Національне газетно-журнальне видавництво, журнал "Українська культура" № 9-10, 2014 року by Оксана Женжера

№ 9-10

(1017-1018),

2013

щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

кіберкультура

Ріка кольору Тіберія Сільваші

І слово починалося з http://...

Вчасна реанімація вітчизняної анімації

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 9-10 (1017-1018), 2013 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Гайдук, Лариса Гончаренко, Антон Філатов, Катря Кот Автори: Антон Філатов, KAIROS, Катря Кот, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Оксана Дарморіз, Оксана Гайдук, Аніта Грабська, Антон Клоц, Ірина Курило, Альона Саффір, Ігор Диченко, Лариса Гончаренко

Щиро, головний редактор журналу «Українська культура» Оксана Гайдук

Переклад англійською: Наталя Маркова Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 14 жовтня 2013 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинка: Кіберписанка. Автор ідеї Антон Філатов. «Розписала» Оксана Женжера

Sincerely, «Ukrainian Culture» magazine chief editor Oksana Gayduk

ЗМІСТ 4-9 10-15 Kairos Факт of internet

40-43

Львівський форум у цифрах

Аніта Грабська Попелюшка на балу або Україна на книжкових ярмарках світу

22-25 Катря Кот Час. Простір. Монохром

26 Антон Філатов Олександр Михед: Класики вже давно мовчать…

27-31 Антон Філатов Медіамистецтво як лабораторія «Одинадцятої музи»

16-17

Оксана Гайдук Замінник книги

48-53 Ірина Курило Як молодих письменників літературі вчили

Кіберкраїна

18-20 Оксана Дарморіз Тенденції розвитку сучасної інформаційної культури

45-47

32-35 Лариса Гончаренко Лейтмотив краси від Галини Григор’євої

36-38 Намистини Зінаїди Ліхачевої 2010-2013

54-59

76-79

88-91

Переможці премії METAPHORA від «Української культури»

Антон Філатов Кроком руш!

Антон Клоц Чи є в Україні свої моррісони?

60-65

92-93

Катря Кот Присутність світла

Звуки і барви

66-68

Олександр Москалець Євген Громов — піонер сучасної фортепіанної музики

anton_ﬁlatov Не інтернетом єдиним…

Антон Філатов У пошуках «Великої краси»

94-95

81-83 Альона Саффір Куди йдемо ми з «Червоним собакою»?

85-87 Оксана Гайдук Ігор Пилатюк: Музика — індикатор мого життя

69-71

96-101

Ярослав Підгора-Гвяздовський Про нас у Голлівуді

Катря Кот Чудовий Едуард Артєм’єв

72-75

104

Ярослав Підгора-Гвяздовський Красива дівчина в розумному кіно

Антон Філатов Метелики скорботного танка

Перша осіння літературна школа 19 жовтня — 9 листопада

The First Autumn Literary School October 19 — November 9

Восени топові українські письменники поділяться секретами успіху в літературі. Для молодих літераторів лекції читатимуть досвідчені та професійні автори, видавці, літературознавці та культурні менеджери, а саме: Бекі Босхарт (США), Оксана Забужко, Тарас Прохасько, Юрій Макаров, Любко Дереш, Ірена Карпа, Андрій Кокотюха, Лариса Денисенко, Ірина Славінська, Ірина Вікирчак та Ростислав Семків. В Осінній літературній школі вчитимуть та розповідатимуть: як писати якісні тексти, як відбувається творчий процес, як знайти себе в літературі, як сформувати власний стиль, мову і тему, як створювати сюжет і героїв. Також лектори окреслять основні тенденції розвитку книжкового ринку і літературної сфери, правила співпраці з видавцями і мас-медіа, можливості міжнародної співпраці. Організатор: «Центр літературної освіти».

The top Ukrainian writers will share their successful experience in literature this autumn. Experienced and professional authors, publishers, specialists in literature and cultural managers will give lectures to young writers, in particular: Becky Bosshart (USA), Oksana Zabuzhko, Taras Prohasko, Yuri Makarov, Liubko Deresh, Irena Karpa, Andriy Kokotiuha, Larysa Denysenko, Iryna Slavinska, Iryna Vikyrchak and Rostyslav Semkiv. During the autumn Literary School they will educate and tell: how to write high-quality texts, how the creative process happens, how to ﬁnd yourself in literature, how to form your personal style, language and topic, how to create a plot and characters. Also lecturers will determine the main publishing market and literature sphere development tendencies, the collaboration rules with publishers and mass media and the possibilities of international collaboration. Event manager: «Literary Education Centre».

Лекційні курси від «Культурного Проекту» Старт 8 жовтня і 2 грудня

Lecture Course from «Cultural Project» Begins on October 8 and December 2

12-лекційний курс «Сучасна архітектура. ХХ–ХХІ століття» починається оглядом основних напрямів сучасної світової архітектури: від першої чверті ХХ ст. і до сьогоднішнього дня. Минуле століття представлене як боротьба паралельних тенденцій: раціонально-функціоналістичні пошуки універсальної архітектури та формально-експресивні експерименти архітектури унікальної. Архітектура подається в русі динамічних процесів і протиріч. Програма курсу побудована таким чином, аби сформувати матрицю знань із сучасної архітектури: вона акумулює інтелектуальні ресурси слухачів, перевертає світобачення та зрештою розкладає все по поличках. Програма дає не лише системне розуміння предмету, а й усвідомлення важливості цих знань. Лекції читає Гліб Ушаков, кандидат архітектури за спеціальністю «Теорія архітектури», доцент Київського національного університету будівництва та архітектури, архітектор-дизайнер, та оглядач архітектурного журналу А+С (ART + CONSRUCTION).

12th lecture course «Modern Architecture. XX–XXI centuries» starts on the 8th of October. It begins with a review of main world modern architecture styles: from the ﬁrst quarter of the twentieth century till present. Previous century is presented as a struggle of parallel tendencies: rational and functional searches of all-purpose architecture and formal and expressive unique architecture experiments. Architecture is presented in a form of dynamic processes and contradictions. The course is developed in a way to form knowledge matrix of modern architecture: it accumulates the audiences intellectual resources, turns upside down the world view and at the end sorts out everything. The course gives not only systematic subject understanding but realizing this knowledge importance. The lecturer is Glib Ushakov Candidate of Architecture in «Theory of Architecture», associate professor of Kyiv National University of Building and Architecture, architecture and designer and А+С (ART + CONSRUCTION) architectural magazine reviewer.

Новий авторський курс постійного лектора «Культурного Проекту» мистецтвознавця Наталії Романової «Колекціонери та меценати. Роль в історії, пошуки і смаки, прозріння і помилки» — це розгорнутий 4-лекційний огляд історії колекціонування та меценатства, який розпочнеться 2 грудня. Курс присвячений світовій історії колекціонування творів мистецтва, що недарма вважається найпотаємнішою стороною мистецької сфери. Наталія Романова розповість про розвиток колекціонування від часів Стародавнього Світу до сьогодні, розкаже про тонкощі музейної системи та розгляне зі слухачами найцікавіші сюжети, що лягли в основу багатьох літературних творів та кінострічок про колекціонерів.

New original course of the permanent «Cultural Project» lecturer art scientist Nataliia Romanova. «Collectors and patrons. Their role in history, searches and tastes, enlightenment and mistakes» — is a broadened 4 lectures review of collecting and patronage, beginning on the 2nd of December. The course is dedicated to the world history of art pieces collecting not without reasons considering being the most mysterious part of art sphere. Natalia Romanova will tell about the collecting development from the Ancient Times till present, about the museum system nuances and will make a review with the audience about the most interesting plots which laid in the basis of many literature works and movies about collectors.

Bottega Gallery 17 жовтня — 23 листопада

Bottega Gallery October 17 — November 23

«Відкриті простори» Валерії Трубіної будуть доступними з 17 жовтня до 2 листопада. Це результат дослідження автором тонких категорій простору внутрішнього і зовнішнього, природного і духовного, емоційно-чуттєвого і раціонального. «Кожна моя картина — це невелика подорож, іноді дуже далека, не лише до місця, реально існуючого на планеті, не лише в мої світи і фантазії, але й у внутрішні безкрайні простори кожного глядача, що створює своїм співпереживанням нову реальність, новий досвід, нові форми творчості, тим самим розвиваючи і поглиблюючи еволюцію людських душ... Я сподіваюся, що ці подорожі виявляться приємними і надихаючими, дозволять глядачеві відкрити нові цікаві простори всередині себе, знайти нову грань емоційної та духовної, більш тонкої природи нашого загального існування», — коментує проект Валерія Трубіна. ЇЇ роботи ви можете подивитися і надіслати знайомим — вони представлені листівками на обкладинці «УК». Петро Бевза запевняє: «Гра» триває... Жовто-гарячий слон безтурботно бреде крізь молочний туман. Хлопчики з тигром м’якою мисливською ходою ступають по воді кольору карі. Інший тигр ніжиться у сріблясто-сірій лагуні. Хлопчик біжить наввипередки з білим конем. Білі спалахи величезних птахів тривожать гладінь камерної водойми, колоритом схожої на сільський налавний килимок. Аби зрозуміти, що об’єднує таких різних персонажів цієї серії живописних робіт Петра Бевзи, варто пригадати тезу Йогана Гейзінги з його знакової для культурної антропології праці «Homo ludens», яка зводиться до твердження, що людська культура виникає і розгортається, як гра. Перевірте з 7 до 23 листопада.

«Open Space» by Valeia Trubina will be exposed from the 17th of October till the 2nd of November. It’s a result of author’s inner and outer, natural and spiritual, emotional and sensual, and rational research. «Every my picture is a small trip, sometimes very far, getting not only to the existing place on the planet, not only to my worlds and fantasies but to the boundless inner spaces of every spectator, that is created by his or her empathizes new reality, new experience, new creativity forms in such a way developing and deepening the evolution of people’s souls... I hope that this trip will be pleasant and inspiring, will allow spectators to open new interesting inner spaces, to find new emotional or spiritual more gentle nature edge of our general existence», — Valeria Turbina comments the project. You can get acquainted with her works and send them to your friends — they are presented as postcards on the cover of «UC». Petro Bevza assures: «The Game» continues... Orange elephant makes his way carelessly through milky mist. A boy with a tiger and a soﬅ hunting tread are walking on the water karri colour. The other tigers are luxuriating in silver and grey lagoon. The boy is racing with a white horse. Big parrots white flashes are disturbing the tiny pond surface by colouring, looking like village rag for the bench. To understand what unites such different characters of this artistic series by Petro Bevza, one should remember the quote by Johan Huizinga with his significant for anthropology work «Homo ludens» which comes to the statement that human’s culture appears and develops like a game. You can check from the 7th till the 23rd of November.

«Пряма проекція» в арт-центрі «Я.Гретера» 10 жовтня — 30 листопада

«The Front View» at the Ya.Greter Art Center October 10 — November 30

Проект об'єднує п'ять відомих художників під одним дахом арт-центру «Я.Гретера». Виставка про те, що ми зустрічаємо кожного дня, спостерігаємо з вікон наших будинків, що нас оточує. А може, все це бутафорія? Людина дивиться прямо, не помічаючи нічого «зайвого», лише аспект усякого сущого і буття. Художники — провідники нашої реальності, що допомагають зрозуміти справжнє. Реальність існує дискретно, паралельно одна одній, з неї ми зможемо потрапити «прямою проекцією» в інформаційну подорож, у світ художника. Світ стане прекрасним, якщо ми навчимося бачити. У рамках проекту будуть представлені роботи п'яти українських художників: проникливої Марини Шкарупи, загадкового Ігоря Коновалова, неординарного Анатолія Варварова, філософського Ігоря Прокоф'єва й епатажного Едуарда Потапенкова. Усі художники — учасники аукціонів і численних виставок, роботи яких знаходяться у колекціях в Україні, Європі та Америці.

The project united five famous artists all under one roof of «Ya.Greter» Art Center. The exhibition tells about everyday things we experience constantly; see through the windows of our houses, about everything around us. And if it’s just a mere show, is it possible? A person looks straight without noticing anything «additional», only the matter and objective reality. The Artists are our guides through reality, who help to understand the truth. The reality exists discretely; it’s something parallel to us, that’s why with the «front view» we can get into the information journey, into the artist’s reality. The world will become wonderful, if we learn to see it. Within the framework of the project the works of five Ukrainian artists will be demonstrated: shrewd Maryna Shkarupa, mysterious Igor Konovalov, peculiar Anatiliy Varvarov, philosophical Igor Prokofiev and shocking Eduard Potapenkov. All artists are the auction and numerous exhibits participants, whose art pieces are in private collections in Ukraine, Europe and the USA.

МКФ «Молодість» 19 – 27 жовтня

IFF Molodist October 19-27

Сорок третя МОЛОДІСТЬ обіцяє традиції та новинки. У рамках однієї з найочікуваніших програм «Фестиваль фестивалів» до Києва привезуть переможців і учасників провідних міжнародних кінофорумів. У програмі — два лауреати Каннського МКФ: «Елі» Амата Ескаланте (Приз за найкращу режисуру) та «Піднебесна» Цзя Чжанке (Приз за найкращий сценарій). Кіномани люблять і чекають «Скандинавську панораму». Програма, яка вже четвертий рік демонструє фестивальні вершки скандинавського регіону. Цьогоріч нам привезли рекордні 10 фільмів на будь-який смак: від історії створення Pirate Bay до історії кохання Лів Ульман та Інґмара Берґмана. На 43-й редакції фестивалю вперше буде представлена дитяча програма «Молодість — дітям». Замість традиційної серії окремих показів «Молодість» представляє повноцінну конкурсну програму для дітей. Це не лише спроба поговорити з ними на серйозні теми мовою кіно. Це ще й унікальна можливість побачити вибір дитини, адже саме дитяче журі визначить переможця. Серед конкурсних програм фестивалю — міжнародний конкурс (студентські, перші повнометражні та перші короткометражні фільми), національний конкурс (українські короткометражні фільми), а також конкурсна програма «Сонячний зайчик». Спеціальною подією фестивалю стане українська прем'єра документального фільму «Хворісукалюди» Юрія Речинського, який отримав головний приз на Сараєвськім кінофестивалі. Легендарний фільм «За двома зайцями» на «Молодості» покажуть із відреставрованою українською фонограмою. Показ відбудеться 20 жовтня о 18:00 на Майдані Незалежності.

Forty third MOLODIST promises traditions and novelties. As a part of one of the most expected programs «Festival of the Festivals» winners and participants of the major film festivals will be brought to Kyiv. Two laureates are in the IFF program: «Heli» by Amat Escalante (Award for Best Director) and «A Touch of Sin» by Jia Zhangke (Award for Best Screenplay). Film fans love and wait for «Scandinavian Panorama». The program of which forth year demonstrates festival tops of Scandinavian region. This year the record breaking amount of films numbering 10 for any taste will be brought:from the story of Pirate Bay creation to the love story of Liv Ullman and Ingmar Bergman. During 43rd festival edition for the first time children’s program «Molodist for Kids» will be presented. Instead of traditional separate showings serial, «Molodist» presents full-fledged competition program for kids. It’s not only the attempt to talk with them about serious topics with a help of cinema language. It’s also a unique possibility to see the children’s choice as it will be kid’s jury that will decide the winner. Among competition programs of the festival are international competition (student film, full-length films and shortlength films), national competition (Ukrainian short films) and also «Sunny Bunny» competition program. Special festival event will be Ukrainian premiere of documentary film «Sickfuckpeople» by Juri Rechinsky who got the main award of Sarajevo Film Festival. Legendary film «Run aﬅer Two Hares» will be presented at «Molodist». It will be shown with restored Ukrainian soundtrack. The show will be held on the 20th of October at 18:00 at Maidan Nezalezhnosti.

Щербенко Арт Центр 17 жовтня — 23 листопада

Shcherbenko Art Center October 17 — November 23

Тіберій Сільваші реалізує проект «Монохромія». Від 17 жовтня до 2 листопада у кожного є можливість потрапити на виставку до українського класика і визнаного «імператора кольору», який цього разу дає можливість глядачеві вирватися зі світу образів і зупинитися, аби хоч на кілька хвилин уповільнити час і знайти себе в безкінечному потоці кольору. Щоби краще зрозуміти й відчути проект — читайте інтерв’ю з Тіберієм Сільваші на сторінках цього номера «Української культури». Тарас Ковач показує «Шум» від 7 до 23 листопада. «Людину завжди цікавить питання «де?». Місце — це пейзаж, навколишнє середовище, яке ми фіксуємо у пам’яті. Щодня таких фіксацій безліч, одна за одною вони нашаровуються й осідають усередині. Конкретні, нам знайомі пейзажі, для інших є абстрактними й загальними образами, не місцем дії, а її умовним тлом. Усе динамічно змінюється, але ось спалах — фіксація — і далі мерехтіння тла», — пояснює автор.

Tiberiy Silvashi realizes the project «Monochrome». From the seventeenth of October till the second of November everyone has a possibility to get to the exhibition of Ukrainian classic and acknowledged «colour emperor» who gives this time the possibility to the visitor to escape from the image world and to stop, at least for a couple of minutes to slow down the time and to find himself or herself in the eternal colour flow. To understand and feel better the project — read Tiberiy Silvashi interview on the pages of this issue of «Ukrainian Culture». Taras Kovash presences «Noise» from the seventh till the twenty third of November. «A person is usually interested in the question «where?». The place is a landscape, surrounding environment which we fix in our memory. There are plenty of such fixations during the day. One by one they stratify and settle down inside. Certain landscapes that are familiar for us are abstract and general images not the locale, but it’s conditional body. Everything changes dynamically, but here is the flash — fixation and further background glimmer», — author explains.

Семінар Ігрового Театру 30 листопада – 29 грудня

Play Theatre Seminar November 30 – December 29

Освітньо-постановочний проект у галузі сучасного театру під керівництвом театрального режисера і педагога Олега Ліпцина. У рамках проекту для практикуючих акторів і режисерів також відбудуться відкриті лекції на культурологічні теми для широкого загалу. У фокусі — творчість Бруно Шульца, письменника з Дрогобича, який писав польською та німецькою мовами. Методологічною основою СІТ є теорія ігрового театру, сформульована видатним театральним педагогом Михайлом Буткевичем і детально розроблена ним у підготовчих матеріалах до Чеховського семінару. Творчий розвиток і застосування цих ідей на практиці здійснюватиметься під художнім керівництвом режисера і театрального педагога Олега Ліпцина (безпосереднього учня М. Буткевича), а також за участі закордонних та українських діячів театрального і культурного простору. Результатом СІТ стане вистава за текстами Бруно Шульца. СІТ буде реалізовано в Домі освіти й культури «Майстер Клас» (м. Київ). Усі заходи в рамках СІТ безоплатні. Прийом анкет відкритий, чекаємо на ваші заявки. СІТ здійснено за підтримки Програми і3 «Ідея — Імпульс — Інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України».

It’s an educational and cultural project in the modern theatre industry supervised by Oleg Liptsyn, theatrical director and teacher. Open lectures about cultural topics will be held for practicing actors and directors as a part of the project. They will stop in particular on the Bruno Schulz creativity work, who wrote in Polish and German. Methodological base of the PTS is a theory of acting theatre, formulated by famous theatrical teacher Mykhail Butkevich and worked out in details by him in preparatory materials for Checkov Seminar. These creative ideas development and application on practice will be realized under artistic supervision of director and theatrical teacher Oleg Liptsyn (M. Butkevich direct student) and also with participation of foreign and Ukrainian theatrical and cultural space ﬁgures. PTS result will be an exhibition based on Bruno Schulz texts. PTS will be realized in «Master Klass» Education and Cultural Dom (Kyiv). All PTS events are free. PTS is realized with the Program i3 support «Idea-Impulse-Innovation» of Rinat Ahmetov’s Fund «Ukrainian Development».

IV фестиваль сучасної драматургії Драма.UA 21–24 листопада

IV Drama.UA Modern Dramaturgy Festival November 21–24

Майстер-класи для театральних кураторів та менеджерів, режисерів і драматургів, акторів. Яскраві професіонали сучасного театру ділитимуться досвідом. Уве Гьоссель (Берлін) говоритиме про європейські театральні процеси, способи управління театрами, фестивалями, створення та реалізацію окремих театральних проектів і ко-продукцій. Особливу увагу буде звернено на різні європейські, зокрема німецьку, театральні системи, а також можливості інтеграції українського театру в європейський театральний та фестивальний рух. Майстер-класи Іги Ганьчарчик та Лукаша Їрічки зосереджуватимуться на явищі, незвичному для українського театру, — ролі «драматурга» і його співпраці з режисером. Посада «драматурга» у сучасному європейському театрі не має відповідників в українському. Ким є «драматург»? Майстер-класи відомого британсько-нідерландського режисера Яна Віллема ван де Боша пройдуть у Львові 21–24 листопада. Вони об’єднають акторів, режисерів, драматургів, продюсерів, медіа-митців, перформерів, кураторів, які завдяки інтерактивному обміну думок і бачень створюватимуть новий театральний продукт. Принагідно нагадаємо, що у межах ХХ Форуму видавців відбулася презентація збірки п'єс сучасних українських драматургів-переможців конкурсу п'єс «Драма.UA–2012». До збірки увійшли п'ять робіт українських авторів: «Дівка на відданє» Віри Маковій, «Бал бетменів» Тетяни Киценко, «Хома Брут» Артура Млояна, «Партія» Євгенія Марковського та «Дерева спізнюються на автобус» Олеся Барліга.

Workshops for theatrical supervisors and managers, directors, playwrights and actors will take place during the festival. Brilliant professionals of the modern theatre will share their experience. Uwe Gössel (Berlin) will speak about European theatrical processes, the ways of theatre management, festivals, creation and realization of separate theatrical projects and co-products. Special attention will be paid on diﬀerent European countries, in particular, German theatrical systems and also on the Ukrainian theatre integration possibility into European theatrical and festival movement. Workshops of Iga Ganczarczyk and Lukash Irichka will concentrate on the point unusual for Ukrainian theatre, — the role of «playwright» and his collaboration with director. The position of «playwright» in the modern European theatre has no correspondence in Ukrainian theatre. Who is a «playwright»? Workshops of the famous British and Dutch director Jan Willem van de Winter will take place in Lviv on November, 21–24. They will unite actors, directors, playwrights, producers, mediaartists, performers, supervisors who will create new theatrical product with a help of thoughts and views interactive exchange. Opportunely we want to remind that during XX Book Forum in Lviv play collection of modern Ukrainian playwrights was presented, the play competition winners of «Drama. UA–2012». Five works of Ukrainian authors got into the collection: «Marriageable Girl» by Vira Makoviy, «Batman Ball» by Tatiana Kitsenko, «Homa Brute» by Artur Mloian, «Party» Ievheniy Markovskiy and «The Trees are late for the Bus» by Oles Barliga.

Тиждень актуальної п’єси 18–26 жовтня

Actual Play Week October 18–26

Національний театрі ім. Івана Франка, київський Молодий театр, Черкаський академічний театр ім. Тараса Шевченка та Гете-Інститут приймають у своїх залах Четвертий драматургічний фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». Цього року на адресу фестивалю надійшло 110 нових п’єс, серед яких було обрано 21 текст для публічних читань, а також 12 текстів, які отримали відзнаку журі. «Тиждень актуальної п’єси» складатиметься з публічних читань закордонних та нових українських п’єс, які було надіслано на конкурс. У рамках фестивалю відбудеться ряд театральних майстер-класів, презентація результатів драматургічно-режисерської лабораторії Черкаського академічного театру, будуть представлені вистави за творами нової української драми, а ще — прем’єра інтерактивної вистави про суспільство споживання «Лєдєнец». «Тиждень актуальної п’єси» здійснено за підтримки Програми і3 «Ідея — Імпульс — Інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України».

National theater named aﬅer Ivan Franko, Kyiv Molody theater, Cherkasy Academic theater named aﬅer Taras Shevchenko and Goethe-Institute welcomes in their halls «Actual Play Week» Fourth Dramaturgy Festival. A hundred and ten new plays arrived on the festival address, among which 21 texts were chosen for public reading and also 12 of which got jury honour. «Actual Play Week» will consist of public reading of foreign and new Ukrainian plays sent to the competition. A set of theatrical workshops will happen in the festival framework, the results presentation of drama and director laboratory by Cherkasy Academic theatre, the performances based on new Ukrainian drama will be presented and also the ﬁrstnight of interactive performance about society consumption «Lolly Pop». «Actual Play Week» is realized with the Program i3 support «Idea-Impulse-Innovation» of Rinat Ahmetov’s Fund «Ukrainian Development».

«Коли цвіте папороть» — національний проект до 200-річчя Т.Г. Шевченка

«When the Fern Blooms» — national project dedicated to 200 anniversary of Taras Shevchenko

На сцені Національного палацу мистецтв «Україна» у березні 2014 року відбудеться прем’єра опери-містерії «Коли цвіте папороть» на музику Євгена Станковича у постановці Раду Поклітару у виконанні Національного симфонічного оркестру України під орудою В. Сіренка, Національного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського Театру Київ Модерн-Балет під керівництвом Раду Поклітару. Сценографія та костюми за мотивами художніх творів Т. Шевченка, М. Пимоненка, Ф. Кричевського та К. Малевича. «Коли цвіте папороть» — це монументальна фреска, символ безсмертя українського духу, це сучасний погляд на величну культуру України.

«When the Fern Blooms» opera and mystery premier will happen in March 2014 on «Ukraine» National Palace of Arts staged to the music of Ievgen Stankovych, staging by Radu Poklitaru, played by National symphonic orchestra of Ukraine under the supervision of V.Sirenko, National Honored Academic Folk Choir named aﬅer G. Veriovka under the supervision of A. Avdievskiy and Kyiv Modern-Ballet Theatre under the supervision of Radu Poklitaru. Stage design and costumes are based on literature works of Taras Shevchenko, M. Pymonenko, F. Krychevskiy and K. Malevich. «When the Fern Blooms» is a monumental fresco, a symbol of Ukrainian spirit immortality. It’s a modern view on majestic Ukrainian culture.

Фестиваль «Нове німецьке кіно» З 10 жовтня у містах України

«New German Movie» film festival From the 10th of October in Ukrainian cities

Один із найстарших фестивалів національного кіно в Україні. Кінопроект, реалізований німецьким культурним центром Гете-Інститут «Нове німецьке кіно-2013», багато років поспіль проходить у містах України і 19-й раз — у Києві. Глядачі отримають традиційну порцію кращих фільмів німецького виробництва і кінофестивальних хітів за поточний рік. XIX–й фестиваль «Нове німецьке кіно–2013» пройде у восьми містах України: Київ і Харків — з 10 жовтня, Одеса і Донецьк — з 17 жовтня, Вінниця — з 18 жовтня, Львів — з 28 жовтня, Дніпропетровськ — з 11 листопада, Чернівці — з 14 листопада.

It’s one of the oldest national movie festivals in Ukraine. The movie project, «New German Movie –2013» is realized by Goethe-Institut, German cultural center, for many years in a row, has been held in Ukrainian cities. Kyiv alone has hosted the project nineteen times. The audience will get traditional portion of the best German production ﬁlms and cinema festival hits for the present year. «New German Movie–2013» nineteenth festival will pass in eight cities of Ukraine: Kyiv and Kharkov from October, 10, Odessa and Donetsk from October, 17, Vinnitsa from October, 18, Lviv from October, 28, Dnipropetrovsk from November, 11 and Chernivtsy from November, 14.

Christmas Jazz (Різдвяний Джаз) у 8 містах України

Christmas Jazz in 8 cities of Ukraine

Скрипковий дует Ілля Бондаренко–Тетяна Жмендак і джазове тріо Наталії Лебедєвої дарують Різдвяний джаз восьми містам України. Різдвяні джазові стандарти, український різдвяний фольклор у джазовій обробці й авторська музика блискучої піаністки, композиторки й аранжувальниці Наталії Лебедєвої у виконанні відомих музикантів — все це під час Благодійного туру Christmas Jazz, що пройде у листопаді–грудні 2013 р. Christmas Jazz подарує кожному місту дні радості, творчості й чудес. Адже крім джазу, гості концертів потраплять у світ дитячих малюнків, виставки яких здійснюються за підтримки фонду «Надії і Добра» Валентини Довженко. Для дітей із сиротинців — окремі гостинці: вони відвідають концерти безкоштовно. Christmas Jazz — це музика особливого Різдва, яка звучатиме в містах: Київ, Львів, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, Одеса, Хмельницький. Музиканти: Дует Ілля Бондаренко-Тетяна Жмендак, скрипки. Джазове тріо: Наталя Лебедєва, рояль; Костянтин Іоненко, бас; Олексій Фантаєв, ударні.

Illia Bondarenko-Tetiana Zhmendak violin duet and Natalia’s Lebedeva jazz trio presents Christmas Jazz to eight cities of Ukraine. Christmas jazz standards, Ukrainian Christmas folk in jazz adaptation and auteur music by Natalia Lebedeva brilliant pianist, composer and arranger performed by famous musicians — all this will be during Christmas Jazz Charity Tour. The tour will be held in November — December 2013. Christmas Jazz will present every city the days of happiness, creativity and miracles. As besides jazz the guests of the concerts will get into the children paintings world. The exhibition is held with the support of the «Hope and Kindness» Fund of Valentyna Dovzhenko. There are special presents for orphan children: they will visit the concerts for free. Christmas Jazz is the music of special Christmas, which will sound in such cities: Kyiv, Lviv, Kharkiv, Dnipropetrovsk, Donetsk, Odesa and Khmelnitsky. Musicians: Illia Bondarenko-Tetiana Zhmendak duet on violins. Jazz trio: Natalia Lebedeva on piano, Kostiantyn Ionenko on bass and Oleksiy Fantaiev on percussion instruments.

Ювілейний концерт Юрія Кузнєцова 30 жовтня, Одеса

Anniversary Concert of Yuri Kuznetsov October 30, Odessa

Світові зірки джазу їдуть на ювілей до Юрія Кузнєцова, одного з найтитулованіших і авторитетніших джазових музикантів України. У червні 2013 року йому виповнилося 60, сорок з яких — віддані музиці і джазу. З цього приводу 30 жовтня на сцені Одеської обласної філармонії гратимуть видатні музичні соратники й однодумці Юрія Кузнєцова. Їхні імена знайомі всім прихильникам джазу: Володимир Тарасов (Литва), Аркадій Шилклопер (Німеччина), Анатолій Вапіров (Болгарія), Володимир Волков і В’ячеслав Гайворонський (Росія). Також в концерті братимуть участь одеські джазові музиканти. Юрій Кузнєцов — піаніст, композитор, автор музики до кіно й театральних вистав, відомий імпровізатор, педагог, продюсер, президент джазового фестивалю, Заслужений діяч мистецтв України.

The world jazz stars go to the anniversary of Yuri Kuznetsov, one of the most titled and authoritative jazz musicians of Ukraine. In June 2013 he was 60, forty of which are given to music and jazz. In this regard, on October 30th, the prominent musical colleagues and associates of Yuri Kuznetsov gather on the stage of Odessa Philharmonic to play together. Their names are familiar to all fans of jazz: Vladimir Tarasov (Lithuania), Arkady Shilkloper (Germany), Anatoly Vapirov (Bulgaria), Vyacheslav Volkov and Vladimir Gayvoronsky (Russia). Odessa jazz musicians also participate the concert. Yuri Kuznetsov is pianist, composer, author of music for ﬁlms, theater performances, teacher, producer, renowned improviser, and the president of Jazz Festival, Honored Artist of Ukraine.

Літературний Салон у Майстер Класі кожного вівторка

Literary Salon in Master Klass every Tuesday

Дім освіти і культури «Майстер Клас» запрошує відвідати Літературний Салон. Літературний Салон у Майстер Класі — це бесіди про літературу між читачами, авторами, експертами й любителями. Улюблені тексти і цікаві співрозмовники, перегляди екранізацій, читки п’єс, музика і живопис в поезії, прозі й драматургії. Це розмови для і про кожного. Вечори проходять у рамках сезонів національної літератури. У фокусі — класика ХХ століття, а також оригінальні тексти сучасних авторів. Найближчий сезон присвячено літературі Великобританії та англомовним текстам (з 29 жовтня до 26 листопада). На вас чекають цікаві зустрічі та знайомства, літературні відкриття й нові інтерпретації відомих текстів. Приходьте і розділіть атмосферу Літературного Салону в «Майстер Класі».

«Master Klass» Education and Cultural Dom invite you to visit Literary Salon. Literary Salon in Master Klass is conversations about literature between readers, authors, experts and amateurs. Favorite texts and interesting interlocutors, screening reviews, play reading, music and painting in poetry, prose and dramaturgy. These are the conversations for and about everyone. Evenings are organized as a part of national literature seasons. Classics of the Twentieth century are in focus as well as original texts of modern writers. The nearest season is dedicated to British literature and texts in English (from 29th of October till 26th of November). Interesting meetings and acquaintances, literature discoveries and new interpretations of famous texts are waiting for you. Come and share the atmosphere of Literary Salon in Master Klass. УК. 9

Kairos

Факт of internet «Спочатку було слово. І слово починалось з http:…». Якщо б існувала кібербіблія — вона б починалася саме з цих слів…

ершу зернину, з якої згодом виріс інтернет, було закопано в цифровий чорнозем ще в кінці 50-х. Тоді мережа вважалася не більш ніж одним із численних технологічних винаходів. А вже сьогодні ця інформаційна імперія заполонила більше третини людства. Якщо ж брати до уваги лише цивілізовану частину людства, то й набагато більше.

Розширення мережі відбувається прямо пропорційно її заглибленню у свідомість кожного окремого індивіда. Інтернет-простір став частиною буквально усіх видів свідомої діяльності людини. Якщо ж у майбутньому нейрофізіологи на пару з біоінженерами створять технологію, яка контролюватиме сновидіння, то мережа увійде й у людське підсвідоме.

ХХ століття пройшло під гаслом «Прискорюйся!» У політиці, війнах, економіці, спорті та й навіть мистецтві першість отримував лише той, хто діяв швидше за інших. Перегони в озброєнні між супердержавами. Конвеєрні виробництва і броунівський рух фондових бірж. Олімпійські рекорди, встановлені завдяки допінгу, який не встигали розпізнавати хіміки. Нескінченне новаторство у мистецтві, яке ледь не щодня породжувало нові стилі, жанри чи техніки. ХХІ століття — дистанція вже не для людини чи машини, а для інформації. Якщо до цього становище світу визначали конкретні матеріальні речі, то сьогодні — абсолютно нематеріальна інформація. Показовим у цьому є перепрофілювання таємних підземних складів, які ще кілька десятиліть тому були переповнені боєголовками, а сьогодні — уставлені рядами комп’ютерів та серверів. Інформація стала більш загрозливою за уран чи тротил. У вересні цього року в Блафдейлі (штат Юта, США) почав працювати

Kairos

Fact of Internet «In the beginning was the Word. And the Word began with http:…». If CyberBible existed, it would start from these words...

he very ﬁrst seed, from which the Internet appeared, was planted into digital soil as far back as the end of the ﬁfties. At that time the network wasn’t considered to be anything more than one of the numerous technical inventions. But nowadays this information empire has conquered more than one third of mankind. If to take into account only civilized part of the world, the number will be even bigger. The network expansion happens directly proportional to its deepening into consciousness of every single person. Web space has become literally a part of every kind of conscious person’s occupation. If neurophysiologists together with bioengineers create a technology in future, controlling dreams, then the Web will get into person’s sub consciousness. Twentieth century passed under the slogan «Speed Up!» It was the person who was acting quicker who got the priority in politics, economy, sport and even in art: arms race between the Great Powers; production lines and Brownian motion of stock exchange; Olympic records were

broken due to drugs which chemists were not fast enough to identify; endless innovations in art hardly giving birth to a new style, genre or technique every day. In the Twenty First century the distance is already not for person or machine but for information. If before the state of things was defined by specific material things, today it’s done by absolutely immaterial information. The demonstration of this is conversion of secret underground depots, overfilled with warheads a few centuries ago and now are filled with rows of computers and servers. Information has become more dangerous than uranium or trotyl. A secret complex in Bluffdale (Utah State, USA) started to work in September this year. This complex tracks, intercepts, decodes, analyzes and keeps data transmitting from satellites as well as all kinds of cables transmitting local, national and international information. $2 billion was allocated from the USA budget for the «Big Brother» creation. The whole cultural and historical information of mankind from the appearance of

primitive drawings on cave walls up until now can ﬁt on the server which is as big as a lounge room. So the wish for Bluffdale to absorb data about the entire world’s activity, connected with the usage of digital technologies is more than realisable. One of the key peculiarities of modern culture, centered on modern epos as well as on the previous centuries inheritance, lays in this. Until the Twentieth century cultural memory had linear direction: Renaissance — Mannerism — Baroque — Classicism — Empire — Modern... epochs changed one another. And preceding experience for every century was not more than a background for creation its own unique style. But with the appearance of such a universal space as the Internet, the cultural mind map is not a line anymore, but a cloud created by man-caused cyclone. Every epoch display in this information cloud is not a historical document, but one of the numerous present time signs. Digital substance is weaved from the smallest information units as the world consists of electrons. So if to materialize those ﬁve billion terabytes of memory con-

секретний комплекс, який відслідковує, перехоплює, дешифрує, аналізує та зберігає дані зі супутників, а також усіх видів кабелів, що передають місцеву, національну та міжнародну інформацію. На створення цього «Великого брата» з бюджету США виділили $2 млрд. Абсолютно вся культурна та історична спадщина людства з моменту появи первісного малюнка на стіні печери, вміщується на сервері розміром із житлову кімнату. Тож бажання абсорбувати в Блафдейлі дані про абсолютно всю діяльність людства, пов’язану з ви-

якщо матеріалізувати всі ті п’ять мільйонів терабайтів пам’яті, які вміщує загальносвітовий інтернет-сервер, то виросте щось на кшталт Вавилонської вежі. За біблійською легендою, саме через проблему «різномов’я» перша спроба звести таку вежу і закінчилася невдачею. Тож сьогодні мережа стала своєрідною лабораторією, де винаходиться нова універсальна мова, якою розмовлятимуть абсолютно всі люди на планеті. Ключовим елементом у новій мові, яку вже почала породжувати теперішня

носець. Як керувати своєю поведінкою чи мораллю. Все зводиться до слів, слів, слів… Однак сьогодні у нас існує чудова можливість виховати себе наново. І нарешті осягнути візуальну грамотність...», — невтомно повторює пророк сучасного кінематографа Пітер Грінуей у своїх численних лекціях, які він читає в усьому світі. З легкістю перейти від вербальних до візуальних образів допомагає технологічний розвиток. «Перша ластівка» цієї тенденції — покоління YouTube. Люди, які вміло користуються мережею, активно розповсюджуючи між собою візуальний контент. У наші дні у високо розвинутих країнах середньостатистичний офісний працівник, який має вихід в інтернет на робочому місці, щоденно переглядає 30 відео на YouTube. Завдяки камерам, вмонтованим у більшість мобільних телефонів, цей ресурс взагалі став каналізацією колективної пам’яті. Люди в усьому світі регулярно зливають у нього візуалізовані продукти власної чи чужої життєдіяльності. Ця відео-епідемія почалася не тільки через те, що стали доступними технології, завдяки яким можна фільмувати і показувати широкому загалу буквально все, що завгодно. Першочергова причина цього полягає у тісноті свого буття, котру приречена переживати більшість людей.

глобалізація, буде не слово (на якому і трималася наша цивілізація до сьогодні), а візуальний образ. «Останні вісім тисяч років людством керували ті, хто вмів маніпулювати текстом. Вони створили всі наші книжки. Вони створили нам взірці поведінки. Як загорнути немовля чи побудувати броне-

З одного боку, це тіснота вербальності, вирватися з якої людям дають можливість технології. З іншого — буквально фізична тіснота. Перенасичені міста, що всмоктують у себе мільйони людей, залишають останнім досить вузький простір для існування. Тож інтернет-технології — це можливість

Пітер Грінуей

користанням цифрових технологій, — більш ніж здійсненна. У цьому полягає одна з ключових особливостей сучасної культури, яка зосереджена водночас як на теперішній епосі, так і на всьому спадку минулих століть. До ХХ століття культурна пам’ять мала лінійне спрямування. ...Ренесанс — Маньєризм — Бароко — Класицизм — Ампір — Модерн… епохи змінювали одна одну. І для кожного століття попередній досвід був не більш ніж бекґраундом для створення свого унікального стилю. А з появою настільки універсального простору, як інтернет, картина культурної пам’яті — це вже не лінія, а хмара, породжена техногенним циклоном. Прояв кожної епохи в цій хмарині інформації — не історичний документ, а один із численних знаків сьогодення. Цифрова матерія виткана з найменших одиниць інформації так само, як світ складається з електронів. Тож

Technical progress helps without any difficulties to cross from verbal to visual images. «The first portent» of this tendency is YouTube generation. People who use the Web skillfully, they share visual content between each other actively. Nowadays average white-collar worker in highly developed countries, who has access to the Internet, watches 30 videos on YouTube. This resource has become a collective memory sewer due to inbuilt cameras in the majority of cell phones. People all around the world regularly upload visual products of theirs or someone else’s vital activity. This video-epidemic has started not only because the technologies for filming and showing to wide variety of people literally everything possible, became affordable. The primary reason of this lays in personal existence tightness, which the majority of people are destined to experience. From one side it’s a verbal tightness and technologies give the opportunity to escape from it. From the other side, it’s physical lack of space. Oversaturated cities, sucking in themselves millions of people, leave to the last very tight space for existence. So web-based technologies can compensate to the general person this lack of free space. Digital reality for the majority becomes a colourful alternative for the grey routine. Creating accounts in social networks and user icons in virtual games, taining in global internet server something similar to the Tower of Babel will grow. It was the «different language» problem that caused the failure of the first attempt to build such a tower according to the Bible legend. That’s why today the Web became a kind of laboratory where new global language is invented, the language spoken absolutely by all people on our planet. The key element in new language, which present globalization has started to create, won’t be a word (on which our civilization had been holding until nowadays) but visual image. «The last eight thousand years mankind was governed by those who could manipulate the text. They created all our books. They created behavior examples for us; how to swaddle the baby or to build ironclad. How to control your behavior or morality. Everything meets in words, words and words. However nowadays we have an incredible possibility to bring up ourselves anew and finally learn the visual literacy...» — diligently repeats the modern cinematography prophet — Peter Greenaway in his numerous lectures reading them all around the world.

компенсувати середньостатистичному індивідові брак вільного місця. Цифрова реальність для багатьох із них стає кольоровою альтернативою сірій буденності. Створюючи собі аккаунти в соціальних мережах й аватари у віртуальних іграх, все більше і більше людей починають отримувати левову частку своїх позитивних емоцій саме від віртуального, а не від реального світу. Відмовитись одного дня від інтернет-реальності для таких індивідів — все одно, що зняти зі свого вбогого життя глянцеву упаковку. Скинути скафандр ілюзорності, в якому дихав звеселяючим газом, та знову звикати до чистого повітря. Апофеозом віртуальної ілюзії стала можливість віртуально спілкуватися з померлими. Спеціально розроблена програма аналізує всі дані про людину, які містяться на її аккаунтах у соціальних мережах. І після цього розробляє алгоритми подальшого життя покійника. Тож друзі можуть продовжувати слідкувати за тим, як їх товариш час від часу вивішує на своїй сторінці фото з того чи іншого курорту, на якому він нібито відпочивав, як він «лайкає» статті в пресі чи навіть віртуально спілкується зі своїми знайомими… Хронічне бажання індивіда втекти від біологічного року часто призводило до абсурдних винаходів. У попередні епохи ілюзію, яка б відволікала від фатальності людського життя, створювало мистецтво. Перефразовуючи Ніцше, «люди звертаються до мистецтва, щоб не з’їхати з глузду». Сьогодні ж цю функцію багато в чому перебрала на себе інформаційна мережа. Бажання втопити своє існування у віртуальній ілюзії закладає фундамент для технологічного Олімпу, на якому поселилася кібермуза. Поки що це божество визнають не всі. Проте медіамистецтво, покровителем якого вона виступає, має всі шанси бути офіційно визнаним новим видом мистецтва. Отже це вже буде друге після кінематографа мистецтво, яке не переродилося з повсякденних ритуалів, а було створено штучно. Та разом із народженням нового виду мистецтва, технологічна епідемія, що заполонила світ, провокує вже існуючі види мистецтва шукати протиотруту. Так 3D-принтер от-от посягне на ремесло скульптора. А вміння штучного розуму писати художню літературу вже породило сотні книжок. Роль людини в такому разі зводиться

до генерації ідей. А їх реалізація/матеріалізація доручається машинам. З іншого боку, технологізація відкриває додаткові простори для пошуку нових шляхів у розвитку мистецтва. Так живопис, який ще у середині ХХ століття зайшов у глухий кут мінімалізму, разом із тотальною комп’ютеризацією, отримав додатковий імпульс для пошуку нових стилів. Ну, а щодо кіне матографа, то, на думку багатьох авторитетних кіномислителів, тільки завдяки розвитку високих технологій він нарешті й отримав можливість відійти від впливу театру й літератури. Адже й по сьогодні кіномова, на жаль, залишається своєрідним міксом цих двох видів мистецтва. «У світі з’явився абсолютно новий феномен. Нова «свята трійця»: лептоп, мобільний телефон і камкодер*. Таким чином тепер абсолютно всі можуть брати участь в акті творіння. Це та демократична амбіція, якої прагло суспільство, — бути не тільки глядачем, але й творцем… Нарешті з’явиться справжнє кіно. Адже все, що існувало в попередні сто років, — не більше, ніж ілюстративна казка для дорослих», — провокаційно заявляє Грінуей. Кожен, у кого в кишені лежить смартфон, володіє технікою, якої свого часу було достатньо Федеріко Фелліні, щоб знімати свої ранні шедеври. Та незважаючи на це, лише одиницям із тих багатомільйонних власників смартфонів вдається зняти настільки ж цікаве кіно.

Словом, під владу інтернет-химери не підпадають такі духовні речі, як талант і натхнення. Вагомість віртуального світу розростається із року в рік. Цифровий світ — це вже не тінь матеріальної реальності, а альтернативна дійсність, подорожі в яку регулярно здійснює більш ніж третина населення світу. Наша цивілізація починає розгойдуватися між реальністю та віртуальністю. Перша виражається через слова, друга — через візуальність. І перехід від першого до другого знаменує початок переродження нашої цивілізації. P. S. У серпні цього року на території Київського політехнічного університету відкрили перший на території України пам’ятник, який розповсюджує сигнал Wi-Fi. Автори цього восьмиметрового творіння Єгор і Микита Загури назвали його «Новий Прометей». Спочатку було слово. І слово починалось з http:…

ГЛОСАРІЙ *Камкодер (від англ. camcorder) — портативна відеокамера, суміщена з приладдям для запису зображення на носій. УК.

more and more people start to get the biggest part of their positive emotions from virtual, not from real life. To refuse from the Internet — reality for such people is equal to unwrap their poor life from glossy paper. It’s like to throw off the suit of illusiveness in which he breathed dental gas and once again to get used to fresh air. The apotheosis of virtual illusion became the possibility to communicate virtually with dead people. Specially developed program analyzes all data about the person which is available on his or her accounts in social network. And afterwards it develops algorithms of deceased further life. So the friends can continue to follow up the photos from this or that resort as if he had rested there, likes of articles or even virtually communicate with his or her acquaintance... Chronic wish of a person to escape from biological year often leads to ab-

The wish to drown his or her existence in virtual illusion lays the foundation of Technological Olympus, on top of which lives cybermuse. Meanwhile this goddess is not recognized by everyone. However media-art the protector of which she is has all chances to be recognized ofﬁcially as a new kind of art. In such a way it will be already second after cinematography kind of art, which hadn’t reborn from everyday rituals, but was created artiﬁcially. Together with appearance of a new kind of art, technological epidemic that occupied the world provokes already existing kinds of art to search for antidote. So 3D-printers are just about to infringe on sculpture craft. And the ability of the artificial intelligence to write fiction has already giving birth to hundreds of books. The person’s role in such a case boils down to the ideas generation. So their realization/materialization is entrusted to machines.

raphy, according to the opinion of many authoritative movie thinkers only due to the development of high technologies it became possible for cinematography to step aside from the theatrical and literature influence. Cinema language is still unfortunately an original mixture of those two kinds of art. «A completely new phenomena appeared in the world. New «Holy Trinity»: laptop, cell phone and camcorder*. In such a way absolutely everyone can take part in the creation act. This is particularly that democratic ambition which the society sought to — to be not only a spectator but the creator as well... At last the real movie will appear. As everything which existed previous one hundred years is not more than illustrated fairytale for adults», — provocatively states Greenaway. Everyone who has got a Smartphone in his or her pocket owns technology which was enough for Federico Fellini at his time to shoot his early masterpieces. But let’s take into consideration that only single people from all those millions succeed to shoot so interesting movie. In a word under the influence of the Webchimera don’t fall such spiritual things as talent and inspiration. The importance of virtual world grows from year to year. Digital world is already not a shade of material reality, but an alternative reality, the trips to which more than a third part of the population regularly do. Our civilization starts to sway between reality and virtual reality. The first one is expressed through the word and the second one through the visual images. And the transition from the first to the second signifies the beginning of our civilization regeneration. P. S. The first monument sharing the Wi-Fi signal was opened in August this year on the territory of Kyiv Polytechnic University. The authors of this eight meters high creation Iegor and Mykyta Zagura called it «New Prometheus». In the beginning was the Word. And the Word began with http:…

surd inventions. Previous epochs the illusion which would distract from fatality of person’s life was created by art. Paraphrasing Nietzsche «people who refer to art not to go crazy». Nowadays this function in many aspects was taken by social network.

From the other side, techniﬁcation opens us additional space for searching new ways for art development. As painting got into the dead end of minimalism in the middle of the Twentieth century with total computerization it got additional impulse for searching new styles. As for cinematog-

GLOSSARY *Camcorder — portable video camera combined with device for capturing and recording images on medium. ИC. 15

14 грудня — День інтернету в Україні

4 квітня — Міжнародний День інтернету

79% комп’ютерів у країні мають стабільне підключення до інтернету (за підсумками І кв. 2013 р.)

19 грудня 1990 р. — перший в Україні вихід в інтернет

2,7 млрд. осіб (39% населення світу) користуватимуться інтернетом до кінця 2013 року

22,1 млн. українців користуються інтернетом (за підсумками І півріччя 2013 р.)

Із них 19,7 млн. осіб заходять у мережу не менше одного разу на місяць

8,2 млн. осіб — щоденно, або майже щоденно

8% блогерів пишуть українською мовою (станом на 2010 р.)

14% населення України користується смартфонами (станом на І кв. 2013 р.) Половина з них щодня виходить у всесвітню мережу

Дані: GfK Ukraine, InMind, Media marketing mom., gemiusAudience, Інтернет-асоціація України, Міжнародний союз електрозв’язку, Yandex

У 1950 р. з’явився перший як на території України, так і в усій континентальній Європі комп’ютер. Його автор — київський вчений Сергій Лебедєв

Топ-5 найбільш затребуваних інтернет-послуг серед регулярних українських користувачів (станом на І кв. 2013 р., млн. осіб)

1 Соціальні мережі

11,2

2 Електронна пошта

8,88

3 Завантаження фільмів і музики

7,11

4 Пошук інформації

6,75

5 Новинні сайти, читання газет

5,51

1,32 млрд. осіб щоденно відвідують інтернет в усьому світі

1 грудня 1992 р. — поява домену .uа

710 156 доменів у зоні .ua (станом на 1 червня 2013 р.)

Трійка найпопулярніших сайтів серед вітчизняних інтернет-користувачів

Третина населення України — володіють комп’ютерною грамотністю

Найбільша частка україномовних запитів у: Тернопільській (33%) та Івано-Франківській (30%) областях. Найменша: в Криму (3,7%) і Донецькій області (6%)

У сьогоденні інформація стає реальним соціальним ресурсом, відіграючи головну роль в економічному, політичному та культурному розвитку. Сучасна культура, увійшовши в еру інформаційного суспільства, приречена на зміни, які спричинює розвиток новітніх технологій у сфері масової комунікації, культурних та освітніх контактів, творчих здібностей особистості. Про особливості сучасної культури, про нові її типи — електронну, інтернет-культуру, кіберкультуру, які виникли в результаті науковотехнічного прогресу та символізують рівень розвитку сучасного суспільства загалом, на сторінках «Української культури» розмірковує доцент кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка Оксана ДАРМОРІЗ

Тенденції Тенденції розвитку розвитку сучасної сучасної інформаційної інформаційної культури культури Канадський філософ М.Маклюєн називає сучасний світ «глобальним селом», оскільки людина, за умов надвисоких швидкостей та інформаційних технологій, живе на планеті нібито без кордонів: обмін інформацією є таким самим простим та легкодоступним, як в межах сільської спільноти. Суттєвими рисами інформаційного суспільства є лавиноподібний ріст електронних (оцифрованих) інформаційних ресурсів, вільне розповсюдження інформації та вільний доступ до неї. Інформація володіє особливим статусом, специфіку якого можна окреслити, перефразувавши відомий вислів: «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Сучасне суспільство характеризується стрімким зростанням форм передачі інформації, які завдяки розвитку науки та техніки набувають все нових виявів. Масову пресу, фотографію, телеграф, радіо, кіно, телебачення, що виникають у так звану Модерну епоху, дуже швидко замінюють супутникове ТБ, відео, ЕОМ, Інтернет, електронна пошта, мобільний зв'язок тощо. Експерт з теорії нових медіа, професор Нью-Йоркського університету Л. Мановіч стверджує, що нові медіа — це старі медіа, такі як друк, фотографія і телебачення, які є оцифрованими, записаними за допомогою двійкового коду, що тим самим уможливило вільний доступ до даних та їх інтерактивного сприйняття.

Сферу культури, що пов’язана з інформаційним аспектом життя людей, позначають поняттям «інформаційна культура». Вона тісно пов’язана із розвитком науки та техніки, зокрема із появою мас-медіа, персональних комп’ютерів та мережевих технологій, які в сучасності відіграють особливо важливе значення в житті кожної людини.

Місце нових медіа в широкій культурній перспективі дозволяє зрозуміти їх спеціальну роль. А роль ця є величезною, оскільки площа її застосування на даний момент дуже велика: Інтернет-сайти, віртуальна реальність, віртуальні світи, мультимедіа, комп’ютерні ігри, інтерактивні інсталяції, комп’ютерна анімація, цифрове відео, кіно, інтерфейс людина-комп’ютер.

Виникають нові типи культури — електронна культура, інтернеткультура, кіберкультура. Всі вони так чи інакше пов’язані із розвитком науково-технічних знань та символізують рівень розвитку сучасного суспільства.

Характеристикою електронної культури є можливість обміну думками на величезних відстанях за допомогою електронних засобів комунікації і, відповідно, створення необхідних норм та принципів такої комунікації; інтернет-культура пов’язана з представленням інформації та спілкуванням користувачів в Інтернеті (представлена через блоги, живі журнали, мережеві комунікації тощо); кіберкультура ґрунтується на використанні можливостей комп’ютерних ігор та технологій віртуальної реальності (вона дуже часто використовується в дизайні, літературі, кіномистецтві).

Інтернет, по-суті, є не лише способом трансляції культурного досвіду, а й способом організації культурного змісту, що видозмінює архітектоніку самої культури. Інтернет розмиває межі національних культур, руйнує замкнутість таких форм культури, як наука, мистецтво, філософія, ідеологія тощо. При цьому кожна людина може не лише споглядати культурні явища чи пасивно сприймати зміст культури, але й бути її активним творцем.

Мережа поступово стає соціальним і комунікаційним простором, де створюються та використовуються різноманітні комунікаційні стратегії, методи та тактики. Водночас цей простір формує певну специфічну реальність, яка об’єднує користувачів мережі. Тут включаються особливі механізми віртуалізації соціальності як невід’ємного соціального ефекту нових комунікаційних медійних технологій.

Дослідник інформаційного суспільства М. Кастельс стверджує, що нова комунікаційна система радикально трансформує простір і час, фундаментальні зміни людського життя. Місцевості позбавляються свого культурного, історичного, географічного значення і реінтегруються у функціональні мережі чи в образні колажі, викликаючи до життя простір потоків, які заміняють простір місць. Час стирається у новій комунікаційній системі: минуле, теперішнє і майбутнє можна програмувати так, щоб вони безпосередньо взаємодіяли один з одним в одній точці. Це культура реальної віртуальності, де вигаданий світ є вигадкою в процесі свого створення.

Мультимедіа спричинили появу нових видів мистецтва, зокрема електронного мистецтва як особливого способу створення та існування художніх творів в Інтернеті. Поняття «електронне мистецтво» пов’язане із віртуальною реальністю, виключно у сфері якої й існують такі твори. Вони стають щораз популярнішими, бо інформаційні технології пропонують авторам нові можливості, а також більшу доступність людей до цих творів. Коли твори мистецтва переводять у цифрову форму, вони стають радикально взаємозамінними. Єдиний цифровий код може виражати як образ, так і звук. Окрім того і в класичних формах мистецтва щораз більше поширюється тенденція до використання тих чи інших технічних новацій.

Об’єктами сучасної художньої культури є багато медіановацій, нових культурних явищ, які глибоко вкорінилися в сучасній інфосфері, наприклад, цифрові мистецькі образи, монтування художніх фільмів за допомогою оцифрування, середовище 3-4-5D, IMAX-кінотеатри, анімація, кіно, музичні кліпи, створені з використанням сучасних ІТ-технологій, комп’ютерні ігри, нові форми сучасної комунікації, що відбуваються за допомогою електронної переписки, чатів, блогів, форумів, сайтів, соціальних мереж, електронні книжки, електронні ЗМІ (on-line-журнали, газети, існування телевізійних новин та передач у Інтернет-просторі), віртуальні музейні експозиції, екскурсійні тури та інше.

Багатоманіття нових культурних форм своєю чергою зумовлює свободу доступу, відкритість для тих, хто володіє електронними ресурсами (а таких зараз значна більшість); можливість участі у формуванні змісту інформації з будь-якої точки Інформаційного простору; ліберальність, дискриптивність, відсутність чітких правил; мікшування та співіснування різноманітних стилів, жанрів, напрямів; інноваційність, існування через впровадження та постійне оновлення наукових розробок.

Молоде покоління вже не уявляє свого життя поза можливостями новітніх технологій, і дуже важливо наскільки традиційна культура буде до них чутливою і навчиться їх використовувати для свого блага.

Серед найхарактерніших проблем, що виникають у людини в сфері сучасної інформаційної культури, варто виділити проблему достовірності інформації, яку іноді надзвичайно складно версифікувати, та розгубленість у величезному потоці інформації.

Також актуальною проблемою є збереження авторства твору, оскільки споживач інформації може на власний розсуд видозмінювати текст або приписувати йому власне авторство.

Проте все це не заперечує факту, що вага інформаційної культури в сучасному суспільстві є значною, а нові способи передачі, створення та збереження інформації будуть щораз розширюватися, видозмінюючи культуру, людину і суспільство, створюючи нові моделі поведінки та картину світу. УК. 20

Катря КОТ

Час. Простір. Монохром Чи можуть п’ять одноколірних живописних об’єктів передати те, що не піддається візуалізації — час? Хто може трансформувати кінець у безкінечний повтор? Як зупинитися і знайти себе в потоці ріки кольору? Відповіді знає — шукає — містик живопису Тіберій Сільваші Тіберій Сільваші і Катря Кот. У майстерні живописця

УК. У 80-х Ви здійснили перехід від фігуратив-

ного живопису і почали будувати вертикаль «хронореалізму». Який розвиток він отримав з того часу? Насправді, хронореалізм залишався зі мною завжди. Відколи я зрозумів, що єдиною темою, чи проблемою мого дослідження в мистецтві є час, мова йшла лише про зміну зовнішніх форм, але ніколи не зникала сама тема. Інша проблема, яка була і залишається важливою — це власне живопис. Тому перехід від речей, пов’язаних із фігуративним живописом, до того, що можна назвати абстракцією, а потім і від абстракції як такої, був для мене абсолютно органічним. Зараз абстракція, звісно, існує, але як на мене, вона прожила свою кінцеву варіацію у 60-х роках. І звернення до монохрому є останньою можливістю запитати, що таке мистецтво — після того, як воно більше не говорить ні про що, крім себе.

Аналітичний живопис розглядає питання кордонів живопису, його носіїв у всіх аспектах: матеріалів, елементів мови, різних стратегій (як анонімність, наприклад) і т.д. Ці питання виникли після так званої чергової «смерті живопису» і були важливими як для мене персонально, так і для «Живописного заповідника». Хоча, звичайно, для нас цієї «смерті» просто не існувало. Якщо дозволите, я б хотів коротко зупинитися на моєму розумінні поняття «живописець». Не у вельфлінівському протиставленні «колорист» — «рисувальник», а певно, у більш широкому значенні. Аби прояснити певні проблеми, я свідомо ввів умовні фігури «живописець»

ДОВІДКА УК. Як саме відповідає на це питання проект

«Монохромія»? Як я уже говорив, увесь мій інтерес у мистецтві зосереджений навколо проблем живопису — його природи, форм репрезентації, зміни цих форм у часі. Спробами розуміння самого явища живопису і, у вужчому сенсі, звичайно, розуміння самої людини, яка його робить. Бо це таки робота. Шлях був довгим, і, врешті, не міг не привести мене до такого явища як аналітичний живопис, до якого, в свою чергу, належить живопис монохромний.

Тіберій СІЛЬВАШІ Родом з Мукачево, Закарпаття. Живе і працює в Києві. Навчався у Київському художньому інституті у професора Тетяни Яблонської. На початку 80-х вводить у свою творчість і розробляє поняття «хронореалізму». За декілька років залишає фігуративний і переходить до ненаративного живопису. 1992 року формує арт-групу «Живописний заповідник», яка рухається шляхом аналітичного живопису. Персональні виставки проходять із 1993 року. 2013 року став академіком Національної академії мистецтв України. Роботи художника знаходяться в публічних та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Нью-Джерсі, Запоріжжя, Харкова, Ужгорода, Києва та інших міст Європи і США.

і «художник». Їх протиставлення — це як у літературі «поет» — «прозаїк». Можлива така аналогія. Адже поезія, танець, музика — це такі базові види людської діяльності, що ми на зиваємо мистецтвом, і їм властивий певний спосіб розуміння світу у формах, що відтворюються на сітчатці ока. «Художник» — поняття новочасне. Воно виникло з потребою опису світу, коли людина почала виділяти себе з навколишнього «космосу». «Живописець» — фігура архаїчна, позачасова. «Живописець» живе у потоці кольору, він є для нього «формою» світу. Для «живописця» не існує окремих предметів, а є кольоровий потік. Ясно, що для цього потрібен певний «дар». Те, що зветься талантом, особливою здатністю відчувати і передавати в матеріалі безліч відтінків кольорової матерії. Це те, що відрізняється від дарування іншої природи. Ми звикли до того, що живопис — це картина і те, що намальовано-відтворено у фарбах. Але живопис — не тільки картина. «Картинній» формі живопису приблизно 500 років, вона виникла в епоху Ренесансу. А живопис був і буде після картини. Умовна фігура «живописця», людини «потоку», в наш час актуалізує архаїчну функцію умовної фігури «художника» як носія суб’єктно-об’єктних відносин, фігури Нового часу. Повторюся, ці дві умовні фігури показують різне відношення до простору і часу, до двох категорій, які структурують світ. УК. Ми підійшли до проблеми часу. Скажіть,

що означає Ваша фраза «час існування форм живопису»? Чи можна вважати живописом кольоровий простір Тарелла, залитий неоновим світлом? Багато хто не вважає. Чи можна вважати живописом кольорові стіни? Дзеркальні поверхні, які відбивають кольорову поверхню? Ми звикли до того, що живопис — це картина. Але зараз кордони між видовими характеристиками живопису і скульптури стираються. Живопис відривається від стіни, стає об’ємним. Сучасні технології дають нові розширені можливості для використання кольорового потоку, дуже не схожі на звичні нам класичні. Це і є певні умови «часу існування живопису».

УК. У такому контексті простір починає відігравати більш вагому роль. Простір є важливим елементом для мене. Я думаю простором. Якраз просторові речі багато чого диктують. Зокрема у тому, що пов’язано з інсталюванням, із тим, як художник будує ситуацію. Тут вмикається ритм — вертикалі, горизонталі, об’єм галереї, їхні переходи один до одного, стіни та їх кольори, фактура — все це починає працювати на те, яким чином художник будує стосунки з глядачем, від його перших кроків галерейним простором. Художник веде глядача. Тим, де і як з’являється світло, як побудована внутрішня структура, лабіринт, непомітний з першого погляду, але глядач має його пройти. Тобто я ставлю йому акценти,

Проект «Монохромія». Живописні об’єкти

Тіберій Сільваші: «Монохромний живопис міняє оптику людини»

пастки, щоб він міг потрапити в них (або ні), і дуже важливо, аби глядач мав можливість і бажання бути пійманим. Це такі деталі техніки, ремесла. Але насправді вони діють на рівні ментальних структур. Можливо, не відразу. Хоча для декого, певно, і ніколи — і я це добре розумію. Тому для мене є важливим чи в галереї, чи в іншому місці побудувати простір, який би зумів змінити оптику глядача. Не розказати «історію», яка повертає нас до того, що ми бачили до того, як зайшли у цей простір. А зуміти включити інші механізми. Нас оточує світ «картинок». Ми набагато більше бачимо, аніж чуємо і читаємо. Вплив культури текстів сьогодні важить не стільки, як образи, що ми споживаємо через домінування в навколишньому середовищі маскультури: телебачення, рекламу, предмети культур-індустрії і так далі. Мені здається, що мають бути механізми, «зони», де можна було б вийти зі світу тотальної симуляції. У нашу постінформаційну епоху простір віртуалізується, і все накриває сітка часу. Час стає реальністю і головним дефіцитом. Тарелл, Серра, назву тільки двох, перетворюють простір твору у переживання часу в прямому і переносному сенсі, роблячи зі споглядання твору майже ритуальне, містеріальне дійство. У цьому вони близькі до механізму дії монохрому. Монохромний живопис змінює оптику людини. Не маючи за що зачепитися оком, вона змушена або пройти повз, або вдивлятися в найменші зміни кольорової матерії, в нерівності площини, переживаючи зміни світла. Таким чином глядач виключається з реального часу — він «уповільнює час». А здатність бачити подробиці міняють світ, роблячи його прозорим. Тут глядач отримує не готовий результат від художника, скажімо, у вигляді ідеї, загорнутої у певну пластичну форму, яку він із задоволенням «розгадує», а скоріше — особливий досвід перцептивної і когнітивної роботи. УК. А ще отримує можливість зосередитися…

…зосередитися і вийти з пастки.

УК. Виходить, що сам живописний об’єкт

також до певної міри змінюється, зустрівшись із глядачем? Швидше, змінюється сам глядач. Якщо приходить час і місце для змін. Хоча за довге життя в мистецтві я став скептиком і мало вірю в можливості змінити людину.

УК. І все ж така потенція існує. Чи має вона залежати від інтелектуальної, мистецької підготовки реципієнта? Без інтелектуальної і мистецької підготовки, без досвіду споглядання, який дає можливість порівняння і зіставлення, він просто не прочитає деяких речей. УК. Яким же має бути Ваш глядач?

Для мого живопису я і є ідеальним глядачем. Очевидно, це речі інтимні і важко піддаються поясненню. До певної міри ще можна говорити про відношення художника і процесу, в якому народжується твір — незалежно від того, чи це розумова робота, чи робота руками. А щодо глядача… Знаєте, найменше думаєш у цей час про глядача. Я починаю роботу для того, щоб самому зрозуміти, що ж виражає, що хоче виразити через мене потік кольору. А далі я можу тільки сподіватися, що хтось, потенційний глядач, розділить зі мною пройдену дорогу, пророблену роботу, де «ти» і «я» будуть мінятися місцями, а «присутність» поєднає «минуле» і «майбутнє». УК. І сліди, які Ви залишаєте на краях робіт як підказки… …вони розказують історію часу. УК. Тобто вони дуже важливі...

Я їх залишаю, тому що всі шари фарби зникають під верхнім. Це такі культурні шари, як кажуть археологи, сліди існуванні ритуалу — уже мого — щоденної роботи в майстерні. Час фіксується на різних шарах фарби… і для мене важливо, що ці шари існують. Ясно, що їх ніхто не побачить, але для мене важливо, що вони

Ньюмана багато живописців у різних куточках світу час від часу повторюють подібний проект хоча б раз у житті. І… процес продовжується…

мною були зроблені, що вони є. Це важливо для мене, не для глядача. Звичайно, з точки зору ефективності, раціональності — це абсурд, але тільки так можна передати те, що не піддається зображенню — час.

УК. На такій ноті не можу не згадати ще одне

ім’я. В одному інтерв’ю Ви розповідали, що високо цінуєте Рембрандта. Рембрандт тут показова особа — в сенсі ілюстрації протиставлення умовних фігур «живописця» і «художника». До «Нічної варти» Рембрандт — класний «художник», він уміє все, що уміють його колеги по цеху і навіть більше. А потім щось стається, і він виходить із загально прийнятої конвенції живопису. І створює роботи, які ніхто з оточуючих не сприймає. По суті, тут «живописець» поглинає «художника», і це стає вирішальним у долі митця, в його життєвому шляху і робить його Великим Рембрандтом.

УК. А ще з’являється ризик, що робота може

стати безкінечною. Так воно і є. Я все життя пишу одну і ту ж картину. УК. Як музикант у притчі, який грає одну

єдину ноту? Звичайно. У ритуалі роботи кожного дня вона звучить. І навіть формати робіт уніфікуються.

УК. Коли ж Ви уважаєте роботу завершеною?

Це складне для мене питання, і вирішується воно у кожному випадку, в кожній роботі індивідуально. Поки робота знаходиться в майстерні, вона може у будь-який момент потрапити в процес перетворення. І верхній шар все ще не обов’язково стане останнім. Колекціонери, які знали, що я постійно переписую свої роботи, на певному етапі фотографували те, що хотіли придбати, аби я більше нічого не міг змінити. У мене є роботи, які були на виставках і поверталися — вони були переписані. Ці роботи збереглися в каталогах, репродукціях, але їх самих уже немає. Утім, Олівьє Моссе, відповідаючи на подібне питання, говорив, що робота закінчена, коли продана. УК. Ваші виставки проходять з інтервалом у рік. Але оскільки Ви малюєте одну картину, складається враження, що Ви лише даєте нам можливість занурюватися у певний постійний потік. Це наче річка, яка тече… Ви озвучили метафору, яку я у свій час використав для того, щоб пояснити живопис. Багато років тому я написав: «Над нами тече ріка кольору, яка час від часу проливається», — тоді і виникає явище «живопису». Іноді у особі митця, іноді у явищі групи, але це явище особливе, бо не все, що написано фарбами, є живописом. Власне, про це ми говорили щодо різниці у поняттях «художник»–«живописець». 1921 року Родченко робить три полотна — червоне, жовте і синє — і каже, що це кінець живопису. Це і були перші монохромні роботи. І як він заявив — останні живописні. Все — на цьому живопис закінчився! Тобто після його жесту живопису більше не існує, тому що він робить останні речі, з якими живописець може працювати. Він використовує головні кольори, максимально нівелюючи особисті ознаки художника. Просто «тупо» фарбує полотно. Однак 1966 року Барнет Ньюман презентує проект під назвою «Хто боїться червоного, жовтого і синього». Заперечуючи Родченка, Ньюман відкриває нову перспективу. Переводячи процес кінця в процес безкінечного повтору. Змія кусає себе за хвіст — є такий символ. Про уроборос знають всі. Після такого жесту

УК. Як Ви гадаєте, чи поглине «живописця»

віртуальне мистецтво? Наскільки це небезпечно для справжності? Я думав про один проект, у якому ставив запитання: чи є живописом, чи можна назвати живописом картину, яка показується на екрані, на моніторі? Справжня картина, тобто не створена комп’ютером, а лише показана. Де той кордон між справжністю і несправжністю? Це така варіація Беньяміна. До певної міри. Я б сказав так: площина екрана повертає нас до печери Платона, де перед нами лише тіні. Світло — там, і люди бачать лише тіні на стіні печери. Так і екран — це лише стіна печери Платона.

ДОВІДКА Монохромія Проект «Монохромія» — про час і перцепцію: історичний час існування форм живопису та суб’єктивний час реципієнта. Досвід «споглядання» таких робіт відрізняється від читання живопису, який щось зображає, і навіть від досвіду перегляду «традиційних» абстрактних полотен. Поверхня монохромної роботи позбавлена структури і членування. Немає того, що називається композицією колірних плям. Працює тільки чистий редукований колір, який вступає у складну гру взаємовідношень зі сприйняттям глядача. Верхній яскравий шар лише фіксує фінальний стан колірної площини, історію якої ми можемо прослідкувати на бічних ребрах роботи. Видимі й приховані шари кольору матеріалізують час створення картини, перипетії шляху, результат якого до кінця не відомий автору, але може бути ретроспективно прочитаним і пережитим глядачем. Двадцять років поспіль музикант грав на флейті одну і ту ж ноту. Врешті, дружина запитала: «Інші музиканти видобувають зі своїх флейт безліч різних гармонійних звуків і навіть виконують чудові мелодії. Чи не настав час урізноманітнити твою музику?» На що монохромний флейтист відповів: «Це було б помилкою. Адже я знайшов ту ноту, яку інші досі шукають». Проект можна побачити з 17 жовтня до 2 листопада в просторі «Щербенко Арт Центр» (Київ, вул. Михайлівська, 22-в). УК. 25

Антон ФІЛАТОВ

Олександр Михед: Класики вже давно мовчать… Формування культурного коду України збіглося з броунівським рухом у світі мистецтва. Молоді вітчизняні художники починають свій творчий шлях у ситуації, коли будь-які канони мистецтва піддаються сумніву. Один із небагатьох способів для них не втратити орієнтири у строкатому світі contemporary art — звернути увагу на класичне українське мистецтво. Про те, як розбудовується діалог сучасного і класичного розповідає культуролог, літературознавець і куратор мистецьких проектів Олександр Михед

Олександр Михед

УК. Як тісно сучасні вітчизняні митці взаємодіють із кла-

сичним мистецтвом? Тяжко говорити про діалог із класикою, бо класики вже давно мовчать. Йдеться, радше, про поодиноке або ж систематичне звернення до зразків класичного мистецтва і їхнє переосмислення/міксування/заперечення певними митцями. Якщо ж спробувати узагальнити не на рівні окремих митців, а виокремити певну магістраль взаємодії цілих поколінь українського мистецтва з якоюсь історико-мистецькою епохою, то, звісно, це буде доба бароко у всьому пишному різноманітті химерних перверзій. Минулорічна виставка «Міф “Українське бароко”» (Національний художній музей України, куратори — Галина Скляренко і Оксана Баршинова) переконливо візуалізувала стихію послідовних звернень до класичної спадщини, що продовжує кшталтувати українську національну свідомість і формувати світобачення. Важливо, що куратори включили до виставки роботи митців і старшого покоління (Анатоля Степаненка, Миколи Маценка, Олега Тістола, Олександра Ройтбурда, Арсена Савадова), і молодшого покоління (Артема Волокітіна, Жанни Кадирової, Романа Мініна, Степана Рябченка), протягнувши цю лінію впливу до сьогодення. Іншою лінією, до якої часто апелюють деякі митці, є спадок радянського авангарду, що також має чималу кількість прикладів, які однак ще не були концептуально узагальнені у масштабному виставковому проекті.

Микола Маценко «Енергія культури» (2008)

УК. Як національна українська культура віддзеркалю-

ється у творах сучасних митців України? «Національна українська культура» та її сучасні мас-культові кульбіти є також цілком легітимним предметом дискурсу сучасних українських митців. Скажімо, спрямування жлобарту цілком успішно розробляє жилу саме «суч-укр-нац» культури, стабільно «лупаючи сю скалу». З іншого боку, узагальнюючи на рівні лише кількох згадок і відкидаючи, на жаль, деталі, на тематичному рівні так само присутнє і серйозне дослідження українського соціуму у творчості молодшого покоління (група Р.Е.П., Микола Рідний, Тарас Камєнной), і робота з міфологією (Сергій Радкевич, Ярослав Солоп, Степан Рябченко). При виразному різноманітті тем ще важливіше зауважити і велику кількість технік, які використовують сучасні українські митці для трансляції своїх смислів та реалізації рефлексій. УК.

anton_filatov

Медіамистецтво

як лабораторія «Одинадцятої музи» Незважаючи на те, що медіа-арт існує в нашій країні вже близько двадцяти років, досі він залишається не більш ніж забавкою західно-орієнтованих естетів. Ані місця в програмі вітчизняних вишів, ані окремого відділу в музеях, ані спеціалізованих бієнале український медіа-арт ще не отримав. Тож вже два покоління наших медіа-художників продовжують займатися, так би мовити, «неофіційним» мистецтвом. Ми зустрілися з двома кураторами українського медіамистецтва, які й представляють обидва ці покоління: Наталією Манжалій, зусиллями котрої медіа-арт пустив корені в нашій країні, а також Яніною Пруденко, лектором Нової художньої школи та симпатиком нової генерації українських медіа-художників

УК. У кінці ХІХ ст. виник кінематограф, який із часом назвали «Десятою музою». Чи можна вважати медіа-мистецтво — «Одинадцятою музою»? Яніна Пруденко: Генеалогія медіамистецтва ведеться від фотографії та кінематографа. Адже ці види мистецтва створювалися перш за все інженерами-винахідниками, а не художниками. Вони активно використовували науковий досвід. Через свою технологічну складову і фото, і кіно відстоювали своє право на те, щоб називатися мистецтвом. Приблизно те ж саме переживає сьогодні і медіамистецтво… В античні часи мистецтво, ремесло і наука позначались одним терміном — «техно». Зараз склалася схожа ситуація — в медіамистецтві все це зливається в єдине ціле. Як на мене, кращими медіа-художниками стають саме технарі або вчені. УК. Для живописця основний інструмент — пензель, для скульптора — стек, а для медіа-художника який?

Наталія Манжалій: Я починала займатися медіа мистецтвом років 15 тому. І саме з відповіді на це питання ми ще тоді пояснювали свої проекти. На жаль, його мені продовжують ставити і сьогодні. Інструментом для медіа-художника може бути будь-яка технологія: відеокамера, комп’ютер, проектор… Загалом медіамистецтво — це досить потужний інструмент для створення нових форм та творчих методів у мистецтві. УК. Доволі часто доводиться стикатися з людьми, у яких гарний смак, і вони досить обізнані в класичному мистецтві, проте з недовірою ставляться до медіамистецтва. Вони кажуть, що «це все неживе». Адже інсталяції створюються не руками, а комп’ютером. Я. П.: Це типове ретроградство. Кожне мистецтво, яке переживає етап становлення, сприймається досить агресивно. До того ж нашим співвітчизникам притаманні дещо технофобські риси. І саме медіамистецтво може їх подолати. Адже воно впливає перш за все на чуттєвість лю-

дини. Медіатвори дуже відкриті у відношенні до глядача. Останні стають ніби їх співавторами. Отже, якщо людина зможе відкритися своїй чуттєвості, то їй буде дуже легко переступити через своє технофобство. Н. М.: Мені здається, що сучасні технології іноді дають можливість ще більше загострити чуттєвість переживань від сприйняття навіть класичного мистецтва... Людина має п’ять органів почуттів, що дозволяють повніше відчути навколишній світ. І саме медіамистецтво, завдяки своїй синергетичній природі, дає можливість поєднати візуальне сприйняття зі сприйняттям руху, звуку, дотику… Мені дуже подобається проект Пітера Грінуея, в якому він створив серію «картин, що ожили». За допомогою сучасних технологій, а саме штучного світла, він змінює перспективи, створює ілюзії руху. Персонажі картин оживають, і глядач стає свідком неймовірного сюжету, який розгортається на поверхні картини. Художники всіх часів грали зі світлом. Вивчали, як змінюється фактура і форма предметів при сонячному про-

Криста Зоммерер і Лоран Міньоно. «Eu De Jurdin»

мінні та при свічці. А сьогоднішні художники грають вже з новими видами світла, які дають інші можливості змінити простір, зачарувати світ та надати звичайним речам несподіваного змісту. Але ж це не змінює суті мистецтва. Мені взагалі дуже подобається позиція Грінуея. Він вважає себе перш за все митцем, а вже потім кінематографістом. УК. Так, його перші короткометражки — це дійсно картини, що ожили… Скажіть, а чи можливо, що в майбутньому замість покупки традиційних картин і фотографій — люди будуть купувати твори медіамистецтва і проектувати їх на стіни власних домівок? Я. П.: Заможні люди в США вже сьогодні це роблять. Ну, а в західних музеях медіамистецтво вже просто стало загальноприйнятим. Наприклад, відео Олександра Ройтбурда «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» купив нью-йоркський музей МоМА. Проте в Україні майже ніхто не купує твори медіа-арту. Навіть вітчизняні музеї сучасного мистецтва.

Н. М.: В медіа-арт треба вкладати кошти. А в Україні такі твори мало хто фінансує. Проте інтерес до них у митців та публіки дуже великий. Наприклад, нещодавно ми робили у Вінниці мультимедійний проект «Креативні фасади». Інтерес до нього був надзвичайно сильний. То був воркшоп для митців. Такий собі мистецький експеримент. Але це й цікаво. Завжди важливо дати змогу митцям робити свої проекти без певних рамок та обмежень. Я. П.: А коли ми оголосили набір на курс лекцій по медіамистецтву в Новій художній школі, то отримали 158 заявок. Н. М.: В Україні надзвичайно великий відсоток людей, які отримують вищу освіту. Цікаво, що серед тих, хто навчається у вітчизняних вишах, багато хто отримує саме ІТ- та мистецьку освіту. Та на жаль, ці дві професії у нашій країні не з’єднуються. Ті, хто вивчають мистецтво, — не засвоюють нові технології. І навпаки. УК. Але ж в Україні існують школи, в яких можна отримати освіту медіа-художника. Н. М.: В українських вишах медіамистецтво не вивчається. Та, що там казати — у київській Академії мистецтв немає навіть факультету фо-

Інсталяція Пітера Грінуея «Таємна вечеря Леонардо»

тографії… Знання, які український медіа-художник може отримати у Медіа-Арт Лабораторії чи Новій школі, — лише частина цілого циклу навчання. У нас немає інституції, яка була б зацікавлена системно розвивати, втілювати і просувати твори медіамистецтва. Повний цикл його функціонування є, наприклад, у Німеччині. Там існують і спеціальні навчальні заклади, і місця для презентації творів, й експериментальні лабораторії для втілення нових розробок… У німецьких чи австрійських студентів/митців є можливість займатись арт-проектами, не переходячи одразу в комерцію. УК. Які шанси в українського медіа-художника реалізуватися на Заході чи в Росії? Я. П.: Незважаючи на високий розвиток тамтешньої інфраструктури медіа-арту — не всі з тих, хто вивчає цей вид мистецтва, в результаті отримують можливість професійно ним займатися. Реалізуватися на Заході вдалося небагатьом українським медіа-художникам. В Україні можна отримати лише базис. Ну, а надалі митець вимушений самостійно себе просувати. Я постійно раджу нашим медіа-художникам відслідковувати закордонні фестивалі.

Н. М.: В Україні практично не створюють нові технології. У нас їх тільки продають. А в тих країнах, де технології розробляються і випускаються, — звичайно, більше простору і для медіаарту. Для компаній престижно, щоб саме на її продукції працював якийсь відомий митець. Це стає частиною її рекламної кампанії. УК. Складається враження, що медіа-мистецтво взагалі існує в Україні не перманентно, а від ґранту — до ґранту. Н. М.: На сьогоднішній день — так. Та крім проблем із фінансуванням, у нас дуже погано налагоджена інфраструктура медіа-арту. Наприклад, у Німеччині разом із респектабельною комерційною виставкою світла відбувається фестиваль світла, під час якого багато міжнародних митців, що спеціалізуються на такому жанрі, показують свої проекти. І виробники світла в цьому зацікавлені. Проте хочу підкреслити, що такі проекти не є суто рекламою для виробників. УК. А коли в Україні з’явилася перша інтерактивна інсталяція? Н. М.: У 2000 році. Її автор — Іван Цюпка. Вона називалася «Come to me». Суть полягала в тому, що на екрані зображувалася достатньо сексуально одягнута дівчина. І як тільки глядач наближався до екрану — вона одразу ховалася. Тобто глядач не міг вступити з нею ні в який контакт. Я. П.: У 90-ті Наталія виростила ціле покоління українських медіа-художників. Але потім був розрив у поколіннях, і років 15 просто випали з розвитку медіамистецтва в Україні. Ті, хто займається медіа-артом сьогодні, не перейняли досвід своїх попередників. Середній вік вітчизняного медіа-художника першої генерації — приблизно 40 років. А другої — 23–24 роки.

Олександр Ройтбурд. «Автопортрет»

Іван Цюпка. Із серії «Рентген: любительські фото»

УК. Який регіон України найбільш прогресивний в плані розвитку медіа-арту? Я. П.: Львів. Адже у тамтешніх медіа-художників є можливість часто їздити в Польщу на бієнале WRO. Це одна з найстаріших інституцій медіамистецтва. Медіа-арт львів’ян якісно відрізняється від творів художників з інших регіонів України. У Харкові нічого складнішого за відео-арт зробити поки що не можуть. А у Львові роблять повноцінні медіа-інсталяції. Н. М.: У нас мають бути інституції, які б дали можливість митцю працювати разом із ІТ-фахівцями і вченими, а також експериментувати з новими винаходами і технологіями. Так робиться, наприклад, в Європі та Японії. УК. Технології дуже швидко відходять у минуле. Ледь не щомісяця з’являються нові гаджети і програми, які лишають у минулому своїх попередників. Чи старішають разом із цим і твори медіамистецтва, що були створені за допомогою цих застарілих уже сьогодні технологій? Н. М.: Якщо художнику є що сказати, то його твір не старішає разом із технологіями. Наприклад, роботи французьких художників Крісти Зоммерер і Лорана Міньоно, створені ще 1996 року і досі показуються в діючих експозиціях музеїв та центрів сучасного мистецтва. Але ми говоримо саме про мистецтво, а не про те, як можна здивувати технологіями. Технології повинні залишатися за лаштунками, а глядачу має бути цікаво дивитися саме на мистецький твір. УК. Ви якось сказали, що «медіа-арт — це haute couture, на якому базується розвиток prêt-

Фрагмент постера до фільму «Чужий»

Криста Зоммерер і Лоран Міньоно. «Photoropy»

à-porter відео-мистецтва». Однак в Україні лише почала налагоджуватися кіноіндустрія, фотографія фактично не визнана самостійним мистецтвом, а відео-арт існує в якихось поодиноких несистемних проявах. Візуальна культура в нашій країні дуже і дуже низька. Де в такому разі проявляються винаходи медіа-арту? Н. М.: Часто трапляється, що, освоївши медіамистецтво, художники йдуть в рекламу чи шоу-бізнес. Це також дуже добре. Є багато відомих мистецьких медіафестивалів, де в окремих програмах, наприклад, Арс Електроніка Анімаційний Фестиваль, дають приз саме за «красу та інноваційність розказаної історії», і в них беруть участь рекламні ролики та уривки фільмів із потужними спецефектами. Іноді фільм за сюжетом чи режисурою слабкий, а за своїми художніми якостями — дуже і дуже цікавий. А фестивалі з медіа-арту і відзначають такі стрічки. Сучасні технології використовуються у багатьох видах класичного мистецтва. Відомий медіа-митець Біл Віола працював над відео-частиною опери «Тристан та Ізольда». Ми не можемо сказати, що він створював декорації, тому що його роботи формували частину постановки. А відома мистецька група «Скерзо» робить великомасштабні та дуже коштовні відео-інсталяції у міському просторі — відео-мепінг (Відео та англ. mapping — відображення, проекціонування. — авт.). Вони часто оформлюють відкриття Олімпіад, футбольних матчів, показів мод, а також роблять соціальні мистецькі проекти. Наприклад, вони проектували відео та світлові інсталяції на фасади стародавніх замків, які за допомогою мови медіа-арту показали історію того чи іншого міста. Словом, можливостей і потенціалу у медіамистецтва багато… УК. Чи існують чіткі межі медіа-арту? Наприклад, чи можна вважати медіа-артом те, як ввечері освітлюється різними кольорами будинок? Я. П.: Кінцевого визначення медіа-арту не існує. Цей вид мистецтва знаходиться на етапі

становлення. Буквально з кожною програмою народжується якийсь новий його стиль. Власне, і живопис свого часу був медіа-артом. Друкарський станок Гутенберга — це також для своєї доби був проявом медіа. Адже медіа — це провідник. Н. М.: Загалом я б не робила великий акцент на різниці між митцем та медіа-митцем. Технології — це тільки інструмент для створення. У нашому вінницькому проекті взяли участь головним чином митці, що мають досвід малюнка, живопису та ілюстрації. Багато з них ніколи не стикалися із технологіями. Але вони отримали нові знання і новий досвід роботи з рухомими образами та архітектурою. Тож їхній творчий діапазон суттєво розширився. УК. 31

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Лейтмотив щастя та краси від Галини Григор’євої У столичній галереї «КалитаАртКлуб» 11жовтня 2013 року презентовано виставку творів класика українського живопису Галини Григор’євої «Лейтмотив». Живописні роботи видатної художниці вже не вперше експонуються у «КалитаАртКлубі», але ця виставка особлива — з нагоди її 80-літнього ювілею Незважаючи на вік, Галина Сергіївна продовжує активно працювати і виставляти свій живопис, лейтмотивом якого сама визначає красу та щастя. Щастя жити, слухати музику, читати поезію, щастя бачити красу світу, яка розлита всюди… Художниця переконана, що краса вічна — нескінченна та не обмежена, лише вона здатна встояти перед плином часу. Таку переконаність Галина Григор’єва успадкувала, можна сказати, на генетичному рівні, бо є представницею відомої української мистецької династії. Художниця належить до родини, яка дала цілу плеяду яскравих імен художників. Це, в першу чергу, Сергій Олексійович Григор’єв — батько, перший і головний Учитель, це художник–шістдесятник Ігор Григор’єв, Майя і Галина Григор’єви. З цією мистецькою родиною пов’язані відомі імена В. Зарецького, О. Захарчука, О. Агафонова. Далі династію продовжує молодше покоління художників — Валентина Захарчук, Іван та Сергій Григор’єви, скульптор Світлана Карунська.

Саме батько прищепив Галині Сергіївні захоплення класикою. В її картинах зібрана вся історія мистецтв: в уважного глядача вони викликають довгий шлейф асоціації — грецький вазопис, мозаїки Софії Київської, барочні гобелени, строгий класицистичний живопис, імпресіонізм. Творчість Галини Григор’євої — яскравий вияв феномену київського кола художників–шістдесятників, до якого належали Анатолій Лимарєв, Григорій Гавриленко, Михаїл Вайнштейн, Зоя Лерман, Акім Левич та ін. Виставка триватиме до 13 листопада 2013 р. Ми пропонуємо до уваги своїх читачів надзвичайно проникливий, чуттєвий, пластичний і повітряний, як легкий обрис силуету на роботах Галини Григор’євої, текст відомого українського мистецтвознавця, колекціонера Ігоря Диченка. Цей есей про творчість відомої художниці написаний ним ще наприкінці 90-х років, але так і не був повністю опублікований. Отже, ексклюзив для наших читачів від «Української культури» та «КалитаАртКлубу».

Галина Сергіївна Григор’єва

ез благоговіння перед життям неможливо намалювати картину «Пташка співає», де, властиво, нема ніякої пташки, — але наявний її спів, бо саме співом невидимої зигзиці зачаровані дві молоді жінки, що завмерли, наче віддзеркалення статуй на тихій воді. Галина Григор’єва не змальовує, а оспівує жіночу стать, наче дематеріалізує постаті, створені чи то з пелюсток, чи то з джерельних струменів. Утаємничений образ жінки вів до горніх висот геніїв — Ботічеллі, Рембрандта, Діонісія, Врубеля... Українська культура лишається вірною чи не ритуальному рефрену образу Берегині — Богородиці — дружини — жінки. Некваплива послідовність поколінь майстрів пронесла у національну культуру біжучого століття явище, як на мій погляд, парадоксальне: кращі жіночі образи створено... жінками–художницями! Тендітні мадонни у кораликах, пишноклубі перекупки в очіпках на рисунках Оксани Павленко; двожильні жінки–хлібороби, дівчина, що наче прислухається до первістків життя майбутньої дитини на картинах Тетяни Яблонської; жертовне, святе, грішне — у примхливій пластиці жінок, народжених фантазією Зої Лерман; і ... нарешті не скаламучена, супокійна вдача в картинах Галини Григор’євої. Купальниці, чеВаріації на тему Джорджоне. 1993. Полотно, олія

Будьте ласкаві... 2004. Полотно, олія

пурні у своїй оголеності, відпочиваючі, неквапливі... Вони виведені за цупкі брами буденного, побутового, миттєвого. Час спочив чи заснув разом із ними. Сутінки богинь. Яснодень краси. Світ прозорого прозріння... Героїні неконкретні, безіменні — в картинах алегорія жіночності, переспів форм давніх амфор, гнучкості дерев. Вони на картинній площині лишаються самі по собі, хоч приховують таємницю свого єства. Ми нічого про них не знаємо. Це чисті носії гармонійного стану — в композиціях нема наявної дії, наче нічого й не відбувається. Час не існує сам по собі. Джерело часу — у подіях (писав у філософському нарисі Л. Ліпавський). Здається, що все, намальоване Галиною Григор’євою, існує в одночассі — її картини — зримий експеримент зупинки часу. Неможливо уявити, що її героїні вкриються коли-небудь зморшками. Їхній стан — умирання та воскресіння — одне з найскладніших завдань у творчості людини, яка вистраждала право подарувати, хай і на полотні, доторкання до вічності. Вочевидь, «хор» її героїнь почав «вчителювати»: художниця навчилася мові тендітного перлинового колористичного спектру, тонким живописним прошаркам, за якими деінде

прозирає чистісеньке, наче просіяна мука, полотно. А ще вимогливий «хор» веде мисткиню далі — до давньоримської Помпеї, де час зупинено «жорстоким театром» — не Антонена Арто, — а Везувієм, і аж до часів класичної японської ксилографії. Галина Григор’єва створює палімпсест із класичних пам’яток образотворчої еротики, додаючи до цитованих «текстів» свій «курсив». Художниця добре знає різницю між любов’ю та коханням, цнотливим та безсоромним. Певне, замість традиційної музи приборкане бісенятко нашептало їй вельми красномовні натюрморти. Рубенсівські форми яблук, персиків, груш — прозора метафора родючості, бенкетування, повного келиха почуттів. Не шукайте в цих натюрмортах сором’язливого рум’янця на щічках яблук — Галина виключила «семафорні» кольори і малює мовою півтонів — тим дорогоцінніші скерцозні пасажі пастельних, сумирних фарб. Поєднані з натюрмортами — переспіви з фресок, мозаїк, ритин починають жити наче переоповіджені мовою предметів — всі ці фрукти, квіти, вази у композиціях — не «супутній товар», а вельми оригінальний парафраз до цитованного джерела. Подібні спроби в образотворчості можуть прийти на пам’ять прискіпливому знавцю, проте як фундаментальна серія — це явище, унікальне у нашому мистецтві. Галина Григор’єва напрочуд влучно відчула притягальну силу класичних взірців. При цьому вона обрала вкрай несхожі за технікою твори мистецтва — це і мозаїка, і відбиток із багатьох дощок — кліше на тендітному рисовому папері, і фреска. Техніки різні, але споріднює їх те, що жодна з них не терпить подальших виправлень. Так і живопис Григор’євої — здається, кожна п’ядь картинної площини, дихаючи подихом експромту, написана раз і назавжди. Колористичне чуття Галини Григор’євої — унікальне. В її

творах приховано джерело світла, спорідненого лагідному світлу корон дерев, церков... Нова серія підтвердила давню тенденцію у творчості Григор’євої відійти від впливу зовнішнього середовища, інтимність набуває якогось особливого, розсудливого смислу: вона стає чимось на зразок старого садівника, що вже знає, як саджати й пестити ту чи іншу рослину. Сад як Натюрморт з гобеленом Матісса. 2013. Полотно, олія

Згадуючи помпейські фрески. 2013. Полотно, олія

Тетяна Калита і Галина Григор’єва на вернісажі

модель парадизу добре відомий і в Європі, і на слов’янському терені. У Григор’євої він так само набуває ознак зримого ідеалу. Може, це вплив пейзажного доробку її батька, видатного українського художника Сергія Олексійовича Григор’єва. Якщо зібрати усіх красунь та купальниць, намальованих художницею, то, незважаючи на їхню очевидну відмінність, можна утворити той самий «хор», який тримає «дійство» і підносить на котурни скупі вияви емоцій. Геніальна грецька акторка — наша сучасниця Аспасія Папатанасіу — безпристрасно та простодушно

Помпейські грації. 2011. Полотно, олія

Різдво. 2002. Полотно, олія

Гості на відкритті виставки

Концерт при свічках. Прощальна симфонія 2012. Дошка, левкас, темпера.

передає велич трагедії. На її цупкому тілі тога лежать так природно, як крила ангела. «Простір простоті» дає чисте сумління творця, якому відоме нашарування часу — з минулого в майбутнє, з новітнього — в минуле... Безсюжетний живопис Галини умотивованний душевним ладом, відчуттям беззахистності перед стежиночками життя, спрагою до криничної води таємниці таїн. «УК» дякує за надані матеріали Музі «КалитаАртКлубу» пані Тані Калиті та Івану Григор’єву

УК. 35

Намистини Зінаїди Ліхачевої. 2010-2013 27 вересня 2013 року в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відома українська мисткиня Зінаїда Ліхачева презентувала виставку творів сучасного мистецтва «Намистини Зінаїди Ліхачевої. 2010-2013»

Уривок проекту для показу в Лондоні в рамках святкування «Днів України у Великій Британії»

«Ідеєю цієї виставки є розкриття мого власного відчуття української народної традиції у побудові жіночого строю, у традиційному для народного мистецтва відтворенні жіночого образу», — розповіла мисткиня. В образи жінок, які створює художниця, вона вкладає своє захоплення від виразності людини у творчості і від заглиблення в українські народні звичаї та традиційний побут, свої душевні переживання від мелодій народної музики (особливо стародавніх ліричних пісень), свою насолоду від споглядання природних ландшафтів: все — аж до аромату землі та смаку плодів, які вона дає. «Ця виставка є «живою історією» моєї творчості, що зібрана останніми

трьома роками по намистинці і нанизана на нитку творчого життя. Це сукупність емоцій та почуттів, моя реакція на навколишній світ, моя любов до нього», — зазначає Ліхачева. Після успішної участі в міжнародних показах (Oxford Fashion Week, GeorgianFashion Week, Russia Fashion Week, London Fashion Week) та участі у виставках (ArtMonaco, First Kyiv biennale of contemporary art ARSENALE 2012, Art KyivContemporary, Miami River Art Fair, New York Pulse, Art Copenhagen) свій мистецький доробок за останні роки Зінаїда репрезентує в залах Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Так експозиція її виставки налічує понад 70 творів — 70 своєрідних «намистин» художниці, відібраних із мистецьких ко-

лекцій, серед яких авторські сукні, блузи, головні убори, футболки з художніми принтами, аксесуари, які складаються в зернини оригінальної «прикраси» — справжньої оздоби творчості Зінаїди останніх трьох років. Авторська інтерпретація автентичних орнаментальних мотивів і знакових символів народного мистецтва, ремінісценції українського народнопоетичного і пісенного фольклору, відтворені сучасними засобами мистецького вислову, почуттєвий досвід мисткині з її здатністю до глибокого естетичного та душевного переживання найвищих надбань національної культури — усе це сукупно є сенсом творчості самобутньої київської художниці Зінаїди Ліхачевої.

ДОВІДКА Виставка триває з 20 вересня до 21 жовтня 2013 року у приміщеннях Національного музею українського народного декоративного мистецтва та галереї Лавра за адресами: вул. Лаврська, 9, корп. 2, 2-й поверх (з 10:00 — 18:00, крім вівторка) та вул. Лаврська, 1 (з 12:00 — 20:00, крім понеділка).

Зінаїда Ліхачева та учасниці перформансу

Маючи своєрідний «голос» у царині моделювання сучасного художнього костюма, Зінаїда Ліхачева за три роки творчого шляху встигла явити світові стильове розмаїття серій та циклів, де на чільному місці стоїть прагнення до узагальненого, концентрованого у своїй сутності, гармонійного образу жінки — такого ж чистого, щирого, справдешнього, як у народних першоджерелах. Саме тому усі композиції Зінаїди ніби всотують дух гармонійного єднання жінки з природою, що, здається, передалося художниці у спадок від народних майстрів. Назви її художніх колекцій не бувають випадковими: у них зазвичай криється ключ до розшифрування теми, яка хвилює мисткиню, і до розуміння

емоційного настрою твору — «Світло сонця» (2010), «Відлуння» (2010), «Серце берези» (2011), «Осінь така мила» (2013). Роздивляючись предмети цих колекцій — авторські розписні тканини, аксесуари, прикраси, то поринаєш у стихію давніх сакральних геометричних мотивів, що повертають до традиційної орнаментики і декору художніх тканин західноукраїнських регіонів, то тішишся плавними лініями і круглястими абрисами, що викликають асоціації з рослинно-квітковими орнаментами килимів і вишивок Поділля та Полісся, то відчуваєш відгомін мистецтва модерну кінця ХІХ – поч. ХХ століть з його схильністю до графічного плетива дерев, гілля, стебел та квітів. Колекції «LiveinKiev», «Cocooned», «Ще»

( усі – 2011), «Phonetheus» (колаборація з дизайнером Жаном-П’єром Браганзою, 2012); футболки з художніми принтами із серій «Батьківщина-Мати» (2013), «Відомі українки» (2013); інсталяції «Дотик» (2012) та «Інший» (2013), декорація з проекту «Мова. Ми» (2012) Зінаїди Ліхачевої захоплюють своєю особливою настроєвістю. У кожній роботі є певна емоція — лірична чи драматична, проте незмінно пристрасна, темпераментна, імпульсивна, близька до жіночої душі, така, що проймає і «торкає за живе». Збагачує виставку відеоекспозиція, що складається з 6 композицій: «Ще» (2011), «Серце берези» (2011), «Осінь така мила» (2013), «LiveinKiev» (2013), «Намисто часу» (2013),«Трансформація» (2012).

Дівчинка Катя на виставці Дирекція музею — Андріана Вялець, Людмила Білоус, куратор виставки Зоя Чегусова та Зінаїда Ліхачева Галеристи Аїда Джангірова та Олег Байшев Зінаїда Ліхачева та редактор журналу «Ателье» Наталія Лук'янець Генеральний директор «Мистецького арсеналу» Наталія Заболотна Голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська Засновник фестивалю «Парад вишиванок» Ігор Добруцький Український архітектор Миколай Дьомін Гурт «Двіо» Український художник Олександр Ройтбурд Зоя Чегусова та Зінаїда Ліхачева Дизайнер Артем Климчук

УК. 38

Аніта ГРАБСЬКА, спеціально для «Української культури»

Попелюшка на балу або Україна на книжкових ярмарках світу Українці полюбляють сперечатися про те, чи належимо ми до Європи. Зазвичай доходимо висновку, що хоч і живемо з Європою через паркан, але той паркан такий високий, що не доскочиш, та ще й охороняється. Укотре ганимо набридлих політиків, розчухуємо національні комплекси і розходимося по домівках. Ще одна з улюблених тем на типових українських посиденьках — що Україна показує світові та що світ про нас знає чи то пак не знає. Серед того, що Україна показує, часто називають груди FEMEN, м’язи братів Кличків, донедавна ноги Андрія Шевченка та обличчя вітчизняних політиків. До вирішальних оглядин України в Європі, себто Вільнюського саміту, на якому може бути підписана угода про асоціацію з ЄС, лишилися лічені тижні. Утім, окрім не завше зрозумілої європейцям, суперечливої української політики, до Європи можна експортувати і привабливіший крам — культуру й зокрема літературу. Отже, як Україна представлена на великих європейських міжнародних книжкових ярмарках і що ми можемо запропонувати світові? Читайте в огляді від «Української культури»

Львівський Форум видавців Коли йдеться про Львів, туристи насамперед згадують каву, українську мову, «Криївку» і Форум видавців. Важко знайти людину, яка б не чула про цю найбільшу літературно-видавничу подію України та Східної Європи, якій нещодавно виповнилося 20 років. Кожної осені на Форум приїздить дедалі більше письменників та читачів. У 2013-му тут уперше запровадили статус «Країна — почесний гість ярмарку». Почесною гостею стала Польща, звідки до Львова прибувала делегація із близь ко 50 людей.

Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців»: «Форум видавців у Львові» — це один із найбільших книжкових ярмарків та літературних фестивалів Східної Європи. У нас непогані показники відвідування: понад 40 тисяч осіб, багато заходів у програмі (понад 800), участь у літературних подіях бере понад 400 письменників із 20 країн світу. Подальшому розвиткові Форуму посприяє більша підтримка з боку держави і муніципальної влади, а також тісніші контакти з культурними інституціями інших країн, які можуть забезпечити приїзд авторів. Хотілося б, щоби приїздили також іноземні видавці, зацікавлені в купівлі прав на переклади українських авторів. Саме над цим ми зараз працюємо. У 2013–му році за проектом «BookPlatform», який виконує громадська органі-

зація «Форум видавців» у рамках програми ЄС для країн Східного Партнерства «Культура», відвідала група з десяти редакторів, перекладачів та літературних критиків із різних країн ЄС. Вони ознайомилися з нашим ярмарком і літературним фестивалем, були приємно вражені їхніми масштабами та конкурентоспроможністю української літератури. Тому я сподіваюся на подальший розвиток і просування української літератури в ЄС, що позитивно вплине і на розвиток нашого «Форуму видавців у Львові».

Ляйпцизький книжковий ярмарок Після Франкфуртського — це друга за значенням літературна подія в Німеччині, яка створюється перш за все для читацької публіки. Величезний

вибір письменників, із якими можна поспілкуватися особисто, книжок і країн — це все про Ляйпцизький ярмарок. «Унікальність полягає в тісному зв'язку між містом та виставкою», — пояснив у одному з інтерв’ю директор ярмарку Олівер Цілле. Цьогоріч у рамках події також відбувся фестиваль «Ляйпциг читає», у якому взяли участь близько 250 авторів, провівши понад 500 книжкових презентацій. Україну в Ляйпцигу–2013 представляли майже двадцять авторів, серед яких — Марія Матіос, Наталка Сня-

Український стенд на Ляйпцизькому книжковому ярмарку

данко, Мар’яна Савка, Сергій Жадан, Микола Рябчук та інші. На окремому стенді презентували міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Про презентацію України — з перших вуст Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців»: «Участь українських видавців та письменників у Ляйпцизькому книжковому ярмарку у 2012-2013 роках забезпечує ГО «Форум видавців» у рамках проекту «Tranzyt: Польща, Україна, Білорусь», який був ініційований дирекцією Ляйпицзького ярмарку і підтриманий німецькими фондами та фондом Ріната Ахметова «Розвиток України». Ми поставили чітку мету: популяризувати українську літературу в Німеччині, познайомити німецьких читачів із новими іменами, а німецьким видавцям запропонувати зразки текстів українських письменників, яких досі не перекладали там. Завдяки фінансуванню можна було привезти доволі великий гурт авторів, які взяли участь у дискусіях на актуальні теми та проводили читання. Також нам дуже допомагає асоціація німецьких перекладачів з української. Завдяки їхнім зусиллям німецькою починають видаватися твори не лише вже відомих Жадана, Андруховича, Кур-

кова, Забужко і Сняданко, а й Марії Матіос, Тані Малярчук і ще кількох письменників. Наша експозиція в Ляйпцигу виглядала сучасно. Ми використали багато відео, також гості могли почитати переклади прямо на стенді, у паперовому вигляді або на планшетах і мобільних телефонах».

Франкфуртський книжковий ярмарок. Офіційно Цього року один із найпопулярніших книжкових ярмарків Німеччини був ювілейним — 65-м — і тривав із 9 до 13 жовтня у Франкфурті-на-Майні. Місто, де небо проштрикують хмарочоси, снує діловий люд у краватках і працюють офіси кількох сотень різноманітних банків, називають фінансовою столицею Європи. Не дивно, що і книжкове дійство у Франкфурті відбувається з виразним діловим акцентом. Тут дискутують про тенденції книжкового бізнесу та укладають контракти. Для «звичайних» відвідувачів, які приходили по книжки, ярмарок був відкритий тільки на вихідних, упродовж останніх двох днів. «Ми міжнародні, як ніколи досі», — так прокоментував цьогорічну програму ярмарку в одному з інтерв’ю директор Юрґен Боос. Приїздили понад 7100 учасників зі ста країн світу, відбулося більш ніж 3,5 тисячі подій. Почесним гостем цього року була Бразилія, звідки до Німеччини прибули близько 70 письменників.

Участь України в ярмарку забез печував Державний комітет теле бачення і радіомовлення. Серед українських письменників Франкфурт відвідали Марія Матіос та Андрій Курков за сприяння німецьких видавництв, які переклали та надрукували їхні твори. Письменники презентували німецькомовні переклади своїх романів і провели читання. Українську делегацію очолювала директорка державного спеціалізованого видавництва «Либідь» Олена Бойко. Свою продукцію у Франкфурті представили

декілька видавництв, зокрема, «Картографія», «Знання», «Фоліо», «Особистості», «Купола» та інші. Про українську книгу на Франкфуртському книжковому ярмарку — Владка Купська, менеджер відділу Центральної, Східної Європи та Центральної Азії: «Українські стенди на Франкфуртському ярмарку споруджують із 2003 року. Їхній розмір — від 12 до 80 квадратних метрів. Цього року свою продукцію представляли 13 українських видавництв. Дев’ять із них виставляли книжки на стенді завбільшки 12 квадратних метрів, решта замовляли окремі місця. Із усіх країн Східної Європи найбільші презентації на ярмарку роблять Польща і Росія. Обидві країни облаштовують стенди по 200 метрів завбільшки, до того ж деякі видавництва з цих країн ще й замовляють для себе окремі місця».

Неповноцінна участь Після 2003 року Україна не брала повноцінної участі у Франкфуртському ярмарку, переконаний президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін. Експерт їздить на цю та інші міжнародні книжкові виставки від початку 90-х років. Він прокоментував ситуацію для «Української культури». Олександр АФОНІН, президент УАСС: «На міжнародних книжкових ярмарках, зокрема на Франкфуртському, Україна має невеликі стенди з невеликою групою представників Держкомтелерадіо і видавців. Це не програмовано як представницький захід, який міг би донести до європейського споживача сучасну українську літературу. Тому наша участь як держави у Франкфуртському та інших міжнародних книжкових ярмарках — це радше акт позначення місця, що Україна є в Європі, а не бажання системно

і широко представити традиції книговидання, сучасних авторів і перспективи розвитку української книги. Так відбувається через недостатнє розуміння ролі культури і важливості просування культури, а не політики, в Європу, і дуже дрібне фінансування. Коштів, які виділяються з держбюджету для участі України в міжнародних книжкових виставках, достатньо лише для того, щоб оплатити невеликий стенд 12–16 метрів завбільшки і відрядження двох–трьох працівників. Видавці їдуть власним коштом, адже державне фінансування зазвичай становить 1012 тисяч євро. Держкомтелерадіо, який опікується українською книжкою, неодноразово подавав заявки до Кабінету міністрів, щоб організовувати гідні стенди, робити переклади творів найпопулярніших українських авторів європейськими мовами і представити самих авторів, запропонувати європейським видавництвам купити права на видавання книг. Але, на жаль, запитані суми з держбюджету не виділяються. Торік Держкомтелерадіо подало бюджетну пропозицію на близько 400 тисяч євро. На участь України у п’яти великих міжнародних виставках отримали тільки близько 60 тисяч євро. У порівнянні з сусідніми країнами — Чехією, Польщею, навіть Хорватією та Сербією — Україна виглядає у Франкфурті дуже бідно. У цих країн багатші та більші стенди, представлена ширша палітра літератури, приїздить більше авторів, представників творчої та наукової еліти. На мою думку, серед країн Східної Європи на ярмарках найкраще виглядає Польща. Там існує Інститут книги, який цільово займається книгою та її проблематикою. В Україні ми неодноразово говорили про необхідність створення окремої структури з окремим фінансуванням, яка матиме дослідницькі, представницькі та інші функції за межами держави, щоб представляти українську книжку. Готуватися до міжнародних ярмарків треба не за місяць–два, як зараз, а, може, й цілий рік. Щоб ширше представити українську книжку у Франкфурті, було б достатньо близько 100 тисяч євро. Це ж не тільки презентація авторів, а й реклама можливостей української поліграфії. Власне, через книгу Україна може представити себе в Європі як держава повністю — так, як вона не може представити себе навіть політично».

Франкфуртський книжковий ярмарок. Неофіційно «Це не обличчя сучасної української літератури…» У пошуках українського національного стенду на Франкфуртському книжковому ярмарку ми з колегою — молодим російським письменником Дмитром Вачедіним — обійшли майже весь виставковий павільйон. «Та нема його тут», — вдруге сказав Вачедін. «Є, він вказаний у списку країн на дверях павільйону!» — вперто заперечила я. Не змовляючись, ми рушили до довідкової стійки. Без підказки навряд чи знайшли б: слово «Ukraine» на білій ятці було наліплене дрібним шрифтом, здалеку й не уздріти. Якщо писати про українську самопрезентацію у книзі відгуків, я обмежуся одним словом: «Жалюгідно». Але ні жаліти організаторів (мовляв, держава не дала грошей), ні жалітися самій (мовляв, «ну як же ж так?») не хочеться. Натомість — кілька штрихів. Вже протягом 10 років Україна бере участь в одному з найпрестижніших у світі книжкових ярмарків — Франкфуртському. Із року в рік розмір національної експозиції не перевищує 12 квадратних метрів, повідомили німецькі організатори. Ідеться про маленький клаптик із кількома стелажами. Цьогоріч змістом стелажів були гарненькі дитячі книжки та підручники для вищої школи. Ще ми помітили кілька газет «Сільські вісті» й «Голос України». Єдиним вагомим виданням (завдяки великим розмірам) був

Чим не анекдот?

«Національний атлас України». Збоку виднілися дві сирітки – книжки сучасних письменників Юрія Винничука та покійного Олеся Ульяненка. І… все. Нагадаю: видавці та автори нерідко їдуть на Франкфуртський ярмарок, щоби продати права на переклади текстів іноземним видавцям. Тобто по (вигідні) контракти, які зазвичай робляться на сучасній художній літературі. На моє запитання, чи проводяться на стенді якісь заходи чи зустрічі з письменниками, симпатична жінка відказала: ні, це місце для різноманітних зустрічей видавців. «Стенду як такого немає», — мимохідь зауважила представниця державної делегації. Для порівняння: банер із гаслом російського стенду «Read.Russia» виднівся ще здалеку, а програма зустрічей із авторами та видавцями була надрукована на трьох сторінках. Польський стенд за сучасним дизайном й асортиментом нагадував книжковий супермаркет, а на чеському мені вручили перелік їхніх видавництв, чия продукція була представлена на ярмарку, — кілька десятків назв. На білоруському стенді, не набагато більшому від українського, вмістилося значно більше книжок. Підручників із фізики та юриспруденції ми там не помітили... Висновок напрошувався єдиний. Українську експозицію робили або люди, яким абсолютно байдуже до всіх цих книжкових ярмарків, або ті, хто прагнув укотре посадити нас у баюру. Внутрішні вороги, якщо банально. «Ось воно — обличчя сучасної української літератури», — констатував російський колега. «Це не обличчя і навіть не...», — вперто заперечила я.

Без коментарів

Наповнення українських стелажів

На офіційному сайті Франкфуртського книжкового ярмарку є перелік найвідоміших ярмарків світу. На жаль, Україна на більшості з них не представлена й, певно, ще довго не з’явиться.

Книжкові ярмарки світу 2013 року Каїрський міжнародний книжковий ярмарок (23 січня – 5 лютого) Єрусалимський міжнародний книжковий ярмарок (10 – 15 лютого) Гаванський міжнародний книжковий ярмарок (14 – 24 лютого) Вільнюський книжковий ярмарок (21 – 24 лютого) Паризький ярмарок кулінарної книги (22 – 24 лютого) Паризький книжковий салон (22 – 25 березня) Брюссельський книжковий ярмарок (7 – 11 березня) Болонський дитячий книжковий ярмарок (25 – 28 березня) Квебекський міжнародний книжковий ярмарок (10 – 14 квітня) Лондонська книжкова виставка (15 – 17 квітня) Міжнародний книжковий ярмарок у Буенос-Айресі (23 квітня – 13 травня) Міжнародна книжкова виставка в Абу-Дабі (24 – 29 квітня) Санкт-Петербурзький міжнародний книжковий салон (25 – 28 квітня) Тегеранський міжнародний книжковий ярмарок (1 – 11 травня) Женевський міжнародний ярмарок книг, преси та мультимедіа (1 – 5 травня) Празький міжнародний книжковий ярмарок і літературний фестиваль «Світ книги» (16 – 19 травня) Варшавський книжковий ярмарок (16 – 19 травня) Бухарестський книжковий ярмарок (29 травня – 2 червня) Міжнародний книжковий ярмарок малих видавництв та ручних видань (Майнц, Німеччина) (30 травня – 2 червня) Американська книжкова виставка (Норволк) (30 травня – 1 червня) Кейптаунський книжковий ярмарок (21 – 26 червня) Міжнародний книжковий ярмарок у Токіо (4 – 7 липня) Книжкове бієнале в Ріо-де-Жанейро (29 серпня – 8 вересня) Пекінський міжнародний книжковий ярмарок (27 серпня – 1 вересня) Московський міжнародний книжковий ярмарок (4 – 9 вересня) Міжнародний форум видавців (Львів) (10 – 15 вересня) Франкфуртський книжковий ярмарок (9 – 13 вересня) Гельсінський книжковий ярмарок (24 жовтня – 11 листопада) Базельський книжковий ярмарок (24 – 27 жовтня) Індонезійський книжковий ярмарок (Джакарта) (2 – 10 листопада) Міжнародний стамбульський книжковий ярмарок (2 – 10 листопада) Експолінгва Берлін (15 – 17 листопада) Монреальський літературний салон (20 – 25 листопада) Віденська книга – міжнародний книжковий ярмарок і читацький фестиваль (21 – 24 листопада) Московський міжнародний ярмарок високоякісної художньої літератури та нон-фікшну (27 листопада – 1 грудня) Бейрутський арабський міжнародний книжковий ярмарок (3 – 16 грудня) УК. 43

Оксана ГАЙДУК

Замінник книги або Як українці починають читати з комфортом Це сталося… Випробування електронною книгою вже протягом не одного року проходять українські читачі. І хоча поняття «електронна книжка» ще дуже нове в Україні, однак сам процес представлення електронної літератури в українському культурному просторі набуває стрімкого розвитку. «Electronic вook», а на сучасному етапі її частіше називають eBook, розпочала активне змагання зі своєю паперовою колежанкою. Електронна книга заявила про себе у США та Японії на початку 90-х років минулого століття. За досить короткий час вона стала найпотужнішим стратегічним викликом у видавничій сфері. Її появу навіть порівнюють із винайденням письма і друкарства. У вересні в українських ЗМІ вже поширилась інформація з результатами національного дослідження «Читання

книжок в Україні», яке не могло не порадувати справжніх книгоманів. Для тих, хто отримує задоволення від самого процесу перегортання сторінок, відчуває запах палітурки і просто щасливий від того, що тримає книгу в руках, дані дослідження не можуть не порадувати — друкована книга залишається вибором №1 серед респондентів (дослідження «Читання книжок в Україні» проводилося спеціалістами GfK Ukraine влітку 2013 року, в ньому взяли участь понад 1000 респондентів зі всієї країни). Значну роль дослідники відвели електронному читанню. За свідченнями Gfk Ukraine, поки що цей сектор видавничого бізнесу не завоював прихильність ані українського читача, ані українського видавця. Про це кажуть і цифри: за період дослідження лише 13% населення читали електронні книжки, ще 1% офіційно купив їх.

Водночас віртуалізація видавничого простору має надзвичайно великий потенціал. Для прикладу — вже сьогодні діють соціальні програми в галузі освіти в усій Європі та Африці. У 2010 році надзвичайно яскравим проектом стала акція благодійної компанії Worldreader, яка замінила шкільні підручники електронними носіями у 6 школах невеликого африканського містечка Каде в Республіці Гана, що в рази підвищило інтерес школярів до читання. Тому, досліджуючи тему «Кіберкультура», редакція «УК» вирішила поцікавитися, наскільки міцною є «павутина» електронної літератури в Україні й якою любов'ю люблять електронну книгу наші громадяни. У нашому опитуванні беруть участь відомі українські письменники, видавці, перекладачі та інші активні культурні діячі.

Діана КЛОЧКО видавець, мистецтвознавець: 1. Електронна книжка аж ніяк не може бути замінником паперовій із двох причин. Вона є, найперше, носієм тексту, а для розміщення візуального контенту електронний простір поки що не дає таких можливостей, як паперовий. Подруге, електронний вимір має дуже короткочасний ефект, оскільки розрахований на швидку зміну, а то й на зникнення, заміну частин тексту. У паперовій книжці, щоб змінити (відредагувати чи відцензурувати) текст, потрібно було б вилучити весь попередній наклад, щоб надрукувати новий, себто інший. З електронною книжкою це робиться майже миттєво: вчора ще могли скачувати один файл, сьогодні він десь трішечки

ній ще працювати й працювати. До порівняння: театр, якому кілька тисяч років і кіно, якому трохи більше, ніж століття, хоч це і звучить досить банально, однак — «новинкою набавляться, а до класики повернуться».

2. Процес розвитку комп’ютерних технологій не аж такий швидкий в Україні, щоб жахатися повної зміни літературного дискурсу. Однак, те, що лексично українська книга змінюється, і переважно — за рахунок іншомовних, особливо англомовних значень, — це точно змінить структуру висловлювань. Не було ще у нашій літературі такого активного процесу різноманітних контактів, зокрема і через переклад, як це відбувається нині. Якщо врахувати, що і як активно перекладають поети і як їх, поетів, ретельно слухають, стає зрозумілим: наступне літературне покоління матиме іншу акустику, ритміку і сенсову навантаженість. Щодо зміни жанрів — не впевнена, що аж так швидко все відбудеться, але те, що молодь читає багато жанрів, які в Україні в ембріональному стані поки що, змусить видавців також «підтягнутися» під нові запити. Десятиліття не пройде, як літературний ландшафт зміниться не менше, ніж змінюється урбаністичний горизонт Києва.

якого прив’язана до обмеженого відтинка часу. В цьому сенсі файл на електронній читалці нічим не відрізняється від склеєних аркушів у палітурці. Культура споживання (купування, во-

лодіння, читання) книжки неодмінно змінюватиметься, оскільки дедалі більша частина досвіду людства є у вільному доступі в Інтернеті, і для того, щоб обмежити доступ до тих чи інших шматків цього досвіду, потрібна вагома причина. Вагоміша, ніж авторське право. Упевнений, що з часом людство знайде компроміс, щоб не продавати собі самому свій власний досвід і пам’ять. А ностальгія за папером, тактильні й нюхові страждання людей, звиклих до паперових книжок — усе це піде в минуле разом із аналоговим поколінням. Й українці тут мало чим відрізняються від американців чи західних європейців — нашим повсякденням стає споживання контенту з цифрових пристроїв, переважно мобільних, і рано чи пізно книжці судиться стати файлом у планшеті та смартфоні. А якою буде економіка літератури у добу смартфонів, поки що не знає і не може впевнено спрогнозувати ніхто.

змінився: і як відслідкувати, у чому й де? Паперова книжка за століття набрала таку естетичну вагу, що електрон-

Отар ДОВЖЕНКО журналіст, письменник: 1, 2. Зміст поняття «книжка» змінюється з часом (від пергаментних фоліантів, які коштували, як цілий палац, до копійчаних покетбуків, які можна купити з собою в поїзд і викинути після прочитання). Я вважаю, що бути надрукованою чорнилом на папері — не головна характеристика книжки. Зрештою, кіно сто років тому і кіно зараз — це теж дві величезні різниці, але суть збереглася. Суттю книжки мені видається те, що це статичний (зафіксований у часі) шматок досвіду людства, який може мати якусь цінність для когось, окрім свого автора, поза просторово-часовим моментом, в якому існує. Таким чином, книжка відрізняється від медіапродукту, цінність

Наталка СНЯДАНКО

друге — значно доступніше і часто дозволяє більшу свободу та відвертість. Це не рівнозначні речі, а просто різні. Натомість на сприйняття власне літературного тексту форма носія точно не впливає.

письменниця, журналістка, перекладач: 1. Я не бачу причин, чому саме в сучасному світі мала би втратитися потреба читання. Адже грамотних людей зараз незрівнянно більше, ніж у минулому, а розвиток технічного прогресу дозволяє вивільняти від побуту і важкої фізичної праці все більше часу, який потрібно чимось заповнювати. Зокрема, читанням. Я люблю вишукане поліграфічне оформлення паперових книг, але не менше вболіваю і за екологію, тому поступовий перехід паперових книг у сферу сувенірно-подарункової продукції мене не турбує. Це суто естетичні преференції, які торкаються виключно поліграфії, але аж ніяк не змісту. Ясна річ, папе-

рова книга — це значно більша гама різноманітних відчуттів — тактильних, нюхових, візуальних. Це як живе спілкування і електронний чат — перше дозволяє відчути ширшу гаму відчуттів,

2. Навряд чи технології дуже вплинуть на літературу. Тексти не стають естетично вартіснішими від того, що писані вони за допомогою дорогого девайса, як і навпаки, у блокноті чи на друкарській машинці. Розвиток технологій безумовно вплине на видавничий ринок, але це вже проблема піратства і толерування цього піратства державою. Якщо за прочитання літературного тексту (байдуже, в якій формі — електронній чи паперовій) будуть платити, то розвиток технолгогій нічого загрозливого не принесе.

Лілія ШУТЯК журналістка, прес-секретар Міжнародного поетичного фестивалю «MERIDIAN CZERNOWITZ»: 1, 2. Останніми роками спостерігаю велике поширення електронних книжок. І це не просто віяння моди чи прагнення бути сучасним. Електронна книжка — це насамперед зручність. Людина, яка багато мандрує, дуже часто відмовляє собі в улюблених книжках через те, що вони важкі і їх незручно возити за собою. Натомість, у планшет або телефон можна скачати сотні різноманітних

книжок і читати їх, коли тобі зручно. Чи свідчить це про смерть паперової книжки? Зовсім ні! Оскільки завжди будуть люди, які надаватимуть перевагу театрові перед кіно, те саме і з паперовими книжками. Нехай електронна книжка — це зручно і дешево, але ніщо не замінить оцього аромату сторінок, неквапливої і чарівної атмосфери читання...Електронні книжки не пахнуть :)

Тарас МАЛКОВИЧ поет, перекладач: 1, 2. Навіть якщо дивитися за суто матеріальним показником, то майже в усіх розвинених країнах світу або у тих, що розвиваються, книжка — досить дороге задоволення, а це означає, що вона цінується. І не тільки тими, хто встановлює на неї таку ціну, а й тими, хто її за таку ціну купує. Я вже мовчу про суто естетичне задоволення від видання і тексту. Чи можна електронну книгу позиціонувати як рівнозначну заміну паперовій? Заміна ніколи не буває рівнозначною тій речі, яку замінила (вибачте за тавтологію). Заміна є завше варваром, який знищує попередню річ і заступає на її місце. Чи стане такою електронна книжка? Ні, думаю, ніколи. Електронна і паперова книжки завжди іс-

нуватимуть паралельно. І якщо скоро ці дві речі заіснують пліч-о-пліч, вико-

нуючи те саме призначення — бути прочитаними читачем, то згодом функції обох цих типів книжок можуть розмежуватися — бо електронна книжка матиме змогу містити у собі ще й кілька пов’язаних ігор, супутніх відеоматеріалів тощо. Тобто електронна книжка може стати іграшкою, суто розважальною річчю, у якій читач звертатиме дедалі меншу увагу на сам текст. Паперову книжку ми завжди будемо сприймати серйозно — отримувати справжнє естетичне задоволення від заглиблення у її текст. Та й жоден шматок заліза-пластику в руках не передасть усього того супутнього «кайфу», який відчуваємо, гортаючи якісно й гарно видану паперову книжку, — я не буду зараз перераховувати всі ознаки того «кайфу», бо поціновувачі книжки й так неодноразово це відчували і зрозуміють усе без детального опису. УК. 47

Ірина КУРИЛО

Як молодих письменників літературі вчили

Питання про те, чи повинен письменник мати відповідну освіту (хоча б гуманітарну, філологічну, а краще — більш спеціалізовану), чи бути талантом-самородком, точаться в суспільстві протягом не одного століття. Побутують різні думки: так воно, чи ні, частіше навіть сходяться на компромісному «гармонійне поєднання космічного дару і титанічної праці». Проте міркування можуть бути різними, і це означатиме лише одне — на кожне з них є попит. Якщо ж так, тоді постає проблема освіти літераторів, оскільки талант, як кажуть, — це така річ, що його як не проп’єш, то і просто так не знайдеш

Майбутні письменники під час лекції

«Як відомо, навчити писати неможливо, але можна допомогти тому, хто вже почувається письменником чи поетом. Розширити рамки, зняти блоки, показати перспективи, надихнути, вселити впевненість у своїх силах, поділитися технологіями просування. Власне, це я й спостерігав упродовж кількох днів зблизька. Не знаю, як це позначиться на якості текстів слухачів, але по їхніх очах я переконався, що вони отримали навіть більше, ніж чекали», — такі думки висловив Юрій Макаров, який виступав на Літшколі з лекцією про рецепцію Шевченка у сучасному суспільстві. Можна чи ні навчити людину писати — поняття дуже дискусійне, та все ж цьому таки вчать. Є цілі навчальні заклади, серед яких Літературний інститут Лейпцига чи Літературний інститут імені Горького у Москві, але переважно — це окремі курси: creative writing, письменницької майстерності чи літературної творчості (назви різняться, проте суть залишається). Але це — формальна освіта. Якщо ж говорити про так звану неформальну освіту, про яку зараз піде мова, то тут ситуація дещо інша, особливо в Україні, де її практично немає. Проте вже четвертий рік поспіль літературний клуб «Маруся», а тепер Центр літературної освіти проводить літню Літературну школу для молодих письменників. Цього року в середині серпня у Карпатах зібралася дуже цікава компанія з 33 молодих авторів, 8 лекторів та організаторів, яка протягом тижня творила свій літературний процес. Окрім лекцій, учасники виконували практичні завдання, читали свої тексти, спілкувалися з авторитетними в українській літературі особами і між собою та просто насолоджувалися природою.

Лектор Літшколи — ведучий та журналіст Юрій Макаров

Так, зазначила Богдана, більшість творів молодих авторів про нерозділене кохання, і цікавим є те, що всі вони пишуть про одне і те ж, а деколи здається, що і про ту ж саму людину. «Щоб такого не сталося з вами — треба навчитися показувати глибину своїх емоційних досвідів, а не використовувати стандартні засоби їхнього відтворення. Пишіть про все, що потребує ваша рука і бачить око, бо в літературі взагалі не повинно існувати такого поняття як попит — має бути пропозиція. Те, що ми несемо, що хочемо показати людям», — поділилася Матіяш. Окрім своїх лекцій Богдана перекладала Анету Камінську, польську поетесу, яка розповідала на Літшколі про різні види поезії.

Зміна форми — це зміна значення

ІЗ ВРАЖЕНЬ Сергій НЕБЕСНИЙ, учасник зі Львова: «Лектори змусили битись у солодких конвульсіях відчайдушний мозок. Дивлячись на людей, я іноді відчував себе Алісою, що потрапила самі знаєте куди. Карпати зіграли роль приємної приправи для усього цього. Дуже солодко, саме як я люблю. От сиджу і мрію, і мрію про ще одну дозу Літературної школи. Дайте ще, будь ласка!», — так описав свої враження

Свою розмову Анета розпочала з того, що одразу пояснила всім, що говоритиме про нішову поезію, тобто таку, яку більшість людей не сприймає, не любить або не розуміє. Але вона є і вартує того, аби про неї почули. «Чому виникає поезія? Бо є потреба писати, потреба викласти свої думки, оголити їх. Різниця в тому, що інші види поезії народжуються в моменти кризи (як глобальної, так і локальної). Людина опиняється в ситуації, коли їй вже бракує просто слів». Власне, лекція більше складалася з наочного матеріалу (відео, фото, сайтів та іншого) для того,

Я не боюся писати банальщину, я боюся вдавати, що в мене все дуже добре Першою лекторкою на Літшколі була Богдана Матіяш. Вона поділилася цікавими історіями та думками стосовно людських досвідів і їхнього відтворення у текстах письменників.

Лекторка Літшколи польська письменниця Анета Камінська

аби молоді письменники краще зрозуміли суть різної поезії. Найбільше уваги поетка приділила такому поняттю, як лібература (www.liberatura.pl) — це література, в якій матеріальна форма вважається важливою частиною цілого і є необхідною для розуміння твору. Нестандартні представлення поезії, можливо, сприйняли не всі, проте байдужими не залишили нікого.

Література є всюди, навіть без того тексту, що ти пишеш Серію лекцій від письменників продовжив Тарас Прохасько, який спустився до слухачів просто з гір і своєю безпосередністю та балачками «про все, крім літератури» всіх надихнув. Між кумедними розповідями про своє життя, армійське та «біологічне» минуле письменник також ділився цікавими думками. «Немає книжок, які хоч комусь не потрібні, — констатував він. — Можливо, не сьогодні, можливо не той, хто ти думаєш, але колись твоя книжка принесе комусь користь». Також Прохасько дав відповідь на те, де ж взяти матеріал на хороший роман: його можна назбирати навіть за один день (ось хоча б в тих же горах, чи на якійсь іншій локації), проте є одне «але» — щоб зрозуміти і осмислити цей матеріал, підуть роки (і тут бачимо перегук із лекцією Богдани Матіяш про досвіди). «Не можна сподіватися, що хтось зрозуміє хоч одне ваше написане речення так, як його розумієте ви», — попередив учасників письменник. У цьому і є вся література, і весь Прохасько.

Лектор Літшколи відомий український письменник Тарас Прохасько

ІЗ ВРАЖЕНЬ Юлія ІВАНЧУК, учасниця з Тернополя: «Безперечно, Літшкола надихає. А саме надихають люди. Які щось створюють і віддають. Кожному з нас вирішувати: споживати їхню продукцію чи ні. І кожен визначає для себе її якість. Тим не менше це формує певний досвід і дає змогу ясніше та більш цілісно уявити становище сучукрліт»

Неформальне знайомство учасників Літшколи у вигляді тренінгу з командотворення

Лектор Літшколи видавець Завен Баблоян

Українське книжкове гетто

Щоденні Літературні читання, де кожен із учасників ділився своєю творчістю

Завен Баблоян вже не вперше розповідає молодим авторам про українські видавничі реалії. Цього разу він також поділився з учасниками своїм досвідом, пояснив тонкощі та нюанси, які повинен знати автор, котрий хоче видати свої тексти. І як зробити так, оки ще рано говорити, що Літерааби вони не залишитурна школа, ось уже вчетверте організована групою ентузіастів з Центру лися вкриватися пилюлітературної освіти, має якийсь значний кою на своїх полицях. вплив на літературний процес у всеПроблема накладів, яка українському масштабі. Проте ця ініціатак гостро стоїть вже тива точно має серйозний потенціал. досить тривалий час Певен, що, як лиш стане снаги організаперед вітчизняними авторам, і Літшктола відбудеться вдесяте, торами та видавцями, в удвадцяте, ми побачимо якісні зміни в лекції Завена знайшла нашому літературному середовищі — дуже точне визначенз’являться натхненні школою твори, можливо, нові літературні угруповання. ня — «книжкове гетто». Зараз Літшкола — це чудова можливість Це процес, коли книжка для тих, хто прагне займатися літератуфункціонує в межах рою, вийти поза вузькі рамки власних певного кола читачів, середовищ і набути корисних контактів яких налічується не серед колег по перу, критиків, видавців. більше тисячі. І тільки Учасникам цей захід суттєво розширює коли видання вирветься кругозір, а лекторам дає доступ до нової за межі цього сакральцікавої аудиторії небайдужих та вмотиного числа, можна ввавованих людей. жати, що воно подолало Ростислав СЕМКІВ, це гетто.

лектор Літшколи

ітшкола — це спосіб зібратися всім разом і подумати, що робити далі. У нашому великому сучасному світі це, крім того, ще й шанс відійти від віртуального світу, де всі всім френди й мало кому друзі. Відійти й зануритися у справжнє життя зі спілкуванням, спільними трапезами й лекціями — де кожен бачить своїх сусідів і робить висновки: на що здатен сам і на що здатні інші. Літшкола — це нагода знайти супутника на творчій стежці, як би це пафосно не звучало, або порівняти свою стежку з іншими, аби вирішити, чи варто йти нею далі. Олександр СТУКАЛО, багаторазовий учасни проекту

Так в чому ж родзинка такої освіти? У такій атмосфері ти отримуєш не просто знання, ти отримуєш потужний поштовх, хвилю, яка нестиме тебе ще довго після повернення додому. Бо де ж ще ти вперше наважишся прочитати свої вірші, сфотографуєш Юрія Макарова в горах, а Богдана Матіяш підійде, щоб сказати, наскільки ти схожа на Соломію Павличко, поділишся враженнями про нову екранізацію «Піни днів» із Ростиславом Семківим або поснідаєш власноруч приготованим Любком Дерешем йогуртом із карпатських чорниць та ожини. І все це допоможе значно більше, аніж декілька університетських дипломів.

Як зазначила Ірина Вікирчак, директор Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ, котра прочитала лекцію «Bridging cultures: міжнародна співпраця у сфері літератури», «неформальна літературна освіта — це як шліфувальний камінь для літературотворчого процесу в Україні. Тим паче, якщо брати до уваги загальний фон скупеньких можливостей формальної освіти у царині літератури, особливо у сфері менеджменту літератури, яка у нас лише в процесі формування. Крім того, це такий фільтр — на Літшколу потрапляють лише найбільш вмотивовані та найбільш перспективні. Тому я цілком вірю у ці кадри, як і в проект загалом».

Лектор Літшколи відомий український письменник Любко Дереш

Представлення видавничих проектів учасників Літшколи

Випускниці Літшколи: Олена Малєєва та Галина Рис

Лекторка Літшколи директор Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ Ірина Вікирчак

УК. 53

«Вулицями грецьких міст курсують фургончики, що розвозять хліб, вино, сир, олію, на бортах котрих написано «metaphore», що й означає «перевезення». Літературний переклад — це також перевезення, тому перекладачів сміливо можна порівнювати з отими грецькими фургонами. Щоправда, перекладачі транспортують інші необхідні предмети: слова та нові сенси, переміщаючи їх за межі певної мови як цінний вантаж. Метафорично кажучи, вартість перекладу є вартістю поживи, життєво необхідної людині, котра знає кілька мов і дослухається до творення нових сенсів мовлення.» Ми навмисне приводимо повну цитату з сайту приватної премії METAPHORA, тому що вона якнайкраще пояснює її суть. Завновники премії Ігор Померанцев і Діана Клочко разом із знаними перекладачами й видавцями уже три роки поспіль обирають кращі переклади українською мовою з європейських мов у жанрах «поезія» та «есеїстика» ХІХ і ХХ століття. Цього року «Українська культура» по-своєму долучилася до конкурсу від METAPHORA. Ми обрали своїх переможців, чиї тексти залюбки презентуємо на сторінках часопису. Три перекладачі тепер, і три — дещо згодом. Слідкуйте за нашою Друкарнею — разом із METAPHORA відкриваймо літературу по-новому

Місячний натюрморт. 2013, 30х42. Папір, туш, ізограф

Ці вулиці — як сиві свічі. Орган, і вітру гостре лáссо. І стягів тупіт опівнічний – Над шляхом, берегом, над часом. І небо камерне, мов зала. Кінець? Початок? — невідомо. І флорентійська мідь терзала Екран — то стогоном, то дзвоном. А хмари купчилися, блідли, Немов тікаючи від ночі. Зірки в устах їй тали, світло Розбризкуючи на всі боки. Зажди секунду. Ні, не варто. Хвилинку. Годі вже. Як скажеш. Чорніючи перманганáтом, Пересипáлась ночі сажа. Вірш навіяний враженнями від перегляду італійського фільму. Не пригадую, що це був за фільм, але італійське кіно тоді для нас було втіленням свободи — творчої, особистої, усілякої. Сюжет фільму забувся — не забулося лише звучання флорентійських дзвонів на останніх хвилинах. (Тут і далі коментарі Томаса Венцлова.)

Піраміда. 2013, 18,5х22. Папір, двоколірна туш, ізограф

*** А може, отут воно, тут — серце світу, І, може, отут можна все відпустити, – Де Вілія-річка, стара-престара, Наосліп шліфує свої дзеркалá, Де вічно во вишніх і вишня, й дзвіниця, Де слово святиться і тайна святиться, Де тихо ступає в сльозах кришталевих Поезія — цих передмість королева.

Тут ідеться, звичайно, про Вільнюс. Передмістя завжди сприймалося, наче якесь романтичне місце, де культура вписується у природний ландшафт і де ще можливе «нормальне» і вільне життя. Таке розуміння особливо властиве Цвєтаєвій і Пастернаку, отже вони також присутні в цьому вірші.

*** і розгорне пелюстки білим вибухом роза вітрів і снігова бомба роздробить ромби рози вітрів голчасто оксамитово

Тетраедр, фрагмент. 2013, 20,5х20,5. Папір, двоколірна туш, ізограф

Після лекції

В той день укóтре з учнями моїми, які ще мало розуміли мову, ми розбирали вірші. За вікном калюжі сяяли. Сіріли стіни, (в часи депресії збудовані). Цей стиль недáрма названий «Depression Gothic». Мене гнітило враження, що я дармá морочу голову їм. Крейда кришилася в руці, зривався голос, і все було неначе уві сні. Я силкувався пояснити те, що і було, й лишається важливим: що приголосні пізнають своїх перéгуком, як заблукалі в лісі мисливці: стишено, але вирáзно; що голосні підносяться й спадають, що склáдові вторує склад, так само, як дзеркалá, обернені лицем одне до одного, укупі творять запаморочну темну анфіладу, де наголос — як в дзеркалі свіча. Отак-то рій банальних і не дуже навів я порівнянь їм, щоб збагнули, що у поезії нема дрібниць, бо чим пісок дрібніший, тим певніше він здатен поміняти нурт ріки. Та й це не все, бо у рядках чаяться загáдки мови, майже неприступні: колись — закáзане імення Бога, тепер — слова, що означають речі марніші, та поетові потрібні, як амулети. Буря над строфою метафорою зветься. На всі бóки, неначе трави, фрази гне, а звуки, як хмари, тóрсає, аж поки зблизить далекі, проте суголосні смисли, і їхній шлюб словник благословить. Та слухачі мої зібрали книги. І я замовк. І світ перемінився. В склі далі відбивалися калюжі, обшарпані безрадісні пенáклі, але крізь них кімната проступила – інакша, горда і сумна оселя, в чужій країні, в нетутешній час, і жінка там, занурена у крісло, стара, велична, та на диво зґрабна, я знав її колись. Мене лякали

її дошкульні репліки і пам’ять, яка ввібрала більше, ніж життя, але найдужче я боявся тóго, що може увірватися на сходах її нерівний подих. (Увірвався через півроку). Жінка та мовчала, та я, здається, розумів її. Усе це правда. Хоч і слід було б доступніше висловлюватись. Просто така в нас праця. Ліпша її грань. Так, досить лиш довіритися мові, за нею йти, їй не перешкоджати, і все вона підкаже: анаграму, метафору, мелодію. А вірші народжуються з того, що постало давніш, ніж ми, і голос, і князівства… О, вірші снять собою. І той сон ми маємо порушити, щоб тільки їх вивести звідтíль — тобто, нізвíдки – в фонетики і синтаксису вимір. І це нелегко. Тут уже не мова вирішує, а, думаю, Хтось вишній. Росте незримо, мов туман, і вірші вивершує, вдихаючи в них душу. Як вірити святому Августину – а він воістину непогрішимий – то Бог в собі хоронить споконвіку всі ріки, всі світанки, кожен атом, сльозинку кожну і черству цілушку, яку гризе на зоні арештант, і кожну кулю, випущену катом. Та нам не осягнути це. Нам стане малого: бесід, чаплі над водою, і сірої «Depression Gothic» арки, і бур’янів попід балконом, де був напис (з нього злізла позолота): «Deus conservat omnia». Достатньо цьогó, щоб вірші умістили все, що серцю миле. Щоб несли розраду живим і мертвим. Тож славíмо мову, її лункі таємні лабіринти, що нас із Богом зближують і майже, і майже уподібнюють. А далі чекає нас стіна неподолáнна. І зникне мова, так, як зникнем ми. Тут вже не до іронії. За склом хололо льодом нетутешнє небо. Під муром пізній березень стояв.

Лекція відбувалась у Нью-Хейвені. У другій частині оповіді уяву викладача полонили спогади про Анну Ахматову і їхні бесіди удвох. «Depression Gothic» — псевдоготичний стиль, популярний в часи світової економічної кризи (депресії). Саме цей стиль переважає в архітектурі будівель Єльського університету. Пенаклі — невеликі вежі. Августин — йдеться про Святого Августина, одного з отців Церкви. «Чапля над водою» — цитата з Ділана Томаса («Poem in October»). «Deus conservat Omnia» (Бог зберігає все) — улюблене гасло Ахматової, що прикрашало будинок у Санкт-Петербурзі, де вона жила.

Жінка. 2013, 21х30. Папір, туш, ізограф

Една Сент-Вінсент Міллей у перекладі з англійської Наталії Дьомової

Древній жест Витерла очі я краєм фартуха і подумала: Який Пенелопин жест. Часто вона витирала очі — не прястимеш усенький день, Не поротимеш цілу ніч, і Руки терпнуть, і шию шпиче, І ближче до ранку, коли здається, пітьма довічна, А чоловіка нема літами, чи де, чи згинув. І сльози ринуть. І це єдине, чим ще живеш. І витерла очі я краєм фартуха, і подумала: Який-бо це древній жест, автентичний, античний, У кращих традиціях, грецький, класичний, І Уліссів теж. Але виключно жест — показати своїй громаді, Що зворушений понад слова, героїчний. Підгледів у Пенелопи... Вона ридала насправді.

Весна З якою метою, квітне, ти повертаєшся знову? Краси не досить. Мене вже не стишить червíнь Маленьких глейких пелюсток, ледь-ледь розкритих. Я знаю те, що я знаю. Сонце пече у шию, коли дивлюсь На суцвіття крокусів. Земля духмянить. І очевидно, що смерті немає. Але що це значить? Не лише під землею мізки людей Пожирають черви. Життя саме собою – Ніщота, Порожній кухоль, сходи без килима. І не досить того, що кожного року цим схилом Квітень Спускається і, наче телепень, белькоче й жбурляє квіти.

Тебе забуду, милий мій, вже скоро Тебе забуду, милий мій, вже скоро – Бери усе, ще поки є що брати. Ще день, ще місяць, ще недовгу пору – І забувати, їхати, вмирати. І я тебе забуду вже навічно В майбутньому, але ще тут і зараз – Бреши мені красиво, чоловіче, Щоб я присягу звичну відказала. Як би ж то та любов була до скону, Якби ж присяги були непогрішні! Але в природі й без таких законів Життя триває — і цілком успішно. Чи ми знайдемо те, що так шукаєм, Для біології — ваги не має.

Відображення. 2013, 27х39. Папір, туш, ізограф

Роберт Лі Фрост у перекладі з англійської Наталії Дьомової Хтось каже — світ загубить жар, Хтось каже — лід. Жаги пізнавши жадний жарт, Я знаю — все пожре пожар. Але як ні — і не в огні, З ненавистю знайомий теж Я знаю, що і льоду дні Страшні не менш І руйнівні.

Відтиск. 2013, 21х26. Папір, туш, олівець, ізограф

Олдос Гакслі у перекладі з англійської Андрія Маслюха

Атитлан Історія іспанського завоювання Америки правдива, але неймовірна. Те, що іспанці здобули Теночтитлан, Кортес здійснив похід із Мексики до Гондурасу, а Альварадо підбив під свою руку кіче і какчикелів, — факти незаперечні, проте водночас настільки неправдоподібні, що повірити в них мене спонукала хіба авторитетність джерел, які про все це розповідали; розум і уява погоджуватися з ними відмовлялися. У Панахачелі я познайомився з одним чоловіком, завдяки якому вперше упевнився, що все описане у Прескота і Берналя Діаса таки відбулося насправді. То був старий іспанець, який жив разом із дружиною-індіанкою і цілою своєю сім’єю у великому будинку, абияк зведеному на березі озера, і заробляв на життя тим, що чинбарював та набивав опудала. На своєму ремеслі він знався пречудово, а тамтешні птахи, ссавці та плазуни були відомі йому аж ніяк не з чужих слів. Та мене зацікавило не стільки те, що він робив чи говорив, скільки те, яким він був. Дивлячись, як старий ходить терасою свого будинку — худорлява й кістлява, а проте рухлива й міцна постать, затято настовбурчена супроти вітру чорна борода, орлиний ніс, блискучі очі, що знай зирять навколо пронизливим поглядом, — я раптом збагнув, як і чому іспанцям вдалося так швидко завоювати ці землі. Сила індіанців — це сила опору, пасивного спроДерево. 2013, 30х42. Папір, туш, ізограф тиву. Зіткнувшись із такими-от завзятими, шалено активними істотами з-за моря, вони просто не мали шансів — або принаймні мали шансів не більше, ніж скеля, яку раз у раз лупають ковальським молотом. Звісно, та індіанська скеля була дуже велика, але молот, хоч і незрівнянно менший, був наділений страшною силою. Під його ударами, що один по одному невпинно падали на скелю, вкритий вигадливою різьбою моноліт американської цивілізації розсипався на друзки. Ті уламки видно й досі — знищити їх остаточно годі, — і колись вони, можливо, й зіллються знову в одне ціле; проте сьогодні, безладно порозкидувані навколо й достоту нікчемні, вони лише свідчать про дивовижну силу іспанського молота. Старий чинбар пішов до будинку і за мить повернувся з великим відром, по вінця наповненим якоюсь клейкою смердючою рідиною. — Дивіться, — сказав він, а тоді став ярд за ярдом витягувати з того огидного варива довжелезну зміїну шкіру. — Que bonito! — повторював старий, розгладжуючи її. — Наче шовк. Ніхто тут не вміє чинити зміїну шкіру краще за мене. Я кивнув і постарався належним чином продемонструвати своє захоплення. Та дивився я не на шкіру, а на руки старого — великі, з довгими, але тупими пальцями; рухалися вони вправно і з силою, притьмом сягали вперед і з позбавленою будь-яких вагань жадібністю затискалися в кулак; то були руки конкістадора. Він попросив надто багато за шкіру, яку врешті-решт продав нам, але грошей мені не було шкода; адже разом із двома ярдами чудової зміїної шкіри я купив і ключ до розуміння іспансько-американської історії, а це мало для мене у кілька разів більше значення, ніж той зайвий долар, що його я заплатив за свого пітона. Перекладено за виданням: Aldous Huxley, Collected Essays; New York: Harper, 1958. Графіка Таїсії Кулигіної

УК. 59

Катря КОТ

Присутність світла

Перша вистава Вірляни Ткач у нью-йоркському театрі «La MaMa» звалася «Сітло зі Сходу». Назва виникла спонтанно, але тепер, через двадцять років, стало очевидним — іншої бути не могло. Творче життя делікатної і світлої ньюйоркчанки з українським корінням позначене гумором й оптимізмом, інтересом до етнічних джерел, любов’ю до національних традицій різних народів і легкістю стирання будь-яких кордонів. Вона жартує над серйозним і посміхається. Спілкування з Вірляною і її постановкою залишило післясмак щирості й оптимізму. Саме тому насмілюся максимально прибрати свою присутність із цього тексту, аби й ви відчули світло мисткині з корінням зі Сходу

Вірляна Ткач міряє простір

Katrya KOT

Presence of Light The first performance of Virlana Tkacz in New-York theatre La MaMa was called «A Light from the East». The title appeared spontaneously, but nowadays, after twenty years it became obvious that it couldn’t be called otherwise. Creative life of this delicate and bright person from New York with Ukrainian roots marked with humor and optimism, with interest to ethnic sources, with love to the national traditions of different nations and with overcoming of any borders easily. She makes fun of serious things and smiles. Communication with Virlana and her staging left the aftertaste of sincerity and optimism. That’s why I will take the liberty of removing my presence from this text to give you an opportunity to feel the light of the artistess with roots from the East

I love the presence of the second persone in the theatre, I love to feel this most of all. I think it’s the greatest actor’s talent: to be present at the stage without showing his or her skills. It happens oﬅen that I find an interesting text or meet with interesting people — and I want to do something with them. In general, every performance is for people, who do the performance. Sometimes they are actors, sometimes not. Very oﬅen we arrange workshops, for which we invite audiences. They help us to do the first or the second variant of the performance and we change really a lot. For example, «John Smith the Captain» has not been finished yet. On the live audience you feel at once what works and what doesn’t. Ancient Greeks talked about the theatre death, during the times of Socrates and Plato (is laughing). But the theatre still exists. Every theatre has to find its own role. I think to a certain extent I am really interested in community creation. It’s the community that is your audience. And all the festivals, all our performances can create particularly that community which will see everything, understand our material and wish that it exists further.

Актори С’юзан Гвонг і Боб Голман

I think everything has to be new. I don’t say that the spectator has to like everything, but he or she has to react. Sometimes the correct reaction will be objection and this is good. It’s very important to propose new solutions but it’s necessary to prepare audiences. People will apprehend everything, when they understand why. For example, we oﬅen invite Afro-Americans to play Ukrainian roles. And this opens the subject, makes it more universal. This happened with Mavka (Forest Song by Yara in which Mavka was performed by Korean actress Yun Jin Kim and then Afro-American Karen-Angel Bishop — K.K.). However I ﬁnd the best actors or the best people for every project.

Я люблю присутність у театрі другої особи, люблю це відчувати більше всього. Думаю, це велике уміння актора: бути присутнім на сцені і не показувати своєї майстерності. Часто так буває, що я знаходжу цікавий текст чи зустрічаю цікавих людей — і хочу з ними щось зробити. Загалом, кожна вистава є для людей, які ту виставу роблять. Часом це актори, а часом і ні. Дуже часто ми влаштовуємо майстерні, куди запрошуємо глядачів. Вони допомагають нам робити перший або другий варіант вистави, і ми змінюємо багато чого. Наприклад, «Капітан Джон Сміт» ще не є закінченим. На живій публіці одразу відчуваєш, що працює, а що ні. Про смерть театру говорили ще старовинні греки, щоправда за часів Сократа і Платона (сміється). А театр існує донині. Кожен театр має знаходити свою ролю. Думаю, що до певної міри я дуже зацікавлена у відтворенні громади. Громади, яка є твоєю аудиторією. І всі фестивалі, всі наші виступи можуть створити тут спільноту, яка буде бачити, розуміти наш матеріал і хотіти, щоб він існував далі. Я думаю, що все має бути новим. Я не говорю, що глядачеві має все подобатися, але він мусить реагувати. Інколи правильною реакцією буде якраз заперечення — і це добре. Дуже важливо пропонувати нові рішення, але глядача необхідно підготувати до цього. Люди сприймуть усе, коли вони зрозуміють, чому. Наприклад, ми часто запрошуємо афроамериканців грати українські ролі. І це відкриває матеріал, робить його більш універсальним. Так було з Мавкою (вистава «Лісова пісня Яри», у якій Мавку грали кореянка Юн Джін Кім, а потім афро-американка Керен-Енджел Бішоп — К.К.). Утім, я знаходжу найліпших акторів або найліпших людей на кожний проект. Гадаю, все, що ми робимо, є до певної міри політичним. І тому не обов’язково багато про це думати. Я не знаю, чи є межа. Принаймні, для кожного вона своя. Особисто я думаю, що на сцені не слід показувати правдиві ритуали чи релігійні дійства. Тому що сцена не є місцем для цього.

Якщо матеріал цікавий і хтось може цікаво його розказати, то місце не має значення. Думаю, люди і в нас, і у вас цікавляться одними й тими ж питаннями. Важливо, щоб це звучало по-різному, не в одному тоні. У цій виставі («Капітан Джон Сміт їде в Україну» — К.К.) ідеться про страшні події — битви, двобої, рабство. І разом із тим — як говорити про таке нині? Для нас не було цікавим розповідати самі факти.

Smith is a human as well. Maybe, the performance is particularly about that. Smith for example writes about American Indians diﬀerently from all his contemporaries. He sees them as humans. Tatars and even Turkish who sells him, he also sees as humans. Possibly, it’s the events with slavery and trips around Ukraine that opened his eyes on this question. At the beginning Smith is inspired by himself and war — such a boaster. But he changes. Diaspora has played its role. We speak Ukrainian thanks to it. However all the tradition has to live and change. Even the most authentic things have their fashion. If to compare the photo of my mom, grandmom and me when we were approximately the same age, it’s clearly visible how fashion inﬂuences the tradition. Tradition should be preserved when it’s in danger. When it’s not — it supposes to live and change Вірляна Ткач

I think everything we do is to certain extent political. That’s why it’s not necessary to think much about this. I don’t know whether there is a limit. At least everyone has its own limit. Personally I think that you shouldn’t show real rituals or religious action on the stage. Because the stage is not a place for this. If the material is interesting and someone can tell it in an interesting way, the place doesn’t matter. I think people in this country and America are interested in one and the same questions. It’s important that this sounds diﬀerently, not in one and the same tone. In this performance («Capt. John Smith goes to Ukraine» — K.K.) the story goes about horror events — battles, duels and slavery. But at the same time how to talk about these questions nowadays. It wasn’t interesting for us to tell bare facts. Optimism is extremely important point for me. It’s very hard to work with dark material. Once I did performance about Chornobyl. The audience watches it one hour, but I had been in this state for a year, millions of times I saw the performance... I wouldn’t do it once again. Kurbas is very bright person. Our ﬁrst performance about him was funny («A Light from the East», 1990 — K.K.). At the beginning people were angry how can we make fun of Kurbas and his actors? But all of them were young and did the same stupid things as we did. They weren’t always serious. They were humans. And John

Оптимізм — це вкрай важлива річ для мене. Дуже важко працювати з темним матеріалом. Одного разу я робила виставу про Чорнобиль. Глядач дивиться її годину, я ж цілий рік перебувала у цьому стані, мільйон разів бачила все те… Більше ніколи б цього не робила. Курбас — дуже світла людина. Наша перша вистава про нього була смішною («Світло зі Сходу», 1990 р. — К.К.). Люди спочатку обурювалися — як ми можемо сміятися з Курбаса і його акторів? Але ж усі вони були молодими і робили такі ж дурниці, як і ми. Вони не все були серйозні. Вони були людьми. І Джон Сміт

три вистави з його текстами. Також чудово сприймають Сергія Жадана. За нього ми виграли найбільше, що можна отримати за переклад. Культурний діалог зі світом є дуже важливим. Говорити зі світом, а не лише із самим собою. Але як це робити і не втратити своє я — найбільше питання в мистецтві. Як мистецтво може бути і українським, і сучасним? Глобалізація з’їдає все. Тому виходи не є видимими. Усі їх мають шукати самостійно. Це і є завданням мистецтва. Утім, часом ми потрапляємо в точку, а часом усього забагато (сміється).

Бандурист у третьому поколінні Юліан Китастий

також — людиною. Можливо, вистава саме про це. Сміт, наприклад, пише про американських індіанців зовсім не так, як будь-хто із його сучасників. Він бачить їх людьми. Татарів, і навіть турків, які його продають, він теж бачить людьми. І, можливо, саме події з рабством і подорож Україною відкрили йому на це очі. Спочатку Сміт захоплений лише собою і війною — такий собі хвалько. Але він змінюється. Діаспора зіграла свою роль. Ми говоримо українською завдяки їй. Утім, вся традиція мусить жити і мінятися. Навіть найбільш автентичні речі мають свою моду. Якщо порівняти фото моєї мами, бабусі й мене у національному вбранні, коли ми приблизно одного віку, добре видно, як багато мода впливає на традицію. Традицію слід консервувати, коли вона під загрозою. Коли ж ні — вона повинна жити і творитися далі. Ставати різноманітною, переживати перехід у фейсбук, у Гогольфест — і в інші нові й нові шляхи і простори. Тому що так завжди було. Ми думаємо про традицію наступне: те, що пам’ятаємо з сорокових років, і є традиційним. Але за сто, триста років до того традиційним було інше. Деякі українські поети дуже добре сприймаються в Америці. Наприклад, Олег Лишега. Він чудово перекладається, ми зробили УК. 64

Актори Боб Голман і Юліан Китастий

further; to become diverse, to go through the move on Facebook or GogolFest — and in many, many new ways and spaces, we think about tradition the following: what we remember from the forties is traditional. But one hundred, three hundred years before traditional was something diﬀerent. Some Ukrainian poets are apprehended really well in America, for example, Oleh Lysheha. It is very easy to translate him. We won made three performances based on his texts. Also Serhiy Zhadan is perceived wonderfully. For translation of his works we won the biggest prize possible for the translation. Cultural dialogue with the world is very important; to talk with the world, not only with yourself. But how to do this and not to lose yourself is the biggest question in art. How can the art be Ukrainian and modern? Globalization eats everything. That’s why solutions are not visible. Everyone has to search them alone. This is the task of the art. However we sometimes get into the point, sometimes there’s too much of everything (is laughing). ИС. 65

anton_filatov

Не інтернетом єдиним… Берегова лінія українського інтернету повниться браконьєрами. Перегляди фільмів, нелегально викладених у всесвітню мережу, часто перевищують кількість квитків, проданих на ці самі стрічки. Аналогічна ситуація і з музичними альбомами, серіалами, книжками… І без того не надто позитивний міжнародний імідж нашої країни погіршується через хронічне піратство вітчизняної інтернет-мережі. Та якщо зазирнути в українське законодавство, що регулює авторські права, рівень інтернетпіратства в нашій країні має бути настільки ж низьким, як і в розвинутих європейських країнах. Щоб зрозуміти причини та наслідки піратської епідемії, яка накрила українську мережу, ми зустрілися з адвокатом, кандидатом юридичних наук та викладачем Київського університету права Іваном Ващинцем Іван Ващинець

УК. Наскільки добре в Україні розвинуте зако-

нодавство щодо інтелектуальної власності? Вітчизняне законодавство щодо прав інтелектуальної власності загалом відповідає європейському законодавству та міжнародним стандартам. Інша справа, що у нас відсутній механізм належного захисту цих прав. Наприклад, у 2012 році в Україні не було жодного випадку притягнення осіб до кримінальної відповідальності за порушення авторських прав. У травні цього року Офіс торговельного представника США у своїй черговій «Спеціальній доповіді 301» щодо проблем у сфері захисту прав інтелектуальної власності в різних країнах світу визнав Україну «пріоритетною зарубіжною країною». Такий статус означає, що в Україні існують найбільші з-поміж інших країн проблеми з захистом прав інтелектуальної власності. За великим рахунком, таке позиціонування України має скоріше політичне, ніж юридичне підґрунтя. Наприклад, у згаданій «Спеціальній доповіді» ситуації з порушенням інтелектуальних прав у

нашій країні відведено дві сторінки, а Китаю — більше шести. Зокрема, збитки, котрі завдають власникам авторських прав українські пірати, набагато менші за шкоду від порушників авторських прав у Китаї, Росії чи, скажімо, Індії. УК. Чому в Україні настільки потужно розви-

нулось інтернет-піратство? На мій погляд, ставлення до авторських прав у нас дещо інше, ніж у громадян Центральної та Західної Європи чи Північної Америки. Наш рядовий співвітчизник не сприймає порушення авторських прав, як щось відверто незаконне. Це характерно для посткомуністичних суспільств. Суттєва частина прав на твори, котрі створювалися в СРСР, переходила до держави. Тому в українців сформувалося розуміння авторських прав, як чогось такого, що не має істотної цінності. Подібні проблеми існують в інших країнах Східної Європи, складною є ситуація з дотриманням прав інтелектуальної власності сьогодні і в комуністичному Китаї.

УК. Як відрізнити піратський інтернет-кон-

тент від легального? Юристи, звичайно, вимагають документального підтвердження належності авторських прав на той чи інший об’єкт. Але в інтернеті це, як ми розуміємо, майже неможливо. У такій ситуації я б радив підходити до проблеми з позиції здорового глузду. Якщо ви зустрічаєте на якомусь сайті можливість безкоштовно скачати, наприклад, музичний альбом, який тільки-но з’явився у продажу, то, вірогідно, вільний доступ до нього порушує авторські права. З іншого боку, якщо користувач заплатив за перегляд, прослуховування чи завантаження певного контенту, то він, принаймні, може говорити, що добросовісно вважав свої дії правомірними, оскільки сплатив за використання об’єкта авторського чи суміжних прав.

УК. Коли я, наприклад, купую в магазині

книжку, то плачу за її матеріальний бік (паперові сторінки, обкладинка тощо) і за її нематеріальне наповнення (безпосередньо сам твір, відображений на сторінках). Потім я можу її подарувати комусь іншому, при цьому не порушуючи авторських прав ані видавництва, ані автора самого твору. Коли ж я йду

в кінотеатр і плачу за квиток, то в такому разі я купую право на те, щоб один раз переглянути фільм. А за яким принципом повинні законно розповсюджуватися твори мистецтва в інтернеті: користувач має отримувати право тільки на один перегляд твору чи й на можливість ним розпоряджатися? У законі про авторське право міститься таке поняття, як вичерпання прав. Зазвичай після першого введення матеріального носія об’єкта авторського права (книги, компакт-диску тощо) в оборот — права на такий носій припиняються. Однак не припиняються авторські права на твір. Адже придбавши одну книгу, ви не отримуєте право на те, щоб надрукувати ще, скажімо, тисячу таких самих книг. Це вже питання прав на використання і відтворення. Коли ж людина викладає книгу в інтернеті — вона, по суті, «друкує її тисячу разів», оскільки надає доступ до неї необмеженій кількості осіб. Для того, щоб завантажити твір мистецтва в мережі Інтернет, треба отримати дозвіл від власника його авторських прав. Боротися треба перш за все з тими, хто незаконно розміщує інформацію в інтернеті без належних на те авторських прав. Саме вони завдають основних збитків.

УК. Наскільки часто в Україні доходять до

суду позови щодо порушення авторських прав на інтернет-контент? Не думаю, що хтось проводив спеціальні дослідження щодо цього. Серед юристів є таке переконання, що до суду краще не доводити жоден спір, оскільки результат часто досить важко передбачити. Основні причини цього — вибіркове правосуддя та і складнощі з виконанням судового рішення, що набрало законної сили. Очевидно, кількість справ із приводу порушення авторських прав є набагато меншою, скажімо, за блок справ із приводу кредитних договорів.

УК. Який штраф може

отримати людина за скачування в інтернеті нелегального контенту? Штраф у нашому законодавстві є мірою відповідальності за кримінальні та адміністративні правопорушення. Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення людину, яка нелегально скачала інформацію з інтернету, можуть покарати штрафом у розмірі від 170 до 3400 грн. Що стосується кримінальних проваджень за порушення авторських прав, то вони є порівняно нечисленними. До кримінальної відповідальності людина притягається у разі, якщо вона завдала принаймні значної шкоди власнику авторських прав. У такому випадку збитки правовласника через порушення його авторських прав мають перевищувати 22 940 грн. Розмір завданої шкоди, в залежності від якої особа може притягатися до кримінальної відповідальності, співвідноситься із прожитковим мінімумом. Тож щороку він змінюється. В окремих випадках правопорушник навіть може бути засуджений до позбавлення волі. Однак, повторюся, такі справи досить рідко доводяться до суду.

УК. Нещодавно в новинах повідомлялося про

те, що один житель Німеччини сплатив штраф у 800 євро за нелегальне скачування фільму. А, наприклад, одному французу за те, що він часто користувався піратськими сайтами, на певний строк заблокували доступ до інтернету буквально в усіх його гаджетах, які мають вихід у мережу… А які з європейських інструментів стримування інтернет-піратства були б ефективними в Україні? Я притримуюся тієї точки зору, що існуючих мір відповідальності достатньо. Єдине уточнення — відповідальність за порушення має

бути невідворотною. Кримінальним кодексом навіть передбачаються виправні роботи і позбавлення волі на строк від двох до шести років за деякі злочини. Це, як на мене, можливо, занадто суворе покарання для даного виду правопорушень. УК. Як довго триває строк дії авторських прав на літературні та художні твори? У 1990-х роках більшість розвинутих країн збільшила строк дії авторських прав із 50 до 70 років після смерті автора. У США подібний закон отримав неофіційну назву «Про охорону Міккі Мауса», так як під його дію підпадали твори, котрі були створені починаючи з 20-х років ХХ ст. Саме в ті часи з’явились анімації з Міккі Маусом. По закінченні цього строку твір переходить у суспільне надбання і може використовуватися всіма без винятку. В Україні сімдесятирічний строк дії авторських прав уведений до законодавства в 2003 році. УК. Ці зміни пішли на краще?

Ці та інші законодавчі зміни здійснювалися, зокрема, в рамках адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС та сприяли посиленню охорони авторських прав. Разом із тим слід відзначити, що аналогічну тенденцію мають усі законодавчі зміни у сфері авторського права в останні 10–15 років. При цьому, на думку багатьох фахівців, порушується баланс інтересів суспільства та правовласника, на користь останнього. Однак авторське право покликане не тільки охороняти права автора, але й сприяти обміну знаннями та доступу до культурного надбання. Головними лобістами таких поправок до законодавства, зокрема у США, є мультинаціональні компанії, прибутки котрих обчислюються мільярдами, а не автори — художники, композитори, письменники. Показовим є нещодавній приклад Росії, де у червні цього року прийнятий закон, що дозволяє обмежувати доступ до сайтів, на яких, на думку власника виключних прав на фільми, міститься інформація, що порушує його права. Поки що це стосується лише фільмів. Однак у найближчий час можна очікувати на розширення кола таких об’єктів. Сподіваюся, що українське законодавство з авторських прав та законодавство Європейського Союзу, частиною якого ми намагаємося стати, збереже більш виважений підхід до вказаної проблеми. УК.

Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

Про нас у Голлівуді Справжнє обличчя Голлівуду — приховане, як і у будь-якої великої структури, чиї справи пов’язані із серйозними грошима і владою над свідомістю мас. І звичайні, й навіть добре поінформовані люди не знають ні точних цифр виробництва, ні точних цифр зборів від фільмів чи заробітку акторів. Це знають лише одиниці. Як і про цілі та стратегії розвитку і подальшого впливу. Нам залишається лише робити інтерпретації з тих інформаційних крихт, які час від часу відпадають від нібито солодкого пляцка Фабрики мрій

дин київський сценарист не так давно побував у Лос-Анджелесі, де йому знайомий продюсер дослівно сказав, що українцям у Голлівуді поталанило більше, ніж росіянам, бо, мовляв, у статусі голлівудських зірок ходять три наші акторки — Ольга Куриленко, Міла Куніс і Міла Йовович. І це правда — і те, що названі акторки є зірками, і те, що росіяни в подібному статусі в Голлівуді й поруч не стояли. Усі три акторки народжені в Україні, і честь для будь-якого українця знати, що вони

Віра Фарміга

досягли такого омріяного місця, яким уявляються голлівудські висоти для пересічного громадянина. Тобто на перший погляд все виглядає патріотично й омрійливо. Ба більше, українців у Голлівуді багато, і працюють вони в усіх сферах тамтешнього виробництва. Про актора Джека Паланса (при народженні — Володимир Палагнюк), відомого в 60– 90-х роках харизматичного виконавця «поганих хлопців», можливо, знають всі. І якщо не говорити про гуру Голлівуду режисера і продюсера

Стівена Спілберга (його рід із-під Кам’янця-Подільського), знову не повторювати про всім відомих сучасних акторів на кшталт Сільвестра Сталлоне, Майкла Дугласа чи Дастіна Хоффмана, чиї батьки були народжені в Україні, не згадувати про режисерів Едварда Дмитрика й Анатолія Літвака, які — особисто з України і дуже шанувалися в Голлівуді, то варто сказати про інших людей — із меншим розголосом про їх походження. Наприклад, мати класного оператора Андрія Переха — українка, а Андрій 2004 року був включений авторитетним журналом для режисерів Filmmaker Magazine до списку «25 нових облич у незалежному кіно», і не дивно — він працював із Софією Бартез, Тоддом Солондзом, Дереком Кьянфрансом і Генрі Біном. Обидва батьки Роксолани Топорович (про неї «Українська культура» писала у № 4 2013 року, — прим. автора) — українці. Аніматор Маша Еллсфорт (Марія Мартиненко при народженні) — українка, що в основному працює в дизайнерсько-костюмному департаменті Голлівуду, але зняла вже свій перший фільм, працює в компанії Pixar і, зокрема, має стосунок до створення мультфільму «Відважна» — блокбастера зі світовими зборами у

понад 500 мільйонів доларів. Причому до 7 років вона розмовляла лише українською. Так само, до речі, як і дуже відома акторка Віра Фарміга, останній фільм якої «Закляття» став неочікуваним касовим хітом: будучи фільмом жахів і при бюджеті в 20 мільйонів доларів, він примудрився зібрати майже 250 мільйонів. А Ліза Холоденко? Її батьки — українські переселенці, вона навчалася українського і по-українськи; її останній повнометражний фільм «Діти в порядку» номінувався на «Оскар» і отримав приз «Тедді» на Берлінале… Усе це чудово, і багато хто про це чув, але чули-знаємо ми і тут. А там про своє українське походження ніхто з них не намагається говорити. Чому?

Один цікавий факт. Роксолана Топорович розказувала, як вона спілкувалася з Девідом Духовни, про якого нібито відомо, що його батько — з Росії. Проте Роксі він сказав, що його батько насправді з України. «Але чому, — спитала вона натомість, — про це ніхто раніше не говорив?» «Тому, що не можна було», — відповів він.

УКРАЇНЦІВ У ГОЛЛІВУДІ БАГАТО, І ПРАЦЮЮТЬ ВОНИ В УСІХ СФЕРАХ ТАМТЕШНЬОГО ВИРОБНИЦТВА. АЛЕ ТАМ ПРО СВОЄ УКРАЇНСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ НІХТО З НИХ НЕ НАМАГАЄТЬСЯ ГОВОРИТИ. ЧОМУ?

Маша Еллсфорт

У Нью-Йорку є відомий на весь світ Колумбійський університет, а в ньому є кафедра україністики. Її очолює наш земляк Юрій Шевчук, поет, філолог і журналіст, котрий, окрім усього, постійно проводить фестивалі чи окремі покази українського кіно. Якось він поставив за мету знайти контакти Віри Фарміги, позаяк своїм на чужині просто годиться знати своїх, принаймні аби не забути рідного. Він вийшов на агента Віри, та коли сказав, що він — українець, у слухавці почулися короткі гудки, і більше агент на дзвінки Юрія не відповідав. Звісно, різне трапляється — причин, чому так сталося, могло бути безліч (може, агент, не дай Боже, помер). Та за півроку Шевчук таки відшукав прямий номер Фарміги — і ситуація так само повторилася… Приблизно така ж сама історія відбулася і зі мною, але вже в Берліні, де в конкурсі Берлінале був представлений згаданий фільм Лізи Холоденко. Маючи намір узяти у неї інтерв’ю, я подав заявку, але за кілька днів почув у відповідь, що Ліза українським журналістам інтерв’ю не дає. «Чому?» — подумав я, і на той момент у мене була лише одна відповідь: можливо, все пов’язано з досить сильними гомофобськими настроями в Україні, а Ліза — лесбійка, про що й усі її фільми… Ще один варіант: вийшла помилка, і хтось чогось не зрозумів. Повертаючись до Юрія Шевчука, при га дується ще одна історія, пов’язана з ним. Позаминулого року велика американська дистриб’юторська компанія Sony Pictures Classics, що входить у конгломерат кіно- і телекомпаній Sony Pictures Entertainment, випустила у прокат новий фільм польської режисерки Агнешки Холланд «У темноті». Фільм оповідає історію про єврейські погроми у Львові під час Другої світової війни. І українці в цій стрічці показані гіршими за фашистів. Власне, бажаючи розібратися в причинах подібних віддзеркалень часу, Юрій Шевчук пішов на інтерв’ю до режисерки фільму. У розмові (в якій він передбачливо

не згадав про свою національність) пані Агнешка, відповідаючи на питання щодо інтерпретацій фактів, сказала впевнено і безкомпромісно: «Але ж так було!». Та важливіше інше: наклеп у фільмі «У темноті» на Україну та українців так ніким з офіційних представництв і самої влади в Україні не був осуджений, і пані Холланд не була примушена до відповіді у суді за «образу честі та достоїнства» і за «неперевірені наклепи, що несуть шкоду країні та її нації». До речі, те ж стосується і німецького 4-серійного міні-серіалу «Наші матері, наші батьки», де українців зобразили винними за погроми у Смоленську. Про те, що Смоленськ узагалі є містом російським і що дивовижно абсурдно вішати на рукави катів жовто-блакитні стрічки, ніхто й не подумав. Хоча поляки, яких у вигляді воїнів Армії Крайової зобразили відверто злобними і непримиренними антисемітами та вбивцями, обурилися на всіх рівнях — й у пресі, і на дипломатичному рівні, переславши уряду Німеччини ноту протесту.

Власне, згадка про «Наших матерів…», ніби не до місця, утім не випадкова. Адже той самий Юрій Шевчук, усе ж таки намагаючись з’ясувати, звідки ростуть вуха «нелюбові» до українців, знайшов людину з Голлівуду, яка сказала з максимальною відвертістю, що така ситуація зумовлена насаджуваними протягом десятиліть аналогіями понять «Україна» і «фашизм». Це шокуюче пояснення відразу примушує звернутися до історії, вдатися до пояснень, до наведення фактів, до порівнянь — та все одно це буде лише чимось на кшталт розкидання бісеру. За великим рахунком, наведений висновок не дуже співпадає з початком статті, проте це не так. Зірка Голлівуду Міла Йовович, що народи-

Ольга Куриленко

лася у Києві і разом із мамою жила в районі під назвою Оболонь, потрапила до Фабрики мрій через Європу, точніше через шалену популярність у Сполучених Штатах французького фільму Люка Бессона «П’ятий елемент». Тепер, граючи у фільмах другорядних або у фільмах свого чоловіка, вона з посмішкою згадує про місце свого народження, звідки поїхала 5-літньою, і ледве згадає бодай одне-два слова українською. Ольга Куриленко (з Бердянська) потрапила до Голлівуду теж не одразу, тобто плідної співпраці з американськими продюсерами вона не мала, коли до неї, фотомоделі та акторки французького кіно, звернулися представники власниці прав на франшизу про Джеймса Бонда Барбари Брокколі. Ймовірно, замовникам сподобалася Оля у вигляді зв’язаної жертви в стилі садо-мазо у фільмі «Змій». Так чи інакше, роль у «Кванті милосердя», що зібрав «у брудних» грошах майже 600 мільйонів доларів, автоматично підняв її до голлівудського Олімпу, де, здебільшого, національність не має значення, і з якого падають або через наркотики, або через антисемітизм. Міла Куніс (із Чернівців), котра поїхала до США у віці 8 років, досі пам’ятає українську, хоч і не говорить нею — до прикладу, з Роксоланою Топорович вона познайомилася тоді, як прочитала на футболці Роксі напис «Українські народні танці». Але й досі згадується минулорічний скандал у фейсбуці, пов’язаний із визначенням етнічної приналежності Міли (як «жидівки»), у котрої і справді немає української крові й її батьки чернівецькі євреї. Та ніхто ні Мілі, ні американським єврейським організаціям не пояснив, що нічого спільного із лайкою вжите слово не має, і на Україну посипалися звинувачення в антисемітизмі. Якщо згадати фільми на кшталт «І все світилося» Ліва Шрайбера (фільм знову ж таки про холокост в Україні за Другої світової), стає зрозумілою загальна тенденція, і сумнівів у присутності українофобії в Голлівуді залишається все менше. Загалом, ніхто не відміняв принципу not personal, only business, але коли мова заходить про національність, про Другу світову війну, про євреїв, фашистів і холокост, бізнес у Голлівуді поступається місцем особистому. І пояснення нікому не потрібні, та й не можливі. А що ж можливо? Можливо лише зробити так, як Стівен Спілберг: коли він досяг у Голлівуді абсолютного статусу й отримав карт-блаш на створення будь-якого кіно, то зняв дуже особистий, багато років виношуваний у дальніх схронах свідомості фільм «Мюнхен», фільм про розстріл арабами ізраїльської команди на Олімпіаді в Баварії 1970-го року. У цьому фільмі Спілберг нічого особливо не пояснював, він вдався до вендетти через екран: зобразив в усіх подробицях те, що зробив «Моссад» з усіма винними у цій трагедії. УК. 71

Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

Красива дівчина в розумному кіно Одразу два фільми з голландською акторкою Сільвією Хукс вийшли в український прокат — «Краща пропозиція» Джузеппе Торнаторе — у серпні, а «Дівчина і смерть» Йоса Стеллінга нещодавно. Цікаво, що режисери обох фільмів досить сильно пов’язані з Україною, навіть якщо й не вони особисто, то принаймні їхні фільми та їхні теми. Торнаторе приїхав до України ще 1997 року, коли в Одесі знімав частково свій фільм «Легенда про піаніста». Опісля, 2006 року, запам’ятавши мелодійність української мови, він саме через це разом зі своїм сценаристом Массімо Де Ріта ввів до сценарію «Незнайомки» персонаж українки, що приїздить до Італії на заробітки. І коли проводив кастинг, вибрав російську акторку Ксенію Раппопорт через її вміння співати українські колискові. Стеллінг, на відміну від Торнаторе, — постійний гість України, починаючи з 1999 року, коли вперше приїхав на кінофестиваль «Молодість». На фестивалях та відкриттях своїх ретроспектив він тут був 5 разів, але головним його візитом можна сміливо вважати той, коли 2006 року він у Києві та за містом знімав свою «Душку» з киянином Сергієм Маковецьким у головній ролі. До речі, саме «Душкою» розпочалася кар’єра у великому кіно Сільвії Хукс. Цього року вони приїздила на Одеський кінофестиваль представляти їхній черговий спільний із Йосом Стеллінгом фільм — «Дівчина і смерть». Ми поговорили з актрисою про її роботу зі Стеллінгом та Торнаторе, про її уподобання та маленький світ кіно

АКТОРКА МОЖЕ БУТИ І КРАСИВОЮ, І НЕНАДТО, МОЖЕ БУТИ СИЛЬНОЮ ЧИ ВРАЗЛИВОЮ — І ЇЇ ЗОВНІШНІСТЬ ТУТ НЕ БУДЕ СУТТЄВОЮ

УК. У двох фільмах майже підряд — «Дівчина

і смерть» та «Краща пропозиція» — Ви знялися в ролі дівчини, закритої в межах одного будинку. Вас не здивувала така сюжетна схожість двох пропозицій? Насправді, вони схожі лише в тому, що для того, аби жити й аби любити, потрібна сила. Тобто звісно, було дивовижно, що ці два фільми співпали в певних аспектах. Але в «Кращій пропозиції» Джузеппе Торнаторе присутня гра, а героїня більш інтелектуальна, в неї менше душі. Натомість «Дівчина і смерть» Йоса Стеллінга — це емоційніша картина, із глибшою душею.

Тут і далі кадри з фільму Джузеппе Торнаторе «Краща пропозиція». У головній ролі Сільвія Хукс

УК. Я розумію, що задачі перед Вами і Стел-

лінг, і Торнаторе ставили різні, але які? Що стосується Йоса Стеллінга, то в мене з ним вже давнішня дружба. Я його дуже добре знаю, як і він мене. Саме це йому допомогло, коли він виписував мій персонаж — а він це робив саме під мене. У нас із ним було абсолютно чітке розуміння того, яким має бути фільм і що ми хочемо сказати глядачеві. Утім, я гадаю, на знімальному майданчику, ми працювали незалежно один від одного — просто ми занадто добре знаємо один одного.

А ось на «Кращій пропозиції» мені довелося дуже довго працювати і з режисером, і з виконавцем головної ролі Джеффрі Рашем, аби вжитися в роль. У цьому сенсі зйомки «Дівчини…» і «…пропозиції» були кардинально різні. З «…пропозицією» історія почалася з того, що Джузеппе мені подзвонив і запропонував зустрітися з ним та із Рашем. Як це не дивно, Раш знав про мене — всі мої фільми дивився в інтернеті — і саме він запропонував мою кандидатуру Джузеппе, маючи мене за кращу пропозицію на цю роль. Ми зустрілися, обговорили роль, зняли проби і Джузеппе сказав, що хотів, аби я була більш вразливою, щоб я не поставала такої сильною, якою насправді є в житті. УК. Але, щоб вжитися в роль, Ви вчилися агорафобії, тій хворобі, на яку уявно страждала героїня фільму Торнаторе? Я дивилася документальні фільми про це і загалом цікавилася цим питанням: що відчувають люди, котрі страждають на страх перед відкритим простором. Навіть познайомилася з хворою дівчинкою, і мене здивувало, що ця хвороба дуже рідкісна і від неї важко вилікуватися: вона захоплює твоє єство, і все твоє життя підпорядковане цьому хворобливому стану. УК. Вашим відкривачем для великого кіно

став Стеллінг, але як Ви гадаєте, через що він Вас вибрав на роль спочатку в «Душці»?

(Надовго задумується.) Він каже, що коли я граю перед камерою, в мені присутня якась таємничість. А для Стеллінга дуже важлива наявність в акторові саме таємниці. Очевидно, він вважав, що я з таких акторів. УК. В якій мірі Ви розцінюєте свою красу, як

головну причину успіху спочатку в модельному бізнесі, а тепер і в кіно? Навіть не знаю, що Вам не це сказати. Гадаю, для будь-якої ролі треба багато працювати, щоб вжитися в неї. Акторка може бути і красивою, і ненадто, може бути сильною чи вразливою — і її зовнішність тут не буде суттєвою. Хоча іноді краса важлива і часом вона допомагає.

УК. Чи вплинули на Вас фільми Стеллінга — я

маю на увазі, чи змінилися Ваші принаймні кінематографічні пріоритети після роботи з ним? Я гадаю, що завдяки саме Стеллінгу і співпраці з ним мої смаки стали багатші та ширші. Я інакше почала дивитися і на життя, і на роботу в кіно. Бо те, як він через камеру розповідає історію, завжди допомагає роздивитися персонажа, щоб у глядача з’явилася можливість ідентифікувати себе з героєм або навпаки. А крім того, він дає можливість побачити глядачеві щось своє. Проте, мушу сказати, що мої кінематографічні уподобання не змінилися після

початку роботи зі Стеллінгом. Хіба що я навчилася цінувати повільне кіно — вдумливу камеру, на противагу тому кіно, яке робиться з використанням «кліпового» монтажу. Ну, наприклад, з останнього мені подобається «Грінберг» Ноа Бамбаха чи «Акваріум» Андреа Арнольда. Але якщо визначати за направленістю, просто кажучи, я вибираю Бергмана, аніж продукцію Голлівуду.

УК. Але фільм «Краща пропозиція» знімався

саме за допомогою голлівудського мейджора Warner Bros. Дуже цікаво, як американська система виробництва «Кращої пропозиції» відрізнялася від голландської системи виробництва «Дівчини і смерті»? Звісно, на «Кращій пропозиції» всі могли більше собі дозволити, бо це був дорожчий фільм за «Дівчину…»: в мене був власний водій і своя пересувна гримерка. Все було по-американському, що, в першу чергу, стосувалося піаркампанії, яку Warner Bros. зробила для фільму. У цьому плані «Дівчина…» ніяким чином не могла дорівнятися до «… пропозиції». І зараз, після виходу фільму Торнаторе, я відчуваю значно більшу увагу до своєї персони — мене просто завалили пропозиціями, і що цікаво — з Європи, позаяк цей фільм широко і досі йде в європейських країнах (він вийшов в 11 країнах Європи, — прим. автора) й отримав чимало призів (зокрема центральний кіноприз Італії, приз «Давида ді Донателло», і в тому числі як «кращий фільм року», — прим. автора). Усе це підштовхує мене до того, чого я і хотіла — зніматися у різних режисерів і не зациклюватися на комусь одному. І до Сполучених Штатів немає ніякої потреби переїжджати — у мене в Лос-Анджелесі є свій агент з інтернетом (Посміхається.) — тож зв’язатися немає проблеми. Світ став маленьким і компактним, тепер всі можуть з усіма вільно спілкуватися. УК. 75

Антон ФІЛАТОВ

КРОКом руш! 10 вересня підбив підсумки анімаційний фестиваль «Крок». За традицією проходив він на теплоході «Зірка Дніпра», який слідував за маршрутом Одеса — Севастополь — Запоріжжя — Київ. У його рамках було показано 124 анімаційні стрічки з 32 країн світу. Цьогоріч фест святкував своє двадцятиліття. Своєрідним подарунком до цієї дати стали українські короткометражні анімації, кількість яких у порівнянні з минулими роками збільшилася. Правда, їх кількісне зростання не засвідчило помітних якісних змін у стані вітчизняної анімації. Сьогодні вона переживає лише перші симптоми одужання після багатолітньої коматозної гарячки. Одним зі свідків усього, що відбувалося на фестивалі, а також безпосереднім учасником ледь не всього, що відбувається у вітчизняній анімації протягом кількох останніх десятиліть, став Євген Сивокінь. Я зустрівся з ним в аудиторії Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, де пан Євген викладає на факультеті анімації. Він стояв посеред невеличкої кімнати, а навколо нього хто-як сиділи студенти і студентки. Одна з них розповідала майстрові сюжет короткометражки, за створення якої хоче взятися найближчим часом. А Євген Якович уважно слухав, кумедно ворушачи пишними бровами. На місці цієї студентки протягом останніх кількох десятиліть сиділи ледь не всі визнані сьогодні українські аніматори. Адже більшість із них пройшли через майстерню саме Сивоконя… Як вдавалося цій людині підтримувати в кожному зі своїх студентів дещо ідеалістичне бажання займатись анімацією в часи, коли майже жодних умов для цього не існувало? Звідки беруться сили і натхнення у цього 76-річного аніматора розвивати прогресивні ідеї двадцятилітніх студентів? Ці питання я не задав Євгенові Яковичу. Проте я отримав відповіді на них, коли розпитував його про цьогорічний «Крок», про стан сучасної анімації та її інфраструктури, а також про те, наскільки важливо бути трохи «крейзі» в нашу строкату кібердобу

Євген Сивокінь

УК. Як змінився фестиваль за 20 років свого

УК. Сергій Тримбач, голова Спілки кінематографістів України, писав, що на цьогорічному «Кроці» фільмів про страждання було більше, ніж стрічок про радість… Як на мене, ця тенденція триває вже досить давно. Депресивні фільми притаманні більш заможним країнам. Наприклад, Швеції, Франції, Німеччині… Там немає настільки великих соціальних проблем, як у бідних країнах, на кшталт нашої. Нам для того, щоб пережити всі ці склад-

існування? У порівнянні з минулими роками «Крок» якось стабілізувався. Суттєво розширилася програма його фільмів. Традиційним вже став карнавал, під час якого всі учасники кінофесту перевдягаються і влаштовують якісь сценічні номери. Цікаво також побувати і на майстеркласах, які проводять видатні аніматори, продюсери, режисери тощо. Наприклад, цього разу був

запрошений канадський композитор Пітер Норман Роже, який написав музику для 22 фільмів, що номінувалися на «Оскар». Дев’ять із них в результаті отримали цю статуетку. УК. Переможцем цьогорічного «Кроку» стала

американська стрічка «Дикий». Як Вам цей фільм? Рішення журі часто виглядає неоднозначним. Як на мене, у конкурсі були й більш достойні роботи, ніж «Дикий». Журі формується з режисерів, сценаристів… словом, із художників. А кожен художник сприймає світ посвоєму. Нерідко трапляється, що на одному фестивалі певна стрічка отримує головний приз, а на іншому навіть не проходить селекцію. І це абсолютно нормально, адже в мистецтві неможливо виміряти результат об’єктивно. Та й взагалі, від того, отримує фільм приз на фестивалі, чи ні — сама по собі стрічка не стає ані кращою, ані гіршою.

УК. Коли фестиваль «Крок» почав проводи-

тися на кораблі? Із 1991 року. Тоді корабель з аніматорами йшов із Києва аж до Болгарії і Румунії. Тоді були гроші, і пальне коштувало набагато дешевше. Потім маршрут фестивалю почав обмежуватися кількістю пального. Тож теплохід доходив тільки до Ялти чи Гурзуфа. Ну, а сьогодні фестивальний корабель доходить лише до Одеси і Севастополя.

Корабель «Зірка Дніпра»

нощі, потрібен гумор і позитив. Тому він і відображається у творах нашого мистецтва. А ті митці більше займаються саморефлексією, самокопирсанням… Вони шукають провокаційні теми, щоб шокувати глядача. Це характерно для сучасного мистецтва в цілому. УК. Як виглядала українська анімація на фоні

закордонних мультфільмів, що були представлені на «Кроці»? Якщо минулими роками Україна була представлена на «Кроці» двома-чотирма стрічками, то цього — одразу шістьма. Усім авторам цих стрічок — вже за сорок. Середній рівень усіх цих фільмів — задовільний. Однак в українському кіно я не зустрів якогось відкриття… адже саме за цим їдеш на фестивалі. Великий недолік вітчизняної анімації — слабка драматургія. На сьогодні я знаю лише одного професійного українського сценариста, що спеціалізується саме на анімаційних фільмах. Тому сценарії для фільмів доводиться писати самим режисерам. Але далеко не в кожного є до цього хист.

УК. А як Вам «Шерлок Холмс та чорні чоло-

вічки» — єдиний український фільм, відзначений на ювілейному «Кроці»? А це вже інша справа. В його основі лежить класичний детектив. Фільм справляє дуже гарне враження, в ньому зберігся тонкий англійський

гумор. Окрім того, в ньому відчувається якісна робота з акторами. Майже всіх персонажів цієї стрічки озвучував один дуже професійний московський актор Олексій Колган. УК. Останніми роками держава почала вкла-

дати більше грошей у кінематограф. Як це вплинуло на анімацію, чи відчуваєте Ви, що працювати стало легше? Звичайно. Була розроблена європейська система ґрантів, за яку я боровся дуже давно. Саме так фінансують кіно в Польщі, Німеччині, Франції та інших розвинутих європейських країнах. Було утворено експертну комісію, яка вирішує, чи варто виділяти бюджетні кошти на той чи інший фільм. Я працюю в цій комісії вже два роки. Зокрема зараз закінчується робота над короткометражним фільмом моєї студентки Каті Чепік. Я дивився робочий матеріал і вважаю, що це буде цікава стрічка. Також закінчує роботу над повнометражним фільмом Олександр Шмингун. Його робоча назва — «200 добрих справ». Ця стрічка зможе вийти не тільки на українські, але й на європейські екрани. Крім того Анатолій Лавренішин закінчив дуже красиву короткометражну роботу.

сам вів авторську телепередачу «Мультипанорама». Цією справою я займався років двадцять. Колись давно в Києві був окремий кінотеатральний зал, в якому показувалася виключно анімація. Та його перепрофілювали.

УК. Кілька років тому Лавренішин заявив про свою повнометражну картину «Книга тіней». Як просувається робота над цією стрічкою? Він ще продовжує шукати фінансування під цей проект. Як на мене, всі роботи Лаврені-

УК. А інтернет?

шина — чудові. Однак мені найбільше подобається його ще студентська короткометражка «Next». Це досконалий фільм. Проте, гадаю, що короткометражка, над якою він тільки-но закінчив роботу — краща в його творчості.

УК. Наскільки активно українські аніматори освоюють комп’ютерну мультиплікацію? На цю тему мені доводиться дискутувати зі своїми студентами. Вони доводять мені, що за комп’ютерами майбутнє, і що кіберанімація — це круто. Але я — ретроград (посміхаючись). І як на мене — все мистецтво робиться руками. Комп’ютерні програми можуть лише допомогти художнику. От, наприклад, раніше, коли не було цифрових технологій, — ми знімали фільми на плівку. Потім віддавали її на проявку і чекали тиждень, щоб подивитися на результат. Після цього ми вносили правки, перезнімали, і знову чекали тиждень, щоб побачити результат. А сьогодні, коли в нас у руках цифрові камери — результат зйомок ми можемо побачити вже за кілька хвилин. Та з іншого боку, мені не подобається, що цифрова анімація дуже чиста і правильна. У ній немає помилок. І через це вона здається мер-

УК. Де сьогодні можна побачити сучасну ук-

раїнську короткометражну анімацію? Окрім фестивалю «Крок», який влаштовує лише декілька широких переглядів анімації протягом року, поодинокі покази українських мультфільмів можна зустріти на кількох наших кінофестах та в кіноклубах. Однак у цілому протягом року в усій Україні не набереться, напевне, і двадцяти показів, присвячених саме вітчизняній анімації. Це болюче питання. Через те, що короткометражна анімація — абсолютно некомерційна, в ній не зацікавлене телебачення. З таких мультфільмів можна було б сформувати цілі телепередачі, проте цим ніхто не займається. Колись я

Кадр із фільму Євгена Сивоконя «Засипле сніг дороги»

Так, сьогодні інтернет став найбільшим вікном в анімацію. Він міг би стати вирішенням проблеми з браком доступу до сучасної української анімації.

Мальована анімація

Так було завжди і буде надалі. Комерційне кіно існує для заробітку, а авторське — для втілення творчих ідей. Система пітчінгів, котра зараз запрацювала в Україні — як світло в кінці тунелю. Тож ситуація з українськими аніматорами покращилася. Та загалом після закінчення роботи над одним авторським фільмом і до початку роботи над наступним може пройти досить багато часу. І весь цей час — поки визріють нові ідеї — треба за щось жити. Тому багато хто займається комерційною анімацією, кліпами, рекламою тощо… І так в усьому світі.

твою. У ній немає енергетики, яка властива рукотворній анімації. Класична анімація — це оригінал. А комп’ютерна — це імітація. Але все одно роль комп’ютерів в анімації зараз набирає сили, адже вони суттєво спрощують роботу над стрічкою. А на плівку знімають лише такі «крейзі», як я (посміхаючись).

Кадр із фільму «Шерлок Холмс та чорні чоловічки»

УК. А що буде з комп’ютерною анімацією в

майбутньому? Маятник сучасної анімації останніми роками відхилявся в сторону комп’ютерних технологій.

Але зараз він вже дійшов до краю, й анімація починає поступово повертатися до рукотворних фільмів: лялькових, пластилінових тощо. Це я помітив на останніх кінофестивалях. УК. Над чим Ви зараз працюєте? Сьогодні в мене є кілька ідей, проте вони ще не дозріли. За рахунок досвіду я б міг зробити просто непоганий фільм. Однак якщо в ньому не буде хоча б маленького відкриття — немає сенсу за нього братися. Як казав Петро Хітрук, фільм треба знімати тільки в тому випадку, коли за його сценарій можеш кинутися на амбразуру. УК. Однак стан анімації в Україні такий, що

значно більшу вагу має не власне бажання знімати чи не знімати кіно, а саме фінансування. Багато хто з аніматорів вимушений знімати рекламу чи телевізійні кліпи, щоб зібрати гроші на власні творчі проекти або просто вижити…

Книга Євгена Сивоконя

Компьютерна анімація

УК. В одному своєму інтерв’ю Ви сказали,

що для того, аби анімація вийшла на високий рівень, у нас має з’явитися широка база. За принципом піраміди: чим ширша основа — тим вищою може бути її вершина. Чи стала ширшою анімаційна база в Україні? На жаль, ні… У нас мають бути школи, гуртки або якісь факультативи, на яких формувалися б молоді аніматори. Через те, що всього цього немає, — в інститут приходять люди, які вимушені витрачати час, щоб зробити перші кроки в розумінні анімації. Замість цього вони мали б займатися більш важливими питаннями. Але зараз поступово починають з’являтися різні студії, які відкривають курси для того, щоб готувати кадри саме під свої потреби. Одні з таких курсів заснував мій учень Андрій Сахалтуєв. Так що працювати є над чим. УК. 79

Антон ФІЛАТОВ

Головний герой «Великої краси» Джеп Гамбарделла

Головний герой «Солодкого життя» Марчелло

листопада на широкі екрани вийде одна з найбільш вишуканих кінопрем’єр осені — «Велика краса» Паоло Соррентіно. В історії кінематографа фільм обов’язково залишиться завдяки тому, що він став по суті першим успішним сиквелом картин Федеріко Фелліні. Тож, всім пошановувачам творчості італійського класика можна вже зараз рушати за квитками в кіно… У центрі сюжету цієї стрічки — світський лев, король римської богеми, з дещо гангстерським ім’ям Джеп Гамбарделла. У своєму житті він досяг, напевне, всього, чого лише можна бажати. Широке визнання, слава, багатство, велика увага з боку слабкої статі навіть у 65 років… Він працює в глянцевому виданні, час від часу пишучи туди якісь інтерв’ю чи репортажі. Однак це заняття не приносить йому задоволення. Багато років тому він написав одну єдину книгу, яка забезпечила йому імідж письменника. Проте з того часу він нічогісінько так і не написав. «Коли мені стукнуло 65 років, я зрозумів для себе одну дуже важливу річ. Із цього дня в мене вже немає часу, щоб займатися тим, чого я не бажаю», — дещо нарцисично, проте, погодьтесь, абсолютно справедливо заявляє Джеп. Більшу частину свого життя головний герой провів у самому центрі римської богеми, купаючись у розкошах та

багатстві. Він ситий життям настільки, що, напевне, в усьому світі вже не знайдеться нічого, що могло б його вразити чи, принаймні, хоч якось розважити. Власне від цього він і страждає. На старості, зіткнувшись із фатальним відчуттям, що світ навколо спорожнів і в ньому вже не лишилося місця для істинно величної краси. Її пошук — власне, і є головним мотивом стрічки. Незважаючи на те, що дія всього фільму розгортається в самому центрі Рима — жодної банальної пам’ятки архітектури в ній з’являється. Враховуючи те, що в столиці Італії за останні сто років були зняті тисячі фільмів, в яких можна зустріти буквально всі принади «Вічного міста», такий прийом авторів «Великої краси» не може не вразити. Режисерові Паоло Соррентіно вдалося відкрити перед глядачем абсолютно новий бік Рима. Цей фільммейкер славиться своїми кінокартинами «Де б ти не був» та «Дивовижний», які отримували престижні нагороди на Канському кінофестивалі. «Велика краса» також змагалася за «Золоту пальмову гілку», проте в результаті не отримала жодної нагороди. Що ж, в останні роки на легендарному кінофесті Лазурного берега прослідковується дещо сумна тенденція, коли істинно великі фільми не отримують ключові нагороди. Так сталося, наприк-

лад, з минулорічним шедевром Леоса Каракса «Holly Motors». У своєму новому творінні Соррентіно кинув виклик творчості Фелліні. «Велика краса» — це своєрідний сиквел легендарної роботи італійського класика «Солодке життя». Обидві ці стрічки переповнені точними репліками щодо сучасного буржуазного суспільства. Деградуюча аристократія, релігійний абсурд, апатичні багатії та їхні діти, які заблукали в житті — все це формує картину гротескного римського суспільства як 60-х (коли було знято «Солодке життя»), так і 2010-х років. Свого часу інтерпретувати чи зробити сиквел інших Феллінівських фільмів намагалися американці Вуді Аллен («Спогади про зірковий пил») та Роб Маршал («Дев’ять»), а також грузин Георгій Шенгелая («І йшов потяг»). Проте всі ці стрічки були не більш ніж гіпсовою копією вишуканих мармурових статуй роботи Фелліні. Ну, а нове творіння Соррентіно стало першим в історії фільмом, співмірним із творами італійського класика. Таким чином, автор стрічки про Джепа Гамбарделлу довів всьому світові, що ера занепаду видатного кінематографа Апеннінського півострова завершується. І в сучасному італійському кіно віднайдеться місце «Великій красі». УК.

Альона САФФІР

Куди йдемо ми з «Червоним собакою»?

Юні аніматори у вирі творчості

«Творчість Яна Шванкмайєра, серед усіх сучасних аніматорів, мене захоплює найбільше. Чеському режисеру вдалося створити свій індивідуальний почерк та неповторний стиль». «А мене найбільше захоплює Іван Максимов — режисер російської мультиплікації». Ця розмова експертів здається доволі пересічною. Хіба що… героям цього діалогу, поціновувачам анімаційного мистецтва, лише по десять років. Думаєте, що такого не може бути? Однак, у навчально-виробничій студії «Червоний собака» знають, що у мистецтві режисури та анімації не існує неможливого

же з чотирьох років вихованці «Червоного собаки» вчаться аналізувати та розуміти світ сучасного кінематографа та створювати власні мультиплікаційні фільми. Дошкільнята та школярі не споживають бездумно будь-який телевізійний продукт, а об’єктивно оцінюють та критично осмислюють медійний простір, щоб потім створювати власні проекти найвищої якості.

айте мені намалювати те, що я хочу. Мені необхідно зняти стрес Олена, 5 років

Здається занадто складним та недоступним? Однак, результати захоплюють. На багатьох міжнародних та на-

ціональних фестивалях уже оцінено роботи юних режисерів «Червоного собаки» на найвищому рівні. Зокрема, вихованці студій стали призерами Національного кінофестивалю «Відкрита ніч», лауреатами Національного фестивалю соціальної реклами. У «Червоному собаці» немає обмежень — якщо маленькому режисеру набридло малю-

вати, він може зайнятися ліпленням або розпочати опанування комп’ютерних програм. «Анімація — це багатогранна сфера, де кожен може знайти щось для себе», — пояснює керівник гуртка Маргарита Фучкіна. Незвична назва студії — «Червоний собака» — стала справжнім передвісником усіх чудес, що тут відбуваються. «Коли ми шукали назву, нам хотілося, щоб вона була пов’язана із чарівним та добрим. Як з’ясувалося, в українській мові слова «червоний» та «чарівний» мають спільне коріння. Враховуючи те, що ми не прагнули нав’язувати дітям канони та обмеження, а хотіли бути радше провідниками у світі режисури та анімації, вирішили спроектувати такий підхід у назву. А хіба може бути хтось кращим провідником ніж собака», — розповідає співзасновниця студії кільки років я займаюся Олена Голубєва. анімацією? Здається усе життя Тепер і справді Діана,11 років дива тут трапляються постійно. На відміну від комп’ютерного класу, знімальний майданчик, де одна камера і один комп’ютер, може об’єднувати безліч людей. Діти осягають техніку, фактично не маючи складного завдання вивчити ту чи іншу програму. Це відбувається природно, а тому легко. Під час зйомок фокус

Кадри з мультфільму «Країна мрій» Один із кадрів

уваги не на технічних засобах, а саме а тому, щоб зрозуміти, як створити власну історію у кадрах. Надзвичайно цікаво, але за час існування «Червоного собаки» часто траплялося так, що діти у 3,5 роки з легкістю розуміли, як кадри перетворюються у рух, статичне — в динамічне. Адже анімація — це не лише картинки та мультики. Студія «Червоний собака» знімала проектперетворення літер на слова англійською мовою з дошкільнятами. Діти, доки 24 кадри знімали, ще й слова запам’ятовували, хоча цього не було серед завдань.Таких розвиваючих проектів безліч: Бельгія, наприклад, на одному з фестивалів представила анімаційний проект із біології. Діти в процесі створення фільму засвоювали складні біологічні поняття, а на додачу отримували ще й мультфільм.

Студія «Червоний собака», окрім того, що допомагає дітям опанувати мистецтво мультиплікації та режисури, розвиває навички спілкування. Так-так, саме спілкування. Здавалося б, банально, та саме невміння слухати іншого й доносити свою думку — одна з найсерйозніших проблем не лише сучасних дітей, а й дорослих. У «Червоному собаці» допомагають дітям та батькам почути одне одного. У «Кіноклубі» такий формат: коли батьки з дітьми дивляться фільми та мультфільми, потім їх обговорюють, то відбувається важливий процес обміну думками, взаєморозуміння. Більше того, створити мультиплікаційний фільм неможливо самотужки — завжди знадобиться допомога друзів-колег. Саме тому вихоКадр із мультфільму «15 років ЦДЮТ»

Декорації до мультфільму «Країна мрій»

ванці студії з дитинства вчаться доносити власну ідею, чути пропозиції інших та створювати спільні проекти, ідучи на компроміси. Навіть ті діти, які и мені зіпсували задоволення найважче йдуть на повід перегляду телевізора. ступки у житті, в студії Тепер мені завжди хочеться стають «командними зробити кіно або мультик кращим, гравцями», бо у «Черпереробити його воному собаці» панує Андрій, 11 років дружба, взаємодопомога та дух чудесних перетворень, що робляться маленькими ручками дошкільнят та школярів. Отже, «Червоний собака» добре знає, куди прямує.

Кадр із мультфільму «Маланка»

УК. 83

З 18 до 30 грудня 2013 року

ФЕСТИВАЛЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ – 2013 День Святого Миколая — це найбажаніший день у році для дітлахів. Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями і вкидають їх у поштову скриньку або кладуть за вікно і моляться до нього, просячи, передусім, здоров’я собі та батькам. У день перед святом згадують усі свої добрі й злі вчинки, зважують: чого більше. Чи буде подарунок, а чи, можливо, різка? Бо чемні діточки обов'язково знайдуть під подушкою подарунок, а неслухняні — прутик. Ця різочка є своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою і виправитися. А в ніч на 19 грудня до кожної дитинки приходить Святий Миколай і кладе під подушку подарунки. У сучасні часи з’явилася добра традиція — саме у день Святого Миколая опікуватися сиротами та знедоленими дітьми. Підтримуючи прекрасні народні традиції, етнокультурний проект «Парад вишиванок» під керівництвом його засновника Ігоря Добруцького ініціює проведення Всеукраїнського фестивалю Святого Миколая, який спрямований на відродження давньоукраїнських традиції та підтримку дитячої творчості.

На фестивалі планується: Виставка дитячих малюнків у рамках проекту «Талант.арт». Це 300 робіт на тему «День Святого Миколая», «Великодня писанка», «Український Диво-птах», «Різдво Христове» Конкурс «Дерево Святого Миколая». Презентуватимуться близько 30-ти дерев, прикрашених іграшками із натуральних матеріалів. Конкурс «Дитяча іграшка». Майстрам буде запропоновано використовувати лише натуральні матеріали для виготовлення іграшок, а саме: дерево, солому, тканину, глину Конкурс «Пряниковий будиночок» Усі арт-об’єкти будуть презентовані делегаціями з різних куточків України Офіційне відкриття фестивалю та нагородження учасників відбудеться 18 грудня 2013 року в «Мистецькому Арсеналі»

Запрошуємо до участі усіх бажаючих

«Ой, хто, хто Миколая любить? Ой, хто, хто Миколаю служить? Тому Святий Миколай На всякий час помагай, Миколаю!»

(Слова української нарoдної колядки про Святого Миколая)

Оксана ГАЙДУК

Ігор Пилатюк: Без державної політики щодо збереження талановитої молоді Україна багато втратить, духовно спорожніє

Ігор Пилатюк та Оксана Гайдук

еребуваючи у місті, в якому повітря завжди пахне смачною кавою, вулички ваблять фасадами своїх будинків, а годинник на ратуші дозволяє сповна насититися візитом у Львові — відлік часу тут неважливий. Місто, овіяне легендами, поглинає тебе повністю! У той час, коли багато моїх колег ретельно знайомились із програмою Форуму видавців у Львові, який цьогоріч відсвяткував свій двадцятий день народження, мабуть, за долею обставин, я опинилась у стінах Львівської національної музичної академії імені М.В. Лисенка. Про зустріч із народним артистом України, ректором Львівської музичної академії, відомим українським музикантом-скрипалем Ігорем Пилатюком

домовлялися давно, і ось — випала нагода і місто Лева нас звело. Ігор Пилатюк належить до музикантів, які не лише постійно проводять плідну концертну роботу, але безпосередньо є організатором та творцем мистецьких проектів. Як педагог виховав понад 40 лауреатів міжнародних конкурсів, постійно націлює своїх вихованців на виконання української музики та включення її в концертні програми під час гастролей країнами Європи й Америки. Як диригент він співпрацює з багатьма львівськими колективами (серед них — камерний оркестр «Академія», академічний симфонічний оркестр філармонії, заслужена академічна капела України «Трембіта», академічний симфонічний оркестр оперної студії, камерний оркестр «Віртуози Львова»).

Підготувати і виконати усі 5 концертів відомого українського композитора М. Скорика (для скрипки з оркестром), враховуючи, що на сцені з Ігорем Пилатюком були солістами тільки його вихованці — це під силу далеко не кожному маститому митцеві, а 5 фортепіанних концертів Л. ван Бетховена — у виконанні піаніста світового масштабу Сергія Едельмана, ретроспективні концерти Ф. Шопена, Ф. Ліста, усі кантати на слова Т.Г. Шевченка — усього й не перерахувати — це його життя, його будні, його свято, його непроста дорога. Для читачів «УК» Ігор Пилатюк виконав сольну партію, в якій знайшли відображення різноманітні життєві ситуації музиканта, керунки долі і власні плани на майбутнє.

від життя країни, її успіхів, проблем. Академія є відомою в Європі, у світі. Підписано близько 40 міжнародних угод про співпрацю із закладами нашого типу. Дуже успішно працюють наукові, виконавські кафедри, очолювані відомими вченими, музикантами. Я відношу себе до покоління тих музикантів-творців, які «зробили самі себе». Звичайно, було навчання — спочатку музична школа в м. Бучачі (де я народився), потім музучилище в Тернополі, консерваторія у Львові. Були прекрасні вчителі: найпершим — мій батько Михайло Пилатюк, Людмила Лиско, Олександр Татарінцев, Богдан Каськів. Але була й школа життя. Була, є, і завжди буде непохитна віра в Творця, талант, людей. Є велика любов до своєї країни, її народу, своєї сім’ї. Наша з вами розмова: про особистість, актуальність, про сьогодення, про плани — це той відрізок життя, який я називаю життям музиканта. Інакше я себе не можу позиціонувати. Перебувати у статусі адміністратора, ректора — другорядна частина мого внутрішнього «Я». Щасливий, що співпрацюю з видатними композиторами сучасності: Мирославом Скориком, Ігорем Щербаковим, Віктором Камінським, Юрієм Ланюком, Євгеном Станковичем. Українська скрипкова школа відома в світі завдяки Б. Которовичу, Л. Шутко, А. Баженову, а молода генерація українських скрипалів — Олександр Семчук, Андрій Бєлов, Анастасія і Назарій Пилатюки, Анна Савицька, Олег Каськів, Богдана Півненко, Максим Брилинський гідно представляють нашу країну на найпрестижніших сценах світу. Я безмежно радий, що маю таких вихованців. У цьому році Львівській національній музичній академії ім. М.В. Лисенка виповнюється 160 років. На 5 років молодша за Віденську, на 10 років старша за Санкт-Петербурзьку і Московську. Очевидно, найстаріша в Україні (Одеській, Київській — по 100 років із часу створення). Завжди академія (консерваторія) була національною за духом, за суттю, демократичною за змістом, інтернаціональною за складом. Тут жили і творили Ксавер Моцарт (перший ректор закладу), Кароль Мікулі, Адам Солтис, Олександр Едейльман, Соломія Крушельницька, Олег Криштальський, Зенон Дашак, Дмитро Легер, сестри Байко, перший Герой України Микола Колесса. Академія — це живий організм зі своїм життям, але який у прямій залежності

Ігор Пилатюк під час концерту з Юрієм Башметом та Віктором Третьяковим

Після концерту

Якщо говорити про тип нашого навчального закладу, сюди не підходить політика вибору і заміщення будь-чого молодими музикантами й педагогами. У нашій царині неможливо бути молодим і талановитим педагогом. Щоб стати професором,

потрібно пройти шлях сцени, який тягнеться через горнило оперного життя. На виконавчих кафедрах Львівської національної музичної академії кожен викладач був музикантом і багато практикував, виступав. Найперше, потрібно набути величезного досвіду і лише тоді, коли ти маєш базу, яку можеш передати своїм студентам, йти викладати. Адже в нашій сфері неможливо навчитися своєї справи з книжок, ми мусимо бути навчені професорами-практиками. Цікавим є такий момент, як виконавська майстерність. Вона постійно видозмінюється. І якщо професор не буде мати цього тісного зв’язку: сцена-виконавська роботаробота в класі, він буде абсолютно відірваний від життя і не зможе відповідати тим нормам часу, які існують у світі. Мої учні, студенти, праця з ними — це те, без чого я себе не мислю. Їх у мене було дуже багато, і усі вони різні, але усі однаково дорогі мені. А їх у мене 800 кожного року (стільки студентів навчається у Львівській національній музичній академії ім. М.В. Лисенка) — зі своїми радостями, проблемами, успіхами, сумнівами. Маючи контакти з багатьма музикантами, які проживають за межами нашої держави, можу запевнити — багато хто з них хотіли б повернутися в Україну. Якби вони могли заробити хоча б частину того, що вони заробляють там, на чужині. Недостатньо держава оцінює українські таланти. Якщо не буде проведено державної політики щодо збереження талановитої молоді, то Україна багато втратить, духовно спорожніє. Закон «Про меценатство» вирішив би багато питань щодо збереження національних цінностей: музеї, замки, картинні галереї, фондосховища, дерев'яні храми. Меценати є. Їх навіть не потрібно шукати. Ми не повинні не бачити світла там, де пробивається промінчик. Це великий гріх.

Диригує народний артист України Ігор Пилатюк

нувалися різноманітні: від Вівальді, Кореллі, Баха — до музики з мультфільмів.

Якщо людина прожила певний період часу і, оглянувшись назад, не хоче нічого змінити — значить все правильно. Коли народжується сумнів — народжується й мить поразки. Дуже небезпечно мати сумніви і не вірити, що прийде та істина, за яку ти боровся, яку мріяв здобути.

Незабаром на сцені Львівської філармонії виконаю (продиригую) авторську програму М. Скорика з нагоди його 75-річчя, потім важлива організаційна поїздка до Китаю, до Норвегії (згідно з угодою про співпрацю), діяльність у різноманітних конкурсах (із 25 жовтня 2013 року розпочинає роботу конкурс скрипалів Олега Криси, а з 5 листопада — конкурс «Золотий контрабас», до речі, перший в Україні і Європі, потім конкурс камерних ансамблів, конкурс для духових інструментів ім. О. Біди).

Музика — індикатор мого життя. Ще на початку своєї кар’єри, коли працював в Івано-Франківській філармонії, де створив камерний оркестр (тепер він називається «Гармонія нобіле»), був його першим художнім керівником, диригентом, в рік ми могли заграти від 130 до 150 концертів (норма була 14 в місяць). Концертні програми вико-

Сцена — це наша Голгофа. Усі хочуть піднятись на найвищу вершину, але не задумуються над тим, що це лише частина шляху. Якщо вийти на гору, саме там тяжко, дуже незатишно, постійно потрібно бути у формі, в напрузі, там віють сильні вітри, що можуть здути будь-який талант, який хоч трохи заспокоївся. УК. 87

«Мертвий півень»

Антон КЛОЦ

Чи є в Україні свої моррісони? «Де він, наш музичний олдскул? Ну, має ж і в нас свій Моррісон бути, ні? Чи принаймні Том Йорк?» — у полемічному запалі вигукнув письменник Юрій Андрухович у своїй статті на сайті tsn.ua. І надихнув нас цим на тему третьої, заключної,частини розвідки про український рок зразка другої половини 1980-х.

агадаємо: у попередніх двох есеях ми згадували, яку музику і чому слухала «просунута молодь» на початку Незалежності України. Розповіли, як сприймалися найперші концерти «Братів Гадюкіних», «Кому Вниз» та інших, як їх — з подачі відомого журналіста та культуртрегера Сашка Євтушенка, — називають, «рок-легенд» чверть століття тому.

Також ми дійшли висновку, що, на жаль, яким би над’яскравим він не був, насправді феномен під назвою «національний рок» проіснував менш ніж 10 років — орієнтовно з 1985 (початок горбачовської «перебудови» у СРСР) до початку 1990-х. Причиною його занепаду стала, зокрема, фінансова криза взірця 1990-х. До того ж, так склалося, що «касовими» групами в Україні

Альбом гурту «Мертвий півень» «Made in ЮА» «Кому вниз» Дмитро Добрий-Вечір, лідер гурту «Вій». На фестивалі Рок-Січ 2006

довгий час уважалися саме росіяни («Акваріум», «Кіно», «ДДТ», «Аліса», «Крематорій», «Гражданская Оборона» та інші). А вітчизняних зірок навіть організатори концертів радше бачили учасниками «безкоштовних» патріотичних фестивалів та передвиборчих шоу. Далася навзнаки і майже повна відсутність у країні музичних майданчиків. Навіть зараз в українських великих містах не знайдеться помітна кількість хоча б нічних клубів, не кажучи вже про концертні зали, де б можна було послухати рок-музику… Але ж музиканти — живі люди, їм, окрім усього іншого, також треба щось їсти й пити… Хоча — невже все так погано? Інакше кажучи: а чи повинні ми завершувати спогади про український рок саме на сумній ноті? Ні, в жодномувипадку! Аби це довести, повернемося таки до аргументації Юрка Андруховича. «З приводу нашої музики я засумував, — пише він. — Ні, я буду слухати і переслуховувати всіх їх ще неодноразово. Але як прикро, що ці записи — фактично все, що від тодішніх молодих легенд узагалі лишилося. "Мертві півні" розпалися, і намарне їхні фани розпачливо кликатимуть їх в очікуванні традиційних концертів-прокидань у дворі Ратуші. "Кому Вниз" тепер тільки на якихось маргінальних політичних акціях почуєш. Тараса Чубая витіснили. "ВВ" здулися. Сестричка Віка еміґрувала. Кузя також еміґрував, але в Космос. Неборак з музикою (тією, що некласична) зав'язав, а "Вія" ніде не видно, хоч насправді це він мав би на нас дивитися. На поверхні

Тарас Чубай

Марійка Бурмака

лишився один як палець Тарас Петриненко. Усе наше місто обвішане афішами його нової програми "Останній з могікан". Ну що за назва така, Господи помилуй!» (17 вересня 2013 року, tsn.ua) Назву програми Петриненка і справді залишимо на совісті його концертного директора. Та, власне, «рокером» в очах у публіки Тарас Гаринальдович ніколи й не був, незважаючи навіть на вихід його збірки у відомій серії «Рок-Легенди України». «За почти 3 года моей работы в команде "маргінальних політичних акцій" что-то я не припомню», — прокоментував на своїй сторінці у Фейсбуці допис пана Андруховича директор легендарної команди «Кому Вниз» Сергій Литвинюк. Насправді, у тих же «КВ» сьогодні ніби відкрилося «друге дихання»: команда багато гастролює Україною (тільки цього літа «комувнизівці» стали хедлайнерами надпотужних фестивалів «Рок-Січ» та «Франко.Місія») та навіть — нарешті! — завершує запис нового альбому… З новим альбомом «Чудовий світ» у промотур 20-ма містами України 20 жовтня має намір вирушити «ВВ». (Саме та команда, яка, на думку письменника Андруховича, «здулася»). «Це нова платівка від нових «ВВ», — розповідає гітарист Євген Рогачевський. — На концертах звучатиме в усій красі новий альбом, а також старі відомі хіти, збагачені звуковою палітрою багатьох інструментів. Я в тремтливому передчутті грандіозної реалізації творчих задумів наживо у такому складі».

Останнім за часом виступом Тараса Чубая став концерт-презентація «Грицько Чубай. П'ЯТИКНИЖЖЯ» (до речі, участь у цій акції під час Львівського Форуму видавців брали ще й не менш «культові» Віктор Морозов та «Піккардійська терція»). Окрім, власне, музичної діяльності лідер «Плачу Єремії» сьогодні відомий ще й як телеведучий (програма «Ч\Б» на телеканалі T Vi»). А «для душі» він… співпрацює з гуртом KOZAK SYSTEM. Останній, як відомо, створили музиканти ще донедавна відомої групи «Гайдамаки» після конфлікту з вокалістом і, як виявилося, єдиним власником «гайдамачного» музичного бренду Олександром Ярмолою. І сьогодні «КС» знають не лише в Україні — група гастролює Канадою і Західною Європою, а її перший і поки що єдиний альбом «Шабля» вже видано у Німеччині і Польщі. Про «Мертвого півня», який 2009 року відсвяткував своє 20-річчя, і справді з 2011 року нічого не чути. І саме тоді — після несподіваного виступу на фестивалі «Фортмісія» соліста «півнів» Михайла Барбари разом із невідомими молодими музикантами (замість Романа Чайки, Олега «Джона» Сука, Юрка Чопика, Олексія Слободяна і Мар’яна Діртина) — пішли чутки про розпад гурту. Більше того — музиканти вголос пересварилися перш за все через фінансові питання. Але… Усі вони живі (тьху—тьху!), здорові. І до того ж останніми роками відомі або завдяки участі у «паралельних» рокових проектах — Мар’ян Козовий, наприклад, грав у львівському гурті «Горгішелі». Або узагалі, як Роман Чайка, у якості телеведучих. Отже, не виключено, якщо «зірки співпадуть», «Півень» ще постане із мертвих. У «латентному», так би мовити, стані перебувають ще дві культові з культових рок-формацій 1980-х — першої половини 1990-х. Легендарна група «Вій» влітку 2010 року випустила свій новий альбом «Йшов я небом». І з того часу усе тихо… Втім, допоки живий (тьху–тьху!) сам лідер та натхненник команди Дмитро Добрий-Вечір, «Вій» ще неодноразово підійме вії — це перевірено часом. Хай навіть тимчасово його «ніде не видно».

«ВВ»

Джим Моррісон в українській вишиванці

будь ласка, «Акваріум»? Кому цікава «Аліса»? (Про «Калінов Мост», «Арію», «Крематорій», а тим більш про «ГО», Янку Дягілеву, «Кіно» та навіть представника вже «молодшого» покоління «Короля і Шута» і згадувати зараз не буду). Натомість Україна зі зрозумілих причин остаточно втратила хіба що «Братів Гадюкіних». А з-поміж «росіян» вдалося досі втриматися на плаву, певно, лиш «ДДТ». На цьому тлі українські рокери-вісімдесятники, які й зараз збирають повні зали, виглядають більш ніж пристойно. Що найсуттєвіше — Василя Гойденка, Тараса Чубая, Фому, Андрія Середу, навіть поп-рокерів «ВВ» нікому — ні в Росії, ані у самій Україні навіть на думку не спаде називати «нафталіном». Навпаки: публіка за традицією нарікає, що мало, дуже мало їхньої музики можна почути в ефірах… Тож, щоб там не писав Юрій Андрухович, маємо «своїх моррісонів та томйорків» у рок-музиці. Якщо ж порівнювати таки із Америкою, з її територією та кількістю населення, — кількість перевірених часом рок-легенд в Україні навіть більша. Отак воно і є.

«Гайдамаки»

Найзагадковішою таємницею української рок-сцени була й залишається група «Колезький Асесор» на чолі з Василем Гойденком. Навіть наприкінці 1980-х вона вважалася найрадикальнішою з-поміж саме музичних рок-експериментаторів. (А таких на той час вистачало!) До того ж виступала нечасто. У 2000-х виступи колективу зовсім припинилися. Проте, як стверджує сам Гойденко, «Асесори» ще існують. Судячи з оффсайту групи, вони ще й записують нові альбоми. Гроші на життя музиканти завжди заробляли не «музикою», отже і сьогодні можуть собі дозволити залишатися собою й робити те, що вважають за потрібне. Зрештою, й інші рок-люди взірця 1980-х і більшості «не продалися» і не заспівали, не заграли «під формат». Після зміни складу продовжує експериментувати у жанрі міського романсу Фома зі своїми «Мандрами». У клубах експериментальний «індастріел» грає «Іванов Даун», не менш легендарна формація на чолі з Олексієм Дегтярем-Макетом, що було розпалася та у 2000-х зібралася знову. Марічка Бурмака не лишень виступає сама — вже скільки років на різних каналах українського телебачення вперто «просуває» молодий вітчизняний рок та інший «неформат» у гарному розумінні цього слова… Отже, що ми маємо у сухому залишку? Як не дивно, але нацрок в Україні… досі живий! Він, може, поступився першими позиціями у чартах та, як завжди, подеколи лунає на «форматних» радіо та ТБ. Проте, якщо порівнювати навіть із більш «розкручуваними», такими, що існували у набагато сприятливіших умовах російськими рок-зірками взірця 1980-х… І де зараз, скажіть,

KOZAK SYSTEМ

УК. 91

МУЗИКА МАЄ НАРОДЖУВАТИСЯ З МОВЧАННЯ

Звуки і барви І

з 13 до 22 вересня 2013 року в рамках міжнародного фестивалю ГОГОЛЬFEST на мистецькій платформі ArtKlaster Видубичі була представлена інсталяція художниці Зінаїди Ліхачевої IN&OUT. IN&OUT — це світло-звукова інсталяція, яка складається з трьох, спеціально розфарбованих за певним кольоровим принципом, музичних інструментів, що відтворюють авангардну фортепіанну музику Штокгаузена у світло-тіньовому супроводі. Спочатку була тиша. Із первісної тиші постали звуки. Поєднуючись у складні композиції, вони породили стихію музики. Сім нот у різних сполученнях і варіантах здатні хвилювати, розчулювати, зворушувати, викликати сльози і сміх. Проте «музика має народжуватися з мовчання» (Валентин Сильвестров, композитор). Безмовний, безгомінний внутрішній світ митця наповнюється звуками, голосами, до нього промовляють речі й істоти, і митець перекладає їхню мову на музику. Але навіть у шалених ритмах, безладній какофонії, у приголомшливому гучному сумбурі є місце для тиші. Урештірешт тиша поглинає звуки і заповнює собою весь саундшафт. Народжуючись із тиші, безгоміння, музика в ній же і завершується. Довколишній світ яскравий і багатобарвний завдяки трьом основним кольорам — червоному, синьому й жовтому. Накладаючись, вони утворюють спектр або ж райдугу, веселку: чер-

воний і жовтий дають радісний жовтогарячий, жовтий і синій — життєдайний зелений, червоний і синій — загадковий фіолетовий. Три кольори становлять основу палітри митця. Однак у багатій кольористиці, в барвистому розмаїтті світу, його тонах і нюансах завжди криється основний колір, бо «колір народжується з чистоти» (Зінаїда Ліхачева, художниця). Змішавши ж усі барви, ми отримаємо ахроматичний чорний колоршафт. Розмаїття кольорів і відтінків завершується одним тоном. Музика розкриває внутрішній світ творця за допомогою звуків, живопис — за допомогою палітри барв. Слухачі й глядачі стають співучасниками цього світу. Втілений назовні, він перестає бути внутрішнім світом митця і стає надбанням усіх причетних. Водночас музика і живопис апелюють до почуттів реципієнтів, змушують їх задумуватися, самозаглиблюватися і в такий спосіб перетворюють зовнішні чинники — звуки і барви — у внутрішній світ. Інтуїтивна музика Карлгайнца Штокгаузена покликана на основі спонтанної музичної імпровізації втілити будь-яку ідею, первісно виражену фарбами, словами чи пластикою. Композиція «Мантра» за допомогою звуків і тиші створює переходи від екстравертного зовнішнього існування в просторі до інтровертного самозаглиблення у внутрішньому світі.

КОЛІР НАРОДЖУЄТЬСЯ З ЧИСТОТИ

УК. 93

Олександр МОСКАЛЕЦЬ

Євген Громов —

піонер сучасної фортепіанної музики 24-й міжнародний музичний фестиваль «Київ Музик Фест» став свідченням непохитності традицій розвитку академічної музики в Україні. Адже, за часів граничної скрути і зменшення фінансування проектів такого роду, ми маємо небагато схожих фестивалів. Цьогоріч у Києві звучали твори композиторів з 24 країн світу. А концерти фестивалю відбувалися щоденно в кількох залах, та ще й по кілька разів на день протягом десяти днів. Загалом кияни мали змогу відвідати 23 концерти. З огляду на вкрай економний бюджет цього фестивалю (40 000 доларів США), який зменшується щороку, цей феномен слід вважати справжнім чудом. Адже в інших країнах Західної Європи (Швейцарії, Німеччині) бюджети найбільш значущих музичних фестивалів такого роду є… в тисячу разів більшими!

епер поговоримо про лише один концерт минулого фестивалю. Йдеться про сольний виступ Євгена Громова в приміщенні Національної академії мистецтв, що на вулиці Воровського в Києві. Він став своєрідним символом новаторських тенденцій фестивалю. Концерт мав абсолютно унікальний афішний статус, бо називався «MEDITATIO-1a. Ритуал пам’яті Олександра Нестерова (1954–2005)». (Нестеров — український музикант-поліінструменталіст, представник джазового аванґарду). Щодо програми, вона була тяжкою «у кубі». Тому що, по-перше, була вкрай складною для виконавця (навіть правильно прочитати нотний текст цих творів є майже подвигом, недоступ-

ним більшості піаністів). По-друге, вона, що гріха таїти, була доволі тяжкою для сприйняття пересічним відвідувачем концертів. Бо містила винятково твори так званих «сучасних» композиторів, до того ж, абсолютно невідомі широкому загалу (хронологічні межі виконаної музики — 1941–2000 рр.). По-третє, програма була дуже великою за обсягом і різноманітною, бо включала в себе величезну кількість творів семи композиторів різних країн, ставши своєрідною антологією фортепіанної музики ХХ сторіччя. Що ж спонукало Громова на такий ризикований вибір? Цей музикант грає переважно маловідому сучасну музику. Отже, пропонує слухачам лише те,

Піаніст Євген Громов

що цікавить саме його, і що він віддано любить сам. Але чи слід вважати таку позицію примхою «кабінетного» музиканта, який диктує свої смаки, не рахуючись з потребами публіки? Ні! Тому що просвітництво Громова завжди щире, сповнене натхнення і, сказати б, марнотратної довіри до слухачів. А ще й тому, що його дотик до рояля, вкрай диференційований і «теплий» завжди породжує таку широку й витончену гаму співзвуч, якій могли б позаздрити затяті виконавці Шопена, Шуберта й іншої «солодкої» музики. Але повернімося до концертного залу. Лунають перші звуки, це аванґардний «Клавірштюк VII» Карлгайнца Штокгаузена. Все лаконічно, але гіпнотичний магнетизм звуків зростає щосе-

кунди. Саме перший твір програми занурив аудиторію в такий транс, який змусив забути про перебіг часу. Перший відділ тривав майже годину, але за внутрішнім відчуттям часу він промайнув хвилин за 30-35. Тут слід віддати належне принципу побудови програми, якому слідував Громов. Йдеться не лише про послідовність та драматургію, а й про те, що твори він дібрав у суворій відповідності до специфічної акустики залу. Тому в доволі лункому залі Національної академії мистецтв України, що на вулиці Воровського, ніщо не загубилося і не «розчинилося». Наступним твором став «Клавірштюк IX» того самого німецького автора (лідера європейських аванґардистів минулого сторіччя).

Про свою нову програму Євген каже так: «Вона наскрізь складається з музики із сильним і концептуально загостреним медитативним елементом, уповільненим і прихованим дискретним розвитком, відсутністю психологізму та становлення форми. Але медитативним не в загальновизнаному розумінні. Певною мірою вся музика взагалі є медитативною. Традиційно вважається, що медитативна музика — це тиха гарна мелодія, яка провокує мрійливі образи, або розслабляє чи заспокоює. Тут — діаметрально протилежна ситуація. Не розпливчастість, а саме необхідність знаходитися в даній ситуації тут і зараз!». До нової програми піаніста також увійшли твори Леоніда Грабовського (Україна-США), Мортона Фельдмана (США), Володимира Загорцева, Джона Кейджа (США), Володимира Губи. Крім того, значну частину другого відділу концерту було віддано творам французько-угорського композитора Дьйордя Куртаґа. Кожну із своїх п’єс Куртаґ присвятив котромусь із своїх сучасників. Останній з його творів мав складну й загадкову назву — «“Вічний рух” (знайдений об’єкт), п’єса Беа Клукон». У ній запам’яталося враження від нескінченних гам, виконаних на правій педалі, запаморочливе слухове відчуття, яке «гіпнотизувало» не менше, ніж перша п’єса програми. Хто знає, що приховують у собі невпинні пошуки Громова? Можна бути певним, що його творчі відкриття ще довго полонитимуть слухачів. Бо вони вкрай щирі й походять від глибин його серця. Між іншим, протягом останнього місяця Євген мав аж чотири сольних концерти у Києві з різними програмами.

Звичайно, Євген має в своєму репертуарі твори чи не сотні композиторів різних епох. І нерідко виконує на сцені твори класиків і романтиків. Але сам Бог велів йому пропагувати сучасну музику. Бо лише він один має достатньо мужності, аби виходити на естраду із бажанням показати, розповісти й донести найтяжчі для розуміння фортепіанні твори, які обирає сам. За незбагненними для нас принципами. …Вечір був прохолодним. Дехто в залі змерз і не дочекався кінця. Простягнувши після концерту побілілу від холоду долоню Євгену, я потиснув йому руку. І відчув, що вона в нього… гаряча! УК. 95

Катря КОТ Фото Олега Павлюченкова

Чудовий Едуард Артєм’єв Лідер — хоча він і поза конкуренцією — російської електронної музики, автор культових композицій до фільмів «Соляріс» Андрія Тарковського, «Сибірський цирульник» Микити Міхалкова, «Гомер і Едді» Андрія Кончаловського — загалом, автор музики до більше ніж 150 кінокартин, багато з яких відомі й визнані у світі, Едуард Артєм’єв — ім’я його говорить більше усіх вище сказаних слів — легко несе багаж своїх досягнень і нагород. Жартує, що йога зберегла його добрий вигляд, а біг на віковій дистанції — гарний гумор. Усіх, кого згадує в розмові, називає чудовими. Ми розговорилися про містику і завершили сподіванням, що коливання душі не дешифрують. Утім — читайте. Ясно, що розмова з такими людьми має серйозну потенцію стати безкінечною...

УК. Ви прийняли запрошення виступати в Україні, на ГОГОЛЬFEST. Як так вийшло? Я досить часто приїжджаю в Україну. І навіть цього року — не вперше. Мене запросив «Майстер Клас» (Дім освіти і культури «Майстер Клас», Київ — К.К.). Потім сказали, що буде фестиваль і чи можна виконати мої твори. А хто ж відмовиться від такої можливості? До того ж, у мене викликають величезну симпатію власники «Майстер Класу» Ірина та її чоловік Євген — чудові люди, диво атмосфера, музика. УК. Хто готував програму для ГОГОЛЬFEST?

Я запропонував програму, її прийняли і розучували тут, уже без мене. Згодом я приїхав на репетицію.

УК. І як Вам результат?

Дуже добре. Дуже добре! Я дуже задоволений оркестром. Це був естрадно-симфонічний оркестр радіо і телебачення, диригент Микола Лисенко, — велика удача, що ми з ним познайомилися, він чудова людина і прекрасний майстер. Не можу сказати, що музика проста, з нею потрібно багато працювати. А він так швидко впорався, на диво. І хор гарний (Академічний хор ім. Платона Майбороди Національної радіокомпанії України, диригент Юлія Ткач — К.К.). Якщо коротко: я під враженням. Публіка зустріла дуже тепло. І це, враховуючи незвичні умови, в яких усе відбувалося. На колишньому заводі, де акустика абсолютна дивна, якась зовсім інакша. Але все відбулося, і все вийшло.

музичних проектів нової академічної музики цьогоріч було представлено на новій камерній сцені «Музичний неф». Назва локації невипадкова й безпосередньо відтворює філософські засади, за якими відбувалася підготовка програми 2013 року. Концепт «Храму» як провідної ідеї усіх подій на ГОГОЛЬFEST 2013 втілений у нашому концепті нефу, адже музика виписує нову архітектуру людського сприйняття, співіснування, співзвуччя людських ідей, почуттів, емоцій, дій. Завдяки музиці людина здатна оновити, а то й вибудувати власний простір. Водночас, 2013 року

Богдана Півненко (скрипалька), Вікторія Польова (композиторка), Едуард Артем’єв (композитор), Сусанна Чахоян (оперна співачка), Мирослава Которович (скрипалька), Ірина Буданська і Євген Уткін (засновники «Майстер Класу»)

УК. Не просто тепло, а на ура! Після стількох років роботи чи залишилася свіжість сприйняття? Чи потрібні Вам аплодисменти? Вони як супровід. Адже сам факт, що твою музику грають — велике щастя. Тим паче, я не так давно почав займатися концертною діяльністю. Причому геть випадково. І сталося це років десять тому. Ні... дванадцять. Диригент Ярославського симфонічного оркестру Анатолій Осєлков зацікавився моєю музикою і запропонував виконати її на концертах. Я задумався. У кіно музика зазвичай розділена на окремі, як правило, невеликі фрагменти. Тому на основі таких музикальних епізодів я зробив твори, які могли бути представлені як концертні. З цього все й почалося. Потім запросили в Пітер, а далі — тури в Сибіру, на Далекому Сході, і от я у Києві. Навесні, до речі, планую знову бути в Києві, а згодом — ще й тур п’ятьма містами України. Але про це ще рано. УК. Чи відчували хвилювання перед концер-

тним виконанням Вашої музики? Як її зустріне глядач... Все написано. Я не можу передбачити, як відреагує глядач. Хвилювання уже немає. Інколи, звісно, буває — нутром відчуваєш щось...

УК. Над чим тепер працюєте?

Зараз у мене такий період, коли відчуваю: час дихає в потилицю. Я протягом життя залишив більше десяти творів незакінченими. Не для кіно, а власних замислів. Тому тепер пора збирати каміння. Хочу доробити три кантати. «Олімпійська кантата», яка 1984 року відкривала Олімпійські ігри, була ж навіть виконана, але я хочу доопрацювати її. Концерт для скрипки незавершений, закинутий — я дуже хочу завершити його. Концерт для фортепіано теж незакінчений. Одна його частина звучала тут на концерті. Симфонічна картина «Океан Соляріс» — одна її частина також була виконана тут. А ще м’юзикл «Раба любові», котрий ми з Міхалковим і поетом Юрієм Ряшенцевим написали. Зараз його збираються ставити, і потрібно надати усьому сценічного вигляду. Опера «Злочин і кара», із постановкою якої теж вирішене питання, стоїть у черзі. Кончаловський буде режисером, він хоче переробити сценарій. До того ж залишається кіно. От із Міхалковим працюємо над «Сонячним ударом» — новий фільм, який зараз монтується. Але це окрема історія. Ми ж бо з ним друзі років сорок із лишком. Нас дуже багато пов’язує.

Микола Лисенко, диригент. Державний академічний естрадносимфонічний оркестр України виконує програму «ЕДУАРД АРТЄМ’ЄВ: Цивілізація»

вдалося здійснити своєрідний прорив у «музичну спільноту» і відкрити її наново. Адже поруч із тими постатями в українській музиці, які в останні роки значно пожвавлювали музичний процес своєю творчістю постійними експериментами, що виходять за традиційне уявлення про існування класичної музики в Україні і були постійними учасниками ГОГОЛЬFEST від першого року його існування (зокрема, це українська скрипалька Мирослава Которович, композиторка Вікторія Польова, New Era Orchestra, Національний ансамбль солістів «Київська Камерата», Національний камерний ансамбль «Київські солісти», Ensemble Nostri Temporis та багато інших виконавців), до фестивалю долучилися інші національні колективи. Вони були представлені у новому для себе форматі — «нефілармонійному». Так, один із найбільших і найпомітніших наших проектів «ЕДУАРД АРТЄМ’ЄВ: Циві-

УК. Чи є молоді режисери, які пропонують

Вам співпрацю? Як правило, я не працюю з молодими режисерами. Вікова дистанція — це дуже серйозна річ. Доводиться приносити щось у жертву, а я не хочу. Коли я маю можливість робити усе, що хочу, тоді і можу працювати. Тобто я працюю з людьми, яких уже знаю в роботі і які не морочать мені голову. (Посміхається).

УК. Ви зараз викладаєте?

Так, мене запрошували в консерваторію. Раз на півроку у різних місцях я проводжу майстеркласи. Тепер у навчальних закладах відкриті кафедри електронної музики, де працюють постійні викладачі. У Москві таку кафедру очолює професор Ігор Кефаліді, чудовий композитор, мій колега, дивовижний музикант. У Московській консерваторії діє прекрасна студія, апаратура блискуча, й інженери, — в цілому, все у надійних руках.

Едуард Артем’єв з дружиною Ізольдою і Валентин Сильвестров. Зустріч друзів

лізація» (що познайомив з музикою легендарного російського композитора Едуарда Артєм’єва) був реалізований у творчій співпраці композитора з Державним академічним естрадно-симфонічним оркестром України (диригент — Микола Лисенко) та Академічним хором ім. Платона Майбороди Національної радіокомпанії України (диригент — Юлія Ткач). А прем’єру твору Вікторії Польової «Ангелогласіє» виконав жіночий хор Національної заслуженої академічної капели України «Думка» (художній керівник — Євген Савчук, диригент — Оксана Никитюк). ГОГОЛЬFEST 2013 — це, звісно, і народження. Ми маємо одразу кілька неординарних історій. Зокрема, народження нового камерного ансамблю Мирослави

Которович «АrteХаттА», який представив програму «KRAPLYNY: МІНІМАЛІЗМ +». Наступна історія — це народження експерименту. У цьому ж проекті спільно з «АrteХаттА» виступала зірка української оперної сцени Сусанна Чахоян. Такі творчі експерименти завжди мають продовження, яке, сподіваємося, незабаром відкриє ще одну цікаву сторінку в українському музичному процесі. Ще одна історія для шанувальників музики — втілення співпраці найвідомішого у світі сучасного українського композитора Валентина Сильвестрова з проектом «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Своєрідне народження відбулося і довкола нового ансамблю Sed Contra, у який увійшли молоді композитори та виконавці, а також в історії Харківського гітарного квартету. Практично кожна програма довела народження нового: співпраці, репертуару, самої МУЗИКИ. Відзначимо, що програма

«Музичний неф». Камерна сцена на ГОГОЛЬFEST

УК. Ви стали апологетом електронної музики

на просторах колишнього Союзу. Чи маєте учнів, послідовників, чи звертаються до Вас за порадою молоді композитори? Ні, ніхто не звертається. Зараз усьому можна навчитися в інтернеті. Є безліч програм, доступних для вивчення. І учнів у мене немає. Я ж викладав протягом 25 років у інституті культури. Але у мене був такий спеціальний предмет, як оркестровка, я б назвав його ремеслом, яке має прикладний характер. Але тепер я цим не займаюся.

УК. А до кого звертаєтеся Ви? Які у Вас, на-

Мирослава Которович, скрипалька, художній керівник камерного ансамблю «АrteХаттА»

приклад, літературні вподобання? Я мало читаю, мало слухаю чужу музику, тому що весь час присвячую відродженню тих творів, які не закінчив. Читаю хіба що проти ночі, а лягаю пізно, годині о третій-четвертій, прокидаюся в дев’ятій. Такий у мене графік. А серед сучасних письменників я захопився Пєлєвіним. Мені дуже подобається його східно-буддистська орієнтація, зовсім парадоксально він міркує. Я прочитав усі його опубліковані твори.

УК. Буддизмом Ви цікавитесь із часів роботи з Тарковським? Так. Але це інтерес любителя. Я не практикуючий буддист. Хоч йогою займався, можливо, тому й добре зберігся, так би мовити (сміється). УК. У Вашій творчості є такий цікавий випадок, пов’язаний із рок-симфонією «Пілігрим». Поет написав вірш про смерть за декілька хвилин до смерті. Часто з Вами трапляються такі «містичні» речі? Цю роботу я теж не завершив — от у чому справа. Написано лише дві частини, перша і фінальна. А середина все ще недопрацьована. А вірші там геніальні: «Родился кузнечик пять минут назад — / странный человечек, зелен и носат; / у него, как зуммер, песенка своя, / оттого что я / пять минут как умер.../ Смерти больше

нет! Смерти больше нет! / Больше нет!/ Нет!» (вірші поета Семена Кірсанова, наводимо оригінал російською — К.К.). Випадки такі, звісно, бували, але це надто особисті речі. Хоча я можу розповісти про один... про нього я дуже довго не розказував. Було це давно. Ми з сім’єю поїхали у монастир на Валаамі. Сьогодні це сяючий, відновлений острів. А за радянських часів він був жахливим пам’ятником соціалізму і варварства — все зруйновано, стіни храму розписані відомими словами. Ми не їздили туди багато років. І от вирішили навідатися. Припливли на пароплаві, екскурсія закинутими церквами зайняла у нас повний день. Години до восьмої, до приходу пароплава, ми якраз обійшли весь острів. І ось, біля останнього храму за традицією робимо зупинку. Розсілися на поляні, навкруг багато людей в очікуанні відплиття. Поруч зі мною сидів художник з Єревану, який приїхав з дружиною, донькою-студенткою і сином-школярем. Сиділи, обмінювалися фразами. Залишалося хвилин п’ять до пароплава. Я вирішив ще раз обійти храм. Зайшов за торець будівлі, зупинився. Переді мною — стіна лісу. Якийсь вітер дивний подув. Потім вітер перетворився у якісь голоси. Далі ці голоси перетворилися в мільйон голосів і буквально притиснули мене до землі. Це був хор, якого я ніколи не чув і не почую більше. Щось скотилося на мене... Знайшла мене дружина — був час від’їжджати. Вона розповідає, що я був притиснутий головою до землі, наче в позі «каяття». Вона скрикнула — і все скінчилося. Ми поїхали. Це був вересень, уже сутеніло. І мені здалося, що над банями з’явилося щось схоже на смугу — як од свічки. Ми повернулися додому. Вночі я почув якийсь переполох. Вийшов із дачі на вулицю, якісь люди пробігли повз. Вранці я дізнався, що художник, з яким ми розмовляли, помер. Як це завжди буває — неочікувано. Певно, він був чудовою людиною, і його відспівували Небесні Монахи. Так я це собі пояснив. Бували й інші випадки, але вони особисті. А ось це реальна містика. Я довго про це не розповідав. УК. У такому випадку пропоную перейти до

«містики» іншого роду. До віртуального мистецтва. Як Ви гадаєте, чи не призводить воно до втрати справжньості? Медіум перетворюється в дещо самостійне і «неживе». Далі все може стати ще більш непередбачуваним. Можливо, виникнуть віртуальні люди. І ми не будемо розуміти, хто з нами розмовляє — віртуальна людина чи натуральна. Я гадаю, що це данність, яку потрібно прийняти, яка точно буде. Ми живемо у часи такого перелому, коли можна стільки всього натворити і зробити стільки непоправних речей! Думаю, це неминуче, нічого з цим не поробиш, технології вриваються в життя все більше й більше, і їх не зупинити. Як їх направляти чи управляти ними, чи це вони будуть управляти?.. Я не знаю, до чого це все веде.

УК. Ви одним із перших почали працювати зі

штучним звуком. Чим він різниться від «природнього»?

100

нашої сцени «Музичний неф», усе різноманіття експериментів і перетинів у часі і просторі виконавців і композиторів, стала можлива лише завдяки Дому освіти та культури «Майстер Клас». Адже саме тут упродовж року відбуваються постійні музичні проекти («Класика по п’ятницях», численні конкурси і фестивалі), до яких залучені більшість активних в українському та світовому музичному просторі виконавців, композиторів, диригентів. Фактично «Майстер Клас» виконує особливу роль у творенні нового обличчя класичної музики — відкритої до світу, слухача, колег. При підтримці компанії KM Core всі ці ідеї вдається втілити на найвищому рівні. Ірина Плехова на сцені «Музичного нефу»

Щодо шансів академічної музики для молодіжної аудиторії — власне на таких май-

данчиках, як ГОГОЛЬFEST, відкривається нова сторінка у діалозі між класикою і новою аудиторією. Ми це довели, адже на всіх концертах, незважаючи ні на погоду, ні на певні дискомфорти, публіка завжди була, причому була своя, гогольфестівська, відкрита до сприйняття нашого експерименту. «Музичний неф» лише створюється, у наших планах — багато співпраці українських музикантів із українськими та закордонними композиторами та цікавими й визнаними у світі виконавцями. Однак поки всі таємниці розкривати зарано. Чекайте на офіційні анонсування нашої програми на ГОГОЛЬFEST 2014, що знову відбуватиметься у вересні наступного року. Ірина ПЛЕХОВА, організатор і ведуча програми «Музичний неф»

Едуард Артем’єв перед публікою після виконання його музики. Проект «ЕДУАРД АРТЄМ’ЄВ: Цивілізація»

Річ у тім, що звукозапис — це певна тінь реальності, тому що записаний живий звук ми чуємо вухами звукорижесера, плюс можливості апаратури, яку він використовує. Крім того, сучасні технології подарували музикантам такий могутній засіб як можливість управляти простором. Усе назване досить серйозно перетворює і серйозно впливає на якість записаного звука. Людина використовує усі середовища звукових коливань природи. Усе в світі коливається, навіть космос. Людство пізнає коливання. Спочатку це, очевидно, були тверді зразки — дерево, камінь, сама земля, що привело до створення ударних інструментів; голос — потік повітря, який також причетний до духових інструментів; коливання електричного току — це наступне коливання, яке використовують успішно. Але ж воно є в природі — все є, ніщо не є чужим, все існує. А от далі можуть трапитися страшні речі. Адже душа теж має коливання, і якщо їх розгадати — можна навчитися управляти душею. Це буде новим мистецтвом — мистецтвом управління душею. Про це навіть говорити страшно. Очевидно, що душа має коливання — вкрай складні, але вони можуть бути розшифрованими. Чим це стане — мистецтвом чи просто управлінням? УК. Це вже залежить від того, до чиїх рук потрапить... У тім то й справа. І до чого це може привести? УК. А якби таке знання потрапило до Вас? Ви як композитор маєте доступ до управління (направлення) емоціями людей … Ні, я б не став. Це надто велика відповідальність. Це абсолютно немислимо. Я просто думаю, що Господь такого не допустить. УК. І на завершення нашої бесіди, що Ви

могли б побажати молодим композиторам і музикантам? Я бажаю успіху в усіх добрих починаннях. Якщо робити з добром — то все вийде. А щодо професії нічого не можу сказати. Нехай шукають своїх шляхів. Всі вони хороші. Важливо не боятися роботи. Немає поганої роботи — є лише ставлення до неї. Якщо виконуєш роботу з повною віддачею і серйозно — все вийде і буде успішним. УК. 101

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.

102

Антон ФІЛАТОВ

Метелики скорботного танка

ростора темна кімната одного з київських музеїв. Крізь зосереджену тишу приміщення прориваються поокремі ноти меланхолійного фортепіанного ноктюрну. На широченному екрані, розтягнутому на одній зі стін, хаотично витають метелики. Довга черга глядачів зачаровано припала до кіберлускокрилих. Та ось серед них з’являється дівчинка п’яти-шести років, щось ховаючи в долоньках. Обережно наблизившись до екрану, вона розводить долоні. В одній із них виявляється маленька кулька, що горить яскраво-червоним світлом. Ураз заметушившись, метелики навперейми кинулися до кульки. І вже за кілька секунд біля неї зібралася велика пурхлива хмаринка білих комах. Як би дівчинка не відводила кульку — метелики ле-

тіли за нею. Плавні рухи дівчати поступово перейшли у танок, і вона закружляла під ніжний мотив ноктюрну. За кілька хвилин її зніяковіло гукнула бабуся. Одягнуту повністю в чорне, її ледь-ледь можна було розгледіти в темряві кімнати. «Ходи сюди. Інші теж хочуть погратися», — змученим голосом промовила вона. Отямившись від свого ліричного танка, дівчинка розгублено озирнулася, віддала червону кульку комусь із глядачів і слухняно підійшла до бабці. Цією інтерактивною інсталяцією «Фантазм» японський художник Такагіро Мацуро створив простір фантазії, в який із захопленням пірнали люди в усьому світі. Білих метеликів для композиції митець обрав через те, що в його власному житті вони символізують красу і чистоту.

Загалом, в Японії метелик вважається символом жінки, а кілька метеликів, що пурхають разом, — символом сім’ї. Ну, а білий метелик — це символ людської душі, що відійшла на той світ. Як відзначали мистецтвознавці, ця інсталяція довела, що комп’ютерні технології — матерія, яка може настільки ж точно передавати людські почуття, як фарби, глина, мармур тощо. «Людина не може увійти в безпосередній контакт зі звичайним твором мистецтва. Проте в «Фантазмі» глядач використовує кульку, щоб підтримувати контакт із художником і буквально фізично стати частиною цієї інсталяції. У такому випадку відеозображення і поведінка людини створюють мистецтво…», — розповів про своє творіння Такагіро Мацуро.

Відтоді бабця з дівчинкою приходили «погратися з метеликами» щодня. Одного разу вони завітали з самого ранку, коли музей тільки-но відкрився і кімната з «Фантазмом» не була заповнена людьми. Дівчинка одразу кинулася до червоної кульки і почала мрійливо водити нею, щось стиха шепочучи. Звикла до своїх постійних відвідувачів, наглядач залу вирішила похвалити дівчинку. «Яка у вас допитлива онука…», — підійшовши до бабусі, тільки й встигла сказати вона, як побачила сльози на очах старенької. Тільки зараз їй стало зрозуміло, що, постійно ховаючись у темряві, жінка тихо плаче. — Так… дякую, — розгублено відповіла бабуся, поспіхом утираючи очі, — вона щодня просить, щоб ми пішли до метеликів… каже, що вони їй нагадують маму… УК.

104