Літературна сторінка: ПУСКАЮ ДУШУ В ЧОРНОГОРУ Українська Кухня

Марія Влад

Марія Миколаївна Влад (Ганцяк) народилася 25 серпня 1940 року в селі Розтоки Косівського району Івано-Франківської області. Письменниця, журналістка, громадська діячка. Авторка трьох прозових книжок, численних ліричних та релігійних збірок. Працювала журналісткою, зокрема в газеті “Літературна Україна”, і редактором журналу Welcome to Ukraine. На Українському радіо вела культурологічні програми. Збірка Марії Влад “Грають у дримби вітри” була яскравим явищем у літературному процесі 70-х років минулого сторіччя. Кри тики ставили ім’я молодої поетеси поруч із іменами Драча та Вінграновського, що вважалися натоді вершинами української поезії. 2003 року стала лауре атом премії “Благовіст” за книжку “Який цей світ”. В 2009 році дипломантка конкурсу “Коронація слова” за роман “Святий Йосиф Обручник”. Марію Влад нагороджено офіцерським Хрестом з мечами, орденом княгині Ольги III сту пеня та журналістською відзнакою “Золоте перо”.

...Пускаю душу в Чорногору. На ціле літо. Най пасе. Там така паша!.. Ходіть, пускайте свої, злу чаймо разом. Я вам дещо покажу. Я тут знаю. Дивіться, гора Данциж на заході, 1822 метри висоти. А ота, сиво-фіолетова, – я її називаю Стара гора, бо вона вирізнена з межи зелених, вона їм прабабка, певно, була берегом, сама собою, коли оці решта верхи чинили дно польодовикового океану. Той океан сягав аж Чорного моря. Відтак все опадав нижче, зсувався, змалів до моря. Там і остався, а тут з його дна постали наші Карпати. А ота, що я показую вам, Стара гора, лілова висина, — то П’єтрос, має 2020 метрів. Отам далі – Погане місце, властива Чорногора, і далі Піп Іван, на 2 метри тільки вищий від П’єтроса. Говерла з ними не міряється, бо має аж 2061 метр. Вона гонорово глядить убік, на своє дітище – Прут, що протікає межи нею і Спицями. Але Спиці мають ще один потік, що біжить між ними і Мунчелом (2002 м), – Бистрець.

На схід від Мунчела – дже рела Дземброні. А ото, на самій румунській з нами границі, у межі із полониною Радул, – шпиль Стіг. Круглобока піраміда в 1655 метрів, названа Стогом, зажила світової

слави: на Стогу Довбуш щовесни провадив “установчі збори” опри шківського руху. Звідси зачиналося. Про Сокільський, що має 900 метрів і згори скидається на верблюда, я би вам розказувала довго, бо ця скала підпирає обо рончою фортецею і моє село. За соколину зіркість оспівали її україн ські солов’ї. Ця скала, що впритул відвисає над Черемошем, не пустила колись монголо-татарську орду в наші гірські села. Перед неї, повід Тюдева є Татарський потік, його ще називають Кривавий, бо чуріла ним у Черемош поганська кров, і за ним уже вража нога не ступила. Тут, коло потоку Сикавка,

що білогривим конем рветься із Сокільського повід села Рожен просто через дорогу у ріку, щоразу оживає моє змучене серце, верта ючи з блудних доріг. А, не доходячи метрів зо сто з долу, прогресивні сили краю наприкінці XIX століття поклали білу камінну плиту з на писом по одну сторону: “Борітеся, поборете!” і по другу: “Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде, Розкуються незабаром Заковані люде. Настане суд...”

неволі, а Гуцулія викарбувала чорним по білому наведені вище слова. Та які слова! І нині би їм на новім пам’ятнику належне місце. І прісно, і вовік...

Але я вертаюся (моя душа з вашими легко птахами перелітають по верхах) далі в гори, бо маю показати ще полонину Паленицю. На східних її схилах зачинається Білий Черемош, а на південнозахідних – Чорний. Це ще два потоки. Ще не ріки. Потік Перкалаб перейде в Білий Черемош. З потоку Єловічори плин уже дістає силу ріки і називається Білим Черемошем. Потік Перкалаб (“перкалабий” – по-гуцульськи “криво лабий”, “кривий”) і Білий Черемош ділили колись держави кордоном. На Буковині тривали Туреч чина, Австрія, Румунія. На Галичині – Австрія, Польша. Тепер Біла ріка розмежовує дві області – Чернівецьку та Івано-Франківську. Або по-давньому – Волощину від Галіції. Волохи і гали... Це ж ми?

Натрудилися літати? Ще трошки – і я вас відпускаю. Ми починали з гори Дан циж (данці-танці під небом), вертаємося до неї. Спини мося тут, над озером Несамовитим. Купатися – не дай Боже! Пообзираємо то все 100 метрів довжиною, 44- 80 метрів ушир. Три метри заглибоке. Риби нема і не було. Є жаби. При +14 °С у Несамовитім – лише +8 °С. Застудено для купелю. Але тут життя кипить... Я вже розказувала. І ще будемо слухати. Тут є що чути. На цій висині у вухах пострілює, як у літаку, вже смереччя не хоче рости. А це жереп. Корчі жере пу, скажу інакше, мовою ботаніки, – Pinus Pumbilio. Де нема жерепу – там по лонини, добрі пасовиська з рідкісними живлющими і цілющими травами на висоті 1100-1300 м. От нам втрапляє під око зрадзідля (Agrirnonia Eiipatoria). Нитота обвиває зеленими вінками цю благодатну землицю. Очима відсивілої минувшини густо визира ють крізь блискучі, гейби залізні зелені листочки, афини (Vaccinium Myrtillus), а під осінь зачервоніють під лісами кислі ґоґодзи (“ягоди безсмертя” – Vitis Jdaea). А між тим жовтогарячі сплески арніки, сонячні трояндочки дивосилу на тлі голубоперлого чебрецю. Десь в мочарах вискочить рідко тривожена їдальна жаба (Rana esculenta).

А може, й правда, що в гори на початку віку зайшли рутени з Про вансу, як гадають деякі історики. Прилучили до місцевої (білохорватської?) свою, кельтську, культуру, подарували нам гідро німи, пісні (“дан” – “русло” по-кельтськи, “дана-да на” – приспівка до наших коломийок), назвали жабу, придатну до харчу, їдаль ною... Хто нам скаже?.. Хто відтворить забиті, зарослі бур’янами, глогами, забуття двері правдивої історії? Чи прийде такий у нашу долю? Чи не уб’є його швидкоплинний час, не знесе повія-вітер змінних напрямків, не задушить мряка усталеного віками задушшя... Отож кельти, рутени або гали за устами римлян. Гали (півні), бо в тотемі у них півень. Як при кре знамення, з гірських орлів подекуди облишилася лише ганя (каня – Circaetus gallicus). Цe споконвічна гуцульська покутниця. Вчи нила гріх та й не може його спокутувати. Бог наказав гані занести в океанські пропасті міх гаддя, що був його визбирав і зав’язав. Ганя не послухала Божого наказу – розв’язала з цікавості міх, і галиця далі порозлазилася по світу. А тепер за покуту літає та збирає те все. І води не має права напитися, окрім дощівки. То вона і канькає в засуху – просить дощу. Жалібно так: ка-ань... ка-а-нь... А головна пожива цього птаха – і справді гаддя. А що їсти? Риби в ріках-потоках нема. Вигибла. Лісосплав, що століттями тер колоддям по камінню, витовк усю рибу. А водилися: марена (Barbus fluviatillis), головач (Salmo Hucho), клінь (Sgualus cephalus). Я пригадую, в дитинстві бачила рибу, що мала голову з телячу, – головача: тато зловив перед Різдвом у Черемоші. Мама запекла у печі повний великий горнець м’яса, що топилося в роті. А з голови і хвоста зварили студенець.

Даємося до Устерік, де Чорний Черемош лучиться з Білим, – звідси він уже просто Черемош. Чорний від затінених лісами по токів, білий – бо по камінню бистриться білим шумом, а з Устєрік ріка в добру по году, без дощів у горах, зеленава, прозориста до дна. Має свій чистий зеленоо кий вид, свою говірку, свій бистрий норов, підступно мілка – броду не дасть. Може, й найчистіша ріка в Європі... Що би то зробити, аби так було?! Тривало.

От і все. Бувайте здоро ві. Хто куди, а я далі в гори. Тут маю роботи без краю.

Збувається моя мрія – я нарешті – аж не віриться – на Скуповій. З Голов три години ходу попри Кре меницю, Костівки уверх, плаїком, то лісом, то царин камп, грунем, обоччями, врешті, ми на Виході. Ох там і про-гон! Так, якби виліз із літака серед неба і сів на крило: вітер збиває з ніг, забиває дих. Ні светр, ні штурмівка нічого не важать. Близько до за хмарної синяви, ідеш, як голий. Тільки вітер, небо, і під ногами трохи груня, що от-от зірвешся з нього, зле тиш аж десь на Зелене. Ба, чи схоронилися де записи нашого історика-академіка Михайла Грушевського про полонинські відвідини. Він мусив бути на полонині і не раз, прецінь у 1900 році купив собі у Криворівні хату із просторою царинкою. Гу цули оповідають. Раз туда приїжджав на літо, то й на полонинах був. І, певно, лишив письмові враження. Не міг не лишити. Тільки де-то? Може, добрий час відкриє нам скарби, оті сукровища правди, що за ними так вижадав народ. Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли. По дорозі Коцюбин ський збирав квіти. Оці самі арніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уважно їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по дощі уступах. Та Коцю бинський посміхався тим особливим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако – чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умерти.

“...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горби ком під “чувою” ватру (чува, чуга – оглядовий вершок на горі або на полонині. – М. В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між інши ми долинами Черемошу та єго приток з розсипаними загородами, як макові зер на, потопаючі в “синьому”... Приперті до воринового старого плота плечима, вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у про гнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, при значених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття”. “...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з ПіпІваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземб роні, Явірника і Лудівця з Черемошем, покійний (це про Михайла Михайловича Коцюбинського. – М. В.) не міг налюбуватися своєрід ною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв”.

Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 року, – збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія береже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника “Учитель”, видано го 1925 року у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: “Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив”), збере неоцінимі матеріали до Шухевичевого етно логічного п’ятитомника “Гуцульщина”. А Михайло Коцюбинський обдарує світ “Тінями забутих предків”.

Марія Влад, “Стрітеннє: Книжка гуцульських звичаїв і вірувань” (1992)

Перед моїм зором Крин та, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди. “...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, – М. В.) з фотографічним апаратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальовничою дорогою – на полонину, до “стаї”, “на бриндзю”.