Сонячні вітрила by Володимир Криницький

Історія. Краєзнавство Василь Вельможко БРАТИ ЛЕБЕДИНЦЕВІ І ТАРАС ШЕВЧЕНКО (до 200-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка) Багатьом шевченкознавцям добре відоме прізвище Лебединцевих. Як висловився один з братів, Петро Гаврилович, про Шевченка, це «наш найближчий земляк, який був відомий нам ще в той час, коли ніхто не міг розгледіти в ньому великого поета, і коли він був просто «наймитчуком» у о. Григорія Кошиця, приходського свого пастиря, і поганяв його булану кобилу» [1]. Лебединцеви, як Шевченки, походили з давнього козацького роду. Навіть більше: їхні прадіди Семен Лебединець та Iван Швець разом згадуються в реєстровому документi Коша Запорозького 1752 року. Прадід Лебединцевих Василь мав 500 десятин землі на Черкащині, однак його нащадки втратили разом і землю, і волю – після скасування Катериною ІІ вольностей Запорізької січі. З 12 синів козака Василя лише двоє спромоглися вибитись «у люди» – Ісидор став військовим і дослужився до майора, а Григорій обійняв посаду священика в селі Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії, одружившись з попівною Марфою Ільяшевичевою. Свого єдиного сина Гавриїла Григорій та Марфа віддали на навчання до Київської духовної академії, одначе він дуже пошкодив ногу і не зміг закінчити навчання, тому пішов на церковне служіння. У липні 1816 р. Гавриїл Лебединцев одружився з дочкою священика села Яблунівка Канівського повіту Феклою Вакуловською. Саме там розпочалося священицьке служіння отця Гавриїла, який отримав парафію як придане за дружиною. Тут народилися дві доньки: Мотрона та Єфросинія, а також сини Арсеній, Петро й Данило. 1826 року отця Гавриїла перевели на батьківське місце у Зелену Діброву, де родина стала ще чисельніша, бо народилися Андрій, Феофан та Марфа. Мешканців Зеленої Діброви, колишніх вільних козаків, наприкінці XVIII ст. князь Любомирський продав Григорієві Потьомкіну, а від нього село успадкував небіж – Енгельгардт. Нові господарі села відібрали в отця Гавриїла Лебединцева 5 десятин церковної землі, подарованих 1777 року його батькові князем Любомирським. Через це великій родині повелося сутужно. До 1842 року отець Гавриїл не отримував жодної платні, а парафіяни, яких усього налічувалось до 900 осіб, не мали змоги давати йому більше 150 рублів на рік. Села Моринці і Керелівка, в яких народився та виріс Тарас Шевченко, також належали Енгельгардтові. Невдовзі після весілля сестри Катерини – у січні 1823 року вона вийшла заміж до села Зелена Діброва – померла Тарасова мати. Шестеро дітей лишилися сиротами. Батько Тараса

одружується з сестрою покійної дружини Оксаною, яка мала своїх троє дітей. Не раз довелося малому Тарасові тікати до сестри в Зелену Діброву від мачухи, поки батько не став брати сина з собою чумакувати. Та в квітні 1825 року батько помер від застуди. Лишившись повним сиротою, Тарас наймитував у керелівського священика отця Григорія Кошиця, сім’я якого була близько знайома з Лебединцевими. Тарас часто возив отця Григорія з дружиною в гості до сусідів. У стайні обійстя Лебединцевих він годував кобилу, водив її на водопій до Нечитайлового ставка. Так само возив він сина о. Григорія Яся разом з братами Арсенієм та Петром Лебединцевими на навчання до Богуслава, а потім до Києва. А іноді возив сливи, яблука чи дині на продаж, щоразу проїжджаючи через Зелену Діброву. У спогадах про нього Петро Лебединцев писав: «...я проґавив, що в мене за візника сидить український генiй, який поганяв булану, широкохвосту кобилу» [1]. Як згадує молодший брат Феофан: «Під час одного із таких переїздів Тараса та Яся на Нечитайловому містку спіткала … лиха година: сливи висипалися з воза у той ставок, де й курці втопитися було не можна, але й вилізти з нього важко. Прибігали вони до нас просити «поратунку», як казала матушка Ксенія Прокопівна, і довго витягали сливи з болота й полоскали їх у болотяній таки воді. … Тарасові і Ясю дісталося, здається, на бублики від ощадливого, навіть трохи скупого й вимогливого о. Григорія, хоча громада околиці звинувачувала саме його за те, що він здумав транспортувати в далеку дорогу такий ніжний продукт, і навіть сама матушка Ксенія Прокопівна не схвалювала, по суті, такого сміливого й ризикованого проекту свого «панотця», доводячи, що бог родить ранні сливи «на всякого долю» і що добрі люди віддають їх за спасибі, а лишок – навіть собакам і свиням» [2]. Восени 1828 року Шевченка взяли козачком до панського двору і він разом з Енгельгардтом поїхав до Вільна, а далі – Петербург, визволення з кріпацтва, Академія мистецтв. Аж у травні 1843 року Тарас повертається в Україну. Невдовзі він побував на рідній землі у сестри Катерини та своїх братів. У 1845 році в Зеленій Діброві відбулось друге знайомство Тараса Григоровича з сім’єю Лебединцевих. «Після того, як Тарас незадовго до свого заслання побував на батьківщині і в неї, Катрі, вона, згадуючи його дитинство, розповідала моїй матері про його блукання в дитячі роки з Керелівки в Зелену, до старшої сестри і назад» [2]. Проводжав його з Зеленої Діброви у найближче село Княжу на поштову станцію Петро Лебединцев. Менше ніж через рік після цього Тараса Григоровича Шевченка заарештували, а потім – заслали в солдати на 10 років. Братів дуже цікавила доля земляка-поета. Вони прочитали його «Кобзаря», «Гайдамаків» і «Катерину» і пройнялися величезною шаною до його таланту. Жадібно слухали розповіді про його дитинство, навчання, викуп, про портрет генерала, проданий ним на вивіску, та про його власний портрет у солдат-

ському одязі, надісланий із заслання якомусь приятелеві замість листа у відповідь на запитання про життя-буття, з насолодою читали його недруковані вірші, що переходили з рук до рук. А коли Тарасове заслання закінчилось, він улітку 1859 року в Києві кілька разів зустрічався зі своїм земляком Феофаном Лебединцевим. Після свого від’їзду Тарас Григорович надіслав із Петербурга отцеві Феофану свою фотокартку та «Кобзаря», що тоді тільки вийшов з друку. Дослiдники вказують, що поет читав науковi працi земляка, а проповiдь «Про ярмарки» вважав зразком учительської розмови з селянами. До речі, Феофанова дружина Юлія була хрещеною матір’ю Михайла Грушевського [6]. У Білій Церкві Тарас Григорович бачився з Петром Лебединцевим, який був настоятелем Преображенського храму. Вони обговорювали можливості створення недільних шкіл для селян. Отець Петро відкрив у своєму повіті 4 таких школи, за що був відзначений попечителем Київського учбового округу відомим хірургом Пироговим: «Ти дієш наче за вказівками Куліша і Шевченка». У Корсунi жив наймолодший брат, також священик – Андрiй Лебединцев. Листування Тараса Григоровича засвiдчує, що Шевченковi, який неодноразово гостював у корсунському домi свого брата Варфоломія, це було вiдомо [4]. А через півтора року, 10 березня, поета не стало. На похоронi Тараса Шевченка у Петербурзi був присутнiй один з молодших братів Лебединцевих – Данило, як про це згадує В. П. Горленко в листi до Ф. Г. Лебединцева: «Я встречусь с ним [Данилом Гавриловичем] завтра на панихиде по Шевченко, безвозбранно совершаемой здесь в Казанском соборе». Коли у травні труна з тілом Тараса прибула до Києва, значну частину клопотів з поховання узяв на себе Петро Лебединцев, який був на той час священиком у Подільському Успенському соборі Києва. 20 травня у церкві Різдва Христового на Подолі отець Петро відслужив панахиду за покійним Тарасом. Отець Феофан разом зі своїм братом Петром проводжав земляка в останню путь до пароплава «Кременчук», який привіз Шевченка із Києва до Канева. Після смерті земляка Петро та Феофан опублікували спогади про Шевченка і листування з ним у часописі «Киевская старина». Наступні покоління Лебединцевих також залишили помітний слід в історії. Костянтин Феофанович Лебединцев був педагогом, автором підручників з алгебри. В роки реакції, після придушення революції 1905 року, Костянтин Феофанович притягався до суду за звинуваченням у тому, що на педагогічних радах вимагав амністії для учнів, котрі брали участь в політичних страйках. Його примусили покинути Київ, і до 1919 року К. Ф. Лебединцев працював у Москві. 1919 року повернувся в Україну і служив у Народному комісаріаті просвіти, а також викладав математику у середніх та вищих навчальних закладах Києва. Всеволод Володимирович Лебединцев (онук Арсенія Лебединцева)

після закінченння фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету став астрономом, працював у Пулковськiй обсерваторiї. Знав багато іноземних мов, працював у Італiї та Іспанiї. Потiм захопився революцiйною боротьбою. Брав участь у підготовці терористичного акту, був заарештований. Пiсля його страти у 1908 роцi знайшли записи, які розкривали нову концепцiю свiтоутворення [7]. Онук Арсена Лебединцева за материнською лінією Георгiй (Джордж) Гамов – видатний радянський, а згодом – американський науковець. Народився в Одесi (на вулиці Херсонській, 17, де зараз школа № 105, в якій автор цієї статті працює завучем). Уже в 24 роки вiн виконав роботу нобелiвського рiвня, розробив теорiю альфа-розпаду. У 28 рокiв став наймолодшим членом-кореспондентом Академiї наук СРСР. 1933 року не повернувся iз зарубiжного вiдрядження. Став професором Вашингтонського унiверситету. Брав участь у розробцi американської водневої бомби. Здiйснив видатнi вiдкриття у астрофiзицi й космогонiї. Розробив теорiю «гарячого Всесвiту», з якої витiкало iснування релiктового випромiнювання, що утворилося в момент Великого Вибуху. 1954 року Гамов уперше розв’язав одну з фундамендальних проблем генетичного коду [8, 9]. Арсеній Лебединцев також закінчив фізико-математичний факультет Новоросійського університету, став гідрогеологом, досліджував Чорне та Азовське моря, Дніпровський та причорноморські лимани, визначив рівень та глибину залягання сірководню у Чорному морі [6]. Короткі біографічні дані братів Лебединцевих Арсеній Гаврилович Лебединцев (1818–1898) дитинство провів у селі Зелена Діброва, закінчив Київську духовну академію, був настоятелем Севастопольської Петропавловської церкви і благочинним Севастопольського округу, учасник оборони Севастополя. Соборний протоієрей в Одесі, настоятель Преображенського собору. Петро Гаврилович Лебединцев (1820–1896) закінчив Київську духовну академію, кафедральний протоієрей київського Софійського собору, історик, археолог, церковний діяч, викладач Київської духовної академії, редактор «Київських єпархіальних відомостей». Феофан Гаврилович Лебединцев (псевдонім Ф. Лобода; 1828– 1888) – український історик. Закінчив Київську духовну академію, редагував журнал «Руководство для сельських пастырей» (1860–1863). У 1882–1887 рр. – заснував і редагував журнал «Киевская старина». Андрій Гаврилович Лебедицев (1826–1903) закінчив Київську духовну академію, був священиком у Корсуні та Києві, друкувався в «Київській старовині». Данило Гаврилович Лебединцев (1828–1897) закінчив Київську духовну академію, понад 50 років викладав у Кишинівській духовній семінарії, надрукував чимало історичних спогадів в «Київській старовині».

Література: 1. Спогади про Шевченка. – К., 1958. – С. 34; Киевская старина. – 1887. – Кн. V. – С. 567–568. 2. Шестак А. Факты. – 2005. – 21 мая. 3. Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С. 82; Шевченко Т. Г. Твори у десяти томах. – Т. VI. – С. 237; Киевская старина. – 1894. – Кн. 2. – С. 235. 4. Тарас Шевченко: Документи та матерiали до бiографiї. 1814–1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. – К., 1982. – 432 с. 5. Щербак І. Засновник «Київських єпархальних вiдомостей» // Прес-Центр. – 2008. – 28 травня. 6. Олійник М. Родина Лебеденцевих: черкаське коріння «покидька фізики» Джорджа Гамова // Молодіжне перехрестя. – 2009. – 25 червня. 7. Артеменко Ф. Просветитель и летописец // Час пик. – 2008. – 9 ноября. 8. Гамов Дж. Моя мировая линия: неформальная автобиография. – М., 1994. 9. Вельможко В. Чому маємо віддавати Георгія Гамова? // Чорноморські новини. – 2013. – 24 серпня.

Богдан Вирій ВАСИЛЬ КРАВЧЕНКО – ФОЛЬКЛОРИСТ, ЕТНОГРАФ, КРАЄЗНАВЕЦЬ З особистістю Василя Кравченка пов’язано декілька публікацій останніх десятиліть у періодиці та наукових виданнях, але вони не дають повного огляду його життєвого шляху, тож вважаємо за потрібне у цьому короткому нарисі акцентувати увагу на головних віхах життєпису визначного українського вченого. Василь Григорович Кравченко народився 1862 року у Бердянську. Батько був наймитом, заробляв мало, і допомогти синові у його прагненні навчатися не міг. На навчання Василеві доводилось заробляти самотужки. Дещо легше стало, коли школу, де Василь навчався, очолив недавній студент В. Мартинович, який допомагав здібному учневі не лише у науці, а й матеріально. Коли Кравченко закінчив школу, Мартинович продав свою рушницю і за виручені кошти відправив Василя до Феодосійського учительського інституту. Хлопець успішно навчався і вже готувався до педагогічної роботи, але 1880 року, після арешту поліцією В. Мартиновича, учинили трус і в помешканні Кравченка. У кімнаті знайшли листи від учителя. На підставі контактів з народовольцем Мартиновичем Кравченка позбавили надії на диплом та викладання у школі, видавши лише посвідку про закінчення інституту. «Для виправлення» Кравченка відрядили на військову службу – рядовим піхотного батальйону, дислокованого у Сімферополі. Під час служби у війську Василь вступив до юнкерського піхотного училища. На той час одним з найяскравіших викладачів Одеського військового училища був історик Л. А. Смоленський, з яким Кравченко близько зійшовся. Смоленський давав юнакові наукові завдання зі збирання матеріалів для майбутнього видання «Русского словаря», що мав публікуватися Академією наук у Санкт-Петербурзі. Разом з товаришами Василь Кравченко брав участь у роботі нелегального демократичного гуртка. Нелегали мали навіть свою бібліотеку, видання з якої таємно давали у читання юнкерам. Та незважаючи на посилену конспірацію Кравченко з товаришами потрапили під нагляд поліції, а Смоленського кинули за ґрати. 1881 року Кравченко таки закінчив училище і був призначений для подальшої служби до 126 Рильського піхотного полку. Коли полк стояв на літніх зборах в Умані, Кравченко познайомився з відомим літератором, громадським діячем Михайлом Федоровичем Комаровим, почав допомагати йому в укладанні українсько-російського словника, який потім друкувався у Львові. Кравченко записує народні оповідання, казки,

легенди від солдатів-українців. Пізніше частину з них Б. Грінченко опублікував у «Этнографических материалах», що видавались у Чернігові. 1892 року Василь Кравченко звільняється з військової служби (поручиком з орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня), і обіймає посаду акцизного наглядача на кордоні. Через деякий час служба привела його до Житомира, де він стає одним з діяльних членів «Товариства дослідників Волині». З 1901 р. В. Кравченко очолив етнографічну комісію «Товариства», постійно публікує свої дослідження у «Трудах…» товариства. Але обставини знову не давали спокійно жити і працювати. З початком Великої війни російський уряд перейнявся очищенням прикордонних територій від «неблагонадійних елементів», до переліку яких потрапив і Кравченко. Його вислали до Володимирської губернії – служити акцизним наглядачем. В російській глибинці Василь Григорович продовжує етнографічні дослідження. У березні 1917 р. Кравченко повернувся до Житомира. В революційні роки працює на громадських засадах у різних установах Центральної ради, паралельно здійснює наукову роботу. Зі встановленням в Україні радянської влади Кравченко стає завідувачем етнографічного відділу Волинського краєзнавчого музею, організовує етнографічні експедиції, збирає експонати для музею, матеріали для своїх розвідок. До 1931 року керує аспірантурою при музеї. 1929 року Кравченка заарештовують у справі СВУ. Підставою для арешту стало листування Кравченка з Сергієм Єфремовим. За кілька місяців Кравченка випустили, поновили на роботі, але, як і в імперські часи, він залишається під постійним наглядом місцевих «органів», а преса періодично публікує розгромні статті про нього та музей зі звинуваченнями у буржуазному націоналізмі. За цієї ситуації Кравченка запрошує до себе у Дніпропетровськ Д. І. Яворницький. Проте і там недовго була можливість працювати. Лиховісний 1933 рік. Серед працівників наукових і культурницьких установ – чергова «чистка». Не проминула ця доля й Кравченка. За «буржуазний націоналізм», «ідеалізацію куркульської України» Кравченка вигнали з посади в музеї, позбавили помешкання, де він жив. Намагання добитись правди призвели до арешту. І хоч реально звинуватити вченого не було у чому – за місяць через відсутність складу злочину його випустили на волю – життя було зруйновано. Відомо, що з Дніпропетровська Кравченко поїхав до Ростова, де мешкав його син. Як жилось старому протягом воєнних років – невідомо, та навіть до кінця війни Василь Григорович не дожив – помер у Ростові 20 березня 1945 року. Після нього залишилось багато неопублікованих статей та матеріалів експедицій, які чекають своїх дослідників. Зібраний Кравченком масив джерел з етнографії та фольклору ще стане у пригоді багатьом науковцям. Значну цінність мають особисті джерела – листування В. Кравченка

з Л. Смоленським, М. Комаровим, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, Д. Яворницьким, багатьма іншими українськими діячами. Не менш важливий матеріал уміщують щоденники Кравченка, які він старанно вів протягом усього свого нелегкого життя. Дослідники знайдуть у Кравченкових записах багато цікавого. Було б тільки бажання шукати. При підготовці статті використано такі матеріали: Болдирєв О. В. Одеська громада: історичний нарис про українське національне відродження в Одесі в 70-ті рр. ХІХ – початку ХХ ст. – Одеса, 1994. – 144 с. Малюк М. Василь Кравченко. Спроба життєпису // Україна. Наука і культура. Вип. 25. – К., 1991. – С. 183–190. Рябінін-Скляревський О. З життя одеської Громади 1880-х років // За сто літ. – Кн. 4. – Х.; К., 1929. – С. 161–180.

Олександр Калініченко ГАЛИЦЬКІ ПІДВОДНИКИ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ Чимало вихідців з Галичини та Буковини досягли на флотах різних держав найвищих щаблів. Головний лікар флоту Австро-Угорщини Ярослав Окунєвський, кавалер найвищих нагород Австро-Угорщини, Німеччини, Іспанії та Китаю, народився 5 березня 1860 року в буковинському містечку Радівці. Онук українських емігрантів Ярема Бурда став 4-зірковим адміралом та Командувачем ВМС США. Іріней Фендь (Фен Юсянь, Джеремі Фен) народився в 1868 р. у закарпатському селі Бістр, розпочав свій шлях до моря в іспано-американській війні 1898 року, став американським контр-адміралом, а потім подався до Китаю, де став маршалом та деякий час займав посаду Міністра Оборони гомінданівського Китаю. Головнокомандувач ВМФ СРСР протягом понад 20 років (1956– 1985) Сергій Георгійович Горшков народився 13 (26) лютого 1910 року у Кам’янці-Подільському. Головнокомандувач ВМФ Росії (2007–2012) Володимир Сергійович Висоцький народився 18 серпня 1954 року в селі Комарне Львівської області. Сучасний аргентинський дивізійний генерал Овсій Юрчишин теж походить з тернопільського села. Що ж то за місце на українській мапі, яке збагатило різні країни світу військовими лицарями найвищого ґатунку, зокрема моряками? Більша частина цих теренів багато століть належала Священній Римській імперії Германської нації, яку очолила династія Габсбургів і, певна річ, чимало вихідців з українських етнічних земель, що входили до цієї імперії, долучилися до служби в імператорському та королівському флоті (Кайзерліх унд Кьоніґліх Кріґсмаріне, K.u.K. Krigsmarine), що базувався на Адріатичному морі. Адріатичне море з давніх давен славилося своїми мореплавцями. Серед них було чимало слов’ян. Найбільш відомі були мореплавці, що мешкали в Бокі-Которській затоці. В 1695 році в морехідній школі міста Пераст (Бока-Которська затока, сучасна Чорногорія) славетний капітан Марко Мартинович навчав морській науці перших російських гардемаринів регулярного флоту. В цьому ж таки місті народився майбутній адмірал Балтійського флоту Росії Матіас Змаєвич (1680–1735), завдяки котрому російський флот і отримав свою першу морську перемогу при Гангуті (1714). З 21 лютого 1806 року по 14 серпня 1807 року Которська затока була захоплена російською ескадрою адмірала Д.М.Сенявіна (1763–1831), але за умовами Тильзитського миру її повернули новому володарю Європи – Наполеонові Бонапарту.

Щоб досконало висвітлити нашу тему, перед усім треба визначитись з критеріями: кого саме можна пов’язати з українським походженням в умовах багатовікової бездержавності українського народу? Скористаємося результатами переписів (Російської імперії – 1897 р., Галичини – на 1907 р., Закарпаття – на 1906 р.) [1]. Зрештою, до осіб українського походження можна віднести й тих, чиї імена та прізвища доволі часто вживаються серед українців. Що ж до модернового броненосного флоту, то, на відміну від російського, австрійський, а згодом австро-угорський флот мав блискучі перемоги. Наприклад, можна пригадати перший потужний морський бій між паровими броненосними ескадрами італійського та австро-угорського флотів, що відбувся 20 липня 1866 року при острові Лісса (зараз о. Віс) в Адріатичному морі. 16 липня італійська армада у складі 11 броненосців, 5 фрегатів та 3 канонерських човнів під проводом адмірала К.П.Персано вийшла з Анкони з метою висадки десанту на острів Лісса, де розташувалась база австрійського флоту. Трьохтисячний гарнізон острова з 88 гарматами мужньо чинив опір 18–19 липня. А вже 20 липня на допомогу гарнізону острова прибула австрійська ескадра у складі 7 броненосців, 7 канонірських човнів, 1 вітрильного лінійного корабля, 5 фрегатів та 1 корвета під проводом адмірала Вільгельма фон Тегетхоффа (1827–1871). Несподіваний напад австрійців на центр італійської ескадри, в якому броня перемогла снаряд, міг залишитися безуспішним, якби флагманський броненосець „Ерцгерцог Фердинант Макс” потужним тараном не відправив на дно італійський „ Ре д’Італія”. Інший італійський корабель „Паллостро” після обстрілу спалахнув та невдовзі вибухнув, що спричинило відступ адмірала К.П.Персано [2], [3]. Тобто російських традицій „самопотоплення” в австро-угорському флоті не існувало! Австро-Угорщина стала провідною державою у будівництві найдосконаліших казематних броненосців – лідерів тогочасних флотів. Вона змогла підійти до Великої війни хоч і з нечисленним, але добре збалансованим флотом, що позначилося на доволі успішній його бойовій діяльності з переважаючими флотами Антанти в Адріатичному морі. Особливо відзначились підводні сили Австро-Угорщини, які, в порівняні з успіхами Чорноморського флоту Російської імперії (потоплено, або захоплено 127 суден та канонерка „Іса Рейс” та пошкоджений легкий крейсер „Міділлі-Бреслау”), здобули значно кращих бойових результатів проти бойових кораблів супротивників! Всього за роки Першої Світової війни 27 австро-угорських субмарин потопили 2 броненосні крейсери (італійський „Джузеппе Гарібальді” 18.07.1915 та французький „Леон Гамбетта” 27.05.1915), 1 допоміжний крейсер (італійський „Прінчіпе Умберто” 8.06.1916), 5 ескадрених міноносців (британські „Фенікс” та „Форте”, італійські „Імпетуозо” та „Нембо” 16.10.1916, французький „Ренодін” 18.03.1916), 2 підводних човна (французький „Цірцея” та італійський „Нереїде” 29.08.1915) та знищили або ж захопили 108 торгівельних су-

ден загальною водотоннажністю 196 тисяч брутто-регістрових тон. Ще ряд бойових кораблів зазнали пошкоджень (французький лінкор „Жан Бар” 21.12.1914, англійські крейсери „Дублін” та „Вермут”, японський есмінець „Сакакі”) [2], [4], [5], [6], [7, сс.34-35]. Серед 43 командирів австро-угорського підводного флоту вихідцями з українських етнічних земель, або ж українцями за походженням були: 1. Юлій Бакай (Julius Bakay) – фрегаттенлейтенант, загинув на ПЧ “U-30” 31.03.1918. 2. Йозеф Голуб (Josef Holub), народився в Перемишлі в родині інтенданта – командир підводних човнів “U-21” (Jun 1916 – Feb 1917), “U-22” (Feb 1917 – Dec 1917), “U-27” (Dec 1917 – Oct 1918). На останньому виконав 4 бойових походи, потопив британський есмінець „Фенікс”, три пароплави та 28 вітрильників, а одного вітрильника взяв в полон. В 1920 році здійснив рейс капітаном першого чехословацького пароплава „Легія” з Владивостока у Трієст. Помер у Празі в 1964 році (див. фото командира „U-27” Й.Голуба). 3. Євген Горняк фон Хорн (Eugen Hornyak Edler von Horn) – командир підводних човнів “U-16” (Oct–Nov 1915), “U-1” (Jan–Sep 1917), “U-11” (Sep 1917–Jan 1918), “U-43” (Apr–Oct 1918). 4. Ладислав Чичерий (Ladislav Csicsery) – командир підводного човна “U-21” (Aug – Oct 1918). 5. Орест Ріттер фон Зопа (Orest Ritter von Zopa), народився в Чернівцях в родині вчителя – командир підводного човна “U-16” (Nov 1915 – Oct 1916). 16–17 жовтня 1916 року атакував італійський конвой та потопив міноносець „Нембо”, але після невдалої атаки транспорта „Борміда” підводний човен затонув, загинули 2 підводники, а 14 були взяті в полон. За життя 2-х підводників ворог заплатив життям 40 моряків ворожого міноносця та близько 80 моряків транспорту, які в паніці повистрибували за борт під час атаки та втопилися. 6. Лотар Лещановський (Lothar Leschanowsky) – командир підводних човнів “U-3” (Sep 1910 – Apr 1911), “U-4” (Aug–Sep 1910, Apr–Sep 1911). 7. Клемент Ріхтер фон Бецард (Klemens Ritter von Bezart), народився в Щепанові (не визначено чи Тернопільська обл., чи Польща) в родині полковника – командир підводних човнів “U-1”, “U-2”, “U-20”. Загинув в бою на “U-23” 21 лютого 1918 року. 8. Роберт Дюррігл (Robert Durrigl), народився в Коломиї в родині підполковника – командир підводних човнів “U-10”, “U-21”, “U-29”. Помер у Відні в 1973 р. 9. Хуго Пістель (Hugo Pistel), народився у Львові в родині полковника – командир підводних човнів “U-11” та “U-14”. Помер у Лондоні в 1954 році. 10. Карл Едлер фон Унцовський (Karl Edler von Unczowski), народився в Жешуві (Польща) в родині полковника – командир підводних човнів “U-2”, “U-10”, “U-11”, “U-17”. Помер у 1962 році в Лінці (Австрія).

11. Володимир Пфейфер (Wladimir Pfeifer) – командир підводних човнів “U-17” (Now 1917-Jan1918), “U-40” (Sep–Oct 1918). Окрім командирів-підводників українського походження в екіпажах підводних кораблів Австро-Угорщини служило чимало унтер-офіцерів та рядових, чиї імена або прізвища дуже схожі на українські, зокрема: - Карл Мецаляник (Karl Mezulianik) – інструктор-торпедист, квартирмейстер ПЧ “U-5”; - Франц Роновський (Franz Ronovsky) – інструктор-торпедист, резервний рульовий ПЧ “U-15”; - Вільгельм Адамчук (Wilhelm Adamczyk) – машинний квартирмейстер; - Іван Ощікус (Ivan Ouczikus) - інструктор-торпедист, рульовий ПЧ “U-5”; - Йозеф Звідкавеселий (Jozef Zvidkavesely) – електроквартирмейстр ПЧ “U-23”; - Антон Голік (Anton Holik) - електроквартирмейстр ПЧ “U-23”; - Карл Дворський (Karl Dvorsky) – матрос ПЧ „U-28”; - Віктор Лехер (Victor Lehar) – рульовий ПЧ „U-30”; - Вільгельм Пешка (Wilhelm Peschka) - інструктор-торпедист, рульовий ПЧ „U-30”та ін. Слід зазначити, що в умовах Середземноморського театру воєнних дій дуже добре себе проявив і командир російського підводного човна „Святий Георгій” старший лейтенант Іван Іванович Різніч, який народився у Києві 19 січня 1879 року (родовий маєток – село Гопчиця, Погребищенського району Вінницької області, нащадок сербських переселенців). Він прийняв новобудову в італійському порту Спеція, звідки 13 червня 1917 року „Святий Георгій” перейшов у Геную, а вже з 18 червня почався важкий перехід через Середземне море, Атлантичний і Північний Льодовитий океани до Архангельська. 8 вересня 1917 року командувач флотилією Північного Льодовитого океану віце-адмірал Л.Б.Кербер (Коровін) отримав рапорт, який слушний того, щоб привести його дослівно: «Доношу Вам г.Адмирал, что сего числа с вверенной мне командой прибыл из Специи и ходатайствую о зачислении ее в дивизион подводных лодок особого назначения с 1.ІХ.1917 г. При сем доношу, что нам пришлось все время прорывать блокируемые подводными лодками зоны и проходить вблизи минных полей неприятеля, выдерживать жесточайшие погоды, как-то: у Сан-Винсента и Нордкапа, конвоировать суда, не потеряв ни одного, что в настоящее время считается чрезвычайно редким в Средиземном море. Список личного состава лодки на обороте сего прилагается. Старший лейтенант Ризнич» [7, с.33], [10, с.440]. Досить цікаве поводження екіпажів підводних сил АвстроУгорського та Чорноморського флотів під час більшовицьких заколотів у першій половині 1918 року. Коли 1 лютого в Которській затоці на крейсері „Санкт Георг” стався заколот на підтримку більшовицько-

го Петрограду й за два дні поширився на 42 кораблі, то блокада затоки підводними човнами з Пули сприяла швидкому придушенню більшовицької зарази на флоті. Влітку 2013 року я мав змогу побувати в затоці Бока-Которська та ознайомитись з морською історією цього краю. Висловлюю подяку Леоніду Іллічу Кирилашу, чиї розвідки з історії Австро-Угорського флоту сприяли авторові у цьому дослідженні. Через кілька місяців на Чорноморському флоті російський адмірал М.П.Саблін (1869–1920), незважаючи на те, що в Севастополі за його ж таки наказом 29 квітня усі військові кораблі підняли Українські прапори, цинічно нехтуючи інтересами Українського народу вивів новітні бойові кораблі (2 дредноути, 14 есмінців, 10 бронекатерів, гідрокрейсер, яхта і 4 транспорти) в Новоросійськ, де частина з них була затоплена більшовиками (фактично вкрадена у народу України) [11, с.144–145]. Не прийняла участь у цьому дійстві бригада підводних човнів Чорноморського флоту під проводом контр-адмірала В’ячеслава Клочковського, на флагштоках якої залишились майоріти жовто-блакитні прапори молодої Української Держави [7, с.33]. У чому ж полягав морський феномен вихідців з західно-українських земель, віддалених від морів кількома сотнями кілометрів? Можливо, я і не отримав би відповіді на це питання протягом всього свого життя, якби мій друг Роман Кракалія не написав невеличкого оповідання „На дарабі я сидів...” В ньому описуються мужні бокораші, які сплавляли плоти бурхливими гірськими карпатськими річками. Вони мали свій сленг: талба (окремий пліт, або частина каравану), дараба (караван з кількох зв’язаних докупи плотів), бокораш (плотогін), штрис (річище, бистрина, середина річки), гамованка (загата для накопичування води перед сплавом), шутер (дрібна галька), „Сокоти!” (команда „Стережись!”) [12, с.62–69]. Цей карпатський сленг значно збагатив словник не запозичених, а власних українських морських термінів на кшталт: вітрило, щогла, стерно, занурення, пірнання, гойдання, хитавиця та багато інших. Тому, загартовані такою нелегкою справою, бокораші мали заслужену повагу не тільки всього Карпатського краю, але й серед морської світової спільноти і довели це через достойних своїх представників, які посіли найвищі військово-морські посади у найбільших державах світу. Література: 1. Українці. Частка у населенні повітів південно-західних губерній Російської імперії, округів Галичини та північно-східних комітатів Угорщини наприкінці ХІХ ст. // http://sites. google.com/site/mapsofukraine. 2. Томази А. Морская война на Адриатическом море. – М.–Л., 1940. 3. Sokol A. The Imperial and Royal Austro-Hungarian Navy. – Annapolis, 1968. 4. Балакин С.А. ВМС Италии и Австро-Венгрии в 1914 – 1918 гг. Справочник по корабельному составу // Морская коллекция. – 1997. – № 4.

5. Залесский К.А. Кто был кто в первой мировой войне. Биографический энциклопедический словарь. – М., 2003. 6. Greger R. Austro-Hungarian Warships of World War I. – London, 1974. 7. Калініченко О.О. Когорта, або роль українського чинника в зародженні, становленні та розвитку підводної військової справи (1595-1995). – Одеса, 2010. 8. Австрійські підводники, що загинули у Великій війні. Режим доступу: http://www.denkmalprojekt.org/U-Boote/k... te_wk1.htm. 9. Випускники Військово-морської академії Австро-Угорщини (1908–1918 рр.). Режим доступу:http://www.kuk-kriegsmarine. atakademiejahrgaenge.htm. 10. Илларионов Г.Ю. Подводные лодки Российского императорского флота. – Владивосток, 2003. 11. Мамчак М.А. Чорноморський флот. Курсом до України. – Севастополь, 2013. 12. Кракалія Р.Т. Образ: автобіографічні оповідання; новели. – Одеса, 2010.

Олександр Лесич 70 РОКІВ ТОМУ УПА ОРГАНІЗУВАЛА КОНФЕРЕНЦІЮ ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію часто звинувачують у тому, що вони буцімто толерували ненависть до інших народів, у їхніх лавах панувала ксенофобія та «печерний шовінізм». Втім, факти свідчать про дещо інше. Візьмімо хоча б таке цікаве явище, як наявність іншонаціональних підрозділів в УПА. Кількість неукраїнців серед повстанців була не надто велика, одначе вони досить успішно воювали проти загарбників пліч-опліч з українськими бійцями. Важливою з огляду на дискусії про «інтернаціоналізм націоналістів» та претензії до ОУН і УПА подією можна вважати й І-шу Конференцію поневолених народів Сходу Європи і Азії, що відбулася 70 років тому на Рівненщині. 21–22 листопада 1943 року ініціатори Конференції (провід ОУН та командування УПА) зібрали в селі Ілляшівка (Ляшівка) Острозького району Рівненської області 39 делегатів від 13 народів СРСР. Крім того, на заході були присутні спостерігачі від бельгійців, голландців, угорців, євреїв. За деякими даними, участь у роботі Конференції могли брати болгари й хорвати, але на цей час немає достатніх підстав упевнено стверджувати, що було саме так. Азербайджанців і грузинів представляли по 6 осіб, узбеків та українців – по 5, вірмен і татар – по 4, білорусів та осетинів – по 2, башкирів, кабардинців, казахів, черкесів, чувашів – по 1 представнику. Росіян, як бачимо, серед делегатів Конференції не було, хоча достеменно відомо про існування кількох російських підрозділів УПА. У доповідях і дискусіях під час роботи Конференції учасники порушували питання спільної боротьби з німецьким та російськобільшовицьким імперіалізмами, поширення співпраці між поневоленими народами, необхідності якомога ширшого висвітлення своєї позиції у Західному світі, розвитку національних культур тощо. Серед нагальних завдань спільної боротьби були видання агітаційних матеріалів мовами поневолених народів, залучення до лав національнореволюційних сил бійців національних підрозділів воюючих сторін, налагодження дієвих зв’язків із рухами Опору західноєвропейських країн. Конференція постановила усіма можливими засобами сприяти посиленню визвольної боротьби підрадянських народів. Один із доповідачів зазначив, що СРСР на 52% заселений неросійськими народами. «Факт, що нас – більше, і вже тільки з цього погляду перевага мусить бути на нашому боці. Силу ж дасть нам організація спільного протиімперіалістичного фронту», – лейтмотивом звучало в доповідях.

Незадовго до Конференції та після її проведення теренами України почали розповсюджуватися листівки із закликами до народів Радянського Союзу долучатися до спільної боротьби проти російських і німецьких імперіалістів за створення власних національних держав: «До всіх народів Східної Європи і Азії», «Вірмени і інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Литовці, латиші, естонці!», «Татари Поволжя!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру!», та інші. Листівки виготовлялися у друкарні «Воля народам», що постійно мандрувала поліськими просторами. З наративних джерел відомо, що чимало таких листівок було виготовлено в Миколаєві та Одесі, де були підпільні друкарні, які мали змогу здійснювати набір грузинською та вірменською мовами. Безумовно, на той час Конференція стала визначною подією як у політичному, так і в пропагандистському плані. Але... Делегати, які мали репрезентувати національно-визвольні рухи своїх народів, усе таки були невідомі широкому загалу не лише СРСР, а навіть і своїх національних громад. Ніхто, крім керівних органів ОУН не спромігся налагодити хоч трохи ефективної роботи з іноземними організаціями. Зате сам факт проведення такого заходу став важливим чинником можливості спростування звинувачень українських повстанців у начебто «агресивному людиноненависницькому націоналізмі». Матеріали Конференції, як і багато інших документів ОУН і УПА 1943-го й наступних років свідчать про якнайбільшу зацікавленість українців у співпраці з усіма народами, які прагнуть здобути волю і власну державу. Завдяки пропаганді ОУН Конференція залишила свій слід в історії, адже пізніше діячі-націоналісти в діаспорі називали її одним з підготовчих етапів утворення Антибільшовицького блоку народів, хоч таке твердження й не безсумнівне. Але якщо брати до уваги цей погляд, то цілком припустимо називати події 21–22 листопада 1943 року важливою віхою національно-визвольної боротьби українського народу. Серед українських парламентарів зродилась була думка про відзначення на державному рівні 70-ї річниці першої і останньої Конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії. Депутатом О. Панькевичем було подано проект відповідної Постанови Верховної Ради України, на початку липня документ навіть пройшов слухання у профільному Комітеті з питань культури і духовності. Але станом на початок листопада цього проекту не внесено до порядку денного роботи парламенту, тож очевидно, що вже ніякого відзначення не станеться. Що й не дивно з огляду на контингент депутатського корпусу вищого законодавчого органу держави Україна...

Переклади

СПІВЕЦЬ БІЛОРУСЬКОЇ ПРИРОДИ Минулого березня виповнилося 110 років із дня народження білоруського поета Тодора Кляшторного. Народився він 1903 року в селянській родині, у невеличкому селі Поріччя на Вітебщині. Служив у Червоній Армії, навчався в Орші на робфаку, після закінчення якого вступив до університету, на літературнолінгвістичне відділення педагогічного факультету. Перші вірші поета було опубліковано 1925 року в журналі «Маладняк» – Кляшторний був на той час членом однойменного всебілоруського літературного об’єднання. У 1926-му Тодор Кляшторний разом із Володимиром Дубовкою, Змитроком Бядулею, Кіндратом Кропивою та іншими поетами й прозаїками виходять зі складу «Маладняка» й засновують нову літературну спілку – «Узвишшя», метою роботи якої вважали формування національної самосвідомості білорусів, розвиток білоруської літератури й культури загалом на засадах непартійності. Відтоді більшість творів Кляшторного друкувалися у журналі об’єднання, котрий мав таку саму назву – «Узвишшя». Після закінчення університету Тодор Кляшторний працював на Білоруському радіо, в республіканських газетах і журналах. Побачили світ його поетичні збірки «Кляновыя завеі» (1927), «Светацені» (1928), «Ветразі» (1929), «Праз шторм на штурм» (1934), поема «Палі загаманілі» (1930). В листопаді 1936 року Тодора Кляшторного, як і багатьох інших представників білоруської інтелігенції, було заарештовано. Після тривалих допитів і знущань, 29 жовтня 1937 року поета як «члена антирадянської організації» засудили до розстрілу. Вирок було виконано в ніч на 30 жовтня 1937 року. Протягом свого короткого життя Тодор Кляшторний невтомно оспівував красу рідного краю, неповторність і чарівність своєї Білорусі. За це поета іноді називають «білоруським Єсєніним», маючи на увазі його манеру поетичного письма й залюбленість у природу.

Тодор Кляшторний (1903 – 1937) ПІД ШУМ ВІТРУ Верес виплів вінки золоті, Чорний ліс зажурив свої брови, І голосять-скриплять вітряки У метелицях жовтих кленових. Мені сумно!.. У казці листків Раптом вчулося щось потаємне: Мовби коні під посвист вітрів Понесли мою милу від мене. Що ж, Дзвенітиме листя в імлі, Поголосять задощені вікна, А у сивий туман журавлі Прочитають ці вірші осінні. Клен понидіє біля вікна, А вітри скоро й смуток розвіють... Днів юнацьких весна золота Збудить наші серця молодії. Наших днів золотих перелив Віднесе мене в далеч німу, І між сивих життєвих долин Я зустріну кохану свою. Верес виплів вінки золоті, Чорний ліс зажурив свої брови, І голосять-скриплять вітряки В золотих заметілях кленових.

ОЗИМКИ Змерзлий місяць волошки квітками Пересипав на озері синь. Озимки... Крижаними стежками Осінь йде горобину косить. Сонми зір сніговим переливом Розметали повіддя в полях, Наче коней запінені гриви Зачаїлася сутінь в садках. На широкому хтось на привіллі, Де обміжки, як срібло, горять, Заспівав про поле широке Переливами солов’я... Ех і рветься ж душа в неозорість, Ех і хочеться ж вічно кохати, I дитячої радості зорі В крижаних передзвонах збирати. Змерзлий місяць волошки квітками Пересипав на озері синь. Озимки... Крижаними стежками Осінь йде горобину косить.

ЗНОВ ВЕСНА Знов весна. Знов купаються далі в розливах, Голубіють плеса ясні... І так хочеться в мріях сумливих Цілувати поля золоті. Знову радісно шепчуть діброви, Знову трави про щось гомонять... Надривається-плаче корова На привіллі в широких полях. Цілий день снігові таловини Ллють струмки каламутні з гори... А на стрісі сорок тріскотіння До нічної не вщухне пори. А як вечір вкладеться за хату, Відійде у темноті до сну, На куток виходять дівчата І гукають красуню весну... Ех, весна! Хочеш вірити навіть нелюбому, Й осоружний милішим стає... Знову полум’я серця юного І палає, і виграє. Цілий день снігові таловини Ллють струмки каламутні з гори... А на стрісі сорок тріскотіння До нічної не вщухне пори.

ОСІНЬ I Гарний вечір... Погода липнева, Але ж вересень у садах – Скільки яблук спілих рожевих Осінь вивісила золота. II Блудять хмарки – вандрівці небесні, Місяць косить обміжки бузкові, Засмутилася синь вереснева, Засмагають затони прозорі. III Плачуть гуси – осінні зрадливці, Плачуть гуси, як серце дівчини... Задивилися в даль коноплища Над біленьким вінцем павутини. IV Ех, вузенькі доріжки-стежки, Ех, глибокого неба просинь... Білоруської провесни Краща лиш білоруська осінь. V Вересневі сади золоті... Я у вересня казку закоханий... Скільки ж яблучок на гіллі Білоруська розвісила осінь!

ГАСНУВ ВЕЧІР Гаснув вечір... Спали світлотіні. Ув імлі дороги замело... Ніби навіть Золоті ялини Місяцю вклонялися чолом. Зацвіло, Зелене і шалене, Віршем навіть кущ заговорив... Ти пройшла Й не глянула на мене, Гордо не схилила голови... Нібито І серце заболіло, Ніби й відлетіло щось, як дим... Але що ж? Кохання догоріло, Але що ж? Іди собі за ним... Згасне день, Та завтра на світанні Заясніють знову небеса... Не найперше Це твоє кохання, Не остання Це моя весна.

*** Завечоріла просинь у березах, У далеч вечір дим переливав. Чумацький Шлях на синюватих плесах Зірками в небі стежку вишивав. Наснилося, що стежкою тією Із вічності вернулися роки... Я не поет, а хлопчик босоногий, За небокраєм і міста, й світи. Немов з туману виплила легенда Про озеро, як свідка дивних див; Я згадую кохання своє перше І перший хміль зруйнованих надій. Із того часу дуже я змінився (Короткий вік волошок у житах). О вечір, вечір, що завечорився... Коли ж промчали молоді літа?..

*** Плачуть клени осінні... Місяць листя злічив... Хтось мільйони отримав, Душу ж – занапастив... А нам ось – нічого не треба, Все наше – при нас завжди... Подалі від чистого неба, Подалі від горя-біди. Сядь, моя мила Галино, Годі, не треба журби... Щастя завжди – хвилина, Не втрать його, не згуби. Нам не потрібне багатство, Комори чужі й хлібниці... Будемо радо сміятися, І правді в очі дивитися. ................... Прийдуть інакші умови, Не плач у чужій далині... Я поцілунки листовно Слатиму й далі тобі... З білоруської переклав Володимир Криницький

Желимир Периш ЄВА (уривок з книжки «Мучениці») і Розказуй мені казки, благала я його. Казки, в яких ніщо не триває вічно, казки, які мають кінець і мають початок. В яких є те, чого немає у нас, які дають нам те, чого нам бракує. Те, що нас спокусить. Те, що нас забере. Розказуй мені казки, в яких біль нагадує, що ми ще живі. Казки про чоловіків та жінок, про те, що між ними, що не має ні імені, ні форми, але керує ними, отуманює їх і зачаровує, вбиває й воскрешає. Розказуй мені казки, благала я його. Не дай мені померти від нудьги. ii Час від часу ми купалися в озері. Або наздоганяли звірят. Споглядали світ навколо себе, чи намагалися стати частиною того світу. Хотіли зрозуміти істот навколо нас, зрозуміти істот всередині нас, проживати своє життя у той спосіб, задля якого були створені. Порожні були наші життя. Не розуміли, чого бракує, але відчували, що чогось таки бракує. Ніщо нас не наповнювало. У повноті цілості була порожнеча. ііі Були ми ним і мною. Були ми – все. Були господарями, але не володіли. Були рабами, але не страждали. Мали все, і не мали нічого. І все було наше, і ніщо було не наше. І те ніщо нас вабило. Того ніщо ми потребували. Тих прихованих зерен непізнаного, того, чого не маємо, й того, чого не розуміємо. За те ніщо ми готові були віддати все. iv Розказуй мені казки, благала я його. Хочу гратися з тінями. Хочу плакати від сорому, або не плакати від сорому. Хочу взнати, скільки то – назавжди. v У світі навколо нас було все. Були дерева і були тварини. Були річки й ліси. Все було, і все було для нас однакове у своїй різноманітності. І все нам набридло. А було дещо заборонене. Просто посередині. У самому центрі стояло дерево, на верхівці його – плід. І ми знали про нього, що він заборонений, але не знали – чому. І що таке заборона, як не збудник жадання? Ми сиділи на луці й мріяли про заборонений плід. Сонце гріло наші уста, якими збирали насолоду.

vi І з’явився звір. Підповз до ніг і дивився гіпнотичним поглядом. Він знав. Він казав: візьми, візьми плід і відчуй його чари. Візьми і спізнай насолоду. Ти усвідомиш, що щастя – минуща миттєвість, а насолода – крихка й ламка. Усвідомиш, що не маєш нічого, коли маєш все, а найдорожче – те, що втратиш. Візьми, казав. Візьми і пошкодуй, та тільки тоді ти знатимеш, що мала. vii Страшно мені, плакала я перед ним на колінах. Ми були просто землею, глиняними горщиками, наповненими жорствою власної безпеки. Й отримали камінь, щоб їх розбити. Злива робить на наших обличчях глибокі річки. Вони розчиняють нас і розтікаються. Ми перетворимося на пісок, якщо залишимося на місці. Жени геть свій страх, казав. Нема чого боятися. Я знаю: все, що є – лише нічого. Життя – по той бік блаженства, казав він. Там – казка. Там – все. viii Пам’ятаю, що від тих слів здригнулася. Ходімо, сказав він. Давай! Ні, відповідала я. Не можу, відповідала я. Не хочу. Розказуй мені казки, благала я його. Ходімо, вимагав він. Ходімо, й житимемо як у казці. Ходімо – й будемо у казці. Ходімо! Я заплющила очі. Тремтіла, але на обличчі грала посмішка. Казка починалася. З хорватської переклав Володимир Криницький

Тін Уєвич АМНЕЗІЯ Повне забуття – це стан щастя й блаженства, якого прагнуть досягти мрійники; tabula rasa, занурення у ніщо, купіль людського духу й характеру. Амнезія – хвороба повоєння, як і біль у серці, відлуння великих потрясінь. Не буває однакових амнезій, як немає однакових кошмарів. Парамнезія – самотня жінка у світлій сукні на березі, яка махає нам хусткою, щойно пароплав пристане до берега й загуде. Наш курс – на Острів Щастя, благословенний Оріоном і Андромедою. Дорога веде нас у непізнану синяву, та розпорошується й стає білизною, пінявими хвилями й краєм неба. Мандруємо без споминів, без згадок, без пам’яті. Без себе мандруємо. З таким виглядом, наче одного разу ми все це вже пройшли. Тільки маємо різні забування, різні способи втрачати зв’язки. Опіум, фільми. Минуле щораз більше постає лише мертвою купою землі, кайданами; ми втікаємо від минулого. Світ великий, а ніщо і порожнеча – ще більші. Евазія в бік нірвани. Десь ніби лещата ослабли, і приходить забування, і шириться. Забування охоплює все, що позбавлене підпори й опертя. Щойно забування пошириться – бачимо: чимало речей не такі вже й міцні. Не тримаються, не витримують. Забування... Обценьки слабшають. За межами забуття немає спокою. Із забуття виповзає неспокій, мов пожилець крізь зачинені двері, що через них не може спокійно вийти. Забуття забрало ключа. У своїй самотині усамітнений – не спокійний. Він сіпається з боку в бік, намагається знайти вихід, знайти ключі, і у стіни й у двері стукає, гупає... Стукають самітники в коморах забування, але не отримують вони відповіді. Важко зв’язати пряжу у місці розриву, а пам’ять хворого – не магічна нитка, яка зростається, хоч би де порвалася. Нові люди... Ви бачите їх у парках. Забуті, замкнені. Деякі з них повертаються з прогулянки, усміхаються, і здається їм, що вони – жертви надзвичайно тривалого гіпнозу. З хорватської переклав Володимир Криницький

Поезія Йорік Вкраєний *** Все лячно так і все не те, Для радості немає часу. Схрестивши руки тінь бреде В туманне й сіре коло часу. Літні зорепади відлетіли, Самотньо лист на дереві намок. Думки шалені недоспілі, Можливості заперті під замок. Чекаєш снігу – він не пада. Без парасолі вийшов – змок. Застряг у павутинні життєпаду І від іржі чужих думок. *** Завуальовані наші думки Так плавно вислизають із нутра. Дають їм форму дим та цигарки, Мов літери народжені з пера. Тебе по диму сизому читаю, Ти все мовчиш і куриш, куриш… Не хтівши іскри дружби погашаю. А ти усе лукаво очі мружиш. Слова прості. Слова байдужі. Коли мовчиш, коли говориш Примарами присутні всюди. …а ти – кури, якщо так любиш.

*** Летить між зорями болід, Розжарює холодний лід. Тремтить життя моє у колі Справляє тризну еліпс долі. Безмежний світ, складна будова. Падіння – в темноті основа… Між тим і є наше життя – грішне буття, чужа сльоза. Триєдність: лет, світло та коло, Життя, кохання й смерті соло… У божевілля склались пазли, смішних думок страшні міазми. *** Усе ввійшло в повторне коло, Життя усе шалений штиль. Волає біль фальшиве соло, У смокінгу протертому до дір. Щодень однаково гіркі години Щодень гидкий, німий суфлер, Підказує забуті пантоміми, вальсуючи руками чорних сфер. Твої супутники – дзеркала й тіні І цей столітній на столі торшер. Бісер твій зарили стоптали свині, І друг знічев’я у душі помер…

*** Переплелось, перекрутилось вихором. У чорну гать, тартари… не до сну. А я живу твоїм лукавим поглядом, безвільно все красу твою боготворю. Переплелась біль в червоно-чорні стрічки. Твої зірки в моїх очах розсипались. Ми одночасно осінь в снах відмарили... Світи споріднені, але не змішані. Летить та котиться по полю білому, Твій сміх, обійми відступами сірими. І мерехтить все спогадами дивними, Все те, що перекрутилось вихором. *** Все плаче дощ сльозою по вікні, В загубленні чекаєш випадковість. Надії марно тліють в позолоті Стигмати в серці кровоточать. Зникати рай в собі – пекельні муки, а без надії жити – смерть. Звирієш в самотині в барлогу стиха. Маячить німбом сіра круговерть. А рай – прокинутись уранці не самому, Любов свою віддати іншим задарма. Сльозу зронити без офіціозу І шум дощів у теплі літа чути.

*** Вона прийшла, якось запізно-рано. І поглядом, таким незнання-тихим, Шепнула в ніч, так гнівно-співано, що сад зашарівся і став смиренно-лихим. І Звуки ті, які вона збирала-заплітала, мов дощ нічний, були уривчасто-розмиті. Слова її очима слухав-уявляв. Слова, що так втікали, непомітно-важкі. Вона пішла… я все чекав так ніжно й сумно. Душа чекала, зустрічі бажала… Розум плакав у коханні трунку, вона ж, його не знаючи, співаючи літала.

Тетяна Іваніцька СТАНЬ СОБОЮ Сила в тобі самому… Ти розплющуєш очі, Дивишся затуплено в стелю І розумієш, що новий день. Новий, але жахливо точно схожий на попередній: Ті самі дії, плани, Навіть емоції і ті такі ж, Як вчора. Ти ходиш, як робот на роботу, Яку ненавидиш, Бо так заведено. Потрібно ж за щось під вечір купити сигарети, А зранку випити філіжанку кави… Жах… І тут – гроші! Смішно, але ти заробляєш їх, щоб жити І живеш для того, щоб вони були… Люди… Люди… Люди… Усі стали схожими на роботів, Які по-інерції рухаються життям. З гнилими емоціями і думками… І все поступово котиться в прірву… Байдужість… Втома… Змарнілість… А ти спробуй на мить зупинити світ! Зупинити весь звичний хід речей і побачити красу! Те блакитне небо, яке відчайдушно бореться І пробивається крізь густі хмари фабричних димів, Річку, змарнілу від постійних викидів нашого світу, Зелену траву, дерева, квіти, які просто виживають… Запах бузку, півоній, грайливий спів пташок… Вічна гармонія та ідилія! Божественно!.. …Ми забули, як це, бачити красу… Ми більше не вміємо радіти та насолоджуватись життям…

Цигарка, чарка алкоголю, легкий наркотик і ти розслабляєшся! Думаєш, що стане легше?! Але чомусь окрім важкого головного болю наступного дня, Більше нічого не відчуваєш… Заплющ очі і постарайся з’єднатись з душею, Якщо вона ще десь є. І збагни: щастя існує, але потрібно відірватись від зомбованого соціуму І стати справжнім! Стати самим собою…

САМОТНІСТЬ Вже третій тиждень лиє дощ. Напевне, лиє не лише надворі. В душі він, навіть, не збирається спинятись І хмарами густими закриває ясні зорі. І важко так ходити між людьми, Де всі чужі і в той же час – знайомі, Де кожен знає тебе з іншої сторони І розглядає, ніби фото у альбомі. Набридло так щодня ходити, усміхатись, Показувати, що прекрасний світ, щасливий ти, Довкола позитив та море радості, Коли бажання лиш одне – втекти! Втекти… і зняти маску фальші, Втекти у самоту, у власний світ, Там, де вже не треба грати чужі ролі, Де неважливо: хто ти, звідки, скільки літ. Іду між обличчями, натовпом… Просто… Без емоцій, без жодних ідей… Немає гіршої самотності, Аніж самотність серед людей…

Любов Ільницька *** Цікавих вражень – Однодумці… Ландшафт у просторі сердець. Перерахована супутність – Служіння морю… Співставляємий прогрес! Ласкавих хвиль І… чаєк клекіт В міцних долонях Супротив сил морських… Змужніла витримка – Да-ле-ко… Чекання долі – Рідні береги! Природи відповідь завзятим… Далекі води вклоняться… Прозорість… моря – Вплив неминучого в порадах Гнів мудрості – Все витримати знов!

*** Квіти – мрії, моря хід. Лазуреве мерехтіння Уповільнює свій крик. Легкі лінії блищать, Просковзнули в морський сад. Необачні акварелі Потонули барви-теми… Дзвоників ось крок, ось крок – Білий аркуш епілог. Визначити пристрій часу, Упізнати чіткість вражень. Як турбується малюнок: – Встигнути додати чуйність! Напротивагу хвилям доброти Блукання щастя віднайти. *** Долі справа Кожен день Розмовляти мовчки… Вітер розповіді знов Закружляло сонце. Тиха айстра – Міст бажання. Спокій долі Не промовить. По пелюстці Кожній думці… Пробачити незнайомих! Долі справа Кожен день Розмовляти мовчки… Вітер розповіді знов Закружляло сонце…

*** Вечер на море, Старая пристань… Жизни вчерашней – Лодка забыта. Горе уронит, Море не спросит – Якоря слово… Берег знакомый. – Штиль или буря? – Удача… разбилась? Громких названий Корабль с морем дышит! Крупных фрегатов Улыбка плывёт – Скромная пристань Рядом всё ждёт!

*** Вся очевидность – Постепенность... Минует истину печаль. Скорбящей радуги неспешность Индустриальных подвигов набат! Иллюзий вымолвленный викинг – Далеких спутников ничья... Расхожие слова – Где мысли? Исчерпанность, Общественность, Игра! 17.08.12

Иван Кравченко СТРАННЫЙ РАССКАЗ Летит, мерцая, мотылек, Тревожа беспокойный глаз, Пока горит лампады огонек, Я странный свой начну рассказ... На протяжении веков, Где в усыпальницах цари, Дремала сила древних слов, В плену блужданий Каина зари. Веленью тьмы пришел я к ним, И фрукты положивши на алтарь, Услышал голос горд и нелюдим, Взывавший в колдовскую даль. И не ведая причины – Молиться начал голосам, Призраков, что мертвые живым личина, Увидел я снующих по углам.

ВИЗИТЕРЫ Глаза больно режет свет, Задвиньте плотно шторы! Другим здесь места больше нет – Они лишь визитеры... Их шаги за стенками Звучат так зло и колко. Закроем мы лицо руками И зарыдаем громко: «Оставьте наши души, Если жизнь вам дорога. Свет нас постоянно душит, Превращая во врага!» ...Как увидим мы закат, И так радуясь ему, Половицы по ночам скрипят, Стены воют на луну. Не ищите в книгах вы ответ, И крестом не освящайте коридоры. Живым здесь места больше нет – Вы всего лишь визитеры.

УСТАВШИМ ПУТНИКОМ СИДЕЛ Я У РУЧЬЯ Уставшим путником сидел я у ручья, Вокруг ласкала день ветрами чаща, И мысль блуждавшая во мне была ничья, Она о жизни думала скорбяще. Вдруг запахло колдовскою белладонной. Вонзившись в моих мыслей почетный круг, Тишина казалась теплой и бездонной, Прикосновением нежных женских губ... Я Ее увидел на лесной опушке, Афродиту - ведение любой мечты, И был пленен, я стал в Ее руках игрушкой, В игре свободной от бренной суеты. Она влекла белоснежною рукою, Ее одежды развивались на ветру, И своей, такой безмолвной красотою, Она дарила сердцу моему искру. Я сплел венок из мыслей и лесных цветов, И преподнес свою Ей душу. Она взяла за раку, очистив от грехов, И увела ее, покоя не нарушив... Лишь тело, осталось в холодной тишине, Бездыханное оно упало в полутьме.

МЕНЯ ВЛЕКЛО К ТЕБЕ… Меня все влекло к тебе Потусторонней силой, Не привыкшие к ходьбе Казалось Солнце серой… Я помню все рассветы, И тихий шёпот по ночам. Так Солнце, дай же мне ответ ты, Где найти подобие её очам? Я помню те ясновидения, Когда наши души на закате дня... Но лихие, как сирены пенья, Те образы клюют меня. Я помню твои взгляды, И губы томные как вечер, Но осталась лишь тень прохлады, И с тобою наши под луною встречи… Меня все влекло к тебе Потусторонней силой, И преклоняяся судьбе, Стоял я молча над твоей могилой.

Вікторія Лашко ДОЩ приємно слухать наодинці дощ, коли ніхто не заважа літати, коли для тебе цей звичайний дощ такий чарівний і такий крилатий. він по краплинці тихо так іде, а ти повільно в згадки поринаєш, ні, ти не хочеш думати про це, та серце все без тебе обирає. І тут минуле знову дає знак, ти згадуєш про нього й безнадійно віриш що завтра буде вже не так, та змінювати щось не вистачає сили... І ти самотньо дивишся в вікно, прозорий дощ проблеми не змиває, він просто змінює маленьке «все-одно» на величезне й сильне «не зламають»...

МИ ЗМОЖЕМ Ми всі йдемо шляхами нелегкими, То падаєм, то помиляємось стежками. Самі собі таке життя створили, Болять на серці давні рани. Життя складне, цього не приховаєш, Та кожен створює свою реальність, Що буде завтра з нас ніхто не знає, Нас чорні смуги вже давно зламали. Із кожним днем частіше помічаєм, Що рідні й друзі стали ворогами, Що гроші в нас займають перші плани, Байдужість до людини вже не за горами. Ми маємо іти стежками предків, Не зраджувати їхнім давнім ідеалам, Заради брата й мами йти на жертви, Заради тата бути сильним і незламним. Сьогодні буде все по-іншому, Засяє сонце поміж синіх хмар, Ми станемо в цей день сильнішими, Звучатимуть в піснях нові слова. Повторимо для всіх: «Ми зможем все пройти, Ми вистоять зумієм, повіриш нам і ти. Здолаєм всі проблеми, пройдемо всі стихії, Здійсняться наші заповітні мрії».

Тетяна Луценко ДЗВОНИ, ДЗВОНАРЮ Стара верба аж стогне від морозу, А дуб стоїть на чатах, як козак. Напевне він чатує мертву тишу, Що вже давно панує на полях. Зима засипала снігами сонну грушу В старий садок хіба зайці зайдуть, Або з-за хмар посвітить місяць, Щоби послухать, як вітри гудуть... В глибокім сні сільські хатини, Зачинено всі двері на замки. Дзвонар чомусь не б’є у дзвони – Наказано, бач, тишу берегти. Чого чекаєш ти, дзвонарю? Чому не вдариш на сполох? Ти ж відчуваєш – мертвий холод Долає мертвий твій народ! Махни руками раз і вдруге, Тягни за всі мотуззя та шнурки! Ти ж відчуваєш як той холод лютий Пронизує й твої кістки... Хай дзвони дзвонять відчайдушно, Нехай пробуджують народ! Вже час нам голови підняти, Вже час ту стужу побороть!

КРИК ПЕРЕПІЛКИ Кричить перепілка у житі: «Ти куди, ти куди?» І мама сумна у розпачі шепче: «Дитино, вже дома сиди!» А я, спакувавши валізи таємно, рушаю у мандри далекі, Щоб там заробити оте проклятущеє євро, Якого давно вже чекають онуки й сини! Чужа чужина, неприємна й безжальна... Ласкаві усмішки і перші привітні слова – то лиш мішура! Терпіти й служити я маю своїй італійці. Недоспані ночі і похапцем витерті сльози – така отим єврам ціна! Гарює і грає рідненькая гривня! Неначе огир, вона мчить стрімголов! То скаче уверх, то летить у безодню... Бо долар її уже знову зборов. А мудрі мужі поховалися в Раді, Готові до самої смерті триматись при владі! І що їм та гривня, і нащо народ? Вони ж бо приймають закони не гірш за старих воєвод! Тому і тужу я отут, на чужині, Ніхто і ніщо я у краю чужім! Коли ж Україна Європою стане? Коли вже щасливим побачу свій дім?

МОЯ ПОЛТАВА Мій рідний край, моя Полтава, Така прекрасна і свята, Неначе писанка яскрава, Неначе сонце золота! Навкруг – багаті землі, щедрі ниви, Поля широкі та рясні, І люди працьовиті і завзяті Співають наші там пісні. З Полтавщини Ворскла і Псел, Сула й Хорол Впадають у Дніпро широкий... В нас варять сталь, кують метал І бурять скважини глибокі. В Полтаві народилась Чураївна, І швед там голову зложив... Моя то мати-Україна, Ніхто її ще не зломив! Альтанка біла, як царівна, Стрічає сонце на Іван-горі. Моя Полтаво, мила й рідна, Немає кращої за тебе на землі!

КОСАРЯМ Бринить роса, немов сльоза, І гублять пелюстки ромашки... Десь на калині соловейко ще співа І першим променям всміхаються волошки. Червоні маки щось шепочуть, Грайливо вітерець ледь повіва Туман сором’язливо простягає довгі руки Ще сонну й теплу річку обійма... Як море грає житній колос. В п’янкий вінок одягнута земля. Десь здалеку зозулі чутно голос І перший помах косаря. Бринить роса, дзвенить коса, Працюють косарі завзято! Навкруг – небачена краса, Бо на землі сьогодні – праці свято!

А ЗА ПОРОГОМ – ОСІНЬ Вже весни ніжним квітом відбуяли, Гаряче літо крізь життя пройшло. Багряна осінь в гості завітала І холодом дихнула у вікно. Ще дні бувають теплі і погожі, Ще сонечко пригріє, як колись, Але ж я знаю – за дверима осінь, Вітри з дощами обнялись. Важкі і сірі хмари, їхні діти, На землю дивляться згори, То заблукають десь у лісі, То зливою обмиють всі будинки і двори. Вітрисько різко і зухвало смика коси Змарнілої й самотньої верби... Бо за порогом – осінь, справжня осінь! А там – вже недалеко й до зими!

СОН НА ЧУЖИНІ Мені наснилась рідна хата І двір з ромашками і споришем, А на порозі – сива мати В зажурі і печалі мене жде... За вікнами цвітуть жоржини, Духмяні чорнобривці обняли стежки... І на порозі – рідна мати З чужини вигляда дочки! В садку достигли яблука і груші, В городі всяка всячина росте, А на порозі, в рідній хаті, Моя матуся мене жде... Десь ластівки щебечуть на осонні, Лелечий клекіт чути з висоти, А на порозі – стара мати З тривогою все вигляда дочки!

СВЯТА ВЕЧЕРЯ Мороз скрипучий за вікном, А в хаті смачно пахне пирогами. На покуті горить свіча І на столі кутю готує мама. Її хатина вбрана рушниками, З портретів усміхається рідня... Сьогодні понесу вечерю мамі, Зі мною піде вся моя сім’я! На небі зірка засіяла, Різдвяна ніч у гості йде. Дванадцять страв моя матуся зготувала, Усе до столу подає! Картопля смачно пахне із грибами, Всміхаються із миски голубці, Свою наливку теща зятю наливає, А на закуску просить скуштувать млинці! Дідусь Григорій бавить внуків, Гостинці щедро дітям роздає. Пройде від того кілька років – І батько в вічність відійде. Матуся посивіє і зігнеться, І хата засумує без гостей. Бо вже нема куди нести вечерю, Вже нікому стрічать дітей!

СПРАГА Вода джерельна випита до дна, Суха криниця, як в пустелі... Я знов самотня і сумна Нема ані душі в моїй оселі. Щоранку голуби злітаються напитись, Але нема цілющої води. Десь зникло джерело підземне, А щоб знайти його – Я не збагну, куди іти!

*** Я знову крила розправляю, Я знов літаю уві сні... Я зрозуміла, що тебе кохаю, Бо серце знов співа пісні! В шаленім темпі б’ється в грудях, Готове навіть танцювать! Прекрасну мить Не просто так забути, Бо я умію ще кохать! Я зацілую твої очі, Вуста твої палким вогнем спечу. Бо все-таки я знов кохаю. Ти віриш – я лечу! Ти на струнах моєї душі Зіграв як палкий віртуоз! І в серце від тої гри Ударив страшний мороз! Душа моя зрадою зранена Страшно сміється й кричить! Але ж я лишилась тобою не скорена... Та тільки душа моя зрадою зморена І серце моє болить...

МОЇЙ ДОНЕЧЦІ Якби я змогла – Я б зорі для тебе зняла, Я б небо тобі прихилила! З промінчиків сонця Зіткала б чарівний рушник І душу і серце я б ними зігріла. З роси і з води Зробила б намисто чарівне, Бо ти, моя доню – Неначе казкова царівна! Із перлів морських Я б зробила чудову корону, Щоб уберегти від образ І пекучого болю. Пелюстки з троянд Під ноги тобі б я стелила, Щоб ти, моя доню, В любові і радості жила! Якби ж то я всеє змогла... АРГОНАВТУ Поцілуй мене палко і ніжно І до серця свого ще хоч раз пригорни! Тоді йди у похід за руном для царівни, Але губи хай скажуть, ти жди! Я чекатиму роки й століття, Не зістарюсь, не вмру, Буду з піснею жить! Бо безсмертне я маю кохання, Ще хоч раз тебе мушу зустріть! Як пливеш ти далеко по морю – Нехай хвилі шепочуть: «Люблю!» Хай про мене нагадують зорі, Теплий вітер хай скаже: «Люблю...» Я не плачу, не скаржусь на долю, Не шукаю й клену ворогів – Я вимолюю в Бога Для тебе щасливу дорогу, По якій ти вернешся в наш дім!

Юлія Михаліцька *** між нами декілька сотень кілометрів, кілька десятків міст, ще більше сіл, мільярди цілеспрямовано-невпевнених кроків. між нами ніч і день. сім годин нічним поїздом на другій поличці. але ми засинаємо під одним небом, прокидаємось від одних сонячних променів, які щодня будять нас о сьомій двадцять сім. між нами тільки три слова, один крок, півподиху, і… вічність одна на двох.

Марко Світолюб *** Хотілося б cтати твоєю мовою, твоїм кінофільмом чи сценарієм, щоб ти завжди залишалася доброю, щоб ти завжди залишалася доброю. Хотілося б стати для тебе іконою, аби ти приходила до мене і все розповідала, і щоб я охороняв тебе від горя, від самотності осінньої й темних вокзалів. Хотілося б стати тобою, щоб не розлучатись навік, хотілося б стати твоєю мовою, бо наші серця, наче два айсберги, перетнули кордонів поріг.

*** Уявіть життя без насильства, уявіть життя без зла, уявіть, що все стало краще, уявіть, що стало більше тепла. Уявіть, себе зовсім іншим, чистим, мов роса і вода, що закінчились бажання, і почалося нове життя. Спочатку буде складно, та не опускайте рук, все геніальне – просто, якщо з тобою Бог. Уявіть, він поруч з нами, що він найкращий друг, повірте, Бог найкращий, його любов безмежний круг.

*** Чим вона могла мене здивувати? Адже, я пишу вірші і мені зовсім не потрібно, цих банальних шоколадок, дзвінків і SMS-ок, якихось романтичних пісень чи надписів на асфальті. Чим вона могла мене здивувати? Окрім того, що на перший погляд вона здається, привабливою, наче безлюдний острів, але це ж тільки на перший погляд. Ну так чим вона мене здивувала? тим, що любить більше світову літературу? чи тим, що написала вже одну книжку? а в майбутньому ще більше. Не знаю, але все-таки чимось вона мене здивувала, напевно, розумінням, трішки терпінням, ще більше коханням, я не очікував цього, і тому зараз найщасливіший. *** Наше життя стабільне, як Android, наші долі перетнулися ще восени, кожен шлях - безкінечний поїзд, кожна смерть - початок зими. Кожна думка - вже написана в книзі, кожен вірш - приходить у снах, ми гуляли разом по кризі, ми були вільні й незалежні, мов птах. Правда, літати умів тільки я, ти ж дивилась, усміхалась, лежачи на пледі, споглядала політ, хоч сама, завше відчувала себе десь у небі. І ось вже весна, травень, нас троє, я, ти і безмежно красиве небо, їдемо скоріше до теплого моря, хоч на два дні, хоч через небо.

*** А хочеш? Ти залишишся зі мною будемо разом їздити до моря слухати Бітлів і Стінга Засинати під пісні Pianoбоя а прокидатися далеко за 11 від хриплої і втомленої Земфіри А хочеш? ми втічемо з лекцій, аби позбавитися зла і люті, купимо холодну мінералку, вип'ємо до дна, хоч і надворі лютий, надто довго цього року зима, надто довго цього року лютий. А хочеш? я цілий день буду просто мовчати, лише буду гладити твій живіт, час від часу лоскотати, цілувати його, і знову гладити, потім ми станемо одним цілим, назавжди, назавжди, назавжди. А хочеш?.. Її очі, зовсім не схожі на небо, взагалі, чому очі повинні бути схожими на небо? Вони скоріше сповнені життєвим брудом, заздрістю, коханням, швидким дитинством. Її очі, не схожі на місяць, хоча також світяться, і доволі яскраво й радісно, але вкрай рідко, все частіше вони плачуть чи втомлюються, від усього, і зокрема від мене. Її очі, не потраплять на обкладинки журналів, їх серед інших впізнати просто, в них є своя родзинка і своя солодкість, вони схожі на безмежний космос.

Проза Артем Бебик ХАОС-КОСМОС КОСМОС-ХАОС – Дурний поліцай! Невже не розумієш, що нас не зупинити? В нас горить чорний вогонь Хаосу – з нього цей світ вийшов, у нього й повернеться. Ми лиш наближаємо цю годину. – Не знаю, що ви там собі надумали, але той світ, у якому ми перебуваємо, створили люди, – я говорив повільно, не відводячи бластер від сектанта. – Ой дурень! Дурень! – він взявся обома руками за голову та почав хитати з нею з боку в бік. – Пане, будь ласка, підніміть руки вгору, інакше я буду вимушений відкрити вогонь. Але сектант не слухався, а тільки залився розкотистим реготом. Тдшь! Я стрільнув угору. – Пане, це останній попереджувальний постріл. Прошу вас – підніміть руки вгору. Сектант засміявся ще гучніше. – Ти думаєш, ваш світ реальний? Не цей, а той, початковий, в якому ми під’єдналися до цього світу, віртуального, як ви його називаєте? – Так, цілком реальний, – я вклав у голос якомога більше впевненості. – Тому люди й називають його реал. – Дурень! – різко крикнув сектант. – Все – ілюзія, ти – ілюзія, я – ілюзія, вірт – ілюзія, реал – ілюзія. Істинний тільки Хаос! – Вимушений не погодитися. Цьому немає достовірних доказів. – Хахах, докази, – сектант знову засміявся. – Ідіоти! Носитеся зі своїми «доказами», забуваючи, що довести не можна абсолютно нічого. Після паузи сектант з викликом промовив: – Скажи, поліцаю, що буде, як помреш у цьому світі? Сумніваюся, що він не знав: цю інформацію засвоювали в першу чергу – інакше виходу у вірт просто не допустили б. Але я діяв за статутом і терпляче відповів: – Юзер помре і в реалі. Сприйняття середовища однаково достовірне і в реалі, й тут. Якщо до мозку надходять сигнали смерті, то він помирає. Тому прошу – підніміть руки, не змушуйте мене... – Тоді дивись, дурню! З криком «Слава Хаосу!» сектант витягнув з рукава балахону кривий кинджал і кинув у мене. Я мав одну особливість, про яку нікому ніколи не розповідав. Вона не раз допомагала мені на роботі у Віртуальному Контролі та рятувала життя у найскрутніші часи. На відміну від інших людей, що цілком вживалися у середовище вірту всіма своїми почуттями, я міг відокремитися від

них, входячи у стан абсолютної безсторонності. Коли я тільки відкрив у собі цю здібність, то одразу згадав про ігри дитинства, коли керував персонажем на екрані монітору. У стані безсторонності відбувалося приблизно те саме: я просто стежив за своїм тілом, спокійно роблячи те, що потрібно. Для входження в стан варто було лише розслабитися та усвідомити несправжність віртуальної реальності. Я зробив так і зараз. Час уповільнився, я спокійно спостерігав, як кинджал, перевертаючись у повітрі, летить мені в голову. Я не став робити жодних трюків, ловити його рукою, як люблять показувати у фільмах. Я тільки злегка відхилив голову вбік і кинджал пролетів повз. Сектант здивовано крикнув: – Ти теж з нами... Кілька пострілів розірвали тишу околиць. Я вбивав без жалю та напевне. Сектант вмить завалився там, де стояв. Коли я підійшов помацати пульс, він був відсутній. Останні слова мене здивували. Як я, їхній заклятий ворог, міг бути з ними? Віртуальний Контроль давно вистежував Орден Дракона. Секта діяла виключно у вірті та вчиняла злочини то тут, то там. Ритуали включали в себе зґвалтування, катування, вбивства невинних людей. Сектанти завжди діяли дуже криваво та жорстоко, регулярно лишали по собі багато жертв. І ось після кількох років марного слідування назирці мені з напарником нарешті вдалося вистежити одного сектанта. Він і привів нас до непримітного будинку в трущобах. Місцина була досить безлюдна. Поки напарник стежив за підступами до будинку, я пішов у розвідку, де й напоровся на члена ордену. Я відчинив ветхі двері будинку та зайшов усередину. У ніздрі вдарив солодкуватий запах гнилі. Я пройшов вітальню й опинився у величезній залі. У ній не було ні меблів, ні інших атрибутів звичного декору. Попід стінами горіли чорні свічки. Посередині зали на чорній підлозі білими лініями була накреслена велика пентаграма, поміщена в коло з ритуальних письмен. На чотирьох кутах пентаграми, ногами від центру, лежало чотири трупи. Це були оголені дівчатка, на вигляд – років по дванадцять-тринадцять. Міністерство Віртуальної Реальності суворо стежило за віковими обмеженнями: як дорослі не могли взяти аватар дитини у вірті, так і для дітей було недопустимо логінитися дорослими. Десь там у реалі насправді померли діти. Я підійшов ближче та уважніше роздивився жертв. Обличчя й груди були понівечені порізами, на кінцівках де-не-де зустрічалися синці та гематоми. Й останній штрих: сектанти дуже порізали дівчаток. Либонь, від цього жертви й померли. Я обійшов пентаграму й дістався найдальшого п’ятого кута. На ньому купкою були складені вирізані в дівчаток органи. Кров з них стікала по жолобу геть від пентаграми, у напрямку, куди показував п’ятий кут. Жолоб закінчувався виїмкою, де й мала збиратися

кров. Виїмка була порожня, але криваві сліди в ній були свіжі. Сектанти втекли зовсім недавно. Стан безсторонності розвіювався, і я вклинювався в потік подій. Мене різко переповнила огида від усвідомлення жахливості злочину – після виходу емоції завжди сприймалися сильніше, ніж зазвичай. – Ого!.. Я обернувся на голос. У приміщення забіг Нестор. Він оглянув сліди злочину та повернувся до мене. – Вічно ти лізеш поперед батька в пекло! – І все одно запізнився, як бачиш. Хоча одного я підстрелив. – Так, я чув постріли. А казав же, що просто оглянеш будинок, – Нестор посміхнувся. – Так вийшло, той хлопець коло входу з’явився зненацька. – Що ж, треба викликати підмогу, нехай оглянуть усе тут, і спробують встановити особистість сектанта. Щось цікаве дізнався? – Трохи побалакав з членом Ордену перед тим, як підстрелити. Вони справді поклоняються Хаосу, як і припускали наші експерти з культів. – Добре. Щось іще? – Взагалі той сектант дивні речі казав... – Що саме? – Та нічого. Забудь. Це справи не стосується. – Точно? Ну добре. У тебе якийсь кепський вигляд. Іди відпочинь в реалі, поспи там чи що. На сьогодні ти норму точно виконав. Я передам начальству, що ти пішов додому. – Так, це було б слушно. Дякую. Бувай. – Бувай. *** Вдома було самотньо. Відтоді, як померла моя дружина, квартира віддавала порожнечею. Я сидів у кріслі-гойдалці та попивав глінтвейн. Терпкий смак гарячого напою нагадав мені, як ми з коханою, ще молодятами, любили вилазити взимку на високу водонапірну башту, пити глінтвейн, дивитися на зоряне небо та місто, мріяти, говорити про всілякі безглуздості. Усе змінилося, коли вірт увійшов до широкого вжитку. Дружина полюбила цей новий світ, де вона могла стати ким завгодно. Вона дедалі частіше зависала у віртуальних світах: моє становище співробітника Віртуального Контролю давало безкоштовний необмежений доступ. Часто, прибуваючи зі зміни, я не міг її дочекатися в реалі та засинав на самоті. Ми віддалилися. І ось два роки тому, коли я почав розслідувати справу Ордену Дракона, її вбили. Пам’ятаю, як прибув на місце злочину, а на олтарі, скривавлена та спотворена, лежала вона – моя кохана. Сектанти дуже її порізали.

Експерти потім розповіли, що мою дружину довго й жорстоко ґвалтували. І вони кажуть, що я з ними? Я з люттю кинув чашку об стінку. Недопитий глінтвейн розприскався по кімнаті. Від виду уламків, що з тріском попадали на підлогу, я дещо протверезів. Я заплющив очі, глибоко вдихнув. Перевівши дух, я сходив по нову чашку й налив іще глінтвейну. Сектанта дуже вразило, що я легко ухилився від кинджала. Пам’ятаю здивований вираз обличчя та вирячені очі. Може сектант відчув, у якому стані я тоді перебував? Якщо так, то він єдиний на всьому світі, хто здогадався про мою незвичайну здібність – навіть дружина про неї не знала. Щось таки у тому сектанті було... Тоді не було часу обмірковувати, але мене дуже здивувало, що сектант навіть не намагався втекти від моїх пострілів. Я не думаю, що здивування, навіть дуже сильне, може перевершити інстинкт самозбереження. А сектант смиренно прийняв смерть. Мабуть, хлопець не просто патякав, а щиро вірив у те, що все навколо – ілюзія. Я його навіть трохи розумів: смерть нарешті дала йому нагоду з’єднатися з Хаосом. Що ж таке Хаос? Я довідався багато цікавого від наших експертів з ритуальних убивств. Давні греки називали Хаосом первісне Ніщо, яке існує вічно. Ця субстанція настільки невпорядкована, що в ній зміг навіть зродитися сам собою впорядкований світ – наш світ. Елліни називали його Космосом. Індійці пішли далі і вважали, що Космос у кожного свій: весь навколишній світ – лише продукт нашого сприйняття, сон нашої істинної сутності. Індуїсти називали душу Атманом і вважали, що вона є лише безособовим проявом Абсолюту, Брахмана, істинної реальності поза оманою сприйняття. Сектант теж казав про те, що все – ілюзія, а істинний тільки Хаос, теж стверджував, що в них «горить чорний вогонь Хаосу», такий собі Атман на їхній манер. Глінтвейн охолонув. Я одним ковтком допив до дна й поставив чашку на тумбу. Коли я підвівся, то захитався. Хміль трохи вдарив у голову, але я втримав рівновагу й випростався. Ніколи не задумувався про те, що світ може бути несправжнім, ніколи не намагався увійти в стан безсторонності в реалі, бо не міг сприйняти його ілюзорність. Я оглянув кімнату. Холостяцька халупа, дещо занедбана. Старомодні речі на кшталт крісла-гойдалки, тумби, килима були перемішані з сучасними технологіями: вірт-кабінкою, великим тач-монітором. Повз кабінку пробігла смугаста кицька – живий спадок від моєї дружини, й мене спіткало гостре відчуття дежавю. Я переживав його досить часто після виходу зі стану безсторонності, але в реалі – ніколи. Я почав зосереджуватися на відчутті й заразом розслаблятися, щоб воно не зникло. Кімната зменшувалася, віддалялася, наче мене вже й не було в ній. Тьмяне світло від настільної лампи заяскравіло строкатими барвами. Зосередитися на чомусь одному було набагато легше, але при

цьому решта світу зникала – переводячи погляд з одного предмета на інший, я наче почергово об’єднувався з ними. Коли я дійшов до вірт-кабіни, картинка перед очима закружляла спіраллю, причому я не міг зрозуміти, чи то проти, чи за годинниковою стрілкою. Здавалося, кабінка розкручувалася і так, і так одночасно. Реальність викривлялася, а моя зосередженість випадала з довкілля вглиб свідомості. У голові з шаленою швидкістю виникали думкообрази, дуже об’ємні та реалістичні, і так само хутко відламувалися від свідомості, наче частини після запуску ракети у відкритий космос. Я стрімко летів у невідомі простори всередині себе, всередині таємниці світу. Раптом я зупинився, наче наштовхнувся на непробивний бар’єр, моя ракета вдарилася об небесну твердь. Я зосередився на тому, що мене спинило. Один образ, одна остання прив’язаність – дружина. Я занурився вглиб цього бар’єру. Великою таємницею життя повз мене проносилися приємні спогади: перший поцілунок, перша ніч кохання, заручини, одруження... Я відчував щастя. Потім неприємні згадки: віддалення одне від одного, її смерть, похорон, депресія після нього. І раптом я осягнув: усе єдине. Приємне дорівнює неприємному. Щастя й страждання – те саме. Я вже сприймав образ дружини безсторонньо, наче збоку. Вона – лише ефемерний образ у пам'яті. Вона – не вона. Останній оплот особистості надламався. Розкрилося зяяння навкруги та всередині. Мене затягувало в бездонне та безповерхневе провалля. Ракета свідомості пробила небесну твердь і вирвалася в космос. Це був Хаос. Але він мене не зжирав і не мучив – Хаос і був Мною. Моя свідомість розчинилася у повноті порожнечі, з’єдналася з бурхливим спокоєм істинного Я. Нарешті Я повернувся додому. *** «Дзвонить телефон», – це була перша думка. Голова розбухла від болю. На автоматі взяв смартфон зі столу, девайс відреагував на рух і прийняв дзвінок. Я довго силкувався згадати, хто ж це мені зателефонував – це був мій напарник Нестор. Він щось розповідав про злочин, про вирізані органи, про кров підлітків. Мені складно було його розуміти, я просто піддакував і чекав на завершення розмови. Коли я поклав слухавку, то усвідомив, що все навколо розмите, наче на нечіткому зображенні. Я подумав, з чого б це – і миттю згадав про Порожнечу. Підлога пішла з-під ніг.

Мене накрила паніка, я боявся зникнути. – Я не входив у стан безсторонності в реалі, бо він тому і реал, що реальний! Щосили намагався я повірити в те, що крикнув сам собі. Моє еґо почувалося крихітним і нікчемним під вагою Хаосу. Я втратив себе й боявся не повернутися. Я знервовано ходив по кімнаті, промовляючи очевидні речі вголос, наче переконував себе в їх правдивості. – Ось я йду попити води. Так, людям потрібно пити, інакше вони помруть. Я кинувся на кухню, набрав холодної води й випив усе зі склянки. Те, що я бачив, здалося мені божевіллям. Може я справді шизофренік? Чи це – прокляття Ордену Дракона? Ні-ні, це все стрес. Регулярно бачити такі жахіття, як дівчатка з вирізаними нутрощами – таке не кожен витримає. Я взяв із бару коньяку й пив його прямо з пляшки. Так і заснув у кріслі з пляшкою, коли крізь вікно провиднявся світанок.

Еліна Заржицька ЧОМУ ВОДА В МОРІ СОЛОНА Колись в океанах царював Оселедцевий Королевич, а його головним міністром був Мечоніс. Цей Мечоніс відзначався дуже запальним характером. Королевич багато разів попереджав його: – Не треба гарячкувати з-за дрібниць. Адже через це може скоїтися лихо. Ці поради Мечоніс пропускав повз вуха. Найкращим приятелем Мечоноса був Папуга – риба з дуже легковажним характером. Нікого він не поважав, навіть своїх друзів, тому підводні мешканці намагалися триматися від нього якомога далі. У ті часи риби вживали тільки водорості. Нікому не спадало на думку, що треба боятися одне одного. Тому риби жили однією громадою, у злагоді і дружбі. Якось Папуга вирішив відсвяткувати свій день народження і запросив до себе гостей: Мечоноса, рибу Приставалу, Стару Каракатицю та Матінку Міногу. Гості весело пригощалися та обговорювали подарунки. Мінога хвасталася: – Я по знайомству дістала різнокольорову луску. Як Папуга надіне її, то стане найгарнішим козарлюгою в усіх океанах. Стара Каракатиця гордовито поглядала на велику пляшку чорнила. – Сама його зробила, – вихвалялася вона, сьорбаючи гарячий чай. – У цій пляшці рівнесенько три літри. Мечоніс вибрав собі найбільший шматок пирога з водоростей, приказуючи: – Мій подарунок найпрактичніший. Ви тільки гляньте, який гарний кошик! З ним можна і на ринок ходити, і подорожувати. Маленький, а міцний. Хоч кита в нього посади – все одно не поламається. – Ах, які дивні дарунки, – із захопленням піддакувала риба Приставала. – Хоч на виставку їх, хоч у музей. Тільки я, нещасна, не змогла вигадати нічого цікавого. Такий в мене скромненький подаруночок: рожева перлина на плавничок та шпичка в ніс. – Що ти, що ти, – ніяковіли риби. – У тебе теж гарний подарунок. А рибі Папузі цієї миті закортіло роздивитися усі речі наодинці, бо гості набридли. «Як би скоріше їх спровадити?» – розмірковував він. І вирішив, що найкраще – це пересваритися. (Як ви пам'ятаєте, ця риба була дуже вперта, та ще й нерозумна). І Папуга взявся за справу. Спочатку він облив чаєм Стару Каракатицю. – Ой, який гарячий! – заголосила Каракатиця. – Що ж це ти робиш? – Що хочу, те й роблю, – зухвало відповів їй Папуга. – Тьху, – тільки й вимовила вона і хутко зникла у фіолетовій хмаринці. – А ти чого витріщилась? – повернувся тоді Папуга до Матінки Міноги. –Твоя луска вже три роки, як вийшла з моди. – Не три, а чотири. – підхопила риба Приставала. (Вона ж усім тільки піддакувала і з усіма погоджувалась). Мечоніс намагався всіх помирити, але нічого в нього не вийшло.

– Ти, довгоносику, мовчи, – напустився на нього Папуга. – А ще «приятелем» називаєшся! – У товаристві нашому зчинив таке безладдя, – втрутилася Приставала. – Чого ждеш, бабусю? – зовсім розійшовся ганьбитель Папуга. – А ну, провалюй звідси. – Матінка Мінога розридалася. – Що ж це ви... – почала вона. Потім, побачивши, що її ніхто не слухає, розвернулася і попливла собі додому. – Не треба так чинити, – похитав головою Мечоніс. – Як тобі не соромно? – Не лізь не в свою справу, нестерпний! – закричав Папуга. Не втримався Мечоніс, змахнув своїм довгим носом... Тільки рожеві плями попливли по воді. Папуга повільно почав опускатися на дно. – Який тендітний... – розгублено промимрив Мечоніс сам до себе. – Що ж тепер буде? – подумав він. – Мабуть, поженуть з міністрів... Що тут подієш? Поплентався Мечоніс до Оселедцевого Королевича, допомоги і поради шукати. Розгнівався Королевич, коли довідався про негідний вчинок свого міністра. – Я ж тебе попереджав, – погрозливо насупився він. – Тепер уся сила океанів не допоможе тобі. За свою поведінку ти будеш страшенно покараний. Віднині тебе і твоїх родичів усі риби будуть жахатися й ненавидіти. Розлютився Мечоніс, усяку тяму втратив. І кинувся він на самого Оселедцевого Королевича. Мало не вбив, лише сильно поранив. Королевич довго хворів, а риби так вболівали за ним, так плакали... День і ніч, день і ніч... Від їхніх сліз вода у морях та океанах стала солоною. І залишається такою до цього часу.

Анна Петрів ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ МИНУЛЕ Вона вкотре прокинулася зранку, навіть не замислюючись над тим, що цей ранок приніс вихідний день. Вкотре змушувала себе встати з ліжка, приготувати сніданок та випити гарячого чаю. Кожен день проходив як попередній і наступний: пробудження, робота, робота, робота… Вона не задумувалася чи потрібно їй це, чи варто продовжувати у тому ж дусі, а просто робила те, що їй казали: перекладала та відправляла замовникам. – Ти знову лягла пізно? – Так. – Мамо, може, ще поспиш? Робота ніде не дінеться. Якщо хочеш, я допоможу. Я також щось вмію. –Ні, дякую, синку. Краще ти ще поспи. Такий діалог був майже кожного дня. І кожного дня кінцівка була очевидна. Яна працювала перекладачем уже не перший рік, адже було необхідно забезпечити сина усім найкращим, тим паче, що цього року він мав поступити до вишу. Жінка не мала чоловіка. Він покинув їх ще задовго до народження Євгена. Щоправда, кілька років тому хлопчик виявляв бажання поспілкуватися з батьком. Яна заборонила, адже знала, що з тих зустрічей нічого доброго не вийде. Історія тих стосунків не була надто романтичною і не вельми відрізнялася від історій інших студентів: Ростислав був старший на 2 курси, статний юнак, який знав собі ціну, а Яна приїхала з провінційного міста та боялася усього, що її оточувало. В її очах він видавався захисником, який завше був на поготові до подвигів. Проте кохання швидко згасло, навіть не почавшись. Яна завагітніла, а Ростислав навіть не думав робити їй пропозицію. Натомість зробив її іншій: дівчині з багатої сім’ї, де батьки були бізнесменами та могли забезпечити молодому подружжю безбідне життя. Яна народила сина на початку 90-х. часи були скрутні та бідні, купонів не вистачало нінащо, але жінка всіляко намагалася вирватися з бідності і їй це врешті вдалося. Євген ріс слухняним хлопцем, намагався допомагати мамі і навіть вирішив вступити на ін’яз, щоб бодай якось полегшувати їй роботу. Ростиславу дуже не пощастило. 90-ті славилися не надто людськими умовами бізнесу, тому згодом його відібрали. І довелося молодику працювати, пізнавати усі грані пекельної праці, а не тішитися з того, що все йому принесуть та подадуть під пику. –Вдягайся, синку. Ми йдемо вибирати тобі випускний костюм. – промовила Яна, вдягаючи плаття, адже син так любив, коли вона виглядала гарно. Вони пішла мало не в найдорожчий магазин міста, адже матір була

твердо переконана – син повинен виглядати найкраще. Євген довго приміряв костюми, комбінував їх з різними краватками та сорочками, і врешті зупинився на класичному поєднанні: чорний костюм та біла сорочка. Яна не могла натішитися яким прекрасним виріс її син! –Мамо, це нам не за дорого? –Ні, синку. Не хвилюйся. Я працюю не для того, щоб відкладати гроші на «чорний день», а щоб давати тобі усе найкраще. Настав довгоочікуваний день – випускний. Дівчата були у пишних платтях, з неймовірними зачісками та макіяжем. Кожна хотіла виділятися на фоні іншої та затьмарювати всіх красою. Хлопці виглядали, як справжні джентльмени: в костюмах з до блиску начищеними мештами. Лунали привітання вчителів, директора, нагороджувати медалістів… Було свято для усіх. Яна не вірила, що син так швидко виріс. Ще зовсім недавно він був крихітним маленьким створінням, що тільки плакав та просив їсти, а тепер він перетворився у справжнього статного юнака. Опісля урочистої частини, як завше, була неформальна – кафе. Під наглядом батьків усе завше проходить культурно, проте батьки не завжди можуть бути присутні. Так сталося і того вечора. Однокласники, як годиться у всіх школах, пішли зустрічати світанок до головного озера міста. Кожен з них був невимовно радий зустріти цей ранок у компаній, особливо цьому радів Євген, адже він зміг довше побути з нею, своєю давньою любов’ю – Тамілою. Дівчина навіть не здогадувалася що відчуває юнак і просто вважала його своїм другом. Опісля феєричного світанку, Євген зголосився підвести Тамілу до дому. Тим паче, він хотів повідати їй свою таємницю – те, що він уже давно закоханий у неї. Іти було недовго, і вже під її кінець юнак вирішив завести розмову: – Ти твердо вирішила поступати до іншого міста? – Так, батьки «за», щоб я стала біологом. Нехай це не буде вельми перспективно. А ти? – Я також не передумав. Буду допомагати мамі. – Це прекрасно! Ми будемо навчатися в одному місті, будемо бачитися, розмовляти… – Так. Ти знаєш, я так давно хотів тобі дещо сказати, але ніяк не наважувався… Їхню розмову перервали молодики, що під’їхали на авто та зупинилися біля молодих людей. – Глянь, яка краля! – нахабно звернувся один із них до свого друга. – Сідай! Ми тебе підвеземо! – відповів той не менш нахабніше. – Вона з вами не поїде! – рішуче відповів Євген. Рішучість юнака перервало те, що молодчики вийшли з авто та намагалися затягнути до нього Тамілу. Єдине, що промовив Євген було: «Тікай!», а опісля цього – бійка, що вартувала юнаку більше, ніж поступлення до університету. …Яна не знаходила собі місця – телефонувала до всіх однокласни-

ків, тривожила міліцію та лікарні, проте все було марним, поки вона не почула дзвінок у двері. На порозі стояла перелякана Таміла та не могла промовити ні слова. Єдине, що прочитала Яна в очах дівчини – сталося щось погане. Врешті, після того, як дівчина трішки заспокоїлася від великої дози валер’янки, змогла сказати де Євген і вони разом подалися до місця. Серце Яни розривалося від болю, коли вона побачила відгамселиного до півсмерті сина, який стікав кров’ю на асфальті. Заледве вона змогла додзвонитися до швидкої, яка врешті забрала Євгена до лікарні. Стан юнака оцінювали як «критичний» та не бралися робити жодних прогнозів на майбутнє юнака. Ця ніч була найстрашнішою в житті Яни. Ще ніколи вона не бажала, щоб янгол смерті забрав її замість сина. На ранок лікар повідомив, що юнаку необхідна операція з заміни бодай частини печінки, адже вона була настільки пошкоджена, що не могла повноцінно функціонувати. Донором одразу зголосилася виступити Яна, проте виявилося, що її орган не підходить. Та сама історія була і з іншими родичами, що зголосилися допомогти Євгену. Залишався лише один можливий донор – рідний батько Ростислав. Яна добре знала де шукати цю людину, адже він займав не останній можновладний пост у місті. – Нам потрібна твоя допомога. – промовила жінка, ледве домігшись аудієнції з Ростиславом. – «Нам» - це кому? Я не зовсім розумію до чого Ви хилите… - корчив з себе незнайку чоловік, наче не впізнаючи у цій невиспаній та змореній горем жінці своє колишнє студентське захоплення. – Нам – це твоєму сину і мені, якщо ти ще пам’ятаєш про нас. Його побили і тепер йому потрібна пересадка печінки, щоб він вижив. Моя не підходить. Вся надія на тебе. Зроби хоч щось для своєї дитини. Я тебе прошу. – Забирайтесь геть з мого кабінету! У мене немає ніякого сина! Так нещасно Яна не почувала себе ще ніколи. Ростислав вигнав її, наче мала сліпе цуценя. Безвихідь охопила її серце й душу. Їй не залишалося нічого, окрім як змиритися з долею. Тієї ночі Ростислав не міг заснути. Його тривожили думки про сина і те, що він мав зробити. Його дружина наче не помічала душевних переживань чоловіка та мирно спала. Він міркував: «Я повинен допомогти сину. Я ніколи нічого не робив для нього. Але… Що скажуть про мене? Заступник мера має незаконні зв’язки? Це ж удар по репутації!..» …Яна повернулася до лікарні, де лежав її син. Вона не хотіла залишати його ні на секунду, адже не знала яка саме секунда може виявитися для нього останньою. Поруч завжди була Таміла. Вона відчувала свою провину перед Євгеном і Яною, але що вона могла вдіяти? Уже нічого не було в її руках. На жаль… Зранку до палати ввійшов хтось, чиї кроки колись Яна знала напам’ять. Це був Ростислав. Він вирішив віддати частину органу сину.

Лікарі майстерно провели операцію. Євген міг говорити та усміхатися матері й Тамілі. Він був щасливий, не зважаючи на те, що з ним сталося. Поруч були найдорожчі його серцю люди – та, що народила його і та, що не перший рік надавало тому життю сенс. – Бабусю! Лови м’яча! – кричало маленьке кудряве хлоп’ятко, яке так було схоже на малого Євгена. От тільки очі були не синові, а його коханої – Таміли. Євген вступив до вишу наступного року, з відзнакою закінчив його. Таміла також поступила з ним на один факультет, адже не хотіла залишати коханого самого. Через декілька років вони одружилися та народили прекрасного онука для Яни. Євген мав перспективну роботу. Тут не обійшлося без впливової руки батька. Нарешті він визнавав сина та допомагав йому. Ростислав радів, що має онука, може гратися з ним, передавати життєву мудрість, адже у шлюбі Бог не дав йому дітей. Яна ніяк не могла зрозуміти одного – невже було неможливо одразу визнати сина та ростити його разом? Невже та партія була чимось кращим, ніж вона, син та кохання, що жінка могла подарувати Ростиславу? Та хіба зараз це має бодай якесь значення? Її син був щасливим, успішним. Яна мала невістку, про яку можна тільки мріяти. Онук зростав у повній щасливій сім’ї. Що ще було потрібно? Усі образи та непорозуміння залишилися у минулому. Адже, щоб крокувати до майбутнього треба переступити через минуле.

ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ Кожного разу, як помирає добре, гарне дитя, з неба спускається божий ангел, бере дитя на руки і облітає з ним на своїх великих крилах всі його улюблені місця Г.Х.Андерсен Осінній день зливами почавсь… За вікном лило, мов з відра, проте для Христини це не мало жодного значення. Її не цікавило те, що прийшла осінь, те, що вартувало б закрити вікна, щоб не змерзнути… Вона лежала на ліжку, звернувшись калачиком, а з її очей капали сльози. Жінка не видавала звуків, стонів, ридань. Сльози самі собою випадали з очей. – Може, ти поїси, Христю? – почувся лагідний голос мами, яка ні на хвилину не залишала її саму. –Ні, мамо, не хочу. Оте «Ні, мамо, не хочу» продовжувалося уже 3 місяці, відколи Христя втратила частинку себе – свою дитину.

Того дня вона прокинулася посеред ночі. Чоловік спав, не почувши, що дружина збирається до пологового будинку. Вона розбудила його тільки, коли була повністю зібрана, адже знала, що Денис не любить чекати. Вони приїхали швидко, швидко почалися й пологи. Христя зраділа цьому, адже нарешті за дев’ять місяців чекання вона нарешті обійме свою донечку. –Чому мені її не віддали? – спитала жінка медсестру – Чому її забрали? Відповіді Христя не почула. Молоденька дівчина тільки ховала очі від неї. Ніхто не заходив до палати. Чоловік був десь далеко. Вона залишилася одна. Пройшло вже більше двох годин, а жінка так і не почула конкретних відповідей. – Чому забрали мою доньку? – врешті спитала Христя свого лікаря, який приймав пологи. – Вибач, Христю… Вона померла. З цими словами, здавалось, померла і Христя. Ось уже три місяці вона не могла зрозуміти? навіщо Бог її карає? За що він та поводиться з нею? – Нам треба поговорити. Почулося крізь сон. Поруч неї сидів Денис. Увесь його вигляд видавав рішучість. Він був налаштований сказати щось, на що наважився давно. – Знаєш, Христю, пройшло уже три місяці, а ти ніяк не можеш оговтатися. Я так більше не можу. І тому вирішив, що краще буде, якщо ми ненадовго розійдемося. Так буде краще для нас обох. Христя стерпіла і це. Вона не плакала за Денисом, бо що вже допоможуть сльози?.. Вона ридала за своєю донькою, за тим, що вона ніколи не обійме її, не приголубить, не дасть материнською люблячої поради… Для Дениса три місяці були «уже», а для неї вони видавалися тільки як три дні. Сипле, сипле, сипле сніг… Незчулася жінка, як почалася зима. Вона уже хотіла їсти та розмовляти бодай з мамою. Христя почала повертатися до життя, хай не повністю, лише частково, але все ж повертатися. – Давай підемо подивимося на ялинку. Казали, цього року мерія не поскупилася на прикраси? – з острахом відмови промовила мама. Вона плекала надію, що донька не відмовить, що нарешті за ці місяці вийде на вулицю. – Знаєш, мамцю… Давай підемо. От тільки я не знаю яка погода на вулиці і що мені вдягнути. Дивлячись на головну ялинку міста, Христя наче на мить забула про своє горе. Вона милувалася яскравими вогнями, що мерехтіли по цілому дереву, та людьми, які раділи святам. Їй було зовсім не завидно дивитися на чужих малих дітей. Тільки було боляче. Серце боліло, бо її крихітна донечка так і не побачить цю красу. Раптом жінка помітила знайомий силует. Це був Денис, але він був не

сам, а з іншою. Христя усе зрозуміла. Вона усміхалася, а з її очей лилися сльози. Проте вона не плакала за чоловіком. Їх більше нічого не тримало разом. Здавалось, їхнє кохання померло тоді, коли померла донечка. Годинник пробив дванадцяту годину… Усі навколо вітали один одного, а Христя вирішила, що вона повинна жити. Жити не за себе, а за двох. Нехай донечка тішиться, що мама живе. А люди нехай говорять. Людям завжди потрібний хліб та видовища. На людей Христі було начхати, бо де були вони, коли жінка помирала від болю?.. Говорити будуть завжди, завжди будуть наговорювати. Краще нехай говорять про її щастя, аніж про нещастя. – Вам допомогти? – лагідно спитала Христя жінку, яка вийшла з палати. – Так, якщо можна. Мій синочок зригує і я не знаю чи так має бути чи ні. Я дуже боюся за нього. – Не хвилюйтесь. Зараз я до Вас підійду та все поясню. Христина Василівна влаштувалася на роботу до пологового будинку. Червоний диплом медуніверситету неабияк посприяв цьому. Вона хотіла допомагати жінкам, які пройшли нелегкий шлях вагітності та пологів та хоча б порадами полегшувати їх перші дні після народження дитини. Минув не один рік, і жінка почала забувати біль від втрати дитини. Вона раділа кожному дню, часто ходила на могилу до доньки та завжди приносила шоколадку. Кожного разу, як поверталася, солодощів не було. Христя вірила, що донька приходить та забирає її собі. І хай це була брехня, але жінці так легше жилося. Це був початок прекрасного літа. Сонце тішило променями, у повітрі витав аромат щастя… Тільки Христя сумувала. Завтра мав бути День народження її доньки. У цей день вона не знала куди себе подіти, що робити, як поводитися… Усе падало з рук… В очах знайомих жінка вбачала лише жалість, яку терпіти не могла. – Може, ти б не йшла завтра на роботу? – спитала мама, хоча наперед знала відповідь. Вона не мінялася кожного року. Це було рішуче та сухе: «Ні». Тієї ночі Христя не могла заснути. Її то кидало в жар, то брав озноб. Вона мучилася, як тоді, під час пологів. Такого не було ніколи. Жінка налякалася цього стану і не знала як припинити ці відчуття. Все закінчилося під ранок. Христя провалилася в сон. Їй снилося приємне, неземне місце. Воно було оповите теплом та безмежним відчуттям щастя. Жінка стоялася посеред цього простору та насолоджувалася співом птахів та приємним вітром, що так скидався на морський бриз. – Де я? – спитала жінка силует, який з’явився перед її очима. – Тобі ще сюди рано – відповіла дитина, світловолоса дівчинка з лагідною посмішкою. – Ти повинна допомогти йому. У нього більше нікого немає, окрім тебе.

Сон перервав гучний дзвінок будильника. Христя не могла второпати кому вона повинна допомогти? Хто цей «він»? – Доброго дня, Христино Василівно. Ви якраз вчасно. Марії Степанівні раптово стало погано. Вона попросила, щоб хтось інший приглянув за хлопчиком, який народився сьогодні вночі. – Гаразд. Я подивлюся. Христя вирушила у палату до породіллі. Її серце билося у передчутті чогось невідомого, але такого прекрасного. Зайшовши до палати, вона побачила молоду матір та почула крик дитини. – Чому Ви не візьмете дитину на руки? – Я не хочу, – промовила та й вклалася спати. Христя взяла дитину, оглянула. Це був здоровий, гарненький хлопчик. Він дивився на неї з благанням допомоги і не розумів чому рідна мама не бере його на руки. «Ти повинна йому допомогти» – почулося у свідомості Христини. Звичайно, вона допоможе, адже не може залишити таке янголятко насамоті. – Ви не хочете брати участь в огляді? – врешті наважилася розбудити жінку. – Ні, не хочу. – Але ж чому? Це ваш син! – Мені на нього начхати. Вважайте, що у нього нікого немає, окрім вас! Я відмовляюся від нього! Христю наче ошпарило кип’ятком. Вона зрозуміла, хто був цей «він» і кому вона має допомогти. Жінка второпала чий біль вона відчувала в цю ніч і вже не могла залишити хлопчика без матері. Нехай вона не буде йому рідна, але замінить ту, що відмовляється від нього. – Це дуже благородний вчинок, Христю, – сказала мама. – Я рада, що у мене буде внук. Христя забрала хлопчика. Це був довгий шлях, який їй судилося пройти, але винагорода того вартувала. Дуже довго жінка не могла придумати йому ім’я. Вагалася, потім знову шукала нові імена, які б личили йому. «Нехай буде Святослав. Хай життя для нього буде святом» – в котрусь із безсонних ночей подумала вона. …Тієї ночі Христя наснився сон. Вона знову була у тому місці, яке оповите невимовним щастям. – Ти вчинила правильно – почулося десь вглибині простору – Тепер ти будеш щаслива, а я буду наглядати за вами. Передай братику, що я його люблю. Христя й уявити не могла, що має такого захисника – власну донечку. Тепер жінка була спокійна: дівчинка не залишить брата в біді. Тієї ночі жінка усвідомила: шлях до щастя ніколи не буває легким, але винагорода завжди варта болю та страждань, що трапляються на шляху до нього.

ЗМІСТ Історія. Краєзнавство Василь Вельможко. Брати Лебединцеві і Тарас Шевченко ........................ Богдан Вирій. Василь Кравченко – фольклорист, етнограф, краєзнавець.. Олександр Калініченко. Галицькі підводники Великої війни .................... Олександр Лесич. 70 років тому УПА організувала Конференцію поневолених народів ................................................................................................

3 8 11 17

Переклади Тодор Кляшторний. Поезії. З білоруської переклав В. Криницький .......... 19 Желимир Периш. Єва. З хорватської переклав В. Криницький .................. 27 Тін Уєвич. Амнезія. З хорватської переклав В. Криницький ....................... 29 Поезія Йорік Вкраєний ............................................................................................... Тетяна Іваніцька ............................................................................................ Любов Ільницька ............................................................................................. Иван Кравченко ............................................................................................... Вікторія Лашко ............................................................................................... Тетяна Луценко .............................................................................................. Юлія Михаліцька ............................................................................................ Марко Світолюб ..............................................................................................

30 34 37 40 44 46 54 55

Проза Артем Бебик. Хаос-Космос Космос-Хаос .................................................... Еліна Заржицька. Чому вода в морі солона ................................................. Анна Петрів. Переступити через минуле ..................................................... Шлях до щастя ..................................................................................................

59 65 67 70

Підписано до друку 18.08.2014. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк цифровий. Ум. друк. арк. 1,88 Обл.-вид. арк. 2,03 Наклад 200 прим. ТОВ «Аграр Медіа Груп» 04080 Київ, вул. Новокостянтинівська, 4А Тел.: 044 361 53 06, e-mail: info@agrarmedia.com Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців ДК №3651 від 22.12.2009 www.agrarmedia.com

Літературно-художнє видання

СОНЯЧНІ ВІТРИЛА Альманах історії, краєзнавства та літератури

Комп’ютерна верстка www.vmb.in.ua office@vmb.in.ua

Сонячні вітрила: Альманах історії, краєзнавства та літератури. – К. : Аграр Медіа Груп, 2014. – 76 с.

ISBN 978-617-646-270-5