Марія Гончаренко. Наодинці з тишею by Володимир Криницький

Марія Гончаренко

НАОДИНЦІ З ТИШЕЮ …тиша – як праматерія нашої сутності… тиша утаємничує усе і надихає… у тиші відбувається довершення, зростання у невидимім звідси вимірі… тиша – початок і кінець, альфа і омега…

Київ ТекстOver 2018

УДК 821.161.2-1 ББК 84(4УКР)6

На обкладинці використано фрагменти картини Марії Гончаренко «Тиша» Дизайн обкладинки Володимир Криницький

Марія Гончаренко Наодинці з Тишею: Поезії. – К. : ТекстOver, 2018. – 74 с.

ISBN 978-04631-074-09

Споглядання

чекаю коли метафори і гіперболи збурені уявою поволі стихнуть тоді як на поверхні ставу зблискує раптом короп на папері з’явиться слово

*** вростаю в землю міцнію мерехтять наді мною зірки шелестить моє листя… зірок у небі незміряно як і листя мого на гіллі… ми схожі…

*** і точаться слова між нами стиха – що журавлі давно вже відлетіли що у дощі ряснім все стало білим що ми мов ті дерева постаріли в саду забутому людьми… і хто ж тут ми?..

*** день у день пливу твоєю рікою… відпочивай Хароне – коли вичерпаю свою силу покличу тебе на допомогу а зараз глянь на захід – вона саме торкається горизонту ниткою золотою…

*** настає сезон дощів цієї осінньої ночі востаннє дивина літала і ось величезні рибини гігантські метелики та прозорі залізні баби приліпилися до стін нашої хати і так залишились щоб зимувати дочекатися весни коли від неба аж до землі нічне сяйво утеплить сад і вони літатимуть знову а вдень застигатимуть на білих порепаних стінах… і так до осені до її Великих Дощів

*** жоден шлях прокладений на Землі не приведе до вас... дивлюся на птахів дивлюсь на хмари запам’ятовую шляхи Неба

*** Восени на дніпрових пагорбах мимоволі згадався Рембрант Харменс ван Рейн, його «Автопортрет із Саскією» (Веселе товариство). 1635.

долини і горби пленер класичний дивлюсь уважно споглядаю незвичне і гігантське полотно – твої злотисті фарби на цім листі у сонці плавляться… за пару днів воно схолоне і брунастим стане і опадатиме під ноги... на мить зникають часові Пороги ти Саскію підтримуєш рукою бокал підніс наповнений Любов’ю і ви щасливі дивитеся вдаль… ще так віддалена уже близька Печаль

*** «А дванадцять брам - то дванадцять перлин, і кожна брама зокрема була з однієї перлини. А вулиці міста - щире золото, прозоре, як скло». Об’явлення Св. Івана Богослова 21.21

розвиднюється… цідиться повітря крізь сіру хмару полотна нікуди я не йду – дивлюсь як вікна що ось темніли ясніти починають… і здається що Нове небо і Нова земля і Святе місто з’являються крізь цей туман й дванадцять брам міських відчинено…

*** замету на ніч хату щоби ти Богородице ніжок не поколола коли розгортатимеш омофора над кожним із нас… а рано-ранесенько поки будуть всі спати стану біля віконечка спостерігати як тануть зорі сліду Твого

*** на дворі свято – йдуть дощі небесні зерна ляжуть в землю і розіллються навесні зелених вод моря-озера… у мене свято – рік одцвів і дні в минуле одлетіли немов у вирій а мені зерно лишили – мужню силу

*** миттєвий вітру слід зника в траві осінній чи то мідянка промигтіла швидка як вітер на раду гадів*… Здвиження сьогодні

__________ * Рада гадів – на Здвиження всяке гаддя вже ховається на зиму, але перед тим збираються на раду, де кожен плазун звітує про свої вчинки й ті, хто порушив їхні закони, не мають права відпочивати до квітня, їх проганяють і вони стають «шатунами». 11

*** життя – то сон прокинусь як умру й побачу ВСЕ а зараз бачу – Сад явлено мені осінній клен доріс до поверху мого Тиміш на нього дивиться згори і за синичками ліниво стежить… з малих фрагментів укладаю свою картину світу… щаслива я

*** на моєму столі букет дачних флоксів дрібні квіти суцвіть опадають обличчям донизу й тому виникає ілюзія безупинного їх занурення у поверхню стола яскріючу що то озеро уночі… уже осеніє

*** вже нашої ріки скелясті береги тонкою памороззю вкрито і довгі тіні наших вечорів все віддаляючись згортають широке полотно у сріблі вибілених днин і час од часу цей сувій зрина у хмарах місяцем уповні листопад 2011

*** знаю ти не вільний прийти та чекаю щомиті твоєї появи стискаю століття і між рядками зустрічаємось непомітно а вікна закриває завірюха біло й біло-білий світ між нами і білий вірш скупий рядками в мені сотається… це сніг між нами вічністю проліг

*** сніг не просто пада сніг кружляє сніг летить а над нами водоспадом обірвався у ту мить коли погляди схрестились… о ці ніжності мечі гартували де ви силу задвигтіли загули снігові в мені обвали я чекала тільки кари а сніги річками стали і пливуть як риби хмари…

*** я чую вже любов я чую крок її і непомітною вона вже коло чого ж бо раптом так все уповільнилось і рухи й голос або ж шаліє вмить… це сніг все полонив і ворожить…

*** звичайно був правий отой англієць – життя то гра вона для кожного скінчиться в певний час і янгол вправно кожному ізгорне його небо та поки я натхненно живу щасливою на цій землі… химерне щось снується в голові це винен сніг – іскриться всюди і в мені …

*** пробиваюся крізь слово забуваю його музику не відчуваю колір руйную форму та ось у засніженім просторі початку учуся знову чути музику бачити колір ліпити форму Слова

*** Світлої пам’яті Михайла Гориня

ніч засвітилася Вічність Лицаря зустрічати падає сніг – то до Землі лине з небес кантата 14. 01. 2013

*** далекий мій тут пада сніг і лисенята заховалися у нору щовечора чекаю їх і відчуваю снігу змову… вони живуть в оцій горі та хуга замела сліди ти поряд тане моя воля я пригортаюсь – сніг в долонях я озираюсь – білі хмари в полон це місто тихо взяли і мур підняли із століть ти поруч був та зник умить

*** вже крапле та лежать сніги вночі морози та удень сніги що змії водяні обайдужілими містами асфальтами попід ногами біжать до моря…

*** скресає Дніпро блискає темна вода сліпучим став сніг – під голубим омофором неба Зима з Весною стрілися і у калюжах горобці сонце розбризкують

*** устаю до схід сонця чекаю як почне світитися неба схил і зашаріється верхнє гілля ще безлистих дерев мого саду і стане проявлятися Сила Світу білого Світу ясного

*** кроком що не завдає шкоди торкаючись землі звуком що має голос вітру який заледве голосніше тиші пройду цю дорогу вдивляючись у довершеність світу яку ми примудрилися закидати хмизом пристрастей породжених нерозумінням немудрі ми спливаємо за Горизонт і одного разу там нас просто не стане… наші гіркі сліди вивчатимуть нащадки і від того можливо стануть розумнішими і коли вони дійдуть до Горизонту сподіваюсь ТАМ стануть Світлом завдяки нам немудрим листопад 2004 20

*** високі хмари скупчились край міста неначе каравели у порту дивлюсь дивуюся іду і не помітила що вже пливу русалкою змудрілою в краю де полином гірчать земля і небо

*** завмерла вражена моя вечірня тінь – мене онука швидко малювала крейдинками на тротуарі у неї сяєво було над головою

*** суріпка зацвіла… в моєму серці це ніжне маєво злилось з печаллю світла і терпким став колір… цвіте суріпка тихо віє вітер

*** навмання відкрила книгу читаю „і стара сосна проповідує мудрість, і дикий птах визойкує істину” слова зазвучали як формула дивовижна і мені необхідна уражена закрила книгу... і от вже вкотре гортаю сторінка за сторінкою перебігаю очима рядки та саме цих уже не знаходжу цих що зрозуміла запам’ятала може саме тому... „і стара сосна проповідує мудрість, і дикий птах визойкує істину”... так саме тому

*** ми так завжди йдемо твоє праве плече заступає моє я не пам’ятаю наших розмов бо мовчимо всю цю повільну дорогу але пам’ятаю світіння бань у ще молодому тремтливому листі у тім шелестінні чути слова вголос не мовлені так розмову ведуть серця твоє схоже на голуба що туркоче а моє голубкою ухиляється ми дві хвилі що наздоганяють одна одну річкою до океану як дістанемось океану – станемо ти рифом його а я рибкою пам’ять тишею снить… твоє праве плече заступає моє

*** бачу твою тінь поряд з моєю вони йдуть містом поки я схилилася над оцим листком і креслю на ньому піктограми… колись прочитаємо їх разом гуляючи містом як наші тіні зараз тіні радости тіні печалі

*** над купою засохлого вже хмизу петрів батіг синіє а трохи далі – деревію приборкана стихія… чорнобильник і кропива навколо утворили хащі і поміж них ще лобода чіпкі розрослі будяки чистець у божому вбранні… чи то привиділось мені… вдивляюся радію Боже правий – у межах міста – дикі трави!.. це Ти отой сіяч зухвалий!..

*** о гори і плато Італії на якорі правічному загартовані містралем і сірокко оброслі мушлями людських осель увечері вогні водами розливаються затоплюють вас повільно і напівзануреними субмаринами гойдаєтеся у бризі тьмяного світла... ледь чутним плюскотом хвиль заколисує тишу спів Челентано... срібніє Сардинія... загадкових нураг плавуча фортеця... яскравішає світло води стають собою... вже час зараз я прокинуся у Києві в епоху Абсурду березень 2012

*** на Паперті Всесвітній стоїмо іще не жебраки але готові просить уклінно... а чи то Ми чи то Держава яка є нині ніби то у нас яка рабів інтронізує і творить свій іконостас... на Паперті Всесвітній стоїмо невже забули хто Ми звідки і куди йдемо... вересень 2011

*** кажуть наша планета блакитна з космосу але тут ось зараз вона потопає у намулах брехні розчервоніла задихається у нашому негативі і янголи ризикуючи опромінюють її світлом своїм… рятують нашу планету усе ще блакитну з космосу кажуть грудень 2010

*** я засіваю пустку й прогорклий вітер мені приносить порох уже зотлілих зерен… я засіваю пустку відведеного простору Тобою свідома марности своєї волі все більше сенсу бачу я звідсіль у цій невпинності зусиль… я засіваю пустку

*** ці стіни викладені з каменю гадаю такого ж старого як і на Апієвій дорозі… безтілесні тіні з хрестами на плечі тривожать ці стіни йдучи за нами шляхом що виникає під ногами при кожному кроці і шлях цей – додому

*** сяду в старезнім гаю якого немає на призьбі хати мною розмальованої і підійде півник давно вже не бачений і приведе квочка ціпок своїх галасливих і буду я в тиші дзвінкій щаслива… Сонце-Ярило те видиво спопелило стою одна серед степу окам’яніло

*** чому печаль обертається тихою радістю а радість залишає сліди печалі чому їм дано тримати мене у своїй незбагненності і чому страху не вдалося полонити моє Я... замислена виписую душу фарбами і словами на цьому шляху світла і тіні ночи і дня

*** увечері втомлена роблю шавасану і розпросторена відстежую думку – усе є початком… так є тільки початок

*** невпинна й невблаганна лава цей погляд твій у глибині знеможена я застигаю як той метелик у бурштині цю мить збагнула і не знаю звідкіль та сила прибула що вирвалась і вільна я

*** повертаюся в атмосферу Землі непроглядна темінь тепліє тане чую співи птахів шелестіння трави і сама рожевію – світання

*** на світлині оцій баби села Веселинівка у празникових строях усміхнені щирі подумалось обличчя землі схоже на кожну із них і на всіх одразу і натомлені руки то священні корені Прадерева Роду нашого а їхній спокій – то втаємничений Дух землі який обрав їх віддавна собі за домівку і саме їх бо подібні глекам трипільським для зберігання золотистого збіжжя… березень 2013

*** жіночий ідеальний торс лекально вирізьблені стегна стою задивлена… і що такого у скульптурі цій чому очей не можу відвести і що змінилось у мені ось зараз…

*** я – спалах світла що являє форму думок і тверді всесвіту свого

*** їхній спів – то велика вода Дніпра що розлився хвилі добігли і розгойдали радість сумну в мені… співають наші сільські баби

*** виполюю бур’яни кланяюсь їм донизу і це стає вибаченням бо не мною вони посаджені але ж вітром який насилає Всевишній я вибачаюсь і виполюю і тим чиню правильно та почуваюся винною що зараз не там де війна де скошують наших захисників… я у теплі небо тихе високе займаюсь буденними справами у просторі прошитому болем стаю впертою сподіваюся що так з усіма хто в тилу а не там стаю все мовчазнішою не розгинаюсь виполюю бур’яни… червень 2014

*** іде Вічність ходою день-ніч в ритмічності супокою день-ніч… ми з’являємось пилом у цій ході і на перехресті де є три шляхи* стаємо собою – по небесній стерні ідемо виростаючи у собі… день-ніч день-ніч… квітень 2013

*** віддалений я чую свист сарсар** – пронизливий флейтист вже поспішає вже летить… життя – то вічність скраплена у мить

__________ * Шляхи до трьох Царств - Небесного, Людського і Підземного

** Сарсар (сансар, шамсір) – сильний холодний вітер, дуже небезпечний, супроводжується свистом, «крижаний вітер смерті». 39

*** зшерхли мої ріки слів чітким став профіль ландшафту пратишу споглядаю в собі – альфа й омега вона всьому і завжди знову початок

Монологи

я – струна натягнена вітром поміж лісами і степом звучу тонко зойкаю і гострі краплі дощу розділовими знаками болю і туги у моїх монологах… я - струна натягнена вітром

*** хто Ти що розкинув Сіть Індри і тягнеш її плаєм небесним понад містами і селами любуючись і печалясь… на мить здалося – бачу Тебе Сіяча і Женця водночас… березень 2013

*** нескінчені відображення Твої… і призначив Ти нас проявляти Тебе собою розпізнавати в усьому і ширити далі… прости помиляємось часто не тими шляхами ходимо та провидів Ти це од початку і заклав у нас здатність до вдосконалення… і помилки мої – то все шлях тільки ж повнюся гіркотою… грудень 2015

*** і що Ти у мені Боже побачив що дав довге життя себе проявити і купу можливостей для цього я жодну не використала до пуття… мене якби і не існувало вірніше – я існувала в інших близьких мені людях… у миті свого виокремлення писала рядки малювала … цим звітуватиму перед Тобою… знаєш мій Боже і світле і болісне у мені викладаю тут на папері тож зосереджуюсь звикаю мовчати… зітхаю а може то Вічність зітхає мною…

*** я стуляю три пучки до купи і врівноважую у собі світи угорі – піді мною праворуч – ліворуч… так робили предки мої а тепер їхній космос в мені той первісний від Перуна пучка до пучки хрещусь і я… Усевишній Усезнаючий у доброті Своїй дозволь собі стати Усекараючим… заплутались ми і навіть наймудріші втрачають надію і силу і здатність бачити вихід і кволе насіння не дає могутнього сходу не отримує Духу Твого зникає у поросі Милостивий не від лихого серця прошу але з розпуки ходимо краєм безодні і не бачимо її може страхом прозріють очі Великим Страхом коли постанеш перед нами у гніві Твоєму… 46

Усевишній Усезнаючий у доброті Своїй дозволь собі стати Усекараючим Милостивий… березень-квітень 2010

*** пишуть – на самім краю всесвіту у сузір’ї Ерідан видовженім і звивистім як змія тому і називають його ще Небесною рікою за шість мільярдів світлових років звідси лежить велетенський простір порожнечі ні перейти ні побачити ні звуку ні холоду ні тепла жодної хвилі навіть реліктової… нічого… Велике Ніщо реальне Велике Ніщо 47

не метафізичне як у хінських філософів чи у вірші Бальмонта* а зриме… може то лоно Безміру чекає від нас Духу Святого Золотого Дощу а ми змізерніли у потребах ненаситної плоті і дух наш змалів у пошуках слави хисткої а по суті лискучого сміття і може правий вигаданий Лемом еріданин** що назвав нас расою сурогадів а нашу планету – космічним звіринцем… для чого дано мені то прочитати і це написати?.. блискає клично зоря Ахернар…*** серпень 2012

__________ * йдеться про вірш Костянтина Бальмонта «Великое Ничто» ** Станіслав Лем. «Зоряні щоденники Ійона Тихого» (Мандрівка восьма) *** Ахернар – навігаційна зірка у сузір’ї Ерідан 48

*** такий її тягар і вибір – гора Кіліманджаро – одинока неприступна і голова в захмарності високій і слово там змерзає на льоту і сухозлотом опадає гордо на цей безкрайній степ… але ж пече як слово це пече… піщинка степу я багато «я» складають його суть тепло і холод радість і печаль зневіра й віра пульсують в нас і плавляться щохвилі в духовний вимір Степу… Горі ж все видно і вона жорстка у вироках і серця кам’яного голос гримить над Степом наче він – Пустеля Духу… наш Степ весняним квітом майорить зимою ж він збирається на силі і баби степові суворі пильні повільність Часу стережуть… Хто ця Гора? – Майбутній Степ? чи Степ колись нам явить іншу Гору? того не знать нікому… березень 2015

*** мені так мало потрібно щоби сповнитися натхненням… у тому житті коли були молодими сонце зігрівало море воно пінилося рибою зітхало вночі – там не зустрілись… у цьому житті ми сиві вже мудрі поглядами лише перетнулися і цього мені досить щоби писати про осінь і білі поези про зиму…

*** о ні не мовчазна я – балакуча мій друг – оцей папір він слухає мене уважно та здається блідим занадто розумію – вбирає в себе мій монотонний біль й розчинює його у смислах слів… знов матіоли скромний квіт в повітрі щедро розливає п’янливі пахощі й земля на мить мені здалася раєм… зі мною завжди мій папір спокійний і стривожений водночас…

*** рвуться думки мої на вітрах і слова – на літери смисли гублю – лиш печальне «кру»* ледь чую як відгомін… зрушився звичний порядок всього голосити не вмію з вуст лише пара наче тріску несе мене зараз… рокам я втратила лік… міцніє потік… мабуть «темрява вод»** настала заслона Твоя щоби швидше ми зрозуміли смисли свого буття… Твої руки досі тримали мене а нині віддалені їх я не бачу не відчуваю стривожена я світло нам заступив нарівні то як знак усім і мені що маємо доволі снаги розгледіть в хаосі нового порядку шляхи… за вікном затихала вже злива світало і в серці моїм ясніло квітень 2016 __________

* пісня-реквієм Богдана і Левка Лепких «Чуєш, брате мій»: Чути: кру-кру-кру!.. В чужині умру, Заки море перелечу, Крилоньки зітру, Крилоньки зітру, Кру-кру-кру… ** Книга Псалмів 17 (18). 12 52

*** «...й волосина вам з голови не загине без на то Його волі» Євангелія від Св. Луки 21. 18

це ж не Ти Господи засіваєш бомбами Сирію яка лише хоче бути собою і патріарх Макарій Антіохійський з Алеппо вимолює перед Тобою їй спокій і Україні теж бо полюбив її ще відтоді як мандрував у Московію… ці люди що хочуть брутально усе змінити теж молються Тобі у храмах чи може замолюють свої гріхи перед світом і виправдовують їх боротьбою за мир… я розгубилась мій Боже адже зло сіє круг себе зло… якщо йти «дорогою розуму»* чи можна його зупинити? страх обіймає душу… кажуть – «Страх Господній – початок премудрости»* 21 серпня 2012

__________ * Книга Приповістей Соломонових 9. 6, 10 53

*** Святий Петре зупиняй наших дітей біля брами повертай на Землю не встигають народжувати синів гинуть молодими… Святий Петре скільки Світлих нині пропустив до Саду за короткий час – може достатньо вже не одна сотня Небесна війська Українського… загусає наша кров чорноземом в усі віки… Святий Петре завертай наших дітей на Землю плачі вже замість повітря і хто цю війну затіяв – звірина такого не робить… ворогами переповнено Пекло вщерть і товпляться вони у нас на землі з потворними рисами ботокса все густішають їхні ряди… хто їх плодить... в людині не може визріти така нелюдська істота… Святий Петре Ключнику Раю не одвертай обличчя бачу – і святі не витримують плачуть… із милосердя прискорюєте події стискаєте нас – темну матерію – вивільнюючи світло… мусимо витримать 54

*** захисти Себе у моїм серці воно гнівається на Тебе бо покинув нас і відвернувся і «нашим сусідам віддав на зневагу»* чому «Боже, Боже Ти мій»*… ми ніколи не воювали землі де осіли інші народи але ж гнали нападників із власної аж до кордонів їхніх земель і поверталися – лише порядок честі та права хочемо мати… Ой Богдане Богдане і ти чинив так довірливий не мав ти лукавства «віддав нас на поїд, немов тих овечок»*… численні кола наших ненависників стискають нас зараз Боже мій Боже випробовуєш всіх і відділяєш зерна од плевел а чи вони стануть колись зерном як витримають усі митарства й покути?.. 08 травня 2014

__________ * Книга Псалмів 42 (43). 4; 43 (44). 12, 14 55

*** не кожний хто говорить – каже правду і не кожний хто мовчить – не має що сказати буває замовчуєш правду бо не визріла ще та душа тож плекаєш її спокоєм аж поки вона не дозріє тому так терпляче чекаю… «мій Боже, душа моя тужить в мені»* «усі вали Твої й хвилі Твої перейшли надо мною»*… змужніла я 08 травня 2014

__________ * Книга Псалмів 41 (42). 7, 8 56

*** Звіре химерний щоразу ти дивишся на мене з даху будинку на цім пагорбі звідки видно Київ його метаморфози і мені все здається що ти вже міркуєш заховатися у свої потаємні лабіринти та зволікаєш очікуєш на мене щоби утаємничити у свої захмарені думки і саме мене бо кого ж іще ... бо хто ще ходить з піднятою до неба головою вишукує у височині тебе закинутого з середньовіччя залишеного на поталу Часу Звіре одинокий Звіре химерний... вересень 2011

*** о не підходь нестямна я то у мені пробуджується Етна й правічний пульс в артеріях життя знов змінює мене знов лава я

*** Сущий Всеблагий Твій Сад що на краю Чумацького шляху уже зістарився його гілля покручене могутнє почорніле немов з гравюри Андо Хірошіґе* прекрасним є ... любуюся проте прошу дай зрозуміти суть народження зростання і старіння суть Задуму Твого Всевідаючий Всюдисущий

__________ * Андо Хірошіґе. „Сливовий сад в Камейдо” (із серії гравюр «100 видів Едо», 1856-1858) 59

*** бачиш як ми ускладнили до Тебе дорогу храми стали музеями і не прихожани а відвідувачі зупиняються перед іконами… може розмовляють з Тобою… та мені у чистому полі на вулицях міст великих легше звертатись до Тебе легше почути Тебе і Вітри Твої поряд з ними я набуваю світла і сили

*** я сама собі шлях і прокладаю його як вода через пустелю дорогу до моря як річка що з’являється навесні і зникає спекотного літа… він – і слова що тлумляться у грудях шукаючи форму… і тільки я відповідаю за нього

*** щось неправильно ми зрозуміли Златочко – маємо тебе за шкідника садів і лісів і в парках тебе винищуємо вузькотіла ти і дуб могутній подужаєш… але ж ніхто і ніщо у цім світі не зайвий… рухлива чом зупинилась синя соснова Златочко – мене почула? й зблиснула металом холодним байдужа і досконала

*** о Земні човни хвилі стомились носити вас і сонце допікає вас тихі мої човни… сьогодні Олесю* візьму твого Човна ночі і водами темними прозорими дістануся твоїх Зоряних човнів і у найменшому гойдатимусь-дивуватимусь на хвилях пітьми що до світла подібна бо Пітьма – то Світло незнане яке пронизує наші світи…

__________ * Олесь (Олександер) Рось (нар. 1963 р.), художник, Львів. Полотна «Земні човни», «Човен ночі», «Зоряні човни». 63

*** може і справді Жнива Твої Боже невдовзі й тому дозволяєш у с ь о м у статись і розвинутись у повноті своїй гарному і потворному… скоро віятимеш Ти нас і плевел буде незлічено і знаєш Ти це уже зараз тому Світло Твоє печальне… скоро віятимеш Ти нас… 22 січня 2013

*** ти повернувся ти серед нас спраглих духом знав бо – пам’ять не гасне і час не минає марно – байдужі прокинулись вбогі стали гідними і діти твої нерозумні праправнуками сивими помудрілими стали плечем до плеча і ти серед нас незборений Калнишу квітень 2002

*** ми всі луна і реальність водночас і Ти Пресвітлий в прозорості скритий і не важить що з небесної плоті… бачиш – я ріку вогненну перепливаю і нема вороття пливу день за днем роки за роками Хорс опікується іншими – знає у воді я риба у повітрі – птаха шлях здолаю сама до землі Світла недоторканого на Луки Сварожі…

*** і мали стати тілом одним та не стали і жоден чоловік та жінка не стають одним тілом упродовж Часу і не еденський сад ми пораємо а всю землю бо від Початку замислив спокушення Змієм аби сказати потім для всіх важливе: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло»* і вислати його та матір всього живого за межі Раю на землі 66

додаючи: «У поті свойого чола ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох – і до пороху вернешся»*. так був закладений Час проминальності… і зараз бачить Господь «що велике розбещення людини і весь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно»* але ж не кожної… і хоча засмутився Він у серці своїм та не жалкував що її сотворив бо побачив серця полум’яні які сяють веселкою в хмарах – знаком заповіту між Ним і людьми – і розпросторив Око над нами Своє печальне бо маємо ми розібратись самі між собою… 19-21 січня 2014

__________ * Перша книга Мойсеєва: Буття 3.19, 22; 6.5 67

*** о безсмертні душі що наважилися на земне життя і стали вразливими до болю страху надії… сталево гірчить відвага іскрить повітря… важкі передчуття напружили атмосферу землі… стулила долоні Всесвіте – молюся – дай мудрости нам… 27 січня 2014

ПРАЩУР …дивлюся на полотно Петра Сипняка (нар. 1959 р.) «Чумацький Шлях»

згорбатився Чумацький Шлях важка дорога у часі зник навігаційний знак – Дніпра Пороги… тривожно нам на цих Полях в небесній сині між зірками невдовзі я спущусь із круторогими биками і буду з вами я орать це Поле здичавіле наше… квітень 2012

*** ми – листя Світового Дерева золоті бджоли рояться у бортях скоро бджолине свято… ім’я їхнього бога давно забуте мабуть відтоді ми і втратили розуміння бджолиної мови і чуємо тільки дзижчання тож вирішили звати його Зосимом а помічника – Саватієм… «мухи Божі» – малесенькі роботящі в рази менші за дивовижних колібрі і царство бджолине справедливе і все там одвіку влаштовано і досконалі їхні закони… розкинулося святе гілля на ввесь світ а ми – листя і воно його ронить без шуму жалю без утіхи повільно щомиті

*** вона – та що відмовилась від змагання – сон землі який щодня забувається тінь вітру загублена у траві крапля дощу що зникла у хвилях… вона – та що живе не оглядаючись – лісове озеро невидиме в хащах скеля що пильнує пратишу дух землі який сивіє од печалі… це все вона – Вічність прихована в нас до часу січень 2012

*** почекай Вітре гарно вберуся і підемо удвох містом шпацерувати а надвечір дозволь над луками і Дніпром Соколихою зосенілою ще політати

Літературно-художнє видання Обкладинка Володимира Криницького Комп’ютерне верстання tekstover@gmail.com

Марія Гончаренко. Наодинці з Тишею: Поезії. – К. : ТекстOver, 2018. – 74 с. ISBN 978-04631-074-09