Аарон Цейтлін у перекладах українською

Аарон Цейтлін

ААРОН ЦЕЙТЛІН ПИШЕ ПРО ЗАЧУДУВАННЯ СВІТОМ, ЧАСОМ І ПРОСТОРОМ І ПРО ПОЄДНАННЯ ЧАСОПРОСТОРУ В ХИМЕРНИХ, НАЙНЕЙМОВІРНІШИХ КОМБІНАЦІЯХ; ПРО ТУГУ, ЗАХВАТ, СМУТОК Й ІНШІ ЙОГО СКЛАДОВІ; ВСЕ ВОНО МІНИТЬСЯ, ПЕРЕЛИВАЄТЬСЯ [З ЧОГОСЬ У ЩОСЬ], МЕРЕХТИТЬ І ВИЛОВЛЮЄТЬСЯ БЛИСКІТКАМИ.

ВЛІТКУ ПІД ЧАС МОНТУВАННЯ ВІДЕО З ЧИТАННЯМ ВІРША ЦЕЙТЛІНА ВПЕРШЕ ЗДАЛОСЯ,

В УСІХ ЙОГО НАЙРІЗНОМАНІТНІШИХ МОМЕНТАХ. ТОДІ ЗДАЛОСЯ — ВХОПИЛА ЦЕ ВІДЧУТТЯ: УСЕСВІТНІЙ КОРОГОД, СВЯТО, ПОВНЕ, ВСЕОХОПНЕ І ЯСКРАВЕ НАСТІЛЬКИ, ЩО “ЗА ЩО НАМ УСЕ ЦЕ”. ХАЙ НАВІТЬ ДОБІРКА ЦИХ ТЕКСТІВ НЕ ВИДАЄТЬСЯ СУЦІЛЬНО КОЛЬОРОВОЮ І СОНЯЧНОЮ, АДЖЕ ВОНА СПРАВДІ ПРИСМЕРКОВІША, СМУТНІША, ТЕМНІША — АЛЕ ТЕМРЯВА ЦЯ НАСИЧЕНА, КОНЦЕНТРОВАНА, БАГАТО-БАГАТО В СЕБЕ ВМІЩАЄ.

ТАК, НАЧЕ ПОТРІБНО ЦИМ НАПЕРЕКЛАДАТИСЯ І НАЧИТАТИСЯ ДО ПОЯВИ КОЛЬОРОВИХ — СОНЯЧНИХ — ЦЯТОК ПЕРЕД ОЧИМА. МЕРЕХТІННЯ СВІТУ.

Трамваї

Б’є серце міста й стугонить

Б’є кожну мить, Кує оружжя Сатані…

Й гучить всякчас

Густо-виразний вулиць бас, Його чорти вищать-волають.

Без спину хід, Без спину суне їхній рід, Чортячий пекла рід — трамваї…

Вирує щастям, клекотить, Свій славить світ, Що в гамір рветься

Стоїть і жде, де вулиць згин, Як спів і дзвін Різко вулиці розкрають — На той акорд Що зветься голод, блуд і морд: «Несть суду, ніже судії», — ридає.

Натхненний гін — Здіймає гамір і проклін, Що весь ірже, дригтить, гукає, Бере на кпин, Проймає місто до глибин Чортячий пекла рід — трамваї…

Сліпці ми, сліпці ми Ми лісом бредем Крізь тьму темнотин, Блукань-спотикань.

Ведем і падем

Тут смертний нам скін.

Нещасні сліпці ми

До тіней до власних

Падаєм-клекаєм, Благаєм: «Ведіть нас!»

І мремо завчасно, Ізведені мремо.

І часто в пітьмі ми

Простягуєм пальці, Й обійми до ночі, Цілуєм-милуєм

Та марно — блукальці Ми в тьмі-темнотині.

І мрія нам власна

Солопить язик.

Нам пнуться-плетуться Дерева тривожні.

Хоч юний наш вік — Мерці ми, сліпці ми…

Сліпці ми...

поезії

Нажахана повня

Вовчо тіниться присілля…

Перевертом де-не-де Чортів зграя невід білий В чорнім річки сні веде.

Ловлять сяйво чортенята, І не пустять вже за так.

Тіні тягнуться завзято, Галопують по дахах…

Повня в небі — їхня мамця, Оком глип і оком блиськ.

Чар маркотний плеще-ллється З її лику жовчу бризк.

На їй лик, зшаліло-дикий, З-попід тину бреше пес, Наче ночі недоріка, Наче смерті посланець.

«Гав-гав-гав!» — і от вже повня

Переверть — і не було.

І поглинув її пломінь

разом з нею і село…

Мерці

Коли дзиґар проб’є півнíч,

Мов вовча зграя, рушить пріч

Мерців зотлілих сірий стрій

І заведе свій дикий вий.

Всю ніч лунає вовчий клич, Дзиґар проб’є, відступить ніч — Та серце спиниться, мов звір; Вони — все йдуть — до тебе в двір.

Як другу ніч проб’є півнíч, До тіні звернеш жалю клич.

Та тінь не зрушить з грубих стін, І ти — самісінький один.

Як третю ніч проб’є півнíч Із вуст твоїх не зійде клич Тоді пізнаєш суть причин: Що їхня здобич — ти один.

У жаский ночі час Жаб журботний лямент. Все погасне за мент — Ква-ква-ква! Ква-ква-ква!

Морок

Ква-ква-ква! Ква-ква-ква!

Сонця зблиск ще не згас — Наче сліз грішних плин.

Скоро згасне і він — Ква-ква-ква!

Ква-ква-

ква!

вкриє і нас, А зірок піший ступ — Мов блідий вовчий зуб.

Піснь лине пташина, розкотисто рине

Вітрило старий її лад направляє — Барвисті бриніння.

Тим звукам-розмаям немає і краю.

Між тисячі гуків, що линуть, розвислі

Із літа горлянки, мов вод стрімкий рух, Крається-шириться голосом хорої мислі

Гіркотний і зболений гук: Ку-ку!

Чи прагне спасіння душа так незряща, Що кшталт, поривання і спомин одчула, Що блудить у хащах, Немов як раніш, у літах проминулих?

І їй серед звуків минулих огрому Лишився лиш власного голосу кпин, Мов злодій, небачений оку людському, Біс тайний із лісу глибин:

Ку-ку!

Чи може гучить се між зела й блакиті Пропащий дух літа, що згинув — не згинув Й не може стерпіти

Ні сонця, що лиє проміння, як вина, Ні неба ясного, синявого раю, Ні поля, що вбралось в золочений стрій Нестерпні мерцям всі утіхи й розмаї, Тож голос домішує свій:

Ку-ку!

Дзінь-дзінь-дзінь

О

північні передзвони:

Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

Передзвони, перегроми

То туди, то сюди.

Б’ють — хтозна з якої вежі?

Кожен дзвін, Звуку син

Подає сигнал потайний.

Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

І усяк його підданець,

Кожен син, Кожен син, Сповіщає, що вже час їм… Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

Пересмішники огромом —

До руїн, До руїн.

Перестрибом, перевертом Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

Линуть вогники болотом:

Зелен-блиск, І червінь.

Вірять очі їхнім чарам — Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

Заблукає подорожній, Євин син, Євин син.

Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

Чує Божий світ і стогне.

Дзвін і грім, Грім і дзвін, Самаель глумиться-кпинить

Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь-дзінь!

Родить Бог світ гори-дриґом Хоч відкинь, Хоч відринь, Хоч втечи — дзіньдзінь — на небо, Та куди?

Ой, куди?!

Та під дзвонів кпин розтануть…

І всі вони ридають

Опівніч плач лунає кіз: «За що ся кривда, Боже мщення?»

Нас поміж стіни застеріг

Рукотворящий чоловік.

Але ж і в нас була колись Душа блаженна.

Й розверзле людськеє нутро Повниться в північ душ блаженних: Птахи німі ми! Ґвалт і жаль!

Хто дасть нам ліс? Хто дасть нам гай?

Жаданням повниться нам плоть, О Боже мщення!

І поміж хмар лунає плач — Він сам ридає — Бог одмщення: «О затворенний вертоград!

Хто м’ні благий поверне сад?

Зі старцем сивим плачте й ви, Мири блаженні».

Як скине стрій

В північ отворюєм джерела Пречистоти.

Твоя рука мені на плечах, Говориш: «ти»...

Ні слова не кажи, одне лиш Найменше з слів, Мов міст постане поміж нами, Мов переспів.

Цілуй мою нагую душу —

Цілунок твій Святиня стане, благо, цнота, Як скине стрій.

Гості

Ми гості — ніяк не вкорінимось ми

Ні твій, ані мій сей пісок, сей земний.

Ми стогін лиш, вітер лиш, мент лиш

немов, Призахідньой хмари ми морок і кров. Стійке й непорушне — чуже усе нам — Блискавкам безнебим, безгніздим

птахам.

І нам не припнутись ні к чому ніяк, Не треба нам дому — жадаємо дах.

Любов нам потрібна — жінки ж навісні;

А любе що? Ми не допнемо й самі.

І що нам границя, і що для нас хлань?

З ніде безраниччя чекаєм вітань.

І вічнопорушне нас тягне у путь

І слово — для нас неможливеє — буть!

Знайдеться на горищі, де висить

У скруті самозгубці труп погойдом; Поночі — з тим вона, котрий за мить

Зібгавшись, кинеться із мосту в воду.

Руками, жадними на лиха чин, В тортурі тягне ноги крадієві;

Машини котить двигуни сталеві

І куховарить бурі білий плин.

Сповідується саду, коли осінь, І в саду тім розпалює пожар; І грає в карти між юнацтвом босим

У кожнім закутку́, в домів зати́шку, Горить в очах кота, неначе жар — Кіт уминає, наганявшись, мишку…

Меланхолія

Стоїть жебрацтво ветхеє, блаженнеє Де вулиця широкая, безлюдная — Ворушать ледь губами та й безмовними, Бурмочуть молитви німі, беззубії.

На білім світі вічно мов заблуклії. Холодні лиця осява їм світ потаєний, Немов чоло батьківське милосерднеє, З висот предвічних світлом обдаровує.

Приймають подаяння те не грошами

та й пальцями ізжовклими, скоцюблими Зневажно, з найнімішою сторогою.

Здається: се орли витають в далечі — Що ж тлінна їм земля, загубло-згаслая, В нірвані їхній, потонулим в розмислах…

Жебрацтво

А цвинтар порожній, а цвинтар пустий.

Та де ж бо мерці? Заманулось брести, Пуститися пріч, і ступати у ніч?

А цвинтар порожній — а місто ж кишить. То смерть затворила доми їм на дріт, Колючий і чорний, шпичастий, потворний.

Смерть — шльондра, якої при розі уділ. Чи зна пан в циліндрі? Підійме поділ — Там замість принад тріпочеться хлад.

А цвинтар порожній, а цвинтар затих, А місто все в люді, все більшає їх: Щодалі, тим більш, що більше, тим гірш.

Ось юрмищ, ось люду крізь місто похід — Ідуть, а їх плутає, плутає дріт, Колючий і чорний, шпичастий, потворний.

А люду зусюди чоренний потоп — І місто чорніє. Порожній окоп Біліє й зія; в небі повня сія.

Чорний дріт

Дощі

Звершаються дощі лихії літні, Співаючи не в лад стінам і людцям, Холодному й дрібному сонця блюдцю, Закляклій шкапі в бруді підворітні.

У них ти чуєш злодія покути, Розпачливий писк миші опівнічний, Останній крик при розстрілі прорічний, Ячання з моря й від землі з розпуки.

Із небудь-світу скрипалі-блукальці, Гаря́чково скрипки дрижать їм в пальцях, Митці мов хворі, люті, наче збродні; Проходить зграя люта дощів’яна, Б’є голови об комини холодні, Про літо витинає на прощання.

Єврейський краєвид

Пострілений слуп

Повішений серпик.

Містечко в яру

Лежить розпростерте.

А там де шлях —

Месія Йосипів,

Востань сіве́ре,

І юже гря́ди.

Уже розверзлись

Всевишні гради.

Стезі хоромів —

Горніх хоромів —

Ведуть к полону,

Во плач ведуть.

Месія Давидів рушає в путь.

Вино

Стоїть майстровитий

Сміховитий келих Сяє темновинно

Над чорні оселі — Се вона, се Повня…

Крадькома великі

Тіні пустотілі…

До повного кубка

Тягнуться щосили

Спрагожадні тіні…

Забиває подих

Вітр розтріпотілий.

Тінь моргає тіні: Брате, ввись, щосили — Вина Повні пити!

В небі ж — усміх тихий, Сміх понад оселі, Ніч гукає тихо: «Дурні, буде келих К світу — ще повніший!»

І вина шумління бризк, І вночі примарний зблиск, І морської мушлі звій, Лемент моря де гіркий, В пам’яті вічно живій — Все і всі благають так: Горе нам! Горе й жах!

Господи, помилуй нас, Боже, помилуй нас!

Й шлюха, де дороги згин, Й на кляшторній вежі дзвін, Й мушка на холоднім шклі, Й потяга північний

Й серце, сповнене надій, Все і всі ридають так:

Лихо нам! Лихо й жах!

Господи, помилуй нас, Боже, помилуй нас!

вий,

Весілля

Скрипки-дрипки, грайте швидко

Грайте струнко, грайте лунко — топ!

Нумо к танцю, не баріться, нумо, куме — і дівиця!

Що ж дівиця? Гоп!

Побіліла, поблідніла, Тіло біле, мов могили — хлад!

Побіліли-зблідли лиця, Кожен волить дочепитись, А дівиця — Впад!

Вона ясна, гарна, красна, Гарна, ясна, наче красний — цвіт. Йдіть до білой, йдіть до мриці — Мертвобілой біломриці — Йдіть!

Тимби-римби, рата, тата Римби-тимби, тата, рата — та.

Рата, тата, тиці, дриці — Питаються: де дівиця? Нині — мриця! А…

Всі ми в танці-обертанці!

Кожен з нас — цілий мільярд! Форму кидаєм у форму

Без покою, без вагань.

Бурю кидаєм у бурю, океан у океан, В мить одну постане Вежа, в мент один — цілий Монблан!

Був я, був я, був, бував я, Не зучора бачу світ, Кожним тріском розтрощився, Кожен відлітав політ.

Плив я й плавав поміж риби, До Атлантики бездонь, Видерся я поміж зорі, В безконечний іподром, Я дзеркалився й мінився

Мною повнивсь телескоп Сяв промінням з високості

На журний сирітський лоб.

Гей, крутіться і вертіться, Хто де хоче, кожен ринь

У новий хаос предвічний — В радо-Божу всеєдинь!

Був я у Господній книзі

Крапка, над число і лік, Був для кожних вік сльозою,

Був на кожен клопіт — лік.

Довгі роки, чорні роки

Пробував я наче кріт, Борсався в землі, закутий, Слів не знав, не бачив світ.

Обертанець

Побував я у лавині

Блазнем між жартівників

Був котом в глибокім льосі —

Найпропащіший з котів.

Так крізь землі та еони

Мимоходом хап та й ціп

В мозок свій — а в ньому вічно

Біль тяжкий, любові глиб.

Всі краї — в моїх глибинах, Їхні бурі й вод розмай,

В них клекоче Місісіпі, Ніл вирує і Дунай.

Гей, амебо, гей, сестрице! Чорний брате — готентот!

Риньмо разом до спасіння, танцю де вінець — Господь!

Хіть

З

люттю забиває ніч Голубів тремтливих світло, Пітьми штори – навсібіч

З західно-червоних вікон.

З порожнечі з пісней сходить Розквіта, буяє, стигне Що завчас дійшо до скону, Що завчас стало достиглим. Все, що мрець забрав з собою, Все, що сховане в могилі Диво-квіт пуска на волю

Із проріх зі співом лине, І трясеться, як в гарячці, І міниться ряботинням.

З гробів лізуть мари лячні, Небо й землю враз поглинуть.

Йдуть у воду нагі й босі, Дрижать, кидаються ниць, Все співа їм безголосо –Зиркають, хоч без очиць. Спрагло тягнуться угору До палких зірок осяйних, Пестять комини знадвору, Здичавілі від жадання. Будить безсоромну спрагу

Зі шпарини і із вічка

У високість, в шир їх вабить Жінки постать передвічна. Хіть їх тягне, ця гієна, Ніч за ніччю із могили, Із полону черв, де гнили –До небесної Гелени.

ІІ

І звіриним ричуть риком

Сатані, старому майстру:

«Од життя нам тільки лихо — Мертвим — вмерти і пропасти! Нам од смерти тільки лихо — Згубить кості промінь ранній! Внемли, Майстре, нашим рикам, Внемли, Сатано, благанням!» Мітить Сатана даремно —

Одурити щоб їх чаром, Лине-рине, йде Гелена — Найпрекрасніша з кошмарів.

Її лик маркотно-ясний,

Усміх їй скоромно-чистий, З найбілішим перев’язом

Їй вінець із зелен-листу.

Ніч і чари — видь-невидьма, Блудом па́вітря іскриться,

Наче кицька в ночі літній, Похітно крадеться мриця…

&лея!

Вибрані поезії

ПЕРЕКЛАД: @URUSSHAYTAN

ВЕРСТКА: @AMADANNABREENA