ніхто не

ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не

ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не

ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не

ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не

ніхто не ніхто

казав

казав казав

казав

казав казав казав

казав

казав казав казав

казав казав казав

казав казав казав казав

ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не ніхто не лея!

а тоді в нас було все найсонячніший час перед заходом сонця

сміх що відбивався

веселими іскрами відчуття співналежности і співучасти

в чомусь направду чарівному

відчуття віднайдености

одна одної і самої себе

і найсонячніший час не хотів ніяк закінчуватись

так що й по присмерку підсвічував

із закутків і закапелків

і дорогою додому світив

але ми розуміємо

ми розуміли тоді

ось слова що варто показувати ось слова що віднайдення

варті

шарудять шарудять у руках

самих себе і ставали

з кожним смерканням щасливіші

і перестрівшись знову переморгувалися (з сонцем бо сонце завжди третє)

так наче розуміли

все що кожна з нас

про себе встигла зрозуміти

а тоді нам ніхто не казав що можна бути

відсутньою і неприналежною і що цим бува закінчується

розуміння

і підводить когось із нас до пеньочка

«от могутнє старезне дерево — каже —

от його гілля сонце затуляло

от воно було тут сто років тому

вчора

от лишилося по ньому трохи сухої кори»

ніхто не сказав нічого доки говорили

лиш уважно слухали і кивали

і була спроба говоріння безумовно

безмовно

варта захоплення

що би сонце сказало нам тепер (ізсередини воно тепер говорить

як знало весь цей час про все як лише може знати непроханий

гість

про сліди на снігу про можливості не-бути про вибирання відсутности)

третій

так говорить воно з-за дужок огорнене світлом з передсердя

де вгніздилося у кишеньці і

нашіптує

передсердю тихенько аби серце не чуло: «нам ніхто не казав як присмерк пожирає увесь світ

як стає від того невимовно боляче

і як на світанні зроджується світ знову і цим

руйнуванню завдячує»

cолоно від вивільнення порожньо у собі віднайденій

і як нічого там було віднаходити

і як закінчується час чарування

перед світанком на

пів шляху до

дому де сидить

сонце покинуте

тільки зараз

ніхто й навіть отой

шелеский голосочок

з передсердя

на два кроки поперед серця навіть він не скаже як буває