Національне газетно-журнальне видавництво, журнал "Українська культура" № 2-3, 2014 року by Оксана Женжера

№ 2-3

(1022-1023)

2014

щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Сакральне

Іконографія ідеї Бога

Культура України: лабіринт Мінотавра

Широкий світ Шевченкіани

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 2-3 (1022-1023), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Ольга Голинська, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Оксана Гайдук, Руслан Онопрієнко, Кристина Лісовська Автори: Віктор Вечерський, Оксана Гайдук, Катря Кот, Антон Філатов, Тетяна Ніколаєва, Еліна Троцька, Кристина Лісовська, Олександр Карпенко, Вікторія Смирнова, Тетяна Ковальчук, Святослав Померанцев, Богдана Матіяш

Щиро, головний редактор журналу «Українська культура» Оксана ГАЙДУК

Переклад англійською: Наталя Маркова Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38(044) 581-68-15 Підписано до друку: 4 квітня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Sincerely, «Ukrainian Culture» magazine chief editor Oksana Gayduk

Обкладинка: фото Нігіни Бєроєвої

ЗМІСТ 8-12 Віктор Вечерський Іконостас: символ неба на землі

16-19 Оксана Гайдук Михайло Сирохман. Дерев’яна споруда поза часом

42-47 Оксана Гайдук Сергій Радкевич: Люди інколи не хочуть побачити більше, ніж можуть помацати

4-6 7 13-15 Тетяна Ковальчук Культура України: лабіринт Мінотавра

20-25 Кристина Лісовська Родове Коло

26-31 Оксана Гайдук Час спинити втрати

32-37 Молитовник Богдани Матіяш

38-41 Святослав Померанцев Епілог

48-50 Вікторія Смирнова Михайло Врубель. Особливості графіки

54-55 Тетяна Ніколаєва Від Одеси до Петербурга: «Натурниці» Івана Дряпаченка

56-59 Кристина Лісовська Містика поруч

60-65 Віктор Вечерський Архітектура як сакральне явище

66-69 Олександр Карпенко Життя з чистого аркуша

70-73 Еліна Троцька З подій Опішного

74-78 Олександр Карпенко Музей посеред оази

79 Антон Філатов Як святий Христофор об’єднує Україну

51-53 Катря Кот Три удари молота Вівальді

Весняна літературна школа

Spring Literature School

З 24 до 27 квітня 2014 року в Музеї книги і друкарства України «Центр літературної освіти» презентує освітню програму, в рамках якої відомі українські письменники та видавці поділяться секретами успіху з авторами-початківцями. «Весняна літературна школа» — це можливість отримати практичні поради з питань, що є важливими для кожного молодого літератора. Також захід передбачає тематичні дискусії стосовно основних тенденцій розвитку книжкового бізнесу і видавничої справи, літературної сфери, способів результативної співпраці з видавцями і засобами масової інформації тощо. Освітня програма Літературної школи складатиметься з 32 годин лекційних та практичних занять. Заняття проведуть: Лариса Денисенко, Оксана Забужко, брати Капранови, Ірена Карпа, Юрій Макаров, Іван Малкович, Мар’яна Савка, Ростислав Семків та Ірина Славінська. На учасників чекають творчі завдання, крім того, планується їхня участь у літературних вечорах.

«Centre for Literary Education» presents educational program from the 24th till 27th of April in Book and Printing Museum of Ukraine. Within it famous Ukrainian writers and publishers will share their success secrets with beginners. «Spring Literature School» — is the opportunity to get practical advice on the questions which are important for every young writer. Also the event envisages theme discussions about the main tendencies of book and publishing business development, about the literature sphere and the ways of eﬀective cooperation with publishers and media etc. The education program of Literature School consists of 32 hours of lectures and practical classes. The classes will be held by Larysa Denysenko, Oksana Zabuzhko, Kapranov brothers, Irena Karpa, Yuriy Makarov, Ivan Malkovych, Mariana Savka, Rostyslav Semkiv and Iryna Slavinska. The participants will get practical tasks, as well their participation is expected in literature evenings.

Два дні та дві ночі нової музики

Two Days and Two Nights of New Music

З 24 до 26 квітня 2014 року в Одесі пройде ХX Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні та дві ночі нової музики». Із середини 90-х і до цього часу фестиваль залишається одним із найбільших форумів нової музики в Україні. На одеському фестивалі українська музика не поступається сучасним світовим досягненням, а сам захід перетворився на подію, де органічно сполучаються різноманітні види мистецтв. Як результат, виникає особлива вистава, що в ній із захопленням беруть участь як глядачі, так і виконавці. Новi напрями та форми дають можливість українській музиці потрапити до репертуару іноземних колективів. Таким чином забезпечується продовження форуму в концертних залах світу. Крім того, за роки проведення фестивалю встановилася співпраця з іноземними та міжнародними фондами та культурними центрами, що вже не уявляють України без «Двох днів і двох ночей нової музики».

XX International Festival of Modern Art «Two Days and Two Nights of New Music» will be held from the 24th till 26th of April in Odessa. This festival remains one of the biggest forums of new music in Ukraine from the middle of the 90’s. Ukrainian music isn’t inferior to modern world achievements. The event turned into the event where different kinds of art coincide in harmony. A special event arises as a result where the audience as well as participants take part with delight. New directions and forms give Ukrainian music the opportunity to get into the repertoire of foreign bands. Forum continuation is provided in such a way in the world concert halls. Besides, the cooperation with international funds and cultural centres was established within the years of festival existence. They already can’t imagine Ukraine without «Two Days and Two Nights of New Music».

Дім освіти і культури «Майстер Клас»

«Master Klass» House Education and Culture

У квітні стартує новий проект Дому освіти й культури «Майстер Клас». Вільний лекторій з історії України та світу «Завдання історії». Від прачасів до сьогодні. У контексті світу й сучасності. Кращі лектори, цікаві теми, гарячі дискусії — відтепер щопонеділка в Домі МК. Перша серія лекцій, яка пройде у квітні, об’єднана темою «Вибір». Список лекцій і деталі — на сайті «Майстер Класу». Також у квітні відбудуться Дні українського бароко. Виставка сучасного сакрального живопису, концерти автентичної барокової музики та насичена мультижанрова програма Літературного Салону. Епатажний і яскравий стиль, з якого розпускається крона української культури, мистецтва, національної ідентичності — світоглядний переворот, до якого буквально по пунктах повертаємося на сьогоднішньому історичному етапі. Смакуйте розкоші українського бароко протягом усього квітня в Домі «Майстер Клас».

A new project: Task of the History. Free Lectures on Ukrainian and World History by Dom «Master Klass» Education and Culture starts in April. From ancient times till now. In the context of the world and modern times. The best lecturers, interesting topics, hot discussions will wait for you on Mondays at MK House. The ﬁrst set of lectures which are held in April combined by a theme «Choice». The list of the lectures and details are on the «Master Klass» website. The Days of Ukrainian Baroque will happen as well in April. The exhibition of modern sacral paintings, concerts of authentic baroque music and saturated multi-genre program of Literature Salon. Shocking and bright style from which expands the crown of Ukrainan culture, art, national identity — world-view overturn to which literally by points we return at nowadays historical stage. Taste the luxury of Ukrainian Baroque during April at «Master Klass» Hous

Свято музики і... дощу З 9 до 11 травня 2014 року в столиці Західної України відбудеться черговий етно-джазовий фестиваль «Флюгери Львова». Як і раніше, місцем зустрічі меломанів із виконавцями стане внутрішній дворик Ратуші. Така локація фестивалю лише додає особливої атмосфери дійству, що завжди перетворюється на свято музики і... дощу. Адже у Львові кажуть: «Коли починаються «Флюгери» — чекай на дощ». Упродовж десяти років на «Флюгерах» виступило понад 150 колективів, тобто близько півтисячі митців. Але «Флюгери» — це не тільки музика. Це і театральні акції, і мультимедійні презентації, хепенінги з перфомансами, літературні читання та естетичні провокації. Традиційно в рамках фестивалю відбудуться також «Ранкові прокидання», що з 2012 року проходять у товаристві ГИЧ Оркестру. Кожен день «Флюгерів» переповнюється людьми, які завдяки фестивалю отримали змогу поринути у вир джазової музики, зустрітися зі старими, добре знайомими виконавцями, познайомитися з новими та просто гарно відпочити.

Music and ... Rain Festival «Weathervanes of Lviv» — ethno-jazz festival will be held in the Western Ukraine capital-Lviv from 9th till 11th of May 2014. As before the meeting place of myelomas with performers will be the Lviv City Hall courtyard. Such festival location adds special atmosphere to the event which changes into the festival of music and... rain. As people say in Lviv: «When the «Weathervanes» start» wait for the rain.» Last ten years more than 150 bands performed during the festival, so it’s about half a thousand artists. But «Weathervanes» is not only music. These are theatrical actions, multimedia presentations, happenings with performances, literature recitals and aesthetic provocations. Traditionally as a part of the festival happens «Morning awakening». It has been happening accompanied by HYCZ Orchestra since 2012. Every day the festival is overwhelmed by people who, thanks to the festival, got the opportunity to plunge into jazz music whirl, to meet with old, acknowledged performers, to get acquainted with new, and simply to have a good rest.

Фестиваль кіно та урбаністики «86» З 24 до 27 квітня 2014 року в місті Славутич відбудеться Перший міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». Це фестиваль, діяльність якого присвячена висвітленню актуальних проблем сучасних міст, альтернативній енергетиці й екології. Програма складатиметься з трьох частин: кіно, театр та дискусії менеджерів культури, активістів, екологів та урбаністів. 24 квітня відбудеться дискусія між представниками малих пострадянських міст на тему: «Економіка культури малих міст». А вже 25 квітня у Славутич завітає оскарівський номінант Роберт Стоун з новим документальним фільмом «Обіцянка Пандори». Стрічка запропонує несподіваний і провокативний погляд на атомну енергетику. Крім того, у програмі кінофестивалю — спеціальна підбірка короткометражних фільмів про Чорнобиль, архівне відео про будівництво Славутича та спеціальна програма урбаністичних короткометражок. Також у рамках фестивалю «86» відбудеться унікальна постановка документальної вистави «Внутрішній Славутич», що створена на основі антропологічних досліджень міських приміщень та інтерв’ю з мешканцями міста.

Cinema and Urban Festival «86» The first international Cinema and Urban Festival will be held in Slavutych from 24th till 27th of April, 2014. This festival activity is dedicated to cover the urgent problems of modern cities, alternative energy sources and ecology. The program consists of three parts: cinema, theatre and culture managers, activists, ecologists and urbanists discussions. The discussion between representatives of small post soviet towns will take place on the 24th of April on the theme: «Culture Economy of Small Towns». Oscar nominee Robert Stone with new documentary film «Pandora’s Promise» will be in Slavutych on the 25th of April. The film will show unexpected and provocative view on nuclear energy. Besides there is a special list of short films about Chernobyl, archive video about the construction of Slavutych and special program of urban short films in the program of the festival. Also a unique documentary performance «Inner Slavutych» will happen during the festival. It is based on the anthropological researched of city buildings and interviews with citizens.

Ми — Україна

We are Ukraine

У наступному номері журнал «Українська культура» представить до уваги своїх читачів проект «Ми — Україна». Проект передбачає висвітлення культурних процесів, що відбуваються у різних куточках нашої з вами такої цікавої, різнобарвної, мультикультурної Батьківщини. Резонансні події, непересічні особистості, унікальні знахідки — все про культурний простір України на сторінках журналу «Українська культура».

«Ukrainian Culture» next issue will present for the attention of our audience the project «We Are Ukraine». This project foresees the covering of cultural process happening in diﬀerent comers of our interesting, colourful and multi cultural Motherland. Resonance events, outstanding personalities, unique ﬁndings — everything about cultural space of Ukraine is on the «Ukrainian Culture» pages.

Насильство, мова, фестиваль

Violence, Language, Festival

З 23 до 25 квітня 2014 року в рамках першого Українського літературного фестивалю близько 20 письменників зберуться в донецькому арт-просторі «Ізоляція», щоб поділитися своїми ідеями, думками і світоглядом із відвідувачами цієї унікальної події. Формат фестивалю — від дискусій до круглих столів, від кінопоказів з обговореннями та поетичних читань до театральних перформансів — покликаний створити атмосферу постійного спілкування гостей та учасників, вибудувати культурну комунікацію в країні, що лише кілька місяців тому переживала страшні часи. Ці потрясіння і реакція на них спонукали куратора проекту українського письменника Любка Дереша вибрати провідною темою фестивалю таку «Мова та насильство». Дискусії на цю тему пройдуть в різних ракурсах: «Анатомія насильства», «Насильство і гендер», «Особистість і колектив», «Насильство та медіа» тощо. Такий аспект дискусії резонує з життям і потребує чималих зусиль, аби з різних позицій розглянути тему насильства і винести певні уроки. Серед запрошених гостей — Василь Шкляр, Оксана Забужко, Юрій Винничук, Таня Малярчук, Андрій Курков, Віктор Єрофєєв та ін.

About 20 writers will gather in Donetsk art-space «Izolyatsia» to share their thoughts, ideas and world-views with the visitors of this unique event during the ﬁrst Ukrainian Literature Festival from 23rd till 25th of April 2014. From discussions to round tables, the ﬁlm screening commented and poetry recitals to dramatic performances everything is to create atmosphere of constant dialogue between guests and participant, to raise cultural communication in the country which a couple of month ago was experiencing hard times. These upheavals and reaction on them provoked Lyubko Deresh to choose the topic of the festival «Language and Violence». This topic will be discussed from different points of view: «Violence Anatomy», «Violence and Gender», «Individuality and Team», «Violence and Media» etc. Such a discussion aspect resounds with life and demands considerable efforts to examine the topic of violence and to bring in certain lessons. Among the guests are Vasyl Shkliar, Oksana Zabuzhko, Yuriy Vynnychuk, Tania Maliarchuk, Andriy Kurkov, Victor Erofeyev etc.

Всеукраїнський Фестиваль писанок 2014

All-Ukrainian Pysanka Festival 2014

17 квітня о 13:00 в Національний заповідник «Софія Київська» на відкриття Всеукраїнського фестивалю писанок –2014 запрошує Folk Ukraine. Всеукраїнський Фестиваль писанок — це великий мистецький проект, що відроджує вікові традиції українського народу та є невід’ємним атрибутом свята Великодня для киян і гостей столиці. Фестиваль презентуватиме всеукраїнську писанкову колекцію, цікаві арт-об’єкти, виступи вокальних та хореографічних колективів, майстер-класи та конкурси, розваги для дітей, частування великодньою паскою від учасників конкурсу «Великодня паска». Конкурсна програма Фестивалю: 1. Конкурс «Народна писанка» у номінаціях «Традиційна» та «Сучасна» 2. Конкурс «Великодня паска» 3. онкурс «Писанка від боса» 4. Конкурс малюнка «Свято Великодня» Folk Ukraine запрошує до участі усіх, хто любить та поважає українські традиції.

Folk Ukraine invites you to the opening of the All-Ukrainian Pysanka Festival 2014 to the National Preserve «Sophia of Kiev» on the 17th of April at 13:00. All-Ukrainian Pysanka Festival is a big art project which revives ancient traditions of Ukrainian nation and is undividable attribute of Easter for Kyivan and the guests of the capital. The festival will present all-Ukrainian pysanka collection, interesting art-sites, performances of vocal and choreographic teams, workshops and competitions, entertainments for children, treating with Easter bread from the «Easter Bread» competition participants. Festival competition program: 1. «Folk Pysanka» Competition in nominations «Traditional» and «Mordern» 2. «Easter Bread» Competition 3. «Pysanka from the Boss» Competition 4. «Easter holiday» painting competition Folk Ukraine invites to participate everyone who loves and honours Ukrainian traditions.

Будь-яка культура є культурою духа, будь-яка культура має духовну основу, вона є продуктом творчої праці духа над природними силами. Микола Бердяєв

Сакральне проявляється як безпосереднє почуття, жива енергія, що вливає в Я своєрідну могутню духовну енергію; сакральне розуміється як деяка дія, що породжує потребу в культовому акті або шануванні священного. Ця шана передбачає перебудову життєвого простору згідно зі священним. Патрік Труссон

Сакральне, за своєю суттю, співвідносне. Воно пов’язує небо та землю, людство та богів, явне та невидиме, природне та надприродне у просторі присутності, яка перевершує, але не знищує те, що їх розділяє. Люсьєн Леві-Брюль

Сакральне виявляє себе як деяка глобальна містерія, що основана на близьких взаєминах між світом та людиною. Ален де Бенуа

Сакральне повністю Інше; воно духовне, бездоганне, самодостатнє, вічне, трансцендентне та надчуттєве. Воно єдине, цілісне, неподільне. Рудольф Отто

Сакральне — це дійсність в її досконалості, це одночасно й могутність та дієвість, і джерело життя, і родючість. Мірча Еліаде

Сакральне — це те, що уособлює світовий порядок. Роже Каюа Темою цього номера редакція журналу «Українська культура» визначила «Сакральне». Бо на часі.

УК. 7

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фото автора

Іконостас: символ неба на землі У кожному православному храмі духовною домінантою є іконостас, що розвинувся в пізньому середньовіччі з візантійської одноярусної передвівтарної перегородки й став завісою, що відділила святая святих від решти святині. Вівтар належить невидимому світові. Його відокремлення від решти храму необхідне тому, що Бог зовсім відмінний і відділений від свого творіння, а також задля того, щоб святая святих не втратила для вірних свого містичного значення. Проте це відокремлення не глухим муром, а за посередництвом чогось реального, що людина сприймає подвійно: фізично — тілесними очима й метафізично — очима душі. Таку подвійну, матеріальну й ідеальну сутність має іконостас, що на землі символізує небо. Тут бачимо святих, які існують одразу в двох світах, поєднуючи їх. Іконостас — це вікна в інший, неземний світ, це видима ілюстрація невидимого Царства Небесного, дана нам для того, щоб допомогти подолати духовну млявість і сліпоту…

Іконостас церкви Св. Параскеви П’ятниці в Крехові

вяті образи іконостасу закривають вівтар від очей вірних, тим самим показуючи, що людина далеко не завжди може спілкуватися з Богом прямо й безпосередньо. Під час богослужіння в іконостасі відчиняються розташовані в центрі його царські врата, даючи можливість вірними бачити престол і все, що відбувається у вівтарі. А на Великдень протягом семи днів усі вівтарні двері бувають постійно відчиненими. Царські врата тому так називаються, що через них виходить Цар Слави Господь Ісус Христос у Святих Дарах для надання причастя людям. Царські врата мають дві стулки, а розташовані обабіч південні й північні бічні двері іконостасу — завжди одностулкові. Зсередини вівтаря до царських врат кріпиться тканинна завіса, яка затуляється і відсувається в певні моменти богослужіння, символізуючи покров таємниці над святинями Божими. Відкриття цієї завіси — це відкриття людям таємниці спасіння. А відкриття царських врат — це як обіцяне вірним відкриття Царства Небесного. Закривання царських врат символізує позбавлення людей раю як наслідок гріхопадіння. Головним в іконостасі є ряд намісних ікон: Спасителя праворуч від царських врат і Богородиці ліворуч. Одразу за Спасителем ставиться

Іконостас церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині

Іконостас церкви Параскеви П’ятниці у Львові

ікона того святого чи священної події, в ім’я яких освячено храм. Вище царських врат у другому ярусі або регістрі іконостасу поміщають ікону Тайної вечері, яка вказує на те, що за нею, у вівтарі, відбувається та ж Євхаристія, що й під час Тайної вечері. Праворуч і ліворуч від цієї ікони містяться образи найважливіших християнських празників, тобто священних подій, які послужили спасінню людства. У центрі третього регістру — образ Христа Вседержителя на троні, праворуч — Діва Марія, ліворуч — Іоан Предтеча. Ці три ікони називаються «деісіс» — моління. Обабіч цих трьох ікон — образи архангелів та апостолів. У центрі четвертого регістру — Богородиця з немовлям Христом, обабіч — ікони ветхозавітних пророків. У п’ятому регістрі — ікони праотців і святителів. Вінчає іконостас Хрест або Хрест з Розп’яттям як символ Божественної любові до світу і людства. Все це добре прочитується на представленій тут схемі знаменитого Богородчанського іконостасу XVI століття. У побудові іконостасу закодована глибока символіка: у намісному ряді ми бачимо те, що найближче до людей. Другий ряд — празничний — підносить свідомість вірних до подій Нового Завіту. Третій ряд — деісіс з апостолами — звертає нас до майбутнього суду Божого і тих, котрі найближче до Бога моляться за рід людський. Четвертий ряд — Богородиця з пророками — вказує на нерозривний зв’язок Ветхого і Нового Завітів. П’ятий ряд — праотці й святителі — дозволяє подумки охопити всю історію людства від перших людей до учителів Церкви. Старовинні іконостаси дотепер збереглися, переважно, в дерев’яних храмах Західної України (Крехів, Жовква, Дрогобич, Рогатин). Особливу цінність становить знаменитий Рогатинський іконостас у церкві Зішестя Святого Духа 1598 р. Він п’ятиярусний, виконаний у 1648–1650 рр. у стилі ренесанс і є, строго кажучи, пограничним феноменом, що постав на зламі двох великих стильових епох — ренесансу

Царські врата іконостасу церкви Св. Юра у Дрогобичі

і бароко. У крехівській церкві Параскеви П’ятниці 1724 р. зберігся шестиярусний іконостас першої половини XVIII століття, який має вже суто барокове за характером різьблення з оригінальними й високоцінними царськими вратами. У Троїцькій церкві 1720 р. міста Жовква іконостас датується 1728 р. і має пишне барокове різьблення та ікони жовківських малярів школи Івана Рутковича. У другій половині XVII століття у Києві та на Лівобережжі постали найрозвиненіші типи іконостасів — чотири- семиярусні, тридільні, що займали всю ширину найбільших храмів і сягали висоти 17 метрів. Найпоширенішим мотивом декоративного різьблення іконостасів була виноградна лоза, в яку місцеві майстри вплітали мотиви соняшників та інших квітів і рослин, а з другої половини XVIІ століття — листя аканта (так красиво стародавні греки називали звичайний будяк), раковини, путті та інші мотиви з арсеналу декоративних форм бароко й рококо. Поліхромне вирішення іконостасу базувалося на контрасті позолочених елементів — колонок з капітелями, карнизів, іконних рам, різьблених декоративних елементів — із тлом глибокого синього чи червоного кольору. Пограничним феноменом у сенсі стилістики та поєднання двох національних традицій (української і російської) є так званий Путивль-

ський іконостас, влаштований близько 1693 р. у соборі Путивльського Святодухівського монастиря (нині це міський Спасо-Преображенський собор). Він унікальний хоча б тим, що це єдиний, уцілілий на Лівобережній Україні іконостас з епохи кінця ХVІІ — початку XVIII століть. Його барвистий, пишний килим є справжньою окрасою строгого й лаконічного соборного інтер’єру. Він шестиярусний і своєю вершиною майже сягає зеніту склепіння дуже високого храму. За типом композиції більше подібний до російських іконостасів: горизонтальні карнизи й вертикальні різьблені колонки утворюють прямокутну сітку, у яку вкомпоновано ікони. Іконостас має характерні українські дверні отвори царських і дияконських врат зі зрізаними кутами, пишну виноградну лозу, що оплітає колонки, наскрізне різьблення колон першого ярусу, типове для України кінця XVII століття барокове різьблення іконних рам нижнього ярусу з рослинним орнаментом, що нагадує заставки українських стародруків. Певно, українські сницарі, виконуючи замовлення монастирської братії та фундаторів — путивльських «дітей боярських», внесли до канонічної для Московії загальної композиції характерні риси, притаманні тогочасному українському мистецтву. Інтер’єр цього собору разом з іконостасом є рідкісним на сьогодні зразком органічного, високомистецького синтезу художніх традицій двох народів. Добою Гетьманщини датується створення найвидатніших українських іконостасів стилю бароко: Успенського собору Києво-Печерської лаври, Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого собору, Георгіївської церкви Видубиць-

Схема Богородчанського іконостасу

Іконостас Троїцької церкви у Жовкві

Іконостас церкви Св. Юра у Дрогобичі

Іконостас в інтер’єрі собору Різдва Богородиці у Козельці

Іконостас собору Святодухівського монастиря (нині Спасо-Преображенського собору) в Путивлі

кого монастиря в Києві, соборів Густинського, Гамаліївського та чернігівських Троїцького і Єлецького монастирів, Мгарського монастиря, церкви в Сорочинцях, Миколаївського собору в Ніжині, собору Різдва Богородиці в Козельці. Зі згаданих тут іконостасів збереглися тільки Путивльський, Сорочинський, Козелецький та іконостас Андріївської церкви в Києві. Іконостас

собору Мгарського монастиря зараз відтворюється на підставі іконографічних матеріалів. Відтворення знищеного більшовиками іконостасу Хрестоздвиженського собору в Полтаві завершено в 2010 р. В інтер’єрі Козелецького собору панує великий, на всю ширину собору, чотириярусний іконостас у стилістиці пізнього етапу бароко, так званого рококо, виконаний за проектом архітектора Б.Ф. Растреллі. Основне тло темносинє, на ньому виділяється позолочений різьблений орнамент, розкріповані антаблементи* та кручені колонки. Ікони виконувалися місцевими майстрами під керівництвом відомого

Іконостас собору Хрестоздвиженського монастиря в Полтаві

художника, придворного маляра гетьмана К. Розумовського Г. Стеценка (1710–1781 рр.). Рокайлевий* іконостас Андріївської церкви в Києві був виготовлений за креслениками Б.Ф. Растреллі у 1752–1753 рр. Іконостас спершу планувався двоярусним, проте в 1753 р. був споруджений ще один ярус. Нині цей іконостас триярусний, настільки високий, що його верхняк з іконою Христа-Вседержителя та «Розп’яттям» із предстоячими знаходиться у просторі церковної бані. Враження палацової пишноти підсилює поліхромія іконостасу: на пурпуровому тлі виділяються позолочені пілястри, карнизи, іконні рами та інші елементи декору. Інтер’єр Андріївської церкви разом з іконостасом справляє надзвичайно цілісне враження завдяки тому, що архітектурний декор інтер’єру та іконостас виконані в єдиному масштабі, характері й стилістиці. Ці шедеври сакрального мистецтва, які дивом дійшли до нас попри системне нищення їх комуністичним режимом протягом ХХ століття, свідчать не тільки про мистецьку обдарованість нашого народу, а й про те, що українці ніколи не забували про сакральне як «вертикальну координату» людського буття.

Інтер’єр Андріївської церкви в Києві. Підкупольний простір та іконостас

ГЛОСАРІЙ *Антаблемент — (фр. Entablement, від лат. tabula — стіл, дошка) — верхня горизонтальна частина споруди, звичайно спирається на колони, — складовий елемент класичного архітектурного ордеру. Антаблемент виник на основі дерев’яного балкового перекриття на дерев’яних колонах і в своїх формах відображає його структуру. В класичному зодчестві антаблемент складається з трьох основних частин: архітрав — тримальна частина у вигляді балки, що спирається на колонах; фриз — із скульптурними прикрасами, що спирається на архітраву; карниз — який спирається на архітраву, і вінчає частину (за uk.wikipedia.org). *Рокайлевий — від імен. «рокайль» (фр. rocaille — дроблене каміння; осколки; раковини) — орнаментальний мотив у вигляді стилізованої асиметричної раковини. Термін «рокайль» іноді вживають для позначення стилю рококо (за uk.wikipedia.org)

УК. 12

Тетяна КОВАЛЬЧУК

Культура України:

лабіринт Мінотавра Сьогодні наша держава переживає не найкращі часи, ми сподіваємося на кардинальні зміни в усіх галузях державного управління, і ніхто достеменно не знає, який матимемо результат. Щодо української культури, то вона теж мала би зазнати чимало змін як на державному рівні, так і на духовному. Бо шлях розвитку нашої культури на сучасному етапі досить виразно нагадує блукання нездоланним лабіринтом. І в результаті цього хаотичного руху культура все частіше стає майже добровільною жертвою байдужого адміністративно-формального державного монстра. Що мало би стати тією ниткою Аріадни, яка турботливо доклалася б до виведення української культури з невтішного процесу самозациклення? Куди рухатися нашій культурі, а головне — як? Ми звернулися до відомих митців, художників, письменників, кінорежисерів та інших культурних діячів із проханням окреслити ймовірні шляхи розвитку української культури, які, на їхню думку, могли б вплинути на розвиток суспільства, нове мислення, оновлений дух сучасної України

Таїсія Мельник

митець, художник, перформер: Культура — це все, що ми споживаємо, разом із харчами, — інформацію, й енергетику, і думки, й емоції, що в подальшому формує наше ставлення один до одного, до життя, до подій. Зараз дуже потужний емоційний спалах, завдяки якому проявляються нові мистецькі напрямки, пошуки. Люди розкривають в собі можливості діяти та бачити світ, звичайні речі інакше, не так банально, як раніше! Але проблема в іншому, митці поділяються на тих, хто відчуває та не приховує свої чуття (і не важливо професійний він художник чи ні), і на тих — хто робить комерційний продукт чи імідж, використовуючи тло буремних подій задля наживи. Я дію, як відчуваю, і мені ніхто в цьому не може дорікнути. Я не пишу прозаїчних полотен, мені це нецікаво. Вважаю, що ми-

стецтво перформансу — найвідвертіше та найчесніше, тут нічого не приховаєш. Тут усе зразу видно. Роблячи перформанс «Мій натюрморт» у музеї «Київська фортеця», я помітила за декілька секунд зміну відношень. Коли мої руки були вимащені калиною, наче кров’ю, і я йшла поміж людей — вони від мене жахались, а через мить я робила цими жруками бутерброди, роздавала людям, і вони радо їх брали та їли. Це і є наша суть — ми поїдаємо самі себе. Насправді, стан цього напрямку мистецтва досить сумний. Досвід майже відсутній. Куратори побоюються сприяти, центри сучасного мистецтва лише потроху почали сприймати концептуальні полотна. Нам потрібно бути в контакті і з центрами сучасного мистецтва за кордоном, зважати на тенденції, прислухатися та не боятися, перш за все.

На жаль, пострадянське мислення багатьох представників галерейних просторів гальмує культурний розвиток в Україні. Крім того, вважаю дуже потужним та цікавим симбіоз мистецтв, спрямований на вихід в нестандартні простори, а не лише у просторі галерей та Центрів мистецтва — на вулиці, площі і далі...

Ігор Померанцев

поет, есеїст, правозахисник і журналіст: Про національну культуру говорити складно. Про українську — удвічі складніше. Вона — розірвана, вона рветься вперед і впирається, пильно дивиться у різні боки і відразу занурює голову в пісок. З одного боку — гостросучасна література, музиа, образотворче мистецтво, з іншого — архаїка, лубочний кіч, пастораль, що набила оскому. Я не вірю

в опозицію «новаторство — традиція». Я думаю, що в культурі працює опозиція «традиція-епігонство», і я на боці «традиціоналістів». У сьогоднішній літературі — це спадкоємці українських модерністів першої чверті двадцятого століття: Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Ігоря-Богдана Антонича . Майбутнє за тими , хто не пориває з минулим.

Крім того, прийшов час зрозуміти, що культура — це не сфера розваг і не частина індустрії вільного часу, це пи-

тання національної безпеки. Тому необхідно обмежувати вплив російської культури на Україну. В Україні потрібно створювати сильну культуру, у тому числі й російськомовну. Для цього — задіяти у сферу культури інші фінансові ресурси, залучити потужні інтелектуальні ресурси, які сьогодні в країні не затребувані, і оплата праці у сфері культури повинна бути більша, ніж у «Беркута». Іншого рецепту немає. Зараз про стан української культури можна сказати, що вона скніє і животіє. Про це говорить або непрофесіоналізм, або «совковий» менеджмент, відсутність будь-яких інтелектуальних стратегій, жахливий консерватизм і відірваність від реальності. Нічого не робиться для того, щоб хоча б в якійсь сфері був здійснений культурний прорив: ні одного музею сучасного мистецтва, ні одного нового театру, ні однієї культурної ініціативи, яка б підтримувалася державними коштами. Ось таке доживання «совкового» баласту в економрежимі.

Олександр Ройтбурд художник:

В Україні формується нова політична ідентичність. Те, що завжди якось проголошувалося, в реальності не відбувалося, тому що існуючі проблеми приховувалися. І ця ідентичність, що формується, вимагає корегування культурної політики. По-перше, модернізації, тому що стара, пострадянська структура фінансування і менеджменту культури давно не працює. Тобто, можливо, потрібно чіткіше розділяти зберігання спадщини і якийсь розвиток культури. По-друге, необхідна, на мій погляд, модернізація інституцій та освіти. Щодо необхідності Міністерства культури як структури, то однозначну відповідь дати важко. Тому що є країни, в яких таке міністерство функціонує і там все добре з культурою, а є країни, де його немає, і теж все добре з культурою. В існуючому вигляді — воно не дієздатне. Скасувати Міністерство культури зовсім — сьогодні неможливо, тому що є завдання, які без втручання держави не вирішуються.

Віталій

та Дмитро Капранови (Брати Капранови), письменники, видавці, публіцисти: Трагічні події, що відбулися і відбуваються в Україні, є наслідком ігнору-

вання державою культурного та інформаційного процесу. Сучасна держава — це не лише і не стільки територія, яку обнесли колючим дротом. Це — спільний культурний простір, спільні цінності та орієнтири. Звісно, той факт, що ми в умовах повної культурної окупації все-таки виростили покоління людей, які готові гинути за Україну та її волю, тішить і дивує. Але виникає питання: а якби держава долучилася до роботи купки інтелігентів, котрі партизанили весь

цей час і будували державний культурний простір «знизу», чи не змогли б ми попередити сьогоднішні трагедії і протистояти російській окупації? Саме тому перспективу розвитку української культури ми бачимо саме в усвідомленні того, що культура — це спосіб спільного життя українців, а значить побудови української держави. І справа тут не у преміях, не у товстописцях та червононосцях, а у спільних уявленнях про добро та зло і наявності активного культурного процесу на всіх рівнях — від хутора до столиці.ці.

Ірина Плехова

директор Інформаційної агенції культурних індустрій ПРО: Реформування в системі управління культурними індустріями, на мій погляд, неможливе без усвідомлення того, що культура — це не просто заклади культури, мистецькі події, система навчання тощо, а й важлива складова гуманітарної політики держави. Державні інвестиції для культури — це не зарплати працівникам, статуси колективів, наявність фестивального руху, виступи українських виконавців, доступність національного культурного продукту. Перш за все, це питання позиціонування України у світовому контексті, а відтак

Денис Іванов

генеральний директор Одеського міжнародного кінофестивалю, засновник компанії «Артхаус Трафік», координатор та співорганізатор багатьох подій в індустрії кіно: Я абсолютно щиро вважаю, що більшість проблем, з якими українці стикаються в переломний історичний момент — це проблеми культури. Культури в широкому сенсі, в сенсі норм і цінностей. Наприклад, принцип толерантності, який за 23 роки незалежності так і не став ключовим у культурній політиці нашої країни. До тих пір, поки толерантність до мовних, регіональних, національних, сексуальних відмінностей не стане нашим спільним девізом, існування нас як суспільства буде знаходитися під загрозою. Це повинен бути цивілізаційний вибір.

це чітке усвідомлення на рівні державної політики й громадянського суспільства того, який посил Україна несе у світ. Без комплексного підходу до цих проблем, вирішення задач реформування гуманітарної політики, що ви-

значатиме і соціальну, й освітню, економічну, молодіжну політику, усі спроби щось змінити в системі управління культурою увінчаються лиш ситуативними реакціями на щоденні проблеми. А значить, ми знову лиш підриштовуватимемо радянську модель «вічного» й «неактуального» культурного монстра, який видає монопольні директиви на те, що вважати хорошим мистецтвом. Що робити? Початок змін, на мій погляд, лежить у площині комунікації, яка стимулюватиме учасників процесу поглянути на культуру як одну з пріоритетних складових розбудови української державності.

За інерцією, українська культура знаходиться в пошуку славного минулого і традицій, на які можна було б спертися. На дворі 21 століття, у нас в руках мобільні телефони з виходом в інтернет! Нам потрібно опиратися на нові моделі, постійно поповнювати банк прогнозів і нових концепцій. І вибудовувати зв’язок із минулим, виходячи з того, яким ми бачимо майбутнє, а ніяк не навпаки. І нарешті, для того, щоб рухатися вперед, нам потрібно розвивати ефективні інструменти. Благодійність і волонтерство. Підприємницький дух і створення горизонтальних мереж партнерів. Реорганізація економічно витратних й ідеологічно застарілих структур, які давно втратили своє значення для нашої культури. Професіоналізація кадрів — ідеологів, аналітиків, проектувальників, управлінців, зберігачів та експертів.

Галина Бабій

журналістка, авторка музичних програм: Не знаю, чи зараз можна щось прогнозувати: час тривожний, після 16-го березня багато чого вже змінилося. Але моє бачення нашої культури завжди було таким: традиції, помножені на світові тенденції і новаторство. Ментальність неможливо роз-

чинити глобалізацією, вона однаково потужно проявляється в усіх видах мистецтва, якого походження воно б не було. Тільки був би мир, щоб нація наша зі стану закваски перебродила спокійно і виросла у духмяний хліб. Кров «Небесної Сотні» вже стала вином причастя. УК. 15

Оксана ГАЙДУК

МИХАЙЛО СИРОХМАН.

Дерев’яна споруда поза часом Стеблівка. Церква Різдва, XVIII ст. Згоріла 1994 р. Церква належала до чудової п’ятірки в стилі готики Потисся. Нині залишилися чотири храми. Уцілілі залишки зрубів Стеблівської церкви вкрили новим дахом. Поруч — розібрана дзвіниця. Динамічні форми нерукотворного середовища підкреслюють плинну вертикальність ліній церкви, підтриману видовженою догори формою дзвіниці

ихайло Сирохман народився 1954 року в столиці Закарпаття — Ужгороді. Закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю «англійська філологія» (1977). Згодом змінив професію на мистецтвознавство, але вивчення іноземних мов не полишив, вважаючи вербальний і графічний способи передачі образів вельми подібними. Працює викладачем у Закарпатському художньому інституті. Лауреат обласної премії в галузі образотворчого мистецтва (мистецтвознавство) 2000, 2009 та 2012 років, автор численних текстів до альбомів і каталогів закарпатських художників, зокрема, митцівноваторів Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая, які у 30-х роках ХХ ст. створили в Ужгороді мистецький осередок європейського рівня. Нині місто, що надихнуло стількох художників, поступово втрачає своє архітектурне обличчя.

За його збереження бореться громадська організація «Pro urbe», одним із засновників якої є пан Михайло. Любов до малювання викликала ще одну пристрасть — закарпатські дерев’яні церкви. Вони вразили уяву художника ще у юні роки, під час пленерів дитячої художньої студії. Відтоді все життя їх малює, фотографує і досліджує. Його фундаментальне видання «Церкви України. Закарпаття» (Львів, 2000) містить настільки вичерпну інформацію, що до неї й досі ніхто не може нічого додати (окрім самого автора, який тим часом продовжує свої розвідки). Серед інших видань на цю тему — «Втрачені церкви Закарпаття» (Ужгород, 1999), путівник «55 дерев’яних храмів Закарпаття» (Київ, 2008), серія буклетів, статті у періодиці. Воліючи зберегти красу дерев’яних храмів не лише на світлинах, 2001 року організував своїх колег-художників,

студентів і всіх небайдужих на потужну громадську акцію «Врятуймо Гукливську церкву», в результаті якої дахи цієї пам’ятки, а згодом і церков у селах Розтока, Кужбиї, Ясіня, Уклин, були перекриті новим ґонтом. На відміну від фотографії, яка фіксує вигляд церкви одномоментно, графіка служить для Михайла Сирохмана засобом втілення позачасового образу споруди. За допомогою тональності він передає атмосферу, яку церква творить навколо себе, адже пам’ятки відрізняються між собою не лише архітектурними деталями, але й за енергетикою — це знає кожен, хто відвідує дерев’яні храми. Працює художник в авторській змішаній техніці (акварель, гуаш, туш), у невеликому форматі — при відображенні монументальної споруди в мініатюрі міра узагальнення збільшується, і на створення образу церкви починає працювати антураж.

Ужок. Церква св. Михайла, 1745 р. Одна з найдосконаліших триверхих церков бойківського стилю, занесена 2013 року в список світової спадщини ЮНЕСКО. Дещо казковий антураж підсилює враження від давньої споруди і непорушеного впродовж століть розташування храму

Сокирниця. Церква св. Миколи, 1704 р. Церква, можливо, найбільш монументальна, «героїчна» з готичної четвірки Хустщини. Враження підсилює сувора простота великих площин дахів, закритий ґанок, таємнича мовчазність споруди на зеленому острівці серед молодших за церкву дубів

Олександрівка. Церква св. Параскеви, 1753 р. Храм у стилі провінційної готики увінчує розлогий пагорб в центрі села. Не оточена деревами, споруда домінує в ландшафті, що зазнав незначних цивілізаційних змін. Відкритий простір набуває симфонічного звучання, об’єднується навколо вертикальних форм

Буковець. Церква Введення, 1808 р. Церква, вкрита двосхилим дахом, різновисоким над навою і святилищем, увінчана бароковою вежею — типова для Міжгірської Верховини. Коли настає бабине літо, поглиблюється контраст світла й тіні. Сяюче «золото» дерев і контрастує, і гармоніює із «сивим» деревом старої церкви

Татарів. Церква св. Дмитра, XVIII ст. П’ятизрубна гуцульська церква в Татарові біля Яремчі нині, на жаль, вбита майже суцільним бляшаним покриттям. Магія давніх компактних дерев’яних форм, узгоджених з ландшафтом, знищена вульгарним блиском металу. Графічне зображення намагається зберегти неповторну інтонацію церкви, що ніби проростає з землі, на тлі смерекового лісу

Криворівня. Церква Різдва, 1918 р. Відомий храм гуцульського стилю фігурує у фільмі «Тіні забутих предків». Розташований на високому схилі, він незримо владарює, поширює свою ауру на всю околицю. Цьому сприяє і повернення церкві первісного вигляду — нещодавно було відновлено ґонтове покриття дахів

Колочава. Церква св. Духа, 1795. Колочавська церква демонструє набір дивовижних рис, властивих чи не всім дерев’яним церквам. Це й спокійний плин догори стрункого силуету з боку західного фасаду, й ідеальна врівноваженість форм бічного силуету, і відчуття міри в завершенні вежі чи в акцентуванні ліхтариками з главками гребенів дахів. Колочавський край приховує прадавні первісні прояви таємного, вони ще й нині можуть на мить виринати з гір, лісів, потоків. Церква оберігає баланс сил у долині

Крайниково. Церква св. Михайла, 1668 р. Храм в оточенні старезних дубів - неначе острів стародавнього світу, в який мінімально втрутилася людська діяльність. Хіба що дзвіницю перенесли до православної церкви, збудованої 1927 р. Церква ідеально переносить нас у XVII ст. Вона формує навколо себе дерева і навіть небо, створюючи особливу ауру давнього, не зміненого місця

Ізки. Церква св. Миколи, 1798 р. Класична церква Міжгірської Верховини. На відміну від храмової споруди в сусідньому Пилипці, тут головну увагу бере на себе висока вежа з розвинутим бароковим завершенням, а поруч унікальна дзвіниця з максимально видовженим догори другим ярусом, з плавним вигином даху над нижнім ярусом, із вишуканим шатровим дахом з одним заломом — справжня оборонна вежа, що прийшла до молитви у затінку старих лип

УК. 19

Кристина ЛІСОВСЬКА

РОДОВЕ КОЛО Кожен із нас має певне уявлення про світ навколо. Воно може бути релігійним, прагматично–науковим, атеїстичним чи будь-яким іншим. Жодне з них не є абсолютно правильним, адже у світі співіснують багато світоглядних течій. Симбіоз релігій із наукою, розвиток якої щодня розкриває нові й нові властивості нашого Всесвіту, проявляється у найдивовижніших формах. У час технічного прогресу ми зберігаємо віру в містичне, потойбічне, святе та божественне. І щоб не відбувалося в кібернетичну еру, зараз прокидається прадавнє язичництво — родові сили у кожному з нас. Люди повертаються до древніх звичаїв, бодай згадати якого роду-племені вони є. Як історична довідка, як релігійна настанова чи як духовна практика для відновлення особистості — спадок наших Предків постає джерелом пізнання. Тож розглянемо докладніше природу рідновір’я.

ідновір’я — це не бажання долучитися до модних тенденцій сьогодення, а вічна та природна частина нашого життя, побуту, звичок та світогляду. Від наших Предків ми успадкували сімейні байки, традиції та звички, що залишаються в пам’яті кожного покоління. Наша першородна сакральна традиція — не суміш чужих вірувань, не прибулі за віки асиміляцій ідеї, не примусово насаджені релігії, а наша справжня традиція душі. Як не назви його: язичництво, рідновір’я чи родове коло, сенс не зміниться. Усе це є найперше світосприйняття наших Предків, що мало настільки практичну та логічну природу, що впліталося в побут і звички достоту органічно й аж досі лишається в нас. Якщо всередині традиції можливо все (воїни, цілителі, екстрасенси, побутові звичаї, святкування, обряди і подібне) та не відсікається нічого — ця традиція справжня. Як тільки людство дійшло осілого способу життя, без кочівництва та митарства, потреба пояснити природні явища призвела до формування духовних практик і своєрідної релігії. На відміну від сучасних сформованих

конфесій, язичництво будь-якої частини світу починається з усної творчості, сімейно-родових чи общинних традицій та ритуалів. Невід’ємне від побуту, кухарства, цілительства і травництва, будів-

ництва та ремесел, рідновір’я вкладалося в свідомість із покоління в покоління формуючи як особистий так і національний дух. Наше язичництво — невигубно в нас, рідне воно нам в крові та на душі.

оняття «язичництво» постає від слова «язик», що означало «народ» і спочатку «вірування, мова, народ» були синонімами. Відповідно «свій язик» чи «іниє язики» як говорили про сусідів. Язичництво було територіальним сприйняттям природи навколо, тобто у тій чи іншій мірі від народження кожен із нас язичник, адже ми якось пояснюємо собі світ. Природа всюди різна, що спричинило різномаїття язичництва. Система світосприйняття наших Предків розвивалася віками, ще до 3–6 віку н.е. повністю сформувалися наші традиції. Пізніше досить довго існувало «двовір’я» — задовго до того як Київ хрестили за канонами інших, але рідновірську душу неможливо перекроїти. Християнство не викоренило язичництво, позаяк при всьому бажанні не могло одне покоління людей винищити вікову традицію. Життя, підпорядковане принципу рідновір’я передбачало, що на слово «Бог — є любов. Христос — син Божий!» наш предок відказував «І ти син Божий, та й я — син Божий!». Двовірство існувало, бо слов’яни говорили «Боги не сваряться». Доки не ламали капищ, ніхто не був проти спільного життя двох вір. Велеслава Легошина, дослідник слов’янських традицій

Відання і віра Якщо розібратися у світоустрої наших Предків, усебожжя почалося із всесвіту триглаву: яв, нав та прав. Яв — все, що можна взяти в руки. Нав — все, що в руки взяти неможливо: боги, померлі родичі, сни… Прав — принцип того, як все працює: від законів фізики до законів совісті. «Жити по праві» значить жити на совість. У розумінні наших Предків не було поняття «добре» чи «погано», були просто діяння та їх наслідки. Кожен йде своєю дорогою: ти можеш йти куди завгодно, але прийдеш туди, куди тебе приведуть твої ногивчинки. Від чого пішли наші казки та міфи? Усі усні перекази описували побутових духів, на кшталт домових, лісовиків, русалок, формували прикмети та приказки, від рецептів тіста до значення народження дитини у світовому масштабі… — це був досвід, настанови для нащадків, що мали духовне значення, внутрішню суть. Як теоретична, так і практична складова: вишивка, будівництво чи кулінарія — кожна наша дія мала у собі сакральний зміст, котрий пам’ятають крізь віки руки кожного нащадка традицій. Усе зберігається в руках, у звичках та повсякденні. Обряди родового кола — від народження до смерті (поява дитини, дорослішання, одруження, похорон, проводи в солдати…) — з точки зору слов’янської ідеології, всі вони — це не формальність, кожен обряд має чіткий глибинний сенс. Незалежно від місця наші Предки: поляки, болгари, чехи, українці — всі слов’яни, маючи територіальні відмінності, як-то: клімат, рельєф, час настання сезонів — мають єдині корені світосприйняття. Наприклад, вишиванки є в усіх нас, відрізняються лише візерунки. Обов’язковим проявом звичаїв є свята. У більшості своїй вони солярні, тобто залежать від сонячного циклу, пори року, рівнодення. Для більш «інтимних» процесів рідновір’я існує календар фаз місячного циклу — від повні до нового місяця. Також важлива роль нічного світила у жіночій стороні тонкого світу: стрижка, розведення та піклування про худобу, побутові дії, травозбір та ворожба. Свята місяця — шанування богів, поминання, духовні практики.

іра — це те, чого не знаєш, а відання — знання. Наша сакральна традиція все таки відання. У найбільш повному обсязі відовство й волховництво вбереглося у карпатських мольфарах — їх історичні перипетії торкалися досить слабко, щоб традиції Предків лишились у майже первісному стані. Віруюча людина не може бути забобонна. Вона або ходить в церкву, проповідує монотеїзм, або язичник із забобонами. Велеслава Легошина

Звернемо увагу на езотеричні практики: завжди існували особливі люди, що мали здатність до божественних сил. У давні часи їх називали відьмаками, відьмами. У кожному селі, місті та хуторі були вони і збереглися досі.

загалі, відьмацтво — це не тільки звичайна світоглядна традиція. Воно є магічною, езотеричною, говорячи сучасною мовою, системою. Ця система базується на знаннях управління тими Силами та енергіями, які сьогодні прийнято називати «надприродними». Якщо розглянути саме слово, то бачимо що корінь слова «відьма», або ж чоловічий «відун, відьмак», походить від давньослов’янської «відь», «вєдь» — відати Силу, «ма» — мати, жінка. У прикладі зі словом «відьмак» —«мак» — чоловік, чоловічий рід. Себто люди, які відають Силу, володіють таємними знаннями. Наприклад, зняття або наведення вроків, лікування травами, ворожби, шептування, взаємодія з різними Силами тощо. Саме відьмацтво йде з часів прийняття християнства на Русі. Бо волхви, які були носіями таємних знань та вмінь, зазнавали гонінь від християн. І щоб зберегти те, чим володіють, вони почали передавати звичайному люду ці знання. А ті, у свою чергу, передавали їх по роду, або ж знаходили собі учнів з числа інших. Так з’явилися відьми, відьмаки «родові» та «навчені». Андрій Шелухін, слов’янський відьмак

Історія До появи християнства на наших землях, всі наші Предки були рідновірами. На жаль, у фінальній стадії хрещення Русі було кривавим та впорядкованим: для повної зміни свідомості з лиця землі намагалися стерти всіх носіїв знань.

нязі насадили християнство, вирізавши частину волхвів. Також були гоніння на скоморохів — у сучасному розумінні — це «тамада», організатор урочистостей. Щоб винищити знання традицій та ритуалів на практиці: забути обрядодіяння — себто «як свято має проходити?» — чи то Масляна, чи Мару палять, чи фортецю беруть. Без належної організації юрби дійство втрачає сенс. У покоління за поколінням зникає осмислення, але звичка лишається. Також знищувалася весільна традиція свахи, але виявилося, що ритуали та обряди одруження необхідні! Сваха — це соціальний жрець,вона зобов’язана бути у щасливому шлюбі багато років, мати здорових дітей, хороше господарство. Їх намагалися витравити, як скоморохів, та без них неможливо. Велеслава Легошина

вичайно, відьмацтво є язичницькою системою у своєму, скажемо так, світогляді. Тому, що відьми кличуть на поміч Богів, бісів, звертаються до сил Природи. Через це певним чином відьмацтво можна пов’язати з рідновір’ям. Коли на Руські землі прийшло християнство, відьми та відуни намагалися своє призначення тримати у повній таємниці, щоб не зазнавати гонінь та фізичних розправ з боку влади і церкви. Є багато в історії випадків, коли здійснювалися страти відьом на наших землях, але це явище не було розповсюджено так, як у Західній Європі. У своїх практиках вони почали використовувати християнські атрибути, молитви, свята тощо. Андрій Шелухін

Урешті-решт рідновір’я вплинуло на прибуле християнство, вплітаючи язичницькі ритуали, обряди та свята, адже впровадження монотеїстичної релігії на наших землях було виключно політичним процесом. Звичайному людові дозволили проводити свої ж звичні дійства під іншою назвою аби провести необхідні реформи без боротьби. Лише в нашій релігійній традиції є безліч янголів-апостолів-мучеників, котрі відповідають за властивостями та обов’язками язичницьким слов’янським богам, свята яких співпадають як за датами, так і за ритуалами. Наприклад, Ілля Пророк Громовержець, що возить у колісниці дощ, це Перун. Християнство пішло у світ від іудеїв, чисте воно змішувалось із місцевими культами завжди. Усі ритуали та традиції, котрі Ви не знайдете в Ізраїлі, — це наше язичництво, збережене донині. 12 страв на Різдво, кутя та безліч інших звичаїв, що передаються від Предків до сьогодення. Християнство не згубило язичництво, а законсервувало його, вберігши старі ритуали.

У рамках цього світосприйняття жили й козаки, що здобували, крім військової виправки, духовну практику, як східні воїни зі своєю традицією в буддизмі.

ідьмацька суть не змішувалась ані з католицизмом, ані з православ’ям. Але православ’я ввібрало в себе багато язичницьких елементів, які тільки мають відьмацький характер. Наприклад, християни будували свої храми на місцях Сили, багато язичницьких свят просто поміняли на православні. А колядки, ворожіння на Святвечір, пускання вінків дівчатами річкою на Купайла тощо — вони не змогли викорінити. Крім того, треба зазначити, що деякі православні обряди та звичаї ввібрали в себе жрецькі знання волхвів. Наприклад, Великдень — використовується в обряді посвячення паски та яйця, символів Ярила — бога Сонця й родючості. Або свято Трійці, коли в цей день потрібно хату заставити-застелити гіллям, листям… Так робили, вітаючи русалчин тиждень. Андрій Шелухін

акож відьмацтво було пов’язане і з козаками, які використовували відьмацькі знання в бойовому аспекті. Гадаю, що на сьогодні всі чули про так званих козаків–характерників. Ці люди володіли в ідеалі бойовою магією: вони зупиняли кулі, їх неможна було вбити на полі бою, вони могли наводити морок на супротивника, зникати перед загоном ворога, лікувати рани…. Проте характерником міг стати не кожен. Ця людина повинна була довести на ділі, що володіє Силою. Зокрема через спеціальні жорсткі випробування. Загалом, козаки–характерники у більшості не представляли себе такими нікому, окрім певних осіб. Але все ж таки в історії України був один відомий такий козак — Іван Сірко. Офіційна історична наука й досі не може певно відповісти, чому Сірко не отримав поразки ні в одному бою? Також ніхто офіційно не знає, що то була за рука, яка йому допомагала… Проте в джерелах про це відомо. Андрій Шелухін

Подібним розвитком, але виключно з духовної сторони, займалися волхви, наче індійські брахмани, — тобто це є в усіх культурах. Самітники, що шукали просвітлення всередині себе. Вважалося, що шлях звичайного чоловіка, так званий «путь правої руки» полягає в тому, щоб посадити дерево, народити сина, виховати з нього гармонійну особистість. Життєвий шлях волхва, «путь лівої руки», мав зовсім інші цінності. За суттю це були ясновидці слов’янської традиції. До них йшли вчитися, за порадою, але в особливих випадках. У повсякденні наші пращури зверталися до жерців. Займаючи проміжну ланку між людом та волхвами, духовний розвиток жерців полягав у тому, аби розповсюджувати знання серед простих людей. Збереження традицій, поширення та підтримка духовних практик серед населення, служіння культу. Зазвичай жрець належав до певного храму, і був зобов’язаний проводити обряди, ритуали, навчати людей. Ще одним проявом нашої духовної спадщини були цілителі — як у будь-якій світовій культурі, поєднуючи травництво з екстрасенсорними здібностями. Медицина традиційна починалася тоді ж, коли й цивілізація, як знахарство. У тій чи іншій мірі це вміли всі, завдяки єдності із Природою. Але до тих, хто вмів краще за решту, зверталися за порадою та допомогою — так сформувалося поняття «цілительство». Лікарство за суттю є знанням, досвідом, життям поруч із лісом як джерелом трав. Ці знання, між іншим, не втрачені, адже ботаніку не забороняли, але Предки вживали ще й різні наговори.

от постраждала наша медицина у часи інквізиції та середньовіччя. До появи «європейської медицини» середніх віків, в нас була хороша фармацевтика з травами, контрольована санітарія завдяки баням та повитухи. «Банний день» — вислів звичний, адже принаймні раз на тиждень всі милися в бані, що піднімало імунітет та захищало від інфекцій. Люди були чисті й душею, і тілом. Що ж стосується повитух, повивальних бабок, свого роду жерців, як і скоморохів чи свах, їх обирали дуже ретельно. Крім практичної мудрості в гінекології, повитуха мала мінімум троє легко народжених дітей, мала бути вже не дітородною, аби не переживати процес родів підопічної. Згодом з’явилася монастирська медицина, адже коли винищили знахарів із повитухами, вигнали волхвів, люди пішли за порадою в церкви. Тож монахи були вимушені навчитися лікувати людей, що було неприродно без власного досвіду. Велеслава Легошина

Царські часи також не змінили традиційного язичництва у душах людей. Так само першою в новий дім пускали кицьку, ніж передавали, тримаючи правою рукою лезом від себе та переступали поріг аби потиснути руку. І так роблять досі — це інстинктивні, прості дії, які ми чинимо, навіть не замислюючись, чому. А от комунізм зруйнував родовий стрій та сімейні родові традиції, завдяки колгоспам, колективізації, гуртожиткам та командирування на інший край материка (на заробітки з Києва на Байкал чи з Мурманська на Сахалін). Люди втрачали родові звички, не могли передати їх нащадкам чи прийняти у нових містах іншу культуру. Зникла спадковість побутового родового укладу, традицій від бабусь до онуків.

о комунізму всі жили кожен своїм двором, звичаї були в роду, в побуті. Общини споконвіку передавали життєвий уклад разом із духовними цінностями. Сакральний зміст усіх дій всотувався з молоком матері. Було нормальним піти в церкву, тоді пускати вінки, знов до церкви і довершити писанками. Ще у «совку» була змінена військова політика: регулярна армія забирала всіх чоловіків із двору, у той час як царська армія — одного на двір, але майже назавжди. Політика зі знищення общинно-родового устрою полягала в тому, щоб відсилати людину максимально далеко від дому на декілька років. У казарму, гуртожиток, де немає тих, хто передасть традицію цих земель. Родичі — через пів-держави, місцеві не діляться сакральними знаннями із прибулими. Усіх рівняють під одну гребінку: степові, річкові, гірські звичаї змішалися та зблідли. Утворилися казки, фольклор — відірвані від побуту міфи. Комунізм зруйнував устрій дуже швидко. Андрій Шелухін

Майбутнє Але не зважаючи на всі ці біди, на гоніння та примхи долі, ми досі знаємо та віруємо у сили нашої Природи, проводимо ритуали та свята, відновлюємо традиції аби відродити силу нашої країни! Це відбувається саме зараз, адже, з езотеричного боку, нині епоха завершення Калі Юґа*. Ми потрапляємо в рубікон перед ерою Водолія, це граничний етап переходу. Відчуваємо необхідність духовного прозріння, усвідомленості, здобуття сенсу. А зі сторони матеріально-соціальної — люди після християнства, комунізму та «лихих 90х» потребують чогось такого, у що можна вірувати. Спроби відновити екологію, намагання відродити планету призвели до контакту із Землею звичними маніпуляціями — тими, що раніше мали сакральний зміст. Щось інстинктивно заворушилося у серцях. Можливо, це спричинило певне пробудження спадкових знань. До прикладу, практика в календарному колі, коли на одній території досі водять хороводи багато поколінь поспіль, навіть забувши навіщо, за звич-

кою, люди пробуджують свою родову пам’ять. Вони стають гармонічніші, вбудовуються у природний ритм. Календарні свята, обряди, хороводи, співи… — всі процеси Природи проявлені сакрально в нашому житті, так само як в ритуалах Предків. Хтось потребує ходити на ці дійства, а комусь зручно жити в сучасному комп’ютерному світі та досить у певний день року, коли він відчує, провести особливий ритуал та зберегти на наступний рік правильний стан душі. Обряди потрібні, щоб психологічно синхронізувати себе із природою. Просто опинитися в одному потоці з навколишнім світом зара ди формування чогось справжнього для наших дітей, привнесення в їхнє життя чогось вартого уваги й традиційно душевного в кібернетичному майбутньому.

ідновір’я можна сприймати як альтернативу поп-культурі, від якої, здається, нікуди дітися. Язичницька традиція виключає споживацьке ставлення до життя, таке популярне сьогодні. Можлива лише участь, дія, живе та емоційне переживання. Все: приготування до обрядів, святкування, масове дійство — сьогодення пропонує нам популяризовані общини, історичних реконструкторів, етнічні фестивалі, де можна відчути побут, співати пісні та водити хороводи. Хороша перевірка на «правду» — реакція дітей на етнічну спадщину. Вся творчість та традиції розвивають малечу природно. Отже це принаймні корисно. У мене самої дитина: як вірш в школу вивчити, так пам'ять погана, а як хоровод на 18 куплетів — так будь ласка! Капище общини «Полум’я Роду» в Дніпропетровську, 2011 рік

Велеслава Легошина

Коляда 2013 від Велеслави Легошиної та її друзів

и ніколи й нікуди не зникали… Просто були у тіні. Коли наша цивілізація проходить шлях відродження, ми починаємо повертатися до своїх коренів, до завітів своїх Предків. А вихід через масову культуру — це тільки один із шляхів реалізації цього процесу. У сучасному світі можна й доцільно використовувати звичаї Предків. Повертатися у своє РІДне лоно. У цьому можуть допомогти як ми, так й ті, хто вже йде стежкою своїх Предків. У нашому побуті, сучасному житті збереглося не так багато обрядодійств, проте вони є. Ті ж колядки — зустріч Коляди, ворожіння на Андрія, Щедрування, Масляна — проводи Зими. Святкується Купала… Потрібно відродити й закріпити те, що ще не втрачено. Це дуже важливо! У цьому, звичайно, може допомогти відьмацтво, а також різні дослідження. Тому, на мою думку, щоб українці відновлювалися як самодостатній народ, ми повинні відроджувати свою самобутність і зв’язок зі своїм корінням. У духовній свідомості українцям конче треба поступово повертатися до завітів своїх Предків та Богів. Тоді ми матимемо свій Шлях… Андрій Шелухін

ГЛОСАРІЙ

На цій та інших світлинах епізоди підготовки і проведення В. Легошиною та її друзями обрядів Велесова дня, проводів Костроми, Русалчиного дня

Калі Юґа (Калі-юґа) (санскр. कली युग, за різними трактуваннями, епоха богині Калі або демона Калі) — в індуїзмі є останньою епохою (юґою), після якої починається оновлення часу (uk.wikipedia.org). Продовження цього дослідження читайте влітку. УК. 25

Оксана ГАЙДУК

Час спинити втрати Порахувати кількість її експедиційних поїздок і тисячі подоланих кілометрів уже, без сумніву, неможливо. Свій «дорожній щоденник» вона безперестанку доповнює новою інформацією про унікальні пам’ятки — українські дерев’яні церкви. Однак про них мало лише знати — потрібно зуміти їх зберегти. Домовляючись про інтерв’ю, я відзначила: Олена наголосила, що говоритимемо не про красу дерев’яних церков — час озвучувати їхні проблеми. І не просто черговий раз скаржитися, а шукати реальний на сьогодні шлях їхнього подолання. Спеціально для «УК» автор проекту і сайту «Дерев’яні храми України» Олена Крушинська розповіла про головні небезпеки для дерев’яних церков, про бюрократичні перепони і непорядні «схеми» у галузі реставрації та про роль пізнавального туризму у популяризації пам’яток України

Проект «Дерев’яні храми України»: що зроблено і що попереду Це авторський проект, над яким я працюю з 2005 року і дотепер. Він присвячений усім без винятку сакральним пам’яткам: церквам, костелам, кірхам, синагогам — тому у назві вжито узагальнююче слово «храми». Ідея проекту народилася ще на початку 2000-х років, коли я на власні очі побачила дерев’яні церкви у Карпатах і буквально закохалася у них. На той момент ці пам’ятки були несправедливо забуті — тоді про них не виходило книжок, статей (окрім повідомлень про чергову пожежу), не існувало жодного присвяченого їм інтернет-ресурсу. Тому я вирішила самостійно заснувати проект, скерований на пошук, структуризацію і популяризацію інформації про пам’ятки дерев’яної архітектури та привернення уваги суспільства до проблем їхнього збереження.

З 2006 року робота над ним велася за кошти гранту Президента України для обдарованої молоді, який був виділений для реалізації проекту після того, як він успішно пройшов конкурс та експертну оцінку. Починаючи з 2007 року я активно продовжую роботу вже на ентузіазмі, власними силами і за власні кошти. Припиняти її не збираюся, навпаки — шкодую, що фізично бракує часу на всі задуми. Сьогодні накопичено величезний масив інформації, зокрема, електронний фотоархів, який містить понад п’ятдесят тисяч фотографій близько 900 дерев’яних храмів. Виявлено численні «забуті» пам’ятки. Для прикладу: у найбільш повному каталозі нині існуючих дерев’яних храмів для Черкаської області наведено список із 22 церков, а у мене зібрано фотографії та інформацію про 43. До співпраці залучаю і мандрівників-аматорів, і фахівців — архітекторів, реставраторів, мистецтвознавців з

Храм у селі Городище на Чернігівщині (1763) — один із реліктів козацької доби, що вціліли після масового знищення церков на Лівобережжі у тридцятих роках. Тепер, у незалежній Україні, покинутий храм повільно вмирає через людську байдужість

Олена Крушинська під час поїздки по дерев'яних храмах Київської області. Зібрані в експедиціях фотографії й матеріали укладаються в електронному архіві й поступово публікуються на сайті «Дерев'яні храми України»

Церква св. Миколая у Сваляві на Закарпатті (XVI–XVIII ст.) — один із чотирьох дерев'яних храмів так званого «лемківського стилю», що збереглися на території сучасної України

України та з-за кордону. Із кимось знайомі особисто і дружимо, з іншими спілкуємося віртуально. Дуже багато людей вийшли на мене через сайт «Дерев’яні храми України» (derev.org.ua), котрий є «обличчям» проекту. Щодо найближчих планів — хочеться опублікувати на сайті вже напрацьовані матеріали, бо зараз він є такою собі «верхівкою айсберга» порівняно з тим, що міститься в моєму комп’ютері. Наразі у львівському та празькому видавництвах готуються до друку дві мої книжки, робота над якими забирала майже весь час упродовж останніх трьох років. Тішуся надією, що, коли вони вийдуть, часу побільшає. Одна з найактуальніших задач, які ставлю перед собою, — це розробити і викласти на сайті порадник для настоятелів та громад дерев’яних храмів, в якому вони могли б знайти відповіді на найбільш поширені запитання, контакти потрібних фахівців, з котрими могли б проконсультуватися (такий порадник кілька років тому надрукувало і роздало всім охочим управління охорони культурної спадщини Львівської області, тож зараз цю справу слід продовжити). Утім багато запитань лишатимуться без відповіді, допоки не відбудуться зміни у державі, хоча б на рівні місцевої влади. Це необхідно й для того, щоб можна

було починати якісь громадські проекти з реставрації дерев’яних храмів й не розбити голову об стіну урядницької байдужості й бюрократії. Як і чому ми втрачаємо пам’ятки дерев’яної архітектури Коли говорять про втрати дерев’яних церков, здебільшого мають на увазі пожежі, оскільки це є найбільш наочна загибель пам’ятки — ось вона стояла, а через годину від неї лишилося тільки згарище. Та насправді пожежі є наслідком, а причина — це недбальство або необізнаність (не будемо зараз піднімати тему навмисних підпалів з метою звільнити місце для нової церкви або ж замести сліди після крадіжки ікон). Запобігти випадковим пожежам можна, встановивши систему автоматичного пожежогасіння або хоча б сигналізацію. У церкві монтують кілька датчиків, і якщо один із них спрацьовує, вмикається «ревун», а на обрані номери мобільних телефонів (наприклад, старости, настоятеля і пожежників) миттєво надходять смс-повідомлення. Така сигналізація обійдеться приблизно в 10 тисяч гривень — навіть маленьке село може назбирати її самостійно або «вибити» в місцевої адміністрації.

ДОВІДКА

Юріївська церква (1747) у колишньому містечку, а нині селищі Седнів неподалік від Чернігова. У середині 2000-х років була відновлена з напівруїни й отримала автентичний вигляд, який мала до перебудови 1852 року, — з архаїчними вежамислупами на західному фасаді

«Дерев’яні храми України» (derev.org.ua) — авторський сайт Олени Крушинської, перший і дотепер єдиний веб-ресурс, присвячений українській дерев’яній архітектурі. В інтернеті — з 2007 року. Основний масив сайту складають індивідуальні сторінки дерев’яних храмів, згруповані по областях, районах і населених пунктах. Таких сторінок вже понад півтисячі. Кожна з них містить прив’язку до мапи, назву церкви, сучасні й архівні фотографії, дані літератури з посиланнями на джерела, коментарі автора або спостереження інших мандрівників, креслення, малюнки тощо. На сайті є також тематичні розділи, присвячені не-сакральним пам’яткам («Музеї і скансени», «Млини і вітряки» та ін.), веббібліографія, галереї фото і малюнків, сторінка, через яку можна відслідковувати перебіг громадських акцій з реставрації дерев’яних церков та ін. Для швидкого обміну інформацією та анонсування новин при сайті діє спільнота на фейсбуку, до якої вже приєдналося вже 1800 учасників.

Ще один надзвичайно ефективний спосіб — обробка споруди протипожежними покриттями. За консультацією можна звернутися у майстерню консервації та реставрації пам'яток Національного заповідника "Софія Київська" — там підкажуть, якими пропитками й у який спосіб потрібно обробити споруду і скільки це може коштувати. Мені боляче про це говорити, рана на серці ще свіжа, але 15 березня сталася чергова втрата — згоріла прекрасна дерев’яна церква монастиря отців-студитів у Яремчі, збудована май страми Іваном Яворським і Петром Григоруком у 1938 році. Незважаючи на молодий вік, церква мала високу архітектурну цінність як авторський витвір, як зразок сучасного трактування гуцульського стилю. За повідомленням прес-центру МНС, церква загорілася близько 9:30 ранку і буквально впродовж години згоріла вщент. Причина пожежі невідома — або недбало залишена свічка, або підпал. Храм загинув через те, що пожежників викликали не одразу (монахи намагалися погасити полум’я власними силами), і, за словами свідків, споруда спалахувала, наче сірник. Якби вона була обладнана сигналізацією і оброблена протипожежним покриттям, горя б не сталося — її встигли б урятувати. Існує ще одна проблема: як боротися з «тихим злом», гіршим за пожежі. Мало хто усвідомлює, скільки церков вже є втраченими як пам’ятки, буквально похованими під нашаруваннями бляхи, металочерепиці, пластикової «вагонки». Парадокс: чим багатше село, тим гірше для церкви — її дедалі більше «вдосконалюють» і «прикрашають». За чинним законодавством України, подібні самодіяльні «покращення» є таким самим злочином, як, наприклад, спроба розвалити пам’ятку бульдозером. Тим не менше, мені не відомий жоден випадок, коли когось було бодай якось покарано за спотворення дерев’яного храму — а таких сотні, у тому числі пам’ятки національного значення. Держава за цим не слідкує і найближчим часом точно не почне цього робити. Тому нам треба самостійно боротися з причинами «вдосконалення» старовинних церков, а вони дуже прості — елементарне невігластво селян і таке саме невігластво, а часто і зухвальство, священиків, що підігрівається фінансовою зацікавленістю у ремонтних роботах. Простих людей засуджувати не можна — звідки б у них могло взятися

уявлення про якусь там архітектурну цінність? Хіба цьому вчать у школі? Про це говорять з екрану телевізора у соціальній рекламі, пишуть у газеті? Ні, ніколи — тобто взагалі ніколи. Тому потрібна просвітницька робота, і найбільше б допомогли настанови очільників церков усіх конфесій — саме з ними треба вести перемови, переконувати, шукати шляхи співпраці. На жаль, це непросто, адже церква сприймає храми, у першу чергу, як сакральні споруди і як свою власність, а не як пам’ятки, котрі треба зберігати у незмінному вигляді. І все одно треба пробувати домовлятися. Протягом останніх років дуже виріс інтерес ЗМІ до тематики дерев’яної архітектури, особливо у зв’язку з внесенням восьми наших церков у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Публікації у пресі, телерепортажі, інфографіка — все це дуже корисні інструменти впливу на громадську думку, і вони, наче вода, яка точить камінь, поступово допоможуть її сформувати. Наболіле про реставрацію. Вихід є? Далі маємо ще одну проблему. До мене неодноразово зверталися за порадою церковні громади, які шанобливо ставляться до дерев’яних святинь і переживають за їхнє майбутнє. Вони готові назбирати певну суму на порятунок храму, але не можуть самостійно найняти майстрів для ремонтно-реставраційних робіт, бо за втручання у пам’ятку понесли б адміністративну відповідальність. Якщо ж вони йдуть легальним шляхом і звертаються за дозволом до урядників — ті діють за буквою закону, при цьому прекрасно знаючи, що це знищить прекрасні починання у зародку. Розмова починається (і, як правило, закінчується назавжди) пропозицією замовити й оплатити проект реставрації — це величезна сума, не розрахована на зібрані селянами гривні. У середньому це близько 150 тисяч гривень, та навіть якщо їх заплатити, то взамін можна отримати лише підшивку паперів, з яких випливає, що власне реставраційні роботи за цим проектом «потягнуть» на мільйон гривень. Причому відкласти цей проект реставрації на майбутнє теж не можна — він швидко застаріє, адже стан споруди постійно змінюється. Проста логіка підказує, що і за відносно невелику суму у кілька десятків тисяч все ж таки можна допомогти пам’ятці — принаймні провести най-

Церква монастиря отців-студитів у Яремчі (1938), що згоріла 15 березня 2014 року. Незалежно від причин займання, справжньою причиною цієї та інших втрат є відсутність системи автоматичного пожежегасіння чи бодай протипожежної сигналізації у 99% дерев'яних храмів України

Церква св. Дмитра (1780) у селі Репинне на Закарпатті. Перетворення дерев'яних храмів на «бляшані консерви» в Україні набуло характеру пандемії. У туристів з Європи вигляд наших «панцерників» викликає глибокий культурологічний шок

Вакханалія пластику і бляхи. Дерев'яну церкву й дзвіницю в історичному містечку, а нині селищі Єзупіль (Івано-Франківська область) «покращили» до повного знищення естетичної цінності

більш термінові протиаварійні роботи, аби захистити її від подальшого руйнування. По-простому кажучи — підлатати дах, аби не текло всередину, відвести воду від зрубів, якщо є замокання. Але такими «дрібничками» займатися ніхто не хоче. І урядники, і проектні організації, і підрядники, які виконують реставраційні роботи, — всі мають свої дуже конкретні інтереси. Nothing personal, це лише робота. З дев’ятої до шостої. Або, якщо йдеться про фірми — поки надходять гроші. Мені довелося бачити розвалені й покинуті напризволяще церкви, звідки поїхали геть бригади реставраторів, яким вчасно не надійшов черговий транш грошей. При цьому розкриті, без даху, пам’ятки навіть не захистили від опадів... Чесно скажу — ніколи не бачила жодного високопосадовця, який би суто альтруїстично, у свій вільний час і власним коштом їздив по дерев’яних храмах, намагався б допомогти. Так роблять лише ентузіасти, поодинокі науковці, архітектори, реставратори, які безкорисливо переймаються долею пам’яток. Державне фінансування на реставрацію отримують одиниці з дерев’яних храмів, і окреме велике питання — наскільки ефективно використовуються

цеві ентузіасти, які вже змучилися писати до тих чиновників звернення. А на їхнє місце брати людей, які насправді люблять пам’ятки. Щоб вони могли працювати, потрібно створити легальну схему, яка б дозволила залучати до реставрації кошти меценатів, при цьому з боку держави забезпечити «зелене світло» — мінімум бюрократії, надання дозволу на проведення першочергових протиаварійних робіт на підставі реставраційного завдання, дефектного акта і кошторису (розробити ці три документа для фахівця — елементарне завдання, яке можна виконати дуже швидко). Обов'язковою має бути участь фахівців-реставраторів для контролю за якістю роботи підрядника, найнятого громадою. Причому виходити треба з її фінансових можливостей. Зараз є так — громаді кажуть: «Давайте мільйон, тоді вам зробимо реставрацію, а інакше — ніяк». А має бути навпаки — громада каже: «Ми зібрали для нашої церкви таку-то суму, зробіть нам на неї першочергові роботи, щоб вона не руйнувалася». Це краще, ніж нічого! Іншого виходу з глухого кута я наразі не бачу. Хочу підкреслити, що у справі збереження дерев’яних храмів навіть одна людина може перевернути гори.

ДЕРЖАВНЕ ФІНАНСУВАННЯ НА РЕСТАВРАЦІЮ ОТРИМУЮТЬ ОДИНИЦІ З ДЕРЕВ’ЯНИХ ХРАМІВ, І ОКРЕМЕ ВЕЛИКЕ ПИТАННЯ — НАСКІЛЬКИ ЕФЕКТИВНО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ЦІ МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ І ЯКОЮ Є ЯКІСТЬ ЦИХ РОБІТ

Церква у селі Розтока (XVII–XVIIІ ст.), відреставрована завдяки громадському руху за збереження дерев'яних храмів Закарпаття, започаткованому Михайлом Сирохманом

ці мільйони гривень і якою є якість цих робіт. Це одна зі сфер, де конче потрібен постійний контроль громадськості. Решту пам’яток могли б врятувати реставрації за кошти спонсорів, церковних громад, громадських організацій. Дотепер, замість йти їм назустріч і всіляко заохочувати, на них ще й хотіли заробити. Щоб змінити цей підхід, треба виганяти сонних, бездіяльних чиновників, котрі роками просиджують штани у своїх кабінетах на пам’яткоохоронних посадах в обласних і районних адміністраціях. Таких вам у кожному районі покажуть міс-

Яскравий тому приклад — ужгородський художник, мистецтвознавець Михайло Сирохман, з якого на Закарпатті почалася ціла епоха зацікавлення дерев’яними церквами. Він об’їздив і обійшов пішки абсолютно усі села і присілки краю, де малював і фотографував церкви, досліджував їхню історію. Цей унікальний матеріал опублікував у книзі «Церкви України. Закарпаття», яка стала настільною для всіх, хто цікавиться дерев’яною архітектурою. Коли я приїжджаю в якесь закарпатське село і починаю розпитувати про церкву, завжди натрапляю на ту

саму відповідь: «Ми не знаємо, але в Ужгороді є такий пан» (далі вже все ясно). Саме завдяки панові Михайлу дерев’яна церква стала брендом Закарпаття, і саме йому вдалося започаткувати традицію реставрації храмів на громадських засадах. І зараз у Закарпатській області ситуація щодо дерев’яних храмів є найбільш благополучною в рамках всієї України. По одному б такому Сирохманові у кожну область і по одному б свідомому активісту у кожне село, де є дерев’яна церква, — не було б такої катастрофи з пам’ятками, яка існує на сьогодні. Пам’ятковий туризм — протидія байдужості Коли я мандрую закордоном і спілкуюся там з колегами — заздрю по-чорному. Там все так просто. Дерев’яний храм є пам’яткою культури і охороняється державою — це аксіома. Село чи містечко радіє, що мають таке чудо, адже воно забезпечує відвідуваність туристами. Ті, завдяки туристичним дороговказам, турінфоцентрам, інтернет-сайтам, путівникам можуть без будь-яких зусиль мандрувати за прокладеними маршрутами, наприклад «Шляхом дерев’яної архітектури» у Польщі. Біля кожної дерев’яної церкви стоїть інформаційний стенд з текстами кількома мовами, що подає коротку довідку про неї. Хтось захоплюється цими пам’ятками, хтось цікавиться ними лише принагідно — але всі їх поважають як культурну спадщину, і нікому у страшному сні не насниться, що старовинний храм можна взяти й на свій розсуд обшити пластиком чи бляхою. А у нас, в країні, де дерев’яних церков найбільше у світі (Україна — близько 2,5 тис., Польща — близько 1,5 тис., Румунія — до 1,2 тис.), маємо те, що маємо. Уже давно я мрію про туристичні вказівники в Україні, але поки що їх — одиниці. Там, де вони встановлені, відвідуваність пам’ятки негайно зростає на кілька порядків. Тому цей спосіб популяризації дерев’яних храмів я вважаю найбільш ефективним. Дороговкази могли б виготовляти громадські організації за підтримки грантів або спонсорів, але потрібна знову ж таки готовність держави йти назустріч, адже офіційний дозвіл на встановлення дорожніх знаків надає, залежно від статусу автотраси, або київський, або місцевий «Укравтодор», або міська, селищна чи сільська рада. Сприяє популяризації дерев’яних церков і чесько-український проект

«Туристичні марки — Україна» (turystycni-marky.com.ua), з яким я тісно співпрацюю. Завдяки йому ціла низка дерев’яних храмів і скансенів, у тому числі маловідомих, була залучена до загальноєвропейської системи туристично-маркових місць, де отримала свій номер та індивідуальний сувенір у вигляді дерев’яної медальки. GPS-координати і контакти священиків, церковних старост, місцевих гідів, наведені на сайті проекту, допомагають мандрівникам-колекціонерам спланувати подорож так, щоб гарантовано відвідати усі пам’ятки. У подібному ключі я співпрацюю і з деякими дружніми турфірмами, які воліють включати дерев’яні церкви до своїх автобусних маршрутів. Свою роботу роблять путівники, телепередачі, інтернет-сайти для туристів. Я особисто помічала, що люди у тих селах, до яких регулярно навідуються туристи, починають інакше ставитися до своєї старенької дерев’яної церковці — дивляться на неї іншими очима, пишаються тим, скільки гостей мають з цілого світу. Для храму — це гарантія, що його доглядатимуть, а це і є найголовніше. Українські дерев’яні церкви: автентичні, розмаїті, «живі» Мене часто запитують, чому я захоплююся саме дерев’яними храмами. Намагаюся лишити свої емоції обіч і проаналізувати — а дійсно, в чому ж їхня унікальність? Справа в тім, що у них закодована багатюща інформація — і про місцеві традиції будівництва, і про смаки народних майстрів, які завжди імпровізували, навіть споруджуючи церкву «як в сусідньому селі», і європейські віяння, що виразилися у готичних, ренесансних, барокових стильових ознаках. Навіть про клімат можна судити за виглядом церкви: чим західніше, ближче до Карпатських гір, тим стрімкішим стає її дах — аби взимку потужні снігові наноси не пошкодили його, а вільно спадали додолу. І винос опасання — дашка, що оперізує нижній ярус церкви і захищає зруб, — напряму пов’язаний з річною кількістю опадів у краї. Стрункі, як тополі, козацькі церкви Лівобережжя, затишні подільські церковці, монументальні середньовічні храми й вежі-дзвіниці Галичини, бойківські церкви зі ступінчастими верхами, що нагадують чи-то карпатські смереки, чи-то японські пагоди, ше-

Стандартні «коричневі» туристичні дороговкази на «Шляху дерев'яної архітектури» у Польщі. Завдяки детальному маркуванню мандрувати ним можна навіть «всліпу», без мап і путівників

Біля кожної церкви на «Шляху дерев'яної архітектури» встановлено інформаційний стенд з її описом і картосхемою, де позначена вона сама та найближчі пам'ятки на маршруті

Зображення Святого Онуфрія у стінописі церкви св. Юра у Дрогобичі (пам'ятка світової спадщини ЮНЕСКО)

Дияконські врата із зображенням архангела Михаїла (XVII ст.) в іконостасі церкви Святого Духа в Рогатині (пам'ятка світової спадщини ЮНЕСКО)

деври дерев’яної готики закарпатського Потисся... Все це розмаїття форм та образів виникло зі звичайного дерева. Хоча де там звичайного! Правильно відібрати деревину на будівництво — то була ціла наука: певне місце, певний схил і навіть певний день тижня і року згідно з релігійним календарем. Та й сам процес спорудження церкви був до певної міри магією, яку творили талановиті теслі, користуючись звичайними сокирами. Природний, «живий», матеріал — дерево — надавав церкві унікальної як для архітектурної споруди можливості. Нібито і вразлива до навколишніх факторів, дерев’яна церква, тим не менш, могла «регенерувати», зарощувати свої рани, і навіть розвиватися, як справжня жива істота. Теслі, по суті, збирали церкву з конструктивних елементів, як діти збирають конструктор «Lego», роблячи її не жорсткою, а навпаки, гнучкою до деформацій. Так, раз на 50-100 років церкву «підважували», тобто піднімали її кут важелями і заміняли старі дубові підвалини на нові. Час від часу міняли зогнилі зрубини, перебирали верхи, міняли ґонт — і храм знову ставав як новий, часто набуваючи при цьому якихось нових стильових ознак. У середньовічних церквах тепер можна знайти елементи кількох епох поспіль — від готики до бароко, а серед більш молодих, авторських дерев’яних храмів першої половини ХХ ст. є зразки таких архітектурних стилів як неоготика і модерн. Окремої розповіді заслуговують дерев’яні церкви, в яких зберігся стінопис, тобто малювання, нанесені прямо на внутрішню поверхню стін, утворену щільно підігнаними одна до одної зрубинами. Кожен такий стінопис є унікальним, і недаремно три церкви на Львівщині, де він зберігся найкраще, були внесені до списку ЮНЕСКО (церква Святого Юра у Дрогобичі, церква Пресвятої Трійці у Жовкві, церква Святого Духа у Потеличі). На Закарпатті стінопис найкраще зберігся у храмах сіл Олександрівка і Новоселиця. У кожному стінописі нам цікава індивідуальна манера художника, кольорова гама, яку він використовує, його трактовка біблійних сюжетів і композиційне вирішення інтер’єру. Але є ще й візуалізація життя та побуту міщан і селян у ті роки, коли створювалися розписи! Малюючи святих, мучеників, королів, грішників, художники зображали тих людей, яких бачили навколо себе. Деякі персонажі зображені у своєму автентичному одязі,

навколо них —тогочасні побутові предмети, та й єрусалимські храми виглядають подібно до українських церков. Така собі проекція мистецький канонів на місцевий ґрунт. Багатосюжетні композиції, які вкривають усі стіни і склепіння церкви, можна розглядати і розшифровувати не те що годинами — роками. На жаль, стан більшості стінописів, м’яко кажучи, далекий від ідеального, а деякі з них вже частково втрачені через поганий стан самих церков. Це одне з найгостріших питань, які неможливо вирішити силами громадськості — потрібні реставратори найвищої кваліфікації й державне фінансування їхньої кропіткої роботи, що тягнеться місяцями й роками. Про особисте Мандри пам’ятками архітектури є моїм основним джерелом енергії, незамінним допінгом, без якого я не змогла б жити. Щось тягне мене у дорогу й приводить у потрібне місце у потрібний час, а ще — зводить мене з чудовими людьми, дивним чином переплітаючи наші шляхи. Кожна дерев’яна церква для мене — це теж особистість, а не просто споруда. Кожна має свій характер і свій чар. Дерев’яні стіни — не кам’яні: вони нерівні, теплі, гладесенькі, до них хочеться притулитися, погладити їх рукою. У кожної дерев’яної церкви є ціла купа секретиків, які треба вміти помічати: напис на зрубі, вишкрябаний двісті років тому, вівтарне віконце з кривими скельцями, виробленими колись вручну на сільській гуті, дзвони, кожен із власним іменем, наче людина, дерев’яний клепач-калаталка, яким стукають на Страсну п’ятницю, коли дзвони мусять мовчати... Розшукувати й розгадувати ці секрети можна безкінечно — і за це теж я люблю дерев’яні церкви. Цим почуттям намагаюся поділитися зі своїми читачами, і найбільшим досягненням свого проекту вважаю те, що люди дійсно відгукнулися на нього, що і його внесок є в тому, як виріс за останні кілька років інтерес до теми дерев’яних храмів. До них почали подорожувати, про них почали писати, про їхні проблеми, нарешті, заговорили вголос. А отже — з’явився шанс їх врятувати. І для цього «Дерев’яні храми України» продовжують свою роботу.

УК. 31

Молитовник Богдани Матіяш Коли 2007 року у видавництві Старого Лева вийшли «Розмови з Богом», поет Костянтин Москалець назвав цю книжку сенсацією, а критик і перекладач Андрій Бондар пророкував їй культовість із плином часу. За плечима в киянки Богдани Матіяш тоді вже була Києво-Могилянська академія, навчання в аспірантурі, поетична збірка «Непроявлені знімки» п’ятого року. В подальшому поетеса займатиметься перекладами польських авторів (Анджей Стасюк «Фадо», Маріуш Щигел «Ґоттленд», Ришард Капусцінський «Автопортрет репортера» та ін.), редагуватиме часопис «Критика», стане представником київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Але читачам найбільше запам’яталися її молитви, вознесені до Неба, медитативна лірика, яка спонукає до сакрального акту: в буденній суєті зупинитися, а краще усамітнитися й поговорити зі своїм Творцем наодинці… Минулого року в літературній агенції «Дискурсус» вийшло друге, доповнене видання. Отже, пропонуємо читачам вірші, які авторка підібрала спеціально для «УК». Ілюстрації для поетичної збірки намалювала Оксана Тригуб

1 може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що так часто буває але я майже не знаю чужих імен не знаю як говорити з грабом і чи він мене чує чи досить просто про щось його запитувати чи треба пригорнутися всім тілом аби озвався не знаю як говорити зі зрубаними буками спиляними й покинутими соснами без вершечків верхівки забрали з лісу ще перед різдвом на свята так колись робив і мій батько щоправда він ішов до лісу без сокири просто шукав покинуту верхівку зависоку зашироку або й просто непевну для міських тісних квартир заходив у найдальші куточки лісу знаходив присипані снігом сосни й приносив додому може тоді я й знала як говорити з деревами яким іще не загоїлися рани лиш ледве-ледве затяглися живицею не пригадую може торкалася губами щоб їм не боліло не треба було навіть і слів тільки подиху як я Боже вчилася тієї мови і як сталося що тепер я не вмію говорити навіть до яблунь коли вони схиляються під тягарем плодів відвертаються від

цілоденного сонця чому не знаю як говорити до байдужих до мене шовковиць до завмерлих біля плотів і зарослих кропивою стосів дров уже трохи прогнилих і вкритих лишаєм не вмію називати на ім’я та й вони кличуть мене лишень жінко принеси нам води не знають як інакше мене назвати перш ніж ти Боже захочеш щоби моє серце спинилося навчи мене говорити з деревами розкажи мені їхні імена хоч я не певна що мені вдасться одразу всі запам’ятати може просто розкажи мені від чого їм тріскається і темніє кора може Господи навчи мене бути просто як ростуть шипшини й акації кедри й оливкові дерева що дякують за пору цвітіння і листопаду що від самого зерня знають свої імена й час народження а якщо не захочеш може навіть ліпше навчи мене з ними мовчати аби я жодне з твоїх сотворінь не поранила голосом і знаєш Боже з людьми також навчи мовчати бо й вони бувають сумні як дерева з надламаними гілками й опалою глицею так навпомацки ходжу дорогами твого лісу поміж моїми братами й сестрами і не знаю як до них говорити якщо ти мені Боже цього не розкажеш

3 (4) ти бачиш як мені складно говорити з Богом я знаю його так багато років а втім мені не вдається навіть називати його на ім’я коли б ти запитав що він любить і чого не любить я би не змогла відповісти тобі напевно мені довелося би щось відгадувати й ти врешті сказав би дівчинко не вигадуй Бог не може любити консервовані персики і не може не любити довгоногих фламінго ти чуєш як я намагаюся говорити з Богом бачиш як часом ми йдемо удвох до кав’ярні сідаємо біля вікна я знаю ти заходиш у крамницю по той бік вулиці або спиняєшся біля газетного кіоску купуєш ранкову газету й ніби читаєш останні новини а насправді вивчаєш як я усміхаюся дивлячись йому в обличчя або як він обіймає мене за плечі коли ми виходимо надвір і він наостанок цілує мене в чоло каже гарного тобі дня моя дитино він говорить що завжди називатиме мене дитиною навіть коли мені буде за вісімдесят і коли може навіть і не залишиться поруч нікого хто міг би називати мене на ти він усе одно називатиме мене дитиною ти бачиш як я радію коли мені вдається ця розмова переказую своїм сестрам десь увечері за чаєм від Бога вітання або пишу їм листи коли вони далеко від мене ти бачиш як я сумую як починаю тужити коли він довго не приходить ти тоді говориш що він не може приходити завжди коли мені би цього хотілося ти запитуєш чому я часом можу бути дуже весела а часом потребую так багато мовчати ти питаєш чому мені так тяжко до тебе говорити послухай як складно мені говорити з Богом а я ж знаю його вже так багато років а втім досі не певна ні щодо його віку ні щодо імені я знаю тебе так мало що певно було би майже абсурдно вже навчитися говорити до тебе ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене так багато речей так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я послизаюся на бруківці в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені не докоряє Бог довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків 11 (19) чуєш як довкола тихо мій Боже коли ми сидимо з тобою на краєчку землі і ти тримаєш мене за плечі поки я нахиливши голову розглядаю китів під твоїми ногами так тихо мій Господи так безмежно гарно скажи мені чи це ще земля чи вже небо і чи ми ще повернемось до мого дому ти усміхаєшся Боже говориш як мало я знаю який мав би бути мій дім і де він мені приготований розкажи мені а ти похитуєш головою мовляв ще зарано ти усміхаєшся і кити здається теж усміхаються випускаючи в самісіньке небо фонтани води не знаю скільки минає часу і чи час тут на краю землі взагалі проминає не знаю коли перестаю відчувати власне тіло аж мені Боже хочеться міцно тебе обняти щоб не загубитися але бракує сили і я просто притуляюся до тебе я прошу коли ти захочеш мене забрати нехай моє серце спиниться від любові а не від болю старості або втоми нехай впаде тобі в руки достиглим плодом із котрогось дерева твого саду і вже буде світло і тихо розкажеш мені де я є коли мене немає а ще розкажеш яке все творіння щасливе щасливі дерева звірята гори щасливо усміхається земля від кожного твого доторку і так щасливо так світло коли ти ідеш по ній мовчить вода 13 (29) бережи Боже всіх у кого мокрі очі оленів і білиць куниць і бобрів зайців і сойок всіх хто поспішає морем глибоким чи по цей чи по той бік світу підводних риб і надземних комах і навіть тих хто не має очей хто просто іде на тепло й на світло і тих хто не знає тепла і світла бережи Боже гори де беруть початок річки бережи струмки що течуть безболісно і безбоязно зранку й вночі не спиняючись і не стихаючи бережи тих хто іде широкими дорогами й вузькими стежками несе із собою десятину майна і тих хто не має нічого прошу тебе також не залишай бо нікому більше йти поруч із найзабутішим із подорожніх бережи Боже ранкові чашечки квітів повні роси мокру зі сну конюшину й півонії листя подорожника цілюще на рани бережи хмари повні води золотих бузьків у полі і повних спокою риб у морі і птицю-царицю в небі не забудь також Господи і про нашу матінку-п’ятинку

15 (35) наші листи Боже наші слова часом лягають із-під пальців так легко як листя на землю ти тоді кажеш що так несподівано настає листопад ти тоді смієшся дивлячись як я мовчки торкаюся клавіатури як я усміхаюся не вимовляючи ні слова але так багато говорячи в ці миті і коли я готуюся поставити останню крапку й ще лаштуюся написати своє улюблене обнімаю торкаєшся мого волосся і кажеш Бо твої обійми часом нагадують буревій коли ти нарешті дівчинко втихомиришся подивися скільки насипало довкола листя а я схиляю голову тобі на руку ставлю крапку в останньому на сьогодні листові кажу тобі Боже за дві години тільки настане початок літа поглянь яка зелена трава і які розкішні сьогодні після дощу дерева так бентежно що ти знаєш скільки на них краплин скільки води на кожному листкові знаєш дотик кожної гілки я би хотіла навпомацки впізнавати гілля шовковиць яблунь і груш наші з тобою прогулянки мій Боже такі дивовижні так гарно дивитися як ти відводиш мені від обличчя післядощовий туман так безпечно спиратися на твою руку й знати що не впаду коли ти поруч ходити задки стрибати через калюжі пускати мильні бульки дмухати на прохолодне скло малювати на ньому метеликів бути собою і так безконечно гарно мій Господи говорити з тобою коли тільки-но дописую останнього в цю весну листа коли так поволі повертає на літо

19 (48) як немовлята торкаються руками повітря води і неба як зачіпають долоньками мій одяг як залишають оксамитовий доторк пальчиків до моєї шкіри хотіла би обійняти тебе мій Боже хотіла би бути одним із твоїх улюблених немовлят вчитися ходити тримаючись за твою руку спотикатися волочити по землі черевичками коли ти ідеш трохи швидше ніж я навчилася переставляти ноги коли вони ще нетривкі і коли ти прискорюєш крок я висну на твоїй руці я майже лечу розтинаючи повітря розганяючи голубів своїм летом і уявляючи що світ це гарна барвиста карусель з якої запам’ятаю кольорові стрічки срібні дзвіночки твої долоні і свій сміх Боже коли ми злітаємо майже в самісіньке небо з дерев’яного карусельного поні і коли проводжу пальцями навпомацки по твоєму чолі просячи щоби вони не зустріли жодної зморшки і вони їх не відчувають тільки не знаю чому може тому що ти їх і справді не маєш а може вони просто ще не навчилися відчувати на дотик який ти є і коли обіймаю тебе і коли засинаю в тебе на грудях ще тільки встигаю подумати що хочу аби цей поні ніколи не зупинявся 28 (64) кожен біль якби ти захотів Господи міг би обернутися в радість коли світ засинає і коли вже не розрізняю твоїх обрисів думаю яка радість на дотик яка на колір і який має запах думаю як народжується людський усміх і як він розтає тільки скажи чому він розтає мій Боже чому не може просто розсипатися в небі семибарвною веселкою розливатися щебетом пташок це було би так гарно мій Боже так безмежно щасливо так прозоро знаєш часом думаю що ти творив цей світ напрочуд радісно і тоді так засмучуюсь що поміж твоїх гір і річок птахів і звірят риб і комах дерев і трави так багато болю що ним повниться ніч і день ранок і вечір що його не забракне в найсолодших обіймах думаю про тих що сумують і тих що радіють тих що вмирають і тих що народжуються тих що дають і тих що приймають знаєш кожен їхній порух кожен помисл кожен подих від першого до останнього а ще ти знаєш як пронизливо й гостро тепер відчуваю кожну радість і як проживаю кожну втрату як задихаюся серед несправжніх речей і як мало маю справжніх як боюся ранити і як боюся обіймати бо обіймати часом це майже те саме що ранити навчи мене Боже обертати всі ці болі в радість якщо ти навчиш мене я вже більше майже нічого не хотітиму майже нічого не проситиму майже нічого не потребуватиму якщо тільки захочеш цього Господи 44 (95) кожним подихом тобі дякую 50 (103) всі що приходять приходять розквітаючи і ти говориш що ми нагадуємо тобі лілії після дощу що ми справді дуже подібні до твоїх улюблених лілій бо так само прозоро світимося проти сонця так само тонко дихаємо так само довірливо торкаємося твоїх рук схиляємо голівки тобі на долоні нічим не бентежимося тихо-тихо квітнемо а коли надійде час дуже просто відходимо так само спокійно й тихо як лілії засинаємо прозорі й світлі лагідно говоримо немає чого боятися бо нас зірве владики рука 53 (106) так створюєш світ щоб нам у всьому мати певність коли дощ що він припиниться коли смуток що він розтане коли темрява що після неї світло коли біль що за ним радість коли любимо що світ стає гарніший коли хочемо дякувати і коли нам бракує слів на вдячність що ти все одно її чуєш так багато нам Господи чого тобі сказати думками очима губами цілим серцем непевним і тремким як листя осики боязким як біг сарни як веселка погідним і радісним

54 (108) швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так красиво цвістимуть ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но як між листям блищить роса подивись як тремтять пелюстки на вітрі як міняться під вранішнім сонцем і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки коли ти просто думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму тебе подумки ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе тихим малим ірисом

УК 37

Святослав ПОМЕРАНЦЕВ

ЕПІЛОГ Ще кілька років тому я був успішним буковинським бізнесменом і займався постачанням «клімату» — так на діловому жаргоні називають кондиціонери, витяжні труби та інше інтер’єрне обладнання для квартир і будинків. Унаслідок світової економічної кризи я втратив замовлення і ледь не збанкрутував. Довгі години, вільні від праці й заробляння грошей, дозволили мені серйозно подумати про власне життя. Озирнувшись довкола, зрозумів, що я — людина, позбавлена минулого, тобто родинної та національної пам’яті. Раніше ніколи не замислювався, де і чому я народився. Отож, я відкрив для себе, що народився у Чернівцях — місті, на цвинтарях якого поховані моя прабабуся, дід, батько. У цьому ж місті народився мій син Семен. Виходить, що я пов’язаний із Чернівцями життям і смертю. Усвідомивши це, я поглянув на рідне місто іншими очима. Я захотів довідатися, чим воно жило колись, хто його прадіди й прабабусі. До поезії, заради якої організовано цей фестиваль, моє ставлення раніше було байдужим. Але довідавшись, що Чернівці — це місто, в якому вже близько двох століть пишуть вірші різними мовами, я почав принюхуватися, придивлятися до книжок, старих і нових. Можливо, це залунав голос крові: мій прадід був одеським літератором, дослідником історії одеських синагог. Мій дід був чернівецьким журналістом, працював у газеті «Радянська Буковина». Мій дядько почав писати вірші у Чернівцях і назавжди залишився чернівецьким поетом, хоч би де він потім не жив: у Лондоні, Мюнхені чи Празі. Коли я все це відчув й усвідомив, то прийняв рішення: зробити так, щоб моє місто знову заговорило віршами — все одно, якою мовою чи мовами. Мабуть, усе це звучить патетично, але сподіваюся, що комізм самої історії прозріння жертви світової економічної кризи зводить нанівець пафос і патетику. Я щасливий, що знову займаюся постачанням «клімату», але зовсім іншого, не пов’язаного з будівельним бізнесом. Це клімат поезії, клімат мовного багатоголосся, це інтер’єр Чернівців, завдяки якому моє місто було й залишиться однією з Святослав Померанцев: «Я простий прораб культури» культурних столиць Європи. 38

Фестиваль Такою промовою президента було відкрито перший Міжнародний поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz» у вересні 2010 року. А до того було ще два роки підготовки. На сьогодні нами проведено чотири фестивалі, на яких виступили 120 відомих та цікавих поетів з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Польщі, Румунії, Ізраїлю, Данії, США, Нідерландів та України, серед них 50 вітчизняних та 70 іноземних авторів. Це вища ліга поетичного світу. А хто такі поети? Чим вони займаються, окрім написання віршів? Так, вони ще й авторитетні журналісти, блогери, викладачі університетів, культуртреґери та люди, які є центрами творення суспільної думки у своїх колах, містах, країнах. Для них усіх Чернівці, а скоріш за все Czernowitz (австрійська назва міста 1775-1918 років), є таємною літературною столицею Європи, містом-Атлантидою, в якому народилися та творили класики австрійської, німецької, єврейської, румунської та української літератури. Чернівчанин Пауль Целан (1920-1970) і зараз вважається найцікавішим та найзагадковішим поетом повоєнної Європи. Триденне фестивальне дійство в Чернівцях являє собою культурологічну прогулянку містом не тільки мертвих поетів, але й живих. Наш фестиваль не передбачає академічних заходів.

Стипендія-резиденція для поетів та перекладачів Усе це також працює на репутацію міста. Мета проекту — промоція Чернівців та України в світі, взаємна інтеграція європейського та українського культурних просторів, становлення Чернівців як одного з центрів формування світового літературного процесу. У рамках цього проекту поети/перекладачі з Європи мають можливість жити і працювати у м. Чернівці протягом чотирьох тижнів. Стипендіатам пропонується брати участь у літературних заходах у м. Чернівці та інших містах України. Стипендіатами стануть поети і перекладачі поезії з німецькомовних країн — Австрії, Німеччини, Швейцарії, Люксембурга, Ліхтенштейна,

Тільки свято — поезії, вина, музики, візуальних мистецтв та спілкування. Після відвідання фестивалю учасники, гості та слухачі усе життя розповідатимуть про свої емоції, отримані впродовж перебування у літературному Єрусалимі. Так створюється сучасне культурне обличчя міста. Так Чернівці повертаються на культурну мапу Європи. Так виринає Титанік. За цією подією спостерігає весь інтелектуальний світ. Від імені ініціативної групи Meridian Czernowitz (письменники-перекладачі Юрій Андрухович, Сергій Жадан; перекладачі-літературознавці Петро Рихло, Марк Бєлорусець; поет, винний критик, радіожурналіст Ігор Померанцев; правозахисник Йосиф Зіссельс; історик, перекладач Сергій Осачук; та ваш покірний слуга) та робочої команди у складі 15 людей запрошуємо вас на п’ятий Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, що відбудеться 5-7 вересня 2014 року у Чернівцях.

НАШ ФЕСТИВАЛЬ НЕ ПЕРЕДБАЧАЄ АКАДЕМІЧНИХ ЗАХОДІВ. ТІЛЬКИ СВЯТО — ПОЕЗІЇ, ВИНА, МУЗИКИ, ВІЗУАЛЬНИХ МИСТЕЦТВ ТА СПІЛКУВАННЯ

а згодом — з Румунії, Польщі, Ізраїлю та інших країн. Єдиною обов’язковою вимогою до стипендіатів є згадка про перебування у Чернівцях при публікації текстів, створених тут. Стипендія зорганізована за підтримки Allianz Kulturstiftung (Німеччина). Резидентами Meridian Czernowitz на сьогодні вже стали Юрій Адрухович (Україна), Рон Вінклер (Німеччина), Кора Шварц (США), Том Шульц (Німеччина), Анета Камінська (Польща), Макс Чоллек (Німеччина), Мілена Фіндайз (Австрія) та Катерина Бабкіна (Україна).

МЕТА ПРОЕКТУ — ПРОМОЦІЯ ЧЕРНІВЦІВ ТА УКРАЇНИ В СВІТІ, ВЗАЄМНА ІНТЕГРАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНИХ ПРОСТОРІВ 39

Книжкові проекти Почали експерементувати на своїх — на книжках Ігоря Померанцева. А потім нам пощастило — ми видали нову книжку Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст». Несподівано для нас, ми стали значним гравцем видавничого ринку не лише в Україні, а й в Європі. Потім як підтвердження класу — книжка Оксани Забужко «З мапи книг і людей». Це блискуча есеїстика! Потім — Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Андрій Любка, Дмитро Лазуткін, Гриць Семенчук, Остап Сливинський, Катерина Бабкіна, Богдана Матіяш, Тарас Малкович... А ще цікаві проекти з Адою Роговцевою, Лесем Подерев’янським... У цьому списку не вистачає хіба-що Сергія Жадана. Так і Жадан буде. Цього року ми видамо аж дві його книжки — переклади віршів Пауля Целана та нові вірші й есеїстику. Готуємо серію книжок-портретних інтерв’ю з цікавими постатями України. Мустафа Найєм та Ірена Карпа перші у списку. Чарівні Катерина Бабкіна та Ірина Славінська — натхненниці та виконавці цих цікавих проектів. Чому так сталося? Як вдалося зібрати такий пул авторів? Хтось із гравців у покер назвав би таку комбінацію фулхаусом. А секретів декілька. 1. Ми не є видавництвом в класичному розумінні цього слова. У нас немає людей на зарплатнях, орендованих офісів та складів. Термінологією бізнесу — це відсутність сталих витрат. Автор, літературний редактор, коректор, дизайнер та верстальник збираються на проект. Книжки друкує партнерська друкарня. Готова продукція переїздить на склад нашого партнерадистриб’ютора, який співпрацює зі ста книгарнями України. Постачаємо тільки тим книгарням, які розраховуються. Відсутність сталих витрат це такий собі перпетуум-мобіле. Немає погоні за виручкою та прибутками. Усе зосереджено на творчій складовій. Усе для отримання тільки задоволення. 2. Коли ми входили на видавничий ринок, ми не знали ані правил, ані гравців цього ринку. Все робили за інтуїцією. І вона не підвела. Ну, і Ігор Померанцев, Юрій Андрухович та Оксана Забужко підтвердили інтуїтивний поштовх • 3. Головне правило таке: автор — це сонце, а видавець — тільки гріється у променях. Видавець — лише інфраструктура. Ігор Померанцев та Святослав Померанцев

НЕСПОДІВАНО ДЛЯ НАС, МИ СТАЛИ ЗНАЧНИМ ГРАВЦЕМ ВИДАВНИЧОГО РИНКУ НЕ ЛИШЕ В УКРАЇНІ, А Й В ЄВРОПІ

Літературний центр Пауля Целана О Боже, мрія здійснилася! У вересні 2013 року Чернівецька міська рада виділила приміщення на центральній пішохідній вулиці Ольги Кобилянської під такий центр. Головний мозок центру — професор Петро Рихло. Його словами ділюся з вами концепцією центру: «Літературний центр імені Пауля Целана, нещодавно заснований у Чернівцях, є міською культурною інституцією, яка присвячуватиме свою діяльність насамперед популяризації мультинаціональної й багатомовної літератури Буковини. Літературний центр буде пунктом збору, вивчення й презентації забутої або з ідеологічних причин замовчуваної літератури Буковини. Він матиме бібліотеку первинних літературних текстів та секундарної критичної літератури буковинських письменників, документацію про їхнє життя і творчість, фоно- й відеотеку, літературний архів, конференц-зал тощо. Тут відбуватимуться літературні читання, творчі зустрічі й книжкові презентації, наукові доповіді, виставки й інші культурні заходи.

Літературний центр імені Пауля Целана покликаний стати у майбутньому літературною установою, яка разом із дирекцією Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz», котрий щорічно (початок вересня) проводиться у місті над Прутом, формує його профіль й активно співпрацює при його організації. Вже сама назва фестивалю вказує на тісний зв’язок із творчістю Пауля Целана, для якого меридіан був найважливішим поетологічним поняттям. Сучасні європейські (насамперед німецькомовні) автори, які запрошуються на фестиваль, долучаються, таким чином, до багатої поетичної традиції міста й розвивають її далі. У такий спосіб тут зберігається безперервність літературного розвитку». Мені пощастило — я знайшов себе в цьому житті. Я простий прораб культури.

СУЧАСНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ (НАСАМПЕРЕД НІМЕЦЬКОМОВНІ) АВТОРИ, ЯКІ ЗАПРОШУЮТЬСЯ НА ФЕСТИВАЛЬ, ДОЛУЧАЮТЬСЯ ДО БАГАТОЇ ПОЕТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ ЧЕРНІВЦІВ І РОЗВИВАЮТЬ ЇЇ ДАЛІ

Із Надзвичайним і Повноважним Послом Німеччини в Україні Крістофом Вайлем (у центрі) під час відкриття Літературного центру імені Пауля Целана (2013)

УК. 41

Оксана ГАЙДУК

Сергій Радкевич: Люди інколи не хочуть побачити більше, ніж можуть помацати Цього художника без жодних вагань можна вважати основоположником українського сакрального стріт-арту, а його творчість просякнута релігійними мотивами й сакральною тематикою. «УК» спробувала ідентифікувати поняття сакрального мистецтва в українській культурі й визначити інтимний вектор сучасного художника. Ми вийшли на контакт із львівським вуличним художником Сергієм Радкевичем, і він розповів нам про власне сприйняття довкілля та про перехід звичних для багатьох художників мистецьких кордонів Євангеліст Матвій. м. Львів, 2012. Аерозоль, акрил

УК. Сергію, над яким проектом зараз пра-

цюєте? Наразі веду роботу одночасно над трьома довготривалими проектами. Один з яких, присвячений останнім подіям, що відбулися в Україні. Це серія розписів у публічному просторі під назвою «Упокій». У даному проекті я висловлю особистий

протест супроти направленої агресії і зумисного насильства над людським тілом і душею… Абсурдність використання «людини-цілі» у військових навчаннях, яка, будучи неживою, несе в собі знак живого суб’єкта і перетворюється на реальну жертву. Роботи створені у спогад про тих, хто постраждав від свідомої жорстокості…

УК. Так, смерть людей — величезна втрата.

Словами не передати той біль, що охопив серця родин, які втратили синів, батьків, дітей… Пам’ятаємо. Що слугує базою для вашої творчої стратегії в комбінації образності і глибини сакрального мистецтва зі свободою висловлювання стріт-арту? Слово «сакрум» несе в собі зміст об’єкта, який освячений і перебуває у повноцінному літургійному обряді. Тому поняття сакральне мистецтво досить відносне як мистецький продукт, бо переслідує інакші цілі через візуальні засоби. Так, існуючи у матеріальній формі і будучи продуктом людської діяльності у нашій системі буття, має художню цінність, яку згодом визначають мистецтвознавці та історики. Сакральне мистецтво покликане поглибити контакт людини з Богом наскільки це можливо. Воно має не лише матеріальний вимір, але і духовний, тому є живим інтерактивним началом між нами і вищим світом.

Євангеліст Лука. Самійличі, 2012. Аерозоль, акрил

Свята Трійця. м. Луцьк, 2011. Аерозоль, акрил

Мої розписи відіграють лише роль стимулятора для свідомості людини, змінюючи значення простору, який «захоплюють». УК. Сучасні фрески, які Ви створюєте, одночасно є продовженням християнської сакральної традиції й новим стилем у стріт-арті. Як вибудовуєте такі релігійні композиції? Досить важко пояснити увесь процес формування робіт. Цілий комплекс чинників впливає на створення того чи іншого проекту. Теми робіт походять з релігійної іконографії. Більшість символів, які використовую у своїх роботах, взяті з ранньохристиянської культури. Це суб’єктивні та творчі інспірації різних зображень мистецтва Візантії, Середньовіччя... Також досліджую Упокій. 2014р.

пластику старої Греції, Шумеру та Єгипту, де колективне начало домінує над індивідуальним. На мене, як художника великий вплив має також мистецтво постмодерну, що відкрило нові можливості сприйняття простору. Пошук нового формату поза межами полотна, вихід у публічне середовище до глядача, який є певним реципієнтом робіт, одночасно виступаючи важливою складовою загального творчого процесу. УК. Як оцінюєте співвідношення матеріаль-

ного й духовного в нашому житті, яким воно є сьогодні? Чи варто говорити про духовну кризу в суспільстві? Сьогодні духовна криза є досить відносна. Глобалізувати, думаю, не варто. Людина як суб’єкт є слабкою і певною мірою піддається зовнішньому впливу, що, у свою чергу, впливає на внутрішній стан індивіду. Також питання духов-

ності стоїть не на першому місці, поступаючись соціальним питанням, що представляють собою сукупність матеріальних можливостей і благ. На жаль, ми, як людські істоти, можемо осягнути досить малий спектр можливостей, як-то час, простір і матерія, котрі для нас є помітними лише у взаємодії між собою. Люди інколи не хочуть побачити більше, ніж можуть помацати.

Євангеліст Іоан. с. Замлиння, 2012. Аерозоль, акрил

УК. Ваші роботи — це паблік-арт. У Львові сак-

ральне графіті можна зустріти на трамвайних зупинках, у підземних переходах, ходячи парком, на території покинутих заводів? Яким чином обираєте чергове місце для сучасної інтерпретації сакральних образів? Навряд чи ви зустрінете мої роботи на вулицях Львова. Я досить скрупульозний у цьому

Сергій Нігоян. Вірменський мотив. Упокій. 2014

ISETH. м. Львів, 2012. Аерозоль, акрил

Спас нерукотворний. м. Львів, 2011. Аерозоль, акрил

Створення Світу – День б. Резиденція GRANNY HALL, с. Самійличі,2012. Аерозоль, акрил

Мurderer. 20.02.2014 р.

питанні. Місце роботи для мене є однією з відправних точок реалізації задуму. Урбаністичний простір інформативно перенасичений: реклама, сітілайти, найменші написи на будівлях, що несуть у собі певний інформативний код, — є своєрідною фактурою і наповненням міста. Зважаючи на цей аспект, не бачу доцільним створювати роботи в даному просторі, оскільки меседж, який ти намагаєшся донести, не буде зчитуватися людьми. Така ситуація стала поштовхом до пошуку нового середовища для реалізації власних ідей. Зокрема, це об’єкти даного етапу економічного й історичного розвитку, а також залишки радянських заводів, напівпокинутих сіл, велика кількість гірського ландшафту, що дає можливість створювати роботи в експериментальних умовах і нових просторах. Час, який додав образності цим об’єктам, — дозволяє художнику доповнити її і поставити кінцеву крапку власною роботою в обраному середовищі. УК. Теми Вашої творчості походять з релігій-

ної іконографії. Що стало поштовхом для використання саме релігійних символів? Ще роки три тому я створював на вулиці геометричні форми, шрифти, що є не інше, як тільки прославою власного імені (або команди) в публічному просторі — такий собі закодований егоцентризм. У цих творах були присутні композиція, тональне і колірне рішення, але мета реалізації робіт розчаровувала. В один період мені пощастило працювати у трьох напрямках одночасно: навчання на відділі монументального живопису, розпис храму і ву-

личне мистецтво. Стріт-арт, будучи найбільш інтимним і творчим, увібрав і поєднав у собі всі три попередні досвіди. Після цього в урбаністичному просторі почали поступово з’являтися власні рефлексії і репрезентації мого особистого життя. УК. Сучасна іконографія В аших робіт: яке у

них богословсько-ідейне наповнення й мистецьке вирішення? Головна задача загального процесу — софіологічна система зображення. Вихід розпису із храмового приміщення (горнього світу) у дольній — територію урбаністичного міста, де він стає нагадуванням, що світ є сакральним простором, котрий був освячений за часів Сотворення. Також кожна робота чи проект мають свої індивідуальні концепції й богословсько–ідейне наповнення. Зокрема проект «Створення Світу», реалізований під час перебування на резиденції «GRANNY HALL». Цей твір є частковою інспірацією на живопис Ієроніма Босха, зворотньою стороною «Саду земних насолод». Процес реалізації проекту складався із 6 етапів, де 1 день перебування при резиденції відповідав 1-му дню створення роботи (і 1-му дню за Книгою Буття). Головною ідеєю проекту є співвідношення реального часу виконання проекту протягом 6 днів 24 годинного життя і Створення Світу за Книгою Буття.

УК. Для християн ікона — це зображення

лика святого, до якого звертаються з молитвою. Чи не є таке публічне винесення образів

святих на вулицю цілковитою підміною їх сутності? Підміна сутності зникає, в цьому випадку взагалі не доречно думати про таке. Зображення святого залишається зображенням святого. Головною ідеєю є проникнення сакральних робіт в емпіричну реальність, де вони стають розписами на релігійну тему, не будучи у круговороті літургійного ряду. Під час контакту з образом ніхто не забороняє звернутися з молитвою до лику святого, тому що зображення є лише посередником між людиною і духовним світом. А я як художник теж залишаюся лише інструментом через який промовляють, який не може мовчати і прагне до діалогу зі спостерігачем через візуальну конструкцію.

Євангеліст Іоан. м. Яремче, 2011. Аерозоль, акрил

мети, для мене процес виконання роботи є своєрідним контемпляційним актом, у якому ти зростаєш і стаєш тим, ким є сьогодні.

Св. Терентій. с. Шешори, 2013

УК. Чи можна Вас називати тим художником,

який проводить паралель між церковним і сучасним масовим мистецтвом? Моя особиста задача — це пошук нової пластичної мови у сакральному мистецтві, актуалізація тем, які вже давно відображені у християнстві і є доцільними зараз і тут. Та сліпо не переслідую певні цілі у досягненні якоїсь УК. 47

Вікторія СМИРНОВА Фото автора

Особливості графіки З колекції Київського національного музею російського мистецтва Питання збереження та експонування графічних робіт займає важливе місце в діяльності художніх музеїв. Природне старіння експонатів найбільш виражене саме у творах з паперовою основою — малюнках, акварелях, гуашевих роботах. Тому спеціальні заходи з уповільнення процесів руйнування графіки дають можливість не тільки успішно експонувати та зберігати графічні твори, але й досліджувати їх

У залі М. Врубеля представлено живопис, графіку та майоліку майстра

ктуальними для вивчення творчої спадщини основоположника модерну, видатного художника кінця ХІХ–початку ХХ ст. Михайла Олександровича Врубеля (1856–1910) є дослідження, що були проведені співробітниками Київського національного музею російського мистецтва та Національного науково-дослідницького реставраційного центру України. Предметом наукових розвідок стала паперова основа графічних робіт художника з колекції КНМРМ. Дослідження проводилися в рамках масштабного проекту — випуску альбому-каталогу «Врубель і Київ», який побачив світ наприкінці минулого року.

олекція творів М. Врубеля в нашому музеї є однією з найбільш значущих. Вона складається зі 185 музейних предметів. Із них 175 — це графіка, 5 живописних полотен і майоліки. Крім Києва, найбільші колекції робіт художника знаходяться у Москві в Третьяковській галереї та Державному російському музеї у Петербурзі. Наталя Агєєва, провідний науковий співробітник КНМРМ

Художньою особливістю та гордістю колекції КНМРМ є одна з найбільших на пострадянському просторі добірка графічних робіт Михайла Врубеля так званого «київського періоду» його творчості. Фахівцями було вивчено основу понад ста п’ятдесяти малюнків та акварелей, виконаних протягом не дуже тривалого творчого життя майстра. Проведені дослідження виявили, що основою для своїх творів художник вибирав досить різноманітні види паперу. Наприклад, у період перебування в Києві, Венеції та Одесі Михайло Врубель любив створювати малюнки на акварельному папері різного кольору і фактури з наповнювачем із волокон льону. Цей папір мав яскраво виражену фактуру, що нагадує «хмарки» чи «щільники».

ника, які були виконані в Києві та Одесі у 1884– 1885 роках. В альбомі зброшуровані аркуші паперу трьох кольорів і різної фактури: від білих і жовтуватих щільної дрібнозернистої до блакитних шорстких. Слід до цього додати, що завдяки проекту «Врубель і Київ» стало можливим уперше опублікувати альбом малюнків художника 1884–1885 рр., котрий так яскраво описує Микола Прахов у книзі спогадів.

итець часто писав на звороті власних та чужих робіт. Наприклад, для малюнка «Два ангела» використано зворотну сторону його ескізу «Лель на тлі беріз». А ескіз для розпису Володимирського собору «Архангел Михаїл» був виконаний на звороті малюнка «Ангел» Павла Свєдомського. Наталя Агєєва

ідмітною особливістю київського зібрання графічних робіт М. Врубеля є твори на паперовій основі. Художник полюбляв доклеювати паперові смуги для продовження композиції. Це — одна з характерних рис його творчого стилю. Цей метод можна спостерігати в знаменитій акварелі «Ангел з кадилом та свічкою», в нижній частині якої є помітна смуга приклеєного ватману. Наталя Агєєва

Голова Христа. Ескіз до ікони «Христос» для іконостасу Кирилівської церкви. 1884

Використовував він і папір для малювання з дрібнозернистою поверхнею, чи ватманський папір з майже невираженою фактурою. Цікаво, що іноді Михайло Врубель брав для малюнків папір, не призначений для творчості. Наприклад, так звану міліметрівку («Індійський орнамент») чи нотний папір (орнамент для випалювання «Тюльпани»). Щодо кольору паперу, то він був білим, кремовим, різних відтінків жовтого, блакитного. У мистецькому зібранні музею знаходиться альбом, виготовлений фабрикою конторських книг Г.Т. Корчак-Новицького з малюнками худож-

Складається враження, що для художника не було особливо важливим на чому творити. До того ж сучасники Михайла Врубеля підтверджували, що він малював на всьому, що трапиться під руку. Однак фахівцями Київського національного музею російського мистецтва та Національ-

Зішестя святого духа. Ескіз для розпису Володимирського собору в Києві. 1887

ного науково-дослідницького реставраційного центру України на підставі досліджень встановлені певні переваги у виборі паперової основи митцем. А саме: зразки малюнків і акварелей з КНМРМ дають можливість говорили про те, що Михайло Врубель все ж таки віддавав перевагу щільним сортам паперу, з дрібнозернистим або з крупним зерном «торшон» і різноманітними фактурами. Вивчення паперової основи творів художника кінця XIX ст. виявилося певною мірою складним і одночасно захоплюючим процесом. Використання стандартних наповнювачів,

відбілювачів, проклейок ускладнило ідентифікацію паперу, стверджують спеціалісти. Тим не менш, отримані відомості дозволили реконструювати сім альбомів з акварельними та олівцевими рисунками «київського періоду», що були розброшуровані ще за життя художника та надійшли до музею у вигляді окремих аркушів. У свою чергу це дало можливість уточнити датування та хронологію їх створення. Визначення складу і типу «носія інформації» є важливим для проведення експертизи графічних робіт неперевершеного митця кінця ХІХ–початку ХХ ст. — Михайла Врубеля, творчий доробок якого ще довгі роки буде об’єктом зацікавленості мистецтвознавців.

Альбом-каталог «Врубель і Київ»

Моління про чашу. 1887

Наталя Агєєва, провідний науковий співробітник КНМРМ

ДОВІДКА Альбом-каталог «Врубель і Київ» — це чотириста двадцять сторінок не тільки про 185 експонатів із зібрання Київського національного музею російського мистецтва, створених свого часу таємничим і геніальним російським художником другої половини XIX — початку ХХ ст. Михайлом Врубелем, але і про все, що було створено ним у Київських храмах (Кирилівському, Володимирському, Софії Київській). Каталог включає живописні роботи, графіку, скульптуру, майоліку, створені майстром у різні періоди його життя. У каталозі «Врубель і Київ» уперше відтворено всі роботи, що зберігаються в КНМРМ, опубліковані малюнки на зворотному боці деяких графічних творів. Кожен експонат супроводжений докладними відомостями і науковими коментарями. Наукові статті проілюстровані видами Києва кінця ХІХ ст., інтер’єрами київських храмів, сімейними фотографіями з архіву родини Прахових. Також уперше колекція Київського національного музею російського мистецтва і творча біографія художника показана в контексті культурного та мистецького життя Києва, пов’язаного з історією видатних пам’яток київської архітектури: Кирилівської церкви, Софійського та Володимирського соборів. УК. 50

Перший. Емоції

Другий. Політика

Із чого, власне, починається музика? З першої «публічної» ноти чи з образу на нотному стані композиторського вуха? Чи з першого акорда, що плавно відчиняє двері у затишний внутрішній двір приватного обійстя? А там по стінах розрослися квіти й густа темна зелень, на великій білій гойдалці жінка сміється у пухнасте віяло, понад яке кидає хитрий погляд на кавалера, що розгойдує її — обоє червонощокі, гарячі, розполум’янені, як Семенкові «обожеволені коси». І з тіні прочиненого балкона в акомпанемент сміху звучать щемливі струни клавесина. Там хтось невідомий розповідає свою історію й історію свого часу. І якщо підслухати цю чарівну фолію XVII століття з мого XXI-го, вона точно дасть відповіді на ті ж самі питання — хвилюючі, болючі — пристрасно, жартома й щиро фліртуючи музичними фразами — і не грає ролі, чи ти вбраний у корсет, мережане жабо й рукавички, чи ж твоє різане фарбоване волосся спадає на джинсову сорочку. Бо питання були тими ж, і відповіді залишилися такими ж. І душа людини, певно, мало змінилася чи виросла, чи постаріла. Тому, коли слухаю фолію Вівальді чи Кореллі, мені лоскотно в п’ятах і я знаю — це відчуття життя може не мати нічого спільного з тим, про що йшлося олія — одна з найбільш композиторам. Просто воно задоранніх відомих у Європі музичних тем, основа для вільняє мене тут і тепер, через чочисленних варіацій і творів. тири сотні років історії.

Ми під’їхали до Національної філармонії України, коли барикада перед Європейською площею була ще не розібраною. На чорних шинах примостився задимлений патлатий Бетговен, посуплено й динамічно визираючий з-під брів на весь нижній Київ. Чи можливо слухати барокову музику такими тривожними днями? І що європейське бароко може дати Україні сьогоднішній? Граючись у бісер, Герман Гессе писав, використавши слова китайського філософа, що обличчям кожної епохи, політичного й економічного стану кожної країни є її музика. І в часи благополуччя, або ж у «щасливу», «талановиту» добу музика була чистою — вона заспокоювала й освітлювала, її рух був плавним і рівномірним, як ранкове море безвітряного сонячного дня. Правителі ж злого характеру полюбляли музику шумну й голосну, за їх керування з’являлися марші й військові гімни, поліфонії й рики. Бароко — епоха особлива. Час відкриттів і розквіту, змін і розвитку. Екзотична доба мистецького благополуччя. Щодо України — то годі й мови, адже саме цей епатажний і яскравий стиль розпускає крону української культури, мистецтва, національної ідентичності. Це світоглядний переворот, до якого буквально по пунктах повертаємося на сьогоднішньому історичному етапі. Саме українське бароко вперше зробило реальний вибір між Росією і Заходом — узявши другий курс. А потім і Хвильовий гукнув: «Геть від Москви!». А далі — все відомо:

«Україна — це Європа!» і розпатланий портрет Бетговена на задимленій барикаді. не стишує кроку бароко дзвінка лютня лютня — як постріл зворушлива, ніжна, щемка моя лютня глуха — як удар у голову кулі-льолі — лілюлі — летіли білі-білі журавлі — і тіло і великі і малі співали лілюлі — і льолі одягали впало пір’я впало листя на подвір’я закотилося в траву, почервоніло все змішалося, скрутилось, завихрило лютня лютня не вщухає, не тьмяніє наперед війська шикує, білі-білі а співці військові славнії, славутні, всі вони були при зброї, всі в руках тримали лютні. чуєш — лютні цього лютня. цього лютня. дзвінкі лютні, ніжні лютні. лютий лютень. Катріна Хаддад-Розкладай

Третій. Розкоші Тому що бароко — це краса, новизна, свіжість. Бароко — це квітень: спонтанний, хаотичний і чарівний у цій гармонії хаосу, протиріч, пристрасті й любові. Драматургія бароко — весняна: вона хвилює і грається, з грозами й вітряними поривами і першими комахами на стовбурах дерев, сонцем на початках листя. Концерт «Перлини бароко» — унікальний і безпрецедентний випадок як для України, так і для Європи, перш за все партнерством 12-річних скрипалів і дорослих професіоналів, чиї імена значаться серед кращих виконавців барокової музики у світі. «Перлини бароко» — це два відділення музичних шедеврів французьких, італійських, англійських і німецьких композиторів XVI–XVIII ст. у виконанні справжніх майстрів, який звучав у залі Національної філармонії України, як кода буремній українській зимі. Солісти — молоді «квітневі» скрипалі Ілля Бондаренко й Тетяна Жмендак — лауреати численних міжнародних музичних премій, стипендіати президентського фонду Леоніда Кучми «Україна», учні класу педагога Андрія Малахова ДШМ №2 ім. М. Вериківського.

За чоловічим інструментом — спеціальний гість із Нідерландів, один із кращих світових виконавців барокової музики на віола да гамба — Ральф Руссо Мойленброкс. І хоча бароко, принаймні в Україні, емансипувало жінку, віола де гамба — інструмент дійсно чоловічий: єдиний варіант, як її можна тримати, це стиснувши між колінами, що було неприпустимо, і, зрештою, просто незручно, для дам. Тож прекрасна дама з України, Олена Жукова, грала на клавесині. Кажуть, музика бароко особливо вирізняється тим, що її рівень напряму залежав від музичної культури музиканта, його обізнаності, освіти, майстерності не лише тіла, а й розуму. До певної міри це, власне, музика імпровізації. Саме тому сьогодні далеко не кожен ладен упоратися з бароковими нотними схемами й ребусами. Окрім того, концерт «Перлини бароко» в деталях зберігає автентичну манеру виконання старовинної барокової музики. Майстрові інструменти, жильні струни, барокові смички, історичні костюми і навіть музичний стрій у 415 Гц (класичний — 440 Гц). Сам факт, що діти перейдуть на незнайомий їм стрій (дуже складний для освоєння) привів дорослих партнерів у захват. Старовинна музика у світі — сьогодні особливо яскраве явище. Вона викликає колосальний інтерес музикантів і слухачів. Вона справжня і вимагає такої ж справжньої майстерності, адже не існує шпаринок, за якими можна сховатися. Це вишукано, стильно і дійсно має «щось більше», «щось» від божественного. Юні скрипалі у партнерстві з дорослими професіоналами зібрали повну залу молодих сімей, і два відділення поспіль діти-глядачі слухали зачаровано, ба навіть підтанцьовували. Зізнатися, вперше мала насолоду вживу надивитися, як танцюють під Баха. І про Баха слід сказати окремо. Як слушно завважив педагог Іллі й Тетяни Андрій Малахов, музика Баха ідеально пасує до нашого часу, своєю цілісністю й світлом вона здатна «склеювати»,

Міжнародний проект «Перлини бароко», Національна філармонія України, 9 березня 2014 року

Костянтин Щеніков-Архаров (Росія), лютня, Олена Жукова (Україна), клавесин, Ральф Руссо Мойленброкс (Нідерланди), віола да гамба Дует скрипалів Ілля Бондаренко – Тетяна Жмендак (Україна)

збирати роз’ятрені, розірвані душу, думки. Бах завершив собою епоху Бароко, накривши її (і попередні) світлим «музичним куполом». Теодор Адорно писав: «Що піднесло Баха над споживацькою музикою його часу, над новим, галантним стилем, уведеним, перш за все, його синами, це той елемент середньовіччя, розвинений Бахом так, що гомофонна мова Нового часу була у нього поліфонічно організована». У безмежжі сучасної музичної гомофонії барокова музика звучить як подарунок, а її виконавці — це перлини на темному дні, які вмикають світло душі, щойно потрапивши на світло. Митці барокової доби це добре розуміли. Тому три жорсткі акорди Вівальді, названі гострими на язик венеціанцями «трьома ударами молота», звучать так сучасно, так актуально, доречно і вчасно.

УК. 53

Тетяна НІКОЛАЄВА

«Натурниці» Івана Дряпаченка Мистецька спадщина українського художника і графіка першої половини ХХ століття Івана Кириловича Дряпаченка (1881−1936) представлена в музейних колекціях, на жаль, тільки окремими творами. Але навіть такий «пунктир» його творчості у збірках українських і російських музеїв дозволяє стверджувати про силу таланту митця. Тому кожна його робота, що знаходиться у власності держави, дає привід для досліджень і представляє інтерес

І. К. Дряпаченко. Натурниця. 1907. Картон, олія. 31,5х46,5. Одеський художній музей

ього разу «УК» знайомить шанувальників українського образотворчого мистецтва з раннім твором Івана Дряпаченка — «Натурниця» (к., о., 31,5х46,5). За радянських часів ця робота надійшла до Одеського художнього музею з Державного музейного фонду і зберігається у фондосховищі. У лівому нижньому кутку картини міститься дарчий надпис художника (трохи вище авторського підпису): «На добрую память ана…ем… И. Дряпаченко 17 VI 908 г.». Цей запис став причиною помилкового датування роботи 1908 роком. Із документів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України відомо, що в 1907 році «Натурниця» демонструвалася на звітній виставці Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі, де з 1903 до 1911 року Іван Кирилович проходив навчання. До цього часу (1906 р.) художник перебував на лікуванні в Сухумі, тому що хворів на туберкульоз. Можна припустити, що композиція цього твору відображає академічне середовище, і не тільки за класичним сюжетом — натурниця. Сам інтер’єр, в якому перебуває модель, викликає цю думку. Поруч зі стільцями можна бачити дерев’яні опорні бруси мольбертів. У Державному російському музеї (РФ) знаходиться ще одна «Натурниця» (п., о., 104х67). Це — академічний етюд художника 1910 р., який демонструвався в тому ж році на звітній виставці учнів ВХУ. Цілісність, як найважливіша ознака композиції, відрізняє «Натурницю» Івана Дряпаченка 1907 року від етюду 1910-го. Тендітна жінка позує граційно і невимушено. Різкий контраст коричнюватих та біло-жовтих тонів підкреслює її худорлявість та загострені лікті. Головна мета — виявити характерну особливість в пластиці фігури людини, що позує, — досягнута молодим художником віртуозно. Обидві роботи, різні за характеристиками пластичної будови моделей, є прикладами того, що вже підчас навчання Іван Дряпаченко (відомий зараз, в першу чергу, як неперевершений майстер портретного живопису) яскраво демонстрував свій талант у передачі пластики фігури. І. К. Дряпаченко. Натурниця. Етюд. 1910. Полотно, олія. 104х67. Державний російський музей (РФ)

УК. 55

Кристина ЛІСОВСЬКА Ілюстрації автора

Сучасна література пропонує читачеві різноманіття образів та тем для роздумів. Різні жанри, різні стилі, різні ідеї. Безумовно, література є засобом духовного розвитку людства, одним із проявів сакрального знання. Загалом результативними в плані прогнозів на майбутнє вважаються жанри фантастики та фентезі, адже вони зображають світ у неймовірних альтернативних варіантах, більшість з яких із часом втілюються в життя. Чи вважати тоді фантазійну літературу духовними текстами, що формують подальшу реальність? Що несуть у свідомість людей такі твори як «Віта Костра», «Відьмин Вік» Дяченків чи «Рубіж», написаний Валентиновим, Олді та Дяченками? Ми вирішили дізнатися авторитетну думку таких українських письменників, як співавторів харків’ян Дмитра Громова і Олега Ладиженського, що пишуть під псевдонімом Генрі Лайон Олді («Маг у законі», «Нам тут жити») та Любомира Дереша («Культ», «Намір!», «Трохи пітьми»)

УК. Наскільки різняться, на Вашу думку, для читача фантастика та міфологія? Чи можна сприймати сучасну фантастику, сучасне фентезі як майбутні міфи, відповідно прирівнюючи творчість до свого роду сакрального дійства? Генрі Лайон Олді: Фантастика — художня література плюс фантастичне допущення. Воно вводиться в текст для того, щоб загострити проблематику, різкіше зазначити акценти. Міфологія — система уявлень про світ в завуальованій, художній формі. Так, між ними є спільне, але відмінностей певно більше. Фентезі ж скоріше пов’язана з історичним романом, літературною казкою та фольклором, забарвленим в той чи інший національний колорит. Іноді фентезі використовує вже існуючу міфологію або створює нову — але лише в рамках поля художньої літератури та мистецтва, а зовсім не на рівні масової свідомості соціуму. Не варто сакралізувати літературу — фантастичну або реалістичну. Література й без зайвих

титулів — колосальний досвід людства, надбання почуттєве, інтелектуальне та естетичне. А коли говорити конкретно про фантастику, то вона дозволяє поглянути на нашу з вами дійсність під несподіваним кутом. Точка зору вирішує все. Любомир Дереш: Цікавими в плані створення міфологій сьогодні є російські письменники, — ті, що обертаються в полі притягання геополітичної доктрини євразійства (це і московська алхімічна традиція Є. Головіна, і метафізичний реалізм Ю. Мамлєєва; також мене подивував недавно опублікований інтернетроман В. Трофімова-Трофімова «Трирукий ангел»). Зрештою, міф сам по собі — це щось на кшталт анти-лабіринту. В лабіринті людина губиться — і це той стан, в якому існує сьогоднішнє суспільство, в якому сакральна основа міфу зруйнована або заміщена науковими концепціями. Міф же — це карта, яка дозволяє

пройти крізь лабіринт життя і зустрітися з витоками світу. Існують серйозні автори, які залишають по собі ці карти. Це й той же Трофімов-Трофімов, і В. Панов зі своїми «Анклавами», і «Нейромант» Гібсона, і «Хроніки Амбера» Желязни — вони виходять на базові уявлення про взаємини людини з реальністю й в міру власного досвіду відображають їх у своїх текстах. УК. Чи можна виокремити містику із життя

людини? Наскільки непізнане, духовне, святе насправді відділене від повсякденного? Чи є це розрізнення взагалі, чи наше життя неподільно пронизане певної вірою, містикою, магією? Генрі Лайон Олді: Давайте все-таки розрізняти: адже містика, магія та віра — це цілком різні поняття. Містика не є духовність. Г. Шолем колись сказав приблизне таке: «Містика — це погано помітні величезні фігури в тумані на тому кінці прірви». Ми з Вами стоїмо тут, через прірву перелетіти, як правило, не можемо, а вдалині, в тумані, щось (хтось) ворушиться. Звідси закон містики: містичне допущення не можна називати на ім’я, не можна його конкретизувати. Наприклад, коли в старому домі три століття підряд живе сім’я, покоління за поколінням, та кожна друга жінка в роду передчасно вмирає від малокрів’я, лиш досягнувши тридцяти трьох років, — це містика. Та як тільки-но виявляється, що в домі живе ікластий кровосос Джонні, містика закінчується в ту ж мить, і починається фольклор чи легенда. Заберіть містику з життя людини, і жити стане нудно. Все названо на ім’я, розкладено по поличках… Магія — це наука, закони якої нам невідомі. Власне, для дикуна запальничка чи пульт дистанційного управління — магія. Навіть в дитячій літературі чаклуни споконвіку вчаться в школах, університетах, у своїх наставників. Як тільки ми взнаємо закони чарів, магія стає наукою, а згодом й повсякденністю. А віра — це віра в чудо. Без всяких пояснень та доказів. Чудо ірраціональне, чудо поза законами та логікою. Напевно, все можна викреслити з нашого життя, але віру в чудо неможливо. Тоді доведеться прибрати й надію, а нащо жити без надії? Любомир Дереш: Ми бачимо те, у що віримо, а віримо в те, що почули і прийняли. Спектр сприйняття людиною зовнішнього світу насправді дуже широкий — про це свідчать чимало психологічних експериментів — однак лише вузькому сегментові досвіду ми надаємо

вагоме значення. Коли, в силу свідомих зусиль чи спонтанно, під дією зовнішніх факторів наші установки мислення змінюються, нам відкривається інший досвід сприйняття, «інша реальність», як писав Кастанеда. Однак, із точки зору сакрального, такий досвід «іншої реальності» теж, певною мірою, «поцейбічний». Духовне ж — це те, що змінює саму основу нашого існування, наше «я». Все це — і намул профанного, і широкі хвилі сакрального — киплять прямо тут, перед нами. Як же зробити так, щоб ця пульсація життя проявилася? Реальність не поріжеш на шматки, аби краще дослідити її частини — результатом буде в кращому випадку її труп, за яким життя вивчити неможливо. Реальність можна спостерігати, з нею можна розвивати взаємини — якщо ми цього хочемо. Якщо ми готові почути, як це робиться, якщо наше джерело — надійне, перевірене тисячоліттями, ми обов’язково почнемо бачити сакральний вимір життя також. УК. У літературі завжди є протистояння добра і зла — головною справою в якому стає відрізнити їх. Чи існує чисте добро чи зло? Що це? Любомир Дереш: Із погляду сакральної свідомості, зла не існує, як не існує в якості самостійних речей тіні, мінусової температури, дефіциту і т.д. Із погляду сакральної свідомості, все є добром. Все є частинами однієї сакральної реальності, так само, як спина і груди є частинами одного тіла. Коли ми розуміємо призначення цілого тіла, ми починаємо розуміти призначення і його окремих частин. Генрі Лайон Олді: Кожен лиходій вважає, що він творить добро — принаймні, добро для самого себе. Кожен святий думає, що він творить добро — навіть коли посилає єретика на вогнище. Абстрактних добра та зла не існує, є лише системи моралі, задача котрих — збудувати відносно безпечний соціум. А як тільки добро й зло намагаються звести в абсолют, їх стає практично не відрізнити одне від одного ні за методом, ні за зовнішнім виглядом. На нашу думку, можна обмежитися постулатом: «Не роби іншій людині того, чого б ти не хотів для себе».

УК. Що є святого у нашому світі?

Любомир Дереш: Святими є стосунки між наставником та учнем. І відповідальність за те, щоб зберегти цю святість, лежить на учневі. Доки зберігається покірність і пошанування до

наставників, знання в суспільстві може передаватися далі, а значить, у суспільства є шанс якщо не розвиватися далі, то, принаймні, залишатися людьми. УК. Чи ставили Ви за ціль виховання поколінь людей, що виросли на ваших творах? Чи шукали спосіб передати певні істини? Генрі Лайон Олді: Звичайно, ні. Якщо письменник, сідаючи за нову книгу, заздалегідь ставить такі задачі, як виховання поколінь та трансляцію істин в останній інстанції — він не письменник, а пророк, засновник нової релігії, а скоріше всього, просто шарлатан. Надзавдання книги для нас — можливість поділитися з читачем своїм досвідом у заломленні призми художнього вимислу, відобразити реальність в дзеркалі власної особистості. А далі вже автор відходить на другий план — починається діалог книги та читача. Останній може знайти в книзі певні важливі для себе істини чи змінитися в процесі читання, але це відбудеться не тому, що ми від початку ставили таку ціль. Просто книга пришла в потрібний час до людини, яка готова до змін. Література — притча. Ми розповідаємо прості історії, в котрих кожен слухач може несподівано віднайти непростий другий чи третій план. Але він має робити це виключно сам. УК. Які сучасні автори, на Вашу

думку, дійсно проявляють містику, сучасну міфологію, сакральність? Які письменники варті уваги з цього приводу? Любомир Дереш: На цю тему існує кілька цікавих досліджень російського культуролога Катерини Дайс: «Джон Фаулз і містеріальна традиція» і «Психея і Рок». У них автор вказує на елементи містеріального світогляду в творах Умберто Еко, Мілорада Павича, уже згаданого Фаулза, а також наших, вітчизняних авторів — Юрія Андруховича, Сергія Жадана… Цей ряд можна доповнити іменами Жозе Сарамаго, Курта Воннегута, з російських письменників — Сорокіна, Пелевіна, Мамлєєва, Лімонова, Єлізарова, а до переліку українських авторів варто ще додати Юрія Винничука, Валерія Шевчука, Олега Лишегу, Тараса Прохаська, пізню творчість Іздрика, Володимира Єшкілєва, Оксану Забужко, художню прозу та поезію Олега Гуцуляка та ще, мабуть, чимало авторів, яких обізнаний читач міг би додати сам. Однак, виникає природнє бажання зрозуміти, як теми сак-

рального та містичного можуть одночасно торкатися такі різноманітні автори. Зараз я прийшов до розуміння, що в рамках дискурсу про пошук трансцендентного необхідно виділити окремі мотивації, які відділятимуть одних авторів від інших. Таких мотивацій ми виділили три: пошук могутності, пошук звільнення, пошук любові — ідемо від мотивацій, в яких присутній чималий слід «мирського» до тих, які є по-справжньому «не від світу сього». УК. Споконвіку у літературі піднімалися питання сакрального, духовного — так продовжується досі. Наскільки важливі в духовному розвитку твори письменників сучасності? Любомир Дереш: А що вважати сакральним зараз? Справа в тому, що цінності, які ми звикли називати «вічними», мають тенденцію змінюватися і занепадати під тиском зовнішнього світу. Трансцендентне, те, що стосується позасвіття, непомітно підмінюється речами поцейсвітніми і так виникають культи, зі своїми жерцями та фанатиками, які готові жертвувати життями заради об’єкта поклоніння. На жаль, таким культом нашого часу є споживання. При чому, трагедія споживача — це не тільки смерть в давкотні на передріздвяному розпродажі чи нирка в обмін на айфон. Хами споживають по-хамськи, інтелігентні люди — інтелігентно, але принизлива суть від цього не змінюється. Ми чекаємо, що сакральне можна отримати, заплативши певну суму грошей і побувавши в Римі, Єрусалимі чи Тибеті, прочитавши певну книжку чи відвідавши коштовний семінар. Ця споживацька свідомість формує відповідний ринок духовності, який готові заповнити своїми новотворами чимало обдарованих людей з бурхливою фантазією, але, боюсь, до теми духовного розвитку це ніякого відношення немає. Безумовно, зараз існує потужне розчарування в традиційних релігіях — у християнстві, в першу чергу, але також і в мусульманстві, в буддизмі та ін. Люди шукають щось справжнє, сутнісне, не форму, а зміст. А традиційні вчення звинувачують у тому, що вони не спроможні давати адекватне описання світу, яке при цьому звучало б не архаїчно, а співзвучно сьогоднішньому часові, органічно включало б його у себе, не спрощуючи його, даючи людям можливість залишатися складними особистостями, однак і «окормляти» їх духовним розумінням речей. Та це не означає, що

проблема ТІЛЬКИ в доктринах — вона і в тих, кому вони призначені, — тобто, в нас. Постмодерне мислення формує установку на те, що істин – багато, в кожного вона може бути своєю. Це – перший крок до усування сакрального як категорії. Не існує ринку сакрального, сакральне існує в однині. Тож якщо й можна говорити про те, що сакральне купується, то лише тоді, коли ціною є наша щирість і бажання пізнати його. Тою мірою, як сучасні літератори приймають це положення речей, їх твори, відповідно, матимуть відношення до духовного розвитку, тобто працюватимуть на реальність, а не на імітацію, картинку. Непідготовлений читач мусить мати дивовижну удачу, аби змогти віднайти серед океану імітацій в літературі саме те, що може зачепити в ньому щось справжнє. З іншого боку, сакральне в якийсь момент САМЕ може почати цікавитися читачем, і тоді на перешкоді вже не стане ані кваліфікація автора, ані тема роману.

різними формами раціоналізації й сприймається просто як ще один майданчик для реалізації власних амбіцій — такий собі додатковий символ на аватарці, який підіймає статус і самооцінку. Сакральне більше не кидає виклик — світ став настільки пристосований для споживання, що фундаментальні причини, які змушують людину звертатися до духовності — а це хвороби, старість, смерть і т.д. — маскуються за привабливими евфемізмами, які дозволяють дивитися на свою подальшу долю (а вона погодьтеся, очевидна) більш терпимо. Всі ми щодня отримуємо серйозну порцію знечулення до головних проблем свого життя у вигляді масових новин, які нав’язують нам псевдопроблеми, змушують переживати чужу драму, замість того,

УК. На що в сучасній фентезійній/фантастич-

ній/містичній/магічній літературі ставлять акцент та чому? Любомир Дереш: Якщо відкинути поверхневі образи (вампіри, мутанти і т.д.), а побачити спільний корінь сучасної фантастики, то це пошук шляхів, як стати Богом. Інакше кажучи, як досягти такої влади над часом, простором, обставинами, матерією, яку приписують Всевишньому. Сюди можна віднести й різноманітні саги про здобуття безсмертя («Сутінки»), і володіння особливим знанням, котре робить людину богоподібною («Гаррі Поттер», «Код да Вінчі»), і перехід в інші форми існування, позбавлені тих проблем, з якими має справу людина (фантастика трансгуманізму — кіберпанк (Гібсон), пост-кіберпанк(Ніл Стівенсон)). Гадаю, бажання стати Богом — це особлива прерогатива нашого часу, коли постмодерн практично повністю переміг традиційне уявлення про стосунки людини з Богом і відкрив двері до всеможливих спекуляцій на цю тему. Логічною вершиною цих дерзань є ототожнення себе з Творцем. Усі інші конфлікти, якими живописує сучасна фантастика, як мені видається, витікає з цього бажання. УК. Письменники звертають увагу на те, що є

на душі в усього покоління. Як зараз можна зобразити світосприйняття свідомої освіченої людини? Любомир Дереш: На жаль, те, що називається освітою сьогодні, знаходиться десь у перпендикулярній площині до сфери сакрального. Насамперед, сакральне для сучасної (а особливо освіченої!) людини відділене від життя

аби зустрітися обличчям до обличчя з власною. На це працює вся система ринку — кіно, преса, музика, мода, розваги, сфера громадського харчування. На жаль, свідома освічена людина, навіть коли починає доходити розуміння, що є рабом павлівського рефлексу і що діє за принципом «сигнал-реакція» від одного стимулу до іншого, рідко знаходить в собі сили вирватися з цього зачарованого кола. Як правило, більшість сучасної інтелігенції, котра намагається охоплювати існуючу ситуацію цілісно, вдається тільки до незначних, паліативних методів полегшення свого становища — приймаючи окремі елементи релігійних доктрин, езотеричних вчень, займаючись то йогою, то даоськими сексуальними практиками, практикуючи то веганство, то харчування за групою крові — одним словом, сучасна свідома освічена людина є прикладом шизофренічної свідомості, якій гранично складно зібрати докупи всі уламки знань, якими вона володіє як особистість і вдатися до рішучого переосмислення свого життя, його мети та задач. Ба навіть ці кволі спроби вийти за рамки гедоністичного прагматизму, нав’язаного суспільством, є настільки нетиповими в наш час, що й вони варті великої поваги й підтримки. УК. 59

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ

Архітектура як сакральне явище Скільки існує архітектура — а це понад сім тисяч років — стільки люди сперечаються, що ж це таке: мистецтво, наука, техніка чи ще щось — наприклад, езотерика або бізнес (останнє — цілком сучасне уявлення)

Ансамбль піраміди фараона Джосера в Саккарі (Єгипет). Архітектор Імхотеп Парфенон в Афінах

Стародавньому Єгипті архітектура, як і пов’язана з нею математика, була езотеричною, священною діяльністю, якою мали право займатися найближчі родичі фараонів (їхні брати і сини) та верховні жерці. Наприклад, знаменитий єгипетський архітектор Імхотеп, котрий збудував першу піраміду (піраміду фараона Джосера в Саккарі), був верховним жерцем, головним лікарем і «першим після фараона вельможею». Після смерті його обожнювали не тільки єгиптяни, а й греки, як бога медицини Імоутеса чи Асклепія і навіть римляни — як бога медицини Ескулапа. Це засвідчує не тільки багатогранність і невизначеність поняття архітектури, а й сакральний характер архітектурної діяльності у стародавні часи. У перекладі з давньогрецької архітектор — це головний будівничий. Зараз уже мало хто знає про те, ким був цей будівничий у стародавні часи: в античній Греції він мав уміти будувати передусім храми, а також житлові будинки, оборонні укріплення, а до того ж — кораблі, військові

Базиліка імператора Костянтина і Колізей у Римі

машини, що призначалися для бойових дій і руйнування — балісти й катапульти. Крім того, він же був і скульптором та художником. У Стародавньому Римі архітектор — це насамперед військовий інженер. Іншими словами, в античних Греції та Римі архітектор був зобов’язаний уміти все досконало збудувати; і він же був зобов’язаний володіти найдосконалішими технологіями руйнування всього, створеного людиною. Саме таким універсалом був найвідоміший римський архітектор Марк Вітрувій Полліон, або просто Вітрувій. Цей римлянин — перший відомий нам теоретик архітектури, автор «Десяти книг про архітектуру». Волею сліпого випадку з сотень античних книг про архітектуру дотепер уцілів тільки твір Вітрувія — тож для нас він став найбільшим авторитетом, попри те, що для своїх сучасників він був пересічним фахівцем. Якщо спробувати дати найпростіше визначення, зрозуміле навіть дитині, то архітектура — це мистецтво будувати красиві будівлі. Принципова відмінність архітектури від будівництва полягає в тому, що в архітектурі як складному явищі, яке включає багато аспектів, присутня мистецька складова. Вже згадуваний Вітрувій визначив, що архітектура включає три якості: корисність, міцність, красу. Це і є знаменита «тріада Вітрувія». Якщо з неї прибрати красу — отримаємо просту будівельну діяльність. Якщо є краса, тобто мистецька складова, то маємо справу зі справжньою архітектурою.

АРХIТЕКТУРА — ЦЕ ЛІТОПИС СВIТУ: ВОНА ПРОМОВЛЯЄ НАВIТЬ ТОДI, КОЛИ МОВЧАТЬ ЛIТОПИСИ, ПIСНI I ПЕРЕКАЗИ Інтер’єр Пантеону в Римі

Великі піраміди в Гізі (Єгипет)

Архiтектура як мистецтво створення життєвого середовища людини належить до найважливiших атрибутiв цивiлiзацiї. Для кожного народу його архiтектура є нiби iсторичним паспортом: саме вона засвiдчує його вiк, походження, ступiнь цивілізованості, взаємозв’зки з iншими культурами. Як писав наш знаменитий земляк Микола Гоголь: «Архiтектура — це літопис свiту: вона промовляє навiть тодi, коли мовчать лiтописи, пiснi i перекази». Художній зміст архітектури полягає в перетворенні практично корисної будівельної конструкції на художню композицію. Античні греки уміли це робити якнайкраще, справедливо вважаючи, що архітектура — це мати всіх пластичних мистецтв: живопису, скульптури, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва. Окрім того, твори архітектури мають властивість існувати в системі, в ансамблі. Звідси — організуюча функція архітектури щодо інших мистецтв: саме архітектура створює те середовище, в якому існують твори інших мистецтв (скульптура, монументальний живопис), і робить можливим синтез мистецтв.

Мегалітична споруда Стоунхендж в Англії

Христос — архітектор Всесвіту. Французька мініатюра середини ХІІІ ст. з Біблії (Реймс), яка зберігається в Австрійській національній бібліотеці (Відень)

Згідно з сьогоднішніми теоретичними уявленнями, архітектура пов’язана з мистецтвом, наукою, технікою, виробництвом, але не тотожна ні мистецтву, ні науці, ні техніці, ані виробництву. Це поєднання різних сфер людської діяльності. Тому архітектор — професія синкретична й універсальна. Немає жодної іншої професії, в якій фахівець має бути одночасно інженером, науковцем, художником і бізнесменом. Архітектура — це і конкретні архітектурні об’єкти (будівлі та споруди), і процес створення цих об’єктів. Це водночас і архітектурне середовище, створене людиною, і людська діяльність щодо створення цього середовища. Іншими словами, архітектура — це той Будинок, у якому живе Людство. Архітектура є точним відображенням філософії, релігії та ідеології певних суспільств. Будьякий архітектурний об’єкт є носієм і наслідком певного світогляду, певної ідеології. Сучасний дослідник філософії архітектури Андрій Бєломєсяцев дуже влучно зазначав: «Люди часто приховують свою справжню ідеологію — з різних причин. Але як тільки вони починають будувати, їхня ідеологія стає явною. Піраміди говорять про світогляд давніх єгиптян більше, ніж папіруси». Кожна з великих світових релігій (християнство, буддизм, індуїзм, іслам, іудаїзм) має свою власну філософію архітектури, і як наслідок — свою неповторну архітектуру. За словами Вік-

Інтер’єр собору Святого Петра в Римі

мування архітектури як мистецтва відбулося в так званій мегалітичній архітектурі доби міді (енеоліту) і бронзи, тобто протягом 5-го — 2-го тисячоліть до нової ери. Мегаліт у перекладі з давньогрецької означає великий камінь. Кам’яні мегалітичні споруди найкраще збереглися у деяких регіонах Західної Європі, таких як півострів Бретань, острови Британія, Ірландія, Мальта. Функціональне призначення мегалітичних споруд досі є предметом дискусій. Вважається, що основним було сакральне призначення, пов’язане з релігійними культами, поховальними обрядами, первісною астрономією тощо. Коли ж з’явилася архітектура найвищих досягнень, ця «кам’яна Біблія»? Питання тим цікавіше, що далеко не всяка будівельна діяльність може бути названа архітектурою. Відповідь на це питання спробував дати Карл Ясперс. Він визначив у всесвітній історії «осьовий час», тобто період з 800 до 200 років до нової ери, коли в Греції, Персії (Ірані), Палестині, Індії та Китаї паралельно виникли релігійні рухи, філософські системи та відповідна їм архітектура, які й сформували сучасний тип людини. У Греції — це Гомер і великі філософи, в Персії — Заратустра, в Палестині — біблійні пророки, в Індії — Упанішади й буддизм, у Китаї — конфуціанство і даосизм. Уважається, що саме в «осьовий час» відбулося пробудження людського духу й були поставлені «останні питання буття»: про життя і смерть, про гріх і спасіння, про сенс людського життя. Звідси беруть початок усі світові релігії та філософські системи, які отримали втілення у відповідній їм архітектурі. Історичні цивілізації з часом гинуть, але творчий потенціал людства зберігається, у тому числі найбільш наочно — у творах архітектури. Одним із найважливіших для вивчення всієї історії архітектури є пошук відповіді на питання: чому люди з найдавніших часів будували веВежа церкви Святого Петра в Ризі

тора Гюго «Людство має дві книги, два літописи, два заповіти: архітектуру і друкарство; дві Біблії: кам’яну і паперову». Більше того, за доби Середньовіччя і в ранньомодерні часи люди вважали, що сам Бог за професією є архітектором. Про це свідчать відомі слова ректора Києво-Могилянської колегії і намісника Києво-Печерського монастиря Ігнатія Оксеновича-Старушича, сказані про Господа в 1641 році: «Найвищий архітектор всього світу, Бог всемогущий.» Якщо звернемося до найдавніших етапів розвитку людства, то побачимо, що архітектура виникла як реакція людини на навколишній світ. Архітектура є суто людським способом протиставити себе природі і довести своє місце у Всесвіті. Людина почала створювати архітектурне середовище просто для того, щоб вижити. За висновками археологів, котрі вивчають світанок людської цивілізації, фор-

ЯКЩО ХОЧЕШ ДІЗНАТИСЯ ПРО ЛЮДИНУ НАЙСОКРОВЕННІШЕ — ПОДИВИСЯ, ДЕ І ЯК ВОНА СПІЛКУЄТЬСЯ З БОГОМ летенські архітектурні споруди сакрального призначення, набагато більші від того, чого вимагала проста потреба? Адже Богу можна молитися і в приміщенні висотою 4–5 метрів! Для чого ж тоді ціною надзвичайних зусиль зводити храми висотою 30–40 метрів, піраміди й вежі неймовірної висоти? Навіщо собор Святого Петра в Римі зрівнявся висотою з пірамідою Хеопса? Відповідь на це питання спробував дати Освальд Шпенглер: «Найдавніше і найпростіше з усіх мистецтв звертається до каменя як утіленої протидії, об яку розбивається страх. Ми ніколи

перед лицем найбільшого і найвищого добра, вилити свої найбільші душевні болі, найтяжчі скорботи або прояв найбільшої вдячності й надії. Ясно, що в будові, призначеній для виявів такого роду високих почувань і зворушень, усе (як у формі самої будови, так і в деталях та оздобах внутрішніх і зовнішніх) мусить бути зроблено так, щоб підтримувати настрій, відповідний таким зворушенням, а навіть викликати його». У європейській християнській культурі образом неба на землі був монастир. Християни сприймали монастир як явлений на землі образ Царства Небесного, а ченці іменувалися «ангельським чином». Тому на розпланування й архітектурну композицію християнських монастирів істотно вплинуло уподібнення їх небесному граду праведних — Горньому Єрусалиму. Звернемося до «Одкровення Святого Іоанна Богослова» (Апокаліпсиса) — Небесний Єрусалим мав чіткий, глибоко символічний архітектурний

САМЕ АРХІТЕКТУРА СТВОРЮЄ ТЕ СЕРЕДОВИЩЕ, В ЯКОМУ ІСНУЮТЬ ТВОРИ ІНШИХ МИСТЕЦТВ Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві

не зрозуміємо велетенської архітектури мегалітів, соборів і пірамід, якщо не станемо розглядати її як жертву, яку юна душа приносить могутнім надлюдським силам. Жертва означає принесення в дар частини власної душі. Спершу це була священна тварина, в якій була частка душі клану і принесення якої містично примиряло з вищими силами. Такою ж жертвою є всі стародавні архітектури». Відтак твори архітектури пов’язують минуле з майбутнім, вічне зі злободенним. Це дуже добре відчували наші предки, котрі лишили нам безсмертні шедеври. Древні казали: якщо хочеш дізнатися про людину найсокровенніше — подивися, де і як вона спілкується з Богом. Українці протягом багатьох століть спілкуються зі Всевишнім у своїх церквах, до яких, зрештою, і ведуть усі шляхи. Церква присутня в нашому житті завжди і скрізь — від колиски до домовини. Це й відрізняє життя людини від простого тваринного існування. Наш видатний мистецтвознавець Вадим Щербаківський (до речі — син священика) дуже влучно визначив роль церковної будівлі в духовному житті українців: «Церква — це будова, призначена для вияву найвищих душевних настроїв у формі спільних церковних співів і молитов. Це місце прояву найвищих і найшляхетніших духових емоцій, звернених до найвищого ідеального добра, конкретизованого й умогутненого в понятті і вираженого в слові «Бог». Український народ як у хвилини найбільшої громадської чи індивідуальної радості, так і в моменти індивідуального чи громадського смутку й розпачу звертався до церкви, щоб там,

Архітектура Раю: Небесний Єрусалим. Ілюстрація до Апокаліпсиса. Леон і Кастилія (Іспанія), 1047 р.

янській есхатології — частині загальної релігійної доктрини, яка розглядає «остаточні справи»: кінець світу, Страшний суд, спасіння (рай) та прокляття (пекло). Небесний Єрусалим має прообраз на землі — монастир. Відповідно до цього у християнському світі ще з ХІ століття, у тому числі й на багатьох православних іконах Небесний Град зображували у вигляді монастиря з геометрично правильними обрисами. У центрі поміщали престол Бога й Агнця. Це перегукується з монастирським собором, що теж розміщений у центрі монастиря. Отже, як у християнській, так і в інших цивілізаціях твори архітектури втілюють уявлення певних спільнот про Всесвіт і місце Людини в ньому. Цю суто сакральну роль справжньої архітектури свого часу акцентував великий американський архітектор ХХ століття Ееро Саарінен: «Архітектура покликана не тільки задовольняти потреби людини у прихистку, а й виправдати її віру у велич свого існування на Землі». Рай на землі: Крехівський монастир у Галичині. Гравюра Діонісія Сінкевича 1699 р.

устрій: «І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога (...) І почув я гучний голос із престолу, який кликав: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (...) А місто чотирикутнє, а довжина його така, як ширина (...) Мур воно мало великий і високий, мало 12 брам (...) І не ввійде до нього ніщо нечисте». Як видно з цього тексту, семантика монастирського устрою заснована на христи-

АРХІТЕКТУРА Є СУТО ЛЮДСЬКИМ СПОСОБОМ ПРОТИСТАВИТИ СЕБЕ ПРИРОДІ І ДОВЕСТИ СВОЄ МІСЦЕ У ВСЕСВІТІ

Оперний театр у Сіднеї (Австралія) — об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Архітектура, яка «виправдовує віру людини у велич свого існування на Землі»

УК. 65

Олександр КАРПЕНКО

Життя з чистого аркуша Український дослідник з Австралії Теодозій Ляхович, спираючись на статистичні документи окупаційних військ у Німеччині, дійшов висновку, що протягом перших місяців після війни на території Західної Німеччини й Австрії проживало вісім із половиною мільйонів громадян інших країн, загнаних сюди війною. Два мільйони було з СРСР, а 800 тисяч — з України

Шлях на Захід Навесні 1945 року під егідою ООН розпочалася репатріація цих людей до країн, з яких вони походили. За рік із Німеччини вислали переважно силоміць 6,5 млн. осіб. На черзі була нова хвиля репатріації, але два мільйони людей відмовилися повертатися. Чисельність українців на кінець березня 1946 року була така: в американській зоні проживало 104 024, англійській — 54 580, у французькій — 19 026, в Австрії — 29 241. Та ж статистика свідчить, що 65,4% наших біженців були вихідцями з Галичини, а решта 33% — з інших регіонів України. Чомусь так вийшло, що найбільше українців проживало в Баварії. За три-чотири роки перебування у цьому краї вони встигли згуртуватися за схожістю поглядів, доль, за віком, за принципом земляцтва. Стали відновлюватися традиційні українські організації: «Пласт», «СУМ», «Просвіта» імені Т. Шевченка, були засновані перші українські еміграційні часописи. Тобто національне життя поступово оживало.

Тим часом попри волю українців та біженців інших національностей сильні світу цього вирішували їхню долю. СРСР та його караючій десниці НКВС не терпілося зайнятися «выяснением обстоятельств, при которых бывшие граждане советской страны оказались на территории врага». Ясна річ, країни вільного світу не хотіли віддавати цих людей на розтерзання Берії. Точилася напружена боротьба ідеологій, розвідок і дипломатичних місій. Остаточно цю справу було вирішено на засіданні Пленуму ООН 12 лютого 1946 року, який ухвалив, що кожен біженець дістає право цілковитого вибору нової країни поселення. ООН створила організацію ІРО, яка мала опікуватися переміщеними. Вісімнадцять країн зібрали 430 млн. доларів для їхнього переселення. Комусь із наших випало їхати до Канади, комусь — до Аргентини, а ще комусь — до Австралії. Кораблі курсом на п’ятий континент відпливали, як правило, із портів Італії. На переселенців чекала дворічна робота за контрактом на фабриках, шахтах, цукрових плантаціях та деінде.

Перша громада прибулих на п’ятий континент українців була заснована в Аделаїді (Південна Австралія) 10 квітня 1949 року. Через півроку об’єдналися українці Мельбурна. 29 жовтня цього ж року створили свою організацію українці Сіднея. 27 грудня 1949 року народилася громада Квінсленда, 25 лютого 1950-го — Західної Австралії, 2 липня 1950 року — Канберри, 10 січня 1954 року — Тасманії.

Операція «адаптація» Перші кораблі дісталися довгожданого і невідомого берега у січні 1948 року. Прибулих розселяли в таборах. Молодих людей віком до 30 років забирали на роботу через кілька днів, літні чекали й по кілька місяців. Наприкінці 1949 року на п’ятому континенті перебувало вже понад тисячу українців. Фізичною працею змушені були займалися й інтелігенти, бо їхні дипломи тут не визнавалися. Оскільки наші переселенці боялися, що «довгі руки НКВС» дістануть їх і в Австралії, то чимало з них реєструвалися під вигаданими або зміненими прізвищами, а в графі національність писали: «поляк», «росіянин», «чех», «серб» чи щось інше. 1954 року було проведено черговий перепис австралійського населення. Обліковці нарахували 8 млн. 986 тисяч громадян. «Мало», — розчаровано зітхав тодішній прем’єр Чіфлей та інші посадовці, які мріяли про цифру 20 мільйонів. Зрештою вся австралійська нація прагнула якомога швидше наростити демографічні м’язи, аби успішніше боротися за місце під сонцем у світі. А тому політика сприяння міграції тривала й надалі. До речі, під час цього перепису було зафіксовано 17 239 українців. За чисельністю серед емігрантів вони зайняли шосте місце після італійців ( 90 тисяч). Лише два-три роки пішло на те, щоб оговтатися після шоку переселення на чужу землю. Це все одно, що калину пересаджувати серед літа: приживеться, але перехворіє. Отак і вони ходили почорнілі, заклопотані, бо найперше бажання було вижити, захистити своїх дітей, пустити коріння. Та коли знайшли сякий-такий прихисток і заробили на шматок хліба, гостро відчули, як їм бракує Батьківщини. Стали шукати одне одного, активніше гуртуватися, мріяти про будівництво маленької України на великій австралійській землі серед кенгуру, мавп, евкаліптів, аборигенів.

Український танцювальний колектив «Верховина» (Мельбурн)

Керівник громади Південної Австралії та видавець тижневика «Єдність» Яків Логин виступив з ініціативою заснувати федерацію українських організацій Австралії. Його підтримали лідери інших найбільших організацій — Іван Грушецький (Вікторія, Мельбурн) та Євген Пеленський (Новий Південний Уельс, Сідней). Установчий з’їзд ОУА відбувся 9–11 червня 1950 року в Мельбурні. Перше ж засідання показало, чого не вистачало найактивнішій частині українців Австралії. Чи відразу усвідомило українство Австралії свою стратегічну мету? Безумовно. Вона полягала в тому, щоб не

розчинитися в невідомому і далекому від України світі, дарма що він нібито вільний. Кожен ветеран із болем і образою згадує 1950-ті, коли, здавалося, навіть кущі й коали шипіли зусібіч: «Спік інгліш!» Отож наші брати затято й сумлінно вчили «інгліш», проте міркували, як зберегти своє українське єство у чужому, майже інопланетному, середовищі. До речі, побувавши в українському старечому домі, я з подивом відкрив не відоме мені явище. Дуже багато ветеранів... не володіють англійською, хоч раніше вони знали її досконало. Чужа мова з роками стерлася з пам’яті — лишилася тільки материнська. Але якби ж то вона передавалася генами внукам і правнукам... На жаль, останні, перебуваючи 90 відсотків свого часу в англомовному середовищі, стали сприймати чужу мову як рідну. Тож батькам і громаді доводилося докладати надзусиль, аби зберегти українські душі. Багато таких боїв було виграно, але, шкода, ще більше програно. Особливо у змішаних сім’ях.

Чари казкової Маланки

Колишнiй спiвак Мельбурнської опери та керiвник вокально-хореографiчного колективу «Українцi» Микола Євсевський

Із перших днів свого існування українська громада почала розробляти, умовно кажучи, систему захисту від асиміляції. Вона гідна кандидатських і докторських дисертацій та похвали своїми найдосконалішими методами з боку рідної держави. Безумовно, стрижнем цієї подвижницької освітньо-культурно-духовної роботи була церква. Навколо неї оберталося все: суботні школи, українські видання, народні доми, танцювальні та вокальні колективи, кредитні спілки, пластові й сумівські організації. Австралійська громада за чисельністю, мабуть, разів у сто менша від канадської, проте матеріальні надбання обох приблизно рівноцінні. Це означає, що кожен австралійський українець зробив внесок разів у сто більший у розбудову світового українського життя, ніж канадійський.

У 1970-1980-х, коли українська громада досягнула піку свого організаційного та культурного розвитку, ветерани громади з легким серцем ішли на спочинок, знаючи, що їхня справа перейшла до надійних рук. «Ми дістали у спадок від своїх попередників надійний фундамент: це і потужна матеріальна база, і культурноосвітні традиції. Проте нові часи вимагали нових форм роботи. Я наполягав на тому, щоб усі наші заходи проводилися не тільки для громади, а й для австралійського суспільства, щоб створювався позитивний імідж України», — говорить Стефан Романів. Якщо досі найбільше й найулюбленіше свято українців — Маланка, за яким вони намагалися відрізнятися від інших нацменшин — відбувалося лише у відділеннях громади Вікторії — у Нобл-парку, Водонзі, Нью-барі, Бальраті, Ньюпоті, Саншайні, Джилонгу, то відтепер воно стало ще й загально вікторіанським. На це свято приходять найактивніші представники трьох поколінь української громади, прем’єр-міністр, урядовці, депутати, австралійські знаменитості. Це привертає увагу засобів масової інформації, тож українська Маланка щороку в середині січня — головна подія Австралії. Потрапити в коло учасників цього високо світського українського балу дуже престижно. Якщо організатори ненароком не включать до списків запрошених когось із представників мельбурнської еліти, то вони, забувши про пиху і гордість, нагадують про себе, бо ніхто не може собі відмовити в задоволенні побувати в казковій атмосфері народного свята. Завдяки Маланці українці завели собі впливових приятелів в урядових та представницьких структурах, у спортивних, мистецьких колах. Багато з цих людей стали лобістами української справи. 1991 року група авторитетних австралійських діячів, у складі якої був популярний футболіст

Соло австралiйського аборигена на дiджиридю

Алекс Джезалинка, направила петицію до федерального уряду з проханням визнати Україну як незалежну державу, пізніше той же Джезалинка та інші зірки спорту і громадського життя країни звернули увагу парламенту на необхідність визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Нинішній голова української громади Австралії Стефан Романів пишається тим, що з його ініціативи українська громада Австралії започаткувала всесвітню акцію, присвячену 75-річчю Голодомору «Україна пам’ятає, світ визнає». І є чим пишатися, бо символ пам’яті — Незгасна Свічка, почавши шлях у Канберрі навесні 2008 року, обійшла 37 країн світу. Під час моєї останньої зустрічі з героєм цієї оповіді, яка відбулася в Києві у серпні 2012 року, Стефан буденним тоном повідомив про далеко не буденні події: «Тиждень тому відбулися чергові збори СУОА, на яких мене обрали головою цієї організації на нову каденцію. Але і я, і всі члени управи заявили, що після закінчення цього строку складаємо з себе повноваження...» «Але чому? Адже і ви, і члени управи в розквіті творчих сил?» — дивуюся. Стефан пояснив, що СУОА сягнуло етапу, на якому треба дбати і про спадковість, і про майбутнє організації. «Настав час передавати

кермо, яке ми колись одержали від старших молодшим, але проблема в тому, що молодь не надто й горить бажанням його брати…», — пояснив Стефан. Ветерани СУОА розробили механізм передачі естафети української справи в Австралії в руки молодих. Тягар відповідальності на їхні незміцнілі плечі перекладатиметься поступово. Ось, наприклад, цього року доручили молоді провести традиційний День Незалежності у Федерейшенсквер, що в центрі Мельбурна. Старші їх консультують, підстраховують, а наступного разу вони вже діятимуть самостійно. Завдання полягає в тому, щоб залучити до активної роботи перспек-

Українська громада на недiльнiй вiдправi у церквi Святих Петра i Павла у Мельбурнi

Український хор «Черемош» на репетицiї у Мельбурнi. Керiвник Володимир Головко

тивних людей, які раніше були поза громадою, розбудивши в їхніх душах інтерес до своєї історичної Батьківщини, до свого родоводу. Все глибше й глибше занурюється в українські справи міністр соціальної політики Вікторії Метью Гай, який має маму-українку, численну родину по її лінії на Харківщині. Нині він захопився дослідженням Голодомору, заради цього навіть приїздив улітку 2012 року в Україну. Новий імпульс розвиткові громади дало відзначення 65-річчя поселення українців в Австралії. Родзинкою урочистостей був Український фестиваль у Мельбурнському порту біля причалів «стайшин піе» та «принцис піе», де пришвартувалися 1948 року перші кораблі з українськими переселенцями. Але свято відшуміло, і громада взялася за буденні справи: зміцнення шкільництва, підтримку молодіжних організацій, художніх колективів, видавничої справи і пошуком на все це коштів. Сьогодні громада з хвилюванням чекає результатів перепису населення, які, вочевидь, дадуть цікаву інформацію для роздумів. Скільки нині українців Австралії? У 1948–1949 роках дуже багато з них помилково або ж із власної волі (боячись переслідувань НКВС) записалися як представники інших націй. Тобто громада через це була фактично переполовинена. У 1980–1990-х великих утрат українству завдали змішані шлюби. У сім’ях, де український дух був нестійкий, походження дітей зазначали, як неукраїнське. Так що результати перепису стануть своєрідним показником ефективності діяльності громади. «У будь-якому разі ми не опустимо рук і будемо боротися до кінця», — запевняє Стефан. Наскільки ефективна була духовна фортеця, вибудована українцями Австралії? На репетиціях дитячих, юнацьких пісенних та танцювальних колективів, на заняттях пластових та сумівських гуртків я звернув увагу, що їх учасники розмовляють гарною українською. Оце і є гарантією того, що ще принаймні 50 років на австралійському континенті лунатиме українська мова.

УК. 69

Еліна ТРОЦЬКА

З ПОДІЙ ОПІШНОГО У столиці українського гончарства у підтвердження такого статусу наприкінці минулого року було проведено декілька досить вагомих наукових і мистецьких заходів. Зокрема в Опішному в жовтні 2013 року в Національному музеї–заповіднику українського гончарства відбувся Міжнародний керамологічний симпозіум «Реконструкція й інтерпретація археологічної кераміки: пастки чи путівники для дослідників?» за участі провідних дослідників історичних пам’яток, у тому числі археологічної кераміки, з України, Німеччини, Польщі, Росії

Учасники Міжнародного керамологічного симпозіуму «Реконструкція та інтерпретація археологічної кераміки: пастки чи путівники для дослідників?». Опішне, Полтавщина. 23.10.2013. Національний музей–заповідник українського гончарства в Опішному

Особливе зацікавлення учасників симпозіуму викликали презентації нових видань, зокрема чергового тому Національного наукового щорічника «Українська керамологія» — «Експеримент у сучасній керамології», присвяченого пам’яті видатного керамолога, доктора історичних наук, професора Олександра Бобринського, монографій кандидата історичних наук Костянтина Рахна «Свистопляска і Ренкавка. Глиняні вироби в традиційно–побутовій

культурі як джерело формування національної ідентичності слов’янських народів» та кандидата історичних наук Анатолія Гейка «Ремонт глиняного посуду: історія, традиції, звичаї». У рамках наукового форуму відбулася Церемонія офіційного оголошення й нагородження переможців VІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе–2013» (за публікаціями 2010 року), на яку зібралася

наукова еліта з різних куточків України. У 10 номінаціях конкурували 32 праці українських керамологів, етнологів, мистецтвознавців, археологів, журналістів (3 книги, 4 альбоми, 2 збірники наукових праць, 9 наукових статей, 9 науково–популярних публікацій, 5 рецензій). Володарем Гран–прі «КеГоКе–2013» став автор–упорядник альбому–каталогу «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ — початку ХХ століття (у зібранні Росій-

Олександр Мірошниченко. Композиція «Відбитки тих, що зникають…» (Гран–Прі в номінації «Академічна кераміка» V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»). Глина, ангоби, поливи, корок, мотузка, гончарний круг, ритування, мальовка, 57х17; 6х33,5; 5,8х28; 31х20,3; 5,2х26,1 см. Кочеток, Харківщина. 2013

Дипломанти «КеГоКе–2013» (зліва направо): Анатолій Щербань, Лариса Гавриш, Світлана Пошивайло, Оксана Коваленко, Олесь Пошивайло, Ліана Вакуленко, Віталій Отрощенко, Анатолій Гейко, Людмила Метка, Віктор Міщанин

Олександр Шкурпела. Скульптура «Козел» (Гран–Прі в номінації «Народна кераміка» V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»). Глина, полива, гончарний круг, ліплення, ритування, вдавлювання, 74х65х41,5 см

Мистецький проект українського художника–кераміста Світлани Пасічної «IMPRESSION — враження, відбиток, відтиск»

ського етнографічного музею в Санкт– Петербурзі)» — доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Олесь Пошивайло. У рамках керамологічного симпозіуму відбулися завершальні заходи V Тижня Національного Гончарного Здвиження в Опішному «Здвиг– 2013» — церемонії офіційного оголошення й нагородження переможців IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни» та V завершальної

Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!», які відбулися 25 жовтня 2013 року в Мистецькій галереї Центру розвитку духовної культури Національного музею–заповідника українського гончарства в Опішному. Їм передував ВЕРНІСАЖ мистецького проекту українського художника–кераміста Світлани Пасічної «IMPRESSION — враження, відбиток, відтиск», створеного впродовж серпня–жовтня 2013 року в Ке-

раморезиденції Музею–заповідника. Гостями виставки–презентації стали провідні художники–керамісти зі Львова, Ужгорода, Києва, Харкова, Черкас, Полтави, Коломиї, Опішного, а також усі, хто цікавиться творчістю талановитої мисткині. Світлана Пасічна неодноразово зазначала, що її твори відображають настрої, навіяні дощовою погодою. У них втілено образи дощу, хмар, калюж і ті «враження», які вона отримала під час перебування в

Гості й учасники Церемонії офіційного оголошення та нагородження переможців V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»

Юрко Пошивайло (Опішне, Полтавщина). Кожному — своє. (Диплом у номінації «КерамоРекЛАМА» IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»)

Юрко Пошивайло (Опішне, Полтавщина). Майстер–клас. (Диплом у номінації «Документ ЕПОХИ» IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»). Великі Сорочинці, Полтавщина. Серпень 2011

Юрко Пошивайло — переможець IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни» в номінаціях «КерамоРекЛАМА», «ДивоСВІТ кераміки», «КерамШОК ХХІ століття», «ПоСТАТІ», «Чорно–біле ВІДЛУННЯ», «Документ ЕПОХИ»

Столиці українського гончарства. Цей проект розкриває її світогляд і демонструє неординарний підхід у вирішенні задуму. Урочисті події продовжила Церемонія офіційного оголошення й нагородження переможців V завершальної Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!». У виставці взяли участь 96 мистців з різних областей України, більшість яких — з Івано–Франківщини, Київщини, Львівщини, Полтавщини. Гран–Прі конкурсу вибороли художник–кераміст Олександр Мірош-

ниченко (Кочеток, Харківщина) — у номінації «Академічна кераміка», та гончар Олександр Шкурпела (Опішне, Полтавщина) — у номінації «Народна кераміка». Переможцями в номінації «Академічна кераміка» також стали художники–керамісти Микола Карплюк з Полтави (Перша премія), Інна Гуржій з Полтави й Леся Падун з Полонного в Хмельниччині (Друга премія) та Ганна Семенко з Києва (Третя премія). Призові місця в номінації «Народна кераміка» здобули гончар Олександр Шкурпела з Опішного в Полтавщині (Перша премія), художник–кераміст

Сергій Денисенко з Василькова в Київщині (Друга премія), гончарка Валентина Живко з Бубнівки у Вінниччині та гончарі Марія Кахнікевич і Віктор Мельничук з Коломиї в Івано–Франківщині (Третя премія). Цього року вперше роботи оцінювалися в номінації «Аматорська кераміка». Серед переможців — кераміст, заслужений майстер народної творчості України Леся Денисенко–Єременко з Василькова в Київщині (Перша премія), гончар Дмитро Громовий з Опішного в Полтавщині (Друга премія), керамісти Зореслава Крицкалюк з Вербівців

Олександр Мірошниченко — володар Гран–Прі в номінації «Академічна кераміка» V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»

Олександр Шкурпела — володар Гран–Прі в номінації «Народна кераміка» V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»

Тетяна Пошивайло (Київ). Найнеобхідніше (у глиняній землянці троглодитів). (Диплом у номінації «ЧУЖОземство» IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»). Набель, Туніс. 2012

у Івано–Франківщині та Олександр Черемисов із Сімферополя, АР Крим (Третя премія). Майстрів — учасників конкурсу також відзначили спеціальними дипломами. Цього ж дня відбулася Церемонія офіційного оголошення й нагородження переможців IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни», який проходив під загальним патронатом Національної спілки фотохудожників України та Міжнародного фотографічного руху «Образ без кордонів». До Фотовиставки було допущено 113 робіт 30 учасників з різних

Тетяна Пошивайло — переможець IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни» в номінації «ЧУЖОземство»

Учасники IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»

куточків України (Кіровоградщина, Полтавщина, Запоріжжя, Донеччина, Дніпропетровщина, Івано–Франківщина, Чернівеччина, Херсонщина, Харківщина, Київщина) та Народної Республіки Бангладеш. Більшість нагород конкурсу отримав заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло, який здобув перемоги в номінаціях «КерамоРекЛАМА», «ДивоСВІТ кераміки», «КерамШОК ХХІ століття», «ПоСТАТІ», «Чорно–біле ВІДЛУННЯ», «Документ ЕПОХИ». А диплом у номінації «ЧУЖОземство» отримала Тетяна Пошивайло (Київ) за

фотороботу «Найнеобхідніше (у глиняній землянці троглодитів)». Окрім цього, спеціальні дипломи отримали Едуард Странадко, Аліна Литвиненко, Наталя Компанцева, Роман Гінзбург, Марія Пошивайло. Урочистості закінчилися, нагороди знайшли своїх переможців, проте в нашій пам’яті ще надовго закарбуються імена та неповторні твори мистців. Ми переконані, що це лише початок великого шляху, який веде нас до відродження гончарських традицій і творення нових сучасних гончарних шедеврів. УК. 73

Олександр КАРПЕНКО

Музей посеред оази Велич музеїв не вимірюється розмірами їхніх приміщень. Маленький музей Тараса Шевченка у Форті-Шевченко, але який величний. Величний любов’ю до нашого Кобзаря, глибоким розумінням його особистості і творчості. У низці кобзаревих музеїв він має особливу роль, яка визначається за місцем розташування. Якщо Моринці — це пуповина, що зв’язує Тараса з рідною землею, Чернеча гора — домовина, Санкт-Петербург — сяюча творча вершина, то Форт-Шевченко — тернова година. У цьому місці з 1850 до 1857 року Кобзар відбував покарання рекрутчиною за свої волелюбні вірші

Музей Тараса Шевченка в місті Форт-Шевченко (Казахстан)

дея збереження пам’яті Шевченка почала витати на Мангишлаці одразу після того, як зі столиці імперії прийшла звістка (тим же поштовим човном із норд-остом, яким Шевченко сюди прибув на службу до фортеці) про його смерть. Розповідають, що комендант фортеці, товариш Шевченка, Іраклій Усков, який, до речі, за походженням був донським козаком, наказав обгородити посаджену Тарасом вербу, його землянку та разом із родиною висадив кілька дерев на пам’ять про свого українського товариша. А портрет дружини коменданта Агати Ускової, написаний Шевченком, фактично

став першим експонатом майбутнього музею. Потім гвардійці з форту у 1881 році встановили пам’ятник своєму українському товаришеві, спомини про якого передавалися від одного призову до іншого. Нинішнє покоління казахів успадкувало від своїх пастухів-прапрадідів легенди про українського акина. Ще років сто тому тут було започатковано традицію називати Тарасами своїх малюків. Не піднялася ні в кого рука на вербу і сад у період міжчасся, коли цей край не був нікому підвладний. Хоча потреба у паливі у цьому пустельному краю була величезна. Він ніби сам

осяяв і зігрів своїм генієм місцеві аули. Отут, як ніде, усвідомлюєш світову велич українського пророка, думки якого й досі значимі для пригноблених трударів усіх країн. Радянська влада, умовно кажучи, прийняла його посмертно у «більшовики», хоча від нього їй, напевно, дісталося б на горіхи ще більше, ніж імператорам. 1927 року Казахський уряд визначив перелік осіб, яких слід було вшановувати на державному рівні. Потрапив до того списку і Шевченко. Створення музею доручили комсомольському активісту Нелсебеку Нуртлепову. Так було започатковано когорту казахських хранителів Шевченкової пам’яті. Себто є не лише хранителі Чернечої гори, а й хранителі Курганташу. Нуртлепов поїхав в Україну. Перебував тут кілька місяців, відвідав Київ, Канів, Моринці. Повернувся з кількома клунками експонатів: рушниками, предметами народного побуту. До речі, мандрував тим же шляхом, що й Шевченко: через Каспій до Астрахані, бо іншого тоді ще не було. Під час цієї подорожі відкрив для себе Україну й Шевченка, мав відкрити їх і для Казахстану. Музей почали облаштовувати в колишній хатинці коменданта фортеці, що стояла посеред саду, початок котрому колись дав Тарас. Підготовчі роботи тривали близько семи років, і 1 травня 1932 року об’єкт було відкрито. Він став не лише першим музеєм Шевченка, а й взагалі першою культурною установою такого типу в республіці. Фактично в цьому місті було започатковано музейну справу Казахстану. З 1932-го до 1949-го духовну династію хранителів продовжував Сатангул Тажиєв, із 1949-го до 1962-го — Жузбай Кошанов, із 1962-го до 1982-го — Есбол Умирбаєв, із 1982 до 1984-го казахський письменник Кабібалла Сидиков, потім із 1984 до 2005-го посади директорів обіймали Ізтурган Бекбоксинов, Темір Муналов, Амалбек Куанбай, з 2005-го до 2013-го — Нурсулу Суїн, на сьогодні — Ерлан Ельмуханбетов. Прикметно, що кожен директор сам підбирав собі наступника, довго його готував до виконання місії хранителя, передаючи вихованцю свої знання і любов до Шевченка та України. Кожен зробив вагомий внесок у скарбничку Кобзаревої пам’яті, знаходячи в архівах, народних переказах нові свідчення та факти про перебування Тараса Григоровича в цих краях. Проте

Один із хранителів — Сатангул Тажиєв

Есбола Умирбаєва в Форті-Шевченко і Казахстані шанують як дослідника і філософа, якому відкрилася Кобзарева істина і котрий докопався до генетичних глибин українсько-казахської дружби. Есбол із роду кочівників, котрі свого часу зустрічалися із Шевченком. Пам’ять про нього передавалася з покоління в покоління Умирбаєвих, зрештою з 1857 року змінилося не так і багато тих поколінь — три-чотири. У дев’ятирічному віці він залишився круглим сиротою. Дід Шадрак, якому було далеко за 80, змушений був віддати його до дитячого будинку у ХангаБаба. Есбол швидко оволодів грамотою, закінчив школу, вступив до Уральського педагогічного інституту. Вогник спомину про українського акина спалахнув в його свідомості, коли взяв до рук «Кобзар»: «Та це ж той солдат, про якого мені розповідав дід Шадрак!..». Перше, що зробив, повернувшись у Форт-Шевченко на вчителювання, організував Шевченківський вечір, де попросив найстаріших людей міста поділитися сімейними переказами про легендарного українського поета. Один за одним вставали аксакали і згадували про солдата, який приходив в юрти їхніх прадідів, де читав вірші незрозумілою, але дуже милозвучною мовою, співав свої пісні, а акини намагалися на домбрах йому акомпонувати, вивчав казахську мову, малював, бавився з дітьми. Його пригощали чаєм, бешбармаком* та усім, що послав Аллах. Есбол був вражений, він не чекав такого повороту, під час якого помінявся ролями із аксакалами: думав, що це він відкриває Шевченка землякам, а вийшло навпаки. Згодом усі легенди записав, збирався видати книжку, але з невідомих причин не реалізував того задуму. Шкода. То було б безцінне свідчення. Уже, як став директором музею, кілька разів побував в Україні. Поєднання казахських знань про Кобзаря з українськими зробило його

ЕСБОЛ УМИРБАЄВ: ВІН ПИСАВ ПРО НАШЕ ЖИТТЯ, ІСТОРІЮ, МАЛЮВАВ НАШИХ ЛЮДЕЙ, ЗНАЧИТЬ, ВІН НАШ ПИСЬМЕННИК І ХУДОЖНИК. МИ ДАВНИМ-ДАВНО РОДИЧІ З УКРАЇНЦЯМИ

не просто унікальним шевченкознавцем, а й одержимим проповідником українсько-казахської дружби. «Скільки часу пройшло, а Шевченко ніби поряд із нами… Він писав про наше життя, історію, малював наших людей, значить, він наш письменник і художник. Ми давним-давно родичі з українцями. Одна кров у нас. І я можу це довести... Ні я не шкодую, що все життя присвятив Шевченку, така моя доля», — говорить Есбол Умирбаєв у фільмі «Гілка вербова, гілка тернова…», який було знято студією «Укртелефільм» 1989 року. Того ж року він відійшов за вічну межу. Залишив по собі музей, доглянутий сад, добру пам’ять і книжку «І оживуть степи…», написану разом із українським письменником Анатолієм Костенком після того, як 1972 року вони пройшли слідами Каратауської експедиції, в якій брав участь Шевченко. Склали карту того маршруту, знайшли і описали точки на місцевості, з котрих він малював свої малюнки, зустрілися з кочівниками. Я прочитав цю унікальну книжку одним духом за кілька годин. Нурсулу Суїн із гордістю називає себе вихованкою Есбола Умирбаєва. Вона не місцева, народилася в Росії, хоча дід із Мангишлаку. Він був середняком, не хотів вступати до колгоспу, проте тікав від Радянської влади не на Схід, у Сибір, а на північний захід, углиб Росії. Нурсулу розповіла про ознаки, які визначали статус кочового казаха. У багатих було по 5-6 скринь із добром, стіни великої юрти були прикрашені

килимами, подушки — в шовкових чохлах, мали по табуну коней та верблюдів і 200-300 баранів. У бідняка — 5-6 коней, пара верблюдів, два три десятки баранів. А середняк, ясна річ, був десь по середині за статками. Отож дід докочував аж до степів Саратовської області, потім перебрався до Сталінградської області, де його врешті-решт і розкуркулили та записали до колгоспу і, слава великому Аллаху, що не запроторили до білих ведмедів. Тут народився батько Нурсулу, потім і вона сама. Рідну мову втратила. На батьківщину прадідів повернулася волею випадку — її чоловіка-військового направили сюди служити. Почала працювати в музеї, де Есбол прищепив їй любов до шевченкознавства. Навчив рідної мови, передав свої знання. «Все-все

ТАРАС БУВ ЧИ НЕ ПЕРШИЙ, ХТО ЗМАЛЮВАВ ПОБУТ ЖИТЕЛІВ МАНГИШЛАКУ СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ, А ТОМУ ЙОГО РОБОТИ ДЛЯ КАЗАХСЬКОЇ ІСТОРІЇ ТА ЕТНОГРАФІЇ МАЮТЬ БЕЗЦІННУ ВАРТІСТЬ Активісти української громади півострова Мангишлак (місто Актау)

Експозиція музею

передав?» — запитую Нурсулу. «Ні, знав щось таке, що не можна передати, про що можна говорити тільки серцем», — відповіла. Зараз вона працює завідувачем відділу музею-комплексу в Форті-Шевченко. За її активної участі 1996-го напередодні 160-ліття міста створювалася нинішня експозиція музею. До цієї справи були залучені група художників з України на чолі з Анатолієм Гайдамакою, наукові співробітники Київського державного музею Т.Г. Шевченка Людмила Зінчук та Лідія Корнійчук. Вирішено було розробити нову концепцію музею, яка мала поєднати дві культури казахську та українську. Якщо попередня експозиція просто переказувала біографію поета, зосереджуючись на Мангишлацькій сторінці, то тепер треба було показати Кобзаря в казахському національному середовищі та вплив останнього на літературні і художні твори поета. Реалізація цього задуму стала можливою завдяки дослідженням Есбола Умирбаєва про творчість Шевченка, а також глибокому знанню казахської етнографії Нурсулу Суїн. «Гайдамака каже: ось тут така тематика, настрій такий, ви мені повинні підібрати такі-то предмети, я йду і шукаю матеріали, а потім йому пояснюю, що оцей народний орнамент означає те-то, а оцей — те. Я також зробила переклад підписів під експонатами на казахську», — розповідає Нурсулу. Тарас був чи не перший, хто змалював побут жителів Мангишлаку середини ХІХ століття, а тому його роботи для казахської історії та етнографії мають безцінну вартість. Ще із шкільних років пам’ятаю його роботи «Пісня молодого казаха», «Хлопчик, що розпалює грубку», «Хлопчик, що грає з кошеням», «Молитва за померлими» та багато інших, але тут вони сприймаються якось інакше, справляючи ефект перенесення у ті далекі часи. Враження таке, ніби озирнувшись, можна зустрітись очима з поглядом Тараса, який тримає в руці пензель чи олівець, а вийшовши на вулицю, побачити юрти казахів. До речі, приміщення етнографічного музею, яке входить до складу Музею-комплексу, збудоване у вигляді юрти. Чи вдалося творцям цієї експозиції передати дух страждання Кобзаря? Схоже, що такого задуму не було, але він все одно реалізувався. Цього не могло не статися, бо нікуди не подінеш гору Курганташ, яку видно з вікон музею, цю пустелю, тисячі кілометрів, які відділяють Мангишлак від України, не викинеш із біографії Тараса і сім літ муштри, й останній рік чекання звістки про волю. Отож попри старання

Нурсулу Суїн — завідуюча відділом Музею-комплексу в Форті-Шевченко

оформлювачів, предмети українського та казахського народного побуту — рушники, гарба, веретена, стрічки, якими прикрашаються юрти, кінські сідла, попони, перекидні сумки, килими, домбри, самі собою відходять на задній план експозиції, а на передньому з’являються верстові стовпи, макет Новопетрівської фортеці, залізне солдатське ліжко, кайдани, піраміда рушниць, мідний чайник. — Це отой самий легендарний Шевченків чайник? — не приховую свого подиву. — Хтозна, — загадково посміхається Нурсулу, — але він точно із фортеці, бо знайшли на її території, і так само ліжко й кайдани. Доводилося бачити раніше і Кобзареві малюнки «Святий Себастіан», «Робінзон Крузо», «Телемак на острові Каліпсо», «Вмираючий гладіатор», але тільки тут можна зрозуміти, що вони були навіяні відчаєм одинокості, який

йому не вдалося подолати навіть на волі. Одинокість — його фатум. Виходив я з музею із почуттям удячності. Чим відповімо нашим друзям-казахам за збереження пам’яті Кобзаря? Чи вшанували хоч одного казахського світоча на Вкраїні так, як казахи у себе Тараса Шевченка? А по дорозі до Актау згадав слова великого музеїста Есбола Умирбаєва про

кровну спорідненість казахів й українців. Молоді прості казахи-нафтовики, які мене підвозили до обласного центру, дізнавшись звідки я, стали розпитувати про Україну, про наші європейські мрії, успіхи боксерів-Кличків та отаманів, а потім заспівали «Червону руту» і «Ти ж мене підманула». Це мене зворушило до сліз. Мабуть, ми з казахами і справді брати. По Шевченку…

ГЛОСАРІЙ *Бешбармак (кирг. бешбармак) — м’ясна гаряча страва.

Пам’ятник Т. Шевченку на території Музею-комплексу в місті Форт-Шевченко

ДОВІДКА Казахстан разом із Сирією, Північною Кореєю, Вірменією, Венесуелою, Угандою та Ганою підтримали рішення Російської Федерації щодо анексії Криму, тобто підтримали військове вторгнення на територію суверенної України, що призвело до порушення територіальної цілісності нашої держави УК.

Антон ФІЛАТОВ

Як святий Христофор об’єднує Україну байкою про кровожерливу тварюку ПесиАмериканська кіноіндустрія, яка виголовця, яка живе в цих краях. Та як пускає близько 800 повнометражних стрітільки він закінчує «вигадану» оповідь — чок на рік, страждає від з лісу доноситься протяжне виття, від перевиробництва. Фільмів там знімається якого холоне кров… настільки багато, що в них знаходять своє Вячеслава Альошечкіна на створення відображення навіть найменші віяння в Песиголовця наштовхнула фреска в Софії сьогоденні США. У Польщі, де щороку Київській. «Я підбирав натуру з’являється не менше для зйомок одного серіалу і, 70 повних метрів, кіноколи підіймався на хори, помітив картини зачіпають фреску, на якій був зображений лише найважливіші чоловік з головою собаки, соціальні, культурні та а в руках у нього був спис», — історичні аспекти згадує фільммейкер. наших західних сусіСаме так зображується святий дів. Ну, а в Україні проХристофор у східній традиції тягом 2013 року було християнства. Відповідно до правипущено трохи більше десятка повнометражних стрічок. За таких обсягів даремно говорити, що їх вистачить, аби показати всю палітру нашого буремного сьогодення. Вітчизняних кінокартин настільки мало, що за своїм змістом вони практично ніколи не перетинаються між собою. Тож будь-які, на перший погляд, випадкові збіги між цими ліченими фільмами потребують особливої уваги. Цьогоріч на широкі екрани вийде одразу два повнометражні українські фільми, одним із ключових героїв яких є святий Христофор. Це не святий Миколай, Ісус чи Святий Христофор на фресках в Софії Київській Діва Марія, до яких щодня звертається вославних життєписів, за життя він кожен віруючий українець. Це святий, про навернув у віру Христову багатьох якого знає далеко не кожен релігійний людей. Окрім того, він неоднораспіввітчизник. Чому ж у цей поворотний зово творив чудеса: увіткнутий ним для нашої країни рік вітчизняний кінемау землю жезл розцвів, а хліби, яких тограф виштовхнув на поверхню саме не вистачало подорожнім, після святого Христофора? його молитви, примножилися. 3 квітня 2014 року на екрани вийшов Однак західна традиція христиперший в Україні жаховичок у 3D «Синеянства знає дещо іншого святого вир» (реж. Вячеслав й Олександр АльоХристофора. У католицьких життєшечкіни). Сюжет стрічки переносить писах він не мав собачої голови, а був глядача в 70-і роки на береги карпатпросто кремезним чолов’ягою. Саме завського озера, на честь якого і названо дяки своїм фізичним даним він займався фільм. Компанія молодих людей збиратим, що переносив людей через небезється на пікнік. Уночі, сидячи перед вогпечний брід. А одного разу йому випало нищем, вони починають розповідати переносити через швидку річку Христа. страшні історії. Один із хлопців лякає всіх

«Христофор був гігантом, однак не зміг втримати Ісуса і впав. Трактується це так, ніби він не втримався під вагою всіх гріхів людських. Власне, з цього епізоду і починається фільм», — розповідає про свою стрічку «Брати. Остання сповідь» режисер Вікторія Трофименко. В основу сценарію цієї картини лягло оповідання номінанта на Нобелівську премію Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Скандинавський сюжет режисер перенесла в українські Карпати. У центрі цієї історії — письменниця, котра спеціалізується на релігійній літературі. Одного дня вона приїздить із лекцією в гуцульське село, де знайомиться з нещасним хворим старцем. Згодом вона дізнається про його ненависть до брата, що живе неподалік. Обидва брати не спілкуються вже багато років, бажаючи один одному лише смерті. Місточком між двома хворими старцями і стає релігійна письменниця. Обидва ці фільми — знакові для вітчизняного кіна. «Синевир» отримав Гран-прі Московського кінофестивалю 3D фільмів. А «Брати… » боролися за нагороди елітного кінофоруму класу «А» в Гоа. «Синевир» критики називають справжньою подією у вітчизняному мейнстрімі. А «Братів…» — не менш значною прем’єрою в царині авторського українського кіна. Вихід цих двох стрічок саме сьогодні, на хвилі глибокої політичної кризи, від якої страждає цілісність нашої країни, підкреслює те, що в українському сьогоденні мають місце як православні, так і католицькі традиції. Що Україна багата як східними, так і західними культурними цінностями. І що саме в їх співіснуванні народжуються справжні мистецькі шедеври. УК. 79