Der
№2
хунта цайтунг «Амєрікосам всє продакшин» пропонує
Часопис для всіх, хто воює щоб отримати клаптик землі і двох рабів
Хто не скаче - той der цайтунг ніхт читайль! Ахтунг! Ватен швайне ніхт єтот чітать! За нарушеніє порядок будєт с’єдайтен!
Історії з війни. Бійці 95 аеромобільної бригади про життя в АТО
Н
ещодавно повернувся з зони АТО. У польовому таборі нашими сусідами були десантники з 95 аеромобільної бригади. Познайомились, розговорились. Коли запитав у хлопців, хто може дати інтерв’ю, порадили звернутися до двох. Один – старший чоловік, Погреб, якого друзі ще жартома називають «Пенсія», літом ходив «у гості» до сепарів. Інший – Олександр Бас – нещодавно повернувся з Донецького аеропорту. Ось їхні історії, майже у прямій мові, пише Репортер. Погреб. Два дні у сепарів Мене звати Ігор Погребиський, за званням – молодший сержант. Я 1967 року народження і за віком найстарший у роті. Офіційний позивний – Погреб. В армії відслужив ще за часів СРСР, потім займався суто мирною справою – таксував у Києві. Як тільки почались події у Криму, пішов добровольцем до військкомату. Пішов не один, разом із молодшим братом Андрієм. Потрапив у 95 бригаду, яка дислокувалась у Житомирі. Взагалі у нас дуже патріотична родина. Мій син Сашко став волонтером і здорово допомагає нашому батальйону, купу разів привозив усе необхідне на передову. Кілька тижнів ми провели в учебці. Стрільби, десантування, перша медична допомога – одним словом, згадав армійську молодість. 26 квітня в екстреному порядку нас перекинули на фронт. Ми супроводжували конвої з харчами та водою. Перший серйозний бій відбувся у травні, під горою Карачун. Чи було страшно? Звісно, ще й як! Хто розповідає, що на війні не страшно, той або бреше, або взагалі там не був. Хоча найбільший мандраж відчуваєш перед боєм – коли починається «заміс», то вже якось не так лячно. У тому бою здобув перший трофей. Сепари кинули свої позиції і в їхньому окопі я знайшов сумку, набиту патронами. У середині липня наша бригада мала здійснити рейд на територію, зайняту противником. Це в районі Сіверська Донецької області. Мене відправили в розвідку виявляти
їхні опорні пункти. До справи підійшли креативно, видали шорти, тапки, якусь порвану футболку. За легендою я мав розігрувати бомжуватого місцевого, який щойно вийшов із тюрми, і тепер розшукує дружину, яка втекла зі Слов’янська. На фронті я не голився, в душі давно не був, тож в образ вжився ідеально. З собою мав півпляшки горілки та пакет із м’ятими абрикосами. Документів при собі не було, лише мобілка з номером, який тримав у голові. Коли вийшов на «нічийну» територію то майже одразу наштовхнувся на блокпост сепарів, про який ми нічого не знали. Ледь у штани не наклав, але підійшов і запитав в них дорогу. Ті прийняли за свого, поспівчували, підказали, як краще дійти. Потім ми з ними ще мою горілку допили. По ворожих тилах я «гуляв» два дні, виявляв оборону противника. Ночував у полях, кущах. Найбільше діставали комарі. До своїх вийшов на ділянці, де стояла інша частина. Ті спочатку прийняли за сепара, ледь не побили. Врятував брат Андрій, який спеціально приїхав за мною. Все, що розвідав, доповів командуванню. Ці дані зберегли багато людських життів. 19 липня ми пішли у наступ. Першим знищили той блокпост, де я пив горілку. Поклали всіх. Потім штурмували висотку під Лисичанськом. З першого разу не здобули, відступили. Коли наступали знову, я сидів всередині БТР, а решта хлопців – нагорі, на броні. Через відкритий боковий люк бачив бойовика, який цілився у нас із РПГ (ручний протитанковий гранатомет – Авт.). Якби він вистрілив, то я б, напевно, зараз інтерв’ю не давав. На щастя, хтось із хлопців встиг зняти його раніше. А потім біля нашого БТРу розірвалася міна. Мене відкинуло до протилежного борту і добряче приложило, добре, що каска була. На якійсь час втратив свідомість. Усіх наших, що були на броні, або повбивало, або посікло осколками. Коли очуняв і виліз із машини, то перше, що побачив, – чиюсь каску, забризкану мозком. Тоді мене добряче контузило,
сильно боліла голова, а чути почав лише через три години. Тоді я мало що розумів, але пам’ятаю, що допомагав вантажити поранених. Потім три тижні на лікарняному ліжку, місяць реабілітації та знову на передову. У тому ж бою поранили брата Андрія. Йому прострелили стегно, а у шпиталі ще й занесли гепатит С. Курс лікування коштує 100 тис. грн. Якщо хтось може допомогти, то ось номер приватівської картки Андрія Погребиського: 4149 4978 0515 5449. Чи отримав я якусь нагороду за ту розвідку? Ні, у нас із цим взагалі сутужно. Що б таке побажати молодим солдатам, в яких бої ще попереду? Головне на війні – не панікувати. Не чекати тризіркових готелів. Бути готовим, що буде трудно. У будь-якому разі не падати духом. Це наша земля і бачили ми тих сепарів на… одному місці. Басєвич бачив навіть негрів Мій позивний «Басєвич», а так я Сашко Бас із Любара, Житомирська область. Народився у 1984-му. До війни служив у міліції, потім викладав правознавство та історію у школі. Мобілізувався в липні. Повістки не чекав, сам прийшов до військкомату. У нашому батальйоні взагалі багато добровольців. Просився у 95 бригаду, оскільки там же служив строкову. Що більше вразило на війні? Напевно, що тут більше переживають не за власне життя, а за друзів. Якщо їдемо на завдання, то маємо повернутись всі. Як попав під перший обстріл? Чесно, не пам’ятаю, багато було. Найжорстокіші бої відбувалися під Ясинуватою, потім билися за Гранітне, що під Новоазовськом. У листопаді обороняв Донецький аеропорт. Ми міняли хлопців, що стояли там до нас. Переважно то були десантники, бійці розвідувальних батальйонів, спецназ. Також було кілька бійців із Правого сектору. Командування намагається міняти оборонців аеропорту через два тижні. На те є кілька причин. По-перше, людям треба елементарно помитися. По-друге, вже після першого
тижня перебування у чотирьох стінах у багатьох розвивається клаустрофобія. Додайте сюди постійні обстріли, недосипання, відчуття того, що сидиш в оточенні. Навантаження на психіку – колосальне. Зміну, їжу та боєприпаси в аеропорт привозять на БТРах. Швидко розгрузились, завантажили поранених і бігом назад. Рекомендована швидкість пересування – понад 60 км / год. Тоді дуже важко влучити у ціль із РПГ. А сепаратисти по наших БТРах стріляють, ще й як. На щастя, за мою каденцію жодної нашої машини не спалили, хоча, бувало, відлітали колеса і гинули кулеметники. Побутові умови там жорсткі. На газових 200-грамових горілках «Джміль» розігріваємо консерви (каші, тушонку), запарюємо мівіну, варимо чай або каву. Інколи привозять ковбасу і навіть торти. Волонтери туди їхати побоюються і правильно роблять. Вони привозять допомогу у Піски, а вже звідти наші возять БТРами. Замість душу користуємося вологими серветками. І замість туалетного паперу теж. Хоча інколи не має часу елементарно вмитись – постійна стрільба. Пам’ятаю, що за троє суток було лише кілька перерв по 20 хвилин. Ми тримали оборону у новому терміналі. Наш – другий поверх, а сепари на третьому. Вони, зарази, прив’язували гранати до мотузок і як маятники закидали їх нам у вікна. Але й ми їм сумувати не давали. Біля аеропорту є церква. До терміналу – метрів 500. Звідти працювала сепарська снайперша. Ми її називали Білосніжкою, бо мала біле волосся. Наших вона побила багато,
щоправда, не з 95 бригади. Але ми її все одно «удєлалі». Є в нас такий хлопець – «Дядя Валєра». Він зняв її з крупнокаліберного кулемету «Утес». Хто воює проти нас? Та хто тільки не воює, справжній інтернаціональний смітник. Росіяни, кавказці, сепари, навіть негрів бачив – то вже точно не шахтарі. Аеропорт, напевно, колись був дуже гарний. Усередині стоїть замінований Порш Кайєн. Там десь кілограмів 40 тротилу. Його називають пам’ятником колишнього розкішного життя у Донецьку. А в одному з ангарів ще був особистий літак Ахметова. Його спалили 18 жовтня. Що брати з собою солдатам, які вирушають на передову? Беріть побільше туалетного паперу, бо лайна буде багато! (Тут уже регоче цілий намет). А якщо серйозно, то у першу чергу подбайте про розхідники: труси, шкарпетки, ті самі вологи серветки, сигарети. Досить актуальними є липучки до бронежилетів. Вони швидко забиваються брудом і потім погано тримаються. Обов’язково візьміть кілька комплектів термобілизни. Добре зарекомендували себе тактичні окуляри, але великі – як маска. Не витрачайте гроші на тактичні рукавички, це лише понти. На зиму підійдуть звичайні флісові. Щодо взуття. Під час відлиги все тут плаває у багнюці, тому гумові чоботи є вкрай актуальними. Ну і тапочки, аби для нічного походу до туалету не взувати берці. А так, тягніть із собою поменше зайвого, і нехай Бог вас береже! Джерело: http://www.blitz.if.ua/
Лістофка для зольдатен. Ніхт продавайть!
•
Der
Хунта цайтунг
•
Семнадцать мгновений ато Последние два дня Штирлицу не давала покоя мысль: кто мог стоять за всем этим, почему так бесславно и с таким провалом закончилась миссия Проффесора? Центр дал задание выяснить все подробности в кратчайшие сроки. Действие госдеповских санкций не позволяло тянуть время. Проходя по коридору Управления, Штирлиц услышал знакомый до мурашек по коже голос Мюллера: – Куме, а шо то ви минаєте мій кабінєт? – в дверях стоял сам группенфюрер и лускал семечки – Заходьте, пригощу свіжиною. Это была коронная уловка Мюллера. Отказался – значит, жид, не отказался – москаль. В застенках Кровавого Пастора никому не удавалось доказать: «та я ж хохол, хлопці!!» Кололись все. Только Штирлиц сумел в прошлом избежать ловушки и на вопрос Мюллера: “А ви, Штірліц, що – сала не їсте? І шо за причина?” – сумел ответить: “А мені, группенфюрере, Мустафа не радив”. Информация к размышлению
Мустафа Член Хунты с самых первых дней ее создания. Характер прескверный. Разработчик заговора “Афганский план”. Именно с его призыва к молодчикам Хунты: “Приходите – под зонтиками чайку покурим!” – все и началось. В результате действия его плана своих стали легко узнавать: “хто не скаче – той москаль”. Известен так же своими жесткими действиями в Раде. Его законодательная инициатива запретить употребление свинины крайне негативно была воспринята рядом депутатов. Руководитель одной из фракций хотел заколоть его за это вилами. В результате противостояния договорились голосовать за закон «про заборону вживання свинини в п'ятницю». На что Мустафа неосторожно бросил: «Да за такие деньги, я еще шото парюсь с законами?» Отмечается его жадность, недовольство зарплатой, дурная привычка совать везде свой нос. Беспощаден к врагам Хунты. – Дякую, куме, – сказал Штирлиц. Зайти сейчас в кабинет к Мюллеру было равносильно провалу. – Зараз не можу. Шелєнберг припахав, треба бігти. Только пять минут назад Штирлиц бухнул в туалете пузырь «Тройного одеколона». Сегодня, была годовщи-
на Октябрьской Революции – разведчик не мог не отметить эту дату. Он вспомнил свои молодые годы в военном училище в Рязани – бухло в казарменном туалете, березки возле плаца, страшненькую дочку замполита, на которой чуть было не женился... И вот теперь, стоя в пяти метрах от самого пронырливого карателя Хунты, Штирлиц молился, чтобы запах выпитого «Тройного одеколона» не выдал в нем русского разведчика. Это только для простачков Мюллер выглядел деревенщиной из Лохвицкого района Полтавщины. Штирлицу доподлинно было известно, что на самом деле группенфюрер был истинным бандеровцем. Может без запинки сходу назвать десяток украинских писателей, слушает «Океан Эльзы» и Марічку Бурмаку, наизусть читает стихи Стуса. Лично знаком с Дмытром Ярошем. Надеяться на ошибку Мюллера было по крайней мере глупо. Совсем недавно, когда Штирлиц по заданию Центра стал кумом Мюллеру, на крестинах сына Катрі (Кати Смирновой из Барвихи) конспирация дала сбой. Именно шеф контрразведки Хунты заметил тогда, что ребенок перевязан «георгиевской» лентой. Подвыпивший Штирлиц попытался было заступиться – дескать, кум, а шо такое? Разве власовцы не носили «георгиевские» ленточки? Казалось, ситуация была спасена. Но с тех пор Штирлиц почувствовал, что он на крючке у Мюллера, этот бендера от него не отцепится... – Та шо це ви кажете, куме? – не собирался отступать Мюллер. – Нікуди ваша робота не втече. А випити чарку одному не годиться, так тільки ватніки роблять, – и подмигнул Штирлицу, от чего последнего бросило в жар, хотя с виду он оставался безразлично-уставшим. Как он мог проколоться? Ведь он был лучшим в группе по заброске в Украину. Ни у кого не было такого мягкого «г», как у
Штирлица. И вообще никто, кроме него, не мог произнести «ПА-ЛЯ-НЫ-ЦЯ». Не зря пацаном все школьные каникулы проводил в селі у баби Гальки (мать Штирлица родилась на Черниговщине и после 8-го класса уехала в Омск, где и вышла замуж за слесаря Исаева). И теперь в случае провала – концлагерь в Березани или рабство. Еще недавно его связной – профессор Плейшнер после провала на явочной квартире был продан в рабство. Сейчас пашет на огороде тещи одного из высших чинов карателей. Визит Штирлица к теще карателя под вымышленным предлогом («завезти термобілизну», а на самом деле – чтобы увидеть Плейшнера), произвел неизгладимое тягостное впечатление на разведчика. Рафинированный питерский интеллигент в укропском рабстве просто пропал. После его «дякую» у Штирлица защемило сердце. Еще немного, и Плейшнер не сможет вспомнить значение слова «поребрик»... Вдруг Штирлица осенила спасительная мысль, как улизнуть от проныры Мюллера: – Та я ж за рульом, куме, а в ГАЇ зараз же одні правосєкі. Самі знаєте, які вони дурні. То ж звиняйте. – Ну, іншим разом, так іншим разом, – сдался Мюллер. – Бувайте. Уже в машине к Штирлицу пришло осознание того, что надо бросать дурные привычки и не стоит пренебрегать правилами конспирации. Сейчас за рулем после «Тройного» он запросто мог вляпаться. Раньше, когда Проффесор еще даже не подозревал о провале, Штирлиц ездил с донецкими номерами с надписью «ОТТО». Полиция тогда отводила глаза от его «Мерседеса». Сейчас это не спасало. Штирлиц закурил и задумался. Центр еще просил разобраться, почему в «Правом Секторе» столько евреев... to be continued © Der Хунта цайтунг
«Амерікосам всє продакшин» лімітед
Вертеп потребував москаля... Дядя Коля гарно співає та декламує. Тому щороку його беруть до Вертепу. А цьогоріч він спізнився і тому став москалем. Аби не підвести добре товариство дядя Коля видзвонив швагра Мітю. Мітя заробляв на прожиття рубаючи м’ясо на місцевому ринку, але в душі вважав себе митцем. Ходив до театру, відвідував літературні вечори, читав Коельйо і Муракамі. Пропозицію дяді Колі він сприйняв радо. Найбільшу увагу Мітя приділив костюму. Заношений, пропахлий багаттями камуфляж новоявлений москаль прикрасив георгіївськіми бантіками, саморобними шевронами ЛНР та батальйона Восток, медаллю за порятунок на водах і десятком значків з батьківської колекції. Стару тещину перуку пустив на бороду. Поношену жінчину каракулеву шапку облагородив значком з Володею Ульяновим та закріпленим на триколірну лєнту фазанячим пером. Відкопав на горищі китайського дитячого автомата та взув для брутальності камелотівські берци. Оскільки на вулиці було слизько берци обтягнув старими шкарпетками. Тривалі приготування зробили свою чорну справу – Мітя спізнивсь і доєднався до колективу, коли той вже виводив у першій квартирі Нову радість. Появу Мітя обставив імітацією автоматної черги, підірвавши за дверима кілька петард та фразою “русскіє ідут, христос ся рождає, гражданє хахли”. Вертеп та господарі якусь хвилину витріщались на охамілого кацапа, а далі з криками “бий падло” рванули в атаку. Мітя, моментально понявший, шо перформанс не вдався і щаз буде каральна операція і розп’яті снєгірі в сметані, ламанувся до виходу і полетів засніженою вулицею як птах. Добрим українцям, що саме вийшли на прогулянку відкрилося воістину чарівливе видовисько. Тихими, залитими яскравим вітринним світлом вулицями розсікав здоровило в камуфляжі, з автоматом та бородою набакир. Услід за ним мчали чорт з качалкою, жид з мітлою, ірод з парою ножів, коза з пляшкою шампанського та вгодований пожежник Вітя в вухатих домашніх тапочках. Віті зірвали гостину і коляду, тому він люто розмахував совочком для вугілля, лаяв кацапа на всі заставки і грозив тому концтабором, купанням в ополонці та люстрацією без наркозу. Мітя раз-по-раз оглядався, кричав шо він від дяді Колі, шо то інсталяція і модернізм, а художника обіжать не треба, але це не спрацьовувало. На сусідній вулиці в процесію влився старий пудель Артемон, лишивши напризволяще бабку Юхимівну і скликавши на охоту всіх навколишніх дворняг. Переслідування рускоязичних сягало апогею і грозило вилитись в сюжет для НТВ, але тут Мітя добіг до супермаркету і загубився в натовпі. Приблизно за годину, коли Мітя парив в тазіку розморені гонитвою ноги задзвонив телефон. – Ти пасивний гомосексуаліст, Мітя – заплакав в трубку дядя Коля. – Шо ж ти наробив, іроде. Хто мене після цього в Вертеп візьме? Вовк Панібрат
Анекдот
☺
Москва. Перукарня. Дівчина-білоруска стриже мужчину і запитує: – А ви чули, що пам’ятник Бандері на Манєжці встановлять? – Ні... Не чув! Пауза. Знову запитує: – А ви чули, що бандерівці Донецьк узяли? – Ні... Не чув! Пауза. Знову запитує: – А ви чули, що Україна в НАТО вступила? – Ні!! Не чув!! Чого ви пристали з такими питаннями?!! – А мені так стригти легше... Я, як щось про українців кажу, то у всіх росіян волосся дибки встає! * * * Іде війна… Перестрілка. З одного боку українці, з іншого – москалі. Раптом з української сторони доноситься: “Ванька!” З іншого боку висовується мужик: “Что?” Постріл, труп… Знову з української сторони: “Васілій!” З протилежної: “Что?” Постріл, труп... Раптом з протилежної сторони доноситься: “Микола!” І – тиша… З української сторони: “Хто кричав «Микола»?” З протилежної: “Я!” Постріл, труп…
Виготовлено на замовлення Управління військово-патріотичної роботи та сприяння територіальній обороні ТСО України