Галицькі перші леді: цікаві історії про жінок, що стали першими

Тернопільська обласна бібліотека для молоді Інформаційно-бібліографічний відділ

Галицькі перші леді: цікаві історії про жінок, що стали першими

Біобібліографічний покажчик

Тернопіль, 2020 2

94(477) Г15 Галицькі перші леді : цікаві історії про жінок, що стали першими: біобібліогр. покажч. / Упр. культури Терноп. облдержадмін. ; Терноп. обл. б-ка для молоді ; інформ.-бібліогр. від. ; уклад. І. Грицишин. – Тернопіль: [б.в.], 2019. – 86 с. Дане видання присвячене жінкам, що стали першими в царині мистецтва та освіти, науки та медицини, військової справи та громадсько-політичного життя. Розраховане на широке коло читачів.

Укладач: І. Грицишин Редактор: Т. Федорович Відповідальна за випуск: Л. Гук Дизайн обкладинки: Н. Далевська Тернопільська обласна бібліотека для молоді Адреса: м. Тернопіль, вул. Нечая, 29. Контактні телефони: (0352) 52-64-49, 25-97-05, 25-97-15 https//tobm.org.ua E-mail: youthlib@ukr.net 3

Від укладача Початок ХХ століття – складаний, однак надзвичайно цікавий історичний період, у якому відбувалися наукові відкриття, створювали геніальні твори мистецтва та літератури,

зароджувались

нові

політичні

рухи,

філософські течії. Саме в цей період жили та творили героїні нашої книги – непересічні жінки, що стали першими в царині мистецтва й освіти, науки та медицини, військової справи та громадсько-політичного життя. Вони ламали стереотипи і догми щодо ролі жінки в суспільстві, дозволяли собі проявити характер, сказати обставинам «ні» і будувати власні долі так, як хотіли. Пропонуємо

поринути

у

вир

життя

відомих

галичанок та відкрити для себе їх історії. Нехай кожна з них дивує читача, надихає його на власні звершення та перемоги.

4

Климентина Авдикович

Історія

Климентини

Авдикович-Глинської

–

це

розповідь про фантастичний успіх одного із найвідоміших довоєнних гастрономічних брендів Галичини. Ця жінка стала першою українською бізнес-леді, яка започаткувала виробництво солодощів, поєднавши народні традиції та власні перевірені рецепти. Климентина народилася в містечку Копичинці (нині Гусятинський район Тернопільської області) в багатодітній родині

священника о. Миколи

Січинського. Батько

майбутньої бізнес-леді протягом десяти років обирався послом (депутатом) до Галицького крайового сейму і 5

вважався найповажнішим парламентарем, з думкою якого рахувалися виборці,

однодумці та опоненти. Олена

Січинська, мати Климентини, вирізнялася багатогранними обдаруваннями та широтою поглядів, була однією з активісток тогочасного жіночого руху в Галичині. У серпні 1902 р. викладачка Українського дівочого інституту Климентина Січинська вийшла заміж за відомого в краї письменника, професора української філології Ореста Авдиковича. Здавалося, ніщо не може затьмарити щасливе подружнє життя, в основі якого були кохання, спільні погляди та громадська діяльність, любов до українських культури, літератури, народної творчості. Але… у 1918 р. Орест Авдикович відійшов у вічність. Залишившись з двома дітьми без засобів для існування,

ця

мужня

жінка

вирішила

відкрити

підприємство по виготовленню солодощів. Як описувала сама пані Климентина, початком підприємницької справи став мішок цукру, придбаний на кошти, отримані від продажу єдиної цінності – швейної машинки. Климентина почала з малого. У провінційному Перемишлі

відкрила

підприємство та налагодила сітку дистрибуції. «На маленькій залізній кухонці я варила цукор, утирала потім сироп на тарілці, додавала смаків, прибирала 6

зверху, накладала в коробки, тацки й сама розносила по буфетах і цукернях», - згадувала Климентина. Виготовлені нею особисто помадки та цукерки сподобалися першим покупцям. Постало питання, як назвати першу українську фабрику

цукерок,

помадок,

шоколаду

та

печива.

Відкинувши як занадто складну для майбутніх покупців назву «Феліцітас», Климентина пристала на пропозицію – «Фортуна Нова». Справа пішла вдало: поступово почали відкриватися ринки таких міст як Дрогобич, Стрий. Але Климентину вабив Львів, однак вона переживала чи сприйме її вибаглива львівська публіка. На додаток виникли серйозні проблеми з орендою приміщення. Прорив стався, коли старання пані Климентини оцінили керівники української спілки «Народна торговля». У самому центрі Львова, на вулиці Руській, вона відкрила маленьку крамничку. З часом успіх фабрики почав приваблювати інвесторів. Напевно, найзнаковішими з них стали брати Шептицькі, інвестувавши у «Фортуну Нову» 46 тис. доларів і розширивши ринки збуту. Продукція «Фортуни Нової» продавалась у містечках Волині, Холмщини та Підляшшя, США. Климентина співпрацювала з багатьма іншими українськими

підприємцями

й

купцями.

Фабрика 7

співпрацювала з «Центросоюзом», «Народною торгівлею», «Земельним банком» та багатьма іншими українськими кооперативними благодійною

організаціями.

діяльністю.

На

Займалася

Миколая

також

забезпечувала

українських школярів подарунками. Цікавилась жіночим рухом,

матеріально

підтримувала

«Союз

українок»,

фінансувала Жіночий конгрес українок у Станіславові. Асортимент різноманітні

продукції

цукерки,

був

шоколад,

досить

широкий

печиво,

–

морозиво,

фруктові желе тощо. К. Авдикович ретельно добирала персонал фабрики: чи не всі робітниці мали повну середню або й вищу освіту. Особливою популярністю користувався комплект

шоколадок

«Солодка

історія

України»

із

портретами українських монархів та гетьманів. Навіть до реклами пані Климентина підходила дуже творчо. Реклама її продукції була знаною у цілому краї: «Солодші від меду, смачніші від сну – солодощі від «Фортуни Нової». У 1939 році, окупувавши Західну Україну, радянська влада заходилася «націоналізувати» місцеві підприємства. На той час «Фортуна Нова» налічувала 125 працівників та 6 агентів з продажу продукції; кілька крамниць працювало у Львові, а також у Дрогобичі та Стрию.

8

Незадовго до повернення червоних до Львова, у 1944 році, Климентина Авдикович емігрувала

до Відня, де

померла 10 жовтня 1965 року. А її дітище – «Фортуну Нову»

націоналізувала

радянська

влада.

Фахівці

стверджують, що кращі традиції цієї фабрики після Другої світової поглинув

війни у

успадкував себе

концерн

кілька

«Світоч»,

приватних

який

закладів,

націоналізованих комуністами. Можна сперечатися, але фактом є те, що львівський стандарт таки справді був дуже високим і цукерки «Світоча» вважалися найсмачнішими. Література Львів. Пані. Панянки : збірка. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 318 с. Сеник Я. П. Авдикович-Глинська Климентина Миколаївна // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. – Т. 1 : А- Й. – С. 20. Швейна машинка, мішок цукру та Фортуна // Лильо І. Львівська кухня / І. Лильо. – Харків : Факт, 2016. – 253 с.

9

Наталія Кобринська

Першою

українкою,

яка

глибоко

зацікавилася

жіночим питанням, вказувала на його гідне розв'язування та словом і

ділом

відстоювала інтереси

справедливо

вважається

Наталія

жіноцтва,

Кобринська

–

письменниця, видавець і громадська діячка. Народилася

Наталія

Кобринська

в

с.

Белелуя

Святинського повіту на Станіславщині у сім’ї священника. В родині панували національно-культурні традиції. Її дід І. І. Озаркевич – відомий як перший популяризатор творів письменників України в Галичині, ініціатор українського театрального

аматорства,

автор

і

постановник

п’єс 10

І. Котляревського,

Г.

Квітки-Основ’яненка,

С. Писаревського та ін. Батько – депутат галицького сейму та австрійського парламенту, громадський діяч. Йому Наталя завдячує знанням польської, німецької, французької мов. Дім отця Озаркевича був осередком української культури, центром, де збиралася молодь, де панувала любов до книги, до мистецтва. Серед друзів проборство Озаркевичів називали «Руськими Афінами». Вихована в інтелігентній атмосфері, дівчина не бачила і не відчувала нерівного з чоловіком становища жінки. Читання книг було для неї не лише задоволенням, а й джерелом освіти, адже гімнзійна та вища освіта в АвстроУгорщині була недоступною для дівчат.

«Я через

літературу дійшла до зрозуміння положення жінки в суспільстві - тож хотіла і других повести на ту дорогу», писала вона у автобіографії. У 1874 році Наталія одружується з теологом, талановитим

співаком

і

композитором

Теофілом

Кобринським. Закоханий чоловік легко погоджується на її умову – не надто переобтяжуватися хатньою роботою, не робити культу з родинних зобов’язань, не заводити дітей, а натомість присвятити себе служінню своєму народові. Таке служіння Наталія вбачала зокрема й у повсякчасному 11

відстоюванні

жіночого

підтримував.

Маючи

права.

Чоловік

ґрунтовну

освіту,

усіляко він

її

сприяв

інтелектуальному розвитку молодої дружини. Наталія отримала справжнього друга, однодумця й соратника, який аж ніяк не боронив їй мріяти про «реформу жіночого ґаздівства» і не помічав іронічних, а часом і в’їдливозневажливих коментарів тодішньої «еліти». На

жаль,

ідилія

сімейного

життя

обірвалася

несподівано швидко. У 27 років Кобринська стає вдовою. У день поховання вона відрізала свої довгі коси й поклала коханому в домовину. Аби донька з туги не занедужала, батько забирає її спершу додому, в Болехів, а згодом відвозить до Відня – вдихнути вільного європейського духу.

У

новому

усталюються,

товаристві

кристалізуються.

погляди

Кобринської

Літературознавець

та

громадський діяч Остап Терлецький радить Наталії узятися за

перо.

У

1883

Кобринська

пише

оповідання

«Шумінська», а в 1884 – повість «Задля кусника хліба».

1887 року Наталія Кобринська разом зі своєю подругою Оленою Пчілкою реалізовує проєкт, аналогів на той час якому не було: перший у світі жіночий альманах. Антологія жіночої творчості «Перший вінок», зібрана, упорядкована й видана жінками, містила твори Лесі 12

Українки, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олесі Бажанської. Саме зі сторінок альманаху прозвучала смілива й майже безпрецедентна на той час ідея жіночої гімназійної

та

університетської

освіти.

Кобринська

закликала письменниць допомогти у зборі підписів під петицією до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої школи. Підписи збирали в багатьох куточках Західної України. Саме у цей час молода письменниця остаточно вирішує: її доконечна життєва мета – реалізувати ідеї фемінізму

через

літературні

твори.

1884-1895

–

найплідніші в літературній діяльності Н. Кобринської. На цей період випадає написання збірки оповідань «Перший вінок». Письменницьким

планам

Наталі

Кобринської

перешкодила Перша світова війна. У 1915 pоці її було заарештовано й звинувачено у шпигунстві на користь Росії. Якби

не

зусилля

адвоката,

відомого

українського

письменника Андрія Чайковського, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів. У 1918 pоці H. Кобринська підготувала збірку «Воєнні новели», в яких – вболівання над долею 13

українського народу, поділеного кордонами, втягненого у війни за чужі інтереси, де брат воює проти брата. Це бyла її лебедина пісня. У січні 1920 pоку письменниця померла. Вражаюче прикрою була її кончина: важка хвороба тифу, самотність у своєму домі, люті січневі морози й заметілі, через які до неї по кілька днів ніхто не заходив. Тому й конкретно день смерті невідомий. Знайшовши її мертвою, записали – 22 січня. Велике життя закінчилося так сумно… Поховано Наталію Кобринську у м. Болехові, а будинок її було спалено через загрозу інфекції тифу. Усе життя боліло її серце над темнотою і недолею українського жіноцтва. Засвідчуючи це, заповіла написати на своєму надгробку «Мене вже серце не болить». У першу річницю смерті Hаталії Кобринської українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених

її

пам'яті,

під

заголовком

«Першому

українському борцеві за права жінки». Кращі твори Наталії Кобринської стали цінним надбанням

української

літератури,

а

її

культурно-

громадська феміністична діяльність є вагомим внеском у суспільно-демократичний рух та дороговказом для праці тогочасного прогресивного жіноцтва.

14

Література Антонюк У. Л. Н. Кобринська – основоположниця жіночого руху в Україні / У. Л. Антонюк // Науковий збірник історичного факультету. Вип. ІІІ. – 1995. Ч. 1. – Тернопіль, 1995. – С. 10-12. «Верховинна естетка» : штрихи до портрета Наталії Кобринської [Текст] // Качкан, В. А. Українське народознавство в іменах: у 2 ч. : навч. посіб. Ч. 1 / В. А. Качкан ; ред. А. З. Москаленка. – Київ : Либідь, 1994. – С.143-151. Гупало С. Феміністка [Текст] / С. Гупало // Дзеркало тижня. – 2008. – № 9. – С. 13. Кобринська Наталя [Текст] // Жулковська О. У нас нема зерна неправди за собою. Кн. 3 / О. Жулковська. – Тернопіль : Терно-граф, 2010. – С. 27-29. Лепкий Б. Наталія Кобринська [Текст] // Лепкий Б. Вибрані твори у 2 т. / Б. Лепкий. – Київ, 2011. – Т. 2. – С.

116-119. Найперша [Текст] // Козуля О. Жінки в історії України / О. Козуля. – Київ : Укр. центр духовної культури, 1993. – 255 с. Наталія Кобринська [Текст] // Луговий О. Визначне жіноцтво України : іст. життєписи / О. Луговий. – 2-ге вид.

– Київ : Ярославів Вал, 2007. – С. 153-156.

15

Наталія Кобринська [Текст] // Це зробила вона. – Київ: Видавництво, 2018. – С. 19. – (Для дітей). Панченко В. Феміністка [Текст] : шлях Наталії Кобринської / В. Панченко // День. – 2008. – 16 лют. – С. 7. Попова Т. Засідання Літературного клубу феміністок [Текст] / Т. Попова // Українська мова та література. – 2013. – № 4. – С. 19-22. Рожнятовська О. А. «Зірка, що світить крізь століття»: до 150-річчя від дня народження Н. І. Кобринської / О. А. Рожнятовська // Календар знаменних і пам`ятних дат, 2005. ІІ квартал. – [б. м.]. – Київ, 2005. – С. 99-104. Страшенко О. Її серце ні на що не зважало, свою волю мало [Текст] / О. Страшенко // Українська мова та література. – 1998. – Ч. 9.

16

Соломія Крушельницька

Ще за життя вона була найвидатнішою співачкою світу. Виступати з нею на одній сцені вважали за честь Федір Шаляпін і Енріко Карузо. Її розкішний голос на восьми мовах звучав із найвідоміших сцен світу! Усе це – про славетну галичанку Соломію Крушельницьку. Соломія Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в с. Білявинці, тепер – Бучацького району, в родині священника. Вона зрозуміла свій потяг до пісні, коли їй виповнилося десять років. Брала участь у хорах і виставах аматорських театрів у рідному селі. Вперше в 11 років прилюдно виступила у хорі «Руської Бесіди» в Тернополі.

17

У

1893

р.

Соломія

закінчила

Львівську

консерваторію, отримала диплом з відзнакою і медаллю. У дипломі було зазначено: «…має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени…» Львівський оперний театр відразу запросив молоду співачку до трупи. На сцені Львівської опери Соломія Крушельницька дебютувала, коли їй виповнився 21 рік. Саме тоді її помітила італійська прима Джемма Беллінчоні,

яка переконала дівчину

продовжити навчання в Італії. У другій половині 1890-их років почались її тріумфальні виступи на сценах театрів: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-ЧіоСан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. Як зазначив відомий італійський музикознавець Рінальдо Кортопассі : «У перші десятиліття ХХ століття на оперних сценах світу владарювали чотири особи чоловічої статі – Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути 18

їхніх висот, аби стати врівень із ними. Маю на увазі Соломію Крушельницьку...». У 1895 – 1898 рр. С. Крушельницька гастролювала у Львові, Кракові, італійських містах, на півдні Франції. У зимовому сезоні 1896 – 1897 рр. виступала у складі італійської оперної трупи в Одесі. У 1897 році Соломія п’ять місяців з тріумфом виступала в столиці Чилі Сантьяго. За чилійським звичаєм, на знак безмежної поваги до великого таланту співачки у театрі після вистави випустили білих голубів. Це був зеніт світового визнання української зірки.

17 лютого 1904 року в міланському театрі «Ла Скала» Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Баттерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху, але глядачі обурено освистали оперу. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. 29 травня на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем’єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу – тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави зворушений і вдячний Пуччіні надіслав Крушельницькій

19

свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Мало хто знає, що Соломія Крушельницька не тільки володіла неперевершеним сопрано у чотири октави, але й виконувала пісні на 8 мовах. Її закидали пропозиціями керівники

нью-йоркської

Метрополітен-опери,

лондонського Ковент-Гардена, а в італійській Ла-Скала її приймали як свою. Запрошуючи Крушельницьку, оперні агенти отримували гарантовані аншлаги та ажіотаж. Зафіксовано випадок, коли після виступу її 17 разів викликали на біс. А в далекій Аргентині Соломію настільки любили, що запросили виконати державний гімн на святкуванні 100-річчя незалежності. У

свої

концерти

Крушельницька

обов'язково

включала кілька номерів з українськими народними піснями. Ці пісні співачка виконувала завжди, коли публіка викликала її на біс. Навіть у палаці російського царя Миколи II Крушельницька співала українською мовою. Після її тріумфального виступу в Санкт-Петербурзі співачка була запрошена заспівати перед монаршою сім'єю для вузького сімейного кола. Виконавши кілька арій, вона заспівала «Веснівку» на слова Маркіяна Шашкевича.

20

Насичений гастрольний графік вимагав жорсткої дисципліни як в харчуванні, так і в розпорядку дня. У день виступу, шануючи голос, Крушельницька ні з ким не розмовляла. У театрі з’являлася за дві години до вистави і сама себе гримувала. Соломія Крушельницька була першою жінкою, що сіла за кермо автомобіля. У ті часи навіть багато чоловіків не могли похвалитись таким вмінням, а вона завжди сама добиралася до місця проведення своїх виступів. Соломія була люблячою дочкою та сестрою. З тринадцяти років вона матеріально допомагала родині, купила будинок у Львові, щоб забезпечити помешканням рідних. З 30 років на плечі Соломії лягло утримання в Україні, співачка навіть купила будинок у Львові. Гонорарів їй вистачало, аби зберігати свою самостійність. Крушельницька відмовлялася приймати від залицяльників коштовності, а тим більше пропозиції руки і серця, бо найчастіше за ними лунало прохання залишити сцену. Соломія Крушельницька вийшла заміж у 38 років за італійського адвоката Чезаре Річчоні. Він не висував умов і не встановлював обмежень. Пара не хотіла публічності, тому в 1910 році закохані вінчалися в одній із церков Буенос-Айроса.

21

У 1939 році після смерті чоловіка Крушельницька повернулася в Україну, а коли розпочалася Друга світова – кордони закрили. У рідному Львові, який з вересня 1939 року став радянським, влада конфіскувала будинок оперної діви, залишивши родині кілька кімнат. Виїхати до Італії заборонили, але й

тривалий час не давали радянського

громадянства. Лише подавши заяву про передачу своєї італійської вілли «Salome» на користь держави, Соломія змогла отримати паспорт громадянки СРСР. Легенда оперної сцени була змушена заробляти приватними уроками вокалу, і лише через 5 років її запросили викладати у Львівській консерваторії. Останній концерт Соломії Крушельницької відбувся на сцені Львівської філармонії у 1949 році, коли співачці було 77 років.

6 листопада 1952 року перестало битися серце Соломії Крушельницької. Вона похована у Львові на Личаківському

цвинтарі.

Пам'ять

про

Соломію

Крушельницьку закарбована в меморіальних дошках, пам’ятних знаках, ювілейних монетах, марках. Її ім’ям названі оперний театр і музична школа у Львові, музичний коледж в Тернополі, школа в рідному селі Біла, вулиці в різних містах України. Їй присвячують конкурси і 22

фестивалі оперного мистецтва. У театрах Львова, Мілана встановлені скульптурні портрети, в італійському місті Торре-дель-Лаго, що неподалік від дорого серцю співачки містечка Віареджо, встановили її погруддя, а в Тернополі – бронзовий пам’ятник. Соломія

Крушельницька

–

видатна

співачка

з

величезним талантом і неперевершеним голосом, який полонив Європу та Південну Америку і залишився назавжди в пам’яті тих, хто її слухав. Дивовижна краса, вишукані манери, елегантність, щирість і прекрасний голос привертали до неї симпатії і прихильність людей. Життя геніальної співачки стало прикладом того, як людина може досягти всього у своїй кар’єрі лише завдяки власному таланту, копіткій праці, наполегливості у досягненні мети та самопожертві в ім’я мистецтва. Література Антонюк В. Соломія гідна легенди про себе [Текст] / В. Антонюк // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 листоп. – С. 8– 9. Баб’як О. Мистецьке чудо [Текст] : [останній концерт С. Крушельницької в Тернополі ] / О. Баб’як // Тернопіль: погляд крізь століття. – Тернопіль, 1992. – С. 180–181.

23

Безсмертна Соломія [Текст] // Українська література: зб. творів для 9–11 кл. – Харків, 1998. – С. 220. Білавич Д. Вердіана музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові [Текст] : [твори Д. Верді в репертуарі С. Крушельницької] / Д. Білавич // Соломія. – 2014. – січ.-берез. – С. 2. Білавич Д. Невідома Соломія Крушельницька: таємниця дати народження видатної співачки [Текст] / Д. Білавич // Соломія. – 2017. – №3. – С. 3. Білавич Д. 1894 рік у житті Соломії Крушельницької [Текст] / Д. Білавич // Соломія. – 2014. – жовт.-груд. – С. 1; Високий замок. – 2003. – 24 груд. – С. 6. Богиня сцени [Текст] : (С. Крушельницька) // Козуля О. Жінки в історії України / О. Козуля. – Київ, 1993. – С. 75–81. Вахрамєєва Р. Найчарівніша Батерфлей [Текст] : до 130-річчя з дня народження С. Крушельницької / Р. Вахрамеєва // Укр. муз. газ. – 2003. – № 4. – С. 4. Велика серед Великих [Текст] : італійці про Соломію Крушельницьку : спогади, газетно-журн. публ. / ред. У. Скальська. – Івано-Франківськ : Грань, 2003. – 72 с. Виспінський І. Уклін тобі, велика Соломіє! [Текст] : (125-річчя С. Крушельницької) / І. Виспінський // Свобода.

– 1997. – 18 верес.

24

Віночок Соломії Крушельницької [Текст] : поезії і муз. твори, висловлювання визначних діячів культури, репертуар співачки / упоряд. П. Медведик. – Тернопіль : Збруч, 1992. – 128 с. Волотовська Н. Соломії Крушельницькій [Текст] : [вірш] / Н. Волотовська // Соломія. – 2014. – № 3. – С. 1. Волошка С. Голос української душі [Текст] / С. Волошка // Соломія. – 2007. – №1. – С. 6. Врублевська В. В. Соломія Крушельницька [Текст] : роман-біографія / В. В. Врублевська. – Київ : Дніпро, 1986.

– 357 с. Герман В. Співачка з профілем античної богині [Текст] / В. Герман // Слово «Просвіти». – 1997. – Ч. 10. – С. 16. Гнатик Х. Соломія Крушельницька [Текст] Х. Гнатик // Молодь України. – 1999. – 23 лип. – С. 2.

/

Головащенко М. Вершин світової слави сягнула Соломія Крушельницька [Текст] / М. Головащенко // Літ. Україна. – 1992. – 29 жовт. Головащенко М. Міф і правда про Соломію Крушельницьку [Текст] / М. Головащенко // Русалка Дністрова. – 1994. – № 1, 3. Головащенко М. На вершині слави. Соломія Крушельницька [Текст] / М. Головащенко // Українки в історії. – Київ, 2004. – С. 248–250.

25

Головащенко М. Соломія Крушельницька. 1872 – 1952. Оперна та камерна співачка, педагог [Текст] / М. Головащенко // Визначні постаті Тернопілля: біогр. зб. / уклад. О. Бенч, В. Троян. – Київ, 2003. – С. 99–100. Головин Б. Ювілей Соломії Крушельницької [Текст] : (120 років від дня народження) / Б. Головин // Тернопіль вечірній. – 1992. – 30 верес. Горинь В. Невідомі листи Соломії Крушельницької [Текст] : (до М. С. Грушевської) / В. Горинь // Культура і життя. – 1997. – 10 вер. Гринишин М. Народжена співати [Текст] : [оперна співачка С. А. Крушельницька] / М. Гринишин // Музика. – 2016. – № 1. – С. 40-42. Гугушвілі Т. Вшанували Крушельницьку [Текст] : [відзначили 142-гу річницю від дня народж. С. Крушельницької] / Т. Гугушвілі // Вільне життя. – 2014. – 26 верес. – С. 3. Ґерета І. П. Музей Соломії Крушельницької [Текст] = Музей Соломии Крушельницкой = Solomia Krushelnitska = memorial : нарис- путівник / І. П. Ґерета. – Львів : Каменяр, 1978. – 93 с. Ґерета І. На честь великої України [Текст] : (святкування 125-ліття від дня народження С. Крушельницької) / І. Ґерета // Дзвін. – 1998. – № 4. – С. 150–160.

26

Ґерета І. Соломія Крушельницька і народна пісня [Текст] / І. Ґерета // Наукові записки: Тернопільський краєзнавчий музей. – Тернопіль, 1993. – С. 87–100. Ґерета І. Соломія Крушельницька та діячі української культури [Текст] / І. Ґерета // Тернопілля’96: регіон. річник.

– Тернопіль: Збруч, 1996. – С. 530–535. Ґерета І. Хотіла додому [Текст] / І. Ґерета // Тернопіль вечірній. – 1997. – 17 верес. Єфименко Н. Артистка, співачка, патріотка [Текст] / Н. Єфименко // Українське слово. – 1997. – 2 жовт. Забуті сторінки [Текст] : 125-річчя від дня народження великої співачки – Соломії Крушельницької // Культура і життя. – 1997. – 1 жовт. Загородний Р. «Заповідають… найкращу будучність» [Текст] / Р. Загородний // Вільне життя . – 1999. – 26 черв. – С. 5. Загородній Р. Ти голосом своїм нам рай подарувала [Текст] : галицька преса кінця XIX ст. та інші джерела про співачку С. Крушельницьку / Р. Загородній // Вільне життя.

– 1989. – 4 лют. ; Свобода. – 2001. – 22 верес. Зірка оперної сцени Соломія Крушельницька (1872 – 1952) [Текст] / Г. Мельничук // Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України. – Київ, 2005. – С. 198–200. Зубеляк М. Соломія Крушельницька в Аргентині [Текст] / М. Зубеляк // Музика. – 2015. – № 1−2. – С. 49−50.

27

Зюбровська Н. Дочка українського народу [Текст] / Н. Зюбровська // Соломія. – 2014. – № 3. – С. 1. Зюбровська Н. Меморіальний музей Соломії Крушельницької [Текст] : нарис-путівник / Н. Зюбровська, А. Зюбровський. – Тернопіль : Джура, 2007. – 111 с. Зюбровська Г. На сцені «Міщанського братства» 1928 року [Текст] : (в м. Тернополі виступала Соломія Крушельницька) / Г. Зюбровська // Свобода. – 1997. – 23 верес. Іванишин В. Допоки в світі музика живе [Текст] : [погруддя славетній оперній діві Соломії Крушельницькій встановили у Заліщиках] / В. Іванишин // Свобода. – 2013.

– 8 лист. – С. 1. Канарська А. Метелик з мрії [Текст] / А. Канарська // Театральна бесіда. – 2004. – № 2. – С. 7–9. Кобельська О. Співуча зоря України [Текст] / О. Кобельська // Тернопіль вечірній. – 2002. – 25 верес. – С. 1. Краснодемський В. Королева оперної сцени…[Текст] / В. Краснодемський // Дзвін. – 1990. – № 3–5. Криворучка І. Соломія Крушельницька у дзеркалі німецької критики [Текст] / І. Криворучка // Соломія. – 2015. – жовт.-груд. – С. 1. Крушельницька знову буде у Ла-Скала [Текст] : [погруддя С. Крушельницької встановлять у Ла-Скала] // Місто. – 2007. – 31 січ. – С. 15.

28

Крушельницька на Тернопільщині в 1928, 1934 рр. [Текст] // Тернопіль: Погляд крізь століття: історія міста очима емігрантів. – Тернопіль, 1992. – С. 179–181. Крушельницка Соломія Авросіївна [Текст] // Укр. культура. – 2000. – № 2 . – С. 31. Крушельницька Соломія Амвросіївна [Текст] : [оперна співачка, педагог] // Видатні українці : Культура. Мистецтво. Освіта / М. І. Преварська. – Київ : Велес, 2016.

– С. 170−172. – (Гордість і слава України). Крушельницька Соломія Амвросіївна. Українська співачка, педагог [Текст] // Провідники духовності в Україні. – Київ, 2003. – С. 682–683. Крушельницька Соломія Авросіївна (1872–1952 ) [Текст] : співачка (лірико-драм. сопрано), педагог // Шаров І. Ф. 100 видатних імен України / І. Ф. Шаров. – Київ, 1999.

– С. 213–217. Кудрявцев Л. «Жінка – Шаляпін», королева опери [Текст] : виповнилось 130 років з дня народження співачки Соломії Крушельницької / Л. Кудрявцев // Україна молода.

– 2002. – 24 верес. – С. 12. Кудрявцев Л. Соломія – найчарівніша Батерфляй [Текст] / Л. Кудрявцев // Молодь України. – 2003. – 30 верес. – С. 3. Лаурі-Вальпі Д. Голос, що не має паралелей [Текст] / Д. Лаурі-Вальпі // Культура і життя. – 1990. – 11 лист.

29

Ліберний О. Пісню й серце людям віддала [Текст] : (відзначення 125-ї річниці славетної землячки) / О. Ліберний // Свобода. – 1997. – 23 верес. Луків Н. Її пісня звучить у нашім серці [Текст] : [музей Соломії Крушельницької у селі Біла відсвяткував півстолітній ювілей] / Н. Луків // Свобода. – 2013. – 20 верес. – С. 5. Лучканін В. Соломія Крушельницька та Італія [Текст]: 16 листопада минає 54 роки, коли перестало битися серце славетної української співачки / В. Лучканін // День. – 2006. – 15 листопада. – с.7 Лучканін В. «Чистий голос над Віареджо» [Текст] / В. Лучканін // Свобода. – 2006. – 20 трав. – С. 8. Майданська С. Непереможна українська Брунгільда [Текст] / С. Майданська // Слово Просвіти. – 2003. – № 14.

– С. 10. Малицька К. 23 вересня – 125 років від дня народження великої Соломії [Текст] / К. Малицька // Тернопільська газета. – 1997. – 25 верес. Мальва Ю. Талант світового визнання [Текст]: до річниці від дня народження С. Крушельницької / Ю. Мальва // Українське слово. – 2006. – 27 верес. – 3 жовт. – С. 8. Маркіян Малюца : Далеке і близьке [Текст] : [спогади про С. Крушельницьку] / літ. запис І. Ґерети // Ровесник. – 1997. – 19 верес.

30

Маротті Г. Богиня сцени [Текст] / Г. Маротті // Культура і життя. – 1990. – 11 лист. Масол Л. Українці у світовому мистецтві [Текст] / Л. Масол, О. Оніщенко // Мистецтво та освіта. – 2004. – № 3. – С. 59. Медведик П. Збратані піснею [Текст] / П. Медведик // Вільне життя. – 1993. – 18 берез. Медведик П. Тернопіль у юності Соломії Крушельницької [Текст] / П. Медведик // Соломія. – 1997. – № 2. – С. 1. Мельничук Б. Голос Крушельницької [Текст] : [вірш] / Б. Мельничук // Вільне життя. – 2013. – 25 верес. – С. 6. Мельничук Б. Соломія Крушельницька [Текст] : докум. повість / Б. Мельничук. – Тернопіль : Воля, 2011. – 103 с. Миркотан В. Світова кар’єра української співачки [Текст] / В. Миркотан // Історичний календар’97. – Київ, 1996. – С. 287. Мисько-Пасічник Р. Музей славної співачки у Львові [Текст] / Р. Мисько-Пасічник // Свобода. – 1997. – 23 верес. Мичко С. Жінка, яка співала замість того, щоб кохати [Текст] / С. Мичко // Україна молода. – 2002. – 26 листоп. – С. 12. Мороз В. «Як співала, вікна дзеленчали» [Текст] / В. Мороз // RIA +. – 2015. – 4 берез. – С. 19.

31

Мошинська О. «Найчарівніша Соломія» українського народу [Текст] / О. Мошинська // Українське слово. – 2003.

– 18 верес. – С. 14. Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові [Текст] : іл. путівник / ред. Д. Сапіга. – Львів : Каменяр, 2002. – 63 с. Невідомі листи С. Крушельницької до М. Грушевського [Текст] // Дзвін. – 1993. – № 1. – С. 97– 102. Неперевершена співачка, чарівна жінка [Текст] : (висловлювання видатних людей про С. Крушельницьку) // Голос України. 1999. – 20 лют. – С. 9. Папасольї Д. У саду, де квітує мигдаль [Текст] : (Соломія Крушельницька на італійській сцені) / Д. Папасольї // Музика. – 1998. – № 1. – С. 20–22. Пасічник Р. Соломія Крушельницька про себе і свій час [Текст] / Р. Пасічник // Соломія. – 2016. – липеньвересень. – С. 1. Пилипчук Р. Забуті сторінки [Текст] / Р. Пилипчук // Культура і життя. – 1997. – 1 жовт. Поливко О. Соломія Крушельницька у філателії [Текст] / О. Поливко, М. Проців // Соломія. – 2013. – жовт.груд. – С. 1.

5 фактів про легендарну Соломію Крушельницьку [Текст] // Наш день. – 2019. – 25 верес-1жовт. – С. 6.

32

Рудницький М. І. В наймах у Мельпомени [Текст] / М. І. Рудницький. – Київ : Мистецтво, 1963. – 343 с. Савків Т. Крізь плин років дзвенить – зоріє твій спів, прекрасна Соломіє [Текст] / Т. Савків // Свобода. – 1997. – 25 верес. Силин О. Дочка слави світової [Текст] / О. Силин // Старожитності. – 1993. – Ч. 13 – 14. – С. 18–19. Соломія Крушельницька [Текст] // Луговий О. Визначне жіноцтво України: іст. Життєписи / О. Луговий. – Київ, 1994. – С. 242. Соломія Крушельницька [Текст] : 23.09.1872 – 16.11.1952 : бібліогр. покажч. / Управл. культури Терноп. держ. адмін. Терноп. обл. універс. наук. б-ка ; упоряд. А. О. Ленчишин ; ред. Г. Й. Жовтко. – Тернопіль : Підруч. і посіб., 2007. – 110 с. Соломія Крушельницька: “Жити без артистизму я не можу…” [Текст] // 2000. – 2004. – 26 берез. – С. 66. Соломія Крушельницька. Квіти шани і любові [Текст]: зустріч перша / упоряд. Н. Я. Зюбровська. – Тернопіль : Джура, 2007. – 74 с. Соломія Крушельницька – наш національний діамант [Текст] // Голос України. – 1999. – 20 лют. Соломія Крушельницька. Спогади, матеріали, листування [Текст] : у 2 ч. Ч. 1 : Спогади. – Київ : Муз. Україна, 1978. – 395 с.

33

Соломія Крушельницька [Текст] : (1872-1952) співачка, лірико-драматичне сопрано // 100 найвідоміших українців / під. заг. ред. Ю. Павленка. – Київ : ОСМА, 2015. – С. 397−406. Соломія Крушельницька: (1872 – 1952) – укр. співачка [Текст] // Лупій Г. В. Львівський історикокультурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар» : путівник / Г. В. Лупій. – Львів, 1996. – С. 240–241. Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів [Текст] : ст. та матеріали / авт. проекту П. Медведик. – Тернопіль : Джура, 2008. – 391 с. Стрілець Н. Концерт галицької Баттерфляй у Бережанах [Текст] / Н. Стрілець // Номер один. – 2013. – 13 листоп. – С. 12. Таровита І. Літературно-музична композиція. Неперевершена Меа [Текст] : [захід присвячений укр. співачці С. Крушельницькій. 10-11-ті класи] / І. Таровита // Українська мова та література. – 2013. – № 1-2. – С. 5-11. Теленчі О. Вона подарувала право голосу своїй бездержавній нації [Текст] / О. Теленчі // Голос України. – 1999. – 20 лют. – С. 9.

1895 рік у житті Соломії Крушельницької [Текст] // Соломія. – 2015. – лип.-верес. – С. 1−2. Тихобаєва Г. Українські співаки на сцені Львівської опери (1900-1914) [Текст] : [С. Крушельницька, 34

О. Мишуга, М. Менцинський] / Г. Тихобаєва // Соломія. – 2016. – №1, січень-березень. – С. 1−2. Тріумф і трагедія таланту [Текст] // Голос України. – 1999. – 20 лют. Федун М. Соломія, котру любили всі [Текст] / М. Федун // Ровесник. – 1997. – 12 черв. – С. 3. Труш Н. В гостях у панни Крушельницької [Текст] / Н. Труш // Високий замок. – 2002. – 6 серп. – С. 4. Труш Н. «Моя дорога вийшла з Італії» [Текст] : [інтерв’ю з С. Крушельницькою у 1990 р. для польського журналу «Край»] / Н. Труш // Високий замок. – 2002. – 6 лист. – С. 5. Труш Н. Примадонна на усі віки [Текст] / Н. Труш // Високий замок. – 2003. – 11 листоп. – С. 5. Чарівна квітка України [Текст] // Календар знаменних і пам’ятних дат’98. – III кв. – Київ, 1998. – С. 61 – 64. Черемшинський О. У вічність пісенна стежка [Текст]: (виставка, присвяч. С. Крушельницькій у Велеснівському музеї В. Гнатюка) / О. Черемшинський // Свобода. – 1997. – З0 верес. Юхим О. Соломіїн вересень [Текст] / О. Юхим // Вільне життя. – 2004. – 2 жовт. – С. 5. Юхно М. Чоловіки у житті Соломії [Текст] / М. Юхно // Нова Тернопільська газета. – 2002. – 18 верес. – С. 9.

35

Яремчук О. Мілан у житті Соломії Крушельницької [Текст]: як українська співачка підкорювала світ / О. Яремчук // День. – 2014. – 17 верес. – С. 11. Ярчук В. Запізніле признання Соломії [Текст] / В. Ярчук // Свобода. – 2002. – 21 верес. – С. 5.

Олена Кульчицька

Олена Кульчицька – видатна українська художниця, яка першою здобула професійну освіту. Без її творчого доробку важко уявити мистецтво Галичини ХХ століття. Народилася Олена Кульчицька 15 вересня 1877 року в м. Бережани у родині відомого галицького правника Лева 36

Теодоровича Кульчицького, радника суду, адвоката та громадського діяча. У родині Кульчицьких було троє дітей. Старший Володимир, який у майбутньому буде обіймати посаду надрадника директора Скарбової палати у Львові, та дві доньки Ольга і Олена. Оскільки мистецька освіта в Галичині в ті часи для жінок була недоступною, Олена відправилась до Відня, де вивчала живопис, гравюру і офорт, кераміку, скульптуру малих форм, емаль, основи книжкової графіки. Навчання Олени Кульчицької у Відні припало на період розквіту модерного диплом

мистецтва в

Австрійського

Австрії.

освітній

філії

музею

мистецтва

Художниця

захистила

цісарсько-королівсього й

промисловості

–

Художньо-промисловій школі, заснованій у 1868 році. За випускну роботу – декоровану металеву шкатулку з сюжетно-алегоричними вставками у 1907 році отримала першу премію і можливість кількамісячних мистецьких мандрів культурними осередками Європи. Першу

вчительську

посаду

Олена

Кульчицька

одержала у Львові, викладала рисунок у Ліцеї імені королеви Ядвіги. Разом із сестрою Ольгою винаймили в знайомих квартиру й поринули у творчу роботу і мистецьке життя міста. У 1909 році Олена Кульчицька 37

вперше

виставила

свої

роботи.

На

виставці

було

представлено 52 твори. Успіх був вражаючим. Рік, прожитий сестрами Кульчицькими у Львові, був дуже щасливм. Та радість тривала недовго. Через рік життя у Львові крайова шкільна рада перевела Олену Кульчицьку вчителювати до Перемишля (зараз це територія Польщі), що на тридцять років відірвало її від Львова з його багатим культурним життям. Сестри ледве встигли влаштуватися в Перемишлі, як сім’ю спіткало перше нещастя: мама й батько приїхали відвідати дочок, і батько помер у чужому місті. Олена Кульчицька була прекрасною вчителькою і вихователькою,

володіла

справжніми

секретами

педагогічної майстерності. На уроках малювання і праці вимагала від учениць акуратності, прищеплювала любов до майбутньої професії, до краси, до всього українського. Паралельно

займалася

творчістю:

стала

зачинателем

західноукраїнської графічної школи і першим видатним графіком. Після Першої світової війни Кульчицька багато і з захопленням ілюструвала дитячі казки, букварі на яких виросли цілі покоління галицьких дітей. Художниця створила також графічну серію українських письменників 38

(1920 р.), куди увійшли портрети Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Лесі Українки, І. Франка. Наприкінці 1938 року Олена Кульчицька з сестрою і матір’ю переїжджають до Львова. Саме тут, у Львові, з яким пов’язувала нові плани і надії, художниця зазнала найболючіших втрат – смерть матері, а через чотири місяці втрата сестри Ольги. «Я цілком сирота і не маю перед собою нічого, не можу цього ані зрозуміти, ані помиритись з цим», – напише вона згодом. Розраду шукала у праці. У Музеї етнографії виготовила сотні зразків національного одягу різних регіонів Західної України. У 1942-1943 роках пише акварелі із зображенням пам’яток архітектури. Крім того Олена Кульчицька завжди виявляла зацікавлення народною архітектурою. Вона постійно замальовувала гуцульські хати, їх інтер’єри. Багато у неї малюнків із зображенням церков, дзвіниць, монастирів. Дуже багато цих пам’яток безслідно зникло під час Другої світової війни і після неї, але залишився великий альбом рисунків художниці, де відтворені перлини народної архітектури. З 1945 до 1954 року Олена Львівна викладала графіку у Львівському поліграфічному інституті, професором якого 39

стала у 1948, в стінах цього навчального закладу виховала кілька молодих талановитих спеціалістів. У 1952 році радянська влада позбавила знамениту художницю професорської практики, її звинуватили в небажанні поборювати націоналістичні прояви в мистецтві, але вона ще приходила до рідної Поліграфії – когось консультувала, засідала в журі, оцінюючи курсові та дипломні проєкти. Щоправда,

водночас

Кульчицьку

обирають

депутатом Верховної Ради УРСР , присуджують високе звання народної художниці. Вона завжди зайнята: потік людей, справ, скарг, сліз та радощів проходить через її хату. Олена Львівна часто повторювала: «Я живу життям мого народу, я терплю разом з ним і радію з ним». Сьомого березня 1967 року знаменита художниця дізналася про нагородження Шевченківською премією. Коли про це їй сказали, вона кліпнула віями і тихо мовила: «Чую!».

Наступного

дня

уночі

90-літня

мисткиня

померла… Похована Олена Кульчицька у Львові на Личаківському цвинтарі, в родинному склепі, який свого часу сама спроектувала.

40

Література Волошин Л. Творці українського модерну : Олена Кульчицька [Текст] / Л. Волошин // Образотворче мистецтво. – 2005. – № 4. – С. 46−49 ; 2006. − № 1. – С.

10−11. Гоян Я. Королева графіки [Текст] / Я. П. Гоян // Гоян Я. Присвята: есе / Я. П. Гоян. – Київ, 2001. – С. 107−161. Ґерета І. Бджілка [Текст] : (до 120-річчя від дня народження Олени Кульчицької / І. Ґерета // Тернопіль вечірній. – 1993. – 25 верес. – С. 4. Ґерета І. Наблизила наше малярство до Європи [Текст]: 15 вересня 1877 р. в Бережанах, що на Тернопільщині, народилася видатна українська художниця Олена Кульчицька / І. Ґерета // Голос України. – 1994. – 15 верес. С. 8. Ґерета І. Олена Кульчицька (15. 09. 1877−09. 03. 1967) [Текст] / І. Ґерета // Тернопіль. – 1994. – № 2−3. Добрянська І. «Я живу життям мого народу…» [Текст] : спогад / І. Добринська // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 1−2. – С. 125. Довженюк Г. Новознайдені малюнки Олени Кульчицької [Текст] / Г. Довженюк // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 1−2. – С. 125.

41

Дзядик О. Незабутня. Спогад про художницю Олену Кульчицьку [Текст] / О. Дзядик // Тернопілля, 97: регіон. річник. – Тернопіль, 1997. – С. 424−426. Дирда Н. Богдан Лепкий та Олена Кульчицька: творчі взаємини митців [Текст] / Н. Дирда // Проблеми інтерпретації творчої спадщини Б. Лепкого: матеріали міжнародної наук. конф. 2-3 листоп. 2007 р., Тернопіль. – Тернопіль, 2007. – С. 379−382. Залізняк Б. Олена Кульчицька – мистецький класик України [Текст] / Б. Залізняк // Дзвін. – 2008. – № 1. – С.

148−155. Козоріз О. Дереворити Олени Кульчицької [Текст] / О. Козоріз // Відродження. – 1991. – 8 жовт. – С. 7. Кость Л. Між красою і обов’язком [Текст] : (до 130-ї річниці від дня народження Олени Кульчицької / Л. Кость // Образотворче мистецтво. – 2007. – № 2. – С. 56−59. Кость Л. Модернова галичанка [Текст] : минуло 185 років від дня народження відомої української художниці Олени Кульчицької / Л. Кость // День. – 2012. – 24 жовт. – С. 11. Крупницький Л. «Двері навстіж» [Текст] : [до 130 річчя з дня народження Олени Кульчицької] / Л. Крупницький // Дзеркало тижня. – 2007. – 6 жовт. – С.

19. Кульчицька Олена Львівна [Текст] // Бережанщина літературна : біогр. довід. / Я. Мазурак. – Бережани ; 42

Тернопіль : Вектор, 2014. – С. 268−269. – (Бережанська енциклопедія в іменах). Кульчицька Олена Львівна: український живописець, графік [Текст] // Провідники духовності в Україні. – Київ, 2003. – С. 684−685. Мандибура М. Стежини творчості [Текст] : до 120ліття від дня народження Олени Кульчицької / М. Мандибура // Дзвін. – 1997. – № 11−12. – С. 148−152. Маслій М. Олена Кульчицька – перша тернополянка – лауреат Шевченківської премії [Текст] / М. Маслій // Нова Тернопільська газета. – 2013. – 13−19 берез. – С. 9. Міщенко М. І ожили перлини народного життя [Текст] : 125 років від дня народження Олени Кульчицької / М. Міщенко // Вільне життя. – 2002. – 14 верес. – С. 1. Мороз В. Проілюструвала понад 70 книжок [Текст] : [Олена Кульчицька – графік, маляр, педагог] / В. Мороз // RIA +. – 2016. – 18 трав. – С. 19. Народна художниця [Текст] : до 140-річчя від дня народження О. Л. Кульчицької (1877-1967) // Календар знаменних і пам`ятних дат. – 2017. – № 3. – С. 80-94. Олена Кульчицька [Текст] : (1877−1967) : всеукр. освіт.-мистец. посіб. – часопис / ред. О. Михайлюк. – Львів: Артклас, 2007. – 159 с. Олена Кульчицька (1877−1976) [Текст] // ЛилюОткович З. Український пейзажний живопис ХІХ – початку ХХ століття / З. Лилю-Откович. – Київ, 2007. – С. 106−109.

43

Олена Кульчицька (1877−1967) – живописець, графік [Текст] // Визначні постаті Тернопілля: біогр. збірник / уклад. : О. Бенг, В. Троян. – Київ, 2003. – С. 107−108. Ониськів М. Запах соколиного неба [Текст] / М. Ониськів // Ониськів М. Автографи. Бібліографія. Вибране / М. Ониськів. – Тернопіль, 2012. – С. 233−235. Піддубняк О. Тернистим шляхом [Текст] : до історії ювілейного видання у 1929 р. повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»: [про роботу О. Кульчицької над оформленням книги] / О. Піддубняк. – Дзвін. – 2004. – № 11−12. – С. 150−162. Попович В. Олена Кульчицька [Текст] / В. Попович // Авангард. – Лондон, 1972. – № 6. – С. 355−361. Попович Ж. Олена Кульчицька добирала сукню під колір парасольки [Текст] // Тернопіль вечірній. – 2007. – 12−18 верес. – С. 11. Попович Ж. Панночка з етюдиком [Текст] : до 130річчя від дня народження Олени Кульчицької – першої жінки- художниці на Галичині / Ж. Попович // Дзеркало тижня. – 2007. – 22−28 жовт. – С. 13. Полянський І. Штрихи до біографії Олени Кульчицької [Текст] / І. Полянський // Тернопілля’98-99 : регіон. річник. – Тернопіль, 2002. – С. 203−204. Світ високого малярства [Текст] : до 125 річчя від дня народження Олени Кульчицької (1877−1967) // Календар 44

знаменних і пам’ятних дат. – Київ, 2002. – ІІІ кв. – С.

83−89. Семчишин О. Традиції і час [Текст] : декоративноужиткове мистецтво сестер Кульчицьких / О. Семчишин // Народне мистецтво. – 1999. – № 5−4. – С. 58−59. Стех Я. Служила мистецтву і своєму народові [Текст] / Я. Стех // Вільне життя. – 2017. – 1 груд. – С. 3.

Леонтина Лучаківська Дослідники історії галицької кухні визначають трьох її представниць, які залишили цікаві кулінарні книги та сотні рецептів – це Осипа Заклунна, Ольга Франко і Дарія Цвек. Однак, мало хто знає, що першою авторкою україномовної кулінарної книги, була уродженка славетної родини Лучаківських Леонтина Лучаківська Леонтина Лучаківська народилася 1858 р. в селі Довжанка на Тернопільщині у родині священика Дмитра Лучаківського, який отримав тут парафію і служив у церкві св.

Івана

Богослова.

Мати

Антоніна

походила

із

священницької родини Івана та Юліани Дольницьких. Батько свого часу навчався у Львівському університеті та Львівській

духовній

семінарії

разом

із

Маркіяном 45

Шашкевичем. Дівчинка була наймолодшою у великій родині, де було шестеро дітей: найстарший син Володимир і п’ятеро доньок. Це була велика інтелігентна, шляхетна, патріотична українська родина, яка дала Україні чимало відомих особистостей. Зокрема, старший брат Леонтини Володимир

Лучаківський

став

громадським

діячем,

доктором права, першим українцем – міським головою Тернополя у 1896-1903 рр. Троє із дівчат Лучаківських вийшли заміж за священників, а двоє – Леонтина та Олександра залишились неодруженими. У 1885 році сестри після смерті батька переїхали жити до Львова. Свою книгу «Домашна кухня. Як варити і печи» Леонтина написала у віці 52 років і видала у Львові в 1910 році. Досвід довгого життя, навчання та знання, набуті внаслідок домашньої науки і виховання, вона зібрала у книзі кулінарних рецептів. Видання повністю профінансував відомий у Галичині громадський діяч і меценат Микола Заячківський. Через два роки у 1912 р. побачив світ другий ідентичний наклад книги. Слід зазначити, що на відміну від численних польських видань, це був перший видавничий проєкт такого рівня, реалізований українською мовою, що на ті

46

часи було небуденним явищем і не такою легкою до втілення справою. «Се перша руська кухарська книжка, з якої кожда русинка

може

добре

навчитися

варити

і

печи

найріжнорідніші страви на всі пори року, а до того дуже смачні і дешеві», – йдеться у відгуку до книги. До видання увійшло 455 переписів, зібраних у 17 розділів. Широкий діапазон представлених рецептів – від найпростіших та економних

до

вишуканих

із

багатьма

інгредієнтами, які могли собі дозволити лише

дорогими заможні

господині. Рецепти представляють собою як українську галицьку кухню (сальцесон подільський, валочки должанецькі до чаю, булки подільські без яєць, книшики домаморицькі, цвібак

ломницький),

буковинську

(медівник

буковинський), так і єврейську (булки жидівські шабасові, прецлики з маком до чаю) та європейську – австрійську, польську, французьку, італійську (наприклад, тісточка французькі

з

пінкою,

бабочка

гольштинська,

бабка

німецька до кави, зупа італійська, ковбаски віденські, тісточка віденські, тісточка еспанські, торт прованський та багато-багато ін.).

47

Померла

Леонтина

Лучаківська

у

1935

році,

залишивши у спадок нащадкам свою кулінарну книгу. Книга куховарських переписів Леонтини Лучаківської є результатом багаторічної копіткої праці, множинним нашаруванням накопичуваних

століттями

українських

регіональних кулінарних традицій у їх органічному поєднанні з кращими зразками європейської кухні, є цінною не лише з огляду практичного використання. Вона важлива в культурологічному аспекті, а також є пам’яткою української літературної мови початку ХХ ст. Словничок, поміщений наприкінці видання, допоможе сучасному читачеві краще зорієнтуватися у плетиві старовинних кулінарних рецептів. Література Лучаківські – хто вони [Текст] // Про людей та людисьок / Т. Циклиняк. – Тернопіль : Крок, 2019. – С. 116126.

48

Костянтина Малицька

В Україні так повелося: що більше людина варта вдячної пам’яті, то менше відоме її ім’я. Костянтина Малицька була не лише першою українською вчителькою, громадською діячкою, а й авторкою відомої пісні «Чом, чом, чом, земле моя», яку вважають народною. Народилася Костянтина Малицька 30 травня 1872 року в селі Кропивник Калуського повіту у родині парафіяльного священника. Навчалася у початковій та виділовій

школах

Станіслава,

пізніше

вступила

до

Львівської державної семінарії. Була завсідником катедри Святого Юра у Львові, в якій знаходилася велика 49

бібліотека, залюбки послуговувалася її багатим книжковим фондом. Саме у Львові вперше спробувала себе на літературних теренах – почала віршувати. Вчителювати

Костянтина

Малицька

почала

з

двадцяти років. Першою її посадою була школа в містечку Єзуполі біля Станиславова. Доволі скоро у неї почалися непорозуміння зі шкільним начальством, після чого дівчина втратила роботу. У пошуках нового місця для праці у 1903 році переїхала у с. Лужани поблизу Чернівців. У 1904 році, вчителюючи на Буковині, Костянтина Малицька написала вірш «Чом, чом, чом, земле моя…», покладений на музику композитором Денисом Січинським. Ця пісня швидко стала популярною, на ній виховувались покоління українських дітей. Творча та життєва енергія сподвигнула Костянтину Малицьку до нових творчих і громадських починів: вона провела велику роботу з організації численних жіночих гуртків по селах округи. У травні 1905 року була натхненником при заснуванні «Жіночої громади». Поголос про педагога-організатора пішов далеко за межі округи, а побратими-українці не могли нахвалитися її діями.

1906 року народна учителька отримала запрошення працювати в першій українській приватній дівочій школі 50

ім. Т. Шевченка, заснованій Українським Педагогічним товариством у Львові. Повернення до Львова стало поштовхом для потужної громадсько-культурної праці. Крім учителювання, К. Малицька поринула в численні українські громадські зачинання та продовжила свої творчі розробки. Починаючи з 1906 року і аж до початку Першої світової війни (1914 рік), вона редагує журнал «Дзвінок», працює в педагогічних товариствах «Рідна школа», «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю» та активно співпрацює з «Просвітою». Перша світова війна стала поворотним моментом у долі К. Малицької. У 1912 році спільно з М. Білецькою організувала фонд «На потреби України», допомагала багатьом творчим та суспільним діянням української громади, а з часів війни фонд став матеріально допомагати Українським Січовим Стрільцям. Воєнна кампанія та участь у ній нової української військової

формації

(УСС)

надихнула

Костянтину

Малицьку на написання патріотичних пісень, які миттєво поширювалися поміж «січовиків», серед них: «Повставали козаченьки» (вояки виконували її на давній козацький мотив), «У Січі, у Січі гуртуймось брати», «Січ у поході», «В Січ вставай», «Вгору прапор», «Марш Соколів» та ін.

51

Але

короткотермінове

російськими

військами

у

захоплення 1915

році,

Галичини перервало

подвижницьку працю Малицької. Вона не встигла виїхати з прифронтової смуги й була заарештована царськими посіпаками. Після трьох місяців допитів українську вчительку та відому поетесу вислали до Сибіру зі словами «українізуй там ведмедів, якщо виживеш!» Однак жінка не зламалася, а створила на засланні першу українську школу для нащадків засланців-українців, ставши її першою вчителькою. У 1921 році школа дала в Красноярську перший український Шевченківський концерт, від якого були в захваті всі його учасники. Того ж року доля усміхнулася їй – після п’ятирічної висилки до Сибіру Костянтина Малицька повернулася в Галичину. У Львові вона одразу поринула в громадську діяльність, ніби намагалась наверстати вирвані роки царського заслання. Малицька багато сил віддала розвитку української школи, і особливо її рідної дівочої школи ім. Тараса

Шевченка.

Тоді

ж

вона

захоплюється

кооперативним рухом, створює крамниці для фінансової допомоги освітянам, працює в психотехнічній секції, яка запровадила в школах тестування. У 1934 році за її 52

безпосереднього сприяння були підготовлені понад 500 тестів для визначення в учнів ступеня концентрації їх уваги, абстрактного мислення, зорової та вербальної пам’яті, вміння орієнтуватися в просторі. Знову пише оповідання, поезії, сценарії... Друкувала свої твори в журналах «Молода Україна», «Світ дитини», «Зоря», альманах «Нова хата», «Учитель», «Жіноча доля», сатиричному часописі «Комар» та інших виданнях. Із 1939 року

працювала

старшим

бібліографом

Наукової

бібліотеки ім. В. Стефаника, укладала універсальний покажчик дитячої літератури. Померла Костянтина Малицька у Львові 17 березня 1947 року. Все життя вона була українською патріоткою, яскравим педагогом-сподвижником європейського рівня. Література Бурачинська Л. Костантина Малицька (1872-1947) [Текст] / Л. Бурачинська // Українка в світі : бюлетень світової федерації укр. жіночих організацій. – [Б. м.] : [б. в.], 1972. – С. 6. Головко Л. Як людині стати творцем власного життя? [Текст] : компаративний аналіз казки Г. К. Андерсена «Соловей» та одноіменного оповід. Костянтини Малицької 53

/ Л. Головко // Всесвітня літ. в сучасній школі. – 2013. – № 6. – С. 26-34. Задорожний В. З когорти завзятущих духом [Текст] / В. Задорожний // Дивослово. – 2005. – № 10. – С. 64-65. Малицька К. Чом, чом, земле моя [Текст] / К. Малицька. – Чернівці : Букрек, 2015. – 510 с. Тодорюк С. Західноукраїнський літературний дискурс національної ідентичності [Текст] : (на прикладі життя і творчості Костянтини Малицької) / С. Тодорюк // Українська літ. в загальноосвітній школі. – 2013. – № 4. – С. 4-9.

54

Софія Окуневська

Софія Окуневська стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині та першою українкою з Галичини, що здобула університетську освіту. Народилася 12 травня 1865 року в селі Довжанка в родині священника Атанасія Окуневського та Кароліни Лучаківської. Після раптової смерті дружини, Окуневський переїхав на Буковину, де мешкали його родичі. Софію виховувала батькова сестра Теофілія Окуневська, дружина відомого громадського діяча, письменника, депутата сейму Івана Озаркевича. Софія росла разом із своєю двоюрідною сестрою Наталею

55

Кобринською – в майбутньому відомою письменницею та засновницею феміністського руху в Україні. Ще в дитинстві у Софії була фантастична мрія – стати лікарем. Але на початку ХХ століття таке бажання було за межею реальності. Жінкам навіть не видавали атестат, а без нього і мови не могло бути про вищу освіту. Проте Окуневська своєї мрії не полишила: кілька років клопотала про допуск до іспитів, оббивала пороги і таки домоглася свого. Дівчина вирушила на навчання до Швейцарії, де жінки мали більше прав. За два роки навчання Софія отримала диплом лікаря Цюрихського університету. У Швейцарії Софія Окуневська зустріла свого майбутнього чоловіка – Вацлава Морачевського. Після повернення до Львова Софія ОкуневськаМорачевська стала першою жінкою-лікарем Західної України. Але розпочати лікувати людей не могла, адже її швейцарський диплом на Батьківщині не визнавали. 15 березня 1900 року на засіданні сенату Краківського університету Софія Окуневська-Морачевська підтвердила свій диплом й отримала право на медичну практику. Подружжя Морачевських мало лікарську практику у Швейцарії, Чехії (Карлові Вари), на Галичині і Буковині. Коли у 1903 році з ініціативи митрополита Андрея 56

Шептицького у Львові відкрили Народну Лічницю, Софія пішла туди працювати. У Львові вона створила школу акушерів-гінекологів,

виробила

принципи

навчання

середнього медичного персоналу та курси акушерок. Окуневська-Морачевська вперше в Західній Україні почала використовувати

променеву

терапію

в

боротьбі

з

онкологією. За співчуття, розуміння хворих її називали Святою Софією. Однак не лише лікарським талантом була обдарована Софія

Окуневська.

Вона

писала

літературні

есеї,

вирізнялася блискучим епістолярним стилем, віртуозно грала на роялі, особливо майстерно виконуючи твори Фредерика Шопена. Була близько знайомою з видатними українськими письменниками Ольгою Кобилянською та Василем

Стефаником.

«Вона

заговорила

до

мене

українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для власного народу – поукраїнськи,

навчила

фонетикою

писати,

надавала

українських книжок, стала моєю щирою подругою,

-

писала Ольга Кобилянська. «Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі», - написав Василь Стефаник у маловідомій новелі «Серце». Чоловік Софії Окуневської 57

Вацлав перекладав польською твори Стефаника. Свою відому «Синю книжечку» Стефаник написав у будинку Морачевських у Сторожинці і присвятив декілька творів сину Морачевських Юрію. Софія

Окуневська-Морачевстка

була

активною

захисницею прав жінок. Ще в молоді роки разом із Наталією

Кобринською

заснувала

у

Станіславові

Товариство руських жінок, які прагнули рівноправності з чоловіками. Брала активну участь у підготовці жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), у якому друкувала оповідання та наукові праці. Утім, у сімейному житті Софію спіткало горе – її залишив чоловік, а донька Єва не витримавши цього, на Різдво 1919 року вчинила самогубство. Фото 19-річної дівчини у рожевій сукні висіло над піаніно Софії Окуневської-Морачевської до її смерті. Жінка померла 24 лютого 1926 року, похована на Личаківському кладовищі. Сподівання Софії Морачевської-Окуневської виправдав її син. Юрій Морачевський працював суддею у Львівському суді. Він був справжнім інтелектуалом: далося взнаки цілеспрямоване родинне навчання і виховання, адже Морачевські ані дня не пускали дітей до школи: займалися з ними самі. Він знав українську, польську, німецьку, 58

італійську, французьку, іспанську, російську, старогрецьку, латину. Внучка та невістка Софії Окуневської після смерті її сина виїхали до США. Софія

Окуневська

для

представниць

«слабшої

половини людства» стала зразком того, що жінка може не тільки

обмежуватися

передбачуваними

тодішньою

мораллю обов'язками «трьох К» (в перекладі з німецької – дітьми, церквою, кухнею), а й досягти омріяної, вищої мети, незважаючи на заборони, закони чи й осуд. І бути не «синьою панчохою», а висококваліфікованим фахівцем, надзвичайно красивою, чутливою жінкою, ніжною мамою і зразковою господинею. Література Львів. Пані. Панянки [Текст] : збірка. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 318 с. Мороз В. Зробила з чоловіка-поляка мецената української культури [Текст] : [Софія ОкуневськаМорачевська – перша жінка-лікар в імперії Габсбургів] / В. Мороз // RIA +. – 2016. – 30 лист. – С. 19. Софія Окуневська [Текст] : [укр. громад. діячка] // Мить історії : 366 мініатюр про людей і події / Ю. Шаповал. – Київ : Парлам. вид-во, 2019. – С. 149.

59

Софія Окуневська-Морачевська (1865-1926) – українська-громадсько культурна діячка, публіцист, видавець, лікар медицини [Текст] // Лупій Г. В. Львівський історико - культурний музей - заповідник «Личаківський цвинтар» : путівник / Г. В. Лупій ; худож.- оформ. Б. Р. Пікулицький. – Львів : Каменяр, 1996. – С.

150 років від дня народження Софії Окуневської [Текст] : [першої жінки-лікаря в Галичині] // Література до знаменних і пам`ятних дат Тернопільщини на 2015 рік : бібліогр. покажч. / Департамент культури, релігій та національностей Терноп. облдержадмін., Терноп. обл. універс. наук. б-ка ; уклад. М. Пайонк ; ред.О. Раскіна, Г. Жовтко. – Тернопіль : Навч. кн. – Богдан, 2014. – Вип. 25. – С. 61-62.

60

Мілена Рудницька

Про неї в Україні знає невелике коло людей, хіба окремі науковці, громадські діячі. Мілена Рудницька – непересічна особистість Галичини. Патріотка, педагог, депутат польського Сейму, правозахисниця, журналістка, письменниця. Вона пройшла нелегке життя, до останньої краплі віддане українському народу. Боролася за те, аби світ дізнався правду про всі трагедії, які випали на долю України після Першої світової війни, першою з жінок розповіла про Голодомор в Україні. Народилась Мілена Рудницька 15 липня 1892 року у містечку Зборів на Тернопільщині у сім’ї цісарсько61

королівського

нотаря

Івана

Рудницького

і

Ольги

Рудницької. Навчалась у Львівському та Віденському університетах

(1910-1917

роках)

на

філософському

факультеті, здобула фах вчителя філософії і математики, а у 1920 році – фах педагогіки і дидактики. Працювала вчителем гімназії і вчительській семінарії у Львові. З часом, залишивши педагогічну діяльність, поринула у громадську роботу. Її завжди цікавила доля жінки. У 1919 році входила до Національної ради Українських жінок, а у 1930 році у Львові очолила «Союз Українок», з 1934 року – голова «Світового Союзу Українок», голова політичної жіночої організації «Дружина княгині Ольги». Мілена вміло зорганізувала величезну кількість жіночих гуртків в Україні і в світі, приділяючи значну увагу ролі жінки у суспільно-політичному житті. Вже в ті часи Мілена Рудницька здобуття

піднімала жінками

питання

належної

жіночого

освіти

і

безробіття,

фаху,

давала

роз’яснення як поєднати обов’язки матері і господині дому з громадськими обов’язками. З жіночого руху, який очолювала тривалий час, Мілена Рудницька перейшла до політики. Вона була однією

із

засновників

Українського

Національно-

Демократичного Об’єднання (УНДО). Від цієї організації 62

стала послом до Польського сейму (1928-1935), працювала там у комісіях освітній і закордонних справ. Як

делегатка

Української

Парламентарної

Репрезентації виступала з доповідями в Лізі Націй у Женеві, (зараз ООН), встановлювала контакти з урядовими і громадськими організаціями Західної Європи, виступала на з’їздах нацменшин в Берліні і Відні, на Конгресах у Лондоні. У січні 1931 року в Женеві на засіданні Ліги підняла питання українських-польських відносин, а саме: нищення польською владою українців за національною ознакою. Другою важливою акцією, яку Мілена Рудницька провела у Лізі Націй, було висвітлення питання голоду на Великій Україні 1932-1933 років. Мілена Рудницька намагалась донести до світової спільноти, що голод в Україні – це найбільша катастрофа, яку Україна пережила за всю свою історію. Саме завдяки їй 29 вересня 1933 року в Женеві пройшло засідання Ліги Націй, у якому взяли участь 14 країн. Тодішній президент Ліги Націй норвежець Юхан Людвіг Мовінкель чотири рази виносив на голосування питання допомоги голодуючим. Однак «за» проголосували лише три країни. Решта була зацікавлена у співпраці з СРСР.

63

Мілена Рудницька була у відчаї, але вірила, що рано чи пізно світ дізнається про цю страшну трагедію. У 1939 році вона переїхала до Кракова, де пробула усі воєнні роки, далі мешкала у Берліні, після війни – у Женеві. У роки війни їй вдається врятувати понад 500 українських родин із Чехословаччини, сприяючи їх переїзду на Захід. Перебуваючи за кордоном, багато виступала на засіданнях різних комісій і інших організацій. Займалася публіцистикою і написанням книг. Її перу належать такі твори: «Українська дійсність і завдання жінки» (1934), «Західна Україна під большовиками» (1958), «Дон Баско. Людина, педагог святий». (1963), «Невидимі стигмати» (1970, про Й. Сліпого), багато статей у часописах. У 1951 році Мілена Рудницька із Швейцарії переїжджає до Америки. Там в той час мешкав її син Іван Лисак-Рудницький із сім’єю. В Америці вона активно включається в антирадянську боротьбу, показує зібрані докази закатованих більшовиками 27-ми тисяч західних українців. У цей час в Нью-Йорку у 1958 році за сприяння Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, Української Вільної Академії Наук вдруге виходить її збірник «Західна Україна під большовиками».

64

Її просвітницька робота, виступи в пресі, вихід згаданого видання не тільки наробили величезного шуму серед жителів США, але й збурили верхівку Радянського Союзу. «Більшовицька машина» працювала і тут. На Мілену Рудницьку в Америці почалися випади в пресі, одночасно у Львові переслідують її брата професора Михайла Рудницького. Америка стала їй ненависною і вона залишає її, переїжджає до Німеччини у Мюнхен, знаходить роботу на радіо «Свобода». Це був єдиний її прихисток і невеликий заробіток. Померла Мілена Рудницька 29 березня 1976 року. До 100-річчя від дня народження української патріотки її прах було перевезено із Мюнхена і перепоховано у родинному гробівці Рудницьких на Личаківському цвинтарі. Вона повернулася назавжди у місто, де зросла, творила і мужніла, місто, з якого пішла у велику політику. Література Весна Х. Мілена Рудницька: що ми знаємо про неї [Текст] / Х. Весна // Вільне життя. – 1991. – 3 серп. – С. 2. – (Славетні жінки Тернопілля). Гром’як Р. Повернення через роки [Текст] Р. Гром’як // Вільне життя. – 1997. – 4 жовт. – С. 2.

/ 65

Гулей І. Історія занедбання пам’яті не прощає [Текст]: Мілена Рудницька про голод в 1932-1933 рр. / І. Гулей // Вільне життя. – 2014. – 28 листоп. – С. 4−5. Жінка мужньої долі [Текст] // Український історичний календар’96. – Київ, 1995. – С. 95–96. Курис Г. Книга страждань і подвигів [Текст] : [про книгу М. Рудницької «Невидимі стигмати»] / Г. Курис // Тернопіль вечірній. – 1998. – 12 груд. – С. 5. Мілена Рудницька [Текст] // Луговий О. Визначне жіноцтво України: іст. Життєписи / О. Луговий. – Київ, 1994. – С. 303. Мілена Рудницька і її «Західня Україна під большевиками» [Текст] / упоряд. С. Попович, Г. Попович.

– Львів : Коло, 2016. – 483 с. Мороз В. Уродженка Зборова і Ліга націй [Текст] : [захисниця прав укр. народу Мілена Рудницька] / В. Мороз // RIA +. – 2016. – 24 лют. – С. 19. Рудницька М. Боротьба за правду про великий голод [Текст] / М. Рудницька // Наша віра. – 2000. – № 6. – С. 12; № 7. – С.10; № 8. – С. 8–9. Рудницька Мілена Іванівна [Текст] // Бережанщина літературна : біогр. довід. / Я.Мазурак. – Бережани ; Тернопіль : Вектор, 2014. – С. 140−141. – (Бережанська енциклопедія в іменах). Рудницька Мілена (1892) – політична і громадська діячка, журналістка [Текст] // Енциклопедія 66

українознавства / під ред. В. Кубійовича. – Львів, 1998. – Т.

7. – С. 1630–2631. Рудницька Мілена Іванівна (15.VII. 1892, Зборів – 9. ІІІ. 1976, Мюнхен) – учителька, журналістка, громад. і політ. діячка [Текст] // Медведик П. Літературно-мистецька та наукова Зборівщина: слов. біогр. визначних людей / П. Медведик. – Тернопіль, 1998. – С. 201–202. Рудницька Мілена Іванівна (1892 – 1976) – українська громадсько-політична діячка, журналістка, педагог [Текст] // Історія в школі. – 1999. – № 4. – С. 41–42.

110 років від дня народження Рудницької Мілени Іванівни (15. 07. 1892–29. 03. 1976) – політичної і громадської діячки, журналістки, письменниці [Текст] // Література до знаменних і пам’ятних дат Тернопільщини на 2002 рік: бібліогр. список. – Тернопіль, 2002. – С. 55–57. Федорів Р. Небо і пекло Мілени Рудницької [Текст] / Р. Федорів // Дзвін. – 2000. – № 4. – С. 144–146.

67

Олена Степанів

Постать

Олени

Степанів

(Степанівни)

стала

культовою не лише для України, адже її першою з жінок зарахували на військову службу у званні офіцера. Мало хто знає про те, що вона мала надзвичайну вроду, була моделлю для спортивного підручника, а марки з її зображенням продавались по всій Європі. Олена народилася 7 грудня 1892 року в невеликому селі Вишнівчик нині Перемишлянський район, Львівської області у родині священника Івана Степаніва. Була третьою, наймолодшою дитиною у сім’ї.

68

За прикладом старшого брата Олена Степанів стала членом відомого українського товариства «Сокіл», очолила згодом першу жіночу чету «Сокілок» у Львові. Коли на Галичині почали виникати перші пластові організації, дівчина одразу вступила до однієї з них. Після закінчення гімназії заробляла на життя та навчання репетиторством. У 1912 році вступила до Львівського університету, вивчала географію й історію. У 2014 році з початком Першої світової війни в Україні почав Український добровольчий легіон Січових стрільців. Головною проблемою легіону була недостатня кількість вишколених офіцерів. Тож недавні активісти українських патріотичних організацій «Січ», «Сокіл» та «Пласт» терміново здобували військову освіту. Серед кадетів були і жінки-легіонерки Олена Степанів та Софія Галечко. Перша жінка-офіцерка у збройних силах АвстроУгорщини

стала

сенсацією

Репортери

віденських

видань

для

тогочасної

наперебій

преси.

розповідали

історію недавньої студентки факультету філософії, яка зі зброєю в руках вирішила боронити рідну землю від росіян. «Олена Степанів – не єдина амазонка, яка взялася за зброю у цій війні. Але вона єдина, хто отримав звання 69

курсанта

і

Українського

здобуває легіону

офіцерське перебуває

звання. на

Як

передовій,

член де

відзначається своїми розсудливими та сміливими діями, писала про українку газета Das interessante Blatt». Перші бої Олени Степанів були під Комарником, на Маківці, під Болеховим. За виявлену мужність під Комарником її нагороджено медаллю «За хоробрість», за відвагу на Маківці надано звання хорунжого. Битва під Болеховим перетворилася на справжнє пекло. Дівчина потрапила у полон, одна серед моря чоловіків. Росіяни стерегли Степанівну, більше, як офіцерів мужчин, бо мужчини ішли на війну з обов’язку, з примусу, а дівчина, яка пішла добровільно проти Росії, є справжнім її ворогом. Олену Степанів везли тим етапом, який долав Тарас Шевченко. У Ташкенті вона тяжко захворіла: виникла легенева кровотеча. Тільки стараннями німецької сестри милосердя графині Горн і полковника Пішелі Олену Степанів вдалося вирвати з полону. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року Олена Степанів виїхала з Середньої Азії через Петроград, Фінляндію, Швецію та Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия.

70

Після повернення із полону та закінчення війни Олена Степанів вступила до Віденського університету, де згодом захистила дисертацію та здобула ступінь доктора філософії. У 1920 році вийшла заміж за Романа Дашкевича, генерал-хорунжого армії УНР. У них народився син Ярослав, який згодом став відомим українським істориком. До 1939 р. О. Степанів викладала історію та географію у приватній жіночій гімназії сестер-василіянок у Львові. Друкувала наукові та публіцистичні статті. Вийшли в світ її спогади «Напередодні великих подій» та збірка оповідань про стрілецькі будні «З воєнних усмішок». Також її перу належить нарис про бойову товаришку «Софія Галечко». У післявоєнний радянський період О. Степанів зазнала переслідувань та поневірянь. Її двічі звільняли з роботи, залишивши разом із сином без засобів до існування, перешкоджали займатися наукою. А в грудні 1949 р. органи НКВС заарештували її за надуманим звинуваченням в антирадянській та націоналістичній діяльності і засудили до 25 років (потім строк зменшили до 10 років) ув’язнення із конфіскацією майна. Так влада розправилася з Оленою Степанів за її легендарне звитяжне минуле.

71

У

червні

1956

року

Олена

Степанів

була

адміністована і разом із сином повернулася із мордовських таборів. Перша в світі жінка-офіцер померла у Львові 11 липня 1963 року. На

честь

Олени

Степанів

названа

Львівська

українська гуманітарна гімназія з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови, що розташована на однойменній вулиці. Олена Степанів була надзвичайно сильною та мужньою жінкою. Своїм життям і діяльністю, вона довела, що ніщо не може стати на заваді, коли людина прагне досягти мети. Література Гуцал П. Славні дочки січового стрілецтва [Текст] : [Софія Галечко, Олена Степанів] / П. Гуцал // Історичний календар, 98. – Київ, 1997. – С. 203-204. Давид І. «Суд» над Оленою Степанів [Текст] / І. Давид // Україна в минулому: зб. ст. Вип. 4 / ред. Я. Дашкевич. – Київ ; Львів : [б. в.], 1993. – 227 с. Національна берегиня з мечем і пером [Текст] // Гринів О. І. Спокута Малоросії: державотворення без парадоксів: непретензійні нотатки / О. І. Гринів. – Львів : Світ, 2001. – С. 213-214.

72

Олена Степанів (1891-1963) – патріот України, хорунжа УСС, доктор філософії // Лупій, Г. В. Львівський історико- культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар» : путівник / Г. В. Лупій ; худож.- оформ. Б. Р. Пікулицький. – Львів : Каменяр, 1996. – С. 145-146. Олена Степанівна як комендант сотні [Текст] // Вісті Комбатанта. – 1996. –№ 2. – С. 59. Скаврон Б. Її називали Олегом / Б. Скаврон [Текст] // Експрес. – 2019. – 29 серп.-5 вер. – С. 16. Свердюк У. Олена Степанів – січовий стрілець [Текст] / У. Свердюк // Свобода. – 1998. – 31 жовт.

73

Софія Яблонська

Історія звичайної галицької дівчини, яка змогла підкорити тисячі сердець своїми поетичними подорожніми нарисами

і

стати

першою

українкою-мандрівницею,

відомою письменницею і журналісткою, справді вражає. Софія Яблонська народилася 1907 р. у Германові на Львівщині у священичій родині. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії, закінчила торговельну школу. Їй пророкували у Львові успішну акторську кар’єру, але молода і завзята панянка покинула все і 1927 році вирушила до Парижа. Працювала моделлю та натурницею, 74

вчилася користуватися кінокамерою, знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathe-Natan, познайомилася з

Володимиром

Винниченком.

За

порадою

друзів,

Яблонська вирішує поїхати у одну з французьких колоній – Марокко. У

цій

екзотичній

країні

Яблонська

зуміла

сфотографувати те, що не дозволяли жодному чужинцеві. Дивним чином – саме їй, європейській жінці, люди не боялися показати своє справжнє життя та побут. Блискучі репортажі

мандрівниці,

опубліковані

на

сторінках

львівських часописів, були справжньою сенсацією у міжвоєнній Галичині. А кожний приїзд до Львова цієї особливої жінки, яка однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою, збирав повні «відчитові» зали, адже у той час покинути свій край для далекої подорожі

для

більшості

галичан

було

майже

нездійсненною мрією. Тому дивовижні історії про мандри українки у невідомі світи всі слухали, затамувавши подих. Згодом, надихнувшись розповідями українського сходознавця та японіста Степана Левинського, Яблонська зважується на довколосвітню подорож із обов’язковим відвіданням екзотичних островів у Тихому океані – Таїті та Бора-Бора. Вони особливо манять її – Софія шукає рай на 75

землі. Маршрут був такий: з Марселя через Єгипет до ШріЛанки,

потім

Малайзія,

Таїланд,

Китай,

В’єтнам,

Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США і назад у Францію. Щоб якимось чином утримувати себе під час поїздки, укладає контракт на зйомку документальних фільмів про життя місцевого населення Індокитаю з товариством «Фільмтак» (згодом також працює з «Індокитайфільмом»). Здійснюючи цю подорож, Яблонська не хотіла відчувати себе туристкою – намагалася жити як місцеве населення. Наприклад, на острові Бора-Бора вчилася лазити по деревах, зривати кокоси, чавити з них олію, пірнати серед рифів. Їй довіряли та вважали другом. Що й казати, навіть правляча династія острова посвятила її в свої доньки та дала їй ім’я Теура – Червона Птаха. Завдяки щирості та доброзичливості Софії вдавалося проникати у заборонені для європейців місця, наприклад, у святині чи приватні помешкання, їй дозволяли знімати таке, що забороняли будь-якому чужинцеві. Хоч вільно володіла французькою

й

італійською,

частенько

доводилося

спілкуватися мовою жестів, або, як писала репортерка, «миґами», а щира посмішка «дорогої міс України» (так називали її аборигени) творила дива і їй вдавалося 76

налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії. Увесь цей час вона продовжувала готувати рукописи наступних книг, адже хотілося найточніше описати українцям весілля в’єтнамського імператора, гареми в Марокко, системи зрошення на рисових плантаціях Китаю та знахарів, які рятували її від малярії та укусу «бананової гадюки». Незабаром Софія знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – французьким дипломатом Жаном Уденом і на довгих 15 років їде з ним в Азію. У Китаї родина мешкала до 1946 року – увесь колорит країни Софія описала у книзі «З країни рижу та опію». Вона називала свого чоловіка Жана Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів, створила український квітник з мальвами та

соняшниками,

призвичаювала

китайців

вишивати

рушники, їсти борщ та доїти корову. У 1950 р. пара повертається до Франції і оселяється на острівці Нуармутьє. Переїхавши до Франції, Яблонська остаточно присвятила себе домашньому господарству та вихованню трьох синів. Паралельно написала зовсім відмінний від подорожніх нарисів і надзвичайно чуттєвий психологічний роман-спогад «Книга про батька». Софія не 77

побачила його надрукованим – у 1971 році вона загинула в автокатастрофі, везучи рукопис роману до видавця. Роман побачив світ аж у 1977 р. Софія Яблонська-Уден була непересічною жінкою та багатогранною особистістю. Володіла чудовою здатністю пізнавати світ і людей, великою спостережливістю та особливою любов’ю до життя. Водночас в її розповідях не було бажання підкорити світ, а просто пізнати його і познайомити чужинців із невідомою, але такою рідною для неї країною. Куди б не манили далекі обрії, вона завжди почувалася українкою або «дорогою міс Україною». Література Гулей І. Жінка особливої долі – Софія Яблонська [Текст] / І. Гулей // Вільне життя. – 2016. – 3 серп. – С. 6. Львів. Пані. Панянки [Текст] : збірка. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 318 с. Передерій В. Світ Софії Яблонської / В. Передерій [Текст] // Дзвін. – 1998. – № 8/9. – С. 98–105. Поліщук Я. Далекі обрії Софії Яблонської [Текст] / Я. Поліщук // Всесвіт. – 2006. – № 11/12. – С. 187–192.

78

Софія Яблонська [Текст] : перша українська письменниця-мандрівниця //Скицька У. #НАШІ на карті світу : Історії про людей, якими захоплюється світ / У. Скицька. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2018. – С. 7982. Софія Яблонська [Текст] : [письменниця, журналістка] // Це зробила вона. – Київ : Видавництво, 2018. – С. 49. Яблонська С. Зачарований рік [Текст] : [оповід.] / С. Яблонська // Антологія української фантастики XIX– XX ст. / уклад. Ю. Винничук. – Харків : Фоліо, 2017. – С.

536-562.

79

Іменний покажчик Авдикович К. 4-8 Авдикович О. 5 Бажанська О. 12 Баттістіні М. 17 Беллінчоні Д. 17 Білецька М. 50 Винниченко В. 74 Галечко С. 68 Дашкевич Р. 70 Дашкевич Я. 70 Дніпрова Чайка 12 Дольницька А. 45 Заклунна О. 44 Заячківський М. 45 Карузо Е. 16 Квітка-Основ’яненко Г. 10 Кобринська Н. 9-15, 55, 57 Кобринський Т. 10 Кобилянська О. 56 Кортопассі Р. 17 Котляревський І. 10, 37 80

Кравченко У. 12 Крушельницька С. 16-35 Кульчицька Олена 35-44 Кульчицька Ольга 36, 38 Кульчицький В. 36 Кульчицький Л. 36 Левинський С. 74 Лисак-Рудницький І. 63 Лучаківська К. 54 Лучаківська Л. 44-47 Лучаківська О. 45 Лучаківський В. 45 Лучаківський Д. 44 Малицька К. 48-53 Мовінкель Ю. 62 Морачевська Є. 57 Морачевський В. 55 Морачевський Ю. 57 Озаркевич І. 9, 54 Окуневська С. 54-59 Окуневська Т. 54 Окуневський А. 54 Павлик А. 12 81

Писаревський С. 10 Пчілка Олена 11 Пуччіні Д. 18 Річчоні Ч. 20 Рудницька М. 60-66 Рудницька О. 61 Рудницький І. 61 Рудницький М. 64 Руффо Т. 17 Січинська О. 5 Січинський М. 4, 29 Сковорода Г. 37 Старицька Л. 12 Степанів І. 67 Степанів О. 67-72 Стефаник В. 56 Терлецький О. 11 Уден Ж. 76 Українка Леся 12, 37 Франко І. 37 Франко О. 44 Цвек Д. 44 Чайковський А. 12 82

Шаляпін Ф. 16 Шашкевич М. 19, 45 Шевченко Т. 37, 69 Шептицький А. 6, 56 Шопен Ф. 56 Яблонська С. 73-78

83

Географічний покажчик Белелуя 9 Бережани 35 Берлін 62 Біла 21 Білявинці 16 Болехів 12, 69 Буенос-Айрес 20 Вишнівчик 67 Віареджо 22 Відень 8, 36, 62 Германів 73 Довжанка 44, 54 Дрогобич 6 Єзупіль 49 Женева 62-63 Зборів 60 Комарник 69 Копичинці 4 Карлові Вари 55 Краків 18, 63 Красноярськ 51 84

Кропивник 48 Лондон 62 Лужани 49 Львів 6, 8. 18, 20-21, 36-39, 45, 48, 50, 52, 55, 61, 68, 70-71 Мілан 22 Мюнхен 63 Нью-Йорк 63 Одеса 18 Париж 73 Перемишль 5, 37 Санкт-Петербург 19 Сантьяго 18 Станіслав 48, 57 Стрий 6, 69 Ташкент 69 Тернопіль 16, 21 Торре-дель-Лаго 22 Чернівці 49

85

ЗМІСТ Від укладача

3

Авдикович Климентина

4

Кобринська Наталія

9

Крушельницька Соломія

16

Кульчицька Олена

35

Лучаківська Леонтина

44

Малицька Костянтина

48

Окуневська Софія

54

Рудницька Мілена

60

Степанів Олена

67

Яблонська Софія

73

Іменний покажчик

79

Географічний покажчик

83

86

87

88