Національне газетно-журнальне видавництво, журнал "Українська культура" № 6, 2014 року by Оксана Женжера

№ 6 (1014), 2013 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНОЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

культура повсякденності

Насиченість джазу на одиницю часу

Ада Роговцева: Свідоцтво про життя

Кінематограф: шлях до душі людини

Кіоски ДП «Преса» Мережа книгарень «Є» у Києві, Львові, Харкові, Вінниці, Івано-Франківську, Тернополі, Володимирі-Волинському Мистецький Арсенал Книжкові ярмарки: «Медвін», «Книжкові контракти», «Книжковий арсенал» Події та заходи, де журнал є інформаційним спонсором та медіа партнером Книгарня «Східна Брама» м. Луганськ, вул. Радянська, 54, ТЦ «Центральний» 4-й поверх;

Магазин «Ноти» (032) 2611964, м. Львів, пр.-т Шевченка, 16

Книгарня ДВЦ НТ ім. Т.Шевченка (032) 2358739, м. Львів, пр.-т Шевченка, 8

«Українська книгарня» (048) 7246202, м. Одеса, вул. Катерининська, 77, вул. Троїцька, 30

Книгарня «Смолоскип» (044) 4252393, м. Київ, вул. Межигірська, 21

Книгарня «Сяйво книги» (044) 2350739, м. Київ, Велика Васильківська, 6

«Могилянська книгарня» (044) 5815223, м. Київ, Контрактова пл., 4

Книжна лавка культурно-освітнього центру Майстер-клас (044) 5941062, м. Київ, вул. Лаврська, 16

Книгарня клубу «КультРА» (044) 3315948, м. Київ, вул. Володимирська,4

Поштові відділення міст: Бровари, Вишгород, Васильків, Іванків, Кагарлик, Вишневее, Біла Церква, Ставище, Богуслав, Славутич, Ірпінь, Бородянка, Бориспіль, Яготин Обласні дирекції УДППЗ «Укрпошта»: Луцькголовпоштамт, Івано-Франківськголовпоштамт, Полтаваголовпоштамт, Харківголовпоштамт, Хмельницькийголовпоштамт Кабінет міністрів України, Адміністрація президента України, Верховна Рада України, Міністерство культури України

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 6 (1014), 2013 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Гайдук, Оксана Женжера, Лариса Гончаренко, Катерина Кот, Антон Філатов Англійський переклад: Наталія Маркова Автори: Антон Філатов, KAIROS, Оксана Гайдук, Лариса Гончаренко, Катерина Кот, Софія Триколенко, Ада Роговцева, Світлана Соколова, Марія Антонюк, Оксана Драчковська, Олександр Гусєв, Оксана Романенчук, Віктор Вечерський Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 27 червня 2013 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Фото на обкладинках: Оголошення. Автор ідеї та фото: Антон Філатов

6-9 Антон Філатов Світ повсякдення в образотворчому мистецтві

45-49 Катерина Кот Людина, яка дихає

68-71 Оксана Гайдук Лев Скоп: Коли я лише беруся до роботи над черговою іконою, зі мною відбувається щось дивне

ЗМІСТ 4-5 10-11 Лариса Гончаренко Вадим Скуратівський: Потрібна система і фахівці

12-13 KAIROS Поза арт-простору

14-16 Лариса Гончаренко Наталя Земна: Як на долоні перед світом…

17-19 Оксана Драчковська Курці та некурці: чи можливий консенсус?

20-23 Катерина Кот Ключі джазового Львова

24-27 Катерина Кот Діти-Джаз-Літо

28-29

60-63

Марія Антонюк Драму дітям!

Катерина Кот Україна чеськими очима. Сьогодні

30-32 Софія Триколенко Сузір’я віком чверть століття

34-35 Світлана Соколова Спогади Акторки

36-43 Ада Роговцева Свідоцтво про життя. Спогади (уривок)

50-52

64-65 Катерина Кот Середовище існування

66-67 Катерина Кот, Лариса Гончаренко Нова художня школа

73-75 Антон Філатов Мистецькі містечка

76-78

Катерина Кот Німі ночі: дещо про красу, пам’ять і справедливість

Оксана Романенчук, Оксана Гайдук Вінки з гусячого пір’я майстрині Параски Кушляк — речі по-справжньому унікальні

53-55

79-81

Антон Філатов Катерина Копилова: Кінематограф — це найпростіший шлях до душі людини

Віктор Вечерський Херсонес зараховано до всесвітньої культурної спадщини

56-58 Олександр Гусєв Між минулим і майбутнім

82 KAIROS Три «Тіні забутих предків», що пройшли крізь смерть

АНОНС КУЛЬТУРНИХ ПОДІЙ В УКРАЇНІ липень-жовтень 2013 20 РОКІВ НА ПРАЗЬКИХ МАЙДАНАХ ВІСК З 24 червня до 24 липня в кременчуцькому «Просторі Ідей» проходить виставка, присвячена двадцятиріччю незалежності Чеської та Словацької Республік. Експозиція зібрала документальні свідчення про найвидатніші події двох останніх десятиліть існування обох держав. На основі фотокадрів із чеських і словацьких вулиць та площ виникло досить потужне свідчення про історію незалежності Чеської та Словацької Республік. Площа як природне місце для зібрання мешканців міста — свідок визначних подій політичної, культурної, суспільної і спортивної історії, місце для часто протилежно спрямованих демонстрацій. У фотографіях також відображається спонтанний та організований самовияв суспільства.

З 4 до 20 липня в столичній галереї «Боттега» пройде персональна виставка Павла Ковача «Віск». «Цей проект — шлях від роздумів про час до усвідомлення себе тут і тепер. Це спроба муміфікації часу й інформації у їхній незворотній плинності. Це можливість зупинитися й осягнути мить, що минає, осягнути в цій миті самого себе. Слухати, спостерігати і відчувати ритми, що нас оточують: ритм Неба, ритм Землі, ритм дерев і річок, ритм вдиху і видиху, ритм пульсу. Пауза», — зазначають організатори виставки.

РЕАЛЬНІСТЬ ... ІЛЮЗІЯ?

З 4 липня до 25 серпня в арт-центрі Якова Гретера (Київ) проходитиме виставка «Реальність ... ілюзія?», на якій буде експоновано роботи загадкової Петри Рубар, провокуючої Уляни Нешевої, а також інсталяція Лілії Ісик. Твори кожної з цих трьох українських художниць змушують глядача розпочати внутрішній діалог, вказують шлях у глибини підсвідомості, розкриваючи вічну тему створення бажаної реальності і ефемерності її сприйняття.

РУХ У ПРОСТОРІ І ЧАСІ З 4 до 31 липня в Центрі Сучасного Мистецтва М17 (Київ) відбудеться персональна виставка Володимира Колеснікова «Рух у просторі і часі». У живописних, графічних та монументально-декоративних творах митця поєднується високий професіоналізм, експресія, виразність та чіткість зображення. За свою творчу кар’єру Колесніков провів вже майже 40 персональних виставок і створив більше двох з половиною тисяч картин. Його роботи знаходяться в музеях та приватних колекціях восьми країн світу.

КРАЇНА МРІЙ

та 7 липня міжнародний етно-фестиваль «Країна Мрій» святкуватиме своє десятиріччя. Місце зустрічі — Співоче поле, що на київських пагорбах. Гості цього дійства опиняться в чарівному світі, наповненому живою музикою, кобзарськими легендами, творами самобутніх майстрів, лірикою українських літераторів. Нововведення цьогорічного фесту — програма «В радісному і розумному тілі здоров’я». В її рамках кожен матиме можливість познайомитись і зануритись у найсучасніші і найефективніші техніки з вивчення психічної енергії людини й оздоровлення людського тіла.

ПАРАД ВИШИВАНОК

ЧЕТВЕРТИЙ ОДЕСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ

аймасштабніший на сьогодні український кінофест пройде з 12 до 20 липня. Серед його гостей та учасників буде епатажний серб Емір Кустуриця, кумедний росіянин Гоша Куценко, нідерландський інтелектуал Йос Стеллінг, батько американського артхаусу Роджер Корман, а також багато інших зірок популярного та авторського кінематографа. У рамках кінофоруму відбудеться традиційний показ на Потьомкінських сходах, ретроспектива фільмів Сергія Параджанова, демонстрація найгучніших прем’єр із найавторитетніших кінофестивалів світу, а також покази найновіших вітчизняних стрічок.

ДНІ УКРАЇНИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

з 17 до 19 жовтня в самому центрі Лондона вперше пройдуть Дні України у Великобританії. Жителям і гостям столиці Великобританії представлять кращі зразки багатої культурної спадщини та сучасної культури нашої країни. Задля формування позитивного іміджу України в Європі, в Лондоні буде проведено серію заходів за участю відомих українських артистів, музикантів і художників. Ініціатором проекту став благодійний фонд Firtash Foundation, а його генеральним спонсором — міжнародна група компаній Group DF.

серпня в Києві вже вп’яте відбудеться «Парад вишиванок», який пройде від Майдану Незалежності до Співочого поля. Під час заходу будуть обрані найкращі чоловіча, жіноча і дитяча вишиванки; пройдуть конкурси на найкращого диво-птаха і на найцікавішу презентацію рідного міста; відбудеться дитячий конкурс української пісні, виконаної акапельно. На переможців чекають цінні призи.

ФЕСТИВАЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ «БЕРЕГИНЯ»

ахід проходитиме з 20 до 22 вересня у місті Жалєц (Словенія). Він покликаний об’єднати усіх українців, що пам’ятають і передають нащадкам свої звичаї і традиції. В його рамках заплановано проведення цілої низки заходів: мистецькі конкурси, концерти, виставки народної творчості, круглі столи, майстер класи, дегустації традиційних українських страв тощо.

ФРАНКО.МІСІЯ

естиваль пройде з 19 до 28 липня на унікальних оборонних фортах Першої світової війни, на кордоні між Україною і Польщею у с. Поповичі (Львівська обл.) неподалік від с. Шегині. «Франко.Місія» постала з об'єднання двох великих фестивалів «Fort.Missia» та «Франко Фест», які вирішили упродовж десяти днів створити масштабний і різножанровий мистецький рух. У рамках «Франко.Місії» відбудуться перфоманси, гепенінги, landart, літературні і музичні акції. Хедлайнери фесту: Nino Katamadzе, Олег Скрипка, «Кому Вниз», «Плач Єремії».

Антон ФІЛАТОВ

Світ повсякдення

в образотворчому мистецтві Повсякденність і мистецтво водночас взаємозбагачують і взаємозаперечують одне одного. Ідеї для творчості часто черпаються в повсякденних речах. Натомість сама повсякденність еволюціонує завдяки творчому процесу. Жити повсякденністю означає погоджуватися зі станом речей у навколишньому світі і підлаштовуватися під них. Натомість творчий спосіб життя спрямований на те, щоб побачити і спробувати виправити недосконалість світу. Творчість і повсякдення — мов два полюси людського існування, між якими виникає електричний заряд натхнення і, як результат, з’являється «світло повсякдення», про яке говорив Пастернак

заємодія повсякдення і мистецтва простежується через усю історію людства. На її світанку мистецтво відігравало роль такого собі «сакралізатора» повсякденності. На стінах печер первісні люди зображували лише ті фрагменти своєї буденності, які вважали за наділені вищим змістом. Мотиви в доісторичному образотворчому мистецтві були переважно сакральними і лише окремі вияви повсякденних сцен зустрічаються як доповнення до містико-релігійних розписів Стародавнього Єгипту, Китаю чи Індії. Повноцінно побутова тематика починає з’являтися лише в VІ — Vст. до н. е. на давньогрецьких орнаментах і розписах.

Наскeльний живопис в Тассілін-Аджер, алжирська Сахара (25,5 тис. років до н. е.)

Орнамент на давньогрецькій вазі (Vст. до н. е.)

Мистецтво завжди було провідником цінностей та смислів між поколіннями. Проте лише древнім грекам вдалося розвинути мистецтво настільки, що його сюжети перестали обмежуватися релігійною тематикою. Якщо до цього повсякденні ритуали передавалися з уст в уста, то тепер вони почали супроводжуватися ілюстраціями. Серед малюнків на посуді можна побачити сцени купання, збирання винограду тощо. Повсякдення у свідомості древніх греків стає невід’ємною частиною «космічного порядку», якому, відповідно до тогочасних філософських теорій, був підвладний увесь навколишній світ. Спадкоємці давньогрецької художньої традиції — древні римляни — вже не просто фіксували у творах мистецтва знакові побутові сцени, а «охудожнювали» повсякдення задля того, щоб виділити в ньому певні еталони. Таким чином мистецтво виконувало певною мірою виховну функцію. «Ось те, з чого треба брати приклад» — ніби промовляють давньоримські скульптури і рельєфи, завмерлі у своїй мармуровій величі. Взаємодія між мистецтвом і повсякденністю, яка почалася в Давній Греції, разом із розбудовою Римської Імперії припинилася. Адже того-

часний світогляд заперечував, що буденність може стати джерелом натхнення для митця. Ця тенденція тривала протягом майже всього Середньовіччя. Сакральні та героїчні мотиви в мистецтві цієї тисячолітньої (а для східних країн іще тривалішої) епохи майже повністю витісняли буденні сцени з творів мистецтва. У живописі цієї епохи під повсякденні сцени виділяли зазвичай небагато місця в кутках картин та гравюр. Якщо ж повсякденні мотиви і домінували в настінних розписах цієї доби, то зазвичай вони мали сакральне значення: рибальство святого

У ТОМУ, ЯК ЛЛЄТЬСЯ СВІТЛО В ТИПОВІЙ ПОБУТОВІЙ СЦЕНІ, МОЖЕ КРИТИСЯ НЕ МЕНШЕ НАТХНЕННЯ, НІЖ НА ХРАМОВІЙ ФРЕСЦІ, ЩО ЗОБРАЖАЄ ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА

«Кришна на гойдалках». З циклу «Рагмала». 1755

Петра, випасання овець Ісусом Христом, катання Кришни на гойдалці тощо. Тогочасні митці вважали, що краса мала виявлятися лише у святості. Не дивно, враховуючи те, яким розсадником хвороб, варварства та беззаконня був середньовічний світ. До того ж художники могли реалізуватися в ту епоху лише при дворах монархів або при церкві. Останні ж замовляли своїм митцям переважно світські портрети або релігійні твори (розписи храмів, ікони тощо). Суворі канони, що існували в названих жанрах мистецтва, не лишали місця для повсякденних мотивів. Починаючи з ХIII ст., коли почали набувати популярності ідеї Ренесансу, людина поступово звільнялася з-під влади релігійних догм і церковних Ян Вермеєр Делфтський. «Молочниця». 1658–1660

авторитетів. Тогочасні філософи-гуманісти поставили Людину в центр всесвіту і затвердили цінності реального земного життя. А митці почали приділяти дедалі більше уваги у своїх творах буденним речам. Тільки у ХVII ст. побутовий живопис досяг рівня найкращих творінь сакрального середньовічного мистецтва чи шедеврів античності. Те, як звичайна селянка чистить рибу на картинах малих голландців, замиловує не менш, ніж тендітна молитва Богоматері на полотні епохи італійського Ренесансу. А в тому, як ллється світло в типовій побутовій сцені, може критися не менше натхнення, ніж на храмовій фресці, що зображує пришестя святого духа. Джерелом цього «світла повсякдення» вже були не сили небесні, а земна краса. Незважаючи на приголомшливі твори малих голландців, у цілому тогочасне мистецтво все ще залишалося підсліпуватим стосовно внутрішнього змісту багатьох виявів повсякденності. Класицизм, а згодом і Академізм, які окреслили шлях розвитку мистецтва в подальші два століття, не сприяли тому, щоб митці приглядалися до навколишньої буденності. У живописі тих епох переважали міфічні та релігійні мотиви. Тогочасне мистецтво намагалося не стільки вловити внутрішню красу навколишнього світу, скільки створити певний ідеальний образ краси, в якому поєднувалося б те, що в реальності існує лише в вигляді окремих розрізнених частин.

МИСТЕЦТВО НАМАГАЛОСЯ НЕ СТІЛЬКИ ВЛОВИТИ ВНУТРІШНЮ КРАСУ НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ, СКІЛЬКИ СТВОРИТИ ПЕВНИЙ ІДЕАЛЬНИЙ ОБРАЗ КРАСИ

Микола Пимоненко. «Брід». 1901

Черговий розкол між мистецтвом і повсякденністю тривав недовго. Вже в ХІХ ст. передові митці визнали, що навіть невиразна правда звичайнісінького життя цікавіша за милі ілюзії міфічних сюжетів. Найвідомішим українським живописцем, який розвивав мистецтво повсякдення, був Микола Пимоненко. Найпростіші сцени з життя українського селянства він перетворював на своїх полотнах на епічні сюжети з насиченою драматургією та заряджав їх великим емоційним змістом. Співзвучно до домінування реалізму в образотворчому мистецтві виникає фотографія. Згодом стало зрозуміло, що живопис не зрівняється з точністю відображення реальності на фото. Це одна з причин того, чому художники почали шукати нові форми вираження, адже не було сенсу в тому, щоб максимально точно відображати реальність у живописі чи графіці. Саме на повсякденних мотивах модерністи почали відпрацьовувати нові стилі й форми в образотворчому мистецтві. Побут та максимально наближені до невиразної реальності сюжети стали своєрідним полем для експери-

ваних раніше тем призвів до того, що художник нині може відобразити у своїх творах буквально кожен нюанс повсякдення. Надмірна відкритість мистецтва навіть до найінтимніших сторін буденності призвела до того, що повсякдення дедалі менше цікавить сучасних художників. Після перегляду експозицій сучасного авангарду виходиш із враженням, що тема повсякдення себе вичерпала і митці зображують

ПОВСЯКДЕННІ РЕЧІ У ТВОРАХ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА НАБУВАЮТЬ ЗМІСТУ, ЯКИМ НІКОЛИ РАНІШЕ НЕ НАДІЛЯЛИСЯ ментів імпресіоністів, експресіоністів, фовістів та інших. Експериментальним полем повсякденність стала і для єдиного нині виду мистецтва, яке було винайдене, а не з’явилося в невизначеному минулому, переродившись із якогось ритуалу (як-то танок, спів тощо) — кінематографу. Перші короткі фільми, які брати Люм’єр знімали на винайдений ними кіноапарат, були нічим іншим, як замальовками буденності. «Вихід робітників з фабрики», «Купання в морі», «Виловлювання червоних рибок з акваріума» — ось такими були сюжети перших фільмів. У кінематографі «світло повсякденності» буквально матеріалізувалося. Так само, як живописець пише фарбами, а скульптор створює роботи з каменя, кінематографіст «малює» світлом, яке ллється з проектора. Активний розвиток мистецтва і технологій протягом ХХ століття, а також допуск табуйо-

Кадр з фільму братів Люм’єр «Вихід робітників з фабрики». 1895 Стефен Шахін. «Headlights»

Ай Вейвей. «Інсталяція зі стільців»

буденні речі не стільки задля того, щоб ще більше наблизитись до правди існування, скільки для того, щоб відкрити новий зміст речей і прози життя. Художникам нецікаво лишатися в рамках існуючих реалій, тож повсякденні речі у творах сучасного мистецтва набувають змісту, яким вони ніколи раніше не наділялися. Як це вже неодноразово траплялося протягом історії людства, діалог мистецтва і повсякденності переривається. І що змусить художників із новою силою звернутися до буденних мотивів, лишається загадкою. Повсякденність підкоряється сумовитому порядку готових речей, натомість творчість — це постійний пошук нових форм. Феномен повсякдення полягає в тому, що воно, хоч і дратує митців у їхньому особистому житті, але саме в ньому художники знаходять натхнення для нових ідей. Ідей, які визначають хід розвитку цілих мистецьких епох. «Світло повсякдення» блякне… УК. 9

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Вадим Скуратівський: Потрібна система і фахівці Як відомо, повсякденність охоплює все те, з чого складається життя людини: її становище, потреби та можливості їх вдоволення, а також взаємовідносини, вчинки, ідеали, звичаї і традиції, ціннісні орієнтації, які регулюють поведінку людей. Створення людиною свого світу у повсякденні передбачає поєднання зовнішніх його виявів (діяльність, поведінка, стосунки) із внутрішніми (моральність, духовність, почуттєвість), причому поєднання у рівнозначній відповідності задля досягнення певної гармонії. Про конкретні ознаки, вияви, проблеми української повсякденності на шпальтах нашого видання міркує відомий мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист Вадим Скуратівський УК. Пане Вадиме, чи можна говорити про якусь гармонію, про культуру повсякдення, коли стрімко падає планка у великої кількості наших співвітчизників у відношенні до самих себе, своїх рідних, до співгромадян, суспільства? Люди стають все більш агресивними, злісними, заздрісними. Відверто кажучи, я не певен, що так уже впала ця планка з якоїсь такої вишини. Давайте виходити з того, що повсякдення наше впродовж останніх століть було надзвичайно важким: і до 1914 року — маю на увазі і селянську, і пролетарську, і міщанську маси — й опісля. З початком Першої світової війни, після усіх революцій, різного роду експериментів над народом оте радянське повсякдення 70-х і особливо початку 80 років минулого століття перетворилося на справжнє пекло. Будьякий побутовий жест вимагав дуже багато збиткових зусиль з боку людини. І водночас, і воднораз. Людина бачила у телекартинці, у кінематографі, в ілюстрованих журналах більш упорядкований побут, повсякдення, ніж у неї. Звідси трохи невротичний характер тогочасної нашої людини: вона

чогось іншого хотіла, а одночасно отримати не могла. Услід за цим — кінець 80-х, розпад радянської структури, а потім хаос 90-х років. Від цього наша людина у своєму побуті не ставала кращою. І нарешті — так звана сучасність. Радянський Союз був країною черг. Тепер фактично вони зникли, але виникла зовсім інша ситуація: як кажуть у моєму селі — багато різних заначок. А сучасна людина не може їх отримати цілком і повністю. До прикладу, українська телереклама справляє іноді трохи моторошне враження , тому що вона демонструє загалу матеріальні стандарти, не співставні із матеріальними можливостями цього самого загалу. І звідси знову новий невротичний сеанс сучасної людини. Вона не повинна стояти у чергах, формально може вирішити усі свої матеріальні проблеми, але… цим проблемам кінця-краю немає. Адже виникає грандіозне поле матеріальних можливостей людини у сучасній цивілізації. Але ж треба пояснити і цілому загалу, і передовсім собі, що ми не спроможні оволодіти усією цією матеріальною сумою. Це, зрештою, може закінчитися катастрофою у вигляді створення так

званого суспільства не просто масового споживання, а надспоживання. (Правда, до такого рівня наша людина ще не дійшла.) І звідси в якісь хвилини — недобрий спосіб існування нашого сучасника, котрий не дуже зважає на свого сусіду: а чи поряд зі своїм житлом, а чи у транспорті, чи в автомобілі на дорожній смузі. Це величезна моральна проблема. Я думаю, що її треба вирішувати вже з дитячого садка. Треба пояснювати людині, починаючи десь із 5-6 років і закінчуючи тим піввіком, коли вона вважається зрілою, що треба ставити якісь спеціальні бар’єри у своєму повсякденні. Захід вже пройшов такий період приблизно у 50-70 роках минулого століття. Й іноді це закінчувалося катастрофами. Але з часом з’являється такий собі скромний, усереднений стандарт споживання, який дозволяє людині без якихось невротичних інцидентів дивитися на навколишній світ. Україна має йти цим же шляхом. Коли я відвідую ту чи іншу закордонну столицю, іноді бачу, як тамтешня людина так само, як і тут,сердито дивиться на вітрини, тому що вона не може отримати те, що за ними. Ну, не можеш от-

римати — то й зупинись. Хай у тебе ник дуже багато працює, аби забезпебуде якийсь інший скромний стандарт. чити родину, тому батько або мати не Тому що у порівнянні з радянською лю- встигають простежити за інтелектудиною нинішня — ледь не багатій. Чи альним розвитком своєї дитини. Цю говоритимемо про спроможність при- функцію на себе повинно взяти суспільдбати певні продукти, чи про одіж. ство. Має бути інша система телебаЗвісно, не всі ми можемо вдягатися у чення, а не та наша дурість із добродіями надкрамницях, що розташовані на Хре- ректорами, не кажучи про засилля рощатику, але існує великий сегмент ко- сійського чи американо-європейського мерційних ділянок, де ми без особливих кітчу. Потрібні спеціалізовані телеказусиль можемо набутити досить елеган- нали, інша концепція реклами. Чому тного вигляду. Зараз Київ, київська нам рекламують лише певні предюрба — одна з найелегантніших в Єв- мети? Де реклама гарних спектаклів, ропі! На це мало хто звертає увагу, але фільмів, книг? Саме в такому напрямі вона набагато вишуканіша, ніж, ска- мала б працювати нова українська цижімо, філадельфійська чи чикагська вілізація. юрба. Та зрозуміло, що дівчатам, дітям хочеться ще якихось сучасних набутків. УК. Отже, повинна бути певна дерА коли їх не отримуєш, виникає певний жавна гуманітарна політика… невротичний сеанс. Тому у нас повинні Обов’язково. Але я поки що не бачу бути психологи, психоаналітики, соці- державних мужів, здатних на це. Якщо альні психологи, політологи, знавці ма- в нас високий посадовець грає у телесових суспільних процесів, які мають картинці «Мурку» чи якийсь інший хампояснювати нашому сучаснику якусь особливу скромну поведінку, ХОЧУ НАГОЛОСИТИ, ЩО яку заповідали нам представники найбільших цивілізацій усіх часів і ВЧИТЕЛЬ У ТАКІЙ СИСТЕМІ народів. Отак мало б виглядати КУЛЬТУРНОГО ВИХОВАННЯ наше повсякдення, а поки що воно МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ дуже далеке від ідеалу. УК. Культура повсякденності аку-

УК. Нас, як культурологічне видання, дуже цікавить і турбує питання, як навернути людей до мистецтва, читання, до музею, галереї? Адже до сприйняття мистецтва треба бути підготовленим, мати певну культурну компетентність. Має бути у школі музейний урок, який покаже дитині, де б вона не жила: чи у маленькому селищі, чи великому місті — структуру місцевих музеїв, дасть можливість подивитися музеї поза своєю місцевістю, пояснить характер, особливість того чи іншого зібрання. Хочу наголосити, що вчитель у такій системі культурного виховання має залишатися посередині інформаційних зусиль. Аніяке телебачення, ніякий кінематограф, ні інші якісь інструменти культури не можуть дати людині того, що вона може отримати від учителя, бо ж треба навчити людину, що читати, як здобувати автентичні, справжні переконливі тексти тощо — це повинні робити фахівці. Але вони поки що цим не займаються належно, і тим самим готують цивілізації дуже не добрі сюжети.

ПОСЕРЕДИНІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ЗУСИЛЬ

мулюється в такій символічній формі, як позитивний досвід, що мав би передаватися від людини до людини, від покоління до покоління. Де відбувся розрив цього духовного ланцюга в існуванні нашого суспільства? Чому не передається позитивний досвід? А що передасться надалі? Ви знаєте, я особливої міцності, особливого ланцюга між батьками й дітьми у ту саму радянську епоху не бачив. Йдеться зараз про інше: попередні поколінні не мали можливості до самоздійснення в якомусь гуманітарному напрямі, окрім того, що скромно читали якісь книги, дивилися телевізор, ходили до кінотеатру. Зараз наш сучасник може отримати будьякий текст, подивитися будь-який фільм та інше. Але його не навчають, не спрямовують фахівці з цього самого суспільства, аби він читав щось прийнятне, вартісне, щоб не забував живий театр, слухав не лише елементарну масову музику, а й класику тощо. Цим мали б займатися спеціальні інституції, суспільні установи, спеціалісти, вчителі, вузівські викладачі. Тоді з цього щось вийде. Коли ми матимемо лиш надію, що батьки щось передадуть дітям, то результату не буде. Наш сучас-

ський бандитський шансон, він же не може бути гуманітарним наставником. Високопосадовці повинні мати уявлення і про національну культурну минувшину, і про сусідню, і не говорити «екскоріал» замість «ескоріал». УК. Тобто вихід із ситуації, що склада-

ється, — це система: сім’я, навчальний заклад, суспільні установи. Система — це все! Може бути страшна потворна система, яка в радянські часи закінчилася ГУЛАГом, а може бути інша — гранично гуманізована, яка працюватиме на гуманізацію свідомості людей, інакше ці люди перетворюватимуться на людців, що хапатимуть за горлянку одне одного.

УК. Може, проблема у відсут-

ності якоїсь самоорганізації наших громадян? Безумовно. Простий приклад: у багатьох американських школах існує день читання — коли діти читають класику, а потім вже те, що їх особливо цікавить. Не стверджуватиму, що американці надто читаючі, але такі дні читання з дитинства заохочують до цього процесу. Гадаю, що у класі 10-му нашої школи учень повинен отримати список того, що він мав би прочитати упродовж найближчих декількох десятиліть. Але немає таких списків, ніхто цим не переймається. А технологічні засоби для цього є найрізноманітніші — аби лиш твоя охота була. І це лише один приклад.

УК. Чи може мистецтво як форма комунікації між людьми сприяти встановленню відносної рівноваги між зовнішніми та внутрішніми виявами повсякдення людини? Звісно, може і сприяє. Але, знову ж таки, для цього треба займатися вихованням людини від раннього дитинства і до старості, будити інтерес, кваліфіковано роз’яснювати, заохочувати до саморозвитку. Потрібна система і фахівці. УК. 11

КAIROS

Поза арт-простору Пошук нових форм у мистецтві постійно переплівся з активним пошуком нових місць для демонстрації художніх творів. Цей процес триває і надалі. Якщо раніше музеї чи галереї були основним місцем проведення експозиції, то сьогодні вони стали лише одним із безлічі можливих арт-просторів. Виходячи далеко за рамки традиційного арт-поля, твори мистецтва набувають нового, інколи досить несподіваного змісту

травня в Києві було відкрито пам’ятник «Рідкісний птах», який став першим столичним монументом, встановленим посеред Дніпра. Ідея його створення спирається на хрестоматійну цитату з гоголівської повісті «Страшна помста»: «Чуден Днепр при тихой погоде… Редкая птица долетит до середины Днепра!» Таким чином скульптор Олексій Володимиров матеріалізував гіперболізований гоголівський образ. У зв’язку з цим ми відібрали інших «рідкісних птахів» вітчизняного арт-процесу, які «долетіли» до дна Чорного моря і донецьких шахт, до середини кримських озер і, навіть, до космосу

Соляна симфонія

Петро Лебединець. «Еквілібріум». 2004

У місті Соледар на Донеччині на початку жовтня регулярно проходив арт-фестиваль «Соляна симфонія». Кульмінацією цього кількаденного дійства ставав концерт симфонічного оркестру в соляній шахті на глибині 288 метрів. Зазвичай там проходять курс лікування бронхо-легеневих хвороб. Проте в дні фестивалю всі, хто спускався в цю шахту, отримував ще й естетичну ін’єкцію. У 2007 році в рамках фесту експонувалася виставка вітчизняних і закордонних митців Петра Лебединця, Віталія Кириченка, Ганни Надуди, Олександра Агафонова, Давида Шарашидзе та ін.

Гурзуфські сезони Щороку куратор Олеся Авраменко збирає українських художників у Гурзуфі (Крим). Працюючи над новими творами, митці намагаються їх оригінально вписати в навколишнє середовище. Наприклад, у 2007 році виставку облаштували посеред озера, над яким височіє Аю-Даг. Влада Ралко, Олег Тістол, Микола Маценко, Володимир Будніков та інші художники встановили свої картини на понтони, які спустили на воду. Дрейфуючи озером, твори постійно міняли своє розташування, що створювало унікальну атмосферу виставки. Формат пленеру «Гурзуфські сезони» змінюється щороку. За весь час його проведення твори митців виставлялися на дахах, посеред вулиці, у повітрі тощо.

Алея вождів У 1991 році дайвер Володимир Бруменський влаштував площу Лєніна просто на березі Чорного моря. Для цього він привіз у мис Тарханкут бюст вождя, встановивши його лицем до Туреччини. Однак опинившись на цьому ж місці через рік, він побачив, що Лєніну відбили голову. Щоб уберегти твори агітаційної пропаганди від вандалів, він вирішив розташувати бюсти інших вождів вже на дні моря. Так на глибині 12 метрів почав формуватися музей «Алея вождів». Згодом експозиція розширилася, і до компанії

бронзових більшовиків долучилися бюсти письменників і композиторів, фігури матросів, моделі відомих архітектурних проектів тощо. Під час зимових штормів природа вносить свій порядок у план експозиції, змішуючи до купи скульптури лєніних і пушкіних, матросів і чайковських тощо. Тож щороку організаторам музею доводиться розставляти скульптури на місця і відчищати їх від зайвих водоростяних борід та вусів, якими обдаровує портрети підводне середовище.

Жива вода — Дельта Цьогоріч у Харкові вшосте проходив фестиваль «Жива вода — Дельта», у рамках якого молоді митці віком від п’яти до вісімнадцяти років представляли свої фотографії та живопис. Виставка тривала протягом п’яти днів і на ній виставлялося близько 90 робіт. Частина світлин була розташована в басейні Харківського обласного палацу дитячої і юнацької творчості, де зазвичай проводяться тренування з дайвінгу. «Ці знімки були зроблені в морях, океанах, а також просто в басейнах», — розповідає Володимир Кушнір, один з організаторів дійства.

Art in Space Першим у світі живописцем, який відіслав свої картини на космічну станцію «Мир», став львів’янин Ігор Подольчак. Експозиція тривала з листопада 1992 року до січня 1993. У проекті «Мистецтво в космосі» твори виносяться у так званий «пустий простір». Таким чином вони отримали можливість організувати цей простір у відповідності до власного культурного алгоритму без впливу контекстуальної какофонії культурного середовища. У рамках проекту транспортний космічний корабель «Прогрес» виніс на орбіту дві графічні роботи Ігоря Подольчака: «Без назви» (1990)

і «Погляд крізь» (1991). Третій естамп, запропонований художником, був вилучений лікарем Центру керівництва космічними польотами через те, що твір мав надто виражений еротичний зміст. Як зазначає Ігор Подольчак: «Ціль проекту полягає в тому, щоб поставити під сумнів існуюче понятійне середовище мистецтва, створити певну сучасну аналогію дзен-буддистської теми для медитації, що повертає актуальність до основних питань буття. Проект експонується у космосі… тут немає земного, і об’єкт розкутий, рухається, тобто здобуває життя». УК. 13

Лариса Гончаренко

НАТАЛЯ ЗЕМНА:

Як на долоні перед світом Дедалі частіше можна з прикрістю констатувати, що невігластво, побутове й духовне безкультур’я стає життєвою нормою для значної кількості наших співгромадян. Люди задовольняються найдоступнішим і найпримітивнішим: дешевими вульгарними видовищами, розвагами, неякісними послугами, шкідливими для здоров’я речами, практично неїстівними продуктами, часом уявлення не мають, як запобігти тому чи іншому захворюванню, як хоча б елементарно допомогти собі чи близьким… — перелік можна продовжити. Що мало б сприяти тому, аби наші люди і суспільство загалом поступово наверталися до здорового способу життя, до оволодіння хоча б найпростішими знаннями про себе в природі та про навколишній світ, щоб здоров’я — і фізичне, і духовне — стало ознакою культури людського повсякдення? Хто може дати докладнішу відповідь на це запитання, ніж відома українська лікарка, травниця, дослідниця рослинного світу, що має колосальний досвід спілкування з людьми різних верств суспільства з різних місцевостей, цілителька, багатолітня діяльність якої спрямована на гармонізацію людської натури через природу — Наталя Земна (Зубицька), президент Українського товариства природолікування «Зелена планета», кавалер ордена «За заслуги» III ступеня, лауреат премії імені В.І.Вернадського. А ще — журналістка, поетеса, авторка п’яти поетичних збірок. А ще — людина, жінка, познайомившись і спілкуючись із котрою, насичуєшся якоюсь світлою енергією, що ніби струменить через кожне небайдуже її слово. І захоплено дивуєшся: це ж треба так любити природу і людей!

Я часто думаю над питанням, чому хворіють сучасні люди. Перш за все тому, що страждають на бездуховність. Візьмімо, наприклад, таке зло, як заздрість. Нізащо не повірю, що існує «біла заздрість». Вона може бути лише чорною. Якщо людина заздрісна, то ніколи не зможе почуватися здоровою і щасливою… Якщо в людини чорна душа, вона не дасть організмові світла. Бездуховність — це й відкидання незаперечного факту, що рослинний світ є живим виміром, який не просто вимагає, аби на нього зважали. Рослинний світ вимагає, щоб його вивчали, досліджували, пізнавали! Рослини треба чути, бачити, відчувати — адже кожна квітка, травинка, листочок напоєні життєдайною цілющою енергією, яку вони можуть передати людині. Треба лише знати, як використати ці дивовижні властивості лікарських рослин. Другу причину хвороб, на мою думку, слід шукати в невігластві. Людина хоче собі допо-

могти, але не знає, що ліки — зовсім поряд. Ні в школі, ні вдома її цьому не навчили. Вона ходить по споришу й уявлення не має, що він смачніший за всі зелені салати і надзвичайно корисний. Ба більше! Вона навіть не знає, як виглядає спориш. Шкільний предмет «ботаніка» не навчає нас травництву — знанням, які допоможуть розрізняти та застосовувати трави з профілактичною й лікувальною метою. Це невігластво, на жаль, переходить із покоління в покоління. Губиться цілий потужний пласт народної медицини, травництва, знань наших дідів-прадідів… А відкидати цей досвід аж ніяк не варто! Гляньмо правді в вічі: сучасні лікарі не знають трав! Їх не вчать цьому в медичних вузах. І це невігластво! Прикро, та якщо лікарі не мають бажання самостійно здобувати такі знання, то їхнє ставлення до травництва зазвичай негативне. На власному досвіді я переконалася: лікарям треба побачити результат. Лише тоді вони починають сприймати народну медицину.

Хімічна пігулка, «підкинута» нам так званим прогресом та «проривом» у медицині, що стався наприкінці XIX століття, має відчутні негативні наслідки. Тож не дивно, що люди знов повертаються до своїх витоків, дивлячись на землю, що ростить розмаїття усілякого цілющого зела. А третя причина хвороб — лінощі й деградація сучасної людини, яка не хоче зварити собі навіть пшоняної каші, купуючи в магазині якісь суміші та концентрати, призвичаївшись до них і не помічаючи, що забруднює свій організм токсинами. Із покоління в покоління наші предки їли борщ, суп, куліш, кашу. Так, можна сказати, що раніше екологія була іншою. Але ж подивіться: сьогодні «Чорнобиль» у кожного на столі, а ми не хочемо його помічати. З давніх-давен відомо, що їжа має бути ліками, а ліки — їжею. Так казали наші пращури. Хоча потім ці слова вклали в уста великого Гіппократа. Господині забули, чим

харчувалися наші предки, чим годували дітей. Перестали готувати споконвічні українські страви. Раніше чоловік з’їдав уранці миску кулешу з салом та цибулею, цілий день працював і повертався додому не зморений. Адже пшоно тонізує шлунок, лікує печінку, відновлює її очищувальну і кровотворну функції. Та щоб це знати, потрібно не лише цікавитися цілющими властивостями рослин, а й не лінуватися. Ось і виходить, що більшість хвороб люди «заробляють» ложкою. Ще одна біда — ми не вміємо прислухатися до свого організму. Він же нам підказує, що йому потрібно дати в той чи інший момент. Треба споживати в першу чергу те, що росте в тому краї, де народилася й живе людина. Нещодавно я видала календар «Борщ Наталії Земної». У старі часи українці кожен день їли борщ. Чому? Можливо, вони й не знали, що саме ця їжа слугувала профілактикою багатьох хвороб. Інгредієнти борщу запобігають гіпертонії, склерозу, захворюванням печінки, шлунка, підшлункової та щитовидної залоз.

Травництво — це вміння, яке вимагає певних жертв від того, хто ним займається чи починає вивчати. Треба вивчити не лише правила, написані в підручнику. Треба розумітися на Колесі року, знати дні, коли рослина набирає найбільшої сили, не лінуватися… Адже, прогавивши час, коли чи інше зело квітне, доведеться чекати наступного року! Витоки мого відчуття природи і любові до неї — з дитинства, від батька й матусі, бабусі й дідуся. Всі вони були закохані в рідну природу, добре знали і розуміли її. Батько, наприклад, міг за зорями віщувати погоду і майбутній урожай. За голосами розпізнавав птахів, навіть міг пояснити, про що ті співають. А скільки таємниць природи було йому відомо! Я й досі не зустріла людину, яка була б обізнаніша за мого батька. Травництву навчили мене мама і бабуся, котрі розповідали про цілющу силу рослин, і кожна розповідь була схожа на казку. Мама першою ввела мене у світ рослин. Від неї я дізналася, що в чебреці треба мити коси і купатися, материнка — від жіночих хвороб, калина помічна при застуді, а хлопцям треба пити чай із конюшини. Коли мене запитують, який чай із лікарських рослин заготувати на зиму, я завжди раджу, окрім традиційних малини, калини, бузини, меліси, липи, м’яти, зібрати цвіт конюшини. «Найбільше багатство в сім’ї та державі — це здорова людина!» — сказала мені Її Величність королева Єлизавета і запропонувала жити та працювати в Англії, розвиваючи фітоаптеки і працюючи для здоров’я англійців. Я погоджуюся з нею. Однак сьогодні в Україні у «Зеленій планеті» лікується понад мільйон українців! Я не можу їх кинути і перебратися до Англії.

І я згадала себе цвітом Колись я квіткою була — І відчувала перші грози, До пізніх зазимків цвіла, Стрічала хвищі і морози. В людини ж не одне життя, І я згадала себе цвітом… Мої думки, мої чуття, Як на долоні перед світом.

Найдавніше диво Ще осягнуть її племена і народи, І розтане байдужості хижа пітьма. Найдавнішого дива, ніж диво природи, На Землі та і в небі нема.

Я хочу, щоб у програмі кожної партії на першому місці було піклування про здоров’я людей. Коли люди хворі, суспільство не може бути здорове. Так само у хворому середовищі не може бути здоровою людина. Звідки я беру сили? Здається, що перш за все від Сонця. У дитинстві мене навчили рано вставати. Встаю о пів на шосту… У мене навіть молитва до Сонця є: «О, яснеє сонце, ти — вічне світило. Заглянь мені в душу, зігрій мені тіло. Дай мені наснаги, тепла, добра. Все, що ти можеш, щоб і я могла: зігрівати людей, творити добро на землі». Я звертаюся до Сонця не тому, що язичниця, а тому що почуваю себе дитям природи… Мої незмінні вчителі: Земля, Природа, мій батьківський край — рідне село Крехаїв в обіймах Десни і Любеча, квітчаста земля моїх дідівпрадідів. Звідси моє поетичне слово, мої пісні, моя недоля і доля. І дякую Богові, що все це є в мене. І вірю, це буде — допоки сонця і світу! Так підказує мені пам’ять роду і родоводу. Так відчуває моя неспокійна, невтомна і непокірна душа.

Пожертва Я долю свою віддаю у пожертву, Щоб очі всміхались дитячі ясні… Стерпіла б і муку — найтяжчу, нестерпну, Щоб тільки не сльози лились, а пісні. Щоб сонце, мов човен, пливло у долині Та нечисть і лжу спопеляло до тла. Щоб мудрість одвічна жила в Україні, А рідна Земля в зелен-травах цвіла.

На довголіття Моє серце в траві, мої думи з трави І травою душа перевита. То співає мені: «Ти живи! Ти живи!» — Перепілка з деснянського літа. Життя моє — поле Хотіла заплакать, та сили забракло, А слово промовить — душа, мов німа… Життя моє — поле, і житнє, і ратне, І тільки байдужості в серці нема. Осіння акація Акація не в пору зацвіла, Вже все пожовкло, А вона зелена… Щасливою і восени була — Закохана у молодого клена. Дякую за матеріали, надані редакцією газети «Зелена планета Земної». Опрацьовано інформацію із сайтів likar.info, vidido.ua, ukrgazeta.plus.org.ua, 20minut.ua, centrmed.com

УК. 16

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Розглянувши на сторінках нашого журналу певні заплановані на 2013 рік теми, ми дісталися до «Культури повсякдення». І збагнули просту істину: чи говорили б ми про культуру пам’яті, чи про культурний плюралізм, а чи про культуру діалогу, а чи про усе це ментально-почуттєве загалом через призму конкретних творчих, філософських виявів — усе це може так і залишитися не віддзеркаленим. Бо призма конкретної української повсякденності в її буденних побутових виявах переломлює через коліно сприйняттєвий апарат українця, і той усе масовіше і частіше потребує лиш дешевого хліба з пивом та галасливого ритмічного видовища. Повсякденність визначає свідомість — за радянської імперії ця марксова теза сумнівам не підлягала. От і вибудовувалася чітка лінійна повсякденність, що шикувала масову свідомість: від кожного — за здібностями, кожному — за потребою. Потреба регламентувалася. Та сумніви з’явилися задовго до загибіння імперії: а може, навпаки — свідомість формує рівень та якість нашої повсякденності — оту потребу? Теза далеко не нова, та актуальна як ніколи. Який зависокий рівень розвитку свідомості повинна мати людина розумна, аби лишень трохи думати, хоча б щось аналізувати, бодай до чогось формувати ставлення і, нарешті, вибирати? Не про високі матерії мова — хоча б про ставлення один до одного: у сім’ї, серед сусідів, у колективі, у транспорті, на відпочинку, на вулиці — серед людей, тварин, природи. А там вже й, може, до мистецтв дотягнемося. Міркуючи над усім цим і відчуваючи потребу докладати зусиль до розширення масової свідомості, котра в результаті таки впливатиме на наш повсякденний вибір прогресуюче, редакція «УК» вирішила зробити рубрику «Повсякденність». У цьому числі журналу представляємо текст відомої буковинської журналістки і письменниці. Отже:

Оксана ДРАЧКОВСЬКА

Курці та некурці: чи можливий консенсус? Якби я знімала пародію на фільми Жана Люка Годара, у мене б там курили навіть плюшеві ведмеді. Було б смішно. Щиро кажучи, суцільна димова завіса (а герої Годара палять повсякчас і всюди — у кав’ярні, на вулиці, в готельному номері, телефонній будці...) заважає повноцінно сприймати витвори франко-швейцарського кіногенія. Замість просто дивитися фільм, безупинно дивуєшся: невже він і тут закурить, невже вона знову дістане цигарку?.. Водночас маю сумнів, що когось із тогочасних глядачів (кращі фільми Го-

дара вийшли на початку 60-тих років) бентежило те екранне куріння. А якщо й бентежило, то в зовсім протилежному естетичному сенсі — як вияв сексуальності й престижного статусу героїв. Адже кіномани тих часів давно звикли до вічно задимленого Хемфрі Богарта — зірки легендарної «Касабланки», побачили перші серії Бондіани, де суперагент закурював мало не в кожному епізоді, і, зрештою, встигли навіки покохати тендітну Одрі Хепберн у «Сніданку у Тіффані» разом із її півметровим мундштуком.

Сьогоднішні кіногерої не палять — світ змінився. І річ тут не в тому, що режисери й актори раптом почали сповідувати здоровий спосіб життя — їх просто змусили скоротити кількість епізодів паління у фільмах. Зокрема в голлівудській продукції таких сцен суттєво поменшало за останні п’ять років. Якби ж кінематографісти не виконували рекомендації органів охорони здоров’я і продовжували пропагувати з екранів шкідливу звичку, то отримали б на свої фільми спеціальний індекс, який не допускав би до перегляду молодь. А це значні втрати у зборах...

Заповіді толерантного курця Моя приятелька Тая — викладачка музики — зовні схожа на головну музу Годара, акторку Анну Каріну. Можливо, тому вона видається мені такою органічною з цикаркою в руці. Тая палить майже тридцять років і, як всі курці з таким стажем, вважає цигарку предметом першої необхідності. — У мене вдома може не бути хліба, але я не піду за ним спеціально до магазину, — ділиться Тая. — А ось коли закінчуються цигарки — одразу біжу купувати. Ми сидимо на літньому майданчику невеличкого кафе італійської кухні. Тут п’ять столиків, зайняті чотири, і за двома з них палять. Троє з чотирьох курців — молоді дівчата. Тая не палить, бо зі мною мій чотирирічний син. Є дитина й за іншим «некурящим» столиком, але дівчат із цигарками це не хвилює. Майданчик тісненький, провітрюваність на ньому посередня, тож дуже швидко атмосфера стає, наче в якомусь пабі. Тая обурена. Для неї куріння в присутності дітей — цілковите табу. Не так з морально-етичних, як з екологічних міркувань. Урешті вона не витримує і починає обурюватися вголос. Присоромлено реагує лише одна з дівчат — поспіхом гасить цигарку і просить вибачення. Інші дві дівчини та чоловік середніх років удають, ніби нічого не почули. А я шкодую, що запропонувала зупинитися в цьому кафе. Треба було, як ми зазвичай із сином робимо, прямувати в самий кінець вулиці, до єдиної кав’ярні, в якій не дозволяють палити і на літньому майданчику. Незважаючи на прийняття «євроінтегрованих» законів щодо паління в громадських місцях, в Україні ще надто рано говорити про дискримінацію курців. Наразі дискримінованою стороною в нас залишаються ті, хто не палить. — Це нестерпно, коли сусіди палять на балконі, — скаржиться моя подруга Світлана, дизайнер одягу. — Відчиняю вікно, хочу подихати повітрям, а звідти — дим! Або у під’їзді хтось покурить — вийдеш туди, і за кілька секунд вся пропахла димом. Але найгірше — це коли хтось перед тобою йде і палить на ходу! У Світлани своєрідне, суперечливе ставлення до курців. З одного боку вона ненавидить тютюновий дим, свято сповідує здорове життя (навіть кави уникає на користь трав’яного чаю). А з ін-

шого — всім серцем співчуває людям, які потрапили в залежність від цигарки. Ледь не зі сльозами розповідає про свого дядька-архітектора, котрий без тютюну раніше не міг працювати, а тепер не може жити. Він викурює ледь не по п’ять пачок на день, безперервно кашляє, синіє, зеленіє, але зупинитися, звісно, вже не зможе. Боляче дивитись, як близька людина вбиває себе. Так само сприймає Світлана паління своїх друзів, хоч не всі вони є толерантними курцями і часом допікають їй ненависним димом. Як художник і фахівець із моди Світлана водночас розуміє, що для багатьох, насамперед молодих, курців цигарка — ще ніякий не наркотик, а чисті «понти». — У жіночому курінні є потужний еротичний меседж, — каже вона. — Немає іншого публічно пристойного способу зробити оральний акцент на своїй привабливості. Шістнадцятирічні дівчатка, які тягнуть тонку цигарку до нафарбованих вуст, звичайно, цього ще не розуміють. Та й не всі дорослі жінки усвідомлюють. Вони просто наслідують якихось акторок, зірок, знаменитостей, котрі мають красиві руки з хорошим манікюром, гарні губи з дорогою помадою і вміють елегантно тримати цигарку. Але з цього наслідування, як і з будь-якого іншого, переважно нічого путнього не виходить. Замість сексуальності — вульгарність, замість краси — пародія. Витоки чоловічого паління ми не обговорюємо — все надто зрозуміло. У всі часи цигарка була для хлопчика символом переходу з інфантильного буття у брутальний світ дорослих чоловіків. Інша річ, що одним вистачає самої лише тютюнової ініціації, а з іншими цигарка залишається на все життя.

НЕ СТВОРЮЙ НЕЗРУЧНОСТЕЙ ІНШИМ — ОСЬ НАЙВАЖЛИВІША ЗАПОВІДЬ КУЛЬТУРНОЇ ЛЮДИНИ, ПРАКТИЧНО ЗАБУТА СЬОГОДНІ

Домашня експансія цигарки Таю до паління привчив її перший чоловік (тоді ще наречений), музикант. Тогочасне богемне середовище було оповите тютюновим димом, як Лондон туманом. Некурящу дівчину якось навіть соромилися знайомити з друзями. Таїн шлюб швидко розпався, а ось стосунки із цигаркою виявилися дуже довговічними. Цікаво, що й теперішній її чоловік, науковець, також затятий курець. Нікому з цього подружжя не заважає шкідлива звичка «половинки». Навпаки: це їхній, сказати б, спільний інтерес. Проте далеко не в усіх сім’ях панує така злагода в питаннях паління. Моя сусідка Таня цілими днями зачиняється з однорічною донькою у вітальні — там у них вільна від диму

зона. Решта приміщень квартири — володіння чоловіка, потомственного курця. Я пам’ятаю його ще школяриком, він ріс серед суцільного тютюнового диму — палили батьки і обидві старші сестри. Сам він «офіційно» взяв до рук цигарку років у шістнадцять, маючи вже величезний стаж пасивного паління і, підозрюю, чималий досвід нелегального активного. Тані, для якої чоловіче паління є чимось на зразок вторинної статевої ознаки, до певного часу воно не заважало. До часу появи дитини. Ще під час вагітності вона почала вимагати чистого повітря в домі, а коли дитина народилася — дійшло навіть до конфліктів. Палити винятково на вулиці чоловік не погоджувався, зате пристав на ідею ізолюватися з цигарками в меншій із кімнат. Та нічого не вийшло: дим все одно поширювався квартирою. Тоді ізолюватися почала Таня з дитиною. Чи то у великій кімнаті якось вдало облаштована вентиляція, чи двері найбільш герметичні, але виявилося, що там дим не відчувається. В іншої моєї сусідки, Іри, претензії до курців також екологічні, хоч вони й не стосуються диму. Щодня їй доводиться ходити через «килим» із недопалків, які викидають з балконів мешканці верхніх поверхів та залишають після перекурів співробітниці розташованої на першому поверсі турфірми. Останніх її зауваження не бентежать: не в офісі ж їм палити — це тепер не комільфо. А щоб знайти якусь альтернативу викиданню недопалків просто під ноги... Ні, це зайвий клопіт. Ну, а «балконні» курці, вочевидь, почуваються дуже порядними стосовно своїх домашніх — вони ж не палять у квартирі. Ймовірно, у них і попільничок вдома немає, тому летять недопалки стрімкими пташками-самогубцями на асфальт двору. Прибирати їх нікому, бо двірника на нашій дільниці немає. «Віддувається» той, хто ближче до землі — то Іра, то ми з чоловіком, то ще один сусід... Не знаю, чи ви таке зауважували, але навесні, коли сходить сніг, недопалки місцями утворюють направду суцільний килим. І місця ці — під вікнами та балконами будинків.

Захист і самозахист Нещодавно Тая їздила до родичів у інше місто і дізналася про нові правила для курців на залізниці. Паління в тамбурах тепер заборонено категорично, тобто доки потяг на ходу — цигарки можна просто заховати. Теоретично можна перекурити під час зупинки, але, згідно з новим законом про заборону паління в громадських місцях, будь-який вокзал — вільна від тютюнового диму територія. Позаяк Тая є толерантним курцем і законослухняною громадянкою, вона за всю подорож змогла спокійно покурити лише раз. Зате в більшості інших громадян, для яких домінантою поведінки є аж ніяк не закон або чужий комфорт,

подібних проблем не виникало: палили і в тамбурах, і на перонах. Тим паче, що система стягнення штрафів іще не відпрацьована. Зате в аеропортах із цим більш суворо, надто за кордоном. Тая згадує, як вони із чоловіком настраждалися під час подорожі на відпочинок до Туреччини. — Все ж таки повинна бути в аеропортах і потягах якась «резервація» для курців, — зітхає вона. Я з ентузіазмом підтримую цю тезу. Заборона паління в закладах громадського харчування, котра мене, антикурця, спершу дуже потішила, невдовзі обернулася прикрістю. Численні люди з цигарками, які раніше диміли у своїх барах та пабах, куди я б у принципі не заходила, тепер вийшли на тротуар і димлять там. Нині я вже не можу вільно гуляти з дитиною центральними вулицями: мало не біля кожних дверей палять одразу по кілька осіб — відвідувачі, персонал. — Повернути б вам усі ваші «резервації», — підтримала я Таю. І Світлана тут із нами заодно. — Яка дурниця з тими тамбурами! — прокоментувала вона Таїні пригоди. — Все одно їхні туалети сильніше смердять... Закони, що обмежують паління, діють у західних країнах вже кілька, а подекуди й багато років, і ефект від них різний. Наприклад, у Великій Британії кількість курців скоротилася на 10–12 відсотків, а в Іспанії, навпаки, зросла. Українці ментально ближчі до іспанців, та важливіше інше: корупція і відсутність правового контролю не дозволять реалізуватися в нас навіть найкращим законам. Ще рік тому любителям попити на вулиці пива було непереливки — їх масово штрафували. А нині вони знають, що можна обійтися значно меншою сумою, якщо вручити її безпосередньо міліціонерові безпосередньо на місці. Така ж доля чекає і заборону паління в громадських місцях. «Переляк» перших місяців незабаром мине, і в ресторанах та барах знову з’являться попільнички на столах. Можливо, вони будуть не зовсім попільничками, а, скажімо, блюдечками, проте досвідчені курці легко читатимуть цей «код». Некурцям знову залишиться лише самозахист, вічний пошук з якогось дива незадимлених місць. А ще — стосунки з такими інтелігентними курцями, як моя приятелька Тая. Нехай їх одиниці, зате вони дають нам надію. Насправді мирне співіснування тих, хто палить, і тих, хто не палить, цілком реальне. Сучасні закони-заборони лише перейняли ту функцію, яку колись виконував етикет. Ось тільки юридичним актам завжди притаманний певний екстремізм, а правила етикету — м’які й красиві. Не створюй незручностей іншим — ось найважливіша заповідь культурної людини, практично забута сьогодні. Дотримуючись цього правила, курець не димітиме без дозволу поряд із некурцем, а некурець не дозволить курцеві страждати без чергової дози нікотину. УК. 19

Катерина КОТ

КЛЮЧІ ДЖАЗОВОГО Понад 100 музикантів із різних країн, близько 30 годин концертів, три ночі джем-сейшенів у чотирьох колоритних кнайпах, три сцени, дві з яких — вільні, тонни сценічних конструкцій і світло-звукового обладнання — 13–16 червня у Львові відбувся третій міжнародний джазовий фестиваль Альфа Джаз Фест, що за такий короткий термін набув статусу одного з найвпливовіших джазових фестивалів Європи

се почалося з витоків. Перший джазовий день на великій сцені імені Едді Рознера відкрив ізраїльський контрабасист Авішаї Коен, який приїхав з новим проектом «Avishai Cohen with Strings»: до класичного тріо з фортепіано, ударних і контрабаса, Авішаї долучив струнні інструменти і гобой. Музиканти відбірної фізичної краси, постави, у стриманому й вишуканому одязі чорно-темносиньої гами, високі віолончелі, скрипки, мелодичні паузи — попервах я почула себе десь на французькому узбережжі, в запахах моря на розкішній набережній — і це, відверто кажучи, насторожило. А далі зазвучали фірмові речі від одного з найбільш відомих і

люблених публікою контрабасистів світу та його музик. Музика — сказати б — холодна, зосереджена, напружена, що особливо відчувалося у сольних партіях Коена, коли він точно і впевнено пересувався грифом інструмента — наче діставався високої гірської вершини у сніговому ковпаку. А там, на вершині, його підхоплювало сонце струнних, і теплий вітер чудового гобою у виконанні Йорама Лачіса, часто імпровізаційному — що рідкість для такого інструмента. В цілому, Avishai Cohen with Strings трималися у стилістиці, що зробила Авішаї добре впізнаваним — у поєднанні мотивів єврейської, східноєвропейської та джазової музики.

Avishai Cohen with Strings Музика висоти

ЛЬВОВА

Роджер Льюіс (Dirty Dozen Brass Band), джем-джентельмен із саксофоном

Тіль Брьоннер, елегантність німецького джазу

Продовжили програму нью-орлеанські біси Dirty Dozen Brass Band. Я не стрималася в означенні гурту, як і глядач не втримався на місцях — буквально за декілька композицій, заохочені гарячими музикантами гості фестивалю влаштували дискотеку прямо під сценою, а до закінчення виступу — і на сцені, куди Ефрем Таунс (труба) підтяг спочатку дітей, а потім — і дівчат. Як музиканти грали одночасно на двох інструментах (Роджер Льюіс — на двох саксофонах, Ефрем Таунс — на двох трубах), так і я відчувала себе одночасно в атмосфері автентичного американського джазу і гаванського Social Club, куди відсилав також неперевершений «кубиноамериканський» джентельмен із саксофоном Роджер Льюіс зі світлою хустинкою в петличці силуетного піджака. Від інтенсивної ритміки з музикантів летіли капелюхи, краплі поту і запальні ноти — а після вуличного, юнацького джазу ці темношкірі божевільні виконали дуже інтелігентну, чисту, ритмічну музику. Проте були серед глядачів і такі, що не сприйняли гучний гурт після дуже інакшого Авішаї Коена: «Відчуття, наче з мене намагаються виштовхати все світло, яке зайшло з Коеном», — говорить київська джазова вокалістка. Того ж вечора і вона, і трубач Ефрем Таунс влаштували джем-сейшени — різні і по-своєму чудові, проте другий протримався довше, власне — до зорі. Другий день фестивалю розпочав німецький джазовий трубач Тіль Брьоннер. І хоча цей концертний день мав бути присвяченим Ел Ді Меолі, елегантна і чиста музика колективу Тіля Брьонера зробила мій вечір. Що тут говорити — дещо відсторонена, споглядальна манера красивих, стриманих музикантів стимулювала бажання розгорнути їх ще, заглянути, упірнути всередину їхньої манери. Не беруся дати визначення, яким був джаз Брьонера — але дуже суб’єктивно, особисто в мені він відгукнув більшість того, за що я люблю не лише музику — а й мистецтво, культуру взагалі, і німецьку — зокрема. І ось очікування всього дня — чудовий Ел Ді Меола, один із кращих гітаристів усіх часів за усілякими версіями. У Львові він презентував програму Al Di Meola plays Beatles and More. Проте ліверпульців на концерті було зовсім небагато, а опрацювання їхніх творів — абсолютно оригінальним і дуже хвилюючим. Чарівник Ді Меола зробив неймовірне, поєднавши в одній програмі універсальний дух Beatles і надривний голос П’яццоли. Сам відтуоз перебував у дуже зосередженому, сконцентрованому стані,

і з прекрасним акордеоністом Фаусто Беккалоссі буквально розтягував напруження і драматизму над глядачем, і впевнено, зосереджено прибивав його цвяхами своїх точних нот — щоб довше не відпускало. Як на підбір усі музиканти цьогорічного Альфа Джазу були надзвичайно красивими, і мені приємно думати, що молодому Ел Ді Меолі — 58. Тепер про кульмінацію сцени імені Едді Рознера. Третій день третього Альфа Джазу почав Чарлі Хейден і Quartet West. Їхню музику хотілося зібрати — і віднести додому, і носити з собою повсюдно, як «Пісню великої дороги» Волта Вітмена. Перед виступом 75-річний контрабасист Хейден, відмовившись від перекладача, проголосив невеликий спіч, в якому нагадав, що джаз — це музика за свободу і однакові права для всіх людей. Після чого почалася пісня великої дороги Чарлі і його блискучих музикантів. Зріла, глибока музика щастя і чогось дуже особистого, інтимного — вона сприймалася з повною довірою і віддачею — говори, говори, грай ще... Із музикантів особливо запам’яталися також Ерні Вотс на тенор-саксофоні і Алан Бродбент на роялі. Вони грали наче не назовні, а всередину, і затягували в свою музику силою, якій віриш. Мій досвід у джазі геть невеликий — і цей концерт зайняв у ньому вище і краще місце. Спасибі! Спасибі! Боббі Макферрін — найбільше очікування фестивалю. Одразу про найприємніше — реакції. Реакції Макферіна і музикантів на їхні ж успіхи: радість від своєї музики, щастя від її чистоти і вдалого виконання пікових моментів, радість, властива дітям, — вся вона виплескувалася з десятиразового лаурета премії «Греммі», як з юного музиканта, що робить лишень перші успіхи. Якими словами можна говорити про манеру виконавця? Про посмішку всього його обличчя, про погляд, який приймає

МОЄ СВІТЛО ВИБЛИЗКУЄ ОД ЗАХОДУ НА СХІД. КОЖНОГО ДНЯ ВІД ТЕПЕР, КОЖНОГО ДНЯ ВІД ТЕПЕР Я БУДУ ВІЛЬНИМ. I SHALL BE RELEASED все і несе легко, з любов’ю, про поплескування долонею над грудьми, пританцьовуючий, зосереджений профіль, радість від миті й такий кришталевий, відшліфований — а від легкості виконання видається, що виключно природою — вокал. Діалог Боббі з музикантами і між музикантами — це єдиний, цілісний простір. Дехто сказав, що атмосфера була не та, що в Києві під час попереднього приїзду Макферріна в Україну, коли музикант виходив на біс чотири рази, мовляв — і публіка не така, і музиканти не розкрилися. Що ж, на київському концерті я не була, проте львівський став великим щастям мого маленького дня, а мотив із «Цвіте терен», виконаний Девідом Менсфілдом на скрипці — його приємним бонусом.

Ел Ді Меола, Джамала, Ерні Вотс, прес-конференція

Чарлі Хейден, «пісня великої дороги»

Браво! Публіка на площі Ринок

Світло Боббі Макферіна

Музика свободи і молодості — жива музика джазу

Крім чудових музикантів і музичного задоволення, хочу відзначити прекрасну роботу опереторів концерту і технічної команди фестивалю, яка транслювала якісні відео і звук за межі сцени під наметом. Гадаю, до моїх слів приєдналася б публіка, яка заповнювала галявину парку Богдана Хмельницького з розрахунку людина на травину — аж так щільно. І весь цей сидячий, лежачий, стоячий натовп завмирав, притихав, ставав одним вухом із перших звуків хедлайнерів. Лишень останнього дня публіка зібралася не виключно свідома. Навіть захотілося, аби організатори поставили символічні ціни чи інший вид контролю на вхід до фестивальної зони, адже «шаровики» зробили так, що і сам не гам, і хтось хай обходиться. Окрім сцени в парку культури, як його називають львів’яни, послухати джаз хороших колективів у складі українців, росіян, поляків, шведів, білорусів, данців міг кожен на двох вільних сценах: у дворі палацу Потоцьких та на площі Ринок. Таким чином і місцеві, і туристи отримали джазові сонячні дні у Львові, а ще — потенційну (для когось, певно, й реалізовану) можливість перетнутися на тісних вулицях міста з кращими музикантами джазового світу.

УК. 23

Катерина КОТ Фото Олександра Зубка

Діти — Джаз — Літо 1 і 2 червня «насиченість джазу на одиницю часу» зашкалювала — в київському Маріїнському парку проходив IV Міжнародний дитячий джазовий фестиваль «О’Кешкин джаз». Про концентрацію і комунікацію, унікальні відкриття у світі дитячого джазу, грамотних педагогів, традицію і музику, яка «живе в прямому ефірі» ми говорили з Наталією Лебедєвою

Куценкова Анастасія (Мінськ)

Наталія Лебедєва (Київ)

УК. Як, у кого з’явилася ідея зробити

трапити в більш, скажімо, концертний конвеєр, який змушує їх, в першу чергу, концентруватися, при чому значно інтенсивніше, ніж це вони роблять на своїх уроках і навіть на академічних концертах. Тут інший рівень концентрації в музиці, інший рівень насиченості джазу на одиницю часу.

дитячий джазовий фестиваль? Я не знаю, звідки пішла ініціатива, вона була не моя. Раніше я працювала на дитячому фестивалі «Атлант М». Фестиваль проходив декілька разів у клубі «44» і проходив дуже добре — це було досить гучне дійство. Саме тоді народилася практика стейдж-бендів із дорослих музикантів і присутність дітей із різних міст — узагалі географія виявилася цікавою. Олексій Коган був там ведучим. Очевидно, якісь акценти змінилися і можливість робити подібні речі з’явилася в інших людей. Власне, я не компетентна відповісти на це запитання. Але тепер існує фестиваль «О’Кешкин Джаз». Він набув дещо відмінних від «Атлант М» обрисів, змінив місце, але сутність залишилася тією ж: діти мають можливість поспілкуватися між собою, приїхати в інше місто, вийти зі своєї музичної школи й зіграти в якомусь відмінному форматі, поспілкуватися з дорослими музикантами, по-

з’явився дуже цікавий, на мій погляд, педагог, Олексій Прощенков. Принаймні, ті номери, які потрапляють у програму завдяки йому, дуже достойні. Ще от дует скрипалів, Тані Жмендак та Іллі Бондаренка — тут уже не можу не похизуватися (сміється) — вони неодноразово грали з моїм тріо, а знайшлися ми саме

УК. Як формується фестивальна про-

грама, відбираються учасники? Є постійні педагоги, школи, з якими ви працюєте? Ви знаєте, так, за цей час уже сформувалася певна співпраця. Хоча були й такі, хто брав участь від початку. Наприклад, школа, де викладає Ігор Журомський (Школа мистецтв № 2, Київ — К.К.) — вона завжди була присутня на фесті, ще маленьке тріо «Ярославів Вал», яке уже подорослішало, також Басюк (Віктор Басюк, «Little Band Academy», Київ — К.К.) завжди брав участь, хоча останнім часом не робить цього. Але це теж добре, тому що гості мають змінюватися. Зараз

ДОВІДКА Наталія Лебедєва — джазова піаністка, композитор, педагог, викладач ансамблевої гри училища Р.М. Глієра, музичний директор дитячих джазових фестивалів «Атлант-М» і «О’Кешкин джаз», бенд-лідер і сайдмен кількох джазових гуртів, авторка джазових проектів, учасниця міжнародних джазових фестивалей і події. Часто грає з молодими музикантами, запрошує їх до власних проектів.

Голова Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіе Мокуо відкриває «О'Кешкин Джаз»

Учасники фестивалю «О'Кешкин Джаз»

завдяки фестивалю. Викладає у них Андрій Малахов, який дітей-класиків помістив, так би мовити, у лоно джазу, що було досить сміливо з його боку і принесло дуже хороший результат. І так періодично то тут, то там з’являються якісь маленькі таланти, також Jazz in Kiev завжди когось вишукує. От був — і є — такий Олег Олександров, яскравий хлопчик-вокаліст, цього року проявився інший блюзовий хлопчик, Юджин Рей, дуже «прикольний» — тобто маленькі відкриття фестиваль робить постійно. Поступово учасники почали стікатися самі, приходять заявки, батьки телефонують — люди уже більш-менш знають про фестиваль, і постійно дізнаються. А як працює батьківська психологія? Батьки вважають, що їхня дитина найкраща, і що вона обов’язково має взяти участь у фестивалі. І ми, в принципі, стараємося, не відмовляти. Але останнім часом — це я вже ділюся секретами — ми схиляємося до думки, що надалі будемо йти в сторону покращення якості, в сто-

рону скорочення кількості творів, які виконуються — але не учасників, тому що дітей хочемо задіювати максимально. Також будемо старатися, щоб фестиваль став іще молодшим і з’являлося більше маленьких, тобто перемістимо акцент у віці учасників, скорочуючи дорослих 1516-річних дітей — все-таки це вже вік вступу у музичне училище. Ще — аби учасників ставало більше, але вони менше грали — це особисто моя ідея, тому там буде видно. І, звісно, хотілось би розширювати географію — це теж моє особисте бажання — хотілось би бачити більше дітей, приїжджих з інших міст, і дуже хотілось би з інших країн. Але не один, два, три учасники — а рівну частку. Це, звісно, пов’язано з фінансовими можливостями, на скільки ми можемо оплатити приїзд якогось гурта з-за кордону. УК. Чи достатньо в Україні джазових

шкіл, подій для дітей? Є джазові й естрадні відділи у школах. Думаю, тут було б доречно при-

брати назву «естрадні», або чіткіше їх розділити — хоча, власне, педагоги так і роблять. У Другій школі мистецтв давно існує джазовий відділ — де Ігор Журомський завідує — там викладають і наші випускники. Тобто у нас вже є певне покоління педагогів, яке навчає дітлахів. Молоде покоління навчає ще більш молоде покоління. Це важливо. Є окремі педагоги, які займаються джазовою музикою. Є школа джазового та естрадного мистецтва на Лівому березі. Цього року не багато було учасників звідти, але вони були. І сподіваємося, що там також підросте якесь покоління. Я не великий спеціаліст в області музичних шкіл, але бачу, що джазової музики стає більше й більше з кожним роком, навіть якщо порівнювати з десяти-, а тим більше двадцятирічним минулим. Коли ми самі навчалися, то, власне кажучи, і викладати не було кому. А зараз з’являються педагоги, які все більше і більше вникають у суть своєї роботи, і виконують її.

Публіка й артисти джазового свята

УК. Під час фестивалю вашому автор-

ству присвоїли таку фразу: якщо педагог грамотний, то не виникає жодних проблем з дітьми. Який він, грамотний педагог? Це дуже загальне питання. Відповідати на нього конспектно буде неправильно. Але я постараюсь. Справа в тому, що дитячий педагог — це в принципі окрема історія. В першу чергу, до дітей, звісно, потрібен підхід. Я не працюю з дітьми, це зовсім інша специфіка роботи, не та, що з дорослими, і все, що я про це знаю — не те, що робота в училищі. Поперше, не факт, що дитина буде професійним музикантом, і навряд чи потрібно розраховувати на це з самого початку. Тут слід максимально помітити здібності дитини і максимально дитину зацікавити. Це одна сторона. Педагог має уявлення, як правильно працювати з дітьми, як з них витягнути щось так, аби не зародилося комплексів, щоб емоційно їх розкрити максимально. Інша сторона: якщо людина береться за джазову музику, вона

має — як мінімум — в ній розбиратися. Педагог повинен мати уявлення про основні поняття: про ритм, про свінг, про джерела, про те, звідки виріс джаз і що він є насправді. Як виходить квадрат, гармонія і все інше. Тому бажаю, щоб грамотних педагогів, у джазовому плані, ставало все більше і більше. І не хочеться, щоб джазом називалося все підряд: всі дитячі п’єски, що хоч трохи побудовані на якихось синкопах, геть не можуть називатися джазом. І джазова музика в принципі відрізняється від якихось писаних творів, навіть якщо вони називаються «в ритмі джазу», «в стилі джазу» — це може бути якоюсь стилізацією, чи аналогією, асоціацією. Але далеко не кожен, хто не грає джаз, здатен правильно піднести суть джазової музики. Тому тут теж слід бути обережним, і, в першу чергу, педагогу, тому що він відповідальний за інформацію, яку вкладає у дитину. Щоб потім не довелося виправляти якісь моменти. Знову ж таки, зараз інформації море — існує інтернет,

величезна кількість відеозаписів, живих концертів, інтерв’ю, уроків, шкіл та решти інформації, яка є абсолютно безплатною, абсолютно відкритою і доступною у будь-який момент. Хотілось би, щоб педагог, якщо він грамотний музикант, користувався тим, що є навколо, і не закривався за нотами, які десь там передрукував, а в першу чергу, користувався живим процесом і тією інформацією, яка є навколо нас. Тому що джазова музика, в першу чергу, живе в ефірі. Вона не живе в нотах, вона живе в реальному часі. УК. Як діти справляються з джазовою

музикою? Адже для неї потрібні певний життєвий досвід, а ще одночасно свобода і відповідальність... Я думаю, будь-яка музика вимагає досвіду. Тільки «пающіє труси» не мають ніякої відповідальності. Тут я б джаз і класику не розділяла. В класиці теж потрібне глибоке розуміння музики на інтуїтивному рівні. І діти часто грають дуже пе-

Діти. Джаз. Літо!

реконливо, не маючи ніякого життєвого досвіду. Тут важлива внутрішня художня інтуїція. Як у дітей, так і в дорослих. Життєвий досвід, звісно, додасть якихось своїх форм джазовій музиці, але я б тут не проводила рамок. Тому що зараз джаз активно молодшає. І прикладів тому у світі дуже багато — джазова музика помолодшала. Зараз шістнадцяти-, сімнадцятирічні грають зовсім не гірше — багато таких молодих відкриттів, наприклад, в американському джазі — та в будь-якому, за географією. І присутність життєвого досвіду чи його відсутність не грають вирішальної ролі. УК. Які амбіції в «О’Кешкин джазу» —

чи прагнете виростити покоління джазових музикантів? Сам факт проведення фестивалю — це вже амбіція виростити покоління музикантів, це говорить про бажання людей робити щось на благо джазової музики, в першу чергу, і також на благо молодого покоління.

УК. Чи є результати за чотири роки?

Чи вимальовується якась традиція? Старші учасники за цей період вже могли б стати серйозними музикантами... Абсолютно правильно. Зараз вони вже й педагоги (сміється). Тарас Коломацький, гітарист, я пам’ятаю його учасником другого «Атлант М», а тепер він педагог Другої школи і привів на «О’Кешкин джаз» свого учня. Був ще такий хлопчик Ігор Сідаш, учасник якогось із «Атлант М» — так от тепер він концертмейстер в школі, учасник конкурсів. Тобто така тяглість уже є, з’являються вже у ній особистості. Врешті, можна сказати, що й дитячі фестивалі певною мірою посприяли цьому. Звісно, ці музиканти, певно, в будьякому випадку стали б музикантами — швидше за все стали б — але цілком можливо, що фестивалі надали якогось прискорення їхньому розвитку, додаткового поштовху.

ДОВІДКА Цьогоріч музичне свято під назвою Міжнародний дитячий джазовий фестиваль «О’Кешкин джаз» пройшов учетверте. Фестиваль живе з 2010 року і за цей час він сформував певні традиції, серед яких — дорослий стейдж-бенд під керівництвом Наталії Лебедєвої, а ще зіркові джазові гості, які виступають на одній сцені з молодими музикантами. Незмінно арт-директором і ведучим фестивалю є Олексій Коган. Організовують фестиваль Дім освіти і культури «Майстер Клас» та продюсерський центр Jazz in Kiev. Четвертий «О’Кешкин джаз» відбувся за підтримки дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні і був приурочений Дню захисту дітей. Завдяки цьому 1 і 2 червня столичний Маріїнський парк наповнився радістю, дітьми і джазом. УК. 27

Марія АНТОНЮК

Драму дітям!

ентр Львова перетворився на драматургічну майстерню. З 13 до 16 червня 2013 року в рамках проекту «Майстерня міста» відбувалися драматургічні майстер-класи для дітей «Місто і його райони: Центр, Збоїща, Підзамче, Сихів, Левандівка». Заняття організовували Мистецька майстерня «Драбина» та ІV Фестиваль сучасної драматургії «Драма.UA» за підтримки проекту «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини м. Львова». До участі у майстер-класах запросили дітей із різних районів Львова. Учасників поділили на дві вікові групи: молодшу, 8–11 років, і старшу — 14–16 років. Упродовж чотирьох днів з дітьми працювали професійні драматурги із Херсона Микола Гоманюк та Євген Марковський, які допомагали юним учасникам писати власний драматургічний текст. Підсумками цих занять стало сценічне читання створеної дітьми п’єси «Львів без ретуші», яке відбулося 16 червня.

«Особливо перше заняття для мене було вражаючим, — коментує мама учасниці майстеркласів Уляна Бородата. — Я безпосередньо працюю з дітьми, і для мене було важливо бачити, як професіонали працюють з дітьми. Це було надзвичайно цікаво, тому що дітей залучали до спільної комунікації у формі гри. Зібралися діти з різних районів, зовсім не знайомі між собою. Відповідно, їм треба було познайомитися, і знайомство відбувалося в ігровій формі». Кінцевою метою проекту стало створення документальної п’єси на міську тематику та презентація підготовлених текстів у форматі сценічних читань. Відтак, у наступні дні відбувалася робота над збором та опрацюванням матеріалу. За словами координатора проекту Оксани Данчук, навчити писати драматургію за чотири дні неможливо, але драматурги мали нагоду показати дітям нові методи роботи, як створити п’єсу. «Йдеться, власне, про створення докумен-

Діти, які творять драму. Учасники майстерні

тальної п’єси, у якій діти не вигадують сюжетів чи персонажів, а спілкуються з реальними людьми — сусідами, дорослими, сторонніми, записують ці розмови, а потім їх озвучують». На підсумковому занятті у неділю відбулося сценічне читання новостворених п’єс «Львів без ретуші». В основу п’єси, що представила старша група, лягли історії людей, які, у вигляді інтерв’ю, зібрали учасники майстер-класів. Молодші діти представили власні уявлення про свої райони. Їхня п’єса розпочиналась із переліку кольорів. «Кольори на початку — це не випадково. Ми хотіли сказати, що у Львові кольорова гама набагато ширша, аніж ми звикли бачити на листівках», — коментує Євген Марковський. Кожен з учасників читав частину тексту, яка передавала і відтворювала район чи місце у Львові. Таким чином діти ділились отриманим досвідом та інформацією про різні частини міста. На завершення читання учасники молодшої групи запропонували глядачам зустрітися із ними в різних куточках міста у різний час. Учасник старшої групи Богдан Грицак вирішив продовжити свою роботу над темою: «Було бомбезно! Нові люди, нові відчуття, нові емоції! Можу сказати, що на цьому проекті все було дуже щиро, не награно… Я тепер поспілкувався з нашими драматургами і вирішив, можливо, продовжити свою тему, своє написання п’єси. Напишу можливо про Сихів і назву «Район Психів». Скільки книжок написано про Львів, скільки всього написано про центр, але я ще жодної книжки не зустрічав, в якій описувався б Сихів як історичний район, а все-таки він має досить велику історію». За словами драматургів, під час проекту повністю вдалося досягнути поставлених цілей: створено драматургічний продукт, сформовано невеличкі творчі колективи, усі учасники весело провели час, а основне — вдалося нестандартно представити місто, образ якого вже обріс штампами і стереотипами. «Якщо віддалитися на кілька кілометрів від центру, то зустрічається інший Львів — він значно цікавіший, ніж на листівках чи туристичних довідниках, він щиріший, різноманітніший. Якщо говорити про документальний театр, то усі тексти, які були створені дітьми, нічим не відрізнялися від тих, які створюють професійні драматурги в професійних умовах і за великі гроші. Учасники охоче працювали із серйозним драматургічним матеріалом. Мене здивувало, що діти, особливо 8-10-ти років, почали одразу ставити такі проблемні питання: про сміття, про озеленення, про спальні райони — я взагалі не знав, що вони таке словосполучення знають! Вони були найкращими соціологами!» — поділився враженнями від роботи Микола Гоманюк. «Це дуже цікавий підхід щодо вікового спрямування, тому що ці діти виростуть, і вже сьогодні від того, як вони сприймають місто, залежить, якими городянами вони будуть. Заняття були спрямовані на подолання дисбалансу

У творчому процесі

В копродукції з професіоналами — ми можемо все! Діти і драматургивикладачі за роботою

центру і периферії. Це чудова практика для дітей. По-перше, вона виховує відповідальне ставлення до місця і міста, змушує враховувати простір і своє довкілля, середовище. Це виховує у дітей ту причетність, розуміння того місця, де вони перебувають. А по-друге, мені здається, що мистецтво, культура, артистичні практики розширюють свідомість, розширюють горизонти сприйняття. Це виховує дітей більш розвиненими, духовно і культурно багатшими людьми», — прокоментувала проект «Драбини» урбаністка Надія Парфан. Такі акції вкрай потрібні — як дітям, яких вони заохочують до творчості та осмислення не лише міста, а й будь якої проблематики, так і дорослим — для власної ідентифікації, можливості під іншим кутом подивитися на звичні речі. Сподіваюсь, що організатори використають отриманий досвід для створення подібних проектів, бо бачимо, що діти теж потребують «драми»! УК. 29

До 25-ї річниці Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я»

Софія ТРИКОЛЕНКО

Сузір’я віком чверть століття Відкриття 25-го театрального сезону — Олексій Кужельний та Ада Роговцева

а Ярославовому валу є чудова модернова будівля, зведена німецьким архітектором Мартіном Клугом на початку ХХ століття і використовувана господарем Леонідом Петровичем Родзянко, як багатоквартирний прибутковий будинок. Роздола квартира хазяїв була осередком зустрічей тогочасного вищого світу. Господар захоплювався кінною їздою, був власником кінного заводу, що позначилося на оформленні першого холу хазяйського помешкання: над каміном розміщене барельєфне зображення Леоніда Петровича верхи на улюбленій кобилі Ракеті. Другий хол було оформлено відповідно до призначення дамської вітальні: над каміном знаходиться баре-

1914 року господар продав будинки і вирушив із родиною до Америки. Після революції будинок уцілів, за радянських часів у ньому тривалий час знаходилися репетиційні приміщення Національної заслуженої академічної капели «Думка». З 15 березня 1988 року в будинку № 14б працює перший камерний ангажементний театр — Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я». Слово «майстерня» невипадково є у статусі театру — воно декларує постійне самовдосконалення всіх митців, відточення майстерності, експерименти, прагнення стати «майстром». Затишна атмосфера залів, вишукані модернові інтер’єри ще до початку вистави занурюють глядачів в атмосферу фантасмагоричної, метафоісторії. Інша ВЕЛИКИЙ ТЕАТР ВТІЛЮЄ ВСЕСВІТ ЛЮДСТВА, ризованої реальність, що існує параА КАМЕРНИЙ — ВСЕСВІТ ЛЮДИНИ лельно з повсякденною буденщиною, в якій є місце для краси фізичної та метальєфне зображення Олександри Федорівни фізичної, для роздумів, міркувань, мрій… Світ Родзянко-Бійльштейн, дружини господаря. музики, віршів, що передує початку головного Олександра Федорівна, як і належить привітній дійства — вистави. Традиція музичних вечорів, господині, робила все для затишного й цікавого започаткована Олександрою Федорівною, піддозвілля своїх гостей: музичні вечори, поетичні тримується донині: у холах «Сузір’я» виступають читання та домашній театр. Саме з цього примолоді музиканти та зірки зі світовим іменем. ватного, кімнатного театру і починається історія Розкішні інтер’єри театру приваблюють також відомого сучасного камерного театру «Сузір’я». художників: протягом багатьох років у холах

СЛОВО «МАЙСТЕРНЯ» НЕВИПАДКОВО Є У СТАТУСІ ТЕАТРУ — ВОНО ДЕКЛАРУЄ ПОСТІЙНЕ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ВСІХ МИТЦІВ, ВІДТОЧЕННЯ МАЙСТЕРНОСТІ, ЕКСПЕРИМЕНТИ, ПРАГНЕННЯ СТАТИ «МАЙСТРОМ» проводяться виставки живопису і графіки — театральна публіка має можливість насолодитися ще й образотворчим мистецтвом. «Сузір’я» приймає різноманітні конференції та семінари, присвячені різним видам мистецтва. Протягом чверті століття на камерній сцені театру було поставлено 103 вистави. Тут виступають відомі артисти та бере старт театральна молодь: звідси на сцени великих театрів вийшли талановиті актори, режисери, композитори й художники. Зокрема, «Сузір’я» об’єднало зірки Н. Батуріної, Б. Ступки, С. Джигурди, Л. Кадочникової, С. Олексенка, Л. Кадирової, Л. Лимар, Р. Недашківської, М. Рушковського, А. Роговцевої, О. Ступки, О. Богдановича, Т. Назарової, Н. Білецької, Л. Сомова, В. Чайковської та багатьох інших… Ангажементність трупи дає можливість запрошувати акторів інших театрів, тим самим підтримуючи невелику театральну майстерню на високому академічному рівні. Вистави «Сузір’я» були відзначені численними україн-

Сцена з вистави «Все про кохання»

Сцена з вистави «Оскар — Богу»

ськими та міжнародними нагородами, театр виступив ініціатором створення кількох Міжнародних театральних фестивалів в Україні, а також неодноразово представляв українське театральне мистецтво на міжнародних фестивалях у Німеччині, Польщі, Чехії, Румунії, Росії, Білорусії, Словаччині, Сербії, Угорщині, Австрії, Голландії, Йорданії, Єгипті, США, Італії, Югославії, Греції, Австрії, Молдові, Македонії, Латвії, Індії. Вистави театру брали участь у міжнародних фестивалях в Україні: «Відлуння», «Херсонеські ігри», «Біла Вежа», «Золотий Лев», «Тернопільські театральні вечори», «Мельпомена Таврії», «Кримський Ковчег. Кафа — 2004 та 2005», «Славія», «Тернопільські театральні вечори», «Театр для душі», «Гумор у Гаврові», «Різдвяні вечори», «Грудневі театральні вечори». Художнім керівником театру протягом усіх років існування працює народний артист України Олексій Кужельний, який і був ініціатором його заснування. 24 червня 1989 року поставленою ним виставою «Сад божественних пісень» (В. Шевчук, за творами Г. Сковороди) було відкрито перший театральний сезон «Сузір’я». Олексій Павлович позиціонує репертуар театру як модерновий: драматичні твори, за якими створюються спектаклі, написані здебільшого в ХХ столітті. Саме цей період, коли відбулися значні історичні, політичні та культурні зміни в Україні й світі — великий простір для творчості драматургів і постановників. Проте не обділена увагою українська та світова класика: вистави за творами Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, Еврипіда приваблюють «вічною» проблематикою. Теперішній репертуар «Сузір’я»

містить також вистави, створені з поетичних, пісенних і прозових недраматичних творів. На початку ХХІ століття, коли новітні технології починають займати все більше місця у людському житті, поволі витісняючи живе спілкування, приємно відзначити приплив людей до театру, особливо молоді. Пошук жи-

Сцена з вистави «Вогні»

САМЕ ЗАВДЯКИ СВОЇЙ АРИСТОКРАТИЧНОСТІ, АТМОСФЕРІ ВИШУКАНОСТІ Й ГАРМОНІЇ «СУЗІР’Я» ВЖЕ ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ Є ОДНИМ З НАЙУЛЮБЛЕНІШИХ ТЕАТРІВ ДЛЯ ПОЦІНОВУВАЧІВ МИСТЕЦТВА МЕЛЬПОМЕНИ вого дотику до мистецтва приводить глядачів до музеїв і театрів, спонукає активно взаємодіяти з акторами, обмінюючись емоціями сприйняття. Камерна сцена дає дещо інші, почасти більші можливості живого контакту з глядачами, ніж велика: масштаби, безпосередня близькість акторів до глядачів посилює комунікативні зв’язки, створює можливість ускладненішої гри акторам. Міміка, жестикуляція, пластика на малій сцені сприймаються гостріше, ніж на великій. Можна сказати, що на малій сцені актор не має права на помилки — адже кожна неточність відразу стає помітною. У той же час актори можуть в одній просторовій площині спілкуватися з глядачами, тим самим не втрачається зв’язок сцена-реальність. За словами Олексія Павловича, великий театр втілює Всесвіт людства, а камерний — Всесвіт людини. Тому суть кожного окремого персонажа тут розкривається максимально повно, вловлюється кожна вібрація ігрового простору. Обмеженість простору та можливості використовувати допоміжну рухому техніку формує

Сцена з вистави «Нізвідки з любов’ю»

також специфічне сценографічне середовище: необхідність передати певний простір малими засобами формує традицію «бідного театру», в якому мінімум декорацій і бутафорії набувають максимальної драматургічної виразності. Метафоризація, використання символічних елементів та характерних деталей вибудовує потрібне для передачі атмосфери вистави середовище, іноді реалістичне, іноді — метафоризоване, абстраговане від будь-яких реальних форм, місця та часу дії. Для сцени «Сузір’я» характерне вигідне використання сучасних технологій: для багатьох вистав використовуються фото- і відеопроекції, ефекти освітлення, різноманітна дрібна машинерія для створення штучного снігу, мильних бульбашок… Сама форма сценічного простору змінюється, залежно від задуму постановників: сцена може знаходитись на звичайному місці — в торці приміщення, може охоплювати не лише безпосередньо сценічний простір, а й частину глядацької зали, або витягнутим подіумом проходити крізь неї. Розкішний необарочний інтер’єр глядацької зали в багатьох виставах виступає просторовою інтер’єрною декорацією. Для вистав, у яких передбачено пасивне тло певного кольору, пишний декор інтер’єру нівелюється за допомогою драперій. Часто використовується жива музика та живі звукові ефекти. Синтез усіх видів мистецтва у єдину гармонію під керівництвом режисера і створює виставу. Олексій Кужельний характеризує сучасний театр так: «Магнетичний дух сучасного театру — стримано-суворий, оптимістично-гордий, неангажовано-райошний. Він ніби радіє від того, що кожний визнає нині його велич і водночас шаленіє від абсолютного його ігнорування всіма». Саме завдяки своїй аристократичності, атмосфері вишуканості й гармонії «Сузір’я» вже чверть століття є одним з найулюбленіших театрів для поціновувачів мистецтва Мельпомени.

УК. 32

Світлана СОКОЛОВА

Спогади Акторки

31 травня в межах ІІІ Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» легендарна українська акторка Ада Роговцева презентувала книгу «Свидетельство о жизни»

ад книгою авторка працювала близько десяти років, зібравши в одне видання свої спогади та щоденникові записи. У результаті вийшла розповідь, як вона сама зауважила, власне, і не про неї, а про тих людей, які її «ліпили», впливаючи на світогляд і життя. Звичайно, йдеться і про відомих особистостей, але більшість героїв книги, можливо, й не стали соціально значущими, але прожили гідне трудове життя, були добрими, щирими, таланови-

тими людьми. Через певні обставини вони залишилися непомітними. Це допоміжний склад театру, актори, які грають маленькі ролі, сусідочки в селі та інші. З великою теплотою згадувала вона як люди довіряли їй свої історії, і в них розкривався ні на кого не схожий характер, розповідали про певні парадоксальні ситуації. «Це лишається з тобою на все життя. І якби я не написала про багатьох із них, ніхто б ніколи і не вимовив, може, їхнього прізвища. Мені хотілося

За автографом славетної актриси вишикувалася черга шанувальників

б, щоб ви почитали книгу, адже в ній йдеться про людей, життя, біди, горе, похорон, народження, творчість, натхнення; про долі, які не склалися і про високі». Хоча через природну скромність автор і не вважає видання письменницькою роботою («я ж не письменниця»), але нагадує, що це вже не перша її книжка. Після смерті чоловіка вона написала твір «Мій Костя» («так що я вже із досвідом»). Аді Роговцевій важлива думка читачів. Презентаційна зала була заповнена, — люди зацікавилися. Акторка висловила сподівання, що згодом вона дізнається від людей, які прочитають «Свидетельство о жизни», їхню думку, оскільки кожний відгук серця їй дорогий. Одну з оцінок, — відомої людини, — ми почули вже на презентації. Робота ще не була закінчена, і авторка переживала, думаючи — а, може все це й не потрібно… Тому дала почитати твір російському актору Валентину Гафту і почула від нього: «Это, простите, победа! Это — «праздник со слезами на глазах»… Сколько прожито, сколько пережито, какие люди рядом!..» Сповнені захоплення слова Гафта про серце акторки, яке змогло стільки всього вмістити, яке не просто пам'ятає, а бере участь у всьому. З-поміж інших Ада Миколаївна згадує у книжці відомих акторів Віктора Халатова, Михайла Романова, Олега Борисова, Павла Луспєкаєва, Богдана Ступку та інших. Окрім спогадів, до книги ввійшли вірші Ади Роговцевої, роботи театрального художника Тараса Ткаченка, про якого Ада Миколаївна сказала: «він знає мене так, як я навіть не знаю хто» та світлини з домашнього архіву родини Роговцевої-Степанкових. Твір написаний російською та українською мовами. На цій презентації присутні цікавилися не лише книгою, адже вони прийшли зустрітися із улюбленою акторкою у невимушеній обста-

Публіка Книжкового арсеналу заслухалася: говорить Ада Роговцева

новці, і скористалися шансом вікрити її для себе як особистість, наприклад, спитати про уподобання, — поцікавитися, чи читала вона спогади інших акторів. Ада Миколаївна повідомила, що їй дуже подобаються книжки Ольги Яковлевої та Олени Коренєвої, та й взагалі вона любить мемуари, які дозволяють дізнатися про людину. Вона дуже вдячна Тамарі Севернюк, презентація останньої книжки якої відбулася нещодавно, за те, що окрім подачі нових поезій, вона пише про чернівецьких друзів — поетів, письменників, яких, можливо, кого не видають широко, а в кого навіть книжок немає. «У природі людини — якщо захопився людиною, розказати про неї. Це творчість, бажання поділитися враженням, яке рветься з душі. Анна Ахматова писала:

Я улыбаться перестала, Морозный ветер губы студит, Одной надеждой меньше стало, Одною песней больше будет . Бажаючих отримати автограф Акторки на сторінці книги виявилось чимало. УК. 35

Ада Роговцева. Свідоцтво про Життя. Спогади (уривок)

аю я в світі притулок і розраду — моя хата в селі Жереб’ятині (Жовтневому) Бориспільського району. Придбана була на гроші з Шевченківської премії. Приїхали з Костем Петровичем в травні 85-го, побачили біле від квіту акації село. В дім, що його приїхали дивитися, не потрапили. Лише позазирали у вікна маленької хатинки, обкладеної кукурудзяними снопами. Не дуже й радились — купили. Тоді в селі, щоб купити дім, треба було прописуватись і працювати в радгоспі. Допомогла Костина мама, Євгенія Василівна. Була вона вже на пенсії, виписалась зі свойого Дебальцевого і прописалась в Жовтневому. Там і дожила останній рік свого життя. Цей клаптик землі став моєю улюбленою іграшкою, місцем справжнього відпочинку і тяжкої фізичної праці, якої прагну і чекаю з нетерпінням. Мені було п’ятдесят. Діти були вже дорослі і не вимагали моєї повсякчасної уваги у рідкісні вільні від фаху хвилини. А мені раптом захотілося стати тою жінкою — мамою — хазяйкою, якою була моя мама. Щоб земля дихала і зацвітала різноманітним квітом під моїми руками, щоб птахи і тварини тягнулися до цих рук, щоб до щедрого столу в теплій хаті збиралися діти і — дасть Бог! — онуки. Щоб за себе жити своє театральне життя, а за маму — оце життя на землі, посеред живої природи, так, як колись у Полтаві і Глухові жила вона і лише тоді була щасливою. Яка ж бо я хороша у селі — немов крізь срібне решето просіяна! І тата голос чується з землі… І мама озивається покійна… Почалось, справді, як гра — попрацювати на свіжому повітрі у вихідний день, зварити і покуштувати борщу із печі, зібрати до чаю полуниць, що лишились від попередньої хазяйки, хоч уже дрібна, а смачна. Але поступово земля почала вимагати уваги, часу, сил і, згодом, грошей. Ця моя земля дісталася мені заросла кленами й акаціями. Власне, землі не було — пісок. Треба було зрізати, корчувати, завозити і розкидати чорнозем і глину.

Моя сусідка зліва, баба Галя

Курс Л. А. Олійника

Ті, хто працював на землі, знають, що то за труд. Робили ми це з Ніною Шаролаповою, моєю подругою, колегою по театру, а виявилось, що і по сільгоспроботах. Згодом, коли почали будувати веранду і баню, виявилося, що і будівники ми непогані. Микола, наш сусід, дивлячись на нас, хитав головою: — Ой, дівчата-дівчата, що ж це ви, як удови, як черви, з тієї землі не вилазите… А коли ми вдвох, без помічників, розвантажили і розкидали машину глини, він розвів руками і сказав: — Ну, це вже чрезмерно! Траплялись казуси. Співаючи у виставі «Криваве весілля» (Ф. Гарсіа Лорка, режисер Й. Беднарик), де ми разом грали: я — матір Нареченого, а Ніна — мамку Нареченої, — вона текст пісні випадково змінила на ближчий нам тематично. Замість того, щоб заспівати: «Жених должен свой покинуть дом», — Ніна проспівала: «Должен свой построить дом». А ми щойно заливали фундамент веранди. А у поетичній виставі «Два лишь голоса — твой и мой», — де Ніна читала п’ятдесят віршів М. Цвєтаєвої, а я п’ятдесят А. Ахматової, замість слів: «И только красный тюльпан, тюльпан у тебя в петлице», — я проникливо продекламувала: «И только красный тюльпан, тюльпан у тебя в теплице». На той час у кіно в мене була пауза, але, крім роботи в театрі, я мала змогу заробляти концертами — так званими творчими зустрічами — по лінії «Укрконцерту»; вони мали попит по всій Україні. Ми з моїми колегами — актором Євгеном Паперним і акомпаніатором Петром Вайсбургом — влаштували творчу артіль. Женя був моїм партнером у багатьох виставах, і так ми мали змогу грати уривки з «Хазяйки», «Священних чудовиськ», він чудово співав і під акомпанемент власної гітари, і під фортепіано Петра Вайсбурга, який, до речі був композитором кількох Жениних і моїх романсів на вірші М. Заболотського, Ф. Крівіна, Ф. Тютчева та Лесі Українки. Отже, ми з Женею грали, співали удвох і нарізно, я читала монологи й українську та російську поезію, а Петя акомпанував нам на роялі. Така заробітчанська команда разів зо три об’їхала всю Україну. І треба сказати, що коли стався Чорнобиль, ми дали для ліквідаторів і працівників станції близько півсотні концертів за півтора роки. В перші півроку ми були там разів двадцять і, звичайно, безкоштовно. Всі мої тодішні заробітки йшли на село. Город був взірцевий, побудували баню, веранду, новий сарай і літній будиночок. Все це до 90-го року, в умовах жорсткого дефіциту будматеріалів. Але, крім землі та хати, з’явились нові статті витрат. Завелося в мене багато зайвих ротів: 40 кролів, 50 курей, спочатку чотири, а згодом семеро кіз, бо одна привела двох козенят, а на мій бенефіс — безпосередньо на сцену — мені винесли дрібне козеня, що виросло у великого козла Беню Фіса. Цей мій тваринний світ ширшав, розростався — корова, чотири свині, дикий кабанчик і гарний гусак, улюбленець Костя Петровича. Мій чоловік власноруч влаштував тому гусакові басейн і дуже сумував, коли той утік. Мій старший онук Олексій виріс серед усього цього. Я не люблю і не дуже вмію гратися з малими дітьми, тому Альоша залучився в цю мою гру «село» — навчився тримати в руках інструменти, колоти дрова, топити печі, розводити багаття, а хоч і під дощем, а головне — отримав щеплення поваги до всього, що виростає на землі в результаті людської праці і турботи. Змалечку він вибирав картоплю, розсипав попіл, поливав — і мріяв стати трактористом. А ще одна моя подруга і велика помічниця — лікар із Запоріжжя Майя Василівна Козлова, розповідала Альоші казку «Пригоди Васі-тракториста» — майже сценарій серіалу, бо розповідала щодня протягом двох літніх місяців із року в рік. Було йому рочків чотири, коли, приїхавши із Києва до села, він сказав: — Ну от ми і вдома, — і попросив підняти його на руки, щоб обережно поцілувати вистигле яблуко в своєму саду.

На своїм подвір’ї у селі старість зустрічаю, — Бог звелів! На піску, а підняла садок і веселе моренько квіток. Сонце обціловує мене, добрий вітер хати не мине, і всміхається до мене божий світ: їжачок і вуж, собака й кіт. Ластівка гніздо спокійно в’є — їй моє подвір’я, як своє. Стелять килим трави-спориші, — лоскотно і весело душі. Воду п’ю — колодязну блакить. Господи! Яке-бо щастя — жить! Доживав у селі мій брат Вадим. А згодом приїхала мені на допомогу сестра Костя Петровича Лідочка. Вона поселилася там разом із Вадимом, взяла на себе турботу і про нього, і про город. На тому городі Ліда впала з інсультом. Виросла перша «своя» могила на сільському цвинтарі. Кость Петрович заповідав поховати його в селі. Він пішов з життя за рік після сестри. А ще за рік не стало Вадима. Ніні вже маю дбати про чотири могили. Мої сусідки в селі — справа, зліва і через хату — три мої баби Галі, всі вони вже пішли з життя, але лишили в мені незабутній слід. Три мої перші подруги в цьому селі, яким страшенно подобалось, що в «артістки» найкраща в селі картопля. Праворуч жили Микола зі своєю дружиною Галею. Було в них п’ятеро дітей. Зараз лишилось їх троє — сестри Валентина, Тетяна та Любов. Валя тепер уже відбудувала великий будинок на місці батькової хати, господарює разом із чоловіком Славіком, випещує свого синочка Ігоря. Між нашими дворами стоїть низенький мережаний парканчик, і життя наше тече на очах одне одного. Тож про Валину маму: в 1949 голодному році приховала Галя для дітей мішок висівок, на неї донесли, і посадили молоду жінку на п’ять років, скалічивши її життя, життя її чоловіка, що лишився з дрібними дітьми. Вона вийшла, повернулась. Двадцять п’ять років жила, хворіючи на рак, а хазяйство — не відвести очей! Дзвінка, співоча, із гумором — така була баба Галя. Всі жінки в селі ткали килимкові доріжки, а баба Галя ткала килими — справжні художні витвори із вишуканими орнаментами. Тільки-но купили ми хату, влаштувалися: побілили, розвісили мою колекцію рушників з усіх регіонів України, ікони на покутті, скриня з вишиванками, що колись Параджанов дарував. В хаті справжня піч, піл. Приїхав до нас у гості Іван Миколайчук, увійшов у хату, перехрестився і мовив: — Як у Шевченковій хаті… як у моєї мами! Всю ніч просиділи за чаркою та розмовою, а потім біля багаття за хатою. Співали. О четвертій ранку на спів вийшла до нас баба Галя. — Ви мене, хлопці, налякали, думала, що проспала. Ви співаєте, а я ж думаю: радіо вже працює, що ж це я сплю, треба до корови! Лишилась із нами до ранку. Іван — бабі: — Яка ж ви красуня! Який голос! Баба усміхалась задоволено, а ми дражнились: — Це що, Іване, кохання? — Так. Баба Галя моє останнє кохання. Через хату від мене — ще одна баба Галя. Баптистка. Сама — добро, благочинство і працелюбність. Як жук, увесь час поралась на землі, як не на городах, то у дворі. Довкола неї ідеальний порядок і чистота. Заправить свою величезну грижу, підв’яже, щоб не заважала при роботі, — і вперед.

Творча зустріч, акомпаніатор Петро Вайсбург

Творча зустріч

У чистенькій своїй хаті, де духмяніли сушені трави, вечорами читала баба Галя Святе Письмо. То була найголовніша її справа і розрада її душі, яку треба було заслужить днем важкої праці. Та зір став відмовлять — катаракти на обох очах. І мій друг — чудовий друг багатьох-багатьох знаних і простих людей, нині головний офтальмолог України — професор С.О. Риков знайшов змогу безкоштовно прооперувати бабу. Мало що прооперував, та ще й надурив: вона дала дозвіл на одне око, а він зробив їй обидва. Зі страхом чекав, як після операції почуватиметься баба. Прийшов до неї в палату, де ще кілька людей лежало, питає: — Ну що, бабо Галю, бачите? А баба каже: — Ні, Серьоженька, не бачу, виведи мене у коридор. А в коридорі вона сказала: — Дай тобі Боже здоров’я, Серьожа, бачу я, бачу! Завдяки тобі і стежинку до хати своєї побачу, і Святе Письмо читати зможу. Тільки ж там у палаті зі мною люди, що не бачать, як же ж я при них таке казатиму?! З третьою бабою Галею — тою сусідкою, що зліва — у нас одна криниця на двох. Під цією криницею за життя баби Галі балакано-перебалакано про все на світі… …Я тільки-но повернулася з поїздки до Америки у складі Комітету радянських жінок, де мала змогу спілкуватися з дружинами сенаторів і їхніми благодійними комітетами. Баба Галя: — Що там, у тій Америці, Адо. Як? — Та так, як і в нас. У нас з вами в саду сливи та яблука, а в них апельсини. — Та ти що? — Так, бабо Галю. Скрізь живуть такі самі люди, як і ми з вами, може, трохи заможніші, може, побут зручніший. Та хіба щасливіші? Баба Галя хита головою, погоджується, але трохи здивовано. Вона ніколи не їздила на потязі, літаки бачила лише тому, що літали вони над її хатою. Працювала з ранку до ночі. Коли з городів верталися — її односельці сунули напівзігнуті, спираючись на костури, ледь тягнучи ноги — і молоді, і старі, а баба Галя йшла, як королева: заклавши руки за рівненьку спину, високо несла свою красиву сиву голову. — Ви що, не втомились? — Втомилась сильно. Тільки хіба легше, коли зігнешся? А так і спина вирівняється, і ногам легше. Баба Галя чесала коси. Років бабі вісімдесят. Те волосся не має зносу, — коси бабині аж до п’ят! Не в любистку і не у м’яті – в літа сонячній чистоті вимиває роки зім’яті, миє думи свої прості. — Скільки Вам років, бабо Галю? — Мабуть, уже під дев’яносто. — Багато. А чи довгим життя здалося? — Нє! Наче в одні двері ввійшла, а в другі вийшла. Стомилась тільки сильно. Добре б уже смерть. — Не боїтесь? — Чого ж його боятися? Все вже приготувала, все передумала. Недоробила чогось? То й що, вже хай без мене якось. Нема вже сили ні на що, така дешева стала… Чого бояться? Смерть — теж життя. І справді, все собі на смерть баба Галя приготувала. З’їздила у Вороньків (5 км від нашого села) і замовила домовину в знайомого теслі. Придбала мережаного залізного хреста, власноруч пофарбувала його срібною фарбою і поставила в кущі під хатою…

Придбала хрест, під призьбою поклала, прикрила бур’янами, — хай лежить, де проржавів, дбайливо сфарбувала і вирішила довго-довго жить. Бо є город, є сонечко, є літо, є вітерець і споконвічний труд, і є земля, що нею обігріта, і необхідність бути. Бути тут! Міцно дружила баба Галя з моєю подругою Ніною Шаролаповою, народною артисткою України. Ніна — росіянка з Пензи, української не знала. А баба Галя не розмовляла російською. Спілкуванню це не заважало, бесіди іноді тривали годинами. — Баба Галя, дай мне сопатку. Малась на увазі «сапка», або російською «тяпка». — Що тобі дать? В сопатку? Або: — Ніно, ти ці простирадла розвісь. — Что это такое? «Просто падло»? Складні порозуміння і безкінечна довіра: — Коли будете тут в той мент, коли моя смерть прийде, хай Ніна мене вбере. Вона знає, де що лежить приготоване. Любила, коли я привозила їй після вистав свої пишні театральні букети. Дякувала і несла до своєї хати — під ікони. Я написала їй два віршики. Баба послухала і пішла. Ввечері з’явилась у мене на ґанку: — То даси мені те, що написала? Склала листочки, перев’язала ниткою і теж до ікон віднесла. Не ходила до церкви. В селі було багато баптистів — до них теж не пристала. — Нема Бога! Хіба б Бог дозволив, щоби мій чоловік війну пройшов, ціленький вернувся, а в перший же ж день марно загинув? Вийшов бабин чоловік у поле від застілля на честь його повернення і натрапив бикові на роги. Довго й повільно вмирав. За бабиними розповідями знаю, що жили у нашому селі після війни в землянках. І на місці нашої хати теж землянка була. Ціною життя повибудовували чоловіки сільські хати. А день перемоги ще святкували в землянках. Їсти не було чого. Варили весняний щавель, кропиву, заправляли молодим часником — борщ. Одне до одного по землянках ходили, пригощалися. В землянках прибрано чистенько, стіл із скатертиною, у центрі столу горщик із борщем: — Пригощайтеся, дорогі гості! Їжте все! Їжте і борщ… А крім борщу, нічого і нема. І борщ у кожного той самий. В нашій родині під час тимчасових скрут ми теж кажемо: — Їжте все, їжте і борщ. З розповідей баби Галі під криницею пригадую: — Треба було будуватись. А з чого? Ліс, що в кожного під городом, не дозволяли брати. Дізнався голова, що на Дніпрі сто кілометрів від села стоїть покинута баржа і її дозволяють розібрати на матеріал. Визвалися кілька чоловіків, поїхали, тяжко працювали, розбираючи, бо все ж це на воді. Потім водою ж переплавляли в село, дорогою кілька разів застрягли… мокрі… холодні… Повернулись в село і з тої баржі поставили три будинки. Твій, Адо, мій і Миколин. А за рік усіх тих хлопців поховали — один за одним від запалення легенів та сухот пішли будівельники. Надірвались, перемерзли. Або таке: — Весна. Світанок. Берегом іде чоловік з нічної зміни. Бачить, що до берега принесло течією колоду. Це ж справжнє багатство! Спробував підняти — не вийшло, самому і з місця не зрушити. Вирішив повернутися додому за інструментом. Сусідів на допомогу не схотів кликати — ділись із ними потім. А от розпиляти, зв’язати і частинами перетягти додому —

Мати, «Тарас Бульба»

буде розумно. Жінку можна збудить, най допоможе! Прийшов до себе, жінки в хаті не знайшов, і надворі наче не видно, десь уже порається. Шукати ніколи. Взяв пилку, мотузку — і бігцем на річку. А назустріч йому — його жінка з колодою на плечах… — Баби у нас в селі, — розповідала баба Галя, — сильні були, як чоловіки. Доярки в радгоспі о четвертій ранку вже були на дойці. Вдома дітей повно. Город, худоба, птиця. Всіх нагодувать, за всіма перепрати. Я, боячись проспати, і не лягала зовсім: спала вдягнена, сидячи на стільці. А якщо вже така втома, що геть валить, — стелила на постіль рядно і, не роздягаючись, намотавши на ноги клейонку, щоб не забруднить, перепочивала. Як роззутися — ноги набрякнуть, уже швидко не взуєшся, а ніколи. Мало спали, багато працювали, а спів вечорами по всьому селу було чути. Зараз не почуєш! Побачила баба в моєму дворі на стовпі лелеку: — Кошика на стовп прикрутіть чи скат старий. Він у вас житиме, бач, уже третій день прилітає, місце собі обрав. І справді, прилетить, потопчеться, покурличе і летить собі, якось навіть заночував. Не дійшли в нас руки, не влаштували йому гнізда, не оселився лелека в моєму дворі.

Анна, «Вічный поклик»

Майдан

Літав над хатою лелека, літав над хатою й літав, — чи так одгонив небезпеку, чи добру звістку наближав. Літав собі у крилах вітер, мене про щось попереджав. Де свідки? Звідки, звідки, звідки він про любов мою прознав? За колом коло, знову й знов, немов хотів заглянуть в очі, де світиться моя любов у дні ясні і в темні ночі. Літай, лелеченько, літай – ти ціле небо в леті маєш. Тільки не радь і не питай, — нема рятунку, ти це знаєш. Якось онук Альоша і моя подруга Майя принесли лелеченя, що випало з гнізда. Біленька купочка, рожева шкірка просвічує крізь пух. Він безпорадно розчепірював крильця і нявчав, як кошеня. Намагались хоч якось напоїти його водичкою, нагодувати мухами та хробаками — не виходило. Я примусила повернути туди, де знайшли. Віднесли. Посумували. Забули. Але кожного разу, як пролітають над моєю хатою лелеки, сподіваюсь, що серед них і той, наш. Я — українка, з невеличкою домішкою польської крові. Все своє життя я прожила в Україні, і в 70 років отримала з рук Президента В.А. Ющенка найвище звання — звання Героя України. Майже шість років я розмірковую — який я герой? Чи достатньо я зробила для рідної землі? Мабуть, що ні. Я народилась у російськомовній родині і до вступу в інститут прожила в російськомовному оточенні. На щастя, я отримала міцне щеплення української мови та культури, оскільки моїми вчителями були народні артисти України П.Т. Сергієнко та П.М. Нятко, а також К.П. Степанков. Моєю дипломною роботою була роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Найперші свої роботи в кіно — «Кривавий світанок», «Кінець Чирви-Козиря», «Шельменко-денщик» — я робила в національному кінематографі і працювала з найвидатнішими акторами, гордістю українського мистецтва. І дорога мені стелилася до них — до театру імені Івана Франка. Але доля привела мене в російський театр, де ще існували традиції вишуканої російської мови. Робота над чистотою вимови — так званий «російський режим» — привела до того, що аж досі в Росії не вірять, що я з

України, а глядачі Пітера і Москви не можуть поділити між собою моє походження. З першого курсу я працювала ведучою урядових концертів. Одного разу, тільки-но оголосивши наступний номер українською мовою, я забігла за лаштунки і звернулася до Дмитра Павличка, звично перейшовши на російську. Дмитро здивовано спитав: — А чого це ти раптом на російську перейшла? Я і сама зауважила: хіба в мене немає потреби говорити з українським поетом рідною мовою? Зараз мені цікаво скласти свою біографію української актриси. З 50-х до 90-х років я працювала на українському радіо. В «Театрі перед мікрофоном» тоді ще наживо з радіорежисером Р. Скибенко, а згодом у запису з режисером Н. Новоселицькою я переграла в українських перекладах майже всю світову класику, багато творів української драматургії, безліч поетичних програм. Як театральна актриса, я сама заздрю своєму українському радіорепертуару: це була і «Собака на сіні», і «Лісістрата», і «Пігмаліон»… А Мавку — в театрі і на радіо — я зіграла чотири рази — обома мовами. Я працювала в російському театрі і почала зніматися в Ленінграді та Москві, працюючи з видатними радянськими кінематографістами. Кіно зробило мене відомою і зумовило подальший попит на мене як у режисерів, так і у глядачів. Але це було російське кіно. Леонід Артемович Олійник запросив мене до себе на курс в театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Я працювала другим викладачем, і була для студентів «граючим тренером», а для Олійника — «наочним посібником». Діти безпосередньо з наших спільних занять ішли дивитись мою вечірню виставу, а після неї вони разом зо мною розбирали мою роботу. Тепер я щаслива назвати своїми учнями Олексія Богдановича, Петра Панчука, Остапа Ступку, Олексія Паламаренка, Володимира Зозулю, Анатолія Чумаченка, Арсена Тимошенка. Ці хлопці лишилися в мене на очах, я приходжу дивитись їх у виставах театру Франка, а решта — як Сергій Проскурня, як Юрко Марчак — розлетілися по всій Україні, та всі вони лишилися рідними мені дітьми. Сам майстер курсу — золотий Леонід Артемович був епохою української театральної педагогіки. Він став для мене і, я певна, для наших учнів взірцем у викладацькій справі і в кожному людському прояві. Після тривалої перерви наприкінці 90-х я знов на якийсь час повернулась до викладацької справи і випустила курс дикторів та ведучих в Університеті культури та мистецтв. Дипломну виставу курсу — «Циганську музу» Л. Костенко, переніс на свій сценічний майданчик І. Крикунов — керівник циганського театру «Романс», і кілька років мої студенти грали її вдома і на багатьох фестивалях. Коли Б. Ступка тільки-но приїхав працювати в Київ, режисер М. І. Джинджиристий запропонував йому роль Дона Жуана в телевізійному фільмі за «Кам’яним господарем» Лесі Українки. До пари Богданові він покликав мене на роль Донни Анни. У пару ми наче склалися, але для обох це було непросто: Богдан ніяковів, як він пізніше розповідав мені, перед «знаною», а я пильнувала, щоб не «програти» досвідченому Дону Жуану, оскільки він свою роль грав у Львові, а я в своєму театрі грала Долорес, а не Анну. До того ж я мусила бути прискіпливою до своєї української вимови, прилаштовуючи її до галицького звучання мови Богдана. У Андрія Жолдака на «Не боюсь сірого вовка» нам зі Ступкою вже було легше. Ми були друзями, творчо закоханими одне в одного. Репетиції цієї вистави принесли мені ще одну закоханість і людську, і театральну — в Богдана Бенюка, видатного українського актора. Після 38 років праці в академічному театрі я раптом опинилась в атмосфері студійності та експерименту, завдяки запрошенню В. Кучинського зіграти в його театрі ім. Л. Курбаса у Львові Раневську у виставі «Садок вишневий». Цей театр краще назвати сім’єю, молодою, співочою,

Анна, «Вічный поклик»

не ледачою і дуже талановитою. І ця сім’я мене прийняла, залучила до своїх тренажів. У цьому мініатюрному театрику — в незвичному для мене камерному просторі без сцени, я почувалася на диво органічно. А одного разу — це були 90-ті — під час вистави вимкнули світло. Тоді це траплялось часто і могло тривати довго. Не чекаючи, поки воно з’явиться, ми запалили свічки і при їхньому світлі грали далі. Це було незабутньо. Я досі закохана в колектив театру, пишаюся ними за те, що вони вистояли у неможливих умовах і зберегли свій театр. З того часу я маю друга: Андрій Водічев — чудовий актор, був моїм партнером у тій виставі, грав Єпіходова, а згодом він дуже допоміг мені видати книгу «Мій Костя». Потім Володя Кучинський робив редакцію цієї вистави у театрі ім. Т.Г. Шевченка. З гамака, підвішеного на висоті сім метрів, я злітала на авансцену — це було дуже ефектно, та ледь не обернулося трагедією. Одного разу я ледь не зірвалась з нього, точніше — зірвалась, але, заплутавшись каблучкою в плетиві, повисла над прірвою на цій каблучці (її мені подарувала дочка), вона мене і врятувала, хоча я ледь не лишилася без пальця. Поки мене знімали, рука вже посиніла, а срібний масивний перстень скрутило так, що його було неможливо зняти. Цю каблучку, полагоджену ювеліром, я подарувала як рятівний талісман на щастя прекрасній українській поетесі Т. Севернюк. Через мене прем’єру вистави відклали, оскільки я раптово потрапила у лікарню з апендицитом. Але попри всі негаразди, цей свій харківський період згадую, як свято. З українським поетичним словом я зверталася до глядача завжди, відколи мене вперше запросили на «творчу зустріч». У моїй концертній програмі була поезія Лесі Українки — гордості нації, і вірші геніальної нашої сучасниці Ліни Костенко. Ця моя робота не припинялася ніколи. А коли я одного разу наважилась прочитати зі сцени власного віршика, глядачі попросили: почитайте ще. Згодом моя землячка, конотопчанка Ольга Гуторка, примусила мене зібрати нашу родинну поезію і в найскрутніший час, у 1996 р., видала книжечку «Мамині молитви», до якої увійшли мої вірші та вірші моїх дітей. Я щаслива, що стала українським голосом Мальви — героїні Миколайчукового «Вавилону». Іван запросив мене озвучити український варіант цього фільму, бо чудова актриса Люба Поліщук професійно українською не володіла. Кілька років тому я мала шмат тяжкої праці, коли протягом трьох діб писала і записала на диск усі драми та драматичні поеми Лесі Українки. Я не відходила від мікрофона по 12 годин, та не відчувала втоми, насолоджуючись кожним словом. Ми зі звукорежисером — зовсім юним хлопчиком — брали собі перерви лише для того, щоб відплакати… З Лесею пов’язане все моє життя. Я хочу віддати шану І. О. Молостовій, яка наприкінці 70-х зробила виставу про Лесю. В російському академічному театрі Лесина поезія звучала мовою оригіналу. І мовою оригіналу ми із Толею Хостікоєвим — видатним українським актором, грали сцену Мавки і Перелесника в незабутній для мене мізансцені, насолоджуючись віршем, ритмом і одне одним. Свого часу я отримала запрошення майже від кожного московського театру. І від цих запрошень методично відмовлялась. Не вагаючись. Я намагалась бути потрібною вдома, в Україні. А чи стала я в пригоді моєму народові, судити не мені. Редакція журналу «Українська культура» дякує Міжнародній літературній корпорації Meridian Czernowitz за надані матеріали УК. 43

Катерина КОТ Фото Мирослави ХОРОШУН

Людина, яка дихає «Є два місця на планеті, де я хочу впасти навколішки і цілувати землю — це Київ і Греція. Тут для мене благодатні місця», — говорить особлива гостя травневої столиці Лейла Александер-Гарретт. Перекладачка Андрія Тарковського під час зйомок «Жертвопринесення» приїхала на запрошення Дому освіти і культури «Майстер Клас» і в рамках їхньої програми на «Книжковому Арсеналі» презентувала книгу «Андрій Тарковський: збирач снів» (книга надрукована російською і англійською, а якщо по секрету — видавець Леонід Фінберг висловив ідею видати книгу й українською, обкладинку і графічний ряд видання хоче зробити Сергій Маслобойщиков). Окрім того, у затишній вітальні Дому «МК» відбулася світова прем’єра нової п’єси пані Александер-Гарретт «English Breakfast» — постановку читки здійснили режисер Сергій Маслобойщиков та актори Алла Сергійко і Віктор Андрієнко та «гордість українського народу», за словами пані Лейли, які ми залюбки розділяємо, — Вадим Скуратівський

УК. Ви працювали з великою кількістю знач-

них майстрів, таких як Юрій Любімов, Петро Тодоровський, Елем Клімов, Тенгіз Абуладзе, Володимир Грамматіков, Ніколас Роуг, Лассе Халльстрьом... Але про вас переважно говорять у контексті Тарковського? Що можете сказати про інші співпраці? Любімов почав працювати зі мною лише тому, що дізнався: з нею працював Тарковський. Спочатку це був «Бенкет під час чуми», потім «Майстер і Маргарита» у Стокгольмі, потім «Кільце Нібелунгів» у Ковент Гардені: мені зателефонували звідти і запросили на роботу. А ім’я

Тарковського випливає завжди, в усіх розмовах. По-перше, я написала книгу про нього. Більше ні про кого книгу я не писала і не хочу. Також у Лондоні робила фестиваль, присвячений Тарковському, в 2007 році. А ще — у 2010 — організувала фестиваль Сергія Параджанова. Параджанова я дуже люблю, і коли принесла цей проект в мекку кінематографії Англії — Британський інститут кінематографії — мені сказали, що Параджанов узагалі не годиться. Тарковський пройшов із великим успіхом, а Параджанова ніхто не знає, це буде провал. Коли ж фестиваль відбувся — у Лондоні й Брістолі —

директор фестивалю написав мені, що це був них кінотеатрах, йому почали писати люди, найбільш успішний комерційний проект за осдуже багато людей із в’язниць, багато жінок танніх три роки. Ваш Параджанов про себе гойому писали: це фільм про мене. Після прем’єри ворив: я вірмен, який живе у Грузії, і сидів за ніхто з колег з ним навіть не привітався, вони український шовінізм у в’язниці. Він теж дивопроходили повз і, грубо кажучи, мало не плювижна людина. Зараз мені пропонують зровали. А от люди здалеку, з невідомих якихось, бити дуже багато проектів — і я відмовляюся: маргінальних кутків, які подивилися фільм уже мене цікавить лише те, що мене цікавить, і я через кілька років після виходу, писали йому із роблю лише те, що хочу робити і чого хтось вдячністю. І він зрозумів, що так і потрібно роінший зробити не зможе. Адже про Тарковбити кіно. Він завжди казав, що кіно — це не ського нічого не було, а про Параджанова й попрофесія, як то є для багатьох — знайти гроші, готів! Джон Гальяно, подивившись фільми, вибити гроші, побудувати, спродюсувати, зросказав: «Тепер я знаю, у кого краду всі ідеї — бити кіно та ін. Це було його життя. Він робив Актори читки це, звісно, Параджанов». лише те, у що вірив. І, напевно, він мене цьому п'єси Чому Тарковський? Мабуть, він найближчий навчив. Як-от із запрошеннями провести фести«English Breakfast» мені. Я дуже поважаю і ціную його, люблю. валь абощо. Вони мене не цікавлять. Не люблю Вадим Я дійсно працювала і з Клімовим, і з Абуладзе, Скуратівський, цю фразу, але життя коротке, і хочеться викоВіктор і з Петром Тодоровським, і з Роланом Биковим ристовувати кожен день, аби сказати те, що ти Андрієнко, ми зустрічалися. А Тодоровський — це світло, можеш сказати, — а саме: хочеться співати Алла Сергійко яке зараз від нас пішло, справжнє світло — це своїм голосом, а не підспівувати. була дивовижна людина. Коли я працювала перекладачем на «Інтердівчині» у Швеції, власне, улюбленій Тарковським, я стала персоною нонграта в Росії, мене туди не впускали, і коли на майданчику виникали якісь конфлікти, ця людина дивовижним чином знімала напруження, з гумором, з теплом — і оточувала нас таким відчуттям, наче обіймала кожного. Людина, що пройшла війну, страшну війну. Він був глухуватий: чи од вибуху, чи від чогось обваленого поруч — його накрило двометровою глибою піску, і люди, що опинилися там із ним, загинули, а він вижив. Це чудо. І те, що ця людина пішла від нас, — трагедія. А чому Тарковський? Я з ним працювала практично кожного дня. І лише згодом дізналася, що Тарковський відфутболив 14 професійних ро Тарковського написано вже дуже багато. Бібліографія, перекладачів. Людмила Петрушевська гоприсвячена цій постаті, вийшла за ворила мені: «Лейла, ти у них відтяпала межі будь-яких спеціалізованих Тарковського, і тепер всі перекладачі тебе кордонів. Проте, відверто кажучи, УК. Співпраця з видатними людьненавидять». А я не професійний перене так багато книг про великого ми вимагає серйозного кулькладач, я вивчала кіно, тибетську мову і художника, що мали б знакову цінтурного рівня. Що містило це будизм, і коли прийшла і попросилася доність. Книгу Лейли можна постапоняття — «людина культурна» — помагати під час фільму до продюсера вити на рівень лише з однією у кінці минулого століття, і ким є Анни Вібум, вона категорично відмовила, книгою цієї теми — щоденником сучасна «культурна людина»? Що тому що Тарковський однозначно хотів самого Тарковського. Вона написана дуже щиро, дуже точно. Їй їх різнить? працювати з чоловіком. А коли я прийвластивий демократичний і артиЯ думаю, почуття відповідальшла — все якось закрутилося, і він потім стичний стиль. Фільм «Жертвоності. Сьогодні здається, що немає говорив — і це дуже важливо — що з інпринесення» — це один із нічого складного. Тарковський гошими перекладачами «алхімія не спрацюнайголовніших текстів в історії миворив, що мистецтво існує лише вала» — і в цьому був увесь Тарковський. стецтва, а може, у найширшому тоді, коли складно жити, в періоди Уже будучи смертельно хворим, він мені значенні, найголовніший текст — найбільш складних умов для вижисказав: «Коли писатимеш книгу про мене, про неймовірну відповідальність вання. Якщо згадати, наприклад, не пиши про мене як про тирана, що нелюдини перед історією. І многоплеяду поетів часів Сталіна — це ж своєчасно покинув наші ряди — і решту цінне кожне спостереження над фільмом, а особливо, якщо воно навіть не порівнювано складніші банальних типових фраз. А пиши лише здійснене другом і соратником речаси від тих, у яких живемо ми. Як те, що я особисто означав для тебе, тільки жисера, присутнім під час ствоу п’єсі (йдеться про “English Breakдля тебе». Тоді у мене й думки не було пирення цього шедевра. Це дуже fast» — К.К.) — пара «тиран-поет», сати книгу — а він уже знав. І люди, провисокого класу твір про те, як поде герой цитує Мандельштама і гочитавши цей текст, говорили мені, що він ставав один із найкращих текстів ворить: «Я думав: що воно — повернув їх до них самих. Тарковський середини ХХ століття. поети? хто вони? хлюпики. А вони був такою людиною. Коли пройшов фільм Вадим Скуратівський он що — тирани помирають, а по«Дзеркало», а стрічку показували не в ет — живе». центральних, а лише рідко у провінцій-

Тому що тирани проходять — вони щось лепечуть, повторюються і проходять, а поети залишаються. І здається, що сьогодні цього дуже Мы живем, под собою не чуя страны, мало. Але насправді — це є. Коли я проводжу Наши речи за десять шагов не слышны, якісь зустрічі, лекції, то бачу цю присутність. А где хватит на полразговорца, Був, наприклад, випадок, коли після зустрічі до Там припомнят кремлевского горца. мене підійшов юнак і сказав: «Я завжди хотів Его толстые пальцы, как черви, жирны, бути звукооператором — але мені так не подоА слова, как пудовые гири, верны, бається звук в сучасних фільмах, кліпах, що я пеТараканьи смеются усища, редумав. А коли прочитав вашу книжку, И сияют его голенища. зрозумів, як і чому я хотів працювати зі звуком, я зрозумів тишу. І я все-таки піду на курси звукооператорів». Це похвала не мені, це похвала А вокруг него сброд тонкошеих вождей, Тарковському, тому що він навчив мене так відОн играет услугами полулюдей. чувати і так описувати, розуміти, що значить Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет, звук, і що взагалі, що значить бачити, спостеріОн один лишь бабачит и тычет, гати. Як людина на тебе дивиться, що вона відКак подкову, кует за указом указ: чуває, чому вона так дивиться, що за цим стоїть. Це була найбільш спостережлива людина. Дуже Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз. складна сцена в нас проходила легко. Але якась Что ни казнь у него — то малина краплинка на ялівці, чи якась гілочка займали И широкая грудь осетина. просто цілі дні, настільки людина була вимогливою і відповідальною за своє мистецтво, за свою Осип Мандельштам містику. А зараз — от в одному інтерв’ю Тарковський говорив, що молоді люди, які вивчають кінематографію, одразу хочуть рванути в рекламу, щоб заробити, попрактикувати, їм здається, що спочатку можна зробити якісь прохідні речі. Тарковський завжди говорив: немає прохідного фільму. І людина, яка хоче хоча б наблизитися Довгенько вдвох походжали до поняття, що зветься «authore», до авторства й Мов сичі надуті, авторського кіно — має розуміти: там не може Та щось нишком розмовляли бути нічого прохідного. Це прохідне найбільше Здалека не чути — затягує і знищує. І зараз це, мені здається, поглиО отечестві, здається, нуло всю культуру, і це так сумно! Дивитися фільми, зняті чудовою Та нових петлицях, технікою, і такі однаТа о муштрах ще новіших!.. кові — якийсь єдиний А потім цариця нига чудова. Це величезна добожевільний серіал. Сіла мовчки на дзиґлику. помога кінознавцям: детально Нещодавно мені доверозповідається і про зйомки Дивлюсь, цар підходить лося купити новий те«Жертвопринесення», і про ствоДо найстаршого... та в пику левізор, тому що в рення сценарію. А головне — покаЙого як затопить!.. Англії систему змізаний цілісний і правдивий образ Облизався неборака Андрія. нили на діджитальну, Та меншого в пузо — Марина Тарковська і старий тепер не поАж загуло!.. а той собі казує — а я не можу Ще меншого туза дивитися на усі ці виМежи плечі; той меншого, кривлені фігури у новому екрані — всі перетворилися на якісь розплющені млинці, у людей А менший малого, немає талій, всі коротконогі, всі товсті, безфорА той дрібних, а дрібнота мні, наче опухлі, — я була вражена. Через приУже за порогом ставку спробувала знову подивитися старий Як кинеться по улицях, екран — там по-іншому. Інший образ людини. Та й давай місити І це дуже дивно. І цього викривлення хотілось би Недобитків православних, уникнути. У п’єсі «English Breakfast», наприклад, А ті голосити; людина говорить із собакою — тому що їй ні з Та верещать; та як ревнуть: ким більше говорити. Собака об’єднує сім’ю, бо «Гуля наш батюшка, ґуля! говорити одне з одним вони розучилися. Ура!..ура!..ура! а, а, а...» УК. «English Breakfast» не є п’єсою в класичТарас Шевченко ному значенні. Це, швидше, висловлювання. У мене виникло відчуття, що я потрапила до розмови розумних і самотніх людей — і отримала щастя підслуховувати їх.

Це Боже провидіння. Адже все-все записано у якійсь вселенській книзі, усі враження, усі зустрічі: і наша з вами зустріч, і шелест берези, і все, що рухається, і ці дзвіниці Лаври, і це вино, в якому відбиваються дзвони — це все є навколо, і я люблю це. Я не люблю усіх тих цитат, цитат із Біблії, але нас «може завтра не бути», нас може не бути за хвилину — і тому я ціную те, що я просто можу дихати, дихати цим повітрям, яке ще не настільки отруєне і знищене нами ж. Бо планета вже бунтує — так ми їй набридли. І про це теж є у п’єсі. Я думаю, якби на читку потрапили молоді люди — можливо, їх би зачепило. От, наприклад, із «Повішенним» була така історія. Ми отримали рецензію (з актрисою Тамарою Плашенко, моновистава «Нічний гаспар або Повішенний» — Вадим Скуратівський

Звісно, я не драматург. Так і Чехов говорив: «Я не драматург» (сміється). Ви знаєте, мені дуже набрид сучасний театр. І захотілося просто посидіти і послухати. Так само було з «Повішеним» — мені просто захотілося поговорити. І Тамара Пелюшенко — чудова, видатна актриса, сміливо називаю її кращою актрисою сучасності — неймовірно тонко передала все і збагатила. На виставі були присутні психіатри — і вони сказали мені: «Цю п’єсу потрібно дивитися кожному психотерапевту, щоб зрозуміти людську психіку». Тому що п’єса проводить людину від початку і до кінця, людина проходить через лабіринт, і людина має вижити, вона зобов’язана вижити. І коли вона уже майже впевнена, що вижити не можна — щось її всетаки тягне, тому що вона мусить пережити страждання, вона тільки тоді й стане людиною, коли переживе страждання. Так і Тарковський говорив: «Через страждання, через співпереживання, через розуміння болю іншої людини». Там, де не можна пройти, ми проходимо. І ми проходимо за всіх. І мені здається, що єдина можливість вижити — це зберігати цю здатність, передавати її. Тут, у «Майстер Класі» відбуваються дивовижні речі — Ірина Буданська хранить це мистецтво. Я потрапила сюди завдяки Тарковському. Вони проводили поетичний вечір «Батько та син», мене попросили розказати про «Жертвопринесення». А лейтмотивом фільму було «Я свеча, я сгорел на пиру// Соберите мой воск поутру» Арсенія Тарковського. І він, звісно, нерозривний із сином, і мав на нього колосальний вплив, і Андрій цим дуже пишався, тим, що хоч якось може бути пов’язаним із батьком. І тим вечором зустрілися Марина Тарковська і Олександр Гордон, читали переклади Арсенія Тарковського українською — чудесна, надзвичайна мова, до речі, я заслухалася і майже все розуміла — дуже гарна мова. УК. Працюючи з великими художниками, Ви

почувалися в тіні, чи навпаки — надихалися ними?

К.К.) — і дуже боялися читати. Так от критик пише, що на виставу вона взяла з собою дітей, які перш ніколи не були в театрі, а діти взяли з собою друзів, і поставили мамі умову: якщо буде нудно — вони одразу йдуть. А п’єсу цю неможливо форсувати, актриса не може ані підвищити голос, ані натиснути якось на глядача — глядач сам має дотягнути до неї свої вуха. І журналістка пише: я дивилася на дітей, які сиділи, повитягавши шиї — вслухаючись у гру Тамари, і після вистави вони не могли навіть піднятися. А тут, у Києві, у Тамари — я сама декілька разів була свідком того — люди просто плакали. Потім, на «обговоренні», деякі казали: ми провели таку кількість годин у психіатрів, а все знайшли тут, наче повністю пережили свою драму чи травму — і вони обіймали Тому, і дякували їй, і говорили дуже теплі слова. Взагалі, у мистецтві має бути присутнім щось таке... мистецтво й існує лише тоді, коли воно тебе торкає. Як Бродський говорив: «Це має бути цікаво».

Декорації читки п'єси «English Breakfast», режисер та автор декорацій — Сергій Маслобойщиков

УК. А чи знаєте Ви свого адресата? Кому буде

УК. На закінчення зустрічі в Книжковому Арцікаво? сеналі Ви побажали усім читати і дивитися П’єса присвячена Шарику. Звісно, я б хотіла, класику. Що б Ви могли побажати нашим чищоб вона була поставлена. Не на великій сцені, тачам? а просто на хорошій сцені, яка була б зручною Дивіться Тарковського, дивіться Тодоровдля акторів. Тому що я дуже ціную інського, дивіться фільми Бергмана — терес акторів (про тих, що взяли участь дивіться класику, дивіться, читайте. ля мене п’єса залишилася певу читці — К.К.). Уявляєте собі, Вадим І взагалі — дивіться на людину. Диною естетичною загадкою. Скуратівський, це ж гордість і слава вашої віться на людину, яка на вас дивиться, Це своєрідна спроба розібратися країни! Сергій Маслобойщиков — режинавіть якщо це тварина, навіть якщо це у стосунках між людьми, що переживають страшну кризу сучасності. сер-містик, Алла Сергійко — блискуча пес — як от у п’єсі, адже саме він там Людьми переважно євразійприма Театру на Подолі. Спочатку плануоб’єднує, він говорить про самоповагу, ськими. Мені важко коментувати вався інший актор, а зараз був Віктор Анвін приводить героїв до розуміння їхтвір, до якого я певною мірою придрієнко, який з’явився буквально на нього розриву з дітьми. Адже часто ми четний, адже це вже дотично говоднях — він замінив того актора, прочитав цих речей не помічаємо. Тому що ми перити і про себе. Я лише скромний текст — і, очевидно, щось його зачепило. рестали розуміти молодих, ми їх не актор, що виконав свою роль за Адже все це було не за гроші. І, звісно, знаємо. Тодоровський, до речі, сказав: точними вказівками режисера вичесть-хвала, що є такі люди. І такі люди є «Я їх не розумію». І просто дивіться один щого ґатунку і моїх колег по сцені. серед молодих. І вони будуть рухати і на одного, і цінуйте, адже це все зараз Це актори найвищого рівня: Алла Сергійко і мій улюблений Віктор вашою країною, і взагалі будь-якою країже промайне. У мене часто виникає ця Андрієнко. Про свого товариша ною. Коли щось у голові, але не тільки у думка; коли я проходжу в аеропорті і Сергія Маслобойщикова я уже тебе — не думати, що лише у тебе щось є. бачу всіх цих людей, інколи око вихопсказав — додам, що він не лише От ви зараз стоїте навпроти — і я маю полює когось — і я дивлюся на цю людину, видатний режисер сучасності, важати те, що робиться у вас у голові, не і вона мені чомусь зрозуміла, приємна а й чудовий гравер, сценограф, обов’язково приймати, але намагатися чи близька — і я дивлюся на неї і думаю: майстер станкового живопису. зрозуміти. Не можна закреслювати іншу «Боже мій, я ж більше ніколи цю людину людину, якщо вона щось висловлює чи не побачу!» Цінуйте, дихайте! Дихайте Вадим Скуратівський робить «не так», а намагатися зрозуміти. іншою людиною.

1-й ряд: Сергій Маслобойщиков, Віктор Андрієнко. 2-й ряд: Алла Сергійко, Лейла Александер-Гарретт, Вадим Скуратівський

УК. 49

Катерина КОТ

Німі Ночі:

дещо про красу, пам’ять і справедливість Темно-синя густина неба, світла модернова стіна церкви Св. Миколая і білі розмахи чайок над помаранчевими банями, вихоплені об’єктивами ліхтарів. Нижче — сходинки до імпровізованої глядацької зали на причалі одеського морвокзалу. Шпилі дрімаючих яхт, хвилі, медитативні точки червоного маяка, на екрані — Маріон Девіс, яку тривожать порухи вечірнього морського вітру. З 21 до 23 червня в Одесі пройшов фестиваль німого кіно і сучасної музики «НІМІ НОЧІ», уже вчетверте творений Національним центром Олександра Довженка і вдруге за підтримки Держкіно

ереглядаючи ранній кінематограф, часто пригадується: ось вони звідки — ноги кліше. Ілюстративні картинки з буквальними образами, динамічні історії з прожилками кількох сюжетних ліній, лапідарні інтертитри. Більшість цих речей стали канонно-шаблонними сьогодні, а на початку 20-х минулого століття — все це було експериментом, пошуком, відкриттям. 1925 року на екрани великого і нерушимого вийшов детектив Петра Чардиніна «Укразія (7+2)», що став найкасовішим кіно свого жанру і здобув гучної слави як в Україні, так і за кордоном. Проте 1938 року більшість плівки 2-серійного 209-хвилинного фільму було знищено. 2013 року Центр Довженка знайшов однойменний роман-основу «Укразія» Миколи Борисова (до речі, теж бестселлер свого часу) і з 67 хвилин збереженої плівки реконструював нову версію. Озвучив фільм польський проект MINIMATIKON (навмисне створений для озвучування німого кіно гуртом Orange the Juice). Молоді, експресивіні тапери влаштували незвичне слуховище. Деякі глядачі, зокрема знані сучасні музиканти, говорили про невідповідність гучної музики з елементами панку до атмосфери німого кіно і фестивалю. Тут моя думка з ними розходиться кардинально. Адже молоді поляки влаштували яскраву звукову революцію до такої ж молодої, революційної, енергійної Одеси 1919 року, з бунтами і боротьбою, погонями, інтригами, опіумними клубами і червоними осередками. Не уявляю часто примітивного пафосу «Укразії» в оформленні чогось менш різкого й саркастичного. Взяти хоча б британські жарти на кшталт «знатимеш по чому Донбас» або ж радянські «товариші, нумо рятувати Катю!» — останній парафраз, до речі, глядачі обговорювали і другого,

і третього дня фестивалю. Власне, дивитися в Одесі 2013-го про Одесу 1919-го — цікаво і приємно апріорі, як і слухати авторів чудового саундтреку до неперевершеного горору Роберта Віне «Кабінет доктора Калігарі». Проте далі було ще краще. Петро Чардинін передав естафету чехам, а саме екранізації повісті Льва Толстого «Крейцерова соната», над якою сам працював у 1911 році. Чеський центр у Києві привіз на «Німі Ночі» єдину копію однойменної стрічки Густава Махати 1926 року і непересічного, одного з найвідоміших чеських андеграундних музикантів Павела Файта, що грав в Одесі уже вдруге. Повість Льва Толстого, опублікована 1889 року, одразу потрапила під цензуру і жорстку критику сучасників, і коли дружина Соф’я Андрєєвна відпросила твір у імператора, американська пошта заборонила

«Остання людина» Фрідріха Мурнау. Ніхто не чекав грози

листування, що містило газети з аморальним текстом графа Толстого. Для Густава Махати фільм став першим самостійним твором і першим кроком у поле еротики й спокуси, на якому він виріс у знаного майстра і класика. «А я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм», — таким епіграфом з Євангелія від Матвія починається твір Толстого. Що ж, певно, не одного чоловіка занурив у гріх Густав Махата, обравши на головну роль Єву Біронову, яка щедро фліртувала з екрану сумними темними очима і складеним ротиком. Це вона — жінка, бажання якої залишилися не зрозумілими і не врахованими (нею самою також), вихованої обмеженими уявленнями про роль і місце, що кидається з дітей — на моду, з моди — в музику. Переконливо виглядав Ян В. Шпеєргер у ролі Постишева, чоловіка, який вирішив приборкати своє буремне сексуальне життя й обзавестися порядною сім’єю — про чистий шлюб він мріяв, проте навряд чи фокусуючись на бажанні позбавитися чогось обтяжливого, можливо, набути чистоти і порозуміння. І цілком імовірно, що Мірослав Пауль у ролі спокусника-скрипаля закохав

у себе чимало недосвідчених глядачок. Можливо, сьогодні фільм виглядає не менш еротично, як у 30-х. Майже крадькома вставлені кадри оголенего тіла, білизни дають неймовірну волю фантазії і несвідоме бажання додумувати — а там уже самі знаєте, які світи! Відверта увага камери до жіночої спини, рук, обличчя, рухів, щільні танці, фортеп’янна гра в чотири руки, струнні, сцени за зачиненими дверима і публічні перестрілки поглядами... Останні виглядали б кумедно, коли б не надзвичайна музика Павела Файта. Інструмент музиканта — ударні. До речі, думка про те, як чех управлявся зі своїми барабанами і паличками під час показу — вже чудове доповнення до фільму. Для кращої трансляції атмосфери кіно, Файт зробив декілька записів, які вставляв у блискучий ударний акомпонемент — такий органічний і тонко зроблений, що годі його описати — він був

Павел Файт, «Крейцерова соната» Густава Махати

Сергій Лєтов, «Остання людина» Фрідріха Мурнау

диханням «Крейцерової сонати», її психологічною й еротичною шкірою. Така принизлива сцена втечі коханця, така пронизлива музика і неймовірно драматична, красива сцена вбивства, коли застукана дружина голою білою долонею стискає ніж, приставлений законним чоловіком до її голої білої шиї, і кров біжить між пальцями, зап’ястям — такого ж кольору, як ледь відкритий нафарбований рот. Жінка ствержує, що зради не було — про що у фільмі міг би свідчити і нафарбований рот — проте молитву на ніч Дездемона вже не прочитала. А вітальні фінальні акорди Павела Файта розчинилися у звуках хвиль. Лиш хочеться побажати організаторам, аби кафе в останніх рядах кінозали не перетворювалося в грамофон із тилу, тому що це більше нагадує попкорновий кінотеатр, а не казковий фестиваль мистецтва на морському яхтпричалі. Наступний день, «Остання людина» Фрідріха Мурнау, 1924 рік. Кульмінація фестивалю і одна з кращих стрічок як експресіоністичного, так і світового кінематографа. Ніхто не чекав грози. Проте героя Еміля Яннінгса, портьє висококласного готелю, переводять із посади в яскравому престижному мундирі з золотими гудзиками й

нашивками до туалетної прислуги: подавати рушники, чистити піджаки і взуття клієнтів. Погодитися з новою реальністю літній людині не до снаги, тим паче цього дня — у доньки весілля, і як йому повертатися додому без звичного престижу й гордості? За кого сприйматимуть сусіди, гості, сім’я? Колишній портьє викрадає мундир. Прекрасно зроблена сцена звільнення, яка нахабно показує бескінечно обурливу механізовану систему побудови бізнесу і стосунків між чинами, віком, суспільними положеннями, які не бачать, а то й не передбачають усередині себе — людини. Відчуженою атмосферою вечірнього міста, в якому ні в кого ні до кого немає діла (а вранці ж герой виявив турботливе ставлення до вуличної дитини!), через двір і сусідів, що чвиркають посмішками через гнилі роти і кланяються портьєрському мундиру, чоловік

потрапляє додому. Відгулявши свято, він падає в глибокий сон, де бачить себе молодим і сильним — усім портьє він портьє! І тепер пора сказати про фантастичного оператора Карла Фройнда, сміливого і нового — його камера рухається вільно, з легкістю вихоплюючи клапті дійсності і малюючи образи: людей, міста, атмосфери, згущення якої видно фізично, і тісняву, і заздрість, і ницість, і тиск — і все те різне й страшне, що обвалювалося на міського жителя міжвоєнного ХХ століття. А фільм котить глядача до наступних катастроф, показуючи витоки у багатьох площинах. І в цьому коловороті — людина, мізерна, сама по собі, потрібна — здається — лише знімальній команді і таперам, які не лишають її самою. Дует Сергія Лєтова (саксофон) і Володимира Голоухова (вібрафон) утворився на початку двотисячних. Їхня музика дуже свідома, чиста, в ній — лише найважливіше, без обгорток. Особливо хочу відзначити гру Лєтова, його концентрація, уважність, медитативна зосередженість і точність, унісон із фільмом навіть ненароком відволікали від густих образів Мурнау. І коли блискавки і грім з-над моря дісталися причала-кінозали, частина глядачів продовжили дивитися і слухати «Останню людину». А природа нагло обрізала приклеєну продюсерами гепі-ендну кінцівку фільму, справжнього німого кіно всього з одним задуманим інтертитром, тому що другий — це лише шарж, чи ж інтермеццо — бо далі буде. День третій. Фестиваль продовжує реставрувати пам’ять, відстоювати справедливість і дарувати красу — все, як задумувалося. «Хліб» Миколи Шпиковського вийшов 1929 року, як і Довженкова «Земля». Його заборонили на третій день після прем’єри. Сюжет розповідає про демобілізованого червоноармійця, який, повернувшись до рідного села, колективізує його. Він кроїть землю куркулів під ясним небом і високими темними пагорбами — а чудовий Олексій Панкратьєв фільмує землю, людей, борозду, пшеницю у чіткі графічні відео-конструктори й образи — живі, сучасні, неймовірно красиві й концептуальні. Стосунки сина-колективіста і батька-старовіра розвиваються на цій «спільній» землі, у спільній хаті. А там і мати з дітьми, і чоловік з дружиною, батько з дитиною — і побут, і життя, і цілий всесвіт у маленькій сім’ї, біля жіночих грудей, в її долонях. За стінами ж — нова реальність, яка перемагає, тому що навіть на «краденій» землі «крадене» зерно сходить. Під час перегляду взагалі було дивно, що стрічку дали показати хоча б і три дні, і що знімальну групу не знищили там-таки на місці прем’єри. В описі фільму фестиваль указує, що режисер не мав наміру зняти щось неугодне, навпаки — хотів реабілітуватися після попередньої стрічки «Шкурник». Але лексика фільму надто красномовна, і вся іронія, і трагізм дійсності 30-х не просто просвічується, а повністю будує стилістику цієї лексики, як в буквальному — коли про надписані крейдою вагони пшениці з міст і кол-

госпи імен і знамен, і річниць, так і в образному — коли про хмари на небі, що важко виснуть над повним полем пшениці, а в полі — чорні поодинокі фігури — і темний обрій за усім. І Сергій Кравченко наче камінням сипле пальцями на свій білий барабан, його мелодику підхоплює чуттєвий акордеон Олексія Ворсоби і низькі баси гітари Олексія Ванчука. Спеціально для «Німих Ночей» музику до фільму написав білоруський гурт «Port Mone». І їхню відео-музичну медитацію я ставлю в ряд з «ДахаБраховою» «Землею» і вболіваю, щоб «Хліб» від «Port Mone» почули й побачили стільки ж глядачів України і Європи, бо це справді варто і гордо. Та «годі плакати над молоком, що збігло — і так мокро». В Одесі вечірній дощ, а героїня Маріон Девіс — Патсі з однойменної комедії Кінга Відора 1928 року — вчиться, що і де говорити, вправляючись над розвитком своєї індивідуаль-

ності. Так порадив їй Том, наречений сестри, в якого Патсі закохана. Блискуча комедія з неймовірним акторським колективом в акомпонементі музики джазової зірки Юрія Кузнєцова. Як режисер і Патсі постійно використовують цитати-прислів’я-приказки, так і Кузнєцов звертається до музичних цитат відомих класичних творів, чим приводить публіку в повний захват. Жарти — і здиригований сміх, віртуозні рішення тапера — і аплодисменти. Залу залишала з відчуттям, що подивилася справжнє сінема в справжньому сінематографі 30-х. І вже не зосталася на закритті фестивалю з шаленим фрік-кабаре «Dakh Doughters». Адже з «Хлібом» і «Патсі» хочеться лишитися надовго і продовжити діалог про красу і справедливість, а ще — про радість. Дощ закінчився. Море гойдало світло від портових кранів і готельних вікон. Під шинами тремтіла мокра Одеса, і поливальні машини робили вологе прибирання міста, після дощу...

«Хліб» Миколи Шпиковського

УК. 52

Антон ФІЛАТОВ

Катерина Копилова:

Кінематограф — це найпростіший шлях до душі людини

Цьогоріч на екрани вийде нечувана за часів незалежності кількість українських фільмів. Більше десяти повнометражних і кілька десятків короткометражних стрічок, а також цілий ряд документальних, анімаційних і телевізійних картин. При цьому ще п’ять років тому у нас знімалося дві-три ігрові повнометражні стрічки на рік. Тоді здавалося, що відродити колись легендарний український кінематограф із попелу (немов птаха Фенікса) вдасться лише завдяки якимось містичним чарам. Натомість сьогоднішнє налагодження справ у нашій кіноіндустрії базується на раціональній і добре продуманій стратегії розвитку. Керує цією стратегією голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова. Про те, як побудовано процес відродження українського кіно, які плоди воно принесе найближчими роками, як розбудовується кінотеатральна сітка в Україні і, нарешті, про те, як наша країна налагоджує копродукцію з кінематографіями інших держав, детально розповідає Катерина Копилова в ексклюзивному інтерв’ю «УК»

УК. Українська кіноіндустрія розбудовується

за системою, подібною до польської. Нещодавно я спілкувався з польським продюсером Мартою Плучинською. За її словами, у найближчі 20-30 років у Польщі ще не складеться кіноіндустрія, яка буде спиратися в основному на систему приватних продюсерів, як сьогодні в США. Проте в найбільш розвинутих у кінематографічному плані країнах кіноіндустрія спирається перш за все саме на приватні студії. Чи можете Ви спрогнозувати, коли в Україні сформується система продюсерів і кіно не буде залежати переважно від держфінансування? Так, Україна використовує польський досвід у побудові власної моделі розвитку кіногалузі. У свою чергу польська кіноіндустрія перейняла приклад Франції. У Польщі реформування кіноіндустрії триває вже близько семи років. А Україна стала на цей шлях тільки два роки тому. У нас сьогодні реалізується цілеспрямована політика підйому кіногалузі після 20 років її стагнації. У сучасному світі саме продюсери відповідають за розвиток кінематографа. Прогноз щодо формування та розвитку продюсерської

ДУЖЕ ВАЖЛИВО СЬОГОДНІ РОЗВИВАТИ САМЕ КІНООСВІТУ, ПОЧИНАЮЧИ З ФОРМАТУ ШКІЛЬНОГО ФАКУЛЬТАТИВУ системи в Україні зробити досить складно, адже є багато чинників, які впливають на цей процес. Ще у 1998 році було прийнято постанову Кабінету Міністрів № 813 «Про затвердження Положення про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі». Але протягом багатьох років, через різні причини, умов для повноцінного формування цієї системи не було. І тільки зараз ми почали її активно розвивати. Думаю, за найближчі два-три роки вона зробить потужний крок уперед і з’являться продюсерські бренди. УК. Скільки цього року в Україні буде випу-

щено повнометражних і короткометражних стрічок? У 2011 році Держкіно розробило принципово новий порядок подання заявок на отримання держфінансування та державної підтримки фільмів. Із червня 2011 року, згідно із цим порядком, кінематографісти подають не тільки сценарій, а цілісний проект, в якому презентуються маркетингова і продюсерська стратегія стрічки, її режисерське бачення. Проекти відбираються на конкурсній основі експертною комісією, до якої входять провідні фахівці кіногалузі (і жодного чиновника!) Переможці включаються до державної Програми створення і розповсюдження фільмів. При формуванні цієї Програми ми намагаємося наповнити її найрізноманітнішими ви-

дами та жанрами стрічок — щоби зрозуміти, яким саме фільмам український глядач надасть перевагу. Це потрібно для того, аби вибудувати українську кіноіндустрію відповідно до вимог та запитів українського глядача. Робота над дебютною чи документальною стрічкою може бути розпочата і закінчена протягом року. Якщо ж ми говоримо про повнометражний ігровий фільм, то його виробництво може тривати від 12 до 24 місяців. Цьогоріч ми очікуємо закінчення виробництва близько десяти повнометражних фільмів. Це і стрічки, які профінансовані державою до 50%: «Ломбард» Любомира Левицького, «Пара джанов» Олени Фетісової та Сержа Аведікяна, «Хвороба кохання» Дмитра Томашпольського, «Брати» Вікторії Трофименко, «Поводир» Леся Саніна, «Зелена кофта» Володимира Тихого, «Креденс» Валентина Васяновича. І ще два дитячі фільми, які, відповідно до закону України «Про кінематографію», фінансуються державою до 100% як пріоритетний напрямок розвитку кіногалузі. Це «Іван Сила» Віктора Андрієнка і «Трубач» Анатолія Матєшка. Не всі з повнометражних стрічок, що зараз знаходяться у виробництві, вийдуть у прокат саме в 2013 році. Окремі з них братимуть участь у фестивалях класу «А». А такі кінофоруми не беруть в конкурс фільми, які раніше вже десь демонструвалися. Тому спочатку ці стрічки матимуть фестивальну історію, а вже потім вийдуть на екрани. Так було, наприклад, із фільмом Дарії Оніщенко «Істальгія», який протягом 2012 року їздив фестивалями і тільки 30 травня цього року з’явився в прокаті. Минулого року ми започаткували покази на великому екрані українських короткометражних стрічок, а саме — збірку робіт молодих вітчизняних режисерів під назвою «Українська нова хвиля». Ці покази мали успіх — було продано багато квитків. У листопаді 2013 року в прокат вийде вже «Українська нова хвиля 2». Ця акція спрямована на те, щоби відкривати нові імена і нові зірки в українському кінематографі. На жаль, в Україні немає кінотеатрів, які спеціалізуються на документальному кіно. Проте кожна наша документальна стрічка мусить мати телевізійну історію. Ми зараз над цим працюємо. УК. Скільки фільмів знімається за держкошт і за рахунок приватних вітчизняних інвесторів? Звичайно, державним коштом знімається набагато більше фільмів, оскільки на сьогоднішній день найпотужнішим джерелом фінансування вітчизняного кіно є саме держбюджет. Цього року вийде чотири українські повнометражні ігрові стрічки, які повністю були зняті за приватні кошти. Серед них «Delirium» Ігоря Подольчака, «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького, «Синевир» братів Альошечкіних і дитяча повнометражна стрічка «Чарівні історії: еліксир

доброти» Лілії Солдатенко, яку знято на Одеській кіностудії дитячих та музичних фільмів. УК. Держкіно постійно проводить роботу із

налагодження копродукції з різними країнами. З якими державами вдалось укласти угоди протягом цього року? 2009 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про спільне кіновиробництво. Відповідно до неї Україна має право створювати фільми разом з іншими країнами «Старого світу». 2011 року ми підписали спеціальну додаткову угоду про ко-продукцію з Францією. Цьогоріч ми підпишемо договір про двостороннє виробництво фільмів із Грузією. Зараз ведуться переговори про налагодження ко-продукції з Ізраїлем та Аргентиною. На сьогодні у нас є вже дві повністю завершені стрічки, котрі було знято в ко-продукції: «Параджанов» (копродукція з Францією, Вірменією і Грузією) та «Істальгія» (ко-продукція з Німеччиною та Сербією). Практично кожен другий наш фільм, який зараз знаходиться у виробництві, — створюється у ко-продукції.

УК. Наскільки активно український глядач хо-

дить на вітчизняне кіно? Поки що неактивно. Серед глядачів є певна недовіра до вітчизняних фільмів. Глядача треба виховувати і навчати дивитись українські фільми. Ми маємо знімати багато різножанрових картин — тільки за такої умови кількість з часом переросте в якість. Наприклад, у Польщі тільки на шостий рік реформування кіноіндустрії поляки масово пішли дивитися саме свої фільми. І сьогодні 30% польського кінопрокату складають саме їхні вітчизняні стрічки.

УК. Чи можна спроектувати цей сценарій розвитку на Україну? Можна. Однак я не впевнена, що шести років нам вистачить для того, щоб 30% фільмів вітчизняного прокату також складали саме українські стрічки. Проте на даному етапі розвиток кінематографа у нас йде швидше, ніж у поляків на початку їх реформи. Відвідуваність вітчизняного кіно в Україні розпочнеться тільки тоді, коли у нас зніматимуть багато стрічок, і глядач зрозуміє, що український фільм існує. Також важливо, щоб глядач полюбив вітчизняне кіно. Але це вже залежить від таланту кінематографістів.

ських часів в Україні був великий кінопрокат. Коли ж у 1990-ті роки кіновиробництво пішло на спад, то в кінотеатрах просто не було чого показувати. Фактично через це кінотеатральна сітка і була знищена. Нині кінозали є фактично тільки у великих містах. А ті, хто живе в районних центрах чи маленьких містечках, просто не мають доступу до екранного кіно. Було б дуже добре, якщо б Україна мала хоча б дві тисячі кінозалів. І головне при цьому, щоб кінозали з’являлися саме в регіонах. 20 років український глядач не бачив українського кіно. Кілька поколінь виросло на захід-

Голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова

ВІДВІДУВАНІСТЬ ВІТЧИЗНЯНОГО КІНО В УКРАЇНІ РОЗПОЧНЕТЬСЯ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ У НАС ЗНІМАТИМУТЬ БАГАТО СТРІЧОК, І ГЛЯДАЧ ЗРОЗУМІЄ, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛЬМ ІСНУЄ

УК. Як часто українці ходять в кінотеатри за-

галом? Усього протягом 2012 року в українських кінотеатрах побувало 19,63 млн глядачів. Із них 528 тис. відвідали саме вітчизняні фільми. УК. Скільки в нашій країні кінозалів і скільки

їх мало б бути, якщо б Україна була високо розвинутою кінематографічною державою? Сьогодні в Україні 409 залів. Сім кінотеатрів цього року закрилося і 16 відкрилося. За радян-

них фільмах. Дуже важливо сьогодні розвивати саме кіноосвіту, починаючи з формату шкільного факультативу. Зараз ми лише розробляємо цю тему. Діти — це велика цільова аудиторія. Крім того, вони дуже щирі, їхні емоції — справжні. Одне з завдань кінематографа — виховання молодого покоління, його самосвідомості. Щоби з гордістю можна було сказати: «Я є нація, я є українець». Кінематограф — це найпростіший шлях до душі людини. УК. 55

Олександр ГУСЄВ

Між минулим і майбутнім Восьмий фестиваль «Дні польського кіно», організований Польським інститутом за сприяння компанії «Артхаус Трафік», продемонстрував інтерес польських кінематографістів до душевних переживань маленької людини та її відповідальності за великий світ

стрічці-відкритті фестивалю «Мій велосипед» Петра Тшаскальські (дебютна картина цього режисера «Еді» десять років тому стала одним із кращих фільмів конкурсної програми «Молодості») йдеться про розпад традиційних зв'язків між людьми на прикладі трьох чоловіків, старого, його сина й онука, які, незважаючи на родинну близькість, не є сім'єю і взагалі майже не підтримують жодних зв’язків. Молодший із героїв навчається в Англії і не бажає спілкуватися з батьком, який

багато років тому залишив сім'ю, а старий, що спочатку здається втіленням забутих патріархальних засад, як з'ясовується у ході розповіді, сам колись зводив дружину і дитину пияцтвом та брутальним поводженням. Несподівано їх згуртовує дещо курйозна драма — дружина старого йде до іншого, і герої вирушають на її пошуки. Автомобіль, що кружляє сільськими дорогами, стає для них заміщенням будинку, сімейного вогнища, якого вони давно позбулися, а гонитва за недоречно за-

коханою бабусею — важкою дорогою до порозуміння і прощення. Та подолати багаторічну відчуженість і образи, особливо тяжкі між близькими, виявляється занадто складним. Це не вдається не тільки героям, але й авторам картини, що придумали для в цілому тонкої психологічної драми штучний фінал — у якості «бога» з античних трагедій — «бога з машини», що з'являється, аби розв'язати заплутані конфлікти, в «Моєму велосипеді» виступає смерть, що примиряє всіх.

картині Рафаеля Левандовські «Кріт» конфлікт батьків і дітей набуває особливої гостроти і виходить за межі суто сімейних взаємин. Героя «Солідарності» несподівано звинувачують у тому, що він був таємним агентом служби безпеки Народної Польщі, внаслідок чого перед його сином і глядачами картини постають болісні питання про те, чи повинні ми

Україні, в окупованому нацистами Львові, розгортається дія картини Агнешки Холланд «У темряві». Центральний персонаж фільму — поляк, що переховує в каналізаційній системі дюжину євреїв, уцілілих під час різанини, здійсненої німецькими військовими за участі і деяких місцевих жителів. Сам герой є махровим антисемітом і погоджується допомогти євреям лише за велику плату, однак, унаслідок довгого спілкування і спільно пережитих небезпек, він виявля-

беззастережно довіряти найдорожчим людям і чи зобов'язані шукати виправдання для всіх їхніх учинків та погоджувати з ними свої переконання. Спроби відповісти на це проходять на досить упізнаваному для нашої аудиторії соціальному тлі з безробіттям і бідністю, занепадом промисловості і човниковими поїздками за секондхендом. Детективну сюжетну зав'язку

зі спробами розібратися, чи винен батько головного героя, також можна назвати досить актуальною для України, хоча у вітчизняному суспільстві, яке не пройшло чистилища люстрації, скромні люди в цивільному і навіть ті, що пролізли в борці з режимом і батьки нації, не надто переймаються появою інформації про те, на кого вони доносили і кого таврували в минулі дні.

ється здатним побачити в них не представників абстрактного роду гендлярів і боягузів, а звичайних людей, нічим не відмінних від нього самого, загнаних та таких, що борються за своє життя, зневірених і стійких духом. До того ж він із подивом дізнається, що Ісус Христос та апостоли теж були євреями. Про послідовників Христа нагадує кам'яне склепіння каналізації, таке схоже на катакомби римської імперії, в яких християни рятувалися від поганців, чиїми пря-

мими спадкоємцями у своєму мракобіссі виступають нацисти, а подібність печери, куди «польський Мойсей» приводить євреїв, розташоване під костелом. У цьому місці, що наводить на думку про Святий Вертеп, героям необхідно зберігати тишу, щоб не видати свого перебування парафіянам, серед яких хтось міг донести про перехованців у гестапо. Фільм Холланд показує, як Бог знаходить прихисток у підземеллі, коли Його виганяють з храму.

ро тоталітарне минуле і необхідність подолати його спадщину розповідає «Польська Сибіріада» Януша Заорскі. Його герої — уродженці польського села, відправлені до Сибіру частинами Червоної армії, що вторглася до Польщі разом із військами нацистської Німеччини. Фільм присвя-

воєрідним епілогом теми історичних катаклізмів виступає нова робота класика польської документалістики Яцека Блавута «Віртуальна війна». Фільм розповідає про учасників віртуальних повітряних боїв, поляків, росіян, американців і німців, які розігрують ключові битви Другої світової. Близько двох десятків героїв картини, виразних і незабутніх, незважаючи на незначність відведеного кожному екранного часу, розповідають про походження свого захоп-

чений звичайним людям, вимушеним рік за роком проводити в екстремальних умовах суворого клімату, відсутності будь-якої побутової влаштованості і під гнітом нелюдської влади. Автори досліджують нашу здатність вижити, пристосуватися до існування, коли каторжна праця і знущання

стають невід'ємною частиною повсякденності, і ставлять питання про те, чим припустимо пожертвувати, щоб уціліти. «Польська Сибіріада» вшановує подвиг тих, хто зумів вижити, зберігши вірність релігії і рідній культурі, зберігши саму польську культуру у важких випробуваннях ХХ сторіччя.

лення, про його місце і значення в їхньому житті. Серед цих людей зустрічаються як колишні бойові пілоти, так і представники найрізноманітніших, ніяк не пов'язаних з авіацією, професій: водії, бізнесмени, художники, навіть священик, що очолює американську інтернет-ескадрилью. Для когось із них битви, що розігруються в мережевих просторах, є просто гарним способом відпочити після робочого дня, але для більшості це хобі значить дещо більше: данина пам'яті близь-

ким, які билися на війні, вираження ідеологічних поглядів, інтерес до історії, а також, не в останню чергу, можливість задовольнити свої кровожерливі інстинкти. Те, що відбувається у фільмі Блавута, набагато серйозніше розваг дорослих хлопчаків — «Віртуальна війна» показує витоки людської спраги до вбивства, яка таїться в шумі комп'ютерних ігор, але готова вирватися у реальність, якщо европейську цивілізацію знов очолять тирани. УК.

Катерина КОТ

Україна чеськими очима. Сьогодні Чудова українська, щире обличчя, прості слова про важливі речі вдумливим, чесним голосом і вимоглива симпатія — це директорка Чеського центру в Києві та Другий Секретар Посольства Чеської Республіки в Україні. Яких українців Чехія знає і про яких знати хоче? Розказала пані Дагмар Остржанська

УК. 30 червня у Празі відкрилася вис-

Справа на ліво: Дагмар Остржанська (директор Чеського центру в Києві), Юрій Білей (художник), Марина Талютто (художник), Павло Ковач (художник), Іван Почух (Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки в Україні), Марина Щербенко (куратор проектор «Україна Сьогодні»), Максим Чатський (художник), Ольга Кучерук (координатор проетів Bottega Gallery та Щербенко Арт Центру)

Марина Талютто. «Абетка»

тавка сучасного мистецтва «Україна сьогодні» під кураторством «Щербенко Арт Центру». Чому Чеський культурний центр вирішив підтримати цей проект? Є 23 Чеських центри по всьому світу, у тому числі Чеський центр у Києві, а також Чеський центр у Празі. Останній має галерейний простір, в якому Чеські центри можуть представляти різні країни. Я в Україні вже більше двох років і знаю, що українське мистецтво не виставлялося в Чеському центрі в Празі. Я не пригадую, чи воно взагалі виставлялося у Чехії. Тому минулого року я поцікавилася у празького центру про можливості виставки українських художників. Чому саме «Щербенко Арт Центр»? Коли я приїхала до Києва, зустрічалася майже з усіма галереями, при чому не лише київськими, з бажанням налагодити співпрацю. Є декілька Чеських центрів, наприклад, у Парижі, Нью-Йорку, які мають свої галереї, але в Києві ми такої галереї не маємо. Натомість ми можемо використовувати простір, який уже працює, має свою аудиторію, до якого приходять люди. Так ми зустрілися з пані Мариною Щербенко і почали обговорювати можливості співпраці. Тоді мова не йшла, що колись у 2013 році ми будемо виставляти українських художників у Чехії, тоді ми говорили про можливість виставляти чеських митців у галереї Марини. Таким чином ми домовилися про співпрацю і час від часу організовуємо виставки чеського мистецтва у «Щербенко Арт Центрі». Пані Марина бере

участь у виборі митців і сама виступає куратором цих виставок. Я не вказую, якого художника обрати, адже її галерея має свою концепцію і вона самостійно обирає те, що їм підходить. І коли прийшов час обирати художників, роботи яких поїдуть до Чехії, я звернула увагу на нагороду МУХі, на врученнях премій якої декілька разів була присутня. Мене така подія дуже зацікавила, тому що це ініціатива, яка дуже потрібна, і не лише в Україні, а й в усьому світі, і в Чехії зокрема. Молодим митцям потрібна допомога і підтримка, їм потрібно розвиватися і ми маємо показувати їм, що їх мистецтво має сенс. І тоді у мене виникла думка, ідея, яку я озвучила Марині, про те, що дуже хочу виставити найкращих молодих українських художників, до 35 років, у Чеському центрі в Празі. Так усе почалося. Вся кураторська робота і концепція проекту належить пані Марині Щербенко. Чеський центр надав у Празі приміщення, медіа підтримку, а більшість організаційних питань — на жаль, чи на щастя — узяв на себе Чеський центр у Києві. УК. Також у рамках цієї виставки відбулася презентація проекту «Україно, давай, Україно!» Розкажіть про нього, будь ласка. Так, у Чеському центрі в Празі під час виставки «Україна сьогодні» пройщло дві презентації. Одна стосується прав людини в Україні і має назву «Права людини поза грою», вона підготовлена чеською неурядовою організацією «Людина в скруті», яка також має свої про-

екти в Україні і яку підтримує Міністерство закордонних справ Чехії. І другу подію представлятиме філософський факультет Карлового університету в Празі. Це презентація творів сучасної української літератури, перекладеної на чеську мову за останніх 20 років. В рамках презентації також була представлена антологія української прози чеською мовою. Ми хотіли показати чеському відвідувачеві галереї, що відбувалося в літературі останніх 20 років. Тому що чесько-українські культурні зв’язки не досить активні віднедавна, адже наші міждержавні стосунки після здобуття незалежності перестали розвиватися і продовжуватися. УК. Також в рамках цієї презентації збиралася чеська література — це книги, які поповнюватимуть фонди українських бібліотек. Навесні ви оновили поличку чеської літератури в Івано-Франківському університеті. Хто далі? Це проект не є одноразовим, хоча й виник досить спонтанно. В Івано-Франківську ми організовуємо різноманітні культурні події, і якось я зайшла в університетську бібліотеку у відділ зарубіжної літератури і подивилася, як виглядає стенд чеської літератури — і мені стало соромно, що всі книги на полиці були більш, як 20-річної давності, тобто належали ще до радянського періоду, відколи фонди не оновлювалися. Я вирішила, що потрібно з чогось починати. Згодом відбулася зустріч в Міністерстві культури Чеської Республіки в Празі, у них виявилася можливість надати нам книги безкоштовно якраз для таких проектів. Тому першим став Івано-Франківськ, у липні ми плануємо Ужгород, а на осінь — Харків. Чому саме ці міста. Ужгород: по-перше, історія Чехії тісно пов’язана з цим містом, і ми хочемо цього надалі. А Харків — це місто, в якому ми маємо Почесне консульство, там також організовуються культурні події і там є курси чеської мови. Тому нам цікаво розширювати діяльність у цих містах. УК. Чи взяли участь українські урядові організації у влаштуванні виставки «Україна сьогодні» в Празі? Чи підтримало Посольство України в Чехії, міністерства культури і закордонних справ? Виставку відкривала лише чеська сторона, був присутній Посол Чеської Республіки в Україні Іван Почух, а також генеральний директор Чеських центрів Вілма Анижова. На жаль, співпраця з Посольством України не склалася. Ми звернулися до них за підтримкою, не лише

Tenpoint. «Килим»

Група «Шапка». «Перепрокласти»

Зоя Орлова. «Добрий ранок». Відкриття виставки «Україна Сьогодні»

фінансовою, а й, наприклад, логістичною. Нам було важливо, щоб ми могли представити не лише українське мистецтво, а Україну взагалі. Тому що в Чехії проживає більше 200 тисяч українців, яких чехи знають лише з одного боку — як вони працюють. А про культурну Україну дуже мало знають. І ми хотіли також привезти самих художників, щоб люди могли з ними поспілкуватися, щоб створити певний інтерактив, аби наші стосунки почали більше розвиватися в культурному напрямку. Але, на жаль, українське посольство відмовило нам у підтримці, пояснюючи це недостатністю коштів. Для нас це було, звісно, прикро. Тому що це перше посольство, країну якого ми представляємо, і яке не виступило партнером події. І я сподіваюся, що це був останній випадок. Тому що нам не важлива лише грошова допомога. Ми самі працюємо зі спонсорами. І я гадаю, що українські бізнесмени, які працюють в Чехії, зокрема в Празі, могли б долучитися також. Але це не роль Чеського

центру — шукати їх. Це якраз та робота, в якій могла б посприяти українська сторона. На жаль, і це є досить дивним явищем, Міністерство закордонних справ, Міністерство культури України не мають культурних інститутів, які б представляли українську культуру за кордоном. Я вважаю, що це великий недолік української держави. Тому що культура є частиною дипломатії. І, відповідно, ми як Чеський культурний центр не маємо партнера, до якого могли б звернутися. Адже в Парижі я маю колег у французькому центрі, у Варшаві — в польському, в Іспанії — в іспанському, проте, на жаль, українська сторона не заснувала культурних центрів. Це такий момент, який є дуже важливим. Тому що, як я уже сказала, українські громадяни в Чехії також хочуть себе показувати з культурної сторони і не лише російською естрадою. УК. А ваші проекти тут, в Україні, отри-

мують підтримку державних установ? З Міністерством культури співпраця не склалася. А от, наприклад, із Національною філармонією у Києві ми маємо прекрасні стосунки. Але це, гадаю, лише за рахунок особистого спілкування і розвитку саме особистих стосунків, адже всюди є люди, які проявляють зацікавленість і людяність. Проте, повторюся, на жаль, не існує у нас партнерів у вигляді культурних центрів. Також у мене іноді виникає відчуття, коли я звертаюся до офіційної установи в Україні, що мій проект може розвалитися. Це може статися так: у мене є готовий проект із затвердженими учасниками, над яким працювали куратори й експертна група, і я не можу дозволити собі включати в цей проект людей, яких я не знаю, роботи яких не хочу представляти чи навіть не бачила. Такі моменти дуже ускладнюють роботу. І до того ж я не хочу возити у Чехію людей, від яких не буде результату. Проте у нас налагоджені чудові стосунки з Міністерством культури Автономної Республіки Крим. З Міністерством культури України ми також зустрічалися. З цього приводу завважу: є моменти, у яких можна посприяти, допомогти, наприклад, контактами. Я запитувала: як ми будемо продовжувати нашу співпрацю? Угоду підписали, сфотографувалися, написали на веб-сторінці, все гарно, а далі що, яка конкретна робота? Я сама є державним чиновником і на собі бачу, що можна зробити багато речей, не маючи коштів. Можна залучати спонсорів, людей… Ще зустрілася з такою думкою, коли готували проект «Україна сьогодні»: у вас про конкурси кажуть «всі

ми знаємо, як там відбирають» — так от я не знаю. Я вірю, що нагороду отримує той, у кого краща робота, хто її заслужив. Траплялися і такі випадки: ми про щось домовлялися, планували — а потім все мінялося. Тому така співпраця є ризикованою (сміється). УК. Чеський культурний центр органі-

зовує відкриті зустрічі з журналістами, яким надає можливість поїхати до Чехії. Скільки журналістів уже вдалося відправити і як проект розвивається? Катерина Міщук, pr-менеджер Чеського культурного центру: Відбулася поїздка Аліка Шпилюка, який відвідав кінофестиваль Фінале Плзень. Цю подію він гарно висвітлив в Україні, тобто ми отримали певний результат. Адже головна мета нашого проекту — знайомство наших культур, тому ми чекаємо на фідбек від журналістів про відвідані ними події. Також хотілось би, щоб це була не лише кінокритика, а й інші напрями, зокрема мистецтво, дизайн, який зараз у Чехії розвивається досить потужно, у цій сфері є дуже багато фестивалів, форумів, на які можна потрапити. Також літературні фестивалі. Плануємо журналістську поїздку на авторські читання для літературних критиків. Додам, що ми абсолютно відкриті до співпраці, і запрошуємо на наші зустрічі журналістів, чекаємо від них заявок на проекти і зацікавлені допомогти їм в реалізації їхніх творчих планів. Звісно, для нас важливо, щоб журналіст чітко уявляв мету своєї поїздки і розумів, як він поширить інформацію про неї — чи це буде репортаж, чи інтерв’ю, чи огляд. Ми хочемо бачити заявки людей, які розуміють, що вони роблять і навіщо, а також прагнуть максимально використати досвід, отриманий у Чехії. Наприклад, минулого року Олександр Кабанов з журналу «ШО» відвідав театральний фестиваль, про що потім з’явилася чудова розлога стаття у виданні. Дагмар Остржанська: Цей проект — наш новий напрямок, спрямований на те, щоб українські журналісти приїжджали в Чехію і писали про чеське мистецтво, про чеську культуру, а також, щоб вони надавали інформацію українським митцям. Адже, як я уже говорила, наші стосунки не настільки добре розвинені. Мене часто запитують про проекти різних напрямків, наприклад, про участь у фестивалях — і тут дуже важливо, щоб інформація надходила не лише з Чеського центру, а й від журналістів, аби мистецькі колективи могли дізнаватися про події в Чехії і брати в них

участь. Зараз я спостерігала за українськими митцями в Празі — Павлом Ковачем, Юрієм Білеєм і Мариною Талютто — у них була програма, спрямована на те, щоб дізнатися про можливості перебування в Чехії на резиденції, і я дуже раділа, що ми маємо можливість відкривати їм якісь нові речі, про які вони перекажуть своїм українським колегам. Наприклад, є такий чудовий простір як «Meet Factory» (фабрика зустрічей — К.К.), у якому діють вісім резиденцій, що оновлюються кожних два-три місяці, ця локація діє уже 6-7 років, і ніколи нікого з України там не було. Так от ми хочемо всіма шляхами йти до того — аби про такі речі знали в Україні, щоб відкривати українське мистецтво в Чехії і чеське мистецтво, звичайно, в Україні. УК. Як складається співпраця з україн-

цями? Як будується діалог, наскільки він продуктивний і перспективний? Про Чехію дуже багато знають в Україні — і це чудово. Нас тут люблять і це відкриває нам масу можливостей. Най-

Перформанс Юрія Білея на відкритті виставки «Україна Сьогодні»

Юрій Білей. «Інтерактивний об’єкт /Transfer/»

більший інтерес серед людей викликає література. Літературні проекти дуже розвинені. А серед проблем… Я б сказала, що кожна нація, звісно, має щось своє специфічне. Говоритиму про себе: я, наприклад, люблю структуру, люблю план і бути готовою до різних ситуацій, що виникають. А з українськими організаторами виникають такі ситуації, що саме в організації вони є слабкими. Наприклад, якщо йдеться про міжнародний фестиваль, то таких моментів не повинно виникати. Це такі недоліки, яких хотілось би уникнути, адже з Чехії ми стараємося запросити найкращих гостей, і фестивалі теж цього хочуть і в цьому зацікавлені. Такі гості звикли до певного рівня організації і їм важко зрозуміти відсутність певних елементарних речей в Україні. Ми є дуже схожими націями, але тут все ще присутні такі моменти, які нам не зрозумілі. Можливо, тому, що в нас «комунізм» був сорок років, а у вас сімдесят; можливо, це ментальні особливості; можливо, це нормальні непорозуміння, які виникають між націями. Ще хотіла сказати — те, чому я дуже радію — бачу, що навіть якщо не буде Чеського центру в Україні, чеська культура тут вже буде розвиватися сама. Тому що я уже бачу проекти, бачу гостей, яких запрошують без нас, напряму — і ті гості приїжджають без нашої допомоги. Режисери, музичні гурти… Гадаю, що це також — частково — і наша заслуга. Адже й в Чехії ми дуже багато говоримо про Україну. І знаходяться люди, які хочуть їхати сюди, тому що це їм цікаво. Скоро в Києві будуть представлені два проекти, один — це виступ чеського музичного гурту в «Дивані», інший — візит чеського режисера. І ми дізналися про це з інших джерел. І це є супер, так працюють в Західній Європі. Не все потрібно робити через Чеський центр. Організації самі контактують між собою. УК. Діалог Україна-Чехія ви розвиваєте не односторонньо. Тобто не лише знайомите нас із чеською культурою, а й активно презентуєте Україну чехам. Зокрема, ви проводили вечір української еміграції, віртуальні екскурсії Києвом. Яка мета таких проектів? Завдяки екскурсіям, наприклад, ми знову ж таки хочемо нагадати, що наші стосунки завжди були близькими і міцними. Завжди — це я маю на увазі початок ХХ століття, 20–30-ті роки. Ми були країнами, які підтримували одна одну. Але в радянсько-соціалістичний період ці стосунки перетворилися на маскарад, на щось формальне. І мені б хотілося поно-

вити ті стосунки 20-30-х років. Тоді у їх розвитку була важливою роль першого чехословацького президента Томаша Масарика, який приїжджав в Україну, який зустрічався з українськими діячами. Ми просто хочемо нагадувати. Нагадувати про нашу присутність у Києві, коли ще 150 років тому, за часів царської імперії, чехи приходили на територію України і залишалися тут, і розвивали тут свій бізнес. А також про еміграцію українців у Чехію. Адже у 20–30-х роках відбулася інтелектуальна еміграція українців у Чехію, коли в нас засновувалися українські університети, спільноти. Я думаю, що треба про це нагадувати, і треба це розвивати і рухатися таким курсом.

вистави. Немає такої можливості фінансової і я не знаю, чи це має сенс. Але ми співпрацюємо з Центром Леся Курбаса, і десь наприкінці цього року приїде відомий чеський сценограф Яна Прекова. Це буде завдяки академії мистецтв у Брно. І вона буде проводити семінар і ворк-шоп.

УК. Як чеська публіка сприймає укра-

їнське мистецтво? Я скажу про людину, яка відвідує виставки. Це не фахівець, але на виставки він ходить. Тому що і в Україні, і в Чехії є люди, які не ходять на такі заходи (сміється). Але тема виставки «Україна сьогодні», я думаю, зацікавила публіку. Тому що я двічі була на Державному телебаченні — і розповідала про цю виставку — і це щось означає, адже навіть куратори і журналісти зацікавились. Вони брали в українських митців інтерв’ю, митці спілкувалися з журналістами. У нас була підготовлена програма зустрічей українських митців з нашими колегами, і це всіх зацікавило. Я думаю, що чех, який дійсно давно не бачив українського мистецтва, українського відеоарту, а можливо, і ніколи не бачив, тому що я не пам’ятаю, чи українці були присутні на якихось міжнародних виставках — мав би зацікавитися. У нас є Академія мистецтв — і це дуже прогресивна установа, вона підтримує митців і є дуже відкритою. Я не знаю, наскільки в Україні Академія мистецтв виконує цю роль. Чи це щось старе, яке не розвивається, чи це щось прогресивне. І, звичайно, що Академії мистецтв також дуже цікаво запрошувати українських митців, зокрема, на навчання. Тому що в нас дуже багато митців навчається. Але я думаю, що ця виставка викликає інтерес не тільки у публіки, а також у митців — виставляти себе тут, в рамках міжнародного проекту. Те, що ми показали, дійсно є дуже високого рівня, і величезний плюс, що виставка підготовлена куратором, фахівцем — і це відчувається. Звичайно, що дуже великою нагородою для мене, я думаю, що й для пані Марини Щербенко, є такий цікавий факт. У нас була зустріч з пані Ленкою Ліндауеровою, що представляє конкурс Їндржиха Халу-

Володимир Сай. «Пластик»

Офіційна частина відкриття виставки «Україна Сьогодні»

пецькі — нагорода імені теоретика мистецтва, який помер у кінці 80-х років і після його смерті, вже у 90-х була заснована нагорода його імені. Це нагорода для чеських митців, яким до 35 років. Існує вона уже більше 20 років і є найбільш вагомою нагородою в Чехії, а також уже відомою за кордоном. І Марина Щербенко була запрошена в експертну групу цієї нагороди. Я гадаю, що це дуже гарний крок з чеської сторони. УК. Який з мистецьких напрямків найкраще розвивається, а які ініціативи реалізовувати складніше? Театральних взагалі зараз немає. Тому що в Україні я взагалі не знаю театральних фестивалів. Просто Україна є величезною країною, і дивно, що вона не має сучасного, актуального театрального фестивалю. Це дивно. Зараз ми шукаємо способи, як бути присутніми в цій сфері. Тому що ми не маємо можливості запросити, наприклад, весь чеський театр, щоб вони приїхали і робили тут

УК. Чи поділитеся планами Чеського культурного центру на найближче майбутнє? У нас був дуже насичений травень, через «Книжковий Арсенал» і участь у фестивалі «Візії», тому у червні ми трішки переводили подих. Наприкінці місяця чеський музикант Павел Файт брав участь у фестивалі «Німі ночі», де презентував музику до німого фільму чеського режисера Густава Махати «Крейцерова соната». Серед найближчих акцій плануємо літературні вечори «Українці, читайте!». Цей проект є дуже цікавим, адже твори чеських авторів читають українські письменники. Ми завжди шукаємо можливість залучати відомих українських письменників, наприклад, Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Тараса Прохаська, які читають перекладені українською мовою твори чеських письменників. І публіка через українських літераторів дізнається про чеських. Ми зосереджуємося зараз на літературних проектах, тому що 2013 рік оголошено роком літератури в мережі Чеських центрів. Тут важливо зазначити про перекладацький конкурс, що ми організовуємо з Генеральним консульством Чеської Республіки у Львові, який також має надихати українських богемістів, щоб вони перекладали, щоб залишалися в своїй професії. Конкурс проходив від лютого до 31 травня і результати його будуть оголошені на Львівському книжному форумі у вересні. Всі ці літературні проекти ми також плануємо продовжити в наступному році і розвивати їх надалі. Що б ми хотіли розвивати більше — це чеське кіно, тому що воно було в прокаті і було відоме за радянських часів, а зараз нам дещо важче, адже це непросто фінансово сьогодні. Але ми співпрацюємо, зокрема, з Одеським міжнародним кінофестивалем, цьогорічним учасником якого став Їржі Менцель, відомий чеський режисер. А вересень для нас наступний дуже насичений місяць. Ми є партнерами фестивалю Джаз Коктебель, де буде представлена не лише джазова чеська музика, і за підтримки «Старопрамен» ми маємо свою сцену, на якій виступатимуть чеські музиканти. Фото експозиції надано Щербенко Арт Центром УК. 63

Катерина КОТ

Середовище існування З 06 до 29 червня у просторі Bottega Gallery та Щербенко Арт Центру був реалізований кураторський проект Марини Щербенко «Cередовище існування», до якого були залучені молоді українські художники, учасники конкурсу МУХі 2010, 2011 і 2012. На сайті виставки вказано: «Середовище існування» – це дослідження соціальної реальності, умови якої впливають на суспільство в цілому і на кожну людину зокрема. Особливо гостро цей вплив відчуває особистість творча, художник, чиє творче висловлювання – в центі проекту. Тема національної ідентифікації, економічної нестабільності, двозначності моральних категорій, які інтерпритуються суспільством, відчуття особистого і соціального відчуження, неоднозначності особистого вибору – основні категорії, на яких фокусуються художники в проекті «Середовище існування» Дякую за допомогу і фото Ользі Кучерук (Bottega Gallery, Щербенко Арт Центр)

Ми вирішили поспілкуватися з учасниками проекту особисто і запитали: 1. Чим є ваше середовище існування? 2. Як ваше особисте повсякденне життя формує реальність навколо вас? Відповіді приводимо як вербальні, так і візуальні. Отже, слово – художникам:

Марина ТАЛЮТТО 1. Середовище існування для мене є фрагментарним. Це як пазл. Можна складати картинку в цілісне зображення, а можна і в невеликі фрагменти – це залежить від моїх цілей. 2. Різні етапи життя і творчості притягують і формують мою реальність. Сама ж я формую свою реальність за принципом «тут» і «тепер» мого часу і моєї присутності. Тут і тепер – фокус моєї уваги.

Марина Талютто. «А пам’ятаєш?»

Віктор МЕЛЬНИЧУК 1. Для мене реакцією на середовище є мої роботи. 2. Реальність є такою, якою ми хочемо її розуміти.

Віктор Мельничук. «Маріо»

Тереза БАРАБАШ 1. ...пошуком... 2. Час покаже...

Тереза Барабаш. «Плинність»

Даниїл ГАЛКІН 1. Моє середовище існування – це вигадана авторитарна держава «2222», котра виконує роль «подвійного дзеркала» для навколишньої дійсності, в якій спостерігаються переважно негативні тенденції розвитку. Беручи до уваги те, що мої альтер-особистості обіймають головні посади цієї держави, середовищем існування є обструкціоністське поле бою проти себе самого як члена суспільства, а також проти окремої особистості, де головною метою стає попередження перетворення на те, проти чого сам виступаєш.

2. Повсякденне життя перетворилося на адміністративну роботу для потреб вигаданого простору. Це залишає слід на сприйнятті особистого минулого і робить неможливим безболісний перебіг теперішнього. Дійсність зосереджується на конструюванні майбутнього, в якому можливий прихід «реального». Таким чином, мистецтво пропрацьовує життя, як в переносному, так і в буквальному значеннях. Даниїл Галкін. «Подвійне дзеркало»

Анна СОРОКОВА Олександр КУРМАЗ (Гомер) 1. Моє середовище існування – це своєрідна павутина соціальних зв’язків, що об’єднує художню активність, робочі процеси, постійний обмін знаннь, навиків, інформації з професійним колом, друзями. 2. Ні для кого не секрет, що наші думки є потужною деміургічною силою, конструктором універсальної матерії – і вони творять нашу реальність кожної миті часу. Кожен із нас є транслятором і приймачем одночасно. Іншими словами, в залежності від того, на якій частоті ми транслюємо – ми отримуємо (формуємо) ту реальність, у якій хочемо знаходитися.

Гомер. «Зони»

1. Це взаємозв'язок різноманітних факторів – соціальних, культурних, природних – дуже різних за своїм характером, які ти переживаєш у цей конкретний момент часу. 2. Я вважаю, що погляд формує дійсність – те, як ти сприймаєш світ. Немає об'єктивної реальності, а є особисте її сприйняття. Те, що тебе оточує, залежить від твоїх тенденцій та звичок, а якщо хочеш бачити більш сприятливу реальність, робиш навіть незначні дії, спрямовані на розвиток, і намагаєшся вийти за межі своїх приватних інтересів. Тоді і дійсність стає більш захоплюючою.

Анна Сорокова. «Клумба»

Анрій СИДОРЕНКО 1. Кожен формує навколо себе власне середовище існування, спосіб думок, друзів, відношення до них. У цьому контексті я за те, щоб таке середовище було комфортним не лише для мене. А на глобальному рівні проблема в тому, що у гонці за кращим середовищем існування люди часто готові залишити за собой хоч би й випалену пустелю, аби лиш не їм потім довелося в ній жити. 2. Але я вірю, що порядок можна навести не лише у тому середовищі, де ти живеш, але й у себе в голові. Просто слід бути більш уважним до того, хто і що тебе оточує, і більш самокритичним.

Андрій Сидоренко. «Суспільство спектаклю»

УК. 65

Катерина КОТ, Лариса ГОНЧАРЕНКО Фото Дарини Дейнеко-Казьмирук

Нова художня школа 24 липня у Києві відбувся нестандартний випускний вечір — здача проектів студентів НХШ — Нової художньої школи: медіа-арт для практиків, ініційованої і реалізованої зусиллями команди освітньої організації «Культурний проект». Медіа-арт — мистецька форма, яка сублімує науку, мистецтво і техніку — жанр, що у своїй суті несе виклик як українському повсякденному, так і культурно-мистецькому. НХШ — це перша і поки єдина інституція, що насмілилася говорити про актуальні засоби у візуальному мистецтві на рівні освітньому й професійному. Серед запрошених зіркових лекторів були: польський куратор та експерт із саунд-арту Даніель Музичук, відомй художник та куратор Олексій Шульгін (Росія), міждисциплінарні архітектори та художники група Matrioshka (Вадим Смахтін та Едуард Хайман, Росія), австрійський робоскульптор Крістоф Вейгль та знаний експерт із science art Дмитро Булатов (Росія)

Про результати НХШ розповіли учасники й організатори процесу: Наталя ЖЕВАГО, засновниця Нової художньої школи та освітньої організації «Кульурний проект», член правління Центру Сучасного Мистецтва, Київ Скажіть, які теми найбільше цікавлять художників? І яких результатів досягли вони і ви у рамках НХШ? Приємно, що ви помітили — адже дійсно, очі учасників горять. І у їхній діяльності я б окреслила декілька векторів міркування. Дослідження власного внутрішнього простору, аналіз процесів, що відбуваються навколо, а саме, як світ змінюється зовні, як рухається суспільство. Є соціальні проекти, і мене це дуже тішить, тому що я вболіваю за такий формат, за соціальне підприємництво, і вплив мистецтва на соціальні процеси для мене є важливим фокусом взагалі і тим маркером, яким я оцінюю свою діяльність у цілому. Якщо ж говорити про результати, можу сказати точно, що деякі люди, які сьогодні представляли свої роботи, володіють такою зрілою художньою позицією, яка має реальний потенціал змінювати середовище, в котрому художник працює, змінювати мистецьке середовище України загалом. Ось цей потенціал є важливим. Проект — це просто одне слово в реченні, і не можна проектом виміряти внесок у весь процес. Важливо все: саме життям, послідовність роботи, дослідження, позиція... Я думаю, що особистості, які навчалися і професійно зростали в НХШ мають шанс на місце в історії.

Ольга БАЛАШОВА, мистецтвознавець, медіатеоретик, викладач НАОМА, куратор НХШ Яка мистецька цінність представлених сьогодні робіт? Чи є серед художників НХШ потенціал зайняти видиме місце в історії мистецтва? У цілому рівень робіт і проектів дуже хороший. Враховуючи те, що у нас немає жодного навчального закладу в галузі медіа-технологій, немає навіть теоретичного курсу — всі молодці. НХШ єдина й унікальна для всіх регіонів України. Є більш розвинені в медіапрактиках регіони — наприклад, Львів, тому що його художники весь час їздять до Польщі, де дуже хороша школа. І серед студентів НХШ також багато художників зі Львова. Потенційно практично всі роботи життєздатні. Але їм потрібна кураторська підтримка, правильні запитання, обговорення — і доопрацювання. Є також три-чотири проекти, які вже можна виставляти, якщо знайдеться простір із потрібною технічною базою.

Юлія БЄЛЯЄВА,

художниця, студентка НХШ Ти займаєшся дизайном. Як це впливає на твоє мистецтво, на тебе як художника? Я розділяю ці сфери діяльності. Дизайн — це лише гроші: я пропоную свій варіант, проте результат залежить від побажань замовника. У мистецтві ж — лише моє бачення, і, крім моїх відчуттів, більше нічого не змішується. Загалом я розповідаю про межу, яку людина втратила, про відчуття природності у сучасному світі. Ця межа давно почала зникати, і сьогодні не зрозуміло, де природне, а де — ні. Мені цікаво шукати й показувати ці межі.

МИРОН,

художник, студент НХШ Що тебе цікавить у роботі з новими медіа? Мені цікаво експериментувати, діставатися нових вершин у техніках, в яких я працюю. Освоївши нову техніку, досягнувши кульмінації виконання чогось у цій техніці, коли я бачу, що цими ж засобами зробити краще вже просто не можливо, я переходжу до іншого інструмента. Адже з попереднім я вже нічого не відкрию, а буду лише повторювати кінцевий варіант у кількох інтерпретаціях.

Нові засоби роботи дають мені можливість говорити про «первісні» речі, які не змінються, новою мовою, котру навіть критика не може оцінити — тому що критика мусить формуватися за художником, що весь час шукає, експериментує, відкриває. Люди переживають і будуть переживати ті ж емоції, що й тисяча років тому. І я не перший, хто цим цікавиться. Проте маю можливість говорити про це сучасною мовою, яку колись також будуть розшифровувати. Нові технології дозволяють втілити мої ідеї, мої емоції.

Анна ВАСИЛЬКОВА,

художниця, студентка НХШ Про що твої роботи і для кого вони, хто їхній адресат? Мій медіа-перформанс має психоаналітичний характер і є дуже індивідуальним. Деякі друзі так і сказали: це про тебе — але відгукнулися також люди, які впізнали у творі себе. Ідея в тому, що в нас живуть особистості, які говорять, як і що нам робити. І я надаю їм голос. Я сиджу у центрі кадру, власне, цілий ряд однакових мене сидить — і кожне моє обличчя говорить якусь установку, коли інші мовчать. Тоді добре видно, як ці мої «я» програмують мене. Власне, це головна ціль у психоаналізі, і люди, які побачать мою роботу, можливо, побачать у ній себе, і почнуть розбиратися.

Яніна ПРУДЕНКО,

кандидат філософських наук, доцент та докторант НПУ імені М.П. Драгоманова, куратор НХШ Медіа-арт — це бажання пошуку нових засобів висловлювання чи експеримент? Що ключове у роботах і намірах художників: інструмент чи саме висловлювання? Дуже по-різному. У когось хороша технічна складова, хтось уміє вигадувати концепти, хтось гарно оформляє художньо, візуальна картинка красива... Але я не вважаю проблемою, коли художник не вкладає у роботу змісту чи концепції. Чому? Ось, наприклад, Мирон, — він дуже первісний, в хорошому значенні, він — як первісне мистецтво, дуже сакральне й інтуїтивне, його складно раціоналізувати. Тому й сам Мирон не може цього зробити. Є художники, які сполучають у собі всі складові, але їх дуже мало. Наприклад, Антон Лакін, хороший дослідник, має чітку концепцію, гарно все оформлює візуально, і з технологіями він на «ти». Як куратор я вам чесно скажу, що відсотків п’ятдесят із представлених сьогодні проектів я б просто взяла і завтра ж виставила в галереї. Мої колеги з цим не згодні, проте я вважаю ці роботи зрілими і такими, що теж відображають нашу дійсність.

Дмитро БУЛАТОВ,

експерт у галузі science-art, куратор Балтійської філії Державного центру сучасного мистецтва, лектор НХШ Досвід роботи у багатьох навчальних програмах з медіа-арту дозволяє Вам компетентно оцінити рівень НХШ та проектів, представлених її першими випускниками. По-перше, я з радістю сприймаю той факт, що така школа з’явилася. Це ініціатива, спрямована на відтворення креативно мислячої молоді. Такої молоді завжди не достатньо, і будь-яке суспільство цього потребує, особливо коли фокус спрямований на новітні технології. Перед тим, як оцінювати випускні проекти, треба обов’язково відзначити високий рівень викладачів школи. Щодо якості представлених робіт: вона була різною. Та більша частина з них викликала у мене радість. Цікаво спостерігати, чого набули студенти, навчаючись у цій школі, як вони змінилися. Щодо ефектів від роботи шкіл подібного спрямування, то вони з’являються не одразу, найчастіше осмислення отриманих знань і змін, які під їх

впливом відбуваються, приходить дещо пізніше. Зараз я не фокусуюся на думці про представлення якихось завершених робіт, я міркую в контексті процесуальності. Можливо, було б правильніше оцінювати результативність школи не за рівнем цих фінальних проектів, а спробувати відстежити у майбутньому творчу біографію теперішніх випускників — у чому вони реалізовуватимуться. УК. 67

Оксана ГАЙДУК

Лев Скоп:

коли я лише беруся до роботи над черговою іконою, зі мною відбувається щось дивне Він запланував наступний творчий експеримент і взявся за написання 365 ликів Богородиці. За мету собі поставив — продати роботи на благодійному аукціоні й купити обладнання для онкохворих дітей. Львівський художник Лев Скоп поділився своїми роздумами над певними проблемами у мистецтві, які сам собі створює, які його мучать і від вирішення котрих страшенно радіє

УК. Ви працюєте над новим проектом — до

кожного дня року створюєте образ Богородиці з іконографічним сюжетом — «Мати Божа молиться за нас». Уже визначилися із часом, коли буде проведений благодійний аукціон, і хто був ініціатором такого мистецького наміру? Задум створити проект «Богородиця молиться за Україну» з’явився невипадково, адже моя співпраця з фондами, котрі допомагають хворим дітям, має вже не однорічну традицію. І не один раз мої образи продавалися з аукціонів для таких цілей. Давно хотів зробити щось велике з ґонтами, які я зібрав із дерев'яних церков. І не має значення — групова чи індивідуальна це буде виcтавка. Сама ж ідея малювати виключно погрудне зображення Богородиці, котра молиться, у манері поп-арту з'явилася від того, що мені часом закидали: коли я малюю лики Діви Марії (на ґонті), то вони всі в мене однакові, немов скопійовані. І коли я розклав їх поруч, де зібрав понад сто зразків, — про таке вже не говорить ніхто. Кожний образ, не зважаючи на спільну композицію, відчутно інший за своїм настроєм. Основою проекту «365 образів Богородиці» є те, що Вона молиться за нас кожного дня року. На всіх образах, з іншого боку ґонту, написаний номер, що відповідає певному дню року. І тому на аукціоні кожен може собі купити образ на день народження собі чи близьким. Сама ж акція має відбутися в одній з поважних львівських галерей. Термін закінчення проекту ще не можу вказати, хоча з 365 образів сьогодні вже намальовано 225. Можливо, за два місяці цей про68

ект все-таки буде втілений в життя. Працювати над задуманим фантастично приємно, і тому всі справи, котрі можна зробити пізніше, відкладаю. УК. За допомогою методу формального аналізу впродовж багатьох років Ви ідентифікували автора мініатюр Пересопницького Євангелія — маляра Федуска. Як спрямували себе взятися за цю багаторічну клопітку працю — адже позитивного результату могло й не бути? Метод формального аналізу, котрим досліджую церковне малярство є поширений у мистецтвознавстві Західної Європи давно, а у нас чомусь практично не застосовується. Для прикладу, один «відомий» науковець каже, що якась

ОСНОВОЮ ПРОЕКТУ «365 ОБРАЗІВ БОГОРОДИЦІ» Є ТЕ, ЩО ВОНА МОЛИТЬСЯ ЗА НАС КОЖНОГО ДНЯ РОКУ пам'ятка належить до ХІІІ ст., а інший, не менш обвішаний титулами, датує її на сто років ранішою чи пізнішою. Це не нормальне явище, у мистецькому світі такі ляпи недопустимі. Цікаво, що молоді науковці якось відразу сприймають метод формального аналізу і потроху його використовують. В основі його — той принцип, що ніколи в Україні, як і на Заході, два художники однаково не малювали. Малярство вчителя й учня теж завжди мало вагомі відмінності. І тому є чимало пам'яток давнього сакрального малярства, котрі можна розрізнити за авторськими ознаками.

УК. Сьогодні реставраційна справа в Україні потребує негайної реставрації — така от тавтологія. На жаль, у нас не так багато досвідчених спеціалістів з реставрації творів мистецтва. Свій досвід художника-реставратора передаєте комусь? Незабаром виходить моя книжка — альбом «Українське церковне малярство XV–XVIII ст. Техніка і технологія». В Україні така книга з’явиться вперше, вона належить до серії «Бібліотека Драганівських читань». В основі наступної буде методика датування пам'яток церковного малярства в Україні. При цьому я прагнув зробити книги якомога доступнішими для молодих науковців. Уже понад десять років я — керівник творчого об'єднання «Кактус», яке нараховує більше двадцяти різних проектів. Усі вони присвячені видатним діячам української культури. З останніх втілених задумів можна відзначити «Кактус Бруну Шульцу», відомому галицькому художнику й письменнику та «Кактус Василю Стефанику» (дві різні виставки у Львові та Дрогобичі). У цих проектах молоді художники хотіли по-новому, по-своєму побачити світ згаданих письменників — через призму їхніх творів. Борис Григорович Возницький неодноразово відбирав твори художників об'єднання «Кактус»

для колекції Музею українського мистецтва у Львові. Зараз ми запланували два нових проекти: «Кактус Себастіяну Кльоновичу» — прекрасному українському поету кінця XVI ст., та виставку малярства разом із музичним супроводом «Кактус Чеславу Нємену», польському рокмузиканту, співаку й композитору. УК. Відомий французький скульптор Огюст

Роден, коли відвідав Реймський собор після закінчення його реставрації на початку XX століття був неприємно вражений діями майстрів і назвав усі реставрації не чим іншим, як копіями. За словами митця, копіювання витвору мистецтва заборонено самими настановами мистецтва. Чи зустрі-

чалися на Вашому мистецькому шляху такі сумні випадки неякісної реставрації? Як запобігти такому втручанню? Я би про це дещо по-іншому сказав — Огюст Роден побачив зіпсований живопис. Задача реставратора, насамперед, — аби не було видно цього стороннього вторгнення. Найвищий комплімент для реставратора, коли його питають: «Хіба ці ікони/картини реставровані?» Це означає, що ікона зберегла свою енергетику, свій дух. Наприклад, у Польщі, Чехії, Німеччині, де я побував у готичних костелах, захоплювався тим, як був збережений дух готики, атмосфера. В Україні трагедія полягає в тому, що церкви зараз перейшли у приватну власність і священики дозволяють собі самостійно вирішувати долю тих чи інших ікон. Немає жодної комісії, яка б давала оцінку роботі реставраторів, яких запрошує церква. Пригадалось, як у Львові в радянські часи у багатьох будинках можна було знайти стінопис XVII ст. — під тим брудом ми розкривали бароковий розпис! Ми раділи цьому. Тепер усе збито, знищено — спеціально для розташування ресторанів. Якось зайшов до одного. І коли пригадав, як ми тут досліджували ці стародавні розписи, аж защеміло в серці.

«365 образів Богородиці» Частина проекту

Сьогодні я живу в закритий спосіб — бо для мене усвідомлення того, як неякісно виконується реставраційна робота — це велика внутрішня трагедія. УК. Дерев’яні церкви України нині перебувають у вкрай незадовільному стані. 2,5 тис. дерев’яних святинь, за оцінками краєзнавців, потребують негайної реставрації. Як нашій державі не втратити свого статусу світового лідера за кількістю дерев’яних храмів? Адже час — суворий, але ще суворішою є наша байдужість. Плачевним є, на жаль, стан пам'яток архітектури та малярства на Галичині. Адже практично всі церкви, які мають статус пам’ятки,

УК. На свою справу Ви не шкодуєте часу,

буває й так, що працюєте кілька днів без сну. А чим займаєтеся у вільний від праці час? Робота для мене — це життя, свято. Кожна людина має те, що обрала для себе. Але якщо вона чогось не хоче — то навіщо це їй. Так само моя робота. Я уже конкретно знаю, чого хочу. Ось я встаю дуже рано — можу сісти малювати, реставрувати, писати вірші… І коли я лише беруся до роботи над черговою іконою, зі мною відбувається щось дивне: відчуваю внутрішнє тремтіння і захоплення водночас. Я уявляю, як беру пензлики і підходжу до неї... І ось я її майже закінчую. Цей стан я називаю медитацією перед роботою. Якщо б мені запропонували кудись поїхати — я б ще думав — настільки прив’язався до своєї роботи, що не можу надовго її залишати. Але є мрія поїхати подивитися на культуру Каппадокії — провінції Візантії, про яку мало зараз говорять. Так у світі повелося, що в мистецтві іконопису за зразок звикли брати царгородські ікони в Константинополі, коли в ті часи, у провінції Візантійської імперії, малювали авангард. І він настільки мені близький, що я хочу насититися тією енергетикою ікон. Усі гоняться за технарством, а за ним можна згубити духовність. Феномен мистецтва власне й полягає в образотворенні.

дуже пошкоджені сучасними «майстрами». До того ж досить часто все це відбувається під керівництвом неосвіченого духовенства. Я продовжую заявляти: у період незалежності українській культурі було нанесено такої шкоди, якої, напевно, й за останніх чотириста років не було зроблено. Все це через невігластво духовенства, а також людей, що відають церковними справами. На жаль, виходу немає, на все воля Божа. Наступні покоління, маю надію, будуть шанувати хоча б те, що дивом залишиться. УК. Леве, Ви уже 27 років реставруєте ікони стародавніх дерев’яних церков Св. Юра і Воздвиження у Дрогобичі. На якому етапі відновлення зараз, коли завершуєте свою роботу? У реставратора задача не завершити, а зберегти. Паралельно працюю над реставрацією ікон із фондів. Зараз у мене в майстерні знаходиться ікона «Богородиця» XVII ст. дрогобицького художника Стефана Медицького. Для мене важливий такий момент: коли я реставрую ікони, то водночас досліджую життя художника. Як вони мислили, про що думали, що намагалися донести. А кожна картина — це автопортрет художника.

«По ту сторону шляху». Полотно, темпера, 2010 р. Найбільше художник любить працювати з іконами

УК. Тридцять сім років тому церкву Святого Юра у Дрогобичі було зачинено й відкрито музей «Дрогобиччина». На жаль, сьогодні багатьом музеям доводиться виживати. З якими ризиками й небезпеками живе цей музей? У музеї «Дрогобиччина» працюю художником-реставратором із 1986 року. Веду роботу з різними пам'ятками, зокрема іконами з церков Св. Юра і Воздвиження. Водночас проводжу дослідження цих святинь. Завдяки цьому відкрилося багато цікавих фактів із мистецького життя

давнього Дрогобича, а саме про життя таких талановитих майстрів, як Стефан Попович Медицький (помер у 1689 р.) чи отець Василь Глібкевич (помер у 1770 році).

На території церкви будемо малювати на полотнах, тематика — різноманітна, а згодом будемо ті картини експонувати. Який відбиток накладає роль митця на повсякденне життя Лева Скопа? У мене дуже примітивне, але водночас життєве гасло — не брехати собі!

УК.

УК. Загальновідомий вислів: «Культура почи-

нається з нас самих». Як залучити молодь відвідувати музеї, адже сьогодні це така ж проблема, як і з читанням книг. З одного боку, це закони циклічності — завжди були спади й підйоми, а проти течії не підеш, з іншого — все зло я шукаю в собі. Хочеться своїми вчинками, своєю роботою показати молоді, що в мистецтві, в культурі можна знайти величезне задоволення. Якщо мені вдасться здійснити проект «Мати Божа молиться за нас», то продемонструю цим: я зміг, то зможе й кожен. Потрібно лише захотіти. Я бачу, що молодь тягнеться, їй цікаво. Стає традиційним творчий пленер біля церкви Св. Юра. Цьогоріч уже буде «Плащ Юра № 2».

Глосарій «Давня казка». Полотно, темпера, 2012 р.

Ґонт, у, чол., ґонта, и, жін. Покрівельний матеріал у вигляді тонких дощечок. http://sum.in.ua/s/gont УК.

Антон ФІЛАТОВ

Мистецькі містечка За ганебною радянською традицією все найкраще, як в культурі, так і в інших сферах людської діяльності, зосереджувалось у великих містах. Натомість невеличкі містечка, які зберігали і, незважаючи ні на що, знаходили сили розвивали свою культурну унікальність, у більшості випадків лишалися малопомітним маргінесом. Світ змінився. Досягши централізаторського апофеозу, перенасичений культурний пласт «офіційних» міст почав розвалюватися на догоду «неофіційним» культурним просторам. Колись незнані — сьогодні вони поступово виходять на перший план культурного життя всієї країни. Наскільки б масштабними й офіціозними не були культурні події у містах — вони багато в чому поступаються камерним і — головне — щирим акціям маргінальних арт-просторів. У великих містах культурний простір займає не більш ніж чітко відведений кластер (англ. cluster — сектор) суспільного життя. Натомість у подібних «неофіційних» місцях культурне життя ставало невід’ємною частиною повсякдення. У зв’язку з цим ми розпитали представників маргінальних і часом несподіваних культурних просторів про те, як мистецьке життя переплітається з повсякденням місцевих жителів

Леонід КАНТЕР

натхненник арт-хутора Обирок (Чернігівщина) До того, як я приїхав в Обирок — це було вимираюче село, де жило кілька старих людей, а хати завалювалися. Поступово я перетворив його на культурний осередок, де зустрічаються люди з різних країн. Мені хотілося зробити з Обирка місце, де б я мріяв жити. А тепер, хто б тут не опинявся, — всі відчувають себе класно. Із квітня і аж до другої половини вересня на Обирку проходить багато культурних заходів. Наприклад, 5-7 липня в нашому «Кіносараї» проходив невеликий кінофест. Показувалися фільми, які надали нам у Французькому інституті, а також наші друзі з Білорусі та країн Європи.

Зараз у нас діє мистецький табір «Діти природи», а з 7 до 13 липня місцева знахарка Вівея проводила Школу трав. 13 липня також проходив фестиваль, присвячений творчості Льюїса

Керрола «Керрол фест». Словом, у нас проходять як мистецькі та історичні, так і етно- й екозаходи. Нещодавно, наприклад, до нас приїжджав один німець, який побудував тут дитячий майданчик. В якості матеріалів він використовував деревину, яку бачив просто навколо. Вийшло дуже креативно й екологічно. Найбільша подія на Обирку — фест «Хліб». У травні ми збирались і сіяли пшеницю за всіма стародавніми правилами, а з 7 до 11 серпня знову зберемося для того, щоб вже жати пшеницю. Все це супроводжуватиметься музикою і танцями. До нас постійно приїздять найрізноманітніші колективи. Коли я тільки починав обживатися в Обирку, то самостійно запрошував сюди музикантів, а тепер мені самому телефонують і кажуть: «Ми приїдемо!»

Левко ВОЄДИЛО

резидент пленерів живопису у селі Поташня (Вінниччина) Поташня було звичайнісіньким селом. У клубі були танці, працювало якесь кафе і зрідка виступав невеличкий народний хор. Однак десять років тому там почали проводити пленери, і село перетворилося. Зазвичай пленер триває десять днів. Цього достатньо, щоб встигнути щось написати, а також не запрацюватися так, щоб вже не лишилося більше сил. Під час роботи до художників підходять звичайні люди, які можуть отримати невеличкий урок із малювання. Окрім художників на пленер час від часу приїздять гості з інших країн і поети. У минулі роки там можна було зустріти Ігоря Римарука і Василя Герасим’юка. А в останній день пленеру ми влаштовуємо великий концерт. На ньому виступали, наприклад, Павло Дворський, дует «Писанка» та інші колективи. Картини, створені під час пленеру, їздять усією Україною. Ми влаштовуємо такі собі «творчі вилазки», щоб розповісти про пленери в Поташні якомога більшій кількості людей. Крім того, роботами, які створюються під час пленеру, поповнюється місцевий музей, який облаштували в старому панському будиночку. Левко Воєдило. З циклу «Поташня»

Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ режисер фільму «Ядерні відходи», який знімався у Чорнобильській зоні

У Чорнобильській Зоні є монументи пожежникам-ліквідаторам, самій катастрофі, а в самому місті встановлено вражаючий монумент загиблим селам, до якого веде алея з табличками сіл, де вже ніхто не живе. У мертвому місті Прип’ять на стінах покинутих будинків намальовані тіні людей… Люди в Зоні працюють у вахтовий спосіб: два дні на зміні — два вдома, чи два тижні на зміні — два вдома. Вечорами більшість із них дивиться телевізор. Через те, що зона знаходиться близько до Білорусі, то навіть на будь-який дріт замість антени можна зловити білоруське телебачення. До речі, телевізори там є буквально в кожному будинку чи квартирі. У цьому плані Чорнобильська зона навіть комфортніша за Швейцарію. Коли я був на кінофестивалі в Локарно, то в готелі не було телевізора. У зоні постійно знімають фільми. Побудувати декорації, які б відтворили атмосферу цього місця, коштує сотні тисяч доларів. Тож кінематографісти регулярно навідуються туди, щоб закарбувати ці унікальні панорами. Один із працівників зони розповідав про те, що там нещодавно було відреставровано церкву. Сьогодні вона стала однією з найцікавіших пам’яток цих місць.

Графіті у місті Прип'ять

Надія ПІРНЯК

співзасновник пленеру скульптури у селі Буша (Вінниччина) До 1986 року, поки ми не започаткували пленер скульптури, в нашому селі не було жодної серйозної культурної події. На той час ще не в кожній хаті стояв телевізор, тож вечорами ми збиралися по хатах, вигадували собі якісь ігри, співали пісень, а чоловіки грали в карти. У школі і клубі були якісь аматорські театри… А сьогодні у нас у селі встановлено вже більше 200 пам’ятників, приведені до ладу природний заповідник «Гайдамацький яр» і стародавній

козацький цвинтар, а також відбудовуються фортеця і міська ратуша XVI ст. Цьогоріч пленер скульпторів пройде з 1 до 15 серпня. Його темою ми обрали «Воду», адже в центрі нашого села стікаються одразу три річки. Щороку після таких пленерів у нас лишаються пам’ятники, які ми ставимо або у парку скульптури, або просто на вулиці. А все починалося з того, що кілька родин об’єдналися задля того, щоб провести скульптурний пленер. Я тоді ще вчителювала у школі, де свого часу працювали і мої батьки. Ми зібрали скульпторів і дали їм камінь, яким багата

наша земля. Із цих глиб вони вирізали монументи. З них ми і почали формувати свій парк скульптури. Аж тільки 2000 року нашому дітищу присвоїли звання «історико-культурного заповідника» і воно стало надбанням усього краю. А протягом 14 років до цього це була лише наша ініціатива. А ще, завдяки тому, що майстри під час цього пленеру дають майстер класи всім охочим, — ця подія прищепила любов до творчості місцевим жителям. Тож наші діти їдуть вступати до Академії Мистецтв у Львові та Києві. За час проведення пленеру в нашому селі виросло вже два покоління скульпторів.

Ольга ЄФІМОВА

менеджер з комунікацій фонду «Ізоляція» (м. Донецьк) Завод, на місці якого ми заснували наш культурний простір, було засновано у 1955 році. Він виробляв ізоляційні матеріали. У часи перебудови він, як і багато інших підприємств Донеччини, почав занепадати. Культурна конверсія індустріального простору — ідея далеко не нова. Цей рух розпочався приблизно років 30 тому. На сьогодні у світі вже є більше 70 культурних інституцій, котрі базуються на місці промислових зон. Раніше на місці цього заводу існував своєрідний мікрокосм. Тут були спортивні клуби, дитячі садки, музичні гуртки тощо. Сьогодні ж ми воліємо повернути до життя цю стару промислову спадщину, а не просто зробити своєрідне «арт-щеплення». Паралельно із втіленням у життя мистецьких акцій, ми розвиваємо і соціальні проекти. Словом, розбудова креативного селища — лише один із напрямів діяльності фонду «Ізоляція». У рамках проведення мистецьких акцій ми запрошуємо закордонних і вітчизняних митців, котрі проводять майстер-класи і втілюють у життя свої арт-проекти. При цьому відбувається обмін ідеями між місцевими і приїжджими художниками.

«Кобзар»

«Тарас Бульба»

Марія Куліковська. «Армія клонів»

УК. 75

Оксана РОМАНЕНЧУК, Оксана ГАЙДУК

Вінки з гусячого пір’я майстрині Параски Кушляк —

У кілограмовому вінку наречена змушена була спати На виготовлення одного такого вінка потрібне пір’я з трьох, а то й чотирьох гусок. 75-річна майстриня купувала його у сусідньому селі Сопів. Пригадую, дивлячись, як вправні руки пані Параски складували один пучечок за іншим, і сама спробувала повторити. — Ось так?

— Пір’їни повинні бути приблизно однакового розміру, пухкенькі, не все пір’ячко підходить, — вчила майстриня. Після цього пучечки обмотують знизу ниткою. У в’язочку вкладається по 5-6 пір’їн, а пучечків на одну «косицю» потрібно шість. Косиця — це одна з квіток, з яких складається вершина підковоподібного віночка. У центрі такої косиці розміщується трясучка — серединка, оздоблена бісером, нанизаним на нитку. Другий ряд всіяний золотистими квітками — «драшпанами». Їх виготовляли з обгорток від шоколадних цукерок, із позлітки. Далі вінок прикрашений червоними трояндочками, які називають «ружками». Нижня частина вінка, з камінчиків та бісеру, називається «вішивка». Елементи пришивають голкою або ж приклеюють. Важить віночок майже кілограм. А у давнину наречена змушена була спати у такому вінку. Наречений теж мав свій головний убір — капелюх. Колись він був із соломи — «соломйинка». На солом’янку кріпили вишиту смужечку, шили «звізду», а на неї прикріплювали тоненьку смужку кори солодкої яблуні, в яку попередньо клали жито, цукор та гроші. Усе це обвивали «зо-

Дівчата у вінках із гусячого пір’я

Параска Кушляк

е кожному під силу творити історію. Навіть більше — бути її своєрідним ДНК- охоронцем. Майстрині Парасці Кушляк із Великого Ключева ( Коломийський район Івано-Франківської області) вдавалося дбайливо переплітати у своїх віночках із гусячого пір'я мистецтво минулого і мінливі тенденції сьогодення. Вона була практично останньою із могікан, хто займався в Україні такою незвичною справою. Про велику цінність таких витворів говорить вже те, що вінок пані Параски має у своїй колекції Ніна Матвієнко. Пригадую, під час нашої останньої зустрічі бабуся бідкалася, що молодь не хоче вчитися цієї справи. Цікавляться, захоплено споглядають, але не більше.

речі по-справжньому унікальні лотом», тобто золотистим папером, зверху нашивали дев’ять червоних ґудзиків, а ззаду капелюха — три косиці. Потім свої вінки молодий та молода ховали у подушку — щоби ніхто не поцупив — і спали на них.

пір’я, однак відмінність у тому, що вінок нареченої був більшим і прикрашався барвінком.

Щоб укласти волосся й віночок, потрібно щонайменше три години Колись весілля відбувалися з понеділка на вівторок, а то й навіть з вівторка на середу. Мати нареченої попередньо замовляла у плетільниці (а колись у Ключеві їх було кілька) весільний віночок. У перший день, перед весіллям, майстриня приходила додому до молодої й одягала її. Нареченій збирали на голові все волосся і брали дві маленькі пелюсточки волосся, зв’язували їх, мастили медом і фіксували «мухи» (так називалися ці пасма). Потім на ті «мухи» клали «вишиванку», тобто вишиту смужку, а опісля — великі уплітки. Кожен елемент вінка одягався окремо, так що процес збирання молодої тривав щонайменше дві години. А вже в день самого весілля наречена йшла до шлюбу з вінком та розпущеним волоссям. До речі, дружки також одягали вінки з гусячого

«Фіст», коралі і зелена спідниця — обов'язкові елементи одягу ключівської нареченої Мені пощастило побути ключівською нареченою — щоправда, лише на півгодини. Спочатку мене одягнули у вишиту сорочку. Хоча я б назвала то сукнею — його довжина сягала мені п’ят. Наступний елемент — спідниця, яка традиційно зеленого кольору. Потім — червона хустка. Її верхню частину потрібно скрутити «рулетиком». А далі — справді карнавальне дійство. На шию одягають пучки різнокольорових ниток, які у Ключеві називають «фостом», коралі й ще багато різних прикрас… І от завершальний акорд — вінок. Довелося притримувати руками, аби не впав. ...Звістка про те, що талановита майстриня нещодавно померла, дуже засмутила. У її роботах втілені і давні шлюбні традиції, й оригінальність оздоблення. А найголовніше — вкладено душу. На жаль, тепер її роботи зберігатимуться лише на світлинах, у музеях і в пам'яті односельців та поціновувачів народного мистецтва.

Донька Марія

Робота майстрині

исткиня Зінаїда Ліхачова збиралася в гості до Параски Кушляк — зустрічі чекала з неймовірним тремтінням всередині, адже попереду неабияке завдання — перейняти той безцінний досвід плетіння вінків з гусячого пір’я. Крім плетіння вінків, Параска займалася вишивкою сорочок та виготовленням сучасних вінків для наречених та свідків. Що характерно, любила додавати до традиційної вишивки ще й бісер. Її вишивка — то справжня робота ювеліра — тонка та вишукана. Своїм дітям, зятям та онукам встигла вишити не одну сорочку. Параска ніколи не хизувалася своїм унікальним умінням, а навпаки радо ділилася ним з усіма бажаючими. Для неї не було чужих. Вона переймалася молодими сім’ями. За своє рукоділля для молодят грошей ніколи не брала. «Я збиралася до неї на майстер-клас ще на початку весни. Шукала як зв’язатися, навіть знайшла телефон через знайому дизайнерку Христину Рачицьку зі Львова. Христина зателефонувала та про все домовилася, — розповідає Зінаїда Ліхачова. — В розмові майстриня нарікала на те, що її ремеслом мало хто цікавиться, а тому радо погодилася навчити нас свого вміння, пообіцявши знайти необхідне, хоч і дефіцитне, молоде гусяче пір’я. Домовились, що покличе нас, як тільки збере необхідну кількість матеріалу. Пройшов Великдень. У мене все більше виникало бажання скоріше поїхати. Щось підказувало поспішати. Однак ніхто не дзвонив. А коли вирішили зателефонувати самі, то дізналася, що нашої вчительки не стало… Параска лишила по собі квіти. Штучні, але живі від її рук, квіти для нашого спільного вінка, — каже Зінаїда з Христиною. Мисткиня не витримала і таки поїхала до села Великий Ключів, де Парасчина донька Марія, зі сльозами на очах переповіла, що мати дуже чекала на зустріч. Опісля Марія показала їй сімейні вишиванки і незавершену роботу. Параска лишила недовишиті червоно-чорні квіти зі встромленою в полотно голкою з чорною, як та скорбота, ниткою… Особисто для мене, це є знак, аби закінчити наш з нею вінок, відтворити, бодай художніми засобами, те унікальне ремесло, що вона не встигла передати…», — зізналася Зінаїда Ліхачова.

Традиційна вишивка

Зінаїда Ліхачова

Квіти, які залишила Параска для чергового вінка

Останній стібок Параски

УК.

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ

ХЕРСОНЕС зараховано до всесвітньої культурної спадщини

23 червня 2013 року 37-а сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі одностайно проголосувала за внесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО ще однієї пам’ятки з України — «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора (5 ст. до н. е. — 14 н. е.)» Подвійний оборонний мур Херсонеса

Відкритий археологічними розкопками фрагмент забудови античного Херсонеса

Мала брама в оборонном у мурі Херсонеса

е сьома українська номінація в цьому престижному списку і друга за цей рік (після «Дерев’яних церков українських і польських Карпат»). Такого не було ще ніколи за всю історію незалежної України. Херсонес Таврійський був заснований у 422– 421 рр. до н. е. дорійцями — вихідцями з Гераклеї Понтійської як грецька колонія на кримському узбережжі. Сьогодні це територія сучасного міста Севастополя. Тут на площі 259 гек тарів містяться залишки античного міста, яке процвітало аж до 15-го століття. У 3-му столітті нашої ери Херсонес був відомий як найбільш продуктивний виноробний центр у басейні Чорного моря, центр торговельного обміну між греками, римською та візантійською імперіями і населенням причорноморських степів. Це видатний приклад демократичного суспільного устрою античного поліса, пов’язаного з конкурентноспроможною економікою. Світова пам’ятка включає, крім власне Херсонеського городища, ще шість ділянок із залишками міських і сільськогосподарських угідь, які поділялися на кілька сотень прямокутних ділянок однакового розміру. На території є кілька громадських комплексів будівель і житлових кварталів, а також ранньохристиянські пам’ятки поряд із залишками поселень бронзового віку. Тут бачимо також римські й середньовічні башти та мури, системи водопостачання; і виключно добре збережені зразки античних виноградників.

Варто підкреслити, що Херсонес славен не тільки античними руїнами оборонних мурів, храмів, базилік і театру. Це, насамперед, унікальна пам’ятка стародавнього землеробства, що має світове значення. Усе господарство Херсонеса ґрунтувалося на виноградній лозі. Її завезли сюди перші грецькі переселенці. Кожен городянин, крім невеликої садиби в місті, мав за його межами земельний наділ із заміським будинком. Площа такого наділу була стандартною і дорівнювала 29 гектарам. Більшу частину землі займали виноградники. Це й була знаменита Хора Херсонеса — сільськогосподарська округа, яка забезпечувала функціональну й господарську самодостатність цього античного поліса. Навіть зараз, через дві тисячі років після античної доби, степ у цих місцях здається смугастим. З-під вигорілої трави проступають незліченні рівнобіжні кам’яні смуги. Їх понад 1400 на одній ділянці. Археологи визначили, що це не що інше, як виноградний плантаж. Плантажні стіни споруджувалися під час підготовки кам’янистої землі під виноградник: поле скопували, камені збирали і з них викладали стіни висотою до півметра на відстані півтора метра одна від одної. Крім опори для виноградної лози, вони служили ще й конденсаторами вологи: адже всі херсонеські виноградники були неполивними. Такий спосіб господарювання вимагав неймовірно тяжкої праці: так, якщо плантажні стіни тільки одного наділу витягнути в одну лінію, вийшла б кам’яна смуга довжиною 80 кілометрів. А таких наділів в окрузі Херсонеса було 480! Археологи підрахували, що при влаштуванні плантажа тільки на одному наділі треба було вручну вийняти з землі й вимурувати до 40 тисяч кубометрів каменю! Заради чого ж херсонесці так тяжко працювали? — Заради вина. Його вже тоді виробляли в промислових масштабах. На одній ділянці росло в середньому 110 тисяч кущів винограду. З цього винограду вироблялося щорічно до 90 тисяч літрів вина. Зрозуміло, що господар разом із домочадцями, працівниками й слугами не могли випити так багато. Вино йшло на експорт. Високоспеціалізоване товарне виробництво дозволяло щорічно експортувати до 20 мільйонів літрів вина. Його перевозили і зберігали в стандартних амфорах місткістю 18 літрів. Три з половиною тисячі амфор вина, отриманого з урожаю одного року, дозволяли кожному землевласникові спорядити свій корабель з вином для заморської торгівлі. До речі, вже тоді вся продукція суворо сертифікувалася. Для цього на амфорах ставили спеціальні клейма. Саме з їхньою допомогою учені визначили шляхи херсонеського вина. Його експортували по всьому Причорномор’ю, в Афіни й інші міста Греції й Архіпелагу, і навіть у Єгипет, в Олександрію. Так що для Херсонеса у вині була не тільки істина, а й основа економічного добробуту.

План хори Херсонеса

Хора Херсонеса сьогодні

Руїни Херсонеса. Так звана Базиліка 1935 року

Головна вулиця античного Херсонеса

Портал Базиліки 1935 року Обговорення номінаційного досьє Херсонеса на його хорі у червні 2011 року українськими та американськими фахівцями: ліворуч археолог Тимур Бобровський, заступник директора НДІ пам'яткоохоронних досліджень (Київ); праворуч археолог Адам Рабіновіц, заступник директора Інституту класичної археології Техаського університету в Остіні (США)

Так звана Базиліка в базиліці

Історія Херсонесу — це, крім історії економічного успіху, ще й історія успішної демократії. Людство здавна задає собі питання: який спосіб правління кращий — демократичний чи авторитарний? І по-різному намагається на нього відповісти. В античну добу на кримській землі був поставлений унікальний соціальний експеримент. Тут протягом багатьох століть змагалися дві системи: поліси з демократичним устроєм, такі як Херсонес, конкурували з авторитарними режимами. Яскравим прикладом останнього було Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї, сучасній Керчі. «Клянуся Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами й богинями олімпійськими, що я буду разом з усіма, коли йтиметься про свободу поліса і громадян, і не зраджу ні Херсонеса, ні Керкинітіди, ні Калос-Лімена — нічого нікому, ні варварові, ні еллінові, але буду оберігати все це для херсонеського народу. Я не буду зазіхати на демократичний лад і нікому не дозволю цього. Я буду служити народу. Я не буду давати або приймати дарунки на шкоду полісу і громадянам. Я не буду організовувати змови...» Ці слова громадянської присяги херсонесців викарбувані на мармурі 2300 років тому. А городянам було що захищати. Їхній добробут прямо залежав від їхньої волі. Економічна свобода, яка панувала в Херсонесі, справді вражає. Приміром, сучасний банкір з’їхав би з глузду від «монетаризму по-херсонеськи», тобто від принципів організації грошової системи Херсонеса. Тут кожен більш-менш заможний городянин, маючи потребу в дзвінкій монеті, міг з’явитися на державний монетний двір і попросити накарбувати собі монет. Він сплачував вартість металу і карбування, а також невеликий міський податок і отримував потрібну йому кількість грошей. При цьому на монетах, крім установленої атрибутики, карбувалися ще й ініціали замовника. Чи не призводила така монетарна політика до інфляції? — Цілком можливо. Проте демократичний Херсонес процвітав багато століть, підкоряючи собі інші кримські міста і благополучно перейшовши з однієї суспільно-економічної формації в іншу — від рабовласницької демократії до феодалізму. Тепер ці унікальні землі, насичені історичними спогадами й археологічними раритетами світового рівня, сусідять із чиїмись дачами, котеджами, яхт-клубами, військовими базами… Українська держава зобов’язалася все це ефективно захищати від будь-яких зазіхань — не тільки 259 гектарів самої пам’ятки, а ще й 3041 гектар буферної зони! Не обговорюючи зараз адміністративну спроможність наших пам’яткоохоронних органів, просто побажаємо, щоб ця грандіозна світова пам’ятка не стала для України «валізою без ручки», яку несила нести, а кинути — неможливо. Фото надані автором. Херсонеський монетний двір

УК. 81

KAIROS

Три «Тіні забутих предків», що пройшли крізь смерть — Що таке?! — Він молодий. І звуть його не Петро — відповіли плакальниці, які прийшли оплакувати саме Петра. Знімальна група знайшла старого діда з необхідним

для трьох ключових авторів стрічки: Сергія Параджанова, виконавця головної ролі Івана Миколайчука і оператора Юрія Іллєнка. Адже кожен із них під час роботи над цим шедевром пережив свою символічну смерть, після чого відродився вже абсолютно іншим митцем. До того, як розпочалася робота над цією стрічкою, Параджанов вже зняв вісім посередніх фільмів. Перегля-

Постер фільму «Тіні забутих предків»

ід час зйомок фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов намагався досягти максимальної правдоподібності буквально в кожній сцені. Усі репліки були написані на гуцульському діалекті, найменші елементи реквізиту збиралися в місцевих хатах, а коли знімалася сцена похорону батька головного героя — були запрошені справжні баби-плакальниці. — Усі готові? Камера! Мотор! — закомандував Параджанов, коли вже були підготовлені декорації цієї скорбної сцени, і плакальниці розсілись навколо труни. Проте баби не обронили жодної сльози, а замість необхідного голосіння на знімальному майданчику повисло розгублене мовчання. — В чому справа, щось не так? — запитує режисер. — Гріб пустий… — тільки й відповіли баби-плакальниці. Параджанов розпорядився, щоб асистент ліг у труну. Але й після цього баби продовжували мовчати.

ром. Самобутня естетика цього фільму заклала основи поетичного кінематографа, яким Україна прославилась на весь світ. А Іллєнко вважається одним із його апостолів. Творче переродження під час роботи над цією картиною пережив й Іван Миколайчук. Хоч на момент зйомок він був лише студентом — вже після самої прем’єри стрічки його проголосили великим актором. «Однієї цієї ролі було б достатньо, щоб його згадували, як одного з найбільших українських авторів ХХ століття», — розмірковують сучасні кінокритики. «Він був особливий, народний, справжній, найкращий.

Іван Миколайчук. Кадр із фільму «Тіні забутих предків»

ім’ям і вмовила його лягти в труну, але баби продовжували мовчати. — Ну, а цей вже старий, чого ж ви не плачете? — Бо він дурний, — тільки й сказали баби, відмовляючись плакати над поганою людиною. Адже їх сльози були справжніми, а не бутафорськими. Лють і захоплення сплелися в душі Параджанова після цієї фрази. Він зупинив зйомку і закомандував усім знайти доброго старця на ім’я Петро. За кілька годин помічник режисера таки привіз діда на ім’я Петро, якого поважала вся округа. Коли ж його поклали в труну, баби заголосили так, що їх не вдавалося заспокоїти навіть після того, як закінчився знімальний день. Цей епізод із трьома покійниками зі зйомок «Тіней забутих предків» став символічним

Кінорежисер Сергій Параджанов

нути їх сьогодні вистачить наснаги лише відчайдушним кіноманам. Тож коли почалися зйомки «Тіней…» ніхто й не сподівався, що цей режисер здатен створити настільки вражаючу стрічку. Згодом усі свої попередні фільми Параджанов назвав просто «сміттям». Адже саме в цій стрічці вперше проявився його авторський стиль і феєрична енергетика, яку він активно розвивав у своїх наступних шедеврах. «Прелюдією до справжнього життя» назвав всю свою творчість до «Тіней…» і Юрій Іллєнко. В цій картині він позначений лише як оператор, проте в постановці окремих сцен брав участь нарівні з самим режисе-

Юрій Іллєнко, кінооператор

Я не знаю більш національного народного генія… до нього таким був лише Довженко», — згодом розповідав Параджанов про Миколайчука. Разом із переродженням цих трьох геніїв вітчизняного кінематографа у 60-ті роки ХХ століття відродився і весь вітчизняний кінематограф. А «Тіні забутих предків» стали точкою відліку нової ери в нашій культурі. Ери, яка так і лишається донині найпотужнішим періодом в українському кіно. УК. 83

â&#x201E;&#x2013; 6 (1014), 2013 monthly national magazine

THE MINISTRY OF CULTURE OF UKRAINE NATIONAL NEWSPAPER AND JOURNAL EDITION

culture of everyday life

Saturation of Jazz per Unit of Time

A Person Who Breathes ...with Andrei Tarkovsky

Chersonese: World Attractions

Ukrainian Culture monthly national magazine

# 6 (1014), 2013 Vasylkivska St. 1, Kyiv, 03040 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Edition: 5000

The magazine has been publishing since June 1921 Founder: The Ministry of Culture of Ukraine Publisher: State Enterprise «National newspaper and magazine publishing» 03040, Kyiv, Vasylkivska Str., 1; tel. +38 (044) 498-23-65 general director: Olesya Bilash Editorial board: Olesya Bilash, Victor Pasak, Maxym Budarin, Viktor Vechersky, Olena Voronko, Oksana Ionova, Eugeniya Krutogolov, Ivan Mechkov, Larysa Nikiforenko, Lyudmyla Chumakova, Larysa Petasyuk, Mykhaylo Swed, Lyudmyla Hnatyuk, Olga Holynska, Nataliya Potushnyak, Oksana Gayduk, Nadiya Sokolenko Chief еditor: Oksana Gayduk The issue has been worked out by: Oksana Gayduk, Oksana Zhenzhera, Larysa Goncharenko, Kateryna Kot, Anton Filatov Authors: Anton Filatov, KAIROS, Oksana Gayduk, Larysa Goncharenko, Kateryna Kot, Sophiya Trykolenko Ada Rogovtseva, Svitlana Sokolova, Mariya Antonyuk, Oksana Drachkovska,Oleksandr Gusyev, Oksana Romanenchuk, Victor Vechersky Distribution, subscription, advertisement: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Oﬃcial registration licence of the media organisation: CR № 1118 from 08.12.1994 The printery: «Publishing and Printing Company «Express Polygraph», LLC 04080, Kyiv, Str., Frunze, 47B, Bldg. 2, tel. +38 (044) 417-25-93 Signed for publication on 27 June 2013 Publishers have a right to edit received materials without the author consent. The authors’ opinions may be oposite to the publisher position. Reprinting and reproduction of text and illustrations is possible with the prior written permission of the publisher. © «Ukrainian culture»

Subscription index in the Catalog of Publications Ukraine 95220

Cover photo: Advertisement. The author of idea and photo: Anton Filatov

rankly speaking — «UC» went on such a creative step for the first time: we decided to trust our own ideas and realise them on the magazine cover. The idea spread into our heads after the publication of personal art-object photo by Jerzy Konopie on the social network. Advertisement we chose for our project — it’s not just simple information message. Nowadays there is a tendency in cultural space which leads to parallel existence of real Ukrainian culture and routine life of ordinary Ukrainian (pop-kitsch space). That’s why those advertisements are so called catchword for all appreciators of high art, for those who evaluate the phrase «Ukrainian Culture», for real Ukrainian cinema lovers and readers. Yet again we lay the stress that «UC» is an environment for cultural dialogue of such people! We are searching for such people! At the same time we continue to research fullness and deepness of national cultural space and introduce to our reader the next theme of our issue — «Routine Life Culture». We won’t stop on multiformity and varieties of fillings of this term — we will hold the intrigue until the last page of the magazine. We want to mention only that the term «routine life» occupies more and more space in modern cultural researches and is the part of original fashion on learning routine life by different disciplines: history, culturology and sociology. This year summer is a hot period not only because of the weather, already at the beginning of June hotly started the jazz festival season — «ОKeshkin Jazz» IV International children jazz festival in Kyiv and Alfa Jazz Fest — International Jazz Festival which is held annually in Lviv. We will talk about «Jazz saturation per time unit» in the capital of Ukraine, about the jazz wave which flooded the city of Lion we will talk in our musical headings. Arsenal Book Festival — largest — scale book festival in Ukraine for the third year in a row surprises readers in «Mystetskyi Arsenal». It was there where it was possible to talk with a lot of writes and to listen to the lectures of Ukrainian and world literary men. What we have done. Loud book presentation of the famous actress Ada Rogovtseva «Evidence about Life» didn’t pass by the attention of our editorial office. We not only wrote the actress’ memories during the pressconference, but also print the diary notes fragments in this issue of «UC». And also we will open the biggest secret for the domestic cinema lovers and for those who believe in Ukrainian cinema: «The easiest way to the person’s soul is cinematograph». The details are told by Kateryna Kopylova in exclusive interview for «UC». In conclusion, friends, I want to wish to everyone that their life routine consists only from bright and saturated colours, from beautiful and spiritual. And remember — the culture begins from us!

CONTENT 3 4-5 Anton Filatov The World of Life Routine in Fine Art

6-7 Kateryna Kot Mute Nights: Few Words about Beauty, Memory and Justice

8-9 KAIROS Backstage of Art-Space

10-11 Kateryna Kot The Person Who Breathes

12-13 Victor Vechersky Chersonese Enlisted as World Cultural Heritage

CULTURAL EVENTS IN UKRAINE July-October 2013 20 YEARS IN PRAGUE SQUARE

rom 24th of June till 24th of July an exhibition dedicated to twentieth anniversary of Czech and Slovak Republics is held at «Ideas Space» at Kremenchug. The exhibition collected documentary evidences about the most famous events of two countries existence within last two decades. Quite powerful evidence about the history of Czech and Slovak Republics’ Independence arose on the base of photos from Czech and Slovak streets and squares. Square as natural place for city citizens meetings is a witness of important political, cultural, social and sport historical events, the place for frequently controversially directed demonstrations. Also spontaneous and organized self-demonstration of society reﬂects in photos.

THE FOURTH INTERNATIONAL FILM FESTIVAL IN ODESSA

oday Ukrainian ﬁlmfest will be held from 12th till 20th of July. Among its guests and participants will be startling Emir Kusturica from Serbia, funny Gosha Kutsenko from Russia, intellectual Jos Stelling from Netherlands, the father of American art-house Roger Corman and also a lot of other stars of popular and original cinematography. Within Cinema Forum traditional showing on Potemkin Stairs will be held. It will consist of Paradjanov retrospective show, the loudest premieres of the authoritative world cinema festival demonstration, and also showing of the newest domestic ﬁlms.

THE DAYS OF UKRAINE IN THE UNITED KINGDOM

EMBROIDERED PARADE The ﬁﬅh «Embroidered Parade» will happen on the 24 of August. It will start at Maidan Nezalezhnosti up to Spivoche Pole. During the Parade the best man’s, woman’s and child’s embroidered shirt will be chosen; the contests for the best Miracle-Bird and the most interesting city presentation will be held; children’s competition of Ukrainian song performed a cappella will be held. Valuable prizes are waiting for the winners.

FRANKO.MISSIA

he Festival will be held from 19th till 28th of July at unique defense forts of the First World War on the border between Ukraine and Poland in the Popovychi village (Lviv oblast) not far from Shegyni village. «Franko.Missia» alighted from the uniﬁcation of two big festivals «Fort.Missia» and «Franko Fest», which decided within ten days to create extensive and diﬀerent genres art movement. Within «Franko.Missia» will occur performances, happenings, land-art, literature and musical actions. Headliners of the fest are Nino Katamadzе, Oleg Skrypka, «Komu Vnyz», «Plach Ieramii».

or the ﬁrst time in the very heart of London will be held the Days of Ukraine from the 17th till the 19th of October. The best samples of reach cultural heritage and modern culture of our country will be presented to the citizens and guests of the capital of the United Kingdom within the festival. A range of events will be held in London for the formation of the positive image of Ukraine in Europe with the participation of famous Ukrainian artists and musicians. Project initiator is Firtash Foundation charitable fund and its primary sponsor is Group DF international group of companies.

«BEREHYNIA» UKRAINIAN CULTURAL FESTIVAL

he event will be held from the 20th till 22th of September at Žalec (Slovenia). It’s called for uniting all Ukrainians who remember and pass on descendents their customs and traditions. Chain of events is planned within the festival: art competitions, concerts, exhibitions of folklore, round tables, master classes, Ukrainian traditional dishes testing etc

Anton FILATOV

The World of Routine in Fine Arts Routine life and art cross-pollinate and interchange each other at the same moment. The ideas for creativity are often derived from everyday things. However, routine life itself evolves thanks to creativity process. To live a routine life means to agree with life’s conditions and to adjust to them. Instead the creative way of life is directed to see and to try to improve world imperfection. Creativity and routine are like two positives of human's existence, between which appears inspiration electric charge and as a result «the light of routine» appears, about which Pasternak told

ross-pollinations between routine and art pass through the whole history of mankind. In the earliest days art played a role of some «routine sacralizator». Primitive people depicted on the walls of the caves only those fragments which were considered to be gifted with higher content.

life scenes from the works of art. In paintings of this epoch for everyday scenes a little bit of place was left somewhere in the corner of the painting or engraving. If everyday motives prevailed in the wall painting of this period then usually they had sacral meaning: ﬁshing of St. Peter, grazing of sheep by Jesus Christ, swinging of Krishna on a swing etc.

The ornament on ancient greek vase (V century B.C.)

Prehistoric rock painting in Tassili n'Ajjer, Aldjerian Sahara (22,5 years b.c.)

The motifs in prehistoric art were mostly sacral and only separate demonstrations of routine scenes are met as addition to mystic and religious paintings of Ancient Egypt, China or India. To the utmost the routine topic starts to appear only in VI – V century B.C. on the Ancient Greek ornaments and paintings. The art was always values and senses guide between generations. Besides only ancient Greeks managed to develop art so much that subjects stopped being only religious topic. If until then everyday rituals were word of mouth that now they were accompanied by illustrations. Among the pictures on the crockery it was possible to

meet scenes of bathing, grape gathering etc. The routine in the Ancient Greek consciousness becomes an integral part of «space order», to which according to philosophical sects of that time the whole surrounding world subordinated. Heritors of the ancient Greek tradition are ancient Romans. They did not just simply imprint key scenes of everyday life, they «made an art» of routine life in order to pick out certain models. In such a way the art was accomplishing to some extent an educational function. «This is an example on which you suppose to look up to» — as if saying ancient Roman sculptures and relief frozen in marble. Interaction between art and everyday life which hardly started in Ancient Greece together with expansion of Roman Empire went to pieces once again. World-view of that time objected that routine may become a source of inspiration for the artist. That's why mode of life once again lost its voice in the dialogue with art. The same tendency lasted nearly during the Middle Ages. Sacral and heroic motives in art of this millennial (and for Western countries even longer) epoch nearly completely supplanted everyday

«Krishna on the swing». From Ragmala Cyclus (1755)

In the world-view of the artists of that time demonstration of beauty had place only in holiness. There is nothing surprising if to take into account how nidus, barbarian and lawlessness were the Middle Ages world. Besides artists could realize their creativity only in waiting or in church at that epoch. The last ordered mostly secular portraits or religious works (mural paintings of churches, icons, etc.). Strict

canons which existed in listed genres of art didn’t leave space for every day motives. Beginning from ХIII century when the idea of Renaissance started to get popular, human being started to get free from religious dogmas and church authority. The philosophers and humanists of that time put the Human in the center of universe and approved values of real earth life. And the artists started to pay more and more attention in their works to the everyday life things. Only in ХVII century everyday painting reached the level of development comparable to the best creations of sacral Middle Age art or to the masterpieces of antiquity. The way how usual peasant woman is scaling ﬁsh in the pictures of the Lesser Dutchmen is gladdening the eye not less than tender pray of Mother of God in the canvas of the Italian Renaissance epoch. And in the way how the light is ﬂowing in the typical scene taken from everyday life may contain not less inspiration than in church fresco which depicts the Descent of the Holy Spirit. The source of this «light of routine» had already been not heavenly virtues but the earthly beauty.

«The Milkmaid» (1658 – 1660) Jan Vermeer van Delﬅ

Not paying attention to amusing works of Lesser Dutchmen, in general the art at that time was still weak-sighted for inner content of many outpouring of everyday life. Classicism and further academicism which framed the way of art development for the next two centuries didn’t assist the artists to look attentively for the surrounding routine. Myth and religious motives prevailed in the visual art of those epochs. The art of that time tried not so much to catch the inner beauty of the surrounding world, but to create a certain imagine of beauty in which would be united those things which were separated in reality.

The next separation between art and everyday life lasted not so long. Already in ХІХ century advanced artists recognized that even indistinct truth of the most common life is more interesting for the cute illusions of myth plots. The most famous Ukrainian artist who developed art and routine was Mykola Pymonenko. The simplest scenes of the Ukrainian peasantry, he changed in his canvases to epic plots with rich drama and enriched them with emotional supply.

«Ford» (1901) Mykola Pymonenko

Harmoniously with Realism in visual art appeared photography. Later it became understandable that painting wouldn’t compare with reality display exactness of photo. Among other particularly because of that artists started to search for new expressions forms as there was no sense in depicting reality precisely in painting or graphic. They were everyday motives on which modernists started to practice new styles and forms in fine arts. Mode of life and the maximum proximity to indistinct reality forms became some kind of a ground for impressionists, expressionists and fauvists experiments. Routine became experimental field for single type of art which was found but not appeared in determined past regenerated from some ritual (as dance, signing etc) — cinematography. The

A scene from the ﬁlm by the brothers Lumiere «Workers Leaving the Lumière Factory» (1895)

first short movies which the brothers Lumiere shot on invented by them cine camera were nothing less than routine sketch. These were the plots of the first film «Workers Leaving the Lumière Factory», «The Sea», «Fishing for Goldfish». In cinematography «light of routine» literally materialized. The same way as painter paints by colours, sculptor creates his work from stone — cinematographer «paints» by light pouring from projector. Art and technologies active development during ХХ century and permit for tabooed topics before led to the fact that artists are able to depict nearly every nuance of everyday life in the works. Art over openness even for the most intimate moments led to fact that everyday life less and less interests modern artists. After the avant-garde modern exposition viewing you came out with the impression that the everyday life topic exhausted itself and artists pictures everyday things not so much for approaching closely to the existence truth but to open new content of the prose of life things. Artists are not interested to stay in frames of exist realities that’s why everyday things in works of modern art gain content which they have never been endowed with. As it has happened during the whole history of the mankind — art and everyday life dialogue breaks. And what will force artists to return back to the routine motives with new energy remains a mystery. Usualness submits to despondent order of ready things thereafter creativeness is a constant search of new and new forms. Phenomena of routine life lays in fact that even if it irritates them in their personal life — however particularly in it artist find inspiration for new ideas. The ideas which define the way of development of the entire epochs in art. «Light of routine life» is fading...

«Headlights» Stephen Shaheen

ИC. 5

Kateryna KOT

Mute Nights:

Few Words about Beauty, Memory and Justicy The lights snatched out dark blue density of the sky, light modern wall of the St. Nickolas Church and white wingspan of seagulls above orange domes. Lower there are stairs to the improvised audience hall on the berth of Odessa Marina. Spiers of drowsing yachts, meditative dots of red lighthouse, and Marion Davies in the screen, disturbed by evening sea wind moving. The fourth «Mute Nights Festival», the fest of silent movie and modern music, was held on the 21-23 of June in Odessa. It is created by National Oleksandr Dovzhenko Centre, and for the second time was supported by the State Agency for Cinema

atching early cinematography, l often remember: this is from where they are — cliché’s legs: illustration pictures with literal images, dynamic stories with veins of a couple of story line, lapidary intertitles. The majority of all these things are canonic and template today but at the beginning of the 20th century — all this was an experiment, research and discovery. The detective by Petro Chardynin «Ucrasia (7+2)» was released in 1925 to the screens of great and inviolable. This film became the biggest box-office film of its genre and gained ringing fame in Ukraine as well as abroad. Besides already in 1938 the biggest part of the two-series 209 minute film was destroyed. In 2013 the Dovjenko Center found the base novel of the same name «Ukrasia» Mykola Borysov (by the way, best-seller of its time too) and 67 minutes of remained film and reconstructed the new version. The film was dubbed by MINIMATIKON Polish Project (It was created on purpose to dub mute films by Orange the Juice group). Young, expressive pianists organized incredible audio performance. Polish created bright sound revolution for the same young, revolutionary and energetic Odesa of 1919 with riots and struggle, chases, intrigues, opium clubs and red bins. It’s interesting and pleasant a priori to watch in Odesa of 2013 about Odesa of 1919 as listen to amazing soundtrack to unsurpassed horror by Robert Wiene «The Cabinet of Dr. Caligari». Petro Chardynin passes the relay race to Czech and in particular screening of Leo Tolstoy novel «The Kreutzer Sonata» on which he worked in 1911. The Czech center in Kyiv brought to «Mute Nights» the single copy of the same name film by Gustav Machatý of 1926 and out-

standing, one of the most famous Czech underground musicians Pavel Fight who played in Odesa for the second time. The film became the first independent work and the first step to the field of erotic and temptation for Gustav Machatý on which he grew into notable master and classic. Surely Gustav Machatý plunged into sin not a single person, choosing for the main role Eve Bironova who generously flirted from the screen with her sad, dark eyes and put together lips. It’s she — the woman, the wishes of whom remained incomprehensible and not taken into consideration (by her as well), brought up with limited idea about the role and place, who threw herself from children to fashion, from fashion to music. Persuasively looked Yan V. Shperger in the role of Postyshev, the person who decided to sober down

Yuriy Kuznetsov accompanies charming King Vidor's «The Patsy»

his tempestuous sexual life and create a respectable family. It’s possible that the film looks not less erotically than in 30’s. Nearly stealthily put scenes of naked body, lingerie gives incredible creativity freedom and unconscious wish to finish the idea. The music by Pavel Fight was amazing. The musical instrument of the musician are percussion instruments For the better film atmosphere translation, Fight made a couple of records which he put into brilliant percussion accompaniment — he was the breathe of «The Kreutzer Sonata», its psychological and erotic skin. The next day is «The Last Laugh» by Friedrich Murnau 1924. It was the culmination of the festival and one of the best films as expressionistic as well as world cinematography. No one expected for thunderstorm. But the hero of Emil Jannings the doorman of the highest quality hotel was transferred from the position in bright prestigious uniform with golden buttons to toilet servants. To the old man to agree with new reality is beyond the scope, all the more his daughter had a wedding that day so how would he return home without usual prestige and proud? For who will be he taken by neighbours, guests and family? Former porter stole uniform. The man got home through the estranged atmosphere of the night city where no one has anything to do with others, through the yard and neighbours who smiled through clenched and rotten mouths and bowed to the porter uniform. After the celebration he fell deeply asleep, he saw himself young and strong, to all porters he is a porter in his dream! And now it’s time to tell about outstanding camera man Karl Freund courageous and new — his camera moves freely with lightness snatching out shreds of realities and picturing images. And in this whirlpool — the human is miserable on his own is in need only to the movie team and pianists who don’t leave it alone. The duet of Sergia Lietove (saxophone) and Volodymyr Golouhov (vibraphone) appeared at the beginning of 2000. Their music is very conscious, pure; there are only the most important things in it without any covers. It’s the third day. Festival continues to restore memory, fight for fairness and present beauty — everything as it was thought about. «The Bread» by Mykola Shpykovsky was released in 1929 as well as «The Earth» by Dovzhenko. It was forbidden on the fourth day after the first night. The plot is telling us about demobilized Red Army man who returned back to the native village collectivized it. He shaped the plots of land of wealthy villagers under clear sky and high dark hills and amazing Oleksiy Pankratiev filmed the ground, people, furrow, wheat in sharp graphic video-constructors and images — alive, modern and incredibly beautiful and conceptual. In the film description festival states that director didn’t have intentions to shoot something out of favour, on the contrary he wanted to rehabilitate himself after previous film «SelfSeeker». But the film vocabulary is very

conspicuous and the whole irony and tragedy of the reality of 30’s not only felt but completely build stylistic of this vocabulary. And Sergii Kravchenko as if throwing stones on his white drum he drums by his ﬁngers and his melody catches up Oleksii Vorsoba’s sensual accordion and low guitar basses of Oleksii Vanchuk. Especially for «Mute Nights» music for the festival was composed by «Port Mone» Belarusian group. And their video and music meditation I place in a line with «DahaBrahovoiu», «The Earth» and I hope that «The Bread» from «Port Mone» will hear and see as many spectators from Ukraine and Europe as it was proud and worth it. «It is no use crying over spilt milk. it's wet enough». There is rain in Odesa, but the heroin of Marion Davis — Patsy from the comedy of the same name by King Vidor of 1928 is learning what and where to tell, practicing the development of her individuality. In such a way Tom advised her, the bridegroom of her sister with whom Patsy is in love. It’s a brilliant comedy with incredible actor’s team with Jazz music accompaniment by the star Yuriy Kuznetsov. As director

Luka Lyashenko, the great actor of «The Bread» by Mykola Shpykovsky

and Patsy constantly use quotes-proverbs-sayings in the same way Kuznetsov refers to musical quotes of famous classical works with what they bring the audience into complete rapture. Jokes and conducted laugh, masterly decisions of the pianist and applauses. I left the hall with feeling that I have seen real cinema in real cinematography of 30th. And I didn’t stay for the closing of the festival at «Dakh Doughters» freak-cabaret. As with «The Bread» and the «Patsy» you want to stay for long and to continue dialogue about beauty and fairness and also about happiness. The rain stopped. The sea swayed light from port cranes and hotel windows. Under the wheels quivered wet Odesa and watering machine was doing wet cleaning of the city after the rain... ИС. 7

KAIROS

Backstage of Art-Space The new form search in art constantly interlaces with active new places search for art works demonstration. This process continues further. If earlier museums and galleries were the main places for exposition holding, today they became one of the numerous possible art-spaces. Leaving the traditional art — field far behind the works of art gained new, sometimes unexpected meaning

he «Rare Bird» monument was opened in Kyiv on the 27th of May, which became the ﬁrst capital monument placed in the middle of the Dnieper. The idea of creation is based on the axiomatic quote from Gogol novel «A Terrible Vengeance»: «The Dnieper is amazing during quite weather... The rare bird will reach the middle of Dnepr!» In such a way sculptor Oleksiy Volodymyrov materialized hyperbolized Gogol image. Connected with this we chose other «rare birds» of domestic art — space, who «reached» the bottom of the Black Sea and Donetsk mines, till the middle of the Crimean lakes and even space.

Salt Symphony

Petro Lebedynets «Equilibrium» (2004)

Art-festival «Salt Symphony» was held regularly at the beginning of October in the town Soledar in the Donetsk oblast. Culmination of a couple of days event was the symphonic orchestra concert in the salt mine on the 288 meters depth. Usually bronchopulmonary diseases are under the course of medical treatment there. But all those who descend into the mine on the days of the festival got also an esthetic injection. An exhibit of domestic and foreign artists as Petro Lebedynets, Vitaliy Kyrychenko, Ganna Naduda, Olaksandr Agafonov, Davyd Sharashydze and others was held within the festival in 2007.

Hurzuf Seasons Annually Olesia Avramenko supervisor gathers Ukrainian artists in Hurzuf (the Crimea). Working on new works artists try to place it originally in surrounding environment. For example, the exhibit was organized in the middle of the lake on which Ayu-Dag rises above in the 2007. Vlada Ralko, Oleg Tistol, Mykola Matsenko, Volodymyr Budnikov and other painter placed their paintings on the pontoon, which took to the water. Driﬅing on the lake the works constantly changed their location which created unique atmosphere of the exhibit. The planner format of «Hursuf Seasons» changes annually. During the whole time of its existence works of art were exhibit on the roof, in the middle of the streets, in the air etc.

The Alley of Leaders The diver Volodymyr Brumenskiy arranged the Lenin square right at the Black Sea coast in 1991. He brought the leader’s bust to the Tarhankut cape and placed it facing to Turkey. But being there aﬅer a year he saw that someone knocked oﬀ the Lenin’s head. In order to save the agitation propaganda works from vandals he decided to place the busts of other leaders on the bottom of the sea. Though on the 12 meter depth started to develop museum «The Alley of Leaders». Aﬅer a while the

exposition broadened and the company of bronze Bolsheviks joined writers and composers busts, sailors’ ﬁgures, famous architecture projects models etc. During winter storms nature creates its own order in the exhibit plan, mixing together sculptures of Lenins and Pushkins, sailors and Chaikovskies etc. That’s why annually museum organizers have to place ﬁgures and to clean them from extra seaweed beards and moustaches with which the underwater world presents them.

Aqua Vitae — Delta «Aqua Vitae — Delta» was held the sixth time in Kharkiv . Within the festival young artists from the age of 5 till 18 represented their photos and painting. The exhibition lasted for ﬁve days and around 90 works were presented there. Part of the photos was placed in the swimming pool of the Art Center for Children and Youth in Kharkiv where usually diving trainings are held. «These photos were done at the seas, oceans and just in the swimming pools», — tells Volodymyt Kushnir one of the organizers.

Art in Space The first artist in the world, who sent his works to the space station «Mir», became Igor Podolchak from Lviv. The exhibit last from November 1992 till January 1993. The works were taken out to the so called «blank space» in the project «Art in Space». In such a way they got an opportunity to organize this space in accordance with their own cultural algorithm without the influence contextual cultural space cacophony. The transport space ship «Progres» carried out two graphic works by Igor Podolchak within the project:

«Without title» (1990) і «Gaze through» (1991). The third print suggested by the artists was excluded by the doctor of the Mission control center because the work had strongly pronounced erotic content. As Igor Podolchak states: «The aim of the project lays in putting under the doubt existing conceptual art space, to create certain modern analogy of zen buddhism topic for meditation which returns actuality to the main existence issues. The project exhibits in space... there is nothing earthly and the object is unselfconscious, moves in other words gains the life».

ИC. 9

Kateryna KOT

The Person Who Breathes «There are two places on the planet where I want to kneel and kiss the ground — Kyiv and Greece. They are blessed places for me», — says Layla Alexander Garrett a special guest of May capital. The interpreter of Andrei Tarkovsky during the shooting of «The Sacrifice» came on the invitation of Dom Master Klass Education and Culture. She presented the book «Andrei Tarkovsky: The Collector of Dreams» (the book is published in Russian and English, in secret — Leonid Finberg — the publisher suggested the idea of publishing the book in Ukrainian as well. Sergii Masloboishchykov wants to create the cover and do the graphical line of the edition) under their program on Arsenal Book Festival. Besides the world first night of «English Breakfast» — new play by Ms Alexander Garett — happened in cozy living room of «MK» — the first reading staging was accomplished by Sergii Masloboishchykov, actors Alla Sergiiko and Viktor Andrienko and Vadim Skurativskiy — «The honour of Ukrainian nation» — according to the words of Ms Leyla, which we share with pleasure

ИC. You worked with many significant ex-

perts such as Yuri Lyubimov, Petro Todorovsky, Elem Klimov, Tengiz Abuladze, Volodymyr Grammatikov, Nicolas Roeg, Lasse Hallström... But mostly people talk about you in the context of Tarkovsky. What can you tell about other collaborations? Lyubimov started to work with me only because he got to know: Tarkovsky used to work with her. At the beginning it was «Feast at the Time of the Plague»then «Master and Margaret» in Stockholm, then «The Ring of the Nibelung» at Covent Garden: I was telephoned from there and invited for work. And the name Tarkovsky always emerges during all conversation (in all conversations). First of all I wrote a book about him. I haven’t written a book about anyone else and I don’t want to. Also I organized a festival dedicated to Tarkovsky in London in 2007. Also in 2010 I organized festival of Sergiy Parajanov. I love Prajanov really much and when I brought this project to the Cinematography Mecca of England — British Film Institute — I was told that Parajanov is not suitable at all. Tarkovsky Festival was held with great success but no one knows Parajanov, it will be a failure. When the festival happened in London and Bristol — the festival director wrote to me that it was the most successful commercial project within last three years. Your Parajanov said about himself: I am an Armenian who lives in Georgia and was jailed for Ukrainian chauvinism. He is also incredible person. Now I am suggested to do a lot of projects — I refuse: I am interested only in what interests me, and I do only what I want to do and that no one other will be able to do. As there was nothing about Tarkovsky and about Parajanov all the more! John Galliano after the ﬁlm watching told: Now I know from whom I steal all the ideas — it’s certainly Parajanov». Why Tarkovsky? Maybe, he is the closest to my personality. I really respect him and appre-

preters. Lyudmila Petrushevska used to tell me: «Layla you picked up Tarkovsky from them and now all interpreters hate you». But I am not professional interpreter, I studied cinematography, Tibetan language and Buddhism and when I came and asked to help to the producer AnnaLena Wibom, she turned me down cold because Tarkovsky unambiguously wanted to work with a man. But when I came — he play for me remains as certain aeseverything intertwined somehow and afthetic mystery. It’s an original way to terwards he used to say — and it’s very gain an understanding in relations between important — that with other interpreters people who experience terrible crisis of «chemistry didn’t work» — and the whole modernity, by Eurasian people mainly. It’s Tarkovsky was in this phrase. When he difficult for me to comment the work to was already death-sick, Tarkovsky told which I have attitude to certain extent as it’s me: «When you will write a book about already touchy to talk about yourself. I am me, don’t write about me being a tyrant modest actor who performed the role under who left our rows untimely and the rest exact directions of the superfine producer and my stage colleagues. They are actors of trite typical phrases. You should write the finest level: Alla Sergiiko and my only what I personally meant to you, only favourite Viktor Andrienko. I have already to you». At that moment I had no thought told about my friend Sergii of writing a book — but he knew already. Masloboishchykov — I will add that he is not And people who read this text told me only outstanding producer of nowadays, but that he turned them to themselves. a good engraver, scene-designer, and the Tarkovsky was such a person. When the master of easel painting. showing of the film «The Mirror» passed, Vadym Skurativsky but it wasn’t showed in central, rarely in provincial cinemas, people started to write to him, a lot of people from jails, a lot of sia, I wasn’t allowed to enter the country and women wrote to him: this film is about me. when some conflicts happened at film set this After the first night no one from his colleagues person somehow reduced tension with humour, greeted with him, they were passing by and, with warmth — and surrounded us by such a roughly speaking, nearly spitted. But people feeling as if he hugged everyone. The person from a far, from unknown, marginal corners, who went through the war, terrible war. He was who watched the film after a couple of years a little bit deaf: either from an explosion or from after the release, wrote to him to say thank you. something that fell down — he was covered by And he understood that in such a way one two-meter lump, people who were with him should do in the cinematography. He always died but he survived. And it’s a miracle. And the said that cinematography was not a profession fact that this person left us is a tragedy. Why as it was for many to find money, to wheedle the Tarkovsky? I used to work with him nearly every money out, to build, to produce, and to make a day. And after a while I got to know that he gave film and etc. It was his life. He did in what he the run around to fourteen professional interciate, love. I really worked with Klimov, and with Abuladze, and with Petro Todorovsky and I met with Rolan Bykov. And Todorovsky is a light, which left us, real light — he was incredible person. When I worked as an interpreter on «Іntergirl» in Sweden, actually the favourite of Tarkovsky, I became persona non grata in Rus-

believed. And, maybe, he taught me this as for example with invitation to organize the festival. They are not interesting for me. I don’t like this phrase but the life is short and one wants to use every day to day what you can say in particular: you want to sing in your voice, but not to join someone in singing. ИC. Cooperation with famous people requires high cultural level. What the term «the person of culture» contained at the end of the previous century and who is modern — «the person of culture»? What are the differences? I think the feeling of responsibility. It seems like there is nothing difficult. Tarkovsky used to tell that the art existed only when it was difficult to live in the period of the most difficult conditions for survival. If to remember the plead of poets during Stalin time — it’s hardly a comparable time in hardness with the time of our life. As in the play (it goes about «English Breakfast» К.К.) — the couple «tyrant-poet», where the hero quotes Maldestam and says: «I thought: what are they — poets? Who are they? They are buttercups. But what they are — tyrants die, but the poet is living». Because tyrants come, they babble something, repeat themselves and pass, but the poets remain. And it seems that nowadays it’s very rare. But in reality, it’s present. When I held some meetings or lectures I see this presence. There was, for example, an event when after the meeting came to me a young man and told: «I always wanted to be a sound technician — but I so much don’t like the sound in modern films and videos that I changed my mind. But when I read your book, I understood, how and why I wanted to work as sound technician, I understood silence. Nevertheless I will go to the sound technician courses». It’s not the praise to me, it’s the praise to Tarkovsky, because he taught me to feel and to describe in such a way, to understand what the sound means and in general what it means to see and observe. How the person looks on you, what he or she feels why he or she looks like that, what stands behind all this. It was the most observant person. The most difficult scene passed easily. But some drop on juniper or some branch could take us the whole days, in such a way the person was demanding and responsible for his art, for his mystics. But now — as Tarkovsky said in one interview: young people who study cinematography at once want to run to advertisement in order to earn money, to get experience. It seems to them that at the beginning you can do passing through things. Tarkovsky usually said: there is no passing through film. And the person who wants at least to approach the term which is called «authore», to authorship and auteur cinematography has to understand: nothing can be passing though there. This passing through the most draws in and destroys. And now this as it seems to me absorbed the whole culture. It’s so sad! It’s like a kind of uniform insane serial — to watch the films shot with great equipment, but so similar. Recently I had to buy a new television, because the system was changed to digital and the old one is not show-

Above: Alla Sergiyko, Layla Alexander-garrett, Vadym Skurativsky, below: Sergiy Masloboyshchykov, Victor Andrienko

ing anymore — I can’t watch all these distorted ﬁgures in the screen — everything has turned on some ﬂatten pancakes, people don’t have waists, all are short-legged, fat, unbodied as if they swollen — I was impressed. I tried to watch old screen through the adapter — everything is different. There is different human’s image. This is very strange. I would like to avoid this distortion. The person is talking with a dog in the play «English Breakfast», for example — because he doesn’t have anyone to talk to. The dog unites the family, because they forgot how to talk with each other. ИC. «English Breakfast» is not a play in clas-

sical meaning. It’s more like a quote. I had a feeling that I got into the conversation of smart and lonely people — and got a chance to eavesdrop on them. Indeed, I am not a play writer. Chehov used to tell: «I am not a play write» (is laughing). You know I am fed up with modern theatre. And I just wanted simply to sit and listen. It happened in the same way with «Gaspar de la Nuit» — I just wanted to talk. And Tamara Peliushenko is wonderful, famous actress whom I bravely call the best actress of present time — incredibly ﬁnely reproduces and enriched everything. Psychiatrists were present at the play and they told to me: «Every psychotherapeutist should see this play in order to understand human’s psyche». Because the play accompanies human from the beginning till the end, the human passes the maze and he is supposed to survive, he has to survive. And when he is nearly sure that it’s impossible to survive — something is pulling him because they have to overcome suffering. Because he will become a human only when he will overcome suffering. The same Tarkovsky said: «Through the suffering, through empathize, through the understanding of the other person». Where we can pass, we pass. And we pass for everyone. It seems to me the only way to survive — is to maintain

this ability, to pass it. Here at «Master Klass» incredible things happen — Iryna Budanska keeps this place. I got here thanks to Tarkovsky. They hold a poetry evening «Father and son», I was asked to tell about «The Scarifies». And the film leitmotif was «I am a candle, I burned out at a feast.//Gather my wax in the morning» (transl. by Nemser and Skakov) by Arsenii Tarkovsky. And he is certainly indissoluble with his son and had a great influence on him. Andrei was very proud of the fact that somehow he can be connected with his father. That evening Maryna Tarkovska, Olexander Gordon read the Ukrainian translations of Arsenii Tarkovsky — wonderful, incredible language, by the way, I listened with delight and nearly understood everything — very beautiful language. ИC. You wished to everyone to read and

watch classics at the end of the meeting at the Arsenal Book Festival. What could you wish to our reader? I wish to watch Tarkovsky, to watch Todorovsky, to watch ﬁlms by Bergman — to watch classics, watch and read. And in general look at person. Look at person who looks at you even though it’s an animal, even though it’s a dog — as in the play as it’s particularly him who united everything there. He talks about self-respect; he brings heroes to understanding of their separation with children. As we don’t often notice these speeches. As we stopped to understand youth, we don’t know them. By the way, Todorovsky said: «I don’t understand them». And simply look at each other and evaluate as everything will pass at once. This thought often arises; when I come to the airport and see all these people, sometimes eyes snatch out someone — and I look at this person and this person somehow understood me, pleasant or close — and I am looking at the person and think: «Oh, my God, I will never see this person again! Appreciate and breathe! Breathe as another person. ИC. 11

Victor VECHERSKY

CHERSONESE Enlisted as World Cultural Heritage On the 23rd of June, 2013 37th session of World Heritage Committee of UNESCO in Cambodia unanimously voted for enlisting of «Ancient City of Tauric Chersonese and its Chora (5th century B.C. — 14 A.D.)» one more landmark of Ukraine to the UNESCO list

t’s already the seventh nomination in this prestigious list and the second within this year (after «Wooden churches of Ukrainian and Polish Carpathian»). This has never happened during the whole history of Independent Ukraine. Tauric Chersonese was found in 422–421 years B.C. by Dorians — expatriates from Heraclea Pontica as Greek colony at the Crimean shore. Nowadays it’s a territory of the modern Sevastopol. Here on the territory of the 259 hectares the remains of the ancient city are situated. The city ﬂourished up to the 15th century. In the third century A.D. Chersonese was famous for being most productive wine-making center in the Black Sea basin: center of trade exchange between Greek, Roman and Byzantine Empire and inhabitants of Black Sea steppes. This is salient example of democratic society order of ancient polis connected with competitive economy. The world landmark includes not only particularly Chersonese city itself six more plots with remains of the city and village lands divided into a few hundred rectangular plots of the same size. There are a co-

Double defense wall of Chersonese

uple of city complexes and uptowns and also early Christian landmarks near the remains of the Bronze century dwellings on the territory. Here we also see Roman and Middle Age towers and walls, water supply systems; and exclusively greatly preserved examples of antique vineyards. It’s worth underlining that Chersonese is famous not only for antique ruins of defensive walls, temples, basilica and theatre. First of all it’s a unique landmark of ancient agriculture which has world meaning. The whole of Chersonese ’s agriculture is based on vine. The ﬁrst Greek expatriates brought it there. Every citizen except for small farmsteads in the city had a plot of land with a house outside it. The square of such plot was standard and equaled to 29 hectares. The biggest part of the plot was occupied by vineyards. That was the famous Chersonese Chora — agriculture district which supplied functionality and agriculture self-sustainability of this antique polis. Even now after two thousand years past antique period, steppe at these places seems to be striped. Countless parallel

stone lines show through faded grass. There are more than 1400 on one plot. Archeologists defined that it’s none other but grape trenching. Trenching walls were constructed during the preparation of the stoned soil for vineyard: after dug up, stones were collected and from them compiled walls one and a half meter high

Small gates in defense wall of Chersonese

Fragment openned by archeological researches of antique Chersonese construction

The plan of Chersonese Chora

and one and a half meter from each other. Besides mainstay for vine they served as water condenser: as all Chersonese vineyards were not watered. Such way of holding the agriculture requires incredibly hard work: if trenching walls of one plot to put in one line, we would get stone stripe of 80 kilometers. There were 480 plots like that in the Chersonese district! Archeologists counted that during the trenching setting on one plot it was necessary to manually take from soil and build around 40 thousand cubic meters of stone! What reason did Chersonese people work so hard? — It was for wine. It was already then when it was produced in industrial amount. There were 110 thousand vine bushes on one plot of land. Around 90 thousand liters of wine were produced from these vines. It’s understandable that the owner together with his family, workers and servants couldn’t drink so much. Wine was exported. Highly specialized trade manufacturing allowed annually exporting around 20 million liters of wine. It was transported and kept in standard amphora of 18 liter. Three and a half thousand amphora of wine got from the one year harvest allowed to every landlord to equip his own ship with wine for oversea trade. By the way all the production was strictly certiﬁed. Special brands were put on the amphora. Particularly with their help students tracked down the ways of Chersonese wine. It was exported all over the Black Sea coast, to Athens and other place of Greece and archipelago and even to Egypt and Alexandria. So the truth was not in wine only but in economic prosperity for Chersonese. The Chersonese history besides the history of economic success is the history of a successful democracy. Mankind has been asking the question long since: which way of ruling is better — democratic or authoritarian? And it tries to answer differently on this question. A unique social experiment was

set at the Crimean land during the antique epoch. Here for many centuries competed two systems: polises with democratic regime such as Chersonese competed with authoritarian regimes. The bright example of the last was Bosporske Kingdom with the capital in Panticapaeum, modern Kerch. «I vow by Zeus, Gaea, Helios, Maiden, gods and goddesses of Olympus that together with the others when it will go about the polis’ and citizen freedom I will betray neither Chersonese nor Kerkinitida, nor Kalos Limen — nothing to noone, neither barbarian, nor to Hellene but I will protect all this for the Chersonese nation. I won’t invade democratic regime and won’t allow to anyone. I will serve to people. I won’t give or accept gifts to the detriment of polis and citizens. I won’t organize plots...» These are the words of civil oath stamped on marble 2300 thousand years ago. And citizens had what to protect. Their prosperity directly depended on their will. Economic freedom dominated in Chersonese really impresses. As an example, modern banker would go out of his mind from «Chersonese monetarism», in other words from monitory organization principles in Chersonese . Every more or less wealthy citizen having a necessity in hard cash could come to the governmental mint and ask to mint him coins. He paid the value of metal and minting and also small city tax and got necessary amount of money. In addition besides set emblems the initials of the customer were mint. Didn’t bring such monitory politics to the inﬂation? — It’s completely possible. But democratic Chersonese prospered for many centuries, con quering other Crimean towns and safely crossing from social and economic formation to another — from slave-owning democratic to feudalism. Now these unique lands full of historic memories and world level archeological rarities neighboring with someone’s ho-

The ruins of Chersonese. So called basilica of 1935

The Chersonese Chora today

liday houses, cottages, yacht clubs, military bases... Ukrainian government committed itself to protect everything effectively from any infringement not only upon 259 hectares of the site itself but 3041 hectares of the buffer zone! Not discussing now administrative ability of our landmark protection organs, just wish them that this grandiose world landmark won’t become for Ukraine «suitcase without grip», which hard to carry, but to throw away is impossible.

The basilica’s portal of 1935

So called basilica in basilica

Discussion of Chersonese and its Chora nomination ﬁle in June 2011 by Ukrainian and American experts: to the leﬅ archeologist Tymur Bobrovsky, research institute of landmark protection research head deputy (Kyiv); to the right archeologist Adam Rabinovits from the Institute of classical archeology of Texas University in Austin (USA) Chersonese mint

Photo provided by the author

ИC. 13