Ця книжка з’явилася на світ завдяки тому, що одна чорнапречорна вівця виявилася напрочуд кмітливою, як на чиїсь зуби. За свій розумовий розвиток чорна добродійка висловлює подяку
«Малій академії наук України». — Напишіть, що я також висловлюю! — Увірвався до книжки білий-пребілий вовк. — Чекай ти, книжка ще навіть не почалася! — Смикнула його за хвіст вівця. — Тоді напишіть, коли почнеться! Інакше я з’їм тут усе до останньої найчорнішої літери. Разом із автором! У видавництві трохи подумали — і пожаліли вовка. Відтак написали. Бо на смак ця книжка ще чорніша, ніж на вигляд.
УДК 82-34 ББК 84 К89
К89
Кузякін Кузько Біла трішки чорна-пречорна книжка. — Х.: Віват, 2017. — 64 с.: іл. ISBN 978-617-690-845-6 Якщо опівночі в чорному-пречорному лісі одна необачна чорна-пречорна вівця зустріне білого-пребілого вовка, годі сподіватися від цієї історії чогось доброго. Тому замість бути мудрою й розумною, ця книжка вийшла чорною-пречорною. Хоч і трішки білою. Розповідає вона цікавинки про природу чорного й білого кольорів, чорних дір, про абсолютно чорне Сонце, походження деяких українських топонімів, чорно-білі види тварин, прислів’я, зорові ілюзії, омоніми та багато іншого. Виняткової чорноти від першої до останньої сторінки книжці додає чорнийпречорний гумор. А особливо невгамовні читачі знайдуть у ній цікаві завдання для самостійного виконання та експериментування з чорним і білим. УДК 82-34 ББК 84
ISBN 978-617-690-845-6
© Кузько Кузякін, текст, 2016 © Кузько Кузякін, художнє оформлення, 2016 © ТОВ «Видавництво “Віват”», 2017
Харків
2017
Отож чорний-пречорний годинник на чорній-пречорній вежі лунко пробив дванадцять разів поспіль — і чорний-пречорний морок заповз у кожну шпарину чорного-пречорного міста. Навіть білий-пребілий місяць у повні почорнів на чорномупречорному небі. Аж раптом пронизливе чорне-пречорне виття з чорногопречорного лісу розітнуло чорну-пречорну тишу — і нагнало таких чорних-пречорних дрижаків, що й чорний-пречорний павук у найчорнішому кутку чорного-пречорного підземелля чорноїпречорної кам’яниці заплутався у своєму білому-пребілому павутинні.
Не злякалася лише чорнапречорна вівця, яка чорноюпречорною стежкою верталася з овечих танцюльок.
І в чорних-пречорних навушниках слухала вівц-н-рол. Тобто нічого не чула.
На чорному-пречорному місці вони й зустрілися. Хижим лезом блиснули білі-пребілі зуби — клац! — музики не стало разом із навушниками.
— Ги-ги, дурна овечко,
догулялася!
Тут-но я тебе й з’їм, —
прохрипіло просто над вухом.
— Не з’їси, — невдоволено мовила чорна вівця. — Чому це? — Бо у твоєму зубі чорна-пречорна дірка. Куди тобі мене вжувати. Ото й виєш наче вовк на місяць. — То я і є вовк. Вівця увімкнула ліхтарик. — А й справді — вовк, — розгледіла вона. — У будь-якому разі дірка в зубі — це ще не найгірше, що може статися. У світі є значно страшніші й чорніші діри. А твою ми легко зробимо білою. — Вівця навіщось дістала з чорного-пречорного кошика дриль.
Чорні діри — це таємничі космічні об’єкти. Гравітаційне поле* кожної з них настільки величезне, що притягує все, що хоч трохи наближається: космічний газ, планети, зірки, цілі галактики. А назад ніщо не може вирватися, хоч би як швидко не рухалося. Навіть найшвидше, що тільки є у Всесвіті, — світлове проміння. Маса чорної діри невимовно гігантська. Якби можна було утворити чорну діру з нашої Землі, її довелося б стиснути до розмірів дірки в зубі на малюнку — тобто кульки діаметром 2 см. З масою
5 976 000 000 000 000 000 000 000 кг. Не дивно, чому досі ніхто не знає, що відбувається всередині чорної діри, — усі відомі закони фізики у ній просто не працюють. Там не існує навіть простору й часу. Уявити це неможливо!
— У-у-у! — жалісливо завив вовк на чорну діру. Але його перервало дзижчання дриля. Відтак вівця вставила в дірявий зуб пломбу. — Хе-хе, дякую! — зрадів вовк. — Тепер я нарешті тебе з’їм! — Не з’їси. Адже після встановлення пломби не можна їсти щонайменше дві години. — Еге, чорна історія... — Не надто. Бо ж скоро світанок. Чорна вівця посвітила на схід. Ліхтарик вихопив сонце, що спало за обрієм. — Якесь чорне, — зауважив вовк. — І квадратне. — Так і має бути, — анітрохи не здивувалася вівця. — Саме таким у 1913 році зобразив сонце художник Казимир Малевич у декораціях до опери «Перемога над Сонцем». А два роки по тому він створив свою найвідомішу картину — «Чорний квадрат».
— Перепрошую, я тримала його догори дриґом. Чорна вівця перевернула квадрат. — Е-е-е, а хіба не байдуже, як на це дивитися? — Авжеж, ні! Бо «Чорний квадрат» — не квадрат. І не чорний. Всі сторони фігури мають різну довжину. Зверху має бути найдовша з них. А власне чорного у квадраті геть немає. Художник використав на полотні фарби інших кольорів. — Як це? — На сторінці 22 ти можеш виконати такий самий чорнийпречорний експеримент. — Тю, та щоб ти знала, я можу тисячу кращих квадратів накалякати. Від почутого чорнійпречорній вівці аж пара з вух пішла. — Та ти просто невіглас! — мекнула вона. — Може, ти ще скажеш, що Сонце насправді чорне? — Авжеж! Щоб ти знав, у Сонячній системі не існує нічого чорнішого за Сонце! Яким би білим не було його світло.
Щоб з’ясувати, чому Сонце — чорніше за найчорнішу річ, спершу слід розуміти, що чорного кольору не існує. Пересвідчитися в цьому допоможе веселка. Вона складається з усіх кольорів, що є в природі: червоного, помаранчевого, жовтого, зеленого, блакитного, синього, фіолетового. І аніскільки чорного.
Світло — це різновид електромагнітних хвиль. Таких же, які ловить будь-який радіоприймач. Тільки значно коротших. Наприклад, довжина хвилі будь-якої FM-радіостанції дорівнює приблизно 3 м. А довжина світлової хвилі в 100 разів менша за товщину людської волосини. Тож не дивно, що радіоприймачі такі коротенькі хвилі не ловлять.
Натомість це до снаги іншим пристроям — очам. Вони також не здатні вловити електромагнітні хвилі усіх довжин. Але саме ті хвилі, на які їх налаштовано, мозок сприймає як кольори — від червоного до фіолетового. Причому кожен колір має визначену довжину хвилі. Точнісінько, як і радіостанція. Світлові хвилі розповсюджуються від сонця, лампочок, вогню. Як і всі хвилі, вони відбиваються від поверхонь предметів, які зустрінуть на шляху, або поглинаються ними.
Колір предмета, який не світиться, вказує на те, що ця річ поглинає світлові хвилі усіх довжин, крім хвилі свого кольору, яку відбиває. Відтак вона потрапляє до зіниці ока. І ми її бачимо. Чорний предмет поглинає усі світлові хвилі, проте не відбиває жодної. І наші очі нічого не бачать. Тому чорний — це насправді не колір, а відсутність будь-якого кольору.
— Ги-ги, то у тебе немає кольору, овечко! — реготнув вовк. — Добре, що я вродився білим. — У цьому ми з тобою схожі, — зітхнула чорна вівця. — Адже білого кольору також не існує. Біле — протилежність чорному. Якщо чорне — це відсутність кольору, то біле — усі кольори разом. Це означає, що білий предмет відбиває світлові хвилі всіх довжин, але жодної не поглинає. Біле сонячне світло легко розкладається на кольорові складові. Тому й виникає веселка. Світло падає на краплі дощу у повітрі, і хвилі кожного кольору проходять крізь них під різними кутами. Так само відбувається, коли біле світло долає скляну призму*. Але оскільки, вовчику, у тебе немає ані краплі дощу, ані призми, — зітхнула вівця, — я намалюю, як це відбувається. Знайди вдома прозору посудину й дзеркало. Саме вони допоможуть розкласти сонячне світло на кольорові складники. Для цього слід набрати в посудину води й у сонячний день поставити на підвіконня. Тепер занур у воду дзеркало так, щоб сонячні промені падали на нього крізь товщу води й відбивалися на стелю або стіну. Сонячні зайчики, які утворяться, будуть уже не звичайні — білі, а веселкові. — Ага, зайчиків я люблю! — схвально відгукнувся вовк. — Щоправда, веселкових іще не куштував.
Чорний і білий кольори схожі не лише тим, що їх немає. А ще й тим, що обидва можна отримати, змішавши інші кольори.
Розфарбуй кола на сторінці праворуч фломастерами або фарбами: синьою, жовтою і червоною. Синій колір краще брати ближчим до блакитного, а жовтий — до лимонного. На перетині двох кіл мають утворитися зелений, фіолетовий, помаранчевий кольори. А всередині, де змішалися три фарби, — чорний. Якщо чорний вийшов якоюсь мазюкою, а не чорним, спробуй в альбомі змішати інші відтінки тих самих фарб — і обов’язково знайдеш найчорніший варіант. — Ага, тобто якщо змішати синій, жовтий і червоний, то буде чорний, — зробив висновок вовк. — Так, — підтвердила вівця. І додала: — Або білий. — Який білий?! Ти ж сама щойно показала, що буде чорний! — Це якщо змішувати фарби. А якщо змішувати світло — результат буде білий.
Для досліду треба взяти три ліхтарики й спрямувати світло від них на стіну. Потрібно, щоб кола променів перетнулись, як у попередньому експерименті. Якщо перед ліхтариками поставити зелену, синю й червону плівки, то на перетині буде жовте, блакитне і фіолетове світло, а посередині замість чорного — біле.
Авжеж, не завжди під рукою є три ліхтарики. Утворити біле із різних кольорів можна й в інший спосіб. Виріж коло з правої сторінки й зафарбуй його різними кольорами. А потім настроми на олівець або попроси батьків почепити на вентилятор. У швидкому обертанні барвистого кола всі кольори змішаються. І воно знову буде білим! Якщо виходить не зовсім біле, зі зворотного боку розфарбуй коло якось по-іншому. Або виріж ще кілька кіл із цупкішого паперу й поекспериментуй із відтінками.
Якщо вірити українському народному прислів’ю, біле й чорне можна отримати не лише з інших кольорів, але й одне з одного:
Означає це, що зіпсувати щось легко. Проте виправити — ні.
У деяких інших прислів’ях виходить геть протилежне — з чорного біле.
Хоч ці прислів’я звучать по-різному, а втім йдеться про одне: не треба про будь-що судити лише за зовнішніми ознаками.
Серед двох предметів однакового розміру білий на чорному тлі повсякчас ввижатиметься більшим за чорний на білому. Стається так через властивості будови людського ока та сприймання мозком зорової інформації.
І це не єдиний випадок, коли очі вводять в оману. Існує безліч інших чорнобілих ілюзій. Наприклад, бачити білий куб там, де його немає. Однакові відрізки «різної» довжини. Або ж те, як рівнобіжні лінії у геометричному візерунку «перестають» бути паралельними.
— Тепер ти знаєш, що таке чорне й біле. І не заперечуватимеш, що Сонце — абсолютно чорне, еге ж? — запитала вівця. — Скоріше я його з’їм, ніж погоджуся з такою нісенітницею! — рявкнув вовк. — Тоді пояснюю, — процідила вівця. — Дивись, якщо посвітити чимось на Сонце, чи відіб’є воно хоч дещицю цього світла? — Звісно, ні. — А які тіла поглинають усе світло й не відбивають нічого? — Чорні. — Отже, Сонце — чорне-чорнюще. Бо не відбиває геть нічого. — Але ж це казна-що! — обурився вовк. — Як Сонце може бути чорним, коли воно світить? — Тому що треба розрізняти світло, яке відбивається від тіла, і світло, яке воно саме випромінює. Я б показала, в чому відмінність, якби ти мав щось чорне… — У мене є чорна чавунна ломака! Я нею б’ю по… — замахнувся вовк на вівцю. — Не варто уточнювати! — квапливо перебила чорна вівця. — Чудова ломака! Якби у тебе були ще й сірники, ми могли б розвести багаття.
— Ні, вогню я не люблю! — Тоді уявімо, як ми твою ломаку почали підігрівати. Що відбуватиметься? — Вона стане дуже гарячою. А якщо шкварити й далі, то розжариться аж до червоного. — Отож-бо й воно! Ломака так сильно розігріється, що сама почне світитися. Тобто ми бачитимемо її червоне теплове випромінювання. Але ж сама вона чорна. Отак і з Сонцем. Ми спостерігаємо те величезне тепло, яке воно випромінює. Але Сонце — абсолютно чорне тіло —
н
а
й
ч
о
р
н
і
ш
е
з-поміж усіх, які бачимо. Бо інші чорні предмети хоч трохи, але відбивають світло. Якщо покладеш поряд кілька чорних речей, помітиш, що якісь із них світліші за інші. А якісь мають відтінок синього, фіолетового чи зеленого. Сонце ж не відбиває
зовсім нічого.
— Найчорніший предмет можна виготовити власноруч. — Тут вівця дістала з кошика ножиці. — Ти що, справді надумала змайструвати Сонце? — Ні, не Сонце. Але щось так само чорне.
Хоч усі грані куба чорні всередині та зовні, дірка в ньому все ж вийде чорнішою. Так само буде з будь-якою іншою чорною коробкою — можеш це перевірити.
— Шкода, що я не з’їв тебе раніше! — рявкнув вовк. — Тоді б ти не виставляла на загальний огляд моє лігво! І як взагалі можна знайти кішку, якої немає?! — не угавав він. — Я тут ні до чого, — спокійно відповіла чорна вівця. — Ця мудра думка належить китайському філософові Конфуцієві.
— Стрінеться мені цей Конфуцій — навіть кісточок не залишу! — На жаль, не стрінеться. Він жив близько двох з половиною тисяч років тому. А у твоїй кімнаті кішка якраз є. Навіть дві. — Не пригадую, щоб я заводив котів… — задумався вовк. — А ти їх і не заводив. Твої кішки трохи інші. Перша — це невеличкий чотирилапий якір у кутку, — показала вівця. — А друга — запорозький гетьман Самійло з прізвищем Кішка, який є на одному з портретів. Жив він, коли козацтво лише зароджувалося. І уславився такими подвигами, що упродовж століть український народ передавав їх у думі про Самійла Кішку. — І вівця затягнула писклявим голосочком: — Ой із города-а-а із Трапезонта-а-а виступа-а-ала гале-е-ера… — Ох бідні мої зуби! — Вовк затулив вуха.
— Гаразд, а тепер розгадай-но мою загадку. — Хитро примружився вовк. — Який із китайських філософів сказав отаке:
— Це сказав не китайський філософ, а український. — Похитала головою вівця. — Сподіваюся, ти таки зможеш його впізнати. І не забудь обвести цього добродія чорним фломастером!
— Ет, вгадала, — розчаровано зітхнув вовк. — Ану, ще спробуй таке. — Розгорнув він карту України. — Знайди тут чорногопречорного карася, який живе в чорному-пречорному озері, яке міститься посеред чорного-пречорного болота в чорномупречорному лісі? Вівця пильно роздивилася карту. — Бе-е, щось ти вигадуєш, вовче. Я не бачу тут жодного карася. — Ага, попалася! А він там є. І я був!
Неподалік Знам’янки в Кіровоградській області розкинувся прадавній і таємничий Чорний ліс. У ньому є Чорне болото. А посеред болота — Чорне озеро. Про це загадкове озеро вчені й досі мало знають. Не відомо навіть, яка його глибина. Якщо вона в Чорного озера взагалі є. Адже міцного справжнього дна у водойми поки не виявлено. Щоразу, як його намагалися знайти, вимірювальні прилади провалювалися глибше й глибше крізь кілька торф’яних ден. Улітку вода озера холодна. А взимку воно не замерзає. Живе тут єдиний вид риб — чорний (земляний) карась. Цей різновид карася водиться тільки в Чорному озері. Більше ніде у світі його немає.
— Але навіть у найчорнішому місці в Україні немає жодного чорного дерева — вони бувають лише в тропічних лісах, — зауважила чорна-пречорна вівця. — Ні, розумахо! — заперечив вовк. — У наших парках і лісах ростуть чорна тополя, чорна вільха, чорний горіх, чорна калина… — Тю, то я маю на увазі справжні чорні дерева, з чорною деревиною — ебенові. А ти мені про калину. У неї чорні лише ягоди. — Ну то й що! — невдоволено пирхнув вовк. — Просто це різні речі. Але якщо ти вже запитав, про одне чорне дерево я таки розповім… — Але я нічого не запитував! — Добре, тоді я розповім просто так.
Дуб Чорна ніч — найстаріше дерево Одеси. Живе він на розі проспекту Шевченка та провулка Матросова. І має висоту понад 28 метрів! За легендою, цей дуб посадили козаки 1792 року, коли переселялися з-над Чорного моря на Кубань. Міста з назвою Одеса тоді ще навіть не існувало. Тяжко було козакам розлучатися з братчиками, тож домовилися, що коли дуб виросте, вони знову зустрінуться на тому самому місці. Одначе не судилося… Тому й назва у дерева така сумна — Чорна ніч.
— Ех, журлива історія… — зітхнув вовк. — А я пригадав собі одну чорну ніч, коли смакував був чорнявою черницею. — Ти хотів сказати чорницею, — зауважила вівця. — Деякі чорні-пречорні слова легко переплутати.
Черниця — жінка, яка живе в монастирі, монахиня. Чорниця — чорна лісова ягода. Найкраще росте у варениках.
Чорноліс — листяний ліс. Тобто без сосен і ялин. Насправді він зелений. А восени — жовтогарячий. Чорнолоз — різновид верби.
Чорногорець — мешканець країни Чорногорії. Чорноморець — козак з-над Чорного моря. А ще це назва футбольного клубу з Одеси.
Чорнотроп — період наприкінці осені, коли вже по-зимовому холодно, але сніг іще не випав. Також так називають незасніжену дорогу. Чорнороб — робітник, який виконує важку фізичну роботу, від якої навіть білоручка стає темношкірим.
Чорна гуска — гуска чорного кольору. Чорногузка — самка великого перелітного птаха з довгими ногами й довгим дзьобом. Просто кажучи, лелека.
— Еге ж, чорними слівцями легко збити з пантелику. — Почухав пузо вовк. І додав: — Але з’їв я таки черницю. Чорна вівця аж побіліла. — А що тут такого? У Червоній книзі її немає. Я перевіряв, ги.
— Невже ти читаєш книжки? — Здивувалася чорна вівця. — Звісно, ні. Проте Червону книгу України знаю назубок. Не можу ж я полювати на рідкісних тварин. Як-от дельфінабілобочку, орлана-білохвоста, метелика Білу Аврору. І, що найгірше, — вовк смачно облизнувся, — білого зайця. — Тоді ти мусиш знати, що так само треба берегти деякі чорні види, — сказала вівця й одразу додала: — А краще всі. — Аякже! — погодився вовк. — Чорного шуліку, чорноголову вівсянку, чорнолапого зубарика... Але не чорну вівцю!
Чорний лелека
не такий товариський, як білий. Він уникає людей. І селиться поблизу лісових озер чи боліт на високих деревах. А через вирубування їх стає дедалі менше. Зараз в Україні мешкає всього 400–450 пар чорних лелек.
Орлан-білохвіст не має ворогів
у природі. Але попри це потрапив у небезпеку. Бо його ворогом стала людина. Тому в нашій країні гніздиться дуже мало орланів: 200–300 особин.
зайців-біляків
Кільком сотням на території України також ведеться несолодко. Майже кожен зайчик потерпає від нищення лісів або браконьєрства.
Білобочка — дельфін, який понад усе цінує свободу.
В неволі він не виживає. Менше століття тому в Чорному морі мешкало близько півтора мільйона цих веселих тварин. Але через полювання їх лишилося в сто разів менше. На щастя, тепер полювати на дельфінів у Чорному морі заборонено.
— Про Чорне море ми поговоримо, коли перегорнемо сторінку. А поки хочу в тебе спитати, вовчику: звідки ти взагалі тут узявся? Білі вовки живуть наче далеко-далеко на півночі — в Арктиці. — Ну ти і вівця, дорогенька! Ця книжка хоч і чорна-пречорна, проте трішки біла. Тож кожен має право бути тим, ким є. — То ти альбінос? — перепитала чорна вівця. І білий-пребілий вовк тут же ухопив її за барки. — Ану, повтори! — Спробую. Якщо ти мене відпустиш, — ледь просичала вівця. — Я сказала «альбінос». Щоб ти знав, це не чорне слово*. Слово «альбінос» походить з латинського albus і в перекладі означає «білий». Так називають істот, організм яких не виробляє кольорового пігменту. Тому в них немає забарвлення. Це навіть не блондини. Їхнє волосся, шерсть або пір’я ще біліше — ну геть біле-пребіле. Часто шкіра альбіносів має блідо-рожевий відтінок — позаяк кров в організмі не маскується забарвленням. І просвічує крізь кровоносні судини. Підраховано, що приблизно на 20 000 людей чи тварин трапляється один альбінос. Найвідоміша серед альбіносів, напевно, ворона. І геть не тому, що побачити її можна частіше, ніж, скажімо, білого вовка.
«Біла ворона» — це поширене означення не лише для ґав-альбіносів. У переносному значенні так говорять про когось, хто виділяється серед загалу чимось незвичним: чи то зовнішністю, чи одягом, чи своїми думками, переконаннями, стилем життя. Побутує думка, що бути альбіносом красиво. Проте тваринам, які позбавлені звичайного забарвлення, живеться несолодко. Замаскуватися ніяк — кожен хижак тебе добре бачить. А якщо ти сам хижак, то хіба можна спокійно полювати, якщо тебе за кілометр видно?
— Не знаю, що й сказати. — Похитав головою вовк. — Якби я був поганим мисливцем, чи ж уполював би сьогодні таку соковиту чорну овечку, як ти, ги-ги. — Ще не ранок, щоб говорити, хто із нас чорна вівця. — Загадково посміхнулася вівця. У багатьох мовах замість вислову «біла ворона» використовують «чорну вівцю» — за значенням вони дуже схожі. Чорна вівця — це також хтось відмінний від інших. Але частіше так говорять про особу в негативному значенні: хто не шанується, чия поведінка шкодить іншим.
Чому Чорне море називається Чорним, цікавить усіх. Навіть учених. Адже достеменно цього досі не відомо. А Чорне море — геть не чорне, а синє й прозоре. У давнину різні народи називали це море, хто як хотів. Греки спочатку іменували його Понтос Аксейнос (у перекладі означає Негостинне). Але потім передумали й стали називати море Гостинним. А ще — Скіфським, Північним і Темним. Деякі мореплавці позначали його як Велике, Судакське, Стамбульське або Синє море. У Київській Русі воно було відоме як Руське. Разом із цим у вжитку була й сучасна назва — Чорне море. Можливо, чорна назва пристала до моря через сірководень на його дні. Це один з найотрутніших газів на планеті. Тож глибше 150 м в Чорному морі немає нічого живого. І якщо занурити будь-який металевий предмет — наприклад якір — глибше цього рівня, під дією сірководню він почорніє. А 1927 року Чорне море навіть горіло — в Криму відбувся потужний землетрус. Тоді сірководень з іншими газами піднялися з дна й спалахнули.
Чорногора — це не одна гора, а цілий гірський масив. Тобто кілька гір, які об’єднано в одне пасмо. Назва хребта походить від темних кам’яних порід, якими вкрито його схили. Чорногірський масив вищий за решту в Українських Карпатах. Саме до Чорногори належить найвища гора України — Говерла (2061 м). У хорошу погоду з неї видно навіть місто Івано-Франківськ.
А до нього близько 100 км!
Цікавинкою Чорногори є Білий Слон на горі Піп Іван. Щоправда, слон несправжній — таку назву мають залишки польської обсерваторії. Вище за неї в Україні не розташована жодна будівля.
— Слухай, овечко, мені вже від твоїх вумних теревенів аж в очах темно. Розкажи-но краще щось гостреньке. — Про перець, чи що? — брикнула вівця. — Це висушені плоди вічнозеленої ліани. Чорний перець отримують із зелених плодів. А якщо відділити від них оболонку й висушити стиглими — буде білий перець. Він не такий гострий, проте ароматніший. Тому й цінується більше за чорний. — Ага, саме це я й хотів дізнатися, — прицмокнув вовк. — Тоді я з’їм тебе під білим перцем. — Досить! — Сердито тупнула вівця. — Ти хоч і білий-білесенький, але мені вже поперек горла твій чорний гумор!
Чорний гумор — дуже своєрідні веселощі. Не кожен їх розуміє. Адже в них висміюються несмішні, навіть трагічні речі: смерть, насилля, хвороби, фізичні вади тощо. Тому чорні жарти вважають цинічними, вони зневажають культуру й мораль. Проте чорний гумор дуже популярний. Бо висміяне перестає бути страшним. І навіть у найтрагічніших ситуаціях сміх допомагає зняти напруження, подолати злобу, ворожість. Головне, щоб усе було в міру й доречне, бо навряд чи хтось оцінить дотепи на похоронах або коли мучиться від болю. У 1844 році першу по-чорному смішну дитячу книжку «Петернечесаха» написав німецький письменник Генріх Гофман. Вона досі лишається настільки популярною, що в Франкфурті є навіть музей цього нечепурного Петрика та пам’ятник іншим героям. Хоча не всі вони дожили до останньої сторінки. Приміром, дівчинка Павлинка бавилася сірниками, гралася... Та й згоріла живцем. А Каспарчик геть не хотів їсти суп. Тож помер собі з голо ду, бідненький. Іншому хлопчикові, Конрадові, який любив смоктати пальці, пощастило більше: він вижив. Проте до нього навідався швець, чикнув ножицями — і пальчиків наче й не було. Словом, книжка весела. І чорна.
А це історія пана Гофмана про грізного Федька. На щастя, він лишився живий. Як на той час. І майже здоровий. На українську вірш переклала Вікторія Калина.
Ой лихо-лихо, хто іде! Як він іде — земля гуде. Він крила мухам рве живцем, Періщить всіх своїм дубцем, Тремтять від нього всі коти, Птахи втікають — хто куди. А від Федькових штурханців В бабусі тисячі синців! Ось пив надворі воду пес. Але чекав на псиська стрес! Федько підкравсь і тільки — на! Як дасть собаці стусана! Та ще й дубцем його у бік, Пес шкодував, що вмить не втік. Але повивши, все-таки Втомившись підставлять боки, Вкусив нахабу — стало сил, Ото Федько заголосив! І пес, поцупивши дрючка, Чкурнув щодуху від Федька.
Настала ніч — Федько не спить, Втішайте всі! Нога болить! Аж кличуть всі гуртом швидку, Щоб та допомогла Федьку. Тим часом пес, щасливий пес, Спокійно заїдає стрес. Він з’їв Федькову ковбасу І запіканку — майже всю, А для щасливого кінця Приніс Федькового дубця!
Аж тут на чорній-пречорній вежі двічі пробив чорний-пречорний годинник. — Котра це вже година? — Сполошилась чорнапречорна вівця. — Я запізнююся! — Для когось із нас — чорна, а-ха! — Вишкірився білий-пребілий вовк. — Дві години тю-тю! Тобі більше нема куди поспішати. — Якраз є! Сьогодні ж чорна п’ятниця*. О другій відчиняється найбільший супермаркет овечого хутра! — Хутро тобі більше не знадобиться. Ану, руки вгору, зараз я тебе їстиму! — Клацнув зубами вовк. — Ме-е-е, почекай, ми-ми-ми ж іще не про все поговорили… — Я вже все почув! — А як же чорнослив, чорний і білий шоколад, чорне золото, Чорна кам’яниця у Львові, вугілля, Біле озеро на Рівненщині, Чорна й Біла Тиса й такий же Черемош, білий вірш, білий танець, білий прапор, шахи, чорнобривці, чорнозем… — Не заговорюй мені зуби! — Ну якщо ти наполягаєш, — здалася чорна вівця. — Дивися, щоб потім не шкодував. Я тебе попереджала. — І вимкнула ліхтарик. — А-а-а! — пролунало в мороці. — Бабах! Клац! Ой-ой! Рятуйте! І враз усе стихло. Лишилася тільки чорна-пречорна темрява.
Видання для дозвілля КУЗЯКІН Кузько
Біла трішки чорна-пречорна книжка Головний редактор О. С. Кандиба Провідний редактор Н. Ю. Олянішина Дизайнери і верстальники Кузько Кузякін, В. О. Верхолаз Редактор Т. В. Стус Коректор Л. С. Задьорна Дизайнер обкладинки Кузько Кузякін Підписано до друку 02.12.2016 Формат 84х100/16. Папір офсетний Друк офсетний. Ум. друк. арк. 6,22 Наклад 3000 прим. Зам. № 9781 Термін придатності необмежений ТОВ «Видавництво “Віват”» Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013 Придбати книжки за видавничими цінами та подивитися детальну інформацію про інші видання можна на сайті www.vivat-book.com.ua Замовити книжку можна листом Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10 e-mail: zakaz@vivat.factor.ua З питань оптових поставок звертатися: тел. (057) 714-91-73 Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10 e-mail: zakaz@vivat.factor.ua Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк» 61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел. +38 (057) 717-53-55
Iнтернет-магазин www.vivat-book.com.ua ISBN 978-617-690-845-6