ТекстOver. Число 13 by Володимир Криницький

Зміст Поезія Чарлз Буковскі - 11 / Марія Гончаренко. Споглядання - 24 / Мігель Ернандес. Три імені буття - 27 / Зоран Жмирич. Спалене село мовчить - 29 / Регіна КатінайтеЛюмпіцкєне. Початок - 30 / Стівен Крейн. Війна - добра - 33 / Стейн Мерен - 38 / Йосип Пупачич. Море - 59 / Микита Рижих - 67 / Хеге Сірі. Сніжинка, що тане на долоні - 69 / Іво Фрбежар. Я вже не той - 999

Проза Інгвар Ант. Імена - 3 / Віталь Воронов. Близнюки - 15; Розстання - 19 / Костянтин Мельников. Можливо, час дорослішати? - 34 / Микола Оліярник. Еммануїл - 39 / Максим Попіль. Тільки не дивись вниз - 45 / Сергій Рафальський. Море вогню - 60 / Ольга Стасюк. Туман на рейках - 72 / Дмитро Тяжелов. Катька і каблучка - 75

Есеїстика Близька людина: під загрозою вимирання (Т. Кузнєцова) - 83

Рецензії Як норвежці сімейні саги пишуть: «Моя боротьба» Карла Уве Кнаусгора (В. Криницький) - 87 / Старкова розмова з Богом (О. Шалак) - 90

Інгвар Ант

Імена Ім’я знову повернуло йому плоть і кров. У нього була своя історія, минуле, навіть сім’я. У одному лише імені, виявляється, полягає так багато. Дж. Роллінс. Піраміда

Сирена завила. Розпочався новий день. – Тату, пора? – почувся голос у пітьмі камери. – Так, Сонечко, мені пора йти! – протерши очі, шепотів чоловік. – Надовго, тату? – із нотками занепокоєння, мовила дівчинка. – Коли ти повернешся? – Скоро, моя люба, скоро. Дратівливий писк продовжувався. Він відчував біль у вухах, який залізним черв’яком тягнувся до скроні. Міцно притис два пальця та кілька секунд, коловими обертами, здавлював вразливе місце. Намагався витіснити біль назад. У напівтемряву камери. Знову забринів дитячий голос. Чоловік не розплющив очей. – Тату, ти обіцяєш? Я чекатиму тебе… Я… – Обіцяю, золотце. – руки сповзли з обличчя. Сирена замовкла. Лиш на секунду. – Обіцяю, я прийду… Я тільки… – тихі слова видавались молитвою. Пронизливий звук повторився. Клацання. Камера відчинилась. Перед його очима виріс сірий коридор. Облуплені стіни кольору бруду. Повсюди грати – залізо, що вросло в метал. Невеликі кімнати-одиночки. Вони скидались на келії монахівсамітників, видовбаних у горах. Але створені не для молитви, каяття чи роздумів. Тільки для утримання та… 3

Смерті. Повільної, болісної та самотньої. Насправді, кімнати були домовинами. Бетонними гробами із залізними кришками. Нерівні стіни, яких покривала пліснява. Із тухлим, мертвим повітрям та іще живими душами. Лишень слабке, поодиноке світло ламп. Тьмяно, наче в тумані. Ніяких сонячних променів, тепла. Здавалось, що все живе тут викачали навмисне. Обгорнули в залізобетонну коробку та закинули труну глибоко в землю. Назовні, замість надгробка чи пам’ятника, височіло індустріальне місто. Мовчазне та пронизане чадним димом. Встелене відходами від виробництва та життєдіяльності рабів системи. Вулицями, поряд з людьми, бігали пацюки. Місто марень перетворилось у великий смітник. Могила, що ховалась під землею, була в’язницею. Місцем, де жили мерці, які ще дихали. В’язні, які працювали, їли та спали. Животіли, з дня на день відкриваючи пусті очі. Вдихали отруєне повітря. Ковтали гнилі шматки, що називалось їжею. Одні, засинали із надією ще раз прокинутись, інші – більше не піднімати повік. Існували… Існування не можна назвати життям. Існування гірше смерті. Існування – це безпам’ятство, а пам’ять їм стерли. Мов по напису простим олівцем провели гумкою. Після сірих розводів та лушпиння залишився тільки чистий, білий листок. І більш нічого. Пустота. Пустота, а потім. Зім’яли шматок паперу та викинули. Він пролетів скляні кабінеті допитів, вдарився об бетон камер та кам’яні тунелі із радієм. Тепер ніяких спогадів. Гострих слів проти «Корпоративної демократичної республіки» (КДР). Супердержави, що виросла із радіоактивного дітища останньої гібридної війни. Мир тоді дістався занадто дорого. Жертв не було сенсу перераховувати. Перелічували, лиш тих хто вижив. І на руїнах колишнього світу звели нове суспільство. Із повним контролем економічного, політичного та суспільного життя. Повне переродження, безпека. Все на благо людства. Все для збереження миру. 4

Без минулого. Його стерли. Без релігії. Вона видалась непотрібною. Без свободи. Без вибору. Без демократії. Як показував досвід – вони виявились надто хиткими та небезпечними. Зараз ніяких лозунгів, виступів та демонстрацій. Без нелояльних та противників режиму. Без інакодумців. Ніяких власних суджень. Все змінила всеохоплююча колективна свідомість. Без імен… Це головна заборона. Даючи людині ім’я – даєте їй право на думку. Імена породжують погляди. Імена будують ідеї. Під імена пробуджують революції. Імена руйнують стовпи режиму. «КДР» висмоктувала пам’ять в’язням. Замість імен насадила штрих-коди. Чоловік схилив голову та прямував вздовж коридору. Ліфт зупинився, із скрипом двері закрились. Покотився вниз, у прірву. Секунди спливали. Лампа ледь блимала. Очі чоловіка зачіпались за плечі інших в’язнів. Фіксували написи: «I2912», «N2708», «O1110». На його зношеному, брунатному комбінезоні – «R1203». Стук, ліфт відчинився. Лабіринт проритих тунелів. Вздовж тягнулись пожовклі лампи. Столи із киями та ломами. Через метрів двадцять – штурмовики. Сіра уніформа, автомати та респіратори. Червоні кнопки із написом «Увага!» Один рух – і сирена, залита кольором крові, завиє. Кожний блокпост пронумерований, штурмовики із шрих-кодами на грудях. Вони також без імен. – «І без душі», – пролетіла думка. Він важко ступав далі. Біль, із розтертої скроні, сповзав хребтом. Наче зміїна отрута, розповзався по тілу. Ще трохи і вдарить по ногах. – «Відданий пес корпорації!», – з презирством він втупився у одного із охоронців, підбираючи реманент. Довго дивитись було неможливо. Ще кілька секунд і залізо могло вбитись у хребет, посилюючи біль. Коли спершу не допомагало, удар повторювався. Після 5

третього попередження спрацьовував затвор. Дуло підносилось на рівень очей. Здебільшого втуплювалось у потилицю. Повітря при цьому нагрівалось, піднімалось на кілька градусів. Іноді, в’язень посвистував. Відчував подих смерті та був готовий протягнути її руку. Закривав очі. Спалах. Розряд світла. Звук металу пробігав коридором. Чоловік підняв кий та закинув на плече. Похитнувся. Ступив кілька кроків, повернув праворуч. Ще крок-два, ліворуч. Горло знову запекло та пронісся вогонь. Очі вкрились пилом. За кілька місяців вони набували кольору іржі. Сльози не пробивались. Не змочували запалені радієм зіниці. В’язні працювали без респіраторів. Масок. Без рукавиць та без ліхтарів. Сірих, спеціальних захисних костюмів. Бувало і босоніж. Стирали ноги до крові, обмотуючи їх онучами. Вночі, збирали власну сечу та запікали нові рани. Ніякої медичної допомоги. Мерців уже не врятувати. Без сенсу жити далі. Без надії повернутись на поверхню, зустріти рідних. Обняти, промовити вголос їх імена. Згадати… Кий піднявся вгору та полетів, ударяючись об брилу. Бризнули іскри. Ще раз і ще. Чоловік витер мокре чоло. Піт потрапив на зранену руку. Легке тремтіння побігло по шкірі. Вдихнув, підняв знову кий вгору. Удар. І так постійно, як у замкнутому колі. Доки сирена не завиє. Доки серце не витримає та не зупиниться. Доки підземний світ повністю не втратить світло, погасне. – Сонечко, я обіцяв… – обдерті руки кровоточили з-під бинтів. – Я мушу… Я повернусь… – спиною пробігав пекучий біль. – Я прийду… Я… – очі проїдав радіоактивний пил. – От тільки закінчу… І повернусь… – коліна ломило, ніби туди забили по розжареному цвяху. Закричала сирена. Він опусти кий. Важко спустив повітря. Поплентався коридором. На обід йшло хвилин п’ятнадцять. Колись, ще біла кімната, поблідла. Стіни місцями потріскані, обпала штукатурка. Всюди виднілись темні, загорілі плями. Поверхня дерев’яних, зеленкуватих столів полущилась. Була, 6

місцями, грубо засмальцьованою. Гострі кути збиті. Залишились, лиш обдерті куски із виступаючою тирсою. Металеві ніжки стільці, мов вивихнуті коліна, погнуті. Покриття зношене. Схилені голови, стук ложок об дно залізної тарілки. Хрипке заковтування їжі. Ніхто не піднімав очей, не промовляв ні слова. Чулися важкі кроки годинникових стрілок. Легке гупання гумових палиць наглядачів. Час. Почувся свист. Всі, по команді, піднялись. Важко потягнувся ланцюжок із людських тіл. Потім, ланки виривались. Проходили різними коридорами. Знову стук. Іскри. Виття металу. Стогін каменю. Найгірші із звуків – людські зітхання. Переривчасті подихи загнаних у клітку звірів. – Ще трохи, ще трохи… – промовляв чоловік. – Ще удар, удар і удар. Опустив кий, зітхнув, підняв далі. – Ось ще не довго і я… Кожне вихоплене слово віддавало болем. Різало горло. – І я, серденько, повернусь… Пальці рук німіли. Почало їх викручувати, ламати. – Повернусь, знову до тебе… Спину зводило. Коліна тряслись. Шлунок тихенько вив. Боровся із закинутими шматками. – Ти тільки почекай, тільки хвилину ще… Ще… Відчувалась кожна пульсація у ногах. Відбивалась каменем у мозку. Кожен новий стук серця різав болем. Пекло. Цівка поту прокотилась обличчям. – Надя, я тільки…. Тільки… – чоловік застиг. Піднятий вгору кий, із дзенькотом, покотився додолу. Рознісся гул по тунелю. Дзвін, звук розбитого кришталю. Він повернувся та втупився вперед. Ледь помітний вогник в іржавих очах зник. У них читалась тільки пустота. Ноги, обтягнуті онучами, поволі наштовхувались на обламки каменю. Понесло вперед. Біль, видавалося, зник. Заховався десь далеко. 7

– Я врятований! – очі просяяли, а на вустах піднялась посмішка. Слова звучали піснею помираючого оленя. – Я… Я згадав… Я пам’ятаю! – чоловік затинався. – Я можу йти… Тиша. Сплячий ураган набирав сили. – Я пам’ятаю! Я вільний! Руки обхопили та стиснули голову. Гострий біль знову шмигнув звивинами. Розворушував пам’ять. Рвав ланцюги, відкривав міцно замкнені двері. Стіна забуття спадала. Картинки, обривки списаних листків. Шматки його життя заблимали перед очима. Іскри, вогники. Білі плями прозріння. Так ніби, вперше ковтнути повітря. Підняти повіки, що навік закрили. Відчути, ледь вловимий біль, і побачити. Вирватись із сну. Анабіозу. Він згадав, побачив… Все в тумані. Не чітко. Клаптики попелу з’єднювались. Із неба тягнулись до низу. До язиків жовтогарячого полум’я. До вогнища, що на площі. Багатолюдній. Їх роти відкриті. Очі замерли від жаху. Вогонь поглинав сіру плоть. – Ан-ня! – проревів чоловік, впавши на коліна. Перше ім’я пронеслось жаром, а потім… Потім, жінка серед площі. Одна така. Самотня і загублена. Стомлена. Високий чорний обеліск із символами. Її так і не змогли прочитати. Допомогти, дотягнутись рукою. Вислухати крики у її мовчанні. Ніхто не зрозуміє жінку, що втратила надію. Натовп людей. Вони повертаються. Нюхають повітря, яке наповнилось бензином. Мить і спалахнуло полум’я. Його дружина, із просякнутим до нитки одягом, загорілась, як новорічна ялинка… – На-дя… Ревіла вона від болю. – На-дя… Вона не відчувала язиків полум’я – На-дя! – застигло ім’я на її губах. Ім’я її дочки. Ім’я їхньої дочки. 8

Дочки, яка через дитячу наявність та доброту, перегородила шлях штурмовику. Солдату корпорації. Стражу закону та порядку. Сірому слузі смерті. Він глумився над щеням. Собакою, що немічно розпросталась на дорозі. Трусилась із зламаною лапою. Ні кроку вперед, скавучала. Заважала руху кортежу штабу сірих вбивць. Дівчинка ж захищала її… Пробувала відтягти, не слухаючи наказу. Старалась підняти на руки. Не вдавалось. Ще раз і ще, доки… Доки, метал не ввігнався у її жовте личко. Розбита губа, показалась кров. Далі клацання, засмикнув затвор та дуло повернулось. Бризнув вогонь. Пройшла автоматна черга… Вулицею пронісся тихий вий собаки. Живої, не пораненої. Тільки дівчинка, підкошена, із скляними очима, ледь чутно припала до асфальту. Відчула на руках теплу рідину. По дитячому тілу пройшов холод. Ніби, серед травня ввірвалась зима. Погладжуючи собаку, закривала очі. Тихо, не видаючи ні звуку. Усміхнулась. Промені сонця торкнулись її холодних губ. Його дружина не встигла. Не добігла. Не захистила, не затулила собою… Він, у формі штурмовика, вітав сіру адміністрацію на іншому кінці міста. Віддавав честь. Марширував. Підіймав праву руку, а дружина обіймала скривавлене тіло дочки. Здавав пост, а вона несла неживу дочку додому. Мовчки, без слів. Сліз теж не було. Лиш розпука. Глуха темрява. Йому донесли не зразу. Не розповіли. Не дали дозвіл повернутись додому, не відпустили. Дружина захопила бензин та змивала останки дикого болю. Чоловік сидів у камері, самотній. Втупившись у стіни. Її плоть охопило вогнем… – Тату, пора. Я чекаю тебе. Чувся голос дочки в пустому коридорі. – Так, Сонечко, мені пора. Очі запливли кригою. Замерзли. 9

– Я скоро буду. Я йду! Клацання, затвор засмикнули. Коридор блимнув вогнем… Штурмовик кричав, відходив, а потім натиснув на курок. Він не розумів. Чому чоловік, мов навіжений, погнався на нього? Не почув наказу? Не побачив націленої зброї? А може, він просто збожеволів і кинувся? Побіг на зустріч смерті. Повторював тільки імена… Ім’я своєї дочки… Дружини… – Аня, Надя. – промовив в останнє. Як і дочка, віддійшов із посмішкою. З іменами на вустах. Дочки. Дружини. Імена, як і рідні, не помирають ніколи.

Чарлз Буковскі *** «Винаходь себе тоді перевинаходь себе не пірнай у те саме болото винаходь себе тоді перевинаходь себе і тримайся подалі лещат посередності винаходь себе тоді перевинаходь себе змінюй свій тембр і стан так часто щоб вони не могли тебе віднести кудись. переродись і прийми все як є але тільки у термінах що сам винаходив і перевинаходь. будь самоучкою. і перевинаходь своє життя тому що повинен; це твоє життя і твоя історія твоє зараз залежить тільки від тебе»

Батько був направду дивовижним чоловіком він удавав ніби багатий 11

навіть коли ми жили на бобах, крупі й сардельках коли ми сідали за стіл він казав: «не всі можуть їсти як ми» і тому, що він хотів бути багатим, або тому що він насправді думав, що він багатий він завжди голосував за Республіканців і він голосував за Гувера і знову за Рузвельта і програвав і тоді він голосував за Альфа Лендрона і знову за Рузвельта і програючи знову казав: «я не знаю куди котиться цей світ, зараз у нас там, чорт забирай, - знову Червоні і росіяни наступним кроком зайдуть у наші подвір’я!» Я думаю, це мій батько, допоміг мені вирішити стати злидарем. Я вирішив, якщо така людина як він хоче бути багатою, тоді я хочу бути бідним. проте я з’ясував, що більшість злидарів хочуть бути багатими теж. вони вже провалились у цьому. тож у лещатах між батьком і злидарями я не знайшов місця куди іти і я ішов туди швидко й повільно. ніколи не голосував за Республіканців. ніколи не голосував. поховав його як дивацтва землі як тисячі тисяч дивацтв як мільйони інших дивацтв марні. 12

Руйнація Вільям Сероян казав: «Я зруйнував своє життя одружившись двічі з тією самою жінкою». Завжди буде щось що руйнує наші життя, Вільяме, це все залежить від «що» чи «як» знайде нас першим, ми завжди стиглі й готові бути пійманими. Руйнування життів природне для обох типів – мудрих та інших. це тільки тоді коли те життя – руїна стає нашим ми усвідомлюємо тоді що самогубці, пияки, безумці, в’язні, наркомани й інші й інші. є такою самою частиною буття як і гладіолуси, райдуги й 13

урагани, і нічого не залишається на кухонній полиці. З англійської переклав Андрій Безуглов

Віталь Воронов

Близнюки Хлопчики збилися у набожний гурт. У захристі пахло характерною мішаниною цвілі й воску. Новий священик мав ось-ось з'явитися. Чули про нього небагато. Знали, що немолодий, чи поляк, чи литвин, трохи знає по-російськи. Я дивився на накрохмалені, вибілені, немов випрасувані комжі й порівнював візерунки на рукавах. Лише деякі були пошиті з білої тканини, а в більшості – перешиті зі шторного тюлю. Я сам власної комжі ще не мав. Я був наймолодший з усіх, і бабуся не знала, чи погодиться ксьондз прийняти мене в захристяни. Я намагався уявити вигляд нового ксьондза. Про його попередника селяни не говорили. Здається, його кудись забрали багато років тому, в парафію він уже ніколи не повернувся. Я підслухав це випадково, коли ходив у плебанії під час ремонту. З найвіддаленішої в коридорі кімнати лунали голоси майстрів, що відбудовували ксьондзове помешкання. Хрипкий голос одного з них казав, що на власні очі бачив його в якомусь місці, назви якого я не зміг запам'ятати. Можливо, робітники щось почули, бо раптом хтось сказав «тш-ш-ш», і я змушений був кинутися навтьоки. Либонь, ті ж таки майстри працювали зараз у костелі – щоб побачити їх, треба було високо-високо задерти голову. – Нєх бендзе похвальони Єзус Крістус, – енергійно сказав чоловік у чорному, забігши, а не увійшовши в ризницю. Усі хлопчики насторожилися і хором відповіли: – На віки віків, амінь. На голові ксьондз мав кумедну шапку зі смішною фіолетовою китичкою. Ксьондз рвучко зняв головний убір і кинув на старий комод, з якого здійнялася хмара пилу. Тільки зараз я помітив, що разом зі священиком зайшов худий, як опудало, семінарист. 15

Ксьондз був схожий на якогось іноземного актора, але на якого саме – я не міг пригадати. Він мав широку усмішку, що зникала так само несподівано, як і з'являлася. На великому череві виділялася довга низка круглих ґудзиків. Черевики блищали так, що в них можна було дивитися, як у дзеркало. Проходячи через все захристя, ксьондз мимохідь поклав мені на голову крижану руку. Я весь затремтів. Це було схоже на те, як гладять хлопчиків, схвалюючи їхню поведінку. Правда, я не був певен, що його жест щодо мене мав те саме значення. Я подивився на його руки – шкіра на них була майже коричнева, і це було особливо помітно, коли ксьондз поклав їх на рушник. Обличчя теж було дуже засмагле, і я подумав, що той актор, якого я намагався згадати, мабуть, італієць. Поки священик відправляв якісь незрозумілі ритуали, семінарист готував його костюм. Коли короткі ритуали закінчилися, були закінчені, він почав одягати ксьондза в те, що наготував. Хлопчики так і стояли юрбою, і злякано, як і я, спостерігали за всім дивним процесом. Найскладніше виявилося надягти комжу на доволі об’ємне ксьондзове вбрання. Зрештою це вдалося зробити, семінарист розправив комжу на священикових плечах і тулубі, і на тому процедуру одягання завершили. Зразу після цього без жодного слова ксьондз, а за ним хвостиком і семінарист, стрімко попрямували до дверей. Щойно вони вийшли з ризниці, хлопчики ніби за якимось наказом кинулися до комода, на якому священик розкладав своє таємниче причандалля. Один з хлопців потягнувся рукою в найдальший, невидимий для мене кут комода, і його рука повернулася з темно-зеленою пляшкою. Було видно, що хлопець робить це не вперше, бо я навіть не встигав до пуття зрозуміти, що ж відбувається. Пляшку вправно відкоркували й тепер кожен з хлопців по колу радісно припадав до неї губами. Чомусь мені стало страшно й незатишно, ніби це я був у всьому винен. На мене хлопці навіть не дивилися, від чого виникало враження якоїсь ілюзії існування. Пляшка знову заткнули й майже непомітно повернули на місце. І ось, коли хлопці знову мирно стояли купкою, ніби попередньою домовивившись і добре все 16

підлагодивши, у ризницю повернувся ксьондз із помічником. Той узяв з комода приготоване начиння і сам вийшов з приміщення. Швиденько змивши руки над старими алюмінієвими ночовками, ксьондз чітко повільно витирав їх лляним рушником. Закінчивши, він підійшов до дверей і заходився бурмотіти щось, що формою було схоже на молитву. За ним дуже злагоджено вишикувалися захристяни, а один різко махнув мені рукою, щоб я ставав у кінці хвоста. Ставши на своє найостанніше місце в ланці, я помітив, що семінарист уже повернувся і енергійно смикає за шворку. У костелі пролунав звук невеликого, але голосного дзвона, а коли відлуння від нього стихло, ми вже стояли перед вівтарем. Починалася меса. Щоразу, як ксьондз щось казав, я напружено намагався вловити сенс його слів. Але єдине, що мені вдалося зрозуміти повністю – «Богу складаємо гроші». Я переконався в цьому, коли на підтвердження моїх здогадів один з найстарших захристян пішов зі скарбничкою збирати в неї паперові гроші. Зібравши з вірян гроші, він з повною скарбничкою пішов в захристя, а мені пригадалося, що це той самий хлопець, які верховодив під час акції з пляшкою вина. У душі виник глибокий сумнів, що він достатньо чесний, аби йому можна було довірити Божі гроші. Захристяни потроху починали нудьгувати, і я тільки зараз помітив, що серед них є двоє близнюків. Один з них постійно крутився, кривлявся, під прикриттям великої лави, яка робила його невидимим для парафіян, викаблучувався, намагаючись насмішити інших хлопців. Другий брат, цілковита копія першого, стояв з іншого боку вівтаря, зразу біля мене. Побачивши міни свого брата, він задоволено вголос розсміявся. Негайно невідомо звідки з'явилася сильна рука семінариста й викрутила йому вухо. Малий завмер і навіть не наважувався потерти своє багряне вухо, яке, як я був переконаний, мало страшенно боліти. Я перевів погляд на його брата-пустуна. Той і далі безкарно дурів. Я ж намагався поводитися бездоганно – не через страх перед дяком чи священиком, а тому, що серед вірян на другій лаві спереду сиділа моя бабуся. Перед богослужінням вона довго мене повчала, і тепер я просто хотів, щоб вона була мною задоволена. 17

У той час, коли думки мої були вже геть далеко, ксьондз повернувся до вівтаря. Відчинивши дверцята, він простягнув руку всередину й вийняв звідти щось, призначення чого я ніяк не міг вгадати. Річ була вся золота. Струнка розцяцькована підставка мала круглий верх, від якого в усі боки розходилися немовби сонячні промені. Тільки зараз я помітив, що посередині «сонця» було віконце, яке ксьондз відчинив. Тепер він, відвернувшись, підняв дивовижний пристрій і поводив ним у різні боки, а зробивши, це поставив цю штуку назад на вівтар. Коли священик низько нахилився до вівтаря, раптом пролунав глухий, але досить упізнаваний звук. Я не міг повірити своїм вухам, тому подивився на свого сусіда, але не побачив у його очах розуміння. Мабуть, він досі думав про своє вухо. Я придивився до його комжі. На одному рукаві було чітко видно червону пляму.

Розстання Коли я вийшов з дому, Вадим уже чекав мене в дворі. – Гроші взяв? – спитав він. – Узяв, – сказав я і стрімко пішов, не зупиняючись біля нього. – Ходімо. Ми радісно крокували дорогою і вели безладну розмову про все, що спадало на думку. Вадим час від часу заходився сміхом або казав щось типу: «Та ну!» Я любив його як свого двоюрідного брата, не надто звертаючи увагу на те, що він трохи молодший за мене – а в моєму віці це далеко не байдуже. Іноді було очевидно, що він зовсім малий, але він компенсував це своєю нескінченною енергією. Закінчилася гравійка, почався асфальт, і ми повернули праворуч. Спершу ми думали піти в магазин, купити газводи й уже з нею податися шукати пригод. Куди саме і якого штибу пригод нам хотілося, ми не знали. Назустріч, мабуть з плебанії, ішла молода черниця. Коли ми проходили мимо, вона усміхнулася в наш бік. Ми кивнули, хоча я був певен, що треба було сказати щось особливе. На відміну від інших сестер, ця була напрочуд вродлива. Її я бачив не вперше, і завжди, коли наші погляди зустрічалися, вона зблискувала миловидним осміхом, показуючи білі-білісінькі зуби. – Подобається? – спитав я Вадима, коли черниця відійшла на достатню відстань. Вадим довго думав, а потім, радше щоб щось сказати, байдуже кинув: – Я одружився б. Біля костелу ми повернули ліворуч і вийшли на асфальтоване шосе. Біля магазину стояла купка незнайомих хлопців. Вони кинули на нас неприязні погляди, даючи зрозуміти, що не схвалюють нашої присутності. Один з них демонстративно плюнув на землю. Це був натяк на нашу нетутешність. Вони, либонь, знали тільки те, що я приїхав до дідів з сусіднього містечка. Вадим взагалі приїжджав до бабусі з великого міста. Щоб не дати їм можливості нас зачепити, я стрімко ступив на сходинку й відчинив двері магазину. 19

Зайшовши всередину, ми зразу попрямували до полиці з напоями. Пляшки на ній були всі однакової форми, але їхній вміст був різний. Довго не вагаючись, ми взяли чотири пляшки з зеленим, як трава, напоєм. Поставивши пляшки на високий прилавок, я витяг з кишені цілий клубок пожмаканих банкнот. Продавчиня не без відрази почала розпрямляти банкноти й одну за одною класти в касу. Пересунувши на рахівниці кілька кілець, вона сказала: – Вам, хлопці, не вистачає. – А на скільки вистачає? – довго не думаючи, спитав я. – На три, – відповіла та з явним нетерпінням у голосі. – Тоді три, – сказав я і вручив четверту пляшку Вадимові, щоб той відніс її назад на полицю. Продавчиня подала мені банкноту з зображенням білки, ми взяли наші покупки й вийшли з магазину. Швидко проминувши хлопців, ми пішли дорогою назад. Тільки добре відійшовши й зрозумівши, що погоні не буде, ми почали думати, як відкоркувати пляшки. Біля зупинки навпроти костьолу я помітив залізну трубу, що недоладно стирчала з землі. Приклавши пляшку до труби, я правою рукою вдарив по корку. Почулося сичання, але корок залишився сидіти на своєму місці. Я вдарив вдруге. Рука запекла від болю, але корок відскочив. Я простягнув пляшку Вадимові. Другу пляшку я спробував відкоркувати іншим способом. Зачепивши корком об залізяку, я різко смикнув пляшку на себе. З горлечка вихлюпнулося трохи схожої на зеленку рідини. На горлечку пляшки від щербилося трохи скла. Ми відпили, знову повернули біля костелу й потягли вздовж вулиці. Що далі ми йшли, то не знайомішою здавалася околиця. Хоча це було те саме село, я в певний момент зрозумів, що ще ніколи так далеко не заходив. Допивши газовану воду, Вадим кинув пляшку в канаву. Не цілячись, я зробив те саме. Почулося, як у високій траві б'ється скло. Відійшовши на мить у бік канави, Вадим повернувся з реп'яхами. Я попросив у нього кілька штук і зразу ж кинув по ньому. Накидавшись досхочу реп’яхами, вибираючи їх з волосся і одягу, ми вийшли на гравійку, схожу на 20

вулицю, де жили наші діди. Будинки спершу почали рідшати, а потім закінчилися взагалі, і дорога повела в поле. Час від часу озираючись назад, ми крокували в пошуках пригод. Дорога перетворилася на стежку й усе частіше перед нами почали з'являтися невеликі пагорки. За одним з таких пагорбів віддалік ми побачили череду корів. Вадим заходився ловити метеликів. Мені ця забава здалася надто дитячою, тому я цілеспрямовано йшов уперед, щоб не сповільнювати марш. – Умієш робити дудку зі стовбура будяка? – спитав Вадим. – Не знаю. Треба спробувати, – багатозначно відповів я, щоб не виявити свою невмілість. Коли ми підійшли до корів майже впритул, то помітили, що вони пасуться за огорожею з тонкого дроту. Я вже бачив цей дріт раніше, бо дід якось брав мене пасти череду. Я пішов уздовж дроту, але так, щоб випадково його не торкнутися. Раптом у канаві щось заворушилося. Коли з високої трави вигулькнула людська голова, у мене аж тьохнуло в грудях, а переляканий Вадим миттю сховався за моїми плечима. – Що, жевжики, гуляєте? – озвався ніби доволі доброзичливо чоловік, який, судячи з усього, мав бути пастухом. – Ну, – відгукнувся я як старший, а Вадим поволі висунувся з-за моїх плечей, щоб краще роздивитися незнайомого дядька. – Молодці, – сказав той і сів. Його червоне обличчя сильно контрастувало зі зеленим плащем, який робив його майже непомітним на тлі трави. – А ви? – недоречно спитав, посміливішавши, Вадим. – А я пильную, – сказав дядько, підняв з трави батіг і наочно помахав ним для підтвердження своїх слів. – Ану пішла! – зміненим голосом крикнув чоловік на корову, яка неподалік від нас полізла в канаву з водою. Корова не чула, тому чоловік різко встав, швидко підбіг до неї і цвьохнув через дріт батогом по налитому коров'ячому боку. Худобина кинулася тікати. – Хай тобі вовк! – кинув дядько й повернувся на свою ряднину. Мабуть, згадавши про нашу присутність, він знову добро21

зичливим тоном запитав: – А ви ж чиї? – Букови, – відповів я, ніби очікуючи такого запитання. – Букови? – підозріло перепитав незнайомець. «Лише я», – захотілося додати мені, але подумав, що краще не заглиблюватися у деталі. Тільки зараз я помітив у нього порожню пляшку, і зрозумів, що чоловік, видно, п'яний. Біля пляшки лежали крихти хліба й зелена цибуля. – Дай ковтнути, – нарешті сказав чоловік, кивнувши на пляшку лимонаду, яку я всю дорогу тримав у руці. Я простягнув пляшку чоловікові й відійшов назад. – У горлі пересохло, – сказав він уже точно п'яним голосом, виймаючи з-під ряднини великий мисливський ніж. Вадим багатозначно подивився мені у вічі. Чоловік одним порухом ножа відкоркував пляшку й почав жадібно пити. Випивши майже половину пляшки, він простягнув пляшку мені. – Ні, не треба, – сказав я, приховуючи огиду. Нічого не кажучи, він допив до кінця і поклав порожню пляшку на землю. Незграбними рухами він почав застібати ґудзики. – Так… А чому ви не в школі? – якимось вчительським тоном запитав чоловік. – Канікули! – радісно відповів Вадим. – Канікули… – повторив дядько з якоюсь підозрою у голосі. – А цей дріт навіщо? – несподівано запитав Вадим. – Дріт? – знову повторив дядько й підвівся. Він зірвав травинку, підійшов до дроту й простягнув у бік Вадима руку. – Давай, – сказав чоловік. Вадим довірливо простягнув свою руку, а чоловік, однією рукою тримаючи Вадима, другою швидко торкнувся травинкою дроту. Вадим різко висмикнув руку, затремтів і кинув на мене запитальний погляд. Він дивився на мене так, ніби це була моя вина. Чоловік гучно зареготав страшним голосом. Коли регіт ущух, він відригнув так, що луна покотилося по всьому вигону. 22

– Он іде бабуся, – збрехав я і показав пальцем туди, звідки ми прийшли. – Де? – наївно запитав Вадим, а чоловік почав безрезультатно вдивлятися у пейзаж. Нічого не кажучи, я швидко підійшов до Вадима, схопив його за руку й потягнув у той, звідки нібито йшла бабуся. – Чия бабуся? – чи то радісно, чи злякано спитав Вадим. – Мовчи, Мовчи - сказав я і пішов ще швидше. З білоруської переклав Володимир Криницький

Марія Гончаренко

Споглядання *** чекаю коли метафори і гіперболи збурені уявою поволі стихнуть тоді як на поверхні ставу зблискує раптом короп на папері з’явиться слово *** вростаю в землю міцнію мерехтять наді мною зірки шелестить моє листя… зірок у небі незміряно як і листя мого на гіллі… ми схожі… *** і точаться слова між нами стиха – що журавлі давно вже відлетіли що у дощі ряснім все стало білим що ми мов ті дерева постаріли в саду забутому людьми… і хто ж тут ми?..

*** день у день пливу твоєю рікою… відпочивай Хароне коли вичерпаю свою силу покличу тебе на допомогу а зараз – глянь на захід вона саме торкається горизонту ниткою золотою… *** вже нашої ріки скелясті береги тонкою памороззю вкрито і довгі тіні наших вечорів все віддаляючись згортають широке полотно у сріблі вибілених днин і час од часу цей сувій зрина у хмарах місяцем уповні

*** далекий мій тут пада сніг і лисенята заховалися у нору щовечора чекаю їх і відчуваю снігу змову… вони живуть в оцій горі та хуга замела сліди ти поряд тане моя воля я пригортаюсь – сніг в долонях я озираюсь – білі хмари в полон це місто тихо взяли і мур підняли із століть ти поруч був та зник умить *** звичайно був правий отой англієць – життя то гра вона для кожного скінчиться в певний час і янгол вправно кожному ізгорне його небо та поки я натхненно живу щасливою на цій землі… химерне щось снується в голові це винен сніг – іскриться всюди і в мені…

Мігель Ернандес

Три імені буття *** Поцілунок був такий глибокий, що вражав навіть мертвих. Поцілунок мав таку силу, що уста розпікав живим. Поцілунок був занадто великий для цих маленьких губ. Цей поцілунок прагнув викопати мертвих і посіяти живих. *** Три рани сталося: кохання, смерті, життя. Три рани отримав: життя, кохання, смерті. Три рани я маю: життя, смерті, кохання.

*** Написав на піску три імені буття: життя, смерть, кохання. Море в своєму могутньому зриві накотилося і стерло все. *** Сміття щоденне, яке залишають люди, на мої почуття і мої відчуття лягає. Сумовитий непотріб темних бажань і пристрастей ницих. З іспанської переклав Володимир Криницький

Зоран Жмирич

Спалене село мовчить Сигарети без фільтра Сядеш у машину й поїдеш у Любляну Підеш на концерт «Радіохеду», знайдеш типа в яскраво-зеленій куртці. Даси йому гроші, візьмеш пакунок. Одразу підеш з концерту, сядеш у машину й поїдеш додому. Дорогою слухаєш «Радіохед». Назавтра почнеш лікування. Підбадьорюєш себе, мовляв, все йде на краще. Через рік, коли по радіо зазвучить «Радіохед», зміниш станцію. *** прокидаюся на холодній печі долоні кидаю у небо змиваю пелену з очей крізь шибку назираю обрис лісу він тане мов той сніг в який пірнає гаряча куля зубате сонце відгризає галявину золотою сурмою кличе все живе з нір слід у морозі свіжий і глибокий ранок пахне шавлієвим чаєм замерзлий лист зірветься і сколихне в калюжі воду каже що не все померло а спалене село мовчить З хорватської переклав Володимир Криницький 29

Регіна Катінайте-Люмпіцкєне

Початок Нічого не сталося Нічого не сталося… Тільки заросла стежка від порогу до криниці луговою травою. Лиш полиновий кущ усох, самоти — а чи зими — не витримав. Нічого не сталося… Тільки стіл почорнів без хліба в бабусиній хаті, і павутиння вже пеленою застує образи з Ісусовим серцем…

Початок ще тільки початок світу сидимо обоє посеред неба щасливі що не знаємо що нічого не знаємо що нічого не маємо (і як тому хто має болить) і не знаємо що ми на небі 30

Грудень I грудень брудно темно скільки обійме серце II тихо чути як затягує льодом життя

Дороги I віддаляємось алясками антарктидами віддаляємось II з усіх доріг мені найтяжча та кільцева якою ти мене обходиш

Життя. Вистава на одну дію нічого ще навіть не почалося а все вже скінчилось оплески (не обов’язково) З литовської мови переклала Оляна Рута

Стівен Крейн

Війна – добра Не плач, дівчино, війна добра. Хай твій милий розкинув руки просто неба І кінь схарапуджений помчав далі без нього, – Не плач. Війна добра. Гримлять гуркотливі полкові барабани, Жалюгідні душі закликають до бою. Ці люди народжені наступати й помирати. Незбагненна слава майорить над ними, Великий бог війни, і велике царство його – Поля, де сотні тисяч трупів. Не плач, дитино, війна добра. Хай твій тато впав у жовту траншею, Схопився за груди, захлинувся й помер, – Не плач. Війна добра. Яскраве має полкове знамено, Орел і хрест, червоне й золоте. Ці люди народжені наступати й помирати. Переконайте їх, що знищення – чеснота, Розкажіть про досконалість вбивства І полів, де сотні тисяч трупів. Матір, чиє серце пришпилене медаллю На парадному мундирі твого сина, – Не плач. Війна добра. З англійської переклав Володимир Криницький 33

Костянтин Мельников

Можливо, час дорослішати? Видих, ще видих, ще видих… Дивно, жодного вдиху. Ще видих. У погляді змішались жах та подив. Видих і… Все! Це був останній видих. На твоїх руках лежить Рідна Людина. Ні, тепер не так. На твоїх руках лежить костюм – тіло Рідної Людини. Сама рідна людина пішла, і більше не повернеться. Спочатку не віриш, бо ж вперше на власні очі бачиш смерть. Раніше, коли йшли близькі, тобі просто казали – помер. Ти намагався вгамувати тремтячі руки, ковтнути ком, що застряг у горлі та заважав дихати. Все робили за тебе – прощання, похорон… Ти просто плакав та заспокоював інших. Тепер ти бачиш, відчуваєш. Помер, – констатує розум. Та ні, просто заснув, – заспокоює серце. Звідки тобі знати, хто правий? Ти дивишся на Рідну людину та намагаєшся повірити в те, що Людина заснула. Але ж тіло – донедавна красивий костюм Рідної Людини – чомусь міняє свій колір. Пес Рідної Людини, який весь день ходив ображений, приходить, лягає поряд з Рідною Людиною та плаче. Помер, – здається серце, та приймає твердження розуму. Що тепер? Стоїш нерухомо. Тебе копнули і ти плюхнувся у реальність, про існування якої здогадувався. Так, здогадувався, але по-дитячому виключав навіть ймовірність того, що можеш опинитися в цій реальності. Що смерть може прийти до Рідної Людини. Що тепер? Все за планом. Ти не знав? Таке трапляється. Прецедент мав місце. Швидка, міліція – людини в білих халатах, люди у 34

формі – знають що робити. Через дві години після останнього видиху, Рідну Людину уносять загорнутою в старе покривало. Пес скиглить блюз. Засинаєш під ранок. Наступні два дні пролітають зі швидкістю вітру. Коли все готово, озираєшся і розумієш, що ти непоганий організатор. А ще розумієш, що за два дні жодного разу не подумав, не поплакав за Рідною Людиною. Заклопотаний був. Встигнеш. День прощання. Сльози, сльози, сльози… не твої. Людей. Намагаєшся заспокоювати. Намагаєшся пояснити, що… – Що?! Ти це серйозно?! Ти радий за Рідну Людину?! Та вона ж померла! Це все! Померла! – Так в тому ж і справа, – посміхаєшся. – Рідна Людина вільна! Я зараз це так ясно розумію! Як би вам пояснити? Це як піти на заслужене підвищення. – А як же ми?! Нас покинули?! Нам боляче! Знизуєш плечима: – Можливо, саме час дорослішати? За столом намагаєшся пожартувати та донести цю думку. Дивляться як на душевнохворого. Переглядаються. Пошепки обговорюють. – Мені також боляче, – говориш, – але я розумію, яким звільненням для Рідної Людини стала ця смерть. Так що це виходить, наче і не смерть. Кілька людей замислюються, решта випивають і більше не звертають на тебе уваги. Дев’ять днів. Кожного разу, коли хочеш набрати номер Рідної Людини, згадуєш, що неможна поділитися новинами ні очно, ні по телефону. Але, ти як і раніше розповідаєш про цікаве зі свого життя, розмовляєш з Рідною Людиною. Так і не заплакав. А чого, власне, плакати? Рідна Людина все одно поряд. Не відчуваєш втрати. Можливо тому, що поки Рідна Людина носила свій костюм-тіло ти був поряд? Тому, що відфутболив егоїзм за межі ігрового поля, та просто віддавав нічого 35

не прохаючи взамін? І ось тепер, коли Рідна Людина померла для інших, для тебе вона жива, просто ти не можеш доторкнутися та обійняти. Але жива, Отче, жива! Можливо, тому тобі легко? Можливо, це і є вдячність Рідної Людини? Сорок днів. Приходиш на поминальний обід. Зустрічаєш людей зі скаргами: – Як же важко! Як же погано! – А я читаю стрічки новин, дивлюсь навколо… Мені здається – все вчасно. Рідна Людина нервувала би, хвилювалась, а так… Мені здається, саме час поглянути на відхід, як на щось світле і добре. Знаєте, в Новому Орлеані діксіленди грають сумні мелодії лиш по дорозі на кладовище. На зворотному шляху музики видають радість, а гості танцюють. – Вони що – хворі?! Людина померла! – відвертаються. Знаходять однодумців та продовжують: – Як же ми тепер без нього?! Навіщо так рано?! Ще жити та жити! Знизуєш плечима відходиш в сторону. Пройшов рік. Ідеш на кладовище. Похмуро, сіро. Дивишся на порослі бур’яном могили, на зруйновані пам’ятники, на вкрадені деталі огорож – для когось це лише металобрухт, заробіток на випивку. Ось би розвіяти прах Рідної Людини! Сісти на березі річки або моря, подивитись у світанкове небо та посміхнутися. Згадати світле та добре що вас об’єднувало, що було у вас на двох. Згадати смішні миті. Зачерпнути ласкавої води, ніби торкнутися руки Рідної Людини. Відчути присутність… Приходиш на місце. Розчищаєш огороджений бетоном шматок землі. Укладаєш квіти. Приходить люди. Зітхають, нарікають. Ви їсте. Дивно все це. Якщо Рідна Людина і так постійно з тобою, навіщо..? Збираєшся, йдеш до виходу. Закинуті дільниці, вкрадені деталі огорож, мармурові статуї людей з барсетками, та на 36

фоні іномарок. Дітей, жінок. Попереду не квапливо крокує сивий чоловік з хлопцем. – І навіщо все це? – чоловік дивиться навколо. – Знаєш, я вирішив: потрібно скласти заповіт. Написати, щоб мене спалили, а прах розвіяли. Десь над рікою, або морем. Заповіт – закон. Щоб ніхто з жалісливих не оскаржив. І не плакати – радіти! Тому що мені вже буде добре. Власне, мені і зараз непогано, а тоді взагалі буде… – Непогана ідея, – відповідає хлопець. Посміхаєшся, обганяєш, крокуєш до виходу.

Стейн Мерен *** Я тримаю твоє обличчя у своїх долонях, як ти тримаєш моє серце у своїй ніжності як усе щось тримає і тримається на чомусь, крім самого себе Як море піднімає камінь зі свого дна, як дерево тримає стиглі плоди восени, як земля тримається у космічному просторі Як щось нас обох тримає і піднімає туди де загадка тримає загадку в своїх долонях З норвезької переклав Володимир Криницький

Микола Оліярник

Еммануїл Поміж світлицями анфілади напівмовчки сновигали маленькі люди. Але ти, Сімоно, наче й не належала до них, хоча була щасливою, як решта. Всі бачили, що ти вимостила із грудок прегустої манної каші квітку на долівці. Вона мала безліч пелюсток. Не злічити. Було так весело спостерігати за роззявами з вашої кімнати, які заходилися наминати ту кашу прямісінько з підлоги. Кожен їв, мавпуючи якесь мале звіря. Хтось був ховрашком, хтось білкою, хтось винюхував крихти, як мисливський пес. А головне – без допомоги рук, кухонних приладів чи вихователів. Ти реготала, ніби немовля, або, майже цитуючи тебе, – по-поросячи. Відкрий кран, Сімоно, впусти холодну воду. Подивимося разом, як вода круговертить у раковині. Нас буде годі відірвати. Але хлопці, най би їх дідько рогом штирхнув, знову прийдуть впускати свої кораблики. Вони зовсім не розуміються на воді. Найбільше Франциск не розуміється. Якщо вода не буде текти, рухатися, втікати, то перетвориться на трунок за деякий час. А потім, коли ми вмочимо в ній руки, залишаться тільки потворні кукси. Францискові фортунить – у нього лише одна рука, якою він умудряється займатися різними перверсіями. Сімоно, він роздягає тебе очима. Таки йому сподобався твій танець без одягу та натяку на сором. Франциск казав, що ти Стіна. Твоя шкіра покрита тією ж фарбою, що й стіни у вашій кімнаті. Хоча, мабуть, вона ніжніша, м’якша, солодша, за біло-блакитні мури. Ще він називав тебе Молоком (погодься – ти справді п’єш багато молока). А на вулиці вони кидали в тебе багнистою землею, бо дуже хотіли, щоб на твоїй шкірі з’явилися плями. Тоді ти була б справжнім телятком. Сімоно, ти ж стікаєш молоком. Ми обов’язково попідставляємо 39

свої ноцники тобі під ліжко. Ну ось вже. Як так можна? Треба покликати вихователя: хай розбереться з батярами. Спочатку дядько Сенека нагримає на них, а потім візьметься до віхтів на моїй голові. – Дядьку Сенека, дивіться, що вони наробили! Мені навіть нема, куди ногами зіпертися. Хай позабирають свої полумиски! Дядьку Сенека! Дядьку! – викрикую на всі груди. Його десь катма, хоч і верещу, як порося. Я, певно, була поросям колись давно. Деколи відчуваю присмак помиїв у роті. То так смішно. – А хочеш я тебе розчешу? Дивися, який в мене великий гребінь. – сказав Франциск та витягнув перед себе руку, зігнувши пальці майже під прямим кутом. Воно справді виглядало, як грабелька, що нею сіно громадять на стерні. І я погодилася. Він заліз до мене на ліжко, навпочіпки прилаштувався ззаду та заходився вичісувати мої кучері своєю м’якою грабелькою. – Еммануїл передав тобі одну річ… – несподівано промовив Франциск. Його рука потягнулася до кишені. Він простягнув подарунок Сімоні через вузькі прямокутні коркоші, водночас торкаючись її пухкої шиї. Відтинок червоного цупкого паперу нагадував форму серця, на пругах якого присохла чиясь кров. На звороті Сімона прочитала три слова: «Я тебе вб’ю»… Вона зайшлася своїм поросячим сміхом, випинаючи назовні рильцюваті ясна: – Ну він і бевзень. То тобі Йозеф передав. Він же пише так само, як говорить. Тисячу раз мені казав: «Я тебе юбю. Я тебе юбю». Говорити б навчився! – Але то не Йозеф передав. То Еммануїл. – відповів Франциск – О тоді я найщасливіша людина у світі! – у несподіваній екзальтації підірвалася із ліжка Сімона. За кілька секунд вона вже стояла на підвіконні, розіп’явши своє дитинне тіло на гладі віконного скла. Теплий пар вигулькував з-поміж її налитих кров’ю уст, млосною цератою осі40

дав на морозній шибці. Більма застигали перед строєм металевих решіток за вікном, інеєва поверхня яких скидалася на шерстку далеких небесних створінь. Із висоти п’ятого поверху було видно мускулатуру майже нагого парку, що, як сполоханий коханець, тікав подалі, покидаючи необхідність вбиратися до кінця. Десь бовваніли мешти, десь розкинулася сорочка, просякнута нічною хіттю та потом, десь досі дзеленчали пусті бокали. Пучки безлистих артерій парку тихо колихалися, приховуючи в собі любощі перших весняних птахів. У кінці алеї сором’язливо вимальовувалися обриси чергової пари, народженої із прохолодних ранкових мріянь. Сімона ніжила їх своїм поглядом, дофантазовуючи недомовлені залишені перед проваллями сну історії. Скло мліло від дотиків м’якуші її щік, її маленьких абрикосових перс, її делікатних долонь. Вона заходилася малювати якихось химер на запотілому образку вікна, а ми з Франциском мовчки спостерігали за грою цих тендітних пальців. Сімоно, тебе гукає дядько Сенека. Тобі краще злізти з підвіконня, а то Сенека тобі всипить по самі помідори. Хоча нам так подобається, як він висипає помідори. Ти пам’ятаєш? Дядько ніс у ящику помідори на кухню. Підлога була слизька і він, втративши рівновагу, гепнувся на долівку. Помідори покотилися коридором, а ми одразу почали їх чавити ногами. Ото було місиво. Прецінь щастя погратися в червоному снігу випадає раз в житті. Я сподіваюся ти бачила, як Йозеф сіпав руками та ногами, щоб горілиць зробити «ангелика». Вихователі кипіли зі злости. Сімоно, дивись він вже прийшов. Хутко злізай. – Так, хлопки, позабирали свої горшки. Як тебе там, Шімона, давай зі мною. До тебе сестра пришла. – сказав дядько Сенека. Я його найбільше люблю серед усіх вихователів. Кожного вечора, якраз тоді, коли мене має забирати мама, він дає солодкі вітаміни. А коли мама має зайвий час на обід, то приходить мене відвідати. Вона тут поряд працює. ЇЇ звати Марія-Антуанетта. Але на роботі так ніхто не називає. Скоріше просто Марія. Знаєте, у нас є особлива кімната для зустрі41

чей. Дядько Сенека якраз мене туди відводить. Там стіни двох кольорів – білого і трохи жовтуватого. Їх розділяє смуга по горизонталі. Я постійно кажу мамі, що ми зараз сидимо в «Наполеоні», і нас схрумають. Нижня біла частина стіни – крем, а верхня, така ржавого кольору – пляцок. Мама сміється. – Мамо, мамо! Ти така гарна сьогодні. Така гарна! Мені шкода тебе в «Наполеоні» ховати. Треба попросити дядька Сенеку, щоб дозволив нам на подвір’ї погуляти. – гомонить, наче білка, Сімона. Ехо ланцетом шматує затхле повітря безвіконної кімнати, у конвульсіях вишукуючи виходу назовні. Все ж чутно, як миші шушукаються попід лиштвою. Її біла нічна сорочка, просякнута вереміями криків та ламентацій, хрустить під обіймами сестри. Маруся, видихаючи, відповідає: – Здраствуй. Тобі не холодно? – тоді, оцінивши Сімону втомленим поглядом, додала – На вулицю ми точно не підемо. Там дуже зимно. Лютий місяць на вулиці. Як ти тут? – Мені зовсім не холодно. Розкажи, як там тітка Мартіна? Її діти теж до дитсадка ходять, чи вже в школу? – Яка Мартіна?.. А зрозуміла. Ні-ні. Не ходять. І дай Бог, щоб не ходили. То як ти тут? – Ой мамусю, ти тільки подивися, що мені нині подарували! – голосом потопельника знову викрикнула Сімона, і заходилася поспіхом бгати кишені своїх байкових штанів у пошуках подарунка від Еммануїла. – Читай! Читай! Марія прижмурила очі. Кульгавим почерком виведено три слова, що так рідко зустрічаються на папері. Жінка насторожено вирвала клаптик із рук Сімони. Вона вдруге по буквах перечитала послання, затим надовго затримала свій погляд на сестрі, пробуючи вирвати які-небудь пояснення. Втім дуже скоро зрозуміла, що Сімона і близько не здатна розгадати її дорослі гримаси, просто запитала: – Ти вихователям показувала? – Ні! Навіщо їм показувати? Ти що забула - сьогодні День закоханих! – Дай сюди. Я сама вихователям покажу. Ти тільки будь обережна. 42

– Мам, а чого мені бути обережною? У нас тут рай. Ніколи не нудно. Ти знаєш, що рай – це коли не нудно. Тут завжди щось відбувається. Я вечором навіть додому не хочу йти. Сімона широко розводила руками, які на позір виявлялися сосновими дрючками, підвішеними на прозорих нитках. Тінь позаду шамшіла лакованими стінами. Немов не її, а ляльки для дитячих забав, що виконували рухи, закладені китайськими виробниками. Маруся сиділа, гейби у футлярі. Не говорила нічого. Над їхніми головами досі сочилося їдке світло крізь помутнілу чашу циліндричної лампи. На столі можна було грати в покер, або роздивлятися деталі на старих фотографіях. Маруся ж притулила обидві руки до пуза, ніби в ньому покоївся вічний плід смирення та безвиході, спостерігала за сестрою: вона вже увійшла в смак лише їй зрозумілій тиради. Тоді до кімнати зайшов дядько Сенека, щоб вивести захоплену акторку на коридор, де на неї очікував інший вихователь. Ти часто мене запитувала, чому в нашій ігровій кімнаті є лише м’які іграшки. Там справді дуже багато різних ведмедів. Ми навіть придумали особливу мову для них, таке собі ведмеже арго. Люблю слідкувати за тобою та Йозефом в ігровій. То ж треба додуматися – повипанахувти з ведмедів усю до краю ворсисту вату і понадягати їх на голови. Ви бігали, як дурні, вурчали, бурчали, дряпалися. Крім того усе приміщення ігрової було вкрите штучним снігом. Ти кричала: «То хмари! То хмари!», а хлопці падали животами, аби поплавати в небесах. Ніколи не забуду. Я теж плавав, і було до біса класно. Довгий ряд стареньких столів на чотирьох, вкритих клейонками сумнівних візерунків, очікували на гостей. Тарілка, миска, чашка і ложка. Все із пластмаси. Запахи чаю та зупи вже розпочали полювання на найменш стійкі ніздрі маленьких людей. Тітка Галя ще докидувала останні спеції (сіль та перець) до здоровенного баняка «НШП-13». Що воно означає? Бог його зна, втім Галя робила свою роботу із цегляним обличчям, попри те, що їдці хвилин п'ятнадцять, як мали поприходити. Зуповий конденсат, здавалося, юшив по стінах, і де-не-де вчувалося щосекундне накрапання. 43

Ти не хотіла їсти, Сімоно, хоч мені й здається, що тобі було б незручно зараз йти в їдальню. Стоїш у самісінькому центрі вашої кімнати і стікаєш червоним молоком. Видно стрункий рядок твої верхніх зубів. Ти вперше посміхаєшся мені так ніжно. Франциск не зводить очей. Хтось із твої сусідок вже кличе дядька Сенеку. Ти вихваляєшся свіжими арабесками на молочній шкірі. То я викроював. Твоє молоко на моїх руках, і я щасливий. Воно також маленькими цятками спливає додолу. Так приємно чути оце: «Кап-кап…Кап-кап»…

Максим Попіль

Тільки не дивись вниз В кімнаті було холодно. Навкруги стояла повна темрява, і лише кілька свічок освітлювали стіни хворобливо-жовтим світлом вогню. Під його моторошні танці тіні на стінах починали рухатись і здавалось, що самі духи вирішили завітати до цього Богом забутого будинку. Маленький хлопчик сидів біля вікна і скляним поглядом спостерігав моторошні танці полум'я на стіні. Підібравши під себе ноги, він з острахом дивився на це божевільне дійство тіней, яке дуже здавалося справжнім — живим. Йому було страшно. Він знав, що трапилось дещо погане, а може навіть й жахливе. Він знав це, і його страх в глибині душі тільки зростав. Але він знав ще дещо, дуже важливе — не дивитись вниз. Що б не трапилось — тільки не дивитись вниз. Колись давно, в їхній дім заповзли змії. Його мати казала, щоб він тихо сидів і не дивився вниз, поки батько не виловить їх. Тоді він сильно налякався, але послухався матір та не дивився вниз. І це допомогло. Батько виловив змій і все було гаразд. Та хлопчик не знав, чи допоможе це тепер, бо страшні змії напевно знову повернулись, але тепер не самі. Цього разу вони повернулись разом із своїм другом — темрявою. Непроглядною темрявою, у якій жило дещо жахливіше змій. Від таких думок хлопчику стало не по собі. Він дуже боявся темряви, його коліна тряслись, але він нізащо не дивився вниз, бо мав страх перед темрявою. Так колись сказала мати, не дивитись вниз, а тепер її немає і йому дуже страшно, набагато страшніше ніж тоді. Після того, як в домі зникло світло трапилось дещо жахливе. Його батьки були дуже занепокоєні цим і від цього хвилюватись почав і він сам. Потім хлопчик почув, як щось гучно затріщало і налякався. Там, звідки йшов звук був дідусь. 45

Його старий дідусь, який страждав від старечого маразму був в тій кімнаті, де тріщали стіни та підлога. Він не знав, що було джерелом цього звуку, але здавалось, що дещо велике, ступаючи, проломлювало підлогу. Або виповзало з під неї. Батьки були до смерті налякані цими жахливими звуками за стіною, але, сковані страхом сиділи і не рухались. Вони навіть боялись зробити хоч маленький ковток повітря. Раптом після цього кімнату наповнив мерзенний запах кислятини, схожий на запах гнилих яблук. Цей противний сморід настільки щільно змішався з повітрям, що здавалось, до нього можна доторкнутись. Стало дуже важко дихати, його матір виблювала на диван і хлопчик зрозумів, що цей сморід схожий на запах кислої блювотини. Його батькам було дуже страшно і вони сиділи з ним закрившись у кімнаті. Ніхто не наважився піти до діда. Кожен був до смерті наляканий цими неприродними звуками, які доносились із сусідньої кімнати, а мерзенний сморід ще більше здавлював міцний ланцюг страху на шиях. А потім, наче грім серед ночі почувся хриплий крик старого, змішаний з болем і жахом. Мати хлопця пронизливо закричала, аж задзвеніли вікна, але батько, весь мокрий від страху, швидко закрив їй рота, аби те створіння, що знущалось з старого нічого не почуло. Але було пізно. Передсмертний крик діда різко припинився, а за дверима почулись чиїсь важкі кроки, після яких лунав звук, ніби щось волочать по підлозі. Щось важке і слизьке. Це йшла темрява, а в ній — всі людські страхи, і вони це знали. Знали і боялись. Батьки хлопчика ще більше перелякались і мати відвела його до іншої кімнати, посадила в крісло та сказала, щоб він сидів тихо і не дивився вниз, як колись зі зміями. Він і досі пам'ятає її заплакане обличчя, пам'ятає її очі повні сліз та страху. І ці слова: «Не дивись вниз. Пам'ятаєш синку, як колись, і все буде добре. Тільки не забувай — не дивитись вниз.» А потім вона пішла, залишивши його самого. Один на один із темрявою. Через кілька секунд він почув крик — її крик. Хлопчик, сильно налякавшись, почав плакати. Він міц46

но старався закрити долонями вуха, але це не допомагало, він й надалі чув крик. Потім він почув крик свого батька, ще жахливіший, а потім ці два жахливих крики, повні страждань і болю злились в один пронизливий вереск. В тій кімнаті відбувалось дещо дуже жахливе, безперервно чулись важкі удари об стіни та підлогу, ну і звичайно, цей мерзенний сморід, щоразу дужчий і дужчий. Запах гнилих яблук та блювоти, він витав повсюди, було просто неможливо його не відчувати. Здавалось, наче він прилипає до тіла, ніби хоче впіймати. Цей вереск! О ні, Господи, цей вереск! Хлопець мучився, він більше не витримував, а цей сморід, він змішався з вереском, хлопчик вже просто починав божеволіти! Він зі всієї сили старався затиснути свої маленькі вуха, але нічого не виходило. Він й надалі був змушений слухати ці божевільні крики, між якими витав цей противний сморід, схожий на запах гнилих яблук. Його плач вже давно перейшов в рев, а самого трясло від жаху, наче у лихоманці. Але, що він міг подіяти? Йому було всього лиш дев'ять років. Хлопчик був приречений слухати передсмертні крики своїх батьків. Він був здатен тільки на одне — не дивитись вниз. Бо там було щось жахливе і хлопчик це знав. Потім крики стихли. Це сталось так раптово, що хлопчик спочатку нічого не зрозумів. Він і далі сидів плачучи, поки не почув ще дещо. За стіною знову пролунали чиїсь важкі кроки, які не могло видати ні одне живе створіння на землі. Здавалось, що за стіною ступає щось дуже велике та важке, ніби дорослий слон, а після кроків лунав цей моторошний звук, ніби щось волочать. Хлопчик завмер. Серце скажено калатало, а зачаєний жах всередині нього зростав, наче звір. Знову почулось кілька слонячих кроків і шарудливе волочіння. Здавалось, що волочили щось слизьке. Хлопчик зіщулився. Минуло кілька хвилин і кроки стихли. Хлопчик сидів та не рухався, допоки не почув нестерпний звук чавкання за стіною, від якого здавалось, що якесь пекельне створіння жадібно щось поїдало. Від цього мерзенного звуку крижані пальці жаху обвили 47

спину малого хлопця. Йому стало ще страшніше, а від жаху він весь спітнів. Це чавкання змішане з кислим смородом настільки давило на нього, що хлопчик не стерпів та виблював. Але блювота мала такий самий запах. Звук цього противного чавкання настільки шокував його, що він миттю перестав плакати. Він тільки сидів тремтячи і молив Бога, щоб це жахливе чавкання припинилося. І воно припинилось. На зміну йому прийшов інший звук, який був не менш моторошним та непередбачуваним, звук, у якому могло ховатись все, усі кошмари, які не змогла уявити навіть дуже хвора людська уява — це був звук тиші. Хоча хлопчику було всього лиш дев’ять років, він знав, як звучить тиша. Знав, як давить на психіку та тримає у невідомості жертву, залишаючи її один на один зі своєю уявою, яка породжує дуже жахливі речі. І ніколи не знаєш, чого від неї чекати. Так і зараз. Хлопчик сидить зсутулившись, трясеться від страху, в повітрі щільним шаром витає кисло-гнилий запах, а навкруги пронизлива тиша. Краще б її не було, думає хлопчик. Тиша страшний звук, в ньому можуть таїтись всі людські страхи. І можливо все буде добре, тільки б не дивитись вниз. Гра полум'я продовжувалась. Його моторошні танці на стінах ставали дедалі страшніші та божевільніші. Інколи від них зачаєний жах всередині хлопчика зростав, наче звір та він сподівався, що все буде добре. За вікном стояла непроглядна темрява, і тільки бліде налякане обличчя відображалось у цій безкрайній пітьмі, наче заблукалий привид. Це обличчя хлопчика, який весь тремтів від жаху, а його штанята були повністю залиті теплою сечею, яка неприємно прилипала до тіла. Раптом він згадав про те слизьке волочіння за дверима і його почало нудити. Хлопчик знову розплакався. Запах гнилих яблук й надалі щільно засів у повітрі, але він здається вже трохи звик. Цей запах став частиною того зачаєного жаху, який теребив, наче звір порушену психіку хлопчика. Він сидів і думав, що сталось з його батьками? Що з ними? Невже кошмарні монстри із темряви забрали його батьків? Невже він більше ніколи їх не побачить? Хлопчик не хотів про 48

це думати, але не міг. Йому було дуже страшно, він аж весь зіпрів від того страху. Але він не дивився вниз. Раптом за вікном пролунав глухий удар, від якого хлопчик підскочив на місці, а крісло ледь не перевернулось. Він знав що за вікном у непроглядній темряві може щось ховатись. Його уява почала йому малювати страшних створінь, які хочуть його крові. Страх вже новою хвилею налетів на хлопчика і він ще сильніше почав плакати. Він знав, що це страхіття за вікном повернеться з хвилини на хвилину. Хлопчик вглядається в темряву, але крізь неї нічого не видно. Там ховається дещо страшне і він це знає. Вікно не міцне, його швидко можна розбити. Особливо, якщо в того, хто за ним... О ні! Чорна кістлява рука з покрученими довгими пальцями виринула з темряви і зі скреготом вдарила по вікні. Хлопчик так злякався, що ледь не впав з крісла, і перш ніж він усвідомив, що це було, покручена клешня сховалась назад в темряву. Трохи пізніше хлопчик зрозумів, що це ніяка не клешня, а проста гілка дерева. Та перш ніж він встиг заспокоїтись, з іншої кімнати почувся пронизливий скрип дверей. Від цього серце хлопця на мить зупинилось, а все усередині похололо від жаху. Він знав, що звідти лізе щось дуже жахливе — таке, що він собі й не уявляє. Але що він міг зробити? Йому було дуже страшно, він обмочив штани, але перш за все він був дитиною. Йому було настільки страшно, що він думав, наче може померти від того страху. «Тільки б не дивитись вниз» — думав собі хлопчик. Він знав, що там щось дуже страшне, але сидів тихо, як тільки міг, весь тремтячи від того жаху, який міцно скував його у свої кайдани. І він продовжував не дивитись вниз. Мертве сяйво свічок стало ще блідіше, а його самотні пучки світла були настільки слабенькі, що майже не дотягувались до підлоги, де панувала злісна темрява. Вона прокрадалась своїми крижаними кігтями страху у кожну щілину людської свідомості, і здавалось, що сама смерть ховається у її слизькому й смердючому просторі . Він не дивився вниз. Він знав, що там криється таке жа49

хіття, що тільки від одного погляду на нього, він збожеволіє, бо настільки жахливе це породження пітьми. Воно може ховатись всюди, в кожному кутку, в кожній щілині. Воно може ховатись під столом, під ліжком, під шафою, та навіть під кріслом, на якому сидить хлопчик. І він це знає. Йому дуже страшно, але він безсилий перед темрявою — всі безсилі. Ніхто не здатен їй протистояти. Але він не дивиться вниз, бо знає, якщо подивиться то помре. Хлопчик знав, що до підлоги майже не доходить. Він знав, що це так і знав, яка непроглядна пітьма живе під ліжком чи столом. Знав, що ця пітьма набагато страшніша тієї, що за вікном, бо в цій може по справжньому приховатись дещо настільки страшне, що просто неможливо описати. Хлопчик знав, якщо підійти до темряви дуже близько, то холодна слизька рука невимовного монстра швидко зловить його за ногу і потягне під старе скрипуче ліжко у темряву. У ту суцільну, холодну й жахливу темряву та зробить з ним дещо жахливе. Настільки жахливе, що хлопчик старався перестати про це думати, але йому ніяк не вдавалось. Він вже бачив, як його тягне щось холодне та слизьке, і він хоче кричати, кричати на повне горло, щоб аж стіни дому затряслись і повалились, але не може! Крик застрягає у нього в горлі, він хоче кричати, але не може, бо темрява йому не дозволяє! О ні! Це створіння майже затягнуло його під ліжко, а він навіть не може видавити з себе стогін! Він сильно смикнув себе за волосся і це трохи допомогло прогнати божевільні фантазії, які до смерті лякали його. Від таких жахливих думок його почало знову трясти. Та уява не переставала його лякати, і знову божевільні фантазії, породжені чорною пітьмою, починали лізти йому в голову, наче ті слизькі змії. Його уява почала малювати надприродних створінь, які чатують на нього в темряві. Його трясло ще сильніше, а все обличчя було мокрим від поту. Хлопчик знав, що під його кріслом, на якому він сидить панує така ж темрява, а може й навіть жахливіша. Але він й надалі не дивиться вниз, бо знає, що там слизькі холодні пальці жаху чекають, щоб схо50

пити його. Минула хвилина. Потім ще одна, і ще. Хлопчик й надалі старався дивитись тільки на божевільні танці полум'я, намагався зосередитись на них, тільки б не дивитись вниз. Тільки не туди. Минуло ще кілька хвилин. Деякі свічки вже догорали і їхній розпечений віск, наче жовта кров, тонким струмком капав на підлогу. В кімнаті стало ще холодніше. Кислий сморід не ослаб, а навпаки, став більш різким. Тіні стали ще довшими і страшнішими. Здавалось, вони підкрадались ближче і ближче до хлопця, ніби хотіли його схопити своїми холодними кривими ручищами, як у мерця, і потягнути в темряву. За ці останні моторошні хвилини ще кілька разів у вікно вдаряла гілка, і ці кілька разів малий здригався на кріслі, а його маленьке серце щоразу болісно стискалось. Він знав, що не можна дивитись вниз, знав, що там суцільна темрява і жах. Він це знав і він не дивився вниз, бо йому було дуже страшно. Він вже боявся навіть плакати. Темрява чекала на нього там, внизу. Страшні істоти сиділи в ній і дивились на нього своїми голодними блискучими очима і чекали. Чекали коли він підійде, коли зробить помилку. Вони чекали на це, бо хотіли його крові. Теплої багряної крові. Хлопчик тримався. Він все ще тремтів, але не так сильно. Йому було страшно, кислий сморід все дужче й дужче стискав його горло, але він не дивився вниз. Він вже не плакав. Хлопчик знав, що все буде добре, поки він не опустить голову. Але він не знав одного — що буде, коли темрява прийде до нього? Що трапиться коли остання свічка погасне і холодна чорна пітьма поглине його? Що тоді буде? Що тоді йому робити? Допоможе те, що він не буде дивитись вниз? Він не знав цього і молив Бога, щоб Той йому допоміг. Але чи слухав Господь хлопчика? Чув Він його молитви, повні болю і жаху? Напевно ні, бо в наступну секунду хлопчик почув те, чого найбільше боявся. Темрява рвалась до нього. Щось жахливе билось в двері і воно було велике. Звук биття в двері був настільки гучним,що хлопчик чув, як трясуться стіни цього дому. В цю мить все в 51

ньому охололо, а волосся на потилиці стало диби. Його оповив такий невимовний жах, що тіло почало трястись так сильно, ніби від епілепсії. Крижані пальці жаху обвили його шию, наче намагались задушити, а мерзенний сморід став настільки щільний, що здавалось, ніби за дверима стоїть купа гнилі. Від нього хлопця аж вивертало назовні. Його скував такий сильний жах, що він не міг навіть поворухнутись. Серце калатало так швидко, наче у скаженого собаки, і з кожним ударом воно все більше боліло. Хлопчик боявся, що його маленьке сердечко може не витримати цього. Він думав, що від цього жаху воно розірветься, як надувний м'ячик і він помре. Але звичайно, він за це не було головною причиною хвилюватись, бо в двері билось незнане чудовисько. Удари були настільки сильні, що аж штукатурка посипалась зі стін, а самотня темна люстра, наче пекельний дзвін колихалась в різні боки. І ще за дверима чулось, як щось слизьке билось об двері. Він чув, як від ударів грудки смердючої слизі розлітались в різні боки з противним чавканням. Хлопчик знав, що це темрява рветься до нього. Страх зчепив його так міцно, що він не може встати. Йому страшно, бо чудовисько породжене холодною пітьмою рветься сюди. Ось! Вже тріщать двері! Чудовисько скоро прийде! Він чує його противне бурчання, схоже на квакання старої слизької жаби, і цей противний запах гнилих яблук, він стає щоразу сильніший. Хлопчика знову вирвало на підлогу кисло-зеленою блювотою, яка смерділа так само. Але він не дивився на неї. Ні, він не може на неї подивитись. І що робити? Що йому робити? Тільки б не подивитись вниз, думає хлопчик. Але, чи допоможе це? Колись зі зміями це допомогло. А тепер сюди повзуть не змії, а мерзенне кубло темряви. Йому треба діяти і швидше. Але, що він зможе зробити? Після ще одного нищівного удару, від якого здригнувся весь дім, від дверей з тріском вилетів кусок деревини, а за дверима чулось слизьке чавкання та противне жаб'яче бурчання. І звичайно, цей мерзенний сморід гнилих яблук. Хлоп52

чик зі страхом повернув голову в бік дверей і побачив в ній велику чорну щілину, з якої текла густа рожева слизь, наче кров зі смертельної рани. Там нічого не можна було розгледіти, але прислухавшись, було чути тяжке і хрипле бурчання, яке не могло видати ні одне живе створіння на землі — це дихала темрява. Вона рвалась до нього. Він це знав та мусів щось вдіяти. Страх скував його так міцно, що хлопчик навіть не міг поворухнутись. З кожною секундою крижані кігті жаху впинались йому в горло все дужче і дужче, а мерзенний сморід ставав щоразу сильнішим. Але потрібно було тікати. Встати з крісла та тікати від тієї темряви, що повзла до нього. «Тільки б не дивитись вниз» — думав хлопчик. І тоді все буде гаразд. Він спробував встати, але коліна не розгинались. Важкі кайдани жаху міцно тримали їх, не даючи втекти, але потрібно змусити їх встати. Змусити швидше, бо темрява близько! Він вже чув, як її слизькі щупальця шарудять по дверях, вимацуючи свою жертву. Ну ж бо, швидше! Темрява вже близько! Її кігті шкребуть по стінах у пошуках свіжої крові! Хлопчику було страшно, він знав, що на підлозі в різних кутках на нього теж чатують монстри з покрученими кістлявими ручищами, здатними задушити все живе. Вони тільки чекають моменту схопити його за ноги і потягти до себе. Він знав, що вони виглядають його своїми хитрими блискучими очима, шукаючи свою жертву. Йому треба діяти і швидко, але ноги не слухаються! О ні, вже близько, темрява майже тут! Хлопчику потрібно думати швидше, адже сама смерть рветься крізь ці кляті двері. У відчаї, він встромив свої покусані нігті пальців у теплу плоть своїх ніг. Його кінцівки миттю оповила страшенна біль, від якої він закричав на повне горло, а ноги різко тріпнулись від такого неочікуваного болю, що вогнем опікав його тіло. Темрява вже була тут! Вона вже гналась за ним! Хлопчик відчував її запах, чув як вона розбиває двері, але не оглядався! Він знав, що темрява майже тут і поспішно встав з крісла та ступив босими ногами на холодну підлогу, де ховались жахливі чудовиська темряви. Коли він ступив однією ногою, до53

шка противно заскрипіла і хлопчик скривився. Він не дивився вниз. Він боявся, що зараз якась довга кістлява рука вхопить його за ноги і потягне під ліжко. Але ні, нічого такого не сталось. Тоді хлопчик швидко зіскочив з крісла і побіг кімнатою до інших дверей, за якими знаходилась вітальня, а кров повільно сочилась з ран на ногах, схожих на маленькі криваві усмішки, і струмком стікала по кінцівках, капаючи на обвитою пітьмою підлогу. Хлопчик увійшов у іншу кімнату та швидко закрив за собою двері. Тут теж горіли свічки. Було так само холодно, а на стінах теж рухались довжелезні тіні у своїх божевільних танцях, а все навкруги оповила тиша. Тут було все так само, але водночас зовсім не так, як у спальні. Він не дивиться вниз, бо знає що там побачить. Тільки ступивши сюди він зразу відчув слизьку густу рідину, яка розтікалась по підлозі. Серце болісно зжалось від того, як вона холодом торкнулась його ніг. Йому стало дуже страшно. Босі стопи хлопчика вже повністю промокли цією рідиною, яка майже загусла та захолола, але десь далеко, вона ще залишала в собі маленьку іскорку тепла. Йому не можна дивитись вниз — нізащо. Що б там не було, тільки не дивитись вниз. Бо тоді темрява наздожене його і вб'є. Він ступив крок. Потім ще один. І ще. Дуже обережно хлопчик ступав у цій в'язкій холодній рідині, яка вже майже загусла. Йому було дуже огидно. В ніс знову бив цей мерзенний кисло-гнилий запах, який, здавалось посилився. Думки, які породжувала вже зовсім нездорова уява хлопчика, були дуже жахливими. Він знову заплакав, хоч і думав, що більше не зможе. Тепер він ступив на килим і почув те, що змусило його плач перерости в рев. Від його кроків, вологий килим видавав огидний звук чавкання, який він чув раніше. Хлопчик почав здогадуватись що там, але нізащо не дивився, бо це стало б його кінцем. Він ревів, сльози горохом котились по червоних щоках, його трясло від страху, навкруги витав цей огидний сморід, але він йшов далі. Після кількох кроків хлопчик не зміг слухати це чавкання, яке видавав килим. 54

Він побіг. Не оглядаючись і не дивлячись вниз, побіг. Темрява згущувалась навколо хлопчика, під ногами у нього противно чавкало, але він біг. Ревів, але біг та не дивився вниз. Сльози котились по обличчю, а ріки крові з ран на ногах текли на просочений слизькою рідиною килим, але він продовжував бігти. І не дивитись вниз. Раптом він почув пронизливий скрип дверей попереду та жахливі гучні кроки, від яких аж затряслись стіни будинку. Ці кроки настільки його жахнули та спантеличили, що він аж посковзнувся на цьому слизькому огидному килимі. Хлопчик падав, закриваючи очі, бо знав, що зараз він подивиться вниз і все буде втрачено. Але було пізно. Він з хлюпом впав на мокрий килим, боляче вдарившись носом об підлогу, що з очей аж посипались іскри. Хоч би не подивитись вниз, думає хлопчик. Тільки не вниз! Ні! Але було вже пізно. Він зрозумів це коли відкрив очі і подивився на те, від чого його густе чорняве волосся миттю посивіло. Хоч сам хлопчик не міг цього бачити. І вже ніколи не побачить. Вся підлога навкруги була залита кров'ю. Килим був настільки просочений нею, що вона аж витікала з нього, наче сік. Все навколо прийняло багряний колір і здавалось, що навіть полум'я свічок відсвічує кольором крові. Його ніс був розбитий, а кров з ніздрів двома теплими цівками стікала по губах і з хлюпом капала на багряний килим, змішуючись з тією кров'ю, яка була навкруги. І слизь. Всюди, змішуючись з кров'ю розтеклась густа рожева слизь. Хлопчик бачив, що його руки вимащені в крові і цій слизі. Але це було не найжахливіше, ні. Найжахливіше було перед ним. Те, що він побачив й справді не могла уявити навіть найбільш хвора людська уява, а тим більше уява дитини. Це не могло наснитись навіть у найжахливіших та божевільніших кошмарах нікому. Це неможливо було пояснити і неможливо було описати. Від побаченого, хлопчика скував зовсім інший жах, такий, що не можливо описати та пояснити — це був космічний жах. І він його пізнав. Ось тепер хлопчик зрозумів, звідки йшов цей мерзен55

ний кислий сморід гнилих яблук. Тут він був настільки сильним, що аж очі від нього сльозились. І він таки побачив це. Тіла батька і матері хлопчика висіли, прилипши до величезної слизької маси яскраво-рожевого кольору, схожої на желатиновий пагорб. На мить хлопчику здалось, що вони живі, але потім він побачив, що це не так. Їхні тіла й справді мали вигляд живих, але неприродний синюватий відтінок їхньої шкіри, наче в задубілого трупа, та скляні очі, які мертво дивились в нікуди, змушували усвідомити те, що вони мертві. Ця желеподібна маса неприродного чудовиська пульсувала, наче серце помираючої тварини і здавалось, що зсередини неї йде слабке жовте світло, схоже на полум'я помираючого багаття. Тіла, високо прилипши у слизі пульсували в такт цьому монстру, і здавалось, слизька маса їх повільно поглинає. Ні, не здавалось. Так і було. Тіла й справді повільно тонули в цій густій смердючій масі. Слизь цієї невимовної істоти розтікалась по всій кімнаті, змішуючись з кров’ю, а навкруги стояв противний кислий сморід. З-під великого пульсуючого пагорбу слизі в різні боки відростали п'ять довжелезних, схожих на криві колоди лап, які закінчувались безліччю коротких членистих відростків. Ось що видавало це слоняче гупання. Він це зрозумів. Ці велетенські лапи монстра зрешетили підлогу, наче після бомбардування. Подивившись уважніше, хлопчик зрозумів, чому тіла його батьків такого кольору. З рожевої желеподібної маси до тіл зі всіх сторін прилипали маленькі прутики-щупальця, всередині яких пульсувала ярка червона кров. Кров його батьків. Чудовисько висмоктувало з тіл кров, а потім повільно пило її. Раптом хлопчик почув це жахливе рокітливе бурчання. Він навіть не зрозумів, як невідомо звідки взялись безліч рожевих щупалець, які чавкаючи розтягнулись на багато метрів та почали звиватись навколо нього, наче десятки змій, які звивались в агонії. З темрявою таки прийшли змії і це змусило хлопчика вдруге обмочитись. Ще він помітив, що на щупальцях виднілось багато червоних ліній, схожих на судини. А може по них текла кров його батьків. Бурчання посилилось і від того, що хлопчик по56

бачив, йому сильно захотілось закричати. На слизькій поверхні чудовиська з’явились багато впадин різної форми і розміру, які потім перетворились в глибокі дірки. Раптово там з'явилось багато маленьких зубів. Через кілька секунд вони виросли і вся желеподібна маса стала повна безліччю голодних ротів з гострими зубами. Він хотів кричати, але крик застряг у його горлі. Він не міг видати навіть стогін. Його божевільні фантазії таки справдились. Він дуже хоче кричати, але не може. О ні, як він хоче кричати! Раптом на слизьких щупальцях, з яких стікала рожева слизь схожа на соплі, з’явилось багато маленьких округлостей червонуватого відтінку. Вони почали трястись, а всередині кожної з них бігала в різні сторони маленька чорна цятка. Весь оповитий жахом, хлопчик зрозумів, що це його очі. Очі чудовиська. Самого диявола, що вирвався з пекла. Щупальце схопило хлопчика. Він хотів закричати, але крик застряг в горлі. Воно підняло його, а маленькі голодні роти затряслись в передчутті свіжої крові. Серце хлопчика не витримувало. Воно так сильно боліло, що майже виривалось з його грудей, а сам він вже повністю збожеволів від жаху. Раптом пролунало гучне огидне чавкання. Це слизька маса чудовиська почала ще дужче пульсувати, наче хотіла розірватись, як серце малого, а тіла хлопчикових батьків почали швидко поглинатись смердючою слиззю. Безліч голодних ротів з гострими зубами миттю впились у мертве м'ясо. Вони з чавканням почали відривати шматки плоті та поїдати їх. Це було дуже жахливе видовище. Але хлопчик не міг відвернутись, як і не міг закричати. Тіла з чавканням все швидше і швидше поглинались у слизьку смердючу масу, а тіло цього чудовиська так сильно переливалось та тряслось, ніби танцювало у божевільному танці смерті. Раптом на очах тіла почали швидко розкладатись, і від них залишились тільки м'ясо та кістки, ніби їх невміло оббілували. Малі голодні роти все швидше та швидше поїдали свою здобич. Менше ніж за хвилину огидна слизька субстанція поглинула ці два тіла. 57

Хлопчик не плакав — не міг плакати. Він не кричав — не міг кричати. Він подивився вниз, і що тепер? Все втрачено. Темрява його наздогнала і тепер потягне в пекло — туди, звідки й сама виповзла. Хлопчик знав, що йому кінець. Знав. Але може, як він знову не буде дивитись вниз, то все буде добре? Може це його врятує? Потрібно спробувати. Просто не дивись вниз — тільки не дивись вниз.

Йосип Пупачич

Море І бачу море, що встає до мене і чую, море добрийранок каже і море слухає мене, і шепочу я, о, добрийранок, море, мовлю тихо і знов ще тихше повторю вітання а море слуха, слуха і сміється, мовчить, встає і знов мені сміється, і бачу море, море золотеє і бачу море, що встає до мене і добрийранок, мовлю, море золотеє і добрийранок, море, мовить море і обіймає море мені шию і море, я, і я укупі з морем на березі сідаємо з ним разом і сміємося, сміємося морю З хорватської переклав Володимир Криницький

Сергій Рафальський

Море вогню Шматки морської солі змішувалися з піском і перетворювалися на великі брудні злитки. Хвилі накочувалися на берег й облизували вогонь. Вітер чесав безпорадну низьку траву. Коло ґрат на далекому пагорбі метушилися постаті. Люди в синьому, білому, сірому. На ближньому ж пагорбі – стояв непорушно камінний хрест. Золота зоря. Так помирав день. Відлік почався з тієї секунди, як мій проект відхилили. Ніхто ніколи не зведе заміський пансіонат для сезонців, що могли навідуватися на узбережжя аби помилуватися світанками, відвідати старовинні палаци, поплавати з дельфінами. Я витратив на його втілення всі зимові й весняні ночі. Але проект полетів до біса. Я дав собі слово, що покінчу з усім назавжди. Великі вікна, просторі тераси, стіни, поїдені плющем та виноградом – кому воно було потрібне тут, в пустельному краю? Живий будинок біля самого моря. Мертвий будинок, залишений на папері. Осліплені травневим сонцем птахи сиділи на даху зупинки. Пилюка розтікалася під ногами схвильованих перехожих. Місто жило: гуділо, скрипіло, рипіло. Бабці весело встрибували на підніжки тролейбусів. А я стояв понурений і довго чекав на свій номер. Нарешті він підійшов і, пропустивши вперед потік старих тіл, я заліз в прожарений салон. Старі в тролейбусі зайняли всі вільні місця. Розсілися парами аби поділитися мудрощами й південними плітками. Я вхопився за поручень аби знайти хоч якусь рівновагу серед метушні міста. Я любив нічні маршрути: напівпорожні, затишні. Вони знімали пута роботи, вгамовували жалість до самого себе. Вночі сідав на задні сидіння, притискався до скла й відчував себе врятованим. Повертатися додому було приємно й тепло. 60

Тепер стояв день. Ліниво виповзши із тролейбуса за десять хвилин, я покрокував додому. До від’їзду кудись у невідомість залишилося кілька справ: зібрати речі; зустрітися з Л; забрати гроші в бюро. Відчинивши вхідні двері, я зайшов у омріяну прохолоду. Моя кімната – зліва по коридору. Навпроти, за білими дверима жила хазяйка: сива, із бульдожими мішечками під очима та сухими руками жінка. Ми мало спілкувалися: спільних тем не знаходилося, а її історії мене швидко втомлювали. Я відчував, що її душа давно згнила, аби як бабця не намагалася залишатися живою людиною. Під час невтомної роботи світло в моїй кімнаті горіло до світанку: я ґвалтував папір, малюючи нові й нові фронтони, еркери, сходи. Ліхтар на вулиці був єдиним супутником мого охочого відлюдництва. В якомусь напівмаренні я знав, що борюся із власними жахами. Зранку я приходив до тями на підлозі, вкритій ескізами. Я радів, що хазяйка зовсім не заважала. Кілька разів, давши слабину, я самотньо набирався десь в місті й ледь добирався додому. Тоді зранку вона боязко стукала до мене в кімнату й, обережно ступаючи скрипучим паркетом, залишала на столі графин з водою, склянку та таблетки цитрамону. Це було єдиним, чим стара могла допомогти. Чотири стіни, стілець, стіл. Заправлене ліжко. Шафа з речами, котрі ніяк не хотіли збиратися у від’їзд. Я зім’яв своїм тягарем барвисту ковдру. Протяжний гул тиші. Піднявся, полишив кімнату, закурив на кухні. Нікого. Годинник цокав, вбиваючи спокій. Важко було покидати цю оселю. Я прив’язався до предметів тут. Вони чимось наповнювали мене, надавали сенс залишитися. Я натужно відкашлявся й став ходити із кутка в куток. Із самого дитинства я нез’ясовно нітився перед подорожами. Можливо, правильним було би залишити усе тут. Нехай речі чекатимуть, якщо я повернуся. Все в одну коробку: посуд, білизну, олівці, циркулі й лекала. Не прощаємося, до побачення. 61

Настала дванадцята. Із Л. я домовився зустрітися о першій годині в кафе на набережній. Колись ми вже сиділи там після вечору в кіно. Тоді минув місяць після нашого випадкового знайомства у якомусь із розвалених барів біля військового музею. Вона підійшла першою, сказала, що подруга пішла по справах, пити було ні з ким. Донька моряка, випускниця гімназії, вона чекала на щось у цьому соленому місті, але сама не могла збагнути на що. Щоденні прогулянки, щирі зустрічі, далі й далі завертілося. А потім я взяв проект. Наші життя пожирав невідступний час, та її це не бентежило так, як мене. У тому набережному кафе вона підстрибувала на незручному стільці, сміялася, пила вино, щось щебетала, облизуючи рожеві губи, смикала золотий браслет на зап’ясті, одночасно зиркаючи кудись убік, а потім щось листала у своєму телефоні. Коли я пильно вдивлявся в її розкосі очі, вона ніяковіла й червоніла. Покінчивши із вечерею, я перепросив й вийшов у туалет. В дзеркалі постав худий чоловік, в якого я спитав: невже вона закохалася в тебе? а тобі це як, пече? Я прочистив ніс, умився, відірвав декілька паперових рушників. Викинув їх під раковину й заспішив назад. Л. сиділа непорушно, коли я повернувся. Потім раптом розлила на стіл воду із графину, швидко витягнула із сумки двох фарфорових лебедів і поставила їх в імпровізоване озеро. Дикі лебеді, символ вічної вірності – незграбно розсміявшись, вимовила вона. Я сторопів, злякався, а вона продовжила: я пам’ятатиму тебе, а ти мене. Повисла тиша. Вода закапала на підлогу. Я покликав офіціанта та розплатився за вечерю. За годину ми дістались її будинку, вона запропонувала піднятися до себе на каву, але я відмовився, треба було бігти додому. Проект уже почав зводити мене з розуму, обпікати. Я чемно перепросив, вона ніби й не образилася, обійняла мене, тихо попрощалася. Відтоді ми зустрічалися уривками. Л. стала для мене одночасно рідною і віддаленою, ніжною і грубою, пристрасною й холодною. Навколо неї таїлися загадки: наші нетривалі обі62

ди, заборони на вечірні дзвінки, мовчазні побачення. Вона почала грати зі мною в особливу гру: інколи відверто проявляла почуття, але часом якось по-дитячому ховалася, відмовляючись від моїх пропозицій прогулятися набережною або сходити на концерт. Я п’яно блукав вулицями прибережного міста, шукаючи її тендітний привид у натовпах курортних роззяв. А вдома перетворював нескінченні ескізи будинків на її портрети. Я думав, що втратив усі шанси зблизитися із нею, але відмовлявся до кінця повірити в це. До першої залишалося десять хвилин. Я сів на просторому літньому майданчику, замовив чай з льодом, закурив. Минав час, але світ навколо замер. Я заплющив очі. Чи могло бути в нас якесь майбутнє? Та ні. Навіщо я чекав на неї? Я не знав. У пам’яті я збирав кожну її деталь, рису, вигін тіла. Вона фантастично перетворювалася в моїй голові на величезний будинок. В цих стінах вимальовувалося її майбутнє. Я жадібно зробив кілька ковтків чаю. Чоловік, двоє дітей. Вона – їхній дім, вони в її утробі. Її шия хрустить від найменшого подиху вітру. Трощяться її руки – східне і західне крило будинку. Фундамент і нижній поверх – її ноги – їх ломить, розриває. Машина вибухає в гаражі. Її собаку шматує. Гавкіт і крики. Я жадібно допив чай. Її примарне майбутнє, образ її затишку розвалювався в мене в голові. І нічого не стане: чоловік і діти в майбутньому – яких вона сама придумала під час наших бесід, а я лише трохи їй підіграв – вирізують на стінах, всередині її тіла слово «щастя». Вони благають випустити їх назовні. Якби Л. підійшла до мене змученого в ту секунду – весь світ вибухнув би в наступну. Час став невизначеним, застиглим кадром, як і всі миті, коли я фіксував деталі, необхідні мені для спорудження будинку у своїй уяві. Її блаженне життя, існування було замкнено в огидному бетонному ящику – моїй голові. Вона там руйнувалася, розсипалася. 63

Я зрозумів, що вже не хочу її бачити. Та Л. і не прийшла б уже ніколи. Я закурив ще одну сигарету. Вентилятори гнали роз’ятрене повітря жерстяними жолобами. Діри заповнювалися чадом і попелом. Я бачив, як вода у ванній на другому поверсі її будинку стікає в отвір, розриває труби, наповнює кімнати, з’єднується з вогнем. Остаточний сплеск. Я піймав офіціанта за фартух і попросив принести мені пляшку коньяку. Гар гіркий. Глитав гіркоту. Після опівночі я повертався додому: сумний, втомлений, на п’яному автобусі з п’яним водієм. Не вперше. Повітря було наповнене цвітінням акацій і важким запахом підворіть. Спотикаючись о глиби й пеньки, я невпинно йшов додому. Корінь дерева схопив мою ногу. Здавалося, що я падав дуже повільно, немов опускався все нижче й нижче додолу – так, немов щосекунди життя проявлялося з туману, шматки з’єднувалися в єдине полотно. А потім я провалився в небуття. Падіння зупиняється. Уві сні з’являється Л. Я відчуваю її ласку: руки, посмішка, смолисте волосся охоплюють мене, солодко душать. Вона: будинок біля моря й жива істота. Трансформується, перетворюється. Набухлі бруньки на деревах в саду Л. розквітають, стають вогнем від вибухів. І вже немає світу. Яскраві спалахи б’ють по очах. Вона б’є собі в живіт. І гострим ножом перерізає пуповину, що пов’язує нас. Хитро примружившись, легко викидає в море моє тіло. Від мене смердить гаром і гниллю. Знову намагаюся підпливти до берега, вхопитися за її довгу шию, але вона відштовхує мене, стрибає у воду й граціозно утримується на гладі. Я – вже дитина, яку вмивають вогнем і вином. Хапаю повітря ротиком, марно кричу. Врешті щось виштовхнуло мене зі сну. Я розліпив очі й витер слину з підборіддя, обмацав кишені – все на місці. Подивився на годинник. П’ята. Так довго без тями. Я скинув укривало вітру й встав з остиглої землі. 64

Вдома, прийнявши гарячий душ, я відчув себе зовсім розбитим. Останні години в цьому місті виснажували до нестями. Сівши у крісло, ввімкнув люстру на столі, скинув рукою останні ескізи будинку, промовляючи: тільки б не заснути зараз, лиш би не випасти з реального життя знову в сон. І так яскраво віддався в голові її образ – залишки смертельних спалахів. Час і далі підступно втікав: ось я вже збираю рюкзак, виходжу з під’їзду, забираю гроші в бюро, здаю перепустку. Скляні двері автоматично закрилися за мною, назад не було шляху. Перехожі наче проходили крізь моє тіло, та я їх не відчував. Вони викликали огиду: спітнілі, шалені, важкі. Треба було рушати. Я наближався усе ближче до вокзалу. Рейс, номер, від’їзд. Куди? На піски, туди де мав стояти мій будинок. Мій дім. Ця подорож мала бути маленьким ковтком повітря між двома зануреннями в безодню. Жахи почалися під час ночей із малюнками будівлі біля моря. Я згадував образи гидких істот на березі. Зараз дорога в небуття була сповнена лініями й брижами на плесі темної свідомості: таємниці кусали мене, не даючи підступитися, розкрити їх. Автобус трясло, я втомився, голова розколювалася. Під стуленими очима хвилі з’їдали одна іншу, будинки згорали, все спалахувало й розпадалося. Зупинка, прийшов час виходити. Лавка посеред степу, у віддаленні червоний дах заправки. Туди. Далі я йшов до моря й посміхався: в рюкзаку пластикові пляшки, в них щось жовте з чорною гряззю – купити бензин і мастило було неважко. І поки я йшов стежкою до моря, серед хлипких думок крутився якийсь відгомін її голосу, безглузді фрази. Міражем курилися остови старих причалів. Сто, п’ятдесят, десять метрів до води. Мить – і я вже зайшов по коліна у ледь теплу травневу воду і став ловити вертких мальків. Місто залишилося за спиною. У південному просоленому повітрі ганчірки мали горіти яскравіше, а спалахи розбитого скла різати очі сильніше. Три чверті бензину і чверть мастила, а потім полон і смерть – так це виглядало. До чого ж дивними були той сон і наша роз65

мова: я чув пташині крики вдалині, вона взяла ніж і стрімко розрізала пуповину; десь стрибають дельфіни; слина така в’язка; вона гладить мене; медузи лижуть п’ятки. Три чверті бензину і чверть мастила. Ганчірки просякнуті снами, смородом, мастилом, гаром. Втомою, що не вивітрюється. Вона наказала спалити будинки дотла, а потім забиратися геть, так. Полетять: снаряди, факели. Чужі будинки зруйнуються, потонуть у воді. Вона посміхнеться й пеститиме мене: молодець, це допоможе тобі забути про мене, зруйнувати нашу вічну вірність. Я рушив далі по крайці води. Пункт призначення – піщаний пагорб. До порожніх будинків було вже недалеко. Десь тут поруч мали би звести й мій будинок. Шум моря, блиск запальнички. Я запалював ганчірки і перекидав їх через ґрати. Східні крила відривалися – з них било криваве полум’я. Західні крила відривалися – з них било криваве полум’я. Я не намалював жодного будинку. Папір не перетворився на камінь. І в цих будинках більше ніхто не житиме. Так сказано. Такі примарні зойки диких лебедів. Я сидів на пагорбі, обпершись на камінний хрест і вголос сміявся. Люди в синьому, білому, сірому щодуху гасили вогонь. Але було занадто пізно. День помер. Місяць висвітлював порошну дорогу. Я брів у нікуди, шепочучи: тепер все, тепер точно все. Потім впав на суху траву, заплющив очі й затамував подих. Сни скінчилися. Відлік почався з тієї секунди, як проект відхилили. Чи ще раніше? З того, що мені почала снитися вона. Моя мила, рідна дівчина, яка не знала мене справжнього. Але й вона не стала моїм прихистком. Звіддаля тепер доносилося виття пожежних машин. Моя подорож скінчилася. Нині я прошу про одне: звільніть мене, так страшно в цих стінах, тут так багато людей, які зовсім на мене не схожі, адже я ж нормальний, просто мені страшно, коли всі будинки, що виходять з-під мого олівця, перетворюються на неї й розмовляють її голосом, але так добре, що мені дозволяють малювати лише в певний час між прийомами таблеток, процедурами і міцним сном. 66

Микита Рижих *** Коли я бачу землі, зруйновані силою темною, То бачу зазвичай я силу людську. Коли я бачу землі незламні, відновлені – Людину я бачу. Оскільки земля – цінність ще й у матеріальному значенні, То немає сенсу оспівувати її красу та велич. Але чи має сенс НЕ оспівувати пшеницю золоту чи квіточки тендітні, Що теж походять з землі? Коли я бачу людину і бачу землю, що йдуть пліч-о-пліч – Природу я бачу, І тоді сперечатись про щось уже неможливо... *** Усі, хто був на землі – усі бачили небо. А ось із неба землі не видно. Взагалі, звідти не видно нічого. Лише іноді можна розгледіти верхівки старих дерев. Але небо є: Велике та красиве, Просторе та гарне. А що земля? Вона чорна, нечиста, невиразна та трохи дивна. А ще на землі є люди, розумніші за птахів. 67

Але птахи знають: щоб вижити – треба спуститися на землю. Люди ж цієї таємниці не знають. Тому для них і є небо.

Готика Небосхил був чарівний, як попіл. До кінця добігало вже літо, Жовтень був уже досить помітним, Серце в небо дивилося; попіл Посміхався, здававшись привітним. Я дивився на зорі прозорі Цілу ніч і, здавалося, вічність Потопала у темряви морі, Цілу ніч вирувалася вічність І згоряла від ночі страшної У вогні вічність гріла долоні. Вітер пісню співав особливу, Листям грався вогненно – гарячим. Я всю ніч сподівався на диво, В серці мав ту надію гарячу, Що підійме з могили людину… Я кричав цілу ніч безнадійно… Я ридав безнадійно три ночі, Серце стало моє, наче попіл, Вітер з’їв мої холодом очі, Я дивився на зорі крізь попіл, Я ридав безнадійно три ночі… Небосхил був страшним, потойбічним, Десь далеко виднілися зорі, І скінчилося літо нешвидко. Я кричав, я шукав злої долі, Що людину з могили підійме, Що її піднесе понад зорі… 68

Хеге Сірі

Сніжинка, що тане на долоні Пам’ять у глибині найглибших глибин пам’ять лежить про те, що було, і чого ніколи не буде

Час вітер зносить птахів крутить березове листя навколо мене шепоче про час де часу вже не існує

Дім дім без паркану стоїть вітер обдряпує морським піском його стіни стіни осипаються сіллю

Мова мама не співає йойк* але вчить нашу мову мама моєї мами не співає йойк але говорить нашою мовою мій тато не співає йойк він говорить норвезькою тато мого тата не співає йойк він співає псалми я співаю йойк але не розумію нашої мови моя дочка співає йойк і говорить усіма мовами

Слово у книзі, у слові знаходжу я мову а той, хто сіє хто плаче, хто говорить – лише сніжинка, що тане на долоні

Легенда після грози небо спокійне початку не має, не має кінця і ворон летить пам’ятаючи, що він бачив

Життя збираю життя що звучить як ніхто ще мені не співав витягую з рота слова замішую їх на слині стискаю, кручу й кручу обома руками я, хто ніколи не вила оленячих жил зшиваю себе зсередини і ззовні збираю життя, яке словами стає З норвезької переклав Володимир Криницький _____________________________ * Йойк – традиційні пісні саамів. Кожен саам має власний йойк, не менш важливий для ідентичності, ніж ім’я. © Hege Siri, et øyeblikk noen tusen år © Kolon forlag

Ольга Стасюк

Туман на рейках Над полем котився туман. Клубочився хвилями, забивався у вигини-яри, у долинки, спускався до річечок, котився над деревами, що понахилялися до води, зливався на обрії із хмарами. Холодна волога тиша нависла над долиною. Кілька будиночків, село, що стояло поблизу, спало в ранковій тиші. Потяг їхав. Проривав туман, світив, врізався в нього своїми вогнями, гуркотом, тут же зникав у напівмороці. Потяг біг, виринаючи з туману, як великий довгий човен, і зникав у ньому ж, збігав з одного пагорба і рвався вгору на наступному. Засвітилися вікна у сусідніх будинках – і згасли, десь далеко замаячіла отара – і зникла, знову все огорнув туман, і знову потяг намагався вирватися із його вологих м’яких лабет. Зморений машиніст вдивлявся у дорогу. За півгодини – нове місто. А потім ще одне. І ще. І ще. Далі – Дніпро; потяг перетне його по величезному мосту, ввірветься на інший берег, сколихне його своїм галасом, здригнеться від відлуння і бігтиме далі, далі, далі… Пролетіли хатинки, почалося широке поле, скраєчку окреслене деревцятами. Скоро місто. Скоро… Машиніст посміхнувся. Скільки спогадів із цим містом! Як він любив його колись! І зараз любить. Тихе, спокійне містечко, в якому він колись закінчував кілька класів школи, в якому і зараз живуть його друзі, де він і зараз інколи буває, не по роботі, а так, просто. З вокзалу, з вервечки колій, не видно, яке містечко гарне. Воно не надто нове, але і не надто старе; не надто яскраве, і не тьмяне. Воно зараз, певно, теж колихається в тумані. Машиніст знав вже напам’ять, коли треба перед цим міс72

течком вмикати гальма. Ось… Ось… Пора. Потяг потрошки спинив свій біг. На обрії завиднілися перші високі будиночки, збоку замаячіла дорога, що зникала час від часу, але дедалі ближче ставала до залізниці. Ось вона іде майже впритул, ось вона перетинає колії; на червоне миготливе світло дивляться водії з десятка авто, терпляче чекають, доки човен пропливе повз них. Туман майже розсіявся; день обіцяв бути хмарним, але без вітру чи дощу, тихим і спокійним. Машиніст раптом подумав, що все так має бути. Що все іде по розміреному плану – він вкотре перетинає цей переїзд, автівки вкотре чекають, поки його багатопалубний човник пропливе повз них на своїх хвилях-коліях, потім водії вирушать кудись у своїх справах, до вечора зустрінуться з купою людей, повернуться ввечері до сімей. Люди, що їдуть позаду нього, у вагонах, доберуться до своїх міст, розбредуться по будинках-готелях-кав’ярнях, щоб потім знову колись повернутися до човника на хвильках-коліях і знову поїхати кудись далеко-далеко. Так має бути. Так завжди було. Потяг вже наближався до міста, коли машиніст побачив постать на колії. Він злякався. Сигнал прорвав розмірений гуркіт потяга, повітря, здавалось би, пробудив навіть туман, бо той раптом зник повністю, розтанув, полетів кудись назад до своїх полів і пагорбів. Постать не рухалася. «Самогубця?.. Божевільний?.. Хворий?..» - серце в машиніста шалено колотилося. Він не міг зупинити потяг. Він знав, що марно натискати будь-які кнопки, тягти за важелі, хоча він і спробував це спершу робити. Почувся скрегіт. Потягу не сподобалося, що його так різко спиняють, він був сліпим, він не бачив тендітної постаті на колії. Він, як кріт, чув нюхом містечко і вокзал, де має зупинитися, і біг лише до нього. Машиніст знав, що потяг таки добіжить туди. І зупиниться, де йому потрібно. Бо так має бути. Так було завжди. Раптом постать, вже зовсім близька, лягла на рейки. Машиніст здригнувся. Що ця людина робить? Холодний піт ка73

пав йому з лоба, серце шалено колотилося, він нічого не чув, навіть сигналу, що раз за разом машинально відпускав у ранкову тишу передмістя. Хлопець відчув холодні рейки і зіщулився. А потім затамував подих. Ближче… Ближче… Човен-потяг навалився на нього, закрив його тендітне тільце своєю могутньою силою. Він рвався до міста і не відчував маленької комашки під собою. Він трощив би ще сотні таких комашок, щоб тільки ввірватися у це тихе містечко за розкладом, постояти там рівно шість хвилин, відсапуючись, хапаючи повітря, і – бігти далі, до Дніпра, до іншого берега, до інших станцій, далі, далі, далі… Потяг перейшов. Хлопчина встав і обтрусився. Втомлена усмішка заграла на лиці. Він не був божевільним, хоча робив це вже кілька разів. Ризикував, наковтувався бруду, пилу, ледь не задихався, на деякий час відчував себе оглушеним – але чомусь знову і знову робив це. Молодість грала в ньому. Просто молодість. Та, яка змушує людей стрибати з гір і довго парити в небі, прориватися на невеличких байдарках по могутніх столітніх порогах, та, яка штовхає їх на гребені хвиль, із круч – в моря, із землі – під землю, та, яка дає змогу годинами стрибати з дахів на дахи, лазити по горах і стінах, долати вершини, кидатися в глибини, зустрічатися з небезпеками – і долати їх, і, долаючи, гинути, щоб на їх місце прийшло сотні нових… Та, яка грається з юними, зваблює простою конструкцією «можеш-не можеш», та, яка дає побачити життя на повну, навіть ціною його самого. І поки будуть грози, відчайдухи літатимуть, і поки будуть кручі, відчайдухи кидатимуться з них, і поки будуть тумани, відчайдухи блукатимуть в них, і поки будуть потяги, відчайдухи лягатимуть на рейки. Бо так має бути? Навряд. Може тому, що світ каже, що так не має бути?..

Дмитро Тяжелов

Катька і каблучка Дзвонить будильник. Фу, ну й гидкий звук. Особливо якщо у тебе сьогодні іспит, а ти вчора непогано посиділа з одногрупницями. Треба не забути змінити мелодію. Катька прокидається. Сухість у роті й легкий головний біль. За два роки навчання в універі вона так і не навчилась пити. Швидко писати, мало спати, якось все встигати – це тепер вона вміє. А от пити – ні. Ось і зараз. – Катю, іспит! Не забула? – зазирнула мама до кімнати. – Усе, все, встаю. – Ти вчора о котрій прийшла? – Пізно, мам. Встаю вже. Так. Піднятись – піднялась. Швидко умилась, нафарбувалась, вдяглась. Кава. – Ма, ти моєї каблучки не бачила? – кричить Катька з кімнати. – Ні. От халепа. Каблучка яку їй Ромка подарував. Прикольна така. Де ж вона? Якщо пошуки затягнуться, вона не встигне на пряму маршрутку й доведеться їхати з пересадкою. А це означає запізнитися на іспит. Дідько. Каблучку все одно треба знайти. Нарешті у ванній, на верхній полиці Катька знаходить загублену прикрасу. Можливо, ще встигну на маршрутку. Вулиця. Швидше, швидше, ось вже зупинка на тому боці дороги. Але витрачений час на пошуки дає про себе знати. Маршрутка від’їжджає від зупинки. Катька махає рукою, але водій зайнятий рештою для пасажирів і не помічає її. Не встигла. Вона вже без поспіху доходить до зупинки, відвертається від автобуса, що від’їхав. Різкий гуркіт змушує Катьку озирнутися. В маршрутку, на яку вона не стигла, врізалась вантажівка. Шок. Люди, які стояли 75

на зупинці, біжать до місця ДТП. Катя дивиться на маршрутку, на каблучку, знову на маршрутку. Буває ж таке. Із заціпеніння її виводить смс від одногрупниці: «Ромка в лікарні. Після іспиту їдемо до нього».

Іво Фрбежар

Я вже не той Скринька Отче мій, залишив ти мені Скриньку віршів Знаю, що буду вічний, бо я був завжди Дощ розбиває скелі Кров – це океан Хоч я і розтанув та ніколи не зникну Завтра для мене – вчора ніч прийшла опівдні Гра світла стала мелодією уяви Страх не має очей, коли заснеш Ролі вже розподілено Вогні погашено Невидимок не видно, ми ходимо світом Сьогодні я – дещо більше Колись я залишу свою скриньку барвисту тобі

Я вже не той Більше не відблискує промінь, що тримаю в долонях, і не відлунює голос, який ношу у своїх пристрастях. Я вже не той. Я вже не той, очі мої висушили подорожні, що повертаються зі своїх мандрів. Не дає більше світла вогонь, яким наповнюю свій дім, яким зігріваю своє тіло. Я вже не той. Я вже не той, і зміню вас. Я наказав, щоб була тиша в моїй церкві. Сплю на двох сторонах. Живу – між. Розбираюся. Поховав свій голос у міжніжжі своєї землі.

Під обкладинкою Перегорнеш аркуш Під обкладинкою повно стежечок, Звивистих, нерівних, крутих стежечок Від брунатних до коричнево-чорних Від сутінків до світла Від могутнього дуба до порохні Багато років Від народження до відходу в засвіти Усього один політ Перегорнеш аркуш Під обкладинкою повно стежечок, На м'якому моху заснути У світлості У тліні Від всемогутності До проминання Туди Куди нам призначено від прачасів Зі словенської переклав Володимир Криницький

Есеїстика

Тетяна Кузнєцова

Близька людина: під загрозою вимирання Світ змінюється – і, кажуть, навіть експоненційно. Та попри всі технологічні прориви, від яких інколи йде обертом голова, дещо залишається незмінним. У тому числі - почуття самотності. А може, воно навіть загострюється? Спілкування давно перестало бути дефіцитом. Люди знаходяться на відстані кількох змахів пальцями. Набираєш пару літер, Enter – і можна побачити, чим живуть (чи принаймні хочуть нас переконати, що живуть) знайомі чи незнайомі. Можна написати їм щось і за декілька секунд отримати відповідь. Та все одно самотність наздоганяє. І ти ловиш себе на думці, що більш за все хочеш відчути близькість. Таку близькість, як у давніх спогадах. Може, вона була в дитинстві між тобою і мамою. Або другом. Чи – буває й таке – у перших щасливих стосунках. Але це було дуже давно. Ти вже безнадійно дорослий. У тебе робота, дуже багато роботи. Цікавих проектів, які навіть приносять користь людям. А також чимало спілкування – інколи навіть здається, що забагато. Але самотність завжди ховається десь поряд – може, за жалюзі у твоєму кабінеті? Вчені запевняють, що самотність зумовлена біологічно – мовляв, наші пращури не могли вижити поодинці, без підтримки племені. Тому страх залишитись на самоті спонукав шукати контактів, мотивував до близьких стосунків. Виживання, здається, вже не в моді. Але самотність чомусь нікуди не йде. І ти так само боїшся залишитись один. Навіть якщо у соцмережах до тебе хтось постійно проситься у друзі. Мені здається, що причина цього страху – не біологія. Ти боїшся втратити себе самого. Коли ти існуєш? Коли впливаєш на щось або когось. Коли твоє слово і твої вчинки мають вагу, їх помічають. Тому робота частково й позбавляє страху само83

тності – ти існуєш, бо те, що ти робиш, важливо. Але цього недостатньо. Ти існуєш насправді, якщо є люди, для яких ти – надважливий. І які при цьому знають тебе до дрібниць, до найдальшого, найтемнішого куточка твоєї особистості. Це ж і є справжня близькість – знати когось по-справжньому, але все одно любити його, чи не так? Саме цього прагне наше серце, коли самотність визирає з-за жалюзі. Та досягти бажаної близькості стає все складніше. Може, тому що вона більше не вважається чимось цінним, а ми істоти соціальні. І, свідомо чи ні, часто піддаємось зовнішньому впливу. Тому починаємо цінувати не саму близькість, а лише її видимість, імітацію. Яка асоціація виникає першою, коли чуємо «щаслива родина» - фото на фейсбуці, де всі усміхнені? Між справжньою близькістю та імітованою є велика різниця. Перша – завжди означає великий біль. Друга – поверхневу радість. Справжня близькість неможлива без глибини і широкого спектру переживань. Імітована – неглибока й «позитивна». Вона має присмак фальшованості, який відчуває той, хто колись скуштував близькість справжню. Часом здається, що зараз глибокі емоції не тільки не схвалюються, але й стають чимось непристойним. Якщо ти сильно кохаєш – у тебе залежність. Якщо ти хочеш справжньої дружби – ти не самодостатній. Звісно, трапляється й таке, однак далеко не кожна любов чи дружба – прояв несамостійності. Скоріше це показник того, що твоє серце здатне на сильні почуття, нехай воно й існує у світі, де сильні емоції вважаються проявом слабкості. Що ж займає місце близькості, що стає настільки ж цінним у суспільній свідомості? Задоволення власних бажань. Ти живеш правильно, якщо робиш усе, що хочеш. Звичайно, немає нічого поганого у бажаннях. Без них людина не є людиною, а лише лялькою у чиїхось руках. Але оця святість будь-яких бажань призводить до того, що ти починаєш плекати найдрібніші свої примхи. Навіть ті, що не йдуть тобі на користь, а тягнуть донизу – замість того, що націлювати у небо. От і виходить, що при виборі між близькістю і бажаннями ми інколи обираємо бажання... Вибач, вже маю йти - моя самотність знову тут. 84

Рецензії

Як норвежці сімейні саги пишуть: «Моя боротьба» Карла Уве Кнаусгора Karl Ove Knausgård. Min kamp. Oslo: Oktober, 2009. 434 S. Не знаю, як вийшло, що шеститомний роман Карла Уве Кнаусгора “Моя боротьба” не тільки не перекладений українською, а навіть не рецензований і згадки про нього трапляються хіба в перекладних статтях. Це особливо дивно, зважаючи на феноменальне поширення цього твору світом, майже неймовірний для норвежця загальний наклад, кількість мов, якими “Мою боротьбу” вже перекладено, кількість премій, які одержав автор, кількість захоплених рецензій, і взагалі – всього. Карл Уве Кнаусгор – чи не найвідоміший норвезький письменник сучасності. Ну, може після Ю Несбе. У кожному разі поговорити про роман “Моя боротьба” варто. Хоча б тому, що це не зовсім звичайна література. Може, це навіть не зовсім література. Принаймні дехто з дійових осіб роману вважає, що краще було б Карлові Уве не писати цього. Чи взагалі не народжуватися. Отже, перша книга “Моєї боротьби”. Складається вона з двох частин. Це – все, що можна сказати про структуру твору. Немає розділів, немає підзаголовків, немає, власне, змісту. Хтось із американців написав, що це антинаратив. Можливо. Але тут є і наратив, і антинаратив, і сюжет, і антисюжет. Підозрюю, що до шостого тому сюжетні лінії таки розвидняються, хоча так далеко я ще не сягнув. 87

Перша частина – переважно про дитячо-підлітково-юнацькі роки Карла Уве Кнаусгора і його складні стосунки з батьком. Батько працював учителем в школі, на роботі його всі любили, але вдома він був зовсім не теплим і добрим, особливо до свого молодшого сина. Зауважте: це ми говоримо не про персонажа роману, а про реального батька реального хлопця. Тут читач дізнається про не надто щасливе шлюбне життя батьків головного героя, їхнє тривале розлучення, як це вплинуло на самого підлітка, як жилося йому під одним дахом з батьком і як не хотілося під той дах повертатися. Друга частина несподівано починається оповіддю вже дорослого Карла Уве – як він отримав звістку про батькову смерть і разом зі старшим братом їде старого ховати.

«Прочитавши тридцять сторінок цього шеститомника, я вже бачив, що взявся читати щось досконале. Це геніальний твір». Ю Несбе За кілька останніх років батько перетворився на алкоголіка, хату своєї матері перетворив на справжній свинюшник і помер за доволі загадкових обставин. Додайте до цього, що бабуся хлопців хворіла вже, либонь, на якусь форму хвороби Альцгеймера, бо часто ходила до вітру, до самого вітру не виходячи, могла кілька разів спитати те саме, а відповіді так і не усвідомити, і мала інші приємності пізнього літнього віку. Вирішивши вичистити й вимити все, що загидив батько перед смертю, хлопці засукали рукави й узялися до роботи. Прибирання в хаті бабусі й дідуся супроводжується тривалими роздумами Карла Уве, а один спогад особливо цікавий подробицями спілкування і написання інтерв’ю з чи не найвідомішим норвезьким поетом Улавом Гауґе. Кнаусгор описує, як невдоволено поет їх прийняв у своєму домі, якою напруженою була атмосфера в кімнаті, поки тривала розмова, яким непривітним здавався поет, і як він розкрився під кінець візиту. Зрештою, матеріал про Гауґе самому поетові сподобався саме тим, що Карл Уве нічого не прикрашав, не став через 88

повагу до авторитету щось приховувати, а чесно написав усе, що відбувалося і відчувалося. Саме цю чесність Гауґе оцінив і не раз згадував потім. Тоді ж, до речі, приятель Карла Уве Асб’єрн Єнсен зняв широко відомі зараз фото Улава Гауґе. Карла Уве можна багато в чому звинуватити й багато чого йому закинути. Мовляв, навіть назва “Моя боротьба”, яка перегукується з твором відомого письменника Адольфа Гітлера, – провокація, розрахована на епатаж і галас навколо книжки. Той самий розрахунок можна побачити і в нещадному викритті інтимних подробиць життя своєї родини для широкого загалу. Але хіба не кожен письменник розраховує, що його книжка викличе жвавий інтерес і цікавість публіки? І хіба не одне з головних завдань письменника – зацікавити читача? Очевидно, що Кнаусгорові це вдалося. З іншого боку, показуючи всім темні або сірі частини свого сімейного життя, Карл Уве не часто вдається до відвертої чорнухи. Скажімо, якби Кнаусгор був Манкелем, то не обмежився б епізодом, де його бабуся встає зі стільця, а під її ногами залишається калюжка сечі, якої вона навіть не помічає. Кнаусгор-Манкель розписав би цю калюжку не на одну сторінку, розглянув би її з усіх боків, може, навіть довів би читача до вомітусу. Кнаусгор-ідеаліст або поет взагалі не згадав би про цю прикрість, залишивши нам тільки світлий образ своєї бабуні, яка трохи згубила стріху від усього, що їй довелося пережити. Кнаусгор же реальний дозує все, показує все, віддає все, намагаючись не переборщити. Ми, звісно, не знаємо, чи зовсім чесний з нами письменник. Але ось що: родичі й знайомі на нього образилися – значить, їх зачепило те, що він написав. При цьому до суду його ніхто не потягнув – отже, не збрехав. Він міг дещо залишити в таємниці, розповісти не все, і ми ніколи не дізнаємося, чи книжка гранично відверта. Але нам варто гідно оцінити спробу автора розповісти все. Чи має художню, мистецьку цінність ця книжка? Залежить від критеріїв. Скажімо, консерваторам вона здасться 89

безнадійним лайном, читання якого – марне гаяння часу. Одначе критики з провідних літературних видань світу щось у “Моїй боротьбі” знайшли. Як і читачі – тільки в Норвегії продали понад 500 тисяч примірників (це значить, що її прочитав кожен дев’ятий норвежець), а перекладена вона вже 22 мовами. І це ще не все. Кнаусгор обіцяє. Володимир Криницький

Старкова розмова з Богом Старк У. Золоте серце / Пер. зі шв. Г. Кирпи. Львів: Видавництво старого лева, 2018. 64 с. Для Ульфа Старка література – це перш за все справжні почуття. Про це він якось сказав в одному з численних інтерв’ю. Шведський дитячий письменник, сценарист, автор понад тридцяти творів, перекладених багатьма мовами, лауреат престижних премій, Старк – літературний наступник і друг Астрід Ліндґрен. Перекладачка повісті «Золоте серце» (як і інших Старкових книжок: «Мій друг Персі, Баффало Білл і я», «Диваки і зануди», «Чи вмієш ти свистати, Юганно?», «Маленька книжка про любов», «Тоді я був просто Ульф») Галина Кирпа вважає: «Загадка криється в тому, що Ульф Старк не просто пише книжки, він майстерно творить Літературу», для нього в письменстві немає табу, крім «табу на поганописання». Як і музика для головного героя Старкового «Золотого серця», література для письменника – розмова з Богом. «Золоте серце» – повість Ульфа Старка, написана у ритмі сонати Бетховена мі-мінор (твір 90, друга частина), яка і стала її основою. Саме цю сонату, яку автор трактує як розмову двох закоханих, має виконати на музичному конкурсі герой повісті 90

Людвіґ, названий так на честь великого композитора. «Золоте серце» – про серйозність почуттів, про справжність і музику. Музику, яка тільки й може розповісти про справжність почуттів. Власне, музика – серед головних героїв повісті. Вона «ніби виблискує, як сонце на поверхні води», вона – «найчистіша», «найкраща», її можна грати тільки серцем. Музика витворює канву «Золотого серця», визначивши своєрідні основні паралелі: «дівчина – музика», «золоте серце на ланцюжку (прикраса) – серце Людвіґа». Сюжет повісті обертається довкола першого щемкого кохання юного талановитого піаніста. Людвіґ закохується в Катаріну – дівчинку, яка носить прикрасу у вигляді золотого серця, що колись виготовив її дідусь, і часто наспівує пісню, яку називає «нашою», бо перейняла її також від дідуся. Музика розкриває Старкову повість, як, скажімо, «Звук павутинки» Віктора Близнеця визначає камертон дощу, який затікає до старої хати. Пригадуєте: «У нашій хаті залунала музика…»? Лейтмотивом повісті «Золоте серце» стає повторюване Людвіґове запитання: «Тепер ми будемо зустрічатися?» Катаріна щоразу на нього відповідає по-іншому. Утім, найголовніша відповідь така: «У тих, що хочуть зустрічатися, усе має бути серйозно. Інакше й не варто пробувати». Для того, щоб довести справжність почуттів, Людвіґ має збагнути, хто така Катаріна: «До того ж ти маєш мені довести, що я тобі подобаюся». Повість – історія випробування почуттів, де юний герой шукає шлях до серця обраниці, даруючи їй квіти, час за пінтболом і морозивом, пам’ятні речі, пов’язані з дитинством… «Цим ти довів, що я тобі подобаюся по-справжньому. Але всетаки ти мене не знаєш», – каже Катаріна. Для Старка його героїня – уособлення натхнення, щирості, самої музики. Дівчина-музика, яка завжди «линутиме в повітрі і ніколи не опуститься на землю». Щоб полонити її серце, герой має відчути, зрозуміти її пісню – і, жертвуючи престижним музичним конкурсом, зіграти саме її, пісню Катаріни. Іншу паралель – «золоте серце на ланцюжку – серце Людвіґа» – розкрито через втрату-віднайдення Катаріниної при91

краси та виконання музики серцем. Повість почато розділом «Щось засліплює Людвіґові очі», у якому сонячний зайчик від золотого серця на Катаріниній прикрасі сліпить Людвіґові очі – і він під час футбольного матчу пропускає вирішального м’яча у ворота, на яких стоїть воротарем. Згодом саме Людвіґ незграбно зриває Катаріниного ланцюжка під час гри, дістає його з дна озера і повертає дівчині, для якої прикрасу виготовив її дідусь (у повісті автор про нього тільки згадує, однак цей другорядний образ задумано як уособлення майстравихователя): «Він умів робити золоті серця». Як талісман «золоте серце» залишається з Людвігом і тоді, коли він, ігноруючи правила конкурсу, замість сонати Бетховена, виконує Катарінину пісню: «І коли пальці знову починають бігати по клавішах, лине цілком інша мелодія. Людвіґ нічого не може з цим удіяти. Бо тепер він грає серцем. Він грає ту пісню, яку сьогодні біля озера співала Катаріна. Та пісня так сильно звучить у нього в душі, що він не помічає нічого». Саме цією натхненною імпровізацією Людвіґ зворушує не тільки слухачів, журі, а й серце дівчинки, яка так наполегливо шукає в цьому світі СПРАВЖНІСТЬ. Оксана Шалак

Засновник: колектив часопису ТекстOver Головний редактор: Володимир Криницький Редакційна колегія: Давор Антич (Загреб, Хорватія) Олесь Верес (Дніпропетровськ, Україна) Богдан Вирій (Львів, Україна) Анатолій Вишневський (Гомель, Білорусь) Олександр Лесич (Київ, Україна) Адреса редакції: tekstover@gmail.com Видавець: ТекстOver Періодичність: 3 рази на рік Видання поширюється безплатно в форматі PDF електронною поштою (PDF format by email). Для отримання нових випусків часопису слід оформити безкоштовну передплату на сайті www.tekstover.in.ua До публікації приймаються поетичні, прозові твори, літературознавчі дослідження, рецензії, критичні статті та огляди, повідомлення про нові видання, які виходять в Україні, твори образотворчого мистецтва. Редколегія залишає за собою право відмовити в публікації, внести незначні правки та скорочення у надіслані матеріали. Художні твори публікуються в авторській редакції (прохання уважно вичитувати твори перед надсиланням). Про всі рішення редколегії авторів повідомлять електронною поштою. Видання неприбуткове. Публікація в часописі безкоштовна. Гонорарів редколегія не виплачує. Дозволяється вільне поширення часопису будь-якими способами. передрук матеріалів – тільки з дозволу редколегії та авторів. Цитування матеріалів дозволяється лише за умови наведення джерела публікації – часопису ТекстOver.