Uc 1 14 sait by Оксана Женжера

№ 1 (1021) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

свято є

Китайська Гуцульщина

Зимове святкове дванадцятидення

Павло Вольвач: відверто

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 1 (1021), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Гайдук, Кристина Лісовська, Оксана Женжера Автори: Любов Бойко, Анна Пароваткіна, Тетяна Ніколаєва, Юрій Атаманюк, Юлія Бентя, Людмила Гнатюк, Тамара Русінова, Олена Онишків, Тетяна Шнуренко, Віктор Вечерський, Ростислав Шмагало, KAIROS

Щиро, головний редактор журналу «Українська культура» Оксана ГАЙДУК

Переклад англійською: Наталя Маркова Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 29 січня 2013 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинки: 1. Іван Пилипенко. Засніжена Лавра. 2013. 80х90 см. П.о. 2. Іван Пилипенко. Зимовий ліс. 2013. 60х60 см. П.о.

Sincerely, «Ukrainian Culture» magazine chief editor Oksana Gayduk

ЗМІСТ

22-27 Юрій Атаманюк Китайська Гуцульщина

34-37 Всеукраїнський фестиваль Святого Миколая. Хатинки із пряників

68-71 Ростислав Шмагало Самородок

4-7

40-43 Тамара Русінова У щасливій вашій хаті...

8-12 Любов Бойко Зимове святкове дванадцятидення

44-47 Олена Онишків Традиції та звичаї українського Різдва

48-51 13

Тетяна Шнуренко Збиравсь колядувати, як вже й щедрувати пора

Новорічне досьє

52-57

14-18

Новорічно-різдвяні цікавинки

Анна Пароваткіна Відверто: Павло Вольвач

58-65

19-21

Віктор Вечерський Зимові відкриття

Тетяна Ніколаєва Музейні скарбниці

28-33 Юлія Бентя Експериментальна лабораторія Олександра Богомазова

38-39

Людмила Гнатюк Січнева сторіночка

KAIROS Втрачений рай «Щедрика»

Фотографія Джеффа Заруби

Photography with Jeff Zaruba

З 11.12.2013 до 26.01.2014 галерея Brucie Collections пропонує шанувальникам сучасної фотографії познайомитися з творчістю Джеффа Заруби — американського фотографа, мандрівника та викладача, однаково талановитого у кольоровому та чорно-білому фото-живописі. Уродженець Чикаго, Джефф Заруба отримав освіту в університеті Аризони. Закінчивши факультет образотворчих мистецтв, фотограф отримав практичний досвід як асистент, перш ніж розпочати власну кар’єру, що успішно триває вже понад 30 років. Сьогодні Заруба називає своїм домом Петалуму, Каліфорнія, однак його скоріше можна зустріти у Гонконгу, Дубай, Мехіко або Венеції, де фотограф знаходить натхнення та об»єкти для своїх фоторобіт. Чорно-білу фотографію Джеффа Заруби, що посідає головне місце у творчості автора, відрізняє сильна графічна складова. Кажучи про фотографів, які вплинули на формування його стилю, сам автор називає таких майстрів, як Едвард Вестон та Пол Стренд. У фотографії Заруби гра форм, тіней, відображень і світла перетворює об’єкти, як природні, так і штучні, на нові, часто абстрактні картини. Роботи Заруби отримали визнання не тільки у США, але й за кордоном, зайнявши гідне місце у престижних приватних та корпоративних колекціях. На рахунку автора десятки успішних персональних та колективних виставок. У 2005 році Джефф Заруба посів перше місце та отримав титул Photographer of the Year на міжнародному фотоконкурсі Spider Awards. Побачити та придбати вибрані роботи Джеффа Заруби ви зможете у галереї Brucie Collections, починаючи з 12 грудня 2013 року за адресою вул. Артема, 55-б

From the 11th of December 2013 till 16th of January 2014 the Brucie Collections Gallery invites modern photography fans to get acquainted with Jeff Zaruba works — American photographer, traveler and teacher, equally talented both in his colour and black and white photo-art. Born in Chicago, Jeff Zaruba got his education in Arizona University. Aﬅer graduating fine arts department, he received his practical experience as an assistant, before starting his personal career which has been lasting for more than 30 years. Today Zaruba calls his home the city of Pentaluma, California, however you (are more likely to) can rather meet him in Hong Kong, Dubai, Mexico or Venice where he finds his inspiration and the objects of his photo works. Black and white photography of Zaruba being the main (style) in the author’s work is distinguished by very strong graphic component. Talking about photographers who influenced his style formation, he names such experts as Edward Weston and Paul Strand. The shade, forms, reflections and light play turns objects as natural(?) so artificial into new, usually abstract pictures in the photographer’s work. Zaruba’s works were acknowledged in the USA as well as abroad, getting deserving place in prestigious private and corporative collections. There are more than dozens of successful personal and collective exhibitions on his account. In 2005 Jeff Zaruba took the first place and got the title Photographer of the Year at the international photo competition Spider Awards. One can see and buy chosen Zaruba’s works in the Brucie Collections Gallery starting from the 12th of December 2013 in 55 B Artema Str.

Лінас Ляндзбергіс. «Псевдолитовський пейзаж»

Linas Liandzbergis. «Pseudo Lithuanian Landscape»

Галерея ЦЕХ продовжує знайомити українських глядачів із сучасним литовським мистецтвом. У рамках виставки «Псевдолитовський пейзаж», яка триватиме з 14 грудня до 8 лютого, художник Лінас Ляндзбергіс покаже понад 10 живописних полотен, у яких романтичні пейзажі в стилі доби Відродження поєднуються з яскравими мультимедійними «вставками». У своєму новому проекті Лінас пропонує подивитися на живописні ландшафти з метафоричної точки зору. Різка кольорова геометрія «вмонтованих» зображень створює ефект колажності. Іронію його мистецького жесту підкреслюють назви робіт, які одночасно і створюють сюжетну напругу. У роботах Лінаса присутнє протистояння «розслабленої реалістичності» та кічевих «візуальних вірусів». У результаті поєднання романтичних фонів та яскравих імплікацій пейзажі Лінаса передають атмосферу контрастної сучасності. Виставка організована за підтримки Посольства Республіки Литви в Україні. Лінас Ляндзбергіс — член Спілки митців Литви. Учасник Литовської креативної спілки з 1999 року. Брав участь у більш ніж 30 групових та персональних виставках у різних країнах світу: Німеччина, США, Великобританія, Італія, Данія тощо. Адреса: ст. м. Тараса Шевченка, вул. Фрунзе 69

TSEKH Gallery continues to introduce modern Lithuanian art to Ukrainian audience. During the exhibition «Pseudo Lithuanian Landscape» from the 14th of December till the 8th of February the artist Linas Liandzbergis will show more than 10 scenic canvases where romantic Renaissance landscapes unite with colourful multimedia «inserts». Linas suggests looking at picturesque landscapes from metaphorical point of view in his new project. Sharp colourful geometry of «mended» images creates the collage effect. The titles of the works underline the irony of such artistic decision and simultaneously create the plot tension. There is a confrontation of «relaxed realism» and kitsch «visual viruses» in the Linas’s works. As a result the combination of romantic backgrounds and striking implications, Linas’s landscapes reflect the atmosphere of contrasting nowadays. The exhibition is organized by the support of Republic of Lithuania Embassy in Ukraine. Linas Liandzbergis is the union member of artists of the Republic of Lithuania, the member of Lithuanian creativity union since 1999. He took part in more than 30 collective and personal exhibitions in different countries of the world: Germany, the USA, Great Britain, Italy, Denmark etc. Address: Taras Shevchenko metro stop, 69 Frundze Str.

Історія одного перевтілення

The Story of One Transformation

26-го грудня на сцені Національної оперети України — прем’єра оперети «Мадемуазель Нітуш». Виставу також покажуть 24, 25 і 31січня. Перевтілення — шлях до самопізнання чи втеча від реальності? Насправді, в легкій веселій опереті французького композитора приховано далеко не просте питання: чому люди часто живуть не за покликом душі, а за встановленими загальноприйнятими нормами поведінки? Так простіше? Або вони бояться зазнати поразки й розчаруватися у власному виборі та рішенні? Чи стримує громадська думка? Однак, тільки змінюючись, експериментуючи, випробовуючи свої сили, таланти і вміння можна знайти шлях до свого власного відчуття щастя. За словами режисера-постановника вистави, художнього керівника Національної оперети, з.д.м. України Богдана Струтинського, сюжет буквально наштовхує на розуміння того, що в ньому присутні перетворення: «Жіночий монастир, солдатська казарма, театр — принципово різні середовища буття. І серед всього цього — головні герої, які увесь час змінюють образи і маски. А з останнім явищем — ми сьогодні зустрічаємося у повсякденному житті щодня. Звичайний, здавалося б, сюжет веселої французької оперети виявився сучасним і актуальним для нашого суспільства». 26 грудня, через 130 років після прем»єрної постановки вистави в Парижі в театрі «Вар’єте» у 1883 році, на сцені Національної оперети «Мадемуазель Нітуш» постане перед публікою яскраво та інтригуюче.

The premiere of «Mam'zelle Nitouche» operetta is on the 26th of December on the stage of National Operetta of Ukraine. The performance will be also shown on the 24th, 25th and 31st of January. Is transformation the way for selfknowledge or the escape from reality? Actually bright, funny operetta by French composer hides not really a simple question: Why are people oﬅen guided not by their soul call but by generally accepted behaviour norms? Is it easier? Or are they afraid of failing or disappointment in their personal choice and decision? Does public opinion restrain? However only changing, experimenting, trying your personal strength, talents and abilities one can find the way to his personal happiness. According to the words of performance producer and stage director, artistic director of National Operetta of Ukraine Bogdan Skrutynskyi, the plot literally suggests the understanding that there are transformations in it: «Women’s monastery, soldiers’ caserne, theatre — principally different existent environments. And among all these are the main characters that constantly change their appearance and masks. And with the last phenomenon we meet every day. Usual on the first sight plot of French cheerful operetta occurred to be modern for our society». On the 26th of December, 130 years aﬅer the premiere in Paris in «Vaudeville» in 1883, on the stage of National Operetta «Mam'zelle Nitouche» will appear brightly and intriguing in front of the audience.

Чарівний світ китайської народної картини

Magic World of Folk Chinese Picture

З 23 листопада 2013 до 24 січня 2014 пройде особлива святкова виставка. Представляємо китайську народну картину — няньхуа. Це твори-побажання, що ними зичили усього найкращого на весь наступний рік. Народні картинки малювали, вирізали на дошках, друкували і розфарбовували протягом усього року. Проте, продавали саме на передодні новорічного свята — найяскравішого з-поміж усіх традиційних свят Китаю. Святкування починалося 23 числа 12 місяця за місячним календарем і тривало майже два тижні. Щороку на свята кожна родина вивішувала у домі сповнені доброзичливого змісту картинки, сподіваючись отримати щастя, здоров’я, добробут. Розфарбовані ксилографії, сповнені краси та витонченості, висіли в домі аж до наступних свят. Сьогодні більшість няньхуа збереглися завдяки європейцям, що свого часу високо оцінили їх і зібрали перші колекції. Музей презентує глядачу унікальні зразки китайської новорічної картини кінця ХІХ ст. з міста Янлюцин — відомого центру цього виду мистецтва. Адреса: Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенко, м. Київ, вул. Терещенківська, 15–17.

From the 23rd of November till 24th of January 2014 will be held special holiday exhibition. We present folk Chinese picture — Nían Hùa. These are the works of art and wishes of all the best for the next year. The folk pictures were painted, carved on the wooden planks, printed and coloured during the whole year. Though they were sold particularly on the eve of the New Year holidays — the brightest among all traditional holidays of China. The celebration started on the 23rd of the twelﬅh month according to the moon calendar and lasts almost two weeks. Annually every family hanged out (pictures) ﬁlled with well-wishing content pictures in the house, hoping to get happiness, health and wellbeing. Coloured xylography, ﬁlled with kindness and daintiness, were hanging in the house till the next holidays. Nowadays the majority of Nían Hùa remained due to Europeans who highly evaluated them and collected them. The museum presents to the guests unique samples of Chinese New Year pictures of the end of the 19th century from the town of Yangliuqing — famous center of this kind of art. Address: Museum of Art named aﬅer Bogdan and Varvara Khanenko, Kyiv, 15–17 Tereshchenkivs'ka Str.

Галерея «Триптих»

«Tryptych» Gallery

Виставковий рік найстаріша київська Галерея «Триптих» на Андріївському завершує надзвичайно доброю виставкою класика української скульптури Миколи Білика «Любов земна — Вибране». Триватиме вона до 25 грудня. Але календарний рік не завжди співпадає з виставковим, тому з 25 грудня до 12 січня 2014 року у «Триптиху» відбуватиметься новорічно-різдвяний ярмарок. Концепція його проста і зрозуміла: вилучити із запасників ф показати все, що може бути розкішним та абсолютно унікальним подарунком для близьких людей: зимова тема в живописних полотнах соцреалізму, різдвяні жанрові замальовки, надзвичайні у своїй різноманітності шедеври декоративно-прикладного мистецтва від кращих умільців України.

The oldest Kyiv gallery «Tryptych» at the Andriivskyi Uzviz ﬁnishes the exhibition year with extra kind exhibition of the Ukrainian sculpture classic Mykola Bilyk «Earthly Love — Selected». It will last till the 25th of December. But not always calendar year matches with the exhibit one, that’s why from the 25th of December till the 12th of January 2014 at «Tryptych» will be held New Year and Christmas fair. Its concept is very easy and understandable: to take out from the store rooms everything that can be luxurious and absolutely unique present for the closest people: winter topic in socialistic realism picturesque canvases, Christmas genre sketches, incredible in their variety masterpieces of arts and craﬅs from the best craﬅsmen of Ukraine.

Художньо-виставковий центр «АртДонбас»

«Art-Donbass» Art Exhibition Center

З 15 січня по 12 лютого 2014 року в ХВЦ «АртДонбас» презентуватиметься Арт-проект «СЛІДИ». «Сліди на тілі... Сліди в душі... У відносинах... У пам’яті... В історії... У цивілізації... Під Водою... На Землі... В Космосі... Відбитки ніг, рук, поглядів, думок, дій... Сліди бездіяльності... Художники першими відповідають за те, що залишається після нас — за наші Сліди... Якими нас побачать потім — треба думати вже зараз». Більше 50 майстрів з Донецька, Маріуполя, Краматорська, Харкова, Луганська, Запоріжжя, Львова, Івано-Франківська, Києва та інших міст України представлять на суд публіки своє творче бачення заявленої теми. Серед них — народні та заслужені художники України, скульптори, керамісти, дизайнери, фотографи, архітектори, майстри народноприкладного мистецтва. Завдяки успіху аналогічного міждисциплінарного арт-проекту «МАСКИ: грані реальності», артпроект «СЛІДИ» після Донецька продовжить свою роботу в стінах Маріупольського центру сучасного мистецтва ім. Куінджі, Краматорського художнього музею, галерей мистецтв Харкова, Сєвєродонецька, Луганська, Бердянська, Вінниці та ін. Час роботи: з 11–19 без вихідних і перерви. Тел.: +38(062) 332-73-85 Адреса: Україна, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 189к

AEC «Art-Donbass» presents art-project «SLIDY» from the 15th of January till 12th of February 2014. Slid from Ukrainian mark «marks on the body... Marks in soul... In relationships... In memory... In history... In civilisation... Under water... On the Earth... In the Space... Handprints, feet prints, marks of glances, thoughts, actions... Marks of inaction... Artists are the ﬁrst to be responsible for what will be leﬅ aﬅer us — for our Marks... How we will be seen aﬅer-it’s necessary to think now». More than 50 artists from Donetsk, Mariupol, Kramatorsk, Kharkiv, Lugansk, Zaporizhia, Lviv, Ivano-Frankivsk, Kyiv and other cities of Ukraine will present their artistic vision of stated topic for the verdict of the audience. There are honoured artists of Ukraine, sculptures, ceramists, designers, photographers, architectures, masters of applied and folk arts among them. Due to the success of analogical cross discipline art-project «MASKS: the reality edges», artproject «SLIDY» aﬅer Donetsk will continue its work within the walls of Modern Art Center n. a. Kuindzi of Mariupol, Art Museum Of Kramatorsk, Art Galleries of Kharkov, Sievierodonetsk, Lugansk, Berdiansk, Vinnytsia and others. Open hours: 11–19 without weekends and breaks. Tel. +38(062)332-73-85 Address: Ukraine, Donetsk, 189K Cheliuskintsiv Str.

Творчість Михайла Врубеля

Mykhailo Vrubel Oeuvre

Київський національний музей російського мистецтва проводить цикл лекцій для дорослих, учнів старших класів та студентів. 26 січня 2014 року відбудеться лекція на тему «Творчість Михайла Врубеля». Лекторій побудований за хронологічним принципом, присвячений історії російського образотворчого мистецтва XIII–XX ст., а також зібранням російського мистецтва в Україні та за кордоном. Висвітлюються найбільш значні та характерні явища російської художньої культури, імена найвідоміших майстрів та їхні роботи, які увійшли до скарбниці світового мистецтва.

Kyiv National Museum of Russian Art holds the series of lectures for adults, pupils of senior school and students of tertiary education. On the 26th of January 2014 will take place the lecture on the topic of «Mykhailo Vrubel Oeuvre». Series of lectures built on chronological principle, dedicated to 13th–20th century history of ﬁne arts of Russia and also to the collections of Russian art in Ukraine and abroad. The most meaningful and typical phenomena of Russian culture of art, the names of the most famous masters and their works, which got into the tresuary of the world art, are covered.

Культурний проект. Вільний лекторій

Cultural Project. Free Lectures Series

1 лютого 2014 року стартує масштабний 11-лекційний курс «Історія літератури в авторах і текстах», що об’єднав одразу кілька лекторів, кожен з яких може вважатися знаковою постаттю для сучасної української культури. Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та Оксана Забужко познайомлять слухачів зі своїми улюбленими авторами, розкажуть про найталановитіших письменників-класиків та сучасників на прикладі їхніх текстів. Оксана Забужко прочитає три лекції про Тараса Шевченка, Лесю Українку та Юрія Шевельова. Героями лекцій Юрія Андруховича стануть поети Богдан-Ігор Антонич та Грицько Чубай. Тарас Прохасько розповість про творчість Ірини Вільде, Осипа Турянського та Олега Лишеги. Завершиться письменницький курс лекціями Юрія Іздрика про літературний шлях Сергія Жадана, Юрія Андруховича і Тараса Прохаська. Вхід на лекції — безкоштовний, за списком попередньої реєстрації.

On the 1st of February 2014 starts intensive 11 lecture course «The History of Literature in authors and texts». It united a few lecturers at once, each can be considered signiﬁcant ﬁgure for modern culture. Yuri Andrukhovych, Taras Prohasko, Yuri Izdryk and Oksana Zabuzhko will present to the audience their favourite authors, tell about the most talented writers-classics and modern basin on their texts. Oksana Zabuzhko will give three lectures about Taras Shevchenko, Lesya Ukrainka and Yurii Shevelov. Characters of Yuri Andrukhovych lectures will become poets Bohdan Igor Antonych and Hryhotij Chubaj. Taras Prohasko will tell about Iryna Vilde’s, Osyp Turiansky’s and Oleh Lyshega’s works. The course will close Yuri Izdryk about literature path of Serhiy Zhadan, Yuri Andrukhovych and Taras Prohasko. Free admission according to the list of preregistration. УК. ИС. 7

До уваги своїх читачів «УК» пропонує уривок із наукової розвідки про давні традиції святкування Різдва в Україні, а зокрема в Опільському краї. Дослідження здійснила Любов БОЙКО

Зимове святкове дванадцятидення

Поняття «Опілля» більше відоме в географії, ніж в етнографії. Ним визначається територія північнозахідної частини Подільської височини у межах Львівської, ІваноФранківської і центрального західного виступу Тернопільської областей. Археологічні пам’ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов’янський період тут проживали племена дулібів і білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Стабільний контингент автохтонного населення зберігався і в часи польського й австрійського панування. Календарним звичаям та обрядам належить особливе місце в житті ополян, що було тісно пов’язане зі змінами в природі. Власне, люди жили в гармонії з нею, пильно стежили за прикметами, нагромаджували впродовж життя власний досвід, який потім передавали наступним поколінням. Відкриває зимовий святковий сезон свято Введення (4 грудня, за старим стилем 21 листопада), коли «вводиться літо в зиму». Наступна дата —13 грудня — Андрія. У давні часи і до кінця XIX ст. воно називалося «Калитою» (6). Далі — улюблене свято усіх дітей — Миколая, адже вранці, хто був чемний, знаходить під подушкою гарні подарунки — цу-

керки, фрукти, забавки, а хто пустував різку (прута, бука). Серед зимових свят ополян особливе місце посідає святкове дванадцятидення з кульмінаційними точками — Різдвом, Новим роком і Хрещенням. Різдво сягає своїм корінням у далеке дохристиянське минуле. Це свято сонцевороту,

найкоротший день у році, коли, як вірили наші пращури, Сонце ніби вмирало і людина магічними діями мала йому допомогти ожити. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа. Різдвяні свята починаються Святим вечором (6 січня за новим стилем). Оселя повинна бути чиста, побілена, святково прибрана. Оскільки закінчується піст, то образи (ікони), портрети прикрашають рушниками, які на період посту знімають. Або замінюють вишивки з чорнобла-

китними, коричневими барвами на більш яскраві, веселі. Для опільської вишивки найхарактерніші червоний, зелений, жовтий, «цегловий» (оранжевий), чорний кольори. В кут (на покуті) кладуть невеликий сніп жита або пшениці — «дідух». Його заздалегідь заготовляють під час жнив, підвішують у стодолі, прив’язавши до бантини (балки), щоб миші не з’їли. Іноді виготовлення «дідуха» ціле мистецтво, його роблять у формі прикрашеної безсмертником, переплетеної фігурки, що нагадує людську. Подекуди на Опіллі збереглася традиція прикрашати хату «павуками» — це геометричні конструкції з житньої соломи. їх розвішують попід стелею і освітлюють маленькими свічками. «Павуки» служать нагадуванням про те, як, за легендою, заснований павутиною вхід до печери врятував малого Ісуса від переслідувань царя Ірода. Ще одна окраса опільської хати під час Рідзвяних свят ялинка. Вона може стояти на підлозі й сягати стелі. Але здебільшого прикрашають невелику ялинку, рідше — сосну. Утримує рівновагу дерева хрестовина — збиті навхрест дві короткі дошки, з отвором посередині. Звичай прикрашати ялинку поширився після Другої світової війни. Найстарші ялинкові іграшки, які ми бачили, пластмасові кукурудзи (можливо, спогад про період керівництва Хрущова), дзвіночки, зайчики, скляні гірлянди, які хвильками обвішували кругом дерева, зачіпаючи їх за гілочки. Іноді прикрасою служили тонкі блискучі

«торочки» (бахрома з хустки). Дотепер кладуть на ялинку «сніг» з вати, причіпають до гілок цукерки, невеликі яблука. Отже, прикрашають ялинку, кладуть «дідух», а тоді перед вечерею господар вносить до хати сіно, вітаючись: «Дай, Боже, добрий вечір». Присутні відповідають: «Дай, Боже». Сіно розкладають на столі, який накривають вишитим обрусом. Господиня лагодить святкову вечерю, а господар відкраює шматочки хліба і йде з ними до стайні, щоб «пригостити» домашніх тварин — ніхто в цей вечір не повинен бути голодний. Найголовніша обрядова страва Свят-Вечора — кутя, варена пшениця з маком, медом, родзинками. Для цього напередодні «впихають» (очищають від луски) пшеницю — товчуть її в «кулі» — війни часто залишали на полях «спогади» про себе у вигляді гільз від снарядів. На ніч пшеницю замочують. Вранці рідину зціджують, заливають першою водою і варять до готовності. Тоді труть у макітрі мак (на Святий вечір його треба називати «зерно»), додають його до пшениці, а також мед, родзинки, дрібно порізані волоські горіхи, чорнослив. Кутю розводять освяченою цього дня в церкві водою. На Свят-Вечір («багата кутя») на Опіллі готують 12 пісних страв. Крім куті — «суш» («сушняк», «вар», узвар), борщ («бураки») з «вушками» (вареники у формі вушок з відварених сушених грибів), гречані голубці, капустяні пироги (вареники), підливка з білих грибів або опеньок («запрашка»), оселедець, капуста з грибами, пампушки з маком або, наприклад, аґрусовим варенням («анґрисова мармуляда») часто з додаванням тертої «рожі», завиванець з маком, домашній хліб тощо. Кладуть кутю в макітрі у центрі столу. Навкруги —інші страви. Колись їли всі з однієї миски, зараз кожен має свою порційну тарілочку, ложку. Якщо в хаті хтось помер, то і для нього кладуть ложку. Домашні, особливо діти, споглядають на небо — коли з’явиться перша зірка. Тоді йдуть вечеряти. Старші люди цього дня дотримуються суворого посту — аж до вечері. Молодші, особливо ті, хто працює, можуть з’їсти що-небудь пісне зі страв, що готують на Свят-Вечір.

Перед святковою вечерею родина молиться. Усі вклякають на коліна і кожен промовляє молитву про себе, а тоді цілують одні одних — діти і онуки цілують старших у руку або в щоку. Старші дітей — у чоло або в голову. Запалюють

різдвяну свічку на столі. Іноді родина молиться, безпосередньо стоячи кругом стола, вголос. Господар благословить вечерю: «Дай, Боже, дочекати всім у здоров’ї до другого року». Колись набирали першу ложку куті і кидали її до стелі. Зараз цього не роблять. Упродовж усієї вечері спостерігають за тим, як горить свічка — чи полум’я рівне, не хитається. Якщо свічка погасне — недобрий знак, який віщує нещастя. Раніше під столом розстеляли околіт — вимолочений сніп, на якому любили бавитись діти після вечері. Щоб велися кури, на Святий вечір потрібно «квокати»: «Кво-кво, на Різдво. Десять курочок, один когуток». Переважно це роблять діти.

Коли родина повечеряла, то рештки страв залишають на столі — для померлих родичів, душі яких, за повір’ям, присутні в цей вечір. Після вечері родина колядує. Нині найпопулярнішими є коляди «Бог предвічний», «Нова радість стала», «В Вифлеємі новина», «Добрий вечір тобі, пане господарю», у яких прославляється народження Ісу са Христа, висловлюється радість від появи Месії, розповідається біблійна історія про трьох царів, що йшли вітати Божого Сина, тощо. Характерним для коляд є урочистий, величальний настрій. На свято Різдва Христового (7 січня) ополяни йдуть до церкви на Різдвяну літургію. Коли родина приходить з храму, то знову всі разом сідають за стіл. Страви уже різноманітні, не пісні. Святкове різдвяне меню — досить ситне: м’ясна печеня, шинка, ковбаса, запечена або начинена гуска або качка, холодець («гишки»), тісто з розсолом (домашня локшина з бульйоном), голубці з м’ясом, капуста засипана, різноманітні салати, печиво («пляцки») тощо. Існує повір’я, що на Святий вечір чи на Різдво не слід нічого нікому і ні в кого позичати, бо тоді не буде «вестися». В опільських селах святвечірні і різдвяні звичаї побутували завжди, навіть за радянської влади. На свято Різдва Христового мешканці Опілля ходять від хати до хати (по вулицях або кутках) колядувати на церкву. Один з колядників (може бути й жінка) калатає маленьким дзвіночком,

Вдосвіта на Новий рік хлопчики ходять засівати. До близьких родичів (наприклад, дідуся і бабусі) може йти і дівчинка. Засівальники віншують, «сіючи» пшеницю: Сійся, родися, Жито, пшениця, Всіляка пашниця. На щастя, на здоров’я, На той Новий рік, Аби Вам сі вело Ліпше, як торік. Аби Ви дочекали Сіяти, орати, Восени збирати. Коноплі по стелю, Льон по коліна, Аби Вас, хрещених, Голова не боліла. Христос ся рождає! віншує господарів. Подекуди колядники — лише чоловіки, але здебільшого — це змішані гурти, у яких є і чоловіки, і жінки різного віку (часто це учасники церковного хору), підлітки, діти. Різдво на Опіллі не обходиться без вертепу. Цю релігійну виставу про Народження Ісуса Христа готують заздалегідь або самі учасники, або під керівництвом учителів чи працівників культури: розподіляють ролі, вчать віршовані тексти, шиють або лагодять костюми. Серед персонажів вертепу — Ангели, Пастушки, Три Царі, Жовнір, Смерть з косою, Циган, Жид. Два останні «никають» по хаті під час розігрування сценки, лякають дітей, «крадуть» пампухи зі столу. З вертепом ходять хлопці — від хати до хати, посилаючи насамперед когось з учасників спитати господарів, чи при ймуть їх. Увечері напередодні Нового року (за старим стилем, тепер — 14 січня) на Опіллі обрядових страв не готують. Характерною прикметою новорічного свята є маланкування. Обряд «Маланки» бере свій початок з дохристиянських часів. За давньою традицією, роль Маланки грає хлопець, перевдягнений у жіноче вбрання. З нею ходить «Василь» — здебільшого дівчина, значно нижча, у чоловічому костюмі, шапці, з намальованими чорними вусами. Супроводжує їх гурт молоді, у якому є різноманітні персонажі: Ведмідь, Дід, Баба, Лікар, Циган, Жид, Смерть та ін. У Маланки Лиши, миски — під мисником, Заросли, зацвили сунишником, А тарелі під лавою, Заросли, зацвили муравою (8) Маланкування супроводжується танцями, жартами, іграми, кумедними сценками.»Маланка» зображує господиню, що все робить недоладно: б’є посуд, не туди кладе миски, збиває пил, коли замітає хату, тощо. Колись ім’я Маланка (Мела нія) було досить поширене на Опіллі, зараз так майже не називають.

«Славім Його!» — відповідають господарі й обдаровують посівальника печивом, цукерками, але обов’язково дають грошову винагороду. До речі, старожили пригадують, що ще в 60і роки минулого століття на Опіллі сіяли коноплі, відмежовуючи ними городи. З конопель били смачну олію. Але це побутувало давно в минулому. А мак останніми роками заборонено сіяти, проте традиційна опільська випічка включає чимало виробів з маком. Ще одне важливе свято зимового календаря — Богоявлення Господнє, або Йордан, Хрещення, Водохреща, Водосвяття (19 січня). Вечір напередодні Хрещення називають на Опіллі Другим Святим вечором. Постять лише «до водиці» — посвячення в церкві води, яка вважається чудодійною, дуже помічною при різних недугах. Перехрестившись, люди п’ють освячену воду, яка пахне васильком (базиліком). Вдома дають

напитись хворим чи малим дітям, вмиваються нею, окроплюють голову, очі, вуха, помазують болючі місця. Зберігають воду до наступного року (якщо не використають раніше). Освячену воду не можна де-небудь виливати — лише в криницю. Прийшовши з церкви, господиня окроплює всіх рідних, оселю свяченою водою, а також замішує на ній рідке тісто і малює на дверях хати та господарських споруд хрестики, примовляючи: «Слиш, Боже, слиш — кусай паляничку і книш». Якщо в сім’ї є маленька дівчинка, то вона ходить з мамою чи бабусею і кусає паляничку. Страви на Другий Святий вечір готують ті самі, що й на перший. Цього вечора ходять щедрувати діти, молодь: або окремо хлопці й дівчата, або змішані гурти. Переважно щедрують там, де є діти, але можна цього вечора постукати в шибку чи двері будь чиєї хати, і якщо господарі не «відбумкають» (постукають зсередини), то щедрувальники величатимуть їхдавніми піснями.Ущедрівках, на відміну від колядок, збереглося більше дохристиянських рис, наприклад, приспіви «Ой дай, Боже!», «Ладо, Ладо, Ладо!», часто зустрічаються давні народнопісенні образи — «гожий (білий) молодець», «ґречная панна», «дівкакоролівна», «чорний тур», «сив коник», «біл камінь», «мідяні човна», «золоті весла» (9). На Рогатинщині до свята Богоявлення Господнього готуються заздалегідь — випилюють з льоду хрест або прикрашають дерев’яний, прилаштовують його біля річки, де й відбувається

Хрещення. А в Галичі на Водохреща духовий оркестр виконує мелодію церковної пісні «Ти, Йордане, приготовися, ти, Йоане, скоро спішися». Подекуди освячення води супроводжується стріляниною з рушниць, запуском у небо голубів. Поява цих птахів символізує Духа Божого, що зійшов в образі голуба з небес на Христа під час хрещення(10). Йорданська вода також наділена цілющою силою. її використовують так само, як і воду, освячену в Надвечір’я Богоявлення Господнього. Загалом освячення води, окроплення нею людей, помешкання символізує очищення, духовне зцілення, зміцнення віри в перемогу добрих сил. Отже, ми розглянули особливості передріздвяної, різдвяної, новорічної та водохрещенської обрядовості мешканців Опілля. Крізь призму християнських «празників» проглядається давня дохристиянська основа, що досить органічно вплелася в канву календарних зимових свят. Народні традиції святкувань відображають світогляд, ментальність жителів даної території, свідчать про повагу до родини, вшанування предків. Велика роль в зимовій обрядовості відведена сонцю, воді, хлібу. Щоправда, деякі елементи обрядодій призабуті, втратили в сучасності своє первісне значення. Слід сказати, що народні обряди на Опіллі не так яскраво виражені, як, наприклад, на Гуцульщині чи Бойківщині, проте ополяни дотримуються давніх традицій та звичаїв, які передаються з покоління в покоління.

Література: 1. Етнографія України: Навч. посіб. / За ред. проф. С. А. Макарчука. — Вид. 2ге, перероб. і доп. — Львів: Світ, 2004. — С. 137. 2. Коритко Р. Добринів — село мальовничого Опілля. — Львів: Тріада плюс, 2004. — С. 405. 3. Радович Р. Житло на Опіллі // Записки НТШ. — Львів, 1995. — Т. ССХХХ. — С. 79. 4. Курочкін О. Річне коло свят та обрядів // Українці: Історикоетнографічна монографія у двох книгах. — Опішне: Українське народознавство, 1990. — Книга 2. — С. 302. 5. Людові вірування на Підгір’ю, зібрав др. Іван Франко // Етнографічний збірник / За ред. І. Франка. — Львів, 1898. Т.V. — С. 160–218. 6. Кожолянко О. Календарні зимові свята та обряди українців Буковини. Автореф. дисер. канд. іст. наук. — Івано Франківськ, 2005. 7. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. — Харків: Фоліо, 2007. 8. Польові матеріали автора 2008 р. 9. Колядки і щедрівки / Упорядник М. С. Глушко. — К.: Музична Україна, 1991. 10. Курочкін О. Річне коло свят та обрядів//Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах. — Опішне: Українське народознавство, 1990. — Книга 2. — С. 314.

УК. 12

Новорічне досьє

Походження та дислокація

Святий Миколай

Існує багато переказів, що зазначають датою народження чудотворця ІІІ століття н. е.

Санта-Клаус

Дід Мороз

Вигаданий персонаж, має Вигаданий персонаж голландське походження. з’явився в Союзі у 1937 1773 року у пресі вперше році. 1999 року у Росії офіз’явилася назва Santa ційною резиденцією визнано Clause. Великий Устюг, а днем наМісце проживання — Північродження — 18 листопада, ний полюс, Крайня Північ коли в тому краї розпочинаабо Лапландія ються морози

Чудотворець, зараховується до лику святих, опікується воїнами, водіями і подороОсобисті жуючими, допомагає бідним якості у скруті; вважається покровителем дітей та студентів, моряків, торговців і лучників

Завдяки менеджерам компанії Кока-Кола, з’являється символ компанії — теперішній Санта Клаус, що літає серед хмар на санях із казковими оленями

Казковий образ, призначений для святкування Нового року в СРСР, пізніше — у пострадянських державах

У ніч з 18 на 19 грудня приносить подарунки хорошим Діяльність дітям і кладе під подушку, а неслухняним може принести різочку

На Різдво влазить через димар до кожного будинку, складає подарунки під ялинку для дітей та дорослих

На Новий Рік приносить дітям подарунки особисто або складає під ялинку

Існує багато легенд про діяння Святого Миколая, наприклад, легенда про трьох бідних сестер, яким він підкидав мішечки золота у вікно

У 1823 році Климент Кларк Мур у поемі «Різдвяний гість», що ще називається «Ніч проти Різдва», першим зобразив його як життєрадісного немолодого ельфа

Ще обростає

Біла зимова ряса, образ святого із посохом

Червоний тулуп з червоним капелюхом, біла коротка борода

Довга до п’ят синя або червона шуба, пояс, хутряна шапка і валянки, довга біла борода і посох

Ходить пішки

Климент Кларк Мур запряг у його сани вісім північних оленів

Сани з трійцею коней

Родинні зв’язки

Спосіб пересування

Анна ПАРОВАТКІНА

Відверто:

Павло Вольвач

Наприкінці листопада у Києві свій новий, другий за рахунком, роман презентував Павло Вольвач. На відміну від «Кляси», події «ХрещатикПлази» відбуваються у Києві. А героями нового твору відомого прозаїка та поета цього разу стали добре впізнавані сучасні українські митці, інтелектуали та навіть політики. А також — усе «українське» відділення Радіо «Свобода» і навіть помаранчева революція. Черговий раз — іще до представлення книги у столиці, почувши від знайомих селебрітіз напівсхвальну, напівперелякану відозву «прочитай обов’язково — як він там усіх нас!», за поясненнями ми звернулися до самого пана Вольвача. Адже, й справді: як він так — усіх? Тобто, як насмілився, адже безпристрасна відвертість не надто підтримується, у першу чергу, самим сучасним українським соціумом УК. Отже, перше запитання — для тих, хто ще не читав книжку: про що роман? Часто ловлю себе на думці, що важко відповідати на це питання. Варто все ж таки згадати попередній роман, «Клясу». Після його виходу в мене часто цікавилися-запитували: «А чи буде продовження?» Я впевнено відповідав, що, мовляв, «Брата-2» не буде. Але тепер, з плином часу, бачу, що погарячкував, що «Хрещатик...» до певної міри якраз і є продовженням. Як сповіщали

титри в німих фільмах, «Прошло много лєт...»: головний герой «Кляси», такий собі сучасний махновець з індустріального Сходу, у «Хрещатик-Плазі» постає вже в новому житті, в нових умовах, в новій добі й новій країні. Власне, багато в чому «списаний» з автора герой єднає обидва романи. А решта в них все інше. Інші світи. Пригоди «Хрещатик-Плази» відбуваються на тлі життя Української служби Радіо Свобода. На тлі Києва й України та доби, що стрімко

наближається до помаранчевої революції. Ось, десь так, якщо відповідати коротко. Загалом же, це роман про життя. В якому за різними подіями, діалогами, буттєвими деталями завжди криється глибинний смисл. Заховані якісь нервові вузли. Хоч на перший погляд — все просто, навіть буденно. УК. Твоїми героями й цього разу стали цілком

реальні, а до того ж, добре впізнавані люди. Це свідоме запозичення прийому в Хемінгвея або, принаймні, в нашого Андруховича? Мені здавна здавалося, що основне призначення письменника — писати про тих людей, з якими він жив і живе на землі. Бути очевидцем. Доба й люди стають текстом, а, натомість, текст, слова перетворюються на плоть й зрощуються з добою й героями. Тому я ні в кого нічого не позичав — ні в Гемінгвея, ні в Андруховича, ні в Керуака з Міллером і Оксаною Забужко, ні в Люко Дашвар. Ще в дрімотно-далекі часи, докурюючи «п’ятку» десь у запорізьких нетрях із Єгором, моїм приятелем, і обговорюючи навколишнє життя, ми розмірковували: «Суцільні «кадри» кругом, персонажі. Один одного цікавіший...» Просто їх треба бачити. Отже, як було і в «Клясі», стиль, ритм і дихання вже другого мого роману визначили реальні люди і події. Та й як інакше: опинитися в бурхливий історичний період (а мова йде про злам тисячоліть, кінець 1990-х — початок 2000-х) у столиці країни, яка болісно шукає свій шлях, дивитися на ці пошуки із такої знакової точки, з такого «пункту спостереження», як редакція Української служби Радіо Свобода, де іскрилися певні лінії й нерви цих процесів — як на мене, удача для літератора. УК. Чи не лякала тебе пер-

спектива по виході тексту з друку розсваритися із знайомими? Адже пишеш ти, нічого не прикрашаючи — все про всіх. Якою взагалі була реакція на почитане героїв твоєї «Хрещатик-Плази» (тих, хто текст, звісно, встиг прочитати)? Інтуїтивно вчуваю, як у декого підтискаються губи. Сваритися ні з ким я не хотів, але й підлаштовуватися під когось хотілося ще менше. Це взагалі виключено, бо озиратися на те, що скажуть — справа для письма погибельна... Я прагнув максимальної відвертості, і тому, певно, в деяких моментах вийшло жорстко. Хтось вбачає у романі навіть шаржованість та карикатурність, але це не так. Попри все, текст написано з любов’ю. Виходячи з отої єсенінської формули:

«Оттого и дороги мне люди,/ Что живут со мною на земле...» Плюс, яким би не був відсоток реальності в загальній атмосфері роману, а все ж починати читання слід з першої сторінки: «Будь-які схожості між художніми героями і реальними людьми — випадкові...» Хоча, при бажанні й фантазії, може намаритися будь-що. Наприклад, у згадці про художника-безхатька на ймення Іван одна «просвітянська» дама вбачила знаменитого живописця. Реакція миттєва й гнівна: «Чому це Марчук — обшарпаний?!» Аж смішно... «Вольвач у «Хрещатику...» — естетичний двійник Ліни Костенко, — писав критик, один із «внутрішніх рецензентів». — Але якщо вона має право, то...» Ну, щось таке. Хоча подібні порівняння, по-моєму, це взагалі совкова відрижка, це тоді вони всіх з кимось порівнювали, типу: Тютюнник — наш Шукшин, і так далі. Та й не змінить це нічого. Я вже давно все для себе обрав. УК. Конкретні прикла ди реакції реальних прототипів героїв «Хрещатик-Плази» навести можеш? І, до речі — а чи є різниця між їхньою поведінкою та поводженням героїв «Кляси»? Ну, наприклад, Сашко Положинський, одним з перших прочитавши роман і схвально оцінивши, додав у «фейсбуці»: «Павло, камуфлюючи імена персонажів, кілька разів назвав мене Славком Порошинським, а раз не втримався і таки прописав Сашком. :) Ну і ще він мене назвав хіп-хопером, ні словом не згадавши мої рок-симпатії, але це я йому також прощаю. :)» Часто просто перепитують: «А хто ото?» «А ота N., що в третьому розділі — то ж сама...?» Але більшість, певно, таки розуміють — мають справу з художнім твором, а не з мемуарними записками. Що стосується прототипів героїв з «Кляси», ті реагували жвавіше. Але ж це були люди, всуціль «не занесені в гугл», які перед тим ставали хіба що героями кримінальної хроніки. Тому власну з’яву на сторінках книжки вони сприймали більш безпосередньо. Мені розповідали продавчині книжкових магазинів у Запоріжжі, мовляв, заходять такі персонажі, що не повинні б навіть знати, з якого боку книжка розкривається. І хриплими голосами питають «Клясу»: «Там аба мнє напісана...» Багато хто допитувався в мене якоїсь конкретики, але образи у «Хрещатик-Плазі» далеко не фотографічні. Та і з «вгадуваннями», знову мушу наголосити на цьому, — справа невдячна.

Або ж непродуктивна. Мені, принаймні, про впізнаваність героїв, як про якісь додаткові «милиці» для тексту, не дуже йшлося. Скоріше, про художній світ. А він із реальними людьми і реальним життям дещо розходиться. Хоча це не зменшує кількості запитань: «То в тебе там письменник Ульяненко?» «А Кучма справді приймав вас у президентському кабінеті?!» «В якому то році унсовці билися в Могилянці»? УК. У романі ти кричуще (як на наш час) не-

політкоректний. До того ж, однаковою мірою це стосується і Радіо «Свобода», і його, так би мовити, ідеологічних супротивників. Як реагували на твій «незручний» текст українські видавництва? Одне чемно відмовилося від видання, інше розірвало вже підписану угоду. Але то справи минулі. Редактори, що їх за час видавничої одіссеї було декілька, писали на полях: «Безпардонна чорнуха!» «Так не можна про живих людей!» Або: «Так не можна про Помаранчеву революцію! Це брехня! Знавісніла!» «Українські журналісти не говорять таким страшним суржиком і сленгом!» Проте, з іншого боку, була й цілком протилежна реакція. Один літкритик, довідавшись про розрив угоди, сказав коротко: «Вітаю, старий! Це краще свідчення, що текст справжній». Вже не кажучи про реакцію читачів, котрі, наскільки знаю, вже дорозкуповують першу «партію» тиражу. Ну, а щодо «неполіткоректності»... Мені чомусь завжди було ніяково співати осанни тому, про що співає загал, іти в мейнстримі. Навіть такому непевному, як українська сучасна література і її «божки». Вже не кажучи про політичне життя. І в цьому сенсі роман протестний, антисистемний, антиелітний, анти... анти.. і ще багато «анти». Але він і — за. Багато за що. За живу Україну, наприклад.

УК. А що можеш сказати про реакцію, власне, читачів? Гадаю, ще рано про це говорити. Тільки ж три ж місяці минуло з часу, як роман побачив світ у видавництві «Український пріоритет». Переважна більшість людей, що приходили на презентації, скажімо, під час поїздок по Західній Україні, книжки ще в руках не тримали — лишень чули щось про неї. Але дещо до мене вже долинає, все частіше. «Я теж так відчуваю наше суспільство й наше життя» — це доводилося чути не раз. Наприклад, так казали зовсім незнайомі, далекі від літератури й журналістики люди в тому ж таки столичному «Купідоні», на останній презентації. І це для мене багато важить. УК. Це правда, що «Хрещатик-Плазу» плануються перекласти й видати ще й у Сербії? «Хрещатик...» якоюсь мірою повторює долю «Кляси». В плані складного «пробивання» у світ. «Клясу» теж відмовлялися видавати, мотивуючи це трохи не указом Президента про охорону суспільної моралі. (Не знаю, чи справді був такий,

але потенційні видавці на нього посилалися — мовляв, у тебе повно обсцентної лексики!) Але, крім усього, це може бути й свідченням певної вартісності, як і правильності напрямку — так мені здається. Сльозогінні романи для домогосподарок я б теж міг писати, скажімо. Але не хочу. «Клясу» з часом перевидало «Фоліо», а 2011-го переклали турецькою й видали в Стамбулі у видавництві «DA». Що буде з «Хрещатиком...», з певністю сказати не беруся. Попередні перемовини із сербами дійсно ведуться, але в українських умовах за щось ручатися неможливо. Тому — побачимо. До слова, Єлєна Марінічєва, відома перекладачка з Москви, читала роман ще в рукопису й теж відгукнулася дуже схвально. Втім, щоб вести мову про будь-який переклад, спочатку потрібно розібратися із фінансовою стороною справи...

Під час презентації роману «Хрещатик-Плаза»

МЕНІ ЧОМУСЬ ЗАВЖДИ БУЛО НІЯКОВО СПІВАТИ ОСАННИ ТОМУ, ПРО ЩО СПІВАЄ ЗАГАЛ, ІТИ В МЕЙНСТРИМІ УК. Ми сьогодні весь час розмовляємо по «правду життя» у твоєму виконанні. А можеш сказати знову-таки відверто: з твоєї точки зору, чому справжня реалістична проза (не «чорнуха» і не жіночі чи пригодницькі романи) — такий нечастий гість у сучасній українській літературі? Чогось хорошого багато не буває за визначенням. Плюс, якщо ще й суспільна увага посилено зосереджується на чомусь зовсім іншому... Проте якісна, реалістична чи не зовсім (то вже не суттєво) проза в нас є. І це не лишень ті твори, про які широко говорять. Не заперечуючи, скажімо, Жадана, який мені

завж ди подобався, чи, наприклад, Прохаська, якісність письма якого смішно ставити під сумнів, чи ту ж Оксану Забужко, я б додав і інших. Уляненка насамперед. Кононовича, Портяка. Саме зараз читаю новий роман Василя Слапчука, «Книга забуття», який є не просто романом про афганську кампанію, а, як на мене, поглядом на природу війни взагалі. Універсальним поглядом з українською оптикою. Рекомендую.

побачили світ. А потім знову стався роман, цьогорічний, «Хрещатик-Плаза». Так що все йде само собою, несилувано. Проза мене завжди притягувала. З якогось моменту, певна річ, вийшов на такий рівень відчуття реальності, осягнення досвіду, які вже виходять за межі поетичних форм. Стає все цікавіше працювати з прозовим текстом, простіше кажучи. Про його автобіографічну складову вже говорив не раз, проте зазначу, що не пишу (принаймні поки що) романи-мемуари чи романи-щоденники. Просто мені завжди було цікаво розповідати про те, що сам пережив, що добре знаю. Та й автора мені, де певної міри, важко сприймати за вигаданого персонажа. Тому й тяжію до «nonfiction novel».

УК. Під час київської презентації «Хрещатик-

Плази» її гості, а твої читачі, почали дискутувати про помаранчевий Майдан та його наслідки. А сам ти як оцінюєш події 9-річної давнини? И чи це випадкове співпадіння — що роман, у якому описаний Київ 2004-го року, ти написав саме зараз? Оцінок я взагалі нікому й нічому в романі не давав. Принаймні, намагався не давати. Стосовно ж помаранчевої революції скажу так. На мою думку, це чи не найяскравіший момент в

ПРОЗА МЕНЕ ЗАВЖДИ ПРИТЯГУВАЛА. З ЯКОГОСЬ МОМЕНТУ, ПЕВНА РІЧ, ВИЙШОВ НА ТАКИЙ РІВЕНЬ ВІДЧУТТЯ РЕАЛЬНОСТІ, ОСЯГНЕННЯ ДОСВІДУ, ЯКІ ВЖЕ ВИХОДЯТЬ ЗА МЕЖІ ПОЕТИЧНИХ ФОРМ

українських реаліях останньої чверті сторіччя. Справжній масовий, низовий, безкорисливий порив там таки був. Попри всі деталі й — головне — результат. Інша річ, що він, той результат, навряд чи й міг бути іншим. Як і в романному тексті, пошлюся на слова Гассета про долю нації, еліта котрої «не має плану на завтра». (До речі, а зараз хіба не схожа ситуація?)... Дискусії довкола Майдану–2004 тривають уже давно. Скільки людей, стільки й думок. Ну, а те, що роман написався через майже десятиріччя по революції, свідчить хіба про те, що особисто для мене ті події «відстоялися», набули якогось хтонічного підґрунтя. І озиваються притлумленими вібраціями — Україна жива.

Павло Вольвач та Михайло Бриних

УК. Хто з прозаїків, до речі, справив найглибший вплив на тебе як романіста? І чи це мені здалося через твою любов до теми міста або ж ти насправді полюбляєш прозаїків «розстріляного Відродження», того ж Підмогильного з його «Містом», або Хвильового з «Арабесками»? «Тема міста» для мене не тема. Це життя, його повітря. Майже все, що відбувалося зі мною важливого, ставалося в місті. Й стається. Хоча я й не прихильник якихось демаркаційних ліній між «городом і світом». Впливів же було чимало, й вони, як то й належить, з часом змінювалися. Пам’ятається, в отроцтві, пронизали «Капітани піску» Амаду. Згодом був «Мартін Іден» Лондона. Ну, Гемінгвей, як без нього. Здавна заворожував Григір Тютюнник. З перебудовою відкрилися нові автори, дуже різні: Довлатов, Лімонов, Буковскі, Міллер... Як і тепер відкриваються. А Хвильового з Підмогильним я, певно, пізно відкрив. Бо спочатку якось не зачепило, особливо Хвильовий. Значно яскравішим видався Яновський з «Майстром корабля» й «Чотирма шаблями».

УК. Запитання із серії про «психологію автора». Яким чином так вийшло, що ти, один з найкращих (і найвідоміших — адже ж минулого року тебе було вдруге висунуто на здобуття Шевченківської премії!) сучасних українських поетів, тонкий лірик, розпочав писати прозу? І головне — майже документальну, як в Хантера С. Томпсона? Добре, що не кажеш — «перейшов» на прозу. Бо переходу, як такого, немає: після «Кляси», першого свого роману, я не повертався до прози років 7. Натомість за цей час написав чотири поетичних книжки, три з яких

УК. Якщо вже ми заговорили про поезію…

Коли можна чекати на вихід з друку твоєї нової збірки? Вона, як я вже казав, написана. Причому давно, ще на початку 2012-го року. Але якесь дивне відчуття (це в мене вперше так): немає запалу притьмом її видавати. Ну, лежить і лежить. Ну, вийде... Не знаю. Це навіть не апатія... Спокій якийсь. Бог дасть, світ книжка таки побачить. Там не лише мої вірші, а й трохи перекладів із Бродського, Лимонова, Рубцова, ще... Назва теж є — «Сімдесят самовільних пісень». Ось, лишилося визначитися із видавництвом, та й вже... УК. Останнім часом я все частіше чую від різних знайомих скарги на те, мовляв, зараз — несприятивий час для поезії. Нібито, люди якщо й читають, то, здебільшого, прозу… За час не скажу... Звичайно, вважаю, що несприятливий, але хто його знає — може, були ще й глухіші часи? Кажуть, що часи завжди для поезії несприятливі, а ще кажуть, що поетові чим гірше — тим краще... Як би там не було, але вірші пишуться й в цю добу. Те, що люди більше читають прозу — загальне місце. Що тут додати? Але й це «більше» досить умовне. Зараз взагалі не дуже до читання. Брак грошей, інформаційний пересит, інтернет-тексти, загальне заниження культурної «планки», ще щось... А до цього додайте ще й суто українську специфіку: «Нє читаю — ета па укрАінскі!»... УК. А сам ти, до речі, більше читаєш віршів — чи?.. І віддаєш перевагу вітчизняним авторам, або перекладаним? Намагаюся поєднувати прозу з поезією. Але, помітив, усе частіше втрапляю в якісь періоди й стани, коли віршів читати просто не можу. Ні чиїхось, ні, тим більше, своїх. Потім попускає. Як правило, читаю й перечитую авторів, яких уже знаю. З підтвердженою репутацією, так би мовити. Різних. Ось, читав недавно Мілоша, а потім Холодного й Губанова. Різних читаю, хоча українських незрівнянно більше, надто в поезії. УК. З появою і розповсюдженням Інтернету змінилася структура читання. Ми всі в цілому нібито читаємо більше — але, на жаль, це повідомлення у соцмережах або якісь статті. А не так давно ще й електронні книги почали відчутно тіснити звичні пейпербуки. Зараз українські видавці чи не хором переконують, мовляв, паперові книги — «невмирущі», і читати треба тільки їх. А ти — як читач і як автор, що можеш сказати про «електронну революцію»? Чи вона на користь? Функціонально результати електронної революції є надзвичайно помітними. Ну, це ж не жарти: береш якийсь бук-рідер і «заливаєш» в нього з мережі, що хочеш — будь-який твір, під будь-який твій настрій і бажання. Не треба ні-

куди йти, в жодні бібліотеки, в книжкові магазини; не потрібно утворювати вдома ніяких книжкових завалів — збирачів пилу... Але в мене міцно вріс отой старорежимний любитель старозавітної книги, для якого є важливим сам процес гортання сторінок, фактура обкладинки, запах фарб, незникомість літер... Повітря в таких книжках зовсім інше. І його любителі, гадаю, будуть в усі часи. УК. У 1960-х роках поети, немов ті рокери, збирали цілі стадіони. Шкода, але сучасні письменники можуть про таке хіба що мріяти. А як, з твоєї точки зору, буде надалі змінюватися ставлення до них? Принаймні, в Україні? І чи можлива поява в нас, наприклад, «своєї» Джоан Роулінг? (От Андрій Кокотюха візьме — і як напише абсолютно шедевральну сагу!..)

АЛЕ В МЕНЕ МІЦНО ВРІС ОТОЙ СТАРОРЕЖИМНИЙ ЛЮБИТЕЛЬ СТАРОЗАВІТНОЇ КНИГИ, ДЛЯ ЯКОГО Є ВАЖЛИВИМ САМ ПРОЦЕС ГОРТАННЯ СТОРІНОК, ФАКТУРА ОБКЛАДИНКИ, ЗАПАХ ФАРБ, НЕЗНИКОМІСТЬ ЛІТЕР... ПОВІТРЯ В ТАКИХ КНИЖКАХ ЗОВСІМ ІНШЕ

А чому збирали? Невже в 60-х любителів поезії було більше, ніж навіть нинішніх футбольних болільників? Ні, звісно. Просто люди йшли почути у віршах те, про що мовчали «Правда» й «Ізвєстія», про що вони самі собі могли хіба пошепки сказати в курилках. Відтак, масовість породжувала ще й певну моду. От і все. Чи варто про щось подібне мріяти, навіть не знаю. По молодості воно, звичайно, заманливо виходити перед очі десятків тисяч людей, заволодіваючи їхньою увагою, обвіюючись їхньою прихильністю. Але що в цьому від, власне, поезії, ще питання. Відбутися «перед читачем», тим більше, стадіонним, це не зовсім те, що відбуватися «в читачеві»: для прикладу порівняймо Стуса й Коротича, Бродського й Євтушенка, Рубцова й Рождєствєнського... Штучної уваги поетам, мені здається, не потрібно. А ось нормальний клімат не завадив би. На Заході поезія, наскільки я розумію, теж цікавить досить обмежене коло. Й ніхто поетів, як рок-зірок, на сувеніри не рве. Натомість є суттєва підтримка у вигляді грантів, премій, лекцій, закупівлі книжок для бібліотек тощо. Може, і в нас колись буде щось подібне. Сагу теж напишуть, чому ні?..

УК. 18

Тетяна НІКОЛАЄВА

Музейні скарбниці Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка «УК» продовжує знайомити своїх читачів із творами талановитого українського художника і графіка Івана Кириловича Дряпаченка (1881–1936), що зберігаються у державних колекціях України

І. К. Дряпаченко. Відпочинок (Гра у шахи). 1913. П. о., 55,5х74,5

1965 році до Полтавського державного художнього музею надійшли три роботи Івана Дряпаченка: «Відпочинок (Гра у шахи)», «Вечір на України» та етюд «Портрет батька». Того ж року директор музею Павло Горобець публікує в обласній газеті «Зоря Полтавщини» (1965, №42) статтю «Невідомий твір художника

І. К. Дряпаченка», в якій розповідає про митця, про роботу «Відпочинок (Гра у шахи)», а також повідомляє, що цей твір до музею, разом з етюдом художника «Портрет батька», який раніше належав Д. Г. Гордієнко, передав Б. П. Литовченко. У цій газеті твір «Відпочинок (Гра у шахи)» публікується вперше, під назвою «За шахами». 1978 року картина була

опублікована в альбомі музею вже під назвою «Гра в шахи» (Полтавський художній му зей:Альбом/ Авт.— упор. К. Г. Скалацький. — К.: Мистецтво, 1978). За архівними документами картина Івана Дряпаченка «Відпочинок (за шахами)» датована 1913 роком і демонструвалася в 1914-му на Весняній виставці Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

вітлана Бочарова, заступник директора з наукової роботи розповідає: «Картина написана очевидно з натури. Художник майстерно передає невимушену природність поз і рухів гравців. Відсутність у кімнаті зайвих речей дозволяє повністю зосередитися на відображеній сцені. Малюнок відрізняється точністю, а живопис легкістю. Найбільшу увагу художник приділяє розробці світлового середовища, включаючи так званий контражур. Він розміщає гравців у потоці денного світла, що ллється на них прямо з вікна. Ретельно дотримуючись законів лінійної перспективи, художник будує інтер’єр і стежить за природним розподілом у ньому світла та тіні. Лінія горизонту проходить якраз над головами чоловіків, відкриваючи краєвид за вікном».

Етюд до портрета батька — це невелика за розміром робота. Згідно з архівними даними цей етюд датований 1913 роком. Однак, колишня власниця роботи Д.Г. Гордієнко вказує в дарчому написі 1913-1914 роки. «У цьому портреті, як і в ряді інших портретів батька, І.К. Дряпаченко втілює узагальнений образ українського селянина. Один із цих портретів художник назвав «Кріпак за Євангелієм» (місцезнаходження невідоме), акцентувавши, таким чином, увагу на тому, наскільки створений образ відповідає типажу простого селянина», — розповідає Світлана Бочарова і знайомить з написом на звороті етюду: «На щиру і довгу згадку Полтавському художньому музею від Дарії Гуровни Гордієнко. Дарую цю невелику, але дорогу для мене роботу покійного художника Дряпаченко І. К., на якій зображений батько художника Кирило Федорович Дряпаченко (1913−1914 рр.) і хрещений батько моїй мамі. с. Василівка, Кременчуцького р-ну, Полтавської області. 10.07 1964 р.[підпис] Гордієнко». Того ж 1965 року до музею надійшла ще одна невелика робота — «Вечір на Україні». ЇЇ подарував харків’янин Лев Микитович Школа. Стилістикою, образністю, тихим ліричним настроєм пейзаж помітно наближений до української народної картини. Документи ЦДАМЛМ України свідчать про те, що пейзаж було створено художником у 1920 році. На початку1970-х та 1980-х рр. зібрання музею поповнили чотири портрети: лікаря І. А. Богаєвського (1910), вчитель-

І.К. Дряпаченко. Портрет батька художника. 1913. Полотно на картоні, о. 28х21

ки Г.М. Миргородської (1934), мешканця села Заруддя О. А. Третяка (1935) та М.П. Бордюги (1922), який на момент створення майстром його портрету мешкав у селі Василівці. У ювілейному для Івана Дряпаченка 1981 році журнал «Україна» (№ 45) опублікував низку робіт митця, у тому числі «Вечір на Україні» та портрет вчительки Г.М. Миргородської. Як зазначає Світлана Бочарова на портреті міститься підпис: «І. Дряпаченко. 2. VIII. 1934 р.»

І. К. Дряпаченко. Вечір на Україні. 1920. Картон, о. 21х27,5

І.К. Дряпаченко. Портрет лікаря І. А. Богаєвського. 1910. Папір, пастель, 3,5х45

І.К. Дряпаченко. Портрет Олексія Арсенійовича Третьяка. 1935. Фанера, о. 59,3х46,8

За винятком пастельного портрету І.А. Богаєвського (1910), інші портрети належать до останнього періоду творчості майстра, позначеного пошуками в галузі портретного живопису. «У цей час Іван Дряпаченко створює справжню галерею образів простих трударів Полтавщини 1920-х– 1930-х рр. ХХ століття.

І.К. Дряпаченко. Портрет Ганни Мартинівни Миргородської. 1934. П., о. 79,5х58,5

І.К. Дряпаченко. Портрет Бордюги Максима Петровича. 1922. П., о. 60,5х46,5

До нашого часу цих портретів збереглось обмаль, тому кожен виявлений твір становить значний інтерес для мистецтвознавців та шанувальників творчості художника», — підводить підсумок Світлана Бочарова і додає, що всі роботи митця з колекції музею знаходяться в хорошому стані. УК. 21

В цій суміші важко розрізнити оригінал від підробки

Юрій АТАМАНЮК

Китайська гуцульщина Знаний на всю Україну й далеко за її межами Косівський базар сувенірів дивує своїм розмаїттям виробів і гуцульським духом. Чого тут тільки не побачиш: різьблені та інкрустовані скриньки, вази, рахви, бербениці, діжки, косівську і пістинську традиційну кераміку, писанки, дерев’яні і глиняні скульптурки, свищики, вишиті і ткані сорочки, гуцульські строї, килими і верети, ліжники, вироби з бісеру, шкіри і металу. І це ще не весь перелік. Косівський сувенірний базар працює по суботах з 4 години ранку. Перше враження від базару сумне, адже спочатку мусиш подолати довгий торговий ряд, де продають автозапчастини, городину, сільський реманент, одяг тощо. Коли дощ чи мокрий сніг, то важко пересуватися через безліч калюж. Тільки пройшовши цей ряд, потрапляєш на сувенірний базар. Але зараз мова йтиме про інше…

Так спродують старовинні гуцульські речі

Оригінальне різьблення

еред покупців на сувенірному базарі різні люди: перекупники, туристи, гості. Часто сюди навідується і Віктор Ющенко. Туристи і гості, котрі багато чули про цей базар, мріють побувати на ньому, придбати на згадку чи комусь у подарунок гарний сувенір. А ще приємніше, коли вдається купити новенький виріб із рук самого майстра, адже не всі народні умільці мають змогу наймати продавців і торгують своїми виробами або самі, або хтось із родини. Косівський — найдешевший сувенірний базар на Гуцульщині. З нього живляться всі інші сувенірні базари і магазини на Гуцульщині. І не тільки на Гуцульщині, але й по всій Україні та за кордоном. Але є одне але. Люди, котрі мріють потрапити сюди і прикупити собі щось автентичне, гарне і якісне, часто можуть бути обмануті, адже на Гуцульщину вже кілька років масово проникає китайський ширвжиток. Ось так! Автентичні гуцульські сувеніри витісняються китайською підробкою. Замахнулися вже й на гуцульський промисел, нібито тут нема кому його виготовляти. Поруч із виробами неповторних

гуцульських скриньок, кераміки, намиста ви натрапляєте на підроблені сопілки, магнітики, іграшкові дерев’яні танки та іншу дитячу техніку. Та якби ж то тільки танки — не було б страшно, бо гуцули якось не додумалися до такого виробництва, і про це всі знають. Біда в тому, що китайці масово штампують дерев’яні гуцульські традиційні вироби, зокрема тарілки з іконами всередині, які користуються великим попитом. Саме штампують, а не різьблять. Щоб виготовити якісну гуцульську тарілку з дерева, потрібно тиждень часу і, звісно, вміння. А китайські виробники на станку зроблять кілька отворів, приклеять ікону — і маєш тобі тарілку. Часто китайці підробляють просту кераміку, наприклад — свищики. Майстер кераміки з Косова виготовляє свищики з глини руками. Усі вони не схожі між собою. Натомість ремісники з Піднебесної штампують свищики на станку і продають на Гуцульщині за копійки. «Найчастіше китайці штампують дерев’яні вироби, — каже голова національної Спілки народних майстрів України, заслужений майстер народної творчості України Михайло Трушик. Саме ці вироби найбільш ходові. Переважно роблять дитячі іграшки, сопілки (вони відрізняються звучанням). Підробляють також дерев’яні ложки і виделки. Вони такі ж самі, тільки зроблені з бамбука. Підробляють свищики косівського майстра Романа Мицкана, котрі майстер виготовляє вручну, а китайці відлили форму і штампують. Штампують також вишивку, різнокольорові тайстри. Пробували підробляти рушники, але то їм не пішло». Шукаючи якось в одному сувенірному магазині у Косові магнітики на гуцульську тематику, натрапив на ґумові магнітики, де на тлі Карпат зображений гуцул із трембітою. Ззаду був уже знайомий напис: Made in China. Михайло Трушик: «Траплялося, що китайці приходили до нас у магазин, фотографували або купували вироби, а через місяць з’являлася підробка. Пригадую, як сфотографували картини на склі, а вже через місяць у продажі були ґумові магнітики. Коли ці магнітики з’явилися в нас у продажу, то наші люди, які шурупають мізками, закупили станки, котрі коштують до 10 тисяч доларів, і зараз самі роблять такі магнітики, але значно кращі за китайські, у Львові та Києві, відтіснивши нечесних конкурентів». Безперечно, хто розуміється на гуцульських виробах, той купить не підробку, а таки оригінальну річ. Коли ж приїде турист, очі в котрого будуть розбігатися від різних виробів, то стане жертвою обману і замість гуцульського сувеніра привезе китайський контрафакт. Відрізнити на перший погляд підробку від витвору справжнього гуцульського майстра не так вже й легко, адже на вигляд вони однакові. Та коли покупець придивиться ближче, розчарується в так званих «гуцульських виробах», про котрі багато наслухався.

До гуцульської ноші не пасує китайська сопілка

Ось так виглядають справжні гуцульські сопілки

Різьбяр із села Смодна Косівського району у своїй крамниці з сувенірами надає перевагу оригінальним речам Найбільше збиває з пантелику купців гуцульського декоративно-ужиткового мистецтва, коли на прилавку оригінальні вироби змішані з підробкою

Важко погодитися з тим, щоб гуцульські традиційні вироби, які століттями виготовляли славні народні майстри і передавали своє вміння нащадкам, спотворювали недобросовісні імітатори й, видаючи за гуцульське мистецтво, продавали на тій же Гуцульщині. До глибини душі вражає те, що посередництвом між китайцями і гуцульським сувенірним ринком займаються люди, які не мають жодного відношення до мистецтва. З одного боку, я їх розумію, бо немає роботи, але для майстрів це дуже погано. Часто люди ведуться на дешевший товар, тому віддають перевагу підробці, не усвідомлюючи, що насправді купують. Тому й складно конкурувати українському виробникові з недорогим китайським товаром: хоч він і неякісний, зате набагато дешевший. І цей мотлох продається сотнями і тисячами. «Люди кидаються на дешеві речі, не розуміючи, в чому різниця, — продовжує Михайло Трушик. — Спокушаються на те, що воно ніби таке саме. Але насправді воно тільки схоже, і видно, де ручна робота, а де підробка» Продавці китайської підробки не люблять говорити про походження товару. Коли я побачив дерев’яну іграшкову техніку в однієї жінки, запитав: «Це в Косові таке роблять?» — «Роблять», — відповіла мені неохоче жінка. В іншої продавчині запитав, який це народний майстер виготовляє такі танки та іншу техніку. Вона сказала, що це роблять у Польщі. Але згодом я дізнався правду. «Перебуваючи в країнах ЄС, — говорить пан Трушик, — часто бачу на сувенірних базарах ті ж самі дерев’яні іграшки, що і на Гуцульщині. Коли кажуть, що то з Польщі, то воно все одно з Китаю. Європейці теж торгують китайським ширвжитком, але в них є певні обмеження. У Польщі, наприклад, торгують китайськими ложками впереміж із гуцульськими. Але хто розбирається в тому, то знає, де є черешня, а де є бамбук». Прикро визнавати, але грішать цим і самі народні майстри. Не раз можна побачити, коли різьбяр чи майстер кераміки, поруч зі своїми виробами, торгує ще й китайським ширвжитком. Хоча їх можна зрозуміти: вони вимушені йти на цей крок заради обороту грошей. Зі своїм виробом можна простояти цілий день і продати мізерію, а за місце треба заплатити, за транспорт і проживання теж. Тому оригінальні вироби губляться серед китайського мотлоху. Була така інформація, що 5 років тому в Мукачівському районі, що на Закарпатті, китайці звернулися до місцевої влади з проханням виділити їм земельну ділянку під будівництво заводу з виготовлення сувенірних виробів. Уявляєте, в центрі Гуцульщини мав бути такий завод?! Це був би повний хаос і знищення гуцульського мистецтва.

«Китайська народна вишивка» Уже багато років серед української молоді триває мода на вишиванки. На щастя, минув той час, коли соромилися їх одягати. Вишиванка для українців не лише окраса — вона має набагато більше значення. Це оберіг від лихого ока та злих духів. Це наша святиня, яка символізує духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв'язок багатьох поколінь. Вишиванку зберігають як безцінну реліквію. І що б ви думали? Китайці посягнули і на цю українську святиню, штампуючи вишиванки на машинці. Наші предки, коли сиділи пізніми вечорами за вишиванкою, при лампі, вкладали в неї добру енергетику і любов, тому вона охороняла від усякої нечисті того, хто її носив. А ви собі можете уявити, що вкладають у штамповану українську вишиванку китайці? Навіть страшно подумати. Мабуть, наївні люди гадають, що ці штамповані вишиванки продають лише у великих українських містах. Нічого подібного. Вони продаються на косівському базарі, а також на сувенірних базарах і в магазинах по всій Гуцульщині. Прикро те, що люди купують. Хтось від незнання, а хтось тому, що дешев ше. Справжня сорочка, вишита майстринею в гуцульському Космачі чи Криворівні, може коштувати до трьох тисяч гривень, а китайська штамповка 300–400 гривень, тому перевага за дешевшою. Але чи варто шкодувати гроші на те, що буде тебе оберігати від злої сили? Мій приятель, майстер ліпки з глини, приїхавши у Космач на фестиваль «Великдень у Космачі», був обурений, коли на центральному торговому ряді дали місця торговцям із китайським ширвжитком, а народним майстрам — на окраїні. Поділяю його обурення, адже повинно бути навпаки, та все вирішують гроші. Торговці китайщиною мають більший обіг і тому платять за «жирні» місця, а народному майстрові важче продати свій оригінальний виріб. Подібне явище доводиться спостерігати скрізь по Гуцульщині: і на фестивалях, і на базарах, і в магазинах.

Замість гуцульської старовини — китайські цяцьки Часто на різних гуцульських фестивалях можна побачити безліч старовинних гуцульських виробів. Люди їх масово спродують, щоб вижити. Хочеться криком кричати, аби схаменулися і не робили цього, бо багато таких речей скуповують іноземці й вивозять з України. Натомість гуцули замість проданої натуральної гуцульської кераміки купують китайську з гіпсу.

З такими «вишиванками» Гуцульщина може втратити своє обличчя

Один зі свищиків — китайський. Не важко здогадатися, котрий

Китайську іграшкову техніку сприймають за гуцульське народне мистецтво

Ось як має виглядати справжня вишивка

Замість гуцульських сопілок, котрі проходять певний процес обробки, купують китайські штамповані. Замість чудових гуцульських зґард — китайські ґіпсові або дерев’яні намиста. І таким чином самі вимітаємо з хати гуцульську старовину, в яку наші предки вклали свою душу, а замість неї наповнюємо хату мотлохом, який не має не лише будь-якої цінності, але є ще й екологічно шкідливим. Страшно стає, бо коли купуєш якусь річ на гуцульському базарі чи в магазині, не впевнений у тому, хто її виготовив: славний гуцульський майстер, знання котрому передав його прадід, чи якийсь китаєць із Харбіну. А може й ліжники на Гуцульщині з Китаю, адже кількість овець там значно зменшилася.

Як захистити гуцульське мистецтво від китайської підробки? Вироби косівського різьбяра Петра Корпанюка (нащадка славної династії різьбярів Шкрібляків-Корпанюків) добре відрізняються від решти сувенірів

Оригінальні шкіряні вироби. За їх підробку китайці ще не бралися. Мабуть не під силу Торгові ряди із сувенірами у курортному місті Яремче. Найбільша торгова точка сувенірами на Гуцульщині, в тому числі китайською підробкою

Мабуть, нелегко з цим боротися. Насамперед, держава повинна фінансово стимулювати поширення бренда «Зроблено в Україні» замість «Made in China». Раніше на Гуцульщині працювали виробничі комбінати з виготовлення сувенірів. В усьому Союзі знали про Косівське об’єднання майстрів. Нині вони працюють поодинці вдома, Спілки народних майстрів практично бездіяльні. А ще, як би того не хотілося, майстрам потрібно переходити на сучасні технології, влаштовувати виставки своїх витворів, щоб їхня сувенірна продукція не була повністю витіснена. Необхідно прийняти законодавство, яке б захищало народних майстрів, і щоб на всіх торгових точках надавали перевагу продукції народних майстрів, а не китайській підробці. Попри всі вищенаведені проблеми пан Михайло Трушик налаштований позитивно: «Навала китайського товару почалася приблизно 8 років тому. Якщо говорити правду, то на даний час ця тенденція пішла на спад. Це пов'язано з тим, що підняли мито на кордоні, і тому стало невигідно привозити цю підробку, адже різниця в ціні не така вже й велика. Для нас, майстрів, це великий плюс. Я не думаю, що це спеціально держава подбала про нас, вона швидше мала корисливу мету, якою ми скористалися. Зараз китайські товари є, але вже значно менше. Я думаю, що це скоро минеться, тому що більшість людей в Україні зрозуміли, де є традиційні народні ремесла, а де є китайська підробка, і рано чи пізно це стане на своє місце. Більшість людей вже це бачить і розуміє, не дивлячись на ціну. Нині зі 100 % сувенірів на Гуцульщині, 90 % власного виробництва».

Фото надані автором

УК. 27

Юлія БЕНТЯ

Експериментальна лабораторія ОЛЕКСАНДРА БОГОМАЗОВА 24 жовтня у Зеленій залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України відкрилася виставка робіт та прижиттєвих документів видатного українського художникаавангардиста Олександра Богомазова (1880–1930) — подія, яка, безперечно, залишить помітний слід у мистецькому просторі України початку ХХІ століття

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов, директор ЦДАМЛМ України Олена Кульчий, науковий співробітник Оксана Олійник, науковий консультант експозиції Олена Кашуба-Вольвач, онука художника Тетяна Попова

евеличкий зал, трохи більше ста експонатів — але цього виявилося цілком достатньо, аби усвідомити, скільки відкриттів у творчості наших визнаних майстрів у нас ще попереду. Олександр Богомазов — безсумнівний геній. Але чи так вже й добре ми його знаємо? Вивчаючи великий особовий фонд художника та його роботи з музейної колекції ЦДАМЛМ України, куратори експозиції Алевтина Сукало та Василь Шепелюк дійшли висновку, що матеріалів архіву-музею вистачило б щонайменше на десять подібних експозицій. І вирішили найдокладніше зупинитися на ранніх, студентських роботах Богомазова, за якими надзвичайно цікаво відстежити усі етапи формування його індивідуального світовідчуття та стилю. Цілком реалістичні «Зимовий пейзаж» та «Степовий пейзаж», символістські «Танок смерті серед повішених», «Вечірня набережна поблизу пішохідного мосту», постімпресіоністична «Провідна зоря», роботи, написані для виставки групи «Кільце», експерименти з шрифтами, кубофутуристичний «Автопортрет», спектралізм «Пилярів», а також ліногравюри, листування з дружиною, автограф знаменитого трактату «Живопис та Елементи», кольорові схеми... Ранні роботи (кількісно вони значно переважають в експозиції) інтригують «лабораторними» пошуками, просвічуванням свого крізь традиційне, пізні ж приголомшують революційною сміливістю ліній та образів. Про все це «Українська культура» розпитала ініціатора виставки, директора ЦДАМЛМ України Олену Кульчий та онуку художника Тетяну Попову.

Олена Кульчий директор ЦДАМЛМ України: Ідея виставки, присвяченої Олександру Богомазову, народилася рік тому, а втілення її в життя розпочалося у липні цього року. Протягом трьох місяців ми вивчали особовий фонд художника, консультувалися з мистецтвознавцями, родичами, аби показати найцікавіше — те, що досі не увійшло у жодний каталог робіт Богомазова. Водночас треба розуміти: представити абсолютно все, що ми маємо, неможливо! Жодний виставковий зал не вмістить усього, що хотілося б показати. Крім того, ця виставка виходить за межі традиційної художньої експозиції, бо ми показуємо не лише роботи, а й документи, що формують важливі контексти — життєвий, історичний, етичний... Я завжди кажу, що архіви повинні мати два життя. Перше — це народження архіву, його передача, величезна і складна робота фахівців, у процесі якої уточнюється чимало фактів. Виставки, публікації — це друге життя архіву.

Додам, що усі події у ЦДАМЛМ України — абсолютно безкоштовні, це наша громадянська позиція. Проблема лише в тому, що чимало документів ми не маємо змоги публікувати так, як би нам хотілося. Тобто у нас добре забезпечені усі етапи роботи: збереження, описування, каталогізація, робота з дослідниками в читальному залі, тоді як видання вимагає значних коштів... Будь-яка виставка — проект, обмежений в часі, а книга лишає слід назавжди, адресована до масового споживача. Пройдуть роки, все може змінитися, а книга лишиться. Коли бачиш друкований результат своєї праці, з’являється натхнення й бажання йти вперед, працювати далі. Останніми роками, організовуючи виставки й чимало інших заходів — урочисті презентації нових надходжень, проект «Мистецькі зустрічі в архіві-музеї», ми дуже тісно співпрацюємо з родинами наших фондоутворювачів. Переглядаючи справу фонду Олександра Богомазова, я знайшла чимало цікавого: заяву дружини художника Ванди Вітольдівни, акти про передачу документів, протоколи засідання експертної комісії, у яких зафіксовано, зокрема, виступи Дмитра Горбачова, Ігоря Диченка. Спілкування з родинами митців відкриває нові їх грані для наших фахівців, для дослідників. Справи фондів дуже важливі для глибокого розуміння історії формування документальних масивів. До речі, частину робіт Богомазова архів купував у родини. Ванда Вітольдівна пропонувала одну ціну, архівісти наполягали на іншій, але усі сходилися на тому, що Олександр Богомазов — видатний художник, чий спадок необхідно зберегти.

Одна з виставкових вітрин

Ансамбль Sonor Continuous під керівництвом композитора Павла Колпакова виступив на відкритті

Автопортрет. Папір, туш, перо. 1911

«Сінний ринок у Києві». Папір, туш, перо. 1912

Готуючись до виставки чи документальної публікації, дуже важливо розуміти повноту фонду, в яких музейних чи приватних колекціях знаходиться решта матеріалів. Адже лише спільними зусиллями можна досягнути значного результату, розширити та підняти значимість мистецької події. Я завжди кажу, що будь-який крок має ставати подією. Рухатись треба не лише по горизонталі, а й по вертикалі! Архіви мають бути поміченими суспільством, цікавими та актуальними. Після відкриття я мала бесіду з визначним сучасним художником-авангардистом Олександром Дубовиком. Він нещодавно повернувся з США і з захопленням розповідав про одну з тамтешніх виставок, де поряд із картинами були представлені архівні документи. Виставка мала величезний успіх, величезну кількість відвідувачів та гарну пресу. За кордоном архівні виставки проводяться не надто часто, і на них, як правило, експонуються оригінали документів. Хочу підкреслити, що й на виставці Олександра Богомазова ми показували лише оригінали (понад сто робіт і документів), беручи на себе величезну відповідальність. У майбутньому, сподіваємося, ми зможемо демонструвати наші скарби не лише в Києві, а й в інших містах України. Технічно це цілком можливо, але потребує значно більших зусиль і,

скажу прямо, фінансової участі приймаючої сторони. Оригінали документів безцінні, тому необхідність страхування документів навіть не обговорюється. Додаткові гроші потрібні й на транспортування, дотримання температурно-вологісного режиму, встановлення сигналізації. Якщо приймаюча сторона готова взяти на себе ці зобов’язання (така загальна світова практика виїзних виставок), то ми завжди підемо назустріч. Також ми готові до співпраці з зарубіжними партнерами, бо володіємо незліченними скарбами, які потрібно показувати. Інтерес до українського авангарду 1920-х — 1930-х років зростає — це видно за тими проектами, які готують Національний художній музей України, «Мистецький арсенал». Для нас виставка Богомазова — лише перший крок. Найближчими роками, сподіваюся, ми дістанемо зі сховищ і Хвостенка-Хвостова, і Єрмилова, й багатьох інших, їхні роботи разом з їхніми документами, які розкривають багатогранність цих постатей, їхні особисті переживання та життєві драми. На жаль, справжній професійний успіх дуже часто приходив до них вже після смерті. Такими подіями, як нинішня, ми даємо зрозуміти усім тим, кому цікава українська культура, що архіви — живі, що навіть через багато-багато років вони промовляють до нових поколінь, здатні викликати непідробний подив та захват.

«П’єро». Папір, туш, перо, білило. 1912

«Танок смерті серед повішених...». Папір, туш, перо. 1905

Тетяна Попова онука Олександра Богомазова: Коли до бабусi вперше прийшов Ігор Диченко, він, здається, був іще студентом. Він, власне, і став «посередником» між архівом і бабусею. Тепер, у своєму вiцi, я вважаю, що передача значної частини архіву Олександра Богомазова до ЦДАМЛМ було правильним рішенням. Не забувайте, що протягом десятиліть все, так чи інакше пов’язане з Богомазовим, було «закритою» темою. Перша виставка його робіт стала можливою лише в добу «відлиги», у 1966 році в Будинку літераторів. Саме у 60-х до бабусі прийшли Дмитро Горбачов, Олекса Захарчук (його, на жаль, вже немає з нами), Микола Стороженко. Власне, вони приходили до Карпа Трохименка, майстерня якого знаходилася поряд. Саме він сказав, що жива вдова Богомазова. А всі вважали, що після 1930 року нічого не лишилося... Бабуся жила в маленькій кімнаті, дуже скромно й дуже бідно, одержувала невеличку пенсію. Роботи чоловіка вона зберігала у скрині, яка тоді мені здавалася дуже великою! Але не забувайте, які були роки: не те що показувати — про картини навіть говорити не можна було! Пам’ятаю, як до неї прийшов лист з Америки. Довго обговорювали, що з цим ро-

бити, і вона не відповіла, бо хвилювалася за долю онукiв. ...Коли я навчалася у шостому класі художньої школи, наш викладач Павло Павлович Орлов дав завдання: намалювати копію. Вдома бабуся дістала мені звідкись кілька аркушів — це були написані тушшю фігури, підготовчі начерки до «Сінного базару» (саме ті, які на лекції в архіві-музеї демонструвала Олена КашубаВольвач). Я запам’ятала на все життя, як викладач, побачивши копію, сказав: «Де ви це взяли? Що це?!». Відповіла йому, що це робота мого Дідуся Олександра Богомазова. Пал Палич сказав тоді щось дуже добре про Дідуся, бо ж я одна принесла те, що було ні на кого не схоже. Чим старшою я стаю, тим сильніше відчуваю духовну близькість до Дідуся, хоч він помер у 1930 році, а я народилася у 1943-му. Мені достатньо просто прийти до Національного художнього музею і постояти біля картини «Пилярі» (до речі, справжня її назва — «Правка пил»), поспілкуватися з ним, вiдчути, як його рука водить пензлем із фарбою по цьому полотну. Згадую, як на другому курсі художнього інституту нас повели до сховища художнього музею, де тоді працював вже добре знайомий мені Діма Горбачов (із ним у бабусі були дуже близькі стосунки, він навіть приводив до неї

«Квіти. Композиція». Папір, акварель. 1910

перед шлюбом свою наречену Лiлю знайомитися).У сховищі ми побачили «Інвалідів» Петрицького, і я наївно запитала: «Чому ця робота стоїть тут?...» Щодо «Пилярів», то один студент із мого курсу запитав: «Усе можна зрозуміти, але чому пили різного кольору?!» Було дуже смішно, але тепер розумію, наскільки повільно, крок за кроком, приходить усвідомлення нового у мистецтві. Навіть зараз Богомазов не може бути зрозумілим абсолютно усіма. Аби розуміти і любити, треба починати з азів: спочатку засвоїти «літери», потім «склади», потiм «слово»… А потім вже — власний смак і таке інше... У ті ж роки видавництво «Мистецтво» випустило листівку з репродукцією «Пилярів», яка у мене досі зберігається. Бабуся була щаслива, бо дожила, дочекалася! Для неї Олександр Богомазов завжди був генієм, і їй присвячено найвідомішу теоретичну працю Богомазова — «Живопис і Елементи». На щастя, нам із сином Сашею вдалося опублікувати цю роботу абсолютно без купюр. Український переклад, макет та обкладинку я зробила сама, а Саша знайшов людину, яка переклала англійською. Російською, мовою оригіналу, цей текст досі не опублікований. Книга вийшла завдяки ґранту від фонду «Відродження», жодний примірник ми не продали, лише дарували. Для презентації книги самі виготовили запрошення, величезна відкрита книга з обкладинкою «Живопис та елементи» стояла на чорному кубi, з неї

у простір вилітали «елементи», на стелi розташували величезний «елемент» i в ньому розмiстили картини, які зберігалися в родині. Мистецтвознавець Едуард Димшиць подарував нам каталог робіт із колекції Костянтина Григоришина, де є роботи Богомазова. Якісь роботи Діда до Григоришина потрапили напряму, з родини, якісь — ні. Бабуся вважала, якщо роботи будуть у колекціях, вони будуть жити. Якщо колекціонер купує картину, значить він її цінує. Ванда Вітольдівна померла у 1982 році, в один рік з моїм татом. У 1966 році вона була присутньою на першій посмертній виставці творів Олександра Богомазова. Можна лише уявити, що для неї означало, коли Тетяна Яблонська написала: «Богомазов — український Пікассо». Значно пізніше, у 1991 році, відбулася велика виставка в художньому музеї, у 2008 році — в Петербурзі. ...Я вже звикла до розмов про мільйонні цінники на Sotheby’s та Christie’s. Так, бабуся потроху продавала роботи чоловіка. Але ж ми живемо в Україні, в іншій реальності... i грошовiй теж. Діма Горбачов казав, що один час було дуже багато підробок Богомазова. До мами зверталися за експертною оцінкою, і вона підписувала лише те, що добре знала, або те, що виходило з сiм’ї. Підрахунок робіт Богомазова ані бабуся, ані мама ніколи не вели. Я не маю права називати якесь точне число, бо жодний із каталогів не містить усіх робіт. Дідусь жив у страшні часи громадянської війни, революцій,

«Сопки». Папір, сагіна. 1914

«Троянди». Папір, акварель. 1908

хворів на туберкульоз, тож сказати точно, скільки він написав і скільки збереглося до нашого часу, практично неможливо. Наведу лише один приклад. Років дев’ять тому в Москві проходила чудова виставка «Портрет жены художника». Оглядаючи її, ми з подругою дивимося — нібито портрет Ванди Вітольдівни... Але я дивлюся і розумію: це не дідусева робота! До того ж, дуже дивний підпис: тонко ручкою виведені ініціали, а дідусь не підписував так олійні роботи! Щось з’ясовувати не було можливості, бо поспішала на потяг. І от що дивно: у каталозі тієї виставки були всі роботи, крім цієї, що мене дуже втішило. Щоб уникнути подібних підробок, колекціонери звертаються до Діми Горбачова. Едік Димшиць дуже добре знається на живописі того часу. ...Богомазов не єдиний художник початку ХХ століття, якого ми для себе відкриваємо: тридцяті роки та війна спричинили величезний розрив між тим поколінням та наступним. Кожне покоління по-новому відкриває для себе культурну спадщину, переосмислює її, знаходить свою актуальність. Навіть я, онука Богомазова, мусила ще раз відкривати для себе його творчість. Суть навіть не у відновленні справедливості, а у можливості усе це побачити, ковтнути свіжого повітря! Діма Горбачов розповідав із захватом, як, під’їжджаючи до Тулузи, побачив величезний плакат із рекламою виставки Богомазова та репродукцією його «Потягу».

Портрет дружини. Папір, сангіна. 1915

Зараз маємо невеличкий каталог персональної виставки Олександра Богомазова у 1991р. в Українському художньому музеї, його роботи є в альбомі «Український авангард», «Живопис та елементи» виданий в Українi, чимало мистецтвознавчих публікацій в журналах, і цей процес триває. Листування Богомазова повністю не видане, але його частину опублікував Микола Шудря. Так, були різні виставки, але саме така, де роботи Богомазова представлені разом з його листами, фотографіями, особистими документами, могла відбутися лише в архіві-музеї! Я дуже вдячна всім його співробітникам й особливо директору Олені Кульчий. Я також вдячна Олені Кашубі-Вольвач, науковому консультанту експозиції, яка прочитала в архіві-музеї дві лекції — про жанр автопортрету у творчості Богомазова та групу художників «Кільце», одним із засновників якої був мій Дідусь. Хотілося, щоб спадок Олександра Богомазова зберігався та експонувався. І щоб ніколи не повернулися темні часи, коли все це було нікому не потрібне... Архів-музей для його спадщини, я вважаю, — рідний дім. Протягом багатьох років він живе тут у листах, документах, художніх роботах. Завдяки архiву ми маємо змогу радiти виставцi. За родинними переказами, Дідусь любив бувати в Софії Київській, на території якої знаходиться архів-музей, робив начерки. Я відчуваю тут його присутність і зараз... УК. 33

Всеукраїнський фестиваль Святого Миколая. ХАТИНКИ ІЗ ПРЯНИКІВ У Національному палаці мистецтв «Україна» пройшла презентація унікальної колекції дитячих еко-іграшок та прес-конференція з нагоди проведення Всеукраїнського фестивалю Святого Миколая у рамках етнокультурного проекту Folk Ukraine. Колекція виставки нараховувала понад п’ять тисяч еко-іграшок, що прикрашали декоративні «дерева святого Миколая». Окрім іграшок, учасники проекту вперше відтворили карту України та Андріївський узвіз з пряникових будиночків, які, після закінчення фестивалю, передали у Національний заповідник «Софія Київська».Також у рамках заходу пройшла перша виставка проекту «Талант.арт» — триста дитячих малюнків на тему: «День святого Миколая» та «Різдво Христове». У рамках фестивалю для учасників та гостей проводилися тематичні майстер-класи, виступи творчих колективів, а також працювала пошта Святого Миколая.

Організатор проекту Ігор Добруцький

Прес-конференція з нагоди проведення Всеукраїнського фестивалю Святого Миколая

Колектив «Сузір’я», м. Черкаси

Привітання із Днем Святого Миколая від учасниці дитячого фольклорного театру «Дай Боже»

Ольга Орлова, м. Гребінка

Дитячий фольклорни й театр «Дай Боже»

УК. 37

Людмила ГНАТЮК Ілюстрації Таісії КУЛИГІНОЇ

Січнева сторіночка Добра звістка для усіх — Народився Новий Рік! Усміхається Земля: «Рік Новий — ще немовля... Але згодом, крок за кроком, Стане він дорослим Роком!» Тож святкуй, січневий світе! З Новим Роком, любі діти! З Новим 2014 роком! Новий рік… Нові сподівання… Нові зустрічі… Ось і ми зустрічаємось у січні-місяці. Січень — перший місяць року, Щипле носик твій і щоки, Крижані химери тче, Навпіл зимоньку січе. Нас кутею почастує, Повний міх наколядує!.. Празниковий, чарівний, ´ ´ Січень — первісток річний. І справді, січень несе цілу низку різдвяноноворічних свят! 2-е січня — день Ігната, Це найперше в січні свято. Роблять печиво жінки, А дівчата — «павуки», Це прикраси із соломи, Що в Різдво лаштують вдома. І не можна прясти й шити, Щоб Ігната не гнівити. Найбільше, найзначиміше свято — Різдво Христове. А напередодні Різдва вся родина збирається на Святвечір. Ніч зимова, ніч Різдвяна, У святкові шати вбрана, На вечерю на родинну Всіх запрошує гостинно! Богородиці уклін — Народився Божий син! Тож радіймо, добрі люди, Хай на щастя й долю буде У святкові шати вбрана Ніч зимова, ніч Різдвяна.

Оце так святковий стіл: і крученики, і вареники!.. А з-за гори пирогів і батька не видно! Аж апетит розігрався! Мерщій колядувати!

Колядколядколяда У віконце загляда! Бо яке ж різдвяне свято Без колядників строкатих? Від оселі геть нужда! Є в Звіздарика звізда, Привели Козу рогату!.. Тож пустіть колядувати! Як господарі хороші — Міх наповнить Міхоноша! Ну й веселі в нас свята! Колядколядколяда!

Ну як, є вже грудочка кашки й кільце ковбаски? Ого, ще й гривня! Тоді ти — панові рівня! Дякувати Господові, дякувати Богородиці! До речі, Богородиця — найважливіше свято для жіноцтва. Матір Божа подарувала світові Ісуса Христа, а твоя матуся дала життя тобі зі своєю любов’ю, надією, вірою, зі своєю материнською колисанкою...

КОЛИСАНКА МАМИНИХ НАДІЙ Синку рідний, зернятко моє — Найдорожче, що у мене є!.. Маминого серця промінці Сповивають ніженьки оці, Затуляють від невдач і лих, Як спасеннотворний оберіг! ´ Синку, хлопчику, моє дитя, Хай тобі всміхається життя, Хай освятить день прийдешній твій Колисанка маминих надій. Хай тебе, маленький, береже Господь і Матір Божа! Хай навколо твоєї родини завжди зорітимуть янголята-охоронці! Заглядають у віконце Янголята-охоронці... Сон дитини — це святе. В люлі сяйво золоте, Бо дитя — маленьке сонце!.. Янголята охоронці Бережуть від злих очей Наших сонячних дітей. Щаслива і міцна родина, осяяна дитячою усмішкою! Міцна родина — міцна держава. А нашій Українській державі саме зараз ой як потрібні порозуміння, міць, злагода і любов, бо тільки з великої любові народжується справжнє й красиве. Тому, мабуть, різдвяно-новорічні свята, пройняті любов’ю земною та небесною, так освячують людську душу. А де може бути затишніше душі, ніж у бабусиній хаті? Тож не забудьте завітати до діда й бабці на духмяний чай і щиро привітати їх зі святами.

ЧАЮВАННЯ У БАБУСІ В зимну ніч, морозну ніч Натопила бабця піч, Чай нагріла, стіл накрила, Всіх онуків запросила. А онуків — пів села, Отже, купа чимала: Ромчик, Вовчик, Оля, Коля, Віра, Іра, Анатолій, Надя, Людочка, Оксана, Олексій, Василь, Тетяна, Галя, Валя, Петрик, Віта, Гриць, Юрко, пустун Микита, Ще й найменшенька Настуся, І одна на всіх бабуся! Трохи хоч і тіснувато — Невеличка в бабці хата, Стіл, єдиний та гостинний, Розмістив усю родину. Спільна пісня, спільний сміх І любов, одна на всіх! Начаювались? От і добре! Святкуй, радій кожна родина, увесь наш народ! А святкувати ми вміємо! До Йордана від Ігната Празникує ´ кожна хата, Кожен дім і кожен двір Закрутив святковий вир! Хай не зникне відчуття, Як солодиться кутя! ´ Хай протягом усього 2014 року всім нам буде солодко, благосно і празниково, ´ як у різдвяноноворічний місяць січень!

УК. 39

У щасливій вашій хаті, Щоб ви всі були багаті, Щоб лежали на столі Паляниці немалі, Щоб були у вас ковбаси, Молоко і сало, й м’ясо, і млинці, і пиріжки, і пухнасті пампушки. Щоб були ви в цій оселі і щасливі, і веселі! Яке ж свято в українців без багатого столу, а тим паче таке, як Святий вечір та Різдво. Зараз, як і у давнину, на свята люди готують найсмачніші страви з найкращих продуктів. Про давні традиції харчування українців, зокрема поліщуків, читачам «УК» у своєму дослідженні розповідає головний зберігач наукового відділу обліку музейних фондів НМНАП України Тамара Русінова

радиційне харчування українців, як і інших народів, пройшло тривалий шлях становлення і розвитку. В свою чергу система харчування поділяється за географічними умовами, так розташування Полісся обумовило певні особливості у харчуванні. Багатовікова історія місцевого землеробства і тваринництва, збиральництво і рибальство, диктувало традиції в їжі поліщуків, від чого залежить раціон, типи страв, обробка, зберігання, приготування, споживання продуктів. А також улюблені страви, заборони та обмеження у повсякденній та ритуальній їжі. Головними святами у народному календарі були найбільші християнські свята: Святий вечір, Різдво, Великдень, Юрія, Спаса та інші. Страви називаються святковими , бо виготовляються безпосередньо до якогось конкретного свята. До святкової їжі відносяться страви, які вживаються під час урочистостей, але не є обов’язковими в обряді [1, с.43]. Традиційну святкову їжу можна поділити на дві групи: страви і печиво до сімейних свят та обрядів (родини, ве-

сілля, похорон, поминки) та їжа на календарні свята. Вона відрізняється більшою калорійністю і кращими смаковими якостями. Лише на свята основна маса селян споживала м’ясо, яйця, масло. У календарно-святковому циклі їжа, що готувалася на календарні свята, поділяється на святкові страви весняно-літнього періоду та осінньо-зимового. Осінній цикл плавно переходить у зимовий, бо вже після Михайла (21 листопада) землю вкривав сніг. Свята Андрія, Варвари, Миколи мали свої обрядові значення і відзначились особливими стравами — час посту, який передував найбільшим зимовим святам Різдву, Новому Року та Водохрещу. На свято Андрія (13 грудня), випікали (гурт дівчат) Калиту — обрядовий хліб у вигляді сонця з діркою посередині. Тісто солодке, замішане на меду з найкращої муки. Печуть у печі і запікають так, щоб не можна було вгризти. Обряд випікання Калити супроводжується примовками і піснями. Готову Калиту зверху прикрашають сухими вишнями, калиною, родзинками, щоб

мала гарний вигляд [4, с. 28]. Після чого, під жарти і сміх кусають Калиту, бажаючи очищення і оздоровлення, прославляючи Сонце (зміст і вигляд якого і має Калита) [12, с. 45]. На Варвари традиційно варили вареники, хоча в народній приказці говориться, що «На Варвари лежат вареники на лаві, а на Сави розібрали, а на Міколу вже їли», популярність цієї страви беззаперечна. При приготуванні вареників виконували магічні дії — вставали рано і варили, щоб йшла пара, як на «дєди», а ще вони мали магічний вплив на приплод, коли вдавалися гарно наповнені, то мали народитися здорові, повні телята. На варениках ворожили, начиняючи часником, сирим борошном або сирою квасолею [2, с.130]. Вареники з сиром, з урдою (мак, з якого віджате молоко), ягодами: вишнями, сливами, суницею, м’ясом (називаються «гілуни»). Тісто замішується густе на воді з пшеничної або гречаної муки. На столі розкачується качалкою, ріжеться на чотирикутники і ліпиться з будь-якою начинкою у формі трикутника. Варять у воді і вже готові подають: сирні — зі сметаною, макові (урда) — з олією, ягідні — з медом, м’ясні — з коров’ячим маслом [14, с. 151]. На всі свята з хлібного тіста пекли пиріжки з начинкою: сиром, маком, капустою, картоплею, гречаною кашею, квасолею, ягодами, грушами тощо. Пироги з м’ясом, рибою, яйцями й грибами вважалися розкішшю, доступною лише заможним сім’ям [1, с. 26]. Поліщуки, як і всі українці, великого значення надавали різдвяній, новорічній і хрещенській куті. Святочна вечеря напередодні Різдва (багата кутя) була суто сімейним святом. Кутю і узвар ставили в хаті на почесному місці, у гарній посудині і починали їсти на Святвечір. Спільне споживання куті з пшениці чи ячменю (за відомостями Артюх Л.Ф. у північно-східній частині Полісся варили ячну кутю), политої медовою ситою або маковим молоком, демонструвало сімейну єдність (мед був традиційним хмільним напоєм в Древній Русі [26, с. 65] на початку ХIХ ст. майже вийшов з ужитку, як обрядова поминальна страва залишилась до ХХ ст. медова сита — мед розведений гарячою водою і охолоджений). В кінці ХIХ ст. ситу використовували як заправку для куті й колива на різдвяні свята [1, с. 36]. Для душ померлих родичів залишали рештки куті на столі, що символізувало зв’язок живих і померлих. Узвар варили із сушених груш та яблук (достиглі влітку фрукти різали на дольки, груші могли сушити цілими, спочатку на сонці, а потім прокалювали в печі), вишень, слив, родзинок, винних ягід. Їх мили, заливали кип’яченою водою, накривали кришкою і ставили в піч до ранку. Вийнявши з печі, додавали для солодості

мед, виносили в сіни, щоб охолов, а ввечері подавали разом з кутею [14, с.163-164]. Варили кутю (зерно обтовкували у звичайній ступі) і узвар у глиняній посуді — кашу для куті у горщику, охолоджену, перекладали у макітру, де її і приправляли, а узвар у гладишці або кухлі, у них же потім ставили на покуть. Горщик з кутею на покуть ніс старший господар, господиня або діти і ставили на розстелене сіно, там же ставили сніп збіжжя. Крім куті та узвару клали на покуть булку хліба, паляниці і сіль [3, С. 344]. У селах київської частини Полісся господиня з кутею в руках сідала у різних частинах хати, приквоктуючи, як курка — на лавку, ліжко, стілець. На житомирській частині Полісся дівчата спочатку обходили тричі навкруги хати і хліва, приказуючи: «Іде кутя на покуть. А курочка — кво! А півник — ку-ку-рі-ку!», тримаючи горщик у рукавицях. На Поліссі всі ці дії спрямовувалися на забезпечення майбутнього приплоду і врожаю [5, с. 67]. Перед Святою вечерею господар виходив на поріг і закликав: Мороз, Мороз, Іди до нас куті їсти!, А як не йдеш — То не йди на наше Жито, пшеницю І всяку пашницю. Тільки після цього сім’я сідала за святковий стіл. По традиції на столі могло бути три, дев’ять, дванадцять пісних страв. Протягом Свят-вечора кутя мала магічні властивості. З нею здійснювали низку ритуальних дій — підкидали ложку куті вгору під час вечері, щоб пшениця росла висока, щоб бджоли

добре роїлися. Потому скільки зерен куті і маку пристане до стелі ворожили, густі чи рідкі врожаї будуть на полі [3, с. 307]. За народними уявленнями Різдво світу — народження Коляди (Сонця) починалось із запалення «живого» вогню і приготування страв. Різдвяна кутя, яка у багатьох народів Східної Європи називалась «коливо», має дохристиянське походження і присвячувалась культу предків. Є припущення дослідників, що ця страва походить від давньогрецької панспермії — каші, яку готували із зерен злаків і бобів, фруктів і ягід. [10, с. 310, 313]. З цього часу починались колядки. Коляди — це з однієї сторони, дуже давні пісні, сенс котрих з часом втрачений, а з іншої — з запровадженням християнства, пісні про народження Христа [3, с. 345]. Частина колядки в якій згадуються окремі різдвяні страви записана на Житомирщині дослідницею Несен І. [16, с. 13] : Горєлі вогні все восковії Святий вечор Горєлі вогні все восковії Святий вечор А на тих огнях варілі рибочку Святий вечор Варілі рибочку — осетриночку Осетриночку на всю родиночку Святий вечор Осетриночку на всю родиночку Святий вечор

Обряд з кутею і хлібом на Щедрий вечір (Маланки) під Новий рік мав інший зміст. Тут спостерігається таїнство першого дня року і закладається побажання на багатство (хліб) протягом року. Під час обряду з новорічною кутею ворожили, щоб закликати в господарство врожай і достаток. На Меланки, в канун Нового року кожна господиня готувала святкові страви: книші, пироги, ковбаси, вареники та інші, але на Поліссі обов’язковими були млинці. Відомі також ворожіння млинцями, коли дівчина йшла на вулицю і питала у першого зустрічного ім’я майбутнього чоловіка. За це вона частувала його великим млинцем. Готували їх з гречаної муки, замішаної на кислому молоці і вчиняли звечора, а випікали напередодні Нового року до заходу сонця [16, с. 14]. Цей вечір називається щедрим. Ввечері запалювали свічу перед образами, накурювали ладаном, господар сідав на покуті, перед ним багато пирогів, зовуть дітей, діти входять, моляться і питають: «де ж наш батько?» наче не бачачи його за пирогами. — Хіба ви мене не бачите? — «Не бачимо тату!» — Дай-же, Боже, щоб і на той рік не побачили. — Тут він роздає дітям пироги [14, с. 65]. А між тим дітвора ходить по дворам і співають щедрівки: Щедрик-ведрик, Дайте вареник, Грудочку кашки, Кільце ковбаски. Колядників, засівальників (посівали ячменем, просом, гречкою, вівсом, пшеницею та ін.) та щедрувальників наділяли гостинцями і одним з них був хліб у вигляді фігурок домашніх тварин (печивом, точніше коровками («бондами»)). Так на території Українського Полісся від р. Уборть на схід до р. Прип’ять, «бонда» має два значення: 1. булка, білий хліб, хлібний виріб; 2. корова [1, с.70-71].

У рівненській частині колядникам давали невеличкий пшеничний хліб «паляницю» [8, с. 82]. На київському Поліссі — «солодкі баранчикі», «коржики, качечки», «пампушечкі з муки грецької «, на Волинському Поліссі — «паленки» [21, с. 309-310]. У різдвяно-новорічному циклі пироги були домінуючими хлібними виробами на молодіжних забавах. Перед різдвяними святами в кожній родині кололи кабана, якого ростили з весни. Із сирого м’яса робили ковбаси, смажили, деяку частину заливали смальцем для тривалого зберігання. Готували «сальтисон» — вареними вухами, щоковиною, підчеревиною начиняли вичищений шлунок і запікали у печі. Робили «кров’янку» — ковбаса для виготовлення якої використовували кров, м’ясо, сало, гречану крупу. З забитої свині відходів майже не було. У споживанні м’яса українці завжди віддавали перевагу свинині. [1, с. 34]. На свята вживали і алкогольні напої — це хмільний мед, горілка, пиво, вино (вживали найбагатші люди), різні наливки (із вишень, слив, калини, смородини, порічок, малини, ожини, бузини та ін.). Особливо на Поліссі популярними були настоянки горілки на травах і коріннях лікарських та ароматичних трав — зубрівка, звіробійна, калган [19, с. 70]. Перед «хрещенським» вечором відзначали голодну кутю, де обмежувалась кількість пісних страв і навіть куті. Тут особливо суворий піст. І на завершення свят, після Водохреща проводився обряд проганяння куті, з макогонами та розбиванням горшків, у яких варили кутю, об ворота.

Література: 1. Артюх Л.Ф. Народне харчування українців та росіян північно-східних районів України — К. 1982 — с.112. 2. Боренько Н. Народне харчування українців Полісся: ритуальноміфологічна основа родинних традицій // Минуле і сучасне Волині й Полісся: роде наш красний — Луцьк, 2007 — с.127-131. 3. Возняк М. Народний календар із Овруччини 50-х років ХIХ століття у записі Михайла Пйотровського / Післямова К.Кутельмаха / Записки Наукового товариства ім.. Шевченка. Праці етнографії і фольклористики. — Львів, 1995. — Т. ССХХХ. — С. 303-351. 4. Воропай О. Звичаї нашого народу. — К., 1991 - Т. 1. — С. 28. 5. Герус Л. Хліб у різдвяно-новорічних святах українців. // Записки наукового товариства імені Шевченка. Том ССLIХ. Праці Секції етнографії і фольклористики. — Львів, 2010 — С. 57-82. 6. Гонтар Т.А., Молчанова Л. А. Пища и утварь // Полесье. Материальная культура. — К.: Наук. думка, 1988 — С. 376-398. 7. Данилюк А.Г. Українська хата. — К., 1991 — 108 с. 8. Доманицький В. Народній календар у Ровенськім повіті Волинської губернії // Матеріали до української етнології. — Львів, 1912. — Т.ХV. — С. 62-89. 9. Запис автора Р.Т. від Трухан Марії Леонтіївни із с. Держанівки Носівського р-ну, Чернігівської обл. 10. «Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы ХIХ — начала ХХ в., ст. 310, 313 11. Кравченко В.Короткий історичний огляд про походження крашанки та писанки на Паску. 1924. Національні наукові рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського. Ф. 16. — Од. зб.27. — Арк. 8. 12. Лозко Г. Хліб в обрядах Кола Сварожого. Часопис «Сварог». — К. 1988, вип. №7 — С. 45. 13. Максимович М. А. Дни и месяцы украинского селянина. — К., 2002. — С. 137-143

Обрядові страви і печиво поліщуків дійшли до нас із глибокої давнини, пройшовши через дохристиянські вірування, з жертвоприношеннями різним божествам, через християнську церкву, яка древні традиції приурочила до християнських свят. Але, не дивлячись на хід історії, до наших днів дійшла старовинна сутність, рецепти приготування і споживання святкових страв і обрядових печив.

14. Маркевич Н.А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян — Киев, 1991 — 171 с. 15. Мороз М. Щоденна, святкова та обрядова їжа жителів Волинського Полісся // Минуле і сучасне Волині й Полісся: роде наш красний — Луцьк, 2007 — с. 133-136. 16. Несен І. І. Звіт про експедицію в Житомирську обл. (Малинський, народницький, Коростеньський, Радомишльський р-ни) № арх.5а. 1996 р. Записано у с. Вишневичі, Радомишльського р-ну, Житомирської обл. від Василенко Ганни Іванівни, 1932 р. С.13 17. І. Несен Білий птах з чорною ознакою (за матеріалами з Рівненщини) // Західне Полісся. Історія та культура. Вип. 2, Рівне 2006 р., 18. Пархоменко Т.Календарні звичаї та обряди Рівненщини — Луцьк, 2008 — 199 С. 19. Пізнаймо Україну: Матеріали мово країнознавчого словника-довідника «Україна в словах» // С.І. Терпелюк, С.А. Коробчук, Р.М. Пріма, С.О. Горожанова, М.А. Соловйова, В.В. Крижанівська. — Луцьк: Вид-во «Вол. Обл. друк», 2004. — С. 70. 20. Полісся: мова, культура, історія. Матеріали міжнародної конференції // Полесский материал в словаре «Славянские древности» (воздушные ипостаси души), Асоціація етнологів НАН України — Київ, 1996 - с. 262 21. Свирида Р. Хліб у зимовій обрядовості Київського Полісся // Полісся України. — Львів, 1997, вип.1 — С. 308-312. 22. Скуратівський В. Дідух — К.,1995 — 271 с. 23. Соколова В.К. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев и белорусов ХIХ — начало ХХ в. — М. Наука, 1979 — 286 с. 24. Страхов А.Б. Полесское буськовы лапы, галепа // Полесский этнолингвистический сборник: материалы и исследования. — М.: Наука, 1983 — с. 205-212. 25. Українка Л. Твори в 12-ти томах. — К., 1977р. — Т. 9. — С. 22. 26. Художествення проза Киевской Руси ХI — ХIII веков. М.,1957, с. 65

УК. 43

Олена ОНИШКІВ

Традиції та звичаї

українського Різдва Різдво — величне релігійне свято, яке відзначають християни в усьому світі. У кожній країні існують свої самобутні традиції та звичаї, якими супроводжується святкування. Для когось суть Різдва втілюється в образі Діда Мороза або СантаКлауса, інші уявляють картини «рясного» застілля з традиційними різдвяними стравами або веселі піснеспіви дітлахів. Що ж являють собою традиції українського Різдва та в чому їх неповторність? Свої питання «УК» адресувала представникам українського народного культурного простору

1. Що уособлює для Вас Різдво? Якими змістами Ви наділяєте це свято? 2. В епоху Радянського Союзу свято Різдва прагнули витіснити зі свідомості українських громадян. Акцент тоді змістився на свято Нового року. Як змінилася ситуація в сучасній Україні, на Вашу думку? 3. Як Ви гадаєте, які з аутентичних українських різдвяних традицій найбільш яскраво виявляють нашу народну самобутність? 4. Яких різдвяних традицій та обрядів дотримуєтеся Ви? 5. На Вашу думку, яким має бути справжнє святкування Різдва? Чому саме необхідно, перш за все, приділяти увагу та чим варто надихатися українцям?

Любов ПЛАВСЬКА, солістка фольклорних ансамблів «Царина», «Нова радість», «Сарматика» 1. Для мене — це в першу чергу особисте свято. Це єднання із собою, із родичами, із друзями; це час моєї творчої реалізації, веселих співів, зустрічей, обіймів… Я вірю, що в період різдвяних свят навіть у повітрі звучать урочисті пісні ангелів… Це час дивовижний, бо він несе якесь незвичайне піднесення. Різдво — це надія для всіх. Надія на те, що серед буденності у звичний світ може прийти справжнє чудо, що життя ґрунтується не лише на земних законах, а має невичерпний потенціал, за яким стоїть вища сила. Таким я бачу зміст Різдва. А ще я вважаю, що це свято є однаково зрозумілим усім — дітям, дорослим, літнім людям, і кожен його розуміє в міру своїх знань, своєї віри.

2. У Біблії написано «Ісус Христос вчора, сьогодні і навіки той же» (Євр.13:8). Яким би чином не боролися з цим святом, менш урочистим або менш божественним воно від того не стало. Звісно, моїм дідові та бабі було страшно співати колядки, та й до церкви ніхто не ходив за радянських часів — про це доносили і карали. Думаю, той страх вплинув на теперішній стан свідомості людей. Справді, акценти змістилися. Та я думаю, що взагалі не можна порівнювати ці свята, бо вони мають різне підґрунтя. Різдво — це таїнство, воно має сокровенний характер, це особисте переживання, воно не формальне і не може бути зведене до порівнянь із простим перегортанням календаря. Молодь зараз цікавиться традиціями, це стає модним, багато хто знає колядки, обряди, і думаю, що кількість таких зацікавлених людей буде збільшуватися. 3. Думаю, що це різдвяні пісні, святкова церковна служба, родинні збори за столом, 12 страв. Колядки — один із найкраще збережених шарів фольклору, нарівні з весільним обрядом. Також зберігся вертеп — величне дійство, що зображає події 2000-літньої давнини. На Західній Україні він дуже яскраво відтворюється різними гуртами та різними верствами суспільства — як професійними акторами, так і малими дітьми, які грають янголів, Ірода, його військо, Марію та Йосипа. Це дивовижно, коли центром Львова їздять великі вози з вертепом, або коли така вистава приходить до тебе додому в повному складі… Якось побачивши в дитинстві це дійство вживу, я повірила, що всі ці актори — справжні: чорти, янголи, східні царі з дарами… Це було вражаюче, і залишилося зі мною на все життя.

Фольклорний ансамбль на фестивалі «Країна Мрій»

з бубенцями та стрічками. Починаємо колядувати після вечері з батьками вдома. У мене всі друзі колядують, ми збираємося з тими, хто може, і ходимо усім містом, заходимо і до знайомих, і до незнайомих людей, співаємо віншівки до господаря, до господині, для діточок, йдучи по вулиці також співаємо. І так триває цілий тиждень. 5. Перш за все, я думаю, на Різдво варто бути у злагоді з собою. Можна спробувати подивитися на своє життя з іншого ракурсу, дозволити добру, надії, ніжності, чуду народитись усередині себе. Було би гарно, щоб батьки малих дітей створювали їм справжнє свято, щоб діти надихалися цим, вірили в чудо, несли в доросле життя це переживання таємниці світу. Мені здається, що тоді вони будуть здатні до великих справ. Різдво для кожного має бути торжеством добра і взаєморозуміння. Як і заповідав Христос: «Любіть один одного, як і Я полюбив вас»…

4. Я дуже люблю колядувати, взагалі мої перші в житті пісні були «Нова радість стала» і «Добрий вечір тобі, пане господарю». Останні років п’ять моє Різдво проходить за схожим сценарієм: спочатку роблю нову велику зірку, інколи вона з іконою Богородиці всередині, інколи просто різнокольорова, яскрава,

ДОВІДКА Любов Плавська, солістка одразу кількох етно-гуртів «Царина». Репертуар гурту: фольклор Сумщини та Чернігівщини. До репертуару гурту входять співи, танці, колядки, весільний обряд, ліричні пісні. Гурт виступав на фестивалі «Країна мрій». «Нова радість». Репертуар гурту: старовинні українські композиції, які базуються переважно на духовній музиці 14–17 ст., а також «почаєвському богогласнику» 1790 року. «Сарматика». Репертуар гурту: європейський ренесанс та бароко.

Ірина ДАНИЛЕЙКО, етномузиколог, арт-керівник творчої майстерні «Етнотолока»

1. Я виросла в родині військового. Така собі «капітанська дочка». А отже головним вунашій родині було свято Нового року, а не Різдво. Справжнє традиційне Різдво я пізнала лише ставши фольклористом, а точніше етномузикологом. Вплинув на моє бачення цього свята і чоловік, вихований з малку на народних традиціях. Тепер ми вдвох створюємо атмосферу Різдва для наших дітей і, напевно, для батьків. Готуємося усією сім’єю, у кожного є свої обов’язки. Традиційним у нашій родині є приготування куті, прибирання, готування 12 страв, прикрашання Дідуха. Ну і звичайно, такі речі, як куштування куті з примовляннями-побажаннями, зазивання Мороза їсти кутю, спостерігання за рухом гілочок Дідуха… Для мене Різдво особливо радісне ще й тим, що починає збільшуватися світловий день! І нехай це одразу непомітно, проте така думка надихає жити і чекати нової весни. 2. Думаю, що саме до цього свята відношення залишилося таким же, як і сто, і двісті, і більше років тому. Різдво — це головне свято для української родини, яке обов’язково треба провести вдома у родинному колі з усіма необхідними атрибутами на столі. Обов’язково треба побути на різдвяному служінні, обов’язково дочекатися колядників. Відношення не змінилося.

Змінилися традиції колядування — і до цього доклалася політика Союзу… З якими колядками зараз приходять діти до вас у квартиру? Це найчастіше авторські вірші з підручника з української мови чи літератури, які декламуються, а в кращому випадку звучать в один голос… Чому так сталося? Спочатку в тих шикарних розспівних багатоголосних або ж одноголосних архаїчних колядках, з глибокими сюжетами про створення світу, йшла заміна ключових слів. Далі змінювався сенс на актуальний тоді політичний і комуністично-агітаційний. Далі, оскільки заборонено було колядувати взагалі, і Новий рік на чолі з Дідом Морозом став головним святом для радянського народу, колядки втратили свою функцію і стали забуватися. А колядників подекуди й сьогодні сприймають як жебраків, і навіть двері не відчиняють, хоча раніше таким господарям довелося б вислухати від колядницької ватаги пісні з дуже неприємними текстами. На щастя, фольклористами були зафіксовані сотні унікальних колядок, щедрівок, пісень до Кози, Маланки, засівання, віншування, розповідей про гадання, різдвяні страви, різні звичаї з практично усіх куточків України. Тож завдяки цим записам ми можемо скласти доволі повну картину традиційного святкування Різдва в Україні, і намагатися хоча б мінімально продовжувати відтворювати цю прекрасну традицію!

3. Не впевнена, що десь у світі таке є, але здається, що тільки слов’янські колядники ходять із зорею. В моєму розумінні зоря — це не просто образ Віфлеємської зірки, а наче знак особливого статусу певної громади, якого вона набуває саме у період зимових свят. Колядники, а також щедрівники, це вже не прості люди, а так звані посередники між двома світами. Їх не можна не вислухати і обов’язково треба обдарувати, бо то є дари і для Бога, і для духів предків. Різноманіття колядницьких зірок, особливо сучасних, це показник того, що традиція дійсно жива, цікава молоді і є «каталізатором» нашої самобутності. 4. Ви знаєте, щоб дійсно відродити традиції, треба, як то кажуть, починати з себе. Тому вже не перший рік ми цілою родиною їздимо колядувати і щедрувати до знайомих і продовжуємо цю прекрасну традицію. Крім того, останніми роками ми ставимо на покуті різдвяного Дідуха. Спочатку ми купували його у майстрів, а з 2009 року, як започаткували етнографічний фестиваль «Жнива», робимо самі. Може наш Дідух і не такий вишуканий, звичайно, але зжатий і зроблений власноруч! За останні роки Дідух набув нових змістів, особливо у світлі політичних подій нашої держави. А тому, аби вшанувати українські національні традиції, наша творча майстерня в тандемі зі співробітниками музею Івана Гончара, поставила цієї зими на Майдані різдвяного Дідуха. Ми відчули, що це буде правильно, що багато людей зможуть побачити його та прикрасити спільними зусиллями. А водночас люди дізнаються про існування і таких українських символів Різдва, поцікавляться ними, і, можливо, продовжать цю справу. 5. Справжнє святкування… Думаю, навіть якщо якась родина не знає народних українських традицій, але готується до цього свята радісно, дружно, створює у хаті казковий настрій — це головне. І не важливо, чи вірить ця родина у Різдво Христа, чи у Різдво Сонця, чи поставить вона ялинку чи Дідуха. Головне, щоб це свято продовжувало означати для українців початок нового циклу, залишалося отим головним великим Святом, як колись, моментом єднання родини і сімейного затишку для дітей і батьків. Тоді це стане традицією, із року в рік, із роду в рід…

Дідух на Євромайдані у Києві

ДОВІДКА Ірина Данилейко, етномузиколог, арт-керівник творчої майстерні «Етно Толока», головна мета якої — повернути українцям їхні народні традиції та самобутню культуру, занедбану, понівечену та свідомо змінену в часи панування «совєтської» влади. Задля цього Ірина бере активну участь у мистецьких заходах з локальними особливостями, заохочує професійних ентомузикологів та фольклористів до глибокого вивчення даної місцевості та якісного відтворення цієї традиції.

Неможливо заперечити важливість свята Різдва для українського народу. Окрім величезного суто релігійного значення, з Різдвом пов’язано надто багато традицій та вірувань, коріння яких йде набагато глибше в історію, аніж на одне два століття. Вікове формування свідомості та національної самобутності українців, як нації, закладене і в колядкових піснеспівах, і в створенні Дідуха, і в традиціях приготування різдвяного столу, і навіть у відношенні одне до одного. А тому надзвичайно важливо відновлювати, та переосмислювати існуючі національні здобутки, хоча б для того, щоб знати, ким ми є насправді і в чому полягає наша національна, саме українська, унікальність. УК. 47

Тетяна ШНУРЕНКО

Збиравсь колядувати, як вже й щедрувати пора Це колективне привітання-віншування записане відомим українським етнографом, вченим Анатолієм Івановичем Іваницьким у 1985 році в селі Оселівка Кельменецького району Чернівецької області від Марії Продан. Колядувати зазвичай починають на свято Різдва, хоча в деяких місцевостях колядували ще звечора. Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Кожен гурт вибирав собі «козу», «міхоношу» та «ватагу» — такого собі керівника. Заходячи на подвір’я, колядники просять дозволу, і коли господар зголошується, починають забавну виставу із віншувань, колядок та жартівливих сценок. Ось одна із колядок, записана на Харківщині. Ой, місячку, мій братчику (колядка)

имові свята колесом-Колядою, різдвяними дзвіночками летять понад землею. Звичай колядувати в Україні сягає своїми витоками дохристиянських часів — відгомін давнього свята Сонця. Збереглися в сьогоднійшіх регіональних назвах прадавні назви свята Коляди: керечун (Західна Україна), корочун (Росія), kracun (Словаччина). Зимові Новорічні звичаї зафіксовано майже в усіх індоєвропейських народів — від французів, англосаксів до абхазів та вірмен. Та у нашій традиційній культурі обряд колядування є найширшим, найбагатшим пісенно та найвидовищнішим дійством. Усі ці обряди, віншування, колядки та щедрівки здавна наповнені турботою про наступний врожай. Сійся, родися, жито-пшениця (віншування) Сійся, родися, жито-пшениця, Всіляка пашниця, На Новий год, на Васильок! Коноплі — по стелю, Сорочка — по землю, Льон — по коліна, Щоб у вас всіх, хрещених, Голова не боліла!

Ой, ти, місячку Мій братичку, Зійди рано, Посій майно! Поки запряжу Бички-третячки Та й розсію Жито-пшеницю. Жито-пшеницю, Всяку пашницю, Сиві барани На жупани. Чорні ягниці На рукавиці. А нам дайте По паляниці!

Записала Л.І. Новикова у 1980 році в селі Петропавлівка Краснокутського району Харківської області від І.П. Свириденко.

Колядки та щедрівки завжди виконуються для конкретної людини. Є колядки господареві, господині, хлопцеві та дівчині. Ось ця колядка — господареві.

«Ой, в лісі, в лісочку й на жовтім пісочку» (колядка) Ой в лісі, в лісочку й на жовтім пісочку.

Ой, пане, пане, пане Іване, ми в тебе (колядка) Ой, пане, пане, пане Іване, ми в тебе. Просив нас Господь на колядочку для тебе. (2) Дай же вам, Боже, щастя й здоров’я прожити, Дай же вам, Боже, сто кіп пшениці вродити! (2) Сто кіп пшениці на паляниці вродити, Дай же вам, боже, щастя й здоров’я прожити! (2) Ой, пане, пане, пане Іване, ми в тебе Просив нас Господь на колядочку до тебе. (2) Дай же вам, Боже, щастя й здоров’я прожити, Дай же вам, Боже, сто кіп гречки вродити! (2) Сто кіп гречки на варенички вродити, Дай же вам, Боже, щастя й здоров’я прожити! (2) Дай же вам, Боже, щастя й здоров’я прожити, Дай же вам, Боже, сто кіп вівса вродити! Сто кіп вівса і колядка вся!

Записав М.Л. Калетник у 1979 році в селі Клембівка Ямпільського району Вінницької області від М.С. Калетник. У колядках господаря порівнюють із місяцем, часом із виноградом. Господиня — сонце або зоря, калина, діти — зорі або квіти. Парубок зображується майбутнім господарем. Дівчина оспівується як «рівня королівні» (її краса), а ще хвалять вправність по господарству та величається дівчина як майбутня наречена.

Приспів:

Та й гой дай, Божи, Та й гой дай, Бож!

Там ся збирала грешная панна (приспів) Грешная панна, панна Марія (приспів) Сріблом по пояс, злотом по землю (приспів) До церквочки йшла, як зоря зійшла (приспів) В церквочку ввійшла — церква сіяла (приспів) Посеред неї пани стояли (приспів) Панки стояли, її ся питали (приспів) — Чи ти попівна, чи королівна? (приспів) — Я ни попівна, я ни королівна (приспів) Я в свого батька їдна дочичка (приспів) Їдна дочичка, грешная панна (приспів) Грешная панна, пання Марія (приспів) Від сего слова бувай здорова! Записав А.І. Іваницький у 1986 році в селі Селище Сокирянського району Чернівецької області від Докії Писларь. Як частина обрядового дійства — вистава «Коза». Народна назва цього дійства — «Водити козу». Гурт парубків, один з яких перевдягнутий козою, перед Різдвом чи Новим роком ходять від хати до хати. Гурт співає колядку про козу, а вона тим часом то танцює, а то падає, мліє. Приходить «лєкарь, городський аптєкарь», хоче її полікувати. Хитра коза одразу підхоплюється, починає скакати і веселитися. І в цьому обрядодійстві привелює господарська символіка, а саме побажання великого врожаю та достатку на наступний рік: «Де коза рогом, там жито стогом, Де коза туп, туп, там жита сім куп». А ось ще одна колядка з цього обряду. «І добрий вечір, і Святий вечір» (колядка)

І добрий вечір, і Святий вечір! Ми йдем з козою, Господь з тобою! Де коза впади, там жито ляжи, Де коза упадаї, там жито вилягаї. Не йди, козуню, у теє силце, Бо в тому силці всі люди стрільці Там тебе заб’ють, неживу зроб’ють. Устань, козуню, розвивисилися. Хазяїнові в ноги вклонися. Бо хазяїн йде, нам щедру несе. І добрий вечір, і Святий вечір! Записав А.І. Іваницький у 1973 році в селі Меджибіж Летичівського району Хмельницької області від Параски Калакай.

Щедрий вечір — Маланки, 13 січня, вечір напередодні свята Василія. Звечора і до півночі ходять щедрувальники. Зазвичай щедрують лише дівчачі гурти. Вони ходили від хати до хати, бажали щастя, здоров’я, доброго врожаю на весь рік. «Злетів сокіл за віконце» (щедрівка) Злетів сокіл за віконце Приспів: Щедрий вечір, добрий вечір Добрим людям на весь вечір! У світлицю заглядає, (приспів) Ще й світлиця не метена, (приспів) Ще й Манічка нечесана, (приспів) Ще й косинки не пошили, (приспів) Хоч пошили — не вкоротили. (приспів)

осені «отримали гарбуза», йшли вдруге сватати. На це свято дівчата не мали права відмовляти. А ось який цікавий обряд записано на півдні Київщини. Тут хлопці своїм парубоцьким гуртом на Новий рік приходили відвідати дівчат та співали ось такі щедрівки. «Ой, учора ізвечора пасла Маланка два качура» (щедрівка)

Записала Л.І. Новикова у 1986 році у селі Колонтаїв Краснокутського району Харківської області від подружжя Овечків. З щедрою кутею пов’язано чимало звичаїв. Скажімо, щоб залагодити якусь суперечку чи конфлікт, сусіди чи родичі йшли одне до одного миритися. Аби «Новий рік зустріти в мирі та злагоді». Хлопці, які цієї

Ой учора ізвечора Пасла Маланка два качура. (2) Ой пасла ж вона, загубила, Пішла шукати, заблудила. (2) Ой приблудила в чистеє поле, Ой там Василько плужком оре. (2) Ой оре, оре, поганяє Та й на Маланку поглядає. (2) — Ой ори, ори, Василечку Виведи мене на стежечку. (2) Виведи мене на стежечку, Посію тебе в городечку. (2) Ой буду щодня поливати, Щосуботоньки проривати. (2) Щосуботоньки проривати, За русу косу затикати. (2)

Записав А.І. Іваницький у 1988 році від О.П.Климової, яка народилася в селі Сніжки Ставищенського району Київської області.

А цю щедрівку парубкові співають «денні колядники» — діти. «Ой, за горами, за долинами» (щедрівка) Ой за горами, за долинами Там дзвін дзвони, місяць сходи. Там пан Володя сіно коси, Ой коси, коси, перед коня носи. — Ой їж, коню, шовкову траву, Бо поїдем в далеку дорогу. Та й привеземо шубу шубльону, А в тій шубі дзвінкотора. А в тій дзвінкоторі сім червонців, Тому і сьому по червонцю. А нам, хлопцям, по калачеві. Добрий день!

Записав М.Л. Калетник у 1979 році від М.С. Калетник. Щедрують зазвичай дівчата. А ось засівати на Новий рік — це знову хлопчики, хлопці та парубки. У яких селах була церква — засівали після відправи, а де не було — починали обходити село зранку.

Віншування Ходе Ілля На Василя Несе пугу метяную Туди махне І сюди махне. У полі ядро, А вдома добро! Зроди, Боже, Жито, пшеницю Усяку пашницю! «Защебетала, гей, ластівочка» (щедрівка) Защебетала, гей, ластівочка: Приспів: На щедрий вечір, на добрий вечір! До господаря так промовляла. (приспів) — Сини у тебе сильні та дужі, (приспів) Дочки у тебе, красні, як ружі, (приспів) Столи у тебе всі із дубочку, (приспів) На них голубці ще й горілочка, (приспів) Тебе віншуєм із Новим роком, (приспів) Із Новим роком, на многая літа! Матеріал підготовлено за виданням: А. Іваницький. Хрестоматія з українського музичного фольклору, Київ: 2008. — Вид-во «Нова книга» «УК» дякує за ілюстрації львівській художниці Наталі Курій-Максимів

УК. 51

Новорічно-різдвяні цікавинки Різдво Христове — це одне з найбільших християнських свят, яким усі віруючі люди вшановують Сина Божого Ісуса Христа. Він прийшов на землю, щоб показати людям істинне милосердя, навчити пробачати, показати їм правильний шлях у житті. Західні християни відзначають Різдво в кінці грудня (як правило, 25 числа), а східні — на початку січня (7 числа). Різдво нерозривно пов’язане зі святкуванням Нового року. Святкування Нового року є одним із найдавніших свят. Уперше ми зустрічаємо згадку про нього у стародавньому Вавилоні понад 4000 років тому. Близько 2000 року до нашої ери вавилонський новий рік починався разом із першим молодиком (коли на небі вперше з’являвся серпик молодого місяця) після свята весняного рівнодення (перший день весни). Новий рік — свято, яке відзначається багатьма народами відповідно до прийнятого календаря, яке наступає в момент переходу останнього дня року в перший день наступного року. В країнах європейської культури Новий рік святкується 1-го січня. При всьому розмаїтті новорічно-різдвяні свята в різних країнах мають спільні риси: це прощання зі старим роком, сподівання, що неприємності залишаться в минулому, а в новому році все зміниться на краще. Але, незважаючи на це, кожна країна дотримується своїх традицій. А як зустрічали й зустрічають Новий рік і Різдво в різних країнах?

Австрія Австрійці традиційно відзначають Різдво в колі сім’ї. Тут прийнято прикрашати ялинку не іграшками, а шоколадом і мармеладом. Під час урочистої вечері всі одягаються розкішно — у свої найкращі сукні та костюми. Цього вечора прийнято не замикати вхідні двері — будь-якої миті на вечерю можуть прийти друзі або знайомі. В Австрії в Новорічну ніч прийнято ворожити. Усі купують олов’яні фігурки, які розплавляють на свічі й виливають у спеціальний посуд. По тому, що вилилося, визначають, яка доля чекає в наступаючому році. Їдять ощадливі австрійці мало, зате гарячого глінтвейну споживають неміряну кількість.

Великобританія У Великій Британії, де понад усе цінують традиції, неодмінним атрибутом Різдва є коротка промова королеви, яку вона проголошує відразу після різдвяного обіду. Перед тим, як зібратися за святковим столом, вся сім’я йде в церкву. Діти тут замовляють подарунки у Father Christmas (буквально Отець Різдво). Йому треба написати докладний лист із перерахуванням бажаного і кинути його в камін. Дим з труби віднесе список бажань прямо за призначенням. У Великобританії в другий день Різдва відзначається день Святого Стефана, коли розкривають спеціальні скриньки для пожертвувань і роздають їх вміст тим, що мають потребу. На Новий рік в Британії дотримуються звичаю «Впускання Нового року». Коли годинник починає бити 12 — відкривають задні двері будинку, щоб випустити старий рік, а з останнім ударом годинника відкривають передні двері, запускаючи Новий рік.

Фінляндія У Фінляндії в день Різдва вся сім’я вранці прикрашає ялинку і будинок, удень багато хто йде до храму, а потім — в улюблену для кожного фіна сауну. Увечері всі збираються за святковим столом. Головний різдвяний напій — глінтвейн. Традиційне різдвяне блюдо — особливим способом приготована і запечена шинка. До неї подається морквяна або рисова каша, причому з секретом. Тому, в чиїй тарілці опиниться один-єдиний мигдалевий горішок, цілий рік таланитиме абсолютно в усьому. Як і у Великобританії, у Фінляндії святкується і другий день Різдва — день Святого Стефана, який загинув за Христа і вважається покровителем коней. Однією з головних фігур фінського Різдва є і Свята Люсія. Фінський бенкет на Новий рік неодмінно складається із сливового киселя і рисової каші. Один з найголовніших героїв фінських різдвяних свят — звичайно ж, Йолу Пуккі (Joulu Pukkі) — так кличуть Діда Мороза фіни. Є таке повір’я, що раніше крім подарунків він приносив ще й різки, а візит свій починав зі слів: «Чи є в цьому будинку слухняні діти?». Сьогодні елемент виховання майже зник, і всі діти одержують новорічні подарунки.

Швеція У Швеції на Різдво відводиться почесне місце Святій Люсії. Її ще називають Королевою Світла, тому що це саме вона надягала корону із засвіченими свічками, коли носила їжу гнаним християнам, які були вимушені ховатися в темних підземних печерах. Різдво по-шведськи триває цілий місяць: з 13 грудня по 13 січня. І так ось вже тисяча років. Подарунків всі чекають від різдвяного гнома, трохи схожого на «нашого» домовика, який живе в підпіллі кожного шведського будинку. У Швеції на Новий рік б’ють до дверей будинка старий посуд. Той, хто почує за своїми дверима дзенькіт розбитого посуду, неодмінно запросить жартівників у будинок і почастує чимсь смачним. Чим більше черепків біля дверей, тим більш щасливим буде Новий рік. Шведи традиційно дарують один одному саморобні свічки. Такий подарунок обумовлений тим, що в розпал зими на Полярному колі темніє рано, а світло символізує дружбу, гостинність, веселощі. У шведських будинках, де є діти, святкування Нового року починається з того, що татусі виходять виносити сміття, а повертаються в образі Юля Томтена (шведського Діда Мороза). Коли годинники відбивають північ, шведи кидають серпантин, грають на сопілках, а Юль Томтен починає дарувати подарунки. Так, під загальні веселощі, Новий рік вступає на землю Швеції.

Франція Французький Дід Мороз — Пер Ноэль — приходить у новорічну ніч і залишає подарунки в дитячих черевичках. Той, кому дістається біб, запечений у новорічному пирогу, дістає титул «бобового короля», і у святкову ніч усі коряться його наказам. За традицією, гарний хазяїн-винороб неодмінно повинен цокнутися з бочкою вина, поздоровити її зі святом і випити за майбутній врожай. На Різдво французи люблять зображати саму подію, тому всюди, у вітринах, в будинках у ці дні безліч сцен народження Христа: з яслами, агнцями і маленькими ляльковими глиняними чоловічками, що зображають немовлят. Ці фігурки тут називають «сантонс». У Франції на Noеl (Різдво) дарують що, заманеться, хоча й дотримуються дещо суворіших правил, ніж за океаном. Так, парфуми може своїй дружині подарувати тільки чоловік, такий подарунок від іншого джентльмена вважається не дуже пристойним.

Данія Традиція святкування Різдва в Данії також базується на християнстві. Святкування розпочинаються з початком різдвяного посту, за чотири тижні перед Різдвом. Для кожної неділі посту в церкві ставиться окрема свічка, червона або біла. Перед самим Різдвом прикрашають кожну хату. Привілеєм голови сім’ї є вбирання різдвяного дерева. На світанку в кожен кут хати ставиться зернинка рису для гнома Julnisse, що, за традицією, мешкає в домі під час різдвяного періоду. Маленьким жителям Данії дарують дерев’яну або плюшеву ялиночку з тролем, який виглядає з-під зелених гілочок. Данці вірять, що лісовий пустун — це втілення душі дерева. Опівночі господиня подає на святковий стіл величезну миску солодкої рисової каші з секретом. Особливість цієї каші в тому, що на дні миски захований горішок або мигдаль. Ця традиція особливо подобається незаміжнім дівчатам: якщо попадеться горішок — наступного року весілля не минути. Усім іншим обіцяється просто щасливий новий рік.

Греція У переддень Різдва в Греції малі діти ходять від хати до хати, щоб привітати з Різдвом, та співають «kallanda» (традиційні різдвяні пісні), за що отримують взамін солодке і сухі фрукти. Старші заховують сорокаденний передріздвяний піст. Типовою різдвяною стравою є «vasilopita» — солодка страва. Жителі Греції, йдучи в гості святкувати Новий рік, беруть із собою камінь, який залишають біля порога будинку, куди прийшли. Якщо камінь важкий, говорять: «Нехай багатство хазяїна буде важким, як цей камінь». А якщо камінь маленький, то бажають: «Нехай негаразди в домі господаря будуть такими ж незначними, як цей камінь».

Естонія Готуватися до Різдва естонці починають заздалегідь. Увечері всі вони йдуть до церкви на Різдвяну службу. Багато хто плете різдвяні вінки з ялини, сосни або ялиці, прикрашають їх стрічками й дерев’яними фігурками. У Святвечір естонці зазвичай ходять у гості, а на Різдво вони збираються за багатим столом усією родиною. В Естонії щастя приносить, як відомо, зустріч із сажотрусом зі знаряддями ремесла — високим циліндром і гирею на мотузці з йоржиком. Тому настільки часті різдвяні подарунки у вигляді глиняного або ганчіркового сажотруса, забрудненого сажею.

Ірландія В Ірландії Різдво є родинним святом, коли всі члени сім’ї з’їжджаються, щоб разом святкувати народження Христа. Цікавою традицією в переддень Різдва є запалювати у вікні свічку як знак готовності прийняти Йосифа і Марію, що в цю морозну ніч не можуть знайти місця для народження Сина Божого. Також всі обмінюються невеликими подарунками. У переддень Різдва не споживається м’ясо. Традиційною стравою є «ірландська юшка». В Ірландії ввечері, напередодні Нового року, усі відкривають двері своїх будинків. Кожний, хто побажає, може ввійти й буде бажаним гостем. Його почастують і піднесуть склянку вина зі словами: «За мир у цьому будинку й в усьому світі!» Наступного дня відзначається свято будинка. Цікава стародавня ірландська традиція — дарувати на щастя шматочок вугілля.

Італія Різдво в Італії — це суміш язичницьких, християнських і світських традицій. До сих пір на Різдво підпалюють велике поліно, яке повинне горіти аж до Нового року. Ця виключно язичницька традиція була запозичена у північних європейських країнах, де так само шанували день зимового сонцестояння. Згідно з язичницькою вірою спалювання поліна втілює очищення людей від усього поганого, знищення зла і проводи старого року. Характерним для Італії є вироблення різдвяних вертепів різного розміру. В багатьох містечках перед північчю організовують театралізовані дійства Народження Христа, опісля вітають один одного із Різдвом Христа під звучання церковних дзвонів. Опісля цілою родиною сідають за святковий стіл. Серед традиційних страв — пиріг із горіхами, баккала, приготована з помідорами, святкова «паста» (макарони, приправлені соусом). В Італії напередодні Нового року прийнято викидати старі речі й купувати замість них нові. А якщо старих речей немає, то доводиться викидати нові, інакше щастя обійде дім стороною. Іспанія Більшість іспанців обов’язково відвідують Різдвяну месу. Перед її початком вони збираються біля храму, щоб танцювати, взявшись за руки. Після богослужіння багато іспанців ідуть до улюбленого ресторану, щоб відзначити Різдво в олі родичів та друзів. В Іспанії під час святкування Нового року, за традицією, жителі виходять на вулицю й рушають на центральну площу до великої ялинки їсти виноград. Під час удару годинника кожен із присутніх біля ялинки намагається з’їсти 12 виноградин. Кожна виноградинка символізує один із прийдешніх місяців, а коли встигнути з’їсти всі 12, «гарантоване» виконання заповітного бажання. Ця мила традиція розповсюджується і на тих, хто зустрічає Новий рік у будинку. Виноград кладеться на кожну тарілку. Також на Новий рік іспанці перегороджують вулиці парканами, ставлять капкани й пастки, неначе для полювання. Вважається, що в цей час вулицями ходить нечиста сила, і краще переловити її в старому році, щоб вона не перейшла в новий.

Німеччина Різдво в Німеччині свято сімейне. Вся родина повинна неодмінно зібратися за святковим столом. У цей день відбувається церемонія вручення подарунків, що навіть має свою назву — die Bescherung — Бешерунг. Апофеозом новорічного бенкету є der Lebekuchen — пряник. У Південній Німеччині й Австрії часто дарують скляних або порцелянових поросят, які являють собою скарбнички. У Німеччині на Новий рік обов’язково подають яскраво розфарбовану тацю з яблуками, горіхами, ізюмом і пирогами. Символіка така: яблуко — плід пізнання добра і зла, горіхи з їхньою твердою шкарлупою і смачною серцевиною символізують таємниці й труднощі життя. У Німеччині говорять: «Бог дав горіх, а людина повинна розколоти його». Саме Німеччині ми зобов’язані традицією прикрашати ялинки. Скляні ялинкові іграшки й штучні ялинки теж прийшли звідти. А от звичай робити подарунки прийшов із Древнього Рима, де першими подарунками були галузки лавра, які символізували щастя й удачу в наступаючому році. Звичай обмінюватися вітальними листівками з побажанням щастя й удачі прийшов з Англії.

Португалія Португальці напередодні Різдва дарують «королівський пиріг». Окрім цукатів і мигдалю, в ньому запечена одна медалька або фігурка. Той, кому пощастило її знайти, зовсім не зобов’язаний ковтати сюрприз, який просто означає: мир дому твоєму! Різдво своїм корінням дуже пов’язане з глибокою християнською традицією. Воно є родинним святом, коли всі об’єднуються довкола різдвяного символа: столу з типовими для цього свята стравами. Різдвяна Літургія називається «Літургією півня», бо говориться, що в момент народження Христа співав півень. На Святу вечерю готується спеціальна страва «consoada» з бакали та іншої риби, які є символами посту. Чехія У Чехії однаково активно святкують і Різдво, і Новий рік. Чехи прикрашають ялинки ввечері 24 грудня, потім дарують одне одному подарунки і сідають усі разом за святковий стіл. Після вечері прийнято ворожити на яблуках. Яблуко розрізають упоперек. Якщо всередині виходить правильна зірочка, то наступний рік буде вдалим. Своєрідний чеський новорічний стіл: м’ясо — символ благополуччя й багатства, тому на столі всілякі сорти ковбас і баликів, ніяких салатів, овочів, зелені. У якості гарячого подають запеченого в сметані коропа. Це багатовікова традиція. А на десерт — шоколадний торт (знаменитий торт «Прага») із шампанським.

Польща У Польщі напередодні Різдва вся сім’я святково вдягається і збирається за урочистою вечерею. Усі діляться облатками — тонкими прісними коржами, які символізують єдність. За традицією в усіх чотирьох кутках кімнати ставлять снопи пшениці, під скатертину кладуть сіно, а на святковий стіл ставлять особливі прибори — в пам’ять про померлих членів родини. За столом усі співають колядки і згадують минулий рік. У Польщі на новорічному столі можна нарахувати рівно дванадцять страв. І жодного м’ясного! Грибна зупа або борщ, каша ячмінна з чорносливом, галушки з олією, на солодке — шоколадний торт. Обов’язково — риба. Вона в багатьох країнах вважається символом сімейного щастя і благополуччя.

Бельгія та Нідерланди У Бельгії та Нідерландах поширена «магія першого дня», за поведінкою людини в перший день судять про те, що для неї має бути в році новому. Тому намагалися нічого не позичати в цей день, одягнути щось нове. Вірять: щоби протягом усього року був достаток у домі, необхідно, аби на новорічному столі було багато страв.

Болгарія Готуватися до Різдва в Болгарії починають заздалегідь. Жінки печуть хліб і куховарять, чоловіки ріжуть порося. Господар будинку готує товсте поліно для святкового вогнища, яке уособлює «Молодого Бога». Коли він приносить його в дім, то запитує домашніх: «Чи славите ви Молодого Бога?» — на що вони обов’язково відповідають: «Славимо, славимо, ласкаво просимо!» Коли запалюють вогнище, це поліно кладуть посередині. Після урочистої вечері починаються колядки. Болгари, зібравшись на Новорічне застілля, на кілька хвилин гасять світло. Ці хвилини називають хвилинами новорічних поцілунків, таємницю яких зберігає темрява.

Румунія У Румунії в новорічні пироги прийнято запікати маленькі сюрпризи — монетки, порцелянові фігурки, каблучки, стручки гіркого перцю. Знайдена в солодощах каблучка має принести багато щастя. А стручок перцю розвеселить тих, кому він не дістався.

«УК» дякує Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І.Франка за надані матеріали

УК. 57

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ фото автора

Зимові відкриття

Софія Київська. Собор з південно-східного боку

рхітектори і пам’яткоохоронці добре знають, що, фотографуючи наші пам’ятки взимку, можна відкрити для себе багато нового. Перш за все, взимку, за відсутності на деревах листя, деякі з пам’яток можна просто… побачити. Адже за наших умов, коли чимало старожитностей позаростали не лише бур’янами, а й деревами і чагарниками, влітку їх не можна ні добре роздивитися, ані зазняти. Крім того, буйна рослинність нерідко спотворює композиційний вплив архітектурних пам’яток на довкілля. Узимку білий сніг не тільки прикриває купи бруду і сміття, які ми побачимо навесні, а й підкреслює природні кольори будівельних й опоряджувальних матеріалів, з яких споруджені архітектурні пам’ятки. Біле оточення дає

багато рефлексів, які ніби підсвічують архітектурну форму зусібіч, надаючи їй особливої і характерної виразності, неможливої в інші пори року. У похмурий зимовий день найкраще сприймаются і фіксуються фотоапаратом локальні кольори, а в сонячний — світлотінь. Українська архітектура XVII–XVIII століть розраховувалася її творцями саме на активну світлотінь. Подані нижче фотографії представляють найціннішу національну архітектурну спадщину Києва, Львова (пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), а також Канева, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Теребовлі, Підгайців, Микулинців, Козельця і Пирогівки. Цей фотовернісаж може бути безкінечним — адже Україна надзвичайно багата на пам’ятки.

«Стіна Дебоскета» Києво-Печерської лаври і ближньопечерний ансамбль

Дзвіниця Софійського собору Києво-Печерська лавра

Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври

Микільська шпитальна церква і дзвіниця Успенського собору Києво-Печерської лаври

Меморіал пам’яті жертв Голодомору біля Києво-Печерської лаври

Дзвіниця на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври

Історичне середмістя Львова Латинська катедра у Львові

Львівська ратуша

Площа Міцкевича у Львові

Львівська Порохова вежа

Собор Святого Юра у Львові

Львівська площа Ринок

Наріжна Велика бастія Теребовельського замку на Тернопільщині

Успенська церква у Підгайцях на Тернопільщині

Троїцький костел у Микулинцях на Тернопільщині

Руїни замку в Микулинцях на Тернопільщині Палац у Микулинцях на Тернопільщині

Меморіальний музей Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника в Каневі

Погруддя Тараса Шевченка біля музею в Шевченківському національному заповіднику в Каневі

Новгород-Сіверський Чернігівської області. Спасо-Преображенський монастир на березі р. Десни

Кам’яниця садиби Дараганів у Покорщині (Козелець Чернігівської області)

Покровська церква у с. Пирогівка на Сумщині Церква Іоана Богослова в Ніжині на Чернігівщині

Миколаївський собор у Ніжині

УК. 65

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.

Ці витончені мініатюрні скульптури з напівкоштовного та коштовного каміння, поєднаного з універсальними можливостями металу можна роздивлятися безкінечно довго — майстерність автора вражає. Таку нагоду мали в листопаді 2013 року відвідувачі персональної виставки творів відомого ювеліракаменеріза Олександра Мірошнікова в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Талановитого майстра скульптуроживопису на сторінках «УК» представляє доктор мистецтвознавства, професор, декан факультету історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв Ростислав ШМАГАЛО

САМОРОДОК

Олександр Мірошніков репрезентує надзвичайно плідну і винятково неповторну творчу лінію в роботі з каменем та металі на Львівщині. Методом експериментів, проб та помилок він опанував усі ювелірні технології обробки каменю. Він майстер динамічної жанрової мініатюри, завжди наповненої емоційним зарядом і змістом, що притаманні народній творчості

Русалка Дністрова (Купала). 2004. 25х41х18,5 см

Пробудження Мавки.2006. h: 15 см

Спокуса. 2007. h: 9 см Рябець (Дикі тюльпани). 2006. h: 26 см

ірошнікова вирізняє тривалий і старанний підхід до виражальних можливостей матеріалу, відбір якого має на меті максимально точно передати натуру, сприйняту безпомилково щирим поглядом натураліста, рибалки і мисливця у композиціях «Осічка» (1997-98), «На живця» (1998). Він знає і любить «Царство флори» (назва однієї з робіт О. Мірошнікова). У цьому творі використано понад дві тисячі мозаїчних елементів. Іншим дітищем О. Мірошнікова, вже у самому процесі творення якого закладена позачасовість, є металево-кам’яна «сосна-бансаї» з напаяними десятьма тисячами хвоїнок у результаті п’ятдесяти тисяч мануально-технічних операцій упродовж восьми місяців неперервної праці. Ці та інші твори є своєрідним відповідником Вангогівських інтерпретацій мистецтва японців, які витрачають час на споглядання травинки. Незважаючи на плин століть, митці такого світогляду віддають пере-

вагу філософському баченню великого в малому перед глобальністю вимірів відстані від Землі до Місяця. «Внутрішній контролер» не дозволяє майстру випускати у світ незавершені твори. На шляху до досконалості, яку демонструє природна краса каменю, Олександр Мірошніков щоразу опановує нові технологічні знахідки, а відтак відкриває нові внутрішні творчі можливості. Він здатен створити камею з автопортретом в гірському кришталі, здивувати мікромініатюрою чи виготовити «на коліні» медаль, але митця передусім цікавить прочитування «душі» каменю, вивільнення з нього образу іноді лише через зріз, шляхом мінімального втручання. Загострене відчуття краси «його величності Каменю» проявилося з часу перебування в сибірському місті Братську. Військова служба в Забайкаллі, праця на бурових вишках, шліфування граней «оголеного» життя при мінус 50 градусах за Цельсієм (1981–1989) дозволили

Канікули. 2004

самотужки опанувати каменерізне мистецтво. Брак родовищ напівкоштовного каміння на Львівщині не завадив майстрові стати одним із членів місцевого «клубу любителів каменю» (О. Швець, О. Павлюк, А. Мартишин та інші). Не виключаючи опосередкованого впливу історичних авторитетів ювелірної галузі — Р. Лаліка, К. Фрідріха, «забороненого» в 1960-70-х рр. в СРСР майстра-емігранта В. Коноваленка, зазначимо, що вирішальною у становленні самобутнього мистецтва О. Мірошнікова стала «миколаївська ізоляція». Самопосвята творчості в природному розташуванні рідного Миколаєва відіграла вирішальну роль, адже поруч легендарна столиця білих хорватів Стільсько, історичний осередок обробки каменю Демня, мальовнича природа з невід'ємними у портреті митця рибалкою та полюванням. Вплив середовища простежується у намаганні виявити максимум декоративної виразності з кожного шматочка рідкісного тут напівкоштовного каменю, максимально уподібнити матеріал із об'єктом зображення. Адже, за словами автора, «в мініскульптурі воду ніхто до мене не відтворював». В об’ємних композиціях бачимо ці нові риси образотворення в камені: гірську річку з вінками на воді, пшеничне поле з волошками, маками, ромашками, образи русалок, дітей, улюбленого собаки. Усі вони говорять щирою мовою кольору, фактури і форми природного матеріалу, добір якого для того чи іншого твору може тривати роками. На поєднанні скульптурної пластики та ювелірних технологій автор формує стиль станкових композицій, джерелом натхнення для більшості з яких є природні мотиви: «Жук-вусач» (1997), «Сорока-злодійка» (1996), квіткові композиції «Весна» (1999), «Суниці» (1999), «Конвалії» (1998); за

Царство Флори. 1991– 1994. 43х50 см

Жага життя. 2003. 21х35 х39 см

В очікуванні. 2002. 26х41х40 см

Старе місто. 2004. 28х36 х35 см

Космос Трипілля. 2011-2012

Зародження. 2010

Гурман. 2011. 12х8х9 см

Метаморфоза. Брошка. 2005 Калина. 2005. h: 28 см

Народження таланту

мотивами мистецтва Бансаї «Жага до життя» (2003). Низці творів притаманне сюжетне прочитування довкола якогось композиційного центру, наприклад, каменерізного мисливського натюрморту із масою вражаючих деталізацією предметів-мініатюр. Скульптуроживопис в кам’яній мініатюрі майстер поєднує з гарячою та холодною емаллю, експериментами з металами, до яких в останні роки додалися космічні метеорити, ніобій, титан. Вони додають натхнення, виводять на нові естетичні орбіти, на яких традиційно немає жодного насильства над естетикою матеріалу. Одухотворюючи камінь та метал дієвими образами, О. Мірошніков надає їм друге життя, домагаючись передачі внутрішнього стану і стану природи водночас. У 2011 р. Олександр Мірошніков був удостоєний почесних нагород Міжнародного фонду К. Фаберже: Почесного ордену- знаку М. Перхіна, Ордену Денисова-Уральського та ордену Франца Бірбаума. УК. 71

KAIROS

Втрачений рай «Щедрика»

Кадрі з фільму «Щедрик» Степана Коваля

езонанс, який викликав «Щедрик» Миколи Лентовича в культурі всього світу, переоцінити важко. Англомовний ремейк цього співу подарував надію на те, що «все буде добре» головному героєві-розбишаці з культової комедії «Один вдома 2». Він акомпанував подвигам протагоніста не менш відомого бойовика «Міцний горішок 2». Його розучували навіть студенти Хогвартса в одній із частин «Гаррі Поттера»… Перелік широковідомих фільмів, в яких зустрічається «Щедрик», на цьому не закінчується. Цей спів, незважаючи на свою абсолютну музичну самодостатність, нібито сам тягнеться до того, щоб бути вираженим у якійсь додатковій мистецькій формі. «Я сам часто думаю над тим, щоб поєднати звук і колір», — казав Микола Леонтович про свої твори. Подібними пошуками додаткових форм вираження своїх творів займався багато хто з митців початку ХХ століття. Василь Кандинський у ті роки називав свій живопис музикою. А Лесь Курбас, вмикаючи кінопроектор під час своїх вистав, стирав межі між театром і кінематографом. Саме тоді, у 1916 році, й відбулася прем’єра остаточного варіанта «Щедрика». З тих пір минуло ледь не століття, а ніхто з митців досі так і не переосмислив геніальну пісню Леонтовича. У ма-

совій свідомості вона так і лишається не більш ніж супутником новорічних свят. Внести правки в це кліше намагалися поодинокі художники. Проте їх варіації на тему «Щедрика» за суттю мало чим відрізнялися від того, що можна побачити у голлівудських стрічках. Як і творці останніх — більшість митців лише ілюстрували барвисту квітку цієї пісні, не заглиблюючись у багатства неосяжного українського етносу, куди вона глибоко проростає своїм корінням. Тож тектонічний підтекст цього твору так і лишається десь на його дні, досі не отримавши додаткового простору для вираження. Переосмислити цю мелодію достатньо широко і точно просто неможливо представникові іншої культури. Адже тільки тому митцеві, котрий народився і виріс у нашій культурі, дано відчути тектонічний підтекст «Щедрика». При всій своїй зовнішній святковості, оригінальна версія цієї пісні викликає тривожні емоції. Низькі тони та агонічний ритм, якими наділив її Леонтович, натякає слухачеві на смутні часи Першої світової, під час якої і відбулася прем’єра. Її надто коротка тривалість (менше двох хвилин) — ніби короткий проблиск надії у жорстокості ледь народженого на той час ХХ століття — одного з найкривавіших в історії України.

У 2011 році славетний український аніматор Степан Коваль, використавши 150 кг пластиліну та 100 кг солі, зняв короткометражку «Щедрик». Немов тая ластівочка, що принесла добру звістку господареві, про яку співається у пісні, — стрічка стала першим авторським візуальним переосмисленням твору Леонтовича. Замість янгольських голосів — цей спів у фільмі виконує Олег Скрипки. Замість звичної різдвяної глазурі, з якою асоціюється твір Леонтовича у масовій свідомості, — тут розгортається геть неочікувана тривожно-ідеологічна історія. Сценарій знаного казкаря Сашка Лірника, що ліг в основу короткометражки, розповідає про пригоди хлопчика, який відчайдушно намагається зберегти новорічне свято в той час, як сильні світу цього воліють його заборонити. Дивним чином посеред сірого міста, наповненого безликими хмарочосами, з’являється стародавнє казкове село, в якому стоять барвисті хатинки, і бабуся готує смаколики (такий собі райок-хутірець). Скуштувавши бабусині солодощі, всі дорослі персонажі стрічки перетворюються на малечу. Тож Сашко Лірник і Степан Коваль стали першими, хто зумів кінематографічно виразити цей тривожний відгомін «Щедрика». УК.

Шановні читачі журналу «Українська культура»! Триває передплата на 2014 рік. Пропонуємо познайомитися із заохоченнями видавництва для наших друзів-передплатників.

– матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату одного з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року.

Для участі у розіграші призів і подарунків надішліть на адресу видавництва до 31 січня 2014 року поштою (факсом, електронною поштою*) копію передплатного абонемента**.

– отримають безкоштовно редакційну передплату на один з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календарів на 2014 рік.

Фізичні особи, які передплатили видання на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск поза передплатою журналу «Пам’ятки України»; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік

Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск поза переплатою журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газети «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік.

Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на рік: – отримають безкоштовно спецвипуски поза переплатою журналів «Пам'ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року.

СЕРЕД УСІХ УЧАСНИКІВ РОЗІГРАШУ ДОДАТКОВО БУДЕ РОЗІГРАНО ТРИ ЦІННИХ ПРИЗИ!

Вартість передплати журналу «Українська культура» на І півріччя – 112,65 грн, на рік – 224,10 грн.

Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуски поза переплатою журналу «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік;

*Поштова адреса – ДП «Національне газетножурнальне видавництво», вул. Васильківська, 1, м. Київ, 03040; факс – (044) 498-23-64; e-mail – nvu.kultura.sale@gmail.com Тел.: (044) 498-23-64, (050) 310-56-63. **До участі в розіграші приймаються копії передплатних абонементів з чітким відбитком касового апарата.

Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів від видавництва на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск поза передплатою журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газети «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили видання на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск поза передплатою журналу «Пам’ятки України»;