COVER STORY

Олена Живко:

«Потрiбно не лише знати закони, необхiдна витримка для того, аби iти проти всiх. I це не завжди просто»

2014 рік став переломним моментом в історії нашої країни. Але навіть у такий складний час знаходились люди, які відкидали страх та ставили державні інтереси понад усе.

Саме такою є Олена Живко - громадська активістка, голова ГО «Об’єднання добровольців», адвокат з багаторічним досвідом та сотнями переможних справ за спиною. З початком війни на Сході вона розпочала активну волонтерську діяльність, водночас продовжуючи боротись за справедливість у судових залах. Від тоді Олена захищає інтереси військових та ветеранів АТО, вміло балансує кар’єру та виховання доньки.

Про зміни в українському суспільстві, життя на фронті, перспективи майбутнього говоримо далі.

Олено, як це: бути жінкою, яка захищає інтереси військових у країні, де триває війна?

Не лише в Україні, але у будь-якій державі, якщо ти захищаєш інтереси військовослужбовців – то ідеш проти державної системи. Тобто тут ти не лише натикається на норми права та законодавства, але і на політиків, на їхні рейтинги, авторитет, на ботоферми, на ручних активістів, які будуть поливати тебе брудом. Тому потрібно не лише знати закони, потрібна витримка для того, аби іти проти всіх. І це не завжди просто.

Олено, Ви голова громадської організації «Об’єднання добровольців». Де Ви знаходите сили та мужність бути на такій відповідальній та ключовій посаді?

Я думаю, очолити ветеранську організацію мені допомогли саме такі жіночі якості, як вміння йти на компроміс та вміння розв’язувати питання діалогом. Тому що чоловіки, особливо ті, які пройшли фронт, запальні. Вони завжди хочуть розв’язати проблему тут і відразу. Мені все-таки вдається з ними знаходити компроміс. Деякі питання можна вирішувати у юридичній площині, а є такі, де тебе вже ніхто не чує. Тоді потрібно говорити гучно, говорити на вулицях у формі пікету. Звичайно, не просто мені було очолити таку організацію. Але великою копіткою

працею я завоювала у хлопців авторитет: це наші спільні поїздки на фронт, де я завжди намагалась не показувати страх, це підтримка у будь-якій ситуації. Ми стали братерством.

Свій шлях в українському правосудді та громадському житті Ви почали ще у 2004 році. Як, на вашу думку, змінилось українське суспільство за ці роки?

Важко казати, що нічого не змінюється. Кожного разу ми маємо шанс потрапити у прірву, і все-таки Помаранчева революція, Революція Гідності ведуть нас у правильному напрямку. І, звичайно, що змін є багато. Є покращення в правоохоронній системі та поліції. Я не кажу, що все ідеально. Але з кожним роком все краще. Не ідеально, але, мабуть, ідеального немає ніде у світі. Звісно, питання корупції та зв'язків у нас є проблематичним. Нам необхідні зміни у цьому аспекті.

У чому Ви вбачаєте своє головне призначення у житті нашої країни?

Говорити у великих масштабах щодо призначення країни важко. Бог кожному відміряв свою частку. Хтось отримав шанс змінювати

країну, а хтось може багато робити, але йому не судилося долею стати рушійною силою змін. Просто потрібно щодня творити правильні, хороші, добрі речі для своєї країни. Моя головна мета – це щоразу, за кожної нагоди, використовуючи усі можливі ресурси, нагадувати людям, що ми нащадки великої нації та великого роду. Нагадати людям, чия кров тече у їхніх венах, та як кожен з них може змінити суспільство.

Повернімось до подій 2014 року. Ви змінили кабінет адвоката на «військовий фронт»? Постали кардинально інші завдання та виклики: як це було?

Власне, я і сьогодні працюю адвокатом. До 2014 року я брала неймовірно велику кількість справ. Коли я почала займатися волонтерською діяльністю, поїздками на фронт, то, звичайно, від тоді багато послуг стали безкоштовними. І, зрозуміло, що я уже фізично не могла брати такий великий обсяг справ, як раніше. Це відповідно привело мене до певних фінансових втрат. Але я ні про що не шкодую. Виклик стояв не перед мною, а перед країною.

І я як свідома громадянка своєї країни не відчула жодної секунди вагань стосовно того, що я робила. Кожен громадянин наближує свою країну до перемоги. І так робили дуже багато українців по всьому світу. І мені приємно, що я не стояла осторонь, не думала, навіщо це мені потрібно.

Я відвідала гарячі точки Сходу. Таке враження, що справжнє життя буває лише на передовій. Наше життя приховане під маскою. Цивільне життя змушує нас до цього. А на фронті все по-справжньому. Люди стають там іншими. Можливо, це адреналін та небезпека, а можливо, тому що смерть ходить поруч і дає відчуття цінності кожного дня. На фронті все по-іншому. Війна ще не закінчилась, і попереду ще дуже-дуже багато роботи.

Якби у Вас була змога повернутись на початок своєї кар’єри, яку пораду Ви б дали собі?

Напевно, якби кожен із нас повернувся у минуле, то робив би ті самі помилки й ті самі досягнення. Тому що час приходить, і ми думаємо, що ми вчиняли б по-іншому. Насправді, якщо нас повернути в ті обставини та умови, які ми уже не пам’ятаємо, ми б робили те, що й робили. Тому, напевно, жодної поради я б собі не давала. Порада, яку завжди говорить мій хороший друг: «Єдина людина, яка здатна змінити твоє життя, – це ти». Тому треба працювати над собою, робити висновки й рухатись далі.

Що є для Вас власним табу у роботі: правила, через які Ви ніколи не переступите?

Я ніколи як адвокат не домовлялися з працівниками поліції, не давала хабаря, а завжди намагалася вигравати справу по-справедливості. Звичайно, не усім людям це підходить. Вони звикли розв’язувати питання по-іншому. Але я думаю, за справедливість завжди треба боротись. Я ніколи не носила гроші «по кабінетах» і не планую цього робити. Це моє табу. Якщо ти вирішуєш справу грошима, ти втрачаєш себе. Ти більше не можеш воювати з поліцією. Якщо ти раз «домовився», то шансу виграти справедливо більше не буде.

Робота — це важливий елемент Вашого життя. Водночас Ви прекрасна мати для своєї доньки. Як Вам вдається поєднувати таку складну професію та сімейне життя?

Думаю, що успіхи кожної людини в роботі, це підтримка її сім’ї. Тому, напевно, це не я прекрасна мати, це у мене прекрасна донечка, яка підтримує мене, надихає та вірить в те, що я роблю. Вона пишається мною, і, звичайно, це надає крила. Тому, мабуть, вона для мене є прикладом, дає мені силу і переконує в тому, що я роблю правильно. Вона моє головне натхнення.

Автор: Ярина Лоїк