Uc 6 14 sait by Оксана Женжера

№ 6 (1026) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Глобальне та національне: що ми можемо дати світові

Українська архітектура: дата і місце народження

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 6 (1026), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 +38 (093) 712-29-57 ukr.cult@ukr.net www.facebook.com/UkrCulture Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Видавнича рада: Олесь Журавчак, Наталія Коваль, Лариса Нікіфоренко, Віктор Пасак, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Людмила Човнюк (остаточний склад ради у процесі формування) В. о. головного редактора: Лариса Гончаренко Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Антон Філатов, Руслан Онопрієнко, Тетяна Ковальчук Автори: Ліна Богодиста, Михайло Бриних, Віктор Вечерський, Валентина Вождаєнко, Тарас Возняк, Лариса Гончаренко, Kairos, Веніамін Кінчук, Тетяна Ковальчук, Катря Кот, Тетяна Ніколаєва, Руслан Онопрієнко, Сергій Колінченко, Антон Філатов Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38 (044) 581-68-15 Підписано до друку: 23 червня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

и можна жити сучасним ритмом і вловлювати майбутні вібрації, не шукаючи витоків, не здобрюючи коріння, проносячись життям галасливим болідом або просуваючись інертним тілом? Чи слід замислюватися над наслідками своєї невибагливості у потребах, почуттях, виборі? Чи є готовність, жертвуючи власним благоденством, нічогонеробленням, диванністю, брати ініціативу в свої руки і діяти на користь не лише собі? Чи є потреба витрачатися на роз’яснення і доведення ніби очевидного й безсумнівного, гупаючись у стіну байдужості? Чи вистачить духу не тільки мати власну позицію, а ще й відстоювати її? Чи варто бути щирим і відкритим людям та світові? І ще багато «чи»… На ці та інші питання шукають або дають відповіді автори й герої наших матеріалів у черговому числі журналу: і досліджуючи тему «Досвід глобалізму», і представляючи у всеукраїнському культурологічному проекті «Ми — Україна» патріархальну та експериментуючу Полтавщину. І ми шукаємо разом із ними. І вас запрошуємо — наших читачів. Щиро, редакція журналу «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинка: Полтавський краєзнавчий музей

«УК» дякує за допомогу у підготовці матеріалів для проекту «Ми – Україна: Полтавщина» начальнику управління культури Полтавської ОДА Геннадію Фасію та заступниці начальника управління Валентині Вождаєнко

4-9

32-33

58-59

Віктор Вечерський Полтавщина — Угорщина: пошуки національної архітектури

Тетяна Ніколаєва Втрачена спадщина художника Івана Дряпаченка

Kairos Toп-5 фільмів липня

34-35 Із полтавських плеяд

36-39 Руслан Онопрієнко Онейроїд як стан культурної дійсності

10-13 Валентина Вождаєнко, Лариса Гончаренко Перша жінка в Луврі

14-17

42-47 Святослав Келим-Золотайко Кадетаріум: неформальні та неформатні шляхи

Михайло Бриних Скинь маму з поїзда

65-67 Тарас Возняк Глобальне та національне: проблема збереження ідентичності

68-71 Bottega Gallery, Катря Кот Україна на ArtVilnius’14

Антон Філатов Гра на грані Інстаграму

72-77

24-25

Віктор Вечерський Архітектурна спадщина Полтавщини

62-64

Kairos Вир недоговореного

18-23

26-31

Руслан Онопрієнко Рок-н-рольний синдром напівмертвого світу

40-41

Сергій Колінченко Промисел високого рельєфу

Ліна Богодиста, Тетяна Ковальчук Жива енергія бандури

60-61

48-54 «Magnum» стріляє влучно

55-57

Веніамін Кінчук Розколонізація сучасного українського кіно

78-79 Антон Філатов П’ятий крок Одеського кінофестивалю

У цьому номері журналу всеукраїнський культурологічний проект «Ми — Україна» запрошує наших читачів на Лівобережну Україну — у центр Придніпров’я. Хто з нас не чув про містечка і селища Миргород, Великі Сорочинці, Диканьку, Решетилівку, Опішню, Лубни, про живописні річки Псел, Ворсклу та Хорол? Хто не знає таких особистостей, як Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Катерина Білокур, Микола Лисенко, Володимир Вернадський? А це все — Полтавщина. Вона мальовнича, багата на пам’ятні місця, з якими пов’язано чимало визначних історичних подій: і героїчних, і трагічних. Вона славиться місцевим колоритом й оригінальними традиціями, ремеслами та промислами, стародавніми пам’ятниками культури і природи. А ще — це найвідоміші та найпопулярніші курорти країни: Миргород і Гадяч, Велика Багачка та Нові Санжари. Загалом у регіоні діє 12 санаторіїв. А ще у Полтавській області є 151 заповідник, 117 пам’яток природи , Устимівський дендропарк та 18 парків — пам’яток садово-паркового мистецтва. І серед них — найвідоміший та найпахучіший — Бузковий гай на Диканщині. Полтавська земля з її щирими, гостинними, талановитими господарями, самобутніми національними традиціями та сучасними культурними ініціативами і здобутками чекає на гостей.

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фотографії автора

Полтавщина — Угорщина:

пошуки національної архітектури

Концертний зал (казино) «Вігадо» в Будапешті

Будинок Полтавського губернського земства

другій половині ХІХ – на початку ХХ століть провідні європейські архітектори перестали задовольнятися відродженням історичних архітектурних стилів. Вони прагнули створити принципово новий стиль, який відповідав би «духові часу». Тоді, й особливо у перших двох десятиліттях ХХ сторіччя, спостерігалася дуже цікава картина: універсальними архітектурними проблемами переймалися представники тих народів, національному існуванню яких ніщо не загрожувало — французи й німці. Саме француз зі Швейцарії Ле Корбюзьє, німці Вальтер Гропіус і Людвіг Міс ван дер Рое є творцями так званого інтернаціонального стилю, який ще називають модернізмом. Натомість представники поневолених народів, які прагнули національного визволення і відродження, намагалися створювати власні, суто національні архітектурні стилі. Це угорці, чехи, поляки, румуни, українці. При цьому для чехів уособленням національного відродження стала чомусь імперська стилістика віденського неоренесансу. Досить успішними в національному стилетворенні виявилися поляки: на противагу космополітизму стилю модерн (який ще мав назви сецесія, югендстиль) польські архітектори з 1890-х рр. розпочали пошуки польського національного стилю в архітектурі, так званого стилю народового.

ЩОБ СТВОРИТИ ЩОСЬ РАДИКАЛЬНО НОВЕ, ТРЕБА БУТИ ЦІЛКОВИТО ВІЛЬНИМ ВІД ШАБЛОНІВ І ДОГМ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Угорці, напівдержавний народ у рамках імперії Габсбургів, у другій половині ХІХ століття переживали добу національно-державного відродження. Це яскраво проявилося в архітектурі, особливо — у формуванні ансамблів Будапешта, який з 1867 року став другою столицею двоєдиної монархії — Австро-Угорщини. Домінантна риса цієї доби — архітектурне суперництво Будапешта з Віднем, офіційною столицею імперії. При цьому угорські архітектори досить кумедно намагалися поєднати віденські ренесанс і сецесію з мавританським стилем — на знак того, що угорські племена колись прийшли до Європи саме зі Сходу і в цьому полягає їхня неповторність і відмінність від інших європейців. Характерним прикладом такого «стилістичного міксу» може бути будівля концертного залу (казино) «Вігадо» в Будапешті, збудована у 1859–1865 роках за проектом архітектора Фрідеша Фесля. Символом Будапешта стала монументальна будівля угорського парламенту на набережній Дунаю (1885–1904 рр., архітектор Імре Штейндл), вирішена в неоготичній стилістиці. Угорські патріоти одразу ж звинуватили архітектора — автора цього архітектурного шедевра — у непатріотизмі: адже готичний стиль у тодішній Угорщині вважався ознакою німецькості, а саме з-під німецького впливу (політичного і культурного)

намагалися емансипуватися тодішні угорські націоналісти. Стиль «модерн» або «сецесія» в Угорщині розвивався як місцеве, дещо провінційне відгалуження віденської сецесії, яке, проте, давало значну свободу творчих пошуків. Відтак архітектор Едьон Лехнер (1854–1914) вдався до пошуків угорського національного стилю в архітектурі. Зведені за його проектами будівлі розташовані в Будапешті й Братиславі. Це

Будівля угорського парламенту в Будапешті

Музей ужиткового мистецтва (1893–1896 рр.), Геологічний інститут (1896–1899 рр.), Національний банк (1899–1902 рр.), будинок поштової ощадної каси (1901 р.) — усі в Будапешті; католицька гімназія та костел Св. Алжбети в Братіславі, збудовані в 1909–1913 роках. Найяскравіші приклади угорського національного стилю представлені тут на фотографіях. Одного погляду на них досить, щоб уловити основні риси цього стилю: поліхромія з

Музей ужиткового мистецтва в Будапешті

Архітектор Едьон Лехнер. Бюст у парку на острові Маргіт у Будапешті

Геологічний інститут у Будапешті

яскравими барвами, декоративізм, активне використання кераміки, «скульптурне ліплення» архітектурних об’ємів. Проте є в цьому, безумовно авторському, архітектурному стилі ще один аспект: його «придуманість». Це — авторський винахід, а не результат органічного розвитку національної традиції. Саме органічності бракує цим шедеврам геніального архітектора.

Католицька гімназія в Братиславі

Інтер’єр костелу Св. Алжбети в Братіславі Фасад костелу Св. Алжбети

Костел Св. Алжбети

І тим не менш за результатами своєї творчості архітектор Едьон Лехнер — знакова постать для угорців, майже так само, як для нас — постать Василя Кричевського. В Україні на початку ХХ століття надзавдання створити національний архітектурний стиль впало на плечі однієї людини — молодого художника й архітектора Василя Григоровича Кричевського (1872–1952). У мистецтві він був справжнім універсалом ренесансного масштабу. Як і його сучасники Ле Корбюзьє та ФренкЛлойд Райт, він не мав спеціальної архітектурної освіти, тож навчався самотужки, у практичній діяльності. Ми в цьому вбачаємо певну закономірність — щоб створити щось радикально нове, треба бути цілковито вільним від шаблонів і догм вищої школи. Отже, український національний стиль ХХ століття має конкретні місце і дату народження, а також батьків. Народився цей стиль у місті Полтаві в 1903 році. Матір’ю (як це не парадоксально) став чоловік — Василь Кричевський,

Будівля Полтавського губернського земства Василь Кричевський. Проект будівлі Полтавського губернського земства. 1903

Ризаліт чолового фасаду будинку Полтавського губернського земства

Фрагмент чолового фасаду

Декор вікна чолового фасаду

а батьком — народне мистецтво Полтавщини, яке запліднило творчу уяву майстра. Стиль уперше і найяскравіше виявився в будинку Полтавського губернського земства, спорудженого протягом 1903–1908 років за проектом В. Кричевського. В оздобленні брали участь художники О. Сластіон, С. Васильківський, М. Самокиш, М. Беркос, М. Уваров, учні Миргородської керамічної школи та знамениті гончарі з містечка Опішне на Полтавщині.

Архітектор і художник Василь Кричевський

Будинок одразу ж оцінили як видатний архітектурний витвір, один із рідкісних зразків, де архітектору вдалося на основі використання формотворчих закономірностей архітектурної спадщини створити сучасний, синтетичний національний стиль. Опанас Сластіон підкреслив, говорячи про проект: «Се ми зробили велике культурне придбання — історичний крок, який буде видно на весь світ». Сергій Васильківський висловився афористично: «Дім, як

Фрагмент інтер’єру другого ярусу центрального холу

Тематична картина «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря» в інтер’єрі другого ярусу центрального холу

Інтер’єри оздоблені поліхромним орнаментальним і декоративним живописом з тими ж народними мотивами, що й на фасадах. Їх виконали за ескізами Миколи Самокиша. У головному залі містилися три великі тематичні картини: «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях» (оригінали не збереглися). Авторами цих картин були Сергій Васильківський та Микола Самокиш, котрим допомагали Микола Уваров та Михайло Беркос. Будинок Полтавського губернського земства є першим і найвизначнішим зразком «українського архітектурного стилю» (українського модерну) і найвидатнішим витвором Василя Кричевського. Він кардинально вплинув на розвиток цього стильового напрямку як у підросійській Україні, так і в Галичині. Цей унікальний шедевр архітектури не тільки відкрив новий творчий напрямок, а й дав українцям на початку ХХ століття сучасний національний стиль в архітектурі. На відміну від угорського колеги, Василеві Кричевському не довелося штучно вигадувати «національний стиль» та його декоративні прийоми, оскільки до його послуг була багатюща скарбниця народної архітектури та мистецтва України загалом і Полтавщини зокрема. Саме тому цей, а також інші витвори Василя Кричевського відзначаються органічністю і справжнім національним колоритом. За висновками дослідника цієї пам’ятки Віктора Чепелика, «жодної іншої споруди, рівної за соціальним значенням для відродження нашого народу, ХХ століття не створило. Тож осягнімо вартість будівлі, її значення як національної святині, що вимагає свідомого і побожного ставлення, а ім’я її автора — слави і шани у першому колі найвидатніших світочів нашого народу».

Фрагмент дворового фасаду

грім». За словами Гната Хоткевича, «се так просто, але се може скласти епоху». Фасади мають вишукану поліхромну декорацію з використанням традицій українського народного мистецтва: цоколь викладено з рожевого граніту, стіни облицьовано керамічною плиткою ясно-вохристої барви, на тлі якої виразно читаються поліхромні деталі — герби Полтави та повітових міст губернії, розетки, композиції на основі «вазона» та «дерева життя». Вікна закомпоновані в нішах, з перемичками різноманітних форм — прямими, арковими, трапецієподібними. У декорі широко застосовано різьблені поліхромні та кручені колонки, кронштейни тощо.

Фасад Меморіального музею Тараса Шевченка в Каневі. Проект Василя Кричевського

УК. 9

Валентина ВОЖДАЄНКО, Лариса ГОНЧАРЕНКО

Перша жінка в Луврі

З Полтавської землі рушили у світ цілі плеяди талановитих особистостей, які зробили потужний внесок у розвиток національної та світової культури. Серед них — літературний геній Микола Гоголь, тут народилися, жили і творили філософ Григорій Сковорода, класик української літератури Іван Котляревський… Також із цим краєм безпосередньо пов’язане ще одне знане ім’я — Марії Башкирцевої «В майстерні Жюльєна». 1881

ародилася майбутня всесвітньо відома художниця і письменниця 10 (23) листопада 1858 року на Диканщині в дворянській сім’ї. З ранніх літ у дівчинки виявилися виняткові здібності до малювання, танців, музики, співу. Першим її вчителем був відомий український художник В. Котербінський, що брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Марія була ще маленькою, коли батьки розлучилися, і разом із матір’ю вона переїхала на її батьківщину в село Черняківку поблизу Чутового на Полтавщині. 12-річною дівчинкою вони із супроводжуючими особами виїхали за кордон. Побувавши в Австрії, Німеччині, Швейцарії та Італії, родина Баш-

«Автопортрет із палітрою». 1880

кирцевих 1872 року зупинилась у Франції. Тут, у Ніцці, дівчинка починає вести щоденник, де зі зворушливою, а подеколи шокуючою відвертістю відкриває та пізнає себе. Творчість, переживання, сумніви, враження від подорожей Європою, виснажлива боротьба з хворобою — за суттю — це своєрідний блог 19 сторіччя. Опублікований посмертно у 1887 році французькою мовою він став визначною літературною працею — знаменитим «Щоденником» Марії Башкирцевої. Марія тричі приїздила до свого батька на Полтавщину, одна із поїздок відбулася 1876 року. Тоді вона побувала в Гавронцях, гостювала в Диканському маєтку князя С.В. Кочубея і перекона-

«Дощова парасоля». 1883

лася, що добре володіє українською, знає «малоросійські» пісні. Чимало прекрасних місць побачила дівчина, подорожуючи Європою, Росією та Україною, однак Диканька її вразила. «За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі... І це в Малоросії! Дуже шкода, що в світі навіть не підозрюють про існування цього місця», — з’являється запис у щоденнику, що залишається таким достовірним і на сьогодні. Мальовнича природа з неповторними краєвидами, чудові пісні та звичаї рідного краю зачарували дівчину, відкрили їй джерела народного мистецтва. Ця талановита українка в той час презентувала світові мотиви рідного краю — вона демонструє парижанам відому замальовку «Вечір в Гавронцях». Перша виставка робіт Башкирцевої відбулася у Парижі 1885 року, і відтоді цікавість до її творчості не згасає. Померла художниця у розквіті слави 31 жовтня 1884 року і похована в Парижі на кладовищі Пассі. Понад 150 картин, малюнків, ескізів і скульптур М. Башкирцевої увійшли до скарбниці світової культури і зберігаються в кращих художніх музеях та картинних галереях Франції, США, Німеччини, Данії, Італії, Греції, Люксембурга, Росії, Сербії, України. Її «Щоденником», перекладеним багатьма мовами світу, і сьогодні зачитуються мільйони. Але, як не дивно, перекладу українською досі немає. Яскраве, рано розквітле дарування юної художниці живе в її полотнах, пе-

«Жан і Жак». 1883

Логотип ІІ Міжнародної наукової конференції, присвяченої 155-й річниці від дня народження Марії Башкирцевої у Полтаві

«Горе Навзикаї». 1883. Бронза

«Молода жінка, яка читає «До питання про розлучення» Дюма». 1880

реданих 1929 року матір’ю до Державного російського музею в Санкт-Петербурзі (тоді — Ленінграді). Відтоді оригінали картин знаменитої землячки експонуються в Москві, С. Петербурзі, Саратові, Красноярську, Харкові, Дніпропетровську, Сумах, Полтаві. Марія Башкирцева — перша з вітчизняних художників, чиї роботи («Жан і Жак», «Мітинг») потрапили до найавторитетнішого музею Франції — Лувра. Вона ж є першою жінкою-художницею в світі, представленою у Луврі. У Ніцці, в розкішних залах музею сучасного мистецтва імені Жюля Шере, експонуються шість її картин, ім’я художниці носить одна з вулиць міста. Починаючи з 1885 року, щорічно кращому молодому художнику Франції присуджується премія імені Марії Башкирцевої. Вшановує знамениту землячку й Україна. До 125-річчя від дня її народження в Диканській картинній галереї на Полтавщині відкрито меморіальну кімнату, присвячену життєвому і творчому шляху самобутньої художниці. З 1988 року тут, в окремому залі, працює літературномистецька вітальня ім. М. Башкирцевої, що об’єднала самодіяльних художників, поетів, артистів, композиторів краю і стала значним явищем у культурному житті Диканьки. 2008 року до 150-річчя від дня народження М. Башкирцевої Диканській картинній галереї присвоєно її ім’я. Пам’ятник та меморіальну кімнату-музей Марії Башкирцевої 1995 року відкрито і в с. Черняківка Чутівського району, де в садибі матері вона жила у дитинстві.

«Сміх малюка». Із циклу «Три сміхи». 1883

«Осінь». 1884

Із роками в Гавронцях не залишилося слідів маєтку Башкирцевих, зате в центрі с. Стасі одна з вулиць носить ім’я Марії Башкирцевої, до 140-річчя від дня народження її ім’я присвоєно Стасівському навчально-виховному комплексу, тут відкрито її меморіальну кімнату-музей. У 2009 році в с. Гавронці на місці садиби Башкирцевих, де народилася художниця, встановлено пам’ятний знак (автор ескізу — художник О. Братський). Родина меценатів із Росії, уродженців Полтавщини, сім’я Швеців була ініціатором проведення I Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження М. К. Башкирцевої, що відбулася15–17 травня 2008 року у м. Полтава та селищі Диканька. Тетяна Щвець є директором фонду «Відродження пам’яті Марії Башкирцевої», який популяризує творчу спадщину мисткині саме через призму Полтавщини, України. Управлінням культури Полтавської облдержадміністрації, за сприяння облдержадміністрації, обласної ради, міськвиконкому, за особистої підтримки меценатів Т. та В. Швеців із Москви була зініційована ІІ Міжнародна наукова конференція, присвячена 155-й річниці від дня народження Марії Башкирцевої, що пройшла 11–14 вересня «Мітинг». 1884

Марія і Коко. Останнє фото Башкирцевої. 1884

Фото 1876 р.

Марія Башкирцева. Фото 1878 р.

2013 року у м. Полтава. Тут побували гості, науковці, художники, літератори, шанувальники творчості із України, Росії, Франції, США, Іспанії та інших країн. У рамках конференції проводилися різнопланові заходи для учасників: це і презентація концертної програми «Музика в житті Марії Башкирцевої» в Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя; і виставка 8 копій картин М. Башкирцевої та полотна, яке ніхто не бачив більше

100 років, — «Молода жінка, яка читає «До питання про розлучення» Дюма» — оригіналу, купленого Тетяною Швець на аукціоні Сотбіс для майбутнього музею Марії Башкирцевої в Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка (Галереї мистецтв); і презентація подарункових друкованих матеріалів для учасників конференції, зокрема: Ілюстрованого альбому «Мария Башкирцева — избранница судьбы», книги Альберіка Каюе — два документальні романи: «Жизнь и смерть Марии Башкирцевой»

та «Муся и её друзья» (М., 2013), виданих за сприянням фонду «Відродження пам’яті Марії Башкирцевої» та ін. Дякуючи меценатам — сім’ї Тетяни та Володимира Швеців, які доброчинними справами та активною громадською позицією покращують життя своїх земляків, Полтавщина змогла презентувати себе як такий куточок нашої України, що дав світові непересічну особистість. І цікавість до постаті Марії Башкирцевої тільки зростає.

Картинна галерея імені М. Башкирцевої у смт. Диканька

Пам’ятний знак у Гавронцях, на місці садиби Башкирцевих. Автор Олександр Братський. 2009

УК. 13

Сергій КОЛІНЧЕНКО

ПРОМИСЕЛ високого рельєфу Вишивка — один із давніх, найбільш поширених і виразних видів декоративного мистецтва України. Цей вид народної творчості як традиційна прикраса одягу та житла розповсюдилася майже в усіх регіонах нашої держави і користується масовою популярністю далеко за її межами. Решетилівщина — етнографічний район, у вишивці якого сконцентрувалися найбільш важливі риси всієї Лівобережної України, що відобразилися у величезній кількості різноманітних технічних засобів виконання, орнаментиці. Художньо-стилістичний аналіз свідчить, що в загальній емоційно-образній системі полтавської вишивки саме решетилівська виступає як своєрідний художній феномен, позначений рисами неповторної індивідуальності

Історія Історія традиційної народної вишивки Полтавщини і Решетилівщини сягає у глибину століть. Вдале історикогеографічне положення, наявність сировини, талановитих майстринь сприяли розвитку вишивального промислу на Решетилівщині. Вишивка, як кустарне виробництво у краї почала розвиватися близько XVII ст., асортиментом в основному не відрізняючись від теперішнього. Майстрині виконували замовлення багатим покупцям-іноземцям, городянам, церковним служителям. Із XIX ст. на Решетилівщині вишиті речі починають виробляти на продаж. Скатертини, рушники, плахти, вишивані сорочки збувалися на ярмарках, з яких решетилівські та сорочинські були найбільш відомі і проходили 4-6 рази на рік. Скориставшись тим, що населення мало певні навички, після реформи 1861 року поміщиця Хряпунова у Решетилівці заснувала ткацьку майстерню, де виготовлялись і вишивані вироби. Вишивальниці користувалися традиційними народними техніками, що робило їх вироби вишуканими й унікальними. З кінця XIX ст. вишивальниці, крім традиційного орнаменту, починають використовувати і техніки, що дають можливість виготовляти речі, розраховані на міського та іноземного споживача: портьєри з ламбрекенами, накидки на подушки, накомодники, чайні серветки, фартушки, жіночі сумочки, палітурки для книжок. У 1900–1910 рр. Полтавське губернське земство видало альбоми вишивок, присвячені рушникам і хусточкам. З ініціативи кустарного відділу земства у с. Решетилівка напередодні революції 1905 року було відкрито зразково-показову майстерню, яка займала 23 кімнати, і роздавальні пункти для видачі роботи на дім із ткацтва, і найбільше, з вишивки (вишивальниць-надомниць із 1905 р. до 1912 р. налічувалося 1200 чоловік). 1912 року запроваджується вибійка, якій приділяють велику увагу. Малюнки використовували на скатертинах, наволочках, жіночих сукнях, панно та декоративних тканинах для меблів. Решетилівські майстрині практикували також поєднання ручної вишивки з вибійкою — обшивали по контуру малюнки вибійки різнокольоровими шовковими нитками чи ірисом. Таким способом одержували високохудожні вироби. У 20-х роках майстерня, перетворена в артіль, приносить містечку світову славу. Килими та унікальна вишивка решетилівських майстринь у 1923-25 роках були представлені на 15

виставках українського мистецтва в Мюнхені, Парижі, Марселі, Брюсселі. Тоді чисельність робітників артілі складала більш, ніж дві з половиною тисячі осіб. На її базі пізніше створили фабрику художніх виробів. Звідси і розпочався родовід фабрики художніх виробів, яка носила ім’я К. Цеткін. У XX ст. відбувся вибух творчого інтересу до вишивки. До її традицій широко й плодотворно зверталися як художники, що працювали на підприємствах художніх промислів, так і художники-модельєри з будинків моделей. Митці Решетилівщини створювали найрізноманітніші вишиті вироби: як унікальні високохудожні малосерійні «виставкові роботи», так і масові речі. Це сукні, костюми, чоловічі сорочки, жіночі блузи, різноманітний асортимент дитячого одягу. Виготовлялися вишиті купони з урахуванням національного крою та традиційної схеми розміщення вишивок. Жіночі блузи виконувалися на тонких тканинах — маркізеті, батисті, шовку, крепдешині. На початку 50-х років майстрині почали створювати власні малюнки. Вишивальниці почали виготовляти тематичні панно технікою ручного шва. Із цього часу в ручній вишивці решетилівська промартіль стає провідним осередком України. У 1958 році вона представляла прикладне мистецтво на Міжнародному лейпцігському ярмарку. Із вишитих виробів були виставлені чоловічі сорочки-чумачки, жіночі блузи, настільні доріжки. У 1960 р. промартіль було перейменовано у фабрику художніх виробів. У 1963 році вишивальниці фабрики брали участь на ярмарку в Нью-Йорку. Продукція решетилівських майстринь у ті часи відправлялася в Болгарію, Індію, Канаду, Німеччину, Румунію, Албанію, Угорщину.

Старовинний ткацький верстат в експозиції музею Вправні руки майстрині творять решетилівське диво

Експозиція музею

Колоритний та барвистий ярмарок «Решетилівська весна 2014»

Сучасність Вишиваний народний одяг, рушники ваблять іноземців та людей з інших областей України. Туристи приїжджають милуватися майстерністю вишивальниць, купують неповторні вироби, замовляють одяг у подарунок рідним. Дуже цінним даром вважається сукня або сорочка вишита «білим на білому». До речі, коли на Полтавщині знімався фільм «Соняшники», клієнткою решетилівських майстринь стала знаменита кіноактриса Софі Лорен, яка замовила справжню українську вишиту сукню. Протягом останніх десятиліть підприємство перебувало в досить скрутному становищі. 2001 року 46 відсотків акцій фабрики ім. К. Цеткін викупило товариство з обмеженою відповідальністю «Рентекс» із Києва. У зв’язку із прийняттям цього ж року Закону «Про народні промисли», яким було заборонено перепрофілювання підприємства, інвестори не наважилися на реорганізацію, яка планувалася, і фабрика працювала, залишаючись осередком народної вишивки. 2004 року діяльність фабрики була призупинена, але традиції її художніх виробів продовжує Решетилівська майстерня художніх промислів. Народне вишивання — живе мистецтво, і найголовніше завдання — не розгубити його, передати це диво наступним поколінням. Майстерня художніх промислів працює над вишивками, використовуючи найскладніші техніки: «лиштву», «зерновий вивід», «верхоплут», «солов’їні вічка», «вирізування». «Мережки», доповняльні шви виконують білими нитками, а «гладь» — блакитними та коричневими. Ніжна колірна гама, різноманітні деталізовані мотиви — все це створює відчуття святковості, витонченості. Головний художній ефект — не в багатстві кольорів та їх поєднанні, а у вишуканому співвідношенні, м’якості відтінків пастельних барв блакитного, вохристого, коричневого, зеленуватого, відтінків сірого і білого. Для більшої контрастності додають небілені (сурові) нитки, або злегка підфарбовані в блакитно-попелисті відтінки, які називають «куницями». При вишиванні «біллю» — «білим на білому» — утворюється малюнок високого рельєфу зі світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то вбирає світло. Решетилівська вишивка «білим на білому» — своєрідний художній

засіб, який асоціюється з красою морозних візерунків. Особливої уваги вимагають вишиті решетилівськими майстринями рушники. Довгі полотнища виконані червоними нитками із різноманітним поєднанням рослинних орнаментів у «дерево життя». У цілому орнаментальний мотив «дерева-квітки» з чітко окресленим контуром ніби оповитий повітрям і випромінює червоний колір. Водночас поєднання червоної вишивки з білим тлом надає рушникам святковості й урочистості, вони наповнені глибоким змістом. Для решетилівської вишивки характерні рослинний, рослинно-геометричний та геометричний орнаменти. Рослинним вишивають рушники, скатертини, хусточки, блузи, сукні, сорочки. Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє мистецтво народної вишивки у Полтавському краї. Спільною творчою працею народних майстрів і художників-професіоналів українська народна вишивка живе і розвивається, незважаючи на економічні негаразди нашого часу. Творча робота якраз і покликана привернути увагу молоді, громадськості до вивчення та збереження українських традицій краю. Вона є внеском у всебічне і ґрунтовне вивчення історії та сучасного стану одного з найдавніших художніх промислів — унікальної за стилем решетилівської вишивки, впізнаваної не лише в Україні, а й у світі.

На ярмарку «Решетилівська весна 2014»

УК. 17

Антон ФІЛАТОВ

Гра на грані Інстаграму Історія фотомистецтва — це майже 200 років постійного поспіху за миттю. Мить для першого в історії фото ловили вісім годин — рівно стільки тривала його витримка. З роками вона скоротилася до долі секунди. Моментальною стала і публікація світлин. Миттєва публікація знімків — справа аматорів, котрі не замислюються над їх художньою якістю, а тільки поспішають викласти фото в Інтернет? Е, ні… Професійні арт-фотографи також добре освоїлися у строкатому просторі кіберсвіту. Один із таких — Едуардо Странадко.

Його миттєво створені фотографії — це не Інстаграм в чистому вигляді, і не творча фотографія в класичному розумінні цього слова. Це своєрідна гра на грані інстаграму. Де б він не був — телефон із вбудованим фотоапаратом у нього завжди напоготові, аби вихопити влучний кадр із навколишнього світу. Ми зустрілися тихого червневого ранку у Національній спілці фотохудожників, у якій він головує. Те, що підготовка питань до цього інтерв’ю була марною справою, я зрозумів одразу. Адже Едуардо одразу витягнув із кишені телефон, і почав бережно гортати знімки, опубліковані на його сторінці в Інстаграмі. Я був не людиною з диктофоном, яка ставить запитання і спрямовує розмову в необхідне русло, а лише свідком діалогу митця зі своїми фотографіями. Тож на цьому реченні моя присутність у тексті закінчується — передаю слово Едуардо…

Не треба ставитися до навколишнього світу зі зневагою, як це робить сучасне мистецтво. Актуальне мистецтво позиціонується, як спротив. У радянські часи ним займалися, щоб зламати той жорстокий лад. Сьогодні ж я не бачу супротивника в сучасному мистецтві. Зараз воно займається тим, що руйнує душу українця, яка і так вже постраждала. Тож сьогоднішнє «контемпорарі арт» вже не назвеш актуальним. А можливо я просто постарішав… Ще десь років 30 тому фотоапарат був «шпіонською рідкістю». А сьогодні він з’явився практично у кожного разом з мобільним телефоном, тому кількість фотографів просто зашкалює. Однак художників від цього більше не стало. Навпаки — їх поменшало. У фотомистецтві спостерігається циклічність сплесків. 60-і, потім 90-і, ну, а зараз я чекаю, коли мине ще 30 років, і у фотографії почнеться нова хвиля. Проте під час цих сплесків більше художників не з’являється. Їх завжди мало. У Національній спілці фотохудожників України близько 800 членів. І якщо половину прибрати, то, по суті, нічого не зміниться.

Світ фотографів досить слизький — завжди є можливість підзаробити: зняти весілля, випускний чи попрацювати з депутатом. Років із десять тому я зняв одне весілля й опісля місяців зо три відвикав від цих штампів. Наші фотографи — це достатньо примітивні люди — вони навчилися заряджати плівку, брати гроші й задовольняти інтереси замовників. Тому на наших бігбордах так часто зустрічаєш повний несмак. Українці по природі своїй — художники. У наших співвітчизників якесь природнє чуття композиції. Фотографія — це мистецтво смаку. Мрія футурологів 60-х років про те, що світ перетвориться на велике село — здійснилася. Зараз можна публікувати свої знімки на всіх світових ресурсах. Сьогодні неважливо, де ти знаходишся. Головне — бути цікавим для куратора мистецтва. Я відчуваю те, що відходить… Я фотографую дім, а коли згодом повертаюся до нього — бачу, що він згорів. Сьогодні я сфотографував дерево, а через певний час його зрубали. Усі ці пейзажі, що змінюються, та люди, що відходять, — в усіх них є якийсь душевний щем, котрий відрізняє людину від нелюда.

Якось мені дістався стометровий рулон київської фототканини. На ній я збільшував багато світлин. Для того, щоб вони добре виглядали, я купив тасьму, якою оббивають труни, і на машинці пришив її на ці фотографії. Рамка на фото — це такий собі європейський підхід. Так народилася серія «Нестерпна радість буття». Фотографії я б учився у кінематографістів. Художник має пояснювати свої роботи. У Стародавній Греції художника, який не міг це зробити, виганяли з полісу практично на вірну смерть. Я розмальовував свої фотографії, тому що в 90-і роки плівка і папір для фотодруку були дуже низькоякісні. Щоб приховати все це — я їх розмальовував. Ці прийоми додавали творчості тактильних відчуттів. Коли я сьогодні зустрічаю свої розмальовані в такий спосіб фотографії двадцятирічної давнини, то переконуюся, що вони мають такий самий вигляд, як і знімки, зроблені на мобільний телефон та викладені в Інстаграм. На цифрову фотографію я перейшов усього рік тому. Ера плівки скінчилася. Сьо-

годні дешевше купити цифрову камеру, аніж возитися з плівкою. Чорно-біла фотографія показує внутрішню суть людини чи події. У ній оголюється те, що хотів сказати автор. Моє дитинство минуло у сувору хрущовську епоху. Треба було вистоювати по чотири години, щоб придбати дві півлітрові пляшечки молока. Мати віддала мене у дитячий садок, і я фактично там жив. Ночами я лишався на самоті у величезній спальні, де стояло близько сорока ліжок. Це породило в мені, в певному сенсі, шизофренічне уявлення про світ. У 90-і роки я жив у Петербурзі, де у мене була студія на Фонтанці. Там дуже жорстокі умови для життя. Усі захоплюються білими ночами, проте мало хто говорить про чорні днинки, коли сонце сходить усього на дві години і за вікном сильний мороз. Тому петербуржці ставляться до життя, як діти. Це породило унікальних митців. Одного разу моя собака зберегла життя режисеру Олександру Сокурову. На початку своєї кінематографічної кар’єри він був дуже

бідним документалістом і жив у комуналці. Якось у нього виникло бажання просто втопитися. Він стояв на місточку над Фонтанкою, роздумуючи, як то буде — тонути у цій брудній воді. У цей момент на нього накинулася моя собака і розірвала йому штани. Моя жінка потім їх зашивала. У 90-і роки я багато фотографував своїх знайомих. У ті часи все змінювалося так само швидко, як і в нас сьогодні, коли ми буквально за півроку змінили трьох президентів. Тому у людей 90-х було бажання залишитися на фотографіях. І знайти безкоштовних моделей для фото було легко. Я одягав їх в речі своїх мами та бабусі. У цьому одязі вони виглядали дещо дивнувато, однак все компенсувалося їх високою духовністю. Непрофесійність цих моделей видавали очі, тому я й одягав на них окуляри. Розпад СРСР був спланований зверху. Одна з причин полягала в тому, що тодішньому керівництву хотілося легалізувати годинники Rolex, побутову техніку Bosch, автомобілі Mercedes та інші радості життя, якими вони ак-

тивно користувалися. Адже напоказ їм доводилося ходити в радянському і показувати себе бідними — так би мовити ближчими до народу. Сильним світу того це набридло, і вони вирішили розвалити імперію, що почувати себе більш вільно. А Євромайдан — це водночас ініціатива звичайних людей і план дій, поданий зверху. Наш народ, як і сонце — йде на захід. СРСР знищував усе живе. Однак для культури це корисно. Трагедія загострює чуттєвість художника. І коли він бачить, що його оточує горе, — він пропускає це через себе і краще працює. Нижче на фото — карусель, що стоїть на Хрещатику. Вона оберталася буквально у двостах метрах від Майдану, коли на ньому були сутички і били людей… Мені подобається ера 20–40-х років, коли було свого роду воскресіння українства. Адже тоді на території України практично в кожному селі було, принаймні, по одному театру. Народ тягнуло до культури. А влада намагалася зігнати їх десь у полі на якісь чергові безглузді збори.

В одному дуже розумно зробленому пропагандистському радянському фільмі була дуже розумно показана різниця між радянським і європейським. Румунські солдати насправді відбудували Чернівці, а пізніше там з’явилися радянські солдати. І от у стрічці показується, як колонна обідраних радянських солдат йде центром Чернівців, де стоять будинки у стилі модерн. А за кадром при цьому звучить коментар: «Наші браві солдати увійшли до Чернівців — подивіться яка там розруха». Після цього бачимо чернівецьких дівчат у сонцезахисних окулярах та з мереживними парасольками від сонця, а за кадром знову лунає: «От у якій бідноті живеться тамтешній молоді». Радянська влада нав’язувалася системно. Наприклад, людям встановлювали правила, що на кожен будинок має бути лише один термометр. А у кожної родини має бути не більше одного фікусу. Радянська система, як і сучасне мистецтво, — промивала художникам мізки. Багато з них просто не могли прилаштуватися до цього абсурду й покінчили життя самогуб-

ством. Тоді сталася ціла хвиля самогубств, котру неможливо зупинити. Кладовища росли скоріше за заводи. Радянська влада цим чванилася. Полтава, де пройшло моє дитинство, більш імперська, ніж Київ. Якщо у столиці будівлі імперського стилю зустрічаються нечасто, то Полтава переповнена такою пафосною архітектурою. Полтава — це таке містечко, де хочеться жити. Це світ великих дерев, за якими практично ніхто не доглядає. Але саме в цьому і полягає їх краса — між ними можна блукати безкінечно. У цьому місті якимось дивним чином поєднується народна архітектура маленьких хаток з великими будинками, збудованими у стилі класицизм. Виглядає це дуже гармонійно. Київ — страшно провінційний. Полтава — це велике село, а Київ — це велика Полтава. У столиці немає творчого життя. Андріївський узвіз завалений кітчем, який з’їдає все. У цьому місті — зовсім небагато людей, котрі орієнтуються на високі ідеали. Нас мало… Міріади зірок у небі, а нас — практично немає…

Фото надані Едуардо Странадком

УК. 23

Ліна БОГОДИСТА, Тетяна КОВАЛЬЧУК

Жива енергія бандури Кобзарі та лірники завжди були носіями української самосвідомості. Кобзарство — виняткове явище не тільки української національної, а й світової культури, коріння якого губиться в історичних глибинах древньої Русі. Протягом століть кобзарство зазнавало змін і внутрішніх, і зовнішніх. Із плином часу воно вдосконалювалося, осучаснювалося, породжувало нові жанри. Але завжди об’єднуючим фактором кобзарства був музичний символ України — кобза, а в наш час — сучасна бандура. Нас, українців, в усіх куточках світу ідентифікують саме за бандурою, автентичною, неповторною, такою багатозвучною. Для Полтавщини бандура — інструмент, і поготів, особливий, бо народженими на цій землі є двоє геніїв-бандуристів — Федір Кушнерик та Володимир Кабачок

же протягом восьми років у Полтавській області проходить Відкритий регіональний конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка. За ці роки захід набував різних форм та змінював свою локацію (с. Петрівці, м. Миргород, м. Полтава) — це були й концертившанування В. Кабачка, великі Всеукраїнські урочистості та обласні конкурси. На жаль, були і такі роки, коли свято не проводилося. Але нині ця неймовірна за позитивною енергетикою мистецька подія популяризує національне мистецтво, відшукує та підтримує талановиту молодь, реалізовує творчий потенціал юних обдарувань, допомагає удосконалити методику навчання гри на бандурі. Задля перемоги у конкурсі діти ретельно готуються, поглиблено вивчають твори вітчизняної та світової класики, народної пісенної творчості, педагогічного та мистецького доробку свого відомого земляка, бандуриста, співака, етнографа Володимира Кабачка. Учасниками події є підлітки, а саме: учні старших класів музичних та спеціалізованих шкіл. Усі вони розподіляються за трьома віковими категоріями та змагаються за можливість називатися найкращими у двох номінаціях: «Бандурист-інструменталіст» та «Бандурист-вокаліст».

Слідкують за майстерністю гри на бандурі, визначають критерії оцінки цієї майстерності та вибирають найкращих завжди високопрофесійні члени журі. У 2011 та 2013 роках головою журі був завідувач кафедри бандури Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, професор, народний артист України — Сергій Баштан. Також до складу журі входили: доцент кафедри Дніпропетровської консерваторії імені М.І. Глінки, заслужений працівник культури України Світлана Овчарова, декан оркес трового факультету, старший викладач кафедри струнно-щипкових інструментів Донецької державної музичної академії імені

Члени журі Відкритого регіонального конкурсу бандуристів імені Володимира Кабачка (2013 р.)

Пам’ятні сувеніри конкурсу напоготові

Голова журі конкурсу — професор, народний артист України Сергій Баштан

Переможців нагороджує Геннадій Фесій, начальник управління культури Полтавської ОДА

С.С. Прокоф’єва Олена Сімонова Олена, викладачі Полтавського музичного училища імені М.В. Лисенка Наталія Тимощенко та Юлія Хниченко. 2013 року в конкурсі взяли участь понад 60 учасників із 10 регіонів України: Луганського, Вінницького, Хмельницького, Львівського, Дніпропетровського, Херсонського, Рівненського, Сумського, Житомирського та Полтавського. Переможці, за традицією, були нагороджені дипломами у кожній віковій категорії і номінації та отримали пам’ятні сувеніри. Відкритий регіональний конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка — це завжди свято, яке залишає гарні спогади. Приємно спостерігати за молодим поколінням, що не забуває про своє коріння та з великим задоволенням грає на питомо українському інструменті. У конкурсній залі завжди особлива атмосфера, тут кожен слухач самостійно може ознайомитися з автентичним мистецтвом, яке сьогодні успадкувала та розвиває талановита молодь.

ДОВІДКА Володимир Андрійович Кабачок (1892–1958) народився в с. Петрівці Полтавської області. Співав в архієрейському хорі у Полтаві до 1907 р. Освіту одержав у Полтавському музичному училищі (1907–1911), пізніше — у Московській консерваторії (1913-1917). Основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925–1934). Арештований в січні 1934 р., але після 4 місяців «за недостатньою кількістю доказів» був звільнений. Згодом проходив по справі колишнього учасника Полтавської капели І. Борця. Переїхав до Ленінграда, де створив капелу бандуристів «Експортлєса». Знову арештований у серпні 1937 р. Засуджений на 10 років колимських таборів. У 1944 р. — солістбандурист Ташкентській філармонії. У 1945 р. — повернувся до Києва. Викладав у Київському музичному училищі, згодом — і в консерваторії. Створив перше тріо бандуристок. У 2005 р. — відкрито пам’ятник Володимиру Кабачку в с. Петрівці Миргородського району. 3 2006 року на Полтавщині започатковано Відкритий регіональний конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка для учнів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів (шкіл естетичного виховання), середніх спеціалізованих музичних шкіл та студентів вищих мистецьких навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Співзасновники Конкурсу — Управління культури Полтавської ОДА, Обласний методичний кабінет навчальних закладів мистецтва та культури, Полтавське музичне училище імені М. В. Лисенка. Володарка Гран-прі

УК. 25

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фотографії автора

Архітектурна спадщина Полтавщини

Полтава. Панорама зі стародавнього Городища (Іванової гори) в бік Хрестоздвиженського монастиря

ДОВІДКА Полтавська область лежить на південному сході Лівобережної України. Термін «Полтавщина» як історико-географічне й етнографічне найменування частини регіону Лівобережної України у минулому поширювався на значно більшу площу, ніж тепер, асоціюючись із колишньою Полтавською губернією Російської імперії (1802–1920 рр.). Порівняно з нею територія теперішньої Полтавської області є набагато меншою внаслідок віднесення значних периферійних теренів до складу сусідніх областей — Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Дніпропетровської, Черкаської. Сучасна Полтавщина обіймає історичні землі Середньої Наддніпрянщини та південної частини Лівобережної України. З Х ст. ці терени частково входили до складу Київської Русі, а саме — Переяславської землі. Вони були прикордонням Русі на межі з Диким Полем. Після татаро-монгольського погрому місцевість спустошилася і лише у кінці XVI ст., за Польсько-Литовської Речі Посполитої, розпочинається друга українська колонізація цих країв. До національно-визвольної війни 1648–1654 рр. більша частина Полтавщини належала князям Вишневецьким, великим магнатам Байбузам, Конецпольським та іншим. Після утворення гетьманської держави ці терени обійняли полки Полтавський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський. Після ліквідації української автономії в 1782 р. і кількох реформ адміністративнотериторіального устрою у 1802 р. утворили Полтавську губернію, значну частину якої посідає нині Полтавська область.

Такою Полтава була 200 років тому, коли її зробили губернським містом. Вигляд Полтави від Садової площі через Мазурівський яр. Кольорова літографія за гравюрою Г. Стадлера початку ХІХ століття

Архітектурна спадщина Полтавщини показує хронологічні періоди української історії лише останніх трьох сторіч: вона представлена пам’ятками, не давнiшими кiнця XVII ст. Монументальна мурована архітектура на Полтавщині започаткована в другій половині XVII ст. і пов’язана з національно-державним відродженням України після національно-визвольної війни 1648-1654 рр.

C Хрестоздвиженський собор Полтавського Хрестоздвиженського монастиря, збудований протягом 1689–1756 років. Його спорудженням опікувалися послідовно гетьмани Іван Самойлович, Іван Мазепа, полтавські полковники Іван Іскра та Василь Кочубей

аме тоді у містах і монастирях почали зводити монументальні храми. Фундаторами здебільшого виступала козацька старшина (гетьмани, полковники, значно рідше — церковні ієрархи), яка зосередила в своїх руках політичну владу та економічні ресурси краю. Найвизначнішим явищем в історії української культури стала архітектура українського відродження другої половини XVII – першої половини XVIIІ ст. та її останній етап — архітектура бароко другої половини XVIIІ ст. Вибухоподібна динаміка розвитку містобудування і монументальної мурованої архітектури в ці періоди дала такі визначні ансамблі як Лубенський, Мгарський і Полтавський Хрестоздвиженський монастирі, собори у Полтаві, Пирятині, церкви у Лютеньці, Великих Сорочинцях. Органічний розвиток архітектури на Полтавщині, як і скрізь в Україні, був обірваний після більшовицького перевороту 1917 р. При цьому сакральна архітектура була взагалі заборонена й почала відроджуватися тільки після здобуття державної незалежності України в 1991 році.

Загалом, на сьогодні найцiннiшими серед архітектурної спадщини краю є ансамблi й окремi пам’ятки українського вiдродження i бароко та класицистичнi споруди в Полтавi й деяких iнших мiстах. Збереглися історичні середмістя Полтави, Лубен, частково — Диканьки й Миргорода, палацово-паркові (Хомутець, Березова Рудка) і монастирські (Мгар) комплекси. В області на державному облiку перебуває 199 пам’яток архітектури й містобудування, з яких понад 50 — загальнодержавного значення. Є понад 300 виявлених об’єктів культурної спадщини за видом «архiтектури». До затвердженого Урядом Списку iсторичних мiст i селищ увiйшли: Велика Багачка, Гадяч, Диканька, Зіньків, Козельщина, Кременчук, Лохвиця, Лубни, Миргород, Опішня, Пирятин, Полтава, Хорол. Найзначнішим осередком архітектурно-містобудівної спадщини є обласний центр, у якому представлені всі види, типи і категорії пам’яток (34 % всіх пам’яток області). На базi комплексiв нерухомої культурної спадщини в регіоні створено три заповiдники, деякі з них показані на цих світлинах.

Іконостас собору Хрестоздвиженського монастиря в Полтаві, відтворений місцевими майстрами у 2010 році. Первісний іконостас вирізьбив у 1772 році славетний на Лівобережжі різьбяр з Осташкова Сисой Шалматов. Той іконостас большевики порубали і спалили у 1933 році «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона» — ці слова з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського прикрашають фриз Білої альтанки, яка стоїть на місці наріжного бастіона колишньої Полтавської фортеці в центрі міста

Неподалік Білої альтанки — садиба Івана Котляревського, відтворена у 1969 році з нагоди його 200-річного ювілею

Будинок Полтавського губернського земства 1903–1908 років архітектора Василя Кричевського (нині — Полтавський краєзнавчий музей) та кубістичний пам’ятник Тарасові Шевченку 1926 року роботи Івана Кавалерідзе

Успенський собор у Полтаві, відтворений у приблизних архітектурних формах протягом 2000–2004 рр. з некоректним використанням проекту, розробленого полтавськими архітекторами В. Трегубовим, О. Бєлявською та С. Шпікою

Полтава, Кругла площа. Постамент монумента Слави, спорудженого у 1806–1811 рр. за проектом архітектора Тома де Томона на відзнаку Полтавської битви 27 червня 1709 року. Кубічний постамент із червоного полірованого граніту має литі бронзові прикраси, що несуть важливе ідеологічне навантаження: на північно-східній і південно-західній гранях — римська військова арматура: кіраса, панцир, щити, прапори, колчани і списи тощо. Все це виконано високим рельєфом і розраховано на ефектну світлотінь при бічному сонячному освітленні. На південно-східній та північно-західній гранях — однаково строгі, майже графічні тридільні композиції також із римською атрибутикою: у центрі — велике бронзове кільце у вигляді змії, що тримає себе за хвіст, так зване «кільце повернення» — символ вічності й повторюваності світу, присутній в античній міфології. Обабіч кільця — фашинні пучки з лікторськими топірцями і стрілами. Згідно з проектом Тома де Томона стріли й топірці слід було змонтувати оберненими вниз — ця алегорія аналогічна мечам, оберненим до землі, тобто має символізувати завершення військових дій. Але при будівництві монумента було зроблено навпаки, мабуть тому, що в цілому композиція постаменту має символізувати мілітарний дух та військову доблесть. У кільці на південно-східній грані бронзовими накладними літерами позначена дата Полтавської битви — «июня 27-го 1709 года». На протилежній грані в кільці текст: «Окончен в 1809 году», що не відповідає дійсній даті завершення монумента — 1811 року. Тож брехня і показуха, органічно притаманні Російській імперії, знайшли собі гідне місце і тут

Сампсоніївська меморіальна церква на полі Полтавської битви, збудована в 1852–1856 рр. вірнопідданим коштом українського дідича Йосипа Судієнка на виконання заповіту російського імператора Петра I (!). Нині це складова Державного iсторико-культурного заповiдника «Поле Полтавської битви». Його створено постановою ЦК КПУ i Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 31 березня 1981 року на площi близько 300 гектарів. Включає, крім цієї церкви, музей, братську могилу росiян, пам’ятники росiянам, шведам, Петру I, а також обелiски в мiсцях польових фортифiкацiй

Інтер’єр Сампсоніївської церкви

«Час лікує рани». Полтавський архітектор Валерій Трегубов (1951–2012) біля ротонди-каплиці, збудованої за його проектом у 2009 році в пам’ять усіх полеглих на полі Полтавської битви Пантелеймонівська церква у Полтаві, збудована у 2000 р. за проектом архітекторів В. Трегубова та О. Бєлявської

Вознесенська церква у с. Пушкарівка (нині м. Полтава), споруджена 1762 року коштом полтавського полковника Івана Черняка. Поблизу цієї церкви, згідно з місцевими переказами, була похована дочка Василя Кочубея, з якою пов’язане останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи — Мотря Кочубеївна, котра, нібито, доживала віку в монастирі

Троїцька церква в Диканьці споруджена 1780 року коштом власника маєтку надвірного радника Павла Васильовича Кочубея. Його разом із дружиною поховано під правим крилосом церкви. Згідно з місцевими переказами, з цією церквою пов’язані події, описані Миколою Гоголем у повісті «Ніч перед Різдвом» Миколаївська церква у Диканьці була садибною в маєтку Кочубеїв. Першу дерев’яну Миколаївську церкву на цьому місці спорудив у другій половині XVII століття Леонтій Кочубей, наступну — в 1754 році Павло Васильович Кочубей. Мурована церква, що існує нині, споруджена 1794 року за проектом архітектора М.О. Львова. У 1851–1852 роках її перебудували, влаштувавши під нею родинний склеп Кочубеїв

Інтер’єр залу головного будинку садиби Гоголів. Псевдоготичні форми дверей, вікон і вітражі зроблені за малюнками самого Миколи Гоголя Село Гоголеве — колишня Василівка. Батьківська садиба Миколи Гоголя, відтворена 1984 року до 175-рiччя вiд дня його народження. Тепер тут Національний музей-заповідник площею близько 40 гектарів. Включає будинок батькiв (на фото) з музейною експозицiєю в 10 залах, меморiальний флiгель, альтанку, грот, сад, ландшафтний парк зі ставками Знаменитий Сорочинський іконостас виконано на початку 1730-х років (орієнтовно в 1732 році) майстернею Василя Реклінського. Високий, семиярусний, він займає всю ширину храму (23 метри) і складається з головного іконостасу та двох іконостасів у бічних вівтарях. Загальна композиція налічує понад 100 ікон. У кожному з трьох іконостасів, що мають симетричну структуру, є царські врата і по двоє дияконських дверей. Іконостас відзначаться багатством орнаментального різьблення й декоративною насиченістю малярства. Найвищою майстерністю відзначаються ікони намісного ряду — «Богородиця», «Спаситель», «Покров Богородиці», «Трійця», «Зішестя Святого Духа», а також «Св. Уляна» і «Пророк Даниїл» — тезоімениті святі гетьмана і його дружини, яким надано рис портретної схожості з замовниками Спасо-Преображенська церква у с. Великі Сорочинці зведена коштом миргородського полковника, згодом гетьмана України Данила Апостола як фамільний храм-усипальниця. Будівництво розпочалося наприкінці 1718 року, а в 1725 році будівля була в цілому вивершена. Освячено церкву 1732 року, а 1734 року тут було поховано фундатора. 1809 року тут охрещено майбутнього великого письменника Миколу Гоголя

Панорама ансамблю Мгарського монастиря. Засновниками монастиря у 1624 році були Ісайя Копинський, майбутній київський митрополит, та княгиня Раїна Вишневецька (Могилянка) — сестра знаменитого Петра Могили і мати Ієремії Вишневецького. Тарас Шевченко в повісті «Близнецы» оповідає старовинну легенду про заснування монастиря: княгині Вишневецькій приснився сон, нібито вона була в раю, але її звідти вивели янголи і сказали, що вона зможе потрапити до раю тільки тоді, коли власним коштом збудує храм Божий на своїх землях поблизу Лубен, на Мгарській горі. З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим архімандритом цього монастиря був відомий церковний діяч, майбутній святий Православної церкви Іоасаф Горленко (1705–1754). 1663 року тут жив як простий чернець під іменем Гедеона син Богдана Хмельницького Юрій, котрий був змушений зректися гетьманства. Цей монастир знаменитий також тим, що в ньому поховані два Константинопольські патріархи — Афанасій Пателарій (у 1654 році) та Серафим Анін (у 1779 році), а також Київський митрополит Йосиф НелюбовичТукальський (у 1676 році)

Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря будувався з перервами протягом 1684–1692 років за проектом Іогана-Баптиста Зауера, славетного архітектора з Кракова, німця за походженням, котрий приїхав в Україну з Вільнюса. Зразком для собору слугував побудований незадовго до цього І.-Б. Зауером собор Троїцького монастиря в Чернігові. Цей взірець будівничим указав сам фундатор, гетьман Іван Самойлович, але застеріг, що споруда розмірів Троїцького собору буде «завеликою махиною для місця Мгарського». Відтак гетьман дав точні розміри нового собору: довжина 57 ліктів, ширина 37 ліктів, висота 63 лікті. Зараз очевидно, що габарити будівлі гетьман визначив правильно: Мгарський собор ідеально вписався в ландшафт Вітряк у Гоголевому

Собор Різдва Богородиці у Пирятині, збудований 1781 року на замовлення полкового осавула А. Ільченка Садибний будинок Котляревських збудований 1805 року за проектом архітектора Миколи Львова у Вишняках під Хоролом. У 1845 році там побував Тарас Шевченко Палац у Березовій Рудці під Пирятином. Тут у родині Закревських неодноразово бував Тарас Шевченко

УК. 31

Тетяна НІКОЛАЄВА

Втрачена спадщина художника Івана Дряпаченка Цикл статей, присвячений українському художнику і графіку І. К. Дряпаченку (1881—1936), розпочатий УК в № 12, 2013, продовжується. Цього разу мова піде про сумну долю мистецького доробку художника, дві його живописні роботи, що потрапили до збірки Харківського художнього музею у 1930-ті роки та їх колишнього власника Юрія Білокобилу

Ще за життя Івана Кириловича Дряпаченка у 1906 р. з його творами стався прикрий випадок. Перед виїздом до Петербургу на навчання, він відправив на адресу Академії мистецтв пакунок із своїми літніми роботами для звітної виставки. Але багаж був загублений на Московсько-Курській залізниці. Восени, коли Іван Дряпаченко прибув до північної столиці, виявилося, що пакунок з його творами, вагою 2 пуди (приблизно 32 кг), до Академії не дійшов. Був судовий позов до Московсько-Курської залізниці. Роботи художника адміністрація Академії мистецтв оцінила в суму 1225(!) карбованців, але залізниця давала згоду сплатити тільки 80. Ця історія дуже погано плинула на митця. У листопаді того ж року двадцятип’ятирічний художник захворів на туберкульоз і, отримавши відпустку, вирушив на Кавказ. З осені 1906 до осені 1909 року він перебував на лікуванні в сухумських санаторіях «Гульрипш» та «Агудаера», повертаючись час від часу до Василівки, Петербурга і знову до Сухумі. Не зважаючи на хворобу, Іван Дряпаченко плідно працював. 1907 року ним було створено двадцять сім краєвидів Кавказу (околиці Сухумкале), які демонструвалися того ж року на Звітній виставці учнів Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі. 1908 року під час перебування у Сухумі він створив ще дев’ять робіт. Серед них: «Дівчина-мінгрелка», «Краєвид на гори поблизу Сухумі» та етюд

К. Дряпаченко. Берег Чорного моря біля Сухумі. Етюд. 1908. п., о. 34х52

«Берег Чорного моря біля Сухумі». Доля вище згаданих творів, окрім останнього, невідома. У постійній експозиції Харківського художнього музею знаходяться дві роботи художника раннього періоду творчості — «Портрет батька» (1913) та етюд «Берег Чорного моря біля Сухумі» (1908, ХХМ). На жаль, етюд не має авторського підпису. Згідно з архівними документами ЦДАМДМ України, 1908 року етюд демонструвався на Звітній виставці учнів Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі. На детально виконаному першому плані можна побачити все, що винесло з прибоєм на берег моря. Це і череп якоїсь тварини, і камені, й уламки дерев тощо. На другому плані у далеч прямує, вздовж берега, валка волів, яку супроводжують люди. А замикає простір морського пейзажу гірська гряда на обрії. «Берегу моря» притаманні риси декоративного пленеризму школи Куїнджі. Звідси панорамність, видовищність і живописна звучність колориту», — зазначає завідувачка відділом дореволюційного мистецтва Харківського художнього музею Ольга Денисенко. Також, за даними ЦДАМЛМ України, до 1937 року етюд «Берег моря біля Сухумі» (1908, ХХМ) був власністю Ю. К. Білокобили (Київ). Після смерті Івана Дряпаченка у 1936 році «багато його картин, портретів, ескізів, малюнків, бібліотека, особистий архів — були продані родичами за безцінь приватній особі, жителю

сусіднього [з Василівкою — рідне село художника] села Юрки — Ю. Білокобилі, який без зволікань почав перепродувати живописні роботи через комісійні магазини Києва, Харкова та ін. міст», — так писав у своєму дослідженні 1960-х рр. учень І. Дряпаченка, теж художник, Анатолій Терещенко (1900−поч.1990-х). Нагадаємо, у 1920−1923 рр. він брав уроки малювання у Івана Дряпаченка. Інший дослідник Борис Литовченко (1928 р. народ.) не знав І. К. Дряпаченка особисто (у 1936 році, коли художник помер, малому Борису було 8 років), але теж присвятив своє життя популяризації творчості талановитого земляка з Полтавщини. У листі 1968 р. до письменника Антона Комашки він висловився щодо подій 1936 р. більш емоційно: «Твори Дряпаченка після його смерті попали до рук студента Харківського художнього інституту Білокобили Юрія Кузьмича, який був постійним відвідувачем Дряпаченка, багато привозив творів Дряпаченка до Харкова на виставки, до інституту, про що стверджують працівники музею Харкова (худож.)… чи міг він [Дряпаченко] заповідати свій багатющий доробок якомусь одному із музеїв, про це я не знаю. Але якщо це була така заповітна, то корисливість людей, що жили в будинку художника взяла верх над розумом і вони продали все цьому Білокобилі Ю.К., про що стверджує дружина студента Білокобили Ю.К. За словами цієї жінки, Білокобила Ю.К. частину творів продав в українські музеї (до 10 робіт в Київський музей), решту — в інші музеї, а то здавав в комісійні магазини і т.д. Таким чином ця людина допомогла поховати художника не тільки фізично, але й духовно». Достеменно відомо, що в столиці ані в Національному художньому музеї України, ані в Київському державному музеї російського мистецтва жодної роботи І. К. Дряпаченка немає. Дивовижний за силою духовності і любові до рідної людини портрет батька художника — Кирила Федоровича Дряпаченка — до того, як потрапив у 1938 році до Харківського художнього музею, теж перебував у власності Ю. К. Білокобили, а ще раніше у Н. І. Черненко. Портрет має підпис художника й експонувався 1915 року на Весняній виставці в залах Академії мистецтв у Петербурзі. Репродукція картини була опублікована у журналі «Солнце России» (№ 6, 1915). «Портретованого зображено в інтер’єрі помешкання, де художник майстерно передає колорит приглушеного кімнатного середовища. Орнаментальне предметне оточення свідчить

К. Дряпаченко. Портрет К. Ф. Дряпаченка, батька. 1913.п., о. 80х59

про прихильність художника до стилістики модерну», — вважає Ольга Денисенко. Але що сталося з іншими творами художника, які потрапили до Юрія Білокобили? Обидва дослідники творчості І. К. Дряпаченка одностайні. «Під час гітлерівської окупації значна частина творів Дряпаченка, що збереглася у Білокобили, опинилася в руках німецького коменданта Кітліца і була ним вивезена до Німеччини», — стверджував Анатолій Терещенко. А Борис Литовченко, у вище згаданому листі до Антона Комашки, додає: «…барон Кітліц натрапив на останки скарбів із спадщини художника Дряпаченка і під силою загрози забрав все і вивіз до Дрездена. Під час нальоту американської авіації цей мародер загинув внаслідок вибуху бомби, яка потрапила в ешелон, в котрому він їхав чи вже на Україну, чи ще в Німеччину з цим грабунком. Але телеграма з таким повідомленням прийшла в комендатуру, де він служив (Козельщина на Полтавщині)». Крім А. Терещенка і Б. Литовченка, пошуками інформації про втрачені твори художника займалися у 1930-1940-ві роки письменники Олесь Гончар та Дмитро Косарик, які знали його особисто (щодо О. Гончара, то мова про нього й І. Дряпаченка піде у наступній публікації «УК»). А Дмитро Косарик у статті «Трагедія таланту», присвяченій художнику писав: «У 1937 в селі Юрках дружина одного ки ївського студента-художника Приська Гладка показала мені цілу скриню зібраних картин покійного українського художника Івана Кириловича Дряпаченка». Машинопис цієї статті середини ХХ ст. зберігається у ЦДАМЛМ України. У пошуках даних про барона фон Кітліца, автор звернулася до Полтавського обласного архіву. «Велика кількість документів довоєнного та воєнного періоду втрачена у зв’язку з тимчасовою окупацією території Полтавської області фашистськими загарбниками (1941–1943 рр.)», — повідомляється у відповіді. Даних про коменданта Козельщини в цьому архіві немає. Можливо, є в архівах Німеччини? Це питання залишимо поки відкритим. На сьогодні можна стверджувати, що переважна частина творчої спадщини митця втрачена. Щось розпорошено у приватних збірках. Державні ж колекції шести українських і семи російських музеїв, а також Могильовського обласного краєзнавчого музею ім. Е. Р. Романова містять поодинокі шедевральні приклади таланту та майстерності українського художника і графіка Івана Кириловича Дряпаченка. УК. 33

Із полтавських плеяд Марія Башкирцева (1858–1884) Талановита дівчина-художниця з полтавського села Гайворон, автор знаменитого «Щоденника». За свої неповних 26 років створила немалий доробок картин, поезій

Катерина Білокур (1900–1961) Знана майстриня народного декоративного живопису. Її роботи, а це в основному квіти, які малювала з натури, поєднуючи весняні й осінні в одне цілісне бачення світу, відомі далеко за межами України. Пабло Пікасо сказав про неї: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

Самійло Величко (1670–1728) Український літописець та історіограф. Канцелярист, наближений до В. Кочубея. Автор першого систематичного викладу історії української козацької держави

Раїса Кириченко (1943-2005) Видатна українська співачка, Герой України, Заслужена артистка України, лауреат державної премії ім. Т.Г. Шевченка. «Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня»…

Леонід Глібов (1827–1893) Відомий український байкар, поет, журналіст. «На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б’є — Затим що сила є...»

Микола Гоголь (1809–1809) Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі. Гоголь — це «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Ревізор», «Вій», «Мертві душі»... Євген Гребінка (1812–1848) Українсько-російський письменник, автор байок, ліричних поезій, прозових творів, один з організаторів вітчизняного літературного процесу. «З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх — крий нас боже!» Є. Гребінка Олександр Засядько (1779–1837) Генерал-лейтенант артилерії, конструктор пускових станків для залпового ракетного вогню, винахідник запалювальних ракет і ракет розривної дії, піонер використання їх у військових цілях. Ім’ям 3асядько названий кратер на Місяці

Оксана Іваненко (1906–1997) Українська письменниця, перекладачка. Автор казок, оповідань, повістей, біографічних романів

Іван Кавалерідзе (1887–1978) Український скульптор, кінорежисер і драматург. Близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів

Володимир Короленко (1853–1921) Видатний український і російський письменникдемократ, прогресивний громадський діяч, В.Г. Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей та оповідань, художніх нарисів, чотиритомної «Історії мого сучасника», як критик і публіцист. Деякі твори В.Г. Короленка можна поставити поряд із найвизначнішими досягненнями світової літератури Василь Капніст (1758–1823) Поет, драматург, освітній і громадський діяч, намагався вивести Україну з-під ярма Російської імперії

Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) (1897–1941) Учений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон». Його іменем названо кратер на зворотній стороні Місяця й малу планету Сонячної системи, трасу, по якій ракета з людиною вперше досягла Місяця, вулиці в Україні й Росії, на мисі Канаверал (США) встановлений пам’ятник Кондратюку

Іван Котляревський (1769–1838) Письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв’язки з декабристами. Його поема «Енеїда» стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою Микола Лисенко (1842–1912) Композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч («Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Ноктюрн», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький») Панас Мирний (Рудченко) (1849–1920) Корифей української прози, драматург: «Наші сльози гіркі перелили ми в сумні приповістки, Наші муки нелюдські зв’язали із муками миру»

Симон Петлюра (1879–1926) Державний, політичний діяч, публіцист, організатор українських збройних сил, Головний Отаман Військ УНР, голова Директорії УНР, борець за Українську державну незалежність. Убитий агентом НКВС у Парижі

Іван Піддубний (1871–1949) Український Геракл. Спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк). Жахливого 1937 року, обурившись через те, що паспорт громадянина СРСР виписали на ім’я «Ивана Поддубного, русского», він довго набридав міліції, щоби паспорт виправили. Потім чемпіон власноруч виправив прізвище на «Піддубний» і в графі «національність» написав «українець»

Олена Пчілка (Ольга Косач) (1849–1930) Українська письменниця, перекладачка, фольклористка, етнограф, відома публіцистка, видавець, талановитий педагог, активна громадська діячка. Мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова

Віра Роїк (Сосюрко) (1911–2010) Герой України, член Спілки художників СРСР, Національної спілки журналістів України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, почесний член Товарства вчених Криму. Створила кримську школу українського вишивання

Олександра Селюченко (1921–1987) Керамістка, народна майстриня, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників України. Понад 1000 творів кераміки, 300 аркушів замальовок орнаменту

Григорій Сковорода (1722–1794) Мандрівний філософ, видатний просвітительгуманіст, поет, педагог. «Світ ловив мене, та не впіймав» Г. Сковорода Валерій Трегубов (1951–2012) Кандидат архітектури, доцент, завідувач кафедри основ архітектури ПНТУ ім. Ю. Кондратюка, членкореспондент Української академії архітектури, голова регіонального відділення Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара, лауреат премії імені Самійла Величка

Віра Холодна (1893–1919) Актриса німого кіно, яка увірвалася в кінематограф зненацька і стала зіркою миттєво. Знімалася у фільмах під режисурою Є. Бауера, П. Чардиніна та ін.

Григір Тютюнник (1931–1980) Письменник-прозаїк. Живописець правди, за словами Олеся Гончара. «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті» Г. Тютюнник Володимир Білоус (1937–2014) Лубенський фотохудожник, літературознавець, член Національної спілки фотохудожників України, Національної спілки журналістів України, лауреат премії ім. Володимира Малика

Марія Чурай (Маруся Чурай, Чураївна) (1625–1653) Легендарна українська народна співачка і поетеса. Марусю традиційно називають «дівчиною з легенди», оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Автор відомих пісень: «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Засвіт встали козаченьки»...

Олександр Білаш (1931–2003) Композитор, народний артист України, Герой України, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, народний артист СРСР, автор громадянсько-патріотичних, ліричних, жартівливих пісень, романсів, пісень-дум, пісень-балад, опер, моноопер, цілої низки оперет, симфонічних творів, музики до багатьох вистав та кінофільмів

Олесь Гончар (1918–1995) Одна з найвизначніших постатей у світовій літературі ХХ ст. Також відомий як громадський діяч. У 1959–1971 рр. був головою Спілки письменників України, із 1959 р. — секретарем правління Спілки письменників СРСР, членом Всесвітньої ради миру. Редактор журналу «Всесвіт», визнаний Міжнародним біографічним центром (м. Кембридж) «всесвітнім інтелектуалом»

Платон Майборода (1913–1989) Композитор, народний артист УРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка, народний артист СРСР («Рідна мати моя», «Якщо ти любиш», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс»)

Георгій Майборода (1913–1992) Український радянський композитор, народний артист СРСР (1960), депутат Верховної Ради УРСР 7–9 скликань, брат композитора Платона Майбороди («Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий», «Запорожці») УК. 35

Руслан ОНОПРІЄНКО

як стан культурної дійсності

Полтава видається провінційним містом. Життя його мешканців неквапливе і нічим, на перший погляд, особливим не вирізняється. Така собі спокійна місцина. Без яскравих подій, без цікавих поворотів. Хтось, звичайно, зауважить, що стереотипам тут не місце. Але, але… Зрештою, на кожне правило доводиться шукати антитезу

а початку 90-х років з ініціативи полтавських медиків Андрія Боркунова та Анатолія Волика на світ з’явився гурт із парадоксальною назвою «Онейроїд». У перекладі з грецької цей термін означає змінений стан свідомості з напливом сновидних візій, фантастичних переживань, які, на відміну від галюцинацій, мають завершений сюжет і цілісний зміст. Один із симптомів шизофренії. «Шизофренія» виявилася музичним стилем,

що поєднав у собі психоделічний рок з автентикою українського життя. За 20 років «підпільного» існування колектив кілька разів змінював свій склад, але ніколи — оригінального звучання. Таке враження, ніби їхня історія не потребувала іншого сюжету, крім того, що випав на долю гурту. От якраз про це «Українська культура» і вирішила поговорити із лідером команди Андрієм Боркуновим. А заодно з’ясувати для себе, чим підживлює свою енергію полтавський рок-н-рол.

УК. Звідки у людини, яка професійно вивчала медицину, потреба реалізовувати себе в середовищі музичних вібрацій? Якщо ретроспективно, то коли почали займатися музикою, ми з Анатолієм Воликом (другим творцем групи) якраз вступили до медінституту. Так що процес вивчення медицини і музики йшов паралельно. 1992 року це була ще радянська медицина, і ми розуміли (ну, може, відчували), що творчо реалізуватися в ній важко, практично неможливо. Це усе ж таки ремесло, а в музиці ми були вільні й могли рухатися в будь-якому напрямку — ніхто нам не вказував, що потрібно робити. Це як малювати картину — повний креатив у відсутності (і це головне!) соціального замовлення! У цьому напрямку ми рухаємося й донині.

УК. Фестиваль «Червона Рута» якось допоміг гуртові в плані просування вашої музики? «Червона рута» дуже допомогла! У ті часи (1995–98 рр.) переважна більшість молодих музикантів пройшла саме через цей фестиваль. Деякі групи створювалися прямо перед ним, як,

УК. У який момент ви вирішили, що варто пе-

рейти від «сольних» вуличних концертів до більш професійної діяльності у якості музиканта? Насправді, все сталося природно: спочатку ми почали збиратися у мене чи у Толика для репетицій; потім з’явилася можливість репетирувати в різних місцях: у підвалах будинків і дитячих садків, у медінституті, в будинках культури, профтехучилищах. І тільки минулого року ми зробили власну студію — репетиційну базу «Оней», я думаю, кращу в місті! Нам у минулому так не вистачало гарної бази, де одночасно можна репетирувати і якісно записувати музику одразу на 16 каналів. Тепер така можливість є, і вона доступна будь-якому колективу нашого міста і нетутешнім музикантам за мінімальні гроші. Адже буває так, що хороші теми придумуються на репетиціях, тому їх одразу треба зафіксувати. Ми ж ноти не записували, половина музикантів у нас взагалі не мають музичної освіти. Ми так близько 8-и альбомів втратили! А з приводу концертів — так на початку (та й зараз в основній масі) ми їх самі й організовува ли. До речі, перший «клубний» концерт у місті з дрес-кодом і фейс-контролем ми зробили 1993 року! Зняли кафе-скляшку, завезли апаратуру, поширили квитки через знайомих (35000 купонів коштував), закрили вхід для інших відвідувачів, пускаючи тільки своїх, і провели панк-фестиваль «Майбутнього немає!»

УК. Ви із самого початку вибрали звучання,

характерне для панк-року. Потім відбулися певні метаморфози, що вплинули на стилістику гурту. Чим були продиктовані ці зміни? Коли не вмієш грати — грай панк! Цим фактором і був зумовлений вибір стилю, плюс фонтан енергії, який з нас пер! Потім навчилися трохи, та й музиканти з освітою в групі почали з’являтися. Тепер ми вийшли на рівень виробництва пісень у стилі «Онейроїд» :).

наприклад, ТНМК — на «Червоній Руті» в Харкові — ми вже грали п’ятий рік, а їм був десь місяць. Я взагалі вважаю, що «Червона Рута» 1998 року була піком всього руху. Ми тоді не стали фіналістами, на відміну від того ж ТНМК, тому й дізналися ви про наше існування через 16 років (це я до того, що просування музики цим фестивалем належало тільки тим групам, які пройшли у фінал або тим, у кого були продюсери). Що б потрапити в Харків ми пройшли регіональний відбір 1997 року в Кременчуці — що б ви могли розуміти ситуацію — тоді тільки в жанрі рок-музика, де ми зайняли 1-е місце, брало участь більше 70 колективів! І це тільки в Полтавській області! Переважна більшість груп, які не потрапляли в телевізор, після цього розпадалися — не отримавши одразу визнання і славу, люди починали займатися звичайним життям і зникали з нашого поля зору назавжди, розчинившись у побуті...))). Ми ж рухалися далі і пережили і сам фестиваль, і безліч інших (за типом Мазепа-фесту), перебуваючи в паралельній реальності андеграунду...

УК. Дискографію гурту завжди складали

альбоми, де «мовою» пісень була російська. Альбом «Ходень» є винятком. Що стало поштовхом до запису «інакшої» платівки? З приводу мови. 1992 рік. Совок зник тільки на папері. Ми жили в російськомовному середовищі, закінчили російськомовні школи і медучилище, відслужили в радянській армії (я на території Росії) і не відносили себе до україномовного середовища. Усе це було наслідком русифікації — у Полтаві на 38 шкіл було тільки 2 українських! Плюс начальники і всякі бюрократи від влади відразу заговорили українською, а ми були панками, тобто контркультурою! Та й Толик, автор усіх наших текстів писав російською. Ситуація почала змінюватися якраз у період «Червоної Рути» — співати там можна було

тільки українською! Спочатку Толик перекладав пісні з російської, потім почав писати українською, мені дуже сподобалося співати нею, бо вона дуже мелодійна, якась більш глибока і рідна (ну, це я потім зрозумів). А зміни у ставленні до мови сталися після 2004 року, після революції. Ми почали більше співати українською, що і вилилося в альбом «Ходень». До речі, слово вигадане нами. Однак, це не означає, що ми перейшли повністю на українську: наступний наш альбом «Наташа Атомний Бог» вийшов у квітні цього року російською. А наступний альбом (реліз — осінь 2014) «Mobile goo» російсько-англомовний. Зараз працюємо й опробовуємо на концертах два україномовних релізи — «ПалиВО!» і «Майдан Розрита Могила».

УК. Крім, власне, музики гурт також займа-

ється реалізацією різних мистецьких проектів. Це спроба розширити свою присутність у культурному просторі чи, можливо, тут існує якась інша причина? Сам «Онейроїд» і наша організація «Онейропромогруп» є одними з найдавніших івент-двигунів арт-тусівки. Це в основному концерти — ось як зробили тоді «Майбутнього Немає!», так і не зупиняємося :). Хоча й поетичні вечори та художні виставки ми починали робити ще з 1997 року в першому у Полтаві арт-кафе «Парсуна». Зараз все регулярно проходить в пабі «Сто доріг», «Музабарі» і на Кадетаріумі. Ми є співорганізаторами фестивалю «Рок-н-болл» — на нього вдалося запросити торік групу «АукцЫон», що взагалі унікально для нашого міста. Просто ми вбудовані в арт-простір нашого міста давно і безповоротно.

УК. Що чекає на «Онейроїд» з огляду на перебування гурту в умовах андеграунду, і що повинно відбутися, щоб цей стан, врешті-решт, залишився в минулому? Ми вже давно безперервно виробляємо Онер-контент: Волик, є, на мою думку, одним із кращих поетів української сучасності (але він теж в андеграунді, і з його поезією мало хто

знайомий, адже тексти «Онейроїда» складають лише малу її частину, десь 1/6–1/10), продовжує постійно продукувати онейросмисли — у нас текстів на 3 альбоми наперед, найближчий україномовний — «По Ворсклі межа». Ми придумуємо пісні, зараз — альбом на рік, плануємо записати старі, не записані пісні та альбоми, починаючи з найперших, — це близько 10-и, плюс — спільні проекти з іншими групами, з українськими автентичними піснями. Загалом хочемо створити на базі «Онея» Онероченнел з арт-інтернет-каналом, взагалі створити тренд на творчість у місті — з акцентом на поезію і живу музику. Провести концептуальний фестиваль «Ріші Транс Тур» на справжньому арійському майдані. Вийти за межі міста і почати експансію моди на виробництво сучасної музики в Полтавському регіоні та за його межами. Ми сподіваємося, що після Революції Гідності українці нарешті прокинуться, викинуть телевізори з їхньою серіально-попсово-сенсаційнотрагічно-вульгарною «культурою», і почнуть продукувати нову сучасну реальність — реальність, частиною якої вже давно є «Онейроїд» і народжуваний ним онейроконтент. Тоді андеграунд вирветься з підпілля, пронизуючи і пробуджуючи сплячі душі! І тоді «Онейроїд» прийде до Вас... УК. 39

KAIROS

Григір Тютюнник

серпня 1961 року невимовна туга накрила серце Григора Тютюнника — пішов із життя його старший брат Григорій. Саме він давав Григору перші поради в літературній роботі. Саме настанови старшого брата змусили його перейти у творчості з російської на українську мову. Біль від втрати брата посилювався тим, що найкращий роман Григорія — «Вир» — залишився без продовження, яке він на той час уже виношував. Як припускають дослідники творчості Тютюнників, саме задля того, щоб подовжити життя цього роману, Григір і прийшов у сценарну майстерню Київської кіностудії імені О. Довженка, де почав писати скрипт* за мотивами «Виру». Значення цього роману важко було переоцінити. Він одразу зайняв місце серед найважливіших творів української радянської літератури. Уривок із нього навіть надрукувало мюнхенське видавництво у 1963 році. У коментарі упорядника цього видання говорилося: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже точно відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент саме на природних, а не на класових мотивах вчинків героїв роману. Перший варіант сценарію було закінчено 1965 року. Після його розгляду сценарно-редакційною колегією студії О. Довженка було зазначено:

Григорій та Григір Тютюнники

«Роман «Вир» є одним із визначних творів української радянської літератури. Створення фільму за цим романом, безумовно, може привести до появи доброго кінотвору. Варіант сценарію, що його представив Гр. Тютюнник, свідчить про сумлінне і бережне ставлення сценариста до літературного матеріалу. У той же час події, що розгортаються в романі, вдало трансформуються в світлі сучасного кінематографа…»

Приблизно за півтора року він представив другий варіант скрипту. 14 жовтня 1966 року вдові Григорія, Олені Черненко, він написав: «Сценарій вийшов, сестро, добрячий і чесний — про це я знаю з уст сценарної колегії та 1-го творчого об’єднання студії. Нещодавно ці дві одиниці обговорили і одноголосно прийняли першу серію до постановки. Тепер черга за другою, над якою я зараз працюю. Важко це робити. Адже друга частина має дві основних, пов’язаних не сюжетом, а главами, лінії… Всі їх треба зв’язати, звести до одного, не механічного, а якісного, художнього начала, та ще й кіношного…» Спочатку планувалися зйомки фільму за цим сценарієм у двох частинах. Проте після обговорення другого варіанту скрипту, на студії вирі-

шили звести його в одну частину. Ще за чотири місяці Григір підготував третій варіант сценарію, який було розглянуто сценарно-редакційною колегією та першим творчим об’єднанням 23 лютого 1967 року. Новий варіант отримав схвальні відгуки. Відзначалося, що з нього постає правдива і глибока картина життя передвоєнного українського села із самобутніми характерами людей, з цікавими нелегкими долями. «Авторові сценарію вдалося не тільки зберегти справжню (немовби підтекстову, приховану) поетичність роману «Вир», а подекуди ще й підсилити її, акцентувати вже в суто зоровому відтворенні», — говорилося у висновках експертів. Однак це був ще не остаточний сценарій, і Тютюнник почав роботу вже над четвертим його варіантом. Більш ніж через півтора року в студії розглянули новий. Датований 26 листопада 1968 року документ із висновками по ньому спантеличує своєю несподіваною категоричністю. Григір Тютюнник

«…Автор проробив значну, наполегливу й добросовісну роботу над ним, щоб створити сценарій на основі першоджерела. Він написав чотири варіанти сценарію, але всі вони, на жаль, виявилися непридатними для постановки. Сценарно-редакційна колегія та І-е творче об’єднання вважають, що автор віднісся до роботи добросовісно, але повністю вичерпав свої можливості. Тому літературний сценарій «Вир» є творчою невдачею автора».

Чому студійні цензори настільки різко змінили своє ставлення до праці Григора Тютюнника лишається загадкою. Можливо, на це вплинуло завершення ери Хрущовської відлиги, й акцент на природних мотивах вчинків героїв роману, зроблений Григорем у сценарії, був неактуальним для заскорузлої брежнєвської ідеології. А може, далася взнаки мюнхенська публікація «Виру». Адже за подібні зарубіжні тиражі своїх творів у ті часи дорого заплатили, наприклад, Солженіцин та Пастернак. Велика чотирирічна робота Григора, наостанок визнана «творчою невдачею», лишилася в його серці болючою раною. Згодом письменнику випало зустріти одного з тих, під чиїм керівництвом він працював над сценарієм за «Виром», пана О. Леваду. «Бачив Леваду при всіх орденах (колись думав: за що він їх одержує, тепер — знаю) і сказав йому: «Ви урочисто обіцяли довести «Вир» до екрану, але перестаралися, довели, аж за екран», — занотував він у записнику.

P.S. Екранізація «Виру» все ж таки відбулася. 1984 року на тій же кіностудії імені О. Довженка було відзнято однойменну стрічку, сценарій до якої написав вже Олександр Сацький. Режисером виступив Станіслав Клименко. Сценарій Григора Тютюнника було опубліковано через 45 років після написання. Фільм за ним міг стати єдиним прижиттєвим кінотвором письменника, до якого він мав безпосереднє відношення. Усі екранізації Григоревих оповідань вийшли на екрани після його смерті. 1980-го відбулися прем’єри короткометражок «Оддавали Катрю» Петра Марусика та «Скляне щастя» Ярослава Ланчака (за оповіданням «Син приїхав»). Згодом вийшов короткий метр Станіслава Чернілевського «Грамотний». Єдину на сьогодні повнометражну картину за твором письменника було знято в далекому 1984-му Миколою Вінграновським. Фільм називався «Климко», і в основу його сценарію, крім однойменної повісті, лягли також оповідання «Вогник у степу» і «Дід Северин». А 1997 року Володимир Шалига закінчив роботу над короткометражкою «Три плачі над Степаном».

ГЛОСАРІЙ: *Скрипт (від англ. script) — сценарій для фільму; писати сценарій для фільму. УК. 41

Розповідаючи про сучасну Полтаву, «УК» не могла залишити поза увагою найсвіжішу та найкреативнішу ініціативу групи молодих і завзятих полтавчан — авторів та організаторів проекту «Кадетаріум»

Святослав КЕЛИМ-ЗОЛОТАЙКО

К А Д Е Т А Р І У М 42

неформальні та неформатні шляхи

Кадетаріум — одноденний соціальномистецький проект, що поєднує в собі різні види творчості (живопис, графіка, стріт-арт, кераміка, скульптура, танець, музика, фотографія, інсталяція, театр, поезія) та просвітницьк і проекти в єдиному виставковом у просторі

Центральний вхід до Кадетського корпусу

Епізод перший

Відвідувачі першого Кадетаріуму архітектор Г. Негай і художник В. Трохимець

6 квітня 2014 року в будівлі колишнього Полтавського кадетського корпусу був проведений перший захід. Ініціаторами і координаторами проекту стала активна молодь міста, левову частину яких склали члени ще зовсім молодої організації «Чиста Полтава», що започаткувала прибирання в Кадетському корпусі. Ідея про можливість створення виставки на базі цієї будівлі для її порятунку спала на думку Рузанні Давітян на першому суботнику, проте ще за рік до цього в Кадетському корпусі вже проходили перші подібні заходи, але вони мали більш камерний настрій. Думка щодо проведення такого заходу сподобалася кільком небайдужим, які стали організаторами першого Кадетаріуму. Вони самі не очікували, що кінцевий результат матиме такий резонанс серед містян, інтелігенції та преси. За один день проведення заходу його відвідали близько 1500 людей. Організатори Кадетаріуму — Рузанна Давітян, Роман Іщенко, Роман Повзик.

Епізод другий

Стріт-арт Дороша у виставковому просторі Кадетаріуму

Графіка Маргарити Романенко

18 травня 2014 року відбувся набагато масштабніший Кадетаріум 2.0. Підготовка до нього почалася вже через 3 дні після завершення першого. Координаційна група заходу була розширена, більш продуманими стали рекламна кампанія, логотип, експозиція, локації подій, питання безпеки (оскільки будівля Кадетського корпусу знаходиться в аварійному стані), екскурсії випускників зенітного училища, що розміщувалося тут за часів СРСР і попередній відбір учасників. Цього разу в проекті брало участь близько 150 учасників із різних регіонів України і навіть із-за кордону (США, Білорусь), за один день встигли долучитися до прекрасного більш ніж 5000 відвідувачів. Був повноцінний концерт на третьому поверсі, де виступили 10 гуртів, за підтримки Oneyro.Promo.Group, хедлайнером став гурт Oneyroid. Організатори Кадетаріуму 2.0 — Рузанна Давітян, Роман Іщенко, Роман Повзик, Нато Мікеладзе, Святослав Келим-Золотайко і Борис Трістанов, голова «Комітету порятунку Кадетського корпусу». Координаторами мистецької частини, побудови експозиції, реєстрації учасників і концептуального розвитку проекту були Рузанна Давітян, Нато Мікеладзе і Святослав Келим-Золотайко.

Концепт

Чому саме соціально-мистецький проект? Тому що це не виставка сама по собі, не мистецтво заради мистецтва — організатори цього заходу закладали кілька стратегічних ідей, які має реалізовувати Кадетаріум. А саме: Привернення уваги громадськості, міської та обласної влади до руйнування серця міста Полтави — будівлі Петровського полтавського кадетського корпусу. Адже ця проблема турбує більшу частину жителів міста. Архітектурний ансамбль Круглої площі, центру Полтави, є пам’яткою архітектури. Найбільшою і найкрасивішою будівлею, якою завжди був Кадетський корпус. Головний корпусний будинок зведено у 1835–1840 рр. у стилі пізнього класицизму під керівництвом архітектора М. І. Бонч-Бруєвича за проетом В.П. Стасова. Займає північно-західну ділянку Круглої площі, котра спочатку відводилася для чоловічої гімназії. Мурований, триповерховий, Т-подібного планування. Він довгий час слугував центром підготовки майбутніх офіцерів у Російській імперії. Після революції будівля постійно змінювала своє призначення, лише згодом, із 1958-го, тут розміщувалося Полтавське вище зенітно-ракетне командне училище, котре було розформоване у 1995 році. Після цього будівля корпусу дивним чином перейшла до власності приватної особи з Ізраїлю, тож довгі роки точилася судова тяганина мерії міста з ПП «Авна Трейдінг». Великий внесок у процес повернення історичної пам’ятки робить краєзнавець Б. Ю. Трістанов, котрий організував громадські виступи, Комітет із порятунку будівлі Кадетського корпусу тощо. Загалом, за період від 1995року будівля без належного нагляду дійшла до жалюгідного стану і потребує значних реставраційних робіт. У цілому, міська влада всі роки незалежності ігнорувала проблему руйнування будівлі, що призвело до її катастрофічного аварійного стану, деякі частини вже навіть не підлягають реставрації, оскільки не мають даху, і вже багато зим стіни промерзають та руйнуються. На даний момент ще й досі триває судовий процес із повернення корпусу до комунальної власності. У будівлю безперешкодно заходять діти,

Виступ духового оркестру «Полтава» на Кадетаріумі 2.0

Виступи поетів

Експозиція виставки. Живопис Нато Мікеладзе

Коридор Кадетського корпусу

Робочий логотип Кадетаріуму 3.0. Нова свідомість. Авт. Святослав Келим-Золотайко

Кімната, присвячена подіям на Майдані

безпритульні та й, загалом, будь-хто, ламають, що можна зламати, й обписують стіни, плюндруючи пам’ятку архітектури. Окраса, гордість і серце міста стало його соромом. Побудова на базі Кадетського корпусу центру актуального мистецтва, акцентуючи на зміщенні великих виставкових центрів України з великих міст-мільйонників (Києва, Львова, Харкова, Донецька) до більш провінційних, проте не менш цікавих за творчим потенціалом, і спираючись на досвід «Мистецького арсеналу», «ГогольФесту» та іншх, проте зі своєю, абсолютно відмінною, специфікою міста, будівлі й мети. Можливість для вираження молодих душею митців на абсолютно новому для міста виставковому просторі, щоб показати свою творчість. Організатори акцентують на якості й оригінальності творів, а не на голосних іменах, панібратстві чи авторитеті. Простір необмежений кордонами міста, планується, що наступний Кадетаріум стане всеукраїнським, а надалі є прагнення виходу на міжнародний рівень. Можливість висловлення для громадських ініціатив, вуличних освітніх проектів та громадських організацій, що в цілому спонукає до виховання і створення громадянського суспільства в Україні, суспільства розумних, ініціативних і думаючих людей. Можливість вести просвітницьку політику для покращення загального культурного рівня населення шляхом поєднання різних видів мистецтва під одним дахом, де відвідувачі, прийшовши в одне місце, можуть одночасно долучитися до споглядання різних напрямків творчого вираження. Адже, як показали проведені два заходи, більша половина людей, котрі побували на Кадетаріумах, це ті, хто далеко не кожного дня мають змогу чи бажання споглядати вистави, концерти і виставки. Зважаючи, що традиційні формати музейного типу поступово відходять у минуле, звільняючи місце для більш неформальних і неформатних шляхів виставково-просвітницької діяльності, подібні заходи здобувають ще більшу актуальність. Частота проведення заходу приблизно 1 раз на квартал, але між Кадетаріумами передбачаються менші, локальніші заходи.

Помічники

Організатори дуже вдячні за допомогу «Копі-принт», за роздрук плакатів і флаєрів, рекламній агенції «Есфі», телеканалам «ІРТ» і «Місто+» за безкоштовне розміщення реклами, «Самообороні Полтавщини» за охорону, всім волонтерам, без яких проведення заходу було б неможливе, і небайдужим полтавцям, котрі допомагали, чим могли.

Ресурси

Проект був реалізований активістами за власні кошти і з власної ініціативи, від міської влади була лише офіційна реєстрація заходу. Гроші, що були витрачені із кишень організаторів, були повернені збором добровільних благодійних внесків, сума склала 3008 грн. 15 коп. Витрачено 2680 грн., гроші, що лишилися (328 грн.), будуть використані на потреби наступних акцій.

Перила, споруджені для безпеки відвідувачів

Проблеми

Найбільшою проблемою, з якою зіткнулися організатори, стало питання безпеки і людської безвідповідальності. При вході до будівлі всі гості події розписувалися, що ознайомлені з правилами перебування в Кадетському корпусі і беруть повну

Монтаж виставки

Інсталяція «Наташа. Атомний Бог». Онейроїд

Виступ театру «Т.АКТ». Фрагмент вистави «Пером і пензлем»

відповідальність за своє життя, здоров’я та безпеку на себе. Дуже обурювало, що відвідувачі, проходячи повз огороджені зони (оскільки там стан перекриттів, стін і стель був особливо небезпечний), часто ці огорожі самовільно ламали і заходили туди навіть із дітьми. Людська безпечність та безвідповідальність просто вражала. Але завдяки сумлінним волонтерам, організаторам і «Самообороні Полтавщини», котра залюбки погодилася допомагати в охороні заходу, ці люди виводилися із особливо небезпечних ділянок.

Епізод наступний

24 серпня 2014 року передбачений наступний Кадетаріум. Він матиме патріотичний характер і буде приурочений до Дня незалежності України. Концепція заходу — у фразі «Нова свідомість», що означає побудову нового суспільства із новою, зміненою Майданом, свідомістю українців. Коли на місце байдужості прийшла активність, відповідальність, патріотичність, гордість за свою історію, народ і батьківщину. Люди мають стати більш освіченими й розвиненими, над чим і працює Кадетаріум.

Нато Мікеладзе. Інсталяція «Оранта»

Будівля Полтавського кадетського корпусу

УК. 47

Лариса ГОНЧАРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО

«Magnum» стріляє влучно У вересні 2011 року мистецьке життя Полтави збільшилося на одну повноцінну одиницю. Гурт молодих людей, що у своєму розвитку прагнув до творчої реалізації, вирішив не зволікати з прийняттям доленосних рішень. Тож Роман Повзик, Андрій Коновалов, Анна Єгорова, Денис Стерн, Катя Кролевська, Катерина Стрельникова і Олена Маляренко утворили поетичну спільноту «Magnum Opus». І взялися до роботи

Олег Мінгальов. «Квантовий перехід». 2010. Полотно, олія

«Magnum Opus» почав існувати з ініціативи студентів, які писали вірші, навчаючись у вишах, але бажали, щоб їхня творчість вийшла за межі цих закладів. У місцевому педагогічному університеті (ПНПУ імені В. Г. Короленка) функціювала студія «Заспів», яка здебільшого і виховала зачинателів «Магнусу». Згодом до угрупування приєдналися поети поза згаданого вишу. Кожен із учасників шукав свій власний «кращий твір» (саме так з латини слід тлумачити назву спільноти), а ще на порядку денному стала організація літературних та мистецьких заходів загалом, розвиток творчих здібностей молоді для розширення світогляду полтавців. Упродовж півтора року після створення «магнумці» провели низку різноманітних за форматом вечорів, серед яких: літературні зібрання, слеми, «природники», «Мегамарші у вишиванках», кінофест «Відкрита ніч», перфоманси, зустрічі з іншими письменниками (Любком Дерешем, Павлом Коробчуком, Максом Кідруком) та ін. Що вабить людей на вечори «Магнусу»? Мабуть, можливість знайти відповіді на запитання, що їх хвилюють. І знаходяться вони — в середині кожного з них. Адже, зазвичай, поезія відгукується в різних слухачах по-різному — через призму їхнього досвіду та світогляду. Ці молоді люди взялися за «Magnum Opus», тому що хотілося організовувати заходи такого рівня, щоб їх самим було б цікаво відвідати. Кожна нова зустріч такого формату для них — шалений екстрим. Без хвилювання не обходиться: чи всім

вистачить місць? Чи все чітко організовано? Щоразу відчувається новий азарт, кращий ніж у картярській грі. Найбільшим досягненням «Magnum Opus» самі учасники об’єднання вважають проведення кінофестивалю «Відкрита ніч» у Полтаві (поети виступали співорганізатором цього заходу). Добірки з кращими стрічками останніх років позичили в директора цього фесту в Києві, режисера Михайла Іллєнка («Той, що пройшов крізь вогонь»). З 22-ї години й аж до 5-ї ранку молодь Полтави переглядала сучасне українське кіно. Хлопці та дівчата принесли із собою каремати, чай, бутерброди та зручно вмостилися перед проектором. Захід відвідало понад 500 людей. Щодо літературних подій, однією з наймасовіших зустрічей виявився вечір з Любком Дерешем. Людей зібралося стільки, що вони ледве влізли в приміщення арт-пивниці. Самі ж «маґнумці» час від часу збираються в місцевій кав’ярні, читають одне одному вірші та радять: що, як і де варто покращити і підкоригувати. Отже, шляхом критики та публічних читань і відбувається зростання наших поетів. Часом, коли запрошують, їздять виступати в інші міста. Вони створюють культурний осередок у Полтаві, популяризуючи сучасне мистецтво. Цього містянам, вочевидь, не вистачає. Цю тенденцію і намагаються змінити, авжеж, з огляду на свої можливості. А УК наразі пропонує на розсуд читачів мagnum оpus спільноти.

Анна Єгорова Червоненька квіточка (А якого тобі, моя крихітко?..) … А якого тобі, моя крихітко? Якого тобі привезти? Старша, як завжди, обрала виродка, А ТИ? Хіба мій смак довести до ладу? абикого, та лише нехай Його руки пахнутимуть ШОКОЛАДОМ, що випаде із кишень; Щоб зором на мене лягав позолотою: здавалось, ще погляд чи два — й розіллється кавою, такою солодкою, як цукор би зіпсував; Нехай наді мною жартує без тями, лише б Його сміх не вичах; І навіть якщо б приходив останнім, то з найщасливішим обличчям.

*** У мене також немає дому, знаєш, Якщо знайдеш — на жаль, назавжди. Нема і дверей, відчинених навстіж, Проте йти є завжди куди. Ти зажди, може влітку цю втому вловиш, Не тепер — не проси, не піду! Може, літом, блукаючи (хоч босоніж), Ти вполюєш жадану біду. Бо якщо надивитись на зорі, Перед тим, як лягти до постелі, Вони ще бодай Кілька хвилин Світитимуть нам зі стелі.

Сховати світло від серця ніде. Не вірю, та разом із тим якщо Він мій — неодмінно дійде, не треба Його вести.

*** Я читатиму трохи тихіше, ніж завжди, Моє серце дещо надірване. Моє серце — в’язень тортурної башти З ровами й тісними прірвами. Моє серце — троянда в літровій вазі: Пелюстки опадають по колу. І тільки запахи їх — прекрасні — Підживлюють квітку кволу. Часто кажуть живі: «моє серце знову розбили», Але визнати слід, що в цьому немає правди. Бо розбити його тільки нам вистачає сили, Наше серце хворіє лише через власні вади. Як шуліка впиває у жертву Загострені вбивствами пазурі, Як дерева впивають у землю Цупке від часУ коріння, Так і ми своє серце жбурляємо, кришимо, гасимо, Розриваємо ридма, а потім шукаємо винних. Збережи своє серце Обережно і дуже бережно Збережи своє серце попри щоденний щем. Збережи своє серце. Може ти станеш донором І тоді твоє серце стане в нагоді ще.

«Синергія джерел». 2010. Полотно, олія

старий моряк і втома у долонях

Анна Ютченко

я знаю що твій корабель ще зовсім далеко його тримають холодні антарктичні хвилі він наче старий сивий моряк зі зморшками на шиї та тонкими пальцями я відчуваю як твоє грубе чоловіче лице десь стискають білотілі русалки з їхніх рук витікають не обійми теплі та гарячі а вода лід і північні вітри які наче звірі полюють на твоє тіло хоч ціловане але не зігріте

звуки запахів якщо повністю вдихаєш аромат пом’ятих вікон тріснутого скла і холодного підвіконня відчуєш що внутрішньовенні міста та архіпелаги давно жадають свіжої крові та нового життя чи хоча б стрімкого струмочка вглиб землі або неба і давні страхи вже мають вигляд не змії а наляканих людських очей самотньої хатинки біля озера тремтячих рук у ритм грози чи пальців дівчини на фортепіано що грає пісню хлопцю-незнайомцю-коханцю бреше що вона не її а Моцарта чи Бетховена аби не дай бог він відчув у тому соль-бемоль ноти відлуння її далеких архіпелагів і закриває очі і вдихає пил зі старих клавіш на чорних завжди ніч пахне мигдалем та перцем на білих день і відбитки снігу що так і не повернувся у цьому році у грудях скоріше й сильніше б’ється грудень

я бачила очима моря як ти старів і які гарні у тебе були коханки ти звісно ж любив їх усіх або хоча б схрещував пальці коли говорив про солоні вуста про волосся яке пахло водоростями про очі мутні та порожні як вода на дні у мертвій річці ти цілував ту воду і той лід поки вуста не тріскались від холоду ти часто мовчав у відповідь але коли й говорив то схрещував пальці до хрусту то були не кістки то був уже сніг твій корабель ставав айсбергом але плив а за ним грудень на сліпому киті і весна літо осінь і знову море зав’язувало очі попереду ні берега ні горизонту та колись твій корабель повернеться до мене розбитим з дірявими вітрилами а ти старим моряком із утомою в долонях та кістлявими сутулими плечима скажеш «люба в мені більше немає моря ні краплини подивись навіть вени білі та суха шкіра» і схрестиш пальці до хрусту

вона зіграє ледве чутно про народження січня над її тихим містом з повільними людьми як його огортала зима у свіже та чисте простирадло а його налякані оченятка були дзеркалом її страхів як добре що мертві не мають відображення очі у січня були порожні у грудях грудень стихає тріщини на склі у сусідній кімнаті затягуються як старі рани руки її тремтять тільки на чорних клавішах вона зіграє звісно вона йому про все зіграє серед безлічі ароматів та звуків вона відчуває лише запах ночі та перцю а ще як маленький січень тягне за рукав «Кубки. Містерія Грааля». 1990. Полотно, олія

Ірина Мисник звертання на «Ви» Ваш шепіт ніколи не відбудеться ніколи не стане навпочіпки у бетонній залі моїх вушних раковин. ніби усе вже минулося, і доболіли очі — втомлені очі моєї правди. добридень. заведемо розмову про щось віддалене? мені весело з Вами, чесно, я рада, просто вуха запалені. поясніть мені, як Ви думаєте, розкажіть мені, як Ви дихаєте, тільки будь ласка не пошепки прошу тільки не пошепки бо я не хочу звикнути знаєте, я про Вас бачила своєю сонною правдою вона доболіла, а я спіткнулася знову здерла коліна а кров моя — синя, чорнильна, звідти — і вічна застуда. Твій шепіт ніколи не відбудеться

*** ти вдихаєш прозорi мiсячнi каменi iз моєї сережки, що спить на столi. твої руки — обiтованi, на них домлiва холодний спокiй землi, що повагом ходить вiд нiгтя до нiгтя, зазирає у лiнiї та вслухається в стук, а надвечiр спить в ямочцi попiд лiктем, зранку — всмiхається ямками в кутиках губ. холод завше вкриває чоло i стопи, та теплi кришталики свiтяться iз очей — вони такi невагомi та теплi доти, доки самi не пiзнають сутнiсть речей. я не граю у тебе, неначе у ляльку, я пiзнаю, i ти пiзнавай, як мої скоренi вигини дихають вниз, до середИни, а потiм мовчать, притрушенi снiгом мов тальком — тонкi неходженi ноги дитини. *** мій рок — цілуватися на вокзалах дивитись, як колій гармонійне мереживо тебе зв’язує і хилить кудись, неначе Пізанську вежу. не тямлячи із двадцять третім поцілунком видихаю на плече попел від спалених стягів трохи знічено, зате чесно. на перонах засмічених та обпльованих переступаємо через сірі пакунки що ведуть до кунсткамери з провідниками — лунатиками. і під час цієї дороги, я, немов вовкулака, перетворююся на Хатико

«Синергія цвіту каштана». 2010. Полотно, олія

Макаренко

ПХК /диптих/ I «я люблю твои бары и арки я люблю рыжеватость стен я люблю тебя, слышишь, харьков я любблл...» хотя нет. не люблю. я не Стерн. лучше так ненавижу. харьков. за его малолетние вишни что весною ноют по паркам ненавижу. харьков. за его трёхметровые кишки растянувшиеся удавом что мне дела до башен Парижа? затерявшийся в Польше Краков? нет! тебя ненавижу, слышишь тебя ненавижу. харьков. лишь дождей сырые отрыжки стихают — становится жарко. а стекают по ржавым крышам — невыносимо гадко

Бросаюсь свирепой овчаркой На соседские Города В тот час как рычал я на Харьков Мне Киев готовил удар Ослаблен, кричаньем измотан Исстрачивал связки безумно А он тебя взял, как Джоконду И вынес из моего Лувра. И умчал на немом экспрессе Тебя, в направленьи столицы Озамковав Арестом Огро-о-о-омный смотритель, столицый. А я исскулённый распял на Хрещатик Мычащее скудное тельце... Вместо тысячи слов — одно обещай мне...

«Синергія сонячного». 2010. Полотно, олія

Чтоб немому на что-то надеяться.

пёс-алкоголик он приходит под утро невнятно скуля у него синяки под глазами его жизнь перестала давно удивлять количеством шрамов и ссадин

иномарки, трамваи, такси... и людей муравьиный улей... я тебя ненавижу так сильно что многие так не полюбят.

он заносит на лапах продрогшую тушу и бросает её в угол будки. его сушит. он пьёт. ему уже лучше засыпает. впервые за сутки.

из меня ты последнее вынешь, длиннорукий бульварами харьковскими но как вынешь, не выкинь, а вынежь ту, что ласкана по-полтавскому

ему снится еда и соседская сука ему снятся зарытые кости его гладят вдоль шерсти знакомые руки и во сне он им палку приносит...

и тогда полюблю твои арки полюблю рыжеватость стен полюблю тебя, Серый Харьков но, наверно, не так, как Стерн.

просыпаясь он снова идёт на войну чтобы выжить средь своры мерзавцев. и пускай с голодухи он мясо стянул но зато у него есть яйца.

Роман Повзик кумироспад якби можна було подзвонити Ніцше, сказати: «Фрідріху, прощавай, я ніколи не вмів ходити над прірвою, я завжди належав до інших зграй. і твої думки, в які вірив свято — не лишають нічого, крім порожнечі. я навіть почав ходити до церкви, що повна святих, ікон і малечі. Фрідріху, знаєш, це трохи незвично, в мені помирають вже мертві кумири я зовсім нічого не відчуваю, хоч би якийсь холодок по шкірі. ще будуть твої відкривати книги, ще будуть кричати, що «Бог помер!»... повір, бути психом — це не найгірше, особливо тут і тепер». а ти серед хмар (навряд чи ж у пеклі), напівбожевільний, але не злий, доводиш душам, що їх немає, сперечаєшся з Богом чи він живий...

451 закидаєшся текстами, мов таблетками за рецептом, куриш цитати циніків, ніби все розумієш в них. хочеш із цим зав'язати та куди ж подінешся? тіло ламає відсутністю свіжих книг. І ніби проблеми мізерні: сплутаність фраз і речень, очі червоні і постійне бажання спати, друзів убити хочеш від заперечень, що на книги не варто себе витрачати. І колись — я вже це так яскраво бачу, мов горить у мені це видіння святе: книги будуть людей на площах палити і списками забороняти людей! І сиджу я тихенько. просто чекаю часу, «вже недовго лишилось, — кажуть вони мені. — Ти не думай про це. просто вмій чекати. нетерплячі найкраще горять у вогні.»

(нон)конформізм час починати рухатись трохи в бік, мовчати, коли негода. не сидіти на парапетах. читати все рідше, слухати лиш себе. шукати живих поетів. час відчувати й боятися почуттів, говорити із незнайомцями, вірити у реклами, божеволіти з голосами у голові, міняючи їх місцями. час дозволяти й чекати нових смертей, трохи швидше ходити і йти на зелений колір, стукати рибам у скло, вивчати абетки снів, не торкатися алкоголю. час довіряти й нести на собі хрести. рахувати на шкірі кільця, визначаючи власний вік, зберігати легені, економити видих-вдих, і починати рухатись трохи вбік.

Олег Мінгальов. «По ту сторону непередбачуваних емоцій». 2010. Дошка, олія

Цього разу у нашій полтавській «Друкарні», ми вирішили поєднати досвід і невичерпну фантазію експериментальності із жагою пізнання та нестримністю першовідкривача… Хто є хто? Формальне визначення очевидне. А за суттю — він поєднує в собі усі ці якості. Розлоге інтерв’ю з ним очікуйте в одному з найближчих чисел «УК», а поки що представляємо коротко: Олег МІНГАЛЬОВ Митець-авангардист, художник, поет, режисер, драматург, актор, філософ, теоретик, експериментатор, творець та розробник напрямів у мистецтві, що вже стали легендарними у постмодерні, як-от: магічної поезії та поетичного театру, соц-арту, дуалізму, містеріального мистецтва, нео-футуризму, відео поезії, етно-модерну тощо. Полтавець.

«Ру-нічне». 2013. П., о., золото

«Київська сага в Книзі Доль». 2014. Полотно, олія

УК. 54

Одеський міжнародний кінофестиваль

11 – 19 липня 2014 року в Одесі пройде п’ятий Міжнародний кінофестиваль. Цьогоріч організатори знову обіцяють потішити шанувальників кінематографа розумним і цікавим кіно. З іменитих гостей будуть відома ізраїльська актриса Євгенія Додіна й український режисер Сергій Лозниця, який вдало представив на Каннському кінофестивалі свою документальну стрічку «Майдан». У конкурсі — найновіші фільми напрямку арт-мейнстрім: вони доступні широкому загалу і мають безсумнівну художню якість. У позаконкурсній програмі покажуть картину «Любити, пити і співати» француза Алена Рене, франко-чилійський фільм «Вбити людину» Алехандро Альмендраса, «Анатомію скріпки» японця Акіра Ікеди. Як зазначають організатори, Одеський міжнародний кінофестиваль, насамперед, — глядацький форум, орієнтований на молодих людей — активних, думаючих та небайдужих. Саме на них розрахована програма заходу, сфокусована на «іншому» кіно, покликана формувати широкий кругозір — те, що потрібно людям, які збираються будувати нову країну. Фестиваль завжди пропонував своїм глядачам найактуальніший контент, тому в 2014 році включить у програму кіно про роль громадянського суспільства в Україні та світі.

VII Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Wiz–Art» 23 – 27 липня 2014 року у Львові вже всьоме відбудеться Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Wiz–Art», який відображає актуальний стан, тенденції розвитку короткометражного кіно в візуального мистецтва в Україні та й у світі загалом. Програма заходу складається з конкурсних і позаконкурсних показів. Також проходитимуть авторські презентації та ретроспективи. У конкурсній програмі сьомого фестивалю Wiz–Art короткометражки з різних країн світу змагатимуться за головну нагороду — Гранпрі, а також за призи в трьох номінаціях: найкраща режисура, найкращий сценарій та найкраща операторська робота. Передбачена і спеціальна відзнака журі та приз глядацьких симпатій. До складу журі цього року ввійшли: Гюнхільд Енґер — норвезька кінорежисерка та сценаристка, Катерина Горностай — українська кінорежисерка та Шимон Стемплевскі — директор польського фестивалю короткометражного кіно Short Waves Festival. Програма заходу буде оголошена незабаром. Стежити за новинами можна на сайті www.wiz-art.ua/festival.

Із 8 до 10 серпня 2014 року, напередодні Дня Незалежності України, під Львовом у с. Родатичі пройде вже традиційний фестиваль «Захід». Це одна з наймасштабніших та найграндіозніших музично-мистецьких подій, яка відбувається шостий рік поспіль. У програмі фесту

«Захід 2014»: Anti-Flag, Sonic Syndicate, «Брати Гадюкіни», «Ляпіс Трубецкой», «Тартак», «Скрябін», «Перкалаба», Noize MC, Dakh Daughters, The Вйо, Billy's Band, Motorama , Qarpa, Tesla Boy, The Retuses, Ektomorf, Atmasfera. «Діяльність фестивалю має міжнародне значення у становленні держави і людини в цілому. Ми свідомі того, що міжнародні відносини найкраще налагоджувати в музичній атмосфері на «Сонячній галявині», обабіч озера та лісу, де на одній сцені зустрінуться гурти з України, Білорусі, Литви, Росії, Молдови та Австрії», — розповідають організатори заходу. За три дні фестиваль має продемонструвати, що українська культура не просто існує, а динамічно розвивається і готова про це заявляти на повний голос.

Фестиваль «Woodstock Ukraine» 8 – 12 липня у селищі Свірж, що на Львівщині, відбудеться щорічний фестиваль «Woodstock Ukraine». Цього року він проходитиме втретє. У рамках фестивалю відбудеться низка майстер-класів: із йоги, здорового харчування, рукоділля, капоейри, а також театральні перформанси, виставки, воркшопи, спортивні змагання. Концертна програма охоплюватиме три тематичні блоки. Перший день буде присвячений польській музиці. Організатори відзначають, що це — своєрідний вияв вдячності Польщі за підтримку України у важкі часи, які ми переживаємо. Другий день представлятиме європейську музику загалом. На фестивалі виступатимуть музиканти із низки країн Європи. Третього дня — українські гурти: «OtVinta», «Кораллі», «Тінь Сонця», «Atmasfera», «GreenSilens» та інші.

Країна мрій 2014 Етнофестиваль «Країна мрій», організований Олегом Скрипкою, 2014 року пройде на новому місці. Замість традиційного Співочого поля учасники фестивалю цього разу зберуться на території парку «Феофанія» в Києві. У програмі «Країни мрій 2014»: Олег Скрипка і джаз-кабаре «Забава» (французька програма), «Бумбокс» і Роман Гриньків, Toumast, KISSMET, Earth Wheel Sky Band, «Перкалаба», «The Вйо», Miazsz, «Срібне Весілля». Традиційно на фестивалі очікується розмаїття етнічної та worldmusic на численних музичних і подієвих майданчиках. Окрім того, організатори обіцяють багато нововведень. Зокрема відвідувачам запропонують стати безпосередніми учасниками заходу ще на етапі підготовки або навіть взяти участь у програмі. Це можуть бути майстеркласи, музичні виступи, виставки. Інші нововведення фестивалю: відкривається нова сцена «Театр-Кабаре», запроваджується «Обрядовий майданчик», створюється електронний простір «Етно-Диско Лаунж», будуть виставки картин і фото. Також гостей столиці запрошують у наметове містечко.

Фестиваль «Файне місто» у Тернополі 12 – 13 липня у Тернополі відбудеться фестиваль сучасної української та іноземної музики «Файне місто». Захід, що об’єднує країну в одному «Файному місті», збирає більше 30 українських гуртів, серед яких «Танок на майдані Конго», «Скрябін», Ірена Карпа, «Ot Vinta» та ін., і гостей з Європи. На фестивалі діятиме 3 сцени: головна, рок-сцена і нічна сцена електронної музики; наметове містечко, трансляція на великому

екрані фіналу Кубка світу з футболу, насичена розважальна програма, що відкриє для гостей особливості міста. Крім цього, повних два дні на території відбуватимуться різноманітні дійства та перформанси: DRAG-RACING, WORK-OUT, футбольний та пейнтбольний турнір, стрітбол, фаєр-шоу, автограф-сесії та квести. Місце проведення — міжнародний аеропорт «Тернопіль».

Літературна пригода для поетів на березі річки Дністер

Фестиваль камерної музики «КарпатиАрт 2014»

2 та 3 серпня 2014 року літераторів запрошують відвідати мальовничий куточок на березі ріки Дністер, поділитися своїми творчими здобутками та культурно збагатитися на літературному заході «Дністровський каньйон», що відбудеться за підтримки Долинської сільської ради та місцевої громади у живописному селі Долина на ІваноФранківщині. Організатори 3 – 11 липня 2014 року в Яремче і Буковелі проходитиме фестиваль «КарпатиАрт 2014». «КарпатиАрт»(KarpatyArt) — це фестиваль-пленер камерної музики в Карпатах. У рамках заходу відбуваються концерти камерної музики, майстер-класи провідних українських та зарубіжних митців (вокал, фортепіано, скрипка, віолончель, духові інструменти), психотерапевтичні сесії, авторські тренінги. Плануються зустрічі з українськими та зарубіжними виконавцями, дискусії та круглі столи, лекції, творчі майстерні, активний відпочинок.

також пропонують авторам коротко презентувати свої поетичні збірки. Для реєстрації потрібно підготувати 5-7 віршів та надіслати їх на поштову скриньку dnister2014@ukr.net разом із короткою інформацією про себе. Тематика поезії — різноманітна, мова — українська, російська чи будь-яка інша. Твори не повинні містити: ненормативну лексику; політичну, релігійну й іншого роду пропаганду; заклики до національного розбрату; порушення авторських прав. У рамках проекту також планується ознайомлення поетів із неповторністю Долинського краю.

ІІІ Міжнародний фестиваль середньовічної культури «Форпост» 25 – 27 липня в Кам’янці-Подільському втретє відбудеться найбільший в Україні фестиваль середньовічної культури «Форпост». Він пройде на території Старої фортеці — однієї з найвидатніших фортифікаційних споруд України. Учасники фестивалю, клуби військово-історичної реконструкції, будуть жити у відтвореному середньовічному поселенні XIV – XV ст. У програмі «Форпост 2014»: реконструкції масових середньовічних битв; повноконтактні лицарські бої 5 на 5; поєдинки в номінаціях щит/меч, меч/меч, нестандартна зброя; лучний турнір; показові виступи та майстер-класи історичного танцю; середньовічний ярмарок; робота автентичних харчевень; вуличний театр; вогняне шоу. У рамках фестивалю «Форпост 2014» 26 липня відбудеться прем’єра оперної вистави «Трубадур» на «Руській брамі». Оперу Джузеппе Верді виконають під відкритим небом зірки світової оперної сцени Еммануеле Сервідіо (Італія), Олена Лютаревіч (Україна) та ін.

УК. 57

KAIROS

ТОП-5 фільмів липня Звичайно, в липні всі стражденні до авторських, фестивальних та просто якісних фільмів збираються на Одеському міжнародному кінофестивалі. Однак у тих, хто не планує поїздку в Південну Пальміру є чудова альтернатива переглянути не менш цікаві стрічки в найближчому кінотеатрі. Незважаючи на те, що вітчизняний кінопрокат тоне в трясовинні попсового кіно, час від часу в кінотеатрах України з’являються справжні перлини кінематографа, які не варто обходити увагою справжнім кіноманам. Саме таким фільмам і присвячений цей огляд

БРОДЯГА з 3 липня Сюжет картини розгортається через десять років після глобального економічного колапсу. Головний герой — загартований та безжалісний колишній солдат — вистежує банду, яка вкрала його автомобіль. Одного дня він виходить на її слід у дикій австралійській пустелі. Почавши переслідування, він і не підозрює, що опиниться у пастці. Ця стрічка була показана на останньому Каннському кінофестивалі поза конкурсом. «Якщо зірка Присмерко-

вої саги Роберт Паттісон і надалі обиратиме для себе настільки ж серйозні ролі, то скоро він стане одним із найпомітніших акторів сучасності, остаточно позбавившись від тавра героя-красеня з вампірськими іклами», — писали критики після прем’єри «Бродяги». Ця стрічка не може похвалитися престижними нагородами. Та незважаючи на це, її поява стала помітною подією серед цьогорічних кінопрем’єр.

ПЕРЕВАГА з 10 липня Наступний виток нашої цивілізації позначиться суттєвим вигином у бік Китаю. Економіка, політика, індустрія та технології всього світу наразі вже важко уявити без Піднебесної. Вплив її посилюється і на світовий кінематограф. Останніми роками конкурс, напевно, жодного найпрестижнішого фестивалю світу не обходиться без хоча б одного фільму з цієї країни. Якщо ж говорити про популярний кінематограф, то й тут експансія Китаю вражає своїми темпами та масштабами. Фільм «Перевага» — один із місточків, зведених між Голлівудом та китайською кіноіндустрією. Десятиліттями американська «Фабрика Мрій» виковувала собі імідж самодостатньої та незалежної кіноіндустрії, що є взірцем для всього світу. Та років зо п’ять тому Мекка світового

кінобізнесу почала переповзати через Тихий океан — на Далекий Схід. Океан цей великий, тож повзти їй доведеться ще довго. Але якщо й надалі в копродукції з Китаєм зніматимуться настільки ж сильні фільми, як цей, — подолання відстані стане справою менш ніж десятиліття. У «Перевазі» розповідається про геніального дослідника в області штучного інтелекту доктора Уілла Кастера. Він одержимий створенням комп’ютера, який міг би зібрати абсолютно всі знання світу. Для цього йому доводиться проводити достатньо суперечливі та ризиковані експерименти. Спротив вченому чинить антитехнологічне угруповання. Незважаючи навіть на це, Кастеру вдається досягти своєї цілі. Та дуже скоро його жага до пізнання переходить у жагу до влади…

ЮНІСТЬ із 17 липня Під час цьогорічного Берлінале всі критики та глядачі пророкували цій стрічці головний приз фестивалю. Однак у результаті вона отримала лише нагороду за кращу режисуру та дві другорядні відзнаки. Таким чином в чергове підтвердився факт, що на присудження головних статуеток найпрестижніших кінофорумів впливають соціальні та політичні контексти. У той час, як інші нагороди вручаються саме за художні досягнення. Цим фільмом режисер Річард Лінклейтер продовжив свої часові кіноексперименти, які почалися в його своєрідній франшизі, що на-

РІО, Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ з 17 липня

Ця стрічка вийде на екрани одразу після Чемпіонату світу з футболу у Бразилії, переможець якого стане відомий 13 липня. Тож альманах романтичних короткометражок «Ріо, я люблю тебе» стане у нагоді не тільки пошановувачам мелодраматичного кіно, але й усім, хто бажатиме подовжити післясмак від цього спортивного дійства. Серед режисерів, які взяли участь у цьому проекті, практично всі мають за попередні свої роботи якщо не «Оскар» чи

«Золотого ведмедя», то номінації на кінофестах у Каннах, Сан-Себастьяні тощо. У десяти фільмах, які входять у цей проект, матимуть місце наркотики і релігія, нетрі й палаци, багатії та жебраки… Словом, фільм покаже всю палітру життя у місті, з яким часто порівнював провінційні радянські містечка Остап Бендер. Відчувши чари цього мегаполісу та озирнувшись навколо після перегляду стрічки, напевно, і вам захочеться сказати: «Ні, це не Ріо-деЖанейро…»

А ОСЬ І ВОНА з 24 липня

разі складається з фільмів «Перед світанком», «Перед заходом» та «Перед північчю». У цих трьох картинах фільммейкер знімав історію відносин чоловіка і жінки протягом тридцяти років. Раз на десятиліття двоє виконавців головних ролей збиралися разом із режисером і писали сценарій до кожної наступної частини франшизи. У скрипт до фільму вони вплітали свій власний життєвий досвід. Так само знято і «Юність». Робота над нею почалася у 2002 р. і тривала 11 років. Виконавець головної ролі у стрічці, за суттю, грає самого себе — від немовляти і до підлітка. На перший погляд, картина складається з повсякденних банальностей. Та під час перегляду переконуєшся, що і все життя складається зі строкатої фрески тривіальних речей. Тому й не дивно, що відірватися від перегляду цього кінополотна настільки ж важко, як перервати життя.

Мабуть, єдина поважна причина обійти увагою бенефіс двох оскароносних легенд Голлівуду Майкла Дугласа та Дайан Кітон — смерть. Тож, якщо літня спека не розчавить вас до кінця липня, — рушайте в кінотеатри на комедійну мелодраму «А ось і вона». Картина розповість про егоцентричного ріелтора, який одного дня дізнається про існування своєї онуки. Ексцентричність ситуації починає зашкалювати, коли онуку привозять до нього, аби горе-дідусь побавив її, поки батьки вирішать свої справи. Без

допомоги своєї екстравагантної сусідки в цій ситуації йому не обійтися… Багато хто нарікає на те, що пізні фільми в кар’єрах зірок такого масштабу часто бувають прохідними. Найзухваліші кінокритики навіть кажуть, що в подібному кіно легенди Голлівуду знімаються лишень заради грошей — мовляв, власної пенсії не вистачає на радості життя. Що ж, можливо, це й так. Але навіть настільки цинічні критики першими біжать на прем’єри таких фільмів. Виходить, є таки щось привабливе у цих фільмах. Що саме — кожен зрозуміє особисто…

УК. 59

Руслан ОНОПРІЄНКО

ок-н-рольний синдром Це була Революція. Вона змінила життя цілого покоління, без неї доля наступних поколінь була б іншою. Вона охопила увесь світ. Вона змінила хід історії. Вона налякала владу й змусила дорослих вдатися до переоцінки цінностей. Відмінною рисою цієї революції був її безкровний характер — річ вражаюча для такого глибокого перевороту. Перевороту буквально в усьому: від манери одягатися, говорити, ходити, танцювати, до поглядів на світ тощо. Але найголовніше — це стало переворотом у поглядах людини на саму себе ок-музика, рок-культура — явище, в принципі, виняткове в європейському культурному ареалі. І пояснюється воно швидше соціальними, ніж художніми факторами, і пов’язане з катастрофою патріархальних засад суспільної формації. Тенденції розпаду, народжені Французькою революцією, що набули чинності в дев’ятнадцятому сторіччі, вибухнули, нарешті, в нашу епоху. Результати: падіння релігійного авторитету, знищення кланової системи, жіноча емансипація, бунт молоді, утворення нових людських конгломератів, що перебувають між собою у стосунках войовничих або вороже нейтральних. У кожному такому конгломераті йдуть процеси, які сприяють набуванню спільних рис і характеристик. У цьому випадку набагато легше говорити про зібрання рухливих людських осіб, ніж про «молоде покоління» юнаків і дівчат. Довге волосся в юнаків, коротка зачіска у дівчат, більш-менш однаковий одяг, захоплення наркотиками і т. ін. — все це перетворює людей у віці від п’ятнадцяти до тридцяти-сорока років у досить однорідну субстанцію, відносно незалежну від інших громадських утворень. Невизначеність віку цілком з’ясовна. Поняття «молодь» все більше втрачає транзитність і вікову категорію, поступово знаходячи орієнтацію місця, простору, темпераменту. Молодість у сучасному сенсі не є перехідний вік до зрілості й «повноліття», у молодість вхо-

дять невідомо звідки і виходять із неї невідомо куди. Кожен вік набуває все більшої автономії. Діти ще якось пов’язані спільними іграми та заняттями, чого не можна стверджувати про людей зрілих і літніх. Дисолюція* в цьому середовищі прогресує з кожним десятиліттям: якщо слово «молодь» ще зберігає властивість до об’єднання, то «зрілість» цим похвалитися не може. У процесі дисолюції суспільство дробиться на масу дрібних або великих колективів, організацій, формацій, кожна з яких представляє більшменш надійний, більш-менш злагоджений механізм. Один із надважливих наслідків подібного процесу — зростаюча нудьга і серйозність у ставленні до життя, катастрофічна втрата елементів екстазу, імпровізації, гри. Принципова непізнаваність поступилася місцем «поки ще не пізнаному», герой поступився місцем сильному чи видатній людині, якісна відмінність — кількісній. Герої, великі митці — не якісь нетутешні, «натхненні згори» особи, а просто відмінні фахівці у своїй справі. Словом, такі ж люди, частинки співтовариства, що живуть у світі, однаковому для всіх. Горизонтальні люди в одній площині. Світ стрімко втрачає вертикальний вимір буття. Не світ взагалі, а життєвий простір білої цивілізації. Втрата вертикального виміру — цілком згубна штука. Це означає, серед іншого, стандартизацію бажань і потреб, падіння індивідуальних проблем до «загальнолюдського» рівня.

Однакова їжа в однаково ефектних упаковках, однакова порохня телесеріалів, однакова трясучка на дискотеках. Матеріальність у сенсі постійної «відсутності», уніфікація, механізація. Ми наближаємося до такого рівня рівності, про який і не мріяв романтик Оруелл: до нівелювання жестів, виразів, інтонацій, скандалів, карнавалів, вибухів… Що може потривожити це монотонне вмирання? Шпилька під сідницю, крик над вухом, удар по голові, коротше кажучи, шок. Рок. Сутність року полягала в протистоянні панівним культурним реаліям, виявленні себе як контркультури, відмові від класичних зразків, переході від реалізму в музичному мистецтві та раціональності в повсякденному житті до сюрреалістичних засад, містичних акцій, нігілістичних настроїв. Для нього характерні пансексуалізм, зловживання алкоголем/наркотиками, епатаж у музиці. Він був і шпилькою, і криком, і ударом, і шоком. У тому-то і справа, що був. За влучним висловом Чеслава Мілоша, сучасну глобалізацію супроводжує масова культура, на адресу якої скеровані всі нарікання на затирання національної своєрідності. Рок-музика пройшла шлях від явища культурного феномену до атракціону, що влаштовується бозна-чому і бозна-ким. «Раніше року був притаманний певний моральний зміст, — говорив свого часу один відомий на Заході рок-музикант. — Сьогодні таке враження, що гурти єдине, чого прагнуть, — це домогтися хіта. Тут все нормально, немає нічого поганого, але тільки цього недостатньо. Щось зникло, щось невловиме, неписаний кодекс честі, де йшлося про те, що «вони» протистоять «нам». Я не дуже знаю, ні, хто такі «вони», ні, по правді кажучи, хто такі «ми», але я впевнений: є «вони» і є «ми», і я проти них, хто б вони не були». Про що тут, власне, сказано? Що музика — не головний і, в будь-якому разі, не єдиний зміст року. Музики й успіху, на ній заснованого, «недостатньо». Головне в року — моральна позиція і тип існування, «неписаний кодекс честі». Основою цього кодексу є протистояння — «я проти них, хто б вони не були» — і відчуття середовища — «є вони і є ми». Про-

тистояння це носить не соціальний чи політичний, навіть, скоріше, не ідеологічний, а екзистенціальний характер. Та всі ці властивості року відносяться до раннього його етапу, до «колись». Нині ж він відходить від колишнього свого вигляду, і виражається ця еволюція, головним чином, у переорієнтації від «морального змісту» до, власне, музики і до комерційного успіху — «домогтися хіта». Музика, винайдена поколінням двадцятирічних бунтарів, перетворилася на бізнес хитрих стариганів зі зморшкуватими обличчями та вицвілими татуюваннями. Чи давно фронтмен Rolling Stones Мік Джаггер кричав зі сцени: «Не вір нікому старше тридцяти!». Колектив проповідував ідеологію молодіжного бунту і гордо зневажав британський істеблішмент укупі з його буржуазною міщанською культурою. Їм здавалося, що вони помруть молодими, але алкоголь і наркотики заспиртували їхні організми. Зараз Міку Джаггеру за 70, він зведений королевою в лицарі Британської імперії, і в його роті виблискують діамантові коронки. Під час турне він може дозволити собі тільки один келих білого вина в обід, інакше концерту не осилити. Інші не витримують навіть одного. Українські ж рок-зірки нагадують барвистих папуг, що тільки-но навчилися вимовляти окремі слова. І якщо наприкінці 80-х «хлопці з Бандерштату» були анархістами, що з ідейних міркувань покинули свої криївки, то «сьогоднішні» володарі гітар і барабанів залишають по собі гірке відчуття. Недолугість текстів, вторинність музичних акордів, мавпування іміджу закордонних гастролерів — у наявності всі ознаки провінційного буття сучасних героїв маскульту. «Єдине, чого вони прагнуть, — це домогтися хіта». Та чи знають вони, що й далі приречені переживати рок-н-рольний синдром напівмертвого світу.

ГЛОСАРІЙ *Дисолюція — 1) розкладання, розчинення твердих тіл; 2) псих. — прогресуючий розлад психічної діяльності, що відбувається в послідовності, оберненій її виникненню в процесі онтогенезу (за: ВТССУМ. — «Перун». 2005). УК.

Михайло БРИНИХ

Скинь маму з поїзда

о літератури завжди туго доходить. Геть усе туго доходить. Що там за вікном? Яке тисячоліття? Не питайте про це в літератури, вона може істотно помилятися — плюс-мінус кілька століть. Література вміє жити, як галапагоська черепаха, — довго й повільно; поки вона обміркує плани на найближче майбутнє — помре три покоління хом’ячків; коли настане страшна посуха й вигорить та вимре від спраги півсвіту — в ній ще буде піввідра чистої прісної води. Але черепахам не завжди щастить. Важко бути живою консервою. Попри те, що поживність літератури та термін її придатності — поняття значно суперечливіші, ніж у випадку з черепашим м’ясом, проте хто сказав, що у словосполученні «духовний харч» смисловий наголос припадає саме на перше слово, а не на друге? Література — це товар, книжка — це стільки-то пляшок пива. Ось тези, які патетично звучать протягом останніх десятиліть од чільних захисників української культури. Ця проста, здавалося б, думка тривалий час викликала хвилі невдоволення як серед видавців, так і серед читачів. Мовляв, чим це відрізняється від торгівлі у храмах, і як можна допускати торгашів до ефірної плоті. Краще сидіти на хлібі й воді, без індустрії книговидання й без читачів, зате по вуха в кришталевій духовності. Але якщо світ хоче когось зловити — то зазвичай йому не доводиться довго бігати. Та й самі пастки цього світу змінилися. Тут навіть ярма тепер зручні, ергономічні. У сучасній українській літературі до них тільки ще починають звикати. Хвалять пружність, еластичні якості. З’являється навіть незвична легкість. Література — це товар. Отже, ярма знову набувають сенсу, якого письменницька праця була позбавлена ще років двадцять тому. Так, глобалізація — слово, в якому вчувається аромат китайської пластмаси. У цьому прагненні спільних правил гри для всього світу є щось від віри ранніх християн і щось від німецького концтабору. Щось від стадіонної поезії та від примусового лікування.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ДАЛА ПРО СЕБЕ ЗНАТИ НА КНИЖКОВОМУ РИНКУ ВІТЧИЗНИ ЩЕ В ТІ БЛАГОСЛОВЕННІ ЧАСИ, КОЛИ ВІТРИ ДУХОВНОСТІ ВИМЕЛИ З КНИГАРЕНЬ УСІХ ЧИТАЧІВ

Легкість буття стає дедалі масовіша, а відтак — нестерпніша. Але тепер ми у грі. Хочемо того чи ні, але поняття «свого поля» — вже майже архаїзм. Глобалізація дала про себе знати на книжковому ринку вітчизни ще в ті благословенні часи, коли вітри духовності вимели з книгарень усіх читачів; у підземних переходах, на базарах та в електричках з’явилися інші книжки — від порнографічного самвидаву до нечуваних раніше Стівена Кінга, Карлоса Кастанеди, Даніели Стіл, Пауло Коельйо. Цей літературний героїн, ретельно перевірений на якість у кращих лабораторіях світу, завойовує будь-які ринки. Час од часу з’являється нова формула — Ден Браун чи серіал про Гаррі Поттера — і ця планетарна машина навряд чи може зламатися на шляху до чергового тріумфу, наче довженківський трактор. Масова культура — не жертва глобалізації, а її породження, — зазвичай залишається десь на вході в лабіринти сучасного мистецтва, на порозі. Їй дорікають усередненням смаків, стандартизацією вражень, уже згадуваним запахом китайської пластмаси. А втім, високому (незалежному, елітному, камерному тощо) мистецтву гріх нарікати на гнану родичку: глобалізація поширюється не тільки на масовий продукт, їй давно належать всі права на фокуси і магію, на геній і штамповане паскудство. Навіть так званий літературний андеґраунд з її ласки плодить стереотипи та призводить до фабрикування контркультури, наче йдеться про гумові капці, дешеву електроніку чи одноразові парасолі. Бо, мабуть, так воно і є. Наслідки глобалізації в літературі легко анафемувати, угледівши в них передусім загрозу національній самобутності, хоча така патетика завжди викликала у мене подив. Адже це той досвід (так, він універсальний), який убезпечує від повторного винайдення колеса. Якщо вже ми погоджуємося, що література — товар, а книжка — ящик пива, то безглуздо відкидати надійні технології, що дозволяють одомашнити тих таки Брауна чи Стіл. Якщо Андрій Кокотюха вже написав десятки детективних книжок, а кожен новий роман Люко Дашвар неодмінно очолює топи продажів, й усе це відбувається не без помочі глобалізаційних процесів, цієї «клятої» стандартизації, — то краще так, ніж із безкінечною Донцовою на вітринах книгарень. Залишивши у спокої сегменти масової літератури, які живуть і розвиваються у цілковитій відповідності до царства шаблонів, набагато цікавіше проаналізувати, які художні жанри «високої полиці» найбільше узалежнені від ін’єкцій глобалізаційних ідей. Насамперед варто згадати про український модернізм — одну з найяскравіших прозових традицій кінця ХІХ — початку ХХ століття, що була нагло перервана в часі «Розстріляного Відродження» і відтак у підрадянський період ці прекрасні руїни, підсвічені узаконеною соцреалістами творчістю Михайла Коцюбинського, залишалися типовим «музеєм покинутих секретів». Тільки в 90-і роки відбулося повернення до модерної традиції, хоч як усе перепаскудила видавнича криза. І не так важливо сьогодні з’ясовувати, чи отримала Україна свого Джойса у прозі Євгена Пашковського, Фолкнера — у текстах В’ячеслава Медвідя, Селіна — в романах Олеся Ульяненка. Важливо, що ці літературні квести були своєчасно виконані — без цього неможливо було б говорити про нашу літературну повноцінність. А втім, на моє переконання, вкраїнський модернізм 90-х залишається найменш оціненим (навіть у середовищі фахівців) літературним феноменом. Про залежність естетики й практики постмодернізму від глобалізаціного цайтгайсту можна було б і не говорити: це близькі родичі. Український постмодерн хоч і пов’язують із карнавальною, бурлескною традицією «Енеїди», але це фальшивий родовід. Ретифікат вітчизняного постмодернізму — літгурти «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Червона фіра» та «ЛуГоСад», а також «сольна творчість» Юрія Андруховича, Іздрика, Володимира Цибулька — типова човникова контрабанда, поширена в ті часи. Найвиразніше це було помітно в поезії: якось раптово всі перестали римувати, й аморфний білий вірш ще й досі валяється шматком рубероїду на жовтих паростках силабо-тоніки. Власне, український постмодернізм од самого початку був сумлінним рупором чужих ідей, які вигадливо перепліталися в ефірі, ноосфері й спеціально відведеному для них іще Платоном царстві. Хтось віз свої валізи з Польщі, Сербії чи Чехії й розливав тут Кундеру, Павича та Стасюка у вітчизняну тару, хтось перешивав латиноамериканське дрантя на червоні свитки, а хтось не гребував пригріти під крилом московський недогон із Джуліана Барнса чи Гюнтера Грасса. Грішили всі, але мало хто лишився затятий у постмодерному художньому гріхові. Фактично, із постмодерністів 90-х сьогодні продовжує експериментальні танці на кістках хіба тільки Іздрик.

Сучасна молодіжна проза, найяскравішим представником якої від 90-х і до сьогодні залишається Сергій Жадан, також формувалася в режимі трансляції готових прозових концептів, — як давно знаних, так і порівняно нових. І поки хвилі бітниківської традиції (Керуак, Берроуз, Селбі) з домішками російського алко-декадансу (Вєн. Єрофєєв, Довлатов) весело накривали таких різних авторів, як Діброва, Дністровий, Ушкалов, обрій застили вже нові хвилі — так звана контркультура на кшталт Ірвіна Велша чи Чака Паланіка; в літературному обігу швидко прижилися брутальна стилістика і пролетарська ненависть до всіх різновидів обивательщини, хоч від неї, здається, одна назва й лишилася. З іншого боку, «сучасна молодіжна проза» — надзвичайно умовне визначення, яке більше характеризує методологічні прозові особливості, аніж жанрові. Бо в цю нішу потрапляє, наприклад, і орієнтальний Любко Дереш зі своєю підлітковою містикою піонерських багать, й ексцентрична Світлана Поваляєва, і більшість лауреатів конкурсу «Коронація слова». Якщо вже шукати найбільше зло, заподіяне вкраїнському красному письменству глобалізаційними віяннями, то ось воно: сповідальницька література. Попри те, що цю традицію часто плутають із банальним невмінням писати, в усьому світі наївна щоденникова проза, заснована на здобутті типового особистого досвіду, регулярно постачає до біса бестселерів. І протягом останніх десяти років — почасти внаслідок зростання популярності соціальних мереж — амплітуда цього безжального маятника лише зростає. Сьогодні можна констатувати, що сповідальницька література не тільки виокремилася з «молодіжної прози», але й заледве її не розчавила своєю габаритною безпосередністю (і посередністю — також). Коли в українській літературі з’явилися перші книжки Катерини Бабкіної, Артема Чеха, Ірени Карпи, мало хто зрозумів, що цей блюз звучатиме ще частіше, ще монотонніше, ще не виразніше. Без глобалізації, яка уможливлює цілковите порозуміння між пубертатними стражданнями по обидва боки річки Нілу, ця література б не відбулася, залишившись занудним предметом психологічних студій. Останній плід літглобалізації, про який неодмінно варто згадати, — популярність на вітчизняному ринку книжок-технологій. Далекий привіт цій практиці передає Дейл Карнегі та його вміння перетворювати друзів (або їх відсутність) на великі наклади. Нове пришестя книжок-технологій цікаве тим, що вперше ми маємо справу з українськими проектами-франшизами, а не адаптованими для місцевого ринку світовими торговими хітами. Так, зокрема, неймовірною читацькою популярністю користується прозовий цикл Мирослава Дочинця про щастя й довголіття. Це той випадок, коли літературна сировина — історії столітнього карпатського діда-мудрія — нічого не варта без готової форми для випічки бестселерів. Схожа історія успіху й у серії книжок, що розповідають про успіх, а також про тепло, затишок і невибагливе сімейне щастя від корпорації трафаретного добра «Брайт Букс». Рідко коли на чільних місцях у рейтингах продажів надовго затримуються якісь інші книжки. Звісно, глобалізація істотно впливає на те, що завтра читатимуть (якщо читатимуть) українці — й це тема окремої розмови, окремої параної. Хоча найпосутніші речі ніколи не зазнають уніфікації. Іноді за великим пластиковим вікном хмарочоса постає більше світу, ніж крізь закопчену шибку старої сільської кухні, але це буде той таки світ, і ви так само не зможете його ані побачити як слід, ані збагнути вповні.

УКРАЇНСЬКИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ ОД САМОГО ПОЧАТКУ БУВ СУМЛІННИМ РУПОРОМ ЧУЖИХ ІДЕЙ, ЯКІ ВИГАДЛИВО ПЕРЕПЛІТАЛИСЯ В ЕФІРІ, НООСФЕРІ Й СПЕЦІАЛЬНО ВІДВЕДЕНОМУ ДЛЯ НИХ ІЩЕ ПЛАТОНОМ ЦАРСТВІ

УК. 64

Тарас ВОЗНЯК

Глобальне та національне: проблема збереження ідентичності

ля того, щоб зрозуміти, який вплив матимуть світові глобалізаційні процеси на Україну, українську культуру та українську ідентичність, слід розвінчати кілька ілюзій, якими ми пробуємо «прикритися» від їх впливу. — ми не настільки інтегровані у світові процеси, щоб це на нас якось відчутно впливало. Напередодні світової структурної економічної кризи 2008 року тодішня прем’єр-міністр України у притаманній їй манері заявила, що криза нас не торкнеться, бо ми, мовляв, країна не настільки інтегрована у світову економічну систему. Після чого Україна, не підготувавшись до цієї ж кризи, постраждала від неї чи не найбільше в Європі. Інтегровані ж у світову економічну систему країни, як-то Польща та Ізраїль, негативного впливу кризи майже не відчули. Висновок із цієї повчальної історії дуже простий — байдуже, що ми самі думаємо про світові процеси — нам не вдасться оминути їхнього впливу — впливу як позитивного, так і негативного.

— українська культура незмінна, це раз і назавжди кодифікований канон, який єдиний і визначає нашу українськість. На щастя це не так. Канон українського змінюється, як і все у цьому світі. Навряд чи українські діячі, скажімо, часів Івана Котляревського, уявляли українськість у тих «поступових» формах, як їх бачив той самий Іван Франко. Ще поіншому окреслював українськість, скажімо, Дмитро Донцов, як би ми до самого Донцова чи його націоналістичних конструкцій ставилися. Ще інакше окреслюється українськість сьогодні — очевидно, що вона набагато ширша, ніж попередні. Отож саме окреслення, самодефініція українськості є змінною величиною. полягає у тому, що нашим засновком, коли ми думаємо про свою ідентичність і ті форми, в яких вона постає, — а це, як правило, культурні практики у найширшому сенсі слова — є переконання, що колись у якісь «давні, покриті сивиною часи» був якийсь «золотий вік» українства — і з того часу українство, його самоідентифікація, культурні практики тільки втрачається.

Різні дослідники і культурологічні та політичні спекулянти бачать такий «золотий вік» то в «княжих часах» (Київська Русь), то в «часах королівських» (Галичина), то в «часах козаччини» і т. ін. аж до героїчної епохи УПА. І з тих часів українськість лише деградує. Тратяться звичаї, губиться мова, все менше героїв і т.д. Тобто розвиток світу бачиться як одна суцільна деградація і регрес. Таке сприйняття світу, а не лише українства, спрямоване в минуле, в рустикальні практики і сягає свого апогею у карнавалах перебраного чи театралізованого імітаційного «козацтва», яке, як показала сьогоднішня війна з Росією на Донбасі, є чистою театральщиною і власне козацького духу у ній немає. Тоді як лицарську традицію розвивають люди зовсім іншої стилістичної парадигми. Які висновки з цього можна зробити? — Україна, українська культура, українськість у найширшому сенсі слова не може законсервуватися, ізолюватися від глобальних впливів. — у кожній історичній епосі українство виробляє свою модель культурної парадигми, з якою ідентифікується, і яка стає її інструментом у конкуренції з іншими культурними та ідентифікаційними моделями глобалізованого світу. — культурні парадигми українства не деградують, а розвиваються та вдосконалюються. Хоча при цьому неминуче змінюються. І цю зміну слід сприймати не як деградацію, не як втрату, а як шанс. Як тільки вся зміна парадигми зведеться і сприйматиметься виключно як втрата «чогось справжнього й автентичного», а не як шанс у конкуренції з іншими ідентичностями, культурами, ментальностями, то це вірний шлях до вмирання такої соціо-культурної спільноти — в цьому випадку української. Звичайно, це не означає, що шалена зміна є єдиним шляхом до успіху. У своїх крайніх формах вона, ця безкритична зміна, називається культурною асиміляцією і втратою власної ідентичності. Культурна чи ментальна спільнота має свої захисні механізми, які ховаються у культурних практиках — від кулінарної культурної практики, до мовної чи обрядової. А ще — культура праці, культура відносин між людьми та багато іншого. Очевидно, що успішність кожної соціо-культурної спільноти, яку ми, зазвичай, називаємо народом, залежить від балансу між двома протилежними процесами:

Це і збереження ідентичності, й ефективний її розвиток. Українці як учасники своєї соціо-культурної спільноти, як, зрештою, й учасники інших соціокультурних спільнот, схильні впадати в розпач з огляду саме на ці дві тенденції.

Консерватори й націоналісти, які зорієнтовані на міфічний «золотий вік» і процеси збереження та охорони національних традицій, впадають у розпач з огляду на культурні втрати, розтління народу, взагалі, з огляду на те, що світ змінюється (а це і такі консерватори, як Пантелеймон Куліш, Дмитро Донцов). Натомість поступовці, прогресисти впадають у розпач з огляду на те, що українська спільнота занадто інертна, консервативна, сільська, не змінюється, не адаптується до нових обставин — а швидше вмирає — як-от українська культура у російськомовних містах незалежної України (а це такі поступовці, як Іван Франко, Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний). Має бути і збереження — але без замшілого консерватизму. І має бути розвиток, але позбуваючись безкритичної асиміляції. І ми бачимо, що сучасне українство здатне творити не лише українські, але й світові культурні практики. І не потрібно зводити культуру виключно до мистецтв. Так елементом нашої новітньої політичної культури стали українські Майдани — їх вже було декілька — і це вже

ПЕРЕД НАМИ СВІТ ІЗ НОВИМИ ІНФОРМАЦІЙНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ, ІЗ ЗОВСІМ ІНШОЮ ШВИДКІСТЮ КОМУНІКАЦІЇ ТА ВЗАЄМОВПЛИВІВ

стала політична та культурна, в найширшому сенсі слова, практика, яка дозволяє українській соціально-політичній спільноті бути не лише конкурентною чи успішною, але й навіть звитяжною. Причому звитяжною навіть на світовому рівні — а не тільки з огляду на внутрішні потреби. Якщо ж ми дещо звузимо поняття культури, то годі не бачити, скільки суто культурологічних практик породили ті ж Майдани. А саме Майдани і є проявами новітнього українства, а не костюмовані «козацькі забави». Чи така практика є конкурентною? Безсумнівно. Через Майдани українськість заявляє про себе всьому світовому співтовариству — і заявляє голосно та однозначно. Причому не лише у політичному сенсі — але й в ідентифікаційному, а також культурному. А ще у горнилі Майданів виробляється і нове бачення того, чим є новітнє українство. Бо ж на наших очах змінюється ще й відношення до інших, але наших питомих українських мов (однією з яких стає російська — що б хто про це не говорив), до інших, але наших питомих українських культур (однією з яких стає кримсько-татарська). Що це, як не зміна парадигми? Що це, як не , але разом із тим і . Ми поволі відходимо від постромантичного визначення національного як виключно етнічно-духовного. Ми розуміємо, що етнічність є нашим конструктом. Кожен із народів є генетичним коктейлем. Так як конструктами є національні мови, національні культури, національні кухні, національна політична культура і т.д. І що

ЕЛЕМЕНТОМ НАШОЇ НОВІТНЬОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СТАЛИ УКРАЇНСЬКІ МАЙДАНИ

корені цих конструктів не сягають далі XVIII–ХІХ сторіччя. І стосується це більшості народів — не лише українського. Ми починаємо розуміти, що ці конструкти змінні, що на них можна впливати і що вони потрібні нам як інструменти у нашій конкуренції з іншими спільнотами. Таким чином розуміння того, що таке «українське» змінюється. І я б не сказав, що воно щезає чи асимілюється. Воно розширюється. І таке розширення розуміння «українського» однозначно робить весь соціо-культурний загал українства сильнішим і конкурентнішим на глобальному рівні. Отож ми бачили, як на наших очах упродовж буквально десятиріччя український канон змінився, розширився, і, як на мене, то укріпився. Чи це кінець процесу? Зовсім ні. Перед нами широкий світ — дійсно світ, який глобалізується. Світ із багатьма мовами, культу-

рами, практиками. Доведеться конкурувативбирати не лише російськомовні культурні практики, але й англомовні. І гадаю, що впораємося, як впоралися у якомусь XVI-XVII столітті з практиками польськомовними — і навіть розцвіли — згадаймо хоча б Лазаря Барановича чи Пилипа Орлика, і з німецькомовними практиками XIX сторіччя — згадаймо хоча б Івана Франка та Ольгу Кобилянську. Перед нами світ із новими інформаційними технологіями, із зовсім іншою швидкістю комунікації та взаємовпливів. Так, це виклик, а інколи й загроза. Однак водночас і шанс. Таким викликом було і книгодрукування, яке різко

ХТО СКАЗАВ, ЩО МИ НІЧОГО НЕ МОЖЕМО ДАТИ СВІТУ? ЩЕ Й ЯК МОЖЕМО прискорило рух ідей. Але де б ми, українці, були, якщо б не скористалися з друкованого слова — без друкованого слова Тараса Шевченка ми точно були б іншими. А ми є саме такими, як нас визначав він, і поширив це друкарський верстат. Тому не нам боятися новітніх друкарських верстатів. Потрібно їх ефективно використовувати і для розвитку українства, і для вбудовування у світові глобалістичні тренди. Хто сказав, що ми нічого не можемо дати світу? Ще й як можемо. УК. 67

Фрагмент експозиції «Bottega Gallery» на ArtVilnius’14

Bottega Gallery, Катря КОТ

Україна на ArtVilnius’14 Art Vilnus 2014 — це 65 галерей з 18 країн на 12 000 квадратних метрів виставкового простору. Арт-об’єкти, відео колекції, інсталяції, подіумні дискусії, зустрічі з митцями й кураторами — це сучасне мистецтво: неочікуване, дискусійне, концептуальне, гостре й цікаве

а міжнародному форумі Україна була представлена вперше. І виконали цю місію галереї «ЦЕХ», «Я Галерея», «Bottega Gallery». Остання підготувала для «Української культури» ексклюзивний фоторепортаж — отже, інтегруємося у великий світ актуального мистецтва разом із молодими й амбітними українськими художниками, галеристами й проектами. ArtVilnius’14 — це перша європейська виставка, у фокусі якої творчість молодих і перспективних художників.

Аналогічний напрямок завжди був ключовим і в діяльності «Bottega Gallery». Окрім того, участь в масштабному міжнародному форумі — це можливість продемонструвати свої здобутки, познайомитися із досягненнями іноземних колег та обмінятися досвідом з кураторами, галеристами, арт-менеджерами, художниками всього світу. «Bottega Gallery» представила у Вільнюсі два проекти, до яких увійшли твори яскравих молодих художників, що співпрацюють з галереєю від перших днів її створення. Автори проекту

об’єдналися невипадково — їх усіх пов’язує чуттєвість і точність у трансляції актуальних тенденцій, настроїв, ідей сучасного українського простору: як мистецького, так і соціального. Роботи Марії Куліковської, Даниїла Галкіна, Степана Рябченка, Назара Білика та Павла Ковача молодшого органічно й гідно входять у контекст міжнародного арт-форуму. Особлива критична ситуація, в якій ми перебуваємо, просвічується у кожному художньому об’єкті, що робить його максимально гострим, доречним,

Роботи Степана Рябченка «Strange Brew» та «Chameleon»

живим і виключає будь-яку можливість сплутати українського художника з іншими. «Брошки страху» Даниїла Галкіна й відеоробота «Body and Borders» Марії Куліковської відображають соціальнополітичну ситуацію в країні, пропускаючи її через особисті враження, почуття, переживання. Наприклад, Марії було важливо відчути реакцію та підтримку серед жителів столиці Литви: «Я приголомшена місцевими жителями, які обіймали, тиснули руку, тільки-но бачили на мені стрічку українського прапора з тризубом. Така потужна політична й культурна підтримка дуже зворушливі. Загалом, ArtVilnius’14 виявився досить милим місцем. Приємно бути частиною команди «Bottega Gallery». Викликають захоплення і навіть заздрість організованість і підготовка самого заходу. А також високий художний рівень форуму. Дуже сподобався проект, що представляв виключно сучасну скульптуру». Були й роботи, спрямовані на дослідження більш абстрактних сфер людського світосприйняття, вони виявилися дуже цікавими з формальної

точки зору. Це твори Назара Білика «Ємності», Павла Ковача «Пам’ятник секунді, що вже минула» та «Інший час», а також полотна Степана Рябченка «Strange Brew» і «Chameleon». Окремий інтерес викликав у глядачів проект Зінаїди Ліхачевої “Чорне намисто”: поєднання інсталяції та відео, сучасних технологій і традиційного ремесла, просякнутих особистими переживаннями мисткині. Результати участі в ArtVilnius’14 коментує кураторка «Bottega Gallery» Марина Щербенко: «Українське мистецтво давно готове до інтеграції в європейський простір. Оскільки ArtVilnius’14 створений спеціально для роботи з молодими художниками, участь у ньому була для нас особливо важливою. Гадаю, це стане початком активної роботи на міжнародних платформах. Надзвичайно приємно, що організатори прийняли нас душевно і гостинно. Слід відзначити також високий рівень організації самого заходу». Уже з перших годин відкриття українські проекти почали збирати позитивні відгуки від галеристів, кураторів, колекціонерів, відвідувачів. Зокрема,

креативний директор ArtVilnius’14 Eric Schlosser схвально відзначив проект галереї у Вільнюсі, особливо роботу Павла Ковача молодшого «Інший час». Zigmas Kalesinskas, директор Kauno Rajono Muziejus висловився щодо високого європейського рівня представлених галереєю робіт. На його думку, досягти цього особливо нелегко за обставин, що склалися в Україні. Giedrius Bagdonas, директор Użupio Meno Inkubatorius, ознайомившися із проектом «Bottega Gallery», запропонував подальшу співпрацю за участі українських художників. Nathan Pitt — власник галереї Pitt Projects, що у Великобританії, відомий фахівець із перформансів та колекціонер відео, зацікавився роботою Зінаїди Ліхачевої та запропонував художниці співпрацю в рамках відеопроектів та інсталяцій. Безумовно, участь в масштабному проекті ArtVilnius’14 є важливим кроком для українського візуального мистецтва загалом і арт-інституцій зокрема. Впевнені, що для української культури це лише початок в осягненні нових просторів і відкриттів.

Павло Ковач. «Пам’ятник секунді, що вже минула»

Назар Білик. Із серії «Ємності»

«Bottega Gallery» на ArtVilnius’14

Степан Рябченко. «Strange Brew». Фрагмент

Даниїл Галкін. «Брошки страху»

Павло Ковач. «Інший час»

Проект Зінаїди Ліхачевої «Чорне намисто». Фрагмент

Марина Щербенко, кураторка «Bottega Gallery»

Проект Зінаїди Ліхачевої «Чорне намисто»

УК. 71

Веніамін КІНЧУК

Розколонізація сучасного українського кіно Сучасним українським кіно повелося називати ті маловідомі фільми, що інколи виходять у прокат і демонструються на фестивалях. Стрічки, які обговорює невелике коло фахівців і пошановувачів вітчизняного кіно. Ту верхівку айсберга, що засвідчує існування в Україні самобутнього кінематографа. Однак якщо спробувати окинути зором його увесь — оптимізм одразу розвіється. Ефіри телеканалів гнояться рекламними роликами та музичними кліпами, нескінченними серіалами та строкатими передачами. Усе це не прийнято відносити до сучасного вітчизняного кіно. Та останнє розчавлюється всім цим телепродуктом, який, на жаль, і є його обличчям. Принаймні так було до кінця минулого року…

аша кіноіндустрія є національною скоріш за своєю територіальною приналежністю. Ідейно ж вона далека від наших реалій. Адже медійний образ сучасного українця далекий від його істинного портрета. Коли у 2010 році почалася відбудова нашої кіноіндустрії, то вже серед перших стрічок, знятих на цій хвилі, був цілий ряд авторських фільмів. Багато хто тоді нарікав, що робити ставку на такі фільми неперспективно. Мовляв, кіноіндустрію можна розбудовувати лише на популяр-

ному кінематографі. На стрічках, котрі будуть успішними в прокаті та збиратимуть глядачів в кінотеатрах. Натомість, авторські фільми знімають лише для фестивалів і вкладені в них кошти практично ніколи не повернуться. Однак такий погляд був надто короткозорим. Фестивальні стрічки — це не забаганка естетів і не забавка товстосумів, які для підвищення свого іміджу вкладають кошти в арт-хаус. Останній є, перш за все, лабораторією ідей, котрі за чотири-п’ять років можна зустріти в масовому

кіно. Ну, а ще за кілька років — у телефільмах. У ситуації з вітчизняним кіно, коли гостро стоїть питання про його ідентифікацію і пошук власного стилю, саме на авторських стрічках і треба було робити акцент. Адже до того часу наше кіно було російською колонією. «Те, що у нас знімалася купа серіалів для північно-східного сусіда загально зрозумілою мовою — добре лише для тих, хто займається технічним виробництвом цих стрічок, — для монтажерів, операторів, акторів масовки… Натомість для тих, хто складав креативну частину в кіно, авторів-сценаристів, режисерів, національних артистів-зірок, робота в колоніальній ситуації не давала розвиватися, а часто приносила невиправну шкоду», — сказав режисер Олесь Санін. Колоніалізм проявлявся, коли телефільми, що знімалися в Києві, показували нашу столицю як безіменне містечко десь в СНД. Наприклад, у певних епізодах шмаркливих телемувіків Оксани Байрак зустрічаєш знайомі київські вулиці, площі чи парки, які навмисне показуються у такому ракурсі, щоби в кадр не потрапили пам’ятники чи будівлі, за якими можна було б достеменно ідентифікувати столицю. Напевно, така безликість українських локацій дозволяла легше продати цю стрічку телекомпаніям Росії. Колоніалізм проявлявся і в тому, що авторські українські стрічки «Мамай» (2003) Олеся Саніна, «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002) Юрія Іллєнка та ряд інших викуповувалися російськими дистриб’юторами і клалися на полицю. Таким чином без порушення авторських прав блокувався їх вихід на екрани на всій пострадянській території. Ще одна з багатьох ознак колоніалізму полягала в тому, що непрофесійним російським акторам у телефільмах і серіалах доручаються головні ролі, а зіркам українського театру — епізоди. Подібна цілеспрямована політика примітивізації всього українського виявлялася в багатьох сферах культури. Повстати проти цих ганебних для України законів ринку наважувалися лічені вітчизняні кінематографісти. Продюсер Володимир Хорунжий зняв підкреслено київський альманах романтичних короткометражок «Закохані» (2011), який було зшито за лекалами короткометражних хітів «Париж, я люблю тебе» (2006), «Нью-Йорк, я люблю тебе» (2008) тощо. Михайло Іллєнко замахнувся на створення першого вітчизняного блокбастера «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» (2011). Та незважаючи на довгі роки роботи над ним, у результаті вийшов дуже посередній фільм. Якщо «Закохані» видалися не більш ніж блідою тінню згаданих альманахів короткометражних фільмів, то творіння Іллєнка — взагалі бракованим клоном якогось голлівудського супергероя. Словом, практика запозичення стилю у всесвітньо визнаному мейнстрімі ні до чого пут-

нього вітчизняне кіно не приводила. А від цього його колоніальний стан загрожував набути безнадійності. Можливо, через те, що наша країна ще не вийшла з перехідного віку, практично всі поворотні події в літописі її 22 років були так чи інакше бунтівними. Це правило не обходило й кінематограф. Першим масове повстання в на-

ІДЕЙНИМ ЛОКОМОТИВОМ НАШОГО КІНО Є САМЕ АВТОРСЬКІ ФІЛЬМИ

шому кіно зорганізували «Мудаки» під керівництвом Володимира Тихого. Молоді вітчизняні кінематографісти без жодної підтримки зняли цикл короткометражних фільмів про людей, котрих можна побачити, якщо просто вийти на вулицю. Прорватися з цими короткометражками у репертуари вітчизняних кінотеатрів їм було не легше, ніж захопити Київраду під час Євромайдану. Однак їм це вдалося. Незважаючи на те, що ці стрічки далекі від ідеалу, в них багато халтури і непрофесіоналізму, а окремі з них — не більше ніж звичайнісінький стьоб, їх поява у 2010 році стала справжнім проривом. Адже це був, либонь, чи

не перший випадок часів Незалежності, коли наша реальність відображалася у прокатному кіно такою, якою вона є насправді. На контрасті з лакованою телеверсією нашої дійсності «Мудаки» багато в чому шокували. Відтоді не стало зніматися менше російських серіалів. І експансія нашого південно-східного сусіда у вітчизняну культуру жодним чином не послабилася. Проте наша кіноіндустрія тоді, по суті, вперше запропонувала у відповідь щось самобутнє. Протягом 2010–2013 років, коли з держбюджету регулярно виділялися немалі кошти на розбудову кіноіндустрії, щорічно виходило в середньому по дюжині повнометражних ігрових

ПОКАЗ ТВОРІВ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА, ПЕТРА ЧАРДИНІНА ТА ІНШИХ СТАРИХ МАЙСТРІВ ВПИСУЄ УКРАЇНСЬКЕ КІНО В ГЛОБАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ НЕ ЯК ВИПАДКОВЕ ЯВИЩЕ, А ЯК БАГАТОРІЧНУ КІНЕМАТОГРАФІЧНУ ТРАДИЦІЮ, ЯКА В РІЗНІ РОКИ СЛАВИЛАСЯ СВОЇМИ ЗДОБУТКАМИ

фільмів та кілька десятків короткометражок. На жаль, серед них не було сильних мейнстрімівських картин, які б склали достойну конкуренцію зарубіжним фільмам у прокаті. Спроби режисера Любомира Левицького — «Ломбард» (2013), «Тіні незабутих предків» (2013), вищезгаданого Хорунжого — «Синевир» (2013), продюсера Дмитра Бєлінського — «Микита Ко-

З проекту «Вавилон 13»

жум’яка та вогняна квітка» (2015) та інших лічених вітчизняних кінематографістів, що створювали фільми за апробованими кліше зарубіжного популярного кіно, не породили стрічки, які б набули широкого розголосу. Тож зайняти своє місце у глобальному контексті мейнстріму Україні досі не вдалося. Щоб випустити конкурентоспроможний на світовому ринку популярний фільм, кіноіндустрія України має вийти на значно вищий рівень розвитку. Масштаб технічної бази та інфраструктури (мережі кінотеатрів, точок розповсюдження фільмів тощо) мають бути значно більшими та сучаснішими. Тож заявити про себе, як про виробника мейнстріму, наша країна зможе дуже не скоро. Якщо б розпочатий у 2010 році процес відродження нашого кіно не перервався наприкінці минулого року, ми б говорили про 15–20 років. А в сьогоднішній ситуації, коли держфінансування вітчизняного кінематографа з цього року скоротиться в рази — щось прогнозувати важко. Тож ідейним локомотивом нашого кіно є саме авторські фільми. З усіх можливих видів кінематографа лише в ньому нашу дійсність можна побачити такою, якою вона є насправді. Враховуючи ж те, що через події на Євромайдані, в Криму та на Сході, практично всі заплановані до зйомок в Україні російські кінопроекти заморожуються — пресинг телевізійного кіно на вітчизняний артхаус буде суттєво зменшуватися. Із цього моменту можна відраховувати й поступове переродження українського кіно з колоніального у таке, що є самостійним учасником глобального кінопроцесу. Тенденції у світовому кінематографі встановлюють мастодонти на кшталт європейської, африканської та голлівудської кіноіндустрій. Такі метелики-одноденки, як українські фільми, лише час від часу випурхують у програмах кінофестивалів, після чого в більшості випадків зникають. Звичайно, що в такій ситуації наші

Гламурний бік українського кіно — Оксана Байрак

фільми лиш тільки підлаштовуються під віяння та тенденції глобального кінопроцесу, а не задають у ньому тренди. Повністю його палітру можуть відобразити лише окремі країни, серед яких Франція, Китай, США тощо. У них знімаються як масштабні блокбастери, так і незалежні фільми, як експериментальні стрічки для музеїв сучасного мистецтва, так і високоякісні серіали для домогосподарок. Разом із тим є країни, які відображають лише окремі сторони сучасного кінопроцесу. Наприклад, Нігерія славиться мелодрамами, що за своєю якістю нагадують вітчизняні телемувіки початку 2000-х. Данія — це авторське кіно, без якого не обходиться практично жоден престижний кінофест. А Південна Корея дивує увесь світ своїм високотехнологічним мейнстрімом. Україна ж не може похвалитися жодним напрямком сучасного кінематографа, який був би представлений в ній повною мірою. Навіть у рекламі та музичних відео, яких у нас знімається цілий рій, ми не досягаємо рівня світових лідерів. У випадках, коли наша країна презентує фільм, що помітно виділяється навіть у найстрокатішій програмі кінофестивалю класу «А», його показ зазвичай не викликає резонансу. Наприклад, експериментальне творіння Ігоря Подольчака «Las Meninas» (2008) пройшло малопоміченим на кінофесті в Роттердамі, а вищезгадану «Молитву за гетьмана Мазепу» досить стримано сприйняли на Берлінале. Якщо б ці фільми показувалися на тих же кінофорумах під прапором, скажімо, Румунії чи Польщі, — резонанс від них був би набагато більшим. Адже фестивальний інтерес до стрічки багато в чому залежить від політичного і культурного контекстів, а також від віянь моди. При всьому захваті, який викликає стрічка Слабошпицького «Плем’я» (2014), не можна закривати очі на те, що її цьогорічний тріумф у Каннах був зумовлений частково Євромайданом.

Олесь Санін на зйомках фільму «Поводир»

Наші кінематографісти могли би прославитися на весь світ фільмами, наприклад, про Чорнобиль. Однак якщо зібрати все вітчизняне ігрове кіно про цю трагедію — не набереться і десяти картин. Вітчизняні стрічки могли б стати лабораторією, в якій досліджуються процеси переродження пострадянського суспільства. Фільми на цю тему час від часу знімають у Росії. Але розкрити цю тему до кінця наші північно-східні сусіди не зможуть, напевне, ніколи. Адже не дуже вже це переродження там спостерігається. На жаль, за три роки планомірного розвитку вітчизняної кіноіндустрії, вона не встигла стати на власні ніжки. Тож, відбившись сьогодні від патронату російського кіно, вітчизняний кінематограф ризикує знову впасти. Адже ряд

ОДНІЄЮ З РАДУЖНИХ ПЕРСПЕКТИВ ДЛЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ КІНЕМАТОГРАФІЇ МОЖЕ СТАТИ ПОТРАПЛЯННЯ ПІД КРИЛО ЯКОЇСЬ РОЗВИНУТОЇ КІНОІНДУСТРІЇ Якщо б в українському кіно окреслювалася певна самобутня тенденція, то і кожна стрічка, що належить до неї, сприймалася зарубіжним глядачем із більшим інтересом. Наприклад, самі по собі імена Келіна Петера Нецера або Тудора Жюржію щось означають лише для відданих своїй справі кінокритиків. А коли говориш, що вони зняли одні з найяскравіших фільмів Нової румунської хвилі, — одразу стає зрозумілим рівень цих фільммейкерів. Так само і з нашим сучасним кінематографом — для того, щоб він був упізнаваним у глобальному кінопроцесі, йому не вистачає узагальнюючої ідентифікації. Зміні міжнародного іміджу вітчизняного кіна сприяє реставрація архівних ретро-фільмів, що в різні роки знімалися на території сучасної України. Показ творів Олександра Довженка, Петра Чардиніна та інших старих майстрів вписує українське кіно в глобальний контекст не як випадкове явище, а як багаторічну кінематографічну традицію, яка в різні роки славилася своїми здобутками. У якості радянської спадщини сучасне українське кіно отримало тавро «фільми з потягами, в яких розповідається про любов і Другу світову війну». Саме так ідентифікував як наше, так і в цілому все пострадянське кіно, один із найвпливовіших сценаристів Голлівуду Роберт Маккі. За подібними кліше ідентифікують фільми з різних країн. Наприклад, на японських стрічках стоїть негласне тавро «якудза й аніме», а на французьких — «кіно про художників та кохання».

українських кіностудій, а разом із тим і кінопрофесоналів, які роками задешево знімали російські серіали, з цього року почнуть втрачати замовлення. Як говорять у кулуарах, відмовляючись від зв’язків з Україною, російські продюсери поступово перебираються у Білорусію. Тож перехід від російського колоніалізму до самостійного існування буде болючим. Він, звісно, необхідний, для того, щоб Україна заявила про себе як про самобутнього учасника світового кінопроцесу, однак вписати своє ім’я в цей кінопроцес вдасться нескоро. Кадр з фільму «Las Meninas»

Поки що закордонне сприяння українському кіно проявляється в окремих випадках. Останнім таким прикладом на сьогодні стала документалка Сергія Лозниці «Майдан», яка частково фінансувалася Нідерландами. «В Україні виросло ціле покоління авторів, котрі знімали й знімають незалежне кіно. Всупереч усьому вони знайшли свого глядача. Режисери мого покоління вже дуже добре володіють професією. Довгий час вважалося, що знімати про Україну або не модно, або просто нікому не цікаво. Проте сьогодні назріла енергія висловлення — з’явився глядач, котрому такі фільми дійсно необхідні. Мені здається, справи в українському кіно підуть на краще», — оцінює ситуацію Олесь Санін. Саме незалежні фільми, що розповсюджуються через Інтернет, сьогодні стали обличчям вітчизняного кінематографа. Вони і впишуть Україну в глобальний кінематографічний контекст. Чи буде таке кіно користуватися успіхом поряд із фестивальними стрічками чи великобюджетними блокбастерами? Покаже час. Однак оптимізму додає той факт, що сьогодні голлівудські продюсери виводять у тренд незалежне кіно. Адже пересічний глядач перестав ходити в кінотеатри, надаючи перевагу домашньому перегляду фільмів. Затягнути його назад в кінотеатри не вдається навіть на приправлені 3D ефектами велико бюджетні блокбастери. Що ж, можливо, на хвилі цієї тенденції, підвищиться інтерес і до вітчизняних фільмів. Першою ластівкою нового незалежного і в технічному, і в ідейному плані кіно став проект «Вавілон 13». В його рамках знімаються документальні стрічки про актуальні події і макси-

Враховуючи те, що наша кіноіндустрія просто не розрахована на самостійне існування — рятівним може стати налагодження зв’язків із зарубіжними (не пострадянськими) кіноіндустріями. Наприклад, результатом налагодження кінематографічної співпраці з Францією, Вірменією та Грузією стала поява фільму «Параджанов» (2013) Олени Фетісової та Сержа Аведікяна. А копродукція з Німеччиною, Сербією та Чорногорією вилилася у стрічку Дарії Онищенко «Істальгія» (2012). На щастя, перелік таких фільмів можна продовжувати. Якщо порівнювати між собою українські стрічки, що були зняті за сприянням Росії та європейських країн — одразу кидається у вічі те, що в перших стерті будь-які прояви українського навмисно, а в других — навпаки. Однією з райдужних перспектив для вітчизняної кінематографії може стати потрапляння під крило якоїсь розвинутої кіноіндустрії. Наприклад, Франція протягом багатьох років розвиває далекосхідний кінематограф, як-то Тайваню чи Філіппін. А Канада активно підтримує зйомки фільмів в Африці.

САМЕ НЕЗАЛЕЖНІ ФІЛЬМИ, ЩО РОЗПОВСЮДЖУЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ, СЬОГОДНІ СТАЛИ ОБЛИЧЧЯМ ВІТЧИЗНЯНОГО КІНЕМАТОГРАФА. ВОНИ І ВПИШУТЬ УКРАЇНУ В ГЛОБАЛЬНИЙ КІНЕМАТОГРАФІЧНИЙ КОНТЕКСТ мально точно відображається наша дійсність. Символічним є той факт, що куратором та головним натхненником цього проекту став Володимир Тихий, який свого часу зібрав молодих кінематографістів для зйомок альманаху «Мудаки». Останній поклав початок виходу України зі статусу кінематографічної колонії Росії. А «Вавілон 13» не тільки завершив цей процес, але й окреслив новий шлях розвитку вітчизняного кіно. Тож слідкуйте за його творчістю — Тихий не збреше… УК. 77

Антон ФІЛАТОВ

П’ЯТИЙ КРОК

Одеського кінофестивалю

З 11 до 19 липня столицею якщо не європейського, то принаймні східноєвропейського кінематографа, стане Південна Пальміра. Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ), який проходитиме там вже вп’яте, збере майже сотню фільмів. Кращі з них боротимуться за «Золотого Дюка» — Гран-прі кінофоруму. Щоб передивитися всі 12 фільмів, які складатимуть основний конкурс цьогорічного ОМКФ, його арт-директору Аліку Шпилюку вистачить усього півтора дня. Адже він дивиться по вісім стрічок щодня. Йому довелося об’їздити десятки кінофорумів та просидіти не одну ніч перед екраном, аби обрати з тисяч поданих на ОМКФ стрічок такі, що дійсно варті уваги. Про те, заради яких фільмів треба їхати в Одесу та яких, на жаль, не вистачає у програмі кінофесту, ми й поспілкувалися з Аліком Шпилюком

УК. У міжнародному конкурсі ОМКФ пред-

ставлені кращі дебюти Каннського та Берлінського кінофестивалів, призери кінофоруму в Локарно та «Кінотавра», переможці Берлінале та Трайбека тощо. Складається враження, що в цій програмі ви зіштовхуєте між собою фільми з різних престижних кінофорумів… Таку ціль ми перед собою не ставили. Коли ми обирали фільми, то виходили, перш за все, з якості самих фільмів й обирали стрічки, які нам подобалися. Проте часто вони отримували призи на кінофестивалях. Інколи ми обирали картини в конкурс ще до того, як вони отримували відзнаки. Так, наприклад, трапилося з грузинською стрічкою Левана Когуашвілі «Побачення всліпу», яку ми відібрали ще в жовтні. А після цього вона почала отримувати найріз-

номанітніші призи. Подібна історія і з картиною Ганни Мелікян «Зірка», яку ми відібрали перед тим, як вона була відзначена двома призами на «Кінотаврі». УК. Минулого року стрічку «Географ глобус

пропив» ви також відібрали до того, як вона була показана на «Кінотаврі». Згодом на цьому кінофорумі фільм отримав головний приз. А в результаті ще й здобув дві основні нагороди ОМКФ-2013. Так! Крім того під час відбору цілий ряд фільмів ми знаходимо не на фестивалях, а отримуємо їх персонально від авторів. Наприклад, таким чином до нас потрапила американська стрічка Брайана Різберга «Великі важливі речі», що буде показуватися в основному конкурсі. До речі, це буде світова прем’єра.

УК. Цьогоріч рівно половина фільмів міжна-

родного конкурсу ОМКФ складається зі східноєвропейських стрічок. При цьому в Каннах останніми роками фільми з цього регіону не користуються увагою. Наприклад, 2014-го в основному конкурсі Каннів був лише один російський фільм Звягінцева, а минулоріч за «Золоту пальмову гілку» взагалі не боролася жодна східноєвропейська стрічка. На думку, мабуть, найавторитетнішого російського кінознавця Андрія Плахова, останніми роками східноєвропейському кінематографу просто нічого запропонувати кінофоруму такого рівня, як Каннський. Ми не надавали особливої ваги тому, щоби в нашому конкурсі була представлена певна кінематографічна карта світу. А подібне відношення до східноєвропейського кіно — це інколи просто забаганки самого Каннського кінофестивалю. Як на мене, то минулого року Канни просто прогавили стрічку Павла Павліковського «Іда», яку ми будемо показувати в програмі «Фестиваль фестивалів». Але, безумовно, Плахов у чомусь правий. Кінематограф розвивається хвилями. Наприклад, у 60-х польське кіно було на підйомі, а у 80-х почався його спад. У кінці 90-х з’явилися нові румунські фільми, які стали справжньою сенсацією. Вони помітні й досі, однак вражають не настільки, як раніше. Угорське кіно сьогодні вже не настільки сильне, як в епоху Міклоша Янчо чи Іштвана Сабо. Проте стрічки з цієї країни сьогодні помітні. Подібний спад спостерігається і в італійському кіно, яке сьогодні не можна порівняти з тим, що було за часів Фелліні та Вісконті. УК. Чому за нагороди цьогорічного ОМКФ не борються одні з найсильніших вітчизняних стрічок останніх років «Плем’я» Мирослава Слабошпицького та «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко? Хочу скористатися сентенцією мого колеги Т’єрі Фремо, програмного директора Каннського кінофестивалю. Коли на презентації цьогорічної конкурсної програми Каннів його почали питати, чому до неї не потрапив той чи інший фільм – він відповів: «Знаєте, давайте зосередимося на фільмах, котрі ми показуємо в програмі, адже стрічок, які ми не показуємо, звичайно, в рази більше». УК. Проте українських фільмів такого рівня

зовсім мало… «Брати» показувалися на кількох кінофестивалях на Далекому Сході, а зараз фільм боротиметься за нагороди Московського кінофестивалю. У широкий прокат цю стрічку планують випустити в листопаді. Тож, для підтримки прокату, дистриб’юторам набагато вигідніше показати її

саме в конкурсі кінофестивалю «Молодість» (триватиме з 25 жовтня до 2 листопада — А.Ф.). Адже після показу в липні в Одесі мине кілька місяців і глядачі встигнуть його забути. УК. Ну, а прокат «Племені» запланований на

вересень цього року, тобто більш ніж за місяць до «Молодості»… Не показувати цей фільм також вирішили самі дистриб’ютори. Враховуючи надзвичайно високий інтерес до цієї стрічки, їм вигідно втримувати його до самого початку прокату.

УК. Чому фільм Сергія Лозниці «Майдан» не заявлено в Національному конкурсі? Адже це вітчизняна стрічка. Ми вважаємо, що Лозниця як документаліст знаходиться вже на такому рівні, що йому просто не етично конкурувати взагалі з ким-небудь. Та й взагалі, цінність цього фільму виражається не тим, що він претендуватиме на приз, а в тому, що його просто треба показувати. Саме тому і в Каннах він демонструвався поза конкурсом, у рамках спецпоказу. Так само й на ОМКФ він показуватиметься в спеціальній програмі «Шлях до свободи». У ній зібрано фільми з Румунії, Чехії, Єгипту, Швейцарії, в яких зображується, як різні нації йшли до власної свободи. Ну, а «Майдан» Лозниці в цій добірці буде, як перлина. УК. Якщо поглянути на географію

фільмів, зібраних в основному конкурсі ОМКФ, то там є фільми з усіх континентів, окрім Африки… Під час відбору ми переглядали африканські стрічки. Однак серед них ми не зустріли жодної, яка б нас вразила. Єдиним можливим варіантом був би показ фестивального хіта Абдеррахмана Сіссако «Тімбукту». Та якщо б ми включили цей фільм — це виглядало б притягнутим за вуха. Ми до останнього хотіли внести в програму й одну австралійську стрічку. І нам дуже тяжко далося рішення про відмову. УК. По скільки фільмів вам доводилося що-

денно переглядати під час відбору програми на ОМКФ? Щоденно десь по шість-вісім фільмів. Це стандартна доза під час відвідування фестивалів. Проте, на щастя, під час селекції траплялися такі фільми, які в певних епізодах можна було прокрутити. Я принципово ніколи не перериваю перегляд стрічки на середині, коли вже здається, що вона більше нічим не вразить — завжди дивлюся до кінця. Адже трапляється, що в самому фіналі відбувається несподіваний поворот, який міняє все. УК. 79

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.

Катерина Білокур. Букет квітів. 1960. Полотно, олія

Катерина Білокур. Привіт врожаю. 1946. Полотно, олія

Катерина Білокур. Колгоспне поле. 1948–1949. Полотно, олія

Катерина Білокур. Квіти за тином. 1935. Полотно, олія