Олександер Кизима. Щоденна магія by Володимир Криницький

Олександер Кизима

Щоденна магія Книжка про творчість, або Поради прат’єкабуддам

Київ ТекстOver 2017

УДК 821.161.2 ББК 84(4УКР)6

Обкладинка, ілюстрації Дорота Ковальська

Олександер Кизима К38 Щоденна магія. Книжка про творчість, або Поради прат’єкабуддам. – К. : ТекстOver, 2017. – 152 с. Книжка-споглядання і водночас дія, книжка-друг і цілитель, книжкатворчість перед вами. Творчість не є чимось окремим. Вона притаманна кожній істоті, як світло притаманне вогню. І коли людина дізнається про те, що вона є своїм власним джерелом, бачить у собі добро, силу, святість – із нею стаються дива дивні, долучається вона до магії, яка належить кожному і всім одночасно.

ISBN 9781370205974

Від автора Ми щодня змінюємо світ. Єдине, чого ми найчастіше не навчені, – розуміти це. У школі нам кажуть, як сприймати й пояснювати все навкруги, щоб пристосуватися до світу, а подекуди на нього й вплинути. Та чи справжнє це розуміння? Ні, це тільки форма, шаблон, до якого звикли люди. Пізнати ж саме життя – залежить лиш од нас, особисто. Навчатися треба, кажуть нам. Без навчання ми не будемо ‘успішними’, адекватними, розумними, програємо на перегонах долі, змарнуємо власне життя. І нам робиться страшно. Уже не варте нічого те, що ми хочемо знати – ціни набуває саме знання. Воно відділяє нас від предмета свого: від свободи. Хто після школи навчається далі, бачить ієрархію викладачів, авторитети, схему наук і мистецтв. Йому треба вписатися в це середовище. Він мусить обрати власну доріжку. Біда лише в тому, що ця доріжка лежить не там, де є справжнє знання. Не вчення з його фетишами, а життя – от що являє собою світ. Життя навчається, не роблячи з того щось виключне. Сам плин речей – якщо людина відкрита до нього – приносить знання. Хто ж нам дасть оті ключі? Хто напоумить зупинитися й побачити, нарешті, світ? Тільки ті ж самі люди. Не навчальні плани, не хитромудрі теорії й ориґінальні філософські течії, одне слово не схеми, вже створені постфактум, а ті, кого ми торкаємося, чий погляд зустрічаємо, чиє тепло приймаємо серцем. 3

Момент спілкування – найважливіший. Коли є контакт між людьми, зникають ієрархічні щаблі, зникають ‘вчитель’ і ‘учень’, а залишається істина, в якій перебувають обидвоє. Той, хто може щось пояснити, пояснює; той, хто може прийняти, слухає. Єдиний простір наповнює їх, і це простір свобідний. Тобто, правдивий вчитель робить учня вільним од себе, а не навпаки. Він підштовхує його: ‘Іди-но, це твій світ!’ Колосальна сила, що міститься у спілкуванні, сила світла – це творчість. Ви можете стати одним цілим із квіткою або хмаринкою, і з цього народиться божественний імпульс, непідвладний нікому й нічому, він вийде назовні у ваших діях як прояв любови. Ви можете стати одним цілим і з людиною – й те, що називається людською історією – справжньою історією, а не переліком убивств, грабунків і зрад – твориться саме так. В ній немає механічности, кожна її подія унікальна, має власне обличчя й колорит. То ніби нота у партитурі космосу. Творчість – це примноження життя. Вона можлива щойно тоді, як розум чистий і цілий. Один християнський мудрець казав, що кожен день слід починати наново, ніби з чистого аркушу. І це – природний стан речей, коли ми не маємо приватної мети, яка нас обмежує, коли наше приватне життя народжується із життя загального. У такому житті немає страждання. Все там свіже, нове, початкове, цілісне. Той, хто усвідомлює себе початківцем, долучений до творчости. Бо він єдиний зі світом, що неподільний на ‘вчора’ і ‘завтра’, на ‘твоє’ й ‘моє’. Той, хто думає, що має знання, досвід, і цей досвід, ніби схованка, дозволяє йому почуватися безпечно, помиляється. Знання – це всього лиш фраґмент, і світ завше знайде чим вас здивувати. Насправді ми убезпечені, коли відкриті до життя суцільно, не вимагаючи від нього преференцій та не заганяючи себе у глухий кут власних догм. Звичку до догм породжено суспільством, і ця дурна звичка, руйнівна по суті, призводить до страждань і нещасть. Однак ми боїмося розлучитися з тими догмами, бо страх є їхньою складовою. Суспільство рано хапає нас за барки й привчає ‘дорослішати’, себто приймати ці його правила та вимоги, приймати нещастя. 4

І коли б не було творчого генія – сили, що стоїть за усім цим шумовинням, сили, яка веде нас, коли ми навіть того не знаємо, далі й далі і дозволяє витримати безліч випробувань – людство поховало б себе уже давно. Тепер час усвідомити в собі цю силу. This World is not Conclusion – писала Емілі Дікінсон. Отож світ – гарний початок, чистий аркуш для дійства. Ми входимо сюди й бачимо людей наче зайнятими якоюсь ‘розмовою’, що не має змісту, і ця розмова не наша. Ми – починаємо. Всі країни й часи перед нами на одній долоні. Ми бачимо безнадійну розмову-спір між кавалками часів і суспільств. Ми бачимо це, якщо не втратили власний зв'язок із життям. І ми почуваємось самостійно серед усіх подій. Відбувається поштовх, відбувається творення. Не залежна ні від кого людина – добра. Вона любить. Це дозволяє їй бачити речі як вони є, а не у кривім люстрі. А значить, те, що вона творить – придасться усім. Це називається мистецтвом. Мистецтво – плід бачення світу, і воно зберігає людську енергію в цілості, ділиться нею, веде й надихає. Така його роля. Проявів мистецтва безліч. Це не тільки картини або книжки, це сади, дороги, створені люблячими руками речі. Це також добрі слова. Це все те, де проявлено дбалість та увагу. І наш дух злітає. Я люблю цю свою невелику книжку; сподіваюсь, і ви її полюбите. Для мене, як і для вас, вона є підтвердженням зовні того, про що я кажу, бо відкривається, розгортається переді мною незалежно, як відповідь на мою увагу, на мою любов. Вона нічого не вимагає й ні до чого не змушує. Коли ми потрапляємо сюди, на сцену, де діють різнобарвні, різноманітні сили, стикаючись і часами ворогуючи, слухаючи й не слухаючи одна одну, скеровані кожна в свою далечінь, то застановлюємося щодо сенсу цього театру. І приходить день, коли ми більш не можемо серйозно на нього дивитися. Натомість у кожнім явищі, у кожнім вчинку бачимо одну й ту саму енергію, що, будучи звільненою, обертається на творчість. Усі складники того дивного альхемічного процесу, вибуху свободи, – перед нашими очима. Нам лишилося прийняти їх серцем. 5

Виростаючи, люди найчастіше розділяють світ і тому нещасні. За допомогою гри, маніпуляцій вони хочуть повернути собі цілість, але то позірний шлях. Є, одначе, діти, що відмовляються входити у цю ‘дорослу гру’, воліючи залишатись дітьми. Пам’ятаю і своє ставлення до цього нурту насильства й конкуренції, якому я сказав: ‘зась!’, ‘буду дитиною, незважаючи ні на що’. Так я зберіг свідомість у вирі всього чужого. Потроху це чуже освоювалося. І – перетворювалося. Спочатку поволі, потім скорше й скорше. І настав момент, коли я кажу собі: ‘Я існую тут і тепер, я поєднався з собою у часі й вічності’. Тепер всі труднощі здобуття себе позаду, ба більше, їх і не було ніколи. І починається підтвердження зовні. Коли ви вже абсолютно спокійні, світ сам підходить до вас і пропонує дари. Кожен його рух, кожен вияв свідчить про вашу правду і ваше щастя. Ситуації, що були раніше нерозв’язні, тепер попросту зникають. Все що бува якось клубочеться навколо вас, тепер уже не зачіпає й розвіюється. Ми виконуємо власну задачу – хтось прибирає сміття, а хтось пише книжки. А часом робимо і те, й те. На реальному рівні всі ми рівні. Кожен наш дотик до цього світу – важить. Будьмо уважні. І коли щось створено, світ бере нас у руки й підносить до сонця. Є тут одна маленька хитрість. Підтвердження зовні являється, коли на нього не чекаєш. Тож вважайте, що воно вже є і завжди було з вами. Життя триває. Це – головне підтвердження. Так, так, – мовить життя навколо. Ти живий. Це тому, що ви маєте силу. Ви, за визначенням буддійської мудрости, прат’єкабудда – людина, що не потребує додаткових поштовхів для усвідомлення себе. Ви самодостатні й знаєте це. Акурат звідси починається творчість. Я відкриваю двері.

Вибору немає Почнемо з очевидного. Вибору в нашому житті немає. Ми живемо. І це безумовний позитив. Хіба ні? Триває наше сприйняття величезного світу, напоєного токами різноманітних сил, повівами думки, що безкінечна у своєму леті й забарвленні почуттям, що може квітнути любов’ю, як увійде нам в серце. Ця тривалість не вимірюється, бо є поза всяким виміром. Гамлет питається: бути чи не бути? Тобто те, що він живий, для нього вже не має цінности, він втратив розуміння себе, він шукає основу, яка забезпечила б сенс його почуттям і прагненням; його свідомість роздвоєна. Життя роз-тотожнилося із буттям. І з’являється ілюзія, ніби поза життям є ще щось, а оскільки ми не можемо його збагнути, воно вселяє острах. Звідси – неспокій, непевність себе, безсилля. Від безсилля люди, бува, накладають на себе руки. Жити чи не жити? Якщо ви обираєте не-життя, вас попросту не існує. Це не вибір, це небуття. Тому що ‘жити’ й ‘бути’ – одне й те саме. Думка про те, що, полишаючи життя, ви нарешті пізнаєте справжнє буття і – пан чи пропав – але якось визначитеся у всесвіті, є тільки формою відчаю, втечею від себе. Ні, визначитися слід у цьому житті, з цим оточенням, з цим часом. То ваш час. Постає найважливіше питання: як це зробити? Коли ви вже роздвоєні, а то й розділені на безліч шматочків, і кожен волає: ‘це я, я справжній!’? Де орієнтир? Він, природно, має бути незалежний од усіх тих шматочків. Від усіх тих ‘я на роботі’, ‘я в ліжку’, ‘я на прогулянці’, ‘я у мріях’, ‘я злий’, ‘я добрий’, ‘я нікчемний’, ‘я незбагненний’… Він перебуває у тиші, він неподільний і одночасно є всім, що ми тільки можемо собі уявити. Це так, ніби безліч голосів злилися у єдиний звук – надто потужний, щоб вчутися, і він стає мовчанням, або ж усі кольори склалися в біле сяйво – невичерпне світло. Потік-ріка, джерело життя: ось його ймення. Ви думали, точка зору стоїть на місці? Ні, вона тече. Вона є собою у безкінечних переливах-хвилях, вона дихає. Так і людина, звільняючись од штампів, що її обмежують, перетворюється на суцільний 7

рух. Ми часто мріємо про свободу. ‘Пізнаєте істину, й вона звільнить вас’, – каже Христос. І ми шукаємо істину, те вирішальне слово, ту єдино правильну думку, той універсальний настрій, щоби покласти їх до кишені, але намарне; істина не у статичних об’єктах. Істина – течія. Це заскочує нас, коли ми вже звикли до конструкцій, схем, вказівок та призначень. Але якщо ми будемо терплячими, витримаємо поневіряння власного розуму, пересвідчимося на собі, що іншого шляху нема, то обов’язково вийдемо на берег ріки життя. А ті, хто не витримав іспиту? Вони просто відклали свій старт. Ув’язнені кліткою власних думок, ці люди залишаться нерухомими доти, доки забуте ними їхнє ж цілісне ‘я’ не повстане. Йому набридне висіти в темряві, без ужитку, без того, щоб дати світові промінь любови, й воно безжально змете своїм вихором все, що людина ‘надумала’. Це стається тоді, коли енергія наших безцільних думок і абсурдних дій зійде, наче крізь пальці пісок. Натомість приходить вічная сила: душа. Крутитися в замкненім колі не дуже приємно, авжеж? Єдине, що змушує вас це робити – ілюзія того, що от-от ви вхопите файну морквинку (статус межи людей, гроші, кар’єру, друзів, надзвичайні здібності, кохання), яка манячить у вас перед носом. Енергія скінчується тоді, як скінчуються усі прийоми, намислені вами щоб ту морквину піймати. Як зсякає енергія, ви розумієте, що і морквину придумали ви – у реальнім світі її не існує. О, що ж є в тому реальному світі?! Шокований розум відкриває справжню картину, він вражений і захоплений одночасно. Виявляється, не існує кордонів між вами та иншими. І все, що ви робите – віддаєте усьому живому добро, віддаєте вільно – бо кордони відсутні й нема чого тримати в собі й повсякчас лічити. Так само усі істоти віддають добро вам. Не існує вибору: жити чи не жити, дарувати добро чи ні, бо воно – наша суть. Воно – нескінченність. І сила. І от ми стоїмо перед фатальністю, невідворотністю власного життя і добра. І не знайти нам сховку, куди б ми могли залізти й сказати: ‘я – не я!’ Ми голі перед Богом. Бог усевидющий. Бог – це світ. А ми невмирущі. 8

Нам заважає прийняти це еґоїзм. У світі є й дружба, й кохання, але не придумані нами. Вони просто є. У світі є багато речей. Чи хочете їх уздріти? Тоді вам треба сказати adieu еґоїзмові – звичці бачити все лиш в один усталений спосіб. Ця звичка спричинює нечутливість до інших. Еґоїзм – помилкове іґнорування світу. І, як усяка помилка, він спричинює біль. Не світ насправді диктує вам щось, а саме ця помилка. Оскільки ж ви зі світом єдине ціле, то від фальшивих наказів чуєтесь зле. От що варто збагнути. Вас – безкінечну істоту – неможливо запхнути у рамці. Альтернативи життю немає. Вискочити з життя – означає щезнути. Але те, що є (а ми є), не щезає. Навіть коли ви, як вам здається, вбиваєте себе, ви все ‘дно живете. Й нема на те ради. Нема краю.

Продовження немає Тепер, коли ви впевнені, що дороги в небуття не існує, що життя єдине й повсюдне, час рушати у справжню путь. Не манівцями, не по колу, не в нікуди, не в безнадію, не в ніщо, не в пітьму, не в глушину, не в самоту як раніше, а назустріч людям і сонцю, де спіткаєте ви навіть втрачених, навіть давно забутих рідних і друзів. Природно, вам перехоплює дух від гігантського простору, який ви вперше побачили після років сліпоти. Вам трохи ніяково, ви хочете все прорахувати, спланувати, навести лад: курс такий-то, швидкість така-то. Не загубитися б у цьому безмежжі! Страх? Ні, не страх, а власна крихітність. Але зачекайте. Що ви хочете розпланувати? Власні уявлення про те, чого ви ще не бачили й не чули, так? Фактично так. Власну поведінку щодо цього небаченого й нечутого. Чи немає тут суперечности? Ви виходите у своїх діях з досвіду минулого – затисненого, спотвореного, неповного життя. У тім житті все було знане, і це дозволяло торувати свій шлях. У новому, повному житті, речі виглядають инакше. Як саме, вам ще належить відкрити, отже діяти по-старому не має сенсу. План не спрацює. Але ви почуваєтесь надто мізерним, жеби щось вирішувати. Це й є ілюзія. Це, сказати б, тінь минулих часів, коли ви були безпомічними у багатьох питаннях життя. Вам не було затишно, не було комфортно із самим собою, вас гнітили зовнішні обставини, над якими ви не були владні. Ваша ‘безпорадність’ нині – просто згадка про той стан. Ви зовсім не малий, оскільки кордони між вами та світом щезли. Крізь вас тече величезна енергія. Немає з чим це порівняти, тому ваш старий, призвичаєний до обмежень розум знітився. Він ніде не стрічає перешкод, у протиборстві з якими міг проявити силу, тож йому здається, що й сила пропала. Мине якийсь час, і він звикне бути відкритим. Він стане новим розумом: цілісним, безконфліктним. 10

Тоді плани, міти, що ви їх самі для себе створили, все те уявне майбутнє, яке насправді ніколи не втілюється, зникне. Пригадайте: навіть коли ви формально чогось досягали, про що перед тим яскраво мріяли й до чого прагнули з усіх сил, ви бачили на момент досягнення, що воно для вас тепер не важливе, що ваше життя у чомусь іншому, а те, чого ви дісталися, геть неповне. Так от, те ‘інше’ – ви самі. Не треба його ‘досягати’. З нього, і тільки з нього росте майбутнє, а не з будь-яких зовнішніх форм. Не чекайте від них продовження танцю, бо танець у вас. І не тільки майбутнє, але й минуле там само, увесь час уміщений в вічності вашого ‘я’. І він розчиняється там, він змінний, плинний, ви ліпите час руками, ліпите гори, море, соняшне світло, небо, людей, мрію, життя. Це називається творчістю. Заради цього існує все.

Стосунки Якщо ви кажете: ‘Ох, як добре було б повернути те, що було спочатку!’ – забудьте це. Його – ‘того, що було спочатку’ – ніколи не існувало. Бо те, що є насправді, нікуди не дівається – воно є завжди. І тоді не виникає ніяких турбот, ніякого почуття ‘недостачі’ будь-чого в житті. Все, що викликає в нас сумнів, жаль або прив’язаність – ілюзія. Те, що є насправді, не буде вас улещувати, так само як не буде від вас і тікати. Воно завше з вами. І його достатньо для вашого щастя. Заспокойтеся, сядьте прямо. Почуйте, як муха дзижчить і як віє вітер. Не судіть про те й се, просто слухайте його. Відкрийте очі на все, що вас оточує, і повнота життя увіллється у вас. Все, чого вам не вистачає, це енергія, чи не так? Енергія, щоб цілком себе реалізувати. Ви шукали в людей якоїсь сили, якогось певного задоволення, що вам його, як ви думали, бракувало. А тепер – ви це маєте. Не розмірковуйте, ‘що було б, якби…’ Живіть. Настає момент, коли ви вже не боїтеся власних рухів, бо то ВАШІ рухи. Довіртеся їм: биттю свого серця, диханню. Кумедній думці, що раптом виникла нізвідки. То – ви. Ви – це свобода. І той рух, спочатку хаотичний, незграбний, стане музикою: плавною, але з несподіваними, радісними сплесками, музикою, що вмиває світ і ллється крізь нього у безмір, перебуваючи в вічності, у самій собі. Якщо ви – рух, течія, що не знає ані кінця, ані початку, то як можуть тримати вас у клітці будь-які схеми? Як може людина, з якою сполучені ви любов’ю, приносити вам біль? Подумайте про це. Не одразу це вдасться – відліпитися подумки від того, хто, як вам здається, припав вам до серця. І ви не одразу визнаєте, що він, цей ‘хтось’, насправді мучить вас. Ви ладні мучитися – до певного моменту. Але той момент все одно настає. І тоді – Бог свідок, так завше буває! – ви із здивуванням поглянете на сірий, викинений геть на сміття кавалок часу, приділений людині, яка мучила вас. Вам здавалося, що вона вас розуміла? – ні, якби це було так, ви б не страждали. Ви думали, що 12

розумієте її? – ні, якби ви знали дійсно її бажання й почуття, то не підійшли б до неї. Нікому ваші сльози, розмазані по виду, не потрібні. Ніхто не виявить до вас жалости. Ніхто. Ніколи. Ідіть геть від тої дурної вирви, яку ви патетично називали ‘коханням’. І – до речи – заберіть із собою усю ту енергію, з якою так радісно довбали цю вирву! Вона вам іще знадобиться.

‘Я нікому нічого не винен’ Ця прекрасна фраза мого друга назавжди запала мені в серце. Я згадував її, щойно вчергове переконувався: момент, коли ми почуваємося непевно, момент, коли ми страждаємо, є першою ознакою почуття провини. Очевидно, я маю на увазі страждання психологічне, а не фізичний біль. Коли ви відліпились від когось, хто насправді вас мучив, настає павза. Не поспішайте шукати нового тирана. Подумайте спершу, чи потрібен він вам. Ви боїтеся самоти? Ви ладні спілкуватися аби з ким, тільки б не глядіти самому собі в вічі? Тойді ви ще не готові. Не готовий до чого? – спитаєте ви. До свободи. Свобода починається з цих слів: ‘Я нікому нічого не винний!’ ‘Я невинний!’ Це правда. Ви не винні ні в чому. Презумпція невинности перед світом – ознака повноти вашого ‘я’. Що б не відбувалося навколо й у вас самих, це не відміняє того факту, що ви самодостатня, незалежна, щаслива (так, уже!), добра, вільна істота, над якою жодна сила всесвіту не владна. Може бути знищено вашу форму, тіло, проте факт вашого абсолютного існування залишається фактом незалежно од зміни одягу. Якщо ви це збагнули, краса й невинність природно будуть основою ваших учинків, а хитромудрі слова, що намагаються ввести душу у сумнів, її не торкнуться. Любити себе – дар від Бога. Його мають усі. Любити себе означає любити через себе світ. У трудні хвилини забуття раз-по-раз світ стукає в наші двері щоб допомогти. Він висилає нам своїх емісарів – події, людей, раптові осяяння. Ми дивуємося тому й не завжди віримо. Ми боїмося опинитися боржниками, отримуючи духову поміч. Але тут немає ніякого боргу, бо духова енергія нічия. І тому, хто вам її дає, це нічого не коштує. Немає ‘твого’ й ‘мого’. Це так ніби одна частина тіла помагає иншій прийти у лад. Геть страх боргу! 14

Ви не винні нікому й нічому у всіх сенсах. Так само й вам ніхто не винний. Допомагати иншим – то не обов’язок. То наша природа. Що значить допомагати? То значить спів-творити життя. Адже ми – життя, чи не так? А життя відтворює себе. Ми йдемо однією дорогою з усім сущим; ніхто згори, знизу чи збоку не може дорікнути вам нічим, тому що немає ‘когось’, відділеного від вас, убезпеченого в окремій кімнаті, – немає судді. Усюди тільки життя, тільки рух. Ви кажете ‘так’, але… Не почуваєтесь іще невинним? Думаєте, що схибите, занапастите себе якимось учинком? Вважаєте, що свобода – то надто сміливо? Вам сумно од власної непевности? Од незнання? Тоді зробіть одну річ, яка перекреслить усі страхи й вагання і явить вашу абсолютну повноту. Благословіть себе.

Ви – центр світу Творення себе. В чому ж воно полягає, як нема схем, що за ними ми б могли, теоретично, себе побудувати? Що таке будівництво? Творення? Вільне масонство, мулярство, як кажуть? Кожен вчинок має огортати простір. Це означає, що для кожного вчинку природно бути вільним, природно сяяти, розташовуватися зручно й невимушено. Тому слід прибрати з вашого життя непотріб. Балаканина, внутрішня ‘психодрама’ й є таким непотребом. Безцільне існування просто заради емоцій не може бути вами, це незрозуміла каша, в якій тоне серце й думка. Творення себе з окремих шматочків-клаптиків неможливе. Навколо вас існує сфера мовчання. Не мертвого мовчання, а живого, уважного, готового народити Слово у будь-який мент. Слово народжується без зусиль, коли та ваша сфера, що вбирає події світу, фіксує окрім них потребу імпульсу саме від вас. І звучить ваш голос, являється ваш рух – у гармонії з усім, що було, є і буде. Тоді цілий світ промовляє крізь вас. Чим докладніше ви відчуваєте власну тишу, тим легше світові влитися в вас. А коли ви відчуватимете її ненастанно, то побачите, що світ – усе суще – міститься в вас од віку. Центр світу – ви. Не десь у скупченні далеких галактик, не в таємному п’ятому вимірі, ні – він у вашому серці. І ви побачите, що й під час споглядання ви все одно дієте, ви не пасивні. Це називається внутрішньою альхемією – так росте ваша душа. Ми не кладемо там, усередині, одну цеглину на иншу, не напружуємо м’язи, не боїмося, що конструкція впаде, бо немає ніякої конструкції. Але сила всесвіття, промені, що утворюють душу, збільшуються, проникають глибше у невідоме, показують вам на долонях життя. І ви розумієте фразу про те, що космос не має центру, бо він увесь – центр. Таке воно, справжнє ‘мулярство’. Щойно ви впустите в себе добру тишу, а точніше – просто усвідомите її в собі – миттю заспокоїться бурхливий океан, розступляться хащі незрозумілого, засяє сонце вашого ‘я’. Перебуваючи в центрі світу, ви дивитиметесь на речі однаково тепло. Бо істинна ваша суть – любов, що народжує і надихає магічним доторком. 16

Щоденна магія, або Підтвердження зовні Щоденна магія – те, що ми можемо практикувати постійно – це погляд збоку на всі події. Таким був перший урок практичної магії, отриманий мною від доброго друга. До того я вже, звісно, користався з цього методу, але не знав його справжньої вартости. Порада мого друга була саме тим, із чим всі ми час від часу маємо справу – підтвердженням зовні наших дій, що спонукало цей метод працювати усвідомлено. І от – звідки береться страждання? Уся ота ‘кострубатість’ світу, що заважає нам летіти на крилах пісень, на крилах думок, робити прекрасні, соняшні речі, мати справжні людські стосунки? Зашитий у свідомості страх – ось причина. Страх, що впадеш, що не зауважив чогось, не прийняв до відома, не доробив. ‘Невже все на світі може буть таким легким?’ – шепоче тобі на вухо якийсь голос. (Голос диявола – сказав би дехто.) І що ж? Як ми не впевнені в собі, то дослухаємося до цього голосу нізвідки. Але якщо ми по-справжньому уважні до подій, що відбуваються навколо, ‘балансуємо’ їх одна одною, що не дозволяє нам ‘влипнути’ у будь-яку з них, забувши про инші, той голос зникає. Аноніма більш не існує. Коли так, ми широко відкриті потокові речей. Ми готові прийняти погане, не бігти від нього. Це не відчайдушність, а повна тверезість. Мислення працює чітко, очі бачать доглибно. Все що стається, є просто перед нами. А навіть – у нас. І кожна наша дія, вплетена в час, миттєво квітне, і навіть хиби її розквітають. Дивіться. Остання помилка. Вона вже зовсім не помилка. Вона співзвучна із колосальним універсумом, що підхоплює вас на руки. Ви бачите її збоку, спокійно дивитесь, як вона відбувається, ‘прокручується’, так би мовити, у світі. Ви – не з нею. Вона більше не зачіпає вас. Так само і думки, що раніше вводили вас у смуток чи пристрасть. Більше ніщо не заважає вам прямувати далі. Не виключено, 17

що вам придадуться вправи, які називають ‘шляхами оздоровлення’, ‘шляхами саморозвитку’ або навіть ‘духовними шляхами’. Але суть не в тих шляхах. Ви прибираєте в домі, викидаєте мотлох, чистите, миєте, щось фарбуєте, щось міняєте із гардеробу й меблів. Те саме вправи. Вони наводять лад у душі. Безглуздо ними хвалитися чи поклонятися їм. Це робота. І ви обираєте ту роботу, що вам потрібна. Потрібна для чого? Щоб висловити себе. У прибраному житлі вам комфортно і хочеться щось сотворити. А у прибраній душі розквітає любов – сама суть сотворіння. *

Як часто нас лякають наслідками тієї чи иншої практики! Чи не замислювались ви над глибокою ненормальністю цієї ситуації? Страхом просякнуті навіть ‘духовні’ вчення! Страх витає у повітрі. Страх живе у світі. Якщо муляє вам щось незрозуміле, коли ви стрічаєте певну духовну практику, не поспішайте занурюватись у неї з головою – спершу розберіться у собі. Що вам потрібно від практики? Різні вчителі пропонують вам дива дивні – надможливості, безперестанну внутрішню гармонію, любов, здоров’я, безсмертя, врешті-решт. Або, можливо, ви хочете влади? Якої саме? Над ким? Над чим? Чи ви просто хочете спокою й ладні розучити будь-яку практику, аби лиш та практика вам жаданий спокій дала? Чого вас лякають? Принцип того залякування – от що треба зрозуміти. Будді насправді не потрібна влада. Усвідомивши це, він бачить, що страх виникає через непевність у своєму контролі над чимось, тобто владарюванні. Коли ми, врешті, звільняємося від того страху – це і є магія. Ви вже є буддою для себе. Ви знаєте, хто ви і що ви. Ви знаєте, що вашою суттю є світло. Ви маєте в собі безкінечну ріку життя. Ви вмієте собі допомогти, повернути рівновагу й спокій у разі їхнього порушення. Ви не беретеся вчити або наставляти инших, ваше світло не помітне загалові, якщо спеціяльно не придивлятися. Ви прат’єкабудда – той, хто відчув. 18

Позиція прат’єкабудди – це переломовий пункт. Людина бачить, що ззовні немає нічого, що б вона не могла видобути ізсередини себе. І вона починає гармонізувати світ творчістю. Так, наприклад, як із лікуванням: якщо ціль – просто побідити хворобу, ви її ніколи не здолаєте. Очистивши всередині себе за допомогою якоїсь практики місце, ви далі весь час будете воювати з хворобою, яка хоче вернутися. Бо місце порожнє, його слід заповнити чимось новим, чимось вищим за цю боротьбу. Отже, ціль має бути – не перемогти хворобу, а стати джерелом щастя для людей. Дарувати багатство, силу ізсередини себе. Тоді питання хвороби відпаде саме собою. Ну так, стати джерелом щастя для людей означає стати ним для себе. Немає різниці між вами та людьми. Страшно? Але якщо ви дійсно не розрізняєте себе та людей, то побачите, що й страху тут немає. Є тільки правда. І ту правду світ вам підтвердить. Усі будди отримують підтвердження зовні. Підтвердженням може стати будь-що. ‘Так’, – скаже вітер, прилетівши бозна-звідки, щоб тільки подякувати вам за світлий намір; ‘так’, – говорить весна, підтвердивши вашу внутрішню пісню; так – це знак світу, що він разом з вами. Ви зі світом одне. Цей погляд – універсальний, інтеґральний погляд на життя, що будь-який розрив і біль огортає ширшим контекстом простору й часу, узагальнює маштаб видовища й тим самим зцілює вас. Потім знову, уже з картиною цілого, ви звужуєте маштаб, увіходите до власного серця – й крізь нього струмує світло. Маштабування себе і світу – ось ключ до вічности. Колись, на якомусь кроці, на якімсь переході, ви зіллєтеся з вічністю так, що кожен ваш рух, кожен подих буде потверджений всім безмежжям.

Закон Свободи Чи існує для всього на світі один загальний закон? І якщо так, то як він вигляда? Ми знаємо, що яблуко падає додолу і то є свідченням закону усесвітнього тяжіння. Проте цей закон не описує всі явища світу – тільки те саме тяжіння. Подібно всі инші закони, нам знані. Які ж характеристики має усесвітній єдиний для всього закон? В істоті своїй він має бути нашою природою. Адже цей закон генеральний і всеохопний. І таким загальним мірилом сущого може бути лише одна річ – свобода. То значить – відкритість. То значить – присутність. То значить – абсолютна цілість за будь-яких дій. І, нарешті, – реалізація. Виповнення можливостей; усвідомлення того виповнення; переродження світу в найкращий спосіб – без меж. Що це означає для нас, людей? Для нас, що ходять поверхнею планети й не мають змоги не тільки перенестися до зір, а й хоча б злетіти трохи в повітря без спеціяльних пристроїв? Думка! – скажуть нам. – Думка воістину вільна! Свобода наша – у думці. Зрештою, й літаки створені думкою, і колись міжзоряний корабель, що вона його винайде, полетить у далекий космос. Це правда, але не вся. Закон свободи діє не тільки у думках. Инакше було б, що думка є мірило свободи. А це не так. Свобода – сама собі мірило й ціль. Що це означає? Насамперед те, що дійсність не має меж. Людські прагнення, виходячи поза будь-яку форму, усвідомлюють ту дійсність і за допомогою її безконечної сили творять речі, творять продовження світу. Це і є свобода. Думка – один із плодів свободи, і справжня, нефальшива думка обов’язково відсилає нас у безмежжя. Фальшива ж навпаки, насідає сама, відкидає все инше, забороняє дивитися далі себе. Справжня думка не боїться стрибати через ніщо, вона 20

підводить вас до власного витоку – серця. Справжня думка то намір, цілісний шлях, де вкладається вся людина. Вона є місток до свободи. А свобода є багатством, що не закінчується, самою невичерпністю. Тому в ній не існує смерти. Ми стаємо тією свободою, коли починаємо бути: і тілом, і душею, і наміром. Ми самі тоді творимо себе і це, відповідно до того, наскільки ми відкриваємось світові, уможливлює ‘чудеса’ – польоти без кораблів, зцілення, бачення суті, прихованої од зовнішнього ока, оживлення мертвого. Свобода осяває рядки поетів, і люди, читаючи їх, промовляють: ‘Казка’. Або промовляють: ‘Душа’. Це вже ближче, бо казку тепер здебільша вважають за вигадку, геть призабувши, що то є реальність – недосяжна для них реальність. Але душу люди таки відчувають, і є ті, хто не просто звертає на неї увагу в часи хвилювання, а й постійно вчиться її розуміти і чути її мелодію. Проте існує ще дух. Дух живить поезію й будь-яку творчість. Він складає казки. Дух – це инша назва свободи. Дух – це закон. Закон, що не віддається жодним правилом. У дусі можна перебувати, але ніхто не здатний його обмежити. У тому суть закону свободи. Ви розумієте? Душа – то струни, а дух – сила, що грає на них. У повноті духу полягає життя, яке саме собі є законом. Тому усі форми, що їх ми бачимо навкруги (або уявляємо) є лиш частиною духу. Дух поза ними і в них одночасно. Коли наша душа відчуває дух, ми вільні. Ми розуміємо це без слів. Коли ми випадаємо з духу – вмираємо, хай навіть наша подоба й скидається на живу. Дух є нашою справжньою суттю, і він же єдиний та всеосяжний Закон Свободи.

Ми у вічності Я думаю, кожного з нас (частіше або рідше) захоплює медитація праці. Коли віддатися повністю якійсь роботі, час зникає. Це – вічність. Повертаючись до звичного, ‘буденного’ життя, ми здебільшого не пам’ятаємо про неї. Ми дивимося на результат праці й кажемо: ‘Вдалося’. Кавалок, зроблений нами – то локальне втілення абсолюту, що стало можливим через відсутність нашого еґо протягом дії. Бо якраз еґо спотворює чисту силу життя. Звужує світ. Обтинає потоки світла і вносить темряву. І от, дивлячись на плід наших рук (уяви, думки), ми бачимо в ньому частку довершености, якої (вважаємо ми) нам самим бракує. Виникає чуття, що ми недостойні своєї ж праці. Вона підіймається перед нами у недосяжну вись. Вона – то гармонія, а ми, віддавши її назовні, лишаємось порожніми, беззахисними, із сум’яттям в душі, що не може полинути слідом за власним витвором, і буття, таким чином, ділиться безповоротно надвоє, колеться на ‘досконале’ й ‘недосконале’, і суджено нам – існувати в ‘недосконалому’, у безнадії, у розпаді, вимолюючи осяяння, жеби хоча б на час праці, на час медитації звільнитися од гріха. Це тому, що наше життя складається з двох дуже різних станів. Один – то хаос. Там ми невпевнені, розгублені і слабкі. Другий – гармонія. Коли пропадає еґо й ми щасливі у світі. Але це щастя, пов’язане із створенням чогось, милого нашому серцю, зникає коли ми вертаємось у крутіж повсякденного існування. Дрібниці шпиняють нас звідусіль. Тисячі різних думок, вражень, настроїв псують наш спокійний лад. Поки ми працювали – була тиша, внутрішній зір бачив єство речей, голова безпомильно знала, що і до чого, руки робили, і все те було узгоджене. А тепер… Здається, ми змушені до нескінченних зайвих рухів і зайвих слів. Ми знаєм, що це неправильно, але не знаєм, як бути. Як жити з нерозумінням, жорстокістю, холодом? З не-влучанням у ціль? Ми пропадаємо в цьому світі сірих, безглуздих справ. Але час замислитися над тим, хто є оті самі ‘ми’. Хто це? Хто переживає дискомфорт? Ваш розум? Ні. Розум бачить, констатує, підтверджує, але йому не болить. Серце? Ні. Воно, як і завше, ладне любов’ю своєю зігріти світ. Ваша душа? О! Так, то ваша душа 22

б’ється, хоче з’єднати нетривкі частинки звиклої для неї картини, порушеної холодним вітром! Це їй болить, чи не так? Це її крила обтяті, бо у хижацькому, злому навколишньому існуванні стається будь-що, стається те, проти чого вона не має зброї. Душа збудувала храм вашої мрії, але той храм не приживається серед байдужих і буденних людей. І душа страждає. Розгляньмо це уважніше. Ваші картини життя – ваш храм ідеального світу – є статичним. Не в тому сенсі статичним, що він геть нерухомий, а в тому, що то є модло, яке душа придумала і якому тепер служить. Тож служить вона наразі не світові, а лише тому, що сама ж збудувала. Ось воно, еґо: замкненість у собі! І саме оця закрита, статична структура, в якій циркулює вільна по суті енергія, і завдає болю. Душа болить тому, що її частину загарбало еґо. Душа несвобідна. Тому її так бентежить і зовнішнє, повсякденне, і так тривожить внутрішнє – той ‘канонічний’ храм, якого насправді немає. Той храм – лише обличчя вашого еґо. Той храм – лише декорація. То що ж таке еґо? Застій. Перепона. Байдужість. Страх. Інфантильність. Смерть. Еґо – наша недосконалість. Єдиний шлях подолання еґо – визнати власну недосконалість. Немає ніякого ‘храму душі’. Немає байдужих, холодних людей навколо. Відкрийте очі. Вам страшно? Авжеж. Страшно побачити те, що ви – зовсім ніякий не особливий. Страшно збагнути, що досі ви були сліпцем. Саме цей бар’єр – бар’єр власної нечутливости – й відділяє вас від гармонії, яка усюди. Нечутливість породжує морок, хаос і сумнів. Нечутливість завжди прикидається чимось иншим, вона боїться визнати себе тим, чим вона є – нечутливістю. Вона будує усякі храми з несправжнього каменю, вона говорить несправжні слова. Ви розчаровані, що всі ці пишні конструкції виявилися нічим? Що ж, доведеться переступити й через розчарування. Страх, розчарування… Що там іще? Мізерність? Переступайте й через мізерність. 23

Ні страх, ні розчарування, ні мізерність не є вашими. Усе це вихватки еґо. Добре. То з чим ми зосталися? Хто такі ‘ми’? Хто такий ‘я’? Культура говорить нам, що кожна людина унікальна, її індивідуальність — то неповторний скарб. Водночас і культура, і життя кажуть, що еґо — це погано. Проблема в тому, що ми повсякчас (заки душа не ввійшла у спокій) плутаємо індивідуальність та еґо. ‘Моя особа! – кажемо ми. – Моя непересічна особа! Звільніть дорогу!’ Це й є, власне, голос еґо. До індивідуальности, до вашого справжнього ‘Я’ він не має жодного стосунку. Індивідуальність — завжди як струна, вона уважно дослухається до світу і перетворює відчуте, а не глушить світ вимогами. Вона приймає й віддає так, як ніхто инший. Еґо, навпаки, усюди однакове. ‘Дайте мені! Я хочу це. Я хочу те! Мені належить! Я маю право! Я вам покажу те, чого ви ніколи не бачили! Я!.. Я!.. Я!..’ За цими словами нуль. Якби було не так, ці слова не звучали б. Зробимо підсумок. ‘Храм’, що ви його зводили – то була хибна система координат; тепер її не існує. Ця довільна система — ‘халтура’ еґо, замаскована хіть уваги (і шани) з боку громади. Ваша жива душа – то і є храм, і він повсюди. Не має значення, ‘гірше’ чи ‘краще’ ви щось робите, не має значення осуд чи хвала людей. Ваша творчість – то є ви самі. Разом з усіма помилками й хибами, що елементарно зникають, коли ви собі довіряєте. Довіра собі. Довіра людям. В цьому, і тільки в цьому гармонія: струн-людей, струн — живих істот, небесних світил, думок, просторів і намірів. Сила її така, що голос Бога ллється крізь вас і лишає відбитки у ваших діях. Гармонія – шлях безсмертя, шлях вічности. І от, перебуваючи там, у вічності, ви реферуєте те, що говорить вам Бог. Звідки береться той голос? Із вашого ‘я’, суть якого – тиша. Не мертва тиша провалля, а ПОВНА тиша зерна. І з того живого, чуткого мовчання являється слово. Коли ми знаходимось у тій тиші, перебіг часу сприймається нами як розвій власної думки, а серце обіймає все від початку до кінця. Ми прийшли в такий спосіб туди, звідки вийшли, але — в повній свідомості. Тепер медитація праці є безперервною. Не треба спеціяльно щось виправляти у власнім життю і діях. Просто будьте відкриті потокові світу — і він усе виправить сам. 24

Часу немає, чи не так? Нема ‘ідеалу’ й страху втратити ідеал. Нема ‘досконалого’ й ‘недосконалого’. Немає фальшу. Ото й все. Ми у вічності. ‘Ми’ — це струни, загадкові й безсмертні дива. Щоб це зрозуміти, щоб зрозуміти, як твориться світ, варто було пройти отой шлях ‘не-влучання’ у ціль — ‘не-влучання’, якого насправді нема. Набігає на думку давня китайська притча про те, як адепт духовного шляху, медитуючи, опинився не вершечку якоїсь гори. Там він побачив двох гравців у ґо, спостерігав за ними кілька хвилин, а потім вернувся до рідного села. Проте він ледь упізнав його: багато домів були розвалені, натомість постали инші, йому незнайомі. Рідних чи друзів він не зустрів. Поспілкувавшись із кимось, дізнався, що минуло сто років. Ця притча говорить нам, що час спливає по-різному. Він – категорія відносна й залежить од наших дій. І можливий також зворотній варіянт: коли ми, тут і тепер, зосереджено втілюєм творчий задум, всередині нас просторо – час плине неначе ріка, величезний, всесвітній. Закінчивши працю, ми бачимо, що прожили ціле життя, але світ пішов уперед лише на хвилини або години. Нас підтримує вічність – тиха, ласкава. Там ріка часу вливається в море і вже не існує як щось окреме од вічности. Ану ж, ставайте тепер до роботи! Що у вас там на меті? Наукова розвідка? ‘Ніяких ‘спроб’ (‘Спроба аналізу’, ‘Спроба вступу’ і т.д.)! Або роби, або ні. Май цілісність. Час визначить, що то було. А то ти ніби ховаєшся, ніби роздвоюєшся, ні? Щоби уникнути відповідальности. А чому так?’ Хто це? Хто сказав? Внутрішній голос питається в вас. Пряма оптоволоконна лінія від Бога у ваш мозок постійно доносить цей сиґнал. Це Бог формулює вам позицію вічности. Це ви самі її формулюєте. Чому ви не готові робити кожний крок так, щоби вкладати в нього все своє єство? 25

Тобто так, щоби він жив вічно? Можливо, плутанина думок заважає відчути його, той крок? Той рух, той помисел? Позиція вічности неподільна. Переходячи до нової дії, ви лишаєте попередню начисто. І у дивний спосіб вона тоді (як і всі ваші дії) продовжує існувати. Довіртеся рухові. Тому внутрішньому прожекторові, що вихоплює з темряви світ і формує його. Коли думка ‘а раптом я щось не встиг?’ остаточно зникне, ви побачите, що світ стоїть перед вами мов укопаний, і ви роздивляєтесь кожний його куточок стільки, скільки вам треба. І разом із ним народжуєте життя. Це надихає. Така абсолютна, тотальна підтримка світу наповнює радістю. Ця радість урочиста, піднесена. Тіло танцює, дух танцює. Дух говорить через вас. Він підказує, показує, розгортає перед вами те, що ви незабаром втілите. Голова, серце, усе тіло проймається ритмом божества, відкривається вогню й світлу. Коли ви готуєтесь творити, ви священодієте, хай навіть просто заточили олівець для роботи. Одначе ритуалом не можна захоплюватись. З иншого боку медалі – простота, ніщо. Тобто всі ваші маніпуляції, форми, у які ви вдягаєте свій дух – не є суттю, не є законом. Закон встановлюєте ви. Коли ви справді, повністю це усвідомите, весь світ вам буде як дитина. І кожен ваш рух її пеститиме, роститиме, прикрашатиме. Ваша сила приходить нізвідки. Ви й є тою силою. Її ім’я – добро.

Технологія дива Хай вас не бентежить, що ніхто не звертає на вас уваги. То значить, ви йдете власним шляхом, а тільки цей шлях приносить справжні плоди. Це не є недолік, що вас начебто не помічають. Навпаки, це велика перевага. І повірте, вас помічають – та ще й як! Тож не хвилюйтесь, беріть свій план на тиждень, на місяць, на рік – і втілюйте. Все чітко лежить по поличках, і все абсолютно спокійне. Абсолютно радісне. Абсолютно чисте. Бо – є собою. Ваші думки – то ви. Отже, як робиться диво? Те, чого ніколи ще не було? Незвичайне в звичному контексті? Беріть і виконуйте щось. І споглядайте за тим виконанням. Ось і весь рецепт. Занадто просто – скажете ви? З одного боку, звісно, так. Але з другого – купа зовнішніх подразників відвертатиме вас від того заняття. А коли ви максимально їх здихаєтеся, то виявите, що різні питання, спомини, мрії про щось майбутнє повсякчас переривають вас. Виходить, самоспостереження вимагає певної навички. Не лякайтеся. І в жоднім разі не воюйте з тим, що, як ви відчуваєте, вам заважає. Фіксуйте його про себе і знов ставайте до своєї справи. Це радять, так чи инак, усі системи самовдосконалення. В такий спосіб ми научаємось не губити себе у будьякій ситуації. Поступово проміжки, коли ваша увага ‘гуляє’ казна-де, ставатимуть все меншими. Згодом вони щезнуть, і ви почуватиметесь як плавна й прозора ріка. Тепер до дива вже зовсім недалечко. Саме тут, в кожному міліметрі по-новому побаченої реальности, закладено, наче вибухівку, концентрований світ життя. Торкнувшись будь-якої поверхні пальцями (чи то дерево, чи то камінь, чи ще щось), ви відчуєте його вібрацію. Навіть просто дивлячись спокійно на те, що оточує вас, ви увійдете з цією силою в контакт. Очима ви зв’яжетеся з безмірною присутністю життя, що омиє ваш мозок, видаливши звідти весь бруд. Технологія дива – це технологія очищення. Не стільки очищення вашого світу, скільки – прагнень. Чого ви хочете? Міркували ви 27

над цим вільно, неупереджено, нейтрально, маючи на полотні перед собою усенький життєвий рух від А до Я? Знаєте ви, яку силу закладено у бажанні? Щоб це відчути, треба, як то кажуть, ‘зупинити світ’. Зупинитися. З точки спокою поглянути на минуле й прийдешнє. Отоді ви відчуєте свою справжню силу. Можливо, ви будете трохи приголомшені тією потугою. Але водночас помітите, що та сила позбавлена еґо. Через це вона не має в собі зла. Ви побачите її як величезну життєву дорогу – Тао – що творить чудеса із простими речами. Ця дорога нічия. ‘Дгарма не належить нікому’, – каже Рам Дасс. І вам буде вільно на тій дорозі. Вам буде радісно. І цю волю й радість ви осягнете як власну суть. Очищене світлом бажання розпросторюється на весь універсум, бо поєднане з Богом. Чи треба казати, що для нього можливо усе? От ми й явили диво. Секрет його: сонце своє носіть із собою.

Набурмосена мудрість Коли вам виставляють вказівний палець і кажуть: ‘У-у-у-у!’, роблячи при тім виразні глибокодумні очі, будьте пильні. В світі нема ‘У-у-у-у!’ Там все відкрито й ясно. Залежить тільки од нашої здатности прийняти. А що вам навіює такий, прости Господи, вчитель? ‘Ви не зможете. Без мене ви не зможете нічого!’ То брехня. А коли ви зрозуміли, що вам брешуть, ідіть від тої людини негайно. Учитель – занадто дорогоцінне й делікатне явище. Він не має потреби вам щось накидати, єдине його бажання – ділитися тим, що він має чудесного. Бо те чудесне дане йому не у власність, він не буде ним спекулювати або купляти вашу прихильність. Те чудесне – вікно у світ, і як тільки ви зрозумієте це, вам нічого буде ділити – ані з учителем, ані з будь-ким іще. Бо світ – це спільна краса і життя. Усе, що може учитель для вас зробити – це підказати, як відчиняються пильні, зашкарублі вікна. Розчахнути, а не зацуркувати. Відкрити широчінь, а не заслонити її собою. Натомість вікна глибокодумних і набурмосених ґуру зачинені. ‘То казочки’, – заявляють вони про всіх, хто звільнився. ‘Ну, ми ж з вами знаємо, що свободи в цім світі не існує’, – змовницьки підморгують вони вам, втягуючи у власну гру, обіцяючи хоча й не свободу, але певний комфорт і ‘велич’ – у тіні, звісно, їхньої особистої ‘величи’. Вони пропонують вам надійну фортецю від життєвих негараздів, а це вже чимало, хіба не так? Вони впевнені, що ви купитеся. Але штука в тому, що свобода у світі є. Саме у цьому світі, бо ‘иншого’ світу немає. А те, що вам транслюють подібні наставники – елементарний страх. Загроза вселенської катастрофи. Загроза війни. Вічного полону. Вічної бідности. Вічного знущання з боку смертоносних сил. Змова злих геніїв людства. Иншопланетна загроза. Усі ці речі об’єднує відчуття небезпеки, що насувається. Страх – спільний їхній знаменник. Але даруйте, воно ж нецікаво. Що у страху нового? Нічого. Страх завше той самий – дурний, що в’яже по руках і ногах, затьмарює голову, змушує ловити дрижаки – і край. То чи варто безперервно жити із відчуттям загрози? 29

Цей абсурд перекреслює все що можна. Тому ви одразу бачите ту брехню, підводитесь і полишаєте псевдоучителя сам на сам з його страхом. Так. Тепер звернімось до себе. З якого дива попався вам той ‘ґуру’? Таки ви не певні себе, ви шукаєте щось ‘спеціяльне’. Світ перед вами, але ви його не уздріли. Кисло. Якийсь болотяний настрій, ні? Щось гнітиться в вас, не знаходить місця, буксує. Ви загибаєте в трясовині. Наче світло і сонце поруч, але ви його чуєте мовби навпомацки, і воно не пронизує вас. Що робити? Звісно, не бігати штучним жевжиком, ховаючи від власного розуму те застояне болото. Ви – перетворившись на око – входите в себе і уважно придивляєтесь. Що там за краєвиди, що за пейзажі? Чого терпне свідомість і немає чим дихати? Що за дим, що за сморід? Що за кайдани на руках і ногах? Хто посадовив вас до в’язниці? Думки. Цей ‘хтось’ – ваші власні думки передовсім. Саме там коріння отих страхів, що в вас намагався роздмухати псевдоучитель. Подивіться-но – ви його маєте у собі! Брехню у вигляді мудрости. Якийсь фальшивий пророк усередині вас влізає на трон і починає віщати. ‘Зберіться! – каже він. – Зберіться, люде, у єдиний кулак і протистаньте силам темряви. Укріплюйте власну фортецю. Зводьте мури – ще і ще. Перестороги воїнів, що билися зі злом, хай будуть вам напученням! Не виходьте зі свого замку, пильнуйте рубежі’. Стривайте, хто ж отой ворог? А просто – білий світ. Але ж світ то є ви. Отже, ви б’єтеся із самими собою. А під’юджують вас до того думки. Ваш внутрішній несправжній ‘ґуру’, який сам страшенно боїться. Тобто, одна частина вашої істоти боїться иншої її частини. Чому? Тому що не знає її. Ви не знаєте себе – отут причина виникнення думок, що сіють хаос і паніку, причина поганих настроїв, розпачу та пригноблености. Якщо ви вслухаєтеся уважно в голос ваших ‘мудрих’ думок, то побачите, що всі вони крутяться мовби зіпсута платівка, повторюючи як мантру, що світ небезпечний. Перевірити це на словах – у розмовах з 30

думками – не вдасться. Ви можете вибрати одне з двох: або погодитися з думками, або піти й розвідати самостійно те, про що вони кажуть. У першому випадку ви зостаєтесь невільником страху. У другому – невідомо що. Невідоме теж навіює страх, чи не так? То чи є різниця? Є. У другому випадку ви не слухаєте зіпсуту платівку. Ви дієте. Дія – ось ключ. Фантастичне й неповторне відчуття дії! Саме від нього застерігають обскурантські вчення. Застерігають, тому що визнаючи дію, вони визнають власну непотрібність. ‘Псевдо-ґуру’ залишаються в порожніх авдиторіях. І з сумом дивляться на щасливих людей. – Куди ви? – волають вони. – Щастя – то небезпека!! Але ми краще за них знаємося на щасті, бо вже перебуваємо у ньому. Коли діємо. Це правда, що дія не має підґрунтя, що вона виростає із самої себе. Це правда, що дія непередбачувана. Що вона незалежна. Щоразу унікальна. Дія – це творчість. Повноформатна, єдина дія несе в собі цілий світ. Саме тому вона не підлягає нічому. Дія – то найвищий вияв довіри людини до себе та инших. Дія виходить із відкритого й щирого серця. Дія не має меж. Не має виправдань. Не має смутку. Не має зловтіхи. Не має темряви. Дія це Бог, а Бог то любов. Ніяк инакше ми не втілимо свою любов, ніж через дію. Можна говорити довго й нудно, але якщо у словах ваших відсутня дія, вони будуть мертвими. Можна імітувати якусь працю, але без дії, що сама собі і король, і закон, і зміст, і розуміння, і мета, наш труд ніколи трудом не стане. Він буде безглуздям. Як є безглуздям усі застороги, усі ‘але’, усі настрашені очі й підняті грізно пальці. Вони нічого не додають до життя. Ступивши у дію, ви пізнаєте себе. І ви пізнаєте, що страх має межі. Вільне від страху бачення дає вам голографічну картину природи речей. Бар’єр, що затримував вас, зникає. Дія і бачення злиті. Тиха дія, велика дія, довга, коротка дія – всі вони тут, співають з вами й радіють, як добрі друзі.

Парадокс Ви займаєтеся корисними, позитивними справами. Иноді вони можуть бути важкі, але ви знаєте, що вони конче необхідні світові й що зробити їх можете тільки ви. Вам хотілося б встигати більше, діяти краще. Це є предмет вашого труду, ваших занять – удосконалення свого вміння. Це займає ваш час і ваше життя. Але на одній з вами планеті існують речі, здавалося б, неможливі. Існує вбивство. Грабунок. Існують війни. Існує безжальна наруга з природи, що її людина вважає за нормальну поведінку. Більш того, ми бачимо начебто ‘наукове’ її обґрунтування. Інтелект вимислив купу теорій, що виправдовують руйнацію як буцімто ‘частину життя’. Тобто чорне називають білим. Хіба не парадокс? Немає нічого дивного, що внаслідок таких пояснень люди хоча й ставляться до війни здебільшого як до факту трагічного, але їм геть не спадає на думку твердо покінчити з війнами раз і назавжди. Вони міркують, що може колись, за якихось обставин війни припиняться самі собою. Звісно, самі собою припиняться, але лишень за умови нашого спільного наміру. А щоб його осягнути, нам треба побачити всю картину життя загалом. Війни не скінчаться, поки житимуть ідеї вбивства, помсти, загарбання чужого добра, коротше кажучи – ідеї насильства. Поки ці ідеї сприйматимуться як щось ‘природнє’. Ви скажете, ймовірно, що у тваринному царстві насильство теж процвітає – існують хижаки, які полюють на живі істоти і вбивають їх. І в якийсь диявольський спосіб це зав’язане так, що від убивства залежить їхнє власне життя. То правда, але вона не є підставою нехтувати відповідальністю за власні вчинки. Ми – люди – якщо бачимо неможливість бути вбивцями, ґвалтівниками, злодіями, бо це суперечить нашій суті – не будемо ними: така є наша воля. І ця зміна, це рішення по-новому відкриє нам очі на світ – ми побачимо, що картина природи, де один жере иншого, залежить і від нас, від нашої поведінки й нашого впливу. Метаморфоза Землі може бути дивовижною, але починати люди мають із себе. 32

Якщо можеш не допускати у своєму житті насильства – не допускай його, – це рішення має бути прийняте персонально кожним із нас. Там, де це можливо для тебе, – не руйнуй життя! Скажіть це собі, зверніться до себе. Що ви в силі зробити для зменшення вбивств на планеті Земля? Не виключено, що кинути їсти м’ясо не буде для вас важкою справою. Або ж ви маєте фінанси для того щоб полегшити долю тварин, які страждають через людей. Або володієте інформацією про конкретних людей, що опинилися у біді, й можете поширити її – способів допомогти життю на цій планеті є безліч. Прат’єкабудда, входячи в себе, заспокоює розум і дивиться в світ. Він бачить шляхи й методи впливу, і розраховує тільки на власні сили. Отже, ми бачим війну. В той час усередині нас розквітають квіти благословіння. Чи можуть існувати в одній тій самій реальності творення і бридота руйнації? Ні, не можуть. Енергія Бога, що струменить крізь нас, або примножується у любові, або розпорошується у ніщо. Ми – той канал, що може буть або чистим, або із затором бруду. Бруд – несвідомі кавалки нашого ‘я’ – спричинює хибний маршрут для нашої сили, і ми руйнуємо світ. Війна – унаочнений шлях в нікуди, смерть для великих спільнот людей, а саме – засад, на яких будувалися ці спільноти, бо вони не є відповідними стану речей. Усю відому нам з вами історію людство нищило всесвіт. Нехай же нас не дивує, що у самому людстві існує розділення, секти, держави, концепції, що люто ворогують між собою й призводять до безперервного ґвалту, шаленства і крови. Природа просто вертає нам нами ж пущений (хай несвідомо) бумеранґ ненависти. Для тих, хто опинився у вирі війни й розуміє її сутність, війна – це контрольована дурниця. Свідома людина контролює всі свої переживання та відчуття стосовно ситуації, в якій вона опинилася. Така людина бачить, що своїми реакціями, мотивами й діями ми формуємо те, що називається ‘зовнішнім світом’. Якщо ми переймаємося психологією нищення, станом війни (а це є стан безперервного насильства), то ми його транслюємо назовні, й нема на те ради. Влаштовуючи навколо себе розпад, руйнування, обернення на ніщо своїх життьових імпульсів, 33

культивуючи самознищення, ми перетворюємо зовнішній світ на пустку, на фантом – ненадійний, брехливий і такий, що насправді не існує. Як же нам, прат’єкабуддам, бути, знаючи, що все зовнішнє є неіснуючим? Боротися з оманою, використовуючи її ж засоби – рекламу, обіцянки, логічні доводи – те, що випливає з добре знайомих, звичних речей і ними ж обмежене? Так, усе це ми візьмемо до арсеналу у разі потреби. Однак воно є фраґментарним, частковим, відносним. Абсолютним у даному випадку є наше ‘я’. ‘Я’ – вікно у повну реальність, у вічність. Перебуваючи серед фантомів, ми власною уже присутністю міняємо світ, окремі заплутані частки його гуртуємо так, що вони вливаються у спільне, радісне поле. Безглузді кавалки більш не безглузді. Ви даєте їм музику власної дії. Музика – в вас. Акценти міняються, світ розквітає й приходить у рух. Якщо ви разом із самим собою – ви є коренем і джерелом, що перероджує світ. У глибині вашого серця немає часу, ви дивитеся на картину життя, що розгортається перед вами, з позиції вічности. Вічність, любов обіймає все. То що б, здавалося, робити? Чи можемо ми щось робити взагалі? Час зупинено. Отож, нічого не може й відбутися? Якраз ні. Подія – поза часом. Вона вічна й абсолютна. Звісно, ми говоримо про справжню подію, а не імітацію. Такі події народжуються просто в нас. Вони не подвійні, не несуть в собі фальшу і сумніву. Вони є природним рухом життя, що струмує крізь нас. Зло, машкара потворности розсипаються безсило перед нашим поглядом, коли ми єдині з життям. Картина світу з ірреальної стала реальною. Чуєте смак реальности? Його не сплутаєш ні із чим. Тому що усюди є хід. Є простір. Є дозвіл. Немає табу. Це добро. Бери, пізнавай! Нема мерехтливих, виснажливих запитань у нікуди. Вони не потрібні, бо все перед нами. І поступово, крок за кроком, ми це осягаємо. Ніжно. Без поспіху. Світ одзивається на нашу увагу й ділиться сокровенним. 34

Світ – чутливий і надтонкий механізм (якщо ‘механізм’ – адекватне слово для передачі життя). Він перевершує собою всі ваші найвибагливіші фантазії і найглибші переконання. Парадокс існування – не існування ми вирішуємо власною волею. Наша воля обирає світло, творення, і тоді навіть у пекельних умовах великого збурення ми чинитимем правильно – зберігатимемо мир. І зерно миру обов’язково проросте. Слід пам’ятати, що війна і смерть – то викривлення, а мир – то правда.

Туристи чи господарі? Хто ми в цьому світі? Вічні страждальці? Прибульці? Перехожі? Школярі? Раби, приречені на безглуздий труд? Хто ми? Чи безтурботні споглядачі прекрасного, що лишень через помилки псують свій небесний стан, і ці помилки – ніщо, так само як нічим є наші страждання і сама смерть? Цікаво розібратися. Небесний стан – базовий, звичайно. Все инше є ілюзія. Чому? Тому що він всеохопний. Це означає, що де б ви не були, що б не робили, він завше із вами. Він – то ви. Викидають нас із того стану неприємності. Як вони виникають? З неправильних рішень та вчинків. Неправильні рішення та вчинки стають можливі через розхитану, неповну нашу увагу, послабленість, яку спричинено, загалом, недосконалим умінням взаємодіяти з життям – з усіма його проявами. Життя – вчитель. Життя – Бог. Зменшуючи його, принижуючи, ‘урізаючи’, ми відчуваємо біль і дискомфорт. У такий момент треба негайно зупинитися й заспокоїти розум, ніби розправляючи, розгладжуючи його, щоб він знову міг спокійно відбивати увесь світ без жодних винятків. З цього прямого й суцільного сприйняття знов народиться чиста дія. Скажіть, хіба турист, головною ідеєю якого є саме переміщення, відкриття нових і нових краєвидів, має оте пряме й суцільне сприйняття реальности? Авжеж ні. Він женеться за ним, міркуючи, що ось наступне враження створить цілісну картину. Женеться й женеться. А воно тікає. Запах, колір, обрис, обличчя, що зустрічаються туристові на шляху й поповнюють його скарбничку відчутого, дивним чином не об’єднують світ, а навпаки, подрібнюють його. І ті самі враження, здобуті ним, виявляються все більш крихкими і втікають, мов пісок межи пальців. Від них залишаються хіба тіні, присмеркові згадки, і жага туриста до яскравих відбитків зовнішнього світу спалахує з новою силою. Він їздить, носиться туди й сюди, хапається за людей, за городи й замки, за скелі, за ріки й моря, за книжки, артефакти, таємниці, чудовиськ і місця забуття, і ніде не знаходить спокою. 36

Звичайно, ми маємо на увазі туриста в широкому розумінні. Не лише того, хто спакував речі й рушив потягом або літаком до екзотики. ‘Туристи’ – всі, хто шукає ‘незвичних’ вражень. Щось у душі муляє їм, підказує, що зоставлені сам на сам із собою, вони вестимуть нудне й виснажливе життя. Тож туристи виснажуються у своїх подорожах – необов’язково фізичних. Хтось занурюється у царину мистецтв, полюючи на дивні образи, хтось кидається у екстремальні витівки щоб збудити мозок, зазвичай сонний, хтось прискіпливо вирішує наукові загадки й т.д. Усі ці різновиди допінґу задовольняють людину лише частково, і вона про це знає. Але вважає, що обраний нею шлях таки виведе до ‘чогось більшого’. Чи варто казати, що цього ніколи не станеться? Тільки прийнявши свою нецікавість, свою сірість і щоденність, прийнявши смиренно той факт, що ми, можливо, у житті своєму ніколи не побачимо того ‘екзотичного чогось’, до якого так прагнемо, ми отримаємо шанс стати цілісною, повною істотою. Так-так, випробування нудотою, щоденщиною є порогом до самих себе. А до того ми є зфальшованими, хоча може й яскравими ззовні людьми. Ніхто не хоче жити нудно. Це можна зрозуміти. Але ми можемо принаймні не брехати – бо ж брехня робить нашу нудоту подвійною, чи не так? Тож зменшмо її, не граймо ролі ‘гробів поваплених’ – тих, хто будучи мертвим, вдає із себе живого. Скажімо чесно: ‘Так, я – ніщо’. От, уже легше. Не треба більш витрачати сили на гру. І тепер, з цієї точки ‘нічого’, ми добре бачимо все навкруги. Увесь той судомний ‘туризм’, нескінченну гонитву за поверхнями. Це викликає подив і навіть сміх, а далі – печаль, бо ми стільки часу звели на оману! Тепер, дивлячись на незнайомі предмети (незнайомі тому, що вони вже не оточені нашими уявленнями про них), незнайомі обличчя й пейзажі, ми питаємо в себе, а чим же все воно є насправді? Рекламні буклети, провідників, настанови відкинуто. Посередників більше нема. Ви і світ. І ви раптом відчуваєте, що світ поміщається в вас без усякого труду. Ви спілкуєтеся впрост, приймаєте одне одного цілком. Якою мовою спілкуєтеся? Я не можу вам цього сказати. Ви дізнаєтесь це, коли припините бути туристом і вийдете з потоку нав’язаних вам вражень. 37

І замість далекого чудовного замку, що манячив десь попереду, ви відкриваєте в собі – у вашій розумовій сфері, у вашім вогнистім серці – не те що замок, а цілу країну, планету, галактики – немовби вселенські пружини, явлені божим променем. Охайне, чисте житло, сповнене мудрости. Ось ваша земля й ваше родинне вогнище. Воно завжди разом із вами. Ви їздили в далекі краї у пошуках того, що мали в собі – лишень не дослухалися до нього. Вам більше немає потреби бути туристом. Ви – господар, незалежно од місця й ситуації, в якій опиняєтеся. Кожного дня ви обробляєте свій родючий ґрунт, кожного дня дивитеся на сонце й благословляєте його за ту ласку, що воно вам дає. Вітаєте річку, розмовляєте з травами. Радитеся із деревами, надихаєте хмари й бережете вогонь у своїй дивовижній оселі. Подорожуючи, ви маєте все багатство світу при собі. Ранки й вечори, весни й осені, зустрічі й розлуки дані для того, щоби цей дар збагнути. У житті не існує певної точки, важливішої за инші. І лише усвідомлюючи це, ми можемо перебувати будь-де, не виходячи із власного дому – серця.

Не спішіть на потяг Страшний ґвалт, мало не паніка навколо вас: усі хочуть вспіти на потяг щастя. А ви не спішіть. Хай ті потяги їдуть без вас. Коли вам пропонують ‘останню можливість’, знайте – то неправда. Останніх можливостей не буває. Можливості є завжди. Це так само вірно, як і те, що ви існуєте на світі. Отож безглуздо кудись бігти і вривати собі шматок щастя. Відмінності видаються такими на рівні форми – не червоне, а зелене, не довгасте, а коротке. Й тільки. В глибині, там, де живе душа, відмінностей немає, бо кожна особистість – сама собі цілий світ. Ганятися за частинками, якщо ви справді пізнали себе, протиприродно й ніколи не спаде вам на думку. Всі можливі частинки ви маєте, бо ж ви – цілість. І все, що схочете, видобуваєте з себе. Притягнете до себе подібне зі свого оточення, ‘добудуєте’ себе у зовнішньому світі. Це – також аспект ‘підтвердження зовні’, коли потрібні вам для життя елементи знаходяться наче самі й прямують вам до рук. Так – і саме так – дихає справжнє мистецтво. Великі твори, великі одкровення не є результатом хитромудрих викрутасів розуму. Це не щось ‘особливо винайдене’. І разом з тим кожен такий твір унікальний. Ми можемо це збагнути, коли поставимо себе на місце його автора, маляра чи письменника. Хто такий письменник? Підглядач та підслухач? О ні, він виразник потоку життя, що передається словами. Так само маляр передає його фарбами й лінією. Є кілька етапів досконалости. Спочатку ви дивитесь, як працює майстер, і копіюєте його зовнішні дії. Але відчуваєте, що всередині ви порожні. І тоді все більше й більше вдумуєтеся у те, що робите. Чи варто це робити? Чи має воно якийсь сенс? – ставите ви собі питання. Що таке майстерність? Це точність? Максимальне втілення подобизни? Тільки воно? Що має відбутися? Що таке стан майстра? Ви починаєте завважувати власні емоції, зміни власного стану, відчувати десь углибині невитрачену, невідкриту силу. 39

То вона, ця сила, сама собі ставить питання. А відповіддю є те, що вона творить із себе. Творить із себе? Так. Творення – то не взяття зі складу готової продукції деталей і просте їхнє сполучення. Ваш дух народжує, а не комбінує навколишнє. Божественна порожнеча всередині вас – то невичерпна можливість. І всі справжні мистецтва кажуть: ‘Звільніть свій мозок від думок. Покладіть перед внутрішнім зором чистий аркуш’. Ось він, початок! Крізь вас немов би котиться хвиля і – ви бачите те, чого ще ніхто не бачив, робите те, чого ніхто не робив. Ви є собою у цей момент – момент творення світу. І коли ви навчилися видобувати світ із себе, спішити вже нема куди. Все, що вам потрібно, увесь час перебуває разом з вами. Тому справді якісна робота – передавати, розкривати, відтворювати суть речей – виключає тривогу, неспокій, бажання щось вхопити, кудись потрапити. А дійсно повне життя не бігає наввипередки із собою. Настає новий день. Ви дивитеся в люстро і кажете: ‘Ну, все ще бажаєш якогось королівства? Ні? То добре. Бо ти ж і є король’. Ви владні прискорювати й уповільнювати час. Один і той сам потяг пускати знов і знов безліч разів. То чи можете ви спізнитися на потяг? Чи існує взагалі поняття ‘запізнення’? Тепер ви знаєте відповідь. Усе що твориться – твориться так, як йому належить. Ви берете участь у житті настільки, наскільки готові. І лише безглузді самозвинувачення можуть псувати ваш ясний зір і теплоту чуття. І лише відчай може заморозити ваш обрій, що вільно розсувається щирою думкою. Ні відчай, ні сумнів, ні самопокара не мають сенсу. Ось так.

Матерія Ви кажете, нас оточує ілюзія? І я кажу те саме. Ми торкаємося навколишніх предметів, бачимо їхні кольори, відчуваємо їхню вагу, і вони займають місце у нашому просторі. Вони також відбиваються в наших думках. Вони народжують нові образи й нові думки. Все це – ілюзія. Проте не є ілюзією енергія, що тече крізь нас і дозволяє сприймати як ті предмети, так і власні думки, що вони в нас пробуджують. Думки, прагнення, мрії, бажання – все те суть модуляції нескінченної сили, в якій ми знаходимось. А отже, предмети як вияви сили – теж реальність. Не як предмети. Як ключ до можливостей. Чудо. Надхнення. Сам матеріял спонукає до багато чого. І ми беремо й втілюємо перетворений душею життєвий плин. Саме цей акт перетворення відчиняє двері у нове для инших людей. Творення – це поштовх, вияв сили. Ви написали книжку. Ви подали у ній цілісний світ без мороку й сумніву. І тим самим відкрили істинну суть. Бува, чути голос: ‘Знову книжка із кардинальною відповіддю на всі питання? Кардинальних відповідей на всі питання не буває!’ І все ж така відповідь є. Це – ви. Ваша наявність, ваше існування. Коли ви пам’ятаєте про себе, все ok. Ви існуєте? О, стривайте, дайте-но згадаю, я був заклопотаний справами… Так, звісно – існую! Що ж, тепер добре. Ви – прат’єкабудда, і чудово знаєте, що пам’ять про себе у будь-яку мить життя і є правильним ходом речей. Тоді ви у згоді з тао, з Богом, з Абсолютом, з душею і з духом. З царствами підземними й небесними, з зірками й мікрочастинками. З усім. Ви присутні у світі. Хіба не диво? Ви творите світ власним диханням, кожним рухом, кожною думкою. Картина, що ви її намалюєте, вмістить у себе вічну потугу життя. Слово, що ви його мовите другові, стане безсмертним дороговказом і привітанням. Тому що ви малюєте й промовляєте свідомо. 41

А що трапиться, коли не ви викликатимете й ліпитимете матерію життя, а вона вас ліпитиме? Тоді царюють злісні, сатанинські сили. Чому злісні? Тому що вони сліпі. Беремо, приміром, письменника. Він насолоджується словом, відчуває його як ніхто. Слово платить йому зустрічною прихильністю. Воно відкриває письменникові таємниці, які не довірить простим смертним. Письменник у захваті. Він реально перебуває у стані блаженства. Слова самі, без будь-яких зусиль приходять до його свідомости, виструнчуються, сяють, пульсують, повняться силою. І ось він вирізьблює у книжках небувалий світ, до якого сам є ніби ключем. Але не він керує словами, а демон. Демон слів – нескінченний вир того дійства – засмоктує його все далі й далі. Письменник, коли він не знає, навіщо й куди йому прямувати, втрачає себе. Він робиться іграшкою феєричної сили слова. І раптом усе зникає. Ти один у безлюдному, тихому місці. Немає навіть зірок – навколо суцільна, якась непроглядна темрява. Немає світла і звуку. Каменюки, що ти їх обережно намацуєш, довго тебе не пускають нікуди, аж доки, здається, ти знайдеш коридор. Ти наче сліпий. Ти не віриш у те що сталося. Але шерехаті скелі дуже реальні. Морок і ватна тиша – не сон. Не сон! Це стан. Його йменують різно: забутість Богом, прокляття, падіння, нікчемність. Ми навшпиньках підкрадаємося до суті. На початку всіх усвідомлених вами доріг лежить стежка від вашого ґанку у сад. Ви доглядаєте цю невелику ділянку землі й тримаєте в порядку дім. Якщо він, цей дім, раптом з якоїсь причини щезає із вашого серця, ви кидаєте його як непотріб і рветесь у мандри, захоплені видивами палаців, то ви вже померли. Бог – чи назвіть цю силу як хочете – незабаром відніме в вас здатність бачити й чути, любити і розуміти. Чому? Бо любов, розуміння і відчуття не належать вам особисто. Вони протікають вами, як річищем, але ви закрили їм шлях. Відкинувши дім, відкинувши сад – джерело розуміння й любови. Матерія, якщо детально в ній розібратися, є порожнечею. Це сукупність наших вражень, зареєстрована органами наших чуттів форма. Але є те, що наповнює форму сенсом – образ. Це образ динамічний, що міняється і лишається водночас собою, і він є зарядом 42

енергії, який вас гріє й освітлює ізсередини. Саме в образах концентрується творчість. Саме образи є очима Бога. Образи наші кістки, наша плоть (умовно кажучи), а не щось добачене зовнішньо. Брязкіт, блиск, мерехтіння зовнішнього гіпнотизує, зачаровує, захоплює людину, що вважає себе вже ‘творцем’, а потім розступається, гине й лишає людину сам-на-сам із її безглуздям. Пізніше, коли ми трохи прийдемо до тями у глухій і темній ущелині, ми зрозуміємо, що образ ‘себе – творця’ ми зліпили з часток зовнішнього хаосу – блискучих, але примарних; ми зліпили себе із відбитків, луни, уривків чужих розмов і рухів. Ми не маємо того, що можна б назвати правдивим ‘я’. І починаємо, намацуючи руками навколишній простір, те ‘я’ шукати. О ні, ми шукаємо не зовні! Ми вже порозумнішали, чи не так? Ми знаємо, що справжнє ‘я’ з’явиться, як щось всередині нас, як блискавка ‘від сходу до заходу’ за словами мудрого Ісуса, який провіщав учням своє повернення. Що він мав на увазі? Ну звісно, пробудження істинної людської природи! Жодний фальшивий пророк, жодне хоч як лискуче вчення не в змозі зайняти її місце. Ваше місце. Отже, ми пробуємо навколишні предмети, всотуємо навколишнє повітря, вдивляємося у навколишнє світло для того, щоб контакт із ними зачепив нашу суть, щоб ми, нарешті, її відчули. Нас уже не цікавить зміна вражень як така. Ми хочемо повернути у світ душу. Ми свідомо й спрямовано дошукуємося причини кожного явища. Настає момент, коли випадкове, здавалося б, сплетення рухів, звуків чи барв одвічає, наче струна, на нашу увагу – і ми чуємо… власний голос. Як тихий голос ручаю із того саду, що ми колись кинули у гонитві за щастям. Це неможливо ні з чим поплутати. Благословенний хай буде світ, що знов відчинив мені двері! Повернувши дитинство, ми повернули себе. Попереду ще багато важкої праці з відтворення саду, з надихання теплом матерії. Але ниточку життя ми вже маємо. Загубимо? Ні, не загубимо. Увесь фальш ми тепер розуміємо. Форма не існує сама по собі. Матерію створено любов’ю. Немає причин не любити її. Але не обираючи те або те, а всю цілковито. Матерія – сцена, де ми знаходимось. Перетворити її можна тільки крізь себе, разом із собою. Ви – єдність. 43

Речі так само вільні, як люди Будда, месія, митець, учений – це певний одяг, у який ми вбираємося для виконання поточної задачі. Сама ж наша суть безконечно більша за будь-який зовнішній образ. Концентруючись на образі, ми втрачаємо все. Це я офіційно заявляю, як людина, що відповідає за свої слова. Образ варто тримати на периферії уваги, на периферії зору, крутити його навколо себе, бути з ним у контакті, але не давати йому полонити вас. То є мистецтво. Ми, якщо хочемо бути вільними в цьому світі, маємо ховати в собі незаповнений центр тайфуну – вікно свободи. Все, що навколо – спіраль наших вдихів-видихів безлічі форм. Ми вільні од них, але даємо їм гасати в нашому просторі без зупинки. Наш розум порожній, він все приймає і все віддає. І те саме працює для кождої речи. Всі вони вільні так само, як люди. В кожної речи свій шлях, свій простір всередині й своя, унікальна потуга. Речі – або уявні, або ті, що нас оточують у повсякденнім просторі – нам не належать. Скажіть, ваша дитина – то ваша власність? Ні – одповісте ви, якщо тільки не маєте гіпертрофоване еґо, підсилене тоталітарним мисленням тої чи тої секти. Ні! Так само ідеї – ті, що народились нам в голові, духовнії наші діти – вільні од нас, хоча ми й дали їм життя. Тим паче речі матеріяльні, не нами створені, хоч деякі з них нам служать і ми їх тримаємо в себе. Власність – ілюзія. Тс-с! Я не є комуністом. Але власність – ілюзія. Розгляньте це самі, будь ласка. Ви не розпоряджаєтеся навіть тілом, у якому перебуваєте. У певнім сенсі, тіло є частиною вашого ‘я’ – і що ж? Ви не володієте навіть собою – он воно як! Чи можете ви поміняти колір своїх очей, виправити якийсь вроджений дефект, зрештою, зробити так, щоб ваше тіло не старіло? Ні. Щось, десь, внаслідок тривалих зусиль вам поліпшити вдасться. Але далеко не так, як ви мріяли. Ходімо далі. Ви володієте думками? Ні. Може якусь секунду чи дві, а далі вони розбігаються наче миші. Бажання ваші ви здатні контролювати? Ви розумієте, що я маю на увазі: не стримувати 44

бажання, як звірів за ґратами, а вільно обирати, які бажання можуть у вас з’явитися, а які ні. Ви з сумною посмішкою дивитеся на мене? Ну, звісно, ви пробували. Але, але… Тепер ви бачите, що не володієте нічим і ніким, навіть собою. Ви можете вбити, зламати, покалічити, але хіба це означає володіння? Єдине, ким ви наразі можете бути, якщо схочете, – це майстром нищення. Тут багато волі не треба. Багато сили часто теж. А вже думки підштовхуватимуть одна одну без кінця: як можна краще, ґрунтовніше зіпсувати, умертвити щось! То де ж ваша власність? Що є ваша власність? Попереду хіба шлях, довгий шлях пізнання себе й світу – такого, яким він є насправді. Ну, та ви вже це знаєте. Ви ж прат’єкабудда. Ви вже піднялися важкими гірськими сходами до місця, де починається справжня путь. На цій дорозі ми граємо безліч ролей, і кожна підштовхує нас до себе. Ідучи, ми вже знаємо, що роль – інструмент, роль – це погляд світу на нас, завдяки якому можливим стає перетворення. Це не зовнішній титул, не зовнішнє місце або посада. Це відгук життя на те, що ми робимо. І поступово ми научаємось бути. Буття – абсолютна річ. Там нема володіння, бо володіння ділить: на господаря й те, що, як він вважає, йому ‘належить’. А де є поділ, там несвобода. Отже, якщо ми стали собою – свободою – ми не володарі. Ми знаємо, що робити. Як не володіти, не керувати, не розпоряджатися (а все це достоту ілюзія) – то полюбити. Стати одним цілим із тим, чим ти прагнув керувати. Сплавити воєдино тіло, розум, душу. (Тут, між иншим, якщо захочете, справдиться ваша мрія про зміну зовнішности, про безсмертя; і ще багато мрій знайдуть своє втілення.) Струснувши хаос ілюзій, ми увіходимо в космос. Ми увіходимо в дім, який є насправді. В космосі ніхто не володіє ніким і нічим. Там є дружба й любов, і є творчість; це більше, ніж володіння. Саме тому всесвіт удосконалюється й росте: вільна енергія, вільні речі, що в ньому існують, здатні дляти життя.

Що таке ‘все’? Наша цивілізація останнім часом все більше й більше розкладає світ по поличках. Вона надіється таким чином пізнати його, але насправді виходить, що вона дедалі сильніше його подрібнює – себто створює такі собі капелюшки із думок, вражень і відчуттів. Ми хочемо пізнати ‘все’, а дізнаємося хіба маленькі крихти, та й ті стрімко тікають від нас і ховаються у незбагненних лабіринтах світу, який залишається для нас таїною за сімома замками. Як зліпити все воєдино? Ми не знаємо. Бо привчені прораховувати, обчислювати, вимірювати, зважувати й порівнювати якісь деталі між собою, а не осягати динаміку, дотичність, відповідність, проникливість і взаємодію. Ми подрібнювали так довго й успішно, що отримали в результаті ніщо. Тепер настав час згадати втрачене й написати книжку, нарешті, про все. ‘Все…’ Коли ми кажемо ‘все’, нам стає легко. Тому що ми нічого не залишаємо за бортом. ‘Все’ – і недбало махнути рукою. ‘Все’ – і обвести захопленим поглядом краєвид. ‘Все’ – скінчивши працю і вільно зідхнувши. Світ лежить у вас на долонях і муркоче, як кіт. Відчуйте ‘все’. ‘Все’ – це сон і яв, мрія і даність у їхньому поєднанні. Думка про все більша за думку про будь-що. Збагніть це. Думка про все переходить у все. То двері в життя. ‘Все’ означає як єдність речей, що існують на світі, так і їхній загал. ‘Усе є в усьому’ – кажуть мудреці. Тобто повне, граничне буття містить у собі кожну свою часточку, але й будь-яка часточка містить у собі всі инші. Універсум то голограма. Те, що ви забуваєте, не втрачається, і те, що здавалося б, розвіюється на порох, насправді живе. Воно втілюється у нову форму згідно правил нашої гри. Отже, не подрібнювати, не ганятися за тіньми вже невідомо й чого, а бачити картину заразом, навіть коли ми дивимося на одну-єдину квітку, одну-єдину билину, одну хмаринку в синьому небі. Такий принцип життя. Живе – нескінченне. 46

Що ж таке смерть? – запитаєте ви. Смерть – це обмеженість нашого розуму. Це взагалі будь-яка обмеженість. Коли свідомість розсипається на друзки, й кожна волає від самоти. Як спеціялістнауковець ви можете бути неперевершеним у своїй вузькій царині і водночас страшенно самотнім. Справжня наука вдається до синтезу, не до розділення. Розділення і порівняння окремих частин – проміжний етап. І завше на тлі єдиного, спільного неба. Чи витримає людство випробування дріб’язком? Побачимо.

Її величність депресія Як вільно почуватися у просторі! (Якщо він є.) Як вільно співати, рухатись, говорити, промовляти голосом і всім виглядом своїм, кожним моментом свого існування! Крізь нас наче світить сонце, і гріє всіх навкруги. То наше внутрішнє сонце, наш двигун. Любов. Любов, як відомо, пронизує все. Від планет і галактик до малого листика, і в той момент, як вона знаходить у вашому єстві вільний шлях, ви спалахуєте суцільно. І раптом дізнаєтеся, що світло – це ви. Ви той самий сяючий простір, який ні в’ярмити, ні вдарити. І там – дотики, звуки, хвилі тепла й слова. А що відбувається, як простору нема? Як він кудись пропадає? Насуваються зловорожі кути, неприязний сміх людський ранить, байдужість зокола вбиває. І тратиться шлях, і все, що ви маєте, видається непотрібним, безглуздим, зайвим. Із пружного світ робиться грузьким і гострим водночас. Простір зникає. Агов, просторе! Чому він зник? Щось призвело до того, якась точка, що за неї ви мимоволі вхопились умом. І вона почала засмоктувати в себе життя. Подія, думка, враження перетворилось на схему. Втратило рух. Стало мертвою печаткою. І через те всі инші предмети згубили перспективу, їхні мертві ‘печатки’ теж придавили вас. Тобто, простір нікуди не дівся. Заплутався тільки ваш розум. Він сам покинув простір і став площиною. На площині всі дистанції межи предметами є несправжні, предмети ті заважають собі. Так і в вашій душі все раптом збилося в купу, стало важким, непроникним, холодним. Природна дистанція – це коли ні за що не хапаєшся. Увесь ваш гамуз, що хоче втриматись у площині розуміння, викиньте геть. Туди, у безодню. Без жалю. Ви знайдете перший ‘гачок’, першу точку, з якої все почалося, яку обсіли, оточили инші предмети – не предмети власне, а їхні образи. Кидайте й його у прірву. Дайте йому дорогу – хай собі пада. На деякий час депресія ваша посилиться. Ви ж бо відірвали частину себе (так вам здається). Але відкрию тайну: справжнє ‘Я’ не приносить страждань. То були не ви. То було взагалі ніщо, аберація. Біль мине за годину чи дві. 48

А предмети, що їх ви кинули у безодню, спокійнісінько собі живуть у справжньому – вільному – світі. Жиють і житимуть. У депресію заганяє наша прив’язка до будь-чого. Депресія – ознака того, що ми втратили дистанцію. Депресія – це насправді показник могутньої сили життя, що струменить через вас, але якому ви закрили шлях власною схемою, через що відчуваєте тиск, і він видається вам кінцем світу. Кінець то він безумовно настане, але аж ніяк не світові, а мертвій схемі, що ніколи не вмістить у себе цілого життя. Площина не забере простір. Якщо це спокійно, в тиші та уважно усвідомити, ви побачите, що займаєте місця значно більше, ніж ваша депресія. Фактично, ви займаєте цілий світ, а вона – неправильне про нього уявлення. Подякуйте їй за те, що вона ще раз нагадала про вашу велич. (Не в сенсі мегаломанії, звісно, а в сенсі маштабу того потоку, який і є вашим справжнім ‘я’, і який не може буть ототожнений з судженням.) Її величність депресія, скинувши маску, постає як його величність усесвіт.

Навколишнє Подібно до трьох сліпців, що обмацували слона й не могли сказати, щό він насправді таке, люди, заки не відкинуть усі свої уявлення, не знають, що таке світ. Але як це – відкинути уявлення? Чи це можливо? Адже уявленнями ми живемо. Так, принаймні, нам видається. Дослідім це. Різні науки сперечаються між собою. Купа точок зору конкурує. Одні кажуть, що світ – це, скажімо, ‘слонячий хвостик’, а инші – що слоняча ‘нога’, а ще инші – що ‘бивень’. Далі йдуть суперечки щодо того, чи хтось сотворив того ‘слона’, чи він виник самостійно. А може, він існує вічно? Розмови не вщухають. Тепер погляньмо на різні релігії. Між ними теж конкуренція, бо кожна з них по-своєму бачить Бога. Одна релігія, приміром (фіґурально), говорить, що Бог ‘квадратовий’, а друга – що ‘круглий’. І так далі. Що воно означає? Те, що ми у площині питань. А у площині питань відповідей немає. Висновок: треба нам вийти із площини питань. Але як же так? Ми ж звикли їх задавати! Чи має сенс постійна суперечка? Відповідайте на це питання самі. Собі. Суперечка заступає бачення подій. Ви не маєте сили бачити, коли сперечаєтесь. Той, хто перший припинить це робити, виграє. Він одразу усвідомить купу факторів, невидних його суперникові. Він використає ці фактори так, що ситуацію буде вирішено максимально комфортним чином. Але його суперник сприйме це як поразку. Насправді поразки немає, як і перемоги. Перемагають або всі, або ніхто. Навколишній світ єдиний і неподільний – це ми ділимо його у власній уяві, коли наполягаємо на своєму. Світ не має ‘ваших’ і наших’, не має ‘правильно’ й ‘неправильно’, бо він один для всіх.

Покиньте зло Будь-який фраґмент, що закриває нам цілісну картину, перетворюється для нас на зло. Його треба покинути, щоб поновити гармонію. Рам Дасс описує свій гнітючий настрій, спричинений ідіотськими, повторюваними раз по раз думками й те, як його вчитель, Нім Каролі Баба, сказав йому: ‘Кинь це!’ ‘Просто покинь це!’ На етапі, коли людина ще досить слабка, незле, коли поруч є хтось, хто скаже тобі ‘Покинь!’ Але якщо нікого нема? Ви самі. Уявіть – ви самі в цьому світі. І тисячі, тисячі, тисячі дрібних деталів упиваються в ваш мозок. Жах! Нікуди дітися, та й по всьому. Проте ви набагато ніжніші, набагато більш субтильні за всі ті безладні кавалки, що атакують вас. Коли захочете, ви можете легко прослизнути між них і покинути площину інформаційного шуму. Покиньте зло! Все, що не має мети, не має глузду, а лише подразнює безліччю непов’язаних слів, звуків або картинок, є злом. Мета, напрямок – надають енергію, і енергія вас надихає. Усе, що намагається стрибнути в душу без вашого дозволу, а стрибнувши, присмоктується до неї й не відпускає – енергії позбавлене, і тому витягує її з вас. Це завжди фраґмент, уламок – не цілісна річ. Не зупиняйте на ньому увагу. Психологічний біль, зневіра, утома, тривога – моменти вашої слабкости – можуть ‘пригальмувати’ вас, дати можливість отим деталям ще більше вас полонити. Тож заплющуйте очі, затуляйте вуха і – спати. Слабкий ви не потрібні ані собі, ані иншим. Сни – то не молитва і не месидж, як дехто звик думати. Уві сні нам являються частки життя, про які ми забули. Нагадують про себе. Це не ‘голос підсвідомости’ чи якоїсь ‘вищої’ або ‘окремої’ реальности – підсвідомости не існує, і реальність одна. Це ваша ‘плоть і кров’, ваша енергія, що ви її занедбали і повертаєте вже до душі. Тепер ви спокійні, єдині і збалансовані. Ви бачите, що зло завжди не враховує щось за кадром, воно замкнене на собі, відрізане від загалу. 51

Його супутники – неувага, нерозуміння й біль. Зло – чорна діра, яка самовсмоктується глибше й глибше. І засмоктує всякого, хто мав необачність туди ступити. Добро штовхає вперед, зло тягне під землю. Ви сприймаєте тонше. Ниточки, що пов’язують вас із безліччю точок всесвіту, насправді – абсолютна сила. Саме завдяки ним ви існуєте. Зло – обмеженість бачення, що відкидає життя поза вами. Тому воно й каже, що життю настає кінець. Покиньте його, пожбурте у світло. І звільнена його сила верне до вас із промінням сонця.

Кінця світу немає Отже, як продовження попереднього – кидайте думки, що мають кінець і, відповідно, страх кінця, адже ж вони – не ви, а їхній кінець – не кінець світу. Це незвична позиція, і саме її незвичність відсахує. Зазвичай ми чіпляємося за будь-що, як то кажуть, ‘до останнього’. Психіка липне до точки, на якій випадково зфокусувався наш погляд. * Страх кінця розвіюється початком. Пригадуєте, ми розмовляли з вами про початок? Про те що ми стоїмо перед величезним полем дії. Нашої дії. І ніхто нам не може зашкодити. Достатньо повернутися до початковости – до нашого справжнього дому – і страхові не лишиться місця. Уся потуга світу у наших руках. * Серце Бога. Серце Бога б’ється ритмом зими й осени, літа й весни. Космічний простір між зірками теж живий, і там також існують свої пори року. По однім циклі настає другий. Кінця немає. Вашого звичного для вас тіла колись не було. А ви були? Дайте собі відповідь на це запитання. Коли вашого звичного тіла не стане – ви будете? Скажіть. А як щодо всесвіту? Чи існуватиме світ, коли згаснуть зірки, щезнуть планети? Що вам повідає серце? Ваше серце єдине із серцем Бога. Так?

У свідомості є все З потаємного кошика, з рогу достатку, який ви маєте в собі, ви можете явити будь-що. Це властивість вашого розуму. Вміння поводитися із собою не виникає одразу, тож на початку крім чистих ясних речей ми плодимо й негаразди. Тут головне зрозуміти, що їхнє усунення, як і поява, залежить од нас. Не жалійтеся нікому на власні негаразди. Якщо ви це зробите, навколишні люди моментально почнуть навчати вас життя. Чи це вам треба? Вони ж бо навчатимуть вас свого життя, а не вашого. Відокремте ваші негаразди від себе. Вони не є вами. Не звинувачуйте себе у подіях, що принесли біль вам самим або тим хто навколо. Натомість уважно вдивіться в них і зауважте помилку, якої ви припустилися, бо не усвідомлювали вповні того, що робите. Коли помилку завважено, вона зникає. Використовуйте свідомість. Розширюйте сферу бачення. Вам відкриється взаємозв’язок речей, які були непоясненними для вас і викликали тривогу. В космосі вміщується все таким чином, що одна річ урівноважує иншу. Вам зовсім не обов’язково залежати од звиклого клаптика життя – подивіться навколо. Так само, як космос містить усе, містить його й ваша свідомість. Опанувавши панораму життя перед очима, зверніться до себе. Проєктор картинки, що вас оточує, міститься в вашому серці.

Зерно Приходимо, ступаємо на землю, йдемо по ріллі. Сіємо зерна. Потім, після роботи, простуємо в гай до ручаю. Відпочиваємо у затишку. Слухаємо хор комах та птахів. Не все досконало у цьому світі? Одні часто їдять инших? Хай це вас не бентежить. Ваша місія – сіяти. Ваше зерно дасть сходи і світ зміниться. Гіпнотична сила зла омине вас. Ваша присутність на цій Землі – це дуже, дуже багато. Це ґарантія того, що все виправиться і осяється нетлінним світлом. Тільки будьте тут присутні. Будьте. Присутні. Ми тут у гостинах, ми сіємо зерна, в безкінечність космосу кидаєм зерна. Кидаючи, танцюємо і співаємо. Як безтурботний таоїст на самому вершечку велетенської гори, ми вдихаємо легкий вітерець і радіємо. Наше зерно – це ми. Безкінечне число разів ми сіємо себе у простір, і він визріває хлібом життя. Хліб життя дає силу і радість усім істотам.

Співчуття немічному світові На світ вдягнено маску немічности, безпорадности. Буває, ви йдете й бачите це. Ви хочете зосередитися на собі, щоб висловитися й наповнити світ. Але одразу відчуваєте дискомфорт. Навколишнє переслідує вас із нав’язливістю ідіота. Як тільки шановна пані або пан вирішує зайнятися творчістю, починається спротив, який наводить на небезпідставну думку, що диявол існує. То що ж таке сей диявол? Диявол – порожня вітрина життя. Вітрина, де представлено різні блискучі штуки, але мертва по суті. Що не заважає їй підманювати вас, зваблювати вас, переконувати, що без її милостей ви занапастите себе, будете нещасним, бідним, нелюбим. Суспільство зовні являє собою таку вітрину пустих обіцянок-цяцянок, на які воно ловить вашу увагу і змушує працювати на себе, не питаючи далі ані вашої згоди, ані цікавлячись взагалі, що ви собі думаєте й відчуваєте. Як тільки ви потрапили в сіті даних вами зобов’язань у надії отримати щось блискуче з вітрини життя – світ людей моментально вас іґнорує. Але подумайте, чому так є. Чому світ обов’язково потребує вашої присутности, вашої участи, і в той же сам час доводить вам, що ви – ніщо? Чи нема тут суперечности? Так, насправді це він не може без вас, а не ви без нього. Ви – цілісний і самодостатній. Ви – бог. От що є насправді. Світ – це похідне від нас, і ніяк инакше. Звичайно, похідне не в сенсі якогось там суб’єктивного ідеалізму. Абсолютно, абсолютно. Все є об’єктивне й все реальне. Просто бог і світ – це одне й те саме, і ви бачите світ повно, коли свідомі того, і уривчасто, фраґментарно, а отже конфліктно – коли не свідомі. Виходить так, що свідомість – наша головна цінність. Кров нашого ‘я’. Заспокоївши думки й почуття, зв’язавши їх в одну тканину і знявши тим будь-який відчай і самоту, ми даємо можливість цій крові оживити пустелю нашого світу. Окреме ‘я’ зникає. Рідним стає все. Ця таїна зовсім не таїна. Усе воно готове до наших послуг кожної миті. Безпорадний, нещасний світ – то наша власна проєкція, яку ми створили на стінах в’язниці, збудованої через невіру. Стіна – то 56

відсутність живого. Але навіть камінь може відчути. Візьміть його до рук – і ви переконаєтесь у цьому. Крізь мертву, здавалося б, поверхню, проступає внутрішній жар. То ваше життя. Ваше, бо життя в цілім світі єдине. Коли навчитеся мати контакт із речами, ваша тюрма впаде. І навколишнє більше не зваблюватиме вас. Найвеличніше відкриття, яке може зробити ваш розум, це те, що порожнечи не існує.

Хвороби Лежати у напівтемряві, хворіти. Бути відділеним від струменів життя, що грають надворі. Не рухатись, чи рухатися слабко. Сумувати. Навіщо це? І за що? Та нізащо. Найогидніше в цій ситуації, що немає злочину й покарання. Немає жертви. Є просто хвороба. То результат ваших дій у минулому. На них наклалася дія довкілля. От результат. Несвідомі дії, якщо їх і далі не усвідомлювати, згромадять енергію, що буде вас повсякчас розхитувати. Потрібне нове форматування життя. Для цього дається хвороба. Ви лежите тихенько, вам несила й не хочеться рухатись, а тимчасом тіло ваше поновлює рівновагу. Добре було б, якби голова діяла в унісон із тілом. Себто – дивіться не в усі боки, не ловіть інформацію ззовні, а концентруйтеся на собі. У перебігу хвороби, згадуючи ті чи ті фраґменти власного життя, ви бачитимете їх по-новому. І ви зрозумієте що й де було не так. Тіло мудре. Тіло знає. Воно не лише інструмент ваш, а й тонкий індикатор станів, переживань, прагнень. Форматування наново – процес необхідний для того, щоб не вмерти, а жити далі із повною віддачею. Я б хотів, щоб ви не ставали вічним пацієнтом. Щоб ви не звикали хворіти. Щоб ви не звикали до того, що хтось (або щось) має вас лікувати. Адже ви бачите довкола дуже багато людей, що ототожнилися із своєю хворобою. Можна сказати, що вони і є хвороба. Безкінечна хвороба. А така хвороба потребує безкінечного лікування. Вони лікуються. Лікуються. Лікуються. Вони більш нічого не роблять. Тільки лікуються. В тому сенс їхнього існування. Чи дійсно вони колись переможуть хворобу? Ні; натомість хвороба вже перемогла їх. Смуток, втома, якась прикрість можуть бути початком хвороби. Не давайтеся. Коли ви у поганому настрої і вже стали таким маленьким-маленьким, і сидите у кутку самотній, уявіть собі простір 58

поза вашими стінами. Уявіть, що ви на узліссі, а далі простягаються луки. Ваш дух одразу ж почне мандри. Він набереться сонця, пружної сили вітру, злагоди дерев і трави. Він стане сильним як матінка земля. І збудить тіло, і поведе його до справ щоденних. До магії. Колись ціле людство дивитиметься на свій нинішній стан як на хворобливий. Адже ми живемо у постійному вирі новин про війни, злочинність, ошуканство, горе. Радість на цьому тлі виглядає неповною, тимчасовою. Така шизофренія – поділ нашого життя на бажане, але непостійне з одного боку, і гірке, що переслідує нас будь-де – послаблює імунітет і спричинює хвороби фізичні. Ми старіємося і вмираємо. Людство як колективна особистість лишається незадоволеною, невтішною, її щастя там, за обрієм. Але так буде не завжди. Все більше й більше людей відмовляються думати про погане, тримати в уяві картину жаху. Це не означає, що вони іґнорують злі події – ні, вони ставлять цим подіям заслону, припиняють їхнє розповсюдження. Припиняючись у головах, зло щезає і зі світу фізичного. Зробіть перший крок. Полиште хворобу. Для того не пускайте жахіття і відчай у душу. І ви одразу побачите, що слід вам робити кожної миті, як поводитися, щоб і тіло ваше, а не тільки розум, було самодостатнім, щасливим і бадьорим. Воно має увесь необхідний ресурс для цього. Коли кожен зробить так само, ми не дамо місця злу на Землі. Хвороба – це наслідок ваших неправильних дій. Ви пустили до свідомості думки про руйнацію й занепад, і від того моменту там почався конфлікт ваших світлих намірів із цими думками. Ті, в кого подібні думки взяли гору, починають самі творити зло. Заспокойтеся і вилучіть із свого серця все що мучить вас і кривдить. Цим ви допоможете світові. Цим ви спасете своє фізичне життя і очистите дух.

Як прожити без грошей Якщо вам бракує грошей, вам завжди їх бракуватиме. Тому навчіться жити без грошей. І ви матимете усе необхідне. Це означає, що гроші не повинні сидіти у вас в голові. Якщо вони там є – ви не побачите справжніх речей. Бо гроші то абстракція, сказати б симулякр повноти життя. Були випадки, коли відчайдушно багаті люди божеволіли або кінчали самогубством, переконавшись, що увесь час ганялися за порожнечею. Та й обов’язки, які накладає великий капітал, зазвичай людина, що марить про статки, не враховує. Виявляється, грошима просто так володіти не можна, вони включають людину в кругообіг речей, процесів, инших людей, з якими далеко не завше хочеться мати справу. Але багач поневолений тими зв’язками, він не може просто так взяти й усе покинути. Гроші диктують свою волю. Гроші диктують. Але ж має бути навпаки. Принаймні, ви так хотіли. Що ж трапилось? Ви абстракцію прийняли за суще. Адже грошей насправді нема. От порожнеча вас і схопила, і крутить вами як хоче, і марно звертатися до неї з людським проханням – вона-бо не людина і не має серця. Ви обдурили самі себе. Папірці правлять вами, хоч як це смішно виглядає. Такий поставлений з ніг на голову космос, суцільна ілюзія втягує в себе мільйони, і вони борються не на життя, а на смерть у цій придуманій ними ж сфері неіснуючого світу. Колективний безум? Колективне засліплення? Радше вірус. ‘Вірус багатства’ – назвав би я його. ‘Грошова хвороба’. Хвороба, як відомо, не є певною сутністю. То збій, розлад, вивих організму. Так само й гроші. Коли взяти їх окремо, не вписані у світ, де вони відіграють ролю балансира не до кінця усвідомлених людських прагнень і дій, то вони стають пустопорожнім ідолом. То чи так важко жити без ілюзії? Без того, чого не існує? Як будь-яка наркотична залежність, ‘грошова хвороба’ долається трудом. Не зважаючи ні на що, зверніться до свого внутрішнього ядра, до того, що є спільним у вас і всесвіту. Провідником тієї сили ви, 60

власне, й є на Землі. Труд ваш поляга в тому, щоб знаки тієї сили, наче партитуру, розповсюдити серед людей, тварин і рослин. Щоб, зчитуючи її, вони самі пробуджувалися в силі. Поштовх до себе – от що таке вчення. От що таке творчість. Наша праця – кожного на свій лад – не має на меті гроші чи будь яку винагороду. Вона не для того призначена. Праця є втіленням добра, втіленням сили. Отже, це й є ваша винагорода, ваше щастя й ваша слава. Ствердившись у праці, ви здолаєте ‘грошову хворобу’. Не залишите їй вільного місця. Ваш перший ресурс – то спокій. Другий ресурс – час. От що ви маєте забезпечити собі у першу чергу. Третій ресурс – позитивне спілкування з тими, кого ви хочете бачити й чути. А гроші – то навіть не ресурс, а одна з умов, що виникають як наслідки за наявности названих трьох речей. Речей, які ви маєте від початку. Роблячи щось, ви вчитеся відсіювати зайве і, таким чином, зберігати спокій, економити час і мати чим поділитися з иншими. Все дуже просто. Люди не подібні між собою у своїх бажаннях, смаках, пристрастях та мріях. І хоча ті бажання, смаки, пристрасті й мрії подекуди перетинаються, всяка людина має унікальну життєву дорогу. А спільним у життєвих дорогах є лиш одне: не брати зайвого. І тоді кожен з нас матиме великі можливості для втілення справжніх, глибоких замірів. Ви йдете унікальним, неповторним шляхом і за рогом натрапляєте на мішок із грішми. Візьміть скільки вам треба й простуйте далі. Розумна людина не 6уде тягти із собою увесь мішок, знесилюючись і упріваючи, бо так вже заведено на світі, що тягаючи непотрібну вам річ, ви стаєте її рабом. Ці папірці, що їх ми називаємо ‘грішми’, є такими ж речами, як дерево, камінь, вода у річці. І тримаючи їх у думці, ви ніколи не побачите нічого иншого. Дитинство моє минуло в тоталітарній державі. Ми були позбавлені елементарних речей – наприклад, неможливо було вступити до вишу по багатьох спеціяльностях через корупцію. Ми не бачили також цілий океан відомостей, що свобідно поширювалися у вільному світі. Все це спотворювало картину життя, робило її фальшивою. І в такій картині життя гроші вважалися чимось містично могутнім, 61

а багаті люди – напівбогами. Потім, коли віконце у світ почало відкриватися (бо це вигідно було злодіям, що правили країною – вони могли тепер леґалізувати награбоване), багато хто кинувся душити одне одного, бо саме так – здавалося їм – вони здобудуть успіх. І метою їхньою був якомога товщий гаманець. Так вони розуміли свободу, так розуміли життя. Час переконав таких людей, і декого навіть дуже жорстоко, що вони помилялися. Нікуди вам не втекти від власного серця. А там, у серці, гаманця немає. Коли якісь ваші зусилля позаду й ви бачите результат, ваше серце співає. Це і є повнота життя. Ви самодостатні. Вам не потрібні заманки у вигляді зиску. А гроші – то приємний додаток. Ви можете на них купити чи зробити щось корисне для тих, хто живе поруч із вами у цьому недосконалому (поки що) світі.

Що спонукає нас жити? Усе в цьому житті є уроком для нас, і те, чим дійсність, як вам здається, смертельно вас образила, є предметом для вивчення і з’ясування. Образа – значний поштовх до дії. А справжня дія – то усвідомлення. Сила усвідомлення породжує спалах світла, що спопеляє образу. Ось так це коло крутиться. На зміну образі приходить подив, радісне вглядання у те, що відкрилося нашим очам. Світ виявляється безмежним у своїх формах і доторках до нашого серця. А серце виявляється безмежно глибоким. Воно відчуває увесь сум і жах тисячоліть, що крізь них продиралася одинока людська думка, вишукуючи вогник світла, який блимав то там, то тут, але ніколи не лишався на місці й треба було знову й знову рушати за ним в дорогу, надіючись, що той шлях виведе нарешті до вічного щастя. І серце знає: щастя просто перед нами, але у паралельному, недосяжному наразі для нас вимірі. Поруч з тим – титанічні процеси планетоутворення, розмай тваринного й рослинного царств, людські війни й катастрофи, коли гордий homo sapiens нищить себе сам десятками мільйонів або ж гине від природних лих чи болячок, і лещата необхідности стискають йому голову й змушують жити так, як він живе. Ми наче блукаємо довгим коридором і вертаємо знов і знов до тої ж самої тюремної камери, куди крізь заґратоване вікно падає трохи світла. Розуміння Всесвіту як гігантських кпин поступово охоплювало аванґардову частину людства. І вона хотіла зрозуміти: а що ж за тими декораціями є насправді? Яку таїну зберігає Господь? Певно, щоб зазирнути туди, слід змінитися. Стати легким, чистим, енергійним і врівноваженим водночас. Як хтось казав, ‘янголи можуть літати, бо приймають себе легко’. Ось і нам треба прибрати з себе все важке, неприємне, кострубате, все те, що робить нас незугарними у житті. Тоді погляд проясниться, психічна сила виросте у десятки разів, і ми проникнемо за межу звичного. З чого ж почати?

Як казав один буддистський чернець, обстежмо уважно власну в’язницю. Що тут є? Здається, все необхідне для життя. Вода, харчі, праця, за яку ви отримуєте копійки, щоб потім їх обміняти на ті харчі й трохи одпочинку, певний діяпазон думок – від мрій про якісь уявлювані речі до необхідних щоденних рішень і домовленостей з людьми. Все, що ви бачите або уявляєте, складається з окремих елементів, що з них ви, неначе з кубиків, будуєте світ. Колір, запах, емоція, пам’ять про подію, яка тепер для нових подій стала своєрідним фільтром, і ви помічаєте лишень те, що він дає вам помітити. Ні, кажете ви собі, цього для життя недостатньо. Добре; то чого ж вам бракує? Чогось безумовного, так? Чогось, що не було б продиктоване днем учорашнім. Такого, що є завжди, але виходить за межі, виходить за стіни, минає думки, минає настрої й образи, зберігаючи в той же сам час їхню суть. Ех, то є сам рух. Рух – незбагненне явище. В русі міститься вся та енергія, яку ми потім всотуємо крізь розгорнуту ним картину у просторі й часі. Чи то ви пензлем малюєте, чи словом, залишаючи рядки на папері, чи звуком, записаним нотними знаками, чи інструментами різьбаря, теслі або садівничого. Рух! Думка Бога, що раптом збуджує все ваше єство. Рух точно знає, куди і що йому треба. Рух не вагається. Він є одразу і весь. Він поза часом. Життя – що б собі людина про нього не думала – незнищенне, бо нероздільне із рухом. І рух, і спокій – це те, що не вмирає і разом становить незбагненну єдність. Ми заспокоїлися, ми бачимо ясно власну тюрму. Вона збудована протягом якогось часу, вона займає певний простір (у першу чергу – психологічний). Тюрма – це машина, це автомат. Але ви тепер глибші за форму: ви маєте чистий рух, що вийшов із споглядання. Ви можете перепрограмувати машину вашої дійсности. Ви можете демонтувати її, взагалі припинивши усяку ‘машинність’. Ви владар буття, ви рух. Мудра дія. Мудра тому що знає себе і своє призначення. 64

Perpetuum mobile Рух ніколи не повторюється. У природних циклах, де ми живемо, незважаючи на те, що вони подібні, щоразу нова ситуація. Прийняти нелінійність буття природно, але не завжди це буває приємно, бо багато наших звичок виховані механічними, бездумними ‘нормами’ людської поведінки. Ці норми вступають з нами у конфлікт, як тільки ми починаємо жити вільно. Така ‘норма’ каже нам: ‘Ти не правий. Ти – відхилення від загального закону, тебе не повинно бути. Негайно виправляйся. Ти несеш собі смерть’. Насправді смерть чигає на цю норму, цю настанову, тому вона так пручається. Але повірити собі буває нелегко. Вся сукупність життя – це рух, вона не підлягає ніяким законам. Ми вже говорили про Закон Свободи. Цей оксюморон, цей парадокс влучно передає стан Всесвіту. Закон Свободи полягає у тому, що обмежень немає. Є постійне узгодження безкінечних світів. В тому – воля Бога, в тому – Тао. Цей розкішний рух являє потугу життя. Є думка, що світ з’явився у результаті вибуху. Не знаю, чи то весь світ, чи тілько відома нам його частина, яку міряють приладами й над якою міркують, але безсумнівне те, що речі (і цілий світ також) існують саме як відхилення, ‘відштовхування’ від тотального ніщо. Існують як флюктуація, як свого роду помилка у логіці фаталізму. Ця ‘помилка’ і є свобода: вона відштовхується від будь-якого сталого, лінійного процесу, від усього, що має кордони. Отже, ми не в тюрмі, а на волі. І тільки тому живемо.

Все є тепер Попередній вік, вік двадцятий, був дуже розбурханий. Люди ганялися за різними потрібними, як вони думали, речами або якостями. Це була, сказати б, апотеоза гонитви за зовнішнім. Все воно відбилося у літературі й мистецтві, у філософських теоріях, у бурхливому й жорстокому житті народів. Революція, що відбувається тепер – це опанування часткового, неповного, зовнішнього людським розумом і серцем. Усвідомлення їхнього справжнього місця у світі як безперечно важливих, але не головних речей – і взагалі не ‘речей’, що існують окремо і самостійно. Людська душа не могла скласти докупи все різноманіття явищ, з яким вона стикалася, тому що вважала їх самодостатніми і часто ворогуючими між собою, і це розривало її та боліло. Натепер енергія цих ‘окремих’ частин в нашім уявленні вичерпалася, і ми бачимо, що все єдине – не існує меж, суперечностей, воєн і зла. Зосталося перевести цей стан із нашого розуміння у сферу практичних діл. Цьому присвячено буде найближчі десятиліття й віки. Інформація перетворилася на гальмо людства. Інформації зробилося так багато, що вона втрачає цінність, але забирає час і енергію. Люди відчувають, що потрібно вийти за межі інформації. Це називається творчістю. Їй і присвячено мою книжку. ‘Десять тисяч речей’, як кажуть китайці – увесь масив інформації світу – то нижчий, менш досконалий стан нашого сприйняття довкілля. Це не означає що він зайвий. Просто він не головний. Ми боїмося втратити якісь дані, щось забути, але це ілюзія. Це як гроші, які є просто папірцями. Ми робимо із наших знань і умовиводів інтелектуальні гроші, на які хочемо купити всесвіт, але це неможливо. Ми міряємося один з одним, в кого цих грошей більше. Проте все це залишається у межах ‘інформаційної тюрми’. Можна вийти з неї і побачити факти як такі, не інтерпретуючи, а живучи разом з ними. 66

Цей стан більш гармонійний та повний. Коли ми в ньому перебуваємо, то самі народжуємо речі, а не інтерпретуємо їх. Ми господарі, а не ув’язнені цифрового світу. Відчуйте це. Медитація – найкращий ваш друг. Спіральний рух ізсередини відсуне ‘десять тисяч речей’ на периферію, і ви отримаєте чистий простір, де можете робити все що завгодно. Творити життя. Там немає питань, там є відповіді. Людство наближається до такого стану.

Action Чи основою нашого світу є нерухомість? Чи життя заспокоїться остаточно через більйони років, і нерухомість поглине його цілком? І буде ніщо? Людина-оцінювач задає подібні питання. Ні, ні, безумовно, завжди існуватиме щось. Але оцінювач неодмінно хоче те щось промацати, зважити. Оцінити. Йому не дає спокою думка про існування речей, які він не може контролювати. Приміром, мистецтво. Коли Оцінювачеві пояснять, який витвір має вартість, а який ні, він буде спокійний. Инакше його картина світу руйнується. Просто ж зацікавлена людина не турбується про вартість, не порівнює, не зважує, а дивиться і сприймає. Для неї мистецтво двері, а не коштовна цяцька. Оцінювач: Куди це можна пришпандьорити? Зацікавлений: Що? О: Оцю, оцю річ куди можна вставити? Де вона пасуватиме найкраще? З: Вона має пасувати? О: Вона має пасувати, щоб дати найбільший ефект. З: Я подивлюся… Ні, вона не пасуватиме як оздоба. О: Чому? З: Це мистецтво. О: Оздоба і є мистецтво. З: Ні, в оздобі мистецтво не головне. О: Я не розумію. Мистецтво має прикрашати наше життя. З: Ви не розумієте. Мистецтво і є життя. О: Ні, життя – це життя. З: Вам подобається життя? О: Ну як вам сказати… Загалом так. З: Можна щось покращити? О: Можна, для того я й займаюся оздобленням. Купую красиві речі. З: Ви це ставите туди, до инших речей, і ситуація покращується? 68

О: Авжеж, авжеж. Я от і питаю, як на вашу думку, це гармонійно? Тут витримано єдиний стиль? Ці предмети взаємно підсилюються? З: Ні. О: Чому? З: Оця річ, про яку ви кажете, самодостатня. Їй нічого не треба. Найдіть їй окреме місце на чистому тлі. О: Та ну… Якось це одиноко. Тут – ви ж бачите – ансамбль, вони схожі, його члени, за тоном, за вагою так би мовити, за присутністю. З: Ви сказали – за присутністю? Що ви маєте на увазі? О: Вони, знаєте, ці речі, якось подібно впливають на глядача. Вони приблизно одного часу, репрезентують одну епоху, одне бачення. І ми уявляємо собі людину, яка за допомогою тих предметів шле нам месидж із своєї реальности. От що я маю на увазі. З: Ні, вони зовсім різні. Те, що ви кажете, стосується зовнішнього. Предмети, які тут були – правдиво оздоба. Цей, новий елемент, окремий, він має зовсім иншу присутність. Він є мистецтво. Він транслює не час свого створення, а вас самих. О: Як то? З: Він є для вас відповіддю на питання, хто ви такий – поза часом і простором. О: Без умовностей? З: Без умовностей, крізь оці форми. О: Я не відчуваю цього. З: Ви мислите в площині оточення. Вийдіть з оточення. О: Навіщо? З: Ви ж хочете знати? О: Я втрачу здатність мислити. З: Ні, просто мислення буде иншим. О: Я не можу мислити про те, чого не знаю. Це позбавлено сенсу. З: Навпаки. Сенс якраз там, куди вказує цей витвір, а оточення просто розподіляє його тінь у площині, де все порівнюється, класифікується і оздоблюється. О: Саме цим я і займаюся, і в тому бачу сенс. 69

З: Навіщо ви тоді консультуєтесь у мене? О: Мабуть, тому, що ви вмієте мислити невідомо що. А мені потрібен напрям. Потрібне нове. Ви називаєте, я додаю як оздобу. З: Я створюю, ви конструюєте? О: Так. Инакше не можна. З: Чому? О: Тоді предмети втрачають цінність. З: Якщо ви ввійдете у цей твір, то побачите, що зникає лиш та цінність предметів, яку ми їм приписуємо, а справжня – ні. О: Чим же цей твір такий особливий? З: Він має повну присутність. О: Повну присутність? З: Так. Він є собою, і він єдиний з тим, що нам передає. О: Це подібно до актора на сцені? З: Саме до того актора, який теж повністю присутній. І в обох випадках ми маємо справжню дію. О: Ви хочете сказати, що ця штука жива і вона діє? З: Безперечно. Навіть коли ви цього не розумієте, вона діє на вас. О: Це магія якась. З: Абсолютно вірно. І вона називається творчістю. О: Я маю серйозно подумати над тим, що роблю. Action – це Велика Присутність, Велике Мистецтво, що перетворює собою реальність. Хто це зрозумів, має ключ до світу. Він стає особистістю. Особистість – то явлена дія, втілення Великого Мистецтва, того незрівнянного дива, про яке ходило з віків у віки таємне знання. Для людей непосвячених (а посвячення – це знайомство з собою) цей секрет виглядав як абсолютна влада, могутність і сила, і змушував їх боятися. В їхній уяві зводилися довжелезні сходи до вищої істини, сповнені тяжких випробувань. І психологічно – для них самих – це було так, бо вони не знали себе. Той, хто пізнав себе, знає, що дертися до раю не треба. Рай знаходиться в серці. Дія – метод пробудження. Тисячі й мільйони книжок не замінять вам власної уважної дії. Дія немов електричний заряд малої частинки – вас – визначає поле, що вас оточує, і спонукає його 70

відгукнутись. Великий світ увіходить у світ малий, ваше внутрішнє ‘я’, і ви бачите їхню єдність. Ви переконуєтесь на собі, що кордонів немає. І це дозволяє творити. Ви бачите крізь світи. Піщинки-планети просто у вас під ногами, коли ви стоїте на морськім узбережжі. Яка безліч їх тут? Ви уявите це, помінявши маштаб. Скільки сонць і галактик у космічній хвилі, що може бути лише частинкою котрогось променя? Усюди ви будете, все охопите – і втілите бачене. Бо ви з ним єдині і вічні так само, як і воно. Для вас – дитини життя – не існує обмежень.

Здійснитися Відкрити всі центри, всі чакри. Тіло єдине з духом. Страху немає. Закритости немає. Nic nie ma ;) І от з цієї порожнечи й відбувається наша повна реалізація. Що це означає? Відчуття повноти і щастя неможливо із нічим сплутати. Ваша територія, ваша ділянка буття гармонійна й доглянута. Вона породжує чудові квіти. Розквіт вашого єства – це саме те, задля чого ви прийшли сюди. На цей план життя. На цю Землю. Ваш вогник запалено. Поруч загоряться инші. О ні, це не вогники – це сонця! Світи! І зірки, й вогники водночас – така є діялектика світу. Бо світ складається з різних маштабів і різних тайн. Принаймні одне можна сказати напевно – ви абсолютні. У різних формах і видах. Ваш розквіт – усвідомлення цього. Усвідомлення – то любов. Любов – побажання усьому сущому бути. Коло замкнулося. Ваш бумеранґ повернувся, бо ви теж є частина сущого. І коло розімкнене – туди, у безконечність, розвіюючи спіраллю світи і світи – провісники вашої доброї волі. Здійснитися. Любити. Творити. Розуміти. Знати. Бути.

Любов Зрощуйте в собі внутрішню квітку. Зерно обов’язково є. Без нього нічого не вийде. Творчість – от сенс усього. Ви – даєте, ви не берете. Якщо ви берете, то ніколи не всититеся. Що значить – ‘зрощуйте’? Квітка росте й без вас. Попросту зверніть на неї увагу. Знаєте, що то є увага? Це замикач електричного струму всесвіту. Як добрий дощ і ласкаве сонце. І ви володієте цією силою. Полюбіть себе. І тоді ви зможете здійснювати любов навколо.

Дружба Все, що ви шукаєте в инших людей, ви маєте самі. У чому ж тоді сенс спілкування? – запитаєте ви. Ні в чому. Зостається тільки одна річ, що не залежить від зиску, розрахунку, власної неповноти й спраги – любов. Ці речі її не породжують, бо вона існувала від початку. І саме вона дозволяє вам поглянути на того, хто поруч, як на своє власне ‘я’. Друг – то ще одне ваше ‘я’, та й по всьому. Не більше й не менше. Тому вам болить, коли боляче йому, тому ви радієте, коли в його серці квітне радість. Друг завжди співвідносить себе із вами. Ви живете в ньому, а він – у вас, навіть коли ви не бачитесь і не спілкуєтесь роками. Друг, навіть якщо його немає вже на цьому світі, присутній в одному з вами просторі, і пояснити це звичайним, лінійним мисленням неможливо. Справа в тім, що дружба є одним з найбільших таїнств буття. Любов у чистому, ‘есенційному’ вигляді – то дружба. Кохання – то ваше індивідуальне почуття, через вас таким чином говорить Бог, і ви не маєте на когось оглядатися. Дружба – то упізнавання себе в иншому. Ви не оглядаєтесь, а вглядаєтесь у друга. В тому різниця. Вам не потрібно себе ‘підтягувати’ до якогось стандарту, бо коли ви знайшли друга, стандартів не існує. Поміркуйте над цим. Тут велика тайна. Якщо кохання навчає вас бути самостійним, то дружба учить віддаватися людям, не втрачаючи самостійности. Це як дві сходинки до повноти. Через кохання ви розумієте власну унікальність, через дружбу осягаєте світ. Баланс, сила і точність життя. І неозоре майбутнє для всіх. Усе це можливо тому, що існує дружба.

Coda Так, все вже зрозуміло, все ясно. Задум лежить як на долоні. Він довершений. Він – це ви, і нема в тому жодного сумніву. Ви розбігаєтеся й летите вперед. Швидше, швидше й швидше. Усе миготить повз вас. І раптом ви вбігаєте у якусь зовсім незнану смугу. Світ змінився. Він не той, що ви знали раніше. Не жалійте ні про що. Є питання, що їх життя перед вами поставило. Їх треба вирішити, та й по всьому. А те, що ви здатні їх вирішити, ваше серце прат’єкабудди говорить вам прямо. Ви носите рішення в собі, і для того щоб воно відбулося, не треба нічого спеціяльно робити – ваша лінія життя – coda перед незмірністю – втілить його сама. Живіть так, ніби ваше життя вже скінчилося. Саме в цьому сенс настанови зенського майстра: ‘Дій, наче ти мертвий, і все буде добре’. Те, що морочило голову – пройдене, ухилятися більше немає куди. Попереду чітка лінія, буденні і одночасно великі звершення. Симфонія, де немає фальшу, бо ви припинили турбуватися за себе. Це називається призначенням.

Не ставити клеймо Перевірте-но, чи маєте ви звичку моментально оцінювати все, що зустрічаєте на своїм шляху й розкладати по полицях? Чи маєте ви всередині стелажі з чітко пронумерованими секціями, де зберігаються подибувані вами у життю речі? Кожну річ марковано, засуджено, зважено, порівняно з другими й зареєстровано у товарній книзі. Чи ваш світ, в якому ви існуєте, препарований вами? Не спішіть. То може буть неусвідомлена звичка. Щоб її завважити, треба добре заспокоїти розум. Уповільнити його. Зробити його лінивим, поблажливим. Щоб відкрилися лакуни, шматки простору, куди він не буде охочий влізти. Він собі тут, а вони – там. І дивіться на те у цілості. Що бачите? О, ви бачите що світ ніби розтятий на дві половини. Одна половина увішана брендами й ледь дихає, а друга біжить як ріка. Чому, чому одна половина не вільна? Чому вона ставить на себе клеймо? Не ставте на себе клеймо – инакше вам ніколи його не здихатись. Ви так і залишитеся під назвою ‘товар такий-то, призначення такого-то, параметрів таких-то’. Ви цього хочете? Ясно, ця картина світу – наполовину з брендами і наполовину без – то портрет вашої свідомости. Чомусь вона частково вимагає ‘клеймити’ себе. Чому? Інтелектові бракує моменту впізнавання, моменту розрізнення ‘бажаного’ і ‘небажаного’. Бажане – то бренд. Небажане – ф-фу, лайно! Якщо підсилити це, виникає ‘рай’ і ‘пекло’, ‘безпека’ і ‘загроза’ і тому подібні пари слів. Саме інтелект розділяє таким чином нашу свідомість. Він вміє користатися з енергії протистояння, з енергії, що утворюється між ‘плюс’ і ‘мінус’, а з цілої, всеохопної енергії – не вміє. Його треба навчити. Це називається самовдосконаленням. У всесвіті є місце для всіх його часточок. Там немає нічого зайвого. Питання лише в порядку. Очистивши наше сприйняття, ми побачимо належний порядок речей. Ми переконаємося, що все є ‘бренд’. І тоді поняття ‘бренду’ зникає. 76

Коли людство відчуватиме цінність кожної краплини, кожної миті, тоді зникнуть гроші, зникне ‘успіх’, ‘слава’, ‘переможець’ і ‘переможений’, зникне насильство, тому що йому не залишиться місця. Насильство є там, де є суперечність. Суцільна ж свідомість не має в собі суперечности. Щезнуть і клейма-бренди. ‘Ти такий, а я он який!’ ‘Ти носиш оце, а я отаке!’ ‘Ти користуєшся тим, а я ось чим!’ Натомість я буду я, а ти будеш ти. І замість кордону між нами – життя.

Карми боятися – в світі не жити Світ – то прекрасна річ, хіба ні? Або ви иншої думки? Ви чухаєте потилицю, бо не все вам до вподоби на цьому світі. Наприклад, негаразди, біль, сумнів, залежність од чудернацьких, непередбачуваних подій навколишнього життя. Або смерть. Навіщо вона існує? Все це неабияк може турбувати. Може навіть відібрати спокій та сон. І все ж… Належить розрішитися й ствердитися у своєму корінні. Так каже Христос в одному з апокрифів (‘Євангелії од Марії’). Дуже мудро. Инакше, як у власному корінні, нам розрішитися не можна. В жадній ілюзії, в жадній уявній реальності. Ви плачете? Ви собі страшенно нецікаві? Стривайте, ви ж себе ще не знаєте! Ви вносите себе у навколишню дійсність як пробний заряд (у фізиці так – пробним електричним зарядом – вивчають властивості електричного поля) – і дивитеся, що з того вийде. Які ви побачите краєвиди? Які обличчя? Які вчинки людей визве ваша поява? Що ви самі робитимете з тим ожилим середовищем? Ожилим завдяки вам, вашій присутності. Ви із простором навколо вас – єдине ціле. Що ж вас поєднує? Дух. Дух, який тільки й може втілитися, що через дію. Я пишу ці рядки навесні, коли грається вітер хмарами і розквітають дерева. Весна кожен раз нова. Кожен раз я бачу негасимі обрії життя, про які раніш не думав – не гадав. І саме бачення їх замикає ніби електричну дугу між мною і світом. Я зачинаю наповнюватись. Так енергія далекого обрію, сконцентрована в мені, виливається будівничою силою крізь рух і перетворює простір. В тому наша карма, тобто призначення. Карма не кара, хоча нашою мовою ці слова звучать подібно. Отже, не треба її уникати – її слід наповнювати собою. Просто не кидайтесь одразу на все. Беріть лишень той шматочок життя, який ладні у цей момент наповнити. Не будьте жадібні. Тоді ви побачите, що карма не хижий вовк, що чатує на вас за рогом. Це те у світі, що вам належить зробити. А от як ви його бачите – то вже инша справа. 78

Якщо концентруватися на формі (‘тяжке’, ‘сіре’, ‘похмуре’, ‘безрадісне’), ви ніколи не вийдете з тої тюрми. Ви зостанетеся у полоні форми. Люди, що так бачать світ і не хочуть страждати, кажуть, що треба відмовитись од життя. Не брати участь у ‘карнавалі абсурду’. Не ‘танцювати танок смерти’. Не ‘вбивати’ і не ‘бути вбитим’. Сидіти тихо, зануреними у себе. Будь-який збій виправляти посиленою медитацією. Але це мара. Просто іще одне уявлення розуму. Ніхто вам не забороняє жити. Заборона – обмеженість, а отже неволя. Ми з’явилися тут не задля неволі. Важливо взнати свій напрямок – ми медитуємо саме тому. А що таке напрямок? Це ваш промінь світла, що, розширюючись, відкриває нове й нове. Пізнавши себе, ви зрозумієте, куди вам прямувати. Відтак карма буде не загрозою, а сходами – і то все більш легкими – до того стану, коли ніщо у світі вас не потривожить, а ви однією своєю присутністю нестимете мир. Жити. Ось це й означає жити. Коли щезає страх, починається справжнє життя.

Іграшки Через іграшки дитинка зачинає пізнавати себе – своє ставлення до різних речей. Іграшки моделюють її маленький світ, чию долю вона вершить. Дитина виростає, й іграшки ускладнюються – то автомобілі, літаки або космічні апарати. То комп’ютери, синхрофазотрони й батискафи. Обладнання й спорядження, устаткування й оснащення. Технічні іграшки дають нам задоволення – швидкість, кольори, звук, силу etc. – певну ейфорію, певне відчуття всемогутности. Але через це нами легко керувати. Ми забуваємо, хто ми є й звідки. Технічні, формальні елементи відділяють нас від власного коріння і відтак нами маніпулюють ті, кому вигідне розповсюдження тих елементів, тобто править інерція, а не власне людський розвиток. Множаться уявлення, схеми, залежності. Реклама. Часткова, а не повна інформація, що змушує нас боротися за щось і проти чогось. Така ‘сила’, сила зовнішня – то ілюзія. Якщо ми візьмемо трохи тонше, то побачимо ще один рід іграшок. Це іграшки власних думок, суджень, планів. Але дуже часто ми починаємо сприймати ті іграшки всерйоз. Ми вважаємо їх частиною себе. А це не так. Як і все попереднє, то своєрідний одяг для презентації власного ‘я’. Міняються презентації, міняється й одяг. І нарешті доходить до того, що одяг вже не потрібен. Ми просто є, і нам вже зайве доводити самим собі, що ми існуємо. Кар’єра скінчилася, і почалося життя. Проте коли ми прикипаємо до якоїсь своєї сукні чи штанів, нам боляче. Нас тримає, приміром, одне старовинне судження, що відкинувши його, ми давно б перейшли до нірвани. Це частка зовнішнього світу, мари, і вона наразі відділяє нас від того, що буддисти б назвали ‘чистою землею’ – справжнього світу без одягу, голого світу. Коли ми були дітьми, то не стидалися бігати голими. Наш розум ще не наростив ‘одежу’. Ми ще не навчилися боятися й хитрувати. ‘Будьте як діти’, – каже Христос. І, скинувши нашарування цивілізації, ми повертаємося до себе. До дитинства, яке є вічне. Отже, іграшки – проміжний етап. Через них свідомість просто розширює наше серце. 80

Фальшиві ланки Що більше ви концентруєтесь на грошах, то нещаснішими стаєте. Отже, реакція ваша на них має бути без-емоційною. Не гнів (‘гроші – це зло!’), не захват (‘гроші – це все!’), а спокій. Гроші є порожнечею, а порожнеча не хвилює. Можливості, що їх ви отримуєте за ті папірці, здебільшого ви маєте й так. Шори 'цивілізованого' світу, що підняв грошову систему у майже космічну височину, не дають вам те вгледіти. Чому так сталося? – спитаєте ви. Гроші реальні настільки ж, наскільки й будьякі розумові конструкції, уявлення про світ, власну поведінку, устрій природи й тому подібне. Всі вони відбивають лиш певні завважені нами риси, але аж ніяк не цілком все суще. Це тренажери, на яких ми вчимося йти далі. З грішми те саме. Вони ніби важіль, без якого ми не збагнемо, що все на світі дається даром і правує усім любов. Але потрібне зусилля, потрібно натиснути на важіль, щоб привести вашу істоту у рух. А тоді, отримавши у розпорядження власну ж силу, ви бачите, що важіль – уявний. Для творчої людини гроші то страшенне гальмо на шляху втілення. Проте вона розуміє, що багатьом иншим вони є стимулом і опертям – так само, як є ними виображення або думки, що допомагають нам на певному етапі шляху. Тому вона враховує цей зайвий для неї крок, непотрібний їй рух із пустого в порожнє. Вона приймає його як гру, де кожен хоче бути поважним, а мірилом ‘ваги’ слугує папір. Дивіться на гроші з гумором – тоді ви пізнаєте справжню їхню ціну. Існують також інтелектуальні гроші: це уявлення про речі, оцінки подій та людей, які ми виводимо з порівняння їхнього із подіями та людьми, що так само потрапили в поле нашого зору. Це – відносні вартості. Умовні величини. Важливо не зробити їх абсолютними. Инакше ми збудуємо для себе в’язницю. Ви бачите довкола багато таких ходячих в’язниць: люди тягають із собою мури своїх статусів, наукових звань, нагород, суспільного визнання, суспільних очікувань тощо. Все це заважає їм дихати і обирати собі шлях. Інтелектуальні гроші, як і звичайні – то 81

фальшиві ланки життя, що самі по собі не контактують зі світом, а є нашим відбитком у власному розумі. Зафіксувати відбиток і відштовхнутися від нього, перетворити його на сходинку для звільнення – ось реакція свідомої, цілеспрямованої людини. Зовнішній світ зробив чимало для того, щоб постійними вашими супутниками стали неспокій і цілковита сіпанина в усі боки. Ви навіть забули, що може бути инакше. Тепер вам слід виконати певну роботу для повернення до спокою і гармонії – вашої природної стартової точки. І в цій роботі відсікання фальшивих ланок буде головним заняттям. Чим більше ви їх відокремите від себе, тим сильнішими ставатимете. Ви відродите свою наснагу щось творити у космосі.

Присвята і жертва Невміння й непевність присвятіть Богові. Несправджені бажання офіруйте йому ж. Цілковите життя навколо, таке як воно є, з усіма його лихами піднесіть творцеві: прийми! Жертва – іти у світ, де панує нерозуміння, щоб наблизити час, коли люди зрозуміють, що ви їм несете. Загалом, про жертву не говорять. Жертва – щось таємне, сховане в серці. Ми до кінця не знаємо, навіщо ми тут. Злий Бог послав нас на страждання? Ми – страдники всесвітнього безглуздя, приречені решетом вичерпувати море? Ні, наша власна воля скерувала нас саме в такі обставини. Воля до творчости. Ніцше казав про волю до влади. Але це лише зовнішнє, еґоїстичне розуміння волі. Воля до творчости – от причина нашого тут життя. Воля до творчости як вияв свободи духу. І заради цього – заради цієї свободи – ми маємо зберегти себе. А єдиний спосіб зберегти себе – віддатися усуціль життю. Це й називається жертвою. Віддатися волі Божій, тао, землі й небу. Віддатися свідомо, йдучи до своєї мети. Мета в прат’єкабудди зрозуміла: це спасіння всіх істот. Усього сущого. Ви бачите, що єдині з ним, що немає меж, які б затьмарювали, відділяли вас від навколишнього. І ви не хапаєтеся за якусь одну річ – ви вже маєте довір’я і любов кождої речи. Оце володіння – якщо існує в принципі на світі володіння – і є справжнім, повним та остаточним. І все, що ви маєте, усю любов (енергію чистого світла – чуєте її?) ви віддаєте знов першопочаткові, отому незбагненному ‘всьому’, яке ви представляєте і яким самі є на ввіреній вам ділянці буття. Через вас говорить всесвіт. Це жертва. І жертва є даром. Зрештою, й сама творчість, про яку написано цю книжку, не що инше як жертва всього нашого єства життю. Є в неї й ще одне ймення – добро. Добром життя тримається. 83

Добро й тепло є центром. Коли ми присвячуємо себе великому й безконечному – в тому числі й собі самим – наше життя набуває сенсу. Воно стає безсмертним. Ось одкровення, яке ви маєте знати про присвяту і жертву.

Час Таїнство часу полягає в тому, що насправді його нема. Час існує, поки є неузгодженість. Ми над чимось працюємо, щось приводимо до ладу, докладаєм зусиль, і вони вимагають часу, породжують час. На всі питання є одна відповідь: зупини час. Коли час зупинено, всередині нас розгортається, розкривається картина всього, що ми хотіли б побачити й дізнатися. Час суб’єктивно відчувається нами, як відстань між дійсним і бажаним. Бажання зникають, коли ми вже маємо у своєму розумі все що треба. Тоді час огортає нас зовні й сам являє усе те, чим живе наш самодостатній розум. Час – проєкція розуму. Розум (те, що в святих писаннях називають ‘серце’) – незнищенна суть людини. Навколишній світ – кіно з усіма можливими сюжетними ходами, що містяться у нашому серці як промені волі. Тіло – спосіб сприйняття. Це все що потрібно знати для участи в творенні світу. Коли я починав цю книжку, то ніби одпливав од берега на невеликому човнику. Тепер я вже маю корабель, що впевнено рухається обраним курсом. Пройдений шлях збільшив мої сили й укріпив віру. Море стало моїм другом. Я поєднався з усім, що зустрів по дорозі, і так само відбувається з часом: коли ви входите у біг секунд і хвилин, наповнюєте їх собою, вони розчиняються у вічності. Фізичний годинник нічого вже не важить. Ви перебуваєте усюди – не тільки у просторовому вимірі, але й у часі. В це, можливо, трудно повірити, але я не вимагаю віри. Все, що вам потрібно, це визначити власний напрям і розпочати рух. Йдеться про усвідомлений напрям, про те, за що ми відповідаємо кожної миті. Так, пишучи книгу, письменник відповідає за те, щоб ниточка його оповіди була живою, не втрачала контакт зі світом. Штихар відчуває дерево і так веде свою лінію. А далі – виникає той простір, який за усіма ознаками можна назвати чарівним. Це місце безсмертя. Без смерти. Знаючи свій напрям, ви обов’язково самі станете таким місцем. А для того знання, для вільного руху вперед необхідна підготовча 85

робота: усі ваші малоефективні зусилля, безнадійна кострубатість ваших дій, що дряпає душу, імлиста темна стіна байдужого на позір оточення, лиха безкінечність днів і ночей, які, здається, нікуди не провадять – то є випробування для вашого наміру бути щасливим.

Шлях Людина призначена творити, але безжальний час – індикатор недосконалости – тримає й мучить її, розстеляючи перед нею довжелезний шлях, де вона по крихтах знаходить золото щастя. Повільно, повільно зростає сила. Згори, піднявшись на кілька щаблів, ми бачимо те, що робили в минулому, як абсурд. А попереду манячить Гора Світанку. І ми розуміємо, скільки іще абсурду на нас чекає. Скільки безглуздих думок! Непотрібних вчинків! Болю! Все це з’їдає час. Залишається порожнеча. Була порожнеча – і є порожнеча. Так? Авжеж, ми порожні завжди і будем завжди порожні. Крихти золота, що ми їх зустрічаємо, ми одразу перетоплюємо на світло і віддаємо назад. Такий є закон. Із вагою, навіть мікроскопічною, ми не піднімемось вгору. Ми порожні. Але наше ніщо, коли ми не звертаємо з дороги, на певному етапі починає підтримуватися цілим світом. Спочатку ви чуєте, як ніби руки янгола в якихось випадках додають вам енергії. Потім це переростає в рівну, повсякчасну підтримку зусібіч. Ситуації складаються так, як вам потрібно. Ви не мучитеся, щоб їх влаштувати, ви відчуваєте спокій. Було колись, я читав про таке й думав, що це казка. Нині це діється зі мною. І в тому нема нічого дивного. ‘Ми просто йшли’, – як писав Шевченко. Ми йшли зі світом руч-об-руч і училися віддавати одне одному все що мали. Це називається дружба. Щось минуло, щось затрачено. Колишня недосконалість болить. Але її огорнуто розумінням і силою теперішнього, як дитину. І так само вже огорнуто й недосконалість цього дня. Ми вже маємо захист. І з любов’ю приймаючи недосконалість, пробачаємо собі. А тоді з’ясовуємо, що нема чого пробачати. Дружба зі світом зітре власне зло: із нього, що було просто незасіяною пусткою, підніметься дивний сад. Позаду в мене якийсь відтинок шляху, і я можу сказати от що. Коли б я знав, що на мене чекає, то, певно, не пішов би шляхом. Я 87

вибрав би легеньку течію, а там – хай буде, що буде! Надто вже важкі моменти випало мені зустріти і, коли б я знав про це, то не схотів би з ними стикатися. Це вже точно. Проте я цього не знав. Хитра штука навколишнього в тому, що воно, тішачи нас позірним спокоєм, готує удар в спину. Дорослість приходить тоді, коли крокуючи своєю стежиною, пам’ятаєш про засідки щосекунди. І це знання приносить спокій, а не безнадію. Бо ви не звертаєте з дороги. Єдине, цілісне ваше життя, що пов’язане з світом, не залишає иншого вибору. Отже, ви зі світом виберетеся з халепи разом, або разом загинете. Але смерть неможлива, ми вже про це казали, і вам не залишиться нічого, як піднятися над звичним обрієм у небо. Розсунути життя. Якщо існує в божих створінь якась місія, то вона полягає саме у цьому. Небесний стан означає, що вас вже не зачіпає руйнування. При цьому ви стоїте на землі. Ви будуєте, доглядаєте, пестите, мандруєте з любов’ю. Ви маєте свій дім. Дім душі, дім вашої родини, дім світу. Ви відповідаєте за нього. Шлях веде саме туди – до дому. Шлях і потрібен на те, щоб усвідомити себе вдома.

Скорбота світу Ах, ми невідворотно приречені на знання. А знання – це скорбота світу. Навіщо, навіщо нам цей печальний досвід, пізнання ілюзій? І потім усвідомлювати, що в тій чи тій ситуації ми були не собою? І так без кінця – нам здається. О! – у певний мент ми вигукуємо – нащо мені цей світ? Цей нерукотворний гамуз. Мистець страждав. О, мистець страждав. Мистець страждав, страждав, страждав. Реклама страждання виходить на перший план. Це для того, щоб не так бажалося людям творчости. Але... Але творчість – то НЕ страждання. Це момент повної духовної сили, яку свобідна людина дарує тим, кого любить. А любить свобідна людина усіх. Де ж поділася скорбота світу? Вона тут – очищена, промита соняшним світлом, проросла плодами радости й дарована мені, тобі, иншим. Із незнання до знання – ось її шлях. Ви вірите у рух, у безконечні хвилі життя? Жодна хвиля не повторює другу, хоч здаються вони однакові. Бо наповнення їх щоразу нове. Це і є шлях. То як – від незнання до знання, себто, знов до скорботи? Адже знання, як казали ми на початку, і є скорбота, а тут в нас виходить радість. Що не так? Це не те знання, яке можна зважити й прорахувати. Це ваше життя. Знання предметів та їхніх співвідношень може бути гігантським, знання емоцій та міркувань довершеним і непереборним, а проте це знання поверхонь, наслідків, тіні. Таке знання направду несе скорботу. Життя повсякчас попереду. Не будучи тим життям, ми не матимем втіхи від знань поверхонь.

Намір Чіткий, як стріла. Зручний, як перо у руці. Щирий, як усміхнене обличчя. Загальний, як сонце. Дивний, як всесвіт. Струна творчости.

Спасти свою душу – Спасти свою душу – еґоїстичне бажання. Я вважаю, що кинувши світ, який гине, а сама сховавшись десь у небі, ‘врятувавши’ таким чином свою душу, людина проявляє слабкодухість. Вона попросту боягуз. А може її сила – те, чого бракувало світові для спасіння? Тож іди у світ і загинь або спасися разом з ним! Оце достойно. – Що ми рятуємо, коли спасаємо власну душу? Наші бажання, звички, страхи – що? Чи не є так, що ми рятуємо власне зерно, у якому міститься майбутнє, і занедбавши його, ми згубимо все? – Дуже тонке й делікатне питання. Вимога рятувати душу не на порожньому місці виникла. Я кажу про втечу від світу, про усування контактів із ним. Це різні речі. – Отже треба розрізняти зерно і… – Зерно і пори душі, крізь які те зерно саме й живиться. Зацементувавши ті пори, ми аж ніяк не врятуємось, а помремо. – З одного боку, ми маємо те зерно годувати. А з иншого – зробити так, щоби зло його не дістало. Важкенька задача. – Закандзюбиста. – Буцімто ми хочемо легеньких задач! Ми ж амбітні? – Так, амбітні. – Чи ні? – Не знаю. Це неважливо. – Головне – взнати, як воно є. Так? – Навіщо? – Коли знаєш, не треба більш метушитися. – Ми еґоїсти чи ні? – Треба взнати. – Що є спасіння? – Відсутність муки. – Тож еґоїзм? – Відсутність поділу, в тому числі й еґоїзму. – Зняття боротьби. – Ненасильство. 91

– Зерно виростає із себе. – Куди й навіщо воно виростає? – Із себе і в себе. Тоді нема перепон. – Навіщо? – Там безкінечний ресурс. Питання ‘навіщо?’ знімається. – Слав Бога і тоді спасешся. – Навіщо славити Бога (вічне життя, космічний розум чи як ще його назвати)? – Славлення Бога – то просто його усвідомлення. І самоусвідомлення Бога крізь нас. То життя. – У славленні Бога немає нічого помпезного, удаваного. Слава – природний прояв життя. Світло, чистота, щирість, сила, м’якість, сон, любов. Недосяжність для злого. Зло по дорозі до слави перетворюється на добро. – Відкривається. – Відкривається. – І припиняє бути злом. – Зла не існує. – Не існує. – Не існує по суті. – Не існує в правді. – Не існує в славі. – Зло – нерозкрите добро. – Душа не зла. – Як спасти душу? – Не відкидати світ. – Не відкидати світ і не належати злому. – Тоді світ спасеться через душу. – Тоді й душа спасеться.

Кохання Безперервне світло, що тече крізь нас, є речовиною життя. Ми звемо це світло любов’ю. Ми звемо його коханням. Воно стирає межі. Робить тверде проникним, темне світлим. Тільки знайди його в собі. Тільки знайди. Весна розквітає без примусу, просто тому, що час настав. Життя дозріло до свого продовження. Так і ви, коли відчуваєте кохання, не питаєте ‘чому?’, не питаєте ‘як?’. Ви творите кожен свій учинок із того всепроникного світла, що переповнює ваше серце. Ця пружна, лагідна, генеральна сила всесвіту – наче повітря для вас і ваших задумів. Чи знаєте ви, що можете літати? Це знання приносить кохання. Воно приносить безліч инших істин, які ви, без слів, ділите з коханою людиною. Між вами немає темряви, тому немає страху. Кохання – це безконечна довіра. Кохання дарує наснагу і бажання жити. Кохання відкриває у вашій душі незміряні дари, про які ви й не знали, і ви радо віддаєте їх світові. Кохання не має нічого спільного з сексом. Але воно наповнює речі, й секс у тому числі. Воно надає речам зміст. Не рахувати щодня голодну пайку ласки тим, тим, тим людям і собі самому, а просто любити. І все складеться як належить. Вісь світу, що проходить від вашої маківки крізь тіло до землі – то промінь кохання. Сила, що хвилями розбігається од вас – то кохання. Подив і щастя єдности. Самодостатність вашої істоти. Бачення надзвичайного, здатність пройти сто миль і ще трошки. Захист усього живого. Простір, що ви – закохані – маєте як своє продовження. Свобода. А секс – то приємний додаток :)

Наркотик інтелекту Сучасний світ п’яний. Сучасна людина п’яна інтелектом. Можна створити інтелектуальну схему і назвати її філософією. Але філософія – це пряме сприйняття життя. Філософія – це в істоті магія. Межа, що відділяє схему від магії – це дія. Саме дія ніколи не була й не буде по зубах жодній схемі. Діючи, людина реально має справу з такими ж діями світу, і це дозволяє їй відчути їхню суть. Дозволяє бачити. Тому сприйняття є дією, а не конструкцією інтелекту. Проте інтелект, якщо його повернути від конструювання схем до праці з речами, які ми персонально зустріли на своїм шляху, зробиться точним, тверезим порадником і ніколи вже не мучитиме ані себе, ані нас. Інтелект – кіт, що гуляє сам по собі. Але все одно надвечір вертається у хату до миски із теплим молоком. Кіт вдячний цьому світові й розуміє його і, насправді, він відданий друг. Так само інтелект, що усвідомив себе, не претендуватиме на суцільну самоту й безроздільну владу. Він знає, що є виявом сили й вертається знов і знов до її джерела. Ми захоплюємося віртуальними, придуманими світами, й вони володіють нами настільки, наскільки ми не знаємо світ справжній. Саме тут полягає інтелектуальна пастка, ілюзія того, що інтелект є чимось окремим. І що він може судити про навколишні явища, сам залишаючись непідсудним і абсолютним у своїх вироках. О ні. Він є частиною потоку життя, як і все инше. Судомно вчепившись у знану йому клітинку дійсности, він заходжується будувати навколо неї свою схему. Схеми він може будувати чудово, тут йому немає рівних. Але ваша душа знає, що то пастка. В цьому й полягає суперечність несвідомої себе людини. Вона схильна довіряти вченим, авторитетам, ‘досвідченим людям’, тому що вони вміють логічно щось пояснити, але не собі. Однак навіть учений може виходити у своїх міркуваннях з вузької клітинки своїх уявлень. І всі його міркування так само вірні лише ‘на клітинку’. А далі – незнаний простір. Вам треба саме туди. 94

Довіряти собі слід не менше ніж будь-якому оточенню. А оскільки ви самі – то є первинне, найближче буття, яке ви маєте, то й дослухатися передусім слід до себе. Усе ж навколишнє, правильно інтерпретоване, теж штовхатиме вас до власної, внутрішньої брами щастя. Що значить – правильно інтерпретоване? Дивіться цілісно. Саме це є правдивий підхід. Життя існує у циклах, довершених збалансованих системах, самодостатніх організмах. Не виривайте деталі з контексту й не обсмоктуйте їх своїм розумом – це одразу позбавить вас енергії бачити цілість. До деталів черга дійде, коли ви, вивчаючи як життя працює, звернетеся до тої чи тої його функції. Тоді й побачите деталь у її зв’язку з усім иншим, а отже зрозумієте сенс. Це живий сенс, не схема. І якщо ви повідаєте про нього, вас почують. Бо ви говоритимете про життя й життям. Так роблять мудреці. Так роблять художники. І справжні вчені. Інтелект, що навчився бачити цілість – Бог. Для нього нема нічого невидного. І він повністю віддається людям, Землі, життю. В нього увійшло серце – оте глобальне, інтеґральне сприйняття світу. Він бачить не купу роздрібнених шматочків, а голографічно живі створіння, якими насправді є і зірки, і думки, і хвилі – як фізичні морські, так і незліченні хвилі-струни, що пронизують все. І ви осягаєте, що немає нічого мертвого. Вам не потрібен тепер інтелект як наркотик, що ним ви пестите кволий вогник свого розуміння у тісній коморці. Віднині інтелект – ваша шкіра і очі, ток енергії в вашому тілі, що сполучається з далеким краєвидом і маленькою билиною, й доносить їм ваше слово. Знаряддя, спосіб дії, прозорість. Можливість.

Сила – знати себе справжнього А справжній ти – без форми. Безформна людина розуміє все на світі, бо власна форма не заважає їй бачити. Вона не має шаблонів думки і почуття, вона стовідсотково свіжа, вона свобідна од примх і чужих міркувань. Людина без форми може пройти де завгодно, їй не треба піклуватися про себе, про те, як вона виглядатиме в очах оточення. Ніяк не виглядатиме. Ніщо її не затримає, ніщо не завадить. Вона виконає свою місію вчасно і у найкращий спосіб. Вона вільна. Справжній людині не потрібні гроші, хвала, принади, статуси. Вона вже має найвищий статус – знання власної природи. Якою є наша природа будди? Відповідайте! Отож!.. Вітерець із-за гір несе нам запах соснового лісу. Промінь пада на стежку і звеселяє наше серце. І все це – ми. Я. Я і ми – це різні прояви Бога. А дух – божественна кров. То хто ти? Дух. Бог. Усе це. Але і ще щось. Оце ‘ще щось’ і є сенсом життя. Силою. Нескінченною силою. Нескінченністю. Любов’ю. Знанням себе. Дією.

Стоп машина! І колись це станеться. Може, навіть завтра або через секунду. Обтруситься ваша внутрішня істота від зайвого, що налипло на неї протягом років. Розкриються очі і побачать сяйво з усіх предметів. Прокинуться вуха і почують дивну мелодію світу, зіткану із неповторних звуків. Розквітне розум, неначе ружа, і запах її відчує серце ваше, вільне однині від дрібних і набридливих, одноманітних думок. І автомат, яким було ваше тіло, раптом стане живим, стане місцем сили, що котиться, котиться хвиля за хвилею яко море пронизане світлом, і не буде межі, не буде краю тій силі бо ллятиметься вона з витоку невичерпного – джерела джерел. Таке усвідомлення робить нас напрочуд уважними. Ми розглядаємось навколо й розуміємо невимовне чудо існування. Ми раптом бачимо, що ніж у спину, нагле нещастя, отрута від людей чи обставин – ніщо поряд з тією Несподіванкою, яка міститься всюди. Мов блискавка, в будь-якій точці вдарить у тьму осяяння. Це пазли? Пазли. Ні, це не пазли. Це необхідність? Так, і водночас ні. Логіка не пояснить свободу. Бо вона сама похідна від факту свободи. Ну, вітаю вас! Ви вже дома. Ще якісь годинники, якісь триби крутяться в вас за інерцією. Буде ще певний проміжок діл безглуздих. Але все це уже на ширшому тлі – на полігоні світла, куди ви сягаєте оком і знаєте: добрі руки підтримають вас, голос ваш не волання в пустелі, а сила ваша більша за сто тисяч сонць. Тож ви стаєте дуже стриманим і обережним. Не розплавте вогнем, не вбийте поглядом, не втопіть у безкраю ніщо живе! Це станеться. Вас підхопить політ, і ви ні трохи не здивуєтесь. Ви будете готові.

Танець Розгортаймо партитуру, ставмо на пюпітр. Партитура то ваш розум; пюпітр – тіло, божий промінь. Хто диригує? Пані Творчість – гармонія сили. Хто грає? Звуки тиші усіх речей. Звуки, що виходять із тиші. Всі ноти світу перед вами. Читай, співай і танцюй! Танець. Раптом усе в вас втрачає вагу. Починає рухатися всередині вас – наче смерч – вихор із світла (а може – сніжинок? а може – дивовижного листя? зірок?). Це ожилі ноти вашого ‘я’, зчитані ним із космосу. Нерви, нерви. Заспокойте нерви. Станьте обома ногами твердо на землю. То – підготовка до танцю. Ви думали, дерева не танцюють? Овва! Чого ж ти нудьгуєш? Що із тобою, друже? Ти боїшся не втрапити в тон, пропустити найважливіше? Знову боїшся ‘відстати від плину життя’? Думаєш: поки ти тут танцюєш, без тебе станеться щось важливе, і ти ніколи не будеш до нього долучений? Ні! Ти ще не збагнув, я бачу, що Танець – той цвях, навколо якого все крутиться. Нічого важливого поза танцем не стається і статися не може. Усе, усе притягується, долучається до танцю. Усе пов’язане з ним. Усе слухає його. Усе дивиться на нього. Усе танцює з ним. Ви – магнет, коли танцюєте. Магнет душі. Ставайте до танцю, запрошуйте один одного. І хай морок у кутку каже: ‘Бу-бу-бу’. Каже, поки не розсіється. І ви побачите, що немає нічого, що не було б долучене до вашого танцю. Навіть математика – найточніша з наук – виявляється хвилею музики, що проривається у ваш мозок рікоюсяйвом, підхоплює вас і мчить до зірок. Вона – жива! Вона – поезія! У танці стрічаються цифра і слово. Тож заспокойся. Немає нічого вищого за безконечний танець. Оскільки він безконечний, немає нічого, що б не 98

звершилося у ньому. Тому не бійся чогось не встигнути, не зробити. Ніщо тобі не завадить. Ти вже у країні вічности. На батьківщині. Роби що хочеш. Те, що ти зробиш, буде прекрасним.

Спів Сморід розповсюджувався по підвалу. Горіли, блимаючи, свічки. Проникливі голоси співали у напівтемряві про безнадію і сумну любов. Обличчя містично-тьмяно світилися, звернені до потойбічної сили абсурду, що править закинутим у безвість світом. Минає день, другий, місяць, рік. І вже не так надхненно співається про власну слабість і залежність. І вже підвал не такий містичний. Зрештою – це просто смердючий підвал. І спів заникає. То ще не спів. То – віддзеркалення плоті, що сидить у підвалі. Митцям-декадентам рано чи пізно набридне там бути. Рано чи пізно життя поставить їм на плечі голову, а у груди вкладе серце. Бо серце раніше лежало десь у кутку; голова ж була тріснутим горщиком для хирявих квітів. З підземного царства Аїду, висунувши голову у люк, трохи звикнувши до яскравого сонця, вони вилізуть на поверхню землі. Отоді розпочнеться спів.

100

Нескінченність Куди податися? Усюди однаково файно. Ця безкінечність зводить з розуму, чи не так? Серце солодко мліє. Але що ж нам варто робити? Є дуже просте правило: як не знаєш, що робити, не роби нічого. Глибокий став душі заспокоїться, і в ньому відіб’ються зорі або ж сонце. І тоді світло – уже власне – хлине із душі назовні. Не питайте, як це виглядає. В таких запитаннях зовсім немає сенсу. Ними ви знесилюєте себе, та й по всьому. Ніхто вам не скаже. Навіть Будда. А знаєте чому? Тому що це так ніби гора питалася б у себе, чи справді вона гора. Адже божеське начало в вас. Не вірите? От сміхота – бог, який сам у себе не вірить! Безкінечність прямо тут, під носом, прямо у вашому носі. Прямо там. І не треба нікуди бігати, щоб її дістатися. Дощить надворі; добра нагода подумати про себе, чи не так? Краплі повертають нас до найголовнішого – спокою. Лиш божевільний носитиметься по калюжах, та й той знесилиться і впаде, його загорнуть у ковдру, дадуть гарячого чаю й покладуть відпочивати. Не з’їжджайте з глузду, намагаючись ухопити нескінченність за хвіст! Нескінченність. Ви вже на дивані? От і чудово. Можете казати ‘Оммм’, а можете й не казати. Ваш внутрішній зір вивільнюється, внутрішній слух також, і вони зливаються з фізичними зором і слухом. Тепер ви бачите, що світ божественний? Ну от. А чи знаєте, що вам робити? Що? Навіть питання таке видається абсурдним? Отож. Мислі, замість дерти, кожна в свій бік, тканину життя, тепер з’являються, коли вам потрібно. І коли потрібно йдуть. Мислі – ваш інструмент: молоток, викрутка, пензель. А крізь вас протікає ріка цього світу. Далі, далі, ще далі. Ви незрушні, вам не треба нічого робити. Тільки бачити це. Спокій і рух єдині. 101

Без провини й сумніву Коли ви раптом помітили, що вже не відчуваєте своєї провини в тій чи тій ситуації – то значить ви відкрили двері у справжній світ. Живучи життям, оддаючися повністю тому, що робите, ви відчули, що вам вже не болить власна невідповідність, невмілість, ницість, недоречність, грубість або слабкість. Ви просто робите те, що вважаєте за належне, на що стачає вам сили. Не підозрюєте нікого, не сумніваєтесь у собі. Дивитеся на речі щиро. Вітаю вас! Ви – людина.

102

Найвища радість Свобідно дарувати все.

103

Контекст Включайте все у більший контекст. У цілісний контекст. Підвісьте на його тлі будь-яку власну незугарність і роздивіться її. Ви обов’язково знайдете ‘механіку’ збою. Таким чином ми покращуємо власні дії. Найбільша сфера вашої уваги – всесвіт – нікуди не дівається. Буває так, що вскочивши у якийсь деталь, ми перестаємо ту сферу відчувати. Це спричинює тривогу й страх. Зупиніться. Скажіть собі: ‘Я втратив контекст’. Якщо приділяти увагу речам, які вас турбують, з позиції всесвіту, розрішення приходить миттєво. Ось алгоритм: зв’язуєте крихітку, яка вас коле, і небо, і стовбур світла, що виникає з того зв’язку, пробиває заяложені, замулені, занедбані, закорковані канали життьової сили в вашім мозку. Мозок тоді бачить ситуацію з усіх можливих сторін і знає, яке вона розвиватиметься. Проблему знято. Наш ‘гріх’ – якщо є доречним уживати це слово – то невідання. Невідання походить від обмежености сприйняття. Щоб розібратися у предметі, його треба споглядати у контексті. Контекст не дає нашому сприйняттю занепадати, стягуватися у точку. Тримайте контекст у думці, і поступово довкілля перестане бути для вас лише фоном, воно доторкнеться до вас як присутність, із своїми нюансами, повівами, рухом. Ви зрозумієте тоді, як предмет, на якому зосереджено вашу увагу, сполучається з цим довкіллям. Ви почуєте їхню розмову. Отже, рецептори ваші відкрилися. Всесвіт напуває вас міццю. Складний аромат універсуму пробуджує ваше творче ядро. Увага росте. Увага вирізає з пітьми браму у прийдешнє, перетворює речі на щось нове, сповнене сили. На письмо Бога. На слово Бога. Звук, колір. Запах. Вібрацію. Ви – провідник. Тому що пізнали контекст. Ви бачите все одразу, а це означає, що ніякий окремий предмет уже не ‘засмокче’ вас у себе, позбавляючи можливости щось робити. Ви вільні! Ваша енергія збільшилася, стала відпорною, вона вже не ‘провалюється’ у предмети, а одбивається од них, бо зустрічає в них таку ж саму силу: там, у предметах – теж ви. І обидві сили породжують третю – синтез. Довершеність. Мову. Любов. 104

Поради Дивні слова, звернені до нас, оточують нас усюди. Не треба думати, що вони скупчилися тільки в цій (або ще в якій-небудь одній) книжці. Моя книжка – промінь світла, і він радіє світові. Опісля читання відкрийте вікно і прийміть пораду від світу. Не обмежуйтесь книжкою. Продовжуйте. Порада – бесіда. Коли діялог із світом буде для вас звичним, як дихання, ви більше не шукатимете в книжках учення. Для вас вони будуть напарниками й друзями у спільному пізнанні природи. Пізнанні себе. Пізнанні світла, яке становить душу кожного з нас. Щасти!

105

Плоть світу Що відчуваєш? Я відчуваю оцю неозору пишноту, Що її не в силі винести серце, І ми – дві істоти, що сяють на тлі її, І ми ж – то вона. Що відчуваєш? Я відчуваю це. Плоть світу.

106

Вільна людина Вільна людина має зв’язок із усім. Кожна частинка буття посилає їй вісточку. І тому вільна людина носить повний образ творіння у своєму серці. Ми самі звільнюємося й самі себе поневолюємо. Як я вже казав, Закон Свободи – найвищий закон. Він полягає в тому, що законів немає. Якщо я знаходився довший час у ментальних помиях, то не дивно, що результат моїх зусиль є дрібний. Ниці, мікроскопічні думки (то вже не думки навіть, а відрухи, рефлекси) не давали мені простору більшого, аніж у сірниковій коробці. Відповідно й дії мої були такого ж маштабу. Світ їх майже не помічав. А головне – ті дії безглузді, вони все крутилися у тій коробці й не воліли вийти назовні. Це те, що називають пеклом. Вчені зробили експеримент: чималий час тримали щурів у відрі, накритому кришкою. Щури намагалися вистрибнути з відра, але марно. Нарешті кришку прибрали. І що ж? Щури уже звикли до ‘низького стрибка’, і жоден з них не покинув відра. Те саме і з нами – звичка мислити неглибоко, відчувати мізерно, бажати примітивно робить із нас своїх в’язнів. Ми втрачаємо запал і дух. Ми вмираємо заживо. Отже, ми самі придумали собі пекло. Самі винайшли помиї нашого існування. Дзвіночком надії буде невдоволення усім тим, що нас супроводжує. Постійним страхом, пригніченістю, марнотою, слабосилістю, зневірою. Врешті, утомою. Та ви вже труп. ‘Ні! – щось каже всередині. – Ні! Не буде цього’. То свята сила життя починає бунт. Чи знаєте ви, що таке справжній бунт? Повстання? Ні, це не розтрощені авта і не палаючі будинки. Це щось набагато більше. Відсутність меж. Руйнування – це обмеження. Революція ж виростає разом із душею і означає ре-еволюцію, тобто вихід із глухого кута і альтернативний шлях. Правдиве повстання не бореться з межами, а оминає 107

їх у незвичний спосіб і робить неактуальними. Повстання – це повне, гармонійне бачення усіх речей. Воно не містить суперечностей, тож сила його безкінечна. Протидіяти цьому ніяк. Не можна затулити долонею сонця, день все одно є день. Повне бачення геть виносить нас з відра із щурами. Щур у відрі (читай – обмежена людина) – дивитиметься на вільну людину з острахом. Вона літає! Вона є усюди! З точки зору несвободи це катастрофа, кінець світу. Найвище мистецтво – це вміння відштовхнутися від звичного. Знання того, що всі ваші дії й розрахунки відносні й самі по собі не становлять цінности. Певність у власній свободі, яка завжди може змінити спосіб дії та мислення. Як стати вільним? Хтось каже, що для цього треба методично вправлятись, крок за кроком витрушуючи з думки забобони. Хтось говорить, що звільнення приходить умить, що до нього не треба готуватись. На обидві ці думки відповідь: і так, і ні. Ми тренуємо тіло й розум (кожен так, як йому подобається), щоб зробити їх інструментом свободи, але свобода вже живе у нашому серці. Ми вільні від початку, вільні щомиті. Немає алгоритму ‘здобування свободи’, тому що ми вже там. Тіло й розум просто приходять у відповідність до цього стану речей, щоб творити. Так званий ‘духовий шлях’ є очищенням від зайвого, від того, що заважає бачити і втілювати волю Господню. Вправи ж заради вправ нікому не потрібні. Замітати у кімнаті слід не тому, що замітання як таке має цінність, а жеби було чисто. Так, осяяння приходить несподівано і моментально. Але усвідомлюючи його, ми розуміємо, що воно приходить ще і ще, без кінцякраю, приходило раніше й приходитиме далі. Воно є наша основа, наша суть. Вся справа лише в тому, щоб прийняти цілковите, повне рішення про власне втілення. Тоді й осяяння захопить нас цілком, не лишаючи нічого за бортом. Оце ‘за бортом’ і відвертало нашу увагу, не давало стати собою у кожну поточну хвилю. Нині ж подвійности більше нема. Ви вільна людина. Ви керуєте собою від ‘А’ до ‘Я’. Так, спочатку ми вилізатимемо із помиїв мляво. Та якщо рішення прийняте, час поступово зникатиме, а ми рухатимемося щоразу швидше. Мінятиметься оточення, виникатимуть нові краєви108

ди. І нарешті ви побачите світ впізнавано-невпізнанним. Це й є ознакою всемогутности і безмежжя. Я гаряче сонце з протуберанцями. Мої протуберанці – то мої твори, вчинки, заряди тепла, що я посилаю довкіл. Сонце-серце билося завжди, і воно саме є джерелом власної сили. Самодостатня, вільна людина безкінечно зливається з природою, безкінечно є богом і витоком щастя. Благодать її незмірна, а задуми невичерпні.

109

Всі ми учні й вчителі Так казав мій учитель, добра людина. Всі ми учні й вчителі одне одного. Немає якихось ‘спеціяльних’ вчителів. Тих, що показують по ТБ, або про яких ви читаєте у книжках – якби зустрілись вони вам на вулиці чи десь у полі, нічого про них не знаючи – ви відмітили б для себе, звернули б на них увагу? Подумайте. Ви хочете якихось особливих ознак. Їх немає. Особливі ознаки вигадуються як реклама. ‘Велика людина є великою і без видатних ознак’, – каже китайське прислів’я. Рекламується той, кому щось потрібно. Дійсний учитель не рекламує вчення. Він сам є вченням. Справжній учень може розгледіти це. Учень-‘турист’ пройде мимо й не завважить вчителя. Йому потрібні враження, а не істина. Коли впадуть усі умовності, увесь фальш межи людьми, вони стануть і учнями, і вчителями рівночасно. Уявіть собі, яку підтримку тоді матиме кожен від свого оточення! Незрадлива сила суспільства і є тим ґрунтом, на якому зросте ваша справжня унікальність. Якщо ж суспільство підле, брехливе, непевне, мізерне у своїх воліннях, бо такою є більшість його членів, людині, яка хоче висловитися, залишається йти до природи і там об’являти свої таємниці. Так зробив, наприклад, Тао Юаньмінґ, що покинув суєту столиці і ‘повернувся до садів і полів’. З часом до таких усамітнених мудреців приходять шукачі – ті, кому потрібно щось більше, аніж тісне і безбарвне існування. І ланцюжок ‘вчитель-учень’ поновлюється. З таких ланцюжків відтворюється громада й саме життя. Учителі працюють на землі, не вирізняючись із загалу, і множать та пестять красу – кожен по-своєму. Учні – щирі діти – розпізнають учителів так само, як квітка знаходить сонце. Ти учень? Отож для когось ти можеш бути вчителем, бо знаєш, як передається істина; знаєш, що істина це рух, який ти містиш у притаманний тобі спосіб. Ти вчитель? Знання, що ти його розгортаєш перед иншим, скаже, куди тобі рухатися далі й чиїм учнем ти міг би стати. Все є пов’язане. 110

Змінюються епохи, за проваллями занепаду слідують хвилі злету, і колись прийде час повної людської пам’яти, що не дозволить уже народам поринати в зло, руйнування, смерть. У тому й сенс навчання, передачі скарбів душі від генерації до генерації. Сенс у тому, щоб навчитися. Навчитися і бути.

111

Помилок не існує Звикай до помилок. Це нормально. Це прекрасно. Помиляйся! Еґо страшенно нервує, коли отримує удар в несподіване місце. Але як ‘удар’ цей вияв життя сприймає лише воно. Бо – несвобідне. Коли щось вже трапилося, то треба взяти від нього все, що можна. Беріть силу, а форми, що вам були дошкулили, розтануть самі. Нема чогось ‘неправильного’ у житті. Є більш чи менш доречне в даній ситуації. Коли ви відкриваєте світ, уважно приймаючи його як є, то бачитимете доречне й недоречне, і жодних суперечностей не виникатиме. Звідки походить недоречне? Відповідь на це питання в тому, що світ не є добудований, і один з його будівничих – ви. Ви учасник процесу гармонізації хаосу, що являє собою неусвідомлену, не зігріту любов’ю силу. Чи є безповоротна смерть, безповоротне страждання? Ні, немає. Ви вільні прочитати це й погодитись чи не погодитись, але перевірити написане можете лише власним життям. Помилки – ваші помилки – саме ставлять перед вами питання, заохочують вас жити, а не вмирати, хай навіть ті помилки призвели до дуже тяжких – як чує ваша душа – наслідків. Додатковим руйнуванням – впадінням у розпач – ви нічого не зміните. Коли помилку виправлено, її вже не існує. Розумієте?

112

Розширення свідомости Екгарт Толле писав, що всі проблеми знаходяться в нашій голові. І це дійсно так. Щоб проблему подолати, людина розширює свідомість. Тоді те, що здавалося їй непереборним, могутнім, зловісним сірим замком, що височів перед нею на горі, яку ні об’їхати, ні обійти – тоді воно все робиться маленьким, як цятка на мапі, й людина легко оминає його, зоставляючи ту темну силу сам на сам із собою. Не приділяйте уваги злу! Це основне правило. Зло дуже хоче, щоб ви до нього ‘приклеїлися’. Воно хапає вас за руки, за ноги, за голову, насильно повертає її у свій бік. Натомість добро ніколи не силуватиме вас. Щоб пізнати добро, людина, на жаль, дуже часто має наковтатися зла. Її невідання, не розрізняння одного й другого є полігоном для іспитів. Ми складаємо іспит, коли невідома пляма у нашій свідомості загоряється світлом. Люди, події, вчинки і долі постають перед нами безпосередньо. Темну завісу знято. І тоді – де ж ти, зло? Ти ж так хотіло пристати, сісти на шию і поганяти! Ні – дало драпа. Йому несила мати справу із точним знанням. І лишається з вами добро: незацікавлена у зиску сила. Добро розсуває наш обрій, ми бачимо нові й нові речі. Зберігаючи спокій, ми йдемо по життєвому шляху, нічого не вимагаючи. Будь-яка вимога псує картину. Наше світло виправляє недосконалості, які йому зустрічаються. Воно усуває причину відокремлености, понівечености хворої клітини, зіпсутого елемента. І з отих відновлених нами цеглинок ми будуємо прийдешню реальність. Вільнішу, яснішу, радісну. Те, що абстрактно називається ‘розширенням свідомости’, є нашим трудом з генерації тепла й світла у власному тілі, у серці та голові. Не дозволяючи розшарпувати себе, відвертати увагу, розпорошувати дух, але й не замикаючись од труднощів, од ударів чи, навпаки, проявів дружби та участи, ми опановуєм мистецтво життя: сприймаючи зовнішнє, зберігати власну ініціятиву. ‘Утримуй світ у цілості,’ – радить бог Крішна своєму учневі Арджуні на сторінках ‘Бгаґавад-Ґіти’. Це означає приймати усіх істот і себе разом з ними єдиним поглядом, 113

єдиним чуттям, не висмикуючи когось або щось із контексту, не розділяючи. Тоді осявається все наше єство, і всередині народжується сила, що дає нам змогу самостійно йти по життю. Існують техніки осяяння, їх можна вивчити. Головне – розуміти, що ‘проблеми’ – то закарлючки у вашому сприйнятті, інерція розуму, який, повністю ще не визрівши, зіткнувся з олжею і заплутався в ній. Це минає, якщо ви зберігаєте тишу й світло у серці. Як повільна, але величезна хвиля, осяяння підхопить вас. Немає нічого, що б тій хвилі протистало. Ви наздоженете час, і все відбуватиметься тоді, коли йому належить, без поспіху й тяганини. Золотий баланс світу врятує життя. А з нього виросте палац щастя.

114

Якщо любиш – не страшно Можеш займатися чим завгодно, якщо є любов. Увесь секрет будь-яких успішних занять – любити те, чим займаєшся. Ти заходиш так глибоко у свою справу, що справа починає тебе захищати. Сила світла. Сила любови. Вона оточує тебе потужною сферою, доторкнувшись якої усе міняється і так само запалюється світлом. Страх вигоряє. Пітьма вигоряє, випалюється бажанням. ‘Бажання приносять печаль’, – каже Будда. Але мова йде про окремі численні бажання. Вони завше неповні. Вони – це голод. Єдине ж, безмежне бажання вашого серця – то є сам космос. То видих Брами, квінтесенція життя. Він творить, а не вимагає їжі. Він самодостатній. Ось про яке бажання ідеться. Людина, що любить, нічого не потребує. І тому в ній немає страху. Куди б не впав її погляд, усюди вона бачить поле для дії. Усюди вона зводить світи. Відчиняє двері. Пророщує квіти. Виявляє джерела. Любов творить простір. У просторі наше тіло співає, а душа летить. Можливість вільно бути – це і є любов. Це вихідна, визначальна точка. Коли ми несемо її з собою, усе осявається світлом, за кожним поворотом малюється нове. І цей безперервний процес розкриття зрештою робить і розум, і тіло легкими, безконечно яскравими, незбагненними у своїй мудрості й милості. Любов як буря, як вихор, і як ніжний вітерець. Усе заразом. Любов тече водоспадами з нашого серця. Вона все втримає, все збереже. Думки покояться в ній і сходять врожаями. Голос звучить у ній так, що чутний усюди. Камінь – тихий, сумирний – то теж любов. Навчіться з ним розмовляти. Ви проникнете крізь статичну зовнішність, і пірнете в океан енергії, що єднає вас із всесвітом. Отже, пізнання нерозривне з любов’ю. Коли ми любимо когось, він нам відкритий і осяйний. Ми бачимо його справжню суть. Страх-зневіра-невідання – то є попросту відсутність любови, ілюзія. В любові немає ніякої містики, вона є повне, ціле, максимальне й неушкоджене життя. 115

Питання Люди навколо, хоч бува й привітні, не можуть зрозуміти нас до кінця. Ми розділені незбагненними стінами, ми живемо поруч, але торкаємося одне одного якоюсь малою часточкою, не більше – ми величезні самотні світи, ріки устремлінь, що плинуть у невідомість. І тоді ми замислюємося: чи це назавжди? І чи є в тому сенс? Є таке твердження: простір то гріх. Він несе порожнечу й холод. Збігайтесь до точки! Там – Бог. І там ви будете разом. Щільніш притуляйтесь одне до одного, вбивайте в собі бажання бігати й творити, смиряйтеся одне перед одним, без кінця вибачайтеся, терпіть задуху і тисняву – щойно тоді, розчавивши себе остаточно, ви знайдете щастя. Мммм… А може навпаки – подарувати просторові тепло? Відштовхнутися від своєї точки (не кидаючи її, а тягнучи від неї живу ниточку) і полинути до людей, до зірок, до хвиль, до того, що здалеку виглядало порожнім, а по наближенню розквітає безліччю деталів і фарб? Як зустрітися? Тільки так – у спільному русі. Не сподіваючись на примару, а роблячи власну справу. Прислухаючись до себе і висловлюючи власні почуття. Тільки так вони матимуть змогу доторкнутися до почуттів инших. Втілення, а не змертвіння. Ось шлях свободи. Здобута свобода дасть людям пізнати одне одного. Наповнити все. Спочатку ми знаємо мало. Колись людина знала тільки про Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн, що обертаються, окрім Землі, навколо Сонця. На цьому острівець так званого ‘ближнього космосу’ для неї закінчувався. Але тепер Соняшна система складається для нас із багатьох різних планет і безлічі малих небесних тіл, що декотрі з них – переважно це ядра комет – літають бозна-де і утворюють так звану хмару Оорта, гігантську сферу, про яку вчені твердять, що зовнішній її край відстоїть від Сонця аж на світловий рік. Ми охопили цей наш космічний будинок думкою, обжили його. Із нічого виникає щось. Така сила знання, сила серця. Не ховатися і щезати, а розповсюджувати світло Бога. Хто такий Бог? Це 116

господар нашої душі. Той, хто прибирає, чистить, лагодить, зігріває, унесмертельнює. І тоді ми перехрестимося душами у просторі. Инакшої зустрічи не існує. Простір – благо, бо він є і можливістю, і спільним домом. Лети! Лети, і ти надибаєш когось. Обов’язково. Невидимі мури, що розділяють нас – то просто незасвоєне поле. Будь собою, здійснюй себе – ти виробляєш сяйво, що спалює холод. Рухайтесь, люди! По траєкторіях тільки ваших, у власних душах. І, повністю спалахнувши, ви перетворите всесвіт. Я не жартую. Хтось там, з того боку, вам помагає. Ви пов’язані, ви працюєте разом, тільки не бачитесь поки що. Чому? Щоб побачитись вже у цілій своїй славі.

117

Всемогутні початківці Свіжість буття заряджає нас силою, проте вона хутко зникає. В нашій голові зазвичай сидить поділ: ‘це я знаю, а цього не знаю’. Той поділ керує нами. Коли ми віримо, що знання наше більше, ніж незнання, то припиняємо рух до нового. Життя наше нагадує заяложену платівку, ситуації повторюються і – як казав Еклезіяст – ‘що було, те й буде’. Кінець. Кінець? Якщо ми дійсно так вирішили, то, безумовно, кінець. Поза всяким сумнівом. Як двічи по два – чотири. І враз, як ми подумали це, то лишилися всякої сили. Засохлим листочком ми падаємо в небуття. До побачення, світе! Віднині – сон. Сон і мовчання. Нема куди йти, нема що робити. Людина, напоєна власним знанням, як отрутою, більше не дивиться, не співчуває, не промовляє. Вона – ніхто, хоча мислить про себе: ‘Я – все’. Кожного дня, встаючи з ліжка, ви – нова людина. І ви бачите навколо себе новий всесвіт. Це не фіґуральний вислів, це правда. Новий день відкриває вам нову таємницю і, повіривши у себе, у свою здатність суцільно перетворитися, суцільно вислизнути з обіймів відомого, фатального, а отже мертвого, ви цю таємницю дістанете. І не тому, що вона є якимось призом за вашу зухвалість, а тому, що вона є вашою суттю. Вона – це ви: невинний, без інформації, без упереджень, без заборон, без обмежень – чистий аркуш. Запах квітів долинає з вікна, вітер гайнув у піднебесся. Плай серед кущів веде вас у гори, далі ви спускаєтеся до озера й спостерігаєте диких качок. Небо змінює колір, ласкаве сонце підсвічує хмари й провіщає вечір. Ви сприймаєте світ заразом, без ‘але’ й питань, щомиті. Тому що ви початківець. Ви йдете від початку, від того, що не має ані назви, ані краю. Від того, що не вичерпується й ніколи не зміліє. І де б ви не були – у місті, переповненім юрмами й снуванням, у самоті узлісся, у трудних подорожах з товаришем задля невідкритих, але рідних серцю шляхів – ваше щастя початку перебуває з вами. 118

Ніхто не має стільки сили як початківець. Ви збільшуєте свою душу, а не суму знань – в тому й полягає життя людини. Не існує знання як такого, знання окремо від вас. А те, чим ви стали й чим стаєте щоденно – воно й є вашим скарбом, який, зодягнутий чи в слова, чи в фарби, музику, формули, просто рухи – ви віддаєте людям. І чим ширша сфера вашої думки, вашого щастя і волі, тим величніший простір початку засягає око. Меблі усталених знань не захаращують вашу кімнату. Знання є живою енергією і світлом. Його неможливо підрахувати й обмежити. Те, що насправді знає ваш розум, одразу вливається в дію. Ніщо не повторюється, але все вічне. Всемогутній, наївний, добрий, неспішний початківець – ви вже там, разом із ним.

119

Чистота й порядок (Медитація) Протягом дня у вас в голові, як у хаті, побували думки – гості. Аж ось настав вечір, гості пішли. І ви прибираєте власну оселю – розум. Господар – ви. Ви владні робити у вашому домі все. Відкрити або зачинити двері для будь-кого. Ви владні відмовити думкам, що здались вам не надто чистими, у наступному візиті: ‘Обтрусіться, помийтеся, приведіть себе до ладу й тоді завітайте’. Крішнамурті каже, що думка як така – то по суті фраґмент чогось знаного, скомбінована опція для орієнтації у світі, інструмент життя. Але сам ваш ‘внутрішній компас’ лежить глибше – то серце. Думки без серця все одно що купа осіннього листя, яке здійняв вітер, вони не мають ні напряму, ані ціли. Тому не віддавайтеся нуртові думок просто так. Пам’ятайте про себе й свої наміри. Намір – це творення, відкриття нового. А думки, кинуті напризволяще, утворюють зачароване коло і танцюють, танцюють, танцюють у тому колі до знемоги. Ви чуєте, як думки тупотять своїми маленькими ніжками. Ой! Вони витоптують вам мозок. Для того, щоб цього не сталося, зробіть думки невагомими. Хай летять у простір. А зробити це можна ось як: скажіть собі, що жодна думка не важливіша за будь-яку иншу. Бо вони, хоч би й мінялися швидко, але втрапляють у ваш фокус уваги по черзі, і кожна з них у той момент видається найголовнішою. Так от скажіть їм, що всі вони однаково порожні, як мильні бульбашки, і ви більш не маєте часу їх вислуховувати. Бо – думки це думки, а діло це діло. Вам треба робити діло. Ви згодні? Отже, почистимо душу. Що є нашим пилосмоком для душі? – Правильно, це медитація. Візьмем медитацію ‘вдих-видих’. Втягуйте у себе токи всесвіту. Вдихайте. Увесь спектр його хвиль просякає ваше тіло, ваш розум, напоює серце. Ви спокійні. Ви собі сидите, як Будда під деревом 120

бодгі (а можна й лежати, плаваючи в океані космосу, а можна стояти, поєднуючи землю й небо у передвічній тиші), і в вас збираються наче дзвоники-ноти з усіх неосяжних усюд. Вони пірнають у тишу і замовкають. Світло згасає, стискається в точку. А потім тисячократна сила, зібрана вами, вивільнюється, випростується, ллється ріками знову по всіх куточках світобудови. Крізь пори тіла й розуму, прямо із серця, освіжаючи їх та відроджуючи. Хвиля за хвилею, коло за колом ви дихаєте в унісон із космосом. Робіть це стільки, скільки вам буде потрібно, допоки думок, що застрягли у вашій свідомості і тримають увагу, не стане. І от – ви готові до нових звершень. Суть медитації – припинення форми. Коли форму припинено, щезають обмеження і кордони між вами і будь-чим іще. Ми використали образ дихання, яке пронизує вас зверху донизу й знизу доверху. Можна взяти хоч що – головне, щоб той образ був динамічний. Придумуйте самі собі медитації. Ви – господар. Добрий господар. Тіла, свідомости і шляху. Медитація – друг і порадник, ласка світу. Де в вас що продірявилося – вона вас наповнить і затягне пробоїну. Де ви не знаєте – будете знати. Де не вмієте – навчитеся. Курява вляглася, світить сонце. Ви бачите свою дорогу ясно й просто.

121

Вірити Віра – це намір. Сила, стовп полум’я, який із часом ви все краще відчуваєте в собі, то присутність віри. Вона не виводиться логічно. Віра споконвічна даність, як і свобода, а споконвічне не вираховується формулою. Віра – це саме існування. Розум може заперечувати віру й сенс буття, якщо він не бачить речі ясно, але серце завжди вірить. Дайте волю усьому, що вас оточує. В цьому суть віри. Не намагайтеся щось утримати, забезпечте йому простір, бережіть дистанцію. Тоді й саме тоді відстань між вами наповниться сенсом. Палючим, яскравим, відданим, безкомпромісним сенсом. Коли ви бачите себе та иншого у всій повноті. Ваші два вогні зустрічаються у нейтральній точці між вами. І ваше полум’я подвоюється. Світ благословляє вас. Якщо кожен таким чином ставитиметься до оточення, сила людства виросте незмірно. Вона зможе все.

122

Бог Де ж єдність? Ми говорили про дистанцію. Чи не робить вона нас на вік-віків одинокими? Для кого ми тоді співаємо? Кому потрібен наш танок життя? Самота – це остання ілюзія, друже. Ми повертаємося обличчям до самих себе, і наше ‘я’ зникає. Ми не можемо вже розрізнити його межі; натомість крізь себе, крізь те що в нас звучить і світиться повсякчас, ми бачимо міріяди предметів. Ми споглядаємо життя, залишаючись у самоті, не чекаючи від нього жалости й уваги, і саме це поєднує нас із ним. Ми раптом опиняємося у гущавині подій, серед вібруючих потоків часу, бачимо квіти думок і чуємо слова, які вимовляються самі собою – вічні, що, наче хвилі то здіймаються вгору, то лягають на дно серця. І що залишається? Наше тіло. І ввірений нам шматочок буття навколо. Усе те, що ми відчуваємо, те, що в нас – крізь нас – відбувається, маємо сфокусувати у цьому маленькому клаптику світу, який контролюємо чи на який можемо вплинути – у власній оселі, у спілкуванні з людьми, на місці роботи, у справах, які вирішуєм – сфокусувати ніжно, так, щоб цей кришталево-крихкий світ не схитнувся, а розквітнув. Бути промінням, дощем, вітерцем для нього. Гармонією різноманітних сфер. І це – творчість. Кажуть: Бог усюди. Так і є. В окремій людині і в спільноті. В дії і в мовчанні. Він є більш ніж ми можемо собі уявити. Індивідуальність, унікальність кожного явища, кожної душі – то спосіб його існування. Що ж він таке? Підключення до загального розуму всесвіту. Не того розуму, що креслить плани й складає формули, а далі вибудовує за ними суще, ні; у розумі всесвіту є заразом минуле, теперішнє і майбутнє, плани ж і формули то ілюстрація, розгортання імпульсу сили. Не існує тебе окремого. Все живе – єдине. Але дія твоя унікальна, тому що ти – втілення цілого світу у місці, яке ти сам обираєш. Сам, бо ти є свобода. Душа твоя – лінза, а фокус – дух. Збираючи всю енергію в цю незбагненну точку, ми творимо. 123

Бог – це творчість. Безкінечне розширення, безкінечний намір. Повернення й віддаляння. Вічне оновлення і впізнавання. Особа. Невловність. Незмірність. Проникність. Ствердження. Пристрасть. Увага. Любов. Прощення. Радість. Життя. Примирення. Вибух. Зоря. Ім’я та голос. Це наша власна природа. Заглиблюючись у свою неповторність, ми приходимо до чогось більшого, ніж наші уявлення про себе. Ми знаходимо єдність, і немає більше причин самоти і розпуки. Є тільки добра воля.

124

Так і є У коханій людині – весь світ. Так і є. Там не буде тісно. Там не буде боляче. Там все як є. Там – ви. Два світи як один – третій, іще небувалий. Ви провиділи його у мріях. Вам підказували хмари, трава і море, що він настане. Відблиск майбутнього вів вас крізь роки. Сівши під дерево бодгі, одного разу ви мовили собі: я пройшов усю даль, моє життя завершено, я благословляю усе. І тут це сталося. Ви навіть не здивувалися. Але сказати, що були байдужим, теж не можна. Ви прийняли це як безцінний подарунок, уклонилися йому й заспівали, бо ви гідні цього подарунка. Немає тих, хто не гідний його. І ця правда відкривається серцеві тоді, коли ви пройшли тернистий гірський шлях, страждали від голоду, холоду, спеки, буревіїв і повеней. Людина тоді розуміє, що несе в собі щось таке, що перевершує все мислиме й немислиме щастя і нещастя. Коли ми зачаровані чиїмось світлом – то ще не любов. Коли ж ми розуміємо, що світло виникає з незбагненної глибини душі, як вибух, як альхемія, ніким не контрольований вільний порух, і в цій глибині приймаємо одне одного без залишку – тоді ми любимо. Ми ніжні. Ми ніколи не порушимо гармонію нашої єдности. Ми буремні. Тому що разом розвіюємо темряву, перетворюємо її на світло. Це пізнання і любощі. Вони нерозривні. Це мудрість світу. Мудрість творця всього сущого, якою ми володіємо до останку. Це дружба. Дружба є більшою за будь-що. Відвага, ніжність, відданість, розум, кмітливість, доторк, удячність, яснота, спокій, мир. Любов. Кохання не перейде, як не перейдуть зорі. Воно може бути сховане до часу в утробі космосу, але воно є і насочує собою 125

всі пори буття. Ерос обіймає, скручується пружиною всередині речей, розсаджує квітки-метелики, цілує простір і розбігається ласкавим світлом усюди, щоб берегти життя на віки вічні. Уважність і ніжність його ознаки. Пробудження його мета. Щастя його сенс. Це дитяче знання повертається до будди як бумеранґ. І радість упізнавання людини поруч із собою ні з чим не зрівняється. Можливо стає все.

126

Будь у собі Прожиття у світі власного життя – то найвище мистецтво. З нього походять усі окремі мистецтва, усі ремесла, усі науки. Я підкреслюю – власного життя. Не маминого, татового, друзяк-подруг, дітей чи казкових героїв. Вашого. Я святобливо ставлюся до мистецтва. Воно допомагає нам дізнатися, хто ми є такі. Справжнє мистецтво ніби віконце у ту реальність, яку ми хтіли б мати щоденно. І коли подивишся в те віконце, вдихнеш того повітря, всередині тебе щось ожива, і те щось починає втілюватись. Такою є магія мистецтва. Воно не диктує, не читає лекцій, не вчить правил, а чарівною паличкою торкається нашого серця. Людське суспільство – недобудований дім. В ньому є діри й протяги, в багатьох місцях бракує даху чи ж підлоги, й ми ризикуємо гепнутися у підвал. Ми ще не досконалі, ми перехідна ланка до чогось довершеного, повного, стовідсотково дієвого, і тому маємо доглядати себе, не дозволяти недобудованій споруді тягнути нас у прірву. Суспільство смокче з людини соки. Людина працює на нього, але це слід робити з головою. Існує межа абсурду. Що це означає? Якщо наслідки ваших добрих справ обертаються для вас негараздами, а не припливом сил, очевидно, ви переступили поріг, за яким починається ‘вимивання’, розкрадання вашої енергії суспільством. Повертайтеся до себе з-за тої межі абсурду. Людина обов’язково страждатиме, якщо вона не працює з собою. Недосконалий людський світ з’їдає особистість, кидається на її внутрішнє золото, хапає і, не можучи засвоїти, розсипає у багно. Натомість світ природи – світ цілісний і енергетично самодостатній – не віднімає наших надбань, а балансує й надає нам імпульс до подальшого зростання. Тож коли вас пограбували, ходіть до улюбленого місця, де тече річка або шелестить гай. Вони поможуть вам. Обміркувавши на самоті причину вашого лиха, ви знайдете ‘дірку’, крізь яку варвари дістали вас і закриєте її. Будьте в собі! Будьте повні! Будьте самостійні! У вас відбиратимуть, якщо 127

ви самі не використовуєте власну силу. І не кричіть потім, мовляв, люди – вампіри. Ні! Це ж ви подарували їм свою плоть, свою кров. Без вас вони її не взяли б. Годі себе дурити. Якщо ви маєте власну дорогу, ніхто вам не зашкодить. А дорога та в серці, в душі. Туди спрямовуйте власні зусилля, розбудовуйте себе. Станьте потужним сонцем. Те, чого ніколи не було, жде своєї появи у вашій особі. Звертаючись до себе, ви робите величезний подарунок усьому живому.

128

Втрат немає Плинність життя періодично навертає думку до констатації того, що десь, колись ми не побачили того що мали побачити й не змогли прийняти належне рішення. В результаті загинули люди (якщо не прямо, то фіґурально – загинули надії, можливості, наміри, втрачено було здоров’я, а все те кінець-кінцем призводить до смерти), вивихнулася доля, і в нас складається враження, що ми вже не повні, що ніколи вже не будемо щасливі так, як могли б бути. Чи правда це? Воно схоже на концепцію ‘первісного гріха’, що сидить у людині від її народження, а потім наче хробак з’їдає її ізсередини, росте й росте, аж поки зовсім її не задушить. Тут варто сказати ось що. То не ваша справа. Думати з позиції сьогодні про те, що було вчора (або десять літ тому), невідповідно. Завтра ваша позиція зміниться. Післязавтра – зміниться ще. Оцінити те, що було, можна тільки з позиції вічности. В тому числі і смерть. Не запитуйте і не мудруйте. Живіть, якщо чуєте вартість життя. Життя відповість на питання. Ви вважаєте втратами те, що ранить вас особисто. Вас, пасивну істоту, щось заділо, щось налякало, щось відібрало частину вас. Немає близької людини поруч, немає скарбу спілкування, немає грошей. Немає, а раніше були. Це не має жодного значення. Має значення ваша дія. А вона не залежить ні од ваших поразок, ні од роз’ятрених ран, ні од грошей, чи то пак їх відсутности. Все справжнє робиться не за гроші. І не тому що ви ображені на когось або на щось. І не тому що вам болить. Ні. Воно робиться тому, що ви існуєте на цьому світі. Ваше існування більше за будь-які втрати – мислимі й немислимі. Зрозумійте це. Ви є величезною цінністю. Ви зможете повернути усе що втратили. Не питайте як – самі побачите, коли це станеться. Полотно вашого життя розкладене перед вами не для того, щоб над ним ридати. Полотно вашого життя – матеріял для грядущого. Ви пересотворюєте світ. І силою, вам даною, вселите в нього те, 129

що бажаєте. Те, чому скажете: ‘Живи!’ Втраченого не вернеш? Але воно є з вами. Воно є у полі вашої любови. Не плачте, люди добрі! ‘Ну, досить уже! Я бачу вашу красу’, – каже Рам Дасс. Я бачу вашу красу разом із танцем невимовно гарного світу, ви вписані у нього, хоч, може, наразі й не відчуваєте того; енергія ваша ще не піднялася, не очистила розум, але повірте – ви безсмертні. Моє слово, слово инших людей підштовхуватиме вас до щастя. Вашого щастя. Моменти щастя бувають завжди, спочатку короткі – занадто короткі, щоб їх усвідомити – а потім довші, і ось, нарешті, вони зливаються в світле життя. Те саме, яке ви провиділи в раннім дитинстві, а потім упали у море страждань. Ну, годі вже! Досить крутитись навколо горя. Ви заслужили. Кавалок темряви ви пронизали власною долею. Кавалок темряви засвітився. Кожен має задачу в житті. Він вирішує цю задачу сам на сам із власною неміччю, страхом, невіданням, болем. Бо крім нього ніхто ці речі не перетворить. Ніхто не зробить їх сяйвом, силою, чистим багатством душі. Ще одним простором, шляхом, ручаєм, рікою. Ви зустрінете тих, кого хочете, ви звершите те, що хочете, і коли це знання стане вашим єством, не буде нічого, що б спинило вас у втіленні вашої мрії.

130

Психологія фана й психологія творця Який прекрасний бог! Який чудовий його образ на цьому полотні. У цій скульптурі. Які надхненні гімни складено на його честь! Який він мудрий! Ми насолодилися витвором мистецтва й переходимо до наступного. І там знову захоплюємося й сплескуємо руками. Нові, вражаючі речі торкаються нашого серця. Фан – щира людина. Але він не належить собі. Сказати докладно: щиро не належить собі. Побажаймо йому наснаги на шляху, бо шлях попереду в нього довгий. І принаймні одну цінну якість, що йому знадобиться, він уже має – здатність захоплюватись. Най же ця якість ніколи його не покине, най він її не полишить десь, мов непотріб, зневірившись у житті. Багато чекає на нього випробувань! Він має відкрити себе. Захоплюватись, ділити радість існування із кимось або чимось уже свідомо. Творячи разом, а не розпливаючись у тому, чим захопився. Так світ стає багатшим, стає щасливішим. Творець бачить поза формою. Для фана ж форма, яку він обрав – вікно у реальність. Телескоп, мікроскоп, прилад, що дозволяє йому відкривати незнане. Фанові треба подолати залежність од приладів і відчути увесь спектр того, що його захопило, просто так. Це буде звільненням. До того моменту він скидається на наркомана – відданого, але не вільного шанувальника краси. Раба краси. Проте краса не існує без свободи. І ми бачимо тут суперечність. Не можна бути рабом краси, шановний фане, ви самі собі це придумали. Можна бути лише рабом обмежень. Рабом форми. Якщо копати глибше, то ви побачите, що ваша любов до певної форми є тільки звичка. А джерело краси – поза нею. Тому не робіть собі з форми олтар. Сприймайте її як друга, який допоміг вам пізнати щастя. Та сила, той дух, що не має кордонів, що явився вам завдяки цій окресленій формі, тече так само крізь вас. Не бийте нікому чолом, а просто подайте руку. Усе, що є, і сам всесвіт – то ваші друзі, й по всьому. Дружба є секретом свободи і творчости. 131

Осяяння – вихідна точка Можливо, вам доводилося читати різну релігійну літературу. В тім чи тім вигляді метою людською ця література вважає стан осяяння, ‘спасіння’, безгріховности, велемудрости, безсмертя, щастя й вічного життя. А я кажу, що осяяння – це вихідна точка, робочий стан. Трудно? Але можливо. Принижуючи себе, Богові не вгодиш. Від того, що ви себе гнобите, світ навколо не зробиться кращим. Пам’ятайте це. Ні ви, ні хтось поряд із вами не отримає таким чином ні прощення гріхів, ні осяяння, ні елементарного душевного ладу. Осяяння – вихідна точка. Не туманна мета, а опора. Творчість – наше покликання – живиться світлом і вогнем того щоденного, всеохопного, безкінечного осяяння. А воно є результатом вашої праці над собою, вашої уваги до себе, вашої любови до себе і вашої мрії. Динаміка мрії й запалила той невмирущий вогонь. Не безтілесні святі виливають на вас осяяння. Його викрешуєте ви, і ніхто більше. Підказки й керівництва у різних сакральних текстах нічого не варті без світла вашого розуміння, яким ви підтверджуєте їхню правду. Користь від напучень отримає лиш той, хто вже роздмухує власне полум’я. Холодний та мертвий їх не прийме. Коли світло ваше вже рівно горить, то проповіді й слова відступають. Всі вони зрозумілі, прозорі й дають вам поле для самостійної дії. Там ви робите те, що хочете. І ваше бажання є світлом, свободою, раєм, потоком життя, що народжує нове світло, пробиває ходи у темряві й зводить житла для душ.

132

Наука й науки Предмет науки – достовірність. Психологічна достовірність – це дихання істини, що виявляється у балансі почуття й думки. Наука без неї неможлива, як і мистецтво. Думка й почуття нероздільні. Ми окреслили тим загальнонауковий підхід до світу. Людина – частина космосу, і психологічна достовірність (як відчуття цілої, повної панорами довкілля, де не бракує якихось принципових складників) є для неї індикатором реальности. Окремі ж науки постають, коли ми з оцим світовідчуттям ‘наводимо різкість’ на різні царини природи. Це зводи правил, за якими вони живуть. Світобудова має багато рівнів і багато спектрів, і всюди свої закони. Певні науки описують видимий оку або ж приладові так званий ‘матеріяльний’ світ, проте наше відчуття психологічної достовірности вказує, що реальність на цьому не закінчується, навпаки – що далі туди, за обрій, то ширшою вона стає. Удосконалюючись, ми входимо у той енергетичний безмір, вбираємо його, перетворюємо, і так трансформується наше тіло, що саме стає приладом для вивчення незнаних сфер буття. На певному етапі ми можемо брати його з собою за межі фізичного. Там, у тих краях, нам відкриваються нові науки й знання. Єдина наука – це ми, наше єство, і ми, за великим рахунком, вчимося у самих себе. Світ – арена, де цей процес відбувається. Єдина наука – магія, філософія, осягнення – в істоті збігається з мистецтвом. Вона є кодом творчости. А різні науки то її проєкції у багатоманітних шарах буття, що допомагають нам вияснити суть.

133

Вільний розум Якщо ви постійно вимагаєте від инших, щоб вони вам казали: ‘Який ти чудовий! Який ти прекрасний!’ – це означає, що ви не певні себе. Існують якісь заслони між вами й оточенням, існують заслони всередині вас. Ми говорили, що прат’єкабудда отримує підтвердження своєї правди зовні, коли не чекає на нього. І це підтвердження надходить не тільки від людей, а від усього життя. Чому? Тому що він став особистістю. Особистість – це героїня усіх книжок. Це рушій історії. Це джерело творчости. Це незайманий берег святої землі. Це місце, де можливо все. Це смерть смерти. Це поразка зла. Це сонце обрію. Це маг, що міняє долю й робить її непередбачуваною. Ставши лицем до лиця з реальністю, особистість обтрушує ілюзії й бачить речі як вони є, у їхній такості. Саме особистість може передати иншій людині напругу, необхідну для життя. Особистість дозволяє бачити й діяти. Особистість проявляє себе у великих культурних зрушеннях. Ренесанс, романтизм, сюрреалізм, рок-н-рол – усі вони, кожний у притаманній йому формі, рятували людство од загибелі одноманітности. Особистість унікальна, не підлягає жодним законам, а тому вільна й незнищенна. Вона промінь божої сили. Як людська істота виростає у особистість? Із чистоти й порожнечи. Абсолютної порожнечи. Повний спокій. Немає речей ні уявлень, немає нічого. І з того нічого виходить первісний імпульс. Будьте з ним, бо він зроджує те, чого ви насправді хочете. Він є мрією, що тут-таки втілюється. Він називається генієм. Геній розвивається, працює з енергією творення, охоплює світ і підтримує його власним током. Кругообіг крови космосу він пропускає крізь себе. Поєднується з ним. Так спалахує серце. Його пломінь поглинає інтелект і започатковує вільний розум. Легкий, променистий, прекрасний. Здатний дістатися найдальших усюд. Така легкість означає цілковиту 134

свободу. І саме її – свободу – ви можете подарувати своїм дітям. Ви не ‘розчиняєтеся’ в них, а залишаєтесь собою, особистістю, світочем і богом. Діти безпомильно вчують вашу незалежність і отримають той дар. Між вами стане любов. Ваш дужий дух штовхатиме їх уперед, у життя вічне. Батьки – ракети-носії, що виводять дітей на орбіту. І так далі, і так далі. Вільний розум будує реальність. Це безмежжя.

135

Базовий стан Тиша – наш базовий стан. Коли тихо в душі, то це означає, що ми на сто відсотків певні себе. Немає сіпанини врізнобіч, ніщо не заважає бачити й чути, ніякі солодкі образи ззовні не перемикають увагу й ми спокійні. Тиша. На людях, що мають внутрішню тишу, усе тримається. Коли цей базовий стан ми відчуваємо повсякчас, то можемо займатися чим завгодно, і все в нас виходитиме належним чином. Інтелектконтролер більше не мішається в наші дії, він лиш фіксує те що ми робимо. Це правильна позиція. Вслухайтеся у себе. Чи в вас у вухах шумить? Чи є сюрчання або шурхіт – постійний звук, що відбивається у мозку й ніби відділяє ваш внутрішній світ від навколишнього? Якщо є – це слід від плутаних вражень, що вас колись були розхитали. Цей фон не дає вам стати суцільно тихим. Проживіть два або три дні без звичного потоку вражень. Вимкніть вживану автоматично інформацію. Знайдіть для того спосіб. І хоч як би вам хотілося знов сісти на інформаційну ‘голку’ (телевізор, інтернет, теревені з друзями, поверхове читво – хто до чого прикипів думками), тримайтеся. Заглибтеся в себе. Шум у вухах поволі зникне. Перед тим як робити це, визначте мету, задля якої концентруватимете тишу. Щось зрозуміти про себе, якусь свою рису. Побачити цілком людину, ситуацію, намір – власний або чужий. Те, що вас дійсно цікавить. Це буде вам противагою до наркотичного бажання повернутися у вир інформації. Серце ваше знає, що без чистого внутрішнього простору ви нічого не побачите. Вдалося? Якщо ні, повторіть спробу. Не втішайтеся фразою, що я, мовляв, ‘відчув був полегкість, відчув перерву в думках’. Це не є метою, це просто стан. Різного роду станів будуть сотні і тисячі. Вам треба пізнати себе, пізнати речі як вони є. Відчути, що таке дія. Викувати свій стрижень – от що вам треба. Робіть намічене ще і ще, бо на кону є ваше життя – і я не жартую. Або ви спите (а значить, уже 136

померли), або ви зрячий, живий, кмітливий, відповідальний за результат. Я не описую тут процес заради процесу. У тому, що роблю, я обираю не процес, а результат. Мій процес складається з результатів. Так само належить чинити й вам. Нині потрібний вам результат – це тиша. Працюйте. Досягнувши тиші, ви можете творити. Ви зрозумієте, що таке твір. Ваш власний твір. Не позірний і поверховий, зітканий із шуму, а соковитий плід твоєї тиші. Твої твори – то акумулятор енергії (якщо вони правдиві), і ти можеш надихатися ними. Ввійди у свій твір, що є дійсно живим, побудь там. Вийдеш з усією силою космосу. У добру путь! Треба крутити колесо дгарми. Воно злетить і зіллється з простором. Мов цуценя, кинуте у вир, розум бурхається у світі. Можна зродити в собі спіральний рух ізсередини назовні і загасити зовнішнє безладдя. Думайте. Якщо ви досягли тиші, у вас усе вийде. Навколо вас утвориться поле спокою, поле щастя. Єдиний шлях (і ви це самі добре знаєте) – залишити минуле в минулому. Цей безкінечний самогіпноз. Це безкінечне ‘не можу’. Вибух! Вибух світла. От що таке базовий стан.

137

Будьте з собою у мирі Я пригадую колишню історію, що її спостерігав день у день. То були важкі часи. Дев’ятдесяті роки минулого століття для багатьох людей, що мешкали в СССР, після того як він формально був розпався, а на ділі все ті ж шахраї заправляли усім, виявилися роками злиднів та війни за власне життя. Моя сім’я голодувала. На декілька місяців мені вдалося влаштуватися на роботу у маленькій крамниці, де я продавав м’ясо. Покупців було мало, бо дозволити собі купувати м’ясо тоді могли хіба ті, хто сам був з багатих або обслуговував їх. Я виходив на ґанок і щоранку бачив одну й ту саму картину. Навпроти, через дорогу, знаходився невеличкий будинок. Відчинялася брама, і зібраний, спокійний чоловік сідав у старе совєтське авто, а дружина й діти проводжали його. Він їхав працювати – то було очевидно. Можливо, він був водієм якогось дрібного шефа, а можливо просто брав пасажирів. Незворушно, у мирі з собою він робив свою справу як той, на кому тримається світ. Дивним чином його спокій і впевненість у собі передавались мені. Я знав, що переживу лихоліття й збережу свою душу, і сенс, і пристрасть. Це ілюстрація шляху для кожного, хто хоче чогось добутися. І перше осягнення на шляху – внутрішня єдність. У такому стані немає сумнівів. Він – початок гармонії. Гармонія дозволяє бачити ясно, без викривлень та ілюзій і знати, звідки приходить сила. Сила дозволяє приймати рішення й тримати свій курс. Усе разом означає радість. Людина, що творить – радісна; людина, що падає вниз – смутна. Смуток то наслідок того, що вона загубилася, не знає власного місця у світі. Ми маємо три сфери уваги. Найбільша – простягається до безконечности, ми контактуємо нею з зірками, простором, океаном та вітром, з усією природою. Найменша – то внутрішній світ людини, зліпок світу великого, наші дії в межах дотику рук. А середня сфера – контакти з загалом, людство. Воно нараховує кілька мільярдів подібних до вас істот. І наш неспокій малої сфери, коли вона не узгоджена із великою, вихлюпується у середню. Середня підсилює це, як мембрана: помножте всі ваші страхи й гнів на мільярд – і ви дістанете відповідь, звідки беруться війни. 138

Труд Ваш труд – спати й бачити сни. Спати без снів. Пробуджуватися й планувати новий день. Давати собі волю у кожному порухові. Нікому не вклонятися. Нікому не бути винним. Дивитися на світ із любов’ю. Цінувати речі, які вас оточують. Жити. Неважка робота, скажете ви? Спробуйте. Хоч який би був простий цей шлях, саме він тримає світ у красі. Сприйняття й перетворення. Оце й є ваша робота. Тому що коли ви бачите речі як вони є, ви чуєте їхні голоси, знаєте їхні потреби й дляєте їх своїми діями. Ви дихаєте, й кожний ваш життьовий цикл – вдих-видих – оновлює світ. Ви ступите на цей шлях, а вас зачнуть сіпати питання: ‘Куди? Як? Що це за сонце, ліс і гори? А що ти робиш? А чому?’ Проте який сенс у питаннях? Ви хочете питати чи знати? Якщо знати – ось перед вами дорога, яку крім вас ніхто не пройде. І перешкоди, з якими ви стрінетеся, будуть специфічно ваші. Їх нема з чим порівняти, вони унікальні. Ви викликаєте їх своїм рухом, своїм полум’яним серцем. А от здобутки ваші прислужаться всім людям. Такий закон. Добро вільно роздається всім, хто його забажає.

139

Душа і час Конгеніяльно, конгеніяльно Ти йдеш, ступаєш дорогами осени У світи І віриш у зустріч, яка неодмінно буде; Божистий промінь живого Окреслює знане й незнане тобі, Нетлінна душа І ласкавий час Тебе оточують і промовляють: Життя – То є конгеніяльність усього, Мій друже. Любов – То є світло Присутности. Ви зустрічаєте кохану душу у безкінечному просторі всесвіту. Як то може статися? А дуже просто: ви були разом одвіку. Це вона, кохана ваша людина, супроводжувала вас під час самотніх подорожей невідомими стежками, це вона підтримувала вас у годину випробувань, вона не давала померти, зупинитися, впасти. Запахами осіннього і весняного лісу, плюскотом моря, голосами птахів. Вона наштовхувала вас на відкриття у невипадкових книжках, які ви брали до рук. Невже ви вважаєте, що світ байдужий до вас? О ні. Ви – своїм існуванням – так само були киснем життя для вашої другої половини, для вашого ж ‘я’, втіленого окремо, але ця окремішність відносна й існує лише для того, щоб подарувати вам радість зустрічи. І от – ви зустрілися. Ви зустрілися на цій благословенній Землі як дві людини тому, що ваша зустріч, ваше єднання живе у вічності. Час – рухома блискуча стрічка – підвів вас до дня, години, хвилини й секунди, коли ви 140

безпомильно впізнаєте один одного. Тепер можна подекуди прочитати міркування, що кохана людина – це, мовляв, хтось ‘инший’, особливий, не такий як ви і т.д. То нісенітниця. Кохана людина – це ви, і світ посилає її вам як підтвердження вашої правди. Ми всі – єдиний промінь. Як малюється картинка на телеекрані пучком електронів, так ми малюємо світ. Промінь оббігає екран з великою швидкістю, й ми сприймаємо зображення як щось таке, що складене з окремих частин. Проте всі вони – шлях єдиного променя. Так і великий, безмірно глибокий світ описаний променем – Богом – з величезною частотою по всіх усюдах, і все, що він породив – накреслив – зобразив – є одним цілим. Ми є частинкою променя і одночасно тим, що він сотворив. Вібрація. Дихання. Кохана людина. Ми разом малюємо цей чудовий краєвид навколо, дихання наше породжує час, а розум – події. Нема нічого окремого. Вічно живі, ми вічно инакші. І ті ж самі ураз.

141

Навіщо Немає нічого безглуздішого за це питання. Навіщо ми живемо, навіщо ми є? Сама ця думка передбачає якийсь ‘приз’ за нашу добру волю. ‘Навіщо?’ – то значить ‘з якою метою?’ Проте світ не має жодної зовнішньої мети. Такої, щоб була поза його межами. Саме поняття ‘межа’ означає, що існує щось внутрішнє і щось зовнішнє. Але всі ці поділи умовні й притаманні лише інтелектові. Так він краще орієнтується у житті для виконання своїх задач. Для людини бути – значить творити. В тому її призначення. Не в руйнуванні, не в забутті, не в жалях. Бо творчість обіймає все, переплавляє його у квітку, у сонце, дарує цю квітку нам: тобі, йому і мені. Чому я творю? Тому що я є. Дійсно є – не у власних думках, а за фактом. І творчість – жива стихія – підтверджує це. Я пишу й вірю, що моє слово може стати для когось вирішальним, останнім поштовхом до самостійного руху. Сміхота. Ти віриш… Чи думаєш, твоя віра щось значить? Авжеж. Віра це максимальна присутність. Ну то й що? Простір вигинається, структурується під нас. Understand me? Я не вірю. А я вірю. Це лише уявлення. Ні. Віра – це дія. Хто сказав? Я кажу, бо я знаю. Ні. Я знаю що таке віра, а ти ні. Це лише слова. Для мене це не слова. Ти не можеш впливати на світ. Я уже впливаю. Богдан-Ігор Антонич питався: 'Хто ж потребує слів твоїх? Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує... чи той, що 142

чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже?' Хто ти, людино, здатна почути поета? Слова справжнього поета – дія. Все, що робить майстер своєї справи, є дією. Дія – хліб життя. Кожен, хто вірить, здатен переломити той хліб, розділити його з усім сущим. Без віри ми не почуємо майстра й залишимось порожніми. Людина без віри хапається за будь-які підпірки, за будь-які цяцянки, що їй сувають під носа. Так усе життя бігає вона по колу у чудернацькім вихорі марних надій. То не її власний рух, а гіпнотичний вплив чаклунів. Так-так, саме чаклунів, чиє заняття – маніпулювати чужою увагою. І хто не вірить собі, потрапляє у їхні лабети. Цю істину перевірено життям. Ми знаходимося тут, на Землі, щоб відчути себе, щоб явити віру. А свідчитиме про осягнення віри – творчість. Саме такою є справжня, всесвітня магія. Вона не лишає нічого за бортом, тому – ‘всесвітня’. Така, що належить і всім, і кожному. Хліб життя. Ваша дія. Ваш порух руки. Ваш погляд. Риса, що ви провели на папері. Сказане вами слово. Вслухайтеся, вдивіться – то ви. Тут ключ. Тут всесвіт. Двері до раю і ще багато чого. Питання ‘навіщо?’ можна задати людині, що самовдосконалюється. Вона відповість на нього: ‘Для того, щоб очиститися від сум’яття, яке заважає мені бачити природу явищ і бути в гармонії з нею’. Можна це питання задати й тому, хто занурений у матерію, і він пояснить: ‘Я люблю їсти, пити, вдихати запах новеньких речей, слухати шарудіння банкнот і кермувати дужим авто – мені приємна будь-яка сила’. Але не можна спитати ‘навіщо’ у того, хто творить, бо творчість не дає жодного зиску. Вона просто посвідчення того, що ви – то ви у своїй абсолютній суті, де не виникає жодних питань. Творчість обіймає все, тож їй байдуже до окремих чеснот, окремих володінь чи засягів, до того, що можна купити чи продати. Перебування, присутність – ось її зміст. Той, хто є (хто дійсно є, живий тут і тепер), зрозуміє це. Релігія й мистецтво – наче два боки однієї піраміди. Релігія підіймає вище й вище, до самого вершечку шляхом очищення. Ми відрубаємо зайве і бачимо райський сад. Дивні енергії сповнюють нас. 143

Митець скеровує їх додолу. І сам разом з ними з’їжджає на Землю. Це – другий бік піраміди: з вершечка униз. Ми даруємо твори людям, але й самі позбуваємось вишнього сяйва. Нам необхідно знову очистити серце, звільнитися від уже втілених образів, щоб досягти джерела невичерпної сили, де нас огортає надхнення. Знову підйом і аскеза… Але можна не падати вниз, не відділятися від повноти існування. Це означає – стати цілком собою. Стати самому тією пірамідою (а може – красивою вежею, а може – дивним будинком) що сполучає небо і землю. Це забере більше часу, проте ви знатимете кожен клаптик землі, що на ній будуєте себе. І знатимете так само кожен поверх, кожен камінь, зігрітий вашим диханням і покладений у споруду. Власне… немає споруди – є цілість усього живого. І все на світі живуще є вами. А робота ваша була у тому, щоб, зібравшись у центрі себе, освітити темряву. Дрібка святого золота, царства божого – то є ви. І те, що виросло з тої дрібки – сама нескінченність – містить усі питання й відповіді, входи й виходи, зав’язки й розв’язки, всі ноти і всі слова, весь вітер і все кохання від А до Я. Вона невичерпна.

144

Два світи У своєму існуванні я відчуваю дві лінії, два рівнобіжні потоки, що ніколи не перетинаються – моє життя, сповнене випадковостей і нещасть, і моя мрія, мій дух, де сміється сонце і грає музика. Але двох світів не може бути. Світ є лише один. Отже, ці рівнобіжні лінії мають спільну точку. Це ви. Станьте між ними двома на однаковій відстані. Всотуйте те і друге, але не рушайте з місця. Будьте собою. Собою, собою. Тим, хто не заплющує очі ані на горе, ані на щастя. І ви побачите, як два ті потоки вражень вигинаються вам назустріч і входять у ваше серце, притягнуті вашою силою. Ви хочете знати, що таке творчість? Це – з неможливого робити можливе. З нічого – життя. Немає логічного засновку в творчости. Вільна людина не спирається ні на що. Вона є фокусом буття, що усвідомлює себе, й ця свобода осягнення є живою тканиною творчого акту. Ми творимо не для когось персонально – для себе, свата, брата чи кума. Ми творимо, тому що ми є. Коли людина напевно знає, що вона є, то не може не творити. Навіть звичайне дихання її стає повсякчасним оновленням світу. Ось вона, наша точка між двох ліній, двох уявних реальностей – наше буття! Одна реальність чудовна, розмальована яскравими фарбами, легка й привітна, але недосяжна, хоч як би тягтися до неї рукою. Друга реальність похмура, злиденна, важка й засмоктує наше тіло у хащі непролазних проблем і смутку, але не засмоктує цілком, бо лишається наше невдоволення, ба навіть злість, і це невдоволення не підкоряється остаточно рутині – инакше ми заснули би смертним сном. Ми не належимо з головою ані до світлого й ефемерного, ані до темного й недвижного. Хто ми? Ми – виток сили, і від нашої волі залежить, стане єдина й неподільна реальність кращою чи ні.

145

Не кінець, не кінець ‘Ще не кінець’ – китайська гексаграма. 64 китайські древні гексаграми – комбінації з шести суцільних або переривчастих ліній – описують різні життєві ситуації. Вони описують природні цикли – маленькі, великі й надвеликі. 63-я гексаграма має назву ‘кінець’. А 64-а, остання – ‘ще не кінець’. Чому я про це кажу? Жоден учитель не навчить вас ‘до кінця’. Найважливіше – за вами. Ви вже прийняли відповідальність за власне життя, і ніхто вам не пояснить, що робити. Ні Бог, ні чорт. Не кінець, уявляєте? Це тільки початок. А ви вже думали, що підійшли до брами забезпеченого щастя? Ха! Щастя – не той предмет, який можна ‘забезпечити’. Хто вам його забезпечить? Так само як ви нікому нічого не винні, ніхто нічого не винен і вам. Щастя – не подарунок, не борг, не жадана мета. Щастя – то ви. Немає кінця життю. Немає кінця нашій подорожі у незнане. Але кожен ваш крок – то творчість. У кожен рух ви вкладаєте всього себе. Шлях, що ним ви йдете – то теж ви. Тут велика загадка. Ви будуєте світ; будуєте і водночас його відкриваєте. Вам треба тільки змести спотворення з осяйного обличчя землі й неба, що відбилися у вашій голові за роки блукань. Ці відбитки порожні. Позаду в вас усі можливі комбінації ‘гріха’ і ‘смерти’. І що ж? Вони нічого не дають, і ви струшуєте їх, як порох. Звільнений порох зірками спалахне у небі. Ваш неповторний політ розпочато. Для того й потрібна була ваша наука прат’єкабудди, щоб це здійснилося.

146

Океанська хвиля ‘Не спіши, не спіши’, – Кажу собі так спокійно, коли все уже розсипається в смерть. Сідає далеке сонце за обрій скляної води, Все повертається із глибини У мозок – Риби, сузір’я, перо моє, взяте у руку, Земля моя – Хвилею вкочується й застигає, І знаєш, чого я прошу, Океанська хвиле? – Дай мені змогу Когось врятувати, Когось надихнути Горінням.

147

Зміст Від автора - 3 Вибору немає - 7 Продовження немає - 10 Стосунки - 12 ‘Я нікому нічого не винен’ - 14 Ви – центр світу - 16 Щоденна магія, або Підтвердження зовні - 17 Закон Свободи - 20 Ми у вічності - 22 Технологія дива - 27 Набурмосена мудрість - 29 Парадокс - 32 Туристи чи господарі? - 36 Не спішіть на потяг - 39 Матерія - 41 Речі так само вільні, як люди - 44 Що таке ‘все’? - 46 Її величність депресія - 48 Навколишнє - 50 Покиньте зло - 51 Кінця світу немає - 53 У свідомості є все - 54 Зерно - 55 Співчуття немічному світові - 56 Хвороби - 58 Як прожити без грошей - 60 Що спонукає нас жити? - 63 Perpetuum mobile - 65 Все є тепер - 66 Action - 68 Здійснитися - 72 Любов - 73 Дружба - 74 148

Coda - 75 Не ставити клеймо - 76 Карми боятися – в світі не жити - 78 Іграшки - 80 Фальшиві ланки - 81 Присвята і жертва - 83 Час - 85 Шлях - 87 Скорбота світу - 89 Намір - 90 Спасти свою душу - 91 Кохання - 93 Наркотик інтелекту - 94 Сила – знати себе справжнього - 96 Стоп машина! - 97 Танець - 98 Спів - 100 Нескінченність - 101 Без провини й сумніву - 102 Найвища радість - 103 Контекст - 104 Поради - 105 Плоть світу - 106 Вільна людина - 107 Всі ми учні й вчителі - 110 Помилок не існує - 112 Розширення свідомости - 113 Якщо любиш – не страшно - 115 Питання - 116 Всемогутні початківці - 118 Чистота й порядок (Медитація) - 120 Вірити - 122 Бог - 123 Так і є - 125 Будь у собі - 127 149

Втрат немає - 129 Психологія фана й психологія творця - 131 Осяяння – вихідна точка - 135 Наука й науки - 133 Вільний розум - 134 Базовий стан - 136 Будьте з собою у мирі - 138 Труд - 139 Душа і час - 140 Навіщо - 142 Два світи - 145 Не кінець, не кінець - 146 Океанська хвиля - 147

150

151

Літературно-художнє видання

Олександер Кизима

Щоденна магія Книжка про творчість, або Поради прат’єкабуддам .... Обкладинка, ілюстрації Дорота Ковальська .... Відповідальний редактор Володимир Криницький .... Комп’ютерне верстання ТекстOver .... Олександер Кизима Щоденна магія. Книжка про творчість, або Поради прат’єкабуддам. – К. : ТекстOver, 2017. – 152 с. ISBN 9781370205974

‘Революція, що відбувається тепер – це опанування часткового, неповного, зовнішнього людським розумом і серцем. Усвідомлення їхнього справжнього місця у світі як безперечно важливих, але не головних речей – і взагалі не ‘речей’, що існують окремо і самостійно. … Інформація перетворилася на гальмо людства. Інформації зробилося так багато, що вона втрачає цінність, але забирає час і енергію. Люди відчувають, що потрібно вийти за межі інформації. Це називається творчістю. Їй і присвячено мою книжку’.