Верховної Ради України. Він і Рефат Чубаров стали першими представниками свого народу в українському парламенті. Під час першого перебування у парламенті

Джемілєв приєднався до комітету з питань

прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, де пропрацював до закінчення скликання. Під час анексії Криму Росією в лютому-березні 2014 року Джемілєв став активним борцем проти російської агресії. Підтримавши принцип територіальної цілісності України, він не визнав референдум про приєднання півострова до Росії. Джемілєв у квітні 2014 неодноразово звертався до Туреччини з проханням закрити Босфорську протоку для проходження російських військових кораблів і спрямувати турецький флот до берегів півострова, «щоб агресор не відчував себе так впевнено».

Також Джемілєв зустрічався з політиками США, провідних країн ЄС, представниками НАТО, висуваючи вимогу введення міжнародних санкцій проти Росії за окупацію Криму і масові порушення прав людини на півострові з боку російської влади. У вересні 2015 став одним з організаторів продовольчої та енергетичної блокади Кримського півострова. За таку позицію російська влада заборонила Джемілєву в’їзд на територію Криму. Література Бекірова Г. Мустафа Джемілєв: «Вірний союзник та славний полководець» [Електронний ресурс] / Г. Бекірова // Крим. Реалії. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: https://ua.krymr.com/, вільний. – Загол. із тит. екрану. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Опубліковано: 13.11.2018. – Перевірено: 6.04. 2019. Мусаєва С. Мустафа Джемілєв. Незламний [Текст] / С. Мусаєва, А. Алієв. – Харків : Vivat, 2017. – 253 с. Лідер Джемілєв:

кримськотатарського «Окупанти

нами

народу

Мустафа

«домовляються»

залякуваннями та обшуками» [Текст] : [інтерв'ю] / провела Л. Щекун // Урядовий кур`єр. – 2014. – 17 трав. – С. 5. Судові процеси (Останнє слово на судових процесах) [Текст] // Дисиденти : антол. текстів / за ред. О. Сінченка. – Київ : Дух і Літера, 2018. – С. 212-245. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії).

Ахтем Сеітаблаєв

Кримськотатарський актор та режисер. Народився у місті Янгіюль неподалік Ташкента 11 грудня 1972. Після закінчення школи 1989-го з родиною переїхав до Криму, де 1992-го

закінчив

культурно-освітнього

акторське училища,

відділення 1999-го

Кримського –

відділення 44

режисури й драматургії Київського університету театру, кіно та телебачення. Грав у спектаклях Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі, як режисер поставив театральні спектаклі «Моя любов Електра» (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), «Лісову пісню» (за Лесею Українкою), «Браво, Амадео!» (за Пушкіним), а також свою дипломну роботу за мотивами «Бахчисарайського фонтану» (Пушкін), які йдуть донині. Працював на телеканалі «Про-ТБ». У 2003 – дебютував у кінематографі, зігравши в українській драматичній стрічці Олеся Саніна «Мамай», і був другим режисером. Далі були епізодичні ролі у серіалах «Повернення Мухтара-2», «Московська сага», фільмі

«Золоті хлопці»,

«Навіжена» і

українському

художньому фільмі Миколи Мащенка «Богдан Зиновій Хмельницький».

Як

другий

режисер

працював

над

стрічкою «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов), де також виконав одну з головних ролей. З 2005 працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2009 року зіграв епізодичну роль Аркадія, сина головного героя, в

мелодраматичній стрічці «Тяжіння» режисера Антона Азарова. 2007 року дебютував як режисер. Першою роботою стала телевізійна стрічка «Квартет для двох». Того ж року створює комедію «Фабрика щастя». У 2011 році міні-серіал про радянську акторку Едіт Береш «Осінні квіти». У 2011 році виходить його фільм «Чемпіони з підворіття», визнаний найкращим українським фільмом у 2012 році та нагороджений премією «Золотий Дюк» на 3-му Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році Сеітаблаєв випустив телевізійну мелодраму «Одного разу в Новий Рік» та «Темні води», де також зіграв одну з ролей. У 2014 році виходить історична військова драма «Хайтарма». Ахтем присвятив картину важкому періоду історії рідного кримськотатарського народу. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. Роль головного персонажа цього фільму, військового льотчика Амет-Хана Султана, виконав сам актор. Стрічка отримала Премію Національної спілки

кінематографістів

України

номінаціях

«Найкращий фільм року» та «Найкращий ігровий фільм». Фільм «Хайтарма» отримав гран-прі на фестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», був визнаний найкращим фільмом, а Сеітаблаєв 46

найкращим

режисером

2014

року

на

італійському

фестивалі «Кімерія» в Термолі. У 2017 році Ахтем Сеітаблаєв зняв воєнну драму про оборону донецького аеропорту під назвою «Кіборги. Герої не вмирають». Стрічка отримала позитивні відгуки критики і глядачів, а також ряд нагород. Література Ахтем

Сеітаблаєв:

Кіно

–

це

потужний

інструментарій, який в змозі без крові об’єднати людей та країну [Електронний ресурс] // Zik. – Електрон. текст. та граф. дані. – Режим. доступу: https://zik.ua/, вільний. – Текст на екрані: укр. мовою. – Текст в форматі HTML. – Опубліковано: 21.02.2019. – Перевірено: 6.04. 2019.

Рефат Чубаров

Рефат

Абдурахманович

Чубаров

–

український

кримськотатарський політик і громадський діяч, голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України. Народився

вересня

1957

Самарканді

(Узбекистан). Навчався в Сімферопольському професійнотехнічному училищі. У 1975 році був муляром військової частини у місті Тирасполь. У 1977-1983 – закінчив Московський державний історико-архівний інститут за спеціальністю історик-архівіст. З серпня 1983 року до вересня 1990 року – архівіст, старший архівіст, директор, старший науковий співробітник Центрального державного 48

архіву

Жовтневої

революції

та

соціалістичного

будівництва Латвійської РСР, місто Рига. Із поверненням кримськотатарського народу на півострів,

очолив

Організацію

кримськотатарського

національного руху. Також у травні 1991 року став головою Меджлісу кримськотатарського народу і займав цю посаду до 2013 року. Крім того був народним депутатом Верховної Ради декількох скликань. Під час окупації Криму Рефат Чубаров зайняв різку позицію

щодо

Росії,

він

відкрито

виступав

проти

входження регіону до складу РФ. У 2014 році заявляв, що в разі,

якщо

Крим

стане

російським,

автономія

незалежність, якої вдалося досягти кримськотатарському народу в складі України, буде під питанням. Введення російських військ на півострів Чубаров прямо назвав окупацією. Як глава Меджлісу він звернувся до кримських татар з проханням бойкотувати референдум 16 березня. Ініціював проведення 29 березня 2014 року національного курултаю (з'їзду) кримських татар, на якому було вирішено створити в Криму кримськотатарську національно-територіальну автономію. Крім того, Чубаров офіційно просив ООН про введення миротворчих військ на територію півострова в 49

зв'язку з тим, що, на його думку, ситуація могла перерости у збройний конфлікт за участю російських військових і кримських татар. Література Нижняк В. Рефат Чубаров: «Це – цивілізаційна війна» [Текст] / В. Нижняк, Д. Пальчиков // День. – 2014. – 14 серп. – С. 4-5.

ЗМІСТ Від укладача

Розділ І. Історія кримськотатарського народу

Розділ ІІ. Довга дорога додому : депортація кримських татар із Криму у 1944 р.

Розділ ІІІ. Традиції, звичаї та обряди кримських татар Розділ IV. Ісмаїл Гаспринський – видатний кримськотатарський просвітник Розділ V. Відомі постаті кримськотатарського

народу