хунта цайтунг «Амєрікосам всє продакшин» пропонує
Der
№1
Часопис для всіх, хто воює щоб отримати клаптик землі і двох рабів
Хто не скаче - той читати цайтунг заборонено!
Ахтунг! Ватен швайнен ніхт єтот чітать! За нарушеніє порядок будєт с’єдайтен!
Війна за шанс
Я
жодного разу не був у «зоні АТО» (зараз не час говорити, что мені це сором’язливе скорочення не подобається, треба прямо казати: на фронті). Так от, не був, здоров’я не дозволяє. Тому живлюся чужими враженнями, відгуками, багатогодинними сповідями та уривчастими репліками. З того, що мені розповідали справжні бійці, найбільше вражає не опис їхніх подвигів (це слово вживаю без лапок) і не картинки їхнього, м’яко кажучи, суворого побуту. Вражає сприйняття ними «великої землі»–як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус. Вояки знають, що їм прямо й безпосередньо допомагають сотні тисяч, якщо не мільйони співвітчизників. Допомагають не просто якось там морально, а збираються незнайомі люди й вирішують конкретне завдання: як перевезти через кордон броніки, як зібрати грошей на круту снайперську гвинтівку чи на безпілотник, як разом плести «кікімори», як забезпечити пораненим лікування за кордоном, або протези, або… Форми цієї допомоги перелічити неможливо, бо все відбувається стихійно. Ну про це на фронті, гадаю, знають. Те, що цей досвід унікальний в новітній історії, свідчать іноземці. Один американський журналіст, колишній емігрант із СРСР, прямо каже: «Я був на всіх локальних війнах за останні двадцять років. Такого ентузіазму, такої масової підтримки населенням я не зустрічав ніде й не гадав, що таке можливо». Але є й інше. Не кажу про певну кількість ватників, які почуваються в Україні пречудово, в будь-якому разі безпечно, ніяке СБУ їм не загрожує. Ні, йдеться радше про тих, кому
Юрій Макаров байдуже. Ходять собі люди в офіс, відвідують тренажерні зали, сидять у ресторанах, відстежують курс валют і лають війну, бо й без того криза й повна дупа з економікою. До влади їм байдуже, тобто зовсім байдуже, «аби не було війни». Коли фронтовики зустрічають таких очі в очі під час коротких відпусток, у них відразу неминуче постає питання: що, ось за цих я там мерзну, втрачаю побратимів і підставляю голову під кулі?! Що поробиш, ватники та байдужі – теж частина народу, хай би як вони мене дратували й ображали своїм виглядом, немає способу їх ізолювати, бо тоді в країні буде саме те, чого ми щосили намагаємося уникнути. А чого, власне, ми хочемо уникнути? Що поганого нам зробили сепари? Чим сучасна Росія нам не годиться? Для мене дуже просто: Росія в тому вигляді, до якого вона розвинулася на нинішній момент, – суцільна територія ненависті. Це не штамп, не фігура пропаганди, не чергове симетричне «обличчя ворога» на кшталт того, що транслюється щоденно на нашу адресу з російських ЗМІ. Усе, що об’єднує сьогодні 146 мільйонів підданих, – це ненависть до іншого. До «піндосів», до «хохлів», до «чурок» (хоча п’яту частину населення самої РФ становлять ті самі «чурки», «хачі», «банабаки» та інші «нацменшини»), а також до «жидів», «ліберастів» та інших «національних зрадників», а кого записати в національні зрадники, вирішується по ходу. Там є й позитивні цінності: православ’я (московського, тобто дуже спотвореного, одержавленого зразка), тисячолітня історія (частково вкраде-
на, частково запозичена), гордість за війну, яку росіяни виграли під керівництвом мудрого Сталіна (попри те, що їм заважали хохли), міжконтинентальні балістичні ракети з ядерними боєголовками, а також улюблений вождь і вчитель товариш… перепрошую, пан Владімір Владіміровіч Путін. Ну й незбагненна духовність, доброта, чуйність, що допомагає бити чурок, ліберастів, а тепер уже й хохлів. Десь так. Кажуть, що сучасна Росія тримається на нафті, й це частково правда. Але правда й те, що вона тримається на слухняності злодійкуватому начальству, доки воно дозволяє пити, красти й ненавидіти. Щойно зникне нафта (а це може статися ось-ось), випарується й слухняність, залишиться сама ненависть. Тоді в усій Росії станеться те, що зараз уже спостерігається в Лугандонії: безпорадні, обмежені, мстиві отамани, які впроваджують свої тупі порядки, які жирують, віджимаючи в тих, кому не пощастило, автівки й квартири, та які воюють між собою за зони впливу. Ось яке недалеке майбутнє вони приготували самі собі, ось яке майбутнє вони хотіли принести нам усім. Заради того, щоб запобігти ненависті й тупості, воюють українці. Так, наша держава дуже й дуже недосконала, часами просто потворна, вона вдосконалюється дуже неохоче, але щойно ми вирішили її трохи підкоригувати, втрутилися «брати». Якби не вони, можливо, багато чого у Києві й на місцях уже би змінилося – в тому числі під тиском тих, хто тепер воює на Сході. Наші воюють за шанс для України. Росіяни разом із «ватою» – за те, щоби ми не мали цього шансу. Ось і вся різниця.